Juan Ramon Jimenez

Amo el paisaje verde, por el lado del río.
El sol, entre la fronda, ilusiona el poniente;
Y, sobre flores de oro, el pensamiento mío,
Crepúsculo del alma, se va con la corriente.

¿Al mar? ¿Al cielo? ¿Al mundo? Qué sé yo... Las estrellas
Suelen bajar al agua, traídas por la brisa...
Medita el ruiseñor... Las penas son más bellas,
Y sobre la tristeza florece la sonrisa.

    ***

    Хуан Рамон Хименес

Моя отрада – заводь, где заросли колышут
В закатной грёзе солнце, поймав зелёной сенью,
И мысли, сумрак духа, по золоту кубышек
С водою уплывают, увлечены теченьем.

К морям ли? К небу? К миру? Кто знает... Снова сеет
Дыханье бриза звёзды с небес в речную зыбку...
И соловей в раздумьях... И боль моя светлеет,
И из тоски бутоном рождается улыбка.

    ***
    Хуан Рамон Хiменес

Кохаю край зелений понад рiчковим струмом.
Крiзь листя сонце мрiє вечiрньою зорею;
По золотавих квiтах моя примарна дума,
Душi моєï сутiнь, сплива за течiєю.

До моря? Неба? Свiту? Або я знаю... Зорi
Знов ринули у воду, i бриз ïх пiдганяє...
Знов марить соловейко... Стає гарнiшим горе,
I усмiшкою мука поволi розквiтає.