Спогади українського красного козака, трудового i бойового i робочого християнина, письменника i фiлософа Олеся Бердника, соратника художника i фiлософа Федора Тетянича на шляху проповiдi української народної, строкатої, дiдiвської, робочохристиянської i краснокозачої вiри у Триєдине Божество, Бога-Христа, Бога-Отця, Бога-Сина i Бога-Духа, Вiчне Життя, Добро i Правду, у вiльну Україну, святу Русь i Безмежжя Благодатне, спогади про його зустрiч з Богом-Христом i його людьми в часи його раннього дитинства у селi на Поднiпров'ї, на теренах древнього Вiйська Божого, Вiйська Вiчного, Вiйська Красного, Робочо-Християнського:
"Менi йшов п'ятий рiк, коли я став свiдком дивної, ганебної, але й хвилюючої мiстерiї.
Зближався Великдень. Сiм'я наша жила тодi в невеликому селi на Київщинi. Колгоспу ще не було, люди працювали в так званих "комунах". Приїхали з району "войовничi безбожники", зiбрали комунарiв, звелiли вотувати атеїстичний спектакль. Комунари одягали звiрячi машкари, вивертали вовною догори кожухи, прироблювали до голови чортячi роги. Потiм рушили до церкви. Там тривало богослужiння. Одягнутi пекельними потворами комунари кружляли довкола храму, горлаючи: "Долай, долой раввинов, монахов й попов!" I не розумiли, не могли зрозумiти темнi душi "войовничих безбожникiв", що своєю божевiльною акцiєю вони стверджують Буття Боже, бо користуються костюмерiєю Божого Антипода - Батька Обману.
Похилого вiку священик - сивий дiдок - в оточеннi жменьки старих баб тремтячим голосом стверджував ще неясну моїй дитячiй свiдомостi Правду: "Христос воскрес iз мертвих, смертiю смерть здолав, i сущим у пробi життя дарував!"
Щось дивне, нетутешнє ввiйшло в мою душу. Той гурт людей бiля вiвтаря серед мерехтiння свiчок, те чортяче кiльце, що верещало й плювалося, лаялося й погрожувало зiбраним бiля Образу Христа тремтячим душам, - все те залишило враження якогось таємничого прориву в небувалий свiт, закритий вiд нас стiнами дрiмоти й неуцтва..."