Простi люди на Київськiй Русi-Українi з давнiх давен зберiгали просту народну вiру, що всi люди в якiйсь мiрi козаки, вiльнi люди по волi Божiй, а не лише обранi. I що iроди i душогуби - раби грiха, а зовсiм не козаки. Ось ця вiра i була для простих трудових козакiв-християн Поднiпров'я основою життєдiяльностi i мiжнародного спiлкування з iнородцями, iноземцями i iновiрцями.
Українськi, радянськi червонi козаки (в т.ч. з числа спiвробiтникiв ЧК, НКВД, СМЕРШ) нерiдко на їхню думку воювали i переслiдували зовсiм не "патрiотiв", а iродiв i душогубiв, якi своїми негiдними дiями зводили наклеп на славну дiдiвську самоназву "козак" i на весь український робоче-християнський народ. Тiльки про цю їхню логiку на жаль в книжках i статтях в такому контекстi зараз не пишуть. Хоч все таки вiриться, що Сонце Правди рано чи пiзно явить себе i в цьому питаннi, iсторiї червоного козацтва 1917-1947 рр., партiйного i безпартiйного, яке на новий лад утверджувало древню дiдiвську вiру у вiльних людей по волi Божiй, а не царськiй чи панськiй, не iродiв, не душогубiв i не рабiв грiха.
Царство небесне i вiчна пам'ять всiм людям 1917-1947 рр., в т.ч. справжнiм червоним козакам, людям Бога-Спасителя, Вiчного Сонця Правди, що боронили правду, свободу i комунальне народовладдя для всiх, а не лише для обраних. Боже, бережи козакiв!