Juan Ramon Jimenez

    Lluvia de otoño

... El agua lava la yedra;
rompe el agua verdinegra;
el agua lava la piedra...
Y en mi corazó ardiente,
llueve, llueve dulcemente.

Está el horizonte triste;
¿el paisaje ya no existe?;
un dia rosa persiste
en el pálido poniente...
Llueve, llueve dulcemente.

Mi frente cae en mi mano.
¡Ni una mujer, ni un hermano!
¡Mi juventud pasa en vano!
– Mi mano deja mi frente... –
¡Llueve, llueve dulcemente!

¡Tarde, llueve; tarde, llora;
que, aunque hubiera un sol de aurora
no llegaría mi hora
luminosa y floreciente!
¡Llueve, llora dulcemente!

    ***

    Хуан Рамон Хименес

    Осенний дождь

По плющу вода стекает,
зелень капель рассыпает,
тёмный камень отмывает...
И в душе моей горячей
сеет, сеет дождь щемящий.

Окоём в вуали скорбной.
тает мир во тьме покорно,
лишь закатный свет упорно
розовеет, уходящий...
Сеет, сеет дождь щемящий.

Лбом к ладони льну, тоскуя.
Как родной души взыскую!
Юность истекает всуе!
Выпрямлюсь... к печали вящей
сеет, сеет дождь щемящий.

Тихо плачет вечер мглистый.
Но взойди и день лучистый –
для меня не встанет чистый
светоч радости целящей.
Сеет слёзы дождь щемящий.

    ***

    Хуан Рамон Хiменес

    Осiннiй дощ

Плющ вода тихенько лиже,
зеленавi бризки рiже,
миє камiнь, листя ниже...
I в душi – палкiй, бурхливiй –
ллє вiн, ллє вiн, дощ журливий.

Небосхил сумний тьмянiє,
тане свiт у млоснiй мрiї,
лише вперто рожевiє
вдалинi, де захiд сивий...
Ллє вiн, ллє вiн, дощ журливий.

Лобом у долоню рину.
Самота, страшна, незгинна.
моя юнiсть марно плине.
Голову пiдводжу... Злива.
Ллє вiн, ллє вiн, дощ журливий.

Вечiр в пiтьмi плаче рясно.
Та зiйди i сонце ясне –
не настане свiтлий час мiй,
не цвiсти для мене диву.
Ллє i плаче дощ журливий.