Батько дiда Якова i братiв Бубликiв. Людина, яка думаю заслуговує на те, щоб її поминали добрим словом.
Простий полтавський мужик з дiда-прадiда, нащадок воїнiв Христових обох берегiв Днiпра самоназви "козак", в т.ч. судячи за все козакiв-запорожцiв.
По-вуличному дiд Павло, нащадок козакiв старих часiв, за його невтомнiсть i енергiю, яка дозволяла йому весь день бути на ногах i гасати по селу (типово для всiх Бубликiв) прозивався Чмiль, а вся родина Бубликiв вiдповiдно Чмiлевi. Дiд Якiв звався малий Чмiль (Чмiлик), а баба Настя, онука дiда Павла - Настя Чмiлева.
В молодостi працював на Донбасi i на Одещинi. Спiлкувався з рiзними людьми. Вирiшив коли повернеться додому дасть своїм дiтям освiту. Цю його мрiя здiйснила радянська влада в 1930х рр., правда вiн судячи за все до неї ставився доволi критично i неоднозначно, як i багато людей його поколiння, якi ще пам'ятали стару, царську Росiю i її порядки, плюси i мiнуси.
В 1920х - селянин-середняк. Мав шматок землi, шматок ставка, займався шевцюванням в чому йому допомагали його хлопцi зокрема Якiв, в майбутньому дiд Якiв з Капустинець, блаженний красний козак i добрий учитель не одного поколiння жителiв сiл округи.
За основною професiєю в окрузi був знаний як вправний швець. Ще в 1990х рр. у сiм'ї його онуки зберiгались його великi швецькi ножицi i машинка "Зiнгер". В найважчi роки голодовки-голодомору 1932-1933 рр. ця його професiя судячи за все спасла життя членам його родини, оскiльки давала змогу ходити по хатам, виконувати закази i заробляти на шматок хлiба.
Сам неграмотний, але дав змогу всiм дiтям "вибитися в люди", здобути вищу освiту. Судячи по спогадам в Бога вiрив, але церкву вiдвiдував нечасто, бiльше по-праздникам, правда час тодi був такий. Як це у козакiв заведено схоже вважав, що Бог знає нас всiх як облуплених, тому треба просто жити по-правдi i трудитися, служити Боговi, по мiрi сил помагати сiм'ї i iншим людям i Бог про тебе не забуде. В усякому разi всi його дiти так чи iнакше були вихованi у подiбному дусi, храм вiдвiдували не часто, тим бiльш часи були такi, але i зовсiм за Бога не забували.
Маючи чималий життєвий досвiд, як власний так i отриманий у процесi спiлкування з iншими людьми, будучи очевидцем епохи i трохи розумiючись в людях судячи за все доволi критично сприймав i старi, царськi порядки i новi, пореволюцiйнi, соцiалiстичнi, радянськi. Маючи сина, трагiчно загиблого козака-червонця Кузьму радянську владу i вiру у вiльну Україну (i святу Русь) як i бiльшiсть людей з його оточення не протиставляв, вважаючи, що Богу - Боже, а кесарю - кесареве. Але разом з тим, жалiючи за рано загиблим сином i бачачи усе те, що творили прикриваючись досягненнями його революцiйного поколiння антихристи, iроди i душогуби при владi, схоже як i його сини подiляв точку зору, що "наш Кузьма загинув за радянську владу, але не за таку". Разом з тим вiрячи в Життя i Правду, без особливого страху дивився в майбутнє, вiрячи, що життя все рано чи пiзно саме розставить все по своїм мiсцям.
Любив танцювати i доволi добре це робив. За спогадами, навiть в 60 рокiв добряче танцював навприсядки, вибивав гопака.