Эдуардович Руслан : другие произведения.

Чортове перехрестя

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
  • Аннотация:
    Нiмеччина XVII ст. Втомленi подорожнi знаходять порятунок вiд снiгової бурi на заїжджому дворi, з незрозумiлої причини кинутому господарем. Дозволяючи свої сумнiви, вони дiляться мiж собою таємничими iсторiями, не пiдозрюючи, що всюдисущий ангел смертi вже чекає на годину, коли зможе забрати їхнi душi, на якi претендує не вiн один.
  
   Частина перша
   Глава перша
  
   Дув нестерпно холодний вiтер, вiд якого не рятував одяг - завiрюха пронизувала його наскрiзь. Здавалося, що вiтер прохоплював саме тiло, забираючи тепло, що залишилося. Вiд налиплого снiгу вовняний плащ Вiллем став просто непiдйомним. Вiн сковував рухи, заважав виснаженому мандрiвнику.
   Снiг обпалював обличчя, настирливо лiз у вiчi, залiплював нiс i рот, збиваючи i без того важке хрипке дихання Вiллема. Кожен крок давався подорожньому з великими труднощами. При найменшому русi вiн провалювався по колiно в пухкий наст, гойдався, наче п'яний i, щоб не завалитися набiк, спирався на снiг руками. Вiн уже не йшов, а, швидше, повз невiдомо куди по кучугурах, що все збiльшувалися.
   Навколо Вiллема з оглушливим ревом мчав неймовiрних розмiрiв снiговий смерч, що плутався в кронах дерев, що з трiском ламав гiлки. Його межi просто неможливо було визначити. Куди не зверни погляд, усюди один суцiльний бiлий вихор, у центрi якого повертався, копошився, чiпляючись за своє остогидле життя, маленька людина.
   Нестерпний холод черговою хвилею атакував Вiллема, i вiн байдуже усвiдомив, що не вiдчуває пальцiв нiг. З тим, що пальцi на руках давно скрючилися, як сухi прути хмизу, вiн упокорився ще ранiше, коли намагався вперше вибратися з яру на дорогу.
   Йому, як i ранiше, здавалося, що шанс видертися залишається. Ех, якби не втрата шапки! Поривом вiтру її зiрвало з голови, i Вiллем навiть чув, що шапку вiдкинуло кудись зовсiм недалеко. Але марно вiн намагався знайти її, шарячи навколо себе. Поземка, подiбно до бiлої тканини, що хитається на вiтрi, i гострi крупинки снiгу, що мчать точно в очi, не дозволили знайти головний убiр.
   Вiллем трохи обтрусив плащ вiд снiгу, пiдтягнув його догори i загорнув голову.
   Коли годину тому вiн йшов через поле, йому здавалося, що ось-ось вiн досягне лiсової частини дороги i там буде серйозно захищений вiд вiтру та снiгу. А зараз? Та ось вiн, лiс! Але й тут не стало легше, адже дерева бiльше не рятували вiд завiрюхи, що посилилася, натиск якої все ще продовжував наростати.
   Клята дорога вислизнула вiд Вiллема. Якийсь час тому вiн чи то оступився на краю, чи запнувся про щось, але, пiдгорнувши ногу, скотився в яр. Вiн досi намагався повернутись на дорогу, боячись у якийсь момент переконатися, що остаточно втратив орiєнтацiю, збився i кружляє на одному мiсцi. Все, що йому залишалося, так це продовжувати рухатися, не примирятися з негодою, боротися за нагороду, якою йому буде тепло заїжджого двору. А для цього напевно слiд зiбратися з силами i продовжувати свiй шлях.
   Заїжджий двiр, про який Вiллем дiзнався ще в Хорншторфi, повинен був розташовуватися десь неподалiк. Невеликий трактир з маленькими, але затишними гостьовими кiмнатами, з галасливими пияками - це в будь-якому разi краще за смертельну ночiвлю в лiсi пiд завивання нестримного вiтру. Зрештою Вiллем, виснажений холодом, з радiстю погодився б заночувати в стайнi або навiть у сараї заїжджого двору. Головне, що поблизу людей.
   Вiллем наткнувся на схил i, натхненний цим, рачки поповз вгору, вважаючи, що знайшов дорогу. Стилими руками вiн не вiдчув, що вхопився за пухку кулю снiгу, яка тут же розсипалася. Втративши опору, Вiллем завалився набiк, уткнувшись обличчям у снiг, перекинувся i стрiмголов полетiв униз. Вiд удару вiн закашлявся, але спробував пiдвестися. Ноги захлеснулися одна за одною, i Вiллем з оханням звалився в снiг, де залишився лежати, щоб хоч трохи перевести дух.
   I навiть тут Вiллем не втратив самовладання, подумавши, що тепер вiн точно вибереться. Цей схил поверне його на дорогу. Не може не повернути. Потрiбно лише запам'ятати напрямок, перепочити як слiд i акуратно пiднятися. Так, залишилося зовсiм небагато.
   Вiллем почав згадувати причину, яка спонукала його покинути Хорншторф серед бiлого дня, щоб глянути в обличчя стихiї, що вселяло жах. Вiн лежав i роздумував: чи була небезпека реальною, чи вона лише здалася йому, як людинi, яка вже звикла тiкати вiд таємних катiв, нiде не затримуючись, не заводячи нi з ким серйозних знайомств, ховаючись за чужими iменами i розповiдаючи про себе вигаданi iсторiї.
   Якби переслiдувачi впiзнали його, то неодмiнно схопили б. Вiдразу. I його особистiсть, i його доля з того моменту стали б для всiх настiльки ж очевидними, наскiльки жахливими.
   Вранцi вiн переписував кiлька документiв для дрiбного крамаря в Хорншторфi, коли вiдчув на собi пильний погляд. Озирнувшись, Вiллем побачив дивного на вигляд городянина, очi якого вiдверто лякали, бо i зiниця, i райдужна оболонка були однаково чорнi. Вiн мовчки стояв на вулицi i спостерiгав за Вiллемом через вiкно, потiм його тонкi анемiчнi губи повiльно розповзлися в огидному i насторожливому подобi посмiшки. Показавши свої кривi гнили зуби, незнайомець пiшов.
   Вiллем все-таки вирiшив, що мав справу зi звичайним мiсцевим дурником, що витрiщався на кожного з однiєю i лише йому вiдомою метою, але коли прямував у трактир через мiський ринок, йому виразно здалося, що за ним хтось таємно слiдує. Тричi вiн рiзко обертався, викликаючи у торговцiв на ринку подив, i всi три рази йому вдавалося розглянути лише шматок плаща переслiдувача, що вислизав вiд погляду. Це стало останньою краплею. Поспiшно зiбравшись i навiть не отримавши розрахунок у крамаря за переписанi документи, Вiллем утiк з Хорншторфа назустрiч негоду. У нього не було жодних сумнiвiв у правильностi такого вчинку. Якщо його справдi впiзнали, то з хвилини на хвилину безсумнiвно зловили б, щоб убити в якомусь тихому закутку. Якщо не впiзнали, то могли смiливо схопити для короткого розгляду, який так чи iнакше закiнчився б для Вiллема плачевно. Отже, який iз варiантiв не розглядай, вони обидва мали однаково неприємнi фiнали.
   Вiллем пiднявся, мiцно лаючись i витрушуючи снiг з-за комiра, з рукавiв. Пройшовши зовсiм небагато, вiн знову провалився по колiно i впав на лiкоть так, що кисть лiвої руки виявилася перед очима.
   Пiдскочивши, вiн став навколiшки i вп'явся поглядом у свої руки.
   Пальцi витончилися на морозi, суглоби стали здаватися непропорцiйно величезними, а нiгтi при мертвому бiлизнi шкiри були червоними, наче вишня. Але зовсiм не це викликало у Вiллема жах i трепет. Його шкiра поступово набувала неймовiрної прозоростi i витончалася на очах. Потiм вона пiшла трiщинами, як висохла фарба на полотнi художника, одразу рвалася i невагомими клаптями неслася з вiтром. Оголене тiло вiдколювалося блiдо-рожевими крижинками, падало i вмить губилося в швидко наростав снiговому настi.
   Видавши нелюдський зойк, Вiллем подивився на бiлi кiсточки пальцiв, з'єднанi мiж собою шматочками прозорого льоду, що трiскався вiд найменшого руху.
   Снiг залiпив обличчя Вiллема, забив його ще вiдкритий рот, але мандрiвниковi було вже однаково. Якоїсь митi вiн перестав вiдчувати що б там не було i трохи згодом знепритомнiв. Завiрюха почала спiшно замiтати тiло, але тут зi стiни снiгу з'явилася рука, що вихопила замерзлого з замету.
   Вiллем не чув, як молодий чоловiчий голос промовив над ним:
   - Добре ж ви кричати, добродiю!
  
   Роздiл другий
  
   Пiд'їхавши до шинку "Рудий лис", Мiхаель Бреверн спiшився i пiд вуздечки пiдвiв коня до конов'язi. Його бiльш нiж влаштовувало те, що заклад розташовувався у вузькому вигнутому провулку неподалiк мiської площi - мiнiмум зайвих очей, якщо раптом комусь iз сiмейства Шельдерiв спаде на думку його розшукувати.
   Особистих речей у Мiхаеля було небагато, i всi вони вмiщалися у сiдельнiй сумцi. Прокинувшись вранцi i вирiшивши, що з нього достатньо, Мiхаель швидко зiбрався i, не кажучи нiкому нi слова, непримiтно покинув будинок свого померлого друга. Вiн уже мiг би залишити мiську браму Зеенвiца далеко позаду, але, побачивши вивiску трактира, вирiшив, що кухоль чогось мiцного зможе розсiяти його поганi думки i скрасити неблизький шлях до Даммена.
   У конов'язi стояли двi бруднi похмурi кобили, мiж якими Мiхаель i прибудував свого коня, що сильно видiлялася статтю навiть серед таких же представникiв данської породи як у нього.
   Мiхаель Бреверн настiльки поринув у свої думки та переживання, що не помiтив кремезного бюргера, який зупинився поруч i вже давно з усмiшкою спостерiгав за ним.
   - Здрастуйте, пане Бреверн, - нарештi звернув на себе увагу чоловiк. - Зiбралися перекусити?
   Мiхаель з незадоволеним виглядом обернувся, але тут же пом'якшав, дiзнавшись пана Фадена, i простяг руку для привiтання.
   - Якщо ви маєте намiр пообiдати, - продовжив Фаден, потискуючи руку, - то поспiшаю попередити: тут не найкраща кухня.
   - Випити тут дають? - спитав Мiхаель i, дочекавшись ствердного кивка спiврозмовника, закiнчив: - Зараз менi нiчого iншого не потрiбно.
   Пан Фаден пiдняв голову до неба, яким повiльно пливли великi сiрi хмари, що однозначно провiщали швидкий снiг. Пожалившись вiд холодного вiтру, вiн помiтив:
   - Думаю, що погода сприяє саме тому, щоб випити. Тут бувають непоганi молодi вина. Якщо не заперечуватимете, я б склав вам компанiю.
   Заперечень не було, i чоловiки увiйшли до шинку.
   Оздоблення його було звичайнiсiньким для такого роду закладiв у невеликих мiстах. Мiхаель, який побував у своїх торгових справах у безлiчi мiст не тiльки Мекленбурзького герцогства, а й усiєї iмперiї, нiчого не здивувався: високi вузькi вiкна, через якi денне свiтло лише вгадується, кам'янi стiни, побiлка яких у слiдах кiптяви, камiн у дальньому кутку, де вiчно економлять власники мучать два-три полiна-довгожителя.
   Трактирний зал виявився невеликий - всього сiм столiв. У перших п'яти розмiстилися широкi лавки, а ось бiля двох столiв у глибинi зали, там, де камiн натякав на тепло, стояли досить зручнi стiльцi з високими спинками. I далеко не кожен гiсть цього закладу мiг сподiватися, що його становище виявиться вiдповiдним цим пристойним мiсцям.
   Михаелю, що увiйшов, довелося вiдразу ж пригнутися, щоб не зачепити чолом опудало голови кабана. Здивовано озирнувшись, вiн помiтив ще кiлька подiбних опудал, прибитих у залi до дерев'яних балок, але впiзнати тварин не вдалося. Не iнакше, як майстер-чудiльник у цих краях був шанувальником голландця Єруна ван Акена i мав свiй погляд на зовнiшнiй вигляд тварин, що разюче вiдрiзнявся вiд загальноприйнятого. Втiм, у корчму навряд чи хтось ходив лише для того, щоб подивитися на вiдрубанi голови звiрiв.
   За столом бiля дверей троє городян щось галасливо обговорювали, пили, закушуючи сардельками, не так засмаженими, як висушеними на печi. Вони не перервали своєї розмови, не знизили тону, коли без будь-якого iнтересу подивилися на Мiхаеля. Однак варто було в полi їхньої видимостi з'явитися пану Фадену, як вони схопилися зi своїх мiсць i, поклонившись, привiталися.
   "Далеко не дрiбна постать цей Фаден", - подумалося Мiхаелю Бреверну. - "Вигiдна справа - будувати на землi, яка недавно пережила руйнування вiйною".
   Вони не були особливо знайомi, але Мiхаель знав, що Фаден займався будiвництвом чи не по всьому герцогству, а за нинiшнiх часiв найчастiше саме Мекленбурзький герцог був його наймачем. I якщо будiвництво приносило дохiд, то особистий зв'язок iз герцогом багаторазово збiльшував i прибуток, i вагу в суспiльствi.
   Звiдкись прибiг господар корчми. Запаханий i розчервонiлий, нiби тiльки зiстрибнув з куховарки, вiн поспiшно витирав руки об сiрий фартух i безперестанку вiтався з Фаденом.
   У господаря була дивна манера рухатися ривками i розводити руки убiк, при цьому сильно пiднiмаючи плечi. Може здатися, що вiн готується зараз же кинутися в бiйку, хоча вiд низькорослого важкого чоловiка з короткими нiжками цього неможливо було очiкувати.
   Зiгнувшись у поклонi, вiн провiв гостей до столу неподалiк камiна. Вiн усiм своїм виглядом показував, що їхня поява є якась велика милiсть, надана йому.
   Мiхаелю сподобалося мiсце, куди їх визначив господар корчми: не надто близько до камiна, де може завадити чад, але й не далеко, щоб гостям було тепло. Залишалося лише сподiватися, що вогонь розведуть хоч трохи сильнiше.
   Отримавши замовлення, господар втiк, на ходу голосно вiддаючи вказiвки своїм помiчникам.
   - Густав Шельдер був не останньою людиною в мiстi, - промовив Фаден, наповнюючи келихи вином. - Його смерть - велика трагедiя не тiльки для сiм'ї та друзiв, але так само i для всього Зеєнвiца. Ще раз приймiть мої спiвчуття, пане Бреверн.
   Вони пiдняли келихи, помовчали, схиливши голови, наче придивляючись до кольору вина. Фаден зробив невеликий ковток, а Мiхаель одним махом випорожнив келих i потягнувся за пляшкою.
   - Дружина та дiти Густава не змогли менi пояснити, з чого склалися його борги, - сказав Мiхаель. - Може, ви розкажете?
   - Це не секрет, - хитнув головою Фаден. - Перед вiйною Густав мав досить багато замовникiв на лiс, що дозволяло йому смiливо дивитися в майбутнє. Наприклад, я постiйно купував у нього матерiали для будiвництва. На околицях йому належало багато дiлянок лiсозаготiвель, багато лiсопилок. Одних складiв Густав мав шiсть. Вiйна, на жаль, позбавила його всього. По-перше, багато його працiвникiв залишилися там, на пiвночi, гнити в землi, iншi також втратили все i вирушили на пошуки кращого життя в далекi краї, а новi працiвники часто приносять бiльше збиткiв, нiж користi, допоки не навчаться справi, до якої приставленi . По-друге, пiвнiчну частину герцогства потрiбно вiдбудовувати мало не наново. А це дуже великi витрати. I щоб якось взяти їх пiд контроль герцог розiрвав колишнi договори на лiсозаготiвлю, по сутi вiдiбравши продане ранiше i прибравши видобуток деревини до своїх рук. Тепер вiн встановлює цiни, вигiднi йому та, зрозумiло, герцогству.
   Про себе здивувавшись такiй вiдвертостi спiврозмовника, Мiхаель долив Фаден вина, пiдняв келих i сказав:
   - У дуростi нашого герцога не дорiкнеш. За нього й вип'ємо!
   Бразнули келихи, чоловiки випили до дна, пiсля чого Фаден продовжив:
   - Кредитори Густава множилися з кожним днем, а вiн нiчого не мiг вдiяти, крiм того, що повернути грошi, проте частина коштiв уже була пущена в обiг i могла повернутися не скоро. Вiн сильно переживав, але, мабуть, поставив перед собою рамки, за якими не слiд позичати, ще бiльше збiльшуючи кiлькiсть кредиторiв. I ось настав час, коли Густаву не було чим розплачуватися. Нi грошей, нi майна, лише надiї. Я був одним iз перших, хто побачив його в станi божевiлля. Це сталося минулого лiта. Вiн йшов вулицею вiд свого будинку у бiк ратушi. На ньому були лише нiчна сорочка та ковпак. У руках вiн нiс якийсь подертий листок з нечитаними каракулями та схемами, який сам називав листом до герцога з пропозицiями про те, як слiд облаштувати його володiння, щоб усiм щасливо жилося. За кiлька днiв до того я бачив Густава. Вiн був сiрим обличчям, похнюпленим, але це був Густав Шельдер. А тодi вулицею йшов брудний i босий божевiльний. Я не вiдразу зрозумiв, що все-таки з ним вiдбувається, наслiдком чого був його вигляд. I, нарештi, усвiдомивши, всерйоз думав, що в мене розiрветься серце вiд переживання за нього.
   Мiхаель дiстав хустку i витер сльози, що проступили.
   - Я дякую Господа, - сипло прошепотiв Мiхаель, - що не бачив цього на власнi очi, що не застав цього старого товариша. Адже вiн приходив до тями час вiд часу. Не уявляю, як йому самому було жити з цим.
   - Так, - пiдтвердив Фаден. - Перiодично марення вiдступало. Однак варто було Густаву зрозумiти те, що вiдбувається з ним, згадати про причини божевiлля, як вiн впадав у прострацiю, далi слiдував короткий сон, i перед нами знову поставав душевнохворий.
   Вони деякий час сидiли мовчки, тримаючи в руках наповненi келихи i навiть не рухаючись. Хазяїн корчми подав жарку, принiс ще пару пляшок вина. Не удостоєний з боку гостей жодним словом, вiн швиденько зник з поля зору.
   Нарештi Мiхаель струсив з себе зацiпенiння i попросив:
   - Будь ласка, давайте не продовжуватимемо цю тему.
   - Згоден, - кивнув Фаден. - Пане Бреверн, я хотiв поцiкавитися, але вважав це дещо безцеремонним...
   - Смiливо питайте.
   - За нашої першої зустрiчi ви сказали, що в мекленбурзьких землях вперше опинилися двадцять рокiв тому. Звiдки ж...
   - Так, близько двадцяти рокiв тому, - перебив його Мiхаель. - Моя батькiвщина маловiдома i лежить так далеко, що я не здивуюсь, якщо вона зараз належить французам, iталiйцям чи туркам. Не здивуюся, якщо через незначнiсть її перестали вiдзначати на картах. Так що навiть згадувати її не буду, тому що ви навряд чи щось про неї чули.
   Чемно посмiявшись i зрозумiвши, що Мiхаель Бреверн не хоче порушувати тему свого походження, Фаден обережно поцiкавився:
   - Як же ви познайомилися iз Густавом Шельдером?
   На мить Мiхаель поринув у власнi спогади, ледь помiтно посмiхаючись до них. Нарештi вiн вiдповiв:
   - Отже, я тiльки-но починав свою справу. Втiм, тодi я ще нiчого не купив i нiчого не продав, а був виключно в роз'їздах, щоб завести знайомства, знайти новi цiкавi товари та визначитися з предметом своєї майбутньої торгiвлi. Так я опинився в якомусь обшарпаному питному закладi Мекленбурга, - Мiхаель несподiвано перервався, обводячи поглядом трактирну залу, а потiм шепнув: - Знаєте, а цей трактир дивовижно нагадує те мiсце, про яке я розповiдаю. Точнiсiнько. Рiзниця лише в тому, що у мiсцевого господаря обидвi руки цiлi.
   Чоловiки розсмiялися, а коли заспокоїлися, Мiхаель Бреверн, скуйовдив свою шевелюру з рiдкiсною просiддю, продовжив:
   - Менi ледве виповнився двадцять один рiк, i я, отримавши певний стан, вдало вислизнув вiд будь-якої опiки. Я був наданий сам собi i тому нерiдко вплутувався в п'янi дурницi малознайомих менi особистостей. Так вийшло, що в тому закладi я дуже посварився з одним iз вiдвiдувачiв, почалася бiйка, яка обов'язково закiнчилася б для мене плачевно, якби не заступництво i допомога Густава. Це зараз я схожий на людину, створену за образом i подобою, а в молодостi я найбiльше скидався на нескладне жабеня. А Густав нiколи таким не був. Всього на пiвтора роки мене старше, а мiцний тiлом, широкоплеч, мужнiй. Ну, хiба що у зростаннi я йому не поступався.
   Розповiдь Мiхаеля, яскрава i натхненна, була сповнена анекдотичних подробиць i сумних деталей, важливих дрiбниць i уточнень з приводу якихось дрiбниць. При цьому на його обличчi та iнтонацiях у голосi було очевидно, що спогади грiють Мiхаелю душу. Вiн довго тримав повiки закритими. Йому було приємно зазирнути в дальнi куточки пам'ятi, де Густав ще живий, молодий i називає його другом.
   Вiн розповiдав, як майже десять рокiв вiв спiльнi вiдносини з Густавом, який торгував тодi тканинами, як за будь-якої зручної нагоди вони обмiнювалися листами i подарунками, зустрiчаючись не рiдше трьох разiв на рiк, що не так вже й мало, враховуючи вiдстань, що роздiляла їх. Потiм, пiсля одруження Густава, народження у нього сина, зустрiчi стали рiдшими. Мiхаель, який серйозно займався тодi розширенням своєї торгiвлi на пiвночi герцогства, не змiг прибути нi на весiлля друга, нi на хрестини його сина, про що зараз сильно переживав, нiби це могло вiдстрочити смерть Густава або полегшити його останнi днi.
   Мiхаель згадав, що листи та зустрiчi припинилися, коли його товариш вирiшив повнiстю перейти на торгiвлю лiсом. В останнi роки вiн нiчого не чув про Густава, проте часто його згадував. I ось мiсяць тому йому повiдомили про смерть старого приятеля пiсля довгої хвороби. Кинувши все, Мiхаель одразу попрямував до Зеенвiца, щоб хоча б вклонитися могилi Густава.
   Сiм'я покiйного зустрiла Мiхаеля недружелюбно, спочатку взявши його за чергового кредитора. Їхнє ставлення докорiнно змiнилося лише тодi, коли Мiхаель без докорiв i суперечок заплатив за всiма боргами Густава Шельдера та боргами його сiм'ї, якi утворилися вже пiсля смертi друга i виявилися чималими.
   - Тепер же я не в змозi залишатися в будинку Шельдерiв, - закiнчив свою розповiдь Мiхаель. - Їх постiйний i стомлюючий вираз своєї вдячностi просто зводить мене з розуму.
   - Зрештою, цi їхнi почуття можна зрозумiти, - зазначив Фаден. - Спустошена сiм'я, що поховала годувальника, що залишилася без гiдних друзiв, але з великими боргами, стояла на краю вiдчаю, не чекаючи допомоги. Несподiвано, як лицар у сяючих обладунках, з'являєтеся ви. Вибачте за таке порiвняння, але для них ви зараз менш значущi, нiж сам Спаситель.
   - Наскiльки я знаю, - вирiшив виявити поiнформованiсть Мiхаель, - ви власним коштом призначили вдовi Шельдер пенсiю.
   Пан Фаден вiдмахнувся:
   - Не такi вже й великi суми.
   - Що ж, рахуватимемо i мої витрати на кредиторiв Густава не дуже великими сумами. У будь-якому разi менi час повертатися до власного життя. Супутники, з якими я прибув сюди, вже зачекалися на мене в Дамменi. Я вшанував пам'ять друга, виконав усi iншi зобов'язання та рiшення про вiд'їзд уже не змiню.
   - Боюся, як би не пiдвела погода, - сказав Фаден, повертаючись до вiкна, нiби через його каламутнi шибки справдi можна було побачити вулицю.
   - Шлях не такий довгий, як здається. До того ж встигну протверезiти.
   Розливши залишки вина i призовно пiднявши келих, Фаден проголосив прощальний тост за вiдданiсть та щедрiсть Мiхаеля Бреверна. Вони випили, а за п'ять хвилин уже стояли бiля конов'язi, потискаючи руки, запрошуючи один одного в гостi.
   - Якщо все-таки негода застигне вас у дорозi, зупинiться на заїжджому дворi старого Вернена, - попередив пан Фаден. - Це на перехрестi з дорогою до Хорншторфа.
   - Спасибi.
   Мiхаель Бреверн легко скочив у сiдло, махнув рукою Фадену i попрямував до мiської брами. З неймовiрно легким серцем вiн залишав мiсто. Усi переживання, вся незатишнiсть залишалися позаду. Навiть густий снiг, що повалив iз низької темно-сiрої хмари, i холодний вiтер його не турбували.
  
   Роздiл третiй
  
   З-за намiтеного снiгу колiї на дорозi зовсiм не було видно. Вiтер шумiв, завивав десь високо, але небеса i навiть верхiвки дерев ховалися за щiльними смугами снiгу, що стрiмко мчав. Не звертаючи на завiрюху нiякої уваги, палаючи кобила спокiйно i впевнено тягла за собою криту вiзок.
   Хорсту Келлеру практично не доводилося правити дивовижно розумною конячкою, i тому вiн був цiлком зайнятий своїми важкими мiркуваннями про причини i мету поїздки в Зеенвiц, про недешеве розмiщення в мiстi i про можливу вартiсть послуг порекомендованого ним нового лiкаря.
   Навеснi його дружина сильно застудилася i кiлька тижнiв провела в лiжку, не маючи змоги пiднятися. Лiкар обiйшовся сiм'ї недешево, проте дав хороше лiкування, що дозволило Ельзi пiти на виправлення. А через мiсяць вона стала скаржитися на ниючий бiль у ногах.
   Напади спочатку були рiдкiсними, але кожен наступний прояв незрозумiлої хвороби виявлявся дедалi сильнiшим. Лiкар iз Даммена запевняв, що це незначний наслiдок застуди, який згодом обов'язково пройде.
   Недуга проте не вiдступала, i, вiдмовившись вiд послуг лiкаря, Хорст за порадою сусiдiв звернувся до лiкарки, про яку ходила худа слава. Втiм, розповiдаючи про неї моторошнi чутки, люди все ж таки сходилися на думцi, що її лiкування допомогло всiм, хто просив стару про допомогу.
   I справдi, прописана Ельзе мазь нарештi принесла довгоочiкуване полегшення.
   На жаль радiсть Хорста та Ельзи була недовгою. Мазь надавала свiй позитивний вплив на всi меншi i меншi промiжки часу, а нещодавно зовсiм перестала знiмати бiль, i довелося просити у лiкарки щось, що має бiльшу силу.
   Ось i зараз Ельза мучилася у возi, зрiдка провалюючись у неспокiйний сон. Вона погладжувала свої хворi ноги, охала, стогнала i вiдразу прокидалася. Жiнка давно перестала скаржитися чоловiковi, лише iнодi жартома жартувала, що Хорсту було б простiше придушити її подушкою увi снi, нiж невтомно возитися з тiєю, кому вже навряд чи вдасться повернути здоров'я.
   Варто здатися заїжджому двору старого Вернена, як Хорст обернувся до дружини, щоб розбудити її. Але Ельза прокинулася сама.
   - Заїжджий двiр, - заявив Хорст.
   Ельза пересiла ближче до чоловiка.
   - Думаю, нам варто зупинитися в шинку, - сказала вона. - Вернен iз нас багато не вiзьме, а якщо я поговорю з його дружиною, то можемо розраховувати на безкоштовну кiмнатку.
   - Ну, кiмнату в трактирi ми ще можемо собi дозволити, - усмiхнувся Хорст. - Але я хотiв тобi запропонувати таки доїхати до Зеенвiца.
   Ельза скинула брови:
   - Ти в своєму розумi? Завiрюха посилюється.
   - Нам залишається проїхати трохи бiльше милi, - заперечив Хорст. - I ще невiдомо, якою буде погода увечерi та вночi. Як би снiг не повалив. Тодi ми найближчими днями не тiльки до Зеєнвiца не дiстанемося, а й до себе не зможемо повернутися.
   Ельза м'яко взяла Хорста за руку, притиснула до грудей i тихим голосом попросила:
   - Давай зупинимося тут. Мiля це справдi небагато, але повiр, я не винесу. Кожен рух викликає дикий бiль.
   Хорст обiйняв дружину, нiжно погладжуючи її по спинi. Його обличчя уткнулося в пасма шовковистого волосся Ельзи, що вибивалося з-пiд чепця. Вiд них приємно пахло чимось рiдним, теплим, приємно i до тремтiння душу, що турбувала.
   Йому думалося, що зараз Ельза перебiльшила вiдчуття. Втомившись у дорозi, вона просто вирiшила зупинитися в тихому спокiйному мiстечку, i вiн не сердився на неї за це.
   У Хорста було нагромаджено безлiч аргументiв на користь особистої думки, але вiн поцiлував дружину, пiдморгнув їй i вiдповiв:
   - Як скажеш, рiдна.
   Кiнь неквапливо пройшов через вiдкритi навстiж ворота i зупинився перед входом у трактир. Поки Ельза збирала у вiзку речi, щоб потiм їх було простiше зняти i перенести, Хорст попрямував у трактир, де покликав господарiв. Повернувся вiн iз вкрай спантеличеним виразом на обличчi.
   - Порожньо, - сказав вiн.
   - Не дивно, - сказала Ельза. - Старi постояльцi роз'їхалися, а новi в таку негоду не налетiли. Мабуть, це ми з тобою недолугi.
   - Ти не зрозумiла. Там взагалi немає нiкого. Нi гостей, нi Вернена, нi його дружини.
   - Ти встиг усе оглянути
   - Нi звичайно. Але на мiй крик нiхто не озвався, а я чекав там досить довго.
   Ельза вказала чоловiковi на сумки та вiдповiла:
   - Ходiмо всередину. Там розберемося. Вернен з дружиною могли проводити гостей i, не чекаючи на нових постояльцiв, вирiшили зайнятися своїми справами.
   - Якими справами можна... - почав заперечувати Хорст з невластивим йому натиском.
   - Звичайними, - перервала його Ельза зi смiшкою в голосi. - Тими справами, якими займаються чоловiки та жiнки, коли залишаються наодинцi.
   - Гадаєшь? - не повiрив Хорст. - Адже Верненам уже рокiв по п'ятдесят або навiть бiльше.
   Вони увiйшли в трактир, де їм усе було знайоме, хай Хорст та Ельза не були тут постiйними гостями. Стiни були оббитi дерев'яними давно немитими дошками, два ряди столiв з мiцними лавками тягнулися у бiк великої печi, праворуч вiд якої крутi сходи вели на другий поверх, до кiмнат для постояльцiв. Сходи були широкими, тому що пiд нею розташовувалися два закритi кабiнети для - трапилося таке - важливих гостей, якi не побажали б сидiти у всiх на очах.
   I тiльки тепер Хорст вiдчув, щось невловимо дивне в цьому нiби знайомому примiщеннi. Незбагненно, але щось тут змiнилося, щось здавалося явно не на своєму мiсцi. Те саме повiтря i тi ж звичнi предмети оточували його, а ось вiд дивного вiдчуття якоїсь мани неможливо було вiдбутися. Вiн обережно доторкнувся до стiльницi. Нi, все було реально, нiчого страшного не сталося. А стiл погано протертий: липкий i в крихтах. На одному зi столiв стояла сковорода з якимись недоїдками, на сусiдньому - два пивнi кухлi. На лавi бiля печi, куди старий Вернен зазвичай сiдав, щоб перепочити, валялися зiм'ятий фартух i якась мокра ганчiрка.
   - Ну, де всi люди? - прошепотiв Хорст на вухо дружинi.
   Пiдiйшовши до печi, в якiй догорiв вогонь, танцюючи серед головешок, вiн пiдкинув пару полiн, пiсля чого зазирнув у кабiнки пiд сходами. Нiкого.
   Повернувшись до дружини, вiн раптово зрозумiв, що йому здалося дивним i явно зайняв тут неналежне мiсце. Вони самi! Вiн та Ельза були тут недоречними, були зайвими.
   Йому стало моторошно, i вiн звернувся до Ельзи:
   - Менi здається, що нам не слiд залишатися тут.
   - Що за дурницi? - вiдмахнулася Ельза, сiдаючи ближче до печi. - Тут є все, що нам зараз потрiбне: дах, тепло та їжа. Сьогоднi я звiдси нiкуди не поїду. Ось побачиш, Вернени скоро з'являться.
   - Там хтось є? - злякано прокричали зверху, i з другого поверху до зали долинув стукiт взуття. Незнайомець утiк з усiх нiг.
   За голосом Хорст навiть не змiг зрозумiти, якої статi був кричалий, але питання вiдпало само собою, коли на сходах з'явився повненький шалено метушливий пан рокiв п'ятдесяти в чорному камзолi з атласними стрiчками, з-пiд якого виднiлася бiла сорочка, прикрашена мереживом. Застукали сходами червонi туфлi зi шкiряними ременями, iнкрустованими якимись камiнням. Хорст не розбирався в дорогоцiнних та напiвдорогоцiнних каменях. Будучи звичайним мiрошником, усе, що вiн мiг сказати про камiння, то це пiдходять вони для млина жорна чи нi.
   Ельза не змогла стримати посмiшки побачивши пана, що спустився. Їй здалося, що це й не людина зовсiм, а злегка обiм'ятий хлiбний м'якуш, на який навiщось напнули дорогий одяг.
   - Якщо вже ви затiяли тут заїжджий двiр, - менторським тоном, що не терпить заперечень, почав чоловiк, - то будьте ласкавi опинятися на своїх мiсцях, коли до вас прибуває постоялець.
   Хорст вiдкрив рота, щоб дати важливi пояснення, але цей говорящий хлiбний м'якуш замахав у нього перед обличчям руками i продовжив:
   - По дорозi сюди я натерпiвся неймовiрного страху i зазнав нападу вовкiв. Я залишився без карети, i лише Боговi вiдомо, скiльки пробiг на своїх двох. Я очiкував зустрiти тут привiтнiсть, а натомiсть уже биту годину мотаюся по всiх примiщеннях i будовах вашого заїжджого двору, марно намагаючись знайти хоч одну живу душу.
   Мабуть, чоловiк не закiнчив би своєї промови, якби Ельза не грюкнула по стiльницi долонею, рiзко i дзвiнко. Тараща очi, чоловiк осiкся. Тiльки тепер вiн звернув увагу на пластiвцi танучого снiгу, що лежали на одязi Келлерiв та їхнiх сумках, звалених бiля столiв.
   - Так знайшли ще когось? - Запитала Ельза.
   - Нiкого, - мало не подавився словом чоловiк. - А ви хiба не власники цього...
   - Нi, - поспiшив вiдповiсти Хорст, - ми не господарi.
   - Вибачте, - булькнув чоловiк, вiдступивши вiд Хорста i квапливо поправляючи одяг, що нiбито збився. - Я був неприпустимо рiзкий. Мене звуть Пауль Рейхенштейн, нотарiус абатства Адденбах.
  
   Роздiл четвертий
  
   - Не знаю, як вам i дякувати, - не без зусиль вимовив Вiллем, кутаючись у непродувний вовняний плащ свого рятiвника. - Дозвольте представитися: я - Вiллем Рангер.
   Це були першi слова, сказанi ним молодому супутнику, що визволив його зi снiгового полону. Точнiше сказати, не першi, але поки що єдинi вираженi осмислено.
   Коли Нiколаус фон Граусбург витягав замерзлого Вiллема на дорогу, розтирав його застиглi кiнцiвки та обличчя, той iз очевидних причин взагалi нiчого не говорив. Коли ж Нiколаус намагався влити в його ледве вiдкритий рот гiркої настойки, Вiллем, уже закутаний у похiдний плащ, прийшов до тями i безупинно почав вигукувати прокляття на адресу якогось пана Дiкмана та його псiв, пущених слiдом. Повнiстю занурений у своє марення, вiн зовсiм нiчого не розумiв з навколишнього його свiту. То горланя, то голосячи, вiн дряпався i навiть намагався вкусити Нiколауса.
   - Мене звуть Нiколаус фон Граусбург, - представився супутник, перехоплюючи коротшi поводи.
   Тепер вiн йшов не попереду, а поряд з сiдлом, пильно вдивляючись у смагляве i кiстляве обличчя Вiллема, сподiваючись, що воно змiнилося i набуло бiльше рис свiдомостi. Врятованому на вигляд було добре за тридцять, хоча Нiколаус дуже здивувався б, дiзнавшись, що Вiллем Рангер насправдi лише двадцять шiсть. Виглядав вiн виснаженим. Зi своїми сiрими i похмурими очима вiн нагадував якогось давньоримського раба, виснаженого покараннями.
   Одяг Вiллема був жалюгiдним обноском. Його плащ був такий дiрявий, що, швидше за все, не рятував вiд холоду, а представляв загрозу, створюючи протяги мiж дiрками. Якщо комусь спало на думку порiвнювати врятованого з церковною мишею, то остання однозначно здалася б багатiєм.
   - Я погано орiєнтуюсь, - стурбовано крутив головою Вiллем. - Скажiть, будь ласка, в який бiк ми прямуємо?
   - На заїжджий двiр. На мене чекає важлива справа. За такої погоди, мабуть, i вам доведеться зупинитися.
   - Це нiчого, - сказав Вiллем, а про себе подякував небу, що не повертається назад у Хорншторф. - Головне, що з вашою допомогою все страшне, що могло зi мною статися, залишилося позаду.
   Вiллем уважно придивився до супутника.
   Тому було рокiв двадцять, старше вiн нiяк не виглядав. Красиве обличчя мало тонкi витонченi риси, властивi швидше десятирiчному хлопчику, нiж дорослому дворянину, який прямує на самотi, поклавшись лише на свою шпагу. Одягнений Нiколаус був досить просто, хоч i недешево. Очевидно, що основною вимогою Нiколауса до одягу була її повсякденна практичнiсть, а аж нiяк не вишуканiсть.
   - Дивний присмак у ротi, - нарiкав Вiллем.
   - Справжнiй богемський бiтер. Думаю, переважно саме його цiлющим властивостям ви зобов'язанi своїм порятунком.
   - Ви з Богемiї?
   - Заїжджав ненадовго. Сам я народився i живу у Граусбурзi. Затишне, але мало чим примiтне мiстечко далеко на пiвнiчному сходi. Чули про таке?
   - Нi, не доводилося, вибачте, - похитав головою Вiллем i спитав: - Ви купець?
   Нiколаус з докором подивився на сiдока:
   - Нi. Чого ви так вирiшили?
   - Ви сказали, що на заїжджому дворi на вас чекає важлива справа, а там, наскiльки менi вiдомо, важливими справами займаються приїжджi купцi. Зручне розташування бiля заїжджого двору, великий сарай, який торговцi використовують як склад. Якщо привозити товари на ринок Зеенвiца i розмiщувати їх усi вiдразу в мiстi, то, кажуть, у трубу можна вилетiти.
   - Що ж. Здається, логiчним, але нi, я не купець.
   Вони не стали продовжувати цю тему i провели значну частину шляху в мовчаннi, надавши один одному можливiсть думати про своє. Вiллем подумки радiв тому, що забирається подалi вiд своїх передбачуваних переслiдувачiв, радiв метелi, що розiгралася не на жарт, що дарувала йому iлюзорний захист i дозволила трохи заплутати слiди.
   Нiколаус переживав з приводу очiкуваної звiстки. Перебуваючи в Хорншторфi, вiн розраховував залишити його лише завтрашнього ранку, але дивним чином його розшукав якийсь пан, який так i не представився, повiдомив, що батько Нiколауса через своїх знайомих передав йому якусь важливу звiстку. Цi люди чекають Нiколауса на заїздi Вернена, але змушенi завтра ж вирушити в дорогу, незалежно вiд того, розшукає їх син старшого фон Граусбурга чи нi. Тому молодiй людинi не залишалося нiчого iншого, як виїхати назустрiч негоди.
   Коли крiзь хуртовину вдалинi вже проглядалися дахи заїжджого двору, Нiколаус поцiкавився:
   - Чи доречно менi запитати, хто такий пан Дiкман, i в чому такому вiн перед вами завинив, що заслужив вiд вас таких виразiв, яких я не чув навiть вiд свого конюха?
   Вiллем помiтно напружився, не знаючи, яких одкровень припустився, перебуваючи в непритомностi.
   - Я щось казав про нього? - обережно перепитав вiн.
   - Про нього немає. Але прiзвище звучало чiтко, а епiтети, якими ви його нагороджували, просто лякали.
   - Неприємна людина цей Дiкман. Iстота з минулого життя, що напевно вважає мене вищанням пекла, але нiколи не визнає таким себе, - вiдмахнувся Вiллем.
   - А що там iз його ланцюговими псами? Їх ви теж не шанували.
   На останнє запитання Вiллем вирiшив не вiдповiдати, накинувши край плаща так, що закрив обличчя.
   Спершу Нiколаус прийняв Вiллема за не цiлком нормальну людину, адже тiльки ненормальний наважиться пуститися в дорогу пiшки за такою негодою. А ось зараз вiн чiтко усвiдомив, що Вiллем - нещасна людина, поставлена перед необхiднiстю втекти чи то вiд примар, чи то вiд реальної загрози. Невiдомо, що за таємницю приховував Вiллем, але вiн справляв враження порядної людини, викликав симпатiю. I Нiколаусу, незважаючи на молодi роки, вже доводилося самому стикатися з обвинуваченими у всiх смертних грiхах людьми, якi на перевiрку виявлялися кришталево чесними та грубо обдуреними.
   Ворота заїжджого двору були вiдчиненi. Прямо вiд них мандрiвникiв чекав непоказний на вигляд двоповерховий трактир, праворуч розташовувалася стайня, а лiворуч - значних розмiрiв сарай, де, якщо загубитися, мабуть, вихiд знайдеш лише за кiлька днiв.
   Нiколаус допомiг Вiллемовi спiшитися i зняв сумки з сiдла. Обидва вже прямували до шинку, коли почули окрик приглушений завиванням завiрюхи. Дорогою на Зеенвiц у бiк заїжджого двору, борючись iз поривами крижаного вiтру, рухався вершник.
   Мiхаель Бреверн швидко спiшився i пiдiйшов до Нiколауса, за яким Вiллем небезпечно косився на незнайомця, намагаючись сховати своє обличчя.
   - Доброго вечора, панове, - без зайвих мудрувань почав Мiхаель. - Не пiдкажiть, у якому станi шлях до Даммена?
   - Вам варто запитати людей у шинку. Напевно, є тi, хто прибув звiдти. Ми самi приїхали з Хорншторфа, - Нiколаус показав рукою на пiвнiч. - Але думаємо, що на дорозi до Даммена немає нiчого доброго. Снiгова буря, як на мене, прийшла саме з того боку.
   - Та тут не розiбрати, звiдки вона прийшла. Хотiлося б знати, коли закiнчиться, - недбало кинув Мiхаель Бреверн, прямуючи до ворiт.
   Деякий час вiн спостерiгав за поворотом дороги, що веде в потрiбному напрямi. Мiхаелю не вдалося розглянути нiчого, крiм начисто помiтної просiки, яку i дорогою назвати зараз було неможливо. Повернувшись до подорожнiх, що чекали його, вiн запитав:
   - А що це за заклад? Знайдуться мiсця?
   Вiллем, що весь цей час уважно оцiнював незнайомця, не знайшов у ньому ознак будь-якої небезпеки для себе i розвiв руками:
   - Заклад звичайнiсiнький. Ми самi знаємо про нього лише з чужих слiв, тож якихось рекомендацiй дати не можемо. А мiсця там безперечно є.
   - З чого така впевненiсть, вибачте? - Вирiшив уточнити Мiхаель.
   - Не думаю, що зима в цих краях сприяє ризикованим подорожам через лiси. Та й у таких розмiрiв трактирi завжди є порожнi кiмнати.
   Мiхаель Бреверн зам'явся у нерiшучостi, роздумуючи над тим, продовжувати йому свiй шлях до Даммена чи нi. Вiн оцiнювально подивився вгору, сподiваючись побачити хоча б клаптик вечiрнього неба, проте його погляду вiдкривалися тiльки широкi смуги мчавого снiгу, що мчав над шинком.
   - Сподiватимемося, до завтрашнього ранку це неподобство закiнчиться, - сердито промовив вiн i зiрвав з коня сiдельну сумку.
   - Давайте я займуся кiньми, - запропонував Вiллем обом панам, - поки ви будете розташовуватися.
   - Буду вдячний, - погодився Нiколаус. - Обiцяю, що коли приєднаєтеся до нас, вас чекатиме гаряча вечеря, а до неї ще трохи богемського бiттера.
   Коли Вiллем уже пiдходив до стайнi, Мiхаель Бреверн тихо сказав Нiколаусу:
   - Ранiше я подумав, що це ваш слуга, але з вашого з ним поводження зрозумiв, що помиляюся.
   - Нi, Вiллем - мiй випадковий попутник. Я знайшов його замерзлим i привiз сюди.
   - Треба бути дуже розумно обдарованим, щоб при такiй хуртовинi зважитися вирушити в дорогу пiшки, - посмiхнувся Мiхаель, але тут же додав: - Я хоч i верхи, але теж не блищав розумом, виїжджаючи з Зеенвiца. Поки мiськi стiни були ще в полi зору, я передумав i вже повертав коня назад, благо в Зеенвiцi менi не вiдмовили б у нiчлiзi. Але тут на бiду зустрiвся якийсь украй неприємний пан, що йшов назустрiч, який легко переконав мене продовжити шлях. Вiн запевнив, що, опинившись я пiд захистом близького лiсу, так навiть не вiдчую бурi i легко дiстануся Даммена, нiбито звiдки вiн сам благополучно дiстався. Ще вiн сказав, що з якихось вiдомих йому прикмет визначив швидке припинення снiгу та вiтру. Я нiколи не був таким довiрливим. Натерпiвся ж я страху, а коли зрозумiв, що краще вже не стане, повертати було надто пiзно. Добре, що мене попередили щодо цього заїжджого двору.
   Ласкаво розмовляючи з кiньми, Вiллем вiдчиняв ворота стайнi, коли Нiколаус i Мiхаель увiйшли до шинку.
  
   Роздiл п'ятий
  
   Обгорнувшись на сухе дерево, бiля сараю з усмiшкою стояв горбочок. Останнi пiвгодини вiн пильно спостерiгав за всiм, що вiдбувалося на подвiр'ї бiля корчми, точно знаючи, що нiким з мандрiвникiв не можна знайти. Виникнувши тут разом iз подружжям Келлерами, горбун встиг побачити i появу Нiколауса з Вiллемом, i приїзд Мiхаеля Бреверна.
   Поруч iз ним пролунала приглушена бавовна, i тканина простору роз'їхалася, нiби розведенi вбiк вiконнi фiранки. Посмiшка швидко злетiла з вуст горбуна, вiн сiпнувся, рiзко обертаючись i зустрiчаючись поглядом з високим чорнявим юнаком, обличчя якого спотворювали два потворнi шрами.
   - Усi зiбралися? - спитав горбуна.
   - Так. Вони в шинку, а ще один у стайнi займається кiньми. З хвилини на хвилину має приєднатися до решти.
   - Точно?
   Горбун наморщив лоба:
   - А який у нього вибiр? У них у шiстьох варiантiв немає, як залишатися в трактирi.
   Юнак був набагато вищий за горбуна, через що йому довелося нахилитися, щоб ухопити неприємного йому спiврозмовника за нижню щелепу i з силою притягнути до себе. Горбун протестуюче заскулив, а його дивнi очi - чорнi вiд центру зiницi до краю райдужної оболонки - в жаху забiгали з боку в бiк. Плечi горбуна були схожi на косу перекладину, i лiва рука, якою вiн мляво вiдмахувався вiд напористого юнака, виглядала вдвiчi коротше за праву.
   - Чаклунський обряд вимагає присутностi всiх шiстьох в одному мiсцi та в один строго певний час. Ми серйозно поклалися на тебе у цiй справi. Ти ж нас не пiдведеш?
   - Нi, - промимрив горбун. - Звичайно, нi. Адже це i в моїх iнтересах теж.
   До обох долинув гордовитий жiночий регiт:
   - То то же. Ну, вiдпусти його. Вiн непогано попрацював сьогоднi.
   I знову поблизу пролунали тихi хлопки. Знову простiр затремтiв, спотворився i через просвiти, що утворилися, вийшли ще троє незнайомцiв.
   - Всi в зборi? - звернувся до юнака зi шрамами мiцний чоловiк рокiв сорока з абсолютно сивою головою та напрочуд засмаглим обличчям.
   У вiдповiдь юнак кивком вказав на Вiллема, який, закривши стайню, бiгцем рвонув до корчми. Як i ранiше, стоячи бiля сухого дерева, таємничi люди проводили його поглядом i, не змовляючись, повiльно попрямували слiдом.
   - Вони зiбралися в залi, - забiгаючи вперед, сказав горбун. - Ми не можемо так просто там з'явитись.
   - Сховайся! - рiзко шикнула на нього жiнка. - Вони не зможуть нас побачити.
   Неймовiрно худий чоловiк, довгий i прямий, як палиця, забарився, обернувся i несподiвано крикнув, вказуючи кудись назад:
   - А ось i наш старий знайомий! Вперше бачу його так близько.
   Немов пiдкоряючись командi, всi разом обернулися спочатку на кричалий, а потiм до ворiт заїжджого двору. У хмарi снiгової крупи там стояла людина. Вiн був одягнений чи в чорний плащ з довгим ворсом, чи у величезну ведмежу шкуру, шерсть якої металася на вiтрi. Його обличчя було не розглянути, лише два величезнi очi блиснули, подiбно до полiрованого агату чорного кольору, без сумнiву були зверненi до них.
   - Ей ти! - гаркнув сивий. - Навiть не думай втручатися! Твiй час ще не настав!
   - Втручатися не в його силах, - спокiйно зауважила жiнка, втративши iнтерес до темної постатi.
   Худий чоловiк у дорогому одязi, що робить його схожим з цiпком, обплутаним атласними стрiчками, рухаючись спиною вперед, продовжував з неприязнью дивитися на того, хто вiдверто його лякав. Вiн прошепотiв, нi до кого безпосередньо не звертаючись:
   - Забрався б вiн iз своїми нергалами.
   Почувши це юнак тiльки хмикнув, але жодних зауважень вiд нього не було. Обернувшись, вiн побачив, як фiгура їхнього супротивника повiльно виснажує.
   Горбун, що спостерiгав за цим, радiсно застукав кулачками, ловлячи на собi гидливi погляди решти чаклунiв, проте варто було йому повернутися до дверей у трактир, як вiн злякано скрикнув.
   Чорний чоловiк стояв нiби перед горбуном. Вiн схилився до нього так, що їхнi носи мало не доторкнулися, i шепнув:
   - Я спостерiгаю за вами.
   Рiзким ривком жiнка грубо вiдтягла горбуна, що тремтiв у переляку. Той не встояв на ногах i, як дерев'яна iграшка з кривою основою, завалився набiк. Зухвало зухвало жiнка пiдiйшла до чорного чоловiка i зазирнула в його немиготi блискучо-чорнi очi. З дурною спробою загрози в голосi вона видавила iз себе:
   - Ти не маєш влади над нами.
   Жiнка, безперечно, боялася його. Боялася, як i всi чаклуни, що цього ненасного вечора з'явилися з розломiв у матерiї свiту. Але саме вона, струнка i неймовiрно приваблива, знаходила сили вмiло приховувати свiй страх. Зараз її зухвалiсть народжувалася з таємних знань, якi вона мала зовсiм недавно i в яких вiдчувала свiй близький порятунок. Лише вiдкритi їй знання могли вiдстрочити останню зустрiч iз цiєю надприродною iстотою, що стоїть перед нею в образi людини в плащi з довгого воронового пiр'я, що хитається на вiтрi.
   Тихо вiдiйшов у центр двору юнак привернув до себе увагу, крикнувши:
   - Подивись сюди!
   Стоячи з розведеними руками, вiн почав щось шепотiти, ледве ворушачи губами. Потiм вiн стиснувся в тугу пружину, напружуючись настiльки, що тiло затрясло дрiбним тремтiнням. Шрами, що залишилися бiлими, тепер ще дужче видiлялися, ще дужче спотворювали його молоде червоне вiд напруження обличчя. Раптом юнак прокрутився на пiдборах, завмер, i всi побачили в його руках величезного птаха, який марно намагався вирватися. Вона дуже скидалася на яструба, але була бiльша, а в поглядi її помаранчевих очей чiтко читався розум.
   Крючкуватою жовтою дзьобом птах вчепився в рукавичку, гострi її пазурi били ловцю в груди. Проте все це не завдавало йому нiчого, крiм незначного занепокоєння.
   Вiн перехопив птаха зручнiше, затиснувши його лапи та потужнi крила пiд рукою, i змахнув лiву рукавичку.
   - Твої нергали тут ущербнiшi за птахiв. Тупi тварюки, якi нiчого не можуть, - засмiявся юнак. - Так що провалюй!
   Вiн поклав руку на шию птаха, де безладно стовпився смужка блiдо-рудого пiр'я, i тут же звернув їй шию. Тiло нергала полетiло в кучугуру, проте не досягло його, буквально розсипавшись у повiтрi. Така невдача засмутила юнака, але вiн не побажав подати виду, лише закусив губу. Людина в чорному плащi теж не висловила жодних емоцiй.
   - Я i нергали будемо поруч, - сказав вiн, зробив недбалий пас, i в той же момент з порожнечi, ляскаючи крилами i надривно клекочучи, вирвався яструб з помiтною смужкою блiдо-рудого пiр'я на шиї.
   Прослiдкувавши за польотом птаха, що гнався геть, нiхто не помiтив зникнення людини в чорному.
  
   Роздiл шостий
  
   Усi мандрiвники зiбралися у трактирному залi. Хорст поркався бiля печi, розводячи вогонь i постiйно цiкавлячись у Ельзи станом її здоров'я, вiд чого та вже втомилася i була на узводi. Великий i суворий на вигляд мiрошник був чистий, охайний, одягнений нехитро i тому нiчого не соромився. Навiть свого безглуздого стьобаного жилета, теплого i зручного, але створював не зовсiм рiвне перше враження. А ось Ельза при цьому була одягнена у все найкраще, що могли собi дозволити люди з статком вище середнього. Поруч одна з одною пара виглядала дивно, i нiхто б не припустив, що цi двоє - чоловiк та дружина.
   Вiллем обтрусив залiплений снiгом плащ i повернув його Нiколаусу, залишившись в одязi, грубо залатаному шматками маркою матерiї.
   Щойно з'явившись у шинку, Нiколаус i Мiхаель разом зрозумiли, що тут вiдбувається щось недобре. Хорст поспiшив розповiсти їм, що в усьому шинку немає нi господарiв, нi гостей, крiм них самих, i куди подiлися всi люди, так i залишається загадкою.
   Пауль Рейхенштейн, що встряв, представився нотарiусом абатства Адденбах i почав тут же розповiдати iсторiю про напад на його карету зграї величезних вовкiв. Самих звiрiв вiн не бачив, у чому щиро зiзнався, але з легкiстю бувалий мисливець, до якого нiколи не ставився, визначив розмiри по вою та шуму, якi вовки видавали, стрибаючи по каретi. Цей маленький товстий чоловiк, сповнений свiдомiстю власної важливостi i намагався надати собi неабияку пихатiсть, якимось дивним чином не викликав стiйкої антипатiї. Вiн докучав, привертав увагу всiх i був невдоволений, коли зайнятий справою Хорст повернувся до печi. I при цьому нi в кого з присутнiх не виявлялося до Пауля жодної неприязнi. Можливо, цьому сприяли його зростання, постать i тонкий хлоп'ячий голос.
   - Огидний суб'єкт, - гидливо зморщився високий худий чаклун, обминаючи Пауля, i прямуючи до Ельзи Келлер. - А жiнка виглядає нездоровою.
   - Огидний, нездорова, - безневинно передражнив юнак, сiдаючи на стiл. - Нам не дружбу з ними керувати.
   Горбун пiдбiг до чаклунки, обережно торкнувся її рукава i чи то грайливо, чи то з запобiгливiстю кивнув у бiк Келлерiв:
   - Цi двоє - чоловiк i дружина. Уявляєте? Вже майже десять рокiв.
   Чаклунка вiдмахнулася i, не нагородивши горбана навiть поглядом, пiдiйшла до сивого чаклуна.
   - Неважливо почуваюся, - поскаржилася вона тихо. - Влаштувати бурю у кiлькох свiтах одразу - це на межi моїх можливостей.
   - Ти молодець. До завершення обряду ще час. Займися собою. Адже я вчив тебе, як вiдновлювати сили?
   З цими словами обличчя сивого чоловiка ледь помiтно змiнилося. Його напускна суворiсть на коротку мить змiнилася на лагiднiсть. Чаклунка вiдповiла з усмiшкою на червоних i таких губах:
   - Так, мiй пане, ти багато чого мене навчив.
   Ледве почувши тепле спiлкування чаклунки та сивого чоловiка, горбун пожвавiшав. Як не намагався вiн приховати неприємних переживань, що нахлинули одразу, у нього нiчого не виходило. Кулаки його були стиснутi так, що кiсточки побiлiли, а сам, здається, навiть став трохи вищим на зрiст, намагаючись розпрямитися. Не були для нього секретом недозволено близькi стосунки мiж цими двома, але щоразу, коли в їхнiх голосах чулася оксамитова нiжнiсть, вiн не знайшов собi мiсця.
   Недосяжною метою була ця витончена дама з довгими пальцями, прикрашеними всього двома перснями - один вказував на завойоване нею становище в суспiльствi, другий на багатство. Горбун думав, що якби вiн мав найменшу можливiсть, вiн би обсипав її коштовностями в такiй кiлькостi, яка не снилася жодному государю Європи на пiку його могутностi. Але чаклунка залишалася неприступною фортецею. Вона була холодна по вiдношенню до нього протягом усього часу їхнього знайомства, i незмiнно кидала багатозначнi погляди на цього сивого чаклуна, який мняв себе куди бiльшого, нiж легендарний араб Абдулла Альхазред, i в знаннях про сокровенне порiвнявся з самим Соломоном-царем. Насправдi ж горбуну вiн представлявся точною копiєю Клода Фролло, який спочив понад сто тридцяти рокiв тому, але як i ранiше шанованого в колах чаклунiв i алхiмiкiв. Як i Фролло, противник горбуна в любовних справах був повнiстю сивим, смаглявим, не обдiленим фiзичною силою, яку, як i будь-який флегматик, демонстрував рiдко.
   Щодо горба, то сам себе вiн давно смиренно сприймав нiкчемним виродком, на якого прекрасна дама його серця не дивиться i з поблажливостi. Так, вiн мiг би створити навколо себе iлюзiю прекрасного незнайомця, який шукає жiночих уваги та ласки. Насправдi вiн так нерiдко чинив. Але бути закоханим у чаклунку, яка набагато сильнiша за тебе самого, - незавидна доля. Зiгненого карлика вона завжди буде бачити зiгбенним карликом. Цього не змiнить жодна магiя.
   - Так, намучився я зi своїм завданням, - сказав горбун, бажаючи хоч на хвилинку опинитися в центрi уваги. - Приклав усi сили та вмiння. Весь ранок лякав цього Вiллема-писаря, мотаючись за ним слiдом, щоб вiн швидше покинув Хорншторф. Хоча це було швидше за нудно, нiж складно. Потiм я знайшов Нiколауса, явився до нього в образi заїжджого купця i розповiв, мовляв, чекає тебе на заїжджому дворi важливе послання вiд батька. Той, як зразковий синок, поспiшив сюди. I треба було пiдгадати, щоб Вiллем i Нiколаус зустрiлися. У мене це вийшло. А ось iз Келлерами у мене давнi контакти. Я заздалегiдь постарався, i жiнка сама попросила чоловiка зупинитися тут.
   - А як вийшло так, що товстун опинився на заїжджому дворi найпершим? - поцiкавився високий худий чаклун.
   Чомусь все не давав йому спокою Рейхенштейн. Чаклун навiть сидiв поруч з ним, не зводив очей, нiби чекаючи вiд нього якоїсь витiвки, яка могла поставити їх обряд, що довго й ретельно готувався пiд загрозу. Втiм, Пауль нiчого зухвалого не робив i продовжував бурхливо i на високих тонах розповiдати про те, як кiлька разiв обiйшов корчму, нiкого не зустрiвши.
   - З нотарiусом вийшло смiшно, - озвався горбун. - Я створив вовкiв i нацькував на його карету. Вiзник загризли i скинули, а конi з переляку перекинули карету i втекли. Так нотарiус сидiв усерединi нi живий, нi мертвий поки що, мабуть, не зрозумiв, що швидше задубiє, нiж дочекається допомоги. Вибрався вiн на дорогу ще до того, як буря розiгралася, ноги в руки i побiг. Я побоювався, що вiн захоче повернутися до Зеенвiца, куди було ближче, але нотарiус вiд страху до цього й не здогадався. А ось iз торговцем Бреверном вийшло найскладнiше. Я зустрiв його недалеко вiд мiста, коли вiн мав намiр повертати назад у Зеєнвiц. Варто було зусиль переконати його продовжити шлях, тому що вiн важко пiддавався навiянню. Ледве я послаблював свiй натиск, як вiн повертався до своєї думки, i я був змушений починати наново.
   - Тобi пощастило, що вiн був п'яний, - констатував юнак.
   - Чому? - образився горбун.
   - Бо якби вiн був тверезим, твоє навiювання взагалi б не вдалося.
   - Я так не думаю.
   - I ти так думаєш, i всi так гадають. За силою характеру i можливостi противитися навiянню цей торгаш мало поступається нашому пану, - юнак кивнув у бiк сивого.
   Горбун звiв брови, дивлячись на Мiхаеля Бреверна, який втомився вiд спiлкування з нотарiусом i зараз явно боровся з неприємними наслiдками вживання вина перед вiд'їздом.
   - Я все зробив правильно, - наполягав карлик, поблискуючи вiд обурення своїми чорними очима. - Без мене жодна з наших жертв не дiсталася б призначеного часу до придорожнього трактиру або попрямувала в протилежний бiк. Я промчав через шiсть свiтiв, щоб зiбрати все докупи.
   - Так-так, - промовив юнак. - Без панi не було б цiєї бурi, без мене цей заїжджий двiр зараз був би сповнений народу.
   Його пiдтримав чаклун, що мовчав i тiнню бродив по трактирнiй залi в синiй накидцi з капюшоном, краї якого були покликанi приховати виразки i рани на його обличчi.
   - А без мене ви б досi не знали про перехрестя свiтiв, i в цей самий час, здригаючись вiд жаху, чекали б смертi i не найприємнiшої зустрiчi з дияволом. Крiм того, - вiн вказав на себе i поганого чаклуна, - саме ми вiдкрили проходи, iнакше всi шiсть жертв дiсталися б до заїжджих дворiв у рiзних свiтах, i нам не було б вiд цього нiякого користi. Саме ми вiдкрили перед кожним мандрiвником ворота у цей свiт i зробили це так, що нiхто з них нiчого не помiтив.
   Нарештi розмовою зацiкавився сивий чаклун.
   - Досить хвалитися та звинувачувати iнших. Сьогоднi кожен iз нас зробив усе необхiдне для спiльної мети. Займiть свої мiсця, i приступимо. Перехрестя свiтiв не з'явиться тут саме по собi.
   Чаклуни розiйшлися трактирним залом, зайнявши кожен своє заздалегiдь певне мiсце. П'ятеро зупинилися бiля стiн, i мiж ними пролягли зеленi нитки холодного вогню, що спалахнули. Пульсуючи та звиваючись, вони склалися у пентаграму. Сивий чаклун поправив одяг, закинув кудись свої рукавички i став точно в центрi магiчного знака.
   Вiн рiзко пiдняв руки, вiд чого рукави його одягу сповзли вниз. По мiцних сильних руках сивого зеленими змiями вилися нитки вогню.
   Гортанним скрипучим голосом вiн вимовив щось невиразне, i зелений вогонь зiсковзнув iз пальцiв. Нитки переплелися в клубок, який скоро стиснувся i з глухим стукотом затремтiв, наче щось намагалося вирватися зсередини. Потiм куля вогню з трiском розломилася, залишивши пiсля себе важкий фолiант, що ширяє в повiтрi, в палiтурцi з гладкої бiлої шкiри. З клацаннями вiдiмкнулися замки книги, що опускалася в руки чаклуновi. Фолiант повiльно розкривався, його товстi сторiнки шелестiли, перевертаючись з власної волi, i в звукi цього шелесту, якщо прислухатися, можна було вгадати вкрадливий шепiт невидимих людським зором потойбiчних iстот.
   Щойно книга торкнулася долонь чаклуна, як вiн став голосно i розбiрливо читати наспiв ритуальне заклинання. Мова, на якiй ця, без сумнiву, диявольська молитва була написана, являв собою щось таке давнє i чуже людинi, що навiть Адам i Єва нiколи не були йому свiдком. Давнє прислiв'я було м'яким i ласкавим, в'язко воно лилося з вуст чаклуна подiбно до цiвки молока з медом, надаючи заспокiйливу i заворожливу дiю на всiх, хто зiбрався. Це була мова ангелiв, з усiх смертних знайома лише вузькому колу присвячених.
   Нарештi сивий чаклун почав грати iнтонацiями в голосi, читаючи то дзвiнко i рiзко, то тихо i мелодiйно. Раптом затремтiло повiтря, i кам'янi стiни трактиру нiби попливли, тремтячи, а стеля пiднялася вище i стала невиразною.
   Закривши книгу, чаклун притиснув її до грудей з нiжнiстю, як би побоювався заподiяти їй бiль, i продовжив заклинання пронизливо гучним криком.
   Розставленi на столах свiчки подовжилися i стали скручуватися спiралями. Їхнє свiтло повiльно тьмянiло, поки несподiвано не спалахнуло яскравiше, нiж колись. Тiєї ж секунди в печi голосно вхнуло, i снiп iскор рвонув назовнi, обдавши Ельзу Келлер з нiг до голови.
   Сивий чоловiк замовк, i чаклуни насторожено озирнулися. Стелi не було. Стiни трактира, як i ранiше, тремтiли, а бриж, що набiгав по них, нiби на поверхнi води, на короткi митi робив їх напiвпрозорими. За стiнами бiгали хмари снiгу, гудiв вiтер, а позаду цього не було нiчого. Тiльки порожнеча, яка не мала меж точно так само, як не мала будь-якого кольору. Порожнеча оточувала маленький клаптик простору, вирваного з реальностi, вiдокремленого вiд будь-якого вимiру. Перехрестя свiтiв, створене чаклунами i протягом кiлькох годин, що складалося з частин iнших реальностей в єдине цiле, остаточно оформилося i закрилося, наче пастка.
  
   Роздiл сьомий
  
   Мiхаель Бреверн розпитував товстого коротконогого нотарiуса:
   - Ви точно все тут оглянули?
   - Усi закутки. До того як приїхали Келери, я битих двi години кружляв по шинку, знову i знову заглядав у примiщення.
   - А як же рештки їжi, речi?
   - Скажу вам бiльше: у кухнi википiла юшка i згорiла повна сковорода м'яса, але згорiла так давно, що вiд запаху гару не залишилося жодного слiду.
   - У кiмнатах нагорi я виявив чиїсь речi та одяг, - зазначив Хорст, розносячи по столах товстi невисокi свiчки на глиняних пiдставках.
   - Нагорi, - пiдскочив Пауль. - Нагорi я бачив щось дивне. Навiть не дивне, а вiдверто страшне. В однiй iз кiмнат лiжко було прим'ято таким чином, нiби в центрi щойно лежала людина, сховавшись ковдрою. Варто менi наблизитися i доторкнутися до краю лiжка, як вона набула звичайного вигляду, а ковдра, можу поклястися, само собою...
   - Само собою застелило лiжко?
   - Так, застелило! - пирхнув Пауль, обурено наближаючись до Михаеля, що сидiв за столом, який навiть у такiй позi, здавалося, височiв над бiдним iстеричним нотарiусом. - Ви хочете викрити мене на брехнi, пане?
   - Як же вас тепер викриєш, лiжко вже набуло звичайного вигляду.
   - Прошу, панове, звiльнiть мене вiд спiлкування з Мiхаелем Бреверном.
   Йому не вiдповiли, i розгубленi подорожнi розсiлися за столи, вiдсунувши вiд себе залишки їжi та кухлi з чимось недопитим безслiдно зниклими постояльцями. Тiльки Хорст, як i ранiше, метушився бiля печi.
   Нотарiус не мiг обходитися без уваги i почав описувати свої пригоди з нападом на карету. Вiн уже в кiнець усiм набрид повторенням одного й того ж моменту з розривається на частини вiзником, коли слово якось перейшло до Хорста Келлера.
   Хорст представився мiрошником iз цих мiсць, добре знайомим iз господарем i господинею заїжджого двору. На цю подорож його штовхнула бiда, що сталася з Ельзою.
   - Дружина захворiла. Чого ми тiльки не перепробували, але нашi мiсцевi лiкарi гiршi за коновалiв - у самих соплi до колiн, зате iнших вiд застуди лiкують. А тут почули про молодого лiкаря в Зеєнвiцi, у якого й знати не гребує лiкуватися. Говорять, багатьом допомiг. Бере, щоправда, за свою роботу чимало, але встановлювати цiнник - це його справа. Нам головне, щоби лiкування допомогло.
   Хорст, погладжуючи Ельзу по плечах, пiдкреслив, що здоров'я дружини для нього важливiше, та й поки вони спроможнi розплатитися, економити на найважливiшому не слiд.
   - Господь не пiдкаже, що станеться завтра. Про все слiд пiклуватися самому. Краще витратитись сьогоднi, маючи монетку в гаманцi, - закiнчив вiн, - нiж залишитися назавтра жебраком i немiчним вiд хвороби.
   Потiм увага переключилася на Вiллема. Всi мандрiвники помiтили в його промовi акцент - легку особливiсть у вимовi, не властиву мекленбурзьким жителям. Поставити питання прямо вирiшилася тiльки Ельза Келлер.
   Вiллем трохи повiяв, швидше, для пристойностi, щоб пiдкреслити скромнiсть, але потiм зiзнався, що родом з пiвденного князiвства, а в мекленбурзьких землях виявився випадково, нiкуди не прямуючи. Неохоче вiн розповiв, що якийсь час служив у мiськiй радi писарем, але бургомiстр за щось не злюбив його i змусив забратися подалi.
   - Мабуть, справа в нероздiленому коханнi та пiдступах з боку бургомiстра, - зiтхнула Ельза Келлер, коли Вiллем вiдмовився пояснювати хоч щось про своє вигнання.
   - Нiде я особливо не знадобився. Там, де є пiдходяща менi робота, вже є свої писарi, а там, де писарiв немає, сама грамота не знадобиться людинi за все його життя.
   - Ми пожинаємо плоди розколу, - сумно сплеснув руками Пауль Рейхенштейн. - Важливi посади та розумнi грамотнi люди вже не потрiбнi в iмперiї. Ось панове, результати церковного роз'єднання, залишеного нам єретиком Лютером. I то ще буде, якщо брехня Кальвiна проникне до нас i встоїться.
   Нiколаус здивовано глянув на нотарiуса i помiтив:
   - Досить дивними виглядають вашi слова для Мекленбурга.
   - Чому? - здивувався Пауль.
   Зробивши Паулю та Нiколаусу застережливий знак, Мiхаель не дозволив iсторiї Вiллема перерватися, i той закiнчив:
   - Не знайшовши свого кута, я кочу по всiй Iмперiї вже котрий рiк, живучи лише нескiнченною подорожжю та послугами писаря. Буває, що в моїй сумцi не виявляється нiчого їстiвного, а письмове приладдя не дуже поживне i засмучує роботу мого шлунка. Повiрте, друзi, я пробував. Тодi я беруся за те, чому погано навчений, але за що платять: копаю, чищу, мою, розгрiбаю тощо.
   - Це сумно, - вiдповiв Нiколаус. - Моєю мрiєю з дитинства була саме нескiнченна подорож, наповнена iсторiями людей, що зустрiлися менi. Я хотiв розповiдати дивовижнi новели, почутi ранiше та отримувати плату чужими пригодами. Напевно, повiтрянi замки, побудованi в дитинствi, ламати найболючiше.
   - А звiдки ви? - пожвавiшав Вiллем i роздратовано ляснув себе по стегнах. - Треба ж ви врятували мене вiд загибелi, а я тiльки зараз цим поцiкавився.
   - Стривайте, - звернувся до Нiколауса Мiхаель Бреверн. - Дозвольте менi вгадати ваше походження?
   - А що? Спробуйте перевiрити свою спостережливiсть.
   - Отже, почнемо. Перше, на що я звернув увагу - ваш кiнь. Граусбурзьку породу, яку iнодi не зовсiм вiрно називають мекленбурзькою, я нi з якою iншою не сплутаю, повiрте. Мiцна i витривала, слухняна i вiддана господаревi, до того ж привчена до вiйськових баталiй. Про такого коня мрiє кожен вояка, але не в кожного знайдуться на нього кошти. А у вас, Нiколаусе, такий кiнь є. Ще я звернув увагу на ваш плащ. Майстерна робота. Майстерна i менi добре знайома. Такими плащами славляться майстри пiвнiч вiд герцогства. Це не пильовик якийсь. З легкiстю замiнює плед, а в довгих переходах i постiль. Недешевий вирiб, скажу я вам. Цi два здогади допомогли менi визначити в Нiколаусi дворянина з пiвночi, якимось чином пов'язаного з вiйськовою службою, але не вiйськового. Не вважайте за грубiсть, але вiйськову людину ви навiть вiддалено не нагадуєте. При цьому дворянство ваше не високого титулу, iнакше ми були б знайомi. Коли ж Вiллем повертав вам плащ, я миттю побачив малопримiтний вiзерунок, що складається в зображення вепря, пронизаного стрiлами. А це досить вiдомий герб. Щоправда, менi здалося, що стрiл там лише три, хоча мабуть, якщо не помиляюся, п'ять. Герб цей близько ста рокiв тому, в далекому 1529, був наданий простому незнатному пiхотинцю, одному з солдатiв герцога Мекленбурзького, разом з титулом риттера, тобто лицаря.
   - I правом керування старою фортецею, - усмiхнувся Нiколаус, якого спостережливiсть та умовиводи Мiхаеля Бреверна бентежили i сильно дивували одночасно.
   - Так, i правом керування старою фортецею.
   Буквально заворожений розповiддю Хорст пiдiйшов ближче i на вдиху випалив:
   - Далi-далi, пане Бреверн. Чи не тягнiть.
   - Шановний предок не менш шанованого Нiколауса...
   - Мiй прадiду, - пiдказав юнак.
   - Прадiд, звичайно, - погодився Мiхаель i продовжив: - У 1529 вiн брав участь у звiльненнi Вiдня вiд туркiв, командуючи невеликим загоном. П'ять стрiл пробили його зброю, серйозно поранивши. Оперення стирчали в рiзнi боки, проте мужнiй прадiд Нiколауса мало того, що продовжив командувати своїм загоном, так ще й одним iз перших увiйшов до Вiдня, який турки таки здали. Пiсля закiнчення битви за Вiдень i лiкування героя вiн був нагороджений титулом i правом управлiння фортецею.
   - Ну, не мучите, - знову посмiхнувся Нiколаус, захоплений проникливiстю та пiзнаннями Мiхаеля.
   - Отже, - Мiхаель Бреверн пiдвiвся, щоб голосно уявити всiм присутнiм хлопця. - Прошу любити i шанувати Нiколауса фон Граусбурга, володаря рiтера, що, очевидно, повертається вiд герцога Мекленбурзького, який пiдтвердив його права на титул i володiння.
   Пiсля цих слiв Нiколаус пiдвiвся i вклонився всiм своїм новим знайомим.
   - Все правильно, - сказав вiн. - Ну, крiм того, що стрiл, що вразили мого прадiда, за переказами, було три, i на родовому гербi їх також три. Плюс до цього уточнення: власником фортецi Граусбург та околиць є мiй улюблений батько. Вiн зараз хворий, i тому саме я їздив до герцога, щоби пiдтвердити право володiння землями. Фортеця у нас нiхто не забирає, а ось щодо земель ми змушенi вже довгий час сперечатися з бiльш iменитими та багатими сусiдами.
   Всi випадковi гостi заїжджого двору були захопленi розумом Мiхаеля. Усi, крiм Пауля Рейхенштейна, було неможливо вiдвести вiд нього захоплених поглядiв. Ще б пак, не кожен може так точно помiтити дрiбнi деталi, не помiтнi i не очевиднi для оточуючих, а потiм, так майстерно зiставивши i проаналiзувавши отримане, видати пiдсумок.
   - Ви сказали, - звернулася до Мiхаеля Ельза Келлер, - що Нiколаус має вiдношення до вiйськового ремесла, не будучи при цьому вiйськовим. Хiба можна йому успадкувати титул риттера?
   - Його рiд не перше поколiння займається розведенням одних iз найкращих коней, яких постачає нашому герцогу. Їхнi скакуни вiд народження привченi до битв.
   - I чимало поповнюємо скарбницю не лише з керування нiкому не потрiбною фортецею.
   I лише нотарiус переводив задумливий погляд з Нiколауса на Мiхаеля i назад, про щось серйозно розмiрковуючи. Нарештi вiн запитав, звертаючись до юного тла Граусбурга:
   - Вибачте, а коли це турки примудрилися захопити Вiдень?
   Вiдповiсти Нiколаусу не дав Мiхаель, заговоривши з Рейхенштейном:
   - Як я подивлюся, ви занадто довго прожили пiд замком у своєму абатствi, якщо не чули про турецьку навалу, що сталася в минулому столiттi. Пiд час розповiдi Вiллема я не дозволив собi його перервати у вiдповiдь на ваше висловлювання про Лютера, якого ви назвали єретиком. Однак зараз вважаю за необхiдне повiдомити вам, що ви мiркуєте про те, чого не знаєте i нiколи не знали, про те, що вам просто не зрозумiти.
   Пауль приосанився, розправив плечi i заперечив iз робленим спокоєм:
   - Це моя думка та думка всiх освiчених людей сучасностi. Нехай ваша брехня залишається тiльки вашою долею, а я, хоч i церковний нотарiус, але не священик, i не маю намiру повертати вас до iстинної вiри, яка єдина в силах врятувати вашу заблудлу душу. Сподiваюся, якось ви усвiдомлюєте це самостiйно. I я люб'язно прошу вас бiльше не спiлкуватися зi мною.
   - Чудово. Я згоден бiльше не мати з вами жодних розмов, але повторiть, будь ласка, звiдки ви їхали i де втратили карету?
   - Я їхав iз Зеєнвiца, i приблизно на пiвдорозi до цього незрозумiлого корчми на мене напали вовки, - розвiв руками Пауль, нiби показуючи, що неодноразово розповiдав про це i вже втомився. - Вони розiрвали слугу, який керував каретою. А коли...
   - Скажiть, де лишилася карета? - перервав його Мiхаель, пiдводячи ближче до сутi.
   - Там же, - здивувався нотарiус. - Прямо на дорозi. Я, мабуть, бiльше години боявся вибратися з неї i все кликав когось. А коли вибрався, то кинувся з усiх нiг сюди, маючи намiр знайти серед людей захист, якого так i не отримав.
   - Карета? - з нотками сумнiву перепитав Вiллем, який не очiкував, що виявиться втягнутим у суперечку зi своїм невеликим, але важливим поясненням.
   - Я виїхав iз Зеенвiца пiзнiше за вас, - почав Мiхаель, - i можу з усiєю безумовнiстю стверджувати, що на дорозi немає карети. А ще там немає жодних слiдiв нападу вовкiв, жодних розiрваних та обгризених трупiв.
   - У нашiй мiсцевостi вже рокiв десять нiхто не розповiдав про вовкiв, якi нападають на людей, а тим бiльше на екiпажi, - промовив Хорст, i глянув на Ельзу, яка ствердно закивала.
   - То що, пане Рейхенштейн, визнайте, чи була взагалi у вас карета?
   Вiллем рiшуче пiднявся i потягнув руку нагору, привертаючи загальну увагу:
   - Думаю, що була. I була, i є. Вона стоїть у стайнi. Я її сам бачив. Її та двох пiгих коней, про яких згадував пан нотарiус.
   - Ви вважаєте мене божевiльним? - стомлено поцiкавився Пауль.
   - Ми не можемо перевiрити iсторiю з лiжком, яке заправляється сама по собi, але можемо всi разом оглянути карету, що стоїть у стайнi. Ви тiльки опишiть свою наперед, а потiм порiвняємо.
   Подорожнi попрямували до виходу з корчми, коли помiтили, що освiтлення в залi стало тьмяним i продовжувало швидко меркнути. Спочатку всi прийняли це за обман зору, викликаний втомою, що накопичилася за важкий день, так раптом накотила i затуманила погляд. Машинально вони потяглися до очей.
   Протерши повiки, Хорст здивовано спостерiгав, як принесенi та розпаленi ним товстi свiчки витончуються i витягуються, повiльно закручуючи у високi спiралi. Але тiльки-но вiн зiбрався крикнути i звернути увагу на те, що вiдбувається, як вогонь на кiнчиках свiчок спалахнув яскраво, до рiзi i слiз в очах.
   I тут же гримнуло в печi. Ельзу, що сидiла в неї, як з гармати обдало iскрами i димом так, що Хорст втратив її з поля зору. Начисто забувши про все на свiтi, крiм дружини, вiн кинувся до неї, захищаючи вiд уже минулої загрози.
  
   Роздiл восьмий
  
   Незабаром з'ясувалося, що Ельза зовсiм не постраждала, лише вимазала в сажi i була сильно налякана. Вiд несподiваного потрясiння вона довго нiчого не могла сказати, все дивилася в нiкуди, широко розплющивши очi, безглуздо ворушачи безкровними губами i безперестанку обмацуючи свою сукню.
   Не менше, нiж Ельза, був наляканий i Хорст, якого б'є весь той час, що вiн няньчився з дружиною. Остаточно прийшовши до тями, вона навiть почала пирхати на чоловiка, висловлюючи невдоволення його зайвою увагою, але потiм i сама переключилася на турботу про Хорста.
   Коли суєта навколо жiнки влягла, i стало можливо вiдволiктися кожному на свої справи, Пауль i Мiхаель негайно повернулися до старого конфлiкту.
   Максимально докладно описавши вiдомi прикмети карети, нотарiус дозволив собi засумнiватися, що його екiпаж може бути у стайнi при трактирi. Також Пауль розповiв, що насправдi карета йому не належить.
   - Я скромний служитель абатства, i не з моїх доходiв мати власну карету. Її менi люб'язно надав для поїздки барон Кюнне, з яким я перебував у давнiх дружнiх стосунках. На дверцятах повинен бути зображений герб барона, а пiд ним виконаний вензель з лiтерами "Б.Б.К." - "Барон Бернхарт Кюнне".
   Вiллем, якому була адресована остання фраза нотарiуса, лише знизала плечима, даючи зрозумiти, що в напiвтемрявi стайнi не мiг як слiд розглянути таких деталей.
   Надавши Келлерам можливiсть займатися один одним, решта мандрiвникiв вийшли з шинку у двiр, де спiшно попрямували до стайнi. Вiтер тут i не думав заспокоюватись. Розбушувавшись не на жарт, вiн збивав з нiг i не дозволяв розiмкнути повiки. Снiгопад уже припинився, проте тепер вiтер носив щiльнi хмари колючих крижаних пластiвцiв, пiднiмаючи їх iз землi.
   У стайнi було темно, тихо та досить тепло. Спати тут, звичайно, навряд чи хтось погодився б, але тiльки з тiєї причини, що зараз будь-яка кiмната трактира була порожньою. Мiцнi стiни з товстих добре пiдiгнаних дощок не пускали сюди негоду i навiть її ревiння. У темрявi застукотiли копита, почулося коротке iржання. Це, почувши людей, завозилися конi.
   Принесена Вiллемом масляна лампа маленьким жовтим вогником досить освiтлювала хiба що саму себе. Нiколаус ковзнув у пiтьму, пошарив по стiнах. Щось брязнуло, i в руках юного фон Граусбурга яскраво спалахнув смолоскип, вiд якого вiн одразу запалив другий i простягнув його до Вiллема.
   Зiр Пауля ранiше за всiх пристосувався до свiтла. Побачивши темну карету, прибудовану в кутку стайнi, вiн зупинився як укопаний, не наважуючись пiдiйти ближче. Та ж форма i точно такий же колiр. Той самий важiль гальмiвного механiзму з дерев'яною рукояткою, обмотаною зеленою ганчiркою.
   У поданнi Пауля одних цих ознак цiлком вистачало, щоб достовiрно вiдрiзнити довiрений йому екiпаж вiд будь-якого iншого. Але з iншого боку Пауль усвiдомлював те, де i за яких обставин залишив карету. Вона просто не могла опинитися тут. I нотарiус не вiрив своїм очам, журячись, що не спромiгся як слiд запам'ятати тих пiших коней, якi його везли.
   I Пауль гарячково розумiв, намагаючись знайти будь-яке бiльш-менш логiчне пояснення всьому, що вiдбувається з ним в даний час.
   Логiчно було припустити, що хтось виявив карету на дорозi, чимало з нею помучився на крижаному вiтрi, поставив на колеса i пригнав на заїзд. Тодi куди подiвся цей хтось? Чому не вiдзначився в трактирi, де Пауль неодмiнно його побачив би? Втiм, така версiя нiкуди не годилася, адже Рейхенштейн за кiлька хвилин до приїзду сiм'ї Келлерiв заглядав у стайню i не бачив там карети, нi коней. Нехай освiтлення тодi вже було мiзерним, а сам Пауль знаходився на взводi, але вiн не мiг не помiтити свого екiпажу. Мабуть, не мiг.
   Однак, поглянувши на Мiхаеля Бреверна, який пильно спостерiгав за ним, Пауль вперше задумався про стан свого розуму i зумiв видавити з себе сипле.
   - Це вона, панове.
   На ногах, що не гнуться, Пауль, що все яснiше усвiдомлював себе тихо помiшаним, пiшов за Нiколаусом, який запропонував краще розглянути екiпаж. Чи мало жовтих карет у цих краях. Вогонь факела, послужливо пiднесеного до дверей, висвiтлив герб i вензель барона Кюнне. На що Пауль Рейхенштейн навiть не став реагувати - для нього все було визначено.
   - Я знав одну людину з Берлiна, який на поганiй дорозi випав з карети, коли заснув, - сказав Мiхаель i, побачивши докоряючий погляд Нiколауса, поспiшив додати: - У цьому немає нiчого ганебного.
   - Так, але я не спав i нi звiдки не випадав, - мляво опираючись, вiдповiв Пауль i попросив: - Господа, давайте вже пiдемо звiдси. Залишимо це мiсце, i я обмiрковуватиму те, що сталося пiзнiше i виключно на самотi.
   - Пане нотарiусе, ви говорили про трiщину на скринi для багажу, - нагадав Нiколаус, всупереч волi Пауля все ще налаштований обстежити карету.
   - Помiтна така, - кивнув нотарiус. - Глибока, грубо замурована i поспiхом замазана фарбою. Вона має бути на кришцi скринi.
   Чоловiки обiйшли карету, оглянули скриню, легко виявивши трiщину точно в зазначеному мiсцi i повнiстю збiглася з описом.
   - Хто б сумнiвався! - часто захитав головою Пауль i попрямував до виходу зi стайнi. - Ходiмо звiдси.
   - Давайте хоч речi вашi заберемо, - запропонував Вiллем, вiдкриваючи незачинену кришку скринi, - якщо ми все одно тут.
   Варто було нотарiусу зазирнути всередину, як вiн змiнився в обличчi: рот широко розкрився в подивi, очi округлилися, в них чи то блиснула надiя, чи вiдбилися ознаки остаточного божевiлля. Пауль буквально простогнав:
   - Це не мiй багаж.
   - Час вiд часу не легше, - ледь не закричав Мiхаель. - Ви впевненi?
   Не помiтивши iнтонацiї в голосi Бреверна, Пауль взявся за пояснення:
   - Чортовщина якась! Я сам розмiщував багаж перед виїздом, не довiряючи вiзнику. У мене було двi великi коричневi сумки, а цi червонi менi не належать. Подивiться самi, панове.
   - Вони явно жiночi, - вставив Вiллем, витягаючи сумки iз скринi.
   Мiхаель Бреверн пiдiйшов ближче:
   - Будьте ласкавi, Вiлле, вiдкрийте їх.
   Зверху на сумки налетiв Пауль, схопився за ручки i був налаштований захищати чуже майно, як виявилось, ще й свою честь:
   - Вибачте, я не дозволю їх вiдкривати. Це виглядає дуже непристойно.
   - Зачекайте, Пауль, - почав Мiхаель. - У вашiй каретi стороннi речi, i ваш обов'язок, як чесного християнина, повернути їх справжньому власнику, якого ми зможемо дiзнатися, тiльки-но вiдкривши сумки.
   - Пане нотарiус, Мiхаель має рацiю, - вступив Нiколаус. - Господиня буде вам лише вдячна.
   Недовго обдумавши сказане, Пауль рiзко схопився, глянув на Бреверна, на молодого фону Граусбурга i, рiшуче звернувся до Вiлема:
   - Вiдчиняйте!
   У першiй сумцi, найбiльшiй, але при цьому найлегшiй, знайшлися чотири красивi коробки з капелюхами. Не дуже дорогими, не дуже витонченими жiночими головними уборами, але з тих, що точно не пiдiйшли б церковному нотарiусу Паулю Рейхенштейну. Вiн не змiг їх упiзнати, тому що ранiше не бачив, та й нiколи особливої уваги на жiночi капелюхи не звертав, мабуть, як бiльшiсть чоловiкiв. У другiй сумцi лежали жiночi сукнi, пiзнавати якi Пауль навiдрiз вiдмовився, адже серед них була й спiдня бiлизна. А ось на невелику м'яку сумку, що лежала всерединi, йому подивитися довелося.
   Це була м'яка сумочка з оксамиту iз золотим шиттям i золотим шнурком. На сумочцi був зображений лебiдь, що пливе, з-пiд крила якого виринав пустотливий пташеня.
   - Баронеса Вiльгельмiна Кюнне! - вигукнув нотарiус. - Лебiдь iз пташеням - це її знак.
   Вiллем, що пiдiйшов, простягнув йому лялькову ляльку, що зображала худеньке дiвчисько з розведеними ручками, на головi якої стирчали вгору двi заслiненi кiски. Вiллем запитав:
   - Дiзнаєтесь? Лежало у каретi.
   Пауль дбайливо взяв ляльку, покрутив у руках, але було очевидно, що вiн одразу її впiзнав.
   - Це iграшка молодшої баронової дочки.
   - Немає натяку на чоловiчi речi, - пiдсумував Нiколаус, коли огляд було закiнчено. - Виходить, баронеса Кюнне з дитиною подорожувала в каретi, в якiй одночасно з цим, але якимось чином окремо ви їхали з Зеенвiца?
   Розвернувшись, нiби рухався на ходулях, Пауль попрямував геть, на ходу впустивши, нi до кого не звертаючись:
   - Я нiчого не розумiю. Все мало прояснитися, але навпаки - лише заплуталося.
  
   Роздiл дев'ятий
  
   Залишившись у трактирному залi вiч-на-вiч iз дружиною, Хорст почав готувати для Ельзи лiки знахарки. Запаси виснажилися до краю, але, оцiнивши стан жiнки i зваживши в руцi пару-трiйку жалюгiдних щiток трав'яного збору, вiн кинув у глиняний кухоль все i залив окропом. Потрiбно було дати лiки заваритися i гарненько настоятися, тодi вони вiддадуть всю свою цiлющу силу.
   Колишнє тяжке вiдчуття неприродностi навколишнього свiту посилилося, непiдйомним мiшком навалилося на Хорста. Кожен рух рук, нiг, голови здавався йому таким незручним, наче вiн керував власним тiлом на вiдстанi, використовуючи механiзм. Вiн мiг лише вгадувати вiдчуття, якими зазвичай вiдгукувалося здорове тiло.
   Повiтря здавалося йому настiльки щiльним, що навiть перешкоджало рухам. Щойно у залi щось незримо змiнилося, дивний запах заповнив увесь вiльний простiр. I Хорст упiзнав його. Так пахне в глибокiй ямi, яка до цього деякий час висушується лiтньою спекою i майже позбавленої затхлостi, де ти всюди бачиш прояв дрiбного життя, що копошиться серед напiвзiтлiлих кiсток давно померлих iстот. I там, на днi ями, присутнiй цей запах, змiшаний у рiвних частинах iз запахiв життя i смертi.
   Хорст задумливо взяв зi столу нiж, трохи вколов палець, потiм другий. Не сильно, не до кровi. Здивована поведiнкою чоловiка Ельза пiдвелася, тихенько встала i пiдiйшла до Хорста саме в той момент, коли вiн вiстрям ножа рiзанув долоню лiвої руки навскiс.
   Ельза здригнулася:
   - Що ти робиш?
   Хорст не вiдповiв i спантеличено дивився, як у долонi накопичується кров, як швидко вона заповнює складки шкiри. Вiн безтурботно спостерiгав за краплями кровi, що падали дедалi частiше в пiдставлену знизу долоню правої руки. Нiякого болю, тiльки легкий дотик вiд леза ножа та ледь помiтне свербiння по краях рани.
   Ельза почала замотувати руку чоловiка своєю хусткою, а той повiльно i плавно водив головою з боку в бiк, подiбно до лунатика.
   - Навiщо ти це зробив?
   - Хотiв перевiрити один здогад, - таки вiдповiв Хорст.
   - Цiкаво, що можна перевiрити таким чином?
   Дочекавшись, коли Ельза закiнчить iз перев'язкою, вiн обвiв руками весь зал i тихо сказав:
   - Хотiв перевiрити, що я не сплю, а це не частина мого сну.
   Спочатку Ельза кивнула головою, нiби таке пояснення її влаштувало i не викликало жодних запитань, але вiдразу з усього маху влiпила чоловiковi дзвiнку ляпас.
   - Ось тобi доказ того, що ти не спиш! Дурень, ти ж на смерть мене налякав!
   - Перестань, - Хорст схопив дружину за руки та привернув до себе. - Перестань i послухай. Невже ти не вiдчуваєш, що тут довкола вiдбувається щось дивне? Ми нiби посерединi якоїсь iлюзiї.
   - Що ти несеш? - Несхвально глянула на нього Ельза i вiдсторонилася
   - О-о, боюся, пропажа людей не найстрашнiше, що тут дiється. Дай Бог, щоб вони встигли втекти звiдси, зрозумiвши, що опинились у згубному мiсцi. Як тiльки ми зайшли сюди, я вже вiдчув негаразд. Шкiрою почув! Потилицею! А коли несподiвано стемнiло, перед тим, як спалахнуло з печi, менi привидiлося, що стiни стали подiбнi до каламутного скла закопченого вiкна, i за ними я побачив, як хитається морок. Це була нескiнченна iмла, яка дихала i ворушилася, наче якась жива сутнiсть. По темрявi, як покривала, розсипалися iскри, але я придивився i зрозумiв, що це нiякi не зiрки, як подумалося спочатку. Це розплющилися очi неосяжно величезної iстоти, що дивилася на нас усiх.
   Наблизившись, Ельза подихала на руку, а потiм обмацала лоба Хорста. Той рiзко вiдвiв долоню дружини, упiймав її i притис до грудей.
   - Подивися на свiчки, - холодним голосом наказав вiн. - Адже ти бачила, якi я розставляв на столах. А цi? Адже вони зовсiм iншi.
   - Зiзнаюся, я не особливо звертала увагу на свiчки, але ти говориш справжню дурiсть.
   - Ось коробка з-пiд них! - не витримав Хорст, вказуючи на подряпану бляшанку. - Ти сама знайшла її десь у хазяйських шафах. Тi, що горять зараз, просто не помiстилися б у неї. Я ставив i запалював товстi та невисокi! А цi повна їм протилежнiсть: тонкi, крученi та високi. Ельза, ти колись взагалi бачила у Верненiв крученi свiчки?
   Подумавши трохи, жiнка вiдповiла:
   - Взагалi то нi. Хоча в якихось багатих будинках вони не рiдкiсть, мабуть.
   - Де багатi будинки та де трактир Верненов? - розлютився Хорст. - Та Вернени, мабуть, навiть здалеку не бачили багатих будинкiв з їхнiми крученими свiчками!
   Шалено стукало серце Хорста, просто вискакуючи з грудей. Обличчя почервонiло, вкрилося пiтом, i пiт широкими смугами струмував по ньому, негарними краплями повисаючи на бровах i вiї. Хорста лупцювало. Кров пульсувала у венах, стукала у скронях. Його зiницi розширилися, а погляд був пильним i непохитно жорстким.
   У горлi Хорста пересохло i дряпало, сухий язик шкрябав шорстке небо. Вiн подивився по столах у пошуках забутого ким-небудь кухля хоча б з одним ковтком пива чи вина.
   - Зараз, - зголосилася допомогти Ельза, миттєво зрозумiвши, в чому рiч. - У шафi у старого Вернена було барило вина. Мабуть, дуже добре, якщо вiн його приховав окремо вiд iнших.
   - Все одно, - кашлянув Хорст. - Хоч винний оцет, аби булькало.
   Погримiвши в шафi посудом, Ельза передала чоловiковi кухоль, i Хорст, негайно припавши до її краю, жадiбно випив усе до самого дна, навiть не усвiдомлюючи смаку напою.
   Вiн не встиг поставити кухоль, як перед очима все огидно попливло. Щоб не впасти з нiг, Хорст вчепився за дружину, повис на нiй i вiдключився ще до того, як Ельза поклала його на лавку, дбайливо прилаштувавши пiд голову щось iз своїх речей.
   Опустившись на ноги, що нили i розривалися вiд болю, вона поцiлувала чоловiка в губи, пригладила його скуйовджене волосся, з радiстю спостерiгаючи, як обличчя Хорста помiтно свiтлiшає, i почервонiння спадає. Вiн спав. Спав мирно i не бачив снiв.
   - Ти надто багато працював, надто багато придiляв менi уваги, - тихо промовила Ельза, погладжуючи чоловiка по щоцi. - Тепер моя черга взяти турботи про свою хворобу. Сподiваюся, коли прокинешся, ти не згадаєш, що я дала тобi свої лiки. Вiд цього зiлля бувають провали в пам'ятi. Я знаю, але так було потрiбне. Повiр, все буде гаразд. Спи i нi про що не хвилюйся.
   Насилу пiднявшись на ноги, Ельза пiдiйшла до маленького вiконця, що виходило надвiр. Iншi чоловiки вже поверталися зi стайнi, але йшли неквапливо через рiзкий вiтер. Вже збираючись вiдiйти, вона помiтила неяснi обриси постатi людини, яка начебто стояла бiля сараю. Втiм, вона була досить впевнена у цьому, що бачила саме людини, а чи не стала жертвою обману зору, пов'язаного негодою. Спершу вона вирiшила, що, мабуть, це дерево, але тут же засумнiвалася у здогадi. Там, де їй здалася людина, наскiльки вона пам'ятала, розташовувалася друга брама в сарай, i дерево там рости не могло. Припавши до вiкна, Ельза, змучена очiкуванням, причина якого була вiдома лише їй, прошепотiла:
   - Це ти, добродiю? Я все зробила, як менi було наказано. Коли ж ти прийдеш i навiщо цi чужi люди?
   Тiєї ж митi вiтер зi свистом i виттям пiдняв снiг угору, той здiйнявся стовпом, непроникним для погляду. Мить, i все розвiялося, але жодної людини бiля ворiт не було й близько.
  
   Роздiл десятий
  
   Чоловiки мовчки повернулися в шинок, також мовчки розсiлися за столами, навiть не вiдразу побачивши, що Хорст мiцно спить спокiйним сном. Ельза поспiшила повiдомити, що чоловiк її сильно вимотався в дорозi, i варто йому випити вина, як його зморило остаточно.
   - Може, Хорста краще влаштувати в якiйсь кiмнатi, у нормальному зручному лiжку? - спiвчутливо спитав Вiллем.
   - Не турбуйтесь, - вiдмахнулась Ельза. - Йому не вперше i цiлком зручно. А якщо вирiшите поговорити, то не стримуйтесь i не шепчiться - його тепер не пiдняти i не потривожити нi гуркотом гармат, нi трубним покликом самого архангела Гавриїла.
   До цього Пауль, що перебував у пригнiченому станi, струсив з себе маску байдужостi i уточнив у Ельзи:
   - Пiдкажiть, будьте ласкавi, де ви знайшли вино?
   Ельза вказала на вiдчиненi дверцята шафи, в якiй стояло повне барило прихованого господарем молодого вина. Вона попросила Нiколауса пiдняти його вище, а сама протерла два дуже мiсткi глеки i зi знанням справи наповнила їх. Чоловiки, що оживилися, не змовляючись, перебралися за один стiл, де Ельза вже розставляла перед кожним гуртки. Нiкого нi про що не питаючи, Пауль лихо наповнив посуд, i негайно спустошив свiй кухоль, як людина, яка довго страждає вiд спраги. Далi вiн уважно простежив за тим, щоб iншi, крiм Ельзи Келлер, зробили те саме.
   - Не впевнений, що вам доводилося щось чути про людину на iм'я Каспар Рейхенштейн, - почав нотарiус, знову розливаючи вино. Хтось промовчав, хтось заперечливо похитав головою, цим вiдповiдаючи Паулю, i вiн продовжив свою iсторiю: - А Каспар Рейхенштейн це мiй батько - власник земель вiд Вестендорфа до Голдрейну. Дворянин. Нехай не найвiдомiший, нехай провiнцiйний з усiма наслiдками, що випливають з цього, але дуже заможний. Тобто, колись був дуже заможним.
   Батько рано залишився без батькiв, що померли вiд вiспи, i потрапив пiд опiку дядька, який був людиною владною, яка не терпiла iншої думки, крiм своєї. I це нiтрохи не заважало йому бути безмiрно дурним i до крайностi забобонним. Опiкун отця мiг самовiддано сперечатися зi словами святих отцiв Церкви, якщо не знав, з ким саме сперечається, i при цьому мiг щиро вiрити, наприклад, що нiякого Нового Свiту немає, а це лише грандiозна мiстифiкацiя, вiдвертий обман, влаштований спiльно англiйцями, iспанцями та французами, щоб щонайменше брехнею звеличитися над нашою iмперiєю. Дивно нерозумна була людина. Хiба вiн мiг навчити мого батька? Що мiг дати, крiм своєї недоумку, яка, як загальновiдомо, трохи менш небезпечна, нiж чума, але набагато заразнiша?
   Проте коли опiкун помер, батько неймовiрно переживав його смерть. Я думаю, насамперед тому, що мiй батько раптово усвiдомив свою повну самотнiсть i неготовнiсть прийняти в повному обсязi тягар дорослого життя. Ви можете припустити, що вiн вийшов у свiт i став самостiйно осягати свiт, i в такому разi помилитеся. Батько продовжив життя пустельника, що заточив себе самого в похмурий каземат, як колись навчив його дядько.
   Мiй батько вiв такий убогий спосiб життя, що такого, мабуть, намагався уникати навiть найбiднiший селянин у найгiршому селищi. Нi друзiв, нi елементарного спiлкування, якого гiдний дворянин. Тривай його життя в такому ось дусi, i я, чого доброго, нiколи б не з'явився на свiт.
   Треба вiдзначити, часи, про якi я веду мова, були ознаменованi найпотужнiшою хвилею протистояння мiж протестантами, що стрiмко набирали чинностi, i католиками, якi цю силу так само стрiмко втрачали. Батько цурався цього конфлiкту всiма мислимими способами. Звичайно, вiн вважав себе вiруючою людиною, але насправдi найбiльше пiдпорядковувався релiгiйним забобонам. Конфронтацiя турбувала його лише остiльки, оскiльки вiн побоювався, що настане час особистої вiдповiдi, коли його нарештi запитають: "З ким ти Каспар? Чий бiк, чию вiру вважаєш своєю?"
   Саме вибiр лякав його. Вибiр там, де вiн не знався на сутi предмета нi найменшим чином.
   I вiдразу все змiнилося, як по клацанню пальцiв якогось могутнього чарiвника. Хоча... частково це можна назвати правдою, адже тут в iсторiї життя мого батька справдi з'являється чародiй.
   Як розповiв батько, одного разу вiн прокинувся iз чiтким вiдчуттям присутностi у його спальнi когось стороннього. Розплющивши очi, вiн негайно зустрiвся поглядом з молодим гостем, що стояв бiля лiжка. На вигляд незнайомцю було не бiльше двадцяти п'яти рокiв. Вiн був бiлявий, i тонкi невагомi пасма волосся лежали на головi в безладi. Обличчя гостя в цiлому було невиразним i непримiтним, але його очi заслуговують на окрему розмову.
   Синi та яснi очi були неймовiрно великими, на пiв-обличчя. Вони не просто блищали, як склянi кульки, що спiймали сонячне свiтло, в очницях ляльок. Вони випромiнювали чарiвне свiтiння.
   Одягнений незнайомець був просто, навiть недбало, i можна було з усiєю впевненiстю сказати, що вiн уже досить довго не змiнював сукню, в якiй постав перед моїм батьком. Таємничий вiзитер, який незбагненно опинився в спальнi за зачиненими дверима, назвався пiлiгримом i магом на iм'я Навi. Вiн сказав, що однiєю лише силою думки перенiсся до мого батька з далекої Iндiї - краю незлiченних багатств та всесильних чарiвникiв.
   Нави вiдразу заявив, що живе на свiтi вже двi тисячi рокiв, за якi став свiдком грандiозних подiй, народжень та загибелi не однiєї сотнi великих людей.
   Саме з цього й почалося падiння роду Рейхенштейнiв, адже Навi, на жаль, не довелося переконувати мого батька. Каспар Рейхенштейн з надзвичайною легкiстю повiрив словам незнайомої людини, бо сам дуже хотiв вiрити. Все, про що вiн спитав мага, коли початкове потрясiння пройшло:
   - Чому я?
   - У цьому мiститься великий задум, - Навi рiзко вiдстовбурчив вказiвний палець i пiдняв його вгору. - Це частина Провидiння Всевишнього. Вiдповiдай, чому ти носиш iм'я Каспар?
   - Мого батька звали Каспаром, i його батька звали так само. Скiльки iснує рiд Рейхенштейнiв, так було заведено, що старший iз синiв носить це iм'я.
   - Так, це менi вiдомо. Але чи знаєш ти, ким був перший iз твого роду з iм'ям Каспар?
   - Звичайно, знаю. Першим був лицар Каспар Гуго Адальберт - племiнник Карла Великого, iмператора Заходу.
   - Вибач йому його невiгластво, - закотив очi Навi, пiднiмаючи руки, щоб з усiм пафосом звернутися до небес. Вiн пильно подивився на спiврозмовника i промовив: - Знай же, дурень, що родоначальником всiх Рейхенштейнiв був Каспар-волхв, цар Пiвночi, що прийшов з трьома iншими володарями частин свiту поклонитися новонародженому Iсусу. Знай ще й те, що тобi готово повторити шлях свого предка, повторити його славну долю.
   I далi Навi розповiв моєму батьковi головну причину своєї появи.
   Найближчим часом, повiдомив вiн, вiдбудеться друге пришестя, i три нових волхва, три нових царя повиннi пiдготувати свiт до цiєї знаменної подiї. Поки волхви Мельхiор i Бальтазар ще не знайденi, Каспар Рейхенштейн має пройти належне навчання, якому сили пiтьми вже всiляко намагаються перешкодити.
   Зi слiв мага виходило, що безпека мого батька була пiд загрозою, тому що його навмисно труїли, не перший день пiдмiшуючи в їжу та пиття отрути. У вiдповiдь на подив Каспара, який непогано себе почував, був бадьорий i не виявляв явних ознак розладу здоров'я, Навi заявив, що отрута дiє повiльно. Нагромаджуючись в органiзмi, вiн руйнує його i поступово затуманює свiдомiсть. Нiбито на той момент розум батька вже був отруєний i тому не помiчав не те що явних пiдступiв недоброзичливцiв, а й елементарної крадiжки з боку прислуги.
   - Найстрашнiше, - продовжував лякати Навi, - чекає далi. Прийде довга й болiсна смерть, а твiй стан не дозволить прийняти останнього причастя.
   Каспар, що серйозно замислився, несподiваним чином виявив цiлий букет рiзних розладiв, про наявнiсть яких у себе ранiше не припускав. Вiн зазначив, що зiр його став слабшим, нiж у дитинствi та в раннiй юностi, що коштувало йому швидким кроком пройтися поверхами замку, як починало бити в боцi, i дихання збивалося на хрип. Вiн згадав також, що майже рiк щоранку починається з кашлю i слабкого болю в грудях.
   Як пiсля цього вiн мiг не повiрити Навi та його маренням?
   Розмiрковуй вiн тверезо, то швидко зрозумiв би, що зiр його погiршується через вiк i погану манеру економити на освiтленнi. Батько, якби вiн був хоч трохи розсудливiший, звичайно ж, пов'язав би свiй сумний спосiб життя, позбавлений будь-якої фiзичної активностi, з болями в боцi та хрипким диханням. Свiй ранковий кашель неодмiнно зв'язав би з тим, що в кiмнатах, де вiн найчастiше проводив час, бiльше року не робили прибирання та не вiдчиняли вiкон.
   Але мiй батько не був навчений розсудливостi. Вiн умiв i любив довiрятися, не заперечувати i слiдувати туди, куди його ведуть.
   - Тепер небезпека минула, i виннi вже покаранi мною, - констатував Навi. - Я тут, щоб врятувати тебе i провести накресленим шляхом, щоб пiсля пришестя Спасителя ти удостоївся честi сiсти праворуч вiд Нього.
   I з цього почалося навчання мого батька, яке полягало в наступному.
   Каспар прокидався задовго до свiтанку i негайно занурювався у вивчення Бiблiї. Поки всi в замку ще спали, вiн щоразу читав i перечитував давно вiдоме, поки не завчив напам'ять i не став з легкiстю називати сторiнки i навiть рядки, де мiстилися тi чи iншi вислови зi Святого Письма.
   Навi, що прокинувся, снiдав у своїх покоях, куди запрошувався i Каспар, але не для того, щоб прийняти їжу, а щоб докладно викласти магу все прочитане. Батьковi взагалi дозволялося приймати їжу раз на добу, i трапеза його була неймовiрно мiзерною навiть з погляду жебрака волоцюги або монаха-аскета.
   Потiм Навi вiв з батьком довгi виснажливi бесiди, складно i багатослiвно розповiдаючи про те, чого зрештою повинен досягти Каспар. Зрiдка йому влаштовувалися послаблення, якi явно носили характер випадкових. Вони були пов'язанi з тим, що магу самому хотiлося блиснути перед Каспар своїми пiзнаннями, явити йому своє магiчне мистецтво. У такi хвилини чародiй розповiдав про свого далекого вчителя, який живе неймовiрну кiлькiсть рокiв i чудово пам'ятає свого дiда Ноя i свого батька Яфета. Також Навi любив плутано розповiдати про iндiйську подорож Iсуса Христа, метою якої була зустрiч з учителем. Навi з гордiстю казав, що особисто спiлкувався зi Спасителем, дiлив iз ним хлiб та вино.
   Окрiм цього маг показував Каспару та свою таємну майстернiсть. Найчастiше вiн рухав предмети по столу зусиллям волi або пильним поглядом гасив свiчки, але iнодi демонстрував щось по-справжньому неймовiрне. Перед цим у кiмнатi обов'язково з'являлася жаровня, в якiй Навi спалював якiсь нудотно-солодкi пахощi, потiм вiн сiдав навпроти Каспара i м'яким голосом читав молитви незрозумiлою мовою. Кiлька разiв мiй батько бачив, як з рота мага вискакували вогнянi кулi, i Навi почав спритно жонглювати ними. Кiлька разiв батько бачив, як маг вiдривався вiд пiдлоги i ширяв по всьому замку, а потiм повертався до кiмнати.
   Але одного разу Каспар став свiдком воiстину чудового явища. Пiсля чергового польоту Навi важко сидiв на стiльцi, потiм пiдняв червонi вiд утоми очi на Каспара i запропонував йому самому вирушити у полiт. Маг глибоко вдихнув над жаровнею i вiдразу випустив струмiнь диму вiд пахощiв в обличчя моєму батьковi. Той закашлявся, в очах потемнiло, але варто було повернутись до нього, як вiн вiдчув, що ширяє, i зовсiм не над пiдлогою. Батько з подивом i винятковим спокоєм усвiдомив себе, що летить над власним замком.
   На тiй неймовiрнiй висотi, на якiй опинився Каспар, поривами дув холодний вiтер, що до болю трiпав волосся i сушив обличчя. Пригнавши громади хмар, вiтер сховав за ними сонце.
   Батько не вiдчував страху. Навпаки, вiн вiдчував нечувану легкiсть, надзвичайний приплив сил i безтурботнiсть. Звикнувши до польоту i освоївшись з рухами, вiн знявся вгору i пробив щiльну заслiнку з чорних хмар.
   Нарештi пiднявшись так високо, що вже не можна було розрiзнити пiд собою нi землi, нi хмар, Каспар зупинився. I тут на тлi диска сонця вiн побачив блискуче кришталеве мiсто, побудоване чи то на величезнiй хмарi, чи на островi, що ширяє над свiтом. Мiсто здалося йому порожнiм, i вiн попрямував до замку, що височiло в самому центрi цього раю.
   Бiля ворiт замку Каспара зустрiли два озброєнi гiганти, в яких мiй батько легко впiзнав ангелiв по бiлоснiжних крилах за їхнiми спинами, по блискучим золотом пластинчастим обладункам, виконаним на зразок давньоримських. Облич ангелiв неможливо було розрiзнити через те, що голови цих божественних створiнь оточувало нестерпно яскраве сяйво.
   Ангели опустили та схрестили мечi, перегороджуючи Каспару шлях у замок. I тiльки-но вiн наважився щось сказати, як почув над собою гуркiтливий голос:
   - Надто рано, Каспар Рейхенштейн! Iди, ще зарано!
   Голос був лякаючим, але одночасно з цим у ньому виразно чулася теплота батькiвського пiклування. I Каспар вирiшив, що розмовляв iз самим Владиком Вседержителем. З того моменту вiн ще бiльше змiцнився у своїй довiрi до Нави.
   Тим часом, стан здоров'я мого батька постiйно погiршувався, i отруєння недоброзичливцями не мало до цього жодного вiдношення. Його бiльш нiж напружений спосiб життя дав би фору будь-якiй отрутi. Каспар вставав, коли всi спали, дуже мало їв i мав право вiдiйти на сон у годину, коли iнший добрий селянин уже займався по господарству. Цiлий день вiн був тяжко завантажений читанням, стомлюючими роздумами, нудними бесiдами з магом та молитвами. Нескiнченними молитвами. Закономiрним результатом цього стало те, що одного разу мiй батько просто не знайшов у собi сил пiднятися з лiжка, а ще через кiлька днiв, повнiстю виснажений, вiн впав у глибоке забуття.
   Було дуже важко прокидатися, i про те, щоб одразу пiднятися на ноги, не йшлося й мови, тому що Каспар вiдчував нiби його тiло пошматували, розтоптали та скрутили мотузками. Лежачи зовсiм нерухомо, вiн задихався, обливався липким холодним потом i з неабияким зусиллям змiг розiмкнути повiки.
   За той перiод, що мiй батько провiв безпам'ятно, вiн загубився в ходi часу i не мiг навiть визначити, ранок зараз чи вечiр.
   Кiмната була мiзерно освiтлена парою лампад, у свiтлi яких Каспар побачив двох чоловiкiв у мишачого кольору чернечих шатах. Ченцi, що сидiли бiля лiжка з розкритими книгами в руках, читали, але Каспар мiг тiльки вгадувати це за характерними рухами губ, оскiльки через слабкiсть вiн був позбавлений слуху. У його вухах звучав безперервний монотонний гул, що iнодi порушувався тихим протяжним дзвоном.
   Каспар намагався звернути на себе увагу ченцiв, але тi були занадто зануренi в себе, а вiн сам через слабкiсть був не в змозi щось проговорити чи поворухнутися. Хвиля жаху i напруженостi захлеснула Каспара, погрожуючи вiдiбрати душевнi сили, що залишилися.
   Тiльки коли ченцi закiнчили з читанням i закрили свої книги, один з них побачив, що мiй батько прийшов до тями, i неохоче пiдiйшов до лiжка.
   У труновiй тишi вiн стояв, не кажучи нi слова, не повторюючи жодного звуку, не висловлюючи жодних емоцiй. Монах уважно витрiщався на Каспара так довго, що стало вiдверто моторошно, але при цьому батько не мiг вiдiрвати погляду вiд того, хто стояв поруч.
   Потiм хитнулося повiтря в спальнi, i Каспар вiдчув легкий протяг. Перевiвши погляд на дверi, вiн виявив старого в скромному довгополому одязi абата. Цю людину Каспар дiзнався i квапливо намагався зрозумiти, що ж у його будинку знадобилося Отто Шульце, настоятелю небагатого монастиря Вессберг, який мав мiзернi розмiри володiння на кордонi з землями Рейхенштейнiв.
   Обличчя абата несло печатку втоми, злегка тремтячi руки лежали на грудях. Вiн пiдiйшов i з нещирою усмiшкою сказав:
   - Вiдпочивайте та набирайтеся сил. Скоро вам доведеться багато про що розповiсти менi i зробити важливий вибiр.
  
   Роздiл одинадцятий
  
   Качаючи в руцi спорожнiлий кухоль, Пауль Рейхенштейн примовк.
   Був уже пiзнiй вечiр, i отже, з моменту, коли мандрiвники зiбралися разом, минула не одна година. Вiд випитого вина i втома вiдчувалася iнакше: хтось клював носом, хоч i не втрачав нитки оповiдi, а хтось, як, наприклад, сам оповiдач i Вiллем, тримався впевнено, нiби й не був стомлений подiями дня, що минає.
   Скориставшись паузою, Мiхаель Бреверн не став нiкого турбувати i тихенько попрямував на пошуки вина. Звiдкись iз пiдсобних примiщень шинку вiн принiс двi барила, якi поставив на стiл, присунувши до стiни. Тепер кожен наливав собi сам, скiльки вважав за потрiбне i так часто, як бажав.
   За вiдсутностi Бреверна Нiколаус, що добре захмелiв, знайшов свинячий окiст, як умiв, нарiзав його i подав до спiльного столу на великому плоскому блюдi.
   Тепер i Ельза Келлер приєдналася до всiх. Вона наповнила вином скляний фужер - господарський або призначений для важливих гостей - i звернулася до оповiдача:
   - Будь ласка, пане Рейхенштейн, продовжуйте. Що сталося далi?
   Нотарiус кивнув, перекинув у себе чергову порцiю вина та продовжив iсторiю:
   - Майже два тижнi мiй бiдний батько провiв у нестямi i остаточно отямився через три доби пiсля першої зустрiчi з абатом Шульце. Весь цей час його доглядали ченцi, що зберiгали трунове мовчання, не давали жодних вiдповiдей на обережнi та численнi розпитування Каспара.
   З моменту, коли розум повернувся до батька, вiн вiдразу помiтив, що у власному замку знаходиться на положеннi в'язня. Втiм, не вислизнуло вiд нього i те, що його тюремники не дуже схожi на них i навiть самi нагадували арештантiв.
   Коли ж стан Каспара покращав, з ним уперше заговорили. Ченцi, що з'явилися в черговий раз, принесли одяг, взуття i наказали скорiше збиратися на бесiду з абатом. У тонi їхнiх промов виразно чулося слiпе схиляння перед Отто Шульце i повна зневага до мого батька.
   Абат розташувався в старому кабiнетi дядька Каспара, в який з часу похорону нiхто не заглядав. Як могло здатися на перший погляд, там мало що змiнилося, проте батьковi стали поступово впадати в очi деякi деталi, якi не дуже його втiшили.
   Стiл абата Шульце був буквально завалений документами, i Каспар лише зараз вразився величезною площею стiльницi, незважаючи на те, що бачив її не вперше. Каспара пiдвели до крiсла, i абат, не вiдволiкаючись вiд паперiв, жестом вказав йому сiсти. Бажаючи посунутися ближче, батько спробував переставити крiсло, але з'ясував, що зробити це було неможливо, оскiльки кожна нiжка була намертво пригвинчена до пiдлоги.
   Не чекаючи на дiї батька, ченцi самi посадили його на мiсце i вiдiйшли до дверей.
   - Єпископ передав менi найвище доручення провести церковне розслiдування iнциденту, що трапився у вашому маєтку, - буркнув абат, як i ранiше, не пiдводячи обличчя. - Скажу бiльше, Iмператор i Понтифiк в курсi того, що сталося, i дуже засмученi злочинами, що вiдбулися тут, проти людей i Господа.
   - Я хiба щось...
   Батько не встиг закiнчити фразу. Рiзко випроставшись, абат сiв рiвно, поклавши руки на столi паралельно один одному, i грiзно блиснув очима. Пiсля такого логiчно було чекати бурi гнiву, але її не було.
   - На вiдмiну вiд єпископа, я радий вашому одужанню, - холодно сказав Шульце. - Зiзнаюся, менi не дуже хочеться проводити слiдство щодо вашої особи, але як пересiчному слузi Церкви обговорювати накази менi не по чину. Каспар, зачекайте ще трохи, я розберуся з паперами, що надiйшли, i ми приступимо до нашого довгоочiкуваного спiлкування.
   З цими словами абат дбайливо розкрив якусь папку i поринув у читання, надавши моєму батьковi можливiсть подумати i озирнутися уважнiше.
   На стiнi праворуч Каспар побачив дивного вигляду блiдо-рожевi плями, яких ранiше там не було. Їх явно намагалися затерти, на що вказувала сильно пошкоджена штукатурка, але iз цим завданням не змогли впоратися. Звичайно, їх зробили менш помiтними, зате бiльше за розмiрами. При цьому темнi червонi крапки в центрi кожної плями стали ще очевиднiшими. Нарештi зрозумiвши, що це за слiди, i пiсля яких саме дiй вони могли залишитись, Каспар перевiв очi на глуху стiнку письмового столу, за яким сидiв абат.
   Через нерiвнiсть дощок стiнка столу справа не торкалася пiдлоги, i в зазорi, що утворився таким чином, батько побачив щось маленьке, жовте. Примружившись i придивившись як слiд, Каспар розрiзнив великий зуб, вибитий разом iз шматком щелепної кiстки.
   Не знаючи, куди ще вiдвести очi, мiй бiдолашний батько глянув собi пiд ноги, але й там його погляду розкрилося неприємне. Всерединi нiби все обiрвалося, стiни й пiдлога захиталися, а очi застигла темрява. У трiщинах дощок Каспару вiдкрилися слiди висохлої кровi тих, хто сидiв у тому ж крiслi, що й вiн, тих, хто ранiше за нього удостоївся честi поговорити з абатом.
   Шульце закiнчив ознайомлення з документами, зрушив усе, що могло йому заважати, до країв стiльницi i звiльнив перед собою простiр, нiби мав намiр писати. Вiн глянув на Каспара i в його обличчi побачив, що не могло не порадувати. Мiй нещасний батько всiм своїм виглядом висловлював смирення та трепет, готовнiсть беззаперечного пiдпорядкування. Мовчки закивавши свої думки, старий спробував усмiхнутися, але з цього нiчого не вийшло. Лише роз'їхалися в сторони куточки губ, нiби абат намагався проковтнути щось, що самою присутнiстю в ротi викликало блювотний рефлекс.
   - Ви навiть не здогадуєтеся, любий Каспар, у що примудрилися вляпатися, - сказав Отто Шульце. - Той, кого ви вважали святим, насправдi виявився злочинцем, рiдкiсним вилюдком пекла. Вiн спритний, як змiй, i отруйний, як тарантул, хоч спритно видавав себе за безневинне ягня. Вiн подiбний до мавпи, що подорожує з бродячим актором. Та вмiло прикидається милою i потiшною, але спецiально навчена залазити в кишенi та гаманцi роззяв, щоб позбавити їх часом останнього гроша.
   На щастя, злочинний шлях для вашого знайомця закiнчено. Ми встановили, хто з вашого оточення брав участь у його iграх та яку роль виконував. От тiльки щодо вас, Каспаре, питання ще не вирiшене. Сподiваючись на вашу майбутню вiдвертiсть, я i сам буду вiдвертим, звiстка про те, що ви вижили i одужали, чимало засмутила деяких моїх начальникiв. Не буду називати iмен, але дехто робив великi ставки на вашу смерть вiд тих отрут, якими вас так щедро хрумтiв цей негiдник Навi.
   Так, деяка проблема зараз пов'язана з тим, що ви вижили, але, на мою скромну думку, вона не така вже й значуща. Навi дуже багато повiдав нам про вашi стосунки, розмови, роздуми. Вигороджуючи себе, намагаючись хоч якось порозумiтися, вiн, зрозумiло, багато спотворив або навiть вигадав. Ще бiльше про вашу поведiнку ми дiзналися вiд слуг. Цих не довелося нi вмовляти, нi залякувати. Вони були добрими свiдками для мого розслiдування, скажу вам. Чесними i неупередженими свiдками, - з цими словами сам абат злегка скривився i мигцем глянув на стiну iз затертими слiдами кровi. Задоволено прицмокнувши губами, вiн продовжував: - I ось тепер, коли передi мною кiлька томiв показань винних i заблукалих, єретикiв-хулiтелiв та iстих католикiв, я збентежений. Чи бачите, любий Каспаре, цих свiдчень достатньо як для того, щоб визнати вас чаклуном, чаклуном i за це надати спаленню на багаттi. I їх же достатньо для того, щоб проголосити вас святим, який був довгий час спокушений демонами в людськiй подобi, але витримав таке серйозне випробування, не здався, не зрадив Вiру. Так от, Каспар, Церква, чию волю я уявляю, влаштовують обидва цi варiанти. А вас? Який розвиток подiй влаштує вас?
   I так нещасний Каспар Рейхенштейн зiткнувся з тим, чого боявся найбiльше у свiтi. Конкретне питання абата Шульце вимагало вiд нього такої самої конкретної вiдповiдi, а для цього потрiбно було знайти в собi сили i зробити вибiр.
   Приступ панiки атакував мого батька, холодний пiт виступив на лобi, скотився i повисли великими краплями на бровах. Вiн вiдчув себе стрiмко затягується в швидкий вир, який неминуче потягне його на саме дно, звiдки немає порятунку, де немає можливостi зiтхнути. Насилу Каспар справився з собою. Зiбравши волю в кулак, вiн заборонив собi непритомнiти, хоча був до цього готовий.
   Абат, мабуть, отримував задоволення, спостерiгаючи, як мiй батько змiнюється в обличчi, червонiє, блiдне, скидається пiт тремтячими пальцями, як його погляд пливе, а все тiло розгойдується, погрожуючи випасти з крiсла.
   Багато чого не складалося в єдину картину, яка була б зрозумiла Каспару, а перед ним нiхто i не збирався розкривати всiх карток. Сам вiн боявся про щось питати, боявся навiть самої думки уточнити щось у старого абата.
   Все, що йому повiдомив Отто Шульце, було тим необхiдним мiнiмумом, який дозволив би батьковi вiдповiсти на поставлене перед ним питання. I ось коротко те, що стало йому вiдомо.
   Звичайно ж, Навi не був магом, який живе столiття. Вiн був справжнiсiньким авантюристом, нехай неабияким, але все-таки шахраєм. Прибувши в землi Рейхенштейнiв з напiвпорожньою торбою, вiн вiдразу почав наводити всiлякi довiдки про мого батька, бажаючи втертися до нього в довiру, налякати, позбавити можливостi мiркувати виважено i серйозно, а потiм уже вити з нього мотузки. I зробити це виявилось простiше простого.
   В першу чергу Навi розробив свiй пiдступний план, потiм пiдкупом, шантажем i погрозами знайшов союзникiв в особi когось iз слуг мого батька. Зрозумiло, жодною силою думки вiн не переносився до батькiвської спальнi. Навiщо, якщо у тебе в кишенi лежать ключi вiд усiх покоїв замку? Нiхто не труїв Каспара, крiм самого Навi, який регулярно пiдмiшував у їжу та питво невiдомi зiлля. Коли це потрiбно пройдисвiту, батько вiдчував збудження, легкiсть, приплив сил. В iнших випадках негiдник таємно пригощав його своїми засобами, що викликали слабкiсть, сон або навiть паралiч. Демонструючи свої нiбито магiчнi практики, вiн труїв Каспара зборами ягiд, грибiв i якихось заборонених трав, при вдиханнi диму яких людина вiдчуває найсильнiшi галюцинацiї.
   Нарештi, коли Навi втерся в довiру, i воля мого невдахи батюшки була придушена, повнiстю пiдпорядкована потребам шахрая, план мага перейшов у фiнальну стадiю. Навi заволодiв усiм майном Рейхенштейнов, по сутi одноосiбно, адже батько з усiм погоджувався, а того, з чим мiг не погодитись, просто не помiчав.
   Вiд iменi Каспара Рейхенштейна Навi позичав грошi, вiдбирав i перерозподiляв надiли, вiддавав в управлiння, закладав, пiдвищував збори для одних та скасовував для своїх ставленикiв. Уявiть собi, це злодiйство, що нiчим не прикривається, тривало майже пiвроку, з яких мiй милий батько пам'ятав вiд сили мiсяць. Решту часу вiн перебував у станi сомнамбули, несвiдомо, але власними дiями прямуючи до неминучої своєї загибелi.
   Двох правил не врахував Навi: не можна ображати подiльникiв, коли дiлиш награбоване, i не можна вiдштовхувати вiд годiвницi того, хто дуже багато знає, хто багато в чому присвячений.
   Кухар батька, який був у курсi всiх справ афериста чи не з першого дня появи Навi в межах володiнь Рейхенштейнiв, зажадав бiльшої частки. Цiлком логiчно. Ще б пак, бути головним посiбником i другою особою в такому грандiозному обманi, але при цьому не мати можливостi урвати бiльший шматок.
   До того моменту Навi остаточно зарвався i повiрив у свою безкарнiсть, а тому без жалю та сумнiвiв вигнав кухаря. У нього навiть не промайнуло думки усунути кухаря, як прикру заваду, докучливу мошку, i цим убезпечитися. Незабаром Навi в цьому покаявся.
   Кухар, треба зазначити, не блищав кмiтливiстю, не передбачав наслiдкiв своїх крокiв. Маючи намiр будь-яким доступним способом нашкодити своєму кривднику i анiтрохи не дбаючи про власну безпеку, вiн вiдразу ж попрямував до тих, хто в його очах уособлював владу значно бiльшу, нiж Каспар Рейхенштейн. Так, вiн виклав усi козирi, вилив душу, у всьому зiзнався, вивiв усiх на чисту воду, але ж вiн i постраждав першим. Його задушили ще до того, як схопили Навi.
   Все те, про що розповiв кухар, зацiкавило багатьох, i кожен, хто був поiнформований про iсторiю, мрiяв отримати власну вигоду. I так з подачi впливових свiтських та духовних осiб було органiзовано церковне розслiдування, яке доручили абату Отто Шульце.
   Ви запитаєте, чому розслiдування було саме церковним, хоча стосувалося розгляду елементарної авантюри? Справа в тому, що наше князiвство стояло на краю громадянської мiжусобицi. Католики з одного боку, протестанти - з iншого. I першi несли поразку за поразкою по всiх напрямах: iменитi власники вiдкрито переходили на бiк протестантiв, не кажучи вже про простого люду, яким iдеї Лютера здавалися ближчими вiд iнших поглядiв. Дехто з панiв-лютеран поспiшав вiдсвяткувати повну перемогу та встиг секуляризувати церковнi землi та майно. Iмперiя не хотiла цього допускати i прощати, але не мала навiть прапора, пiд який з усiєю готовнiстю стали б останнi прихильники нереформованого католицизму.
   I раптом Iмперiї та Церквi пiдноситься цей дар в особi мого злощасного предка i тих тяжких подiй, що впали на його голову. Не можна було не користуватися. Тим бiльше, що Iмперiя та Церква нiчого не втрачали, нiчим не ризикували. З однаковою легкiстю i достовiрнiстю вони могли оголосити Каспара Рейхенштейна вiдступником i прихильником Лютера, чаклуном, пожирачем дiтей, призначити йому жахливу кару i спалити або назвати його святим, мученим дияволом, однак не зрадили iстинної вiри i тим, хто врятувався. Їхнiм iнтересам однаково вiдповiдали обидва варiанти.
   Мiй батько зупинив свiй вибiр на тому, що гарантувало йому життя. Йому i, безперечно, менi.
   Незавидна доля спiткала Навi, який думав, що вмiло грає з долею, а насправдi ривав собi могильну яму. Особисто мене нiхто не переконає, що вiн не заслужив кари, яка йому була врештi-решт визначена. Його звинуватили у всiх тяжких грiхах, якi тiльки можна собi уявити. Навiть дрiбнi його вчинки, якi нiкому фактично не завдали шкоди, були тисячоразово посиленi, очорненi до неможливостi. I всi його дiї так чи iнакше пов'язувалися з пiдступами диявола i, звiсно, зрадою протестантiв.
   Iм'я Навi стало асоцiюватися з дияволом i вiровiдступниками. Будь-хто, хто хоч бачив цього шахрая, неминуче потрапляв пiд пiдозру, був змушений виправдовуватися i всiма способами доводити, що не має вiдношення до диявольських iнтриг та зрадникiв Вiри. Мабуть, вся iмперiя пережила новий виток полювання на вiдьом.
   З часом з iнциденту, що мав мiсце, була повнiстю вимарена основна її нитка, i тепер кожному добропорядному громадянину ясно, що Навi не хотiв збагатитися за чужий рахунок, а був нiким iншим, як самим дияволом. Мiй батько при цьому в очах людей перетворився на мученика, врятованого Вiрою, молитвою та рiшучiстю Церкви у боротьбi з силами пiтьми.
   Якось народжений мiф змiнив усе й усiх. Зрештою, як ми всi чудово знаємо, протестанти зазнали поразки, а Каспара Рейхенштейна змусили вiдмовитися вiд усього, крiм титулу, зобов'язавши проживати далеко вiд людей, заборонивши з ким би не спiлкуватися i порекомендувавши забути пережите, не згадувати настiльки важливий епiзод з його життя. В результатi абатство Вессберг, що колись займало лише маленьку вуличку в однойменному мiстечку, придбало значну частину володiнь моїх предкiв.
   Так нотарiус закiнчив свою розповiдь i затих, поклавши пiдборiддя на стислi кулаки. Нiхто не промовив жодного слова, тiльки Нiколаус фон Граусбург i Мiхаель Бреверн переглянулися. В iсторiї Пауля деякi твердження нiяк не давали їм спокою, просто пiдштовхуючи поставити два запитання: що це за абатство Вессберг i яку поразку могли зазнати протестанти на чи не повнiстю протестантськiй пiвночi Iмперiї?
  
   Роздiл дванадцятий
  
   Думаючи кожен про своє, мандрiвники тривалий час мовчали, поки Ельза пiсля важкого зiтхання нарештi не звернулася до Пауля:
   - Ваш батько глибоко нещасна людина. Пережити таке було дуже важко.
   - Якби тато живий, вiн би з вами категорично не погодився, Ельза. Вiн вважав себе найщасливiшою людиною у свiтi. Жив вiн самотньо, на повному утриманнi монастирської братiї, одружився з жiнкою, яка грамотно вела домашнє господарство, обстирав її i дивовижно готувала. А чогось iншого батько i не потребував. Свою частину договору з Церквою вiн виконував дуже вiдповiдально: нiкому й нiколи нi слова, нi пiвслова, нi широкого натяку.
   - Навiть вам? - здивувався Вiллем.
   - Уявiть, навiть менi. Все, що я розповiв вам, менi самому стало вiдомо з розмов з матiр'ю та вiд одного старого ченця. Мою маму абат Отто Шульце по сутi найняв, щоб мати можливiсть всюди i завжди доглядати за батьком, тому вона мала деяку iнформацiю, а чернець брав участь у тому церковному розслiдуваннi i мав вiдомостi, що називається з перших вуст, - Пауль потер перенiсся, тихенько стогнучи, потiм обвiв поглядом усiх присутнiх i запитав: - Знаєте, чому я наважився розповiсти вам iсторiю падiння роду Рейхенштейнiв? Тому що сьогоднi я раптово нагадав собi свого батька. Я цього боявся все життя. Боявся найбiльше у свiтi.
   - Нагадали? - перепитав Нiколаус. - I чим же?
   - Його шаленством. Так, мiй батько, Каспар Рейхенштейн, був, мабуть, найщасливiшою людиною, але тiльки тому, що вiн не змiг перенести негараздiв, що навалилися на нього, i збожеволiв розумом. Вiн не впорався з обманом, iз шантажем, iз погрозами. Уявляєте, вiн навiть не зробив свого усвiдомленого вибору перед яким був поставлений абатом Шульце?! Вiн просто збожеволiв - втiк єдиним доступним для нього способом.
   I схоже, що сьогоднi збожеволiв я сам. Цi вовки з їх лютим завиванням, розiрваний вiзок бiля перекинутої карети! Цi чудеса з порожнiм заїжджим двором, речами баронеси та її доньки в каретi, в якiй я їхав! Голова не витримує! Знаєте, весь той час, що я розповiдав вам про батька, постiйно думав, а чи не мрiєте ви менi, ви всi. Може, я лежу з перерiзаним горлом у трупа вiзника? Може, помер чи ще продовжую повiльно вмирати? А раптом насправдi я й не покидав Адденбахського абатства i брежу, як звичайнiсiнький безумець, пов'язаний по руках i ногах у темнiй келiї, замкненiй з боку коридору? Панове, що думаєте з цього приводу? Чи дивiться ви менi чи нi?
   Поглядом i поведiнкою нотарiус не був схожий на буйно схибленого, але про всяк випадок Мiхаель Бреверн пiднявся гранично повiльно, уважно спостерiгаючи за реакцiєю Пауля. Той залишався адекватним, звичайно, пригнiченим, але нормальним. Мiхаель поклав свою мiцну руку на плече Пауля:
   - Не знаю, чи згодяться вам як докази реальностi того, що вiдбувається мої запевнення на словах, проте хочу на це сподiватися. Дорогий Пауль, особисто я не сумнiваюся, що ви перебуваєте в здоровому глуздi. I вiдразу ж бажаю вибачитися з приводу своєї колишньої негiдної поведiнки. Вибачте, з мого боку надалi не буде жодних нападок.
   - А з приводу лiжка, що застеляється сама собою? - без будь-якої образи спитав нотарiус.
   - Вам може здатися дивним, але я вам абсолютно вiрю. Я переконаний, що навколо нас твориться щось незрозумiле. Не буду нiкого лякати, до того ж серед нас дама, i не посвячуватиму вас у хiд своїх роздумiв.
   - Чому ж? - З претензiєю поцiкавилася Ельза.
   - По-перше, роздумiв як таких i немає. Просто народженi спостережливiстю намiтки, якi менi i самому собi важко викласти. Я не зможу їх виразно сформулювати, а намагаючись викласти вам, лише ще бiльше заплутаюся, - Мiхаель пiдтиснув губи, наморщив лоба. - По-друге, цi думки настiльки неймовiрнi за своєю суттю, що я вважав би за краще взагалi в цьому напрямку не думати.
   Нотарiус якось механiчно поторкав лоба того, що говорив, чим викликав легкi смiшки у всiх присутнiх, включаючи Мiхаеля Бреверна.
   - Ви гаразд, друже мiй? Судячи з температури, так, проте перебiг ваших думок викликає побоювання.
   Бреверн реготнув, поплескав Пауля по плечу i запропонував:
   - Ми всi серйозно втомилися. I раз так, чи не час лягти спати? По-перше, ми залежимо вiд погоди та часу доби; по-друге, самостiйно все одно нiчого не вирiшимо.
   Коротко обговоривши iдею, мандрiвники дiйшли висновку, що Мiхаель має рацiю. Вiллем висловив повну згоду, вказавши, що ранок прочистить їхнiй мозок, а молодий фон Граусбург справедливо помiтив, що вночi не варто чекати нi повернення господарiв, що зникли деiнде, нi появи нових постояльцiв. Питання викликало необхiднiсть опалювати трактир у той час, як усi спатимуть. Вiллем виявився знайомий iз пристроєм печi, розташованої тут, вiд якої по всiх примiщеннях розходилися цеглянi рукави та труби, що несли тепло. Усього треба було визначити чергових, щоб за всю нiч двiчi-тричi наповнити пекти дровами. Нести чергування першим зголосилися всi чоловiки, i довелося кидати жереб.
   Мандрiвники пiднялися з-за столу i гуськом попрямували до сходiв, питаючи один у одного, хто яку кiмнату надивився, яку вибере, чи є запори на дверях. Ельза перевiрила чоловiка i, переконавшись, що той мiцно спить, i стан його не викликає жодних побоювань, пiднялася нагору, обiгнавши Мiхаеля i Нiколауса, що затрималися.
   - На добранiч, фрау Келлер, - чемно сказав юнак, коли Бреверн ухопив його за пiдлозi камзола i цим змусив обернутися.
   - Пiд час розповiдi пана Рейхенштейна ви, Нiколаусе, частенько дивилися на нього з подивом. Чи можу я дiзнатися, чому?
   - Пане Бреверн, нiкому з нас ви не розкрили своїх думок. Я говорю це не закид, а тiльки тому, що мотив вашої скритностi менi дуже добре зрозумiлий. Я в такому ж, як i ви, скрутному становищi, що заважає розумно викласти думки.
   - Добре, - погодився Мiхаель, - Але тодi спробуємо разом? Якщо хочете, я почну першим.
   - Будь ласка. До того ж я не знаю, як i з чого почати.
   В очах Бреверна майнув вогник, який ясно дає зрозумiти ступiнь його збудження. Вiн говорив тихо, майже пошепки, але говорив швидко, з напругою i натиском, немов адвокат у складнiй справi, роздратований тим, що несподiвано осип перед самим процесом:
   - Пауль висловився про протестантiв та їхню поразку в нашому герцогствi так, наче це факт, i сумнiватися в ньому немає причин. Спершу мене просто намагалося запитати його, чи знає церковний нотарiус, що герцог Мекленбурзький благочестивий протестант, що народився в сiм'ї благочестивих протестантiв.
   - Мене ввело в ступор саме твердження Пауля, що вiн є церковним нотарiусом Адденбаха - доповнив Нiколаус. - Зiзнаюся, я нiколи не був там, але знаю, що там немає католицького монастиря.
   - Звичайно. Тут може бути лише одна незаперечна iстина: старий герцог Мекленбурзький вiдiбрав монастирськi володiння в Адденбаху, i такий стан речей зберiгається незмiнним до сьогодення рокiв тридцять, принаймнi.
   - А Веллесберг? Яке, скажiть менi, абатство у Вессберзi?
   - Зрозумiло, нiякого, - вiдповiв Мiхаель, стиснувши кулаки. - Шведи у Вессберзi постаралися на славу.
   - Але з iншого боку, - ледве дослухавши Мiхаеля, продовжив юний фон Граусбург, - я не можу викрити Пауля на брехнi. Так, вiн говорить несусвiтнi речi, стверджуючи, крiм iншого, що старi католики здобули перемогу в Iмперiї, але - i я збентежений вiд такої невiдповiдностi - Пауль каже правду. Не можу до ладу пояснити цього. Пауль не обманює нас, i вiн явно не божевiльний. Я з дитячих рокiв схиблений на рiзноманiтних iсторiях, розповiдях про пригоди, анекдотичних випадках i з часом навчився досить легко вгадувати, обманює людина або говорить правду. В одних оповiдання виходять дiрявими та рваними. А це вказує на те, що не все продумано у їхнiх байках. Iншi iсторiї ряснiють непотрiбними уточненнями i деталями. Це говорить про те, що оповiдач добре продумав казку, але, переконуючи слухачiв у достовiрностi, вiн прикрашає її зайвими подробицями, як старий покриває декоративним лаком непоказну дрiбничку, бажаючи видати її за витвiр мистецтва. Та й божевiльних я побачив достатньо, причому найрiзноманiтнiших. Я народився i вирiс на перетинi безлiчi дорiг, на наш ярмарок завжди приходила величезна кiлькiсть рiзних людей з рiзних мiсцевостей, i в пошуках нових iсторiй менi доводилося спiлкуватися з багатьма. Отже, спираючись на досвiд, я не можу назвати пана Рейхенштейна божевiльним.
   - Згоден з вами, Нiколаусе. I тут у мене є якийсь висновок. Думаю, що Пауль Рейхенштейн з якоїсь поки що неясної нам причини сам свято вiрить у свою розповiдь.
   У коридорi другого поверху корчми тихо рипнула половиця, чоловiки на сходах рiзко обернулися на приглушенi кроки й побачили Вiллема. Вiн тут же зупинився здивовано:
   - Хiба ви не спите?
   - Вже розходимося, - озвався Нiколаус. - Вирiшували, хто з нас чергуватиме бiля печi наступним.
   - А чому ви не спите? - поцiкавився Мiхаель.
   Вiллем, що помiтно засоромився, опустив погляд i винувато посмiхнувся, але не змусив довго чекати вiдповiдi:
   - Згадав, що на столi залишався добрий шматок свинячого стегенця i вирiшив не дати йому зiпсуватися.
   Всi троє розсмiялися, i Мiхаель, вiдiйшовши, щоб не заважати проходу, зробив запрошуючий жест у бiк столу, де справдi залишався нарiзаний окiст.
   - Звичайно, Вiллем. Проходьте i не думайте нас соромитися.
   - Ну, в моєму положеннi соромитися шкiдливо i загрожує серйозними хвилюваннями в животi, - продовжував усмiхатися Вiллем, прямуючи до столу. - Невiдомо, де наступного разу вдасться перекусити i смачно, i безкоштовно.
   Тим часом Нiколаус змiнився на обличчi. Його вiдвiдала якась думка, продовжуючи наслiдувати яку, вiн запитав:
   - Вiллем, будьте ласкавi, скажiть, що ви чули про абатство Вессберг?
   - Та нiчого, - коротко озвався той, наливаючи собi вина в кухоль.
   Нiколаус трiумфально звернувся до Мiхаеля, маючи намiр пiдкреслити, що нiякого абатства у вiдомому йому Вессберзi немає, проте Вiллем несподiвано продовжив:
   - Монастир як монастир. Звичайний. Земельнi володiння у абатства i справдi значнi. Щодо цього пан Рейхенштейн не перебiльшив. До речi, дуже шкода його батька та й його самого теж шкода.
   - Який монастир? - поперхнувся Мiхаель. - У Вессберзi?
   Вiллем часто закивав, не надавши значення iнтонацiям у питаннях Бреверна:
   - Я намагався там здобути хоч якусь роботу, але нiкого з мiсцевих мої навички не вразили.
   - Та що ви таке кажете? - Буквально вибухнув Мiхаель, вiд чого Вiллем мало не подавився, а фон Граусбург злякано подивився на купця. - Вессберга було знищено дев'ять рокiв тому! Шведи не залишили вiд нього каменю на каменi!
   - Вибачте? - здивовано перепитав Нiколаус. - Знищено? Як може бути знищене мiсто, в якому мiй рiд протягом кiлькох рокiв i досi веде справи? Так, нiякого монастиря там немає, але Вессберга не знищено. Будинок монастиря був вiдiбраний у Церкви, i герцог передав його для потреб унiверситету. I нiяких шведiв там не було!
   На цьому Мiхаель на якийсь час впав у ступор i вхопився за поручнi сходiв, нiби боявся впасти. Вiн прикрив очi i, важко опускаючись на схiдцi, ледь чутно прошепотiв:
   - Що за маячня твориться на цьому диявольському перехрестi?!
   Висловившись i тепер уже не звертаючи нi на кого уваги, Вiллем захоплено жував окiст, не забуваючи сьорбати вино, смак i солодощi якого хотiв запам'ятати на все життя.
   "Не найгiрший день, - думав бродяга-писар. - Адже мав усi шанси загинути, а ось тепер у теплi, затишку та чудовiй компанiї набиваю черево".
  
   Роздiл тринадцятий
  
   Розповiдь нотарiуса не змогла повнiстю заволодiти Ельзою Келлер, оскiльки її думки раз у раз збивалися, а погляд сам собою ковзав у бiк чоловiка, який мирно посапував на лавцi. Вона вiдчувала збентеження i досаду, вважаючи, що зрадила Хорста, не пояснившись iз ним свого часу, не зiзнавшись, а тепер ще й обпивши. Втiм, повiдомлена Паулем Рейхенштейном iсторiя допомогла Ельзi трохи забути, вiдволiктися вiд почуттiв, що терзали її серце. На душi стало спокiйнiше, зовсiм небагато. Але гнiтюче хвилювання знову накочувало i тепер загрожує бути непереборним.
   Жiнка увiйшла до кiмнати, яку давно визначила за собою як мiсце для ночiвлi. Судячи з вiдсутностi речей, застеленого лiжка та тонкого шару пилу на пiдлозi, спальня пустувала досить довго.
   Посiвши на край лiжка, Ельза прикрила обличчя руками i тихо заплакала.
   У неї надзвичайно сильно нили ноги. Такого болю вона ще нiколи ранiше не переживала i тепер була цiлком упевнена, що лiки старої їй би анiтрохи не допомогли. Але цi страждання були найменшими з її бiд.
   У Ельзи нестерпно хворiли спина та низ живота, про що Хорст не знав i не здогадувався. Приховуючи те, що її хвороба посилилася i поширилася, вона зазнавала немислимих страждань. Хорст у жодному разi не повинен був побачити, помiтити загострення хвороби. Але й у цьому, на думку Ельзи, не було її найбiльше горе.
   Головною трагедiєю для неї було те, що довелося так несправедливо поводитися зi своїм чоловiком, коханою i єдиною близькою людиною. Вона всерйоз побоювалася, що Хорст запанiкує, його цiлком виправдане занепокоєння вiзьме гору над здоровим глуздом i змусить покинути трактир, змусить бiгти в хуртовину аби подалi вiд цього таємничого мiсця. Ельза задумалася, якби таке, чи змогла б вона зберегти свiй болiсний секрет, утрималася б про те, щоб розповiсти чоловiковi правду про мету їх зупинки тут. Нi, не змогла б. I Хорсту, що вiдкрилося, швидше за все, позначилося б на його рiшучостi не найкращим чином.
   Ельза напiвсидiла-напiвлежала на лiжку, вiдкинувшись на невисоку подушку i чекаючи на рятiвний сон, у чиїй владi було позбавити її тяжких роздумiв i, можливо, подарувати зустрiч iз загадковим паном у золотiй масцi, з навчання якого вона i виявилася зараз на кинутому людьми. Всi вiзити незнайомця вiдбувалися виключно в її снах, але водночас їй було точно вiдомо, що побачене нею там мало мiсце насправдi, було абсолютно реально.
   Вперше пан у золотiй масцi прийшов до неї три тижнi тому. Ельза спала, а коли прокинулася i розплющила очi, жмурячись вiд яскравого сонця, що проникало у вiкно, не вiдразу помiтила чоловiка в дорогому темному кольорi одязi, який спостерiгав за нею, сидячи в кутку. Зробивши знак зберiгати тишу, вiн пiдiйшов до лiжка, i Ельза заплющила очi. Вона вiдчула теплий дотик м'якої руки до своєї щоки, i високий статний пан побажав їй доброго ранку. Вiн сказав, що не завдасть Ельзi зла, i їй нiчого боятися, що на деякий час вiн навiть позбавив її болю i з гiркотою повинен зiзнатися, що не в змозi вилiкувати недугу жiнки повнiстю, принаймнi зараз.
   Хоч Ельза i справдi вiдчула себе краще, але присутнiсть у спальнi стороннього гнобила. Злякавшись, вона крикнула, покликавши Хорста. Точнiше, хотiла крикнути, адже з горла долинув тiльки тихий хрип, нiби вона вже зiрвала голос. Озирнувшись, Ельза побачила, що чоловiка поряд немає: нi в лiжку, нi в спальнi.
   - Все це вiдбувається у твоєму снi, - заспокоїв Ельзу пан у золотiй масцi. - Тут тобi нiчого боятися. Тут тiльки ти i я, а свiт довкола буде таким, яким ми разом побажаємо його бачити.
   I наступної митi кiмната, залита ранковим сонцем, змiнилася на зал якогось палацу, освiтленого сотнями яскравих свiчок у срiбних канделябрах, адже за вiкнами був або пiзнiй вечiр, або ранок. Ельза нiколи ранiше не бачила таких чудових розкiшних покоїв, за якими слiдувала низка не менш дивних залiв. Її фантазiя, якою б багатою вона не була, нiколи ще не малювала їй нiчого хоча б вiддалено схожого. I тут вона знову злякалася, згадавши, що стоїть у чепчику та нiчнiй сорочцi. Але це було зовсiм не так.
   На Ельзi була просто приголомшлива сукня з тонкою i довгою талiєю, недозволено глибоким декольте i тугим корсетом, яких вона зроду не носила i не бачила. Сукня мала пишну потрiйну спiдницю, двi з яких закiнчувалися довгими i важкими шлейфами. Верхня спiдниця була декорована дорогоцiнним камiнням, золотими i срiбними нитками, а друга, що трохи вибивалася знизу i з бокiв, була обшита вишуканими мереживами.
   Очiкуючи побачити свої натрудженi руки та обламанi нiгтi цiлком звичними, Ельза обомлiла. Бiлi, як крейда, вони виглядали доглянутими.
   Одного разу, пiд час якоїсь непримiтної розмови, Хорст пояснив Ельзi, що фантазiя людини завжди обмежена її особистим досвiдом. Нiхто не в змозi вигадати щось таке, чому не був свiдком сам, не бачив цього, не чув з будь-яких докладних оповiдань i таке iнше. Ельза не могла згадати, про що ж була та їхня розмова, а ось слова чоловiка самi випливли з пам'ятi. Тi спогади певною мiрою переконали Ельзу в реальностi оточуючого її, адже сама вона нiзащо не вигадала б цього розкiшного залу з сяйвом сотень свiчок, цiєї сукнi зi шлейфом, що заважає ходити.
   Пан у золотiй масцi з'явився наприкiнцi анфiлади i попрямував до неї. Ельза бiльше не боялася незнайомця.
   Вiн розповiв причину її хвороби, що стрiмко розвивається, смертельний характер недуги i неможливiсть лiкування тими мiзерними засобами, якi доступнi простим смертним. Проте шанс впоратися iз хворобою був, i тiльки пану в золотiй масцi було пiд силу цей шанс реалiзувати. Вiд Ельзи були потрiбнi лише злагода i беззаперечна покора. Вона не вiдразу наважилася вiдповiсти "так", адже ще одна умова незнайомця забороняла жiнцi розповiдати про все чоловiковi.
   Того ранку Ельза прокинулася вдруге i, трохи помiркувавши, була готова прийняти все за химерне сновидiння, породжене зiллям старої-лiкарки, як побачила клапоть мережива, що лежав на столi, що прикривав Бiблiю. Ранiше там не було i не могло бути нiчого, окрiм потертої книги, подарованої на весiлля. Пiднявшись, Ельза покрутила клапоть у руках i виявила, що цей шматок мережив вiд рукава тiєї сукнi, в яку вона була одягнена у своєму баченнi.
   У спальнi корчми Ельза, не розуючись i морщачись вiд болю, обережно закинула ноги на лiжко. Сон не приходив. Вона просто заплющила очi, прислухаючись до завивання завiрюхи за вiкном i постукування вiконниць.
   Горбун, що весь цей час залишався невидимим для Ельзи, мрiйливо дивився на неї, уявляючи собi зовсiм iншу жiнку - чарiвну чаклунку, заради якої вiн готовий був продати душу дияволу ще раз, i ще. Вiн мовчки пiдвiвся зi стiльця бiля вiкна i крiзь дверi вийшов у коридор другого поверху.
   - Хто у цiй кiмнатi? - спитав високий худий чаклун, немов вiн стояв тут i чекав появи горбуна заради цього питання.
   - Фрау Келлер.
   - Наш пан незадоволений тим, що деякi жертви ще не сплять. Чергова частина ритуалу може бути розпочата, доки вони не сплять.
   - Так приспай їх, - здивувався карлик. - Це ж у твоїх силах?
   - Зрозумiло, але менi знадобиться допомога.
   Карлик-горбун кивнув, даючи зрозумiти, що готовий допомогти, i попрямував слiдом за високим чаклуном, що вже йшов до сходiв.
  
   Роздiл чотирнадцятий
  
   Задоволеному Вiллемовi здавалося, що вiн нiколи так смачно та ситно не їв. Насправдi це не вiдповiдало. Звичайно ж, їв, i бувало навiть краще, все ж таки вiдбувався вiн не з самих низiв суспiльства i до звалилися на нього негараздiв в особi бургомiстра i сплетених ним пiдступiв вiв цiлком гiдний спосiб життя, що дозволяв не вiдмовляти собi в хорошiй їжi та доброму питво.
   Вiллем вiдкинувся назад i сiв, припавши до стiни. В повнiй вiдмовi пiднявся з щаблiв Мiхаель i, не прощаючись, не удостоюючи нiкого поглядом, попрямував на другий поверх. Вiн щось бурмотiв собi пiд нiс, час вiд часу жестикулював, часом бурхливо, i нарештi зник у темрявi. Нiколаус, який був у вкрай задумливому станi, не помiтив вiдлучки Бреверна. Зсунувши брови, вiн зосереджено розглядав долонi.
   - Нiяк не можу згадати його справжнього iменi, - нарiкав Вiллем.
   Молодий фон Граусбург здригнувся i подивився на писаря так, нiби не очiкував його побачити.
   - Iм'я кого? - байдуже запитав Нiколаус.
   - Нави, про який розповiдав пан нотарiус.
   - Вiн тiльки так його й називав. Нави. Чи я щось пропустив?
   - Нi, не пропустили, - озвався Вiллем. - Але я чув iсторiю про це Навi, i в нiй повiдомлялося, крiм iншого, його справжнє iм'я.
   Нiколаус завмер на короткий вiдрiзок часу, а потiм пожвавiшав, схопився на ноги i сiв за стiл навпроти Вiллема.
   - Ану, давайте докладнiше.
   - Особливо нiчого розповiдати, але якщо хочете, то будьте ласкавi, - хитнув головою писар. - Я ще дитиною чув про цього шахрая Навi i уявити собi не мiг, що одного разу зустрiнуся з людиною, на життя якої вiн зробив такий сильний вплив.
   - Вiд кого ви чули iсторiю?
   - Вiд нашого священика, а тому розповiв iнший священик, а той у свою чергу впiзнав її вiд якогось ченця, який бував на околицях Вессберга i випадково зустрiвся там iз якимсь солдатом. Ось той i розповiв iсторiю про Навi, повiдомивши його справжнє iм'я.
   Особливо не вибираючи з кухлiв, зiбраних на краю столу, Нiколаус схопив один, наповнив вином i велiв Вiллем починати.
   - За походженням Навi був поляком, i його iм'я так складне для вуха та пам'ятi нiмця, що простiше запам'ятати i повторити неймовiрно довгi повнi iмена iспанцiв з усiма нескiнченними стрiчками їхнiх титулiв, нiж вивчити та вимовити польськi iм'я та прiзвище, хай i не найдовшi.
   Я почну iсторiю з короткої згадки про вiйну, яку в минулому столiттi проти Москви вели Швецiя разом iз Рiччю Посполитою. Навi вдало займався шпигунством, але й тодi був знатним прохвостом, так як тривалий час працював на обидвi сторони конфлiкту, вмiло витягуючи подвiйну вигоду i не замислюючись над визначенням слова "честь". Але, як кажуть, скiльки мотузочку не витися... Росiйськi першими викрили Навi, i тому довелося спiшно бiгти до шведiв, якi на момент появи шпигуна в розташуваннi їх частин зi своїх джерел знали, хто вiн такий насправдi. Без зайвих розпитувань Навi був схоплений i помiщений пiд варту в очiкуваннi швидкого трибуналу та наперед визначеної страти. У нього при собi не було нi грошей, нi бiльш-менш цiнних речей. Чоботи i тi у бiдолахи вiдiбрали. Проте врештi-решт Навi вдалося втекти. Немислимо, але вiн утiк.
   Як, запитаєте ви? Стражники, приставленi охороняти затриманого, i навiть їхнiй командир, досвiдчений i непiдкупний офiцер, запевняли потiм, що для втечi Навi застосував чудове чарiвництво.
   Стражники невiдлучно перебували на посадi, коли в будовi, де розмiстили в'язницю, запахло гаром i чомусь падаллю. Обiйшовши всi примiщення, варта визначила джерелом гару i сморiд кiмнату, в якiй мiстився Навi. Зайшовши туди, солдати побачили чарiвника ширяючим у центрi примiщення, ноги його були охопленi полум'ям, але сам Навi страшенно реготав, розкриваючи рота так, що перiодично закидав голову далеко назад, як не здатна зробити нормальна людина. З рота Навi на всi боки розлiталися бiлi метелики, що розсипали вiд крил смердючий пилок. Чарiвник скинув камзол, одним рiзким ривком зiрвав сорочку i впоров собi черево. Уявiть тiльки, вiн зробив це власними нiгтями, якi перед цим перетворилися на довгi вигнутi ножi, на зразок тих, що використовують рибалки для потрошiння великих риб. Смердюча гнилизна, черв'яки i зiтлiлi потрухи висипалися на пiдлогу. Очi Навi лопнули з огидним звуком, i з очниць полiзли мерзеннi сколопендри, з огидним похрустуванням, що терлися одне про одного своїми потворними тiлами.
   Вiд побаченого одному зi стражникiв стало так погано, що вiн не змiг упоратися з собою, i його болiсно вивертало навиворiт жовчю, очi застилали сльози. Другий не змiг дихати вiд сморiд, що вдарив у нiс, i незабаром знепритомнiв. Колишнiй при стражниках начальник варти згадував потiм, що дух по всiй в'язницi стояв настiльки огидний, що дай йому тодi понюхати прiлого часнику з гнилою рибою, вiн би сприйняв їх сморiд як найтонший аромат нiжної троянди, щойно зiрваної з куща. Сам вiн не знайшов у собi сили впоратися з огидою перед побаченим i вирвався з будинку, але ще довго його переслiдували диявольське бачення i сморiд.
   Чари розвiялися i неважко здогадатися, що Навi не виявили в його вузолi. I мертвим його теж нiхто рахувати не поспiшав, незважаючи на затвердження варти про вспоротом животi i нутрощi, що вивалилися.
   Було проведено серйозну перевiрку. Здавалося б, логiчно припустити, що Навi пiдкупив якимсь чином солдата та їхнього командира, але, повiрте, нiхто так не думав. Бiльше того, у розташування частини незабаром прибули священики, якi взяли розбiр iнциденту до рук. Вони також не звинуватили нiкого iз солдатiв. По-моєму, це чудовий доказ того, що Навi дiйсно мав зносини з дияволом i мав якiсь знання, забороненi Церквою i здоровим глуздом. Хiба нi?
   Нiколаус фон Граусбург приготувався вiдповiсти, але вчасно здогадався за висловом обличчя оповiдача, що питання було риторичним i вiдповiдi не мало на увазi. Вiллем продовжував:
   - Слiди Навi губилися. Ходили чутки, що вiн з'являвся при дворах сильних цього свiту. Його новим мiсцем проживання оголошували по черзi всi без винятку столицi Європи, Азiї та чорного континенту. Хтось стверджував, що Навi таки не пiшов далеко i був схоплений, пiсля чого доставлений до двору Йоханна Третього, на той час короля Швецiї. Тi, що говорили, так i самi розходилися в думках: однi переконували слухачiв, що Навi був пiдданий катуванням, зiзнався в чаклунствi, пiсля чого його стратили, iншi заявляли, що його справдi катували, але не вбили, а змусили сумлiнно служити шведському трону. Перебували i тi, хто доводив, нiби Навi надовго пiшов вiд людей у дику мiсцевiсть десь на пiвночi Московiї, щоб поглибити i розвинути свої пiзнання в диявольських науках, а повернутися через столiття, що вже набули неймовiрної сили. I, мабуть, всi цi знавцi вiдверто брехали, доносячи дурнi вигадки й плiтки, так само далекi вiд реалiй, як i священна мусульман Мекка далека вiд iстини християнського вчення.
   Насправдi Навi поневiрявся, нiде не прибившись i не знайшовши вигоди, яку завжди i в усьому звик виглядати, як лисиця в травi звикла шукати необережних польових мишей. Чи не на межi злиднiв вiн зустрiв Каспара Рейхенштейна, на бiду та загибель їх обох. Це кiнець моєї розповiдi та початок iсторiї, розказаної Паулем, а її ви, любий Нiколаусе, вже чудово знаєте.
   - I як давно ви чули про Навi? - Пiсля довгої паузи поцiкавився Нiколаус.
   - В дитинствi. Менi було, мабуть, близько семи чи восьми рокiв.
   - Ви почули це у своїх рiдних мiсцях? Там, на пiвднi?
   - Так, - сказав Вiллем. - I менi здається трохи дивним, що нi ви, нi Мiхаель Бреверн жодного разу не чули про Навi i його аферу, таку ж грандiозну, як i згубну.
   - Це ставить мене в глухий кут, - вiдповiв Нiколаус, повертаючись до сходiв, сподiваючись побачити там Бреверна, пiдтримка i логiка якого йому зараз ой-як були потрiбнi.
   Юнака хитнуло вбiк, вiн упустив голову на груди i з усього маху впав на пiдлогу, навiть не виставивши руки вперед, щоб пом'якшити падiння. Вiллем цього не бачив. Вiн мiцно спав, як i Нiколаус. Спав, як i всi нещаснi мандрiвники, якi стали ув'язненими в корчмi, де з волi чаклунiв, пiдкоряючись їхньому чорному ритуалу, що продовжувався, складалися всiлякi нематерiальнi складовi безлiчi свiтiв. Диявольське перехрестя наповнювалося спогадами про те, чого не було, але могло статися, пам'яттю про те, що не сталося, i про тi речi, свiдки яких давно живуть серед мертвих.
  
   Роздiл п'ятнадцятий
  
   Не минуло й чвертi години з того моменту, як заручники заїжджого двору поринули в сон, i Хорст прокинувся. Вiн ледве вiдiрвав вiд лави важку голову, яку наповнювали сумбур та шум.
   У ротi сильно сушило, хотiлося пити, i чоловiк, насилу сiвши, озирнувся. Не виходило сфокусувати зiр, все пливло i погойдувалося, не дозволяючи в напiвтемрявi розгледiти сплячих Вiллема i Нiколауса. У вухах стояв монотонний гул, схожий на той, що є властивiстю будь-якого набитого вщерть питного закладу, де ближче до кiнця тижня зазвичай збирається безодня народу, щоб згрiшити в пияцтвi i не тiльки.
   Насилу взявши контроль над очима, що намагаються закритися, Хорст встав. Вiн не мiг пригадати, де знаходиться, як тут опинився i якого бiса примудрився так мiцно набитися. Мова i небо були сухi, як осiннiй лист, як стародавнє полiно, що лежить у самому низу дровницi не перший рiк i загрожує заносити руку. Але Хорст не вiдчував присмаку алкоголю в ротi чи перегару, що було дивно.
   "Тiльки б Ельза не побачила мене в такому станi", - подумав Хорст, прямуючи у бiк шафи.
   Вiн геть-чисто забув, що вже бачив цю шафу ранiше, вiдкривав її, дiставав iз неї коробку зi свiчками, вино, а зараз йшов до неї машинально, навiть не замислюючись. Все, що привертало його увагу в цi хвилини, - пляшки з вином, що стояли на верхнiй полицi. Якби вiн зупинився, напружив пам'ять, то, може, згадав, де перебуває, як i з ким добрався до корчми. Вiн мiг би згадати, що зовсiм недавно на верхнiй полицi шафи жодного вина не було.
   Дiставши найближчу пляшку, нiгтями зiскобивши вiск, Хорст спробував вибити пробку, але з цього нiчого не вийшло. Чи то руки ослабли, чи пробка була надто глибоко посаджена, чи розбухла деревина, з якої вона була вистругана, але навiть у такого мiцного чоловiка, як Хорст, нiчого не вийшло. На столi неподалiк вiн побачив ножа, який пiдхопив правою рукою. Рукоятка лягла в долоню, i Хорсту не сподобалося те, що вiн вiдчув. Раптом вiн усвiдомив, що вже тримав цей нiж у руках i... Нi, це тiльки спогад. Що було далi, вiн не пам'ятав, але варто було подивитись на перев'язану хусткою кисть лiвої руки, як вiд серця одразу вiдлягло. Нiкого не вбив, не поранив.
   Безперечно, вiн уже познайомився з цим лезом, причому вiн сам i стискав його в руцi. Розплутавши хустку, Хорст коротко глянув на порiз, який, здавалося, казав, що з'явився зовсiм не через необережнiсть чи випадковiсть.
   Хустка належала Ельзi. У грудях у Хорста все стиснулося. Значить, вона вже в курсi i, мабуть, знає бiльше, нiж вона.
   "Вистачило ж розуму так напитися!" - подумки журився чоловiк. - "Тим бiльше напитися зараз, коли Ельза хворiє, i з кожним днем їй все гiрше. Нехай вона не зiзнається, намагаючись мене не засмучувати, оберiгаючи вiд гiркої правди, але я все помiчаю".
   Ножем Хорст приготувався збити шийку пляшки, i тут у нього просто пекельно заломило на лобi, застукало в скронях. Вiн згадував. Перед очима пролетiли збори в дорогу до Зеенвiца, випливли з глибин свiдомостi вiдгуки про молодого лiкаря. Потiм вiн згадав завiрюху, воз, що розгойдувався вiд поривiв вiтру, свого розумного коня, що оступився в снiгових наносах, i нарештi цей порожнiй шинок i мандрiвникiв у ньому. А потiм Хорст з якоїсь незрозумiлої причини заснув.
   "Я не пам'ятаю, щоб я випивав", - подумалося йому. - "Ми познайомилися тут, розговорилися".
   Вiн рiшуче поставив так i не вiдкорковану пляшку вина на полицю i зачинив дверцята шафи, пiсля чого повернувся до лави i накинув на себе шаль, яку Ельза пiдклала йому пiд голову. В головi, як i ранiше, шумiло, погляд не мiг подолати каламутну каламати. Запах коханої жiнки, що виходив вiд шалi, заспокоював, баюкав, потихеньку сповiльнював хiд думок.
   - На мою думку, менi снилося лiто, - встиг промовити Хорст перед тим, як знову провалитися в сон i перенестися кудись, де було тепло i спокiйно.
   Вiн розплющив очi, точно знаючи, що свiт навколо нього є нi що iнше, як бачення, плутане та головоломне. Без будь-якого подиву мiрошник виявив себе стояв на ногах у крихiтному провулку явно чужого мiста. Нерiвна лiнiя тих, що тiснилися, ледь не наповзали один на одного будинкiв, закiнчувалася похмурою халупою, в єдиному вiкнi якої мерехтiв вогник.
   Була тиха лiтня нiч, i в цьому темному провулку Хорст якимось незбагненним чином здогадувався, що розташована на схiд центральна площа мiстечка з недобудованою церквою зараз залита свiтлом повного Мiсяця. Вiн нiчого не дiзнавався, просто не мiг дiзнатися, адже нiколи ранiше тут не бував. Прекрасно усвiдомлюючи, що знаходиться всерединi сновидiння, Хорст уражався вiдсутностi хоча б найменших ознак iлюзорностi навколишнього свiту. Нi, все навколо було напрочуд реальним, а серце пiдказувало, що мiсто не просто знайоме Хорсту. Це була його батькiвщина, де похилий халупа - його будинок, його мила колиска, давно залишена i забута ним.
   Хорст вiдiйшов до найближчого будинку, спиною сперся на стiну i виразно вiдчув кожен стик кам'яних блокiв, кожен їхнiй виступ, кожну щербинку. Негайно у вiкнi халупи хитнулося свiтло - хтось невидимий пронiс через кiмнатку свiчку. Не маючи можливостi розглянути цю людину, Хорст чомусь ясно уявив собi образ матерi, якiй абсолютно нiчого було робити в чужому будинку, що стояв на околицi чужого мiста.
   Вiн це чудово розумiв, проте чiтко розглянув маму, яка на лiченi секунди виглянула у вiкно. Нiяких сумнiвiв не залишилося: ця жiнка була його матiр'ю, i в таку пiзню годину вона не спала, чекаючи на свого милого сина.
   По щоцi Хорста побiгли тонкi струмки гарячих слiз. Зазнаючи гострого бажання зiрватися, вбiгти в убогу розвалюху i швидше обiйняти матiнку, Хорст у той же час був паралiзований жахом, адже у свiтi за цим жахливим сном його мати померла чотири роки тому.
   Вiд промчав прохолодного вiтерця, який принiс iз собою запах затхлостi i цвiлi, Хорст скривився, i все його тiло нервово пересмикнуло. Вiн уже був готовий поспiшити до матерi, як пiд ногами загуло, брукiвка дрiбно й часто завiбрувала, а каменi, що складали її, мiсцями досить високо пiднялися.
   З щiлин лiниво заструмiв сизий дим, що мав важкий дух, що перехоплював подих. Вiн звився на кшталт напiвпрозорої змiї, яка повзла до Хорста. Коли той не впорався з собою i кинувся було тiкати, дим фонтаном вистрiлив угору, перехопив жертву за груди, туго стягнувши руки, i перекинув горiлиць. Обдавши смердiнням могили, щось наблизилося до обличчя Хорста, i вiн застогнав, побачивши перед собою примару. Його потворне обличчя було перекошене: вся лiва сторона втиснута всередину, одна очниця пустувала i була розвернута до скронi, а розрубана нижня губа лахмiттям висiла на пiдборiддi.
   - Ти маєш нам ще п'ять життiв, - грiзно просипiла примара.
   Хорст спробував набрати в легенi трохи повiтря для подиху або, швидше, для крику, але негайно почув несамовитий вереск. Вiн упiзнав його. Це кликала на допомогу його улюблена Ельза.
  
   Роздiл шiстнадцятий
  
   Змучений гострими враженнями та переживаннями, що навалилися на нього за весь цей бурхливий день, Пауль Рейхенштейн заснув, варто було прикласти голову до подушки. I сон його був дуже неспокiйним.
   У гарячому потi нотарiус кидався по лiжку, нiби його било в сильному нападi лихоманки. Вiн безперервно стогнав, страждаючи вiд неясних образiв, що народжувалися увi снi, раз у раз брикав ногами, хапався за повiтря i вiдбивався, нiби втiкав i боровся з супротивниками, що наблизилися, накинулися з поганими намiрами.
   Це тривало досить довго, поки Пауль не зашепотiв охоронну молитву, почуту ним у далекому дитинствi i незрозумiло як сплив у пам'ятi саме зараз, та ще й увi снi.
   I занепокоєння поступово сходило нанiвець, липкий пiт по тiлу вже висихав, перетворюючись на зморшкуватому обличчi в неприємну тонку плiвку, коли з сусiдньої кiмнати, зайнятої Ельзою Келлер, пролунали несамовитi крики, що переходили то у виття, то в здавлене схлипування.
   Пауль Рейхенштейн прокинувся так стрiмко, нiби його рiзким ривком висмикнули з напiвтемряви на яскраве свiтло. Нотарiус не вiдразу повернувся до дiйсностi, спочатку вважаючи, що шум йому мiг i привидитися, проте тупiт у коридорi та окрики з першого поверху трактиру розтормошили, змусили пiднятися i вийти. Дверi сусiдньої кiмнати були вiдчиненi навстiж, бiля неї юрмилися чоловiки, i тiльки Хорст Келлер сидiв на колiнах бiля лiжка дружини, марно намагаючись її заспокоїти.
   Ельзу трясло, вона плакала, явно зiрвавшись в iстерику, i, мабуть, навiть не чула слiв чоловiка.
   - Що трапилося? - спитав Пауль у Мiхаеля Бреверна, що стояв поруч i тер вiскi.
   - Мабуть, кошмар, - вiдповiв Мiхаель. - Менi теж наснилося якесь марення. Короткий заплутаний сон, але таке вiдчуття, нiби я цiле життя прожив.
   Нiколаус рiзко обернувся зi словами:
   - I в мене те саме.
   Пауль i Мiхаель вiдразу помiтили свiжi садна на обличчi юнака.
   - А з вами що трапилося? - поцiкавився Мiхаель, якось пiдозрiло зиркнувши на Вiллема.
   - Схоже, знепритомнiв вiд втоми. Впав, як пiдкошений, прямо на пiдлогу, - вiдмахнувся Нiколаус. - Але до пуття цього не пам'ятаю. До речi, пане Бреверн, Вiллем розповiв менi дещо, пов'язане з iсторiєю пана нотарiуса, i менi хотiлося б з вами цим подiлитися.
   - Звичайно, - вiдповiв Мiхаель. - Давайте спустимося до зали.
   - Так, панове, - звернувся Хорст до всiх чоловiкiв, - не могли б ви залишити мене наодинцi з дружиною?
   Коротко, але ґрунтовно Нiколаус виклав Бреверну суть оповiдання, повiданого Вiллемом, коли вони зупинилися бiля сходiв, оглядаючи порожню трактирну залу, нiби намагалися в ньому щось знайти.
   - Друг мiй, - заiнтриговано запитав Мiхаель, звертаючись до молодого фону Граусбурга. - Ви дiйшли якихось висновкiв у зв'язку iз цiєю iсторiєю?
   - Нi, на жаль, - скрушно розвiв руками Нiколаус. - Жодних висновкiв. Нiчого розумного на думку не йде.
   - Панове, - втрутився Пауль, - якби я знав, що ваше обговорення трагедiї мого роду настiльки затягнеться i затягне вас усiх, включаючи тепер i Вiллема, то подумав би тричi, перш нiж дiлитися своїми спогадами. Чому вони здаються вам такими важливими? З чого?
   - Ну-у, - промовив Нiколаус. - Менi чомусь бачиться в нiй якийсь складний у застосуваннi ключ до таємниць того, що вiдбувається з нами. Чи ви, Пауль, вже забули про карету в сараї, яка водночас i ваша, i не ваша? Хiба не хотiлося б дiзнатися, що насправдi вiдбувається?
   - Я впевнений, що розкриття таких загадок менi не по зубах. Та й до чого шукати вiдповiдi, якщо навiть питання лякають до смертi? - спитав Пауль. - То можна докопатися i до диявола, i хiба вiд цього стане легше?
   Нiколаус сперечатися не став, хоч i думав, що за iнших обставин неодмiнно кинувся б переконувати нотарiуса. Вiн звернувся до Вiллема, який запалював свiчки в залi:
   - А ви так i не згадали справжнього iменi Навi? Може, Пауль чимось зможе допомогти?
   Бродяга-писар заперечливо похитав головою i продовжив обходити зал, розставляючи свiчки на кожному столi, вiд чого вже незабаром у примiщеннi не залишалося жодного темного куточка.
   - О, Вiллем, - порадив Пауль, - i не мучте себе спогадами. Менi коштувало великої працi змусити себе забути iм'я цього мерзенного пройдисвiта.
   Мiхаель Бреверн зупинився, як укопаний. Прикриваючи повiки i потираючи перенiсся, вiн притулився до поручнiв, щоб не впасти. Зi зусиллям, але так, щоб Вiллем мiг виразно чути його, купець промовив:
   - Справжнє iм'я Навi Влодзiмєж Качмарек.
   Вiллем ледь не впав, вiд несподiванки запнувшись за нiжку стола, повз який проходив.
   - Ви маєте рацiю, - здивувався вiн. - Саме так його й називали.
   Пауль важко опустився на стiлець i сумно промовив:
   - Так, Влодзiмєж Качмарек. Тьху, язик можна зламати. Але, Мiхаель, я апелюю до ваших здiбностей робити вiрнi логiчнi висновки: як ви могли згадати це прокляте iм'я, якщо нiколи ранiше i про людину таку не чули?
   - Побий мене грiм, я не маю жодного поняття, звiдки в моїй головi цi знання! Це чиїсь чужi думки, не мої! - Бреверн обережно спускався вниз, часто моргаючи, тому що запаленi очi саднiло, i дивитися на його виступи було боляче. - Я не знав Навi i нiколи про нього нiчого не чув. Виходить, що однiєю загадкою стало бiльше, i Нiколаус має рацiю лише частково: ключ у нас є, але вiн тiльки один, i ми все одно не маємо можливостi ним скористатися, бо не знаємо як.
   Нiколаус, що приспiв, допомiг Мiхаелю дiйти до столу, хоча купець храбрився i переконував товаришiв, що з ним все гаразд.
   - Присядьте, Мiхаель, а ви Вiллем складiть нам компанiю, - покликав юнак. - Пропоную щось обговорити спiльно. Коли пана Бреверна вiдвiдало несподiване просвiтлення, якому, за iдеєю, не було звiдки взятися, у мене народилася зовсiм iдiотська версiя того, що вiдбувається.
   - Ну, не поспiшайте так, - не погодився Мiхаель iз сумною усмiшкою. - По-справжньому iдiотськi версiї з'являються лише у моїй головi. То й що у вас?
   - Друзi, ризикну припустити, що ми шестеро, зустрiвшись тут, якимось незбагненним чином передали один одному частину себе, - сказав Нiколаус, постукуючи вказiвним пальцем по своєму лобi, - частина своїх спогадiв, навiть якщо цi спогади стосуються анекдотiв або чогось. почутого з iнших.
   - Добре, - промовив Мiхаель. - Але це не пояснює, чому тi чи iншi iсторичнi подiї ми описуємо по-рiзному.
   - По рiзному? - перепитав Пауль.
   - Як знати, це може пояснюватися чимось iншим, - вiдповiв Мiхаелю юнак i переключився на нотарiуса: - Пауль, увечерi ви i Келери вже пiшли, коли ми втрьох зiставили деякi факти iз спiльних розмов i прийшли до думки, що iсторiя свiту, викладена кожним iз нас, часом виглядає як iсторiї абсолютно рiзних свiтiв.
   - А-а, - погодився Пауль. - Ця безглузда розповiдь про завоювання турками Вiдня.
   - Так, наприклад, завоювання Вiдня.
   I юнак повiдав нотарiусу про все, що було предметом розмови в шинку з моменту, коли Пауль Рейхенштейн пiшов у свою кiмнату. Закiнчився цей екскурс не так, як слiд очiкувати: Пауль сидiв за дальнiм столом спиною до iнших i кидав свої уїдливi глузування, навiть не обертаючись.
   - Тобто, ви хочете сказати, що Вессберг зруйнований шведами? Вам самому не смiшно? Нi? А мабуть.
   - Ну не так само, - уже мляво протестував Нiколаус. - Це твердження належить Мiхаелю, а Вессберг, вiдомий менi, iснує, i фон Граусбург закуповують там для своїх коней, мабуть, найкращий фураж на пiвночi. Але у Вессберзi, знову ж таки в тому, що менi вiдомий, немає католицького монастиря.
   - Звичайно звичайно. Там унiверситет. Ви казали. Я пам'ятаю, - вiдрiзав Пауль i звернувся до писаря: - Вiллем, а чим ви мене розважите?
   - Нiчим, пане Рейхенштейн. Я повнiстю на вашому боцi.
   - Так чи? - скинув брови Мiхаель. - А як же битва не на життя, а на смерть мiж католиками та протестантами, новий виток полювання на вiдьом? Вiлле, невже ви й тут погодитеся з паном нотарiусом?
   Було ясно, що писаревi не дуже хотiлося вiдповiдати, та й взагалi вся суперечка, затiяна не до мiсця, не подобалася йому, проте серйозний погляд Бреверна змусив дати вiдповiдь:
   - Тут пан Бреверн права. Я не тутешня, Павла, i герцогство Мекленбурга в недавньому гостя, але я нiколи не чув нi про який новий виток полювання на вiдьом. Ми не якiсь iспанцi! I я також не можу погодитися з вашими словами про перемогу католикiв, незважаючи на те, що вiн був готовий святкувати його з вами, тому що вiн є католиком i був дуже засмучений сучасної релiгiйної роз'єднаностi. Я можу пiдтвердити, Пол, на пiвночi нiмецьких володiнь абатства були збереженi, i я бiльш нiж упевнений, що якщо один з них, ви служите церква у нотарiуса, але все-таки змушений визнати, що бiльшiсть з жителi пiвнiчних князiвств iмперiї протестант.
   На цi слова Рейхенштейн обернувся, але за тим, щоб оборонити з жовчю в голосi:
   - Припинiть нести дурницю, Вiллем. Ви падаєте у моїх очах.
   Гнiвну тираду перервав Мiхаель Бреверн, який попрямував до нотарiуса. Вiн тихо сказав:
   - Пам'ятаєте, Пауль, я був з вами недозволено рiзкий на початку нашого знайомства? Не повторюйте моїх помилок. Коли здоровий глузд перемiг надi мною, я принiс вам щирi вибачення, при цьому неприємний осад вiд колишньої негiдної поведiнки так i залишив слiд у моєму серцi.
   - Не треба цих моралi, прошу вас, - скривився Рейхенштейн, проте з усього було видно, що сказане Бреверном запало йому в душу.
   Вiллем не вважав себе скривдженим, але ось бажання щось довести Паулю, порозумiтися взяло гору.
   - Пане Рейхенштейн, на вашу думку, що ми брехаємо?
   - Не знаю, - коротко вiдповiв Пауль. - Менi все одно.
   - Але подумайте, будь ласка, якщо ми справдi обманюємо вас, то навiщо? Яку мету маємо?
   - Гадки не маю. Я не читаю думок iнших людей, i те, яку мету чи цiлi ви троє переслiдуєте, вiдомо лише вам. Можливо, ви таким чином розважаєтеся, так би мовити, бавите час у забутому напiвпорожньому трактирi.
   - Розважаємось, зводячи людей з розуму, - гiрко засмiявся Мiхаель. - Так, ми такi.
   Нiколаус фон Граусбург пiдхопив настрiй Бреверна i додав:
   - З рiзних кiнцiв Iмперiї ми прибули в це злощасне мiсце виключно для того, щоб побавитись, граючи на нервах пана нотарiуса.
   На деякий час всi замовкли, навiть уникаючи зустрiчатись поглядами, поки Вiллем не вiдновив тему, запитавши:
   - Пане Рейхенштейн, ви ж не станете заперечувати, що на заїздi з нами твориться якась чортiвня?
   - Не стану.
   - А у вас є думка щодо цього?
   Нотарiус зiбрався з думками, потiм приосанився, нiби готуючись прочитати доповiдь якомусь високому чину, i видав, як написано:
   - Друзi, ми всi переживаємо незрозумiле наслання, що плутає нашу пам'ять фактами та подiями, яких не було насправдi, або ж вони мали мiсце в теперiшньому, але не там, не так, не з тими людьми та за зовсiм iнших обставин.
   Нiхто не пропустив повз вуха того, що Пауль назвав їх друзями. Вiн сам, мабуть, i не звернув на це уваги, а Мiхаель, Нiколаус i Вiллем моментально вiдкинули вiд себе якiсь натяки на образу щодо Рейхенштейна.
   - Ось, - простяг Мiхаель з усмiшкою. - Це вже досить слушна думка. I цю версiю слiд обов'язково обмозгувати. Ходiмо за спiльний стiл, Пауль, i припиняйте дутися.
   - Так-так, ходiмо, - покликав Нiколаус. - Тим бiльше менi є, що вам розповiсти, доки до компанiї не приєдналися Келери. Я збирався почати вiдразу, але наша спонтанна суперечка сплутала карти.
   - А що ви мали намiр розповiсти? - повертаючись до спiльного столу, обережно спитав Пауль, наче вiд вiдповiдi залежало, буде вiн сiдати чи нi.
   - Дещо бачиться тепер доказом моєї версiї, що ми сприйняли пам'ять один одного. Не стану ходити навколо та навколо. Думаю, ви самi все зiставите i зрозумiєте, коли закiнчу. Отже, коли фрау Келлер закричала увi снi i розбудила нас, я вбiг у її кiмнату вiдразу пiсля Хорста i краєм вуха почув, що саме так налякало бiдну жiнку. Вона схлипувала, голосила, але суть переляканого її видiння я вловив чiтко.
  
   Роздiл сiмнадцятий
  
   Як не намагався Хорст i яких тiльки хитрощiв не вдавався, дружину заспокоїти не виходило. Її трясло не перестаючи, вона голосно ридала, передаючи i чоловiковi своє позамежне хвилювання, з яким не могла впоратися самостiйно.
   Не знайшовши виходу в обiймах i лагiдних голосiннях, Хорст мiцно притиснув дружину до грудей i смiшним голосом нi з того, нi з цього затягнув колискову, спершу плутаючи слова i промахуючись з мотивом, потiм все впевненiше i впевненiше.
   Вiн думав, що Ельза знову засне, варто їй трохи заспокоїтися, як звичайно трапляється з дiтьми, що довго вередували, але цього не сталося. Його очiкування не справдилися. Заколисана нехитрою пiсенькою Ельза незабаром припинила ридати, трохи згодом закiнчилися схлипування i нервове тремтiння. Лише сльози, що повисли на густих вiях, дрiбними бусинками обрамляли темно-бiрюзовi очi гарної жiнки.
   Незабаром вже Ельза тримала руки Хорста у своїх руках, цiлуючи їх так само, як вiн зовсiм недавно цiлував її свiтле волосся.
   Хорст продовжував спiвати. За першою колисковою пiшла друга, за нею - третя, потiм вiн став наспiвувати простенькi мелодiї без слiв, дивуючись, як багато їх знає i пам'ятає.
   Дiтей у Келлерiв не було. Свого первiстка вони втратили кiлька рокiв тому через випадковiсть, у якiй кожен звинувачував себе, не перекладаючи один на одного тягар вiдповiдальностi.
   У Ельзи важко протiкала вагiтнiсть, а пологи були дуже довгими та болiсними. Повiтуха, що провела в будинку Келлерiв майже добу, кiлька разiв виходила до Хорста, який переживав i не знаходив собi мiсця. Засмучено вона попереджала, що дитина може народитися з травмами. Вийшовши до Хорста в черговий раз, вона сумно прошепотiла, що немає жодних шансiв допомогти дитинi народитися живою, i залишається лише боротися за Ельзу. Тепер уже її життя перебувало пiд загрозою.
   Всю нiч невтiшний Хорст провiв у молитвах, а на ранок на нього чекала приголомшлива новина. Все склалося якнайкраще: Ельза народила мiцного хлопчика i зумiла сама видертися з того свiту. Тiльки трохи пiзнiше з'ясувалося, що Ельза бiльше нiколи не зможе завагiтнiти. Вона залишилася безплiдною. Втiм, подумавши трохи, Хорст не виявив у цьому нiчого погано поганого, адже багато подружжя живе i зовсiм бездiтним, а у них є малюк, їх Еберхард, їх Еберт.
   Їм з Ельзою цiлком вистачало й одного бiлобрисого шибеника, який часом влаштовував такi витiвки, до яких i дюжина старших дiтей не додумалася б. Але хтось нагорi, який одного разу прислухався до молитв Хорста, вирiшив забрати у Келлерiв їхнє маленьке щастя, коли Еберту було сiм.
   Надаючи великого значення грамотi, Хорст визначив сина в парафiяльну школу в такому вiцi, коли iншi дiти ще бешкетують днями безперервно, не замислюючись про навчання.
   Повертаючись зi школи, Еберт упав у струмок, де вимок до нитки i забруднив одяг тванню та пiском. Вiн побоявся траплятися на очi матерi в такому виглядi, чудово пам'ятаючи, як буквально днями вона звiтувала його за те, що вiн примудрився вугiллям виснажувати вихiдну сорочку. Замiсть того, щоб бiгти в теплий будинок i про все чесно розповiсти, Еберт розташувався за корiвником, чекаючи, поки його акуратно розстеленi на соломi речi не висохнуть.
   Це було наприкiнцi вересня, а до першого числа наступного мiсяця Еберта не стало. Незважаючи на те, що застуду помiтили одразу, вона все-таки встигла перейти в запалення легенiв, що так i звело маленького Келлера в могилу.
   Вмираючи, вiн усе плакав i просив батькiв не лаяти його за промоклий одяг.
   - Про що ти думаєш? - притихлим голосом запитала Ельза, пiдводячи голову.
   Аби не допустити турбувати її зi згадуванням померлої дитини, Хорст був змушений брехати:
   - Про тебе, красуне моя.
   Ельза сiла перед чоловiком рiвно, змахнула сльози, а потiм знову взяла Хорста за руки зi словами:
   - Менi слiд тобi дещо зiзнатися.
   Вона сповiльнилася, не знаючи, з чого i як треба розпочати цю важку сповiдь. Ельза побоювалася не стiльки самого визнання, скiльки можливої реакцiї Хорста на розповiдь про чоловiка в золотiй масцi, про те, що вони аж нiяк невипадково вирушили до Зеенвiца, i це саме з волi незнайомця зi снiв вони були змушенi зупинитися на дворi старого Вернена.
   - Нема в чому тобi зiзнаватись, кохана, - раптово приголомшив дружину Хорст. - Менi давно все вiдомо.
   - Щоправда? - злякано завмерла Ельза.
   - Звiсно, вiдомо. Гострота мого зору залишає бажати кращого, особливо в сутiнках, але я все ще досить спостережливий i точно не здивувався. Мила моя, я навiть боюся уявити собi, якi за силою страждання випали на твою долю. Менi чудово видно, що твiй стан погiршується, хвороба розвивається, i ти насилу виносиш бiль. Це дуже помiтно, i я чудово розумiю причини твого бажання сховати вiд мене правду. Не подумай, нiби я насмiлюсь лаяти тебе за такий вчинок, зрештою, якби менi довелося опинитися на твоєму мiсцi, повiр, я зробив би те саме. Мила Ельза, будь впевнена, до ранку погода повернеться в колишнє русло, змiниться на краще, i ми одразу ж рушимо в Зеєнвiц. Не сумнiвайся, молодий лiкар допоможе тобi обов'язково. Не може допомогти.
   Ельза сидiла, боячись поворухнутися, щоб ненароком не перебити Хорста. Так просто все у нього складалося пiсля того, як вiдвар позбавив його пам'ятi про затемнення, що трапилося в трактирному залi, про дивнi свiчки та iнше. I жiнка вирiшила, що нехай поки що так воно i буде. Мабуть, нема чого руйнувати уявлення чоловiка про те, що вiдбувається в корчмi.
   Немов камiнь упав з плечей Ельзи, але все невисловлене вогнем пекло в її грудях, i вона наважилася докладнiше розповiсти про свiй сон.
   - Менi снилося, як, ламаючи гiлки, я продираюся крiзь вечiрнiй лiс, нiчого навiть близько не впiзнаючи навколо себе. На плечi висiла сумка, i менi було вiдомо, що в нiй лежав трав'яний збiр, який би позбавив мене складних проблем. Вийшовши з лiсу, я зiткнулася з мерзенною старою, яка пiдiйшла до мене впритул, усмiхнулася беззубим ротом i змовницьки шепнула, що я вагiтна. Вiдскочивши вiд неї, я подивилася на себе уважно i не виявила жодних ознак вагiтностi, хоча звiдкись точно знала - стара вiдьма має рацiю.
   Там, увi снi, я дiйсно чекала дитину i ... Хорст, я вас благаю, тiльки не зрозумiйте мене правильно, - Ельза зачекав, глибоко зiтхнув i подивився в очi свого чоловiка. - Увi снi, я не хотiв цiєї дитини.
   - Ну-ну, - поспiшив заспокоїти Хорст. - Це лише сон, i тобi не варто пов'язувати його з нашим хлопцем.
   - Дякую любий. Останнє я пам'ятаю досить смутно i фрагментарно. Хорст, я мрiяв, що праця почав, прямо в серединi осiннього поля, пiд проливним дощем, i я побачив цю дитину, тобто, iстота, яке увi снi я вважав новонародженої дитини.
  
   Роздiл вiсiмнадцятий
  
   - Народжену iстоту можна було назвати будь-ким, але тiльки не людиною! - Закiнчив Нiколаус, якого всi слухали так уважно, що низько схилилися до столу i ловили кожне слово.
   Першим зi ступору вийшов Пауль, що вiдкинувся на спинку стiльця i з легким докором сказав:
   - За всiєї поваги, Нiколаусе, але ви вчинили не зовсiм коректно, виклавши нам сон Ельзи Келлер. Все-таки це так особисте. Якби я опинився у вашому становищi, то нi в якому разi не став навiть слухати, не те що комусь передавати почуте.
   Вiллем, обмiркувавши фразу нотарiуса, кивнув, а ось Мiхаель Бреверн зауважив:
   - Зачекайте, Пауль. Нiколаус молодий, але, гадаю, у нього достатньо уявлень про пристойнiсть. Напевно, Нiколаус зробив якiсь висновки з почутого, коли розповiдає нам сон фрау Келлер.
   - Я з вами згоден, Пауль, - вiдповiв молодий фон Граусбург. - За iнших обставин мiй вчинок слiд було б розцiнити як безтактний, проте моя розповiдь i справдi важлива для розумiння подiй, що розiгралися навколо нас.
   - Тодi спробуйте пояснити цю важливiсть, - наполягав Рейхенштейн, не здаючи позицiй. - Менi й самому здався жах, але що вiн може...
   - Багато чого може, Пауль, - пiдскочив Нiколаус. - Я впевнений, що на багато наших очей вiдкриються. Насправдi сон Ельзи Келлер - реальна iсторiя, яку я чув давним-давно.
   Пол знизав плечима.
   - Ельза теж могла її чути. Вона навiть могла впiзнати її вiд тiєї самої людини, що й ви, Нiколаус. Все зрозумiло. Нiчого дивного, нiчого дивного. Хiба нiкому з нас не снилися речi, про якi ми ранiше читали у книгах чи чули?
   - О так. Коли менi в дитинствi прочитали окремi мiсця з Книги Самуїла, я кiлька ночей поспiль боровся з Голiафом, - повеселiшав Вiллем. - Тобто як боровся? Голiаф зi мною бився, а я намагався втекти вiд нього.
   Пригладжуючи свої рiдкi вусики, потiм знову скуйовджуючи їх, Нiколаус мовчав, гадаючи, як би викласти свої аргументи бiльш зрозумiло, але до будь-якого рiшення так i не прийшов. Йому було важко розтлумачити присутнiм свої висновки, не описавши для початку те, на чому вони були заснованi. I юнак запропонував:
   - Давайте домовимося: я просто розповiм iсторiю про давно померлу дiвчину, пiсля чого видам вам свiй висновок.
   - Здається менi, нам так i не вдасться уникнути вашої розповiдi, - коротко реготав Рейхенштейн. - Особисто я не заперечуватиму, якщо ви, Нiколаусе, не забуватимете про пристойнiсть.
   Нiяких заперечень не було, i всi чоловiки дивилися на фон Граусбурга вичiкуючи.
   Вiн почав:
   - Колись у Саксонiї жила прекрасна та наївна дiвчина, чиє iм'я стерлося з пам'ятi мешканцiв тих мiсць. Її батьковi належала велика дiлянка родючої землi, що дозволяло сiм'ї жити в достатку. Багато хто хотiв завести з ними дружнi стосунки або навiть порiднитися, i заможнiсть сiмейства не вiдiгравала тут ключової ролi. Серед сусiдiв ця сiм'я мала вагу та повагу насамперед через чеснiсть, поряднiсть та невтомну працелюбнiсть, а старшi вiдрiзнялися ще й глибокою релiгiйнiстю. Але остання їхня риса перiодично переходила за рамки простої побожностi, перетворюючи i чоловiкiв, i жiнок на черствих поборникiв моралi.
   Як iнодi буває, дитина, вихована без прикладiв зла i непристойностi перед очима, захищена, подiбно до квiтки в оранжереї, вiд неприємностей реального свiту, виростає зайво простодушною, довiрливою, абсолютно непiдготовленою до пiдступiв, що пiдстерiгає на кожному кроцi. I наша нещасна дiвчина виросла саме такою.
   Рiк, у якому сталася трагедiя, видався врожайним, i глава сiмейства найняв працiвникiв, чого зазвичай не робив, обходячись власними силами. Серед працiвникiв був хлопець, ровесник нашої героїнi. Вони сподобалися один одному, а в серцi юної красунi вперше в життi спалахнули дорослi почуття. I, мiж нами кажучи, це романтичне почуття принесло з собою iнше, не таке пiднесене - бажання близькостi, що не обмежується безневинними поцiлунками в затишному куточку.
   Молодий чоловiк надавав дiвчинi знаки уваги, якi та з радiстю приймала, але переслiдував вiн звичайну мету: отримати заборонене, зiрвати бутон, що вирiс у теплицi. Втiм, у цьому дiвчина залишалася непохитною i щоразу вiдповiдала рiшучою вiдмовою на наполегливi спроби хлопця досягти свого.
   Так би все й залишалося досить безневинним, якби не добрi намiри, що обернулися на зло. Якось батько застав парочку цiлується i, не бажаючи, щоб це заходило в область недозволеного, приблизно покарав дочку i пригрозив працiвниковi, що ґрунтовно провчить його i виставить геть без розрахунку.
   Батько не ображав дiвчину, не допустив на її адресу образливої лайки, лише випоров вiжками. З тiєї хвилини нею без залишку опанував гнiв. Гнiв i бажання помститися батьковi в той спосiб, який видавався дiвчинi єдиним доступним. На той момент їй подобалася її задумка.
   Тепер уже довелося домагатися згоди молодого чоловiка, якого аж нiяк не спокушала перспектива залишитися без роботи та оплати - мабуть, найменше, що йому загрожувало. Проте дiвчина досягла згоди, i на її бiду все трапилося.
   Зв'язок тривала не один день, i вони безоглядно насолоджувалися один одним, отримуючи додаткове задоволення вiд усвiдомлення того, як легко можуть порушувати правила. У своєму грiху дурна дiвчина бачила покарання для батька, але якби вона тодi здогадувалася, як сильно помиляється.
   Закiнчилося збирання врожаю, i хлопець зник, випарувався, не сказавши i кiлькох прощальних слiв обманутiй коханцi. Та ж швидко зрозумiла, що чекає на дитину. I для бiдної дiвчини впав увесь свiт.
   Нiкому не вiдкрившись, вона повнiстю пiшла в себе, нарештi усвiдомивши глибину свого падiння i горе, що звалилося на неї. Прекрасно знаючи звичаї своїх рiдних з їх надмiрною релiгiйною запопадливiстю, нещасна приховувала ознаки вагiтностi, туго затягуючи потай пошитий пояс, беручись за найважчу роботу i все частiше недбало рахуючи, що повнiє. Будь-якими прийомами вона намагалася уникнути викриття, побоюючись стати iзгоєм у сiм'ї, небажаним її членом, якого рано чи пiзно проженуть геть. Але нескiнченно так продовжуватися не могло.
   Невiдомо, хто мiг пiдказати дiвчинi старовинний рецепт позбавлення дитини, i неясно, як вона розраховувала зробити задумане на самотi. Швидше за все сподiвалася, що варто їй зробити вирiшальний крок, i рiдним не залишиться нiчого iншого, як пом'якшити свої серця, допомогти дочцi i приховати все вiд стороннiх.
   Ближче до середини осенi дiвчина вирушила в лiс, у найпохмурiшу i дику його частину, де не без труднощiв зiбрала необхiднi iнгредiєнти для особливого настою. Вже повертаючись додому, вона зiткнулася з худою старою, одягненою в застарiлi лахмiття, що ледь трималися на її кiстках.
   - Ти вже вигадала iм'я для свого хлопчика? - нi з того нi з цього проскрипiла стара, нiби трiснуте дерево на вiтрi. - Напевно, назвеш на честь його тата, що втiк?
   Дiвчина була вражена, дивлячись на вiдьму, намагаючись знайти розумне пояснення її свiдомостi, i вона понюхала повiтря, скоса поглядаючи на брезентовий мiшок.
   - У твоїй сумi я чую отруйнi гриби, корiння та чорний мох, що ростуть лише у заповiднiй частинi лiсу. Якщо все це висушити, перетерти в пилюку i настояти на винi, то... - стара посмiхнулася, ощеривши рiдкi гнилi зуби. - Хм, так тобi, схоже, не потрiбне маля, i ти надумала позбутися його?
   - Провалюй! Згинь!
   Розвернувшись, дiвчина з усiх нiг кинулася бiгти, але вiдьма крикнула слiдом:
   - Стiй!
   I пiдкоряючись чужiй волi, дiвчина зупинилася нерухомо. Завмерши вiд жаху, не смiючи подивитися назад, вона слухала, як човгає ногами чаклунка.
   Обiйшовши дiвчину i поцмокавши губами, стара попросила:
   - Не бiйся, люба дитина. Я так довго живу далеко вiд людей, що забула, яким має бути добре спiлкування. Будь ласка, вислухай мене.
   Вiд уваги дурненька не вислизнуло, як змiнилося обличчя старої, ставши м'якшим i привiтнiшим, та й очi лiтньої жiнки засяяли добротою i турботою. Говорила вона з теплотою та щирим переживанням за долю, начебто, зовсiм незнайому людину.
   - Ти затiяла погане. Вбити ще ненароджену дитину такий великий грiх, що ти нiколи не вимолиш пробачення. Жодними праведними справами, жодними молитвами. Порiвняно з тими бiдами, що чекають на тебе попереду, якщо ти зважишся здiйснити задумане, твої сьогоднiшнi прикростi - нiщо. А крiм того, витравити плiд не так просто. Приготувати та випити настiй - зовсiм не найголовнiше. Без сторонньої допомоги тобi не обiйтись. Iнакше спливеш кров'ю i помреш.
   - Нiчого iншого менi не лишається, - слабо запротестовала нещасна.
   - Не говори так, - втiшала стара. - У моїх силах забрати малюка, не позбавляючи життя нi його, нi тебе. Плiд уже досить дозрiв, i якщо ти дозволиш його взяти, вiн буде менi улюбленим синочком.
   - Менi все одно, ким вiн тобi буде, але якщо це справдi у твоїй владi, то допоможи менi, - поспiшила вiдповiсти дiвчина, нiби не надаючи своїм словам значення, не бачачи в них шкоди i не думаючи про наслiдки.
   - Тобi достатньо сказати, що вiддаєш менi дитину. Решту я зроблю сама.
   - Будь ласка, - кивнула дiвчина. - Дитина твоя. Можеш забирати його, коли завгодно.
   Вiдразу обличчя старої знову змiнилося, але цього разу його риси стали рiзкими й огидними. Грубо розреготавшись, вiдьма почала танцювати навколо вмить охопленої страхом дiвчини, рухаючись так безглуздо, немов її кiстки, обтягнутi пергаментною шкiрою, бовталися з'єднанi нитками. Потiм вона вiдступила, якось вся стиснулася i зникла, розчинившись у повiтрi. Залишився лише її гуркiтливий несмолканий регiт, який переслiдував дiвчину, що тiкає, доки вона не опинилася в порожньому полi неподалiк рiдного вогнища.
   Щоб трохи перевести дух, дiвчина сповiльнила бiг i вiдразу склалася навпiл вiд болю, що буквально розривав її черево. Гримнуло в сiрому небi, i ринула злива.
   Дiвчина каталася землею в немислимих муках, якi здавались їй передсмертною агонiєю. Вона звивалася, корчилася, сiпалася в конвульсiях i кричала, кричала, кричала, захлинаючись хрипом. Може, сам диявол не дозволяв їй знепритомнiти, змушуючи переносити воiстину пекельну бiль.
   Вона розродилася прямо там, у полi. Мляво ворушиться грудочку плотi, не видаючи жодного звуку нi при народженнi, нi пiсля, шмякнувся в бруд, перемiшаний з кров'ю його матерi.
   Мало-помалу бiль вiдхилився, але тiльки для того, щоб поступитися мiсцем трепету i жаху, що з'явився, коли новонароджений став дертися нагору i дуже скоро опинився на животi дiвчини. Вiн пiдповз до материнських грудей, розiрвав одяг i припав до соскiв, де все одно не було нi краплi молока. I вiн почав висмоктувати кров.
   Дiвчина не вiдразу знайшла сили пiдвестися. На нiй сидiла мерзенна слизова iстота, чиї маленькi гострi вуха, рiжками стирчали бiля самої верхiвки. Поросячi очi звiря бiгали з боку в бiк, а вiн не вiдривався вiд грудей, продовжуючи насичуватися кров'ю з явною насолодою. Зазирнувши в обличчя матерi, вiн пiдняв верхню губу, демонструючи свої дрiбнi зубки, рiвнi, бiлi та гострi, як лезо. Вiн ригнув i помахав трипалою лапою, на якiй крiзь злиплу шерсть проступили кiгтики.
   До ночi дiвчину знайшли i вiднесли додому. Вона була непритомна досить довго, потiм стiльки ж металася в мареннi. Всього одного разу вона прийшла до тями i, розповiвши про все, померла.
   - Цiкаво, - похвалив Пауль з єхидцем, варто було Нiколаусу замовкнути.
   - Це не все.
   - Вибачте, - осiкся нотарiус, округливши очi.
   - Цiкава не лише iсторiя. Я згадав її, варто було Ельзi Келлер заговорити про своє бачення. Однак обставини, за яких цей випадок став менi вiдомим, сплив у моїй пам'ятi одночасно з тим, як Мiхаель назвав справжнє iм'я шахрая Навi. Отож, панове, десять рокiв тому батько взяв мене до Саксонiї, де в одному великому мiстi його старовинний приятель служив скарбником. Поїздка була складною, але захоплюючою, а зустрiч теплою та привiтною. Увечерi чоловiки мiцно випили, i друг мого батька розповiв iсторiю про нещасну тричi ошукану дiвчину. Так ось, панове, - зiтхнув Нiколаус пiсля паузи. - Готовий присягнутися на Бiблiї, я нiколи в життi не бував у Саксонiї, i у мого батька немає i нiколи не було приятеля-скарбника в тих землях.
   Вiллем вiдкрив рота i здивовано охнув:
   - Тодi звiдки...
   - Ось тут i має вистрiлити моя версiя того, що вiдбувається, згiдно з якою, ми шестеро якось примудрилися обмiнятися своїми спогадами. I серед нас має бути людина, яка побувала в Саксонiї десять рокiв тому, чула розказану мною iсторiю.
   - Ви назвали дiвчину тричi ошуканою? - почулося зi сходiв.
   Чоловiки рiзко обернулися, а Нiколаус, побачивши спитавшего, схопився i почав квапливо i плутано вибачатися. На сходах, пiдтримуваних Хорстом, стояла Ельза Келлер.
   - Вам нема в чому вибачатися. Ви нiчим мене не зачепили. Припинiть, - усмiхнулася жiнка, коли Нiколаус почав плутатись ще бiльше, i розмотати клубок з його слiв стало зовсiм неможливо. - Краще дайте вiдповiдь, чому тричi обдурена? Адже її обдурили коханець та вiдьма, тобто двоє.
   Нiколаус продовжував бентежитися, i вiдповiсти довелося Мiхаелю Бреверну:
   - Насамперед дурна дiвчина сама себе обдурила.
   - А-а, - промовила Ельза. - Нiколаусе, я правильно зрозумiла, що згiдно з вашою версiєю спогади про поїздку до Саксонiї, мiського скарбника, якi незрозумiло як з'явилися у вас, повиннi належати комусь iз нас?
   - Правильно.
   - Нiчого подiбного в мене не було, - вiдповiв Бреверн.
   - У мене й поготiв, - додав Пауль.
   Усi заперечливо захитали головами.
   - Вибачте, Нiколаусе, ваша версiя не вистрiлила, - промовив Хорст.
   - Проте не впадайте у вiдчай, - поспiшив заспокоїти юнака Рейхенштейн. - Так, нiкого з нас нiщо не пов'язує iз Саксонiєю, але однiєю версiєю поменшало, а це вже дещо.
   - Це, звичайно, не вiдноситься до сутi справи, - сказав Ельза, сiдаючи за стiл, - але взагалi мiй батько родом iз Саксонiї. Посварившись iз сiм'єю, вiн задовго до мого народження вимушено перебрався до герцогства Мекленбурзького, про що нiколи не жалкував. Розказана вами iсторiя саме та, що я бачила увi снi, i запевняю вас, я чую її вперше.
   - Всi ми бачили сни в цьому чортовому шинку, - задумливо промовив Мiхаель. - I вони щось несуть у собi. Безперечно. Щось, чого ми поки що не розумiємо.
   - Тож давайте подiлимося ними, якщо нiхто не проти, - запропонував Хорст. - Якщо бажаєте, почнiть iз мене.
   - Не заперечуватиму за умови, що у видiннях, якi кожен з нас переживав, немає безсоромностi, - кивнув Пауль. - Пiсля Хорста можу продовжити я.
   Всi погодилися, i мiрошник у всiх доступних йому подробицях описав свiй сон про чуже мiстечко, матiр бiля вiкна та примару. Коли вiн закiнчив, дружина штовхнула його в бiк.
   - Тiльки не кажи менi, що не знаєш цiєї легенди про грiшного розкрадача могил.
   - Клянуся, нiколи ранiше не чув, - запротестував Хорст.
   - Ну, може, хтось iз подружок розповiв менi її в юностi? - Знизала плечима Ельза.
   - Не мучите, фрау Келлер, - помолився Вiллем.
   - Добре. Я починаю.
  
   Роздiл дев'ятнадцятий
  
   Пiдземелля пiд трактиром, народжене чорною магiєю, являло собою точну копiю зали, але без столiв, стiльцiв та лавок. У важких рiзьблених крiслах, бiльше схожих на трони, зручно розташувалися чаклуни, що вiдпочивали, вiдновлювали сили перед заключним етапом страшного ритуалу.
   Порушуючи тишу i спокiй примiщення, що тоне в темрявi, чаклун у синьому каптурi безперестанку блукав навколо крiсел, доки юнак зi шрамами не схопився i не закричав:
   - Припинiть тинятися тiнню! Мене це дратує. А ваш сумовитий вигляд псує менi всi нерви i вiдверто бiсить!
   - Годi! - рiзко перебив його сивий, пiдвiвся i, пiдiйшовши до чаклуна в капюшонi, проникливо заговорив: - Заспокойтеся, друже мiй. Бачу, вас усе ще сумнiваються, чи правильно ми робимо?
   - Менi немає справи до iнших. Питання в тому, чи правильно я роблю? - чорнокнижник наголосив на останньому словi i так скинув пiдборiддя, кинувши погляд на спiврозмовника, що каптур злетiв з його лисої голови.
   Дане потворному горбуну, що вiдкрилося, здалося потворним. Вуха чаклуна були вiдрiзанi, нiздрi вирванi, а обличчя вкрите невиразними виразками - рани, залишенi вогнем, клiщами та кислотами. Складалося враження, що ця людина викупалася в лавових озерах пекла i дивом уцiлiла. Але нi, його нинiшнiй образ був створений людьми, якi мали великий досвiд щодо тортур, катувань, заподiяння калiцтв i страт.
   Сивочолий вiдсахнувся вiд погляду, що постав перед його, проте взяв себе в руки i продовжив монотонним голосом переконувати:
   - Подивiться, на що вас перетворили. Хiба цього мало для вашої помсти? Для нашої спiльної помсти?
   - Нiхто з тих, кого ми призначили жертвами, не причетний до цього, - потворний чаклун вказав на своє обличчя пальцями, що криво зрослися пiсля переломiв. - Це створили кати, а люди, що розташувалися в залi над нами, не мають жодного стосунку до iспанської iнквiзицiї. Справжнi кривдники вже давно покаранi i чекають на мене в пеклi.
   - Ми з вами дуже схожi, друже, - зiтхнув сивий, граючи так, що навiть найзапеклiший театрал i найдосвiдченiший критик не засумнiвалися б у щиростi чаклуна. - I ви, i я прагнули знань. Тiльки i всього. Не влади та багатств, не жiнок та задоволень, немає. Ми прагнули вiдкрити таємне, осягнути потаємне, побачити справжню велич свiту i проникнути в його суть. Хiба таке може бути злочинним? Хiба заслуговує на те покарання, що приготоване нам згори? Проте, завершивши ритуал, ми будемо вiльнi i все почнемо з чистого аркуша. Уявiть, як багато нових знань чекає на нас, скiльки всього незвiданого.
   - Нiякi знання, однак, не змогли захистити мене, - промовив потворний чаклун i добивав: - Злочиннi не нашi минулi прагнення, а те, що ми уклали угоду з ворогом людського роду. I тут немає значення мети, якi ми переслiдували.
   На його плечi в ту ж секунду лягли могутнi долонi сивого. Чаклун запитав жорстко i навпростець:
   - Ви з нами чи нi?
   - З вами. Що менi ще лишається?
   - Та киньте ви вже цi соплi, - втрутилася жiнка, яка до того внутрiшнiм зором уважно вивчала обстановку в трактирному залi. - Краще подивiться на наших бiдних ягнят. Послухайте, яку цiкаву дрiбницю розповiдає дружина мiрошника. Вони, схоже, серйозно вирiшили, що переказуючи один одному сни, знайдуть спосiб вирватися з магiчних кайданiв, нашого перехрестя.
   Чаклунка влаштувалася в крiслi трохи комфортнiше, руки витягла вперед i всiм тiлом напружилася, досягаючи зосередженостi в розумi та дiях. Варто їй звернути долонi догори, як над ними застрибали дрiбнi iскри, що мерехтiли фiолетовим свiтлом. Погойдуючись, вони укрупнилися i стали хаотично танцювати, iнодi розлiтаючись у рiзнi боки, iнодi притискаючись один до одного, а iнодi зiштовхуючись i злипаючись.
   - Вам не варто витрачати сили, - попередив сивий чаклун.
   На це жiнка, що всiма способами прагнула справити на сивого враження, не вiдповiла. Вона лише повела бровою - мовляв, не переживайте, сил у мене цiлком достатньо. Закриваючи очi, чаклунка заспiвала щось, майже не розмикаючи губ, i акуратно дихнула на вогники, що кружляли. Тi попливли геть, складаючись у прозору сферу, всерединi якої чiтко промальовувалося оздоблення трактирної зали.
   Сфера розгорнулася, укрупнилася, а картина в її серединi витягнулася, набуваючи обсягу, передаючи рухи та голос Ельзи Келлер.
   - Якщо я правильно пам'ятаю, - казала фрау Келлер, - цього хлопця все звали Скворцем. Мабуть, було в ньому щось вiд цього птаха, зовнiшнiсть чи поведiнку. Вiн народився i вирiс у мiстi Арнсфельд, що неподалiк Бранденбурга. З дитинства Шпак не вiдрiзнявся позитивними якостями, а ось негативних у нього було з надлишком. В цiлому, всi вважали його пустоголовим неробою, що мучило своїх батькiв тим, що постiйно влазив у неприємностi, розбиратися з якими пропонував батьковi i матерi.
   Коли хлопець став дорослiшим, бiд вiд нього тiльки побiльшало. Вiн щодня знаходив собi пригоди, а вирiшував проблеми завжди однаково - тiкав до батькiв, щоразу вдаючи, що усвiдомив помилки, виправився. I йому вiрили. Вiрили, навiть коли бiди, що їм приносили, стали дуже великими, анiтрохи не схожими на прокази-пустощi, i розраховуватися з їхнiми наслiдками теж доводилося по-великому.
   Батько Скворця загинув внаслiдок нещасного випадку, i тодi жителi Арнсфельда очiкували, що настав нарештi час нерозумному ледаровi взятися за розум. Вони помилялися.
   Єдина людина, якого хлопець побоювався, з ким хоч трохи рахувався, єдиний, хто мiг ненадовго урезонити молодика, пiшов з життя. I Скворця понесло. Його зовсiм не дбали нi думка матерi, нi її доля.
   Вiн прибився до якоїсь зграї, що складалася з злодiїв, шахраїв i кишенькових злодiїв, що по-дрiбному промишляли на околицях Брандербурга. Жодної ваги в новiй компанiї Скворець не мав, а тримався в цьому, з дозволу сказати, суспiльствi лише тому, що краще за iнших знав, де i на що можна витратити грошi, здобутi злочинним шляхом.
   Сталося так, що перша ж справа, на яку зграя наважилася взяти з собою Скворця, виявилася провальною. Компанiї злодiїв майже в повному складi довелося нести ноги, та так спiшно, що в їхнiх кишенях не брязкало жодної монетки. Дивно, як приятелi самi не розправилися зi Скворцем, адже саме вiн i був винуватцем невдачi та необхiдностi втечi.
   Втiкши з рiдних мiсць, зграя з часом дiсталася околиць мiстечка Духенiв. Доти вiд самого Бранденбурга тягнувся ланцюжок злочинiв, i якщо ранiше банда вважала, що нехай дрiбними крадiжками не розбагатiти, але за них, принаймнi, не пiдняться на шибеницi, то тепер розв'язала собi руки i перейшла до грабежiв та розбоїв. Подейкували навiть, що дехто з цiєї мерзенної компанiї не зупинявся перед убивствами.
   Один балакучий житель Духенова, який не пiдозрював нiчого поганого, за кухлем-другий пива розповiв утiкачам злочинцiв мiсцеву легенду про усипальницю древнього князя i незлiченнi скарби, прихованi в тому кургани i нiбито розташованої зовсiм поруч iз мiстом. Болтун був добряче п'яний, вiн смiявся i смiшив своїх нових знайомих. Тiльки один iз слухачiв не веселився з усiма - Шпак.
   Переказ говорив, що в давнину, коли всi люди розмовляли однiєю мовою, в тих краях височiла велетенська Крижана стiна. Рiдкiсний птах долiтав до її середини. Бiля пiднiжжя льодовика мешкав народ гiгантiв, який нiчого не творив своїми зусиллями, а займався полюванням i нескiнченними набiгами на численних пiвденних сусiдiв. Повiками тяглося протистояння, непримиренна ворожнеча, доки у племен пiвдня, розорених, але не зламаних, не закiнчилося терпiння. Вони об'єдналися, щоб раз i назавжди усунути пiвнiчну небезпеку.
   Вiйна, що почалася, швидко пiдтвердила одну просту iстину: навiть якщо ти воїн-гiгант зi сталевим мечем, ти неминуче впадеш вiд каменiв, кинутих тисячею карликiв-орачiв.
   Коли результат був фактично зрозумiлий, уцiлiлих гiгантiв притиснули до Крижаної стiни, i їх князь наказав дати останнiй бiй, вiдчайдушний i кривавий, щоб люди похилого вiку, жiнки i дiти змогли вирватися з оточення i пiти в дрiмучi лiси на сходi.
   Для перемоги їх було замало. Князь розумiв це i намагався врятувати те, що залишалося вiд його роду. Але склалося iнакше, i в пролом, пробиту в рядах ворога, нiхто не ступив. Не думаючи про можливiсть врятуватися, навiть дiти пiдняли зброю полеглих та продовжили битву. Це були дикi часи диких народiв, чиї звичаї та помисли нам часом не зрозумiлi.
   Гiганти були поваленi, вцiлiли одиницi, якi князь помер. Тi, що залишилися живими, зважилися на шалений крок. Вони мали намiр подолати Крижану стiну i знайти собi притулок за нею, де все можна було розпочати наново. Але перед цим у вигину священної рiчки вони поховали князя у величезному курганi, склавши у саркофагу все бiльш-менш цiнне, що мало плем'я, i що вождь повинен був забрати з собою в потойбiчний свiт для всiх загиблих одноплемiнникiв. Семеро найкращих воїнiв зголосилися вiчно охороняти могилу та незлiченнi скарби, пiсля чого були замурованi в усипальницi живими.
   Гiганти, що залишилися, взявши припаси, мотузки, клини i теплий одяг, почали своє сходження. Невiдомо, чи вдалося їм подолати мур. Пiднiмалися вони так довго, що ще з мiсяць їх було неважко помiтити неозброєним оком, потiм униз долинали крики гiгантiв, що перемовлялися мiж собою, брязкiт клинiв. Часом зверху падали тi, хто зiрвався або замерз на смерть.
   Викладаючи переказ, пиятика з Духенова вказував на пагорб на пiвнiч вiд мiста, уточнюючи, що це i є той самий курган, насипаний гiгантами, тому що саме його огинає рiчка, що iснувала тут вiд створення свiту i згадана в легендi.
   Жоден iз членiв зграї не сприйняв почуте всерйоз, а от очi Скворця запалали властивим йому азартом.
   Вiн спитав:
   - Якщо мiсце скарбу вiдомо, невже нiхто не намагався заволодiти ним?
   - Намагалися, звiсно. Але ж могилу охороняють семеро воїнiв, - начебто здивувався неуважностi Скворця пивоха. - I тi, хто перемiг гiгантiв, i язичники, якi прийшли сюди набагато пiзнiше, вважали це мiсце забороненим. Усi побоювалися розбудити князя та його варту.
   - Тепер цi мiсця не є забороненими, - не вгавав хлопець. - Навряд чи хтось побоюватиметься, що язичники, що давно згнили, воскреснуть i завдадуть шкоди.
   - Нагадаю тобi, що ця байка живе тут тому, що її так подобається слухати проїзного люду, - махнув рукою оповiдач. - Зрозумiло, нi-нi та й з'являються шукачi пригод, якими городяни з радiстю продають лопати, кайли та тачки, але копачi витрачають час. Нiхто нiчого i нiколи не знаходив усерединi нашого пагорба, крiм мозолiв та зiрваних поперекiв. Так що не забивай собi голову дрiбницями, а краще купи менi ще випити.
   Бажання знайти скарбницю оволодiло Скворцем повнiстю. Вiн не мiг нi їсти, нi пити, нi спати, постiйно розпитував мiсцевих жителiв, щось уточнюючи в них, вивчав усi без винятку довколишнi пагорби. Той, на який йому вказували, iнтересу у хлопця не викликав, бо був перекопаний вздовж i впоперек без жодного результату.
   Слiд зазначити, що батько Скворця був чудовим землемiром i, крiм того, вмiло визначав за зовнiшнiми ознаками приховану в товщi надр воду. Дещо зi знань отця Скворець свого часу перейняв, який через кiлька тижнiв пошукiв виявив непомiтну височину, що густо поросла лiсом. Увагу хлопця привернуло висохле русло рiчки, яка колись справдi огинала пагорб, але залишила вiд себе звичайний яр.
   У натхненнi повернувшись до друзiв, розповiвши про вiдкриття, Скворець почав умовляти банду озброїтися iнструментами i вiдкопати скарб. Злодiї, якi спочатку не повiрили в легенду, вiдповiли вiдмовою, а коли Шпак став упиратися, повчили його кулаками мiцно i, як вважали, назавжди.
   Ображений на всiх i вся хлопець роздобув лопату, дiстався кургану i самостiйно взявся до справи. Злiсть i очiкування незлiченних багатств пiдштовхували його копати щосили, не перериваючись на вiдпочинок. I наприкiнцi першого ж дня вiн наткнувся на плиту, що зачиняла вхiд у стародавню могилу. Насилу зсунувши її з мiсця, Шпак пролiз усередину i побачив широкий темний прохiд. Колись коридор був дуже високим, напевно, пiд стать зростанню гiгантiв, згодом через стелю прорвалося корiння кущiв i могутнiх дерев, сплуталося мiж собою.
   Усерединi огидно пахло падаллю, i Скворцю доводилося дихати уривками, щiльно притискаючи до обличчя рукав i намагаючись ухопити гаряче повiтря вiд смолоскипа, що перебивав сморiд.
   Пiд ногами лежав тисячолiтнiй шар пилу, в якому поскрипували i хрумтiли невидимi кiсточки якихось тварин, що народилися пiд землею i одразу закiнчили свiй короткий вiк.
   У мiру просування Скворцю стали траплятися дерев'янi ящики, скринi та барила, що виявилися настiльки старими, що опадали найдрiбнiшою трухою просто при наближеннi до них, а не вiд дотикiв. Деякi були порожнi, дехто явив бруднi рванi ганчiрки. Хлопець не вiдразу зрозумiв, чим же колись були лахмiття, що лежали бiля ящикiв, що розвалилися в порох, i накиданi горами вздовж коридору. Це все, що столiття залишили вiд дорогого хутра та колись безцiнних тканин.
   Шпаку зустрiчалися i залiзнi предмети, але вони були так сильно з'їденi житом, що неможливо було хоч приблизно назвати, чим цi предмети були ранiше.
   Хлопець iз гiркотою вирiшив, що старання були марними, i все цiнне в усипальницi знищило час задовго до його вторгнення. Тут вiн задумався: найпрекраснiшу сталь iржа перетворює на нiщо, мiдь окислюється, обпадаючи жирними зеленими струпами, срiбло темнiє так, що його нелегко визначити серед куп куп мотлоху i смiття, але золото тiльки тьмянiє, а дорогоцiннi каменi залишаються i зовсiм незмiнними. Така думка надихнула Скворця, викликала приплив впевненостi, прогнала зневiру та втому.
   Нарештi, вiн досяг великої круглої кiмнати, в центрi якої на пiднесеннi стояв кам'яний саркофаг. Очищаючи кришку вiд смiття, Шпак зачепив щось i змахнув на пiдлогу. Предмет глухо брязнув i вiдкотився до стiни, найдальшої вiд входу.
   Смолоскип виявився марним, оскiльки пiдлога в кiмнатi була покрита товстим шаром м'якого пилу, i невдаха шукач скарбiв зашарив руками, опустившись на колiна в самий бруд. Незабаром вiн знайшов загадковий золотий медальйон на товстому ланцюзi. Щедро посипаний сапфiрами та смарагдами, медальйон був поцяткований знаками незрозумiлої писемностi, на його лицьовiй сторонi зображувався дивовижний волохатий звiр iз загнутими догори iклами, що далеко стирчали з рота, з довгою трубою замiсть носа.
   Повiсивши медальйон на шию, Шпак побачив бiля стiн розвалилися скринi, вмiст яких не мiг не впiзнати: товстi прути почорнiлого срiбла, що нагадували гiлки, що випали з в'язанок хмизу, дорогоцiннi каменi, схожi на рiзнокольорових жукiв, що сховалися серед золотiв.
   Вiд подиву та захоплення у Скворця перехопило подих i закрутилася голова. Вiн кинувся збирати все, до чого мiг дотягнутися, не замислюючись над тим, як зможе все це донести чи хоча б витягти за межi усипальницi.
   Раптом бiчним зором хлопець помiтив сiру тiнь, що ковзнула справа. Пiдскочивши вiд несподiванки i високо пiднявши смолоскип, Скворець озирнувся, але нiчого пiдозрiлого не виявив. Вiн не вiдчував страху, нi розкопуючи стародавню могилу, нi проникаючи в неї, нi зараз. Причина цього таїлася аж нiяк не в його безстрашностi, а в його зневiрi у привидiв, повсталих покiйникiв. I тих, i iнших вiн вважав виключно плодом уяви дурних казкарiв, якi вiчно переказують одне й те саме, виявляючи слухачам свою довiрливiсть i розраховуючи, що тi будуть такими самими. Та й якi можуть бути повсталi покiйники? З чого повставати, адже навiть вiд них кiсток не залишилося за минулi тисячi рокiв.
   I тут до Скворця долетiв протяг, який пiдняв пил i смiття i з силою жбурнув йому в обличчя.
   - Ви чули? Чули? - заволав Вiллем i пiдстрибнув на стiльцi.
   Ельза Келлер здригнулася, перервавши iсторiю, а писар уже мчав сходами на другий поверх, забувши порозумiтися. Чоловiки пiднялися.
   - Менi теж почулося щось незрозумiле, - промовив Пауль. - Я, правда, не надав цьому значення: думав, що примарилося.
   - А я нiчого не чув, - сказав Мiхаель, з неприхованою досадою, - але недобре залишати Вiллема одного. Вибачте нас, фрау Келлер, ми обов'язково дослухаємо вас, як тiльки розберемося, що i кому примарилося.
  
   Роздiл двадцятий
  
   Яким би незграбним не виглядав Вiллем, наздогнати його одразу не вийшло. Вiн вривався в усi спальнi по черзi, швидко оглядався i прямував далi, хоча було не зовсiм зрозумiло, що взагалi можна примудритися розглянути без свiтла.
   Келери залишалися внизу, решта при вогнi свiчок, що коливається, кралися коридором. Першим йшов Нiколаус, який у лiвiй руцi нiс свою шпагу, прихоплену на вимогу нотарiуса. Як i Бреверн, юнак не чув нiякого стороннього галасу з другого поверху, жодної загрози не вiдчував, а тому й шпагу тримав недбало, не збираючись виймати її з пiхов.
   - Я почув шелест, - почав розповiдати Вiллем, коли чоловiки пiдтяглися. - Вирiшив спочатку, що просто привидiлося, але вiдразу ж шелест повторився i став куди як чiткiше.
   - Шелест? - перепитав скептично налаштований Нiколаус.
   - Так. Такий, нiби вiтер безперестанку ганяє купу опалого листя.
   - Щось подiбне i я чув. Хоча не певен. Може, мишi? - припустив Пауль Рейхенштейн.
   - Дуже голосно для мишей, та й для щурiв, мабуть. Вибачте, панове, - знизав плечима Вiллем, - менi важко ґрунтовнiше описати звуки, якi почув, i їхню природу.
   Всi четверо обiйшли кiмнати, i коли залишалася тiльки спальня Пауля, нотарiус ступив уперед, маючи намiр увiйти всередину першим. По дорозi вiн поплескав писаря по грудях i щиро захопився:
   - А ви смiлива людина, Вiлле. Смiливий та рiшучий.
   - Чому? - витрiщив очi той.
   - Ну, як же? Пiднiмаючись сюди, я насамперед припустив, що в шинку причаївся розбiйник або навiть убивця, що розправився з господарями. Вiн хотiв дочекатися зручної нагоди, щоб тихенько втекти, але чимось зашумiв.
   Очi Вiллема округлилися ще бiльше, вiн став злякано задкувати i здригнувся всiм тiлом, коли натрапив спиною на Нiколауса. По всьому виходило, що думки про розбiйникiв та вбивць його голову до цього моменту не вiдвiдували.
   - Ходiмо вниз, - запропонував Вiллем. - Нiчого ми тут не знайдемо.
   - Загляну до своєї кiмнати, - вiдповiв нотарiус. - А раптом?
   - Менi так нiяково, що я всiх потривожив, обiрвав Ельзу Келлер на пiвсловi. Розшумiлися мишi, i зараз я в цьому не сумнiваюся. Та й звук був, швидше за все, не таким уже й голосним, просто iсторiя фрау Келлер загострила мої почуття.
   Пауль прочинив дверi в останню кiмнату, глянув у вузьку щiлину i, розвернувшись у бiк сходiв, поспiшив наздоганяти чоловiкiв, якi вже спускалися слiдом за Вiллемом. Варто було вiдчинити дверi трохи ширше, i свiтла вiд свiчок, що неслися геть, Паулю вистачило б для того, щоб розглянути худого жилистого чоловiка, що сидiв на лiжку, з гачкуватим носом, глибоко посадженими очима, довгим темним волоссям, що спадало на чорний плащ з дивним ворсом. Цей чоловiк нi вiд кого не ховався. Вiн гладив величезного птаха, що сидiв поруч, та час вiд часу вiдхилялася i розправляла крила з досить гучним шелестом.
   Вони не ховалися. Вони чекали вiдомої лише години.
   Внизу всi зайняли звичнi мiсця за столом. Вiллем поривався знову принести вибачення присутнiм, але його заспокоїли, бо не терпiлося почути продовження iсторiї, що зацiкавила всiх, про розкрадача стародавньої скарбницi та її сторожiв.
   - Так ось, - розповiдала Ельза. - долетiв протяг, який пiдняв пил i жбурнув Шворцю в обличчя. Але це був не бiльше нiж протяг, i з нашим героєм нiчого страшного не сталося.
   Шпак не хотiв нi з ким дiлитися, але чудово розумiв двi речi: по-перше, йому не вдасться таємно вигребти все начисто, по-друге, вiн жадав довести кривдникам свою правоту, переконати їх у своєму винятковому розумi.
   Коли вiн вибрався з кургану i успiшно продав частину викраденого у мерцiв, банда покинула Духенов i повному складi повернулася до Арнсфельда. Скворця, що з'явився туди, незабаром було просто не впiзнати, хiба що замашки залишилися колишнiми. Одягнений вiн був яскраво i несмачно, зухвало помiтно i немислимо дорого, тобто приблизно так виглядає вiвця, нечесана i нестрижена, зате вбрана в рожеве плаття з рюшами i фестонами. У поданнi хлопця саме так виглядали люди, якi звикли нi в чому не вiдмовляти. Вiн, безумовно, бачив заможних бюргерiв, чудово пам'ятав їхню манеру одягатися, але з деяких пiр вважав їх скупердяями, що нiчого не розумiють.
   Приятелi налетiли на новоявленого чепуруна жадiбними сороками, i вiн охоче продемонстрував трофеї, що залишилися, попутно розповiвши про свої нелегкi пошуки i знахiдку. Чи треба говорити, що Скворець миттю вирiс в очах подiльникiв, якi ловили кожне його слово, наполегливо випитували подробицi.
   Зграя недовго радилася i вирiшила вже наступного дня вирушати за скарбами загиблих гiгантiв. Вiдсвяткувавши зi своїми успiх i початок спiльної справи, Шпак провiдав маму, розповiвши їй зовсiм iнший, заздалегiдь вигаданий варiант подiй. Не розкриваючи нi краплi правди, вiн переконав матiр, що нарештi зрозумiв, знайшов чесне заняття в Духеновi, яке непогано його годуватиме. А що ще потрiбне матерям? Радостi в очах улюбленого чада, його вiри в успiх цiлком достатньо, щоб вiдчути себе найщасливiшою у свiтi.
   Давши обрадованiй матерi обiцянку обов'язково повернутися, Шпак з дружками висунувся на розграбування стародавньої усипальницi. Незважаючи на те, що злодiї дуже добре пiдготувалися, вони навiть близько не уявляли, що чекає на них насправдi.
   Зiбравши в курганi i винiсши на поверхню все, за що можна було отримати хоча б гнутий мiдяк, члени банди вирiшили оглянути високу кам'яну труну князя, сподiваючись знайти i там багато цiнного. Скинувши кришку, вони побачили зiтлiлий скелет у золотих обладунках. На кожному пальцi покiйника бовталося по перстню, а найбiльший з значних розмiрiв червоним алмазом був одягнений на вказiвний палець лiвої руки. Вiдразу три злодiї потягнулися за ним, забарилися, злiсно переглядаючись, i одразу кинулися за здобиччю, штовхаючись, кусаючись, плюючись i вивергаючи непотрiбну лайку.
   Це було звичайнiсiньке явище серед злодiїв при розподiлi награбованого, i тому нiкого не здивувало. Усi зберiгали спокiй навiть тодi, коли в руцi одного з тих, хто сварився, заблищав нiж. Короткий удар у горло змусив жертву захрипiти, схопитися за рану. Агонiзуюче тiло, впало, повиснувши на краю саркофагу i заливаючи все навколо кров'ю.
   Вбивця кинув на третього ворога довгий погляд iз прищуром, наблизився, демонстративно надягаючи на палець перстень iз червоним алмазом. Вiн мав намiр сказати щось гордовите i гордовите, але цiєї митi стiни кургану здригнулися, затряслася пiдлога. Кам'яне крихiтне посипалося зверху, злетiв i заклубився пил, застрибали предмети, розкиданi по пiдлозi.
   Похопивши смолоскипи, грабiжники вiдступили, притискаючись до виходу i спостерiгаючи, як по стiнах повiльно повзли сiрi тiнi, що були схожi на струменi сизого диму. Вони зливалися, розповзалися, зникали в трiщинах, щоби виринути в iнших мiсцях. А потiм тiнi згустилися, склалися в сiм фiгур, що погойдувалися, що зiшли зi стiн.
   Чорне склепiння над головами грабiжникiв затрiщало, лопнуло i обвалилося, ховаючи пiд собою пiвдюжини чоловiк. Уламки кам'яних блокiв i земля вистрiлили в коридор, немов iз гармати, збивши Скворця з нiг i вiдкинувши далеко в коридор. Останнє, що вiн бачив - пляма сонячного свiтла, що швидко звужувалась там, де завалювало вихiд на поверхню.
   Коли хлопець прийшов до тями, то насамперед з'ясував, що врятувало йому життя. Це було потужне корiння дерева, яке обрушилося разом зi стелею, завадивши каменям i землi розчавити людину.
   Ледве Скворець зрадiв удачi, як виявив, що корiння сильно притиснуло його, не дозволяючи поворухнутися. Але насторожувало не лише це. Вiн поставив питання, як може бачити свою в'язницю практично цiлком, якщо в нiй повинна панувати непроглядна темрява. Покрутивши головою, Скворець помiтив синювато-бiлi вогники, що пурхають над ним, на зразок тих, про яких розповiдають моряки i люди, що зустрiчали щось схоже в болотистих лiсах.
   Десь пахло могилою, причому так, як не пахло навiть у кiмнатi з саркофагом. Потривоженi миготливi вогники замiталися, i раптом крiзь них виявилася постать примари. У нiй не можна було толком розрiзнити нi тiла, нi кiнцiвок - одне суцiльне марево, i воно повiльно пiдпливало до похолодiлого вiд жаху Скворця.
   Хмара, що хитається, зупинилася, i в нiй проступили риси, що дозволяли визначити якусь подобу обличчя. Не давши хлопцевi часу на ще бiльший переляк, примара заговорила.
   - Незлiченна кiлькiсть тих, хто приходив сюди. Ранiше намагалися дiстатися тiла князя i осквернити його, потiм вторгалися за залишеними тут скарбами. I кожен, хто сунув сюди нiс, був знищений нами без залишку, - нi жестiв, нi мiмiки не можна було розiбрати у фiгурi з диму, що перетiкає, але за iнтонацiями було зрозумiло, що примарi приємнi цi спогади. Вiн змовк на короткий термiн, а продовжував уже з гiркотою: - Наш народ давно перебрався у потойбiчний свiт. Жертви, якi приносили гiганти, доки були живi, плекали нас, щоб ми, семеро воїнiв, продовжували стояти на сторожi. Останнiй iз племенi прожив довге життя, але й вiн помер багато столiть тому. Зiстарившись i одряхлiвши, вiн принiс у жертву самого себе, давши нам можливiсть ще якийсь час перебувати у вашому свiтi, охороняти спокiй князя. Роки позбавили нас тiл, послабили нашу давню магiю, проте не змiнили обiтницi, даної вiчними сторожами свого народу. Чотири стихiї все ще пiдкоряються нам, i якщо ми побажаємо, то зараз же звалиться все, що тримається за корiння дерев, що ростуть над тобою. Якщо ми забажаємо, висохла рiчка повернеться знову, пiднiметься з-пiд землi, щоб утопити тебе. З-пiд землi ми можемо призвати тяжкий газ, який задушить тебе. Але ж тобi не хочеться вмирати у цьому глухому завалi? Тобi, мабуть, взагалi не хочеться вмирати? Тодi в наших силах зберегти твоє нiкчемне життя, але за однiєї умови: ти маєш допомогти захистити спокiй князя. Якою буде твоя вiдповiдь?
   - Я згоден! - закричав Шпак, оглушивши самого себе i зiрвавши горло. - Згоден на все! Я вiддам скарби!
   I угоду було укладено. Але виявилося, що скарби не мали для примар нiякого значення. Вони не ставили умовою їх повернення, оскiльки в загробному свiтi коштовностям немає мiсця. Там вони нiчого не вартi, i якби злодiї не стали розкривати саркофаг, не осквернили б останки князя кров'ю нечестивця, сiмох вартових дозволили б їм пiти цiлими та неушкодженими.
   Примари звiльнили Скворця, вручили йому невiдомо звiдки кинджал незвичайної форми, що виник, i вiдправили у свiт людей з єдиною метою: знайти i знищити всiх, кому вiдомо про справжню могилу князя хоч що-небудь.
   Шпак був злодiєм, ошуканцем, неробою i дурнем, але вiн не був убивцею, i не був готовий примiряти на себе цю роль. З цiєї причини насамперед Шпак спробував втекти, проте з цього нiчого не вийшло, адже сторожi справдi керували стихiями.
   Вода в рiчцi, яку переходив хлопець, пiднiмалася стовпом i перетворювалася на невимовнi тварюки, що прагнули схопити його. Земля пiд ногами йшла трiщинами, i з них iз сполохами полум'я з'являлися сторожi з вимогами та погрозами. Одного разу Скворець хотiв втекти подалi вiд свого рiдного мiстечка, але вiтер пiдняв хмари пiску, оточив з усiх бокiв, вiднiмаючи подих, i коли вiдступив, хлопець виявив себе Арнсфельда, що стояв на околицях. Де б не брiв Шпак, трава i листя шепотiли, повторюючи принесену ним клятву, дзеркала показували не його вiдбиток, а тих, хто мав померти вiд кинджала гiгантiв.
   Все це зводило з розуму, похмурий розум не давав чинити опiр, i в один з днiв хлопець здався.
   Щойно Скворець iз запалом розповiдав своїм подiлникам про багатства склепу, ловив на собi захопленi погляди, тепер же прийшов за кожним iз них, щоб умертвити. На одного за iншим чекала розправа. Завжди однаково - кинджал блискавично входив у серце i провертався.
   Спочатку Скворець глибоко переживав творене власними руками, потiм усе змiнилося, щось застигло, замерзло в душi хлопця. Вбивства перетворилися на буденнiсть, i Скворець перестав вести їм рахунок.
   Усiх членiв зграї було знищено. Настала черга їхнiх рiдних i близьких, будь-кого, кому хоч загалом було вiдомо про справжнє розташування усипальницi князя стародавнiх гiгантiв. Шпак убивав випадкових свiдкiв i навiть тих, хто просто мiг подумати на нього, запiдозрити в ньому вбивцю. Згодом грiх став частиною хлопця, i вiн учиняв чергову рiзанину, вже нi над чим не замислюючись.
   Наступного лiта Скворець повернувся до Арнсфельда, вiн прямував до матерi, як i обiцяв заздалегiдь. Була мiсячна нiч, до будинку залишалося зовсiм небагато, коли привид зажадав вiд нього п'ять останнiх жертв, i однiєю з них вiчнi сторожi визначили мати Скворця. За кiлька мiсяцiв до цього вона була в Духеновi, бажаючи провiдати сина, i, звичайно, там про нього нiхто не знав. Розпитуваннями їй вдалося з'ясувати, чим насправдi Скворець займався в чужому мiстечку, з ким вiн приїжджав туди. Вдома вона з жахом дiзналася, що всi дружки сина зникли або жорстоко вбитi. I їй стало ясно.
   Шпак продовжував полювати на тих, з ким його нiщо не пов'язувало, i прийшов до батькiвського будинку холодного осiннього ранку, чудово розумiючи, навiщо. Ще не зiйшло сонце, мiськi вулицi були безлюднi. Невловимою i безшумною тiнню Скворець зупинився бiля дверей, точно знаючи, що та не замкнена, i мама з нетерпiнням чекає свого заблудлого сина навiть у таку ранню годину.
   Вiн увiйшов. Мати, подрiмаючи, сидiла за столом бiля вiкна. Побачивши сина, вона схопилася i кинулася на шию до сина, гаряче цiлуючи його, притискаючи до себе, намагаючись багато чого запитати i розповiсти, але захлинаючись вiд надмiру почуттiв. Потiм вона здригнулася, вигнула спину, її очi розширилися вiд нестерпного болю. Це кинджал пронизав її велике серце. Жiнка вже насилу обхопила обличчя сина, притягла до себе i, поцiлувавши востаннє, померла.
   Поклавши труп на пiдлогу, Скворець з гiркотою подумав, що останнє вбивство не доставило йому радостi вiдстеження та складностi виконання на вiдмiну вiд попереднiх. Внутрiшня порожнеча, яка зазвичай заповнювалася розшуками, полюванням та вбивствами, цього разу залишилася порожнечею, темною та гнiтючою. Вiн страшенно засмутився, гадаючи, що ж зробив не так.
   Почулися повiльнi кроки за спиною, Скворець обернувся, щоб побачити мертвих сторожiв, якi вже давно знайшли тiло. Усi семеро стояли перед ним, уперши голови в стелю. На них були блискучi обладунки, в руках вони стискали довгi мечi, непiдйомнi для звичайної людини.
   Весь цей час, сам про те не пiдозрюючи, Скворець не просто вбивав потаємних тисячолiтнього поховання, а приносив жертви. Кров убитих перетворила стражiв на повсталих мерцiв, одягнених у м'ясо та шкiру. Нiщо не нагадувало про те, що рiк тому вони являли собою туман, синювато-бiлi тiнi. Їхнi сили вiдродилися i помножилися.
   Блiдий, виснажений Шпак дивився на гiгантiв без емоцiй, нiби покiйник, що розплющив очi, лежачи в трунi. Вiн запитав, чому вбивство цiєї незнайомої йому жiнки не доставило жодного задоволення.
   Йому не вiдповiли. Гiганти пiдiйшли ближче, зiмкнули коло, закривши собою хлопця, який найбiльше був схожий на фiгурку, неохайно вилiплену з воску. А потiм усi зникли.
   Якщо хтось виявляється проїздом у Духеновi, тамтешнi мешканцi обов'язково запропонують подивитися Вiдьом став. Вiн розташований неподалiк мiста, i ще недавно на його мiсцi знаходився невисокий пагорб, що зник, як за помахом чарiвної палички. Вода в ставку чорна i непрозора, нiби в торф'яних болотах, а поверхня її спокiйна навiть у найвiтрянiшу погоду, в самi ненастiннi зими.
   Навколо Духенова продовжують шукати могилу стародавнього князя, перекопуючи i зриваючи геть пагорби - безрезультатно. Склеп пропав. Вважається, що духи воїнiв приховали його назавжди. Згинув i Шпак. Люди, якi розповiдали менi цю iсторiю, не могли зiйтись на думку: чи став вiн восьмим сторожем чи загинув, i його останки спочивають на днi Вiдьома ставка.
  
   Роздiл двадцять перший
  
   Ельза завершувала розповiдь, поступово знижуючи голос, i закiнчивши, одразу глянула на чоловiка, нiби зараз вiн мав пiднятись i згадати, де i вiд кого почув разом iз дружиною цю легенду. Хорст не реагував, зате Мiхаель лагiдно потягнув руку вгору, нiби несмiливий учень, який бажав щось уточнити у шкiдливого i лихого вчителя.
   - Можу передбачити ваше запитання, пане Бреверн, - жартiвливо зауважила Ельза. - Ви хочете дiзнатися, вiд кого стала вiдома iсторiя Скворця, якщо всi дiйовi особи мертвi та з волi гiгантiв мали померти? Так от, жителi Духенова запевняють, що в нiч перед появою Вiдьомої ставка дух Скворця приходив востаннє, щоб покаятися i зiзнатися у скоєному.
   - Приходив до когось?
   - До того старого п'яничка з шинку в Духеновi, з розповiдi якого i почалися всi неприємностi. З того, чия iсторiя про гiгантiв, їх князя та скарби послужила вiдправною точкою подiй, якi забрали десятки життiв. Шпак, якщо це насправдi був вiн, а не вияв бiлої гарячки чи диявольської мани, просив старого застерегти людей вiд подальших пошукiв, щоб у майбутньому бiльше нiхто не повторив його долю.
   - Знаєш, - промовив Хорст, - я так i не згадав про твою байку. Менi й мiсця, про якi ти казала, не знайомi. Хiба що назва Арнсфельда схожа на... м-м, крутиться мовою, i нiяк не можу пригадати. Здається, доводилося чути щось на зразок.
   Подорожнi ще пообговорювали легенду про Скворця, висловлюючи свої мiркування про те, чи можна було подолати примар, покликавши на допомогу вiру i молитву, змiнилося б хоч що-небудь, якби Скварець, що зневiрився, зважився на самогубство. Найбiльше суперечок викликало питання Нiколауса: чи вигадана ця iсторiя чи нi? Нiяких висновкiв мандрiвники так i не дiйшли, навiть церковний нотарiус засумнiвався в ефективностi молитви у випадку, коли до неї вдалися б нечестивi злодiї у боротьбi з багатовiковим злом, що народилося задовго до Спасителя.
   Якось само собою Пауль Рейхенштейн перейшов до викладу свого сну, при цьому почав iз досить самовпевненого твердження:
   - Вимушений трохи засмутити вас, друзi, оскiльки в моєму снi немає таємниць, немає нiчого, що нагадує легенду. Розгадувати вам нiчого не доведеться. Звичайно, побачене було неприємним, лякаючим, i я нiзащо не хотiв би пережити таке бачення знову, проте це лише проекцiя того, що сталося зi мною в реальностi. Менi снилося пiзнє лiто, через ламкий чагарник я бiг, рятуючись вiд вовкiв, що переслiдували мене. Їх було троє - великий з величезною сiрою гривою i двоє поменше, втiм, гострi зуби менших не давали особливо розслабитися. Якоїсь митi вони нагнали мене, i, вiдверто бавлячись, збили з нiг. Покотився я стрiмголов, встигнувши побачити не тiльки хижакiв, що заганяли мене, але й армаду демонiв, що кружляли над ними.
   - Тобто ви й увi снi продовжували переживати свою дорожню пригоду з нападом вовкiв? - запитав Вiллем, явно розчарований вiдсутнiстю нової цiкавої iсторiї.
   - Так буває, - сказав Бреверн.
   'Моя млин згорiла майже два роки тому," сказав Хорст. - Вони поклали його швидко, що вогонь не викликає будь-якi серйознi пошкодження менi. Тут я б плюнути i розтерти, але i до цього дня, нi, нi, i я буду бачити увi снi, що я бiжу так швидко, як я можу палючим млин, але я як i ранiше працювати в охолоджених попелу.
   - Якщо зi мною закiнчили, то хто наступний? - Досить потер руки Пауль.
   - Давайте, мабуть, я, - зiтхнув Мiхаель Бреверн. - Прокидаючись вранцi, кожне своє бачення вже пам'ятаєш невиразно, а з плином дня вiд нього взагалi залишається тiльки каламут. Хоч би як я намагався згадати щось iз снiв з часом, нiчого не виходило. А цього разу все, що вiдбувалося, було настiльки живим, яскравим, природним, що я можу назвати будь-якi деталi в найдрiбнiших подробицях, хоча суть менi так само не зрозумiла. Самого себе я спостерiгав збоку, нiби невагомою пушинкою крутився поруч, то вище, то нижче, то вiддаляючись, то пiдлiтаючи ближче.
   Я насилу впiзнав себе в лисiючому повненькому бюргерi, втiм, набагато молодший за мене нинiшнього. Увi снi мене зовсiм нiчого не дивувало: нi наявнiсть красунi-дружини, нi п'ятеро дiтей, нi будинок з його вульгарним оздобленням. Спочатку все здавалося менi звичайним, навiть вечеря в оточеннi сiм'ї, якої я не маю. Потiм звiдкись виникли страшнi леткi створiння, рятуючись вiд яких я викинувся з вiкна.
   Куточки губ Мiхаеля Бреверна, подiбно до жиру на розпеченiй сковородi, попливли вниз, вiн розвiв руками. Схиливши голову набiк, щоб краще бачити за столом кожного, Вiллем обвiв їхнi обличчя поглядом. Уважнi слухачi тепер мовчали, i писаревi довелося поцiкавитися:
   - Пане Бреверн, увi снi вам не попадався на очi величезний пiдлоговий годинник?
   Мiхаель не сильно напружував пам'ять, оскiльки вiдразу хмикнув i закивав:
   - Самої години я не помiтив, але чув їх жахливо гулкий бiй весь той час, що вiдбивався вiд страшилищ.
   Вiллем знову скуксився, бо очiкування його не виправдалися, i замiсть того, щоб слухати цiкаву легенду, йому доведеться розповiдати.
   - Минулого лiта я провiв у пiвнiчнiй частинi земель, що належать Мюнстерському єпископству - працював на фермi неподалiк мiста Гельзенкiркен. Мiй розбiрливий почерк i здатнiсть складати лiтери в слова, а слова в пригодi знадобилися лише одного разу, коли господар попросив написати i доставити в мiсто листа, - нiяково усмiхнувся Вiллем. - Проїжджаючи центральною вулицею, я звернув увагу на триповерховий будинок. Штукатурка на його стiнах сильно потрiскалася, де-не-де некрасиво вiдвалилася, шибки вiкон помутнiли: зовнi вiд бруду, всерединi - вiд пилу. Тобто свого часу будинок був просто розкiшним, але тепер сильно занепав i вимагав не те, що гарного догляду iз вкладенням чималих капiталiв, а воскресiння.
   Дверi парадного входу вiдчинилися, i троє мiцних чоловiкiв буквально викинули на вулицю пiдлоговий годинник, кришка якого вiдкинулася, дозволяючи визначити вiдсутнiсть усерединi годинникового механiзму, гирi та ланцюги для неї. Налинула прорва народу, i, вiддаляючись, я чув обговорення, як треба вчинити з цим чортовим пристроєм. Тi, що зiбралися як тiльки не називали годинник, ось тiльки "чортовий пристрiй" - єдиний вираз, який можна привести в нашiй пристойнiй компанiї.
   Власних справ у мене був сповнений рота, i я вiдправився вручати послання. Вiдшукавши адресата, я рушив назад, не затримуючись, а оскiльки Гельзенкiркен був менi мало знайомий, то довелося трохи попутати по закутках. Виринув я бiля того самого занедбаного будинку.
   Вiд натовпу городян i слiд простирав, дверi будинку були мало того, що замкненi на висячий замок, так ще й забитi надмiрно великою кiлькiстю дощок. Неприємне похрустування долинало до слуху щоразу, як моя кобилка переставляла ноги. З сiдла нiчого не було видно, i менi довелося поспiшати.
   Вам потрiбно пiдключити всю свою уяву, щоб уявити, що створив зi старовинним годинником натовп, в якому нiяк не вгадувалися тваринна лють i шаленство фанатикiв.
   - Розбили? - сплеснула руками Ельза Келлер.
   - Не те слово, - похитав головою Вiллем. - Циферблат iз товстого листа залiза був розiрваний, викручений, скручений у щось несусвiтне. Здавалося, таке неможливо було зробити голими руками, без спецiального iнструменту, але пiзнiше я дiзнався правду. Це зробили лише двоє розгнiваних чоловiкiв голими руками. Латуннi стрiлки виявилися стертi черевиками городян буквально на порошок. Те, що хрустiло пiд копитами коня, нагадувало мертвi висохлi тiла крихких комах, якi ламаються з характерним звуком. Труха. Не бiльше нiж труха. Тiльки це й був бачений мною годинник - все, що лишилося.
   Я повiрив би, що таке реально вчинити дюжинi дроворубiв з сокирами, але годинник був зламаний беззбройними людьми. У мене знайшлися пiдстави вважати їх буйними божевiльними, як я i вчинив, поки ввечерi не дiзнався, що саме ними рухало.
   Повернувшись на ферму, я розповiв про все господаревi. Той був у нестямi вiд радостi. Вiн посмiхнувся, закрутився юлою, потiм велiв працiвникам зiбратися i при всiй своїй скнаростi викотив нам бочку пива, щоб i ми вiдсвяткували щасливу мiську подiю. Мушу зiзнатися, пиво було кислим i смердючим, доводилося затримувати дихання, перш нiж сьорбнути.
   Тодi керуючий фермою, з яким я налагодив вiдмiннi стосунки, i присвятив мене в iсторiю про купця з Гельзенкiркена.
   - Ти бачив годинник на мiськiй вежi? - запитав керуючий, коли, вiдмовившись вiд пива, ми обоє пригощалися якоюсь мiцною настойкою.
   - Нi, жодного разу не проїжджав через площу, - вiдповiв я. - Але їхнiй вечiрнiй бiй долiтає i досi, тож...
   Керуючий приклав до моїх губ свiй кривий закаркалий палець, змусивши замовкнути i зашепотiв:
   - У годиннику на мiськiй вежi немає механiзму, призначеного для бою. Те, що ми змушенi чути щовечора протягом дванадцяти рокiв, виходило з проклятого будинку проклятого купця Манхегена. Це бив саме його годинник. Навiть коли добрi городяни застопорили їхнiй хiд, вирвали ланцюг i зняли гирю, годинник продовжував iти як нi в чому не бувало, продовжував бити на всю округу, нiби зовсiм нiчого не сталося. Сьогоднi їх знищили, але, згадай моє слово, вже завтра ввечерi ми знову почуємо їх чортiв гул, що розноситься на багато миль. Тобi ще пощастило, що ти не торкався їх. Поганий знак.
  
   Роздiл двадцять другий
  
   Писар Вiллем зробив глибокий вдих, даючи зрозумiти, що iсторiя його не буде короткою.
   - Пан Манхеген був дуже молодий, коли мiсцем проживання обрав для себе Гельзенкiркен. Про його походження нiхто з городян зовсiм нiчого не знав, не розкрилася таємниця i пiсля описуваних мною подiй.
   До мiста вiн уже прибув заможним молодим купцем, чиїх початкових коштiв з легкiстю вистачило б на безбiдне та насичене життя нероби. Проте за складом характеру Манхеген виявився вельми дiяльним юнаком. Взявшись за торгiвлю всiлякими тканинами, незабаром вiн уже вiдкрив справжнiй швейний цех, куди зманив найкращих майстрiв. Поки обидва дiтища процвiтали, Манхеген не думав спочивати на лаврах i зайнявся перепродажем необробленого дорогоцiнного камiння. Заняття переросло у створення ювелiрної майстернi. Та який! Вона мало чим поступалася таким же з великих мiст, а декому могла дати фору.
   Було схоже, що молодий купець зовсiм не докладає зусиль, а грошi самi течуть до нього в руки, тому що у тiєї грошової рiчки просто не було iншої течiї. Хтось жартував, нiби у волоссi Манхегена мешкає добрий генiй, що постiйно нашiптує йому генiальнi iдеї, а в гаманцi ховається демон з мiнiатюрним верстатом для карбування повноцiнної монети.
   Багато iменитих, впливових осiб з готовнiстю та широкими обiймами прийняли дружбу молодого чоловiка, що вiдрiзнявся прекрасними манерами та допитливим неординарним розумом. Мiсцевi жителi, прихильно поглядали на красеня Манхегена, мрiючи про те, яку завидну партiю вiн склав би їхнiм дочкам. Думали так i прикро ляскали по стегнах, шкодуючи, що народили одних синiв.
   Сам Манхеген берег своє кохання, свої зв'язки та стан для однiєї-єдиної - для чарiвної дiвчини на iм'я Гретта.
   З вашого дозволу, не називатиму її прiзвища, оскiльки поширення цiєї iсторiї не тiшить її родичiв i кидає на них тiнь.
   Сiм'я Гретти мала високе походження i перебувала в спорiдненостi з багатьма сильними свiту цього. Будь-яких iнших причин для гордостi у них не було, але, як часто буває за вiдсутностi коштiв, така гордiсть безпiдставно змiнилася на холодну зарозумiлiсть.
   Абсолютно нiчого свого вони не мали, iснуючи за рахунок деяких подачок вiд багатих родичiв. Садибу в межах Гельзенкiркена їм надав один iз дядечкiв, який давним-давно перебрався по службi в столицю Iмперiї. Нi для кого з мешканцiв мiста не було секретом, що навiть одяг передавалися їм у дарунок вiд багатих рiдних. Iншими словами окрiм гучного iменi сiм'я Гретти бiльше нiчим не мала, i при цьому всi її члени старанно уникали спiлкування з городянами, а тим бiльше з селянами, тому що це нiбито не вiдповiдало їхньому рiвню. Слiд зазначити, що їх анiтрохи не бентежило проживання з прислугою пiд одним дахом, до того ж у сусiднiх кiмнатах. Не бентежило, що прачка розвiшувала на просушування їх нижньо поруч зi своїм, а їли вони за тим столом, який трохи пiзнiше займали працiвники, якi приймалися за ту саму їжу.
   Спроба Манхегена посвататися до милої Греттi не спантеличило батькiв дiвчини, а вiдверто розлютило. Батько вiдповiв рiшучою вiдмовою одразу, як йому стала зрозумiлою суть затiяного юнаком вiзиту.
   Щоб досягти свого, Манхегену довелося задiяти практично всiх своїх знайомих, хоча ранiше вiн цього всiляко уникав. Навiть заможнi родичi сiм'ї Гретти пiдключилися, обравши бiк юнака. Безрезультатно. Батько Гретти залишався непохитним.
   Подейкували рiзне: мовляв, купець вiд туги ледь не залiз у зашморг чи збирався викрасти свою кохану, щоб сховатися вiд свiту i жити в маленькiй хатинi на березi безiменної рiчки. Хтось вiрив у такi казки, хтось з недоумку погоджувався, але тi, хто хоч трохи знав Манхегена, заперечували порожню балаканину.
   Одне було незаперечне - юнак тяжко переживав невдачу в коханнi, не знав, як впоратися з непорушною перешкодою i просто-таки почорнiв вiд горя. Але на горизонтi з'явився промiнчик надiї.
   Манхеген був у Мюнстерi, де його думки все одно були далекi вiд дiлових, i тому робота не залагодилася. Вiн вирушив до питного закладу, щоб вино пом'якшило його душевний бiль. Там до нього пiдсiв лiтнiй незнайомець, який тут же взяв бика за роги.
   Вiн добре усвiдомлював скрутне становище, в якому опинився купець, i нiчого надприродного в ньому не було, бо на землях Мюнстерського єпископства про нього мало хто знали. Старий також сказав, що Манхеген вичерпав усi можливостi, щоб переломити ситуацiю. Був лише один радикальний спосiб завоювати прихильнiсть гордої родини Гретти i, як наслiдок, руки й серця дiвчини.
   Молодий чоловiк тривалий час перебував у такому станi, коли готовий прийняти будь-яку допомогу i вiд будь-кого, якщо ця допомога обiцяє досягнення поставленої мети.
   Незнайомець представився Ґюнтером. Вiн займався лагодженням годинника, в чому дуже досяг успiху, хоча це i не було його основним заняттям. Годинник переконав Манхегена, що вмiє впливати на людей, спрямовуючи їхнi помисли та вчинки у потрiбне йому русло. А хiба не це було так необхiдно палко закоханому юнаковi?
   Манхеген зажадав вiд Гюнтера запевнень у тому, що його мистецтво не пов'язане з чаклунством, i старий пiдтвердив свою чеснiсть i непричетнiсть до магiї прочитанням молитви. Купцю цього виявилося достатньо.
   Пiсля прибуття в Гельзенкiркен старий вiд iменi Манхегена склав лист на iм'я батька Гретти, в якому вибачався за свої спроби зблизитися з його дочкою, клятвенно запевняв, що надалi нiчого подiбного зi свого боку не допустить. Також у листi мiстилося запрошення на недiльну вечерю, за приготування якої був вiдповiдальний вiдомий мюнстерський кухар. Ознайомившись з текстом послання, Манхеген розлютився не на жарт. Розмовляючи з Гюнтером, вiн просто рвав i метал:
   - Я не для цього запрошував вас! Не для цього заплатив вам чималих грошей! Про якi вибачення може йтися, коли моєю метою є весiлля?
   Старий залишався безтурботний, як морське дно пiд час найсильнiшої бурi:
   - Заспокойтесь. Я, звичайно, людина лiтня, але не глуха. Тож не кричiть i вислухайте уважно. Я вже приступив до виконання обiцяного вам. Задiяна вся моя майстернiсть, а лист та його змiст - хитрiсть, пов'язана з необхiднiстю якимось чином закликати сiм'ю Грети в гостi, так би мовити, на нашу територiю, де мої здiбностi не будуть нiчим обмеженi та розкриються повною мiрою. Кого може залучити обiд, нехай i вiд вiдомого кухаря, який обслуговує найкращi будинки Мюнстера? Хiба що мати Гретти, молодшу дочку. Та й вони погодилися б лише за умови, що ви покинете їдальню. А ось вибачення молодика, що розкаявся, - зовсiм iнше. Звернiть увагу, у яких висловлюваннях складено послання. Адже читаючи його, так i представляєш вас в образi цуценя, що напакостило, яке пiдтисненим хвостом, зворушливою мордочкою та iншим своїм виглядом краще за будь-якi слова просить прощення. Повiрте, батько та мати Гретти захочуть побачити вас у цьому образi особисто, i запрошення не залишиться без вiдповiдi.
   Хоча пояснення не переконало i не зовсiм сподобалося Манхегену, вiн змiнив гнiв на милiсть i пiдписався пiд вибаченнями та запрошенням, дозволивши Гюнтеру надалi чинити, як той визнає за потрiбне, якщо це пiде на користь.
   Лист справив належний ефект на всiх членiв сiм'ї Гретти, якi спочатку сподiвалися побачити Манхегена в ролi незручного пiдлiтка, що розшаркується перед важливими особами. Поки батько дiвчини розмiрковував, чи варто вiдповiдати, а якщо так, то як саме Гюнтер був зайнятий iншими турботами.
   У будинку купця стояли чудовi пiдлоговi годинники старовинної роботи, якими Манхеген перестав користуватися, тому що визначати час за ними було не просто важко, а неможливо. Пiсля заводу вони збивалися, вiдстаючи чи сильно тiкаючи вперед. Вивчивши годинник, Гюнтер зголосився налаштувати їх. Старий сказав, що хотiв би бачити в годиннику не деталь iнтер'єру, а щось бiльше.
   Пiсля деяких роздумiв та нарад сiм'я Гретти дала згоду на вiзит ввiчливостi до будинку Манхегена. У кожному рядку письмового повiдомлення - менш офiцiйно їхнє послання назвати не можна - читалися рiдкiсна пиха та самолюбування, що не має пiд собою пiдстав.
   Недiльного вечора жителi Гензелькiркена були збентеженi, побачивши важливих осiб, що прямували до Манхегена. Будучи не присвяченими намiрам юнака та його дивного нового знайомця, городяни голови зламали у здогадах.
   Гостi й господар, що вмiло зображував покiрнiсть, розташувалися за столом, тiльки старий стояв за Манхегеном, видаючи себе за особистого слугу. За вечерею купець нiчого не говорив, крiм комплiментiв на адресу жiнок, якi належать у такiй обстановцi. Так його навчив Гюнтер, мистецтву якого юнак цiлком довiрився.
   Нiхто не планував обманювати гостей з обiцянкою вишуканої кухнi вiд вiдомого мюнстерського кухаря - вечерю вiн приготував чудовий i особисто контролював змiну страв, попутно вiдповiдаючи на невичерпний потiк питань вiд дам, довго позбавлених спiлкування та звiсток з великого мiста.
   Коли подали десерт, i солодкими крiпленими винами наповнилися келихи, коли сiм'я дiвчини в думках уже збиралася до себе, кухар та слуги, за винятком Гюнтера, вислизнули з дому. Так було наказано заздалегiдь.
   Варто було зачинитися вхiднi дверi, як рука Гюнтера лягла на плече Манхегена, i безмовний до того часу пiдлоговий годинник раптово ожив, загув. Гучний бiй розкотився по всiй будiвлi.
   - Менi вдалося полагодити їх, - поспiшив роз'яснити старий, ледве побачивши здивований погляд Манхегена. - Тепер вони завжди вiдмiрятимуть час iз дивовижною точнiстю, i вам не потрiбно їх пiдбивати.
   Годинник, їхнiй хiд був дуже байдужий Манхегену, як i вся свiтобудова, адже його думки крутилися тiльки навколо прекрасної Гретти, що б там не стверджував покiйний Коперник. Хлопець не мiг перебувати так близько до коханої i при цьому не мати можливостi доторкнутися до неї, вилити свої почуття, обмiнятися поглядами i теплими словами нiжностi.
   Вiн бiльше години очiкував, що Гюнтер вiдкриє рота, заговорить з головою сiм'ї i виявить свою хвалену майстернiсть у переконаннi, але той мовчав, як замшелий надмогильний камiнь. Тепер Манхеген вважав фразу старого початком активних дiй i сказав, звертаючись до отця Гретти:
   - Знаєте, мiй компаньйон Гюнтер хотiв вам дещо розповiсти.
   Жоден м'яз не смикнувся на обличчi чоловiка. Вiн сидiв нерухомо, уподiбнившись до статуї, розфарбованої якимсь божевiльним витiвником. Його рука непорушно висiла у повiтрi зi шматком десерту, крихти вiд якого падали на одяг, на тарiлку, розсипалися по столу. Дружина ретельно пережовувала частування в той момент, коли годинник, що вдарив, змусили її скам'янiти зi стиснутими щелепами i некрасиво витягнутими вперед потрiсканими губами. На красуню Гретту загадкове зацiпенiння напало, коли вона, опустивши очi i витончено тримаючи келих двома пальчиками, язичком пробувала вино, неначе кошеня, що вперше в життi ласкає з миски коров'яче молоко. А її молодша сестричка застигла в однiй позi, милуючись своїм вiдображенням у чашi з ягодою, поданою разом iз солодким.
   Схопившись iз стiльця, Манхеген люто вiдпхнув його ногою до стiни, мало не розламавши, рiзко повернувся до старого, ледве утримуючись, щоб не схопити його за грудки.
   - Що тут, чорт забирай, вiдбувається? - з шаленим поглядом процiдив вiн крiзь зуби.
   На це Гюнтер мило посмiхнувся i, нiтрохи не боячись, став до молодого чоловiка ближче.
   - Менi здається, чи ви якось iнакше уявляли собi вплив на чужу волю?
   - Чим ви опоили їх? Чи щось пiдклали в їжу?
   - Який абсурд! - замахав руками старий. - Ви їли i пили те саме, але з вами все гаразд, якщо не брати до уваги пароксизм вкрай неприємного гнiву.
   - Що ви з ними зробили? - промовив по складах Манхеген, вже простягаючи руки, щоб узяти Гюнтера за горло. - Вiдповiдайте негайно!
   - Я зупинив їхнi думки, - щиро зiзнався старий. - Начебто заморозив. Справа в тому, що людськi тiла рiдко рухаються власними силами, тобто не осмислено. Навiть увi снi, навiть у мареннi виключно нашi думки керують тiлом. Думка взагалi першоджерело всього. Тримайте себе в руках, пане Манхегене. Нiчого страшного i, тим бiльше, непоправного не вiдбувається. У їхньому несвiдомому станi моє навiювання пройде, як по маслу, а iдеї та думки, якi я впроваджу в їхнi уми, стануть невiд'ємними вiд їхнiх власних. Вони нiчого не помiтять: нi навiювання, нi його наслiдкiв у виглядi можливого конфлiкту мiж тим, що думали ранiше i як дивитимуться на речi з цiєї хвилини.
   - Нiчого не помiтять? - продовжував метати громи та блискавки купець.
   Старий кивнув у бiк отця Гретти, шматок десерту в руцi якого, як i ранiше, обсипався.
   - Не помiтять. Хiба що здивуються, що шматок став меншим.
   - Гюнтере, негайно зробiть, як було!
   З лиця старого повiльно сповзала гордовита посмiшка:
   - Добре. Як скажiть. Тiльки маю попередити, я не поверну виплачених менi грошей, i нiхто з родини вашої коханої нiколи не змiнить своєї думки про спорiдненiсть iз купцем Манхегеном. Якщо такий поворот вас влаштовує, все негайно повернеться на свої мiсця.
   Хлопець насупився i вiдступив, розумiючи, що Гюнтер має рацiю. Манхеген не має iншого способу змiнити думку сiм'ї Грети, та й такого шансу, як зараз, ймовiрно, вже не випаде.
   Гнiв зник iз голосу молодого чоловiка, вiн майже благав:
   - Хоч би Гретту позбавте цього стану. Мене лякає її моторошний стан.
   - На мою думку, вона дуже мила в цiй позi, - знизав плечима старий.
   - Припинiть виймати з мене нерви та грати на них, як на арфi. Дозвольте дотримуватися нашої угоди. Оживiть Гретту та вважайте це наказом.
   - Оживити Гретту? Менi хотiлося уникнути цiєї теми. Дуже шкода, що не вийде, - Гюнтер поцокав язиком i сплеснув руками. - Не хочу розчаровувати вас, пане Манхеген, але менi треба впливати на її думки. Дуже важливо змiнити її судження про вас, про шлюб з вами. Iнакше задумане нами не буде виконано повною мiрою.
   - Про що ви, Гюнтере?
   - Погляньте на це миле дитя, - старий пiдiйшов до Греттi i схилився так низько, що торкнувся носом її волосся. - У цю чарiвну голiвку з пелюшок завзято вбивали iдею про шляхетнiсть. Дiвчина давно засвоїла нескладний, по сутi, урок, що вона - благородна дама, i тiльки людина настiльки ж благородної кровi може бути справдi її гiдна. Допустимо, я звiльню її вiд зацiпенiння, а потiм без труднощiв навiю батькам безмiрно позитивне ставлення до вас. Опритомнiвши, вони неодмiнно погодяться на весiлля, бiльше того, я не сумнiваюся, що батько i мати самi будуть нав'язувати вам дружину свою дочку. I Гретта звично пiдкориться їхнiй волi - у хорошому вихованнi, знаєте, теж бувають витрати. Тiльки от у такому шлюбi й мови не може йти про щастя. Вона швидко пересититься вами i чекатиме того, кого визнає справжньою рiвнiв. З вашими роз'їздами, ризикну припустити, вона рано чи пiзно знайде когось бiднiший i дурнiший за вас, але чий статус буде на сходинку вище, нiж у купця Манхегена.
   - Що за нiсенiтницю ви несете? - запитав молодик не так впевнено, як скривджено. - Я ж спiлкувався з Греттою i неодноразово. Менi добре вiдомо, що вона любить мене.
   Старий заперечливо похитав головою, явно не погоджуючись з останнiм твердженням юнака, та все ж не наважуючись висловитися вголос.
   - Вона лише цiкавить, як будь-яке безневинне дитя, що зiткнулося з незвiданим, - нарештi промовив Гюнтер. - Так, Гретта дуже захоплена вами, проте це не кохання i навiть не закоханiсть. Подивiться, як вона куштує те дороге вино, що доставив iз Мюнстера кухар. Дiвчина насолоджується новим смаком, ранiше незнайомими почуттями приємного вогню у шлунку та легкостi в головi. Так само i з iнтересом до вашої особи. До речi, на вiдмiну вiд вас, у вина набагато бiльше шансiв, що врештi-решт Гретта його полюбить.
   Як би не хотiлося Манхегену виступити з вiдповiддю, мовляв, все зовсiм не так, старий уявив неймовiрне, юнак, проте, розумiв, що крити йому нiчим. Резон сказаного Гюнтер був очевидний. Тим бiльше стало розумiти вiрнiсть i граничну логiчнiсть неприємних висновкiв. Сам Манхеген, хоч би безглуздо це звучало, не думав про те, що Гретта може не любити його. Любов заслiпила його, затьмарила розум, не iнакше.
   Залишаючи їдальню, Манхеген велiв Гюнтеру приступати. Сидячи в напiвтемрявi сумiжної кiмнати, молодий чоловiк чув нашiптування старого, Той тихим авторитетним тоном звертався до всiх членiв сiм'ї на кшталт проповiдi, в якiй повсюдно хвалив юнака, випячуючи його достоїнства, а в явних недолiках шукаючи чесноти. Коли Манхегену набридло розбиратися в шепотi старого, вiн поринув у особистi переживання.
   Незабаром вiдступили гiркота i образа, їхнє мiсце займало впевненiсть, а Манхеген на хвилину зазирнув у щасливе майбутнє, де панували спокiй, нiжнiсть, затишок та безмежне кохання. На душi потеплiшало. Полегло.
   Вiн повернувся до не до кiнця зачинених дверей, що вели до їдальнi. У вузьку щiлину виднiвся пiдлоговий годинник з лакованою передньою кришкою, що приховувала механiзм. З деяким здивуванням юнак виявив, що в лакованiй поверхнi вiдображається те, що вiдбувалося навколо столу.
   Шепчучи щось нерозбiрливе, Гюнтер пiдходив до матерi з пiдносом у руках. Як здалося Манхегену, на пiдносi лежало щось живе i рухливе. Вiн не мiг розрiзнити, єдина ця iстота, кiнцiвки якої звиваються кiльцями, або безлiч тварин, що копошаться i стискаються в тугий грудок. Спочатку молодик вирiшив, що це обман зору, народжений химерними вiдблисками на кришцi годинника. Вiд напруженого погляду юнак перестав дихати. Вiн пiдвiвся, сподiваючись розглянути краще, що так обережно пiднiмає з пiдносу Гюнтер, i побачив.
   Тварина скидалася на хробака, тiльки була значно бiльша, в палець завтовшки i мала пару тонких лапок бiля чiтко окресленої голови з довгими, наче переламаними вусиками. Опинившись у обличчя жiнки, iстота почала шалено звиватися, потiм вчепилося в нiс i жваво вповзло через нiздрю. Манхеген набрав повнi груди повiтря, щоб закричати. Чиясь рука накрила його руку, i юнак... розплющив очi.
   - Очевидно, ми набридли господаревi, - реготав батько Гретти.
   Йому грайливо вторила мати дiвчини:
   - Бiдолашний хлопчик задрiмав? У роки нашої молодостi сил вистачало не лише повечеряти з усiма, а ще й поворкувати у вiдокремленому куточку.
   Батьки смiялися, пiдморгуючи один одному, їхня молодша дочка потiшно плескала в долонi, не розумiючи сутi жартiв, а куточки губ Гретти посмикувалися. Вона явно хотiла засмiятися i стримувалась що було сечi, дивлячись на Манхегена одночасно i з докором, i з любов'ю.
   Насамперед молодик уважно озирнувся навколо i не знайшов нiчого, що вселяє пiдозри. Гостi доїдали десерт, маленька дiвчинка налюбувалася вiддзеркаленням i заглядала в чашу з ягодами, вибираючи серед них покрасивiше, свiжiше та посочнiше. Тi ж тарiлки, страви, те саме оздоблення - все на своїх мiсцях. Манхеген похитався з боку в бiк, прислухаючись i перевiряючи стiлець, який майже зламав об стiну, проте той був цiлком стiйкий i не подавав жодних ознак поломки.
   Хлопець уже був готовий зiйтися на тому, що справдi задрiмав i примудрився пережити безглузде бачення, як зауважив вiдсутнiсть Гюнтера. Його нiде не було, при цьому очевидними залишалися двi речi: рiзко змiнилася поведiнка гостей, їхнє ставлення до молодого купця, отже, старий впорався зi своїм завданням.
  
   Роздiл двадцять третiй
  
   - Як розповiв менi керуючий фермою, - продовжував Вiллем, - вечеря вiдбулася недiльним вечором, а вже вранцi в середу було оголошено про майбутнє весiлля купця Манхегена i красунi Гретти. На цiлих три мiсяцi Манхеген обтяжив себе турботами про наближення свята, не намагаючись вихопити з щiльного графiка життя нi хвилини на вiдпочинок. Радiсть, що захлеснула молоду людину з приводу виконання його мрiй i швидкого володiння коханою, не повинна була нiчим затьмарюватися, i вiн виснажував самого себе, не дозволяючи в спокiйнiй обстановцi згадати той незрозумiлий епiзод, зупинитися i замислитися.
   Гюнтера, який несподiвано зник, не пам'ятав нiхто зi слуг. Загалом нiхто не пам'ятав, окрiм Манхегена. Про те, що старий не є плодом фантазiї однiєї людини, що з'їхала на ґрунтi полум'яного i нероздiленого кохання, свiдчили справний годинник i короткий особистий лист, в якому Гюнтер повiдомляв про завершення своєї ролi i необхiдностi негайно пiти, щоб уникнути пiдозр i чуток. Тонку настройку годинника вiн назвав своїм скромним подарунком на честь неминучої шлюбної церемонiї.
   З голови купця досить довго не виходила маленька приписка наприкiнцi прощального послання, яка гласила:
   "Бережiть мiй подарунок, пане Манхеген. Бережiть! Вiдтепер ви завжди чутимете їхнiй бiй. Нехай вiн стане для вас знайомим, що немає жодних причин для занепокоєння. Тому постарайтеся зробити так, щоб вони нiколи не зупинялися".
   Потiм усе нерозгадане вiдiйшло на другий план, забулося. Побут, приємний домашнiй клопiт i щасливе сiмейне життя взяли гору над нерозкритими таємницями. Згодом Манхеген звик до годинника настiльки, що чув їх важкий бiй, де б не знаходився, як би далеко вiд дому не їхав. В ту саму вечiрню годину. На його думку, нiчого мiстичного в цьому не було просто звичка.
   Пiсля одруження молодий чоловiк зайнявся будiвництвом розкiшного особняка на центральнiй вулицi Гельзенкiркена, куди згодом переїхав всю родину своєї дружини, яка тепер любила свого зятя з цiєю зворушливою турботою про нього.
   Роки промайнули, як один день, приносячи i змiнюючи багато свiтлих та сумних подiй. Перед роками Манхеген був безсилим. Вiн занурiвся, став лисiти, менше уваги придiляв зовнiшньому вигляду, а в торгових справах перестав йти навiть на найменшi ризики. Усе вiд того, що вiн повнiстю присвятив себе сiм'ї i в нiй лише бачив сенс свого iснування. Правду кажучи, сiм'я платила йому взаємною любов'ю.
   Купець став батьком п'яти спритних шибеникiв з невгамовною енергiєю i безлiччю витiвок. Зовнiшнiстю вони явно пiшли в матiр: гарнi, ладнi та слухнянi, якщо на них вчасно прикрикнути. Дiд, тобто батько Гретти, подарував хлопчакам манери високошанованих осiб, а вiд бабусi, тобто матерi Гретти, вони успадкували любов до дорогих подарункiв, без яких Манхеген не мав звички повертатися до дiтей зi своїх нескiнченних роз'їздiв.
   Глава сiм'ї щиро вiрив, що сини перейняли вiд нього розум, дiлову жилку та купецьку хватку. Хоча, через вiк i дитячу безладнiсть перевiрити очiкування не виходило.
   Безтурботне життя сiм'ї Манхеген не здавалося iдилiєю, вона справдi була такою, i у городян обґрунтовано викликала заздрiсть. Добре ще, що це суперечливе почуття мало найчастiше бiлий колiр. Але у всього є початок, i є кiнець, так що одного разу i такiй iдилiї судилося закiнчитися.
   З самого ранку мрячив неприємний дощ, зрiдка припиняючись, щоб ненадовго поступитися чергою густому туману. Надвечiр суттєво похолодало, пiшов мокрий снiг. З чергової дiлової зустрiчi купець поспiшав додому i, кутаючись вiд вiтру, з нетерпiнням чекав на тепло та затишок сiмейного вогнища, а також гарячу вечерю в оточеннi рiдних.
   У їдальнi на другому поверсi до його приходу зiбралися всi. Приєдналася навiть молодша сестра Гретти, яка нещодавно повернулася з якоїсь далекої поїздки. Усi перемовлялися, жартували, обмiнювалися свiжими новинами та обговорювали почутi за день плiтки. Манхеген, який сильно здригнувся на вулицi, нарештi зiгрiвся i сомлiв. Осоловiлими очима вiн iз задоволенням спостерiгав за членами своєї великої сiм'ї.
   Вiн чекав, що ось-ось рiднi замовкнуть, будучи перерваним боєм годинника, i не вiдразу запiдозрив недобре. Тiльки придивившись до циферблата, як слiд, Манхеген побачив, що стрiлки показують неправильний час. Так, годинник зупинився. Ще вранцi старшi сини не змогли подiлити iграшку i, не на жарт зчепившись, повалили годинник, зламавши його.
   Вгадавши, куди дивиться купець, тесть недбало простягнув:
   - Нiчого страшного.
   - Нiчого страшного, - погодився Манхеген, i тiєї ж митi стiлець пiд ним розламався.
   Купець незграбно впав на спину, боляче вдарившись потилицею, вiд чого в очах свiтло померкло.
   - Нiчого страшного, - пiдтакнула Гретта i видала дивний неприємний звук, що представляв собою щось середнє мiж стрекотом коника в травi i скреготом рiзака по металi.
   Зiр поступово повертався. Манхеген пiдвiвся, побачивши, що стiлець, що розвалився пiд ним, на якому вiн сидiв багато рокiв тому, увечерi, перед зникненням старого Гюнтера. Уламки випорожнень виглядали неймовiрно старими, з жовто-коричневим нальотом на сколах, як будь-яка дерев'яна рiч, що надовго залишилася без ремонту.
   Гретта простягла чоловiковi руку, вiд якої вiдiрвалися квiтковi пелюстки, що казна-звiдки взялися, з цоканням впали на пiдлогу. Манхеген стиснув протягнуту йому долоню, коли розглянув усi п'ять пелюсток i впiзнав у них нiгтi, блiдо-рожевi, зi слiдами кровi по краях.
   - Нiчого страшного, - разом з усiма повторила мати Гретти, що пiднiмалася зi свого стiльця, i той же неприємний трiпоткий звук виривався з її гортанi.
   Пальцi дружини були млявими, м'якими та холодними. Кисть захрумтiла, i шкiра з чавканням злiзла з неї подiбно до рукавички, оголивши безкровну мiхурову на повiтрi плоть. Тесть, що насунувся, широко либився на весь рот. З його обличчя шкiра повзла вниз, нагадуючи вiск, що плавився на свiчках. Вона збиралася у велику краплю на пiдборiддi, звисала на химерно вигнуту шию. Троє синiв пiдбiгли до Манхегена, шумно закружляли з гучними криками:
   - Це ми зламали твiй годинник, татусю! Це ми зламали!
   У їхнiх голосах не лишилося нiчого дитячого, нiчого знайомого. Це був, швидше, скрегiт, вiд якого волосся вставало дибки, i в якому лише вiддалено вгадувалася людська мова.
   З кожним стрибком дiти втрачали клаптi шкiри. Спочатку нiгтi, а потiм пальцi та ошметки плотi летiли у рiзнi боки, потрапляючи на паралiзованого купця. Четвертий iз синiв доповз до краю столу. Його очi вивалилися з очних ямок i бовталися на тонких ниточках нервiв, шльопаючи по щоках i залишаючи на них сукровицю. Вiн уткнувся своїм розкислим обличчям у потилицю батьковi. З коротким зойком купець хитнувся вбiк, дитина вiдкрила рота, i його зжований язик з хлюпанням упав батьковi на штани. Той схопився, вiдкинув вiд себе цю гидоту i зiткнувся з тестем, який уже втратив обличчя i втратив нижню щелепу.
   З криком жаху Манхеген вiдсахнувся. Мати Гретти, яка кiлька разiв намагалася вхопити його за одяг, послизнулася i впала на пiдлогу, зачепивши свою молодшу дочку з племiнником на руках. Плоть, що на той час перетворилася на слиз, не витримала удару об пiдлогу i фонтаном вистрiлила вгору, розлетiлася i залила все навколо. Наступивши на вiдкинуту мову, купець не втримав рiвноваги i закипився, заковзав у смердючому слизу.
   Пересуваючись повiльно i неповоротко, члени сiм'ї намагалися дiстатися Манхегена, втрачаючи частини своїх тiл, дедалi ближче схиляючись до пiдлоги доти, доки повнiстю не втратили м'язiв i перетворилися на купи нерухомих кiсток.
   Запанувала тиша, яка порушувалась лише монотонним шумом негоди за вiкнами. У головi Манхегена не було жодної думки, тому що вiн просто не встиг усвiдомити все, що сталося. I в цей момент зламаний годинник почав бити, стрясаючи своїм гулким боєм весь будинок, проникаючи глибоко в кожен предмет обстановки i в тiло самого купця. Його вивертало навиворiт, у головi пливло, у скронях стукали молотки, i гостра грудка пiдступила до горла, нiби душа мала намiр вирватися геть.
   Нiчого, окрiм бою, що рiзко накочувався, Манхеген не чув, проте щось вiдчув, пiдвiвся на лiктях i побачив, як ворушаться кiстки мерцiв. З кожним ударом годинника вони рухалися все рiзкiше i впевненiше, поруч згустками збиралася слиз i приростала до кiсток, з'єднуючи їх мiж собою.
   Розпростершись на слизькiй пiдлозi, купець поповз геть, але втекти в нього вже не вдалося. З тим самим моторошним i огидним стрекотом у повiтря пiднялося дев'ять крилатих тварюкiв вiдразливого обличчя i явно диявольського походження.
   Трохи пiзнiше деякi з городян бачили їх поблизу i все ж таки не зумiли до пуття описати, тому що тi не мали жодної подiбностi з кимось або чимось iз реальностi. Навiть у найбiльших фантазiях такої безглуздої гидоти не примiряться.
   Iстоти мали двi пари кiстяних крил, усiяних вигнутими шипами, кiлька довгих лап, що закiнчувалися не пальцями чи кiгтями, а величезними кiстяними гаками. Товсте чорне волосся обрамляло їх безокi морди, якi найбiльше схожi на витягнутi i обвислi соски.
   Неясно, викинувся Манхеген iз вiкна сам, викинули його тварюки, або ж вiн випав, бо послизнувся. Жителi мiста, потривоженi всепроникним боєм годинника, вийшли на вулицi, коли купця, що летить з вiкна на брукiвку, пiдхопили пекельнi тварюки i пiдняли високо в чорне небо. Носячись по всьому мiсту, вони до ранку наступного дня били його об дахи та стiни будинкiв i ще живого насадили на гострий шпиль церкви. А потiм кудись забралися назавжди.
   Це разюче, але купець не одразу помер. Нi вiд завданих калiцтв, нi вiд жаху, хоча особисто менi вистачило б i сотої частини того, що вiн пережив. Його зняли i перенесли в будинок мiського лiкаря, де вiн плутано розповiв про те, що сталося. Через добу у Манхегена стався напад: шкiра почала пузиритися i злазити, вилiзли i луснули очi. Лiкар, який уже кiлька разiв чув iсторiю про загибель сiм'ї купця i сам її неодноразово переказував iншим городянам, хоч i злякався, розумiючи, до яких наслiдкiв веде процес, що почався, але швидко знайшовся. Вiн викликав свiдкiв, при них перерiзав Манхеген горло, без зволiкань перенiс тiло у двiр, де i спалив.
   Пару мiсяцiв будинок купця стояв занедбаним i забитим, а потiм хтось вирiшив або дозволив звернути майно покiйних, що знаходилося в будинку, у дохiд мiста. Винесли та розпродали все. Годинник забирав кiлька разiв, i вiн незбагненним чином завжди повертався в порожнiй кут столової кiмнати родини Манхеген.
   Гельзенкiркен щовечора здригається вiд гучного бою годинника. Досi. Їх знищували усiлякими способами, з них виймали механiзм, священики зраджували їх вогню, читаючи молитви, проте вирiшенню проблеми це не допомогло.
   До речi, влiтку того ж року на околицях Бремена за отруєнням колодязiв був спiйманий чаклун. До того ж пiд тортурами вiн зiзнався й у тому, що багато рокiв тому йому вдалося вселити в людей личинки деяких створiнь, викликаних ним до життя за допомогою складних алхiмiчних дослiдiв. Перетворюючи людей на демонiв, вiн навiть не переслiдував якоїсь конкретної мети, пояснивши свої злодiяння простим iнтересом та бажанням побешкетувати. У той час чаклун любив називати себе Гюнтером.
   Розповiвши про це, керуючий фермою, що мiцно випив, сунув менi пiд нiс свої руки. Вiн ледве тримав свою хмiльну голову.
   - Знаєш, хто спробував знищити проклятий годинник першим? - спитав керуючий, хлюпаючи носом. - Їхнiй бiй якось вивiв мене з себе, i я взявся за сокиру. Ймовiрно, годинник вiдчув, для чого я з'явився. Одного дотику до них виявилося достатньо, щоб у мене назавжди скрутило пальцi та роздуло суглоби.
   Жителi Гельзенкiркена вважали, що нiяким даром переконання чортiв алхiмiк i чаклун Гюнтер не мав. Вiн вселив у тiла живих людей пекельних тварiв, якi знищили все людське, щойно опинилися всерединi. Тварини заволодiли тiлами та розвивалися, граючи з Манхегеном у гру, що дозволяло їм залишатися у безпецi. До певної пори вони росли i навiть плодилися - досить згадати дiтей Манхегена, якi, найiмовiрнiше, вже народилися з сутнiстю лiтаючих демонiв, що вмiло ховалися за милими виглядами бiлявих янголят. А що до годинника, то так чи iнакше їм судилося зупинитися, щоб демони знали: настав час виходити у свiт, де з ними нiхто не зможе впоратися.
  
   Роздiл двадцять четвертий
  
   Писар замовк, з чого слухачi зрозумiли, що iсторiя закiнчилася.
   - Вiллем, iстоти, яких ви описали, повнiстю збiгаються з тими, що я бачив увi снi. Як не намагаюся, я вперто не можу пригадати, щоб хтось розповiдав менi iсторiю купця Манхегена, - сказав Мiхаель Бреверн, трохи подумав i додав: - I це прiзвище - Манхеген - нi про що не говорить, проте доводилося чути про мiсто з таким назвою.
   Наче схаменувшись, Пауль Рейхенштейн витрiщив очi i хмикнув:
   - Треба ж, за нашого з вами знайомства, пане Бреверн, менi подумалося те саме.
   - Що ви маєте на увазi?
   - Я теж нiколи в життi не чув вашого прiзвища, але мiсто з назвою Бреверн менi знайоме, - Пауль зосередився i наморщив чоло. - Якщо менi не зраджує пам'ять, мiсто Бреверн є у Швабiї.
   - У Пiвнiчному Пфальцi, - машинально вiдповiв Мiхаель i тут же осiкся, пiсля чого поспiшив розвернутися до Вiллема, нiби сказане нотарiусу було маловажним i нiкого не могло зацiкавити. - Вiллем, i ви всерйоз сприйняли цю легенду?
   - Так, - ствердно кивнув писар. - Не стверджуватиму, що повною мiрою подiляю припущення городян. Швидше за все, в їх мiркуваннях є рацiональне зерно, а все iнше - кукiль, домисли i страшилки. У правдивостi самої iсторiї про купця особисто менi сумнiватися не доводиться. Згоден, якiсь деталi, викладенi керуючим, є припущеннями i вигадками, проте в цiлому, я переконаний, так воно все й було. Додам ще, що ввечерi наступного дня над Гельзенкiркеном i його околицями знову пролунав такий звичний всепроникний гулкий бiй, а ще через два тижнi я знову побачив годинник цiлим i неушкодженим. Натовп городян у черговий раз ламав їх, щоб викинути уламки у рiчку.
   - Допомогло? - Запитала Ельза Келлер.
   - Анiтрохи.
   - Дякую, Вiлле, - сказав Нiколаус фон Граусбург.
   - За що, - нерозумно заляпав вiями писар.
   Нiколаус розвiв руками, чи демонструючи готовнiсть придбати Вiллема, чи в пошуках вiдповiдних слiв. Потiм вiн пояснив:
   - За iсторiю, звiсно ж. Одна з найкращих легенд, що менi довелося чути останнi пару рокiв. Повiрте, друзi, вже в чому, але в iсторiях такого роду я розумiюся непогано. Просто вислухав їхню неймовiрну кiлькiсть. Коли ти живеш у Граусбурзi, де коней бiльше, нiж людей, де конюхи повним серйозом називають пiдступами диявола всi книги, за винятком Бiблiї, немає iнших розваг, крiм пошуку нових легенд, переказiв, казок та вiдвертих анекдотiв. Для мене i самi цi пошуки з дитинства стали чимось особливим. Куди я тiльки не потрапляв заради того, щоби послухати чергову байку. Якось батько дуже суворо покарав мене просто посеред ярмарку. Я не послухався його заборони i втiк до старого цигану, який розповiдав iсторiї про свої нескiнченнi подорожi далекими країнами. Ох i трiщала моя голова! Ось зараз згадую i начебто вiдчуваю батькiвськi потиличники.
   Нiколаус розсмiявся i пригладив волосся на потилицi, нiби й справдi мiцнi руки батька щойно зiпсували його зачiску.
   - Цiкавi, мабуть, iсторiї розповiдав циган? - поцiкавився Хорст.
   Обличчя Нiколауса стало кислим, як вiд ниючого зубного болю, вiн пiдняв очi вгору, збираючись з думками.
   - Дивно, до ладу не пам'ятаю, що саме розповiдав циган. Його iсторiї були приголомшливими, захоплюючими, розбурхували мою дитячу уяву, але з якоїсь причини не надрукувалися в пам'ятi, - хлопець стиснув губи, постукав себе пальцем по лобi, нiби вказуючи Хорсту на винуватця неможливостi вiдповiсти на запитання, а потiм сказав: - Ну та гаразд, друзi, давайте продовжимо i дозвольте вже менi розповiсти сон. Те, що менi приснилося, було напрочуд яскравим, i, прокинувшись, я прийняв побачене за проекцiю ранiше почутої легенди. Проте запевняю вас: нiчого подiбного.
   Отже. Збиваючись на здавлений хрип, я важко дихав, i серце, що шалено билося, здається, норовило вискочити через рот з грудей. Лежачи на спинi у високiй травi, я дивився в пронизливо-блакитне небо, геть-чисто позбавлене хмар. Яскраве свiтло жаркого сонця, звичайного для середини лiта, боляче рiзало очi.
   Я вiдчував гостре бажання повернутися в благословеннi роки безтурботного дитинства, коли так само знесилено валявся на лузi, втомившись вiд бiганини, нескiнченних забав з невгамовними приятелями. Одночасно з цим менi було вiдомо, що я - мiцний дорослий чоловiк, могутнiй i безжальний воїн, який ось-ось пiднiметься.
   У нiс бив запах кiнського поту. До нього домiшувався iнший, неясно знайомий. Я зрозумiв, що це за запах, коли пiдвiвся i побачив свiй одяг наскрiзь просоченими кров'ю. Втiм, ця обставина не викликала в мене жодних побоювань, бо кров належала ненависним чужинцям, моїм особистим ворогам.
   Якось пiднявшись на ноги, я виявив перед собою стрункi ряди багатотисячного вiйська, над яким майорiли знайомi прапори мекленбурзького герцогства. Солдати з перших шеренг з широко розплющеними очима кричали i махали руками, начебто пропонуючи менi обернутися. Я подивився назад.
   На мiй погляд вiдкрилося ще одне вiйсько, настiльки ж численне, але куди менш органiзоване, в рядах якого панували сум'яття, хаос, неймовiрний розброд. Над ними вiтер лiниво трiпав бойовi прапори шведiв.
   З пiвсотнi солдатiв бiгли в мiй бiк iз оголеною зброєю в руках i з перекошеними в лютiй злостi обличчями. Жодних сумнiвiв у їхнiх намiрах у мене не було. Наближення солдатiв не обiцяло нiчого доброго.
   Я був виснажений, до крайностi, i чудово розумiв, що втеча до своїх - єдиний шанс врятуватися. Насилу переставляючи ноги вiд втоми, я спробував бiгти, коли шлях перегородив статний кiнь без сiдока. Чорний як нiч жеребець гарцював передi мною, вигинав шию як лебiдь, i його тугi м'язи перекочувалися пiд шкiрою частими хвилями. Справжнiй бойовий кiнь.
   Менi слiд було б скорiше зайняти порожнє сiдло i помчати до своїх, проте я цього не робив, тому що чорного жеребця боявся набагато бiльше, нiж шведiв, що поспiшали до мене.
   Вiдштовхнувши коня, я почав вигукувати на його адресу прокляття. Вiн вiдскочив убiк, пiднявся дибки i перекинув мене на землю. Останнє, що запам'яталося перед пробудженням, - це потужний удар у груди копитами з пiдковами, що виблискують на сонцi. Я впевнений, що, прокинувшись, кричав би на весь корч, якби не труднощi з диханням i не гострий бiль у грудях. Нiби на мене справдi пройшов кiнь.
   Не моргаючи, Мiхаель Бреверн тривалий час пильно дивився на Нiколауса, нiби нiколи не бачив його ранiше, а тепер вивчає, намагаючись зрозумiти, хто вiн, чи марно намагаючись прочитати його думки.
   Всi завмерли в зосередженому очiкуваннi, як дiти бiля лiжка вмираючого батька завмирають у тишi, щоб не переплутати сиплий стогiн iз протяжним останнiм зiтханням. За висловом обличчя Бреверна було ясно: йому добре вiдома якась iсторiя з життя, пов'язана з молодшим фоном Граусбургу. Натомiсть мандрiвники знали, що нiкому iншому таємниця сну Нiколауса не вiдкрилася. I всi здивовано витрiщалися на Мiхаеля, дивуючись, чому ж той зволiкає, не наважуючись почати розповiдь.
   Мiхаеля мучили сумнiви, а вiн мучив своє пiдборiддя, то пощипуючи його, то погладжуючи. Вiн продовжував розглядати Нiколауса, роздумуючи, чи варто подiлитися iсторiєю, обставини якої йому очевиднi i реальнi, але обов'язково викличуть в iнших потрясiння.
   Шведи i вiдносно недавня битва пiд Раненбрегом, якi так спантеличили Нiколауса, Пауля, подружжя Келлерiв i Вiллема, для Бреверна не були сном або баладою, вигаданою мандрiвними музикантами. Для Бреверна кровопролитна десятирiчна вiйна зi шведами була кошмаром, але кошмаром, що трапився в реальному свiтi, за його життя, на його очах.
   - Боюся, ми знову зiткнулися з незрозумiлим, - нарештi сказав вiн. - Якщо я розповiм вам витоки сну Нiколауса, то ви менi не повiрите, i ми повернемося до того ж, з чого почали.
   - Якi подiї не збiгаються? - вгадав Пауль Рейхенштейн.
   - Правильно, - кивнув Мiхаель, подумавши про себе, що не якiсь, а, мабуть, все. - Тобто для мене вони збiгаються, але не для тих, кого вражають солдати пiд шведськими прапорами на землях Мекленбурга. Є ще дещо. Увi снi чорний кiнь розтоптав... м-м, Нiколауса. У моїй iсторiї - нi.
   - Давайте, Мiхаель, розказуйте. Пiзнiше обмiркуємо всi разом, - запропонував нотарiус.
   Бреверн якусь мить нервово барабанив пальцями по столу, потiм сказав:
   - Мабуть.
   Востаннє вiн кинув обережний погляд на фон Граусбурга, побоюючись пiд час оповiдi випадково назвати героя своєї iсторiї Нiколаусом. Iм'я молодого воїна, що прогримiло в битвi пiд Раненбрегом, насправдi було тим самим, що носив молодший фон Граусбург, i, як несподiвано згадалося Мiхаелю, той юний лицар якимось незбагненним чином i був Нiколаусом фон Граусбургом.
  
   Роздiл двадцять п'ятий
  
   Перш нiж почати, Мiхаель Бреверн попередив слухачiв, що вони можуть уразитися його розповiдi, i попросив:
   - Якою б неймовiрною не здавалася вам моя розповiдь, я не хотiв би, щоб мене переривали. I пам'ятайте, ця iсторiя - найчистiша правда, що стала вiдомою завдяки джерелам, що заслуговують на повну довiру.
   Подорожнi одностайно погодилися, а Пауль Рейхенштейн закивав:
   - Звичайно звичайно.
   Мiхаель перевiв дух i приступив:
   - У пiвнiчно-схiдних областях герцогства є нiкчемний клаптик землi, що поступово приходить у запустiння. Належить вiн небагатим дворянам, якi придбали свiй невисокий титул у минулому столiттi, але не грошима, зв'язками чи iнтригами, а геройством свого предка. Крiм титулу той отримав i володiння, настiльки скромнi, що в iнший рiк не дозволяли прогодуватись. Вiчно iснуючи на кордонi з крайньою злиднями, рiд i зовсiм розорився, коли вибухнула вiйна зi шведами.
   Старшою дитиною в сiм'ї був хлопчик, якого я називатиму Альбрехтом, щоб ви, друзi мої, не змогли протягнути ниточок i зв'язати з iстиною свої припущення, якi з'являться або вже з'явилися. Нехай дворянський рiд залишиться неназваним.
   Те, про що я розповiм далi, вiдомо з особистих щоденникiв Альбрехта, зi спогадiв його товаришiв по службi i очевидцiв битви зi шведами, що вiдбулася близько пiвтора року тому неподалiк Раненбрега.
   Хлопчик не вирiзнявся зовнiшнiстю, був кволим, тонконогим i незграбним. Просто дивно, яким чином Альбрехт потрапив у служiння до барона Хельмута Шварцмайера, простiше кажучи, став пажом. Ще бiльш незбагненним є те, що служба пажа передбачає спецiальне виховання i навчання особливої поведiнки, манер, вiйськових дисциплiн, а Альбрехт нiколи не вiдрiзнявся кмiтливiстю, жвавою вдачею i готовнiстю змiнитися на краще.
   Намагання виростити з нього гвардiйця успiхом не увiнчалися. Займаючись фехтуванням, вiн регулярно примудрявся калiчити себе, а перейшовши до стрiлянини, досить серйозно поранив вчителя.
   Дещо краще йшли справи з верховою їздою, тому що Альбрехт дуже любив коней, душi в них не чув. Однак i для кавалерiї вiн не був призначений. Можливо Альбрехт побоювався висоти та швидкостi, можливо переживав за коней, вважаючи, що мучить їх, катаючись у сiдлi. Загалом, хлопчик не мiг i не хотiв змушувати коня пiд собою пуститися риссю, не кажучи вже про галоп. Найзатятiше вiн вiдчував себе поруч iз конем, а не на ньому.
   Жодна з дисциплiн, запропонованих пажам, не давалася Альбрехту, i через рiк барону доповiли, що з боягузливого, дурного й неповороткого учня, неможливо створити солдата, як незручного каченя навчити бути соколом.
   Альбрехта мали намiр щодня вiдправити до батькiв. Вiн переживав майбутню розлуку з обоженими конями i зайшов у стайню попрощатися.
   - Подобаються мої конячки? - голосно спитав з напiвтемного кута старий конюх, кинув упряж на дверцята стiйла i зашкутильгав до Альбрехта.
   - Дуже. Ось тiльки мене вiдправляють додому i я їх бiльше не побачу.
   - Побачиш iнших, - пiдморгнув конюх, мовляв, чи тобi сумувати, але, помiтивши, як хлопчик насупився, поцiкавився: - Ти, начебто, не з безкiньних бiднякiв? Невже вдома на тебе не чекає пара жвавих жеребцiв?
   - Таких, як тут, я взагалi нiколи не зустрiчав i не зустрiчу, - вiдповiв Альбрехт, насилу проковтуючи грудок, що застряг у горлi. - Та й матiнка суворо забороняла менi наближатися до наших коней.
   Конюх високо скинув густi сивi брови i здивувався:
   - Чому так?
   Хлопчик зам'явся i буркнув у вiдповiдь:
   - Щоразу у неї були новi причини. Найчастiше вона говорила, що вiд коней погано пахне, i вони не дружнi.
   - Хм, - покрутив вус конюх, - може, з кiньми справдi щось не так?
   - Не-е-є, - протяг Альбрехт. - Конi, як конi. Звичайнi. Просто мати їх не любить.
   - А ти?
   Пiднявши погляд на старого, Альбрехт замiсть вiдповiдi широко й тепло посмiхнувся.
   Подивившись на всi боки, перевiряючи, чи немає навколо зайвих вух, конюх поманив хлопчика за собою. Вони пiдiйшли до стiйла красеня-жеребця данської породи, кiнь розвернувся, пiдiйшов i поклав свою каракову морду на край дверей, розумними очима поглядаючи на людей.
   - Не серкай на маму, - шепнув старий змовницьки. - Їй таке пробачити, адже й не кожен конюх посвячений у велику таємницю коней.
   - Таємницю?
   Конюх виставив вказiвний палець вгору i потряс їм зi словами:
   - Не просто таємницю, а велику. Бачиш, маленький пане, люди давно стали сприймати коней як щось само собою зрозумiле, але, як i ранiше, не зараховують їх до худоби. Це не бугаї, не корови i тим бiльше не вiвцi зi свинями. За всiх часiв i всiх народiв конi були священними тваринами, i зовсiм не тому, що без них людина не пiдкорила б безмежний свiт. А вся справа в тому, що в конях є велика i незбагненна нам сила, що дозволяє людям ставати краще. Щось звiльняє всерединi нас усе хороше, правильне, робить це очевиднiшим. Досить повiрити та доторкнутися.
   Старий жестом велiв Альбрехту покласти долоню на морду коня. Проти очiкувань хлопчика, той не вiдсахнувся, а нахилився трохи нижче, начебто вказуючи, куди саме слiд покласти руку.
   - Усi твої найкращi якостi, як би глибоко вони не ховалися, виявляться.
   З долонею, нiби приклеєною до лоба жеребця, Альбрехт стояв довго. Вiн не ворушився i навiть мiцно заплющив очi, щоб нi на що не вiдволiкатися, але не вiдчував у собi нiчого, що мало виявитися, жодних кращих якостей, жодних сил.
   Вiн прибрав руку, притулився до дверей i похмуро звiсив голову.
   - Це тому, що я нi на що не здатний дурник.
   Взявши хлопчика за плечi, конюх струснув його i серйозно сказав:
   - Глупства. Ти просто не сподобався вихователям, от вони й кажуть усяке.
   - Нi, - схлипнув Альбрехт. - Мене i вдома всi вважають маленьким дурнем.
   Бiдолаха не стримався i розплакався, хоч йому й було дуже соромно перед малознайомим старим. Сльози текли по щоках у три струмки, i хлопчик розмазував їх по обличчю, шморгав носом. Конюх озирнувся i прийняв Альбрехта.
   - Треба спробувати ще раз. З першого нiколи не виходить.
   Вiн узяв руки хлопчика i поклав їх на морду жеребця, що пiдсунувся.
   Можливо вплинув внутрiшнiй надрив або щось, але засмучений хлопчик вiдчув тепло, що виходило вiд коня, набагато гострiше звичайного. Тепло пульсувало спочатку на кiнчиках пальцiв, потiм у кистях, повiльно мандруючи вгору. Альбрехт бачив очi коня, зверненi на нього, i в них читалися впевненiсть, спiвчуття, готовнiсть i бажання допомогти, поряд iз ясним розумiнням того, що вiдбувається. Тепло поширилося по всьому тiлу, розлилося тремтячою хвилею, за ним прийшли легкiсть, спокiй i умиротворення.
   Сльози ще не висохли на повiках Альбрехта, коли вiн зi щасливим виразом на обличчi бiг у свою кiмнатку, нiби мав намiр розповiсти комусь про чудо, про вiдкриту йому велику таємницю. Проводячи його поглядом, старий усмiхався. I вiн знав, що нiкому хлопчик не дасть секрету. Нема кому.
   За день до свого вiд'їзду Альбрехт стояв бiля ворiт, уявляючи, як з важким серцем залишатиме замок, i вiн першим зустрiв дюжину коней, присланих Хельмуту Шварцмайєру. Їх виростили спецiально для барона i тепер на єдиному ланцюзi гнали надвiр. Конюхи, якi чекали табун, перерахували коней i чимало здивувалися, побачивши самотнього жеребця, що поважно увiйшов за iншими. Вiн був тринадцятим.
   Якщо дванадцять коней належали до мекленбурзької породи, мали свiтло-гнiде забарвлення i несли на собi клеймо барона Шварцмайєра, то тринадцятий був антрацитово-чорним, значно крупнiший за iнших i був начисто позбавлений тавра або якихось слiдiв вiд нього. Його порода залишилася загадкою.
   Пишна грива чорного коня блищала, як масло, його хвiст був схожий на густий дим, що спадав товстими струменями.
   Щойно конюхи почали обговорювати несподiваний гостинець, як з'явився незнайомець, який не представився i з ходу повiдомив, що цей кiнь призначений тiльки Альбрехту i посланий його батьком до дня народження сина. Мандрiвцевi кинулися було пояснювати, що вже завтра хлопчик покине замок барона, але незнайомця й слiд застудив.
   Барону доповiли про подiю, i той високо оцiнив коня, що походжав по двору жеребця, наказавши вiдправити Альбрехта додому як не виправдав надiй, а коня залишити як компенсацiю за витрати, якi понесла скарбниця Шварцмайєра у зв'язку з вихованням недбайливого хлопчика.
   Немов почувши це i зрозумiвши сказане, кiнь став дибки i заiржав, шалено замолотивши копитами в повiтрi, вiд чого вiдразу кiлька працiвникiв розпрощалися з життям: двом кiнь проломив черепа, третього потужним ударом вiдкинув геть iз роздробленою грудиною i стирчали назовнi ребр.
   Кiнь несамовито iржав, переслiдуючи людей, що розбiгалися в панiцi. Скривившись, барон глянув на це, вiд досади заскрипiв зубами i наказав:
   - Розберiться з цим виснаженням пекла.
   Вiн не встиг пiти, коли побачив Альбрехта, що вискочив перед чорною бестiєю, що залишала по всьому дворi кривавi слiди вiд копит. Хлопчик повис на шиї жеребця, i кiнь, обурено хрипучи i намагаючись задерти голову, зупинився.
   По всьому було помiтно, що Альбрехт смертельно боявся, але неймовiрним зусиллям волi перемiг у сутичцi зi страхом. Коли кiнь опустив голову, хлопчик поцiлував його в лоб i забурмотiв щось невиразне, заспокоюючи чи кiнь, чи себе. Якоїсь митi свiдкам цього видовища здалося, нiби кiнь схилився до вуха Альбрехта i шепнув йому щось у вiдповiдь. Втiм, у щоденникових записах Альбрехта згадки про це немає.
   А потiм хлопчисько скочив на спину жеребця i гордо погнав його по двору, впевнено тримаючись без сiдла, стремен i поводи. Вiн пiдвiв коня до сходiв, i той, пiдiгнувши праву передню ногу i вiдставивши лiву далеко вперед, низько вклонився барону, що спускався сходами.
   Те, що вiн бачив так багато вдарив Helmut Schwarzmeier, що вiн наказав залишити Albrecht i продовжити свої дослiдження, даючи хоробрий останнiй шанс. Барон уже вважається жеребець йому подобалося бути його власним i наказав йому бути переданi одному з кращих Рейтерс. Жеребець показав характер i, миттєво скинувши ненависний вершник, пiсля чого вiн майже розтоптав його. Reitar не пiдходити до коня, прозваний Бестия, бiльше, i сам жеребець перестав визнавати нiкого, крiм Альбрехта i конюхiв. Вiн також був ворожий до останнього, але, по крайней мере, дозволив їм робити свою роботу. Старий наречений був першим, щоб помiтити щось недобрим в Bestia, вiн намагався повiдомити i не було часу.
   За давно заведеним i незмiнним порядком старий завжди приходив у стайню першим i вiдмирав її. У свiй останнiй день вiн не просто йшов, а бiг до стайнi, не шкодуючи своїх слабких старечих нiг, бо зсередини долинало iржання майже тридцяти коней. Варто було вiдчинити ворота, як табун збожеволiлих коней рвонув геть, не розбираючи дороги. Сотня копит забила старого, перетворила його на криваве мiсиво.
   Так i не вдалося з'ясувати, хто i чому не замкнув стiйла, i що так схвилювало коней. Лише один кiнь не залишив свого мiсця, залишаючись незворушним. То був Бестiя.
  
   Роздiл двадцять шостий
  
   У похмурому напiвпорожньому пiдземеллi чаклуни продовжували спостерiгати за тим, що вiдбувалося над ними. Зберiгаючи мовчання, нiчого не обговорюючи, вони уважно слухали iсторiї, якi мандрiвники розповiдали нагорi. Тiльки одного разу сивочолий зробив зауваження чаклунку, яка, на його думку, марно витрачала магiчну силу, коли вона розгорнула картинку на всю стiну. Тепер здавалося, що трактирний зал та його пiдземну копiю нiщо не подiляє, а за бажання з одного примiщення можна перейти до iншого.
   Гарна чаклунка справдi витрачала чималi сили. Вона це чудово вiдчувала сама, але не хотiла нi перед ким визнавати свою слабкiсть. Насамперед перед своїм бронзоволицьим учителем.
   Довге мовчання порушив чаклун, що приховував понiвечене обличчя за каптуром.
   - Менi розповiли цю iсторiю одразу пiсля повернення до Iмперiї. Так точно. Приблизно рiк тому.
   - У моєму свiтi вона теж мала мiсце, - пожвавiшав горбочок у крiслi. - Наскiльки я знаю, в iсторiй двох наших свiтiв збiгається абсолютно все, крiм кiнцiвок.
   Тут втрутився високий худий чаклун, що ранiше особливо не вiдрiзнявся балакучiстю.
   - Не лише кiнцiвками. Я i наш нещасний друг, - вiн показав на чаклуна в капюшонi, - належимо тому самому свiту. Однак я був очевидцем того, що йому вiдомо лише з чужих слiв. У той момент, коли незграбний хлопчисько осiдлав чорну Бестiю, я стояв поряд з бароном Шварцмайєром, з початком вiйни зi шведами, який запросив мене на службу щодо моїх таємних справ. Купець упустив, нiбито багатьом здалося, що кiнь щось шепнув на вухо хлопцевi, але що саме нiхто не знає. Так вiн докорiнно не правий. Я знаю, бо чув усе. Це не було пошепки i зайняло аж нiяк не мить, просто для всiх стороннiх темнi сили сповiльнили перебiг часу мало не до повної зупинки. Лише я виявився вищим за це.
   Бестiя заговорив з хлопчиком i, зiзнавшись у своїй демонiчнiй сутi, запропонував угоду. Вiн пообiцяв легко i без зусиль знайти у хлопчику найменшi задатки воїна i перетворити його згодом на незламного рейтара, чиє iм'я грiзно гримiтиме не лише над Iмперiєю, а й над усiєю Європою. I малолiтнiй дурник погодився без будь-яких додаткових умов. А ось у iншому свiтi вiн погодився на угоду не повнiстю. Звичайно, з одного боку вiн охоче прийняв дари вiд демона у виглядi Бестiї, але вирiшив, що бiльша частина цiєї iстоти продовжує залишатися конем, з яким можливо буде впоратися в майбутньому, якого колись йому вдасться приборкати. Саме тому завершення iсторiї у двох свiтах не спiвпадає.
   - Якщо я правильно зрозумiв, то той, кого купець називає Альбрехтом, насправдi Нiколаус фон Граусбург? - спитав юнак у худого чаклуна.
   - Так i є.
   - I вiн справдi став найбiльшим воїном свого часу?
   - Невразливим i незламним, - озвався горбун. - Прямо як ви.
   - I вiн справдi вбив шведського короля?
   - Так, - вiдповiв чаклун у каптурi. - На цьому його велич, невразливiсть i незламнiсть закiнчилися. Владики сучасного свiту, що посилають на смерть тисячами, не зупиняються перед убивством немовлят, що знищують вчених щодня i щодня винаходять все нове i нове зброю, вирiшили, що Нiколаус вчинив безчесно, вбив одного з них. На їхню думку, що не пiддається жоднiй логiцi, майже двi сотнi тисяч воїнiв з обох бокiв могли скласти голови в битвi пiд Раненбрегом, але королiв, герцогiв, графiв та iнших високоповажних осiб ця доля торкнутися не мала права. Нинi iм'я Нiколауса намагаються забути, його вчинок видають за пiдлiсть, недозволену пiдступнiсть, та все ж його навряд чи колись забудуть. Якi ж ми дивнi створiння, якщо...
   - О-о-о! - Простогнав юнак, демонстративно затикаючи вуха. - Припинiть! Припинiть балакати про логiку, про дивних людей i нести iншу дурницю! Зрозумiйте вже, нарештi, що ваше марення тут нiкому не цiкаве, а мене воно просто дратує.
  
   Роздiл двадцять сьомий
  
   Дивлячись у якусь точку на серединi столу, Бреверн жодного разу не пiдняв очей, щоб ненароком не зустрiтися з кимось поглядом, насамперед з Нiколаусом фон Граусбургом, який заворожено слухав розповiдь, що часто хмурив брови i морщив чоло.
   Мiхаель Бреверн продовжував:
   - До дев'ятого року вiйни барон Хельмут Шварцмайєр був призначений генералiсимусом усiєї нiмецької армiї, що протистояла шведам пiвнiч вiд Iмперiї. Пiд його безпосереднiм командуванням боровся молодий воїн, про якого з перших його битв вже складали легенди як про безстрашного рейтара, виключно в перших лавах атакував ворога, що часом перевершує в силi. Про нього говорили: б'є без промаху, вражає на смерть. Розкажи кому, що цим героєм i був колишнiй невмiх Альбрехт, не повiрили б. Та майстернiсть, що вiн демонстрував у сутичках iз ворогами, здавалося, не можна було виховати вправами, з ним обов'язково треба було народитися. У тi днi вмiння Альбрехта захоплювали оточуючих, та його витоки були вiд усiх прихованi. Наразi це вже не становить таємницi, оскiльки широкому колу осiб багато що стало вiдомо iз щоденникiв Альбрехта.
   Нiхто не змiг упоратися з норовистим жеребцем, хоча рiзнi воїни барона намагалися неодноразово. Вiн пiдкорявся тiльки хлопчику i беззаперечно виконував будь-якi його команди, нiби був щеняти, що щиро радiє iграм iз дiтьми. Так Бестiя дiстався Альбрехту.
   Залишившись наодинцi, хлопчик торкнувся коня i вiдчув невимовний приплив сил, який з небувалим жаром поширився по всьому тiлу. Потiм вiн нiби придбав якийсь внутрiшнiй зiр, яким з усiєю яснiстю побачив, якi дiї повинен зробити для того, щоб стати найбiльшим рейтаром. Вiн побачив першокласного воїна, яким стане.
   Багато пажеських дисциплiн Альбрехту так i не далися, але вiн всiх дивував вiртуозним володiнням зброєю, знанням стратегiї i тактики, виїздкою примхливого жеребця, що виконував пiд сiдлом мудрi трюки, що досi нiкому не приходили в голову. А ось гарнi манери та загальна поведiнка Альбрехта згодом погiршилися. Вiн став зухвалим, буйним, норовливим i недовiрливим настiльки, що всюди уявляв собi недоброзичливцiв.
   До початку битви пiд Раненбрегом Альбрехту ще не виповнилося i двадцяти, проте барон довiрив йому командувати невеликим загоном рейтарiв, кожен з яких був набагато старшим.
   У битвi загону вiдводилася другорядна роль: перебуваючи в засiдцi на лiвому фланзi, вони повиннi були вступити лише у випадку, якщо шведська пiхота почне тiснити нiмецькi вiйська i заглибиться. Отримуючи наказ, Альбрехт не заперечував, але, очевидно, вже тодi залишився невдоволеним розпорядженням, яке дозволяло йому виявити свою доблесть у бою. Вiн не хотiв миритися з думкою, що в черговiй баталiї може позбутися слави.
   Двi армiї зiйшлися на полi, вишикуючись один навпроти одного, немов пологi береги прямої i тихої рiчки. Загiн Альбрехта був прихований у гаю за пагорбом, з якого - якщо обережно пiднятися - було добре видно розташування шведських вiйськ. З того мiсця рейтари розглянули похiдний намет з штандартом Густава II Адольфа, що коливався поруч, - синьо-бiло-червоне полотнище у виглядi щита iз зображенням золотої вази в центрi.
   Альбрехт швидко втiк з пагорба i попрямував до свого коня. Вiн мовчав, нiчого не пояснюючи i не вiддаючи наказiв. Бестiя оскалив великi мiцнi зуби, вiд наростаючого нетерпiння радiсно стукав копитами, а потiм поспiшив назустрiч господаревi, нiби вгадав його намiри i повнiстю їх подiляючи. Альбрехт скинув свої лати, пiд здивованi вигуки рейтарiв зрiзав обладунки, що закривали груди та голову коня. Вiн вiдмовився вiд звичного естоку, довгого, вузького i призначеного для пробивання обладункiв, залишивши собi рейтарський меч. Другий такий же прикрiпив до сiдла i озброївся кiлькома рейтарськими пiстолетами.
   Схопившись у сiдло, Альбрехт стиснув зуби, реготав своїм думкам i рвонув коня вперед.
   Шведи не вiдразу помiтили вершника, що швидко мчав на них, а тi, що помiтили, прийняли його за когось зi своїх. Пiдскакавши на дистанцiю прицiльного пострiлу Альбрехт вiдкрив вогонь. З кожним влучним залпом шведська пiхота втрачала одного бiйця, i щоб прикрити уламки, туди хлинули мушкетери, вже готовi стрiляти. Однак Альбрехт перехитрив усiх i, рiзко змiнивши напрямок, увiрвався в ряд пiкiнерiв, якi безуспiшно намагалися перебудуватися.
   Заряди закiнчилися, i Альбрехт, вiдкинувши пiстолети, почав орудувати обома естоками, буквально танцюючи в рядах приголомшеного супротивника. Майже не дивлячись, вiн колов i рубав праворуч i лiворуч, вправно управляючи Бестiей одними колiнами i примудряючись не загрузнути в сутичцi. Через стрiльцiв, через пiкiнерiв, артилерiю i вершникiв, що наспiли, Альбрехт пробивався до своєї головної мети, i Бестiя допомагав йому, тупцюючи ворогiв.
   Шведськi командири i думки не допускали, що рейтар зможе дiстатися ставки короля, i тому зберiгали холоднокровнiсть доти, доки не усвiдомили з усiєю виразнiстю: Альбрехта вже нiщо не зупинить. Було пiзно рятуватися.
   На ходу пiдiбравши вершину, вiдкинуту кимось iз убитих, рейтар прицвяхував нею до землi одного зi шведських воєначальникiв, коли той бiг, тiльки оголюючи меч. Ще двом вiн зрубав голови, не зменшуючи швидкостi.
   Король вбiг у намет, i Альбрехту довелося спiшитись, щоб продовжити переслiдування. Жеребець, що залишився на самотi, теж показав себе прекрасним вояком.
   У ходi короткого поєдинку Густав Адольф був заколотий, Альбрехт вiдбувся пораненням стегна, отриманим вiд когось з охоронцiв короля. Коли рейтар пришкутильгав до Бестiї, навколо того валялося мабуть-невидимо бездиханих трупiв зi слiдами копит на тiлах i обладунках. Альбрехт наказав коневi нести його до своїх.
   Рана, яку вiн вважав недостойною уваги, була куди як серйозна. Щойно залишивши прихильнiсть ворожих вiйськ, рейтар вiдчув, що стрiмко слабшає. Закрутилася голова, мабуть, вiд втрати кровi, i вершник звалився з Бестiї.
   Вiн пiднiмався дуже важко, нiби все тiло було налито свинцем. Нiмецькi солдати кричали йому щось незрозумiле, поки не здогадалися показати знаками, що варто обернутися. Рейтар озирнувся, побачивши шведiв, що кинулися в погоню, але не мiг i кроку ступити. Нижче колiна вiн зовсiм не вiдчував праву ногу, коли стегно розривалося вiд нестерпного болю. Бестiя пiдiйшов, хитаючи головою i запрошуючи повернутися в сiдло. Альбрехт обiйняв коня, торкнувся його чола i вiддячив за все довгим поцiлунком.
   Солдати ворога були вже за кiлька крокiв, i як стверджували пiзнiше, вони стали свiдками розмови мiж рейтаром та його конем.
   Бестiя казав, що вiдтепер i навiки Альбрехт залишиться неперевершеним воїном, i подiбних до нього свiт нiколи не побачить. Потiм вiн запропонував господаревi пiти, покинути цей свiт назовсiм i опинитися там, де у Альбрехта знову з'являться сильнi супротивники, вiчно боротися з якими - справжня насолода для справжнього лицаря.
   Хлопець погодився i насилу залiз у сiдло, Бестiя на очах у багатотисячної юрби злетiв у повiтря.
   Кажуть, перед ними виникла щiльна димна хмара, що розрослася мало не в пiвнеба, бiля якої кiнь та його вершник розсипалися в антрацитово-чорний пил. Потiм хмара пiднялася вгору i зникла.
   Пiдступне вбивство короля та його воєначальникiв ще до початку бою обидвi сторони пiзнiше вважали найграндiознiшим злочином. Барон Хельмут Шварцмайєр, як той, що допустив вiроломство, був розжалований, позбавлений всiх чинiв, а незабаром i зовсiм убитий невiдомими дорогою додому. Мiсце iмперського генералiсимуса зайняв наш з вами герцог, i вiн, як багато нинiшнiх володарiв, суворо карає за поширення iсторiї про проклятий рейтар на iм'я Альбрехт.
   - Хiба Густав Адольф мертвий? - здивувався Пауль Рейхенштейн, розсудивши, що розповiдь Мiхаеля Бреверна закiнчено.
   Йому вiдповiв Хорст:
   - Звичайно, мертвий, але точно не за тих обставин, про якi каже нам пан Бреверн. Пам'ятається менi, вiн через юнацьку самовпевненiсть очолив кавалеристську атаку, i та погано для нього закiнчилася.
   Мiхаель Бреверн зiтхнув, повертаючи iнтерес до себе.
   - Крiм цього варiанта розповiдають iсторiю, що бiльш вiдповiдає тому, що бачив Нiколаус у своєму снi. Вона вiдрiзняється тим, що Альбрехт вiдмовився пiти за Бестiєю в iнший свiт iз якимись мiфiчними великими суперниками. Вiн голосно кричав, проклинаючи коня i той день, коли самовпевнено вирiшив, що зможе рано чи пiзно приборкати похмурi сили жеребця. У нього нiчого не вийшло, вiн сам пiдкорився диявольському створенню. Альбрехт вiдштовхнув коня i смiливо попрямував до шведiв, що наздогнали його, щоб прийняти смерть вiд їх зброї, проте Бестiя не дозволив йому виконати задумане. Вiн пiдскочив, пiднявся дибки i, поваливши рейтара на землю, розчавив його копитами на смерть. Тiльки пiсля цього кiнь зник разом iз димною хмарою. Ось тепер точно кiнець iсторiї.
   За столом спалахнуло гучне обговорення, яке через кiлька хвилин переросло в бурхливi суперечки.
   - Як у iсторiї з сотнями, з тисячами очевидцiв, в iсторiї, яка була заявлена паном Бреверном як цiлком правдива, може бути двi взаємовиключнi кiнцiвки? - не розумiв Вiллем.
   Пауль Рейхенштейн на це вiдмахнувся.
   - У цьому немає нiчого дивного: комусь щось здалося, однi оповiдачi щось додумали, iншi прикрасили. Мене бiльше хвилює, як Густав Адольф одночасно може бути вбитим i щасливо правити Швецiєю?
   - До речi, - погодився писар, збираючись нагадати Рейхенштейну про карету баронеси Кюнне, в якiй мандрував нотарiус, але стримався.
   - Я говорю вам, вiн мертвий! - не витримав Хорст, i його дружина схвально захитала головою. - Щоправда це сталося за iнших обставин.
   - А менi здалося дивним, що пан Бреверн назвав затяжною вiйною той давнiй конфлiкт зi шведами, який тривав менше року, - оголосила Ельза Келлер. - I як я помiтила, ви, Вiлле, з цим погоджувалися.
   - Звичайно, - вiдповiв Вiллем. - Як же я мiг не погодитись, якщо вiйна тривала десять рокiв? Слава Господу i здоровий глузд, вчасно пiдказали саксонцям, що їм непогано було б допомогти Iмперiї i виступити разом з iншими нiмцями.
   - Ось тi на! - витрiщив очi Пауль. - Крiм шведiв, у нас з'явилися ще й саксонцi?
   Мандрiвники продовжили бурхливу дискусiю, а Мiхаель не звертав жодної уваги на те, що вiдбувається за столом. Вiн мовчав, не давав вiдповiдей i був повнiстю занурений у себе. До нього пiдсiв Нiколаус i заговорив, зрозумiвши, що не буде почути нiким iз сперечальникiв:
   - Моя мати доводиться барону Шварцмайєру далекою родичкою. Сестрою чи племiнницею, зараз уже нiхто не розбереться. Коли я був ще зовсiм молодим, батьки мали намiр вiдправити мене до нього на виховання, але потiм передумали. Мiхаелю, назвiть менi справжнє iм'я Альбрехта.
   Купець проiгнорував прохання, i навiть не ворухнувся, вдаючи, що не чув Нiколауса.
   - Будь ласка, скажiть, - не вгавав юний фон Граусбург. - Я впевнений, це важливо, щоб зрозумiти суть безладу, що твориться навколо нас. Хоч би натякнiть. Прiзвищний герб роду Альбрехта - вепр, пронизаний стрiлами?
   Неохоче, ледве вловимо Мiхаель Бреверн кивнув, i Нiколаус вiдкинувся на спинку, шумно видихаючи повiтря. Iншi були так сильно зайнятi розбором iсторiї про рейтарi, що нiчого зовсiм не помiчали, не чули.
   - Нам треба разом знайти цьому пояснення, - запропонував Нiколаус, знову звертаючись до Бреверн. - Давайте вiдштовхуватися от чого. Виходить, якби обставини у свiтi склалися iнакше, i життя моїх предкiв було б iнше, то все сталося б саме так, як у вашому оповiданнi. I що нам дає розумiння цього?
   Вiн замовк, запитливо i з надiєю дивлячись на купця, який ляснув молодого чоловiка по плечу i вiдзначив з змученою усмiшкою:
   - Нiчого не дає. Але я щиро радий, Нiколаусе, що насправдi ви живi.
  
   Роздiл двадцять восьмий
  
   Молодий чародiй зi шрамами на обличчi веселився, забавляючи самого себе коментарями з приводу гарячих суперечок мандрiвникiв у трактирному залi.
   - У них же зараз мiзки закиплять, i черепи вибухнуть, як закритi казани з кашею! - заливався вiн над своїм черговим вдалим жартом.
   Нiхто не помiтив, як чаклунка закотила очi i втомлено впустила голову на груди. Тiльки коли картинка попливла, розпалася на ромби i срiблястi квадрати, чаклуни разом звернули на неї погляди. Сивий чоловiк пiдхопив тiло, що сповзало з крiсла, i почав хльостати жiнку по обличчю, приводячи її до тями. Було очевидно, що вiн злиться по-справжньому: жовна на його щоках заходили вгору, в поглядi читався гнiв. Втiм, i самовладання вiн не втрачав. Щойно жiнка осмислено глянула на нього, як вiн, не вдаючись до звинувачень i докорiв, запитав iз нотками справжнього переживання в голосi:
   - Як ви?
   - Я була неправа, що не послухала вас. Вибачте.
   - Все буде добре. Ви вiдновите сили. Ви впораєтеся, - втiшав сивий чоловiк, беручи холоднi пальцi чаклунки у свої руки.
   Картинка розвалилася на дрiбнi шматочки i стала схожою на старовинну блiду фреску. Вона обвалилася, але жоден з її уламкiв не досяг кам'яної пiдлоги, розчинившись у повiтрi з тихим хрускотом битого скла.
   - Гей-ей! А як же iсторiя цього дурного писаря? - незрозумiло, у кого поцiкавився юнак. - Якщо чесно, менi дуже сподобалося бавити час, слухаючи казки та спостерiгаючи за цими недотепами.
   Чаклун, що приховував потворнiсть за каптуром, вiдкашлявся i сказав:
   - Я теж сприйняв пам'ять, що передалася писарю, тому знаю, що йому наснилося.
   - А iсторiя iз його сну? - жваво поцiкавився худий чаклун.
   - Її я теж знаю. У снi писар бачив себе мчить по сiльськiй дорозi, дуже вузькiй i звужуватися. Гiлки стали хапати його за одяг, волосся, схопили за чоботи i зiрвали з коня. Далi вiн побачив себе лежачим бiля величезного дерева, корiння якого не просто утримувало його, а висмоктували з нього всi соки.
   - Ну ж, - не витримав юнак зi шрамами. - Починайте вже.
   - Добре. Ось вам iсторiя Вiллема Рангера, якого нерозумно любили, але вiн любив лише себе.
   Вiллем був єдиною дитиною в сiм'ї, де мама, як i належить, займалося будинком, а батько був середньої руки шкiряником, чиї товари мали великий попит. Батьки рано помiтили схильностi хлопчика до грамоти i прагнули розвинути в ньому цi здiбностi, вважаючи, що вони в будь-якому разi знадобляться йому в майбутньому. Вiллема вiддали в парафiяльну школу по досягненню їм вiдповiдного вiку, хоча багато батькiв нерозумно затягують iз цим.
   Уявiть собi, через рiк вони здобули перший привiд для гордостi. Священик, який викладав у школi, прийшов до них у будинок, щоб особисто повiдомити, що бiльше нiчого не може навчити Вiллема, бо той чудово засвоїв весь курс навчання за такий короткий термiн. Священик також порадив сприяти подальшiй освiтi хлопчика. Зi свого боку вiн склав рекомендацiйний лист, з яким Вiллема взяли б до будь-якої школи, головним чином до гiмназiї при якомусь монастирi.
   Пiдходяща гiмназiя знайшлася неподалiк, i монастир, який її заснував, охоче прийняв нового учня, захопивши результати усної перевiрки знань хлопчика.
   Через пiвтора роки iсторiя повторилася, коли з'ясувалося, що й монастирська школа не може дати Вiллемовi необхiдного йому навчання. Справа в тому, що вiн убирав знання, як висохлий лiсовий мох жадiбно вбирає дощову воду. Вiн нiколи не зупинявся там, де iншi учнi вважали себе суть навчального предмета. Пiсля занять його товаришi були наданi самi собi та придiляли весь цей час iграм, а вiн радiсно поспiшав до бiблiотеки, одержуючи неймовiрне задоволення вiд знань, якими його винагороджували книги. Вчителi в школi жартували, що Вiллемовi достатньо доторкнутися до обкладинки товстого фолiанта, i його змiст вiн спiткає без додаткових зусиль.
   Хлопчик повернувся додому i кiлька рокiв допомагав батьковi в ремеслi, дуже тягачись. Нi, вiн нiколи не вiдлинював вiд роботи, завжди був готовий допомогти, i допомога ця виходила вiд щирого серця. Ось тiльки душа його, як i ранiше, вимагала знань, адже вже отриманих було недостатньо. Батьки ясно бачили потяг сина до навчання, справедливо оцiнювали його талант i недовго радилися, перш нiж вiдправити Вiллема до Штутгарта, у вiдому гiмназiю, що належить одному могутньому католицькому ордену. Вартiсть навчання та проживання складалася в грошi колосальнi для їхнього провiнцiйного мiстечка, проте батько i мати охоче зробили цей крок, розсудивши, що самi вони живуть лише заради сина.
   Вiллем справив незабутнє враження на нових вчителiв. Надалi вiн досяг великих успiхiв у навчаннi, завiв хорошi знайомства i пiсля закiнчення гiмназiї вiдправився пiдкорювати Гейдельберзький унiверситет, який був у той час, поза всяким сумнiвом, найбiльшим унiверситетом Європи. От тiльки батькiвський капiтал таких витрат не мiг потягнути.
   Навiдрiз вiдмовившись повертатися додому або пiдшукати собi роботу ближче до батькiв, яким через вiк уже була потрiбна турбота з боку сина, Вiллем залишився в Гейдельберзi. Втриматись в унiверситетi йому не вдалося. Не маючи даху над головою та грошей, йому доводилося жити надголодь навiть тодi, коли вiн влаштувався в унiверситетську друкарню. I життя могло скластися iнакше, якби не його прагнення постiйно бути серед близьких йому за духом людей - студентiв. А це, мушу вам зауважити, не найкраща компанiя.
   До того ж зв'язався хлопець iз тiєю категорiєю молодих людей, яких можна коротко описати словами: вiдiрви та викинь.
   Поступово життя Вiллема перетворилося на один суцiльний загул з безперервними пияками i бiйками, перелюбами та азартними iграми. I найнебезпечнiше те, що це йому подобалося. Вiн часто опинявся у боргах, шахраїв i мав неприємностi з владою.
   Мати Вiллема раптово померла, i це горе пiдiрвало здоров'я батька. Той писав синовi листи, благаючи вiдвiдати рiдну хату хоч ненадовго, але Вiллем був так сильно зайнятий веселими пиятики, що iгнорував цi прохання. Навiть звiстка про смерть батька вiн прийняв абсолютно байдуже, згадавши про нього лише через кiлька мiсяцiв, коли йому потрiбно було термiново повернути борги якимсь дуже серйозним людям.
   Взяти грошей було звiдки, i Вiллем вирушив на батькiвщину, маючи намiр виручити дзвiнку монету з спадщини, що йому належала. Проте з'ясувалося, що батьки досить давно продали шкiряне ремесло, щоб забезпечити навчання сина, а те, що залишилося пiсля їх смертi за рiшенням мiської ради, було роздано мешканцям, якi безкорисливо доглядали отця Вiллема в останнi роки його життя, зазнали витрат на церемонiю поховання та утримання могил.
   Погодитися з таким поворотом подiй молодик нiяк не мiг, оскiльки всi його стрункi плани рушили вiдразу. I тодi вiн затiяв судовий позов iз мiсцевою радою, яка нiбито жорстоко порушила його право на спадщину.
   Представник мiської ради заявив, що Вiллем фактично вiдмовився вiд спадщини i не має права претендувати на нього через пiвроку. По-перше, вiн проiгнорував щонайменше два листи, в яких йому повiдомлялося про скорботну подiю. По-друге, один iз мешканцiв мiста, перебуваючи у справах у Гейдельберзi за шiсть мiсяцiв до вiзиту Вiллема на батькiвщину, зустрiв його i передав сумну звiстку про смерть батька. Цей свiдок постав перед суддею i, крiм iншого, розповiв, як Вiллем грубо вiдштовхнув його, сказавши, що йому немає жодного дiла до смертi, а потiм пiшов геть.
   Допит свiдка вiдбувся ввечерi, i тому суд вiдклав розгляд справи до ранку наступної доби, пообiцявши насамперед надати Вiллему можливiсть порозумiтися.
   Тодi Вiллем, мабуть, полегшено зiтхнув, бо не мав нiчого заперечити на вагомi заяви свiдка.
   Вiн i не думав турбувати свою фантазiю вигадуванням заперечень на офiцiйнi листи поради про смерть батька. Нехай насправдi вiн отримував їх, але ж суд про це не знав. Тому його брехня про те, що листи не досягли адресата, мала бути прийнята судом як цiлком серйозна противага твердженням вiдповiдача. Iнша справа живий свiдок, якого Вiллем зустрiчав у Гейдельберзi насправдi.
   У пригнiченому станi Вiллем заблукав у трактир, не перестаючи подумки повторювати все сказане свiдком у залi суду. Такий правдивий i такий незручний свiдок.
   Не встиг вiн замовити вечерю та кухоль пива, як до його столу пiдсiв високий дiтин, приблизно одного з Вiллемом вiку. Вiн представився Морiцем, i незабаром з'ясувалося, що вони разом навчалися в Штутгартовiй гiмназiї, яку Морiц так i не сподобився закiнчити.
   Як мiг Вiллем напружував пам'ять, але навiть натяку на якогось Мориця в його головi не проскакувало. Втiм, це не здавалося Вiллему чимось важливим, а трохи згодом вiн взагалi перестав про це думати, вважаючи Морiца на диво приємним спiврозмовником. Ще б пак, адже дитинка так зневажливо вiдгукувався про городян i суд, глибоко перейнявся проблемою Вiллема i щиро бажав йому виграти позов.
   Невiдомо, який за рахунком кухоль пива розв'язав Вiллемовi мову, i вiн вiдверто виклав Морiцу суть своєї скрути, закiнчивши так:
   - I завтра менi належить назвати свiдка брехуном або переконати суд у тому, що ця людина просто впiзналася.
   Мориц скривився:
   - Нi, то нiчого не вигорить. Який би шлях iз цих двох ти не вибрав, суддя вимагатиме свiдка присягнутися на Святе Письмо, i тупоголовий сiльський осел напевно це зробить. Повiр, друже, я сам не раз брав участь у таких же каверзних справах, i клятва перед Богом, як не крути, поб'є твою карту. Iнша рiч, якщо вiдштовхуватися вiд уже сказаних слiв i якось їх вивернути, - Морiц швидко i дзвiнко заклацав пальцями, примружився, щось напружено обмiрковуючи, i попросив: - Ну-ка, повтори менi дослiвно слова свiдка, коли вiн зустрiв тебе .
   - Вiн сказав, що в нього для мене трагiчна звiстка, що батько помер.
   - Саме так i сказав: "У мене для тебе трагiчна звiстка. Батько помер"?
   - Так.
   - А ти вiдповiв: "Провалюй! Менi немає до цього жодної справи!"?
   - Правильно, - погодився Вiллем, з надiєю дивлячись, як розквiтає яхiдна посмiшка на обличчi Морiца. - З цих фраз може скластися щось корисне для мене?
   - Ще б пак, - скрикнув Морiц. Вiн сiв поруч iз Вiллемом i почав наказувати його в пiвголоса: - Завтра ти пiдтвердиш, що така зустрiч мала мiсце, докладно розкажеш, що в той перiод переживав страшне безгрошiв'я, черговий переїзд i труднощi з роботою, а тому твої думки були зайнятi пошуками рiшень своїх проблем. Ти скажеш, що, повертаючись додому, зiткнувся з людиною, яку не впiзнав i прийняв за трохи напiдпитку перехожого. Вiн несподiвано пристав до тебе i навiщось розповiдав про власне горе: про смерть його батька. Його. Запам'ятай. Саме його батько.
   Сповзаючи з лави, на якiй сидiв, Вiллем у захватi видавив iз себе:
   - Генiально! I як просто.
   Морiц несподiвано охолодив його запал, сказавши:
   - Почекай, не все так просто. Є одна заковика. Адже суддя не в змозi перевiрити iстиннiсть сказаного тобою, а тому, найiмовiрнiше, запропонує тобi поклястися на Бiблiї, що все сказане - правда.
   Вiллем зажурився i замислився. Дуже йому не хотiлося жартувати з клятвопорушенням та ще такої священної якостi. З iншого боку, цей нескладний жест був єдиним, що вiддiляло його вiд довгоочiкуваної спадщини. Вiллем став зважувати все за i проти, але так i не мiг наважитися, коли втрутився Морiц:
   - Поглянь на це трохи iнакше: мало того, що ти сповна отримаєш належнi тобi грошики, так ще хвацько втреш носи цим сiльським виродкам.
   Останнiй аргумент тут же поклав край сумнiвам Вiллема, вiн ухвалив остаточне рiшення, уявляючи собi витягнутi особи землякiв у момент винесення судом вердикту.
   За вiдмiнну пораду та пiдтримку вiн не втомлювався дякувати Морицi, обiцяти тому нагороду. Начебто знаючи, що обiцяти золотi гори Вiллем любив i вмiв, але рiдко виконував обiцяне, Морiц вiдповiдав:
   - Дрiбницi. Сущi дрiбницi, друже. Менi самому поради нiчого не вартi, а на знак вдячностi, якщо ти виграєш у суперечцi, завтра пригости мене тут же кухлем-другий пива.
   Чи треба казати, що наступного дня Вiллем здобув перемогу. Виклавши свою версiю, вiн на вимогу суддi присягнув Священному писаннi i таким чином повернув своє право на спадщину за вирахуванням якоїсь законної дрiбницi.
   Вдень вiн зустрiв Морiца в тому ж таки трактирi, за тим же столом, проте виглядав не дуже весело.
   - Що за роздратування на твоєму обличчi? - запитав Морiц, замовляючи їжу та питво для двох. - Де широка посмiшка переможця?
   - Та яка, до бiса, усмiшка? - миттю закипiв Вiллем. - На сходах суду кожен городянин, що приїхав подивитися на процес, плював менi пiд ноги i називав клятвозлочинцем, що втратив душу i все святе.
   - Так, прикро, - констатував дитинка. - Але ти краще забудь, а для цього давай надеремося в устiлку.
   Надвечiр випито i з'їдено було так багато, що господар корчми, щоразу приносячи новi порцiї пива та закусок, виглядав усе бiльш i бiльш задоволеним, пiдраховуючи виручку. Вiллем же в свою чергу вперше в життi не обтяжувався тим, що платить за стiл саме вiн. Випивка розв'язувала мови поступово, проте доброї розмови вперто не складалося, бо Вiллем будь-яку тему повертав до опису тiєї огиди, з якою на сходинках суду на нього дивилися земляки.
   Трактир пустiв, розходилися завсiдники i навiть тi з них, хто любив цей будинок, нiколи не мав сiм'ї i нiкуди не поспiшав. Нарештi залишившись з Вiллемом наодинцi, якщо не рахувати господаря, що збився з нiг, Морiц не витримав i обурився.
   - Та чого ти, чорт тебе беш, добиваєшся, постiйно згадуючи плювки городян? Тобi приносить задоволення накручувати самого себе?
   Вiллем п'яно икнув, махнув рукою i засмутився:
   - Ось i ти мене не розумiєш. Завтра я приїду в батькiвський будинок i залишуся з цими неотесаними бовдурами вiч-на-вiч, з їхньою ненавистю, з їхньою огидою до мене. А вони витрiщатимуться на мене, як на якусь непотрiбну дiвку, яка у велике церковне свято забрала в їхню церкву. Адже мене зовсiм не лякають ненависть i огида. Знаєш, що мене лякає?
   - Що ж?
   - Вони будуть дивитись на мене з почуттям... м-м... з почуттям переваги, нiби поразка в судовому позовi не грає ролi, нiяк не позначилося на них, нiяк їх не хвилює, тому що вони спочатку вищi i мене самого, та моєї перемоги.
   Морiц одразу посерйознiв.
   - Вiллем, але ж ти не зможеш розкрити їм черепа i витонченим срiбним ножем змiнити хiд їхнiх думок.
   Той нiчого не вiдповiв, тiльки заскрипiв зубами i зажадав ще пива.
   - Нi, - категорично заявив Морiц i наказав господаревi якнайшвидше розрахувати їх i вивести додому, оскiльки намiчалася якась дуже важлива справа.
   Вже опинившись на вулицi i щулячись вiд прохолоди пiзнього вечора, Вiллем витрiщився на дитину i запитав:
   - Якi у нас справи на нiч дивлячись?
   - Я знаю, яку свиню пiдкласти твоїм кривдникам. О-о, це буде така гидота, що вони нiколи її не забудуть. Можеш довiритися менi, поки ти будеш у своєму рiдному Фреттенi, нiхто з городян i не подумає глянути в твою сторону з нехтуванням.
   - I як? - чи запитав, чи икнув Вiллем.
   Морiц озирнувся, приклав палець до губ, пiсля чого заговорив тихо:
   - На пiвдорозi звiдси до Фреттена є старе дерево, яке ще не згнило остаточно. Воно стоїть на галявинi неподалiк дороги i поширює на всю округу неприємний запах. Так от, якщо вiдламати вiд цього дерева шматок i кинути в джерело питної води, то у всiх, хто цю воду хоча б пригубить, незабаром дуже скрутить животи. Прохопить такий пронос, що жителi дня три, як мiнiмум, не зможуть злiзти з горщикiв, побоюючись обробитися за найменшого руху.
   Затiя Вiллем сподобалася, i вiн лише уточнив, чи не надто небезпечними можуть виявитися наслiдки.
   - Я тебе благаю! - повiв плечима Морiц. - Яка може бути небезпека вiд гнилушки в колодязi, крiм тiєї, про яку я тобi розповiв? Нашими сiльськими жартiвниками цей спосiб помсти перевiрено неодноразово. Чи ти думаєш, що трiска вiд трухлявого дерева може когось убити?
   - Нi, звичайно, - робото реготав Вiллем i погодився на пропозицiю Морiца.
   Мало хто може бути бiльш непередбачуваним, нiж п'янi чоловiки, i мало хто може їх зупинити, особливо якщо тi налаштованi найрiшучiшим чином. I тут неважливо, наважилися п'янi на подвиг або посмiли створити якусь гидоту.
   Через пару годин Вiллем i Морiц вже кришили гнилий дерево, збираючи трiски, а ще через пару годин закидали трухою, що погано пахнула, всi колодязi i водойми Фреттена, звiдки жителi звикли брати питну воду. Перед свiтанком, у темряву Вiллем дiстався батькiвського будинку i, не роздягаючись, звалився кудись, де з п'яних очей йому здалося постiль.
   - Менi потрiбна допомога! - стривожено крикнув сивий чаклун, i оповiдач замовк, одразу ж пiдскочив на допомогу.
   Прекрасна вiдьма не ворушилася, дихала уривчасто, насилу, наче їй не вистачало повiтря. Магiчним пасом горбун матерiалiзував мiж крiслами стiл, на який всi разом обережно перенесли тiло жiнки, яка тепер стала схожою на безвольну ляльку.
   - Їй потрiбна наша сила, - голосив сивий. - Сама вона, на жаль, не здатна вiдновитись. Все витратила даремно!
   Вiн явно був у нестямi вiд сказу, хотiв зiрвати на кому свою злiсть, але тримався, не даючи гнiву виходу, адже дуже багато поставлено на кон, i вiдсутнiсть хоча б одного з чаклунiв неминуче призведе до загибелi всiх.
   - Встаньте навколо i спрямуйте частину своєї сили на мене, - скомандував чаклун, - а я передам її Ельзi.
   Чорнокнижники слухняно виконали наказ сивовласого, i тiльки наймолодший iз них злiсно хмурився.
   - Пане Рангер, менi цiкаво, де ж розiйшлися вашi долi з героєм перерваної оповiдi? - одними губами спитав горбун.
   - Я вибрав Кельнський унiверситет. До того ж, мене нiколи не обмежувала необхiднiсть повернутися до батькiв: вони померли ще до початку мого навчання в унiверситетi. Був мор, i тодi у рiдному Фреттенi в живих залишилося менше половини городян.
   - А де розлучилися долi з тим Вiллемом Рангером, що сидить нагорi?
   - Трохи ранiше. У гiмназiї церковного ордену, що той Вiллем не змiг закiнчити. Його батько отруївся миш'яком, який використовував при виробленнi шкiр, i ослiп. Вiлему довелося вiдмовитися вiд навчання та працювати, щоб утримувати сiм'ю.
   Сивий чаклун гаркнув на чоловiкiв:
   - Припинiть розмови! Зберiться та сфокусуйте свої сили на менi.
  
   Роздiл двадцять дев'ятий
  
   У трактирному залi Вiллем сидiв навпроти подружжя Келлерiв, i Хорст докладно викладав iсторiю, пов'язану зi сновидiнням писаря. Напiввiдкритий рот Вiллема завмер у напрузi, висловлюючи крайнiй рiвень подиву. Хорст не пам'ятав iменi того, про кого говорив, проте писар легко зрозумiв, що йдеться про нього самого. Ось тiльки це було не його життя, не Вiллема, незважаючи на збiги у багатьох деталях та назвах. Вiн знав це, але заспокоєння не приходило.
   Хорст продовжував, вважаючи, що вiдкритий рот Вiллема символiзує захоплення розповiддю:
   - Пiсля такої бурхливої ночi хлопець не змiг пiднятися нi вранцi, нi опiвднi. Вiн би й вечiр провiв на пiдлозi серед купи запорошених ганчiр'я, мучившись вiд похмiлля, але почув з вулицi незрозумiлi звуки. Природна цiкавiсть перемогла, i вiн, скуйовджений i пом'ятий, абияк залишив будинок.
   Зустрiли його пiдозрiло безлюднi вулички, якими вiн нетвердою ходою попрямував до центру Фреттена. Довгий час вiн не чув жодних звукiв, нiби глибоко у вуха потрапила вода, оглушивши його. Не долинало людських голосiв, крикiв птахiв i худоби, навiть листя i те не шелестiло. Здавалося, свiт зупинився, завмер, помер, але цього ще нiхто не встиг усвiдомити, i тiльки негiдник-клятвозлочинець залишався по-справжньому живим i таким, що розумiє те, що вiдбувається.
   Позаду пирхнув кiнь. Вiллем обернувся i побачив свою забуту кобилу, що плеталася за ним. В цей момент пам'ять повернулася до хлопця, вiн згадав свої нiчнi дiї, згадав про тi наслiдки, яких очiкував вiд отруєння води шматками гнилого дерева. До нього долинув невиразний чавкаючий звук, за яким пiшов вiдчайдушний стогiн, щось лопнуло з гучною бавовною, i десь на каменi виплеснулася рiдина. У свiдомостi негiдника все бiльш-менш стало на свої мiсця. Вiн посмiхався, уявляючи собi жителiв мiста в цi самi секунди мучиться проносом, що слухають безперервне вирування в животах, що складаються навпiл вiд нападiв гострого болю.
   Ведучи кобилу пiд вуздечки, хлопець мiркував, коли i де вiн розлучився з Морiцем, чи мав намiр той, чекати на нього у Фреттенi чи повернувся до себе? Якщо вiн залишався у мiстi, то де саме?
   Вийшовши на площу, вiн остовпiв вiд дикого, невимовного жаху, що змусило його вмить покритися липким потом. Площа була завалена не трупами, а їх потворними шматками, нiби з'їдливий м'ясник iскромсал свинячi тушi i розкидав їх. Широка рiчка чорної кровi збиралася з струмкiв, що бiгли мiж бруднi каменi брукiвкою.
   По дорiжцi, що веде вiд церкви, спускалося щось неймовiрне, що ранiше без сумнiву представляло собою людину. Тепер це була гротескна iстота - страшна пародiя на Боже творiння. Пiдлога його залишалася загадкою, у вирiшеннi якої не допомагали навiть залишки одягу. Руки та ноги iстоти були схожi на тонкi лапки комахи, сiра в синьо-червоних плямах шкiра стягувала деформованi кiстки та викрученi суглоби. Хребет, що проступав назовнi, вигнутий назад, i голова виявилася вiдкинута. Це вiдбувалося тому, що всi нутрощi людини, вiрнiше того, на що вона перетворилася, зiбралися в животi, що роздувся величезним бурдюком.
   Iстота не падала, хоча за всiма законами свiтобудови ходити i триматися на ногах не могло. Та воно й жити не могло.
   - Ось диявол, - промимрив хлопець. - Що це таке?
   Покалiчений чоловiк оступився i впав уперед, вiд чого живiт лопнув, i напiвзгнилий нутрощi смердючим потоком ринули на всi боки.
   Кiнь вiдсахнувся, i негiдник ледве втримав вуздечку, думаючи, що кобила запанiкувала вiд побаченого. Вiн помилявся, а коли зрозумiв помилку, було пiзно. Праворуч до нього пiдходив городянин - такий самий, як той, що вибухнув мить назад, з висохлими кiнцiвками й утробою. Ступивши ближче, вiн застогнав, переходячи на рев, ухопився за клятвозлочинця i розлетiвся на шматки, обдавши все навколо смердючими нечистотами.
   Негiдник гнав коня з мiста, як i ранiше вiдпльовуючи, обтрушуючи i розумiючи, що вiд гидоти i вони йому не позбутися. Дорога, знайома з дитинства, раптом почала звужуватися. Гiлки дерев ожили i намагалися пiдчепити його за одяг, волосся, ноги. Нарештi, коли дорога перетворилася на вузький похмурий тунель iз частих дерев та непролазних кущiв, їм це вдалося. Хлопця змахнуло з коня.
   Не вiдчуваючи вiд страху болю, вiн поповз, пориваючись пiднятися, продерся через кущi i побiг, низько пригинаючись до землi, немов побоюючись, що дерева вийняли з ґрунту своє корiння i переслiдують його.
   - Боже! Боже мiй, спаси i збережи! - прогорланив вiн i почав читати молитву про спасiння.
   Лiворуч почувся диявольський регiт. Там стояв Морiц, проте тепер у його образi було набагато менше людського, нiж у тих ходячих трупах, що тинялися Фреттеном i розлiталися шматками.
   - Ти закликаєш того, чиїм iм'ям вирiшив пiдтвердити свою брехню? Наївний, наївний хлопчик! Як би ти не бiг, вiд вiдплати втекти неможливо.
   Щось до болю стисло стопи, i хлопець упав, зламавши ноги. Завивши, вiн подивився прямо перед собою, де на галявинi, серед сухої трави, височiло гнилий дерево. Це його корiння повалило негiдника i тягло до стовбура неосяжної товщини. Вiн побачив, що дерево є сотнями або навiть тисячами людських тiл, що зрослися воєдино, ниють у муках, широко роззявляють роти, бажають вгамувати спрагу. Десятки напiврозкладених губ потяглися до його тiла, i чорнi зуби вп'ялися в тiло. А Морiц стояв поруч, насолоджуючись стражданнями та...
   - Годi! - з iстеричним криком схопився Вiллем. - Хто дав вам право? Навiщо цей дурний недоречний жарт?
   Подорожнi здивовано переглянулись. Нiколаус фон Граусбург пiднявся, готовий будь-якої хвилини втрутитися, щось зробити, однак уявлення не мав, що i щодо кого потрiбно робити. Тiльки Мiхаель проникнув у суть переживань Вiллема.
   - Заспокойтесь, друже мiй, - почав вiн, але писар пiдскочив до шпаги Нiколауса, схопив її i, безперечно, вийняв би з пiхов, якби перев'яза хитрим чином не обплутувала пiхви та ефес.
   Бреверну варто було вирвати шпагу i повернути її пiд нагляд Нiколауса.
   - Я нiчого не розповiдав вам про себе! - кричав Вiллем. - Нi назви свого рiдного мiста, нi мiсць, де навчався! Нiчого! Звiдки ви стiльки про мене знаєте? I хто дав вам право так знущатися з мого життя, з життя моїх батькiв? Я нiколи не зраджував їх! Незважаючи на те, що багато хто пророкував менi велику кар'єру, я кинув навчання тiльки заради того, щоб бути поруч iз ними, дбати про них. Визнайте, Хорсте, навiщо ви поширюєте цi образливi вигадки?
   Хорст i Ельза ошелешено глянули на Вiллема, збираючись щось заперечити, але той упустив руки вздовж тiла, обм'якши всiм тiлом, його очi заскленiли. Писар смикнувся, якби хотiв схопитися за голову, але не мiг, i впав на колiна, якi неминуче розбив би, якби не Мiхаель Бреверн.
   Купець посадив Вiллема на лаву, Ельза, що наспiла, приклала до чола писаря змочену в холоднiй водi хустку i почала погладжувати його тремтячi руки.
   - Дорогий Вiлле, не шукайте в повiстi Хорста злого умислу, - пояснив Нiколаус. - Вiн у жодному разi розповiдав не про вас конкретно.
   - Коли ми спали, то пережили бачення, в яких хтось чи щось продемонстрував кожному з нас деякi варiанти наших доль. Наше сьогодення рiзниться з ними, але було б саме таким, якби свiт склався трохи iнакше, якби ми були трохи iншими.
   - Iсторiя Альбрехта, повiдана паном Бреверном, - сказав молодий фон Граусбург, - це варiант моєї долi.
   - Я так розумiю, навiть два варiанти? - висловив припущення Пауль.
   - Навiть два, - погодився Мiхаель. - А iсторiя купця, яку виклали ви, - варiант мого життя, де я вибрав iнше мiсце проживання i виявився не таким розважливим.
   Вiллем розгублено плескав очима, скидаючи з вiй сльози, що казна-звiдки накотили.
   - Цього не може бути, - видавив вiн через силу.
   - Так, мабуть, не може, - вiдповiв Мiхаель. - Спершу я вирiшив, що все, що вiдбувається, - моє особисте божевiлля, потiм зрозумiв: нi, воно спiльне для всiх нас, замкнених негодою в чортовому шинку на цьому диявольському перехрестi. Тепер же я вважаю, що божевiлля тут i зовсiм нi до чого.
   - Вiллем, - добродушно смiючись, звернувся Пауль Рейхенштейн, - вважайте, що вам ще пощастило: на ваш сон хоча б знайшлася iсторiя. Я ось, наприклад, почуваюся незаслужено обдiленим, бо нiкому з вас, друзi, не знайома iсторiя з мого сну. Це прикро.
   - Менi знайома ваша iсторiя, - долинуло з темного кута бiля вхiдних дверей. - Якщо вам це важливо, пошту за честь викласти її вам.
   У свiтлi свiчок через трактирну залу пройшов худий жилистий чоловiк з гачкуватим носом, глибоко посадженими очима, довгим темним волоссям, що спадало на чорний плащ з дивним ворсом. Слiдом за ним нiяково семенив яструб, постукуючи кiгтями по пiдлозi.
  
   Частина друга
  
   Роздiл тридцятий
  
   Яструб сидiв на столi перед спантеличеними та настороженими Келлерами. Можна було б сказати, що вiн поважно пiдносився, якби птах не косився на блюдо зi шматочками завiтряної шинки i перiодично не поглядав на подружню пару з невгамовним голодом в очах, нiби з нетерпiнням чекаючи дозволу.
   - Не звертайте уваги на цього здирника. Зараз вiн не становить небезпеки, - поспiшив заспокоїти всiх чоловiк, який казав, звiдки взявся, хвилин десять простояв у гробовiй тишi в центрi зали.
   Хорст, що збирався щось вiдповiсти, не змiг видавити з легких потрiбної порцiї повiтря для короткої фрази i просто кивнув, про всяк випадок пiдсуваючи до яструба шинку, начебто пропонуючи, але не наполягаючи. Птах коротко глянув на свого пана, водночас дбайливо пiдтягуючи до себе блюдо.
   Загалом у трактирi склалося захоплююче видовище, як у полотнах, де всi застигли в абсурдних позах, тим щонайменше покликаних показати повноту почуттiв та емоцiй, не переданих нi образами, нi словами. Вiллем виглядав з-за Нiколауса, що завмер зi шпагою i готового ось-ось кинутися в атаку, варто тiльки Мiхаелю подати сигнал, прибравши долоню з його плеча. Пауль Рейхенштейн iз оцiнювальним прищуром вивчав таємничого незнайомця, проте був готовий кинутися вгору сходами будь-якої митi. Ельза i Хорст сидiли за столом, взагалi не знаючи як реагувати на людину в плащi, що з'явився в серцi снiгової бурi з птахом як компаньйон.
   А чоловiк продовжував стояти, i його обличчя не покидала мила усмiшка, властива людинi, яка спiткала всi секрети свiту, але опинилася серед рiдкiсних дурнiв.
   Першим схаменувся Мiхаель, який зайво рiзко запитав:
   - Хто ви, чорт забирай, такий?
   Очi незнайомця забiгали, вiн явно розгубився i вiдповiв невпевнено:
   - Яке, однак, складне питання. Справа в тому, що зазвичай я з'являюся перед людьми, якi вже чудово знають, хто я, чорт забирай, такий. Деякi на мене чекають з нетерпiнням.
   Ельза повiльно потягла долоню до стиснених губ, iншою рукою боляче вчепилася в чоловiка i простогнала.
   - Це диявол. Хорст, це ж Люцифер!
   Проковтнувши останнiй шматочок шинки, яструб видав звук, схожий на смiшок.
   - Нi нi. Я не диявол i тим бiльше не Люцифер. Вiн, звичайно, володар усiх дияволiв, спокусник, ворог роду людського, але, як не крути, вiн володар пекла. Не подумайте, що я хочу вас образити, але бути особисто до смертних вашого рiвня Люцифер не стане, - незнайомець розвернувся до купця i трохи вклонився йому зi словами: - Навiть до такої особи, як ви, Мiхаель. Вiн цiлком задоволений своїм iснуванням у похмурих володiннях, задоволений отриманою владою, i на свiти Люциферу глибоко начхати.
   Пiсля сказаного фон Граусбург чомусь вирiшив вiдiйти вiд товариша подалi, а писар зрушив на край лавки. Мiхаель Бреверн нiчого цього не помiтив.
   - Ми хiба знайомi? - здивувався вiн.
   - I так i нi. Пояснити досить складно.
   - А давайте ви припините цi недоречнi iгри, перестанете ходити навколо та навколо i все-таки представитеся нам! - розлютився Бреверн, рiшуче забираючи у Нiколауса його шпагу i прямуючи до незнайомця.
   Той зробив крок назад, запобiгливо виставив руки вперед.
   - Добре Добре. Я просто думаю, як це зробити прийнятно.
   - Як прийнятно представитися?! - Мiхаель почав демонстративно розплутувати перев'язь на ефесi шпаги. - Ви що, пане, знущаєтеся?
   'Я просто не хочу, щоб ти турбувалася марно. Я спробую пояснити себе зараз, 'вiдповiв незнайомець безпристрасно. - Завдяки зусиллям величезного числа людей, у мене є незлiченна безлiч iмен, нi один з яких вiдображають мою сутнiсть. Особисто менi подобається називати Малах Ha-Mavet, але залишатися спокiйним, не вiдчувають бачення, тому що це iм'я нiчого не означає для вас. Там немає нiчого у вашiй уявi, пов'язане з цим iм'ям. Хоча ... г Ranger, можливо, могли б згадати щось з урокiв давнiх мов в школi єзуїтiв, вiд самих основ. Ви все, без винятку, знаєте про мене: ви читали в рiзних книгах, чули в оповiданнях бабусi, бачили на картинках, народжених вiд безглуздих страхiв людини i незручною фантазiї. Як тiльки я даю iм'я, що шiсть з вас зрозумiють, ви будете бачити мене так, як кожен з вас уявляє мене. Це те, що може призвести до шоком для людей.
   Мiхаель рiзко i майстерно витяг шпагу з пiхов, направив її вiстря на вiзитера i промовив:
   - Ви точно не Господь Бог. Будь ви самим Люцифером, з Божою допомогою i цим мечем ми якось впораємося з вами. Тож кажiть своє iм'я.
   - Я... - чоловiк пiдморгнув Мiхаелю i назвався: - Я - Смерть.
   Протяжно заскуливши, Ельза Келлер мимоволi затиснула рота рукою, коли чоловiк зник. Замiсть нього в центрi зали неприємно либилася сутула стара в кривому балахонi, зшитому суворими нитками з дитячих саванiв. Її рiдке сиве волосся було забруднене землею. Так виглядала Смерть у страшилках, якi у далекому дитинствi любила розповiдати мати Ельзи.
   Хорст бачив скелет з косою в руцi, що чомусь ступав незграбно, якось боком, при цьому грюкаючи кiстками. Мельник не пам'ятав, звiдки в його головi взявся цей дурний образ. Охоплений трепетом Пауль Рейхенштейн застиг нерухомо, дивлячись на молоду жiнку з мертвенно-блiдою шкiрою, що ширяла над столами. Вона розмахувала серпом, рукоять якого була виготовлена з довгої гомiлкової кiстки. Такий вiн бачив Смерть на панно в одному iз старовинних монастирiв.
   Немов примушений чужою волею Бреверн опустив шпагу, бо навряд чи мiг завдати шкоди двометровому лицарю, що стояв перед ним, повнiстю закутому в важкi блискучi обладунки, яких, напевно, вже нiде й не зустрiнеш. Забрало пiдвелося, i крижанi очi мерця втупилися в купця з черепа.
   Вiллем ухопився за Нiколауса, з жахом розглядаючи старого старого зi слiпим довгим волоссям, якого вiн пам'ятав за зображенням у якiйсь церковнiй книзi.
   У свою чергу, Малах Га-Мавет не вiдводив збентеженого погляду вiд юного фон Граусбурга, який з незрозумiлої причини спостерiгав його справжнiй образ i навiть на кiлька секунд покинув трактир, це зле мiсце. Нiчого подiбного до Малаха Га-Мавета ранiше не траплялося: живi нiколи не бачили його справжнiм. Вiн голосно грюкнув у долонi, вiд чого подорожнi iмпульсно моргнули, i ось перед ними знову стояв чоловiк у чорному плащi. Наступної митi вiн швидше блискавки перемiстився до Нiколауса, чим чимало посилив потрясiння оточуючих.
   - Я не зустрiчав таких здiбностей у живих людей, навiть у найсильнiших чарiвникiв давнини, навiть у святих, яким було вiдкрито потаємне, - зiзнався Малах Га-Мавет, уважно вивчаючи юнака. - Може, так дiє загибель, що наближається? Нi, вона ж не в змозi змiнити ваш розум, поки саму загибель ви ще не усвiдомлюєте.
   - Про що ви? - Напружився фон Граусбург. - Ви з'явилися за мною, бо сьогоднi я маю загинути?
   Подивившись кудись угору, нiби просячи схвалення, Малах Га-Мавет зволiкав, потiм вiн вiдповiв:
   - Сьогоднi вранцi я заберу з цього перехрестя кiлька приречених душ. Так вирiшено, вибачте.
   Знепритомнiвши, Ельза Келлер вiдкинулася на спинку стiльця i обм'якла.
  
   Роздiл тридцять перший
  
   Похмуро сидячи на сходах сходiв, Нiколаус спiдлоба стежив за перемiщеннями Малаха Га-Мавета, за яким з поставою справжнього солдата, вимуштрованого i дiловитого, походжав яструб. Хлопець мовчав, але холоднокровним його не можна було назвати. У головi тiснилися гнiтючi думки, питання без вiдповiдей. Юнака долали скорботу та сумбур. Прикро вмирати в такому молодому вiцi, думав вiн. Вмирати взагалi прикро, i неприємно подвiйно, коли ти в розквiтi, але до пуття ще нiчого не бачив.
   Поступово Ельза приходила до тями, а поки що бездумно дивилася то на Хорста, що сидiв поруч, то на писаря. Тепер уже Вiллем прикладав мокру хустку до чола жiнки.
   - Вiн сказав, як це станеться? - Запитала Ельза. - Завiрюха посилиться, нас помiтить, i ми задихнемося?
   Хорс погладив руки дружини i вiдповiв:
   - Нi, вiн не сказав.
   - Менi здається, - не до мiсця встряв Вiллем, - це будуть розбiйники. Вони вбили господарiв заїжджого двору, а тепер повернуться, щоб розправитися зi мною... i з усiма нами.
   Келери недобре подивилися на писаря. Вiд свердлуючих обурених поглядiв вiн подавився словами i не став продовжувати.
   Пауль Рейхенштейн здавався байдужим до всього навколишнього. Притулившись щокою до холодної стiни, вiн розмовляв сам iз собою:
   - Безперечно, моє колишнє припущення правильно. Мабуть, я вже помер, швидше за все, замерз у перекинутiй каретi, так i не дочекавшись порятунку. А може, мене розiрвали вовки. Не так вже, по сутi, важливо. Так, я помер, а це якесь мiсце, де померлi очiкують на призив на вищий суд. Точно. Хоча, це мiсце бiльше схоже на пародiю. Хм, може статися, що я лише на порозi смертi, i отже...
   Мiхаель Бреверн прокручував i прокручував у головi останню фразу Малаха Га-Мавета. I раптом його осяяло. Зiрвавшись з мiсця так, що потривожив яструба, Мiхаель рвонув до дверей, що ведуть назовнi, i крикнув:
   - Нiколаусе, вiн сказав, що вранцi має забрати нашi душi з перехрестя! Ви розумiєте? З перехрестя!
   - Правильно, - в осяяннi просипiв Нiколаус, пiдводячись на ноги.
   Через кiлька секунд вiн уже стояв бiля Бреверна, жваво обговорюючи якусь хитру витiвку i поглядаючи на байдужого Малаха Га-Мавета. Хорст потягнув Вiллема за рукав i пошепки спитав:
   - Що вони там вигадали?
   Писар з силою грюкнув себе кулаком по колiну, нiби шкодуючи, що така здорова i цiлком очевидна iдея не спала на думку. Вiн пояснив Келлер:
   - Мабуть, вони вважають, якщо пiти з заїжджого двору, пiти вiд перехрестя подалi i перечекати ранок, то Смерть не зможе нас забрати. Адже вiн ясно висловився: забрати душi з перехрестя, i це вирiшено наперед.
   Ельза кивнула у бiк Малаха Га-Мавета:
   - Напевно, варто його попередити про таку витiвку?
   На неї з цiкавiстю подивився сам ангел смертi, який запитав:
   - Вибачте, а вам у шинку не траплялися келихи з прозорого скла? I ще нам знадобиться пиво.
   - Навiщо? - Хорст злiсно глянув на Малаха Га-Мавета. - Вважаєте за краще напитися перед тим, як когось убити.
   - По-перше, я нiкого не вбиваю. Ваше уявлення про ангела смертi категорично неправильне. Люди гинуть самi, з цiлком природних вам причин. Я лише збираю душi i доставляю їх за призначенням. По-друге, пиво потрiбне не менi, а вам, але не для того, щоб пити.
   - Здається менi, вiд вас ми нiчого не доб'ємося, - засмутилася Ельза i запропонувала чоловiковi та Вiллем приєднатися до Мiхаеля та Нiколауса.
   Вiдчинивши дверi, купець ступив у негоду. У теплому, затишному трактирi не вiдчувалося, як посилилася завiрюха: вiтер став злiшим, крупинки снiгу гострiшi за котячi кiгтики рiзали незахищенi одягом частини тiла. Зробивши лише три кроки, Мiхаель почув окрик Вiллема, який просив зачекати на нього. Голос долинав здалеку, якби людей роздiляла цiла миля, що здивувало Мiхаеля, але вiн списав це на негоду.
   Вiн обернувся i почав шукати писаря очима, як раптом той штовхнув його в спину i сказав:
   - Я боюся, нам не вижити в таку люту хуртовину.
   - Є шанси. Головне - пiти глибше у лiс та розвести вогонь. Я пiду до стайнi. Там був довгий мотузок, яким усiм треба буде обв'язатися, щоб не загубитися в дорозi. Коли ми оглядали карету, менi здалося, я бачив санки та кiлька дощок. Їх теж обов'язково слiд взяти iз собою. Розведемо вогонь i якось дотягнемо. А ви, Вiлле, повернiться в шинок, нехай усi зберуться бiля дверей з мiнiмумом речей i будуть готовi негайно висуватися.
   - Добре, - озвався писар i пiшов назад, але Мiхаель схопив його.
   - Куди ви, Вiлле?
   - У трактир, - нерозумно знизав плечима писар.
   - Але трактир там, - вказав Мiхаель у протилежний бiк, чудово пам'ятаючи, як розвернувся, коли почув заклик Вiллема вiд дверей.
   - Нi, - заперечив Вiллем. - Я ж щойно прийшов звiдти. Важко заблукати за двi з половиною кроки.
   - Ну припустимо. Коли повернетеся, одразу ж крикнiть менi, i я пiду в стайню, а ви чекайте, - наказав Мiхаель.
   Писар розчинився в пеленi снiжного снiгу, i незабаром пролунав далекий-далекий крик, що сигналiзує, що Вiллем досяг будiвлi. Купець уже стояв, як йому здавалося, обличчям до стайнi, ось тiльки крик Вiллема долинув чомусь попереду. Мiхаель не вiрив своїм вухам, але ще раз розвернувся на сто вiсiмдесят градусiв i пiшов.
   У трактирi Вiллем прикрив за собою дверi i тiльки пiсля цього по-справжньому усвiдомив, до чого холодно зовнi. Вiн докладно описав задум Мiхаеля, на який Келлери пiсля сумнiвiв погодилися, аби не залишатися наодинцi з Малахом Га-Маветом. Пауль, як i ранiше перебував у прострацiї, помiтив:
   - Iти так iти. Далi, нiж я вже зайшов, все одно зайти не вдасться.
   Навпомацки знайшовши дверi в стайню, Мiхаель потягнув ручку на себе, i його обдало хвилею тепла. Вiн не встиг до ладу замислитися над цим, як нiс до носа зiткнувся з Вiллемом.
   - Ми вже готовi, - вiдрапортував писар.
   Замiсть вiдповiдi купець люто вилаявся, не пояснюючи нiкому причину розладу, махнув рукою i знову зник за пеленою завiрюхи. Цього разу вiн був вiдсутнiй довше, i ввiйшов у трактир iз задубiлими членами, в одязi, суцiльно залiпленому снiгом, з широко розплющеними шаленими очима.
   - Чортовщина! - заволав вiн, кидаючись до Малаха Га-Мавет. - Це ваших рук справа?
   Ангел смертi посмiхнувся:
   - Ось ще один дозвiлля вигадка. Тут нiчого не може бути справою моїх рук, тому що я не надiлений даремно творити або хоча б трохи змiнювати створене кимось. Для цього я не призначений, оскiльки народжений з єдиною метою - збирати душi мертвих. Це все, в чому ви серйозно можете мене звинуватити.
   У безсилiй злостi Мiхаель рипiв зубами, стискав i розтискав кулаки до хрускоту в пальцях. Заплющивши очi, вiн з шумом видихнув.
   - Щось не так, Мiхаель? - акуратно запитав Нiколаус.
   - Все не так. В який би бiк я не йшов, як би нескiнченно довго не пробирався через чортову хуртовину, я жодного разу не досяг стайнi чи сараю. Це виявилося неможливим. Через чотири кроки я просто повертаюся до дверей шинку. Знову i знову.
   Спочатку Вiллем, потiм Нiколаус, а потiм вони разом перевiрили сказане Мiхаелем Бреверном, щоразу не досягаючи очiкуваної стайнi, а повертаючись у трактир до решти. Вони вибилися з сил i дуже стали.
   У залi запанувала тиша, мандрiвники розбрелися i похмуро дивилися собi пiд ноги, нiби там сподiвалися вiдшукати вихiд iз ситуацiї. У людському образi Малах Га-Мавет не виносив протягiв. Вiн зiщулився, щiльнiше зачиняючи дверi в зиму, i звернувся до присутнiх з усiєю доброзичливiстю, на яку був здатний:
   - Коли я говорив про перехрестя, то мав на увазi зовсiм не перетин дорiг. Весь цей маленький шматок свiту - трактир i чотири кроки вiд нього - є iзольованою сферою, за якою немає зовсiм нiчого, крiм порожнечi. Саме вiн є перехрестям свiтiв. У його межах ви замкненi.
   - Чому ви одразу не сказали? - мало не розплакалася Ельза. - Змусили нас...
   - Змусив вас переконатися особисто. Скажи я вам про сферу, з якої немає виходу, ви повiрили б? Гадаю, нi, не повiрили б, - ангел смертi зiгнав зi стiльця яструба i вмостився. - Коли я представився, у всiх вас, напевно, з'явилося таке безлiч запитань, що зважись я вiдповiсти на кожне з них, то промовив би до Страшного суду. Так i де вашi питання зараз?
   - I ви дасте вiдповiдь на них? - насупився Нiколаус. - Чи запропонуйте знову впевнитись особисто?
   - На мене другий варiант кращий, i тому я вчиню не так, як бажаєте ви, але i не так, як я хочу. Я вчиню логiчно. Давайте сядемо за стiл, i я розповiм вам усе, що знаю про це мiсце, про перехрестя свiтiв. Ну ж, займайте стiльцi, а Мiхаель принесе те барило пива, що попалося йому на очi, коли вiн шукав вино.
   Бреверн скинув брову, зрозумiвши, що Малах Га-Мавет присутнiй на заїжджому дворi дуже давно, незримо стежачи за ними, але тут же передумав дивуватися - йому раптово стало байдуже. На прохання купець нiяк не вiдреагував, поки до нього з важливим виглядом не пiдiйшов яструб i не заклекотiв, мовляв, давай, роби, що тобi наказали, а то отримаєш.
   - Хорст, будь ласка, прихопiть з нижнього вiддiлення шафи таку пузату склянку iз жовтого скла, - попросив ангел.
   - Один? - перепитав мiрошник, i Малах Га-Мавет ствердно кивнув. - Навiщо вам пиво, якщо ви сказали, що нiкому не доведеться його пити?
   - Зараз дiзнаєтесь, - весело вiдгукнувся ангел смертi, спостерiгаючи, як Бреверн ставить барило на стiл. Вiн видув порошинки зi склянки, переданої йому Хорстом, дочекався, поки мандрiвники сядуть, i почав: - Давним-давно у мене був добрий приятель серед живих. Вiн був iз давнiх грекiв, i багатьом iз вас добре вiдомий як видатний мислитель. Зрозумiло, грек до своєї смертної години не знав, хто я такий, i вважав мене лише хорошим i уважним слухачем. У своїх фiлософських мiркуваннях вiн переважно викладав менi iдеї про людину, про двi її частини: тiло i душу. Цiкавi речi говорив, не в усьому вiрнi, звичайно, але завжди дуже цiкавi. Якось я вирiшив посперечатися щодо його твердження про подiл душi на три складовi, так вiн закипiв вiд лютi, обiзвав мене ослом. Щоб якось заспокоїти грека, вiдволiкти i довести йому, що я трохи розумнiший за осл, менi довелося розважити його розповiддю про чи не нескiнченне число Всесвiтiв, про людей, чиї вчинки не просто змiнюють цей свiт, а породжують окремi та самостiйнi свiти. Грек наполегливо не хотiв мене зрозумiти, а я важко пояснив, не використовуючи що-небудь як наочний посiбник. I виявилося, що добре пиво з його пишною пiнною шапкою iдеально пiдходить для iлюстрацiї множинностi свiтiв. Дозвольте я продемонструю.
   Вiдвернiться вiд скляних стiнок склянки, уявiть собi, що їх немає, а сама склянка є одвiчним i незбагненним Нiщо, в якому колись мешкав Господь. Це було все свiтобудову тiєї доiсторичної епохи. I ось Господь промовив Слово, наказавши народитися свiтовi в тому виглядi, в якому вiн звичний для вас: iз сушею та морями, сонцем та iншими небесними тiлами, з тваринами та рослинами. Але потiм Вiн створив людей, надiливши вас iстинно вiльною волею, дарувавши бажання, пристрастi, здатнiсть бачити i руйнувати, виходячи з цiєї вiльної волi. Людей Вiн створив за образом i подобою своєю, на вiдмiну вiд мене, а вдихаючи життя, надiлив вас здатнiстю творити безмежне. Кожен ваш крок, кожен вчинок, навiть необдуманий, але спричиняє певнi наслiдки, породжує новий свiт. Ось так тепер виглядає свiтобудова.
   Малах Га-Мавет наповнив склянку пивом, бульбашки газу кинулися вгору, обганяючи один одного, розлiтаючись, стикаючись i злипаючись. Вони зiбралися в товстий шар пiни, що мало не перевалювала через край.
   - Будь-який мiхур у цiй пiнi окремий свiт. Щоразу, коли людина робить вибiр, вона породжує собi новий шлях, яким слiд, отже, породжує новий свiт. При цьому й старий нiкуди не зникає, той, у якому людина передумала або, можливо, не знайшла в собi сили щось змiнити, - ангел смертi клацнув пальцем по склу, i на очах заворожених подорожнiх кiлька пухирцiв, що тягнулися вгору, розбiглися, а два луснули, перетворившись на чотири. - Буває i навпаки. Є напрочуд схожi Всесвiти, рiзниця в яких може полягати в дрiбницi, i якщо ця деталь, ця вiдмiннiсть якимось чином усувається, то свiти схлопуються, стаючи єдиним цiлим.
   - Кожен вчинок творить новий Всесвiт? - перепитав Нiколаус. - Кожна думка?
   Малах Га-Мавет роздратовано скривився:
   - Нi, думка не формує свiтiв, хоч би що вам говорили профани та вiдвертi аферисти. Ви тiльки подiбнi до Бога, i людська думка це просто думка. Вона створює нi матерiю, нi тим паче нову реальнiсть. Матерiалiзувати думку без докладання частки реальних сил - iдея фiкс ледарiв та тупиць. Запам'ятайте це.
   - Навряд чи варто таке запам'ятовувати, якщо врахувати, що нам жити залишається до ранку, - пробурчав Хорст, i Ельза притулилася до нього.
   - З чого ви це взяли? - здивувався Малах Га-Мавет.
   Бреверн крякнув, а нотарiус засмiявся холодно й iстерично.
   - Ви самi сказали, що заберете нашi приреченi душi.
   - Я ж не мав на увазi саме вас шiстьох.
   - А тут є ще хтось?
   - Звичайно, - розвiв руками янгол смертi. - Але давайте розбиратимемося по порядку.
  
   Роздiл тридцять другий
  
   Вiтер протяжно завивав, атакував стiни шинку, втiм, подорожнi не чули цього, бо слухали кожного слова Малаха Га-Мавета. Напевно, так само народ слухав проповiдi священикiв у церквах та на мiських площах, коли Чорна смерть лютувала в Європi.
   Оповiданням ангела смертi пояснювалося багато, всi безглуздя, дива, з якими зiткнулися мандрiвники, зiбравшись на заїжджому дворi. Вiн розповiв про свiти, де нiхто з них нiколи не народився, де долi їхнiх предкiв, долi їхнiх свiтiв склалися iнакше.
   - Усi ви, - розповiдав ангел, - належите до рiзних свiтiв. Хiба що подружжя Келлерiв з'явилося з однiєї реальностi. Є Всесвiт, де Мекленбург подiлений на два герцогства, одне з яких повнiстю обезлюднело. Є свiти, де шведи залишаються вiрними союзниками Iмперiї, а в iнших вони з вогнем i мечем пройшлися мекленбурзькими землями, вирiзавши все нiмецьке населення. Десь вiйна з ними все ще триває i загалом триватиме не менше тридцяти рокiв.
   Крiм рiдних вам свiтiв iснує багато iнших зi своїми Келлерами, Бревернами, Рейхенштейнами, Рангерами i фон Граусбургами. I не обов'язково, що копiї людей мають однаковi долi. Нерiдко вони носять iншi iмена та прiзвища, їх зовнiшностi сильно вiдрiзняються.
   Поступово Малах Га-Мавет дiстався сновидiнь своїх слухачiв, пояснивши, що в снах вони сприйняли долю своїх двiйникiв зi схожих свiтiв, пережили найстрашнiшi моменти з їхнiх життiв. Десь там Нiколаус загинув пiд копитами демонiчного коня, Вiллем став клятвозлочинцем i дорого заплатив за це. Там Мiхаель упав жертвою алхiмiка i власної нерозбiрливостi, Хорст вибрав шлях розкрадача древнiх гробниць, Пауль був роздертий демонами, а Ельза загинула через обман шкiдливої вiдьми.
   - У паралельних свiтах дещо взагалi не залежало вiд вас, вашого вибору та ваших дiй, - продовжував Малах Га-Мавет. - Наприклад, у бiльшостi Всесвiтiв Ельза та Хорст нiколи не зустрiлися, не одружилися, бо їхнi батьки чи бiльш далекi батьки свого часу переселилися дуже далеко один вiд одного. Ельза Мозер перетворилася на прекрасну, чарiвну даму, що розбила десятки чоловiчих сердець, а Хорст десь став тим же мельником, десь утримувачем притону, десь головним керуючим господарством при знатному сiмействi. I всюди Хорст славиться дамським угодником.
   З'ясувалося, що часто долi двiйникiв разюче вiдрiзнялися вiд життiв мандрiвникiв. Їх сильно здивував той факт, що Мiхаель, вiдомий у бiльшостi свiтiв як купець, у поодиноких Всесвiтах був iмперським князем i близьким другом iмператора. Iснував свiт, у якому предок Нiколауса не удостоївся дворянського титулу, а отримавши непогану винагороду, осiв в австрiйському мiстечку Езельдорф. Батько Нiколауса прославився як чесний та справедливий мiський суддя. Самому Нiколаусу було трохи за десять, коли вiн загинув, рятуючи в осiнню холоднечу сусiдську дiвчинку, що впала в рiчку. У лiтописi Езельдорфа вiн вiдзначений як Нiколаус Бауман.
   В одному зi свiтiв не iснує Вiллема-писаря, замiсть нього в унiверситетi Нанта живе i живе наймолодший викладач теологiї та канонiчного права, якого чемно називають професором навiть сивовi авторитети в науковому середовищi.
   Збентежений нотарiус наважився нагадати про себе, i Малах Га-Мавет розповiв про Паула Рейхенштейна, який одинадцять рокiв наводив жах на багатiїв у землях вiд Вестендорфа до Голдрейну, що колись належали його батьковi, страченому за звинуваченням у брехнi. Пауль став месником, ватажком великого повстання, вгамувати пожежу якого не вдавалося дуже довго.
   - Про людей багато говорить той факт, що велика кiлькiсть людських свiтiв стоїть на краю загибелi. Ви планомiрно винищує один одного, стираючи з лиця землi мiста, країни, цiлi народи, знищуєте природу, вiддаляючись все далi вiд того, що вашi прабатьки бачили в Едемському саду. Ви нiби змагаєтеся з дияволом у винаходi все нових i нових пiдступiв, тiльки робите це на шкоду самим собi. I при цьому я не знаю жодного Всесвiту, де б Адам i Єва, як i ранiше, насолоджувалися заповiдними райськими кущами, - Малах Га Мавет задумався, намагаючись сформулювати думку. - У людях, мабуть, щось спочатку було закладено не так. Не можу назвати це вадою, помилкою Творця, але щось точно не так, як було б у моїй уявi. Може, ви надто вiльнi у помислах та справах? Не знаю. Єдинi райськi мiсця залишилися тiльки там, де Ною так i не вдалось побудувати ковчег.
   Пiсля ряду великих мiркувань монолог ангела смертi наблизився до розповiдi про перехрестя свiтiв, i мандрiвники разом звернулися в слух, не бажаючи нiчого пропустити.
   - З рiзних свiтiв, дуже схожих на вашi, - почав Малах Га-Мавет, - з'явилися великi чаклуни. У рiзний час за рiзних обставин i з рiзних причин вони уклали угоди з дияволом, який запропонував безмежнi знання, недоступнi простим смертним, в обмiн на їхнi душi та служiння Люциферовi. Термiни цих угод закiнчуються сьогоднi вранцi, що для чаклунiв означає смерть. Але при цьому договори з занепалими - це завжди вiдмова вiд Бога, i, отже, нiхто з чаклунiв не постане перед Господом на суд. Я повинен забрати душi грiшникiв i доставити прямiсiнько до пекла, адже за своє вiдступництво чаклуни не вартi навiть останнього суду.
   Знаючи, що результат буде тiльки таким, один з чаклунiв з перших же днiв заглибився в найдавнiшi книги старих чарiвникiв, намiрившись знайти спосiб уникнути вiдплати або хоча б вiдстрочити його. I такий спосiб його знайшли.
   Необхiдний ряд ритуалiв, що обов'язково проводиться шiстьма сильними чаклунами. Наприкiнцi останнього з обрядiв їхнi копiї з альтернативних дiйсностей будуть умертвленi, я зберу їхнi душi та доставлю до лап Люцифера. Перший з ритуалiв передбачає створення цiєї реальностi, не передбаченої свiтобудовою, i тому закритої для стороннiх людей i навiть ангелiв, крiм мене i моїх яструбоголових нергалiв. Перехрестя утворюється зi складання осколкiв безлiчi свiтiв, i ви опинилися тут на запрошення чаклунiв, тому що саме ви є їхнiми копiями, якi, як вони вважають, повиннi бути принесенi в жертву заради продовження їхнього iснування. Чорнокнижники i зараз. Очiкують на вiдповiдний час, щоб приступити до заключного етапу.
   - Де вони? - рiшуче спитав Нiколаус, готовий йти i розiбратися з чаклунами особисто.
   - Вибачте, не можу сказати, - вiдповiв Малах Га-Мавет. - Я вже казав, що моя воля значно вiдрiзняється вiд вашої. Теоретично я можу спiвпереживати людям, але не можу втручатися у вашi справи.
   - Але ж ви допомагаєте нам? - здивувався Мiхаель Бреверн. - Навiщо, якщо не для того, щоб таким чином втрутитися?
   - Я? Допомагаю?
   - Ну, ви прилетiли сюди...
   - Це моє призначення. Я - збирач душ.
   - Ви розповiли нам про перехрестя свiтiв i чаклунiв.
   - Вимушений засмутити вас. Не спокушайтеся моєю вiдвертiстю, адже в тому, що вiдбувається, крiм обов'язку, я маю свiй iнтерес, який може бути зрозумiлий, хiба що Нiколаусу.
   - Менi? - перепитав Граусбург.
   - Скажiть, Хорсте, скiльки зерен пшеницi мiститься у звичайний мiшок? - запитав Малах Га-Мавет.
   Келери незрозумiло переглянулися, Хорст вiдповiв:
   - Нiколи не рахував, та й мiрошники вживають своїх заходiв.
   - А скiльки крупинок борошна в такому ж мiшку? - не вгавав ангел.
   - Та просто величезна кiлькiсть, якої й у природi, напевно, немає.
   - Ось стiльки ж i я живу серед багатьох свiтiв стороннiм спостерiгачем з дуже обмеженою волею. Я безупинно i апатично збираю душi, маючи єдину розвагу: я колекцiоную цiкавi iсторiї цiкавих людей, вашi, наприклад. Це досить цiкаво, чи не так, Нiколаусе?
   - Ранiше менi так здавалося, - кивнув юнак. - Дуже хотiлося самому стати учасником якоїсь iсторiї, а тепер нi. Тепер хочеться додому, до батькiв i моїх пошарпаних книг.
   - Так ви стверджуватимете, що вашi одкровення не є допомогою нам? - повернувся Мiхаель до колишньої теми. - З нами розправилися б у призначену годину, як зi худобою, яку древнi приносили в жертву, але зараз, коли ми озброєнi уявленнями про те, що вiдбувається, то можемо пiдготуватися, щоб дати вiдсiч.
   - Мельник з хворою дружиною, нотарiус, торговець i два книжковi хробаки, - Малах Га-Мавет вказав на Вiллема та Нiколауса, - будуть давати вiдсiч найбiльшим iз чаклунiв сучасностi? Думаю, ви їх i знайти не зумiєте, якщо вони самi цього не захочуть.
   Мiхаель Бреверн подивився на ангела смертi з найнеприязнiшим виглядом, i був би не проти схльознутися з ним у рукопашнiй, якби не розумiв, що нiчого хорошого це не приведе.
   - Значить, у нас немає iншого виходу, як сидiти i чекати своєї смертi? - схлипнула Ельза. - Хiба Господь може допустити такої несправедливостi?
   Малах Га-Мавет знизав плечима:
   - Якось створивши вас, вiн надав вам свободу i за рiдкiсним винятком вважає за краще не втручатися. Те, що вiдбувається зараз, до виняткових ситуацiй не вiдноситься.
   Поклавши пiдборiддя на руки, Пауль Рейхенштейн, поглинений хаосом власних думок, довго сидiв у похмурiй задумi, начебто й не вникаючи у спiльну розмову. Потiм вiн випростався i запитливо глянув на ангела.
   - Чому ми? Якщо я все зрозумiв, серед нескiнченного рiзноманiття наших копiй обранi саме ми. То чому, чорт забирай?
   - Правильне питання, - Малах Га-Мавет тицьнув пальцем у нотарiуса, i з задоволеним виразом обличчя обвiв усiх поглядом. - А ще вам варто задуматися, чому дияволовi вигiдно змiнити умови угоди, отримавши зовсiм не тi душi, що передбачалися?
   - Може, чомусь ми представляємо йому дещо бiльшу цiннiсть? - припустив Мiхаель Бреверн. - До того ж рано чи пiзно чаклуни все одно потраплять до пекла.
   Нiколаус фон Граусбург насупив брови, наполегливо не розумiючи думку Бреверна, зустрiнуту ангелом смертi ствердним кивком. Яка у них могла бути цiннiсть? Яка цiннiсть могла бути у ньому самому?
   - Ми що, настiльки чистi та безгрiшнi? - Запитав вiн, безпосередньо нi до кого не звертаючись, i тут же вiдповiв: - Або вiн зводить з нами якiсь особистi рахунки? Сумнiваюсь.
   - I даремно, - засмiявся Малах Га-Мавет. - Згадайте, Нiколаусе, старого цигана, до якого ви бiгали, щоб послухати його байки. Тепер кожен з вас може згадати все викреслене колись з вашої пам'ятi, досить як слiд напружитися.
   У скронях застукотiло, i Нiколаус мiцно стиснув чоло, прикривши очi. Немов по чиєїсь нечутнiй командi повiльно спливало минуле. На мить йому здалося широке обличчя старого, що сидiв у тiнi хиткої кибитки. З його великого носа чорними пучками стирчало волосся, на щоках судини проступали блiдо-фiолетовою сiткою. Циган скалив жовтi зуби i погрожував кулаком.
   Ошелешено покрутивши головою, юнак зiзнався:
   - Схоже, я одного разу образив диявола, вiдмовившись вiд угоди з ним.
   - Ось цю iсторiю я iз задоволенням вислухаю, - вигукнув Малах Га-Мавет, ерзаючи на стiльцi i влаштовуючись зручнiше.
  
   Роздiл тридцять третiй
  
   - Для мене слово "урочистiсть" завжди асоцiюється з двома подiями, - приступив до своєї сповiдi Нiколаус. - По-перше, iз днем народження, коли менi неодмiнно дарували книги; по-друге, iз сезонним ярмарком у Граусбурзi.
   Традицiю проводити ярмарки ввiв мiй дiд, швидше за все, не припускаючи, що вони вiдiграють важливу роль у розвитку наших скромних володiнь. Уявiть тiльки, щовесни i щоосенi бiля стiн Граусбурга збирається велика кiлькiсть купцiв, ремiсникiв, селян, i все щось продають i купують, вимiнюють i укладають угоди на майбутнє. Iнодi вiд стiн фортецi до кордонiв iз землями сусiдiв усе навколо займає дивовижний граусбурзький ярмарок iз товарами в тисячу найменувань та з неповторними торговцями.
   Скiльки себе пам'ятаю, я душi не чув у рiзноманiтних iсторiях i намагався не прогаяти нiчого нового. Без моєї присутностi не залишалося жодної вистави бродячих артистiв, затамувавши подих, я слухав байки мандрiвникiв, читав i перечитував усi книги, до яких мiг дотягнутися. О, книжки! Досi для мене вони залишаються найкращими подарунками. Я проковтував їх пачками, але вони не можуть зрiвнятися з живими розповiдями живих людей.
   Торгiвля не викликала мого iнтересу, мене завжди захоплювали люди, якi приходили з усiєї округи та з далеких земель, щоб поторгувати та поторгуватися. Вдачi в моїй сiм'ї панували строгi, але досить простi, що дозволяли менi рокiв з семи-восьми хитатися, де тiльки заманеться. I я тинявся по рядах величезного ринку, серед складiв, вишукуючи казки, якi б захопили мою уяву. I ось коли менi було тринадцять, на осiнньому ярмарку я зустрiв загадкового цигана.
   Скрипуча кибитка зi строкатим i рваним пологом стояла в таборi бродячих артистiв та музикантiв, до яких циган прибився дорогою до Граусбурга. Грубе обличчя з великим сплюснутим носом, впалi каламутнi очi з вiчними синцями пiд ними, руки, суцiльно вкритi чорними малюнками та письменами, видавали в цигани людину, яка багато чого пережила на своєму вiку.
   Спектаклi артистiв вечорами приваблювали безлiч народу, але насамперед тому, що в перервах на похилий сцену виходив лiтнiй циган зi своїми фокусами. Супроводжуючи виступи вульгарними жартами, вiн змушував предмети зникати i з'являтися в несподiваних мiсцях, у його долонях за пiвхвилини виростали квiти, вiн читав думки глядачiв, викликаючи їх у несамовитому захватi. Пiсля спектаклiв вистава цигана не закiнчувалася. Вiн йшов до своєї кибитки, розводив багаття i, розвалившись на рiзнокольорових подушках, розкиданих по вiзерунковому килимi, розповiдав дивовижнi iсторiї про свої мандри в далеких краях. Вигадник з нього був такий майстерний, що численнi слухачi, жодного разу не сумнiваючись у вигадцi розказаного, слухали цигану з захопленням i не переривали його.
   Циган розповiв, як у високих горах Китаю йому доводилося бачити небезпечного дракона з потворною головою, великим костистим комiром i пащею, засiяною гострими зубами. Розумiючи, що звичайною зброєю з цiєю чудовою твариною не впоратися, група людей, серед яких був i циган, мала намiр причаїтися i пiд покровом ночi тихенько спуститися в долину. Однак дракон виявив їх за запахом i встиг проковтнути двох, перш нiж циган здогадався, що iстота має розум i розумiє людську мову. Зрештою запевненнями у своїй дружелюбностi вiн примудрився заспокоїти чудовисько, чим врятував себе i товаришiв.
   Старий згадував пригоди, якi пережив у неосяжних пустелях Аравiї, де стоять мiста, давно покинутi людьми i нинi облюбованi злими духами та кровожерливими джинами. Вiн розповiдав про дикi острови в Iндiйському океанi, де стародавнi люди, щоб не загинути в оточеннi безжальних хижакiв, зiйшлися з занепалими ангелами i дали початок жахливому роду напiвлюдей-напiвдемонiв.
   Часто говорив циган про неспокiйнi води навколо Iрландiї, де йому доводилося чути звуки, що доносилися з глибин. За словами старого, бiля берегiв Iрландiї з перших днiв створення свiту розташовується гiгантське мiсто, населене стародавнiми чудовиськами. Вiн прихований у холоднiй морськiй безоднi до початку Страшного суду, але iнодi Левiафан, що мечається на днi, реве вiд нетерпiння, видаючи мiсце розташування мiста.
   Бував циган i в африканських саванах, де бачив останньої уцiлiлої тварини, званої в Бiблiї тахашем. Шкура його, зазвичай бiла, на свiтанку i заходi сонця має колiр веселки. З центру його чола стирчить гострий кручений рiг, i тахаша можна було б прийняти за вiдомого в наших переказах єдинорога, якби не здатнiсть цiєї тварини змiнювати своє обличчя. У будь-який момент вiн мiг перетворитися на лева або носорога, щоб напасти на необережних людей, мiг стати орлом або iншим великим птахом, щоб сховатися в небесах вiд небезпеки.
   Описував циган i крижаний континент, що лежить на пiвдень вiд Африки. Неподалiк берега там височить срiбна пiрамiда, i всi три гранi її прикрашенi дивовижним розписом. Нiхто з супутникiв старого не наважився увiйти в будову гiгантських розмiрiв, хоча це легко зробити. Хтось iз провiдникiв розповiв їм переказ про те, що нутрощi пiрамiди є лабiринтом, побудованим таємничою расою i лише один раз на сто рокiв використовуваним для ритуального полювання.
   Я полюбив цi небилицi, а тепер схильний вважати їх здебiльшого правдивими.
   Щодня до глибокого вечора я пропадав бiля кибитки цигана, зачаровуючи його iсторiями, занурюючись у них iз головою. Коли я був там, свiту довкола мене нiби не iснувало, адже його мiсце займала фантазiя. Нiчого мирське мене не чiпало, крiм необхiдностi чекати продовжень щоразу, як циган йшов спати.
   Пiзно, дуже пiзно я повертався додому, що не могло не схвилювати мою матiнку. Не послухавшись їхнього наказу не затримуватися пiсля закiнчення ярмарку, я знову сидiв серед публiки, що прийшла до старого. Батько прислав за мною слугу, який, звичайно, не мiг поцупити мене силою i тому не придумав нiчого кращого, нiж стати зi мною поряд i гидко занудити. Вiн заважав менi слухати, i я розлютився, вилаяв його. Слуга пiшов, але за ним з'явився мiй розгнiваний батько, який добряче вiдшлепав мене. Вперше i востаннє вiн зробив це на очах у стороннiх.
   Я був суворо покараний i замкнений у своїй кiмнатi, де кiлька днiв завжди сидiв на жорсткому кам'яному пiдвiконнi i з тонкого стрiлчастого вiкна спостерiгав за внутрiшнiм двориком. Вiд образи нiчого не хотiлося, навiть книги не спокушали, та й про яке читання могла йтися, коли на очах наверталися сльози, варто було менi уявити, що прямо зараз десь зовсiм близько старий циган вигадує чергову небилицю i забавляє нею бродяг.
   У дворику хтось вiдкашлявся i спитав:
   - Може, прогуляєшся зi мною?
   Цей гучний чоловiчий голос, цей акцент я легко дiзнався. До мене навiдався сам циган у потертих шкiряних штанях та незмiннiй куртцi без рукавiв. Таким я звик його бачити, таким вiн залишився у моїй пам'ятi.
   - З радiстю, але дверi зачиненi, - вiдповiв я. - I слугам заборонено випускати мене iз кiмнати.
   - Та ну, - озвався циган, i я не вiдразу зрозумiв, що це не питання, а явна пропозицiя перевiрити дверi.
   Жоден замок на моєму шляху не був закритий, нiхто зi слуг не глянув у мiй бiк. Стоячи у двох запряжених коней, старий дочекався моєї появи, хвацько пiднявся в сiдло i рушив. Я осiдлав другу кобилу i пiшов за циганом, впевнений у тому, що не зможу виїхати за ворота, проте мене нiхто так i не зупинив.
   Нiким не помiченi ми перетнули мiст, обiгнули широкою дугою ярмарок i обози торговцiв. Кинувши погляд на цигана, я побачив його таким, що перебуває в прекрасному настрої.
   - Як же вашi вечiрнi посиденьки?
   - Не думаю, що зброд, який зазвичай збирається навколо мене, сильно переживає з приводу перерви в наших побаченнях, адже вiдкривається довгоочiкувана перспектива випити побiльше, потискати довше дiвок iз тих, що завжди носять свiй товар при собi. Вчора я помiтив, що ти не прийшов, i вирiшив вiдвiдати свого найвiдданiшого i вдячного слухача.
   Я знiяковiв, не перебуваючи з вiдповiддю. У голову наполегливо лiзли тiльки комплiменти та прохання розповiсти щось, що запам'яталося б менi на довгi роки нашої неминучої розлуки. Жодного проклятого слова не змiг я з себе видавити, не звертаючи уваги, як далеко ми вже вiдiйшли вiд дому.
   - Дуже шкода, що вчора тебе не вiдпустили, - вiв далi циган. - Я розповiдав не вигадану байку, а iсторiю одного бiдного пастора, що сталася зовсiм недавно. Вона дуже сподобалася публiцi, сподобається i тобi.
   Ми з'їхали з дороги, повели коней у бiк лiсу i сiли пiд широколистим деревом з низько схиленими гiлками, якi добре захищали нас вiд передзахiдного сонця i можливих поглядiв стороннiх.
   - Розкажiть, будь ласка, - благав я. - Менi не терпиться дiзнатися про цю iсторiю.
   Старий потрiпав моє волосся i без зайвих слiв приступив до розповiдi:
   - У Хаммельсбуттi, що недалеко вiд Бремена, донедавна жив пастор, що носив апостольське iм'я Пауль, але вирiзнявся аж нiяк не апостольською пристрастю до матерiальних благ. Община, в якiй вiн служив, не могла дати йому того, чого вiн жадав, адже хотiв Пауль всього, що дозволило б сповна насолодитися життям тут i зараз, а не за порогом вiчностi.
   Якось пастор сидiв удома i розмiрковував: а непогано було б потрапити пiд опiку якогось багатiя, наблизитися до людей, що сяють золотом i коштовним камiнням. Тут же вiн розчаровано згадував народ, що оточував його, здебiльшого бiдний, i приходив до думки, що сам не буде цiкавий заможним особам. Печаль Пауля була неосяжною, коли у дверi делiкатно постукали, i на порозi виросла постать чоловiка середнього вiку, одягненого строго, дорого i зi смаком. На вигляд пастор вiдразу здогадався, що вiзитер з'явився здалеку, адже в околицях Хаммельсбутта таких ранiше не бувало навiть проїздом. Не iнакше, як незнайомець прибув iз благословенних країв, де грошi падають з небес, тiльки капелюх пiдставляй i частiше працюй лiктями, вiдштовхуючи суперникiв.
   Вiзитер представився купцем на прiзвище Вiльхельм, який прибув у цю частину країни з Праги у важливих справах, у яких йому знадобиться допомога пастора Пауля.
   - У чому ж може полягати моя допомога як пастора?
   На щире подив Вiльхельм вiдповiв:
   - Бачите, iнодi я даю позички нужденним людям, коли ж пiдходить термiн повернення боргiв, позичальники, за рiдкiсним винятком, активно протестують. I навiть траплялися випадки нападу на мене зi зброєю, на жаль.
   - Лихварство, як я розумiю? - засуджуючим тоном зауважив Пауль, який насправдi дуже зацiкавився пропозицiєю i просто набивав собi цiну. - Це трохи не в'яжеться з уявленням людей про пастирiв, яким я є, а тому може сильно вдарити по менi iншим кiнцем палицi.
   - Згоден. I найменше я хотiв би стати причиною ваших збиткiв, тому дещо придумав. Було б непогано, якби ви першим навiдувалися до моїх боржникiв, переконуючи їх у тому, що виконання добровiльно прийнятих зобов'язань до вподоби Господу. Було б ще краще, якби вашi слова мали характер коротенької проповiдi. Чи не могли б ви, скажiмо, на прикладах зi Святого писання обґрунтувати перед боржниками необхiднiсть чесно та повною мiрою платити за боргами?
   - Легко, - самовдоволено вiдповiв пастор.
   Чоловiки домовилися про цiну, змiст Пауля на перiод поїздки, про час, який той повинен витратити на участь у справi Вiльхельма. Готуватися до своєї дивної мiсiї пастору не довелося, тому що йому iз запасом вистачало i знань Бiблiї, i красномовства, а тому вже наступного дня екiпаж iз двома компаньйонами рушив у дорогу.
   Насамперед вони навiдалися до заможного селянина, який жив недалеко вiд Хаммельсбутта та знайомого Пауля. Залишивши Вiльхельма чекати бiля карети, пастор знайшов господаря i приступив до проповiдi. Селянин уважно слухав, не розумiючи, до чого Пауль завiв розмову про борги i небеснi кари за вiдмову їх платити, проте, побачивши карету i купця, що стояв поруч, схаменувся i розридався. Кинувшись перед Вiльхельмом на колiна, вiн благав не позбавляти його єдиної радостi в життi, просив забрати все майно, вкинути у вiчнi пекельнi страждання, але дати спокiй синовi.
   Пауль не став вникати в те, про що голосив селянин, i встиг перейнятися ще бiльшою повагою до купця за його сувору непохитнiсть. Коли ж селянин схопився за довгi дерев'янi вила i кинувся до Вiльхельма, Пауль не на жарт перелякався. Той, що зiстрибнув вiзник - крiпак-хлопець з обличчям, що не виражає якихось емоцiй - вiдiбрав у нападника вила, перекинув його на землю i добре повчив ударами важких чобiт. Тим часом Вiльхельм ненадовго увiйшов до будинку, а повернувся, ведучи за руку схвильованого хлопця рокiв десяти, якого посадив у карету.
   Компаньйони поїхали. Вiдiбраний хлопчик швидко заснув, нiби й не був за хвилину до цього охоплений страхом.
   - Я думав, йдеться про повернення грошей, - промовив Пауль, звертаючись до задоволеного купця.
   - Нi. Наша позика полягала не в грошах, i не в грошах пiдлягає поверненню. А вас бентежать умови моїх угод? Якщо так, то не соромтеся, скажiть, i ми розiрватимемо наш договiр.
   Пастор зам'явся i уточнив:
   - I ви не заплатите менi?
   - Боюся, що нi, i навiть змушений вимагати назад виплачений завдаток.
   Такий перебiг подiй Пауля не влаштовував. Вiн мiг би оскаржити в судi необхiднiсть повернути завдаток i, найiмовiрнiше, виграв би, але тодi всi б дiзналися про його дiяльнiсть, негiдну пастора.
   Вiн вiдповiв купцевi:
   - Умови ваших угод мене не стосуються. Та й цi люди, як я розумiю, чудово знали, на що йшли.
   - Звичайно, - закивав купець i з доброю усмiшкою глянув на хлопчика. - Крiм того, я ж не пожираю цих малюкiв, а дарую їм майбутнє. Я вивчу їх своєму ремеслу, i колись вони стануть гiдними продовжувачами моїх справ.
   - Торгiвлi?
   - I торгiвлi теж, - ще ширше посмiхнувся Вiльхельм.
   Подорож тривала до пiзнього лiта. Вони вiдвiдували селян, крамарiв, ремiсникiв, заможних городян за важливих посад. Усiх не перерахувати. Пауль постiйно вiдточував своє ораторське мистецтво, та його здатнiсть переконати боржникiв приносило свої плоди. Буваючи у великих мiстах, Вiльхельм кудись провадив дiтей, повертаючись на самотi, i пастор не ставив жодних незручних питань, вважаючи, що це може не найкраще позначитися на оплатi його послуг.
   Коли поїздка добiгла кiнця, карета купця зупинилася на пагорбi, звiдки вiдкривався вид на будинок Пауля, i дiловi товаришi побачили вибитi дверi, висадженi вiкна, слiди вогню на стiнах. На подвiр'ї сидiло троє рiшуче налаштованих чоловiкiв, якi явно чекали на пастора.
   - Що це все означає? - заволав Пауль, не ризикнувши попрямувати до будинку.
   - Ви даремно називалися своїм справжнiм iм'ям, - засмiявся Вiльхельм. - Тому ваш будинок так легко знайшли. Мої боржники при всьому своєму бажаннi не здатнi заподiяти менi шкоди, а вам цiлком можуть. Бiльше того, менi здається, що саме вони й збираються зробити.
   Чоловiки, що господарювали у дворi, не помiтили екiпаж, оскiльки не були здатнi його бачити, але впiзнали пастора i з криками кинулися до нього. Iз завмиранням серця Пауль обернувся до купця.
   - Ви допоможете менi? Благаю, захистiть мене!
   - За однiєї умови, - вiдповiв купець. - Якщо ви пiдете зi мною.
   - Але куди?
   - Туди ж, де живуть зiбранi нами дiти.
   За спиною Вiльхельма коротко спалахнуло, заблимали iскри, i виросла куля червоного кольору з чорними стрiчками диму. Передня частина сфери згорнулася всередину, вiдкриваючи тунель, що обдало Пауля жаром i неприємним вологим запахом. З глибин чулися протяжне виття i несамовитi крики. Стiнки колихалися, вiд чого тунель був схожий на широку кровоточиву дiрку в тiлi агонiзуючої тварини.
   - О Боже, та хто ви такий? - просипiв пастор, задкуючи назад.
   - Блиск моїх монет, мабуть, заслiпив вас, а дзвiн оглушив. Невже ви так i не здогадалися, що я - справжнiсiнький диявол? - купець вiдкрив рота i показав свiй довгий тонкий язик, роздвоєний на кiнцi, як у змiї. - Я можу захистити вас, Пауль, за умови, що ви пiдете зi мною i погодитеся служити менi.
   - Це гiдна пропозицiя, - зауважив звiсний з козел вiзник.
   Замiсть мiцного дурного мовчуна, що став звичним, Пауль побачив перед собою обличчя напiврозкладеного трупа, що жував власнi губи. Не розбираючи дороги, пастор побiг.
   - Уб'ю! - кричав перший чоловiк-переслiдувач, здоровенний, як кiнь-важковоз.
   Двоє iнших чоловiкiв були менш могутньої статури i менш витривалими. Розглянув їх диявола пересмикнуло вiд невдоволення i припущення, що неповороткi селяни можуть, чого доброго, не наздогнати свою жертву. Вiн махнув рукою у бiк чагарника перед трьома чоловiками, i той спалахнув. Щойно помiтивши це, переслiдувачi один за одним перестрибнули перешкоду, а приземлилися вже кожен на чотири потужнi лапи. Тепер противниками Пауля стали вовки: великий iз величезною сiрою гривою та двоє поменше.
   З шумом крил i оглушливим гвалтом iз тунелю вирвалася хмара демонiв iз землею шкiрою та мордами, в яких лише вiддалено вгадувалися колись милi обличчя дiтей, вiдданих дияволу. Виродки пекла, кружляючи над вовками, радiсно спостерiгали, як тi наздогнали пастора Пауля, довго бавилися з ним i врештi-решт розiрвали на шматки.
   Коли циган закiнчив свою розповiдь, вiн тяжко зiтхнув i зажурився, чого я вчасно не вловив, а почав нахвалювати старого за розповiдь.
   - Нiколи не наважувався потурбувати вас питаннями, але тепер не стримаюся.
   - Запитуй, - розвiв руками старий.
   - Звiдки ви знаєте iсторiї, свiдками яких не були? Цiєю, наприклад.
   Циган хотiв щось вiдповiсти, але я рiзко обернувся, почувши за спиною кроки. Я побачив карету, точно таку, яку циган щойно описував. Я побачив мерця, що сидiв на козлах i вiдчайдушно жував верхню губу. Вiд екiпажу до нас розмiреним кроком йшов статний пан у розкiшному костюмi. Це був диявол, який любив бути купцем Вiльхельмом з Праги.
   - Iсторiю твого друга розповiв я, - промовив вiн.
   Нахилившись до мого вуха, циган шепнув:
   - Вибач, Нiколаусе. Вiн змусив мене привернути тебе сюди, адже я теж його боржник.
  
   Роздiл тридцять четвертий
  
   З хвилину Нiколаус напружено згадував, вивуджуючи з пам'ятi штучно забутi деталi, а потiм продовжив:
   - З шерехом листя гiлки дерева, пiд яким ми сидiли зi старим, пiднялися i розсунулися, вiдгородивши нас вiд дороги. Коли я схопився, диявол опинився за моєю спиною i сильними пальцями стиснув менi шию, не дозволяючи втекти. Та я й сам не мiг поворухнутися, бо майже не вiдчував тiла. Здавалося, нiби мене по горло закопали в сирий ґрунт, що скував будь-якi рухи. Все подальше було схоже на якусь картину, що зображала кари, що спiткали грiшникiв у пеклi.
   Гiлки того ж дерева, довгi й гнучкi, схопили старого й пiдняли головою. Руки цигана ледве торкалися землi. Огидний мрець, що забруднив усе навколо краплями мерзотної гнили, почав катувати мого лiтнього супутника, що заголосив на всю округу.
   Я спробував покрутити головою, сподiваючись, що хтось почує крики i прийде до нас. Тодi ця дурiсть бачилася менi єдиною можливiстю врятуватися, немов диявол справдi злякається стривоженого перехожого i в страху забереться до пекла.
   Вiн уловив хiд моїх мiркувань i вiдзначив нахабно:
   - Нас нiхто не побачить i не почує, нiхто не потурбує, навiть якщо зупиниться на нiчлiг прямо тут. А крiм того, я нiкого i нiчого не боюся у свiтi смертних.
   Гниючий кат мучив нi на мить старого, що не замовк, завдаючи тому надзвичайно болючi рани, спецiально вибираючи на тiлi цигана найчутливiшi мiсця. Не маючи змоги дивитися на страждання, я, проте, не мiг заплющити очi, як не намагався. Повiки не пiдкорялися моїм командам. Я хотiв благати Господа про допомогу i спасiння, але в пам'ятi не залишилося нiчого, крiм бiблiйних хвалебних пiсень, якi не вплинули на могутнього демона. Явно насмiхаючись з мене, вiн навiть пiдказував менi слова псалмiв, коли я їх забував.
   - Не розумiю, чим старий так тебе зачепив, що ти вважаєш його своїм другом? - дивувався диявол. - Звичайно, вiн генiальний оповiдач, у чиї байки охоче вiрять i легковiрнi, i скептики, якi ранiше не покладалися i на власнi думки. Вiн талановитий артист, який чудово вмiє передати слухачам почуття, яких сам нiколи не вiдчував. Разом з цим вiн нiкчемний боягуз i хвалько, що нiде не бував i переказує iсторiї справжнiх шукачiв пригод, iстинних першовiдкривачiв. I ще. Старий - безсовiсний зрадник. Знаєш, яку роботу вiн виконував для мене?
   - Не вiр йому, Нiколаусе, - простогнав циган i закричав вiд нової рани, завданої мерцем.
   Вiн не удостоїв жодною увагою звернене до мене прохання.
   - Iсторiями про нiбито свої мандри вiн бентежив уми пiдлiткiв, таких же, як ти. Тi без оглядки бiгли назустрiч очiкуваної одiссеї, не думаючи нi про що, крiм як про небувалi пригоди, героєм у якiй будуть вони самi. Як би не було погане їхнє колишнє iснування, пiсля втечi вони стикалися з ще бiльшими поневiряннями, не кажучи вже про небезпеки, що чекають всюди довiрливих дiтей. Ось тодi, наче за сценарiєм забутої мiстерiї, на сценi з'являвся я. Хтось продавав менi душу за можливiсть повернутися в дивний спокiй покинутого будинку, хтось був радий, що його не загризли, або вiн не замерз, а хтось втрачав душу, купуючи замiсть цього кiрку хлiба та ковток води. До кожного я знаходив персональний пiдхiд i тягнув до себе. Тут, як з риболовлею, де для будь-якої рибини обов'язково знаходиться мережа з осередком вiдповiдного розмiру. Те саме треба було й тобi, але я швидко здогадався, що менi слiд йти iншим шляхом, адже ти вилiплений з iншого тiста. Твiй лiтнiй друг старий, старез i йому залишилося ой як недовго коптити небо, а менi потрiбна гiдна замiна. Ти i є найкращою замiною. Ти i зараз непоганий оповiдач, але згодом усi твої здiбностi розкриються повною мiрою.
   - Я нiколи не погоджуся на це! - рiшуче вiдповiв я.
   - Тодi давай i далi насолоджуватися цим чудовим видовищем.
   Вiн махнув мерцевi, вiддаючи наперед обумовлений наказ. Кат ножем зробив черговий розрiз на животi старого, потiм глибоко занурив туди гак, яким зазвичай користуються м'ясники для перенесення туш. Старий загорлав так сильно, що у вухах у мене задзвенiло. Мрець провернув гачок, i циган забився, кричачи ще голоснiше. Я з того часу не чув нiчого схожого i до того не припускав, що людина здатна видавати такi звуки.
   - Це все можна припинити, - пояснив диявол, начебто навiть лагiдно. - Катування закiнчиться, я вилiкую твого друга, i ви обоє служитимете менi. У старого цигана ще достатньо часу, щоб пiднатягнути тебе у мистецтвi вигадувати i викладати небилицi так, щоб у них свято вiрили. Ну, як, згоден?
   Тiльки пiсля сказаного демоном я зрозумiв, у чому власне був його пiдхiд до мене. Вiн знав, що я нiзащо не пiду на договiр з ним, якщо вiн пообiцяє менi багатства, владу i насолоди, або ж завдаватиме неймовiрного болю. Вiн мав намiр примусити мене до укладання угоди, змусивши дивитися на болiсну загибель мого товариша, яку я мiг припинити, промовивши одне тiльки слово.
   Кат продовжував обертати знаряддя тортур, рана на животi жертви розширилася, i з неї стали випадати кишки, повисаючи в обличчя старого. Я знову спробував заплющити очi, але не змiг опустити повiки. У вухах у мене дзвенiло, але я не мiг пiдняти рук, щоб прикрити їх. Та й як це могло допомогти старому? Так чи iнакше, для нього iснувало два виходи, i, чудово усвiдомлюючи це, вiн почав просити мене зробити вибiр на користь його життя. Бажаючи припинити страждання цигана, я готовий був вимовити заборонене в таких випадках "згоден", як вловив легкий подих вiтерця на своєму нестерпно палаючим обличчi. Вiд нього прийшло секундне полегшення, i раптом я дуже серйозно задумався над тим, що вiдбувалося на моїх очах.
   Як мiг циган заявитись у замок i вивести мене нiким не помiченим? Нехай вiн генiальний оповiдач i, можливо, безсовiсний зрадник, який добровiльно передав себе в руки диявола, але вiдчинити дверi i вiдвести погляди десяткiв слуг йому не пiд силу. Зробити це мiг лише сам демон. Весь шлях до лiсу, протягом усiєї розповiдi про пастора Пауле старий поводився абсолютно природно, усмiхався i жартував. Так, вiн мiг не знати про страту, що готується для нього, але той, хто спiлкувався з дияволом, не може не пам'ятати про його змiїну пiдступнiсть.
   Тодi ж я вперше засумнiвався, що старий, хоч би яким вигадником i оповiдачем вiн був, мiг придумати i чудово розповiсти такi сильнi та захоплюючi iсторiї. Для цього будь-якiй людинi необхiднi знання та досвiд, яких зазвичай не дiстає бродягам з жебрака племенi вiчних мандрiвникiв.
   Цi iдеї, що рилися i плуталися в моїй головi, трохи мене розслабили, i з якогось далекого закутка розуму примчала рацiональнiсть, яка мало узгоджувалась з моїм вiком. Я глянув на понiвеченого цигана, який продовжував кричати i просити мене погодитися на угоду з дияволом заради порятунку нас обох вiд неминучої смертi. Руки старого цигану безвольно бовталися на всi боки. Одна з них була зламана у двох мiсцях, i уламки кiсток стирчали бiло-рожевими шипами. Стопи його були перекрученi й вивернутi назад, живiт суперечки. Раптом я усвiдомив, що жодна людина на свiтi не витримає такого болю - вже давно б померла.
   Зроблений мною висновок тепер здається не таким уже й безперечним, але тодi я повiрив у нього i бiльше не боявся помилитись iз вiдповiддю.
   - Ти можеш мучити старого хоч до кiнця часу, пiддавати його витонченим тортурам, - запропонував я. - Менi, можливо, навiть сподобається бачити все це, тому що той, кого я ранiше вважав за свого друга, насправдi такий же диявол, як i ти.
   Наступного моменту демон зник iз-за моєї спини, мрець опустив руки, в яких не виявилося нi ножа, нi гака. Спочатку я побоювався, що вiн пiде точно на мене i схопить, але нiчого подiбного не сталося. Вiн вiдiйшов вiд старого i обм'як, привалившись до ствола дерева. Труп став виглядати, як i належить. Пiдвiшений вгору ногами циган засмикнувся, кишки, що вивалилися з утроби, кiнцiвки i все тiло перетворилися на клубок змiй, що копошать, якi з неприємними чавкаючими звуками плюхалися на землю.
   Циган i диявол, що любив називатися Вiльхельмом, виявилися одним i тим самим злим духом, що влаштував для мене абсурдну iлюзiю. Демон в образi цигана пiднявся з перекошеним у безсилiй злостi обличчям i попрямував до мене. Вiд його крокiв тремтiла земля, i в мене затремтiли колiна.
   - Ти навiть не уявляєш, що я з тобою зроблю! - погрозливо шипiв вiн.
   - Думаю, що нiчого, - заїкаючись вiд жаху, вiдповiв я. - Якби це справдi знаходилося у твоїй владi, то не влаштовував би такої бездарної вистави, змушуючи мене укласти з тобою угоду вiд переляку i з почуття спiвчуття.
   - Коли ми обов'язково зустрiнемося, - прогарчав диявол. - Ти все одно належатимеш менi, i наступного разу гра йтиме лише за моїми правилами.
   Мов холоднi снiжинки з гострими краями вкололи мене в очi. Мимоволi моргнувши, я стояв якийсь час заплющивши очi, а потiм побачив себе на тому ж мiсцi пiд деревом, i мене слiпило яскраве передзахiдне сонце. По моїй внутрiшнiй годинi воно вже давно мало опуститися за горизонт цiлком. Коней не було, i я, тiльки-но вiдчувши, що здатний рухатися, з усiх нiг кинувся в Граусбург, бажаючи вiдразу ж розповiсти про те, що сталося, i по дуростi своїй сподiваючись, що менi повiрять.
   Втiм, про той випадок я розповiдаю зараз уперше, бо забув про нього.
  
   Роздiл тридцять п'ятий
  
   Нiколаус закiнчив, i за кiлька секунд тишу трактира порушили оплески Малаха Га-Мавета.
   - Чудова розповiдь, - похвалив вiн. - Вам вдалося добре описати суть диявола, який укладає угоди. Вiн не може нiкого змусити, примусити i тому використовує брехню, iнодi дуже складну, i iлюзiї, що iнодi паралiзують людську волю. Треба ж, Нiколаусе, у тринадцять рокiв вам вдалося впоратися з могутнiм демоном. Це щось, скажу я вам, - ангел смертi глянув на Пауля Рейхенштейна i запитав: - Пану нотарiусу нiчого не нагадує розiрваний на шматки пастор?
   - Нагадує мiй сон, - коротко озвався церковний нотарiус.
   Вiллем кашлянув.
   - Та що там сон, - вставив вiн. - Iсторiя про диявола, який збирав iз боржникiв душi їхнiх дiтей, це та реальнiсть, вiд якої я так довго намагаюся втекти. Бiжу я не вiд диявола, а вiд бургомiстра Дiкмана, що нацькував на мене запеклих бандитiв, що йдуть слiдом подiбно до зграї вовкодавiв, нiби справжнiм злочинцем є я, а не сам Дiкман. Але дайте вiдповiдь, ангел, чому я, як i Нiколаус, не пам'ятаю про подiю, яка мала вiддрукуватися в моїй пам'ятi назавжди? Тiльки пiд час оповiдi Нiколауса я згадав про свою зустрiч з дияволом, що пропонував менi угоду, а до цього забув про все, крiм не зовсiм виразної ненавистi до бургомiстра та страху перед його пiдручними.
   - У складних явищ рiдко буває одна причина, - сказав Малах Га-Мавет. - З одного боку така властивiсть людської пам'ятi, з iншого - це невiд'ємна властивiсть темних сил, значна частина могутностi яких у тому, що вони таємнi та намагаються залишатися неочевидними для людей до певного моменту. Кожна людина хоча б раз у життi буває спокушена дияволами, але мало хто пам'ятає про це. Це походить вiд того, що ваш розум вважає за краще забути про надзвичайний страх зустрiчi, щоб не звихнутися остаточно. Вiн же стирає спогади про себе в першу чергу тому, що не проти випробувати людину ще раз, мати шанс ще раз запропонувати угоду за бiльш зручного випадку. Вiдмовиться людина вдруге або вдесяте, диявол з'явиться в одинадцятий, вже за iнших обставин i з iншими пропозицiями. Слiд бути святим Антонiєм, який був спокушений двадцять рокiв, щоб умiти протистояти демонам. А в другу чергу вiн вивертає з людської пам'ятi згадки про свiй попереднiй вiзит, щоб не заважати необiзнанiй людинi грiшити самостiйно. Побачивши диявола, дiзнавшись про умови договору з ним i майбутнi наслiдки, ви наочно переконуєтеся в його реальностi, в iснуваннi пекла, i, отже, в реальностi вiдплати, що очiкує всякого, хто прийме обiцянки темної сили. Людська натура така, що ви не боїтеся того, в чому не зовсiм впевненi, можливiсть чого тiльки допускаєте i переконанi, що гiршого результату якось так можна буде уникнути. А ось вiдкинувши договiр з дияволом, але пам'ятаючи про нього i загрожують карах, людина кожна свою справу обов'язково узгоджуватиме з уявленнями про праведнiсть i грiховнiсть. Цього дияволу зовсiм не потрiбно. Водночас є люди, якi чудово пам'ятають прихiд до них демонiчних спокусникiв. I найчастiше вони не мають вiдношення до святих. Просто вiн не вiдкрив їм своєї сутностi, сховавшись за маскою випадкового перехожого, далекого родича або близької людини. Наприклад, пан Бреверн досi свято вiрить, що Матiас з Богемiї, який зупинявся в будинку його опiкунiв, був справжнiсiньким жебраком францисканцем.
   - Матiас? - здивувався Мiхаель.
   - Дивно, що, маючи таку багату уяву i ясне, логiчне мислення, ви, Мiхаель, самi не здогадалися, що за тварюка ховалася за цим iм'ям, - дорiкнув Малах Га-Мавет.
   - Ви впевненi? - перепитав купець, якого долали сумнiви. - Вiн зовсiм не збирався купити мою душу.
   - Диявол не завжди купує. Вам вiн зробив пропозицiю, яка рано чи пiзно привела б вашу душу до його лап. I в деяких свiтах вашi копiї, Мiхаель, прийняли цю пропозицiю, за що дуже скоро вiдповiли сповна, - тут же ангел смертi зобразив на обличчi пожвавлення, помiтно повеселiшав i з безтурботним виглядом звернувся до мандрiвникiв: - Менi здається, я роз'яснив усе, що вам потрiбно знати, а тепер подивiться на Вiллема. Ви бачите, як вiн згоряє вiд нетерпiння викрити свого кривдника, цього бургомiстра Дiкмана? Ну, не змушуватимемо його чекати. Приступайте, Вiлле.
   - Навiщо? - обурено заявив той, який не збирався нiчого розповiдати. - Пiсля всього того, що сталося з нами, у мене такий стан, що хочеться сiсти в кутку, нiкого не бачити i сумно мовчати.
   - А ще краще заплющити очi, а вiдкрити їх десь далеко вiд цього проклятого перехрестя свiтiв, - додала Ельза Келлер. - Нехай на краю свiту, аби подалi звiдси.
   Похмурiлий Хорст дивився на Малаха Га-Мавета недобро, стискаючи у своїй ручищi важкий кухоль, нiби маючи намiр обрушити його на голову категорично неприємного йому ангела. Вiн сказав:
   - Я ось теж не розумiю, чого заради Вiллем щось розповiдати? Нехай i я дещо пригадав...
   Його перебив Малах Га-Мавет:
   - Згадали мiрошника Бруно Остерманна?
   Замiсть вiдповiдi Хорст пiдняв розкриту долоню та виставив її перед ангелом смертi, просячи не перебивати її.
   - Нiкому не подобається ваше настроєння, - сказав вiн. - Думаю, що висловлю спiльну думку: ваше ставлення до надзвичайно небезпечної проблеми, в яку ми були втягнутi проти нашої волi, збуджує до вас стiйку неприязнь. Ви сприймаєте все як гру, як розвагу. Для вас це все суцiльна потiха, а на нас десь поруч чекають убивцi. У нашому становищi смiятись зовсiм не хочеться. То який нам сенс веселити вас своїми iсторiями, чекаючи смертi?
   Вiн мав рацiю: його слова вiдображали думку всiх, хто зiбрався за столом. Мандрiвники пiдiбралися, дивлячись на Малаха Га-Мавета з нiмим докором i надiєю на вiдповiдь.
   Ангел смертi знизав плечима.
   - Вам все одно нiчого робити. Чи ви тут мечi зiбралися точити та мушкети заряджати, розраховуючи ними перемогти чаклунiв? Я вже говорив, але, мабуть, лишився не зрозумiлий. Моя воля дуже обмежена, я народився не маючи гострих бажань. Тому не в моїй владi допомогти вам. Однак подумайте, кожен з вас колись подолав спокусу прийняти угоду диявола, який сильнiший i хитрiший за всiх чаклунiв свiту разом узятих. То, можливо, допомога лежить у ваших iсторiях?
   - Гаразд. Давайте, Вiлле, - сказав Хорст i цим знову висловив спiльну думку.
  
   Роздiл тридцять шостий
  
   - Про моє дитинство i батькiв, якi багато вiд чого вiдмовилися заради мене, досить докладно розповiв Хорст, - викладав Вiллем-писар. - Однак я, на вiдмiну вiд своєї копiї з iншої реальностi, був до кiнця вiдданий батьковi та матерi, нiколи не обманював їх, завжди вiдповiдав їм любов'ю. Менi не вдалося завершити освiту в єзуїтськiй гiмназiї, оскiльки батько ослiп, i я був змушений якнайшвидше вирушити додому. Втрата мого батюшки зору стала не найбiльшим горем для сiм'ї. Разом iз зором вiн втратив вiру в себе, втратив надiї, розчарувався в життi i згодом перетворився на песимiстичного, вiчно незадоволеного буркоту.
   З мене, ясна рiч, вийшов препоганий гарбарник, якому не допомагали нi поради батька, нi пiдтримка працiвникiв iз майстернi. Одному з них я зрештою i продав шкiряну. Батько сильно переживав iз цього приводу. Ще б пак не переживав! Однак я впевнений у правильностi свого вчинку, адже батько засмучувався б куди серйознiше, щодня спостерiгаючи, як неминуче руйнується те, що створювалося його руками та наполегливою працею.
   Я не знаю, що погода природа надiлила свої свiти шiсть рокiв тому. Я не дивуйтеся, якщо сприятливий. У нас же зима була неймовiрно вiтряно i морозно. Земля перетворилася в один шматок льоду, сили, ймовiрно, не гiрше гранiту. Потiм були каламутна весна, дощове i холодне лiто безплiдною осенi. Наш регiон затопило бiдну бродягу з голодними очима i бурчання животiв. Вони бродили всюди в пошуки видобутку, як ворони кружляють в пошуках падали. Це рiк, в моєму рiдному мiстi в перший раз люди почали замикати сараї i будинок на твердих мiцних замках.
   Батьки вирушили на ринок у сусiднє мiсто, щоб дещо продати та прикупити запасiв до майбутньої зими, яку багато хто заздалегiдь охрестив немилосердно жорстокою та довгою. Живими я їх не бачив. Тiла виявили через тиждень у жахливому станi, i в мене не вистачило мужностi глянути на них востаннє. Вбивць так i не знайшли.
   З того часу будинок перестав бути милим та затишним. У пошуках нового життя, нового притулку, у пошуках загубленого себе я вирушив у дорогу. У дорозi через Хессен щасливий випадок звiв мене iз суддею iз мiста Дармсбах. Тодi я не думав, що випадок не такий вже й щасливий i стане причиною великих неприємностей, якi менi й досi не пiд силу.
   Суддя Нойманн запросив мене як секретаря, i я з радiстю погодився. Робота виявилася цiкавою, принаймнi, бiльш цiкавою, нiж та, що дiставалася ранiше. У Дармсбаху я прижився, значно розвантажив суддю, повнiстю взявши повсякденну рутину iз дрiбними зверненнями городян на себе. Не хочу хвалитися, але я справдi був у мiстi на доброму рахунку, настiльки, що мiсцевий м'ясник, непривiтний мовчун, не дозволяв менi самостiйно носити з його крамницi покупки, а завжди вiдправляв зi мною свого молодшого сина.
   Зрозумiло, таке невимовне везiння не могло тривати цiлу вiчнiсть. Власний суд у Дармсбаху припинив своє iснування за розпорядженням ландграфа - складна ситуацiя з купою правих та винних. Не заглиблюватимуся, зазначу лише, що це було пов'язано з порушеними правилами успадкування, нескiнченними претензiями i суперечками, що виникли пiсля смертi колишнього власника Хессена. Я залишився не при справi, але суддя, який мав у суспiльствi Дармсбаха чималу вагу, буквально змусив бургомiстра Дiкмана призначити мене головою секретарiату в мiськiй радi. Спочатку я трiумфував i продовжував трiумфувати, якби з перших днiв не зiткнувся з ворожiстю.
   Дiкман зненавидiв мене всiма фiбрами своєї пiдступної i заздрiсної душi, чисто позбавленої таких чеснот, як честь, гiднiсть i благородство. Неприємна людина з незмiнним жадiбним поглядом, огидно плазуна перед сильними свiту цього i безупинно принижує всiх, хто стоїть хоча б на сходинку нижче за нього i тому перетворюються в його очах на худобу без вiдповiдi. I зовнiшнiсть вiдповiдала внутрiшньому змiсту: кiстлявий, нескладний. Бургомiстр одягався з голочки, щоб пiдкреслити достаток i становище, ось тiльки будь-який одяг, навiть пошитий точно по фiгурi, на ньому висiла, як м'ятий мiшок.
   Витоки його антипатiї до мене тривалий час залишалися незбагненними. Я прослужив майже рiк, перш нiж з'ясував, що так дратувало Дiкмана. Причина ворожостi бургомiстра вiдкрилася менi через третiх осiб, з якими Дiкман зазвичай любив випивати i пускатись у не зовсiм тверезi одкровення.
   Вiн не був мiсцевим жителем, походив з пiвденних земель i дитинство з юнiстю провiв бiднiше за ченця-пустельника. За його власним висловом, вибираючись з дна, де народився, вiн стерпiв стiльки образ, знiс стiльки тумакiв i наковтався такої кiлькостi бруду, що вистачило б на всiх жителiв Дармсбаха, та ще й залишилося б. Пишаючись тим, що вибився в люди лише самотужки, бургомiстр вважав мене щасливцем, якому все дається легко, даремно або вiдверто за його рахунок. Такий несправедливий домисел викликав у його серцi страшну ненависть до мене. При цьому Дiкман каявся, що не може дивитись на мене, оскiльки я сильно нагадував йому його самого в юностi.
   Не знаю, може, згодом вiн змiнив би гнiв на милiсть або хоча б на байдужiсть, проте диявол не надав нам обом такого шансу.
   Одного разу гiсть нашого мiста, великий купець, що бажав перебратися в землi Хессена, затримався в дорозi i не встиг зустрiтися з бургомiстром. Вiн натрапив на мене бiля виходу з будiвлi мiської ради i був дуже засмучений тим, що розминувся з Дiкманом на пiвгодини. Гiсть почав умовляти мене проводити його до бургомiстра i, як належить, уявити. Обiцяв за занепокоєння щедро вiддячити. Я проводив би його абсолютно безкоштовно, але вирiшив зiзнатися, що не можу пiти на це через натягнутi стосунки з главою мiста.
   - Та що ви? - Округлив очi купець. - Суддя Нойман так добре вiдгукувався про вас, Вiллем. Я думав, що у такого прекрасного юнака недоброзичливцiв не буває в принципi.
   Купець був чудово обiзнаний про мене вiд суддi, що залишив Дармсбах. Тут уже пiдiйшла моя черга дивуватися:
   - Ви знайомi iз суддею Нойманном?
   - Ще б пак, - сказав мiй спiврозмовник i досить докладно розповiв про життя мого старого начальника пiсля переїзду, про те, як сильно нахвалював мене суддя. Потiм вiн додав, багатообiцяюче пiдморгнувши: - Тримайтеся мене, юначе. Я вирiшив пов'язати наймiцнiше свою справу з цими мiсцями i досить довго пробуду в хессенських володiннях. Тож менi вкрай потрiбнi грамотнi спецiалiсти, стараннi працiвники, та й просто добрi знайомi та друзi.
   Приємний, анiтрохи не гордовитий i без манiрностi, купець менi напевно подобався. З кожною хвилиною нашої розмови я переймався все бiльшою симпатiєю. Вiн звертався зi мною як з рiвним, хоча за його одягом, прикрасами та манерами було очевидно, що вiн птах дуже високого польоту.
   Чи треба вам говорити, мої друзi, що купця, який у прямому розумiннi слова зачарував мене, звали Магнусом Вiльхельмом, i прибув вiн iз Праги? Думаю, виглядав вiн таким самим, яким став перед Нiколаусом.
   Коли вiзник iз тупуватим виразом на обличчi подав нам карету, купець зiзнався з широкою усмiшкою на губах i блискучими вiд збудження очима.
   - Я так давно не бував тут, що все довкола здається менi черговим новим свiтом, де в людях є щось виняткове. Це так захоплює.
   I лише тепер роз'яснення ангела смертi вiдкрили менi справжнiй сенс тiєї фрази, що впустив диявол.
   Я погодився показати будинок Дiкмана, точно знаючи, що мене не пропустять далi за вхiднi дверi, адже навiть моє iм'я в сiм'ї бургомiстра було пiд забороною. До того й йшло, оскiльки слуга, побачивши мене, сильно здивувався та загородив прохiд. Але тут втрутився Вiльхельм, який пригрозив слузi всiма мислимими i немислимими автомобiлями, якщо той негайно не пропустить до Дiкмана нас обох. Тон, з яким купець спiлкувався зi слугою, не дозволяв сумнiватися, що наговорити Вiльхельм може будь-якого, правдивого i не дуже, при цьому совiсть його анiтрохи не турбуватиме.
   Сiм'я бургомiстра у повному складi вже гримiла посудом у їдальнi. Вечеря була в самому розпалi. Ковзавши за дверi першим, слуга представив гостей, i якщо купця вiн назвав повнiстю, то про мене згадав як про проводника.
   Спочатку Дiкман побачив мене i схопився зi стiльця, почервонiвши вiд злостi, але вiдразу ж зблiд, подавився повiтрям i здавлено закашляв. Таку реакцiю викликав у нього Вiльхельм, що тримався позаду мене.
   - Все геть! - гаркнув бургомiстр, спершись руками на стiльницю. Домочадцi та слуги не зрозумiли його наказу, змусивши Дiкмана обвести всiх поглядом i повторити так голосно, що скляний посуд на столi задзвенiв: - Он, я сказав!
   Через секунду в їдальнi не залишилося нiкого, крiм мене, Вiльхельма та Дiкмана. Стало зрозумiло, хто тут справжнiй господар становища. Немов провинена дитина пiд пильним поглядом суворого вчителя, Дiкман стояв, не смiючи вимовити жодного слова, i по всьому було помiтно, що йому хочеться зiрватися з мiсця, втекти подалi, забитися в темний кут, але духу не вистачало. А купець тим часом важчав, походжаючи по кiмнатi, вивчаючи меблi та столовi прилади, нiби в них i був його iнтерес. Один я не розумiв у тому, що вiдбувається, нiчого, згоряючи пiд косими поглядами бургомiстра, сповнених одночасно i ненавистi, i жаху.
   - П'ятнадцять рокiв, Дiкман. Минуло довгих п'ятнадцять рокiв з моменту нашої останньої зустрiчi, i можу вiдзначити, що ти провiв їх саме так, як мрiяв колись, - сказав купець, жестом запрошуючи нас сiсти за стiл. Бургомiстр проiгнорував пропозицiю, продовжуючи стояти i трястись вiд напруги. - Свою частину угоди я виконав: допомiг тобi стати важливою персоною, розбагатiти, жити тим життям, якого ти сам не досяг би через своє походження i вiдсутнiсть природних талантiв. Я прийшов стягнути борг, забрати належне менi. Вiддай менi його?
   - Кого? - хрипко видавив iз себе Дiкман.
   - Попереджаю: не треба зi мною грати, корчити з себе дурня, ховати те, що належить менi. Поклич свого сина i вiддай його менi.
   - Сина? - перепитав я. - Вiддати сина?
   - Закрий свiй паршивий рот! - закричав бургомiстр.
   Я впевнений, вiн би накинувся на мене з кулаками, якби нас не роздiляв стiл, якби йому не потрiбно було пройти в безпосереднiй близькостi вiд диявола.
   Вiльхельм злiсно глянув на Дiкмана i одним тiльки поглядом велiв йому заткнутися i сiсти. На цей раз бургомiстр приречено опустився на стiлець, руки батогами повисли вздовж тiла. Обличчя його змарнiло i стало бiлiшим за крейду, губи тремтiли, а очi перетворилися на темнi провали.
   - Ти не в змозi щось змiнити. Адже тобi чудово вiдомо, що так чи iнакше я заберу твого сина.
   Кивнувши в мiй бiк, Дiкман запитав тихим, згаслим голосом:
   - Навiщо вiн тут? Хотiв зробити менi болючiше, взявши свiдком того, кого я не переношу на дух?
   Вiльхельм зневажливо пирхнув.
   - I в думках не тримав. Просто раз вже одна угода пiдiйшла до завершення, саме час знайти нового клiєнта, i я б хотiв, щоб вiн спочатку був в курсi майбутнього. Так нехай Вiллем бачить те, чого неодмiнно досягне, - вiн демонстративно клацнув нiгтем по пiдносу, що стояв перед ним, з золотим малюнком. - I нехай обов'язково запам'ятає цiну.
   - Я мешкав у злиднях, у убогих нетрях, побираючись серед натовпiв таких же бiднякiв, - несподiвано зарепетував бургомiстр, у голосi якого чулося роздратування, образа i сльозливi нотки. - У мене просто не було iншого виходу.
   - Менi не цiкаво говорити на цю тему, - вишкiрився диявол. - Менi слiд пам'ятати лише те, що ти сам закликав мене i запропонував угоду, просячи безбiдного iснування, яке отримав, а тепер намагаєшся викрутитись. Вибач, не вийде.
   З бургомiстром сталася справжня iстерика: впавши на колiна, вiн ридав i задихався вiд слiз. Нiколи я не бачив його в такому виглядi i не забуду, як вiн боявся пiдповзти до диявола, хоча мав намiр розцiлувати його чоботи. Вiд страху вiн навiть очей не пiдводив, благаючи залишити його сина у спокої. Дiкман розповiдав, як любить свого первiстка, як готовий заради нього на все, що вимагатиме Вiльхельм. Раптом його осяяло:
   - Я вiдмовлюся з посади бургомiстра. Якщо побажаєш, я докладу всiх зусиль до того, щоб згодом Вiллем замiнив мене на цiй посадi. Тiльки заради всього святого не забирай мого сина!
   Вiльхельм схилився до Дiкмана i з глузуванням вiдповiв протяжно:
   - Нi.
   - Не просто так, - затараторив бургомiстр, розмазуючи по обличчю сльози, соплi та слини. - Не просто вiдмовлюсь вiд посади, а вiддам тобi дружину! Тiльки лиши менi сина.
   - Я не збираюся забирати того, що дав тобi, так що залишайся бургомiстром, скiльки тобi заманеться. Менi ця посада не потрiбна. А що стосується твоєї милої дружини, - Вiльхельм розреготався, - здається менi, що ти з бiди бажаєш отримати вигоду, через мене позбавляючись остогидлої старої дружини?
   - Це найсерйознiша пропозицiя, - ледь не розплакався Дiкман.
   - Нi. Умовляння є умовляння, i вiн стосувався твого хлопця, а не дружини, - диявол примружився i додав: - Дивно, обiцяючи заради спасiння сина все, що завгодно ти не запропонував менi того, що нажив.
   За довгий перiод бургомiстр вперше посмiв подивитись Вiльхельма i зрадiло заголосив:
   - Так! Я вiддам тобi все! Забирай!
   - I те, що приховано у схованцi на горищi? - з презирливою усмiшкою поцiкавився диявол. - Вiддаси тi заощадження, про якi не знає дружина?
   Бургомiстр обiмлiв. Вiн здався. Вставши до нас спиною, Дiкман якийсь час стояв мучитий сумнiвами, а потiм пiшов за сином. На ходу вiн спитав:
   - Як я поясню, що дав сина?
   - Це не моя турбота, - вiдповiв купець. - Ти ж не питав, як пояснити оточуючим свiй стрiмкий злiт до влади та багатства?
   Вже вхопившись за ручку дверей, Дiкман рiзко розвернувся до нас. Нижня щелепа його тремтiла, слина висiла на перекошенiй губi, але бургомiстр усмiхався. Це була усмiшка шаленої людини, яка щойно придумала дивовижну гидоту. Вiн стулився, витягнув тремтячi руки i звернувся до диявола:
   - Я знаю, чим зацiкавити тебе. Дай менi вiдстрочку! Дай менi ще п'ятнадцять рокiв, а натомiсть пiсля цього термiну забери обох дiтей!
   - Нi, - холодно вiдповiв Вiльхельм.
   - Добре, десять рокiв! П'ять! Хоч скiлькись i назви цiну вiдстрочки! По-жа-луй-ста, - за складами промовив бургомiстр.
   Побачивши, що Вiльхельм похитав головою, вiн побiг на диявола, схопивши зi столу нiж.
  
   Роздiл тридцять сьомий
  
   Згадуючи та захоплено розповiдаючи iсторiю свого зiткнення з дияволом, Вiллем Рангер увiйшов у раж, передаючи пережите жестами, мiмiкою та вiдповiдними iнтонацiями:
   - Ще один до дурницi зухвалий ривок, рiвний декiльком звичайним крокам, i Дiкман дiстався б Вiльхельма, встромив би в нього лезо по саму рукоятку, якщо такi фокуси проходять з демонами, - захоплено згадував писар. - Але вiн не встиг.
   Викинувши руку вперед, вiн розчепiрив п'ятiрню так, що пальцi буквально зiгнулися у зворотний бiк, пiсля чого бургомiстр налетiв на невидиму перешкоду, розквасивши i згорнувши набiк нiс. Нижня губа лопнула, i по пiдборiддi побiгли струменi густої кровi. Вiльхельм недбало вiдмахнувся, наче проганяючи настирливого комара, i одразу Дiкман вiдлетiв, мiцно приклавшись до стiни. Здавалося, нiби вiн на якийсь час завис у повiтрi, i тiльки потiм звалився на пiдлогу з гуркотом, не властивим його хтивому тiлу.
   На цьому розправа не завершилася. Обличчя диявола набуло грубих рис, очi потемнiли, i в них чiтко читалися виняткова огида до людини, яка наважилася пiдняти на нього руку.
   Вiльхельм пальцем вказав на Дiкмана, i тiло, що м'якло, пiдвелося, пiдкоряючись беззвучнiй командi. Вiн рiзко стиснув кулак. Повиснувши перпендикулярно до пiдлоги, тiло смикнулося, на одязi бургомiстра проступили слiди колосально великих пальцiв. Вiд цього Дiкман швидко прийшов до тями i загорлав. Тобто по вiдкритому ротi, бризкам кривавої слини i виразу обличчя в цiлому було зрозумiло, що бургомiстр волає, проте до нас не долинало нi звуку, нiби Дикман був запечатаний всерединi вузької алхiмiчної судини з щiльною пробкою.
   Лише тодi диявол знову звернувся до мене:
   - Пiсля побаченого ви навряд чи готовi до угоди, але не поспiшайте з вiдповiддю, прошу вас. Не поспiшайте вiдкидати мою пропозицiю, адже нiчого подiбного особисто вам не загрожує. Я запевняю вас. Просто Дiкман менi спочатку дуже не симпатичний. Ви - зовсiм iнша справа. Вiллем, ви i без мене чудово обiзнанi про те, що слова "договiр" та "домовлятися" не просто однокореневi, а можуть взаємно обумовлювати один одного. Так, я укладаю угоди та ставлю умови, втiм, нiщо не заважає вам заявити свої вимоги. Частiше, нiж вам може здатися, я йду на деякi поступки, якщо вiдчуваю до людини прихильнiсть. Повiрте, я прихильний до вас.
   Я намагався показати своє самовладання, твердо вiдповiвши. Не вийшло. Тому що мене з головою видали руки, що тремтiли, як при старечих хворобах, i сиплий сильно тремтячий голос:
   - Дякую за дифiрамби на мою адресу. А тепер я пiду.
   - Вимушений вiдмовити, Вiлле. Менi потрiбна вiдповiдь - так чи нi. Без вiдповiдi ви нiкуди не пiдете, - диявол усмiхнувся менi, нiби повiдомляючи старого приятеля про дрiбну досаду, i знову мiркував: - Я можу нiчого не вимагати вiд вас через п'ятнадцять, двадцять чи вiсiмдесят рокiв. Нехай наша угода не матиме термiну. Менi не потрiбнi душi ваших дiтей та багатства. Нехай все у вашому життi йде своєю чергою i без обманiв з мого боку або будь-яких пiдступiв з боку iнших демонiв. Я смiливо йду на такi неймовiрнi послаблення, оскiльки бачу у вас величезний потенцiал, який може виявитися для мене дуже важливим.
   - I що ж такого важливого ви бачите?
   - Менi вiдомо, чого ви прагнете, але нiколи не зможете отримати без мене. Це не багатства i влада, як у випадку з безглуздим, жадiбним i заздрiсним Дiкманом.
   - Знання, - кивнув я, навiть не злякавшись, що погоджуюся з дияволом, що прочитав мої думки. - Знання, яких ще не збагнула людина.
   - Так, Вiллем. Ви маєте рацiю. Звичайно ж, не можу обiцяти вам всезнання. Це не вiдкрито i самому Люциферу, який, будучи всезнаючим, швидше за все, нiколи не повстав би. Однак у моїх силах дати вам таємнi книги, якi дивом збереглися у вашому свiтi вогню, меча та iнквiзицiї. Людина вашого складу розуму, людина таких видатних здiбностей легко розбереться в написаному там. Крiм того, з моєю допомогою ви зустрiнетеся з найбiльшими мудрецями сучасностi i з тими, з ким вас роздiлив час. Адже вам буде про що з ними поговорити? Вiллем, ви проживете життя, про яке мрiяли, випередите свою епоху, перевершите всiх генiїв i назавжди увiйдете в iсторiю. Приголомшливi перспективи, чи не так?
   Зiзнаюся вiдверто, коли Вiльхельм замовк, я ледве стримався, щоб не вiдповiсти. Уявити тiльки! Такий шанс. Тисячi смертних жертвували життям заради знань, в iм'я науки, iнодi роблячи грандiознi вiдкриття, часом нiчого не досягаючи i розчаровуючись, часом ганяючись за химерами i впадаючи в брехню. Але навiть тi, хто вперто боровся з iстиною, вихваляючи помилки, були на голову вищi за мене. I ось менi надається можливiсть стати поряд з ними, можливiсть досягти куди бiльшого. Якоїсь митi я майже переконав себе, що моя душа в такiй угодi - цiлком пiдходяща плата, допустима цiна. Менi хотiлося думати, що я роблю це заради людей, зрештою.
   Щось кольнуло в грудях, i я запитав:
   - Досить щедрий подарунок, але чи не пов'язаний вiн ще з якоюсь умовою з вашого боку?
   - Забув попередити, - знiяковiв Вiльхельм, трохи награно грюкнувши себе долонею по лобi. - Бiльшiсть ваших вiдкриттiв так чи iнакше має бути пов'язана з вiйною та зброєю. Вам багато що належить вiдкрити i винайти - все найнищiвнiше, найсмертельнiше. Менi доведеться дуже пильно стежити за цим, не обессудьте.
   Нiколи не сiдайте грати з дияволом у кiстки, хоч би якою мiрою вас приваблювали ставки, хоч би впевненi у виграшi ви не були. Ви програєте, бо в кiнцi обов'язково з'ясується, що ви грали в карти.
   Я вiдповiв вiдмовою i одразу спробував пiдвестися, щоб негайно пiти. Нiчого не вийшло. Немов прибитий, я сидiв на стiльцi, дивлячись на Вiльхельма.
   - Ви отримали вiдповiдь, то вiдпустiть мене!
   - Не так скоро, дорогий Вiлле, - манерно розтягуючи голоснi, сказав диявол. - Злегка пiдкоригую наш договiр та запропоную знову.
   - Вiдповiдь буде все тим же! Дозвольте менi пiти.
   З глузуванням подивившись на мене, Вiльхельм i зiзнався:
   - Менi не хочеться залишатися нi з чим.
   - Нi з чим? Адже ви заберете у Дiкмана його сина.
   - Заберу за будь-якого розкладу, але для мене ви - заповiтна мета. Я так багато сил доклав, щоб дiзнатися вас як слiд i краще розiграти цю партiю. Зрештою, все це уявлення з бургомiстром влаштоване тiльки для вас.
   - Нiчого не вийде, - наполягав я.
   - Як знати, - виразно повiв бровами Вiльхельм, проте замiсть очiкуваної усмiшки на його обличчi я побачив зловiсну гримасу, яка пiдказала, що вiн припас козирi в рукавi. - Я згадував схованку бургомiстра на горищi. Пам'ятаєте?
   - Да пам'ятаю. Який стосунок вiн має до мене?
   - Зiбранi там грошi пахнуть кров'ю.
   - Звiльнiть мене вiд цих подробиць.
   Вiльхельм вдав, що не почув i продовжив:
   - Бачите, Вiлле, пан Дiкман має якусь заповiтну частину життя, про яку нiхто й не здогадується. В околицях Дармсбаха так багато дорiг, якими безупинно купцi з чотирьох сторiн свiту перевозять свої товари, що рокiв сiм-вiсiм тому це навело Дiкмана на цiкаву думку про легку наживу. Ви, напевно, чули про банду розбiйникiв, якi промишляють десь неподалiк? Не могли не чути. Вони з'являються нечасто, але завжди нападають тiльки на великих торговцiв, на такi ходячi грошовi мiшки. Так ось це ваш пан бургомiстр сколотив банду. Вiн же забезпечує її цiнними вiдомостями: кого i де слiд пограбувати, коли слiд залягти на дно. Вiн же має найбiльшу частку награбованого. Тричi Дiкман i сам виходив на полювання за купцями, з якими ось-ось мило вiв бесiди та просив заїжджати до нього в гостi. Тож у схованцi вiн тримає величезну суму, цiлком достатню, щоб купити весь Дармсбах та заселити його грабiжниками та вбивцями.
   - Навiщо ви це менi розповiдаєте? - обережно спитав я, не припускаючи, до чого веде диявол.
   З надзвичайно важливим i пихатим виглядом Вiльхельм пiднявся. Обiйшовши стiл, вiн попрямував до мене, чудово усвiдомлюючи перевагу свого становища i навмисно граючи на моїх нервах. Вiн зупинився так близько, що змусив мене закинути голову i з жахом дивитись на нього знизу вгору.
   - Дiкман просив у мене вiдстрочку, i тепер я схиляюся до того, щоб надати її. Я нiчого не втрачу, бо через п'ятнадцять рокiв заберу у бургомiстра та його сина та його онука. Крiм того, умовою для вiдстрочки буде обов'язок Дiкмана направити по вашому слiду всiх розбiйникiв, яких вiн тiльки зможе найняти. I я впевнений, вiн найме їх стiльки, що перетворить ваше життя на жах. Вам нiде не отримати спокою. Земля вже горить пiд вашими ногами, а зграя кровожерливих ланцюгових псiв Дiкмана жадiбно втягує повiтря, беручи ваш слiд. I найбiльше в придуманiй мною схемi чудово те, що Дiкман сам визначить змiстом свого життя вашу затримку i ваше вбивство. Навiть вiдповiдна угода про надану йому вiдстрочку - причина другорядна. Пам'ятаючи, що ви присвяченi в його потаємнi таємницi, вiн перейметься до вас ще бiльшою ненавистю, стане вважати вас заклятим ворогом. А згодом Дiкман взагалi переконає себе, що ви i є джерелом усiх його бiд. I коли-небудь, рано чи пiзно, зграя бандитiв в черговий раз наздожене вас, зажене в кут, але ви до того часу втомитеся настiльки, що не зможете вiдшукати шляхи вiдходу, при цьому шалено бажаючи жити. Напевно, тодi я знову з'явлюся перед вами та ще раз запропоную угоду. Чи готовi до початку полювання?
  
   Роздiл тридцять восьмий
  
   - Тiєї ж ночi я назавжди покинув Дармсбах, щоб бiгти, нiколи не зупинятися i всюди озиратися в страху. Тодi я погано уявляв, що саме чекає мене в нескiнченно довгiй спробi уникнути погонi, незважаючи на гранично докладнi описи диявола.
   Тiльки дослухавши Вiллема, подорожнi помiтили, що Ельза Келлер тихенько схлипує. Бажаючи хоч трохи втiшити писаря, вона поклала долоню на його руку.
   - Як же це страшно. Ви такi нещаснi, Вiлле, але ви такi мужнi i непохитнi. Невже немає жодних способiв назавжди втекти вiд убивць-переслiдувачiв? - Жiнка запитливо подивилася на Малаха Га-Мавета.
   - У цьому я не фахiвець, - вiдповiв той. - Напевно, якщо пiти в iншу реальнiсть.
   - А це можливо? - пожвавiшав Вiллем, на обличчi якого читалася нетерплячка i надiя, що раптово спалахнула.
   - Це непросто, але можливо. Наприклад, дехто з чаклунiв, що затягли вас на перехрестя свiтiв, вмiє створювати переходи до iнших реальностей. Це, зрозумiло, потребує складного ритуалу та об'єднання зусиль.
   Мiхаель Бреверн пiдвiвся i енергiйно потер руки.
   - Давайте вирiшувати проблеми, виходячи з їхньої важливостi i в мiру їх надходження, - сказав вiн. - Поки що розбiйники бургомiстра Дiкмана нiкому з нас не загрожують. Ангел смертi повiдомив, що в iсторiях наших стосункiв iз дияволом є те, чим ми можемо озброїтися у протистояннi з чаклунами. Вiллем, у вас будуть якiсь припущення щодо цього?
   Писар збентежено задерся в крiслi, так що вiдповiдь його стала абсолютно очевидною. Мiхаель перевiв погляд на Нiколауса, потiм глянув на нотарiуса. I той i другий сумно знизали плечима i не висловилися з припущеннями через їхню явну вiдсутнiсть.
   - А ви впевненi, що цi iсторiї справдi щось нам дадуть? - спитав Хорст, звертаючись до Малаха Га-Мавет. - Що ми можемо дiзнатися з наших спогадiв, крiм обставин того, що трапилося не в свiтах цих проклятих чаклунiв, а в наших власних? Що ми можемо дiзнатися, крiм наших характерiв?
   - Я певен, - коротко кивнув янгол. - Розповiдаючи та аналiзуючи iсторiї, вам варто пам'ятати, що чаклуни - вашi копiї. Нехай багато хто виглядає iнакше, дехто старший або молодший за вас справжнiх, але в будь-якому випадку це ви.
   - Божевiльний будинок, - констатував Пауль, смикаючи мережива сорочки, що вибивалися з-пiд рукавiв камзола. - Було б набагато простiше, якби ви нам сказали прямо.
   - Так, простiше, - погодився Малах Га-Мавет. - Але, по-перше, я фiзично не в змозi так чинити, по-друге, не можу вiдмовити собi в задоволеннi вислухати пригоди кожного з вас. Так би мовити, з перших вуст. Ну, i хто буде наступним оповiдачем?
   - Зачекайте, - перебив його Нiколаус. - Слухаючи Вiллема, у мене народилося питання. Ось дивiться, вiн укладав угоду з Дiкманом, де цiною був на той момент син бургомiстра, який ще не народився. Звернiть увагу саме син, а не дочка. Надалi вiн змiнив умови та пiдняв ставки до сина та онука Дiкмана. Тобто десь диявол точно знав, що у Дiкмана будуть дiти, буде саме син, у того в свою чергу теж народиться дитина i неодмiнно хлопчик.
   - То в чому питання? - не зрозумiв ангел смертi.
   - Невже демони знають майбутнє?
   Задумливо i неквапливо Малах Га-Мавет пiдняв очi вгору, пiдбираючи слова, а потiм вiдповiв:
   - У цьому немає нiчого надприродного. Для мене нi. Людям же така здатнiсть обов'язково здасться передбаченням, диявольським вiщуванням, магiчним передбаченням майбутнього.
   - А насправдi? - не вгавав Нiколаус.
   - Насправдi це складний прогноз i не бiльше. Я теж володiю цiєю властивiстю. До речi, ще жодна людина нiколи не замислювалася, звiдки менi вiдомо, коли, де i чию душу забрати, проте я або мої нергали завжди опиняємося в потрiбному мiсцi в потрiбний час, - величезний яструб, що сидiв на сусiдньому столi, почувши, що господар згадав про нергалах, тобто i про нього в тому числi, велично пiдсунувся, пiдняв голову i дiловито пройшовся, поглядаючи на подорожнiх. - Людям набагато легше уявити, що я i є причиною смертi, що я є, щоб убити людину i забрати її душу. Людський розум вкрай разюча штука. Отримуючи будь-яку iнформацiю, ви дiлите її - усвiдомлено чи нi - на важливу i не цiкаву. Першу застосовуєте у повсякденному життi потрiбним вам способом, другу з часом безцеремонно викидаєте з пам'ятi. Ангели ж - а демони нехай i занепалi, але все-таки ангели - акумулюють усi знання з усiх свiтiв про всiх людей та подiї. Ми маємо воiстину грандiозний запас вiдомостей про все i нiчого не забуваємо. Коли нам потрiбно, ми аналiзуємо накопичене, зiставляємо з реальним часом, iз мiсцем та людьми, щоб зробити вiдповiдний точний прогноз. Моя робота в цьому планi, звичайно ж, набагато складнiша, нiж у демона, що укладає угоди та збирає душi. Так i диявол, що став вiдомим вам як купець Вiльхельм, з найдрiбнiших деталей виткав своє уявлення про народження у бургомiстра саме сина, про появу в нього саме онука. Наприклад, вiн мiг знати, що в родi Дiкмана зазвичай народжуються хлопчики, мiг заздалегiдь бачити хлопчика, що вже народився, в одному зi свiтiв, i так далi тощо. Я вiдповiв на ваше запитання, Нiколаусе?
   - Цiлком, - вiдповiв юний фон Граусбург.
   - Тодi продовжуйте свої сповiдi. Може, Мiхаель займе нас iсторiєю про Матiас?
   - Мабуть, - зiтхнув Мiхаель Бреверн, вiдкидаючись на спинку стiльця. - I маю попередити вiдразу, що вам вiдкриються деякi таємницi моєї сiм'ї та таємниця мого походження. Про це нiхто i нiколи не повинен дiзнатися. Я повторюю: нiхто й нiколи. Обiцяйте менi зберiгати мовчання.
   Мандрiвники дружно закивали, пiдтверджуючи, що нi словом, нi натяком не передадуть почутого стороннiм.
   - Звичайно, звичайно, - поспiшив запевнити Пауль Рейхенштейн, заiнтриговано дивлячись на купця.
   - Понад двадцять рокiв тому я сам дав обiцянку, що не розголошую секрету свого сiмейства, проте зараз вважаю своє визнання цiлком доречним, враховуючи обставини: нiхто з вас не належить до мого свiту, i знайти зброю проти чаклунiв ми зможемо лише проаналiзувавши нашi одкровення.
  
   Роздiл тридцять дев'ятий
  
   - Моєю батькiвщиною можна назвати вже згадане паном Рейхенштейном мiсто Бреверн, розташоване в Пiвнiчному Пфальцi, - Мiхаель усмiхнувся нотарiусу i злегка схилив голову на знак пошани. - Там я прожив до шiстнадцяти рокiв, i залишися ще на парочку, то пустив би ґрунтовне корiння. Однак Мiхаель Бреверн народився в iншому мiсцi i при народженнi носив iнше iм'я. Я успадкував прiзвище, яке, гадаю, вам усiм чудово вiдоме. Мiсто мого веселого дитинства, моєї нiчим не затьмарюваної юностi - затишний i тихий Бреверн. Часто згадуючи про нього, душа прагне повернутися туди хоча б на день. Це менi категорично заборонено, я навiть не маю права наблизитись до кордонiв Пiвнiчного Пфальця.
   Моїм вихованням займалася пара Краузе, Петер i Хельга. У них було троє своїх дiтей старших за мене за вiком - хлопчик i два вогняно-рудi конопатi дiвчата. У вiцi трьох-чотирьох рокiв я напевно називав Краузе мамою та татом, але потiм Петер розповiв менi, що їхня сiм'я тiльки опiкується мною. Це не ховалося нi вiд кого з городян. Всiм охоче пояснювали, що мої справжнi батьки трагiчно загинули, коли менi виповнилося два роки, i ось далекi родичi взяли на себе вiдповiдальнiсть за моє виховання.
   Краузе були воiстину прекрасними людьми, добрими i чуйними, що дбали про мене не менше, нiж про своїх дiтей, при цьому суворими, що не дозволяли зайвих вiльностей.
   Змалку менi не давало спокою якесь бачення, що застрягло в пам'ятi скалкою, що викликає пульсуючий свербiж на гранi з болем. У цьому видiннi я був зовсiм маленьким, i важка жiнка гойдала мене на гойдалцi, навiваючи сонливiсть нудним наспiвом:
   - Козлик скаче по лужку,
   Iз пастушком грає:
   Рожками його бадьорить,
   Тут же тiкає...
   Звiдкись iз туманної хмари, як зазвичай буває в дитячих спогадах i снах, з'явився молодий чоловiк, який безперечно покликав мене, але не як Мiхаеля. Зiскочивши з дошки гойдалки, я з радiсним криком помчав назустрiч через все велике подвiр'я, бруковане великим брусом, дiлянками просiвши досить глибоко. Запнувшись i скрикнувши, я полетiв уперед, готуючись до падiння, здертих колiн i долонь, але не впав. Мiцнi руки пiдхопили мене, пiдняли. Зверху вниз, нiби ширяючи в повiтрi, я дивився в серйозне обличчя чоловiка, що ледь помiтно виявляв ознаки переляку. Менi не доводилося сумнiватися, що це i є мiй батько. Його очi сяяли життєвою силою та впевненiстю. Чомусь моє бачення здавалося сiм'ї Краузе недоречним. Вони нiби побоювалися його, списуючи всi на нiчого не значущi дитячi сни, навiянi почутими казками.
   Краузе дали менi чудову освiту, наймаючи спецiально для мене дорогих вчителiв. Тодi я вперше став здогадуватися, що менi або опiкується якась забезпечена персона, або хтось залишив стан, що призначався виключно на мої потреби. Опiкунiв про це я нiколи не питав, оскiльки швидко усвiдомив, що все одно не дочекаюся правдивих вiдповiдей про моїх рiдних, моїх можливих таємничих доброзичливцiв.
   Коли менi виповнилося п'ятнадцять рокiв, Петер Краузе вперше вивiз мене до Гайдену - столицi Пiвнiчного Пфальця. Причини поїздки менi не повiдомлялися, як i те, чому вiн не взяв нiкого зi своїх дiтей. Весь шлях ми пройшли, зберiгаючи мовчання, в мовчаннi прибули в похмурий особняк незнайомого менi пана, який узяв мене за руку i залишив на самотi в прохiднiй кiмнатi на другому поверсi. З неї можна було потрапити до трьох iнших кiмнат через двернi прорiзи, завiшанi на той момент важкими портьєрами. Менi заборонили пiдходити до широкого вiкна, що веде у внутрiшнiй двiр, i посадили в центрi кiмнати так, що я дивився в порожнiй кут.
   У цьому безглуздому положеннi я, мабуть, пробув близько години. То з одного боку вiд мене, то з iншого коливалися завiси, то тут, то там утворювалися вузькi просвiти, i через них хтось спостерiгав. Було очевидно, що мене таємно розглядають, вивчають. Це було неприємно, але й одночасно викликало чималий iнтерес, який пiдштовхнув мою юнацьку фантазiю. Вiд нiчого робити я уявляв себе нащадком знаменитого капера, за затримання якого всiма королями свiту було призначено велику нагороду. Довгi роки вiн мандрував морями, довiривши єдиного сина своїм найвiдданiшим товаришам. У моїй уявi вiн нещодавно загинув за нез'ясованих обставин, i ось тепер каперське братство закликає мене знайти i покарати вбивць батька. Потiм я уявив, що якимось неймовiрним чином є претендентом на раптово спорожнiлий iмператорський трон, i вiрнi слуги весь цей час приховували мене вiд небезпек викриття. Оскiльки я не змiг вибудувати чiтку картину того, хто такi вiрнi слуги, i навiщо вони мене вiд когось приховували, то розвивати цю лiнiю не став, заглибившись у нову iдею, згiдно з якою незадовго до мого народження зiрки склалися так, що вказали на народження нового пророка - мене, зрозумiло.
   Можете смiятися з цих фантазiй, тiльки пам'ятайте, що в ту пору менi було всього п'ятнадцять рокiв.
   Я виринув зi свiту iлюзiй, коли почув стукiт пiдкiв, звуки карети, що розгорталася у внутрiшньому дворику. Забувши про вимогу не покидати стiльця, я кинувся до вiкна. На подвiр'ї незнайомець мiцно обiймав Петера Краузе, пiсля чого схопився на пiднiжку карети i пiдняв погляд на мене. Це був той самий чоловiк, який у снах рятував мене вiд падiння, хiба сильно постарiлий. В очах батька я не змiг роздивитись знайомої менi впевненостi.
   Вiдчинивши вiкно навстiж, я висунувся до пояса, нiтрохи не побоюючись впасти вниз, не замислюючись про це, i зробив перше, що спало менi на думку - голосно заспiвав:
   - Козлик скаче на галявинi,
   З пастушком грає...
   Батько рiзко перевiв погляд убiк, проте я встиг побачити краплi слiз, що блищали, котилися по його щоках. Все так само не пiднiмаючи очей на мене, вiн зник у напiвтемрявi карети, що тут же рушила. Як екiпаж покидав двiр, я не бачив, тому що слуги, що вбiгли, вiдтягли мене вiд вiкна. Я не чинив опiр, лише бурмотiв, називаючи себе повним дурнем, що сплутав прийменники в добре менi знайомiй дитячiй пiсеньцi. Чомусь менi здавалося тодi, що заспiваю я "козлик скаче по лужку", а не "на лужку", i все склалося б iнакше: батько б усмiхнувся i пiднявся в кiмнату, щоб залишитися зi мною назавжди.
   Усю дорогу назад до Бреверна ми з Краузе не обмовилися жодним словом. Петер нервувався, а я був занурений у власнi думки i не переставав докоряти собi за те, що не витримав легкого випробування, не вгадав пароль для побачення з батьком, хоча чудово розумiв: це був не iспит, а остання зустрiч, у якiй нiхто з нас нiчого не мiг змiнити.
   Краузе вiдмовилися пояснювати менi те, що сталося, i просили скорiше викинути побачене з голови. Коли я вже готувався до сну, Хельга прослизнула до моєї кiмнати i тихо, щоб нiхто, крiм мене, не почув, повiдомила:
   - Скоро ти все дiзнаєшся. Наберись терпiння i не квапи подiї. Це може бути небезпечним.
   - Добре, - вiдповiв я, з гiркотою розумiючи, що час секретiв не завершено, але й вiдчуваючи радiсть, адже моє довге очiкування iстини незабаром закiнчувалося.
   Через кiлька мiсяцiв у будинок Краузе прибув зi свитою лiтнiй пан, що представився Лукасом Зайделем, керуючим справами князiвського роду, який менi за жодних обставин не можна вам назвати. Здiйснилося обiцяне Хельгою. Зайдель не виявив найменшого iнтересу до Краузи, а вiд мене не вiдходив нi на крок, все випитуючи рiзнi подробицi про моє життя. Вiн явно намагався справити на мене сприятливе враження i, треба зазначити, чудово володiв умiнням привернути до себе людину. Зрештою, мiж нами встановилися дуже довiрчi вiдносини, i я дiлився з Зайделем одкровеннями, якi навряд чи повiдав би своїм опiкунам.
   Найбiльше менi подобалося прогулюватися на околицях мiстечка вдвох iз Зайделем, коли я мiг, не соромлячись його почту, блиснути ерудицiєю, розповiсти про Бреверна, про Пфальця. I я, як обiцяв, не квапив подiї, гiдно чекаючи вiдповiдей на запитання, що мучили мене. В одну з прогулянок ми зупинилися на горi, що височiла над лiсом, звiдки вiдкривався чудовий вид на мiсто. Пам'ятаю, я розповiдав своєму старому супутниковi про те, що в дитинствi менi нiяк не виходило пiднятися на саму вершину, а вiн нi з того нi з цього промовив:
   - Мiхаель, твiй батько - iмперський князь, найбагатша i найзнатнiша людина Iмперiї, а я - його вiдданий слуга, спрямований до тебе, щоб запропонувати вибiр.
   Вiн назвав менi князiвський рiд, до якого я належав, назвав моє справжнє iм'я.
   Звiстка приголомшила. Коли ти п'ятнадцять рокiв живеш, плодячи в розумi запаморочливi фантазiї, позбавленi не тiльки витонченостi, але й стрункостi, елементарної логiки, коли твориш iлюзiї та образи, приклади яких про каперське братерство або нове пророка я вам уже приводив, а потiм дiзнаєшся справжнiй стан справ , то важко зберегти самовладання. У мрiях ти можеш бачити себе цезарем Землi та володарем Сонця. У мрiях ти з легкiстю приймаєш все це, хвацько сходиш до блискучого трону, по дорозi вже вiддаючи праворуч i лiворуч розпорядження просто фантастичної важливостi. Насправдi ж тебе вводить у ступор те, про що ти давним-давно здогадувався сам.
   - Про який вибiр йдеться?
   Не знаю, чому в ту мить саме це стало цiкавити мене насамперед.
   - Про вибiр мiж життям i смертю, - вiдповiв Лукас Зайдель, i його в'яла стареча рука напрочуд мiцно схопила мене за лiкоть.
   Менi не важко було б вирватися i втекти, але шлях був вiдрiзаний, оскiльки з лiсу до нас прямували слуги Зайделя, озброєнi шпагами та кинжалами, яких звичайно при собi не носили.
  
   Роздiл сороковий
  
   - На мою думку, ви обiцяли розповiдь про ченця Матiаса, - трохи скривився Малах Га-Мавет, коли Мiхаель Бреверн зробив паузу, щоб промочити горло.
   Ельза та Хорст шикнули на нього i одночасно здригнулися вiд усвiдомлення свого вчинку. Оповiдання купця так захопило, що вони геть-чисто забули, хто сидить з ними за одним столом. Малоймовiрно, що, будучи при здоровому глуздi, вони наважилися б висловлювати претензiї самому ангелу смертi.
   - Це важливо, - вiдповiв Мiхаель Малаху Га-Мавету. - Вам, певно, все вiдомо про моє походження, вiдомi подробицi зустрiчi та предмет спiлкування з Матiасом, проте мої друзi нiчого про це не знають. Для розумiння того, що саме пропонував менi чернець, обов'язково слiд знати цi обставини.
   - Ну, гаразд, - надув щоки Малах Га-Мавет i склав руки на грудях. - Чекатиму, раз цi обставини обов'язково слiд викласти.
   Самовладання залишило Пауля Рейхенштейна, i вiн не витримав, розлютився:
   - Та взагалi, якщо вам все досконало вiдомо, а дещо й наперед передбачено вашим ангельським аналiзом, до чого вам нашi iсторiї? Що за безглузда забава? Божевiльнiсть. Це найчистiшої води божевiлля!
   Ангел смертi спочатку спохмурнiв, потiм зробив ображений вигляд.
   - Та нiчого подiбного, - сказав вiн. - Менi просто подобаються iсторiї, якi розповiдали живi люди, очевидцi. Терпiти не можу дiзнаватися все з других рук: втрачаєш емоцiї оповiдача, виразних поглядiв, багатозначних шепiткiв i лукавих пiдморгування. Для мене iсторiї з вуст безпосереднiх учасникiв - найвища насолода.
   - Тодi сидiть i насолоджуйтесь, нiкому не заважаючи, - огризнувся Мiхаель, шумно видихнув i продовжив: - Друзi мої, давайте умовимося вiдразу: жодних iстинних iмен ви вiд мене надалi не почуєте. Нехай всi дiйовi особи залишаться неназваними, а якщо хтось iз вас вгадає їх через сильну схожiсть наших свiтiв, то нехай залишить цi знання при собi.
   Отже, мене та Зайделя оточили. Не одразу я зрозумiв, що озброєнi люди з холодними обличчями стародавнiх статуй, прекрасних i байдужих, були приданi Зайделю насамперед для того, щоб я сам не наробив дурниць: не кинувся на старого з кулаками чи каменем, не втiк. Ми повернулися до пiднiжжя гори, де слуги склали багаття, поставили неподалiк нього два складнi стiльцi. Я зовсiм небагато, але заспокоївся. Щойно сiвши, Зайдель почав свiй довгий, що тривав до вечiрнiх сутiнкiв монолог, у якому виклав iсторiю моєї сiм'ї та найближчих родичiв, мого народження. Розповiв вiн i про причини моєї розлуки з батьком. Коротко передам вам головне.
   Батько в двадцять три роки успадкував князiвство i титул iмперського князя пiсля раптової смертi мого дiда. Мрiючи багато чого реформувати, переiнакшити на сучасний манер, вiн iз головою поринув у турботи про володiння, довiренi йому Господом та iмператором. Ось тiльки доля заманила його в пiдступну пастку, зiграла неприємний жарт, який змiнив не тiльки мою сiм'ю, а й наклав певний вiдбиток на iсторiю всiєї Iмперiї. Проїжджаючи через одне iз мiст князiвства, батько випадково зустрiв дiвчину i з першого ж погляду втратив голову вiд кохання. Вiн не мiг думати нi про кого i нi про що - тiльки про бажану чарiвницю. Батько закохався без пам'ятi, до нападiв меланхолiї, що змiнювалися нестримною веселiстю, до самокатування i безсоння, як можуть закохуватися лише безвусi молодики, якi вперше пробують серйозне почуття на смак.
   Моя мати, що вiдрiзнялася розсудливiстю, нескоро вiдповiла взаємнiстю, оскiльки її рiд не вирiзнявся знатнiстю та багатством, через що вона сама нiяк не пiдходила на роль дружини князя. На роль коханої жiнки, коханки - так. Безперечно, суспiльство високородних було б готове прийняти її в такiй якостi, але не як дружину з низiв. Батьковi були байдужi чиїсь думки, когось вiн зумiв переконати, з кимось порвав усi зв'язки та стосунки. Вiн твердо вирiшив одружитися з тiєю, кого любив усiм серцем. Вирiшив i одружився. Тут i ґрунтовна сварка зi своєю матiр'ю, моєю бабусею, його не зупинила.
   Будучи тендiтним i нетямущим малюком, я зруйнував цей щасливий i короткий шлюб, адже саме моє народження вбило матiр. Батько був невтiшний i не переставав оплакувати загибель обожнюваної дружини. Поступово до переживання втрати додалася настiльки сильна байдужiсть до навколишнього свiту, що багато лiкарiв визнали молодого князя важко хворою людиною i намагалися лiкувати поранену душу смердючими притираннями, холодними примочками та отруйними мазями. Однак у реальнiсть його повернула вiйна, яку з хибної пристойностi зараз прийнято називати мiжусобним конфлiктом.
   Зайдель запевняв мене, що, виступаючи на захист вiльного мiста, обложеного iншим князем, мiй батько не шукав якоїсь вигоди для себе або князiвства, а пiшов на це, намагаючись таким чином вiдволiктися вiд його горя, що спiткало його. Я сумнiвався в цьому тодi, маю сумнiв i зараз. Менi не доводилося чути, щоб володарi вели вiйни, спустошуючи скарбницю i посилаючи на загибель тисячi своїх людей, щоб розвiятися, забути про смерть коханої таким оригiнальним чином. Ця тема столiття тому чудово пiдходила для балад менестрелiв, але не зростається iз правдою життя. З iншого боку, я можу помилятися, тому що чужа душа недостатньо освiтлена навiть для найпроникливiших поглядiв. До того ж я абсолютно не знаю характеру свого батька, не знаю, якi помисли їм рухали.
   Менi не пощастило народитись у епоху протиборства мiж князями. Мiж тими, хто за iдеєю повинен складати єдину, непорушну i могутню Iмперiю, а натомiсть прагне розiрвати її на шматки.
   Причиною моїх подальших пригод став iмперський князь, володiння якого на пiвночi примикали до князiвства батька. Назву я його Дiтмаром Праведним. Якось так його i звали, хоча праведностi в ньому було набагато менше, нiж у будь-якому найлютiшому розбiйнику та вбивцi.
   Предки Дiтмара Праведного славилися як вiдмiннi вояки, та його армiєю захоплювалися з часiв хрестових походiв. Це вiйсько не раз i не два рятувало Iмперiю вiд зовнiшнiх i внутрiшнiх ворогiв, але рiдко приносило князям щось, крiм витрат. Дiтмар першим вважав такий стан речей вкрай несправедливим, адже могутнiй ударний кулак, не приносячи йому вiдчутної користi, служив спiльним iнтересам, якi вiн вважав якщо й не чужими, то особисто не дуже близькими. Чудово розумiючи, що нiхто з сусiдiв i тим бiльше вiльних мiст не зможе протиставити його армiї щось гiдне, вiн повiв нечесну гру, по сутi, рiзними шляхами фактично перетворюючи сусiднiх панiв на своїх васалiв. Не з усiма спрацьовував шантаж силою, i тодi вже армiя вторгалася, щоб через приниження та страх навчити пiдпорядкування князiв, герцогiв, ландграфiв i навiть єпископiв.
   Князь Дiтмар був ще й не обдiлений iнтелектом. Одного разу вiн використав суперечку про межi мiж двома герцогствами, щоб вiроломно захопити одне з них, а друге повнiстю пiдпорядкувати собi, не приєднуючи до своїх володiнь. Вiдразу пiсля цього вiн зробив iмператору щедрi пiдношення, зрозумiло, за рахунок завойованих земель i повiдомив, що на славу та на благо Iмперiї завершив конфлiкт, який так довго турбував i обтяжував iмператора. Треба вiдзначити, що iмператора той спiр про кордони нiколи не турбував, але в цьому вiн з очевидних причин не признавався.
   Дитмар свавiльно обмежував торгiвлю у вiльних мiстах, диктував умови iмперським мiстам, i тих i iнших поширив дiї судових рiшень свого князiвства. Вiн одночасно мiг виступати на захист католикiв та протестантiв, воюючи у рiзних куточках Iмперiї за зовсiм протилежнi iдеї.
   Куди ж дивився iмператор, i чому непристойностi Дiтмара Праведного терпiли? Вiдповiдь проста. По-перше, щоб чинити опiр йому, треба було об'єднатися, а в нашiй державi, на жаль, досi панує роз'єднанiсть. По-друге, на самому початку нечесних справ Дiтмара iмператор пiддався iлюзiї, що чудово може контролювати те, що вiдбувається, i навiть керувати буйним князем для вирiшення внутрiшнiх проблем. Коли вiн усвiдомив, що в його руках немає i нiколи не було поводiв вiд цього норовистого жеребця, виявилося пiзно. До речi, я схильний вважати, що мiй батько вплутався в конфронтацiю на прохання iмператора, а не тому, що його турбувала доля вiльного мiста, обложеного армiєю Дiтмара.
   Втручання батька врятувало те вiльне мiсто, i, як iнодi трапляється, влада, що змiнилася, з часом волiла вiдвернутися вiд свого рятiвника, щоб дружити з недавнiм ворогом, охоче виконувати його волю, бо так зручнiше i вигiднiше. Мiй батько втратив усiх своїх союзникiв, його скарбниця стрiмко пустiла, а армiя трималася виключно на вiдданостi своєму князю i бажанню помститися вороговi за ранiше загиблих товаришiв i розорення, яке супроводжує будь-яку вiйну. Важкий перiод для князiвства. Мiй батько мало не втратив усе, що мав, проте допомога прийшла звiдти, звiдки її зовсiм не чекали.
   Герцог Вайстрауд нiколи не мав достатньою полiтичною вагою в Iмперiї, хоча його герцогство процвiтало i часто виступало таким собi гаманцем для iмператора. У герцога не було своєї постiйної армiї, але ми живемо в такий час, коли вiйни ведуться за принципом "перемагає той, у кого вистачає грошей дожити до перемоги". Так от, у герцога Альфреда Вайстрауда було все необхiдне, щоб дожити до перемоги - мав чималий стан. А ще в нього була дочка, хоч у народi вiн i отримав прiзвисько Бездiтний.
   В обмiн на допомогу герцог розраховував набути бажаного полiтичного впливу в Iмперiї, якого його рiд був позбавлений. Вiн був готовий зараз фiнансово пiдтримати мого батька, поповнити його армiю великою кiлькiстю знаменитих швейцарських i бельгiйських найманцiв, новим озброєнням, провiантом. Альфред Вайстрауд мав тiльки одну невелику умову: скрiпити пакт про дружбу i вiйськову допомогу було шлюбом з його дочкою i передачею права успадкування їх спiльним дiтям. Цю схему псував лише я - старший син iмперського князя вiд першого шлюбу, якого неможливо було нi обмежити у спадкуваннi, нi тим паче позбавити такого права.
   Зайдель стверджував, що мiй батько роздумував над пропозицiєю дуже довго, не менше пiвроку. Роздумував доти, поки армiя Дiтмара не перестала брати в облогу фортецi з виснаженими, втомленими i вимотаними солдатами батька, а просто брала їх з ходу. Крiм того, сам iмператор високо оцiнив пропозицiю Альфреда Вайстрауда i в свою чергу чинив на мого батька сильний тиск, наполягаючи на тому, щоб умова герцога була неодмiнно прийнята. Вiн повiдомляв, що вiдмова Вайстрауду призведе до появи нового супротивника в особi вже герцога, призведе до повної поразки князiвства у вiйнi, коли навiть життя мого батька нiхто гарантувати не зможе. Вiн заявляв, що перемогти Дiтмара можливо, лише витративши всi ресурси князiвства, потiм iмператор був готовий пiти. I мiй батько здався, отримавши вiд герцога Вайстрауда гарантiї моєї недоторканностi.
   Мою уявну смерть органiзував Зайдель, при цьому й мене самого вiн не преминув перетворити на символ нового витка вiйни: оголосили, що мене закололи на прогулянцi найманi вбивцi, пiдiсланi особисто Дiтмаром Праведним, i моя смерть повинна бути помщена. Насправдi ж я був вiдправлений до Пiвнiчного Пфальца, де й жив у Бревернi пiд наглядом людей батька i герцога. Були побоювання, що Вайстрауд спробує усунути мене, тим самим убезпечивши майбутнє доньки та її дiтей, проте герцог виявився людиною честi i не порушив обiцянок, даних моєму батьковi. У свою чергу i батько дотримав свою частину умовляння, переступивши зобов'язання лише одного разу: всупереч обiтницi вiн вiдвiдав мене в Гайденi, коли я намагався заспiвати йому стару дитячу пiсеньку з вiдчиненого вiкна. Це був один раз, i вiн виявився важким для нас обох.
   Вiйна з Дiтмаром закiнчилася перемир'ям, яке триває до наших днiв. Герцог помер, коли старшому з моїх братiв виповнилося одинадцять, i той у такому ранньому вiцi став правителем герцогства. Молодшому братовi тодi було дев'ять рокiв, а нинi вiн керує володiннями мого покiйного батька.
   Розповiвши про це, старий Зайдель запропонував менi два варiанти розвитку подiй. Якби я наважився голосно заявити всю правду про себе, став би претендувати на титул i спадщину мого батька, то вже не мiг би розраховувати на уявну загибель. Мене вбили б насправдi. Другий варiант передбачав отримання нового iменi, великої суми грошей як вiдступний i переїзд у пiвнiчнi землi Iмперiї пiсля досягнення мною шiстнадцяти рокiв. Я повинен був назавжди забути, хто я i звiдки, нiкому не розкриватися i нiколи навiть близько не наближатися до мiсць, де народився.
   Я запитав Зайделя, чи не простiше було нiчого менi не розповiдати чи вмiло збрехати? Вiн вiдповiв негативно i з усмiшкою глянув на мене, як навчений досвiдом старий дивиться на пiдлiтка, який з розумним виглядом ляснув надзвичайну дурiсть.
   - Розповiсти слiд обов'язково, адже невiдомiсть i пiдозри вiчно штовхають на пошуки iстини, - пояснював Зайдель. - I в цих пошуках може статися все, що завгодно. Ти можеш знайти помилкове уявлення про те, що сталося, перейнятися ненавистю до всього i вся, загинути, але й знищити багато довкола. Ти можеш натрапити на доброзичливцiв, якi бажають будь-що бачити торжество справедливостi, торжество iстини на шкоду спокою i миру. Можеш натрапити на пiдступних пiдбурювачiв, якi використовують тебе у своїх iнтересах. Що ж до вмiлої брехнi, вона обов'язково спливла б i вийшла нам боком. Збрехати в подiбнiй ситуацiї, хай i дуже вмiло, можна через десятилiття, через столiття, але не тодi, коли ще живi свiдки, коли ходять свiтом тi, хто бачить всюди суцiльнi змови i таємницi.
   Ви всi - першi люди, кому я розповiдаю про те, що є справжнiм спадкоємцем iмперського князя. I ця розповiдь робить очевидним мiй вибiр iз варiантiв, запропонованих Зайделем: я вибрав життя, погодився на грошi та переїзд. Зрозумiло, не все їм сказане я взяв на вiру.
  
   Роздiл сорок перший
  
   - I правильно зробили, що не стали безоглядно вiрити словам Лукаса Зайделя, - дещо стомленим голосом прокоментував Малах Га-Мавет. - Наприклад, вiн сильно перебiльшив чеснiсть Альфреда Вайстрауда. У тому, що ви живi, слiд дякувати другу дружину вашого батька, а аж нiяк не герцога, який одного разу пiдiслав до вас отруйника. Пам'ятаєте, як ви захворiли у вiцi восьми рокiв i тиждень провалялися у гарячцi? Дочка герцога, дiзналася про це, i заявила, що за жодних обставин не допустить вашого вбивства. У моєму уявленнi такий вчинок не є логiчним, враховуючи її прагнення усунути можливi перепони для своїх синiв, хоча що я розумiю в людях? Нiчого не розумiю i вже зневiрився зрозумiти. А ще Зайдель не зiзнався вам у тому, що до самої смертi ви перебуватимете пiд пильним наглядом. Багато хто з тих, кого ви називали друзями, щиро симпатизували вам i це не заважало їм були шпигунами на службi у ваших братiв, присвячених у сiмейну таємницю. Один з таких друзiв був найнятий особисто Зайделем i кiлька мiсяцiв переслiдував вас, поки йому не випала нагода завести тiсне знайомство. Цього друга звали Густавом Шельдером, який урятував вас вiд можливої смертi. Перебуваючи в Зеєнвiцi, ви так гiрко його оплакували. Мiхаель, переходьте вже до iсторiї про пiдробленого ченця. У вас не так багато часу, щоб дiлитися всiма одкровеннями.
   Мiхаель Бреверн хотiв чи щось уточнити, чи заперечити, але стримався i промовчав, чомусь згадавши Густава, свого померлого товариша, i його заливистий смiх, який тепер став здаватися лицемiрним i неприємним. Вiн тiльки сумно похитав головою, продовжуючи:
   - Як менi тодi здалося, отримавши вiдповiдь i задовольнившись ним, Лукас Зайдель вирiшив, що його мiсiя виконана i втратив до мене будь-який iнтерес. Вирушаючи в краї, куди менi шлях був замовлений, вiн не попрощався зi мною, не махнув рукою, хоч би й байдуже, не удостоїв кивком. Просто сiв у карету i вiдбув геть у найкращому настрої, залишивши мене наодинцi з переживаннями та тяжкими роздумами.
   А згодом, за мiсяць до мого шiстнадцятого дня народження, в Бревернi з'явився францисканець на iм'я Матiас. Вiн прибув у суспiльствi двох небагатослiвних погано одягнених i брудних селян, якi за якоюсь потребою прямували в той самий бiк, що й чернець. Нi вони, нi Матiас не мали за душею нi гроша i тому були змушенi об'єднати свої зусилля, оскiльки у такiй компанiї мали набагато бiльше шансiв знайти у мiсцевого населення постiй та отримати шматок хлiба з кухлем окропу. Хтось наповнювався жалiстю до бiдних селян, яких нелегка частка погнала в далеку дорогу, а хтось, дивлячись на них i гидливо морщачись, переймався спiвчуттям до жебрака францисканцю, змушеного подорожувати в неналежному оточеннi.
   Був вечiр, i йшов проливний дощ, а я сидiв пiд дiрявим навiсом бiля стайнi, прагнучи вiдтягнути момент, коли доведеться повернутися до будинку. Пiсля вiд'їзду старого Зайделя, я став зовсiм iнакше дивитися на родину Краузе. Мене дуже i дуже не скоро покинуло це невиразне змiшане почуття вдячностi та огиди до своїх опiкунiв. Гiрко це усвiдомлювати, але так воно й було.
   Скрип селянського воза я почув здалеку, але не мiг бачити його через суцiльну стiну зливи. Потiм вона випливла з пелени дощу, i першим, за що зачепився мiй погляд, було праве переднє колесо, що моталося з боку в бiк з моторошним звуком, здатним викликати зубний бiль, i загрожує розвалитися в наступнiй дорожнiй вибоїнi. Я задумався, а доїде те колесо, якби сталося, у Вiдень? Мiркував я цiлком серйозно i в результатi вирiшив, що доїде, а ось до Праги точно не дiстанеться.
   Вiз зупинився на розi будинку, з нього вибрався молодий чоловiк у коричневому чернечому балахонi i мiрним кроком, не звертаючи уваги на небеснi хляби, що розкрилися, попрямував до ґанку. Мабуть, Краузе почули несподiваних гостей, бо Петер визирнув за дверi, помiтив ченця i вийшов йому назустрiч.
   Мене особливо вразило, що в возi, що сильно скидався тодi на напiвзатоплений рибальський човен, двоє подорожнiх сидiли нерухомо, поки їх не гукнув перший гiсть i не звелiв поспiшити до стайнi.
   Не знаю, яка розмова вiдбулася мiж Матiасом та Петером, але Краузе погодилися надати гостям притулок. При чому ченцю запропонували окрему кiмнату в будинку, вiд якої той не вiдмовився, незважаючи на свою приналежнiсть до злиденного церковного ордена. До того ж вiн попросив у Хельгi кiлька додаткових подушок та плед. Селяни всi два днi вiдпочинку провели у стайнi, куди чернець зрiдка приносив їжу. Зараз я не впевнений, що можу згадати особи тих селян. Не надрукувалися вони в моїй пам'ятi.
   Через день сiм'я Краузе вiдправилася вiдвiдати старшу дочку, яка на той час уже встигла вийти замiж i чекала народження первiстка. Я не поїхав з опiкунами з цiлком пробачливих причин, пов'язаних з легким розладом здоров'я. В черговий раз повертаючись з двору, я пiднявся в свою кiмнату i остовпiв, встигнувши повним здивування голосом поставити природне запитання:
   - Дозвольте пояснити, що ви тут робите?
   У центрi кiмнати спиною до дверей стояв чернець-францисканець, який, почувши моє запитання, розвернувся. Сонячне свiтло вiд вiкна м'яко обiйняло постать, перетворившись на свiчення навколо голови Матiаса. Не приховую, могло скластися враження, що вiн сам був джерелом цього приємного сяйво. Коли Матiас розвiв руки в сторони, i розправилися просторi рукави його балахона, вiн став схожим якщо не на ангела, то на птаха точно.
   Монах приставив вказiвний палець до губ, наказавши менi замовкнути, i прислухався.
   - У будинку нiкого немає, - наголосив я. - Але працiвники зайнятi справами в сараї i виявляться тут зараз, варто менi їх покликати.
   Матiас кивнув, а потiм став передi мною на колiна, склавши руки бiля грудей, нiби готуючись до молитви, i сказав, не дивлячись на мене:
   - Я не задумував нiчого поганого. Моя поява в цьому будинку не випадкова. Менi вiдома таємниця вашого походження, вiдкрите ваше справжнє iм'я. Церква направила мене з мiсiєю до одного з ваших братiв, щоб я служив йому, однак у дорозi менi було дано одкровення згори, згiдно з яким я не послухався церковного наказу i прибув сюди, щоб з цього дня вiрою i правдою служити вам, бути вам опорою, наставником , слугою та вiчним другом.
   Матiас назвав моє справжнє iм'я, продемонстрував свої рекомендацiйнi та супровiднi листи, адресованi моєму батьковi, пiсля чого не залишалося жодних сумнiвiв у тому, що вiн справдi присвячений у секрет мого роду i повiдомлене їм є правдою. Менi довелося вислухати стомлено довгий монолог ченця iз запевненнями у його найблагiших намiрах стосовно мене, перш нiж вiн дiстався до сутi справи.
   Вiн розповiв, що Церква доручила йому стати духовним наставником юного герцога одного з моїх молодших братiв. Негайно монах вирушив у володiння мого батька i пройшов досить довгий шлях, поки його не вразило дивне нездужання. Ще трохи, i вiн би вже бачив межi князiвства, якого прагнув, але одного прекрасного дня почув голоси, що наказали йому повернути коня i прямувати до Пiвнiчного Пфальца. Нiбито там його зачекався справжнiй спадкоємець iмперського князя.
   Спочатку Матiас вважав це за жарт, який вирiшили зiграти його попутники. Коротке спостереження за ними показало, що вони не мають причетностi до голосiв, якi продовжували вiддавати накази. Тодi це моя уява, вирiшив чернець i трохи заспокоївся.
   - Їдь у Пiвнiчний Пфальц! - не вгамовували голоси. - Не зволiкай! Досягши столицi, що називається Гайденом, iди точно на пiвдень повз село Нiгель вздовж рiчки Шуонi до мiста Бреверн. Так велить тобi Господь!
   Переляканий Матiас вiдверто вважав себе божевiльним, який настiльки переживав з приводу довiреної йому мiсiї, що створив власну плутану iлюзiю, де вигадав навiть назви селищ. Саме перший переляк спонукав ченця запитати попутникiв про назви, яких вiн ранiше нiколи не чув. Вiдповiдi викликали не просто другу хвилю переляку, а справжнiй жах, адже люди знали i Гайден, i Нiгель з Бреверном, i навiть рiчечку Шуонi з її невеликим водоспадом. А хтось iз супутникiв навiть бував у тих мiсцях, про якi Матiасу нашiптували голоси.
   На черговому привалi, коли всi iншi люди мирно спали, Матiас пiшов у поле i почав молитися з проханням, щоб на нього зiйшло одкровення, явнiше, нiж галасливi голоси в його головi. I таке одкровення йому дано. У темному небi промайнув спалах, зi свистом до землi опустився стовп яскравого свiтла, а коли розвiявся, чернець побачив величезних розмiрiв трон, що сяяв золотом.
   Трон був порожнiй, але через нього хтось невидимий голосно проголосив:
   - Не послухавши слiв ангелiв нехай довiриться на власнi очi!
   Тiєї ж митi якась сила ривком вирвала свiдомiсть Матiаса з тiла, пiдхопила i з неймовiрною швидкiстю понесла через морок у невiдомому напрямку, поки вiн не опинився в незнайомому замку. Стояла глибока нiч, але в спальнi, де опинився чернець, двоє пiдлiткiв щось бурхливо обговорювали. Не одразу Матiас здогадався, де знаходиться i що за хлопцi перед ним.
   Тi навперебiй дiлилися невдоволенням своїм батьком, обурюючись на те, що вiн є безроздiльним правителем i князiвства, i герцогства, не даючи їм найменшої свободи. Будь-якими непотрiбними словами лаяли вони не тiльки батька, а й матiр, заодно обговорюючи, коли краще перекинутися на бiк вiчного супротивника своїх батькiв, який, як уявлялося хлопчикам, допоможе їм знайти довгоочiкувану волю. Вони заздалегiдь готувалися вiддати вороговi невеликi частини своїх володiнь, аби скорiше розпочати спадщину, самим перетворитися на князiв. При цьому можлива смерть батькiв, мабуть, анiтрохи не засмучувала.
   Наступної митi все змiнилося, i ченцю вiдкрилося недалеке майбутнє. Бездихане тiло князя, порубане i пронизане стрiлами, лежало бiля стiн зруйнованого замку. П'янi солдати, чиї веселощi найбiльше нагадували забаву божевiльних, за ноги тягли мостом закривавлений i понiвечений труп дружини вбитого князя. До мосту пiд'їхав сивий чоловiк, що скелявся на зразок посмiшки. Матiас зiзнався, що нiколи не бачив його, але в той момент божественна сила, що вiдкрила майбутнi подiї, послужливо повiдомила, що монах спостерiгає самого Дiтмара Праведного.
   Той вимовив, спускаючи з коня дитину - хлопчика рокiв iз десяти:
   - Дуже довго, синку, я чекав цього дня i тепер торжествую по праву. Я мало не втратив надiю на перемогу, але ворог сам допомiг менi. Поглянь.
   Дiтмар вказав синовi на двох хлопчакiв, розпластаних на мосту, побитих i ще живих. Саме їхнi розмови Матiас пiдслухав трохи ранiше. Вони плакали i голосили, як нетямущi дiти, i просто заревiли, просячи про пощаду, коли Дiтмар велiв синовi взяти в руки меч.
   - Запам'ятай, сину, доля зрадника - не виконання його мрiй, а лише очiкування кари. Вмiй користуватися такими, як вони, але винагороджуй їх лише одним способом - смертю.
   З цими словами Дiтмар Праведний наказав синовi вiдрубати голови бранцям. Хлопчик був занадто малий для запропонованого йому меча, занадто недосвiдчений у поводженнi з ним, i тому знадобилося багато ударiв, щоб завдати кожному iз засуджених справдi смертельних ран. Молодшому з синiв князя хлопчик голову вiдрубати не змiг, а просто розмозжив її, старший довго мучився, доки не здогадався вивернути шию, i черговий удар перерубав артерiю.
   Несподiвано до Дiтмара пiд'їхав старий, який сказав:
   - Пане, на цьому ненависний нам рiд не припинився. Залишається ще один князiвський син, i в нього, на жаль, має рацiю на цi землi набагато бiльше, нiж у вас.
   - Так, мiй вiрний Лукас, я чудово це знаю, - сказав Дiтмар Праведний. - Але ж ти не даремно їж хлiб iз моїх рук i скажеш, де знаходиться мiй останнiй ворог?
   - У Пiвнiчному Пфальцi, пане. Вiн ховається пiд iм'ям Мiхаеля Бреверна, - вiдповiв Лукас Зайдель. - Вам варто тiльки обмовитися, i мої люди перерiжуть йому горлянку.
   Усе, що вiдбувалося, було настiльки реальне, а сенс пiдслуханих промов такий зрозумiлий, що Матiас начисто забув про свiй безтiлесний вигляд i кинувся на вершникiв. Вiн не дiстався нi до кого з них, свiт став чорним, чернець вiдчув нескiнченне падiння i розплющив очi. Лежачи в полi, вiн бачив полуденне сонце, що висiло точно над ним.
   З'ясувалося, що в забуттi францисканець пролежав нiч, ранок та половину дня. Мабуть, визнавши Матiаса мертвим, непридатнi супутники обiбрали його до нитки, залишивши лише балахон та рекомендацiйнi та супровiднi листи, схованi ближче до тiла.
   Переживши нiчне одкровення, чернець продовжив чути голоси ангелiв i бiльше не сумнiвався в цьому наказi. Сповнений вiри вiн рушив у Пiвнiчний Пфальц, щоб знайти справжнього князя i змiнити майбутнi подiї.
  
   Роздiл сорок другий
  
   Мiхаель Бреверн перевiв дух i продовжив розповiдати, як Матiас пройшов бiльшу частину шляху пiшки, як дякував Всевишньому за те, що йому довелося бути саме францисканцем, якi привченi до поневiрянь далекої дороги, до замiни їжi молитвою.
   Монах вирiшив не звертатися до Церкви за допомогою i, маючи хорошу нагоду зустрiтися зi знайомим священиком, повз мiсто якого проходив, не став цього робити. Подiбної заборони ангели не накладали, проте мiркував Матiас досить здорово. По-перше, вiн не знав, як розумно пояснити те, що сталося з ним, а якби наполягав, раз-по-раз переказуючи видiння i дане йому одкровення, то ченця легко вважали б буйно схибленим. По-друге, щось нагадувало Матiасу небезпеку передчасного розголошення iснування Мiхаеля, законного спадкоємця iмперського князя. По-третє, чернець банально боявся випадковим чином проговоритися зрадникам або навiть прямим посiбникам Дiтмара Праведного, що маскувалися пiд доброчесних богобоязливих служителiв Церкви. Якщо вже права рука князя, Лукас Зайдель, випробуваний, здавалося б, самим життям не один раз, у майбутньому явиться як пiдступний зрадник, то кому в цьому свiтi можна довiритися, крiм Господа?
   Монах iшов, потiм плився, i молитви перестали надавати йому сили. I все-таки вiн був почутий: Матiас зустрiв селян, якi їхали у своїх справах через Пiвнiчний Пфальц, до яких приєднався. Якби збитi в кров дуже втомленi ноги ченця здобули раптом власний розум i голос, то в скрипучому i хисткому возi селян вони голосно виконали б небесам дюжину панегiрикiв.
   - Викладене Матiасом не залишало пiдстав для сумнiвiв у тому, що вiн найсерйознiшим чином присвячений в таємницю, що стала нещодавно вiдомою i менi, - говорив Мiхаель Бреверн мандрiвникам, якi уважно слухали його. - Проте розповiдь зовсiм незнайомого францисканця викликала в менi крайню внутрiшню напруженiсть. Йому було одкровення, вiн пережив попередження про майбутнє, але що слiд робити менi? Менi-то не чувся гримаючий голос Метатрона, ангели не нашiптували пiдказок, куди йти i як чинити. У той перiод я смутно уявляв собi, де знаходиться князiвство мого батька, i тим бiльше не мав жодного власного судження про те, як маю заявити про себе i свої права. Разом з тим я ж дав слово, що раз i назавжди забуду про своє походження, тихо-мирно переберуся в далекi краї, де перетворюся для всiх на заможного незнайомця, який не поспiшає злитися з суспiльством i стати своєю людиною для мiсцевих жителiв.
   Я детально описав Матiасу причини своїх вагань, хiд думок i почув у вiдповiдь:
   - Мiй юний пане, ви турбуєтеся над вирiшенням помилкової дилеми, коли задаєтеся питанням: дотриматися наказу Господа або виконати обiцяне людям. Щоб розiбратися, просто подумайте, що найголовнiше у цiй ситуацiї: слово, дане зраднику вашого батька, чи воля нашого Господа?
   - Воля Господа, - не зволiкаючи, заявив я. - Тодi пояснiть, яку роль визначив Вiн для мене, i що чекає на нас попереду.
   - Останнє, що повiдали менi голоси тисяч ангелiв, було вимогою змусити вас покинути це мiсце, цей притулок, який давним-давно обернувся тюремною камерою, нi вiд кого не захищає i в першу чергу не захищає вiд тюремникiв. Дорогою на пiвнiч, до ваших володiнь, мiй юний пане, ми повиннi розповiсти вашу iсторiю всiм, кого тiльки зустрiнемо.
   - I нас обох визнають божевiльними, - перебив я ченця. - Причому дуже небезпечними божевiльними, якi пiдбивають народ на бунт.
   - О нi! - Протягнув Матiас. - У посланих менi снах я бачив, як безлiч народу, вiд простолюдинiв до людей надзвичайно благородних, на мiських площах i лiсових галявинах слухають вашу розповiдь про себе, слухають мою iсторiю про божественне одкровення, а потiм слiдують за нами, щоб здолати вiроломного Дiтмара.
   - Тодi пояснiть, чи повинен я лише врятувати князiвство свого батька i герцогство мого молодшого брата вiд брехнi, зради, руйнування та посягань ззовнi, або маю прийти туди, щоб стати новим князем? Що вам казали ангели про це?
   Матiас узяв мої долонi у свої й усмiхнувся:
   - Залишiть цi думки ненадовго. Просто помолiться разом зi мною, щоб i вам вiдкрився Божий задум. З моїх вуст вам стало багато вiдомо, але куди бiльше ви дiзнаєтеся сьогоднi вночi, а вранцi, мiй юний пане, ви прокинетеся без тiнi сумнiвiв i неодмiнно усвiдомлюєте той шлях, що призначений Всевишнiм.
   Я став навколiшки i беззвучно молився поруч iз францисканцем, плутаючи слова, забуваючи висловлювання, тому що думки мої витали далеко, голову займали думи про iншi мiсця, про людей i ангелiв, про сон, у якому прийде з'ясування того, що вiдбувається, i розумiння накресленого.
   Ми молилися, поки Петер i Хельга Краузе не повернулися додому. Позначившись хворим, я замкнув дверi, розправив лiжко i пiрнув пiд ковдру, незважаючи на досить ранню годину. Менi хотiлося якнайшвидше заснути, щоб прокинутися вже надiленим знаннями. Я ошукався у своїх очiкуваннях. Сон не йшов. Трохи згодом у хатi стало спокiйно i тихо, весь свiт за вiкном кiмнати потроху поринув у темряву й змовк, тiльки менi не спалося, хоча я й перебрав усi вiдомi способи боротьби з безсонням.
   Коли я вже зневiрився зловити хоча б дрiмоту, мав намiр встати i, дочекавшись пробудження Матiаса, повiдомити йому, що отримав одкровення i згоден слiдувати разом з ним на пiвнiч, мене несподiвано зморило.
   Все подальше я з самого початку сприймав як сон, але бачення здавалося набагато реальнiшим, нiж навiть денна розмова з Матiасом.
   Я стояв на високому пагорбi, будучи не в змозi чинити опiр неабиякої втоми, що знемогла тiло, i був не просто виснажений, а спустошений внутрiшньо, як, мабуть, священик пiсля проникливої проповiдi, в яку вклав всю душу. Лiворуч вiд мене стояв Матiас i вказував уперед, де повiльно виростала хмара пилюки. У тiй сторонi поки що не було помiтно нiчого, крiм цiєї сiрої курної маси, але я чудово знав, що так насувається незлiченне вiйсько лютого Дiтмара, яке незабаром заповнить собою великi простори вiд горизонту до горизонту.
   Втома покинула тiло, i рiшучiсть наповнила серце, варто було менi обернутися i побачити позаду себе безроздiльно вiддану армiю з солдатiв, що ввiрували в мене, ще вчора торгували на ринках або орали землю, що розвозили дорогi товари по багатих мiстах, служили не заради iнтересiв панiв, а виключно заради платнi. I в ту хвилину кожен iз них був готовий вiддати за мене своє життя, загинути в сутичцi з умiлим i нещадним супротивником в iм'я торжества iстини.
   Потiм я брав участь у бою, бився нарiвнi з усiма, i не один воїн упав, захищаючи мене собою вiд удару блискучого клинка, вiд кулi i картечi. Моє воїнство рiдшало, проте нiхто не здригнувся, не вiдступив, не втiк. Нiхто не перебiльшив тяжкiсть своїх ран, щоб вийти iз битви. Я спостерiгав, як б'ється без руки, i як кидається на ворога ослiплий на обидва очi.
   Думки про поразку накочували на мене хвилями, i, намагаючись вiдшукати серед трупiв те, за що слiд продовжувати смертовбивство, я побачив ченця-францисканця, що бився поруч зi мною. Його обличчя було розсiчене до кiстки, дiра в щоцi оголювала червонi вiд кровi зуби, i при цьому чернець заразливо смiявся.
   - Поглянь на пiвнiч, мiй юний пане! - крикнув вiн.
   Я перевiв погляд туди, де до нас мчала кiннота. Вершники стрiляли i вiдразу оголювали клинки. Першим гнав великого бойового коня мiй батько, який поспiшав менi на допомогу.
   Далi була черга ожилих картинок: повалений i скований Дiтмар, розрубаний на частини Лукас Зайдель, який обiймає мене батько, не здатний утримати своїх слiз, посилання моїх молодших братiв i проголошення мене спадкоємцем об'єднаного князiвства. Я пам'ятаю людей, що повстали проти Дiтмара, якi довiрилися менi та Матiасу. Вони трiумфували на майданi i несли нас на руках, у неймовiрному захватi цiлуючи нашi чоботи.
   - Тепер ти дiзнався, що назначено тобi Господом! - кричав Матiас. - Так воно й буде! То який же твiй вибiр, мiй юний пане? Чи готовий ти йти i забрати те, що належить тобi?
   Я вже вiдкрив рота, щоб вiдповiсти очевидне "так", i осiкся, раптом усвiдомивши, що це нiяке не одкровення. Не було в цьому дивовижно правдоподiбному баченнi нiчого вiд Бога. У ньому не було жорстокого наказу, подiбного до того, що отримав Авраам, який покiрно вирушив у землю Морiя, зiйшов на священне мiсце i був готовий справдi принести в жертву Iсаака - улюбленого сина. У видiннi не було чоловiкiв, що з'явилися в лiсовiй гущавинi, щоб застерегти праведника про майбутнє покарання Содому i Гоморрi. I не було нiякої алегорiї, як у снах Йосипа про снопи i зiрки, що схиляються.
   Моє одкровення - страшне, але гарне i надихаюче - являло собою фантазiю, яка з легкiстю може залучити хлопчика мого вiку. Не бiльше того.
   Матiас чекав вiдповiдi, i в мiру того, як натовп опускав його на землю, менi ставало шалено шкода його. Вiн, як я вважав тодi, на все повiрив.
   - Це не одкровення, Матiасе! - прорепетував я, намагаючись перекричати трiумфуючий народ. - Нас обох обдурили! Це наслання вiд диявола!
   - Нi, не може бути! - не погодився чернець. - Довiрся менi. Прокидайся i йдемо зi мною! На пiвнiч!
   - Нi, - похитав головою я, i сон одразу розсипався.
   Я прокинувся, зiскочив iз лiжка i побiг, щоб побачитися з Матiасом i подiлитися з ним своїм здогадом. Однак у спальнi його не виявилося, та й стайня порожня. Монах разом iз селянами залишив Бреверн назавжди.
   - Мабуть, Матiас був присутнiй усерединi мого бачення, почув зроблений мною вибiр, i чогось iншого йому вже не потрiбно, - сказав Мiхаель, пiдбиваючи свою iсторiю до завершення. - Рано вранцi вiн повiдомив сiм'ю Краузе, що залишає їх, подякував i в засмучених почуттях вiдбув. Через два-три днi в лiсi бiля водоспаду хтось знайшов селянський воз з вiдваленим колесом, правим переднiм. Поруч лежали два трупи - тi самi селяни, супутники францисканця. Самого Матiаса нiде не було. З чогось було вирiшено, що йому вдалося втекти вiд розбiйникiв. Тодi багато очевидцiв стверджували, що селяни виглядали дуже дивно, нiби пролежали пiсля смертi не кiлька днiв, а тиждень, а то й бiльше. Намагаючись перекласти тiла, чоловiки, якi знайшли селян, необережно вiдiрвали вiд трупiв їхнi кiнцiвки, що сильно розклалися. Довелося поховати покiйникiв там, де їх виявили.
   По досягненнi мною шiстнадцяти рокiв, опiкуни стали змiнюватися один за одним, я постiйно переїжджав, подорожуючи по всiй пiвночi Iмперiї, поки в двадцять рокiв не отримав обiцяну менi суму i не осiв у мекленбурзьких землях.
   Я часто згадую вiзит францисканця, питаю себе, як склалося б моє життя...
   - Ви б загинули самi i прирекли на загибель тисячi довiрливих людей, розкололи б усю Iмперiю i вкинули б її у вiйни iз зовнiшнiми ворогами, - вiдповiв Малах Га-Мавет. - Диявол, що приходив до вас пiд виглядом ченця Матiаса, вiдомий з давнiх-давен. Наприклад, на початку тринадцятого столiття у французькому мiстечку Клуа простолюдин на iм'я Стефан органiзував Хрестовий похiд, який увiйшов у iсторiю як Хрестовий похiд дiтей. Майже п'ять тисяч людей з усiєї Європи, серед яких переважна бiльшiсть становили пiдлiтки, вирушили до Гробу Господнього до Єрусалиму, а опинилися на невiльницьких ринках. Все тому, що справжнiй пастух Стефан потонув у ставку, а його тiлом заволодiв диявол. Це саме диявол, вiдомий вам пiд людським iм'ям Матiас, спонукав тисячi дiток кинути вдома i пiти назустрiч смертi.
   - Мене iнодi вiдвiдували думки, близькi до вашого твердження, - задумливо промовив Мiхаель. - Однак я завжди приходив до висновку, що Матiас був лише обдуреною людиною, що пiддалася спокусi диявола.
   - Чому? - здивувався янгол смертi. - Ви не вiрите моїм словам?
   Втрутився Пауль Рейхенштейн, який спiвчутливо закивав:
   - Менi теж здається очевидним, що Матiас був людиною, не чаклуном i зовсiм не дияволом.
   - Що за дурниця? - сплеснув руками Малах Га-Мавет. - З чого вам взагалi може так здаватися?
   - Диявол не здатний молитися, - з запалом почав пояснювати церковний нотарiус, - не здатний згадувати священне iм'я Господа. Не в змозi вiн осяяти себе хресним знаменням i носити францисканцi. А виходячи з розповiдi Мiхаеля, Матiас виконав усе це.
   - Так, - погодився Мiхаель. - Нас так учили.
   - Ну, я ж сказав: дурiсть. Однiєю з причин багатьох людських помилок є те, що ви намагаєтеся вимiряти зрозумiлими вам мiрками. Таким собi кравецьким метром з давнiх-давен ви вимiрюєте явища, якi в принципi не пiддаються вашому розумiнню. Ви кажете, що створенi за образом i подобою Його, вкладаючи в цi слова власний сенс, який грiє вашi повнi сумнiви душi. Адже так, ви насправдi проголошуєте, що маєте мало спiльного з навколишнiм свiтом, наприклад, з тим деревом або тим собакою, тому що ви - образ Всевишнього. Це властивiсть людської натури: намагатися пiднятись хоч у чомусь, видiлитися з тваринного свiту. Ви не припускаєте думки, що всюдисуща i всемогутня iстота взагалi може не обмежуватися якоюсь формою. У Бога, за великим рахунком, немає потреби в будь-якому образi взагалi. Вiн - слiпучий стовп свiтла i одночасно три мандрiвники, що прийшли до Авраама. Вiн - невидимка, що боровся з Яковом, i водночас вiн - Спаситель, що народився серед людей. Його образ i форма пов'язанi лише з особливостями людського сприйняття.
   Вам хочеться вiрити i сподiватися, що в руках людей є якiсь символи, що мають цiлком матерiальне втiлення, здатнi захистити вiд диявола. Ви вкладаєте потаємний сенс в елементарне, не роблячи це елементарне значущою зброєю проти сил темряви. Диявол, кажете ви, не може молитися i згадувати iм'я Господа. Чому? Молитви придуманi людьми для людей, а справжнє iм'я Бога приховано навiть вiд ангелiв, якщо взагалi припускати, що у всемогутнього першосна Всесвiту є iм'я. I молитви, i iмена, якими ви називаєте Всевишнього, - не бiльше нiж людськi символи. I хресне знамення, i хрест з шатами священикiв i ченцiв - людськi символи, якi самi по собi не лякають навiть найслабшого з демонiв.
   Проте люди таки не беззахиснi. Ваша єдина зброя проти диявола - це виключно ваша вiра у свiтло i добро, ваше внутрiшнє переконання, що з божою допомогою ви можете впоратися з пiдступами абсолютного зла.
  
   Роздiл сорок третiй
  
   - Своєї зустрiчi з дияволом я не пам'ятав до того моменту, поки ангел смертi не сказав, що кожен з нас пам'ятати про це повинен, - зiзнався Хорст Келлер i, трохи посмiхнувшись, додав: - Сказати по честi, я був би радий нiколи не згадувати про те зiткненнi, i таки щасливий, що свого часу все забув. Згадки такого роду i зациклення на них нi до чого доброго не приводять. У кращому разi мене б лякали чужинцi та млини.
   - А в найгiршому? - вкрадливо уточнив Вiллем-писар, коли Хорст замовк, не продовживши своєї думки.
   Мельник похмурнiв, поповiльнився, i все-таки вiдповiв:
   - У гiршому я б збожеволiв i рано чи пiзно звiв рахунки з таким страшним життям.
   - Ви все-таки зважилися розповiсти нам iсторiю про Бруно Остерман? - спитав Малах Га-Мавет. - Чудово.
   Хорст одразу приступив до своєї розповiдi, проiгнорувавши ангела смертi:
   - Я народився i довгий час прожив iз сiм'єю у Дорвiнi, що лежить на заходi Мекленбурзького князiвства. Там мiй батько володiв вiтряком, який обслуговував не тiльки Дорвiн, а всю велику округу. Менi ледве виповнилося дванадцять, коли батько задавив коня, i ми з матiр'ю втратили годувальника. Спершу млин узяв в управлiння один iз старих помiчникiв батька, але вiн виявився нечистий на руку: весь час плакався, що працює собi на збиток, затримував плату за користування млином або зовсiм не платив. Пiд кiнець року вiн зажадав, щоб ми вiдшкодували йому нiбито зроблену замiну жорнiв та ремонт коробiв пiд зерно. Терпiння матерi закiнчилося, i помiчнику вiдмовили в управлiннi млином. Спiр, що вибухнув, тодi ледве не довiв нас до суду, але тут з'явився Бруно Остерманн - переселенець звiдкись зi сходу. Вiн залагодив конфлiкт i за шалену суму купив у матерi млин цiлком i без залишку. Свiй щедрий жест вiн пояснив цiлком логiчними мотивами: бажанням швидше i легше зiйтися з мiсцевими жителями, а кому це простiше зробити, якщо не мiрошнику, який постачає людей борошном.
   Неподалiк млина вiн спорудив для себе чудовий будинок з низкою надвiрних будiвель, причому будiвництво зайняло тижнiв пiвтора-два, що захопило жителiв Дорвiна. Я ж тiльки зараз усвiдомив, що тодi слiд не дивуватися, а замислитися про справжню сутнiсть того, хто здатний збудувати будинок за такий короткий термiн.
   Остерманн мав двох своїх працiвникiв, якi прибули в Дорвiн разом з ним, тому наймати когось на допомогу вiн не став. По старої пам'ятi я частенько бував у млинi, i Остерманн привiтно мене зустрiчав, показував свої володiння, хвалився справдi новими жорнами та скринями для зберiгання зерна та борошна. Ми щоразу мило розмовляли, вiн смiшно жартував i iнодi вчив мене премудростям мистецтва мiрошника.
   Коли ми утрудняємося з визначенням характеру людини, не рахуючи її зразком для наслiдування, але й не смiючи назвати поганим, то говоримо, що ця людина своєрiдна. Так може бути охарактеризований i батько. Не поганий, по сутi, а своєрiдний: вiн любив мене всiм серцем, але був досить жорстким, скупим на похвалу. Ще вiн вважав мене надто важким у навчаннi. Цим усiм батько разюче вiдрiзнявся вiд пана Остерманна i аж нiяк не дивно, що, посварившись одного разу з матiр'ю, я втiк до млина, де очiкував обов'язково зустрiти розумiння, спiвчуття та пiдтримку.
   Причина конфлiкту з мамою була така дрiбна i безглузда, що менi соромно говорити вам про неї. Добираючись до Бруно Остерманна, я встиг як слiд охолонути i неодмiнно повернув би назад до будинку, якби не помiтив, що на млинi хтось є. Це не могло не привернути моєї уваги, не могло не спантеличити, адже вже був настiльки пiзнiй вечiр, що я побоювався розбудити пана Остерманна.
   Абсолютно не таючись, я ввiйшов усередину, готовий вклонитися i привiтатися з господарем, проте на мене нiхто не чекав i моєї присутностi не виявляв. Я ж навпаки бачив усе, що дiялося в головному примiщеннi млина. Робочi Остерман, погойдуючись i тупо дивлячись на своїх ногах, стояли у жорна, iнодi ожив, щоб пiдмiтати пагорб золотих монет, що падають з-пiд обертовими камiнням. Побачене змусило мене сховатися.
   Один працiвник за чимось нахилився, перегнувся через жорна i тут же випростався, дивлячись здивовано на вiдiрвану кисть, що трималася на тонкiй, як пергамент, смужцi шкiри. Перш я нiколи не бачив таких серйозних травм, проте уявляв собi реакцiю пораненого зовсiм iнакше. Працiвник же просто розглядав кисть, що бовталася, i коли вона вiдiрвалася остаточно, перевiв погляд на щось за жорном i полiз лiвою, ще неушкодженою рукою. Виразно пролунав хрускiт кiсток, i жорна заклинило. Другий працiвник навiть не помiчав абсурдної ситуацiї, що вiдбувалася за кiлька крокiв вiд нього.
   До примiщення увiрвався Остерман i, як вихор, пiдлетiв до працiвникiв. Образ доброзичливого городянина був вiдкинутий їм через непотрiбнiсть, i я впiзнав його тiльки з одягу та голосу. Обличчя Бруно Остерманна стало темним, нiби у мавра, набуло рiзких рис, якi самi по собi вселяли жах.
   Першому працiвниковi вiн вiдважив дзвiнкий потиличник, другого звiльнив вiд жорна i струснув. А потiм вiн вилив на бiдолаху потiк настiльки брудних лайок, що вони викликали б збентеження i в солдатiв, якi звикли до мiцних слiв командирiв.
   Мельник щось промовив невиразно, i на мить менi здалося, що обидва працiвники неживi. Менi здалося, що це мерцi, шкiра на обличчях яких була схожа на сiру тканину, що щiльно обтягла черепи. I я на короткий промiжок часу ясно вiдчув запах падали.
   Вiдiрванi кистi працiвника, що байдуже витрiщався перед собою, приросли вiдразу ж, як тiльки Остерманн приставив їх до вiдповiдних мiсць i ледве чутно промовив заклинання. Вже через хвилину обидва мерцi повернулися до згрiбання золотих монет з жернов, що ожили, а я вирiшив, що побачив достатньо, i став спиною пробиратися до дверей.
   Я не забув про мiшки з мукою бiля сходiв i акуратно переступив через них, навiть не дивлячись. Так само не дивлячись, обiйшов скрипучi дошки, але варто менi повернутися, як я з усього маху врiзався в щось лобом. Це був старий ручний лiхтар, який вечорами вiшали неподалiк входу. Вiн злетiв з гачка, бухнувся на пiдлогу i загуркотiв, скочуючи сходами.
   - Взяти! - гучно заревiв Бруно Остерман.
   Мерцi з надзвичайною легкiстю i швидкiстю опинилися бiля дверей, перегородивши менi шлях до вiдступу. Втiм, я недовго жив, адже тваринний страх штовхав мене до ризикованих i небезпечних вчинкiв. Я побiг до хитких приставних сходiв, що вели на дах млина. Мерцi переслiдували мене i майже наздогнали, коли я вибирався назовнi. Я вiдштовхнув сходи i опустив кришку люка на голову свого переслiдувача, що вчепився за край даху. Млиновi крила крутилися повiльно, i я, нi секунди не роздумуючи, стрибнув на лопату, що пропливала повз мене.
   Здалеку важко оцiнити справжнi розмiри предметiв, їх пропорцiї. Це вiдомо. Ще важче зробити такi висновки, стоячи надто близько до об'єкта спостереження. Зi мною вийшло так само. Я сотнi разiв, задерши голову, дивився на млин, стоячи пiд його крилами, що оберталися, i завжди менi здавалося, що зiстрибнути з них на землю нi для кого не важко. Виявилося, я дуже помилявся.
   Було холодно, вiтер свистiв у волоссi, нiби в люту бурю, i вiд цього швидкiсть сприймалася мною як позамежна, не снилася навiть вершникам, що звикли до швидких скакунiв. Спочатку я навiть не розпiзнав землi пiд собою i втратив здатнiсть орiєнтуватися у просторi. Менi здавалося, що розiжми я не вчасно пальцi, як вилячу, пiднiмуся вгору i впаду з висоти найвищих дерев.
   Комусь, мабуть, буде важко уявити собi ступiнь мого вiдчаю, який таки пiдштовхнув мене до стрибка, але я став свiдком чорної магiї, чаклунства, бачив злiсного чаклуна i зловiсних мерцiв. Нiякого iншого виходу в мене не було: або повернутись через дах прямо в лапи Остерманна та його неживих пiдручних, або ризикнути i стрибнути. У падiннi мене перевернуло спиною вперед, i я мiцно вдарився об землю. Бiль пронизав все тiло, але тут же стихло. Пiднятися менi вже не довелося. Втрачаючи свiдомiсть, я помiтив мерця, що поспiшав до мене, того, якому кришкою люка геть-чисто знесло верхню частину черепа.
   Прокинувся я, лежачи в лiжку, i насамперед прийняв усе, що трапилося за поганий сон. Серце моє билося спокiйно, та й подих, нехай i здавлений, був у нормi. Озирнувшись, я зрозумiв, що прийшов до тями в незнайомiй кiмнатi чужого будинку, а потiм з'ясував, що майже повнiстю паралiзований. Нi нiг, нi тiла я не вiдчував, нiби вiд мене залишилася тiльки одна голова. Лише моя лiва рука не втратила чутливостi, хоча я i не мiг нею поворухнути. Сльози потекли з моїх очей, i я довго не мiг їх угамувати.
   Загалом тиждень я провiв у кiмнатi, безупинно плачучи i благаючи про допомогу. Двiчi на день до мене навiдувалися тi, кого я не очiкував побачити в будинку Остерманна. Тi, що приходили, годували мене рiдкими кашами, напували, а потiм мiняли постiльна бiлизна i обмивали моє мляве тiло вiд нечистот, що накопичилися, адже я був позбавлений можливостi контролювати природнi потреби свого органiзму.
   Першого дня таким помiчником був наш священик. У другiй з'явилася вдова Закс - неприємна стара, нелюбима нiким iз мешканцiв Дорвiна. На третiй день я перенiс сильне потрясiння, оскiльки доглядати мене прийшла Агнес Крокер - п'ятнадцятирiчна дiвчина, в яку всi хлопчики мiста, включаючи мене, були закоханi. Нiхто з них у моїй присутностi не промовив жодного слова, не вiдповiв на мої благання про допомогу. Вони закiнчували свої справи i несподiвано ожилими нiмими бовванами покидали будинок Бруно Остерманна. Проводячи їх поглядом, я бачив, що вхiднi дверi, через якi вони поверталися у свiт, знаходяться в одному-єдиному кроцi вiд моєї кiмнати, i сльози знову втекли з моїх очей, адже дверi до волi були для мене недосяжнi.
   Мене, зрозумiло, шукали. Ледве почувши на подвiр'ї когось iз городян, я почав кричати, зриваючи горло, i щоразу вражаючим чином залишався нечутним. Вiдвiдувачi приходили до будинку Остерманна, зупинялися на порозi, нiби навпроти кiмнати, де я волав i закликав побачити i почути мене. Увечерi першого дня мiрошника вiдвiдувала моя мати. Вона розпитувала Бруно Остерманна про мене, а той, спiвчутливо хитаючи головою i цокаючи язиком, вiдповiдав, що не бачив мене i готовий взяти участь у пошуках. Мама кiлька разiв вiдводила мокрi вiд слiз очi, заглядала в кiмнату i не могла не помiтити мене, але чомусь не помiчала, як i не чула.
   Набираючись мужностi, я кликав самого пана Остерманна, розумiючи, що якщо й просити в когось милостi до себе, то саме в нього. Вiн вiдвiдав мене з власної волi ввечерi третього дня i почав розмову так:
   - Ти, не сумнiваюся, називаєш мене проклятим чаклуном, некромантом i тут допускаєш перший iз промахiв, адже я не хто iнший, як диявол. А вiдповiддю на запитання, яким чином ти залишаєшся невидимою i нечутною для оточуючих, i чому ж мати не побачила тебе i не почула твоїх крикiв, буде те, що я - володар iлюзiй. Така моя особливiсть. Навiть цього будинку по сутi немає, i вiд фундаменту до громовiдводу вiн лише тiнь реальностi, мiраж, потворно зiбраний з купи камiння та ламаних дощок. Всi, хто приходить до мене, потрапляють в iлюзiю, якою я вмiло керую. Хiмери творяться мною для кожного окремо i для всiх скопом, залежно вiд необхiдностi, вiд конкретної ситуацiї, вiд тiєї чи iншої людини, яка зустрiлася зi мною. Тебе нiхто не чув через те, що в створенiй iлюзiї я не вiдвiв тобi мiсця. Замiсть цього лiжка вiдвiдувачi до мене бачили скриню, шафу або нiчну вазу, твоя ж мати побачила тут не спальню сина, а комору без вiкон, захаращену не зрозумiй чим. Мої обманки можуть бути настiльки тонкими i складними, що люди нiколи не здогадаються про них. Священик, вдова Закс i дiвчина Крокер, якi мили тебе i годували, i близько не сприймали своїх дiй, вважаючи, що зайнятi господарством у власних будинках. Або взяти моїх робiтникiв, добре вiдомих в окрузi. Будучи висушеними часом покiйниками, не здатними до промови, вони бачаться мешканцям Дорвiна мiцними чоловiками. Ця iлюзiя така витончена, що деякi жiнки навiть заглядаються на них, а ваш священик вважає моїх мерцiв вiдмiнними спiврозмовниками.
   Бруно Остерманн говорив i говорив своїм приємним звучним голосом, розповiдав про всi iлюзiї, якi вiн створив, перебуваючи в Дорвiнi, i переживав, що його тяжка праця нiким не може бути гiдно оцiнена, чого йому найбiльше хотiлося. У цьому й полягала суть його вiдвертостi: вiн жадав похвалитися i отримати нагороду як захоплення вiд людини, однiєї з небагатьох, хто присвячений таємницю.
   Його надiй я не виправдав, оскiльки уявляв перед очима темне обличчя мавра з неприємними рисами, та й не було менi жодного дiла до тонкощi мiражiв, витонченостi iлюзiй та складностi тiней реальностi.
   - Повернiть мене до мами, будь ласка, - помолився я. - Обiцяю нiкому не розповiдати про побачене. Просто покличте людей, якi займаються пошуками, i скажiть, що знайшли мене в гаю. Будь ласка, я так хочу до мами.
   - Малю, я й не мав намiру обмежувати твою свободу, - страждально сплеснувши руками, сказав Остерманн, проте в його голосi вгадувалася фальш. - Ти обов'язково повернешся до матерi. Навiть не надумайся переживати з цього приводу. Проблема у iншому. Хiба я можу вiдпустити тебе калiкою, якщо врахувати, що у моїй владi повернути тобi колишню рухливiсть?
   - Ви це зробите для мене? - перепитав я, не вiрячи своїм вухам, але щосили бажаючи повiрити.
   Я впiймав себе на думцi, що передi мною сидить той самий Бруно Остерманн, невинний, усмiхнений i милий, ще недавно з захопленням показував менi свiй млин, захоплено вiдгукувався про Дорвiна i його мешканцiв. Менi варто було змусити себе думати про нього, як про диявола.
   - Звичайно, зроблю, - нудотно солодко посмiхнувся Остерман. - I повiр, це щонайменше з того, чим я можу допомогти тобi.
   - В обмiн на мою душу?
   Вiн запитально скинув брову, в його очах я прочитав явне нерозумiння:
   - Навiщо менi твоя душа?
   I тодi я мiцно задумався, а справдi, навiщо дияволовi моя душа. Вiдповiдi на думку не спадало. Звичайно, я багато разiв чув чи не з пелюшок, що, вiддаючись у руки диявола, людина позбавляється божої благодатi, нiколи не увiйде у ворота раю. Чув i про те, що диявол збирає душi, щоб мучити грiшникiв у пекло цiлу вiчнiсть. Однак у той момент, лежачи прикутим до лiжка, такi аргументи священикiв i вигадки бабусь здавались менi несерйозними.
   Засоромивши свої роздуми, я ображено вiдвiв погляд.
   - Вiдпочивай, малюку, - по-доброму сказав Остерман. - Я даю тобi спокiй, щоб ти самостiйно вирiшив, чи готовий прийняти мою допомогу, за яку я нiколи i нiчого вiд тебе не попрошу.
  
   Роздiл сорок четвертий
  
   - Вибачте, що перебиваю, - тихо звернувся до Хорста Келлера Нiколаус, коли мiрошник взяв коротку паузу, - але ви зрештою дiйшли якогось висновку про те, для чого все-таки дияволовi потрiбнi людськi душi? Просто мене дуже давно посiдає ця тема.
   Хорст розвiв руками:
   - На жаль, нi, хоч i багато думав над питанням.
   Подорожнi, що сидiли за столом, усi, як один, зиркнули на Малаха Га-Мавета, а той збентежено глянув на глядачiв.
   - Може, зiйдете до розмови? - спитав Мiхаель Бреверн. - Вiдкриєте завiсу?
   - Яку завiсу? - ангел смертi нетерпляче постукав пальцями по столу. - Вам пан Келлер уже пояснив, що людина втратить божу благодать, не потрапить до раю.
   - Але навiщо це? - Наполягав молодий фон Граусбург. - Якщо для того, щоб, заволодiвши душею, мучити її в окропi i, скажiмо, смажити язики наклепникiв на сковородi, то це безглуздо. У це вiрять хiба малi дiти.
   - Вам так розповiдають вашi священики, - вiдповiв Малах Га-Мавет, - i такого пояснення цiлком достатньо. Ще кажуть, що диявол вiдчуває заздрiсть до людини, яка бiльш любить Всевишнього, i, набуваючи людських душ, тим самим прагне насолити Господу.
   - Це так i є? - поцiкавилася Ельза Келлер, готуючись почути ствердне "так".
   - Господь любить усiх однаково, iнакше Вiн не був би всеблагим i всепрощаючим. I людський рiд, i всiх ангелiв, включаючи занепалих, вiн любить однаково. Тому дияволам нема за що полювати за душами, щоб насолити Творцю. Серед людей менi доводилося чути теорiю про те, що занепалi ангели отримують людськi душi, нiби змагаючись мiж собою, хто заволодiє великою кiлькiстю, а мучать грiшникiв у пеклi виключно з метою розважитися. Так ось ця версiя набагато ближче до правди.
   - Демони так розважаються? - вiдкрив рот Пауль Рейхенштейн. - Ви серйозно?
   - Зрозумiло, не серйозно, - цього разу дiлово сказав Малах Га-Мавет. - Ангелам, занепалим i тим, хто не зрадив Господа, вiдкрито весь Всесвiт. То невже ви думаєте, нiби ми не в змозi знайти собi розваг поза людським свiтом i обов'язково повиннi когось мучити? Справжня вiдповiдь упирається в такi високi матерiї свiтобудови, що людству знадобляться вiки, щоб докопатися до iстини, зрозумiти i прийняти її як належне. Я зовсiм не хочу образити вас, але з урахуванням рiвня вашої фiлософiї та логiки, властивої людям, моя вiдповiдь дiйсно залишиться для вас незбагненною. Так що вам буде простiше погодитися з почутим у дитинствi вiд батькiв, а ще краще довiритися словами отцiв Церкви i не ламати голову над дрiбницями.
   У трактирному залi повисла тиша, що порушувалася потрiскуванням ґнотiв свiчок.
   Першим пожвавiшав Нiколаус i з часткою самоiронiї запитав:
   - I що, у пеклi не варять у котлах i не тицяють у ошпаренi боки вилами?
   Ангел смертi пiдтримав його настрiй, вiдповiвши:
   - Знаєте, жодного разу не доводилося бачити в пеклi таких картин.
   - Тодi що там? - сумно поцiкавився Вiллем, нiби нацiлювався потрапити саме туди i змирився з долею.
   - Я мiг би розповiсти, хоча зрозумiти це вам буде так само складно, та й розповiдь займе занадто багато часу, якого у вас немає. Обмежуся лише твердженням, що людськi уявлення про смерть, про Вищий суд, про рай i пекло часто невiрнi з самого початку. Однак не впадайте у вiдчай, адже з природним ходом днiв кожна людина рано чи пiзно вiдшукає iстину. Не думайте про це зараз. Давайте дослухаємо Хорста.
   Слово перейшло до мiрошника, i вiн повернувся до своєї iсторiї:
   - Всi наступнi днi, що залишалися менi в будинку Остерманна, зв'язалися в одну iлюзiю, що не припинялася нi на мить, в якiй по волi диявола мрiялися варiанти мого майбутнього. Першим був свiт, де я майже весь час жив у приголомшливо гарному будинку, у глибинi лiсу неподалiк тихої неглибокої рiчки, повної риби. Стiни мого житла були яскраво-синiми, дах - червоним на гранi з помаранчевим. Вiкна його були рiзними за величиною, i на другому поверсi кiмнат було втричi бiльше, нiж на першому. Подивишся на будинок, i виникне резонне питання, як воно не падає, не обрушується, будучи настiльки скособоченим?
   Я оточив себе iграшками та рiзноманiтними предметами для розваг, ходив на рибалку, бiгав лiсом. Зима i сльота осiнь обiйшли цей свiт стороною, його безпека була безумовною, i все тому, що вiн був цiлком у моїй уявi, повнiстю йому пiдкорявся. Я вирiшував, чому бути у цiй казцi, а чому нi. Однак у свiтi сну були обмеження. Так я не мiг створити собi друзiв, не мiг провести туди свою маму чи будь-яку iншу людину. Я намагався створити iлюзiю людей, але нiчого не виходило, оскiльки щоразу виходили копiї мене самого, що милися без жодної жалостi. Тiльки те могло з'явитися всерединi iлюзiї, що не становило менi нiякої загадки, вкладалося в моє сприйняття i вiдповiдало моїм уявленням. Наприклад, як не намагався, я не змiг створити захоплюючу книгу з приголомшливими iлюстрацiями, адже для цього менi обов'язково слiд побачити її i прочитати в реальностi.
   Чим довше я перебував у цiй уявi, тим бiльше ненавидiв створений собою свiт, дедалi частiше помiчаючи його вiдмiннiсть вiд живого.
   Риба з рiчки та ягоди з лiсу не насичували тiло, чиста та холодна вода з струмка бiля будинку не вгамовувала спрагу. Для того щоб харчуватися, менi доводилося двiчi-тричi на добу повертатися в дiйснiсть, де я лежав на зiм'ятому лiжку знерухомленим i безсилою iстотою, i матiнка доглядала мене, спiвчутливо розпитуючи, як я провiв час у своїй iлюзiї. Дiлячись з нею враженнями, здебiльшого вигаданими, я по-рiзному бадьорився, але всерединi мене або душив вiдчайдушний бiль, або нудило, разом з яким з'являлося вiдчуття, що мама вiдчуває мої страждання, переживаючи їх навiть сильнiшi за мене.
   Я бачив, як вона швидко постарiла, замкнулася навколо мене, порвавши всi зв'язки з рiдними та близькими. У нас перестали з'являтися гостi, i потроху моя ненависна iлюзiя в лiсi бiля тихої рiчки перестала чимось вiдрiзнятися вiд реальностi. Якось я зрозумiв, що коли матiнка помре, тодi i та незначна рiзниця мiж свiтом реальним i примарним, що ще залишалася, зникне остаточно, i я благатиму кого завгодно, щоб моя самота, мої муки нарештi припинилися.
   Другим варiантом майбутнього виявився свiт, де в моєму тiлi, висушеному на зразок святих мощей, ледве теплiло життя. Її вогника було достатньо лише для того, щоб пiдтримувати створений у межах Дорвiна мiраж. Завдяки iлюзiї для всiх я був Хорстом Келлером, який вирiс у високого i красивого молодого чоловiка, активним i дiяльним, але чомусь не залишав рiдне мiсто. Все тому, що насправдi Хорст Келлер живим трупом лежав у таємнiй кiмнатi батькiвського будинку, обкладений сiллю i сповитий добре видубленими шкiрами - це запобiгало розкладу, а також зазiхання мишей i щурiв, що встигли ранiше вiдгризти менi мочку лiвого вуха i кiнчик носа. Вигляд цього був такий неприємний, що я стер його з сприйняття власної матерi, ледве опанувавши мистецтво впливати на розум людей.
   У мене був вiдкритий талант творити химери для оточуючих, породжувати фантоми та нав'язувати хибнi уявлення, якi люди легко сприймали за свою давню та глибоко особисту думку. I все ж я був прив'язаний до тiла, тому що моя дiя обмежувалася їм.
   Я мiг надавати каменям вигляду золотих самородкiв, проте в цьому не було сенсу, адже варто було їх вивезти за межi Дорвiна, як iлюзiя розсiювалася, i золото оберталося на сiре камiння. Я мiг перетворювати звичайнi страви на вишуканi наїдки, i мої гостi вважали б жарке, що пiдгорiло, якимось делiкатесом, про яке знали з далеких чуток, але горiле м'ясо викликало у моїх знайомих проблеми з животами. Я мiг би вибрати собi в дружини найпрекраснiшу з жiнок, спотворенням реального задуривши голову всiм i кожному, проте навряд чи з мене, що не має тiла, вийшов би чоловiк, що стоїть. I найгiрше було те, що я сам був iлюзiєю, фантомом, який чудово розумiє свою нездатнiсть створити щось власними руками, звичайною людиною жити в матерiальному свiтi з його поразками та перемогами.
   Прямуючи у справах, пiднiмаючи у веселiй компанiї кухоль пива i цiлуючи маму, я згадував, що в цей самий момент справжнiй Хорст Келлер лежить у холоднiй кiмнатцi, що стала йому труною, i весь Дорвiн для нього - склеп. Все частiше менi здавалося, що дiйснiсть - сон, i вiн завершиться дуже скоро, варто допустити до мого тiла згубне вологе повiтря та мишей з щурами. Раз у раз я ловив себе на думцi, що колись не стану замикати таємну кiмнату, втомилося сяду перед будинком у крiслi i чекатиму, коли реальнiсть, як їй i належить, поглине обман, без залишку зруйнувавши повiтрянi замки i мене разом з ними .
   Моїм провiдником у третьому свiтi став сам Бруно Остерман, показуючи таким чином, що цей варiант складнiший, i саме його вiн менi рекомендує. Ця iлюзiя вiдрiзнялася вiд попередньої моїм реальним iснуванням, де темна магiя змогла повернути менi можливiсть у виглядi потворного кульгавого горбуна ходити на своїх ногах. Там я створив для себе образ молодої людини без найменшої вади. Там я жив у гарному особняку, за будiвництво якого заплатив чималi грошi, i цi грошi були справжнiми, бо диявол навчив мене не просто створювати iлюзiї, а й вбудовувати їх у матерiю реальностi.
   Якось будинок здався менi гiдним гарної веранди з високими вiкнами, i я звалив купу камiння бiля захiдної стiни. Менi досить було побажати, щоб вони склалися, з'єдналися мiж собою, утворивши прибудову. У всьому цьому найпростiшим було вплинути на свiдомiсть моєї матерi, переконуючи її, що будiвництво велося мiсяць i нарештi закiнчилося.
   Дорогоцiнностi, їжу та питво, та все, що завгодно, я мiг впевнено творити зi смiття та бруду, не побоюючись, що вони колись розсипляться пожухлим листям, дерев'яною трухою або розiллються протухлою водою. Матерiя на моє бажання змiнювалася, щоб вже нiколи не набути колишньої форми.
   I за такої могутностi я виявився не в змозi змiнити власне ущербне тiло. Для цього менi потрiбно дуже багато сил, яких не можна нi накопичити, нi взяти в борг. Хiба що я мiг за неприйнятну цiну купити цi сили у диявола, який навчив мене вводити у наш свiт тiнi реального, мiражi та обманки.
   Мої очi з часом чомусь стали чорними вiд центру зiницi до краю райдужної оболонки i гострою рiзьбою реагували на яскраве свiтло. Разом з цим я бачив, як змiнююсь внутрiшньо, готуючись одного разу покликати до себе Бруно Остерманна i звернутися до нього з проханням дати менi добротне тiло.
   - Ви справдi нiчого не потребуєте натомiсть? - спитав я диявола, повернувшись iз його iлюзiї на шостий день.
   - Абсолютно нiчого, - кивнув вiн. - Якщо побажаєш, то ти мене нiколи не побачиш.
   Кожен iз запропонованих варiантiв вирiшував мої проблеми, був для мене найцiннiшим подарунком, потрiбно було лише визначитися з перевагою. Але мене невiдступно мучили складнi роздуми, що перешкоджали вибору. Я не мав намiру слiпо довiрятися нечистiй силi, яка, не вимагаючи жодної плати, так чи iнакше все одно вiзьме своє. Справа ускладнювалася тим, що перiодично я переставав сприймати диявола як диявола, вiн ставав менi рятiвником у виглядi людини, мельника з людським iм'ям Бруно Остерманн.
   Крiм того, я з занепокоєнням i настороженiстю замислювався, до чого мене може привести здатнiсть керувати людьми i творити iлюзiї, якi перетворюються на цiлком матерiальнi предмети? Адже якщо розiбратися, то я обманював робiтникiв, розплачуючись за будiвництво особняка золотими монетами, якi насправдi були рiчковою галькою, що нiчого не варта. Навiть близьких людей я обманював i вводив в оману, нав'язуючи їм свої думки, вселяючи чужi їм iдеї та образи. Набуваючи могутностi i великої сили, чи зможу я зупинитися на краю мiж дозволеним i недозволеним?
   - Нехай я залишуся убогим калiкою, нехай послаблюся остаточно i помру, але я не прийму подарунка вiд диявола, - зрештою вiдповiв я.
   - Як знаєш, - начебто байдуже сказав Остерман. - Подивися на це.
   Передi мною вiдкрилося останнє видiння, в якому я лежав у покосiлому лiжку на смердючому i брудному лiжку. У маленькiй кiмнатцi самотнiх жебракiв панували затхлiсть i сморiд. Моя мама - стара стара з тремтячими руками - човгала до мене з тарiлкою варених овочiв, не перестаючи лаяти когось iз сусiдiв. Її погляд був погаслим, як у зневiреного шаленця, викривленими пальцями з вузлуватими суглобами вона черпала варево i запихала менi в рот, а коли я вiдкашлювався, боляче хльостала мене по щоках i вимовляла всi свої образи скрипучим голосом злiсної вiдьми. Потiм мати покидала кiмнату. Я дивився в чорну вiд кiптяви стелю, вмивався гарячими сльозами i жалiбно просив Бруно Остерманна повернутися до мене i знову запропонувати угоду. Звичайно, вiн вiдмовлявся приходити, i я ревiв ще сильнiше, бажаючи вбити себе, але не маючи такої можливостi.
   - Нехай так, - проковтнувши грудку в горлi, сказав я.
   - Як хочеш, - погрозливо зауважив диявол i пiсля паузи засмiявся. - Якось ти все-таки потрапиш у мої дбайливi лапи.
   Вiн зник, а я з подивом виявив, що мої очi заплющенi. Розплющивши повiки, я виявив себе лежачим у травi поруч iз млином, i на сходi з'являлися першi променi сонця. Почулися швидкi кроки, i мене хтось ривком пiдняв на ноги.
   - Хорст! - ринув на мене мiський священик. - Я нiколи не карав дiтей рiзками, але, бачить Господь, ти цього заслужив! Твоя мати шукала тебе всю нiч. Де ти був, маленький негiднику?
   Лише нiч. Чи не тиждень. Винен опустивши погляд, я стояв, переступаючи з ноги на ногу, але не вiд замiшання i вираження почуття провини, а тому що мiг ходити. Хiба що спина трохи поболювала, та ламало плечi.
  
   Роздiл сорок п'ятий
  
   - Те, що сталося зi мною, незабаром стерлося з пам'ятi i повернулося лише зараз, на диявольському перехрестi, - почав пояснювати Хорст. - Чоловiки, що знайшли мене вранцi, прибiгли тому, що почули, як зруйнувався будинок Бруно Остерманна, з гуркотом завалившись усередину. Вiд нього залишилися лише каменi та поламанi дошки, пiд якими виявили роздавленi тiла двох працiвникiв. Мельника не знайшли i дiйшли висновку, що вiн був дуже глибоко похований пiд завалом або розмозжений i розiм'ятий на шматки.
   - Чорнi-чорнi очi, - задумливо промовив Малах Га-Мавет, навiщось дивлячись на Ельзу Келлер. - Вiд центру зiницi до краю райдужної оболонки.
   - Ви про те, яким би став Хорст? - спитав Вiллем.
   - Так. Матерiалiзуючи iлюзiї, вiн повинен був давати вихiд магiчнiй силi через очi, i надалi вони набули б такого вигляду.
   - А що за горб? - спитав Нiколаус. - Як у видiннi Хорст спостерiгав себе горбатим i кульгавим, хоча насправдi навiть не пошкодив спину?
   - Так було задумано дияволом, - вставив Мiхаель Бреверн. - Вiн зовсiм не хотiв вилiковувати нашого бiдного друга, навпаки, вiн би погiршив його стан для того, щоб мати можливiсть надалi запропонувати угоду: душа натомiсть на здатнiсть ходити i мати гiдний вигляд. Хорст вчинив абсолютно правильно, що не пiддався на хитрощi диявола.
   Малах Га-Мавет з повагою глянув на купця i кивнув головою. Потiм вiн глянув на Ельзу i Пауля i спитав: - Хто з вас буде наступним оповiдачем? I не тягнiть, будь ласка. Це у ваших iнтересах, оскiльки часу на спогади вже дуже мало, а на якiсь ремарки так i взагалi немає.
   Ельза запобiгливо зрозумiла руки долонями вперед:
   - Боюся, менi нема чим подiлитися з усiма, адже я нiколи не зустрiчалася нi з дияволом, нi з людиною, яка на перевiрку виявилася б витiвкою пекла.
   - Ну-у, - простяг ангел смертi, цього разу кинувши погляд на жiнку з хитрим прищуром, - з цим нам ще належить розiбратися. Тодi нехай пан нотарiус не вiдкладає i приступає до своєї iсторiї.
   - Добре, - вiдповiв Пауль Рейхенштейн. - Не буду повторюватися зi своєю нудною бiографiєю i обмежуся скупим переказом того, що сталося зi мною в дев'ятнадцятирiчному вiцi. I так, мiй випадок, як i у Мiхаеля, не стирався з пам'ятi, тому що я тiльки тепер отримав можливiсть зiставити всi факти, що дозволяють стверджувати, що мав справу саме з дияволом. Як i Мiхаелю, менi б не хотiлося розкривати справжнi iмена учасникiв тих подiй та назву мiсцевостi.
   Отже, у дев'ятнадцять рокiв я розпочав службу в абатствi Адденбах на посадi помiчника церковного нотарiуса. У володiння нашого єпископства входила величезна i малозаселена територiя, що включала ряд островiв у Пiвнiчному морi, що межували з землями датчан i шведiв, а тому мали велике значення для Iмперiї. На одному з островiв - я називатиму його Швенценом - розташовувався найдавнiший на нiмецькiй пiвночi монастир. Про його настоятеля жартували, що вiн старий, як свiт, i, мабуть, особисто бачив створення Адама, нашого праотця.
   Нiколи Швенцен не засмучував єпископство поганими вiстями, але вiдразу все перевернулося з нiг на голову, коли з острова втiк ченець на iм'я Томас i просто дивом змiг дiстатися до єпископа. Вiн розповiв, що настоятель Мартiн зi своїми наближеними творить у монастирi неймовiрнi страхи: келiї братiв першому поверсi вiн перетворив на одиночнi камери, а пiдвал - на велику тортурну. Все це зроблено нiбито для того, щоб викрити демонiв, що ховалися серед ченцiв. Церква зiбрала особливу комiсiю, уповноважену провести найретельнiше розслiдування iнциденту, яка по дорозi до Швенцену зупинилася в Адденбаху.
   Сана нiколи не мав. У той час почався перший виток внутрiшньої реформи посад, i церковних нотарiусiв стали за великим рахунком сприймати як свiтських осiб, якi виконують для Церкви функцiї певного характеру. Якось ранком я з'явився по службi в абатство i був вiдразу запрошений до членiв комiсiї. Менi пояснили, що один з писарiв, що прямував до Швенцену разом з усiма, застудився, i йому краще залишитися в Адденбаху до одужання. Мене попросили замiнити його в розслiдуваннi, i прохання це було м'яким, анiтрохи не схожим на наказ. Я погодився без тривалих роздумiв, i зробив це швидше тому, що я мав шанс побачити нових людей, вiдвiдати iншi мiсця i стати свiдком цiкавих подiй. Не приховуватиму, тодi менi здавалося, що нiчого цiкавiшого в моєму життi нiколи не станеться. Ох, краще б i не було.
   Менi хотiлося, щоб пригоди почалися негайно, щойно ми покинемо Адденбах, але нiчого подiбного. Я абсолютно нiкого не знав iз членiв церковної комiсiї, а знайомитися зi мною трохи ближче нiхто не мав намiру. Усi вели себе вкрай манiрно, пiдкреслено серйозно i навiть мiж собою перекидалися короткими фразами, якi й спiлкуванням назвати важко. А я знемагав вiд нетерпiння, бажаючи якнайшвидше дiзнатися, що такого жахливого трапилося на островi.
   Поспiлкуватися менi довелося лише з Томасом, якого не збиралися брати до монастиря Швенцена, однак вiн наполiг, пояснивши, що рештi ченцiв буде важливо побачити його цiлим i неушкодженим, i це розв'яже їм мови краще за будь-якi навiювання i настанови.
   Вiк брата Томаса наближався до п'ятдесяти рокiв, його голова блищала величезною лисиною, але бляклi сльозливi очi, здавалося, належали похмурому хлопчику, який щодня отримує тумаки i звиклий з малих рокiв терпiти образи. З ним було нелегко розмовляти, я навiть сказав, стомлено. Причинами цього були його вроджена невпевненiсть та iррацiональний страх перед людьми, якi забезпечували йому захист.
   Томас присвятив монастирю бiльшу частину свого життя, знайшовши там спокiй, якого не мав у дитинствi та юностi. Сильнiше, нiж вiн, обитель у Швенценi та самотнє чернече життя любив лише настоятель, отець Мартiн. Про нього Томас вiдгукувався як про прекрасну виховану людину, доброго i уважного, який зробив багато хорошого для братiї i донедавна служив зразком для загального наслiдування. Неможливо уявити нiкого краще за батька Мартiна, стверджував Томас i вiдразу ж сумував, додаючи, що кiлька рокiв тому все змiнилося докорiнно. Немов мiцну опору вибили з-пiд нiг монастирської братiї, i життя почало нагадувати нiчний жах, невиразний i безперервний.
   На островi з початку весни до перших чисел лiта жили рибалки з материка. Коли одвiрки риби йшли вiд наших берегiв, то й рибалки знiмалися з мiсця i вирушали туди, де їхнi сiтi чекали вiдмiнного улову. Так було заведено з давнiх-давен, i завжди перед вiдбуттям рибалки говорили ченцям прощальнi слова, просили вiд настоятеля доброї напутностi. Але того року вони зникли. От тiльки вчора вiд стiн монастиря виднiвся дим вогнищ бiля їхнiх простеньких халуп, вчора ще вiтер доносив з берега крики чоловiкiв, а сьогоднi вiд рибалок не залишилося й слiду, нiби й не припливали вони три тижнi тому на Швенцен.
   Ченцi здивувалися, але готовi були забути про це, розумiючи, що за великим рахунком для рибалок важливiший поклик моря, нiж якась монастирська братiя, що живе молитвами та самотнiстю. Однак пiд час вiдливу хтось змiг розгледiти на мiлинi бiля берегiв острова два рибальськi човни, один з яких був перевернутий i мав великi пробоїни бiля самого кiля. Нiхто не розумiв, що сталося, i чи рибакам належали розбитi човни, так що братiї залишалося лише вiдслужити службу.
   Вiдразу пiсля цього незрозумiлi речi стали вiдбуватися у монастирi. Без видимих причин настоятель наблизив до себе деяких ченцiв, примiтних хiба що своєю силою, i вiддали тих, кому довiряв ранiше. Незабаром просто потрясло звiстку про зраду брата Ганса. Нiбито хтось бачив його тим, хто розмовляв уночi з невидимим спiврозмовником. Нiбито, будучи схопленим, вiн без суперечок легко зiзнався в змовi з дияволом, що приносив йому дорогi м'яснi страви в обмiн на дрiбнi капостi, якi Ганс влаштовував на кухнi i в коморi, псуючи i переводячи продукти.
   Надкушений шматок ковбаси був продемонстрований як доказ отримання плати вiд темних сил, а зерно, що пiдгнило, i мука, що пiдмокла, видавалися за пiдтвердження скоєних братом Хансом гидоти. Тодi вiдданiсть отцю Мартiну була ще сильна, йому беззавiтно довiряли, тому ченцi i не засумнiвалися в проведеному настоятелем дiзнаннi. Їх зовсiм нiчого не бентежило.
   Пiсля Ханса схопили Ральфа, потiм Алоїза та Якоба, трохи пiзнiше Йозефа та Габрiеля. Їх усiх звинуватили у зносинах з дияволом, що приходили до них у темрявi i пропонували недозволене правилами монастиря i Церкви: то їду i мiцне питво, то побачення з жiнками, то здатнiсть спiлкуватися з мертвими, то ще щось, вiд чого брати свiдомо вiдмовлялася. довгi роки. Вальтер, наприклад, якось за загальним снiданком зiзнався, що бачив чудовий сон, у якому вiн розмовляв зi своєю померлою матiр'ю. Цього виявилося достатньо, щоб настоятель назвав брата Вальтера послушником диявола, який навмисно закликав нечистого.
   Не на жарт ченцi стривожилися, коли Ханс i Вальтер померли у своїх келiях замкненими зовнi, коли їх поховали чи рано-вранцi, чи пiзно ввечерi, щоб уникнути стороннiх очей.
   Пiдручнi отця Мартiна пiдозрювали всiх i кожного, вважаючи, що однi ченцi вже пов'язали свої душi з дияволом, iншi виношують пiдступнi плани, як це зробити в майбутньому. Згодом братiя роздiлилася на тих, хто, як i ранiше, вiрив настоятелю, твердо i слiпо, i на тих, хто пристосовувався до умов проживання. Останнi вважали отця Мартiна збожеволiлим, але заради власної безпеки пiдглядали, пiдслуховували та доносили. Хтось виношував плани втечi з острова, i їх вистачали негайно.
   - Як же ви вцiлiли? - Запитав я Томаса.
   Вiн не вiдповiв, вiдвiв погляд i розплакався. Впевнений, йому вже ставили це питання i отримали вiдповiдь, але мене перестав цiкавити вибiр брата Томаса.
   Всi новi ченцi потрапляли в одиночнi камери, все нових послушникiв диявола викривали i пiддавали витонченим тортурам, щоб вирвати зiзнання. Якось Томас знайшов на березi добротну дiжку, не розбиту хвилями, i сховав її. Другу бочку вiн викрав iз комори i, з'єднавши парою дощок iз першою, зробив нехитрий плiт, на якому треба було обов'язково прив'язуватися, щоб не впасти у воду. Боягузт перед холодним морем ще довго сковували Томаса. Вiн наважився ризикнути, коли ченцi стали потрапляти в тортури за косим поглядом i невинне, але надто гучне слово, коли когось iз них раз на тиждень доводилося ховати. У нiчному морi вiн безперервно молився, i Господь виявив милiсть, врятував, винiсши його до торговельного суденця.
   За розмовами з Томасом час йшов майже непомiтно. Висаджуючись на берег Швенцена, нiхто з членiв комiсiї та охорони не очiкував одразу зiткнутися з настоятелем. Перед нами з'явився виснажений старий, схожий на повсталого з мертвих, i брудний, нiби вилiз iз могили, затопленої дощами. Таких старих людей менi нiколи не доводилося бачити. Цiй ледь пересуває ноги руїнi на вигляд було не менше сотнi рокiв.
   Можливо, вiн помiтив наш корабель i вийшов зустрiчати. Вiтер дув з боку монастиря, через спину отця Мартiна, i всi без винятку прибулi вiдчули запах розкладання.
   Очi настоятеля, в яких горiв жовтий блиск усiх вiдомих людству хвороб, округлилися, варто було батьковi Мартiну побачити Томаса, що шкутильгав по пiску. Захрипiв, старий збирався пiдняти руку, щоб вказати на щось, i впав мертвий.
   Навiть не того дня менi стало вiдомо, що старому настоятелю на момент смертi було всього сiмдесят.
  
   Роздiл сорок шостий
  
   - Жоден замок у монастирi не був замкнений, всi засуви вiдсунутi, гачки пiднято, дверi та вiкна вiдчиненi навстiж, - продовжував свою розповiдь Пауль Рейхенштейн. - Така свята обитель простояла не один день, на що вказував послiд птахiв, що траплявся на пiдлозi, на мiзерних меблях i в найнесподiванiших мiсцях. Вiтер гуляв по будiвлях i примiщеннях, проте не проганяв важкий сморiд, що панував у монастирi всюди. Його нiхто не сплутав би з смородом немитих тiл, старiння, нечистот або зiпсованих продуктiв. Природа сморiд була всiм очевидна - трупи. Безлiч покiйникiв.
   Довго шукати джерело смороду не довелося. Померлi перебували у трапезнiй за двома довгими столами. Монахiв отруїли пiд час обiду, i деякi навiть не встигли дожувати просочену отрутою їжу. На обличчях мертвих вiдбилося замiшання, нiби перед смертю вони питали себе: як же так? Десяток трупiв знайшли у незачинених келiях, а двох ченцiв - у тортурах.
   Я чув про iнквiзицiю, методи та iнструменти, до яких її служителi вдавалися i вдаються досi, але уявити не мiг, що щось подiбне зробить крок на нашi землi, приживеться в нашому єпископствi. Звичайно, знаряддя катувань були примiтивними, виготовленими без будь-якої майстерностi. Втiм, чи так важливо нещасним, яких мучать iспанськими чоботями чи дибки, якiсть виготовлення iнструменту тортури?
   Загалом вдалося виявити майже сотню тiл i сорок могил рiзної давностi, причому брат Томас запевняв, що це далеко не всi поховання, тому що багатьох ченцiв ховали потай, намагаючись не залишити жодних слiдiв.
   Провiвши короткий розгляд, зафiксувавши iнцидент i склавши необхiдну кiлькiсть актiв, комiсiя дiйшла однозначного висновку: батько Мартiн збожеволiв i внаслiдок загостреної хворобливої пiдозрiлостi замучив безлiч нi в чому не винних людей, а втеча Томаса, можливо, викликала в нього напад лютi, при якому вiн вирiшив розправитися з рештою ченцiв.
   Легко i просто розставивши крапки над "i", члени комiсiї зiбралися на материк, тому що нiхто не горiв бажанням затримуватися на островi, вiдразу перетвореному на могильник. Всi припускали переночувати на кораблi, як робили два днi до цього, проте буря, що розiгралася, сплутала карти i змусила нас залишитися на березi, благо до того моменту трупи були похованi, i нестерпний запах розвiявся.
   Менi дiсталася келiя поряд iз бiблiотекою. За день я вимотався i мрiяв якнайшвидше зануритися в сон, не замислюватися над тим, кому належала ця жалюгiдна кiмнатка ранiше, якi жахливi роздуми та одкровення пам'ятають її стiни. Витягнутися на короткому лiжку було неможливо, i я абияк вмостився, зiгнувши колiна i високо пiдiбгавши ноги. Ледве сховавшись ковдрою, я поринув у дрiмоту, але остаточно заснути менi так i не вдалося, тому що з кута бiля дверей хтось заговорив зi мною.
   Келiя була настiльки маленькою, що, лежачи на краю лiжка, я мiг запросто торкнутися рукою протилежної стiни, а якби витяг ноги, то шкарпеткою дотягнувся б до пiзнього вiзитера. Але панiка захопила мене, i я не мiг нi поворухнутися, нi тим бiльше почати розмову. Чоловiк i не думав таїтися, тому що явно хотiв бути почутим. Говорив вiн голосно, самовпевнено понад будь-яку мiру i нiчого не боячись, а боятися йому варто було, адже вiн розповiдав менi справжню iсторiю життя отця Мартiна - виток того кошмару, що трапився на Швенценi. I ця iсторiя не сподобалася нiкому з учасникiв церковного розслiдування.
   - Батько Мартiн був ще зовсiм хлопчиськом, - почав свою повiсть таємничий незнайомець, - коли в його мiстi, на центральнiй площi, стратили чаклуна. Ця людина була добре вiдома городянам, у всiх були про неї виключно позитивнi вiдгуки, так що нiхто не пiдозрював у ньому послiдовника темних навчань. Перед лицем вiчностi, вiдчуваючи на багаттi заключнi земнi муки, чаклун зберiгав дивовижний спокiй. Полум'я лизало його ноги, а вiн пригнiчено розглядав натовп. Вогонь дiстався грудей, волосся на головi спалахнуло i згорiло без залишку. I цьому чаклун не придiлив жодної уваги. Вiн набрав у груди гаряче гаряче повiтря i прокричав, щоб напевно бути почутим усiма: "Нещаснi дурнi, плачте i вмивайтеся сльозами, посипте голови моїм попелом, бо ви не розумiєте, що творите! Мої книги, кинутi вами в основу багаття, лiкарiв, лiкарiв давнини, мислителiв i фiлософiв, що перевершили всiх нинiшнiх разом узятих... Сьогоднi ви спалили надiї на власне благоденство, вiдмовилися вiд щастя.Так що запам'ятайте цей момент i сумуйте про нього надалi безперервно.Ще недавно я лякався вогню, зараз же радий у його полум'я покидати свiт безграмотного чернi.Кожен з вас, кого спiткає хвороба, кожен, хто в неймовiрних муках залишатиме це свiтло, нехай згадає мої слова.Нехай згадає, що вiд його доносiв або з його мовчазного схвалення загинули великi знання, здатнi подарувати всьому людству зцiлення вiд тяжких хвороб, що давали кожному шанс вiдстрочити смерть. не заради особистої вигоди, а в невтомних спробах допомогти вам. Вашi тупi святоши звинуватили мене в брехнi та чаклунствi, в участi у сатанинських ритуалах, поклонiннi Люциферу. Тi, що терзали мене, так i не вирвали з моїх вуст угодного їм визнання i не стали очевидцями iстини. Моє справжнє iм'я Гай Корнелiй Лентул, i я з'явився на свiт у старому Римi за пiвтора сторiччя до народження нашого Спасителя. Багато рокiв я шукав секрет довголiття та оздоровлення i знайшов його у складних дослiдженнях, проробивши колосальну роботу, пройшовши нелегкий шлях спроб i помилок. Сiмнадцять столiть, наповнених знаннями, згоряють перед вами. Радiйте, проклятi, трiумфуйте сьогоднi, адже завтра вам доведеться виплакати очi вiд горя'.
   У голосi чаклуна звучала непiдробна туга i водночас здавались трiумфальнi нотки. Вiн замовк, жаркий вогонь поглинув його. Коли тiло, що згорiло, виймали з залишкiв вогнище, комусь здалося, що чаклун пiдняв руку вгору, вказуючи на небо i шепочучи на адресу городян неприємне.
   Особи нiчного гостя, що все ще ховався в кутку бiля дверей, менi розрiзнити не вдавалося, проте, можу присягнутися, вiн широко посмiхався, продовживши розповiдi розповiвши менi про загибель практично всiх городян протягом пiвроку пiсля страти Гая Корнелiя Лентула. Рiдне мiсто отця Мартiна було обложене ворогом. Хтось iз мешканцiв помер вiд голоду, когось забрав мор, третi стали жертвами своїх же сусiдiв, вiд безвиходi перетворених на кровожерливих розбiйникiв. I тiльки на згадку про хлопчика на iм'я Мартiн врiзалися слова, вимовленi чаклуном на страти. Як знати, можливо, саме вони надали йому сил, щоб вижити, вцiлiти будь-що.
   - Пошуки шматочкiв, уривкiв знань, що збереглися пiсля смертi чаклуна, стали сенсом його iснування, - говорив iз кута келiї незнайомець. - Небагато праць давнини врятувалися вiд зайвих захисникiв вiри, та й тi збереглися у виглядi спискiв-копiй або простих згадок. Наполегливий батько Мартiн знав, де слiд шукати насамперед. I ось коли бiльшiсть необхiдних фолiантiв було ним зiбрано i вивчено, вiн вирушив на острiв Швенцен, де в монастирськiй бiблiотецi збереглися два останнi необхiднi йому сувої.
   Дванадцять рокiв знадобилося простому ченцю Мартiну, щоб отримати доступ до секретної частини книжкового сховища, для чого довелося стати настоятелем монастиря, i в цiй глушинi строю пiдступи, плетучи iнтриги та йдучи по головах. Всi книги, твори, манускрипти, сувої й фолiанти лежали перед ним, i, занурюючись у їхнє утримання, батько Мартiн трiумфував. Радiсть його була нетривалою, оскiльки незабаром вiн зрозумiв, що без щоденникiв i записiв старого римлянина самого Гая Корнелiя Лентула не зможе зiбрати розрiзненi вiдомостi воєдино.
   Яким би нерозв'язним не бачилося завдання, наскiльки глибоким не було б прикростi, батько Мартiн не здався, не опустив рук. Нехай римлянин, який прожив сiмнадцять столiть, все це немислимо довгий час йшов до розгадки, але вiн ще ранiше докопав до можливостi продовжувати життя, вилiковуватися вiд небезпечних недуг. Десятилiття витратив настоятель, щоб хоч трохи наблизитися до знань свого попередника, що розчарувався. Батьковi Мартiну було п'ятдесят, коли секрет, як вiн вважав, був повнiстю розгаданий.
   В органiзмi кожної людини є субстанцiя, що володiє властивостями життєвої сили, життєвої енергiї. Є незримо i явно не вiдчутно. В одних брак її починається ще до народження, в утробi матерi, а iншi i в старостi здатнi на вiдважнi i навiженi подвиги, аби витратити надлишок енергiї. Силу цю можна передавати вiд людини до людини, тим самим вилiковуючи останнього i подовжуючи його днi. На превелику силу батьковi Мартiну вдалося з'ясувати, яким чином слiд виявляти життєву енергiю в донорi, як зiбрати її i передати нужденному. Невiдомо, яким способом користувався Гай Корнелiй Лентул, тож, мабуть, шалений настоятель монастиря вiдкрив власний.
   Страх, бiль, розпач i приниження виявилися кращими засобами виявлення життєвої сили, а будь-яке досить гостре зброю чудовим iнструментом її вилучення i збору. Перший експеримент був проведений з рибалками i вийшов незручним, мало не провальним. Тi мало злякалися, а навпаки, спробували активно захищатися, i зiбрати енергiю вдалося лише з тих, хто помер у муках. Тодi ж батько Мартiн i зрозумiв, що страх i тортури служать набагато краще, нiж миттєва смерть.
   Але щось завжди виходило не так, як замислювалося настоятелем. Вiн i його поплiчники пiсля прийому чужої життєвої енергiї помiтили, що їм перестали докучати ломота, подагра, задишка, застуди та iнше, що вони стали виглядати бадьорiшими i свiжiшими, проте з кожним днем були потрiбнi все бiльшi порцiї. Варто було пропустити прийом, як стан здоров'я рiзко погiршувався. I вже не можна було зупинятись на досягнутому. Вони потрапили в пастку, з якої не бачили виходу, крiм як катувати все бiльше ченцiв.
   Нестримна розпуста тривала i тривала. Тiльки втеча брата Томаса, присвяченого таємницю отця Мартiна, змiнила стан речей.
   Тепер нiхто не скаже з певнiстю, на що розраховував настоятель. Мабуть, вiн вирiшив, що, дiставшись людей, Томас видасть його з головою, i розправився з небезпечними свiдками його грiхопадiння, сподiваючись вивернутись iз ситуацiї. Його запасiв життєвої сили забракло, щоб дочекатися нашого прибуття. Вiн помер, i ти все бачив на власнi очi.
   Пiсля сказаного незнайомець нарештi заворушився в кутку, кремiнь стукнув об кресало. Слабкий вогник затанцював на днi миски з маслом, i його свiтла менi вистачило, щоб розрiзнити в нiчному гостi самого брата Томаса. Все ще переживаючи через несподiване вiдвiдування та оповiдання, я запитав тремтячим голосом:
   - Брате Томасе, навiщо ти розповiв менi цю страшну iсторiю?
   - Нiкому, крiм тебе, не можу розкрити її, - вiдповiв монах, який якось неймовiрно швидко перетворився на кремезного, розважливого чоловiка, що виглядав набагато молодше за свої роки. Нi тiнi вiд невпевненостi та колишнього страху не було на його обличчi. - Якщо правда стане вiдома комусь iз членiв комiсiї, вони знищать усе, що зiбрав i вiдновив отець Мартiн, усi давнi працi, що несуть людству визволення та справжнє спасiння. Ти потрiбний менi зi своєю молодiстю, зi своїм допитливим розумом. Разом ми змогли обiйти помилку отця Мартiна. Один я не впораюся.
   - То чого ти хочеш вiд мене?
   - Я сховав книги та записи. Слiдуй за мною. У бiблiотецi я все покажу тобi та поясню.
   Абсолютно впевнений у тому, що зацiкавив мене досi, Томас покинув кiмнатку, i було чути, як вiн тихо побрязкає ключами, вiдчиняючи дверi до бiблiотеки. Я схопився з лiжка i збирався, благо вже був одягнений, як вiдчув холод, що виходив вiд стiн, вiд пiдлоги. Здавалося, що не просто рiзко змiнилася погода, а переплуталися пори року, i за лiтом одразу прийшла зла зима.
   Накинувши ковдру на плечi, я вийшов у темний коридор, що освiтлювався лише двома смолоскипами. Дверi в бiблiотеку були прочиненi, але я не встиг увiйти, бо хтось ухопив мене за зап'ястя лiвої руки i розгорнув до себе.
   Зiзнатися, тодi я думав, що якщо й виживу, якщо моє серце, що вiдчайдушно колотилося, не розiрветься вiд настрашеної жахiття, то до ранку стану зовсiм сивим. Передi мною стулився старий Мартiн, вiрнiше, його примара.
   - Не вiр, - прошипiв вiн, нiби задихаючись, нiби його груди придавили каменем. - Не вiр Томасовi. Благаю тебе, хлопче. Не пiддавайся на його вмовляння та обiцянки. Вiн - ошуканець. I вся кров, що пролилася в монастирi, лише на ньому.
   - Вiн розповiв менi все, - зашепотiв я, обережно вивiльняючи руку з чiпких крижаних пальцiв.
   - Правда. Це правда, - низько схилив голову примара. - Але до неї примiшана порцiя добiрної брехнi. Я грiшний i понесу гiдне покарання, проте чужих грiхiв я на себе брати не бажаю. Ти бачиш у Томасi доброзичливiсть i страждальця, однак це саме вiн навчив мене, як видобувати з людей їхнi життєвi сили. Вiн придумав мучити i вбивати. Це вiн перебив рибалок, навмисне залишивши розбитi човни там, де їх легко помiтили. Так Томас почав сiяти насiння страху серед братiї. I це саме Томас обладнав камеру тортур. Коли ж ми зрозумiли, що всiх ченцiв не пiдкорити нашiй волi, а енергiї вимагає все бiльше i бiльше, саме Томас запропонував перебратися на материк i вже там влаштувати криваве бенкет, не знаючи нестачi в жертвах. Ми сперечалися з ним, намагаючись переконати, адже все-таки не настiльки окреслили в прагненнi продовжити нiкчемнi життя. Злякавшись, що вiн сам займе мiсце в камерi тортур, Томас втiк, а повернувся лише за тим, щоб отримати мої записи i нового помiчника.
   У моїй бiднiй головi, що буквально розколювалася вiд великої кiлькостi iнформацiї, все перемiшалося, i я не знав, кому можна довiритися, а чиї слова слiд вiдкинути, як порожнi i нiчого не вартi. Нарештi, найкращим виходом я визнав той, що зобов'язував мене самому все вивчити i в усьому розiбратися з максимальною неупередженiстю.
   Тишу порушив нетерплячий поклик ченця i шарудiння паперiв, що їх перебирали в якiйсь схованцi. Примара настоятеля пiдняла на мене запаленi очi i все зрозумiла.
   - Створене мною буде мною ж i знищено, - твердо заявив вiн i, пролетiвши крiзь мене, крiзь дверi, увiрвався до бiблiотеки.
  
   Роздiл сорок сьомий
  
   - Протягом кiлькох рокiв, - закiнчував свою iсторiю Пауль Рейхенштейн, - я безрезультатно переконував себе, що переживав тi подiї увi снi, що розмова з братом Томасом менi привидiлася пiсля всiх побачених непотреб, що панували в монастирi Швенцена. Коли дверi зачинилися з гуркотом, я кинувся до них, навалився всiм тiлом, але вони не пiддавалися. Через неї долинали рiдкiснi нечленороздiльнi крики, сенс яких менi розгадати не вдалося. Мої стуки та заклики розбудили всiх, кого тiльки можливо. Одягаючись на ходу, напiвсоннi люди висипали в коридор, дивлячись на мене здивовано. Якихось звукiв з бiблiотеки вони вже не чули, i тому дивилися на мене здивовано. Хтось вiдверто насмiхався, заявляючи, що менi, як сопливiй дитинi, що обмочилася в лiжечку, здалися кошмари вiд пережитого за минулi днi. Однак страх пройняв усiх, варто було з-пiд дверей потягнути димом, а коли знизу спалахнуло полум'я, язики вогню пiдпалили взуття тих, що стояли надто близько, багатьох затрясло, нiби в лихоманцi. Деякi кинулися виламувати дверi, але голова комiсiї, що приєднався до нас, коли в книгосховищi вже трiщали i падали шафи, що палахкотiли, велiв усiм швидко хапати особистi речi i збиратися на березi, подалi вiд стiн обителi. Вiн навiть сказав щось на кшталт "Так завгодно Господу, не варто втручатися у Його плани". Вранцi ми покинули згубний острiв, усi, крiм брата Томаса, якого вважали згорiлим. Можна було припустити, що, живлячи люту ненависть до своєї обителi, вiн пiдпалив монастир, задумавши зруйнувати його таким чином раз i назавжди. А що, гарний висновок для комiсiї, хоча до її пiдсумкового звiту мене, безумовно, нiхто не присвячував. Як оформили розслiдування, менi невiдомо. I, само собою, про те, що трапилося я нiколи не розповiдав досi... тобто до сьогоднiшньої ночi.
   - Ви дуже здивованi, дiзнавшись, що цей брат Томас був справдi втiленням диявола? - спитав Нiколаус, глибоко схвильований розповiддю.
   Нотарiус скинув руки:
   - О, не те слово!
   Малах Га-Мавет весело посмiхнувся:
   - Ви будете значно бiльше враженi, дiзнавшись, що отець Мартiн - справжнiй генiй свого часу.
   - Нiтрохи не вражений, - вiдповiв Пауль. - Йому вдалося вiдкопати масу найдавнiших вiдомостей, систематизувати їх, дiйти деяких результатiв i домогтися того, про що подумати страшно, але що безперечно розбурхує уяву i гiдно поваги. Нехай у нього i був потужний поштовх з боку того римлянина.
   - Римлянина? Божевiльного Пилипа, ви хотiли сказати? - вiдверто потiшався ангел смертi. - Так-так, ви враженi, i не заперечуйте. Гай Корнелiй Лентул не тупцював своїми сандалями тлiнну землю. Тисячi Гаїв, сотнi Корнелiєв та Лентулiв, але у вашому рiдному свiтi Гай Корнелiй Лентул нiколи не народжувався i не вмирав. Городянин Фiлiп, на вогнищi названий цим iм'ям, - лише мiський божевiльний. Тi стародавнi книги, про якi вiн журився на площi, не потрапляли йому в руки, оскiльки їх не iснувало.
   - Дозвольте, - не повiрив Пауль. - Настоятель зiбрав колекцiю...
   - Вiн зiбрав колекцiю брехнi та вправних пiдробок, якi, звичайно, надали його генiю чiткого iмпульсу, але на цьому їхня роль закiнчувалася. Всi вiдкриття про життєву енергiю, її течiї в людських тiлах, можливостi передачi iншим людям належать самому Мартiну Шпеєру, батьковi-настоятелю монастиря Швенцен.
   Малах Га-Мавет визнав свiй екскурс логiчно завершеним та переключився на Ельзу Келлер. Помiтивши погляд, та знизала плечима i з гiднiстю промовила:
   - Я вже попереджала, що зi мною не вiдбувалося нiчого подiбного. Нi демони, нi люди, в яких я не розпiзнала сатанинський порiд, у моєму життi не були присутнi.
   - Так чи? - пiдняв брови янгол смертi. - А тi блискучi очi, чорнi вiд центру зiницi до краю райдужної оболонки, вам хiба не знайомi?
   - Далися вам цi очi, - вiдповiла Ельза, втрачаючи терпець.
   - Ще й як.
   - Яке ставлення до мене може мати горбун iз чужого свiту? Ви ж маєте на увазi ту людину, яка на вiдмiну вiд мого Хорста прийняла угоду з дияволом i поплатилася за це не тiльки потворнiстю?
   - Так. Але, люба Ельза, не сприймайте його горбуном. Пам'ятайте, що, ставши володарем iлюзiй, вiн мiг грати з вашою уявою, вашим зором та iншими почуттями, як йому заманеться.
   Ельза зiщулилася, нарештi усвiдомлюючи сказане.
   - Не може бути, - видавила вона з себе i вiдразу онiмiла.
   Потроху все стало на свої мiсця, прийшло ясне розумiння, а разом iз ним переживання за почуття ошуканого чоловiка.
   Ось зараз Хорст i дiзнається, що їхня зупинка на перехрестi диявола задумана самою Ельзою. Не важливо, вiд кого стане вiдомо: чи зiзнається вона, чи видасть ангел смертi, обiзнаний якщо не у всьому, то багато в чому. Набагато важливiше, що з боку це так схоже на зраду, на заздалегiдь пiдлаштовану смертельну пастку. Навряд чи вона зможе виправдатись. А якщо Хорст згадає, як Ельза спецiально обпоїла його, варто було йому побачити i злякатися чортовщини, що дiялася, варто було йому зважитися на втечу з заїжджого двору.
   Насамперед жiнку лякала не необхiднiсть зiзнатися, до чого вона була повнiстю готова, а складнiсть iз вибором вiдповiдних слiв. I Ельза знайшла сили, пiд схвальний кивок Малаха Га-Мавета сказавши вбитим голосом:
   - Хорсте, менi неймовiрно соромно за скоєне, але я мушу дещо розповiсти про нашу зупинку в трактирi Верненов.
   I в усiх подробицях вона повiдала, не бентежачись присутностi iнших мандрiвникiв, про явище до неї чоловiка в золотiй масцi, про його слова та обiцянки, про те, що до останнього моменту не могла зв'язати своїх зустрiчей у видiннях з жахливими обставинами, що навалилися на всiх заручникiв. перехрестя свiтiв. Вона не намагалася виправдатися, говорила без прикрас i недомовок, про себе благаючи Бога, щоб Хорст таки зрозумiв її.
   Хорст слухав її сповiдь iз найсерйознiшим виглядом i не перебивав. Потiм вiн притиснув заплачене обличчя Ельзи до свого плеча, пiдбадьорливо поплескав її по спинi i почав заспокоювати, нiжно погладжуючи по волоссю.
   - Не хвилюйся, люба. Все добре. Все обов'язково буде добре, - казав вiн. - Ти вчинила неправильно лише в тому, що нiчого менi не сказала з самого початку, коли ми могли щось придумати разом. Але в цьому я тебе не звинувачую. Взагалi, нi в чому, чуєш? Адже ти хотiла не звалювати на мене черговi тяготи, сподiвалася вирiшити все самостiйно. Ти не винна в тому, що виявилася ошуканою. I не хвилюйся з того приводу, що ми опинилися на диявольському перехрестi. Не цим, бо якимось iншим способом чаклуни затягли б нас сюди. Я в цьому впевнений. На те вони й чаклуни. I я не гнiваюсь, що ти обпила мене. У тому моєму станi я б запросто наламав дров, примножив неприємностей так, що всiм вистачило б. Навiть якщо на початку нашого спiльного лиха ми й мали змогу вибратися з заїжджого двору, у чому я, вiдверто кажучи, дуже сумнiваюся, нас би вбила хуртовина, що тiльки посилилася до ночi. Не засмучуйся, улюблена Ельза. Мене зараз куди бiльше цiкавить, чи казав тобi горбань у цих чортових баченнях щось конкретне про твою хворобу, про її лiкування?
   Схлипнувши i змахнувши сльозу, Ельза заперечливо похитала головою.
   - Можете спитати мене, - дозволив Малах Га-Мавет. - Оскiльки до того, що вiдбувається навколо вас, це має лише опосередковане вiдношення, я, так i бути, вiдповiм.
   Хорст насилу придушив у собi бажання схопитися i з лайкою накинутися на ангела смертi. На думку мельника, так, мабуть, i всiх замкнених у трактирi, його поведiнка була невибачливо зухвалою i поганою. Прекрасно усвiдомлюючи характер ситуацiї, що склалася, Малах Га-Мавет наче потiшався над мандрiвниками, розпалював їх недоречними фразами та iнтонацiями, навмисне провокував на грубiсть.
   Мабуть, вiдчувши настрiй чоловiка, Ельза любовно взяла його руки у свої, ще вологi вiд витертих слiз.
   - Будьте такi добрi, - попросила вона, - скажiть, що знаєте про мою хворобу.
   - Та хвороба, на яку ви з Хорстом списуєте свої останнi суми, вiдступила досить давно, i вiд неї не залишилося нiчого, крiм неприємних спогадiв. Якщо вам вдасться вибратися з палiтурки неушкодженими, не забудьте як слiд вiддячити лiкарю. Вiн рiдкiсний по тутешнiх мiсцях майстер своєї справи, як би ви з Хорстом не рахували. Його лiкування позбавило ваше тiло вiд небезпечного запалення, але не вiд болю, який йшов трохи повiльнiше за недугу. З плином часу вона б вiдпустила, проте ви поспiшили звернутися до сумнiвної знахарки, яка нiчого не знає, нiчого не вмiє, хiба що з слушним виглядом пригощає хворих поганим зiллям. Стара лiкує все на свiтi засобами, до складу яких входять однi й тi ж iнгредiєнти: п'янi та отруйнi гриби та рослини, висушенi та перетертi потрухи тварин, навiть зола та пiсок. Дехто вiдмовлявся вiд такого лiкування з природної гидливостi, хоч i бачив мою тiнь бiля лiжка. I такi люди мали рацiю. Широко вiдомо, деякi речовини мають властивiсть вбудовуватися в органiзм людини, ставати з нею єдиним цiлим, та був нормальне життя без таких компонентiв просто мислима. Наприклад вино. Вживай його частiше звичайного i отруїш власне тiло, помалу знищиш власну свiдомiсть. Ваш випадок такий самий. Органiзм, Ельза, звик до лiки старої i вимагав ще i ще, бiльше i бiльше. Ваш розум збунтувався, не отримуючи очiкуваного, i став дурити. Запам'ятавши той сильний бiль, що ви переживали на самому початку, вiн став програвати її знову i знову, як iнодi вмiє докладно та чiтко вiдтворювати милi серцю переживання з далекого минулого. Саме розум змушував вас вживати, з дозволу сказати, лiки знахарки щодня i багато.
   Уважно слухаючи Малаха Га-Мавета, Хорст начисто забув свої колишнi претензiї та образи до нього. Вiн не стерпiв i спитав, перебиваючи ангела смертi i, як здалося Ельзi, марно забiгаючи вперед:
   - Нам хвалили молодого лiкаря iз Зеенвiца, Хейнрiха Шютце. Вiн може допомогти Ельзi?
   - Найкраще вам допоможе старий лiкар iз Даммена, вiд послуг якого ви вiдмовилися, на жаль. А Хейнрiху Шютце слiд було вибрати iнший шлях. З нього вийшов би чудовий музикант, можливо, найбiльший композитор. А лiкар, - Малах Га-Мавет пом'явся i скривився. - Лiкар iз нього так собi.
   В ту мить десь зверху протяжно загуло, затрiщали стiни, та так, що по кутках трактирної зали пилюка голосно посипалася на пiдлогу. Яструб схопився, пiдiбрався, нiби готуючись до бiйки, i перелетiв на плече ангела смертi, який повiльно пiднiмався зi словами:
   - Починається. На якийсь час нам доведеться розлучитися.
   Мандрiвники з приреченими наляканими особами, не радившись мiж собою, так само встали. Вiллем запитав:
   - I що далi?
   - Чекайте. Вас покличуть, i проiгнорувати цей заклик ви не зможете, - вiдповiв Малах Га-Мавет, стаючи прозорим та поступово зникаючи. - Чекайте i пам'ятайте, що маєте справу нехай i з чаклунами, але все ж таки зi своїми копiями. Отже, намагаючись перемогти їх, думайте, що боретесь iз собою.
  
   Роздiл сорок восьмий
  
   Якийсь час мандрiвники похмуро дивилися туди, де щойно стояв Малах Га-Мавет iз гiгантським птахом на плечi. Тепер там було порожньо, i вiд цього у всiх без винятку заручникiв перехрестя виникло вiдчуття безпорадностi. Раптом виявилося, що однiєю своєю присутнiстю гордовитий i саркастичний ангел смертi дарував їм пiдтримку i якесь заспокоєння, швидше за все, сам того не бажаючи.
   Мандрiвники з трепетом чекали початку кошмару, представляючи його кожен по-своєму. Ось зараз зiйдуться стiни, i чаклуни, так i залишившись невидимками, поховали жертв пiд завалами з каменю та дерева. Або ж глибока трiщина розколе пiдлогу, вiдкриваючи прохiд прямо до пекла з його чорним реготаючим володарем. А може, духи зла i вiчного мороку, з'явившись у яскравому спалаху, оточать їх, кудись затягнуть за собою, де серед крикiв тисяч грiшникiв розiрвуть на частини.
   Малювання в уявi подробиць майбутнього нiкому не надавало впевненостi, а тому вони кинули це заняття, сконцентрувавши увагу на гнiтючiй тишi: нi звукiв негоди, нi скрипу вiконниць, нi стукотiння крупинок снiгу по вiкнах. Комусь здалося, що за стiнами стерлося все, i порожнеча захопила колись неосяжнi простори.
   Ельза притулилася до Хорста, але в того не знайшлося слiв, щоб втiшити її. Вiн поцiлував дружину в скроню, пообiцявши собi, що не дозволить нiкому з чаклунiв завдати шкоди Ельзi.
   - Схоже, часу дiйсно не залишилося, так не будемо марнувати його, - несподiвано сказав Мiхаель Бреверн.
   - Заточимо нашi мечi i одягнемося в обладунки? - Мляво поцiкавився Хорст, зовсiм не збираючись сперечатися з Бреверном або насмiхатися, але вважаючи, що в них дуже мало шансiв вистояти проти чаклунiв.
   I тут же Мiхаель подарував йому надiю, сказавши:
   - Створення перехрестя свiтiв, як пояснював ангел смертi, дуже складний процес i не кожному чарiвниковi пiд силу. З чаклунiв, що затягли нас на цей жертовник, лише деякi вмiють поєднувати шматочки реальностi в таку малу сферу, що постiйно стягується. I одного вмiння їм недостатньо, потрiбне пiдживлення енергiєю вiд iнших учасникiв ритуалу.
   - З огляду на те, що сфера стиснулася до межi трактира, - пiдхопив роздуми купця молодий фон Граусбург, - виходить, магiчна сила чаклунiв виснажується. Її може залишитися лише на кiнцеву стадiю їхнього чорного обряду.
   - Але ми не знаємо i навiть не припускаємо, на що вистачить залишкiв їхнiх сил, - засумнiвався Пауль Рейхенштейн, хоч i готовий був повнiстю довiритися цiлком розумним аргументам Мiхаеля та Нiколауса.
   - Тут теж слiд згадати напуття ангела смертi, який сказав, що чаклуни - нашi копiї, - з розстановкою промовив купець, судорожно стискаючи i розтискаючи кулаки. - Що нам це дає?
   - Давайте спробуємо вiдштовхуватися вiд тих пропозицiй, якi нам зробив диявол, i припустимо, що нашi копiї з iнших свiтiв цi угоди уклали.
   - Iнший я - король iлюзiй i, можливо, вмiє їх матерiалiзувати, - пожвавiшав Хорст.
   - Отже, друзi, не можна повнiстю довiряти тому, що ми побачимо, яким би реальним побачене не здавалося, - вивiв Мiхаель. - Щодо моєї копiї можна припустити, що вiн - могутня багата людина, яка добре знає вiйськове мистецтво, раз не загинула пiд час повстання за князiвство батька. А ось про його чаклунськi вмiння нам нiчого не вiдомо, на жаль.
   - Мабуть, моя копiя, - вставив Нiколаус, - майстерний воїн. Так що нiкому з нас не варто геройствувати, i, зiткнувшись з наймолодшим з чаклунiв, вiдразу кликати на допомогу, не намагаючись боротися вiч-на-вiч.
   Не доречно згадавши про честь, нотарiус намiрився запротестувати, але зупинив себе, зловивши на думцi, що зараз нi про яку дуелi не йдеться, та й протистояти безчесному чаклуновi необхiдно всiма доступними засобами, якi залишив Господь.
   - З моєю копiєю є неяснiсть, - у свою чергу сказав Пауль. - Диявол так i не встиг запропонувати менi щось конкретне, так що нам не вiдомо, якi вчення спiткав чаклун.
   - Думаю, велика ймовiрнiсть, що вiн опанував знання про лiкування важких ран, смертельних хвороб та продовження життя, - зауважив Вiллем. - Чомусь менi здається, саме до того у вас усе йшло. А його магiчна сила, крiм сказаного, може полягати ще й у тому, що вiн обiзнаний, як забирати життєву енергiю у живих людей та передавати iншим. А ось iнший я, думаю, багатознаюча, досвiдчена в рiзних науках людина, але, на вiдмiну вiд iнших, може i зовсiм чаклунськими силами не мати - теоретик, так би мовити, спочатку прагнув знати, а не вмiти. Мабуть, саме вiн i є основним носiєм секрету про вiдкриття диявольського перехрестя.
   Подорожнi згiдно закивали, а потiм переключили увагу на Ельзу Келлер, похмуро потиснувши плечима. Про її копiю нiхто нiчого не знав i не мiг висунути припущень, хоч на чомусь ґрунтованих. Наступної митi до них долинув гул, який далекий i тому викликав тривогу.
   Спочатку шум був тихим, ледь помiтним, наче лавина тiльки-но зiйшла з похилим хребта i не розiгналася, не зiбрала снiгову масу в нищiвну мiць. Однак цей невиразний звук лякав сильнiше за гуркiт гарматної канонади. Поступово гул наростав, наближався, а разом iз ним легка вiбрацiя торкнулася шинку. Тремтiли стiни, трохи затрiщали балки i дерев'янi опори стелi, по пiдлозi затанцював дрiбне смiття, пiдстрибуючи невисоко i розлiтаючись, знову пiдстрибуючи i розлiтаючись уже подалi.
   Наче по командi мандрiвники взялися за руки i утворили коло, боязко дивлячись один на одного.
   - Трохи безглуздо звучить, - тремтячим голосом сказав Пауль Рейхенштейн, - але я радий, що зустрiв усiх вас.
   - Так, звучить безглуздо. I якось дуже схоже на прощання, - вiдповiв Вiллем, вiдчайдушно хоробрячись. - Ви це киньте.
   Мiхаель Бреверн кашлянув i глянув на нотарiуса, аж нiяк не суворо, як усi очiкували, а з легкою усмiшкою.
   - Пiдтримаю Пауля, - голосно сказав вiн, намагаючись перекричати гул, що посилився до гуркоту. - Друзi, я теж радий, що випала нагода познайомитися з вами. Ви чудовi люди. У жодному разi не здавайтеся! Нам важливо вiрити у нашу перемогу.
   - У нас все вийде! - прокричав Хорст.
   - Звичайно! - додала Ельза i звернулася до юного фону Граусбургу: - Нiколаусе, пам'ятайте, щойно представившись нам, ангел смертi сказав, що ви перший, хто побачив його в iстинному образi.
   - Так-так, - пiдхопили iншi.
   - Як вiн виглядає насправдi?
   - Варто йому назвати себе, як трактирний зал на якийсь час зник. Нiкого з вас не було поруч, вiн i я стояли один навпроти одного бiля якоїсь скелi, що височiла серед безкрайнього моря. Вогнянi кулi летiли з неба безупинно i з вибухами падали у воду, в мiсцi падiння перетворюючи її на пару. Я бачив ангела смертi велетенський величезним в оточеннi незлiченної кiлькостi яструбоголових птахiв, i поряд з ним вони не виглядали такими великими. Лик ангела був жахливий тим, що нiчого не виражав, не виявляв нiяких почуттiв, а його очi - це двi чорнi безоднi тартару. Вiн розкрив крила, i тiнь вiд них закрила всю скелю без залишку. Кожне перо в його крилах мало своє власне око яскраво-жовтогарячого кольору. I звiдкись менi було точно вiдомо, що вони живi, нiби окремi, самостiйнi iстоти на тiлi ангела, що вони дивляться всюди i на все вiдразу.
   Пiдлога залишилася на мiсцi, i водночас мандрiвникам здалося, що вона стрiмко пiшла з-пiд нiг. Вони почули протяжний свист, як при падiннi з великої висоти, вiдчули потiк повiтря, що ковзав по обличчях, все ще розумiючи, що залишаються нерухомими.
   Стiни корчми захиталися, голосно затрiщали i впали пилом. Нiколаус i Мiхаель бачили, як розлетiвся стiл, де залишилися шпага молодика i тригранний стилет купця, захований у потайнiй кишенi плаща. Надто пiзно схаменулися.
   Поринаючи в темряву в оточеннi какофонiї неприємних звукiв, мандрiвники сильнiше стиснули руки.
  
   Роздiл сорок дев'ятий
  
   Злегка закинувши голови, чаклуни стояли навколо жаровнi з дивовижними пахощами, якi, як стверджував Вiллем-чаклун, допомагають сконцентруватися, загострюють пам'ять i надають ясностi розуму. Пахощi вдалося розшукати i придбати з великими труднощами. Для цього сивому Бреверну довелося докласти чимало сил, пiдключити зв'язки i витратити значну суму. Як князь, що разом з недругами пiдкорив i всiх товстосумiв, вiн мiг собi таке дозволити, а як чаклун, що затiяв жахливий ритуал заради свого порятунку, просто повинен був це зробити.
   Вогонь на днi жаровнi крутився, згасав i ненадовго спалахував, вихоплюючи з мороку зосередженi обличчя чарiвникiв, що спiвали заклинання. Чаклуни то кричали, то переходили на шепiт, завжди дотримуючись пiдказок, якi Бреверн давав кожному.
   Купця з примiщення нагорi вiн нагадував у найзагальнiших рисах: виглядав молодшим i пiдтягнутiшим, хоч i був повнiстю сивим, у ньому вiдчувалися владнiсть, впевненiсть i небажання вiдступати перед чимось. Крiм того вiн мав здатнiсть переконати практично будь-яку людину навiть у найнеймовiрнiшому. Якщо в цiй властивостi i полягала магiя, то зовсiм небагато - все залежало вiд навiювання об'єкта, готовностi вiрити i довiряти. Адже нещодавно саме сивовласий Бреверн переконав приєднатися до нього Вiллема-чаклуна, який спочатку змирився з долею i вiдмовлявся розплачуватися за помилки iншими людьми.
   Iнодi крiзь спiв заклинань чувся трохи здавлений регiт Нiколауса фон Граусбурга, якому подобалося те, що вiдбувалося. Чарiвник-воїн давно зрiкся батькiвщини, добровiльно залишився без близьких i подорожував вiд мiжусобицi до мiжусобицi, вiд вiйни до вiйни, щоб отримувати задоволення в кривавих битвах. На юнака з трактирної зали вiн анiтрохи не схожий, у крайньому випадку, на його старшого брата, пошарпаного життям i забув про честь, пристойнiсть, манери. Почувши iсторiї про свої копiї, що прожили короткi, але такi насиченi життя, вiн почав вiдчувати досаду з приводу того, що свого часу просив у диявола повної незалежностi, свободи вiд будь-яких зобов'язань, вiрної зброї та доброго коня, а не чогось бiльшого. Вiн навiть не подумав вимагати невразливостi. Лише тепер усвiдомивши свiй промах, Нiколаус-воїн став мати страшну ворожiсть до юного фону Граусбургу, немов саме той був у всьому виною.
   На боцi в Нiколауса-воїна висiла важка шпага, з ефесом, вiдшлiфованим рукою до яскравого блиску. Колись рукоятка складалася з сотень переплетених ниток, якi скручувалися мiж собою, пiднiмалися десятком дужок, що з'єднувалися в хитромудру гарду. На вiдмiну вiд цього клинка шпага сивоволосого чаклуна була коротша, значно легша i разом з тим набагато дорожча, тому що являла собою чудовий витвiр мистецтва.
   Чорнокнижник Пауль Рейхенштейн, магiчнi здiбностi якого Вiллем-писар вгадав цiлком правильно, зовсiм був повною протилежнiстю нотарiусу, який чекав своєї долi нагорi. Чаклун при дуже високому зростаннi був немислимо худий, як фiгурка iз зв'язаних гiлочок i пучка трави. Вiн уявляв себе набагато розумнiше за того, кого обрав своєю жертвою, адже якщо нотарiус тiльки на перехрестi свiтiв здогадався, ким був зловмисний брат Томас, то вiн зрозумiв це ще в келiї монастиря Швенцен.
   А ось чаклунка була точною копiєю Ельзи Келлер, аж до двох маленьких родимок на мочцi лiвого вуха. Така подiбнiсть здавалася ще дивовижнiшою, якщо взяти до уваги, що життя двох цих жiнок не спiвпадали мiж собою нi в чому, починаючи з дати та обставин народження. I горбун Хорст Келлер мiг тiльки мрiяти, щоб красуня Ельза була його дружиною.
   На стелi виникло i зникло свiтiння, пiсля чого тiла чарiвникiв обволок холодний синiй вогонь. Чаклуни стояли в тому ж порядку, що й їхнi жертви, тремтячи всiм тiлом вiд вiбрацiї, що вторувала гулу.
   Ось-ось гул повинен був перейти в гуркiт, i чаклуни не вiдразу вiдчули, що кам'янi блоки пiд їхнiми ногами повiльно пiднiмаються, пiдкоряючись наказу горба.
   Знову на стелi позначилася пляма свiтла, але цього разу не зникло, а почало збiльшуватися в розмiрах, пульсуючи в такт заклинань. Досягши стiн i забруднивши їх дрiбними краплями, свiчення заструмилося вниз, перетекло по пiдлозi i зiбралося великим озерцем бiля жаровнi, виїдаючи камiнь, подiбно до їдкої кислоти. Потiм свiтiння пiднялося в повiтря тонкими ламаними лiнiями, розвiялося, i в пiдземеллi раптом стало тихо.
   Бреверн-чаклун нелюдською мовою вигукнув складну фразу, пiсля якої все затремтiло, i на подобi вiвтаря в яскравому спалаху з'явилися всi шiсть подорожнiх - шiсть жертв, призначених дияволу.
   Чаклуни посмiхалися, не приховуючи свого трiумфу.
   Писар Вiллем першим розплющив очi i, толком не озирнувшись, одразу спробував пiдвестися. Iз цього нiчого не вийшло. Вiн лежав у кам'яному жолобi ногами до жаровнi i не мiг рушити, при цьому не був нi пов'язаний, нi паралiзований. Просто вiн не вiдчував тiла, а лише здогадувався про його iснування i колись звичайну можливiсть керувати ним. Дивнi, нi з чим незрiвняннi вiдчуття переживав не лише писар, а й iншi мандрiвники.
   Нотарiус жваво уявляв себе небiжчиком, якого забули попередити про його смерть. З кожною секундою йому все виразнiше здавалося, нiби битва з чаклунами вiдбулася i залишилася позаду, в минулому, але вiн сам викреслив її з пам'ятi через очiкувану поразку.
   Купець i молодий фон Граусбург помiтили, що лежать широко розкинувши руки. Вони вiдчули або, швидше, невиразно вгадали легке тепло, що виходило вiд рук iнших мандрiвникiв, якi не потрапляли в поле зору, але, безперечно, лежали поруч. А Хорст не переставав дивуватися, прислухаючись до безглуздого почуття: сприймаючи на дотик камiнь, вiн не мiг розiбратися, чим саме вiдчуває холод. Долонею? Якщо так, то якi руки? Може, потилицею чи через одяг? Виразних вiдповiдей не було. Нi з чим подiбним йому ще не доводилося стикатися.
   Тiльки Ельза залишалася байдужою до такого переживання, оскiльки уважно вслухалася в голоси людей, яких поки не бачила.
   - Чому на них немає кайданiв? - рiзко запитав сивий князь Мiхаель Бреверн.
   Горбун, захоплений вiд того, що у них все вийшло, осiкся, стер трiумфування з обличчя i поспiшив з вiдповiддю:
   - Я зараз все виправлю.
   У зап'ясть i щиколоток жертв через кам'янi плити стали пробиватися цiлком матерiальнi сталевi стрижнi, проте варто їм зiгнутися на кшталт скоб, як вони одразу огорнулися бiлою серпанком, що нагадує фату. Почувся тихий звук пiску, що обсипався, i вiд стрижнiв не залишилося нi слiду. Горбун напружився, витягнув шию, у нього на лобi здулися i запульсували вени. Вiн пiдняв руки, немов священик, що благословляє вдячну паству, i повторив магiчний прийом, який мав прикувати мандрiвникiв. Цього разу матерiалiзувати метал не вдалося. Не виникала навiть iлюзiя кайданiв.
   Зробивши очi круглими, горбань розсiяно зiзнався:
   - У мене не лишилося сили.
   - Думаю, нiчого страшного. Головне ми виконали? - спробував заспокоїти самого себе Пауль-чаклун i звернувся за уточненнями до Вiллема, який вiдкинув каптур i не приховував своєї потворностi нi вiд кого.
   Чаклун Вiллем не встиг вiдповiсти, сивий Бреверн налетiв на Ельзу з докорами в тому, що це внаслiдок її безтурботностi та легковажностi iншим довелося подiлитися з нею самотужки. Слизнувши по обличчях чаклунiв поглядом, що не вiщував нiчого доброго, вiн закiнчив злiсну тираду жорстоким звинуваченням:
   - Через бездумне хвастощi жiнки нас усiх може спiткати невдача! Ви це знаєте?
   - Все буде, як i задумано, - в крайньому збентеженнi залепетала Ельза, що вiдкрила для себе справжнiй характер людини, до якого мала симпатiю на гранi з закоханiстю - почуттям, насамперед їй не знайомим.
   - Панi Ельза, жертви, як i ранiше, пiдпорядкованi вашим чарам i перебувають у зацiпенiннi? У вас вистачить сил утримувати їх? - обережно поцiкавився у Ельзи горбань.
   Чаклунка часто закивала. Горбун ласкаво взяв її за руку, намагаючись потiшити, але Ельза не дозволила.
   - Ще раз посмiєте заговорити з панi в такому тонi.
   - I що? - байдуже запитав Бреверн i вiдвернувся вiд горбана, даючи зрозумiти, що думка будь-кого його не хвилюють.
   Шипучи змiєм i бризкаючи слиною, горбун пiдскочив до сивого, якого з пiвгодини тому назвав не iнакше, як "мiй пан".
   - Тiльки спробуйте - тодi дiзнаєтесь!
   Бреверн вiдштовхнув вiд себе недомiрка, встигнувши подумати, що немає небезпеки в сварцi з чаклуном, який серйозно вичерпав свої магiчнi сили, проте надалi доведеться обережно.
   - Гей, припинiть! - гаркнув чаклун Нiколаус, пiдхопивши горбуна, що ледь не розпластався. - Зараз не вдалий час, менi здається.
   Його слова почули, але мало хто звернув на них увагу.
   - Такого повороту подiй ви менi не обiцяли, коли вмовляли вiдкрити таємницю перехрестя свiтiв i ритуалу, - тихо промовив Вiллем-чаклун, з неприхованою зловтiхою дивлячись на сивого.
   - Не дiйте менi на нерви, - вiдмахнувся чаклун.
   - Скажiть, чесно, свiй талант навiювання ви застосовували i до мене?
   Бреверна аж пересмикнуло. Вiн подивився на всi боки, переконавшись, що нiким не буде почути i сказав:
   - Жодної вiдповiдi я вам не дам. Усвiдомте собi лише те, що Пауль в змозi вилiкувати вас, повернути вам нормальний образ, а вiн у мене ось де, - сивий чаклун показав долоню i стиснув її в кулак до кришталю в кiсточках, пiсля чого глянув на чаклуна Пауля, який ледь не трясся. у нападi малодушностi. - Займiть свої мiсця i припинiть балаканину.
   - Менi здалося, що он той, - пошепки промовив Нiколаус-воїн, жестом звертаючи увагу Ельзи на писаря, що лежав унизу, - поворухнувся.
   - Здалося, - холодно вiдповiла чаклунка. - Не бiльше того.
   Вiллем, що знаходився в кам'яному жолобi, судомно намагався подолати страх i згадати, вiд чого це зацiпенiння здається йому знайомим. Вiн ворушив у пам'ятi недавнi й ґрунтовно призабутi розповiдi, прочитане в книгах, доки не знайшов описаний якимось старовинним лiкарем цiкавий симптом, названий ним сонним розслабленням. Iнодi людина, тiльки прокинувшись, не може поворухнутися, перебуваючи в повнiй свiдомостi. Той, хто прокинувся, починає панiкувати, задихатися, виходити потiм, його серце шалено колотиться. Вiд цього стан лише погiршується i все може закiнчитися смертю.
   Розiбравшись iз дiагнозом, Вiллем став посилено нагадувати, що писав лiкар про те, як упоратися з таким явищем. Прочитане було таким далеким, i писаревi важко вдавалося вiдновлювати картину в цiлому.
   Навчаючись у гiмназiї церковного ордену, Вiллем допомагав ченцям, якi переписували рецепти з безлiчi медичних трактатiв i заробляли продажем цих рецептiв. Тепер вiн згадав i кiмнату, в якiй писав, i навiть обставини дня, що передували його корисному заняттю, проте щось справдi важливе нiяк не спадало на думку.
   "Потрiбно вiдновити дихання", - пiдказувала йому логiка. - "Слiд вгамувати серце".
  
   Роздiл п'ятдесятий
  
   Йому вдалося пiдкорити тiло: поступово воно приходило в норму, поводилося все звичнiше i звичнiше. Це, звiсно, не сталося саме собою. Знання приходило повiльно i важко, як проростає через кам'янистий ґрунт тонкий зелений паросток. Спочатку до пальцiв повернулася чутливiсть, потiм до рук та нiг, потiм по тiлу розлилася ломота. Ось тiльки сильно нила шия, нiби затекла вiд довгого перебування у незручному становищi.
   Незабаром Вiллем повнiстю вiдновив контроль над органiзмом i почав упорядковувати метушнi думок, що крутилися в головi, обережно оглядаючись. Зiр пiдтвердив здогади: чаклуни були поруч i могли уважно спостерiгати.
   Вiллемовi було страшно. Страшно настiльки сильно, що вiн гнав вiд себе, як зазвичай проганяють злiсного пса, будь-яку iдею про битву з чарiвниками, якi напевно прагнули зрадити його мукам i найболючiшiй смертi. Страх був настiльки сильний ще й тому, що писар вiдчував свою повну самотнiсть, хоч i бачив практично всiх своїх нових друзiв такими, що лежать так близько.
   Так, вони були поруч, проте знерухомленими не змогли б прийти до нього на допомогу у разi небезпеки. А такий випадок, що щось пiдказувало Вiллему, обов'язково настане. Виходить, спочатку вiн повинен допомогти всiм. Вiд цього залежало i його життя, i життя iнших мандрiвникiв.
   Боячись бути почутим, але зiбравши волю в кулак i вгамувавши страх, вiн тихенько покликав:
   - Друзi, я знаю, ви мене чуєте. Ви не можете ворухнутися, не можете скинути зацiпенiння, як не намагаєтеся, i не розумiєте, що вiдбувається. Схоже, менi вдалося впоратися з цим нещастям. Вам потрiбно зробити наступне. Вашi тiла вважають, що ви спите, i не дозволяють розуму, що не спить, взяти гору. Уявiть, що ви тiльки прокинулися вiд неприємного сну. Насамперед вiдновiть дихання, щоб воно стало спокiйним. Це дуже важливо.
   Вiллем прислухався до того, як подорожнi дихали, роблячи глибокий вдих i на якийсь час затримуючи видих. Вони дiйсно почули його i послухали першої поради. Писар продовжив:
   - Поки що у жодному разi не змушуйте своє тiло рухатися. Дiяти потрiбно вiд зворотного: зосередьтеся на тих вiдчуттях, якi пов'язанi з рухами. Згадуйте. Це може здатися складним, але сконцентруйтеся як слiд. Згадуйте, як кидали камiння в рiчку, а потiм її вода холодила руку, як обпалили пальцi, як здригалися вiд переляку, як поранили ногу об гострий камiнь. Виживайте з пам'ятi найяскравiшi враження, навiть якщо вони будуть не найприємнiшими. Згадуйте, як мчали стрiмголов i приклалися лобом про низьку притолоку.
   Здавалося б, що простiше? Начебто немає нiчого складного в тому, щоб згадати вiдчуття, якi переживав, а iншi - розмiрений крок або бiг, поворот кистi або згинання руки - не один раз. Однак це справдi являло для подорожнiх проблему. Не так просто виконати.
   Сивоволосий чаклун монотонно читав ряд заклинань, зрiдка поглядаючи в фолiант з далеких долюдських епох. Участь iнших йому не потрiбна. Чорнокнижники виглядали забутими колишнi образи, чвари рiзних днiв i з рiзних тем. Безтурботнiсть панувала серед них, якесь задоволення вiд усього виконаного, оскiльки ритуал пiдходив до завершення. Варто лише дослухати останнє iз закляття, дочекатися потрiбного часу i спуститися вниз, щоб ритуальним кинджалом по черзi перерiзати всiм жертвам глотки або проткнути їх серця - не має значення.
   - Вони схожi на курчат, - усмiхнувся Нiколаус-воїн, пiдморгнувши чаклуновi Вiллему. - На тих, що куховарка виловила у дворi i притягла на кухню в плетеному кошику. Сидять вони там i безглуздо витрiщаються, як тiтка точить нiж, яким i вiдмахне їх поганi курчачi голови. Чи не знаходите?
   Понiвечений iнквiзицiєю Вiллем нiчого не вiдповiв, оскiльки пропустив повз вуха i неприємнi слова, i навмисне розв'язний тон фон Граусбурга. Вiн напружено дивився на жолоб з мандрiвниками, що лежали там, i йому здавалося, як найтоншi сизi нитки магiї, що тяглися вiд чаклунки до кожної з жертв, стали натикатися на невидиму перешкоду, руйнуватися i вiдскакувати блискучими бiсеринками, що губилися мiж каменями статi.
   Не помiтивши вiдсутностi реакцiї на сказане, Нiколаус тицьнув у худого писаря в латаному-перелатаному одязi i знову засмiявся:
   - А он той нагадує менi якогось злодюжку-невдаху, якому ось-ось вiдрубають голову, але вiн анiтрохи не переживає з цього приводу, оскiльки змирився з такою незавидною долею, радий їй i вiдчуває полегшення вiд того, що кат позбавить його вiд тортур. , що тривали ранiше не один мiсяць.
   Навряд чи Нiколаус хотiв зачепити i образити чаклуна Вiллема, вказавши на писаря, тобто його копiю з iншого свiту. А якщо й хотiв, то своєї мети не досяг, бо вся увага чаклуна була прикута до Ельзи, що рiзко змiнилася в особi. Вона вiдчувала, як магiчна сила, що витiкала вiд неї, таємничим чином губилася десь, проте не бачила, де зникала i чому.
   - А писар? - пiдхопив Пауль-чаклун, - Вiн взагалi виглядає як такий собi втiлений абсурд.
   - Сам ти втiлений абсурд! - раптом пролунав знизу не зовсiм впевнений голос писаря, що пiднiмався на ноги. - Iди сюди i скажи менi це в обличчя.
   Чарiвнику фон Граусбургу особистого запрошення не потрiбно. Вiн вихопив з пiхов клинок i зробив випад у бiк писаря, незважаючи на те, що їх роздiляла дуже пристойна вiдстань, пiсля чого розреготався i став спускатися.
   - Вiн прокинувся! - закричала чаклунка, i наступної секунди її загородив горбун, нiби мандрiвники зi зброєю в руках уже були готовi накинутися на чаклунiв.
   I одночасно з цим стiни пiдземелля затряслися, кам'яна кладка, що справляла враження дуже стародавньою, але незламною, пiшла трiщинами, i в її пiдставi блоки подекуди повискакували. Зi стiн i склепiння посипався пiсок, пильнi хмари виметнулися з глибоких щiлин у пiдлозi, зависли, розростаючись. Нiби з цих хмар вирвалися яструбоголовi нергали, якi почали безупинно i дуже галасливо кружляти пiд стелею, видаючи пронизливий клекiт.
   Сивий князь витрiщив очi, нiби був застигнутий зненацька наставши завершенням розпочатого ним ритуалу. Все ж таки вiн швидко взяв себе в руки i крикнув, звертаючись до чаклунiв:
   - Час прийшов! Вбийте їх усiх!
   Вихопивши шпагу, вiн стрибнув у жолоб i кинувся на писаря.
   - Ось i все, - сказав Вiллем одними губами, з жахом спостерiгаючи за озброєними чаклунами, що наближалися до нього з обох бокiв.
   Всерединi щось обiрвалося, гаряча хвиля прокотилася в животi, рвонула через грудну клiтку до горла. Його друзi все ще лежали, не в змозi пiдвестися. Очi писаря були прикутi до шпаги сивого чаклуна, напрочуд гарної i, як йому здалося, дуже гострої.
   Переступаючи через тi, що покiрно лежали, князь насувався на жертву i вже приготувався випатрати її одним рiзким помахом шпаги, як раптом сплеснув руками i впав. У падiннi вiн розвернувся, щоб бути готовим якнайшвидше i зручнiше схопитися, i вкрай здивувався. Виявилося, що вiн упав вiд мiцного хвата за кiсточку. Це Хорст Келлер, що прийшов до тями, через якого князь байдуже переступив, ухопив його за ногу i смикнув на себе.
   Вiллем поглядом i короткою усмiшкою привiтав мельника, що пiднiмався, i тут же вiдскочив убiк, поступаючись дорогою клинку Нiколауса-воїна.
   Хорст не дозволив сивому пiдвiтися, навалився на нього, фiксуючи руку зi зброєю i простягаючи свої товстi мiцнi пальцi до горла чаклуна. Цiєї митi його розширенi вiд напруження очi зустрiлися з темними й повними ненавистi очима князя. Все поле зору мiрошника зайняли спалахи свiтла, що стрибали, а коли вони пройшли, Хорст мимоволi вiдсахнувся вiд супротивника, бо й не людина це була зовсiм, а клубок змiй, що копошилися. Втiм, одне з холодних слизьких тварин, яке мiрошник стискав бiля самої голови, мiцно тримало в пащi шпагу.
   З кожним колом нергали спускалися трохи нижче, i ось уже чаклун Пауль, стояв, втиснувши голову в худi плечi, трясучись вiд страху. Вiн чудово розумiв, що повинен якнайшвидше вiдправитися вниз i вбити тих, хто ще не прийшов до тями, але не мiг пересилити свiй страх.
   - Щось не так, мiй любий князю? - спокiйно, без натяку на знущання поцiкавився Вiллем-чаклун у сивого, якого мiрошник i не думав вiдпускати.
   - Якого бiса ви там стоїте? - сопiв князь. - Швидко допоможiть менi. Живо!
   Перетрусив чаклуновi Паулю здалося, що в спину йому мчить зграя нергалiв з гучним шелестом крил. Зiгнувшись i стиснувшись у грудку, вiн стрибнув униз, боячись опинитися в жолобi мiж тiл мандрiвникiв, якi могли пiднятися будь-якої митi. Вiн не розрахував висоти i боляче вдарився об кам'яну плиту. Ноги пiдкосилися. Вiн встояв, хоч i повалив жаровню, що скотилася в жолоб. Її пiдставка впала точно мiж юним тлом Граусбургом та Мiхаелем Бреверном. Вони тiльки-но отримали можливiсть рухатися, i обидва, як по командi, подивилися на пiдставку жаровнi, що розсипалася на прути.
   Розмахуючи довгою шпагою, Нiколаус-воїн грав iз писарем, то прискорюючи крок, то сповiльнюючись, то вдаючи, що ось зараз зажене його в кут. Вiн насолоджувався своєю владою та жахом Вiллема, поки ззаду до нього не долинули голоси юнака та купця, що спiшно озброювалися iмпровiзованими шпагами.
   - Я дивлюся, панове не проти повеселитись перед смертю, - зареготав чаклун, жестом запрошуючи їх до бою. - Ну що ж, це ваш вибiр.
   Хорст викручував голову змiї, намагаючись заволодiти клинком, i запiзно помiтив, як iнша тварюка пiдпiрнула пiд руку i вколола кинджалом у правий бiк. Якби не товстий стьобаний жилет мiрошника, рана була б значно серйознiшою. Горбун на пiднесеннi знесилено опустився до нiг чаклунки i крикнув, звертаючись до князя:
   - Бiльше не можу, пане.
   Iлюзiя розвiялася - князь зiбрався iз сотень слизових змiй i знову спробував завдати Хорсту удару кинджалом. Той вiдскочив, але ранiше з такою силою приклав кисть, що стискала шпагу, об пiдлогу, що зброя вискочила з руки i з дзвоном покотилася до нотарiуса, який все ще намагався взяти контроль над власним тiлом.
   Ельза Келлер, що схопилася на ноги, поспiшила на допомогу чоловiковi, але шлях їй перегородила чаклунка. Та просто з неймовiрною швидкiстю перенеслася вниз. Ось вона стояла нагорi, а тепер уже з перекошеним вiд лютi, справдi потворним обличчям старезної вiдьми, схопила свою копiю за шию. Все тiло Ельзи вiдразу пронизав нестерпний бiль, що розпирав зсередини i, здається, спалював внутрiшнi органи. Вона ледь не знепритомнiла, проте знайшла можливiсть чинити опiр.
   Воїн не фехтував. Вiн танцював, витончено, фiлiгранно та гарно. У його рухах був вiдсутнiй будь-який натяк на грубу силу, незважаючи на постать, комплекцiю. Дiяв чаклун Нiколаус тонко, зi знанням справи, прямо-таки ювелiрно, нi на секунду не покладаючись на удачу. Нi юнак, нi купець такої майстерностi нiколи ранiше не зустрiчали. Та їм i чути не доводилося про iснування такого майстра у поводженнi з холодною зброєю.
   Втiм, лише клинку чаклун не довiряв. Уникаючи ударiв, проводячи контрудари, вiн особливим чином дiяв лiвою рукою так, що на короткi вiдрiзки часу перетворював її на досить довгий вогняний хлист. Той iз шипiнням розсiкав повiтря, випалював рiвнi лiнiї на камiннi пiдлоги i кiлька разiв самим кiнцем зачiпав одяг молодого тла Граусбурга. Одного дотику такого хлиста було б, мабуть, достатньо для того, щоб запросто розрубати людину i водночас обвалити рани.
   Ельза не могла впоратися з чаклункою. Обличчя почервонiло, нестерпний бiль заповнив її до країв, не дозволяючи подумати нi про що iнше - тiльки про гострий, що розриває її на шматки болю. Ельза десь глибоко в пiдсвiдомостi розумiла, що її моторошнi страждання є результатом навiювання, що болю як такого немає, i вона остаточно пiде, варто вiд неї абстрагуватися. Але кожен новий iмпульс болю змушував її вiдкидати рятiвну думку.
   Побачивши це, Вiллем пiдняв шпагу сивого чаклуна i вже готовий був завдати удару, прикiнчити прокляту вiдьму, як та стрiмко перемiстилася, опинившись лiворуч вiд нього, i лише торкнулася його плеча. Нищiвний бiль вибухнув, наче порохова бочка або цiлий пороховий склад, поширившись вiд плеча по всьому тiлу. У вухах загуло, перед очима застрибали iскри, i писар перестав усвiдомлювати, чи стоїть вiн на ногах чи лежить на пiдлозi. Невимовний бiль навiть змусив його замислитися, а чи не помер вiн раптом. Але коли зiр вiдновився, вiн зрозумiв, що живий i перетворився на слабкого, безпорадного очевидця божевiльної сутички. До нього повiльно спускався чаклун iз жорстоко понiвеченим обличчям.
   В якийсь момент, Ельза Keller вирiшив, що вона тепер прощався з життям. Бiль знову схопив її, але вiдразу ж затемнюється пам'ятi її сина i пекуче бажання вижити за всяку цiну. Вона подумала, що, як тiльки вона здалася, смерть була б питанням часу, i за це не було б нiчого, крiм вiчного пекла. Нi Високий суд. Прямо в пекло за грiхи iнших. Вона бiльше не буде мати можливiсть зустрiтися з нею маленьким хлопчиком на небi, де вiн терпляче чекає своїх батькiв, в оточеннi добрих ангелiв, але без своєї улюбленої матерi. Ельза боялася, що вона нiколи не буде дивитися на свого сина знову, вона боїться бiльше, нiж новий напад вiдьми бiльше, нiж смерть всiх мандрiвникiв. I бiль вiдступила.
   Ельза перехопила чаклунки, що утримували її руки, стиснула їх i вивернула, щоб звiльнитися. Вiдьма ненадовго вiдступила i, пересунувшись за спину жiнки, одразу вчепилася їй у волосся. Спочатку вона зiбрала залишок сил i атакувала Ельзу, вселяючи їй фiзичний бiль, а коли це не дало очiкуваного результату, повалила i занесла кулак для потужного удару.
   Дружина мiрошника зовсiм нiчого не вiдчула, лише почула коротке шипiння i розпiзнала неприємний запах пiдгорiлого м'яса.
   В'їдливо посмiюючись над обома супротивниками, Нiколаус-воїн одним чiтким, доведеним до досконалостi рухом вiдбив i випад купця, i розгонистий удар юного фон Граусбурга. Мiхаель Бреверн був так близько вiд нього, що чаклун випустив iз руки вогняний батiг, обрушуючи його зверху вниз туди, куди купець просто повинен був вiдскочити. Натомiсть магiчна зброя, з шипiнням розгортаючись iз щiльно стисненого джгута, буквально зрiзала обличчя чаклунку, пiшла нижче, вiдсiкаючи лiву руку по лiкоть.
   - Панi! О нi! - оглушливо заревiв горбочок, не почувши з яким глухим стукотом падає тiло його коханої.
   Немов у вiдповiдь йому, клекiт яструбоголових слуг ангела смертi сто разiв посилився.
  
   Роздiл п'ятдесят перший
  
   Надмiрно кашляючи i все ще чiтко вiдчуваючи на шиї холоднi пальцi загиблої чаклунки, Ельза Келлер потроху приходила до тями, коли повз неї промайнув горбун, що забув про кульгавiсть i нi на що не вiдволiкався, крiм тiла своєї панi. Колiна його пiдiгнулися, вiн упав до трупа i завив вiд нестерпної туги, що позбавила чаклуна розуму.
   Нi на чаклунцi, нi близько не виднiлося нi краплi кровi, оскiльки смертоносний вогняний хлист Нiколауса-воїна припалив рани. Але й при цьому потрiбно було бути явно не в собi, щоб визнати чаклункою не мертвою, а лише пораненою.
   Горбун застиг, його повний безумства погляд зашарiв по темному пiдземеллю, нi на кому з людей довго не затримуючись.
   - Рейхенштейн, - прошепотiв вiн собi пiд нiс i потiм голосно крикнув: - Де Рейхенштейн? Вiн має вилiкувати панi! Рейхенштейн!
   Сивий князь не бачив загибелi чаклунки - тiльки вiдчув. Втiм, робити якихось рiшучих дiй вiн не мiг, оскiльки вiч-на-вiч схопився з мiрошником. Чаклун обережний, бо був озброєний коротким ритуальним кинджалом, тодi як Хорст Келлер заволодiв його шпагою. Мельник мав найвiддаленiше уявлення про фехтування, i тим образливiша i безглуздiша була б смерть князя вiд свого гострого клинка, який стискала рука сiльського рохлi.
   Крик горбуна, що шукав чаклуна Пауля, вiдвернув князя, i вiн мало не поплатився за це. Намагаючись пронизати сивого, Хорст зробив випад, яким у його уявленнi повинен був виглядати цей варiант атаки. Не знайшовши очима худого чарiвника, горбун звернувся до князя, i в його голосi виразно звучали нотки, властивi заплаканiй дитинi, що скаржиться батьковi на свого кривдника:
   - Пане, подивiться, Рейхенштейн десь сховався. Будь ласка, накажiть йому вилiкувати Ельзу.
   - Залиш її, iдiот! Вона мертва, - вiдрiзав сивий князь, ухиляючись вiд чергового незграбного, але сильного удару Хорста Келлера.
   - Н-н-нi, - промимрив горбун. - Нi ж. Чи не мертва. Ви можете наказати Рейхенштейну. Я знаю. Так накажiть.
   Обличчя чаклунки, на якому закарбувалося вираз злостi та ненавистi до Ельзи, лежало на колiнах горбуна. Вiн дивився в нього, лагiдно розмовляв з ним, нiби не помiчаючи, що на тiлi його панi вiд лiнiї волосся до пiдборiддя була тiльки чорна перепалена маса. Вiдрубана лiва рука зовсiм не викликала в нього будь-якої зацiкавленостi.
   - Накажiть Рейхенштейну, благаю, - ныл вiн.
   - Її вже немає. Забудь i допоможи менi порозумiтися з iншими! - наказав князь.
   - Але ж потрiбно саме шiсть чарiвникiв. А без панi нас п'ятеро.
   - Дияволовi потрiбно шiсть жертв, i однiєю з таких вона сама стала, - сипiл князь, задихаючись. - Скiльки буде чарiвникiв не так важливо.
   - I ти нiяк не допоможеш моїй панi? - з якоюсь небезпечною байдужiстю уточнив горбун i дбайливо поклав труп на пiдлогу.
   - Їй не можна допомогти, iдiоте! - взявся сивий чаклун.
   Горбун пiдводився, поки в його свiдомостi повiльно розросталося жорстокiсть, а потiм з несамовитими криками накинувся на князя, що нiчого не пiдозрював. Повиснувши на плечi i мiцно тримаючись за руку, що стискала кинджал, вiн почав безперервно молотити чаклуна ногами, потрапляючи в живiт, по нирках, печiнку, пах. Сивовласий заволав, перед очима в нього замаячили великим розсипом великi зiрки, а горбун не вгавав: рвав волосся, кусав за шию i обличчя, бив по всьому тiлу, куди мiг дотягнутися.
   Чаклун Нiколаус, схоже, не помiтив, що когось убив, або просто не надав цьому значення, будучи цiлком поглиненим поєдинком. Крiм бою для нього зараз нiчого не iснувало у всьому свiтi. Вiн не пропустив жодного удару, зате шпагою та вогненним хлистом перетворив одяг своїх супротивникiв на лахмiття, та такi, що купцю довелося позбутися роздертого камзола, що заважав рухам. Залишивши Мiхаеля в однiй рванi сорочцi, воїн довго розважався тим, що акуратно зрiзав з неї мережива комiра i манжет.
   Найбiльше не пощастило юному фону Граусбургу, умiнь якому не вистачало. Натомiсть дурнiй вiдваги в нього виявилося з великим запасом, як у кошеня, яке намiрилося легко випливти з вiдра з водою.
   Сталевий прут у його руцi погнувся i покрився зазубринами. Хлопець важко дихав, вибився з сил, проте з бою не виходив. Самовпевнено вирiшивши, що нарештi влучив чудовий момент, коли Мiхаель знову пiшов в атаку, молодий рiтер, вперше в життi схльоснувся з суперником всерйоз, ступив чаклуновi за спину. Вiн присiв, збираючись поранити воїна в стегно, проте той нiкого не втрачав на увазi i розкусив задум юнака.
   Провернувшись на пiдборах, двома швидкими помахами клинка воїн вiдкинув юного фон Граусбурга далеко назад, залишивши йому на вiчну пам'ять про себе два довгi порiзи: на щоцi та на кистi. Чаклуновi нiщо не заважало завдати глибших ран або вiдразу вразити життєво важливi органи, але, мабуть, йому дуже хотiлося продовжувати цю цiкаву гру.
   - Нiколаус?! - з переляку крикнув купець Мiхаель, який не роздивився подробиць.
   - Все в порядку. Подряпини, - вiдповiв юний фон Граусбург, розмазуючи по обличчю густу кров.
   Зневiрившись дотягнутися до горбана кинджалом, при цьому час вiд часу ухиляючись вiд наскокiв Хорста Келлера, сивий князь вiдiйшов вiд мiрошника якнайдалi, вибрав найнерiвнiше мiсце на трiснулих кам'яних плитах. Горбун вчепився зубами у вухо чаклуна i по-звiрячому ривками став смикати убiк. Князь заревiв голоснiше i, пiдстрибнувши, з усього маху впав на пiдлогу, пiдминаючи чорнокнижника.
   Пролунав хрускiт хребтiв, потiм цей страшний звук повторився ще раз, коли сивий почав пiднiматися, спираючись об мертве тiло то руками, то ногами. У ротi горбуна залишилося закривавлене вухо.
   Випроставшись, князь гнiвно глянув на Хорста, брудно вилаявся i перейшов у лютий наступ.
   Стоячи бiля писаря i спостерiгаючи за битвою, що розгорнулася, Вiллем-чаклун залишався абсолютно байдужим. Його копiя продовжувала лежати на пiдлозi, пiдiбгавши ноги i притримуючись за живiт, який розривало вiд болю. Мабуть, вiн сильно приклався при падiннi i вiдбив внутрiшнi органи.
   - Та що з тобою таке трапилося? - процiдив вiн крiзь зуби, дивлячись у спотворене калiцтвом обличчя чарiвника.
   Той присiв навпочiпки i вiдповiв:
   - Зi мною трапилася сарагоська iнквiзицiя. Спочатку мене довго вмовляли викладати в унiверситетi Сарагоси, а варто менi виявити iнтерес до старовинних юдейських книг, яких в унiверситетськiй бiблiотецi безлiч, як поспiшили оголосити чаклуном. Жахлива пiдлiсть з їхнього боку. Якби можна було докладнiше розповiсти тобi мою iсторiю, ти подумав би, що я ще легко вiдбувся. Чи бачиш, менi пощастило мати хороших свiдкiв, якi спростували звинувачення в тому, що я - прихований iудей. Якби цей пункт звинувачення довели, мене швидко стратили б, без будь-яких iнших розглядiв.
   - Ти хочеш менi розповiсти про це? - здивувався писар.
   - А ти готовий вислухати мене? - пожвавiшав Вiллем.
   - Ти точно не моя копiя, - замотав головою писар. - Чия завгодно, але не моя. Я нiколи не став би таким черствим i безглуздим.
   - Я не дурний, - запротестував чарiвник, насамперед ретельно обдумавши, з яким iз тверджень не слiд погоджуватися.
   - Дурний, - ствердно закивав писар. - Ти дурний, якщо вибрав собi таку долю, i задоволений нею. Подивися, що вiдбувається навколо тебе, а ти залишаєшся байдужим. Для тебе немає нiчого, крiм знань, нових та глибших. Ось тiльки вони, схоже, цiкавлять тебе самi собою. Не те, що знання можуть дати свiтовi i людям, а самi знання. Це схоже на розгадування загадок дiтьми, коли дорослi розчулюються i веселяться, але розумiють, що для них самих розгадування таких загадок не має сенсу. Тобi гидко все навколишнє, як недостойне твоєї уваги або щось добре вивчене, широко вiдоме, позбавлене таємницi. Як ти ще собi не став гидким?
   - Не гидкий. У всякому разi, поки що.
   - Що?
   - Розумiєш, вiн виконав свою частину угоди i дав менi джерела, звiдки можна мало не нескiнченно черпати знання. I я черпав, довго не усвiдомлюючи, що даремно не попросив у диявола умiнь. Знання переповнюють мене, величезна кiлькiсть пiзнаного i вiдкритого мого розуму палить нестерпним полум'ям зсередини, але не виявляє виходу. Знання без умiнь це навiть не нiщо, це нестерпне борошно, яке я переживаю стомлено довгий, надто довгий час. Я чудово розумiю, що князь, цей противний молодий воїн та iншi чаклуни використали мене.
   - А ти використав їх!
   - Так, я виклав князевi секрет диявольського перехрестя, те, яким чином його можна вiдкрити, якi свiти слiд об'єднати, але зробив це лише для того, щоб єдиний раз у життi побачити, як мої знання втiлюються у щось реальне.
   - I наразив на небезпеку нi в чому неповинних людей? - простогнав писар, бо ниючий бiль у животi не дозволив йому кричати.
   Вiллем-чаклун знизав плечима:
   - Я все розрахував, i для мене це допустимий ризик, за якого вашi шанси загинути або померти однаковi. Що ж до ритуалу, якщо вiн якимось фантастичним чином завершиться вдало, я дуже здивуюсь.
   - Тобто ти знав, що з ритуалу у вас нiчого не вийде i все одно ризикував чужим життям? - продовжував наполягати писар. - Не повiрю, i не дури менi голову!
   - Це ж експеримент, традицiйний науковий експеримент за всiма правилами та пiд моїм пильним наглядом. Невже ти думаєш, що ми першi чаклуни, якi створили перехрестя мiж свiтами? Ми навiть не сотi. Я ж i сам звiдкись мав це дiзнатися, десь вичитати. Так ось, з тисяч ритуалiв, коли чаклуни намагалися обмiняти себе на когось, жоден не досяг мети.
   - I ти вирiшив провести експеримент, щоби особисто переконатися? А те, що ми зараз загинемо, тебе не хвилює?
   - Я ж тобi вже вiдповiв, - засмучено промовив Вiллем-чаклун. - Для мене це допустимий ризик, за якого вашi шанси загинути або померти однаковi.
   - Ти безумець, кам'яний i байдужий, - тихо зауважив. - Диявол не отримає душi пiсля твоєї смертi, бо в тебе її просто нема.
   Потiм вiн вiдвернувся, щоб бiльше не бачити бездумного, вкрай самовпевненого Вiллема i притис руки до живота.
   Вогненний хлист перерубав сталевий прут купця, вкоротив його майже наполовину. Сам Мiхаель пiдхоплював ногу, по стегнi якої мимохiть пройшовся той самий хлист. Вiн припинив активнi дiї i обмежився тим, що вiдволiкав чаклуна, доки юний фон Граусбург стiйко стримував Нiколауса-воїна, що розлютився в запалi бою. Звiдки в останнього було стiльки сил чи звiдки вiн ними пiдживлювався, можна було здогадуватися. Неймовiрно швидко перемiстившись до ледь втомленого юнаковi, що переводив дух, чаклун завдав йому укол у плече i тут же прямим ударом ноги вiдпихнув Мiхаеля, що поспiшав на допомогу.
   Чаклун насувався на юнака, що повалився, ощерившись у огиднiй посмiшцi. Мiж його губами розтяглися матово-бiлi смужки слини, Нiколаус-воїн пирхнув i сказав:
   - Мабуть, тобi достатньо. З тобою я закiнчу зараз.
   Вiн здригнувся, застиг i, якось здивовано ойкнув, почав повертатися. Одяг на грудях був цiлий, але стрiмко забарвлювався потоком кровi. Здивовано подивившись на юнака, потiм на купця, чаклун перевiв погляд на сивого князя, що бив Хорста i вiдмахувався вiд Ельзи, як вiд настирливої мухи.
   - Пане, це ж не серйозна рана, так? - з дитячими iнтонацiями в голосi, що затремтiло, запитав воїн, осiв на колiна i замертво впав уперед.
   З його спини стирчала чиясь шпага, що пробила серце.
   - Ти помилився, - шепнув Вiллем-чаклун занiмiлому писарю, вiдкидаючи порожнi пiхви. - У мене є душа.
   Князь перестав душити мiрошника i грубо вiдштовхнув Ельзу. Вiн стояв i мовчки дивився, як до нього, ледве тримаючись на ногах, з рiзних бокiв пленталися подорожнi. Мiхаель Бреверн вийняв з трупа шпагу, молодий фон Граусбург пiдняв свiжий сталевий прут, Хорст з закривавленим обличчям пiдповзав до клинка, а Ельза вже пiдiбрала ритуальний кинджал. Сiвоволодий оцiнював, з кого слiд почати, ким варто прикритися, а кого можна остаточно вимотати, не вступаючи в поєдинок. Його жвавi розрахунки перервав Вiллем-чаклун.
   - Нергали, князю. Ви зовсiм забули про них. Погляньте.
   Яструбоголовi тварюки бiльше не кружляли над головами, а смиренно сидiли по стiнах на кам'яних виступах, не зводячи очей з людей.
   - Вiдчуваєте? - продовжив потворний чародiй. - Час вийшов, i нам час.
   - Чорта з два! - прогримiв загрозливий бас князя, який зупинив свiй вибiр на жiнцi i тепер кинувся в останню атаку, щоб хоч у когось забрати життя.
   Вiн не добiг. Нергал з помiтною смужкою блiдо-рудого пiр'я на шиї злетiв, цього разу абсолютно безшумно, спiкував i, виставивши вперед лапи, пронiсся крiзь тiло чаклуна. У його пазурах пульсував потiк чистої енергiї непривабливого сiрого кольору, всерединi якого перекочувалися чорнильно-чорнi смуги.
   Яструб зник з поля зору, видавши на прощання клекот, який дав команду iншим нергалам. Хтось проскочив крiзь тiла мерцiв, вирвавши їхнi душi, iншi пiднялися строкатою лiйкою i попрямували в бiк найтемнiшого кута пiдземелля, де чорнокнижник Пауль стиснувся в судорожно тремтячу грудку, заплющивши очi, i шепотiв щось вiд страху. Його неможливо було впiзнати.
   Вiллем-чаклун наблизився до нього i сiв поруч, сказавши:
   - От i все. Час платити за помилки.
   Безлiч крилатих iстот, схожих на гiгантських яструбiв, накрило два тiла i через короткий час злетiло вгору, залишивши перехрестя свiтiв тiльки порожнi оболонки чарiвникiв.
  
   Роздiл п'ятдесят другий
  
   - Хто-небудь, допоможiть менi пiднятися, - ледь не заплакав нотарiус Пауль Рейхенштейн, як тiльки нергали вiдлетiли.
   Мандрiвники пiдiйшли i насамперед оглянули нотарiуса, що виглядав блiдим понад будь-яку мiру, зляканим, але вже не панiкуючим. Поки Нiколаус i Мiхаель допомагали йому встати на ноги, а Ельза дбайливо поправляла його одяг, мiсцями пропалений вугiллям вiд жаровнi, що перекинулася, вiн квапливо i жалiбно пояснював, що не змiг впоратися з зацiпенiнням, незважаючи на всi поради писаря. Навiть коли загинула чаклунка, i нотарiус вiдчув, що чари спали, йому все одно не вдалося впоратися з собою.
   - Менi було так страшно, - скаржився Пауль. - Спочатку вiд усвiдомлення безпорадностi, потiм, почавши вiдчувати тiло, але, як i ранiше, не керуючи ним, стало страшно i огидно вiд того, що пiдвiв вас i не борюся поруч. Чим бiльше я переживав, тим ширше поширювалася в менi зрадлива слабкiсть.
   - Вам нема в чому виправдовуватися, - поплескав його по плечу Хорст.
   - Є, звiсно, є. Може здатися, що я злякався...
   - Нiхто так не думає, - прогуркотiв голос Малаха Га-Мавета.
   Покрита мережею трiщин стiна викинула тонкi струмки густого диму, якi сплуталися у постать, що розтягла величезнi крила. Дим розвiявся, ангел смертi попрямував до мандрiвникiв, складаючи крила в чорний плащ i загортаючись у нього.
   - Пiсля смертi чаклунiв перехрестя руйнується набагато швидше, - попередив вiн. - Дуже скоро тi частини, з яких вiн складний, повернуться у свої реальностi, i тут нiчого не залишиться, як у мiхурi повiтря на поверхнi води, готовому луснути будь-якої митi.
   - Значить, треба забиратися звiдси. А де Вiллем? - розгублено спитав Пауль Рейхенштейн, озираючись.
   Писар з сiро-синiм обличчям, що представляв собою маску болю, виглядав дуже плачевно. Яких ран на ньому не виявилося, але всiм було очевидно, що вiн отримав дуже серйознi травми внутрiшнiх органiв.
   - Ось, упав. Невдало. Сам не зрозумiю, - ледь вимовив Вiллем, супроводжуючи охання i стогом кожне слово у своїх коротких фразах. - Не розумiю, як так вийшло.
   - Вiллем! - Закрутилася бiля нього Ельза Келлер, боячись доторкнутися, щоб не викликати нових нападiв болю.
   - Менi, мабуть, чи варто збиратися з вами? - вимучено посмiхнувся писар, звертаючись до ангела.
   Подорожнi перевели погляди на Малаха Га-Мавета та випробували приплив полегшення, коли той вiдповiв:
   - Не поспiшайте.
   - Ось бачите, Вiлле, - почав розрадити писаря Нiколаус. - Все обiйдеться.
   - Ми зустрiнемося через три днi, - не помiтивши слiв юного фон Граусбурга, закiнчував вiдповiдь Вiллем ангел смертi. - Може, й через два. Якщо вас вирiшать вiдвезти до лiкаря, дорогу ви не перенесете.
   Запанувала труна тиша, здається, навiть стiни пiдземелля перестали видавати трiск i шерех. Напруга наростала, i першою здалася Ельза, розплакавшись в обiймах чоловiка:
   - Як же це, Хорсте? Чому?
   - Ви знали, що так вийде? - спокiйно спитав Мiхаель Бреверн у Малаха Га-Мавета.
   - Не зовсiм знав.
   - Припускали, - вгадав Нiколаус. - Цей ваш стрункий та суворий аналiз.
   - Так, - вiдповiв янгол. - Аналiз усiх ймовiрностей.
   - Чи передбачали з самого початку? - уже не так спокiйно поцiкавився купець.
   - Нi, що ви. Важко заздалегiдь прогнозувати щось, що стосується перехрестя свiтiв. Але варто було вашiй сутичцi з чаклунами початися, доля Вiллема не становила для мене таємницi.
   Писар спробував обернути все жартома i, пiдвiвшись на одному лiктi, посмiхнувся, наскiльки дозволяв його стан.
   - Рано списувати мене на берег. В мене ще два днi. А то й аж три.
   - Невже нiчого не можна зробити? - журився нотарiус, забiгаючи навколо ангела смертi. - Ви не можете нам допомогти, я пам'ятаю, але хоча б пiдкажiть.
   - Хм, - замислився Малах Га-Мавет. - Тут мало що залежить вiд мене.
   - Маленьку пiдказку, - почав благати Пауль зi сльозами на очах i таким виглядом, нiби ось-ось стане навколiшки перед ангелом.
   - Не треба, пане Рейхенштейн, - попросив писар, зi стоном i зiтханнями лягаючи назад на пiдлогу. - Не сьогоднi, то завтра. Адже ви пам'ятаєте, в якiй я перебуваю ситуацiї. Повiрте, я давно готовий до такого повороту. Не найгiрший варiант.
   Малах Га-Мавет упiймав нотарiуса, що майорiв перед ним, розгорнув його, вказавши на стiну, де одразу камiнь обсипався коричневою коростою, очистивши якусь подобу дверного отвору. За ним був порожнiй трактирний зал, що скривився перламутром, нiби дивилися на нього через стiнку риб'ячого мiхура. Всi предмети спотворювалися, переломлювалися, ставали то бiльшими, то дрiбнiшими, але це безперечно був трактир. Той самий. Звiдти трохи пахло пiдкислим молоком i смаженим.
   - Там ваш рiдний свiт, Пауль, - сказав ангел смертi.
   - Але як же Вiллем? - у розпачi спитав Пауль, не стримавши слiз.
   - Пауль, ви пам'ятаєте Елiаса Кнабенхофа?
   Рейхенштейн сповiльнився, щось ґрунтовно обмiрковуючи, потiм нерозумно дивився на Малаха Га-Мавета i вiдповiв:
   - Звичайно.
   - Вiн зараз спокiйно спить у шинку. Все-таки раннiй ранок.
   Раптом обличчя Рейхенштейна осяяло радiсною усмiшкою, вiн весь спалахнув i засяяв, наче зiрка в похмурому небi.
   - Ви впевненi, що Елiас врятує Вiллема? - уточнив вiн у ангела.
   - Вважаю, так.
   - Друзi, Елiас Кнабенхоф - мiй старовинний приятель. Вiн чудовий лiкар з величезним досвiдом. Сам барон Кюнне - iнший мiй товариш, про якого я вам розповiдав, - запросив Елiаса в Адденбах. Той лiкує барона вiд складної форми подагри, - сказане i самому нотарiусу додало рiшучостi та впевненостi в успiху, вiн опустився до писаря, урочисто проголошуючи: - Тримайтеся, Вiлле, не час зневiрятися.
   Остання пропозицiя здавалася комiчною вiд того, що, вимовляючи його патетично, Пауль Рейхенштейн проте не припиняв плакати.
   - Ви можете йти, якщо нiхто не заперечуватиме, що Вiллем першим покине перехрестя, - промовив Малах Га-Мавет, подивившись на подорожнiх i зупинивши пильний погляд на Нiколаусi фон Граусбурзi.
   - Звичайно, нiхто. Якi тут можуть бути заперечення?
   - Нiколаусе, ви згоднi? - перепитав янгол, що похмуро дивився собi пiд ноги юнака.
   - Звичайно, - махнув важкою головою молодий риттер i звернувся до Пауля: - Поспiшайте, пане Рейхенштейн. Вiлем не можна втрачати час.
   Щасливо усмiхненого писаря пiдняли на руки Хорст i Нiколаус, маленький i коротконогий нотарiус, збуджено бiгав навколо, вимагаючи нести пораненого обережнiше, ще обережнiше. У перламутровiй завiси Вiллема, що гойдається, поставили на ноги, i його пiдхопив Рейхенштейн. Усi тепло попрощалися, i ангел смертi сказав у спину Паулю, коли той уже зробив крок у свiй свiт:
   - Барон Кюнне нiколи не зiзнається сам, але ви повиннi знати: те призначення, що чекає на вас в Адденбаху - його рук справа.
   Пауль Рейхенштейн здивовано обернувся, вiдкрив рота, щоб крикнути щось у вiдповiдь, але не встиг, бо краї отвору в стiнi зiмкнулися, i прохiд в iншу реальнiсть закрився.
   - Про що це ви? - не зрозумiла Ельза.
   Ангел смертi, побачивши вимогливi погляди мандрiвникiв, що залишилися, був змушений розповiсти.
   - Пауль з гордiстю представився церковним нотарiусом, хоч уже мiсяць таким не є. Церква повсюдно виключає цю посаду, не надаючи нiчого натомiсть, а разом iз посадою нотарiуса пан Рейхенштейн втратив кошти для iснування та будинок, з якого абатство його виселяє. Вiн вирушив до єпископа, щоб знайти якесь вирiшення проблеми, але повертався нi з чим. Однак поки вiн був у вiд'їздi, барон Кюнне клопотав перед герцогом про заснування свiтської посади нотарiуса i досяг свого. Так що Пауль має роботу, буде грошi i, думаю, з дахом над головою барон йому обов'язково допоможе.
   - А життя Вiллема i справдi поза небезпекою? - не вгавала з розпитуваннями Ельза Келлер.
   - Так. Не турбуйтеся. Розбiйники бургомiстра Дiкмана тепер до нього точно не дотягнуться, а в мої плани Вiллем Рангер ще довго не буде вписаний, - сказав Малах Га-Мавет i вказав Келлерам на отвiр, що вiдкрився.
   Той самий трактирний зал, хiба що бiля вхiдних дверей замiсть стiльцiв, що стали такими знайомими, були двi лавки. Жiнка у вiцi трохи за п'ятдесят поралася бiля великої печi, не помiчаючи переходу i подорожнiх, що спостерiгали за нею.
   - Як же бути з нашим коником? - зiтхнув i задумливо промовив Хорст, начебто питаючи самого себе. - Де її тепер шукати?
   Ангел смертi кивнув у бiк проходу:
   - Там. Все, що належало вам у ваших свiтах, уже там.
   По всьому було видно, що з плечей Хорста буквально камiнь впав. Пiсля теплого прощання та гарячих обiймiв вiн стояв задоволений, потiм узяв дружину за руку i потягнув її за собою у бiк корчми, проте Ельза зупинила його, пом'ялася i знову запитала Малаха Га-Мавета:
   - А нам ви нiчого сказати не хочете? Щоб не довелося кричати в спину, як Паулю.
   - А-а, - простяг ангел смертi. - Навiть якщо це буде звiстка про нещастя?
   - Мабуть, краще не треба, - напружився мiрошник. - Ходiмо, Ельзо.
   - Нi, я хочу почути. Пiсля пережитого минулої доби мене мало що налякає.
   - У будь-якому випадку, пам'ятайте, що мої прогнози лише очiкуванi ймовiрностi, - почав Малах Га-Мавет. - Якщо ви повернетеся в Даммен i звернiться до свого лiкаря, докладно описавши, чим вас напихала стара знахарка, вiн неодмiнно допоможе.
   - Якось це не схоже на нещастя? - здивувався Хорст.
   - Наприкiнцi зими в Дамменi трапиться епiдемiя хвороби, яка iнодi називається у ваших свiтах iталiйською лихоманкою, - сказав ангел. - Я прийду, щоб забрати з вашого мiстечка вiсiмнадцять людей. Бiда обмине вас, але залишиться багато сирiт. Ви прихистите маленьких дiтей померлих сусiдiв, i згодом вони вважатимуть вас своїми батьками. Цi дiти - нещастя та покарання. Принаймнi так про них зараз говорять, а якими Келлерами вони стануть у майбутньому, залежатиме вiд вас.
   Ще раз попрощавшись iз усiма, Келери пiшли. Мiхаель Бреверн попереджувально пiдняв руки та випалив заготовлене:
   - Менi жодних одкровень i напутностей не потрiбне. Просто вiдчинiть дверi, i я пiду.
   - Добре. Я й не збирався передбачати та повчати. Хотiв лише запропонувати свiт, який недавно звiльнився вiд могутнього князя.
   - Вiд того сивого чаклуна? - скривився купець. - Навiщо менi це?
   - Там ви можете зайняти становище, якого були гiднi народження.
   Мiхаель пiдiйшов майже впритул до Малаха Га-Мавета i без страху або хоча б трепету заявив:
   - Ви тисячолiттями збираєте людськi душi, проте я бачу, не змогли їх осягнути. Ми, тобто люди, мало чого вартi факту свого народження. Ми любимо мрiяти, довiряти фантазiям i носитися стрiмголов за мiражами, але так чи iнакше наше становище залежить тiльки вiд того, що ми робимо. Тiльки це має значення. Менi не потрiбна реальнiсть, де я став князем, бо я зовсiм не князь, цього не досягав, не прагнув цього. Мабуть, я - купець, не бiльше. I менi важливiше те, чого я досяг сам, а не зайняв у чужого життя.
   Вiн пiшов. Нiколаус провiв Мiхаеля, не промовивши жодного слова, а потiм обернувся до ангела смертi, на плечi якого вже сидiв нергал. Яструбоголовий жадiбно дивився на юнака, як хижак зазвичай дивиться на здобич. Малах Га-Мавет розкрив крила настiльки широко, що зачепив стiни.
   - Ти мiг пiти першим i тодi вижив би, - промовив вiн.
   - Я зрозумiв, але тодi помер би Вiллем, - лагiдно вiдповiв юний фон Граусбург, закотив очi i впав горiлиць.
  
   Роздiл п'ятдесят третiй
  
   Нiколаус вражено розглядав власне мертве тiло, бiля якого був. Вивчав уважно, так, нiби нiколи його не бачив. Хоча в певному сенсi вiн справдi його не бачив. Таким. Адже це не те саме, що виглядати в дзеркало, а бiльше нагадує розглядання ляльки, виконаної з воску i має твою зовнiшнiсть: завжди знайдеш вiдмiнностi, а якщо не знайдеш, то вигадаєш.
   Загалом юнак переживав дивний стан та незрозумiлi вiдчуття. Вiн усвiдомлював свою загибель, свою смерть, але водночас розумiв, що продовжує iснувати, тобто жити. Втiм, щось невловиме i неназване з нього пiшло назавжди, i Нiколаус вiдчував певну легкiсть вiд вiдсутностi якихось переживань, пов'язаних iз завтрашнiм днем. I вага всерединi також була присутня. Вона була викликана жорстокою вимогою назавжди залишити свiт живих, розлучитися з рiдними та близькими, не сказавши їм чогось дуже важливого. Чого саме? Хто знає.
   Хлопець вiдчував, що ширяє над пiдлогою, не торкаючись нiчого навколо себе, а по свiченню i бликам, що колихалися, вiдбивалися вiд стiн i постатi Малаха Га-Мавета, здогадувався, що докорiнно змiнив свою форму, ставши чистою енергiєю, не обтяженою плоттю.
   Звiдкись прийшло знання про причини своєї загибелi, яка до цього була здогадом. Нiколаус пiдлетiв до шпаги воїна, придивився.
   - Це не звичайна сталь - чаклунська, - уточнив янгол смертi. - Складна отрута її невiд'ємна частина. Колишнiй власник називав свою шпагу Аваддоном, хоча вона не завжди винищувала, iнодi все обмежувалося лише муками та калiчнiстю. Ти, наприклад, вижив би, якби поспiшив.
   - Але я помер, - з сумом констатував фон Граусбург.
   - Це був твiй вибiр. Ти сам вiдмовився вiд життя, поступившись Вiллем Рангер право першим покинути диявольське перехрестя. Тепер вiн живий, а ти нi.
   - Тодi я вже помирав i одразу зрозумiв суть питання, яке ти менi поставив. Не мiг же я свiдомо обмiняти життя iншої людини на своє? Впевнений, що Вiллем зробив би так само, якби вiн знав менi.
   - Маю тобi зiзнатися: я не сказав Мiхаелю Бреверну правди. Вiн рiшучий i вiдчайдушний чоловiк, iнколи навiть занадто. До того ж, побачивши Вiллема, що вмирає, вiн був на такому зводi, що запросто мiг кинутися на мене, а я такої поведiнки не терплю i рiдко прощаю.
   - I в чому ж ти збрехав?
   - Я з самого початку знав, що чаклуни зазнають поразки. Нiколи ранiше за подiбних обставин чаклуни свого не домагалися, але, думаю, дуже потiшали диявола своїми пошуками та спробами. Iнодi вони майже досягали своєї мети i встигали приносити жертви. Про цю нiч менi було достеменно вiдомо одне: хтось iз шести мандрiвникiв обов'язково загине. Один iз шести. Хлист мiг зачепити Ельзу Келлер. Кинжал мiг не напоротися на товсту стежку в жилетi Хорста i пронизав би мiрошнику печiнку. Перекинута жаровня тiльки дивом не висипала все вугiлля на нотарiуса, одяг якого неодмiнно спалахнув би вiд цього. В iншiй ймовiрностi, яка так i не втiлилася в реальнiсть, Пауль Рейхенштейн, що загорiвся, мiг заслiпити горбуна, очi якого занадто сприйнятливi до спалахiв свiтла. Чаклун накинувся б на тебе або Мiхаеля i вбив би. Просто величезна кiлькiсть можливих наслiдкiв, i у всiх виживав лише той, хто йшов з перехрестя свiтiв першим.
   - I що на мене чекає тепер? запитав Нiколаус фон Grausburg.
   Малах Га-Мавет замовк - надовго. Крила його опустилися, вiн дивився вниз, наче помiтив на пiдлозi щось надзвичайне цiкаве. Насправдi, вiн згоряв вiд нетерпiння вилити душу, але не наважувався i не знаходив потрiбних слiв. Нарештi вiн видавив iз себе:
   - Ти не хочеш почути мою iсторiю?
   Нiколаус був ошелешений.
   - А тобi нема з ким нею подiлитися?
   - Є, проте ангели не розумiють її i не хочуть розумiти, а люди нiяк не можуть пояснити менi її бiльш-менш розумно.
   - Можу я?
   - Я сподiваюся.
   - Тодi починай, - вiдповiв юний фон Граусбург i порадiв тому, що в новiй для себе формi зберiг здiбностi смiятися i приховувати свої смiшки.
   - Де б менi не довелося побувати, я завжди можу сказати, що там сумно й самотньо, - ця фраза Малаха Га-Мавета могла здатися Нiколаусу ритуальною, якби не прозвучала разюче щиро. - Я не був вiдвертим iз тобою i твоїми новими друзями, коли стверджував, що ангели можуть знайти собi розваги поза людським свiтом. Справа в тому, що ангелам не потрiбнi забави. Ми створенi для певних ролей, поза якими жодних iнтересiв для нас не iснує. Нехай передi мною вiдкритий весь Всесвiт, i за соту частку секунди я можу промчатись через тисячi паралельних реальностей, довгий час мене там нiчого не приваблювало. Менi було багато знайоме i ще бiльше вiдкрите для дослiдження, але нiчого не заворожувало настiльки, щоб захопитися.
   Столiття тому зi мною трапилося дещо, що серйозно похитнуло моє сприйняття. Я повинен був забрати маленьку дитину з будинку, що горить, i мiй розрахунок ймовiрностей був генiальним у простотi, оскiльки iнших варiантiв, крiм загибелi немовляти, не було. Однак довелося забирати якусь брудну бродяжку, абсолютно нiчим не примiтну, злодiйкувату i дуже нечесну. Мати дитини з голосiнням билася в iстерицi бiля палаючого будинку. Сусiди спiвчували їй i втiшали один одного, а хтось дивився на пожежу. Нiхто не наважився увiйти у вогонь, а нiкому i нiчим не зобов'язана жебрак, який нещодавно проганяли геть, пiшла за немовлям. Вона врятувала його та загинула.
   Не це здивувало мене, тому що не всi кроки можуть бути прорахованi за допомогою мого аналiзу. Iнодi розвиток подiй не вкладається в звичнi менi схеми людської поведiнки, але до цього я звик.
   Мене здивувало те, що бродяжка зробила те саме в усiх свiтах, де iснували вона i дитина. Не було виняткiв. Скрiзь, де вона могла врятувати немовля, бродяжка це зробила.
   Потiм я довго розпитував жебраку про причини, що спонукали її на такий вчинок. Вона вiдповiла: його треба було врятувати. Я казав їй, що дитина була не її, i вони навiть не були знайомi, але бродяжка дивилася на мене, вiдповiдаючи, що це нiякого значення не має. Я питав її: у чому полягала мотивацiя? Вона тiльки знизувала плечима.
   Я так i не зрозумiв її. I тодi менi стали цiкавi люди, їхнi iсторiї. Менi здавалося, що вислухавши чиюсь розповiдь, простеживши за чиїмось iснуванням або став очевидцем яскравого випадку, я сам проживав крихiтний вiдрiзок чужого, але захоплюючого життя. Це захоплювало, але я постiйно стикався з незрозумiлим. Я бачив багато рiзних людей. Хтось жертвував собою, щоб врятувати честь, що нiчого не стояла в моїй уявi. Навiть не свою, а сюзерена чи сiм'ї. Хтось убивав, уподiбнюючись кровожерливому хижаковi, поїдав своїх дiтей, зраджував страшної смертi своїх батькiв. Хтось убивав виключно заради отримання насолод, незбагненних для iнших. I тодi я зневiрився вас зрозумiти. Виявляється, мiй прекрасний розум, всi накопиченi знання i вмiння аналiзувати для цього недостатньо. Iншi ангели вже давно перестали, кажучи собi, що це не їх роль, що вони стикаються з областю непiзнаваного, але я так не в змозi, тому що вiн залишається загадкою, i не дасть менi спокою.
   Тодi я припустив, що менi просто необхiдний супутник - людина, яка знає рiзнi iсторiї, має особистий досвiд i непогано знається на людях. Ось тiльки вибiр менi не давався, доки я не зустрiв тебе. Ти єдиний з живих, кому вдалося побачити мiй щирий образ, i не тiльки. Ти таємниче став свiдком моменту мого народження. Чи це не знак, щоби свiй вибiр я зупинив на тобi?
   - Ти хочеш, щоб твоїм супутником я став? - Запитав Нiколаус фон Граусбург.
   - Сьогоднi показало, що найкращого компаньйона я навряд чи знайду. Все це, звичайно, якщо ти погодишся. До того ж, можу запропонувати тобi...
   - Я не ставитиму жодних умов.
   - Чудово, - усмiхнувся обнадiлений Малах Га-Мавет. - Чудово.
  
   Роздiл п'ятдесят четвертий
  
   Пролiтка неквапливо котила вулицями, даючи можливiсть пану Пажитному подивитися на прикметнi i такi улюбленi ним мiськi пейзажi. Вiзник любив цього клiєнта. Кожен буднiй день вiн чекав Iларiона Терентiйовича бiля його будинку рiвно в десять хвилин одинадцятого, а потiм сорок хвилин вони за будь-якої погоди тихенько їхали Санкт-Петербургом, у повному мовчаннi, буквально створюючи i поширюючи навколо себе атмосферу умиротворення i благополуччя.
   Коня спокiйно трусила за звичайним ранковим маршрутом, копита стукали об брукiвку, i в цьому звукi здавалося заспокiйливе цокання годинникового механiзму.
   Iларiон Терентiйович вiтав знайомих, що попадалися на очi, торкаючись двома пальцями правої руки до краю цилiндра. Заради близьких друзiв i iменитих осiб вiн пiднiмав головний убiр i вдавав, що пiдводиться зi зручного диванчика тремтiння. Зустрiвши по дорозi якусь чарiвну даму, вiн не вiдводив вiд неї погляду, то смикаючи вуса, то пригладжуючи розкiшну бороду.
   Це було зрозумiло з усього того, що пан Pazhitny була людина з положенням, незважаючи на те, що вiн був сином селянина.
   Пролiтка зупинилася бiля триповерхового будинку з балкончиками, пiд якими висiла довга i широка вивiска, що виглядала так дорого, що на неї просто просилися слова "Його Iмператорської величностi" або, принаймнi, "Всеросiйський". Однак там було написано "Видавничий дiм братiв Пажитних".
   - Доброго здоров'я, Iларiоне Терентiйовичу, - вклонився на входi секретар i, проводжаючи видавця, затараторив: - Зранку вас вiдвiдувач чекає. Вже я йому вiдразу сказав, мовляв, Iларiон Терентiйович нiяк ранiше за дванадцять годин не прийме. А вiн каже, будьте ласкавi, поспiшати не в моїх правилах, вкажiть, де менi буде дозволено дочекатися. I йти йому нiкуди, чи що? Чаю на нього довелося винищити двi склянки. Хлеще, як ломовий ямщик горiлку: хряп, i не крякне навiть. Ще на еклери вашi коситься, але я їх за вiкно виставив i йому рiшуче вiдмовив.
   - Та кинь ти галдiти, право слово, - вставив нарештi Пажитний, поважно прямуючи коридорами другого поверху в бiк свого кабiнету. - Скажи хоч хто вiдвiдувач?
   - Та барон цей. Нiмець Габсбург.
   - Габсбург? - мало не поперхнувся видавець, таки вгадавши, про кого йдеться. - Нi, до таких персон брати Пажитнi поки що не дорослi. А що вiн хоче?
   - Емм... сказав, що має попередити про щось.
   - То розпитав би i вiдпустив собi?
   - Я барона?
   - Окстись, Гришу, який вiн барон?
   - А хiба нi?
   - У жодному разi. Я спецiально справлявся, то нiхто про нього нiчого не знає.
   Особа секретаря стала впевненiшою пiсля цiєї новини, бо вже двi години вiн ламав голову над тим, чи вiдповiдає його вiдверто мiщанська поведiнка дворянину, який був присутнiй поруч.
   Коротко привiтавшись iз вiдвiдувачем i залишивши секретаревi свiй одяг, Пажитний увiйшов до кабiнету, кинувши через плече:
   - Григорiю, через п'ять хвилин буду готовий прийняти.
   Григорiй вклонився дверi, що грюкнули.
   Холодне й невиразне вiтання, яким удостоїв Iларiон Терентiйович вiдвiдувача, залишилося в далекому минулому i мало стертися з пам'ятi швидко, оскiльки варто було молодiй людинi за п'ять хвилин увiйти до кабiнету, як Пажитний з благодушним вигуком вискочив з-за столу i, простягаючи обидвi руки. побiг до гостя.
   - Здрастуйте, люба моя людина, здравствуйте. У цих стiнах завжди радi бачити авторiв. Прошу-прошу, сiдайте, - видавець манерно прикрив руками вуха вiдвiдувача i крикнув: - Григорiю, подай нам чаю!
   - Нi-нi, - вiдповiв юнак. - Боюся, чаю менi достатньо, та й не встигну я. Заскочив тiльки за тим, щоб...
   - А я, зiзнаюся, не очiкував вашого вiзиту, - перебив його веселий пан Пажитний i кинув убiк дверей: - Григорiю, чаю не треба!
   Говорив гiсть iз яскравим нiмецьким акцентом, не завжди правильно розставляючи iнтонацiї у фразах i часом вiдтинаючи закiнчення там, де без них слова втрачали чи змiнювали свiй сенс. У Санкт-Петербурзi i взагалi в Росiї нiмецький акцент давно нiкого не бентежив, як мiнiмум, два столiття. Чи потрiбно такому дивуватися, якщо на посадi градоначальника столицi Росiйської держави другий рiк перебував нiмець на прiзвище Вайль?
   - Менi необхiдно вiдбути у справах, тож хотiлося б вирiшити одне питання щодо публiкацiї мого рукопису.
   - Щодо публiкацiї... вирiшити питання... - знову перебив гостя видавець, пiднiмаючи зi стiльницi редакторську довiдку та вибiрково зачитуючи: - Рукопис пройшов редактуру. Погоджено з Iваном Терентiйовичем. Буде здана до друку. Пiдходить для розповсюдження з лоткiв.
   - Добре, - вiдповiв вiдвiдувач, поерзавши. - Я хотiв уточнити, чи вас влаштовує у викладi. Справа в тому, що росiйська мова, така виразна i красива, одна з моїх коханих, i все ж вона менi, як не важко здогадатися, не рiдна. I якщо є якiсь недолiки, я хотiв би заплатити за правку вашим редакторам i коректорам. Сам я зараз буду зайнятий i тому не зможу внести виправлення або найняти когось для цього.
   Iларiон Терентiйович скосив очi на довiдку, заворушив бровами i наморщив чоло. У видавництвi був єдиний коректор, який займався виключно вичитуванням договорiв i вихiдної кореспонденцiї. Видавничий будинок серйозно пiдходив до книгодрукування та книготоргiвлi, при цьому власники чудово розумiли, лiтературу якого сорту вони видають. Серед видань були "шедеври", що продавалися дешевше за цигарку, i для них, як i для цигарок, навряд чи був потрiбний коректор.
   - Так нас, начебто, все влаштувало, - дещо розсiяно промовив Пажитний. - Хоча, якщо ви маєте намiр...
   Вiн остудив розум i став прикидати, як вiдбити вартiсть печатки за рахунок самого автора, але припинив такi роздуми, адже це зобов'язувало, а Iларiон Терентiйович зобов'язань не любив - за них могли i запитати.
   - Добре, - повторив гiсть. - Я ненадовго повернуся до Санкт-Петербурга на початку наступного мiсяця, обов'язково забiгу до вас. Отже якщо деякi недоробки з мого боку будуть виявленi, не соромтеся виправити їх i виставити менi рахунок.
   - Домовилися, - розвiв руками Пажитний i посмiхнувся, вирiшивши, що про всяк випадок проконсультується з братом, чи варто зв'язуватися з цiєю дивною пропозицiєю грошей вiд самого автора. Вiн зазирнув у редакторський звiт, побачив пiдкреслене червоним олiвцем i поцiкавився: - Чи ви хочете видатися як iнкогнiто?
   - Так, - без вагань вiдповiв молодик.
   - Менi ось тут пiдказав редактор, - кивнув на листок Iларiон Терентiйович, - що непогано було б видати книгу пiд вашим справжнiм iм'ям. Читачевi б сподобалося. Така собi таємниця, чи знаєте. А раптом, раптом справдi автор твору та головний герой є та сама людина? Раптом описана iсторiя не плiд уяви, i письменник - той самий загиблий Нiколаус фон Граусбург, що вирушив у нескiнченну подорож разом з ангелом смертi i зазирнув у наш свiт, щоб подiлитися своєю iсторiєю?
   - Напевно, це сподобалося б читачевi, але я все ж таки не ризикну. Так що або iнкогнiто, або псевдонiм: щось росiйське i на ваш розсуд.
   - Псевдонiм, - записав Iларiон Терентiйович. - Подумаємо. Знайдемо.
   По-дружньому тепло проводжаючи Нiколауса, Пажитний запитав:
   - Куди ж ви їдете, якщо не секрет?
   - У Петербург, - якось мiж iншим сказав юнак.
   - Чим вас не влаштовує цей Петербург? - розреготався видавець, пiдморгуючи секретаревi. - Та ви оригiнал. До речi, геть-чисто вилетiло з голови. Редактор на власний розсуд дещо вже виправив у текстi. Так незначна деталь.
   - Що саме? - пожвавiшав Нiколаус, зупиняючись.
   - Iм'я ангела смертi.
   - Нi в якому разi. Що ви?
   - Чи бачите, воно незручне для читача, - анiтрохи не виправдовувався Iларiон Терентiйович. - До того ж одна справа згадати в книзi Авраама та Йосипа, але зовсiм iнша - привласнити ангелу смертi iм'я, що походить з юдейських вiрувань. Обов'язково знайдеться хтось дуже грамотний, цьому знає не сподобається, вiн заволає, як немовля на хрещеннi, i чого доброго поскаржиться. Ми маленьке видавництво i всiляко намагаємося уникати конфлiктiв, якi обходяться дорого. Зараз такi часи, що й за меншi вiльностi можуть весь тираж вилучити, та ще й довго доведеться пояснюватися. А на вашiй книзi поставлять хрест раз i назавжди. Сумнiвне задоволення, хiба нi?
   - Вибачте, - уперся Нiколаус, - змiну iменi нiяк не можна допустити.
   - Чому ж? - здивувався Пажитний, показуючи за спиною кулак секретарю, що пирхнув.
   - Тому що саме це iм'я вiддає перевагу ангелу смертi.
   Секретар пирхнув голоснiше i цього разу погроз вiд видавця не отримав. Iларiон Терентiйович, туповато дивлячись на молодого чоловiка, вхопив ус нижньою губою, затяг у рот волосок, що вибився, i почав його мусолити, покусуючи. Абияк вiн видавив iз себе за складами:
   - Ви у цьому точно впевненi?
   У кiмнатi стало спекотно, i Пажитний мимовiльним рухом вiдтягнув комiрець. Йому здалося, що пiд стелею пролетiла тiнь, потiм прошмигнула по пiдлозi i перескочила на шпалери. Iларiон Терентiйович придивився як слiд i помiтив недобре: стiна нiби пiшла трiщинами, через якi пробивалося свiчення неясної природи. Тут же захрумтiли шпалери, за ними посипалася штукатурка, i шматки стiни з шумом полетiли на пiдлогу пiд потужним натиском струменiв густого диму. Пажитний почув, як уламки стiни застукали по його взуттi i вiдскочили пiд стiл секретаря. Вiн звiв очi, вже не виявивши на стiнi жодних пошкоджень.
   Iларiон Терентiйович вiдкрив рота, ще не знаючи, що скаже, та так i залишився стояти. Ноги зрадливо затремтiли, пiдiгнулися в колiнах, а п'яти палило, бо його самого кидало то в холод, то в жар, то знову обдавало морозцем. Голова закружляла.
   Малах Ха-Mavet стояв поруч з молодою Ritter Нiколаус фон Grausburg. Вiн розправив крила, загорнув їх навколо молодої людини, i обидва зникли.
   Пажитний протер очi i, можна сказати, повернувся до тями, лише коли секретар поцiкавився:
   - О-о, вже проводили? Бажаєте чаю, Iларiоне Терентiйовичу? Iз вашими улюбленими еклерами. У глазурi.
   - Гриша, - обережно, наче боячись словами подряпати горло, почав Пажитний, - а це зараз що було?
   - Де? - не зрозумiв секретар, але вирiшивши, що йдеться про вiдвiдувача, що вiдiйшов, вiдмахнувся: - Ой, Iларiоне Терентiйовичу, черговий навiжений. I з ким тiльки вам не доводиться справ мати. Адже не позаздриш. Кому розкажи, чого доброго не повiрять.
   - Не повiрять. Це точно, - пробубнив собi пiд нiс видавець, пiдiйшовши до вiкна i дивлячись на вулицю, з надiєю чекаючи побачити юнака, який там вiд'їжджає. - Значить, ангел смертi вiддає перевагу саме цьому iменi?
   На широкому карнизi стояло невелике блюдо з чотирма тiстечками, прикритими серветкою, а бiля нього сидiв величезний птах, що скидався на яструба, на шиї якого безладно стовбурчився смужка блiдо-рудого пiр'я.
  
   Частина перша
   Глава перша
  
   Дув нестерпно холодний вiтер, вiд якого не рятував одяг - завiрюха пронизувала його наскрiзь. Здавалося, що вiтер прохоплював саме тiло, забираючи тепло, що залишилося. Вiд налиплого снiгу вовняний плащ Вiллем став просто непiдйомним. Вiн сковував рухи, заважав виснаженому мандрiвнику.
   Снiг обпалював обличчя, настирливо лiз у вiчi, залiплював нiс i рот, збиваючи i без того важке хрипке дихання Вiллема. Кожен крок давався подорожньому з великими труднощами. При найменшому русi вiн провалювався по колiно в пухкий наст, гойдався, наче п'яний i, щоб не завалитися набiк, спирався на снiг руками. Вiн уже не йшов, а, швидше, повз невiдомо куди по кучугурах, що все збiльшувалися.
   Навколо Вiллема з оглушливим ревом мчав неймовiрних розмiрiв снiговий смерч, що плутався в кронах дерев, що з трiском ламав гiлки. Його межi просто неможливо було визначити. Куди не зверни погляд, усюди один суцiльний бiлий вихор, у центрi якого повертався, копошився, чiпляючись за своє остогидле життя, маленька людина.
   Нестерпний холод черговою хвилею атакував Вiллема, i вiн байдуже усвiдомив, що не вiдчуває пальцiв нiг. З тим, що пальцi на руках давно скрючилися, як сухi прути хмизу, вiн упокорився ще ранiше, коли намагався вперше вибратися з яру на дорогу.
   Йому, як i ранiше, здавалося, що шанс видертися залишається. Ех, якби не втрата шапки! Поривом вiтру її зiрвало з голови, i Вiллем навiть чув, що шапку вiдкинуло кудись зовсiм недалеко. Але марно вiн намагався знайти її, шарячи навколо себе. Поземка, подiбно до бiлої тканини, що хитається на вiтрi, i гострi крупинки снiгу, що мчать точно в очi, не дозволили знайти головний убiр.
   Вiллем трохи обтрусив плащ вiд снiгу, пiдтягнув його догори i загорнув голову.
   Коли годину тому вiн йшов через поле, йому здавалося, що ось-ось вiн досягне лiсової частини дороги i там буде серйозно захищений вiд вiтру та снiгу. А зараз? Та ось вiн, лiс! Але й тут не стало легше, адже дерева бiльше не рятували вiд завiрюхи, що посилилася, натиск якої все ще продовжував наростати.
   Клята дорога вислизнула вiд Вiллема. Якийсь час тому вiн чи то оступився на краю, чи запнувся про щось, але, пiдгорнувши ногу, скотився в яр. Вiн досi намагався повернутись на дорогу, боячись у якийсь момент переконатися, що остаточно втратив орiєнтацiю, збився i кружляє на одному мiсцi. Все, що йому залишалося, так це продовжувати рухатися, не примирятися з негодою, боротися за нагороду, якою йому буде тепло заїжджого двору. А для цього напевно слiд зiбратися з силами i продовжувати свiй шлях.
   Заїжджий двiр, про який Вiллем дiзнався ще в Хорншторфi, повинен був розташовуватися десь неподалiк. Невеликий трактир з маленькими, але затишними гостьовими кiмнатами, з галасливими пияками - це в будь-якому разi краще за смертельну ночiвлю в лiсi пiд завивання нестримного вiтру. Зрештою Вiллем, виснажений холодом, з радiстю погодився б заночувати в стайнi або навiть у сараї заїжджого двору. Головне, що поблизу людей.
   Вiллем наткнувся на схил i, натхненний цим, рачки поповз вгору, вважаючи, що знайшов дорогу. Стилими руками вiн не вiдчув, що вхопився за пухку кулю снiгу, яка тут же розсипалася. Втративши опору, Вiллем завалився набiк, уткнувшись обличчям у снiг, перекинувся i стрiмголов полетiв униз. Вiд удару вiн закашлявся, але спробував пiдвестися. Ноги захлеснулися одна за одною, i Вiллем з оханням звалився в снiг, де залишився лежати, щоб хоч трохи перевести дух.
   I навiть тут Вiллем не втратив самовладання, подумавши, що тепер вiн точно вибереться. Цей схил поверне його на дорогу. Не може не повернути. Потрiбно лише запам'ятати напрямок, перепочити як слiд i акуратно пiднятися. Так, залишилося зовсiм небагато.
   Вiллем почав згадувати причину, яка спонукала його покинути Хорншторф серед бiлого дня, щоб глянути в обличчя стихiї, що вселяло жах. Вiн лежав i роздумував: чи була небезпека реальною, чи вона лише здалася йому, як людинi, яка вже звикла тiкати вiд таємних катiв, нiде не затримуючись, не заводячи нi з ким серйозних знайомств, ховаючись за чужими iменами i розповiдаючи про себе вигаданi iсторiї.
   Якби переслiдувачi впiзнали його, то неодмiнно схопили б. Вiдразу. I його особистiсть, i його доля з того моменту стали б для всiх настiльки ж очевидними, наскiльки жахливими.
   Вранцi вiн переписував кiлька документiв для дрiбного крамаря в Хорншторфi, коли вiдчув на собi пильний погляд. Озирнувшись, Вiллем побачив дивного на вигляд городянина, очi якого вiдверто лякали, бо i зiниця, i райдужна оболонка були однаково чорнi. Вiн мовчки стояв на вулицi i спостерiгав за Вiллемом через вiкно, потiм його тонкi анемiчнi губи повiльно розповзлися в огидному i насторожливому подобi посмiшки. Показавши свої кривi гнили зуби, незнайомець пiшов.
   Вiллем все-таки вирiшив, що мав справу зi звичайним мiсцевим дурником, що витрiщався на кожного з однiєю i лише йому вiдомою метою, але коли прямував у трактир через мiський ринок, йому виразно здалося, що за ним хтось таємно слiдує. Тричi вiн рiзко обертався, викликаючи у торговцiв на ринку подив, i всi три рази йому вдавалося розглянути лише шматок плаща переслiдувача, що вислизав вiд погляду. Це стало останньою краплею. Поспiшно зiбравшись i навiть не отримавши розрахунок у крамаря за переписанi документи, Вiллем утiк з Хорншторфа назустрiч негоду. У нього не було жодних сумнiвiв у правильностi такого вчинку. Якщо його справдi впiзнали, то з хвилини на хвилину безсумнiвно зловили б, щоб убити в якомусь тихому закутку. Якщо не впiзнали, то могли смiливо схопити для короткого розгляду, який так чи iнакше закiнчився б для Вiллема плачевно. Отже, який iз варiантiв не розглядай, вони обидва мали однаково неприємнi фiнали.
   Вiллем пiднявся, мiцно лаючись i витрушуючи снiг з-за комiра, з рукавiв. Пройшовши зовсiм небагато, вiн знову провалився по колiно i впав на лiкоть так, що кисть лiвої руки виявилася перед очима.
   Пiдскочивши, вiн став навколiшки i вп'явся поглядом у свої руки.
   Пальцi витончилися на морозi, суглоби стали здаватися непропорцiйно величезними, а нiгтi при мертвому бiлизнi шкiри були червоними, наче вишня. Але зовсiм не це викликало у Вiллема жах i трепет. Його шкiра поступово набувала неймовiрної прозоростi i витончалася на очах. Потiм вона пiшла трiщинами, як висохла фарба на полотнi художника, одразу рвалася i невагомими клаптями неслася з вiтром. Оголене тiло вiдколювалося блiдо-рожевими крижинками, падало i вмить губилося в швидко наростав снiговому настi.
   Видавши нелюдський зойк, Вiллем подивився на бiлi кiсточки пальцiв, з'єднанi мiж собою шматочками прозорого льоду, що трiскався вiд найменшого руху.
   Снiг залiпив обличчя Вiллема, забив його ще вiдкритий рот, але мандрiвниковi було вже однаково. Якоїсь митi вiн перестав вiдчувати що б там не було i трохи згодом знепритомнiв. Завiрюха почала спiшно замiтати тiло, але тут зi стiни снiгу з'явилася рука, що вихопила замерзлого з замету.
   Вiллем не чув, як молодий чоловiчий голос промовив над ним:
   - Добре ж ви кричати, добродiю!
  
   Роздiл другий
  
   Пiд'їхавши до шинку "Рудий лис", Мiхаель Бреверн спiшився i пiд вуздечки пiдвiв коня до конов'язi. Його бiльш нiж влаштовувало те, що заклад розташовувався у вузькому вигнутому провулку неподалiк мiської площi - мiнiмум зайвих очей, якщо раптом комусь iз сiмейства Шельдерiв спаде на думку його розшукувати.
   Особистих речей у Мiхаеля було небагато, i всi вони вмiщалися у сiдельнiй сумцi. Прокинувшись вранцi i вирiшивши, що з нього достатньо, Мiхаель швидко зiбрався i, не кажучи нiкому нi слова, непримiтно покинув будинок свого померлого друга. Вiн уже мiг би залишити мiську браму Зеенвiца далеко позаду, але, побачивши вивiску трактира, вирiшив, що кухоль чогось мiцного зможе розсiяти його поганi думки i скрасити неблизький шлях до Даммена.
   У конов'язi стояли двi бруднi похмурi кобили, мiж якими Мiхаель i прибудував свого коня, що сильно видiлялася статтю навiть серед таких же представникiв данської породи як у нього.
   Мiхаель Бреверн настiльки поринув у свої думки та переживання, що не помiтив кремезного бюргера, який зупинився поруч i вже давно з усмiшкою спостерiгав за ним.
   - Здрастуйте, пане Бреверн, - нарештi звернув на себе увагу чоловiк. - Зiбралися перекусити?
   Мiхаель з незадоволеним виглядом обернувся, але тут же пом'якшав, дiзнавшись пана Фадена, i простяг руку для привiтання.
   - Якщо ви маєте намiр пообiдати, - продовжив Фаден, потискуючи руку, - то поспiшаю попередити: тут не найкраща кухня.
   - Випити тут дають? - спитав Мiхаель i, дочекавшись ствердного кивка спiврозмовника, закiнчив: - Зараз менi нiчого iншого не потрiбно.
   Пан Фаден пiдняв голову до неба, яким повiльно пливли великi сiрi хмари, що однозначно провiщали швидкий снiг. Пожалившись вiд холодного вiтру, вiн помiтив:
   - Думаю, що погода сприяє саме тому, щоб випити. Тут бувають непоганi молодi вина. Якщо не заперечуватимете, я б склав вам компанiю.
   Заперечень не було, i чоловiки увiйшли до шинку.
   Оздоблення його було звичайнiсiньким для такого роду закладiв у невеликих мiстах. Мiхаель, який побував у своїх торгових справах у безлiчi мiст не тiльки Мекленбурзького герцогства, а й усiєї iмперiї, нiчого не здивувався: високi вузькi вiкна, через якi денне свiтло лише вгадується, кам'янi стiни, побiлка яких у слiдах кiптяви, камiн у дальньому кутку, де вiчно економлять власники мучать два-три полiна-довгожителя.
   Трактирний зал виявився невеликий - всього сiм столiв. У перших п'яти розмiстилися широкi лавки, а ось бiля двох столiв у глибинi зали, там, де камiн натякав на тепло, стояли досить зручнi стiльцi з високими спинками. I далеко не кожен гiсть цього закладу мiг сподiватися, що його становище виявиться вiдповiдним цим пристойним мiсцям.
   Михаелю, що увiйшов, довелося вiдразу ж пригнутися, щоб не зачепити чолом опудало голови кабана. Здивовано озирнувшись, вiн помiтив ще кiлька подiбних опудал, прибитих у залi до дерев'яних балок, але впiзнати тварин не вдалося. Не iнакше, як майстер-чудiльник у цих краях був шанувальником голландця Єруна ван Акена i мав свiй погляд на зовнiшнiй вигляд тварин, що разюче вiдрiзнявся вiд загальноприйнятого. Втiм, у корчму навряд чи хтось ходив лише для того, щоб подивитися на вiдрубанi голови звiрiв.
   За столом бiля дверей троє городян щось галасливо обговорювали, пили, закушуючи сардельками, не так засмаженими, як висушеними на печi. Вони не перервали своєї розмови, не знизили тону, коли без будь-якого iнтересу подивилися на Мiхаеля. Однак варто було в полi їхньої видимостi з'явитися пану Фадену, як вони схопилися зi своїх мiсць i, поклонившись, привiталися.
   "Далеко не дрiбна постать цей Фаден", - подумалося Мiхаелю Бреверну. - "Вигiдна справа - будувати на землi, яка недавно пережила руйнування вiйною".
   Вони не були особливо знайомi, але Мiхаель знав, що Фаден займався будiвництвом чи не по всьому герцогству, а за нинiшнiх часiв найчастiше саме Мекленбурзький герцог був його наймачем. I якщо будiвництво приносило дохiд, то особистий зв'язок iз герцогом багаторазово збiльшував i прибуток, i вагу в суспiльствi.
   Звiдкись прибiг господар корчми. Запаханий i розчервонiлий, нiби тiльки зiстрибнув з куховарки, вiн поспiшно витирав руки об сiрий фартух i безперестанку вiтався з Фаденом.
   У господаря була дивна манера рухатися ривками i розводити руки убiк, при цьому сильно пiднiмаючи плечi. Може здатися, що вiн готується зараз же кинутися в бiйку, хоча вiд низькорослого важкого чоловiка з короткими нiжками цього неможливо було очiкувати.
   Зiгнувшись у поклонi, вiн провiв гостей до столу неподалiк камiна. Вiн усiм своїм виглядом показував, що їхня поява є якась велика милiсть, надана йому.
   Мiхаелю сподобалося мiсце, куди їх визначив господар корчми: не надто близько до камiна, де може завадити чад, але й не далеко, щоб гостям було тепло. Залишалося лише сподiватися, що вогонь розведуть хоч трохи сильнiше.
   Отримавши замовлення, господар втiк, на ходу голосно вiддаючи вказiвки своїм помiчникам.
   - Густав Шельдер був не останньою людиною в мiстi, - промовив Фаден, наповнюючи келихи вином. - Його смерть - велика трагедiя не тiльки для сiм'ї та друзiв, але так само i для всього Зеєнвiца. Ще раз приймiть мої спiвчуття, пане Бреверн.
   Вони пiдняли келихи, помовчали, схиливши голови, наче придивляючись до кольору вина. Фаден зробив невеликий ковток, а Мiхаель одним махом випорожнив келих i потягнувся за пляшкою.
   - Дружина та дiти Густава не змогли менi пояснити, з чого склалися його борги, - сказав Мiхаель. - Може, ви розкажете?
   - Це не секрет, - хитнув головою Фаден. - Перед вiйною Густав мав досить багато замовникiв на лiс, що дозволяло йому смiливо дивитися в майбутнє. Наприклад, я постiйно купував у нього матерiали для будiвництва. На околицях йому належало багато дiлянок лiсозаготiвель, багато лiсопилок. Одних складiв Густав мав шiсть. Вiйна, на жаль, позбавила його всього. По-перше, багато його працiвникiв залишилися там, на пiвночi, гнити в землi, iншi також втратили все i вирушили на пошуки кращого життя в далекi краї, а новi працiвники часто приносять бiльше збиткiв, нiж користi, допоки не навчаться справi, до якої приставленi . По-друге, пiвнiчну частину герцогства потрiбно вiдбудовувати мало не наново. А це дуже великi витрати. I щоб якось взяти їх пiд контроль герцог розiрвав колишнi договори на лiсозаготiвлю, по сутi вiдiбравши продане ранiше i прибравши видобуток деревини до своїх рук. Тепер вiн встановлює цiни, вигiднi йому та, зрозумiло, герцогству.
   Про себе здивувавшись такiй вiдвертостi спiврозмовника, Мiхаель долив Фаден вина, пiдняв келих i сказав:
   - У дуростi нашого герцога не дорiкнеш. За нього й вип'ємо!
   Бразнули келихи, чоловiки випили до дна, пiсля чого Фаден продовжив:
   - Кредитори Густава множилися з кожним днем, а вiн нiчого не мiг вдiяти, крiм того, що повернути грошi, проте частина коштiв уже була пущена в обiг i могла повернутися не скоро. Вiн сильно переживав, але, мабуть, поставив перед собою рамки, за якими не слiд позичати, ще бiльше збiльшуючи кiлькiсть кредиторiв. I ось настав час, коли Густаву не було чим розплачуватися. Нi грошей, нi майна, лише надiї. Я був одним iз перших, хто побачив його в станi божевiлля. Це сталося минулого лiта. Вiн йшов вулицею вiд свого будинку у бiк ратушi. На ньому були лише нiчна сорочка та ковпак. У руках вiн нiс якийсь подертий листок з нечитаними каракулями та схемами, який сам називав листом до герцога з пропозицiями про те, як слiд облаштувати його володiння, щоб усiм щасливо жилося. За кiлька днiв до того я бачив Густава. Вiн був сiрим обличчям, похнюпленим, але це був Густав Шельдер. А тодi вулицею йшов брудний i босий божевiльний. Я не вiдразу зрозумiв, що все-таки з ним вiдбувається, наслiдком чого був його вигляд. I, нарештi, усвiдомивши, всерйоз думав, що в мене розiрветься серце вiд переживання за нього.
   Мiхаель дiстав хустку i витер сльози, що проступили.
   - Я дякую Господа, - сипло прошепотiв Мiхаель, - що не бачив цього на власнi очi, що не застав цього старого товариша. Адже вiн приходив до тями час вiд часу. Не уявляю, як йому самому було жити з цим.
   - Так, - пiдтвердив Фаден. - Перiодично марення вiдступало. Однак варто було Густаву зрозумiти те, що вiдбувається з ним, згадати про причини божевiлля, як вiн впадав у прострацiю, далi слiдував короткий сон, i перед нами знову поставав душевнохворий.
   Вони деякий час сидiли мовчки, тримаючи в руках наповненi келихи i навiть не рухаючись. Хазяїн корчми подав жарку, принiс ще пару пляшок вина. Не удостоєний з боку гостей жодним словом, вiн швиденько зник з поля зору.
   Нарештi Мiхаель струсив з себе зацiпенiння i попросив:
   - Будь ласка, давайте не продовжуватимемо цю тему.
   - Згоден, - кивнув Фаден. - Пане Бреверн, я хотiв поцiкавитися, але вважав це дещо безцеремонним...
   - Смiливо питайте.
   - За нашої першої зустрiчi ви сказали, що в мекленбурзьких землях вперше опинилися двадцять рокiв тому. Звiдки ж...
   - Так, близько двадцяти рокiв тому, - перебив його Мiхаель. - Моя батькiвщина маловiдома i лежить так далеко, що я не здивуюсь, якщо вона зараз належить французам, iталiйцям чи туркам. Не здивуюся, якщо через незначнiсть її перестали вiдзначати на картах. Так що навiть згадувати її не буду, тому що ви навряд чи щось про неї чули.
   Чемно посмiявшись i зрозумiвши, що Мiхаель Бреверн не хоче порушувати тему свого походження, Фаден обережно поцiкавився:
   - Як же ви познайомилися iз Густавом Шельдером?
   На мить Мiхаель поринув у власнi спогади, ледь помiтно посмiхаючись до них. Нарештi вiн вiдповiв:
   - Отже, я тiльки-но починав свою справу. Втiм, тодi я ще нiчого не купив i нiчого не продав, а був виключно в роз'їздах, щоб завести знайомства, знайти новi цiкавi товари та визначитися з предметом своєї майбутньої торгiвлi. Так я опинився в якомусь обшарпаному питному закладi Мекленбурга, - Мiхаель несподiвано перервався, обводячи поглядом трактирну залу, а потiм шепнув: - Знаєте, а цей трактир дивовижно нагадує те мiсце, про яке я розповiдаю. Точнiсiнько. Рiзниця лише в тому, що у мiсцевого господаря обидвi руки цiлi.
   Чоловiки розсмiялися, а коли заспокоїлися, Мiхаель Бреверн, скуйовдив свою шевелюру з рiдкiсною просiддю, продовжив:
   - Менi ледве виповнився двадцять один рiк, i я, отримавши певний стан, вдало вислизнув вiд будь-якої опiки. Я був наданий сам собi i тому нерiдко вплутувався в п'янi дурницi малознайомих менi особистостей. Так вийшло, що в тому закладi я дуже посварився з одним iз вiдвiдувачiв, почалася бiйка, яка обов'язково закiнчилася б для мене плачевно, якби не заступництво i допомога Густава. Це зараз я схожий на людину, створену за образом i подобою, а в молодостi я найбiльше скидався на нескладне жабеня. А Густав нiколи таким не був. Всього на пiвтора роки мене старше, а мiцний тiлом, широкоплеч, мужнiй. Ну, хiба що у зростаннi я йому не поступався.
   Розповiдь Мiхаеля, яскрава i натхненна, була сповнена анекдотичних подробиць i сумних деталей, важливих дрiбниць i уточнень з приводу якихось дрiбниць. При цьому на його обличчi та iнтонацiях у голосi було очевидно, що спогади грiють Мiхаелю душу. Вiн довго тримав повiки закритими. Йому було приємно зазирнути в дальнi куточки пам'ятi, де Густав ще живий, молодий i називає його другом.
   Вiн розповiдав, як майже десять рокiв вiв спiльнi вiдносини з Густавом, який торгував тодi тканинами, як за будь-якої зручної нагоди вони обмiнювалися листами i подарунками, зустрiчаючись не рiдше трьох разiв на рiк, що не так вже й мало, враховуючи вiдстань, що роздiляла їх. Потiм, пiсля одруження Густава, народження у нього сина, зустрiчi стали рiдшими. Мiхаель, який серйозно займався тодi розширенням своєї торгiвлi на пiвночi герцогства, не змiг прибути нi на весiлля друга, нi на хрестини його сина, про що зараз сильно переживав, нiби це могло вiдстрочити смерть Густава або полегшити його останнi днi.
   Мiхаель згадав, що листи та зустрiчi припинилися, коли його товариш вирiшив повнiстю перейти на торгiвлю лiсом. В останнi роки вiн нiчого не чув про Густава, проте часто його згадував. I ось мiсяць тому йому повiдомили про смерть старого приятеля пiсля довгої хвороби. Кинувши все, Мiхаель одразу попрямував до Зеенвiца, щоб хоча б вклонитися могилi Густава.
   Сiм'я покiйного зустрiла Мiхаеля недружелюбно, спочатку взявши його за чергового кредитора. Їхнє ставлення докорiнно змiнилося лише тодi, коли Мiхаель без докорiв i суперечок заплатив за всiма боргами Густава Шельдера та боргами його сiм'ї, якi утворилися вже пiсля смертi друга i виявилися чималими.
   - Тепер же я не в змозi залишатися в будинку Шельдерiв, - закiнчив свою розповiдь Мiхаель. - Їх постiйний i стомлюючий вираз своєї вдячностi просто зводить мене з розуму.
   - Зрештою, цi їхнi почуття можна зрозумiти, - зазначив Фаден. - Спустошена сiм'я, що поховала годувальника, що залишилася без гiдних друзiв, але з великими боргами, стояла на краю вiдчаю, не чекаючи допомоги. Несподiвано, як лицар у сяючих обладунках, з'являєтеся ви. Вибачте за таке порiвняння, але для них ви зараз менш значущi, нiж сам Спаситель.
   - Наскiльки я знаю, - вирiшив виявити поiнформованiсть Мiхаель, - ви власним коштом призначили вдовi Шельдер пенсiю.
   Пан Фаден вiдмахнувся:
   - Не такi вже й великi суми.
   - Що ж, рахуватимемо i мої витрати на кредиторiв Густава не дуже великими сумами. У будь-якому разi менi час повертатися до власного життя. Супутники, з якими я прибув сюди, вже зачекалися на мене в Дамменi. Я вшанував пам'ять друга, виконав усi iншi зобов'язання та рiшення про вiд'їзд уже не змiню.
   - Боюся, як би не пiдвела погода, - сказав Фаден, повертаючись до вiкна, нiби через його каламутнi шибки справдi можна було побачити вулицю.
   - Шлях не такий довгий, як здається. До того ж встигну протверезiти.
   Розливши залишки вина i призовно пiднявши келих, Фаден проголосив прощальний тост за вiдданiсть та щедрiсть Мiхаеля Бреверна. Вони випили, а за п'ять хвилин уже стояли бiля конов'язi, потискаючи руки, запрошуючи один одного в гостi.
   - Якщо все-таки негода застигне вас у дорозi, зупинiться на заїжджому дворi старого Вернена, - попередив пан Фаден. - Це на перехрестi з дорогою до Хорншторфа.
   - Спасибi.
   Мiхаель Бреверн легко скочив у сiдло, махнув рукою Фадену i попрямував до мiської брами. З неймовiрно легким серцем вiн залишав мiсто. Усi переживання, вся незатишнiсть залишалися позаду. Навiть густий снiг, що повалив iз низької темно-сiрої хмари, i холодний вiтер його не турбували.
  
   Роздiл третiй
  
   З-за намiтеного снiгу колiї на дорозi зовсiм не було видно. Вiтер шумiв, завивав десь високо, але небеса i навiть верхiвки дерев ховалися за щiльними смугами снiгу, що стрiмко мчав. Не звертаючи на завiрюху нiякої уваги, палаючи кобила спокiйно i впевнено тягла за собою криту вiзок.
   Хорсту Келлеру практично не доводилося правити дивовижно розумною конячкою, i тому вiн був цiлком зайнятий своїми важкими мiркуваннями про причини i мету поїздки в Зеенвiц, про недешеве розмiщення в мiстi i про можливу вартiсть послуг порекомендованого ним нового лiкаря.
   Навеснi його дружина сильно застудилася i кiлька тижнiв провела в лiжку, не маючи змоги пiднятися. Лiкар обiйшовся сiм'ї недешево, проте дав хороше лiкування, що дозволило Ельзi пiти на виправлення. А через мiсяць вона стала скаржитися на ниючий бiль у ногах.
   Напади спочатку були рiдкiсними, але кожен наступний прояв незрозумiлої хвороби виявлявся дедалi сильнiшим. Лiкар iз Даммена запевняв, що це незначний наслiдок застуди, який згодом обов'язково пройде.
   Недуга проте не вiдступала, i, вiдмовившись вiд послуг лiкаря, Хорст за порадою сусiдiв звернувся до лiкарки, про яку ходила худа слава. Втiм, розповiдаючи про неї моторошнi чутки, люди все ж таки сходилися на думцi, що її лiкування допомогло всiм, хто просив стару про допомогу.
   I справдi, прописана Ельзе мазь нарештi принесла довгоочiкуване полегшення.
   На жаль радiсть Хорста та Ельзи була недовгою. Мазь надавала свiй позитивний вплив на всi меншi i меншi промiжки часу, а нещодавно зовсiм перестала знiмати бiль, i довелося просити у лiкарки щось, що має бiльшу силу.
   Ось i зараз Ельза мучилася у возi, зрiдка провалюючись у неспокiйний сон. Вона погладжувала свої хворi ноги, охала, стогнала i вiдразу прокидалася. Жiнка давно перестала скаржитися чоловiковi, лише iнодi жартома жартувала, що Хорсту було б простiше придушити її подушкою увi снi, нiж невтомно возитися з тiєю, кому вже навряд чи вдасться повернути здоров'я.
   Варто здатися заїжджому двору старого Вернена, як Хорст обернувся до дружини, щоб розбудити її. Але Ельза прокинулася сама.
   - Заїжджий двiр, - заявив Хорст.
   Ельза пересiла ближче до чоловiка.
   - Думаю, нам варто зупинитися в шинку, - сказала вона. - Вернен iз нас багато не вiзьме, а якщо я поговорю з його дружиною, то можемо розраховувати на безкоштовну кiмнатку.
   - Ну, кiмнату в трактирi ми ще можемо собi дозволити, - усмiхнувся Хорст. - Але я хотiв тобi запропонувати таки доїхати до Зеенвiца.
   Ельза скинула брови:
   - Ти в своєму розумi? Завiрюха посилюється.
   - Нам залишається проїхати трохи бiльше милi, - заперечив Хорст. - I ще невiдомо, якою буде погода увечерi та вночi. Як би снiг не повалив. Тодi ми найближчими днями не тiльки до Зеєнвiца не дiстанемося, а й до себе не зможемо повернутися.
   Ельза м'яко взяла Хорста за руку, притиснула до грудей i тихим голосом попросила:
   - Давай зупинимося тут. Мiля це справдi небагато, але повiр, я не винесу. Кожен рух викликає дикий бiль.
   Хорст обiйняв дружину, нiжно погладжуючи її по спинi. Його обличчя уткнулося в пасма шовковистого волосся Ельзи, що вибивалося з-пiд чепця. Вiд них приємно пахло чимось рiдним, теплим, приємно i до тремтiння душу, що турбувала.
   Йому думалося, що зараз Ельза перебiльшила вiдчуття. Втомившись у дорозi, вона просто вирiшила зупинитися в тихому спокiйному мiстечку, i вiн не сердився на неї за це.
   У Хорста було нагромаджено безлiч аргументiв на користь особистої думки, але вiн поцiлував дружину, пiдморгнув їй i вiдповiв:
   - Як скажеш, рiдна.
   Кiнь неквапливо пройшов через вiдкритi навстiж ворота i зупинився перед входом у трактир. Поки Ельза збирала у вiзку речi, щоб потiм їх було простiше зняти i перенести, Хорст попрямував у трактир, де покликав господарiв. Повернувся вiн iз вкрай спантеличеним виразом на обличчi.
   - Порожньо, - сказав вiн.
   - Не дивно, - сказала Ельза. - Старi постояльцi роз'їхалися, а новi в таку негоду не налетiли. Мабуть, це ми з тобою недолугi.
   - Ти не зрозумiла. Там взагалi немає нiкого. Нi гостей, нi Вернена, нi його дружини.
   - Ти встиг усе оглянути
   - Нi звичайно. Але на мiй крик нiхто не озвався, а я чекав там досить довго.
   Ельза вказала чоловiковi на сумки та вiдповiла:
   - Ходiмо всередину. Там розберемося. Вернен з дружиною могли проводити гостей i, не чекаючи на нових постояльцiв, вирiшили зайнятися своїми справами.
   - Якими справами можна... - почав заперечувати Хорст з невластивим йому натиском.
   - Звичайними, - перервала його Ельза зi смiшкою в голосi. - Тими справами, якими займаються чоловiки та жiнки, коли залишаються наодинцi.
   - Гадаєшь? - не повiрив Хорст. - Адже Верненам уже рокiв по п'ятдесят або навiть бiльше.
   Вони увiйшли в трактир, де їм усе було знайоме, хай Хорст та Ельза не були тут постiйними гостями. Стiни були оббитi дерев'яними давно немитими дошками, два ряди столiв з мiцними лавками тягнулися у бiк великої печi, праворуч вiд якої крутi сходи вели на другий поверх, до кiмнат для постояльцiв. Сходи були широкими, тому що пiд нею розташовувалися два закритi кабiнети для - трапилося таке - важливих гостей, якi не побажали б сидiти у всiх на очах.
   I тiльки тепер Хорст вiдчув, щось невловимо дивне в цьому нiби знайомому примiщеннi. Незбагненно, але щось тут змiнилося, щось здавалося явно не на своєму мiсцi. Те саме повiтря i тi ж звичнi предмети оточували його, а ось вiд дивного вiдчуття якоїсь мани неможливо було вiдбутися. Вiн обережно доторкнувся до стiльницi. Нi, все було реально, нiчого страшного не сталося. А стiл погано протертий: липкий i в крихтах. На одному зi столiв стояла сковорода з якимись недоїдками, на сусiдньому - два пивнi кухлi. На лавi бiля печi, куди старий Вернен зазвичай сiдав, щоб перепочити, валялися зiм'ятий фартух i якась мокра ганчiрка.
   - Ну, де всi люди? - прошепотiв Хорст на вухо дружинi.
   Пiдiйшовши до печi, в якiй догорiв вогонь, танцюючи серед головешок, вiн пiдкинув пару полiн, пiсля чого зазирнув у кабiнки пiд сходами. Нiкого.
   Повернувшись до дружини, вiн раптово зрозумiв, що йому здалося дивним i явно зайняв тут неналежне мiсце. Вони самi! Вiн та Ельза були тут недоречними, були зайвими.
   Йому стало моторошно, i вiн звернувся до Ельзи:
   - Менi здається, що нам не слiд залишатися тут.
   - Що за дурницi? - вiдмахнулася Ельза, сiдаючи ближче до печi. - Тут є все, що нам зараз потрiбне: дах, тепло та їжа. Сьогоднi я звiдси нiкуди не поїду. Ось побачиш, Вернени скоро з'являться.
   - Там хтось є? - злякано прокричали зверху, i з другого поверху до зали долинув стукiт взуття. Незнайомець утiк з усiх нiг.
   За голосом Хорст навiть не змiг зрозумiти, якої статi був кричалий, але питання вiдпало само собою, коли на сходах з'явився повненький шалено метушливий пан рокiв п'ятдесяти в чорному камзолi з атласними стрiчками, з-пiд якого виднiлася бiла сорочка, прикрашена мереживом. Застукали сходами червонi туфлi зi шкiряними ременями, iнкрустованими якимись камiнням. Хорст не розбирався в дорогоцiнних та напiвдорогоцiнних каменях. Будучи звичайним мiрошником, усе, що вiн мiг сказати про камiння, то це пiдходять вони для млина жорна чи нi.
   Ельза не змогла стримати посмiшки побачивши пана, що спустився. Їй здалося, що це й не людина зовсiм, а злегка обiм'ятий хлiбний м'якуш, на який навiщось напнули дорогий одяг.
   - Якщо вже ви затiяли тут заїжджий двiр, - менторським тоном, що не терпить заперечень, почав чоловiк, - то будьте ласкавi опинятися на своїх мiсцях, коли до вас прибуває постоялець.
   Хорст вiдкрив рота, щоб дати важливi пояснення, але цей говорящий хлiбний м'якуш замахав у нього перед обличчям руками i продовжив:
   - По дорозi сюди я натерпiвся неймовiрного страху i зазнав нападу вовкiв. Я залишився без карети, i лише Боговi вiдомо, скiльки пробiг на своїх двох. Я очiкував зустрiти тут привiтнiсть, а натомiсть уже биту годину мотаюся по всiх примiщеннях i будовах вашого заїжджого двору, марно намагаючись знайти хоч одну живу душу.
   Мабуть, чоловiк не закiнчив би своєї промови, якби Ельза не грюкнула по стiльницi долонею, рiзко i дзвiнко. Тараща очi, чоловiк осiкся. Тiльки тепер вiн звернув увагу на пластiвцi танучого снiгу, що лежали на одязi Келлерiв та їхнiх сумках, звалених бiля столiв.
   - Так знайшли ще когось? - Запитала Ельза.
   - Нiкого, - мало не подавився словом чоловiк. - А ви хiба не власники цього...
   - Нi, - поспiшив вiдповiсти Хорст, - ми не господарi.
   - Вибачте, - булькнув чоловiк, вiдступивши вiд Хорста i квапливо поправляючи одяг, що нiбито збився. - Я був неприпустимо рiзкий. Мене звуть Пауль Рейхенштейн, нотарiус абатства Адденбах.
  
   Роздiл четвертий
  
   - Не знаю, як вам i дякувати, - не без зусиль вимовив Вiллем, кутаючись у непродувний вовняний плащ свого рятiвника. - Дозвольте представитися: я - Вiллем Рангер.
   Це були першi слова, сказанi ним молодому супутнику, що визволив його зi снiгового полону. Точнiше сказати, не першi, але поки що єдинi вираженi осмислено.
   Коли Нiколаус фон Граусбург витягав замерзлого Вiллема на дорогу, розтирав його застиглi кiнцiвки та обличчя, той iз очевидних причин взагалi нiчого не говорив. Коли ж Нiколаус намагався влити в його ледве вiдкритий рот гiркої настойки, Вiллем, уже закутаний у похiдний плащ, прийшов до тями i безупинно почав вигукувати прокляття на адресу якогось пана Дiкмана та його псiв, пущених слiдом. Повнiстю занурений у своє марення, вiн зовсiм нiчого не розумiв з навколишнього його свiту. То горланя, то голосячи, вiн дряпався i навiть намагався вкусити Нiколауса.
   - Мене звуть Нiколаус фон Граусбург, - представився супутник, перехоплюючи коротшi поводи.
   Тепер вiн йшов не попереду, а поряд з сiдлом, пильно вдивляючись у смагляве i кiстляве обличчя Вiллема, сподiваючись, що воно змiнилося i набуло бiльше рис свiдомостi. Врятованому на вигляд було добре за тридцять, хоча Нiколаус дуже здивувався б, дiзнавшись, що Вiллем Рангер насправдi лише двадцять шiсть. Виглядав вiн виснаженим. Зi своїми сiрими i похмурими очима вiн нагадував якогось давньоримського раба, виснаженого покараннями.
   Одяг Вiллема був жалюгiдним обноском. Його плащ був такий дiрявий, що, швидше за все, не рятував вiд холоду, а представляв загрозу, створюючи протяги мiж дiрками. Якщо комусь спало на думку порiвнювати врятованого з церковною мишею, то остання однозначно здалася б багатiєм.
   - Я погано орiєнтуюсь, - стурбовано крутив головою Вiллем. - Скажiть, будь ласка, в який бiк ми прямуємо?
   - На заїжджий двiр. На мене чекає важлива справа. За такої погоди, мабуть, i вам доведеться зупинитися.
   - Це нiчого, - сказав Вiллем, а про себе подякував небу, що не повертається назад у Хорншторф. - Головне, що з вашою допомогою все страшне, що могло зi мною статися, залишилося позаду.
   Вiллем уважно придивився до супутника.
   Тому було рокiв двадцять, старше вiн нiяк не виглядав. Красиве обличчя мало тонкi витонченi риси, властивi швидше десятирiчному хлопчику, нiж дорослому дворянину, який прямує на самотi, поклавшись лише на свою шпагу. Одягнений Нiколаус був досить просто, хоч i недешево. Очевидно, що основною вимогою Нiколауса до одягу була її повсякденна практичнiсть, а аж нiяк не вишуканiсть.
   - Дивний присмак у ротi, - нарiкав Вiллем.
   - Справжнiй богемський бiтер. Думаю, переважно саме його цiлющим властивостям ви зобов'язанi своїм порятунком.
   - Ви з Богемiї?
   - Заїжджав ненадовго. Сам я народився i живу у Граусбурзi. Затишне, але мало чим примiтне мiстечко далеко на пiвнiчному сходi. Чули про таке?
   - Нi, не доводилося, вибачте, - похитав головою Вiллем i спитав: - Ви купець?
   Нiколаус з докором подивився на сiдока:
   - Нi. Чого ви так вирiшили?
   - Ви сказали, що на заїжджому дворi на вас чекає важлива справа, а там, наскiльки менi вiдомо, важливими справами займаються приїжджi купцi. Зручне розташування бiля заїжджого двору, великий сарай, який торговцi використовують як склад. Якщо привозити товари на ринок Зеенвiца i розмiщувати їх усi вiдразу в мiстi, то, кажуть, у трубу можна вилетiти.
   - Що ж. Здається, логiчним, але нi, я не купець.
   Вони не стали продовжувати цю тему i провели значну частину шляху в мовчаннi, надавши один одному можливiсть думати про своє. Вiллем подумки радiв тому, що забирається подалi вiд своїх передбачуваних переслiдувачiв, радiв метелi, що розiгралася не на жарт, що дарувала йому iлюзорний захист i дозволила трохи заплутати слiди.
   Нiколаус переживав з приводу очiкуваної звiстки. Перебуваючи в Хорншторфi, вiн розраховував залишити його лише завтрашнього ранку, але дивним чином його розшукав якийсь пан, який так i не представився, повiдомив, що батько Нiколауса через своїх знайомих передав йому якусь важливу звiстку. Цi люди чекають Нiколауса на заїздi Вернена, але змушенi завтра ж вирушити в дорогу, незалежно вiд того, розшукає їх син старшого фон Граусбурга чи нi. Тому молодiй людинi не залишалося нiчого iншого, як виїхати назустрiч негоди.
   Коли крiзь хуртовину вдалинi вже проглядалися дахи заїжджого двору, Нiколаус поцiкавився:
   - Чи доречно менi запитати, хто такий пан Дiкман, i в чому такому вiн перед вами завинив, що заслужив вiд вас таких виразiв, яких я не чув навiть вiд свого конюха?
   Вiллем помiтно напружився, не знаючи, яких одкровень припустився, перебуваючи в непритомностi.
   - Я щось казав про нього? - обережно перепитав вiн.
   - Про нього немає. Але прiзвище звучало чiтко, а епiтети, якими ви його нагороджували, просто лякали.
   - Неприємна людина цей Дiкман. Iстота з минулого життя, що напевно вважає мене вищанням пекла, але нiколи не визнає таким себе, - вiдмахнувся Вiллем.
   - А що там iз його ланцюговими псами? Їх ви теж не шанували.
   На останнє запитання Вiллем вирiшив не вiдповiдати, накинувши край плаща так, що закрив обличчя.
   Спершу Нiколаус прийняв Вiллема за не цiлком нормальну людину, адже тiльки ненормальний наважиться пуститися в дорогу пiшки за такою негодою. А ось зараз вiн чiтко усвiдомив, що Вiллем - нещасна людина, поставлена перед необхiднiстю втекти чи то вiд примар, чи то вiд реальної загрози. Невiдомо, що за таємницю приховував Вiллем, але вiн справляв враження порядної людини, викликав симпатiю. I Нiколаусу, незважаючи на молодi роки, вже доводилося самому стикатися з обвинуваченими у всiх смертних грiхах людьми, якi на перевiрку виявлялися кришталево чесними та грубо обдуреними.
   Ворота заїжджого двору були вiдчиненi. Прямо вiд них мандрiвникiв чекав непоказний на вигляд двоповерховий трактир, праворуч розташовувалася стайня, а лiворуч - значних розмiрiв сарай, де, якщо загубитися, мабуть, вихiд знайдеш лише за кiлька днiв.
   Нiколаус допомiг Вiллемовi спiшитися i зняв сумки з сiдла. Обидва вже прямували до шинку, коли почули окрик приглушений завиванням завiрюхи. Дорогою на Зеенвiц у бiк заїжджого двору, борючись iз поривами крижаного вiтру, рухався вершник.
   Мiхаель Бреверн швидко спiшився i пiдiйшов до Нiколауса, за яким Вiллем небезпечно косився на незнайомця, намагаючись сховати своє обличчя.
   - Доброго вечора, панове, - без зайвих мудрувань почав Мiхаель. - Не пiдкажiть, у якому станi шлях до Даммена?
   - Вам варто запитати людей у шинку. Напевно, є тi, хто прибув звiдти. Ми самi приїхали з Хорншторфа, - Нiколаус показав рукою на пiвнiч. - Але думаємо, що на дорозi до Даммена немає нiчого доброго. Снiгова буря, як на мене, прийшла саме з того боку.
   - Та тут не розiбрати, звiдки вона прийшла. Хотiлося б знати, коли закiнчиться, - недбало кинув Мiхаель Бреверн, прямуючи до ворiт.
   Деякий час вiн спостерiгав за поворотом дороги, що веде в потрiбному напрямi. Мiхаелю не вдалося розглянути нiчого, крiм начисто помiтної просiки, яку i дорогою назвати зараз було неможливо. Повернувшись до подорожнiх, що чекали його, вiн запитав:
   - А що це за заклад? Знайдуться мiсця?
   Вiллем, що весь цей час уважно оцiнював незнайомця, не знайшов у ньому ознак будь-якої небезпеки для себе i розвiв руками:
   - Заклад звичайнiсiнький. Ми самi знаємо про нього лише з чужих слiв, тож якихось рекомендацiй дати не можемо. А мiсця там безперечно є.
   - З чого така впевненiсть, вибачте? - Вирiшив уточнити Мiхаель.
   - Не думаю, що зима в цих краях сприяє ризикованим подорожам через лiси. Та й у таких розмiрiв трактирi завжди є порожнi кiмнати.
   Мiхаель Бреверн зам'явся у нерiшучостi, роздумуючи над тим, продовжувати йому свiй шлях до Даммена чи нi. Вiн оцiнювально подивився вгору, сподiваючись побачити хоча б клаптик вечiрнього неба, проте його погляду вiдкривалися тiльки широкi смуги мчавого снiгу, що мчав над шинком.
   - Сподiватимемося, до завтрашнього ранку це неподобство закiнчиться, - сердито промовив вiн i зiрвав з коня сiдельну сумку.
   - Давайте я займуся кiньми, - запропонував Вiллем обом панам, - поки ви будете розташовуватися.
   - Буду вдячний, - погодився Нiколаус. - Обiцяю, що коли приєднаєтеся до нас, вас чекатиме гаряча вечеря, а до неї ще трохи богемського бiттера.
   Коли Вiллем уже пiдходив до стайнi, Мiхаель Бреверн тихо сказав Нiколаусу:
   - Ранiше я подумав, що це ваш слуга, але з вашого з ним поводження зрозумiв, що помиляюся.
   - Нi, Вiллем - мiй випадковий попутник. Я знайшов його замерзлим i привiз сюди.
   - Треба бути дуже розумно обдарованим, щоб при такiй хуртовинi зважитися вирушити в дорогу пiшки, - посмiхнувся Мiхаель, але тут же додав: - Я хоч i верхи, але теж не блищав розумом, виїжджаючи з Зеенвiца. Поки мiськi стiни були ще в полi зору, я передумав i вже повертав коня назад, благо в Зеенвiцi менi не вiдмовили б у нiчлiзi. Але тут на бiду зустрiвся якийсь украй неприємний пан, що йшов назустрiч, який легко переконав мене продовжити шлях. Вiн запевнив, що, опинившись я пiд захистом близького лiсу, так навiть не вiдчую бурi i легко дiстануся Даммена, нiбито звiдки вiн сам благополучно дiстався. Ще вiн сказав, що з якихось вiдомих йому прикмет визначив швидке припинення снiгу та вiтру. Я нiколи не був таким довiрливим. Натерпiвся ж я страху, а коли зрозумiв, що краще вже не стане, повертати було надто пiзно. Добре, що мене попередили щодо цього заїжджого двору.
   Ласкаво розмовляючи з кiньми, Вiллем вiдчиняв ворота стайнi, коли Нiколаус i Мiхаель увiйшли до шинку.
  
   Роздiл п'ятий
  
   Обгорнувшись на сухе дерево, бiля сараю з усмiшкою стояв горбочок. Останнi пiвгодини вiн пильно спостерiгав за всiм, що вiдбувалося на подвiр'ї бiля корчми, точно знаючи, що нiким з мандрiвникiв не можна знайти. Виникнувши тут разом iз подружжям Келлерами, горбун встиг побачити i появу Нiколауса з Вiллемом, i приїзд Мiхаеля Бреверна.
   Поруч iз ним пролунала приглушена бавовна, i тканина простору роз'їхалася, нiби розведенi вбiк вiконнi фiранки. Посмiшка швидко злетiла з вуст горбуна, вiн сiпнувся, рiзко обертаючись i зустрiчаючись поглядом з високим чорнявим юнаком, обличчя якого спотворювали два потворнi шрами.
   - Усi зiбралися? - спитав горбуна.
   - Так. Вони в шинку, а ще один у стайнi займається кiньми. З хвилини на хвилину має приєднатися до решти.
   - Точно?
   Горбун наморщив лоба:
   - А який у нього вибiр? У них у шiстьох варiантiв немає, як залишатися в трактирi.
   Юнак був набагато вищий за горбуна, через що йому довелося нахилитися, щоб ухопити неприємного йому спiврозмовника за нижню щелепу i з силою притягнути до себе. Горбун протестуюче заскулив, а його дивнi очi - чорнi вiд центру зiницi до краю райдужної оболонки - в жаху забiгали з боку в бiк. Плечi горбуна були схожi на косу перекладину, i лiва рука, якою вiн мляво вiдмахувався вiд напористого юнака, виглядала вдвiчi коротше за праву.
   - Чаклунський обряд вимагає присутностi всiх шiстьох в одному мiсцi та в один строго певний час. Ми серйозно поклалися на тебе у цiй справi. Ти ж нас не пiдведеш?
   - Нi, - промимрив горбун. - Звичайно, нi. Адже це i в моїх iнтересах теж.
   До обох долинув гордовитий жiночий регiт:
   - То то же. Ну, вiдпусти його. Вiн непогано попрацював сьогоднi.
   I знову поблизу пролунали тихi хлопки. Знову простiр затремтiв, спотворився i через просвiти, що утворилися, вийшли ще троє незнайомцiв.
   - Всi в зборi? - звернувся до юнака зi шрамами мiцний чоловiк рокiв сорока з абсолютно сивою головою та напрочуд засмаглим обличчям.
   У вiдповiдь юнак кивком вказав на Вiллема, який, закривши стайню, бiгцем рвонув до корчми. Як i ранiше, стоячи бiля сухого дерева, таємничi люди проводили його поглядом i, не змовляючись, повiльно попрямували слiдом.
   - Вони зiбралися в залi, - забiгаючи вперед, сказав горбун. - Ми не можемо так просто там з'явитись.
   - Сховайся! - рiзко шикнула на нього жiнка. - Вони не зможуть нас побачити.
   Неймовiрно худий чоловiк, довгий i прямий, як палиця, забарився, обернувся i несподiвано крикнув, вказуючи кудись назад:
   - А ось i наш старий знайомий! Вперше бачу його так близько.
   Немов пiдкоряючись командi, всi разом обернулися спочатку на кричалий, а потiм до ворiт заїжджого двору. У хмарi снiгової крупи там стояла людина. Вiн був одягнений чи в чорний плащ з довгим ворсом, чи у величезну ведмежу шкуру, шерсть якої металася на вiтрi. Його обличчя було не розглянути, лише два величезнi очi блиснули, подiбно до полiрованого агату чорного кольору, без сумнiву були зверненi до них.
   - Ей ти! - гаркнув сивий. - Навiть не думай втручатися! Твiй час ще не настав!
   - Втручатися не в його силах, - спокiйно зауважила жiнка, втративши iнтерес до темної постатi.
   Худий чоловiк у дорогому одязi, що робить його схожим з цiпком, обплутаним атласними стрiчками, рухаючись спиною вперед, продовжував з неприязнью дивитися на того, хто вiдверто його лякав. Вiн прошепотiв, нi до кого безпосередньо не звертаючись:
   - Забрався б вiн iз своїми нергалами.
   Почувши це юнак тiльки хмикнув, але жодних зауважень вiд нього не було. Обернувшись, вiн побачив, як фiгура їхнього супротивника повiльно виснажує.
   Горбун, що спостерiгав за цим, радiсно застукав кулачками, ловлячи на собi гидливi погляди решти чаклунiв, проте варто було йому повернутися до дверей у трактир, як вiн злякано скрикнув.
   Чорний чоловiк стояв нiби перед горбуном. Вiн схилився до нього так, що їхнi носи мало не доторкнулися, i шепнув:
   - Я спостерiгаю за вами.
   Рiзким ривком жiнка грубо вiдтягла горбуна, що тремтiв у переляку. Той не встояв на ногах i, як дерев'яна iграшка з кривою основою, завалився набiк. Зухвало зухвало жiнка пiдiйшла до чорного чоловiка i зазирнула в його немиготi блискучо-чорнi очi. З дурною спробою загрози в голосi вона видавила iз себе:
   - Ти не маєш влади над нами.
   Жiнка, безперечно, боялася його. Боялася, як i всi чаклуни, що цього ненасного вечора з'явилися з розломiв у матерiї свiту. Але саме вона, струнка i неймовiрно приваблива, знаходила сили вмiло приховувати свiй страх. Зараз її зухвалiсть народжувалася з таємних знань, якi вона мала зовсiм недавно i в яких вiдчувала свiй близький порятунок. Лише вiдкритi їй знання могли вiдстрочити останню зустрiч iз цiєю надприродною iстотою, що стоїть перед нею в образi людини в плащi з довгого воронового пiр'я, що хитається на вiтрi.
   Тихо вiдiйшов у центр двору юнак привернув до себе увагу, крикнувши:
   - Подивись сюди!
   Стоячи з розведеними руками, вiн почав щось шепотiти, ледве ворушачи губами. Потiм вiн стиснувся в тугу пружину, напружуючись настiльки, що тiло затрясло дрiбним тремтiнням. Шрами, що залишилися бiлими, тепер ще дужче видiлялися, ще дужче спотворювали його молоде червоне вiд напруження обличчя. Раптом юнак прокрутився на пiдборах, завмер, i всi побачили в його руках величезного птаха, який марно намагався вирватися. Вона дуже скидалася на яструба, але була бiльша, а в поглядi її помаранчевих очей чiтко читався розум.
   Крючкуватою жовтою дзьобом птах вчепився в рукавичку, гострi її пазурi били ловцю в груди. Проте все це не завдавало йому нiчого, крiм незначного занепокоєння.
   Вiн перехопив птаха зручнiше, затиснувши його лапи та потужнi крила пiд рукою, i змахнув лiву рукавичку.
   - Твої нергали тут ущербнiшi за птахiв. Тупi тварюки, якi нiчого не можуть, - засмiявся юнак. - Так що провалюй!
   Вiн поклав руку на шию птаха, де безладно стовпився смужка блiдо-рудого пiр'я, i тут же звернув їй шию. Тiло нергала полетiло в кучугуру, проте не досягло його, буквально розсипавшись у повiтрi. Така невдача засмутила юнака, але вiн не побажав подати виду, лише закусив губу. Людина в чорному плащi теж не висловила жодних емоцiй.
   - Я i нергали будемо поруч, - сказав вiн, зробив недбалий пас, i в той же момент з порожнечi, ляскаючи крилами i надривно клекочучи, вирвався яструб з помiтною смужкою блiдо-рудого пiр'я на шиї.
   Прослiдкувавши за польотом птаха, що гнався геть, нiхто не помiтив зникнення людини в чорному.
  
   Роздiл шостий
  
   Усi мандрiвники зiбралися у трактирному залi. Хорст поркався бiля печi, розводячи вогонь i постiйно цiкавлячись у Ельзи станом її здоров'я, вiд чого та вже втомилася i була на узводi. Великий i суворий на вигляд мiрошник був чистий, охайний, одягнений нехитро i тому нiчого не соромився. Навiть свого безглуздого стьобаного жилета, теплого i зручного, але створював не зовсiм рiвне перше враження. А ось Ельза при цьому була одягнена у все найкраще, що могли собi дозволити люди з статком вище середнього. Поруч одна з одною пара виглядала дивно, i нiхто б не припустив, що цi двоє - чоловiк та дружина.
   Вiллем обтрусив залiплений снiгом плащ i повернув його Нiколаусу, залишившись в одязi, грубо залатаному шматками маркою матерiї.
   Щойно з'явившись у шинку, Нiколаус i Мiхаель разом зрозумiли, що тут вiдбувається щось недобре. Хорст поспiшив розповiсти їм, що в усьому шинку немає нi господарiв, нi гостей, крiм них самих, i куди подiлися всi люди, так i залишається загадкою.
   Пауль Рейхенштейн, що встряв, представився нотарiусом абатства Адденбах i почав тут же розповiдати iсторiю про напад на його карету зграї величезних вовкiв. Самих звiрiв вiн не бачив, у чому щиро зiзнався, але з легкiстю бувалий мисливець, до якого нiколи не ставився, визначив розмiри по вою та шуму, якi вовки видавали, стрибаючи по каретi. Цей маленький товстий чоловiк, сповнений свiдомiстю власної важливостi i намагався надати собi неабияку пихатiсть, якимось дивним чином не викликав стiйкої антипатiї. Вiн докучав, привертав увагу всiх i був невдоволений, коли зайнятий справою Хорст повернувся до печi. I при цьому нi в кого з присутнiх не виявлялося до Пауля жодної неприязнi. Можливо, цьому сприяли його зростання, постать i тонкий хлоп'ячий голос.
   - Огидний суб'єкт, - гидливо зморщився високий худий чаклун, обминаючи Пауля, i прямуючи до Ельзи Келлер. - А жiнка виглядає нездоровою.
   - Огидний, нездорова, - безневинно передражнив юнак, сiдаючи на стiл. - Нам не дружбу з ними керувати.
   Горбун пiдбiг до чаклунки, обережно торкнувся її рукава i чи то грайливо, чи то з запобiгливiстю кивнув у бiк Келлерiв:
   - Цi двоє - чоловiк i дружина. Уявляєте? Вже майже десять рокiв.
   Чаклунка вiдмахнулася i, не нагородивши горбана навiть поглядом, пiдiйшла до сивого чаклуна.
   - Неважливо почуваюся, - поскаржилася вона тихо. - Влаштувати бурю у кiлькох свiтах одразу - це на межi моїх можливостей.
   - Ти молодець. До завершення обряду ще час. Займися собою. Адже я вчив тебе, як вiдновлювати сили?
   З цими словами обличчя сивого чоловiка ледь помiтно змiнилося. Його напускна суворiсть на коротку мить змiнилася на лагiднiсть. Чаклунка вiдповiла з усмiшкою на червоних i таких губах:
   - Так, мiй пане, ти багато чого мене навчив.
   Ледве почувши тепле спiлкування чаклунки та сивого чоловiка, горбун пожвавiшав. Як не намагався вiн приховати неприємних переживань, що нахлинули одразу, у нього нiчого не виходило. Кулаки його були стиснутi так, що кiсточки побiлiли, а сам, здається, навiть став трохи вищим на зрiст, намагаючись розпрямитися. Не були для нього секретом недозволено близькi стосунки мiж цими двома, але щоразу, коли в їхнiх голосах чулася оксамитова нiжнiсть, вiн не знайшов собi мiсця.
   Недосяжною метою була ця витончена дама з довгими пальцями, прикрашеними всього двома перснями - один вказував на завойоване нею становище в суспiльствi, другий на багатство. Горбун думав, що якби вiн мав найменшу можливiсть, вiн би обсипав її коштовностями в такiй кiлькостi, яка не снилася жодному государю Європи на пiку його могутностi. Але чаклунка залишалася неприступною фортецею. Вона була холодна по вiдношенню до нього протягом усього часу їхнього знайомства, i незмiнно кидала багатозначнi погляди на цього сивого чаклуна, який мняв себе куди бiльшого, нiж легендарний араб Абдулла Альхазред, i в знаннях про сокровенне порiвнявся з самим Соломоном-царем. Насправдi ж горбуну вiн представлявся точною копiєю Клода Фролло, який спочив понад сто тридцяти рокiв тому, але як i ранiше шанованого в колах чаклунiв i алхiмiкiв. Як i Фролло, противник горбуна в любовних справах був повнiстю сивим, смаглявим, не обдiленим фiзичною силою, яку, як i будь-який флегматик, демонстрував рiдко.
   Щодо горба, то сам себе вiн давно смиренно сприймав нiкчемним виродком, на якого прекрасна дама його серця не дивиться i з поблажливостi. Так, вiн мiг би створити навколо себе iлюзiю прекрасного незнайомця, який шукає жiночих уваги та ласки. Насправдi вiн так нерiдко чинив. Але бути закоханим у чаклунку, яка набагато сильнiша за тебе самого, - незавидна доля. Зiгненого карлика вона завжди буде бачити зiгбенним карликом. Цього не змiнить жодна магiя.
   - Так, намучився я зi своїм завданням, - сказав горбун, бажаючи хоч на хвилинку опинитися в центрi уваги. - Приклав усi сили та вмiння. Весь ранок лякав цього Вiллема-писаря, мотаючись за ним слiдом, щоб вiн швидше покинув Хорншторф. Хоча це було швидше за нудно, нiж складно. Потiм я знайшов Нiколауса, явився до нього в образi заїжджого купця i розповiв, мовляв, чекає тебе на заїжджому дворi важливе послання вiд батька. Той, як зразковий синок, поспiшив сюди. I треба було пiдгадати, щоб Вiллем i Нiколаус зустрiлися. У мене це вийшло. А ось iз Келлерами у мене давнi контакти. Я заздалегiдь постарався, i жiнка сама попросила чоловiка зупинитися тут.
   - А як вийшло так, що товстун опинився на заїжджому дворi найпершим? - поцiкавився високий худий чаклун.
   Чомусь все не давав йому спокою Рейхенштейн. Чаклун навiть сидiв поруч з ним, не зводив очей, нiби чекаючи вiд нього якоїсь витiвки, яка могла поставити їх обряд, що довго й ретельно готувався пiд загрозу. Втiм, Пауль нiчого зухвалого не робив i продовжував бурхливо i на високих тонах розповiдати про те, як кiлька разiв обiйшов корчму, нiкого не зустрiвши.
   - З нотарiусом вийшло смiшно, - озвався горбун. - Я створив вовкiв i нацькував на його карету. Вiзник загризли i скинули, а конi з переляку перекинули карету i втекли. Так нотарiус сидiв усерединi нi живий, нi мертвий поки що, мабуть, не зрозумiв, що швидше задубiє, нiж дочекається допомоги. Вибрався вiн на дорогу ще до того, як буря розiгралася, ноги в руки i побiг. Я побоювався, що вiн захоче повернутися до Зеенвiца, куди було ближче, але нотарiус вiд страху до цього й не здогадався. А ось iз торговцем Бреверном вийшло найскладнiше. Я зустрiв його недалеко вiд мiста, коли вiн мав намiр повертати назад у Зеєнвiц. Варто було зусиль переконати його продовжити шлях, тому що вiн важко пiддавався навiянню. Ледве я послаблював свiй натиск, як вiн повертався до своєї думки, i я був змушений починати наново.
   - Тобi пощастило, що вiн був п'яний, - констатував юнак.
   - Чому? - образився горбун.
   - Бо якби вiн був тверезим, твоє навiювання взагалi б не вдалося.
   - Я так не думаю.
   - I ти так думаєш, i всi так гадають. За силою характеру i можливостi противитися навiянню цей торгаш мало поступається нашому пану, - юнак кивнув у бiк сивого.
   Горбун звiв брови, дивлячись на Мiхаеля Бреверна, який втомився вiд спiлкування з нотарiусом i зараз явно боровся з неприємними наслiдками вживання вина перед вiд'їздом.
   - Я все зробив правильно, - наполягав карлик, поблискуючи вiд обурення своїми чорними очима. - Без мене жодна з наших жертв не дiсталася б призначеного часу до придорожнього трактиру або попрямувала в протилежний бiк. Я промчав через шiсть свiтiв, щоб зiбрати все докупи.
   - Так-так, - промовив юнак. - Без панi не було б цiєї бурi, без мене цей заїжджий двiр зараз був би сповнений народу.
   Його пiдтримав чаклун, що мовчав i тiнню бродив по трактирнiй залi в синiй накидцi з капюшоном, краї якого були покликанi приховати виразки i рани на його обличчi.
   - А без мене ви б досi не знали про перехрестя свiтiв, i в цей самий час, здригаючись вiд жаху, чекали б смертi i не найприємнiшої зустрiчi з дияволом. Крiм того, - вiн вказав на себе i поганого чаклуна, - саме ми вiдкрили проходи, iнакше всi шiсть жертв дiсталися б до заїжджих дворiв у рiзних свiтах, i нам не було б вiд цього нiякого користi. Саме ми вiдкрили перед кожним мандрiвником ворота у цей свiт i зробили це так, що нiхто з них нiчого не помiтив.
   Нарештi розмовою зацiкавився сивий чаклун.
   - Досить хвалитися та звинувачувати iнших. Сьогоднi кожен iз нас зробив усе необхiдне для спiльної мети. Займiть свої мiсця, i приступимо. Перехрестя свiтiв не з'явиться тут саме по собi.
   Чаклуни розiйшлися трактирним залом, зайнявши кожен своє заздалегiдь певне мiсце. П'ятеро зупинилися бiля стiн, i мiж ними пролягли зеленi нитки холодного вогню, що спалахнули. Пульсуючи та звиваючись, вони склалися у пентаграму. Сивий чаклун поправив одяг, закинув кудись свої рукавички i став точно в центрi магiчного знака.
   Вiн рiзко пiдняв руки, вiд чого рукави його одягу сповзли вниз. По мiцних сильних руках сивого зеленими змiями вилися нитки вогню.
   Гортанним скрипучим голосом вiн вимовив щось невиразне, i зелений вогонь зiсковзнув iз пальцiв. Нитки переплелися в клубок, який скоро стиснувся i з глухим стукотом затремтiв, наче щось намагалося вирватися зсередини. Потiм куля вогню з трiском розломилася, залишивши пiсля себе важкий фолiант, що ширяє в повiтрi, в палiтурцi з гладкої бiлої шкiри. З клацаннями вiдiмкнулися замки книги, що опускалася в руки чаклуновi. Фолiант повiльно розкривався, його товстi сторiнки шелестiли, перевертаючись з власної волi, i в звукi цього шелесту, якщо прислухатися, можна було вгадати вкрадливий шепiт невидимих людським зором потойбiчних iстот.
   Щойно книга торкнулася долонь чаклуна, як вiн став голосно i розбiрливо читати наспiв ритуальне заклинання. Мова, на якiй ця, без сумнiву, диявольська молитва була написана, являв собою щось таке давнє i чуже людинi, що навiть Адам i Єва нiколи не були йому свiдком. Давнє прислiв'я було м'яким i ласкавим, в'язко воно лилося з вуст чаклуна подiбно до цiвки молока з медом, надаючи заспокiйливу i заворожливу дiю на всiх, хто зiбрався. Це була мова ангелiв, з усiх смертних знайома лише вузькому колу присвячених.
   Нарештi сивий чаклун почав грати iнтонацiями в голосi, читаючи то дзвiнко i рiзко, то тихо i мелодiйно. Раптом затремтiло повiтря, i кам'янi стiни трактиру нiби попливли, тремтячи, а стеля пiднялася вище i стала невиразною.
   Закривши книгу, чаклун притиснув її до грудей з нiжнiстю, як би побоювався заподiяти їй бiль, i продовжив заклинання пронизливо гучним криком.
   Розставленi на столах свiчки подовжилися i стали скручуватися спiралями. Їхнє свiтло повiльно тьмянiло, поки несподiвано не спалахнуло яскравiше, нiж колись. Тiєї ж секунди в печi голосно вхнуло, i снiп iскор рвонув назовнi, обдавши Ельзу Келлер з нiг до голови.
   Сивий чоловiк замовк, i чаклуни насторожено озирнулися. Стелi не було. Стiни трактира, як i ранiше, тремтiли, а бриж, що набiгав по них, нiби на поверхнi води, на короткi митi робив їх напiвпрозорими. За стiнами бiгали хмари снiгу, гудiв вiтер, а позаду цього не було нiчого. Тiльки порожнеча, яка не мала меж точно так само, як не мала будь-якого кольору. Порожнеча оточувала маленький клаптик простору, вирваного з реальностi, вiдокремленого вiд будь-якого вимiру. Перехрестя свiтiв, створене чаклунами i протягом кiлькох годин, що складалося з частин iнших реальностей в єдине цiле, остаточно оформилося i закрилося, наче пастка.
  
   Роздiл сьомий
  
   Мiхаель Бреверн розпитував товстого коротконогого нотарiуса:
   - Ви точно все тут оглянули?
   - Усi закутки. До того як приїхали Келери, я битих двi години кружляв по шинку, знову i знову заглядав у примiщення.
   - А як же рештки їжi, речi?
   - Скажу вам бiльше: у кухнi википiла юшка i згорiла повна сковорода м'яса, але згорiла так давно, що вiд запаху гару не залишилося жодного слiду.
   - У кiмнатах нагорi я виявив чиїсь речi та одяг, - зазначив Хорст, розносячи по столах товстi невисокi свiчки на глиняних пiдставках.
   - Нагорi, - пiдскочив Пауль. - Нагорi я бачив щось дивне. Навiть не дивне, а вiдверто страшне. В однiй iз кiмнат лiжко було прим'ято таким чином, нiби в центрi щойно лежала людина, сховавшись ковдрою. Варто менi наблизитися i доторкнутися до краю лiжка, як вона набула звичайного вигляду, а ковдра, можу поклястися, само собою...
   - Само собою застелило лiжко?
   - Так, застелило! - пирхнув Пауль, обурено наближаючись до Михаеля, що сидiв за столом, який навiть у такiй позi, здавалося, височiв над бiдним iстеричним нотарiусом. - Ви хочете викрити мене на брехнi, пане?
   - Як же вас тепер викриєш, лiжко вже набуло звичайного вигляду.
   - Прошу, панове, звiльнiть мене вiд спiлкування з Мiхаелем Бреверном.
   Йому не вiдповiли, i розгубленi подорожнi розсiлися за столи, вiдсунувши вiд себе залишки їжi та кухлi з чимось недопитим безслiдно зниклими постояльцями. Тiльки Хорст, як i ранiше, метушився бiля печi.
   Нотарiус не мiг обходитися без уваги i почав описувати свої пригоди з нападом на карету. Вiн уже в кiнець усiм набрид повторенням одного й того ж моменту з розривається на частини вiзником, коли слово якось перейшло до Хорста Келлера.
   Хорст представився мiрошником iз цих мiсць, добре знайомим iз господарем i господинею заїжджого двору. На цю подорож його штовхнула бiда, що сталася з Ельзою.
   - Дружина захворiла. Чого ми тiльки не перепробували, але нашi мiсцевi лiкарi гiршi за коновалiв - у самих соплi до колiн, зате iнших вiд застуди лiкують. А тут почули про молодого лiкаря в Зеєнвiцi, у якого й знати не гребує лiкуватися. Говорять, багатьом допомiг. Бере, щоправда, за свою роботу чимало, але встановлювати цiнник - це його справа. Нам головне, щоби лiкування допомогло.
   Хорст, погладжуючи Ельзу по плечах, пiдкреслив, що здоров'я дружини для нього важливiше, та й поки вони спроможнi розплатитися, економити на найважливiшому не слiд.
   - Господь не пiдкаже, що станеться завтра. Про все слiд пiклуватися самому. Краще витратитись сьогоднi, маючи монетку в гаманцi, - закiнчив вiн, - нiж залишитися назавтра жебраком i немiчним вiд хвороби.
   Потiм увага переключилася на Вiллема. Всi мандрiвники помiтили в його промовi акцент - легку особливiсть у вимовi, не властиву мекленбурзьким жителям. Поставити питання прямо вирiшилася тiльки Ельза Келлер.
   Вiллем трохи повiяв, швидше, для пристойностi, щоб пiдкреслити скромнiсть, але потiм зiзнався, що родом з пiвденного князiвства, а в мекленбурзьких землях виявився випадково, нiкуди не прямуючи. Неохоче вiн розповiв, що якийсь час служив у мiськiй радi писарем, але бургомiстр за щось не злюбив його i змусив забратися подалi.
   - Мабуть, справа в нероздiленому коханнi та пiдступах з боку бургомiстра, - зiтхнула Ельза Келлер, коли Вiллем вiдмовився пояснювати хоч щось про своє вигнання.
   - Нiде я особливо не знадобився. Там, де є пiдходяща менi робота, вже є свої писарi, а там, де писарiв немає, сама грамота не знадобиться людинi за все його життя.
   - Ми пожинаємо плоди розколу, - сумно сплеснув руками Пауль Рейхенштейн. - Важливi посади та розумнi грамотнi люди вже не потрiбнi в iмперiї. Ось панове, результати церковного роз'єднання, залишеного нам єретиком Лютером. I то ще буде, якщо брехня Кальвiна проникне до нас i встоїться.
   Нiколаус здивовано глянув на нотарiуса i помiтив:
   - Досить дивними виглядають вашi слова для Мекленбурга.
   - Чому? - здивувався Пауль.
   Зробивши Паулю та Нiколаусу застережливий знак, Мiхаель не дозволив iсторiї Вiллема перерватися, i той закiнчив:
   - Не знайшовши свого кута, я кочу по всiй Iмперiї вже котрий рiк, живучи лише нескiнченною подорожжю та послугами писаря. Буває, що в моїй сумцi не виявляється нiчого їстiвного, а письмове приладдя не дуже поживне i засмучує роботу мого шлунка. Повiрте, друзi, я пробував. Тодi я беруся за те, чому погано навчений, але за що платять: копаю, чищу, мою, розгрiбаю тощо.
   - Це сумно, - вiдповiв Нiколаус. - Моєю мрiєю з дитинства була саме нескiнченна подорож, наповнена iсторiями людей, що зустрiлися менi. Я хотiв розповiдати дивовижнi новели, почутi ранiше та отримувати плату чужими пригодами. Напевно, повiтрянi замки, побудованi в дитинствi, ламати найболючiше.
   - А звiдки ви? - пожвавiшав Вiллем i роздратовано ляснув себе по стегнах. - Треба ж ви врятували мене вiд загибелi, а я тiльки зараз цим поцiкавився.
   - Стривайте, - звернувся до Нiколауса Мiхаель Бреверн. - Дозвольте менi вгадати ваше походження?
   - А що? Спробуйте перевiрити свою спостережливiсть.
   - Отже, почнемо. Перше, на що я звернув увагу - ваш кiнь. Граусбурзьку породу, яку iнодi не зовсiм вiрно називають мекленбурзькою, я нi з якою iншою не сплутаю, повiрте. Мiцна i витривала, слухняна i вiддана господаревi, до того ж привчена до вiйськових баталiй. Про такого коня мрiє кожен вояка, але не в кожного знайдуться на нього кошти. А у вас, Нiколаусе, такий кiнь є. Ще я звернув увагу на ваш плащ. Майстерна робота. Майстерна i менi добре знайома. Такими плащами славляться майстри пiвнiч вiд герцогства. Це не пильовик якийсь. З легкiстю замiнює плед, а в довгих переходах i постiль. Недешевий вирiб, скажу я вам. Цi два здогади допомогли менi визначити в Нiколаусi дворянина з пiвночi, якимось чином пов'язаного з вiйськовою службою, але не вiйськового. Не вважайте за грубiсть, але вiйськову людину ви навiть вiддалено не нагадуєте. При цьому дворянство ваше не високого титулу, iнакше ми були б знайомi. Коли ж Вiллем повертав вам плащ, я миттю побачив малопримiтний вiзерунок, що складається в зображення вепря, пронизаного стрiлами. А це досить вiдомий герб. Щоправда, менi здалося, що стрiл там лише три, хоча мабуть, якщо не помиляюся, п'ять. Герб цей близько ста рокiв тому, в далекому 1529, був наданий простому незнатному пiхотинцю, одному з солдатiв герцога Мекленбурзького, разом з титулом риттера, тобто лицаря.
   - I правом керування старою фортецею, - усмiхнувся Нiколаус, якого спостережливiсть та умовиводи Мiхаеля Бреверна бентежили i сильно дивували одночасно.
   - Так, i правом керування старою фортецею.
   Буквально заворожений розповiддю Хорст пiдiйшов ближче i на вдиху випалив:
   - Далi-далi, пане Бреверн. Чи не тягнiть.
   - Шановний предок не менш шанованого Нiколауса...
   - Мiй прадiду, - пiдказав юнак.
   - Прадiд, звичайно, - погодився Мiхаель i продовжив: - У 1529 вiн брав участь у звiльненнi Вiдня вiд туркiв, командуючи невеликим загоном. П'ять стрiл пробили його зброю, серйозно поранивши. Оперення стирчали в рiзнi боки, проте мужнiй прадiд Нiколауса мало того, що продовжив командувати своїм загоном, так ще й одним iз перших увiйшов до Вiдня, який турки таки здали. Пiсля закiнчення битви за Вiдень i лiкування героя вiн був нагороджений титулом i правом управлiння фортецею.
   - Ну, не мучите, - знову посмiхнувся Нiколаус, захоплений проникливiстю та пiзнаннями Мiхаеля.
   - Отже, - Мiхаель Бреверн пiдвiвся, щоб голосно уявити всiм присутнiм хлопця. - Прошу любити i шанувати Нiколауса фон Граусбурга, володаря рiтера, що, очевидно, повертається вiд герцога Мекленбурзького, який пiдтвердив його права на титул i володiння.
   Пiсля цих слiв Нiколаус пiдвiвся i вклонився всiм своїм новим знайомим.
   - Все правильно, - сказав вiн. - Ну, крiм того, що стрiл, що вразили мого прадiда, за переказами, було три, i на родовому гербi їх також три. Плюс до цього уточнення: власником фортецi Граусбург та околиць є мiй улюблений батько. Вiн зараз хворий, i тому саме я їздив до герцога, щоби пiдтвердити право володiння землями. Фортеця у нас нiхто не забирає, а ось щодо земель ми змушенi вже довгий час сперечатися з бiльш iменитими та багатими сусiдами.
   Всi випадковi гостi заїжджого двору були захопленi розумом Мiхаеля. Усi, крiм Пауля Рейхенштейна, було неможливо вiдвести вiд нього захоплених поглядiв. Ще б пак, не кожен може так точно помiтити дрiбнi деталi, не помiтнi i не очевиднi для оточуючих, а потiм, так майстерно зiставивши i проаналiзувавши отримане, видати пiдсумок.
   - Ви сказали, - звернулася до Мiхаеля Ельза Келлер, - що Нiколаус має вiдношення до вiйськового ремесла, не будучи при цьому вiйськовим. Хiба можна йому успадкувати титул риттера?
   - Його рiд не перше поколiння займається розведенням одних iз найкращих коней, яких постачає нашому герцогу. Їхнi скакуни вiд народження привченi до битв.
   - I чимало поповнюємо скарбницю не лише з керування нiкому не потрiбною фортецею.
   I лише нотарiус переводив задумливий погляд з Нiколауса на Мiхаеля i назад, про щось серйозно розмiрковуючи. Нарештi вiн запитав, звертаючись до юного тла Граусбурга:
   - Вибачте, а коли це турки примудрилися захопити Вiдень?
   Вiдповiсти Нiколаусу не дав Мiхаель, заговоривши з Рейхенштейном:
   - Як я подивлюся, ви занадто довго прожили пiд замком у своєму абатствi, якщо не чули про турецьку навалу, що сталася в минулому столiттi. Пiд час розповiдi Вiллема я не дозволив собi його перервати у вiдповiдь на ваше висловлювання про Лютера, якого ви назвали єретиком. Однак зараз вважаю за необхiдне повiдомити вам, що ви мiркуєте про те, чого не знаєте i нiколи не знали, про те, що вам просто не зрозумiти.
   Пауль приосанився, розправив плечi i заперечив iз робленим спокоєм:
   - Це моя думка та думка всiх освiчених людей сучасностi. Нехай ваша брехня залишається тiльки вашою долею, а я, хоч i церковний нотарiус, але не священик, i не маю намiру повертати вас до iстинної вiри, яка єдина в силах врятувати вашу заблудлу душу. Сподiваюся, якось ви усвiдомлюєте це самостiйно. I я люб'язно прошу вас бiльше не спiлкуватися зi мною.
   - Чудово. Я згоден бiльше не мати з вами жодних розмов, але повторiть, будь ласка, звiдки ви їхали i де втратили карету?
   - Я їхав iз Зеєнвiца, i приблизно на пiвдорозi до цього незрозумiлого корчми на мене напали вовки, - розвiв руками Пауль, нiби показуючи, що неодноразово розповiдав про це i вже втомився. - Вони розiрвали слугу, який керував каретою. А коли...
   - Скажiть, де лишилася карета? - перервав його Мiхаель, пiдводячи ближче до сутi.
   - Там же, - здивувався нотарiус. - Прямо на дорозi. Я, мабуть, бiльше години боявся вибратися з неї i все кликав когось. А коли вибрався, то кинувся з усiх нiг сюди, маючи намiр знайти серед людей захист, якого так i не отримав.
   - Карета? - з нотками сумнiву перепитав Вiллем, який не очiкував, що виявиться втягнутим у суперечку зi своїм невеликим, але важливим поясненням.
   - Я виїхав iз Зеенвiца пiзнiше за вас, - почав Мiхаель, - i можу з усiєю безумовнiстю стверджувати, що на дорозi немає карети. А ще там немає жодних слiдiв нападу вовкiв, жодних розiрваних та обгризених трупiв.
   - У нашiй мiсцевостi вже рокiв десять нiхто не розповiдав про вовкiв, якi нападають на людей, а тим бiльше на екiпажi, - промовив Хорст, i глянув на Ельзу, яка ствердно закивала.
   - То що, пане Рейхенштейн, визнайте, чи була взагалi у вас карета?
   Вiллем рiшуче пiднявся i потягнув руку нагору, привертаючи загальну увагу:
   - Думаю, що була. I була, i є. Вона стоїть у стайнi. Я її сам бачив. Її та двох пiгих коней, про яких згадував пан нотарiус.
   - Ви вважаєте мене божевiльним? - стомлено поцiкавився Пауль.
   - Ми не можемо перевiрити iсторiю з лiжком, яке заправляється сама по собi, але можемо всi разом оглянути карету, що стоїть у стайнi. Ви тiльки опишiть свою наперед, а потiм порiвняємо.
   Подорожнi попрямували до виходу з корчми, коли помiтили, що освiтлення в залi стало тьмяним i продовжувало швидко меркнути. Спочатку всi прийняли це за обман зору, викликаний втомою, що накопичилася за важкий день, так раптом накотила i затуманила погляд. Машинально вони потяглися до очей.
   Протерши повiки, Хорст здивовано спостерiгав, як принесенi та розпаленi ним товстi свiчки витончуються i витягуються, повiльно закручуючи у високi спiралi. Але тiльки-но вiн зiбрався крикнути i звернути увагу на те, що вiдбувається, як вогонь на кiнчиках свiчок спалахнув яскраво, до рiзi i слiз в очах.
   I тут же гримнуло в печi. Ельзу, що сидiла в неї, як з гармати обдало iскрами i димом так, що Хорст втратив її з поля зору. Начисто забувши про все на свiтi, крiм дружини, вiн кинувся до неї, захищаючи вiд уже минулої загрози.
  
   Роздiл восьмий
  
   Незабаром з'ясувалося, що Ельза зовсiм не постраждала, лише вимазала в сажi i була сильно налякана. Вiд несподiваного потрясiння вона довго нiчого не могла сказати, все дивилася в нiкуди, широко розплющивши очi, безглуздо ворушачи безкровними губами i безперестанку обмацуючи свою сукню.
   Не менше, нiж Ельза, був наляканий i Хорст, якого б'є весь той час, що вiн няньчився з дружиною. Остаточно прийшовши до тями, вона навiть почала пирхати на чоловiка, висловлюючи невдоволення його зайвою увагою, але потiм i сама переключилася на турботу про Хорста.
   Коли суєта навколо жiнки влягла, i стало можливо вiдволiктися кожному на свої справи, Пауль i Мiхаель негайно повернулися до старого конфлiкту.
   Максимально докладно описавши вiдомi прикмети карети, нотарiус дозволив собi засумнiватися, що його екiпаж може бути у стайнi при трактирi. Також Пауль розповiв, що насправдi карета йому не належить.
   - Я скромний служитель абатства, i не з моїх доходiв мати власну карету. Її менi люб'язно надав для поїздки барон Кюнне, з яким я перебував у давнiх дружнiх стосунках. На дверцятах повинен бути зображений герб барона, а пiд ним виконаний вензель з лiтерами "Б.Б.К." - "Барон Бернхарт Кюнне".
   Вiллем, якому була адресована остання фраза нотарiуса, лише знизала плечима, даючи зрозумiти, що в напiвтемрявi стайнi не мiг як слiд розглянути таких деталей.
   Надавши Келлерам можливiсть займатися один одним, решта мандрiвникiв вийшли з шинку у двiр, де спiшно попрямували до стайнi. Вiтер тут i не думав заспокоюватись. Розбушувавшись не на жарт, вiн збивав з нiг i не дозволяв розiмкнути повiки. Снiгопад уже припинився, проте тепер вiтер носив щiльнi хмари колючих крижаних пластiвцiв, пiднiмаючи їх iз землi.
   У стайнi було темно, тихо та досить тепло. Спати тут, звичайно, навряд чи хтось погодився б, але тiльки з тiєї причини, що зараз будь-яка кiмната трактира була порожньою. Мiцнi стiни з товстих добре пiдiгнаних дощок не пускали сюди негоду i навiть її ревiння. У темрявi застукотiли копита, почулося коротке iржання. Це, почувши людей, завозилися конi.
   Принесена Вiллемом масляна лампа маленьким жовтим вогником досить освiтлювала хiба що саму себе. Нiколаус ковзнув у пiтьму, пошарив по стiнах. Щось брязнуло, i в руках юного фон Граусбурга яскраво спалахнув смолоскип, вiд якого вiн одразу запалив другий i простягнув його до Вiллема.
   Зiр Пауля ранiше за всiх пристосувався до свiтла. Побачивши темну карету, прибудовану в кутку стайнi, вiн зупинився як укопаний, не наважуючись пiдiйти ближче. Та ж форма i точно такий же колiр. Той самий важiль гальмiвного механiзму з дерев'яною рукояткою, обмотаною зеленою ганчiркою.
   У поданнi Пауля одних цих ознак цiлком вистачало, щоб достовiрно вiдрiзнити довiрений йому екiпаж вiд будь-якого iншого. Але з iншого боку Пауль усвiдомлював те, де i за яких обставин залишив карету. Вона просто не могла опинитися тут. I нотарiус не вiрив своїм очам, журячись, що не спромiгся як слiд запам'ятати тих пiших коней, якi його везли.
   I Пауль гарячково розумiв, намагаючись знайти будь-яке бiльш-менш логiчне пояснення всьому, що вiдбувається з ним в даний час.
   Логiчно було припустити, що хтось виявив карету на дорозi, чимало з нею помучився на крижаному вiтрi, поставив на колеса i пригнав на заїзд. Тодi куди подiвся цей хтось? Чому не вiдзначився в трактирi, де Пауль неодмiнно його побачив би? Втiм, така версiя нiкуди не годилася, адже Рейхенштейн за кiлька хвилин до приїзду сiм'ї Келлерiв заглядав у стайню i не бачив там карети, нi коней. Нехай освiтлення тодi вже було мiзерним, а сам Пауль знаходився на взводi, але вiн не мiг не помiтити свого екiпажу. Мабуть, не мiг.
   Однак, поглянувши на Мiхаеля Бреверна, який пильно спостерiгав за ним, Пауль вперше задумався про стан свого розуму i зумiв видавити з себе сипле.
   - Це вона, панове.
   На ногах, що не гнуться, Пауль, що все яснiше усвiдомлював себе тихо помiшаним, пiшов за Нiколаусом, який запропонував краще розглянути екiпаж. Чи мало жовтих карет у цих краях. Вогонь факела, послужливо пiднесеного до дверей, висвiтлив герб i вензель барона Кюнне. На що Пауль Рейхенштейн навiть не став реагувати - для нього все було визначено.
   - Я знав одну людину з Берлiна, який на поганiй дорозi випав з карети, коли заснув, - сказав Мiхаель i, побачивши докоряючий погляд Нiколауса, поспiшив додати: - У цьому немає нiчого ганебного.
   - Так, але я не спав i нi звiдки не випадав, - мляво опираючись, вiдповiв Пауль i попросив: - Господа, давайте вже пiдемо звiдси. Залишимо це мiсце, i я обмiрковуватиму те, що сталося пiзнiше i виключно на самотi.
   - Пане нотарiусе, ви говорили про трiщину на скринi для багажу, - нагадав Нiколаус, всупереч волi Пауля все ще налаштований обстежити карету.
   - Помiтна така, - кивнув нотарiус. - Глибока, грубо замурована i поспiхом замазана фарбою. Вона має бути на кришцi скринi.
   Чоловiки обiйшли карету, оглянули скриню, легко виявивши трiщину точно в зазначеному мiсцi i повнiстю збiглася з описом.
   - Хто б сумнiвався! - часто захитав головою Пауль i попрямував до виходу зi стайнi. - Ходiмо звiдси.
   - Давайте хоч речi вашi заберемо, - запропонував Вiллем, вiдкриваючи незачинену кришку скринi, - якщо ми все одно тут.
   Варто було нотарiусу зазирнути всередину, як вiн змiнився в обличчi: рот широко розкрився в подивi, очi округлилися, в них чи то блиснула надiя, чи вiдбилися ознаки остаточного божевiлля. Пауль буквально простогнав:
   - Це не мiй багаж.
   - Час вiд часу не легше, - ледь не закричав Мiхаель. - Ви впевненi?
   Не помiтивши iнтонацiї в голосi Бреверна, Пауль взявся за пояснення:
   - Чортовщина якась! Я сам розмiщував багаж перед виїздом, не довiряючи вiзнику. У мене було двi великi коричневi сумки, а цi червонi менi не належать. Подивiться самi, панове.
   - Вони явно жiночi, - вставив Вiллем, витягаючи сумки iз скринi.
   Мiхаель Бреверн пiдiйшов ближче:
   - Будьте ласкавi, Вiлле, вiдкрийте їх.
   Зверху на сумки налетiв Пауль, схопився за ручки i був налаштований захищати чуже майно, як виявилось, ще й свою честь:
   - Вибачте, я не дозволю їх вiдкривати. Це виглядає дуже непристойно.
   - Зачекайте, Пауль, - почав Мiхаель. - У вашiй каретi стороннi речi, i ваш обов'язок, як чесного християнина, повернути їх справжньому власнику, якого ми зможемо дiзнатися, тiльки-но вiдкривши сумки.
   - Пане нотарiус, Мiхаель має рацiю, - вступив Нiколаус. - Господиня буде вам лише вдячна.
   Недовго обдумавши сказане, Пауль рiзко схопився, глянув на Бреверна, на молодого фону Граусбурга i, рiшуче звернувся до Вiлема:
   - Вiдчиняйте!
   У першiй сумцi, найбiльшiй, але при цьому найлегшiй, знайшлися чотири красивi коробки з капелюхами. Не дуже дорогими, не дуже витонченими жiночими головними уборами, але з тих, що точно не пiдiйшли б церковному нотарiусу Паулю Рейхенштейну. Вiн не змiг їх упiзнати, тому що ранiше не бачив, та й нiколи особливої уваги на жiночi капелюхи не звертав, мабуть, як бiльшiсть чоловiкiв. У другiй сумцi лежали жiночi сукнi, пiзнавати якi Пауль навiдрiз вiдмовився, адже серед них була й спiдня бiлизна. А ось на невелику м'яку сумку, що лежала всерединi, йому подивитися довелося.
   Це була м'яка сумочка з оксамиту iз золотим шиттям i золотим шнурком. На сумочцi був зображений лебiдь, що пливе, з-пiд крила якого виринав пустотливий пташеня.
   - Баронеса Вiльгельмiна Кюнне! - вигукнув нотарiус. - Лебiдь iз пташеням - це її знак.
   Вiллем, що пiдiйшов, простягнув йому лялькову ляльку, що зображала худеньке дiвчисько з розведеними ручками, на головi якої стирчали вгору двi заслiненi кiски. Вiллем запитав:
   - Дiзнаєтесь? Лежало у каретi.
   Пауль дбайливо взяв ляльку, покрутив у руках, але було очевидно, що вiн одразу її впiзнав.
   - Це iграшка молодшої баронової дочки.
   - Немає натяку на чоловiчi речi, - пiдсумував Нiколаус, коли огляд було закiнчено. - Виходить, баронеса Кюнне з дитиною подорожувала в каретi, в якiй одночасно з цим, але якимось чином окремо ви їхали з Зеенвiца?
   Розвернувшись, нiби рухався на ходулях, Пауль попрямував геть, на ходу впустивши, нi до кого не звертаючись:
   - Я нiчого не розумiю. Все мало прояснитися, але навпаки - лише заплуталося.
  
   Роздiл дев'ятий
  
   Залишившись у трактирному залi вiч-на-вiч iз дружиною, Хорст почав готувати для Ельзи лiки знахарки. Запаси виснажилися до краю, але, оцiнивши стан жiнки i зваживши в руцi пару-трiйку жалюгiдних щiток трав'яного збору, вiн кинув у глиняний кухоль все i залив окропом. Потрiбно було дати лiки заваритися i гарненько настоятися, тодi вони вiддадуть всю свою цiлющу силу.
   Колишнє тяжке вiдчуття неприродностi навколишнього свiту посилилося, непiдйомним мiшком навалилося на Хорста. Кожен рух рук, нiг, голови здавався йому таким незручним, наче вiн керував власним тiлом на вiдстанi, використовуючи механiзм. Вiн мiг лише вгадувати вiдчуття, якими зазвичай вiдгукувалося здорове тiло.
   Повiтря здавалося йому настiльки щiльним, що навiть перешкоджало рухам. Щойно у залi щось незримо змiнилося, дивний запах заповнив увесь вiльний простiр. I Хорст упiзнав його. Так пахне в глибокiй ямi, яка до цього деякий час висушується лiтньою спекою i майже позбавленої затхлостi, де ти всюди бачиш прояв дрiбного життя, що копошиться серед напiвзiтлiлих кiсток давно померлих iстот. I там, на днi ями, присутнiй цей запах, змiшаний у рiвних частинах iз запахiв життя i смертi.
   Хорст задумливо взяв зi столу нiж, трохи вколов палець, потiм другий. Не сильно, не до кровi. Здивована поведiнкою чоловiка Ельза пiдвелася, тихенько встала i пiдiйшла до Хорста саме в той момент, коли вiн вiстрям ножа рiзанув долоню лiвої руки навскiс.
   Ельза здригнулася:
   - Що ти робиш?
   Хорст не вiдповiв i спантеличено дивився, як у долонi накопичується кров, як швидко вона заповнює складки шкiри. Вiн безтурботно спостерiгав за краплями кровi, що падали дедалi частiше в пiдставлену знизу долоню правої руки. Нiякого болю, тiльки легкий дотик вiд леза ножа та ледь помiтне свербiння по краях рани.
   Ельза почала замотувати руку чоловiка своєю хусткою, а той повiльно i плавно водив головою з боку в бiк, подiбно до лунатика.
   - Навiщо ти це зробив?
   - Хотiв перевiрити один здогад, - таки вiдповiв Хорст.
   - Цiкаво, що можна перевiрити таким чином?
   Дочекавшись, коли Ельза закiнчить iз перев'язкою, вiн обвiв руками весь зал i тихо сказав:
   - Хотiв перевiрити, що я не сплю, а це не частина мого сну.
   Спочатку Ельза кивнула головою, нiби таке пояснення її влаштувало i не викликало жодних запитань, але вiдразу з усього маху влiпила чоловiковi дзвiнку ляпас.
   - Ось тобi доказ того, що ти не спиш! Дурень, ти ж на смерть мене налякав!
   - Перестань, - Хорст схопив дружину за руки та привернув до себе. - Перестань i послухай. Невже ти не вiдчуваєш, що тут довкола вiдбувається щось дивне? Ми нiби посерединi якоїсь iлюзiї.
   - Що ти несеш? - Несхвально глянула на нього Ельза i вiдсторонилася
   - О-о, боюся, пропажа людей не найстрашнiше, що тут дiється. Дай Бог, щоб вони встигли втекти звiдси, зрозумiвши, що опинились у згубному мiсцi. Як тiльки ми зайшли сюди, я вже вiдчув негаразд. Шкiрою почув! Потилицею! А коли несподiвано стемнiло, перед тим, як спалахнуло з печi, менi привидiлося, що стiни стали подiбнi до каламутного скла закопченого вiкна, i за ними я побачив, як хитається морок. Це була нескiнченна iмла, яка дихала i ворушилася, наче якась жива сутнiсть. По темрявi, як покривала, розсипалися iскри, але я придивився i зрозумiв, що це нiякi не зiрки, як подумалося спочатку. Це розплющилися очi неосяжно величезної iстоти, що дивилася на нас усiх.
   Наблизившись, Ельза подихала на руку, а потiм обмацала лоба Хорста. Той рiзко вiдвiв долоню дружини, упiймав її i притис до грудей.
   - Подивися на свiчки, - холодним голосом наказав вiн. - Адже ти бачила, якi я розставляв на столах. А цi? Адже вони зовсiм iншi.
   - Зiзнаюся, я не особливо звертала увагу на свiчки, але ти говориш справжню дурiсть.
   - Ось коробка з-пiд них! - не витримав Хорст, вказуючи на подряпану бляшанку. - Ти сама знайшла її десь у хазяйських шафах. Тi, що горять зараз, просто не помiстилися б у неї. Я ставив i запалював товстi та невисокi! А цi повна їм протилежнiсть: тонкi, крученi та високi. Ельза, ти колись взагалi бачила у Верненiв крученi свiчки?
   Подумавши трохи, жiнка вiдповiла:
   - Взагалi то нi. Хоча в якихось багатих будинках вони не рiдкiсть, мабуть.
   - Де багатi будинки та де трактир Верненов? - розлютився Хорст. - Та Вернени, мабуть, навiть здалеку не бачили багатих будинкiв з їхнiми крученими свiчками!
   Шалено стукало серце Хорста, просто вискакуючи з грудей. Обличчя почервонiло, вкрилося пiтом, i пiт широкими смугами струмував по ньому, негарними краплями повисаючи на бровах i вiї. Хорста лупцювало. Кров пульсувала у венах, стукала у скронях. Його зiницi розширилися, а погляд був пильним i непохитно жорстким.
   У горлi Хорста пересохло i дряпало, сухий язик шкрябав шорстке небо. Вiн подивився по столах у пошуках забутого ким-небудь кухля хоча б з одним ковтком пива чи вина.
   - Зараз, - зголосилася допомогти Ельза, миттєво зрозумiвши, в чому рiч. - У шафi у старого Вернена було барило вина. Мабуть, дуже добре, якщо вiн його приховав окремо вiд iнших.
   - Все одно, - кашлянув Хорст. - Хоч винний оцет, аби булькало.
   Погримiвши в шафi посудом, Ельза передала чоловiковi кухоль, i Хорст, негайно припавши до її краю, жадiбно випив усе до самого дна, навiть не усвiдомлюючи смаку напою.
   Вiн не встиг поставити кухоль, як перед очима все огидно попливло. Щоб не впасти з нiг, Хорст вчепився за дружину, повис на нiй i вiдключився ще до того, як Ельза поклала його на лавку, дбайливо прилаштувавши пiд голову щось iз своїх речей.
   Опустившись на ноги, що нили i розривалися вiд болю, вона поцiлувала чоловiка в губи, пригладила його скуйовджене волосся, з радiстю спостерiгаючи, як обличчя Хорста помiтно свiтлiшає, i почервонiння спадає. Вiн спав. Спав мирно i не бачив снiв.
   - Ти надто багато працював, надто багато придiляв менi уваги, - тихо промовила Ельза, погладжуючи чоловiка по щоцi. - Тепер моя черга взяти турботи про свою хворобу. Сподiваюся, коли прокинешся, ти не згадаєш, що я дала тобi свої лiки. Вiд цього зiлля бувають провали в пам'ятi. Я знаю, але так було потрiбне. Повiр, все буде гаразд. Спи i нi про що не хвилюйся.
   Насилу пiднявшись на ноги, Ельза пiдiйшла до маленького вiконця, що виходило надвiр. Iншi чоловiки вже поверталися зi стайнi, але йшли неквапливо через рiзкий вiтер. Вже збираючись вiдiйти, вона помiтила неяснi обриси постатi людини, яка начебто стояла бiля сараю. Втiм, вона була досить впевнена у цьому, що бачила саме людини, а чи не стала жертвою обману зору, пов'язаного негодою. Спершу вона вирiшила, що, мабуть, це дерево, але тут же засумнiвалася у здогадi. Там, де їй здалася людина, наскiльки вона пам'ятала, розташовувалася друга брама в сарай, i дерево там рости не могло. Припавши до вiкна, Ельза, змучена очiкуванням, причина якого була вiдома лише їй, прошепотiла:
   - Це ти, добродiю? Я все зробила, як менi було наказано. Коли ж ти прийдеш i навiщо цi чужi люди?
   Тiєї ж митi вiтер зi свистом i виттям пiдняв снiг угору, той здiйнявся стовпом, непроникним для погляду. Мить, i все розвiялося, але жодної людини бiля ворiт не було й близько.
  
   Роздiл десятий
  
   Чоловiки мовчки повернулися в шинок, також мовчки розсiлися за столами, навiть не вiдразу побачивши, що Хорст мiцно спить спокiйним сном. Ельза поспiшила повiдомити, що чоловiк її сильно вимотався в дорозi, i варто йому випити вина, як його зморило остаточно.
   - Може, Хорста краще влаштувати в якiйсь кiмнатi, у нормальному зручному лiжку? - спiвчутливо спитав Вiллем.
   - Не турбуйтесь, - вiдмахнулась Ельза. - Йому не вперше i цiлком зручно. А якщо вирiшите поговорити, то не стримуйтесь i не шепчiться - його тепер не пiдняти i не потривожити нi гуркотом гармат, нi трубним покликом самого архангела Гавриїла.
   До цього Пауль, що перебував у пригнiченому станi, струсив з себе маску байдужостi i уточнив у Ельзи:
   - Пiдкажiть, будьте ласкавi, де ви знайшли вино?
   Ельза вказала на вiдчиненi дверцята шафи, в якiй стояло повне барило прихованого господарем молодого вина. Вона попросила Нiколауса пiдняти його вище, а сама протерла два дуже мiсткi глеки i зi знанням справи наповнила їх. Чоловiки, що оживилися, не змовляючись, перебралися за один стiл, де Ельза вже розставляла перед кожним гуртки. Нiкого нi про що не питаючи, Пауль лихо наповнив посуд, i негайно спустошив свiй кухоль, як людина, яка довго страждає вiд спраги. Далi вiн уважно простежив за тим, щоб iншi, крiм Ельзи Келлер, зробили те саме.
   - Не впевнений, що вам доводилося щось чути про людину на iм'я Каспар Рейхенштейн, - почав нотарiус, знову розливаючи вино. Хтось промовчав, хтось заперечливо похитав головою, цим вiдповiдаючи Паулю, i вiн продовжив свою iсторiю: - А Каспар Рейхенштейн це мiй батько - власник земель вiд Вестендорфа до Голдрейну. Дворянин. Нехай не найвiдомiший, нехай провiнцiйний з усiма наслiдками, що випливають з цього, але дуже заможний. Тобто, колись був дуже заможним.
   Батько рано залишився без батькiв, що померли вiд вiспи, i потрапив пiд опiку дядька, який був людиною владною, яка не терпiла iншої думки, крiм своєї. I це нiтрохи не заважало йому бути безмiрно дурним i до крайностi забобонним. Опiкун отця мiг самовiддано сперечатися зi словами святих отцiв Церкви, якщо не знав, з ким саме сперечається, i при цьому мiг щиро вiрити, наприклад, що нiякого Нового Свiту немає, а це лише грандiозна мiстифiкацiя, вiдвертий обман, влаштований спiльно англiйцями, iспанцями та французами, щоб щонайменше брехнею звеличитися над нашою iмперiєю. Дивно нерозумна була людина. Хiба вiн мiг навчити мого батька? Що мiг дати, крiм своєї недоумку, яка, як загальновiдомо, трохи менш небезпечна, нiж чума, але набагато заразнiша?
   Проте коли опiкун помер, батько неймовiрно переживав його смерть. Я думаю, насамперед тому, що мiй батько раптово усвiдомив свою повну самотнiсть i неготовнiсть прийняти в повному обсязi тягар дорослого життя. Ви можете припустити, що вiн вийшов у свiт i став самостiйно осягати свiт, i в такому разi помилитеся. Батько продовжив життя пустельника, що заточив себе самого в похмурий каземат, як колись навчив його дядько.
   Мiй батько вiв такий убогий спосiб життя, що такого, мабуть, намагався уникати навiть найбiднiший селянин у найгiршому селищi. Нi друзiв, нi елементарного спiлкування, якого гiдний дворянин. Тривай його життя в такому ось дусi, i я, чого доброго, нiколи б не з'явився на свiт.
   Треба вiдзначити, часи, про якi я веду мова, були ознаменованi найпотужнiшою хвилею протистояння мiж протестантами, що стрiмко набирали чинностi, i католиками, якi цю силу так само стрiмко втрачали. Батько цурався цього конфлiкту всiма мислимими способами. Звичайно, вiн вважав себе вiруючою людиною, але насправдi найбiльше пiдпорядковувався релiгiйним забобонам. Конфронтацiя турбувала його лише остiльки, оскiльки вiн побоювався, що настане час особистої вiдповiдi, коли його нарештi запитають: "З ким ти Каспар? Чий бiк, чию вiру вважаєш своєю?"
   Саме вибiр лякав його. Вибiр там, де вiн не знався на сутi предмета нi найменшим чином.
   I вiдразу все змiнилося, як по клацанню пальцiв якогось могутнього чарiвника. Хоча... частково це можна назвати правдою, адже тут в iсторiї життя мого батька справдi з'являється чародiй.
   Як розповiв батько, одного разу вiн прокинувся iз чiтким вiдчуттям присутностi у його спальнi когось стороннього. Розплющивши очi, вiн негайно зустрiвся поглядом з молодим гостем, що стояв бiля лiжка. На вигляд незнайомцю було не бiльше двадцяти п'яти рокiв. Вiн був бiлявий, i тонкi невагомi пасма волосся лежали на головi в безладi. Обличчя гостя в цiлому було невиразним i непримiтним, але його очi заслуговують на окрему розмову.
   Синi та яснi очi були неймовiрно великими, на пiв-обличчя. Вони не просто блищали, як склянi кульки, що спiймали сонячне свiтло, в очницях ляльок. Вони випромiнювали чарiвне свiтiння.
   Одягнений незнайомець був просто, навiть недбало, i можна було з усiєю впевненiстю сказати, що вiн уже досить довго не змiнював сукню, в якiй постав перед моїм батьком. Таємничий вiзитер, який незбагненно опинився в спальнi за зачиненими дверима, назвався пiлiгримом i магом на iм'я Навi. Вiн сказав, що однiєю лише силою думки перенiсся до мого батька з далекої Iндiї - краю незлiченних багатств та всесильних чарiвникiв.
   Нави вiдразу заявив, що живе на свiтi вже двi тисячi рокiв, за якi став свiдком грандiозних подiй, народжень та загибелi не однiєї сотнi великих людей.
   Саме з цього й почалося падiння роду Рейхенштейнiв, адже Навi, на жаль, не довелося переконувати мого батька. Каспар Рейхенштейн з надзвичайною легкiстю повiрив словам незнайомої людини, бо сам дуже хотiв вiрити. Все, про що вiн спитав мага, коли початкове потрясiння пройшло:
   - Чому я?
   - У цьому мiститься великий задум, - Навi рiзко вiдстовбурчив вказiвний палець i пiдняв його вгору. - Це частина Провидiння Всевишнього. Вiдповiдай, чому ти носиш iм'я Каспар?
   - Мого батька звали Каспаром, i його батька звали так само. Скiльки iснує рiд Рейхенштейнiв, так було заведено, що старший iз синiв носить це iм'я.
   - Так, це менi вiдомо. Але чи знаєш ти, ким був перший iз твого роду з iм'ям Каспар?
   - Звичайно, знаю. Першим був лицар Каспар Гуго Адальберт - племiнник Карла Великого, iмператора Заходу.
   - Вибач йому його невiгластво, - закотив очi Навi, пiднiмаючи руки, щоб з усiм пафосом звернутися до небес. Вiн пильно подивився на спiврозмовника i промовив: - Знай же, дурень, що родоначальником всiх Рейхенштейнiв був Каспар-волхв, цар Пiвночi, що прийшов з трьома iншими володарями частин свiту поклонитися новонародженому Iсусу. Знай ще й те, що тобi готово повторити шлях свого предка, повторити його славну долю.
   I далi Навi розповiв моєму батьковi головну причину своєї появи.
   Найближчим часом, повiдомив вiн, вiдбудеться друге пришестя, i три нових волхва, три нових царя повиннi пiдготувати свiт до цiєї знаменної подiї. Поки волхви Мельхiор i Бальтазар ще не знайденi, Каспар Рейхенштейн має пройти належне навчання, якому сили пiтьми вже всiляко намагаються перешкодити.
   Зi слiв мага виходило, що безпека мого батька була пiд загрозою, тому що його навмисно труїли, не перший день пiдмiшуючи в їжу та пиття отрути. У вiдповiдь на подив Каспара, який непогано себе почував, був бадьорий i не виявляв явних ознак розладу здоров'я, Навi заявив, що отрута дiє повiльно. Нагромаджуючись в органiзмi, вiн руйнує його i поступово затуманює свiдомiсть. Нiбито на той момент розум батька вже був отруєний i тому не помiчав не те що явних пiдступiв недоброзичливцiв, а й елементарної крадiжки з боку прислуги.
   - Найстрашнiше, - продовжував лякати Навi, - чекає далi. Прийде довга й болiсна смерть, а твiй стан не дозволить прийняти останнього причастя.
   Каспар, що серйозно замислився, несподiваним чином виявив цiлий букет рiзних розладiв, про наявнiсть яких у себе ранiше не припускав. Вiн зазначив, що зiр його став слабшим, нiж у дитинствi та в раннiй юностi, що коштувало йому швидким кроком пройтися поверхами замку, як починало бити в боцi, i дихання збивалося на хрип. Вiн згадав також, що майже рiк щоранку починається з кашлю i слабкого болю в грудях.
   Як пiсля цього вiн мiг не повiрити Навi та його маренням?
   Розмiрковуй вiн тверезо, то швидко зрозумiв би, що зiр його погiршується через вiк i погану манеру економити на освiтленнi. Батько, якби вiн був хоч трохи розсудливiший, звичайно ж, пов'язав би свiй сумний спосiб життя, позбавлений будь-якої фiзичної активностi, з болями в боцi та хрипким диханням. Свiй ранковий кашель неодмiнно зв'язав би з тим, що в кiмнатах, де вiн найчастiше проводив час, бiльше року не робили прибирання та не вiдчиняли вiкон.
   Але мiй батько не був навчений розсудливостi. Вiн умiв i любив довiрятися, не заперечувати i слiдувати туди, куди його ведуть.
   - Тепер небезпека минула, i виннi вже покаранi мною, - констатував Навi. - Я тут, щоб врятувати тебе i провести накресленим шляхом, щоб пiсля пришестя Спасителя ти удостоївся честi сiсти праворуч вiд Нього.
   I з цього почалося навчання мого батька, яке полягало в наступному.
   Каспар прокидався задовго до свiтанку i негайно занурювався у вивчення Бiблiї. Поки всi в замку ще спали, вiн щоразу читав i перечитував давно вiдоме, поки не завчив напам'ять i не став з легкiстю називати сторiнки i навiть рядки, де мiстилися тi чи iншi вислови зi Святого Письма.
   Навi, що прокинувся, снiдав у своїх покоях, куди запрошувався i Каспар, але не для того, щоб прийняти їжу, а щоб докладно викласти магу все прочитане. Батьковi взагалi дозволялося приймати їжу раз на добу, i трапеза його була неймовiрно мiзерною навiть з погляду жебрака волоцюги або монаха-аскета.
   Потiм Навi вiв з батьком довгi виснажливi бесiди, складно i багатослiвно розповiдаючи про те, чого зрештою повинен досягти Каспар. Зрiдка йому влаштовувалися послаблення, якi явно носили характер випадкових. Вони були пов'язанi з тим, що магу самому хотiлося блиснути перед Каспар своїми пiзнаннями, явити йому своє магiчне мистецтво. У такi хвилини чародiй розповiдав про свого далекого вчителя, який живе неймовiрну кiлькiсть рокiв i чудово пам'ятає свого дiда Ноя i свого батька Яфета. Також Навi любив плутано розповiдати про iндiйську подорож Iсуса Христа, метою якої була зустрiч з учителем. Навi з гордiстю казав, що особисто спiлкувався зi Спасителем, дiлив iз ним хлiб та вино.
   Окрiм цього маг показував Каспару та свою таємну майстернiсть. Найчастiше вiн рухав предмети по столу зусиллям волi або пильним поглядом гасив свiчки, але iнодi демонстрував щось по-справжньому неймовiрне. Перед цим у кiмнатi обов'язково з'являлася жаровня, в якiй Навi спалював якiсь нудотно-солодкi пахощi, потiм вiн сiдав навпроти Каспара i м'яким голосом читав молитви незрозумiлою мовою. Кiлька разiв мiй батько бачив, як з рота мага вискакували вогнянi кулi, i Навi почав спритно жонглювати ними. Кiлька разiв батько бачив, як маг вiдривався вiд пiдлоги i ширяв по всьому замку, а потiм повертався до кiмнати.
   Але одного разу Каспар став свiдком воiстину чудового явища. Пiсля чергового польоту Навi важко сидiв на стiльцi, потiм пiдняв червонi вiд утоми очi на Каспара i запропонував йому самому вирушити у полiт. Маг глибоко вдихнув над жаровнею i вiдразу випустив струмiнь диму вiд пахощiв в обличчя моєму батьковi. Той закашлявся, в очах потемнiло, але варто було повернутись до нього, як вiн вiдчув, що ширяє, i зовсiм не над пiдлогою. Батько з подивом i винятковим спокоєм усвiдомив себе, що летить над власним замком.
   На тiй неймовiрнiй висотi, на якiй опинився Каспар, поривами дув холодний вiтер, що до болю трiпав волосся i сушив обличчя. Пригнавши громади хмар, вiтер сховав за ними сонце.
   Батько не вiдчував страху. Навпаки, вiн вiдчував нечувану легкiсть, надзвичайний приплив сил i безтурботнiсть. Звикнувши до польоту i освоївшись з рухами, вiн знявся вгору i пробив щiльну заслiнку з чорних хмар.
   Нарештi пiднявшись так високо, що вже не можна було розрiзнити пiд собою нi землi, нi хмар, Каспар зупинився. I тут на тлi диска сонця вiн побачив блискуче кришталеве мiсто, побудоване чи то на величезнiй хмарi, чи на островi, що ширяє над свiтом. Мiсто здалося йому порожнiм, i вiн попрямував до замку, що височiло в самому центрi цього раю.
   Бiля ворiт замку Каспара зустрiли два озброєнi гiганти, в яких мiй батько легко впiзнав ангелiв по бiлоснiжних крилах за їхнiми спинами, по блискучим золотом пластинчастим обладункам, виконаним на зразок давньоримських. Облич ангелiв неможливо було розрiзнити через те, що голови цих божественних створiнь оточувало нестерпно яскраве сяйво.
   Ангели опустили та схрестили мечi, перегороджуючи Каспару шлях у замок. I тiльки-но вiн наважився щось сказати, як почув над собою гуркiтливий голос:
   - Надто рано, Каспар Рейхенштейн! Iди, ще зарано!
   Голос був лякаючим, але одночасно з цим у ньому виразно чулася теплота батькiвського пiклування. I Каспар вирiшив, що розмовляв iз самим Владиком Вседержителем. З того моменту вiн ще бiльше змiцнився у своїй довiрi до Нави.
   Тим часом, стан здоров'я мого батька постiйно погiршувався, i отруєння недоброзичливцями не мало до цього жодного вiдношення. Його бiльш нiж напружений спосiб життя дав би фору будь-якiй отрутi. Каспар вставав, коли всi спали, дуже мало їв i мав право вiдiйти на сон у годину, коли iнший добрий селянин уже займався по господарству. Цiлий день вiн був тяжко завантажений читанням, стомлюючими роздумами, нудними бесiдами з магом та молитвами. Нескiнченними молитвами. Закономiрним результатом цього стало те, що одного разу мiй батько просто не знайшов у собi сил пiднятися з лiжка, а ще через кiлька днiв, повнiстю виснажений, вiн впав у глибоке забуття.
   Було дуже важко прокидатися, i про те, щоб одразу пiднятися на ноги, не йшлося й мови, тому що Каспар вiдчував нiби його тiло пошматували, розтоптали та скрутили мотузками. Лежачи зовсiм нерухомо, вiн задихався, обливався липким холодним потом i з неабияким зусиллям змiг розiмкнути повiки.
   За той перiод, що мiй батько провiв безпам'ятно, вiн загубився в ходi часу i не мiг навiть визначити, ранок зараз чи вечiр.
   Кiмната була мiзерно освiтлена парою лампад, у свiтлi яких Каспар побачив двох чоловiкiв у мишачого кольору чернечих шатах. Ченцi, що сидiли бiля лiжка з розкритими книгами в руках, читали, але Каспар мiг тiльки вгадувати це за характерними рухами губ, оскiльки через слабкiсть вiн був позбавлений слуху. У його вухах звучав безперервний монотонний гул, що iнодi порушувався тихим протяжним дзвоном.
   Каспар намагався звернути на себе увагу ченцiв, але тi були занадто зануренi в себе, а вiн сам через слабкiсть був не в змозi щось проговорити чи поворухнутися. Хвиля жаху i напруженостi захлеснула Каспара, погрожуючи вiдiбрати душевнi сили, що залишилися.
   Тiльки коли ченцi закiнчили з читанням i закрили свої книги, один з них побачив, що мiй батько прийшов до тями, i неохоче пiдiйшов до лiжка.
   У труновiй тишi вiн стояв, не кажучи нi слова, не повторюючи жодного звуку, не висловлюючи жодних емоцiй. Монах уважно витрiщався на Каспара так довго, що стало вiдверто моторошно, але при цьому батько не мiг вiдiрвати погляду вiд того, хто стояв поруч.
   Потiм хитнулося повiтря в спальнi, i Каспар вiдчув легкий протяг. Перевiвши погляд на дверi, вiн виявив старого в скромному довгополому одязi абата. Цю людину Каспар дiзнався i квапливо намагався зрозумiти, що ж у його будинку знадобилося Отто Шульце, настоятелю небагатого монастиря Вессберг, який мав мiзернi розмiри володiння на кордонi з землями Рейхенштейнiв.
   Обличчя абата несло печатку втоми, злегка тремтячi руки лежали на грудях. Вiн пiдiйшов i з нещирою усмiшкою сказав:
   - Вiдпочивайте та набирайтеся сил. Скоро вам доведеться багато про що розповiсти менi i зробити важливий вибiр.
  
   Роздiл одинадцятий
  
   Качаючи в руцi спорожнiлий кухоль, Пауль Рейхенштейн примовк.
   Був уже пiзнiй вечiр, i отже, з моменту, коли мандрiвники зiбралися разом, минула не одна година. Вiд випитого вина i втома вiдчувалася iнакше: хтось клював носом, хоч i не втрачав нитки оповiдi, а хтось, як, наприклад, сам оповiдач i Вiллем, тримався впевнено, нiби й не був стомлений подiями дня, що минає.
   Скориставшись паузою, Мiхаель Бреверн не став нiкого турбувати i тихенько попрямував на пошуки вина. Звiдкись iз пiдсобних примiщень шинку вiн принiс двi барила, якi поставив на стiл, присунувши до стiни. Тепер кожен наливав собi сам, скiльки вважав за потрiбне i так часто, як бажав.
   За вiдсутностi Бреверна Нiколаус, що добре захмелiв, знайшов свинячий окiст, як умiв, нарiзав його i подав до спiльного столу на великому плоскому блюдi.
   Тепер i Ельза Келлер приєдналася до всiх. Вона наповнила вином скляний фужер - господарський або призначений для важливих гостей - i звернулася до оповiдача:
   - Будь ласка, пане Рейхенштейн, продовжуйте. Що сталося далi?
   Нотарiус кивнув, перекинув у себе чергову порцiю вина та продовжив iсторiю:
   - Майже два тижнi мiй бiдний батько провiв у нестямi i остаточно отямився через три доби пiсля першої зустрiчi з абатом Шульце. Весь цей час його доглядали ченцi, що зберiгали трунове мовчання, не давали жодних вiдповiдей на обережнi та численнi розпитування Каспара.
   З моменту, коли розум повернувся до батька, вiн вiдразу помiтив, що у власному замку знаходиться на положеннi в'язня. Втiм, не вислизнуло вiд нього i те, що його тюремники не дуже схожi на них i навiть самi нагадували арештантiв.
   Коли ж стан Каспара покращав, з ним уперше заговорили. Ченцi, що з'явилися в черговий раз, принесли одяг, взуття i наказали скорiше збиратися на бесiду з абатом. У тонi їхнiх промов виразно чулося слiпе схиляння перед Отто Шульце i повна зневага до мого батька.
   Абат розташувався в старому кабiнетi дядька Каспара, в який з часу похорону нiхто не заглядав. Як могло здатися на перший погляд, там мало що змiнилося, проте батьковi стали поступово впадати в очi деякi деталi, якi не дуже його втiшили.
   Стiл абата Шульце був буквально завалений документами, i Каспар лише зараз вразився величезною площею стiльницi, незважаючи на те, що бачив її не вперше. Каспара пiдвели до крiсла, i абат, не вiдволiкаючись вiд паперiв, жестом вказав йому сiсти. Бажаючи посунутися ближче, батько спробував переставити крiсло, але з'ясував, що зробити це було неможливо, оскiльки кожна нiжка була намертво пригвинчена до пiдлоги.
   Не чекаючи на дiї батька, ченцi самi посадили його на мiсце i вiдiйшли до дверей.
   - Єпископ передав менi найвище доручення провести церковне розслiдування iнциденту, що трапився у вашому маєтку, - буркнув абат, як i ранiше, не пiдводячи обличчя. - Скажу бiльше, Iмператор i Понтифiк в курсi того, що сталося, i дуже засмученi злочинами, що вiдбулися тут, проти людей i Господа.
   - Я хiба щось...
   Батько не встиг закiнчити фразу. Рiзко випроставшись, абат сiв рiвно, поклавши руки на столi паралельно один одному, i грiзно блиснув очима. Пiсля такого логiчно було чекати бурi гнiву, але її не було.
   - На вiдмiну вiд єпископа, я радий вашому одужанню, - холодно сказав Шульце. - Зiзнаюся, менi не дуже хочеться проводити слiдство щодо вашої особи, але як пересiчному слузi Церкви обговорювати накази менi не по чину. Каспар, зачекайте ще трохи, я розберуся з паперами, що надiйшли, i ми приступимо до нашого довгоочiкуваного спiлкування.
   З цими словами абат дбайливо розкрив якусь папку i поринув у читання, надавши моєму батьковi можливiсть подумати i озирнутися уважнiше.
   На стiнi праворуч Каспар побачив дивного вигляду блiдо-рожевi плями, яких ранiше там не було. Їх явно намагалися затерти, на що вказувала сильно пошкоджена штукатурка, але iз цим завданням не змогли впоратися. Звичайно, їх зробили менш помiтними, зате бiльше за розмiрами. При цьому темнi червонi крапки в центрi кожної плями стали ще очевиднiшими. Нарештi зрозумiвши, що це за слiди, i пiсля яких саме дiй вони могли залишитись, Каспар перевiв очi на глуху стiнку письмового столу, за яким сидiв абат.
   Через нерiвнiсть дощок стiнка столу справа не торкалася пiдлоги, i в зазорi, що утворився таким чином, батько побачив щось маленьке, жовте. Примружившись i придивившись як слiд, Каспар розрiзнив великий зуб, вибитий разом iз шматком щелепної кiстки.
   Не знаючи, куди ще вiдвести очi, мiй бiдолашний батько глянув собi пiд ноги, але й там його погляду розкрилося неприємне. Всерединi нiби все обiрвалося, стiни й пiдлога захиталися, а очi застигла темрява. У трiщинах дощок Каспару вiдкрилися слiди висохлої кровi тих, хто сидiв у тому ж крiслi, що й вiн, тих, хто ранiше за нього удостоївся честi поговорити з абатом.
   Шульце закiнчив ознайомлення з документами, зрушив усе, що могло йому заважати, до країв стiльницi i звiльнив перед собою простiр, нiби мав намiр писати. Вiн глянув на Каспара i в його обличчi побачив, що не могло не порадувати. Мiй нещасний батько всiм своїм виглядом висловлював смирення та трепет, готовнiсть беззаперечного пiдпорядкування. Мовчки закивавши свої думки, старий спробував усмiхнутися, але з цього нiчого не вийшло. Лише роз'їхалися в сторони куточки губ, нiби абат намагався проковтнути щось, що самою присутнiстю в ротi викликало блювотний рефлекс.
   - Ви навiть не здогадуєтеся, любий Каспар, у що примудрилися вляпатися, - сказав Отто Шульце. - Той, кого ви вважали святим, насправдi виявився злочинцем, рiдкiсним вилюдком пекла. Вiн спритний, як змiй, i отруйний, як тарантул, хоч спритно видавав себе за безневинне ягня. Вiн подiбний до мавпи, що подорожує з бродячим актором. Та вмiло прикидається милою i потiшною, але спецiально навчена залазити в кишенi та гаманцi роззяв, щоб позбавити їх часом останнього гроша.
   На щастя, злочинний шлях для вашого знайомця закiнчено. Ми встановили, хто з вашого оточення брав участь у його iграх та яку роль виконував. От тiльки щодо вас, Каспаре, питання ще не вирiшене. Сподiваючись на вашу майбутню вiдвертiсть, я i сам буду вiдвертим, звiстка про те, що ви вижили i одужали, чимало засмутила деяких моїх начальникiв. Не буду називати iмен, але дехто робив великi ставки на вашу смерть вiд тих отрут, якими вас так щедро хрумтiв цей негiдник Навi.
   Так, деяка проблема зараз пов'язана з тим, що ви вижили, але, на мою скромну думку, вона не така вже й значуща. Навi дуже багато повiдав нам про вашi стосунки, розмови, роздуми. Вигороджуючи себе, намагаючись хоч якось порозумiтися, вiн, зрозумiло, багато спотворив або навiть вигадав. Ще бiльше про вашу поведiнку ми дiзналися вiд слуг. Цих не довелося нi вмовляти, нi залякувати. Вони були добрими свiдками для мого розслiдування, скажу вам. Чесними i неупередженими свiдками, - з цими словами сам абат злегка скривився i мигцем глянув на стiну iз затертими слiдами кровi. Задоволено прицмокнувши губами, вiн продовжував: - I ось тепер, коли передi мною кiлька томiв показань винних i заблукалих, єретикiв-хулiтелiв та iстих католикiв, я збентежений. Чи бачите, любий Каспаре, цих свiдчень достатньо як для того, щоб визнати вас чаклуном, чаклуном i за це надати спаленню на багаттi. I їх же достатньо для того, щоб проголосити вас святим, який був довгий час спокушений демонами в людськiй подобi, але витримав таке серйозне випробування, не здався, не зрадив Вiру. Так от, Каспар, Церква, чию волю я уявляю, влаштовують обидва цi варiанти. А вас? Який розвиток подiй влаштує вас?
   I так нещасний Каспар Рейхенштейн зiткнувся з тим, чого боявся найбiльше у свiтi. Конкретне питання абата Шульце вимагало вiд нього такої самої конкретної вiдповiдi, а для цього потрiбно було знайти в собi сили i зробити вибiр.
   Приступ панiки атакував мого батька, холодний пiт виступив на лобi, скотився i повисли великими краплями на бровах. Вiн вiдчув себе стрiмко затягується в швидкий вир, який неминуче потягне його на саме дно, звiдки немає порятунку, де немає можливостi зiтхнути. Насилу Каспар справився з собою. Зiбравши волю в кулак, вiн заборонив собi непритомнiти, хоча був до цього готовий.
   Абат, мабуть, отримував задоволення, спостерiгаючи, як мiй батько змiнюється в обличчi, червонiє, блiдне, скидається пiт тремтячими пальцями, як його погляд пливе, а все тiло розгойдується, погрожуючи випасти з крiсла.
   Багато чого не складалося в єдину картину, яка була б зрозумiла Каспару, а перед ним нiхто i не збирався розкривати всiх карток. Сам вiн боявся про щось питати, боявся навiть самої думки уточнити щось у старого абата.
   Все, що йому повiдомив Отто Шульце, було тим необхiдним мiнiмумом, який дозволив би батьковi вiдповiсти на поставлене перед ним питання. I ось коротко те, що стало йому вiдомо.
   Звичайно ж, Навi не був магом, який живе столiття. Вiн був справжнiсiньким авантюристом, нехай неабияким, але все-таки шахраєм. Прибувши в землi Рейхенштейнiв з напiвпорожньою торбою, вiн вiдразу почав наводити всiлякi довiдки про мого батька, бажаючи втертися до нього в довiру, налякати, позбавити можливостi мiркувати виважено i серйозно, а потiм уже вити з нього мотузки. I зробити це виявилось простiше простого.
   В першу чергу Навi розробив свiй пiдступний план, потiм пiдкупом, шантажем i погрозами знайшов союзникiв в особi когось iз слуг мого батька. Зрозумiло, жодною силою думки вiн не переносився до батькiвської спальнi. Навiщо, якщо у тебе в кишенi лежать ключi вiд усiх покоїв замку? Нiхто не труїв Каспара, крiм самого Навi, який регулярно пiдмiшував у їжу та питво невiдомi зiлля. Коли це потрiбно пройдисвiту, батько вiдчував збудження, легкiсть, приплив сил. В iнших випадках негiдник таємно пригощав його своїми засобами, що викликали слабкiсть, сон або навiть паралiч. Демонструючи свої нiбито магiчнi практики, вiн труїв Каспара зборами ягiд, грибiв i якихось заборонених трав, при вдиханнi диму яких людина вiдчуває найсильнiшi галюцинацiї.
   Нарештi, коли Навi втерся в довiру, i воля мого невдахи батюшки була придушена, повнiстю пiдпорядкована потребам шахрая, план мага перейшов у фiнальну стадiю. Навi заволодiв усiм майном Рейхенштейнов, по сутi одноосiбно, адже батько з усiм погоджувався, а того, з чим мiг не погодитись, просто не помiчав.
   Вiд iменi Каспара Рейхенштейна Навi позичав грошi, вiдбирав i перерозподiляв надiли, вiддавав в управлiння, закладав, пiдвищував збори для одних та скасовував для своїх ставленикiв. Уявiть собi, це злодiйство, що нiчим не прикривається, тривало майже пiвроку, з яких мiй милий батько пам'ятав вiд сили мiсяць. Решту часу вiн перебував у станi сомнамбули, несвiдомо, але власними дiями прямуючи до неминучої своєї загибелi.
   Двох правил не врахував Навi: не можна ображати подiльникiв, коли дiлиш награбоване, i не можна вiдштовхувати вiд годiвницi того, хто дуже багато знає, хто багато в чому присвячений.
   Кухар батька, який був у курсi всiх справ афериста чи не з першого дня появи Навi в межах володiнь Рейхенштейнiв, зажадав бiльшої частки. Цiлком логiчно. Ще б пак, бути головним посiбником i другою особою в такому грандiозному обманi, але при цьому не мати можливостi урвати бiльший шматок.
   До того моменту Навi остаточно зарвався i повiрив у свою безкарнiсть, а тому без жалю та сумнiвiв вигнав кухаря. У нього навiть не промайнуло думки усунути кухаря, як прикру заваду, докучливу мошку, i цим убезпечитися. Незабаром Навi в цьому покаявся.
   Кухар, треба зазначити, не блищав кмiтливiстю, не передбачав наслiдкiв своїх крокiв. Маючи намiр будь-яким доступним способом нашкодити своєму кривднику i анiтрохи не дбаючи про власну безпеку, вiн вiдразу ж попрямував до тих, хто в його очах уособлював владу значно бiльшу, нiж Каспар Рейхенштейн. Так, вiн виклав усi козирi, вилив душу, у всьому зiзнався, вивiв усiх на чисту воду, але ж вiн i постраждав першим. Його задушили ще до того, як схопили Навi.
   Все те, про що розповiв кухар, зацiкавило багатьох, i кожен, хто був поiнформований про iсторiю, мрiяв отримати власну вигоду. I так з подачi впливових свiтських та духовних осiб було органiзовано церковне розслiдування, яке доручили абату Отто Шульце.
   Ви запитаєте, чому розслiдування було саме церковним, хоча стосувалося розгляду елементарної авантюри? Справа в тому, що наше князiвство стояло на краю громадянської мiжусобицi. Католики з одного боку, протестанти - з iншого. I першi несли поразку за поразкою по всiх напрямах: iменитi власники вiдкрито переходили на бiк протестантiв, не кажучи вже про простого люду, яким iдеї Лютера здавалися ближчими вiд iнших поглядiв. Дехто з панiв-лютеран поспiшав вiдсвяткувати повну перемогу та встиг секуляризувати церковнi землi та майно. Iмперiя не хотiла цього допускати i прощати, але не мала навiть прапора, пiд який з усiєю готовнiстю стали б останнi прихильники нереформованого католицизму.
   I раптом Iмперiї та Церквi пiдноситься цей дар в особi мого злощасного предка i тих тяжких подiй, що впали на його голову. Не можна було не користуватися. Тим бiльше, що Iмперiя та Церква нiчого не втрачали, нiчим не ризикували. З однаковою легкiстю i достовiрнiстю вони могли оголосити Каспара Рейхенштейна вiдступником i прихильником Лютера, чаклуном, пожирачем дiтей, призначити йому жахливу кару i спалити або назвати його святим, мученим дияволом, однак не зрадили iстинної вiри i тим, хто врятувався. Їхнiм iнтересам однаково вiдповiдали обидва варiанти.
   Мiй батько зупинив свiй вибiр на тому, що гарантувало йому життя. Йому i, безперечно, менi.
   Незавидна доля спiткала Навi, який думав, що вмiло грає з долею, а насправдi ривав собi могильну яму. Особисто мене нiхто не переконає, що вiн не заслужив кари, яка йому була врештi-решт визначена. Його звинуватили у всiх тяжких грiхах, якi тiльки можна собi уявити. Навiть дрiбнi його вчинки, якi нiкому фактично не завдали шкоди, були тисячоразово посиленi, очорненi до неможливостi. I всi його дiї так чи iнакше пов'язувалися з пiдступами диявола i, звiсно, зрадою протестантiв.
   Iм'я Навi стало асоцiюватися з дияволом i вiровiдступниками. Будь-хто, хто хоч бачив цього шахрая, неминуче потрапляв пiд пiдозру, був змушений виправдовуватися i всiма способами доводити, що не має вiдношення до диявольських iнтриг та зрадникiв Вiри. Мабуть, вся iмперiя пережила новий виток полювання на вiдьом.
   З часом з iнциденту, що мав мiсце, була повнiстю вимарена основна її нитка, i тепер кожному добропорядному громадянину ясно, що Навi не хотiв збагатитися за чужий рахунок, а був нiким iншим, як самим дияволом. Мiй батько при цьому в очах людей перетворився на мученика, врятованого Вiрою, молитвою та рiшучiстю Церкви у боротьбi з силами пiтьми.
   Якось народжений мiф змiнив усе й усiх. Зрештою, як ми всi чудово знаємо, протестанти зазнали поразки, а Каспара Рейхенштейна змусили вiдмовитися вiд усього, крiм титулу, зобов'язавши проживати далеко вiд людей, заборонивши з ким би не спiлкуватися i порекомендувавши забути пережите, не згадувати настiльки важливий епiзод з його життя. В результатi абатство Вессберг, що колись займало лише маленьку вуличку в однойменному мiстечку, придбало значну частину володiнь моїх предкiв.
   Так нотарiус закiнчив свою розповiдь i затих, поклавши пiдборiддя на стислi кулаки. Нiхто не промовив жодного слова, тiльки Нiколаус фон Граусбург i Мiхаель Бреверн переглянулися. В iсторiї Пауля деякi твердження нiяк не давали їм спокою, просто пiдштовхуючи поставити два запитання: що це за абатство Вессберг i яку поразку могли зазнати протестанти на чи не повнiстю протестантськiй пiвночi Iмперiї?
  
   Роздiл дванадцятий
  
   Думаючи кожен про своє, мандрiвники тривалий час мовчали, поки Ельза пiсля важкого зiтхання нарештi не звернулася до Пауля:
   - Ваш батько глибоко нещасна людина. Пережити таке було дуже важко.
   - Якби тато живий, вiн би з вами категорично не погодився, Ельза. Вiн вважав себе найщасливiшою людиною у свiтi. Жив вiн самотньо, на повному утриманнi монастирської братiї, одружився з жiнкою, яка грамотно вела домашнє господарство, обстирав її i дивовижно готувала. А чогось iншого батько i не потребував. Свою частину договору з Церквою вiн виконував дуже вiдповiдально: нiкому й нiколи нi слова, нi пiвслова, нi широкого натяку.
   - Навiть вам? - здивувався Вiллем.
   - Уявiть, навiть менi. Все, що я розповiв вам, менi самому стало вiдомо з розмов з матiр'ю та вiд одного старого ченця. Мою маму абат Отто Шульце по сутi найняв, щоб мати можливiсть всюди i завжди доглядати за батьком, тому вона мала деяку iнформацiю, а чернець брав участь у тому церковному розслiдуваннi i мав вiдомостi, що називається з перших вуст, - Пауль потер перенiсся, тихенько стогнучи, потiм обвiв поглядом усiх присутнiх i запитав: - Знаєте, чому я наважився розповiсти вам iсторiю падiння роду Рейхенштейнiв? Тому що сьогоднi я раптово нагадав собi свого батька. Я цього боявся все життя. Боявся найбiльше у свiтi.
   - Нагадали? - перепитав Нiколаус. - I чим же?
   - Його шаленством. Так, мiй батько, Каспар Рейхенштейн, був, мабуть, найщасливiшою людиною, але тiльки тому, що вiн не змiг перенести негараздiв, що навалилися на нього, i збожеволiв розумом. Вiн не впорався з обманом, iз шантажем, iз погрозами. Уявляєте, вiн навiть не зробив свого усвiдомленого вибору перед яким був поставлений абатом Шульце?! Вiн просто збожеволiв - втiк єдиним доступним для нього способом.
   I схоже, що сьогоднi збожеволiв я сам. Цi вовки з їх лютим завиванням, розiрваний вiзок бiля перекинутої карети! Цi чудеса з порожнiм заїжджим двором, речами баронеси та її доньки в каретi, в якiй я їхав! Голова не витримує! Знаєте, весь той час, що я розповiдав вам про батька, постiйно думав, а чи не мрiєте ви менi, ви всi. Може, я лежу з перерiзаним горлом у трупа вiзника? Може, помер чи ще продовжую повiльно вмирати? А раптом насправдi я й не покидав Адденбахського абатства i брежу, як звичайнiсiнький безумець, пов'язаний по руках i ногах у темнiй келiї, замкненiй з боку коридору? Панове, що думаєте з цього приводу? Чи дивiться ви менi чи нi?
   Поглядом i поведiнкою нотарiус не був схожий на буйно схибленого, але про всяк випадок Мiхаель Бреверн пiднявся гранично повiльно, уважно спостерiгаючи за реакцiєю Пауля. Той залишався адекватним, звичайно, пригнiченим, але нормальним. Мiхаель поклав свою мiцну руку на плече Пауля:
   - Не знаю, чи згодяться вам як докази реальностi того, що вiдбувається мої запевнення на словах, проте хочу на це сподiватися. Дорогий Пауль, особисто я не сумнiваюся, що ви перебуваєте в здоровому глуздi. I вiдразу ж бажаю вибачитися з приводу своєї колишньої негiдної поведiнки. Вибачте, з мого боку надалi не буде жодних нападок.
   - А з приводу лiжка, що застеляється сама собою? - без будь-якої образи спитав нотарiус.
   - Вам може здатися дивним, але я вам абсолютно вiрю. Я переконаний, що навколо нас твориться щось незрозумiле. Не буду нiкого лякати, до того ж серед нас дама, i не посвячуватиму вас у хiд своїх роздумiв.
   - Чому ж? - З претензiєю поцiкавилася Ельза.
   - По-перше, роздумiв як таких i немає. Просто народженi спостережливiстю намiтки, якi менi i самому собi важко викласти. Я не зможу їх виразно сформулювати, а намагаючись викласти вам, лише ще бiльше заплутаюся, - Мiхаель пiдтиснув губи, наморщив лоба. - По-друге, цi думки настiльки неймовiрнi за своєю суттю, що я вважав би за краще взагалi в цьому напрямку не думати.
   Нотарiус якось механiчно поторкав лоба того, що говорив, чим викликав легкi смiшки у всiх присутнiх, включаючи Мiхаеля Бреверна.
   - Ви гаразд, друже мiй? Судячи з температури, так, проте перебiг ваших думок викликає побоювання.
   Бреверн реготнув, поплескав Пауля по плечу i запропонував:
   - Ми всi серйозно втомилися. I раз так, чи не час лягти спати? По-перше, ми залежимо вiд погоди та часу доби; по-друге, самостiйно все одно нiчого не вирiшимо.
   Коротко обговоривши iдею, мандрiвники дiйшли висновку, що Мiхаель має рацiю. Вiллем висловив повну згоду, вказавши, що ранок прочистить їхнiй мозок, а молодий фон Граусбург справедливо помiтив, що вночi не варто чекати нi повернення господарiв, що зникли деiнде, нi появи нових постояльцiв. Питання викликало необхiднiсть опалювати трактир у той час, як усi спатимуть. Вiллем виявився знайомий iз пристроєм печi, розташованої тут, вiд якої по всiх примiщеннях розходилися цеглянi рукави та труби, що несли тепло. Усього треба було визначити чергових, щоб за всю нiч двiчi-тричi наповнити пекти дровами. Нести чергування першим зголосилися всi чоловiки, i довелося кидати жереб.
   Мандрiвники пiднялися з-за столу i гуськом попрямували до сходiв, питаючи один у одного, хто яку кiмнату надивився, яку вибере, чи є запори на дверях. Ельза перевiрила чоловiка i, переконавшись, що той мiцно спить, i стан його не викликає жодних побоювань, пiднялася нагору, обiгнавши Мiхаеля i Нiколауса, що затрималися.
   - На добранiч, фрау Келлер, - чемно сказав юнак, коли Бреверн ухопив його за пiдлозi камзола i цим змусив обернутися.
   - Пiд час розповiдi пана Рейхенштейна ви, Нiколаусе, частенько дивилися на нього з подивом. Чи можу я дiзнатися, чому?
   - Пане Бреверн, нiкому з нас ви не розкрили своїх думок. Я говорю це не закид, а тiльки тому, що мотив вашої скритностi менi дуже добре зрозумiлий. Я в такому ж, як i ви, скрутному становищi, що заважає розумно викласти думки.
   - Добре, - погодився Мiхаель, - Але тодi спробуємо разом? Якщо хочете, я почну першим.
   - Будь ласка. До того ж я не знаю, як i з чого почати.
   В очах Бреверна майнув вогник, який ясно дає зрозумiти ступiнь його збудження. Вiн говорив тихо, майже пошепки, але говорив швидко, з напругою i натиском, немов адвокат у складнiй справi, роздратований тим, що несподiвано осип перед самим процесом:
   - Пауль висловився про протестантiв та їхню поразку в нашому герцогствi так, наче це факт, i сумнiватися в ньому немає причин. Спершу мене просто намагалося запитати його, чи знає церковний нотарiус, що герцог Мекленбурзький благочестивий протестант, що народився в сiм'ї благочестивих протестантiв.
   - Мене ввело в ступор саме твердження Пауля, що вiн є церковним нотарiусом Адденбаха - доповнив Нiколаус. - Зiзнаюся, я нiколи не був там, але знаю, що там немає католицького монастиря.
   - Звичайно. Тут може бути лише одна незаперечна iстина: старий герцог Мекленбурзький вiдiбрав монастирськi володiння в Адденбаху, i такий стан речей зберiгається незмiнним до сьогодення рокiв тридцять, принаймнi.
   - А Веллесберг? Яке, скажiть менi, абатство у Вессберзi?
   - Зрозумiло, нiякого, - вiдповiв Мiхаель, стиснувши кулаки. - Шведи у Вессберзi постаралися на славу.
   - Але з iншого боку, - ледве дослухавши Мiхаеля, продовжив юний фон Граусбург, - я не можу викрити Пауля на брехнi. Так, вiн говорить несусвiтнi речi, стверджуючи, крiм iншого, що старi католики здобули перемогу в Iмперiї, але - i я збентежений вiд такої невiдповiдностi - Пауль каже правду. Не можу до ладу пояснити цього. Пауль не обманює нас, i вiн явно не божевiльний. Я з дитячих рокiв схиблений на рiзноманiтних iсторiях, розповiдях про пригоди, анекдотичних випадках i з часом навчився досить легко вгадувати, обманює людина або говорить правду. В одних оповiдання виходять дiрявими та рваними. А це вказує на те, що не все продумано у їхнiх байках. Iншi iсторiї ряснiють непотрiбними уточненнями i деталями. Це говорить про те, що оповiдач добре продумав казку, але, переконуючи слухачiв у достовiрностi, вiн прикрашає її зайвими подробицями, як старий покриває декоративним лаком непоказну дрiбничку, бажаючи видати її за витвiр мистецтва. Та й божевiльних я побачив достатньо, причому найрiзноманiтнiших. Я народився i вирiс на перетинi безлiчi дорiг, на наш ярмарок завжди приходила величезна кiлькiсть рiзних людей з рiзних мiсцевостей, i в пошуках нових iсторiй менi доводилося спiлкуватися з багатьма. Отже, спираючись на досвiд, я не можу назвати пана Рейхенштейна божевiльним.
   - Згоден з вами, Нiколаусе. I тут у мене є якийсь висновок. Думаю, що Пауль Рейхенштейн з якоїсь поки що неясної нам причини сам свято вiрить у свою розповiдь.
   У коридорi другого поверху корчми тихо рипнула половиця, чоловiки на сходах рiзко обернулися на приглушенi кроки й побачили Вiллема. Вiн тут же зупинився здивовано:
   - Хiба ви не спите?
   - Вже розходимося, - озвався Нiколаус. - Вирiшували, хто з нас чергуватиме бiля печi наступним.
   - А чому ви не спите? - поцiкавився Мiхаель.
   Вiллем, що помiтно засоромився, опустив погляд i винувато посмiхнувся, але не змусив довго чекати вiдповiдi:
   - Згадав, що на столi залишався добрий шматок свинячого стегенця i вирiшив не дати йому зiпсуватися.
   Всi троє розсмiялися, i Мiхаель, вiдiйшовши, щоб не заважати проходу, зробив запрошуючий жест у бiк столу, де справдi залишався нарiзаний окiст.
   - Звичайно, Вiллем. Проходьте i не думайте нас соромитися.
   - Ну, в моєму положеннi соромитися шкiдливо i загрожує серйозними хвилюваннями в животi, - продовжував усмiхатися Вiллем, прямуючи до столу. - Невiдомо, де наступного разу вдасться перекусити i смачно, i безкоштовно.
   Тим часом Нiколаус змiнився на обличчi. Його вiдвiдала якась думка, продовжуючи наслiдувати яку, вiн запитав:
   - Вiллем, будьте ласкавi, скажiть, що ви чули про абатство Вессберг?
   - Та нiчого, - коротко озвався той, наливаючи собi вина в кухоль.
   Нiколаус трiумфально звернувся до Мiхаеля, маючи намiр пiдкреслити, що нiякого абатства у вiдомому йому Вессберзi немає, проте Вiллем несподiвано продовжив:
   - Монастир як монастир. Звичайний. Земельнi володiння у абатства i справдi значнi. Щодо цього пан Рейхенштейн не перебiльшив. До речi, дуже шкода його батька та й його самого теж шкода.
   - Який монастир? - поперхнувся Мiхаель. - У Вессберзi?
   Вiллем часто закивав, не надавши значення iнтонацiям у питаннях Бреверна:
   - Я намагався там здобути хоч якусь роботу, але нiкого з мiсцевих мої навички не вразили.
   - Та що ви таке кажете? - Буквально вибухнув Мiхаель, вiд чого Вiллем мало не подавився, а фон Граусбург злякано подивився на купця. - Вессберга було знищено дев'ять рокiв тому! Шведи не залишили вiд нього каменю на каменi!
   - Вибачте? - здивовано перепитав Нiколаус. - Знищено? Як може бути знищене мiсто, в якому мiй рiд протягом кiлькох рокiв i досi веде справи? Так, нiякого монастиря там немає, але Вессберга не знищено. Будинок монастиря був вiдiбраний у Церкви, i герцог передав його для потреб унiверситету. I нiяких шведiв там не було!
   На цьому Мiхаель на якийсь час впав у ступор i вхопився за поручнi сходiв, нiби боявся впасти. Вiн прикрив очi i, важко опускаючись на схiдцi, ледь чутно прошепотiв:
   - Що за маячня твориться на цьому диявольському перехрестi?!
   Висловившись i тепер уже не звертаючи нi на кого уваги, Вiллем захоплено жував окiст, не забуваючи сьорбати вино, смак i солодощi якого хотiв запам'ятати на все життя.
   "Не найгiрший день, - думав бродяга-писар. - Адже мав усi шанси загинути, а ось тепер у теплi, затишку та чудовiй компанiї набиваю черево".
  
   Роздiл тринадцятий
  
   Розповiдь нотарiуса не змогла повнiстю заволодiти Ельзою Келлер, оскiльки її думки раз у раз збивалися, а погляд сам собою ковзав у бiк чоловiка, який мирно посапував на лавцi. Вона вiдчувала збентеження i досаду, вважаючи, що зрадила Хорста, не пояснившись iз ним свого часу, не зiзнавшись, а тепер ще й обпивши. Втiм, повiдомлена Паулем Рейхенштейном iсторiя допомогла Ельзi трохи забути, вiдволiктися вiд почуттiв, що терзали її серце. На душi стало спокiйнiше, зовсiм небагато. Але гнiтюче хвилювання знову накочувало i тепер загрожує бути непереборним.
   Жiнка увiйшла до кiмнати, яку давно визначила за собою як мiсце для ночiвлi. Судячи з вiдсутностi речей, застеленого лiжка та тонкого шару пилу на пiдлозi, спальня пустувала досить довго.
   Посiвши на край лiжка, Ельза прикрила обличчя руками i тихо заплакала.
   У неї надзвичайно сильно нили ноги. Такого болю вона ще нiколи ранiше не переживала i тепер була цiлком упевнена, що лiки старої їй би анiтрохи не допомогли. Але цi страждання були найменшими з її бiд.
   У Ельзи нестерпно хворiли спина та низ живота, про що Хорст не знав i не здогадувався. Приховуючи те, що її хвороба посилилася i поширилася, вона зазнавала немислимих страждань. Хорст у жодному разi не повинен був побачити, помiтити загострення хвороби. Але й у цьому, на думку Ельзи, не було її найбiльше горе.
   Головною трагедiєю для неї було те, що довелося так несправедливо поводитися зi своїм чоловiком, коханою i єдиною близькою людиною. Вона всерйоз побоювалася, що Хорст запанiкує, його цiлком виправдане занепокоєння вiзьме гору над здоровим глуздом i змусить покинути трактир, змусить бiгти в хуртовину аби подалi вiд цього таємничого мiсця. Ельза задумалася, якби таке, чи змогла б вона зберегти свiй болiсний секрет, утрималася б про те, щоб розповiсти чоловiковi правду про мету їх зупинки тут. Нi, не змогла б. I Хорсту, що вiдкрилося, швидше за все, позначилося б на його рiшучостi не найкращим чином.
   Ельза напiвсидiла-напiвлежала на лiжку, вiдкинувшись на невисоку подушку i чекаючи на рятiвний сон, у чиїй владi було позбавити її тяжких роздумiв i, можливо, подарувати зустрiч iз загадковим паном у золотiй масцi, з навчання якого вона i виявилася зараз на кинутому людьми. Всi вiзити незнайомця вiдбувалися виключно в її снах, але водночас їй було точно вiдомо, що побачене нею там мало мiсце насправдi, було абсолютно реально.
   Вперше пан у золотiй масцi прийшов до неї три тижнi тому. Ельза спала, а коли прокинулася i розплющила очi, жмурячись вiд яскравого сонця, що проникало у вiкно, не вiдразу помiтила чоловiка в дорогому темному кольорi одязi, який спостерiгав за нею, сидячи в кутку. Зробивши знак зберiгати тишу, вiн пiдiйшов до лiжка, i Ельза заплющила очi. Вона вiдчула теплий дотик м'якої руки до своєї щоки, i високий статний пан побажав їй доброго ранку. Вiн сказав, що не завдасть Ельзi зла, i їй нiчого боятися, що на деякий час вiн навiть позбавив її болю i з гiркотою повинен зiзнатися, що не в змозi вилiкувати недугу жiнки повнiстю, принаймнi зараз.
   Хоч Ельза i справдi вiдчула себе краще, але присутнiсть у спальнi стороннього гнобила. Злякавшись, вона крикнула, покликавши Хорста. Точнiше, хотiла крикнути, адже з горла долинув тiльки тихий хрип, нiби вона вже зiрвала голос. Озирнувшись, Ельза побачила, що чоловiка поряд немає: нi в лiжку, нi в спальнi.
   - Все це вiдбувається у твоєму снi, - заспокоїв Ельзу пан у золотiй масцi. - Тут тобi нiчого боятися. Тут тiльки ти i я, а свiт довкола буде таким, яким ми разом побажаємо його бачити.
   I наступної митi кiмната, залита ранковим сонцем, змiнилася на зал якогось палацу, освiтленого сотнями яскравих свiчок у срiбних канделябрах, адже за вiкнами був або пiзнiй вечiр, або ранок. Ельза нiколи ранiше не бачила таких чудових розкiшних покоїв, за якими слiдувала низка не менш дивних залiв. Її фантазiя, якою б багатою вона не була, нiколи ще не малювала їй нiчого хоча б вiддалено схожого. I тут вона знову злякалася, згадавши, що стоїть у чепчику та нiчнiй сорочцi. Але це було зовсiм не так.
   На Ельзi була просто приголомшлива сукня з тонкою i довгою талiєю, недозволено глибоким декольте i тугим корсетом, яких вона зроду не носила i не бачила. Сукня мала пишну потрiйну спiдницю, двi з яких закiнчувалися довгими i важкими шлейфами. Верхня спiдниця була декорована дорогоцiнним камiнням, золотими i срiбними нитками, а друга, що трохи вибивалася знизу i з бокiв, була обшита вишуканими мереживами.
   Очiкуючи побачити свої натрудженi руки та обламанi нiгтi цiлком звичними, Ельза обомлiла. Бiлi, як крейда, вони виглядали доглянутими.
   Одного разу, пiд час якоїсь непримiтної розмови, Хорст пояснив Ельзi, що фантазiя людини завжди обмежена її особистим досвiдом. Нiхто не в змозi вигадати щось таке, чому не був свiдком сам, не бачив цього, не чув з будь-яких докладних оповiдань i таке iнше. Ельза не могла згадати, про що ж була та їхня розмова, а ось слова чоловiка самi випливли з пам'ятi. Тi спогади певною мiрою переконали Ельзу в реальностi оточуючого її, адже сама вона нiзащо не вигадала б цього розкiшного залу з сяйвом сотень свiчок, цiєї сукнi зi шлейфом, що заважає ходити.
   Пан у золотiй масцi з'явився наприкiнцi анфiлади i попрямував до неї. Ельза бiльше не боялася незнайомця.
   Вiн розповiв причину її хвороби, що стрiмко розвивається, смертельний характер недуги i неможливiсть лiкування тими мiзерними засобами, якi доступнi простим смертним. Проте шанс впоратися iз хворобою був, i тiльки пану в золотiй масцi було пiд силу цей шанс реалiзувати. Вiд Ельзи були потрiбнi лише злагода i беззаперечна покора. Вона не вiдразу наважилася вiдповiсти "так", адже ще одна умова незнайомця забороняла жiнцi розповiдати про все чоловiковi.
   Того ранку Ельза прокинулася вдруге i, трохи помiркувавши, була готова прийняти все за химерне сновидiння, породжене зiллям старої-лiкарки, як побачила клапоть мережива, що лежав на столi, що прикривав Бiблiю. Ранiше там не було i не могло бути нiчого, окрiм потертої книги, подарованої на весiлля. Пiднявшись, Ельза покрутила клапоть у руках i виявила, що цей шматок мережив вiд рукава тiєї сукнi, в яку вона була одягнена у своєму баченнi.
   У спальнi корчми Ельза, не розуючись i морщачись вiд болю, обережно закинула ноги на лiжко. Сон не приходив. Вона просто заплющила очi, прислухаючись до завивання завiрюхи за вiкном i постукування вiконниць.
   Горбун, що весь цей час залишався невидимим для Ельзи, мрiйливо дивився на неї, уявляючи собi зовсiм iншу жiнку - чарiвну чаклунку, заради якої вiн готовий був продати душу дияволу ще раз, i ще. Вiн мовчки пiдвiвся зi стiльця бiля вiкна i крiзь дверi вийшов у коридор другого поверху.
   - Хто у цiй кiмнатi? - спитав високий худий чаклун, немов вiн стояв тут i чекав появи горбуна заради цього питання.
   - Фрау Келлер.
   - Наш пан незадоволений тим, що деякi жертви ще не сплять. Чергова частина ритуалу може бути розпочата, доки вони не сплять.
   - Так приспай їх, - здивувався карлик. - Це ж у твоїх силах?
   - Зрозумiло, але менi знадобиться допомога.
   Карлик-горбун кивнув, даючи зрозумiти, що готовий допомогти, i попрямував слiдом за високим чаклуном, що вже йшов до сходiв.
  
   Роздiл чотирнадцятий
  
   Задоволеному Вiллемовi здавалося, що вiн нiколи так смачно та ситно не їв. Насправдi це не вiдповiдало. Звичайно ж, їв, i бувало навiть краще, все ж таки вiдбувався вiн не з самих низiв суспiльства i до звалилися на нього негараздiв в особi бургомiстра i сплетених ним пiдступiв вiв цiлком гiдний спосiб життя, що дозволяв не вiдмовляти собi в хорошiй їжi та доброму питво.
   Вiллем вiдкинувся назад i сiв, припавши до стiни. В повнiй вiдмовi пiднявся з щаблiв Мiхаель i, не прощаючись, не удостоюючи нiкого поглядом, попрямував на другий поверх. Вiн щось бурмотiв собi пiд нiс, час вiд часу жестикулював, часом бурхливо, i нарештi зник у темрявi. Нiколаус, який був у вкрай задумливому станi, не помiтив вiдлучки Бреверна. Зсунувши брови, вiн зосереджено розглядав долонi.
   - Нiяк не можу згадати його справжнього iменi, - нарiкав Вiллем.
   Молодий фон Граусбург здригнувся i подивився на писаря так, нiби не очiкував його побачити.
   - Iм'я кого? - байдуже запитав Нiколаус.
   - Нави, про який розповiдав пан нотарiус.
   - Вiн тiльки так його й називав. Нави. Чи я щось пропустив?
   - Нi, не пропустили, - озвався Вiллем. - Але я чув iсторiю про це Навi, i в нiй повiдомлялося, крiм iншого, його справжнє iм'я.
   Нiколаус завмер на короткий вiдрiзок часу, а потiм пожвавiшав, схопився на ноги i сiв за стiл навпроти Вiллема.
   - Ану, давайте докладнiше.
   - Особливо нiчого розповiдати, але якщо хочете, то будьте ласкавi, - хитнув головою писар. - Я ще дитиною чув про цього шахрая Навi i уявити собi не мiг, що одного разу зустрiнуся з людиною, на життя якої вiн зробив такий сильний вплив.
   - Вiд кого ви чули iсторiю?
   - Вiд нашого священика, а тому розповiв iнший священик, а той у свою чергу впiзнав її вiд якогось ченця, який бував на околицях Вессберга i випадково зустрiвся там iз якимсь солдатом. Ось той i розповiв iсторiю про Навi, повiдомивши його справжнє iм'я.
   Особливо не вибираючи з кухлiв, зiбраних на краю столу, Нiколаус схопив один, наповнив вином i велiв Вiллем починати.
   - За походженням Навi був поляком, i його iм'я так складне для вуха та пам'ятi нiмця, що простiше запам'ятати i повторити неймовiрно довгi повнi iмена iспанцiв з усiма нескiнченними стрiчками їхнiх титулiв, нiж вивчити та вимовити польськi iм'я та прiзвище, хай i не найдовшi.
   Я почну iсторiю з короткої згадки про вiйну, яку в минулому столiттi проти Москви вели Швецiя разом iз Рiччю Посполитою. Навi вдало займався шпигунством, але й тодi був знатним прохвостом, так як тривалий час працював на обидвi сторони конфлiкту, вмiло витягуючи подвiйну вигоду i не замислюючись над визначенням слова "честь". Але, як кажуть, скiльки мотузочку не витися... Росiйськi першими викрили Навi, i тому довелося спiшно бiгти до шведiв, якi на момент появи шпигуна в розташуваннi їх частин зi своїх джерел знали, хто вiн такий насправдi. Без зайвих розпитувань Навi був схоплений i помiщений пiд варту в очiкуваннi швидкого трибуналу та наперед визначеної страти. У нього при собi не було нi грошей, нi бiльш-менш цiнних речей. Чоботи i тi у бiдолахи вiдiбрали. Проте врештi-решт Навi вдалося втекти. Немислимо, але вiн утiк.
   Як, запитаєте ви? Стражники, приставленi охороняти затриманого, i навiть їхнiй командир, досвiдчений i непiдкупний офiцер, запевняли потiм, що для втечi Навi застосував чудове чарiвництво.
   Стражники невiдлучно перебували на посадi, коли в будовi, де розмiстили в'язницю, запахло гаром i чомусь падаллю. Обiйшовши всi примiщення, варта визначила джерелом гару i сморiд кiмнату, в якiй мiстився Навi. Зайшовши туди, солдати побачили чарiвника ширяючим у центрi примiщення, ноги його були охопленi полум'ям, але сам Навi страшенно реготав, розкриваючи рота так, що перiодично закидав голову далеко назад, як не здатна зробити нормальна людина. З рота Навi на всi боки розлiталися бiлi метелики, що розсипали вiд крил смердючий пилок. Чарiвник скинув камзол, одним рiзким ривком зiрвав сорочку i впоров собi черево. Уявiть тiльки, вiн зробив це власними нiгтями, якi перед цим перетворилися на довгi вигнутi ножi, на зразок тих, що використовують рибалки для потрошiння великих риб. Смердюча гнилизна, черв'яки i зiтлiлi потрухи висипалися на пiдлогу. Очi Навi лопнули з огидним звуком, i з очниць полiзли мерзеннi сколопендри, з огидним похрустуванням, що терлися одне про одного своїми потворними тiлами.
   Вiд побаченого одному зi стражникiв стало так погано, що вiн не змiг упоратися з собою, i його болiсно вивертало навиворiт жовчю, очi застилали сльози. Другий не змiг дихати вiд сморiд, що вдарив у нiс, i незабаром знепритомнiв. Колишнiй при стражниках начальник варти згадував потiм, що дух по всiй в'язницi стояв настiльки огидний, що дай йому тодi понюхати прiлого часнику з гнилою рибою, вiн би сприйняв їх сморiд як найтонший аромат нiжної троянди, щойно зiрваної з куща. Сам вiн не знайшов у собi сили впоратися з огидою перед побаченим i вирвався з будинку, але ще довго його переслiдували диявольське бачення i сморiд.
   Чари розвiялися i неважко здогадатися, що Навi не виявили в його вузолi. I мертвим його теж нiхто рахувати не поспiшав, незважаючи на затвердження варти про вспоротом животi i нутрощi, що вивалилися.
   Було проведено серйозну перевiрку. Здавалося б, логiчно припустити, що Навi пiдкупив якимсь чином солдата та їхнього командира, але, повiрте, нiхто так не думав. Бiльше того, у розташування частини незабаром прибули священики, якi взяли розбiр iнциденту до рук. Вони також не звинуватили нiкого iз солдатiв. По-моєму, це чудовий доказ того, що Навi дiйсно мав зносини з дияволом i мав якiсь знання, забороненi Церквою i здоровим глуздом. Хiба нi?
   Нiколаус фон Граусбург приготувався вiдповiсти, але вчасно здогадався за висловом обличчя оповiдача, що питання було риторичним i вiдповiдi не мало на увазi. Вiллем продовжував:
   - Слiди Навi губилися. Ходили чутки, що вiн з'являвся при дворах сильних цього свiту. Його новим мiсцем проживання оголошували по черзi всi без винятку столицi Європи, Азiї та чорного континенту. Хтось стверджував, що Навi таки не пiшов далеко i був схоплений, пiсля чого доставлений до двору Йоханна Третього, на той час короля Швецiї. Тi, що говорили, так i самi розходилися в думках: однi переконували слухачiв, що Навi був пiдданий катуванням, зiзнався в чаклунствi, пiсля чого його стратили, iншi заявляли, що його справдi катували, але не вбили, а змусили сумлiнно служити шведському трону. Перебували i тi, хто доводив, нiби Навi надовго пiшов вiд людей у дику мiсцевiсть десь на пiвночi Московiї, щоб поглибити i розвинути свої пiзнання в диявольських науках, а повернутися через столiття, що вже набули неймовiрної сили. I, мабуть, всi цi знавцi вiдверто брехали, доносячи дурнi вигадки й плiтки, так само далекi вiд реалiй, як i священна мусульман Мекка далека вiд iстини християнського вчення.
   Насправдi Навi поневiрявся, нiде не прибившись i не знайшовши вигоди, яку завжди i в усьому звик виглядати, як лисиця в травi звикла шукати необережних польових мишей. Чи не на межi злиднiв вiн зустрiв Каспара Рейхенштейна, на бiду та загибель їх обох. Це кiнець моєї розповiдi та початок iсторiї, розказаної Паулем, а її ви, любий Нiколаусе, вже чудово знаєте.
   - I як давно ви чули про Навi? - Пiсля довгої паузи поцiкавився Нiколаус.
   - В дитинствi. Менi було, мабуть, близько семи чи восьми рокiв.
   - Ви почули це у своїх рiдних мiсцях? Там, на пiвднi?
   - Так, - сказав Вiллем. - I менi здається трохи дивним, що нi ви, нi Мiхаель Бреверн жодного разу не чули про Навi i його аферу, таку ж грандiозну, як i згубну.
   - Це ставить мене в глухий кут, - вiдповiв Нiколаус, повертаючись до сходiв, сподiваючись побачити там Бреверна, пiдтримка i логiка якого йому зараз ой-як були потрiбнi.
   Юнака хитнуло вбiк, вiн упустив голову на груди i з усього маху впав на пiдлогу, навiть не виставивши руки вперед, щоб пом'якшити падiння. Вiллем цього не бачив. Вiн мiцно спав, як i Нiколаус. Спав, як i всi нещаснi мандрiвники, якi стали ув'язненими в корчмi, де з волi чаклунiв, пiдкоряючись їхньому чорному ритуалу, що продовжувався, складалися всiлякi нематерiальнi складовi безлiчi свiтiв. Диявольське перехрестя наповнювалося спогадами про те, чого не було, але могло статися, пам'яттю про те, що не сталося, i про тi речi, свiдки яких давно живуть серед мертвих.
  
   Роздiл п'ятнадцятий
  
   Не минуло й чвертi години з того моменту, як заручники заїжджого двору поринули в сон, i Хорст прокинувся. Вiн ледве вiдiрвав вiд лави важку голову, яку наповнювали сумбур та шум.
   У ротi сильно сушило, хотiлося пити, i чоловiк, насилу сiвши, озирнувся. Не виходило сфокусувати зiр, все пливло i погойдувалося, не дозволяючи в напiвтемрявi розгледiти сплячих Вiллема i Нiколауса. У вухах стояв монотонний гул, схожий на той, що є властивiстю будь-якого набитого вщерть питного закладу, де ближче до кiнця тижня зазвичай збирається безодня народу, щоб згрiшити в пияцтвi i не тiльки.
   Насилу взявши контроль над очима, що намагаються закритися, Хорст встав. Вiн не мiг пригадати, де знаходиться, як тут опинився i якого бiса примудрився так мiцно набитися. Мова i небо були сухi, як осiннiй лист, як стародавнє полiно, що лежить у самому низу дровницi не перший рiк i загрожує заносити руку. Але Хорст не вiдчував присмаку алкоголю в ротi чи перегару, що було дивно.
   "Тiльки б Ельза не побачила мене в такому станi", - подумав Хорст, прямуючи у бiк шафи.
   Вiн геть-чисто забув, що вже бачив цю шафу ранiше, вiдкривав її, дiставав iз неї коробку зi свiчками, вино, а зараз йшов до неї машинально, навiть не замислюючись. Все, що привертало його увагу в цi хвилини, - пляшки з вином, що стояли на верхнiй полицi. Якби вiн зупинився, напружив пам'ять, то, може, згадав, де перебуває, як i з ким добрався до корчми. Вiн мiг би згадати, що зовсiм недавно на верхнiй полицi шафи жодного вина не було.
   Дiставши найближчу пляшку, нiгтями зiскобивши вiск, Хорст спробував вибити пробку, але з цього нiчого не вийшло. Чи то руки ослабли, чи пробка була надто глибоко посаджена, чи розбухла деревина, з якої вона була вистругана, але навiть у такого мiцного чоловiка, як Хорст, нiчого не вийшло. На столi неподалiк вiн побачив ножа, який пiдхопив правою рукою. Рукоятка лягла в долоню, i Хорсту не сподобалося те, що вiн вiдчув. Раптом вiн усвiдомив, що вже тримав цей нiж у руках i... Нi, це тiльки спогад. Що було далi, вiн не пам'ятав, але варто було подивитись на перев'язану хусткою кисть лiвої руки, як вiд серця одразу вiдлягло. Нiкого не вбив, не поранив.
   Безперечно, вiн уже познайомився з цим лезом, причому вiн сам i стискав його в руцi. Розплутавши хустку, Хорст коротко глянув на порiз, який, здавалося, казав, що з'явився зовсiм не через необережнiсть чи випадковiсть.
   Хустка належала Ельзi. У грудях у Хорста все стиснулося. Значить, вона вже в курсi i, мабуть, знає бiльше, нiж вона.
   "Вистачило ж розуму так напитися!" - подумки журився чоловiк. - "Тим бiльше напитися зараз, коли Ельза хворiє, i з кожним днем їй все гiрше. Нехай вона не зiзнається, намагаючись мене не засмучувати, оберiгаючи вiд гiркої правди, але я все помiчаю".
   Ножем Хорст приготувався збити шийку пляшки, i тут у нього просто пекельно заломило на лобi, застукало в скронях. Вiн згадував. Перед очима пролетiли збори в дорогу до Зеенвiца, випливли з глибин свiдомостi вiдгуки про молодого лiкаря. Потiм вiн згадав завiрюху, воз, що розгойдувався вiд поривiв вiтру, свого розумного коня, що оступився в снiгових наносах, i нарештi цей порожнiй шинок i мандрiвникiв у ньому. А потiм Хорст з якоїсь незрозумiлої причини заснув.
   "Я не пам'ятаю, щоб я випивав", - подумалося йому. - "Ми познайомилися тут, розговорилися".
   Вiн рiшуче поставив так i не вiдкорковану пляшку вина на полицю i зачинив дверцята шафи, пiсля чого повернувся до лави i накинув на себе шаль, яку Ельза пiдклала йому пiд голову. В головi, як i ранiше, шумiло, погляд не мiг подолати каламутну каламати. Запах коханої жiнки, що виходив вiд шалi, заспокоював, баюкав, потихеньку сповiльнював хiд думок.
   - На мою думку, менi снилося лiто, - встиг промовити Хорст перед тим, як знову провалитися в сон i перенестися кудись, де було тепло i спокiйно.
   Вiн розплющив очi, точно знаючи, що свiт навколо нього є нi що iнше, як бачення, плутане та головоломне. Без будь-якого подиву мiрошник виявив себе стояв на ногах у крихiтному провулку явно чужого мiста. Нерiвна лiнiя тих, що тiснилися, ледь не наповзали один на одного будинкiв, закiнчувалася похмурою халупою, в єдиному вiкнi якої мерехтiв вогник.
   Була тиха лiтня нiч, i в цьому темному провулку Хорст якимось незбагненним чином здогадувався, що розташована на схiд центральна площа мiстечка з недобудованою церквою зараз залита свiтлом повного Мiсяця. Вiн нiчого не дiзнавався, просто не мiг дiзнатися, адже нiколи ранiше тут не бував. Прекрасно усвiдомлюючи, що знаходиться всерединi сновидiння, Хорст уражався вiдсутностi хоча б найменших ознак iлюзорностi навколишнього свiту. Нi, все навколо було напрочуд реальним, а серце пiдказувало, що мiсто не просто знайоме Хорсту. Це була його батькiвщина, де похилий халупа - його будинок, його мила колиска, давно залишена i забута ним.
   Хорст вiдiйшов до найближчого будинку, спиною сперся на стiну i виразно вiдчув кожен стик кам'яних блокiв, кожен їхнiй виступ, кожну щербинку. Негайно у вiкнi халупи хитнулося свiтло - хтось невидимий пронiс через кiмнатку свiчку. Не маючи можливостi розглянути цю людину, Хорст чомусь ясно уявив собi образ матерi, якiй абсолютно нiчого було робити в чужому будинку, що стояв на околицi чужого мiста.
   Вiн це чудово розумiв, проте чiтко розглянув маму, яка на лiченi секунди виглянула у вiкно. Нiяких сумнiвiв не залишилося: ця жiнка була його матiр'ю, i в таку пiзню годину вона не спала, чекаючи на свого милого сина.
   По щоцi Хорста побiгли тонкi струмки гарячих слiз. Зазнаючи гострого бажання зiрватися, вбiгти в убогу розвалюху i швидше обiйняти матiнку, Хорст у той же час був паралiзований жахом, адже у свiтi за цим жахливим сном його мати померла чотири роки тому.
   Вiд промчав прохолодного вiтерця, який принiс iз собою запах затхлостi i цвiлi, Хорст скривився, i все його тiло нервово пересмикнуло. Вiн уже був готовий поспiшити до матерi, як пiд ногами загуло, брукiвка дрiбно й часто завiбрувала, а каменi, що складали її, мiсцями досить високо пiднялися.
   З щiлин лiниво заструмiв сизий дим, що мав важкий дух, що перехоплював подих. Вiн звився на кшталт напiвпрозорої змiї, яка повзла до Хорста. Коли той не впорався з собою i кинувся було тiкати, дим фонтаном вистрiлив угору, перехопив жертву за груди, туго стягнувши руки, i перекинув горiлиць. Обдавши смердiнням могили, щось наблизилося до обличчя Хорста, i вiн застогнав, побачивши перед собою примару. Його потворне обличчя було перекошене: вся лiва сторона втиснута всередину, одна очниця пустувала i була розвернута до скронi, а розрубана нижня губа лахмiттям висiла на пiдборiддi.
   - Ти маєш нам ще п'ять життiв, - грiзно просипiла примара.
   Хорст спробував набрати в легенi трохи повiтря для подиху або, швидше, для крику, але негайно почув несамовитий вереск. Вiн упiзнав його. Це кликала на допомогу його улюблена Ельза.
  
   Роздiл шiстнадцятий
  
   Змучений гострими враженнями та переживаннями, що навалилися на нього за весь цей бурхливий день, Пауль Рейхенштейн заснув, варто було прикласти голову до подушки. I сон його був дуже неспокiйним.
   У гарячому потi нотарiус кидався по лiжку, нiби його било в сильному нападi лихоманки. Вiн безперервно стогнав, страждаючи вiд неясних образiв, що народжувалися увi снi, раз у раз брикав ногами, хапався за повiтря i вiдбивався, нiби втiкав i боровся з супротивниками, що наблизилися, накинулися з поганими намiрами.
   Це тривало досить довго, поки Пауль не зашепотiв охоронну молитву, почуту ним у далекому дитинствi i незрозумiло як сплив у пам'ятi саме зараз, та ще й увi снi.
   I занепокоєння поступово сходило нанiвець, липкий пiт по тiлу вже висихав, перетворюючись на зморшкуватому обличчi в неприємну тонку плiвку, коли з сусiдньої кiмнати, зайнятої Ельзою Келлер, пролунали несамовитi крики, що переходили то у виття, то в здавлене схлипування.
   Пауль Рейхенштейн прокинувся так стрiмко, нiби його рiзким ривком висмикнули з напiвтемряви на яскраве свiтло. Нотарiус не вiдразу повернувся до дiйсностi, спочатку вважаючи, що шум йому мiг i привидитися, проте тупiт у коридорi та окрики з першого поверху трактиру розтормошили, змусили пiднятися i вийти. Дверi сусiдньої кiмнати були вiдчиненi навстiж, бiля неї юрмилися чоловiки, i тiльки Хорст Келлер сидiв на колiнах бiля лiжка дружини, марно намагаючись її заспокоїти.
   Ельзу трясло, вона плакала, явно зiрвавшись в iстерику, i, мабуть, навiть не чула слiв чоловiка.
   - Що трапилося? - спитав Пауль у Мiхаеля Бреверна, що стояв поруч i тер вiскi.
   - Мабуть, кошмар, - вiдповiв Мiхаель. - Менi теж наснилося якесь марення. Короткий заплутаний сон, але таке вiдчуття, нiби я цiле життя прожив.
   Нiколаус рiзко обернувся зi словами:
   - I в мене те саме.
   Пауль i Мiхаель вiдразу помiтили свiжi садна на обличчi юнака.
   - А з вами що трапилося? - поцiкавився Мiхаель, якось пiдозрiло зиркнувши на Вiллема.
   - Схоже, знепритомнiв вiд втоми. Впав, як пiдкошений, прямо на пiдлогу, - вiдмахнувся Нiколаус. - Але до пуття цього не пам'ятаю. До речi, пане Бреверн, Вiллем розповiв менi дещо, пов'язане з iсторiєю пана нотарiуса, i менi хотiлося б з вами цим подiлитися.
   - Звичайно, - вiдповiв Мiхаель. - Давайте спустимося до зали.
   - Так, панове, - звернувся Хорст до всiх чоловiкiв, - не могли б ви залишити мене наодинцi з дружиною?
   Коротко, але ґрунтовно Нiколаус виклав Бреверну суть оповiдання, повiданого Вiллемом, коли вони зупинилися бiля сходiв, оглядаючи порожню трактирну залу, нiби намагалися в ньому щось знайти.
   - Друг мiй, - заiнтриговано запитав Мiхаель, звертаючись до молодого фону Граусбурга. - Ви дiйшли якихось висновкiв у зв'язку iз цiєю iсторiєю?
   - Нi, на жаль, - скрушно розвiв руками Нiколаус. - Жодних висновкiв. Нiчого розумного на думку не йде.
   - Панове, - втрутився Пауль, - якби я знав, що ваше обговорення трагедiї мого роду настiльки затягнеться i затягне вас усiх, включаючи тепер i Вiллема, то подумав би тричi, перш нiж дiлитися своїми спогадами. Чому вони здаються вам такими важливими? З чого?
   - Ну-у, - промовив Нiколаус. - Менi чомусь бачиться в нiй якийсь складний у застосуваннi ключ до таємниць того, що вiдбувається з нами. Чи ви, Пауль, вже забули про карету в сараї, яка водночас i ваша, i не ваша? Хiба не хотiлося б дiзнатися, що насправдi вiдбувається?
   - Я впевнений, що розкриття таких загадок менi не по зубах. Та й до чого шукати вiдповiдi, якщо навiть питання лякають до смертi? - спитав Пауль. - То можна докопатися i до диявола, i хiба вiд цього стане легше?
   Нiколаус сперечатися не став, хоч i думав, що за iнших обставин неодмiнно кинувся б переконувати нотарiуса. Вiн звернувся до Вiллема, який запалював свiчки в залi:
   - А ви так i не згадали справжнього iменi Навi? Може, Пауль чимось зможе допомогти?
   Бродяга-писар заперечливо похитав головою i продовжив обходити зал, розставляючи свiчки на кожному столi, вiд чого вже незабаром у примiщеннi не залишалося жодного темного куточка.
   - О, Вiллем, - порадив Пауль, - i не мучте себе спогадами. Менi коштувало великої працi змусити себе забути iм'я цього мерзенного пройдисвiта.
   Мiхаель Бреверн зупинився, як укопаний. Прикриваючи повiки i потираючи перенiсся, вiн притулився до поручнiв, щоб не впасти. Зi зусиллям, але так, щоб Вiллем мiг виразно чути його, купець промовив:
   - Справжнє iм'я Навi Влодзiмєж Качмарек.
   Вiллем ледь не впав, вiд несподiванки запнувшись за нiжку стола, повз який проходив.
   - Ви маєте рацiю, - здивувався вiн. - Саме так його й називали.
   Пауль важко опустився на стiлець i сумно промовив:
   - Так, Влодзiмєж Качмарек. Тьху, язик можна зламати. Але, Мiхаель, я апелюю до ваших здiбностей робити вiрнi логiчнi висновки: як ви могли згадати це прокляте iм'я, якщо нiколи ранiше i про людину таку не чули?
   - Побий мене грiм, я не маю жодного поняття, звiдки в моїй головi цi знання! Це чиїсь чужi думки, не мої! - Бреверн обережно спускався вниз, часто моргаючи, тому що запаленi очi саднiло, i дивитися на його виступи було боляче. - Я не знав Навi i нiколи про нього нiчого не чув. Виходить, що однiєю загадкою стало бiльше, i Нiколаус має рацiю лише частково: ключ у нас є, але вiн тiльки один, i ми все одно не маємо можливостi ним скористатися, бо не знаємо як.
   Нiколаус, що приспiв, допомiг Мiхаелю дiйти до столу, хоча купець храбрився i переконував товаришiв, що з ним все гаразд.
   - Присядьте, Мiхаель, а ви Вiллем складiть нам компанiю, - покликав юнак. - Пропоную щось обговорити спiльно. Коли пана Бреверна вiдвiдало несподiване просвiтлення, якому, за iдеєю, не було звiдки взятися, у мене народилася зовсiм iдiотська версiя того, що вiдбувається.
   - Ну, не поспiшайте так, - не погодився Мiхаель iз сумною усмiшкою. - По-справжньому iдiотськi версiї з'являються лише у моїй головi. То й що у вас?
   - Друзi, ризикну припустити, що ми шестеро, зустрiвшись тут, якимось незбагненним чином передали один одному частину себе, - сказав Нiколаус, постукуючи вказiвним пальцем по своєму лобi, - частина своїх спогадiв, навiть якщо цi спогади стосуються анекдотiв або чогось. почутого з iнших.
   - Добре, - промовив Мiхаель. - Але це не пояснює, чому тi чи iншi iсторичнi подiї ми описуємо по-рiзному.
   - По рiзному? - перепитав Пауль.
   - Як знати, це може пояснюватися чимось iншим, - вiдповiв Мiхаелю юнак i переключився на нотарiуса: - Пауль, увечерi ви i Келери вже пiшли, коли ми втрьох зiставили деякi факти iз спiльних розмов i прийшли до думки, що iсторiя свiту, викладена кожним iз нас, часом виглядає як iсторiї абсолютно рiзних свiтiв.
   - А-а, - погодився Пауль. - Ця безглузда розповiдь про завоювання турками Вiдня.
   - Так, наприклад, завоювання Вiдня.
   I юнак повiдав нотарiусу про все, що було предметом розмови в шинку з моменту, коли Пауль Рейхенштейн пiшов у свою кiмнату. Закiнчився цей екскурс не так, як слiд очiкувати: Пауль сидiв за дальнiм столом спиною до iнших i кидав свої уїдливi глузування, навiть не обертаючись.
   - Тобто, ви хочете сказати, що Вессберг зруйнований шведами? Вам самому не смiшно? Нi? А мабуть.
   - Ну не так само, - уже мляво протестував Нiколаус. - Це твердження належить Мiхаелю, а Вессберг, вiдомий менi, iснує, i фон Граусбург закуповують там для своїх коней, мабуть, найкращий фураж на пiвночi. Але у Вессберзi, знову ж таки в тому, що менi вiдомий, немає католицького монастиря.
   - Звичайно звичайно. Там унiверситет. Ви казали. Я пам'ятаю, - вiдрiзав Пауль i звернувся до писаря: - Вiллем, а чим ви мене розважите?
   - Нiчим, пане Рейхенштейн. Я повнiстю на вашому боцi.
   - Так чи? - скинув брови Мiхаель. - А як же битва не на життя, а на смерть мiж католиками та протестантами, новий виток полювання на вiдьом? Вiлле, невже ви й тут погодитеся з паном нотарiусом?
   Було ясно, що писаревi не дуже хотiлося вiдповiдати, та й взагалi вся суперечка, затiяна не до мiсця, не подобалася йому, проте серйозний погляд Бреверна змусив дати вiдповiдь:
   - Тут пан Бреверн права. Я не тутешня, Павла, i герцогство Мекленбурга в недавньому гостя, але я нiколи не чув нi про який новий виток полювання на вiдьом. Ми не якiсь iспанцi! I я також не можу погодитися з вашими словами про перемогу католикiв, незважаючи на те, що вiн був готовий святкувати його з вами, тому що вiн є католиком i був дуже засмучений сучасної релiгiйної роз'єднаностi. Я можу пiдтвердити, Пол, на пiвночi нiмецьких володiнь абатства були збереженi, i я бiльш нiж упевнений, що якщо один з них, ви служите церква у нотарiуса, але все-таки змушений визнати, що бiльшiсть з жителi пiвнiчних князiвств iмперiї протестант.
   На цi слова Рейхенштейн обернувся, але за тим, щоб оборонити з жовчю в голосi:
   - Припинiть нести дурницю, Вiллем. Ви падаєте у моїх очах.
   Гнiвну тираду перервав Мiхаель Бреверн, який попрямував до нотарiуса. Вiн тихо сказав:
   - Пам'ятаєте, Пауль, я був з вами недозволено рiзкий на початку нашого знайомства? Не повторюйте моїх помилок. Коли здоровий глузд перемiг надi мною, я принiс вам щирi вибачення, при цьому неприємний осад вiд колишньої негiдної поведiнки так i залишив слiд у моєму серцi.
   - Не треба цих моралi, прошу вас, - скривився Рейхенштейн, проте з усього було видно, що сказане Бреверном запало йому в душу.
   Вiллем не вважав себе скривдженим, але ось бажання щось довести Паулю, порозумiтися взяло гору.
   - Пане Рейхенштейн, на вашу думку, що ми брехаємо?
   - Не знаю, - коротко вiдповiв Пауль. - Менi все одно.
   - Але подумайте, будь ласка, якщо ми справдi обманюємо вас, то навiщо? Яку мету маємо?
   - Гадки не маю. Я не читаю думок iнших людей, i те, яку мету чи цiлi ви троє переслiдуєте, вiдомо лише вам. Можливо, ви таким чином розважаєтеся, так би мовити, бавите час у забутому напiвпорожньому трактирi.
   - Розважаємось, зводячи людей з розуму, - гiрко засмiявся Мiхаель. - Так, ми такi.
   Нiколаус фон Граусбург пiдхопив настрiй Бреверна i додав:
   - З рiзних кiнцiв Iмперiї ми прибули в це злощасне мiсце виключно для того, щоб побавитись, граючи на нервах пана нотарiуса.
   На деякий час всi замовкли, навiть уникаючи зустрiчатись поглядами, поки Вiллем не вiдновив тему, запитавши:
   - Пане Рейхенштейн, ви ж не станете заперечувати, що на заїздi з нами твориться якась чортiвня?
   - Не стану.
   - А у вас є думка щодо цього?
   Нотарiус зiбрався з думками, потiм приосанився, нiби готуючись прочитати доповiдь якомусь високому чину, i видав, як написано:
   - Друзi, ми всi переживаємо незрозумiле наслання, що плутає нашу пам'ять фактами та подiями, яких не було насправдi, або ж вони мали мiсце в теперiшньому, але не там, не так, не з тими людьми та за зовсiм iнших обставин.
   Нiхто не пропустив повз вуха того, що Пауль назвав їх друзями. Вiн сам, мабуть, i не звернув на це уваги, а Мiхаель, Нiколаус i Вiллем моментально вiдкинули вiд себе якiсь натяки на образу щодо Рейхенштейна.
   - Ось, - простяг Мiхаель з усмiшкою. - Це вже досить слушна думка. I цю версiю слiд обов'язково обмозгувати. Ходiмо за спiльний стiл, Пауль, i припиняйте дутися.
   - Так-так, ходiмо, - покликав Нiколаус. - Тим бiльше менi є, що вам розповiсти, доки до компанiї не приєдналися Келери. Я збирався почати вiдразу, але наша спонтанна суперечка сплутала карти.
   - А що ви мали намiр розповiсти? - повертаючись до спiльного столу, обережно спитав Пауль, наче вiд вiдповiдi залежало, буде вiн сiдати чи нi.
   - Дещо бачиться тепер доказом моєї версiї, що ми сприйняли пам'ять один одного. Не стану ходити навколо та навколо. Думаю, ви самi все зiставите i зрозумiєте, коли закiнчу. Отже, коли фрау Келлер закричала увi снi i розбудила нас, я вбiг у її кiмнату вiдразу пiсля Хорста i краєм вуха почув, що саме так налякало бiдну жiнку. Вона схлипувала, голосила, але суть переляканого її видiння я вловив чiтко.
  
   Роздiл сiмнадцятий
  
   Як не намагався Хорст i яких тiльки хитрощiв не вдавався, дружину заспокоїти не виходило. Її трясло не перестаючи, вона голосно ридала, передаючи i чоловiковi своє позамежне хвилювання, з яким не могла впоратися самостiйно.
   Не знайшовши виходу в обiймах i лагiдних голосiннях, Хорст мiцно притиснув дружину до грудей i смiшним голосом нi з того, нi з цього затягнув колискову, спершу плутаючи слова i промахуючись з мотивом, потiм все впевненiше i впевненiше.
   Вiн думав, що Ельза знову засне, варто їй трохи заспокоїтися, як звичайно трапляється з дiтьми, що довго вередували, але цього не сталося. Його очiкування не справдилися. Заколисана нехитрою пiсенькою Ельза незабаром припинила ридати, трохи згодом закiнчилися схлипування i нервове тремтiння. Лише сльози, що повисли на густих вiях, дрiбними бусинками обрамляли темно-бiрюзовi очi гарної жiнки.
   Незабаром вже Ельза тримала руки Хорста у своїх руках, цiлуючи їх так само, як вiн зовсiм недавно цiлував її свiтле волосся.
   Хорст продовжував спiвати. За першою колисковою пiшла друга, за нею - третя, потiм вiн став наспiвувати простенькi мелодiї без слiв, дивуючись, як багато їх знає i пам'ятає.
   Дiтей у Келлерiв не було. Свого первiстка вони втратили кiлька рокiв тому через випадковiсть, у якiй кожен звинувачував себе, не перекладаючи один на одного тягар вiдповiдальностi.
   У Ельзи важко протiкала вагiтнiсть, а пологи були дуже довгими та болiсними. Повiтуха, що провела в будинку Келлерiв майже добу, кiлька разiв виходила до Хорста, який переживав i не знаходив собi мiсця. Засмучено вона попереджала, що дитина може народитися з травмами. Вийшовши до Хорста в черговий раз, вона сумно прошепотiла, що немає жодних шансiв допомогти дитинi народитися живою, i залишається лише боротися за Ельзу. Тепер уже її життя перебувало пiд загрозою.
   Всю нiч невтiшний Хорст провiв у молитвах, а на ранок на нього чекала приголомшлива новина. Все склалося якнайкраще: Ельза народила мiцного хлопчика i зумiла сама видертися з того свiту. Тiльки трохи пiзнiше з'ясувалося, що Ельза бiльше нiколи не зможе завагiтнiти. Вона залишилася безплiдною. Втiм, подумавши трохи, Хорст не виявив у цьому нiчого погано поганого, адже багато подружжя живе i зовсiм бездiтним, а у них є малюк, їх Еберхард, їх Еберт.
   Їм з Ельзою цiлком вистачало й одного бiлобрисого шибеника, який часом влаштовував такi витiвки, до яких i дюжина старших дiтей не додумалася б. Але хтось нагорi, який одного разу прислухався до молитв Хорста, вирiшив забрати у Келлерiв їхнє маленьке щастя, коли Еберту було сiм.
   Надаючи великого значення грамотi, Хорст визначив сина в парафiяльну школу в такому вiцi, коли iншi дiти ще бешкетують днями безперервно, не замислюючись про навчання.
   Повертаючись зi школи, Еберт упав у струмок, де вимок до нитки i забруднив одяг тванню та пiском. Вiн побоявся траплятися на очi матерi в такому виглядi, чудово пам'ятаючи, як буквально днями вона звiтувала його за те, що вiн примудрився вугiллям виснажувати вихiдну сорочку. Замiсть того, щоб бiгти в теплий будинок i про все чесно розповiсти, Еберт розташувався за корiвником, чекаючи, поки його акуратно розстеленi на соломi речi не висохнуть.
   Це було наприкiнцi вересня, а до першого числа наступного мiсяця Еберта не стало. Незважаючи на те, що застуду помiтили одразу, вона все-таки встигла перейти в запалення легенiв, що так i звело маленького Келлера в могилу.
   Вмираючи, вiн усе плакав i просив батькiв не лаяти його за промоклий одяг.
   - Про що ти думаєш? - притихлим голосом запитала Ельза, пiдводячи голову.
   Аби не допустити турбувати її зi згадуванням померлої дитини, Хорст був змушений брехати:
   - Про тебе, красуне моя.
   Ельза сiла перед чоловiком рiвно, змахнула сльози, а потiм знову взяла Хорста за руки зi словами:
   - Менi слiд тобi дещо зiзнатися.
   Вона сповiльнилася, не знаючи, з чого i як треба розпочати цю важку сповiдь. Ельза побоювалася не стiльки самого визнання, скiльки можливої реакцiї Хорста на розповiдь про чоловiка в золотiй масцi, про те, що вони аж нiяк невипадково вирушили до Зеенвiца, i це саме з волi незнайомця зi снiв вони були змушенi зупинитися на дворi старого Вернена.
   - Нема в чому тобi зiзнаватись, кохана, - раптово приголомшив дружину Хорст. - Менi давно все вiдомо.
   - Щоправда? - злякано завмерла Ельза.
   - Звiсно, вiдомо. Гострота мого зору залишає бажати кращого, особливо в сутiнках, але я все ще досить спостережливий i точно не здивувався. Мила моя, я навiть боюся уявити собi, якi за силою страждання випали на твою долю. Менi чудово видно, що твiй стан погiршується, хвороба розвивається, i ти насилу виносиш бiль. Це дуже помiтно, i я чудово розумiю причини твого бажання сховати вiд мене правду. Не подумай, нiби я насмiлюсь лаяти тебе за такий вчинок, зрештою, якби менi довелося опинитися на твоєму мiсцi, повiр, я зробив би те саме. Мила Ельза, будь впевнена, до ранку погода повернеться в колишнє русло, змiниться на краще, i ми одразу ж рушимо в Зеєнвiц. Не сумнiвайся, молодий лiкар допоможе тобi обов'язково. Не може допомогти.
   Ельза сидiла, боячись поворухнутися, щоб ненароком не перебити Хорста. Так просто все у нього складалося пiсля того, як вiдвар позбавив його пам'ятi про затемнення, що трапилося в трактирному залi, про дивнi свiчки та iнше. I жiнка вирiшила, що нехай поки що так воно i буде. Мабуть, нема чого руйнувати уявлення чоловiка про те, що вiдбувається в корчмi.
   Немов камiнь упав з плечей Ельзи, але все невисловлене вогнем пекло в її грудях, i вона наважилася докладнiше розповiсти про свiй сон.
   - Менi снилося, як, ламаючи гiлки, я продираюся крiзь вечiрнiй лiс, нiчого навiть близько не впiзнаючи навколо себе. На плечi висiла сумка, i менi було вiдомо, що в нiй лежав трав'яний збiр, який би позбавив мене складних проблем. Вийшовши з лiсу, я зiткнулася з мерзенною старою, яка пiдiйшла до мене впритул, усмiхнулася беззубим ротом i змовницьки шепнула, що я вагiтна. Вiдскочивши вiд неї, я подивилася на себе уважно i не виявила жодних ознак вагiтностi, хоча звiдкись точно знала - стара вiдьма має рацiю.
   Там, увi снi, я дiйсно чекала дитину i ... Хорст, я вас благаю, тiльки не зрозумiйте мене правильно, - Ельза зачекав, глибоко зiтхнув i подивився в очi свого чоловiка. - Увi снi, я не хотiв цiєї дитини.
   - Ну-ну, - поспiшив заспокоїти Хорст. - Це лише сон, i тобi не варто пов'язувати його з нашим хлопцем.
   - Дякую любий. Останнє я пам'ятаю досить смутно i фрагментарно. Хорст, я мрiяв, що праця почав, прямо в серединi осiннього поля, пiд проливним дощем, i я побачив цю дитину, тобто, iстота, яке увi снi я вважав новонародженої дитини.
  
   Роздiл вiсiмнадцятий
  
   - Народжену iстоту можна було назвати будь-ким, але тiльки не людиною! - Закiнчив Нiколаус, якого всi слухали так уважно, що низько схилилися до столу i ловили кожне слово.
   Першим зi ступору вийшов Пауль, що вiдкинувся на спинку стiльця i з легким докором сказав:
   - За всiєї поваги, Нiколаусе, але ви вчинили не зовсiм коректно, виклавши нам сон Ельзи Келлер. Все-таки це так особисте. Якби я опинився у вашому становищi, то нi в якому разi не став навiть слухати, не те що комусь передавати почуте.
   Вiллем, обмiркувавши фразу нотарiуса, кивнув, а ось Мiхаель Бреверн зауважив:
   - Зачекайте, Пауль. Нiколаус молодий, але, гадаю, у нього достатньо уявлень про пристойнiсть. Напевно, Нiколаус зробив якiсь висновки з почутого, коли розповiдає нам сон фрау Келлер.
   - Я з вами згоден, Пауль, - вiдповiв молодий фон Граусбург. - За iнших обставин мiй вчинок слiд було б розцiнити як безтактний, проте моя розповiдь i справдi важлива для розумiння подiй, що розiгралися навколо нас.
   - Тодi спробуйте пояснити цю важливiсть, - наполягав Рейхенштейн, не здаючи позицiй. - Менi й самому здався жах, але що вiн може...
   - Багато чого може, Пауль, - пiдскочив Нiколаус. - Я впевнений, що на багато наших очей вiдкриються. Насправдi сон Ельзи Келлер - реальна iсторiя, яку я чув давним-давно.
   Пол знизав плечима.
   - Ельза теж могла її чути. Вона навiть могла впiзнати її вiд тiєї самої людини, що й ви, Нiколаус. Все зрозумiло. Нiчого дивного, нiчого дивного. Хiба нiкому з нас не снилися речi, про якi ми ранiше читали у книгах чи чули?
   - О так. Коли менi в дитинствi прочитали окремi мiсця з Книги Самуїла, я кiлька ночей поспiль боровся з Голiафом, - повеселiшав Вiллем. - Тобто як боровся? Голiаф зi мною бився, а я намагався втекти вiд нього.
   Пригладжуючи свої рiдкi вусики, потiм знову скуйовджуючи їх, Нiколаус мовчав, гадаючи, як би викласти свої аргументи бiльш зрозумiло, але до будь-якого рiшення так i не прийшов. Йому було важко розтлумачити присутнiм свої висновки, не описавши для початку те, на чому вони були заснованi. I юнак запропонував:
   - Давайте домовимося: я просто розповiм iсторiю про давно померлу дiвчину, пiсля чого видам вам свiй висновок.
   - Здається менi, нам так i не вдасться уникнути вашої розповiдi, - коротко реготав Рейхенштейн. - Особисто я не заперечуватиму, якщо ви, Нiколаусе, не забуватимете про пристойнiсть.
   Нiяких заперечень не було, i всi чоловiки дивилися на фон Граусбурга вичiкуючи.
   Вiн почав:
   - Колись у Саксонiї жила прекрасна та наївна дiвчина, чиє iм'я стерлося з пам'ятi мешканцiв тих мiсць. Її батьковi належала велика дiлянка родючої землi, що дозволяло сiм'ї жити в достатку. Багато хто хотiв завести з ними дружнi стосунки або навiть порiднитися, i заможнiсть сiмейства не вiдiгравала тут ключової ролi. Серед сусiдiв ця сiм'я мала вагу та повагу насамперед через чеснiсть, поряднiсть та невтомну працелюбнiсть, а старшi вiдрiзнялися ще й глибокою релiгiйнiстю. Але остання їхня риса перiодично переходила за рамки простої побожностi, перетворюючи i чоловiкiв, i жiнок на черствих поборникiв моралi.
   Як iнодi буває, дитина, вихована без прикладiв зла i непристойностi перед очима, захищена, подiбно до квiтки в оранжереї, вiд неприємностей реального свiту, виростає зайво простодушною, довiрливою, абсолютно непiдготовленою до пiдступiв, що пiдстерiгає на кожному кроцi. I наша нещасна дiвчина виросла саме такою.
   Рiк, у якому сталася трагедiя, видався врожайним, i глава сiмейства найняв працiвникiв, чого зазвичай не робив, обходячись власними силами. Серед працiвникiв був хлопець, ровесник нашої героїнi. Вони сподобалися один одному, а в серцi юної красунi вперше в життi спалахнули дорослi почуття. I, мiж нами кажучи, це романтичне почуття принесло з собою iнше, не таке пiднесене - бажання близькостi, що не обмежується безневинними поцiлунками в затишному куточку.
   Молодий чоловiк надавав дiвчинi знаки уваги, якi та з радiстю приймала, але переслiдував вiн звичайну мету: отримати заборонене, зiрвати бутон, що вирiс у теплицi. Втiм, у цьому дiвчина залишалася непохитною i щоразу вiдповiдала рiшучою вiдмовою на наполегливi спроби хлопця досягти свого.
   Так би все й залишалося досить безневинним, якби не добрi намiри, що обернулися на зло. Якось батько застав парочку цiлується i, не бажаючи, щоб це заходило в область недозволеного, приблизно покарав дочку i пригрозив працiвниковi, що ґрунтовно провчить його i виставить геть без розрахунку.
   Батько не ображав дiвчину, не допустив на її адресу образливої лайки, лише випоров вiжками. З тiєї хвилини нею без залишку опанував гнiв. Гнiв i бажання помститися батьковi в той спосiб, який видавався дiвчинi єдиним доступним. На той момент їй подобалася її задумка.
   Тепер уже довелося домагатися згоди молодого чоловiка, якого аж нiяк не спокушала перспектива залишитися без роботи та оплати - мабуть, найменше, що йому загрожувало. Проте дiвчина досягла згоди, i на її бiду все трапилося.
   Зв'язок тривала не один день, i вони безоглядно насолоджувалися один одним, отримуючи додаткове задоволення вiд усвiдомлення того, як легко можуть порушувати правила. У своєму грiху дурна дiвчина бачила покарання для батька, але якби вона тодi здогадувалася, як сильно помиляється.
   Закiнчилося збирання врожаю, i хлопець зник, випарувався, не сказавши i кiлькох прощальних слiв обманутiй коханцi. Та ж швидко зрозумiла, що чекає на дитину. I для бiдної дiвчини впав увесь свiт.
   Нiкому не вiдкрившись, вона повнiстю пiшла в себе, нарештi усвiдомивши глибину свого падiння i горе, що звалилося на неї. Прекрасно знаючи звичаї своїх рiдних з їх надмiрною релiгiйною запопадливiстю, нещасна приховувала ознаки вагiтностi, туго затягуючи потай пошитий пояс, беручись за найважчу роботу i все частiше недбало рахуючи, що повнiє. Будь-якими прийомами вона намагалася уникнути викриття, побоюючись стати iзгоєм у сiм'ї, небажаним її членом, якого рано чи пiзно проженуть геть. Але нескiнченно так продовжуватися не могло.
   Невiдомо, хто мiг пiдказати дiвчинi старовинний рецепт позбавлення дитини, i неясно, як вона розраховувала зробити задумане на самотi. Швидше за все сподiвалася, що варто їй зробити вирiшальний крок, i рiдним не залишиться нiчого iншого, як пом'якшити свої серця, допомогти дочцi i приховати все вiд стороннiх.
   Ближче до середини осенi дiвчина вирушила в лiс, у найпохмурiшу i дику його частину, де не без труднощiв зiбрала необхiднi iнгредiєнти для особливого настою. Вже повертаючись додому, вона зiткнулася з худою старою, одягненою в застарiлi лахмiття, що ледь трималися на її кiстках.
   - Ти вже вигадала iм'я для свого хлопчика? - нi з того нi з цього проскрипiла стара, нiби трiснуте дерево на вiтрi. - Напевно, назвеш на честь його тата, що втiк?
   Дiвчина була вражена, дивлячись на вiдьму, намагаючись знайти розумне пояснення її свiдомостi, i вона понюхала повiтря, скоса поглядаючи на брезентовий мiшок.
   - У твоїй сумi я чую отруйнi гриби, корiння та чорний мох, що ростуть лише у заповiднiй частинi лiсу. Якщо все це висушити, перетерти в пилюку i настояти на винi, то... - стара посмiхнулася, ощеривши рiдкi гнилi зуби. - Хм, так тобi, схоже, не потрiбне маля, i ти надумала позбутися його?
   - Провалюй! Згинь!
   Розвернувшись, дiвчина з усiх нiг кинулася бiгти, але вiдьма крикнула слiдом:
   - Стiй!
   I пiдкоряючись чужiй волi, дiвчина зупинилася нерухомо. Завмерши вiд жаху, не смiючи подивитися назад, вона слухала, як човгає ногами чаклунка.
   Обiйшовши дiвчину i поцмокавши губами, стара попросила:
   - Не бiйся, люба дитина. Я так довго живу далеко вiд людей, що забула, яким має бути добре спiлкування. Будь ласка, вислухай мене.
   Вiд уваги дурненька не вислизнуло, як змiнилося обличчя старої, ставши м'якшим i привiтнiшим, та й очi лiтньої жiнки засяяли добротою i турботою. Говорила вона з теплотою та щирим переживанням за долю, начебто, зовсiм незнайому людину.
   - Ти затiяла погане. Вбити ще ненароджену дитину такий великий грiх, що ти нiколи не вимолиш пробачення. Жодними праведними справами, жодними молитвами. Порiвняно з тими бiдами, що чекають на тебе попереду, якщо ти зважишся здiйснити задумане, твої сьогоднiшнi прикростi - нiщо. А крiм того, витравити плiд не так просто. Приготувати та випити настiй - зовсiм не найголовнiше. Без сторонньої допомоги тобi не обiйтись. Iнакше спливеш кров'ю i помреш.
   - Нiчого iншого менi не лишається, - слабо запротестовала нещасна.
   - Не говори так, - втiшала стара. - У моїх силах забрати малюка, не позбавляючи життя нi його, нi тебе. Плiд уже досить дозрiв, i якщо ти дозволиш його взяти, вiн буде менi улюбленим синочком.
   - Менi все одно, ким вiн тобi буде, але якщо це справдi у твоїй владi, то допоможи менi, - поспiшила вiдповiсти дiвчина, нiби не надаючи своїм словам значення, не бачачи в них шкоди i не думаючи про наслiдки.
   - Тобi достатньо сказати, що вiддаєш менi дитину. Решту я зроблю сама.
   - Будь ласка, - кивнула дiвчина. - Дитина твоя. Можеш забирати його, коли завгодно.
   Вiдразу обличчя старої знову змiнилося, але цього разу його риси стали рiзкими й огидними. Грубо розреготавшись, вiдьма почала танцювати навколо вмить охопленої страхом дiвчини, рухаючись так безглуздо, немов її кiстки, обтягнутi пергаментною шкiрою, бовталися з'єднанi нитками. Потiм вона вiдступила, якось вся стиснулася i зникла, розчинившись у повiтрi. Залишився лише її гуркiтливий несмолканий регiт, який переслiдував дiвчину, що тiкає, доки вона не опинилася в порожньому полi неподалiк рiдного вогнища.
   Щоб трохи перевести дух, дiвчина сповiльнила бiг i вiдразу склалася навпiл вiд болю, що буквально розривав її черево. Гримнуло в сiрому небi, i ринула злива.
   Дiвчина каталася землею в немислимих муках, якi здавались їй передсмертною агонiєю. Вона звивалася, корчилася, сiпалася в конвульсiях i кричала, кричала, кричала, захлинаючись хрипом. Може, сам диявол не дозволяв їй знепритомнiти, змушуючи переносити воiстину пекельну бiль.
   Вона розродилася прямо там, у полi. Мляво ворушиться грудочку плотi, не видаючи жодного звуку нi при народженнi, нi пiсля, шмякнувся в бруд, перемiшаний з кров'ю його матерi.
   Мало-помалу бiль вiдхилився, але тiльки для того, щоб поступитися мiсцем трепету i жаху, що з'явився, коли новонароджений став дертися нагору i дуже скоро опинився на животi дiвчини. Вiн пiдповз до материнських грудей, розiрвав одяг i припав до соскiв, де все одно не було нi краплi молока. I вiн почав висмоктувати кров.
   Дiвчина не вiдразу знайшла сили пiдвестися. На нiй сидiла мерзенна слизова iстота, чиї маленькi гострi вуха, рiжками стирчали бiля самої верхiвки. Поросячi очi звiря бiгали з боку в бiк, а вiн не вiдривався вiд грудей, продовжуючи насичуватися кров'ю з явною насолодою. Зазирнувши в обличчя матерi, вiн пiдняв верхню губу, демонструючи свої дрiбнi зубки, рiвнi, бiлi та гострi, як лезо. Вiн ригнув i помахав трипалою лапою, на якiй крiзь злиплу шерсть проступили кiгтики.
   До ночi дiвчину знайшли i вiднесли додому. Вона була непритомна досить довго, потiм стiльки ж металася в мареннi. Всього одного разу вона прийшла до тями i, розповiвши про все, померла.
   - Цiкаво, - похвалив Пауль з єхидцем, варто було Нiколаусу замовкнути.
   - Це не все.
   - Вибачте, - осiкся нотарiус, округливши очi.
   - Цiкава не лише iсторiя. Я згадав її, варто було Ельзi Келлер заговорити про своє бачення. Однак обставини, за яких цей випадок став менi вiдомим, сплив у моїй пам'ятi одночасно з тим, як Мiхаель назвав справжнє iм'я шахрая Навi. Отож, панове, десять рокiв тому батько взяв мене до Саксонiї, де в одному великому мiстi його старовинний приятель служив скарбником. Поїздка була складною, але захоплюючою, а зустрiч теплою та привiтною. Увечерi чоловiки мiцно випили, i друг мого батька розповiв iсторiю про нещасну тричi ошукану дiвчину. Так ось, панове, - зiтхнув Нiколаус пiсля паузи. - Готовий присягнутися на Бiблiї, я нiколи в життi не бував у Саксонiї, i у мого батька немає i нiколи не було приятеля-скарбника в тих землях.
   Вiллем вiдкрив рота i здивовано охнув:
   - Тодi звiдки...
   - Ось тут i має вистрiлити моя версiя того, що вiдбувається, згiдно з якою, ми шестеро якось примудрилися обмiнятися своїми спогадами. I серед нас має бути людина, яка побувала в Саксонiї десять рокiв тому, чула розказану мною iсторiю.
   - Ви назвали дiвчину тричi ошуканою? - почулося зi сходiв.
   Чоловiки рiзко обернулися, а Нiколаус, побачивши спитавшего, схопився i почав квапливо i плутано вибачатися. На сходах, пiдтримуваних Хорстом, стояла Ельза Келлер.
   - Вам нема в чому вибачатися. Ви нiчим мене не зачепили. Припинiть, - усмiхнулася жiнка, коли Нiколаус почав плутатись ще бiльше, i розмотати клубок з його слiв стало зовсiм неможливо. - Краще дайте вiдповiдь, чому тричi обдурена? Адже її обдурили коханець та вiдьма, тобто двоє.
   Нiколаус продовжував бентежитися, i вiдповiсти довелося Мiхаелю Бреверну:
   - Насамперед дурна дiвчина сама себе обдурила.
   - А-а, - промовила Ельза. - Нiколаусе, я правильно зрозумiла, що згiдно з вашою версiєю спогади про поїздку до Саксонiї, мiського скарбника, якi незрозумiло як з'явилися у вас, повиннi належати комусь iз нас?
   - Правильно.
   - Нiчого подiбного в мене не було, - вiдповiв Бреверн.
   - У мене й поготiв, - додав Пауль.
   Усi заперечливо захитали головами.
   - Вибачте, Нiколаусе, ваша версiя не вистрiлила, - промовив Хорст.
   - Проте не впадайте у вiдчай, - поспiшив заспокоїти юнака Рейхенштейн. - Так, нiкого з нас нiщо не пов'язує iз Саксонiєю, але однiєю версiєю поменшало, а це вже дещо.
   - Це, звичайно, не вiдноситься до сутi справи, - сказав Ельза, сiдаючи за стiл, - але взагалi мiй батько родом iз Саксонiї. Посварившись iз сiм'єю, вiн задовго до мого народження вимушено перебрався до герцогства Мекленбурзького, про що нiколи не жалкував. Розказана вами iсторiя саме та, що я бачила увi снi, i запевняю вас, я чую її вперше.
   - Всi ми бачили сни в цьому чортовому шинку, - задумливо промовив Мiхаель. - I вони щось несуть у собi. Безперечно. Щось, чого ми поки що не розумiємо.
   - Тож давайте подiлимося ними, якщо нiхто не проти, - запропонував Хорст. - Якщо бажаєте, почнiть iз мене.
   - Не заперечуватиму за умови, що у видiннях, якi кожен з нас переживав, немає безсоромностi, - кивнув Пауль. - Пiсля Хорста можу продовжити я.
   Всi погодилися, i мiрошник у всiх доступних йому подробицях описав свiй сон про чуже мiстечко, матiр бiля вiкна та примару. Коли вiн закiнчив, дружина штовхнула його в бiк.
   - Тiльки не кажи менi, що не знаєш цiєї легенди про грiшного розкрадача могил.
   - Клянуся, нiколи ранiше не чув, - запротестував Хорст.
   - Ну, може, хтось iз подружок розповiв менi її в юностi? - Знизала плечима Ельза.
   - Не мучите, фрау Келлер, - помолився Вiллем.
   - Добре. Я починаю.
  
   Роздiл дев'ятнадцятий
  
   Пiдземелля пiд трактиром, народжене чорною магiєю, являло собою точну копiю зали, але без столiв, стiльцiв та лавок. У важких рiзьблених крiслах, бiльше схожих на трони, зручно розташувалися чаклуни, що вiдпочивали, вiдновлювали сили перед заключним етапом страшного ритуалу.
   Порушуючи тишу i спокiй примiщення, що тоне в темрявi, чаклун у синьому каптурi безперестанку блукав навколо крiсел, доки юнак зi шрамами не схопився i не закричав:
   - Припинiть тинятися тiнню! Мене це дратує. А ваш сумовитий вигляд псує менi всi нерви i вiдверто бiсить!
   - Годi! - рiзко перебив його сивий, пiдвiвся i, пiдiйшовши до чаклуна в капюшонi, проникливо заговорив: - Заспокойтеся, друже мiй. Бачу, вас усе ще сумнiваються, чи правильно ми робимо?
   - Менi немає справи до iнших. Питання в тому, чи правильно я роблю? - чорнокнижник наголосив на останньому словi i так скинув пiдборiддя, кинувши погляд на спiврозмовника, що каптур злетiв з його лисої голови.
   Дане потворному горбуну, що вiдкрилося, здалося потворним. Вуха чаклуна були вiдрiзанi, нiздрi вирванi, а обличчя вкрите невиразними виразками - рани, залишенi вогнем, клiщами та кислотами. Складалося враження, що ця людина викупалася в лавових озерах пекла i дивом уцiлiла. Але нi, його нинiшнiй образ був створений людьми, якi мали великий досвiд щодо тортур, катувань, заподiяння калiцтв i страт.
   Сивочолий вiдсахнувся вiд погляду, що постав перед його, проте взяв себе в руки i продовжив монотонним голосом переконувати:
   - Подивiться, на що вас перетворили. Хiба цього мало для вашої помсти? Для нашої спiльної помсти?
   - Нiхто з тих, кого ми призначили жертвами, не причетний до цього, - потворний чаклун вказав на своє обличчя пальцями, що криво зрослися пiсля переломiв. - Це створили кати, а люди, що розташувалися в залi над нами, не мають жодного стосунку до iспанської iнквiзицiї. Справжнi кривдники вже давно покаранi i чекають на мене в пеклi.
   - Ми з вами дуже схожi, друже, - зiтхнув сивий, граючи так, що навiть найзапеклiший театрал i найдосвiдченiший критик не засумнiвалися б у щиростi чаклуна. - I ви, i я прагнули знань. Тiльки i всього. Не влади та багатств, не жiнок та задоволень, немає. Ми прагнули вiдкрити таємне, осягнути потаємне, побачити справжню велич свiту i проникнути в його суть. Хiба таке може бути злочинним? Хiба заслуговує на те покарання, що приготоване нам згори? Проте, завершивши ритуал, ми будемо вiльнi i все почнемо з чистого аркуша. Уявiть, як багато нових знань чекає на нас, скiльки всього незвiданого.
   - Нiякi знання, однак, не змогли захистити мене, - промовив потворний чаклун i добивав: - Злочиннi не нашi минулi прагнення, а те, що ми уклали угоду з ворогом людського роду. I тут немає значення мети, якi ми переслiдували.
   На його плечi в ту ж секунду лягли могутнi долонi сивого. Чаклун запитав жорстко i навпростець:
   - Ви з нами чи нi?
   - З вами. Що менi ще лишається?
   - Та киньте ви вже цi соплi, - втрутилася жiнка, яка до того внутрiшнiм зором уважно вивчала обстановку в трактирному залi. - Краще подивiться на наших бiдних ягнят. Послухайте, яку цiкаву дрiбницю розповiдає дружина мiрошника. Вони, схоже, серйозно вирiшили, що переказуючи один одному сни, знайдуть спосiб вирватися з магiчних кайданiв, нашого перехрестя.
   Чаклунка влаштувалася в крiслi трохи комфортнiше, руки витягла вперед i всiм тiлом напружилася, досягаючи зосередженостi в розумi та дiях. Варто їй звернути долонi догори, як над ними застрибали дрiбнi iскри, що мерехтiли фiолетовим свiтлом. Погойдуючись, вони укрупнилися i стали хаотично танцювати, iнодi розлiтаючись у рiзнi боки, iнодi притискаючись один до одного, а iнодi зiштовхуючись i злипаючись.
   - Вам не варто витрачати сили, - попередив сивий чаклун.
   На це жiнка, що всiма способами прагнула справити на сивого враження, не вiдповiла. Вона лише повела бровою - мовляв, не переживайте, сил у мене цiлком достатньо. Закриваючи очi, чаклунка заспiвала щось, майже не розмикаючи губ, i акуратно дихнула на вогники, що кружляли. Тi попливли геть, складаючись у прозору сферу, всерединi якої чiтко промальовувалося оздоблення трактирної зали.
   Сфера розгорнулася, укрупнилася, а картина в її серединi витягнулася, набуваючи обсягу, передаючи рухи та голос Ельзи Келлер.
   - Якщо я правильно пам'ятаю, - казала фрау Келлер, - цього хлопця все звали Скворцем. Мабуть, було в ньому щось вiд цього птаха, зовнiшнiсть чи поведiнку. Вiн народився i вирiс у мiстi Арнсфельд, що неподалiк Бранденбурга. З дитинства Шпак не вiдрiзнявся позитивними якостями, а ось негативних у нього було з надлишком. В цiлому, всi вважали його пустоголовим неробою, що мучило своїх батькiв тим, що постiйно влазив у неприємностi, розбиратися з якими пропонував батьковi i матерi.
   Коли хлопець став дорослiшим, бiд вiд нього тiльки побiльшало. Вiн щодня знаходив собi пригоди, а вирiшував проблеми завжди однаково - тiкав до батькiв, щоразу вдаючи, що усвiдомив помилки, виправився. I йому вiрили. Вiрили, навiть коли бiди, що їм приносили, стали дуже великими, анiтрохи не схожими на прокази-пустощi, i розраховуватися з їхнiми наслiдками теж доводилося по-великому.
   Батько Скворця загинув внаслiдок нещасного випадку, i тодi жителi Арнсфельда очiкували, що настав нарештi час нерозумному ледаровi взятися за розум. Вони помилялися.
   Єдина людина, якого хлопець побоювався, з ким хоч трохи рахувався, єдиний, хто мiг ненадовго урезонити молодика, пiшов з життя. I Скворця понесло. Його зовсiм не дбали нi думка матерi, нi її доля.
   Вiн прибився до якоїсь зграї, що складалася з злодiїв, шахраїв i кишенькових злодiїв, що по-дрiбному промишляли на околицях Брандербурга. Жодної ваги в новiй компанiї Скворець не мав, а тримався в цьому, з дозволу сказати, суспiльствi лише тому, що краще за iнших знав, де i на що можна витратити грошi, здобутi злочинним шляхом.
   Сталося так, що перша ж справа, на яку зграя наважилася взяти з собою Скворця, виявилася провальною. Компанiї злодiїв майже в повному складi довелося нести ноги, та так спiшно, що в їхнiх кишенях не брязкало жодної монетки. Дивно, як приятелi самi не розправилися зi Скворцем, адже саме вiн i був винуватцем невдачi та необхiдностi втечi.
   Втiкши з рiдних мiсць, зграя з часом дiсталася околиць мiстечка Духенiв. Доти вiд самого Бранденбурга тягнувся ланцюжок злочинiв, i якщо ранiше банда вважала, що нехай дрiбними крадiжками не розбагатiти, але за них, принаймнi, не пiдняться на шибеницi, то тепер розв'язала собi руки i перейшла до грабежiв та розбоїв. Подейкували навiть, що дехто з цiєї мерзенної компанiї не зупинявся перед убивствами.
   Один балакучий житель Духенова, який не пiдозрював нiчого поганого, за кухлем-другий пива розповiв утiкачам злочинцiв мiсцеву легенду про усипальницю древнього князя i незлiченнi скарби, прихованi в тому кургани i нiбито розташованої зовсiм поруч iз мiстом. Болтун був добряче п'яний, вiн смiявся i смiшив своїх нових знайомих. Тiльки один iз слухачiв не веселився з усiма - Шпак.
   Переказ говорив, що в давнину, коли всi люди розмовляли однiєю мовою, в тих краях височiла велетенська Крижана стiна. Рiдкiсний птах долiтав до її середини. Бiля пiднiжжя льодовика мешкав народ гiгантiв, який нiчого не творив своїми зусиллями, а займався полюванням i нескiнченними набiгами на численних пiвденних сусiдiв. Повiками тяглося протистояння, непримиренна ворожнеча, доки у племен пiвдня, розорених, але не зламаних, не закiнчилося терпiння. Вони об'єдналися, щоб раз i назавжди усунути пiвнiчну небезпеку.
   Вiйна, що почалася, швидко пiдтвердила одну просту iстину: навiть якщо ти воїн-гiгант зi сталевим мечем, ти неминуче впадеш вiд каменiв, кинутих тисячею карликiв-орачiв.
   Коли результат був фактично зрозумiлий, уцiлiлих гiгантiв притиснули до Крижаної стiни, i їх князь наказав дати останнiй бiй, вiдчайдушний i кривавий, щоб люди похилого вiку, жiнки i дiти змогли вирватися з оточення i пiти в дрiмучi лiси на сходi.
   Для перемоги їх було замало. Князь розумiв це i намагався врятувати те, що залишалося вiд його роду. Але склалося iнакше, i в пролом, пробиту в рядах ворога, нiхто не ступив. Не думаючи про можливiсть врятуватися, навiть дiти пiдняли зброю полеглих та продовжили битву. Це були дикi часи диких народiв, чиї звичаї та помисли нам часом не зрозумiлi.
   Гiганти були поваленi, вцiлiли одиницi, якi князь помер. Тi, що залишилися живими, зважилися на шалений крок. Вони мали намiр подолати Крижану стiну i знайти собi притулок за нею, де все можна було розпочати наново. Але перед цим у вигину священної рiчки вони поховали князя у величезному курганi, склавши у саркофагу все бiльш-менш цiнне, що мало плем'я, i що вождь повинен був забрати з собою в потойбiчний свiт для всiх загиблих одноплемiнникiв. Семеро найкращих воїнiв зголосилися вiчно охороняти могилу та незлiченнi скарби, пiсля чого були замурованi в усипальницi живими.
   Гiганти, що залишилися, взявши припаси, мотузки, клини i теплий одяг, почали своє сходження. Невiдомо, чи вдалося їм подолати мур. Пiднiмалися вони так довго, що ще з мiсяць їх було неважко помiтити неозброєним оком, потiм униз долинали крики гiгантiв, що перемовлялися мiж собою, брязкiт клинiв. Часом зверху падали тi, хто зiрвався або замерз на смерть.
   Викладаючи переказ, пиятика з Духенова вказував на пагорб на пiвнiч вiд мiста, уточнюючи, що це i є той самий курган, насипаний гiгантами, тому що саме його огинає рiчка, що iснувала тут вiд створення свiту i згадана в легендi.
   Жоден iз членiв зграї не сприйняв почуте всерйоз, а от очi Скворця запалали властивим йому азартом.
   Вiн спитав:
   - Якщо мiсце скарбу вiдомо, невже нiхто не намагався заволодiти ним?
   - Намагалися, звiсно. Але ж могилу охороняють семеро воїнiв, - начебто здивувався неуважностi Скворця пивоха. - I тi, хто перемiг гiгантiв, i язичники, якi прийшли сюди набагато пiзнiше, вважали це мiсце забороненим. Усi побоювалися розбудити князя та його варту.
   - Тепер цi мiсця не є забороненими, - не вгавав хлопець. - Навряд чи хтось побоюватиметься, що язичники, що давно згнили, воскреснуть i завдадуть шкоди.
   - Нагадаю тобi, що ця байка живе тут тому, що її так подобається слухати проїзного люду, - махнув рукою оповiдач. - Зрозумiло, нi-нi та й з'являються шукачi пригод, якими городяни з радiстю продають лопати, кайли та тачки, але копачi витрачають час. Нiхто нiчого i нiколи не знаходив усерединi нашого пагорба, крiм мозолiв та зiрваних поперекiв. Так що не забивай собi голову дрiбницями, а краще купи менi ще випити.
   Бажання знайти скарбницю оволодiло Скворцем повнiстю. Вiн не мiг нi їсти, нi пити, нi спати, постiйно розпитував мiсцевих жителiв, щось уточнюючи в них, вивчав усi без винятку довколишнi пагорби. Той, на який йому вказували, iнтересу у хлопця не викликав, бо був перекопаний вздовж i впоперек без жодного результату.
   Слiд зазначити, що батько Скворця був чудовим землемiром i, крiм того, вмiло визначав за зовнiшнiми ознаками приховану в товщi надр воду. Дещо зi знань отця Скворець свого часу перейняв, який через кiлька тижнiв пошукiв виявив непомiтну височину, що густо поросла лiсом. Увагу хлопця привернуло висохле русло рiчки, яка колись справдi огинала пагорб, але залишила вiд себе звичайний яр.
   У натхненнi повернувшись до друзiв, розповiвши про вiдкриття, Скворець почав умовляти банду озброїтися iнструментами i вiдкопати скарб. Злодiї, якi спочатку не повiрили в легенду, вiдповiли вiдмовою, а коли Шпак став упиратися, повчили його кулаками мiцно i, як вважали, назавжди.
   Ображений на всiх i вся хлопець роздобув лопату, дiстався кургану i самостiйно взявся до справи. Злiсть i очiкування незлiченних багатств пiдштовхували його копати щосили, не перериваючись на вiдпочинок. I наприкiнцi першого ж дня вiн наткнувся на плиту, що зачиняла вхiд у стародавню могилу. Насилу зсунувши її з мiсця, Шпак пролiз усередину i побачив широкий темний прохiд. Колись коридор був дуже високим, напевно, пiд стать зростанню гiгантiв, згодом через стелю прорвалося корiння кущiв i могутнiх дерев, сплуталося мiж собою.
   Усерединi огидно пахло падаллю, i Скворцю доводилося дихати уривками, щiльно притискаючи до обличчя рукав i намагаючись ухопити гаряче повiтря вiд смолоскипа, що перебивав сморiд.
   Пiд ногами лежав тисячолiтнiй шар пилу, в якому поскрипували i хрумтiли невидимi кiсточки якихось тварин, що народилися пiд землею i одразу закiнчили свiй короткий вiк.
   У мiру просування Скворцю стали траплятися дерев'янi ящики, скринi та барила, що виявилися настiльки старими, що опадали найдрiбнiшою трухою просто при наближеннi до них, а не вiд дотикiв. Деякi були порожнi, дехто явив бруднi рванi ганчiрки. Хлопець не вiдразу зрозумiв, чим же колись були лахмiття, що лежали бiля ящикiв, що розвалилися в порох, i накиданi горами вздовж коридору. Це все, що столiття залишили вiд дорогого хутра та колись безцiнних тканин.
   Шпаку зустрiчалися i залiзнi предмети, але вони були так сильно з'їденi житом, що неможливо було хоч приблизно назвати, чим цi предмети були ранiше.
   Хлопець iз гiркотою вирiшив, що старання були марними, i все цiнне в усипальницi знищило час задовго до його вторгнення. Тут вiн задумався: найпрекраснiшу сталь iржа перетворює на нiщо, мiдь окислюється, обпадаючи жирними зеленими струпами, срiбло темнiє так, що його нелегко визначити серед куп куп мотлоху i смiття, але золото тiльки тьмянiє, а дорогоцiннi каменi залишаються i зовсiм незмiнними. Така думка надихнула Скворця, викликала приплив впевненостi, прогнала зневiру та втому.
   Нарештi, вiн досяг великої круглої кiмнати, в центрi якої на пiднесеннi стояв кам'яний саркофаг. Очищаючи кришку вiд смiття, Шпак зачепив щось i змахнув на пiдлогу. Предмет глухо брязнув i вiдкотився до стiни, найдальшої вiд входу.
   Смолоскип виявився марним, оскiльки пiдлога в кiмнатi була покрита товстим шаром м'якого пилу, i невдаха шукач скарбiв зашарив руками, опустившись на колiна в самий бруд. Незабаром вiн знайшов загадковий золотий медальйон на товстому ланцюзi. Щедро посипаний сапфiрами та смарагдами, медальйон був поцяткований знаками незрозумiлої писемностi, на його лицьовiй сторонi зображувався дивовижний волохатий звiр iз загнутими догори iклами, що далеко стирчали з рота, з довгою трубою замiсть носа.
   Повiсивши медальйон на шию, Шпак побачив бiля стiн розвалилися скринi, вмiст яких не мiг не впiзнати: товстi прути почорнiлого срiбла, що нагадували гiлки, що випали з в'язанок хмизу, дорогоцiннi каменi, схожi на рiзнокольорових жукiв, що сховалися серед золотiв.
   Вiд подиву та захоплення у Скворця перехопило подих i закрутилася голова. Вiн кинувся збирати все, до чого мiг дотягнутися, не замислюючись над тим, як зможе все це донести чи хоча б витягти за межi усипальницi.
   Раптом бiчним зором хлопець помiтив сiру тiнь, що ковзнула справа. Пiдскочивши вiд несподiванки i високо пiднявши смолоскип, Скворець озирнувся, але нiчого пiдозрiлого не виявив. Вiн не вiдчував страху, нi розкопуючи стародавню могилу, нi проникаючи в неї, нi зараз. Причина цього таїлася аж нiяк не в його безстрашностi, а в його зневiрi у привидiв, повсталих покiйникiв. I тих, i iнших вiн вважав виключно плодом уяви дурних казкарiв, якi вiчно переказують одне й те саме, виявляючи слухачам свою довiрливiсть i розраховуючи, що тi будуть такими самими. Та й якi можуть бути повсталi покiйники? З чого повставати, адже навiть вiд них кiсток не залишилося за минулi тисячi рокiв.
   I тут до Скворця долетiв протяг, який пiдняв пил i смiття i з силою жбурнув йому в обличчя.
   - Ви чули? Чули? - заволав Вiллем i пiдстрибнув на стiльцi.
   Ельза Келлер здригнулася, перервавши iсторiю, а писар уже мчав сходами на другий поверх, забувши порозумiтися. Чоловiки пiднялися.
   - Менi теж почулося щось незрозумiле, - промовив Пауль. - Я, правда, не надав цьому значення: думав, що примарилося.
   - А я нiчого не чув, - сказав Мiхаель, з неприхованою досадою, - але недобре залишати Вiллема одного. Вибачте нас, фрау Келлер, ми обов'язково дослухаємо вас, як тiльки розберемося, що i кому примарилося.
  
   Роздiл двадцятий
  
   Яким би незграбним не виглядав Вiллем, наздогнати його одразу не вийшло. Вiн вривався в усi спальнi по черзi, швидко оглядався i прямував далi, хоча було не зовсiм зрозумiло, що взагалi можна примудритися розглянути без свiтла.
   Келери залишалися внизу, решта при вогнi свiчок, що коливається, кралися коридором. Першим йшов Нiколаус, який у лiвiй руцi нiс свою шпагу, прихоплену на вимогу нотарiуса. Як i Бреверн, юнак не чув нiякого стороннього галасу з другого поверху, жодної загрози не вiдчував, а тому й шпагу тримав недбало, не збираючись виймати її з пiхов.
   - Я почув шелест, - почав розповiдати Вiллем, коли чоловiки пiдтяглися. - Вирiшив спочатку, що просто привидiлося, але вiдразу ж шелест повторився i став куди як чiткiше.
   - Шелест? - перепитав скептично налаштований Нiколаус.
   - Так. Такий, нiби вiтер безперестанку ганяє купу опалого листя.
   - Щось подiбне i я чув. Хоча не певен. Може, мишi? - припустив Пауль Рейхенштейн.
   - Дуже голосно для мишей, та й для щурiв, мабуть. Вибачте, панове, - знизав плечима Вiллем, - менi важко ґрунтовнiше описати звуки, якi почув, i їхню природу.
   Всi четверо обiйшли кiмнати, i коли залишалася тiльки спальня Пауля, нотарiус ступив уперед, маючи намiр увiйти всередину першим. По дорозi вiн поплескав писаря по грудях i щиро захопився:
   - А ви смiлива людина, Вiлле. Смiливий та рiшучий.
   - Чому? - витрiщив очi той.
   - Ну, як же? Пiднiмаючись сюди, я насамперед припустив, що в шинку причаївся розбiйник або навiть убивця, що розправився з господарями. Вiн хотiв дочекатися зручної нагоди, щоб тихенько втекти, але чимось зашумiв.
   Очi Вiллема округлилися ще бiльше, вiн став злякано задкувати i здригнувся всiм тiлом, коли натрапив спиною на Нiколауса. По всьому виходило, що думки про розбiйникiв та вбивць його голову до цього моменту не вiдвiдували.
   - Ходiмо вниз, - запропонував Вiллем. - Нiчого ми тут не знайдемо.
   - Загляну до своєї кiмнати, - вiдповiв нотарiус. - А раптом?
   - Менi так нiяково, що я всiх потривожив, обiрвав Ельзу Келлер на пiвсловi. Розшумiлися мишi, i зараз я в цьому не сумнiваюся. Та й звук був, швидше за все, не таким уже й голосним, просто iсторiя фрау Келлер загострила мої почуття.
   Пауль прочинив дверi в останню кiмнату, глянув у вузьку щiлину i, розвернувшись у бiк сходiв, поспiшив наздоганяти чоловiкiв, якi вже спускалися слiдом за Вiллемом. Варто було вiдчинити дверi трохи ширше, i свiтла вiд свiчок, що неслися геть, Паулю вистачило б для того, щоб розглянути худого жилистого чоловiка, що сидiв на лiжку, з гачкуватим носом, глибоко посадженими очима, довгим темним волоссям, що спадало на чорний плащ з дивним ворсом. Цей чоловiк нi вiд кого не ховався. Вiн гладив величезного птаха, що сидiв поруч, та час вiд часу вiдхилялася i розправляла крила з досить гучним шелестом.
   Вони не ховалися. Вони чекали вiдомої лише години.
   Внизу всi зайняли звичнi мiсця за столом. Вiллем поривався знову принести вибачення присутнiм, але його заспокоїли, бо не терпiлося почути продовження iсторiї, що зацiкавила всiх, про розкрадача стародавньої скарбницi та її сторожiв.
   - Так ось, - розповiдала Ельза. - долетiв протяг, який пiдняв пил i жбурнув Шворцю в обличчя. Але це був не бiльше нiж протяг, i з нашим героєм нiчого страшного не сталося.
   Шпак не хотiв нi з ким дiлитися, але чудово розумiв двi речi: по-перше, йому не вдасться таємно вигребти все начисто, по-друге, вiн жадав довести кривдникам свою правоту, переконати їх у своєму винятковому розумi.
   Коли вiн вибрався з кургану i успiшно продав частину викраденого у мерцiв, банда покинула Духенов i повному складi повернулася до Арнсфельда. Скворця, що з'явився туди, незабаром було просто не впiзнати, хiба що замашки залишилися колишнiми. Одягнений вiн був яскраво i несмачно, зухвало помiтно i немислимо дорого, тобто приблизно так виглядає вiвця, нечесана i нестрижена, зате вбрана в рожеве плаття з рюшами i фестонами. У поданнi хлопця саме так виглядали люди, якi звикли нi в чому не вiдмовляти. Вiн, безумовно, бачив заможних бюргерiв, чудово пам'ятав їхню манеру одягатися, але з деяких пiр вважав їх скупердяями, що нiчого не розумiють.
   Приятелi налетiли на новоявленого чепуруна жадiбними сороками, i вiн охоче продемонстрував трофеї, що залишилися, попутно розповiвши про свої нелегкi пошуки i знахiдку. Чи треба говорити, що Скворець миттю вирiс в очах подiльникiв, якi ловили кожне його слово, наполегливо випитували подробицi.
   Зграя недовго радилася i вирiшила вже наступного дня вирушати за скарбами загиблих гiгантiв. Вiдсвяткувавши зi своїми успiх i початок спiльної справи, Шпак провiдав маму, розповiвши їй зовсiм iнший, заздалегiдь вигаданий варiант подiй. Не розкриваючи нi краплi правди, вiн переконав матiр, що нарештi зрозумiв, знайшов чесне заняття в Духеновi, яке непогано його годуватиме. А що ще потрiбне матерям? Радостi в очах улюбленого чада, його вiри в успiх цiлком достатньо, щоб вiдчути себе найщасливiшою у свiтi.
   Давши обрадованiй матерi обiцянку обов'язково повернутися, Шпак з дружками висунувся на розграбування стародавньої усипальницi. Незважаючи на те, що злодiї дуже добре пiдготувалися, вони навiть близько не уявляли, що чекає на них насправдi.
   Зiбравши в курганi i винiсши на поверхню все, за що можна було отримати хоча б гнутий мiдяк, члени банди вирiшили оглянути високу кам'яну труну князя, сподiваючись знайти i там багато цiнного. Скинувши кришку, вони побачили зiтлiлий скелет у золотих обладунках. На кожному пальцi покiйника бовталося по перстню, а найбiльший з значних розмiрiв червоним алмазом був одягнений на вказiвний палець лiвої руки. Вiдразу три злодiї потягнулися за ним, забарилися, злiсно переглядаючись, i одразу кинулися за здобиччю, штовхаючись, кусаючись, плюючись i вивергаючи непотрiбну лайку.
   Це було звичайнiсiньке явище серед злодiїв при розподiлi награбованого, i тому нiкого не здивувало. Усi зберiгали спокiй навiть тодi, коли в руцi одного з тих, хто сварився, заблищав нiж. Короткий удар у горло змусив жертву захрипiти, схопитися за рану. Агонiзуюче тiло, впало, повиснувши на краю саркофагу i заливаючи все навколо кров'ю.
   Вбивця кинув на третього ворога довгий погляд iз прищуром, наблизився, демонстративно надягаючи на палець перстень iз червоним алмазом. Вiн мав намiр сказати щось гордовите i гордовите, але цiєї митi стiни кургану здригнулися, затряслася пiдлога. Кам'яне крихiтне посипалося зверху, злетiв i заклубився пил, застрибали предмети, розкиданi по пiдлозi.
   Похопивши смолоскипи, грабiжники вiдступили, притискаючись до виходу i спостерiгаючи, як по стiнах повiльно повзли сiрi тiнi, що були схожi на струменi сизого диму. Вони зливалися, розповзалися, зникали в трiщинах, щоби виринути в iнших мiсцях. А потiм тiнi згустилися, склалися в сiм фiгур, що погойдувалися, що зiшли зi стiн.
   Чорне склепiння над головами грабiжникiв затрiщало, лопнуло i обвалилося, ховаючи пiд собою пiвдюжини чоловiк. Уламки кам'яних блокiв i земля вистрiлили в коридор, немов iз гармати, збивши Скворця з нiг i вiдкинувши далеко в коридор. Останнє, що вiн бачив - пляма сонячного свiтла, що швидко звужувалась там, де завалювало вихiд на поверхню.
   Коли хлопець прийшов до тями, то насамперед з'ясував, що врятувало йому життя. Це було потужне корiння дерева, яке обрушилося разом зi стелею, завадивши каменям i землi розчавити людину.
   Ледве Скворець зрадiв удачi, як виявив, що корiння сильно притиснуло його, не дозволяючи поворухнутися. Але насторожувало не лише це. Вiн поставив питання, як може бачити свою в'язницю практично цiлком, якщо в нiй повинна панувати непроглядна темрява. Покрутивши головою, Скворець помiтив синювато-бiлi вогники, що пурхають над ним, на зразок тих, про яких розповiдають моряки i люди, що зустрiчали щось схоже в болотистих лiсах.
   Десь пахло могилою, причому так, як не пахло навiть у кiмнатi з саркофагом. Потривоженi миготливi вогники замiталися, i раптом крiзь них виявилася постать примари. У нiй не можна було толком розрiзнити нi тiла, нi кiнцiвок - одне суцiльне марево, i воно повiльно пiдпливало до похолодiлого вiд жаху Скворця.
   Хмара, що хитається, зупинилася, i в нiй проступили риси, що дозволяли визначити якусь подобу обличчя. Не давши хлопцевi часу на ще бiльший переляк, примара заговорила.
   - Незлiченна кiлькiсть тих, хто приходив сюди. Ранiше намагалися дiстатися тiла князя i осквернити його, потiм вторгалися за залишеними тут скарбами. I кожен, хто сунув сюди нiс, був знищений нами без залишку, - нi жестiв, нi мiмiки не можна було розiбрати у фiгурi з диму, що перетiкає, але за iнтонацiями було зрозумiло, що примарi приємнi цi спогади. Вiн змовк на короткий термiн, а продовжував уже з гiркотою: - Наш народ давно перебрався у потойбiчний свiт. Жертви, якi приносили гiганти, доки були живi, плекали нас, щоб ми, семеро воїнiв, продовжували стояти на сторожi. Останнiй iз племенi прожив довге життя, але й вiн помер багато столiть тому. Зiстарившись i одряхлiвши, вiн принiс у жертву самого себе, давши нам можливiсть ще якийсь час перебувати у вашому свiтi, охороняти спокiй князя. Роки позбавили нас тiл, послабили нашу давню магiю, проте не змiнили обiтницi, даної вiчними сторожами свого народу. Чотири стихiї все ще пiдкоряються нам, i якщо ми побажаємо, то зараз же звалиться все, що тримається за корiння дерев, що ростуть над тобою. Якщо ми забажаємо, висохла рiчка повернеться знову, пiднiметься з-пiд землi, щоб утопити тебе. З-пiд землi ми можемо призвати тяжкий газ, який задушить тебе. Але ж тобi не хочеться вмирати у цьому глухому завалi? Тобi, мабуть, взагалi не хочеться вмирати? Тодi в наших силах зберегти твоє нiкчемне життя, але за однiєї умови: ти маєш допомогти захистити спокiй князя. Якою буде твоя вiдповiдь?
   - Я згоден! - закричав Шпак, оглушивши самого себе i зiрвавши горло. - Згоден на все! Я вiддам скарби!
   I угоду було укладено. Але виявилося, що скарби не мали для примар нiякого значення. Вони не ставили умовою їх повернення, оскiльки в загробному свiтi коштовностям немає мiсця. Там вони нiчого не вартi, i якби злодiї не стали розкривати саркофаг, не осквернили б останки князя кров'ю нечестивця, сiмох вартових дозволили б їм пiти цiлими та неушкодженими.
   Примари звiльнили Скворця, вручили йому невiдомо звiдки кинджал незвичайної форми, що виник, i вiдправили у свiт людей з єдиною метою: знайти i знищити всiх, кому вiдомо про справжню могилу князя хоч що-небудь.
   Шпак був злодiєм, ошуканцем, неробою i дурнем, але вiн не був убивцею, i не був готовий примiряти на себе цю роль. З цiєї причини насамперед Шпак спробував втекти, проте з цього нiчого не вийшло, адже сторожi справдi керували стихiями.
   Вода в рiчцi, яку переходив хлопець, пiднiмалася стовпом i перетворювалася на невимовнi тварюки, що прагнули схопити його. Земля пiд ногами йшла трiщинами, i з них iз сполохами полум'я з'являлися сторожi з вимогами та погрозами. Одного разу Скворець хотiв втекти подалi вiд свого рiдного мiстечка, але вiтер пiдняв хмари пiску, оточив з усiх бокiв, вiднiмаючи подих, i коли вiдступив, хлопець виявив себе Арнсфельда, що стояв на околицях. Де б не брiв Шпак, трава i листя шепотiли, повторюючи принесену ним клятву, дзеркала показували не його вiдбиток, а тих, хто мав померти вiд кинджала гiгантiв.
   Все це зводило з розуму, похмурий розум не давав чинити опiр, i в один з днiв хлопець здався.
   Щойно Скворець iз запалом розповiдав своїм подiлникам про багатства склепу, ловив на собi захопленi погляди, тепер же прийшов за кожним iз них, щоб умертвити. На одного за iншим чекала розправа. Завжди однаково - кинджал блискавично входив у серце i провертався.
   Спочатку Скворець глибоко переживав творене власними руками, потiм усе змiнилося, щось застигло, замерзло в душi хлопця. Вбивства перетворилися на буденнiсть, i Скворець перестав вести їм рахунок.
   Усiх членiв зграї було знищено. Настала черга їхнiх рiдних i близьких, будь-кого, кому хоч загалом було вiдомо про справжнє розташування усипальницi князя стародавнiх гiгантiв. Шпак убивав випадкових свiдкiв i навiть тих, хто просто мiг подумати на нього, запiдозрити в ньому вбивцю. Згодом грiх став частиною хлопця, i вiн учиняв чергову рiзанину, вже нi над чим не замислюючись.
   Наступного лiта Скворець повернувся до Арнсфельда, вiн прямував до матерi, як i обiцяв заздалегiдь. Була мiсячна нiч, до будинку залишалося зовсiм небагато, коли привид зажадав вiд нього п'ять останнiх жертв, i однiєю з них вiчнi сторожi визначили мати Скворця. За кiлька мiсяцiв до цього вона була в Духеновi, бажаючи провiдати сина, i, звичайно, там про нього нiхто не знав. Розпитуваннями їй вдалося з'ясувати, чим насправдi Скворець займався в чужому мiстечку, з ким вiн приїжджав туди. Вдома вона з жахом дiзналася, що всi дружки сина зникли або жорстоко вбитi. I їй стало ясно.
   Шпак продовжував полювати на тих, з ким його нiщо не пов'язувало, i прийшов до батькiвського будинку холодного осiннього ранку, чудово розумiючи, навiщо. Ще не зiйшло сонце, мiськi вулицi були безлюднi. Невловимою i безшумною тiнню Скворець зупинився бiля дверей, точно знаючи, що та не замкнена, i мама з нетерпiнням чекає свого заблудлого сина навiть у таку ранню годину.
   Вiн увiйшов. Мати, подрiмаючи, сидiла за столом бiля вiкна. Побачивши сина, вона схопилася i кинулася на шию до сина, гаряче цiлуючи його, притискаючи до себе, намагаючись багато чого запитати i розповiсти, але захлинаючись вiд надмiру почуттiв. Потiм вона здригнулася, вигнула спину, її очi розширилися вiд нестерпного болю. Це кинджал пронизав її велике серце. Жiнка вже насилу обхопила обличчя сина, притягла до себе i, поцiлувавши востаннє, померла.
   Поклавши труп на пiдлогу, Скворець з гiркотою подумав, що останнє вбивство не доставило йому радостi вiдстеження та складностi виконання на вiдмiну вiд попереднiх. Внутрiшня порожнеча, яка зазвичай заповнювалася розшуками, полюванням та вбивствами, цього разу залишилася порожнечею, темною та гнiтючою. Вiн страшенно засмутився, гадаючи, що ж зробив не так.
   Почулися повiльнi кроки за спиною, Скворець обернувся, щоб побачити мертвих сторожiв, якi вже давно знайшли тiло. Усi семеро стояли перед ним, уперши голови в стелю. На них були блискучi обладунки, в руках вони стискали довгi мечi, непiдйомнi для звичайної людини.
   Весь цей час, сам про те не пiдозрюючи, Скворець не просто вбивав потаємних тисячолiтнього поховання, а приносив жертви. Кров убитих перетворила стражiв на повсталих мерцiв, одягнених у м'ясо та шкiру. Нiщо не нагадувало про те, що рiк тому вони являли собою туман, синювато-бiлi тiнi. Їхнi сили вiдродилися i помножилися.
   Блiдий, виснажений Шпак дивився на гiгантiв без емоцiй, нiби покiйник, що розплющив очi, лежачи в трунi. Вiн запитав, чому вбивство цiєї незнайомої йому жiнки не доставило жодного задоволення.
   Йому не вiдповiли. Гiганти пiдiйшли ближче, зiмкнули коло, закривши собою хлопця, який найбiльше був схожий на фiгурку, неохайно вилiплену з воску. А потiм усi зникли.
   Якщо хтось виявляється проїздом у Духеновi, тамтешнi мешканцi обов'язково запропонують подивитися Вiдьом став. Вiн розташований неподалiк мiста, i ще недавно на його мiсцi знаходився невисокий пагорб, що зник, як за помахом чарiвної палички. Вода в ставку чорна i непрозора, нiби в торф'яних болотах, а поверхня її спокiйна навiть у найвiтрянiшу погоду, в самi ненастiннi зими.
   Навколо Духенова продовжують шукати могилу стародавнього князя, перекопуючи i зриваючи геть пагорби - безрезультатно. Склеп пропав. Вважається, що духи воїнiв приховали його назавжди. Згинув i Шпак. Люди, якi розповiдали менi цю iсторiю, не могли зiйтись на думку: чи став вiн восьмим сторожем чи загинув, i його останки спочивають на днi Вiдьома ставка.
  
   Роздiл двадцять перший
  
   Ельза завершувала розповiдь, поступово знижуючи голос, i закiнчивши, одразу глянула на чоловiка, нiби зараз вiн мав пiднятись i згадати, де i вiд кого почув разом iз дружиною цю легенду. Хорст не реагував, зате Мiхаель лагiдно потягнув руку вгору, нiби несмiливий учень, який бажав щось уточнити у шкiдливого i лихого вчителя.
   - Можу передбачити ваше запитання, пане Бреверн, - жартiвливо зауважила Ельза. - Ви хочете дiзнатися, вiд кого стала вiдома iсторiя Скворця, якщо всi дiйовi особи мертвi та з волi гiгантiв мали померти? Так от, жителi Духенова запевняють, що в нiч перед появою Вiдьомої ставка дух Скворця приходив востаннє, щоб покаятися i зiзнатися у скоєному.
   - Приходив до когось?
   - До того старого п'яничка з шинку в Духеновi, з розповiдi якого i почалися всi неприємностi. З того, чия iсторiя про гiгантiв, їх князя та скарби послужила вiдправною точкою подiй, якi забрали десятки життiв. Шпак, якщо це насправдi був вiн, а не вияв бiлої гарячки чи диявольської мани, просив старого застерегти людей вiд подальших пошукiв, щоб у майбутньому бiльше нiхто не повторив його долю.
   - Знаєш, - промовив Хорст, - я так i не згадав про твою байку. Менi й мiсця, про якi ти казала, не знайомi. Хiба що назва Арнсфельда схожа на... м-м, крутиться мовою, i нiяк не можу пригадати. Здається, доводилося чути щось на зразок.
   Подорожнi ще пообговорювали легенду про Скворця, висловлюючи свої мiркування про те, чи можна було подолати примар, покликавши на допомогу вiру i молитву, змiнилося б хоч що-небудь, якби Скварець, що зневiрився, зважився на самогубство. Найбiльше суперечок викликало питання Нiколауса: чи вигадана ця iсторiя чи нi? Нiяких висновкiв мандрiвники так i не дiйшли, навiть церковний нотарiус засумнiвався в ефективностi молитви у випадку, коли до неї вдалися б нечестивi злодiї у боротьбi з багатовiковим злом, що народилося задовго до Спасителя.
   Якось само собою Пауль Рейхенштейн перейшов до викладу свого сну, при цьому почав iз досить самовпевненого твердження:
   - Вимушений трохи засмутити вас, друзi, оскiльки в моєму снi немає таємниць, немає нiчого, що нагадує легенду. Розгадувати вам нiчого не доведеться. Звичайно, побачене було неприємним, лякаючим, i я нiзащо не хотiв би пережити таке бачення знову, проте це лише проекцiя того, що сталося зi мною в реальностi. Менi снилося пiзнє лiто, через ламкий чагарник я бiг, рятуючись вiд вовкiв, що переслiдували мене. Їх було троє - великий з величезною сiрою гривою i двоє поменше, втiм, гострi зуби менших не давали особливо розслабитися. Якоїсь митi вони нагнали мене, i, вiдверто бавлячись, збили з нiг. Покотився я стрiмголов, встигнувши побачити не тiльки хижакiв, що заганяли мене, але й армаду демонiв, що кружляли над ними.
   - Тобто ви й увi снi продовжували переживати свою дорожню пригоду з нападом вовкiв? - запитав Вiллем, явно розчарований вiдсутнiстю нової цiкавої iсторiї.
   - Так буває, - сказав Бреверн.
   'Моя млин згорiла майже два роки тому," сказав Хорст. - Вони поклали його швидко, що вогонь не викликає будь-якi серйознi пошкодження менi. Тут я б плюнути i розтерти, але i до цього дня, нi, нi, i я буду бачити увi снi, що я бiжу так швидко, як я можу палючим млин, але я як i ранiше працювати в охолоджених попелу.
   - Якщо зi мною закiнчили, то хто наступний? - Досить потер руки Пауль.
   - Давайте, мабуть, я, - зiтхнув Мiхаель Бреверн. - Прокидаючись вранцi, кожне своє бачення вже пам'ятаєш невиразно, а з плином дня вiд нього взагалi залишається тiльки каламут. Хоч би як я намагався згадати щось iз снiв з часом, нiчого не виходило. А цього разу все, що вiдбувалося, було настiльки живим, яскравим, природним, що я можу назвати будь-якi деталi в найдрiбнiших подробицях, хоча суть менi так само не зрозумiла. Самого себе я спостерiгав збоку, нiби невагомою пушинкою крутився поруч, то вище, то нижче, то вiддаляючись, то пiдлiтаючи ближче.
   Я насилу впiзнав себе в лисiючому повненькому бюргерi, втiм, набагато молодший за мене нинiшнього. Увi снi мене зовсiм нiчого не дивувало: нi наявнiсть красунi-дружини, нi п'ятеро дiтей, нi будинок з його вульгарним оздобленням. Спочатку все здавалося менi звичайним, навiть вечеря в оточеннi сiм'ї, якої я не маю. Потiм звiдкись виникли страшнi леткi створiння, рятуючись вiд яких я викинувся з вiкна.
   Куточки губ Мiхаеля Бреверна, подiбно до жиру на розпеченiй сковородi, попливли вниз, вiн розвiв руками. Схиливши голову набiк, щоб краще бачити за столом кожного, Вiллем обвiв їхнi обличчя поглядом. Уважнi слухачi тепер мовчали, i писаревi довелося поцiкавитися:
   - Пане Бреверн, увi снi вам не попадався на очi величезний пiдлоговий годинник?
   Мiхаель не сильно напружував пам'ять, оскiльки вiдразу хмикнув i закивав:
   - Самої години я не помiтив, але чув їх жахливо гулкий бiй весь той час, що вiдбивався вiд страшилищ.
   Вiллем знову скуксився, бо очiкування його не виправдалися, i замiсть того, щоб слухати цiкаву легенду, йому доведеться розповiдати.
   - Минулого лiта я провiв у пiвнiчнiй частинi земель, що належать Мюнстерському єпископству - працював на фермi неподалiк мiста Гельзенкiркен. Мiй розбiрливий почерк i здатнiсть складати лiтери в слова, а слова в пригодi знадобилися лише одного разу, коли господар попросив написати i доставити в мiсто листа, - нiяково усмiхнувся Вiллем. - Проїжджаючи центральною вулицею, я звернув увагу на триповерховий будинок. Штукатурка на його стiнах сильно потрiскалася, де-не-де некрасиво вiдвалилася, шибки вiкон помутнiли: зовнi вiд бруду, всерединi - вiд пилу. Тобто свого часу будинок був просто розкiшним, але тепер сильно занепав i вимагав не те, що гарного догляду iз вкладенням чималих капiталiв, а воскресiння.
   Дверi парадного входу вiдчинилися, i троє мiцних чоловiкiв буквально викинули на вулицю пiдлоговий годинник, кришка якого вiдкинулася, дозволяючи визначити вiдсутнiсть усерединi годинникового механiзму, гирi та ланцюги для неї. Налинула прорва народу, i, вiддаляючись, я чув обговорення, як треба вчинити з цим чортовим пристроєм. Тi, що зiбралися як тiльки не називали годинник, ось тiльки "чортовий пристрiй" - єдиний вираз, який можна привести в нашiй пристойнiй компанiї.
   Власних справ у мене був сповнений рота, i я вiдправився вручати послання. Вiдшукавши адресата, я рушив назад, не затримуючись, а оскiльки Гельзенкiркен був менi мало знайомий, то довелося трохи попутати по закутках. Виринув я бiля того самого занедбаного будинку.
   Вiд натовпу городян i слiд простирав, дверi будинку були мало того, що замкненi на висячий замок, так ще й забитi надмiрно великою кiлькiстю дощок. Неприємне похрустування долинало до слуху щоразу, як моя кобилка переставляла ноги. З сiдла нiчого не було видно, i менi довелося поспiшати.
   Вам потрiбно пiдключити всю свою уяву, щоб уявити, що створив зi старовинним годинником натовп, в якому нiяк не вгадувалися тваринна лють i шаленство фанатикiв.
   - Розбили? - сплеснула руками Ельза Келлер.
   - Не те слово, - похитав головою Вiллем. - Циферблат iз товстого листа залiза був розiрваний, викручений, скручений у щось несусвiтне. Здавалося, таке неможливо було зробити голими руками, без спецiального iнструменту, але пiзнiше я дiзнався правду. Це зробили лише двоє розгнiваних чоловiкiв голими руками. Латуннi стрiлки виявилися стертi черевиками городян буквально на порошок. Те, що хрустiло пiд копитами коня, нагадувало мертвi висохлi тiла крихких комах, якi ламаються з характерним звуком. Труха. Не бiльше нiж труха. Тiльки це й був бачений мною годинник - все, що лишилося.
   Я повiрив би, що таке реально вчинити дюжинi дроворубiв з сокирами, але годинник був зламаний беззбройними людьми. У мене знайшлися пiдстави вважати їх буйними божевiльними, як я i вчинив, поки ввечерi не дiзнався, що саме ними рухало.
   Повернувшись на ферму, я розповiв про все господаревi. Той був у нестямi вiд радостi. Вiн посмiхнувся, закрутився юлою, потiм велiв працiвникам зiбратися i при всiй своїй скнаростi викотив нам бочку пива, щоб i ми вiдсвяткували щасливу мiську подiю. Мушу зiзнатися, пиво було кислим i смердючим, доводилося затримувати дихання, перш нiж сьорбнути.
   Тодi керуючий фермою, з яким я налагодив вiдмiннi стосунки, i присвятив мене в iсторiю про купця з Гельзенкiркена.
   - Ти бачив годинник на мiськiй вежi? - запитав керуючий, коли, вiдмовившись вiд пива, ми обоє пригощалися якоюсь мiцною настойкою.
   - Нi, жодного разу не проїжджав через площу, - вiдповiв я. - Але їхнiй вечiрнiй бiй долiтає i досi, тож...
   Керуючий приклав до моїх губ свiй кривий закаркалий палець, змусивши замовкнути i зашепотiв:
   - У годиннику на мiськiй вежi немає механiзму, призначеного для бою. Те, що ми змушенi чути щовечора протягом дванадцяти рокiв, виходило з проклятого будинку проклятого купця Манхегена. Це бив саме його годинник. Навiть коли добрi городяни застопорили їхнiй хiд, вирвали ланцюг i зняли гирю, годинник продовжував iти як нi в чому не бувало, продовжував бити на всю округу, нiби зовсiм нiчого не сталося. Сьогоднi їх знищили, але, згадай моє слово, вже завтра ввечерi ми знову почуємо їх чортiв гул, що розноситься на багато миль. Тобi ще пощастило, що ти не торкався їх. Поганий знак.
  
   Роздiл двадцять другий
  
   Писар Вiллем зробив глибокий вдих, даючи зрозумiти, що iсторiя його не буде короткою.
   - Пан Манхеген був дуже молодий, коли мiсцем проживання обрав для себе Гельзенкiркен. Про його походження нiхто з городян зовсiм нiчого не знав, не розкрилася таємниця i пiсля описуваних мною подiй.
   До мiста вiн уже прибув заможним молодим купцем, чиїх початкових коштiв з легкiстю вистачило б на безбiдне та насичене життя нероби. Проте за складом характеру Манхеген виявився вельми дiяльним юнаком. Взявшись за торгiвлю всiлякими тканинами, незабаром вiн уже вiдкрив справжнiй швейний цех, куди зманив найкращих майстрiв. Поки обидва дiтища процвiтали, Манхеген не думав спочивати на лаврах i зайнявся перепродажем необробленого дорогоцiнного камiння. Заняття переросло у створення ювелiрної майстернi. Та який! Вона мало чим поступалася таким же з великих мiст, а декому могла дати фору.
   Було схоже, що молодий купець зовсiм не докладає зусиль, а грошi самi течуть до нього в руки, тому що у тiєї грошової рiчки просто не було iншої течiї. Хтось жартував, нiби у волоссi Манхегена мешкає добрий генiй, що постiйно нашiптує йому генiальнi iдеї, а в гаманцi ховається демон з мiнiатюрним верстатом для карбування повноцiнної монети.
   Багато iменитих, впливових осiб з готовнiстю та широкими обiймами прийняли дружбу молодого чоловiка, що вiдрiзнявся прекрасними манерами та допитливим неординарним розумом. Мiсцевi жителi, прихильно поглядали на красеня Манхегена, мрiючи про те, яку завидну партiю вiн склав би їхнiм дочкам. Думали так i прикро ляскали по стегнах, шкодуючи, що народили одних синiв.
   Сам Манхеген берег своє кохання, свої зв'язки та стан для однiєї-єдиної - для чарiвної дiвчини на iм'я Гретта.
   З вашого дозволу, не називатиму її прiзвища, оскiльки поширення цiєї iсторiї не тiшить її родичiв i кидає на них тiнь.
   Сiм'я Гретти мала високе походження i перебувала в спорiдненостi з багатьма сильними свiту цього. Будь-яких iнших причин для гордостi у них не було, але, як часто буває за вiдсутностi коштiв, така гордiсть безпiдставно змiнилася на холодну зарозумiлiсть.
   Абсолютно нiчого свого вони не мали, iснуючи за рахунок деяких подачок вiд багатих родичiв. Садибу в межах Гельзенкiркена їм надав один iз дядечкiв, який давним-давно перебрався по службi в столицю Iмперiї. Нi для кого з мешканцiв мiста не було секретом, що навiть одяг передавалися їм у дарунок вiд багатих рiдних. Iншими словами окрiм гучного iменi сiм'я Гретти бiльше нiчим не мала, i при цьому всi її члени старанно уникали спiлкування з городянами, а тим бiльше з селянами, тому що це нiбито не вiдповiдало їхньому рiвню. Слiд зазначити, що їх анiтрохи не бентежило проживання з прислугою пiд одним дахом, до того ж у сусiднiх кiмнатах. Не бентежило, що прачка розвiшувала на просушування їх нижньо поруч зi своїм, а їли вони за тим столом, який трохи пiзнiше займали працiвники, якi приймалися за ту саму їжу.
   Спроба Манхегена посвататися до милої Греттi не спантеличило батькiв дiвчини, а вiдверто розлютило. Батько вiдповiв рiшучою вiдмовою одразу, як йому стала зрозумiлою суть затiяного юнаком вiзиту.
   Щоб досягти свого, Манхегену довелося задiяти практично всiх своїх знайомих, хоча ранiше вiн цього всiляко уникав. Навiть заможнi родичi сiм'ї Гретти пiдключилися, обравши бiк юнака. Безрезультатно. Батько Гретти залишався непохитним.
   Подейкували рiзне: мовляв, купець вiд туги ледь не залiз у зашморг чи збирався викрасти свою кохану, щоб сховатися вiд свiту i жити в маленькiй хатинi на березi безiменної рiчки. Хтось вiрив у такi казки, хтось з недоумку погоджувався, але тi, хто хоч трохи знав Манхегена, заперечували порожню балаканину.
   Одне було незаперечне - юнак тяжко переживав невдачу в коханнi, не знав, як впоратися з непорушною перешкодою i просто-таки почорнiв вiд горя. Але на горизонтi з'явився промiнчик надiї.
   Манхеген був у Мюнстерi, де його думки все одно були далекi вiд дiлових, i тому робота не залагодилася. Вiн вирушив до питного закладу, щоб вино пом'якшило його душевний бiль. Там до нього пiдсiв лiтнiй незнайомець, який тут же взяв бика за роги.
   Вiн добре усвiдомлював скрутне становище, в якому опинився купець, i нiчого надприродного в ньому не було, бо на землях Мюнстерського єпископства про нього мало хто знали. Старий також сказав, що Манхеген вичерпав усi можливостi, щоб переломити ситуацiю. Був лише один радикальний спосiб завоювати прихильнiсть гордої родини Гретти i, як наслiдок, руки й серця дiвчини.
   Молодий чоловiк тривалий час перебував у такому станi, коли готовий прийняти будь-яку допомогу i вiд будь-кого, якщо ця допомога обiцяє досягнення поставленої мети.
   Незнайомець представився Ґюнтером. Вiн займався лагодженням годинника, в чому дуже досяг успiху, хоча це i не було його основним заняттям. Годинник переконав Манхегена, що вмiє впливати на людей, спрямовуючи їхнi помисли та вчинки у потрiбне йому русло. А хiба не це було так необхiдно палко закоханому юнаковi?
   Манхеген зажадав вiд Гюнтера запевнень у тому, що його мистецтво не пов'язане з чаклунством, i старий пiдтвердив свою чеснiсть i непричетнiсть до магiї прочитанням молитви. Купцю цього виявилося достатньо.
   Пiсля прибуття в Гельзенкiркен старий вiд iменi Манхегена склав лист на iм'я батька Гретти, в якому вибачався за свої спроби зблизитися з його дочкою, клятвенно запевняв, що надалi нiчого подiбного зi свого боку не допустить. Також у листi мiстилося запрошення на недiльну вечерю, за приготування якої був вiдповiдальний вiдомий мюнстерський кухар. Ознайомившись з текстом послання, Манхеген розлютився не на жарт. Розмовляючи з Гюнтером, вiн просто рвав i метал:
   - Я не для цього запрошував вас! Не для цього заплатив вам чималих грошей! Про якi вибачення може йтися, коли моєю метою є весiлля?
   Старий залишався безтурботний, як морське дно пiд час найсильнiшої бурi:
   - Заспокойтесь. Я, звичайно, людина лiтня, але не глуха. Тож не кричiть i вислухайте уважно. Я вже приступив до виконання обiцяного вам. Задiяна вся моя майстернiсть, а лист та його змiст - хитрiсть, пов'язана з необхiднiстю якимось чином закликати сiм'ю Грети в гостi, так би мовити, на нашу територiю, де мої здiбностi не будуть нiчим обмеженi та розкриються повною мiрою. Кого може залучити обiд, нехай i вiд вiдомого кухаря, який обслуговує найкращi будинки Мюнстера? Хiба що мати Гретти, молодшу дочку. Та й вони погодилися б лише за умови, що ви покинете їдальню. А ось вибачення молодика, що розкаявся, - зовсiм iнше. Звернiть увагу, у яких висловлюваннях складено послання. Адже читаючи його, так i представляєш вас в образi цуценя, що напакостило, яке пiдтисненим хвостом, зворушливою мордочкою та iншим своїм виглядом краще за будь-якi слова просить прощення. Повiрте, батько та мати Гретти захочуть побачити вас у цьому образi особисто, i запрошення не залишиться без вiдповiдi.
   Хоча пояснення не переконало i не зовсiм сподобалося Манхегену, вiн змiнив гнiв на милiсть i пiдписався пiд вибаченнями та запрошенням, дозволивши Гюнтеру надалi чинити, як той визнає за потрiбне, якщо це пiде на користь.
   Лист справив належний ефект на всiх членiв сiм'ї Гретти, якi спочатку сподiвалися побачити Манхегена в ролi незручного пiдлiтка, що розшаркується перед важливими особами. Поки батько дiвчини розмiрковував, чи варто вiдповiдати, а якщо так, то як саме Гюнтер був зайнятий iншими турботами.
   У будинку купця стояли чудовi пiдлоговi годинники старовинної роботи, якими Манхеген перестав користуватися, тому що визначати час за ними було не просто важко, а неможливо. Пiсля заводу вони збивалися, вiдстаючи чи сильно тiкаючи вперед. Вивчивши годинник, Гюнтер зголосився налаштувати їх. Старий сказав, що хотiв би бачити в годиннику не деталь iнтер'єру, а щось бiльше.
   Пiсля деяких роздумiв та нарад сiм'я Гретти дала згоду на вiзит ввiчливостi до будинку Манхегена. У кожному рядку письмового повiдомлення - менш офiцiйно їхнє послання назвати не можна - читалися рiдкiсна пиха та самолюбування, що не має пiд собою пiдстав.
   Недiльного вечора жителi Гензелькiркена були збентеженi, побачивши важливих осiб, що прямували до Манхегена. Будучи не присвяченими намiрам юнака та його дивного нового знайомця, городяни голови зламали у здогадах.
   Гостi й господар, що вмiло зображував покiрнiсть, розташувалися за столом, тiльки старий стояв за Манхегеном, видаючи себе за особистого слугу. За вечерею купець нiчого не говорив, крiм комплiментiв на адресу жiнок, якi належать у такiй обстановцi. Так його навчив Гюнтер, мистецтву якого юнак цiлком довiрився.
   Нiхто не планував обманювати гостей з обiцянкою вишуканої кухнi вiд вiдомого мюнстерського кухаря - вечерю вiн приготував чудовий i особисто контролював змiну страв, попутно вiдповiдаючи на невичерпний потiк питань вiд дам, довго позбавлених спiлкування та звiсток з великого мiста.
   Коли подали десерт, i солодкими крiпленими винами наповнилися келихи, коли сiм'я дiвчини в думках уже збиралася до себе, кухар та слуги, за винятком Гюнтера, вислизнули з дому. Так було наказано заздалегiдь.
   Варто було зачинитися вхiднi дверi, як рука Гюнтера лягла на плече Манхегена, i безмовний до того часу пiдлоговий годинник раптово ожив, загув. Гучний бiй розкотився по всiй будiвлi.
   - Менi вдалося полагодити їх, - поспiшив роз'яснити старий, ледве побачивши здивований погляд Манхегена. - Тепер вони завжди вiдмiрятимуть час iз дивовижною точнiстю, i вам не потрiбно їх пiдбивати.
   Годинник, їхнiй хiд був дуже байдужий Манхегену, як i вся свiтобудова, адже його думки крутилися тiльки навколо прекрасної Гретти, що б там не стверджував покiйний Коперник. Хлопець не мiг перебувати так близько до коханої i при цьому не мати можливостi доторкнутися до неї, вилити свої почуття, обмiнятися поглядами i теплими словами нiжностi.
   Вiн бiльше години очiкував, що Гюнтер вiдкриє рота, заговорить з головою сiм'ї i виявить свою хвалену майстернiсть у переконаннi, але той мовчав, як замшелий надмогильний камiнь. Тепер Манхеген вважав фразу старого початком активних дiй i сказав, звертаючись до отця Гретти:
   - Знаєте, мiй компаньйон Гюнтер хотiв вам дещо розповiсти.
   Жоден м'яз не смикнувся на обличчi чоловiка. Вiн сидiв нерухомо, уподiбнившись до статуї, розфарбованої якимсь божевiльним витiвником. Його рука непорушно висiла у повiтрi зi шматком десерту, крихти вiд якого падали на одяг, на тарiлку, розсипалися по столу. Дружина ретельно пережовувала частування в той момент, коли годинник, що вдарив, змусили її скам'янiти зi стиснутими щелепами i некрасиво витягнутими вперед потрiсканими губами. На красуню Гретту загадкове зацiпенiння напало, коли вона, опустивши очi i витончено тримаючи келих двома пальчиками, язичком пробувала вино, неначе кошеня, що вперше в життi ласкає з миски коров'яче молоко. А її молодша сестричка застигла в однiй позi, милуючись своїм вiдображенням у чашi з ягодою, поданою разом iз солодким.
   Схопившись iз стiльця, Манхеген люто вiдпхнув його ногою до стiни, мало не розламавши, рiзко повернувся до старого, ледве утримуючись, щоб не схопити його за грудки.
   - Що тут, чорт забирай, вiдбувається? - з шаленим поглядом процiдив вiн крiзь зуби.
   На це Гюнтер мило посмiхнувся i, нiтрохи не боячись, став до молодого чоловiка ближче.
   - Менi здається, чи ви якось iнакше уявляли собi вплив на чужу волю?
   - Чим ви опоили їх? Чи щось пiдклали в їжу?
   - Який абсурд! - замахав руками старий. - Ви їли i пили те саме, але з вами все гаразд, якщо не брати до уваги пароксизм вкрай неприємного гнiву.
   - Що ви з ними зробили? - промовив по складах Манхеген, вже простягаючи руки, щоб узяти Гюнтера за горло. - Вiдповiдайте негайно!
   - Я зупинив їхнi думки, - щиро зiзнався старий. - Начебто заморозив. Справа в тому, що людськi тiла рiдко рухаються власними силами, тобто не осмислено. Навiть увi снi, навiть у мареннi виключно нашi думки керують тiлом. Думка взагалi першоджерело всього. Тримайте себе в руках, пане Манхегене. Нiчого страшного i, тим бiльше, непоправного не вiдбувається. У їхньому несвiдомому станi моє навiювання пройде, як по маслу, а iдеї та думки, якi я впроваджу в їхнi уми, стануть невiд'ємними вiд їхнiх власних. Вони нiчого не помiтять: нi навiювання, нi його наслiдкiв у виглядi можливого конфлiкту мiж тим, що думали ранiше i як дивитимуться на речi з цiєї хвилини.
   - Нiчого не помiтять? - продовжував метати громи та блискавки купець.
   Старий кивнув у бiк отця Гретти, шматок десерту в руцi якого, як i ранiше, обсипався.
   - Не помiтять. Хiба що здивуються, що шматок став меншим.
   - Гюнтере, негайно зробiть, як було!
   З лиця старого повiльно сповзала гордовита посмiшка:
   - Добре. Як скажiть. Тiльки маю попередити, я не поверну виплачених менi грошей, i нiхто з родини вашої коханої нiколи не змiнить своєї думки про спорiдненiсть iз купцем Манхегеном. Якщо такий поворот вас влаштовує, все негайно повернеться на свої мiсця.
   Хлопець насупився i вiдступив, розумiючи, що Гюнтер має рацiю. Манхеген не має iншого способу змiнити думку сiм'ї Грети, та й такого шансу, як зараз, ймовiрно, вже не випаде.
   Гнiв зник iз голосу молодого чоловiка, вiн майже благав:
   - Хоч би Гретту позбавте цього стану. Мене лякає її моторошний стан.
   - На мою думку, вона дуже мила в цiй позi, - знизав плечима старий.
   - Припинiть виймати з мене нерви та грати на них, як на арфi. Дозвольте дотримуватися нашої угоди. Оживiть Гретту та вважайте це наказом.
   - Оживити Гретту? Менi хотiлося уникнути цiєї теми. Дуже шкода, що не вийде, - Гюнтер поцокав язиком i сплеснув руками. - Не хочу розчаровувати вас, пане Манхеген, але менi треба впливати на її думки. Дуже важливо змiнити її судження про вас, про шлюб з вами. Iнакше задумане нами не буде виконано повною мiрою.
   - Про що ви, Гюнтере?
   - Погляньте на це миле дитя, - старий пiдiйшов до Греттi i схилився так низько, що торкнувся носом її волосся. - У цю чарiвну голiвку з пелюшок завзято вбивали iдею про шляхетнiсть. Дiвчина давно засвоїла нескладний, по сутi, урок, що вона - благородна дама, i тiльки людина настiльки ж благородної кровi може бути справдi її гiдна. Допустимо, я звiльню її вiд зацiпенiння, а потiм без труднощiв навiю батькам безмiрно позитивне ставлення до вас. Опритомнiвши, вони неодмiнно погодяться на весiлля, бiльше того, я не сумнiваюся, що батько i мати самi будуть нав'язувати вам дружину свою дочку. I Гретта звично пiдкориться їхнiй волi - у хорошому вихованнi, знаєте, теж бувають витрати. Тiльки от у такому шлюбi й мови не може йти про щастя. Вона швидко пересититься вами i чекатиме того, кого визнає справжньою рiвнiв. З вашими роз'їздами, ризикну припустити, вона рано чи пiзно знайде когось бiднiший i дурнiший за вас, але чий статус буде на сходинку вище, нiж у купця Манхегена.
   - Що за нiсенiтницю ви несете? - запитав молодик не так впевнено, як скривджено. - Я ж спiлкувався з Греттою i неодноразово. Менi добре вiдомо, що вона любить мене.
   Старий заперечливо похитав головою, явно не погоджуючись з останнiм твердженням юнака, та все ж не наважуючись висловитися вголос.
   - Вона лише цiкавить, як будь-яке безневинне дитя, що зiткнулося з незвiданим, - нарештi промовив Гюнтер. - Так, Гретта дуже захоплена вами, проте це не кохання i навiть не закоханiсть. Подивiться, як вона куштує те дороге вино, що доставив iз Мюнстера кухар. Дiвчина насолоджується новим смаком, ранiше незнайомими почуттями приємного вогню у шлунку та легкостi в головi. Так само i з iнтересом до вашої особи. До речi, на вiдмiну вiд вас, у вина набагато бiльше шансiв, що врештi-решт Гретта його полюбить.
   Як би не хотiлося Манхегену виступити з вiдповiддю, мовляв, все зовсiм не так, старий уявив неймовiрне, юнак, проте, розумiв, що крити йому нiчим. Резон сказаного Гюнтер був очевидний. Тим бiльше стало розумiти вiрнiсть i граничну логiчнiсть неприємних висновкiв. Сам Манхеген, хоч би безглуздо це звучало, не думав про те, що Гретта може не любити його. Любов заслiпила його, затьмарила розум, не iнакше.
   Залишаючи їдальню, Манхеген велiв Гюнтеру приступати. Сидячи в напiвтемрявi сумiжної кiмнати, молодий чоловiк чув нашiптування старого, Той тихим авторитетним тоном звертався до всiх членiв сiм'ї на кшталт проповiдi, в якiй повсюдно хвалив юнака, випячуючи його достоїнства, а в явних недолiках шукаючи чесноти. Коли Манхегену набридло розбиратися в шепотi старого, вiн поринув у особистi переживання.
   Незабаром вiдступили гiркота i образа, їхнє мiсце займало впевненiсть, а Манхеген на хвилину зазирнув у щасливе майбутнє, де панували спокiй, нiжнiсть, затишок та безмежне кохання. На душi потеплiшало. Полегло.
   Вiн повернувся до не до кiнця зачинених дверей, що вели до їдальнi. У вузьку щiлину виднiвся пiдлоговий годинник з лакованою передньою кришкою, що приховувала механiзм. З деяким здивуванням юнак виявив, що в лакованiй поверхнi вiдображається те, що вiдбувалося навколо столу.
   Шепчучи щось нерозбiрливе, Гюнтер пiдходив до матерi з пiдносом у руках. Як здалося Манхегену, на пiдносi лежало щось живе i рухливе. Вiн не мiг розрiзнити, єдина ця iстота, кiнцiвки якої звиваються кiльцями, або безлiч тварин, що копошаться i стискаються в тугий грудок. Спочатку молодик вирiшив, що це обман зору, народжений химерними вiдблисками на кришцi годинника. Вiд напруженого погляду юнак перестав дихати. Вiн пiдвiвся, сподiваючись розглянути краще, що так обережно пiднiмає з пiдносу Гюнтер, i побачив.
   Тварина скидалася на хробака, тiльки була значно бiльша, в палець завтовшки i мала пару тонких лапок бiля чiтко окресленої голови з довгими, наче переламаними вусиками. Опинившись у обличчя жiнки, iстота почала шалено звиватися, потiм вчепилося в нiс i жваво вповзло через нiздрю. Манхеген набрав повнi груди повiтря, щоб закричати. Чиясь рука накрила його руку, i юнак... розплющив очi.
   - Очевидно, ми набридли господаревi, - реготав батько Гретти.
   Йому грайливо вторила мати дiвчини:
   - Бiдолашний хлопчик задрiмав? У роки нашої молодостi сил вистачало не лише повечеряти з усiма, а ще й поворкувати у вiдокремленому куточку.
   Батьки смiялися, пiдморгуючи один одному, їхня молодша дочка потiшно плескала в долонi, не розумiючи сутi жартiв, а куточки губ Гретти посмикувалися. Вона явно хотiла засмiятися i стримувалась що було сечi, дивлячись на Манхегена одночасно i з докором, i з любов'ю.
   Насамперед молодик уважно озирнувся навколо i не знайшов нiчого, що вселяє пiдозри. Гостi доїдали десерт, маленька дiвчинка налюбувалася вiддзеркаленням i заглядала в чашу з ягодами, вибираючи серед них покрасивiше, свiжiше та посочнiше. Тi ж тарiлки, страви, те саме оздоблення - все на своїх мiсцях. Манхеген похитався з боку в бiк, прислухаючись i перевiряючи стiлець, який майже зламав об стiну, проте той був цiлком стiйкий i не подавав жодних ознак поломки.
   Хлопець уже був готовий зiйтися на тому, що справдi задрiмав i примудрився пережити безглузде бачення, як зауважив вiдсутнiсть Гюнтера. Його нiде не було, при цьому очевидними залишалися двi речi: рiзко змiнилася поведiнка гостей, їхнє ставлення до молодого купця, отже, старий впорався зi своїм завданням.
  
   Роздiл двадцять третiй
  
   - Як розповiв менi керуючий фермою, - продовжував Вiллем, - вечеря вiдбулася недiльним вечором, а вже вранцi в середу було оголошено про майбутнє весiлля купця Манхегена i красунi Гретти. На цiлих три мiсяцi Манхеген обтяжив себе турботами про наближення свята, не намагаючись вихопити з щiльного графiка життя нi хвилини на вiдпочинок. Радiсть, що захлеснула молоду людину з приводу виконання його мрiй i швидкого володiння коханою, не повинна була нiчим затьмарюватися, i вiн виснажував самого себе, не дозволяючи в спокiйнiй обстановцi згадати той незрозумiлий епiзод, зупинитися i замислитися.
   Гюнтера, який несподiвано зник, не пам'ятав нiхто зi слуг. Загалом нiхто не пам'ятав, окрiм Манхегена. Про те, що старий не є плодом фантазiї однiєї людини, що з'їхала на ґрунтi полум'яного i нероздiленого кохання, свiдчили справний годинник i короткий особистий лист, в якому Гюнтер повiдомляв про завершення своєї ролi i необхiдностi негайно пiти, щоб уникнути пiдозр i чуток. Тонку настройку годинника вiн назвав своїм скромним подарунком на честь неминучої шлюбної церемонiї.
   З голови купця досить довго не виходила маленька приписка наприкiнцi прощального послання, яка гласила:
   "Бережiть мiй подарунок, пане Манхеген. Бережiть! Вiдтепер ви завжди чутимете їхнiй бiй. Нехай вiн стане для вас знайомим, що немає жодних причин для занепокоєння. Тому постарайтеся зробити так, щоб вони нiколи не зупинялися".
   Потiм усе нерозгадане вiдiйшло на другий план, забулося. Побут, приємний домашнiй клопiт i щасливе сiмейне життя взяли гору над нерозкритими таємницями. Згодом Манхеген звик до годинника настiльки, що чув їх важкий бiй, де б не знаходився, як би далеко вiд дому не їхав. В ту саму вечiрню годину. На його думку, нiчого мiстичного в цьому не було просто звичка.
   Пiсля одруження молодий чоловiк зайнявся будiвництвом розкiшного особняка на центральнiй вулицi Гельзенкiркена, куди згодом переїхав всю родину своєї дружини, яка тепер любила свого зятя з цiєю зворушливою турботою про нього.
   Роки промайнули, як один день, приносячи i змiнюючи багато свiтлих та сумних подiй. Перед роками Манхеген був безсилим. Вiн занурiвся, став лисiти, менше уваги придiляв зовнiшньому вигляду, а в торгових справах перестав йти навiть на найменшi ризики. Усе вiд того, що вiн повнiстю присвятив себе сiм'ї i в нiй лише бачив сенс свого iснування. Правду кажучи, сiм'я платила йому взаємною любов'ю.
   Купець став батьком п'яти спритних шибеникiв з невгамовною енергiєю i безлiччю витiвок. Зовнiшнiстю вони явно пiшли в матiр: гарнi, ладнi та слухнянi, якщо на них вчасно прикрикнути. Дiд, тобто батько Гретти, подарував хлопчакам манери високошанованих осiб, а вiд бабусi, тобто матерi Гретти, вони успадкували любов до дорогих подарункiв, без яких Манхеген не мав звички повертатися до дiтей зi своїх нескiнченних роз'їздiв.
   Глава сiм'ї щиро вiрив, що сини перейняли вiд нього розум, дiлову жилку та купецьку хватку. Хоча, через вiк i дитячу безладнiсть перевiрити очiкування не виходило.
   Безтурботне життя сiм'ї Манхеген не здавалося iдилiєю, вона справдi була такою, i у городян обґрунтовано викликала заздрiсть. Добре ще, що це суперечливе почуття мало найчастiше бiлий колiр. Але у всього є початок, i є кiнець, так що одного разу i такiй iдилiї судилося закiнчитися.
   З самого ранку мрячив неприємний дощ, зрiдка припиняючись, щоб ненадовго поступитися чергою густому туману. Надвечiр суттєво похолодало, пiшов мокрий снiг. З чергової дiлової зустрiчi купець поспiшав додому i, кутаючись вiд вiтру, з нетерпiнням чекав на тепло та затишок сiмейного вогнища, а також гарячу вечерю в оточеннi рiдних.
   У їдальнi на другому поверсi до його приходу зiбралися всi. Приєдналася навiть молодша сестра Гретти, яка нещодавно повернулася з якоїсь далекої поїздки. Усi перемовлялися, жартували, обмiнювалися свiжими новинами та обговорювали почутi за день плiтки. Манхеген, який сильно здригнувся на вулицi, нарештi зiгрiвся i сомлiв. Осоловiлими очима вiн iз задоволенням спостерiгав за членами своєї великої сiм'ї.
   Вiн чекав, що ось-ось рiднi замовкнуть, будучи перерваним боєм годинника, i не вiдразу запiдозрив недобре. Тiльки придивившись до циферблата, як слiд, Манхеген побачив, що стрiлки показують неправильний час. Так, годинник зупинився. Ще вранцi старшi сини не змогли подiлити iграшку i, не на жарт зчепившись, повалили годинник, зламавши його.
   Вгадавши, куди дивиться купець, тесть недбало простягнув:
   - Нiчого страшного.
   - Нiчого страшного, - погодився Манхеген, i тiєї ж митi стiлець пiд ним розламався.
   Купець незграбно впав на спину, боляче вдарившись потилицею, вiд чого в очах свiтло померкло.
   - Нiчого страшного, - пiдтакнула Гретта i видала дивний неприємний звук, що представляв собою щось середнє мiж стрекотом коника в травi i скреготом рiзака по металi.
   Зiр поступово повертався. Манхеген пiдвiвся, побачивши, що стiлець, що розвалився пiд ним, на якому вiн сидiв багато рокiв тому, увечерi, перед зникненням старого Гюнтера. Уламки випорожнень виглядали неймовiрно старими, з жовто-коричневим нальотом на сколах, як будь-яка дерев'яна рiч, що надовго залишилася без ремонту.
   Гретта простягла чоловiковi руку, вiд якої вiдiрвалися квiтковi пелюстки, що казна-звiдки взялися, з цоканням впали на пiдлогу. Манхеген стиснув протягнуту йому долоню, коли розглянув усi п'ять пелюсток i впiзнав у них нiгтi, блiдо-рожевi, зi слiдами кровi по краях.
   - Нiчого страшного, - разом з усiма повторила мати Гретти, що пiднiмалася зi свого стiльця, i той же неприємний трiпоткий звук виривався з її гортанi.
   Пальцi дружини були млявими, м'якими та холодними. Кисть захрумтiла, i шкiра з чавканням злiзла з неї подiбно до рукавички, оголивши безкровну мiхурову на повiтрi плоть. Тесть, що насунувся, широко либився на весь рот. З його обличчя шкiра повзла вниз, нагадуючи вiск, що плавився на свiчках. Вона збиралася у велику краплю на пiдборiддi, звисала на химерно вигнуту шию. Троє синiв пiдбiгли до Манхегена, шумно закружляли з гучними криками:
   - Це ми зламали твiй годинник, татусю! Це ми зламали!
   У їхнiх голосах не лишилося нiчого дитячого, нiчого знайомого. Це був, швидше, скрегiт, вiд якого волосся вставало дибки, i в якому лише вiддалено вгадувалася людська мова.
   З кожним стрибком дiти втрачали клаптi шкiри. Спочатку нiгтi, а потiм пальцi та ошметки плотi летiли у рiзнi боки, потрапляючи на паралiзованого купця. Четвертий iз синiв доповз до краю столу. Його очi вивалилися з очних ямок i бовталися на тонких ниточках нервiв, шльопаючи по щоках i залишаючи на них сукровицю. Вiн уткнувся своїм розкислим обличчям у потилицю батьковi. З коротким зойком купець хитнувся вбiк, дитина вiдкрила рота, i його зжований язик з хлюпанням упав батьковi на штани. Той схопився, вiдкинув вiд себе цю гидоту i зiткнувся з тестем, який уже втратив обличчя i втратив нижню щелепу.
   З криком жаху Манхеген вiдсахнувся. Мати Гретти, яка кiлька разiв намагалася вхопити його за одяг, послизнулася i впала на пiдлогу, зачепивши свою молодшу дочку з племiнником на руках. Плоть, що на той час перетворилася на слиз, не витримала удару об пiдлогу i фонтаном вистрiлила вгору, розлетiлася i залила все навколо. Наступивши на вiдкинуту мову, купець не втримав рiвноваги i закипився, заковзав у смердючому слизу.
   Пересуваючись повiльно i неповоротко, члени сiм'ї намагалися дiстатися Манхегена, втрачаючи частини своїх тiл, дедалi ближче схиляючись до пiдлоги доти, доки повнiстю не втратили м'язiв i перетворилися на купи нерухомих кiсток.
   Запанувала тиша, яка порушувалась лише монотонним шумом негоди за вiкнами. У головi Манхегена не було жодної думки, тому що вiн просто не встиг усвiдомити все, що сталося. I в цей момент зламаний годинник почав бити, стрясаючи своїм гулким боєм весь будинок, проникаючи глибоко в кожен предмет обстановки i в тiло самого купця. Його вивертало навиворiт, у головi пливло, у скронях стукали молотки, i гостра грудка пiдступила до горла, нiби душа мала намiр вирватися геть.
   Нiчого, окрiм бою, що рiзко накочувався, Манхеген не чув, проте щось вiдчув, пiдвiвся на лiктях i побачив, як ворушаться кiстки мерцiв. З кожним ударом годинника вони рухалися все рiзкiше i впевненiше, поруч згустками збиралася слиз i приростала до кiсток, з'єднуючи їх мiж собою.
   Розпростершись на слизькiй пiдлозi, купець поповз геть, але втекти в нього вже не вдалося. З тим самим моторошним i огидним стрекотом у повiтря пiднялося дев'ять крилатих тварюкiв вiдразливого обличчя i явно диявольського походження.
   Трохи пiзнiше деякi з городян бачили їх поблизу i все ж таки не зумiли до пуття описати, тому що тi не мали жодної подiбностi з кимось або чимось iз реальностi. Навiть у найбiльших фантазiях такої безглуздої гидоти не примiряться.
   Iстоти мали двi пари кiстяних крил, усiяних вигнутими шипами, кiлька довгих лап, що закiнчувалися не пальцями чи кiгтями, а величезними кiстяними гаками. Товсте чорне волосся обрамляло їх безокi морди, якi найбiльше схожi на витягнутi i обвислi соски.
   Неясно, викинувся Манхеген iз вiкна сам, викинули його тварюки, або ж вiн випав, бо послизнувся. Жителi мiста, потривоженi всепроникним боєм годинника, вийшли на вулицi, коли купця, що летить з вiкна на брукiвку, пiдхопили пекельнi тварюки i пiдняли високо в чорне небо. Носячись по всьому мiсту, вони до ранку наступного дня били його об дахи та стiни будинкiв i ще живого насадили на гострий шпиль церкви. А потiм кудись забралися назавжди.
   Це разюче, але купець не одразу помер. Нi вiд завданих калiцтв, нi вiд жаху, хоча особисто менi вистачило б i сотої частини того, що вiн пережив. Його зняли i перенесли в будинок мiського лiкаря, де вiн плутано розповiв про те, що сталося. Через добу у Манхегена стався напад: шкiра почала пузиритися i злазити, вилiзли i луснули очi. Лiкар, який уже кiлька разiв чув iсторiю про загибель сiм'ї купця i сам її неодноразово переказував iншим городянам, хоч i злякався, розумiючи, до яких наслiдкiв веде процес, що почався, але швидко знайшовся. Вiн викликав свiдкiв, при них перерiзав Манхеген горло, без зволiкань перенiс тiло у двiр, де i спалив.
   Пару мiсяцiв будинок купця стояв занедбаним i забитим, а потiм хтось вирiшив або дозволив звернути майно покiйних, що знаходилося в будинку, у дохiд мiста. Винесли та розпродали все. Годинник забирав кiлька разiв, i вiн незбагненним чином завжди повертався в порожнiй кут столової кiмнати родини Манхеген.
   Гельзенкiркен щовечора здригається вiд гучного бою годинника. Досi. Їх знищували усiлякими способами, з них виймали механiзм, священики зраджували їх вогню, читаючи молитви, проте вирiшенню проблеми це не допомогло.
   До речi, влiтку того ж року на околицях Бремена за отруєнням колодязiв був спiйманий чаклун. До того ж пiд тортурами вiн зiзнався й у тому, що багато рокiв тому йому вдалося вселити в людей личинки деяких створiнь, викликаних ним до життя за допомогою складних алхiмiчних дослiдiв. Перетворюючи людей на демонiв, вiн навiть не переслiдував якоїсь конкретної мети, пояснивши свої злодiяння простим iнтересом та бажанням побешкетувати. У той час чаклун любив називати себе Гюнтером.
   Розповiвши про це, керуючий фермою, що мiцно випив, сунув менi пiд нiс свої руки. Вiн ледве тримав свою хмiльну голову.
   - Знаєш, хто спробував знищити проклятий годинник першим? - спитав керуючий, хлюпаючи носом. - Їхнiй бiй якось вивiв мене з себе, i я взявся за сокиру. Ймовiрно, годинник вiдчув, для чого я з'явився. Одного дотику до них виявилося достатньо, щоб у мене назавжди скрутило пальцi та роздуло суглоби.
   Жителi Гельзенкiркена вважали, що нiяким даром переконання чортiв алхiмiк i чаклун Гюнтер не мав. Вiн вселив у тiла живих людей пекельних тварiв, якi знищили все людське, щойно опинилися всерединi. Тварини заволодiли тiлами та розвивалися, граючи з Манхегеном у гру, що дозволяло їм залишатися у безпецi. До певної пори вони росли i навiть плодилися - досить згадати дiтей Манхегена, якi, найiмовiрнiше, вже народилися з сутнiстю лiтаючих демонiв, що вмiло ховалися за милими виглядами бiлявих янголят. А що до годинника, то так чи iнакше їм судилося зупинитися, щоб демони знали: настав час виходити у свiт, де з ними нiхто не зможе впоратися.
  
   Роздiл двадцять четвертий
  
   Писар замовк, з чого слухачi зрозумiли, що iсторiя закiнчилася.
   - Вiллем, iстоти, яких ви описали, повнiстю збiгаються з тими, що я бачив увi снi. Як не намагаюся, я вперто не можу пригадати, щоб хтось розповiдав менi iсторiю купця Манхегена, - сказав Мiхаель Бреверн, трохи подумав i додав: - I це прiзвище - Манхеген - нi про що не говорить, проте доводилося чути про мiсто з таким назвою.
   Наче схаменувшись, Пауль Рейхенштейн витрiщив очi i хмикнув:
   - Треба ж, за нашого з вами знайомства, пане Бреверн, менi подумалося те саме.
   - Що ви маєте на увазi?
   - Я теж нiколи в життi не чув вашого прiзвища, але мiсто з назвою Бреверн менi знайоме, - Пауль зосередився i наморщив чоло. - Якщо менi не зраджує пам'ять, мiсто Бреверн є у Швабiї.
   - У Пiвнiчному Пфальцi, - машинально вiдповiв Мiхаель i тут же осiкся, пiсля чого поспiшив розвернутися до Вiллема, нiби сказане нотарiусу було маловажним i нiкого не могло зацiкавити. - Вiллем, i ви всерйоз сприйняли цю легенду?
   - Так, - ствердно кивнув писар. - Не стверджуватиму, що повною мiрою подiляю припущення городян. Швидше за все, в їх мiркуваннях є рацiональне зерно, а все iнше - кукiль, домисли i страшилки. У правдивостi самої iсторiї про купця особисто менi сумнiватися не доводиться. Згоден, якiсь деталi, викладенi керуючим, є припущеннями i вигадками, проте в цiлому, я переконаний, так воно все й було. Додам ще, що ввечерi наступного дня над Гельзенкiркеном i його околицями знову пролунав такий звичний всепроникний гулкий бiй, а ще через два тижнi я знову побачив годинник цiлим i неушкодженим. Натовп городян у черговий раз ламав їх, щоб викинути уламки у рiчку.
   - Допомогло? - Запитала Ельза Келлер.
   - Анiтрохи.
   - Дякую, Вiлле, - сказав Нiколаус фон Граусбург.
   - За що, - нерозумно заляпав вiями писар.
   Нiколаус розвiв руками, чи демонструючи готовнiсть придбати Вiллема, чи в пошуках вiдповiдних слiв. Потiм вiн пояснив:
   - За iсторiю, звiсно ж. Одна з найкращих легенд, що менi довелося чути останнi пару рокiв. Повiрте, друзi, вже в чому, але в iсторiях такого роду я розумiюся непогано. Просто вислухав їхню неймовiрну кiлькiсть. Коли ти живеш у Граусбурзi, де коней бiльше, нiж людей, де конюхи повним серйозом називають пiдступами диявола всi книги, за винятком Бiблiї, немає iнших розваг, крiм пошуку нових легенд, переказiв, казок та вiдвертих анекдотiв. Для мене i самi цi пошуки з дитинства стали чимось особливим. Куди я тiльки не потрапляв заради того, щоби послухати чергову байку. Якось батько дуже суворо покарав мене просто посеред ярмарку. Я не послухався його заборони i втiк до старого цигану, який розповiдав iсторiї про свої нескiнченнi подорожi далекими країнами. Ох i трiщала моя голова! Ось зараз згадую i начебто вiдчуваю батькiвськi потиличники.
   Нiколаус розсмiявся i пригладив волосся на потилицi, нiби й справдi мiцнi руки батька щойно зiпсували його зачiску.
   - Цiкавi, мабуть, iсторiї розповiдав циган? - поцiкавився Хорст.
   Обличчя Нiколауса стало кислим, як вiд ниючого зубного болю, вiн пiдняв очi вгору, збираючись з думками.
   - Дивно, до ладу не пам'ятаю, що саме розповiдав циган. Його iсторiї були приголомшливими, захоплюючими, розбурхували мою дитячу уяву, але з якоїсь причини не надрукувалися в пам'ятi, - хлопець стиснув губи, постукав себе пальцем по лобi, нiби вказуючи Хорсту на винуватця неможливостi вiдповiсти на запитання, а потiм сказав: - Ну та гаразд, друзi, давайте продовжимо i дозвольте вже менi розповiсти сон. Те, що менi приснилося, було напрочуд яскравим, i, прокинувшись, я прийняв побачене за проекцiю ранiше почутої легенди. Проте запевняю вас: нiчого подiбного.
   Отже. Збиваючись на здавлений хрип, я важко дихав, i серце, що шалено билося, здається, норовило вискочити через рот з грудей. Лежачи на спинi у високiй травi, я дивився в пронизливо-блакитне небо, геть-чисто позбавлене хмар. Яскраве свiтло жаркого сонця, звичайного для середини лiта, боляче рiзало очi.
   Я вiдчував гостре бажання повернутися в благословеннi роки безтурботного дитинства, коли так само знесилено валявся на лузi, втомившись вiд бiганини, нескiнченних забав з невгамовними приятелями. Одночасно з цим менi було вiдомо, що я - мiцний дорослий чоловiк, могутнiй i безжальний воїн, який ось-ось пiднiметься.
   У нiс бив запах кiнського поту. До нього домiшувався iнший, неясно знайомий. Я зрозумiв, що це за запах, коли пiдвiвся i побачив свiй одяг наскрiзь просоченими кров'ю. Втiм, ця обставина не викликала в мене жодних побоювань, бо кров належала ненависним чужинцям, моїм особистим ворогам.
   Якось пiднявшись на ноги, я виявив перед собою стрункi ряди багатотисячного вiйська, над яким майорiли знайомi прапори мекленбурзького герцогства. Солдати з перших шеренг з широко розплющеними очима кричали i махали руками, начебто пропонуючи менi обернутися. Я подивився назад.
   На мiй погляд вiдкрилося ще одне вiйсько, настiльки ж численне, але куди менш органiзоване, в рядах якого панували сум'яття, хаос, неймовiрний розброд. Над ними вiтер лiниво трiпав бойовi прапори шведiв.
   З пiвсотнi солдатiв бiгли в мiй бiк iз оголеною зброєю в руках i з перекошеними в лютiй злостi обличчями. Жодних сумнiвiв у їхнiх намiрах у мене не було. Наближення солдатiв не обiцяло нiчого доброго.
   Я був виснажений, до крайностi, i чудово розумiв, що втеча до своїх - єдиний шанс врятуватися. Насилу переставляючи ноги вiд втоми, я спробував бiгти, коли шлях перегородив статний кiнь без сiдока. Чорний як нiч жеребець гарцював передi мною, вигинав шию як лебiдь, i його тугi м'язи перекочувалися пiд шкiрою частими хвилями. Справжнiй бойовий кiнь.
   Менi слiд було б скорiше зайняти порожнє сiдло i помчати до своїх, проте я цього не робив, тому що чорного жеребця боявся набагато бiльше, нiж шведiв, що поспiшали до мене.
   Вiдштовхнувши коня, я почав вигукувати на його адресу прокляття. Вiн вiдскочив убiк, пiднявся дибки i перекинув мене на землю. Останнє, що запам'яталося перед пробудженням, - це потужний удар у груди копитами з пiдковами, що виблискують на сонцi. Я впевнений, що, прокинувшись, кричав би на весь корч, якби не труднощi з диханням i не гострий бiль у грудях. Нiби на мене справдi пройшов кiнь.
   Не моргаючи, Мiхаель Бреверн тривалий час пильно дивився на Нiколауса, нiби нiколи не бачив його ранiше, а тепер вивчає, намагаючись зрозумiти, хто вiн, чи марно намагаючись прочитати його думки.
   Всi завмерли в зосередженому очiкуваннi, як дiти бiля лiжка вмираючого батька завмирають у тишi, щоб не переплутати сиплий стогiн iз протяжним останнiм зiтханням. За висловом обличчя Бреверна було ясно: йому добре вiдома якась iсторiя з життя, пов'язана з молодшим фоном Граусбургу. Натомiсть мандрiвники знали, що нiкому iншому таємниця сну Нiколауса не вiдкрилася. I всi здивовано витрiщалися на Мiхаеля, дивуючись, чому ж той зволiкає, не наважуючись почати розповiдь.
   Мiхаеля мучили сумнiви, а вiн мучив своє пiдборiддя, то пощипуючи його, то погладжуючи. Вiн продовжував розглядати Нiколауса, роздумуючи, чи варто подiлитися iсторiєю, обставини якої йому очевиднi i реальнi, але обов'язково викличуть в iнших потрясiння.
   Шведи i вiдносно недавня битва пiд Раненбрегом, якi так спантеличили Нiколауса, Пауля, подружжя Келлерiв i Вiллема, для Бреверна не були сном або баладою, вигаданою мандрiвними музикантами. Для Бреверна кровопролитна десятирiчна вiйна зi шведами була кошмаром, але кошмаром, що трапився в реальному свiтi, за його життя, на його очах.
   - Боюся, ми знову зiткнулися з незрозумiлим, - нарештi сказав вiн. - Якщо я розповiм вам витоки сну Нiколауса, то ви менi не повiрите, i ми повернемося до того ж, з чого почали.
   - Якi подiї не збiгаються? - вгадав Пауль Рейхенштейн.
   - Правильно, - кивнув Мiхаель, подумавши про себе, що не якiсь, а, мабуть, все. - Тобто для мене вони збiгаються, але не для тих, кого вражають солдати пiд шведськими прапорами на землях Мекленбурга. Є ще дещо. Увi снi чорний кiнь розтоптав... м-м, Нiколауса. У моїй iсторiї - нi.
   - Давайте, Мiхаель, розказуйте. Пiзнiше обмiркуємо всi разом, - запропонував нотарiус.
   Бреверн якусь мить нервово барабанив пальцями по столу, потiм сказав:
   - Мабуть.
   Востаннє вiн кинув обережний погляд на фон Граусбурга, побоюючись пiд час оповiдi випадково назвати героя своєї iсторiї Нiколаусом. Iм'я молодого воїна, що прогримiло в битвi пiд Раненбрегом, насправдi було тим самим, що носив молодший фон Граусбург, i, як несподiвано згадалося Мiхаелю, той юний лицар якимось незбагненним чином i був Нiколаусом фон Граусбургом.
  
   Роздiл двадцять п'ятий
  
   Перш нiж почати, Мiхаель Бреверн попередив слухачiв, що вони можуть уразитися його розповiдi, i попросив:
   - Якою б неймовiрною не здавалася вам моя розповiдь, я не хотiв би, щоб мене переривали. I пам'ятайте, ця iсторiя - найчистiша правда, що стала вiдомою завдяки джерелам, що заслуговують на повну довiру.
   Подорожнi одностайно погодилися, а Пауль Рейхенштейн закивав:
   - Звичайно звичайно.
   Мiхаель перевiв дух i приступив:
   - У пiвнiчно-схiдних областях герцогства є нiкчемний клаптик землi, що поступово приходить у запустiння. Належить вiн небагатим дворянам, якi придбали свiй невисокий титул у минулому столiттi, але не грошима, зв'язками чи iнтригами, а геройством свого предка. Крiм титулу той отримав i володiння, настiльки скромнi, що в iнший рiк не дозволяли прогодуватись. Вiчно iснуючи на кордонi з крайньою злиднями, рiд i зовсiм розорився, коли вибухнула вiйна зi шведами.
   Старшою дитиною в сiм'ї був хлопчик, якого я називатиму Альбрехтом, щоб ви, друзi мої, не змогли протягнути ниточок i зв'язати з iстиною свої припущення, якi з'являться або вже з'явилися. Нехай дворянський рiд залишиться неназваним.
   Те, про що я розповiм далi, вiдомо з особистих щоденникiв Альбрехта, зi спогадiв його товаришiв по службi i очевидцiв битви зi шведами, що вiдбулася близько пiвтора року тому неподалiк Раненбрега.
   Хлопчик не вирiзнявся зовнiшнiстю, був кволим, тонконогим i незграбним. Просто дивно, яким чином Альбрехт потрапив у служiння до барона Хельмута Шварцмайера, простiше кажучи, став пажом. Ще бiльш незбагненним є те, що служба пажа передбачає спецiальне виховання i навчання особливої поведiнки, манер, вiйськових дисциплiн, а Альбрехт нiколи не вiдрiзнявся кмiтливiстю, жвавою вдачею i готовнiстю змiнитися на краще.
   Намагання виростити з нього гвардiйця успiхом не увiнчалися. Займаючись фехтуванням, вiн регулярно примудрявся калiчити себе, а перейшовши до стрiлянини, досить серйозно поранив вчителя.
   Дещо краще йшли справи з верховою їздою, тому що Альбрехт дуже любив коней, душi в них не чув. Однак i для кавалерiї вiн не був призначений. Можливо Альбрехт побоювався висоти та швидкостi, можливо переживав за коней, вважаючи, що мучить їх, катаючись у сiдлi. Загалом, хлопчик не мiг i не хотiв змушувати коня пiд собою пуститися риссю, не кажучи вже про галоп. Найзатятiше вiн вiдчував себе поруч iз конем, а не на ньому.
   Жодна з дисциплiн, запропонованих пажам, не давалася Альбрехту, i через рiк барону доповiли, що з боягузливого, дурного й неповороткого учня, неможливо створити солдата, як незручного каченя навчити бути соколом.
   Альбрехта мали намiр щодня вiдправити до батькiв. Вiн переживав майбутню розлуку з обоженими конями i зайшов у стайню попрощатися.
   - Подобаються мої конячки? - голосно спитав з напiвтемного кута старий конюх, кинув упряж на дверцята стiйла i зашкутильгав до Альбрехта.
   - Дуже. Ось тiльки мене вiдправляють додому i я їх бiльше не побачу.
   - Побачиш iнших, - пiдморгнув конюх, мовляв, чи тобi сумувати, але, помiтивши, як хлопчик насупився, поцiкавився: - Ти, начебто, не з безкiньних бiднякiв? Невже вдома на тебе не чекає пара жвавих жеребцiв?
   - Таких, як тут, я взагалi нiколи не зустрiчав i не зустрiчу, - вiдповiв Альбрехт, насилу проковтуючи грудок, що застряг у горлi. - Та й матiнка суворо забороняла менi наближатися до наших коней.
   Конюх високо скинув густi сивi брови i здивувався:
   - Чому так?
   Хлопчик зам'явся i буркнув у вiдповiдь:
   - Щоразу у неї були новi причини. Найчастiше вона говорила, що вiд коней погано пахне, i вони не дружнi.
   - Хм, - покрутив вус конюх, - може, з кiньми справдi щось не так?
   - Не-е-є, - протяг Альбрехт. - Конi, як конi. Звичайнi. Просто мати їх не любить.
   - А ти?
   Пiднявши погляд на старого, Альбрехт замiсть вiдповiдi широко й тепло посмiхнувся.
   Подивившись на всi боки, перевiряючи, чи немає навколо зайвих вух, конюх поманив хлопчика за собою. Вони пiдiйшли до стiйла красеня-жеребця данської породи, кiнь розвернувся, пiдiйшов i поклав свою каракову морду на край дверей, розумними очима поглядаючи на людей.
   - Не серкай на маму, - шепнув старий змовницьки. - Їй таке пробачити, адже й не кожен конюх посвячений у велику таємницю коней.
   - Таємницю?
   Конюх виставив вказiвний палець вгору i потряс їм зi словами:
   - Не просто таємницю, а велику. Бачиш, маленький пане, люди давно стали сприймати коней як щось само собою зрозумiле, але, як i ранiше, не зараховують їх до худоби. Це не бугаї, не корови i тим бiльше не вiвцi зi свинями. За всiх часiв i всiх народiв конi були священними тваринами, i зовсiм не тому, що без них людина не пiдкорила б безмежний свiт. А вся справа в тому, що в конях є велика i незбагненна нам сила, що дозволяє людям ставати краще. Щось звiльняє всерединi нас усе хороше, правильне, робить це очевиднiшим. Досить повiрити та доторкнутися.
   Старий жестом велiв Альбрехту покласти долоню на морду коня. Проти очiкувань хлопчика, той не вiдсахнувся, а нахилився трохи нижче, начебто вказуючи, куди саме слiд покласти руку.
   - Усi твої найкращi якостi, як би глибоко вони не ховалися, виявляться.
   З долонею, нiби приклеєною до лоба жеребця, Альбрехт стояв довго. Вiн не ворушився i навiть мiцно заплющив очi, щоб нi на що не вiдволiкатися, але не вiдчував у собi нiчого, що мало виявитися, жодних кращих якостей, жодних сил.
   Вiн прибрав руку, притулився до дверей i похмуро звiсив голову.
   - Це тому, що я нi на що не здатний дурник.
   Взявши хлопчика за плечi, конюх струснув його i серйозно сказав:
   - Глупства. Ти просто не сподобався вихователям, от вони й кажуть усяке.
   - Нi, - схлипнув Альбрехт. - Мене i вдома всi вважають маленьким дурнем.
   Бiдолаха не стримався i розплакався, хоч йому й було дуже соромно перед малознайомим старим. Сльози текли по щоках у три струмки, i хлопчик розмазував їх по обличчю, шморгав носом. Конюх озирнувся i прийняв Альбрехта.
   - Треба спробувати ще раз. З першого нiколи не виходить.
   Вiн узяв руки хлопчика i поклав їх на морду жеребця, що пiдсунувся.
   Можливо вплинув внутрiшнiй надрив або щось, але засмучений хлопчик вiдчув тепло, що виходило вiд коня, набагато гострiше звичайного. Тепло пульсувало спочатку на кiнчиках пальцiв, потiм у кистях, повiльно мандруючи вгору. Альбрехт бачив очi коня, зверненi на нього, i в них читалися впевненiсть, спiвчуття, готовнiсть i бажання допомогти, поряд iз ясним розумiнням того, що вiдбувається. Тепло поширилося по всьому тiлу, розлилося тремтячою хвилею, за ним прийшли легкiсть, спокiй i умиротворення.
   Сльози ще не висохли на повiках Альбрехта, коли вiн зi щасливим виразом на обличчi бiг у свою кiмнатку, нiби мав намiр розповiсти комусь про чудо, про вiдкриту йому велику таємницю. Проводячи його поглядом, старий усмiхався. I вiн знав, що нiкому хлопчик не дасть секрету. Нема кому.
   За день до свого вiд'їзду Альбрехт стояв бiля ворiт, уявляючи, як з важким серцем залишатиме замок, i вiн першим зустрiв дюжину коней, присланих Хельмуту Шварцмайєру. Їх виростили спецiально для барона i тепер на єдиному ланцюзi гнали надвiр. Конюхи, якi чекали табун, перерахували коней i чимало здивувалися, побачивши самотнього жеребця, що поважно увiйшов за iншими. Вiн був тринадцятим.
   Якщо дванадцять коней належали до мекленбурзької породи, мали свiтло-гнiде забарвлення i несли на собi клеймо барона Шварцмайєра, то тринадцятий був антрацитово-чорним, значно крупнiший за iнших i був начисто позбавлений тавра або якихось слiдiв вiд нього. Його порода залишилася загадкою.
   Пишна грива чорного коня блищала, як масло, його хвiст був схожий на густий дим, що спадав товстими струменями.
   Щойно конюхи почали обговорювати несподiваний гостинець, як з'явився незнайомець, який не представився i з ходу повiдомив, що цей кiнь призначений тiльки Альбрехту i посланий його батьком до дня народження сина. Мандрiвцевi кинулися було пояснювати, що вже завтра хлопчик покине замок барона, але незнайомця й слiд застудив.
   Барону доповiли про подiю, i той високо оцiнив коня, що походжав по двору жеребця, наказавши вiдправити Альбрехта додому як не виправдав надiй, а коня залишити як компенсацiю за витрати, якi понесла скарбниця Шварцмайєра у зв'язку з вихованням недбайливого хлопчика.
   Немов почувши це i зрозумiвши сказане, кiнь став дибки i заiржав, шалено замолотивши копитами в повiтрi, вiд чого вiдразу кiлька працiвникiв розпрощалися з життям: двом кiнь проломив черепа, третього потужним ударом вiдкинув геть iз роздробленою грудиною i стирчали назовнi ребр.
   Кiнь несамовито iржав, переслiдуючи людей, що розбiгалися в панiцi. Скривившись, барон глянув на це, вiд досади заскрипiв зубами i наказав:
   - Розберiться з цим виснаженням пекла.
   Вiн не встиг пiти, коли побачив Альбрехта, що вискочив перед чорною бестiєю, що залишала по всьому дворi кривавi слiди вiд копит. Хлопчик повис на шиї жеребця, i кiнь, обурено хрипучи i намагаючись задерти голову, зупинився.
   По всьому було помiтно, що Альбрехт смертельно боявся, але неймовiрним зусиллям волi перемiг у сутичцi зi страхом. Коли кiнь опустив голову, хлопчик поцiлував його в лоб i забурмотiв щось невиразне, заспокоюючи чи кiнь, чи себе. Якоїсь митi свiдкам цього видовища здалося, нiби кiнь схилився до вуха Альбрехта i шепнув йому щось у вiдповiдь. Втiм, у щоденникових записах Альбрехта згадки про це немає.
   А потiм хлопчисько скочив на спину жеребця i гордо погнав його по двору, впевнено тримаючись без сiдла, стремен i поводи. Вiн пiдвiв коня до сходiв, i той, пiдiгнувши праву передню ногу i вiдставивши лiву далеко вперед, низько вклонився барону, що спускався сходами.
   Те, що вiн бачив так багато вдарив Helmut Schwarzmeier, що вiн наказав залишити Albrecht i продовжити свої дослiдження, даючи хоробрий останнiй шанс. Барон уже вважається жеребець йому подобалося бути його власним i наказав йому бути переданi одному з кращих Рейтерс. Жеребець показав характер i, миттєво скинувши ненависний вершник, пiсля чого вiн майже розтоптав його. Reitar не пiдходити до коня, прозваний Бестия, бiльше, i сам жеребець перестав визнавати нiкого, крiм Альбрехта i конюхiв. Вiн також був ворожий до останнього, але, по крайней мере, дозволив їм робити свою роботу. Старий наречений був першим, щоб помiтити щось недобрим в Bestia, вiн намагався повiдомити i не було часу.
   За давно заведеним i незмiнним порядком старий завжди приходив у стайню першим i вiдмирав її. У свiй останнiй день вiн не просто йшов, а бiг до стайнi, не шкодуючи своїх слабких старечих нiг, бо зсередини долинало iржання майже тридцяти коней. Варто було вiдчинити ворота, як табун збожеволiлих коней рвонув геть, не розбираючи дороги. Сотня копит забила старого, перетворила його на криваве мiсиво.
   Так i не вдалося з'ясувати, хто i чому не замкнув стiйла, i що так схвилювало коней. Лише один кiнь не залишив свого мiсця, залишаючись незворушним. То був Бестiя.
  
   Роздiл двадцять шостий
  
   У похмурому напiвпорожньому пiдземеллi чаклуни продовжували спостерiгати за тим, що вiдбувалося над ними. Зберiгаючи мовчання, нiчого не обговорюючи, вони уважно слухали iсторiї, якi мандрiвники розповiдали нагорi. Тiльки одного разу сивочолий зробив зауваження чаклунку, яка, на його думку, марно витрачала магiчну силу, коли вона розгорнула картинку на всю стiну. Тепер здавалося, що трактирний зал та його пiдземну копiю нiщо не подiляє, а за бажання з одного примiщення можна перейти до iншого.
   Гарна чаклунка справдi витрачала чималi сили. Вона це чудово вiдчувала сама, але не хотiла нi перед ким визнавати свою слабкiсть. Насамперед перед своїм бронзоволицьим учителем.
   Довге мовчання порушив чаклун, що приховував понiвечене обличчя за каптуром.
   - Менi розповiли цю iсторiю одразу пiсля повернення до Iмперiї. Так точно. Приблизно рiк тому.
   - У моєму свiтi вона теж мала мiсце, - пожвавiшав горбочок у крiслi. - Наскiльки я знаю, в iсторiй двох наших свiтiв збiгається абсолютно все, крiм кiнцiвок.
   Тут втрутився високий худий чаклун, що ранiше особливо не вiдрiзнявся балакучiстю.
   - Не лише кiнцiвками. Я i наш нещасний друг, - вiн показав на чаклуна в капюшонi, - належимо тому самому свiту. Однак я був очевидцем того, що йому вiдомо лише з чужих слiв. У той момент, коли незграбний хлопчисько осiдлав чорну Бестiю, я стояв поряд з бароном Шварцмайєром, з початком вiйни зi шведами, який запросив мене на службу щодо моїх таємних справ. Купець упустив, нiбито багатьом здалося, що кiнь щось шепнув на вухо хлопцевi, але що саме нiхто не знає. Так вiн докорiнно не правий. Я знаю, бо чув усе. Це не було пошепки i зайняло аж нiяк не мить, просто для всiх стороннiх темнi сили сповiльнили перебiг часу мало не до повної зупинки. Лише я виявився вищим за це.
   Бестiя заговорив з хлопчиком i, зiзнавшись у своїй демонiчнiй сутi, запропонував угоду. Вiн пообiцяв легко i без зусиль знайти у хлопчику найменшi задатки воїна i перетворити його згодом на незламного рейтара, чиє iм'я грiзно гримiтиме не лише над Iмперiєю, а й над усiєю Європою. I малолiтнiй дурник погодився без будь-яких додаткових умов. А ось у iншому свiтi вiн погодився на угоду не повнiстю. Звичайно, з одного боку вiн охоче прийняв дари вiд демона у виглядi Бестiї, але вирiшив, що бiльша частина цiєї iстоти продовжує залишатися конем, з яким можливо буде впоратися в майбутньому, якого колись йому вдасться приборкати. Саме тому завершення iсторiї у двох свiтах не спiвпадає.
   - Якщо я правильно зрозумiв, то той, кого купець називає Альбрехтом, насправдi Нiколаус фон Граусбург? - спитав юнак у худого чаклуна.
   - Так i є.
   - I вiн справдi став найбiльшим воїном свого часу?
   - Невразливим i незламним, - озвався горбун. - Прямо як ви.
   - I вiн справдi вбив шведського короля?
   - Так, - вiдповiв чаклун у каптурi. - На цьому його велич, невразливiсть i незламнiсть закiнчилися. Владики сучасного свiту, що посилають на смерть тисячами, не зупиняються перед убивством немовлят, що знищують вчених щодня i щодня винаходять все нове i нове зброю, вирiшили, що Нiколаус вчинив безчесно, вбив одного з них. На їхню думку, що не пiддається жоднiй логiцi, майже двi сотнi тисяч воїнiв з обох бокiв могли скласти голови в битвi пiд Раненбрегом, але королiв, герцогiв, графiв та iнших високоповажних осiб ця доля торкнутися не мала права. Нинi iм'я Нiколауса намагаються забути, його вчинок видають за пiдлiсть, недозволену пiдступнiсть, та все ж його навряд чи колись забудуть. Якi ж ми дивнi створiння, якщо...
   - О-о-о! - Простогнав юнак, демонстративно затикаючи вуха. - Припинiть! Припинiть балакати про логiку, про дивних людей i нести iншу дурницю! Зрозумiйте вже, нарештi, що ваше марення тут нiкому не цiкаве, а мене воно просто дратує.
  
   Роздiл двадцять сьомий
  
   Дивлячись у якусь точку на серединi столу, Бреверн жодного разу не пiдняв очей, щоб ненароком не зустрiтися з кимось поглядом, насамперед з Нiколаусом фон Граусбургом, який заворожено слухав розповiдь, що часто хмурив брови i морщив чоло.
   Мiхаель Бреверн продовжував:
   - До дев'ятого року вiйни барон Хельмут Шварцмайєр був призначений генералiсимусом усiєї нiмецької армiї, що протистояла шведам пiвнiч вiд Iмперiї. Пiд його безпосереднiм командуванням боровся молодий воїн, про якого з перших його битв вже складали легенди як про безстрашного рейтара, виключно в перших лавах атакував ворога, що часом перевершує в силi. Про нього говорили: б'є без промаху, вражає на смерть. Розкажи кому, що цим героєм i був колишнiй невмiх Альбрехт, не повiрили б. Та майстернiсть, що вiн демонстрував у сутичках iз ворогами, здавалося, не можна було виховати вправами, з ним обов'язково треба було народитися. У тi днi вмiння Альбрехта захоплювали оточуючих, та його витоки були вiд усiх прихованi. Наразi це вже не становить таємницi, оскiльки широкому колу осiб багато що стало вiдомо iз щоденникiв Альбрехта.
   Нiхто не змiг упоратися з норовистим жеребцем, хоча рiзнi воїни барона намагалися неодноразово. Вiн пiдкорявся тiльки хлопчику i беззаперечно виконував будь-якi його команди, нiби був щеняти, що щиро радiє iграм iз дiтьми. Так Бестiя дiстався Альбрехту.
   Залишившись наодинцi, хлопчик торкнувся коня i вiдчув невимовний приплив сил, який з небувалим жаром поширився по всьому тiлу. Потiм вiн нiби придбав якийсь внутрiшнiй зiр, яким з усiєю яснiстю побачив, якi дiї повинен зробити для того, щоб стати найбiльшим рейтаром. Вiн побачив першокласного воїна, яким стане.
   Багато пажеських дисциплiн Альбрехту так i не далися, але вiн всiх дивував вiртуозним володiнням зброєю, знанням стратегiї i тактики, виїздкою примхливого жеребця, що виконував пiд сiдлом мудрi трюки, що досi нiкому не приходили в голову. А ось гарнi манери та загальна поведiнка Альбрехта згодом погiршилися. Вiн став зухвалим, буйним, норовливим i недовiрливим настiльки, що всюди уявляв собi недоброзичливцiв.
   До початку битви пiд Раненбрегом Альбрехту ще не виповнилося i двадцяти, проте барон довiрив йому командувати невеликим загоном рейтарiв, кожен з яких був набагато старшим.
   У битвi загону вiдводилася другорядна роль: перебуваючи в засiдцi на лiвому фланзi, вони повиннi були вступити лише у випадку, якщо шведська пiхота почне тiснити нiмецькi вiйська i заглибиться. Отримуючи наказ, Альбрехт не заперечував, але, очевидно, вже тодi залишився невдоволеним розпорядженням, яке дозволяло йому виявити свою доблесть у бою. Вiн не хотiв миритися з думкою, що в черговiй баталiї може позбутися слави.
   Двi армiї зiйшлися на полi, вишикуючись один навпроти одного, немов пологi береги прямої i тихої рiчки. Загiн Альбрехта був прихований у гаю за пагорбом, з якого - якщо обережно пiднятися - було добре видно розташування шведських вiйськ. З того мiсця рейтари розглянули похiдний намет з штандартом Густава II Адольфа, що коливався поруч, - синьо-бiло-червоне полотнище у виглядi щита iз зображенням золотої вази в центрi.
   Альбрехт швидко втiк з пагорба i попрямував до свого коня. Вiн мовчав, нiчого не пояснюючи i не вiддаючи наказiв. Бестiя оскалив великi мiцнi зуби, вiд наростаючого нетерпiння радiсно стукав копитами, а потiм поспiшив назустрiч господаревi, нiби вгадав його намiри i повнiстю їх подiляючи. Альбрехт скинув свої лати, пiд здивованi вигуки рейтарiв зрiзав обладунки, що закривали груди та голову коня. Вiн вiдмовився вiд звичного естоку, довгого, вузького i призначеного для пробивання обладункiв, залишивши собi рейтарський меч. Другий такий же прикрiпив до сiдла i озброївся кiлькома рейтарськими пiстолетами.
   Схопившись у сiдло, Альбрехт стиснув зуби, реготав своїм думкам i рвонув коня вперед.
   Шведи не вiдразу помiтили вершника, що швидко мчав на них, а тi, що помiтили, прийняли його за когось зi своїх. Пiдскакавши на дистанцiю прицiльного пострiлу Альбрехт вiдкрив вогонь. З кожним влучним залпом шведська пiхота втрачала одного бiйця, i щоб прикрити уламки, туди хлинули мушкетери, вже готовi стрiляти. Однак Альбрехт перехитрив усiх i, рiзко змiнивши напрямок, увiрвався в ряд пiкiнерiв, якi безуспiшно намагалися перебудуватися.
   Заряди закiнчилися, i Альбрехт, вiдкинувши пiстолети, почав орудувати обома естоками, буквально танцюючи в рядах приголомшеного супротивника. Майже не дивлячись, вiн колов i рубав праворуч i лiворуч, вправно управляючи Бестiей одними колiнами i примудряючись не загрузнути в сутичцi. Через стрiльцiв, через пiкiнерiв, артилерiю i вершникiв, що наспiли, Альбрехт пробивався до своєї головної мети, i Бестiя допомагав йому, тупцюючи ворогiв.
   Шведськi командири i думки не допускали, що рейтар зможе дiстатися ставки короля, i тому зберiгали холоднокровнiсть доти, доки не усвiдомили з усiєю виразнiстю: Альбрехта вже нiщо не зупинить. Було пiзно рятуватися.
   На ходу пiдiбравши вершину, вiдкинуту кимось iз убитих, рейтар прицвяхував нею до землi одного зi шведських воєначальникiв, коли той бiг, тiльки оголюючи меч. Ще двом вiн зрубав голови, не зменшуючи швидкостi.
   Король вбiг у намет, i Альбрехту довелося спiшитись, щоб продовжити переслiдування. Жеребець, що залишився на самотi, теж показав себе прекрасним вояком.
   У ходi короткого поєдинку Густав Адольф був заколотий, Альбрехт вiдбувся пораненням стегна, отриманим вiд когось з охоронцiв короля. Коли рейтар пришкутильгав до Бестiї, навколо того валялося мабуть-невидимо бездиханих трупiв зi слiдами копит на тiлах i обладунках. Альбрехт наказав коневi нести його до своїх.
   Рана, яку вiн вважав недостойною уваги, була куди як серйозна. Щойно залишивши прихильнiсть ворожих вiйськ, рейтар вiдчув, що стрiмко слабшає. Закрутилася голова, мабуть, вiд втрати кровi, i вершник звалився з Бестiї.
   Вiн пiднiмався дуже важко, нiби все тiло було налито свинцем. Нiмецькi солдати кричали йому щось незрозумiле, поки не здогадалися показати знаками, що варто обернутися. Рейтар озирнувся, побачивши шведiв, що кинулися в погоню, але не мiг i кроку ступити. Нижче колiна вiн зовсiм не вiдчував праву ногу, коли стегно розривалося вiд нестерпного болю. Бестiя пiдiйшов, хитаючи головою i запрошуючи повернутися в сiдло. Альбрехт обiйняв коня, торкнувся його чола i вiддячив за все довгим поцiлунком.
   Солдати ворога були вже за кiлька крокiв, i як стверджували пiзнiше, вони стали свiдками розмови мiж рейтаром та його конем.
   Бестiя казав, що вiдтепер i навiки Альбрехт залишиться неперевершеним воїном, i подiбних до нього свiт нiколи не побачить. Потiм вiн запропонував господаревi пiти, покинути цей свiт назовсiм i опинитися там, де у Альбрехта знову з'являться сильнi супротивники, вiчно боротися з якими - справжня насолода для справжнього лицаря.
   Хлопець погодився i насилу залiз у сiдло, Бестiя на очах у багатотисячної юрби злетiв у повiтря.
   Кажуть, перед ними виникла щiльна димна хмара, що розрослася мало не в пiвнеба, бiля якої кiнь та його вершник розсипалися в антрацитово-чорний пил. Потiм хмара пiднялася вгору i зникла.
   Пiдступне вбивство короля та його воєначальникiв ще до початку бою обидвi сторони пiзнiше вважали найграндiознiшим злочином. Барон Хельмут Шварцмайєр, як той, що допустив вiроломство, був розжалований, позбавлений всiх чинiв, а незабаром i зовсiм убитий невiдомими дорогою додому. Мiсце iмперського генералiсимуса зайняв наш з вами герцог, i вiн, як багато нинiшнiх володарiв, суворо карає за поширення iсторiї про проклятий рейтар на iм'я Альбрехт.
   - Хiба Густав Адольф мертвий? - здивувався Пауль Рейхенштейн, розсудивши, що розповiдь Мiхаеля Бреверна закiнчено.
   Йому вiдповiв Хорст:
   - Звичайно, мертвий, але точно не за тих обставин, про якi каже нам пан Бреверн. Пам'ятається менi, вiн через юнацьку самовпевненiсть очолив кавалеристську атаку, i та погано для нього закiнчилася.
   Мiхаель Бреверн зiтхнув, повертаючи iнтерес до себе.
   - Крiм цього варiанта розповiдають iсторiю, що бiльш вiдповiдає тому, що бачив Нiколаус у своєму снi. Вона вiдрiзняється тим, що Альбрехт вiдмовився пiти за Бестiєю в iнший свiт iз якимись мiфiчними великими суперниками. Вiн голосно кричав, проклинаючи коня i той день, коли самовпевнено вирiшив, що зможе рано чи пiзно приборкати похмурi сили жеребця. У нього нiчого не вийшло, вiн сам пiдкорився диявольському створенню. Альбрехт вiдштовхнув коня i смiливо попрямував до шведiв, що наздогнали його, щоб прийняти смерть вiд їх зброї, проте Бестiя не дозволив йому виконати задумане. Вiн пiдскочив, пiднявся дибки i, поваливши рейтара на землю, розчавив його копитами на смерть. Тiльки пiсля цього кiнь зник разом iз димною хмарою. Ось тепер точно кiнець iсторiї.
   За столом спалахнуло гучне обговорення, яке через кiлька хвилин переросло в бурхливi суперечки.
   - Як у iсторiї з сотнями, з тисячами очевидцiв, в iсторiї, яка була заявлена паном Бреверном як цiлком правдива, може бути двi взаємовиключнi кiнцiвки? - не розумiв Вiллем.
   Пауль Рейхенштейн на це вiдмахнувся.
   - У цьому немає нiчого дивного: комусь щось здалося, однi оповiдачi щось додумали, iншi прикрасили. Мене бiльше хвилює, як Густав Адольф одночасно може бути вбитим i щасливо правити Швецiєю?
   - До речi, - погодився писар, збираючись нагадати Рейхенштейну про карету баронеси Кюнне, в якiй мандрував нотарiус, але стримався.
   - Я говорю вам, вiн мертвий! - не витримав Хорст, i його дружина схвально захитала головою. - Щоправда це сталося за iнших обставин.
   - А менi здалося дивним, що пан Бреверн назвав затяжною вiйною той давнiй конфлiкт зi шведами, який тривав менше року, - оголосила Ельза Келлер. - I як я помiтила, ви, Вiлле, з цим погоджувалися.
   - Звичайно, - вiдповiв Вiллем. - Як же я мiг не погодитись, якщо вiйна тривала десять рокiв? Слава Господу i здоровий глузд, вчасно пiдказали саксонцям, що їм непогано було б допомогти Iмперiї i виступити разом з iншими нiмцями.
   - Ось тi на! - витрiщив очi Пауль. - Крiм шведiв, у нас з'явилися ще й саксонцi?
   Мандрiвники продовжили бурхливу дискусiю, а Мiхаель не звертав жодної уваги на те, що вiдбувається за столом. Вiн мовчав, не давав вiдповiдей i був повнiстю занурений у себе. До нього пiдсiв Нiколаус i заговорив, зрозумiвши, що не буде почути нiким iз сперечальникiв:
   - Моя мати доводиться барону Шварцмайєру далекою родичкою. Сестрою чи племiнницею, зараз уже нiхто не розбереться. Коли я був ще зовсiм молодим, батьки мали намiр вiдправити мене до нього на виховання, але потiм передумали. Мiхаелю, назвiть менi справжнє iм'я Альбрехта.
   Купець проiгнорував прохання, i навiть не ворухнувся, вдаючи, що не чув Нiколауса.
   - Будь ласка, скажiть, - не вгавав юний фон Граусбург. - Я впевнений, це важливо, щоб зрозумiти суть безладу, що твориться навколо нас. Хоч би натякнiть. Прiзвищний герб роду Альбрехта - вепр, пронизаний стрiлами?
   Неохоче, ледве вловимо Мiхаель Бреверн кивнув, i Нiколаус вiдкинувся на спинку, шумно видихаючи повiтря. Iншi були так сильно зайнятi розбором iсторiї про рейтарi, що нiчого зовсiм не помiчали, не чули.
   - Нам треба разом знайти цьому пояснення, - запропонував Нiколаус, знову звертаючись до Бреверн. - Давайте вiдштовхуватися от чого. Виходить, якби обставини у свiтi склалися iнакше, i життя моїх предкiв було б iнше, то все сталося б саме так, як у вашому оповiданнi. I що нам дає розумiння цього?
   Вiн замовк, запитливо i з надiєю дивлячись на купця, який ляснув молодого чоловiка по плечу i вiдзначив з змученою усмiшкою:
   - Нiчого не дає. Але я щиро радий, Нiколаусе, що насправдi ви живi.
  
   Роздiл двадцять восьмий
  
   Молодий чародiй зi шрамами на обличчi веселився, забавляючи самого себе коментарями з приводу гарячих суперечок мандрiвникiв у трактирному залi.
   - У них же зараз мiзки закиплять, i черепи вибухнуть, як закритi казани з кашею! - заливався вiн над своїм черговим вдалим жартом.
   Нiхто не помiтив, як чаклунка закотила очi i втомлено впустила голову на груди. Тiльки коли картинка попливла, розпалася на ромби i срiблястi квадрати, чаклуни разом звернули на неї погляди. Сивий чоловiк пiдхопив тiло, що сповзало з крiсла, i почав хльостати жiнку по обличчю, приводячи її до тями. Було очевидно, що вiн злиться по-справжньому: жовна на його щоках заходили вгору, в поглядi читався гнiв. Втiм, i самовладання вiн не втрачав. Щойно жiнка осмислено глянула на нього, як вiн, не вдаючись до звинувачень i докорiв, запитав iз нотками справжнього переживання в голосi:
   - Як ви?
   - Я була неправа, що не послухала вас. Вибачте.
   - Все буде добре. Ви вiдновите сили. Ви впораєтеся, - втiшав сивий чоловiк, беручи холоднi пальцi чаклунки у свої руки.
   Картинка розвалилася на дрiбнi шматочки i стала схожою на старовинну блiду фреску. Вона обвалилася, але жоден з її уламкiв не досяг кам'яної пiдлоги, розчинившись у повiтрi з тихим хрускотом битого скла.
   - Гей-ей! А як же iсторiя цього дурного писаря? - незрозумiло, у кого поцiкавився юнак. - Якщо чесно, менi дуже сподобалося бавити час, слухаючи казки та спостерiгаючи за цими недотепами.
   Чаклун, що приховував потворнiсть за каптуром, вiдкашлявся i сказав:
   - Я теж сприйняв пам'ять, що передалася писарю, тому знаю, що йому наснилося.
   - А iсторiя iз його сну? - жваво поцiкавився худий чаклун.
   - Її я теж знаю. У снi писар бачив себе мчить по сiльськiй дорозi, дуже вузькiй i звужуватися. Гiлки стали хапати його за одяг, волосся, схопили за чоботи i зiрвали з коня. Далi вiн побачив себе лежачим бiля величезного дерева, корiння якого не просто утримувало його, а висмоктували з нього всi соки.
   - Ну ж, - не витримав юнак зi шрамами. - Починайте вже.
   - Добре. Ось вам iсторiя Вiллема Рангера, якого нерозумно любили, але вiн любив лише себе.
   Вiллем був єдиною дитиною в сiм'ї, де мама, як i належить, займалося будинком, а батько був середньої руки шкiряником, чиї товари мали великий попит. Батьки рано помiтили схильностi хлопчика до грамоти i прагнули розвинути в ньому цi здiбностi, вважаючи, що вони в будь-якому разi знадобляться йому в майбутньому. Вiллема вiддали в парафiяльну школу по досягненню їм вiдповiдного вiку, хоча багато батькiв нерозумно затягують iз цим.
   Уявiть собi, через рiк вони здобули перший привiд для гордостi. Священик, який викладав у школi, прийшов до них у будинок, щоб особисто повiдомити, що бiльше нiчого не може навчити Вiллема, бо той чудово засвоїв весь курс навчання за такий короткий термiн. Священик також порадив сприяти подальшiй освiтi хлопчика. Зi свого боку вiн склав рекомендацiйний лист, з яким Вiллема взяли б до будь-якої школи, головним чином до гiмназiї при якомусь монастирi.
   Пiдходяща гiмназiя знайшлася неподалiк, i монастир, який її заснував, охоче прийняв нового учня, захопивши результати усної перевiрки знань хлопчика.
   Через пiвтора роки iсторiя повторилася, коли з'ясувалося, що й монастирська школа не може дати Вiллемовi необхiдного йому навчання. Справа в тому, що вiн убирав знання, як висохлий лiсовий мох жадiбно вбирає дощову воду. Вiн нiколи не зупинявся там, де iншi учнi вважали себе суть навчального предмета. Пiсля занять його товаришi були наданi самi собi та придiляли весь цей час iграм, а вiн радiсно поспiшав до бiблiотеки, одержуючи неймовiрне задоволення вiд знань, якими його винагороджували книги. Вчителi в школi жартували, що Вiллемовi достатньо доторкнутися до обкладинки товстого фолiанта, i його змiст вiн спiткає без додаткових зусиль.
   Хлопчик повернувся додому i кiлька рокiв допомагав батьковi в ремеслi, дуже тягачись. Нi, вiн нiколи не вiдлинював вiд роботи, завжди був готовий допомогти, i допомога ця виходила вiд щирого серця. Ось тiльки душа його, як i ранiше, вимагала знань, адже вже отриманих було недостатньо. Батьки ясно бачили потяг сина до навчання, справедливо оцiнювали його талант i недовго радилися, перш нiж вiдправити Вiллема до Штутгарта, у вiдому гiмназiю, що належить одному могутньому католицькому ордену. Вартiсть навчання та проживання складалася в грошi колосальнi для їхнього провiнцiйного мiстечка, проте батько i мати охоче зробили цей крок, розсудивши, що самi вони живуть лише заради сина.
   Вiллем справив незабутнє враження на нових вчителiв. Надалi вiн досяг великих успiхiв у навчаннi, завiв хорошi знайомства i пiсля закiнчення гiмназiї вiдправився пiдкорювати Гейдельберзький унiверситет, який був у той час, поза всяким сумнiвом, найбiльшим унiверситетом Європи. От тiльки батькiвський капiтал таких витрат не мiг потягнути.
   Навiдрiз вiдмовившись повертатися додому або пiдшукати собi роботу ближче до батькiв, яким через вiк уже була потрiбна турбота з боку сина, Вiллем залишився в Гейдельберзi. Втриматись в унiверситетi йому не вдалося. Не маючи даху над головою та грошей, йому доводилося жити надголодь навiть тодi, коли вiн влаштувався в унiверситетську друкарню. I життя могло скластися iнакше, якби не його прагнення постiйно бути серед близьких йому за духом людей - студентiв. А це, мушу вам зауважити, не найкраща компанiя.
   До того ж зв'язався хлопець iз тiєю категорiєю молодих людей, яких можна коротко описати словами: вiдiрви та викинь.
   Поступово життя Вiллема перетворилося на один суцiльний загул з безперервними пияками i бiйками, перелюбами та азартними iграми. I найнебезпечнiше те, що це йому подобалося. Вiн часто опинявся у боргах, шахраїв i мав неприємностi з владою.
   Мати Вiллема раптово померла, i це горе пiдiрвало здоров'я батька. Той писав синовi листи, благаючи вiдвiдати рiдну хату хоч ненадовго, але Вiллем був так сильно зайнятий веселими пиятики, що iгнорував цi прохання. Навiть звiстка про смерть батька вiн прийняв абсолютно байдуже, згадавши про нього лише через кiлька мiсяцiв, коли йому потрiбно було термiново повернути борги якимсь дуже серйозним людям.
   Взяти грошей було звiдки, i Вiллем вирушив на батькiвщину, маючи намiр виручити дзвiнку монету з спадщини, що йому належала. Проте з'ясувалося, що батьки досить давно продали шкiряне ремесло, щоб забезпечити навчання сина, а те, що залишилося пiсля їх смертi за рiшенням мiської ради, було роздано мешканцям, якi безкорисливо доглядали отця Вiллема в останнi роки його життя, зазнали витрат на церемонiю поховання та утримання могил.
   Погодитися з таким поворотом подiй молодик нiяк не мiг, оскiльки всi його стрункi плани рушили вiдразу. I тодi вiн затiяв судовий позов iз мiсцевою радою, яка нiбито жорстоко порушила його право на спадщину.
   Представник мiської ради заявив, що Вiллем фактично вiдмовився вiд спадщини i не має права претендувати на нього через пiвроку. По-перше, вiн проiгнорував щонайменше два листи, в яких йому повiдомлялося про скорботну подiю. По-друге, один iз мешканцiв мiста, перебуваючи у справах у Гейдельберзi за шiсть мiсяцiв до вiзиту Вiллема на батькiвщину, зустрiв його i передав сумну звiстку про смерть батька. Цей свiдок постав перед суддею i, крiм iншого, розповiв, як Вiллем грубо вiдштовхнув його, сказавши, що йому немає жодного дiла до смертi, а потiм пiшов геть.
   Допит свiдка вiдбувся ввечерi, i тому суд вiдклав розгляд справи до ранку наступної доби, пообiцявши насамперед надати Вiллему можливiсть порозумiтися.
   Тодi Вiллем, мабуть, полегшено зiтхнув, бо не мав нiчого заперечити на вагомi заяви свiдка.
   Вiн i не думав турбувати свою фантазiю вигадуванням заперечень на офiцiйнi листи поради про смерть батька. Нехай насправдi вiн отримував їх, але ж суд про це не знав. Тому його брехня про те, що листи не досягли адресата, мала бути прийнята судом як цiлком серйозна противага твердженням вiдповiдача. Iнша справа живий свiдок, якого Вiллем зустрiчав у Гейдельберзi насправдi.
   У пригнiченому станi Вiллем заблукав у трактир, не перестаючи подумки повторювати все сказане свiдком у залi суду. Такий правдивий i такий незручний свiдок.
   Не встиг вiн замовити вечерю та кухоль пива, як до його столу пiдсiв високий дiтин, приблизно одного з Вiллемом вiку. Вiн представився Морiцем, i незабаром з'ясувалося, що вони разом навчалися в Штутгартовiй гiмназiї, яку Морiц так i не сподобився закiнчити.
   Як мiг Вiллем напружував пам'ять, але навiть натяку на якогось Мориця в його головi не проскакувало. Втiм, це не здавалося Вiллему чимось важливим, а трохи згодом вiн взагалi перестав про це думати, вважаючи Морiца на диво приємним спiврозмовником. Ще б пак, адже дитинка так зневажливо вiдгукувався про городян i суд, глибоко перейнявся проблемою Вiллема i щиро бажав йому виграти позов.
   Невiдомо, який за рахунком кухоль пива розв'язав Вiллемовi мову, i вiн вiдверто виклав Морiцу суть своєї скрути, закiнчивши так:
   - I завтра менi належить назвати свiдка брехуном або переконати суд у тому, що ця людина просто впiзналася.
   Мориц скривився:
   - Нi, то нiчого не вигорить. Який би шлях iз цих двох ти не вибрав, суддя вимагатиме свiдка присягнутися на Святе Письмо, i тупоголовий сiльський осел напевно це зробить. Повiр, друже, я сам не раз брав участь у таких же каверзних справах, i клятва перед Богом, як не крути, поб'є твою карту. Iнша рiч, якщо вiдштовхуватися вiд уже сказаних слiв i якось їх вивернути, - Морiц швидко i дзвiнко заклацав пальцями, примружився, щось напружено обмiрковуючи, i попросив: - Ну-ка, повтори менi дослiвно слова свiдка, коли вiн зустрiв тебе .
   - Вiн сказав, що в нього для мене трагiчна звiстка, що батько помер.
   - Саме так i сказав: "У мене для тебе трагiчна звiстка. Батько помер"?
   - Так.
   - А ти вiдповiв: "Провалюй! Менi немає до цього жодної справи!"?
   - Правильно, - погодився Вiллем, з надiєю дивлячись, як розквiтає яхiдна посмiшка на обличчi Морiца. - З цих фраз може скластися щось корисне для мене?
   - Ще б пак, - скрикнув Морiц. Вiн сiв поруч iз Вiллемом i почав наказувати його в пiвголоса: - Завтра ти пiдтвердиш, що така зустрiч мала мiсце, докладно розкажеш, що в той перiод переживав страшне безгрошiв'я, черговий переїзд i труднощi з роботою, а тому твої думки були зайнятi пошуками рiшень своїх проблем. Ти скажеш, що, повертаючись додому, зiткнувся з людиною, яку не впiзнав i прийняв за трохи напiдпитку перехожого. Вiн несподiвано пристав до тебе i навiщось розповiдав про власне горе: про смерть його батька. Його. Запам'ятай. Саме його батько.
   Сповзаючи з лави, на якiй сидiв, Вiллем у захватi видавив iз себе:
   - Генiально! I як просто.
   Морiц несподiвано охолодив його запал, сказавши:
   - Почекай, не все так просто. Є одна заковика. Адже суддя не в змозi перевiрити iстиннiсть сказаного тобою, а тому, найiмовiрнiше, запропонує тобi поклястися на Бiблiї, що все сказане - правда.
   Вiллем зажурився i замислився. Дуже йому не хотiлося жартувати з клятвопорушенням та ще такої священної якостi. З iншого боку, цей нескладний жест був єдиним, що вiддiляло його вiд довгоочiкуваної спадщини. Вiллем став зважувати все за i проти, але так i не мiг наважитися, коли втрутився Морiц:
   - Поглянь на це трохи iнакше: мало того, що ти сповна отримаєш належнi тобi грошики, так ще хвацько втреш носи цим сiльським виродкам.
   Останнiй аргумент тут же поклав край сумнiвам Вiллема, вiн ухвалив остаточне рiшення, уявляючи собi витягнутi особи землякiв у момент винесення судом вердикту.
   За вiдмiнну пораду та пiдтримку вiн не втомлювався дякувати Морицi, обiцяти тому нагороду. Начебто знаючи, що обiцяти золотi гори Вiллем любив i вмiв, але рiдко виконував обiцяне, Морiц вiдповiдав:
   - Дрiбницi. Сущi дрiбницi, друже. Менi самому поради нiчого не вартi, а на знак вдячностi, якщо ти виграєш у суперечцi, завтра пригости мене тут же кухлем-другий пива.
   Чи треба казати, що наступного дня Вiллем здобув перемогу. Виклавши свою версiю, вiн на вимогу суддi присягнув Священному писаннi i таким чином повернув своє право на спадщину за вирахуванням якоїсь законної дрiбницi.
   Вдень вiн зустрiв Морiца в тому ж таки трактирi, за тим же столом, проте виглядав не дуже весело.
   - Що за роздратування на твоєму обличчi? - запитав Морiц, замовляючи їжу та питво для двох. - Де широка посмiшка переможця?
   - Та яка, до бiса, усмiшка? - миттю закипiв Вiллем. - На сходах суду кожен городянин, що приїхав подивитися на процес, плював менi пiд ноги i називав клятвозлочинцем, що втратив душу i все святе.
   - Так, прикро, - констатував дитинка. - Але ти краще забудь, а для цього давай надеремося в устiлку.
   Надвечiр випито i з'їдено було так багато, що господар корчми, щоразу приносячи новi порцiї пива та закусок, виглядав усе бiльш i бiльш задоволеним, пiдраховуючи виручку. Вiллем же в свою чергу вперше в життi не обтяжувався тим, що платить за стiл саме вiн. Випивка розв'язувала мови поступово, проте доброї розмови вперто не складалося, бо Вiллем будь-яку тему повертав до опису тiєї огиди, з якою на сходинках суду на нього дивилися земляки.
   Трактир пустiв, розходилися завсiдники i навiть тi з них, хто любив цей будинок, нiколи не мав сiм'ї i нiкуди не поспiшав. Нарештi залишившись з Вiллемом наодинцi, якщо не рахувати господаря, що збився з нiг, Морiц не витримав i обурився.
   - Та чого ти, чорт тебе беш, добиваєшся, постiйно згадуючи плювки городян? Тобi приносить задоволення накручувати самого себе?
   Вiллем п'яно икнув, махнув рукою i засмутився:
   - Ось i ти мене не розумiєш. Завтра я приїду в батькiвський будинок i залишуся з цими неотесаними бовдурами вiч-на-вiч, з їхньою ненавистю, з їхньою огидою до мене. А вони витрiщатимуться на мене, як на якусь непотрiбну дiвку, яка у велике церковне свято забрала в їхню церкву. Адже мене зовсiм не лякають ненависть i огида. Знаєш, що мене лякає?
   - Що ж?
   - Вони будуть дивитись на мене з почуттям... м-м... з почуттям переваги, нiби поразка в судовому позовi не грає ролi, нiяк не позначилося на них, нiяк їх не хвилює, тому що вони спочатку вищi i мене самого, та моєї перемоги.
   Морiц одразу посерйознiв.
   - Вiллем, але ж ти не зможеш розкрити їм черепа i витонченим срiбним ножем змiнити хiд їхнiх думок.
   Той нiчого не вiдповiв, тiльки заскрипiв зубами i зажадав ще пива.
   - Нi, - категорично заявив Морiц i наказав господаревi якнайшвидше розрахувати їх i вивести додому, оскiльки намiчалася якась дуже важлива справа.
   Вже опинившись на вулицi i щулячись вiд прохолоди пiзнього вечора, Вiллем витрiщився на дитину i запитав:
   - Якi у нас справи на нiч дивлячись?
   - Я знаю, яку свиню пiдкласти твоїм кривдникам. О-о, це буде така гидота, що вони нiколи її не забудуть. Можеш довiритися менi, поки ти будеш у своєму рiдному Фреттенi, нiхто з городян i не подумає глянути в твою сторону з нехтуванням.
   - I як? - чи запитав, чи икнув Вiллем.
   Морiц озирнувся, приклав палець до губ, пiсля чого заговорив тихо:
   - На пiвдорозi звiдси до Фреттена є старе дерево, яке ще не згнило остаточно. Воно стоїть на галявинi неподалiк дороги i поширює на всю округу неприємний запах. Так от, якщо вiдламати вiд цього дерева шматок i кинути в джерело питної води, то у всiх, хто цю воду хоча б пригубить, незабаром дуже скрутить животи. Прохопить такий пронос, що жителi дня три, як мiнiмум, не зможуть злiзти з горщикiв, побоюючись обробитися за найменшого руху.
   Затiя Вiллем сподобалася, i вiн лише уточнив, чи не надто небезпечними можуть виявитися наслiдки.
   - Я тебе благаю! - повiв плечима Морiц. - Яка може бути небезпека вiд гнилушки в колодязi, крiм тiєї, про яку я тобi розповiв? Нашими сiльськими жартiвниками цей спосiб помсти перевiрено неодноразово. Чи ти думаєш, що трiска вiд трухлявого дерева може когось убити?
   - Нi, звичайно, - робото реготав Вiллем i погодився на пропозицiю Морiца.
   Мало хто може бути бiльш непередбачуваним, нiж п'янi чоловiки, i мало хто може їх зупинити, особливо якщо тi налаштованi найрiшучiшим чином. I тут неважливо, наважилися п'янi на подвиг або посмiли створити якусь гидоту.
   Через пару годин Вiллем i Морiц вже кришили гнилий дерево, збираючи трiски, а ще через пару годин закидали трухою, що погано пахнула, всi колодязi i водойми Фреттена, звiдки жителi звикли брати питну воду. Перед свiтанком, у темряву Вiллем дiстався батькiвського будинку i, не роздягаючись, звалився кудись, де з п'яних очей йому здалося постiль.
   - Менi потрiбна допомога! - стривожено крикнув сивий чаклун, i оповiдач замовк, одразу ж пiдскочив на допомогу.
   Прекрасна вiдьма не ворушилася, дихала уривчасто, насилу, наче їй не вистачало повiтря. Магiчним пасом горбун матерiалiзував мiж крiслами стiл, на який всi разом обережно перенесли тiло жiнки, яка тепер стала схожою на безвольну ляльку.
   - Їй потрiбна наша сила, - голосив сивий. - Сама вона, на жаль, не здатна вiдновитись. Все витратила даремно!
   Вiн явно був у нестямi вiд сказу, хотiв зiрвати на кому свою злiсть, але тримався, не даючи гнiву виходу, адже дуже багато поставлено на кон, i вiдсутнiсть хоча б одного з чаклунiв неминуче призведе до загибелi всiх.
   - Встаньте навколо i спрямуйте частину своєї сили на мене, - скомандував чаклун, - а я передам її Ельзi.
   Чорнокнижники слухняно виконали наказ сивовласого, i тiльки наймолодший iз них злiсно хмурився.
   - Пане Рангер, менi цiкаво, де ж розiйшлися вашi долi з героєм перерваної оповiдi? - одними губами спитав горбун.
   - Я вибрав Кельнський унiверситет. До того ж, мене нiколи не обмежувала необхiднiсть повернутися до батькiв: вони померли ще до початку мого навчання в унiверситетi. Був мор, i тодi у рiдному Фреттенi в живих залишилося менше половини городян.
   - А де розлучилися долi з тим Вiллемом Рангером, що сидить нагорi?
   - Трохи ранiше. У гiмназiї церковного ордену, що той Вiллем не змiг закiнчити. Його батько отруївся миш'яком, який використовував при виробленнi шкiр, i ослiп. Вiлему довелося вiдмовитися вiд навчання та працювати, щоб утримувати сiм'ю.
   Сивий чаклун гаркнув на чоловiкiв:
   - Припинiть розмови! Зберiться та сфокусуйте свої сили на менi.
  
   Роздiл двадцять дев'ятий
  
   У трактирному залi Вiллем сидiв навпроти подружжя Келлерiв, i Хорст докладно викладав iсторiю, пов'язану зi сновидiнням писаря. Напiввiдкритий рот Вiллема завмер у напрузi, висловлюючи крайнiй рiвень подиву. Хорст не пам'ятав iменi того, про кого говорив, проте писар легко зрозумiв, що йдеться про нього самого. Ось тiльки це було не його життя, не Вiллема, незважаючи на збiги у багатьох деталях та назвах. Вiн знав це, але заспокоєння не приходило.
   Хорст продовжував, вважаючи, що вiдкритий рот Вiллема символiзує захоплення розповiддю:
   - Пiсля такої бурхливої ночi хлопець не змiг пiднятися нi вранцi, нi опiвднi. Вiн би й вечiр провiв на пiдлозi серед купи запорошених ганчiр'я, мучившись вiд похмiлля, але почув з вулицi незрозумiлi звуки. Природна цiкавiсть перемогла, i вiн, скуйовджений i пом'ятий, абияк залишив будинок.
   Зустрiли його пiдозрiло безлюднi вулички, якими вiн нетвердою ходою попрямував до центру Фреттена. Довгий час вiн не чув жодних звукiв, нiби глибоко у вуха потрапила вода, оглушивши його. Не долинало людських голосiв, крикiв птахiв i худоби, навiть листя i те не шелестiло. Здавалося, свiт зупинився, завмер, помер, але цього ще нiхто не встиг усвiдомити, i тiльки негiдник-клятвозлочинець залишався по-справжньому живим i таким, що розумiє те, що вiдбувається.
   Позаду пирхнув кiнь. Вiллем обернувся i побачив свою забуту кобилу, що плеталася за ним. В цей момент пам'ять повернулася до хлопця, вiн згадав свої нiчнi дiї, згадав про тi наслiдки, яких очiкував вiд отруєння води шматками гнилого дерева. До нього долинув невиразний чавкаючий звук, за яким пiшов вiдчайдушний стогiн, щось лопнуло з гучною бавовною, i десь на каменi виплеснулася рiдина. У свiдомостi негiдника все бiльш-менш стало на свої мiсця. Вiн посмiхався, уявляючи собi жителiв мiста в цi самi секунди мучиться проносом, що слухають безперервне вирування в животах, що складаються навпiл вiд нападiв гострого болю.
   Ведучи кобилу пiд вуздечки, хлопець мiркував, коли i де вiн розлучився з Морiцем, чи мав намiр той, чекати на нього у Фреттенi чи повернувся до себе? Якщо вiн залишався у мiстi, то де саме?
   Вийшовши на площу, вiн остовпiв вiд дикого, невимовного жаху, що змусило його вмить покритися липким потом. Площа була завалена не трупами, а їх потворними шматками, нiби з'їдливий м'ясник iскромсал свинячi тушi i розкидав їх. Широка рiчка чорної кровi збиралася з струмкiв, що бiгли мiж бруднi каменi брукiвкою.
   По дорiжцi, що веде вiд церкви, спускалося щось неймовiрне, що ранiше без сумнiву представляло собою людину. Тепер це була гротескна iстота - страшна пародiя на Боже творiння. Пiдлога його залишалася загадкою, у вирiшеннi якої не допомагали навiть залишки одягу. Руки та ноги iстоти були схожi на тонкi лапки комахи, сiра в синьо-червоних плямах шкiра стягувала деформованi кiстки та викрученi суглоби. Хребет, що проступав назовнi, вигнутий назад, i голова виявилася вiдкинута. Це вiдбувалося тому, що всi нутрощi людини, вiрнiше того, на що вона перетворилася, зiбралися в животi, що роздувся величезним бурдюком.
   Iстота не падала, хоча за всiма законами свiтобудови ходити i триматися на ногах не могло. Та воно й жити не могло.
   - Ось диявол, - промимрив хлопець. - Що це таке?
   Покалiчений чоловiк оступився i впав уперед, вiд чого живiт лопнув, i напiвзгнилий нутрощi смердючим потоком ринули на всi боки.
   Кiнь вiдсахнувся, i негiдник ледве втримав вуздечку, думаючи, що кобила запанiкувала вiд побаченого. Вiн помилявся, а коли зрозумiв помилку, було пiзно. Праворуч до нього пiдходив городянин - такий самий, як той, що вибухнув мить назад, з висохлими кiнцiвками й утробою. Ступивши ближче, вiн застогнав, переходячи на рев, ухопився за клятвозлочинця i розлетiвся на шматки, обдавши все навколо смердючими нечистотами.
   Негiдник гнав коня з мiста, як i ранiше вiдпльовуючи, обтрушуючи i розумiючи, що вiд гидоти i вони йому не позбутися. Дорога, знайома з дитинства, раптом почала звужуватися. Гiлки дерев ожили i намагалися пiдчепити його за одяг, волосся, ноги. Нарештi, коли дорога перетворилася на вузький похмурий тунель iз частих дерев та непролазних кущiв, їм це вдалося. Хлопця змахнуло з коня.
   Не вiдчуваючи вiд страху болю, вiн поповз, пориваючись пiднятися, продерся через кущi i побiг, низько пригинаючись до землi, немов побоюючись, що дерева вийняли з ґрунту своє корiння i переслiдують його.
   - Боже! Боже мiй, спаси i збережи! - прогорланив вiн i почав читати молитву про спасiння.
   Лiворуч почувся диявольський регiт. Там стояв Морiц, проте тепер у його образi було набагато менше людського, нiж у тих ходячих трупах, що тинялися Фреттеном i розлiталися шматками.
   - Ти закликаєш того, чиїм iм'ям вирiшив пiдтвердити свою брехню? Наївний, наївний хлопчик! Як би ти не бiг, вiд вiдплати втекти неможливо.
   Щось до болю стисло стопи, i хлопець упав, зламавши ноги. Завивши, вiн подивився прямо перед собою, де на галявинi, серед сухої трави, височiло гнилий дерево. Це його корiння повалило негiдника i тягло до стовбура неосяжної товщини. Вiн побачив, що дерево є сотнями або навiть тисячами людських тiл, що зрослися воєдино, ниють у муках, широко роззявляють роти, бажають вгамувати спрагу. Десятки напiврозкладених губ потяглися до його тiла, i чорнi зуби вп'ялися в тiло. А Морiц стояв поруч, насолоджуючись стражданнями та...
   - Годi! - з iстеричним криком схопився Вiллем. - Хто дав вам право? Навiщо цей дурний недоречний жарт?
   Подорожнi здивовано переглянулись. Нiколаус фон Граусбург пiднявся, готовий будь-якої хвилини втрутитися, щось зробити, однак уявлення не мав, що i щодо кого потрiбно робити. Тiльки Мiхаель проникнув у суть переживань Вiллема.
   - Заспокойтесь, друже мiй, - почав вiн, але писар пiдскочив до шпаги Нiколауса, схопив її i, безперечно, вийняв би з пiхов, якби перев'яза хитрим чином не обплутувала пiхви та ефес.
   Бреверну варто було вирвати шпагу i повернути її пiд нагляд Нiколауса.
   - Я нiчого не розповiдав вам про себе! - кричав Вiллем. - Нi назви свого рiдного мiста, нi мiсць, де навчався! Нiчого! Звiдки ви стiльки про мене знаєте? I хто дав вам право так знущатися з мого життя, з життя моїх батькiв? Я нiколи не зраджував їх! Незважаючи на те, що багато хто пророкував менi велику кар'єру, я кинув навчання тiльки заради того, щоб бути поруч iз ними, дбати про них. Визнайте, Хорсте, навiщо ви поширюєте цi образливi вигадки?
   Хорст i Ельза ошелешено глянули на Вiллема, збираючись щось заперечити, але той упустив руки вздовж тiла, обм'якши всiм тiлом, його очi заскленiли. Писар смикнувся, якби хотiв схопитися за голову, але не мiг, i впав на колiна, якi неминуче розбив би, якби не Мiхаель Бреверн.
   Купець посадив Вiллема на лаву, Ельза, що наспiла, приклала до чола писаря змочену в холоднiй водi хустку i почала погладжувати його тремтячi руки.
   - Дорогий Вiлле, не шукайте в повiстi Хорста злого умислу, - пояснив Нiколаус. - Вiн у жодному разi розповiдав не про вас конкретно.
   - Коли ми спали, то пережили бачення, в яких хтось чи щось продемонстрував кожному з нас деякi варiанти наших доль. Наше сьогодення рiзниться з ними, але було б саме таким, якби свiт склався трохи iнакше, якби ми були трохи iншими.
   - Iсторiя Альбрехта, повiдана паном Бреверном, - сказав молодий фон Граусбург, - це варiант моєї долi.
   - Я так розумiю, навiть два варiанти? - висловив припущення Пауль.
   - Навiть два, - погодився Мiхаель. - А iсторiя купця, яку виклали ви, - варiант мого життя, де я вибрав iнше мiсце проживання i виявився не таким розважливим.
   Вiллем розгублено плескав очима, скидаючи з вiй сльози, що казна-звiдки накотили.
   - Цього не може бути, - видавив вiн через силу.
   - Так, мабуть, не може, - вiдповiв Мiхаель. - Спершу я вирiшив, що все, що вiдбувається, - моє особисте божевiлля, потiм зрозумiв: нi, воно спiльне для всiх нас, замкнених негодою в чортовому шинку на цьому диявольському перехрестi. Тепер же я вважаю, що божевiлля тут i зовсiм нi до чого.
   - Вiллем, - добродушно смiючись, звернувся Пауль Рейхенштейн, - вважайте, що вам ще пощастило: на ваш сон хоча б знайшлася iсторiя. Я ось, наприклад, почуваюся незаслужено обдiленим, бо нiкому з вас, друзi, не знайома iсторiя з мого сну. Це прикро.
   - Менi знайома ваша iсторiя, - долинуло з темного кута бiля вхiдних дверей. - Якщо вам це важливо, пошту за честь викласти її вам.
   У свiтлi свiчок через трактирну залу пройшов худий жилистий чоловiк з гачкуватим носом, глибоко посадженими очима, довгим темним волоссям, що спадало на чорний плащ з дивним ворсом. Слiдом за ним нiяково семенив яструб, постукуючи кiгтями по пiдлозi.
  
   Частина друга
  
   Роздiл тридцятий
  
   Яструб сидiв на столi перед спантеличеними та настороженими Келлерами. Можна було б сказати, що вiн поважно пiдносився, якби птах не косився на блюдо зi шматочками завiтряної шинки i перiодично не поглядав на подружню пару з невгамовним голодом в очах, нiби з нетерпiнням чекаючи дозволу.
   - Не звертайте уваги на цього здирника. Зараз вiн не становить небезпеки, - поспiшив заспокоїти всiх чоловiк, який казав, звiдки взявся, хвилин десять простояв у гробовiй тишi в центрi зали.
   Хорст, що збирався щось вiдповiсти, не змiг видавити з легких потрiбної порцiї повiтря для короткої фрази i просто кивнув, про всяк випадок пiдсуваючи до яструба шинку, начебто пропонуючи, але не наполягаючи. Птах коротко глянув на свого пана, водночас дбайливо пiдтягуючи до себе блюдо.
   Загалом у трактирi склалося захоплююче видовище, як у полотнах, де всi застигли в абсурдних позах, тим щонайменше покликаних показати повноту почуттiв та емоцiй, не переданих нi образами, нi словами. Вiллем виглядав з-за Нiколауса, що завмер зi шпагою i готового ось-ось кинутися в атаку, варто тiльки Мiхаелю подати сигнал, прибравши долоню з його плеча. Пауль Рейхенштейн iз оцiнювальним прищуром вивчав таємничого незнайомця, проте був готовий кинутися вгору сходами будь-якої митi. Ельза i Хорст сидiли за столом, взагалi не знаючи як реагувати на людину в плащi, що з'явився в серцi снiгової бурi з птахом як компаньйон.
   А чоловiк продовжував стояти, i його обличчя не покидала мила усмiшка, властива людинi, яка спiткала всi секрети свiту, але опинилася серед рiдкiсних дурнiв.
   Першим схаменувся Мiхаель, який зайво рiзко запитав:
   - Хто ви, чорт забирай, такий?
   Очi незнайомця забiгали, вiн явно розгубився i вiдповiв невпевнено:
   - Яке, однак, складне питання. Справа в тому, що зазвичай я з'являюся перед людьми, якi вже чудово знають, хто я, чорт забирай, такий. Деякi на мене чекають з нетерпiнням.
   Ельза повiльно потягла долоню до стиснених губ, iншою рукою боляче вчепилася в чоловiка i простогнала.
   - Це диявол. Хорст, це ж Люцифер!
   Проковтнувши останнiй шматочок шинки, яструб видав звук, схожий на смiшок.
   - Нi нi. Я не диявол i тим бiльше не Люцифер. Вiн, звичайно, володар усiх дияволiв, спокусник, ворог роду людського, але, як не крути, вiн володар пекла. Не подумайте, що я хочу вас образити, але бути особисто до смертних вашого рiвня Люцифер не стане, - незнайомець розвернувся до купця i трохи вклонився йому зi словами: - Навiть до такої особи, як ви, Мiхаель. Вiн цiлком задоволений своїм iснуванням у похмурих володiннях, задоволений отриманою владою, i на свiти Люциферу глибоко начхати.
   Пiсля сказаного фон Граусбург чомусь вирiшив вiдiйти вiд товариша подалi, а писар зрушив на край лавки. Мiхаель Бреверн нiчого цього не помiтив.
   - Ми хiба знайомi? - здивувався вiн.
   - I так i нi. Пояснити досить складно.
   - А давайте ви припините цi недоречнi iгри, перестанете ходити навколо та навколо i все-таки представитеся нам! - розлютився Бреверн, рiшуче забираючи у Нiколауса його шпагу i прямуючи до незнайомця.
   Той зробив крок назад, запобiгливо виставив руки вперед.
   - Добре Добре. Я просто думаю, як це зробити прийнятно.
   - Як прийнятно представитися?! - Мiхаель почав демонстративно розплутувати перев'язь на ефесi шпаги. - Ви що, пане, знущаєтеся?
   'Я просто не хочу, щоб ти турбувалася марно. Я спробую пояснити себе зараз, 'вiдповiв незнайомець безпристрасно. - Завдяки зусиллям величезного числа людей, у мене є незлiченна безлiч iмен, нi один з яких вiдображають мою сутнiсть. Особисто менi подобається називати Малах Ha-Mavet, але залишатися спокiйним, не вiдчувають бачення, тому що це iм'я нiчого не означає для вас. Там немає нiчого у вашiй уявi, пов'язане з цим iм'ям. Хоча ... г Ranger, можливо, могли б згадати щось з урокiв давнiх мов в школi єзуїтiв, вiд самих основ. Ви все, без винятку, знаєте про мене: ви читали в рiзних книгах, чули в оповiданнях бабусi, бачили на картинках, народжених вiд безглуздих страхiв людини i незручною фантазiї. Як тiльки я даю iм'я, що шiсть з вас зрозумiють, ви будете бачити мене так, як кожен з вас уявляє мене. Це те, що може призвести до шоком для людей.
   Мiхаель рiзко i майстерно витяг шпагу з пiхов, направив її вiстря на вiзитера i промовив:
   - Ви точно не Господь Бог. Будь ви самим Люцифером, з Божою допомогою i цим мечем ми якось впораємося з вами. Тож кажiть своє iм'я.
   - Я... - чоловiк пiдморгнув Мiхаелю i назвався: - Я - Смерть.
   Протяжно заскуливши, Ельза Келлер мимоволi затиснула рота рукою, коли чоловiк зник. Замiсть нього в центрi зали неприємно либилася сутула стара в кривому балахонi, зшитому суворими нитками з дитячих саванiв. Її рiдке сиве волосся було забруднене землею. Так виглядала Смерть у страшилках, якi у далекому дитинствi любила розповiдати мати Ельзи.
   Хорст бачив скелет з косою в руцi, що чомусь ступав незграбно, якось боком, при цьому грюкаючи кiстками. Мельник не пам'ятав, звiдки в його головi взявся цей дурний образ. Охоплений трепетом Пауль Рейхенштейн застиг нерухомо, дивлячись на молоду жiнку з мертвенно-блiдою шкiрою, що ширяла над столами. Вона розмахувала серпом, рукоять якого була виготовлена з довгої гомiлкової кiстки. Такий вiн бачив Смерть на панно в одному iз старовинних монастирiв.
   Немов примушений чужою волею Бреверн опустив шпагу, бо навряд чи мiг завдати шкоди двометровому лицарю, що стояв перед ним, повнiстю закутому в важкi блискучi обладунки, яких, напевно, вже нiде й не зустрiнеш. Забрало пiдвелося, i крижанi очi мерця втупилися в купця з черепа.
   Вiллем ухопився за Нiколауса, з жахом розглядаючи старого старого зi слiпим довгим волоссям, якого вiн пам'ятав за зображенням у якiйсь церковнiй книзi.
   У свою чергу, Малах Га-Мавет не вiдводив збентеженого погляду вiд юного фон Граусбурга, який з незрозумiлої причини спостерiгав його справжнiй образ i навiть на кiлька секунд покинув трактир, це зле мiсце. Нiчого подiбного до Малаха Га-Мавета ранiше не траплялося: живi нiколи не бачили його справжнiм. Вiн голосно грюкнув у долонi, вiд чого подорожнi iмпульсно моргнули, i ось перед ними знову стояв чоловiк у чорному плащi. Наступної митi вiн швидше блискавки перемiстився до Нiколауса, чим чимало посилив потрясiння оточуючих.
   - Я не зустрiчав таких здiбностей у живих людей, навiть у найсильнiших чарiвникiв давнини, навiть у святих, яким було вiдкрито потаємне, - зiзнався Малах Га-Мавет, уважно вивчаючи юнака. - Може, так дiє загибель, що наближається? Нi, вона ж не в змозi змiнити ваш розум, поки саму загибель ви ще не усвiдомлюєте.
   - Про що ви? - Напружився фон Граусбург. - Ви з'явилися за мною, бо сьогоднi я маю загинути?
   Подивившись кудись угору, нiби просячи схвалення, Малах Га-Мавет зволiкав, потiм вiн вiдповiв:
   - Сьогоднi вранцi я заберу з цього перехрестя кiлька приречених душ. Так вирiшено, вибачте.
   Знепритомнiвши, Ельза Келлер вiдкинулася на спинку стiльця i обм'якла.
  
   Роздiл тридцять перший
  
   Похмуро сидячи на сходах сходiв, Нiколаус спiдлоба стежив за перемiщеннями Малаха Га-Мавета, за яким з поставою справжнього солдата, вимуштрованого i дiловитого, походжав яструб. Хлопець мовчав, але холоднокровним його не можна було назвати. У головi тiснилися гнiтючi думки, питання без вiдповiдей. Юнака долали скорботу та сумбур. Прикро вмирати в такому молодому вiцi, думав вiн. Вмирати взагалi прикро, i неприємно подвiйно, коли ти в розквiтi, але до пуття ще нiчого не бачив.
   Поступово Ельза приходила до тями, а поки що бездумно дивилася то на Хорста, що сидiв поруч, то на писаря. Тепер уже Вiллем прикладав мокру хустку до чола жiнки.
   - Вiн сказав, як це станеться? - Запитала Ельза. - Завiрюха посилиться, нас помiтить, i ми задихнемося?
   Хорс погладив руки дружини i вiдповiв:
   - Нi, вiн не сказав.
   - Менi здається, - не до мiсця встряв Вiллем, - це будуть розбiйники. Вони вбили господарiв заїжджого двору, а тепер повернуться, щоб розправитися зi мною... i з усiма нами.
   Келери недобре подивилися на писаря. Вiд свердлуючих обурених поглядiв вiн подавився словами i не став продовжувати.
   Пауль Рейхенштейн здавався байдужим до всього навколишнього. Притулившись щокою до холодної стiни, вiн розмовляв сам iз собою:
   - Безперечно, моє колишнє припущення правильно. Мабуть, я вже помер, швидше за все, замерз у перекинутiй каретi, так i не дочекавшись порятунку. А може, мене розiрвали вовки. Не так вже, по сутi, важливо. Так, я помер, а це якесь мiсце, де померлi очiкують на призив на вищий суд. Точно. Хоча, це мiсце бiльше схоже на пародiю. Хм, може статися, що я лише на порозi смертi, i отже...
   Мiхаель Бреверн прокручував i прокручував у головi останню фразу Малаха Га-Мавета. I раптом його осяяло. Зiрвавшись з мiсця так, що потривожив яструба, Мiхаель рвонув до дверей, що ведуть назовнi, i крикнув:
   - Нiколаусе, вiн сказав, що вранцi має забрати нашi душi з перехрестя! Ви розумiєте? З перехрестя!
   - Правильно, - в осяяннi просипiв Нiколаус, пiдводячись на ноги.
   Через кiлька секунд вiн уже стояв бiля Бреверна, жваво обговорюючи якусь хитру витiвку i поглядаючи на байдужого Малаха Га-Мавета. Хорст потягнув Вiллема за рукав i пошепки спитав:
   - Що вони там вигадали?
   Писар з силою грюкнув себе кулаком по колiну, нiби шкодуючи, що така здорова i цiлком очевидна iдея не спала на думку. Вiн пояснив Келлер:
   - Мабуть, вони вважають, якщо пiти з заїжджого двору, пiти вiд перехрестя подалi i перечекати ранок, то Смерть не зможе нас забрати. Адже вiн ясно висловився: забрати душi з перехрестя, i це вирiшено наперед.
   Ельза кивнула у бiк Малаха Га-Мавета:
   - Напевно, варто його попередити про таку витiвку?
   На неї з цiкавiстю подивився сам ангел смертi, який запитав:
   - Вибачте, а вам у шинку не траплялися келихи з прозорого скла? I ще нам знадобиться пиво.
   - Навiщо? - Хорст злiсно глянув на Малаха Га-Мавета. - Вважаєте за краще напитися перед тим, як когось убити.
   - По-перше, я нiкого не вбиваю. Ваше уявлення про ангела смертi категорично неправильне. Люди гинуть самi, з цiлком природних вам причин. Я лише збираю душi i доставляю їх за призначенням. По-друге, пиво потрiбне не менi, а вам, але не для того, щоб пити.
   - Здається менi, вiд вас ми нiчого не доб'ємося, - засмутилася Ельза i запропонувала чоловiковi та Вiллем приєднатися до Мiхаеля та Нiколауса.
   Вiдчинивши дверi, купець ступив у негоду. У теплому, затишному трактирi не вiдчувалося, як посилилася завiрюха: вiтер став злiшим, крупинки снiгу гострiшi за котячi кiгтики рiзали незахищенi одягом частини тiла. Зробивши лише три кроки, Мiхаель почув окрик Вiллема, який просив зачекати на нього. Голос долинав здалеку, якби людей роздiляла цiла миля, що здивувало Мiхаеля, але вiн списав це на негоду.
   Вiн обернувся i почав шукати писаря очима, як раптом той штовхнув його в спину i сказав:
   - Я боюся, нам не вижити в таку люту хуртовину.
   - Є шанси. Головне - пiти глибше у лiс та розвести вогонь. Я пiду до стайнi. Там був довгий мотузок, яким усiм треба буде обв'язатися, щоб не загубитися в дорозi. Коли ми оглядали карету, менi здалося, я бачив санки та кiлька дощок. Їх теж обов'язково слiд взяти iз собою. Розведемо вогонь i якось дотягнемо. А ви, Вiлле, повернiться в шинок, нехай усi зберуться бiля дверей з мiнiмумом речей i будуть готовi негайно висуватися.
   - Добре, - озвався писар i пiшов назад, але Мiхаель схопив його.
   - Куди ви, Вiлле?
   - У трактир, - нерозумно знизав плечима писар.
   - Але трактир там, - вказав Мiхаель у протилежний бiк, чудово пам'ятаючи, як розвернувся, коли почув заклик Вiллема вiд дверей.
   - Нi, - заперечив Вiллем. - Я ж щойно прийшов звiдти. Важко заблукати за двi з половиною кроки.
   - Ну припустимо. Коли повернетеся, одразу ж крикнiть менi, i я пiду в стайню, а ви чекайте, - наказав Мiхаель.
   Писар розчинився в пеленi снiжного снiгу, i незабаром пролунав далекий-далекий крик, що сигналiзує, що Вiллем досяг будiвлi. Купець уже стояв, як йому здавалося, обличчям до стайнi, ось тiльки крик Вiллема долинув чомусь попереду. Мiхаель не вiрив своїм вухам, але ще раз розвернувся на сто вiсiмдесят градусiв i пiшов.
   У трактирi Вiллем прикрив за собою дверi i тiльки пiсля цього по-справжньому усвiдомив, до чого холодно зовнi. Вiн докладно описав задум Мiхаеля, на який Келлери пiсля сумнiвiв погодилися, аби не залишатися наодинцi з Малахом Га-Маветом. Пауль, як i ранiше перебував у прострацiї, помiтив:
   - Iти так iти. Далi, нiж я вже зайшов, все одно зайти не вдасться.
   Навпомацки знайшовши дверi в стайню, Мiхаель потягнув ручку на себе, i його обдало хвилею тепла. Вiн не встиг до ладу замислитися над цим, як нiс до носа зiткнувся з Вiллемом.
   - Ми вже готовi, - вiдрапортував писар.
   Замiсть вiдповiдi купець люто вилаявся, не пояснюючи нiкому причину розладу, махнув рукою i знову зник за пеленою завiрюхи. Цього разу вiн був вiдсутнiй довше, i ввiйшов у трактир iз задубiлими членами, в одязi, суцiльно залiпленому снiгом, з широко розплющеними шаленими очима.
   - Чортовщина! - заволав вiн, кидаючись до Малаха Га-Мавет. - Це ваших рук справа?
   Ангел смертi посмiхнувся:
   - Ось ще один дозвiлля вигадка. Тут нiчого не може бути справою моїх рук, тому що я не надiлений даремно творити або хоча б трохи змiнювати створене кимось. Для цього я не призначений, оскiльки народжений з єдиною метою - збирати душi мертвих. Це все, в чому ви серйозно можете мене звинуватити.
   У безсилiй злостi Мiхаель рипiв зубами, стискав i розтискав кулаки до хрускоту в пальцях. Заплющивши очi, вiн з шумом видихнув.
   - Щось не так, Мiхаель? - акуратно запитав Нiколаус.
   - Все не так. В який би бiк я не йшов, як би нескiнченно довго не пробирався через чортову хуртовину, я жодного разу не досяг стайнi чи сараю. Це виявилося неможливим. Через чотири кроки я просто повертаюся до дверей шинку. Знову i знову.
   Спочатку Вiллем, потiм Нiколаус, а потiм вони разом перевiрили сказане Мiхаелем Бреверном, щоразу не досягаючи очiкуваної стайнi, а повертаючись у трактир до решти. Вони вибилися з сил i дуже стали.
   У залi запанувала тиша, мандрiвники розбрелися i похмуро дивилися собi пiд ноги, нiби там сподiвалися вiдшукати вихiд iз ситуацiї. У людському образi Малах Га-Мавет не виносив протягiв. Вiн зiщулився, щiльнiше зачиняючи дверi в зиму, i звернувся до присутнiх з усiєю доброзичливiстю, на яку був здатний:
   - Коли я говорив про перехрестя, то мав на увазi зовсiм не перетин дорiг. Весь цей маленький шматок свiту - трактир i чотири кроки вiд нього - є iзольованою сферою, за якою немає зовсiм нiчого, крiм порожнечi. Саме вiн є перехрестям свiтiв. У його межах ви замкненi.
   - Чому ви одразу не сказали? - мало не розплакалася Ельза. - Змусили нас...
   - Змусив вас переконатися особисто. Скажи я вам про сферу, з якої немає виходу, ви повiрили б? Гадаю, нi, не повiрили б, - ангел смертi зiгнав зi стiльця яструба i вмостився. - Коли я представився, у всiх вас, напевно, з'явилося таке безлiч запитань, що зважись я вiдповiсти на кожне з них, то промовив би до Страшного суду. Так i де вашi питання зараз?
   - I ви дасте вiдповiдь на них? - насупився Нiколаус. - Чи запропонуйте знову впевнитись особисто?
   - На мене другий варiант кращий, i тому я вчиню не так, як бажаєте ви, але i не так, як я хочу. Я вчиню логiчно. Давайте сядемо за стiл, i я розповiм вам усе, що знаю про це мiсце, про перехрестя свiтiв. Ну ж, займайте стiльцi, а Мiхаель принесе те барило пива, що попалося йому на очi, коли вiн шукав вино.
   Бреверн скинув брову, зрозумiвши, що Малах Га-Мавет присутнiй на заїжджому дворi дуже давно, незримо стежачи за ними, але тут же передумав дивуватися - йому раптово стало байдуже. На прохання купець нiяк не вiдреагував, поки до нього з важливим виглядом не пiдiйшов яструб i не заклекотiв, мовляв, давай, роби, що тобi наказали, а то отримаєш.
   - Хорст, будь ласка, прихопiть з нижнього вiддiлення шафи таку пузату склянку iз жовтого скла, - попросив ангел.
   - Один? - перепитав мiрошник, i Малах Га-Мавет ствердно кивнув. - Навiщо вам пиво, якщо ви сказали, що нiкому не доведеться його пити?
   - Зараз дiзнаєтесь, - весело вiдгукнувся ангел смертi, спостерiгаючи, як Бреверн ставить барило на стiл. Вiн видув порошинки зi склянки, переданої йому Хорстом, дочекався, поки мандрiвники сядуть, i почав: - Давним-давно у мене був добрий приятель серед живих. Вiн був iз давнiх грекiв, i багатьом iз вас добре вiдомий як видатний мислитель. Зрозумiло, грек до своєї смертної години не знав, хто я такий, i вважав мене лише хорошим i уважним слухачем. У своїх фiлософських мiркуваннях вiн переважно викладав менi iдеї про людину, про двi її частини: тiло i душу. Цiкавi речi говорив, не в усьому вiрнi, звичайно, але завжди дуже цiкавi. Якось я вирiшив посперечатися щодо його твердження про подiл душi на три складовi, так вiн закипiв вiд лютi, обiзвав мене ослом. Щоб якось заспокоїти грека, вiдволiкти i довести йому, що я трохи розумнiший за осл, менi довелося розважити його розповiддю про чи не нескiнченне число Всесвiтiв, про людей, чиї вчинки не просто змiнюють цей свiт, а породжують окремi та самостiйнi свiти. Грек наполегливо не хотiв мене зрозумiти, а я важко пояснив, не використовуючи що-небудь як наочний посiбник. I виявилося, що добре пиво з його пишною пiнною шапкою iдеально пiдходить для iлюстрацiї множинностi свiтiв. Дозвольте я продемонструю.
   Вiдвернiться вiд скляних стiнок склянки, уявiть собi, що їх немає, а сама склянка є одвiчним i незбагненним Нiщо, в якому колись мешкав Господь. Це було все свiтобудову тiєї доiсторичної епохи. I ось Господь промовив Слово, наказавши народитися свiтовi в тому виглядi, в якому вiн звичний для вас: iз сушею та морями, сонцем та iншими небесними тiлами, з тваринами та рослинами. Але потiм Вiн створив людей, надiливши вас iстинно вiльною волею, дарувавши бажання, пристрастi, здатнiсть бачити i руйнувати, виходячи з цiєї вiльної волi. Людей Вiн створив за образом i подобою своєю, на вiдмiну вiд мене, а вдихаючи життя, надiлив вас здатнiстю творити безмежне. Кожен ваш крок, кожен вчинок, навiть необдуманий, але спричиняє певнi наслiдки, породжує новий свiт. Ось так тепер виглядає свiтобудова.
   Малах Га-Мавет наповнив склянку пивом, бульбашки газу кинулися вгору, обганяючи один одного, розлiтаючись, стикаючись i злипаючись. Вони зiбралися в товстий шар пiни, що мало не перевалювала через край.
   - Будь-який мiхур у цiй пiнi окремий свiт. Щоразу, коли людина робить вибiр, вона породжує собi новий шлях, яким слiд, отже, породжує новий свiт. При цьому й старий нiкуди не зникає, той, у якому людина передумала або, можливо, не знайшла в собi сили щось змiнити, - ангел смертi клацнув пальцем по склу, i на очах заворожених подорожнiх кiлька пухирцiв, що тягнулися вгору, розбiглися, а два луснули, перетворившись на чотири. - Буває i навпаки. Є напрочуд схожi Всесвiти, рiзниця в яких може полягати в дрiбницi, i якщо ця деталь, ця вiдмiннiсть якимось чином усувається, то свiти схлопуються, стаючи єдиним цiлим.
   - Кожен вчинок творить новий Всесвiт? - перепитав Нiколаус. - Кожна думка?
   Малах Га-Мавет роздратовано скривився:
   - Нi, думка не формує свiтiв, хоч би що вам говорили профани та вiдвертi аферисти. Ви тiльки подiбнi до Бога, i людська думка це просто думка. Вона створює нi матерiю, нi тим паче нову реальнiсть. Матерiалiзувати думку без докладання частки реальних сил - iдея фiкс ледарiв та тупиць. Запам'ятайте це.
   - Навряд чи варто таке запам'ятовувати, якщо врахувати, що нам жити залишається до ранку, - пробурчав Хорст, i Ельза притулилася до нього.
   - З чого ви це взяли? - здивувався Малах Га-Мавет.
   Бреверн крякнув, а нотарiус засмiявся холодно й iстерично.
   - Ви самi сказали, що заберете нашi приреченi душi.
   - Я ж не мав на увазi саме вас шiстьох.
   - А тут є ще хтось?
   - Звичайно, - розвiв руками янгол смертi. - Але давайте розбиратимемося по порядку.
  
   Роздiл тридцять другий
  
   Вiтер протяжно завивав, атакував стiни шинку, втiм, подорожнi не чули цього, бо слухали кожного слова Малаха Га-Мавета. Напевно, так само народ слухав проповiдi священикiв у церквах та на мiських площах, коли Чорна смерть лютувала в Європi.
   Оповiданням ангела смертi пояснювалося багато, всi безглуздя, дива, з якими зiткнулися мандрiвники, зiбравшись на заїжджому дворi. Вiн розповiв про свiти, де нiхто з них нiколи не народився, де долi їхнiх предкiв, долi їхнiх свiтiв склалися iнакше.
   - Усi ви, - розповiдав ангел, - належите до рiзних свiтiв. Хiба що подружжя Келлерiв з'явилося з однiєї реальностi. Є Всесвiт, де Мекленбург подiлений на два герцогства, одне з яких повнiстю обезлюднело. Є свiти, де шведи залишаються вiрними союзниками Iмперiї, а в iнших вони з вогнем i мечем пройшлися мекленбурзькими землями, вирiзавши все нiмецьке населення. Десь вiйна з ними все ще триває i загалом триватиме не менше тридцяти рокiв.
   Крiм рiдних вам свiтiв iснує багато iнших зi своїми Келлерами, Бревернами, Рейхенштейнами, Рангерами i фон Граусбургами. I не обов'язково, що копiї людей мають однаковi долi. Нерiдко вони носять iншi iмена та прiзвища, їх зовнiшностi сильно вiдрiзняються.
   Поступово Малах Га-Мавет дiстався сновидiнь своїх слухачiв, пояснивши, що в снах вони сприйняли долю своїх двiйникiв зi схожих свiтiв, пережили найстрашнiшi моменти з їхнiх життiв. Десь там Нiколаус загинув пiд копитами демонiчного коня, Вiллем став клятвозлочинцем i дорого заплатив за це. Там Мiхаель упав жертвою алхiмiка i власної нерозбiрливостi, Хорст вибрав шлях розкрадача древнiх гробниць, Пауль був роздертий демонами, а Ельза загинула через обман шкiдливої вiдьми.
   - У паралельних свiтах дещо взагалi не залежало вiд вас, вашого вибору та ваших дiй, - продовжував Малах Га-Мавет. - Наприклад, у бiльшостi Всесвiтiв Ельза та Хорст нiколи не зустрiлися, не одружилися, бо їхнi батьки чи бiльш далекi батьки свого часу переселилися дуже далеко один вiд одного. Ельза Мозер перетворилася на прекрасну, чарiвну даму, що розбила десятки чоловiчих сердець, а Хорст десь став тим же мельником, десь утримувачем притону, десь головним керуючим господарством при знатному сiмействi. I всюди Хорст славиться дамським угодником.
   З'ясувалося, що часто долi двiйникiв разюче вiдрiзнялися вiд життiв мандрiвникiв. Їх сильно здивував той факт, що Мiхаель, вiдомий у бiльшостi свiтiв як купець, у поодиноких Всесвiтах був iмперським князем i близьким другом iмператора. Iснував свiт, у якому предок Нiколауса не удостоївся дворянського титулу, а отримавши непогану винагороду, осiв в австрiйському мiстечку Езельдорф. Батько Нiколауса прославився як чесний та справедливий мiський суддя. Самому Нiколаусу було трохи за десять, коли вiн загинув, рятуючи в осiнню холоднечу сусiдську дiвчинку, що впала в рiчку. У лiтописi Езельдорфа вiн вiдзначений як Нiколаус Бауман.
   В одному зi свiтiв не iснує Вiллема-писаря, замiсть нього в унiверситетi Нанта живе i живе наймолодший викладач теологiї та канонiчного права, якого чемно називають професором навiть сивовi авторитети в науковому середовищi.
   Збентежений нотарiус наважився нагадати про себе, i Малах Га-Мавет розповiв про Паула Рейхенштейна, який одинадцять рокiв наводив жах на багатiїв у землях вiд Вестендорфа до Голдрейну, що колись належали його батьковi, страченому за звинуваченням у брехнi. Пауль став месником, ватажком великого повстання, вгамувати пожежу якого не вдавалося дуже довго.
   - Про людей багато говорить той факт, що велика кiлькiсть людських свiтiв стоїть на краю загибелi. Ви планомiрно винищує один одного, стираючи з лиця землi мiста, країни, цiлi народи, знищуєте природу, вiддаляючись все далi вiд того, що вашi прабатьки бачили в Едемському саду. Ви нiби змагаєтеся з дияволом у винаходi все нових i нових пiдступiв, тiльки робите це на шкоду самим собi. I при цьому я не знаю жодного Всесвiту, де б Адам i Єва, як i ранiше, насолоджувалися заповiдними райськими кущами, - Малах Га Мавет задумався, намагаючись сформулювати думку. - У людях, мабуть, щось спочатку було закладено не так. Не можу назвати це вадою, помилкою Творця, але щось точно не так, як було б у моїй уявi. Може, ви надто вiльнi у помислах та справах? Не знаю. Єдинi райськi мiсця залишилися тiльки там, де Ною так i не вдалось побудувати ковчег.
   Пiсля ряду великих мiркувань монолог ангела смертi наблизився до розповiдi про перехрестя свiтiв, i мандрiвники разом звернулися в слух, не бажаючи нiчого пропустити.
   - З рiзних свiтiв, дуже схожих на вашi, - почав Малах Га-Мавет, - з'явилися великi чаклуни. У рiзний час за рiзних обставин i з рiзних причин вони уклали угоди з дияволом, який запропонував безмежнi знання, недоступнi простим смертним, в обмiн на їхнi душi та служiння Люциферовi. Термiни цих угод закiнчуються сьогоднi вранцi, що для чаклунiв означає смерть. Але при цьому договори з занепалими - це завжди вiдмова вiд Бога, i, отже, нiхто з чаклунiв не постане перед Господом на суд. Я повинен забрати душi грiшникiв i доставити прямiсiнько до пекла, адже за своє вiдступництво чаклуни не вартi навiть останнього суду.
   Знаючи, що результат буде тiльки таким, один з чаклунiв з перших же днiв заглибився в найдавнiшi книги старих чарiвникiв, намiрившись знайти спосiб уникнути вiдплати або хоча б вiдстрочити його. I такий спосiб його знайшли.
   Необхiдний ряд ритуалiв, що обов'язково проводиться шiстьма сильними чаклунами. Наприкiнцi останнього з обрядiв їхнi копiї з альтернативних дiйсностей будуть умертвленi, я зберу їхнi душi та доставлю до лап Люцифера. Перший з ритуалiв передбачає створення цiєї реальностi, не передбаченої свiтобудовою, i тому закритої для стороннiх людей i навiть ангелiв, крiм мене i моїх яструбоголових нергалiв. Перехрестя утворюється зi складання осколкiв безлiчi свiтiв, i ви опинилися тут на запрошення чаклунiв, тому що саме ви є їхнiми копiями, якi, як вони вважають, повиннi бути принесенi в жертву заради продовження їхнього iснування. Чорнокнижники i зараз. Очiкують на вiдповiдний час, щоб приступити до заключного етапу.
   - Де вони? - рiшуче спитав Нiколаус, готовий йти i розiбратися з чаклунами особисто.
   - Вибачте, не можу сказати, - вiдповiв Малах Га-Мавет. - Я вже казав, що моя воля значно вiдрiзняється вiд вашої. Теоретично я можу спiвпереживати людям, але не можу втручатися у вашi справи.
   - Але ж ви допомагаєте нам? - здивувався Мiхаель Бреверн. - Навiщо, якщо не для того, щоб таким чином втрутитися?
   - Я? Допомагаю?
   - Ну, ви прилетiли сюди...
   - Це моє призначення. Я - збирач душ.
   - Ви розповiли нам про перехрестя свiтiв i чаклунiв.
   - Вимушений засмутити вас. Не спокушайтеся моєю вiдвертiстю, адже в тому, що вiдбувається, крiм обов'язку, я маю свiй iнтерес, який може бути зрозумiлий, хiба що Нiколаусу.
   - Менi? - перепитав Граусбург.
   - Скажiть, Хорсте, скiльки зерен пшеницi мiститься у звичайний мiшок? - запитав Малах Га-Мавет.
   Келери незрозумiло переглянулися, Хорст вiдповiв:
   - Нiколи не рахував, та й мiрошники вживають своїх заходiв.
   - А скiльки крупинок борошна в такому ж мiшку? - не вгавав ангел.
   - Та просто величезна кiлькiсть, якої й у природi, напевно, немає.
   - Ось стiльки ж i я живу серед багатьох свiтiв стороннiм спостерiгачем з дуже обмеженою волею. Я безупинно i апатично збираю душi, маючи єдину розвагу: я колекцiоную цiкавi iсторiї цiкавих людей, вашi, наприклад. Це досить цiкаво, чи не так, Нiколаусе?
   - Ранiше менi так здавалося, - кивнув юнак. - Дуже хотiлося самому стати учасником якоїсь iсторiї, а тепер нi. Тепер хочеться додому, до батькiв i моїх пошарпаних книг.
   - Так ви стверджуватимете, що вашi одкровення не є допомогою нам? - повернувся Мiхаель до колишньої теми. - З нами розправилися б у призначену годину, як зi худобою, яку древнi приносили в жертву, але зараз, коли ми озброєнi уявленнями про те, що вiдбувається, то можемо пiдготуватися, щоб дати вiдсiч.
   - Мельник з хворою дружиною, нотарiус, торговець i два книжковi хробаки, - Малах Га-Мавет вказав на Вiллема та Нiколауса, - будуть давати вiдсiч найбiльшим iз чаклунiв сучасностi? Думаю, ви їх i знайти не зумiєте, якщо вони самi цього не захочуть.
   Мiхаель Бреверн подивився на ангела смертi з найнеприязнiшим виглядом, i був би не проти схльознутися з ним у рукопашнiй, якби не розумiв, що нiчого хорошого це не приведе.
   - Значить, у нас немає iншого виходу, як сидiти i чекати своєї смертi? - схлипнула Ельза. - Хiба Господь може допустити такої несправедливостi?
   Малах Га-Мавет знизав плечима:
   - Якось створивши вас, вiн надав вам свободу i за рiдкiсним винятком вважає за краще не втручатися. Те, що вiдбувається зараз, до виняткових ситуацiй не вiдноситься.
   Поклавши пiдборiддя на руки, Пауль Рейхенштейн, поглинений хаосом власних думок, довго сидiв у похмурiй задумi, начебто й не вникаючи у спiльну розмову. Потiм вiн випростався i запитливо глянув на ангела.
   - Чому ми? Якщо я все зрозумiв, серед нескiнченного рiзноманiття наших копiй обранi саме ми. То чому, чорт забирай?
   - Правильне питання, - Малах Га-Мавет тицьнув пальцем у нотарiуса, i з задоволеним виразом обличчя обвiв усiх поглядом. - А ще вам варто задуматися, чому дияволовi вигiдно змiнити умови угоди, отримавши зовсiм не тi душi, що передбачалися?
   - Може, чомусь ми представляємо йому дещо бiльшу цiннiсть? - припустив Мiхаель Бреверн. - До того ж рано чи пiзно чаклуни все одно потраплять до пекла.
   Нiколаус фон Граусбург насупив брови, наполегливо не розумiючи думку Бреверна, зустрiнуту ангелом смертi ствердним кивком. Яка у них могла бути цiннiсть? Яка цiннiсть могла бути у ньому самому?
   - Ми що, настiльки чистi та безгрiшнi? - Запитав вiн, безпосередньо нi до кого не звертаючись, i тут же вiдповiв: - Або вiн зводить з нами якiсь особистi рахунки? Сумнiваюсь.
   - I даремно, - засмiявся Малах Га-Мавет. - Згадайте, Нiколаусе, старого цигана, до якого ви бiгали, щоб послухати його байки. Тепер кожен з вас може згадати все викреслене колись з вашої пам'ятi, досить як слiд напружитися.
   У скронях застукотiло, i Нiколаус мiцно стиснув чоло, прикривши очi. Немов по чиєїсь нечутнiй командi повiльно спливало минуле. На мить йому здалося широке обличчя старого, що сидiв у тiнi хиткої кибитки. З його великого носа чорними пучками стирчало волосся, на щоках судини проступали блiдо-фiолетовою сiткою. Циган скалив жовтi зуби i погрожував кулаком.
   Ошелешено покрутивши головою, юнак зiзнався:
   - Схоже, я одного разу образив диявола, вiдмовившись вiд угоди з ним.
   - Ось цю iсторiю я iз задоволенням вислухаю, - вигукнув Малах Га-Мавет, ерзаючи на стiльцi i влаштовуючись зручнiше.
  
   Роздiл тридцять третiй
  
   - Для мене слово "урочистiсть" завжди асоцiюється з двома подiями, - приступив до своєї сповiдi Нiколаус. - По-перше, iз днем народження, коли менi неодмiнно дарували книги; по-друге, iз сезонним ярмарком у Граусбурзi.
   Традицiю проводити ярмарки ввiв мiй дiд, швидше за все, не припускаючи, що вони вiдiграють важливу роль у розвитку наших скромних володiнь. Уявiть тiльки, щовесни i щоосенi бiля стiн Граусбурга збирається велика кiлькiсть купцiв, ремiсникiв, селян, i все щось продають i купують, вимiнюють i укладають угоди на майбутнє. Iнодi вiд стiн фортецi до кордонiв iз землями сусiдiв усе навколо займає дивовижний граусбурзький ярмарок iз товарами в тисячу найменувань та з неповторними торговцями.
   Скiльки себе пам'ятаю, я душi не чув у рiзноманiтних iсторiях i намагався не прогаяти нiчого нового. Без моєї присутностi не залишалося жодної вистави бродячих артистiв, затамувавши подих, я слухав байки мандрiвникiв, читав i перечитував усi книги, до яких мiг дотягнутися. О, книжки! Досi для мене вони залишаються найкращими подарунками. Я проковтував їх пачками, але вони не можуть зрiвнятися з живими розповiдями живих людей.
   Торгiвля не викликала мого iнтересу, мене завжди захоплювали люди, якi приходили з усiєї округи та з далеких земель, щоб поторгувати та поторгуватися. Вдачi в моїй сiм'ї панували строгi, але досить простi, що дозволяли менi рокiв з семи-восьми хитатися, де тiльки заманеться. I я тинявся по рядах величезного ринку, серед складiв, вишукуючи казки, якi б захопили мою уяву. I ось коли менi було тринадцять, на осiнньому ярмарку я зустрiв загадкового цигана.
   Скрипуча кибитка зi строкатим i рваним пологом стояла в таборi бродячих артистiв та музикантiв, до яких циган прибився дорогою до Граусбурга. Грубе обличчя з великим сплюснутим носом, впалi каламутнi очi з вiчними синцями пiд ними, руки, суцiльно вкритi чорними малюнками та письменами, видавали в цигани людину, яка багато чого пережила на своєму вiку.
   Спектаклi артистiв вечорами приваблювали безлiч народу, але насамперед тому, що в перервах на похилий сцену виходив лiтнiй циган зi своїми фокусами. Супроводжуючи виступи вульгарними жартами, вiн змушував предмети зникати i з'являтися в несподiваних мiсцях, у його долонях за пiвхвилини виростали квiти, вiн читав думки глядачiв, викликаючи їх у несамовитому захватi. Пiсля спектаклiв вистава цигана не закiнчувалася. Вiн йшов до своєї кибитки, розводив багаття i, розвалившись на рiзнокольорових подушках, розкиданих по вiзерунковому килимi, розповiдав дивовижнi iсторiї про свої мандри в далеких краях. Вигадник з нього був такий майстерний, що численнi слухачi, жодного разу не сумнiваючись у вигадцi розказаного, слухали цигану з захопленням i не переривали його.
   Циган розповiв, як у високих горах Китаю йому доводилося бачити небезпечного дракона з потворною головою, великим костистим комiром i пащею, засiяною гострими зубами. Розумiючи, що звичайною зброєю з цiєю чудовою твариною не впоратися, група людей, серед яких був i циган, мала намiр причаїтися i пiд покровом ночi тихенько спуститися в долину. Однак дракон виявив їх за запахом i встиг проковтнути двох, перш нiж циган здогадався, що iстота має розум i розумiє людську мову. Зрештою запевненнями у своїй дружелюбностi вiн примудрився заспокоїти чудовисько, чим врятував себе i товаришiв.
   Старий згадував пригоди, якi пережив у неосяжних пустелях Аравiї, де стоять мiста, давно покинутi людьми i нинi облюбованi злими духами та кровожерливими джинами. Вiн розповiдав про дикi острови в Iндiйському океанi, де стародавнi люди, щоб не загинути в оточеннi безжальних хижакiв, зiйшлися з занепалими ангелами i дали початок жахливому роду напiвлюдей-напiвдемонiв.
   Часто говорив циган про неспокiйнi води навколо Iрландiї, де йому доводилося чути звуки, що доносилися з глибин. За словами старого, бiля берегiв Iрландiї з перших днiв створення свiту розташовується гiгантське мiсто, населене стародавнiми чудовиськами. Вiн прихований у холоднiй морськiй безоднi до початку Страшного суду, але iнодi Левiафан, що мечається на днi, реве вiд нетерпiння, видаючи мiсце розташування мiста.
   Бував циган i в африканських саванах, де бачив останньої уцiлiлої тварини, званої в Бiблiї тахашем. Шкура його, зазвичай бiла, на свiтанку i заходi сонця має колiр веселки. З центру його чола стирчить гострий кручений рiг, i тахаша можна було б прийняти за вiдомого в наших переказах єдинорога, якби не здатнiсть цiєї тварини змiнювати своє обличчя. У будь-який момент вiн мiг перетворитися на лева або носорога, щоб напасти на необережних людей, мiг стати орлом або iншим великим птахом, щоб сховатися в небесах вiд небезпеки.
   Описував циган i крижаний континент, що лежить на пiвдень вiд Африки. Неподалiк берега там височить срiбна пiрамiда, i всi три гранi її прикрашенi дивовижним розписом. Нiхто з супутникiв старого не наважився увiйти в будову гiгантських розмiрiв, хоча це легко зробити. Хтось iз провiдникiв розповiв їм переказ про те, що нутрощi пiрамiди є лабiринтом, побудованим таємничою расою i лише один раз на сто рокiв використовуваним для ритуального полювання.
   Я полюбив цi небилицi, а тепер схильний вважати їх здебiльшого правдивими.
   Щодня до глибокого вечора я пропадав бiля кибитки цигана, зачаровуючи його iсторiями, занурюючись у них iз головою. Коли я був там, свiту довкола мене нiби не iснувало, адже його мiсце займала фантазiя. Нiчого мирське мене не чiпало, крiм необхiдностi чекати продовжень щоразу, як циган йшов спати.
   Пiзно, дуже пiзно я повертався додому, що не могло не схвилювати мою матiнку. Не послухавшись їхнього наказу не затримуватися пiсля закiнчення ярмарку, я знову сидiв серед публiки, що прийшла до старого. Батько прислав за мною слугу, який, звичайно, не мiг поцупити мене силою i тому не придумав нiчого кращого, нiж стати зi мною поряд i гидко занудити. Вiн заважав менi слухати, i я розлютився, вилаяв його. Слуга пiшов, але за ним з'явився мiй розгнiваний батько, який добряче вiдшлепав мене. Вперше i востаннє вiн зробив це на очах у стороннiх.
   Я був суворо покараний i замкнений у своїй кiмнатi, де кiлька днiв завжди сидiв на жорсткому кам'яному пiдвiконнi i з тонкого стрiлчастого вiкна спостерiгав за внутрiшнiм двориком. Вiд образи нiчого не хотiлося, навiть книги не спокушали, та й про яке читання могла йтися, коли на очах наверталися сльози, варто було менi уявити, що прямо зараз десь зовсiм близько старий циган вигадує чергову небилицю i забавляє нею бродяг.
   У дворику хтось вiдкашлявся i спитав:
   - Може, прогуляєшся зi мною?
   Цей гучний чоловiчий голос, цей акцент я легко дiзнався. До мене навiдався сам циган у потертих шкiряних штанях та незмiннiй куртцi без рукавiв. Таким я звик його бачити, таким вiн залишився у моїй пам'ятi.
   - З радiстю, але дверi зачиненi, - вiдповiв я. - I слугам заборонено випускати мене iз кiмнати.
   - Та ну, - озвався циган, i я не вiдразу зрозумiв, що це не питання, а явна пропозицiя перевiрити дверi.
   Жоден замок на моєму шляху не був закритий, нiхто зi слуг не глянув у мiй бiк. Стоячи у двох запряжених коней, старий дочекався моєї появи, хвацько пiднявся в сiдло i рушив. Я осiдлав другу кобилу i пiшов за циганом, впевнений у тому, що не зможу виїхати за ворота, проте мене нiхто так i не зупинив.
   Нiким не помiченi ми перетнули мiст, обiгнули широкою дугою ярмарок i обози торговцiв. Кинувши погляд на цигана, я побачив його таким, що перебуває в прекрасному настрої.
   - Як же вашi вечiрнi посиденьки?
   - Не думаю, що зброд, який зазвичай збирається навколо мене, сильно переживає з приводу перерви в наших побаченнях, адже вiдкривається довгоочiкувана перспектива випити побiльше, потискати довше дiвок iз тих, що завжди носять свiй товар при собi. Вчора я помiтив, що ти не прийшов, i вирiшив вiдвiдати свого найвiдданiшого i вдячного слухача.
   Я знiяковiв, не перебуваючи з вiдповiддю. У голову наполегливо лiзли тiльки комплiменти та прохання розповiсти щось, що запам'яталося б менi на довгi роки нашої неминучої розлуки. Жодного проклятого слова не змiг я з себе видавити, не звертаючи уваги, як далеко ми вже вiдiйшли вiд дому.
   - Дуже шкода, що вчора тебе не вiдпустили, - вiв далi циган. - Я розповiдав не вигадану байку, а iсторiю одного бiдного пастора, що сталася зовсiм недавно. Вона дуже сподобалася публiцi, сподобається i тобi.
   Ми з'їхали з дороги, повели коней у бiк лiсу i сiли пiд широколистим деревом з низько схиленими гiлками, якi добре захищали нас вiд передзахiдного сонця i можливих поглядiв стороннiх.
   - Розкажiть, будь ласка, - благав я. - Менi не терпиться дiзнатися про цю iсторiю.
   Старий потрiпав моє волосся i без зайвих слiв приступив до розповiдi:
   - У Хаммельсбуттi, що недалеко вiд Бремена, донедавна жив пастор, що носив апостольське iм'я Пауль, але вирiзнявся аж нiяк не апостольською пристрастю до матерiальних благ. Община, в якiй вiн служив, не могла дати йому того, чого вiн жадав, адже хотiв Пауль всього, що дозволило б сповна насолодитися життям тут i зараз, а не за порогом вiчностi.
   Якось пастор сидiв удома i розмiрковував: а непогано було б потрапити пiд опiку якогось багатiя, наблизитися до людей, що сяють золотом i коштовним камiнням. Тут же вiн розчаровано згадував народ, що оточував його, здебiльшого бiдний, i приходив до думки, що сам не буде цiкавий заможним особам. Печаль Пауля була неосяжною, коли у дверi делiкатно постукали, i на порозi виросла постать чоловiка середнього вiку, одягненого строго, дорого i зi смаком. На вигляд пастор вiдразу здогадався, що вiзитер з'явився здалеку, адже в околицях Хаммельсбутта таких ранiше не бувало навiть проїздом. Не iнакше, як незнайомець прибув iз благословенних країв, де грошi падають з небес, тiльки капелюх пiдставляй i частiше працюй лiктями, вiдштовхуючи суперникiв.
   Вiзитер представився купцем на прiзвище Вiльхельм, який прибув у цю частину країни з Праги у важливих справах, у яких йому знадобиться допомога пастора Пауля.
   - У чому ж може полягати моя допомога як пастора?
   На щире подив Вiльхельм вiдповiв:
   - Бачите, iнодi я даю позички нужденним людям, коли ж пiдходить термiн повернення боргiв, позичальники, за рiдкiсним винятком, активно протестують. I навiть траплялися випадки нападу на мене зi зброєю, на жаль.
   - Лихварство, як я розумiю? - засуджуючим тоном зауважив Пауль, який насправдi дуже зацiкавився пропозицiєю i просто набивав собi цiну. - Це трохи не в'яжеться з уявленням людей про пастирiв, яким я є, а тому може сильно вдарити по менi iншим кiнцем палицi.
   - Згоден. I найменше я хотiв би стати причиною ваших збиткiв, тому дещо придумав. Було б непогано, якби ви першим навiдувалися до моїх боржникiв, переконуючи їх у тому, що виконання добровiльно прийнятих зобов'язань до вподоби Господу. Було б ще краще, якби вашi слова мали характер коротенької проповiдi. Чи не могли б ви, скажiмо, на прикладах зi Святого писання обґрунтувати перед боржниками необхiднiсть чесно та повною мiрою платити за боргами?
   - Легко, - самовдоволено вiдповiв пастор.
   Чоловiки домовилися про цiну, змiст Пауля на перiод поїздки, про час, який той повинен витратити на участь у справi Вiльхельма. Готуватися до своєї дивної мiсiї пастору не довелося, тому що йому iз запасом вистачало i знань Бiблiї, i красномовства, а тому вже наступного дня екiпаж iз двома компаньйонами рушив у дорогу.
   Насамперед вони навiдалися до заможного селянина, який жив недалеко вiд Хаммельсбутта та знайомого Пауля. Залишивши Вiльхельма чекати бiля карети, пастор знайшов господаря i приступив до проповiдi. Селянин уважно слухав, не розумiючи, до чого Пауль завiв розмову про борги i небеснi кари за вiдмову їх платити, проте, побачивши карету i купця, що стояв поруч, схаменувся i розридався. Кинувшись перед Вiльхельмом на колiна, вiн благав не позбавляти його єдиної радостi в життi, просив забрати все майно, вкинути у вiчнi пекельнi страждання, але дати спокiй синовi.
   Пауль не став вникати в те, про що голосив селянин, i встиг перейнятися ще бiльшою повагою до купця за його сувору непохитнiсть. Коли ж селянин схопився за довгi дерев'янi вила i кинувся до Вiльхельма, Пауль не на жарт перелякався. Той, що зiстрибнув вiзник - крiпак-хлопець з обличчям, що не виражає якихось емоцiй - вiдiбрав у нападника вила, перекинув його на землю i добре повчив ударами важких чобiт. Тим часом Вiльхельм ненадовго увiйшов до будинку, а повернувся, ведучи за руку схвильованого хлопця рокiв десяти, якого посадив у карету.
   Компаньйони поїхали. Вiдiбраний хлопчик швидко заснув, нiби й не був за хвилину до цього охоплений страхом.
   - Я думав, йдеться про повернення грошей, - промовив Пауль, звертаючись до задоволеного купця.
   - Нi. Наша позика полягала не в грошах, i не в грошах пiдлягає поверненню. А вас бентежать умови моїх угод? Якщо так, то не соромтеся, скажiть, i ми розiрватимемо наш договiр.
   Пастор зам'явся i уточнив:
   - I ви не заплатите менi?
   - Боюся, що нi, i навiть змушений вимагати назад виплачений завдаток.
   Такий перебiг подiй Пауля не влаштовував. Вiн мiг би оскаржити в судi необхiднiсть повернути завдаток i, найiмовiрнiше, виграв би, але тодi всi б дiзналися про його дiяльнiсть, негiдну пастора.
   Вiн вiдповiв купцевi:
   - Умови ваших угод мене не стосуються. Та й цi люди, як я розумiю, чудово знали, на що йшли.
   - Звичайно, - закивав купець i з доброю усмiшкою глянув на хлопчика. - Крiм того, я ж не пожираю цих малюкiв, а дарую їм майбутнє. Я вивчу їх своєму ремеслу, i колись вони стануть гiдними продовжувачами моїх справ.
   - Торгiвлi?
   - I торгiвлi теж, - ще ширше посмiхнувся Вiльхельм.
   Подорож тривала до пiзнього лiта. Вони вiдвiдували селян, крамарiв, ремiсникiв, заможних городян за важливих посад. Усiх не перерахувати. Пауль постiйно вiдточував своє ораторське мистецтво, та його здатнiсть переконати боржникiв приносило свої плоди. Буваючи у великих мiстах, Вiльхельм кудись провадив дiтей, повертаючись на самотi, i пастор не ставив жодних незручних питань, вважаючи, що це може не найкраще позначитися на оплатi його послуг.
   Коли поїздка добiгла кiнця, карета купця зупинилася на пагорбi, звiдки вiдкривався вид на будинок Пауля, i дiловi товаришi побачили вибитi дверi, висадженi вiкна, слiди вогню на стiнах. На подвiр'ї сидiло троє рiшуче налаштованих чоловiкiв, якi явно чекали на пастора.
   - Що це все означає? - заволав Пауль, не ризикнувши попрямувати до будинку.
   - Ви даремно називалися своїм справжнiм iм'ям, - засмiявся Вiльхельм. - Тому ваш будинок так легко знайшли. Мої боржники при всьому своєму бажаннi не здатнi заподiяти менi шкоди, а вам цiлком можуть. Бiльше того, менi здається, що саме вони й збираються зробити.
   Чоловiки, що господарювали у дворi, не помiтили екiпаж, оскiльки не були здатнi його бачити, але впiзнали пастора i з криками кинулися до нього. Iз завмиранням серця Пауль обернувся до купця.
   - Ви допоможете менi? Благаю, захистiть мене!
   - За однiєї умови, - вiдповiв купець. - Якщо ви пiдете зi мною.
   - Але куди?
   - Туди ж, де живуть зiбранi нами дiти.
   За спиною Вiльхельма коротко спалахнуло, заблимали iскри, i виросла куля червоного кольору з чорними стрiчками диму. Передня частина сфери згорнулася всередину, вiдкриваючи тунель, що обдало Пауля жаром i неприємним вологим запахом. З глибин чулися протяжне виття i несамовитi крики. Стiнки колихалися, вiд чого тунель був схожий на широку кровоточиву дiрку в тiлi агонiзуючої тварини.
   - О Боже, та хто ви такий? - просипiв пастор, задкуючи назад.
   - Блиск моїх монет, мабуть, заслiпив вас, а дзвiн оглушив. Невже ви так i не здогадалися, що я - справжнiсiнький диявол? - купець вiдкрив рота i показав свiй довгий тонкий язик, роздвоєний на кiнцi, як у змiї. - Я можу захистити вас, Пауль, за умови, що ви пiдете зi мною i погодитеся служити менi.
   - Це гiдна пропозицiя, - зауважив звiсний з козел вiзник.
   Замiсть мiцного дурного мовчуна, що став звичним, Пауль побачив перед собою обличчя напiврозкладеного трупа, що жував власнi губи. Не розбираючи дороги, пастор побiг.
   - Уб'ю! - кричав перший чоловiк-переслiдувач, здоровенний, як кiнь-важковоз.
   Двоє iнших чоловiкiв були менш могутньої статури i менш витривалими. Розглянув їх диявола пересмикнуло вiд невдоволення i припущення, що неповороткi селяни можуть, чого доброго, не наздогнати свою жертву. Вiн махнув рукою у бiк чагарника перед трьома чоловiками, i той спалахнув. Щойно помiтивши це, переслiдувачi один за одним перестрибнули перешкоду, а приземлилися вже кожен на чотири потужнi лапи. Тепер противниками Пауля стали вовки: великий iз величезною сiрою гривою та двоє поменше.
   З шумом крил i оглушливим гвалтом iз тунелю вирвалася хмара демонiв iз землею шкiрою та мордами, в яких лише вiддалено вгадувалися колись милi обличчя дiтей, вiдданих дияволу. Виродки пекла, кружляючи над вовками, радiсно спостерiгали, як тi наздогнали пастора Пауля, довго бавилися з ним i врештi-решт розiрвали на шматки.
   Коли циган закiнчив свою розповiдь, вiн тяжко зiтхнув i зажурився, чого я вчасно не вловив, а почав нахвалювати старого за розповiдь.
   - Нiколи не наважувався потурбувати вас питаннями, але тепер не стримаюся.
   - Запитуй, - розвiв руками старий.
   - Звiдки ви знаєте iсторiї, свiдками яких не були? Цiєю, наприклад.
   Циган хотiв щось вiдповiсти, але я рiзко обернувся, почувши за спиною кроки. Я побачив карету, точно таку, яку циган щойно описував. Я побачив мерця, що сидiв на козлах i вiдчайдушно жував верхню губу. Вiд екiпажу до нас розмiреним кроком йшов статний пан у розкiшному костюмi. Це був диявол, який любив бути купцем Вiльхельмом з Праги.
   - Iсторiю твого друга розповiв я, - промовив вiн.
   Нахилившись до мого вуха, циган шепнув:
   - Вибач, Нiколаусе. Вiн змусив мене привернути тебе сюди, адже я теж його боржник.
  
   Роздiл тридцять четвертий
  
   З хвилину Нiколаус напружено згадував, вивуджуючи з пам'ятi штучно забутi деталi, а потiм продовжив:
   - З шерехом листя гiлки дерева, пiд яким ми сидiли зi старим, пiднялися i розсунулися, вiдгородивши нас вiд дороги. Коли я схопився, диявол опинився за моєю спиною i сильними пальцями стиснув менi шию, не дозволяючи втекти. Та я й сам не мiг поворухнутися, бо майже не вiдчував тiла. Здавалося, нiби мене по горло закопали в сирий ґрунт, що скував будь-якi рухи. Все подальше було схоже на якусь картину, що зображала кари, що спiткали грiшникiв у пеклi.
   Гiлки того ж дерева, довгi й гнучкi, схопили старого й пiдняли головою. Руки цигана ледве торкалися землi. Огидний мрець, що забруднив усе навколо краплями мерзотної гнили, почав катувати мого лiтнього супутника, що заголосив на всю округу.
   Я спробував покрутити головою, сподiваючись, що хтось почує крики i прийде до нас. Тодi ця дурiсть бачилася менi єдиною можливiстю врятуватися, немов диявол справдi злякається стривоженого перехожого i в страху забереться до пекла.
   Вiн уловив хiд моїх мiркувань i вiдзначив нахабно:
   - Нас нiхто не побачить i не почує, нiхто не потурбує, навiть якщо зупиниться на нiчлiг прямо тут. А крiм того, я нiкого i нiчого не боюся у свiтi смертних.
   Гниючий кат мучив нi на мить старого, що не замовк, завдаючи тому надзвичайно болючi рани, спецiально вибираючи на тiлi цигана найчутливiшi мiсця. Не маючи змоги дивитися на страждання, я, проте, не мiг заплющити очi, як не намагався. Повiки не пiдкорялися моїм командам. Я хотiв благати Господа про допомогу i спасiння, але в пам'ятi не залишилося нiчого, крiм бiблiйних хвалебних пiсень, якi не вплинули на могутнього демона. Явно насмiхаючись з мене, вiн навiть пiдказував менi слова псалмiв, коли я їх забував.
   - Не розумiю, чим старий так тебе зачепив, що ти вважаєш його своїм другом? - дивувався диявол. - Звичайно, вiн генiальний оповiдач, у чиї байки охоче вiрять i легковiрнi, i скептики, якi ранiше не покладалися i на власнi думки. Вiн талановитий артист, який чудово вмiє передати слухачам почуття, яких сам нiколи не вiдчував. Разом з цим вiн нiкчемний боягуз i хвалько, що нiде не бував i переказує iсторiї справжнiх шукачiв пригод, iстинних першовiдкривачiв. I ще. Старий - безсовiсний зрадник. Знаєш, яку роботу вiн виконував для мене?
   - Не вiр йому, Нiколаусе, - простогнав циган i закричав вiд нової рани, завданої мерцем.
   Вiн не удостоїв жодною увагою звернене до мене прохання.
   - Iсторiями про нiбито свої мандри вiн бентежив уми пiдлiткiв, таких же, як ти. Тi без оглядки бiгли назустрiч очiкуваної одiссеї, не думаючи нi про що, крiм як про небувалi пригоди, героєм у якiй будуть вони самi. Як би не було погане їхнє колишнє iснування, пiсля втечi вони стикалися з ще бiльшими поневiряннями, не кажучи вже про небезпеки, що чекають всюди довiрливих дiтей. Ось тодi, наче за сценарiєм забутої мiстерiї, на сценi з'являвся я. Хтось продавав менi душу за можливiсть повернутися в дивний спокiй покинутого будинку, хтось був радий, що його не загризли, або вiн не замерз, а хтось втрачав душу, купуючи замiсть цього кiрку хлiба та ковток води. До кожного я знаходив персональний пiдхiд i тягнув до себе. Тут, як з риболовлею, де для будь-якої рибини обов'язково знаходиться мережа з осередком вiдповiдного розмiру. Те саме треба було й тобi, але я швидко здогадався, що менi слiд йти iншим шляхом, адже ти вилiплений з iншого тiста. Твiй лiтнiй друг старий, старез i йому залишилося ой як недовго коптити небо, а менi потрiбна гiдна замiна. Ти i є найкращою замiною. Ти i зараз непоганий оповiдач, але згодом усi твої здiбностi розкриються повною мiрою.
   - Я нiколи не погоджуся на це! - рiшуче вiдповiв я.
   - Тодi давай i далi насолоджуватися цим чудовим видовищем.
   Вiн махнув мерцевi, вiддаючи наперед обумовлений наказ. Кат ножем зробив черговий розрiз на животi старого, потiм глибоко занурив туди гак, яким зазвичай користуються м'ясники для перенесення туш. Старий загорлав так сильно, що у вухах у мене задзвенiло. Мрець провернув гачок, i циган забився, кричачи ще голоснiше. Я з того часу не чув нiчого схожого i до того не припускав, що людина здатна видавати такi звуки.
   - Це все можна припинити, - пояснив диявол, начебто навiть лагiдно. - Катування закiнчиться, я вилiкую твого друга, i ви обоє служитимете менi. У старого цигана ще достатньо часу, щоб пiднатягнути тебе у мистецтвi вигадувати i викладати небилицi так, щоб у них свято вiрили. Ну, як, згоден?
   Тiльки пiсля сказаного демоном я зрозумiв, у чому власне був його пiдхiд до мене. Вiн знав, що я нiзащо не пiду на договiр з ним, якщо вiн пообiцяє менi багатства, владу i насолоди, або ж завдаватиме неймовiрного болю. Вiн мав намiр примусити мене до укладання угоди, змусивши дивитися на болiсну загибель мого товариша, яку я мiг припинити, промовивши одне тiльки слово.
   Кат продовжував обертати знаряддя тортур, рана на животi жертви розширилася, i з неї стали випадати кишки, повисаючи в обличчя старого. Я знову спробував заплющити очi, але не змiг опустити повiки. У вухах у мене дзвенiло, але я не мiг пiдняти рук, щоб прикрити їх. Та й як це могло допомогти старому? Так чи iнакше, для нього iснувало два виходи, i, чудово усвiдомлюючи це, вiн почав просити мене зробити вибiр на користь його життя. Бажаючи припинити страждання цигана, я готовий був вимовити заборонене в таких випадках "згоден", як вловив легкий подих вiтерця на своєму нестерпно палаючим обличчi. Вiд нього прийшло секундне полегшення, i раптом я дуже серйозно задумався над тим, що вiдбувалося на моїх очах.
   Як мiг циган заявитись у замок i вивести мене нiким не помiченим? Нехай вiн генiальний оповiдач i, можливо, безсовiсний зрадник, який добровiльно передав себе в руки диявола, але вiдчинити дверi i вiдвести погляди десяткiв слуг йому не пiд силу. Зробити це мiг лише сам демон. Весь шлях до лiсу, протягом усiєї розповiдi про пастора Пауле старий поводився абсолютно природно, усмiхався i жартував. Так, вiн мiг не знати про страту, що готується для нього, але той, хто спiлкувався з дияволом, не може не пам'ятати про його змiїну пiдступнiсть.
   Тодi ж я вперше засумнiвався, що старий, хоч би яким вигадником i оповiдачем вiн був, мiг придумати i чудово розповiсти такi сильнi та захоплюючi iсторiї. Для цього будь-якiй людинi необхiднi знання та досвiд, яких зазвичай не дiстає бродягам з жебрака племенi вiчних мандрiвникiв.
   Цi iдеї, що рилися i плуталися в моїй головi, трохи мене розслабили, i з якогось далекого закутка розуму примчала рацiональнiсть, яка мало узгоджувалась з моїм вiком. Я глянув на понiвеченого цигана, який продовжував кричати i просити мене погодитися на угоду з дияволом заради порятунку нас обох вiд неминучої смертi. Руки старого цигану безвольно бовталися на всi боки. Одна з них була зламана у двох мiсцях, i уламки кiсток стирчали бiло-рожевими шипами. Стопи його були перекрученi й вивернутi назад, живiт суперечки. Раптом я усвiдомив, що жодна людина на свiтi не витримає такого болю - вже давно б померла.
   Зроблений мною висновок тепер здається не таким уже й безперечним, але тодi я повiрив у нього i бiльше не боявся помилитись iз вiдповiддю.
   - Ти можеш мучити старого хоч до кiнця часу, пiддавати його витонченим тортурам, - запропонував я. - Менi, можливо, навiть сподобається бачити все це, тому що той, кого я ранiше вважав за свого друга, насправдi такий же диявол, як i ти.
   Наступного моменту демон зник iз-за моєї спини, мрець опустив руки, в яких не виявилося нi ножа, нi гака. Спочатку я побоювався, що вiн пiде точно на мене i схопить, але нiчого подiбного не сталося. Вiн вiдiйшов вiд старого i обм'як, привалившись до ствола дерева. Труп став виглядати, як i належить. Пiдвiшений вгору ногами циган засмикнувся, кишки, що вивалилися з утроби, кiнцiвки i все тiло перетворилися на клубок змiй, що копошать, якi з неприємними чавкаючими звуками плюхалися на землю.
   Циган i диявол, що любив називатися Вiльхельмом, виявилися одним i тим самим злим духом, що влаштував для мене абсурдну iлюзiю. Демон в образi цигана пiднявся з перекошеним у безсилiй злостi обличчям i попрямував до мене. Вiд його крокiв тремтiла земля, i в мене затремтiли колiна.
   - Ти навiть не уявляєш, що я з тобою зроблю! - погрозливо шипiв вiн.
   - Думаю, що нiчого, - заїкаючись вiд жаху, вiдповiв я. - Якби це справдi знаходилося у твоїй владi, то не влаштовував би такої бездарної вистави, змушуючи мене укласти з тобою угоду вiд переляку i з почуття спiвчуття.
   - Коли ми обов'язково зустрiнемося, - прогарчав диявол. - Ти все одно належатимеш менi, i наступного разу гра йтиме лише за моїми правилами.
   Мов холоднi снiжинки з гострими краями вкололи мене в очi. Мимоволi моргнувши, я стояв якийсь час заплющивши очi, а потiм побачив себе на тому ж мiсцi пiд деревом, i мене слiпило яскраве передзахiдне сонце. По моїй внутрiшнiй годинi воно вже давно мало опуститися за горизонт цiлком. Коней не було, i я, тiльки-но вiдчувши, що здатний рухатися, з усiх нiг кинувся в Граусбург, бажаючи вiдразу ж розповiсти про те, що сталося, i по дуростi своїй сподiваючись, що менi повiрять.
   Втiм, про той випадок я розповiдаю зараз уперше, бо забув про нього.
  
   Роздiл тридцять п'ятий
  
   Нiколаус закiнчив, i за кiлька секунд тишу трактира порушили оплески Малаха Га-Мавета.
   - Чудова розповiдь, - похвалив вiн. - Вам вдалося добре описати суть диявола, який укладає угоди. Вiн не може нiкого змусити, примусити i тому використовує брехню, iнодi дуже складну, i iлюзiї, що iнодi паралiзують людську волю. Треба ж, Нiколаусе, у тринадцять рокiв вам вдалося впоратися з могутнiм демоном. Це щось, скажу я вам, - ангел смертi глянув на Пауля Рейхенштейна i запитав: - Пану нотарiусу нiчого не нагадує розiрваний на шматки пастор?
   - Нагадує мiй сон, - коротко озвався церковний нотарiус.
   Вiллем кашлянув.
   - Та що там сон, - вставив вiн. - Iсторiя про диявола, який збирав iз боржникiв душi їхнiх дiтей, це та реальнiсть, вiд якої я так довго намагаюся втекти. Бiжу я не вiд диявола, а вiд бургомiстра Дiкмана, що нацькував на мене запеклих бандитiв, що йдуть слiдом подiбно до зграї вовкодавiв, нiби справжнiм злочинцем є я, а не сам Дiкман. Але дайте вiдповiдь, ангел, чому я, як i Нiколаус, не пам'ятаю про подiю, яка мала вiддрукуватися в моїй пам'ятi назавжди? Тiльки пiд час оповiдi Нiколауса я згадав про свою зустрiч з дияволом, що пропонував менi угоду, а до цього забув про все, крiм не зовсiм виразної ненавистi до бургомiстра та страху перед його пiдручними.
   - У складних явищ рiдко буває одна причина, - сказав Малах Га-Мавет. - З одного боку така властивiсть людської пам'ятi, з iншого - це невiд'ємна властивiсть темних сил, значна частина могутностi яких у тому, що вони таємнi та намагаються залишатися неочевидними для людей до певного моменту. Кожна людина хоча б раз у життi буває спокушена дияволами, але мало хто пам'ятає про це. Це походить вiд того, що ваш розум вважає за краще забути про надзвичайний страх зустрiчi, щоб не звихнутися остаточно. Вiн же стирає спогади про себе в першу чергу тому, що не проти випробувати людину ще раз, мати шанс ще раз запропонувати угоду за бiльш зручного випадку. Вiдмовиться людина вдруге або вдесяте, диявол з'явиться в одинадцятий, вже за iнших обставин i з iншими пропозицiями. Слiд бути святим Антонiєм, який був спокушений двадцять рокiв, щоб умiти протистояти демонам. А в другу чергу вiн вивертає з людської пам'ятi згадки про свiй попереднiй вiзит, щоб не заважати необiзнанiй людинi грiшити самостiйно. Побачивши диявола, дiзнавшись про умови договору з ним i майбутнi наслiдки, ви наочно переконуєтеся в його реальностi, в iснуваннi пекла, i, отже, в реальностi вiдплати, що очiкує всякого, хто прийме обiцянки темної сили. Людська натура така, що ви не боїтеся того, в чому не зовсiм впевненi, можливiсть чого тiльки допускаєте i переконанi, що гiршого результату якось так можна буде уникнути. А ось вiдкинувши договiр з дияволом, але пам'ятаючи про нього i загрожують карах, людина кожна свою справу обов'язково узгоджуватиме з уявленнями про праведнiсть i грiховнiсть. Цього дияволу зовсiм не потрiбно. Водночас є люди, якi чудово пам'ятають прихiд до них демонiчних спокусникiв. I найчастiше вони не мають вiдношення до святих. Просто вiн не вiдкрив їм своєї сутностi, сховавшись за маскою випадкового перехожого, далекого родича або близької людини. Наприклад, пан Бреверн досi свято вiрить, що Матiас з Богемiї, який зупинявся в будинку його опiкунiв, був справжнiсiньким жебраком францисканцем.
   - Матiас? - здивувався Мiхаель.
   - Дивно, що, маючи таку багату уяву i ясне, логiчне мислення, ви, Мiхаель, самi не здогадалися, що за тварюка ховалася за цим iм'ям, - дорiкнув Малах Га-Мавет.
   - Ви впевненi? - перепитав купець, якого долали сумнiви. - Вiн зовсiм не збирався купити мою душу.
   - Диявол не завжди купує. Вам вiн зробив пропозицiю, яка рано чи пiзно привела б вашу душу до його лап. I в деяких свiтах вашi копiї, Мiхаель, прийняли цю пропозицiю, за що дуже скоро вiдповiли сповна, - тут же ангел смертi зобразив на обличчi пожвавлення, помiтно повеселiшав i з безтурботним виглядом звернувся до мандрiвникiв: - Менi здається, я роз'яснив усе, що вам потрiбно знати, а тепер подивiться на Вiллема. Ви бачите, як вiн згоряє вiд нетерпiння викрити свого кривдника, цього бургомiстра Дiкмана? Ну, не змушуватимемо його чекати. Приступайте, Вiлле.
   - Навiщо? - обурено заявив той, який не збирався нiчого розповiдати. - Пiсля всього того, що сталося з нами, у мене такий стан, що хочеться сiсти в кутку, нiкого не бачити i сумно мовчати.
   - А ще краще заплющити очi, а вiдкрити їх десь далеко вiд цього проклятого перехрестя свiтiв, - додала Ельза Келлер. - Нехай на краю свiту, аби подалi звiдси.
   Похмурiлий Хорст дивився на Малаха Га-Мавета недобро, стискаючи у своїй ручищi важкий кухоль, нiби маючи намiр обрушити його на голову категорично неприємного йому ангела. Вiн сказав:
   - Я ось теж не розумiю, чого заради Вiллем щось розповiдати? Нехай i я дещо пригадав...
   Його перебив Малах Га-Мавет:
   - Згадали мiрошника Бруно Остерманна?
   Замiсть вiдповiдi Хорст пiдняв розкриту долоню та виставив її перед ангелом смертi, просячи не перебивати її.
   - Нiкому не подобається ваше настроєння, - сказав вiн. - Думаю, що висловлю спiльну думку: ваше ставлення до надзвичайно небезпечної проблеми, в яку ми були втягнутi проти нашої волi, збуджує до вас стiйку неприязнь. Ви сприймаєте все як гру, як розвагу. Для вас це все суцiльна потiха, а на нас десь поруч чекають убивцi. У нашому становищi смiятись зовсiм не хочеться. То який нам сенс веселити вас своїми iсторiями, чекаючи смертi?
   Вiн мав рацiю: його слова вiдображали думку всiх, хто зiбрався за столом. Мандрiвники пiдiбралися, дивлячись на Малаха Га-Мавета з нiмим докором i надiєю на вiдповiдь.
   Ангел смертi знизав плечима.
   - Вам все одно нiчого робити. Чи ви тут мечi зiбралися точити та мушкети заряджати, розраховуючи ними перемогти чаклунiв? Я вже говорив, але, мабуть, лишився не зрозумiлий. Моя воля дуже обмежена, я народився не маючи гострих бажань. Тому не в моїй владi допомогти вам. Однак подумайте, кожен з вас колись подолав спокусу прийняти угоду диявола, який сильнiший i хитрiший за всiх чаклунiв свiту разом узятих. То, можливо, допомога лежить у ваших iсторiях?
   - Гаразд. Давайте, Вiлле, - сказав Хорст i цим знову висловив спiльну думку.
  
   Роздiл тридцять шостий
  
   - Про моє дитинство i батькiв, якi багато вiд чого вiдмовилися заради мене, досить докладно розповiв Хорст, - викладав Вiллем-писар. - Однак я, на вiдмiну вiд своєї копiї з iншої реальностi, був до кiнця вiдданий батьковi та матерi, нiколи не обманював їх, завжди вiдповiдав їм любов'ю. Менi не вдалося завершити освiту в єзуїтськiй гiмназiї, оскiльки батько ослiп, i я був змушений якнайшвидше вирушити додому. Втрата мого батюшки зору стала не найбiльшим горем для сiм'ї. Разом iз зором вiн втратив вiру в себе, втратив надiї, розчарувався в життi i згодом перетворився на песимiстичного, вiчно незадоволеного буркоту.
   З мене, ясна рiч, вийшов препоганий гарбарник, якому не допомагали нi поради батька, нi пiдтримка працiвникiв iз майстернi. Одному з них я зрештою i продав шкiряну. Батько сильно переживав iз цього приводу. Ще б пак не переживав! Однак я впевнений у правильностi свого вчинку, адже батько засмучувався б куди серйознiше, щодня спостерiгаючи, як неминуче руйнується те, що створювалося його руками та наполегливою працею.
   Я не знаю, що погода природа надiлила свої свiти шiсть рокiв тому. Я не дивуйтеся, якщо сприятливий. У нас же зима була неймовiрно вiтряно i морозно. Земля перетворилася в один шматок льоду, сили, ймовiрно, не гiрше гранiту. Потiм були каламутна весна, дощове i холодне лiто безплiдною осенi. Наш регiон затопило бiдну бродягу з голодними очима i бурчання животiв. Вони бродили всюди в пошуки видобутку, як ворони кружляють в пошуках падали. Це рiк, в моєму рiдному мiстi в перший раз люди почали замикати сараї i будинок на твердих мiцних замках.
   Батьки вирушили на ринок у сусiднє мiсто, щоб дещо продати та прикупити запасiв до майбутньої зими, яку багато хто заздалегiдь охрестив немилосердно жорстокою та довгою. Живими я їх не бачив. Тiла виявили через тиждень у жахливому станi, i в мене не вистачило мужностi глянути на них востаннє. Вбивць так i не знайшли.
   З того часу будинок перестав бути милим та затишним. У пошуках нового життя, нового притулку, у пошуках загубленого себе я вирушив у дорогу. У дорозi через Хессен щасливий випадок звiв мене iз суддею iз мiста Дармсбах. Тодi я не думав, що випадок не такий вже й щасливий i стане причиною великих неприємностей, якi менi й досi не пiд силу.
   Суддя Нойманн запросив мене як секретаря, i я з радiстю погодився. Робота виявилася цiкавою, принаймнi, бiльш цiкавою, нiж та, що дiставалася ранiше. У Дармсбаху я прижився, значно розвантажив суддю, повнiстю взявши повсякденну рутину iз дрiбними зверненнями городян на себе. Не хочу хвалитися, але я справдi був у мiстi на доброму рахунку, настiльки, що мiсцевий м'ясник, непривiтний мовчун, не дозволяв менi самостiйно носити з його крамницi покупки, а завжди вiдправляв зi мною свого молодшого сина.
   Зрозумiло, таке невимовне везiння не могло тривати цiлу вiчнiсть. Власний суд у Дармсбаху припинив своє iснування за розпорядженням ландграфа - складна ситуацiя з купою правих та винних. Не заглиблюватимуся, зазначу лише, що це було пов'язано з порушеними правилами успадкування, нескiнченними претензiями i суперечками, що виникли пiсля смертi колишнього власника Хессена. Я залишився не при справi, але суддя, який мав у суспiльствi Дармсбаха чималу вагу, буквально змусив бургомiстра Дiкмана призначити мене головою секретарiату в мiськiй радi. Спочатку я трiумфував i продовжував трiумфувати, якби з перших днiв не зiткнувся з ворожiстю.
   Дiкман зненавидiв мене всiма фiбрами своєї пiдступної i заздрiсної душi, чисто позбавленої таких чеснот, як честь, гiднiсть i благородство. Неприємна людина з незмiнним жадiбним поглядом, огидно плазуна перед сильними свiту цього i безупинно принижує всiх, хто стоїть хоча б на сходинку нижче за нього i тому перетворюються в його очах на худобу без вiдповiдi. I зовнiшнiсть вiдповiдала внутрiшньому змiсту: кiстлявий, нескладний. Бургомiстр одягався з голочки, щоб пiдкреслити достаток i становище, ось тiльки будь-який одяг, навiть пошитий точно по фiгурi, на ньому висiла, як м'ятий мiшок.
   Витоки його антипатiї до мене тривалий час залишалися незбагненними. Я прослужив майже рiк, перш нiж з'ясував, що так дратувало Дiкмана. Причина ворожостi бургомiстра вiдкрилася менi через третiх осiб, з якими Дiкман зазвичай любив випивати i пускатись у не зовсiм тверезi одкровення.
   Вiн не був мiсцевим жителем, походив з пiвденних земель i дитинство з юнiстю провiв бiднiше за ченця-пустельника. За його власним висловом, вибираючись з дна, де народився, вiн стерпiв стiльки образ, знiс стiльки тумакiв i наковтався такої кiлькостi бруду, що вистачило б на всiх жителiв Дармсбаха, та ще й залишилося б. Пишаючись тим, що вибився в люди лише самотужки, бургомiстр вважав мене щасливцем, якому все дається легко, даремно або вiдверто за його рахунок. Такий несправедливий домисел викликав у його серцi страшну ненависть до мене. При цьому Дiкман каявся, що не може дивитись на мене, оскiльки я сильно нагадував йому його самого в юностi.
   Не знаю, може, згодом вiн змiнив би гнiв на милiсть або хоча б на байдужiсть, проте диявол не надав нам обом такого шансу.
   Одного разу гiсть нашого мiста, великий купець, що бажав перебратися в землi Хессена, затримався в дорозi i не встиг зустрiтися з бургомiстром. Вiн натрапив на мене бiля виходу з будiвлi мiської ради i був дуже засмучений тим, що розминувся з Дiкманом на пiвгодини. Гiсть почав умовляти мене проводити його до бургомiстра i, як належить, уявити. Обiцяв за занепокоєння щедро вiддячити. Я проводив би його абсолютно безкоштовно, але вирiшив зiзнатися, що не можу пiти на це через натягнутi стосунки з главою мiста.
   - Та що ви? - Округлив очi купець. - Суддя Нойман так добре вiдгукувався про вас, Вiллем. Я думав, що у такого прекрасного юнака недоброзичливцiв не буває в принципi.
   Купець був чудово обiзнаний про мене вiд суддi, що залишив Дармсбах. Тут уже пiдiйшла моя черга дивуватися:
   - Ви знайомi iз суддею Нойманном?
   - Ще б пак, - сказав мiй спiврозмовник i досить докладно розповiв про життя мого старого начальника пiсля переїзду, про те, як сильно нахвалював мене суддя. Потiм вiн додав, багатообiцяюче пiдморгнувши: - Тримайтеся мене, юначе. Я вирiшив пов'язати наймiцнiше свою справу з цими мiсцями i досить довго пробуду в хессенських володiннях. Тож менi вкрай потрiбнi грамотнi спецiалiсти, стараннi працiвники, та й просто добрi знайомi та друзi.
   Приємний, анiтрохи не гордовитий i без манiрностi, купець менi напевно подобався. З кожною хвилиною нашої розмови я переймався все бiльшою симпатiєю. Вiн звертався зi мною як з рiвним, хоча за його одягом, прикрасами та манерами було очевидно, що вiн птах дуже високого польоту.
   Чи треба вам говорити, мої друзi, що купця, який у прямому розумiннi слова зачарував мене, звали Магнусом Вiльхельмом, i прибув вiн iз Праги? Думаю, виглядав вiн таким самим, яким став перед Нiколаусом.
   Коли вiзник iз тупуватим виразом на обличчi подав нам карету, купець зiзнався з широкою усмiшкою на губах i блискучими вiд збудження очима.
   - Я так давно не бував тут, що все довкола здається менi черговим новим свiтом, де в людях є щось виняткове. Це так захоплює.
   I лише тепер роз'яснення ангела смертi вiдкрили менi справжнiй сенс тiєї фрази, що впустив диявол.
   Я погодився показати будинок Дiкмана, точно знаючи, що мене не пропустять далi за вхiднi дверi, адже навiть моє iм'я в сiм'ї бургомiстра було пiд забороною. До того й йшло, оскiльки слуга, побачивши мене, сильно здивувався та загородив прохiд. Але тут втрутився Вiльхельм, який пригрозив слузi всiма мислимими i немислимими автомобiлями, якщо той негайно не пропустить до Дiкмана нас обох. Тон, з яким купець спiлкувався зi слугою, не дозволяв сумнiватися, що наговорити Вiльхельм може будь-якого, правдивого i не дуже, при цьому совiсть його анiтрохи не турбуватиме.
   Сiм'я бургомiстра у повному складi вже гримiла посудом у їдальнi. Вечеря була в самому розпалi. Ковзавши за дверi першим, слуга представив гостей, i якщо купця вiн назвав повнiстю, то про мене згадав як про проводника.
   Спочатку Дiкман побачив мене i схопився зi стiльця, почервонiвши вiд злостi, але вiдразу ж зблiд, подавився повiтрям i здавлено закашляв. Таку реакцiю викликав у нього Вiльхельм, що тримався позаду мене.
   - Все геть! - гаркнув бургомiстр, спершись руками на стiльницю. Домочадцi та слуги не зрозумiли його наказу, змусивши Дiкмана обвести всiх поглядом i повторити так голосно, що скляний посуд на столi задзвенiв: - Он, я сказав!
   Через секунду в їдальнi не залишилося нiкого, крiм мене, Вiльхельма та Дiкмана. Стало зрозумiло, хто тут справжнiй господар становища. Немов провинена дитина пiд пильним поглядом суворого вчителя, Дiкман стояв, не смiючи вимовити жодного слова, i по всьому було помiтно, що йому хочеться зiрватися з мiсця, втекти подалi, забитися в темний кут, але духу не вистачало. А купець тим часом важчав, походжаючи по кiмнатi, вивчаючи меблi та столовi прилади, нiби в них i був його iнтерес. Один я не розумiв у тому, що вiдбувається, нiчого, згоряючи пiд косими поглядами бургомiстра, сповнених одночасно i ненавистi, i жаху.
   - П'ятнадцять рокiв, Дiкман. Минуло довгих п'ятнадцять рокiв з моменту нашої останньої зустрiчi, i можу вiдзначити, що ти провiв їх саме так, як мрiяв колись, - сказав купець, жестом запрошуючи нас сiсти за стiл. Бургомiстр проiгнорував пропозицiю, продовжуючи стояти i трястись вiд напруги. - Свою частину угоди я виконав: допомiг тобi стати важливою персоною, розбагатiти, жити тим життям, якого ти сам не досяг би через своє походження i вiдсутнiсть природних талантiв. Я прийшов стягнути борг, забрати належне менi. Вiддай менi його?
   - Кого? - хрипко видавив iз себе Дiкман.
   - Попереджаю: не треба зi мною грати, корчити з себе дурня, ховати те, що належить менi. Поклич свого сина i вiддай його менi.
   - Сина? - перепитав я. - Вiддати сина?
   - Закрий свiй паршивий рот! - закричав бургомiстр.
   Я впевнений, вiн би накинувся на мене з кулаками, якби нас не роздiляв стiл, якби йому не потрiбно було пройти в безпосереднiй близькостi вiд диявола.
   Вiльхельм злiсно глянув на Дiкмана i одним тiльки поглядом велiв йому заткнутися i сiсти. На цей раз бургомiстр приречено опустився на стiлець, руки батогами повисли вздовж тiла. Обличчя його змарнiло i стало бiлiшим за крейду, губи тремтiли, а очi перетворилися на темнi провали.
   - Ти не в змозi щось змiнити. Адже тобi чудово вiдомо, що так чи iнакше я заберу твого сина.
   Кивнувши в мiй бiк, Дiкман запитав тихим, згаслим голосом:
   - Навiщо вiн тут? Хотiв зробити менi болючiше, взявши свiдком того, кого я не переношу на дух?
   Вiльхельм зневажливо пирхнув.
   - I в думках не тримав. Просто раз вже одна угода пiдiйшла до завершення, саме час знайти нового клiєнта, i я б хотiв, щоб вiн спочатку був в курсi майбутнього. Так нехай Вiллем бачить те, чого неодмiнно досягне, - вiн демонстративно клацнув нiгтем по пiдносу, що стояв перед ним, з золотим малюнком. - I нехай обов'язково запам'ятає цiну.
   - Я мешкав у злиднях, у убогих нетрях, побираючись серед натовпiв таких же бiднякiв, - несподiвано зарепетував бургомiстр, у голосi якого чулося роздратування, образа i сльозливi нотки. - У мене просто не було iншого виходу.
   - Менi не цiкаво говорити на цю тему, - вишкiрився диявол. - Менi слiд пам'ятати лише те, що ти сам закликав мене i запропонував угоду, просячи безбiдного iснування, яке отримав, а тепер намагаєшся викрутитись. Вибач, не вийде.
   З бургомiстром сталася справжня iстерика: впавши на колiна, вiн ридав i задихався вiд слiз. Нiколи я не бачив його в такому виглядi i не забуду, як вiн боявся пiдповзти до диявола, хоча мав намiр розцiлувати його чоботи. Вiд страху вiн навiть очей не пiдводив, благаючи залишити його сина у спокої. Дiкман розповiдав, як любить свого первiстка, як готовий заради нього на все, що вимагатиме Вiльхельм. Раптом його осяяло:
   - Я вiдмовлюся з посади бургомiстра. Якщо побажаєш, я докладу всiх зусиль до того, щоб згодом Вiллем замiнив мене на цiй посадi. Тiльки заради всього святого не забирай мого сина!
   Вiльхельм схилився до Дiкмана i з глузуванням вiдповiв протяжно:
   - Нi.
   - Не просто так, - затараторив бургомiстр, розмазуючи по обличчю сльози, соплi та слини. - Не просто вiдмовлюсь вiд посади, а вiддам тобi дружину! Тiльки лиши менi сина.
   - Я не збираюся забирати того, що дав тобi, так що залишайся бургомiстром, скiльки тобi заманеться. Менi ця посада не потрiбна. А що стосується твоєї милої дружини, - Вiльхельм розреготався, - здається менi, що ти з бiди бажаєш отримати вигоду, через мене позбавляючись остогидлої старої дружини?
   - Це найсерйознiша пропозицiя, - ледь не розплакався Дiкман.
   - Нi. Умовляння є умовляння, i вiн стосувався твого хлопця, а не дружини, - диявол примружився i додав: - Дивно, обiцяючи заради спасiння сина все, що завгодно ти не запропонував менi того, що нажив.
   За довгий перiод бургомiстр вперше посмiв подивитись Вiльхельма i зрадiло заголосив:
   - Так! Я вiддам тобi все! Забирай!
   - I те, що приховано у схованцi на горищi? - з презирливою усмiшкою поцiкавився диявол. - Вiддаси тi заощадження, про якi не знає дружина?
   Бургомiстр обiмлiв. Вiн здався. Вставши до нас спиною, Дiкман якийсь час стояв мучитий сумнiвами, а потiм пiшов за сином. На ходу вiн спитав:
   - Як я поясню, що дав сина?
   - Це не моя турбота, - вiдповiв купець. - Ти ж не питав, як пояснити оточуючим свiй стрiмкий злiт до влади та багатства?
   Вже вхопившись за ручку дверей, Дiкман рiзко розвернувся до нас. Нижня щелепа його тремтiла, слина висiла на перекошенiй губi, але бургомiстр усмiхався. Це була усмiшка шаленої людини, яка щойно придумала дивовижну гидоту. Вiн стулився, витягнув тремтячi руки i звернувся до диявола:
   - Я знаю, чим зацiкавити тебе. Дай менi вiдстрочку! Дай менi ще п'ятнадцять рокiв, а натомiсть пiсля цього термiну забери обох дiтей!
   - Нi, - холодно вiдповiв Вiльхельм.
   - Добре, десять рокiв! П'ять! Хоч скiлькись i назви цiну вiдстрочки! По-жа-луй-ста, - за складами промовив бургомiстр.
   Побачивши, що Вiльхельм похитав головою, вiн побiг на диявола, схопивши зi столу нiж.
  
   Роздiл тридцять сьомий
  
   Згадуючи та захоплено розповiдаючи iсторiю свого зiткнення з дияволом, Вiллем Рангер увiйшов у раж, передаючи пережите жестами, мiмiкою та вiдповiдними iнтонацiями:
   - Ще один до дурницi зухвалий ривок, рiвний декiльком звичайним крокам, i Дiкман дiстався б Вiльхельма, встромив би в нього лезо по саму рукоятку, якщо такi фокуси проходять з демонами, - захоплено згадував писар. - Але вiн не встиг.
   Викинувши руку вперед, вiн розчепiрив п'ятiрню так, що пальцi буквально зiгнулися у зворотний бiк, пiсля чого бургомiстр налетiв на невидиму перешкоду, розквасивши i згорнувши набiк нiс. Нижня губа лопнула, i по пiдборiддi побiгли струменi густої кровi. Вiльхельм недбало вiдмахнувся, наче проганяючи настирливого комара, i одразу Дiкман вiдлетiв, мiцно приклавшись до стiни. Здавалося, нiби вiн на якийсь час завис у повiтрi, i тiльки потiм звалився на пiдлогу з гуркотом, не властивим його хтивому тiлу.
   На цьому розправа не завершилася. Обличчя диявола набуло грубих рис, очi потемнiли, i в них чiтко читалися виняткова огида до людини, яка наважилася пiдняти на нього руку.
   Вiльхельм пальцем вказав на Дiкмана, i тiло, що м'якло, пiдвелося, пiдкоряючись беззвучнiй командi. Вiн рiзко стиснув кулак. Повиснувши перпендикулярно до пiдлоги, тiло смикнулося, на одязi бургомiстра проступили слiди колосально великих пальцiв. Вiд цього Дiкман швидко прийшов до тями i загорлав. Тобто по вiдкритому ротi, бризкам кривавої слини i виразу обличчя в цiлому було зрозумiло, що бургомiстр волає, проте до нас не долинало нi звуку, нiби Дикман був запечатаний всерединi вузької алхiмiчної судини з щiльною пробкою.
   Лише тодi диявол знову звернувся до мене:
   - Пiсля побаченого ви навряд чи готовi до угоди, але не поспiшайте з вiдповiддю, прошу вас. Не поспiшайте вiдкидати мою пропозицiю, адже нiчого подiбного особисто вам не загрожує. Я запевняю вас. Просто Дiкман менi спочатку дуже не симпатичний. Ви - зовсiм iнша справа. Вiллем, ви i без мене чудово обiзнанi про те, що слова "договiр" та "домовлятися" не просто однокореневi, а можуть взаємно обумовлювати один одного. Так, я укладаю угоди та ставлю умови, втiм, нiщо не заважає вам заявити свої вимоги. Частiше, нiж вам може здатися, я йду на деякi поступки, якщо вiдчуваю до людини прихильнiсть. Повiрте, я прихильний до вас.
   Я намагався показати своє самовладання, твердо вiдповiвши. Не вийшло. Тому що мене з головою видали руки, що тремтiли, як при старечих хворобах, i сиплий сильно тремтячий голос:
   - Дякую за дифiрамби на мою адресу. А тепер я пiду.
   - Вимушений вiдмовити, Вiлле. Менi потрiбна вiдповiдь - так чи нi. Без вiдповiдi ви нiкуди не пiдете, - диявол усмiхнувся менi, нiби повiдомляючи старого приятеля про дрiбну досаду, i знову мiркував: - Я можу нiчого не вимагати вiд вас через п'ятнадцять, двадцять чи вiсiмдесят рокiв. Нехай наша угода не матиме термiну. Менi не потрiбнi душi ваших дiтей та багатства. Нехай все у вашому життi йде своєю чергою i без обманiв з мого боку або будь-яких пiдступiв з боку iнших демонiв. Я смiливо йду на такi неймовiрнi послаблення, оскiльки бачу у вас величезний потенцiал, який може виявитися для мене дуже важливим.
   - I що ж такого важливого ви бачите?
   - Менi вiдомо, чого ви прагнете, але нiколи не зможете отримати без мене. Це не багатства i влада, як у випадку з безглуздим, жадiбним i заздрiсним Дiкманом.
   - Знання, - кивнув я, навiть не злякавшись, що погоджуюся з дияволом, що прочитав мої думки. - Знання, яких ще не збагнула людина.
   - Так, Вiллем. Ви маєте рацiю. Звичайно ж, не можу обiцяти вам всезнання. Це не вiдкрито i самому Люциферу, який, будучи всезнаючим, швидше за все, нiколи не повстав би. Однак у моїх силах дати вам таємнi книги, якi дивом збереглися у вашому свiтi вогню, меча та iнквiзицiї. Людина вашого складу розуму, людина таких видатних здiбностей легко розбереться в написаному там. Крiм того, з моєю допомогою ви зустрiнетеся з найбiльшими мудрецями сучасностi i з тими, з ким вас роздiлив час. Адже вам буде про що з ними поговорити? Вiллем, ви проживете життя, про яке мрiяли, випередите свою епоху, перевершите всiх генiїв i назавжди увiйдете в iсторiю. Приголомшливi перспективи, чи не так?
   Зiзнаюся вiдверто, коли Вiльхельм замовк, я ледве стримався, щоб не вiдповiсти. Уявити тiльки! Такий шанс. Тисячi смертних жертвували життям заради знань, в iм'я науки, iнодi роблячи грандiознi вiдкриття, часом нiчого не досягаючи i розчаровуючись, часом ганяючись за химерами i впадаючи в брехню. Але навiть тi, хто вперто боровся з iстиною, вихваляючи помилки, були на голову вищi за мене. I ось менi надається можливiсть стати поряд з ними, можливiсть досягти куди бiльшого. Якоїсь митi я майже переконав себе, що моя душа в такiй угодi - цiлком пiдходяща плата, допустима цiна. Менi хотiлося думати, що я роблю це заради людей, зрештою.
   Щось кольнуло в грудях, i я запитав:
   - Досить щедрий подарунок, але чи не пов'язаний вiн ще з якоюсь умовою з вашого боку?
   - Забув попередити, - знiяковiв Вiльхельм, трохи награно грюкнувши себе долонею по лобi. - Бiльшiсть ваших вiдкриттiв так чи iнакше має бути пов'язана з вiйною та зброєю. Вам багато що належить вiдкрити i винайти - все найнищiвнiше, найсмертельнiше. Менi доведеться дуже пильно стежити за цим, не обессудьте.
   Нiколи не сiдайте грати з дияволом у кiстки, хоч би якою мiрою вас приваблювали ставки, хоч би впевненi у виграшi ви не були. Ви програєте, бо в кiнцi обов'язково з'ясується, що ви грали в карти.
   Я вiдповiв вiдмовою i одразу спробував пiдвестися, щоб негайно пiти. Нiчого не вийшло. Немов прибитий, я сидiв на стiльцi, дивлячись на Вiльхельма.
   - Ви отримали вiдповiдь, то вiдпустiть мене!
   - Не так скоро, дорогий Вiлле, - манерно розтягуючи голоснi, сказав диявол. - Злегка пiдкоригую наш договiр та запропоную знову.
   - Вiдповiдь буде все тим же! Дозвольте менi пiти.
   З глузуванням подивившись на мене, Вiльхельм i зiзнався:
   - Менi не хочеться залишатися нi з чим.
   - Нi з чим? Адже ви заберете у Дiкмана його сина.
   - Заберу за будь-якого розкладу, але для мене ви - заповiтна мета. Я так багато сил доклав, щоб дiзнатися вас як слiд i краще розiграти цю партiю. Зрештою, все це уявлення з бургомiстром влаштоване тiльки для вас.
   - Нiчого не вийде, - наполягав я.
   - Як знати, - виразно повiв бровами Вiльхельм, проте замiсть очiкуваної усмiшки на його обличчi я побачив зловiсну гримасу, яка пiдказала, що вiн припас козирi в рукавi. - Я згадував схованку бургомiстра на горищi. Пам'ятаєте?
   - Да пам'ятаю. Який стосунок вiн має до мене?
   - Зiбранi там грошi пахнуть кров'ю.
   - Звiльнiть мене вiд цих подробиць.
   Вiльхельм вдав, що не почув i продовжив:
   - Бачите, Вiлле, пан Дiкман має якусь заповiтну частину життя, про яку нiхто й не здогадується. В околицях Дармсбаха так багато дорiг, якими безупинно купцi з чотирьох сторiн свiту перевозять свої товари, що рокiв сiм-вiсiм тому це навело Дiкмана на цiкаву думку про легку наживу. Ви, напевно, чули про банду розбiйникiв, якi промишляють десь неподалiк? Не могли не чути. Вони з'являються нечасто, але завжди нападають тiльки на великих торговцiв, на такi ходячi грошовi мiшки. Так ось це ваш пан бургомiстр сколотив банду. Вiн же забезпечує її цiнними вiдомостями: кого i де слiд пограбувати, коли слiд залягти на дно. Вiн же має найбiльшу частку награбованого. Тричi Дiкман i сам виходив на полювання за купцями, з якими ось-ось мило вiв бесiди та просив заїжджати до нього в гостi. Тож у схованцi вiн тримає величезну суму, цiлком достатню, щоб купити весь Дармсбах та заселити його грабiжниками та вбивцями.
   - Навiщо ви це менi розповiдаєте? - обережно спитав я, не припускаючи, до чого веде диявол.
   З надзвичайно важливим i пихатим виглядом Вiльхельм пiднявся. Обiйшовши стiл, вiн попрямував до мене, чудово усвiдомлюючи перевагу свого становища i навмисно граючи на моїх нервах. Вiн зупинився так близько, що змусив мене закинути голову i з жахом дивитись на нього знизу вгору.
   - Дiкман просив у мене вiдстрочку, i тепер я схиляюся до того, щоб надати її. Я нiчого не втрачу, бо через п'ятнадцять рокiв заберу у бургомiстра та його сина та його онука. Крiм того, умовою для вiдстрочки буде обов'язок Дiкмана направити по вашому слiду всiх розбiйникiв, яких вiн тiльки зможе найняти. I я впевнений, вiн найме їх стiльки, що перетворить ваше життя на жах. Вам нiде не отримати спокою. Земля вже горить пiд вашими ногами, а зграя кровожерливих ланцюгових псiв Дiкмана жадiбно втягує повiтря, беручи ваш слiд. I найбiльше в придуманiй мною схемi чудово те, що Дiкман сам визначить змiстом свого життя вашу затримку i ваше вбивство. Навiть вiдповiдна угода про надану йому вiдстрочку - причина другорядна. Пам'ятаючи, що ви присвяченi в його потаємнi таємницi, вiн перейметься до вас ще бiльшою ненавистю, стане вважати вас заклятим ворогом. А згодом Дiкман взагалi переконає себе, що ви i є джерелом усiх його бiд. I коли-небудь, рано чи пiзно, зграя бандитiв в черговий раз наздожене вас, зажене в кут, але ви до того часу втомитеся настiльки, що не зможете вiдшукати шляхи вiдходу, при цьому шалено бажаючи жити. Напевно, тодi я знову з'явлюся перед вами та ще раз запропоную угоду. Чи готовi до початку полювання?
  
   Роздiл тридцять восьмий
  
   - Тiєї ж ночi я назавжди покинув Дармсбах, щоб бiгти, нiколи не зупинятися i всюди озиратися в страху. Тодi я погано уявляв, що саме чекає мене в нескiнченно довгiй спробi уникнути погонi, незважаючи на гранично докладнi описи диявола.
   Тiльки дослухавши Вiллема, подорожнi помiтили, що Ельза Келлер тихенько схлипує. Бажаючи хоч трохи втiшити писаря, вона поклала долоню на його руку.
   - Як же це страшно. Ви такi нещаснi, Вiлле, але ви такi мужнi i непохитнi. Невже немає жодних способiв назавжди втекти вiд убивць-переслiдувачiв? - Жiнка запитливо подивилася на Малаха Га-Мавета.
   - У цьому я не фахiвець, - вiдповiв той. - Напевно, якщо пiти в iншу реальнiсть.
   - А це можливо? - пожвавiшав Вiллем, на обличчi якого читалася нетерплячка i надiя, що раптово спалахнула.
   - Це непросто, але можливо. Наприклад, дехто з чаклунiв, що затягли вас на перехрестя свiтiв, вмiє створювати переходи до iнших реальностей. Це, зрозумiло, потребує складного ритуалу та об'єднання зусиль.
   Мiхаель Бреверн пiдвiвся i енергiйно потер руки.
   - Давайте вирiшувати проблеми, виходячи з їхньої важливостi i в мiру їх надходження, - сказав вiн. - Поки що розбiйники бургомiстра Дiкмана нiкому з нас не загрожують. Ангел смертi повiдомив, що в iсторiях наших стосункiв iз дияволом є те, чим ми можемо озброїтися у протистояннi з чаклунами. Вiллем, у вас будуть якiсь припущення щодо цього?
   Писар збентежено задерся в крiслi, так що вiдповiдь його стала абсолютно очевидною. Мiхаель перевiв погляд на Нiколауса, потiм глянув на нотарiуса. I той i другий сумно знизали плечима i не висловилися з припущеннями через їхню явну вiдсутнiсть.
   - А ви впевненi, що цi iсторiї справдi щось нам дадуть? - спитав Хорст, звертаючись до Малаха Га-Мавет. - Що ми можемо дiзнатися з наших спогадiв, крiм обставин того, що трапилося не в свiтах цих проклятих чаклунiв, а в наших власних? Що ми можемо дiзнатися, крiм наших характерiв?
   - Я певен, - коротко кивнув янгол. - Розповiдаючи та аналiзуючи iсторiї, вам варто пам'ятати, що чаклуни - вашi копiї. Нехай багато хто виглядає iнакше, дехто старший або молодший за вас справжнiх, але в будь-якому випадку це ви.
   - Божевiльний будинок, - констатував Пауль, смикаючи мережива сорочки, що вибивалися з-пiд рукавiв камзола. - Було б набагато простiше, якби ви нам сказали прямо.
   - Так, простiше, - погодився Малах Га-Мавет. - Але, по-перше, я фiзично не в змозi так чинити, по-друге, не можу вiдмовити собi в задоволеннi вислухати пригоди кожного з вас. Так би мовити, з перших вуст. Ну, i хто буде наступним оповiдачем?
   - Зачекайте, - перебив його Нiколаус. - Слухаючи Вiллема, у мене народилося питання. Ось дивiться, вiн укладав угоду з Дiкманом, де цiною був на той момент син бургомiстра, який ще не народився. Звернiть увагу саме син, а не дочка. Надалi вiн змiнив умови та пiдняв ставки до сина та онука Дiкмана. Тобто десь диявол точно знав, що у Дiкмана будуть дiти, буде саме син, у того в свою чергу теж народиться дитина i неодмiнно хлопчик.
   - То в чому питання? - не зрозумiв ангел смертi.
   - Невже демони знають майбутнє?
   Задумливо i неквапливо Малах Га-Мавет пiдняв очi вгору, пiдбираючи слова, а потiм вiдповiв:
   - У цьому немає нiчого надприродного. Для мене нi. Людям же така здатнiсть обов'язково здасться передбаченням, диявольським вiщуванням, магiчним передбаченням майбутнього.
   - А насправдi? - не вгавав Нiколаус.
   - Насправдi це складний прогноз i не бiльше. Я теж володiю цiєю властивiстю. До речi, ще жодна людина нiколи не замислювалася, звiдки менi вiдомо, коли, де i чию душу забрати, проте я або мої нергали завжди опиняємося в потрiбному мiсцi в потрiбний час, - величезний яструб, що сидiв на сусiдньому столi, почувши, що господар згадав про нергалах, тобто i про нього в тому числi, велично пiдсунувся, пiдняв голову i дiловито пройшовся, поглядаючи на подорожнiх. - Людям набагато легше уявити, що я i є причиною смертi, що я є, щоб убити людину i забрати її душу. Людський розум вкрай разюча штука. Отримуючи будь-яку iнформацiю, ви дiлите її - усвiдомлено чи нi - на важливу i не цiкаву. Першу застосовуєте у повсякденному життi потрiбним вам способом, другу з часом безцеремонно викидаєте з пам'ятi. Ангели ж - а демони нехай i занепалi, але все-таки ангели - акумулюють усi знання з усiх свiтiв про всiх людей та подiї. Ми маємо воiстину грандiозний запас вiдомостей про все i нiчого не забуваємо. Коли нам потрiбно, ми аналiзуємо накопичене, зiставляємо з реальним часом, iз мiсцем та людьми, щоб зробити вiдповiдний точний прогноз. Моя робота в цьому планi, звичайно ж, набагато складнiша, нiж у демона, що укладає угоди та збирає душi. Так i диявол, що став вiдомим вам як купець Вiльхельм, з найдрiбнiших деталей виткав своє уявлення про народження у бургомiстра саме сина, про появу в нього саме онука. Наприклад, вiн мiг знати, що в родi Дiкмана зазвичай народжуються хлопчики, мiг заздалегiдь бачити хлопчика, що вже народився, в одному зi свiтiв, i так далi тощо. Я вiдповiв на ваше запитання, Нiколаусе?
   - Цiлком, - вiдповiв юний фон Граусбург.
   - Тодi продовжуйте свої сповiдi. Може, Мiхаель займе нас iсторiєю про Матiас?
   - Мабуть, - зiтхнув Мiхаель Бреверн, вiдкидаючись на спинку стiльця. - I маю попередити вiдразу, що вам вiдкриються деякi таємницi моєї сiм'ї та таємниця мого походження. Про це нiхто i нiколи не повинен дiзнатися. Я повторюю: нiхто й нiколи. Обiцяйте менi зберiгати мовчання.
   Мандрiвники дружно закивали, пiдтверджуючи, що нi словом, нi натяком не передадуть почутого стороннiм.
   - Звичайно, звичайно, - поспiшив запевнити Пауль Рейхенштейн, заiнтриговано дивлячись на купця.
   - Понад двадцять рокiв тому я сам дав обiцянку, що не розголошую секрету свого сiмейства, проте зараз вважаю своє визнання цiлком доречним, враховуючи обставини: нiхто з вас не належить до мого свiту, i знайти зброю проти чаклунiв ми зможемо лише проаналiзувавши нашi одкровення.
  
   Роздiл тридцять дев'ятий
  
   - Моєю батькiвщиною можна назвати вже згадане паном Рейхенштейном мiсто Бреверн, розташоване в Пiвнiчному Пфальцi, - Мiхаель усмiхнувся нотарiусу i злегка схилив голову на знак пошани. - Там я прожив до шiстнадцяти рокiв, i залишися ще на парочку, то пустив би ґрунтовне корiння. Однак Мiхаель Бреверн народився в iншому мiсцi i при народженнi носив iнше iм'я. Я успадкував прiзвище, яке, гадаю, вам усiм чудово вiдоме. Мiсто мого веселого дитинства, моєї нiчим не затьмарюваної юностi - затишний i тихий Бреверн. Часто згадуючи про нього, душа прагне повернутися туди хоча б на день. Це менi категорично заборонено, я навiть не маю права наблизитись до кордонiв Пiвнiчного Пфальця.
   Моїм вихованням займалася пара Краузе, Петер i Хельга. У них було троє своїх дiтей старших за мене за вiком - хлопчик i два вогняно-рудi конопатi дiвчата. У вiцi трьох-чотирьох рокiв я напевно називав Краузе мамою та татом, але потiм Петер розповiв менi, що їхня сiм'я тiльки опiкується мною. Це не ховалося нi вiд кого з городян. Всiм охоче пояснювали, що мої справжнi батьки трагiчно загинули, коли менi виповнилося два роки, i ось далекi родичi взяли на себе вiдповiдальнiсть за моє виховання.
   Краузе були воiстину прекрасними людьми, добрими i чуйними, що дбали про мене не менше, нiж про своїх дiтей, при цьому суворими, що не дозволяли зайвих вiльностей.
   Змалку менi не давало спокою якесь бачення, що застрягло в пам'ятi скалкою, що викликає пульсуючий свербiж на гранi з болем. У цьому видiннi я був зовсiм маленьким, i важка жiнка гойдала мене на гойдалцi, навiваючи сонливiсть нудним наспiвом:
   - Козлик скаче по лужку,
   Iз пастушком грає:
   Рожками його бадьорить,
   Тут же тiкає...
   Звiдкись iз туманної хмари, як зазвичай буває в дитячих спогадах i снах, з'явився молодий чоловiк, який безперечно покликав мене, але не як Мiхаеля. Зiскочивши з дошки гойдалки, я з радiсним криком помчав назустрiч через все велике подвiр'я, бруковане великим брусом, дiлянками просiвши досить глибоко. Запнувшись i скрикнувши, я полетiв уперед, готуючись до падiння, здертих колiн i долонь, але не впав. Мiцнi руки пiдхопили мене, пiдняли. Зверху вниз, нiби ширяючи в повiтрi, я дивився в серйозне обличчя чоловiка, що ледь помiтно виявляв ознаки переляку. Менi не доводилося сумнiватися, що це i є мiй батько. Його очi сяяли життєвою силою та впевненiстю. Чомусь моє бачення здавалося сiм'ї Краузе недоречним. Вони нiби побоювалися його, списуючи всi на нiчого не значущi дитячi сни, навiянi почутими казками.
   Краузе дали менi чудову освiту, наймаючи спецiально для мене дорогих вчителiв. Тодi я вперше став здогадуватися, що менi або опiкується якась забезпечена персона, або хтось залишив стан, що призначався виключно на мої потреби. Опiкунiв про це я нiколи не питав, оскiльки швидко усвiдомив, що все одно не дочекаюся правдивих вiдповiдей про моїх рiдних, моїх можливих таємничих доброзичливцiв.
   Коли менi виповнилося п'ятнадцять рокiв, Петер Краузе вперше вивiз мене до Гайдену - столицi Пiвнiчного Пфальця. Причини поїздки менi не повiдомлялися, як i те, чому вiн не взяв нiкого зi своїх дiтей. Весь шлях ми пройшли, зберiгаючи мовчання, в мовчаннi прибули в похмурий особняк незнайомого менi пана, який узяв мене за руку i залишив на самотi в прохiднiй кiмнатi на другому поверсi. З неї можна було потрапити до трьох iнших кiмнат через двернi прорiзи, завiшанi на той момент важкими портьєрами. Менi заборонили пiдходити до широкого вiкна, що веде у внутрiшнiй двiр, i посадили в центрi кiмнати так, що я дивився в порожнiй кут.
   У цьому безглуздому положеннi я, мабуть, пробув близько години. То з одного боку вiд мене, то з iншого коливалися завiси, то тут, то там утворювалися вузькi просвiти, i через них хтось спостерiгав. Було очевидно, що мене таємно розглядають, вивчають. Це було неприємно, але й одночасно викликало чималий iнтерес, який пiдштовхнув мою юнацьку фантазiю. Вiд нiчого робити я уявляв себе нащадком знаменитого капера, за затримання якого всiма королями свiту було призначено велику нагороду. Довгi роки вiн мандрував морями, довiривши єдиного сина своїм найвiдданiшим товаришам. У моїй уявi вiн нещодавно загинув за нез'ясованих обставин, i ось тепер каперське братство закликає мене знайти i покарати вбивць батька. Потiм я уявив, що якимось неймовiрним чином є претендентом на раптово спорожнiлий iмператорський трон, i вiрнi слуги весь цей час приховували мене вiд небезпек викриття. Оскiльки я не змiг вибудувати чiтку картину того, хто такi вiрнi слуги, i навiщо вони мене вiд когось приховували, то розвивати цю лiнiю не став, заглибившись у нову iдею, згiдно з якою незадовго до мого народження зiрки склалися так, що вказали на народження нового пророка - мене, зрозумiло.
   Можете смiятися з цих фантазiй, тiльки пам'ятайте, що в ту пору менi було всього п'ятнадцять рокiв.
   Я виринув зi свiту iлюзiй, коли почув стукiт пiдкiв, звуки карети, що розгорталася у внутрiшньому дворику. Забувши про вимогу не покидати стiльця, я кинувся до вiкна. На подвiр'ї незнайомець мiцно обiймав Петера Краузе, пiсля чого схопився на пiднiжку карети i пiдняв погляд на мене. Це був той самий чоловiк, який у снах рятував мене вiд падiння, хiба сильно постарiлий. В очах батька я не змiг роздивитись знайомої менi впевненостi.
   Вiдчинивши вiкно навстiж, я висунувся до пояса, нiтрохи не побоюючись впасти вниз, не замислюючись про це, i зробив перше, що спало менi на думку - голосно заспiвав:
   - Козлик скаче на галявинi,
   З пастушком грає...
   Батько рiзко перевiв погляд убiк, проте я встиг побачити краплi слiз, що блищали, котилися по його щоках. Все так само не пiднiмаючи очей на мене, вiн зник у напiвтемрявi карети, що тут же рушила. Як екiпаж покидав двiр, я не бачив, тому що слуги, що вбiгли, вiдтягли мене вiд вiкна. Я не чинив опiр, лише бурмотiв, називаючи себе повним дурнем, що сплутав прийменники в добре менi знайомiй дитячiй пiсеньцi. Чомусь менi здавалося тодi, що заспiваю я "козлик скаче по лужку", а не "на лужку", i все склалося б iнакше: батько б усмiхнувся i пiднявся в кiмнату, щоб залишитися зi мною назавжди.
   Усю дорогу назад до Бреверна ми з Краузе не обмовилися жодним словом. Петер нервувався, а я був занурений у власнi думки i не переставав докоряти собi за те, що не витримав легкого випробування, не вгадав пароль для побачення з батьком, хоча чудово розумiв: це був не iспит, а остання зустрiч, у якiй нiхто з нас нiчого не мiг змiнити.
   Краузе вiдмовилися пояснювати менi те, що сталося, i просили скорiше викинути побачене з голови. Коли я вже готувався до сну, Хельга прослизнула до моєї кiмнати i тихо, щоб нiхто, крiм мене, не почув, повiдомила:
   - Скоро ти все дiзнаєшся. Наберись терпiння i не квапи подiї. Це може бути небезпечним.
   - Добре, - вiдповiв я, з гiркотою розумiючи, що час секретiв не завершено, але й вiдчуваючи радiсть, адже моє довге очiкування iстини незабаром закiнчувалося.
   Через кiлька мiсяцiв у будинок Краузе прибув зi свитою лiтнiй пан, що представився Лукасом Зайделем, керуючим справами князiвського роду, який менi за жодних обставин не можна вам назвати. Здiйснилося обiцяне Хельгою. Зайдель не виявив найменшого iнтересу до Краузи, а вiд мене не вiдходив нi на крок, все випитуючи рiзнi подробицi про моє життя. Вiн явно намагався справити на мене сприятливе враження i, треба зазначити, чудово володiв умiнням привернути до себе людину. Зрештою, мiж нами встановилися дуже довiрчi вiдносини, i я дiлився з Зайделем одкровеннями, якi навряд чи повiдав би своїм опiкунам.
   Найбiльше менi подобалося прогулюватися на околицях мiстечка вдвох iз Зайделем, коли я мiг, не соромлячись його почту, блиснути ерудицiєю, розповiсти про Бреверна, про Пфальця. I я, як обiцяв, не квапив подiї, гiдно чекаючи вiдповiдей на запитання, що мучили мене. В одну з прогулянок ми зупинилися на горi, що височiла над лiсом, звiдки вiдкривався чудовий вид на мiсто. Пам'ятаю, я розповiдав своєму старому супутниковi про те, що в дитинствi менi нiяк не виходило пiднятися на саму вершину, а вiн нi з того нi з цього промовив:
   - Мiхаель, твiй батько - iмперський князь, найбагатша i найзнатнiша людина Iмперiї, а я - його вiдданий слуга, спрямований до тебе, щоб запропонувати вибiр.
   Вiн назвав менi князiвський рiд, до якого я належав, назвав моє справжнє iм'я.
   Звiстка приголомшила. Коли ти п'ятнадцять рокiв живеш, плодячи в розумi запаморочливi фантазiї, позбавленi не тiльки витонченостi, але й стрункостi, елементарної логiки, коли твориш iлюзiї та образи, приклади яких про каперське братерство або нове пророка я вам уже приводив, а потiм дiзнаєшся справжнiй стан справ , то важко зберегти самовладання. У мрiях ти можеш бачити себе цезарем Землi та володарем Сонця. У мрiях ти з легкiстю приймаєш все це, хвацько сходиш до блискучого трону, по дорозi вже вiддаючи праворуч i лiворуч розпорядження просто фантастичної важливостi. Насправдi ж тебе вводить у ступор те, про що ти давним-давно здогадувався сам.
   - Про який вибiр йдеться?
   Не знаю, чому в ту мить саме це стало цiкавити мене насамперед.
   - Про вибiр мiж життям i смертю, - вiдповiв Лукас Зайдель, i його в'яла стареча рука напрочуд мiцно схопила мене за лiкоть.
   Менi не важко було б вирватися i втекти, але шлях був вiдрiзаний, оскiльки з лiсу до нас прямували слуги Зайделя, озброєнi шпагами та кинжалами, яких звичайно при собi не носили.
  
   Роздiл сороковий
  
   - На мою думку, ви обiцяли розповiдь про ченця Матiаса, - трохи скривився Малах Га-Мавет, коли Мiхаель Бреверн зробив паузу, щоб промочити горло.
   Ельза та Хорст шикнули на нього i одночасно здригнулися вiд усвiдомлення свого вчинку. Оповiдання купця так захопило, що вони геть-чисто забули, хто сидить з ними за одним столом. Малоймовiрно, що, будучи при здоровому глуздi, вони наважилися б висловлювати претензiї самому ангелу смертi.
   - Це важливо, - вiдповiв Мiхаель Малаху Га-Мавету. - Вам, певно, все вiдомо про моє походження, вiдомi подробицi зустрiчi та предмет спiлкування з Матiасом, проте мої друзi нiчого про це не знають. Для розумiння того, що саме пропонував менi чернець, обов'язково слiд знати цi обставини.
   - Ну, гаразд, - надув щоки Малах Га-Мавет i склав руки на грудях. - Чекатиму, раз цi обставини обов'язково слiд викласти.
   Самовладання залишило Пауля Рейхенштейна, i вiн не витримав, розлютився:
   - Та взагалi, якщо вам все досконало вiдомо, а дещо й наперед передбачено вашим ангельським аналiзом, до чого вам нашi iсторiї? Що за безглузда забава? Божевiльнiсть. Це найчистiшої води божевiлля!
   Ангел смертi спочатку спохмурнiв, потiм зробив ображений вигляд.
   - Та нiчого подiбного, - сказав вiн. - Менi просто подобаються iсторiї, якi розповiдали живi люди, очевидцi. Терпiти не можу дiзнаватися все з других рук: втрачаєш емоцiї оповiдача, виразних поглядiв, багатозначних шепiткiв i лукавих пiдморгування. Для мене iсторiї з вуст безпосереднiх учасникiв - найвища насолода.
   - Тодi сидiть i насолоджуйтесь, нiкому не заважаючи, - огризнувся Мiхаель, шумно видихнув i продовжив: - Друзi мої, давайте умовимося вiдразу: жодних iстинних iмен ви вiд мене надалi не почуєте. Нехай всi дiйовi особи залишаться неназваними, а якщо хтось iз вас вгадає їх через сильну схожiсть наших свiтiв, то нехай залишить цi знання при собi.
   Отже, мене та Зайделя оточили. Не одразу я зрозумiв, що озброєнi люди з холодними обличчями стародавнiх статуй, прекрасних i байдужих, були приданi Зайделю насамперед для того, щоб я сам не наробив дурниць: не кинувся на старого з кулаками чи каменем, не втiк. Ми повернулися до пiднiжжя гори, де слуги склали багаття, поставили неподалiк нього два складнi стiльцi. Я зовсiм небагато, але заспокоївся. Щойно сiвши, Зайдель почав свiй довгий, що тривав до вечiрнiх сутiнкiв монолог, у якому виклав iсторiю моєї сiм'ї та найближчих родичiв, мого народження. Розповiв вiн i про причини моєї розлуки з батьком. Коротко передам вам головне.
   Батько в двадцять три роки успадкував князiвство i титул iмперського князя пiсля раптової смертi мого дiда. Мрiючи багато чого реформувати, переiнакшити на сучасний манер, вiн iз головою поринув у турботи про володiння, довiренi йому Господом та iмператором. Ось тiльки доля заманила його в пiдступну пастку, зiграла неприємний жарт, який змiнив не тiльки мою сiм'ю, а й наклав певний вiдбиток на iсторiю всiєї Iмперiї. Проїжджаючи через одне iз мiст князiвства, батько випадково зустрiв дiвчину i з першого ж погляду втратив голову вiд кохання. Вiн не мiг думати нi про кого i нi про що - тiльки про бажану чарiвницю. Батько закохався без пам'ятi, до нападiв меланхолiї, що змiнювалися нестримною веселiстю, до самокатування i безсоння, як можуть закохуватися лише безвусi молодики, якi вперше пробують серйозне почуття на смак.
   Моя мати, що вiдрiзнялася розсудливiстю, нескоро вiдповiла взаємнiстю, оскiльки її рiд не вирiзнявся знатнiстю та багатством, через що вона сама нiяк не пiдходила на роль дружини князя. На роль коханої жiнки, коханки - так. Безперечно, суспiльство високородних було б готове прийняти її в такiй якостi, але не як дружину з низiв. Батьковi були байдужi чиїсь думки, когось вiн зумiв переконати, з кимось порвав усi зв'язки та стосунки. Вiн твердо вирiшив одружитися з тiєю, кого любив усiм серцем. Вирiшив i одружився. Тут i ґрунтовна сварка зi своєю матiр'ю, моєю бабусею, його не зупинила.
   Будучи тендiтним i нетямущим малюком, я зруйнував цей щасливий i короткий шлюб, адже саме моє народження вбило матiр. Батько був невтiшний i не переставав оплакувати загибель обожнюваної дружини. Поступово до переживання втрати додалася настiльки сильна байдужiсть до навколишнього свiту, що багато лiкарiв визнали молодого князя важко хворою людиною i намагалися лiкувати поранену душу смердючими притираннями, холодними примочками та отруйними мазями. Однак у реальнiсть його повернула вiйна, яку з хибної пристойностi зараз прийнято називати мiжусобним конфлiктом.
   Зайдель запевняв мене, що, виступаючи на захист вiльного мiста, обложеного iншим князем, мiй батько не шукав якоїсь вигоди для себе або князiвства, а пiшов на це, намагаючись таким чином вiдволiктися вiд його горя, що спiткало його. Я сумнiвався в цьому тодi, маю сумнiв i зараз. Менi не доводилося чути, щоб володарi вели вiйни, спустошуючи скарбницю i посилаючи на загибель тисячi своїх людей, щоб розвiятися, забути про смерть коханої таким оригiнальним чином. Ця тема столiття тому чудово пiдходила для балад менестрелiв, але не зростається iз правдою життя. З iншого боку, я можу помилятися, тому що чужа душа недостатньо освiтлена навiть для найпроникливiших поглядiв. До того ж я абсолютно не знаю характеру свого батька, не знаю, якi помисли їм рухали.
   Менi не пощастило народитись у епоху протиборства мiж князями. Мiж тими, хто за iдеєю повинен складати єдину, непорушну i могутню Iмперiю, а натомiсть прагне розiрвати її на шматки.
   Причиною моїх подальших пригод став iмперський князь, володiння якого на пiвночi примикали до князiвства батька. Назву я його Дiтмаром Праведним. Якось так його i звали, хоча праведностi в ньому було набагато менше, нiж у будь-якому найлютiшому розбiйнику та вбивцi.
   Предки Дiтмара Праведного славилися як вiдмiннi вояки, та його армiєю захоплювалися з часiв хрестових походiв. Це вiйсько не раз i не два рятувало Iмперiю вiд зовнiшнiх i внутрiшнiх ворогiв, але рiдко приносило князям щось, крiм витрат. Дiтмар першим вважав такий стан речей вкрай несправедливим, адже могутнiй ударний кулак, не приносячи йому вiдчутної користi, служив спiльним iнтересам, якi вiн вважав якщо й не чужими, то особисто не дуже близькими. Чудово розумiючи, що нiхто з сусiдiв i тим бiльше вiльних мiст не зможе протиставити його армiї щось гiдне, вiн повiв нечесну гру, по сутi, рiзними шляхами фактично перетворюючи сусiднiх панiв на своїх васалiв. Не з усiма спрацьовував шантаж силою, i тодi вже армiя вторгалася, щоб через приниження та страх навчити пiдпорядкування князiв, герцогiв, ландграфiв i навiть єпископiв.
   Князь Дiтмар був ще й не обдiлений iнтелектом. Одного разу вiн використав суперечку про межi мiж двома герцогствами, щоб вiроломно захопити одне з них, а друге повнiстю пiдпорядкувати собi, не приєднуючи до своїх володiнь. Вiдразу пiсля цього вiн зробив iмператору щедрi пiдношення, зрозумiло, за рахунок завойованих земель i повiдомив, що на славу та на благо Iмперiї завершив конфлiкт, який так довго турбував i обтяжував iмператора. Треба вiдзначити, що iмператора той спiр про кордони нiколи не турбував, але в цьому вiн з очевидних причин не признавався.
   Дитмар свавiльно обмежував торгiвлю у вiльних мiстах, диктував умови iмперським мiстам, i тих i iнших поширив дiї судових рiшень свого князiвства. Вiн одночасно мiг виступати на захист католикiв та протестантiв, воюючи у рiзних куточках Iмперiї за зовсiм протилежнi iдеї.
   Куди ж дивився iмператор, i чому непристойностi Дiтмара Праведного терпiли? Вiдповiдь проста. По-перше, щоб чинити опiр йому, треба було об'єднатися, а в нашiй державi, на жаль, досi панує роз'єднанiсть. По-друге, на самому початку нечесних справ Дiтмара iмператор пiддався iлюзiї, що чудово може контролювати те, що вiдбувається, i навiть керувати буйним князем для вирiшення внутрiшнiх проблем. Коли вiн усвiдомив, що в його руках немає i нiколи не було поводiв вiд цього норовистого жеребця, виявилося пiзно. До речi, я схильний вважати, що мiй батько вплутався в конфронтацiю на прохання iмператора, а не тому, що його турбувала доля вiльного мiста, обложеного армiєю Дiтмара.
   Втручання батька врятувало те вiльне мiсто, i, як iнодi трапляється, влада, що змiнилася, з часом волiла вiдвернутися вiд свого рятiвника, щоб дружити з недавнiм ворогом, охоче виконувати його волю, бо так зручнiше i вигiднiше. Мiй батько втратив усiх своїх союзникiв, його скарбниця стрiмко пустiла, а армiя трималася виключно на вiдданостi своєму князю i бажанню помститися вороговi за ранiше загиблих товаришiв i розорення, яке супроводжує будь-яку вiйну. Важкий перiод для князiвства. Мiй батько мало не втратив усе, що мав, проте допомога прийшла звiдти, звiдки її зовсiм не чекали.
   Герцог Вайстрауд нiколи не мав достатньою полiтичною вагою в Iмперiї, хоча його герцогство процвiтало i часто виступало таким собi гаманцем для iмператора. У герцога не було своєї постiйної армiї, але ми живемо в такий час, коли вiйни ведуться за принципом "перемагає той, у кого вистачає грошей дожити до перемоги". Так от, у герцога Альфреда Вайстрауда було все необхiдне, щоб дожити до перемоги - мав чималий стан. А ще в нього була дочка, хоч у народi вiн i отримав прiзвисько Бездiтний.
   В обмiн на допомогу герцог розраховував набути бажаного полiтичного впливу в Iмперiї, якого його рiд був позбавлений. Вiн був готовий зараз фiнансово пiдтримати мого батька, поповнити його армiю великою кiлькiстю знаменитих швейцарських i бельгiйських найманцiв, новим озброєнням, провiантом. Альфред Вайстрауд мав тiльки одну невелику умову: скрiпити пакт про дружбу i вiйськову допомогу було шлюбом з його дочкою i передачею права успадкування їх спiльним дiтям. Цю схему псував лише я - старший син iмперського князя вiд першого шлюбу, якого неможливо було нi обмежити у спадкуваннi, нi тим паче позбавити такого права.
   Зайдель стверджував, що мiй батько роздумував над пропозицiєю дуже довго, не менше пiвроку. Роздумував доти, поки армiя Дiтмара не перестала брати в облогу фортецi з виснаженими, втомленими i вимотаними солдатами батька, а просто брала їх з ходу. Крiм того, сам iмператор високо оцiнив пропозицiю Альфреда Вайстрауда i в свою чергу чинив на мого батька сильний тиск, наполягаючи на тому, щоб умова герцога була неодмiнно прийнята. Вiн повiдомляв, що вiдмова Вайстрауду призведе до появи нового супротивника в особi вже герцога, призведе до повної поразки князiвства у вiйнi, коли навiть життя мого батька нiхто гарантувати не зможе. Вiн заявляв, що перемогти Дiтмара можливо, лише витративши всi ресурси князiвства, потiм iмператор був готовий пiти. I мiй батько здався, отримавши вiд герцога Вайстрауда гарантiї моєї недоторканностi.
   Мою уявну смерть органiзував Зайдель, при цьому й мене самого вiн не преминув перетворити на символ нового витка вiйни: оголосили, що мене закололи на прогулянцi найманi вбивцi, пiдiсланi особисто Дiтмаром Праведним, i моя смерть повинна бути помщена. Насправдi ж я був вiдправлений до Пiвнiчного Пфальца, де й жив у Бревернi пiд наглядом людей батька i герцога. Були побоювання, що Вайстрауд спробує усунути мене, тим самим убезпечивши майбутнє доньки та її дiтей, проте герцог виявився людиною честi i не порушив обiцянок, даних моєму батьковi. У свою чергу i батько дотримав свою частину умовляння, переступивши зобов'язання лише одного разу: всупереч обiтницi вiн вiдвiдав мене в Гайденi, коли я намагався заспiвати йому стару дитячу пiсеньку з вiдчиненого вiкна. Це був один раз, i вiн виявився важким для нас обох.
   Вiйна з Дiтмаром закiнчилася перемир'ям, яке триває до наших днiв. Герцог помер, коли старшому з моїх братiв виповнилося одинадцять, i той у такому ранньому вiцi став правителем герцогства. Молодшому братовi тодi було дев'ять рокiв, а нинi вiн керує володiннями мого покiйного батька.
   Розповiвши про це, старий Зайдель запропонував менi два варiанти розвитку подiй. Якби я наважився голосно заявити всю правду про себе, став би претендувати на титул i спадщину мого батька, то вже не мiг би розраховувати на уявну загибель. Мене вбили б насправдi. Другий варiант передбачав отримання нового iменi, великої суми грошей як вiдступний i переїзд у пiвнiчнi землi Iмперiї пiсля досягнення мною шiстнадцяти рокiв. Я повинен був назавжди забути, хто я i звiдки, нiкому не розкриватися i нiколи навiть близько не наближатися до мiсць, де народився.
   Я запитав Зайделя, чи не простiше було нiчого менi не розповiдати чи вмiло збрехати? Вiн вiдповiв негативно i з усмiшкою глянув на мене, як навчений досвiдом старий дивиться на пiдлiтка, який з розумним виглядом ляснув надзвичайну дурiсть.
   - Розповiсти слiд обов'язково, адже невiдомiсть i пiдозри вiчно штовхають на пошуки iстини, - пояснював Зайдель. - I в цих пошуках може статися все, що завгодно. Ти можеш знайти помилкове уявлення про те, що сталося, перейнятися ненавистю до всього i вся, загинути, але й знищити багато довкола. Ти можеш натрапити на доброзичливцiв, якi бажають будь-що бачити торжество справедливостi, торжество iстини на шкоду спокою i миру. Можеш натрапити на пiдступних пiдбурювачiв, якi використовують тебе у своїх iнтересах. Що ж до вмiлої брехнi, вона обов'язково спливла б i вийшла нам боком. Збрехати в подiбнiй ситуацiї, хай i дуже вмiло, можна через десятилiття, через столiття, але не тодi, коли ще живi свiдки, коли ходять свiтом тi, хто бачить всюди суцiльнi змови i таємницi.
   Ви всi - першi люди, кому я розповiдаю про те, що є справжнiм спадкоємцем iмперського князя. I ця розповiдь робить очевидним мiй вибiр iз варiантiв, запропонованих Зайделем: я вибрав життя, погодився на грошi та переїзд. Зрозумiло, не все їм сказане я взяв на вiру.
  
   Роздiл сорок перший
  
   - I правильно зробили, що не стали безоглядно вiрити словам Лукаса Зайделя, - дещо стомленим голосом прокоментував Малах Га-Мавет. - Наприклад, вiн сильно перебiльшив чеснiсть Альфреда Вайстрауда. У тому, що ви живi, слiд дякувати другу дружину вашого батька, а аж нiяк не герцога, який одного разу пiдiслав до вас отруйника. Пам'ятаєте, як ви захворiли у вiцi восьми рокiв i тиждень провалялися у гарячцi? Дочка герцога, дiзналася про це, i заявила, що за жодних обставин не допустить вашого вбивства. У моєму уявленнi такий вчинок не є логiчним, враховуючи її прагнення усунути можливi перепони для своїх синiв, хоча що я розумiю в людях? Нiчого не розумiю i вже зневiрився зрозумiти. А ще Зайдель не зiзнався вам у тому, що до самої смертi ви перебуватимете пiд пильним наглядом. Багато хто з тих, кого ви називали друзями, щиро симпатизували вам i це не заважало їм були шпигунами на службi у ваших братiв, присвячених у сiмейну таємницю. Один з таких друзiв був найнятий особисто Зайделем i кiлька мiсяцiв переслiдував вас, поки йому не випала нагода завести тiсне знайомство. Цього друга звали Густавом Шельдером, який урятував вас вiд можливої смертi. Перебуваючи в Зеєнвiцi, ви так гiрко його оплакували. Мiхаель, переходьте вже до iсторiї про пiдробленого ченця. У вас не так багато часу, щоб дiлитися всiма одкровеннями.
   Мiхаель Бреверн хотiв чи щось уточнити, чи заперечити, але стримався i промовчав, чомусь згадавши Густава, свого померлого товариша, i його заливистий смiх, який тепер став здаватися лицемiрним i неприємним. Вiн тiльки сумно похитав головою, продовжуючи:
   - Як менi тодi здалося, отримавши вiдповiдь i задовольнившись ним, Лукас Зайдель вирiшив, що його мiсiя виконана i втратив до мене будь-який iнтерес. Вирушаючи в краї, куди менi шлях був замовлений, вiн не попрощався зi мною, не махнув рукою, хоч би й байдуже, не удостоїв кивком. Просто сiв у карету i вiдбув геть у найкращому настрої, залишивши мене наодинцi з переживаннями та тяжкими роздумами.
   А згодом, за мiсяць до мого шiстнадцятого дня народження, в Бревернi з'явився францисканець на iм'я Матiас. Вiн прибув у суспiльствi двох небагатослiвних погано одягнених i брудних селян, якi за якоюсь потребою прямували в той самий бiк, що й чернець. Нi вони, нi Матiас не мали за душею нi гроша i тому були змушенi об'єднати свої зусилля, оскiльки у такiй компанiї мали набагато бiльше шансiв знайти у мiсцевого населення постiй та отримати шматок хлiба з кухлем окропу. Хтось наповнювався жалiстю до бiдних селян, яких нелегка частка погнала в далеку дорогу, а хтось, дивлячись на них i гидливо морщачись, переймався спiвчуттям до жебрака францисканцю, змушеного подорожувати в неналежному оточеннi.
   Був вечiр, i йшов проливний дощ, а я сидiв пiд дiрявим навiсом бiля стайнi, прагнучи вiдтягнути момент, коли доведеться повернутися до будинку. Пiсля вiд'їзду старого Зайделя, я став зовсiм iнакше дивитися на родину Краузе. Мене дуже i дуже не скоро покинуло це невиразне змiшане почуття вдячностi та огиди до своїх опiкунiв. Гiрко це усвiдомлювати, але так воно й було.
   Скрип селянського воза я почув здалеку, але не мiг бачити його через суцiльну стiну зливи. Потiм вона випливла з пелени дощу, i першим, за що зачепився мiй погляд, було праве переднє колесо, що моталося з боку в бiк з моторошним звуком, здатним викликати зубний бiль, i загрожує розвалитися в наступнiй дорожнiй вибоїнi. Я задумався, а доїде те колесо, якби сталося, у Вiдень? Мiркував я цiлком серйозно i в результатi вирiшив, що доїде, а ось до Праги точно не дiстанеться.
   Вiз зупинився на розi будинку, з нього вибрався молодий чоловiк у коричневому чернечому балахонi i мiрним кроком, не звертаючи уваги на небеснi хляби, що розкрилися, попрямував до ґанку. Мабуть, Краузе почули несподiваних гостей, бо Петер визирнув за дверi, помiтив ченця i вийшов йому назустрiч.
   Мене особливо вразило, що в возi, що сильно скидався тодi на напiвзатоплений рибальський човен, двоє подорожнiх сидiли нерухомо, поки їх не гукнув перший гiсть i не звелiв поспiшити до стайнi.
   Не знаю, яка розмова вiдбулася мiж Матiасом та Петером, але Краузе погодилися надати гостям притулок. При чому ченцю запропонували окрему кiмнату в будинку, вiд якої той не вiдмовився, незважаючи на свою приналежнiсть до злиденного церковного ордена. До того ж вiн попросив у Хельгi кiлька додаткових подушок та плед. Селяни всi два днi вiдпочинку провели у стайнi, куди чернець зрiдка приносив їжу. Зараз я не впевнений, що можу згадати особи тих селян. Не надрукувалися вони в моїй пам'ятi.
   Через день сiм'я Краузе вiдправилася вiдвiдати старшу дочку, яка на той час уже встигла вийти замiж i чекала народження первiстка. Я не поїхав з опiкунами з цiлком пробачливих причин, пов'язаних з легким розладом здоров'я. В черговий раз повертаючись з двору, я пiднявся в свою кiмнату i остовпiв, встигнувши повним здивування голосом поставити природне запитання:
   - Дозвольте пояснити, що ви тут робите?
   У центрi кiмнати спиною до дверей стояв чернець-францисканець, який, почувши моє запитання, розвернувся. Сонячне свiтло вiд вiкна м'яко обiйняло постать, перетворившись на свiчення навколо голови Матiаса. Не приховую, могло скластися враження, що вiн сам був джерелом цього приємного сяйво. Коли Матiас розвiв руки в сторони, i розправилися просторi рукави його балахона, вiн став схожим якщо не на ангела, то на птаха точно.
   Монах приставив вказiвний палець до губ, наказавши менi замовкнути, i прислухався.
   - У будинку нiкого немає, - наголосив я. - Але працiвники зайнятi справами в сараї i виявляться тут зараз, варто менi їх покликати.
   Матiас кивнув, а потiм став передi мною на колiна, склавши руки бiля грудей, нiби готуючись до молитви, i сказав, не дивлячись на мене:
   - Я не задумував нiчого поганого. Моя поява в цьому будинку не випадкова. Менi вiдома таємниця вашого походження, вiдкрите ваше справжнє iм'я. Церква направила мене з мiсiєю до одного з ваших братiв, щоб я служив йому, однак у дорозi менi було дано одкровення згори, згiдно з яким я не послухався церковного наказу i прибув сюди, щоб з цього дня вiрою i правдою служити вам, бути вам опорою, наставником , слугою та вiчним другом.
   Матiас назвав моє справжнє iм'я, продемонстрував свої рекомендацiйнi та супровiднi листи, адресованi моєму батьковi, пiсля чого не залишалося жодних сумнiвiв у тому, що вiн справдi присвячений у секрет мого роду i повiдомлене їм є правдою. Менi довелося вислухати стомлено довгий монолог ченця iз запевненнями у його найблагiших намiрах стосовно мене, перш нiж вiн дiстався до сутi справи.
   Вiн розповiв, що Церква доручила йому стати духовним наставником юного герцога одного з моїх молодших братiв. Негайно монах вирушив у володiння мого батька i пройшов досить довгий шлях, поки його не вразило дивне нездужання. Ще трохи, i вiн би вже бачив межi князiвства, якого прагнув, але одного прекрасного дня почув голоси, що наказали йому повернути коня i прямувати до Пiвнiчного Пфальца. Нiбито там його зачекався справжнiй спадкоємець iмперського князя.
   Спочатку Матiас вважав це за жарт, який вирiшили зiграти його попутники. Коротке спостереження за ними показало, що вони не мають причетностi до голосiв, якi продовжували вiддавати накази. Тодi це моя уява, вирiшив чернець i трохи заспокоївся.
   - Їдь у Пiвнiчний Пфальц! - не вгамовували голоси. - Не зволiкай! Досягши столицi, що називається Гайденом, iди точно на пiвдень повз село Нiгель вздовж рiчки Шуонi до мiста Бреверн. Так велить тобi Господь!
   Переляканий Матiас вiдверто вважав себе божевiльним, який настiльки переживав з приводу довiреної йому мiсiї, що створив власну плутану iлюзiю, де вигадав навiть назви селищ. Саме перший переляк спонукав ченця запитати попутникiв про назви, яких вiн ранiше нiколи не чув. Вiдповiдi викликали не просто другу хвилю переляку, а справжнiй жах, адже люди знали i Гайден, i Нiгель з Бреверном, i навiть рiчечку Шуонi з її невеликим водоспадом. А хтось iз супутникiв навiть бував у тих мiсцях, про якi Матiасу нашiптували голоси.
   На черговому привалi, коли всi iншi люди мирно спали, Матiас пiшов у поле i почав молитися з проханням, щоб на нього зiйшло одкровення, явнiше, нiж галасливi голоси в його головi. I таке одкровення йому дано. У темному небi промайнув спалах, зi свистом до землi опустився стовп яскравого свiтла, а коли розвiявся, чернець побачив величезних розмiрiв трон, що сяяв золотом.
   Трон був порожнiй, але через нього хтось невидимий голосно проголосив:
   - Не послухавши слiв ангелiв нехай довiриться на власнi очi!
   Тiєї ж митi якась сила ривком вирвала свiдомiсть Матiаса з тiла, пiдхопила i з неймовiрною швидкiстю понесла через морок у невiдомому напрямку, поки вiн не опинився в незнайомому замку. Стояла глибока нiч, але в спальнi, де опинився чернець, двоє пiдлiткiв щось бурхливо обговорювали. Не одразу Матiас здогадався, де знаходиться i що за хлопцi перед ним.
   Тi навперебiй дiлилися невдоволенням своїм батьком, обурюючись на те, що вiн є безроздiльним правителем i князiвства, i герцогства, не даючи їм найменшої свободи. Будь-якими непотрiбними словами лаяли вони не тiльки батька, а й матiр, заодно обговорюючи, коли краще перекинутися на бiк вiчного супротивника своїх батькiв, який, як уявлялося хлопчикам, допоможе їм знайти довгоочiкувану волю. Вони заздалегiдь готувалися вiддати вороговi невеликi частини своїх володiнь, аби скорiше розпочати спадщину, самим перетворитися на князiв. При цьому можлива смерть батькiв, мабуть, анiтрохи не засмучувала.
   Наступної митi все змiнилося, i ченцю вiдкрилося недалеке майбутнє. Бездихане тiло князя, порубане i пронизане стрiлами, лежало бiля стiн зруйнованого замку. П'янi солдати, чиї веселощi найбiльше нагадували забаву божевiльних, за ноги тягли мостом закривавлений i понiвечений труп дружини вбитого князя. До мосту пiд'їхав сивий чоловiк, що скелявся на зразок посмiшки. Матiас зiзнався, що нiколи не бачив його, але в той момент божественна сила, що вiдкрила майбутнi подiї, послужливо повiдомила, що монах спостерiгає самого Дiтмара Праведного.
   Той вимовив, спускаючи з коня дитину - хлопчика рокiв iз десяти:
   - Дуже довго, синку, я чекав цього дня i тепер торжествую по праву. Я мало не втратив надiю на перемогу, але ворог сам допомiг менi. Поглянь.
   Дiтмар вказав синовi на двох хлопчакiв, розпластаних на мосту, побитих i ще живих. Саме їхнi розмови Матiас пiдслухав трохи ранiше. Вони плакали i голосили, як нетямущi дiти, i просто заревiли, просячи про пощаду, коли Дiтмар велiв синовi взяти в руки меч.
   - Запам'ятай, сину, доля зрадника - не виконання його мрiй, а лише очiкування кари. Вмiй користуватися такими, як вони, але винагороджуй їх лише одним способом - смертю.
   З цими словами Дiтмар Праведний наказав синовi вiдрубати голови бранцям. Хлопчик був занадто малий для запропонованого йому меча, занадто недосвiдчений у поводженнi з ним, i тому знадобилося багато ударiв, щоб завдати кожному iз засуджених справдi смертельних ран. Молодшому з синiв князя хлопчик голову вiдрубати не змiг, а просто розмозжив її, старший довго мучився, доки не здогадався вивернути шию, i черговий удар перерубав артерiю.
   Несподiвано до Дiтмара пiд'їхав старий, який сказав:
   - Пане, на цьому ненависний нам рiд не припинився. Залишається ще один князiвський син, i в нього, на жаль, має рацiю на цi землi набагато бiльше, нiж у вас.
   - Так, мiй вiрний Лукас, я чудово це знаю, - сказав Дiтмар Праведний. - Але ж ти не даремно їж хлiб iз моїх рук i скажеш, де знаходиться мiй останнiй ворог?
   - У Пiвнiчному Пфальцi, пане. Вiн ховається пiд iм'ям Мiхаеля Бреверна, - вiдповiв Лукас Зайдель. - Вам варто тiльки обмовитися, i мої люди перерiжуть йому горлянку.
   Усе, що вiдбувалося, було настiльки реальне, а сенс пiдслуханих промов такий зрозумiлий, що Матiас начисто забув про свiй безтiлесний вигляд i кинувся на вершникiв. Вiн не дiстався нi до кого з них, свiт став чорним, чернець вiдчув нескiнченне падiння i розплющив очi. Лежачи в полi, вiн бачив полуденне сонце, що висiло точно над ним.
   З'ясувалося, що в забуттi францисканець пролежав нiч, ранок та половину дня. Мабуть, визнавши Матiаса мертвим, непридатнi супутники обiбрали його до нитки, залишивши лише балахон та рекомендацiйнi та супровiднi листи, схованi ближче до тiла.
   Переживши нiчне одкровення, чернець продовжив чути голоси ангелiв i бiльше не сумнiвався в цьому наказi. Сповнений вiри вiн рушив у Пiвнiчний Пфальц, щоб знайти справжнього князя i змiнити майбутнi подiї.
  
   Роздiл сорок другий
  
   Мiхаель Бреверн перевiв дух i продовжив розповiдати, як Матiас пройшов бiльшу частину шляху пiшки, як дякував Всевишньому за те, що йому довелося бути саме францисканцем, якi привченi до поневiрянь далекої дороги, до замiни їжi молитвою.
   Монах вирiшив не звертатися до Церкви за допомогою i, маючи хорошу нагоду зустрiтися зi знайомим священиком, повз мiсто якого проходив, не став цього робити. Подiбної заборони ангели не накладали, проте мiркував Матiас досить здорово. По-перше, вiн не знав, як розумно пояснити те, що сталося з ним, а якби наполягав, раз-по-раз переказуючи видiння i дане йому одкровення, то ченця легко вважали б буйно схибленим. По-друге, щось нагадувало Матiасу небезпеку передчасного розголошення iснування Мiхаеля, законного спадкоємця iмперського князя. По-третє, чернець банально боявся випадковим чином проговоритися зрадникам або навiть прямим посiбникам Дiтмара Праведного, що маскувалися пiд доброчесних богобоязливих служителiв Церкви. Якщо вже права рука князя, Лукас Зайдель, випробуваний, здавалося б, самим життям не один раз, у майбутньому явиться як пiдступний зрадник, то кому в цьому свiтi можна довiритися, крiм Господа?
   Монах iшов, потiм плився, i молитви перестали надавати йому сили. I все-таки вiн був почутий: Матiас зустрiв селян, якi їхали у своїх справах через Пiвнiчний Пфальц, до яких приєднався. Якби збитi в кров дуже втомленi ноги ченця здобули раптом власний розум i голос, то в скрипучому i хисткому возi селян вони голосно виконали б небесам дюжину панегiрикiв.
   - Викладене Матiасом не залишало пiдстав для сумнiвiв у тому, що вiн найсерйознiшим чином присвячений в таємницю, що стала нещодавно вiдомою i менi, - говорив Мiхаель Бреверн мандрiвникам, якi уважно слухали його. - Проте розповiдь зовсiм незнайомого францисканця викликала в менi крайню внутрiшню напруженiсть. Йому було одкровення, вiн пережив попередження про майбутнє, але що слiд робити менi? Менi-то не чувся гримаючий голос Метатрона, ангели не нашiптували пiдказок, куди йти i як чинити. У той перiод я смутно уявляв собi, де знаходиться князiвство мого батька, i тим бiльше не мав жодного власного судження про те, як маю заявити про себе i свої права. Разом з тим я ж дав слово, що раз i назавжди забуду про своє походження, тихо-мирно переберуся в далекi краї, де перетворюся для всiх на заможного незнайомця, який не поспiшає злитися з суспiльством i стати своєю людиною для мiсцевих жителiв.
   Я детально описав Матiасу причини своїх вагань, хiд думок i почув у вiдповiдь:
   - Мiй юний пане, ви турбуєтеся над вирiшенням помилкової дилеми, коли задаєтеся питанням: дотриматися наказу Господа або виконати обiцяне людям. Щоб розiбратися, просто подумайте, що найголовнiше у цiй ситуацiї: слово, дане зраднику вашого батька, чи воля нашого Господа?
   - Воля Господа, - не зволiкаючи, заявив я. - Тодi пояснiть, яку роль визначив Вiн для мене, i що чекає на нас попереду.
   - Останнє, що повiдали менi голоси тисяч ангелiв, було вимогою змусити вас покинути це мiсце, цей притулок, який давним-давно обернувся тюремною камерою, нi вiд кого не захищає i в першу чергу не захищає вiд тюремникiв. Дорогою на пiвнiч, до ваших володiнь, мiй юний пане, ми повиннi розповiсти вашу iсторiю всiм, кого тiльки зустрiнемо.
   - I нас обох визнають божевiльними, - перебив я ченця. - Причому дуже небезпечними божевiльними, якi пiдбивають народ на бунт.
   - О нi! - Протягнув Матiас. - У посланих менi снах я бачив, як безлiч народу, вiд простолюдинiв до людей надзвичайно благородних, на мiських площах i лiсових галявинах слухають вашу розповiдь про себе, слухають мою iсторiю про божественне одкровення, а потiм слiдують за нами, щоб здолати вiроломного Дiтмара.
   - Тодi пояснiть, чи повинен я лише врятувати князiвство свого батька i герцогство мого молодшого брата вiд брехнi, зради, руйнування та посягань ззовнi, або маю прийти туди, щоб стати новим князем? Що вам казали ангели про це?
   Матiас узяв мої долонi у свої й усмiхнувся:
   - Залишiть цi думки ненадовго. Просто помолiться разом зi мною, щоб i вам вiдкрився Божий задум. З моїх вуст вам стало багато вiдомо, але куди бiльше ви дiзнаєтеся сьогоднi вночi, а вранцi, мiй юний пане, ви прокинетеся без тiнi сумнiвiв i неодмiнно усвiдомлюєте той шлях, що призначений Всевишнiм.
   Я став навколiшки i беззвучно молився поруч iз францисканцем, плутаючи слова, забуваючи висловлювання, тому що думки мої витали далеко, голову займали думи про iншi мiсця, про людей i ангелiв, про сон, у якому прийде з'ясування того, що вiдбувається, i розумiння накресленого.
   Ми молилися, поки Петер i Хельга Краузе не повернулися додому. Позначившись хворим, я замкнув дверi, розправив лiжко i пiрнув пiд ковдру, незважаючи на досить ранню годину. Менi хотiлося якнайшвидше заснути, щоб прокинутися вже надiленим знаннями. Я ошукався у своїх очiкуваннях. Сон не йшов. Трохи згодом у хатi стало спокiйно i тихо, весь свiт за вiкном кiмнати потроху поринув у темряву й змовк, тiльки менi не спалося, хоча я й перебрав усi вiдомi способи боротьби з безсонням.
   Коли я вже зневiрився зловити хоча б дрiмоту, мав намiр встати i, дочекавшись пробудження Матiаса, повiдомити йому, що отримав одкровення i згоден слiдувати разом з ним на пiвнiч, мене несподiвано зморило.
   Все подальше я з самого початку сприймав як сон, але бачення здавалося набагато реальнiшим, нiж навiть денна розмова з Матiасом.
   Я стояв на високому пагорбi, будучи не в змозi чинити опiр неабиякої втоми, що знемогла тiло, i був не просто виснажений, а спустошений внутрiшньо, як, мабуть, священик пiсля проникливої проповiдi, в яку вклав всю душу. Лiворуч вiд мене стояв Матiас i вказував уперед, де повiльно виростала хмара пилюки. У тiй сторонi поки що не було помiтно нiчого, крiм цiєї сiрої курної маси, але я чудово знав, що так насувається незлiченне вiйсько лютого Дiтмара, яке незабаром заповнить собою великi простори вiд горизонту до горизонту.
   Втома покинула тiло, i рiшучiсть наповнила серце, варто було менi обернутися i побачити позаду себе безроздiльно вiддану армiю з солдатiв, що ввiрували в мене, ще вчора торгували на ринках або орали землю, що розвозили дорогi товари по багатих мiстах, служили не заради iнтересiв панiв, а виключно заради платнi. I в ту хвилину кожен iз них був готовий вiддати за мене своє життя, загинути в сутичцi з умiлим i нещадним супротивником в iм'я торжества iстини.
   Потiм я брав участь у бою, бився нарiвнi з усiма, i не один воїн упав, захищаючи мене собою вiд удару блискучого клинка, вiд кулi i картечi. Моє воїнство рiдшало, проте нiхто не здригнувся, не вiдступив, не втiк. Нiхто не перебiльшив тяжкiсть своїх ран, щоб вийти iз битви. Я спостерiгав, як б'ється без руки, i як кидається на ворога ослiплий на обидва очi.
   Думки про поразку накочували на мене хвилями, i, намагаючись вiдшукати серед трупiв те, за що слiд продовжувати смертовбивство, я побачив ченця-францисканця, що бився поруч зi мною. Його обличчя було розсiчене до кiстки, дiра в щоцi оголювала червонi вiд кровi зуби, i при цьому чернець заразливо смiявся.
   - Поглянь на пiвнiч, мiй юний пане! - крикнув вiн.
   Я перевiв погляд туди, де до нас мчала кiннота. Вершники стрiляли i вiдразу оголювали клинки. Першим гнав великого бойового коня мiй батько, який поспiшав менi на допомогу.
   Далi була черга ожилих картинок: повалений i скований Дiтмар, розрубаний на частини Лукас Зайдель, який обiймає мене батько, не здатний утримати своїх слiз, посилання моїх молодших братiв i проголошення мене спадкоємцем об'єднаного князiвства. Я пам'ятаю людей, що повстали проти Дiтмара, якi довiрилися менi та Матiасу. Вони трiумфували на майданi i несли нас на руках, у неймовiрному захватi цiлуючи нашi чоботи.
   - Тепер ти дiзнався, що назначено тобi Господом! - кричав Матiас. - Так воно й буде! То який же твiй вибiр, мiй юний пане? Чи готовий ти йти i забрати те, що належить тобi?
   Я вже вiдкрив рота, щоб вiдповiсти очевидне "так", i осiкся, раптом усвiдомивши, що це нiяке не одкровення. Не було в цьому дивовижно правдоподiбному баченнi нiчого вiд Бога. У ньому не було жорстокого наказу, подiбного до того, що отримав Авраам, який покiрно вирушив у землю Морiя, зiйшов на священне мiсце i був готовий справдi принести в жертву Iсаака - улюбленого сина. У видiннi не було чоловiкiв, що з'явилися в лiсовiй гущавинi, щоб застерегти праведника про майбутнє покарання Содому i Гоморрi. I не було нiякої алегорiї, як у снах Йосипа про снопи i зiрки, що схиляються.
   Моє одкровення - страшне, але гарне i надихаюче - являло собою фантазiю, яка з легкiстю може залучити хлопчика мого вiку. Не бiльше того.
   Матiас чекав вiдповiдi, i в мiру того, як натовп опускав його на землю, менi ставало шалено шкода його. Вiн, як я вважав тодi, на все повiрив.
   - Це не одкровення, Матiасе! - прорепетував я, намагаючись перекричати трiумфуючий народ. - Нас обох обдурили! Це наслання вiд диявола!
   - Нi, не може бути! - не погодився чернець. - Довiрся менi. Прокидайся i йдемо зi мною! На пiвнiч!
   - Нi, - похитав головою я, i сон одразу розсипався.
   Я прокинувся, зiскочив iз лiжка i побiг, щоб побачитися з Матiасом i подiлитися з ним своїм здогадом. Однак у спальнi його не виявилося, та й стайня порожня. Монах разом iз селянами залишив Бреверн назавжди.
   - Мабуть, Матiас був присутнiй усерединi мого бачення, почув зроблений мною вибiр, i чогось iншого йому вже не потрiбно, - сказав Мiхаель, пiдбиваючи свою iсторiю до завершення. - Рано вранцi вiн повiдомив сiм'ю Краузе, що залишає їх, подякував i в засмучених почуттях вiдбув. Через два-три днi в лiсi бiля водоспаду хтось знайшов селянський воз з вiдваленим колесом, правим переднiм. Поруч лежали два трупи - тi самi селяни, супутники францисканця. Самого Матiаса нiде не було. З чогось було вирiшено, що йому вдалося втекти вiд розбiйникiв. Тодi багато очевидцiв стверджували, що селяни виглядали дуже дивно, нiби пролежали пiсля смертi не кiлька днiв, а тиждень, а то й бiльше. Намагаючись перекласти тiла, чоловiки, якi знайшли селян, необережно вiдiрвали вiд трупiв їхнi кiнцiвки, що сильно розклалися. Довелося поховати покiйникiв там, де їх виявили.
   По досягненнi мною шiстнадцяти рокiв, опiкуни стали змiнюватися один за одним, я постiйно переїжджав, подорожуючи по всiй пiвночi Iмперiї, поки в двадцять рокiв не отримав обiцяну менi суму i не осiв у мекленбурзьких землях.
   Я часто згадую вiзит францисканця, питаю себе, як склалося б моє життя...
   - Ви б загинули самi i прирекли на загибель тисячi довiрливих людей, розкололи б усю Iмперiю i вкинули б її у вiйни iз зовнiшнiми ворогами, - вiдповiв Малах Га-Мавет. - Диявол, що приходив до вас пiд виглядом ченця Матiаса, вiдомий з давнiх-давен. Наприклад, на початку тринадцятого столiття у французькому мiстечку Клуа простолюдин на iм'я Стефан органiзував Хрестовий похiд, який увiйшов у iсторiю як Хрестовий похiд дiтей. Майже п'ять тисяч людей з усiєї Європи, серед яких переважна бiльшiсть становили пiдлiтки, вирушили до Гробу Господнього до Єрусалиму, а опинилися на невiльницьких ринках. Все тому, що справжнiй пастух Стефан потонув у ставку, а його тiлом заволодiв диявол. Це саме диявол, вiдомий вам пiд людським iм'ям Матiас, спонукав тисячi дiток кинути вдома i пiти назустрiч смертi.
   - Мене iнодi вiдвiдували думки, близькi до вашого твердження, - задумливо промовив Мiхаель. - Однак я завжди приходив до висновку, що Матiас був лише обдуреною людиною, що пiддалася спокусi диявола.
   - Чому? - здивувався янгол смертi. - Ви не вiрите моїм словам?
   Втрутився Пауль Рейхенштейн, який спiвчутливо закивав:
   - Менi теж здається очевидним, що Матiас був людиною, не чаклуном i зовсiм не дияволом.
   - Що за дурниця? - сплеснув руками Малах Га-Мавет. - З чого вам взагалi може так здаватися?
   - Диявол не здатний молитися, - з запалом почав пояснювати церковний нотарiус, - не здатний згадувати священне iм'я Господа. Не в змозi вiн осяяти себе хресним знаменням i носити францисканцi. А виходячи з розповiдi Мiхаеля, Матiас виконав усе це.
   - Так, - погодився Мiхаель. - Нас так учили.
   - Ну, я ж сказав: дурiсть. Однiєю з причин багатьох людських помилок є те, що ви намагаєтеся вимiряти зрозумiлими вам мiрками. Таким собi кравецьким метром з давнiх-давен ви вимiрюєте явища, якi в принципi не пiддаються вашому розумiнню. Ви кажете, що створенi за образом i подобою Його, вкладаючи в цi слова власний сенс, який грiє вашi повнi сумнiви душi. Адже так, ви насправдi проголошуєте, що маєте мало спiльного з навколишнiм свiтом, наприклад, з тим деревом або тим собакою, тому що ви - образ Всевишнього. Це властивiсть людської натури: намагатися пiднятись хоч у чомусь, видiлитися з тваринного свiту. Ви не припускаєте думки, що всюдисуща i всемогутня iстота взагалi може не обмежуватися якоюсь формою. У Бога, за великим рахунком, немає потреби в будь-якому образi взагалi. Вiн - слiпучий стовп свiтла i одночасно три мандрiвники, що прийшли до Авраама. Вiн - невидимка, що боровся з Яковом, i водночас вiн - Спаситель, що народився серед людей. Його образ i форма пов'язанi лише з особливостями людського сприйняття.
   Вам хочеться вiрити i сподiватися, що в руках людей є якiсь символи, що мають цiлком матерiальне втiлення, здатнi захистити вiд диявола. Ви вкладаєте потаємний сенс в елементарне, не роблячи це елементарне значущою зброєю проти сил темряви. Диявол, кажете ви, не може молитися i згадувати iм'я Господа. Чому? Молитви придуманi людьми для людей, а справжнє iм'я Бога приховано навiть вiд ангелiв, якщо взагалi припускати, що у всемогутнього першосна Всесвiту є iм'я. I молитви, i iмена, якими ви називаєте Всевишнього, - не бiльше нiж людськi символи. I хресне знамення, i хрест з шатами священикiв i ченцiв - людськi символи, якi самi по собi не лякають навiть найслабшого з демонiв.
   Проте люди таки не беззахиснi. Ваша єдина зброя проти диявола - це виключно ваша вiра у свiтло i добро, ваше внутрiшнє переконання, що з божою допомогою ви можете впоратися з пiдступами абсолютного зла.
  
   Роздiл сорок третiй
  
   - Своєї зустрiчi з дияволом я не пам'ятав до того моменту, поки ангел смертi не сказав, що кожен з нас пам'ятати про це повинен, - зiзнався Хорст Келлер i, трохи посмiхнувшись, додав: - Сказати по честi, я був би радий нiколи не згадувати про те зiткненнi, i таки щасливий, що свого часу все забув. Згадки такого роду i зациклення на них нi до чого доброго не приводять. У кращому разi мене б лякали чужинцi та млини.
   - А в найгiршому? - вкрадливо уточнив Вiллем-писар, коли Хорст замовк, не продовживши своєї думки.
   Мельник похмурнiв, поповiльнився, i все-таки вiдповiв:
   - У гiршому я б збожеволiв i рано чи пiзно звiв рахунки з таким страшним життям.
   - Ви все-таки зважилися розповiсти нам iсторiю про Бруно Остерман? - спитав Малах Га-Мавет. - Чудово.
   Хорст одразу приступив до своєї розповiдi, проiгнорувавши ангела смертi:
   - Я народився i довгий час прожив iз сiм'єю у Дорвiнi, що лежить на заходi Мекленбурзького князiвства. Там мiй батько володiв вiтряком, який обслуговував не тiльки Дорвiн, а всю велику округу. Менi ледве виповнилося дванадцять, коли батько задавив коня, i ми з матiр'ю втратили годувальника. Спершу млин узяв в управлiння один iз старих помiчникiв батька, але вiн виявився нечистий на руку: весь час плакався, що працює собi на збиток, затримував плату за користування млином або зовсiм не платив. Пiд кiнець року вiн зажадав, щоб ми вiдшкодували йому нiбито зроблену замiну жорнiв та ремонт коробiв пiд зерно. Терпiння матерi закiнчилося, i помiчнику вiдмовили в управлiннi млином. Спiр, що вибухнув, тодi ледве не довiв нас до суду, але тут з'явився Бруно Остерманн - переселенець звiдкись зi сходу. Вiн залагодив конфлiкт i за шалену суму купив у матерi млин цiлком i без залишку. Свiй щедрий жест вiн пояснив цiлком логiчними мотивами: бажанням швидше i легше зiйтися з мiсцевими жителями, а кому це простiше зробити, якщо не мiрошнику, який постачає людей борошном.
   Неподалiк млина вiн спорудив для себе чудовий будинок з низкою надвiрних будiвель, причому будiвництво зайняло тижнiв пiвтора-два, що захопило жителiв Дорвiна. Я ж тiльки зараз усвiдомив, що тодi слiд не дивуватися, а замислитися про справжню сутнiсть того, хто здатний збудувати будинок за такий короткий термiн.
   Остерманн мав двох своїх працiвникiв, якi прибули в Дорвiн разом з ним, тому наймати когось на допомогу вiн не став. По старої пам'ятi я частенько бував у млинi, i Остерманн привiтно мене зустрiчав, показував свої володiння, хвалився справдi новими жорнами та скринями для зберiгання зерна та борошна. Ми щоразу мило розмовляли, вiн смiшно жартував i iнодi вчив мене премудростям мистецтва мiрошника.
   Коли ми утрудняємося з визначенням характеру людини, не рахуючи її зразком для наслiдування, але й не смiючи назвати поганим, то говоримо, що ця людина своєрiдна. Так може бути охарактеризований i батько. Не поганий, по сутi, а своєрiдний: вiн любив мене всiм серцем, але був досить жорстким, скупим на похвалу. Ще вiн вважав мене надто важким у навчаннi. Цим усiм батько разюче вiдрiзнявся вiд пана Остерманна i аж нiяк не дивно, що, посварившись одного разу з матiр'ю, я втiк до млина, де очiкував обов'язково зустрiти розумiння, спiвчуття та пiдтримку.
   Причина конфлiкту з мамою була така дрiбна i безглузда, що менi соромно говорити вам про неї. Добираючись до Бруно Остерманна, я встиг як слiд охолонути i неодмiнно повернув би назад до будинку, якби не помiтив, що на млинi хтось є. Це не могло не привернути моєї уваги, не могло не спантеличити, адже вже був настiльки пiзнiй вечiр, що я побоювався розбудити пана Остерманна.
   Абсолютно не таючись, я ввiйшов усередину, готовий вклонитися i привiтатися з господарем, проте на мене нiхто не чекав i моєї присутностi не виявляв. Я ж навпаки бачив усе, що дiялося в головному примiщеннi млина. Робочi Остерман, погойдуючись i тупо дивлячись на своїх ногах, стояли у жорна, iнодi ожив, щоб пiдмiтати пагорб золотих монет, що падають з-пiд обертовими камiнням. Побачене змусило мене сховатися.
   Один працiвник за чимось нахилився, перегнувся через жорна i тут же випростався, дивлячись здивовано на вiдiрвану кисть, що трималася на тонкiй, як пергамент, смужцi шкiри. Перш я нiколи не бачив таких серйозних травм, проте уявляв собi реакцiю пораненого зовсiм iнакше. Працiвник же просто розглядав кисть, що бовталася, i коли вона вiдiрвалася остаточно, перевiв погляд на щось за жорном i полiз лiвою, ще неушкодженою рукою. Виразно пролунав хрускiт кiсток, i жорна заклинило. Другий працiвник навiть не помiчав абсурдної ситуацiї, що вiдбувалася за кiлька крокiв вiд нього.
   До примiщення увiрвався Остерман i, як вихор, пiдлетiв до працiвникiв. Образ доброзичливого городянина був вiдкинутий їм через непотрiбнiсть, i я впiзнав його тiльки з одягу та голосу. Обличчя Бруно Остерманна стало темним, нiби у мавра, набуло рiзких рис, якi самi по собi вселяли жах.
   Першому працiвниковi вiн вiдважив дзвiнкий потиличник, другого звiльнив вiд жорна i струснув. А потiм вiн вилив на бiдолаху потiк настiльки брудних лайок, що вони викликали б збентеження i в солдатiв, якi звикли до мiцних слiв командирiв.
   Мельник щось промовив невиразно, i на мить менi здалося, що обидва працiвники неживi. Менi здалося, що це мерцi, шкiра на обличчях яких була схожа на сiру тканину, що щiльно обтягла черепи. I я на короткий промiжок часу ясно вiдчув запах падали.
   Вiдiрванi кистi працiвника, що байдуже витрiщався перед собою, приросли вiдразу ж, як тiльки Остерманн приставив їх до вiдповiдних мiсць i ледве чутно промовив заклинання. Вже через хвилину обидва мерцi повернулися до згрiбання золотих монет з жернов, що ожили, а я вирiшив, що побачив достатньо, i став спиною пробиратися до дверей.
   Я не забув про мiшки з мукою бiля сходiв i акуратно переступив через них, навiть не дивлячись. Так само не дивлячись, обiйшов скрипучi дошки, але варто менi повернутися, як я з усього маху врiзався в щось лобом. Це був старий ручний лiхтар, який вечорами вiшали неподалiк входу. Вiн злетiв з гачка, бухнувся на пiдлогу i загуркотiв, скочуючи сходами.
   - Взяти! - гучно заревiв Бруно Остерман.
   Мерцi з надзвичайною легкiстю i швидкiстю опинилися бiля дверей, перегородивши менi шлях до вiдступу. Втiм, я недовго жив, адже тваринний страх штовхав мене до ризикованих i небезпечних вчинкiв. Я побiг до хитких приставних сходiв, що вели на дах млина. Мерцi переслiдували мене i майже наздогнали, коли я вибирався назовнi. Я вiдштовхнув сходи i опустив кришку люка на голову свого переслiдувача, що вчепився за край даху. Млиновi крила крутилися повiльно, i я, нi секунди не роздумуючи, стрибнув на лопату, що пропливала повз мене.
   Здалеку важко оцiнити справжнi розмiри предметiв, їх пропорцiї. Це вiдомо. Ще важче зробити такi висновки, стоячи надто близько до об'єкта спостереження. Зi мною вийшло так само. Я сотнi разiв, задерши голову, дивився на млин, стоячи пiд його крилами, що оберталися, i завжди менi здавалося, що зiстрибнути з них на землю нi для кого не важко. Виявилося, я дуже помилявся.
   Було холодно, вiтер свистiв у волоссi, нiби в люту бурю, i вiд цього швидкiсть сприймалася мною як позамежна, не снилася навiть вершникам, що звикли до швидких скакунiв. Спочатку я навiть не розпiзнав землi пiд собою i втратив здатнiсть орiєнтуватися у просторi. Менi здавалося, що розiжми я не вчасно пальцi, як вилячу, пiднiмуся вгору i впаду з висоти найвищих дерев.
   Комусь, мабуть, буде важко уявити собi ступiнь мого вiдчаю, який таки пiдштовхнув мене до стрибка, але я став свiдком чорної магiї, чаклунства, бачив злiсного чаклуна i зловiсних мерцiв. Нiякого iншого виходу в мене не було: або повернутись через дах прямо в лапи Остерманна та його неживих пiдручних, або ризикнути i стрибнути. У падiннi мене перевернуло спиною вперед, i я мiцно вдарився об землю. Бiль пронизав все тiло, але тут же стихло. Пiднятися менi вже не довелося. Втрачаючи свiдомiсть, я помiтив мерця, що поспiшав до мене, того, якому кришкою люка геть-чисто знесло верхню частину черепа.
   Прокинувся я, лежачи в лiжку, i насамперед прийняв усе, що трапилося за поганий сон. Серце моє билося спокiйно, та й подих, нехай i здавлений, був у нормi. Озирнувшись, я зрозумiв, що прийшов до тями в незнайомiй кiмнатi чужого будинку, а потiм з'ясував, що майже повнiстю паралiзований. Нi нiг, нi тiла я не вiдчував, нiби вiд мене залишилася тiльки одна голова. Лише моя лiва рука не втратила чутливостi, хоча я i не мiг нею поворухнути. Сльози потекли з моїх очей, i я довго не мiг їх угамувати.
   Загалом тиждень я провiв у кiмнатi, безупинно плачучи i благаючи про допомогу. Двiчi на день до мене навiдувалися тi, кого я не очiкував побачити в будинку Остерманна. Тi, що приходили, годували мене рiдкими кашами, напували, а потiм мiняли постiльна бiлизна i обмивали моє мляве тiло вiд нечистот, що накопичилися, адже я був позбавлений можливостi контролювати природнi потреби свого органiзму.
   Першого дня таким помiчником був наш священик. У другiй з'явилася вдова Закс - неприємна стара, нелюбима нiким iз мешканцiв Дорвiна. На третiй день я перенiс сильне потрясiння, оскiльки доглядати мене прийшла Агнес Крокер - п'ятнадцятирiчна дiвчина, в яку всi хлопчики мiста, включаючи мене, були закоханi. Нiхто з них у моїй присутностi не промовив жодного слова, не вiдповiв на мої благання про допомогу. Вони закiнчували свої справи i несподiвано ожилими нiмими бовванами покидали будинок Бруно Остерманна. Проводячи їх поглядом, я бачив, що вхiднi дверi, через якi вони поверталися у свiт, знаходяться в одному-єдиному кроцi вiд моєї кiмнати, i сльози знову втекли з моїх очей, адже дверi до волi були для мене недосяжнi.
   Мене, зрозумiло, шукали. Ледве почувши на подвiр'ї когось iз городян, я почав кричати, зриваючи горло, i щоразу вражаючим чином залишався нечутним. Вiдвiдувачi приходили до будинку Остерманна, зупинялися на порозi, нiби навпроти кiмнати, де я волав i закликав побачити i почути мене. Увечерi першого дня мiрошника вiдвiдувала моя мати. Вона розпитувала Бруно Остерманна про мене, а той, спiвчутливо хитаючи головою i цокаючи язиком, вiдповiдав, що не бачив мене i готовий взяти участь у пошуках. Мама кiлька разiв вiдводила мокрi вiд слiз очi, заглядала в кiмнату i не могла не помiтити мене, але чомусь не помiчала, як i не чула.
   Набираючись мужностi, я кликав самого пана Остерманна, розумiючи, що якщо й просити в когось милостi до себе, то саме в нього. Вiн вiдвiдав мене з власної волi ввечерi третього дня i почав розмову так:
   - Ти, не сумнiваюся, називаєш мене проклятим чаклуном, некромантом i тут допускаєш перший iз промахiв, адже я не хто iнший, як диявол. А вiдповiддю на запитання, яким чином ти залишаєшся невидимою i нечутною для оточуючих, i чому ж мати не побачила тебе i не почула твоїх крикiв, буде те, що я - володар iлюзiй. Така моя особливiсть. Навiть цього будинку по сутi немає, i вiд фундаменту до громовiдводу вiн лише тiнь реальностi, мiраж, потворно зiбраний з купи камiння та ламаних дощок. Всi, хто приходить до мене, потрапляють в iлюзiю, якою я вмiло керую. Хiмери творяться мною для кожного окремо i для всiх скопом, залежно вiд необхiдностi, вiд конкретної ситуацiї, вiд тiєї чи iншої людини, яка зустрiлася зi мною. Тебе нiхто не чув через те, що в створенiй iлюзiї я не вiдвiв тобi мiсця. Замiсть цього лiжка вiдвiдувачi до мене бачили скриню, шафу або нiчну вазу, твоя ж мати побачила тут не спальню сина, а комору без вiкон, захаращену не зрозумiй чим. Мої обманки можуть бути настiльки тонкими i складними, що люди нiколи не здогадаються про них. Священик, вдова Закс i дiвчина Крокер, якi мили тебе i годували, i близько не сприймали своїх дiй, вважаючи, що зайнятi господарством у власних будинках. Або взяти моїх робiтникiв, добре вiдомих в окрузi. Будучи висушеними часом покiйниками, не здатними до промови, вони бачаться мешканцям Дорвiна мiцними чоловiками. Ця iлюзiя така витончена, що деякi жiнки навiть заглядаються на них, а ваш священик вважає моїх мерцiв вiдмiнними спiврозмовниками.
   Бруно Остерманн говорив i говорив своїм приємним звучним голосом, розповiдав про всi iлюзiї, якi вiн створив, перебуваючи в Дорвiнi, i переживав, що його тяжка праця нiким не може бути гiдно оцiнена, чого йому найбiльше хотiлося. У цьому й полягала суть його вiдвертостi: вiн жадав похвалитися i отримати нагороду як захоплення вiд людини, однiєї з небагатьох, хто присвячений таємницю.
   Його надiй я не виправдав, оскiльки уявляв перед очима темне обличчя мавра з неприємними рисами, та й не було менi жодного дiла до тонкощi мiражiв, витонченостi iлюзiй та складностi тiней реальностi.
   - Повернiть мене до мами, будь ласка, - помолився я. - Обiцяю нiкому не розповiдати про побачене. Просто покличте людей, якi займаються пошуками, i скажiть, що знайшли мене в гаю. Будь ласка, я так хочу до мами.
   - Малю, я й не мав намiру обмежувати твою свободу, - страждально сплеснувши руками, сказав Остерманн, проте в його голосi вгадувалася фальш. - Ти обов'язково повернешся до матерi. Навiть не надумайся переживати з цього приводу. Проблема у iншому. Хiба я можу вiдпустити тебе калiкою, якщо врахувати, що у моїй владi повернути тобi колишню рухливiсть?
   - Ви це зробите для мене? - перепитав я, не вiрячи своїм вухам, але щосили бажаючи повiрити.
   Я впiймав себе на думцi, що передi мною сидить той самий Бруно Остерманн, невинний, усмiхнений i милий, ще недавно з захопленням показував менi свiй млин, захоплено вiдгукувався про Дорвiна i його мешканцiв. Менi варто було змусити себе думати про нього, як про диявола.
   - Звичайно, зроблю, - нудотно солодко посмiхнувся Остерман. - I повiр, це щонайменше з того, чим я можу допомогти тобi.
   - В обмiн на мою душу?
   Вiн запитально скинув брову, в його очах я прочитав явне нерозумiння:
   - Навiщо менi твоя душа?
   I тодi я мiцно задумався, а справдi, навiщо дияволовi моя душа. Вiдповiдi на думку не спадало. Звичайно, я багато разiв чув чи не з пелюшок, що, вiддаючись у руки диявола, людина позбавляється божої благодатi, нiколи не увiйде у ворота раю. Чув i про те, що диявол збирає душi, щоб мучити грiшникiв у пекло цiлу вiчнiсть. Однак у той момент, лежачи прикутим до лiжка, такi аргументи священикiв i вигадки бабусь здавались менi несерйозними.
   Засоромивши свої роздуми, я ображено вiдвiв погляд.
   - Вiдпочивай, малюку, - по-доброму сказав Остерман. - Я даю тобi спокiй, щоб ти самостiйно вирiшив, чи готовий прийняти мою допомогу, за яку я нiколи i нiчого вiд тебе не попрошу.
  
   Роздiл сорок четвертий
  
   - Вибачте, що перебиваю, - тихо звернувся до Хорста Келлера Нiколаус, коли мiрошник взяв коротку паузу, - але ви зрештою дiйшли якогось висновку про те, для чого все-таки дияволовi потрiбнi людськi душi? Просто мене дуже давно посiдає ця тема.
   Хорст розвiв руками:
   - На жаль, нi, хоч i багато думав над питанням.
   Подорожнi, що сидiли за столом, усi, як один, зиркнули на Малаха Га-Мавета, а той збентежено глянув на глядачiв.
   - Може, зiйдете до розмови? - спитав Мiхаель Бреверн. - Вiдкриєте завiсу?
   - Яку завiсу? - ангел смертi нетерпляче постукав пальцями по столу. - Вам пан Келлер уже пояснив, що людина втратить божу благодать, не потрапить до раю.
   - Але навiщо це? - Наполягав молодий фон Граусбург. - Якщо для того, щоб, заволодiвши душею, мучити її в окропi i, скажiмо, смажити язики наклепникiв на сковородi, то це безглуздо. У це вiрять хiба малi дiти.
   - Вам так розповiдають вашi священики, - вiдповiв Малах Га-Мавет, - i такого пояснення цiлком достатньо. Ще кажуть, що диявол вiдчуває заздрiсть до людини, яка бiльш любить Всевишнього, i, набуваючи людських душ, тим самим прагне насолити Господу.
   - Це так i є? - поцiкавилася Ельза Келлер, готуючись почути ствердне "так".
   - Господь любить усiх однаково, iнакше Вiн не був би всеблагим i всепрощаючим. I людський рiд, i всiх ангелiв, включаючи занепалих, вiн любить однаково. Тому дияволам нема за що полювати за душами, щоб насолити Творцю. Серед людей менi доводилося чути теорiю про те, що занепалi ангели отримують людськi душi, нiби змагаючись мiж собою, хто заволодiє великою кiлькiстю, а мучать грiшникiв у пеклi виключно з метою розважитися. Так ось ця версiя набагато ближче до правди.
   - Демони так розважаються? - вiдкрив рот Пауль Рейхенштейн. - Ви серйозно?
   - Зрозумiло, не серйозно, - цього разу дiлово сказав Малах Га-Мавет. - Ангелам, занепалим i тим, хто не зрадив Господа, вiдкрито весь Всесвiт. То невже ви думаєте, нiби ми не в змозi знайти собi розваг поза людським свiтом i обов'язково повиннi когось мучити? Справжня вiдповiдь упирається в такi високi матерiї свiтобудови, що людству знадобляться вiки, щоб докопатися до iстини, зрозумiти i прийняти її як належне. Я зовсiм не хочу образити вас, але з урахуванням рiвня вашої фiлософiї та логiки, властивої людям, моя вiдповiдь дiйсно залишиться для вас незбагненною. Так що вам буде простiше погодитися з почутим у дитинствi вiд батькiв, а ще краще довiритися словами отцiв Церкви i не ламати голову над дрiбницями.
   У трактирному залi повисла тиша, що порушувалася потрiскуванням ґнотiв свiчок.
   Першим пожвавiшав Нiколаус i з часткою самоiронiї запитав:
   - I що, у пеклi не варять у котлах i не тицяють у ошпаренi боки вилами?
   Ангел смертi пiдтримав його настрiй, вiдповiвши:
   - Знаєте, жодного разу не доводилося бачити в пеклi таких картин.
   - Тодi що там? - сумно поцiкавився Вiллем, нiби нацiлювався потрапити саме туди i змирився з долею.
   - Я мiг би розповiсти, хоча зрозумiти це вам буде так само складно, та й розповiдь займе занадто багато часу, якого у вас немає. Обмежуся лише твердженням, що людськi уявлення про смерть, про Вищий суд, про рай i пекло часто невiрнi з самого початку. Однак не впадайте у вiдчай, адже з природним ходом днiв кожна людина рано чи пiзно вiдшукає iстину. Не думайте про це зараз. Давайте дослухаємо Хорста.
   Слово перейшло до мiрошника, i вiн повернувся до своєї iсторiї:
   - Всi наступнi днi, що залишалися менi в будинку Остерманна, зв'язалися в одну iлюзiю, що не припинялася нi на мить, в якiй по волi диявола мрiялися варiанти мого майбутнього. Першим був свiт, де я майже весь час жив у приголомшливо гарному будинку, у глибинi лiсу неподалiк тихої неглибокої рiчки, повної риби. Стiни мого житла були яскраво-синiми, дах - червоним на гранi з помаранчевим. Вiкна його були рiзними за величиною, i на другому поверсi кiмнат було втричi бiльше, нiж на першому. Подивишся на будинок, i виникне резонне питання, як воно не падає, не обрушується, будучи настiльки скособоченим?
   Я оточив себе iграшками та рiзноманiтними предметами для розваг, ходив на рибалку, бiгав лiсом. Зима i сльота осiнь обiйшли цей свiт стороною, його безпека була безумовною, i все тому, що вiн був цiлком у моїй уявi, повнiстю йому пiдкорявся. Я вирiшував, чому бути у цiй казцi, а чому нi. Однак у свiтi сну були обмеження. Так я не мiг створити собi друзiв, не мiг провести туди свою маму чи будь-яку iншу людину. Я намагався створити iлюзiю людей, але нiчого не виходило, оскiльки щоразу виходили копiї мене самого, що милися без жодної жалостi. Тiльки те могло з'явитися всерединi iлюзiї, що не становило менi нiякої загадки, вкладалося в моє сприйняття i вiдповiдало моїм уявленням. Наприклад, як не намагався, я не змiг створити захоплюючу книгу з приголомшливими iлюстрацiями, адже для цього менi обов'язково слiд побачити її i прочитати в реальностi.
   Чим довше я перебував у цiй уявi, тим бiльше ненавидiв створений собою свiт, дедалi частiше помiчаючи його вiдмiннiсть вiд живого.
   Риба з рiчки та ягоди з лiсу не насичували тiло, чиста та холодна вода з струмка бiля будинку не вгамовувала спрагу. Для того щоб харчуватися, менi доводилося двiчi-тричi на добу повертатися в дiйснiсть, де я лежав на зiм'ятому лiжку знерухомленим i безсилою iстотою, i матiнка доглядала мене, спiвчутливо розпитуючи, як я провiв час у своїй iлюзiї. Дiлячись з нею враженнями, здебiльшого вигаданими, я по-рiзному бадьорився, але всерединi мене або душив вiдчайдушний бiль, або нудило, разом з яким з'являлося вiдчуття, що мама вiдчуває мої страждання, переживаючи їх навiть сильнiшi за мене.
   Я бачив, як вона швидко постарiла, замкнулася навколо мене, порвавши всi зв'язки з рiдними та близькими. У нас перестали з'являтися гостi, i потроху моя ненависна iлюзiя в лiсi бiля тихої рiчки перестала чимось вiдрiзнятися вiд реальностi. Якось я зрозумiв, що коли матiнка помре, тодi i та незначна рiзниця мiж свiтом реальним i примарним, що ще залишалася, зникне остаточно, i я благатиму кого завгодно, щоб моя самота, мої муки нарештi припинилися.
   Другим варiантом майбутнього виявився свiт, де в моєму тiлi, висушеному на зразок святих мощей, ледве теплiло життя. Її вогника було достатньо лише для того, щоб пiдтримувати створений у межах Дорвiна мiраж. Завдяки iлюзiї для всiх я був Хорстом Келлером, який вирiс у високого i красивого молодого чоловiка, активним i дiяльним, але чомусь не залишав рiдне мiсто. Все тому, що насправдi Хорст Келлер живим трупом лежав у таємнiй кiмнатi батькiвського будинку, обкладений сiллю i сповитий добре видубленими шкiрами - це запобiгало розкладу, а також зазiхання мишей i щурiв, що встигли ранiше вiдгризти менi мочку лiвого вуха i кiнчик носа. Вигляд цього був такий неприємний, що я стер його з сприйняття власної матерi, ледве опанувавши мистецтво впливати на розум людей.
   У мене був вiдкритий талант творити химери для оточуючих, породжувати фантоми та нав'язувати хибнi уявлення, якi люди легко сприймали за свою давню та глибоко особисту думку. I все ж я був прив'язаний до тiла, тому що моя дiя обмежувалася їм.
   Я мiг надавати каменям вигляду золотих самородкiв, проте в цьому не було сенсу, адже варто було їх вивезти за межi Дорвiна, як iлюзiя розсiювалася, i золото оберталося на сiре камiння. Я мiг перетворювати звичайнi страви на вишуканi наїдки, i мої гостi вважали б жарке, що пiдгорiло, якимось делiкатесом, про яке знали з далеких чуток, але горiле м'ясо викликало у моїх знайомих проблеми з животами. Я мiг би вибрати собi в дружини найпрекраснiшу з жiнок, спотворенням реального задуривши голову всiм i кожному, проте навряд чи з мене, що не має тiла, вийшов би чоловiк, що стоїть. I найгiрше було те, що я сам був iлюзiєю, фантомом, який чудово розумiє свою нездатнiсть створити щось власними руками, звичайною людиною жити в матерiальному свiтi з його поразками та перемогами.
   Прямуючи у справах, пiднiмаючи у веселiй компанiї кухоль пива i цiлуючи маму, я згадував, що в цей самий момент справжнiй Хорст Келлер лежить у холоднiй кiмнатцi, що стала йому труною, i весь Дорвiн для нього - склеп. Все частiше менi здавалося, що дiйснiсть - сон, i вiн завершиться дуже скоро, варто допустити до мого тiла згубне вологе повiтря та мишей з щурами. Раз у раз я ловив себе на думцi, що колись не стану замикати таємну кiмнату, втомилося сяду перед будинком у крiслi i чекатиму, коли реальнiсть, як їй i належить, поглине обман, без залишку зруйнувавши повiтрянi замки i мене разом з ними .
   Моїм провiдником у третьому свiтi став сам Бруно Остерман, показуючи таким чином, що цей варiант складнiший, i саме його вiн менi рекомендує. Ця iлюзiя вiдрiзнялася вiд попередньої моїм реальним iснуванням, де темна магiя змогла повернути менi можливiсть у виглядi потворного кульгавого горбуна ходити на своїх ногах. Там я створив для себе образ молодої людини без найменшої вади. Там я жив у гарному особняку, за будiвництво якого заплатив чималi грошi, i цi грошi були справжнiми, бо диявол навчив мене не просто створювати iлюзiї, а й вбудовувати їх у матерiю реальностi.
   Якось будинок здався менi гiдним гарної веранди з високими вiкнами, i я звалив купу камiння бiля захiдної стiни. Менi досить було побажати, щоб вони склалися, з'єдналися мiж собою, утворивши прибудову. У всьому цьому найпростiшим було вплинути на свiдомiсть моєї матерi, переконуючи її, що будiвництво велося мiсяць i нарештi закiнчилося.
   Дорогоцiнностi, їжу та питво, та все, що завгодно, я мiг впевнено творити зi смiття та бруду, не побоюючись, що вони колись розсипляться пожухлим листям, дерев'яною трухою або розiллються протухлою водою. Матерiя на моє бажання змiнювалася, щоб вже нiколи не набути колишньої форми.
   I за такої могутностi я виявився не в змозi змiнити власне ущербне тiло. Для цього менi потрiбно дуже багато сил, яких не можна нi накопичити, нi взяти в борг. Хiба що я мiг за неприйнятну цiну купити цi сили у диявола, який навчив мене вводити у наш свiт тiнi реального, мiражi та обманки.
   Мої очi з часом чомусь стали чорними вiд центру зiницi до краю райдужної оболонки i гострою рiзьбою реагували на яскраве свiтло. Разом з цим я бачив, як змiнююсь внутрiшньо, готуючись одного разу покликати до себе Бруно Остерманна i звернутися до нього з проханням дати менi добротне тiло.
   - Ви справдi нiчого не потребуєте натомiсть? - спитав я диявола, повернувшись iз його iлюзiї на шостий день.
   - Абсолютно нiчого, - кивнув вiн. - Якщо побажаєш, то ти мене нiколи не побачиш.
   Кожен iз запропонованих варiантiв вирiшував мої проблеми, був для мене найцiннiшим подарунком, потрiбно було лише визначитися з перевагою. Але мене невiдступно мучили складнi роздуми, що перешкоджали вибору. Я не мав намiру слiпо довiрятися нечистiй силi, яка, не вимагаючи жодної плати, так чи iнакше все одно вiзьме своє. Справа ускладнювалася тим, що перiодично я переставав сприймати диявола як диявола, вiн ставав менi рятiвником у виглядi людини, мельника з людським iм'ям Бруно Остерманн.
   Крiм того, я з занепокоєнням i настороженiстю замислювався, до чого мене може привести здатнiсть керувати людьми i творити iлюзiї, якi перетворюються на цiлком матерiальнi предмети? Адже якщо розiбратися, то я обманював робiтникiв, розплачуючись за будiвництво особняка золотими монетами, якi насправдi були рiчковою галькою, що нiчого не варта. Навiть близьких людей я обманював i вводив в оману, нав'язуючи їм свої думки, вселяючи чужi їм iдеї та образи. Набуваючи могутностi i великої сили, чи зможу я зупинитися на краю мiж дозволеним i недозволеним?
   - Нехай я залишуся убогим калiкою, нехай послаблюся остаточно i помру, але я не прийму подарунка вiд диявола, - зрештою вiдповiв я.
   - Як знаєш, - начебто байдуже сказав Остерман. - Подивися на це.
   Передi мною вiдкрилося останнє видiння, в якому я лежав у покосiлому лiжку на смердючому i брудному лiжку. У маленькiй кiмнатцi самотнiх жебракiв панували затхлiсть i сморiд. Моя мама - стара стара з тремтячими руками - човгала до мене з тарiлкою варених овочiв, не перестаючи лаяти когось iз сусiдiв. Її погляд був погаслим, як у зневiреного шаленця, викривленими пальцями з вузлуватими суглобами вона черпала варево i запихала менi в рот, а коли я вiдкашлювався, боляче хльостала мене по щоках i вимовляла всi свої образи скрипучим голосом злiсної вiдьми. Потiм мати покидала кiмнату. Я дивився в чорну вiд кiптяви стелю, вмивався гарячими сльозами i жалiбно просив Бруно Остерманна повернутися до мене i знову запропонувати угоду. Звичайно, вiн вiдмовлявся приходити, i я ревiв ще сильнiше, бажаючи вбити себе, але не маючи такої можливостi.
   - Нехай так, - проковтнувши грудку в горлi, сказав я.
   - Як хочеш, - погрозливо зауважив диявол i пiсля паузи засмiявся. - Якось ти все-таки потрапиш у мої дбайливi лапи.
   Вiн зник, а я з подивом виявив, що мої очi заплющенi. Розплющивши повiки, я виявив себе лежачим у травi поруч iз млином, i на сходi з'являлися першi променi сонця. Почулися швидкi кроки, i мене хтось ривком пiдняв на ноги.
   - Хорст! - ринув на мене мiський священик. - Я нiколи не карав дiтей рiзками, але, бачить Господь, ти цього заслужив! Твоя мати шукала тебе всю нiч. Де ти був, маленький негiднику?
   Лише нiч. Чи не тиждень. Винен опустивши погляд, я стояв, переступаючи з ноги на ногу, але не вiд замiшання i вираження почуття провини, а тому що мiг ходити. Хiба що спина трохи поболювала, та ламало плечi.
  
   Роздiл сорок п'ятий
  
   - Те, що сталося зi мною, незабаром стерлося з пам'ятi i повернулося лише зараз, на диявольському перехрестi, - почав пояснювати Хорст. - Чоловiки, що знайшли мене вранцi, прибiгли тому, що почули, як зруйнувався будинок Бруно Остерманна, з гуркотом завалившись усередину. Вiд нього залишилися лише каменi та поламанi дошки, пiд якими виявили роздавленi тiла двох працiвникiв. Мельника не знайшли i дiйшли висновку, що вiн був дуже глибоко похований пiд завалом або розмозжений i розiм'ятий на шматки.
   - Чорнi-чорнi очi, - задумливо промовив Малах Га-Мавет, навiщось дивлячись на Ельзу Келлер. - Вiд центру зiницi до краю райдужної оболонки.
   - Ви про те, яким би став Хорст? - спитав Вiллем.
   - Так. Матерiалiзуючи iлюзiї, вiн повинен був давати вихiд магiчнiй силi через очi, i надалi вони набули б такого вигляду.
   - А що за горб? - спитав Нiколаус. - Як у видiннi Хорст спостерiгав себе горбатим i кульгавим, хоча насправдi навiть не пошкодив спину?
   - Так було задумано дияволом, - вставив Мiхаель Бреверн. - Вiн зовсiм не хотiв вилiковувати нашого бiдного друга, навпаки, вiн би погiршив його стан для того, щоб мати можливiсть надалi запропонувати угоду: душа натомiсть на здатнiсть ходити i мати гiдний вигляд. Хорст вчинив абсолютно правильно, що не пiддався на хитрощi диявола.
   Малах Га-Мавет з повагою глянув на купця i кивнув головою. Потiм вiн глянув на Ельзу i Пауля i спитав: - Хто з вас буде наступним оповiдачем? I не тягнiть, будь ласка. Це у ваших iнтересах, оскiльки часу на спогади вже дуже мало, а на якiсь ремарки так i взагалi немає.
   Ельза запобiгливо зрозумiла руки долонями вперед:
   - Боюся, менi нема чим подiлитися з усiма, адже я нiколи не зустрiчалася нi з дияволом, нi з людиною, яка на перевiрку виявилася б витiвкою пекла.
   - Ну-у, - простяг ангел смертi, цього разу кинувши погляд на жiнку з хитрим прищуром, - з цим нам ще належить розiбратися. Тодi нехай пан нотарiус не вiдкладає i приступає до своєї iсторiї.
   - Добре, - вiдповiв Пауль Рейхенштейн. - Не буду повторюватися зi своєю нудною бiографiєю i обмежуся скупим переказом того, що сталося зi мною в дев'ятнадцятирiчному вiцi. I так, мiй випадок, як i у Мiхаеля, не стирався з пам'ятi, тому що я тiльки тепер отримав можливiсть зiставити всi факти, що дозволяють стверджувати, що мав справу саме з дияволом. Як i Мiхаелю, менi б не хотiлося розкривати справжнi iмена учасникiв тих подiй та назву мiсцевостi.
   Отже, у дев'ятнадцять рокiв я розпочав службу в абатствi Адденбах на посадi помiчника церковного нотарiуса. У володiння нашого єпископства входила величезна i малозаселена територiя, що включала ряд островiв у Пiвнiчному морi, що межували з землями датчан i шведiв, а тому мали велике значення для Iмперiї. На одному з островiв - я називатиму його Швенценом - розташовувався найдавнiший на нiмецькiй пiвночi монастир. Про його настоятеля жартували, що вiн старий, як свiт, i, мабуть, особисто бачив створення Адама, нашого праотця.
   Нiколи Швенцен не засмучував єпископство поганими вiстями, але вiдразу все перевернулося з нiг на голову, коли з острова втiк ченець на iм'я Томас i просто дивом змiг дiстатися до єпископа. Вiн розповiв, що настоятель Мартiн зi своїми наближеними творить у монастирi неймовiрнi страхи: келiї братiв першому поверсi вiн перетворив на одиночнi камери, а пiдвал - на велику тортурну. Все це зроблено нiбито для того, щоб викрити демонiв, що ховалися серед ченцiв. Церква зiбрала особливу комiсiю, уповноважену провести найретельнiше розслiдування iнциденту, яка по дорозi до Швенцену зупинилася в Адденбаху.
   Сана нiколи не мав. У той час почався перший виток внутрiшньої реформи посад, i церковних нотарiусiв стали за великим рахунком сприймати як свiтських осiб, якi виконують для Церкви функцiї певного характеру. Якось ранком я з'явився по службi в абатство i був вiдразу запрошений до членiв комiсiї. Менi пояснили, що один з писарiв, що прямував до Швенцену разом з усiма, застудився, i йому краще залишитися в Адденбаху до одужання. Мене попросили замiнити його в розслiдуваннi, i прохання це було м'яким, анiтрохи не схожим на наказ. Я погодився без тривалих роздумiв, i зробив це швидше тому, що я мав шанс побачити нових людей, вiдвiдати iншi мiсця i стати свiдком цiкавих подiй. Не приховуватиму, тодi менi здавалося, що нiчого цiкавiшого в моєму життi нiколи не станеться. Ох, краще б i не було.
   Менi хотiлося, щоб пригоди почалися негайно, щойно ми покинемо Адденбах, але нiчого подiбного. Я абсолютно нiкого не знав iз членiв церковної комiсiї, а знайомитися зi мною трохи ближче нiхто не мав намiру. Усi вели себе вкрай манiрно, пiдкреслено серйозно i навiть мiж собою перекидалися короткими фразами, якi й спiлкуванням назвати важко. А я знемагав вiд нетерпiння, бажаючи якнайшвидше дiзнатися, що такого жахливого трапилося на островi.
   Поспiлкуватися менi довелося лише з Томасом, якого не збиралися брати до монастиря Швенцена, однак вiн наполiг, пояснивши, що рештi ченцiв буде важливо побачити його цiлим i неушкодженим, i це розв'яже їм мови краще за будь-якi навiювання i настанови.
   Вiк брата Томаса наближався до п'ятдесяти рокiв, його голова блищала величезною лисиною, але бляклi сльозливi очi, здавалося, належали похмурому хлопчику, який щодня отримує тумаки i звиклий з малих рокiв терпiти образи. З ним було нелегко розмовляти, я навiть сказав, стомлено. Причинами цього були його вроджена невпевненiсть та iррацiональний страх перед людьми, якi забезпечували йому захист.
   Томас присвятив монастирю бiльшу частину свого життя, знайшовши там спокiй, якого не мав у дитинствi та юностi. Сильнiше, нiж вiн, обитель у Швенценi та самотнє чернече життя любив лише настоятель, отець Мартiн. Про нього Томас вiдгукувався як про прекрасну виховану людину, доброго i уважного, який зробив багато хорошого для братiї i донедавна служив зразком для загального наслiдування. Неможливо уявити нiкого краще за батька Мартiна, стверджував Томас i вiдразу ж сумував, додаючи, що кiлька рокiв тому все змiнилося докорiнно. Немов мiцну опору вибили з-пiд нiг монастирської братiї, i життя почало нагадувати нiчний жах, невиразний i безперервний.
   На островi з початку весни до перших чисел лiта жили рибалки з материка. Коли одвiрки риби йшли вiд наших берегiв, то й рибалки знiмалися з мiсця i вирушали туди, де їхнi сiтi чекали вiдмiнного улову. Так було заведено з давнiх-давен, i завжди перед вiдбуттям рибалки говорили ченцям прощальнi слова, просили вiд настоятеля доброї напутностi. Але того року вони зникли. От тiльки вчора вiд стiн монастиря виднiвся дим вогнищ бiля їхнiх простеньких халуп, вчора ще вiтер доносив з берега крики чоловiкiв, а сьогоднi вiд рибалок не залишилося й слiду, нiби й не припливали вони три тижнi тому на Швенцен.
   Ченцi здивувалися, але готовi були забути про це, розумiючи, що за великим рахунком для рибалок важливiший поклик моря, нiж якась монастирська братiя, що живе молитвами та самотнiстю. Однак пiд час вiдливу хтось змiг розгледiти на мiлинi бiля берегiв острова два рибальськi човни, один з яких був перевернутий i мав великi пробоїни бiля самого кiля. Нiхто не розумiв, що сталося, i чи рибакам належали розбитi човни, так що братiї залишалося лише вiдслужити службу.
   Вiдразу пiсля цього незрозумiлi речi стали вiдбуватися у монастирi. Без видимих причин настоятель наблизив до себе деяких ченцiв, примiтних хiба що своєю силою, i вiддали тих, кому довiряв ранiше. Незабаром просто потрясло звiстку про зраду брата Ганса. Нiбито хтось бачив його тим, хто розмовляв уночi з невидимим спiврозмовником. Нiбито, будучи схопленим, вiн без суперечок легко зiзнався в змовi з дияволом, що приносив йому дорогi м'яснi страви в обмiн на дрiбнi капостi, якi Ганс влаштовував на кухнi i в коморi, псуючи i переводячи продукти.
   Надкушений шматок ковбаси був продемонстрований як доказ отримання плати вiд темних сил, а зерно, що пiдгнило, i мука, що пiдмокла, видавалися за пiдтвердження скоєних братом Хансом гидоти. Тодi вiдданiсть отцю Мартiну була ще сильна, йому беззавiтно довiряли, тому ченцi i не засумнiвалися в проведеному настоятелем дiзнаннi. Їх зовсiм нiчого не бентежило.
   Пiсля Ханса схопили Ральфа, потiм Алоїза та Якоба, трохи пiзнiше Йозефа та Габрiеля. Їх усiх звинуватили у зносинах з дияволом, що приходили до них у темрявi i пропонували недозволене правилами монастиря i Церкви: то їду i мiцне питво, то побачення з жiнками, то здатнiсть спiлкуватися з мертвими, то ще щось, вiд чого брати свiдомо вiдмовлялася. довгi роки. Вальтер, наприклад, якось за загальним снiданком зiзнався, що бачив чудовий сон, у якому вiн розмовляв зi своєю померлою матiр'ю. Цього виявилося достатньо, щоб настоятель назвав брата Вальтера послушником диявола, який навмисно закликав нечистого.
   Не на жарт ченцi стривожилися, коли Ханс i Вальтер померли у своїх келiях замкненими зовнi, коли їх поховали чи рано-вранцi, чи пiзно ввечерi, щоб уникнути стороннiх очей.
   Пiдручнi отця Мартiна пiдозрювали всiх i кожного, вважаючи, що однi ченцi вже пов'язали свої душi з дияволом, iншi виношують пiдступнi плани, як це зробити в майбутньому. Згодом братiя роздiлилася на тих, хто, як i ранiше, вiрив настоятелю, твердо i слiпо, i на тих, хто пристосовувався до умов проживання. Останнi вважали отця Мартiна збожеволiлим, але заради власної безпеки пiдглядали, пiдслуховували та доносили. Хтось виношував плани втечi з острова, i їх вистачали негайно.
   - Як же ви вцiлiли? - Запитав я Томаса.
   Вiн не вiдповiв, вiдвiв погляд i розплакався. Впевнений, йому вже ставили це питання i отримали вiдповiдь, але мене перестав цiкавити вибiр брата Томаса.
   Всi новi ченцi потрапляли в одиночнi камери, все нових послушникiв диявола викривали i пiддавали витонченим тортурам, щоб вирвати зiзнання. Якось Томас знайшов на березi добротну дiжку, не розбиту хвилями, i сховав її. Другу бочку вiн викрав iз комори i, з'єднавши парою дощок iз першою, зробив нехитрий плiт, на якому треба було обов'язково прив'язуватися, щоб не впасти у воду. Боягузт перед холодним морем ще довго сковували Томаса. Вiн наважився ризикнути, коли ченцi стали потрапляти в тортури за косим поглядом i невинне, але надто гучне слово, коли когось iз них раз на тиждень доводилося ховати. У нiчному морi вiн безперервно молився, i Господь виявив милiсть, врятував, винiсши його до торговельного суденця.
   За розмовами з Томасом час йшов майже непомiтно. Висаджуючись на берег Швенцена, нiхто з членiв комiсiї та охорони не очiкував одразу зiткнутися з настоятелем. Перед нами з'явився виснажений старий, схожий на повсталого з мертвих, i брудний, нiби вилiз iз могили, затопленої дощами. Таких старих людей менi нiколи не доводилося бачити. Цiй ледь пересуває ноги руїнi на вигляд було не менше сотнi рокiв.
   Можливо, вiн помiтив наш корабель i вийшов зустрiчати. Вiтер дув з боку монастиря, через спину отця Мартiна, i всi без винятку прибулi вiдчули запах розкладання.
   Очi настоятеля, в яких горiв жовтий блиск усiх вiдомих людству хвороб, округлилися, варто було батьковi Мартiну побачити Томаса, що шкутильгав по пiску. Захрипiв, старий збирався пiдняти руку, щоб вказати на щось, i впав мертвий.
   Навiть не того дня менi стало вiдомо, що старому настоятелю на момент смертi було всього сiмдесят.
  
   Роздiл сорок шостий
  
   - Жоден замок у монастирi не був замкнений, всi засуви вiдсунутi, гачки пiднято, дверi та вiкна вiдчиненi навстiж, - продовжував свою розповiдь Пауль Рейхенштейн. - Така свята обитель простояла не один день, на що вказував послiд птахiв, що траплявся на пiдлозi, на мiзерних меблях i в найнесподiванiших мiсцях. Вiтер гуляв по будiвлях i примiщеннях, проте не проганяв важкий сморiд, що панував у монастирi всюди. Його нiхто не сплутав би з смородом немитих тiл, старiння, нечистот або зiпсованих продуктiв. Природа сморiд була всiм очевидна - трупи. Безлiч покiйникiв.
   Довго шукати джерело смороду не довелося. Померлi перебували у трапезнiй за двома довгими столами. Монахiв отруїли пiд час обiду, i деякi навiть не встигли дожувати просочену отрутою їжу. На обличчях мертвих вiдбилося замiшання, нiби перед смертю вони питали себе: як же так? Десяток трупiв знайшли у незачинених келiях, а двох ченцiв - у тортурах.
   Я чув про iнквiзицiю, методи та iнструменти, до яких її служителi вдавалися i вдаються досi, але уявити не мiг, що щось подiбне зробить крок на нашi землi, приживеться в нашому єпископствi. Звичайно, знаряддя катувань були примiтивними, виготовленими без будь-якої майстерностi. Втiм, чи так важливо нещасним, яких мучать iспанськими чоботями чи дибки, якiсть виготовлення iнструменту тортури?
   Загалом вдалося виявити майже сотню тiл i сорок могил рiзної давностi, причому брат Томас запевняв, що це далеко не всi поховання, тому що багатьох ченцiв ховали потай, намагаючись не залишити жодних слiдiв.
   Провiвши короткий розгляд, зафiксувавши iнцидент i склавши необхiдну кiлькiсть актiв, комiсiя дiйшла однозначного висновку: батько Мартiн збожеволiв i внаслiдок загостреної хворобливої пiдозрiлостi замучив безлiч нi в чому не винних людей, а втеча Томаса, можливо, викликала в нього напад лютi, при якому вiн вирiшив розправитися з рештою ченцiв.
   Легко i просто розставивши крапки над "i", члени комiсiї зiбралися на материк, тому що нiхто не горiв бажанням затримуватися на островi, вiдразу перетвореному на могильник. Всi припускали переночувати на кораблi, як робили два днi до цього, проте буря, що розiгралася, сплутала карти i змусила нас залишитися на березi, благо до того моменту трупи були похованi, i нестерпний запах розвiявся.
   Менi дiсталася келiя поряд iз бiблiотекою. За день я вимотався i мрiяв якнайшвидше зануритися в сон, не замислюватися над тим, кому належала ця жалюгiдна кiмнатка ранiше, якi жахливi роздуми та одкровення пам'ятають її стiни. Витягнутися на короткому лiжку було неможливо, i я абияк вмостився, зiгнувши колiна i високо пiдiбгавши ноги. Ледве сховавшись ковдрою, я поринув у дрiмоту, але остаточно заснути менi так i не вдалося, тому що з кута бiля дверей хтось заговорив зi мною.
   Келiя була настiльки маленькою, що, лежачи на краю лiжка, я мiг запросто торкнутися рукою протилежної стiни, а якби витяг ноги, то шкарпеткою дотягнувся б до пiзнього вiзитера. Але панiка захопила мене, i я не мiг нi поворухнутися, нi тим бiльше почати розмову. Чоловiк i не думав таїтися, тому що явно хотiв бути почутим. Говорив вiн голосно, самовпевнено понад будь-яку мiру i нiчого не боячись, а боятися йому варто було, адже вiн розповiдав менi справжню iсторiю життя отця Мартiна - виток того кошмару, що трапився на Швенценi. I ця iсторiя не сподобалася нiкому з учасникiв церковного розслiдування.
   - Батько Мартiн був ще зовсiм хлопчиськом, - почав свою повiсть таємничий незнайомець, - коли в його мiстi, на центральнiй площi, стратили чаклуна. Ця людина була добре вiдома городянам, у всiх були про неї виключно позитивнi вiдгуки, так що нiхто не пiдозрював у ньому послiдовника темних навчань. Перед лицем вiчностi, вiдчуваючи на багаттi заключнi земнi муки, чаклун зберiгав дивовижний спокiй. Полум'я лизало його ноги, а вiн пригнiчено розглядав натовп. Вогонь дiстався грудей, волосся на головi спалахнуло i згорiло без залишку. I цьому чаклун не придiлив жодної уваги. Вiн набрав у груди гаряче гаряче повiтря i прокричав, щоб напевно бути почутим усiма: "Нещаснi дурнi, плачте i вмивайтеся сльозами, посипте голови моїм попелом, бо ви не розумiєте, що творите! Мої книги, кинутi вами в основу багаття, лiкарiв, лiкарiв давнини, мислителiв i фiлософiв, що перевершили всiх нинiшнiх разом узятих... Сьогоднi ви спалили надiї на власне благоденство, вiдмовилися вiд щастя.Так що запам'ятайте цей момент i сумуйте про нього надалi безперервно.Ще недавно я лякався вогню, зараз же радий у його полум'я покидати свiт безграмотного чернi.Кожен з вас, кого спiткає хвороба, кожен, хто в неймовiрних муках залишатиме це свiтло, нехай згадає мої слова.Нехай згадає, що вiд його доносiв або з його мовчазного схвалення загинули великi знання, здатнi подарувати всьому людству зцiлення вiд тяжких хвороб, що давали кожному шанс вiдстрочити смерть. не заради особистої вигоди, а в невтомних спробах допомогти вам. Вашi тупi святоши звинуватили мене в брехнi та чаклунствi, в участi у сатанинських ритуалах, поклонiннi Люциферу. Тi, що терзали мене, так i не вирвали з моїх вуст угодного їм визнання i не стали очевидцями iстини. Моє справжнє iм'я Гай Корнелiй Лентул, i я з'явився на свiт у старому Римi за пiвтора сторiччя до народження нашого Спасителя. Багато рокiв я шукав секрет довголiття та оздоровлення i знайшов його у складних дослiдженнях, проробивши колосальну роботу, пройшовши нелегкий шлях спроб i помилок. Сiмнадцять столiть, наповнених знаннями, згоряють перед вами. Радiйте, проклятi, трiумфуйте сьогоднi, адже завтра вам доведеться виплакати очi вiд горя'.
   У голосi чаклуна звучала непiдробна туга i водночас здавались трiумфальнi нотки. Вiн замовк, жаркий вогонь поглинув його. Коли тiло, що згорiло, виймали з залишкiв вогнище, комусь здалося, що чаклун пiдняв руку вгору, вказуючи на небо i шепочучи на адресу городян неприємне.
   Особи нiчного гостя, що все ще ховався в кутку бiля дверей, менi розрiзнити не вдавалося, проте, можу присягнутися, вiн широко посмiхався, продовживши розповiдi розповiвши менi про загибель практично всiх городян протягом пiвроку пiсля страти Гая Корнелiя Лентула. Рiдне мiсто отця Мартiна було обложене ворогом. Хтось iз мешканцiв помер вiд голоду, когось забрав мор, третi стали жертвами своїх же сусiдiв, вiд безвиходi перетворених на кровожерливих розбiйникiв. I тiльки на згадку про хлопчика на iм'я Мартiн врiзалися слова, вимовленi чаклуном на страти. Як знати, можливо, саме вони надали йому сил, щоб вижити, вцiлiти будь-що.
   - Пошуки шматочкiв, уривкiв знань, що збереглися пiсля смертi чаклуна, стали сенсом його iснування, - говорив iз кута келiї незнайомець. - Небагато праць давнини врятувалися вiд зайвих захисникiв вiри, та й тi збереглися у виглядi спискiв-копiй або простих згадок. Наполегливий батько Мартiн знав, де слiд шукати насамперед. I ось коли бiльшiсть необхiдних фолiантiв було ним зiбрано i вивчено, вiн вирушив на острiв Швенцен, де в монастирськiй бiблiотецi збереглися два останнi необхiднi йому сувої.
   Дванадцять рокiв знадобилося простому ченцю Мартiну, щоб отримати доступ до секретної частини книжкового сховища, для чого довелося стати настоятелем монастиря, i в цiй глушинi строю пiдступи, плетучи iнтриги та йдучи по головах. Всi книги, твори, манускрипти, сувої й фолiанти лежали перед ним, i, занурюючись у їхнє утримання, батько Мартiн трiумфував. Радiсть його була нетривалою, оскiльки незабаром вiн зрозумiв, що без щоденникiв i записiв старого римлянина самого Гая Корнелiя Лентула не зможе зiбрати розрiзненi вiдомостi воєдино.
   Яким би нерозв'язним не бачилося завдання, наскiльки глибоким не було б прикростi, батько Мартiн не здався, не опустив рук. Нехай римлянин, який прожив сiмнадцять столiть, все це немислимо довгий час йшов до розгадки, але вiн ще ранiше докопав до можливостi продовжувати життя, вилiковуватися вiд небезпечних недуг. Десятилiття витратив настоятель, щоб хоч трохи наблизитися до знань свого попередника, що розчарувався. Батьковi Мартiну було п'ятдесят, коли секрет, як вiн вважав, був повнiстю розгаданий.
   В органiзмi кожної людини є субстанцiя, що володiє властивостями життєвої сили, життєвої енергiї. Є незримо i явно не вiдчутно. В одних брак її починається ще до народження, в утробi матерi, а iншi i в старостi здатнi на вiдважнi i навiженi подвиги, аби витратити надлишок енергiї. Силу цю можна передавати вiд людини до людини, тим самим вилiковуючи останнього i подовжуючи його днi. На превелику силу батьковi Мартiну вдалося з'ясувати, яким чином слiд виявляти життєву енергiю в донорi, як зiбрати її i передати нужденному. Невiдомо, яким способом користувався Гай Корнелiй Лентул, тож, мабуть, шалений настоятель монастиря вiдкрив власний.
   Страх, бiль, розпач i приниження виявилися кращими засобами виявлення життєвої сили, а будь-яке досить гостре зброю чудовим iнструментом її вилучення i збору. Перший експеримент був проведений з рибалками i вийшов незручним, мало не провальним. Тi мало злякалися, а навпаки, спробували активно захищатися, i зiбрати енергiю вдалося лише з тих, хто помер у муках. Тодi ж батько Мартiн i зрозумiв, що страх i тортури служать набагато краще, нiж миттєва смерть.
   Але щось завжди виходило не так, як замислювалося настоятелем. Вiн i його поплiчники пiсля прийому чужої життєвої енергiї помiтили, що їм перестали докучати ломота, подагра, задишка, застуди та iнше, що вони стали виглядати бадьорiшими i свiжiшими, проте з кожним днем були потрiбнi все бiльшi порцiї. Варто було пропустити прийом, як стан здоров'я рiзко погiршувався. I вже не можна було зупинятись на досягнутому. Вони потрапили в пастку, з якої не бачили виходу, крiм як катувати все бiльше ченцiв.
   Нестримна розпуста тривала i тривала. Тiльки втеча брата Томаса, присвяченого таємницю отця Мартiна, змiнила стан речей.
   Тепер нiхто не скаже з певнiстю, на що розраховував настоятель. Мабуть, вiн вирiшив, що, дiставшись людей, Томас видасть його з головою, i розправився з небезпечними свiдками його грiхопадiння, сподiваючись вивернутись iз ситуацiї. Його запасiв життєвої сили забракло, щоб дочекатися нашого прибуття. Вiн помер, i ти все бачив на власнi очi.
   Пiсля сказаного незнайомець нарештi заворушився в кутку, кремiнь стукнув об кресало. Слабкий вогник затанцював на днi миски з маслом, i його свiтла менi вистачило, щоб розрiзнити в нiчному гостi самого брата Томаса. Все ще переживаючи через несподiване вiдвiдування та оповiдання, я запитав тремтячим голосом:
   - Брате Томасе, навiщо ти розповiв менi цю страшну iсторiю?
   - Нiкому, крiм тебе, не можу розкрити її, - вiдповiв монах, який якось неймовiрно швидко перетворився на кремезного, розважливого чоловiка, що виглядав набагато молодше за свої роки. Нi тiнi вiд невпевненостi та колишнього страху не було на його обличчi. - Якщо правда стане вiдома комусь iз членiв комiсiї, вони знищать усе, що зiбрав i вiдновив отець Мартiн, усi давнi працi, що несуть людству визволення та справжнє спасiння. Ти потрiбний менi зi своєю молодiстю, зi своїм допитливим розумом. Разом ми змогли обiйти помилку отця Мартiна. Один я не впораюся.
   - То чого ти хочеш вiд мене?
   - Я сховав книги та записи. Слiдуй за мною. У бiблiотецi я все покажу тобi та поясню.
   Абсолютно впевнений у тому, що зацiкавив мене досi, Томас покинув кiмнатку, i було чути, як вiн тихо побрязкає ключами, вiдчиняючи дверi до бiблiотеки. Я схопився з лiжка i збирався, благо вже був одягнений, як вiдчув холод, що виходив вiд стiн, вiд пiдлоги. Здавалося, що не просто рiзко змiнилася погода, а переплуталися пори року, i за лiтом одразу прийшла зла зима.
   Накинувши ковдру на плечi, я вийшов у темний коридор, що освiтлювався лише двома смолоскипами. Дверi в бiблiотеку були прочиненi, але я не встиг увiйти, бо хтось ухопив мене за зап'ястя лiвої руки i розгорнув до себе.
   Зiзнатися, тодi я думав, що якщо й виживу, якщо моє серце, що вiдчайдушно колотилося, не розiрветься вiд настрашеної жахiття, то до ранку стану зовсiм сивим. Передi мною стулився старий Мартiн, вiрнiше, його примара.
   - Не вiр, - прошипiв вiн, нiби задихаючись, нiби його груди придавили каменем. - Не вiр Томасовi. Благаю тебе, хлопче. Не пiддавайся на його вмовляння та обiцянки. Вiн - ошуканець. I вся кров, що пролилася в монастирi, лише на ньому.
   - Вiн розповiв менi все, - зашепотiв я, обережно вивiльняючи руку з чiпких крижаних пальцiв.
   - Правда. Це правда, - низько схилив голову примара. - Але до неї примiшана порцiя добiрної брехнi. Я грiшний i понесу гiдне покарання, проте чужих грiхiв я на себе брати не бажаю. Ти бачиш у Томасi доброзичливiсть i страждальця, однак це саме вiн навчив мене, як видобувати з людей їхнi життєвi сили. Вiн придумав мучити i вбивати. Це вiн перебив рибалок, навмисне залишивши розбитi човни там, де їх легко помiтили. Так Томас почав сiяти насiння страху серед братiї. I це саме Томас обладнав камеру тортур. Коли ж ми зрозумiли, що всiх ченцiв не пiдкорити нашiй волi, а енергiї вимагає все бiльше i бiльше, саме Томас запропонував перебратися на материк i вже там влаштувати криваве бенкет, не знаючи нестачi в жертвах. Ми сперечалися з ним, намагаючись переконати, адже все-таки не настiльки окреслили в прагненнi продовжити нiкчемнi життя. Злякавшись, що вiн сам займе мiсце в камерi тортур, Томас втiк, а повернувся лише за тим, щоб отримати мої записи i нового помiчника.
   У моїй бiднiй головi, що буквально розколювалася вiд великої кiлькостi iнформацiї, все перемiшалося, i я не знав, кому можна довiритися, а чиї слова слiд вiдкинути, як порожнi i нiчого не вартi. Нарештi, найкращим виходом я визнав той, що зобов'язував мене самому все вивчити i в усьому розiбратися з максимальною неупередженiстю.
   Тишу порушив нетерплячий поклик ченця i шарудiння паперiв, що їх перебирали в якiйсь схованцi. Примара настоятеля пiдняла на мене запаленi очi i все зрозумiла.
   - Створене мною буде мною ж i знищено, - твердо заявив вiн i, пролетiвши крiзь мене, крiзь дверi, увiрвався до бiблiотеки.
  
   Роздiл сорок сьомий
  
   - Протягом кiлькох рокiв, - закiнчував свою iсторiю Пауль Рейхенштейн, - я безрезультатно переконував себе, що переживав тi подiї увi снi, що розмова з братом Томасом менi привидiлася пiсля всiх побачених непотреб, що панували в монастирi Швенцена. Коли дверi зачинилися з гуркотом, я кинувся до них, навалився всiм тiлом, але вони не пiддавалися. Через неї долинали рiдкiснi нечленороздiльнi крики, сенс яких менi розгадати не вдалося. Мої стуки та заклики розбудили всiх, кого тiльки можливо. Одягаючись на ходу, напiвсоннi люди висипали в коридор, дивлячись на мене здивовано. Якихось звукiв з бiблiотеки вони вже не чули, i тому дивилися на мене здивовано. Хтось вiдверто насмiхався, заявляючи, що менi, як сопливiй дитинi, що обмочилася в лiжечку, здалися кошмари вiд пережитого за минулi днi. Однак страх пройняв усiх, варто було з-пiд дверей потягнути димом, а коли знизу спалахнуло полум'я, язики вогню пiдпалили взуття тих, що стояли надто близько, багатьох затрясло, нiби в лихоманцi. Деякi кинулися виламувати дверi, але голова комiсiї, що приєднався до нас, коли в книгосховищi вже трiщали i падали шафи, що палахкотiли, велiв усiм швидко хапати особистi речi i збиратися на березi, подалi вiд стiн обителi. Вiн навiть сказав щось на кшталт "Так завгодно Господу, не варто втручатися у Його плани". Вранцi ми покинули згубний острiв, усi, крiм брата Томаса, якого вважали згорiлим. Можна було припустити, що, живлячи люту ненависть до своєї обителi, вiн пiдпалив монастир, задумавши зруйнувати його таким чином раз i назавжди. А що, гарний висновок для комiсiї, хоча до її пiдсумкового звiту мене, безумовно, нiхто не присвячував. Як оформили розслiдування, менi невiдомо. I, само собою, про те, що трапилося я нiколи не розповiдав досi... тобто до сьогоднiшньої ночi.
   - Ви дуже здивованi, дiзнавшись, що цей брат Томас був справдi втiленням диявола? - спитав Нiколаус, глибоко схвильований розповiддю.
   Нотарiус скинув руки:
   - О, не те слово!
   Малах Га-Мавет весело посмiхнувся:
   - Ви будете значно бiльше враженi, дiзнавшись, що отець Мартiн - справжнiй генiй свого часу.
   - Нiтрохи не вражений, - вiдповiв Пауль. - Йому вдалося вiдкопати масу найдавнiших вiдомостей, систематизувати їх, дiйти деяких результатiв i домогтися того, про що подумати страшно, але що безперечно розбурхує уяву i гiдно поваги. Нехай у нього i був потужний поштовх з боку того римлянина.
   - Римлянина? Божевiльного Пилипа, ви хотiли сказати? - вiдверто потiшався ангел смертi. - Так-так, ви враженi, i не заперечуйте. Гай Корнелiй Лентул не тупцював своїми сандалями тлiнну землю. Тисячi Гаїв, сотнi Корнелiєв та Лентулiв, але у вашому рiдному свiтi Гай Корнелiй Лентул нiколи не народжувався i не вмирав. Городянин Фiлiп, на вогнищi названий цим iм'ям, - лише мiський божевiльний. Тi стародавнi книги, про якi вiн журився на площi, не потрапляли йому в руки, оскiльки їх не iснувало.
   - Дозвольте, - не повiрив Пауль. - Настоятель зiбрав колекцiю...
   - Вiн зiбрав колекцiю брехнi та вправних пiдробок, якi, звичайно, надали його генiю чiткого iмпульсу, але на цьому їхня роль закiнчувалася. Всi вiдкриття про життєву енергiю, її течiї в людських тiлах, можливостi передачi iншим людям належать самому Мартiну Шпеєру, батьковi-настоятелю монастиря Швенцен.
   Малах Га-Мавет визнав свiй екскурс логiчно завершеним та переключився на Ельзу Келлер. Помiтивши погляд, та знизала плечима i з гiднiстю промовила:
   - Я вже попереджала, що зi мною не вiдбувалося нiчого подiбного. Нi демони, нi люди, в яких я не розпiзнала сатанинський порiд, у моєму життi не були присутнi.
   - Так чи? - пiдняв брови янгол смертi. - А тi блискучi очi, чорнi вiд центру зiницi до краю райдужної оболонки, вам хiба не знайомi?
   - Далися вам цi очi, - вiдповiла Ельза, втрачаючи терпець.
   - Ще й як.
   - Яке ставлення до мене може мати горбун iз чужого свiту? Ви ж маєте на увазi ту людину, яка на вiдмiну вiд мого Хорста прийняла угоду з дияволом i поплатилася за це не тiльки потворнiстю?
   - Так. Але, люба Ельза, не сприймайте його горбуном. Пам'ятайте, що, ставши володарем iлюзiй, вiн мiг грати з вашою уявою, вашим зором та iншими почуттями, як йому заманеться.
   Ельза зiщулилася, нарештi усвiдомлюючи сказане.
   - Не може бути, - видавила вона з себе i вiдразу онiмiла.
   Потроху все стало на свої мiсця, прийшло ясне розумiння, а разом iз ним переживання за почуття ошуканого чоловiка.
   Ось зараз Хорст i дiзнається, що їхня зупинка на перехрестi диявола задумана самою Ельзою. Не важливо, вiд кого стане вiдомо: чи зiзнається вона, чи видасть ангел смертi, обiзнаний якщо не у всьому, то багато в чому. Набагато важливiше, що з боку це так схоже на зраду, на заздалегiдь пiдлаштовану смертельну пастку. Навряд чи вона зможе виправдатись. А якщо Хорст згадає, як Ельза спецiально обпоїла його, варто було йому побачити i злякатися чортовщини, що дiялася, варто було йому зважитися на втечу з заїжджого двору.
   Насамперед жiнку лякала не необхiднiсть зiзнатися, до чого вона була повнiстю готова, а складнiсть iз вибором вiдповiдних слiв. I Ельза знайшла сили, пiд схвальний кивок Малаха Га-Мавета сказавши вбитим голосом:
   - Хорсте, менi неймовiрно соромно за скоєне, але я мушу дещо розповiсти про нашу зупинку в трактирi Верненов.
   I в усiх подробицях вона повiдала, не бентежачись присутностi iнших мандрiвникiв, про явище до неї чоловiка в золотiй масцi, про його слова та обiцянки, про те, що до останнього моменту не могла зв'язати своїх зустрiчей у видiннях з жахливими обставинами, що навалилися на всiх заручникiв. перехрестя свiтiв. Вона не намагалася виправдатися, говорила без прикрас i недомовок, про себе благаючи Бога, щоб Хорст таки зрозумiв її.
   Хорст слухав її сповiдь iз найсерйознiшим виглядом i не перебивав. Потiм вiн притиснув заплачене обличчя Ельзи до свого плеча, пiдбадьорливо поплескав її по спинi i почав заспокоювати, нiжно погладжуючи по волоссю.
   - Не хвилюйся, люба. Все добре. Все обов'язково буде добре, - казав вiн. - Ти вчинила неправильно лише в тому, що нiчого менi не сказала з самого початку, коли ми могли щось придумати разом. Але в цьому я тебе не звинувачую. Взагалi, нi в чому, чуєш? Адже ти хотiла не звалювати на мене черговi тяготи, сподiвалася вирiшити все самостiйно. Ти не винна в тому, що виявилася ошуканою. I не хвилюйся з того приводу, що ми опинилися на диявольському перехрестi. Не цим, бо якимось iншим способом чаклуни затягли б нас сюди. Я в цьому впевнений. На те вони й чаклуни. I я не гнiваюсь, що ти обпила мене. У тому моєму станi я б запросто наламав дров, примножив неприємностей так, що всiм вистачило б. Навiть якщо на початку нашого спiльного лиха ми й мали змогу вибратися з заїжджого двору, у чому я, вiдверто кажучи, дуже сумнiваюся, нас би вбила хуртовина, що тiльки посилилася до ночi. Не засмучуйся, улюблена Ельза. Мене зараз куди бiльше цiкавить, чи казав тобi горбань у цих чортових баченнях щось конкретне про твою хворобу, про її лiкування?
   Схлипнувши i змахнувши сльозу, Ельза заперечливо похитала головою.
   - Можете спитати мене, - дозволив Малах Га-Мавет. - Оскiльки до того, що вiдбувається навколо вас, це має лише опосередковане вiдношення, я, так i бути, вiдповiм.
   Хорст насилу придушив у собi бажання схопитися i з лайкою накинутися на ангела смертi. На думку мельника, так, мабуть, i всiх замкнених у трактирi, його поведiнка була невибачливо зухвалою i поганою. Прекрасно усвiдомлюючи характер ситуацiї, що склалася, Малах Га-Мавет наче потiшався над мандрiвниками, розпалював їх недоречними фразами та iнтонацiями, навмисне провокував на грубiсть.
   Мабуть, вiдчувши настрiй чоловiка, Ельза любовно взяла його руки у свої, ще вологi вiд витертих слiз.
   - Будьте такi добрi, - попросила вона, - скажiть, що знаєте про мою хворобу.
   - Та хвороба, на яку ви з Хорстом списуєте свої останнi суми, вiдступила досить давно, i вiд неї не залишилося нiчого, крiм неприємних спогадiв. Якщо вам вдасться вибратися з палiтурки неушкодженими, не забудьте як слiд вiддячити лiкарю. Вiн рiдкiсний по тутешнiх мiсцях майстер своєї справи, як би ви з Хорстом не рахували. Його лiкування позбавило ваше тiло вiд небезпечного запалення, але не вiд болю, який йшов трохи повiльнiше за недугу. З плином часу вона б вiдпустила, проте ви поспiшили звернутися до сумнiвної знахарки, яка нiчого не знає, нiчого не вмiє, хiба що з слушним виглядом пригощає хворих поганим зiллям. Стара лiкує все на свiтi засобами, до складу яких входять однi й тi ж iнгредiєнти: п'янi та отруйнi гриби та рослини, висушенi та перетертi потрухи тварин, навiть зола та пiсок. Дехто вiдмовлявся вiд такого лiкування з природної гидливостi, хоч i бачив мою тiнь бiля лiжка. I такi люди мали рацiю. Широко вiдомо, деякi речовини мають властивiсть вбудовуватися в органiзм людини, ставати з нею єдиним цiлим, та був нормальне життя без таких компонентiв просто мислима. Наприклад вино. Вживай його частiше звичайного i отруїш власне тiло, помалу знищиш власну свiдомiсть. Ваш випадок такий самий. Органiзм, Ельза, звик до лiки старої i вимагав ще i ще, бiльше i бiльше. Ваш розум збунтувався, не отримуючи очiкуваного, i став дурити. Запам'ятавши той сильний бiль, що ви переживали на самому початку, вiн став програвати її знову i знову, як iнодi вмiє докладно та чiтко вiдтворювати милi серцю переживання з далекого минулого. Саме розум змушував вас вживати, з дозволу сказати, лiки знахарки щодня i багато.
   Уважно слухаючи Малаха Га-Мавета, Хорст начисто забув свої колишнi претензiї та образи до нього. Вiн не стерпiв i спитав, перебиваючи ангела смертi i, як здалося Ельзi, марно забiгаючи вперед:
   - Нам хвалили молодого лiкаря iз Зеенвiца, Хейнрiха Шютце. Вiн може допомогти Ельзi?
   - Найкраще вам допоможе старий лiкар iз Даммена, вiд послуг якого ви вiдмовилися, на жаль. А Хейнрiху Шютце слiд було вибрати iнший шлях. З нього вийшов би чудовий музикант, можливо, найбiльший композитор. А лiкар, - Малах Га-Мавет пом'явся i скривився. - Лiкар iз нього так собi.
   В ту мить десь зверху протяжно загуло, затрiщали стiни, та так, що по кутках трактирної зали пилюка голосно посипалася на пiдлогу. Яструб схопився, пiдiбрався, нiби готуючись до бiйки, i перелетiв на плече ангела смертi, який повiльно пiднiмався зi словами:
   - Починається. На якийсь час нам доведеться розлучитися.
   Мандрiвники з приреченими наляканими особами, не радившись мiж собою, так само встали. Вiллем запитав:
   - I що далi?
   - Чекайте. Вас покличуть, i проiгнорувати цей заклик ви не зможете, - вiдповiв Малах Га-Мавет, стаючи прозорим та поступово зникаючи. - Чекайте i пам'ятайте, що маєте справу нехай i з чаклунами, але все ж таки зi своїми копiями. Отже, намагаючись перемогти їх, думайте, що боретесь iз собою.
  
   Роздiл сорок восьмий
  
   Якийсь час мандрiвники похмуро дивилися туди, де щойно стояв Малах Га-Мавет iз гiгантським птахом на плечi. Тепер там було порожньо, i вiд цього у всiх без винятку заручникiв перехрестя виникло вiдчуття безпорадностi. Раптом виявилося, що однiєю своєю присутнiстю гордовитий i саркастичний ангел смертi дарував їм пiдтримку i якесь заспокоєння, швидше за все, сам того не бажаючи.
   Мандрiвники з трепетом чекали початку кошмару, представляючи його кожен по-своєму. Ось зараз зiйдуться стiни, i чаклуни, так i залишившись невидимками, поховали жертв пiд завалами з каменю та дерева. Або ж глибока трiщина розколе пiдлогу, вiдкриваючи прохiд прямо до пекла з його чорним реготаючим володарем. А може, духи зла i вiчного мороку, з'явившись у яскравому спалаху, оточать їх, кудись затягнуть за собою, де серед крикiв тисяч грiшникiв розiрвуть на частини.
   Малювання в уявi подробиць майбутнього нiкому не надавало впевненостi, а тому вони кинули це заняття, сконцентрувавши увагу на гнiтючiй тишi: нi звукiв негоди, нi скрипу вiконниць, нi стукотiння крупинок снiгу по вiкнах. Комусь здалося, що за стiнами стерлося все, i порожнеча захопила колись неосяжнi простори.
   Ельза притулилася до Хорста, але в того не знайшлося слiв, щоб втiшити її. Вiн поцiлував дружину в скроню, пообiцявши собi, що не дозволить нiкому з чаклунiв завдати шкоди Ельзi.
   - Схоже, часу дiйсно не залишилося, так не будемо марнувати його, - несподiвано сказав Мiхаель Бреверн.
   - Заточимо нашi мечi i одягнемося в обладунки? - Мляво поцiкавився Хорст, зовсiм не збираючись сперечатися з Бреверном або насмiхатися, але вважаючи, що в них дуже мало шансiв вистояти проти чаклунiв.
   I тут же Мiхаель подарував йому надiю, сказавши:
   - Створення перехрестя свiтiв, як пояснював ангел смертi, дуже складний процес i не кожному чарiвниковi пiд силу. З чаклунiв, що затягли нас на цей жертовник, лише деякi вмiють поєднувати шматочки реальностi в таку малу сферу, що постiйно стягується. I одного вмiння їм недостатньо, потрiбне пiдживлення енергiєю вiд iнших учасникiв ритуалу.
   - З огляду на те, що сфера стиснулася до межi трактира, - пiдхопив роздуми купця молодий фон Граусбург, - виходить, магiчна сила чаклунiв виснажується. Її може залишитися лише на кiнцеву стадiю їхнього чорного обряду.
   - Але ми не знаємо i навiть не припускаємо, на що вистачить залишкiв їхнiх сил, - засумнiвався Пауль Рейхенштейн, хоч i готовий був повнiстю довiритися цiлком розумним аргументам Мiхаеля та Нiколауса.
   - Тут теж слiд згадати напуття ангела смертi, який сказав, що чаклуни - нашi копiї, - з розстановкою промовив купець, судорожно стискаючи i розтискаючи кулаки. - Що нам це дає?
   - Давайте спробуємо вiдштовхуватися вiд тих пропозицiй, якi нам зробив диявол, i припустимо, що нашi копiї з iнших свiтiв цi угоди уклали.
   - Iнший я - король iлюзiй i, можливо, вмiє їх матерiалiзувати, - пожвавiшав Хорст.
   - Отже, друзi, не можна повнiстю довiряти тому, що ми побачимо, яким би реальним побачене не здавалося, - вивiв Мiхаель. - Щодо моєї копiї можна припустити, що вiн - могутня багата людина, яка добре знає вiйськове мистецтво, раз не загинула пiд час повстання за князiвство батька. А ось про його чаклунськi вмiння нам нiчого не вiдомо, на жаль.
   - Мабуть, моя копiя, - вставив Нiколаус, - майстерний воїн. Так що нiкому з нас не варто геройствувати, i, зiткнувшись з наймолодшим з чаклунiв, вiдразу кликати на допомогу, не намагаючись боротися вiч-на-вiч.
   Не доречно згадавши про честь, нотарiус намiрився запротестувати, але зупинив себе, зловивши на думцi, що зараз нi про яку дуелi не йдеться, та й протистояти безчесному чаклуновi необхiдно всiма доступними засобами, якi залишив Господь.
   - З моєю копiєю є неяснiсть, - у свою чергу сказав Пауль. - Диявол так i не встиг запропонувати менi щось конкретне, так що нам не вiдомо, якi вчення спiткав чаклун.
   - Думаю, велика ймовiрнiсть, що вiн опанував знання про лiкування важких ран, смертельних хвороб та продовження життя, - зауважив Вiллем. - Чомусь менi здається, саме до того у вас усе йшло. А його магiчна сила, крiм сказаного, може полягати ще й у тому, що вiн обiзнаний, як забирати життєву енергiю у живих людей та передавати iншим. А ось iнший я, думаю, багатознаюча, досвiдчена в рiзних науках людина, але, на вiдмiну вiд iнших, може i зовсiм чаклунськими силами не мати - теоретик, так би мовити, спочатку прагнув знати, а не вмiти. Мабуть, саме вiн i є основним носiєм секрету про вiдкриття диявольського перехрестя.
   Подорожнi згiдно закивали, а потiм переключили увагу на Ельзу Келлер, похмуро потиснувши плечима. Про її копiю нiхто нiчого не знав i не мiг висунути припущень, хоч на чомусь ґрунтованих. Наступної митi до них долинув гул, який далекий i тому викликав тривогу.
   Спочатку шум був тихим, ледь помiтним, наче лавина тiльки-но зiйшла з похилим хребта i не розiгналася, не зiбрала снiгову масу в нищiвну мiць. Однак цей невиразний звук лякав сильнiше за гуркiт гарматної канонади. Поступово гул наростав, наближався, а разом iз ним легка вiбрацiя торкнулася шинку. Тремтiли стiни, трохи затрiщали балки i дерев'янi опори стелi, по пiдлозi затанцював дрiбне смiття, пiдстрибуючи невисоко i розлiтаючись, знову пiдстрибуючи i розлiтаючись уже подалi.
   Наче по командi мандрiвники взялися за руки i утворили коло, боязко дивлячись один на одного.
   - Трохи безглуздо звучить, - тремтячим голосом сказав Пауль Рейхенштейн, - але я радий, що зустрiв усiх вас.
   - Так, звучить безглуздо. I якось дуже схоже на прощання, - вiдповiв Вiллем, вiдчайдушно хоробрячись. - Ви це киньте.
   Мiхаель Бреверн кашлянув i глянув на нотарiуса, аж нiяк не суворо, як усi очiкували, а з легкою усмiшкою.
   - Пiдтримаю Пауля, - голосно сказав вiн, намагаючись перекричати гул, що посилився до гуркоту. - Друзi, я теж радий, що випала нагода познайомитися з вами. Ви чудовi люди. У жодному разi не здавайтеся! Нам важливо вiрити у нашу перемогу.
   - У нас все вийде! - прокричав Хорст.
   - Звичайно! - додала Ельза i звернулася до юного фону Граусбургу: - Нiколаусе, пам'ятайте, щойно представившись нам, ангел смертi сказав, що ви перший, хто побачив його в iстинному образi.
   - Так-так, - пiдхопили iншi.
   - Як вiн виглядає насправдi?
   - Варто йому назвати себе, як трактирний зал на якийсь час зник. Нiкого з вас не було поруч, вiн i я стояли один навпроти одного бiля якоїсь скелi, що височiла серед безкрайнього моря. Вогнянi кулi летiли з неба безупинно i з вибухами падали у воду, в мiсцi падiння перетворюючи її на пару. Я бачив ангела смертi велетенський величезним в оточеннi незлiченної кiлькостi яструбоголових птахiв, i поряд з ним вони не виглядали такими великими. Лик ангела був жахливий тим, що нiчого не виражав, не виявляв нiяких почуттiв, а його очi - це двi чорнi безоднi тартару. Вiн розкрив крила, i тiнь вiд них закрила всю скелю без залишку. Кожне перо в його крилах мало своє власне око яскраво-жовтогарячого кольору. I звiдкись менi було точно вiдомо, що вони живi, нiби окремi, самостiйнi iстоти на тiлi ангела, що вони дивляться всюди i на все вiдразу.
   Пiдлога залишилася на мiсцi, i водночас мандрiвникам здалося, що вона стрiмко пiшла з-пiд нiг. Вони почули протяжний свист, як при падiннi з великої висоти, вiдчули потiк повiтря, що ковзав по обличчях, все ще розумiючи, що залишаються нерухомими.
   Стiни корчми захиталися, голосно затрiщали i впали пилом. Нiколаус i Мiхаель бачили, як розлетiвся стiл, де залишилися шпага молодика i тригранний стилет купця, захований у потайнiй кишенi плаща. Надто пiзно схаменулися.
   Поринаючи в темряву в оточеннi какофонiї неприємних звукiв, мандрiвники сильнiше стиснули руки.
  
   Роздiл сорок дев'ятий
  
   Злегка закинувши голови, чаклуни стояли навколо жаровнi з дивовижними пахощами, якi, як стверджував Вiллем-чаклун, допомагають сконцентруватися, загострюють пам'ять i надають ясностi розуму. Пахощi вдалося розшукати i придбати з великими труднощами. Для цього сивому Бреверну довелося докласти чимало сил, пiдключити зв'язки i витратити значну суму. Як князь, що разом з недругами пiдкорив i всiх товстосумiв, вiн мiг собi таке дозволити, а як чаклун, що затiяв жахливий ритуал заради свого порятунку, просто повинен був це зробити.
   Вогонь на днi жаровнi крутився, згасав i ненадовго спалахував, вихоплюючи з мороку зосередженi обличчя чарiвникiв, що спiвали заклинання. Чаклуни то кричали, то переходили на шепiт, завжди дотримуючись пiдказок, якi Бреверн давав кожному.
   Купця з примiщення нагорi вiн нагадував у найзагальнiших рисах: виглядав молодшим i пiдтягнутiшим, хоч i був повнiстю сивим, у ньому вiдчувалися владнiсть, впевненiсть i небажання вiдступати перед чимось. Крiм того вiн мав здатнiсть переконати практично будь-яку людину навiть у найнеймовiрнiшому. Якщо в цiй властивостi i полягала магiя, то зовсiм небагато - все залежало вiд навiювання об'єкта, готовностi вiрити i довiряти. Адже нещодавно саме сивовласий Бреверн переконав приєднатися до нього Вiллема-чаклуна, який спочатку змирився з долею i вiдмовлявся розплачуватися за помилки iншими людьми.
   Iнодi крiзь спiв заклинань чувся трохи здавлений регiт Нiколауса фон Граусбурга, якому подобалося те, що вiдбувалося. Чарiвник-воїн давно зрiкся батькiвщини, добровiльно залишився без близьких i подорожував вiд мiжусобицi до мiжусобицi, вiд вiйни до вiйни, щоб отримувати задоволення в кривавих битвах. На юнака з трактирної зали вiн анiтрохи не схожий, у крайньому випадку, на його старшого брата, пошарпаного життям i забув про честь, пристойнiсть, манери. Почувши iсторiї про свої копiї, що прожили короткi, але такi насиченi життя, вiн почав вiдчувати досаду з приводу того, що свого часу просив у диявола повної незалежностi, свободи вiд будь-яких зобов'язань, вiрної зброї та доброго коня, а не чогось бiльшого. Вiн навiть не подумав вимагати невразливостi. Лише тепер усвiдомивши свiй промах, Нiколаус-воїн став мати страшну ворожiсть до юного фону Граусбургу, немов саме той був у всьому виною.
   На боцi в Нiколауса-воїна висiла важка шпага, з ефесом, вiдшлiфованим рукою до яскравого блиску. Колись рукоятка складалася з сотень переплетених ниток, якi скручувалися мiж собою, пiднiмалися десятком дужок, що з'єднувалися в хитромудру гарду. На вiдмiну вiд цього клинка шпага сивоволосого чаклуна була коротша, значно легша i разом з тим набагато дорожча, тому що являла собою чудовий витвiр мистецтва.
   Чорнокнижник Пауль Рейхенштейн, магiчнi здiбностi якого Вiллем-писар вгадав цiлком правильно, зовсiм був повною протилежнiстю нотарiусу, який чекав своєї долi нагорi. Чаклун при дуже високому зростаннi був немислимо худий, як фiгурка iз зв'язаних гiлочок i пучка трави. Вiн уявляв себе набагато розумнiше за того, кого обрав своєю жертвою, адже якщо нотарiус тiльки на перехрестi свiтiв здогадався, ким був зловмисний брат Томас, то вiн зрозумiв це ще в келiї монастиря Швенцен.
   А ось чаклунка була точною копiєю Ельзи Келлер, аж до двох маленьких родимок на мочцi лiвого вуха. Така подiбнiсть здавалася ще дивовижнiшою, якщо взяти до уваги, що життя двох цих жiнок не спiвпадали мiж собою нi в чому, починаючи з дати та обставин народження. I горбун Хорст Келлер мiг тiльки мрiяти, щоб красуня Ельза була його дружиною.
   На стелi виникло i зникло свiтiння, пiсля чого тiла чарiвникiв обволок холодний синiй вогонь. Чаклуни стояли в тому ж порядку, що й їхнi жертви, тремтячи всiм тiлом вiд вiбрацiї, що вторувала гулу.
   Ось-ось гул повинен був перейти в гуркiт, i чаклуни не вiдразу вiдчули, що кам'янi блоки пiд їхнiми ногами повiльно пiднiмаються, пiдкоряючись наказу горба.
   Знову на стелi позначилася пляма свiтла, але цього разу не зникло, а почало збiльшуватися в розмiрах, пульсуючи в такт заклинань. Досягши стiн i забруднивши їх дрiбними краплями, свiчення заструмилося вниз, перетекло по пiдлозi i зiбралося великим озерцем бiля жаровнi, виїдаючи камiнь, подiбно до їдкої кислоти. Потiм свiтiння пiднялося в повiтря тонкими ламаними лiнiями, розвiялося, i в пiдземеллi раптом стало тихо.
   Бреверн-чаклун нелюдською мовою вигукнув складну фразу, пiсля якої все затремтiло, i на подобi вiвтаря в яскравому спалаху з'явилися всi шiсть подорожнiх - шiсть жертв, призначених дияволу.
   Чаклуни посмiхалися, не приховуючи свого трiумфу.
   Писар Вiллем першим розплющив очi i, толком не озирнувшись, одразу спробував пiдвестися. Iз цього нiчого не вийшло. Вiн лежав у кам'яному жолобi ногами до жаровнi i не мiг рушити, при цьому не був нi пов'язаний, нi паралiзований. Просто вiн не вiдчував тiла, а лише здогадувався про його iснування i колись звичайну можливiсть керувати ним. Дивнi, нi з чим незрiвняннi вiдчуття переживав не лише писар, а й iншi мандрiвники.
   Нотарiус жваво уявляв себе небiжчиком, якого забули попередити про його смерть. З кожною секундою йому все виразнiше здавалося, нiби битва з чаклунами вiдбулася i залишилася позаду, в минулому, але вiн сам викреслив її з пам'ятi через очiкувану поразку.
   Купець i молодий фон Граусбург помiтили, що лежать широко розкинувши руки. Вони вiдчули або, швидше, невиразно вгадали легке тепло, що виходило вiд рук iнших мандрiвникiв, якi не потрапляли в поле зору, але, безперечно, лежали поруч. А Хорст не переставав дивуватися, прислухаючись до безглуздого почуття: сприймаючи на дотик камiнь, вiн не мiг розiбратися, чим саме вiдчуває холод. Долонею? Якщо так, то якi руки? Може, потилицею чи через одяг? Виразних вiдповiдей не було. Нi з чим подiбним йому ще не доводилося стикатися.
   Тiльки Ельза залишалася байдужою до такого переживання, оскiльки уважно вслухалася в голоси людей, яких поки не бачила.
   - Чому на них немає кайданiв? - рiзко запитав сивий князь Мiхаель Бреверн.
   Горбун, захоплений вiд того, що у них все вийшло, осiкся, стер трiумфування з обличчя i поспiшив з вiдповiддю:
   - Я зараз все виправлю.
   У зап'ясть i щиколоток жертв через кам'янi плити стали пробиватися цiлком матерiальнi сталевi стрижнi, проте варто їм зiгнутися на кшталт скоб, як вони одразу огорнулися бiлою серпанком, що нагадує фату. Почувся тихий звук пiску, що обсипався, i вiд стрижнiв не залишилося нi слiду. Горбун напружився, витягнув шию, у нього на лобi здулися i запульсували вени. Вiн пiдняв руки, немов священик, що благословляє вдячну паству, i повторив магiчний прийом, який мав прикувати мандрiвникiв. Цього разу матерiалiзувати метал не вдалося. Не виникала навiть iлюзiя кайданiв.
   Зробивши очi круглими, горбань розсiяно зiзнався:
   - У мене не лишилося сили.
   - Думаю, нiчого страшного. Головне ми виконали? - спробував заспокоїти самого себе Пауль-чаклун i звернувся за уточненнями до Вiллема, який вiдкинув каптур i не приховував своєї потворностi нi вiд кого.
   Чаклун Вiллем не встиг вiдповiсти, сивий Бреверн налетiв на Ельзу з докорами в тому, що це внаслiдок її безтурботностi та легковажностi iншим довелося подiлитися з нею самотужки. Слизнувши по обличчях чаклунiв поглядом, що не вiщував нiчого доброго, вiн закiнчив злiсну тираду жорстоким звинуваченням:
   - Через бездумне хвастощi жiнки нас усiх може спiткати невдача! Ви це знаєте?
   - Все буде, як i задумано, - в крайньому збентеженнi залепетала Ельза, що вiдкрила для себе справжнiй характер людини, до якого мала симпатiю на гранi з закоханiстю - почуттям, насамперед їй не знайомим.
   - Панi Ельза, жертви, як i ранiше, пiдпорядкованi вашим чарам i перебувають у зацiпенiннi? У вас вистачить сил утримувати їх? - обережно поцiкавився у Ельзи горбань.
   Чаклунка часто закивала. Горбун ласкаво взяв її за руку, намагаючись потiшити, але Ельза не дозволила.
   - Ще раз посмiєте заговорити з панi в такому тонi.
   - I що? - байдуже запитав Бреверн i вiдвернувся вiд горбана, даючи зрозумiти, що думка будь-кого його не хвилюють.
   Шипучи змiєм i бризкаючи слиною, горбун пiдскочив до сивого, якого з пiвгодини тому назвав не iнакше, як "мiй пан".
   - Тiльки спробуйте - тодi дiзнаєтесь!
   Бреверн вiдштовхнув вiд себе недомiрка, встигнувши подумати, що немає небезпеки в сварцi з чаклуном, який серйозно вичерпав свої магiчнi сили, проте надалi доведеться обережно.
   - Гей, припинiть! - гаркнув чаклун Нiколаус, пiдхопивши горбуна, що ледь не розпластався. - Зараз не вдалий час, менi здається.
   Його слова почули, але мало хто звернув на них увагу.
   - Такого повороту подiй ви менi не обiцяли, коли вмовляли вiдкрити таємницю перехрестя свiтiв i ритуалу, - тихо промовив Вiллем-чаклун, з неприхованою зловтiхою дивлячись на сивого.
   - Не дiйте менi на нерви, - вiдмахнувся чаклун.
   - Скажiть, чесно, свiй талант навiювання ви застосовували i до мене?
   Бреверна аж пересмикнуло. Вiн подивився на всi боки, переконавшись, що нiким не буде почути i сказав:
   - Жодної вiдповiдi я вам не дам. Усвiдомте собi лише те, що Пауль в змозi вилiкувати вас, повернути вам нормальний образ, а вiн у мене ось де, - сивий чаклун показав долоню i стиснув її в кулак до кришталю в кiсточках, пiсля чого глянув на чаклуна Пауля, який ледь не трясся. у нападi малодушностi. - Займiть свої мiсця i припинiть балаканину.
   - Менi здалося, що он той, - пошепки промовив Нiколаус-воїн, жестом звертаючи увагу Ельзи на писаря, що лежав унизу, - поворухнувся.
   - Здалося, - холодно вiдповiла чаклунка. - Не бiльше того.
   Вiллем, що знаходився в кам'яному жолобi, судомно намагався подолати страх i згадати, вiд чого це зацiпенiння здається йому знайомим. Вiн ворушив у пам'ятi недавнi й ґрунтовно призабутi розповiдi, прочитане в книгах, доки не знайшов описаний якимось старовинним лiкарем цiкавий симптом, названий ним сонним розслабленням. Iнодi людина, тiльки прокинувшись, не може поворухнутися, перебуваючи в повнiй свiдомостi. Той, хто прокинувся, починає панiкувати, задихатися, виходити потiм, його серце шалено колотиться. Вiд цього стан лише погiршується i все може закiнчитися смертю.
   Розiбравшись iз дiагнозом, Вiллем став посилено нагадувати, що писав лiкар про те, як упоратися з таким явищем. Прочитане було таким далеким, i писаревi важко вдавалося вiдновлювати картину в цiлому.
   Навчаючись у гiмназiї церковного ордену, Вiллем допомагав ченцям, якi переписували рецепти з безлiчi медичних трактатiв i заробляли продажем цих рецептiв. Тепер вiн згадав i кiмнату, в якiй писав, i навiть обставини дня, що передували його корисному заняттю, проте щось справдi важливе нiяк не спадало на думку.
   "Потрiбно вiдновити дихання", - пiдказувала йому логiка. - "Слiд вгамувати серце".
  
   Роздiл п'ятдесятий
  
   Йому вдалося пiдкорити тiло: поступово воно приходило в норму, поводилося все звичнiше i звичнiше. Це, звiсно, не сталося саме собою. Знання приходило повiльно i важко, як проростає через кам'янистий ґрунт тонкий зелений паросток. Спочатку до пальцiв повернулася чутливiсть, потiм до рук та нiг, потiм по тiлу розлилася ломота. Ось тiльки сильно нила шия, нiби затекла вiд довгого перебування у незручному становищi.
   Незабаром Вiллем повнiстю вiдновив контроль над органiзмом i почав упорядковувати метушнi думок, що крутилися в головi, обережно оглядаючись. Зiр пiдтвердив здогади: чаклуни були поруч i могли уважно спостерiгати.
   Вiллемовi було страшно. Страшно настiльки сильно, що вiн гнав вiд себе, як зазвичай проганяють злiсного пса, будь-яку iдею про битву з чарiвниками, якi напевно прагнули зрадити його мукам i найболючiшiй смертi. Страх був настiльки сильний ще й тому, що писар вiдчував свою повну самотнiсть, хоч i бачив практично всiх своїх нових друзiв такими, що лежать так близько.
   Так, вони були поруч, проте знерухомленими не змогли б прийти до нього на допомогу у разi небезпеки. А такий випадок, що щось пiдказувало Вiллему, обов'язково настане. Виходить, спочатку вiн повинен допомогти всiм. Вiд цього залежало i його життя, i життя iнших мандрiвникiв.
   Боячись бути почутим, але зiбравши волю в кулак i вгамувавши страх, вiн тихенько покликав:
   - Друзi, я знаю, ви мене чуєте. Ви не можете ворухнутися, не можете скинути зацiпенiння, як не намагаєтеся, i не розумiєте, що вiдбувається. Схоже, менi вдалося впоратися з цим нещастям. Вам потрiбно зробити наступне. Вашi тiла вважають, що ви спите, i не дозволяють розуму, що не спить, взяти гору. Уявiть, що ви тiльки прокинулися вiд неприємного сну. Насамперед вiдновiть дихання, щоб воно стало спокiйним. Це дуже важливо.
   Вiллем прислухався до того, як подорожнi дихали, роблячи глибокий вдих i на якийсь час затримуючи видих. Вони дiйсно почули його i послухали першої поради. Писар продовжив:
   - Поки що у жодному разi не змушуйте своє тiло рухатися. Дiяти потрiбно вiд зворотного: зосередьтеся на тих вiдчуттях, якi пов'язанi з рухами. Згадуйте. Це може здатися складним, але сконцентруйтеся як слiд. Згадуйте, як кидали камiння в рiчку, а потiм її вода холодила руку, як обпалили пальцi, як здригалися вiд переляку, як поранили ногу об гострий камiнь. Виживайте з пам'ятi найяскравiшi враження, навiть якщо вони будуть не найприємнiшими. Згадуйте, як мчали стрiмголов i приклалися лобом про низьку притолоку.
   Здавалося б, що простiше? Начебто немає нiчого складного в тому, щоб згадати вiдчуття, якi переживав, а iншi - розмiрений крок або бiг, поворот кистi або згинання руки - не один раз. Однак це справдi являло для подорожнiх проблему. Не так просто виконати.
   Сивоволосий чаклун монотонно читав ряд заклинань, зрiдка поглядаючи в фолiант з далеких долюдських епох. Участь iнших йому не потрiбна. Чорнокнижники виглядали забутими колишнi образи, чвари рiзних днiв i з рiзних тем. Безтурботнiсть панувала серед них, якесь задоволення вiд усього виконаного, оскiльки ритуал пiдходив до завершення. Варто лише дослухати останнє iз закляття, дочекатися потрiбного часу i спуститися вниз, щоб ритуальним кинджалом по черзi перерiзати всiм жертвам глотки або проткнути їх серця - не має значення.
   - Вони схожi на курчат, - усмiхнувся Нiколаус-воїн, пiдморгнувши чаклуновi Вiллему. - На тих, що куховарка виловила у дворi i притягла на кухню в плетеному кошику. Сидять вони там i безглуздо витрiщаються, як тiтка точить нiж, яким i вiдмахне їх поганi курчачi голови. Чи не знаходите?
   Понiвечений iнквiзицiєю Вiллем нiчого не вiдповiв, оскiльки пропустив повз вуха i неприємнi слова, i навмисне розв'язний тон фон Граусбурга. Вiн напружено дивився на жолоб з мандрiвниками, що лежали там, i йому здавалося, як найтоншi сизi нитки магiї, що тяглися вiд чаклунки до кожної з жертв, стали натикатися на невидиму перешкоду, руйнуватися i вiдскакувати блискучими бiсеринками, що губилися мiж каменями статi.
   Не помiтивши вiдсутностi реакцiї на сказане, Нiколаус тицьнув у худого писаря в латаному-перелатаному одязi i знову засмiявся:
   - А он той нагадує менi якогось злодюжку-невдаху, якому ось-ось вiдрубають голову, але вiн анiтрохи не переживає з цього приводу, оскiльки змирився з такою незавидною долею, радий їй i вiдчуває полегшення вiд того, що кат позбавить його вiд тортур. , що тривали ранiше не один мiсяць.
   Навряд чи Нiколаус хотiв зачепити i образити чаклуна Вiллема, вказавши на писаря, тобто його копiю з iншого свiту. А якщо й хотiв, то своєї мети не досяг, бо вся увага чаклуна була прикута до Ельзи, що рiзко змiнилася в особi. Вона вiдчувала, як магiчна сила, що витiкала вiд неї, таємничим чином губилася десь, проте не бачила, де зникала i чому.
   - А писар? - пiдхопив Пауль-чаклун, - Вiн взагалi виглядає як такий собi втiлений абсурд.
   - Сам ти втiлений абсурд! - раптом пролунав знизу не зовсiм впевнений голос писаря, що пiднiмався на ноги. - Iди сюди i скажи менi це в обличчя.
   Чарiвнику фон Граусбургу особистого запрошення не потрiбно. Вiн вихопив з пiхов клинок i зробив випад у бiк писаря, незважаючи на те, що їх роздiляла дуже пристойна вiдстань, пiсля чого розреготався i став спускатися.
   - Вiн прокинувся! - закричала чаклунка, i наступної секунди її загородив горбун, нiби мандрiвники зi зброєю в руках уже були готовi накинутися на чаклунiв.
   I одночасно з цим стiни пiдземелля затряслися, кам'яна кладка, що справляла враження дуже стародавньою, але незламною, пiшла трiщинами, i в її пiдставi блоки подекуди повискакували. Зi стiн i склепiння посипався пiсок, пильнi хмари виметнулися з глибоких щiлин у пiдлозi, зависли, розростаючись. Нiби з цих хмар вирвалися яструбоголовi нергали, якi почали безупинно i дуже галасливо кружляти пiд стелею, видаючи пронизливий клекiт.
   Сивий князь витрiщив очi, нiби був застигнутий зненацька наставши завершенням розпочатого ним ритуалу. Все ж таки вiн швидко взяв себе в руки i крикнув, звертаючись до чаклунiв:
   - Час прийшов! Вбийте їх усiх!
   Вихопивши шпагу, вiн стрибнув у жолоб i кинувся на писаря.
   - Ось i все, - сказав Вiллем одними губами, з жахом спостерiгаючи за озброєними чаклунами, що наближалися до нього з обох бокiв.
   Всерединi щось обiрвалося, гаряча хвиля прокотилася в животi, рвонула через грудну клiтку до горла. Його друзi все ще лежали, не в змозi пiдвестися. Очi писаря були прикутi до шпаги сивого чаклуна, напрочуд гарної i, як йому здалося, дуже гострої.
   Переступаючи через тi, що покiрно лежали, князь насувався на жертву i вже приготувався випатрати її одним рiзким помахом шпаги, як раптом сплеснув руками i впав. У падiннi вiн розвернувся, щоб бути готовим якнайшвидше i зручнiше схопитися, i вкрай здивувався. Виявилося, що вiн упав вiд мiцного хвата за кiсточку. Це Хорст Келлер, що прийшов до тями, через якого князь байдуже переступив, ухопив його за ногу i смикнув на себе.
   Вiллем поглядом i короткою усмiшкою привiтав мельника, що пiднiмався, i тут же вiдскочив убiк, поступаючись дорогою клинку Нiколауса-воїна.
   Хорст не дозволив сивому пiдвiтися, навалився на нього, фiксуючи руку зi зброєю i простягаючи свої товстi мiцнi пальцi до горла чаклуна. Цiєї митi його розширенi вiд напруження очi зустрiлися з темними й повними ненавистi очима князя. Все поле зору мiрошника зайняли спалахи свiтла, що стрибали, а коли вони пройшли, Хорст мимоволi вiдсахнувся вiд супротивника, бо й не людина це була зовсiм, а клубок змiй, що копошилися. Втiм, одне з холодних слизьких тварин, яке мiрошник стискав бiля самої голови, мiцно тримало в пащi шпагу.
   З кожним колом нергали спускалися трохи нижче, i ось уже чаклун Пауль, стояв, втиснувши голову в худi плечi, трясучись вiд страху. Вiн чудово розумiв, що повинен якнайшвидше вiдправитися вниз i вбити тих, хто ще не прийшов до тями, але не мiг пересилити свiй страх.
   - Щось не так, мiй любий князю? - спокiйно, без натяку на знущання поцiкавився Вiллем-чаклун у сивого, якого мiрошник i не думав вiдпускати.
   - Якого бiса ви там стоїте? - сопiв князь. - Швидко допоможiть менi. Живо!
   Перетрусив чаклуновi Паулю здалося, що в спину йому мчить зграя нергалiв з гучним шелестом крил. Зiгнувшись i стиснувшись у грудку, вiн стрибнув униз, боячись опинитися в жолобi мiж тiл мандрiвникiв, якi могли пiднятися будь-якої митi. Вiн не розрахував висоти i боляче вдарився об кам'яну плиту. Ноги пiдкосилися. Вiн встояв, хоч i повалив жаровню, що скотилася в жолоб. Її пiдставка впала точно мiж юним тлом Граусбургом та Мiхаелем Бреверном. Вони тiльки-но отримали можливiсть рухатися, i обидва, як по командi, подивилися на пiдставку жаровнi, що розсипалася на прути.
   Розмахуючи довгою шпагою, Нiколаус-воїн грав iз писарем, то прискорюючи крок, то сповiльнюючись, то вдаючи, що ось зараз зажене його в кут. Вiн насолоджувався своєю владою та жахом Вiллема, поки ззаду до нього не долинули голоси юнака та купця, що спiшно озброювалися iмпровiзованими шпагами.
   - Я дивлюся, панове не проти повеселитись перед смертю, - зареготав чаклун, жестом запрошуючи їх до бою. - Ну що ж, це ваш вибiр.
   Хорст викручував голову змiї, намагаючись заволодiти клинком, i запiзно помiтив, як iнша тварюка пiдпiрнула пiд руку i вколола кинджалом у правий бiк. Якби не товстий стьобаний жилет мiрошника, рана була б значно серйознiшою. Горбун на пiднесеннi знесилено опустився до нiг чаклунки i крикнув, звертаючись до князя:
   - Бiльше не можу, пане.
   Iлюзiя розвiялася - князь зiбрався iз сотень слизових змiй i знову спробував завдати Хорсту удару кинджалом. Той вiдскочив, але ранiше з такою силою приклав кисть, що стискала шпагу, об пiдлогу, що зброя вискочила з руки i з дзвоном покотилася до нотарiуса, який все ще намагався взяти контроль над власним тiлом.
   Ельза Келлер, що схопилася на ноги, поспiшила на допомогу чоловiковi, але шлях їй перегородила чаклунка. Та просто з неймовiрною швидкiстю перенеслася вниз. Ось вона стояла нагорi, а тепер уже з перекошеним вiд лютi, справдi потворним обличчям старезної вiдьми, схопила свою копiю за шию. Все тiло Ельзи вiдразу пронизав нестерпний бiль, що розпирав зсередини i, здається, спалював внутрiшнi органи. Вона ледь не знепритомнiла, проте знайшла можливiсть чинити опiр.
   Воїн не фехтував. Вiн танцював, витончено, фiлiгранно та гарно. У його рухах був вiдсутнiй будь-який натяк на грубу силу, незважаючи на постать, комплекцiю. Дiяв чаклун Нiколаус тонко, зi знанням справи, прямо-таки ювелiрно, нi на секунду не покладаючись на удачу. Нi юнак, нi купець такої майстерностi нiколи ранiше не зустрiчали. Та їм i чути не доводилося про iснування такого майстра у поводженнi з холодною зброєю.
   Втiм, лише клинку чаклун не довiряв. Уникаючи ударiв, проводячи контрудари, вiн особливим чином дiяв лiвою рукою так, що на короткi вiдрiзки часу перетворював її на досить довгий вогняний хлист. Той iз шипiнням розсiкав повiтря, випалював рiвнi лiнiї на камiннi пiдлоги i кiлька разiв самим кiнцем зачiпав одяг молодого тла Граусбурга. Одного дотику такого хлиста було б, мабуть, достатньо для того, щоб запросто розрубати людину i водночас обвалити рани.
   Ельза не могла впоратися з чаклункою. Обличчя почервонiло, нестерпний бiль заповнив її до країв, не дозволяючи подумати нi про що iнше - тiльки про гострий, що розриває її на шматки болю. Ельза десь глибоко в пiдсвiдомостi розумiла, що її моторошнi страждання є результатом навiювання, що болю як такого немає, i вона остаточно пiде, варто вiд неї абстрагуватися. Але кожен новий iмпульс болю змушував її вiдкидати рятiвну думку.
   Побачивши це, Вiллем пiдняв шпагу сивого чаклуна i вже готовий був завдати удару, прикiнчити прокляту вiдьму, як та стрiмко перемiстилася, опинившись лiворуч вiд нього, i лише торкнулася його плеча. Нищiвний бiль вибухнув, наче порохова бочка або цiлий пороховий склад, поширившись вiд плеча по всьому тiлу. У вухах загуло, перед очима застрибали iскри, i писар перестав усвiдомлювати, чи стоїть вiн на ногах чи лежить на пiдлозi. Невимовний бiль навiть змусив його замислитися, а чи не помер вiн раптом. Але коли зiр вiдновився, вiн зрозумiв, що живий i перетворився на слабкого, безпорадного очевидця божевiльної сутички. До нього повiльно спускався чаклун iз жорстоко понiвеченим обличчям.
   В якийсь момент, Ельза Keller вирiшив, що вона тепер прощався з життям. Бiль знову схопив її, але вiдразу ж затемнюється пам'ятi її сина i пекуче бажання вижити за всяку цiну. Вона подумала, що, як тiльки вона здалася, смерть була б питанням часу, i за це не було б нiчого, крiм вiчного пекла. Нi Високий суд. Прямо в пекло за грiхи iнших. Вона бiльше не буде мати можливiсть зустрiтися з нею маленьким хлопчиком на небi, де вiн терпляче чекає своїх батькiв, в оточеннi добрих ангелiв, але без своєї улюбленої матерi. Ельза боялася, що вона нiколи не буде дивитися на свого сина знову, вона боїться бiльше, нiж новий напад вiдьми бiльше, нiж смерть всiх мандрiвникiв. I бiль вiдступила.
   Ельза перехопила чаклунки, що утримували її руки, стиснула їх i вивернула, щоб звiльнитися. Вiдьма ненадовго вiдступила i, пересунувшись за спину жiнки, одразу вчепилася їй у волосся. Спочатку вона зiбрала залишок сил i атакувала Ельзу, вселяючи їй фiзичний бiль, а коли це не дало очiкуваного результату, повалила i занесла кулак для потужного удару.
   Дружина мiрошника зовсiм нiчого не вiдчула, лише почула коротке шипiння i розпiзнала неприємний запах пiдгорiлого м'яса.
   В'їдливо посмiюючись над обома супротивниками, Нiколаус-воїн одним чiтким, доведеним до досконалостi рухом вiдбив i випад купця, i розгонистий удар юного фон Граусбурга. Мiхаель Бреверн був так близько вiд нього, що чаклун випустив iз руки вогняний батiг, обрушуючи його зверху вниз туди, куди купець просто повинен був вiдскочити. Натомiсть магiчна зброя, з шипiнням розгортаючись iз щiльно стисненого джгута, буквально зрiзала обличчя чаклунку, пiшла нижче, вiдсiкаючи лiву руку по лiкоть.
   - Панi! О нi! - оглушливо заревiв горбочок, не почувши з яким глухим стукотом падає тiло його коханої.
   Немов у вiдповiдь йому, клекiт яструбоголових слуг ангела смертi сто разiв посилився.
  
   Роздiл п'ятдесят перший
  
   Надмiрно кашляючи i все ще чiтко вiдчуваючи на шиї холоднi пальцi загиблої чаклунки, Ельза Келлер потроху приходила до тями, коли повз неї промайнув горбун, що забув про кульгавiсть i нi на що не вiдволiкався, крiм тiла своєї панi. Колiна його пiдiгнулися, вiн упав до трупа i завив вiд нестерпної туги, що позбавила чаклуна розуму.
   Нi на чаклунцi, нi близько не виднiлося нi краплi кровi, оскiльки смертоносний вогняний хлист Нiколауса-воїна припалив рани. Але й при цьому потрiбно було бути явно не в собi, щоб визнати чаклункою не мертвою, а лише пораненою.
   Горбун застиг, його повний безумства погляд зашарiв по темному пiдземеллю, нi на кому з людей довго не затримуючись.
   - Рейхенштейн, - прошепотiв вiн собi пiд нiс i потiм голосно крикнув: - Де Рейхенштейн? Вiн має вилiкувати панi! Рейхенштейн!
   Сивий князь не бачив загибелi чаклунки - тiльки вiдчув. Втiм, робити якихось рiшучих дiй вiн не мiг, оскiльки вiч-на-вiч схопився з мiрошником. Чаклун обережний, бо був озброєний коротким ритуальним кинджалом, тодi як Хорст Келлер заволодiв його шпагою. Мельник мав найвiддаленiше уявлення про фехтування, i тим образливiша i безглуздiша була б смерть князя вiд свого гострого клинка, який стискала рука сiльського рохлi.
   Крик горбуна, що шукав чаклуна Пауля, вiдвернув князя, i вiн мало не поплатився за це. Намагаючись пронизати сивого, Хорст зробив випад, яким у його уявленнi повинен був виглядати цей варiант атаки. Не знайшовши очима худого чарiвника, горбун звернувся до князя, i в його голосi виразно звучали нотки, властивi заплаканiй дитинi, що скаржиться батьковi на свого кривдника:
   - Пане, подивiться, Рейхенштейн десь сховався. Будь ласка, накажiть йому вилiкувати Ельзу.
   - Залиш її, iдiот! Вона мертва, - вiдрiзав сивий князь, ухиляючись вiд чергового незграбного, але сильного удару Хорста Келлера.
   - Н-н-нi, - промимрив горбун. - Нi ж. Чи не мертва. Ви можете наказати Рейхенштейну. Я знаю. Так накажiть.
   Обличчя чаклунки, на якому закарбувалося вираз злостi та ненавистi до Ельзи, лежало на колiнах горбуна. Вiн дивився в нього, лагiдно розмовляв з ним, нiби не помiчаючи, що на тiлi його панi вiд лiнiї волосся до пiдборiддя була тiльки чорна перепалена маса. Вiдрубана лiва рука зовсiм не викликала в нього будь-якої зацiкавленостi.
   - Накажiть Рейхенштейну, благаю, - ныл вiн.
   - Її вже немає. Забудь i допоможи менi порозумiтися з iншими! - наказав князь.
   - Але ж потрiбно саме шiсть чарiвникiв. А без панi нас п'ятеро.
   - Дияволовi потрiбно шiсть жертв, i однiєю з таких вона сама стала, - сипiл князь, задихаючись. - Скiльки буде чарiвникiв не так важливо.
   - I ти нiяк не допоможеш моїй панi? - з якоюсь небезпечною байдужiстю уточнив горбун i дбайливо поклав труп на пiдлогу.
   - Їй не можна допомогти, iдiоте! - взявся сивий чаклун.
   Горбун пiдводився, поки в його свiдомостi повiльно розросталося жорстокiсть, а потiм з несамовитими криками накинувся на князя, що нiчого не пiдозрював. Повиснувши на плечi i мiцно тримаючись за руку, що стискала кинджал, вiн почав безперервно молотити чаклуна ногами, потрапляючи в живiт, по нирках, печiнку, пах. Сивовласий заволав, перед очима в нього замаячили великим розсипом великi зiрки, а горбун не вгавав: рвав волосся, кусав за шию i обличчя, бив по всьому тiлу, куди мiг дотягнутися.
   Чаклун Нiколаус, схоже, не помiтив, що когось убив, або просто не надав цьому значення, будучи цiлком поглиненим поєдинком. Крiм бою для нього зараз нiчого не iснувало у всьому свiтi. Вiн не пропустив жодного удару, зате шпагою та вогненним хлистом перетворив одяг своїх супротивникiв на лахмiття, та такi, що купцю довелося позбутися роздертого камзола, що заважав рухам. Залишивши Мiхаеля в однiй рванi сорочцi, воїн довго розважався тим, що акуратно зрiзав з неї мережива комiра i манжет.
   Найбiльше не пощастило юному фону Граусбургу, умiнь якому не вистачало. Натомiсть дурнiй вiдваги в нього виявилося з великим запасом, як у кошеня, яке намiрилося легко випливти з вiдра з водою.
   Сталевий прут у його руцi погнувся i покрився зазубринами. Хлопець важко дихав, вибився з сил, проте з бою не виходив. Самовпевнено вирiшивши, що нарештi влучив чудовий момент, коли Мiхаель знову пiшов в атаку, молодий рiтер, вперше в життi схльоснувся з суперником всерйоз, ступив чаклуновi за спину. Вiн присiв, збираючись поранити воїна в стегно, проте той нiкого не втрачав на увазi i розкусив задум юнака.
   Провернувшись на пiдборах, двома швидкими помахами клинка воїн вiдкинув юного фон Граусбурга далеко назад, залишивши йому на вiчну пам'ять про себе два довгi порiзи: на щоцi та на кистi. Чаклуновi нiщо не заважало завдати глибших ран або вiдразу вразити життєво важливi органи, але, мабуть, йому дуже хотiлося продовжувати цю цiкаву гру.
   - Нiколаус?! - з переляку крикнув купець Мiхаель, який не роздивився подробиць.
   - Все в порядку. Подряпини, - вiдповiв юний фон Граусбург, розмазуючи по обличчю густу кров.
   Зневiрившись дотягнутися до горбана кинджалом, при цьому час вiд часу ухиляючись вiд наскокiв Хорста Келлера, сивий князь вiдiйшов вiд мiрошника якнайдалi, вибрав найнерiвнiше мiсце на трiснулих кам'яних плитах. Горбун вчепився зубами у вухо чаклуна i по-звiрячому ривками став смикати убiк. Князь заревiв голоснiше i, пiдстрибнувши, з усього маху впав на пiдлогу, пiдминаючи чорнокнижника.
   Пролунав хрускiт хребтiв, потiм цей страшний звук повторився ще раз, коли сивий почав пiднiматися, спираючись об мертве тiло то руками, то ногами. У ротi горбуна залишилося закривавлене вухо.
   Випроставшись, князь гнiвно глянув на Хорста, брудно вилаявся i перейшов у лютий наступ.
   Стоячи бiля писаря i спостерiгаючи за битвою, що розгорнулася, Вiллем-чаклун залишався абсолютно байдужим. Його копiя продовжувала лежати на пiдлозi, пiдiбгавши ноги i притримуючись за живiт, який розривало вiд болю. Мабуть, вiн сильно приклався при падiннi i вiдбив внутрiшнi органи.
   - Та що з тобою таке трапилося? - процiдив вiн крiзь зуби, дивлячись у спотворене калiцтвом обличчя чарiвника.
   Той присiв навпочiпки i вiдповiв:
   - Зi мною трапилася сарагоська iнквiзицiя. Спочатку мене довго вмовляли викладати в унiверситетi Сарагоси, а варто менi виявити iнтерес до старовинних юдейських книг, яких в унiверситетськiй бiблiотецi безлiч, як поспiшили оголосити чаклуном. Жахлива пiдлiсть з їхнього боку. Якби можна було докладнiше розповiсти тобi мою iсторiю, ти подумав би, що я ще легко вiдбувся. Чи бачиш, менi пощастило мати хороших свiдкiв, якi спростували звинувачення в тому, що я - прихований iудей. Якби цей пункт звинувачення довели, мене швидко стратили б, без будь-яких iнших розглядiв.
   - Ти хочеш менi розповiсти про це? - здивувався писар.
   - А ти готовий вислухати мене? - пожвавiшав Вiллем.
   - Ти точно не моя копiя, - замотав головою писар. - Чия завгодно, але не моя. Я нiколи не став би таким черствим i безглуздим.
   - Я не дурний, - запротестував чарiвник, насамперед ретельно обдумавши, з яким iз тверджень не слiд погоджуватися.
   - Дурний, - ствердно закивав писар. - Ти дурний, якщо вибрав собi таку долю, i задоволений нею. Подивися, що вiдбувається навколо тебе, а ти залишаєшся байдужим. Для тебе немає нiчого, крiм знань, нових та глибших. Ось тiльки вони, схоже, цiкавлять тебе самi собою. Не те, що знання можуть дати свiтовi i людям, а самi знання. Це схоже на розгадування загадок дiтьми, коли дорослi розчулюються i веселяться, але розумiють, що для них самих розгадування таких загадок не має сенсу. Тобi гидко все навколишнє, як недостойне твоєї уваги або щось добре вивчене, широко вiдоме, позбавлене таємницi. Як ти ще собi не став гидким?
   - Не гидкий. У всякому разi, поки що.
   - Що?
   - Розумiєш, вiн виконав свою частину угоди i дав менi джерела, звiдки можна мало не нескiнченно черпати знання. I я черпав, довго не усвiдомлюючи, що даремно не попросив у диявола умiнь. Знання переповнюють мене, величезна кiлькiсть пiзнаного i вiдкритого мого розуму палить нестерпним полум'ям зсередини, але не виявляє виходу. Знання без умiнь це навiть не нiщо, це нестерпне борошно, яке я переживаю стомлено довгий, надто довгий час. Я чудово розумiю, що князь, цей противний молодий воїн та iншi чаклуни використали мене.
   - А ти використав їх!
   - Так, я виклав князевi секрет диявольського перехрестя, те, яким чином його можна вiдкрити, якi свiти слiд об'єднати, але зробив це лише для того, щоб єдиний раз у життi побачити, як мої знання втiлюються у щось реальне.
   - I наразив на небезпеку нi в чому неповинних людей? - простогнав писар, бо ниючий бiль у животi не дозволив йому кричати.
   Вiллем-чаклун знизав плечима:
   - Я все розрахував, i для мене це допустимий ризик, за якого вашi шанси загинути або померти однаковi. Що ж до ритуалу, якщо вiн якимось фантастичним чином завершиться вдало, я дуже здивуюсь.
   - Тобто ти знав, що з ритуалу у вас нiчого не вийде i все одно ризикував чужим життям? - продовжував наполягати писар. - Не повiрю, i не дури менi голову!
   - Це ж експеримент, традицiйний науковий експеримент за всiма правилами та пiд моїм пильним наглядом. Невже ти думаєш, що ми першi чаклуни, якi створили перехрестя мiж свiтами? Ми навiть не сотi. Я ж i сам звiдкись мав це дiзнатися, десь вичитати. Так ось, з тисяч ритуалiв, коли чаклуни намагалися обмiняти себе на когось, жоден не досяг мети.
   - I ти вирiшив провести експеримент, щоби особисто переконатися? А те, що ми зараз загинемо, тебе не хвилює?
   - Я ж тобi вже вiдповiв, - засмучено промовив Вiллем-чаклун. - Для мене це допустимий ризик, за якого вашi шанси загинути або померти однаковi.
   - Ти безумець, кам'яний i байдужий, - тихо зауважив. - Диявол не отримає душi пiсля твоєї смертi, бо в тебе її просто нема.
   Потiм вiн вiдвернувся, щоб бiльше не бачити бездумного, вкрай самовпевненого Вiллема i притис руки до живота.
   Вогненний хлист перерубав сталевий прут купця, вкоротив його майже наполовину. Сам Мiхаель пiдхоплював ногу, по стегнi якої мимохiть пройшовся той самий хлист. Вiн припинив активнi дiї i обмежився тим, що вiдволiкав чаклуна, доки юний фон Граусбург стiйко стримував Нiколауса-воїна, що розлютився в запалi бою. Звiдки в останнього було стiльки сил чи звiдки вiн ними пiдживлювався, можна було здогадуватися. Неймовiрно швидко перемiстившись до ледь втомленого юнаковi, що переводив дух, чаклун завдав йому укол у плече i тут же прямим ударом ноги вiдпихнув Мiхаеля, що поспiшав на допомогу.
   Чаклун насувався на юнака, що повалився, ощерившись у огиднiй посмiшцi. Мiж його губами розтяглися матово-бiлi смужки слини, Нiколаус-воїн пирхнув i сказав:
   - Мабуть, тобi достатньо. З тобою я закiнчу зараз.
   Вiн здригнувся, застиг i, якось здивовано ойкнув, почав повертатися. Одяг на грудях був цiлий, але стрiмко забарвлювався потоком кровi. Здивовано подивившись на юнака, потiм на купця, чаклун перевiв погляд на сивого князя, що бив Хорста i вiдмахувався вiд Ельзи, як вiд настирливої мухи.
   - Пане, це ж не серйозна рана, так? - з дитячими iнтонацiями в голосi, що затремтiло, запитав воїн, осiв на колiна i замертво впав уперед.
   З його спини стирчала чиясь шпага, що пробила серце.
   - Ти помилився, - шепнув Вiллем-чаклун занiмiлому писарю, вiдкидаючи порожнi пiхви. - У мене є душа.
   Князь перестав душити мiрошника i грубо вiдштовхнув Ельзу. Вiн стояв i мовчки дивився, як до нього, ледве тримаючись на ногах, з рiзних бокiв пленталися подорожнi. Мiхаель Бреверн вийняв з трупа шпагу, молодий фон Граусбург пiдняв свiжий сталевий прут, Хорст з закривавленим обличчям пiдповзав до клинка, а Ельза вже пiдiбрала ритуальний кинджал. Сiвоволодий оцiнював, з кого слiд почати, ким варто прикритися, а кого можна остаточно вимотати, не вступаючи в поєдинок. Його жвавi розрахунки перервав Вiллем-чаклун.
   - Нергали, князю. Ви зовсiм забули про них. Погляньте.
   Яструбоголовi тварюки бiльше не кружляли над головами, а смиренно сидiли по стiнах на кам'яних виступах, не зводячи очей з людей.
   - Вiдчуваєте? - продовжив потворний чародiй. - Час вийшов, i нам час.
   - Чорта з два! - прогримiв загрозливий бас князя, який зупинив свiй вибiр на жiнцi i тепер кинувся в останню атаку, щоб хоч у когось забрати життя.
   Вiн не добiг. Нергал з помiтною смужкою блiдо-рудого пiр'я на шиї злетiв, цього разу абсолютно безшумно, спiкував i, виставивши вперед лапи, пронiсся крiзь тiло чаклуна. У його пазурах пульсував потiк чистої енергiї непривабливого сiрого кольору, всерединi якого перекочувалися чорнильно-чорнi смуги.
   Яструб зник з поля зору, видавши на прощання клекот, який дав команду iншим нергалам. Хтось проскочив крiзь тiла мерцiв, вирвавши їхнi душi, iншi пiднялися строкатою лiйкою i попрямували в бiк найтемнiшого кута пiдземелля, де чорнокнижник Пауль стиснувся в судорожно тремтячу грудку, заплющивши очi, i шепотiв щось вiд страху. Його неможливо було впiзнати.
   Вiллем-чаклун наблизився до нього i сiв поруч, сказавши:
   - От i все. Час платити за помилки.
   Безлiч крилатих iстот, схожих на гiгантських яструбiв, накрило два тiла i через короткий час злетiло вгору, залишивши перехрестя свiтiв тiльки порожнi оболонки чарiвникiв.
  
   Роздiл п'ятдесят другий
  
   - Хто-небудь, допоможiть менi пiднятися, - ледь не заплакав нотарiус Пауль Рейхенштейн, як тiльки нергали вiдлетiли.
   Мандрiвники пiдiйшли i насамперед оглянули нотарiуса, що виглядав блiдим понад будь-яку мiру, зляканим, але вже не панiкуючим. Поки Нiколаус i Мiхаель допомагали йому встати на ноги, а Ельза дбайливо поправляла його одяг, мiсцями пропалений вугiллям вiд жаровнi, що перекинулася, вiн квапливо i жалiбно пояснював, що не змiг впоратися з зацiпенiнням, незважаючи на всi поради писаря. Навiть коли загинула чаклунка, i нотарiус вiдчув, що чари спали, йому все одно не вдалося впоратися з собою.
   - Менi було так страшно, - скаржився Пауль. - Спочатку вiд усвiдомлення безпорадностi, потiм, почавши вiдчувати тiло, але, як i ранiше, не керуючи ним, стало страшно i огидно вiд того, що пiдвiв вас i не борюся поруч. Чим бiльше я переживав, тим ширше поширювалася в менi зрадлива слабкiсть.
   - Вам нема в чому виправдовуватися, - поплескав його по плечу Хорст.
   - Є, звiсно, є. Може здатися, що я злякався...
   - Нiхто так не думає, - прогуркотiв голос Малаха Га-Мавета.
   Покрита мережею трiщин стiна викинула тонкi струмки густого диму, якi сплуталися у постать, що розтягла величезнi крила. Дим розвiявся, ангел смертi попрямував до мандрiвникiв, складаючи крила в чорний плащ i загортаючись у нього.
   - Пiсля смертi чаклунiв перехрестя руйнується набагато швидше, - попередив вiн. - Дуже скоро тi частини, з яких вiн складний, повернуться у свої реальностi, i тут нiчого не залишиться, як у мiхурi повiтря на поверхнi води, готовому луснути будь-якої митi.
   - Значить, треба забиратися звiдси. А де Вiллем? - розгублено спитав Пауль Рейхенштейн, озираючись.
   Писар з сiро-синiм обличчям, що представляв собою маску болю, виглядав дуже плачевно. Яких ран на ньому не виявилося, але всiм було очевидно, що вiн отримав дуже серйознi травми внутрiшнiх органiв.
   - Ось, упав. Невдало. Сам не зрозумiю, - ледь вимовив Вiллем, супроводжуючи охання i стогом кожне слово у своїх коротких фразах. - Не розумiю, як так вийшло.
   - Вiллем! - Закрутилася бiля нього Ельза Келлер, боячись доторкнутися, щоб не викликати нових нападiв болю.
   - Менi, мабуть, чи варто збиратися з вами? - вимучено посмiхнувся писар, звертаючись до ангела.
   Подорожнi перевели погляди на Малаха Га-Мавета та випробували приплив полегшення, коли той вiдповiв:
   - Не поспiшайте.
   - Ось бачите, Вiлле, - почав розрадити писаря Нiколаус. - Все обiйдеться.
   - Ми зустрiнемося через три днi, - не помiтивши слiв юного фон Граусбурга, закiнчував вiдповiдь Вiллем ангел смертi. - Може, й через два. Якщо вас вирiшать вiдвезти до лiкаря, дорогу ви не перенесете.
   Запанувала труна тиша, здається, навiть стiни пiдземелля перестали видавати трiск i шерех. Напруга наростала, i першою здалася Ельза, розплакавшись в обiймах чоловiка:
   - Як же це, Хорсте? Чому?
   - Ви знали, що так вийде? - спокiйно спитав Мiхаель Бреверн у Малаха Га-Мавета.
   - Не зовсiм знав.
   - Припускали, - вгадав Нiколаус. - Цей ваш стрункий та суворий аналiз.
   - Так, - вiдповiв янгол. - Аналiз усiх ймовiрностей.
   - Чи передбачали з самого початку? - уже не так спокiйно поцiкавився купець.
   - Нi, що ви. Важко заздалегiдь прогнозувати щось, що стосується перехрестя свiтiв. Але варто було вашiй сутичцi з чаклунами початися, доля Вiллема не становила для мене таємницi.
   Писар спробував обернути все жартома i, пiдвiвшись на одному лiктi, посмiхнувся, наскiльки дозволяв його стан.
   - Рано списувати мене на берег. В мене ще два днi. А то й аж три.
   - Невже нiчого не можна зробити? - журився нотарiус, забiгаючи навколо ангела смертi. - Ви не можете нам допомогти, я пам'ятаю, але хоча б пiдкажiть.
   - Хм, - замислився Малах Га-Мавет. - Тут мало що залежить вiд мене.
   - Маленьку пiдказку, - почав благати Пауль зi сльозами на очах i таким виглядом, нiби ось-ось стане навколiшки перед ангелом.
   - Не треба, пане Рейхенштейн, - попросив писар, зi стоном i зiтханнями лягаючи назад на пiдлогу. - Не сьогоднi, то завтра. Адже ви пам'ятаєте, в якiй я перебуваю ситуацiї. Повiрте, я давно готовий до такого повороту. Не найгiрший варiант.
   Малах Га-Мавет упiймав нотарiуса, що майорiв перед ним, розгорнув його, вказавши на стiну, де одразу камiнь обсипався коричневою коростою, очистивши якусь подобу дверного отвору. За ним був порожнiй трактирний зал, що скривився перламутром, нiби дивилися на нього через стiнку риб'ячого мiхура. Всi предмети спотворювалися, переломлювалися, ставали то бiльшими, то дрiбнiшими, але це безперечно був трактир. Той самий. Звiдти трохи пахло пiдкислим молоком i смаженим.
   - Там ваш рiдний свiт, Пауль, - сказав ангел смертi.
   - Але як же Вiллем? - у розпачi спитав Пауль, не стримавши слiз.
   - Пауль, ви пам'ятаєте Елiаса Кнабенхофа?
   Рейхенштейн сповiльнився, щось ґрунтовно обмiрковуючи, потiм нерозумно дивився на Малаха Га-Мавета i вiдповiв:
   - Звичайно.
   - Вiн зараз спокiйно спить у шинку. Все-таки раннiй ранок.
   Раптом обличчя Рейхенштейна осяяло радiсною усмiшкою, вiн весь спалахнув i засяяв, наче зiрка в похмурому небi.
   - Ви впевненi, що Елiас врятує Вiллема? - уточнив вiн у ангела.
   - Вважаю, так.
   - Друзi, Елiас Кнабенхоф - мiй старовинний приятель. Вiн чудовий лiкар з величезним досвiдом. Сам барон Кюнне - iнший мiй товариш, про якого я вам розповiдав, - запросив Елiаса в Адденбах. Той лiкує барона вiд складної форми подагри, - сказане i самому нотарiусу додало рiшучостi та впевненостi в успiху, вiн опустився до писаря, урочисто проголошуючи: - Тримайтеся, Вiлле, не час зневiрятися.
   Остання пропозицiя здавалася комiчною вiд того, що, вимовляючи його патетично, Пауль Рейхенштейн проте не припиняв плакати.
   - Ви можете йти, якщо нiхто не заперечуватиме, що Вiллем першим покине перехрестя, - промовив Малах Га-Мавет, подивившись на подорожнiх i зупинивши пильний погляд на Нiколаусi фон Граусбурзi.
   - Звичайно, нiхто. Якi тут можуть бути заперечення?
   - Нiколаусе, ви згоднi? - перепитав янгол, що похмуро дивився собi пiд ноги юнака.
   - Звичайно, - махнув важкою головою молодий риттер i звернувся до Пауля: - Поспiшайте, пане Рейхенштейн. Вiлем не можна втрачати час.
   Щасливо усмiхненого писаря пiдняли на руки Хорст i Нiколаус, маленький i коротконогий нотарiус, збуджено бiгав навколо, вимагаючи нести пораненого обережнiше, ще обережнiше. У перламутровiй завiси Вiллема, що гойдається, поставили на ноги, i його пiдхопив Рейхенштейн. Усi тепло попрощалися, i ангел смертi сказав у спину Паулю, коли той уже зробив крок у свiй свiт:
   - Барон Кюнне нiколи не зiзнається сам, але ви повиннi знати: те призначення, що чекає на вас в Адденбаху - його рук справа.
   Пауль Рейхенштейн здивовано обернувся, вiдкрив рота, щоб крикнути щось у вiдповiдь, але не встиг, бо краї отвору в стiнi зiмкнулися, i прохiд в iншу реальнiсть закрився.
   - Про що це ви? - не зрозумiла Ельза.
   Ангел смертi, побачивши вимогливi погляди мандрiвникiв, що залишилися, був змушений розповiсти.
   - Пауль з гордiстю представився церковним нотарiусом, хоч уже мiсяць таким не є. Церква повсюдно виключає цю посаду, не надаючи нiчого натомiсть, а разом iз посадою нотарiуса пан Рейхенштейн втратив кошти для iснування та будинок, з якого абатство його виселяє. Вiн вирушив до єпископа, щоб знайти якесь вирiшення проблеми, але повертався нi з чим. Однак поки вiн був у вiд'їздi, барон Кюнне клопотав перед герцогом про заснування свiтської посади нотарiуса i досяг свого. Так що Пауль має роботу, буде грошi i, думаю, з дахом над головою барон йому обов'язково допоможе.
   - А життя Вiллема i справдi поза небезпекою? - не вгавала з розпитуваннями Ельза Келлер.
   - Так. Не турбуйтеся. Розбiйники бургомiстра Дiкмана тепер до нього точно не дотягнуться, а в мої плани Вiллем Рангер ще довго не буде вписаний, - сказав Малах Га-Мавет i вказав Келлерам на отвiр, що вiдкрився.
   Той самий трактирний зал, хiба що бiля вхiдних дверей замiсть стiльцiв, що стали такими знайомими, були двi лавки. Жiнка у вiцi трохи за п'ятдесят поралася бiля великої печi, не помiчаючи переходу i подорожнiх, що спостерiгали за нею.
   - Як же бути з нашим коником? - зiтхнув i задумливо промовив Хорст, начебто питаючи самого себе. - Де її тепер шукати?
   Ангел смертi кивнув у бiк проходу:
   - Там. Все, що належало вам у ваших свiтах, уже там.
   По всьому було видно, що з плечей Хорста буквально камiнь впав. Пiсля теплого прощання та гарячих обiймiв вiн стояв задоволений, потiм узяв дружину за руку i потягнув її за собою у бiк корчми, проте Ельза зупинила його, пом'ялася i знову запитала Малаха Га-Мавета:
   - А нам ви нiчого сказати не хочете? Щоб не довелося кричати в спину, як Паулю.
   - А-а, - простяг ангел смертi. - Навiть якщо це буде звiстка про нещастя?
   - Мабуть, краще не треба, - напружився мiрошник. - Ходiмо, Ельзо.
   - Нi, я хочу почути. Пiсля пережитого минулої доби мене мало що налякає.
   - У будь-якому випадку, пам'ятайте, що мої прогнози лише очiкуванi ймовiрностi, - почав Малах Га-Мавет. - Якщо ви повернетеся в Даммен i звернiться до свого лiкаря, докладно описавши, чим вас напихала стара знахарка, вiн неодмiнно допоможе.
   - Якось це не схоже на нещастя? - здивувався Хорст.
   - Наприкiнцi зими в Дамменi трапиться епiдемiя хвороби, яка iнодi називається у ваших свiтах iталiйською лихоманкою, - сказав ангел. - Я прийду, щоб забрати з вашого мiстечка вiсiмнадцять людей. Бiда обмине вас, але залишиться багато сирiт. Ви прихистите маленьких дiтей померлих сусiдiв, i згодом вони вважатимуть вас своїми батьками. Цi дiти - нещастя та покарання. Принаймнi так про них зараз говорять, а якими Келлерами вони стануть у майбутньому, залежатиме вiд вас.
   Ще раз попрощавшись iз усiма, Келери пiшли. Мiхаель Бреверн попереджувально пiдняв руки та випалив заготовлене:
   - Менi жодних одкровень i напутностей не потрiбне. Просто вiдчинiть дверi, i я пiду.
   - Добре. Я й не збирався передбачати та повчати. Хотiв лише запропонувати свiт, який недавно звiльнився вiд могутнього князя.
   - Вiд того сивого чаклуна? - скривився купець. - Навiщо менi це?
   - Там ви можете зайняти становище, якого були гiднi народження.
   Мiхаель пiдiйшов майже впритул до Малаха Га-Мавета i без страху або хоча б трепету заявив:
   - Ви тисячолiттями збираєте людськi душi, проте я бачу, не змогли їх осягнути. Ми, тобто люди, мало чого вартi факту свого народження. Ми любимо мрiяти, довiряти фантазiям i носитися стрiмголов за мiражами, але так чи iнакше наше становище залежить тiльки вiд того, що ми робимо. Тiльки це має значення. Менi не потрiбна реальнiсть, де я став князем, бо я зовсiм не князь, цього не досягав, не прагнув цього. Мабуть, я - купець, не бiльше. I менi важливiше те, чого я досяг сам, а не зайняв у чужого життя.
   Вiн пiшов. Нiколаус провiв Мiхаеля, не промовивши жодного слова, а потiм обернувся до ангела смертi, на плечi якого вже сидiв нергал. Яструбоголовий жадiбно дивився на юнака, як хижак зазвичай дивиться на здобич. Малах Га-Мавет розкрив крила настiльки широко, що зачепив стiни.
   - Ти мiг пiти першим i тодi вижив би, - промовив вiн.
   - Я зрозумiв, але тодi помер би Вiллем, - лагiдно вiдповiв юний фон Граусбург, закотив очi i впав горiлиць.
  
   Роздiл п'ятдесят третiй
  
   Нiколаус вражено розглядав власне мертве тiло, бiля якого був. Вивчав уважно, так, нiби нiколи його не бачив. Хоча в певному сенсi вiн справдi його не бачив. Таким. Адже це не те саме, що виглядати в дзеркало, а бiльше нагадує розглядання ляльки, виконаної з воску i має твою зовнiшнiсть: завжди знайдеш вiдмiнностi, а якщо не знайдеш, то вигадаєш.
   Загалом юнак переживав дивний стан та незрозумiлi вiдчуття. Вiн усвiдомлював свою загибель, свою смерть, але водночас розумiв, що продовжує iснувати, тобто жити. Втiм, щось невловиме i неназване з нього пiшло назавжди, i Нiколаус вiдчував певну легкiсть вiд вiдсутностi якихось переживань, пов'язаних iз завтрашнiм днем. I вага всерединi також була присутня. Вона була викликана жорстокою вимогою назавжди залишити свiт живих, розлучитися з рiдними та близькими, не сказавши їм чогось дуже важливого. Чого саме? Хто знає.
   Хлопець вiдчував, що ширяє над пiдлогою, не торкаючись нiчого навколо себе, а по свiченню i бликам, що колихалися, вiдбивалися вiд стiн i постатi Малаха Га-Мавета, здогадувався, що докорiнно змiнив свою форму, ставши чистою енергiєю, не обтяженою плоттю.
   Звiдкись прийшло знання про причини своєї загибелi, яка до цього була здогадом. Нiколаус пiдлетiв до шпаги воїна, придивився.
   - Це не звичайна сталь - чаклунська, - уточнив янгол смертi. - Складна отрута її невiд'ємна частина. Колишнiй власник називав свою шпагу Аваддоном, хоча вона не завжди винищувала, iнодi все обмежувалося лише муками та калiчнiстю. Ти, наприклад, вижив би, якби поспiшив.
   - Але я помер, - з сумом констатував фон Граусбург.
   - Це був твiй вибiр. Ти сам вiдмовився вiд життя, поступившись Вiллем Рангер право першим покинути диявольське перехрестя. Тепер вiн живий, а ти нi.
   - Тодi я вже помирав i одразу зрозумiв суть питання, яке ти менi поставив. Не мiг же я свiдомо обмiняти життя iншої людини на своє? Впевнений, що Вiллем зробив би так само, якби вiн знав менi.
   - Маю тобi зiзнатися: я не сказав Мiхаелю Бреверну правди. Вiн рiшучий i вiдчайдушний чоловiк, iнколи навiть занадто. До того ж, побачивши Вiллема, що вмирає, вiн був на такому зводi, що запросто мiг кинутися на мене, а я такої поведiнки не терплю i рiдко прощаю.
   - I в чому ж ти збрехав?
   - Я з самого початку знав, що чаклуни зазнають поразки. Нiколи ранiше за подiбних обставин чаклуни свого не домагалися, але, думаю, дуже потiшали диявола своїми пошуками та спробами. Iнодi вони майже досягали своєї мети i встигали приносити жертви. Про цю нiч менi було достеменно вiдомо одне: хтось iз шести мандрiвникiв обов'язково загине. Один iз шести. Хлист мiг зачепити Ельзу Келлер. Кинжал мiг не напоротися на товсту стежку в жилетi Хорста i пронизав би мiрошнику печiнку. Перекинута жаровня тiльки дивом не висипала все вугiлля на нотарiуса, одяг якого неодмiнно спалахнув би вiд цього. В iншiй ймовiрностi, яка так i не втiлилася в реальнiсть, Пауль Рейхенштейн, що загорiвся, мiг заслiпити горбуна, очi якого занадто сприйнятливi до спалахiв свiтла. Чаклун накинувся б на тебе або Мiхаеля i вбив би. Просто величезна кiлькiсть можливих наслiдкiв, i у всiх виживав лише той, хто йшов з перехрестя свiтiв першим.
   - I що на мене чекає тепер? запитав Нiколаус фон Grausburg.
   Малах Га-Мавет замовк - надовго. Крила його опустилися, вiн дивився вниз, наче помiтив на пiдлозi щось надзвичайне цiкаве. Насправдi, вiн згоряв вiд нетерпiння вилити душу, але не наважувався i не знаходив потрiбних слiв. Нарештi вiн видавив iз себе:
   - Ти не хочеш почути мою iсторiю?
   Нiколаус був ошелешений.
   - А тобi нема з ким нею подiлитися?
   - Є, проте ангели не розумiють її i не хочуть розумiти, а люди нiяк не можуть пояснити менi її бiльш-менш розумно.
   - Можу я?
   - Я сподiваюся.
   - Тодi починай, - вiдповiв юний фон Граусбург i порадiв тому, що в новiй для себе формi зберiг здiбностi смiятися i приховувати свої смiшки.
   - Де б менi не довелося побувати, я завжди можу сказати, що там сумно й самотньо, - ця фраза Малаха Га-Мавета могла здатися Нiколаусу ритуальною, якби не прозвучала разюче щиро. - Я не був вiдвертим iз тобою i твоїми новими друзями, коли стверджував, що ангели можуть знайти собi розваги поза людським свiтом. Справа в тому, що ангелам не потрiбнi забави. Ми створенi для певних ролей, поза якими жодних iнтересiв для нас не iснує. Нехай передi мною вiдкритий весь Всесвiт, i за соту частку секунди я можу промчатись через тисячi паралельних реальностей, довгий час мене там нiчого не приваблювало. Менi було багато знайоме i ще бiльше вiдкрите для дослiдження, але нiчого не заворожувало настiльки, щоб захопитися.
   Столiття тому зi мною трапилося дещо, що серйозно похитнуло моє сприйняття. Я повинен був забрати маленьку дитину з будинку, що горить, i мiй розрахунок ймовiрностей був генiальним у простотi, оскiльки iнших варiантiв, крiм загибелi немовляти, не було. Однак довелося забирати якусь брудну бродяжку, абсолютно нiчим не примiтну, злодiйкувату i дуже нечесну. Мати дитини з голосiнням билася в iстерицi бiля палаючого будинку. Сусiди спiвчували їй i втiшали один одного, а хтось дивився на пожежу. Нiхто не наважився увiйти у вогонь, а нiкому i нiчим не зобов'язана жебрак, який нещодавно проганяли геть, пiшла за немовлям. Вона врятувала його та загинула.
   Не це здивувало мене, тому що не всi кроки можуть бути прорахованi за допомогою мого аналiзу. Iнодi розвиток подiй не вкладається в звичнi менi схеми людської поведiнки, але до цього я звик.
   Мене здивувало те, що бродяжка зробила те саме в усiх свiтах, де iснували вона i дитина. Не було виняткiв. Скрiзь, де вона могла врятувати немовля, бродяжка це зробила.
   Потiм я довго розпитував жебраку про причини, що спонукали її на такий вчинок. Вона вiдповiла: його треба було врятувати. Я казав їй, що дитина була не її, i вони навiть не були знайомi, але бродяжка дивилася на мене, вiдповiдаючи, що це нiякого значення не має. Я питав її: у чому полягала мотивацiя? Вона тiльки знизувала плечима.
   Я так i не зрозумiв її. I тодi менi стали цiкавi люди, їхнi iсторiї. Менi здавалося, що вислухавши чиюсь розповiдь, простеживши за чиїмось iснуванням або став очевидцем яскравого випадку, я сам проживав крихiтний вiдрiзок чужого, але захоплюючого життя. Це захоплювало, але я постiйно стикався з незрозумiлим. Я бачив багато рiзних людей. Хтось жертвував собою, щоб врятувати честь, що нiчого не стояла в моїй уявi. Навiть не свою, а сюзерена чи сiм'ї. Хтось убивав, уподiбнюючись кровожерливому хижаковi, поїдав своїх дiтей, зраджував страшної смертi своїх батькiв. Хтось убивав виключно заради отримання насолод, незбагненних для iнших. I тодi я зневiрився вас зрозумiти. Виявляється, мiй прекрасний розум, всi накопиченi знання i вмiння аналiзувати для цього недостатньо. Iншi ангели вже давно перестали, кажучи собi, що це не їх роль, що вони стикаються з областю непiзнаваного, але я так не в змозi, тому що вiн залишається загадкою, i не дасть менi спокою.
   Тодi я припустив, що менi просто необхiдний супутник - людина, яка знає рiзнi iсторiї, має особистий досвiд i непогано знається на людях. Ось тiльки вибiр менi не давався, доки я не зустрiв тебе. Ти єдиний з живих, кому вдалося побачити мiй щирий образ, i не тiльки. Ти таємниче став свiдком моменту мого народження. Чи це не знак, щоби свiй вибiр я зупинив на тобi?
   - Ти хочеш, щоб твоїм супутником я став? - Запитав Нiколаус фон Граусбург.
   - Сьогоднi показало, що найкращого компаньйона я навряд чи знайду. Все це, звичайно, якщо ти погодишся. До того ж, можу запропонувати тобi...
   - Я не ставитиму жодних умов.
   - Чудово, - усмiхнувся обнадiлений Малах Га-Мавет. - Чудово.
  
   Роздiл п'ятдесят четвертий
  
   Пролiтка неквапливо котила вулицями, даючи можливiсть пану Пажитному подивитися на прикметнi i такi улюбленi ним мiськi пейзажi. Вiзник любив цього клiєнта. Кожен буднiй день вiн чекав Iларiона Терентiйовича бiля його будинку рiвно в десять хвилин одинадцятого, а потiм сорок хвилин вони за будь-якої погоди тихенько їхали Санкт-Петербургом, у повному мовчаннi, буквально створюючи i поширюючи навколо себе атмосферу умиротворення i благополуччя.
   Коня спокiйно трусила за звичайним ранковим маршрутом, копита стукали об брукiвку, i в цьому звукi здавалося заспокiйливе цокання годинникового механiзму.
   Iларiон Терентiйович вiтав знайомих, що попадалися на очi, торкаючись двома пальцями правої руки до краю цилiндра. Заради близьких друзiв i iменитих осiб вiн пiднiмав головний убiр i вдавав, що пiдводиться зi зручного диванчика тремтiння. Зустрiвши по дорозi якусь чарiвну даму, вiн не вiдводив вiд неї погляду, то смикаючи вуса, то пригладжуючи розкiшну бороду.
   Це було зрозумiло з усього того, що пан Pazhitny була людина з положенням, незважаючи на те, що вiн був сином селянина.
   Пролiтка зупинилася бiля триповерхового будинку з балкончиками, пiд якими висiла довга i широка вивiска, що виглядала так дорого, що на неї просто просилися слова "Його Iмператорської величностi" або, принаймнi, "Всеросiйський". Однак там було написано "Видавничий дiм братiв Пажитних".
   - Доброго здоров'я, Iларiоне Терентiйовичу, - вклонився на входi секретар i, проводжаючи видавця, затараторив: - Зранку вас вiдвiдувач чекає. Вже я йому вiдразу сказав, мовляв, Iларiон Терентiйович нiяк ранiше за дванадцять годин не прийме. А вiн каже, будьте ласкавi, поспiшати не в моїх правилах, вкажiть, де менi буде дозволено дочекатися. I йти йому нiкуди, чи що? Чаю на нього довелося винищити двi склянки. Хлеще, як ломовий ямщик горiлку: хряп, i не крякне навiть. Ще на еклери вашi коситься, але я їх за вiкно виставив i йому рiшуче вiдмовив.
   - Та кинь ти галдiти, право слово, - вставив нарештi Пажитний, поважно прямуючи коридорами другого поверху в бiк свого кабiнету. - Скажи хоч хто вiдвiдувач?
   - Та барон цей. Нiмець Габсбург.
   - Габсбург? - мало не поперхнувся видавець, таки вгадавши, про кого йдеться. - Нi, до таких персон брати Пажитнi поки що не дорослi. А що вiн хоче?
   - Емм... сказав, що має попередити про щось.
   - То розпитав би i вiдпустив собi?
   - Я барона?
   - Окстись, Гришу, який вiн барон?
   - А хiба нi?
   - У жодному разi. Я спецiально справлявся, то нiхто про нього нiчого не знає.
   Особа секретаря стала впевненiшою пiсля цiєї новини, бо вже двi години вiн ламав голову над тим, чи вiдповiдає його вiдверто мiщанська поведiнка дворянину, який був присутнiй поруч.
   Коротко привiтавшись iз вiдвiдувачем i залишивши секретаревi свiй одяг, Пажитний увiйшов до кабiнету, кинувши через плече:
   - Григорiю, через п'ять хвилин буду готовий прийняти.
   Григорiй вклонився дверi, що грюкнули.
   Холодне й невиразне вiтання, яким удостоїв Iларiон Терентiйович вiдвiдувача, залишилося в далекому минулому i мало стертися з пам'ятi швидко, оскiльки варто було молодiй людинi за п'ять хвилин увiйти до кабiнету, як Пажитний з благодушним вигуком вискочив з-за столу i, простягаючи обидвi руки. побiг до гостя.
   - Здрастуйте, люба моя людина, здравствуйте. У цих стiнах завжди радi бачити авторiв. Прошу-прошу, сiдайте, - видавець манерно прикрив руками вуха вiдвiдувача i крикнув: - Григорiю, подай нам чаю!
   - Нi-нi, - вiдповiв юнак. - Боюся, чаю менi достатньо, та й не встигну я. Заскочив тiльки за тим, щоб...
   - А я, зiзнаюся, не очiкував вашого вiзиту, - перебив його веселий пан Пажитний i кинув убiк дверей: - Григорiю, чаю не треба!
   Говорив гiсть iз яскравим нiмецьким акцентом, не завжди правильно розставляючи iнтонацiї у фразах i часом вiдтинаючи закiнчення там, де без них слова втрачали чи змiнювали свiй сенс. У Санкт-Петербурзi i взагалi в Росiї нiмецький акцент давно нiкого не бентежив, як мiнiмум, два столiття. Чи потрiбно такому дивуватися, якщо на посадi градоначальника столицi Росiйської держави другий рiк перебував нiмець на прiзвище Вайль?
   - Менi необхiдно вiдбути у справах, тож хотiлося б вирiшити одне питання щодо публiкацiї мого рукопису.
   - Щодо публiкацiї... вирiшити питання... - знову перебив гостя видавець, пiднiмаючи зi стiльницi редакторську довiдку та вибiрково зачитуючи: - Рукопис пройшов редактуру. Погоджено з Iваном Терентiйовичем. Буде здана до друку. Пiдходить для розповсюдження з лоткiв.
   - Добре, - вiдповiв вiдвiдувач, поерзавши. - Я хотiв уточнити, чи вас влаштовує у викладi. Справа в тому, що росiйська мова, така виразна i красива, одна з моїх коханих, i все ж вона менi, як не важко здогадатися, не рiдна. I якщо є якiсь недолiки, я хотiв би заплатити за правку вашим редакторам i коректорам. Сам я зараз буду зайнятий i тому не зможу внести виправлення або найняти когось для цього.
   Iларiон Терентiйович скосив очi на довiдку, заворушив бровами i наморщив чоло. У видавництвi був єдиний коректор, який займався виключно вичитуванням договорiв i вихiдної кореспонденцiї. Видавничий будинок серйозно пiдходив до книгодрукування та книготоргiвлi, при цьому власники чудово розумiли, лiтературу якого сорту вони видають. Серед видань були "шедеври", що продавалися дешевше за цигарку, i для них, як i для цигарок, навряд чи був потрiбний коректор.
   - Так нас, начебто, все влаштувало, - дещо розсiяно промовив Пажитний. - Хоча, якщо ви маєте намiр...
   Вiн остудив розум i став прикидати, як вiдбити вартiсть печатки за рахунок самого автора, але припинив такi роздуми, адже це зобов'язувало, а Iларiон Терентiйович зобов'язань не любив - за них могли i запитати.
   - Добре, - повторив гiсть. - Я ненадовго повернуся до Санкт-Петербурга на початку наступного мiсяця, обов'язково забiгу до вас. Отже якщо деякi недоробки з мого боку будуть виявленi, не соромтеся виправити їх i виставити менi рахунок.
   - Домовилися, - розвiв руками Пажитний i посмiхнувся, вирiшивши, що про всяк випадок проконсультується з братом, чи варто зв'язуватися з цiєю дивною пропозицiєю грошей вiд самого автора. Вiн зазирнув у редакторський звiт, побачив пiдкреслене червоним олiвцем i поцiкавився: - Чи ви хочете видатися як iнкогнiто?
   - Так, - без вагань вiдповiв молодик.
   - Менi ось тут пiдказав редактор, - кивнув на листок Iларiон Терентiйович, - що непогано було б видати книгу пiд вашим справжнiм iм'ям. Читачевi б сподобалося. Така собi таємниця, чи знаєте. А раптом, раптом справдi автор твору та головний герой є та сама людина? Раптом описана iсторiя не плiд уяви, i письменник - той самий загиблий Нiколаус фон Граусбург, що вирушив у нескiнченну подорож разом з ангелом смертi i зазирнув у наш свiт, щоб подiлитися своєю iсторiєю?
   - Напевно, це сподобалося б читачевi, але я все ж таки не ризикну. Так що або iнкогнiто, або псевдонiм: щось росiйське i на ваш розсуд.
   - Псевдонiм, - записав Iларiон Терентiйович. - Подумаємо. Знайдемо.
   По-дружньому тепло проводжаючи Нiколауса, Пажитний запитав:
   - Куди ж ви їдете, якщо не секрет?
   - У Петербург, - якось мiж iншим сказав юнак.
   - Чим вас не влаштовує цей Петербург? - розреготався видавець, пiдморгуючи секретаревi. - Та ви оригiнал. До речi, геть-чисто вилетiло з голови. Редактор на власний розсуд дещо вже виправив у текстi. Так незначна деталь.
   - Що саме? - пожвавiшав Нiколаус, зупиняючись.
   - Iм'я ангела смертi.
   - Нi в якому разi. Що ви?
   - Чи бачите, воно незручне для читача, - анiтрохи не виправдовувався Iларiон Терентiйович. - До того ж одна справа згадати в книзi Авраама та Йосипа, але зовсiм iнша - привласнити ангелу смертi iм'я, що походить з юдейських вiрувань. Обов'язково знайдеться хтось дуже грамотний, цьому знає не сподобається, вiн заволає, як немовля на хрещеннi, i чого доброго поскаржиться. Ми маленьке видавництво i всiляко намагаємося уникати конфлiктiв, якi обходяться дорого. Зараз такi часи, що й за меншi вiльностi можуть весь тираж вилучити, та ще й довго доведеться пояснюватися. А на вашiй книзi поставлять хрест раз i назавжди. Сумнiвне задоволення, хiба нi?
   - Вибачте, - уперся Нiколаус, - змiну iменi нiяк не можна допустити.
   - Чому ж? - здивувався Пажитний, показуючи за спиною кулак секретарю, що пирхнув.
   - Тому що саме це iм'я вiддає перевагу ангелу смертi.
   Секретар пирхнув голоснiше i цього разу погроз вiд видавця не отримав. Iларiон Терентiйович, туповато дивлячись на молодого чоловiка, вхопив ус нижньою губою, затяг у рот волосок, що вибився, i почав його мусолити, покусуючи. Абияк вiн видавив iз себе за складами:
   - Ви у цьому точно впевненi?
   У кiмнатi стало спекотно, i Пажитний мимовiльним рухом вiдтягнув комiрець. Йому здалося, що пiд стелею пролетiла тiнь, потiм прошмигнула по пiдлозi i перескочила на шпалери. Iларiон Терентiйович придивився як слiд i помiтив недобре: стiна нiби пiшла трiщинами, через якi пробивалося свiчення неясної природи. Тут же захрумтiли шпалери, за ними посипалася штукатурка, i шматки стiни з шумом полетiли на пiдлогу пiд потужним натиском струменiв густого диму. Пажитний почув, як уламки стiни застукали по його взуттi i вiдскочили пiд стiл секретаря. Вiн звiв очi, вже не виявивши на стiнi жодних пошкоджень.
   Iларiон Терентiйович вiдкрив рота, ще не знаючи, що скаже, та так i залишився стояти. Ноги зрадливо затремтiли, пiдiгнулися в колiнах, а п'яти палило, бо його самого кидало то в холод, то в жар, то знову обдавало морозцем. Голова закружляла.
   Малах Ха-Mavet стояв поруч з молодою Ritter Нiколаус фон Grausburg. Вiн розправив крила, загорнув їх навколо молодої людини, i обидва зникли.
   Пажитний протер очi i, можна сказати, повернувся до тями, лише коли секретар поцiкавився:
   - О-о, вже проводили? Бажаєте чаю, Iларiоне Терентiйовичу? Iз вашими улюбленими еклерами. У глазурi.
   - Гриша, - обережно, наче боячись словами подряпати горло, почав Пажитний, - а це зараз що було?
   - Де? - не зрозумiв секретар, але вирiшивши, що йдеться про вiдвiдувача, що вiдiйшов, вiдмахнувся: - Ой, Iларiоне Терентiйовичу, черговий навiжений. I з ким тiльки вам не доводиться справ мати. Адже не позаздриш. Кому розкажи, чого доброго не повiрять.
   - Не повiрять. Це точно, - пробубнив собi пiд нiс видавець, пiдiйшовши до вiкна i дивлячись на вулицю, з надiєю чекаючи побачити юнака, який там вiд'їжджає. - Значить, ангел смертi вiддає перевагу саме цьому iменi?
   На широкому карнизi стояло невелике блюдо з чотирма тiстечками, прикритими серветкою, а бiля нього сидiв величезний птах, що скидався на яструба, на шиї якого безладно стовбурчився смужка блiдо-рудого пiр'я.
  
  
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"