Iван Гнатович Козуб або дореволюцiйне Iван Гнатович Кузуб (нар. 25 травня 1896, Капустинцi, Пирятинський повiт, Полтавська губернiя, Росiйська iмперiя - 1985, Київ, УРСР, СРСР) - український красний, вiльний i червоний козак-революцiонер, науковець, суспiльний, вiйськовий i партiйний дiяч, письменник i краєзнавець, в'язень ГУЛАГу. Нащадок старих козацько-християнських родiв краю, воїнiв Христових, людей вiльної України i святої Русi з дiда-прадiда.
Автор вiдомої книги "Доба i доля"[1] популярної серед жителiв Яготинського i Драбiвського районiв про життя мiсцевого українського села i його людей в 1880-1950х рр. В 1917-1919 рр. один з органiзаторiв загону самооборони вiльного i червоного козацтва у рiдному селi. Сучасник, земляк, соратник i противник таких людей округи, учасникiв боротьби за народовладдя пiд рiзними гаслами i прапорами 1917-1920 рр. як Борис Добровольський, Григорiй Васенко, Данило Васильович Кулiнський та iншi. Рiдний брат українського дослiдника i лiтературознавця Сергiя Гнатовича Козуба (1897-1938), одного з дiячiв Розстрiляного Вiдродження, страченого на Колимi у 1938 роцi. Крiм усього iншого у пiдлiтковому вiцi був козачком у вiдомого українського революцiонера, народника i народовольця, помiщика Пирятинського повiту Павла Петровича Бохановського.
Життєпис
Народився 25 травня 1896 року у родинi трудових козакiв-християн Київської Русi-України з дiда-прадiда, приписних козакiв села Капустинцi Пирятинського повiту Полтавської губернiї Росiйської iмперiї Iгната Васильовича Козуба (28.01.1861-19.11.1919) i Марiї Федорiвни Кулiш (1862-24.04.1906).
Охрещений по православному обряду у сiльськiй церквi на честь Архiстратига Михаїла отцем Григорiєм Бiлiнським.
Двоюрiдний брат українського козака-революцiонера i одного з органiзаторiв загонiв вiльного i червоного козацтва у Пирятинському повiтi Петра Аврамовича Кулiша (1890-1936).
Навчався у церковно-приходськiй школi села, в якiй Закон Божий викладав отець Григорiй Бiлiнський.
У 1914-1915 рр. служив козачком, виховувався i спiлкувався, читав книжки i супроводжував у справах вiдомого українського революцiонера, народника i народовольця, помiщика Пирятинського повiту Павла Петровича Бохановського. Служба у Павла Петровича справила на нього незабутнє враження, добра пам'ять про цю непересiчну людину збереглась у нього на все життя, про що згодом вiн напише у своїй книзi спогадiв "Доба i доля". Так само як i в родинi наступного козачка Павла Петровича, майбутнього українського вiльного i красного козака-революцiонера Кузьми Бублика (1901-1925), односельця i сусiда Iвана Гнатовича.
У 1915 роцi призваний на фронт Першої Свiтової Вiйни. Служив рядовим у 10-му Фiнляндському стрiлковому полку[2].
Повернувшись у 1917 роцi в рiдне село бере участь у боротьбi за правду, свободу i комунальне народовладдя, яка точилася в регiонi пiд рiзними гаслами i прапорами. Зокрема бере участь в органiзацiї козацького загону самооборони села, за своїми поглядами збiрного загону мiсцевих революцiйно-налаштованих вiльних козакiв-самостiйникiв i червоних козакiв-iнтернацiоналiстiв пiд синьожовтими i червоними прапорами, разом Петром Аврамовичем Кулiшем, Борисом Семеновичем Добровольським та iншими, бере участь у боротьбi проти нiмецької окупацiйної влади i влади гетьмана Павла Скоропадського i його прибiчникiв, проти денiкiнцiв, взяттi об'єднаними вiльнокозацькими i червонокозацькими повстансько-партизанськими загонами Переяслава.
В 1919 роцi денiкiнцi страчують рiдного батька Iвана Гнатовича, простого українського сiльського трудового козака-християнина Гната Васильовича.
У 1919 роцi на чолi об'єднаних вiльнокозацьких i червонокозацьких повстансько-партизанських загонiв мiсцевого селянства бере участь у штурмi Переяслава захопленого денiкiнцями.
В 1920х бере участь в органiзацiї Капустинського волвиконкому, Бориспiльського райвиконкому[3], працює у ВЧК, органiзацiї структур влади на мiсцях. Цiлком можливо, що у цей час спiлкувався з такими своїми земляками як Григорiй Васенко i Данило Кулiнський.
У вереснi 1920 року стає начальником транспортного вiддiлу повiткому, в лютому 1921-го направлений на партроботу в апарат повiткому, завiдувати вiддiлом роботи на селi, а в квiтнi вiдкликаний у розпорядження Полтавського губкому партiї. Звiдти направлений до Полтавського губернського ЧК для пiдсилення апарату чекiстiв[4].
У серединi сiчня 1922 року потрапляє до Борисполя.
У 1920-1930х вчиться у Київському Iнститутi Народного Господарства.
У 1930х разом з земляками i односельцями переживає i стає свiдком голодомору, який охопив країну.
У 1930х їде працювати до Москви. 23 квiтня 1935 року арештовується i потрапляє до ГУЛАГу[5].
Пiсля бiльш нiж десяти рокiв перебування в ГУЛАЗi повертається до Києва, поновлюється в партiї, збирає матерiалии автобiографiчного i краєзнавчого характеру, спiлкується з земляками, пише книгу спогадiв "Доба i доля".
Помер у Києвi у 1985 роцi.
Його книга спогадiв стала дуже популярною серед землякiв у 2000х роках, пiсля видання її видавництвом "Таксон". На цю книгу у своїх дослiдженнях зокрема посилалися мiсцевi краєзнавцi Володимир Щерба i Василь Яременко.