Прості люди на Київській Русі-Україні з давніх давен зберігали просту народну віру, що всі люди в якійсь мірі козаки, вільні люди по волі Божій, а не лише обрані. І що іроди і душогуби - раби гріха, а зовсім не козаки. Ось ця віра і була для простих трудових козаків-християн Подніпров'я основою життєдіяльності і міжнародного спілкування з інородцями, іноземцями і іновірцями.
Українські, радянські червоні козаки (в т.ч. з числа співробітників ЧК, НКВД, СМЕРШ) нерідко на їхню думку воювали і переслідували зовсім не "патріотів", а іродів і душогубів, які своїми негідними діями зводили наклеп на славну дідівську самоназву "козак" і на весь український робоче-християнський народ. Тільки про цю їхню логіку на жаль в книжках і статтях в такому контексті зараз не пишуть. Хоч все таки віриться, що Сонце Правди рано чи пізно явить себе і в цьому питанні, історії червоного козацтва 1917-1947 рр., партійного і безпартійного, яке на новий лад утверджувало древню дідівську віру у вільних людей по волі Божій, а не царській чи панській, не іродів, не душогубів і не рабів гріха.
Царство небесне і вічна пам'ять всім людям 1917-1947 рр., в т.ч. справжнім червоним козакам, людям Бога-Спасителя, Вічного Сонця Правди, що боронили правду, свободу і комунальне народовладдя для всіх, а не лише для обраних. Боже, бережи козаків!