У кожного козака свiй подвиг, у кожного козака свiй перфоманс, у кожного козака свiй фрипулiзм. Перфоманс, себто практика життя i творчостi дiда Якова з Капустинець був далеко не найгiршим. Прославляв Бога-Троїцю своїм життям i творчiстю як мiг i умiв. У першi днi пiсля появи на свiт за дiдiвським козацьким християнським звичаєм був охрещений у православну вiру i таким чином прив'язаний до спiльноти воїнiв Христових Поднiпров'я на все подальше життя. Старався жити по совiстi, слухав старших, помагав батькам, поминав дiдiв-прадiдiв, батькiв i старшого брата, по можливостi помагав людям, утiшав тих хто потрапив у бiду, цурався iродiв i душогубiв, читав книжки, думав про життя, каявся у своїх помилках i виправляв їх. Всiх його пригод, подвигiв, перемог i поразок неможливо описати нi в однiй книзi, в тому числi тому, що був хоч i веселий, але по своєму доволi мовчазний, своє особисте життя i спiлкування з Богом не дуже то виносив на люди. А загалом простий i грiшний робочий християнин i красний козак своєї епохи. Дiду Якове, непоказний спiвбесiдниче Божий, добрий учителю робочих християн вiльної України i святої Русi, блаженний красний козаче i капустинський чудотворче, моли Бога за нас грiшних, разом з нашими дiдами-прадiдами i усiма святими!
Бублик Якiв Павлович (1905-1999), блаженний красний козак, грiшний робочий християнин i добрий дiд Якiв з Капустинець, представник школи красних козакiв i робочих християн вiльної України (i святої Русi) - український педагог i довгожитель, очевидець 20 сторiччя, випускник Київського Нацiонального Унiверситету iменi Тараса Григоровича Шевченка, утiшитель, печальник, заступник i молитвенник за свої нащадки, рiднi, друзi, учнi, спiвбесiдники, односельцi i земляки, один з багатьох утiшителiв, печальникiв, заступникiв i молитвенникiв за всiх грiшних козакiв-українцiв, русинiв Київщини, християн-степовикiв i людей Землi Пiднебесної.
Почав свiй життєвий шлях, шлях красного козака i робочого християнина у безбожну епоху, в часи панування i безумства антихристiв, iродiв i душогубiв, серед розпусти i зневаги до всього святого, до наслiддя дiдiв-прадiдiв i до горя i бiди ближнього.
Народився, охрещений i жив у сiм'ї простих i в мiру благочестивих людей, мужикiв (робочих християн) Полтавщини з дiда-прадiда, нащадкiв закрiпачених (переведених у крестьянське сословiє) козакiв-запорожцiв 18 сторiччя, якi з поколiння в поколiння берегли пам'ять про своє козаче походження, зв'язок зi спiльнотою русинiв Київщини, християн-степовикiв, воїнiв Христових обох берегiв Днiпра з дiда-прадiда.
На власнi очi маленьким бачив i спiлкувався з людьми (як вiн потiм зрозумiв нерiдко антихристами, iродами i душогубами), свiдками i учасниками розпаду Росiйської iмперiї i процесiв комунального народовладдя, появи i розбудови молодої Української Республiки 1920х рр. В цей час втратив старшого брата Кузьму, свого наставника i спiвбесiдника дитячих лiт, справжнього красного козака (козака-червонця), заступника за всiх бiдних i знедолених (як йому тодi здавалось) вiд сваволi правлячих отаманiв, iродiв i душогубiв вiку цього, якого дуже любив i поважав.
В кiнцi 1920х одружився на дiвчинi, яку дуже любив, але рано втратив, односельчанцi Марiї Йосипiвнi Красножон, переживав i не мiг забути цю втрату все подальше життя, тому стосунки з iншими жiнками у нього толком не складалися, хоча був ще раз одружений.
У 1930х разом з батьками, братами, родичами i односельцями пережив колективiзацiю, розкуркулення i голодовку (голодомор). В цi часи на його очах загинуло i пропало без вiсти понад 1000 чоловiк його рiдних i близьких. Дуже важко це переживав, вперше почали зароджуватися сумнiви в iдеях радянської влади i правотi правлячих отаманiв, але тримав цi думки при собi. В т.ч. посварився з двоюрiдним братом Яковом Порфировичем Асауленком, переконаним бiльшовиком-ленiнцем i козаком-червонцем, фронтовиком Червоної Армiї 1920х, в приватнiй бесiдi доволi критично i рiзко висказувався, що вiн думає з приводу всього того, що вiдбувається, але на люди свої думки не виносив, пам'ятав про загиблих все своє подальше життя, але тримав цi спогади при собi.
Також в цей час поступив i закiнчив робфак у Києвi, а потiм Київський Унiверситет iменi Тараса Шевченка. В цей час серед його оточення, друзiв, знайомих i спiвбесiдникiв було немало людей близьких до видатних людей Києва, України i Радянського Союзу того часу (в т.ч. академiки, вченi, науковцi, письменники, вiйськовi тощо). Свiдок репресiй кiнця 1930х рр., сам ледь їх пережив (арештували i збиралися посадити за український нацiоналiзм, схиляли до спiвробiтництва з органами, але рiдний брат Iван Павлович Бублик (на той час вже спiвробiтник НКВС, який саме гостював у батькiв у рiдному селi) за нього заступився, його не зачепили.
У 1940х рр. жив i працював у рiдному селi пiд час гiтлерiвсько-фашистської окупацiї. Можливо вiн, або швидше хтось з його оточення (можливо його родич i спiвбесiдник протягом багатьох рокiв, дiд Антон зi Шрамкiвки) був залишений у рiдному селi на пiдпiльнiй роботi, однак ця iнформацiя потребує перевiрки i пiдтвердження. Вiдомо, що у 1941 роцi разом ще з одним односельцем по завданню сiльської громади зустрiчав з хлiбом-сiллю гiтлерiвцiв на краю рiдного села. У 1941-1943 рр. продовжував працювати у школi, вiдомо що у цей час вирiзав портрети вождiв з пiдручникiв (що йому згодом критики з його оточення не раз згадували), можливо спiлкувався з кимось з представникiв нiмецької адмiнiстрацiї на мiсцях (один з односельцiв розповiдав, що десь в архiвах збереглась фотографiя з дiдом Яковом i нiмецькими офiцерами), згодом, 9 березня 1943 року брав участь у творчому вечорi i панахидi по Тарасу Шевченку, в якiй також брав участь директор школи i його батько-диякон, ймовiрно служитель УАПЦ. В подальшому це йому деякi критики згадували як факти його спiвпрацi з оккупантами.
Говорячи про життя i творчiсть дiда Якова цього перiоду, про його участь у життєдiяльностi громади села Капустинцiв в перiод окупацiї маємо пам'ятати, що всi його брати i багато родичiв служили у складi Червоної Армiї, що дiтей його брата (офiцера Червоної Армiї) гiтлерiвцi не чiпали. Крiм того маємо врахувати, що у дiда Якова в молодостi (мабуть по попущенню Божому) була скалiчена рука i в армiю його не брали, що йому противнi були iроди i душогуби, яких би поглядiв вони не були i що негативно ставлячись до дiяностi сталiнцiв на початок вiйни, у 1941 роцi дiд Якiв став ще бiльш негативно ставитись до гiтлерiвцiв на момент 1943 року, будучи свiдком їх злочинiв на Українi в 1941-1943 рр., зокрема убивства людей через їх походження (євреї) i полiтичнi погляди (комунiсти). При всьому негативному ставленнi до сталiнцiв, їх теорiї i практики комунального народовладдя дiд Якiв вчасно зрозумiв, що сталiнцi при всiй їх жорстокостi i неадекватi для нього i багатьох його землякiв, радянських українцiв "свої", на вiдмiну вiд гiтлерiвцiв, якi "чужi", в т.ч. в силу дещо iншої культури i свiтогляду. Таким чином дiд Якiв переживав всi тяготи окупацiї зi своїм народом, таким як вiн був насправдi, не iдеалiзуючи його, але i не звинуваючуючи, а просто люблячи, жалiючи i смиряючись.
При вiдступi гiтлерiвцiв у 1943 роцi втiк i переховувався, можливо як свiдок тих подiй, його шукали але не знайшли. З початку жовтня 1943 року, коли прийшла Червона Армiя, приймав участь у вiдкриттi школи i початку навчального процесу. За спогадами був у селi "на гарному рахунку", пройшов всi необхiднi перевiрки i вчителював у школi до виходу на пенсiю, у 1970х рр.
Непросте життя дiда Якова, кров i сльози, загибель рiдних i близьких, блюзнiрство i зневагу до святого, до пам'ятi про дiдiв-прадiдiв, до стражденних i загиблих, яке вiн часом спостерiгав у своєму оточеннi поступово вели його тернистими дорогами до Бога, допомагали каятись у грiхах i перетворюватись з грiшного мирянина-безбожника, на блаженного красного козака i робочого християнина, достойного своїх благочестивих дiдiв-прадiдiв. Пiсля пережитого у старшому вiцi, утiшаючи рiдних, близьких i спiвбесiдникiв неодноразово казав слова на зразок: "старi люди правду кажуть - є Бог на свiтi", хоча вiв розмови про своє життя, вiру i свiтогляд, вiдкривав свою душу далеко не кожному, через що деякi люди, його сприймали як звичайного, тихого українського радянського вчителя, гвинтик тогочасної системи освiти або грiшника, який ображає свою жiнку.