Серед спiвбесiдникiв мого дитинства, людей, яких менi пощастило бачити i спiлкуватись з ними був дiд Якiв, мiй рiдний прадiд Якiв Павлович Бублик (1905-1999).
Менi було 14 рокiв, коли вiн пiшов до Бога, своєї коханої дружини, батькiв, братiв, друзiв i дiдiв-прадiдiв.
Вiн як i його тезка, старозавiтний патрiарх Якiв (Iзраїль) був надiлений одною дуже важливою для людини i християнина якiстю - любов'ю i сердечною добротою. Саме цим вiн менi i запам'ятався. На вiдмiну вiд усiх оточуючих, батькiв, тiток i дядькiв, дiдiв з бабами вiн був один з небагатьох людей, хто навiть не намагався мене перевиховувати, бачив в менi окрему особистiсть (мале козаченя) i щиро був радий мене бачити (як нiяк перший, старший правнук).
Останнi роки дiд Якiв доживав у своєї дочки, моєї баби Анастасiї у селi Шрамкiвка, звiдки родом моя мама. До них в гостi часто приходив ще одна цiкава людина, мiсцевий довгожитель дiд Антон, Антон Андрiйович Довгий, чоловiк двоюрiдної сестри дiда Якова по матерi, яка з його сiм'єю змалечку росла, Анастасiї. Як поступово я дiзнався, дiд Якiв i дiд Антон добре знали одне одного i спiлкувались щонайменше з кiнця 1930х рокiв 20 сторiччя, коли вони обоє працювали вчителями у школi села Шрамкiвка i дiд Якiв жив у дiда Антона з його сiм'єю в однiй квартирi.
I дiд Якiв i дiд Антон були свiдками епохи, як менi здається типовими представниками свого поколiння, козакiв-українцiв, християн-степовикiв Поднiпров'я i русинiв Київщини з дiда-прадiда 20 сторiччя, якi народились ще за Росiйської iмперiї i прожили майже все свiдоме життя в Українi у складi Країни Рад.
Помер дiд Якiв 1 квiтня 1999 року нiби спецiально на День смiху. Що доволi знаково, адже був, як про нього згадують великий шутяка.