Эдуардович Руслан : другие произведения.

Курнем i я пiду

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
  
  П Р О Л О Г.
  
  
  По дорозi повiльно бреде натовп бiдно одягнених людей, переважно жiнки, дiти та старi. Їх пiдганяють прикладами, багнетами та стусанами важких чобiт, покритих густим пилом, солдати з емблемами вiйськ СС на сталевих касках. Жiнки та дiти плачуть, плачуть, голоси зливаються в одне протяжне виття, яке розноситься далеко над натовпом.
  
  Неправильна колона наближається до великої довгої ями, бiля якої стоїть ще одна група солдатiв та кiлька офiцерiв. Величезна чорна яма наполовину засипана оголеними закривавленими тiлами людей, у самому низу вже засипанi лежать тi, хто цю яму копав. Над трупами хмарами риються жирнi мухи.
  
  Людей пiдганяють до краю ями. Переднi побачивши, що знаходиться в ямi, починають задкувати назад. У хiд знову йдуть чоботи та багнети, лунають поодинокi пострiли. Нарештi всi поставленi навпроти ями, солдати спiшно вiдходять, задкують убiк. Офiцер iз тьмяно блискучим черепом на кашкетi командує: "Фоєр!" i два MG-42 починають писати по безпорадним людям, заглушаючи своїм стрекотом їх передсмертнi крики.
  
   Лише сильний жiночий голос, перекрикуючи пострiли, голосить:
  - Лю-ю-дi! Лю - у - дi! Лю - у...
   ...Це росiйське слово надовго врiзалося в пам'ять нiмецького офiцера, який командував розстрiлом, вони кричали його щоразу, коли їх вели до... могили, нiби воно могло захистити їх вiд куль...
  Сивий старий з зморщеними зморшками обличчя схоплюється з лiжка. Серце часто б'ється, по спинi пробiгає нервова тремтiння i дуже хочеться пити.
   Вже майже шiстдесят рокiв минуло вiдтодi, як йому вперше наснився цей сон, але не тьмянiють фарби i не слабшає голос жiнки, що кричить... I все так само чiтко вiн вiдчуває солонуватий металевий запах людської кровi...
  За дверима спальнi почувся якийсь шерех. Чоловiк на лiжку здригнувся i напружився. Раптом дверi рiзко вiдчинилися i на порозi з'явився темний силует людини. Старий стиснув ковдру в кулаки i стиснув зуби, щоби не закричати.
  Темний силует пiдняв руку, провiв нею по стiнi, намацуючи вимикач i запалив свiтло. Це був лiтнiй чоловiк у довгому сiрому плащi. Вiн з цiкавiстю розглядав старого на лiжку.
  - А ти постарiв, Крауз. - хрипко i весело сказав вiн. Вiд його слiв старий здригнувся.
  - Хто ви? Звiдки Ви мене знаєте? - повiльно спитав чоловiк у лiжку.
  - Це не важливо. - Чоловiк у плащi опустив руку в кишеню, а коли дiстав, старий побачив у нiй круглий значок з блискавкою посерединi. - Я прийшов вiд друзiв. Наших спiльних друзiв... - з натиском пiдкреслив вiн.
  - Що вам вiд мене треба? - спитав старий з нотками iстерики в голосi. - Залиште мене в спокої. Я - немiчний хворий старий!
  - Дорогий Краузе, подiї, якi ми з вами пережили в молодi роки, нiколи не дадуть нам спокою... - чоловiк у плащi посмiхнувся, але посмiшка незнайомця бiльше була схожа на оскал дикого звiра. - Чи не так?
  Краузе промовчав. Прибулець поволi пiдiйшов до лiжка i присiв на край, пiднявши пiдлогу плаща. Старий швидко вiдсунувся вiд нього, затулившись, немов щитом, ковдрою до пiдборiддя. Незнайомець з цiкавiстю крутив у руках значок, нiби бачив його вперше.
  - Адже все зараз могло бути iнакше, якби ми не програли цю прокляту вiйну. Щоправда, Краузе? - старий не вiдповiв. Вiн дивився на прибульця розширеними вiд жаху очима. - що ви мовчите? Я ж говорю, я прийшов вiд друзiв. А ми з ними часто ставимося до цього питання...
   Пам'ятаєте, Краузе, цю страшну весну сорок п'ятого, коли все навколо валилося, коли всi кидали й бiгли, як щури з тонучого корабля... Пам'ятаєте, Краузе?
  - Так. - тихо, ледь чутно вiдповiв старий.
  - У всiй Європi тодi було спокiйно лише у Швейцарiї, - я бував там iз генералом Вольфом. А ще в австрiйських Альпах... До речi, ви, як менi вiдомо, тодi були саме в Альпiйськiй фортецi. Адже так, Краузе?
   - Так...
  - I взяли щось, що вам не належить. Це не добре, Крауз. Дуже не добре. Ви дуже засмутили наших спiльних друзiв. Ви мене знаєте, оберштурмфюрер?
   - Так...
  - От i прекрасно. Я радий, що ми з вами прийшли до порозумiння, адже ми з вами, Краузе, люди однiєї Епохи, Великої Епохи, шкода щойно не всi це розумiють.
   А те, що ви взяли, оберштурмфюрер, доведеться повернути.
  - Так. - раптом сiвшим голосом вiдповiв старий.
   - Отже, де ж цi милi дрiбницi?
  - НЕ тут. Я не зберiгаю нiчого вдома. Не треба думати, що щось привласнив собi. Все сховано до кращих часiв... - виправдовувався Краузе. - Потрiбно поїхати за ними, вони захованi в надiйному мiсцi. Я привезу їх вам.
  - Нi, Крауз, ми поїдемо за ними разом. Адже ви самi сказали, що ви старий i хворий. З вами може щось статися в дорозi i тодi нашi спiльнi друзi дуже засмутяться.
   - Коли ви хочете їхати?
  - Чому б нам не вирушити вже? Чи вас щось затримує?
  - Нi нi. Я готовий, менi тiльки треба вдягнутися. - Краузе пiдвiвся з лiжка i почав повiльно розстiбати пiжаму, при цьому його руки помiтно тремтiли.
  - Не треба нервувати, я, наприклад, тiшуся зустрiчi з вами. Знаєте, приємно через стiльки рокiв зустрiти товариша по боротьбi. А чи далеко ви сховали цi... хм... предмети?
   - Так, вони захованi там-таки в Альпах.
  - Ви мене трохи спантеличили. - людина в плащi задумливо пожувала губи, потiм дiстала з кишенi мобiльний телефон i вийшла зi спальнi. Як тiльки вiн прикрив за собою дверi, рухи Краузе вiдразу ж стали швидкими i зосередженими, зовсiм не схожими на рухи старенького старого. Вiн скинув пiжамнi штани, одягнув штани, накинув прямо на пiжамну сорочку куртку, взув легкi ганчiрковi туфлi i метнувся до завiшаного важкою шторою вiкна. Безшумно вiдчинивши раму, вiн вислизнув до темного саду. Бiля ворiт стояв незнайомий автомобiль, за кермом якого хтось сидiв. Краузе перелiз через невисоку огорожу на сусiдську дiлянку, вийшов через задню хвiртку на паралельну вулицю i з незвичайною, для його вiку, швидкiстю пiшов геть.
  Коли людина у плащi повернулася до спальнi, там нiкого не було. Лише зiм'ятi штани вiд пiжами Краузе неакуратно валялися бiля лiжка.
  
  
  
  
  
  
   I
  
  Федотова розбудила мелодiйну трель телефонного дзвiнка. Вiн ледве розлiпив повiки i подивився на годинник, що стояли на тумбочцi бiля лiжка. Була половина о другої ночi. Вилаявшись, вiн пiдняв трубку:
  - Так. Слухаю.
  - Вiтаю. Це Краузе. - перекручуючи росiйськi слова, сказав спiврозмовник на тому кiнцi дроту.
  - Вiтаю. Що трапилося?! Чому так пiзно? - роздратовано спитав Федотов.
  - Ви цiкавилися деякими предметами, у мене є щось. Я ладен продати їх вам.
  - Чудово. А це не може зачекати до ранку?
  - У мене-i-а немає часу. Це у вашi iнтереси.
  - Гаразд. Де ми можемо зустрiтися?
  - Я чекатиму вас бiля входу до мiського парку. Нинi.
  - Добре. Незабаром пiд'їду.
  - Тiльки вiзьмiть грошей. Це дорого.
  - Добре. - Федотов поклав люльку. - Гребана фашистська морда. - пробурмотiв вiн i став поволi одягатися. Потiм пройшов у ванну, умив обличчя та вийшов iз квартири.
  Вийшовши з пiд'їзду, вiн пiдiйшов до синьої "БМВ", клацнув пультом, вiдключаючи сигналiзацiю i сiв у машину. Рiзко рвонувши з мiсця, вiн поїхав нiчним Вейденом.
  Метрах за тридцять вiд машини Федотова стояв непримiтний сiрий "Фольксваген-гольф". У темному салонi було двоє мiцних чоловiкiв. Один iз них спав, вiдкинувшись на сидiннi, другий, що сидiв за кермом, слухав плеєр.
   Побачивши Федотова, що вiд'їжджає, вiн стрепенувся i штовхнув лiктем сплячого, той розплющив очi i сонно запитав:
   - Що таке?
   - Цей мудак надумав кудись їхати серед ночi.
   - Давай за ним, може вiн саме за баблом поїхав.
  - Не пори гарячки, Вано. Дороги порожнi, вiн може нас помiтити, поїдемо за його стопарами. Нiкуди вiн вiд нас не дiнеться.
  - Хороший трiндеть, давай - поїхали. - водiй завiв машину та поїхав слiдом за "БМВ".
  Проїхавши кiлька кварталiв, Федотов зупинився бiля входу до мiського парку. "гольф" причаївся метрiв за сто, у тiнi мiж лiхтарями. Через пару хвилин до "БМВ" пiдiйшов старий у свiтлiй куртцi, про щось переговоривши з Федотовим, вiн обiйшов машину ззаду, сiв на переднє сидiння поруч iз водiєм. Машина поїхала далi i петляючи вузькими вулицями, помчала за мiсто. Вибравшись на автобан, Федотов розiгнав "БМВ" до 160 кiлометрiв i тепер водiй "гольфа" вичавлював з машини все, щоб не втратити з уваги заднi фари машини, що переслiдується.
  Краузе сидiв мовчки, лише час вiд часу кидаючи уривчастi фрази, показуючи напрямок. Коли вибралися за мiсто, Федотов запитав:
   - Далеко ще?
   Краузе глянув на вказiвник.
   - Близько ста тридцяти кiлометрiв.
  Федотов кивнув головою та додав газу. Деякий час їхали мовчки, тишу порушувало лише рiвномiрне бурчання мотора.
  - Так, а якi там у вас речi? - порушив мовчання Федотов.
   - Вiдзнаки, кiлька нагород...
  - Тьху! Та це ж дрiбниця! - вiд досади вiн навiть трохи зменшив швидкiсть. - Варто будити серед ночi!
  - Це не все. Є ще великий золотий портсигар, перстень та "Орден Кровi". Все це належало моєму шефу - групенфюреру Вольфу Цинглеру. Вiн загинув тут неподалiк, коли ми пробиралися в обложений Берлiн. Це дуже цiннi речi.
  - Чому ж ви одразу не сказали, що у вас є? А ламали цю комедiю.
  - Молодий чоловiк, ви багато не розумiєте. Я не дуже тiшуся, коли менi нагадують про моє минуле, ви ж не тiльки нагадав, але й хочете купити його частину. Я не можу зрозумiти, навiщо вам, росiйському - лютому вороговi, потрiбнi цi брязкальця. Я мiг би зрозумiти захопленого молодика з неонацистської органiзацiї, який не бачив того, що пережили ми, але вас я зрозумiти не можу.
  Цi речi менi не належать, я взяв їх у вмираючого Цинглера вiд розпачу та страху. Ми всi тодi боялися майбутнього. Але сорок сьомого я вiдвiз це все назад i закопав бiля того мiсця, де похований Цинглер. Це його речi. Його речi... - задумливо повторив старий. - Я б i зараз їх не наважився продати, але мене змусили обставини.
  - Мене не цiкавлять причини ваших вчинкiв. - трохи роздратовано кинув Федотов. - Для мене важливо отримати цi предмети. Тому давайте поговоримо про бiльш конкретнi речi, наприклад: скiльки ви хочете отримати за цi брязкальця?
   Краузе ненадовго замислився.
   - Я не знаю їхньої реальної вартостi, але думаю не менше ста тисяч.
   - Чого?
   - Не зрозумiв.
   - У якiй валютi?
   - Мабуть, у доларах.
   - Що ж, глянемо на них i визначимося з остаточною цiною.
   На деякий час у салонi автомобiля знову запанувала мовчанка.
  - Тут їдьте повiльнiше. Ми вже близько, я мушу дивитися навколо. - попросив старий. Федотов зменшив швидкiсть, тепер стрiлка на спiдометрi вагалася у цифри сто.
   Кiлометрiв за вiсiм Краузе стрепенувся:
   - Здається, тут.
  Машина пригальмувала i звернула до узбiччя. Старий спритно вибрався з машини, перелiз через невисоку огорожу i пошкутильгав до лiсу, що темною стiною височив уздовж дороги. Але за кiлька хвилин вiн повернувся:
  - Нi, я помилився. Це далi. Стiльки рокiв уже минуло. - нiби виправдовуючись, з тяжким зiтханням сказав старий.
  Повз iз шумом промайнув сiрий "Фольксваген-гольф" Краузе сiв у машину i вони поїхали далi. Проїхавши близько кiлометра, вони побачили на узбiччi "гольф", що обiгнав їх. Проїхали ще трохи, старий без кiнця крутив головою, дивлячись на всi боки. Нарештi вiн сказав:
  - Тут. Тут росiйськi танки з пiхотою розгромили нашу колону. Нам знадобиться лiхтар та лопата.
  Федотов зупинив машину i здивувався змiнi, що вiдбулася зi старим: голос змiцнiв, плечi розправилися, здавалося, вiн помолодшав рокiв на двадцять. Краузе першим вилiз iз машини i став розглядати лiсову хащу. Росiйському здалося, що старий зараз бачить те, що вiдбувалося тут одного з квiтневих днiв сорок п'ятого року. Власне, так i було. Федотов дiстав з багажника великий автомобiльний лiхтар, куплений ним у Польщi, i викрутку, яку треба було замiнити лопату. Закривши багажник, вiн пiдiйшов до Краузи:
  - Можемо йти. - старий здригнувся i помахав головою.
  - Так, ходiмо. - повз, заслiпивши їх фарами, промчав той самий "гольф".
  Краузе та Федотов перелiзли через огорожу i спустилися до лiсу. Росiйський запалив лiхтар, i вони повiльно пiшли повз старi дерева. Старий щось нечутно бурмотiв собi пiд нiс. Заглибившись метрiв на триста, вiн зупинився, забрав у Федотова лiхтар i почав висвiтлювати простiр навколо них. Промiнь лiхтаря зачепився за невеликий врослий у землю, покритий мохом валун. Старий пiдiйшов до нього i навiщось поторкався рукою. Потiм вiдiйшов на кiлька метрiв, опустився на колiна i почав розгрiбати торiшнє листя. Федотов пiдiйшов до нього i сiв поруч. Краузе вiдiбрав у нього викрутку i встромив її в землю. Розпушивши землю, вiн почав вигрiбати її з ями. На глибинi пiвметра викрутка скреготнула об метал. Старий вигрiб землю, Внизу з'явилася невелика прямокутна коробка, що йшла вглиб землi. Удвох вони розчистили ґрунт i витягли iржаву коробку з ями. Це була залiзна скринька для кулеметних стрiчок. Вiн був досить тяжким. Краузе спробував вiдкрити коробку, але iржава кришка не пiддавалася. Тодi Федотов пiдчепив її викруткою i кришка вiдвалилася. Пiд нею опинилася напiвзотлiла ганчiрка. Краузе витяг з коробки ганчiрковий пакет i обережно розгорнув його. Першим на свiт здався потьмянiлий вiд часу пiстолет "Вальтер", старий одразу ж сховав його в кишеню, потiм iз ганчiрки висипалися есесiвськi значки, нацистськi медалi та ордени, а потiм випав масивний золотий портсигар та важкий срiбний перстень. На портсигарi вигравiрували фашистський орел зi свастикою, а на перснi тьмяно поблискував бiлий череп з кiстками - емблема дивiзiї СС "Мертва голова". Вiн був досить тяжким. Краузе спробував вiдкрити коробку, але iржава кришка не пiддавалася. Тодi Федотов пiдчепив її викруткою i кришка вiдвалилася. Пiд нею опинилася напiвзотлiла ганчiрка. Краузе витяг з коробки ганчiрковий пакет i обережно розгорнув його. Першим на свiт здався потьмянiлий вiд часу пiстолет "Вальтер", старий одразу ж сховав його в кишеню, потiм iз ганчiрки висипалися есесiвськi значки, нацистськi медалi та ордени, а потiм випав масивний золотий портсигар та важкий срiбний перстень. На портсигарi вигравiрували фашистський орел зi свастикою, а на перснi тьмяно поблискував бiлий череп з кiстками - емблема дивiзiї СС "Мертва голова". Вiн був досить тяжким. Краузе спробував вiдкрити коробку, але iржава кришка не пiддавалася. Тодi Федотов пiдчепив її викруткою i кришка вiдвалилася. Пiд нею опинилася напiвзотлiла ганчiрка. Краузе витяг з коробки ганчiрковий пакет i обережно розгорнув його. Першим на свiт здався потьмянiлий вiд часу пiстолет "Вальтер", старий одразу ж сховав його в кишеню, потiм iз ганчiрки висипалися есесiвськi значки, нацистськi медалi та ордени, а потiм випав масивний золотий портсигар та важкий срiбний перстень. На портсигарi вигравiрували фашистський орел зi свастикою, а на перснi тьмяно поблискував бiлий череп з кiстками - емблема дивiзiї СС "Мертва голова". Краузе витяг з коробки ганчiрковий пакет i обережно розгорнув його. Першим на свiт здався потьмянiлий вiд часу пiстолет "Вальтер", старий одразу ж сховав його в кишеню, потiм iз ганчiрки висипалися есесiвськi значки, нацистськi медалi та ордени, а потiм випав масивний золотий портсигар та важкий срiбний перстень. На портсигарi вигравiрували фашистський орел зi свастикою, а на перснi тьмяно поблискував бiлий череп з кiстками - емблема дивiзiї СС "Мертва голова". Краузе витяг з коробки ганчiрковий пакет i обережно розгорнув його. Першим на свiт здався потьмянiлий вiд часу пiстолет "Вальтер", старий одразу ж сховав його в кишеню, потiм iз ганчiрки висипалися есесiвськi значки, нацистськi медалi та ордени, а потiм випав масивний золотий портсигар та важкий срiбний перстень. На портсигарi вигравiрували фашистський орел зi свастикою, а на перснi тьмяно поблискував бiлий череп з кiстками - емблема дивiзiї СС "Мертва голова".
  Федотов став розглядати предмети, що розсипалися, по черзi беручи їх в руки i складаючи в звичайний полiетиленовий пакет, старий, тим часом, скинув назад в яму коробку, ганчiрку i почав засипати яму землею. Потiм вони пiшли до дороги. Нiмець та росiйська пiднялися до автобану та сiли у "БМВ". Нi той, нi другий не помiтили непомiтний "гольф", що стоїть неподалiк, на протилежному боцi дороги.
  Федотов розгорнув машину, перетинаючи суцiльну смугу i поїхав назад. Пакет iз вiдритими в лiсi предметами старий поклав собi на колiна.
   Небо на сходi почало повiльно свiтлiшати, а коли вони в'їхали в мiсто, вже зовсiм розвиднiлося.
  - Куди ж тепер? - спитав росiйський.
   - Менi потрiбнi грошi.
  - Iз цим доведеться трохи почекати. В мене немає стiльки. Потрiбно зняти в банку, а банк вiдкривається лише о дев'ятiй
   Краузе подивився на годинник, була лише половина шостого.
  - Можемо заїхати кудись поснiдати чи поїхати до мене. - запропонував Федотов.
  - Краще до вас. Люди, якi снiдають у такий час, викликають пiдвищений iнтерес.
  Машина повернулася до будинку Федотова, вони вийшли iз салону та пiднялися до квартири. Краузе сiв у крiсло, росiйський на диван.
  - Все ж таки, сто тисяч - занадто велика сума. - зробив спробу поторгуватися Федотов.
  - Нi. - Старий поклав на стiл кульок i посунув його у бiк росiйської. - Зважте портсигар, вiн важить близько трьохсот грамiв, а iсторична цiннiсть? А "Орден Кровi"? Один вiн, як менi вiдомо, коштує на чорному ринку близько п'ятдесяти тисяч доларiв. Цiна навiть дещо занижена, але рiч у тому, що менi термiново знадобилися цi грошi.
   Федотов скептично подивився на Краузi:
   - Вибачте за цiкавiсть, пане Краузе, навiщо вам стiльки грошей у вашi роки, адже дiтей у вас немає?
   - Хочу помандрувати, подивитись Свiт на старостi рокiв.
   - У молодостi ви хотiли його завоювати... - глузливо мовив росiйський, але старий не образився на нього, вiн зараз думав про iнше:
  - Я був вiйськовим i виконував накази... - задумливо промовив старий. Йому не давав спокою невiдомий вiдвiдувач вiд невiдомо яких старих друзiв, що так багато знає про його минуле. Цей лiтнiй чоловiк у плащi, як пiдказувала Краузе iнтуїцiя, теж належав до ордена СС. Цей чоловiк сильно налякав старого, вiд нього вiяло могильною вогкiстю, кров'ю та перегрiтим збройовим металом.
  ... У квiтнi 1945 року велика група есесiвцiв отримала наказ на бронетранспортерах та важких танках пробиратися з Альпiйської фортецi до Берлiна. Командував групою групенфюрер Цiнглер. Але гурт не дiйшов до Берлiна. На автобанi в колону несподiвано увiрвалися росiйськi "тридцять четвiрки", обвiшанi пiхотинцями. Танки розкидали бронетранспортери, а вцiлiлi есесiвцi стали безладно вiдступати до лiсу. Тяжко пораненого Цинглера, що спливав кров'ю, тягли на собi Краузе i якийсь солдат. Росiяни не переслiдували їх. Танки рвонули вперед дорогою, забитою технiкою, що вiдступає, i вiйськами i почали громити все пiдряд.
   Метрiв за триста вiд дороги Краузе з солдатом зупинилися i опустили закривавленого групенфюрера на землю.
  - Оберштурмфюрер, зберiть людей i приймайте вiн командування групою. - насилу вимовив генерал, рукою шарячи по ременю, на якому висiла сумка. - Вiзьмiть папери i портсигар у внутрiшнiй кишенi - це все необхiдно доставити в Берлiн... Вiддайте обергруппенфюреру Мюллеру... або рейхсфюреру... Це дуже важливо... - групенфюрер захрипiв, з рота у нього тонким струмком потекла кров, забившись у агонiї вiн помер.
  Краузе зняв з генерала планшетку з документами, дiстав з кишенi важкий золотий портсигар, потiм, вiдправивши есесмана збирати залишки загону, зняв з руки Цинглера срiбний перстень, а з френча - Орден Кровi - вищу партiйну нагороду Рейха. Потiм вiн загорнув тiло в плащ-намет i почав багнетом рити могилу. Пiдiйшли кiлька втомлених похмурих солдатiв на чолi з унтер-офiцером, витягнувши сапернi лопатки, вони почали допомагати йому. Яма вийшла неглибокою, але й за таку могилу Цинглер мав бути вдячний їм, тодi як у всiй Нiмеччинi залишалися непохованими десятки тисяч солдатiв.
   Засипавши могилу, вони пiдкотили до неї невеликий камiнь, який невiдомо як опинився посеред лiсу, поставили його зверху i вирушили в дорогу.
  До Берлiна дiстався тiльки Краузе, - частина солдатiв, що його супроводжували, загинула, iншi розбiглися. Але було вже пiзно, - мiсто було захоплене росiянами i лежало в руїнах.
   Оберштурмфюрер зiрвав iз себе есесiвськi регалiї та погони, сховавши їх у речовий мiшок, i загубився у величезному натовпi бiженцiв, що блукають на захiд...
  Два роки вiн тримав усi цi предмети при собi, але в 1947 прокотилася хвиля арештiв серед ветеранiв вiйськ СС та Краузе, побоюючись арешту, сховав усе у лiсi, де загинув Цинглер, неподалiк його могили. Тут же в лiсi вiн знайшов коробку вiд кулеметних патронiв, куди склав усi речi i тут же спалив усi папери з планшетки групенфюрера.
   Федотов наробив бутербродiв з шинкою та сиром, зробив каву i принiс їжу на пiдносi до кiмнати, поставивши все на столик перед старим.
  - Давайте трохи перекусимо. - Запропонував вiн.
   Голос росiйського вiдвернув Краузе вiд спогадiв, вiн посунувся до столу i без апетиту взявся за бутерброди.
  
  - Чуєш, Алiк, куди цей мудак їздить посеред ночi? Цiкаво, так? - припаркувавши машину неподалiк будинку Федотова, запитав Вано.
   - Так, у натурi, дуже цiкаво, що це вiн там шукав, у лiсi та ще вночi?
   - Може, коротше, пiднiмемося та влупимо його?
  - Поки рано, почекаємо, коли вiн бабло знiме або тачки оформить. Тодi вже напевно...
  - Щось їсти полювання. Дiстань там ззаду в пакетi пiдхаба їсти. - Алiк дiстав загорнутi в папiр холоднi гамбургери i простягнув Вано. - Блiн, холоднi, налий каву, може хоч вiн не охолонув.
   Кава в китайському термосi була ще гарячою.
   - А мене вже цi гумовi гамбургери задерли... - пробурчав Алик.
  
   I I
  Пiсля останньої вiдсидки Герман Карлович вставав рано - о шостiй, а iнодi о сьомiй годинi ранку, - звик на зонi. Робив зарядку, плавав у басейнi, - старiти дуже не хотiлося, тому вiн намагався пiдтримувати форму.
   Вiн якраз плавав, коли до бортика басейну пiдiйшов охоронець iз радiотелефоном у руцi i сказав:
   - Германе Карловичу, це вас.
   Лютц легко вистрибнув з басейну, сiв на борт, витер руки завбачливо протягнутим рушником i взяв трубку.
   - Слухаю.
   - Доброго ранку, Германе Карловичу, це Федотов турбує, вибачте, що так рано.
  - Та нiчого. Що там у тебе? Якiсь проблеми?
  - Нi, Германе Карловичу, все гаразд. Я щодо вашого доручення особистого характеру.
  - Що: знайшов щось?! - голос Лютца одразу ж пожвавiшав.
   - Так, є дуже цiкавi екземпляри для вашої колекцiї, тiльки дорого.
   - Що й скiльки?
   - "Орден Кровi", регалiї СС, кiлька "Залiзних хрестiв", перстень "Мертвої голови" та золотий портсигар генерала СС...
  - Запитую: скiльки? - збуджено перебив Герман Карлович.
  - Сто тисяч. Бакинських.
   Лютц на якусь мить замислився:
   - Дешевше нiяк не вийде?
   - Пробував - не виходить.
  - Гаразд, - бери. Грошi ми тобi вчора перекинули на рахунок, щоправда, у марках, але ти там уже сам розберешся. Сьогоднi пiдкинемо ще.
  - Добре. Я зрозумiв, Германе Карловичу.
   - Стривай, як передати знаєш?
   - Старим способом.
  - Правильно мислиш, молодець. Коли запакуєш, передзвониш, скажеш, у якiй саме тачцi. - настрiй у Лютца помiтно покращав.
   - Добре, Германе Карловичу.
  - Все, давай, удачi. Чекаю дзвiнка. - Федотов попрощався i поклав люльку.
   - Ну ось, гер Краузе, шеф дав "добро", тож можемо їхати за грошима.
   Старий глянув на годинник:
   - Їдемо.
  Вони вийшли на вулицю та сiли у "БМВ". Машина зiрвалася з мiсця та поїхала у бiк Центру. За автомобiлем Федотова рушив сiрий "Фольксваген-гольф".
   "БМВ" зупинилася на стоянцi перед банком i Федотов зi старим пiшли у бiк будiвлi.
  - Ну, ось i дочекалися. Тепер вони вiзьмуть нашi бабусi ... - Досить потираючи руки, сказав Вано.
  - Бабки поки що не нашi, тож, як казав мiй дiд, - не кажи "гоп", поки не перескочиш. - Охолодив його запал Алiк.
   Федотов i старий вийшли з банку за сорок хвилин, росiйський нiс у руцi невеликий чорний пакет.
  - Щось у нього пакет якийсь маленький. - нервово ерзаючи на сидiннi, помiтив Вано.
   - Не бздi, там напевно всi великi купюри.
  - Я тiльки не зрозумiю: якого хрiну цей старий хрич весь час поруч iз ним ошивается?! Менi двох валити взагалi не охота! - зло кинув Вано.
  Росiйський та нiмець сiли в машину. Вже у салонi Федотов передав йому пакет, у якому акуратними пачками лежали долари. Потiм вiн завiв машину та виїхав зi стоянки. Краузе розкрив пакет i став розпихати грошi по кишенях, потiм витяг з-пiд сидiння потьмянiлий "вальтер" i засунув його за пояс.
  - Ну що, куди вас вiдвезти? - бадьоро запитав росiйський. Старий неспокiйно озирнувся.
  - Якщо можна, то я вийду тут. - вони якраз проїжджали повз мiський парк. Федотов припаркував машину на узбiччi. Вони глянули один одному в очi.
  - Прощайте, Федотов. - сказав Краузе росiйською i вiдчинив дверцята.
  - До побачення, пане Краузе. Якщо будуть ще якiсь речi - телефонуйте, завжди буду радий. - росiйський почекав поки старий вибереться з машини i поїхав.
  Краузе проводив поглядом "БМВ" i досить посмiхнувся, - сiрий "Фольксваген-гольф", що з ночi висiв у них на хвостi, переслiдував не його, а росiйського: машина з двома головорiзами промайнула повз нього. Старий витер об штани спiтнiлi долонi i неквапливо вирушив углиб парку.
  Машина Федотова пiд'їхала до регiонального представництва компанiї "Байєрiше Моторенвенке", вiн вилiз iз автомобiля i вирушив до офiсу. "Фольксваген" завмер неподалiк.
   - Вано, бачиш, ти даремно переживав, - цей старий хрiн вiдвалив убiк, то вiн ще поживе.
   - Так, старому пощастило...
   Приблизно через годину, Федотов вийшов з офiсу, пiдiйшов до своєї машини, дiстав з неї якийсь згорток, потiм навiщось засунув у кишеню викрутку i повернувся до офiсу компанiї "БМВ".
  - Чуєш, Алiк, що вiн задумав? Я взагалi не зрозумiв. Тут якась хронiка починається...
  - Сиди тихо. Ти дiстав мене вже зi своїм скигливiстю! - гаркнув Алик.
  Ще за сорок хвилин Федотов вийшов з офiсу у супроводi товстого нiмця у великих окулярах, вони сiли в машину i кудись поїхали. Повернувшись до банку, Федотов поставив машину на стоянку, вони вилiзли з машини i пiшли до будiвлi. З банку, де вони пробули досить довго, поїхали до ресторану - обiдати. Вано за цей час весь зник, Алик сидiв мовчки i жував гумку. Вiд ресторану машина повернулася до офiсу "БМВ" i Федотов iз товстуном знову пiшли туди.
   Цього разу Федотов пробув там недовго, вийшовши з офiсу, сiв у свiй автомобiль i поїхав у бiк будинку.
  - Вано, вiн, мабуть, їде на хату. - промовив Алiк.
   - Так, начебто, i чого?
  - Давай обганяй, пiд'їдемо першими i будемо його брати. - "гольф" заревiв мотором, вирвався вперед, обiгнав "БМВ" i помчав далi.
   Поставивши машину за рогом будинку, Вано з Алiком попрямували до пiд'їзду, в якому жив Федотов.
  Сам Федотов пiд'їхав через десять хвилин, замкнувши машину, вiн поволi пiшов до будинку. Пiднявшись на лiфтi, вiн пiдiйшов до дверей квартири. Дiстав з кишенi ключi, в цей момент у нього за спиною майнула якась тiнь, Федотову здалося, що на нього обрушилася стеля, перед очима все померкло i вiн знепритомнiв.
  - Вано, млинець, ти його щось сильно приклав. - пошепки сказав Алик.
  - Та що? Нормально.
  - Давай його в квартиру, а я поки що гляну в машинi. - Алiк побiг до сходiв.
  Вано пiдняв ключi, що випали з рук Федотова, вiдчинив дверi i втягнув бездушне тiло в квартиру. Зв'язавши йому руки i ноги ременями брюками, бандит посадив його в крiсло, а сам заходився обшукувати квартиру в пошуках цiнностей.
   У дверi зателефонували, Вано навшпиньки пiдiйшов до дверей i подивився в око, там стояв Алик, вiн вiдiмкнув замок.
  - У машинi бабок немає. - злим голосом сказав Алик.
  - Як нi?! А куди ж вiн їх справ? - щиро здивувався Вано i кинувся до Федотова. Схопивши його за лацкани пiджака, вiн почав сильно трясти його. - Де бабки? Куди ти їх занижав, падла?! Говори, попелиця!
  - Не кричи, братку, це тобi не вдома. - зупинив його Алик. - Ти що не бачиш: вiн - непритомний.
  Алик вийшов з кiмнати i повернувся з великим графином, пiдiйшовши до Федотова, вiн вилив на нього воду, той розплющив очi i часто заморгав. До нього тут же пiдскочив Вано i знову схопив за комiр:
  - Де грошi, падла?! Куди ти їх справ, виродок?!
  - Ви чого, баклани? Ви знаєте, з ким зв'язалися? - пересиливши бiль, просипiв Федотов.
   Вано з розмаху залiпив йому ляпас:
  - Якi ми тобi баклани, мудаку?! Ти взагалi думай, що ти базланiш, або в тебе весь мозок усох?!
  - Гальма. - зупинив розлюченого вiдморозку Алiк. - Ми знаємо, на кого ми наїхали, тим i вiдрiзняється вiд бакланiв. - спокiйно сказав вiн Федотову. - Говори куди ти справ бабки, якi сьогоднi зняв у банку!
  - У мене їх немає. - крiзь зуби процiдив Федотов. - I все-таки, хлопцi, ви не знаєте, на кого наїхали. Ви тепер не мешканцi. Я вам це гарантую.
  - Ти, на... сука! Сам уже однiєю ногою в могилi i ще на... в'якаєш! - заволав Вано i знову вдарив його по обличчю. Федотов сплюнув кров iз розсiченої губи:
  - Вам - кранти, вiдповiдаю. - твердо сказав вiн.
  - Коротше, про це ми згодом поговоримо. Зараз кажи де грошi. - флегматично промовив Алiк.
  - У мене їх немає. А де вони тепер - неважливо.
  - Правильно, тобi вже не важливо, а нам з корешем важливо, бо нам цi бабцi потрiбнi. - так само спокiйно помiтив Алик.
  - Це грошi Фашиста, якщо чули про таке i вам їх нiколи не отримати. - сказав вiн у вiдповiдь.
  - То вже й нiколи? - здивовано спитав бандит.
  - Алiк, на... Що ти з ним базариш?! Дай я йому в рило пару разiв захреня, вiн нам все розповiсть! - Потираючи величезнi кулаки, запропонував Вано.
  - Почекай, - у рило. Зараз ми по-iншому все вирiшимо, заткни йому рота чимось. - Алiк почав лазити по шафах. Дiстав iз шухляди праску i повернувся до Федотова. - Вано, посунь його ближче до розетки. Тепер вiн нам все розповiсть.
  Вони вiдтягли крiсло до стiни, Алик встромив вилку вiд праски в розетку. Федотов мукав, намагаючись щось сказати, але кляп у ротi не дозволяв йому. Праска розжарилася, Алик пiдняв її i пiднiс до самого обличчя Федотова.
  - Ну що, будеш казати, чи смажитимеш тебе? - Федотов замикав i згiдно закивав головою. Бандит опустив праску i дiстав ганчiрку з рота Федотова.
   - Грошi у нiмця... Краузе...
  - Швидко адресу цього цапа давай! - гаркнув Вано.
  - Почекай. За що ти йому дав грошi? - перебив Алiк.
   - Вiн продав менi есесiвськi ордени i вiдзнаки...
   - Скiльки ж ти йому заплатив за це барахло?
   - Сто тисяч.
   - Чого?
   - доларiв.
  - Ого! А що так багато?
  - Там був дуже рiдкiсний орден i ще великий золотий портсигар. Цi речi дуже дорого коштують.
  - Так?! А де цi речi?
   - Я вiдправив їх додому, Фашисту, це для нього...
  - Як вiдправив? Ти ж на пошту не заїжджав!
  - У дверцятах "бехи". Я уклав iз нiмцями контракт, вiд iменi нашої фiрми купив сiм машин.
   - Де зараз цi машини?
   - А котра година?
   - Половина восьмого.
   - Або вже чи завтра рано-вранцi трейлер з машинами пiде на Україну.
   - А якщо завтра, то зараз де вони?
  - на складi, поряд з офiсом компанiї "БМВ". Адреса...
  - Не треба, я знаю. Тепер адреса нiмця. - Федотов покiрно продиктував адресу, яку Вано старанно записав.
  - Всi. Iдемо. Вано, приберися. - бандит сходив на кухню за ножем i повернувся до Федотова.
   - Не треба, я все вам розповiв... - жалiбно попросив Федотов, але Вано мовчки всадив йому в живiт нiж i поспiшив слiдом за Аликом, не забувши зачинити дверi квартири.
   Вийшовши надвiр, вони зняли тонкi гумовi рукавички i пiшли до машини.
  - Ну що, поїхали до цього старого пердуна? - Витираючи спiтнiлi руки об джинси, спитав Вано.
  - Нi. Давай спочатку пошерстимо тi "бехи", про якi розпинався цей мудак, а дiд нiкуди вiд нас не дiнеться. - Запропонував Алiк.
  Вони сiли в "гольф", Вано розкрутив спинку сидiння i дiстав iз неї два пiстолети. Пiсля цього машина вирушила у бiк офiсу регiонального представництва компанiї "БМВ". Пiд'їхавши, Алик припаркував автомобiль впритул бiля стiни, що захищає внутрiшнiй двiр компанiї. Вони залiзли на дах "гольфу" та перебралися через огорожу. Опинившись у величезному подвiр'ї, заставленому новими автомобiлями "БМВ", вони одразу помiтили довгий трейлер, що стоїть трохи осторонь iнших машин; на ньому було встановлено сiм автомобiлiв тiєї самої марки. Вони пiдкралися до трейлера, Алик покопався у дверному замку викруткою i вiдчинив дверцята. Алiк сiв за кермо i, зробивши деякi манiпуляцiї iз замком запалювання, завiв машину. Тяжкий трейлер зiрвався з мiсця, помчавши до ворiт.
  Уздовж ворiт складу поволi прогулювався лiтнiй охоронець. Побачивши трейлер, що швидко наближається, вiн зупинився перед воротами i почав розмахувати руками, показуючи, щоб водiй зупинився, тому що його нiхто не попереджав, що i другий трейлер теж сьогоднi кудись виїжджає. Але шофер, здавалося, не помiчав його, а навпаки додав швидкiсть. Охоронець хотiв вiдскочити, але не встиг - бампер автомобiля розмазав його по воротах. Трейлер рознiс металевi стулки i помчав далi пустельними вечiрнiми вулицями Вейдена.
  Виїхавши за мiсто, Алик звернув на першу путiвцеву дорогу i, вiд'їхавши подалi вiд траси, зупинив машину. Схопивши з шухляди з iнструментами по викрутцi, вони вискочили з кабiни i кинулися до автомобiлiв у заднiй частинi трейлера.
   Вони били в них шибки, зривали панелi з дверцят, розривали шкiряну обшивку на сидiннях, але так нiчого й не знайшли.
   Було вже за пiвнiч, коли вони, нарештi, перестали трощити дорогi автомобiлi.
  - Алiк, цей мудак розвiв нас, як останнiх лохiв! Що робити?! Що тепер робитимемо?!
  - Не кипишуй, у нас ще є в запасi цей старий хрiн iз сотнею шматкiв зеленi! Для початку треба кудись сплавити цю всю байду, - вiн махнув рукою у бiк зiпсованих автомобiлiв, - а потiм притиснемо цього херова дiда...
  - Алiк, є iдея. Поїхали!
  
  При в'їздi до Вейдену знаходилася невелика автозаправна станцiя. О першiй годинi ночi, коли всi працiвники мирно спали, на заправку, збиваючи бензоколонки та розхльостуючи фонтани бензину, влетiв величезний трейлер, на якому стояло сiм автомобiлiв "БМВ", з розбитим бiчним склом. Трейлер рiзко загальмував i завмер посеред великої бензинової калюжi, з нього вистрибнули двоє атлетiв. Один iз них дiстав з кишенi пачку цигарок та запальничку. Прикурив i кинув на край бензинової калюжi запалену цигарку. Вони розвернулися i швидко пiшли геть. За мить за їхнiми спинами спалахнуло море вогню.
  Коли вони поверталися, повз них iз завиванням промайнуло кiлька пожежних автомашин. Їхнiй непомiтний сiрий "гольф" стояв на тому ж мiсцi бiля огорожi, з iншого боку, бiля ворiт, стояло кiлька полiцейських машин, метушилися полiцейськi. Бандити сiли у свiй автомобiль i поїхали до старого, адресу якого дав Федотов.
  
  
  
  
   III
  
  Краузе не помiтив, як заснув. Йому знову наснилася вiйна.
  Прокинувся вiн рiзко, наче вiд поштовху. Колеса поїзда мiрно постукували i цей рiвномiрний перестук заспокоював. Вiн розплющив очi, в купе панував напiвтемрява, але на сусiднiй полицi невиразно розрiзнялися силуети людей, що сидiли на нiй. Старий вiдчув сухiсть у ротi, взяв зi столика вiдкриту пляшку i вiдпив трохи мiнеральної води.
  Один iз тих, що сидiли навпроти, пiднявся i запалив свiтло в купе. Їх було троє - лiтнiй чоловiк i два мiцнi молодi хлопцi.
  - Доброго вечора, гер Краузе. - промовив лiтнiй, старий вiдсахнувся вiд нього. - Не дивуйтеся, ми, як i ранiше, вмiємо робити свою роботу, незважаючи на те, що минуло стiльки рокiв. До речi, якщо ви це зрозумiєте, то позбавте нас i себе вiд зайвого клопоту.
   Краузе засунув руку пiд подушку.
  - О! Ви це шукаєте? - Лiтнiй незнайомець показав йому його "вальтер". - Гарний пiстолет. Напевно, ще з того часу, так?
  - Так. - буркнув Краузе, спiдлоба спостерiгаючи за незнайомцями.
   - Отже, куди ви подiли те, що передав вам покiйний гер Цiнглер?
   - Я не маю цих речей.
   - Дозвольте, але сьогоднi вночi ви говорили моєму колезi, що вони у вас є.
  - Були. Я вiднiс їх до полiцiї.
  - Ви брешете! - фраза незнайомця була схожа на пострiл, - суха i рiзка. Ця манера розмови, точнiше допиту, видала в ньому старого спiвробiтника гестапо. - Ви нiколи б так не вчинили. Що ж, бачу, ви не хочете з нами розмовляти. Пауль, зроби йому укол.
  Один iз молодих пiдвiвся i схопив Краузе за руки, наче стиснув клiщами. Другий дiстав з кишенi невелику коробочку i витяг з неї шприц iз безбарвною рiдиною. Вiн з розмаху встромив голку в тонку вену на руцi старого. Краузе почав вириватися.
  - Не сiпайтеся, бо пошкодiть вену. - М'яко попросив його лiтнiй. - Це лише так звана "сироватка правди".
  По тiлу старого розлилося приємне тепло i вiн обм'як. Його перший командир - унтер-офiцер Шнiтке строгим голосом ставив йому якiсь запитання, а вiн, виструнчившись по стiйцi смирно, чiтко й виразно вiдповiдав на них.
   "Правду, ти маєш говорити тiльки правду. Ти не можеш збрехати своєму командиру..." - пiдказував старому вкрадливий внутрiшнiй голос.
   Вранцi провiдник виявив у купi мертвого старого, при ньому був паспорт, виданий на прiзвище Краузе та невелика сума грошей у нiмецьких марках.
  
  "У животi засiло бджолине жало. Бiль накочується, мов хвилi, i кривава пелена перед очима..." - Федотов розплющив очi i застогнав, перше, що вiн побачив, була рукоятка ножа, що стирчав з його живота. Йому дуже пощастило, що невiдомi вiдморозки не прив'язали його до крiсла, вiн сповз iз нього та на боцi поповз до телефону. За ним залишався широкий кривавий слiд, разом iз кров'ю з нього виходили рештки сил. Дiставшись телефону, вiн носом набрав номер i викликав допомогу. Сил, щоб доповзти до дверей у нього вже не залишилося, i вiн знепритомнiв.
   Прибулiй бригадi лiкарiв довелося викликати рятувальникiв, щоб тi вiдчинили дверi, а слiдом за ними полiцiю.
  
  Бандити пiд'їхали до будинку, вказаного Федотовим. Це був невеликий одноповерховий котедж, розташований у глибинi саду, засадженого фруктовими деревами.
  Алiк i Вано дiстали пiстолети, озирнулися i, не помiтивши нiчого пiдозрiлого, попрямували до будинку. Навколо було тихо.
  Вано пiдiйшов до дверей i смикав ручку, - дверi виявилися незачиненими, вони увiйшли до передпокою, i пiдiйшли до дверей, що вели в кiмнату. Раптом у темрявi пролунало металеве клацання i чийсь приглушений голос промовив "Хальт." Алик розвернувся i кинувся до вхiдних дверей, позаду пролунало кiлька хлопкiв, бiля вуха щось просвистiло. Вiн кiлька разiв вистрiлив туди, звiдки лунали хлопки i помчав до машини.
  Вано пощастило менше, - почувши слово "Хальт.", вiн потягнувся за пiстолетом, але вистрiлити не встиг, хтось, що ховається у темрявi, влучив у нього першим...
  Алiк сiв у машину i поїхав геть. Проїхавши кiлька кварталiв, вiн зупинив "гольф" i замислився. Першою думкою було те, що Федотов обдурив їх двiчi, давши їм неправильну адресу нiмця, а перед тим: зi схованою у дверцятах "БМВ". Але з iншого боку, якби вони потрапили в якийсь стороннiй будинок, який сенс одразу ж стрiляти в них, тим бiльше зi зброї iз глушником?! Виходить, що це саме той будинок, який їм потрiбний. А цей старий пердун, якому Федотов передав грошi, виявляється бойовий старий... А що робити з Вано чи його... трупом? Навiть якщо старий його замочив, залишати його там, Алiку не хотiлося, як i сто тисяч доларiв. Значить треба повернутися i розiбратися з цим старим... Правильно, тепер вiн зовсiм не очiкує нападу, це найкращий момент.
  Залишивши машину, вiн пiшов пiшки. Пiдкравшись до будинку, з якого вiн щойно ганебно бiг, Алик зупинився в розгубленостi: прямо бiля будинку на вузькiй дорiжцi стояв темний мiкроавтобус i двоє здорованiв тягли до нього величезний пакунок. Закинувши свою ношу в салон, вони повернулися в будинок i за мить вийшли з ще одним таким же пакунком. Бiля машини прогулювався старий iз сигарою в зубах. Але це був не той, з яким зустрiчався рано-вранцi Федотов. Алiк повернувся до машини i залiз у салон. Вiн сидiв за кермом, коли чорний мiкроавтобус проїхав повз нього. Подумавши кiлька хвилин, вiн поїхав слiдом.
  Алiк i Вано знали одне одного з кiнця вiсiмдесятих. Разом займалися рекетом, ходили "на справи" i "працювали" в одному бандитському угрупованнi, але в серединi 90-х лiдерiв банди вiдстрiлювали кiлери, частину пацанiв посадили по колонiях та в'язницях, а Вано з Алiком, прихопивши частину загальноакових грошей, втекли до Нiмеччини. .
   Тепер Алiку, як це не дивно, було соромно за те, що вiн кинув свого кореша одного в бiдi, щоб хоч якось викупити свою провину, вiн горiв жагою помсти.
  Мiкроавтобус приїхав у стару частину мiста та в'їхав у двiр великого будинку, вiдгородженого вiд зовнiшнього свiту високою кам'яною огорожею. Алiк припаркував машину неподалiк i пiшов у бiк будинку.
  Нi вiдеокамер, нi якихось засобiв спостереження вiн не помiтив. В одному мiсцi, прямо бiля огорожi росло велике розлоге дерево, гiллям, що йде за огорожу. Алик швидко видерся на нього i зазирнув у двiр. Територiя була неосвiтленою, було темно, лише в будинку свiтилося кiлька вiкон i бiля ворiт мерехтiло два тьмянi лiхтарi. Бiля ворiт походжав якийсь мужик. Мiкроавтобус стояв бiля входу до будинку. Алик обережно перебрався товстою гiлкою до огорожi i зiстрибнув у двiр. Вздовж стiни зростав густий колючий чагарник. Ховаючись за кущами, бандит пiдкрався до ворiт. Дiстав з рукава нiж, прицiлився i кинув у людину бiля ворiт. Нiж легко увiйшов у спину i пронизав серце, вартовий повалився на землю. Алiк посмiхнувся - ще в армiї вiн навчився добре кидати ножi. Бандит вiдтяг убитого в кущi i пiшов до будинку. Оглянув мiкроавтобус, але в ньому було пусто. Дверi будинку були незачиненi, Алiк штовхнув їх i, пригнувшись, прошмигнув усередину, у передпокiй, - тут нiкого не було. У стiнах було кiлька дверей i неширокi сходи, що вели нагору. З-за одного з дверей чулися голоси людей. Алик пiдiйшов до дверей i прислухався. За дверима розмовляли нiмецькою двоє людей, слова було важко розiбрати, до того ж бандит досi погано розумiв нiмецьку, спiлкуючись переважно жестами.
   Алик штовхнув ногою дверi i влетiв у кiмнату, розмахуючи пiстолетом.
   - Хенде хох, суки!
  У кiмнатi було чотири людини, серед них Вано - живий, але прив'язаний мотузками до стiльця. Один з нiмцiв сунув руку пiд пiджак, але одразу отримав кулю в груди. Двоє iнших швидко пiдняли руки.
  - Вано! Живий, братку! - зрадiв Алiк. - Скажи цьому старому пердуну, щоб вiн тебе розв'язав i щоб не сiпався, бо пристрелю!
  Бандит звернувся до лiтнього нiмця. Той спокiйно пiдiйшов i почав розплутувати мотузки.
  - Запитай у них, хто вони такi i яке вiдношення мають до цього Крауз? - Вано переклав нiмцям запитання Алiка. Молодий промовчав, зате лiтнiй раптом вiдповiв росiйською:
  - Ми не будемо з вами говорити. Ви - труп. Мертвi.
  - Дивись, Алiк, та вiн росiйською шпрехає не гiрше за нас. Ти де так наблакався на нашому базарi?!
  - Не ваша справа, соплюхи! - останнє слово старий вимовив дуже м'яко i вийшло досить смiшно, але бандитам зараз було не до смiху. Вано сильно штовхнув нiмця:
  - Ти че хамиш, в натурi?! Завалю нахер! Говори, падла, де Краузе з нашими грошима!
   Нiмець, гордо скинувши голову, промовчав.
  - Почекай, Вано, я знаю, де цей мудак навчився росiйською розмовляти! - Алiк пiдiйшов до старого. - Ти ж фашист? Правильно? Це ти, суко, проти наших воював? Так?! - нiмець продовжував мовчати. - Ну, ти, тварюко, швидко говори! - вiн ударив старого ногою в груди i той упав на пiдлогу.
  Алик пiдскочив до розпростертого тiла i почав бити його ногами. До нього кинувся молодий нiмець, але Вано встиг перехопити його i ударом у пiдборiддя вiдправив у непритомнiсть. Алiк вiдiйшов вiд побитого старого взяв мотузку, розрiзав її навпiл i зв'язав обох нiмцiв.
   - Вано, пошукай тут якiсь iнструменти, зараз ми їм влаштуємо "пiдвали на Луб'янцi", їхнє сране гестапо сховається!
  Зловiсно посмiхнувшись, бандит вийшов iз кiмнати. За вхiдними дверима почувся якийсь пiдозрiлий шерех. Вано пiдiйшов до вiкна i обережно визирнув з-за важкої портьєри, - ворота були прочиненi, крiзь вузьку щiлину мiж стулками у двiр просочувалися темнi тiнi. Вано нарахував шiстьох i зрозумiв, що треба звалювати.
  - Алiк, шухер! Там повний двiр якихось потвор! - Забiгши в кiмнату, прошипiв Вано. Старий його теж зрозумiв i голосно закричав нiмецькою.
  - Заткнися, фашистська морда! - Алiк кiлька разiв ударив його ногою по головi, нiмець захрипiв i затих. Пiсля цього Алiк швидко обшукав усiх трьох. У старого пiд пахвою була кобура з пiстолетом, у застреленого нiмця знайшовся пiстолет за поясом, третiй був беззбройний. - Вано, тримай! - Алiк передав йому пiстолет одного з нiмцiв. - Розберися з цим по-тихому. Старий уже готовий.
   Бандит пiдiйшов до нiмця i швидко звернув йому шию своїми величезними ручащами.
  - I що робити тепер? Там купа козлiв у дворi... - панiчно кинув Вано.
  - У нас два варiанти. Або прориватися через двiр до ворiт, або пошукати "чорний хiд" та спробувати тихо звалити через нього.
   - Давай краще тихо, тож уже пiв мiста на вуха поставили.
  - Добре, я зачиню цi дверi, а ти пошукай ще якийсь вихiд, тiльки давай швидше! - Алiк пiдiйшов до дверей i обережно визирнув через маленьке вiконце, але нiкого не побачив. Вiн спостерiгав уже кiлька хвилин, але на подвiр'ї було спокiйно. Алiк вирiшив було, що Вано просто щось примiряло з переляку, але раптом побачив, як темний силует людини метнувся з кущiв до мiкроавтобуса i втiк за його корпусом. За мить за ним промайнув ще один, потiм третiй. Повернувся Вано:
  - Алiк, нам кранти! Другого виходу нема! Але є спуск у метро!
  - Що ти каркаєш, у натурi?! Якi кранти? Яке метро?
   - Нi, ну там, у натурi, такий тунель, на кшталт, як у метро!
   - А куди вiн веде?
   - А хрiн його знає!
  - Гаразд. Показуй своє метро, бо тут менi взагалi не подобається. - Вано простягнув йому сильний лiхтар знайдений бiля входу в тунель i попрямував углиб будинку. Алiк рушив за ним. Вони спустилися вузенькими сходами в глибокий пiдвал. В однiй iз бетонних стiн були масивнi залiзнi дверi, покритi iржею. Вона була вiдкрита. Бандити кинулися у прохiд. За нею був широкий бетонний коридор, його пiдлогою справдi проходили вузькi потемнiлi вiд старостi вузькi рейки. Зачинивши дверi, вони швидко пiшли тунелем. Але метрiв за сто шлях їм перегородила цегляна стiна.
  - Ну все. Потрапили. - Алик зi злiстю штовхнув стiну ногою, пiд черевиком щось голосно брязнуло i стiна почала кренитися на них. Бандити вiдскочили вбiк, але стiна не впала, а розвернулася на дев'яносто градусiв, роздiливши коридор на двi рiвнi половини.
  Бандити проскочили через проходи i опинилися у великiй кiмнатi, заставленiй крiслами та диванами. На похмурих бетонних стiнах висiли величезнi червонi полотнища зi свастикою в бiлому колi, кiлька строгих портретiв Гiтлера та широка чорна ганчiрка з есесiвською емблемою - бiлими блискавками у центрi. На великому старовинному столi стояло погруддя Гiтлера, поруч кiлька манекенiв у фашистськiй формi. Бандити здивовано дивилися на цi вiдлуння далекого минулого.
  - Гаразд, пiшли! Нема чого дивитися на це лайно! - поспiшив збентеженого Вано Алiк. - Ех, шкода немає гранат, я б це все рвонув iз задоволенням!
  У протилежнiй стiнi кiмнати були ще одна невелика дверi, вони окрили її i пiшли iншим, вже вужчим коридором. Коридор поступово ще бiльше звужувався, сильно запахло цвiллю, зi стелi сочилася крижанi краплi води. Тепер коридор йшов пiд ухил, опускаючись дедалi нижче.
  Зрештою шлях їм перегородили металевi дверi, що сильно заржавiли. Вона була замкнена. Вони спробували натиснути на неї, але дверi не пiддавались. Тодi Вано дiстав пiстолет i став стрiляти в замок, пiсля четвертого пострiлу дверi зi скрипом прочинилися. У нiс шибнув рiзкий сморiд - бандити опинилися в каналiзацiйному колекторi. Пройшовши пiвсотнi метрiв, вони побачили сходи, що вели нагору.
   Незабаром бандити нарештi вибралися на поверхню.
   Вже свiтало.
  
  - Гер Люгер, ми оглянули весь будинок - нiкого немає. Можливо, вони покинули будинок до того, як ми приїхали.
   - А пiдвал оглянули?
   - Так, але там теж пусто.
   - А бомбосховища?
   - Дверi зачиненi, я не думаю, що вони могли...
  - Крюгере, тут думаю я! Негайно вiдчинiть дверi i огляньте бомбосховища. Якщо вони там - вони потрiбнi менi живими. Я хочу знати, хто вони такi та хто їх послав.
  - Яволь, гер Люгер! - голосно клацнувши пiдборами, Крюгер вискочив iз кiмнати. Зiбравши своїх бойовикiв, вiн вирушив оглядати бомбосховище.
   Люгер сiв у крiсло i з жалем глянув на труп старого, розпростертий на пiдлозi.
  - Що ж, Штейнбреннере? Як ти так? Адже тобi ще жити i жити... - промимрив вiн, схилившись над трупом.
  Люгер виглядав ще старшим за нього. Все обличчя його було вкрите глибокими борозенами зморшок, а безбарвнi очi на ньому були схожi на двi крижинки на зорi. На пiдборiддi був старий побiлiлий шрам вiд рваної глибокої рани. Обличчя цiєї людини було дуже страшним i навiювало жах на оточуючих. Враження посилював абсолютно лисий череп старого, на якому видiлялося два шрами. Вiн, як i всi люди, якими вiн командував, був одягнений у все чорне i взутий у високi черевики армiйського зразка. Такий собi "скiн-хед" на пенсiї... На передплiччя у старого тьмяно виблискувала есесiвська петлиця.
   Посидiвши ще кiлька хвилин бiля тiла Штейнбреннера, вiн пiдвiвся i поволi пiшов у пiдвал.
  Старий тунель, що веде до переобладнаного бомбосховища, був яскраво освiтлений лампами, що висiла пiд стелею. Тут стояло кiлька мiцних молодих чоловiкiв iз пiстолетами в руках. Один iз них тримав МП-40.
  - Вони десь там. - витягнувшись перед Люгером, доповiв один iз них. - Стiна, що веде до Хол Пам'ятi, вiдкрита.
  Старий у супроводi головорiзiв у чорному одязi вирушив туди. З-за повороту потягло їдким димом, потiм вискочив скуйовджений Крюгер.
  - Пане Люгер, треба почекати кiлька хвилин. Ми кинули туди гранату з газом, доведеться чекати, доки розсiється газ.
   - Вiдправ туди людей у протигазах.
  - Вже послав. Нинi вони все оглянуть.
  У цей момент у кишенi у старого пронизливо задзвонив мобiльний телефон. Вiн вiдiйшов убiк i дiстав трубку.
  - Що там у вас? - хрипким голосом спитав невидимий спiврозмовник.
   - Вибув Штейнбреннер, iз ним троє з його команди.
  - Доннер-веттер! Як це сталося? Хто їх прибрав?
  - Поки невiдомо. Схоже, що нападникам вдалося пiти через Хол Пам'ятi...
  - Їх треба знайти за всяку цiну! Ми маємо знати, хто їх послав!
   - Яволь, гер груповий...
  - Досить! Ця нiч приносить однi неприємностi! Гурт Гiрчке знайшов Краузе, але карти при ньому не було. Вiн встиг продати її якiйсь росiйськiй за сто тисяч доларiв.
   - Прокляття!
  - Продовжуйте пошуки невiдомих. Вранцi я чекаю на вас у себе.
  - Яволь! - Люгер сховав телефон у кишеню i до нього пiдiйшов Крюгер:
   - Гер гауптштурмфюрер, нападники пiшли, як щури, через каналiзацiйну трубу.
  - Нi, Крюгер, вони - не щури, а лисицi. Вони спокiйно пробралися на одну з наших основних квартир, перебили тут цiлу групу та безперешкодно пiшли. А ми нiчого про них не знаємо. Вони встигли побувати в Краузе. Невiдомо, що вони впiзнали вiд нього.
  Вивезiть загиблих i поховайте з усiма вiйськовими почестями. Штейнбреннер без сумнiву був добрим солдатом.
  
   IV
  
  - Володю! Володю, де тебе носить?! Йди сюди! - до кабiнету вбiг молодий хлопець у суворому костюмi:
   - Що трапилося, Германе Карловичу?
  - Та ось, дзвоню Федотову, вдома трубку нiхто не бере, а мобiлу пiднiмає якась лiва людина i каже, що вiн - полiцейський. Я питаю, що трапилося, а вiн мене - хто я такий. Я представився. Так i так, кажу, мовляв, я - директор фiрми, а Федотов - представник там. А вiн каже, що Федотов пiдiйти не може, бо вiн у лiкарнi. Я його питаю... Та ти сiдай. Розмова у нас буде довга. - пiдiйшовши, поки вiн присiв, Лютц продовжив. - Так ось, питаю, що трапилося. Вiн каже, що на Федотова напали, пограбували, поранили i все. Бiльше, каже, нiчого не знаю... Так от, ти, значить, вiзьми пару тямущих хлопцiв, бажано, щоб теж нiмецьку знали i вирушайте до Фатерланду, розберiться там на мiсцi, що до чого. Знайдiть цих вiдморозкiв, що наважилися на мою людину наїхати. Пояснiть їм, що робити так не можна. Крiм того, дiзнайся, що там за договором. Чи встиг вiн вiдправити сюди машини. В однiй iз них дуже цiнний для мене вантаж. Якщо не встиг, - поспiши там з вiдправкою.
   - Добре, Германе Карловичу.
  - Всi. Дiй. I удачi тобi. - хлопець пiдвiвся i попрямував до дверей. - Володю, - вiн обернувся, - Ви повиннi вилетiти найближчим рейсом.
  - Обов'язково. - Вiн вийшов за дверi.
  Лютц пiдвiвся з-за столу i нервовою ходою заходився ходити по кабiнету. Наїзд на Федотова приголомшив його: нiхто не смiв порушувати роботу його структури, а тим бiльше вибивати з чiтко налагодженого механiзму одну з його основних ланок - Федотова. З цим слiд було негайно розiбратися, знайти i жорстоко покарати людей, якi наважилися на такий зухвалий крок. Крiм того, треба було термiново замiнити кимось Федотова, що вибув, наприклад, тим же Володей.
  Варто хоч на секунду виявити десь свою слабкiсть - i все пiде прахом. Так навчав Германа у дитинствi батько, - лейтенант вермахту Карл Лютц, який потрапив у полон пiд Сталiнградом у сiчнi 1943 року. Карл Лютц, пiсля визволення з полону, вивчив росiйську мову, одружився з росiйською жiнкою i назавжди залишився в СРСР.
  Однолiтки дражнили маленького Германа "Фашистом". Свiй перший термiн вiн отримав за тяжкi тiлеснi ушкодження, завданi саме цим словом. Але в колонiї для неповнолiтнiх ця кличка назавжди закрiпилася за ним. Так вiн i став "Фашистом".
   Правда, тепер, через багато рокiв, так називати Германа Карловича наважувалися небагато - лише рiвнi йому за становищем у кримiнальнiй iєрархiї люди.
  Тепер Фашист перетворився на респектабельного бiзнесмена i навiть мiг собi дозволити колекцiонувати рiзнi предмети часiв Другої свiтової вiйни, якi належали нiмцям. У його великiй колекцiї були ордени, медалi, каски, зброя, кинджали, монети, документи, посуд, предмети побуту, амунiцiя, комплекти обмундирування рiзних родiв вiйськ, але найдорожчим предметом залишався для Лютца старий старий мундир його батька. Вiн знайшов його на горищi в купi брудного ганчiр'я, що злежалося, вичистив i зберiг. З цього пошарпаного золотого мундира вiн i почав збирати свою колекцiю. Саме тодi в нього з'явилася пристрасть до всього нiмецького - рiдного...
   Всi люди, якi перебувають у його напiвлегальнiй напiвзлочиннiй структурi, знали про це захоплення шефа i намагалися додати щось нове для колекцiї Германа Карловича, поповнюючи її експонатами i заслуговуючи на прихильнiсть до своїх персон.
  Тому неприємна пригода з Федотовим засмутила Лютца ще й тому, що через нього рiдкiсний нацистський "Орден Кровi", захований пiд обшивкою дверей однiєї з автомашин, мiг безслiдно загубитися. А цей орден - справжня коштовнiсть, побачити його, не кажучи вже про те, щоб придбати - мрiя будь-якого колекцiонера. Сто тисяч, заплаченi за нього, - дрiбниця, навiть сiм автомобiлiв "БМВ" мали для Фашиста менше значення, нiж цей орден.
   Перервавши роздуми Лютца, задзвонив мобiльний телефон, вiн пiдняв його i почув голос Володi:
  - Германе Карловичу, зi мною троє хлопцiв, ми вже їдемо в аеропорт. Квитки вже замовленi, лiтак за пiвтори години.
   - З вiзами немає проблем?
  - Нi нi. Все в порядку.
  - Добре, Володю. Як тiльки щось проясниться, вiдразу ж дзвони менi, я буду на зв'язку цiлодобово.
   - Зрозумiв.
  
  Величезний атлет у просторому чорному костюмi обережно вкотив iнвалiдний вiзок з людиною, що сидiла в нiй, у великий зал. Троє людей, що перебувають у примiщеннi, схопилися i витягли руки у нацистському привiтаннi. Людина в колясцi мляво пiдняла тремтячу руку у вiдповiдь. Атлет пiдкотив коляску до столу, бiля якого сидiли тi троє.
  - Дякую, Отто, тепер залиш нас. - хрипко попросив чоловiк в iнвалiдному вiзку. Атлет кивнув i нечутно вийшов.
  - Вшануємо пам'ять загиблого члена Братства Штейнбреннера. - хрипко просипiв старий на колясцi i неймовiрним зусиллям волi змусив себе пiднятися i стати на паралiзованi ноги.
  Постоявши хвилину в скорботнiй мовчанцi, всi сiли. Старий з паралiзованими ногами з великими труднощами опустився на коляску i тихо застогнав.
  Всi люди, що зiбралися тут, були старими, кожному з них можна було з легкiстю дати i 70 i 80 рокiв, але в порiвняннi зi старим, що сидiв у колясцi, вони виглядали майже юнаками. Старий, здавалося, є уособленням старостi.
  - Знайдiть тих, хто це зробив! - прошамкав старий. - Вам хоч щось вiдомо про них?
  - Вони росiяни. Штейнбреннер встиг зателефонувати з машини. Вiн сказав, що в будинку у Краузе вони розмовляли росiйською мовою. Бiльше ми про них нiчого не знаємо.
  - Зараз у Нiмеччинi повно росiйських емiгрантiв. Це не та прикмета, за якою ми зможемо їх знайти. - роздратовано кинув Люгеровi старий.
  - Гер групенфюрер, Краузе продав карту теж росiйськiй. - зауважив Гiрчке. - Це має бути якось пов'язано.
  - Ось як? - старий здивовано скинув брови. - Значить росiяни? Це погано. Iз цими росiянами небезпечно зв'язуватися. - вiн машинально помацав рукою груди, де залишився шрам вiд росiйської кулi. - Отже, герштафене, що ви пропонуєте робити?
   - Краузе повiдомив нам прiзвище та координати росiйської, який купив у нього карту.
  - Це добре. Пошлiть туди когось iз молодих. Ми своє пiд кулями вже вiдбiгали.
  - Я вже дав завдання групi Мейєра. Вони повиннi захопити росiйського живим i переправити на тренувальну базу.
  - Навiщо ж так далеко? - здивувався групенфюрер.
   - Щоб росiяни не змогли туди прорватися з такою ж легкiстю, як до Штейнбреннера.
  - Розумно. Мейєр знає про карту?
   - Так, я сказав йому, яку вона має важливiсть.
  - Олендорфе, вiзьмiть iз собою двi групи i вирушайте до Альп. - звернувся старий до четвертого чоловiка, що сидить за столом. - Стежте за всiма дорогами, готелями та всiма, хто там з'явиться. Якщо з'являться росiйськi або iншi пiдозрiлi люди негайно повiдомите сюди i ми надiшлемо вам пiдкрiплення. Не можна припустити, щоб росiяни дiсталися схованок ранiше за нас.
  - Яволь, гер групенфюрер. - Козирнув Олендорф.
  У цей час кiмнату наповнила трель дзвiнка мобiльного телефону. Гiрчке витяг трубку i пiднiс до вуха. Старий в iнвалiдному вiзку невдоволено глянув на нього.
  - Це Мейєр. Дверi опечатанi полiцiєю. Тут щось трапилося. Я зателефонував до нашого агента "Н", вiн повинен повiдомити, що трапилося. Зустрiч за годину на другiй точцi.
  - Зрозумiв. Як тiльки буде iнформацiя - доповиш.
  - Яволь. - Мейєр вiдключив телефон.
  - Що там сталося? - пробурчав групенфюрер.
  - Дверi квартири росiйської опечатанi полiцiєю. Бiльше поки що нiчого не вiдомо, але за годину Мейєр зустрiчається з агентом з полiцiї, вiн має розповiсти в чому справа.
  - По-моєму, то все ясно. - кинув Люгер. - Росiяни замiтають слiди. Вони вбили свого росiйського, а потiм хотiли прибрати Краузе, але не знали, що там Штейнбреннер зi своїми людьми.
  - Не варто робити поспiшних висновкiв. - зупинив його старий. - Давайте дочекаємось результатiв бесiди з агентом.
  
  Вано з Алiком сидiли в салонi свого "фольксвагена" та палили. Машина стояла на вузькiй дорозi в лiсi.
   - Ну i що нам тепер робити, Алiк?
  - А хрiн його знає. Грошей не взяли, а проблем нажили по вуха. Трупiв накришили, тачки новi покромсали, колонку пiдiрвали.
  - Тепер нам будь-якої митi можуть їх смiття на хвiст впасти i цi фашисти довбанi. - засмучено сказав Вано.
  - Вано, почекай, а як ти?.. - до Алiка раптом дiйшло, що Вано має бути мертвим або хоча б пораненим, адже вiн ясно чув у будинку Краузе пострiл i болючий скрик друга за своєю спиною. - Як ти живий? Вони ж у тебе потрапили.
  - Верняк. Потрапили, ось. - Вiн показав великий синець на животi. - Тiльки не кулею, а якоюсь, типу, капсулою паралiзуючою. От мене й паралiзувало. Я їм зачем живий потрiбен був. А якраз, коли ти пiдтягнувся, вони вже збиралися мене катувати. Так що, дякую, братику, ти мене врятував.
   - Так, гаразд, чого там... Треба думати, що тепер робити.
  - Треба повертатись додому. - сумно промовив Вано. - Адже тут смiття не те, що у нас, можуть i знайти.
   - А будинки завалити можуть або теж посадять.
  - Скiльки часу пройшло? Про нас уже забули всi давно.
   - Гаразд, припустимо, а що робити будемо?
   - Припишемося до якоїсь бригади i працюватимемо.
   - Чуєш, Вано, а якщо нам наїхати на цього самого Фашиста, вiзьмемо з нього вiдразу дохера бабла i звалимо в Штати.
  - Та ти че, в натурi?! У нього ж "бикiв" непомiрно. Як ми до нього пiдберемося?
   - То ми ж теж не самi будемо - пацанiв пiдпишемо, молодих, голодних i виконавчих... Скiльки ж можна по дрiбницi розмiнюватися?!
  - А що? Може ти i прав. Давай спробуємо...
   - Давай...
   "Гольф" заревiв мотором i помчав у бiк мiста.
  
   Телефон Гiрчцi задзвонив за пiвтори години.
   - Так, Мейєр, що ви дiзналися?
  - У квартирi росiйської все перевернуто. Полiцiя вважає, що його пограбували. У нього тяжке ножове поранення. Вiн встиг повiдомити, що грабiжникiв було двоє - вони росiяни. Їх нiхто, крiм нього, не бачив. Це поки що вся iнформацiя, яку має полiцiя.
   - Там було щось iз того, що продав йому Краузе?
  - Нi. Полiцiя нiчого не знайшла, хоч усi оглянули ретельно.
  - Зрозумiло. Я передзвоню пiзнiше. - Гiрчке вiдключив телефон i переказав усе, що йому повiдомив Мейєр.
  - Ситуацiя ускладнюється. - промовив групенфюрер. - Значить, карту забрали люди, якi пограбували цю росiйську або вiн встиг її кудись переховати. Гер Гiрчке, дiзнайтеся в яку лiкарню помiстили росiйську, - треба буде поговорити з ним.
   - Яволь, гер групенфюрер.
   - Поки що всi вiльнi, герштафен.
  
   Увечерi того ж дня Володя i троє бiйцiв, що його супроводжували, вже були бiля будинку Федотова.
  Вони мали пiдробленi посвiдчення спiвробiтникiв Iнтерполу. З ними вони легко потрапили до кримiнальної полiцiї, яка займалася нападом на Федотова i дiзналися всi вiдомi обставини справи. Спiвробiтники полiцiї були тiльки радi, що пiдключився Iнтерпол, адже це знiмало частину вiдповiдальностi за розкриття злочину.
  Пiсля вiдвiдування полiцiї вони вирушили до лiкарнi до пораненого Федотова. Водночас, агент Мейєра, який працює в полiцiї, зателефонував безпосередньо Гiрчцi i повiдомив, що справою зацiкавився Iнтерпол. Це повiдомлення сильно спантеличило всю верхiвку Братства ветеранiв СС та неонацистiв.
   Лiкар не пустив "спiвробiтникiв Iнтерполу" до пораненого, посилаючись на тяжкий стан його здоров'я, але сказав, що загрози для життя вже немає i Федотов має погладшати.
  З лiкарнi вони повернулися до готелю. Звiдси Володя зателефонував Лютцю, той одразу зняв слухавку. Володя розповiв йому все, що їм вдалося дiзнатися першого вечора.
  - Гаразд. А що там iз машинами? Нашi "бехи" вже вiдправили? - схвильовано спитав Герман Карлович.
  - Це ми дiзнаємось завтра з ранку. Сьогоднi вже пiзно. Офiс закритий.
  - Зрозумiв. Значить, завтра ти їдеш до Федотова, а двох хлопцiв вiдправиш в офiс, нехай дiзнаються, що там. Хоча, нi, - краще не подiляйтеся. Будьте весь час разом. Спочатку до Федотова, потiм до офiсу. Купуйте йому до лiкарнi все необхiдне. Грошей не шкодуй. Менi треба, щоб вiн скорiше встав на ноги.
  - Добре. Все зробимо.
   - Добре, тодi на добранiч.
   - На добранiч, Германе Карловичу.
  
  Группенфюрер не спав цiєї ночi. Вiн погано почував себе: пiднявся тиск, сильно болiла голова. Необхiдно було знайти якийсь вихiд iз ситуацiї.
  Насамперед вiн наказав встановити стеження за агентами Iнтерполу, потрiбно було дiзнатися, яке вiдношення має ця серйозна органiзацiя до поранення Федотова. Крiм того, агент Мейєра отримав завдання зв'язатися з Iнтерполом i бiльше дiзнатися про спiвробiтникiв, якi прибули в їх маленьке мiстечко.
   По-друге, треба було придумати, як потрапити до лiкарнi до росiйської та допитати його.
  Старому нацисту не давала спокою загроза, що нависла над схованки в Альпiйських горах. Карта, яку їх органiзацiя шукала понад пiвстолiття, зникла. I це сталося саме в той момент, коли, здавалося, карта вже в руках. Клятий Краузе зiпсував всю комбiнацiю.
   Саме зараз, коли так потрiбно скористатися вмiстом гiрських схованок, слiд карти знову втрачено.
  Крiм того, у справу втрутилися невiдомi поки що росiйськi вбивцi. А зв'язуватися з цими непередбачуваними росiянами так само небезпечно, як курити, стоячи в калюжi з бензином.
  Группенфюрер ще забув гiркоту поразок, завданих їм росiянами пiд час вiйни. Вторгнення до Радянської Росiї було смертельною помилкою для всього Рейху. А вiн не хотiв i боявся повторювати цi помилки. Тепер, стежачи за подiями в Росiї, вiн зрозумiв, що росiяни самi винищуть i знищать себе. Для цього їм необхiдно постачати грошi, горiлку та злегка коригувати подiї, так як вигiдно свiтовiй спiльнотi. Яскравий приклад цього висновку - розвал такої потужної iмперiї як Радянський Союз.
   Знати б, хто цi росiйськi вбивцi, - можна було б стравити їх з iншими росiянами i спостерiгати за розвитком подiй з боку, втручаючись тiльки для того, щоб повернути їх хiд у вигiдне собi русло.
   Лише на ранок групенфюрер Хiльфе ненадовго забувся тривожним неспокiйним сном.
  
  Поснiдавши у ресторанi на першому поверсi готелю, псевдоагенти Iнтерполу вирушили до лiкарнi. Федотов не спав i був у свiдомостi. Вiн лежав один у невеликiй, але затишнiй палатi, весь обмотаний i сколотий проводами та голками.
   Володя поставив на тумбочцi бiля лiжка великий пакет iз фруктами та соками.
  - Привiт, Романе. - у вiдповiдь Федотов слабо кивнув головою. - Як ти? Розмовляти можеш?
   - Можу.
   - Хто це зробив?
  - Два вiдморозки. Росiйськi. Вано та Алiк. Вони знали, що я зняв у банку грошi. Через них i наїхали...
   - Цей Вано, що кавказець?
   - Начебто не схожий.
  - Звiдки вони? Що це за бригада?
  - Не знаю. Бiльше нiчого не знаю. Менi довелося здати нiмця, у якого я купував речi для шефа. Вони хотiли палити мене праскою.
   - Як вони виглядали, запам'ятав?
  - Погано. "Бики" як "бики". Здоров'янi, морди тупi. У них машина - сiрий "фольксваген-гольф", нiмецькi номери, але я не запам'ятав.
   - Ми їх знайдемо.
   - Добре б... - Федотов кисло посмiхнувся.
   - Що з тачками?
  - Їх мали вiдправити якраз того вечора. Не знаю встигли.
  - Гаразд. Ми з'ясуємо. В якiй саме захованi речi?
   - у нижньому ряду, перша вiд кабiни водiя.
   - Чим вона вiдрiзняється вiд iнших?
  - Нi. Всi однаковi, однiєї моделi, темно-синього кольору.
  - Думаю, знайдемо. Що ще потрiбне тобi? Там лiки якiсь, може, з продуктiв чого? Телевизор, вiдiк? Телефон?
  - Нi. Анальгiн лише принеси, голова болить увесь час.
  - Зараз. - Володя швидко збiгав в аптеку i повернувся з упаковкою пiгулок та пляшкою води.
  - Ось. Тримай.
   - Спасибi.
   - Давай, одужуй швидше, - шеф переживає.
   - Спасибi.
   Володя вийшов iз палати, покликав своїх людей i вони попрямували до виходу.
   Коли вони сiдали в машину, взяту напрокат, їх кiлька разiв сфотографували фотоапаратом з потужною оптикою нацисти з органiзацiї Хiльфе.
  "Iнтерполiвцi" вирушили до офiсу компанiї "БМВ". Тут вони надали справжнi посвiдчення спiвробiтникiв фiрми Лютца, що займається торгiвлею автомобiлями. Симпатична дiвчина - менеджер, подивившись щось у комп'ютерi, повiдомила їм, що сiм автомобiлiв "БМВ", купленi їхньою фiрмою, ще позавчора ввечерi вiдправлено на трейлерi в Україну. Водiй трейлера вже на пiд'їздi до польсько-українського кордону. Сердечно подякувавши дiвчинi представники української фiрми пiшли.
   Вийшовши з офiсу, Володя набрав на мобiльному номер Лютца.
  - Германе Карловичу, нашi машини вiдправленi ще позавчора. Нинi вони на пiд'їздi до кордону. У Федотова був, iнформацiї щодо нападникiв мало, але шукатимемо.
   - Зрозумiло все?
  - Так. - не прощаючись, Лютц вимкнувся.
  Мiкрофон спрямованої дiї, в руках Мейєра записав всю розмову. Пiсля обiду, коли плiвку доставили Хiльфе, запис шокував його.
  I тут росiяни? Росiяни з Iнтерполу? Неймовiрно!
   Дещо пiзнiше вiд агента з полiцiї надiйшла iнформацiя, що в жодному з вiддiлiв Iнтерполу люди, якi вiдвiдали кримiнальну полiцiю та лiкарню, не числяться...
  Пiдробляти посвiдчення працiвникiв Iнтерполу можуть дозволити мало хто. Хто ж вони такi? Безбоязно з'явилися до полiцiї з пiдробленими документами, а тепер спокiйно розгулюють мiстом. Може, допит пораненого росiйського щось прояснить? I групенфюрер наказав допитати Федотова.
  По лiкарняному коридорi йшов лiтнiй чоловiк у супроводi хлопця. Обидва були в бiлих халатах та шапочках. Вони увiйшли до палати, де лежав поранений Федотов. Молодий залишився бiля дверей, а старший, це був Люгер, пiдiйшов до лiжка росiйської. Роман розплющив очi i глянув на лiтнього лiкаря, той усмiхнувся i дiстав шприц. Голка встромилася в руку i Федотов обм'як - по всьому тiлу розлилося приємне тепло.
  Через двадцять п'ять хвилин двоє людей у бiлих халатах вийшли з палати та спокiйно пiшли до виходу з лiкарнi. Федотов у цей час вже був мертвий.
  Люгер увiйшов у велику кiмнату, де на нього вже чекали Хiльфе та Гiрчке. Олендорфа не було, вiн був уже на пiдлозi дорогою до Альп. Люгер витяг руку в нацистському привiтаннi, йому вiдповiли i вiн пройшов до столу, сiвши на своє мiсце. Хiльфе виглядав сьогоднi особливо погано. Його зморщенi висохлi руки неспокiйно бiгали квiтчастим пледом, що вкривав нерухомi ноги. Посiвши зручнiше Люгер став розповiдати те, що пiд дiєю препарату повiдав йому поранений росiйський.
   - Ця росiйська працює на якогось українського мафiозi, якого називають Фашист.
  - Як? - здивувався групенфюрер.
  - Фашист. Вiн син нiмецького солдата, що потрапив у полон, та росiйської жiнки. Цей Фашист збирає рiзноманiтнi предмети часiв вiйни. Все, що Федотов купив у Краузе, - для нього. Усi предмети вiн сховав у дверях автомобiля "БМВ". Цю машину i ще шiсть таких же купила фiрма цього злочинця, зараз їх везуть в Україну вантажним трейлером.
  - Прокляття! - Хiльфе нервово забарабанив пальцями по столу.
  - Цi четверо не з Iнтерполу. Вони - росiйськi бандити. Їх надiслав цей Фашист, щоб вони з'ясували, хто напав на його людину. Про нападаючих майже нiчого невiдомо. Їх було двоє. Звати Iван та Алiкс...
  - Знову цi iвани! - роздратовано кинув Гiрчцi.
  - Вiн сказав, що це шаленi росiйськi бандити. Справжнi головорiзи.
  - Це точно. Вони розправилися з групою Штейнбреннера. - зауважив групенфюрер. - Вiн назвав координати та прiзвище цього злочинця - Фашиста? - спитав вiн.
  - Так. Його звуть Герман Лютц. Живе у Києвi. Але в нього, за словами росiйської, у пiдпорядкуваннi величезна банда вбивць.
  - Що з цим пораненим росiйським? - рiзко спитав Гiрчке.
   - Помер.
  - Чудово. - Досить сказав Хiльфi. - Герштафене, одному з вас доведеться поїхати в Україну i дiстати цю карту.
   Люгер та Гiрчке переглянулися:
   - Я згоден.
  - Поїду я. - сказали вони одночасно.
  Що ж їдьте вдвох. Зi мною залишиться мiй вiрний Отто. Вiзьмiть iз собою найнадiйнiших людей. Скiльки - вирiшите самi. Будьте обережнi i не потрапите полiцiї. Всi цi слов'яни абсолютно непередбачуванi...
  
   V
  
  У кабiнетi начальника N-ської митницi рiзко задзвонив телефон. Цим телефоном дзвонило лише високе столичне начальство з Управлiння. Анатолiй Семенович швидко схопив трубку i обережно пiднiс її до вуха:
   - Петренко слухає.
   - Доброго дня, Толю, дiзнаєшся?
   Петренко робiтничо загукав:
  - Звичайно, доброго здоров'я, Олександре Вiкторовичу. Дякую, що подзвонили. Згадали, так би мовити, найпокiрнiшого Вашого слугу.
   - Я ось, Толечко, згадав, а ти ось, здається, зовсiм пам'ять втратив!
  - Навiщо ж ви так, Олександре Вiкторовичу? Нормальна у мене пам'ять. Я тут, як кажуть, весь у працях i турботах праведних...
  - А прохання з Мiнiстерства забув? Забув, так?
  - Нi, ну що Ви, Олександре Вiкторовичу, як же забудеш? Адже такi солiднi люди попросили...
  - Так, а чого ж ти, Анатолiю, не робиш нiмер?! Ми тут уже порушуємо питання про зняття тебе з посади через невiдповiднiсть, якщо ти таку дрiбницю зробити не можеш!
   Начальник митницi знову енергiйно заржав:
  - Ну що Ви, Олександре Вiкторовичу? Зробимо все Вам у кращому виглядi, просто зараз нiчого, вартого Вашої уваги не трапляється. Подрiбнiв, так би мовити, народ. Зовсiм зубожiв. А я, Олександре Вiкторовичу, особисто все оглядаю та стежу за всiм...
  - Коротше, Толику, три днi термiну тобi! Скоро в однiєї дуже впливової людини дочка замiж виходить, вона хоче подарунок зробити. Вся надiя на тебе. Зарплата ж у нього маленька... - великий столичний начальник сам безтурботно розсмiявся своїм жартом. - Зрозумiв?!
  - Звичайно, Олександре Вiкторовичу, зроблю все в кращому виглядi. Так, я Вам цей подарунок особисто до Києва доставлю. В упаковцi, як кажуть, iз червоним бантиком.
  - Дивись, я тебе попередив. Не зробиш - виженемо до такої матерi! На твоє мiсце багато знайдеться.
  - Не переживайте, Олександре Вiкторовичу, все буде, як кажуть, гаразд. - Вiн знову натягнуто заржав.
  - А я й не хвилююся, це ти переживай! Всi. Поки що.
  - До побачення, Олександре Вiкторовичу. - але трубка вже пищала короткими гудками. Петренко сердито жбурнув трубку на апарат.
  - Зовсiм зажерлися у цьому Києвi. Думають, що все так просто, а де я вiзьму? Ну не висру ж... - пробурмотiв начальник митницi i вийшов iз кабiнету.
  
   Снiгур iз юристом та двома охоронцями пiд'їхали до КПП N-ської митницi в обiд.
  Юриста взяли на випадок, якщо виникне якась тяганина з оформленням документiв на машини, а бiйцi мали супроводжувати трейлер iз машинами "БМВ" до столицi, щоб уникнути можливих наїздiв дорожнiх бандитiв. Про все це подбав Герман Карлович, якому дуже важливим був цей вантаж. Снiгур не зовсiм розумiв: чому? Адже раз на два чи три тижнi з Нiмеччини приходили трейлери з машинами та жодного разу їх не їздили зустрiчати аж на митницю. Нiмцi самi доставляли машини до складу, у Києвi, де їх завантажували та порожнi трейлери котили назад.
  Нiмецький трейлер уже стояв у черзi на польському боцi. Незабаром машина пiд'їхала до українського томного посту i тут почалося щось незрозумiле. Трейлер вiдiгнали убiк, навколо нього заметушився добрий десяток людей у формi. Два нiмцi - водiї розгублено стояли бiля кабiни i щось лопотали нiмецькою, але їх нiхто не слухав. Якийсь товстун iз червоними лампасами на штанях, уже лазив по трейлеру i облапав руками новенькi "БМВ".
  - Так, я не зрозумiв, що там сталося? Це ж нашi машини! - розхвилювався Снiгур. - Валентине, - звернувся вiн до юриста, - давай, рухай туди, розберися, що там за проблема.
   Валентин вибрався з джипа i пiшов у бiк трейлера, але зупинив його прикордонник:
  - Стiй! Куди преш?! Сюди не можна! Тут межа!
   - Лейтенант, там трейлер iз нашим вантажем, - я зустрiчаю.
  - Зустрiнеш за територiєю! Давай виходь за шлагбаум!
   Юрист повернувся нi з чим.
   - Снiгуре, вони не пускають, що робити?
  - Не знаю. Ти ж у нас в унiверситетi навчався, тобi й карти до рук. Думай.
   - Треба дзвонити Германовi Карловичу.
  - Почекай - дзвонити. Потрiбно спочатку розiбратися, що до чого.
   - Доведеться пiдiйти до начальника митницi, але потрiбнi грошi, щоби його пiдмазати.
  - На Тримай. - Снiгур дiстав iз барсетки величезну пачку доларiв. - Шеф дав такий випадок. Тут десять шматкiв.
   Валентин узяв грошi та вийшов з машини.
  У приймальнi "Начальника митницi Петренко А.С." - як гласила табличка на дверях, сидiла гарна дiвчина у строгому дiловому костюмi.
  - Здрастуйте, можу я поговорити з начальником. - Вимовив юрист увiйшовши всередину.
  - Вiтаю. На жаль, зараз його немає. Анатолiй Семенович вийшов на територiю. А ви з якого питання.
  - Та я по роботi. Ви не знаєте, чи це надовго?
  - Як коли. Ви можете зачекати тут. - вона вказала йому на ряд крiсел уздовж стiни.
  - Спасибi. - Валентин сiв у крiсло i почав чекати.
  Петренко з'явився хвилин за двадцять. Це був той самий товстун у формi, який лазив трейлером. Обличчя начальника було дуже задоволене i просто свiтилося щастям.
  - Анатолiю Семеновичу, тут до вас вiдвiдувач. - сказала секретарка, коли вiн укотився до приймальнi.
  - А? Що? Ви до мене? Проходьте будь ласка. - зазвичай Петренко всiх незнайомих вiдвiдувачiв вiдсилав до табличцi, на якiй значився час прийомiв - кожен спiваний вiвторок мiсяця, але зараз вiн був у чудовому настрої i не замислюючись прийняв незнайомця. Крiм того, в незнайомому вiдвiдувачi невловимо вiдчувався якийсь столичний лиск i самовпевненiсть.
  Начальник митницi та юрист увiйшли до кабiнету. Петренко сiв за свiй величезний стiл, заставлений телефонами, i вказав Валентину на стiлець навпроти.
   - Слухаю вас.
  - Анатолiю Семеновичу, я юрисконсульт ЗАТ "Дойчеавто-iнвест". Тут на митницi затримали трейлер iз автомобiлями для нашої фiрми.
  - Що за машини? - трохи насторожено спитав начальник.
  - Сiм темносинiх "БМВ" останньої моделi. Та ви щойно самi їх дивилися.
   - Ну, i чого ви, так би мовити, хочете?
   - Спершу знати: за що їх затримали?
  - По-перше, у ваших автомобiлiв повний бардак iз документами. По-друге, ми нещодавно отримали орiєнтування, - кiлька днiв тому в Нiмеччинi прямо зi складу викрали трейлер, в якому також було сiм автомобiлiв "БМВ", тiєї ж марки i кольору. Уявляєте?
  - Вибачте, але нашi автомобiлi не викраденi. У нас iз концерном "БМВ" укладено договiр на оптову купiвлю автомобiлiв. Наша компанiя дуже серйозна. Ми майже десять рокiв на ринку, i запевняю вас, нам немає сенсу займатися дрiбною кримiнальнiстю.
  - I все-таки, погодьтеся, це, як кажуть, дуже пiдозрiло. Ми маємо все перевiрити.
   - Я готовий надати вам усi документи!
  - Всi. Достатньо. - Петренко сумно глянув на календар: часу шукати iншi автомобiлi вже не лишалося. - Я вiдповiв на всi вашi запитання? Я бiльше не маю часу займатися тут з вами. У мене, як-то кажуть, роботи по горло. А ви мене вiдволiкаєте вiд державної служби. Всi. Можете бути вiльними.
  - Анатолiю Семеновичу, може ми, все-таки, якось вирiшимо це питання? - Валентин дiстав iз внутрiшньої кишенi величезну пачку банкнот.
   Петренко жадiбно подивився на грошi, потiм на календар, потiм перевiв погляд на телефон, яким зазвичай дзвонив Олександр Вiкторович i твердо промовив:
  - Ви що пропонуєте менi хабар? Я нема про що не збираюся з вами домовлятися! Востаннє вам повторюю: йдiть i не заважайте працювати. Чи хочете, щоб вас затримали за спробу мене пiдкупити?!
  Валентин пiдвiвся i мовчки вийшов iз кабiнету. Як тiльки за ним зачинилися дверi, Петренко зателефонував Кравцову:
  - Так. Слухаю. - трохи роздратовано кинув вiн.
   - Здрастуйте, Олександре Вiкторовичу.
  - А це ти, Толику. Що там у тебе сталося?
   - Прохання я Ваше виконав, точнiше, так би мовити, перевиконав.
  - Та що ти говориш?! Ну i?..
  - Темносини "БМВ" останньої моделi. Тiльки iз заводу. Новi. - Начальник митницi аж прицмокнув товстими жирними губами вiд задоволення. - Цiлих сiм штук.
  - Ось молодець так молодець! Це ти допомiг добрим людям. Я замовлю за тебе слово, де треба. Буде тобi i премiя...
  - Спасибi. Дякую, Олександре Вiкторовичу, я ж, так би мовити, за обов'язком служби, з найбiльшої поваги до Вас.
  - Добре тобi. Ти там давай не тягни з цим. Оформляй усi документи,
   як за конфiскатом i зустрiчай наших кур'єрiв.
  - Добре. Папери я оформлю сьогоднi. Особисто цим займусь. - Кравцов поклав трубку, а вкрай задоволений Петренко зайнявся оформленням усiх необхiдних паперiв.
  
  - Ну що там? - спитав Снiгур, коли Валентин повернувся.
   - Погано дiло... - вiн переказав йому свою розмову з начальником митницi.
  - Треба дзвонити шефу. - резюмував Снiгур. - Ми тут самi нiчого не вирiшимо.
  Вiн набрав номер Лютца i коротко описав йому ситуацiю, що склалася. Фашист розлютився. Вiн кинув люльку i викликав до себе Лисого. Ця людина у структурi Лютца виконувала функцiю своєрiдного ката, йому та його групi доручалася вся кривава робота.
  - Лисий, слухай сюди. Зараз ти береш своїх пацанiв, машину та їдеш на N-ську митницю. Береш за яйця її начальника i змушуєш його пропустити нашi машини. Можеш робити з ним що хочеш, щоб вiн не тримав нашi "бехи". Його прiзвище - Петренко, звуть Анатолiй Семенович. Iншi данi проб'єш на нього сам. Зрозумiло?
   - Так, все зрозумiло.
  - Тодi, давай швидко. Там зараз знаходиться Снiгур iз двома бiйцями, можеш взяти їх собi на допомогу.
  - Добре. На мiсцi розберуся.
  - Все, їдь. - Лисий вийшов.
  Гнiв Фашиста потроху вщухав. Вiн вирiшив зателефонувати своїй людинi з митної служби. Можливо вiн зможе чимось допомогти. Лютц узяв мобiльний та набрав його номер.
   - Алло.
   - Привiт, Сiрий, можеш казати?
  - Так. Добрий день.
  - На N-ськiй митницi затримали мiй вантаж - сiм машин "БМВ", там усi документи в порядку. Я не знаю в чому справа. Можеш розiбратися своїми каналами?
   - Обiцяти нiчого не можу, але спробую дiзнатися, що там сталося.
  - Добре. Чекаю на твiй дзвiнок. - Фашист вимкнув телефон. Вiн уже хотiв зателефонувати Лисому i скасувати своє необдумане i жорстке рiшення, але вирiшив дочекатися результатiв вiд Сiрого.
  Бiльш нiж за годину телефон нарештi задзвонив. Лютц схопив трубку i пiднiс її до вуха.
   - Так.
  - Германе Карловичу, взагалi я дiзнався. Навряд чи вдасться щось вирiшити. Там усе санкцiоновано iз самого верху. Якимось шишкам з Мiнiстерства дуже знадобилися машини, чим їм сподобалися саме вашi. Нинi їх оформляють як конфiскат. Потiм продадуть комусь треба за копiйки.
  - Сiрий, а якщо я сам їх викуплю? Може, вийде якось домовитися?
  - Германе Карловичу, з цими людьми нiчого не вийде. Вони не звикли домовлятися, вони розпоряджаються.
   - Суки.
   - Вибачте, що так вийшло, але я справдi нiчого не зможу вдiяти.
  - Так, нiчого, Сiрий, i на цьому спасибi. З мене коньяк - хлопцi увечерi тобi пiдвезуть додому.
   - Спасибi.
  - Немає за що. Поки що.
  - До побачення. - Лютц вiдключив телефон.
   Тепер вся надiя залишалася на Лисого та його вiдморозках.
  Лисий зi своїми бiйцями приїхали до N-ської митницi пiзно вночi. Зателефонувавши зi Снiгуром, вiн дiзнався в якому готелi вони зупинилися i поїхав туди.
   Вранцi, трохи вiдпочивши пiсля дороги, Лисий зустрiвся зi Снiгуром i вони вирiшували, що робити з начальником митницi.
  - Валити його небезпечно. Тут же вони пiднiметься - не вiдмастимося. - промовив Снiгур.
   - Фашист, у разi чого, дозволив.
  - Ну, немає резону, зрозумiй. Грохнiть ви його, - прийде якийсь iнший придурок, з яким теж не вийде домовитися, що його теж вбивати?!
  - Доведеться. - флегматично вiдповiв Лисий.
  - Нi. Тут iнакше треба дiяти. Потрiбно його змусити повернути тачки.
  - А дiти в цього козла є? - хижо вискалившись запитав вiдморозок.
   - Хрiн його знає.
   - Треба дiзнатись.
   - Як?
  - А це твої проблеми. У людей попитуй, за будинком поспостерiгай. Ви, до речi, пробили де вiн живе?
   - Так, ми вчора, коли вiн повертався з роботи, вiдстежили його.
   - Ну, i де вiн живе?
  - Кiлометрiв сорок трасою вiд митницi. Там у нього величезна триповерхова хата.
  - Ось i вiдправ туди двох пацанiв. Нехай поїдуть, подивляться, хто з ним живе. Хоча нi. Давай я сам з кимось зi своїх з'їжджу, щоб не засвiтилися пацани завчасно.
  - Як хочеш. - байдуже кинув Снiгур i Лисий пiшов до машини, прихопивши дорогою одного зi своїх вiдморозкiв.
   "Скромний" мiнi-палац начальника митницi був розташований в оточеннi не менш "скромних" котеджiв метарх за триста вiд траси.
  Це було цiле селище, навколо якого тяглося чисте поле. Ставити машину там було не можна, бо її вiдразу помiтили б i, можливо, запам'ятали б мешканцi селища.
  Лисий поставив машину на узбiччi дороги, дiстав iз бардачка потужний вiйськовий бiнокль, перебрався на заднє сидiння i став спостерiгати за будинком Петренка. Тут машина з людьми, якi сидiли в нiй, не привертала уваги стороннiх.
  Цiлий день у будинку було спокiйно - схоже, там нiкого не було. Лише пiсля шостої до будинку покотив начальник митницi на "маздi". Поставивши машину до гаража, вiн пiшов у будинок.
  Лисий поїхав у готель. Снiгур був у себе в номерi.
  - Вiн здається, живе один. - повiдомив Лисий, увiйшовши до кiмнати. Снiгур полегшено зiтхнув - йому зовсiм не сподобалася ця iдея з викраденням дитини.
  - Ну, i що тепер збираєшся робити? - спитав вiн.
   - Доведеться наїхати на нього самого.
  - Лисий, це небезпечно, вiн не повний лох. Вiн у цьому регiонi один iз перших людей.
   - А що ти пропонуєш?
   - Я не знаю що робити.
  - Ось. Ти не знаєш, а якщо ми не вирiшимо цiєї проблеми з тачками, Фашист з нас голови знiмає.
   - А з чого ти взяв, що вирiшиш цю проблему, якщо наїдеш цього томожника?
  - Я зовсiм не впевнений, що вирiшу це в такий спосiб, але я не маю iнших варiантiв. Потрiбно ж хоч щось робити.
  - Лисий, ну не подобається менi такий варiант. Якийсь вiн гнилий. Дивись, щоби все не зiпсувати таким наїздом.
  - Досить каркати пiд руку. Краще б удачi побажав. - пробурчав Лисий.
   - Успiху тобi.
  - Спасибi. Всi. Я погнав. Вiзьму з собою трьох пацанiв, думаю, впораємося. - Бандит рiзко пiдвiвся з дивана i вийшов iз кiмнати.
  Вже сутенiло, коли чорна "дев'ятка" Лисого з бiйцями пiд'їхала до особняка Петренка. З машини вилiзло четверо мiцних чоловiкiв i неквапливо попрямували до будинку.
  Анатолiй Семенович дивився телевiзор i розмiрковував над тим, чи не викликати йому повiю, - пiсля розлучення з дружиною вiн частенько користувався їхнiми послугами, - коли в передпокої пролунав якийсь гуркiт. Вiн пiднявся з дивана, щоб подивитися, що там упало, але одразу сiв назад - у кiмнату увiйшло четверо громив. Двоє з них тримали в руках пiстолети.
  - Е! Ви хто такi? Що вам тут потрiбне?! Ви не знаєте, хто я такий!
  - Заткни хайло, щура! - гаркнув один iз непроханих гостей. - Ми всi чудово знаємо: i хто ти, i що ти.
  - Що ви хочете? - трохи перелякано спитав Петренко.
  - Для початку - розумiння. Це може зберегти тобi життя.
  - Ну ти, фуфло, ти навiщо цуркаєш?! - закричав несподiвано iнший.
   - Я вас не розумiю...
  - Зараз зрозумiєш. - бандити обступили його пiвкiльцем. Двоє з них продовжували грати пiстолетами. - Ти, сука, затримав на своїй гребанiй митницi вантаж однiєї дуже авторитетної i шанованої людини, тож ця людина сильно розлютилася i попросила нас розтлумачити тобi...
  - Хлопцi, ну-у з чого так? - вiд хвилювання Анатолiй Семенович почав заїкатися.
  - Ти - виродок, хлопцi тобi у твоєму пiонерському дитинствi. Ти зрозумiв, на?
  - Зрозумiв. Зрозумiв. Адже можна ж вашу проблему вирiшити по-доброму... Я ж не можу за всiм встежити. Може якийсь запопадливий iнспектор помилився. Я ж, так би мовити, не знаю.
  - Чуєш, козел, ти, так на... сказати, можеш коротше базарити. - процiдив крiзь зуби один iз бандитiв.
  - Так Так звичайно. Ви тiльки скажiть, що там за вантаж i я все налагоджу.
  - Сiм тачок "БМВ", останньої моделi. - насторожено кинув один iз них.
  - Хлопцi, з цим не вийде. - Петренко помiтно розгубився. - Це... Це не вирiшив. З Києва команда була. Iз самого Мiнiстерства. Ви не знаєте, якi це великi люди... А я - нi. Це не я. Я тут не причому. Ви з ними вирiшуйте... Я - людина маленька, що скажуть, те й зроблю, так ск...
  - Тачки тут стоять, i ти теж тут. Тут з тобою та вирiшимо. А не хочеш по хорошому, буде по поганому. Зрозумiв, нi?
  - Нi! Не треба, будь ласка! То ж не я! Розумiєте, не я! Це не в моїй владi. Вони ж i мене i вас уб'ють... - продовжував канючити томоженець.
  - Що робитимемо з цим гавнюком? - подивившись на свої вiдморозки, спитав Лисий.
  - Чи може його опустити? - зло запитав один iз амбалiв.
   Петренко весь напружився:
  - Не треба, будь ласка, не треба. Клянусь вам, я нiчого не зможу вдiяти. Не чiпайте мене. У мене є грошi, багато грошей, я вiддам вам, якщо ви мене не чiпатиме...
  - Скiльки ж тобi багато, штемп? - майже весело спитав Лисий.
  - Шiстдесят тисяч... доларiв. Я вам все вiддам. - Петренко обманював, грошей було набагато бiльше, але навiть у момент смертельної небезпеки почуття жадiбностi не покидало його. Бандити переглянулися:
  - Давай бабло. Ми подумаємо. - сказав Лисий. Вони пройшли до кабiнету i Анатолiй Семенович дiстав iз схованки товсту пачку стодоларових купюр. Не перераховуючи, вiн вiддав їхньому бандиту. Досить посмiхнувшись, той сховав їх у кишеню.
  - I все ж таки, козел, машини повинен повернути саме ти. По мiнiстерствах їздити ми не можемо, так як у нас костюмiв немає. - Бандити весело заржали. - Ну, що тобi варто оформити документи i пропустити нашi тачки? А ми ось тобi грошей дамо. - Лисий показав йому пачку, яку вiн же щойно вiддав. - Тобi ж потрiбнi грошi, га? Ну то чого?
  Анатолiй Семенович мовчав. Вiн зовсiм розгубився i не знав, як йому вчинити. Якщо вiн вiддасть машини - столичне начальство не дасть йому життя, якщо не вiддасть - цi тим бiльше не дадуть... А вони, напевно, страшнiшi за столичнi. До того ж, вони поряд, а тi далеко. Може, пощастить ще й знайде вiн їм iншi новi iномарки...
  - Ну то що робитимемо?! - нетерпляче повторив Лисий.
  - Я спробую щось зробити. Але це буде дуже складно.
  - А зараз все складно, цап! Життя загалом складна штука! - Бандит помiтно повеселiшав. - Зараз можеш зробити?
  - Сьогоднi вже пiзно. Завтра вранцi я...
  У цей момент у дворi пролунало виття мiлiцейської сирени. Зовнi голосно захлопали дверцята автомобiлiв. Пронизливо заверещала сигналiзацiя в "дев'ятцi" Лисого. Один iз бандитiв пiдскочив до вiкна:
  - Менти! Двi машини! - розгублено крикнув вiн i додав, звертаючись до Петренка. - Тут є iнший вихiд?
  - Так. Iз кухнi, на вулицю. - автоматично вимовив все ще наляканий томоженник.
  Бандити кинулися на кухню. Вiдчинивши дверi, вони вискочили у двiр. Того, хто бiжить, першим перерiзала навпiл автоматна черга, випущена з кущiв навпроти виходу i тут же пролунав окрик:
  - Стояти! Мiлiцiя!
   - Руки, падали!
  Бандити забiгли назад у будинок i зачинили за собою дверi. Лисий, схопивши за комiр Петренко, потяг його до зали.
  - Будинок оточений! Чинити опiр марно! Виходьте по одному iз пiднятими руками! - пролунав чийсь суворий голос, посилений мегафоном.
  - А хрiн вам! - Лисий кiлька разiв вистрiлив у вiкно i повалився на пiдлогу, захоплюючи на пiдлогу Петренко. По вiкнах застрочили з автоматiв. Ще один бандит, який не встиг вчасно впасти на пiдлогу, отримав кулю в голову.
   За кiлька секунд стрiлянина припинилася.
  - Перестаньте стрiляти! В нас заручник! - голосно вигукнув Лисий i впер у нiс дуло свого пiстолета. - Кричи! Кричи, суко!
   Петренко пронизливо, по бабинi, заверещав.
  - А я болт клав на цього хапугу! - вiдповiв хтось зовнi. - Можете його вбивати! Вам лише гiрше буде! Краще здайтеся!
  - Пiшов ти... - домовити бандит не встиг. Зовнi знову вiдкрили сильний вогонь iз автоматiв. Потiм стало тихо.
   Лисий обернувся до останнього, що залишився в живих спiльнику:
  - Товстий, повзи в кухню, контролюй вхiд. Зараз їхнє начальство смiттєве пiд'їде, торгуватимемося.
   - Треба вже звалювати, Лисий, вони на всю голову вiдмороженi - завалять нас вiд нефiг.
  - Не жени пургу! Як ти звалиш? Висунешся - тебе одразу завалять. Сиди та чекай!
  Товстий, високо вiдстовбурчуючи свiй широкий зад поповз у кухню. Як тiльки вiн перебрався через порiг чиясь нога у важкому вiйськовому черевику, боляче наступила на його руку, що тримає пiстолет. Вiн пiдняв голову i вперся поглядом у дуло автомата. Двоє омоновцiв ривком поставили його на ноги та вiдiбрали пiстолет.
  - Скiльки їх там? - спитав один iз них.
   - Пiшов на... - у вiдповiдь омоновець пересмикнув затвор автомата.
  - Е! Не стрiляй! Двоє. Двоє їх там. - Толстому викрутили руки, клацнувши на них кайданки, i витягли надвiр. До будинку забiгло ще кiлька автоматникiв.
  Надворi було тихо. Ця тиша лякала Лисого ще бiльше, нiж пострiли. Менти, схоже, щось думали.
  Раптом вiд дверей на нього впала величезна тiнь. Чиїсь мiцнi руки з силою притиснули його до пiдлоги та вирвали пiстолет.
  Коли Лисого вели до машини, його мучило питання: звiдки взялися менти? Вiн так нiколи й не дiзнається, що з вiкон будинку навпроти крiзь незашторенi вiкна було видно й Петренка та їх, що розмахували пiстолетами. А у котеджi навпроти жив начальник районного вiддiлення мiлiцiї, вiн то й пiдняв на ноги всю мiлiцiю в окрузi, побачивши озброєних людей у будинку сусiда.
  Пiд час обшуку у Лисого знайшли шiстдесят тисяч доларiв. А пiд час допиту вiн показав, що одержав цi грошi вiд Петренка. Незважаючи на те, що начальник митницi вiдмовлявся вiд цих грошей i запевняв, що у нього з роду не було таких сум, його усунули вiд роботи та розпочали щодо нього службове розслiдування.
  Другого дня пiсля нападу на будинок томоженника, з києва приїхали спiвробiтники Державної Митної Служби та забрали з собою конфiскованi автомобiлi "БМВ" разом з усiма документами. У столицi машини зустрiчав сам Олександр Вiкторович.
  Один iз автомобiлiв вiн одразу ж передав заступнику одного з мiнiстрiв уряду. Зовсiм скоро мало вiдбутися весiлля його дочки i тягнути з подарунком було не можна.
  Тим часом у зв'язку з розслiдуванням дiяльностi начальника N-ської митницi прокуратура зайнялася перевiркою самої митницi. Щоб не ризикувати, Олександр Вiкторович наказав надiйним людям якнайшвидше продати автомобiлi.
   Новi, зовсiм без пробiгу, iномарки, оформленi як конфiскат, а тому не надто дорогi, швидко розiйшлися серед високих державних чиновникiв, якi нiбито живуть на одну бюджетну зарплату...
   Снiгур зi своїми людьми повернувся до Фашиста нi з чим.
  
   VI
  
  Герман Карлович було знайти собi мiсця. Стiльки проблем одночасно напало на нього.
  Володя повiдомив, що у лiкарнi вбили Федотова. Про те, що його саме вбили, стало вiдомо тiльки пiсля розтину - у кровi виявилася якась речовина, яка отруїла його органiзм. Це речовина називаються в просторiччi "сироваткою правди" - отже перед смертю в нього щось випитували. Але хто й що? Лисого заарештували, з ним ще одного бiйця, двох убили. I, нарештi, машини, через якi заварилася вся ця каша, розпроданi невiдомо кому... доведеться викласти не одну тисячу доларiв, щоби дiзнатися кому саме продали конфiскованi "БМВ" i знайти машину зi схованою.
  Але з машинами, на щастя, є ще хоч якiсь зачiпки, зв'язки, за допомогою яких їх можна вiдшукати. А ось у Нiмеччинi, iз вбивством та попереднiм пограбуванням Федотова так нiчого i не з'ясувалося. Єдине, що змiг зробити Володя - органiзувати перевезення тiла загиблого сюди до сiм'ї. Його з людьми треба повертати назад. Зараз усi люди потрiбнi тут, щоб вiдшукати цю машину, в якiй покiйний Федотов заклав схованку. Все одно в Нiмеччинi Володимир зi своїми людьми вже нiчого не вирiшить. Крiм того, вони засвiтилися у нiмецькiй полiцiї з пiдробленими посвiдченнями працiвникiв Iнтерполу. Їх будь-якої митi можуть почати розшукувати i швидше за все знайдуть.
  Обмiркувавши таким чином усе, що його турбувало, Лютц трохи заспокоївся, передзвонив Нiмеччинi i наказав Володi повертатися назад до Києва. Пiсля цього вiн обдзвонив кiлькох знайомих, якi мають зв'язки в урядi та попросив допомогти розшукати покупцiв автомобiлiв "БМВ". Крiм того, у Германа Карловича було чимало знайомих, якi працюють у Державтоiнспекцiї, вiн зателефонував i їм, звернувшись iз тим самим проханням. Всi, кому вiн дзвонив, обiцяли допомогти i зробити все можливе i не дивно, адже вони знали, що Лютц щедро вiддячить за будь-якi вiдомостi.
  
  Величезний авiалайнер компанiї Люфтганзе приземлився в мiжнародному аеропорту в Борисполi. Прибулих пасажирiв було досить багато, серед них нiчим особливим не видiлялися два охайнi дiдки. Крiм них у натовпi пасажирiв загубилася група молодих короткострижених нiмцiв iз чiпкими поглядами, схожими на спортсменiв.
  Залишивши будiвлю аеропорту старi та спортсмени попрямували на рейсовий автобус, що йде до Києва. Це були Люгер та Гiрчке зi своїми молодими неонацистами. Лiтнi люди з цiкавiстю оглядали мiсто, що сильно змiнилося, адже вiн запам'ятався ним при вiдступi купою рум'ян.
   У мiстi вони оселилися в одному готелi, в Центрi, поряд iз Хрещатиком.
  
  Падлевичу тiльки-но виповнилося вiсiмнадцять, коли почалася вiйна. Вiн якраз встиг здати лiтню сесiю на першому курсi у Полiтеху. Разом iз однокурсниками вони пiшли у вiйськкомат, щоб потрапити на фронт. Нiмцi швидко просувалися вглиб країни. I ось на початку вересня Iлля Падлевич опинився на фронтi. Вiйська весь час вiдступали. А вже наприкiнцi жовтня Падлевич серед багатьох iнших солдатiв потрапив в оточення, не зумiвши пробитися, вiн опинився в нiмецькому полонi. Його помiстили в споруджений нашвидкуруч табiр для вiйськовополонених. Це був колишнiй колгосп з зруйнованими корiвниками, огороджений колючим дротом, над яким розташувалися вежi зi свiжоструганого дерева. Полоненi лежали покотом бруднi, хворi, голоднi на соломi, що вигнила, i повiльно вмирали.
   Потiм були ще табори, дрiт, вежi, собаки, есесiвцi в чорних мундирах, з тьмяно блискучими черепами на кашкетах.
  Наприкiнцi сорок третього року ледь волочив вiд слабкостi ноги Падлевич погодився працювати на абвер - нiмецьку армiйську розвiдку. Його перевели до спецiальної школи, де готували диверсантiв та шпигунiв, для закидання до Радянського тилу. Тут добре годували i Падлевич старанно навчався, старанно конспектуючи лекцiї фашистських iнструкторiв, у страху втратити ситне мiсце.
  Влiтку сорок четвертого Iллю Падлевича, забезпечивши фальшивими документами, грошима та зброєю, закинули до Радянської України, нещодавно залишеної нiмцями. Вiн успiшно впорався iз завданням та залишився на територiї України. Кiлька разiв його вiдвiдували посланцi абверу, з новими завданнями та грошима.
  Падлевич розумiв, що тепер у нього немає iншого виходу, як допомагати нiмцям. Але з ранньої весни сорок п'ятого його дали спокiй. Напевно, нiмцi втратили зв'язок з ним, а може тепер їм було не до нього. Ще кiлька рокiв пiсля закiнчення вiйни Падлевич жив у страху, що його викриють, але йшли роки, а його нiхто не чiпав. Поступово вiн заспокоївся, звик до нового iменi, записаного в документах виготовлених фахiвцями з абверу i навiть став вiдзначати День Перемоги, як справжнiй ветеран.
  Сьогоднi Iлля Iванович зiбрався йти на ринок, продуктiв у будинку було зовсiм мало, а пiсля смертi дружини йому так важко було готувати самому. На початку четвертого вiн вийшов з пiд'їзду з авоською в руцi i неквапом побрiв у бiк ринку.
  - Падлевич. - раптом тихо гукнув його хтось позаду. Це було для Iллi Iвановича рiвносильно пострiлу - вже майже шiстдесят рокiв нiхто не називав його справжнiм прiзвищем. Вiн iнстинктивно обернувся i вiдскочив назад. Перед ним стояла примара з далекого страшного минулого. Востаннє вони бачилися в 1944 роцi, i незважаючи на те, що вiн сильно постарiв, Падлевич одразу впiзнав його. Це був офiцер СС Гiрчке, який курирував їхню роботу в розвiдшколi.
  - Вiтаю. - з ледь помiтним акцентом росiйською мовив Гiрчке. - Судячи з вашого вигляду, ви мене дiзналися. Чи не так?
   Iлля Iванович проковтнув слину i просипiв:
  - Так. Я вас дiзнався, пане штурме...
  - Не треба звань! - рiзко перебив його есесiвець. - Ми ж з вами давно на пенсiї. - Вiн усмiхнувся.
  - Що вам вiд мене треба? - все ще не в силах прийти до тями, запитав Iлля Iванович.
  - Може спочатку сядемо десь? Чи запросите мене до себе? Я добирався до вас iз самого Києва i, чесно кажучи, трохи втомився пiсля дороги.
   Падлевич зацьковано озирнувся i зiм'яв у руках авоську:
  - Добре. Ходiмо до мене.
  Гiрчцi зробив комусь знак рукою i мовчки пiшов за Падлевичем. Вони увiйшли до просторої, але не прибраної i занедбаної квартири. Колишнiй есесiвець уважно озирнувся:
  - А ви непогано влаштувалися, Падлевичу. Напевно, купили це все за грошi, виданi нами.
  - Нi. Не всi. - промимрив старий i зрозумiв, що нiмець натякає йому на те, що цi грошi ще доведеться вiдпрацьовувати. - Що ви хочете вiд мене? Коли була вiйна, я зробив для вас усе, що мiг, але вiйна давним-давно закiнчилася. Це все вже в минулому!
  - Помиляєтесь, Падлевич. - сухо кинув фашист. - Вiйна не закiнчилася. Вона продовжується. Тiльки вона невидима. Таємна. Вiйна iдеологiї. Вiйна рас. - здається старий есесiвець не проти був пофiлософствувати, але Iллi Iвановичу було зовсiм нецiкаво вислуховувати його фанатичнi марення.
   - Як ви мене знайшли?
  Гiрчцi роздратовано глянув на нього. Йому зовсiм не сподобалося, що якийсь маленький росiйський агент смiє його перебивати.
  - Я ж говорю вам, що вiйна триває!.. Ми зберегли майже всю нашу картотеку та архiви. А ви навiть не спромоглися змiнити виданi вам нами документи на новi. Знайти вас було дуже легко.
  - А якщо я вiдмовлюся вам допомагати?! - сам злякавшись свого запитання, вигукнув Падлевич.
  - Що ж, тодi менi доведеться передати документи про вашу дiяльнiсть у вiдповiднi органiзацiї. Сподiваюся, ви знаєте, що на вiйськовi злочини термiни давностi не поширюються. Вас i зараз можуть судити за те, що ви спiвпрацювали з нами.
   - Ви цього не зробите!
   - Чому?
   - Адже вас теж тодi судитимуть.
   Гiрчцi розсмiявся:
  - Ви забуваєте, Падлевиче, що я громадянин iншої країни i не пiдкоряюся вашим законам. Мене не можуть навiть допитати. А я, на вiдмiну вiд вас, нiколи не зраджував своєї країни. Моїм дiлом уже займався Боннський суд, але вiн виправдав мене. У вас є лише один вихiд - продовжувати спiвпрацю з нами. Вам це буде неважко.
  - Що я маю робити? - приречено запитав Iлля Iванович.
  -Оце це зовсiм iнша розмова. Так би й одразу. До речi. У вас є дiти, Падлевиче?
   Старий здивовано глянув на нього.
  - Так є. Але не смiйте їх вплутувати в цю справу. Вони не повиннi нiчого знати!
  - Ну що ви! Я й не збирався. Справа в тому, що я чув, як у вас погано живуть люди. Бiдно. Коли ви допоможете нам, ви можете допомогти своїм дiтям. Адже ви знаєте, ми завжди добре платимо тим, хто нам допомагає. - Падлевич мовчав. Вiн дивився на есесiвця з ненавистю та страхом. - Тепер перейдемо одразу до справи. Я дам вам грошi, на якi ви повиннi будете купити машину - мiкроавтобус, бажано марки "Фольксваген". Не новий. Тут - вiн дiстав з кишенi згорнутий газетний листок, - Оголошення про продаж пiдходящої машини. Зараз i зателефонуйте, i ми з вами поїдемо на неї подивитися.
   Падлевич взяв складений газетний лист, розгорнув i прочитав оголошення.
   - Але ж це ж у Києвi!
  - Так. I що? Вам доведеться поїхати до Києва на кiлька тижнiв, тому попередьте всiх, щоб вас не шукали. У вас є пiв години, щоб зiбратися та зателефонувати.
  Через пiв години Гiрчке та Падлевич вийшли з пiд'їзду. За рогом будинку на них чекало таксi зi столичними номерами. Бiля машини стояли двоє молодих хлопцiв i неголосно розмовляли нiмецькою. Водiй залишався за кермом.
  Есесовець сiв на переднє сидiння, а Iллю Iвановича посадили назад мiж двома молодими мiцними нiмцями. Таксi рушило з мiсця, до Києва було бiльше двохсот кiлометрiв шляху, i водiй поспiшав, щоб дiстатися засвiтло.
   Колишнього абверiвського агента Гiрчке поселив у тому самому готелi, де вони зупинилися.
  Наступного дня вони вирушили купувати мiкроавтобус. Нiмець щедро забезпечив Падлевича грошима, наказавши не скупитися на хабарi, щоб швидше переоформити куплений автомобiль нового власника. I вже ввечерi того ж дня за документами Падлевич офiцiйно вважався власником мiкроавтобуса марки "Фольксваген". Але насправдi, як пояснив йому Гiрчке, вiн був лише водiєм цiєї машини.
  - Поки що. Поки що. Тижня за три я думаю ми впораємося тут iз усiма справами i тодi... Ви станете повноправним власником цього автомобiля... - додав есесiвець.
   Того ж вечора вiн представив Падлевичу ще одного старого нациста - Люгера:
  - Знайомтеся, Падлевичу, це пан Люгер. Мiй колега. Я йому багато розповiдав про вас. - багатозначно промовив Гiрчцi. - Завтра зранку ви з паном Люгером та його людьми вирушите у невелику подорож. I запам'ятайте, Падлевиче, ви повиннi слухатися цього пана так само, як i мене. Зрозумiло?
  - Так. Я все зрозумiв, пане Гiрчко.
  - Добре. Можете йти вiдпочивати. - Iлля Iванович повернувся до дверей.
  - Хвилину. - скрипучим голосом промовив Люгер, що до цього мовчав. Абверiвець обернувся. - Ви давно водите машину?
  - З сорокового року. Отримав права у ДТСААФi.
   - З документами на машину у вас усе гаразд?
  - Так. Все оформлено як належить.
  - Добре. Тепер iдiть. - Падлевич кивнув i пiшов до себе в номер.
  - Сьогоднi Мейєр i Вангер знову їздили за адресою, даною тим росiянам у лiкарнi. - повiдомив Люгер.
   - Дiзналися щось нове?
  - Майже нiчого. Будинок, як i ранiше, посилено охороняється. Але сьогоднi iз дому виходив сам Фашист. На броньованому "мерседесi" у супроводi джипа з охороною вiн їздив у ресторан у мiстi. Коли ж надiшлють апаратуру?! Нам потрiбно почути про що говорять у будинку, щоб дiзнатися, що з нашою картою!
   - Якщо твоя поїздка буде успiшною, ми зможемо взяти "мови" i дiзнатися про все, що нас цiкавить без спецiальної апаратури, тим бiльше, що передати її сюди не так i просто.
  - Тодi побажай менi успiху i щоб ця подорож принесла нам удачу. - сказав Люгер, встаючи з дивана.
  - Гот мит унс, Гансе. - натхненно промовив Гiрчцi.
   ...Ранок видався похмурим i похмурим, у Падлевича болiла голова, сильно хилило до сну, але треба було їхати, коли i куди скаже другий есесiвець.
  О дев'ятiй ранку, нашвидкуруч поснiдавши в ресторанi, вони вiд'їхали вiд готелю. Окрiм Люгера та шофера в салонi машини перебували ще троє чоловiкiв на вигляд рокiв 30-40.
   Коли виїжджали з мiста, Падлевич спитав, махнувши рукою у бiк салону:
  - А цi хлопцi також вашi? Щось вони надто добре збереглися за цi роки.
   Люгер подивився на нього трохи здивовано, а потiм усмiхнувся.
  - Так, це нашi люди. Вони народилися та виросли вже пiсля вiйни. Наша змiна. Так що не дивуйтеся їхнiй молодостi. - пояснив нацист.
  - Куди їхати? Ви менi скажете чи як? - невдоволено пробурчав Падлевич.
  - На захiд. До Галичини. - на секунду забарившись, вiдповiв нiмець.
  Пiсля обiду машина в'їхала у старовинне захiдноукраїнське мiсто Львiв. Доїхавши до центру Iлля Iванович запитливо глянув на Люгера. Але нiмець не помiтив його погляду. Поки вони їхали мiстом, вiн жадiбно дивився на всi боки i час вiд часу важко зiтхав. Пiд час вiйни вiн провiв у цьому мiстi чимало приємних днiв.
   - Куди далi, пане Люгер?
  - А? За мiсто там лiс. Я покажу. - машина проїхала повз Оперний театр, нiмець з цiкавiстю обернувся i дивився на нього, поки вiн не зник з поля зору. - Колись я був там, усерединi. Красиво. - З нотками ностальгiї в голосi сказав вiн Падлевичу.
  Машина далi рухалася просто в потоцi iнших автомобiлiв. Незабаром мiкроавтобус виїхав за мiсто, лiворуч промайнуло маленьке озеро, а потiм уздовж дороги замиготiв темний лiс. Вони проїхали вже кiлька кiлометрiв уздовж лiсу, коли есесiвець попросив зупинити машину.
  Iлля Iванович звернув на узбiччя та заглушив мотор. Люгер з легкiстю вистрибнув з машини, почекав, поки з салону вибралися двоє супроводжуючих i, перестрибнувши через вузьку придорожню канаву, вони втекли серед дерев.
  Минуло бiльше двох годин, перш нiж нiмцi повернулися з лiсу. Старий нацист був чимось помiтно засмучений. Сiвши в машину, вiн подивився на годинник.
  - Що ж, сьогоднi, мабуть, вистачить. Повертайтеся в мiсто i подивiться готель поряд. - розпорядився вiн.
   Падлевич розгорнув мiкроавтобус, перетинаючи суцiльну смугу на асфальтi i поїхав назад.
  Наступного ранку вони виїхали з мiста, мiкроавтобус пройшов у бiк Карпат. Близько десятої ранку вдалинi з'явилися розпливчастi силуети гiрських вершин, оповитi легким серпанком. Незабаром дорога заспiвала мiж пагорбами. Падлевич на великiй швидкостi проїхав кiлька гiрських селищ. За Сколе Люгер попросив їхати повiльнiше. Ще за кiлька кiлометрiв, за наказом есесiвця, вони звернули з асфальтованої траси на вузьку розбиту путiвцю, що веде вглиб гiр.
  Проїхавши кiлька сотень метрiв, машина забуксувала i заглухла. Як не намагався Падлевич, мiкроавтобус не мiг пiднятися вище.
  - На бронетранспортерi тут можна було проїхати. - невдоволено пробурчав есесiвець. - Залишайтеся тут i чекайте на нас. - вибираючись iз машини, розпорядився вiн. За ним пiшли молодi нацисти.
  Нiмцi пiшли вгору дорогою i незабаром зникли з поля зору. Iлля Iванович вибрався з машини i глибоко, на повнi груди, вдихнув чисте гiрське повiтря.
  Люгер йшов угору дорогою i вiдчував, що задихається, але не вiд важкого пiдйому i не вiд похилого вiку. Нi. Вiн задихався вiд спогадiв, що нахлинули, вони нiби душили його. Вiн виразно згадав людей, з якими йшов цiєю дорогою востаннє. Нiкого з них давно не було в живих. Усi загинули пiд час вiйни. Адже i вiн цiлком мiг опинитися серед них. Це страшне мiсце, воно i зараз дихає небезпекою та смертю.
  Тодi Люгер отримав завдання пiдготувати бази для "Вервольфа" та українських нацiоналiстiв у Галичинi. Радянськi вiйська стрiмко наближалися до кордонiв Рейху i хтось у Берлiнi запропонував використати проти них досвiд партизанської вiйни, щоб хоч якось затримати наступ росiян. Перевiренi офiцери СС поспiшно приступили до пошуку затишних мiсць для будiвництва секретних замаскованих баз. У лiсах, горах створювали бункери, схрони, схованки зi зброєю та продовольством.
  База в лiсi пiд Львовом виявилася знищеною, на її мiсцi була величезна яма, - схоже, бiльшовики пiдiрвали бункер. Тому довелося вирушити до Карпат, де була ще одна, резервна, база "Вервольфа". Цей бункер будували росiйськi вiйськовополоненi, потiм їх усiх розстрiляли неподалiк, тодi Люгер особисто командував солдатами з розстрiльної команди i стежив, щоб не один росiйський не вижив.
  Бункер був вже зовсiм близько, есесiвець навiть дiзнався одну iз старих ялин, на якiй вiн у липнi наказав повiсити одного росiйського, який вiдмовився працювати. Гiлка, де майже тиждень провисело тiло росiйського не збереглася, та й саме дерево зовсiм висохло i будь-якої митi могло впасти.
  Люк, що закривав вхiд у бункер, був весь засипаний землею i прелим листям, але Люгер вiдразу ж його знайшов. Вiн зупинився перед замаскованим люком i повернувся до нацистiв, що його супроводжували.
   - Розгрiбайте тут листя.
  Чоловiки, присiвши навпочiпки, стали руками розгрiбати листя гiлки та мох. Пiд листям була сира земля, коли її розгребли здалася проржавiла металева плита, з центру якої стирчало велике металеве кiльце. Есесовець пiдiйшов до люка, присiв i натиснув на ледь помiтну кнопку на залiзнiй рамi, всерединi щось тихо клацнуло.
  - Пiднiмайте. - Вiн пiдвiвся i вiдiйшов убiк.
  Один з нiмцiв обома руками схопив обручку i, напружившись пiднявши люк, одразу пiдскочили двоє iнших, пiдхопили плиту за краї i поклали осторонь. З чорної дiрки в землi дихнуло сирим, затхлим повiтрям. Дiра йшла вертикально вниз пiд землю. На однiй iз стiн цього бетонного колодязя були iржавi скоби.
  Люгер дiстав лiхтарик i крекчучи полiз униз, за ним пiшли iншi. Спустившись униз, вони опинилися у вузькому коридорi з бетонними стiнами. Все було вкрите товстим шаром павутиння. Величезнi лахмiття липких ниток звисали зi стелi. На пiдлозi був товстий шар пилу. Люгер обережно пiшов уперед, намагаючись не торкатися павутиння. Позаду йшли неонацисти.
  Коридор був досить коротким, в кiнцi виявилися важкi залiзнi дверi. Вона була незачинена. Есесовець штовхнув її i вона зi скреготом вiдчинилася. Вони увiйшли до маленької кiмнатки, серед якої стояв стiл. На ньому сиротливо валялися iржавi банки з-пiд консервiв, якийсь посуд, склянки та ложка. Поруч на пiдлозi валялася солдатська каска. У кутку було складено невелике, затягнуте павутинням вогнище, бiля нього валялися трухлявi дрова.
  У кiмнатi було ще два дверi, крiм тих, через якi вони ввiйшли. Старий пiдiйшов до однiєї з них i вiдчинив дверi, за ними опинилися залiзнi сходи, що вели кудись униз. Люгер обернувся:
  - Зачекайте тут. - вiн став спускатися сходами. Через кiлька хвилин знизу пролунав дивний рик, нiмцi небезпечно перезирнулися i раптом у них над головою тьмяно спалахнула лампочка. Спалахнувши ще кiлька разiв, вона згасла. Пiднявся Люгер:
   - Ходiмо зi мною.
  Нiмцi пiшли за ним униз сходами. Внизу горiло свiтло, десь за стiною мiрно гудiв генератор. Пiд сходами стояв великий бак з водою, що позеленiла вiд часу, а вздовж стiн розкинулися дерев'янi стелажi, на яких стояли продукти, що зiпсувалися. У дальнiй стiнi були ще однi дверi, есесiвець вiдчинив їх i махнув рукою в отвiр. Маленька кiмната була майже до стелi заставлена дерев'яними ящиками, пофарбованими в зелене свiтло. Вони були вщерть набитi зброєю та боєприпасами.
  - Вiзьмiть цей ящик з МП-40 i он тi два, поменше, там патрони. - розпоряджався Люгер. - Цю коробку теж берiть, у нiй патрони до пiстолетiв, а "парабеллуми" он там. Генрiх, внизу, злiва ящик з гранатами, вiзьмiть зо два десятки. О! Тут i панцерфаусти є! Їх також захопiть.
   Пiдлеглi тягали ящики i дивилися на Люгера з подивом, вони нiколи не бачили старого нациста таким збудженим.
  - Дивно, як ми програли вiйну цим клятим росiянам! - з гiркотою промовив есесiвець. - Минуло бiльше пiвстолiття, а тут все в iдеальному станi. Свiтло горить. Вентиляцiя хоч i забилася, але працює. Зброя у повному порядку. - вiн дiстав iз довгого ящика карабiн "маузер", задумливо покрутив його в руках, потiм поклав назад у ящик. - Тiльки продукти зiпсувалися...
  Молодi нацисти вже пiднiмали ящики зi зброєю нагору. Люгер теж повернувся до передпокою i зайшов у третi дверi. За нею виявилася довга вузька, як пенал, кiмната, заставлена двоярусними лiжками. То була казарма для вiдпочинку "вервольфiвцiв". Пiд стелею, щойно розсiюючи темряву висiла одна лампочка - iншi перегорiли. Старий дiстав лiхтарик i увiйшов усередину, освiтлюючи простiр перед собою. Пройшовши кiлька метрiв, вiн здригнувся i зупинився, - перед ним на двох сусiднiх лiжках лежали два скелети. Одяг на них майже зотлiв. Але ще можна було помiтити, що це есесiвськi мундири. В одного зi скелетiв лежав на ребрах потемнiлий вiд часу Залiзний хрест. На запиленiй пiдлозi недбало валялися чоботи, вкритi цвiллю.
  Люгер пiдiйшов ближче. На черепi одного зi скелетiв ще можна було побачити темнi уривки бинтiв, у другого бинти провалилися мiж тазом та ребрами. Старий зрозумiв, що "вервольфiвцi" залишили тут своїх поранених товаришiв помирати. На одному зi скелетiв була офiцерська форма, нiмець нахилився i подивився на вiдзнаки, - штурмбанфюрер. На кiстцi, яка колись була безiменним пальцем, лежав масивний срiбний перстень. На ньому був вигравiрований череп з двома схрещеними кiстками пiд ним - людина, яка померла тут, перебував у дивiзiї "Мертва голова"... Як i Люгер. Можливо, вони навiть були знайомi, адже вiн iнструктував солдатiв з "Вервольфа" перед тим, як залишити їх у тилу радянських вiйськ.
  - Гер Люгер, ми закiнчили. Все, що ви сказали нагорi. - зазирнувши казарму, промовив Генрiх. Есесовець обернувся:
  - Добре. Берiть ящики та несiть до машини. - вiн ще трохи постояв бiля лiжок i вийшов. Спустившись донизу, вiн вимкнув генератор i пiшов до виходу.
  Вибравшись iз бункера, вiн глибоко зiтхнув i покликав до себе пiдлеглих, що повiльно бредили з ящиками до дороги. Вони поставили свiй вантаж на землю та пiдiйшли.
   - Закрийте бункер i засипте вхiд, щоб усе було, як i ранiше.
   Швидко зробивши все, що сказав старий, нiмцi повернулися до ящикiв, пiдняли їх i пiшли до машини.
  Коли вони пiдiйшли, Падлевич мирно спав у салонi мiкроавтобуса. Вони занурили ящики всередину, накривши їх брезентом i автомобiль обережно поповз униз до траси.
   По дорозi їх зупинив даiшник, але все обiйшлося вiн лише перевiрив документи i, не знайшовши до чого причепитися, вiдпустив машину.
  До Києва вони повернулися пiзно увечерi. Вiдпустивши пiдлеглих, Люгер пiшов у номер до Гiрчки. Його колега - есесiвець ще не спав.
  - О! Ганс, нарештi. Як ви з'їздили?
  - Чудово, Гельмут. Ми знайшли все необхiдне. Я привiз десяток пiстолетiв, вiсiм МП, гранати та два панцерфаусти.
   - Хм, Гансе, що ти зiбрався влаштувати тут вiйну?
  - Нi що ти? Зброя завжди знадобиться у цiй шаленiй країнi. Ти ж не гiрше за мене знаєш цих непередбачуваних слов'ян! Тепер у нас достатньо зброї i ми можемо будь-якої митi захопити не тiльки "мови", а й увесь будинок цього росiйського бандита.
   - Не забувай, що ми тут уже не господарi, а просто в гостях i нам не бажано робити таких необачних крокiв.
  - Дорогий Гельмут, менi, як i тобi, зовсiм не хочеться провести решту життя в мiсцевiй в'язницi. Гаразд, закiнчимо цю безглузду розмову. Перейдемо до справи: що ти дiзнався за моєї вiдсутностi?
  - Я поставив людей стежити за Цим Фашистом. Вiн скрiзь пересувається автомобiлем, його супроводжує машина з охороною. Вони, швидше за все, озброєнi. Тож захопити цього бандита без шуму не вдасться. Але його будинок вiдвiдує багато людей. Ми можемо взяти когось iз них.
  - Я згоден, Гельмут. Але потрiбно, щоб ця людина була обiзнана у всiх її справах. I треба зробити це найближчим часом. Ми не можемо довго чекати.
   - Спробуємо взяти "мови" завтра ж.
  - Але так сильно поспiшати також не варто. Давай завтра зранку обговоримо це. Пам'ятаєш, як говорили в Росiї?
   - Ранок вечора розумнiший...
  - Так. Так. На добранiч, Гельмут.
  - На добранiч, Гансе. - Люгер кивнув i подався до себе в номер.
  Алiк i Вано поверталися з Нiмеччини потягом, - хотiли заощадити грошi, адже так дешевше, нiж лiтаком. Але не вийшло: всю дорогу вони по чорному пили, пропивши практично всi грошi. Вони намагалися заглушити спиртним свiй страх та невпевненiсть перед поверненням на Батькiвщину. Вони стiльки рокiв прожили у Нiмеччинi, що повнiстю втратили зв'язок iз рiдною країною. Вони навiть уявити не могли, що там зараз вiдбувається i як там живуть люди. Не знали вони i що на них чекає там. А ця невiдомiсть лякала обох.
  Вони вийшли на перон столичного вокзалу опухлi, неголенi, страшнi та повiльно пiшли до виходу до мiста. Жвавi мужики на кожному кроцi пропонували їм взяти таксi, але вони тiльки вiдмахувалися вiд них: куди їхати?
  Вийшовши на привокзальну площу, купили в кiоску два лiтровi пива i, присiвши на лавочку, заходилися жадiбно пити. Потiм вони курили i думали, що робити далi.
  За кордоном все здавалося так просто: приїхали, пограбували Фашиста i котилися на всi чотири боки. А зараз вони навiть не знали, де переночувати.
  - Ходiмо до Моррiсона. - несподiвано запропонував Вано. - У нього i пожерти, i бухнути, i переночувати можна.
  - Давай. Тiльки щоб вiн удома був. - погодився Алик, хоча подумав, що його цiлком може вдома i не бути, адже бандитське ремесло аж нiяк небезпечне - його давно могли вбити або посадити. Та мало що могло статися за стiльки рокiв...
  Але бандитам поталанило. Моррiсон опинився вдома. Вiн сам вiдчинив дверi i постав перед ними до пояса голий, у старих заношених спортивних штанях. Вiн сильно погладшав за цi роки.
  - Здорово, братику. Дiзнаєшся? - привiтався Алик, а слiдом за ним i Вано.
  - Пацани! Ви звiдки?! О, млинець, не чекав! Ну заходьте, чого встали? Зараз, я миттю...
   Вони увiйшли до квартири.
  - Юлько! Юля! - голосно закричав Моррiсон, з кiмнати визирнула симпатична молода жiнка. - Тут корефани мої пiдтягнулися, давай нам швидко органiзуй щось на стiл.
  А це, пацани, дружина моя - Юля. Кльова баба.
  Через двадцять хвилин бандити вже сидiли за накритим столом i пили холодну горiлку. Випивши i добре закусивши, вони продовжили перервану розмову:
   - Ну, Морiсоне, розповiдай, як тут живеш, чим займаєшся.
  - Так, у мене все нiштяк, пацани. Влаштувався в однiєї дуже авторитетної людини, вiн майже пiв мiста тримає. А ось ви куди зникли? Я вже пiсля того, як наша бригада розпалася, грiшною справою погане подумав. Що смiття може зачинити?
  - Тьху! Тьху! Тьху! Щоб у тебе гриби у ротi висохли! - образився Вано. - Ми за кордоном вiдсиджувалися. Чекали, поки тут весь цей кiпiш втрясеться. Теж справи робили в... - Алiк сильно вдарив його по нозi пiд столом i Вано не договорив, де саме. - Втiм, нормально перекантувалися. А ти як? Бачив когось iз наших?
  - Та ось, Данька з Чуком зi мною в одному гуртi, а так бiльше нiкого. Багатьох смiття закрили, дехто за бугор звалив, у кого лаве було.
  - А ми ось приїхали, хочемо дiло одне промутити. - вкрадливо промовив Алiк.
  - Що за рiч? - без цiкавостi запитав Моррiсон.
  - Та виставити хочемо одного жирного баригу. Пiдпишешся з нами?
  - Не-а, пацани, дякую. Менi пiд Фашистом нормально.
   Алик i Вано переглянулися здивованими поглядами.
   - Пiд ким, ти кажеш?
  - Фашист. - виразно вимовив вiн. - У великому авторитетi зараз. Зв'язки має скрiзь. Дуже серйозна людина. А що ви чули про нього? - не без гордостi спитав Моррiсон.
  - Нi, просто клiкуха в нього якась незвичайна. - квапливо вiдповiв Алик. - Вiн що справдi фашист?
  - А хрiн його знає. Сам вiн каже, що нi, а пацани подейкують, що так. Вiн навiть мотлох всякий з вiйни збирає, купу бабла на це гавно витрачає. Кажуть, - у нього вся хата цим барахлом завалена. I звуть як справжнього фашиста - Герман Карлович. Але менi, пацани, це все по барабану. Головне, що вiн бабки хорошi платить i робiтку не курну дає.
  - Так, закiнчило тобi, саме. - Замислено кинув Алик. - Слухай, Морiсоне, а може ти i за нас перетреш, щодо роботи. А?
  - То я, пацани, з радiстю! Тим бiльше, що у нас тут нещодавно закрили пару пацанiв. Нам такi, як ви дуже потрiбнi. - Вано дивився на Алiка, нiчого не розумiючи: як можна йти на роботу до людини, яку щойно збиралися пограбувати?! - Так що, я прямо завтра з ранку за вас перебазарю з ким треба i нормально оратимете.
   - А скiльки нам платитимуть?
   - Ну, для початку штука, може пiвтори на мiсяць.
   - Замало.
  - Не переживай. Жити можна, до того ж завжди можна заробити.
  Алiк i Вано залишилися у Моррiсона ночувати. А наступного дня їх взяв на роботу Фашист.
  
  
   VII
  
  Щойно Володя принiс Лютцю роздрукiвку з адресами нових власникiв його автомобiлiв. Збоку помiчник завзято дописав ручкою додаткову iнформацiю, яку вдалося зiбрати для цих людей.
  Переглянувши записи Герман Карлович важко зiтхнув - усе чиновники з уряду або генерали силових структур. Серед них сиротливо затесався якийсь естрадний спiвак. Навiть не спiвак, а так собi спiвачка, але дiвчаткам подобається. З нього, мабуть, слiд почати. Ось тiльки кому доручити зайнятися цим?
  - Германе Карловичу, я на годинку вiд'їду. Менi дружину треба вiдвезти до лiкаря. - зазирнувши до кабiнету, сказав Володя.
  - Добре. Їдь. - Думаючи про своє, дозволив Лютц.
  Володя вийшов iз дому Фашиста, сiв у машину та виїхав iз двору. Вiн їхав повiльно, час ще був. Пiд'їхавши до своєї оселi, вiн побачив, що Марина ще не вийшла. Почекавши кiлька хвилин, вiн вирiшив сам пiднятися в квартиру i поквапити її. Хлопець вийшов iз машини та пiшов до пiд'їзду. Хтось увiйшов у пiд'їзд за ним. Володя хотiв обернутися, але йому на голову обрушилося щось важке i вiн упав, непритомний. Два мiцнi мужики пiдхопили його пiд руки, витягли на вулицю i потягли до мiкроавтобуса, що стояв неподалiк. Вони закинули нерухоме тiло в салон, залiзли слiдом i "фольксваген" зiрвався з мiсця.
   Коли Марина нарештi вийшла з пiд'їзду, то довго ходила навколо машини i не могла зрозумiти, куди подiвся її чоловiк.
  А Володя тим часом лежав на пiдлозi машини, притиснутий зверху ногами викрадачiв. Мiкроавтобус на великiй швидкостi їхав невiдомо куди. Незабаром машина виїхала на восьмисмуговий проспект, що веде за мiсто, i помчала ним. Незабаром скiнчилися багатоповерховi будинки, повз промайнуло кiлька готелiв i почався густий сосновий лiс. Падлевич звернув з траси на розбиту путiвець, що веде вглиб лiсу. Заїхавши досить далеко, Iлля Iванович зупинив машину. Люгер та Гiрчке вибралися iз салону. За ними молодi нацисти витягли Володю. Вiн уже прийшов до тями, викрадачi швидко обшукали його i знайшли у внутрiшнiй кишенi пiджака копiю роздрукiвки зi вiдомостями про покупцiв "БМВ".
  Нiмцi вирiшили захопити саме цю людину, тому що вона була в Нiмеччинi, видаючи себе за спiвробiтника Iнтерполу, а пiсля повернення постiйно була поруч iз Фашистом, супроводжуючи її у всiх поїздках. Як вони зрозумiли, вiн був кимось подiбним до ад'ютанта при росiйському бандитi.
  - Хто ви? I що вам вiд мене треба? - зовнi спокiйний, спитав вiн. До нього пiдiйшли двоє старих.
  - Де карта? - з ледь помiтним акцетном, що видає в ньому нiмця, спитав один iз них.
  - Яка карта? Я не розумiю, про що ви кажете? - Володя справдi нiчого не розумiв. Хто цi старi нiмцi? Про яку карту вони говорять?!
  - Карта, яку ваш чоловiк у Вейденi купив у Краузi. - спокiйно уточнив старий.
  - Наша людина не купувала жодної карти. Вiн купив лише рiзнi нiмецькi ордени та медалi. Але запевняю вас, цi дрiбнички не становлять жодної iсторичної цiнностi.
  - Без-здилючки. - повторив старий i з ненавистю глянув на нього.
  - На жаль, ми не взяли iз собою препарат. - нiмецькою мовив другий дiд.
  - Що ж тим гiрше для цiєї росiйської. - Володя знав нiмецьку, але з цих двох фраз нiчого не зрозумiв.
  - Зв'яжiть йому руки. - молодi нiмцi зв'язали його i пiдвiсили на деревi, так що виверталися i страшенно хворiли на лопатки. Обидва старi пiдiйшли до нього.
  - Вам краще все розповiсти самому, бо зараз буде дуже боляче. - попередив його Гiрчцi.
   - Я не знаю, що ви хочете почути вiд мене.
  Нiмець пiдiйшов до нього впритул i вдарив у обличчя. Хоча старий i виглядав руїною, але бив дуже й боляче. Бити пов'язаних людей Гiрчке добре навчився в гестапо. Вiн чудово знав усi болючi точки на людському тiлi i методично бив росiйської саме по них. Пiсля п'яти хвилин безперервних ударiв вiн залишився вiдсапатися. З рота у Володi текла густа чорна кров.
  - Я спрощую питання. Де цi безздилюшки, якi купила ваша людина? - розтираючи кулаки, спитав нiмець.
  - Не знаю. - спльовуючи згусток кровi разом iз осколками зубiв просипiв вiн.
  - Вам краще сказати. Чи, може, вам подобається, коли вас б'ють? - сказав тихо Люгер, що стояв осторонь.
  - Не подобається. Я правду говорю, що не знаю, де цi речi.
  - Як це: не знаєте? А хто ж знає? - весело здивувався есесiвець.
  - Поки що нiхто. Ми їх загубили.
  - Бреше. - гаркнув нiмецькою Гiрчкою i вдарив його по печiнцi.
  - Почекай. Вiн уже дозрiв. - невдоволено зупинив його Люгер. - Ти можеш вбити його.
  - Наша людина сховала все в машинi. Ця машина серед iнших таких же "БМВ" була направлена сюди, але їх затримали на кордонi i ми втратили їхнiй слiд.
   - Скiльки машин було у цiй партiї?
  - Сiм. - Люгер глянув на список, знайдений у росiйської, у ньому було сiм записiв - чиїсь прiзвища, адреси.
  - Що це таке?! - трясучись списком перед розбитим обличчям Володi, спитав вiн.
  - Це люди, якi купили машини з цiєї партiї. Все, що купив Федотов, у дверцятах одного з цих автомобiлiв.
   - Скiльки людей у пiдпорядкуваннi у твого шефа?
   - Близько ста п'ятдесяти, але навiщо вам це?
   - Цiкаво.
  - Я вам все сказав. Вiдвезiть мене до лiкарнi. - слабким голосом попросив Володя.
   Люгер i Гiрчке голосно засмiялися:
  - А потiм цi сто п'ятдесят людей шукатимуть нас? Нi, товаришу. Ти є зрадником. Ти зрадив свого шефа. А зрадник не може довго жити.
  - Нi. - прохрипiв Володя. - Я не зрадник. Я нiкого не зраджував...
   - Ти тiльки-но розповiв нам те, що не мав права розповiдати... - Старi вiдвернулися вiд нього, втративши до нього всякий iнтерес.
  - Заберiть його. Тiльки тихо. - кинув на нiмецькому Люгер молодим нацистам.
  - Нi! Не треба! - у розпачi заревiв хлопець, але бритоголовий неонацист iз задоволеною усмiшкою встромив йому в серце розкладний нiж. Росiйський захрипiв, засукав ногами i затих.
   Нiмцi спокiйно повернулися до мiкроавтобуса, сiли в салон i Падлевич, розгорнувши машину, помчав назад до мiста.
  Всерединi старого все тремтiло вiд страху: вiн дiзнався про їхнi звички, вони постарiли, але не змiнилися. I якщо буде потрiбно, вони з такою ж легкiстю вб'ють i його...
   Алик та Вано сидiли перед телевiзором, бездумно дивилися якийсь бойовик та пили пиво.
   Незабаром повернувся Моррiсон, вiн був у чудовому настрої, принiс ще пива та продуктiв.
  - Ну чого, хлопцi, готовi до роботи? - спитав вiн. - Є якраз
   легка робiтка.
  - Що за робота? - апетитно вгризаючись у копчену курячу нiжку, спитав Алик.
  - Так - фiгня, треба покарати одного цапа: тиснути у нього тачку. Нову "бешку", останньої моделi, тiльки з Нiмеччини.
   Алiк i Вано багатозначно переглянулися.
   - А що це за козел?
  - Якийсь, на кшталт, спiвак. Ай-я-яй, дiвча... Ну щось, типу, того. Коротше жене попсу. Руслан Лажин його звуть. Тут на папiрцi вся iнформацiя про нього. Пацани вже пробили: куди їздить, де машину залишає i таке iнше.
   Алик узяв у нього папiрець.
   - I коли це треба зробити?
   - Так, чим швидше, тим краще.
   - Гаразд подивимося, що вийде.
   Увечерi Моррiсон з дружиною кудись пiшов, а бандити присiли на кухнi i стали обмiрковувати, як їм вчинити.
   - Вано, ти врубався, так, що це за тачка?
  - Звичайно втрутився. Я тiльки одного не можу зрозумiти, як тачка опинилася у цього Лажина. Вони ж усi мають бути у Фашиста.
  - Воно тобi потрiбно? Нам головне: зачепити цю машину. Якщо вона їм так потрiбна, значить вся ця фашистська херня саме в нiй. Ось нам i треба кинути, як зробити так, щоб усе виявилося у нас.
  - А в чому проблема? Виганяємо тачку i просто линяємо на нiй.
  - Хрiновий план. Ми так Моррiсона пiдставляємо, а вiн може нас здати i нас швидко обчислять.
   - Може тодi обережно витягти все та вiддати їм тачку?
  - То вже краще. Ми виходимо не при справах. А вони там нехай тодi розбираються чомусь тачка порожня i куди все подiлося.
  - Ну шо? Тодi так i зробимо?
  - Так. - Алiк пiдняв чарку. - Ну, давай, за удачу.
  - Давай. - вони випили i взялися за їжу.
  Цього ранку Руслан пiднявся незвично рано - треба було їхати на студiю записувати нову пiсню. Нашвидкуруч перекусивши, вiн вискочив надвiр i, пограючи ключами, попрямував до своєї новенької "БМВ". Немов вiтаючи господаря, клацнув центральний замок, у цей момент до спiвака пiдiйшов амбал у спортивному костюмi. Вiн крутив у товстих пальцях зiм'яту сигарету.
   - Мужику, прикурити дай.
  - Я не курю. - з ворожiстю вiдповiв Лажин, вiдвернувся i взявся за ручку автомобiля.
  - Так у тебе в машинi прикурювач. Дай я прикурю в натурi.
  - Слухайте, я дуже поспiшаю. Знайдiть когось iншого. - Руслан нетерпляче обернувся до незрозумiлого курця, але замiсть природних вибачень, йому в обличчя з шипiнням ударив струмiнь сльозогiнного газу. Спiвак закашлявся, зiгнувся по обличчю потекли сльози та соплi.
  Нахабний курець вирвав у нього з рук ключi i, вiдштовхнувши Руслана, залiз у машину. "БМВ" рiзко завелася i виїхала з двору, обдавши його брудом.
   За кутом у машину пiдсiв Вано:
  - Молоток, Алiк, чудово все зробив. Цей цап навiть нiчого не зрозумiв.
   - Тепер треба швидко валити звiдси.
   Розтираючи по обличчю сльози та соплi, все ще наполегливо кашляючи, Лажин дiстав з кишенi мобiльний телефон i набрав "02".
   - Iване, дивуй, курва, та ж то це бемеве, шо його зрання вкрали...
  - Ну, млинець, як завжди. Будь-яке гавно обов'язково в нашу змiну... - невдоволено пробурчав другий даїшник.
   Розмахуючи смугастим жезлом, навперейми iномарцi, що мчала по проспекту, вискочив товстий даiшник, другою рукою вiн гарячково дряпав кобуру.
  - Ну, цапи! - Вилаявся Алик i рiзко вивернув кермо. Ледве не зачепивши товсте пузо даiшника, "БМВ" проскочила повз.
  - Петро! Заводь машину! За ними! За ними давай! Цi мудаки мене мало не збили! - Увiмкнувши сирену, даiшники помчали за викрадачами.
   "БМВ" петляла в потоцi автомобiлiв, легко вiддаляючись вiд мiлiцейського "жигуля"
  - Газуй, Петро! Газуй! Пiдуть сволочi!
  - Треба викликати допомогу. Нехай їх "Кобра" ловити. Вони на "мерседесах" йздять.
   Iван схопив рацiю.
  На перехрестi, з-за рогу навперейми "БМВ" вискочила мiлiцейська "Дайва". Алик ледве уникнув лобового зiткнення, до упору вивернувши кермо. За кiлька хвилин за ними з прозирливим воєм мчала ще одна машина.
  -Алiку, це звiздець! Не пiдемо! Що робити?!
  -Не бiйся. В нас повний бак. Прорвемося, нам би тiльки за мiсто вирватися.
  Але за мiстом ситуацiя лише погiршилася, їх переслiдували вже три мiлiцейськi iномарки. Даiшники, вирвавшись на трасу, де рух був менший, нiж у мiстi, вiдкрили по викрадачах вогонь з автоматiв.
  Один iз них якимсь дивом потрапив у колесо, "БМВ" занесло, машина вилетiла на узбiччя, на повнiй швидкостi злетiла з дороги та перекинулася. Лопнув бак i на землю з дзюрчанням полився бензин. Розпаленi погонi даiшники, вискочили з машин i помчали до перевернутого автомобiля. Один з них для страху випустив по ньому коротку автоматну чергу. Покорежену "БМВ" вiдразу охопило полум'я. Затиснутi в машинi бандити згорiли живцем.
   Дiзнавшись про те, що сталося, Лютц страшенно розлютився: залiтнi вiдморозки влаштували в мiстi перегони зi стрiляниною, "поставили на вуха" всiх ментiв i, плюс до всього, спалили машину, в якiй могли знаходитися предмети схованi Федотовим.
   Тепер треба було подбати про те, щоб цю подiю нiяк не пов'язали з її iм'ям, адже про те, що ця машина була в його списку, знало чимало людей, бiльша частина з яких працювала в органах державної влади.
  Але мало того, ще й Володя - найцiннiший та незамiнний помiчник кудись зник. Фашист кинув усiх вiльних людей на його пошуки, але це поки що не дало жодних результатiв.
  Весь свiй гнiв Лютц зiпсував на Моррiсонi. Пiсля чого, трохи заспокоївшись, наказав йому зайнятися викраденням наступної машини.
  
  Генерал Сухоплюєв вийшов з дому та попрямував до свого нового автомобiля марки "БМВ". Ранiше його возила на роботу, в МВС, службова "волга", але пiсля того, як вiн дуже вигiдно i недорого купив нову престижну iномарку, вiн попросив водiя не заїжджати за ним. Йому подобалося добиратися на роботу на власнiй машинi, вiдчувати швидкiсть i послух потужної машини, паркувати її на службовiй стоянцi пiд заздрiсними поглядами колег.
  Вiн пiдiйшов до машини i дiстав ключi. Поруч, майже у притирання з його "БМВ", стояв темний мiкроавтобус. За кермом сидiв сивий як лунь старий, а поряд з ним - молодий хлопець iз вольовим енергiйним обличчям.
  Сухоплюєв був у генеральськiй формi - сьогоднi мала бути нарада у мiнiстра. Вiн вирiшив пiдiйти i висловити все, що вiн думає з приводу того, що старий хрич поставив свiй драндулет так близько до його БМВ, - ще зачепить ненароком...
  Вiдчинилися дверцята i молодий хлопець вилiз iз машини. Вiн рушив назустрiч генераловi. Сухоплюєв вже вiдкрив рота, щоб вимовити свiй монолог, але хлопець вийшов з-за машини i генерал побачив у його руках великий чорний пiстолет з довгим глушником. У нього не було при собi табельної зброї i вiн позадкував назад, пiднявши перед собою портфель, наче вiн мiг захистити його вiд куль. Вбивця двiчi натиснув на курок, сухо i тихо клацнули пострiли i Сухоплюєв упав на землю, випустивши дипломат та ключi. Хлопець пiдскочив до нього та пiдняв ключi вiд машини.
   БМВ, а за нею мiкроавтобус швидко виїхали з двору.
  Коли приїхала "швидка", генерал був ще живий. Вiн помер дорогою до лiкарнi. Слiдом за медиками приїхали працiвники мiлiцiї та прокуратури. Вiдразу ж за рядовими працiвниками приїхало високе начальство, - вбивство генерала МВС було надзвичайною подiєю.
   Цього ж дня для розслiдування обставин нападу на Сухоплюєва було створено оперативно-слiдчу групу, на чолi зi слiдчим у особливо важливих справах Генпрокуратури Яновим Олегом Миколайовичем.
  - Доннер-веттер! Мейєре, що за бiйню ви влаштували?! Це ж генерал полiцiї! Не можна було його вбивати! - Гiрчцi буквально позеленiв вiд лютi. Його ще нiхто не бачив у такому жахливому станi. - Що ти накоїв?! Ти знаєш, що тепер буде? Ти провалив усю операцiю! Вбивць генерала шукатиме всiх українських спецслужб!
  Мейєр стояв пригнiчено опустивши голову i мовчав. Вiн i сам розумiв, що перестарався. Потрiбно було просто тихо викрасти машину, але Гiрчке сам наказав поспiшати i не думати про наслiдки, щоб випередити росiйських бандитiв.
  - Я б мiг тебе зрозумiти i навiть схвалити твої дiї, якби схованка знаходилася саме в цiй машинi! Але вона пуста! I що тепер ми маємо робити?!
  Мейєр продовжував мовчати, не пiдводячи голови. Вiн не знав i навiть припустити не мiг, що ж тепер робити.
  - Отже, перш за все, треба лiквiдувати Падлевича - вiн стає небезпечним свiдком. Потрiбно знищити "фольксваген", - хтось мiг побачити цю машину. Ось з твоєї провини ми залишилися без транспорту! Займися цим абверiвцем, але постарайся хоч цього разу спрацювати так, щоб не пiдвести нас ще раз.
  - Яволь, гер Гiрчке! - Мейєр викинув угору руку в нацистському привiтаннi. Зараз це був просто психологiчний трюк: вiн працював iз Гiрчкою вже не один рiк i знав, що цей рух налаштовує старого есесiвця на лiричний лад. Але сьогоднi вiд старого пiшла зовсiм несподiвана реакцiя:
  - Припини цю комедiю! - скрикнув старий. - Ти маєш довести свою вiдданiсть перед Фатерландом та Братством не цим символом, а добре зробленою роботою!
   - Вибачте, пане Гiрчке.
  - Iди. Займися Падлевичем, поки вiн не наробив дурниць.
  
   Але Гiрчко спiзнився.
  Ще в лiсi коли били невiдомого молодого хлопця, Iлля Iванович злякався, що i з ним цi божевiльнi прибульцi з кошмарного Минулого можуть зробити щось подiбне. Цей страх ще бiльше посилився пiсля слiв Люгера, що зрадники довго не живуть. Адже вiн теж став зрадником, як би не було прикро вiшати на себе цей ярлик, коли в концтаборi погодився спiвпрацювати з нiмецькою вiйськовою розвiдкою. У цих словах був натяк i для нього.
  А сьогоднi було це жорстоке i безглузде вбивство генерала мiлiцiї. Правоохороннi органи за вбивство свого та ще й у чинi генерала будуть вдень i вночi землю рити, щоб знайти вбивць. А нiмцям що? Вони приїхали зробили тут свої справи i спокiйно поїхали, а йому в цiй країнi доживати своє нехай коротке, але все-таки таке бажане життя.
  Кримiнальний кодекс Падлевич вивчив ще в молодостi, коли постiйно чекав на арешт за спiвпрацю з нiмцями. А за кримiнальним законодавством вiн, Падлевич, виходить не менше, нiж спiвучасник убивства. А якщо бути зовсiм точним - двох вбивств. Якщо його знайдуть, напевно, спливе його минуле i тодi залишок життя доведеться провести у в'язницi.
  Iлля Iванович зовсiм розгубився. Вiн не знав, як йому вчинити. Варiант про те, щоб пiти в мiлiцiю, вiн вiдкинув одразу: там швидко докопаються до його зрадницького минулого.
  Просто втекти? Але куди? Для цього в нього немає нi грошей, нi здоров'я, до того ж цi божевiльнi есесiвцi можуть помститися знищити його сина з сiм'єю.
   Продумавши всi можливi варiанти, Падлевич дiйшов єдиного, на його думку правильного висновку: пiти до цього бандита на прiзвисько Фашист, яким так цiкавляться приїжджi нiмцi, розповiсти йому все, що вiн знає про них i попросити захисту для себе та для сiм'ї сина.
  Абверiвець сiв у машину та поїхав до особняка Фашиста. Вiн уже знав його адресу - їздив кiлька разiв iз молодими неонацистами стежити за будинком.
  Герман Карлович був просто приголомшений пiсля перегляду випуску вечiрнiх новин: зранку невiдомi застрелили генерала МВС Сухоплюєва та викрали його машину. Ця людина була у списку тих, хто купив конфiскованi митцями "БМВ".
  Це не могло бути простим збiгом. Але хто ще мiг знати про схованку, закладену Федотовим? Втiм, чи можливо зникнення Володi якось пов'язане з цим вбивством? Може такий розумний помiчник вирiшив розпочати свою власну гру? Нi, Володя справдi розумний хлопець, вiн не пiшов би проти шефа через якихось сто тисяч доларiв. У нього тiльки квартира дорожче коштує, це не рахуючи машини та грошей на банкiвському рахунку.
   Тодi хто?
  Вирiшивши не забивати собi голову безглуздими припущеннями, Фашист викликав до себе Гiмлера, так за очi називали людину, яка очолювала розвiдку i контррозвiдку в структурi Лютца. Ранiше ця людина працювала в КДБ, потiм недовго в СБУ, а вийшовши на пенсiю за вислугою рокiв, пiшла на роботу до бандитiв.
  - Заходь, Олександре Васильовичу. Чай каву?
  - Хм. Вiд чайки не вiдмовлюся.
  Лютц попросив секретарку принести чай. Вiн ставився до вiдставного кадебешника пiдкреслено шанобливо, пам'ятаючи про його минуле i широкi зв'язки в силових структурах.
   Гiмлер сидiв мовчки, чекаючи, що шеф першим розпочне розмову.
  - Ти, Олександре Васильовичу, новини вечiрнi не дивився? - вони були майже одного вiку, тому Герман Карлович дозволяв собi це трохи фамiльярне "ти".
   - Дивився.
  - Бачив яке свавiлля коїться? Зовсiм озвiрiли вiдморозки! Додумалися - ментiвського генерала завалити!
   Гiмлер мовчки вилучав цю гнiвну i трохи лукаву тираду.
  - Так у мене до тебе iз цього приводу прохання буде. Ти теж займися цiєю справою, пробий своїми каналами у силовикiв. Менi треба знати, яка падла могла зробити таке.
  - А чому ти цим зацiкавився, Германе? Зрозумiй, я не просто так питаю. Ця резонансна справа i будь-який iнтерес до нього викличе реакцiю у вiдповiдь. Я повинен знати, через що ми пiдставляємося.
   Лютц подивився на Гiмлера довгим поглядом, до цього в нього не було причин не довiряти кадебешнику, може розповiсти йому все?
   У цей момент на столi запищала рацiя - цим зв'язком користувалися лише охоронцi його особняка.
   - Германе Карловичу, тут якийсь дiд приїхав, просить щоб ви його прийняли у термiновiй справi.
   - Що там ще за дiда?
  - Не знаю. Старий дуже, з нього скоро пiсок сипатиметься.
  - Постав цього дiда пiд камерою i переключи зображення на мiй кабiнет. Я подивлюся на нього.
  Через кiлька секунд на монiторi комп'ютера з'явилося зображення сивого старенького старого. Вiн спокiйно стояв пiд об'єктивом камери та чекав.
  - Запитай, що йому потрiбно. Я не займаюся благодiйнiстю.
   Рацiя затихла, а за хвилину з динамiк пролунав голос охоронця:
   - Вiн каже, що це пов'язано з подiєю, яка сталася сьогоднi вранцi.
  - Що? Як ти сказав?! - здивувався Лютц.
   Охоронець повторив усе слово у слово.
  - Приведи його до мене i швидше. Тiльки не забудьте його обшукати.
   Ще через деякий час у кабiнет Лютца ввели лiтню людину.
   - Як вас звати?
  - Гришин Iлля Iванович. - чiтко вiдповiв старий.
   - Яку подiю ви мали на увазi?
  - Вранцi вбили генерала мiлiцiї. Я був там присутнiй.
  - А чого ви взяли, що мене це цiкавить? - Взявши себе в руки i намагаючись не видати свого хвилювання, зайво байдуже i лiниво запитав Лютц.
  - Я точно знаю, що це вас цiкавить. I це не єдина iнформацiя, яку я маю. Я можу розповiсти вам багато чого з того, що вас цiкавить.
  - Наприклад? - так само недбало запитав Герман Карлович, хоча всерединi все клекотiло вiд нетерпiння.
   - Наприклад, куди подiлася ваша людина, яка зникла позавчора.
  - Хм. - Фашист уже ледве стримався. - Це стає цiкавим.
   I скiльки ж ви хочете за вашу iнформацiю?
  - Менi не потрiбнi грошi. Я хочу отримати гарантiю. Гарантiї особистої безпеки та безпеки мого сина iз сiм'єю.
  - Що так серйозно? - здивовано пiднявши брови, спитав Лютц.
   - Набагато серйознiше, нiж ви думаєте.
  - Що ж, кажiть. Ми з великою цiкавiстю послухаємо вас.
   I Падлевич почав розповiдати про те, як його завербували в абвер, як через стiльки рокiв повернулися есесiвцi, про поїздку в Карпати i привезену звiдти зброю, про викрадення людини та її тортури з вимогою розповiсти про якусь карту, заховану в "БМВ" та , нарештi, про напад на генерала мiлiцiї...
  
  Старi есесiвцi сидiли один за одним за столом у готельному номерi. Люгер сербал з бляшанки безалкогольне пиво, Гiрчке - сiк iз високої склянки.
  - Гельмуте, вся операцiя пiд загрозою провалу. Що ти пропонуєш робити? - крутячи в руках банку, спитав Люгер.
  - У мене є кiлька варiантiв. По-перше, ми можемо далi продовжувати пошуки та захоплення машин, щоб випередити росiян. По-друге, ми можемо почекати, поки цю роботу зроблять росiяни, а потiм вiдбити у них карту. I, нарештi, по-третє, можемо спробувати домовитися з росiянами та купити у них карту, адже той росiйський бандит у лiсi сказав, що їм нiчого не вiдомо про карту.
  - Гельмут, не ображайся, але ми з тобою два старi, що вижили з розуму, давно пережили свiй час: всi твої пропозицiї нам не пiдходять. Твiй помiчник так перестарався, що ми тепер i близько не зможемо пiдiйти до цих автомобiлiв, а зв'язуватися з росiйськими бандитами рiвносильно тому, щоб сiсти на зведену авiабомбу.
  У мене є iнша пропозицiя. Усi росiяни шукають високо оплачувану роботу. Ми могли б найняти когось представником якоїсь нiмецької фiрми. А представник має їздити гарною машиною. Ми даємо йому грошi та вказуємо який саме автомобiль купити. Ми можемо найняти п'ятьох представникiв i через них купити всi п'ять "БМВ".
  - Пробач, Гансе, але ти маєш рацiю щодо старих, що вижили з розуму. Чому ти думаєш, що теперiшнi господарi БМВ погодяться продати свої автомобiлi?
   Люгер не звернув уваги на уїдливий тон Гiрчцi i голосно розреготався.
  - О! Мiй бiдний старий Гельмут, ти зовсiм забув психологiю цих росiйських унтерменш. Адже вони патологiчно жадiбнi! Згадай бiльшiсть їх готовi були лизати твої чоботи за шматок черствого эрзацхлеба.
  - Але ж це було в концтаборi, де їх зовсiм не годували. - щиро обурився есесiвець.
  - А в екстримальних умовах людина показує свою приховану суть. - промовив Люгер. - Ми нiчим не ризикуємо, якщо спробуємо використати мiй варiант.
  - Добре. Я погоджусь з тобою. Давай спробуємо. Але ми завжди зможемо повернутися до одного, iз запропонованих мною варiантiв.
   - Що з абверiвцем?
   - Я доручив Мейєру зайнятися ним.
   - Дивись, щоб твiй помiчник знову не пiдвiв нас.
  - Нi. Вiн не повторить свою помилку...
  Наступного дня у столичних газетах з'явилося оголошення, складене Люгером та Гiрчкою. По телефону, вказаному в оголошеннi, зателефонували дуже багато людей. У есесiвцiв виник великий вибiр виконавцiв.
  Цього ж дня у кабiнетi слiдчого Генеральної прокуратури пролунав телефонний дзвiнок. Янов пiдняв слухавку:
  - Олеге Миколайовичу, здравствуйте. Це Петров iз мiськуправлiння. Я у справi Сухоплюєва. Ми знайшли собачника...
  - Кого? - здивовано перепитав Янiв.
   - Ну, мужика iз собакою.
   - Взагалi не зрозумiв: який собака?
  - Людина вигулює вранцi собаку у дворi. Так ось, вiн бачив, що поряд з машиною генерала стояв чорний мiкроавтобус "Фольксваген", з житомирськими номерами. Коли стрiляли в генерала, вiн був уже вдома. Пострiлiв не чув, але бачив з вiкна, як "БМВ" виїжджала з двору, а одразу слiдом за нею цей мiкроавтобус. Можливо, вбивцi були саме в ньому.
   - А номер вiн не запам'ятав?
   - Нi, лише лiтери.
  - Помчай його ще трохи, може вiн хоч одну цифру згадає, а я посилаю орiєнтування до ДАI. Хоча якщо там справдi були вбивцi, то цей намиста вже давно спалили або розiбрали. - слiдчий поклав трубку i почав набирати на комп'ютерi документ для ДАI.
  
  - Ви розповiли iсторiю, в яку дуже складно повiрити. - задумливо промовив Лютц, коли Падлевич закiнчив свою розповiдь. - Де зараз цi нiмцi?
  - Вони оселилися у готелi "Україна". Номери 611, 505. Iншi не знаю - там їх молодi помiчники.
   - А що ж це за така карта?
  - Це менi невiдомо. Але, мабуть, щось дуже важливе, якщо вона така потрiбна нацистам. Вибачте, але я турбуюсь за сина. Ви не могли б менi допомогти?
  - Так. Це потрiбно. Я зараз пошлю з вами людей, ви поїдете до нього. Вас разом iз сином та його сiм'єю вiдвезуть на деякий час в одне мiсце, де ви будете у безпецi. - Фашист взяв рацiю та вiддав необхiднi розпорядження. - Так. Ви на машинi?
  - Так. Маю мiкроавтобус.
  - Добре, вiзьмiть його. В моїх людей буде ще одна машина.
   - Спасибi вам.
  - Поки нема за що. - Падлевич вийшов iз кабiнету. Лютц повернувся до кадебешника. - Ти йому вiриш?
  - У це дуже важко повiрити. Нинi... нацистська органiзацiя? Причому в нiй заправляють не якiсь бритоголовi виродки, а справжнi есесiвцi. Дуже сумнiвно, що хтось iз них мiг дожити до нашого часу. - Гiмлер був налаштований дуже скептично. - Нi. Звичайно, всяке траплялося пiд час роботи. Доводилося нам розробляти неонацистськi угруповання у Нiмеччинi. Але, знову ж таки, повторюся: то були молодi сопляки для яких все це було лише цiкавою грою. Але щоб таке!
  - Гаразд. Я зрозумiв твою думку. Доведеться порадитись з Академiком. - зупинив його Лютц.
  - Мабуть, це правильно. Вiн краще розумiється на всiх цих питаннях.
  Коли Iлля Iванович спустився у двiр, на нього вже чекали п'ятеро мiцних молодих хлопцiв. Вони стояли бiля великого джипа, курили i щось голосно розмовляли мiж собою. Один iз них пiдiйшов до старого:
   - Це вас маємо супроводжувати?
   - Так.
  - Мене звуть Моррiсон. Де ваша машина?
  - На вулицi. Тут недалеко. - вони вийшли з двору та пiдiйшли до мiкроавтобуса. Падлевич i Моррiсон з одним iз своїх бiйцiв сiли у "фольксваген", решта розмiстилися у джипi. Мiкроавтобус рушив з мiсця, джип покотив слiдом за ним.
  Син Падлевича зi своєю родиною проживав у столицi. Незабаром мiкроавтобус пiд'їхав до його будинку. Водiй джипа з бандитами зробив петлю навколо будинку i, не помiтивши нiчого пiдозрiлого, припаркувався неподалiк "фольксвагена".
  Двоє молодих людей, якi сидiли на лавочцi в дитячому садку, метрiв за п'ятдесят вiд мiкроавтобуса, побачивши його схопилися. Один iз них витяг з кишенi мобiльний телефон, набрав номер i швидко затараторив нiмецькою. Вiн розмовляв з Мейєром, який разом iз помiчником чекав абверiвця у пiд'їздi будинку.
  Iлля Iванович вибрався з машини та попрямував у бiк пiд'їзду. Люди, якi перебувають у садку, не могли бачити, як з протилежного боку мiкроавтобуса вiд'їхали убiк бiчнi дверi i з салону вистрибнули двоє мiцних чоловiкiв. Вони пiшли до пiд'їзду попереду старого.
   Почекавши кiлька секунд, нiмцi пролiзли крiзь дiрку в сiтчастому парканi i попрямували до мiкроавтобуса.
  Моррiсон увiйшов у пiд'їзд першим, пiднявся сходами, пiд ногами гидко захрумтiло скло - хтось розбив у пiд'їздi лампу i було досить похмуро. Бандит здався це пiдозрiлим, вiн дiстав iз кобури пiд пахвою пiстолет i пiдiйшов до лiфта. Раптом зi сходiв до нього кинулась якась тiнь. Хтось великий i сильний штовхнув його до стiни та спробував вдарити в голову. Моррiсон пригнувся i сам ударив нападника головою в живiт. Зi сходiв зiстрибнув ще один чоловiк у чорному i замахнувся ножем. Але в цей момент на майданчик пiднявся Падлевич iз бiйцем, який його супроводжував. Той одразу вихопив пiстолет i вистрiлив у людину, що розмахує ножем, невiдомий упустив нiж i з хрипом повалився на брудну пiдлогу. Боєць з Моррiсоном пiдскочили до другого нападника, який все ще не мiг прийти до тями вiд удару в живiт, i заломили йому руки.
  Почувши пострiл, нiмцi, що вже наблизилися до "фольксвагену", з усiх нiг кинулися в пiд'їзд. Слiдом за ними побiгли бойовики, що вискочили з позашляховика.
  Вихопивши зброю, нiмцi влетiли до пiд'їзду. Опинившись у напiвтемрявi, вони на якусь частку секунди заслiпли. Цим скористалися Моррiсон iз бандитом, вони жбурнули на землю Мейєра i вiдкрили вогонь по невiдомих зi зброєю в руках. Вирiшенi кулями, випущеними в упор, нiмцi потрапляли на землю.
   Пiдхопивши нападника, що залишився неушкодженим, вони вискочили з пiд'їзду i зiткнулися з бойовиками, що поспiшали їм на допомогу.
  - Назад! - страшним голосом загарчав Моррiсон. - Там бiйня! Швидко валимо звiдси!
   - У кого ключi вiд намиста?!
   - У дiда!
   - А де дiд?
   - Не знаю, мабуть, залишився в пiд'їздi.
  - Хрiн з ним, з дiдом! Валимо звiдси! - перебив мiркування бойовикiв Моррiсон. Схопивши невiдомого нападника за руки та ноги, бандити побiгли до машини. Вони швидко пострибали в позашляховик i машина зiрвалася з мiсця.
  Вже в машинi нападника обшукали та одягли на нього кайданки. У нього виявився паспорт громадянина ФРН, виданий на прiзвище Мейєр та пiстолет "парабелум".
  Падлевич повiльно пiднiмався сходами. Вiн задихався, серце шалено калатало, нiби намагаючись вирватися з грудей, лiва рука зовсiм занiмiла. Йому було дуже погано. На майданчику мiж четвертим i п'ятим поверхом вiн упав i ледве тягнучи ноги, продовжував повзти вгору. Доповзши до дверей квартири сина, вiн, чiпляючись за одвiрок, з останнiх сил, пiднявся i натиснув на дзвiнок.
   Дверi вiдчинила невiстка.
  - Корвалол. - посiрiлими губами прошепотiв старий i впав у вiдчиненi дверi. Схопившись за голову невiстка побiгла викликати "швидку допомогу"
  
   - Доброго ранку, Олеже Миколайовичу.
   - Вiтаю.
   - Ви вже переглядали вчорашнє зведення по мiсту.
  - Ще немає. Не встиг.
  - На Гоголя, 13 учора близько чотирьох була стрiлянина. Двоє вбитих, один поранений, помер дорогою до лiкарнi.
  - Ну а менi що до цього? - нетерпляче перебив слiдчий.
   - А там поряд з будинком стоїть "фольксваген-транспортер" iз житомирськими номерами.
  - Да ти що?! Вiн ще вартий?
  - Так. Вiн же формально не причетний до трупiв у пiд'їздi. За свiдченнями свiдкiв, убивцi приїхали джипом.
  - Давай їдь туди. Я зараз теж пiд'їду. Подивимося на цю машину.
   Викликавши службове авто, Янов поїхав на вулицю Гоголя.
   Мiкроавтобус стояв прямо навпроти пiд'їзду, в якому виявили вбитих, Петров походжав тротуаром поруч з ним.
  - А! Олег Миколайович, привiт ще раз. Дивiться тут навiть дверцята не замкненi. Дивно, як його не викрали з учорашнього дня.
  - Чому дивуватися? Тут же вчора, певно, весь райвiддiл побував. Який злодiй ризикне сюди потикатися? - Слiдчий попрямував до машини.
  - Зачекайте, а раптом там якась мiна? Може викличемо саперiв iз МНС?
  - Так вони поки що приїдуть, тут машина заiржавiє. Якщо боїшся - вiдiйди.
   - Та я не боюся, але мало що... - знiяковiв мiлiцiонер.
   Янов смикнув ручку, дверi вiдчинилися i нiчого не сталося.
  - А у замку запалення ключа немає. - зауважив слiдчий.
  Вiн оглянув машину, але нiчого цiкавого не виявив. Потiм вiдкрив бардачок, звiдти на пiдлогу випали якiсь папери. Олег Миколайович пiдняв їх. Зверху був Атлас автомобiльних дорiг, а пiд ним документи на машину та права водiя на прiзвище Гришина Iллi Iвановича. З фотографiї на Янова дивився лiтнiй чоловiк iз втомленими очима.
  - Дуже цiкаво. - задумливо промовив слiдчий. - Давай викликай евакуатор. Забирайте його себе. Перевiрте вiдбитки пальцiв у салонi та на дверцятах. А так, кого пострiляли в пiд'їздi вже вiдомо?
   - Так одразу й дiзналися - за всiх трьох були документи...
  - Вперше з таким стикаюся. - здивовано зауважив Янiв.
  - О! Так найцiкавiше не це. Усi троє за документами - громадяни ФРН. При них знайдено два "парабеллуми" i один "вальтер". Зброя часiв Великої Вiтчизняної, але нова, навiть не пристрiляна до ладу. У чудовому станi.
  - Ось це так! - Олег Миколайович був щиро здивований. Вже давно його нiчого не могло так здивувати.
  - Але це ще не все. Я вранцi був у морзi, у паталогоанатома, який робив розтин, у них у всiх пiд лiвою пахвою витатуйована група кровi. Знаєте, кому так виколювали?
   Янов одразу згадав прочитанi в дитинствi та юнацтвi книги про Велику Вiтчизняну вiйну.
   - Почекай, адже це ж у СС таке робили...
  - Саме так. А вудного з них прямо на передплiччя i витатуйованi двi блискавки СС, ну як у Штiрлiца, в кiно, а пiд ними нiмецький хрест, ну цей фашистський...
   - Свастико, чи що?
   - Ну так.
   Слiдчий буквально отетерiв.
  - Я поки що пiд свою вiдповiдальнiсть розпорядився, щоб у нiмецьке посольство поки не повiдомляли про цих убитих. Потрiбно спершу з'ясувати, як вони пов'язанi iз вбивством Сухоплюєва.
   - У такому разi, це потрiбно зробити швидше, щоб не тягнути з повiдомленням до посольства, бо можуть виникнути проблеми.
   - Доведеться напружитися.
  - А що з цим... - Янов зазирнув у права. - Гришин?
  - Не знаю. Хоча зачекайте, знайоме прiзвище, я його недавно десь бачив. - Петров вiдкрив свою папку i почав потрошити папери. - Ось! Є. Гришин Андрiй Iллiч, вiн живе у цьому пiд'їздi, квартира 89.
   - Звiдки знаєш?
   - Ми ще вчора взяли список мешканцiв у ЖЕКу.
   - То давай зайдемо подивимося, що то за людина.
  - Може викличемо групу захоплення. - Зам'явшись запропонував мiлiцiонер.
   - Я не зрозумiв: ти чого боїшся?
  - Нi. Ну, дiльничного хоч би, бо тут усе так заплутано i незрозумiло.
  - Не треба. Ходiмо самi. У тебе є зброя?
   - Так.
  - У мене теж. Тож приготуй про всяк випадок пiстолет i пiшли до нього.
  Квартира 89 була на п'ятому поверсi. Янiв i Петров приготували до стрiлянини зброю i зателефонували у дверi.
  Дверi вiдчинив сутулий вузькоплеч пригнiчений i чимось помiтно засмучений чоловiк рокiв сорока п'яти. Його вигляд зовсiм не викликав побоювань, скорiше жалiсть. Вони знiяковiли i сховали зброю.
  - Здрастуйте, я - слiдчий Генпрокуратури Янiв. Це - слiдчий iз мiськуправлiння мiлiцiї. - Вони показали господаревi квартири свої документи. - Дозвольте пройти?
  Гришин байдуже махнув рукою i вiдсторонився, пропускаючи їх у квартиру. Петров швидко оглянув маленьку двокiмнатну квартиру. Окрiм чоловiка, який вiдкрив дверi, тут бiльше нiкого не було.
   - Ви живете один?
  - Нi. З дружиною та донькою.
   Янов дiстав з кишенi посвiдчення водiя знайдене у "фольксвагенi".
   - Вам знайома ця людина?
   Гришин миттю глянув на фотографiю.
  - Так. Це мiй батько.
   - А де зараз ваш батько?
   - В лiкарнi.
   - Що з ним?!
  - iнфаркт. Вчора "швидка" забрала. Вiн тiльки приїхав, а тут ця пальба у пiд'їздi, от серце й не витримало. Що у нас за бардак дiється? Вiн же фронтовик, усю вiйну пройшов. - з докором кинув Гришин.
  - А якою машиною їздить ваш батько? - не зважаючи на його тон, спитав слiдчий.
  - У тата немає машини. - трохи роздратовано вiдповiв Андрiй Iллiч.
  - А що ви скажете на це? - Янов показав йому документи, що пiдтверджують, що "фольксваген-транспортер" належить Гришину Iллi Iвановичу.
  - Не може бути. - вражено кинув Гришин. - У тата є права, але нiколи не було своєї машини. У нього не було грошей, щоб купити машину, а тим бiльше таку дорогу iномарку.
  - Проте факти доводять протилежне. - зауважив Петров. - Батько часто приїжджав до вас iз Житомира?
  - Нi, останнiм часом зовсiм не приїжджав. Пенсiя маленька, щойно вистачає на життя. Куди ще їздити?
  - Ясно. В якiй лiкарнi ваш батько?
  - В одинадцятiй. Вiн зараз у реанiмацiї.
  - Спасибi. Вибачте, що потурбували. - Слiдчi повернулися до дверей.
  - Гей! Зачекайте! Пояснiть, що вiдбувається? Що з моїм батьком? - запiзно схаменувся Гришин.
  - Сподiватимемося, що все буде гаразд. - Як мiг заспокоїв його Петров i вискочив iз квартири.
  - Ви щось розумiєте? - спитав мiлiцiонер, коли вони спускалися вниз.
  - Нi. Повнiстю нiчого. Поки що.
  - Ось i я нiчого не розумiю. - важко зiтхнувши, промовив Петров.
  - Нiчого. Розберемося.
  
   VIII
  
  - Козли! Дiбiли! Iдiоти! - кричав червоний, як рак Фашист. - Ви мене зовсiм у могилу зведете! Або на зону, матiр вашу! Тьху! Тьху! Тьху! - при цьому постукаючи об полiровану дубову стiльницю. - Я доручив вам нiкчемну справу, а ви: накришили трупiв i при цьому втратили потрiбну менi людину! У вас зовсiм мiзкiв немає! Тiльки й умiєте, що стрiляти, та морди людям бити! А що ви менi за дурня притягли?! Вiн же глухонiмий!
  - Нi, Германе Карловичу. Вiн щось мукав у машинi. - мовив Моррiсон.
  - Ось саме: мукав! А менi треба, щоби розмовляв. Чiтко та виразно! Гаразд. Що з вами, дибiлами, робити? - бойовики лише смиренно знизували плечима. - Добре йдiть поки. Я подумаю.
  Лютц взяв зi столу рацiю i викликав Гiмлера. За кiлька хвилин вiдставний кадебешник увiйшов до його кабiнету.
  - Олександре Василичу, моя звiрина притягла якогось мудака з нiмецьким паспортом, кажуть, що вiн iз групою на них напав. А цей хрiн мовчить. Вiн зараз у пiдвалi. Вiзьми з собою когось i влаштовуй йому допит iз пристрастю. Я хочу знати, хто вiн i чому має нiмецький паспорт.
  - Зрозумiв, Германе Карловичу. - Гiмлер зловiсно посмiхнувся i вийшов iз кабiнету.
  Лютц дiстав iз кишенi мобiльний телефон та набрав номер Академiка. Прiзвисько "Академiк" носив Боркiн Михайло Петрович. - доктор iсторичних наук, професор столичного унiверситету. Друга свiтова вiйна була основною темою його вивчення, а Лютц вiн був свого роду консультантом в iсторичних питаннях.
  - Здрастуйте, Михайле Петровичу. Це Лютц непокоїть.
  - Я дiзнався, Германе Карловичу. Доброго дня.
   - Ви не могли б пiд'їхати до мене, якби не зайнятi?
   - Я зараз маю читати лекцiю, але якщо це термiново, попрошу аспiранта i приїду.
  - Бажано, щоби ви так i зробили. Я надiшлю за вами машину.
  - Дякую не потрiбно. За пiвгодини я буду у вас.
  - Чекатиму. - Фашист вимкнув телефон i вирiшив, поки є час, спуститися до пiдвалу, подивитися, як проходить допит захопленої людини з нiмецьким паспортом.
  З-за дверей, що вели до пiдвалу, чувся гуркiт i чиїсь гучнi стогiн. Герман вiдчинив дверi й увiйшов.
  На бетоннiй пiдлозi лежала людина з закривавленим обличчям, вся пiдлога навколо нього була рясно забризкана кров'ю, поруч валялися уламки стiльця. Над Мейєром, розставивши ноги, стояв Гiмлер i розтирав кулаки.
  - мовчить поки що. - бадьоро промовив вiн, побачивши Лютца.
   У кутку на стiльцях сидiли два короткостриженi амбали, коли Фашист увiйшов, вони жваво схопилися.
  - Пiдвiшiть його. - повернувшись до них, наказав кадебешник.
  Бандити охоче пiдскочили до нiмця i пiдхопили його з пiдлоги. Просунувши крiзь наручники мотузку, вони простягли її через гак пiд стелею i пiдняли бранця вгору.
   "Все повертається... Як у сорок п'ятому росiяни прийшли на його Батькiвщину, так тепер вiн вiдчуває теж, що випробував той росiйський хлопець у лiсi. Нiщо не залишиться безкарним..." - подумав у цей момент Мейєр.
  - Ти маєш говорити. - перекручуючи нiмецькi слова вимовив Олександр Васильович.
  Нiмець заперечливо замотав головою, а потiм, зловчившись, вкусив себе за комiр пiджака. У нього в ротi щось тихо хруснуло i голова безвольно впала на груди. У пiдвальному примiщеннi рiзко запахло мигдалем. Каґебешник кинувся до Меєра, помацав пульс - той був мертвий. Вiн принюхався:
  - Ого! Здається цiанiстий калiй. - трохи ошелешено констатував Гiмлер. Амбали опустили бездиханне тiло на пiдлогу, Олександр Васильович ножем розтиснув йому зуби, - у ротi залишилися дрiбнi уламки тонкого скла.
  - Хто його обшукував? Що це за херня? - розлютився Лютц. - Тепер роздягнiть його i огляньте все. Що вiн там ще мiг приховати?
  - Вашi бiйцi, якi його взяли, сказали, що вони його обшукали. - виправдався Гiмлер.
  - Шукайте ретельно! - нiби не почувши його, продовжував Фашист. - Ще не вистачало, щоб при ньому був мiкрофон або ще якась фiгня в такому дусi! - Вiн повернувся i вийшов iз пiдвалу.
  Майже одразу пiсля того, як вiн повернувся до свого кабiнету, приїхав Боркiн. Вони щиро привiталися. Лютц попросив секретарку принести каву i лише пiсля цього вони приступили до розмови, яка так хвилювала Фашиста.
   - Михайле Петровичу, як ви думаєте, чи багато зараз залишилося живих есесiвцiв?
  - Точно не скажу, але з огляду на те, що наприкiнцi вiйни в СС було близько мiльйона людей, то можна припустити, що чимало. А якщо ще брати до уваги той фактор, що умови життя та ставлення до людей старшого поколiння на порядок вищi, нiж у нас, то можна дiйти висновку, що їх дуже чимало.
  - А чи велика ймовiрнiсть того, що зараз iснує якась таємна органiзацiя ветеранiв СС? - Боркiн глянув на Лютца здивовано скинувши брови. Ця розмова зацiкавила його.
  - Хм. Зараз не знаю. До кiнця шiстдесятих iснували такi органiзацiї. Наприклад, ОДЕСА - органiзацiя взаємодопомоги колишнiх есесiвцiв. Отто Скорценi - непересiчна особистiсть, вiн замкнув у собi низку нацистських органiзацiй. А останнiм часом немає майже жодної iнформацiї щодо iснування таких органiзацiй.
  - Ви кажете "майже". - перебив Фашист.
   - Так, але це лише мої припущення, побудованi на iсторичних фактах.
   - Було б дуже цiкаво послухати вашi мiркування.
  - Почнемо з того, що цiле поколiння у Нiмеччинi виросло на нацистськiй iдеологiї. Пiсля вiйни у Захiднiй Нiмеччинi всi державнi та полiтичнi пости зайняли люди цього поколiння. Це схоже на те, що вiдбувається зараз. Союзу давно немає, компартiю затаврували ганьбою, приписавши їй усi мислимi та немислимi грiхи, а при владi скрiзь колишнi комсомольськi та партiйнi дiячi. Менталiтет та виховання залишається. Але не будемо вiдходити вiд цiкавої для нас теми.
  Верхiвка нацистської Нiмеччини в два останнi роки вiйни сховала величезнi багатства: грошi, коштовностi, твори мистецтва свiтового масштабу, сотнi кiлограм золота. Частину з них знайшли, частину пограбували випадковi шукачi скарбiв, але все одно в тiнi залишаються величезнi кошти. Рахунки у банках Швейцарiї, Латинської Америки i навiть США, схованки з вiдiбраними у євреїв цiнностями. Золото, дорогоцiнне камiння в сорок другому - сорок третьому роках вивозили з Освенцiма вантажiвками. Ви можете уявити таке?
  Адже є хтось, хто має доступ до всього цього та користується цим. Цей процес, знову ж таки, можна порiвняти з тим, що вiдбувалося у нас пiсля розвалу СРСР. Так зване Золото партiї. Пам'ятаєте? Тiльки в нас цими засобами тi, хто мав до них доступ, користувалися в особистих цiлях для власного збагачення, а там для реалiзацiї якихось iдей досягнення цiлей у полiтицi. Чому, на вашу думку, у ФРН спокiйнiсiнько проживали десятки тисяч вiйськових злочинцiв i зовсiм не боялися арешту? Та тому що за допомогою цих цiнностей вони, власне кажучи, для цього й ховалися, приводилися до влади потрiбнi їм, лояльно настроєнi до нвцизму, люди. Вони перебували у демократичних партiях, висували гуманiстичнi iдеї, але всерединi залишалися тими самими гiтлерiвцями.
  Наприкiнцi вiйни Борман - особистий секретар Гiтлера, теж, до речi, найцiкавiша особистiсть, пiдготував якийсь меморандум, одним iз основних пунктiв якого було об'єднання всiх європейських держав. Тепер ми маємо Євросоюз. До речi, i гiмн Євросоюзу виконується нiмецькою мовою, що багато означає для моєї теорiї. Вони хотiли знищити Радянський Союз - вiн розпався, нiбито сам по собi, а тепер намагаються знищити його республiки... Вони хотiли союзу зi Штатами та Англiєю, - було створено НАТО. Наразi натовськi вiйська проводять навчання на наших полiгонах. Зазнають там якоїсь зарази. Чули про скандал iз хворими дiтьми з довколишнiх селищ? Його швидко зам'яли. I нiхто не говорить про те, що в регiонi рiзко зросла кiлькiсть захворювань дихальних шляхiв, не тiльки у дiтей, а й у дорослого населення.
   Якась таємна, невiдома нам сила, про яку ми можемо тiльки здогадуватися, перетворює на життя останнi нереалiзованi плани нацистiв...
  Вибачте мене за такi сумбурнi i плутанi роздуми, але ви торкнулися теми, яка дуже хвилює мене. Менi бiльше нема з ким подiлитися своїми спостереженнями, адже бiльшiсть вважатиме це вигадками.
  - Нi, що ви! Дуже цiкаво послухати вас. У вас неординарний погляд на багато речей. Але дайте вiдповiдь менi прямо, чи можливе iснування такої органiзацiї в нашi днi?
  - А хiба я щойно не вiдповiв на ваше запитання? Якщо живi есесiвцi, якi створили таку органiзацiю в сороковi чи п'ятдесятi роки, то чому б їй не проiснувати досi?
  - Але цiль?! Якою є мета такого iснування, адже вони повиннi розумiти, що вiдродити нацизм i захопити свiт їм вже нiколи не вдасться.
  - А зовсiм не обов'язково вiдроджувати старий рух, що зганьбив себе в очах усього Свiту. Яка-небудь нова партiя з демократичними принципами та гаслами може лобiювати їхнi iнтереси... Пам'ятаєте слова з гiмну гiтлерiвської Нiмеччини: "Нiмеччина понад усе..." Це головне. Це цiль. А щодо захоплення я вам скажу, що кровопролитнi вiйни вiдiйшли у минуле. Американцi не рахуються - для них вiйни як комп'ютернi iгри. Зараз набагато простiше вирiшувати все хитрiстю та дипломатiєю. Адже про створення такого серйозного блоку як Євросоюз Гiтлер не мiг i мрiяти, але мало того, зараз усi держави, зокрема й наша, прагнуть вступити до цiєї нової iмперiї, не розумiючи, що нам там уготована лише роль колонiї. Нацисти черпали сировину з усiєї Європи за допомогою сили та зброї, а тепер все теж робиться за допомогою хитрих договорiв.
   Це лише видима частина айсберга, ми багато чого не знаємо i нiколи не дiзнаємось, ми можемо лише припускати.
  - Ясно. Дякую вам, Михайле Петровичу, за таку велику та цiкаву консультацiю.
  - Немає за що. Я завжди радий допомогти вам, адже нашого часу так мало справжнiх дослiдникiв iсторiї. Але вибачте мене за цiкавiсть, дозвольте дiзнатися, чому ви зацiкавилися цим питанням?
   - Справа в тому, що в процесi пошукiв деяких предметiв ми зiткнулися з людьми з якоїсь незрозумiлої поки що групи.
   - У такому разi раджу вам бути дуже обережними, адже у них напевно збереглася зброя часiв вiйни.
   - Дякую за таку цiнну пораду.
   -Що ж, якщо у вас бiльше немає запитань до мене, дозвольте покинути вас?
  - Так будь ласка. Чи може вас пiдвезти кудись?
  - Нi. Дякую. Я на машинi. - Вони потиснули один одному руки i Академiк пiшов.
   Боркiн трохи дратував Фашиста своєю манернiстю та фанати-змом, але вiн був одним з провiдних фахiвцiв в iсторiї вiйни i Лютцю доводилося терпiти i пiдтримувати iсторика i щодо поведiнки i матерiально.
  "Дотримувався, що вiн собi машину купив..." - невесело подумав Лютц. Тяжко зiтхнувши, вiн попрямував у пiдвал.
   На сходах, що вели вниз, вiн зiткнувся з Гiмлером.
  - О! Германе Карловичу, а я якраз до тебе. Там щось цiкаве, ходiмо подивишся.
   - Що мiкрофон?
  - Нi. Цього гiвна, на щастя, не знайшли.
  Вони спустилися донизу, на пiдлозi лежав роздягнений догола труп. Каґебешник пiдiйшов до нього i пiдняв лiву руку. Пiд пахвою у Мейєра були виколотi якiсь лiтери та латинськi цифри.
  - Я так розумiю: це група кровi. Есесiвцям так виколювали. Я читав. - пояснив Олександр Васильович.
  - Який вiн, на хрiн, есесiвець?! Йому ж вiд сили тридцять рокiв! - зневажливо кинув Лютц.
  - Так я не говорю, що вiн - есесiвець. - знiяковiв гебешник. - Я просто говорю, що їм робили такi ж наколки на тому ж мiсцi.
  - Це я й без тебе знаю. - грубо сказав Фашист. - Мене бiльше цiкавить, що то за людина?
  
  - Гельмут, з кожним днем справи йдуть все гiрше i гiрше. Щойно повернувся Крюгер. Цей Падлевич приїхав iз якимись убивцями i вони перебили всiх, хто був у засiдцi. - голос Люгера тремтiв.
  - Це жахливо! Невже Мейєр теж загинув?
  - Там була стрiлянина. Росiяни вбили всiх та поїхали.
  - Бiдний хлопчик. Вiн був менi як син. - Гiрчке щиро засмутився.
  - Гельмут, ти не про це думаєш! Потрiбно якнайшвидше закiнчувати операцiю та їхати з цiєї проклятої країни!
  - Учора Швайгер i Толле завербували п'ятьох росiян iз тих, що дзвонили за нашим оголошенням. Вони повиннi зайнятися покупкою автомобiлiв.
  - Чудово. Потрiбно сказати всiм нашим людям, щоб не висували з готелю, чекатимемо результатiв тут.
  Два наступнi днi нiмцi безвилазно просидiли у своїх готельних номерах, чекаючи звiсток вiд "представникiв фiрми". Їжу та питво їм приносили з ресторану прямо до кiмнат.
  Наступного дня пiсля загибелi групи Мейєра в готель приїжджала полiцiя. Вони оглянули номери загиблих нiмцiв i поїхали нi з чим, бо Люгер та Гiрчке заздалегiдь побували в кiмнатах i забрали звiдти все, що могло скомпрометувати вбитих або вказати на їхню приналежнiсть до Братства.
  З п'яти найнятих "представникiв" лише одному вдалося вмовити нового власника "БМВ" продати свiй автомобiль. Але й вiн призначив таку цiну, що за неї, мабуть, можна було купити два такi автомобiлi. У списку, знайденому у росiйського бандита, ця людина була генералом служби безпеки.
  Нiмцi заплатили за "БМВ" стiльки, скiльки вiн запросив, але дверцята машини виявилися абсолютно порожнiми. Гiрчке знайшов у цьому один позитивний момент - тепер у їхньому розпорядженнi знову з'явилася машина з водiєм.
   Залишалося ще чотири машини i лише один вихiд: виганяти їх одну за одною, щоб випередити росiйських бандитiв.
  
  Янов щойно повернувся з огляду готельних номерiв, у яких проживали вбитi нiмцi i якраз збирався нашвидкуруч пообiдати купленими дорогою булками з кефiром, коли на столi задзвонив телефон. Швидко проковтнувши недожований шматок булки, вiн схопив трубку i тут же почув бадьорий голос Карасьова - начальника облуправлiння ДАI:
   - Здоров'я бажаю, Олеге Миколайовичу.
   - Вiтаю.
   - У мене для вас новина, не знаю лише хороша чи погана.
   - Що трапилося?
  - Нам зателефонував невiдомий i повiдомив, що в лiсопосадцi на сьомому кiлометрi житомирської траси вже кiлька днiв стоїть машина, що обгорiла. Ми послали туди групу, виявилося, що це машина генерала Сухоплюєва. Номери сходяться.
   - "БМВ" останньої моделi?
  - Точно не знаю. Машина сильно обгорiла, там залишився тiльки вигорiлий каркас.
  - Тож вiдправте туди когось, хто розумiється! - невдоволено сказав слiдчий. - I взагалi, цю машину треба забрати на експертизу!
   - Давайте ухвалу - зробимо.
  - Буде вам. Зараз наберу та надiшлю.
  - До речi, Олеге Миколайовичу, це не перший викрадення "БМВ" такої серiї цього тижня. Перша, мiж iншим, теж згорiла, щоправда, разом iз викрадачами.
  Ця iнформацiя заслуговувала на увагу, адже викрадення абсолютно однакових автомобiлiв могли бути якось пов'язанi. Янов насторожився.
  - Добре. Я ближче до кiнця дня сам приїду подивлюся, що там є.
  - Приїжджайте. - не прощаючись, слiдчий поклав трубку i набрав номер Петрова, але на мiсцi його не було, тодi вiн набрав його по мобiльному:
   - Привiт ти де?
   - Їду з лiкарнi, вiд Гришина.
   - Що дiзнався?
  - Нi. Лiкарi не дозволяють йому розмовляти. Це ще на два-три днi.
  - Погано. Пiд'їжджай до мене, треба обговорити одне питання.
  - Я спочатку заскочу до себе, в керування. Повиннi бути готовi результати експертизи на пальчиках з "фольксвагену".
  - О! Це потрiбна справа. Тодi чекаю iз матерiалами. - поклавши трубку, Янов взявся за свiй скромний обiд.
   Петров приїхав незабаром.
  - Олеге Миколайовичу, тут таке - голова кругом iде! - з порога затараторив вiн.
   - Що знову сталося?!
   - Ну, по-перше, дзвонили iз СБУ, цiкавилися, як триває розслiдування.
  - Усюди їм треба свiй нiс засунути! А що ти?
  - А я як у iнститутi вчили. Послався на таємницю слiдства i таке iнше. На мене так кричали, погрожували.
   - Не звертай уваги.
  - А я й не звертаю. Це так, - фiгня. Тут iнше. У життi не вiдгадаєте, чиї вiдбитки знайшли у машинi!
  - Петров, я не циганка, щоб тобi гадати. Давай, одразу кажи.
  - Гаразд. Але тодi я вам усе по порядку, щоби ви зрозумiли.
   - Давай, кажи, вже не томи.
  - Почнемо з того, що там на дверях пальчик один залишився такого Конева, двiчi судимого. Прiзвисько Моррiсон. За агентурними даними зараз влаштувався у бригадi кримiнального авторитету Фашиста...
   - Дуже цiкава iнформацiя.
  - Нi. Це рутина: куди не плюнь скрiзь бандити! Тут крутiше є. Все кермо залапане пальцями якогось шпигуна абвера! Вiдчуваєте: А-Б-В-Е-Р-А! - по лiтерах iз величезним пафосом повторив мiлiцiонер.
  - Нi хрiна собi! А до чого тут абвер?! - у слiдчого буквально вiдвисла щелепа.
   - А ось цього я й сам не знаю.
  - Почекай. - оторопiло промовив Янiв. - А звiдки ви дiзналися, що то пальцi абверiвського агента?
  - А тут взагалi якась фантастика! Коли скрiзь стали масово ставити комп'ютери, якийсь розумник в архiвi взяв i закачав у МВС базу даних всi вiдбитки пальцiв, починаючи мало не з тридцятих рокiв. Наш експерт став перевiряти i сам отетерiв!..
  - Не вiрю! Ну, не вiрю! - голосно вигукнув Янiв. - Чи може збiг якийсь чи помилка?
  - Нi. Ексерт двiчi перевiряв. Всi. Розумiєте: усi пальцi iдентичнi!
   - Але звiдки тодi взялися цi вiдбитки?!
   - Може, наприкiнцi вiйни, коли захопили картотеки шпигунiв, дiстали?
  - Нi, це мене мало хвилює. Звiдки тут, майже через шiстдесят рокiв пiсля вiйни, взявся живий абверiвець?!
   - А я, Олеге Миколайовичу, навiть здогадуюсь, хто це може бути!
   - I хто ж?
   - Той Гришин, що зараз лежить у реанiмацiї.
   - Чому ти так вирiшив?
   - Розумiєте, прiзвище шпигуна Падлевич I.I., а Гришин теж I.I.
  - Нi. Не факт. Це зовсiм нi про що не каже!
   - Але ж саме вiн - господар машини, а отже тiльки вiн мiг бути за кермом.
  - З глузду з'їхати... Я зовсiм нiчого не розумiю. Що ж вiдбувається? - Слiдчий схопився за голову. - Якiсь нiмцi, з есесiвськими татуюваннями, абверiвський шпигун та звичайнi бандюки. Цiкавий клубок виходить!
  - Зауважте, Олеге Миколайовичу, бандити теж не простi, а з угруповання якогось Фашиста. Кличка колоритна, каже сама за себе.
  - Так, Петров, схоже, нам доведеться повоювати саме з фашистами. Ну, млинець, у життi такого собi уявити не мiг.
  Працiвник Кабiнету Мiнiстрiв, за яким ось уже кiлька днiв стежив Моррiсон, ставив свою "БМВ" на службовiй стоянцi, а пiсля роботи, на нiч, на платне паркування, що охороняється, недалеко вiд свого будинку. У Моррiсона та його хлопцiв залишалася надiя, що вiн рано чи пiзно залишить свою машину без нагляду десь на вулицi.
   Вони постiйно супроводжували його машину, але чиновник якщо й виходив десь iз неї, то заходив у такi вiдомства, бiля яких уганяти автомобiль було просто шаленством, до того ж бiля дверей цих будiвель, як правило, стояла мiлiцейська охорона.
   А Моррiсон, який двiчi провинився перед шефом, хотiв дiяти напевно, без зайвого шуму та розбою.
  По дорозi з роботи чиновник зупинився бiля продуктового магазину. Вийшовши з машини, вiн увiмкнув сигналiзацiю i попрямував до магазину. Як тiльки вiн зник усерединi, до дверей "БМВ" пiдiйшли два професiйнi автомобiльнi злодiї, спецiально найнятi Моррiсоном. Вони швидко вiдчинили машину, залiзли в салон i спокiйно поїхали. Моррiсон на джипi пiшов за ними. Бандити вирiшили не ризикувати, розкочуючи мiстом на викраденiй машинi. Проїхавши кiлька кварталiв "БМВ" завернула у двiр багатоповерхового будинку та зупинилася пiд деревами. Джип припаркувався бiля в'їзду на подвiр'я. Моррiсон зачекав, поки викрадачi вийшли з машини i втекли за рогом будинку, потiм дiстав з ящика з iнструментами викрутку i перевалку пiшов до машини. Вiн по-господарському сiв у "БМВ" i почав вiдкручувати панелi на дверях автомобiля. Переднi дверi були порожнiми всерединi. Вiн зняв панелi на заднiх дверях, та й там нiчого не було. Абияк приладнавши панелi на мiсце, вiн протер усе до чого торкався руками i вибрався з машини.
   Озирнувшись i не помiтивши нiчого пiдозрiлого, вiн повернувся до джипа i поїхав до Фашиста.
  Герман Карлович мовчки вислухав його i, нiчого не сказавши, вiдпустив. Здивований такою байдужiстю шефа, Моррiсон покинув кабiнет.
  Лютцю справдi було зараз не до нього i не до "БМВ" iз захованими в нiй нацистськими цiнностями. Гiмлер через своїх колег iз СБУ дiзнався, що нападом на генерала Сухоплюєва займається слiдчий Янiв iз Генпрокуратури. Молодий, але дуже чiпкий, тямущий i наполегливий. Вiн землю ритиме, щоб розiбратися з цiєю справою. Вiн практично вiдразу ж пов'язав цю справу з розстрiлом нiмцiв у пiд'їздi i вже двiчi приходив до Гришина, який, як з'ясувалося, лежить у лiкарнi iз хворим серцем.
  Зараз Лютца займало лише одне: як зробити так, щоб не потрапити в поле зору Генпрокуратури i не опинитися серед пiдозрюваних? Вирiшити цю проблему буде дуже важко, враховуючи, що про його iнтерес до цих "БМВ" знало дуже багато людей.
  Поки Фашист не придумав нiчого кращого, як вiдправити до лiкарнi до Гришина Гiмлера, щоб той дав настанови старому, як i про що розмовляти зi слiдчим iз Генпрокуратури. Фашист був абсолютно впевнений, що Iлля Iванович зробить усе так, як йому скажуть, адже зараз лише вiд поведiнки залежить життя його сина.
  Падлевич почував себе дуже погано. Дуже болiло серце. В головi важко стукала кров, ноги зовсiм дерев'янiли, лiва рука онiмiла i набрякла. Лiкарi постiйно робили якiсь уколи, а молодi медсестри регулярно ставили крапельницi.
  Старий розплющив очi, - поруч iз лiжком на табуретцi сидiв щiльний чоловiк у бiлому халатi. Вiн не був схожим на лiкаря, але Падлевич його десь бачив, вiн спробував згадати, але не змiг.
   Незнайомець тихо вкрадливо заговорив:
  - Я вiд Германа Карловича, вiн просив передати, що тримає своє слово. Сiм'я вашого сина у повнiй безпецi. Але в нього є невелике прохання. Ви слухаєте мене? - старий мляво кивнув головою. - До вас приходить слiдчий iз прокуратури - Янiв. Потрiбно, щоб ви розповiли йому все, що ви розповiдали Герману Карловичу. Але не варто згадувати iм'я Германа Карловича. Вiн взагалi не повинен фiгурувати у цiй iсторiї. Нi вiн, нi його люди. Тiльки цi есесiвцi. Але майте на увазi, ви не знаєте, чому вони вийшли саме на вас i що їм потрiбно в нашiй країнi. Ви розумiєте?
  - Так. - ледве розлiпивши губи, вiдповiв Падлевич. - Але ж вони можуть докопатися, що пiд час вiйни я спiвпрацював iз нiмцями...
  - За це не переживайте. Пройшло дуже багато часу. Вони нiчого не зможуть зробити вам. А якщо що, то знайдемо вам найкращого адвоката. Все буде в порядку. Домовилися?
   - Так.
  - От i прекрасно. Пам'ятайте, що ваше життя залежить вiд вас.
  - Не треба загрожувати менi. Я все зроблю як слiд. - твердо промовив Падлевич.
  - А я й не загрожую. Одужуйте. До побачення. - Гiмлер пiдвiвся i попрямував до дверей. Старий нiчого не вiдповiв, та кадебешник власно i не чекав вiд нього вiдповiдi.
  - Лiкарю, ну як вiн? - спитав молоденький мiлiцiонер, якого ще кiлька днiв тому поставили бiля палати Падлевича-Гришина.
  - Йде на виправлення. - бадьоро сказав лжелiкар. - Завтра може приходити ваш слiдчий, але багато говорити хворому поки що не можна.
  - Я передам. Обов'язково передам. - Олександр Васильович кивнув у вiдповiдь i неквапливо пiшов лiкарняним коридором.
  
  - Гансе, росiяни захопили ще один автомобiль! - без стуку увiрвавшись у номер Люгера, промовив Гiрчке.
  - Заспокойся, Гельмуте. Звiдки ти знаєш?
   - Менi сказав один iз тих росiян, яких ми найняли.
   - Ти що вiдправив їх стежити за машинами?
   - Так.
  - Ти з глузду з'їхав! Ти що зовсiм нiчого не розумiєш? Це ж повне безумство! Як ти їм це пояснив?
  - Не кричи, Гансе. Я сказав їм: конкуренцiя. Але, на мою думку, їм все одно, їм головне, щоб платили грошi. А вiд їхньої роботи залежить їхнiй заробiток.
  - Добре. Але я в цьому не беру участi. Я ж сказав тобi: ми дочекаємося поки росiяни знайдуть машину зi схованою, а потiм вiдiб'ють у них карту. У нас для цього достатньо зброї та людей!
  - Все правда, Гансе. Але як ми дiзнаємося, що росiяни знайшли схованку? Поки вони викрадають машини, ми можемо бути впевненими, що схованку вони не знайшли i карти у них ще немає. Так?
   Люгер на якусь мить замислився:
  - Мабуть, ти маєш рацiю, Гельмут. Але менi це все одно не подобається.
  - Я й не змушую тебе брати участь у цьому. Можеш не турбуватися: у росiян немає виходу на тебе.
   - Я турбуюся не про себе, а про всю операцiю.
  - Добре. Давай не сперечатимемося. Я хочу якнайшвидше закiнчити з цiєю справою i поїхати додому. - Гiрчке повернувся i вийшов iз готельного номера.
  
  Кидати пошуки машини зi схованою на пiвдорозi Лютцу було прикро, адже стiльки вже грошей та людських життiв витрачено на цi проклятi "БМВ". До того ж було дуже цiкаво дiзнатися, що ж там такого, що нiмецький гурт, до якого входять навiть ветерани СС, теж полює на цi автомобiлi. Але з iншого боку тепер цi пошуки стали надто ризикованими, не сьогоднi-завтра прокурорський слiдак може вийти на його слiд, а тодi виникнуть серйознi проблеми. Опинитися на нарах на старостi Фашисту зовсiм не хотiлося.
  Нi. Посадити його звичайно не зможуть, тому що нiчого не доведуть, а пiд рукою завжди є парочка перевiрених вульгарних адвокатiв, якi готовi за грошi доводити невиннiсть хоч самого Гiтлера. Але нерви вся ця переробка попсує, звичайно, ґрунтовно...
   Що ж робити?
  Хоча, якщо старий-абверiвець не пiдведе, всi стрiлки переведуться на цих есесiвцiв. Цiкаво, слiдаку не слабо їх заарештувати? Але якщо вiн їх заарештує, то як тодi пояснити той факт, що викрадення "БМВ" продовжуються? Адже треба перевiрити ще... - вiн прикинув у думцi скiльки залишилося автомобiлiв iз затриманої митцями партiї. - чотири машини.
  Лютц глянув на список на столi: одна у зятя першого заступника мiнiстра, друга у начальника вiддiлу в урядi, третя - у генерала СБУ, четверта - у генерала МВС. Так, компанiя...
  Хоча нi. За останньою iнформацiєю, машин уже три, у супутника машину купили нiмцi, i судячи з того, що вони не збираються їхати, машина - порожня.
  Все одно виходить погана ситуацiя. Тут i без голови можна лишитися. Втiм, свою голову Герман Карлович пiдставляти не збирався, вiн нею дорожив.
   М-да, та й поставив же завдання покiйний Федотов разом з томоженниками.
   Походивши ще трохи в роздумi по кабiнету, Фашист викликав Моррiсона i Гiмлера.
   Коли вони увiйшли до його кабiнету, Лютц сидiв за величезним письмовим столом i барабанив кiсточками пальцiв по головi Адольфа Гiтлера, бронзове погруддя якого стояло на столi серед паперiв.
  - Втiм, треба закiнчувати з цими машинами. Ви вдвох цим займетеся i щоб до завтрашнього ранку на цьому столi лежав вмiст схованки!
  Але попереджаю: без стрiлянини та всяких наїздiв! Машини належать дуже серйозним людям. Iдеально було б розкрити машину, дiстати те, що поклав Федотов i закрити все, як було. Намагайтеся так i зробити. Ясно?
  - Так. - вiдповiв Олександр Васильович.
  - Зрозумiло. - сказав Моррiсон.
  - Так, i вiзьмiть на допомогу тих умiльцiв, що викрали минулу машину. Заплатiть їм, скiльки скажуть. А пiсля того, як вони все зроблять їх, потрiбно буде прибрати.
  - Зробимо. - дiловито кинув Гiмлер.
   - Ну йдiть, удачi вам.
   Бандити вийшли iз кабiнету шефа.
  - Я пропоную подiлити нашi зусилля. - неголосно запропонував кадебешник, коли вони спускалися сходами. - Скiльки цих викрадачiв?
   - Двоє.
   - Давай так: Я беру одного, ти - другого та вночi одночасно перевiримо двi машини.
  - Так, як скажiть, менi що в лоб, що по лобi. однаково. - байдуже погодився бандит.
   Хитрий Гiмлер доручив Моррiсону перевiрити машину генерала МВС, а собi залишив "БМВ", що належить зятю першого заступника мiнiстра.
   Третю машину, що залишилася, якщо виникне необхiднiсть, домовилися оглянути разом пiсля того, як закiнчать з оглядом перших двох.
   Залишок дня бандити витратили на стеження за машинами та пiдготовку до нiчної операцiї.
  
  Глибокої ночi Моррiсон у супроводi автомобiльного злодiя та двох своїх помiчникiв приїхав у двiр будинку, в якому жив емведешник. Генерал мiлiцiї так вiрив у силу форми, яку носив, що поскупився навiть на сигналiзацiю свого автомобiля. Машина стояла у тiнi пiд кронами дерев. Крадiївi знадобилося менше хвилини, щоб вiдкрити дверi "БМВ". Залишивши дверi вiдчиненими, вiн вiдiйшов у глиб двору i присiв на лавцi, поруч iз дитячим майданчиком. Моррiсон спокiйно пiдiйшов до вiдкритої машини, дiстав маленький лiхтарик i викрутку. Вiн влiз у салон, обережно зняв панелi з усiх чотирьох дверей, та пiд ними нiчого не було. Бандит навiть обнишпорив усi поглиблення в порожнинах дверей, але, якщо не рахувати пилу, вони були порожнi. Вiн швидко погвинтив панелi на мiсце i вибрався з машини. До нього тут же пiдiйшов викрадач i обережно, майже безшумно замкнув автомобiль генерала. Вони швидко та тихо пiшли.
  Гiмлеру, незважаючи на його хитрiсть, пощастило менше. Машина, яку йому треба було обшукати, стояла навпроти яскраво освiтленого пiд'їзду i була вся залита електричним свiтлом, наче це був не засiб пересування, а якась важлива iсторична пам'ятка. Довелося чекати, поки в пiд'їздi згасне свiтло в квартирах, а потiм акуратно розчавити цю прокляту яскраву лампу над входом.
  Але це не дуже допомогло, тому що свiтло, що ллється з верхнiх вiкон пiд'їзду, все одно падало на "БМВ" i яскраво освiтлювало автомобiль. Потрапити до пiд'їзду Гiмлер не змiг, бо на дверях стояв кодовий замок, а тризначний код можна було безрезультатно пiдбирати до ранку.
  Прочекавши таким чином майже до третьої години ночi, кадебешник з автомобiльним злодiєм нарештi змогли пiдiйти до автомобiля. Злодiївi довелося трохи повозитися з хитромудрою сигналiзацiєю, але незабаром дверi "БМВ" з тихим клацанням вiдчинилися. Олександр Васильович одразу полiз усередину машини. Вiн дуже нервував, викрутка постiйно випадала з непослужних, слизьких вiд поту, пальцiв. Насилу йому вдалося вiдкрутити панелi на всiх дверях, але i в цiй машинi схованки не виявилося. Приладнавши панелi на мiсце кадебешник вiдчинив дверцята машини.
  Гiмлер був розумною i розважливою людиною, але, продумуючи план дiй на нiч, вiн упустив одну важливу деталь: машина належала молодятам, якi ночами не спали, а займалися... тим чим зазвичай i належить займатися молодятам. I хто мiг припустити, що розпаленому чоловiковi на початку четвертої ночi спаде на думку вийти на балкон покурити.
  Вiн якраз прикурював цигарку, коли побачив, як з його новенької "БМВ" - подарунка гаряче улюбленого тестя, по-господарськи вилiз якийсь мужик. Зять на секунду злякався, а чоловiк уже зачиняв за собою дверцята.
  - Гей, цап, вiдвали вiд машини! Я зараз тобi ноги переламаю! - Гiмлер пiдняв голову: нагорi, на балконi, стояв напiвголий хлопець великої комплекцiї i розмахував мускулистими руками. Олександр Васильович опустив голову i з усiх нiг кинувся тiкати з двору.
  
  Моррiсон помiтно нервував. Було вже майже чотири години ранку, а хитромудрого кадебешника все не було. Незабаром почне свiтати, i тодi перевiрити останню машину не вдасться. Мобiльний телефон Гiмлера був вiдлючений, Фашиста - теж, тому Моррiсон вирiшив дiяти на свiй страх i ризик.
  Автомобiль мiнiстерського чиновника стояв на платнiй парковцi, що охороняється високою металевою сiткою. Його пiдручнi вже двiчi пройшли поряд iз каптеркою сторожiв, але там було темно й тихо, - схоже, вони спали.
  Разом iз автомобiльним злодiєм вони пiдiйшли до огорожi та перелiзли через сiтку. Автомобiль стояв майже у самому центрi стоянки. Пригинаючись i ховаючись за корпусами машин, вони обережно пробиралися до "БМВ". Раптом десь зовсiм поруч голосно i грiзно загавкав собака, потiм вони почули цокання кiгтiв об асфальт, - прямо на них мчала величезна злiсна кавказька вiвчарка. Швидко розвернувшись, Моррiсон i викрадач помчали назад до паркану. Злодiй добiг першим, буквально злетiв на паркан i впав з iншого боку. Моррiсон пiдбiг до паркану, вп'явся руками в сiтку i пiдтягнувся на руках. Ззаду голосно i страшно клацнули зуби пса та бандиту здалося, що в нього врiзався реактивний снаряд. Усю дупу обпалило як вогнем. У цей момент до паркану пiдбiгли двоє помiчникiв, вони застрибнули на огорожу i висмикнули Моррiсона нагору. потiм втративши рiвновагу всi троє впали на асфальт, але, на щастя, з iншого боку огорожi. Кавказець з палаючими ненавистю очима, гавкав розпльовуючи на всi боки уривки тканини i закривавленого м'яса.
   Пiдхопивши Моррiсона пiд руки, помiчники потягли його до позашляховика, що стоїть неподалiк.
  
   IX
  
  Незважаючи на те, що з трьох машин непомiтно обшукати вдалося лише одну, Фашист був задоволений - залишилася лише одна "БМВ", отже схованка напевно в нiй. Не засмутило його i те, що Моррiсон отримав поранення i тепер лежав удома на животi, без шматка м'яса на дупi. Ну, зроблять уколи вiд правця або вiд сказу, зате живий i здоровий, а останньою машиною може зайнятися Гiмлер. Спосiб, яким вiн її перевiрить, вже не важливий. Вчора в лiкарню до старого Гришина приходив слiдак i, якщо вiн розповiв усе як треба, всi пiдозри переводяться на гостей з Нiмеччини. I нехай вони потiм собi паряться.
   Кагебешник уже придумав непоганий план, - коли чиновник повертатиметься з Мiнiстерства додому, вiн iз хлопцями в масках на обличчях нападуть на нього, обшукають машину i для переконливостi полопочуть щось нiмецькою...
   О п'ятiй ранку Гiрчке розбудив телефонний дзвiнок.
   - Слухаю.
   - Гер Гiрчке, щойно дзвонили росiйськi спостерiгачi: сьогоднi вночi росiяни оглянули двi машини, але, здається, нiчого не знайшли.
  - Здається чи точно? - рiзко спитав Гiрчке, сон як рукою зняло.
  - Точно. Вони намагалися дiстатися третьої машини, але не змогли.
  - Що їм завадило? - "А це ж останнiй неперевiрений автомобiль..." - запiзно подумав есесiвець.
  - Машина стояла на парковцi, яку охороняв собака. Вони не змогли...
  - Це провидiння! Машину збережено для нас! - пафосно вигукнув Гiрчцi. - Знiми спостерiгачiв, розрахуйся з ними. Грошей не шкодуй i попереди, щоб вони мовчали. Знайди росiйської, що купив нам "БМВ", нехай нашi люди з ним постiйно стежать за останньою машиною.
  - Яволь, гер Гiрчке. - Спiврозмовник поклав трубку, а есесiвець схопився з лiжка, швидко одягнувся i побiг будити Люгера, щоб розповiсти йому про подiї минулої ночi.
  
  Янов вийшов iз лiкарнi вкрай приголомшений. Те, що розповiв старий шокувало його. Та й сам Гришин-Падлевич шокував своєю бiографiєю: бути шпигуном абвера i дожити до глибокої старостi невикритим - це щось iз областi фанастики.
   Ветерани СС, якась органiзацiя неонацистiв, пошуки якоїсь незрозумiлої карти...
  I у всьому цьому чомусь замiшанi мiсцевi бандити та карнi злочинцi, але до того ж тут вони старий не пояснив: може не знав, а може побоявся. Втiм, враховуючи характер iнтересiв Фашиста, а слiдчий спецiально наводив довiдки про нього, можна легко уявити в чому його iнтерес у цiй справi.
   Крiм того, Олег Миколайович не мiг зрозумiти, чому цю невiдому карту шукають саме у автомобiлях марки "БМВ"?
  Вранцi наступного дня надiйшло повiдомлення з ДАI, - там уже знали, що Генпрокуратура цiкавиться викраденнями всiх "БМВ" у столицi, про те, що вночi була спроба викрадення автомобiля "БМВ", який належав дочцi першого заступника одного з мiнiстрiв уряду. Слiдчий помчав туди, але автомобiль був у повному порядку, лише панель на одному iз заднiх дверей була пригвинчена нещiльно. Мiлiцiонери зняли її, але пiд нею було пусто.
   Янов повернувся на роботу нi з чим, тут секретарка повiдомила йому, що дзвонив якийсь генерал iз МВС: хтось проникнув уночi до його машини марки "БМВ" (Знову "БМВ"!), у салонi все цiле i, можливо, вiн би i не помiтив цього, але невiдомий упустив викрутку.
  Слiдчий сам з'їздив до генерала, оглянув його, але нiчого не знайшов. Забравши викрутку, вiн поїхав назад.
  Викрутку вiн вiддав експертам, щоб тi перевiрили наявнiсть вiдбиткiв пальцiв на ручцi iнструменту. Повернувшись до свого кабiнету, вiн вiдкрив тонку папку зi справою та почав переглядати матерiали.
  У справi фiгурує вже п'ять автомобiлiв "БМВ", отже, вони мають бути якось пов'язанi. Олег Миколайович розклав перед собою ксерокопiю документiв на автомобiлi. У двох з них номери комплектуючих деталей йшли по порядку, а в iнших вiдрiзнялися лише двома останнiми цифрами, отже автомобiлi виготовленi та зiбранi в той самий час. Тепер необхiдно з'ясувати, як вони потрапили до країни.
  Через двi години Янiв уже знав про конфiсковану на митницi партiю машин, що складається з семи "БМВ" останньої моделi. Машини призначалися для фiрми фактично належить Фашисту. Принагiдно з'ясувалося, що на начальника митницi, який, власне, затримав машини, був скоєний напад, квалiфiкований мiсцевою мiлiцiєю як розбiй.
   Отже, п'ять "БМВ" вже фiгурують у справi, але десь знаходяться ще двi, якщо знайти їх, то можна взяти злочинцiв, ким би вони не виявилися, на мiсцi злочину.
  До кiнця робочого дня слiдчий дiзнався, що одну з конфiскованих "БМВ" купив генерал СБУ, але нещодавно продав її якомусь хлопцевi майже вдвiчi вищий за її реальну вартiсть. З цим зрозумiло, мисливцi за карткою вже, напевно, перевiрили цю машину.
   Залишається остання машина.
  Ця "БМВ" куплена спiвробiтником одного з мiнiстерств уряду. Цiкаво, скiльки ж вiн отримує за мiсяць? А втiм, до цiєї справи це не стосується...
  Викликавши службову "волгу", Олег Миколайович помчав до мiнiстерства. Дорогою заїхали за Петровим iз двома оперативниками. Коли вони пiд'їхали до будiвлi мiнiстерства, де працював власник "БМВ", був уже початок сьомого i на прохiднiй їм повiдомили, що вiн уже поїхав додому. Прокурорська "волга" помчала надвiр, де проживав мiнiстерський чиновник...
  
  Слiпчук завернув iз магiстралi на вузьку дорогу, що веде на подвiр'я його будинку. Вiн уже згортав у двiр, коли назустрiч вилетiв величезний чорний джип iз заляпаним брудом номером i голосно верещачи гальмами зупинився, перегородив йому шлях. Слiпчук брудно вилаявся i натиснув на педаль гальма. Дверi джипа вiдчинилися i з салону вискочили люди в чорних масках на обличчях. В руках у них були пiстолети. Вони пiдбiгли до "БМВ" i витягли чиновника з машини, при цьому голосно кричали iноземною мовою.
  Нiмцi, що сидять у такому ж "БМВ" неподалiк, оторопiли вiд такого нахабства з боку росiйських бандитiв. Крюгер судомно тицяв пальцями в кнопки мобiльного телефону.
  - Гер Люгер, росiяни напали на останню машину! - Iстерично вигукнув вiн у трубку.
  - Скiльки їх? - Безстрасно запитав есесiвець.
   - П'ятеро.
  - I що ж доблеснi арiйцi озброєнi автоматами не можуть упоратися з п'ятьма унтерменшами? - з глузуванням спитав Люгер. - Вiдбийте у них машину i швидко йдiть звiдти.
  - Яволь. - нiмець сховав мобiльний телефон i пiдняв iз пiдлоги велику спортивну сумку. Вiн дiстав iз неї три "шмайсери" i зв'язку гранат-калатушок, з довгими дерев'яними ручками.
  - Пiд'їдь ближче. - росiйською сказав Крюгер водiєвi, - простому хлопцю, який лише хотiв пiдзаробити грошей.
   Водiй здивовано i злякано дивився на грiзну зброю в руках нiмецьких "бiзнесменiв" i лише пiсля того, як нiмець нетерпляче повторив свої слова, вiн завiв мотор i повiльно рушив з мiсця.
  Олександр Васильович знiмав обшивку вже з третiх дверцят, коли поруч iз супротивним вереском зупинилася машина. Вiн пiдняв голову, - метрiв за п'ять вiд нього стояла iдентична машинi чиновника "БМВ". Модель, колiр - все збiгалося. Гiмлер навiть здивувався.
  Раптом дверцята "БМВ", що пiд'їхали, рiзко вiдчинилися i кадебешник здивувався ще бiльше - з машини вискочили люди озброєнi нiмецькими автоматами часiв Другої Свiтової вiйни. Вони почали курити з автоматiв, троє людей Гiмлера вiдразу впали на землю, четвертий встиг сховатися за капотом автомобiля i швидко вiдстрiлювався з пiстолета. Сам кадебешник, розтягнувшись на задньому сидiннi i пiднявши вгору руку з пiстолетом, почав палити по людей, що напали, через розбите заднє скло.
  Один з неонацистiв, скрикнувши, впав на асфальт, - куля, випущена навмання, потрапила йому в обличчя. Розлютившись через таку безглузду загибель товариша, Крюгер шпурнув за капот машини, звiдки злiсно огризався росiйський пiстолет, гранату. Вона впала до бандита i розiрвала його на шматки. Гуркiт вибуху заглушив рев двигуна машини, що вiд'їжджала, - у найнятого росiйського водiя не витримали нерви i вiн зiбрався втекти з цього страшного мiсця. Другий помiчник Крюгера, з перекошеним вiд злостi чи страху обличчям, повернувся i кинув пiд колеса "БМВ" гранату. Вона розiрвалася пiд двигуном, перетворивши капот дорогого автомобiля на купу розгорнутого металу. Поранений, приголомшений водiй упав головою на кермо, пронизливо загудiв клаксон автомобiля. Крюгер тим часом обiйшов автомобiль росiйського чиновника збоку, вiдчинив заднi дверцята i випустив залишок магазину по лежачiй там людинi з пiстолетом. Кинувши автомат, вiн витяг викрутку i почав гарячково розкручувати двi дверi, що залишилися. Панелi на двох переднiх вже були знятi, всерединi було порожньо.
   Крюгер швидко зняв панелi з дверей, але в порожнинах дверей було абсолютно порожньо.
  Поруч загальмувала бiла "волга". З неї вискочили люди з пiстолетами.
  - Хальт! Полiцiя! Хенде хох! - голосно, з жахливим акцентом закричав один iз них. А з магiстралi вже мчали ще двi полiцейськi машини. Неонацисти кинулися тiкати в глиб двору.
  - Того з автоматом можна вкласти. - сказав Янiв i мiлiцiонери вiдкрили вогонь по нiмцевi, що втiкає, вiн пробiг ще кiлька метрiв, нарештi спiткнувся i з хрипом повалився на траву, автомат випав з його рук i вiдлетiв далеко вперед. Крюгер зупинився i пiдняв руки, у правiй вiн досi стискав викрутку.
   За кiлька секунд до нього пiдбiгли мiлiцiонери, заломили за спину руки та одягли кайданки.
   - Проклятi унтерменши... - тихо прошепотiв неонацист i заскрипiв зубами вiд безсилої лютi.
   Слiдчий пiдiйшов до автомобiля мiнiстерського чиновника та швидко оглянув порожнини дверей - усi вони були порожнi.
   Поруч iз покорененим "БМВ", навколо якого лежало шiсть трупiв, метушився невисокий чоловiк у зiм'ятому дорогому костюмi i, розмахуючи руками, кричав:
  - Жах! Жах! Що вони зробили з моєю новою машиною! - i раптово обернувшись до Янова, пронизливо верескнув. - Це ви! Ви у всьому виннi! Ви за це вiдповiсте!
   Слiдчий згiдно з кивнув головою i пiшов до "волги".
   "Знавав би, що цей Слiпчук таке лайно - не поспiшав би так, може, цi фашисти i його б грохнули..." - подумав вiн, але вiдразу ж вiдiгнав цю думку.
  Петров зателефонував до мобiльного в управлiння i наказав вiдправити групу ОМОНу до готелю, де зупинилися есесiвцi зi своїми молодими помiчниками. Залишивши оперативникiв iз затриманим неонацистом, Янiв та Петров поїхали у бiк готелю.
  Коли вони пiд'їхали до будiвлi готелю, закованих у кайдани есесiвцiв уже виводили на вулицю. Навколо юрмилося мiлiцейське та прокурорське начальство. Тут же метушився посол ФРН iз усiм своїм секретарiатом.
  Весь цей натовп разом з Яновим i Петровим пiднявся в номери, в яких проживали заарештованi нiмцi. Пiд час обшуку в їхнiх кiмнатах знайшли пiстолети системи "парабеллум" та "вальтер", кiлька МП-40, велика кiлькiсть патронiв до них, два фаустпатрони та бiльше десятка гранат. Вже тiльки цих предметiв було достатньо, щоб посадити нацистiв серйозно та надовго.
   Протоколи затримання та обшуку оформлялися до пiзньої ночi.
   Коли наступного дня вранцi Янiв приїхав на роботу, на столi лежало висновок експерта: на ручцi викрутки, знайденої в машинi генерала МВС, були виявленi вiдбитки Конєва, бiльше вiдомого на прiзвисько Моррiсон.
   Пiдготувавши ухвалу i пiдписавши її у суддi, слiдчий зателефонував Петрову i вони разом поїхали затримувати бандита.
  Конєв був дома i звiстку про арешт сприйняв з цiлковитою байдужiстю, - укушене мiсце так болiло, що йому було все одно. Олег Миколайович вiдправив бiдолаху долiкуватися до тюремної лiкарнi.
  Коли вони закiнчили з цiєю справою, був уже обiд i Петров запропонував зайти пообiдати. Вони зайшли в невелике кафе, розташоване неподалiк у напiвпiдвальному примiщеннi.
   Мiлiцiонер та слiдчий Генпрокуратури замовили по подвiйнiй порцiї пельменiв та горiлки.
  - Що думаєш робити з Гришин? - Наколюючи на вилку пельмень, спитав Петров.
  - А нiчого. Жаль менi цього моторика. Нехай у справi йде свiдком.
  - Може воно i правильно. - задумливо кинув мiлiцiонер.
   - Зате цих фашистiв так засадити, що вони звiдси вже не вийдуть.
  - Не вийде. Зараз розпочнеться вся ця дипломатiя та їх передадуть нiмецькiй полiцiї.
  - А, гаразд. Мене це вже не стосується. Нехай нагорi самi мiж собою розумiються. - Янiв пiдняв склянку i вони, не цокаючись, випили. Скривившись, вiн закусив пельменем i продовжив. - Мене ось iнше цiкавить: чи зможемо ми якось зачепити цього Фашиста?
   Петров засмiявся:
  - Олеге Миколайовичу, це ж старий злочинець. Вiн у молодостi багато вiдсидiв, а тепер порозумнiшав. Сам нiде не свiтиться, а щойно - у нього цiлий загiн адвокатiв. Тож залиште. Скажiть "дякую", що вдалося затримати цього Конєва.
  - Спасибi. - стомлено промовив слiдчий. - Але ще що цiкаво: схованку-то так i не знайшли. Де ця загадкова карта? Спочатку я подумав, що вона була в тiй машинi, яку продав есбеушник, але її вчора на мiсцi оглянули - порожня. До того ж нiмцi б тодi не влаштовували бiйню.
  - А може, й не було жодної карти? - скептично спитав Петров.
  - Як це не було? Навiщо тодi влаштовувати такi масштабнi пошуки, пiдставляти людей пiд кулi? Має бути ця карта. Повинна. Може, в тiй машинi, що згорiла на проспектi Перемоги? Так. - Слiдчий схопився. - Куди подiли залишки тiєї "БМВ"?
  - Не знаю. - Протягнув мiлiцiонер.
  - Термiново дiзнайся. Потрiбно оглянути цю машину. Ходiмо. - залишивши на столi тарiлки з майже не зворушеними порцiями, вони вийшли з кафе.
  
   Обгорiлий кiстяк "БМВ" працiвники дорожньої служби вивезли на мiське звалище, - Фашист з'ясував це через свою людину, яка працює в ДАI.
   Лютц втратив усiх найнадiйнiших людей: Федотов загинув, Володю вбили, Гiмлера теж, Моррiсон валяється в тюремному лазаретi, тому їхати на звалище довелося самому Герману Карловичу, у супроводi охоронцiв.
  Близько години дня на мiське смiттєзвалище пiд'їхав величезний чорний "мерседес-500", за ним слiдував великий, типово бандитський джип. Крутi iномарки зупинилися серед куп та гiр смiття. З машин вибралися молодi короткостриженi мужики у строгих костюмах i розбрелися серед вiдходiв. Переляканi бомжi, що мешкають на цiй територiї, в панiцi поховалися по своїх норах та землянках. Хтось уже встиг пустити чутку, що це мисливцi за людськими органами, якi вони вирiзуватимуть у них - бомжiв.
   Незабаром один iз чоловiкiв повернувся до "мерседеса", тоноване скло на дверях машини повiльно опустилося вниз.
  - Германе Карловичу, здається знайшов. - неголосно сказав хлопець людинi, що сидить у машинi. Дверi машини вiдчинилися i Лютц вибрався назовнi. Гидливо скривившись, вiн пiшов слiдом за охоронцем, обережно обминаючи гори гниючого смiття.
  Покручений каркас машини був недбало кинутий серед смiття. Капот БМВ вже був засипаний горою битої штукатурки.
  Незважаючи на модний костюм, Фашист сам полiз усередину обгорiлої машини. Панелi на дверях сильно оплавилися i обгорiли, на однiй дверi панель була знята, її зламанi залишки валялися на пiдлозi автомобiля. Лютц заглянув у порожнину дверей, у поглибленнi лежав якийсь темний вiд кiптяви предмет. Вiн сунув туди руку i дiстав його, пiд ним виявилося ще щось, Герман Карлович дiстав i другий предмет. Ним виявився значок СС iз петлицi вiйськового мундира, таких значкiв у його колекцiї було бiльше десятка. Предмет, що лежав зверху, був весь чорний, але за контурами Лютц зрозумiв, що це якась нагорода. Вiн метушливо протер його рукавом пiджака i побачив, що тримає в руках цей "Орден кровi". Вiн гарячково засунув руку в поглиблення i, пошарiв там, намацав щось маленьке, безформне, витяг i побачив у себе на долонi оплавлений шматок срiбла, що колись був перстнем з емблемою "Мертвої голови". З оплавленого шматочка, нiби насмiхаючись, на нього дивилися порожнi очницi черепа. Але де ж мапа, через яку загинуло так багато людей? Де золотий портсигар, якого згадував Федотов? Невже хтось встиг забрати це все ранiше?
   Розгубленiсть Фашиста перервав чийсь глузливий голос:
  - Ай яй яй. Така солiдна, добре одягнена людина i лазить по звалищах! До чого ж народ довели!.. - поряд з остовом "БМВ" стояло четверо чоловiкiв. Двоє з них тримали в руках пiстолети. - Але але! Не треба сiпатися! Я старший слiдчий Генпрокуратури Янiв, а то товаришi з мiлiцiї. - неголосно попередив Олег Миколайович.
  Їм з Петровим знадобилося небагато часу, щоб з'ясувати, куди вiдвезли спалену машину, i вони одразу ж вирушили на мiське звалище. Ще на з'їздi з траси, вони побачили "мерседес" i джип, що стоять посеред смiття, - схоже на них чекала цiкава зустрiч...
   - Покажiть нам, що ви там знайшли.
  Фашист вибрався з машини, весь забруднений сажею i з похмурим виглядом простягнув свої знахiдки слiдчому. Той миттю глянув на значки i трохи розчаровано запитав:
  - Що i все? А де ця таємнича карта?
  - Яка ще мапа? - роздратовано кинув Лютц.
  - Та, яку ви так довго шукали. Петров, огляньте його кишенi. - двоє ментiв швидко пiдскочили до Германа Карловича i почали безцеремонно його обшукувати, вiн не чинив опiр - у нього не було при собi нiчого протизаконного.
  - Нiчого. - засмучено промовив один з оперативникiв.
  - М-да... - зовсiм розчарованим голосом сказав Олег Миколайович. - Дуже цiкаво. Послухайте, Германе Карловичу, у нас iз вами поки що приватна розмова, без протоколу. Скажiть, будь ласка, що це за така карта? Чому через неї заварилася така каша?
  - Не знаю. Я не бачив цiєї карти.
   - Але тодi де вона?
  - Це менi, на жаль, також не вiдомо. - з сумом у голосi пробурчав Лютц. - Може згорiла? - вiн махнув рукою у бiк почорнiлого каркаса. - Якщо у нас розмова без протоколу, я можу бути вiльною?
  - Так, звiсно. Нiхто не збирається затримувати вас. Поки що.
  Герман Карлович Лютц опустив у кишеню свої знахiдки i ссутулiвшись поплiв до "мерседеса". За ним рушили охоронцi.
   Янов зачекав, поки бандити розсiлися по машинах i вiд'їхали, а потiм пiшов з Петровим та оперативниками до "волги".
  "Що ж це карта i куди вона подiлася?" - знову подумав вiн спускаючись до машини.
  
   За кiлька днiв до описуваних подiй, що сталися на звалищi, вiдбулася ще одна подiя варте уваги читача.
  Шестирiчний Женя повернувся додому весь у сажi. Втомлена на роботi мати тiльки сплеснула руками побачивши сина:
  - Женю, ти мене в могилу зведеш! Це майже новi джинси! Ну, де ти лазив знову?
   (Тiльки не треба думати, що зараз буде чергова реклама чергового прального порошку!)
  Хлопчик якраз збирався розповiсти мамi, що вони з другом - Льошкою з третього пiд'їзду гуляли на смiттєзвалищi, куди недавно привезли згорiлу iноземну машину i Леха запропонував у нiй пограти. Вони грали в машинi в таксi, а потiм знайшли в зламанi дверi якiсь чорнi хрестики i велику жовту коробочку, на якiй був намальований птах з довгими вузькими крилами. Хрестики вони залишали в рiчку - хотiли "попускати жабки", але хрестики одразу потонули. А коробочку Льошка хотiв забрати собi, але вона трохи обгорiла i погано вiдкривалася. Щоб вiдкрити жовту коробочку, довелося бити по нiй каменем, через що вона сильно пом'ялася i вже нi на що не годилася, її теж викинули в рiчку, зате в коробочцi був ще гарний кольоровий футляр, в який можна було складати ручки та олiвцi. У футляр була засунута тонка, як серветка, папiрець,
   Женя вже вiдкрив було рота, щоб розповiсти мамi це все, але вона раптом стала так лаятися на нього, що бiдна дитина тут же забула все про що щойно збиралася сказати.
  Через роки Женя подорослiшає i зрозумiє, яку цiннiсть мала та коробочка з жовтого металу, яку вони так необачно викинули у воду. Вiн навiть облазить дно рiчки там, де вони з другом дитинства викидали її у воду, але нiчого не знайде.
  
   Е П I Л О Г.
  
  Старий старий на iнвалiдному вiзку на самотi сидiв за величезним столом у великiй темнiй кiмнатi. Це був групенфюрер Хiльфе - голова таємного Братства есесiвцiв та неонацистiв.
  Вузолуватi, висохлi руки старого, що лежали на столi, тремтiли. Перед ним лежав аркуш паперу, на якому було надруковано повiдомлення вiд члена Братства, який служив у посольствi в Українi. Двоє найстарiших членiв Братства - ветерани Ваффен СС у росiйськiй в'язницi. Частина людей, що вирушили з ними, загинула, решта заарештована. Про карту зовсiм нiчого невiдомо, а Олендорф зi своєю групою, як i ранiше, знаходиться в Альпах, але там все спокiйно.
  О, шалена країно! Люгер i Гiрчке пройшли всю вiйну i залишилися живi, щоб бiльш нiж через пiвстолiття згинути на так i не захоплених землях цiєї держави...
  То невже ж ця проклята карта була дорожчою за життя двох ветеранiв? Тепер їх лише двоє - вiн i Олендорф.
   Старий заплющив очi i згадав той квiтневий день 45 року, коли вперше i востаннє бачив цю карту.
  
  Группенфюрер Хiльфе прибув до Альпiйської фортецi iз секретним пакетом вiд рейхсфюрера СС Гiмлера. У пакетi був наказ для групенфюрера Цинглера i тiльки вiн один мав право розкрити його.
  Цинглер розкрив сургучнi печатки i прочитав наказ рейхсфюрера. Згiдно з наказом, вiн мав термiново виїхати до Берлiна i передати Гiмлеру карту, на якiй були помiченi всi схованки з награбованими в окупованих країнах скарбами. Посаду групенфюрера наказувалося зайняти Хiльфе.
   Цинглер сiв за грубо збитий стiл, дiстав з кишенi мундира карту i розклав на стiльницi.
  - Цей документ має величезну цiннiсть! - З особливим значенням сказав вiн. Гiльфе присiв навпроти нього i подивився на карту.
  На тонкiй кальцi у великому масштабi було зображено гiрський район, вона була покрита цифрами, що позначають висоти гiрських вершин. Скрiзь на картi були густо-густо нанесенi синiм i чорним чорнилом малозрозумiлi позначки: кружки, трикутники та квадратики.
  Цинглер розстебнув мундир i витягнув iз внутрiшньої кишенi масивний портсигар. На кришцi вигравiрували iмперський орел зi свастикою в кiгтистих лапах. З неголосним клацанням групенфюрер вiдкрив портсигар, у ньому лежала лише одна сигара в гарному бляшаному футлярi.
  - Гаванська. - з насолодою вдихаючи терпкий аромат сигари, промовив Цинглер. - Я привiз iз Францiї ящик таких сигар. Це остання, я берег її для якогось виняткового випадку... - вiн вiдкусив кiнчик i пiднiс до темної трубки вогник запальнички.
  Прикуривши, есесiвець склав карту, потiм згорнув її у трубочку i обережно вклав у футляр вiд останньої гаванської сигари. Футляр вiн поклав назад у портсигар. Безцiльно покрутивши портсигар у руках, Цинглер сховав його в кишеню, а потiм невiдомо до чого сказав:
  - А це з Аушвiца, менi зробили його iз зубiв євреїв. Втiм, тепер це не важливо...
   Вночi групенфюрер iз великим загоном есесiвцiв вирушив до Берлiна, але вони не дiсталися...
  
  Багато рокiв Хiльфе намагався знайти слiди Цинглера чи тiєї дорогоцiнної карти. Вiн разом з iншими ветеранами СС нишпорив у Альпiйських горах у пошуках прихованих скарбiв. Дещо їм вдалося виявити, щось знайшли пошуковi групи американцiв, але все це була лише мала частина з того, що було вказано на картi.
  Хiльфе чiтко пам'ятав, що карта була покрита знаками, що позначають схованки. Там були сотнi позначок - сотнi прихованих схованок.
  I лише нещодавно його люди знайшли старого, який брав участь у проривi групи Цинглера на Берлiн. Вiн i розповiв, що загiн був розгромлений росiйськими, Цинглер загинув, а командування взяв на себе оберштурмфюрер Краузе - єдиний офiцер, що залишився в живих. Группенфюрер передав йому портсигар та свої нагороди, але коли Краузе дiстався до зруйнованої столицi Рейху, все було скiнчено.
  
   Хiльфе розплющив очi i виразно вiдчув запах останньої сигари групенфюрера.
   Стряхнувши з себе цю нараду, старий порвав повiдомлення з України i повiльно покотив свою коляску до дверей.
  
  
  П Р О Л О Г.
  
  
  По дорозi повiльно бреде натовп бiдно одягнених людей, переважно жiнки, дiти та старi. Їх пiдганяють прикладами, багнетами та стусанами важких чобiт, покритих густим пилом, солдати з емблемами вiйськ СС на сталевих касках. Жiнки та дiти плачуть, плачуть, голоси зливаються в одне протяжне виття, яке розноситься далеко над натовпом.
  
  Неправильна колона наближається до великої довгої ями, бiля якої стоїть ще одна група солдатiв та кiлька офiцерiв. Величезна чорна яма наполовину засипана оголеними закривавленими тiлами людей, у самому низу вже засипанi лежать тi, хто цю яму копав. Над трупами хмарами риються жирнi мухи.
  
  Людей пiдганяють до краю ями. Переднi побачивши, що знаходиться в ямi, починають задкувати назад. У хiд знову йдуть чоботи та багнети, лунають поодинокi пострiли. Нарештi всi поставленi навпроти ями, солдати спiшно вiдходять, задкують убiк. Офiцер iз тьмяно блискучим черепом на кашкетi командує: "Фоєр!" i два MG-42 починають писати по безпорадним людям, заглушаючи своїм стрекотом їх передсмертнi крики.
  
   Лише сильний жiночий голос, перекрикуючи пострiли, голосить:
  - Лю-ю-дi! Лю - у - дi! Лю - у...
   ...Це росiйське слово надовго врiзалося в пам'ять нiмецького офiцера, який командував розстрiлом, вони кричали його щоразу, коли їх вели до... могили, нiби воно могло захистити їх вiд куль...
  Сивий старий з зморщеними зморшками обличчя схоплюється з лiжка. Серце часто б'ється, по спинi пробiгає нервова тремтiння i дуже хочеться пити.
   Вже майже шiстдесят рокiв минуло вiдтодi, як йому вперше наснився цей сон, але не тьмянiють фарби i не слабшає голос жiнки, що кричить... I все так само чiтко вiн вiдчуває солонуватий металевий запах людської кровi...
  За дверима спальнi почувся якийсь шерех. Чоловiк на лiжку здригнувся i напружився. Раптом дверi рiзко вiдчинилися i на порозi з'явився темний силует людини. Старий стиснув ковдру в кулаки i стиснув зуби, щоби не закричати.
  Темний силует пiдняв руку, провiв нею по стiнi, намацуючи вимикач i запалив свiтло. Це був лiтнiй чоловiк у довгому сiрому плащi. Вiн з цiкавiстю розглядав старого на лiжку.
  - А ти постарiв, Крауз. - хрипко i весело сказав вiн. Вiд його слiв старий здригнувся.
  - Хто ви? Звiдки Ви мене знаєте? - повiльно спитав чоловiк у лiжку.
  - Це не важливо. - Чоловiк у плащi опустив руку в кишеню, а коли дiстав, старий побачив у нiй круглий значок з блискавкою посерединi. - Я прийшов вiд друзiв. Наших спiльних друзiв... - з натиском пiдкреслив вiн.
  - Що вам вiд мене треба? - спитав старий з нотками iстерики в голосi. - Залиште мене в спокої. Я - немiчний хворий старий!
  - Дорогий Краузе, подiї, якi ми з вами пережили в молодi роки, нiколи не дадуть нам спокою... - чоловiк у плащi посмiхнувся, але посмiшка незнайомця бiльше була схожа на оскал дикого звiра. - Чи не так?
  Краузе промовчав. Прибулець поволi пiдiйшов до лiжка i присiв на край, пiднявши пiдлогу плаща. Старий швидко вiдсунувся вiд нього, затулившись, немов щитом, ковдрою до пiдборiддя. Незнайомець з цiкавiстю крутив у руках значок, нiби бачив його вперше.
  - Адже все зараз могло бути iнакше, якби ми не програли цю прокляту вiйну. Щоправда, Краузе? - старий не вiдповiв. Вiн дивився на прибульця розширеними вiд жаху очима. - що ви мовчите? Я ж говорю, я прийшов вiд друзiв. А ми з ними часто ставимося до цього питання...
   Пам'ятаєте, Краузе, цю страшну весну сорок п'ятого, коли все навколо валилося, коли всi кидали й бiгли, як щури з тонучого корабля... Пам'ятаєте, Краузе?
  - Так. - тихо, ледь чутно вiдповiв старий.
  - У всiй Європi тодi було спокiйно лише у Швейцарiї, - я бував там iз генералом Вольфом. А ще в австрiйських Альпах... До речi, ви, як менi вiдомо, тодi були саме в Альпiйськiй фортецi. Адже так, Краузе?
   - Так...
  - I взяли щось, що вам не належить. Це не добре, Крауз. Дуже не добре. Ви дуже засмутили наших спiльних друзiв. Ви мене знаєте, оберштурмфюрер?
   - Так...
  - От i прекрасно. Я радий, що ми з вами прийшли до порозумiння, адже ми з вами, Краузе, люди однiєї Епохи, Великої Епохи, шкода щойно не всi це розумiють.
   А те, що ви взяли, оберштурмфюрер, доведеться повернути.
  - Так. - раптом сiвшим голосом вiдповiв старий.
   - Отже, де ж цi милi дрiбницi?
  - НЕ тут. Я не зберiгаю нiчого вдома. Не треба думати, що щось привласнив собi. Все сховано до кращих часiв... - виправдовувався Краузе. - Потрiбно поїхати за ними, вони захованi в надiйному мiсцi. Я привезу їх вам.
  - Нi, Крауз, ми поїдемо за ними разом. Адже ви самi сказали, що ви старий i хворий. З вами може щось статися в дорозi i тодi нашi спiльнi друзi дуже засмутяться.
   - Коли ви хочете їхати?
  - Чому б нам не вирушити вже? Чи вас щось затримує?
  - Нi нi. Я готовий, менi тiльки треба вдягнутися. - Краузе пiдвiвся з лiжка i почав повiльно розстiбати пiжаму, при цьому його руки помiтно тремтiли.
  - Не треба нервувати, я, наприклад, тiшуся зустрiчi з вами. Знаєте, приємно через стiльки рокiв зустрiти товариша по боротьбi. А чи далеко ви сховали цi... хм... предмети?
   - Так, вони захованi там-таки в Альпах.
  - Ви мене трохи спантеличили. - людина в плащi задумливо пожувала губи, потiм дiстала з кишенi мобiльний телефон i вийшла зi спальнi. Як тiльки вiн прикрив за собою дверi, рухи Краузе вiдразу ж стали швидкими i зосередженими, зовсiм не схожими на рухи старенького старого. Вiн скинув пiжамнi штани, одягнув штани, накинув прямо на пiжамну сорочку куртку, взув легкi ганчiрковi туфлi i метнувся до завiшаного важкою шторою вiкна. Безшумно вiдчинивши раму, вiн вислизнув до темного саду. Бiля ворiт стояв незнайомий автомобiль, за кермом якого хтось сидiв. Краузе перелiз через невисоку огорожу на сусiдську дiлянку, вийшов через задню хвiртку на паралельну вулицю i з незвичайною, для його вiку, швидкiстю пiшов геть.
  Коли людина у плащi повернулася до спальнi, там нiкого не було. Лише зiм'ятi штани вiд пiжами Краузе неакуратно валялися бiля лiжка.
  
  
  
  
  
  
   I
  
  Федотова розбудила мелодiйну трель телефонного дзвiнка. Вiн ледве розлiпив повiки i подивився на годинник, що стояли на тумбочцi бiля лiжка. Була половина о другої ночi. Вилаявшись, вiн пiдняв трубку:
  - Так. Слухаю.
  - Вiтаю. Це Краузе. - перекручуючи росiйськi слова, сказав спiврозмовник на тому кiнцi дроту.
  - Вiтаю. Що трапилося?! Чому так пiзно? - роздратовано спитав Федотов.
  - Ви цiкавилися деякими предметами, у мене є щось. Я ладен продати їх вам.
  - Чудово. А це не може зачекати до ранку?
  - У мене-i-а немає часу. Це у вашi iнтереси.
  - Гаразд. Де ми можемо зустрiтися?
  - Я чекатиму вас бiля входу до мiського парку. Нинi.
  - Добре. Незабаром пiд'їду.
  - Тiльки вiзьмiть грошей. Це дорого.
  - Добре. - Федотов поклав люльку. - Гребана фашистська морда. - пробурмотiв вiн i став поволi одягатися. Потiм пройшов у ванну, умив обличчя та вийшов iз квартири.
  Вийшовши з пiд'їзду, вiн пiдiйшов до синьої "БМВ", клацнув пультом, вiдключаючи сигналiзацiю i сiв у машину. Рiзко рвонувши з мiсця, вiн поїхав нiчним Вейденом.
  Метрах за тридцять вiд машини Федотова стояв непримiтний сiрий "Фольксваген-гольф". У темному салонi було двоє мiцних чоловiкiв. Один iз них спав, вiдкинувшись на сидiннi, другий, що сидiв за кермом, слухав плеєр.
   Побачивши Федотова, що вiд'їжджає, вiн стрепенувся i штовхнув лiктем сплячого, той розплющив очi i сонно запитав:
   - Що таке?
   - Цей мудак надумав кудись їхати серед ночi.
   - Давай за ним, може вiн саме за баблом поїхав.
  - Не пори гарячки, Вано. Дороги порожнi, вiн може нас помiтити, поїдемо за його стопарами. Нiкуди вiн вiд нас не дiнеться.
  - Хороший трiндеть, давай - поїхали. - водiй завiв машину та поїхав слiдом за "БМВ".
  Проїхавши кiлька кварталiв, Федотов зупинився бiля входу до мiського парку. "гольф" причаївся метрiв за сто, у тiнi мiж лiхтарями. Через пару хвилин до "БМВ" пiдiйшов старий у свiтлiй куртцi, про щось переговоривши з Федотовим, вiн обiйшов машину ззаду, сiв на переднє сидiння поруч iз водiєм. Машина поїхала далi i петляючи вузькими вулицями, помчала за мiсто. Вибравшись на автобан, Федотов розiгнав "БМВ" до 160 кiлометрiв i тепер водiй "гольфа" вичавлював з машини все, щоб не втратити з уваги заднi фари машини, що переслiдується.
  Краузе сидiв мовчки, лише час вiд часу кидаючи уривчастi фрази, показуючи напрямок. Коли вибралися за мiсто, Федотов запитав:
   - Далеко ще?
   Краузе глянув на вказiвник.
   - Близько ста тридцяти кiлометрiв.
  Федотов кивнув головою та додав газу. Деякий час їхали мовчки, тишу порушувало лише рiвномiрне бурчання мотора.
  - Так, а якi там у вас речi? - порушив мовчання Федотов.
   - Вiдзнаки, кiлька нагород...
  - Тьху! Та це ж дрiбниця! - вiд досади вiн навiть трохи зменшив швидкiсть. - Варто будити серед ночi!
  - Це не все. Є ще великий золотий портсигар, перстень та "Орден Кровi". Все це належало моєму шефу - групенфюреру Вольфу Цинглеру. Вiн загинув тут неподалiк, коли ми пробиралися в обложений Берлiн. Це дуже цiннi речi.
  - Чому ж ви одразу не сказали, що у вас є? А ламали цю комедiю.
  - Молодий чоловiк, ви багато не розумiєте. Я не дуже тiшуся, коли менi нагадують про моє минуле, ви ж не тiльки нагадав, але й хочете купити його частину. Я не можу зрозумiти, навiщо вам, росiйському - лютому вороговi, потрiбнi цi брязкальця. Я мiг би зрозумiти захопленого молодика з неонацистської органiзацiї, який не бачив того, що пережили ми, але вас я зрозумiти не можу.
  Цi речi менi не належать, я взяв їх у вмираючого Цинглера вiд розпачу та страху. Ми всi тодi боялися майбутнього. Але сорок сьомого я вiдвiз це все назад i закопав бiля того мiсця, де похований Цинглер. Це його речi. Його речi... - задумливо повторив старий. - Я б i зараз їх не наважився продати, але мене змусили обставини.
  - Мене не цiкавлять причини ваших вчинкiв. - трохи роздратовано кинув Федотов. - Для мене важливо отримати цi предмети. Тому давайте поговоримо про бiльш конкретнi речi, наприклад: скiльки ви хочете отримати за цi брязкальця?
   Краузе ненадовго замислився.
   - Я не знаю їхньої реальної вартостi, але думаю не менше ста тисяч.
   - Чого?
   - Не зрозумiв.
   - У якiй валютi?
   - Мабуть, у доларах.
   - Що ж, глянемо на них i визначимося з остаточною цiною.
   На деякий час у салонi автомобiля знову запанувала мовчанка.
  - Тут їдьте повiльнiше. Ми вже близько, я мушу дивитися навколо. - попросив старий. Федотов зменшив швидкiсть, тепер стрiлка на спiдометрi вагалася у цифри сто.
   Кiлометрiв за вiсiм Краузе стрепенувся:
   - Здається, тут.
  Машина пригальмувала i звернула до узбiччя. Старий спритно вибрався з машини, перелiз через невисоку огорожу i пошкутильгав до лiсу, що темною стiною височив уздовж дороги. Але за кiлька хвилин вiн повернувся:
  - Нi, я помилився. Це далi. Стiльки рокiв уже минуло. - нiби виправдовуючись, з тяжким зiтханням сказав старий.
  Повз iз шумом промайнув сiрий "Фольксваген-гольф" Краузе сiв у машину i вони поїхали далi. Проїхавши близько кiлометра, вони побачили на узбiччi "гольф", що обiгнав їх. Проїхали ще трохи, старий без кiнця крутив головою, дивлячись на всi боки. Нарештi вiн сказав:
  - Тут. Тут росiйськi танки з пiхотою розгромили нашу колону. Нам знадобиться лiхтар та лопата.
  Федотов зупинив машину i здивувався змiнi, що вiдбулася зi старим: голос змiцнiв, плечi розправилися, здавалося, вiн помолодшав рокiв на двадцять. Краузе першим вилiз iз машини i став розглядати лiсову хащу. Росiйському здалося, що старий зараз бачить те, що вiдбувалося тут одного з квiтневих днiв сорок п'ятого року. Власне, так i було. Федотов дiстав з багажника великий автомобiльний лiхтар, куплений ним у Польщi, i викрутку, яку треба було замiнити лопату. Закривши багажник, вiн пiдiйшов до Краузи:
  - Можемо йти. - старий здригнувся i помахав головою.
  - Так, ходiмо. - повз, заслiпивши їх фарами, промчав той самий "гольф".
  Краузе та Федотов перелiзли через огорожу i спустилися до лiсу. Росiйський запалив лiхтар, i вони повiльно пiшли повз старi дерева. Старий щось нечутно бурмотiв собi пiд нiс. Заглибившись метрiв на триста, вiн зупинився, забрав у Федотова лiхтар i почав висвiтлювати простiр навколо них. Промiнь лiхтаря зачепився за невеликий врослий у землю, покритий мохом валун. Старий пiдiйшов до нього i навiщось поторкався рукою. Потiм вiдiйшов на кiлька метрiв, опустився на колiна i почав розгрiбати торiшнє листя. Федотов пiдiйшов до нього i сiв поруч. Краузе вiдiбрав у нього викрутку i встромив її в землю. Розпушивши землю, вiн почав вигрiбати її з ями. На глибинi пiвметра викрутка скреготнула об метал. Старий вигрiб землю, Внизу з'явилася невелика прямокутна коробка, що йшла вглиб землi. Удвох вони розчистили ґрунт i витягли iржаву коробку з ями. Це була залiзна скринька для кулеметних стрiчок. Вiн був досить тяжким. Краузе спробував вiдкрити коробку, але iржава кришка не пiддавалася. Тодi Федотов пiдчепив її викруткою i кришка вiдвалилася. Пiд нею опинилася напiвзотлiла ганчiрка. Краузе витяг з коробки ганчiрковий пакет i обережно розгорнув його. Першим на свiт здався потьмянiлий вiд часу пiстолет "Вальтер", старий одразу ж сховав його в кишеню, потiм iз ганчiрки висипалися есесiвськi значки, нацистськi медалi та ордени, а потiм випав масивний золотий портсигар та важкий срiбний перстень. На портсигарi вигравiрували фашистський орел зi свастикою, а на перснi тьмяно поблискував бiлий череп з кiстками - емблема дивiзiї СС "Мертва голова". Вiн був досить тяжким. Краузе спробував вiдкрити коробку, але iржава кришка не пiддавалася. Тодi Федотов пiдчепив її викруткою i кришка вiдвалилася. Пiд нею опинилася напiвзотлiла ганчiрка. Краузе витяг з коробки ганчiрковий пакет i обережно розгорнув його. Першим на свiт здався потьмянiлий вiд часу пiстолет "Вальтер", старий одразу ж сховав його в кишеню, потiм iз ганчiрки висипалися есесiвськi значки, нацистськi медалi та ордени, а потiм випав масивний золотий портсигар та важкий срiбний перстень. На портсигарi вигравiрували фашистський орел зi свастикою, а на перснi тьмяно поблискував бiлий череп з кiстками - емблема дивiзiї СС "Мертва голова". Вiн був досить тяжким. Краузе спробував вiдкрити коробку, але iржава кришка не пiддавалася. Тодi Федотов пiдчепив її викруткою i кришка вiдвалилася. Пiд нею опинилася напiвзотлiла ганчiрка. Краузе витяг з коробки ганчiрковий пакет i обережно розгорнув його. Першим на свiт здався потьмянiлий вiд часу пiстолет "Вальтер", старий одразу ж сховав його в кишеню, потiм iз ганчiрки висипалися есесiвськi значки, нацистськi медалi та ордени, а потiм випав масивний золотий портсигар та важкий срiбний перстень. На портсигарi вигравiрували фашистський орел зi свастикою, а на перснi тьмяно поблискував бiлий череп з кiстками - емблема дивiзiї СС "Мертва голова". Краузе витяг з коробки ганчiрковий пакет i обережно розгорнув його. Першим на свiт здався потьмянiлий вiд часу пiстолет "Вальтер", старий одразу ж сховав його в кишеню, потiм iз ганчiрки висипалися есесiвськi значки, нацистськi медалi та ордени, а потiм випав масивний золотий портсигар та важкий срiбний перстень. На портсигарi вигравiрували фашистський орел зi свастикою, а на перснi тьмяно поблискував бiлий череп з кiстками - емблема дивiзiї СС "Мертва голова". Краузе витяг з коробки ганчiрковий пакет i обережно розгорнув його. Першим на свiт здався потьмянiлий вiд часу пiстолет "Вальтер", старий одразу ж сховав його в кишеню, потiм iз ганчiрки висипалися есесiвськi значки, нацистськi медалi та ордени, а потiм випав масивний золотий портсигар та важкий срiбний перстень. На портсигарi вигравiрували фашистський орел зi свастикою, а на перснi тьмяно поблискував бiлий череп з кiстками - емблема дивiзiї СС "Мертва голова".
  Федотов став розглядати предмети, що розсипалися, по черзi беручи їх в руки i складаючи в звичайний полiетиленовий пакет, старий, тим часом, скинув назад в яму коробку, ганчiрку i почав засипати яму землею. Потiм вони пiшли до дороги. Нiмець та росiйська пiднялися до автобану та сiли у "БМВ". Нi той, нi другий не помiтили непомiтний "гольф", що стоїть неподалiк, на протилежному боцi дороги.
  Федотов розгорнув машину, перетинаючи суцiльну смугу i поїхав назад. Пакет iз вiдритими в лiсi предметами старий поклав собi на колiна.
   Небо на сходi почало повiльно свiтлiшати, а коли вони в'їхали в мiсто, вже зовсiм розвиднiлося.
  - Куди ж тепер? - спитав росiйський.
   - Менi потрiбнi грошi.
  - Iз цим доведеться трохи почекати. В мене немає стiльки. Потрiбно зняти в банку, а банк вiдкривається лише о дев'ятiй
   Краузе подивився на годинник, була лише половина шостого.
  - Можемо заїхати кудись поснiдати чи поїхати до мене. - запропонував Федотов.
  - Краще до вас. Люди, якi снiдають у такий час, викликають пiдвищений iнтерес.
  Машина повернулася до будинку Федотова, вони вийшли iз салону та пiднялися до квартири. Краузе сiв у крiсло, росiйський на диван.
  - Все ж таки, сто тисяч - занадто велика сума. - зробив спробу поторгуватися Федотов.
  - Нi. - Старий поклав на стiл кульок i посунув його у бiк росiйської. - Зважте портсигар, вiн важить близько трьохсот грамiв, а iсторична цiннiсть? А "Орден Кровi"? Один вiн, як менi вiдомо, коштує на чорному ринку близько п'ятдесяти тисяч доларiв. Цiна навiть дещо занижена, але рiч у тому, що менi термiново знадобилися цi грошi.
   Федотов скептично подивився на Краузi:
   - Вибачте за цiкавiсть, пане Краузе, навiщо вам стiльки грошей у вашi роки, адже дiтей у вас немає?
   - Хочу помандрувати, подивитись Свiт на старостi рокiв.
   - У молодостi ви хотiли його завоювати... - глузливо мовив росiйський, але старий не образився на нього, вiн зараз думав про iнше:
  - Я був вiйськовим i виконував накази... - задумливо промовив старий. Йому не давав спокою невiдомий вiдвiдувач вiд невiдомо яких старих друзiв, що так багато знає про його минуле. Цей лiтнiй чоловiк у плащi, як пiдказувала Краузе iнтуїцiя, теж належав до ордена СС. Цей чоловiк сильно налякав старого, вiд нього вiяло могильною вогкiстю, кров'ю та перегрiтим збройовим металом.
  ... У квiтнi 1945 року велика група есесiвцiв отримала наказ на бронетранспортерах та важких танках пробиратися з Альпiйської фортецi до Берлiна. Командував групою групенфюрер Цiнглер. Але гурт не дiйшов до Берлiна. На автобанi в колону несподiвано увiрвалися росiйськi "тридцять четвiрки", обвiшанi пiхотинцями. Танки розкидали бронетранспортери, а вцiлiлi есесiвцi стали безладно вiдступати до лiсу. Тяжко пораненого Цинглера, що спливав кров'ю, тягли на собi Краузе i якийсь солдат. Росiяни не переслiдували їх. Танки рвонули вперед дорогою, забитою технiкою, що вiдступає, i вiйськами i почали громити все пiдряд.
   Метрiв за триста вiд дороги Краузе з солдатом зупинилися i опустили закривавленого групенфюрера на землю.
  - Оберштурмфюрер, зберiть людей i приймайте вiн командування групою. - насилу вимовив генерал, рукою шарячи по ременю, на якому висiла сумка. - Вiзьмiть папери i портсигар у внутрiшнiй кишенi - це все необхiдно доставити в Берлiн... Вiддайте обергруппенфюреру Мюллеру... або рейхсфюреру... Це дуже важливо... - групенфюрер захрипiв, з рота у нього тонким струмком потекла кров, забившись у агонiї вiн помер.
  Краузе зняв з генерала планшетку з документами, дiстав з кишенi важкий золотий портсигар, потiм, вiдправивши есесмана збирати залишки загону, зняв з руки Цинглера срiбний перстень, а з френча - Орден Кровi - вищу партiйну нагороду Рейха. Потiм вiн загорнув тiло в плащ-намет i почав багнетом рити могилу. Пiдiйшли кiлька втомлених похмурих солдатiв на чолi з унтер-офiцером, витягнувши сапернi лопатки, вони почали допомагати йому. Яма вийшла неглибокою, але й за таку могилу Цинглер мав бути вдячний їм, тодi як у всiй Нiмеччинi залишалися непохованими десятки тисяч солдатiв.
   Засипавши могилу, вони пiдкотили до неї невеликий камiнь, який невiдомо як опинився посеред лiсу, поставили його зверху i вирушили в дорогу.
  До Берлiна дiстався тiльки Краузе, - частина солдатiв, що його супроводжували, загинула, iншi розбiглися. Але було вже пiзно, - мiсто було захоплене росiянами i лежало в руїнах.
   Оберштурмфюрер зiрвав iз себе есесiвськi регалiї та погони, сховавши їх у речовий мiшок, i загубився у величезному натовпi бiженцiв, що блукають на захiд...
  Два роки вiн тримав усi цi предмети при собi, але в 1947 прокотилася хвиля арештiв серед ветеранiв вiйськ СС та Краузе, побоюючись арешту, сховав усе у лiсi, де загинув Цинглер, неподалiк його могили. Тут же в лiсi вiн знайшов коробку вiд кулеметних патронiв, куди склав усi речi i тут же спалив усi папери з планшетки групенфюрера.
   Федотов наробив бутербродiв з шинкою та сиром, зробив каву i принiс їжу на пiдносi до кiмнати, поставивши все на столик перед старим.
  - Давайте трохи перекусимо. - Запропонував вiн.
   Голос росiйського вiдвернув Краузе вiд спогадiв, вiн посунувся до столу i без апетиту взявся за бутерброди.
  
  - Чуєш, Алiк, куди цей мудак їздить посеред ночi? Цiкаво, так? - припаркувавши машину неподалiк будинку Федотова, запитав Вано.
   - Так, у натурi, дуже цiкаво, що це вiн там шукав, у лiсi та ще вночi?
   - Може, коротше, пiднiмемося та влупимо його?
  - Поки рано, почекаємо, коли вiн бабло знiме або тачки оформить. Тодi вже напевно...
  - Щось їсти полювання. Дiстань там ззаду в пакетi пiдхаба їсти. - Алiк дiстав загорнутi в папiр холоднi гамбургери i простягнув Вано. - Блiн, холоднi, налий каву, може хоч вiн не охолонув.
   Кава в китайському термосi була ще гарячою.
   - А мене вже цi гумовi гамбургери задерли... - пробурчав Алик.
  
   I I
  Пiсля останньої вiдсидки Герман Карлович вставав рано - о шостiй, а iнодi о сьомiй годинi ранку, - звик на зонi. Робив зарядку, плавав у басейнi, - старiти дуже не хотiлося, тому вiн намагався пiдтримувати форму.
   Вiн якраз плавав, коли до бортика басейну пiдiйшов охоронець iз радiотелефоном у руцi i сказав:
   - Германе Карловичу, це вас.
   Лютц легко вистрибнув з басейну, сiв на борт, витер руки завбачливо протягнутим рушником i взяв трубку.
   - Слухаю.
   - Доброго ранку, Германе Карловичу, це Федотов турбує, вибачте, що так рано.
  - Та нiчого. Що там у тебе? Якiсь проблеми?
  - Нi, Германе Карловичу, все гаразд. Я щодо вашого доручення особистого характеру.
  - Що: знайшов щось?! - голос Лютца одразу ж пожвавiшав.
   - Так, є дуже цiкавi екземпляри для вашої колекцiї, тiльки дорого.
   - Що й скiльки?
   - "Орден Кровi", регалiї СС, кiлька "Залiзних хрестiв", перстень "Мертвої голови" та золотий портсигар генерала СС...
  - Запитую: скiльки? - збуджено перебив Герман Карлович.
  - Сто тисяч. Бакинських.
   Лютц на якусь мить замислився:
   - Дешевше нiяк не вийде?
   - Пробував - не виходить.
  - Гаразд, - бери. Грошi ми тобi вчора перекинули на рахунок, щоправда, у марках, але ти там уже сам розберешся. Сьогоднi пiдкинемо ще.
  - Добре. Я зрозумiв, Германе Карловичу.
   - Стривай, як передати знаєш?
   - Старим способом.
  - Правильно мислиш, молодець. Коли запакуєш, передзвониш, скажеш, у якiй саме тачцi. - настрiй у Лютца помiтно покращав.
   - Добре, Германе Карловичу.
  - Все, давай, удачi. Чекаю дзвiнка. - Федотов попрощався i поклав люльку.
   - Ну ось, гер Краузе, шеф дав "добро", тож можемо їхати за грошима.
   Старий глянув на годинник:
   - Їдемо.
  Вони вийшли на вулицю та сiли у "БМВ". Машина зiрвалася з мiсця та поїхала у бiк Центру. За автомобiлем Федотова рушив сiрий "Фольксваген-гольф".
   "БМВ" зупинилася на стоянцi перед банком i Федотов зi старим пiшли у бiк будiвлi.
  - Ну, ось i дочекалися. Тепер вони вiзьмуть нашi бабусi ... - Досить потираючи руки, сказав Вано.
  - Бабки поки що не нашi, тож, як казав мiй дiд, - не кажи "гоп", поки не перескочиш. - Охолодив його запал Алiк.
   Федотов i старий вийшли з банку за сорок хвилин, росiйський нiс у руцi невеликий чорний пакет.
  - Щось у нього пакет якийсь маленький. - нервово ерзаючи на сидiннi, помiтив Вано.
   - Не бздi, там напевно всi великi купюри.
  - Я тiльки не зрозумiю: якого хрiну цей старий хрич весь час поруч iз ним ошивается?! Менi двох валити взагалi не охота! - зло кинув Вано.
  Росiйський та нiмець сiли в машину. Вже у салонi Федотов передав йому пакет, у якому акуратними пачками лежали долари. Потiм вiн завiв машину та виїхав зi стоянки. Краузе розкрив пакет i став розпихати грошi по кишенях, потiм витяг з-пiд сидiння потьмянiлий "вальтер" i засунув його за пояс.
  - Ну що, куди вас вiдвезти? - бадьоро запитав росiйський. Старий неспокiйно озирнувся.
  - Якщо можна, то я вийду тут. - вони якраз проїжджали повз мiський парк. Федотов припаркував машину на узбiччi. Вони глянули один одному в очi.
  - Прощайте, Федотов. - сказав Краузе росiйською i вiдчинив дверцята.
  - До побачення, пане Краузе. Якщо будуть ще якiсь речi - телефонуйте, завжди буду радий. - росiйський почекав поки старий вибереться з машини i поїхав.
  Краузе проводив поглядом "БМВ" i досить посмiхнувся, - сiрий "Фольксваген-гольф", що з ночi висiв у них на хвостi, переслiдував не його, а росiйського: машина з двома головорiзами промайнула повз нього. Старий витер об штани спiтнiлi долонi i неквапливо вирушив углиб парку.
  Машина Федотова пiд'їхала до регiонального представництва компанiї "Байєрiше Моторенвенке", вiн вилiз iз автомобiля i вирушив до офiсу. "Фольксваген" завмер неподалiк.
   - Вано, бачиш, ти даремно переживав, - цей старий хрiн вiдвалив убiк, то вiн ще поживе.
   - Так, старому пощастило...
   Приблизно через годину, Федотов вийшов з офiсу, пiдiйшов до своєї машини, дiстав з неї якийсь згорток, потiм навiщось засунув у кишеню викрутку i повернувся до офiсу компанiї "БМВ".
  - Чуєш, Алiк, що вiн задумав? Я взагалi не зрозумiв. Тут якась хронiка починається...
  - Сиди тихо. Ти дiстав мене вже зi своїм скигливiстю! - гаркнув Алик.
  Ще за сорок хвилин Федотов вийшов з офiсу у супроводi товстого нiмця у великих окулярах, вони сiли в машину i кудись поїхали. Повернувшись до банку, Федотов поставив машину на стоянку, вони вилiзли з машини i пiшли до будiвлi. З банку, де вони пробули досить довго, поїхали до ресторану - обiдати. Вано за цей час весь зник, Алик сидiв мовчки i жував гумку. Вiд ресторану машина повернулася до офiсу "БМВ" i Федотов iз товстуном знову пiшли туди.
   Цього разу Федотов пробув там недовго, вийшовши з офiсу, сiв у свiй автомобiль i поїхав у бiк будинку.
  - Вано, вiн, мабуть, їде на хату. - промовив Алiк.
   - Так, начебто, i чого?
  - Давай обганяй, пiд'їдемо першими i будемо його брати. - "гольф" заревiв мотором, вирвався вперед, обiгнав "БМВ" i помчав далi.
   Поставивши машину за рогом будинку, Вано з Алiком попрямували до пiд'їзду, в якому жив Федотов.
  Сам Федотов пiд'їхав через десять хвилин, замкнувши машину, вiн поволi пiшов до будинку. Пiднявшись на лiфтi, вiн пiдiйшов до дверей квартири. Дiстав з кишенi ключi, в цей момент у нього за спиною майнула якась тiнь, Федотову здалося, що на нього обрушилася стеля, перед очима все померкло i вiн знепритомнiв.
  - Вано, млинець, ти його щось сильно приклав. - пошепки сказав Алик.
  - Та що? Нормально.
  - Давай його в квартиру, а я поки що гляну в машинi. - Алiк побiг до сходiв.
  Вано пiдняв ключi, що випали з рук Федотова, вiдчинив дверi i втягнув бездушне тiло в квартиру. Зв'язавши йому руки i ноги ременями брюками, бандит посадив його в крiсло, а сам заходився обшукувати квартиру в пошуках цiнностей.
   У дверi зателефонували, Вано навшпиньки пiдiйшов до дверей i подивився в око, там стояв Алик, вiн вiдiмкнув замок.
  - У машинi бабок немає. - злим голосом сказав Алик.
  - Як нi?! А куди ж вiн їх справ? - щиро здивувався Вано i кинувся до Федотова. Схопивши його за лацкани пiджака, вiн почав сильно трясти його. - Де бабки? Куди ти їх занижав, падла?! Говори, попелиця!
  - Не кричи, братку, це тобi не вдома. - зупинив його Алик. - Ти що не бачиш: вiн - непритомний.
  Алик вийшов з кiмнати i повернувся з великим графином, пiдiйшовши до Федотова, вiн вилив на нього воду, той розплющив очi i часто заморгав. До нього тут же пiдскочив Вано i знову схопив за комiр:
  - Де грошi, падла?! Куди ти їх справ, виродок?!
  - Ви чого, баклани? Ви знаєте, з ким зв'язалися? - пересиливши бiль, просипiв Федотов.
   Вано з розмаху залiпив йому ляпас:
  - Якi ми тобi баклани, мудаку?! Ти взагалi думай, що ти базланiш, або в тебе весь мозок усох?!
  - Гальма. - зупинив розлюченого вiдморозку Алiк. - Ми знаємо, на кого ми наїхали, тим i вiдрiзняється вiд бакланiв. - спокiйно сказав вiн Федотову. - Говори куди ти справ бабки, якi сьогоднi зняв у банку!
  - У мене їх немає. - крiзь зуби процiдив Федотов. - I все-таки, хлопцi, ви не знаєте, на кого наїхали. Ви тепер не мешканцi. Я вам це гарантую.
  - Ти, на... сука! Сам уже однiєю ногою в могилi i ще на... в'якаєш! - заволав Вано i знову вдарив його по обличчю. Федотов сплюнув кров iз розсiченої губи:
  - Вам - кранти, вiдповiдаю. - твердо сказав вiн.
  - Коротше, про це ми згодом поговоримо. Зараз кажи де грошi. - флегматично промовив Алiк.
  - У мене їх немає. А де вони тепер - неважливо.
  - Правильно, тобi вже не важливо, а нам з корешем важливо, бо нам цi бабцi потрiбнi. - так само спокiйно помiтив Алик.
  - Це грошi Фашиста, якщо чули про таке i вам їх нiколи не отримати. - сказав вiн у вiдповiдь.
  - То вже й нiколи? - здивовано спитав бандит.
  - Алiк, на... Що ти з ним базариш?! Дай я йому в рило пару разiв захреня, вiн нам все розповiсть! - Потираючи величезнi кулаки, запропонував Вано.
  - Почекай, - у рило. Зараз ми по-iншому все вирiшимо, заткни йому рота чимось. - Алiк почав лазити по шафах. Дiстав iз шухляди праску i повернувся до Федотова. - Вано, посунь його ближче до розетки. Тепер вiн нам все розповiсть.
  Вони вiдтягли крiсло до стiни, Алик встромив вилку вiд праски в розетку. Федотов мукав, намагаючись щось сказати, але кляп у ротi не дозволяв йому. Праска розжарилася, Алик пiдняв її i пiднiс до самого обличчя Федотова.
  - Ну що, будеш казати, чи смажитимеш тебе? - Федотов замикав i згiдно закивав головою. Бандит опустив праску i дiстав ганчiрку з рота Федотова.
   - Грошi у нiмця... Краузе...
  - Швидко адресу цього цапа давай! - гаркнув Вано.
  - Почекай. За що ти йому дав грошi? - перебив Алiк.
   - Вiн продав менi есесiвськi ордени i вiдзнаки...
   - Скiльки ж ти йому заплатив за це барахло?
   - Сто тисяч.
   - Чого?
   - доларiв.
  - Ого! А що так багато?
  - Там був дуже рiдкiсний орден i ще великий золотий портсигар. Цi речi дуже дорого коштують.
  - Так?! А де цi речi?
   - Я вiдправив їх додому, Фашисту, це для нього...
  - Як вiдправив? Ти ж на пошту не заїжджав!
  - У дверцятах "бехи". Я уклав iз нiмцями контракт, вiд iменi нашої фiрми купив сiм машин.
   - Де зараз цi машини?
   - А котра година?
   - Половина восьмого.
   - Або вже чи завтра рано-вранцi трейлер з машинами пiде на Україну.
   - А якщо завтра, то зараз де вони?
  - на складi, поряд з офiсом компанiї "БМВ". Адреса...
  - Не треба, я знаю. Тепер адреса нiмця. - Федотов покiрно продиктував адресу, яку Вано старанно записав.
  - Всi. Iдемо. Вано, приберися. - бандит сходив на кухню за ножем i повернувся до Федотова.
   - Не треба, я все вам розповiв... - жалiбно попросив Федотов, але Вано мовчки всадив йому в живiт нiж i поспiшив слiдом за Аликом, не забувши зачинити дверi квартири.
   Вийшовши надвiр, вони зняли тонкi гумовi рукавички i пiшли до машини.
  - Ну що, поїхали до цього старого пердуна? - Витираючи спiтнiлi руки об джинси, спитав Вано.
  - Нi. Давай спочатку пошерстимо тi "бехи", про якi розпинався цей мудак, а дiд нiкуди вiд нас не дiнеться. - Запропонував Алiк.
  Вони сiли в "гольф", Вано розкрутив спинку сидiння i дiстав iз неї два пiстолети. Пiсля цього машина вирушила у бiк офiсу регiонального представництва компанiї "БМВ". Пiд'їхавши, Алик припаркував автомобiль впритул бiля стiни, що захищає внутрiшнiй двiр компанiї. Вони залiзли на дах "гольфу" та перебралися через огорожу. Опинившись у величезному подвiр'ї, заставленому новими автомобiлями "БМВ", вони одразу помiтили довгий трейлер, що стоїть трохи осторонь iнших машин; на ньому було встановлено сiм автомобiлiв тiєї самої марки. Вони пiдкралися до трейлера, Алик покопався у дверному замку викруткою i вiдчинив дверцята. Алiк сiв за кермо i, зробивши деякi манiпуляцiї iз замком запалювання, завiв машину. Тяжкий трейлер зiрвався з мiсця, помчавши до ворiт.
  Уздовж ворiт складу поволi прогулювався лiтнiй охоронець. Побачивши трейлер, що швидко наближається, вiн зупинився перед воротами i почав розмахувати руками, показуючи, щоб водiй зупинився, тому що його нiхто не попереджав, що i другий трейлер теж сьогоднi кудись виїжджає. Але шофер, здавалося, не помiчав його, а навпаки додав швидкiсть. Охоронець хотiв вiдскочити, але не встиг - бампер автомобiля розмазав його по воротах. Трейлер рознiс металевi стулки i помчав далi пустельними вечiрнiми вулицями Вейдена.
  Виїхавши за мiсто, Алик звернув на першу путiвцеву дорогу i, вiд'їхавши подалi вiд траси, зупинив машину. Схопивши з шухляди з iнструментами по викрутцi, вони вискочили з кабiни i кинулися до автомобiлiв у заднiй частинi трейлера.
   Вони били в них шибки, зривали панелi з дверцят, розривали шкiряну обшивку на сидiннях, але так нiчого й не знайшли.
   Було вже за пiвнiч, коли вони, нарештi, перестали трощити дорогi автомобiлi.
  - Алiк, цей мудак розвiв нас, як останнiх лохiв! Що робити?! Що тепер робитимемо?!
  - Не кипишуй, у нас ще є в запасi цей старий хрiн iз сотнею шматкiв зеленi! Для початку треба кудись сплавити цю всю байду, - вiн махнув рукою у бiк зiпсованих автомобiлiв, - а потiм притиснемо цього херова дiда...
  - Алiк, є iдея. Поїхали!
  
  При в'їздi до Вейдену знаходилася невелика автозаправна станцiя. О першiй годинi ночi, коли всi працiвники мирно спали, на заправку, збиваючи бензоколонки та розхльостуючи фонтани бензину, влетiв величезний трейлер, на якому стояло сiм автомобiлiв "БМВ", з розбитим бiчним склом. Трейлер рiзко загальмував i завмер посеред великої бензинової калюжi, з нього вистрибнули двоє атлетiв. Один iз них дiстав з кишенi пачку цигарок та запальничку. Прикурив i кинув на край бензинової калюжi запалену цигарку. Вони розвернулися i швидко пiшли геть. За мить за їхнiми спинами спалахнуло море вогню.
  Коли вони поверталися, повз них iз завиванням промайнуло кiлька пожежних автомашин. Їхнiй непомiтний сiрий "гольф" стояв на тому ж мiсцi бiля огорожi, з iншого боку, бiля ворiт, стояло кiлька полiцейських машин, метушилися полiцейськi. Бандити сiли у свiй автомобiль i поїхали до старого, адресу якого дав Федотов.
  
  
  
  
   III
  
  Краузе не помiтив, як заснув. Йому знову наснилася вiйна.
  Прокинувся вiн рiзко, наче вiд поштовху. Колеса поїзда мiрно постукували i цей рiвномiрний перестук заспокоював. Вiн розплющив очi, в купе панував напiвтемрява, але на сусiднiй полицi невиразно розрiзнялися силуети людей, що сидiли на нiй. Старий вiдчув сухiсть у ротi, взяв зi столика вiдкриту пляшку i вiдпив трохи мiнеральної води.
  Один iз тих, що сидiли навпроти, пiднявся i запалив свiтло в купе. Їх було троє - лiтнiй чоловiк i два мiцнi молодi хлопцi.
  - Доброго вечора, гер Краузе. - промовив лiтнiй, старий вiдсахнувся вiд нього. - Не дивуйтеся, ми, як i ранiше, вмiємо робити свою роботу, незважаючи на те, що минуло стiльки рокiв. До речi, якщо ви це зрозумiєте, то позбавте нас i себе вiд зайвого клопоту.
   Краузе засунув руку пiд подушку.
  - О! Ви це шукаєте? - Лiтнiй незнайомець показав йому його "вальтер". - Гарний пiстолет. Напевно, ще з того часу, так?
  - Так. - буркнув Краузе, спiдлоба спостерiгаючи за незнайомцями.
   - Отже, куди ви подiли те, що передав вам покiйний гер Цiнглер?
   - Я не маю цих речей.
   - Дозвольте, але сьогоднi вночi ви говорили моєму колезi, що вони у вас є.
  - Були. Я вiднiс їх до полiцiї.
  - Ви брешете! - фраза незнайомця була схожа на пострiл, - суха i рiзка. Ця манера розмови, точнiше допиту, видала в ньому старого спiвробiтника гестапо. - Ви нiколи б так не вчинили. Що ж, бачу, ви не хочете з нами розмовляти. Пауль, зроби йому укол.
  Один iз молодих пiдвiвся i схопив Краузе за руки, наче стиснув клiщами. Другий дiстав з кишенi невелику коробочку i витяг з неї шприц iз безбарвною рiдиною. Вiн з розмаху встромив голку в тонку вену на руцi старого. Краузе почав вириватися.
  - Не сiпайтеся, бо пошкодiть вену. - М'яко попросив його лiтнiй. - Це лише так звана "сироватка правди".
  По тiлу старого розлилося приємне тепло i вiн обм'як. Його перший командир - унтер-офiцер Шнiтке строгим голосом ставив йому якiсь запитання, а вiн, виструнчившись по стiйцi смирно, чiтко й виразно вiдповiдав на них.
   "Правду, ти маєш говорити тiльки правду. Ти не можеш збрехати своєму командиру..." - пiдказував старому вкрадливий внутрiшнiй голос.
   Вранцi провiдник виявив у купi мертвого старого, при ньому був паспорт, виданий на прiзвище Краузе та невелика сума грошей у нiмецьких марках.
  
  "У животi засiло бджолине жало. Бiль накочується, мов хвилi, i кривава пелена перед очима..." - Федотов розплющив очi i застогнав, перше, що вiн побачив, була рукоятка ножа, що стирчав з його живота. Йому дуже пощастило, що невiдомi вiдморозки не прив'язали його до крiсла, вiн сповз iз нього та на боцi поповз до телефону. За ним залишався широкий кривавий слiд, разом iз кров'ю з нього виходили рештки сил. Дiставшись телефону, вiн носом набрав номер i викликав допомогу. Сил, щоб доповзти до дверей у нього вже не залишилося, i вiн знепритомнiв.
   Прибулiй бригадi лiкарiв довелося викликати рятувальникiв, щоб тi вiдчинили дверi, а слiдом за ними полiцiю.
  
  Бандити пiд'їхали до будинку, вказаного Федотовим. Це був невеликий одноповерховий котедж, розташований у глибинi саду, засадженого фруктовими деревами.
  Алiк i Вано дiстали пiстолети, озирнулися i, не помiтивши нiчого пiдозрiлого, попрямували до будинку. Навколо було тихо.
  Вано пiдiйшов до дверей i смикав ручку, - дверi виявилися незачиненими, вони увiйшли до передпокою, i пiдiйшли до дверей, що вели в кiмнату. Раптом у темрявi пролунало металеве клацання i чийсь приглушений голос промовив "Хальт." Алик розвернувся i кинувся до вхiдних дверей, позаду пролунало кiлька хлопкiв, бiля вуха щось просвистiло. Вiн кiлька разiв вистрiлив туди, звiдки лунали хлопки i помчав до машини.
  Вано пощастило менше, - почувши слово "Хальт.", вiн потягнувся за пiстолетом, але вистрiлити не встиг, хтось, що ховається у темрявi, влучив у нього першим...
  Алiк сiв у машину i поїхав геть. Проїхавши кiлька кварталiв, вiн зупинив "гольф" i замислився. Першою думкою було те, що Федотов обдурив їх двiчi, давши їм неправильну адресу нiмця, а перед тим: зi схованою у дверцятах "БМВ". Але з iншого боку, якби вони потрапили в якийсь стороннiй будинок, який сенс одразу ж стрiляти в них, тим бiльше зi зброї iз глушником?! Виходить, що це саме той будинок, який їм потрiбний. А цей старий пердун, якому Федотов передав грошi, виявляється бойовий старий... А що робити з Вано чи його... трупом? Навiть якщо старий його замочив, залишати його там, Алiку не хотiлося, як i сто тисяч доларiв. Значить треба повернутися i розiбратися з цим старим... Правильно, тепер вiн зовсiм не очiкує нападу, це найкращий момент.
  Залишивши машину, вiн пiшов пiшки. Пiдкравшись до будинку, з якого вiн щойно ганебно бiг, Алик зупинився в розгубленостi: прямо бiля будинку на вузькiй дорiжцi стояв темний мiкроавтобус i двоє здорованiв тягли до нього величезний пакунок. Закинувши свою ношу в салон, вони повернулися в будинок i за мить вийшли з ще одним таким же пакунком. Бiля машини прогулювався старий iз сигарою в зубах. Але це був не той, з яким зустрiчався рано-вранцi Федотов. Алiк повернувся до машини i залiз у салон. Вiн сидiв за кермом, коли чорний мiкроавтобус проїхав повз нього. Подумавши кiлька хвилин, вiн поїхав слiдом.
  Алiк i Вано знали одне одного з кiнця вiсiмдесятих. Разом займалися рекетом, ходили "на справи" i "працювали" в одному бандитському угрупованнi, але в серединi 90-х лiдерiв банди вiдстрiлювали кiлери, частину пацанiв посадили по колонiях та в'язницях, а Вано з Алiком, прихопивши частину загальноакових грошей, втекли до Нiмеччини. .
   Тепер Алiку, як це не дивно, було соромно за те, що вiн кинув свого кореша одного в бiдi, щоб хоч якось викупити свою провину, вiн горiв жагою помсти.
  Мiкроавтобус приїхав у стару частину мiста та в'їхав у двiр великого будинку, вiдгородженого вiд зовнiшнього свiту високою кам'яною огорожею. Алiк припаркував машину неподалiк i пiшов у бiк будинку.
  Нi вiдеокамер, нi якихось засобiв спостереження вiн не помiтив. В одному мiсцi, прямо бiля огорожi росло велике розлоге дерево, гiллям, що йде за огорожу. Алик швидко видерся на нього i зазирнув у двiр. Територiя була неосвiтленою, було темно, лише в будинку свiтилося кiлька вiкон i бiля ворiт мерехтiло два тьмянi лiхтарi. Бiля ворiт походжав якийсь мужик. Мiкроавтобус стояв бiля входу до будинку. Алик обережно перебрався товстою гiлкою до огорожi i зiстрибнув у двiр. Вздовж стiни зростав густий колючий чагарник. Ховаючись за кущами, бандит пiдкрався до ворiт. Дiстав з рукава нiж, прицiлився i кинув у людину бiля ворiт. Нiж легко увiйшов у спину i пронизав серце, вартовий повалився на землю. Алiк посмiхнувся - ще в армiї вiн навчився добре кидати ножi. Бандит вiдтяг убитого в кущi i пiшов до будинку. Оглянув мiкроавтобус, але в ньому було пусто. Дверi будинку були незачиненi, Алiк штовхнув їх i, пригнувшись, прошмигнув усередину, у передпокiй, - тут нiкого не було. У стiнах було кiлька дверей i неширокi сходи, що вели нагору. З-за одного з дверей чулися голоси людей. Алик пiдiйшов до дверей i прислухався. За дверима розмовляли нiмецькою двоє людей, слова було важко розiбрати, до того ж бандит досi погано розумiв нiмецьку, спiлкуючись переважно жестами.
   Алик штовхнув ногою дверi i влетiв у кiмнату, розмахуючи пiстолетом.
   - Хенде хох, суки!
  У кiмнатi було чотири людини, серед них Вано - живий, але прив'язаний мотузками до стiльця. Один з нiмцiв сунув руку пiд пiджак, але одразу отримав кулю в груди. Двоє iнших швидко пiдняли руки.
  - Вано! Живий, братку! - зрадiв Алiк. - Скажи цьому старому пердуну, щоб вiн тебе розв'язав i щоб не сiпався, бо пристрелю!
  Бандит звернувся до лiтнього нiмця. Той спокiйно пiдiйшов i почав розплутувати мотузки.
  - Запитай у них, хто вони такi i яке вiдношення мають до цього Крауз? - Вано переклав нiмцям запитання Алiка. Молодий промовчав, зате лiтнiй раптом вiдповiв росiйською:
  - Ми не будемо з вами говорити. Ви - труп. Мертвi.
  - Дивись, Алiк, та вiн росiйською шпрехає не гiрше за нас. Ти де так наблакався на нашому базарi?!
  - Не ваша справа, соплюхи! - останнє слово старий вимовив дуже м'яко i вийшло досить смiшно, але бандитам зараз було не до смiху. Вано сильно штовхнув нiмця:
  - Ти че хамиш, в натурi?! Завалю нахер! Говори, падла, де Краузе з нашими грошима!
   Нiмець, гордо скинувши голову, промовчав.
  - Почекай, Вано, я знаю, де цей мудак навчився росiйською розмовляти! - Алiк пiдiйшов до старого. - Ти ж фашист? Правильно? Це ти, суко, проти наших воював? Так?! - нiмець продовжував мовчати. - Ну, ти, тварюко, швидко говори! - вiн ударив старого ногою в груди i той упав на пiдлогу.
  Алик пiдскочив до розпростертого тiла i почав бити його ногами. До нього кинувся молодий нiмець, але Вано встиг перехопити його i ударом у пiдборiддя вiдправив у непритомнiсть. Алiк вiдiйшов вiд побитого старого взяв мотузку, розрiзав її навпiл i зв'язав обох нiмцiв.
   - Вано, пошукай тут якiсь iнструменти, зараз ми їм влаштуємо "пiдвали на Луб'янцi", їхнє сране гестапо сховається!
  Зловiсно посмiхнувшись, бандит вийшов iз кiмнати. За вхiдними дверима почувся якийсь пiдозрiлий шерех. Вано пiдiйшов до вiкна i обережно визирнув з-за важкої портьєри, - ворота були прочиненi, крiзь вузьку щiлину мiж стулками у двiр просочувалися темнi тiнi. Вано нарахував шiстьох i зрозумiв, що треба звалювати.
  - Алiк, шухер! Там повний двiр якихось потвор! - Забiгши в кiмнату, прошипiв Вано. Старий його теж зрозумiв i голосно закричав нiмецькою.
  - Заткнися, фашистська морда! - Алiк кiлька разiв ударив його ногою по головi, нiмець захрипiв i затих. Пiсля цього Алiк швидко обшукав усiх трьох. У старого пiд пахвою була кобура з пiстолетом, у застреленого нiмця знайшовся пiстолет за поясом, третiй був беззбройний. - Вано, тримай! - Алiк передав йому пiстолет одного з нiмцiв. - Розберися з цим по-тихому. Старий уже готовий.
   Бандит пiдiйшов до нiмця i швидко звернув йому шию своїми величезними ручащами.
  - I що робити тепер? Там купа козлiв у дворi... - панiчно кинув Вано.
  - У нас два варiанти. Або прориватися через двiр до ворiт, або пошукати "чорний хiд" та спробувати тихо звалити через нього.
   - Давай краще тихо, тож уже пiв мiста на вуха поставили.
  - Добре, я зачиню цi дверi, а ти пошукай ще якийсь вихiд, тiльки давай швидше! - Алiк пiдiйшов до дверей i обережно визирнув через маленьке вiконце, але нiкого не побачив. Вiн спостерiгав уже кiлька хвилин, але на подвiр'ї було спокiйно. Алiк вирiшив було, що Вано просто щось примiряло з переляку, але раптом побачив, як темний силует людини метнувся з кущiв до мiкроавтобуса i втiк за його корпусом. За мить за ним промайнув ще один, потiм третiй. Повернувся Вано:
  - Алiк, нам кранти! Другого виходу нема! Але є спуск у метро!
  - Що ти каркаєш, у натурi?! Якi кранти? Яке метро?
   - Нi, ну там, у натурi, такий тунель, на кшталт, як у метро!
   - А куди вiн веде?
   - А хрiн його знає!
  - Гаразд. Показуй своє метро, бо тут менi взагалi не подобається. - Вано простягнув йому сильний лiхтар знайдений бiля входу в тунель i попрямував углиб будинку. Алiк рушив за ним. Вони спустилися вузенькими сходами в глибокий пiдвал. В однiй iз бетонних стiн були масивнi залiзнi дверi, покритi iржею. Вона була вiдкрита. Бандити кинулися у прохiд. За нею був широкий бетонний коридор, його пiдлогою справдi проходили вузькi потемнiлi вiд старостi вузькi рейки. Зачинивши дверi, вони швидко пiшли тунелем. Але метрiв за сто шлях їм перегородила цегляна стiна.
  - Ну все. Потрапили. - Алик зi злiстю штовхнув стiну ногою, пiд черевиком щось голосно брязнуло i стiна почала кренитися на них. Бандити вiдскочили вбiк, але стiна не впала, а розвернулася на дев'яносто градусiв, роздiливши коридор на двi рiвнi половини.
  Бандити проскочили через проходи i опинилися у великiй кiмнатi, заставленiй крiслами та диванами. На похмурих бетонних стiнах висiли величезнi червонi полотнища зi свастикою в бiлому колi, кiлька строгих портретiв Гiтлера та широка чорна ганчiрка з есесiвською емблемою - бiлими блискавками у центрi. На великому старовинному столi стояло погруддя Гiтлера, поруч кiлька манекенiв у фашистськiй формi. Бандити здивовано дивилися на цi вiдлуння далекого минулого.
  - Гаразд, пiшли! Нема чого дивитися на це лайно! - поспiшив збентеженого Вано Алiк. - Ех, шкода немає гранат, я б це все рвонув iз задоволенням!
  У протилежнiй стiнi кiмнати були ще одна невелика дверi, вони окрили її i пiшли iншим, вже вужчим коридором. Коридор поступово ще бiльше звужувався, сильно запахло цвiллю, зi стелi сочилася крижанi краплi води. Тепер коридор йшов пiд ухил, опускаючись дедалi нижче.
  Зрештою шлях їм перегородили металевi дверi, що сильно заржавiли. Вона була замкнена. Вони спробували натиснути на неї, але дверi не пiддавались. Тодi Вано дiстав пiстолет i став стрiляти в замок, пiсля четвертого пострiлу дверi зi скрипом прочинилися. У нiс шибнув рiзкий сморiд - бандити опинилися в каналiзацiйному колекторi. Пройшовши пiвсотнi метрiв, вони побачили сходи, що вели нагору.
   Незабаром бандити нарештi вибралися на поверхню.
   Вже свiтало.
  
  - Гер Люгер, ми оглянули весь будинок - нiкого немає. Можливо, вони покинули будинок до того, як ми приїхали.
   - А пiдвал оглянули?
   - Так, але там теж пусто.
   - А бомбосховища?
   - Дверi зачиненi, я не думаю, що вони могли...
  - Крюгере, тут думаю я! Негайно вiдчинiть дверi i огляньте бомбосховища. Якщо вони там - вони потрiбнi менi живими. Я хочу знати, хто вони такi та хто їх послав.
  - Яволь, гер Люгер! - голосно клацнувши пiдборами, Крюгер вискочив iз кiмнати. Зiбравши своїх бойовикiв, вiн вирушив оглядати бомбосховище.
   Люгер сiв у крiсло i з жалем глянув на труп старого, розпростертий на пiдлозi.
  - Що ж, Штейнбреннере? Як ти так? Адже тобi ще жити i жити... - промимрив вiн, схилившись над трупом.
  Люгер виглядав ще старшим за нього. Все обличчя його було вкрите глибокими борозенами зморшок, а безбарвнi очi на ньому були схожi на двi крижинки на зорi. На пiдборiддi був старий побiлiлий шрам вiд рваної глибокої рани. Обличчя цiєї людини було дуже страшним i навiювало жах на оточуючих. Враження посилював абсолютно лисий череп старого, на якому видiлялося два шрами. Вiн, як i всi люди, якими вiн командував, був одягнений у все чорне i взутий у високi черевики армiйського зразка. Такий собi "скiн-хед" на пенсiї... На передплiччя у старого тьмяно виблискувала есесiвська петлиця.
   Посидiвши ще кiлька хвилин бiля тiла Штейнбреннера, вiн пiдвiвся i поволi пiшов у пiдвал.
  Старий тунель, що веде до переобладнаного бомбосховища, був яскраво освiтлений лампами, що висiла пiд стелею. Тут стояло кiлька мiцних молодих чоловiкiв iз пiстолетами в руках. Один iз них тримав МП-40.
  - Вони десь там. - витягнувшись перед Люгером, доповiв один iз них. - Стiна, що веде до Хол Пам'ятi, вiдкрита.
  Старий у супроводi головорiзiв у чорному одязi вирушив туди. З-за повороту потягло їдким димом, потiм вискочив скуйовджений Крюгер.
  - Пане Люгер, треба почекати кiлька хвилин. Ми кинули туди гранату з газом, доведеться чекати, доки розсiється газ.
   - Вiдправ туди людей у протигазах.
  - Вже послав. Нинi вони все оглянуть.
  У цей момент у кишенi у старого пронизливо задзвонив мобiльний телефон. Вiн вiдiйшов убiк i дiстав трубку.
  - Що там у вас? - хрипким голосом спитав невидимий спiврозмовник.
   - Вибув Штейнбреннер, iз ним троє з його команди.
  - Доннер-веттер! Як це сталося? Хто їх прибрав?
  - Поки невiдомо. Схоже, що нападникам вдалося пiти через Хол Пам'ятi...
  - Їх треба знайти за всяку цiну! Ми маємо знати, хто їх послав!
   - Яволь, гер груповий...
  - Досить! Ця нiч приносить однi неприємностi! Гурт Гiрчке знайшов Краузе, але карти при ньому не було. Вiн встиг продати її якiйсь росiйськiй за сто тисяч доларiв.
   - Прокляття!
  - Продовжуйте пошуки невiдомих. Вранцi я чекаю на вас у себе.
  - Яволь! - Люгер сховав телефон у кишеню i до нього пiдiйшов Крюгер:
   - Гер гауптштурмфюрер, нападники пiшли, як щури, через каналiзацiйну трубу.
  - Нi, Крюгер, вони - не щури, а лисицi. Вони спокiйно пробралися на одну з наших основних квартир, перебили тут цiлу групу та безперешкодно пiшли. А ми нiчого про них не знаємо. Вони встигли побувати в Краузе. Невiдомо, що вони впiзнали вiд нього.
  Вивезiть загиблих i поховайте з усiма вiйськовими почестями. Штейнбреннер без сумнiву був добрим солдатом.
  
   IV
  
  - Володю! Володю, де тебе носить?! Йди сюди! - до кабiнету вбiг молодий хлопець у суворому костюмi:
   - Що трапилося, Германе Карловичу?
  - Та ось, дзвоню Федотову, вдома трубку нiхто не бере, а мобiлу пiднiмає якась лiва людина i каже, що вiн - полiцейський. Я питаю, що трапилося, а вiн мене - хто я такий. Я представився. Так i так, кажу, мовляв, я - директор фiрми, а Федотов - представник там. А вiн каже, що Федотов пiдiйти не може, бо вiн у лiкарнi. Я його питаю... Та ти сiдай. Розмова у нас буде довга. - пiдiйшовши, поки вiн присiв, Лютц продовжив. - Так ось, питаю, що трапилося. Вiн каже, що на Федотова напали, пограбували, поранили i все. Бiльше, каже, нiчого не знаю... Так от, ти, значить, вiзьми пару тямущих хлопцiв, бажано, щоб теж нiмецьку знали i вирушайте до Фатерланду, розберiться там на мiсцi, що до чого. Знайдiть цих вiдморозкiв, що наважилися на мою людину наїхати. Пояснiть їм, що робити так не можна. Крiм того, дiзнайся, що там за договором. Чи встиг вiн вiдправити сюди машини. В однiй iз них дуже цiнний для мене вантаж. Якщо не встиг, - поспiши там з вiдправкою.
   - Добре, Германе Карловичу.
  - Всi. Дiй. I удачi тобi. - хлопець пiдвiвся i попрямував до дверей. - Володю, - вiн обернувся, - Ви повиннi вилетiти найближчим рейсом.
  - Обов'язково. - Вiн вийшов за дверi.
  Лютц пiдвiвся з-за столу i нервовою ходою заходився ходити по кабiнету. Наїзд на Федотова приголомшив його: нiхто не смiв порушувати роботу його структури, а тим бiльше вибивати з чiтко налагодженого механiзму одну з його основних ланок - Федотова. З цим слiд було негайно розiбратися, знайти i жорстоко покарати людей, якi наважилися на такий зухвалий крок. Крiм того, треба було термiново замiнити кимось Федотова, що вибув, наприклад, тим же Володей.
  Варто хоч на секунду виявити десь свою слабкiсть - i все пiде прахом. Так навчав Германа у дитинствi батько, - лейтенант вермахту Карл Лютц, який потрапив у полон пiд Сталiнградом у сiчнi 1943 року. Карл Лютц, пiсля визволення з полону, вивчив росiйську мову, одружився з росiйською жiнкою i назавжди залишився в СРСР.
  Однолiтки дражнили маленького Германа "Фашистом". Свiй перший термiн вiн отримав за тяжкi тiлеснi ушкодження, завданi саме цим словом. Але в колонiї для неповнолiтнiх ця кличка назавжди закрiпилася за ним. Так вiн i став "Фашистом".
   Правда, тепер, через багато рокiв, так називати Германа Карловича наважувалися небагато - лише рiвнi йому за становищем у кримiнальнiй iєрархiї люди.
  Тепер Фашист перетворився на респектабельного бiзнесмена i навiть мiг собi дозволити колекцiонувати рiзнi предмети часiв Другої свiтової вiйни, якi належали нiмцям. У його великiй колекцiї були ордени, медалi, каски, зброя, кинджали, монети, документи, посуд, предмети побуту, амунiцiя, комплекти обмундирування рiзних родiв вiйськ, але найдорожчим предметом залишався для Лютца старий старий мундир його батька. Вiн знайшов його на горищi в купi брудного ганчiр'я, що злежалося, вичистив i зберiг. З цього пошарпаного золотого мундира вiн i почав збирати свою колекцiю. Саме тодi в нього з'явилася пристрасть до всього нiмецького - рiдного...
   Всi люди, якi перебувають у його напiвлегальнiй напiвзлочиннiй структурi, знали про це захоплення шефа i намагалися додати щось нове для колекцiї Германа Карловича, поповнюючи її експонатами i заслуговуючи на прихильнiсть до своїх персон.
  Тому неприємна пригода з Федотовим засмутила Лютца ще й тому, що через нього рiдкiсний нацистський "Орден Кровi", захований пiд обшивкою дверей однiєї з автомашин, мiг безслiдно загубитися. А цей орден - справжня коштовнiсть, побачити його, не кажучи вже про те, щоб придбати - мрiя будь-якого колекцiонера. Сто тисяч, заплаченi за нього, - дрiбниця, навiть сiм автомобiлiв "БМВ" мали для Фашиста менше значення, нiж цей орден.
   Перервавши роздуми Лютца, задзвонив мобiльний телефон, вiн пiдняв його i почув голос Володi:
  - Германе Карловичу, зi мною троє хлопцiв, ми вже їдемо в аеропорт. Квитки вже замовленi, лiтак за пiвтори години.
   - З вiзами немає проблем?
  - Нi нi. Все в порядку.
  - Добре, Володю. Як тiльки щось проясниться, вiдразу ж дзвони менi, я буду на зв'язку цiлодобово.
   - Зрозумiв.
  
  Величезний атлет у просторому чорному костюмi обережно вкотив iнвалiдний вiзок з людиною, що сидiла в нiй, у великий зал. Троє людей, що перебувають у примiщеннi, схопилися i витягли руки у нацистському привiтаннi. Людина в колясцi мляво пiдняла тремтячу руку у вiдповiдь. Атлет пiдкотив коляску до столу, бiля якого сидiли тi троє.
  - Дякую, Отто, тепер залиш нас. - хрипко попросив чоловiк в iнвалiдному вiзку. Атлет кивнув i нечутно вийшов.
  - Вшануємо пам'ять загиблого члена Братства Штейнбреннера. - хрипко просипiв старий на колясцi i неймовiрним зусиллям волi змусив себе пiднятися i стати на паралiзованi ноги.
  Постоявши хвилину в скорботнiй мовчанцi, всi сiли. Старий з паралiзованими ногами з великими труднощами опустився на коляску i тихо застогнав.
  Всi люди, що зiбралися тут, були старими, кожному з них можна було з легкiстю дати i 70 i 80 рокiв, але в порiвняннi зi старим, що сидiв у колясцi, вони виглядали майже юнаками. Старий, здавалося, є уособленням старостi.
  - Знайдiть тих, хто це зробив! - прошамкав старий. - Вам хоч щось вiдомо про них?
  - Вони росiяни. Штейнбреннер встиг зателефонувати з машини. Вiн сказав, що в будинку у Краузе вони розмовляли росiйською мовою. Бiльше ми про них нiчого не знаємо.
  - Зараз у Нiмеччинi повно росiйських емiгрантiв. Це не та прикмета, за якою ми зможемо їх знайти. - роздратовано кинув Люгеровi старий.
  - Гер групенфюрер, Краузе продав карту теж росiйськiй. - зауважив Гiрчке. - Це має бути якось пов'язано.
  - Ось як? - старий здивовано скинув брови. - Значить росiяни? Це погано. Iз цими росiянами небезпечно зв'язуватися. - вiн машинально помацав рукою груди, де залишився шрам вiд росiйської кулi. - Отже, герштафене, що ви пропонуєте робити?
   - Краузе повiдомив нам прiзвище та координати росiйської, який купив у нього карту.
  - Це добре. Пошлiть туди когось iз молодих. Ми своє пiд кулями вже вiдбiгали.
  - Я вже дав завдання групi Мейєра. Вони повиннi захопити росiйського живим i переправити на тренувальну базу.
  - Навiщо ж так далеко? - здивувався групенфюрер.
   - Щоб росiяни не змогли туди прорватися з такою ж легкiстю, як до Штейнбреннера.
  - Розумно. Мейєр знає про карту?
   - Так, я сказав йому, яку вона має важливiсть.
  - Олендорфе, вiзьмiть iз собою двi групи i вирушайте до Альп. - звернувся старий до четвертого чоловiка, що сидить за столом. - Стежте за всiма дорогами, готелями та всiма, хто там з'явиться. Якщо з'являться росiйськi або iншi пiдозрiлi люди негайно повiдомите сюди i ми надiшлемо вам пiдкрiплення. Не можна припустити, щоб росiяни дiсталися схованок ранiше за нас.
  - Яволь, гер групенфюрер. - Козирнув Олендорф.
  У цей час кiмнату наповнила трель дзвiнка мобiльного телефону. Гiрчке витяг трубку i пiднiс до вуха. Старий в iнвалiдному вiзку невдоволено глянув на нього.
  - Це Мейєр. Дверi опечатанi полiцiєю. Тут щось трапилося. Я зателефонував до нашого агента "Н", вiн повинен повiдомити, що трапилося. Зустрiч за годину на другiй точцi.
  - Зрозумiв. Як тiльки буде iнформацiя - доповиш.
  - Яволь. - Мейєр вiдключив телефон.
  - Що там сталося? - пробурчав групенфюрер.
  - Дверi квартири росiйської опечатанi полiцiєю. Бiльше поки що нiчого не вiдомо, але за годину Мейєр зустрiчається з агентом з полiцiї, вiн має розповiсти в чому справа.
  - По-моєму, то все ясно. - кинув Люгер. - Росiяни замiтають слiди. Вони вбили свого росiйського, а потiм хотiли прибрати Краузе, але не знали, що там Штейнбреннер зi своїми людьми.
  - Не варто робити поспiшних висновкiв. - зупинив його старий. - Давайте дочекаємось результатiв бесiди з агентом.
  
  Вано з Алiком сидiли в салонi свого "фольксвагена" та палили. Машина стояла на вузькiй дорозi в лiсi.
   - Ну i що нам тепер робити, Алiк?
  - А хрiн його знає. Грошей не взяли, а проблем нажили по вуха. Трупiв накришили, тачки новi покромсали, колонку пiдiрвали.
  - Тепер нам будь-якої митi можуть їх смiття на хвiст впасти i цi фашисти довбанi. - засмучено сказав Вано.
  - Вано, почекай, а як ти?.. - до Алiка раптом дiйшло, що Вано має бути мертвим або хоча б пораненим, адже вiн ясно чув у будинку Краузе пострiл i болючий скрик друга за своєю спиною. - Як ти живий? Вони ж у тебе потрапили.
  - Верняк. Потрапили, ось. - Вiн показав великий синець на животi. - Тiльки не кулею, а якоюсь, типу, капсулою паралiзуючою. От мене й паралiзувало. Я їм зачем живий потрiбен був. А якраз, коли ти пiдтягнувся, вони вже збиралися мене катувати. Так що, дякую, братику, ти мене врятував.
   - Так, гаразд, чого там... Треба думати, що тепер робити.
  - Треба повертатись додому. - сумно промовив Вано. - Адже тут смiття не те, що у нас, можуть i знайти.
   - А будинки завалити можуть або теж посадять.
  - Скiльки часу пройшло? Про нас уже забули всi давно.
   - Гаразд, припустимо, а що робити будемо?
   - Припишемося до якоїсь бригади i працюватимемо.
   - Чуєш, Вано, а якщо нам наїхати на цього самого Фашиста, вiзьмемо з нього вiдразу дохера бабла i звалимо в Штати.
  - Та ти че, в натурi?! У нього ж "бикiв" непомiрно. Як ми до нього пiдберемося?
   - То ми ж теж не самi будемо - пацанiв пiдпишемо, молодих, голодних i виконавчих... Скiльки ж можна по дрiбницi розмiнюватися?!
  - А що? Може ти i прав. Давай спробуємо...
   - Давай...
   "Гольф" заревiв мотором i помчав у бiк мiста.
  
   Телефон Гiрчцi задзвонив за пiвтори години.
   - Так, Мейєр, що ви дiзналися?
  - У квартирi росiйської все перевернуто. Полiцiя вважає, що його пограбували. У нього тяжке ножове поранення. Вiн встиг повiдомити, що грабiжникiв було двоє - вони росiяни. Їх нiхто, крiм нього, не бачив. Це поки що вся iнформацiя, яку має полiцiя.
   - Там було щось iз того, що продав йому Краузе?
  - Нi. Полiцiя нiчого не знайшла, хоч усi оглянули ретельно.
  - Зрозумiло. Я передзвоню пiзнiше. - Гiрчке вiдключив телефон i переказав усе, що йому повiдомив Мейєр.
  - Ситуацiя ускладнюється. - промовив групенфюрер. - Значить, карту забрали люди, якi пограбували цю росiйську або вiн встиг її кудись переховати. Гер Гiрчке, дiзнайтеся в яку лiкарню помiстили росiйську, - треба буде поговорити з ним.
   - Яволь, гер групенфюрер.
   - Поки що всi вiльнi, герштафен.
  
   Увечерi того ж дня Володя i троє бiйцiв, що його супроводжували, вже були бiля будинку Федотова.
  Вони мали пiдробленi посвiдчення спiвробiтникiв Iнтерполу. З ними вони легко потрапили до кримiнальної полiцiї, яка займалася нападом на Федотова i дiзналися всi вiдомi обставини справи. Спiвробiтники полiцiї були тiльки радi, що пiдключився Iнтерпол, адже це знiмало частину вiдповiдальностi за розкриття злочину.
  Пiсля вiдвiдування полiцiї вони вирушили до лiкарнi до пораненого Федотова. Водночас, агент Мейєра, який працює в полiцiї, зателефонував безпосередньо Гiрчцi i повiдомив, що справою зацiкавився Iнтерпол. Це повiдомлення сильно спантеличило всю верхiвку Братства ветеранiв СС та неонацистiв.
   Лiкар не пустив "спiвробiтникiв Iнтерполу" до пораненого, посилаючись на тяжкий стан його здоров'я, але сказав, що загрози для життя вже немає i Федотов має погладшати.
  З лiкарнi вони повернулися до готелю. Звiдси Володя зателефонував Лютцю, той одразу зняв слухавку. Володя розповiв йому все, що їм вдалося дiзнатися першого вечора.
  - Гаразд. А що там iз машинами? Нашi "бехи" вже вiдправили? - схвильовано спитав Герман Карлович.
  - Це ми дiзнаємось завтра з ранку. Сьогоднi вже пiзно. Офiс закритий.
  - Зрозумiв. Значить, завтра ти їдеш до Федотова, а двох хлопцiв вiдправиш в офiс, нехай дiзнаються, що там. Хоча, нi, - краще не подiляйтеся. Будьте весь час разом. Спочатку до Федотова, потiм до офiсу. Купуйте йому до лiкарнi все необхiдне. Грошей не шкодуй. Менi треба, щоб вiн скорiше встав на ноги.
  - Добре. Все зробимо.
   - Добре, тодi на добранiч.
   - На добранiч, Германе Карловичу.
  
  Группенфюрер не спав цiєї ночi. Вiн погано почував себе: пiднявся тиск, сильно болiла голова. Необхiдно було знайти якийсь вихiд iз ситуацiї.
  Насамперед вiн наказав встановити стеження за агентами Iнтерполу, потрiбно було дiзнатися, яке вiдношення має ця серйозна органiзацiя до поранення Федотова. Крiм того, агент Мейєра отримав завдання зв'язатися з Iнтерполом i бiльше дiзнатися про спiвробiтникiв, якi прибули в їх маленьке мiстечко.
   По-друге, треба було придумати, як потрапити до лiкарнi до росiйської та допитати його.
  Старому нацисту не давала спокою загроза, що нависла над схованки в Альпiйських горах. Карта, яку їх органiзацiя шукала понад пiвстолiття, зникла. I це сталося саме в той момент, коли, здавалося, карта вже в руках. Клятий Краузе зiпсував всю комбiнацiю.
   Саме зараз, коли так потрiбно скористатися вмiстом гiрських схованок, слiд карти знову втрачено.
  Крiм того, у справу втрутилися невiдомi поки що росiйськi вбивцi. А зв'язуватися з цими непередбачуваними росiянами так само небезпечно, як курити, стоячи в калюжi з бензином.
  Группенфюрер ще забув гiркоту поразок, завданих їм росiянами пiд час вiйни. Вторгнення до Радянської Росiї було смертельною помилкою для всього Рейху. А вiн не хотiв i боявся повторювати цi помилки. Тепер, стежачи за подiями в Росiї, вiн зрозумiв, що росiяни самi винищуть i знищать себе. Для цього їм необхiдно постачати грошi, горiлку та злегка коригувати подiї, так як вигiдно свiтовiй спiльнотi. Яскравий приклад цього висновку - розвал такої потужної iмперiї як Радянський Союз.
   Знати б, хто цi росiйськi вбивцi, - можна було б стравити їх з iншими росiянами i спостерiгати за розвитком подiй з боку, втручаючись тiльки для того, щоб повернути їх хiд у вигiдне собi русло.
   Лише на ранок групенфюрер Хiльфе ненадовго забувся тривожним неспокiйним сном.
  
  Поснiдавши у ресторанi на першому поверсi готелю, псевдоагенти Iнтерполу вирушили до лiкарнi. Федотов не спав i був у свiдомостi. Вiн лежав один у невеликiй, але затишнiй палатi, весь обмотаний i сколотий проводами та голками.
   Володя поставив на тумбочцi бiля лiжка великий пакет iз фруктами та соками.
  - Привiт, Романе. - у вiдповiдь Федотов слабо кивнув головою. - Як ти? Розмовляти можеш?
   - Можу.
   - Хто це зробив?
  - Два вiдморозки. Росiйськi. Вано та Алiк. Вони знали, що я зняв у банку грошi. Через них i наїхали...
   - Цей Вано, що кавказець?
   - Начебто не схожий.
  - Звiдки вони? Що це за бригада?
  - Не знаю. Бiльше нiчого не знаю. Менi довелося здати нiмця, у якого я купував речi для шефа. Вони хотiли палити мене праскою.
   - Як вони виглядали, запам'ятав?
  - Погано. "Бики" як "бики". Здоров'янi, морди тупi. У них машина - сiрий "фольксваген-гольф", нiмецькi номери, але я не запам'ятав.
   - Ми їх знайдемо.
   - Добре б... - Федотов кисло посмiхнувся.
   - Що з тачками?
  - Їх мали вiдправити якраз того вечора. Не знаю встигли.
  - Гаразд. Ми з'ясуємо. В якiй саме захованi речi?
   - у нижньому ряду, перша вiд кабiни водiя.
   - Чим вона вiдрiзняється вiд iнших?
  - Нi. Всi однаковi, однiєї моделi, темно-синього кольору.
  - Думаю, знайдемо. Що ще потрiбне тобi? Там лiки якiсь, може, з продуктiв чого? Телевизор, вiдiк? Телефон?
  - Нi. Анальгiн лише принеси, голова болить увесь час.
  - Зараз. - Володя швидко збiгав в аптеку i повернувся з упаковкою пiгулок та пляшкою води.
  - Ось. Тримай.
   - Спасибi.
   - Давай, одужуй швидше, - шеф переживає.
   - Спасибi.
   Володя вийшов iз палати, покликав своїх людей i вони попрямували до виходу.
   Коли вони сiдали в машину, взяту напрокат, їх кiлька разiв сфотографували фотоапаратом з потужною оптикою нацисти з органiзацiї Хiльфе.
  "Iнтерполiвцi" вирушили до офiсу компанiї "БМВ". Тут вони надали справжнi посвiдчення спiвробiтникiв фiрми Лютца, що займається торгiвлею автомобiлями. Симпатична дiвчина - менеджер, подивившись щось у комп'ютерi, повiдомила їм, що сiм автомобiлiв "БМВ", купленi їхньою фiрмою, ще позавчора ввечерi вiдправлено на трейлерi в Україну. Водiй трейлера вже на пiд'їздi до польсько-українського кордону. Сердечно подякувавши дiвчинi представники української фiрми пiшли.
   Вийшовши з офiсу, Володя набрав на мобiльному номер Лютца.
  - Германе Карловичу, нашi машини вiдправленi ще позавчора. Нинi вони на пiд'їздi до кордону. У Федотова був, iнформацiї щодо нападникiв мало, але шукатимемо.
   - Зрозумiло все?
  - Так. - не прощаючись, Лютц вимкнувся.
  Мiкрофон спрямованої дiї, в руках Мейєра записав всю розмову. Пiсля обiду, коли плiвку доставили Хiльфе, запис шокував його.
  I тут росiяни? Росiяни з Iнтерполу? Неймовiрно!
   Дещо пiзнiше вiд агента з полiцiї надiйшла iнформацiя, що в жодному з вiддiлiв Iнтерполу люди, якi вiдвiдали кримiнальну полiцiю та лiкарню, не числяться...
  Пiдробляти посвiдчення працiвникiв Iнтерполу можуть дозволити мало хто. Хто ж вони такi? Безбоязно з'явилися до полiцiї з пiдробленими документами, а тепер спокiйно розгулюють мiстом. Може, допит пораненого росiйського щось прояснить? I групенфюрер наказав допитати Федотова.
  По лiкарняному коридорi йшов лiтнiй чоловiк у супроводi хлопця. Обидва були в бiлих халатах та шапочках. Вони увiйшли до палати, де лежав поранений Федотов. Молодий залишився бiля дверей, а старший, це був Люгер, пiдiйшов до лiжка росiйської. Роман розплющив очi i глянув на лiтнього лiкаря, той усмiхнувся i дiстав шприц. Голка встромилася в руку i Федотов обм'як - по всьому тiлу розлилося приємне тепло.
  Через двадцять п'ять хвилин двоє людей у бiлих халатах вийшли з палати та спокiйно пiшли до виходу з лiкарнi. Федотов у цей час вже був мертвий.
  Люгер увiйшов у велику кiмнату, де на нього вже чекали Хiльфе та Гiрчке. Олендорфа не було, вiн був уже на пiдлозi дорогою до Альп. Люгер витяг руку в нацистському привiтаннi, йому вiдповiли i вiн пройшов до столу, сiвши на своє мiсце. Хiльфе виглядав сьогоднi особливо погано. Його зморщенi висохлi руки неспокiйно бiгали квiтчастим пледом, що вкривав нерухомi ноги. Посiвши зручнiше Люгер став розповiдати те, що пiд дiєю препарату повiдав йому поранений росiйський.
   - Ця росiйська працює на якогось українського мафiозi, якого називають Фашист.
  - Як? - здивувався групенфюрер.
  - Фашист. Вiн син нiмецького солдата, що потрапив у полон, та росiйської жiнки. Цей Фашист збирає рiзноманiтнi предмети часiв вiйни. Все, що Федотов купив у Краузе, - для нього. Усi предмети вiн сховав у дверях автомобiля "БМВ". Цю машину i ще шiсть таких же купила фiрма цього злочинця, зараз їх везуть в Україну вантажним трейлером.
  - Прокляття! - Хiльфе нервово забарабанив пальцями по столу.
  - Цi четверо не з Iнтерполу. Вони - росiйськi бандити. Їх надiслав цей Фашист, щоб вони з'ясували, хто напав на його людину. Про нападаючих майже нiчого невiдомо. Їх було двоє. Звати Iван та Алiкс...
  - Знову цi iвани! - роздратовано кинув Гiрчцi.
  - Вiн сказав, що це шаленi росiйськi бандити. Справжнi головорiзи.
  - Це точно. Вони розправилися з групою Штейнбреннера. - зауважив групенфюрер. - Вiн назвав координати та прiзвище цього злочинця - Фашиста? - спитав вiн.
  - Так. Його звуть Герман Лютц. Живе у Києвi. Але в нього, за словами росiйської, у пiдпорядкуваннi величезна банда вбивць.
  - Що з цим пораненим росiйським? - рiзко спитав Гiрчке.
   - Помер.
  - Чудово. - Досить сказав Хiльфi. - Герштафене, одному з вас доведеться поїхати в Україну i дiстати цю карту.
   Люгер та Гiрчке переглянулися:
   - Я згоден.
  - Поїду я. - сказали вони одночасно.
  Що ж їдьте вдвох. Зi мною залишиться мiй вiрний Отто. Вiзьмiть iз собою найнадiйнiших людей. Скiльки - вирiшите самi. Будьте обережнi i не потрапите полiцiї. Всi цi слов'яни абсолютно непередбачуванi...
  
   V
  
  У кабiнетi начальника N-ської митницi рiзко задзвонив телефон. Цим телефоном дзвонило лише високе столичне начальство з Управлiння. Анатолiй Семенович швидко схопив трубку i обережно пiднiс її до вуха:
   - Петренко слухає.
   - Доброго дня, Толю, дiзнаєшся?
   Петренко робiтничо загукав:
  - Звичайно, доброго здоров'я, Олександре Вiкторовичу. Дякую, що подзвонили. Згадали, так би мовити, найпокiрнiшого Вашого слугу.
   - Я ось, Толечко, згадав, а ти ось, здається, зовсiм пам'ять втратив!
  - Навiщо ж ви так, Олександре Вiкторовичу? Нормальна у мене пам'ять. Я тут, як кажуть, весь у працях i турботах праведних...
  - А прохання з Мiнiстерства забув? Забув, так?
  - Нi, ну що Ви, Олександре Вiкторовичу, як же забудеш? Адже такi солiднi люди попросили...
  - Так, а чого ж ти, Анатолiю, не робиш нiмер?! Ми тут уже порушуємо питання про зняття тебе з посади через невiдповiднiсть, якщо ти таку дрiбницю зробити не можеш!
   Начальник митницi знову енергiйно заржав:
  - Ну що Ви, Олександре Вiкторовичу? Зробимо все Вам у кращому виглядi, просто зараз нiчого, вартого Вашої уваги не трапляється. Подрiбнiв, так би мовити, народ. Зовсiм зубожiв. А я, Олександре Вiкторовичу, особисто все оглядаю та стежу за всiм...
  - Коротше, Толику, три днi термiну тобi! Скоро в однiєї дуже впливової людини дочка замiж виходить, вона хоче подарунок зробити. Вся надiя на тебе. Зарплата ж у нього маленька... - великий столичний начальник сам безтурботно розсмiявся своїм жартом. - Зрозумiв?!
  - Звичайно, Олександре Вiкторовичу, зроблю все в кращому виглядi. Так, я Вам цей подарунок особисто до Києва доставлю. В упаковцi, як кажуть, iз червоним бантиком.
  - Дивись, я тебе попередив. Не зробиш - виженемо до такої матерi! На твоє мiсце багато знайдеться.
  - Не переживайте, Олександре Вiкторовичу, все буде, як кажуть, гаразд. - Вiн знову натягнуто заржав.
  - А я й не хвилююся, це ти переживай! Всi. Поки що.
  - До побачення, Олександре Вiкторовичу. - але трубка вже пищала короткими гудками. Петренко сердито жбурнув трубку на апарат.
  - Зовсiм зажерлися у цьому Києвi. Думають, що все так просто, а де я вiзьму? Ну не висру ж... - пробурмотiв начальник митницi i вийшов iз кабiнету.
  
   Снiгур iз юристом та двома охоронцями пiд'їхали до КПП N-ської митницi в обiд.
  Юриста взяли на випадок, якщо виникне якась тяганина з оформленням документiв на машини, а бiйцi мали супроводжувати трейлер iз машинами "БМВ" до столицi, щоб уникнути можливих наїздiв дорожнiх бандитiв. Про все це подбав Герман Карлович, якому дуже важливим був цей вантаж. Снiгур не зовсiм розумiв: чому? Адже раз на два чи три тижнi з Нiмеччини приходили трейлери з машинами та жодного разу їх не їздили зустрiчати аж на митницю. Нiмцi самi доставляли машини до складу, у Києвi, де їх завантажували та порожнi трейлери котили назад.
  Нiмецький трейлер уже стояв у черзi на польському боцi. Незабаром машина пiд'їхала до українського томного посту i тут почалося щось незрозумiле. Трейлер вiдiгнали убiк, навколо нього заметушився добрий десяток людей у формi. Два нiмцi - водiї розгублено стояли бiля кабiни i щось лопотали нiмецькою, але їх нiхто не слухав. Якийсь товстун iз червоними лампасами на штанях, уже лазив по трейлеру i облапав руками новенькi "БМВ".
  - Так, я не зрозумiв, що там сталося? Це ж нашi машини! - розхвилювався Снiгур. - Валентине, - звернувся вiн до юриста, - давай, рухай туди, розберися, що там за проблема.
   Валентин вибрався з джипа i пiшов у бiк трейлера, але зупинив його прикордонник:
  - Стiй! Куди преш?! Сюди не можна! Тут межа!
   - Лейтенант, там трейлер iз нашим вантажем, - я зустрiчаю.
  - Зустрiнеш за територiєю! Давай виходь за шлагбаум!
   Юрист повернувся нi з чим.
   - Снiгуре, вони не пускають, що робити?
  - Не знаю. Ти ж у нас в унiверситетi навчався, тобi й карти до рук. Думай.
   - Треба дзвонити Германовi Карловичу.
  - Почекай - дзвонити. Потрiбно спочатку розiбратися, що до чого.
   - Доведеться пiдiйти до начальника митницi, але потрiбнi грошi, щоби його пiдмазати.
  - На Тримай. - Снiгур дiстав iз барсетки величезну пачку доларiв. - Шеф дав такий випадок. Тут десять шматкiв.
   Валентин узяв грошi та вийшов з машини.
  У приймальнi "Начальника митницi Петренко А.С." - як гласила табличка на дверях, сидiла гарна дiвчина у строгому дiловому костюмi.
  - Здрастуйте, можу я поговорити з начальником. - Вимовив юрист увiйшовши всередину.
  - Вiтаю. На жаль, зараз його немає. Анатолiй Семенович вийшов на територiю. А ви з якого питання.
  - Та я по роботi. Ви не знаєте, чи це надовго?
  - Як коли. Ви можете зачекати тут. - вона вказала йому на ряд крiсел уздовж стiни.
  - Спасибi. - Валентин сiв у крiсло i почав чекати.
  Петренко з'явився хвилин за двадцять. Це був той самий товстун у формi, який лазив трейлером. Обличчя начальника було дуже задоволене i просто свiтилося щастям.
  - Анатолiю Семеновичу, тут до вас вiдвiдувач. - сказала секретарка, коли вiн укотився до приймальнi.
  - А? Що? Ви до мене? Проходьте будь ласка. - зазвичай Петренко всiх незнайомих вiдвiдувачiв вiдсилав до табличцi, на якiй значився час прийомiв - кожен спiваний вiвторок мiсяця, але зараз вiн був у чудовому настрої i не замислюючись прийняв незнайомця. Крiм того, в незнайомому вiдвiдувачi невловимо вiдчувався якийсь столичний лиск i самовпевненiсть.
  Начальник митницi та юрист увiйшли до кабiнету. Петренко сiв за свiй величезний стiл, заставлений телефонами, i вказав Валентину на стiлець навпроти.
   - Слухаю вас.
  - Анатолiю Семеновичу, я юрисконсульт ЗАТ "Дойчеавто-iнвест". Тут на митницi затримали трейлер iз автомобiлями для нашої фiрми.
  - Що за машини? - трохи насторожено спитав начальник.
  - Сiм темносинiх "БМВ" останньої моделi. Та ви щойно самi їх дивилися.
   - Ну, i чого ви, так би мовити, хочете?
   - Спершу знати: за що їх затримали?
  - По-перше, у ваших автомобiлiв повний бардак iз документами. По-друге, ми нещодавно отримали орiєнтування, - кiлька днiв тому в Нiмеччинi прямо зi складу викрали трейлер, в якому також було сiм автомобiлiв "БМВ", тiєї ж марки i кольору. Уявляєте?
  - Вибачте, але нашi автомобiлi не викраденi. У нас iз концерном "БМВ" укладено договiр на оптову купiвлю автомобiлiв. Наша компанiя дуже серйозна. Ми майже десять рокiв на ринку, i запевняю вас, нам немає сенсу займатися дрiбною кримiнальнiстю.
  - I все-таки, погодьтеся, це, як кажуть, дуже пiдозрiло. Ми маємо все перевiрити.
   - Я готовий надати вам усi документи!
  - Всi. Достатньо. - Петренко сумно глянув на календар: часу шукати iншi автомобiлi вже не лишалося. - Я вiдповiв на всi вашi запитання? Я бiльше не маю часу займатися тут з вами. У мене, як-то кажуть, роботи по горло. А ви мене вiдволiкаєте вiд державної служби. Всi. Можете бути вiльними.
  - Анатолiю Семеновичу, може ми, все-таки, якось вирiшимо це питання? - Валентин дiстав iз внутрiшньої кишенi величезну пачку банкнот.
   Петренко жадiбно подивився на грошi, потiм на календар, потiм перевiв погляд на телефон, яким зазвичай дзвонив Олександр Вiкторович i твердо промовив:
  - Ви що пропонуєте менi хабар? Я нема про що не збираюся з вами домовлятися! Востаннє вам повторюю: йдiть i не заважайте працювати. Чи хочете, щоб вас затримали за спробу мене пiдкупити?!
  Валентин пiдвiвся i мовчки вийшов iз кабiнету. Як тiльки за ним зачинилися дверi, Петренко зателефонував Кравцову:
  - Так. Слухаю. - трохи роздратовано кинув вiн.
   - Здрастуйте, Олександре Вiкторовичу.
  - А це ти, Толику. Що там у тебе сталося?
   - Прохання я Ваше виконав, точнiше, так би мовити, перевиконав.
  - Та що ти говориш?! Ну i?..
  - Темносини "БМВ" останньої моделi. Тiльки iз заводу. Новi. - Начальник митницi аж прицмокнув товстими жирними губами вiд задоволення. - Цiлих сiм штук.
  - Ось молодець так молодець! Це ти допомiг добрим людям. Я замовлю за тебе слово, де треба. Буде тобi i премiя...
  - Спасибi. Дякую, Олександре Вiкторовичу, я ж, так би мовити, за обов'язком служби, з найбiльшої поваги до Вас.
  - Добре тобi. Ти там давай не тягни з цим. Оформляй усi документи,
   як за конфiскатом i зустрiчай наших кур'єрiв.
  - Добре. Папери я оформлю сьогоднi. Особисто цим займусь. - Кравцов поклав трубку, а вкрай задоволений Петренко зайнявся оформленням усiх необхiдних паперiв.
  
  - Ну що там? - спитав Снiгур, коли Валентин повернувся.
   - Погано дiло... - вiн переказав йому свою розмову з начальником митницi.
  - Треба дзвонити шефу. - резюмував Снiгур. - Ми тут самi нiчого не вирiшимо.
  Вiн набрав номер Лютца i коротко описав йому ситуацiю, що склалася. Фашист розлютився. Вiн кинув люльку i викликав до себе Лисого. Ця людина у структурi Лютца виконувала функцiю своєрiдного ката, йому та його групi доручалася вся кривава робота.
  - Лисий, слухай сюди. Зараз ти береш своїх пацанiв, машину та їдеш на N-ську митницю. Береш за яйця її начальника i змушуєш його пропустити нашi машини. Можеш робити з ним що хочеш, щоб вiн не тримав нашi "бехи". Його прiзвище - Петренко, звуть Анатолiй Семенович. Iншi данi проб'єш на нього сам. Зрозумiло?
   - Так, все зрозумiло.
  - Тодi, давай швидко. Там зараз знаходиться Снiгур iз двома бiйцями, можеш взяти їх собi на допомогу.
  - Добре. На мiсцi розберуся.
  - Все, їдь. - Лисий вийшов.
  Гнiв Фашиста потроху вщухав. Вiн вирiшив зателефонувати своїй людинi з митної служби. Можливо вiн зможе чимось допомогти. Лютц узяв мобiльний та набрав його номер.
   - Алло.
   - Привiт, Сiрий, можеш казати?
  - Так. Добрий день.
  - На N-ськiй митницi затримали мiй вантаж - сiм машин "БМВ", там усi документи в порядку. Я не знаю в чому справа. Можеш розiбратися своїми каналами?
   - Обiцяти нiчого не можу, але спробую дiзнатися, що там сталося.
  - Добре. Чекаю на твiй дзвiнок. - Фашист вимкнув телефон. Вiн уже хотiв зателефонувати Лисому i скасувати своє необдумане i жорстке рiшення, але вирiшив дочекатися результатiв вiд Сiрого.
  Бiльш нiж за годину телефон нарештi задзвонив. Лютц схопив трубку i пiднiс її до вуха.
   - Так.
  - Германе Карловичу, взагалi я дiзнався. Навряд чи вдасться щось вирiшити. Там усе санкцiоновано iз самого верху. Якимось шишкам з Мiнiстерства дуже знадобилися машини, чим їм сподобалися саме вашi. Нинi їх оформляють як конфiскат. Потiм продадуть комусь треба за копiйки.
  - Сiрий, а якщо я сам їх викуплю? Може, вийде якось домовитися?
  - Германе Карловичу, з цими людьми нiчого не вийде. Вони не звикли домовлятися, вони розпоряджаються.
   - Суки.
   - Вибачте, що так вийшло, але я справдi нiчого не зможу вдiяти.
  - Так, нiчого, Сiрий, i на цьому спасибi. З мене коньяк - хлопцi увечерi тобi пiдвезуть додому.
   - Спасибi.
  - Немає за що. Поки що.
  - До побачення. - Лютц вiдключив телефон.
   Тепер вся надiя залишалася на Лисого та його вiдморозках.
  Лисий зi своїми бiйцями приїхали до N-ської митницi пiзно вночi. Зателефонувавши зi Снiгуром, вiн дiзнався в якому готелi вони зупинилися i поїхав туди.
   Вранцi, трохи вiдпочивши пiсля дороги, Лисий зустрiвся зi Снiгуром i вони вирiшували, що робити з начальником митницi.
  - Валити його небезпечно. Тут же вони пiднiметься - не вiдмастимося. - промовив Снiгур.
   - Фашист, у разi чого, дозволив.
  - Ну, немає резону, зрозумiй. Грохнiть ви його, - прийде якийсь iнший придурок, з яким теж не вийде домовитися, що його теж вбивати?!
  - Доведеться. - флегматично вiдповiв Лисий.
  - Нi. Тут iнакше треба дiяти. Потрiбно його змусити повернути тачки.
  - А дiти в цього козла є? - хижо вискалившись запитав вiдморозок.
   - Хрiн його знає.
   - Треба дiзнатись.
   - Як?
  - А це твої проблеми. У людей попитуй, за будинком поспостерiгай. Ви, до речi, пробили де вiн живе?
   - Так, ми вчора, коли вiн повертався з роботи, вiдстежили його.
   - Ну, i де вiн живе?
  - Кiлометрiв сорок трасою вiд митницi. Там у нього величезна триповерхова хата.
  - Ось i вiдправ туди двох пацанiв. Нехай поїдуть, подивляться, хто з ним живе. Хоча нi. Давай я сам з кимось зi своїх з'їжджу, щоб не засвiтилися пацани завчасно.
  - Як хочеш. - байдуже кинув Снiгур i Лисий пiшов до машини, прихопивши дорогою одного зi своїх вiдморозкiв.
   "Скромний" мiнi-палац начальника митницi був розташований в оточеннi не менш "скромних" котеджiв метарх за триста вiд траси.
  Це було цiле селище, навколо якого тяглося чисте поле. Ставити машину там було не можна, бо її вiдразу помiтили б i, можливо, запам'ятали б мешканцi селища.
  Лисий поставив машину на узбiччi дороги, дiстав iз бардачка потужний вiйськовий бiнокль, перебрався на заднє сидiння i став спостерiгати за будинком Петренка. Тут машина з людьми, якi сидiли в нiй, не привертала уваги стороннiх.
  Цiлий день у будинку було спокiйно - схоже, там нiкого не було. Лише пiсля шостої до будинку покотив начальник митницi на "маздi". Поставивши машину до гаража, вiн пiшов у будинок.
  Лисий поїхав у готель. Снiгур був у себе в номерi.
  - Вiн здається, живе один. - повiдомив Лисий, увiйшовши до кiмнати. Снiгур полегшено зiтхнув - йому зовсiм не сподобалася ця iдея з викраденням дитини.
  - Ну, i що тепер збираєшся робити? - спитав вiн.
   - Доведеться наїхати на нього самого.
  - Лисий, це небезпечно, вiн не повний лох. Вiн у цьому регiонi один iз перших людей.
   - А що ти пропонуєш?
   - Я не знаю що робити.
  - Ось. Ти не знаєш, а якщо ми не вирiшимо цiєї проблеми з тачками, Фашист з нас голови знiмає.
   - А з чого ти взяв, що вирiшиш цю проблему, якщо наїдеш цього томожника?
  - Я зовсiм не впевнений, що вирiшу це в такий спосiб, але я не маю iнших варiантiв. Потрiбно ж хоч щось робити.
  - Лисий, ну не подобається менi такий варiант. Якийсь вiн гнилий. Дивись, щоби все не зiпсувати таким наїздом.
  - Досить каркати пiд руку. Краще б удачi побажав. - пробурчав Лисий.
   - Успiху тобi.
  - Спасибi. Всi. Я погнав. Вiзьму з собою трьох пацанiв, думаю, впораємося. - Бандит рiзко пiдвiвся з дивана i вийшов iз кiмнати.
  Вже сутенiло, коли чорна "дев'ятка" Лисого з бiйцями пiд'їхала до особняка Петренка. З машини вилiзло четверо мiцних чоловiкiв i неквапливо попрямували до будинку.
  Анатолiй Семенович дивився телевiзор i розмiрковував над тим, чи не викликати йому повiю, - пiсля розлучення з дружиною вiн частенько користувався їхнiми послугами, - коли в передпокої пролунав якийсь гуркiт. Вiн пiднявся з дивана, щоб подивитися, що там упало, але одразу сiв назад - у кiмнату увiйшло четверо громив. Двоє з них тримали в руках пiстолети.
  - Е! Ви хто такi? Що вам тут потрiбне?! Ви не знаєте, хто я такий!
  - Заткни хайло, щура! - гаркнув один iз непроханих гостей. - Ми всi чудово знаємо: i хто ти, i що ти.
  - Що ви хочете? - трохи перелякано спитав Петренко.
  - Для початку - розумiння. Це може зберегти тобi життя.
  - Ну ти, фуфло, ти навiщо цуркаєш?! - закричав несподiвано iнший.
   - Я вас не розумiю...
  - Зараз зрозумiєш. - бандити обступили його пiвкiльцем. Двоє з них продовжували грати пiстолетами. - Ти, сука, затримав на своїй гребанiй митницi вантаж однiєї дуже авторитетної i шанованої людини, тож ця людина сильно розлютилася i попросила нас розтлумачити тобi...
  - Хлопцi, ну-у з чого так? - вiд хвилювання Анатолiй Семенович почав заїкатися.
  - Ти - виродок, хлопцi тобi у твоєму пiонерському дитинствi. Ти зрозумiв, на?
  - Зрозумiв. Зрозумiв. Адже можна ж вашу проблему вирiшити по-доброму... Я ж не можу за всiм встежити. Може якийсь запопадливий iнспектор помилився. Я ж, так би мовити, не знаю.
  - Чуєш, козел, ти, так на... сказати, можеш коротше базарити. - процiдив крiзь зуби один iз бандитiв.
  - Так Так звичайно. Ви тiльки скажiть, що там за вантаж i я все налагоджу.
  - Сiм тачок "БМВ", останньої моделi. - насторожено кинув один iз них.
  - Хлопцi, з цим не вийде. - Петренко помiтно розгубився. - Це... Це не вирiшив. З Києва команда була. Iз самого Мiнiстерства. Ви не знаєте, якi це великi люди... А я - нi. Це не я. Я тут не причому. Ви з ними вирiшуйте... Я - людина маленька, що скажуть, те й зроблю, так ск...
  - Тачки тут стоять, i ти теж тут. Тут з тобою та вирiшимо. А не хочеш по хорошому, буде по поганому. Зрозумiв, нi?
  - Нi! Не треба, будь ласка! То ж не я! Розумiєте, не я! Це не в моїй владi. Вони ж i мене i вас уб'ють... - продовжував канючити томоженець.
  - Що робитимемо з цим гавнюком? - подивившись на свої вiдморозки, спитав Лисий.
  - Чи може його опустити? - зло запитав один iз амбалiв.
   Петренко весь напружився:
  - Не треба, будь ласка, не треба. Клянусь вам, я нiчого не зможу вдiяти. Не чiпайте мене. У мене є грошi, багато грошей, я вiддам вам, якщо ви мене не чiпатиме...
  - Скiльки ж тобi багато, штемп? - майже весело спитав Лисий.
  - Шiстдесят тисяч... доларiв. Я вам все вiддам. - Петренко обманював, грошей було набагато бiльше, але навiть у момент смертельної небезпеки почуття жадiбностi не покидало його. Бандити переглянулися:
  - Давай бабло. Ми подумаємо. - сказав Лисий. Вони пройшли до кабiнету i Анатолiй Семенович дiстав iз схованки товсту пачку стодоларових купюр. Не перераховуючи, вiн вiддав їхньому бандиту. Досить посмiхнувшись, той сховав їх у кишеню.
  - I все ж таки, козел, машини повинен повернути саме ти. По мiнiстерствах їздити ми не можемо, так як у нас костюмiв немає. - Бандити весело заржали. - Ну, що тобi варто оформити документи i пропустити нашi тачки? А ми ось тобi грошей дамо. - Лисий показав йому пачку, яку вiн же щойно вiддав. - Тобi ж потрiбнi грошi, га? Ну то чого?
  Анатолiй Семенович мовчав. Вiн зовсiм розгубився i не знав, як йому вчинити. Якщо вiн вiддасть машини - столичне начальство не дасть йому життя, якщо не вiддасть - цi тим бiльше не дадуть... А вони, напевно, страшнiшi за столичнi. До того ж, вони поряд, а тi далеко. Може, пощастить ще й знайде вiн їм iншi новi iномарки...
  - Ну то що робитимемо?! - нетерпляче повторив Лисий.
  - Я спробую щось зробити. Але це буде дуже складно.
  - А зараз все складно, цап! Життя загалом складна штука! - Бандит помiтно повеселiшав. - Зараз можеш зробити?
  - Сьогоднi вже пiзно. Завтра вранцi я...
  У цей момент у дворi пролунало виття мiлiцейської сирени. Зовнi голосно захлопали дверцята автомобiлiв. Пронизливо заверещала сигналiзацiя в "дев'ятцi" Лисого. Один iз бандитiв пiдскочив до вiкна:
  - Менти! Двi машини! - розгублено крикнув вiн i додав, звертаючись до Петренка. - Тут є iнший вихiд?
  - Так. Iз кухнi, на вулицю. - автоматично вимовив все ще наляканий томоженник.
  Бандити кинулися на кухню. Вiдчинивши дверi, вони вискочили у двiр. Того, хто бiжить, першим перерiзала навпiл автоматна черга, випущена з кущiв навпроти виходу i тут же пролунав окрик:
  - Стояти! Мiлiцiя!
   - Руки, падали!
  Бандити забiгли назад у будинок i зачинили за собою дверi. Лисий, схопивши за комiр Петренко, потяг його до зали.
  - Будинок оточений! Чинити опiр марно! Виходьте по одному iз пiднятими руками! - пролунав чийсь суворий голос, посилений мегафоном.
  - А хрiн вам! - Лисий кiлька разiв вистрiлив у вiкно i повалився на пiдлогу, захоплюючи на пiдлогу Петренко. По вiкнах застрочили з автоматiв. Ще один бандит, який не встиг вчасно впасти на пiдлогу, отримав кулю в голову.
   За кiлька секунд стрiлянина припинилася.
  - Перестаньте стрiляти! В нас заручник! - голосно вигукнув Лисий i впер у нiс дуло свого пiстолета. - Кричи! Кричи, суко!
   Петренко пронизливо, по бабинi, заверещав.
  - А я болт клав на цього хапугу! - вiдповiв хтось зовнi. - Можете його вбивати! Вам лише гiрше буде! Краще здайтеся!
  - Пiшов ти... - домовити бандит не встиг. Зовнi знову вiдкрили сильний вогонь iз автоматiв. Потiм стало тихо.
   Лисий обернувся до останнього, що залишився в живих спiльнику:
  - Товстий, повзи в кухню, контролюй вхiд. Зараз їхнє начальство смiттєве пiд'їде, торгуватимемося.
   - Треба вже звалювати, Лисий, вони на всю голову вiдмороженi - завалять нас вiд нефiг.
  - Не жени пургу! Як ти звалиш? Висунешся - тебе одразу завалять. Сиди та чекай!
  Товстий, високо вiдстовбурчуючи свiй широкий зад поповз у кухню. Як тiльки вiн перебрався через порiг чиясь нога у важкому вiйськовому черевику, боляче наступила на його руку, що тримає пiстолет. Вiн пiдняв голову i вперся поглядом у дуло автомата. Двоє омоновцiв ривком поставили його на ноги та вiдiбрали пiстолет.
  - Скiльки їх там? - спитав один iз них.
   - Пiшов на... - у вiдповiдь омоновець пересмикнув затвор автомата.
  - Е! Не стрiляй! Двоє. Двоє їх там. - Толстому викрутили руки, клацнувши на них кайданки, i витягли надвiр. До будинку забiгло ще кiлька автоматникiв.
  Надворi було тихо. Ця тиша лякала Лисого ще бiльше, нiж пострiли. Менти, схоже, щось думали.
  Раптом вiд дверей на нього впала величезна тiнь. Чиїсь мiцнi руки з силою притиснули його до пiдлоги та вирвали пiстолет.
  Коли Лисого вели до машини, його мучило питання: звiдки взялися менти? Вiн так нiколи й не дiзнається, що з вiкон будинку навпроти крiзь незашторенi вiкна було видно й Петренка та їх, що розмахували пiстолетами. А у котеджi навпроти жив начальник районного вiддiлення мiлiцiї, вiн то й пiдняв на ноги всю мiлiцiю в окрузi, побачивши озброєних людей у будинку сусiда.
  Пiд час обшуку у Лисого знайшли шiстдесят тисяч доларiв. А пiд час допиту вiн показав, що одержав цi грошi вiд Петренка. Незважаючи на те, що начальник митницi вiдмовлявся вiд цих грошей i запевняв, що у нього з роду не було таких сум, його усунули вiд роботи та розпочали щодо нього службове розслiдування.
  Другого дня пiсля нападу на будинок томоженника, з києва приїхали спiвробiтники Державної Митної Служби та забрали з собою конфiскованi автомобiлi "БМВ" разом з усiма документами. У столицi машини зустрiчав сам Олександр Вiкторович.
  Один iз автомобiлiв вiн одразу ж передав заступнику одного з мiнiстрiв уряду. Зовсiм скоро мало вiдбутися весiлля його дочки i тягнути з подарунком було не можна.
  Тим часом у зв'язку з розслiдуванням дiяльностi начальника N-ської митницi прокуратура зайнялася перевiркою самої митницi. Щоб не ризикувати, Олександр Вiкторович наказав надiйним людям якнайшвидше продати автомобiлi.
   Новi, зовсiм без пробiгу, iномарки, оформленi як конфiскат, а тому не надто дорогi, швидко розiйшлися серед високих державних чиновникiв, якi нiбито живуть на одну бюджетну зарплату...
   Снiгур зi своїми людьми повернувся до Фашиста нi з чим.
  
   VI
  
  Герман Карлович було знайти собi мiсця. Стiльки проблем одночасно напало на нього.
  Володя повiдомив, що у лiкарнi вбили Федотова. Про те, що його саме вбили, стало вiдомо тiльки пiсля розтину - у кровi виявилася якась речовина, яка отруїла його органiзм. Це речовина називаються в просторiччi "сироваткою правди" - отже перед смертю в нього щось випитували. Але хто й що? Лисого заарештували, з ним ще одного бiйця, двох убили. I, нарештi, машини, через якi заварилася вся ця каша, розпроданi невiдомо кому... доведеться викласти не одну тисячу доларiв, щоби дiзнатися кому саме продали конфiскованi "БМВ" i знайти машину зi схованою.
  Але з машинами, на щастя, є ще хоч якiсь зачiпки, зв'язки, за допомогою яких їх можна вiдшукати. А ось у Нiмеччинi, iз вбивством та попереднiм пограбуванням Федотова так нiчого i не з'ясувалося. Єдине, що змiг зробити Володя - органiзувати перевезення тiла загиблого сюди до сiм'ї. Його з людьми треба повертати назад. Зараз усi люди потрiбнi тут, щоб вiдшукати цю машину, в якiй покiйний Федотов заклав схованку. Все одно в Нiмеччинi Володимир зi своїми людьми вже нiчого не вирiшить. Крiм того, вони засвiтилися у нiмецькiй полiцiї з пiдробленими посвiдченнями працiвникiв Iнтерполу. Їх будь-якої митi можуть почати розшукувати i швидше за все знайдуть.
  Обмiркувавши таким чином усе, що його турбувало, Лютц трохи заспокоївся, передзвонив Нiмеччинi i наказав Володi повертатися назад до Києва. Пiсля цього вiн обдзвонив кiлькох знайомих, якi мають зв'язки в урядi та попросив допомогти розшукати покупцiв автомобiлiв "БМВ". Крiм того, у Германа Карловича було чимало знайомих, якi працюють у Державтоiнспекцiї, вiн зателефонував i їм, звернувшись iз тим самим проханням. Всi, кому вiн дзвонив, обiцяли допомогти i зробити все можливе i не дивно, адже вони знали, що Лютц щедро вiддячить за будь-якi вiдомостi.
  
  Величезний авiалайнер компанiї Люфтганзе приземлився в мiжнародному аеропорту в Борисполi. Прибулих пасажирiв було досить багато, серед них нiчим особливим не видiлялися два охайнi дiдки. Крiм них у натовпi пасажирiв загубилася група молодих короткострижених нiмцiв iз чiпкими поглядами, схожими на спортсменiв.
  Залишивши будiвлю аеропорту старi та спортсмени попрямували на рейсовий автобус, що йде до Києва. Це були Люгер та Гiрчке зi своїми молодими неонацистами. Лiтнi люди з цiкавiстю оглядали мiсто, що сильно змiнилося, адже вiн запам'ятався ним при вiдступi купою рум'ян.
   У мiстi вони оселилися в одному готелi, в Центрi, поряд iз Хрещатиком.
  
  Падлевичу тiльки-но виповнилося вiсiмнадцять, коли почалася вiйна. Вiн якраз встиг здати лiтню сесiю на першому курсi у Полiтеху. Разом iз однокурсниками вони пiшли у вiйськкомат, щоб потрапити на фронт. Нiмцi швидко просувалися вглиб країни. I ось на початку вересня Iлля Падлевич опинився на фронтi. Вiйська весь час вiдступали. А вже наприкiнцi жовтня Падлевич серед багатьох iнших солдатiв потрапив в оточення, не зумiвши пробитися, вiн опинився в нiмецькому полонi. Його помiстили в споруджений нашвидкуруч табiр для вiйськовополонених. Це був колишнiй колгосп з зруйнованими корiвниками, огороджений колючим дротом, над яким розташувалися вежi зi свiжоструганого дерева. Полоненi лежали покотом бруднi, хворi, голоднi на соломi, що вигнила, i повiльно вмирали.
   Потiм були ще табори, дрiт, вежi, собаки, есесiвцi в чорних мундирах, з тьмяно блискучими черепами на кашкетах.
  Наприкiнцi сорок третього року ледь волочив вiд слабкостi ноги Падлевич погодився працювати на абвер - нiмецьку армiйську розвiдку. Його перевели до спецiальної школи, де готували диверсантiв та шпигунiв, для закидання до Радянського тилу. Тут добре годували i Падлевич старанно навчався, старанно конспектуючи лекцiї фашистських iнструкторiв, у страху втратити ситне мiсце.
  Влiтку сорок четвертого Iллю Падлевича, забезпечивши фальшивими документами, грошима та зброєю, закинули до Радянської України, нещодавно залишеної нiмцями. Вiн успiшно впорався iз завданням та залишився на територiї України. Кiлька разiв його вiдвiдували посланцi абверу, з новими завданнями та грошима.
  Падлевич розумiв, що тепер у нього немає iншого виходу, як допомагати нiмцям. Але з ранньої весни сорок п'ятого його дали спокiй. Напевно, нiмцi втратили зв'язок з ним, а може тепер їм було не до нього. Ще кiлька рокiв пiсля закiнчення вiйни Падлевич жив у страху, що його викриють, але йшли роки, а його нiхто не чiпав. Поступово вiн заспокоївся, звик до нового iменi, записаного в документах виготовлених фахiвцями з абверу i навiть став вiдзначати День Перемоги, як справжнiй ветеран.
  Сьогоднi Iлля Iванович зiбрався йти на ринок, продуктiв у будинку було зовсiм мало, а пiсля смертi дружини йому так важко було готувати самому. На початку четвертого вiн вийшов з пiд'їзду з авоською в руцi i неквапом побрiв у бiк ринку.
  - Падлевич. - раптом тихо гукнув його хтось позаду. Це було для Iллi Iвановича рiвносильно пострiлу - вже майже шiстдесят рокiв нiхто не називав його справжнiм прiзвищем. Вiн iнстинктивно обернувся i вiдскочив назад. Перед ним стояла примара з далекого страшного минулого. Востаннє вони бачилися в 1944 роцi, i незважаючи на те, що вiн сильно постарiв, Падлевич одразу впiзнав його. Це був офiцер СС Гiрчке, який курирував їхню роботу в розвiдшколi.
  - Вiтаю. - з ледь помiтним акцентом росiйською мовив Гiрчке. - Судячи з вашого вигляду, ви мене дiзналися. Чи не так?
   Iлля Iванович проковтнув слину i просипiв:
  - Так. Я вас дiзнався, пане штурме...
  - Не треба звань! - рiзко перебив його есесiвець. - Ми ж з вами давно на пенсiї. - Вiн усмiхнувся.
  - Що вам вiд мене треба? - все ще не в силах прийти до тями, запитав Iлля Iванович.
  - Може спочатку сядемо десь? Чи запросите мене до себе? Я добирався до вас iз самого Києва i, чесно кажучи, трохи втомився пiсля дороги.
   Падлевич зацьковано озирнувся i зiм'яв у руках авоську:
  - Добре. Ходiмо до мене.
  Гiрчцi зробив комусь знак рукою i мовчки пiшов за Падлевичем. Вони увiйшли до просторої, але не прибраної i занедбаної квартири. Колишнiй есесiвець уважно озирнувся:
  - А ви непогано влаштувалися, Падлевичу. Напевно, купили це все за грошi, виданi нами.
  - Нi. Не всi. - промимрив старий i зрозумiв, що нiмець натякає йому на те, що цi грошi ще доведеться вiдпрацьовувати. - Що ви хочете вiд мене? Коли була вiйна, я зробив для вас усе, що мiг, але вiйна давним-давно закiнчилася. Це все вже в минулому!
  - Помиляєтесь, Падлевич. - сухо кинув фашист. - Вiйна не закiнчилася. Вона продовжується. Тiльки вона невидима. Таємна. Вiйна iдеологiї. Вiйна рас. - здається старий есесiвець не проти був пофiлософствувати, але Iллi Iвановичу було зовсiм нецiкаво вислуховувати його фанатичнi марення.
   - Як ви мене знайшли?
  Гiрчцi роздратовано глянув на нього. Йому зовсiм не сподобалося, що якийсь маленький росiйський агент смiє його перебивати.
  - Я ж говорю вам, що вiйна триває!.. Ми зберегли майже всю нашу картотеку та архiви. А ви навiть не спромоглися змiнити виданi вам нами документи на новi. Знайти вас було дуже легко.
  - А якщо я вiдмовлюся вам допомагати?! - сам злякавшись свого запитання, вигукнув Падлевич.
  - Що ж, тодi менi доведеться передати документи про вашу дiяльнiсть у вiдповiднi органiзацiї. Сподiваюся, ви знаєте, що на вiйськовi злочини термiни давностi не поширюються. Вас i зараз можуть судити за те, що ви спiвпрацювали з нами.
   - Ви цього не зробите!
   - Чому?
   - Адже вас теж тодi судитимуть.
   Гiрчцi розсмiявся:
  - Ви забуваєте, Падлевиче, що я громадянин iншої країни i не пiдкоряюся вашим законам. Мене не можуть навiть допитати. А я, на вiдмiну вiд вас, нiколи не зраджував своєї країни. Моїм дiлом уже займався Боннський суд, але вiн виправдав мене. У вас є лише один вихiд - продовжувати спiвпрацю з нами. Вам це буде неважко.
  - Що я маю робити? - приречено запитав Iлля Iванович.
  -Оце це зовсiм iнша розмова. Так би й одразу. До речi. У вас є дiти, Падлевиче?
   Старий здивовано глянув на нього.
  - Так є. Але не смiйте їх вплутувати в цю справу. Вони не повиннi нiчого знати!
  - Ну що ви! Я й не збирався. Справа в тому, що я чув, як у вас погано живуть люди. Бiдно. Коли ви допоможете нам, ви можете допомогти своїм дiтям. Адже ви знаєте, ми завжди добре платимо тим, хто нам допомагає. - Падлевич мовчав. Вiн дивився на есесiвця з ненавистю та страхом. - Тепер перейдемо одразу до справи. Я дам вам грошi, на якi ви повиннi будете купити машину - мiкроавтобус, бажано марки "Фольксваген". Не новий. Тут - вiн дiстав з кишенi згорнутий газетний листок, - Оголошення про продаж пiдходящої машини. Зараз i зателефонуйте, i ми з вами поїдемо на неї подивитися.
   Падлевич взяв складений газетний лист, розгорнув i прочитав оголошення.
   - Але ж це ж у Києвi!
  - Так. I що? Вам доведеться поїхати до Києва на кiлька тижнiв, тому попередьте всiх, щоб вас не шукали. У вас є пiв години, щоб зiбратися та зателефонувати.
  Через пiв години Гiрчке та Падлевич вийшли з пiд'їзду. За рогом будинку на них чекало таксi зi столичними номерами. Бiля машини стояли двоє молодих хлопцiв i неголосно розмовляли нiмецькою. Водiй залишався за кермом.
  Есесовець сiв на переднє сидiння, а Iллю Iвановича посадили назад мiж двома молодими мiцними нiмцями. Таксi рушило з мiсця, до Києва було бiльше двохсот кiлометрiв шляху, i водiй поспiшав, щоб дiстатися засвiтло.
   Колишнього абверiвського агента Гiрчке поселив у тому самому готелi, де вони зупинилися.
  Наступного дня вони вирушили купувати мiкроавтобус. Нiмець щедро забезпечив Падлевича грошима, наказавши не скупитися на хабарi, щоб швидше переоформити куплений автомобiль нового власника. I вже ввечерi того ж дня за документами Падлевич офiцiйно вважався власником мiкроавтобуса марки "Фольксваген". Але насправдi, як пояснив йому Гiрчке, вiн був лише водiєм цiєї машини.
  - Поки що. Поки що. Тижня за три я думаю ми впораємося тут iз усiма справами i тодi... Ви станете повноправним власником цього автомобiля... - додав есесiвець.
   Того ж вечора вiн представив Падлевичу ще одного старого нациста - Люгера:
  - Знайомтеся, Падлевичу, це пан Люгер. Мiй колега. Я йому багато розповiдав про вас. - багатозначно промовив Гiрчцi. - Завтра зранку ви з паном Люгером та його людьми вирушите у невелику подорож. I запам'ятайте, Падлевиче, ви повиннi слухатися цього пана так само, як i мене. Зрозумiло?
  - Так. Я все зрозумiв, пане Гiрчко.
  - Добре. Можете йти вiдпочивати. - Iлля Iванович повернувся до дверей.
  - Хвилину. - скрипучим голосом промовив Люгер, що до цього мовчав. Абверiвець обернувся. - Ви давно водите машину?
  - З сорокового року. Отримав права у ДТСААФi.
   - З документами на машину у вас усе гаразд?
  - Так. Все оформлено як належить.
  - Добре. Тепер iдiть. - Падлевич кивнув i пiшов до себе в номер.
  - Сьогоднi Мейєр i Вангер знову їздили за адресою, даною тим росiянам у лiкарнi. - повiдомив Люгер.
   - Дiзналися щось нове?
  - Майже нiчого. Будинок, як i ранiше, посилено охороняється. Але сьогоднi iз дому виходив сам Фашист. На броньованому "мерседесi" у супроводi джипа з охороною вiн їздив у ресторан у мiстi. Коли ж надiшлють апаратуру?! Нам потрiбно почути про що говорять у будинку, щоб дiзнатися, що з нашою картою!
   - Якщо твоя поїздка буде успiшною, ми зможемо взяти "мови" i дiзнатися про все, що нас цiкавить без спецiальної апаратури, тим бiльше, що передати її сюди не так i просто.
  - Тодi побажай менi успiху i щоб ця подорож принесла нам удачу. - сказав Люгер, встаючи з дивана.
  - Гот мит унс, Гансе. - натхненно промовив Гiрчцi.
   ...Ранок видався похмурим i похмурим, у Падлевича болiла голова, сильно хилило до сну, але треба було їхати, коли i куди скаже другий есесiвець.
  О дев'ятiй ранку, нашвидкуруч поснiдавши в ресторанi, вони вiд'їхали вiд готелю. Окрiм Люгера та шофера в салонi машини перебували ще троє чоловiкiв на вигляд рокiв 30-40.
   Коли виїжджали з мiста, Падлевич спитав, махнувши рукою у бiк салону:
  - А цi хлопцi також вашi? Щось вони надто добре збереглися за цi роки.
   Люгер подивився на нього трохи здивовано, а потiм усмiхнувся.
  - Так, це нашi люди. Вони народилися та виросли вже пiсля вiйни. Наша змiна. Так що не дивуйтеся їхнiй молодостi. - пояснив нацист.
  - Куди їхати? Ви менi скажете чи як? - невдоволено пробурчав Падлевич.
  - На захiд. До Галичини. - на секунду забарившись, вiдповiв нiмець.
  Пiсля обiду машина в'їхала у старовинне захiдноукраїнське мiсто Львiв. Доїхавши до центру Iлля Iванович запитливо глянув на Люгера. Але нiмець не помiтив його погляду. Поки вони їхали мiстом, вiн жадiбно дивився на всi боки i час вiд часу важко зiтхав. Пiд час вiйни вiн провiв у цьому мiстi чимало приємних днiв.
   - Куди далi, пане Люгер?
  - А? За мiсто там лiс. Я покажу. - машина проїхала повз Оперний театр, нiмець з цiкавiстю обернувся i дивився на нього, поки вiн не зник з поля зору. - Колись я був там, усерединi. Красиво. - З нотками ностальгiї в голосi сказав вiн Падлевичу.
  Машина далi рухалася просто в потоцi iнших автомобiлiв. Незабаром мiкроавтобус виїхав за мiсто, лiворуч промайнуло маленьке озеро, а потiм уздовж дороги замиготiв темний лiс. Вони проїхали вже кiлька кiлометрiв уздовж лiсу, коли есесiвець попросив зупинити машину.
  Iлля Iванович звернув на узбiччя та заглушив мотор. Люгер з легкiстю вистрибнув з машини, почекав, поки з салону вибралися двоє супроводжуючих i, перестрибнувши через вузьку придорожню канаву, вони втекли серед дерев.
  Минуло бiльше двох годин, перш нiж нiмцi повернулися з лiсу. Старий нацист був чимось помiтно засмучений. Сiвши в машину, вiн подивився на годинник.
  - Що ж, сьогоднi, мабуть, вистачить. Повертайтеся в мiсто i подивiться готель поряд. - розпорядився вiн.
   Падлевич розгорнув мiкроавтобус, перетинаючи суцiльну смугу на асфальтi i поїхав назад.
  Наступного ранку вони виїхали з мiста, мiкроавтобус пройшов у бiк Карпат. Близько десятої ранку вдалинi з'явилися розпливчастi силуети гiрських вершин, оповитi легким серпанком. Незабаром дорога заспiвала мiж пагорбами. Падлевич на великiй швидкостi проїхав кiлька гiрських селищ. За Сколе Люгер попросив їхати повiльнiше. Ще за кiлька кiлометрiв, за наказом есесiвця, вони звернули з асфальтованої траси на вузьку розбиту путiвцю, що веде вглиб гiр.
  Проїхавши кiлька сотень метрiв, машина забуксувала i заглухла. Як не намагався Падлевич, мiкроавтобус не мiг пiднятися вище.
  - На бронетранспортерi тут можна було проїхати. - невдоволено пробурчав есесiвець. - Залишайтеся тут i чекайте на нас. - вибираючись iз машини, розпорядився вiн. За ним пiшли молодi нацисти.
  Нiмцi пiшли вгору дорогою i незабаром зникли з поля зору. Iлля Iванович вибрався з машини i глибоко, на повнi груди, вдихнув чисте гiрське повiтря.
  Люгер йшов угору дорогою i вiдчував, що задихається, але не вiд важкого пiдйому i не вiд похилого вiку. Нi. Вiн задихався вiд спогадiв, що нахлинули, вони нiби душили його. Вiн виразно згадав людей, з якими йшов цiєю дорогою востаннє. Нiкого з них давно не було в живих. Усi загинули пiд час вiйни. Адже i вiн цiлком мiг опинитися серед них. Це страшне мiсце, воно i зараз дихає небезпекою та смертю.
  Тодi Люгер отримав завдання пiдготувати бази для "Вервольфа" та українських нацiоналiстiв у Галичинi. Радянськi вiйська стрiмко наближалися до кордонiв Рейху i хтось у Берлiнi запропонував використати проти них досвiд партизанської вiйни, щоб хоч якось затримати наступ росiян. Перевiренi офiцери СС поспiшно приступили до пошуку затишних мiсць для будiвництва секретних замаскованих баз. У лiсах, горах створювали бункери, схрони, схованки зi зброєю та продовольством.
  База в лiсi пiд Львовом виявилася знищеною, на її мiсцi була величезна яма, - схоже, бiльшовики пiдiрвали бункер. Тому довелося вирушити до Карпат, де була ще одна, резервна, база "Вервольфа". Цей бункер будували росiйськi вiйськовополоненi, потiм їх усiх розстрiляли неподалiк, тодi Люгер особисто командував солдатами з розстрiльної команди i стежив, щоб не один росiйський не вижив.
  Бункер був вже зовсiм близько, есесiвець навiть дiзнався одну iз старих ялин, на якiй вiн у липнi наказав повiсити одного росiйського, який вiдмовився працювати. Гiлка, де майже тиждень провисело тiло росiйського не збереглася, та й саме дерево зовсiм висохло i будь-якої митi могло впасти.
  Люк, що закривав вхiд у бункер, був весь засипаний землею i прелим листям, але Люгер вiдразу ж його знайшов. Вiн зупинився перед замаскованим люком i повернувся до нацистiв, що його супроводжували.
   - Розгрiбайте тут листя.
  Чоловiки, присiвши навпочiпки, стали руками розгрiбати листя гiлки та мох. Пiд листям була сира земля, коли її розгребли здалася проржавiла металева плита, з центру якої стирчало велике металеве кiльце. Есесовець пiдiйшов до люка, присiв i натиснув на ледь помiтну кнопку на залiзнiй рамi, всерединi щось тихо клацнуло.
  - Пiднiмайте. - Вiн пiдвiвся i вiдiйшов убiк.
  Один з нiмцiв обома руками схопив обручку i, напружившись пiднявши люк, одразу пiдскочили двоє iнших, пiдхопили плиту за краї i поклали осторонь. З чорної дiрки в землi дихнуло сирим, затхлим повiтрям. Дiра йшла вертикально вниз пiд землю. На однiй iз стiн цього бетонного колодязя були iржавi скоби.
  Люгер дiстав лiхтарик i крекчучи полiз униз, за ним пiшли iншi. Спустившись униз, вони опинилися у вузькому коридорi з бетонними стiнами. Все було вкрите товстим шаром павутиння. Величезнi лахмiття липких ниток звисали зi стелi. На пiдлозi був товстий шар пилу. Люгер обережно пiшов уперед, намагаючись не торкатися павутиння. Позаду йшли неонацисти.
  Коридор був досить коротким, в кiнцi виявилися важкi залiзнi дверi. Вона була незачинена. Есесовець штовхнув її i вона зi скреготом вiдчинилася. Вони увiйшли до маленької кiмнатки, серед якої стояв стiл. На ньому сиротливо валялися iржавi банки з-пiд консервiв, якийсь посуд, склянки та ложка. Поруч на пiдлозi валялася солдатська каска. У кутку було складено невелике, затягнуте павутинням вогнище, бiля нього валялися трухлявi дрова.
  У кiмнатi було ще два дверi, крiм тих, через якi вони ввiйшли. Старий пiдiйшов до однiєї з них i вiдчинив дверi, за ними опинилися залiзнi сходи, що вели кудись униз. Люгер обернувся:
  - Зачекайте тут. - вiн став спускатися сходами. Через кiлька хвилин знизу пролунав дивний рик, нiмцi небезпечно перезирнулися i раптом у них над головою тьмяно спалахнула лампочка. Спалахнувши ще кiлька разiв, вона згасла. Пiднявся Люгер:
   - Ходiмо зi мною.
  Нiмцi пiшли за ним униз сходами. Внизу горiло свiтло, десь за стiною мiрно гудiв генератор. Пiд сходами стояв великий бак з водою, що позеленiла вiд часу, а вздовж стiн розкинулися дерев'янi стелажi, на яких стояли продукти, що зiпсувалися. У дальнiй стiнi були ще однi дверi, есесiвець вiдчинив їх i махнув рукою в отвiр. Маленька кiмната була майже до стелi заставлена дерев'яними ящиками, пофарбованими в зелене свiтло. Вони були вщерть набитi зброєю та боєприпасами.
  - Вiзьмiть цей ящик з МП-40 i он тi два, поменше, там патрони. - розпоряджався Люгер. - Цю коробку теж берiть, у нiй патрони до пiстолетiв, а "парабеллуми" он там. Генрiх, внизу, злiва ящик з гранатами, вiзьмiть зо два десятки. О! Тут i панцерфаусти є! Їх також захопiть.
   Пiдлеглi тягали ящики i дивилися на Люгера з подивом, вони нiколи не бачили старого нациста таким збудженим.
  - Дивно, як ми програли вiйну цим клятим росiянам! - з гiркотою промовив есесiвець. - Минуло бiльше пiвстолiття, а тут все в iдеальному станi. Свiтло горить. Вентиляцiя хоч i забилася, але працює. Зброя у повному порядку. - вiн дiстав iз довгого ящика карабiн "маузер", задумливо покрутив його в руках, потiм поклав назад у ящик. - Тiльки продукти зiпсувалися...
  Молодi нацисти вже пiднiмали ящики зi зброєю нагору. Люгер теж повернувся до передпокою i зайшов у третi дверi. За нею виявилася довга вузька, як пенал, кiмната, заставлена двоярусними лiжками. То була казарма для вiдпочинку "вервольфiвцiв". Пiд стелею, щойно розсiюючи темряву висiла одна лампочка - iншi перегорiли. Старий дiстав лiхтарик i увiйшов усередину, освiтлюючи простiр перед собою. Пройшовши кiлька метрiв, вiн здригнувся i зупинився, - перед ним на двох сусiднiх лiжках лежали два скелети. Одяг на них майже зотлiв. Але ще можна було помiтити, що це есесiвськi мундири. В одного зi скелетiв лежав на ребрах потемнiлий вiд часу Залiзний хрест. На запиленiй пiдлозi недбало валялися чоботи, вкритi цвiллю.
  Люгер пiдiйшов ближче. На черепi одного зi скелетiв ще можна було побачити темнi уривки бинтiв, у другого бинти провалилися мiж тазом та ребрами. Старий зрозумiв, що "вервольфiвцi" залишили тут своїх поранених товаришiв помирати. На одному зi скелетiв була офiцерська форма, нiмець нахилився i подивився на вiдзнаки, - штурмбанфюрер. На кiстцi, яка колись була безiменним пальцем, лежав масивний срiбний перстень. На ньому був вигравiрований череп з двома схрещеними кiстками пiд ним - людина, яка померла тут, перебував у дивiзiї "Мертва голова"... Як i Люгер. Можливо, вони навiть були знайомi, адже вiн iнструктував солдатiв з "Вервольфа" перед тим, як залишити їх у тилу радянських вiйськ.
  - Гер Люгер, ми закiнчили. Все, що ви сказали нагорi. - зазирнувши казарму, промовив Генрiх. Есесовець обернувся:
  - Добре. Берiть ящики та несiть до машини. - вiн ще трохи постояв бiля лiжок i вийшов. Спустившись донизу, вiн вимкнув генератор i пiшов до виходу.
  Вибравшись iз бункера, вiн глибоко зiтхнув i покликав до себе пiдлеглих, що повiльно бредили з ящиками до дороги. Вони поставили свiй вантаж на землю та пiдiйшли.
   - Закрийте бункер i засипте вхiд, щоб усе було, як i ранiше.
   Швидко зробивши все, що сказав старий, нiмцi повернулися до ящикiв, пiдняли їх i пiшли до машини.
  Коли вони пiдiйшли, Падлевич мирно спав у салонi мiкроавтобуса. Вони занурили ящики всередину, накривши їх брезентом i автомобiль обережно поповз униз до траси.
   По дорозi їх зупинив даiшник, але все обiйшлося вiн лише перевiрив документи i, не знайшовши до чого причепитися, вiдпустив машину.
  До Києва вони повернулися пiзно увечерi. Вiдпустивши пiдлеглих, Люгер пiшов у номер до Гiрчки. Його колега - есесiвець ще не спав.
  - О! Ганс, нарештi. Як ви з'їздили?
  - Чудово, Гельмут. Ми знайшли все необхiдне. Я привiз десяток пiстолетiв, вiсiм МП, гранати та два панцерфаусти.
   - Хм, Гансе, що ти зiбрався влаштувати тут вiйну?
  - Нi що ти? Зброя завжди знадобиться у цiй шаленiй країнi. Ти ж не гiрше за мене знаєш цих непередбачуваних слов'ян! Тепер у нас достатньо зброї i ми можемо будь-якої митi захопити не тiльки "мови", а й увесь будинок цього росiйського бандита.
   - Не забувай, що ми тут уже не господарi, а просто в гостях i нам не бажано робити таких необачних крокiв.
  - Дорогий Гельмут, менi, як i тобi, зовсiм не хочеться провести решту життя в мiсцевiй в'язницi. Гаразд, закiнчимо цю безглузду розмову. Перейдемо до справи: що ти дiзнався за моєї вiдсутностi?
  - Я поставив людей стежити за Цим Фашистом. Вiн скрiзь пересувається автомобiлем, його супроводжує машина з охороною. Вони, швидше за все, озброєнi. Тож захопити цього бандита без шуму не вдасться. Але його будинок вiдвiдує багато людей. Ми можемо взяти когось iз них.
  - Я згоден, Гельмут. Але потрiбно, щоб ця людина була обiзнана у всiх її справах. I треба зробити це найближчим часом. Ми не можемо довго чекати.
   - Спробуємо взяти "мови" завтра ж.
  - Але так сильно поспiшати також не варто. Давай завтра зранку обговоримо це. Пам'ятаєш, як говорили в Росiї?
   - Ранок вечора розумнiший...
  - Так. Так. На добранiч, Гельмут.
  - На добранiч, Гансе. - Люгер кивнув i подався до себе в номер.
  Алiк i Вано поверталися з Нiмеччини потягом, - хотiли заощадити грошi, адже так дешевше, нiж лiтаком. Але не вийшло: всю дорогу вони по чорному пили, пропивши практично всi грошi. Вони намагалися заглушити спиртним свiй страх та невпевненiсть перед поверненням на Батькiвщину. Вони стiльки рокiв прожили у Нiмеччинi, що повнiстю втратили зв'язок iз рiдною країною. Вони навiть уявити не могли, що там зараз вiдбувається i як там живуть люди. Не знали вони i що на них чекає там. А ця невiдомiсть лякала обох.
  Вони вийшли на перон столичного вокзалу опухлi, неголенi, страшнi та повiльно пiшли до виходу до мiста. Жвавi мужики на кожному кроцi пропонували їм взяти таксi, але вони тiльки вiдмахувалися вiд них: куди їхати?
  Вийшовши на привокзальну площу, купили в кiоску два лiтровi пива i, присiвши на лавочку, заходилися жадiбно пити. Потiм вони курили i думали, що робити далi.
  За кордоном все здавалося так просто: приїхали, пограбували Фашиста i котилися на всi чотири боки. А зараз вони навiть не знали, де переночувати.
  - Ходiмо до Моррiсона. - несподiвано запропонував Вано. - У нього i пожерти, i бухнути, i переночувати можна.
  - Давай. Тiльки щоб вiн удома був. - погодився Алик, хоча подумав, що його цiлком може вдома i не бути, адже бандитське ремесло аж нiяк небезпечне - його давно могли вбити або посадити. Та мало що могло статися за стiльки рокiв...
  Але бандитам поталанило. Моррiсон опинився вдома. Вiн сам вiдчинив дверi i постав перед ними до пояса голий, у старих заношених спортивних штанях. Вiн сильно погладшав за цi роки.
  - Здорово, братику. Дiзнаєшся? - привiтався Алик, а слiдом за ним i Вано.
  - Пацани! Ви звiдки?! О, млинець, не чекав! Ну заходьте, чого встали? Зараз, я миттю...
   Вони увiйшли до квартири.
  - Юлько! Юля! - голосно закричав Моррiсон, з кiмнати визирнула симпатична молода жiнка. - Тут корефани мої пiдтягнулися, давай нам швидко органiзуй щось на стiл.
  А це, пацани, дружина моя - Юля. Кльова баба.
  Через двадцять хвилин бандити вже сидiли за накритим столом i пили холодну горiлку. Випивши i добре закусивши, вони продовжили перервану розмову:
   - Ну, Морiсоне, розповiдай, як тут живеш, чим займаєшся.
  - Так, у мене все нiштяк, пацани. Влаштувався в однiєї дуже авторитетної людини, вiн майже пiв мiста тримає. А ось ви куди зникли? Я вже пiсля того, як наша бригада розпалася, грiшною справою погане подумав. Що смiття може зачинити?
  - Тьху! Тьху! Тьху! Щоб у тебе гриби у ротi висохли! - образився Вано. - Ми за кордоном вiдсиджувалися. Чекали, поки тут весь цей кiпiш втрясеться. Теж справи робили в... - Алiк сильно вдарив його по нозi пiд столом i Вано не договорив, де саме. - Втiм, нормально перекантувалися. А ти як? Бачив когось iз наших?
  - Та ось, Данька з Чуком зi мною в одному гуртi, а так бiльше нiкого. Багатьох смiття закрили, дехто за бугор звалив, у кого лаве було.
  - А ми ось приїхали, хочемо дiло одне промутити. - вкрадливо промовив Алiк.
  - Що за рiч? - без цiкавостi запитав Моррiсон.
  - Та виставити хочемо одного жирного баригу. Пiдпишешся з нами?
  - Не-а, пацани, дякую. Менi пiд Фашистом нормально.
   Алик i Вано переглянулися здивованими поглядами.
   - Пiд ким, ти кажеш?
  - Фашист. - виразно вимовив вiн. - У великому авторитетi зараз. Зв'язки має скрiзь. Дуже серйозна людина. А що ви чули про нього? - не без гордостi спитав Моррiсон.
  - Нi, просто клiкуха в нього якась незвичайна. - квапливо вiдповiв Алик. - Вiн що справдi фашист?
  - А хрiн його знає. Сам вiн каже, що нi, а пацани подейкують, що так. Вiн навiть мотлох всякий з вiйни збирає, купу бабла на це гавно витрачає. Кажуть, - у нього вся хата цим барахлом завалена. I звуть як справжнього фашиста - Герман Карлович. Але менi, пацани, це все по барабану. Головне, що вiн бабки хорошi платить i робiтку не курну дає.
  - Так, закiнчило тобi, саме. - Замислено кинув Алик. - Слухай, Морiсоне, а може ти i за нас перетреш, щодо роботи. А?
  - То я, пацани, з радiстю! Тим бiльше, що у нас тут нещодавно закрили пару пацанiв. Нам такi, як ви дуже потрiбнi. - Вано дивився на Алiка, нiчого не розумiючи: як можна йти на роботу до людини, яку щойно збиралися пограбувати?! - Так що, я прямо завтра з ранку за вас перебазарю з ким треба i нормально оратимете.
   - А скiльки нам платитимуть?
   - Ну, для початку штука, може пiвтори на мiсяць.
   - Замало.
  - Не переживай. Жити можна, до того ж завжди можна заробити.
  Алiк i Вано залишилися у Моррiсона ночувати. А наступного дня їх взяв на роботу Фашист.
  
  
   VII
  
  Щойно Володя принiс Лютцю роздрукiвку з адресами нових власникiв його автомобiлiв. Збоку помiчник завзято дописав ручкою додаткову iнформацiю, яку вдалося зiбрати для цих людей.
  Переглянувши записи Герман Карлович важко зiтхнув - усе чиновники з уряду або генерали силових структур. Серед них сиротливо затесався якийсь естрадний спiвак. Навiть не спiвак, а так собi спiвачка, але дiвчаткам подобається. З нього, мабуть, слiд почати. Ось тiльки кому доручити зайнятися цим?
  - Германе Карловичу, я на годинку вiд'їду. Менi дружину треба вiдвезти до лiкаря. - зазирнувши до кабiнету, сказав Володя.
  - Добре. Їдь. - Думаючи про своє, дозволив Лютц.
  Володя вийшов iз дому Фашиста, сiв у машину та виїхав iз двору. Вiн їхав повiльно, час ще був. Пiд'їхавши до своєї оселi, вiн побачив, що Марина ще не вийшла. Почекавши кiлька хвилин, вiн вирiшив сам пiднятися в квартиру i поквапити її. Хлопець вийшов iз машини та пiшов до пiд'їзду. Хтось увiйшов у пiд'їзд за ним. Володя хотiв обернутися, але йому на голову обрушилося щось важке i вiн упав, непритомний. Два мiцнi мужики пiдхопили його пiд руки, витягли на вулицю i потягли до мiкроавтобуса, що стояв неподалiк. Вони закинули нерухоме тiло в салон, залiзли слiдом i "фольксваген" зiрвався з мiсця.
   Коли Марина нарештi вийшла з пiд'їзду, то довго ходила навколо машини i не могла зрозумiти, куди подiвся її чоловiк.
  А Володя тим часом лежав на пiдлозi машини, притиснутий зверху ногами викрадачiв. Мiкроавтобус на великiй швидкостi їхав невiдомо куди. Незабаром машина виїхала на восьмисмуговий проспект, що веде за мiсто, i помчала ним. Незабаром скiнчилися багатоповерховi будинки, повз промайнуло кiлька готелiв i почався густий сосновий лiс. Падлевич звернув з траси на розбиту путiвець, що веде вглиб лiсу. Заїхавши досить далеко, Iлля Iванович зупинив машину. Люгер та Гiрчке вибралися iз салону. За ними молодi нацисти витягли Володю. Вiн уже прийшов до тями, викрадачi швидко обшукали його i знайшли у внутрiшнiй кишенi пiджака копiю роздрукiвки зi вiдомостями про покупцiв "БМВ".
  Нiмцi вирiшили захопити саме цю людину, тому що вона була в Нiмеччинi, видаючи себе за спiвробiтника Iнтерполу, а пiсля повернення постiйно була поруч iз Фашистом, супроводжуючи її у всiх поїздках. Як вони зрозумiли, вiн був кимось подiбним до ад'ютанта при росiйському бандитi.
  - Хто ви? I що вам вiд мене треба? - зовнi спокiйний, спитав вiн. До нього пiдiйшли двоє старих.
  - Де карта? - з ледь помiтним акцетном, що видає в ньому нiмця, спитав один iз них.
  - Яка карта? Я не розумiю, про що ви кажете? - Володя справдi нiчого не розумiв. Хто цi старi нiмцi? Про яку карту вони говорять?!
  - Карта, яку ваш чоловiк у Вейденi купив у Краузi. - спокiйно уточнив старий.
  - Наша людина не купувала жодної карти. Вiн купив лише рiзнi нiмецькi ордени та медалi. Але запевняю вас, цi дрiбнички не становлять жодної iсторичної цiнностi.
  - Без-здилючки. - повторив старий i з ненавистю глянув на нього.
  - На жаль, ми не взяли iз собою препарат. - нiмецькою мовив другий дiд.
  - Що ж тим гiрше для цiєї росiйської. - Володя знав нiмецьку, але з цих двох фраз нiчого не зрозумiв.
  - Зв'яжiть йому руки. - молодi нiмцi зв'язали його i пiдвiсили на деревi, так що виверталися i страшенно хворiли на лопатки. Обидва старi пiдiйшли до нього.
  - Вам краще все розповiсти самому, бо зараз буде дуже боляче. - попередив його Гiрчцi.
   - Я не знаю, що ви хочете почути вiд мене.
  Нiмець пiдiйшов до нього впритул i вдарив у обличчя. Хоча старий i виглядав руїною, але бив дуже й боляче. Бити пов'язаних людей Гiрчке добре навчився в гестапо. Вiн чудово знав усi болючi точки на людському тiлi i методично бив росiйської саме по них. Пiсля п'яти хвилин безперервних ударiв вiн залишився вiдсапатися. З рота у Володi текла густа чорна кров.
  - Я спрощую питання. Де цi безздилюшки, якi купила ваша людина? - розтираючи кулаки, спитав нiмець.
  - Не знаю. - спльовуючи згусток кровi разом iз осколками зубiв просипiв вiн.
  - Вам краще сказати. Чи, може, вам подобається, коли вас б'ють? - сказав тихо Люгер, що стояв осторонь.
  - Не подобається. Я правду говорю, що не знаю, де цi речi.
  - Як це: не знаєте? А хто ж знає? - весело здивувався есесiвець.
  - Поки що нiхто. Ми їх загубили.
  - Бреше. - гаркнув нiмецькою Гiрчкою i вдарив його по печiнцi.
  - Почекай. Вiн уже дозрiв. - невдоволено зупинив його Люгер. - Ти можеш вбити його.
  - Наша людина сховала все в машинi. Ця машина серед iнших таких же "БМВ" була направлена сюди, але їх затримали на кордонi i ми втратили їхнiй слiд.
   - Скiльки машин було у цiй партiї?
  - Сiм. - Люгер глянув на список, знайдений у росiйської, у ньому було сiм записiв - чиїсь прiзвища, адреси.
  - Що це таке?! - трясучись списком перед розбитим обличчям Володi, спитав вiн.
  - Це люди, якi купили машини з цiєї партiї. Все, що купив Федотов, у дверцятах одного з цих автомобiлiв.
   - Скiльки людей у пiдпорядкуваннi у твого шефа?
   - Близько ста п'ятдесяти, але навiщо вам це?
   - Цiкаво.
  - Я вам все сказав. Вiдвезiть мене до лiкарнi. - слабким голосом попросив Володя.
   Люгер i Гiрчке голосно засмiялися:
  - А потiм цi сто п'ятдесят людей шукатимуть нас? Нi, товаришу. Ти є зрадником. Ти зрадив свого шефа. А зрадник не може довго жити.
  - Нi. - прохрипiв Володя. - Я не зрадник. Я нiкого не зраджував...
   - Ти тiльки-но розповiв нам те, що не мав права розповiдати... - Старi вiдвернулися вiд нього, втративши до нього всякий iнтерес.
  - Заберiть його. Тiльки тихо. - кинув на нiмецькому Люгер молодим нацистам.
  - Нi! Не треба! - у розпачi заревiв хлопець, але бритоголовий неонацист iз задоволеною усмiшкою встромив йому в серце розкладний нiж. Росiйський захрипiв, засукав ногами i затих.
   Нiмцi спокiйно повернулися до мiкроавтобуса, сiли в салон i Падлевич, розгорнувши машину, помчав назад до мiста.
  Всерединi старого все тремтiло вiд страху: вiн дiзнався про їхнi звички, вони постарiли, але не змiнилися. I якщо буде потрiбно, вони з такою ж легкiстю вб'ють i його...
   Алик та Вано сидiли перед телевiзором, бездумно дивилися якийсь бойовик та пили пиво.
   Незабаром повернувся Моррiсон, вiн був у чудовому настрої, принiс ще пива та продуктiв.
  - Ну чого, хлопцi, готовi до роботи? - спитав вiн. - Є якраз
   легка робiтка.
  - Що за робота? - апетитно вгризаючись у копчену курячу нiжку, спитав Алик.
  - Так - фiгня, треба покарати одного цапа: тиснути у нього тачку. Нову "бешку", останньої моделi, тiльки з Нiмеччини.
   Алiк i Вано багатозначно переглянулися.
   - А що це за козел?
  - Якийсь, на кшталт, спiвак. Ай-я-яй, дiвча... Ну щось, типу, того. Коротше жене попсу. Руслан Лажин його звуть. Тут на папiрцi вся iнформацiя про нього. Пацани вже пробили: куди їздить, де машину залишає i таке iнше.
   Алик узяв у нього папiрець.
   - I коли це треба зробити?
   - Так, чим швидше, тим краще.
   - Гаразд подивимося, що вийде.
   Увечерi Моррiсон з дружиною кудись пiшов, а бандити присiли на кухнi i стали обмiрковувати, як їм вчинити.
   - Вано, ти врубався, так, що це за тачка?
  - Звичайно втрутився. Я тiльки одного не можу зрозумiти, як тачка опинилася у цього Лажина. Вони ж усi мають бути у Фашиста.
  - Воно тобi потрiбно? Нам головне: зачепити цю машину. Якщо вона їм так потрiбна, значить вся ця фашистська херня саме в нiй. Ось нам i треба кинути, як зробити так, щоб усе виявилося у нас.
  - А в чому проблема? Виганяємо тачку i просто линяємо на нiй.
  - Хрiновий план. Ми так Моррiсона пiдставляємо, а вiн може нас здати i нас швидко обчислять.
   - Може тодi обережно витягти все та вiддати їм тачку?
  - То вже краще. Ми виходимо не при справах. А вони там нехай тодi розбираються чомусь тачка порожня i куди все подiлося.
  - Ну шо? Тодi так i зробимо?
  - Так. - Алiк пiдняв чарку. - Ну, давай, за удачу.
  - Давай. - вони випили i взялися за їжу.
  Цього ранку Руслан пiднявся незвично рано - треба було їхати на студiю записувати нову пiсню. Нашвидкуруч перекусивши, вiн вискочив надвiр i, пограючи ключами, попрямував до своєї новенької "БМВ". Немов вiтаючи господаря, клацнув центральний замок, у цей момент до спiвака пiдiйшов амбал у спортивному костюмi. Вiн крутив у товстих пальцях зiм'яту сигарету.
   - Мужику, прикурити дай.
  - Я не курю. - з ворожiстю вiдповiв Лажин, вiдвернувся i взявся за ручку автомобiля.
  - Так у тебе в машинi прикурювач. Дай я прикурю в натурi.
  - Слухайте, я дуже поспiшаю. Знайдiть когось iншого. - Руслан нетерпляче обернувся до незрозумiлого курця, але замiсть природних вибачень, йому в обличчя з шипiнням ударив струмiнь сльозогiнного газу. Спiвак закашлявся, зiгнувся по обличчю потекли сльози та соплi.
  Нахабний курець вирвав у нього з рук ключi i, вiдштовхнувши Руслана, залiз у машину. "БМВ" рiзко завелася i виїхала з двору, обдавши його брудом.
   За кутом у машину пiдсiв Вано:
  - Молоток, Алiк, чудово все зробив. Цей цап навiть нiчого не зрозумiв.
   - Тепер треба швидко валити звiдси.
   Розтираючи по обличчю сльози та соплi, все ще наполегливо кашляючи, Лажин дiстав з кишенi мобiльний телефон i набрав "02".
   - Iване, дивуй, курва, та ж то це бемеве, шо його зрання вкрали...
  - Ну, млинець, як завжди. Будь-яке гавно обов'язково в нашу змiну... - невдоволено пробурчав другий даїшник.
   Розмахуючи смугастим жезлом, навперейми iномарцi, що мчала по проспекту, вискочив товстий даiшник, другою рукою вiн гарячково дряпав кобуру.
  - Ну, цапи! - Вилаявся Алик i рiзко вивернув кермо. Ледве не зачепивши товсте пузо даiшника, "БМВ" проскочила повз.
  - Петро! Заводь машину! За ними! За ними давай! Цi мудаки мене мало не збили! - Увiмкнувши сирену, даiшники помчали за викрадачами.
   "БМВ" петляла в потоцi автомобiлiв, легко вiддаляючись вiд мiлiцейського "жигуля"
  - Газуй, Петро! Газуй! Пiдуть сволочi!
  - Треба викликати допомогу. Нехай їх "Кобра" ловити. Вони на "мерседесах" йздять.
   Iван схопив рацiю.
  На перехрестi, з-за рогу навперейми "БМВ" вискочила мiлiцейська "Дайва". Алик ледве уникнув лобового зiткнення, до упору вивернувши кермо. За кiлька хвилин за ними з прозирливим воєм мчала ще одна машина.
  -Алiку, це звiздець! Не пiдемо! Що робити?!
  -Не бiйся. В нас повний бак. Прорвемося, нам би тiльки за мiсто вирватися.
  Але за мiстом ситуацiя лише погiршилася, їх переслiдували вже три мiлiцейськi iномарки. Даiшники, вирвавшись на трасу, де рух був менший, нiж у мiстi, вiдкрили по викрадачах вогонь з автоматiв.
  Один iз них якимсь дивом потрапив у колесо, "БМВ" занесло, машина вилетiла на узбiччя, на повнiй швидкостi злетiла з дороги та перекинулася. Лопнув бак i на землю з дзюрчанням полився бензин. Розпаленi погонi даiшники, вискочили з машин i помчали до перевернутого автомобiля. Один з них для страху випустив по ньому коротку автоматну чергу. Покорежену "БМВ" вiдразу охопило полум'я. Затиснутi в машинi бандити згорiли живцем.
   Дiзнавшись про те, що сталося, Лютц страшенно розлютився: залiтнi вiдморозки влаштували в мiстi перегони зi стрiляниною, "поставили на вуха" всiх ментiв i, плюс до всього, спалили машину, в якiй могли знаходитися предмети схованi Федотовим.
   Тепер треба було подбати про те, щоб цю подiю нiяк не пов'язали з її iм'ям, адже про те, що ця машина була в його списку, знало чимало людей, бiльша частина з яких працювала в органах державної влади.
  Але мало того, ще й Володя - найцiннiший та незамiнний помiчник кудись зник. Фашист кинув усiх вiльних людей на його пошуки, але це поки що не дало жодних результатiв.
  Весь свiй гнiв Лютц зiпсував на Моррiсонi. Пiсля чого, трохи заспокоївшись, наказав йому зайнятися викраденням наступної машини.
  
  Генерал Сухоплюєв вийшов з дому та попрямував до свого нового автомобiля марки "БМВ". Ранiше його возила на роботу, в МВС, службова "волга", але пiсля того, як вiн дуже вигiдно i недорого купив нову престижну iномарку, вiн попросив водiя не заїжджати за ним. Йому подобалося добиратися на роботу на власнiй машинi, вiдчувати швидкiсть i послух потужної машини, паркувати її на службовiй стоянцi пiд заздрiсними поглядами колег.
  Вiн пiдiйшов до машини i дiстав ключi. Поруч, майже у притирання з його "БМВ", стояв темний мiкроавтобус. За кермом сидiв сивий як лунь старий, а поряд з ним - молодий хлопець iз вольовим енергiйним обличчям.
  Сухоплюєв був у генеральськiй формi - сьогоднi мала бути нарада у мiнiстра. Вiн вирiшив пiдiйти i висловити все, що вiн думає з приводу того, що старий хрич поставив свiй драндулет так близько до його БМВ, - ще зачепить ненароком...
  Вiдчинилися дверцята i молодий хлопець вилiз iз машини. Вiн рушив назустрiч генераловi. Сухоплюєв вже вiдкрив рота, щоб вимовити свiй монолог, але хлопець вийшов з-за машини i генерал побачив у його руках великий чорний пiстолет з довгим глушником. У нього не було при собi табельної зброї i вiн позадкував назад, пiднявши перед собою портфель, наче вiн мiг захистити його вiд куль. Вбивця двiчi натиснув на курок, сухо i тихо клацнули пострiли i Сухоплюєв упав на землю, випустивши дипломат та ключi. Хлопець пiдскочив до нього та пiдняв ключi вiд машини.
   БМВ, а за нею мiкроавтобус швидко виїхали з двору.
  Коли приїхала "швидка", генерал був ще живий. Вiн помер дорогою до лiкарнi. Слiдом за медиками приїхали працiвники мiлiцiї та прокуратури. Вiдразу ж за рядовими працiвниками приїхало високе начальство, - вбивство генерала МВС було надзвичайною подiєю.
   Цього ж дня для розслiдування обставин нападу на Сухоплюєва було створено оперативно-слiдчу групу, на чолi зi слiдчим у особливо важливих справах Генпрокуратури Яновим Олегом Миколайовичем.
  - Доннер-веттер! Мейєре, що за бiйню ви влаштували?! Це ж генерал полiцiї! Не можна було його вбивати! - Гiрчцi буквально позеленiв вiд лютi. Його ще нiхто не бачив у такому жахливому станi. - Що ти накоїв?! Ти знаєш, що тепер буде? Ти провалив усю операцiю! Вбивць генерала шукатиме всiх українських спецслужб!
  Мейєр стояв пригнiчено опустивши голову i мовчав. Вiн i сам розумiв, що перестарався. Потрiбно було просто тихо викрасти машину, але Гiрчке сам наказав поспiшати i не думати про наслiдки, щоб випередити росiйських бандитiв.
  - Я б мiг тебе зрозумiти i навiть схвалити твої дiї, якби схованка знаходилася саме в цiй машинi! Але вона пуста! I що тепер ми маємо робити?!
  Мейєр продовжував мовчати, не пiдводячи голови. Вiн не знав i навiть припустити не мiг, що ж тепер робити.
  - Отже, перш за все, треба лiквiдувати Падлевича - вiн стає небезпечним свiдком. Потрiбно знищити "фольксваген", - хтось мiг побачити цю машину. Ось з твоєї провини ми залишилися без транспорту! Займися цим абверiвцем, але постарайся хоч цього разу спрацювати так, щоб не пiдвести нас ще раз.
  - Яволь, гер Гiрчке! - Мейєр викинув угору руку в нацистському привiтаннi. Зараз це був просто психологiчний трюк: вiн працював iз Гiрчкою вже не один рiк i знав, що цей рух налаштовує старого есесiвця на лiричний лад. Але сьогоднi вiд старого пiшла зовсiм несподiвана реакцiя:
  - Припини цю комедiю! - скрикнув старий. - Ти маєш довести свою вiдданiсть перед Фатерландом та Братством не цим символом, а добре зробленою роботою!
   - Вибачте, пане Гiрчке.
  - Iди. Займися Падлевичем, поки вiн не наробив дурниць.
  
   Але Гiрчко спiзнився.
  Ще в лiсi коли били невiдомого молодого хлопця, Iлля Iванович злякався, що i з ним цi божевiльнi прибульцi з кошмарного Минулого можуть зробити щось подiбне. Цей страх ще бiльше посилився пiсля слiв Люгера, що зрадники довго не живуть. Адже вiн теж став зрадником, як би не було прикро вiшати на себе цей ярлик, коли в концтаборi погодився спiвпрацювати з нiмецькою вiйськовою розвiдкою. У цих словах був натяк i для нього.
  А сьогоднi було це жорстоке i безглузде вбивство генерала мiлiцiї. Правоохороннi органи за вбивство свого та ще й у чинi генерала будуть вдень i вночi землю рити, щоб знайти вбивць. А нiмцям що? Вони приїхали зробили тут свої справи i спокiйно поїхали, а йому в цiй країнi доживати своє нехай коротке, але все-таки таке бажане життя.
  Кримiнальний кодекс Падлевич вивчив ще в молодостi, коли постiйно чекав на арешт за спiвпрацю з нiмцями. А за кримiнальним законодавством вiн, Падлевич, виходить не менше, нiж спiвучасник убивства. А якщо бути зовсiм точним - двох вбивств. Якщо його знайдуть, напевно, спливе його минуле i тодi залишок життя доведеться провести у в'язницi.
  Iлля Iванович зовсiм розгубився. Вiн не знав, як йому вчинити. Варiант про те, щоб пiти в мiлiцiю, вiн вiдкинув одразу: там швидко докопаються до його зрадницького минулого.
  Просто втекти? Але куди? Для цього в нього немає нi грошей, нi здоров'я, до того ж цi божевiльнi есесiвцi можуть помститися знищити його сина з сiм'єю.
   Продумавши всi можливi варiанти, Падлевич дiйшов єдиного, на його думку правильного висновку: пiти до цього бандита на прiзвисько Фашист, яким так цiкавляться приїжджi нiмцi, розповiсти йому все, що вiн знає про них i попросити захисту для себе та для сiм'ї сина.
  Абверiвець сiв у машину та поїхав до особняка Фашиста. Вiн уже знав його адресу - їздив кiлька разiв iз молодими неонацистами стежити за будинком.
  Герман Карлович був просто приголомшений пiсля перегляду випуску вечiрнiх новин: зранку невiдомi застрелили генерала МВС Сухоплюєва та викрали його машину. Ця людина була у списку тих, хто купив конфiскованi митцями "БМВ".
  Це не могло бути простим збiгом. Але хто ще мiг знати про схованку, закладену Федотовим? Втiм, чи можливо зникнення Володi якось пов'язане з цим вбивством? Може такий розумний помiчник вирiшив розпочати свою власну гру? Нi, Володя справдi розумний хлопець, вiн не пiшов би проти шефа через якихось сто тисяч доларiв. У нього тiльки квартира дорожче коштує, це не рахуючи машини та грошей на банкiвському рахунку.
   Тодi хто?
  Вирiшивши не забивати собi голову безглуздими припущеннями, Фашист викликав до себе Гiмлера, так за очi називали людину, яка очолювала розвiдку i контррозвiдку в структурi Лютца. Ранiше ця людина працювала в КДБ, потiм недовго в СБУ, а вийшовши на пенсiю за вислугою рокiв, пiшла на роботу до бандитiв.
  - Заходь, Олександре Васильовичу. Чай каву?
  - Хм. Вiд чайки не вiдмовлюся.
  Лютц попросив секретарку принести чай. Вiн ставився до вiдставного кадебешника пiдкреслено шанобливо, пам'ятаючи про його минуле i широкi зв'язки в силових структурах.
   Гiмлер сидiв мовчки, чекаючи, що шеф першим розпочне розмову.
  - Ти, Олександре Васильовичу, новини вечiрнi не дивився? - вони були майже одного вiку, тому Герман Карлович дозволяв собi це трохи фамiльярне "ти".
   - Дивився.
  - Бачив яке свавiлля коїться? Зовсiм озвiрiли вiдморозки! Додумалися - ментiвського генерала завалити!
   Гiмлер мовчки вилучав цю гнiвну i трохи лукаву тираду.
  - Так у мене до тебе iз цього приводу прохання буде. Ти теж займися цiєю справою, пробий своїми каналами у силовикiв. Менi треба знати, яка падла могла зробити таке.
  - А чому ти цим зацiкавився, Германе? Зрозумiй, я не просто так питаю. Ця резонансна справа i будь-який iнтерес до нього викличе реакцiю у вiдповiдь. Я повинен знати, через що ми пiдставляємося.
   Лютц подивився на Гiмлера довгим поглядом, до цього в нього не було причин не довiряти кадебешнику, може розповiсти йому все?
   У цей момент на столi запищала рацiя - цим зв'язком користувалися лише охоронцi його особняка.
   - Германе Карловичу, тут якийсь дiд приїхав, просить щоб ви його прийняли у термiновiй справi.
   - Що там ще за дiда?
  - Не знаю. Старий дуже, з нього скоро пiсок сипатиметься.
  - Постав цього дiда пiд камерою i переключи зображення на мiй кабiнет. Я подивлюся на нього.
  Через кiлька секунд на монiторi комп'ютера з'явилося зображення сивого старенького старого. Вiн спокiйно стояв пiд об'єктивом камери та чекав.
  - Запитай, що йому потрiбно. Я не займаюся благодiйнiстю.
   Рацiя затихла, а за хвилину з динамiк пролунав голос охоронця:
   - Вiн каже, що це пов'язано з подiєю, яка сталася сьогоднi вранцi.
  - Що? Як ти сказав?! - здивувався Лютц.
   Охоронець повторив усе слово у слово.
  - Приведи його до мене i швидше. Тiльки не забудьте його обшукати.
   Ще через деякий час у кабiнет Лютца ввели лiтню людину.
   - Як вас звати?
  - Гришин Iлля Iванович. - чiтко вiдповiв старий.
   - Яку подiю ви мали на увазi?
  - Вранцi вбили генерала мiлiцiї. Я був там присутнiй.
  - А чого ви взяли, що мене це цiкавить? - Взявши себе в руки i намагаючись не видати свого хвилювання, зайво байдуже i лiниво запитав Лютц.
  - Я точно знаю, що це вас цiкавить. I це не єдина iнформацiя, яку я маю. Я можу розповiсти вам багато чого з того, що вас цiкавить.
  - Наприклад? - так само недбало запитав Герман Карлович, хоча всерединi все клекотiло вiд нетерпiння.
   - Наприклад, куди подiлася ваша людина, яка зникла позавчора.
  - Хм. - Фашист уже ледве стримався. - Це стає цiкавим.
   I скiльки ж ви хочете за вашу iнформацiю?
  - Менi не потрiбнi грошi. Я хочу отримати гарантiю. Гарантiї особистої безпеки та безпеки мого сина iз сiм'єю.
  - Що так серйозно? - здивовано пiднявши брови, спитав Лютц.
   - Набагато серйознiше, нiж ви думаєте.
  - Що ж, кажiть. Ми з великою цiкавiстю послухаємо вас.
   I Падлевич почав розповiдати про те, як його завербували в абвер, як через стiльки рокiв повернулися есесiвцi, про поїздку в Карпати i привезену звiдти зброю, про викрадення людини та її тортури з вимогою розповiсти про якусь карту, заховану в "БМВ" та , нарештi, про напад на генерала мiлiцiї...
  
  Старi есесiвцi сидiли один за одним за столом у готельному номерi. Люгер сербал з бляшанки безалкогольне пиво, Гiрчке - сiк iз високої склянки.
  - Гельмуте, вся операцiя пiд загрозою провалу. Що ти пропонуєш робити? - крутячи в руках банку, спитав Люгер.
  - У мене є кiлька варiантiв. По-перше, ми можемо далi продовжувати пошуки та захоплення машин, щоб випередити росiян. По-друге, ми можемо почекати, поки цю роботу зроблять росiяни, а потiм вiдбити у них карту. I, нарештi, по-третє, можемо спробувати домовитися з росiянами та купити у них карту, адже той росiйський бандит у лiсi сказав, що їм нiчого не вiдомо про карту.
  - Гельмут, не ображайся, але ми з тобою два старi, що вижили з розуму, давно пережили свiй час: всi твої пропозицiї нам не пiдходять. Твiй помiчник так перестарався, що ми тепер i близько не зможемо пiдiйти до цих автомобiлiв, а зв'язуватися з росiйськими бандитами рiвносильно тому, щоб сiсти на зведену авiабомбу.
  У мене є iнша пропозицiя. Усi росiяни шукають високо оплачувану роботу. Ми могли б найняти когось представником якоїсь нiмецької фiрми. А представник має їздити гарною машиною. Ми даємо йому грошi та вказуємо який саме автомобiль купити. Ми можемо найняти п'ятьох представникiв i через них купити всi п'ять "БМВ".
  - Пробач, Гансе, але ти маєш рацiю щодо старих, що вижили з розуму. Чому ти думаєш, що теперiшнi господарi БМВ погодяться продати свої автомобiлi?
   Люгер не звернув уваги на уїдливий тон Гiрчцi i голосно розреготався.
  - О! Мiй бiдний старий Гельмут, ти зовсiм забув психологiю цих росiйських унтерменш. Адже вони патологiчно жадiбнi! Згадай бiльшiсть їх готовi були лизати твої чоботи за шматок черствого эрзацхлеба.
  - Але ж це було в концтаборi, де їх зовсiм не годували. - щиро обурився есесiвець.
  - А в екстримальних умовах людина показує свою приховану суть. - промовив Люгер. - Ми нiчим не ризикуємо, якщо спробуємо використати мiй варiант.
  - Добре. Я погоджусь з тобою. Давай спробуємо. Але ми завжди зможемо повернутися до одного, iз запропонованих мною варiантiв.
   - Що з абверiвцем?
   - Я доручив Мейєру зайнятися ним.
   - Дивись, щоб твiй помiчник знову не пiдвiв нас.
  - Нi. Вiн не повторить свою помилку...
  Наступного дня у столичних газетах з'явилося оголошення, складене Люгером та Гiрчкою. По телефону, вказаному в оголошеннi, зателефонували дуже багато людей. У есесiвцiв виник великий вибiр виконавцiв.
  Цього ж дня у кабiнетi слiдчого Генеральної прокуратури пролунав телефонний дзвiнок. Янов пiдняв слухавку:
  - Олеге Миколайовичу, здравствуйте. Це Петров iз мiськуправлiння. Я у справi Сухоплюєва. Ми знайшли собачника...
  - Кого? - здивовано перепитав Янiв.
   - Ну, мужика iз собакою.
   - Взагалi не зрозумiв: який собака?
  - Людина вигулює вранцi собаку у дворi. Так ось, вiн бачив, що поряд з машиною генерала стояв чорний мiкроавтобус "Фольксваген", з житомирськими номерами. Коли стрiляли в генерала, вiн був уже вдома. Пострiлiв не чув, але бачив з вiкна, як "БМВ" виїжджала з двору, а одразу слiдом за нею цей мiкроавтобус. Можливо, вбивцi були саме в ньому.
   - А номер вiн не запам'ятав?
   - Нi, лише лiтери.
  - Помчай його ще трохи, може вiн хоч одну цифру згадає, а я посилаю орiєнтування до ДАI. Хоча якщо там справдi були вбивцi, то цей намиста вже давно спалили або розiбрали. - слiдчий поклав трубку i почав набирати на комп'ютерi документ для ДАI.
  
  - Ви розповiли iсторiю, в яку дуже складно повiрити. - задумливо промовив Лютц, коли Падлевич закiнчив свою розповiдь. - Де зараз цi нiмцi?
  - Вони оселилися у готелi "Україна". Номери 611, 505. Iншi не знаю - там їх молодi помiчники.
   - А що ж це за така карта?
  - Це менi невiдомо. Але, мабуть, щось дуже важливе, якщо вона така потрiбна нацистам. Вибачте, але я турбуюсь за сина. Ви не могли б менi допомогти?
  - Так. Це потрiбно. Я зараз пошлю з вами людей, ви поїдете до нього. Вас разом iз сином та його сiм'єю вiдвезуть на деякий час в одне мiсце, де ви будете у безпецi. - Фашист взяв рацiю та вiддав необхiднi розпорядження. - Так. Ви на машинi?
  - Так. Маю мiкроавтобус.
  - Добре, вiзьмiть його. В моїх людей буде ще одна машина.
   - Спасибi вам.
  - Поки нема за що. - Падлевич вийшов iз кабiнету. Лютц повернувся до кадебешника. - Ти йому вiриш?
  - У це дуже важко повiрити. Нинi... нацистська органiзацiя? Причому в нiй заправляють не якiсь бритоголовi виродки, а справжнi есесiвцi. Дуже сумнiвно, що хтось iз них мiг дожити до нашого часу. - Гiмлер був налаштований дуже скептично. - Нi. Звичайно, всяке траплялося пiд час роботи. Доводилося нам розробляти неонацистськi угруповання у Нiмеччинi. Але, знову ж таки, повторюся: то були молодi сопляки для яких все це було лише цiкавою грою. Але щоб таке!
  - Гаразд. Я зрозумiв твою думку. Доведеться порадитись з Академiком. - зупинив його Лютц.
  - Мабуть, це правильно. Вiн краще розумiється на всiх цих питаннях.
  Коли Iлля Iванович спустився у двiр, на нього вже чекали п'ятеро мiцних молодих хлопцiв. Вони стояли бiля великого джипа, курили i щось голосно розмовляли мiж собою. Один iз них пiдiйшов до старого:
   - Це вас маємо супроводжувати?
   - Так.
  - Мене звуть Моррiсон. Де ваша машина?
  - На вулицi. Тут недалеко. - вони вийшли з двору та пiдiйшли до мiкроавтобуса. Падлевич i Моррiсон з одним iз своїх бiйцiв сiли у "фольксваген", решта розмiстилися у джипi. Мiкроавтобус рушив з мiсця, джип покотив слiдом за ним.
  Син Падлевича зi своєю родиною проживав у столицi. Незабаром мiкроавтобус пiд'їхав до його будинку. Водiй джипа з бандитами зробив петлю навколо будинку i, не помiтивши нiчого пiдозрiлого, припаркувався неподалiк "фольксвагена".
  Двоє молодих людей, якi сидiли на лавочцi в дитячому садку, метрiв за п'ятдесят вiд мiкроавтобуса, побачивши його схопилися. Один iз них витяг з кишенi мобiльний телефон, набрав номер i швидко затараторив нiмецькою. Вiн розмовляв з Мейєром, який разом iз помiчником чекав абверiвця у пiд'їздi будинку.
  Iлля Iванович вибрався з машини та попрямував у бiк пiд'їзду. Люди, якi перебувають у садку, не могли бачити, як з протилежного боку мiкроавтобуса вiд'їхали убiк бiчнi дверi i з салону вистрибнули двоє мiцних чоловiкiв. Вони пiшли до пiд'їзду попереду старого.
   Почекавши кiлька секунд, нiмцi пролiзли крiзь дiрку в сiтчастому парканi i попрямували до мiкроавтобуса.
  Моррiсон увiйшов у пiд'їзд першим, пiднявся сходами, пiд ногами гидко захрумтiло скло - хтось розбив у пiд'їздi лампу i було досить похмуро. Бандит здався це пiдозрiлим, вiн дiстав iз кобури пiд пахвою пiстолет i пiдiйшов до лiфта. Раптом зi сходiв до нього кинулась якась тiнь. Хтось великий i сильний штовхнув його до стiни та спробував вдарити в голову. Моррiсон пригнувся i сам ударив нападника головою в живiт. Зi сходiв зiстрибнув ще один чоловiк у чорному i замахнувся ножем. Але в цей момент на майданчик пiднявся Падлевич iз бiйцем, який його супроводжував. Той одразу вихопив пiстолет i вистрiлив у людину, що розмахує ножем, невiдомий упустив нiж i з хрипом повалився на брудну пiдлогу. Боєць з Моррiсоном пiдскочили до другого нападника, який все ще не мiг прийти до тями вiд удару в живiт, i заломили йому руки.
  Почувши пострiл, нiмцi, що вже наблизилися до "фольксвагену", з усiх нiг кинулися в пiд'їзд. Слiдом за ними побiгли бойовики, що вискочили з позашляховика.
  Вихопивши зброю, нiмцi влетiли до пiд'їзду. Опинившись у напiвтемрявi, вони на якусь частку секунди заслiпли. Цим скористалися Моррiсон iз бандитом, вони жбурнули на землю Мейєра i вiдкрили вогонь по невiдомих зi зброєю в руках. Вирiшенi кулями, випущеними в упор, нiмцi потрапляли на землю.
   Пiдхопивши нападника, що залишився неушкодженим, вони вискочили з пiд'їзду i зiткнулися з бойовиками, що поспiшали їм на допомогу.
  - Назад! - страшним голосом загарчав Моррiсон. - Там бiйня! Швидко валимо звiдси!
   - У кого ключi вiд намиста?!
   - У дiда!
   - А де дiд?
   - Не знаю, мабуть, залишився в пiд'їздi.
  - Хрiн з ним, з дiдом! Валимо звiдси! - перебив мiркування бойовикiв Моррiсон. Схопивши невiдомого нападника за руки та ноги, бандити побiгли до машини. Вони швидко пострибали в позашляховик i машина зiрвалася з мiсця.
  Вже в машинi нападника обшукали та одягли на нього кайданки. У нього виявився паспорт громадянина ФРН, виданий на прiзвище Мейєр та пiстолет "парабелум".
  Падлевич повiльно пiднiмався сходами. Вiн задихався, серце шалено калатало, нiби намагаючись вирватися з грудей, лiва рука зовсiм занiмiла. Йому було дуже погано. На майданчику мiж четвертим i п'ятим поверхом вiн упав i ледве тягнучи ноги, продовжував повзти вгору. Доповзши до дверей квартири сина, вiн, чiпляючись за одвiрок, з останнiх сил, пiднявся i натиснув на дзвiнок.
   Дверi вiдчинила невiстка.
  - Корвалол. - посiрiлими губами прошепотiв старий i впав у вiдчиненi дверi. Схопившись за голову невiстка побiгла викликати "швидку допомогу"
  
   - Доброго ранку, Олеже Миколайовичу.
   - Вiтаю.
   - Ви вже переглядали вчорашнє зведення по мiсту.
  - Ще немає. Не встиг.
  - На Гоголя, 13 учора близько чотирьох була стрiлянина. Двоє вбитих, один поранений, помер дорогою до лiкарнi.
  - Ну а менi що до цього? - нетерпляче перебив слiдчий.
   - А там поряд з будинком стоїть "фольксваген-транспортер" iз житомирськими номерами.
  - Да ти що?! Вiн ще вартий?
  - Так. Вiн же формально не причетний до трупiв у пiд'їздi. За свiдченнями свiдкiв, убивцi приїхали джипом.
  - Давай їдь туди. Я зараз теж пiд'їду. Подивимося на цю машину.
   Викликавши службове авто, Янов поїхав на вулицю Гоголя.
   Мiкроавтобус стояв прямо навпроти пiд'їзду, в якому виявили вбитих, Петров походжав тротуаром поруч з ним.
  - А! Олег Миколайович, привiт ще раз. Дивiться тут навiть дверцята не замкненi. Дивно, як його не викрали з учорашнього дня.
  - Чому дивуватися? Тут же вчора, певно, весь райвiддiл побував. Який злодiй ризикне сюди потикатися? - Слiдчий попрямував до машини.
  - Зачекайте, а раптом там якась мiна? Може викличемо саперiв iз МНС?
  - Так вони поки що приїдуть, тут машина заiржавiє. Якщо боїшся - вiдiйди.
   - Та я не боюся, але мало що... - знiяковiв мiлiцiонер.
   Янов смикнув ручку, дверi вiдчинилися i нiчого не сталося.
  - А у замку запалення ключа немає. - зауважив слiдчий.
  Вiн оглянув машину, але нiчого цiкавого не виявив. Потiм вiдкрив бардачок, звiдти на пiдлогу випали якiсь папери. Олег Миколайович пiдняв їх. Зверху був Атлас автомобiльних дорiг, а пiд ним документи на машину та права водiя на прiзвище Гришина Iллi Iвановича. З фотографiї на Янова дивився лiтнiй чоловiк iз втомленими очима.
  - Дуже цiкаво. - задумливо промовив слiдчий. - Давай викликай евакуатор. Забирайте його себе. Перевiрте вiдбитки пальцiв у салонi та на дверцятах. А так, кого пострiляли в пiд'їздi вже вiдомо?
   - Так одразу й дiзналися - за всiх трьох були документи...
  - Вперше з таким стикаюся. - здивовано зауважив Янiв.
  - О! Так найцiкавiше не це. Усi троє за документами - громадяни ФРН. При них знайдено два "парабеллуми" i один "вальтер". Зброя часiв Великої Вiтчизняної, але нова, навiть не пристрiляна до ладу. У чудовому станi.
  - Ось це так! - Олег Миколайович був щиро здивований. Вже давно його нiчого не могло так здивувати.
  - Але це ще не все. Я вранцi був у морзi, у паталогоанатома, який робив розтин, у них у всiх пiд лiвою пахвою витатуйована група кровi. Знаєте, кому так виколювали?
   Янов одразу згадав прочитанi в дитинствi та юнацтвi книги про Велику Вiтчизняну вiйну.
   - Почекай, адже це ж у СС таке робили...
  - Саме так. А вудного з них прямо на передплiччя i витатуйованi двi блискавки СС, ну як у Штiрлiца, в кiно, а пiд ними нiмецький хрест, ну цей фашистський...
   - Свастико, чи що?
   - Ну так.
   Слiдчий буквально отетерiв.
  - Я поки що пiд свою вiдповiдальнiсть розпорядився, щоб у нiмецьке посольство поки не повiдомляли про цих убитих. Потрiбно спершу з'ясувати, як вони пов'язанi iз вбивством Сухоплюєва.
   - У такому разi, це потрiбно зробити швидше, щоб не тягнути з повiдомленням до посольства, бо можуть виникнути проблеми.
   - Доведеться напружитися.
  - А що з цим... - Янов зазирнув у права. - Гришин?
  - Не знаю. Хоча зачекайте, знайоме прiзвище, я його недавно десь бачив. - Петров вiдкрив свою папку i почав потрошити папери. - Ось! Є. Гришин Андрiй Iллiч, вiн живе у цьому пiд'їздi, квартира 89.
   - Звiдки знаєш?
   - Ми ще вчора взяли список мешканцiв у ЖЕКу.
   - То давай зайдемо подивимося, що то за людина.
  - Може викличемо групу захоплення. - Зам'явшись запропонував мiлiцiонер.
   - Я не зрозумiв: ти чого боїшся?
  - Нi. Ну, дiльничного хоч би, бо тут усе так заплутано i незрозумiло.
  - Не треба. Ходiмо самi. У тебе є зброя?
   - Так.
  - У мене теж. Тож приготуй про всяк випадок пiстолет i пiшли до нього.
  Квартира 89 була на п'ятому поверсi. Янiв i Петров приготували до стрiлянини зброю i зателефонували у дверi.
  Дверi вiдчинив сутулий вузькоплеч пригнiчений i чимось помiтно засмучений чоловiк рокiв сорока п'яти. Його вигляд зовсiм не викликав побоювань, скорiше жалiсть. Вони знiяковiли i сховали зброю.
  - Здрастуйте, я - слiдчий Генпрокуратури Янiв. Це - слiдчий iз мiськуправлiння мiлiцiї. - Вони показали господаревi квартири свої документи. - Дозвольте пройти?
  Гришин байдуже махнув рукою i вiдсторонився, пропускаючи їх у квартиру. Петров швидко оглянув маленьку двокiмнатну квартиру. Окрiм чоловiка, який вiдкрив дверi, тут бiльше нiкого не було.
   - Ви живете один?
  - Нi. З дружиною та донькою.
   Янов дiстав з кишенi посвiдчення водiя знайдене у "фольксвагенi".
   - Вам знайома ця людина?
   Гришин миттю глянув на фотографiю.
  - Так. Це мiй батько.
   - А де зараз ваш батько?
   - В лiкарнi.
   - Що з ним?!
  - iнфаркт. Вчора "швидка" забрала. Вiн тiльки приїхав, а тут ця пальба у пiд'їздi, от серце й не витримало. Що у нас за бардак дiється? Вiн же фронтовик, усю вiйну пройшов. - з докором кинув Гришин.
  - А якою машиною їздить ваш батько? - не зважаючи на його тон, спитав слiдчий.
  - У тата немає машини. - трохи роздратовано вiдповiв Андрiй Iллiч.
  - А що ви скажете на це? - Янов показав йому документи, що пiдтверджують, що "фольксваген-транспортер" належить Гришину Iллi Iвановичу.
  - Не може бути. - вражено кинув Гришин. - У тата є права, але нiколи не було своєї машини. У нього не було грошей, щоб купити машину, а тим бiльше таку дорогу iномарку.
  - Проте факти доводять протилежне. - зауважив Петров. - Батько часто приїжджав до вас iз Житомира?
  - Нi, останнiм часом зовсiм не приїжджав. Пенсiя маленька, щойно вистачає на життя. Куди ще їздити?
  - Ясно. В якiй лiкарнi ваш батько?
  - В одинадцятiй. Вiн зараз у реанiмацiї.
  - Спасибi. Вибачте, що потурбували. - Слiдчi повернулися до дверей.
  - Гей! Зачекайте! Пояснiть, що вiдбувається? Що з моїм батьком? - запiзно схаменувся Гришин.
  - Сподiватимемося, що все буде гаразд. - Як мiг заспокоїв його Петров i вискочив iз квартири.
  - Ви щось розумiєте? - спитав мiлiцiонер, коли вони спускалися вниз.
  - Нi. Повнiстю нiчого. Поки що.
  - Ось i я нiчого не розумiю. - важко зiтхнувши, промовив Петров.
  - Нiчого. Розберемося.
  
   VIII
  
  - Козли! Дiбiли! Iдiоти! - кричав червоний, як рак Фашист. - Ви мене зовсiм у могилу зведете! Або на зону, матiр вашу! Тьху! Тьху! Тьху! - при цьому постукаючи об полiровану дубову стiльницю. - Я доручив вам нiкчемну справу, а ви: накришили трупiв i при цьому втратили потрiбну менi людину! У вас зовсiм мiзкiв немає! Тiльки й умiєте, що стрiляти, та морди людям бити! А що ви менi за дурня притягли?! Вiн же глухонiмий!
  - Нi, Германе Карловичу. Вiн щось мукав у машинi. - мовив Моррiсон.
  - Ось саме: мукав! А менi треба, щоби розмовляв. Чiтко та виразно! Гаразд. Що з вами, дибiлами, робити? - бойовики лише смиренно знизували плечима. - Добре йдiть поки. Я подумаю.
  Лютц взяв зi столу рацiю i викликав Гiмлера. За кiлька хвилин вiдставний кадебешник увiйшов до його кабiнету.
  - Олександре Василичу, моя звiрина притягла якогось мудака з нiмецьким паспортом, кажуть, що вiн iз групою на них напав. А цей хрiн мовчить. Вiн зараз у пiдвалi. Вiзьми з собою когось i влаштовуй йому допит iз пристрастю. Я хочу знати, хто вiн i чому має нiмецький паспорт.
  - Зрозумiв, Германе Карловичу. - Гiмлер зловiсно посмiхнувся i вийшов iз кабiнету.
  Лютц дiстав iз кишенi мобiльний телефон та набрав номер Академiка. Прiзвисько "Академiк" носив Боркiн Михайло Петрович. - доктор iсторичних наук, професор столичного унiверситету. Друга свiтова вiйна була основною темою його вивчення, а Лютц вiн був свого роду консультантом в iсторичних питаннях.
  - Здрастуйте, Михайле Петровичу. Це Лютц непокоїть.
  - Я дiзнався, Германе Карловичу. Доброго дня.
   - Ви не могли б пiд'їхати до мене, якби не зайнятi?
   - Я зараз маю читати лекцiю, але якщо це термiново, попрошу аспiранта i приїду.
  - Бажано, щоби ви так i зробили. Я надiшлю за вами машину.
  - Дякую не потрiбно. За пiвгодини я буду у вас.
  - Чекатиму. - Фашист вимкнув телефон i вирiшив, поки є час, спуститися до пiдвалу, подивитися, як проходить допит захопленої людини з нiмецьким паспортом.
  З-за дверей, що вели до пiдвалу, чувся гуркiт i чиїсь гучнi стогiн. Герман вiдчинив дверi й увiйшов.
  На бетоннiй пiдлозi лежала людина з закривавленим обличчям, вся пiдлога навколо нього була рясно забризкана кров'ю, поруч валялися уламки стiльця. Над Мейєром, розставивши ноги, стояв Гiмлер i розтирав кулаки.
  - мовчить поки що. - бадьоро промовив вiн, побачивши Лютца.
   У кутку на стiльцях сидiли два короткостриженi амбали, коли Фашист увiйшов, вони жваво схопилися.
  - Пiдвiшiть його. - повернувшись до них, наказав кадебешник.
  Бандити охоче пiдскочили до нiмця i пiдхопили його з пiдлоги. Просунувши крiзь наручники мотузку, вони простягли її через гак пiд стелею i пiдняли бранця вгору.
   "Все повертається... Як у сорок п'ятому росiяни прийшли на його Батькiвщину, так тепер вiн вiдчуває теж, що випробував той росiйський хлопець у лiсi. Нiщо не залишиться безкарним..." - подумав у цей момент Мейєр.
  - Ти маєш говорити. - перекручуючи нiмецькi слова вимовив Олександр Васильович.
  Нiмець заперечливо замотав головою, а потiм, зловчившись, вкусив себе за комiр пiджака. У нього в ротi щось тихо хруснуло i голова безвольно впала на груди. У пiдвальному примiщеннi рiзко запахло мигдалем. Каґебешник кинувся до Меєра, помацав пульс - той був мертвий. Вiн принюхався:
  - Ого! Здається цiанiстий калiй. - трохи ошелешено констатував Гiмлер. Амбали опустили бездиханне тiло на пiдлогу, Олександр Васильович ножем розтиснув йому зуби, - у ротi залишилися дрiбнi уламки тонкого скла.
  - Хто його обшукував? Що це за херня? - розлютився Лютц. - Тепер роздягнiть його i огляньте все. Що вiн там ще мiг приховати?
  - Вашi бiйцi, якi його взяли, сказали, що вони його обшукали. - виправдався Гiмлер.
  - Шукайте ретельно! - нiби не почувши його, продовжував Фашист. - Ще не вистачало, щоб при ньому був мiкрофон або ще якась фiгня в такому дусi! - Вiн повернувся i вийшов iз пiдвалу.
  Майже одразу пiсля того, як вiн повернувся до свого кабiнету, приїхав Боркiн. Вони щиро привiталися. Лютц попросив секретарку принести каву i лише пiсля цього вони приступили до розмови, яка так хвилювала Фашиста.
   - Михайле Петровичу, як ви думаєте, чи багато зараз залишилося живих есесiвцiв?
  - Точно не скажу, але з огляду на те, що наприкiнцi вiйни в СС було близько мiльйона людей, то можна припустити, що чимало. А якщо ще брати до уваги той фактор, що умови життя та ставлення до людей старшого поколiння на порядок вищi, нiж у нас, то можна дiйти висновку, що їх дуже чимало.
  - А чи велика ймовiрнiсть того, що зараз iснує якась таємна органiзацiя ветеранiв СС? - Боркiн глянув на Лютца здивовано скинувши брови. Ця розмова зацiкавила його.
  - Хм. Зараз не знаю. До кiнця шiстдесятих iснували такi органiзацiї. Наприклад, ОДЕСА - органiзацiя взаємодопомоги колишнiх есесiвцiв. Отто Скорценi - непересiчна особистiсть, вiн замкнув у собi низку нацистських органiзацiй. А останнiм часом немає майже жодної iнформацiї щодо iснування таких органiзацiй.
  - Ви кажете "майже". - перебив Фашист.
   - Так, але це лише мої припущення, побудованi на iсторичних фактах.
   - Було б дуже цiкаво послухати вашi мiркування.
  - Почнемо з того, що цiле поколiння у Нiмеччинi виросло на нацистськiй iдеологiї. Пiсля вiйни у Захiднiй Нiмеччинi всi державнi та полiтичнi пости зайняли люди цього поколiння. Це схоже на те, що вiдбувається зараз. Союзу давно немає, компартiю затаврували ганьбою, приписавши їй усi мислимi та немислимi грiхи, а при владi скрiзь колишнi комсомольськi та партiйнi дiячi. Менталiтет та виховання залишається. Але не будемо вiдходити вiд цiкавої для нас теми.
  Верхiвка нацистської Нiмеччини в два останнi роки вiйни сховала величезнi багатства: грошi, коштовностi, твори мистецтва свiтового масштабу, сотнi кiлограм золота. Частину з них знайшли, частину пограбували випадковi шукачi скарбiв, але все одно в тiнi залишаються величезнi кошти. Рахунки у банках Швейцарiї, Латинської Америки i навiть США, схованки з вiдiбраними у євреїв цiнностями. Золото, дорогоцiнне камiння в сорок другому - сорок третьому роках вивозили з Освенцiма вантажiвками. Ви можете уявити таке?
  Адже є хтось, хто має доступ до всього цього та користується цим. Цей процес, знову ж таки, можна порiвняти з тим, що вiдбувалося у нас пiсля розвалу СРСР. Так зване Золото партiї. Пам'ятаєте? Тiльки в нас цими засобами тi, хто мав до них доступ, користувалися в особистих цiлях для власного збагачення, а там для реалiзацiї якихось iдей досягнення цiлей у полiтицi. Чому, на вашу думку, у ФРН спокiйнiсiнько проживали десятки тисяч вiйськових злочинцiв i зовсiм не боялися арешту? Та тому що за допомогою цих цiнностей вони, власне кажучи, для цього й ховалися, приводилися до влади потрiбнi їм, лояльно настроєнi до нвцизму, люди. Вони перебували у демократичних партiях, висували гуманiстичнi iдеї, але всерединi залишалися тими самими гiтлерiвцями.
  Наприкiнцi вiйни Борман - особистий секретар Гiтлера, теж, до речi, найцiкавiша особистiсть, пiдготував якийсь меморандум, одним iз основних пунктiв якого було об'єднання всiх європейських держав. Тепер ми маємо Євросоюз. До речi, i гiмн Євросоюзу виконується нiмецькою мовою, що багато означає для моєї теорiї. Вони хотiли знищити Радянський Союз - вiн розпався, нiбито сам по собi, а тепер намагаються знищити його республiки... Вони хотiли союзу зi Штатами та Англiєю, - було створено НАТО. Наразi натовськi вiйська проводять навчання на наших полiгонах. Зазнають там якоїсь зарази. Чули про скандал iз хворими дiтьми з довколишнiх селищ? Його швидко зам'яли. I нiхто не говорить про те, що в регiонi рiзко зросла кiлькiсть захворювань дихальних шляхiв, не тiльки у дiтей, а й у дорослого населення.
   Якась таємна, невiдома нам сила, про яку ми можемо тiльки здогадуватися, перетворює на життя останнi нереалiзованi плани нацистiв...
  Вибачте мене за такi сумбурнi i плутанi роздуми, але ви торкнулися теми, яка дуже хвилює мене. Менi бiльше нема з ким подiлитися своїми спостереженнями, адже бiльшiсть вважатиме це вигадками.
  - Нi, що ви! Дуже цiкаво послухати вас. У вас неординарний погляд на багато речей. Але дайте вiдповiдь менi прямо, чи можливе iснування такої органiзацiї в нашi днi?
  - А хiба я щойно не вiдповiв на ваше запитання? Якщо живi есесiвцi, якi створили таку органiзацiю в сороковi чи п'ятдесятi роки, то чому б їй не проiснувати досi?
  - Але цiль?! Якою є мета такого iснування, адже вони повиннi розумiти, що вiдродити нацизм i захопити свiт їм вже нiколи не вдасться.
  - А зовсiм не обов'язково вiдроджувати старий рух, що зганьбив себе в очах усього Свiту. Яка-небудь нова партiя з демократичними принципами та гаслами може лобiювати їхнi iнтереси... Пам'ятаєте слова з гiмну гiтлерiвської Нiмеччини: "Нiмеччина понад усе..." Це головне. Це цiль. А щодо захоплення я вам скажу, що кровопролитнi вiйни вiдiйшли у минуле. Американцi не рахуються - для них вiйни як комп'ютернi iгри. Зараз набагато простiше вирiшувати все хитрiстю та дипломатiєю. Адже про створення такого серйозного блоку як Євросоюз Гiтлер не мiг i мрiяти, але мало того, зараз усi держави, зокрема й наша, прагнуть вступити до цiєї нової iмперiї, не розумiючи, що нам там уготована лише роль колонiї. Нацисти черпали сировину з усiєї Європи за допомогою сили та зброї, а тепер все теж робиться за допомогою хитрих договорiв.
   Це лише видима частина айсберга, ми багато чого не знаємо i нiколи не дiзнаємось, ми можемо лише припускати.
  - Ясно. Дякую вам, Михайле Петровичу, за таку велику та цiкаву консультацiю.
  - Немає за що. Я завжди радий допомогти вам, адже нашого часу так мало справжнiх дослiдникiв iсторiї. Але вибачте мене за цiкавiсть, дозвольте дiзнатися, чому ви зацiкавилися цим питанням?
   - Справа в тому, що в процесi пошукiв деяких предметiв ми зiткнулися з людьми з якоїсь незрозумiлої поки що групи.
   - У такому разi раджу вам бути дуже обережними, адже у них напевно збереглася зброя часiв вiйни.
   - Дякую за таку цiнну пораду.
   -Що ж, якщо у вас бiльше немає запитань до мене, дозвольте покинути вас?
  - Так будь ласка. Чи може вас пiдвезти кудись?
  - Нi. Дякую. Я на машинi. - Вони потиснули один одному руки i Академiк пiшов.
   Боркiн трохи дратував Фашиста своєю манернiстю та фанати-змом, але вiн був одним з провiдних фахiвцiв в iсторiї вiйни i Лютцю доводилося терпiти i пiдтримувати iсторика i щодо поведiнки i матерiально.
  "Дотримувався, що вiн собi машину купив..." - невесело подумав Лютц. Тяжко зiтхнувши, вiн попрямував у пiдвал.
   На сходах, що вели вниз, вiн зiткнувся з Гiмлером.
  - О! Германе Карловичу, а я якраз до тебе. Там щось цiкаве, ходiмо подивишся.
   - Що мiкрофон?
  - Нi. Цього гiвна, на щастя, не знайшли.
  Вони спустилися донизу, на пiдлозi лежав роздягнений догола труп. Каґебешник пiдiйшов до нього i пiдняв лiву руку. Пiд пахвою у Мейєра були виколотi якiсь лiтери та латинськi цифри.
  - Я так розумiю: це група кровi. Есесiвцям так виколювали. Я читав. - пояснив Олександр Васильович.
  - Який вiн, на хрiн, есесiвець?! Йому ж вiд сили тридцять рокiв! - зневажливо кинув Лютц.
  - Так я не говорю, що вiн - есесiвець. - знiяковiв гебешник. - Я просто говорю, що їм робили такi ж наколки на тому ж мiсцi.
  - Це я й без тебе знаю. - грубо сказав Фашист. - Мене бiльше цiкавить, що то за людина?
  
  - Гельмут, з кожним днем справи йдуть все гiрше i гiрше. Щойно повернувся Крюгер. Цей Падлевич приїхав iз якимись убивцями i вони перебили всiх, хто був у засiдцi. - голос Люгера тремтiв.
  - Це жахливо! Невже Мейєр теж загинув?
  - Там була стрiлянина. Росiяни вбили всiх та поїхали.
  - Бiдний хлопчик. Вiн був менi як син. - Гiрчке щиро засмутився.
  - Гельмут, ти не про це думаєш! Потрiбно якнайшвидше закiнчувати операцiю та їхати з цiєї проклятої країни!
  - Учора Швайгер i Толле завербували п'ятьох росiян iз тих, що дзвонили за нашим оголошенням. Вони повиннi зайнятися покупкою автомобiлiв.
  - Чудово. Потрiбно сказати всiм нашим людям, щоб не висували з готелю, чекатимемо результатiв тут.
  Два наступнi днi нiмцi безвилазно просидiли у своїх готельних номерах, чекаючи звiсток вiд "представникiв фiрми". Їжу та питво їм приносили з ресторану прямо до кiмнат.
  Наступного дня пiсля загибелi групи Мейєра в готель приїжджала полiцiя. Вони оглянули номери загиблих нiмцiв i поїхали нi з чим, бо Люгер та Гiрчке заздалегiдь побували в кiмнатах i забрали звiдти все, що могло скомпрометувати вбитих або вказати на їхню приналежнiсть до Братства.
  З п'яти найнятих "представникiв" лише одному вдалося вмовити нового власника "БМВ" продати свiй автомобiль. Але й вiн призначив таку цiну, що за неї, мабуть, можна було купити два такi автомобiлi. У списку, знайденому у росiйського бандита, ця людина була генералом служби безпеки.
  Нiмцi заплатили за "БМВ" стiльки, скiльки вiн запросив, але дверцята машини виявилися абсолютно порожнiми. Гiрчке знайшов у цьому один позитивний момент - тепер у їхньому розпорядженнi знову з'явилася машина з водiєм.
   Залишалося ще чотири машини i лише один вихiд: виганяти їх одну за одною, щоб випередити росiйських бандитiв.
  
  Янов щойно повернувся з огляду готельних номерiв, у яких проживали вбитi нiмцi i якраз збирався нашвидкуруч пообiдати купленими дорогою булками з кефiром, коли на столi задзвонив телефон. Швидко проковтнувши недожований шматок булки, вiн схопив трубку i тут же почув бадьорий голос Карасьова - начальника облуправлiння ДАI:
   - Здоров'я бажаю, Олеге Миколайовичу.
   - Вiтаю.
   - У мене для вас новина, не знаю лише хороша чи погана.
   - Що трапилося?
  - Нам зателефонував невiдомий i повiдомив, що в лiсопосадцi на сьомому кiлометрi житомирської траси вже кiлька днiв стоїть машина, що обгорiла. Ми послали туди групу, виявилося, що це машина генерала Сухоплюєва. Номери сходяться.
   - "БМВ" останньої моделi?
  - Точно не знаю. Машина сильно обгорiла, там залишився тiльки вигорiлий каркас.
  - Тож вiдправте туди когось, хто розумiється! - невдоволено сказав слiдчий. - I взагалi, цю машину треба забрати на експертизу!
   - Давайте ухвалу - зробимо.
  - Буде вам. Зараз наберу та надiшлю.
  - До речi, Олеге Миколайовичу, це не перший викрадення "БМВ" такої серiї цього тижня. Перша, мiж iншим, теж згорiла, щоправда, разом iз викрадачами.
  Ця iнформацiя заслуговувала на увагу, адже викрадення абсолютно однакових автомобiлiв могли бути якось пов'язанi. Янов насторожився.
  - Добре. Я ближче до кiнця дня сам приїду подивлюся, що там є.
  - Приїжджайте. - не прощаючись, слiдчий поклав трубку i набрав номер Петрова, але на мiсцi його не було, тодi вiн набрав його по мобiльному:
   - Привiт ти де?
   - Їду з лiкарнi, вiд Гришина.
   - Що дiзнався?
  - Нi. Лiкарi не дозволяють йому розмовляти. Це ще на два-три днi.
  - Погано. Пiд'їжджай до мене, треба обговорити одне питання.
  - Я спочатку заскочу до себе, в керування. Повиннi бути готовi результати експертизи на пальчиках з "фольксвагену".
  - О! Це потрiбна справа. Тодi чекаю iз матерiалами. - поклавши трубку, Янов взявся за свiй скромний обiд.
   Петров приїхав незабаром.
  - Олеге Миколайовичу, тут таке - голова кругом iде! - з порога затараторив вiн.
   - Що знову сталося?!
   - Ну, по-перше, дзвонили iз СБУ, цiкавилися, як триває розслiдування.
  - Усюди їм треба свiй нiс засунути! А що ти?
  - А я як у iнститутi вчили. Послався на таємницю слiдства i таке iнше. На мене так кричали, погрожували.
   - Не звертай уваги.
  - А я й не звертаю. Це так, - фiгня. Тут iнше. У життi не вiдгадаєте, чиї вiдбитки знайшли у машинi!
  - Петров, я не циганка, щоб тобi гадати. Давай, одразу кажи.
  - Гаразд. Але тодi я вам усе по порядку, щоби ви зрозумiли.
   - Давай, кажи, вже не томи.
  - Почнемо з того, що там на дверях пальчик один залишився такого Конева, двiчi судимого. Прiзвисько Моррiсон. За агентурними даними зараз влаштувався у бригадi кримiнального авторитету Фашиста...
   - Дуже цiкава iнформацiя.
  - Нi. Це рутина: куди не плюнь скрiзь бандити! Тут крутiше є. Все кермо залапане пальцями якогось шпигуна абвера! Вiдчуваєте: А-Б-В-Е-Р-А! - по лiтерах iз величезним пафосом повторив мiлiцiонер.
  - Нi хрiна собi! А до чого тут абвер?! - у слiдчого буквально вiдвисла щелепа.
   - А ось цього я й сам не знаю.
  - Почекай. - оторопiло промовив Янiв. - А звiдки ви дiзналися, що то пальцi абверiвського агента?
  - А тут взагалi якась фантастика! Коли скрiзь стали масово ставити комп'ютери, якийсь розумник в архiвi взяв i закачав у МВС базу даних всi вiдбитки пальцiв, починаючи мало не з тридцятих рокiв. Наш експерт став перевiряти i сам отетерiв!..
  - Не вiрю! Ну, не вiрю! - голосно вигукнув Янiв. - Чи може збiг якийсь чи помилка?
  - Нi. Ексерт двiчi перевiряв. Всi. Розумiєте: усi пальцi iдентичнi!
   - Але звiдки тодi взялися цi вiдбитки?!
   - Може, наприкiнцi вiйни, коли захопили картотеки шпигунiв, дiстали?
  - Нi, це мене мало хвилює. Звiдки тут, майже через шiстдесят рокiв пiсля вiйни, взявся живий абверiвець?!
   - А я, Олеге Миколайовичу, навiть здогадуюсь, хто це може бути!
   - I хто ж?
   - Той Гришин, що зараз лежить у реанiмацiї.
   - Чому ти так вирiшив?
   - Розумiєте, прiзвище шпигуна Падлевич I.I., а Гришин теж I.I.
  - Нi. Не факт. Це зовсiм нi про що не каже!
   - Але ж саме вiн - господар машини, а отже тiльки вiн мiг бути за кермом.
  - З глузду з'їхати... Я зовсiм нiчого не розумiю. Що ж вiдбувається? - Слiдчий схопився за голову. - Якiсь нiмцi, з есесiвськими татуюваннями, абверiвський шпигун та звичайнi бандюки. Цiкавий клубок виходить!
  - Зауважте, Олеге Миколайовичу, бандити теж не простi, а з угруповання якогось Фашиста. Кличка колоритна, каже сама за себе.
  - Так, Петров, схоже, нам доведеться повоювати саме з фашистами. Ну, млинець, у життi такого собi уявити не мiг.
  Працiвник Кабiнету Мiнiстрiв, за яким ось уже кiлька днiв стежив Моррiсон, ставив свою "БМВ" на службовiй стоянцi, а пiсля роботи, на нiч, на платне паркування, що охороняється, недалеко вiд свого будинку. У Моррiсона та його хлопцiв залишалася надiя, що вiн рано чи пiзно залишить свою машину без нагляду десь на вулицi.
   Вони постiйно супроводжували його машину, але чиновник якщо й виходив десь iз неї, то заходив у такi вiдомства, бiля яких уганяти автомобiль було просто шаленством, до того ж бiля дверей цих будiвель, як правило, стояла мiлiцейська охорона.
   А Моррiсон, який двiчi провинився перед шефом, хотiв дiяти напевно, без зайвого шуму та розбою.
  По дорозi з роботи чиновник зупинився бiля продуктового магазину. Вийшовши з машини, вiн увiмкнув сигналiзацiю i попрямував до магазину. Як тiльки вiн зник усерединi, до дверей "БМВ" пiдiйшли два професiйнi автомобiльнi злодiї, спецiально найнятi Моррiсоном. Вони швидко вiдчинили машину, залiзли в салон i спокiйно поїхали. Моррiсон на джипi пiшов за ними. Бандити вирiшили не ризикувати, розкочуючи мiстом на викраденiй машинi. Проїхавши кiлька кварталiв "БМВ" завернула у двiр багатоповерхового будинку та зупинилася пiд деревами. Джип припаркувався бiля в'їзду на подвiр'я. Моррiсон зачекав, поки викрадачi вийшли з машини i втекли за рогом будинку, потiм дiстав з ящика з iнструментами викрутку i перевалку пiшов до машини. Вiн по-господарському сiв у "БМВ" i почав вiдкручувати панелi на дверях автомобiля. Переднi дверi були порожнiми всерединi. Вiн зняв панелi на заднiх дверях, та й там нiчого не було. Абияк приладнавши панелi на мiсце, вiн протер усе до чого торкався руками i вибрався з машини.
   Озирнувшись i не помiтивши нiчого пiдозрiлого, вiн повернувся до джипа i поїхав до Фашиста.
  Герман Карлович мовчки вислухав його i, нiчого не сказавши, вiдпустив. Здивований такою байдужiстю шефа, Моррiсон покинув кабiнет.
  Лютцю справдi було зараз не до нього i не до "БМВ" iз захованими в нiй нацистськими цiнностями. Гiмлер через своїх колег iз СБУ дiзнався, що нападом на генерала Сухоплюєва займається слiдчий Янiв iз Генпрокуратури. Молодий, але дуже чiпкий, тямущий i наполегливий. Вiн землю ритиме, щоб розiбратися з цiєю справою. Вiн практично вiдразу ж пов'язав цю справу з розстрiлом нiмцiв у пiд'їздi i вже двiчi приходив до Гришина, який, як з'ясувалося, лежить у лiкарнi iз хворим серцем.
  Зараз Лютца займало лише одне: як зробити так, щоб не потрапити в поле зору Генпрокуратури i не опинитися серед пiдозрюваних? Вирiшити цю проблему буде дуже важко, враховуючи, що про його iнтерес до цих "БМВ" знало дуже багато людей.
  Поки Фашист не придумав нiчого кращого, як вiдправити до лiкарнi до Гришина Гiмлера, щоб той дав настанови старому, як i про що розмовляти зi слiдчим iз Генпрокуратури. Фашист був абсолютно впевнений, що Iлля Iванович зробить усе так, як йому скажуть, адже зараз лише вiд поведiнки залежить життя його сина.
  Падлевич почував себе дуже погано. Дуже болiло серце. В головi важко стукала кров, ноги зовсiм дерев'янiли, лiва рука онiмiла i набрякла. Лiкарi постiйно робили якiсь уколи, а молодi медсестри регулярно ставили крапельницi.
  Старий розплющив очi, - поруч iз лiжком на табуретцi сидiв щiльний чоловiк у бiлому халатi. Вiн не був схожим на лiкаря, але Падлевич його десь бачив, вiн спробував згадати, але не змiг.
   Незнайомець тихо вкрадливо заговорив:
  - Я вiд Германа Карловича, вiн просив передати, що тримає своє слово. Сiм'я вашого сина у повнiй безпецi. Але в нього є невелике прохання. Ви слухаєте мене? - старий мляво кивнув головою. - До вас приходить слiдчий iз прокуратури - Янiв. Потрiбно, щоб ви розповiли йому все, що ви розповiдали Герману Карловичу. Але не варто згадувати iм'я Германа Карловича. Вiн взагалi не повинен фiгурувати у цiй iсторiї. Нi вiн, нi його люди. Тiльки цi есесiвцi. Але майте на увазi, ви не знаєте, чому вони вийшли саме на вас i що їм потрiбно в нашiй країнi. Ви розумiєте?
  - Так. - ледве розлiпивши губи, вiдповiв Падлевич. - Але ж вони можуть докопатися, що пiд час вiйни я спiвпрацював iз нiмцями...
  - За це не переживайте. Пройшло дуже багато часу. Вони нiчого не зможуть зробити вам. А якщо що, то знайдемо вам найкращого адвоката. Все буде в порядку. Домовилися?
   - Так.
  - От i прекрасно. Пам'ятайте, що ваше життя залежить вiд вас.
  - Не треба загрожувати менi. Я все зроблю як слiд. - твердо промовив Падлевич.
  - А я й не загрожую. Одужуйте. До побачення. - Гiмлер пiдвiвся i попрямував до дверей. Старий нiчого не вiдповiв, та кадебешник власно i не чекав вiд нього вiдповiдi.
  - Лiкарю, ну як вiн? - спитав молоденький мiлiцiонер, якого ще кiлька днiв тому поставили бiля палати Падлевича-Гришина.
  - Йде на виправлення. - бадьоро сказав лжелiкар. - Завтра може приходити ваш слiдчий, але багато говорити хворому поки що не можна.
  - Я передам. Обов'язково передам. - Олександр Васильович кивнув у вiдповiдь i неквапливо пiшов лiкарняним коридором.
  
  - Гансе, росiяни захопили ще один автомобiль! - без стуку увiрвавшись у номер Люгера, промовив Гiрчке.
  - Заспокойся, Гельмуте. Звiдки ти знаєш?
   - Менi сказав один iз тих росiян, яких ми найняли.
   - Ти що вiдправив їх стежити за машинами?
   - Так.
  - Ти з глузду з'їхав! Ти що зовсiм нiчого не розумiєш? Це ж повне безумство! Як ти їм це пояснив?
  - Не кричи, Гансе. Я сказав їм: конкуренцiя. Але, на мою думку, їм все одно, їм головне, щоб платили грошi. А вiд їхньої роботи залежить їхнiй заробiток.
  - Добре. Але я в цьому не беру участi. Я ж сказав тобi: ми дочекаємося поки росiяни знайдуть машину зi схованою, а потiм вiдiб'ють у них карту. У нас для цього достатньо зброї та людей!
  - Все правда, Гансе. Але як ми дiзнаємося, що росiяни знайшли схованку? Поки вони викрадають машини, ми можемо бути впевненими, що схованку вони не знайшли i карти у них ще немає. Так?
   Люгер на якусь мить замислився:
  - Мабуть, ти маєш рацiю, Гельмут. Але менi це все одно не подобається.
  - Я й не змушую тебе брати участь у цьому. Можеш не турбуватися: у росiян немає виходу на тебе.
   - Я турбуюся не про себе, а про всю операцiю.
  - Добре. Давай не сперечатимемося. Я хочу якнайшвидше закiнчити з цiєю справою i поїхати додому. - Гiрчке повернувся i вийшов iз готельного номера.
  
  Кидати пошуки машини зi схованою на пiвдорозi Лютцу було прикро, адже стiльки вже грошей та людських життiв витрачено на цi проклятi "БМВ". До того ж було дуже цiкаво дiзнатися, що ж там такого, що нiмецький гурт, до якого входять навiть ветерани СС, теж полює на цi автомобiлi. Але з iншого боку тепер цi пошуки стали надто ризикованими, не сьогоднi-завтра прокурорський слiдак може вийти на його слiд, а тодi виникнуть серйознi проблеми. Опинитися на нарах на старостi Фашисту зовсiм не хотiлося.
  Нi. Посадити його звичайно не зможуть, тому що нiчого не доведуть, а пiд рукою завжди є парочка перевiрених вульгарних адвокатiв, якi готовi за грошi доводити невиннiсть хоч самого Гiтлера. Але нерви вся ця переробка попсує, звичайно, ґрунтовно...
   Що ж робити?
  Хоча, якщо старий-абверiвець не пiдведе, всi стрiлки переведуться на цих есесiвцiв. Цiкаво, слiдаку не слабо їх заарештувати? Але якщо вiн їх заарештує, то як тодi пояснити той факт, що викрадення "БМВ" продовжуються? Адже треба перевiрити ще... - вiн прикинув у думцi скiльки залишилося автомобiлiв iз затриманої митцями партiї. - чотири машини.
  Лютц глянув на список на столi: одна у зятя першого заступника мiнiстра, друга у начальника вiддiлу в урядi, третя - у генерала СБУ, четверта - у генерала МВС. Так, компанiя...
  Хоча нi. За останньою iнформацiєю, машин уже три, у супутника машину купили нiмцi, i судячи з того, що вони не збираються їхати, машина - порожня.
  Все одно виходить погана ситуацiя. Тут i без голови можна лишитися. Втiм, свою голову Герман Карлович пiдставляти не збирався, вiн нею дорожив.
   М-да, та й поставив же завдання покiйний Федотов разом з томоженниками.
   Походивши ще трохи в роздумi по кабiнету, Фашист викликав Моррiсона i Гiмлера.
   Коли вони увiйшли до його кабiнету, Лютц сидiв за величезним письмовим столом i барабанив кiсточками пальцiв по головi Адольфа Гiтлера, бронзове погруддя якого стояло на столi серед паперiв.
  - Втiм, треба закiнчувати з цими машинами. Ви вдвох цим займетеся i щоб до завтрашнього ранку на цьому столi лежав вмiст схованки!
  Але попереджаю: без стрiлянини та всяких наїздiв! Машини належать дуже серйозним людям. Iдеально було б розкрити машину, дiстати те, що поклав Федотов i закрити все, як було. Намагайтеся так i зробити. Ясно?
  - Так. - вiдповiв Олександр Васильович.
  - Зрозумiло. - сказав Моррiсон.
  - Так, i вiзьмiть на допомогу тих умiльцiв, що викрали минулу машину. Заплатiть їм, скiльки скажуть. А пiсля того, як вони все зроблять їх, потрiбно буде прибрати.
  - Зробимо. - дiловито кинув Гiмлер.
   - Ну йдiть, удачi вам.
   Бандити вийшли iз кабiнету шефа.
  - Я пропоную подiлити нашi зусилля. - неголосно запропонував кадебешник, коли вони спускалися сходами. - Скiльки цих викрадачiв?
   - Двоє.
   - Давай так: Я беру одного, ти - другого та вночi одночасно перевiримо двi машини.
  - Так, як скажiть, менi що в лоб, що по лобi. однаково. - байдуже погодився бандит.
   Хитрий Гiмлер доручив Моррiсону перевiрити машину генерала МВС, а собi залишив "БМВ", що належить зятю першого заступника мiнiстра.
   Третю машину, що залишилася, якщо виникне необхiднiсть, домовилися оглянути разом пiсля того, як закiнчать з оглядом перших двох.
   Залишок дня бандити витратили на стеження за машинами та пiдготовку до нiчної операцiї.
  
  Глибокої ночi Моррiсон у супроводi автомобiльного злодiя та двох своїх помiчникiв приїхав у двiр будинку, в якому жив емведешник. Генерал мiлiцiї так вiрив у силу форми, яку носив, що поскупився навiть на сигналiзацiю свого автомобiля. Машина стояла у тiнi пiд кронами дерев. Крадiївi знадобилося менше хвилини, щоб вiдкрити дверi "БМВ". Залишивши дверi вiдчиненими, вiн вiдiйшов у глиб двору i присiв на лавцi, поруч iз дитячим майданчиком. Моррiсон спокiйно пiдiйшов до вiдкритої машини, дiстав маленький лiхтарик i викрутку. Вiн влiз у салон, обережно зняв панелi з усiх чотирьох дверей, та пiд ними нiчого не було. Бандит навiть обнишпорив усi поглиблення в порожнинах дверей, але, якщо не рахувати пилу, вони були порожнi. Вiн швидко погвинтив панелi на мiсце i вибрався з машини. До нього тут же пiдiйшов викрадач i обережно, майже безшумно замкнув автомобiль генерала. Вони швидко та тихо пiшли.
  Гiмлеру, незважаючи на його хитрiсть, пощастило менше. Машина, яку йому треба було обшукати, стояла навпроти яскраво освiтленого пiд'їзду i була вся залита електричним свiтлом, наче це був не засiб пересування, а якась важлива iсторична пам'ятка. Довелося чекати, поки в пiд'їздi згасне свiтло в квартирах, а потiм акуратно розчавити цю прокляту яскраву лампу над входом.
  Але це не дуже допомогло, тому що свiтло, що ллється з верхнiх вiкон пiд'їзду, все одно падало на "БМВ" i яскраво освiтлювало автомобiль. Потрапити до пiд'їзду Гiмлер не змiг, бо на дверях стояв кодовий замок, а тризначний код можна було безрезультатно пiдбирати до ранку.
  Прочекавши таким чином майже до третьої години ночi, кадебешник з автомобiльним злодiєм нарештi змогли пiдiйти до автомобiля. Злодiївi довелося трохи повозитися з хитромудрою сигналiзацiєю, але незабаром дверi "БМВ" з тихим клацанням вiдчинилися. Олександр Васильович одразу полiз усередину машини. Вiн дуже нервував, викрутка постiйно випадала з непослужних, слизьких вiд поту, пальцiв. Насилу йому вдалося вiдкрутити панелi на всiх дверях, але i в цiй машинi схованки не виявилося. Приладнавши панелi на мiсце кадебешник вiдчинив дверцята машини.
  Гiмлер був розумною i розважливою людиною, але, продумуючи план дiй на нiч, вiн упустив одну важливу деталь: машина належала молодятам, якi ночами не спали, а займалися... тим чим зазвичай i належить займатися молодятам. I хто мiг припустити, що розпаленому чоловiковi на початку четвертої ночi спаде на думку вийти на балкон покурити.
  Вiн якраз прикурював цигарку, коли побачив, як з його новенької "БМВ" - подарунка гаряче улюбленого тестя, по-господарськи вилiз якийсь мужик. Зять на секунду злякався, а чоловiк уже зачиняв за собою дверцята.
  - Гей, цап, вiдвали вiд машини! Я зараз тобi ноги переламаю! - Гiмлер пiдняв голову: нагорi, на балконi, стояв напiвголий хлопець великої комплекцiї i розмахував мускулистими руками. Олександр Васильович опустив голову i з усiх нiг кинувся тiкати з двору.
  
  Моррiсон помiтно нервував. Було вже майже чотири години ранку, а хитромудрого кадебешника все не було. Незабаром почне свiтати, i тодi перевiрити останню машину не вдасться. Мобiльний телефон Гiмлера був вiдлючений, Фашиста - теж, тому Моррiсон вирiшив дiяти на свiй страх i ризик.
  Автомобiль мiнiстерського чиновника стояв на платнiй парковцi, що охороняється високою металевою сiткою. Його пiдручнi вже двiчi пройшли поряд iз каптеркою сторожiв, але там було темно й тихо, - схоже, вони спали.
  Разом iз автомобiльним злодiєм вони пiдiйшли до огорожi та перелiзли через сiтку. Автомобiль стояв майже у самому центрi стоянки. Пригинаючись i ховаючись за корпусами машин, вони обережно пробиралися до "БМВ". Раптом десь зовсiм поруч голосно i грiзно загавкав собака, потiм вони почули цокання кiгтiв об асфальт, - прямо на них мчала величезна злiсна кавказька вiвчарка. Швидко розвернувшись, Моррiсон i викрадач помчали назад до паркану. Злодiй добiг першим, буквально злетiв на паркан i впав з iншого боку. Моррiсон пiдбiг до паркану, вп'явся руками в сiтку i пiдтягнувся на руках. Ззаду голосно i страшно клацнули зуби пса та бандиту здалося, що в нього врiзався реактивний снаряд. Усю дупу обпалило як вогнем. У цей момент до паркану пiдбiгли двоє помiчникiв, вони застрибнули на огорожу i висмикнули Моррiсона нагору. потiм втративши рiвновагу всi троє впали на асфальт, але, на щастя, з iншого боку огорожi. Кавказець з палаючими ненавистю очима, гавкав розпльовуючи на всi боки уривки тканини i закривавленого м'яса.
   Пiдхопивши Моррiсона пiд руки, помiчники потягли його до позашляховика, що стоїть неподалiк.
  
   IX
  
  Незважаючи на те, що з трьох машин непомiтно обшукати вдалося лише одну, Фашист був задоволений - залишилася лише одна "БМВ", отже схованка напевно в нiй. Не засмутило його i те, що Моррiсон отримав поранення i тепер лежав удома на животi, без шматка м'яса на дупi. Ну, зроблять уколи вiд правця або вiд сказу, зате живий i здоровий, а останньою машиною може зайнятися Гiмлер. Спосiб, яким вiн її перевiрить, вже не важливий. Вчора в лiкарню до старого Гришина приходив слiдак i, якщо вiн розповiв усе як треба, всi пiдозри переводяться на гостей з Нiмеччини. I нехай вони потiм собi паряться.
   Кагебешник уже придумав непоганий план, - коли чиновник повертатиметься з Мiнiстерства додому, вiн iз хлопцями в масках на обличчях нападуть на нього, обшукають машину i для переконливостi полопочуть щось нiмецькою...
   О п'ятiй ранку Гiрчке розбудив телефонний дзвiнок.
   - Слухаю.
   - Гер Гiрчке, щойно дзвонили росiйськi спостерiгачi: сьогоднi вночi росiяни оглянули двi машини, але, здається, нiчого не знайшли.
  - Здається чи точно? - рiзко спитав Гiрчке, сон як рукою зняло.
  - Точно. Вони намагалися дiстатися третьої машини, але не змогли.
  - Що їм завадило? - "А це ж останнiй неперевiрений автомобiль..." - запiзно подумав есесiвець.
  - Машина стояла на парковцi, яку охороняв собака. Вони не змогли...
  - Це провидiння! Машину збережено для нас! - пафосно вигукнув Гiрчцi. - Знiми спостерiгачiв, розрахуйся з ними. Грошей не шкодуй i попереди, щоб вони мовчали. Знайди росiйської, що купив нам "БМВ", нехай нашi люди з ним постiйно стежать за останньою машиною.
  - Яволь, гер Гiрчке. - Спiврозмовник поклав трубку, а есесiвець схопився з лiжка, швидко одягнувся i побiг будити Люгера, щоб розповiсти йому про подiї минулої ночi.
  
  Янов вийшов iз лiкарнi вкрай приголомшений. Те, що розповiв старий шокувало його. Та й сам Гришин-Падлевич шокував своєю бiографiєю: бути шпигуном абвера i дожити до глибокої старостi невикритим - це щось iз областi фанастики.
   Ветерани СС, якась органiзацiя неонацистiв, пошуки якоїсь незрозумiлої карти...
  I у всьому цьому чомусь замiшанi мiсцевi бандити та карнi злочинцi, але до того ж тут вони старий не пояснив: може не знав, а може побоявся. Втiм, враховуючи характер iнтересiв Фашиста, а слiдчий спецiально наводив довiдки про нього, можна легко уявити в чому його iнтерес у цiй справi.
   Крiм того, Олег Миколайович не мiг зрозумiти, чому цю невiдому карту шукають саме у автомобiлях марки "БМВ"?
  Вранцi наступного дня надiйшло повiдомлення з ДАI, - там уже знали, що Генпрокуратура цiкавиться викраденнями всiх "БМВ" у столицi, про те, що вночi була спроба викрадення автомобiля "БМВ", який належав дочцi першого заступника одного з мiнiстрiв уряду. Слiдчий помчав туди, але автомобiль був у повному порядку, лише панель на одному iз заднiх дверей була пригвинчена нещiльно. Мiлiцiонери зняли її, але пiд нею було пусто.
   Янов повернувся на роботу нi з чим, тут секретарка повiдомила йому, що дзвонив якийсь генерал iз МВС: хтось проникнув уночi до його машини марки "БМВ" (Знову "БМВ"!), у салонi все цiле i, можливо, вiн би i не помiтив цього, але невiдомий упустив викрутку.
  Слiдчий сам з'їздив до генерала, оглянув його, але нiчого не знайшов. Забравши викрутку, вiн поїхав назад.
  Викрутку вiн вiддав експертам, щоб тi перевiрили наявнiсть вiдбиткiв пальцiв на ручцi iнструменту. Повернувшись до свого кабiнету, вiн вiдкрив тонку папку зi справою та почав переглядати матерiали.
  У справi фiгурує вже п'ять автомобiлiв "БМВ", отже, вони мають бути якось пов'язанi. Олег Миколайович розклав перед собою ксерокопiю документiв на автомобiлi. У двох з них номери комплектуючих деталей йшли по порядку, а в iнших вiдрiзнялися лише двома останнiми цифрами, отже автомобiлi виготовленi та зiбранi в той самий час. Тепер необхiдно з'ясувати, як вони потрапили до країни.
  Через двi години Янiв уже знав про конфiсковану на митницi партiю машин, що складається з семи "БМВ" останньої моделi. Машини призначалися для фiрми фактично належить Фашисту. Принагiдно з'ясувалося, що на начальника митницi, який, власне, затримав машини, був скоєний напад, квалiфiкований мiсцевою мiлiцiєю як розбiй.
   Отже, п'ять "БМВ" вже фiгурують у справi, але десь знаходяться ще двi, якщо знайти їх, то можна взяти злочинцiв, ким би вони не виявилися, на мiсцi злочину.
  До кiнця робочого дня слiдчий дiзнався, що одну з конфiскованих "БМВ" купив генерал СБУ, але нещодавно продав її якомусь хлопцевi майже вдвiчi вищий за її реальну вартiсть. З цим зрозумiло, мисливцi за карткою вже, напевно, перевiрили цю машину.
   Залишається остання машина.
  Ця "БМВ" куплена спiвробiтником одного з мiнiстерств уряду. Цiкаво, скiльки ж вiн отримує за мiсяць? А втiм, до цiєї справи це не стосується...
  Викликавши службову "волгу", Олег Миколайович помчав до мiнiстерства. Дорогою заїхали за Петровим iз двома оперативниками. Коли вони пiд'їхали до будiвлi мiнiстерства, де працював власник "БМВ", був уже початок сьомого i на прохiднiй їм повiдомили, що вiн уже поїхав додому. Прокурорська "волга" помчала надвiр, де проживав мiнiстерський чиновник...
  
  Слiпчук завернув iз магiстралi на вузьку дорогу, що веде на подвiр'я його будинку. Вiн уже згортав у двiр, коли назустрiч вилетiв величезний чорний джип iз заляпаним брудом номером i голосно верещачи гальмами зупинився, перегородив йому шлях. Слiпчук брудно вилаявся i натиснув на педаль гальма. Дверi джипа вiдчинилися i з салону вискочили люди в чорних масках на обличчях. В руках у них були пiстолети. Вони пiдбiгли до "БМВ" i витягли чиновника з машини, при цьому голосно кричали iноземною мовою.
  Нiмцi, що сидять у такому ж "БМВ" неподалiк, оторопiли вiд такого нахабства з боку росiйських бандитiв. Крюгер судомно тицяв пальцями в кнопки мобiльного телефону.
  - Гер Люгер, росiяни напали на останню машину! - Iстерично вигукнув вiн у трубку.
  - Скiльки їх? - Безстрасно запитав есесiвець.
   - П'ятеро.
  - I що ж доблеснi арiйцi озброєнi автоматами не можуть упоратися з п'ятьма унтерменшами? - з глузуванням спитав Люгер. - Вiдбийте у них машину i швидко йдiть звiдти.
  - Яволь. - нiмець сховав мобiльний телефон i пiдняв iз пiдлоги велику спортивну сумку. Вiн дiстав iз неї три "шмайсери" i зв'язку гранат-калатушок, з довгими дерев'яними ручками.
  - Пiд'їдь ближче. - росiйською сказав Крюгер водiєвi, - простому хлопцю, який лише хотiв пiдзаробити грошей.
   Водiй здивовано i злякано дивився на грiзну зброю в руках нiмецьких "бiзнесменiв" i лише пiсля того, як нiмець нетерпляче повторив свої слова, вiн завiв мотор i повiльно рушив з мiсця.
  Олександр Васильович знiмав обшивку вже з третiх дверцят, коли поруч iз супротивним вереском зупинилася машина. Вiн пiдняв голову, - метрiв за п'ять вiд нього стояла iдентична машинi чиновника "БМВ". Модель, колiр - все збiгалося. Гiмлер навiть здивувався.
  Раптом дверцята "БМВ", що пiд'їхали, рiзко вiдчинилися i кадебешник здивувався ще бiльше - з машини вискочили люди озброєнi нiмецькими автоматами часiв Другої Свiтової вiйни. Вони почали курити з автоматiв, троє людей Гiмлера вiдразу впали на землю, четвертий встиг сховатися за капотом автомобiля i швидко вiдстрiлювався з пiстолета. Сам кадебешник, розтягнувшись на задньому сидiннi i пiднявши вгору руку з пiстолетом, почав палити по людей, що напали, через розбите заднє скло.
  Один з неонацистiв, скрикнувши, впав на асфальт, - куля, випущена навмання, потрапила йому в обличчя. Розлютившись через таку безглузду загибель товариша, Крюгер шпурнув за капот машини, звiдки злiсно огризався росiйський пiстолет, гранату. Вона впала до бандита i розiрвала його на шматки. Гуркiт вибуху заглушив рев двигуна машини, що вiд'їжджала, - у найнятого росiйського водiя не витримали нерви i вiн зiбрався втекти з цього страшного мiсця. Другий помiчник Крюгера, з перекошеним вiд злостi чи страху обличчям, повернувся i кинув пiд колеса "БМВ" гранату. Вона розiрвалася пiд двигуном, перетворивши капот дорогого автомобiля на купу розгорнутого металу. Поранений, приголомшений водiй упав головою на кермо, пронизливо загудiв клаксон автомобiля. Крюгер тим часом обiйшов автомобiль росiйського чиновника збоку, вiдчинив заднi дверцята i випустив залишок магазину по лежачiй там людинi з пiстолетом. Кинувши автомат, вiн витяг викрутку i почав гарячково розкручувати двi дверi, що залишилися. Панелi на двох переднiх вже були знятi, всерединi було порожньо.
   Крюгер швидко зняв панелi з дверей, але в порожнинах дверей було абсолютно порожньо.
  Поруч загальмувала бiла "волга". З неї вискочили люди з пiстолетами.
  - Хальт! Полiцiя! Хенде хох! - голосно, з жахливим акцентом закричав один iз них. А з магiстралi вже мчали ще двi полiцейськi машини. Неонацисти кинулися тiкати в глиб двору.
  - Того з автоматом можна вкласти. - сказав Янiв i мiлiцiонери вiдкрили вогонь по нiмцевi, що втiкає, вiн пробiг ще кiлька метрiв, нарештi спiткнувся i з хрипом повалився на траву, автомат випав з його рук i вiдлетiв далеко вперед. Крюгер зупинився i пiдняв руки, у правiй вiн досi стискав викрутку.
   За кiлька секунд до нього пiдбiгли мiлiцiонери, заломили за спину руки та одягли кайданки.
   - Проклятi унтерменши... - тихо прошепотiв неонацист i заскрипiв зубами вiд безсилої лютi.
   Слiдчий пiдiйшов до автомобiля мiнiстерського чиновника та швидко оглянув порожнини дверей - усi вони були порожнi.
   Поруч iз покорененим "БМВ", навколо якого лежало шiсть трупiв, метушився невисокий чоловiк у зiм'ятому дорогому костюмi i, розмахуючи руками, кричав:
  - Жах! Жах! Що вони зробили з моєю новою машиною! - i раптово обернувшись до Янова, пронизливо верескнув. - Це ви! Ви у всьому виннi! Ви за це вiдповiсте!
   Слiдчий згiдно з кивнув головою i пiшов до "волги".
   "Знавав би, що цей Слiпчук таке лайно - не поспiшав би так, може, цi фашисти i його б грохнули..." - подумав вiн, але вiдразу ж вiдiгнав цю думку.
  Петров зателефонував до мобiльного в управлiння i наказав вiдправити групу ОМОНу до готелю, де зупинилися есесiвцi зi своїми молодими помiчниками. Залишивши оперативникiв iз затриманим неонацистом, Янiв та Петров поїхали у бiк готелю.
  Коли вони пiд'їхали до будiвлi готелю, закованих у кайдани есесiвцiв уже виводили на вулицю. Навколо юрмилося мiлiцейське та прокурорське начальство. Тут же метушився посол ФРН iз усiм своїм секретарiатом.
  Весь цей натовп разом з Яновим i Петровим пiднявся в номери, в яких проживали заарештованi нiмцi. Пiд час обшуку в їхнiх кiмнатах знайшли пiстолети системи "парабеллум" та "вальтер", кiлька МП-40, велика кiлькiсть патронiв до них, два фаустпатрони та бiльше десятка гранат. Вже тiльки цих предметiв було достатньо, щоб посадити нацистiв серйозно та надовго.
   Протоколи затримання та обшуку оформлялися до пiзньої ночi.
   Коли наступного дня вранцi Янiв приїхав на роботу, на столi лежало висновок експерта: на ручцi викрутки, знайденої в машинi генерала МВС, були виявленi вiдбитки Конєва, бiльше вiдомого на прiзвисько Моррiсон.
   Пiдготувавши ухвалу i пiдписавши її у суддi, слiдчий зателефонував Петрову i вони разом поїхали затримувати бандита.
  Конєв був дома i звiстку про арешт сприйняв з цiлковитою байдужiстю, - укушене мiсце так болiло, що йому було все одно. Олег Миколайович вiдправив бiдолаху долiкуватися до тюремної лiкарнi.
  Коли вони закiнчили з цiєю справою, був уже обiд i Петров запропонував зайти пообiдати. Вони зайшли в невелике кафе, розташоване неподалiк у напiвпiдвальному примiщеннi.
   Мiлiцiонер та слiдчий Генпрокуратури замовили по подвiйнiй порцiї пельменiв та горiлки.
  - Що думаєш робити з Гришин? - Наколюючи на вилку пельмень, спитав Петров.
  - А нiчого. Жаль менi цього моторика. Нехай у справi йде свiдком.
  - Може воно i правильно. - задумливо кинув мiлiцiонер.
   - Зате цих фашистiв так засадити, що вони звiдси вже не вийдуть.
  - Не вийде. Зараз розпочнеться вся ця дипломатiя та їх передадуть нiмецькiй полiцiї.
  - А, гаразд. Мене це вже не стосується. Нехай нагорi самi мiж собою розумiються. - Янiв пiдняв склянку i вони, не цокаючись, випили. Скривившись, вiн закусив пельменем i продовжив. - Мене ось iнше цiкавить: чи зможемо ми якось зачепити цього Фашиста?
   Петров засмiявся:
  - Олеге Миколайовичу, це ж старий злочинець. Вiн у молодостi багато вiдсидiв, а тепер порозумнiшав. Сам нiде не свiтиться, а щойно - у нього цiлий загiн адвокатiв. Тож залиште. Скажiть "дякую", що вдалося затримати цього Конєва.
  - Спасибi. - стомлено промовив слiдчий. - Але ще що цiкаво: схованку-то так i не знайшли. Де ця загадкова карта? Спочатку я подумав, що вона була в тiй машинi, яку продав есбеушник, але її вчора на мiсцi оглянули - порожня. До того ж нiмцi б тодi не влаштовували бiйню.
  - А може, й не було жодної карти? - скептично спитав Петров.
  - Як це не було? Навiщо тодi влаштовувати такi масштабнi пошуки, пiдставляти людей пiд кулi? Має бути ця карта. Повинна. Може, в тiй машинi, що згорiла на проспектi Перемоги? Так. - Слiдчий схопився. - Куди подiли залишки тiєї "БМВ"?
  - Не знаю. - Протягнув мiлiцiонер.
  - Термiново дiзнайся. Потрiбно оглянути цю машину. Ходiмо. - залишивши на столi тарiлки з майже не зворушеними порцiями, вони вийшли з кафе.
  
   Обгорiлий кiстяк "БМВ" працiвники дорожньої служби вивезли на мiське звалище, - Фашист з'ясував це через свою людину, яка працює в ДАI.
   Лютц втратив усiх найнадiйнiших людей: Федотов загинув, Володю вбили, Гiмлера теж, Моррiсон валяється в тюремному лазаретi, тому їхати на звалище довелося самому Герману Карловичу, у супроводi охоронцiв.
  Близько години дня на мiське смiттєзвалище пiд'їхав величезний чорний "мерседес-500", за ним слiдував великий, типово бандитський джип. Крутi iномарки зупинилися серед куп та гiр смiття. З машин вибралися молодi короткостриженi мужики у строгих костюмах i розбрелися серед вiдходiв. Переляканi бомжi, що мешкають на цiй територiї, в панiцi поховалися по своїх норах та землянках. Хтось уже встиг пустити чутку, що це мисливцi за людськими органами, якi вони вирiзуватимуть у них - бомжiв.
   Незабаром один iз чоловiкiв повернувся до "мерседеса", тоноване скло на дверях машини повiльно опустилося вниз.
  - Германе Карловичу, здається знайшов. - неголосно сказав хлопець людинi, що сидить у машинi. Дверi машини вiдчинилися i Лютц вибрався назовнi. Гидливо скривившись, вiн пiшов слiдом за охоронцем, обережно обминаючи гори гниючого смiття.
  Покручений каркас машини був недбало кинутий серед смiття. Капот БМВ вже був засипаний горою битої штукатурки.
  Незважаючи на модний костюм, Фашист сам полiз усередину обгорiлої машини. Панелi на дверях сильно оплавилися i обгорiли, на однiй дверi панель була знята, її зламанi залишки валялися на пiдлозi автомобiля. Лютц заглянув у порожнину дверей, у поглибленнi лежав якийсь темний вiд кiптяви предмет. Вiн сунув туди руку i дiстав його, пiд ним виявилося ще щось, Герман Карлович дiстав i другий предмет. Ним виявився значок СС iз петлицi вiйськового мундира, таких значкiв у його колекцiї було бiльше десятка. Предмет, що лежав зверху, був весь чорний, але за контурами Лютц зрозумiв, що це якась нагорода. Вiн метушливо протер його рукавом пiджака i побачив, що тримає в руках цей "Орден кровi". Вiн гарячково засунув руку в поглиблення i, пошарiв там, намацав щось маленьке, безформне, витяг i побачив у себе на долонi оплавлений шматок срiбла, що колись був перстнем з емблемою "Мертвої голови". З оплавленого шматочка, нiби насмiхаючись, на нього дивилися порожнi очницi черепа. Але де ж мапа, через яку загинуло так багато людей? Де золотий портсигар, якого згадував Федотов? Невже хтось встиг забрати це все ранiше?
   Розгубленiсть Фашиста перервав чийсь глузливий голос:
  - Ай яй яй. Така солiдна, добре одягнена людина i лазить по звалищах! До чого ж народ довели!.. - поряд з остовом "БМВ" стояло четверо чоловiкiв. Двоє з них тримали в руках пiстолети. - Але але! Не треба сiпатися! Я старший слiдчий Генпрокуратури Янiв, а то товаришi з мiлiцiї. - неголосно попередив Олег Миколайович.
  Їм з Петровим знадобилося небагато часу, щоб з'ясувати, куди вiдвезли спалену машину, i вони одразу ж вирушили на мiське звалище. Ще на з'їздi з траси, вони побачили "мерседес" i джип, що стоять посеред смiття, - схоже на них чекала цiкава зустрiч...
   - Покажiть нам, що ви там знайшли.
  Фашист вибрався з машини, весь забруднений сажею i з похмурим виглядом простягнув свої знахiдки слiдчому. Той миттю глянув на значки i трохи розчаровано запитав:
  - Що i все? А де ця таємнича карта?
  - Яка ще мапа? - роздратовано кинув Лютц.
  - Та, яку ви так довго шукали. Петров, огляньте його кишенi. - двоє ментiв швидко пiдскочили до Германа Карловича i почали безцеремонно його обшукувати, вiн не чинив опiр - у нього не було при собi нiчого протизаконного.
  - Нiчого. - засмучено промовив один з оперативникiв.
  - М-да... - зовсiм розчарованим голосом сказав Олег Миколайович. - Дуже цiкаво. Послухайте, Германе Карловичу, у нас iз вами поки що приватна розмова, без протоколу. Скажiть, будь ласка, що це за така карта? Чому через неї заварилася така каша?
  - Не знаю. Я не бачив цiєї карти.
   - Але тодi де вона?
  - Це менi, на жаль, також не вiдомо. - з сумом у голосi пробурчав Лютц. - Може згорiла? - вiн махнув рукою у бiк почорнiлого каркаса. - Якщо у нас розмова без протоколу, я можу бути вiльною?
  - Так, звiсно. Нiхто не збирається затримувати вас. Поки що.
  Герман Карлович Лютц опустив у кишеню свої знахiдки i ссутулiвшись поплiв до "мерседеса". За ним рушили охоронцi.
   Янов зачекав, поки бандити розсiлися по машинах i вiд'їхали, а потiм пiшов з Петровим та оперативниками до "волги".
  "Що ж це карта i куди вона подiлася?" - знову подумав вiн спускаючись до машини.
  
   За кiлька днiв до описуваних подiй, що сталися на звалищi, вiдбулася ще одна подiя варте уваги читача.
  Шестирiчний Женя повернувся додому весь у сажi. Втомлена на роботi мати тiльки сплеснула руками побачивши сина:
  - Женю, ти мене в могилу зведеш! Це майже новi джинси! Ну, де ти лазив знову?
   (Тiльки не треба думати, що зараз буде чергова реклама чергового прального порошку!)
  Хлопчик якраз збирався розповiсти мамi, що вони з другом - Льошкою з третього пiд'їзду гуляли на смiттєзвалищi, куди недавно привезли згорiлу iноземну машину i Леха запропонував у нiй пограти. Вони грали в машинi в таксi, а потiм знайшли в зламанi дверi якiсь чорнi хрестики i велику жовту коробочку, на якiй був намальований птах з довгими вузькими крилами. Хрестики вони залишали в рiчку - хотiли "попускати жабки", але хрестики одразу потонули. А коробочку Льошка хотiв забрати собi, але вона трохи обгорiла i погано вiдкривалася. Щоб вiдкрити жовту коробочку, довелося бити по нiй каменем, через що вона сильно пом'ялася i вже нi на що не годилася, її теж викинули в рiчку, зате в коробочцi був ще гарний кольоровий футляр, в який можна було складати ручки та олiвцi. У футляр була засунута тонка, як серветка, папiрець,
   Женя вже вiдкрив було рота, щоб розповiсти мамi це все, але вона раптом стала так лаятися на нього, що бiдна дитина тут же забула все про що щойно збиралася сказати.
  Через роки Женя подорослiшає i зрозумiє, яку цiннiсть мала та коробочка з жовтого металу, яку вони так необачно викинули у воду. Вiн навiть облазить дно рiчки там, де вони з другом дитинства викидали її у воду, але нiчого не знайде.
  
   Е П I Л О Г.
  
  Старий старий на iнвалiдному вiзку на самотi сидiв за величезним столом у великiй темнiй кiмнатi. Це був групенфюрер Хiльфе - голова таємного Братства есесiвцiв та неонацистiв.
  Вузолуватi, висохлi руки старого, що лежали на столi, тремтiли. Перед ним лежав аркуш паперу, на якому було надруковано повiдомлення вiд члена Братства, який служив у посольствi в Українi. Двоє найстарiших членiв Братства - ветерани Ваффен СС у росiйськiй в'язницi. Частина людей, що вирушили з ними, загинула, решта заарештована. Про карту зовсiм нiчого невiдомо, а Олендорф зi своєю групою, як i ранiше, знаходиться в Альпах, але там все спокiйно.
  О, шалена країно! Люгер i Гiрчке пройшли всю вiйну i залишилися живi, щоб бiльш нiж через пiвстолiття згинути на так i не захоплених землях цiєї держави...
  То невже ж ця проклята карта була дорожчою за життя двох ветеранiв? Тепер їх лише двоє - вiн i Олендорф.
   Старий заплющив очi i згадав той квiтневий день 45 року, коли вперше i востаннє бачив цю карту.
  
  Группенфюрер Хiльфе прибув до Альпiйської фортецi iз секретним пакетом вiд рейхсфюрера СС Гiмлера. У пакетi був наказ для групенфюрера Цинглера i тiльки вiн один мав право розкрити його.
  Цинглер розкрив сургучнi печатки i прочитав наказ рейхсфюрера. Згiдно з наказом, вiн мав термiново виїхати до Берлiна i передати Гiмлеру карту, на якiй були помiченi всi схованки з награбованими в окупованих країнах скарбами. Посаду групенфюрера наказувалося зайняти Хiльфе.
   Цинглер сiв за грубо збитий стiл, дiстав з кишенi мундира карту i розклав на стiльницi.
  - Цей документ має величезну цiннiсть! - З особливим значенням сказав вiн. Гiльфе присiв навпроти нього i подивився на карту.
  На тонкiй кальцi у великому масштабi було зображено гiрський район, вона була покрита цифрами, що позначають висоти гiрських вершин. Скрiзь на картi були густо-густо нанесенi синiм i чорним чорнилом малозрозумiлi позначки: кружки, трикутники та квадратики.
  Цинглер розстебнув мундир i витягнув iз внутрiшньої кишенi масивний портсигар. На кришцi вигравiрували iмперський орел зi свастикою в кiгтистих лапах. З неголосним клацанням групенфюрер вiдкрив портсигар, у ньому лежала лише одна сигара в гарному бляшаному футлярi.
  - Гаванська. - з насолодою вдихаючи терпкий аромат сигари, промовив Цинглер. - Я привiз iз Францiї ящик таких сигар. Це остання, я берег її для якогось виняткового випадку... - вiн вiдкусив кiнчик i пiднiс до темної трубки вогник запальнички.
  Прикуривши, есесiвець склав карту, потiм згорнув її у трубочку i обережно вклав у футляр вiд останньої гаванської сигари. Футляр вiн поклав назад у портсигар. Безцiльно покрутивши портсигар у руках, Цинглер сховав його в кишеню, а потiм невiдомо до чого сказав:
  - А це з Аушвiца, менi зробили його iз зубiв євреїв. Втiм, тепер це не важливо...
   Вночi групенфюрер iз великим загоном есесiвцiв вирушив до Берлiна, але вони не дiсталися...
  
  Багато рокiв Хiльфе намагався знайти слiди Цинглера чи тiєї дорогоцiнної карти. Вiн разом з iншими ветеранами СС нишпорив у Альпiйських горах у пошуках прихованих скарбiв. Дещо їм вдалося виявити, щось знайшли пошуковi групи американцiв, але все це була лише мала частина з того, що було вказано на картi.
  Хiльфе чiтко пам'ятав, що карта була покрита знаками, що позначають схованки. Там були сотнi позначок - сотнi прихованих схованок.
  I лише нещодавно його люди знайшли старого, який брав участь у проривi групи Цинглера на Берлiн. Вiн i розповiв, що загiн був розгромлений росiйськими, Цинглер загинув, а командування взяв на себе оберштурмфюрер Краузе - єдиний офiцер, що залишився в живих. Группенфюрер передав йому портсигар та свої нагороди, але коли Краузе дiстався до зруйнованої столицi Рейху, все було скiнчено.
  
   Хiльфе розплющив очi i виразно вiдчув запах останньої сигари групенфюрера.
   Стряхнувши з себе цю нараду, старий порвав повiдомлення з України i повiльно покотив свою коляску до дверей.
   П Р О Л О Г. По дорозi повiльно бреде натовп бiдно одягнених людей, переважно жiнки, дiти та старi. Їх пiдганяють прикладами, багнетами та стусанами важких чобiт, покритих густим пилом, солдати з емблемами вiйськ СС на сталевих касках. Жiнки та дiти плачуть, плачуть, голоси зливаються в одне протяжне виття, яке розноситься далеко над натовпом. Неправильна колона наближається до великої довгої ями, бiля якої стоїть ще одна група солдатiв та кiлька офiцерiв. Величезна чорна яма наполовину засипана оголеними закривавленими тiлами людей, у самому низу вже засипанi лежать тi, хто цю яму копав. Над трупами хмарами риються жирнi мухи. Людей пiдганяють до краю ями. Переднi побачивши, що знаходиться в ямi, починають задкувати назад. У хiд знову йдуть чоботи та багнети, лунають поодинокi пострiли. Нарештi всi поставленi навпроти ями, солдати спiшно вiдходять, задкують убiк. Офiцер iз тьмяно блискучим черепом на кашкетi командує: "Фоєр!" i два MG-42 починають писати по безпорадним людям, заглушаючи своїм стрекотом їх передсмертнi крики. Лише сильний жiночий голос, перекрикуючи пострiли, голосить: - Лю-ю-дi! Лю - у - дi! Лю - у... ...Це росiйське слово надовго врiзалося в пам'ять нiмецького офiцера, який командував розстрiлом, вони кричали його щоразу, коли їх вели до... могили, нiби воно могло захистити їх вiд куль... Сивий старий з зморщеними зморшками обличчя схоплюється з лiжка. Серце часто б'ється, по спинi пробiгає нервова тремтiння i дуже хочеться пити. Вже майже шiстдесят рокiв минуло вiдтодi, як йому вперше наснився цей сон, але не тьмянiють фарби i не слабшає голос жiнки, що кричить... I все так само чiтко вiн вiдчуває солонуватий металевий запах людської кровi... За дверима спальнi почувся якийсь шерех. Чоловiк на лiжку здригнувся i напружився. Раптом дверi рiзко вiдчинилися i на порозi з'явився темний силует людини. Старий стиснув ковдру в кулаки i стиснув зуби, щоби не закричати. Темний силует пiдняв руку, провiв нею по стiнi, намацуючи вимикач i запалив свiтло. Це був лiтнiй чоловiк у довгому сiрому плащi. Вiн з цiкавiстю розглядав старого на лiжку. - А ти постарiв, Крауз. - хрипко i весело сказав вiн. Вiд його слiв старий здригнувся. - Хто ви? Звiдки Ви мене знаєте? - повiльно спитав чоловiк у лiжку. - Це не важливо. - Чоловiк у плащi опустив руку в кишеню, а коли дiстав, старий побачив у нiй круглий значок з блискавкою посерединi. - Я прийшов вiд друзiв. Наших спiльних друзiв... - з натиском пiдкреслив вiн. - Що вам вiд мене треба? - спитав старий з нотками iстерики в голосi. - Залиште мене в спокої. Я - немiчний хворий старий! - Дорогий Краузе, подiї, якi ми з вами пережили в молодi роки, нiколи не дадуть нам спокою... - чоловiк у плащi посмiхнувся, але посмiшка незнайомця бiльше була схожа на оскал дикого звiра. - Чи не так? Краузе промовчав. Прибулець поволi пiдiйшов до лiжка i присiв на край, пiднявши пiдлогу плаща. Старий швидко вiдсунувся вiд нього, затулившись, немов щитом, ковдрою до пiдборiддя. Незнайомець з цiкавiстю крутив у руках значок, нiби бачив його вперше. - Адже все зараз могло бути iнакше, якби ми не програли цю прокляту вiйну. Щоправда, Краузе? - старий не вiдповiв. Вiн дивився на прибульця розширеними вiд жаху очима. - що ви мовчите? Я ж говорю, я прийшов вiд друзiв. А ми з ними часто ставимося до цього питання... Пам'ятаєте, Краузе, цю страшну весну сорок п'ятого, коли все навколо валилося, коли всi кидали й бiгли, як щури з тонучого корабля... Пам'ятаєте, Краузе? - Так. - тихо, ледь чутно вiдповiв старий. - У всiй Європi тодi було спокiйно лише у Швейцарiї, - я бував там iз генералом Вольфом. А ще в австрiйських Альпах... До речi, ви, як менi вiдомо, тодi були саме в Альпiйськiй фортецi. Адже так, Краузе? - Так... - I взяли щось, що вам не належить. Це не добре, Крауз. Дуже не добре. Ви дуже засмутили наших спiльних друзiв. Ви мене знаєте, оберштурмфюрер? - Так... - От i прекрасно. Я радий, що ми з вами прийшли до порозумiння, адже ми з вами, Краузе, люди однiєї Епохи, Великої Епохи, шкода щойно не всi це розумiють. А те, що ви взяли, оберштурмфюрер, доведеться повернути. - Так. - раптом сiвшим голосом вiдповiв старий. - Отже, де ж цi милi дрiбницi? - НЕ тут. Я не зберiгаю нiчого вдома. Не треба думати, що щось привласнив собi. Все сховано до кращих часiв... - виправдовувався Краузе. - Потрiбно поїхати за ними, вони захованi в надiйному мiсцi. Я привезу їх вам. - Нi, Крауз, ми поїдемо за ними разом. Адже ви самi сказали, що ви старий i хворий. З вами може щось статися в дорозi i тодi нашi спiльнi друзi дуже засмутяться. - Коли ви хочете їхати? - Чому б нам не вирушити вже? Чи вас щось затримує? - Нi нi. Я готовий, менi тiльки треба вдягнутися. - Краузе пiдвiвся з лiжка i почав повiльно розстiбати пiжаму, при цьому його руки помiтно тремтiли. - Не треба нервувати, я, наприклад, тiшуся зустрiчi з вами. Знаєте, приємно через стiльки рокiв зустрiти товариша по боротьбi. А чи далеко ви сховали цi... хм... предмети? - Так, вони захованi там-таки в Альпах. - Ви мене трохи спантеличили. - людина в плащi задумливо пожувала губи, потiм дiстала з кишенi мобiльний телефон i вийшла зi спальнi. Як тiльки вiн прикрив за собою дверi, рухи Краузе вiдразу ж стали швидкими i зосередженими, зовсiм не схожими на рухи старенького старого. Вiн скинув пiжамнi штани, одягнув штани, накинув прямо на пiжамну сорочку куртку, взув легкi ганчiрковi туфлi i метнувся до завiшаного важкою шторою вiкна. Безшумно вiдчинивши раму, вiн вислизнув до темного саду. Бiля ворiт стояв незнайомий автомобiль, за кермом якого хтось сидiв. Краузе перелiз через невисоку огорожу на сусiдську дiлянку, вийшов через задню хвiртку на паралельну вулицю i з незвичайною, для його вiку, швидкiстю пiшов геть. Коли людина у плащi повернулася до спальнi, там нiкого не було. Лише зiм'ятi штани вiд пiжами Краузе неакуратно валялися бiля лiжка. I Федотова розбудила мелодiйну трель телефонного дзвiнка. Вiн ледве розлiпив повiки i подивився на годинник, що стояли на тумбочцi бiля лiжка. Була половина о другої ночi. Вилаявшись, вiн пiдняв трубку: - Так. Слухаю. - Вiтаю. Це Краузе. - перекручуючи росiйськi слова, сказав спiврозмовник на тому кiнцi дроту. - Вiтаю. Що трапилося?! Чому так пiзно? - роздратовано спитав Федотов. - Ви цiкавилися деякими предметами, у мене є щось. Я ладен продати їх вам. - Чудово. А це не може зачекати до ранку? - У мене-i-а немає часу. Це у вашi iнтереси. - Гаразд. Де ми можемо зустрiтися? - Я чекатиму вас бiля входу до мiського парку. Нинi. - Добре. Незабаром пiд'їду. - Тiльки вiзьмiть грошей. Це дорого. - Добре. - Федотов поклав люльку. - Гребана фашистська морда. - пробурмотiв вiн i став поволi одягатися. Потiм пройшов у ванну, умив обличчя та вийшов iз квартири. Вийшовши з пiд'їзду, вiн пiдiйшов до синьої "БМВ", клацнув пультом, вiдключаючи сигналiзацiю i сiв у машину. Рiзко рвонувши з мiсця, вiн поїхав нiчним Вейденом. Метрах за тридцять вiд машини Федотова стояв непримiтний сiрий "Фольксваген-гольф". У темному салонi було двоє мiцних чоловiкiв. Один iз них спав, вiдкинувшись на сидiннi, другий, що сидiв за кермом, слухав плеєр. Побачивши Федотова, що вiд'їжджає, вiн стрепенувся i штовхнув лiктем сплячого, той розплющив очi i сонно запитав: - Що таке? - Цей мудак надумав кудись їхати серед ночi. - Давай за ним, може вiн саме за баблом поїхав. - Не пори гарячки, Вано. Дороги порожнi, вiн може нас помiтити, поїдемо за його стопарами. Нiкуди вiн вiд нас не дiнеться. - Хороший трiндеть, давай - поїхали. - водiй завiв машину та поїхав слiдом за "БМВ". Проїхавши кiлька кварталiв, Федотов зупинився бiля входу до мiського парку. "гольф" причаївся метрiв за сто, у тiнi мiж лiхтарями. Через пару хвилин до "БМВ" пiдiйшов старий у свiтлiй куртцi, про щось переговоривши з Федотовим, вiн обiйшов машину ззаду, сiв на переднє сидiння поруч iз водiєм. Машина поїхала далi i петляючи вузькими вулицями, помчала за мiсто. Вибравшись на автобан, Федотов розiгнав "БМВ" до 160 кiлометрiв i тепер водiй "гольфа" вичавлював з машини все, щоб не втратити з уваги заднi фари машини, що переслiдується. Краузе сидiв мовчки, лише час вiд часу кидаючи уривчастi фрази, показуючи напрямок. Коли вибралися за мiсто, Федотов запитав: - Далеко ще? Краузе глянув на вказiвник. - Близько ста тридцяти кiлометрiв. Федотов кивнув головою та додав газу. Деякий час їхали мовчки, тишу порушувало лише рiвномiрне бурчання мотора. - Так, а якi там у вас речi? - порушив мовчання Федотов. - Вiдзнаки, кiлька нагород... - Тьху! Та це ж дрiбниця! - вiд досади вiн навiть трохи зменшив швидкiсть. - Варто будити серед ночi! - Це не все. Є ще великий золотий портсигар, перстень та "Орден Кровi". Все це належало моєму шефу - групенфюреру Вольфу Цинглеру. Вiн загинув тут неподалiк, коли ми пробиралися в обложений Берлiн. Це дуже цiннi речi. - Чому ж ви одразу не сказали, що у вас є? А ламали цю комедiю. - Молодий чоловiк, ви багато не розумiєте. Я не дуже тiшуся, коли менi нагадують про моє минуле, ви ж не тiльки нагадав, але й хочете купити його частину. Я не можу зрозумiти, навiщо вам, росiйському - лютому вороговi, потрiбнi цi брязкальця. Я мiг би зрозумiти захопленого молодика з неонацистської органiзацiї, який не бачив того, що пережили ми, але вас я зрозумiти не можу. Цi речi менi не належать, я взяв їх у вмираючого Цинглера вiд розпачу та страху. Ми всi тодi боялися майбутнього. Але сорок сьомого я вiдвiз це все назад i закопав бiля того мiсця, де похований Цинглер. Це його речi. Його речi... - задумливо повторив старий. - Я б i зараз їх не наважився продати, але мене змусили обставини. - Мене не цiкавлять причини ваших вчинкiв. - трохи роздратовано кинув Федотов. - Для мене важливо отримати цi предмети. Тому давайте поговоримо про бiльш конкретнi речi, наприклад: скiльки ви хочете отримати за цi брязкальця? Краузе ненадовго замислився. - Я не знаю їхньої реальної вартостi, але думаю не менше ста тисяч. - Чого? - Не зрозумiв. - У якiй валютi? - Мабуть, у доларах. - Що ж, глянемо на них i визначимося з остаточною цiною. На деякий час у салонi автомобiля знову запанувала мовчанка. - Тут їдьте повiльнiше. Ми вже близько, я мушу дивитися навколо. - попросив старий. Федотов зменшив швидкiсть, тепер стрiлка на спiдометрi вагалася у цифри сто. Кiлометрiв за вiсiм Краузе стрепенувся: - Здається, тут. Машина пригальмувала i звернула до узбiччя. Старий спритно вибрався з машини, перелiз через невисоку огорожу i пошкутильгав до лiсу, що темною стiною височив уздовж дороги. Але за кiлька хвилин вiн повернувся: - Нi, я помилився. Це далi. Стiльки рокiв уже минуло. - нiби виправдовуючись, з тяжким зiтханням сказав старий. Повз iз шумом промайнув сiрий "Фольксваген-гольф" Краузе сiв у машину i вони поїхали далi. Проїхавши близько кiлометра, вони побачили на узбiччi "гольф", що обiгнав їх. Проїхали ще трохи, старий без кiнця крутив головою, дивлячись на всi боки. Нарештi вiн сказав: - Тут. Тут росiйськi танки з пiхотою розгромили нашу колону. Нам знадобиться лiхтар та лопата. Федотов зупинив машину i здивувався змiнi, що вiдбулася зi старим: голос змiцнiв, плечi розправилися, здавалося, вiн помолодшав рокiв на двадцять. Краузе першим вилiз iз машини i став розглядати лiсову хащу. Росiйському здалося, що старий зараз бачить те, що вiдбувалося тут одного з квiтневих днiв сорок п'ятого року. Власне, так i було. Федотов дiстав з багажника великий автомобiльний лiхтар, куплений ним у Польщi, i викрутку, яку треба було замiнити лопату. Закривши багажник, вiн пiдiйшов до Краузи: - Можемо йти. - старий здригнувся i помахав головою. - Так, ходiмо. - повз, заслiпивши їх фарами, промчав той самий "гольф". Краузе та Федотов перелiзли через огорожу i спустилися до лiсу. Росiйський запалив лiхтар, i вони повiльно пiшли повз старi дерева. Старий щось нечутно бурмотiв собi пiд нiс. Заглибившись метрiв на триста, вiн зупинився, забрав у Федотова лiхтар i почав висвiтлювати простiр навколо них. Промiнь лiхтаря зачепився за невеликий врослий у землю, покритий мохом валун. Старий пiдiйшов до нього i навiщось поторкався рукою. Потiм вiдiйшов на кiлька метрiв, опустився на колiна i почав розгрiбати торiшнє листя. Федотов пiдiйшов до нього i сiв поруч. Краузе вiдiбрав у нього викрутку i встромив її в землю. Розпушивши землю, вiн почав вигрiбати її з ями. На глибинi пiвметра викрутка скреготнула об метал. Старий вигрiб землю, Внизу з'явилася невелика прямокутна коробка, що йшла вглиб землi. Удвох вони розчистили ґрунт i витягли iржаву коробку з ями. Це була залiзна скринька для кулеметних стрiчок. Вiн був досить тяжким. Краузе спробував вiдкрити коробку, але iржава кришка не пiддавалася. Тодi Федотов пiдчепив її викруткою i кришка вiдвалилася. Пiд нею опинилася напiвзотлiла ганчiрка. Краузе витяг з коробки ганчiрковий пакет i обережно розгорнув його. Першим на свiт здався потьмянiлий вiд часу пiстолет "Вальтер", старий одразу ж сховав його в кишеню, потiм iз ганчiрки висипалися есесiвськi значки, нацистськi медалi та ордени, а потiм випав масивний золотий портсигар та важкий срiбний перстень. На портсигарi вигравiрували фашистський орел зi свастикою, а на перснi тьмяно поблискував бiлий череп з кiстками - емблема дивiзiї СС "Мертва голова". Вiн був досить тяжким. Краузе спробував вiдкрити коробку, але iржава кришка не пiддавалася. Тодi Федотов пiдчепив її викруткою i кришка вiдвалилася. Пiд нею опинилася напiвзотлiла ганчiрка. Краузе витяг з коробки ганчiрковий пакет i обережно розгорнув його. Першим на свiт здався потьмянiлий вiд часу пiстолет "Вальтер", старий одразу ж сховав його в кишеню, потiм iз ганчiрки висипалися есесiвськi значки, нацистськi медалi та ордени, а потiм випав масивний золотий портсигар та важкий срiбний перстень. На портсигарi вигравiрували фашистський орел зi свастикою, а на перснi тьмяно поблискував бiлий череп з кiстками - емблема дивiзiї СС "Мертва голова". Вiн був досить тяжким. Краузе спробував вiдкрити коробку, але iржава кришка не пiддавалася. Тодi Федотов пiдчепив її викруткою i кришка вiдвалилася. Пiд нею опинилася напiвзотлiла ганчiрка. Краузе витяг з коробки ганчiрковий пакет i обережно розгорнув його. Першим на свiт здався потьмянiлий вiд часу пiстолет "Вальтер", старий одразу ж сховав його в кишеню, потiм iз ганчiрки висипалися есесiвськi значки, нацистськi медалi та ордени, а потiм випав масивний золотий портсигар та важкий срiбний перстень. На портсигарi вигравiрували фашистський орел зi свастикою, а на перснi тьмяно поблискував бiлий череп з кiстками - емблема дивiзiї СС "Мертва голова". Краузе витяг з коробки ганчiрковий пакет i обережно розгорнув його. Першим на свiт здався потьмянiлий вiд часу пiстолет "Вальтер", старий одразу ж сховав його в кишеню, потiм iз ганчiрки висипалися есесiвськi значки, нацистськi медалi та ордени, а потiм випав масивний золотий портсигар та важкий срiбний перстень. На портсигарi вигравiрували фашистський орел зi свастикою, а на перснi тьмяно поблискував бiлий череп з кiстками - емблема дивiзiї СС "Мертва голова". Краузе витяг з коробки ганчiрковий пакет i обережно розгорнув його. Першим на свiт здався потьмянiлий вiд часу пiстолет "Вальтер", старий одразу ж сховав його в кишеню, потiм iз ганчiрки висипалися есесiвськi значки, нацистськi медалi та ордени, а потiм випав масивний золотий портсигар та важкий срiбний перстень. На портсигарi вигравiрували фашистський орел зi свастикою, а на перснi тьмяно поблискував бiлий череп з кiстками - емблема дивiзiї СС "Мертва голова". Федотов став розглядати предмети, що розсипалися, по черзi беручи їх в руки i складаючи в звичайний полiетиленовий пакет, старий, тим часом, скинув назад в яму коробку, ганчiрку i почав засипати яму землею. Потiм вони пiшли до дороги. Нiмець та росiйська пiднялися до автобану та сiли у "БМВ". Нi той, нi другий не помiтили непомiтний "гольф", що стоїть неподалiк, на протилежному боцi дороги. Федотов розгорнув машину, перетинаючи суцiльну смугу i поїхав назад. Пакет iз вiдритими в лiсi предметами старий поклав собi на колiна. Небо на сходi почало повiльно свiтлiшати, а коли вони в'їхали в мiсто, вже зовсiм розвиднiлося. - Куди ж тепер? - спитав росiйський. - Менi потрiбнi грошi. - Iз цим доведеться трохи почекати. В мене немає стiльки. Потрiбно зняти в банку, а банк вiдкривається лише о дев'ятiй Краузе подивився на годинник, була лише половина шостого. - Можемо заїхати кудись поснiдати чи поїхати до мене. - запропонував Федотов. - Краще до вас. Люди, якi снiдають у такий час, викликають пiдвищений iнтерес. Машина повернулася до будинку Федотова, вони вийшли iз салону та пiднялися до квартири. Краузе сiв у крiсло, росiйський на диван. - Все ж таки, сто тисяч - занадто велика сума. - зробив спробу поторгуватися Федотов. - Нi. - Старий поклав на стiл кульок i посунув його у бiк росiйської. - Зважте портсигар, вiн важить близько трьохсот грамiв, а iсторична цiннiсть? А "Орден Кровi"? Один вiн, як менi вiдомо, коштує на чорному ринку близько п'ятдесяти тисяч доларiв. Цiна навiть дещо занижена, але рiч у тому, що менi термiново знадобилися цi грошi. Федотов скептично подивився на Краузi: - Вибачте за цiкавiсть, пане Краузе, навiщо вам стiльки грошей у вашi роки, адже дiтей у вас немає? - Хочу помандрувати, подивитись Свiт на старостi рокiв. - У молодостi ви хотiли його завоювати... - глузливо мовив росiйський, але старий не образився на нього, вiн зараз думав про iнше: - Я був вiйськовим i виконував накази... - задумливо промовив старий. Йому не давав спокою невiдомий вiдвiдувач вiд невiдомо яких старих друзiв, що так багато знає про його минуле. Цей лiтнiй чоловiк у плащi, як пiдказувала Краузе iнтуїцiя, теж належав до ордена СС. Цей чоловiк сильно налякав старого, вiд нього вiяло могильною вогкiстю, кров'ю та перегрiтим збройовим металом. ... У квiтнi 1945 року велика група есесiвцiв отримала наказ на бронетранспортерах та важких танках пробиратися з Альпiйської фортецi до Берлiна. Командував групою групенфюрер Цiнглер. Але гурт не дiйшов до Берлiна. На автобанi в колону несподiвано увiрвалися росiйськi "тридцять четвiрки", обвiшанi пiхотинцями. Танки розкидали бронетранспортери, а вцiлiлi есесiвцi стали безладно вiдступати до лiсу. Тяжко пораненого Цинглера, що спливав кров'ю, тягли на собi Краузе i якийсь солдат. Росiяни не переслiдували їх. Танки рвонули вперед дорогою, забитою технiкою, що вiдступає, i вiйськами i почали громити все пiдряд. Метрiв за триста вiд дороги Краузе з солдатом зупинилися i опустили закривавленого групенфюрера на землю. - Оберштурмфюрер, зберiть людей i приймайте вiн командування групою. - насилу вимовив генерал, рукою шарячи по ременю, на якому висiла сумка. - Вiзьмiть папери i портсигар у внутрiшнiй кишенi - це все необхiдно доставити в Берлiн... Вiддайте обергруппенфюреру Мюллеру... або рейхсфюреру... Це дуже важливо... - групенфюрер захрипiв, з рота у нього тонким струмком потекла кров, забившись у агонiї вiн помер. Краузе зняв з генерала планшетку з документами, дiстав з кишенi важкий золотий портсигар, потiм, вiдправивши есесмана збирати залишки загону, зняв з руки Цинглера срiбний перстень, а з френча - Орден Кровi - вищу партiйну нагороду Рейха. Потiм вiн загорнув тiло в плащ-намет i почав багнетом рити могилу. Пiдiйшли кiлька втомлених похмурих солдатiв на чолi з унтер-офiцером, витягнувши сапернi лопатки, вони почали допомагати йому. Яма вийшла неглибокою, але й за таку могилу Цинглер мав бути вдячний їм, тодi як у всiй Нiмеччинi залишалися непохованими десятки тисяч солдатiв. Засипавши могилу, вони пiдкотили до неї невеликий камiнь, який невiдомо як опинився посеред лiсу, поставили його зверху i вирушили в дорогу. До Берлiна дiстався тiльки Краузе, - частина солдатiв, що його супроводжували, загинула, iншi розбiглися. Але було вже пiзно, - мiсто було захоплене росiянами i лежало в руїнах. Оберштурмфюрер зiрвав iз себе есесiвськi регалiї та погони, сховавши їх у речовий мiшок, i загубився у величезному натовпi бiженцiв, що блукають на захiд... Два роки вiн тримав усi цi предмети при собi, але в 1947 прокотилася хвиля арештiв серед ветеранiв вiйськ СС та Краузе, побоюючись арешту, сховав усе у лiсi, де загинув Цинглер, неподалiк його могили. Тут же в лiсi вiн знайшов коробку вiд кулеметних патронiв, куди склав усi речi i тут же спалив усi папери з планшетки групенфюрера. Федотов наробив бутербродiв з шинкою та сиром, зробив каву i принiс їжу на пiдносi до кiмнати, поставивши все на столик перед старим. - Давайте трохи перекусимо. - Запропонував вiн. Голос росiйського вiдвернув Краузе вiд спогадiв, вiн посунувся до столу i без апетиту взявся за бутерброди. - Чуєш, Алiк, куди цей мудак їздить посеред ночi? Цiкаво, так? - припаркувавши машину неподалiк будинку Федотова, запитав Вано. - Так, у натурi, дуже цiкаво, що це вiн там шукав, у лiсi та ще вночi? - Може, коротше, пiднiмемося та влупимо його? - Поки рано, почекаємо, коли вiн бабло знiме або тачки оформить. Тодi вже напевно... - Щось їсти полювання. Дiстань там ззаду в пакетi пiдхаба їсти. - Алiк дiстав загорнутi в папiр холоднi гамбургери i простягнув Вано. - Блiн, холоднi, налий каву, може хоч вiн не охолонув. Кава в китайському термосi була ще гарячою. - А мене вже цi гумовi гамбургери задерли... - пробурчав Алик. I I Пiсля останньої вiдсидки Герман Карлович вставав рано - о шостiй, а iнодi о сьомiй годинi ранку, - звик на зонi. Робив зарядку, плавав у басейнi, - старiти дуже не хотiлося, тому вiн намагався пiдтримувати форму. Вiн якраз плавав, коли до бортика басейну пiдiйшов охоронець iз радiотелефоном у руцi i сказав: - Германе Карловичу, це вас. Лютц легко вистрибнув з басейну, сiв на борт, витер руки завбачливо протягнутим рушником i взяв трубку. - Слухаю. - Доброго ранку, Германе Карловичу, це Федотов турбує, вибачте, що так рано. - Та нiчого. Що там у тебе? Якiсь проблеми? - Нi, Германе Карловичу, все гаразд. Я щодо вашого доручення особистого характеру. - Що: знайшов щось?! - голос Лютца одразу ж пожвавiшав. - Так, є дуже цiкавi екземпляри для вашої колекцiї, тiльки дорого. - Що й скiльки? - "Орден Кровi", регалiї СС, кiлька "Залiзних хрестiв", перстень "Мертвої голови" та золотий портсигар генерала СС... - Запитую: скiльки? - збуджено перебив Герман Карлович. - Сто тисяч. Бакинських. Лютц на якусь мить замислився: - Дешевше нiяк не вийде? - Пробував - не виходить. - Гаразд, - бери. Грошi ми тобi вчора перекинули на рахунок, щоправда, у марках, але ти там уже сам розберешся. Сьогоднi пiдкинемо ще. - Добре. Я зрозумiв, Германе Карловичу. - Стривай, як передати знаєш? - Старим способом. - Правильно мислиш, молодець. Коли запакуєш, передзвониш, скажеш, у якiй саме тачцi. - настрiй у Лютца помiтно покращав. - Добре, Германе Карловичу. - Все, давай, удачi. Чекаю дзвiнка. - Федотов попрощався i поклав люльку. - Ну ось, гер Краузе, шеф дав "добро", тож можемо їхати за грошима. Старий глянув на годинник: - Їдемо. Вони вийшли на вулицю та сiли у "БМВ". Машина зiрвалася з мiсця та поїхала у бiк Центру. За автомобiлем Федотова рушив сiрий "Фольксваген-гольф". "БМВ" зупинилася на стоянцi перед банком i Федотов зi старим пiшли у бiк будiвлi. - Ну, ось i дочекалися. Тепер вони вiзьмуть нашi бабусi ... - Досить потираючи руки, сказав Вано. - Бабки поки що не нашi, тож, як казав мiй дiд, - не кажи "гоп", поки не перескочиш. - Охолодив його запал Алiк. Федотов i старий вийшли з банку за сорок хвилин, росiйський нiс у руцi невеликий чорний пакет. - Щось у нього пакет якийсь маленький. - нервово ерзаючи на сидiннi, помiтив Вано. - Не бздi, там напевно всi великi купюри. - Я тiльки не зрозумiю: якого хрiну цей старий хрич весь час поруч iз ним ошивается?! Менi двох валити взагалi не охота! - зло кинув Вано. Росiйський та нiмець сiли в машину. Вже у салонi Федотов передав йому пакет, у якому акуратними пачками лежали долари. Потiм вiн завiв машину та виїхав зi стоянки. Краузе розкрив пакет i став розпихати грошi по кишенях, потiм витяг з-пiд сидiння потьмянiлий "вальтер" i засунув його за пояс. - Ну що, куди вас вiдвезти? - бадьоро запитав росiйський. Старий неспокiйно озирнувся. - Якщо можна, то я вийду тут. - вони якраз проїжджали повз мiський парк. Федотов припаркував машину на узбiччi. Вони глянули один одному в очi. - Прощайте, Федотов. - сказав Краузе росiйською i вiдчинив дверцята. - До побачення, пане Краузе. Якщо будуть ще якiсь речi - телефонуйте, завжди буду радий. - росiйський почекав поки старий вибереться з машини i поїхав. Краузе проводив поглядом "БМВ" i досить посмiхнувся, - сiрий "Фольксваген-гольф", що з ночi висiв у них на хвостi, переслiдував не його, а росiйського: машина з двома головорiзами промайнула повз нього. Старий витер об штани спiтнiлi долонi i неквапливо вирушив углиб парку. Машина Федотова пiд'їхала до регiонального представництва компанiї "Байєрiше Моторенвенке", вiн вилiз iз автомобiля i вирушив до офiсу. "Фольксваген" завмер неподалiк. - Вано, бачиш, ти даремно переживав, - цей старий хрiн вiдвалив убiк, то вiн ще поживе. - Так, старому пощастило... Приблизно через годину, Федотов вийшов з офiсу, пiдiйшов до своєї машини, дiстав з неї якийсь згорток, потiм навiщось засунув у кишеню викрутку i повернувся до офiсу компанiї "БМВ". - Чуєш, Алiк, що вiн задумав? Я взагалi не зрозумiв. Тут якась хронiка починається... - Сиди тихо. Ти дiстав мене вже зi своїм скигливiстю! - гаркнув Алик. Ще за сорок хвилин Федотов вийшов з офiсу у супроводi товстого нiмця у великих окулярах, вони сiли в машину i кудись поїхали. Повернувшись до банку, Федотов поставив машину на стоянку, вони вилiзли з машини i пiшли до будiвлi. З банку, де вони пробули досить довго, поїхали до ресторану - обiдати. Вано за цей час весь зник, Алик сидiв мовчки i жував гумку. Вiд ресторану машина повернулася до офiсу "БМВ" i Федотов iз товстуном знову пiшли туди. Цього разу Федотов пробув там недовго, вийшовши з офiсу, сiв у свiй автомобiль i поїхав у бiк будинку. - Вано, вiн, мабуть, їде на хату. - промовив Алiк. - Так, начебто, i чого? - Давай обганяй, пiд'їдемо першими i будемо його брати. - "гольф" заревiв мотором, вирвався вперед, обiгнав "БМВ" i помчав далi. Поставивши машину за рогом будинку, Вано з Алiком попрямували до пiд'їзду, в якому жив Федотов. Сам Федотов пiд'їхав через десять хвилин, замкнувши машину, вiн поволi пiшов до будинку. Пiднявшись на лiфтi, вiн пiдiйшов до дверей квартири. Дiстав з кишенi ключi, в цей момент у нього за спиною майнула якась тiнь, Федотову здалося, що на нього обрушилася стеля, перед очима все померкло i вiн знепритомнiв. - Вано, млинець, ти його щось сильно приклав. - пошепки сказав Алик. - Та що? Нормально. - Давай його в квартиру, а я поки що гляну в машинi. - Алiк побiг до сходiв. Вано пiдняв ключi, що випали з рук Федотова, вiдчинив дверi i втягнув бездушне тiло в квартиру. Зв'язавши йому руки i ноги ременями брюками, бандит посадив його в крiсло, а сам заходився обшукувати квартиру в пошуках цiнностей. У дверi зателефонували, Вано навшпиньки пiдiйшов до дверей i подивився в око, там стояв Алик, вiн вiдiмкнув замок. - У машинi бабок немає. - злим голосом сказав Алик. - Як нi?! А куди ж вiн їх справ? - щиро здивувався Вано i кинувся до Федотова. Схопивши його за лацкани пiджака, вiн почав сильно трясти його. - Де бабки? Куди ти їх занижав, падла?! Говори, попелиця! - Не кричи, братку, це тобi не вдома. - зупинив його Алик. - Ти що не бачиш: вiн - непритомний. Алик вийшов з кiмнати i повернувся з великим графином, пiдiйшовши до Федотова, вiн вилив на нього воду, той розплющив очi i часто заморгав. До нього тут же пiдскочив Вано i знову схопив за комiр: - Де грошi, падла?! Куди ти їх справ, виродок?! - Ви чого, баклани? Ви знаєте, з ким зв'язалися? - пересиливши бiль, просипiв Федотов. Вано з розмаху залiпив йому ляпас: - Якi ми тобi баклани, мудаку?! Ти взагалi думай, що ти базланiш, або в тебе весь мозок усох?! - Гальма. - зупинив розлюченого вiдморозку Алiк. - Ми знаємо, на кого ми наїхали, тим i вiдрiзняється вiд бакланiв. - спокiйно сказав вiн Федотову. - Говори куди ти справ бабки, якi сьогоднi зняв у банку! - У мене їх немає. - крiзь зуби процiдив Федотов. - I все-таки, хлопцi, ви не знаєте, на кого наїхали. Ви тепер не мешканцi. Я вам це гарантую. - Ти, на... сука! Сам уже однiєю ногою в могилi i ще на... в'якаєш! - заволав Вано i знову вдарив його по обличчю. Федотов сплюнув кров iз розсiченої губи: - Вам - кранти, вiдповiдаю. - твердо сказав вiн. - Коротше, про це ми згодом поговоримо. Зараз кажи де грошi. - флегматично промовив Алiк. - У мене їх немає. А де вони тепер - неважливо. - Правильно, тобi вже не важливо, а нам з корешем важливо, бо нам цi бабцi потрiбнi. - так само спокiйно помiтив Алик. - Це грошi Фашиста, якщо чули про таке i вам їх нiколи не отримати. - сказав вiн у вiдповiдь. - То вже й нiколи? - здивовано спитав бандит. - Алiк, на... Що ти з ним базариш?! Дай я йому в рило пару разiв захреня, вiн нам все розповiсть! - Потираючи величезнi кулаки, запропонував Вано. - Почекай, - у рило. Зараз ми по-iншому все вирiшимо, заткни йому рота чимось. - Алiк почав лазити по шафах. Дiстав iз шухляди праску i повернувся до Федотова. - Вано, посунь його ближче до розетки. Тепер вiн нам все розповiсть. Вони вiдтягли крiсло до стiни, Алик встромив вилку вiд праски в розетку. Федотов мукав, намагаючись щось сказати, але кляп у ротi не дозволяв йому. Праска розжарилася, Алик пiдняв її i пiднiс до самого обличчя Федотова. - Ну що, будеш казати, чи смажитимеш тебе? - Федотов замикав i згiдно закивав головою. Бандит опустив праску i дiстав ганчiрку з рота Федотова. - Грошi у нiмця... Краузе... - Швидко адресу цього цапа давай! - гаркнув Вано. - Почекай. За що ти йому дав грошi? - перебив Алiк. - Вiн продав менi есесiвськi ордени i вiдзнаки... - Скiльки ж ти йому заплатив за це барахло? - Сто тисяч. - Чого? - доларiв. - Ого! А що так багато? - Там був дуже рiдкiсний орден i ще великий золотий портсигар. Цi речi дуже дорого коштують. - Так?! А де цi речi? - Я вiдправив їх додому, Фашисту, це для нього... - Як вiдправив? Ти ж на пошту не заїжджав! - У дверцятах "бехи". Я уклав iз нiмцями контракт, вiд iменi нашої фiрми купив сiм машин. - Де зараз цi машини? - А котра година? - Половина восьмого. - Або вже чи завтра рано-вранцi трейлер з машинами пiде на Україну. - А якщо завтра, то зараз де вони? - на складi, поряд з офiсом компанiї "БМВ". Адреса... - Не треба, я знаю. Тепер адреса нiмця. - Федотов покiрно продиктував адресу, яку Вано старанно записав. - Всi. Iдемо. Вано, приберися. - бандит сходив на кухню за ножем i повернувся до Федотова. - Не треба, я все вам розповiв... - жалiбно попросив Федотов, але Вано мовчки всадив йому в живiт нiж i поспiшив слiдом за Аликом, не забувши зачинити дверi квартири. Вийшовши надвiр, вони зняли тонкi гумовi рукавички i пiшли до машини. - Ну що, поїхали до цього старого пердуна? - Витираючи спiтнiлi руки об джинси, спитав Вано. - Нi. Давай спочатку пошерстимо тi "бехи", про якi розпинався цей мудак, а дiд нiкуди вiд нас не дiнеться. - Запропонував Алiк. Вони сiли в "гольф", Вано розкрутив спинку сидiння i дiстав iз неї два пiстолети. Пiсля цього машина вирушила у бiк офiсу регiонального представництва компанiї "БМВ". Пiд'їхавши, Алик припаркував автомобiль впритул бiля стiни, що захищає внутрiшнiй двiр компанiї. Вони залiзли на дах "гольфу" та перебралися через огорожу. Опинившись у величезному подвiр'ї, заставленому новими автомобiлями "БМВ", вони одразу помiтили довгий трейлер, що стоїть трохи осторонь iнших машин; на ньому було встановлено сiм автомобiлiв тiєї самої марки. Вони пiдкралися до трейлера, Алик покопався у дверному замку викруткою i вiдчинив дверцята. Алiк сiв за кермо i, зробивши деякi манiпуляцiї iз замком запалювання, завiв машину. Тяжкий трейлер зiрвався з мiсця, помчавши до ворiт. Уздовж ворiт складу поволi прогулювався лiтнiй охоронець. Побачивши трейлер, що швидко наближається, вiн зупинився перед воротами i почав розмахувати руками, показуючи, щоб водiй зупинився, тому що його нiхто не попереджав, що i другий трейлер теж сьогоднi кудись виїжджає. Але шофер, здавалося, не помiчав його, а навпаки додав швидкiсть. Охоронець хотiв вiдскочити, але не встиг - бампер автомобiля розмазав його по воротах. Трейлер рознiс металевi стулки i помчав далi пустельними вечiрнiми вулицями Вейдена. Виїхавши за мiсто, Алик звернув на першу путiвцеву дорогу i, вiд'їхавши подалi вiд траси, зупинив машину. Схопивши з шухляди з iнструментами по викрутцi, вони вискочили з кабiни i кинулися до автомобiлiв у заднiй частинi трейлера. Вони били в них шибки, зривали панелi з дверцят, розривали шкiряну обшивку на сидiннях, але так нiчого й не знайшли. Було вже за пiвнiч, коли вони, нарештi, перестали трощити дорогi автомобiлi. - Алiк, цей мудак розвiв нас, як останнiх лохiв! Що робити?! Що тепер робитимемо?! - Не кипишуй, у нас ще є в запасi цей старий хрiн iз сотнею шматкiв зеленi! Для початку треба кудись сплавити цю всю байду, - вiн махнув рукою у бiк зiпсованих автомобiлiв, - а потiм притиснемо цього херова дiда... - Алiк, є iдея. Поїхали! При в'їздi до Вейдену знаходилася невелика автозаправна станцiя. О першiй годинi ночi, коли всi працiвники мирно спали, на заправку, збиваючи бензоколонки та розхльостуючи фонтани бензину, влетiв величезний трейлер, на якому стояло сiм автомобiлiв "БМВ", з розбитим бiчним склом. Трейлер рiзко загальмував i завмер посеред великої бензинової калюжi, з нього вистрибнули двоє атлетiв. Один iз них дiстав з кишенi пачку цигарок та запальничку. Прикурив i кинув на край бензинової калюжi запалену цигарку. Вони розвернулися i швидко пiшли геть. За мить за їхнiми спинами спалахнуло море вогню. Коли вони поверталися, повз них iз завиванням промайнуло кiлька пожежних автомашин. Їхнiй непомiтний сiрий "гольф" стояв на тому ж мiсцi бiля огорожi, з iншого боку, бiля ворiт, стояло кiлька полiцейських машин, метушилися полiцейськi. Бандити сiли у свiй автомобiль i поїхали до старого, адресу якого дав Федотов. III Краузе не помiтив, як заснув. Йому знову наснилася вiйна. Прокинувся вiн рiзко, наче вiд поштовху. Колеса поїзда мiрно постукували i цей рiвномiрний перестук заспокоював. Вiн розплющив очi, в купе панував напiвтемрява, але на сусiднiй полицi невиразно розрiзнялися силуети людей, що сидiли на нiй. Старий вiдчув сухiсть у ротi, взяв зi столика вiдкриту пляшку i вiдпив трохи мiнеральної води. Один iз тих, що сидiли навпроти, пiднявся i запалив свiтло в купе. Їх було троє - лiтнiй чоловiк i два мiцнi молодi хлопцi. - Доброго вечора, гер Краузе. - промовив лiтнiй, старий вiдсахнувся вiд нього. - Не дивуйтеся, ми, як i ранiше, вмiємо робити свою роботу, незважаючи на те, що минуло стiльки рокiв. До речi, якщо ви це зрозумiєте, то позбавте нас i себе вiд зайвого клопоту. Краузе засунув руку пiд подушку. - О! Ви це шукаєте? - Лiтнiй незнайомець показав йому його "вальтер". - Гарний пiстолет. Напевно, ще з того часу, так? - Так. - буркнув Краузе, спiдлоба спостерiгаючи за незнайомцями. - Отже, куди ви подiли те, що передав вам покiйний гер Цiнглер? - Я не маю цих речей. - Дозвольте, але сьогоднi вночi ви говорили моєму колезi, що вони у вас є. - Були. Я вiднiс їх до полiцiї. - Ви брешете! - фраза незнайомця була схожа на пострiл, - суха i рiзка. Ця манера розмови, точнiше допиту, видала в ньому старого спiвробiтника гестапо. - Ви нiколи б так не вчинили. Що ж, бачу, ви не хочете з нами розмовляти. Пауль, зроби йому укол. Один iз молодих пiдвiвся i схопив Краузе за руки, наче стиснув клiщами. Другий дiстав з кишенi невелику коробочку i витяг з неї шприц iз безбарвною рiдиною. Вiн з розмаху встромив голку в тонку вену на руцi старого. Краузе почав вириватися. - Не сiпайтеся, бо пошкодiть вену. - М'яко попросив його лiтнiй. - Це лише так звана "сироватка правди". По тiлу старого розлилося приємне тепло i вiн обм'як. Його перший командир - унтер-офiцер Шнiтке строгим голосом ставив йому якiсь запитання, а вiн, виструнчившись по стiйцi смирно, чiтко й виразно вiдповiдав на них. "Правду, ти маєш говорити тiльки правду. Ти не можеш збрехати своєму командиру..." - пiдказував старому вкрадливий внутрiшнiй голос. Вранцi провiдник виявив у купi мертвого старого, при ньому був паспорт, виданий на прiзвище Краузе та невелика сума грошей у нiмецьких марках. "У животi засiло бджолине жало. Бiль накочується, мов хвилi, i кривава пелена перед очима..." - Федотов розплющив очi i застогнав, перше, що вiн побачив, була рукоятка ножа, що стирчав з його живота. Йому дуже пощастило, що невiдомi вiдморозки не прив'язали його до крiсла, вiн сповз iз нього та на боцi поповз до телефону. За ним залишався широкий кривавий слiд, разом iз кров'ю з нього виходили рештки сил. Дiставшись телефону, вiн носом набрав номер i викликав допомогу. Сил, щоб доповзти до дверей у нього вже не залишилося, i вiн знепритомнiв. Прибулiй бригадi лiкарiв довелося викликати рятувальникiв, щоб тi вiдчинили дверi, а слiдом за ними полiцiю. Бандити пiд'їхали до будинку, вказаного Федотовим. Це був невеликий одноповерховий котедж, розташований у глибинi саду, засадженого фруктовими деревами. Алiк i Вано дiстали пiстолети, озирнулися i, не помiтивши нiчого пiдозрiлого, попрямували до будинку. Навколо було тихо. Вано пiдiйшов до дверей i смикав ручку, - дверi виявилися незачиненими, вони увiйшли до передпокою, i пiдiйшли до дверей, що вели в кiмнату. Раптом у темрявi пролунало металеве клацання i чийсь приглушений голос промовив "Хальт." Алик розвернувся i кинувся до вхiдних дверей, позаду пролунало кiлька хлопкiв, бiля вуха щось просвистiло. Вiн кiлька разiв вистрiлив туди, звiдки лунали хлопки i помчав до машини. Вано пощастило менше, - почувши слово "Хальт.", вiн потягнувся за пiстолетом, але вистрiлити не встиг, хтось, що ховається у темрявi, влучив у нього першим... Алiк сiв у машину i поїхав геть. Проїхавши кiлька кварталiв, вiн зупинив "гольф" i замислився. Першою думкою було те, що Федотов обдурив їх двiчi, давши їм неправильну адресу нiмця, а перед тим: зi схованою у дверцятах "БМВ". Але з iншого боку, якби вони потрапили в якийсь стороннiй будинок, який сенс одразу ж стрiляти в них, тим бiльше зi зброї iз глушником?! Виходить, що це саме той будинок, який їм потрiбний. А цей старий пердун, якому Федотов передав грошi, виявляється бойовий старий... А що робити з Вано чи його... трупом? Навiть якщо старий його замочив, залишати його там, Алiку не хотiлося, як i сто тисяч доларiв. Значить треба повернутися i розiбратися з цим старим... Правильно, тепер вiн зовсiм не очiкує нападу, це найкращий момент. Залишивши машину, вiн пiшов пiшки. Пiдкравшись до будинку, з якого вiн щойно ганебно бiг, Алик зупинився в розгубленостi: прямо бiля будинку на вузькiй дорiжцi стояв темний мiкроавтобус i двоє здорованiв тягли до нього величезний пакунок. Закинувши свою ношу в салон, вони повернулися в будинок i за мить вийшли з ще одним таким же пакунком. Бiля машини прогулювався старий iз сигарою в зубах. Але це був не той, з яким зустрiчався рано-вранцi Федотов. Алiк повернувся до машини i залiз у салон. Вiн сидiв за кермом, коли чорний мiкроавтобус проїхав повз нього. Подумавши кiлька хвилин, вiн поїхав слiдом. Алiк i Вано знали одне одного з кiнця вiсiмдесятих. Разом займалися рекетом, ходили "на справи" i "працювали" в одному бандитському угрупованнi, але в серединi 90-х лiдерiв банди вiдстрiлювали кiлери, частину пацанiв посадили по колонiях та в'язницях, а Вано з Алiком, прихопивши частину загальноакових грошей, втекли до Нiмеччини. . Тепер Алiку, як це не дивно, було соромно за те, що вiн кинув свого кореша одного в бiдi, щоб хоч якось викупити свою провину, вiн горiв жагою помсти. Мiкроавтобус приїхав у стару частину мiста та в'їхав у двiр великого будинку, вiдгородженого вiд зовнiшнього свiту високою кам'яною огорожею. Алiк припаркував машину неподалiк i пiшов у бiк будинку. Нi вiдеокамер, нi якихось засобiв спостереження вiн не помiтив. В одному мiсцi, прямо бiля огорожi росло велике розлоге дерево, гiллям, що йде за огорожу. Алик швидко видерся на нього i зазирнув у двiр. Територiя була неосвiтленою, було темно, лише в будинку свiтилося кiлька вiкон i бiля ворiт мерехтiло два тьмянi лiхтарi. Бiля ворiт походжав якийсь мужик. Мiкроавтобус стояв бiля входу до будинку. Алик обережно перебрався товстою гiлкою до огорожi i зiстрибнув у двiр. Вздовж стiни зростав густий колючий чагарник. Ховаючись за кущами, бандит пiдкрався до ворiт. Дiстав з рукава нiж, прицiлився i кинув у людину бiля ворiт. Нiж легко увiйшов у спину i пронизав серце, вартовий повалився на землю. Алiк посмiхнувся - ще в армiї вiн навчився добре кидати ножi. Бандит вiдтяг убитого в кущi i пiшов до будинку. Оглянув мiкроавтобус, але в ньому було пусто. Дверi будинку були незачиненi, Алiк штовхнув їх i, пригнувшись, прошмигнув усередину, у передпокiй, - тут нiкого не було. У стiнах було кiлька дверей i неширокi сходи, що вели нагору. З-за одного з дверей чулися голоси людей. Алик пiдiйшов до дверей i прислухався. За дверима розмовляли нiмецькою двоє людей, слова було важко розiбрати, до того ж бандит досi погано розумiв нiмецьку, спiлкуючись переважно жестами. Алик штовхнув ногою дверi i влетiв у кiмнату, розмахуючи пiстолетом. - Хенде хох, суки! У кiмнатi було чотири людини, серед них Вано - живий, але прив'язаний мотузками до стiльця. Один з нiмцiв сунув руку пiд пiджак, але одразу отримав кулю в груди. Двоє iнших швидко пiдняли руки. - Вано! Живий, братку! - зрадiв Алiк. - Скажи цьому старому пердуну, щоб вiн тебе розв'язав i щоб не сiпався, бо пристрелю! Бандит звернувся до лiтнього нiмця. Той спокiйно пiдiйшов i почав розплутувати мотузки. - Запитай у них, хто вони такi i яке вiдношення мають до цього Крауз? - Вано переклав нiмцям запитання Алiка. Молодий промовчав, зате лiтнiй раптом вiдповiв росiйською: - Ми не будемо з вами говорити. Ви - труп. Мертвi. - Дивись, Алiк, та вiн росiйською шпрехає не гiрше за нас. Ти де так наблакався на нашому базарi?! - Не ваша справа, соплюхи! - останнє слово старий вимовив дуже м'яко i вийшло досить смiшно, але бандитам зараз було не до смiху. Вано сильно штовхнув нiмця: - Ти че хамиш, в натурi?! Завалю нахер! Говори, падла, де Краузе з нашими грошима! Нiмець, гордо скинувши голову, промовчав. - Почекай, Вано, я знаю, де цей мудак навчився росiйською розмовляти! - Алiк пiдiйшов до старого. - Ти ж фашист? Правильно? Це ти, суко, проти наших воював? Так?! - нiмець продовжував мовчати. - Ну, ти, тварюко, швидко говори! - вiн ударив старого ногою в груди i той упав на пiдлогу. Алик пiдскочив до розпростертого тiла i почав бити його ногами. До нього кинувся молодий нiмець, але Вано встиг перехопити його i ударом у пiдборiддя вiдправив у непритомнiсть. Алiк вiдiйшов вiд побитого старого взяв мотузку, розрiзав її навпiл i зв'язав обох нiмцiв. - Вано, пошукай тут якiсь iнструменти, зараз ми їм влаштуємо "пiдвали на Луб'янцi", їхнє сране гестапо сховається! Зловiсно посмiхнувшись, бандит вийшов iз кiмнати. За вхiдними дверима почувся якийсь пiдозрiлий шерех. Вано пiдiйшов до вiкна i обережно визирнув з-за важкої портьєри, - ворота були прочиненi, крiзь вузьку щiлину мiж стулками у двiр просочувалися темнi тiнi. Вано нарахував шiстьох i зрозумiв, що треба звалювати. - Алiк, шухер! Там повний двiр якихось потвор! - Забiгши в кiмнату, прошипiв Вано. Старий його теж зрозумiв i голосно закричав нiмецькою. - Заткнися, фашистська морда! - Алiк кiлька разiв ударив його ногою по головi, нiмець захрипiв i затих. Пiсля цього Алiк швидко обшукав усiх трьох. У старого пiд пахвою була кобура з пiстолетом, у застреленого нiмця знайшовся пiстолет за поясом, третiй був беззбройний. - Вано, тримай! - Алiк передав йому пiстолет одного з нiмцiв. - Розберися з цим по-тихому. Старий уже готовий. Бандит пiдiйшов до нiмця i швидко звернув йому шию своїми величезними ручащами. - I що робити тепер? Там купа козлiв у дворi... - панiчно кинув Вано. - У нас два варiанти. Або прориватися через двiр до ворiт, або пошукати "чорний хiд" та спробувати тихо звалити через нього. - Давай краще тихо, тож уже пiв мiста на вуха поставили. - Добре, я зачиню цi дверi, а ти пошукай ще якийсь вихiд, тiльки давай швидше! - Алiк пiдiйшов до дверей i обережно визирнув через маленьке вiконце, але нiкого не побачив. Вiн спостерiгав уже кiлька хвилин, але на подвiр'ї було спокiйно. Алiк вирiшив було, що Вано просто щось примiряло з переляку, але раптом побачив, як темний силует людини метнувся з кущiв до мiкроавтобуса i втiк за його корпусом. За мить за ним промайнув ще один, потiм третiй. Повернувся Вано: - Алiк, нам кранти! Другого виходу нема! Але є спуск у метро! - Що ти каркаєш, у натурi?! Якi кранти? Яке метро? - Нi, ну там, у натурi, такий тунель, на кшталт, як у метро! - А куди вiн веде? - А хрiн його знає! - Гаразд. Показуй своє метро, бо тут менi взагалi не подобається. - Вано простягнув йому сильний лiхтар знайдений бiля входу в тунель i попрямував углиб будинку. Алiк рушив за ним. Вони спустилися вузенькими сходами в глибокий пiдвал. В однiй iз бетонних стiн були масивнi залiзнi дверi, покритi iржею. Вона була вiдкрита. Бандити кинулися у прохiд. За нею був широкий бетонний коридор, його пiдлогою справдi проходили вузькi потемнiлi вiд старостi вузькi рейки. Зачинивши дверi, вони швидко пiшли тунелем. Але метрiв за сто шлях їм перегородила цегляна стiна. - Ну все. Потрапили. - Алик зi злiстю штовхнув стiну ногою, пiд черевиком щось голосно брязнуло i стiна почала кренитися на них. Бандити вiдскочили вбiк, але стiна не впала, а розвернулася на дев'яносто градусiв, роздiливши коридор на двi рiвнi половини. Бандити проскочили через проходи i опинилися у великiй кiмнатi, заставленiй крiслами та диванами. На похмурих бетонних стiнах висiли величезнi червонi полотнища зi свастикою в бiлому колi, кiлька строгих портретiв Гiтлера та широка чорна ганчiрка з есесiвською емблемою - бiлими блискавками у центрi. На великому старовинному столi стояло погруддя Гiтлера, поруч кiлька манекенiв у фашистськiй формi. Бандити здивовано дивилися на цi вiдлуння далекого минулого. - Гаразд, пiшли! Нема чого дивитися на це лайно! - поспiшив збентеженого Вано Алiк. - Ех, шкода немає гранат, я б це все рвонув iз задоволенням! У протилежнiй стiнi кiмнати були ще одна невелика дверi, вони окрили її i пiшли iншим, вже вужчим коридором. Коридор поступово ще бiльше звужувався, сильно запахло цвiллю, зi стелi сочилася крижанi краплi води. Тепер коридор йшов пiд ухил, опускаючись дедалi нижче. Зрештою шлях їм перегородили металевi дверi, що сильно заржавiли. Вона була замкнена. Вони спробували натиснути на неї, але дверi не пiддавались. Тодi Вано дiстав пiстолет i став стрiляти в замок, пiсля четвертого пострiлу дверi зi скрипом прочинилися. У нiс шибнув рiзкий сморiд - бандити опинилися в каналiзацiйному колекторi. Пройшовши пiвсотнi метрiв, вони побачили сходи, що вели нагору. Незабаром бандити нарештi вибралися на поверхню. Вже свiтало. - Гер Люгер, ми оглянули весь будинок - нiкого немає. Можливо, вони покинули будинок до того, як ми приїхали. - А пiдвал оглянули? - Так, але там теж пусто. - А бомбосховища? - Дверi зачиненi, я не думаю, що вони могли... - Крюгере, тут думаю я! Негайно вiдчинiть дверi i огляньте бомбосховища. Якщо вони там - вони потрiбнi менi живими. Я хочу знати, хто вони такi та хто їх послав. - Яволь, гер Люгер! - голосно клацнувши пiдборами, Крюгер вискочив iз кiмнати. Зiбравши своїх бойовикiв, вiн вирушив оглядати бомбосховище. Люгер сiв у крiсло i з жалем глянув на труп старого, розпростертий на пiдлозi. - Що ж, Штейнбреннере? Як ти так? Адже тобi ще жити i жити... - промимрив вiн, схилившись над трупом. Люгер виглядав ще старшим за нього. Все обличчя його було вкрите глибокими борозенами зморшок, а безбарвнi очi на ньому були схожi на двi крижинки на зорi. На пiдборiддi був старий побiлiлий шрам вiд рваної глибокої рани. Обличчя цiєї людини було дуже страшним i навiювало жах на оточуючих. Враження посилював абсолютно лисий череп старого, на якому видiлялося два шрами. Вiн, як i всi люди, якими вiн командував, був одягнений у все чорне i взутий у високi черевики армiйського зразка. Такий собi "скiн-хед" на пенсiї... На передплiччя у старого тьмяно виблискувала есесiвська петлиця. Посидiвши ще кiлька хвилин бiля тiла Штейнбреннера, вiн пiдвiвся i поволi пiшов у пiдвал. Старий тунель, що веде до переобладнаного бомбосховища, був яскраво освiтлений лампами, що висiла пiд стелею. Тут стояло кiлька мiцних молодих чоловiкiв iз пiстолетами в руках. Один iз них тримав МП-40. - Вони десь там. - витягнувшись перед Люгером, доповiв один iз них. - Стiна, що веде до Хол Пам'ятi, вiдкрита. Старий у супроводi головорiзiв у чорному одязi вирушив туди. З-за повороту потягло їдким димом, потiм вискочив скуйовджений Крюгер. - Пане Люгер, треба почекати кiлька хвилин. Ми кинули туди гранату з газом, доведеться чекати, доки розсiється газ. - Вiдправ туди людей у протигазах. - Вже послав. Нинi вони все оглянуть. У цей момент у кишенi у старого пронизливо задзвонив мобiльний телефон. Вiн вiдiйшов убiк i дiстав трубку. - Що там у вас? - хрипким голосом спитав невидимий спiврозмовник. - Вибув Штейнбреннер, iз ним троє з його команди. - Доннер-веттер! Як це сталося? Хто їх прибрав? - Поки невiдомо. Схоже, що нападникам вдалося пiти через Хол Пам'ятi... - Їх треба знайти за всяку цiну! Ми маємо знати, хто їх послав! - Яволь, гер груповий... - Досить! Ця нiч приносить однi неприємностi! Гурт Гiрчке знайшов Краузе, але карти при ньому не було. Вiн встиг продати її якiйсь росiйськiй за сто тисяч доларiв. - Прокляття! - Продовжуйте пошуки невiдомих. Вранцi я чекаю на вас у себе. - Яволь! - Люгер сховав телефон у кишеню i до нього пiдiйшов Крюгер: - Гер гауптштурмфюрер, нападники пiшли, як щури, через каналiзацiйну трубу. - Нi, Крюгер, вони - не щури, а лисицi. Вони спокiйно пробралися на одну з наших основних квартир, перебили тут цiлу групу та безперешкодно пiшли. А ми нiчого про них не знаємо. Вони встигли побувати в Краузе. Невiдомо, що вони впiзнали вiд нього. Вивезiть загиблих i поховайте з усiма вiйськовими почестями. Штейнбреннер без сумнiву був добрим солдатом. IV - Володю! Володю, де тебе носить?! Йди сюди! - до кабiнету вбiг молодий хлопець у суворому костюмi: - Що трапилося, Германе Карловичу? - Та ось, дзвоню Федотову, вдома трубку нiхто не бере, а мобiлу пiднiмає якась лiва людина i каже, що вiн - полiцейський. Я питаю, що трапилося, а вiн мене - хто я такий. Я представився. Так i так, кажу, мовляв, я - директор фiрми, а Федотов - представник там. А вiн каже, що Федотов пiдiйти не може, бо вiн у лiкарнi. Я його питаю... Та ти сiдай. Розмова у нас буде довга. - пiдiйшовши, поки вiн присiв, Лютц продовжив. - Так ось, питаю, що трапилося. Вiн каже, що на Федотова напали, пограбували, поранили i все. Бiльше, каже, нiчого не знаю... Так от, ти, значить, вiзьми пару тямущих хлопцiв, бажано, щоб теж нiмецьку знали i вирушайте до Фатерланду, розберiться там на мiсцi, що до чого. Знайдiть цих вiдморозкiв, що наважилися на мою людину наїхати. Пояснiть їм, що робити так не можна. Крiм того, дiзнайся, що там за договором. Чи встиг вiн вiдправити сюди машини. В однiй iз них дуже цiнний для мене вантаж. Якщо не встиг, - поспiши там з вiдправкою. - Добре, Германе Карловичу. - Всi. Дiй. I удачi тобi. - хлопець пiдвiвся i попрямував до дверей. - Володю, - вiн обернувся, - Ви повиннi вилетiти найближчим рейсом. - Обов'язково. - Вiн вийшов за дверi. Лютц пiдвiвся з-за столу i нервовою ходою заходився ходити по кабiнету. Наїзд на Федотова приголомшив його: нiхто не смiв порушувати роботу його структури, а тим бiльше вибивати з чiтко налагодженого механiзму одну з його основних ланок - Федотова. З цим слiд було негайно розiбратися, знайти i жорстоко покарати людей, якi наважилися на такий зухвалий крок. Крiм того, треба було термiново замiнити кимось Федотова, що вибув, наприклад, тим же Володей. Варто хоч на секунду виявити десь свою слабкiсть - i все пiде прахом. Так навчав Германа у дитинствi батько, - лейтенант вермахту Карл Лютц, який потрапив у полон пiд Сталiнградом у сiчнi 1943 року. Карл Лютц, пiсля визволення з полону, вивчив росiйську мову, одружився з росiйською жiнкою i назавжди залишився в СРСР. Однолiтки дражнили маленького Германа "Фашистом". Свiй перший термiн вiн отримав за тяжкi тiлеснi ушкодження, завданi саме цим словом. Але в колонiї для неповнолiтнiх ця кличка назавжди закрiпилася за ним. Так вiн i став "Фашистом". Правда, тепер, через багато рокiв, так називати Германа Карловича наважувалися небагато - лише рiвнi йому за становищем у кримiнальнiй iєрархiї люди. Тепер Фашист перетворився на респектабельного бiзнесмена i навiть мiг собi дозволити колекцiонувати рiзнi предмети часiв Другої свiтової вiйни, якi належали нiмцям. У його великiй колекцiї були ордени, медалi, каски, зброя, кинджали, монети, документи, посуд, предмети побуту, амунiцiя, комплекти обмундирування рiзних родiв вiйськ, але найдорожчим предметом залишався для Лютца старий старий мундир його батька. Вiн знайшов його на горищi в купi брудного ганчiр'я, що злежалося, вичистив i зберiг. З цього пошарпаного золотого мундира вiн i почав збирати свою колекцiю. Саме тодi в нього з'явилася пристрасть до всього нiмецького - рiдного... Всi люди, якi перебувають у його напiвлегальнiй напiвзлочиннiй структурi, знали про це захоплення шефа i намагалися додати щось нове для колекцiї Германа Карловича, поповнюючи її експонатами i заслуговуючи на прихильнiсть до своїх персон. Тому неприємна пригода з Федотовим засмутила Лютца ще й тому, що через нього рiдкiсний нацистський "Орден Кровi", захований пiд обшивкою дверей однiєї з автомашин, мiг безслiдно загубитися. А цей орден - справжня коштовнiсть, побачити його, не кажучи вже про те, щоб придбати - мрiя будь-якого колекцiонера. Сто тисяч, заплаченi за нього, - дрiбниця, навiть сiм автомобiлiв "БМВ" мали для Фашиста менше значення, нiж цей орден. Перервавши роздуми Лютца, задзвонив мобiльний телефон, вiн пiдняв його i почув голос Володi: - Германе Карловичу, зi мною троє хлопцiв, ми вже їдемо в аеропорт. Квитки вже замовленi, лiтак за пiвтори години. - З вiзами немає проблем? - Нi нi. Все в порядку. - Добре, Володю. Як тiльки щось проясниться, вiдразу ж дзвони менi, я буду на зв'язку цiлодобово. - Зрозумiв. Величезний атлет у просторому чорному костюмi обережно вкотив iнвалiдний вiзок з людиною, що сидiла в нiй, у великий зал. Троє людей, що перебувають у примiщеннi, схопилися i витягли руки у нацистському привiтаннi. Людина в колясцi мляво пiдняла тремтячу руку у вiдповiдь. Атлет пiдкотив коляску до столу, бiля якого сидiли тi троє. - Дякую, Отто, тепер залиш нас. - хрипко попросив чоловiк в iнвалiдному вiзку. Атлет кивнув i нечутно вийшов. - Вшануємо пам'ять загиблого члена Братства Штейнбреннера. - хрипко просипiв старий на колясцi i неймовiрним зусиллям волi змусив себе пiднятися i стати на паралiзованi ноги. Постоявши хвилину в скорботнiй мовчанцi, всi сiли. Старий з паралiзованими ногами з великими труднощами опустився на коляску i тихо застогнав. Всi люди, що зiбралися тут, були старими, кожному з них можна було з легкiстю дати i 70 i 80 рокiв, але в порiвняннi зi старим, що сидiв у колясцi, вони виглядали майже юнаками. Старий, здавалося, є уособленням старостi. - Знайдiть тих, хто це зробив! - прошамкав старий. - Вам хоч щось вiдомо про них? - Вони росiяни. Штейнбреннер встиг зателефонувати з машини. Вiн сказав, що в будинку у Краузе вони розмовляли росiйською мовою. Бiльше ми про них нiчого не знаємо. - Зараз у Нiмеччинi повно росiйських емiгрантiв. Це не та прикмета, за якою ми зможемо їх знайти. - роздратовано кинув Люгеровi старий. - Гер групенфюрер, Краузе продав карту теж росiйськiй. - зауважив Гiрчке. - Це має бути якось пов'язано. - Ось як? - старий здивовано скинув брови. - Значить росiяни? Це погано. Iз цими росiянами небезпечно зв'язуватися. - вiн машинально помацав рукою груди, де залишився шрам вiд росiйської кулi. - Отже, герштафене, що ви пропонуєте робити? - Краузе повiдомив нам прiзвище та координати росiйської, який купив у нього карту. - Це добре. Пошлiть туди когось iз молодих. Ми своє пiд кулями вже вiдбiгали. - Я вже дав завдання групi Мейєра. Вони повиннi захопити росiйського живим i переправити на тренувальну базу. - Навiщо ж так далеко? - здивувався групенфюрер. - Щоб росiяни не змогли туди прорватися з такою ж легкiстю, як до Штейнбреннера. - Розумно. Мейєр знає про карту? - Так, я сказав йому, яку вона має важливiсть. - Олендорфе, вiзьмiть iз собою двi групи i вирушайте до Альп. - звернувся старий до четвертого чоловiка, що сидить за столом. - Стежте за всiма дорогами, готелями та всiма, хто там з'явиться. Якщо з'являться росiйськi або iншi пiдозрiлi люди негайно повiдомите сюди i ми надiшлемо вам пiдкрiплення. Не можна припустити, щоб росiяни дiсталися схованок ранiше за нас. - Яволь, гер групенфюрер. - Козирнув Олендорф. У цей час кiмнату наповнила трель дзвiнка мобiльного телефону. Гiрчке витяг трубку i пiднiс до вуха. Старий в iнвалiдному вiзку невдоволено глянув на нього. - Це Мейєр. Дверi опечатанi полiцiєю. Тут щось трапилося. Я зателефонував до нашого агента "Н", вiн повинен повiдомити, що трапилося. Зустрiч за годину на другiй точцi. - Зрозумiв. Як тiльки буде iнформацiя - доповиш. - Яволь. - Мейєр вiдключив телефон. - Що там сталося? - пробурчав групенфюрер. - Дверi квартири росiйської опечатанi полiцiєю. Бiльше поки що нiчого не вiдомо, але за годину Мейєр зустрiчається з агентом з полiцiї, вiн має розповiсти в чому справа. - По-моєму, то все ясно. - кинув Люгер. - Росiяни замiтають слiди. Вони вбили свого росiйського, а потiм хотiли прибрати Краузе, але не знали, що там Штейнбреннер зi своїми людьми. - Не варто робити поспiшних висновкiв. - зупинив його старий. - Давайте дочекаємось результатiв бесiди з агентом. Вано з Алiком сидiли в салонi свого "фольксвагена" та палили. Машина стояла на вузькiй дорозi в лiсi. - Ну i що нам тепер робити, Алiк? - А хрiн його знає. Грошей не взяли, а проблем нажили по вуха. Трупiв накришили, тачки новi покромсали, колонку пiдiрвали. - Тепер нам будь-якої митi можуть їх смiття на хвiст впасти i цi фашисти довбанi. - засмучено сказав Вано. - Вано, почекай, а як ти?.. - до Алiка раптом дiйшло, що Вано має бути мертвим або хоча б пораненим, адже вiн ясно чув у будинку Краузе пострiл i болючий скрик друга за своєю спиною. - Як ти живий? Вони ж у тебе потрапили. - Верняк. Потрапили, ось. - Вiн показав великий синець на животi. - Тiльки не кулею, а якоюсь, типу, капсулою паралiзуючою. От мене й паралiзувало. Я їм зачем живий потрiбен був. А якраз, коли ти пiдтягнувся, вони вже збиралися мене катувати. Так що, дякую, братику, ти мене врятував. - Так, гаразд, чого там... Треба думати, що тепер робити. - Треба повертатись додому. - сумно промовив Вано. - Адже тут смiття не те, що у нас, можуть i знайти. - А будинки завалити можуть або теж посадять. - Скiльки часу пройшло? Про нас уже забули всi давно. - Гаразд, припустимо, а що робити будемо? - Припишемося до якоїсь бригади i працюватимемо. - Чуєш, Вано, а якщо нам наїхати на цього самого Фашиста, вiзьмемо з нього вiдразу дохера бабла i звалимо в Штати. - Та ти че, в натурi?! У нього ж "бикiв" непомiрно. Як ми до нього пiдберемося? - То ми ж теж не самi будемо - пацанiв пiдпишемо, молодих, голодних i виконавчих... Скiльки ж можна по дрiбницi розмiнюватися?! - А що? Може ти i прав. Давай спробуємо... - Давай... "Гольф" заревiв мотором i помчав у бiк мiста. Телефон Гiрчцi задзвонив за пiвтори години. - Так, Мейєр, що ви дiзналися? - У квартирi росiйської все перевернуто. Полiцiя вважає, що його пограбували. У нього тяжке ножове поранення. Вiн встиг повiдомити, що грабiжникiв було двоє - вони росiяни. Їх нiхто, крiм нього, не бачив. Це поки що вся iнформацiя, яку має полiцiя. - Там було щось iз того, що продав йому Краузе? - Нi. Полiцiя нiчого не знайшла, хоч усi оглянули ретельно. - Зрозумiло. Я передзвоню пiзнiше. - Гiрчке вiдключив телефон i переказав усе, що йому повiдомив Мейєр. - Ситуацiя ускладнюється. - промовив групенфюрер. - Значить, карту забрали люди, якi пограбували цю росiйську або вiн встиг її кудись переховати. Гер Гiрчке, дiзнайтеся в яку лiкарню помiстили росiйську, - треба буде поговорити з ним. - Яволь, гер групенфюрер. - Поки що всi вiльнi, герштафен. Увечерi того ж дня Володя i троє бiйцiв, що його супроводжували, вже були бiля будинку Федотова. Вони мали пiдробленi посвiдчення спiвробiтникiв Iнтерполу. З ними вони легко потрапили до кримiнальної полiцiї, яка займалася нападом на Федотова i дiзналися всi вiдомi обставини справи. Спiвробiтники полiцiї були тiльки радi, що пiдключився Iнтерпол, адже це знiмало частину вiдповiдальностi за розкриття злочину. Пiсля вiдвiдування полiцiї вони вирушили до лiкарнi до пораненого Федотова. Водночас, агент Мейєра, який працює в полiцiї, зателефонував безпосередньо Гiрчцi i повiдомив, що справою зацiкавився Iнтерпол. Це повiдомлення сильно спантеличило всю верхiвку Братства ветеранiв СС та неонацистiв. Лiкар не пустив "спiвробiтникiв Iнтерполу" до пораненого, посилаючись на тяжкий стан його здоров'я, але сказав, що загрози для життя вже немає i Федотов має погладшати. З лiкарнi вони повернулися до готелю. Звiдси Володя зателефонував Лютцю, той одразу зняв слухавку. Володя розповiв йому все, що їм вдалося дiзнатися першого вечора. - Гаразд. А що там iз машинами? Нашi "бехи" вже вiдправили? - схвильовано спитав Герман Карлович. - Це ми дiзнаємось завтра з ранку. Сьогоднi вже пiзно. Офiс закритий. - Зрозумiв. Значить, завтра ти їдеш до Федотова, а двох хлопцiв вiдправиш в офiс, нехай дiзнаються, що там. Хоча, нi, - краще не подiляйтеся. Будьте весь час разом. Спочатку до Федотова, потiм до офiсу. Купуйте йому до лiкарнi все необхiдне. Грошей не шкодуй. Менi треба, щоб вiн скорiше встав на ноги. - Добре. Все зробимо. - Добре, тодi на добранiч. - На добранiч, Германе Карловичу. Группенфюрер не спав цiєї ночi. Вiн погано почував себе: пiднявся тиск, сильно болiла голова. Необхiдно було знайти якийсь вихiд iз ситуацiї. Насамперед вiн наказав встановити стеження за агентами Iнтерполу, потрiбно було дiзнатися, яке вiдношення має ця серйозна органiзацiя до поранення Федотова. Крiм того, агент Мейєра отримав завдання зв'язатися з Iнтерполом i бiльше дiзнатися про спiвробiтникiв, якi прибули в їх маленьке мiстечко. По-друге, треба було придумати, як потрапити до лiкарнi до росiйської та допитати його. Старому нацисту не давала спокою загроза, що нависла над схованки в Альпiйських горах. Карта, яку їх органiзацiя шукала понад пiвстолiття, зникла. I це сталося саме в той момент, коли, здавалося, карта вже в руках. Клятий Краузе зiпсував всю комбiнацiю. Саме зараз, коли так потрiбно скористатися вмiстом гiрських схованок, слiд карти знову втрачено. Крiм того, у справу втрутилися невiдомi поки що росiйськi вбивцi. А зв'язуватися з цими непередбачуваними росiянами так само небезпечно, як курити, стоячи в калюжi з бензином. Группенфюрер ще забув гiркоту поразок, завданих їм росiянами пiд час вiйни. Вторгнення до Радянської Росiї було смертельною помилкою для всього Рейху. А вiн не хотiв i боявся повторювати цi помилки. Тепер, стежачи за подiями в Росiї, вiн зрозумiв, що росiяни самi винищуть i знищать себе. Для цього їм необхiдно постачати грошi, горiлку та злегка коригувати подiї, так як вигiдно свiтовiй спiльнотi. Яскравий приклад цього висновку - розвал такої потужної iмперiї як Радянський Союз. Знати б, хто цi росiйськi вбивцi, - можна було б стравити їх з iншими росiянами i спостерiгати за розвитком подiй з боку, втручаючись тiльки для того, щоб повернути їх хiд у вигiдне собi русло. Лише на ранок групенфюрер Хiльфе ненадовго забувся тривожним неспокiйним сном. Поснiдавши у ресторанi на першому поверсi готелю, псевдоагенти Iнтерполу вирушили до лiкарнi. Федотов не спав i був у свiдомостi. Вiн лежав один у невеликiй, але затишнiй палатi, весь обмотаний i сколотий проводами та голками. Володя поставив на тумбочцi бiля лiжка великий пакет iз фруктами та соками. - Привiт, Романе. - у вiдповiдь Федотов слабо кивнув головою. - Як ти? Розмовляти можеш? - Можу. - Хто це зробив? - Два вiдморозки. Росiйськi. Вано та Алiк. Вони знали, що я зняв у банку грошi. Через них i наїхали... - Цей Вано, що кавказець? - Начебто не схожий. - Звiдки вони? Що це за бригада? - Не знаю. Бiльше нiчого не знаю. Менi довелося здати нiмця, у якого я купував речi для шефа. Вони хотiли палити мене праскою. - Як вони виглядали, запам'ятав? - Погано. "Бики" як "бики". Здоров'янi, морди тупi. У них машина - сiрий "фольксваген-гольф", нiмецькi номери, але я не запам'ятав. - Ми їх знайдемо. - Добре б... - Федотов кисло посмiхнувся. - Що з тачками? - Їх мали вiдправити якраз того вечора. Не знаю встигли. - Гаразд. Ми з'ясуємо. В якiй саме захованi речi? - у нижньому ряду, перша вiд кабiни водiя. - Чим вона вiдрiзняється вiд iнших? - Нi. Всi однаковi, однiєї моделi, темно-синього кольору. - Думаю, знайдемо. Що ще потрiбне тобi? Там лiки якiсь, може, з продуктiв чого? Телевизор, вiдiк? Телефон? - Нi. Анальгiн лише принеси, голова болить увесь час. - Зараз. - Володя швидко збiгав в аптеку i повернувся з упаковкою пiгулок та пляшкою води. - Ось. Тримай. - Спасибi. - Давай, одужуй швидше, - шеф переживає. - Спасибi. Володя вийшов iз палати, покликав своїх людей i вони попрямували до виходу. Коли вони сiдали в машину, взяту напрокат, їх кiлька разiв сфотографували фотоапаратом з потужною оптикою нацисти з органiзацiї Хiльфе. "Iнтерполiвцi" вирушили до офiсу компанiї "БМВ". Тут вони надали справжнi посвiдчення спiвробiтникiв фiрми Лютца, що займається торгiвлею автомобiлями. Симпатична дiвчина - менеджер, подивившись щось у комп'ютерi, повiдомила їм, що сiм автомобiлiв "БМВ", купленi їхньою фiрмою, ще позавчора ввечерi вiдправлено на трейлерi в Україну. Водiй трейлера вже на пiд'їздi до польсько-українського кордону. Сердечно подякувавши дiвчинi представники української фiрми пiшли. Вийшовши з офiсу, Володя набрав на мобiльному номер Лютца. - Германе Карловичу, нашi машини вiдправленi ще позавчора. Нинi вони на пiд'їздi до кордону. У Федотова був, iнформацiї щодо нападникiв мало, але шукатимемо. - Зрозумiло все? - Так. - не прощаючись, Лютц вимкнувся. Мiкрофон спрямованої дiї, в руках Мейєра записав всю розмову. Пiсля обiду, коли плiвку доставили Хiльфе, запис шокував його. I тут росiяни? Росiяни з Iнтерполу? Неймовiрно! Дещо пiзнiше вiд агента з полiцiї надiйшла iнформацiя, що в жодному з вiддiлiв Iнтерполу люди, якi вiдвiдали кримiнальну полiцiю та лiкарню, не числяться... Пiдробляти посвiдчення працiвникiв Iнтерполу можуть дозволити мало хто. Хто ж вони такi? Безбоязно з'явилися до полiцiї з пiдробленими документами, а тепер спокiйно розгулюють мiстом. Може, допит пораненого росiйського щось прояснить? I групенфюрер наказав допитати Федотова. По лiкарняному коридорi йшов лiтнiй чоловiк у супроводi хлопця. Обидва були в бiлих халатах та шапочках. Вони увiйшли до палати, де лежав поранений Федотов. Молодий залишився бiля дверей, а старший, це був Люгер, пiдiйшов до лiжка росiйської. Роман розплющив очi i глянув на лiтнього лiкаря, той усмiхнувся i дiстав шприц. Голка встромилася в руку i Федотов обм'як - по всьому тiлу розлилося приємне тепло. Через двадцять п'ять хвилин двоє людей у бiлих халатах вийшли з палати та спокiйно пiшли до виходу з лiкарнi. Федотов у цей час вже був мертвий. Люгер увiйшов у велику кiмнату, де на нього вже чекали Хiльфе та Гiрчке. Олендорфа не було, вiн був уже на пiдлозi дорогою до Альп. Люгер витяг руку в нацистському привiтаннi, йому вiдповiли i вiн пройшов до столу, сiвши на своє мiсце. Хiльфе виглядав сьогоднi особливо погано. Його зморщенi висохлi руки неспокiйно бiгали квiтчастим пледом, що вкривав нерухомi ноги. Посiвши зручнiше Люгер став розповiдати те, що пiд дiєю препарату повiдав йому поранений росiйський. - Ця росiйська працює на якогось українського мафiозi, якого називають Фашист. - Як? - здивувався групенфюрер. - Фашист. Вiн син нiмецького солдата, що потрапив у полон, та росiйської жiнки. Цей Фашист збирає рiзноманiтнi предмети часiв вiйни. Все, що Федотов купив у Краузе, - для нього. Усi предмети вiн сховав у дверях автомобiля "БМВ". Цю машину i ще шiсть таких же купила фiрма цього злочинця, зараз їх везуть в Україну вантажним трейлером. - Прокляття! - Хiльфе нервово забарабанив пальцями по столу. - Цi четверо не з Iнтерполу. Вони - росiйськi бандити. Їх надiслав цей Фашист, щоб вони з'ясували, хто напав на його людину. Про нападаючих майже нiчого невiдомо. Їх було двоє. Звати Iван та Алiкс... - Знову цi iвани! - роздратовано кинув Гiрчцi. - Вiн сказав, що це шаленi росiйськi бандити. Справжнi головорiзи. - Це точно. Вони розправилися з групою Штейнбреннера. - зауважив групенфюрер. - Вiн назвав координати та прiзвище цього злочинця - Фашиста? - спитав вiн. - Так. Його звуть Герман Лютц. Живе у Києвi. Але в нього, за словами росiйської, у пiдпорядкуваннi величезна банда вбивць. - Що з цим пораненим росiйським? - рiзко спитав Гiрчке. - Помер. - Чудово. - Досить сказав Хiльфi. - Герштафене, одному з вас доведеться поїхати в Україну i дiстати цю карту. Люгер та Гiрчке переглянулися: - Я згоден. - Поїду я. - сказали вони одночасно. Що ж їдьте вдвох. Зi мною залишиться мiй вiрний Отто. Вiзьмiть iз собою найнадiйнiших людей. Скiльки - вирiшите самi. Будьте обережнi i не потрапите полiцiї. Всi цi слов'яни абсолютно непередбачуванi... V У кабiнетi начальника N-ської митницi рiзко задзвонив телефон. Цим телефоном дзвонило лише високе столичне начальство з Управлiння. Анатолiй Семенович швидко схопив трубку i обережно пiднiс її до вуха: - Петренко слухає. - Доброго дня, Толю, дiзнаєшся? Петренко робiтничо загукав: - Звичайно, доброго здоров'я, Олександре Вiкторовичу. Дякую, що подзвонили. Згадали, так би мовити, найпокiрнiшого Вашого слугу. - Я ось, Толечко, згадав, а ти ось, здається, зовсiм пам'ять втратив! - Навiщо ж ви так, Олександре Вiкторовичу? Нормальна у мене пам'ять. Я тут, як кажуть, весь у працях i турботах праведних... - А прохання з Мiнiстерства забув? Забув, так? - Нi, ну що Ви, Олександре Вiкторовичу, як же забудеш? Адже такi солiднi люди попросили... - Так, а чого ж ти, Анатолiю, не робиш нiмер?! Ми тут уже порушуємо питання про зняття тебе з посади через невiдповiднiсть, якщо ти таку дрiбницю зробити не можеш! Начальник митницi знову енергiйно заржав: - Ну що Ви, Олександре Вiкторовичу? Зробимо все Вам у кращому виглядi, просто зараз нiчого, вартого Вашої уваги не трапляється. Подрiбнiв, так би мовити, народ. Зовсiм зубожiв. А я, Олександре Вiкторовичу, особисто все оглядаю та стежу за всiм... - Коротше, Толику, три днi термiну тобi! Скоро в однiєї дуже впливової людини дочка замiж виходить, вона хоче подарунок зробити. Вся надiя на тебе. Зарплата ж у нього маленька... - великий столичний начальник сам безтурботно розсмiявся своїм жартом. - Зрозумiв?! - Звичайно, Олександре Вiкторовичу, зроблю все в кращому виглядi. Так, я Вам цей подарунок особисто до Києва доставлю. В упаковцi, як кажуть, iз червоним бантиком. - Дивись, я тебе попередив. Не зробиш - виженемо до такої матерi! На твоє мiсце багато знайдеться. - Не переживайте, Олександре Вiкторовичу, все буде, як кажуть, гаразд. - Вiн знову натягнуто заржав. - А я й не хвилююся, це ти переживай! Всi. Поки що. - До побачення, Олександре Вiкторовичу. - але трубка вже пищала короткими гудками. Петренко сердито жбурнув трубку на апарат. - Зовсiм зажерлися у цьому Києвi. Думають, що все так просто, а де я вiзьму? Ну не висру ж... - пробурмотiв начальник митницi i вийшов iз кабiнету. Снiгур iз юристом та двома охоронцями пiд'їхали до КПП N-ської митницi в обiд. Юриста взяли на випадок, якщо виникне якась тяганина з оформленням документiв на машини, а бiйцi мали супроводжувати трейлер iз машинами "БМВ" до столицi, щоб уникнути можливих наїздiв дорожнiх бандитiв. Про все це подбав Герман Карлович, якому дуже важливим був цей вантаж. Снiгур не зовсiм розумiв: чому? Адже раз на два чи три тижнi з Нiмеччини приходили трейлери з машинами та жодного разу їх не їздили зустрiчати аж на митницю. Нiмцi самi доставляли машини до складу, у Києвi, де їх завантажували та порожнi трейлери котили назад. Нiмецький трейлер уже стояв у черзi на польському боцi. Незабаром машина пiд'їхала до українського томного посту i тут почалося щось незрозумiле. Трейлер вiдiгнали убiк, навколо нього заметушився добрий десяток людей у формi. Два нiмцi - водiї розгублено стояли бiля кабiни i щось лопотали нiмецькою, але їх нiхто не слухав. Якийсь товстун iз червоними лампасами на штанях, уже лазив по трейлеру i облапав руками новенькi "БМВ". - Так, я не зрозумiв, що там сталося? Це ж нашi машини! - розхвилювався Снiгур. - Валентине, - звернувся вiн до юриста, - давай, рухай туди, розберися, що там за проблема. Валентин вибрався з джипа i пiшов у бiк трейлера, але зупинив його прикордонник: - Стiй! Куди преш?! Сюди не можна! Тут межа! - Лейтенант, там трейлер iз нашим вантажем, - я зустрiчаю. - Зустрiнеш за територiєю! Давай виходь за шлагбаум! Юрист повернувся нi з чим. - Снiгуре, вони не пускають, що робити? - Не знаю. Ти ж у нас в унiверситетi навчався, тобi й карти до рук. Думай. - Треба дзвонити Германовi Карловичу. - Почекай - дзвонити. Потрiбно спочатку розiбратися, що до чого. - Доведеться пiдiйти до начальника митницi, але потрiбнi грошi, щоби його пiдмазати. - На Тримай. - Снiгур дiстав iз барсетки величезну пачку доларiв. - Шеф дав такий випадок. Тут десять шматкiв. Валентин узяв грошi та вийшов з машини. У приймальнi "Начальника митницi Петренко А.С." - як гласила табличка на дверях, сидiла гарна дiвчина у строгому дiловому костюмi. - Здрастуйте, можу я поговорити з начальником. - Вимовив юрист увiйшовши всередину. - Вiтаю. На жаль, зараз його немає. Анатолiй Семенович вийшов на територiю. А ви з якого питання. - Та я по роботi. Ви не знаєте, чи це надовго? - Як коли. Ви можете зачекати тут. - вона вказала йому на ряд крiсел уздовж стiни. - Спасибi. - Валентин сiв у крiсло i почав чекати. Петренко з'явився хвилин за двадцять. Це був той самий товстун у формi, який лазив трейлером. Обличчя начальника було дуже задоволене i просто свiтилося щастям. - Анатолiю Семеновичу, тут до вас вiдвiдувач. - сказала секретарка, коли вiн укотився до приймальнi. - А? Що? Ви до мене? Проходьте будь ласка. - зазвичай Петренко всiх незнайомих вiдвiдувачiв вiдсилав до табличцi, на якiй значився час прийомiв - кожен спiваний вiвторок мiсяця, але зараз вiн був у чудовому настрої i не замислюючись прийняв незнайомця. Крiм того, в незнайомому вiдвiдувачi невловимо вiдчувався якийсь столичний лиск i самовпевненiсть. Начальник митницi та юрист увiйшли до кабiнету. Петренко сiв за свiй величезний стiл, заставлений телефонами, i вказав Валентину на стiлець навпроти. - Слухаю вас. - Анатолiю Семеновичу, я юрисконсульт ЗАТ "Дойчеавто-iнвест". Тут на митницi затримали трейлер iз автомобiлями для нашої фiрми. - Що за машини? - трохи насторожено спитав начальник. - Сiм темносинiх "БМВ" останньої моделi. Та ви щойно самi їх дивилися. - Ну, i чого ви, так би мовити, хочете? - Спершу знати: за що їх затримали? - По-перше, у ваших автомобiлiв повний бардак iз документами. По-друге, ми нещодавно отримали орiєнтування, - кiлька днiв тому в Нiмеччинi прямо зi складу викрали трейлер, в якому також було сiм автомобiлiв "БМВ", тiєї ж марки i кольору. Уявляєте? - Вибачте, але нашi автомобiлi не викраденi. У нас iз концерном "БМВ" укладено договiр на оптову купiвлю автомобiлiв. Наша компанiя дуже серйозна. Ми майже десять рокiв на ринку, i запевняю вас, нам немає сенсу займатися дрiбною кримiнальнiстю. - I все-таки, погодьтеся, це, як кажуть, дуже пiдозрiло. Ми маємо все перевiрити. - Я готовий надати вам усi документи! - Всi. Достатньо. - Петренко сумно глянув на календар: часу шукати iншi автомобiлi вже не лишалося. - Я вiдповiв на всi вашi запитання? Я бiльше не маю часу займатися тут з вами. У мене, як-то кажуть, роботи по горло. А ви мене вiдволiкаєте вiд державної служби. Всi. Можете бути вiльними. - Анатолiю Семеновичу, може ми, все-таки, якось вирiшимо це питання? - Валентин дiстав iз внутрiшньої кишенi величезну пачку банкнот. Петренко жадiбно подивився на грошi, потiм на календар, потiм перевiв погляд на телефон, яким зазвичай дзвонив Олександр Вiкторович i твердо промовив: - Ви що пропонуєте менi хабар? Я нема про що не збираюся з вами домовлятися! Востаннє вам повторюю: йдiть i не заважайте працювати. Чи хочете, щоб вас затримали за спробу мене пiдкупити?! Валентин пiдвiвся i мовчки вийшов iз кабiнету. Як тiльки за ним зачинилися дверi, Петренко зателефонував Кравцову: - Так. Слухаю. - трохи роздратовано кинув вiн. - Здрастуйте, Олександре Вiкторовичу. - А це ти, Толику. Що там у тебе сталося? - Прохання я Ваше виконав, точнiше, так би мовити, перевиконав. - Та що ти говориш?! Ну i?.. - Темносини "БМВ" останньої моделi. Тiльки iз заводу. Новi. - Начальник митницi аж прицмокнув товстими жирними губами вiд задоволення. - Цiлих сiм штук. - Ось молодець так молодець! Це ти допомiг добрим людям. Я замовлю за тебе слово, де треба. Буде тобi i премiя... - Спасибi. Дякую, Олександре Вiкторовичу, я ж, так би мовити, за обов'язком служби, з найбiльшої поваги до Вас. - Добре тобi. Ти там давай не тягни з цим. Оформляй усi документи, як за конфiскатом i зустрiчай наших кур'єрiв. - Добре. Папери я оформлю сьогоднi. Особисто цим займусь. - Кравцов поклав трубку, а вкрай задоволений Петренко зайнявся оформленням усiх необхiдних паперiв. - Ну що там? - спитав Снiгур, коли Валентин повернувся. - Погано дiло... - вiн переказав йому свою розмову з начальником митницi. - Треба дзвонити шефу. - резюмував Снiгур. - Ми тут самi нiчого не вирiшимо. Вiн набрав номер Лютца i коротко описав йому ситуацiю, що склалася. Фашист розлютився. Вiн кинув люльку i викликав до себе Лисого. Ця людина у структурi Лютца виконувала функцiю своєрiдного ката, йому та його групi доручалася вся кривава робота. - Лисий, слухай сюди. Зараз ти береш своїх пацанiв, машину та їдеш на N-ську митницю. Береш за яйця її начальника i змушуєш його пропустити нашi машини. Можеш робити з ним що хочеш, щоб вiн не тримав нашi "бехи". Його прiзвище - Петренко, звуть Анатолiй Семенович. Iншi данi проб'єш на нього сам. Зрозумiло? - Так, все зрозумiло. - Тодi, давай швидко. Там зараз знаходиться Снiгур iз двома бiйцями, можеш взяти їх собi на допомогу. - Добре. На мiсцi розберуся. - Все, їдь. - Лисий вийшов. Гнiв Фашиста потроху вщухав. Вiн вирiшив зателефонувати своїй людинi з митної служби. Можливо вiн зможе чимось допомогти. Лютц узяв мобiльний та набрав його номер. - Алло. - Привiт, Сiрий, можеш казати? - Так. Добрий день. - На N-ськiй митницi затримали мiй вантаж - сiм машин "БМВ", там усi документи в порядку. Я не знаю в чому справа. Можеш розiбратися своїми каналами? - Обiцяти нiчого не можу, але спробую дiзнатися, що там сталося. - Добре. Чекаю на твiй дзвiнок. - Фашист вимкнув телефон. Вiн уже хотiв зателефонувати Лисому i скасувати своє необдумане i жорстке рiшення, але вирiшив дочекатися результатiв вiд Сiрого. Бiльш нiж за годину телефон нарештi задзвонив. Лютц схопив трубку i пiднiс її до вуха. - Так. - Германе Карловичу, взагалi я дiзнався. Навряд чи вдасться щось вирiшити. Там усе санкцiоновано iз самого верху. Якимось шишкам з Мiнiстерства дуже знадобилися машини, чим їм сподобалися саме вашi. Нинi їх оформляють як конфiскат. Потiм продадуть комусь треба за копiйки. - Сiрий, а якщо я сам їх викуплю? Може, вийде якось домовитися? - Германе Карловичу, з цими людьми нiчого не вийде. Вони не звикли домовлятися, вони розпоряджаються. - Суки. - Вибачте, що так вийшло, але я справдi нiчого не зможу вдiяти. - Так, нiчого, Сiрий, i на цьому спасибi. З мене коньяк - хлопцi увечерi тобi пiдвезуть додому. - Спасибi. - Немає за що. Поки що. - До побачення. - Лютц вiдключив телефон. Тепер вся надiя залишалася на Лисого та його вiдморозках. Лисий зi своїми бiйцями приїхали до N-ської митницi пiзно вночi. Зателефонувавши зi Снiгуром, вiн дiзнався в якому готелi вони зупинилися i поїхав туди. Вранцi, трохи вiдпочивши пiсля дороги, Лисий зустрiвся зi Снiгуром i вони вирiшували, що робити з начальником митницi. - Валити його небезпечно. Тут же вони пiднiметься - не вiдмастимося. - промовив Снiгур. - Фашист, у разi чого, дозволив. - Ну, немає резону, зрозумiй. Грохнiть ви його, - прийде якийсь iнший придурок, з яким теж не вийде домовитися, що його теж вбивати?! - Доведеться. - флегматично вiдповiв Лисий. - Нi. Тут iнакше треба дiяти. Потрiбно його змусити повернути тачки. - А дiти в цього козла є? - хижо вискалившись запитав вiдморозок. - Хрiн його знає. - Треба дiзнатись. - Як? - А це твої проблеми. У людей попитуй, за будинком поспостерiгай. Ви, до речi, пробили де вiн живе? - Так, ми вчора, коли вiн повертався з роботи, вiдстежили його. - Ну, i де вiн живе? - Кiлометрiв сорок трасою вiд митницi. Там у нього величезна триповерхова хата. - Ось i вiдправ туди двох пацанiв. Нехай поїдуть, подивляться, хто з ним живе. Хоча нi. Давай я сам з кимось зi своїх з'їжджу, щоб не засвiтилися пацани завчасно. - Як хочеш. - байдуже кинув Снiгур i Лисий пiшов до машини, прихопивши дорогою одного зi своїх вiдморозкiв. "Скромний" мiнi-палац начальника митницi був розташований в оточеннi не менш "скромних" котеджiв метарх за триста вiд траси. Це було цiле селище, навколо якого тяглося чисте поле. Ставити машину там було не можна, бо її вiдразу помiтили б i, можливо, запам'ятали б мешканцi селища. Лисий поставив машину на узбiччi дороги, дiстав iз бардачка потужний вiйськовий бiнокль, перебрався на заднє сидiння i став спостерiгати за будинком Петренка. Тут машина з людьми, якi сидiли в нiй, не привертала уваги стороннiх. Цiлий день у будинку було спокiйно - схоже, там нiкого не було. Лише пiсля шостої до будинку покотив начальник митницi на "маздi". Поставивши машину до гаража, вiн пiшов у будинок. Лисий поїхав у готель. Снiгур був у себе в номерi. - Вiн здається, живе один. - повiдомив Лисий, увiйшовши до кiмнати. Снiгур полегшено зiтхнув - йому зовсiм не сподобалася ця iдея з викраденням дитини. - Ну, i що тепер збираєшся робити? - спитав вiн. - Доведеться наїхати на нього самого. - Лисий, це небезпечно, вiн не повний лох. Вiн у цьому регiонi один iз перших людей. - А що ти пропонуєш? - Я не знаю що робити. - Ось. Ти не знаєш, а якщо ми не вирiшимо цiєї проблеми з тачками, Фашист з нас голови знiмає. - А з чого ти взяв, що вирiшиш цю проблему, якщо наїдеш цього томожника? - Я зовсiм не впевнений, що вирiшу це в такий спосiб, але я не маю iнших варiантiв. Потрiбно ж хоч щось робити. - Лисий, ну не подобається менi такий варiант. Якийсь вiн гнилий. Дивись, щоби все не зiпсувати таким наїздом. - Досить каркати пiд руку. Краще б удачi побажав. - пробурчав Лисий. - Успiху тобi. - Спасибi. Всi. Я погнав. Вiзьму з собою трьох пацанiв, думаю, впораємося. - Бандит рiзко пiдвiвся з дивана i вийшов iз кiмнати. Вже сутенiло, коли чорна "дев'ятка" Лисого з бiйцями пiд'їхала до особняка Петренка. З машини вилiзло четверо мiцних чоловiкiв i неквапливо попрямували до будинку. Анатолiй Семенович дивився телевiзор i розмiрковував над тим, чи не викликати йому повiю, - пiсля розлучення з дружиною вiн частенько користувався їхнiми послугами, - коли в передпокої пролунав якийсь гуркiт. Вiн пiднявся з дивана, щоб подивитися, що там упало, але одразу сiв назад - у кiмнату увiйшло четверо громив. Двоє з них тримали в руках пiстолети. - Е! Ви хто такi? Що вам тут потрiбне?! Ви не знаєте, хто я такий! - Заткни хайло, щура! - гаркнув один iз непроханих гостей. - Ми всi чудово знаємо: i хто ти, i що ти. - Що ви хочете? - трохи перелякано спитав Петренко. - Для початку - розумiння. Це може зберегти тобi життя. - Ну ти, фуфло, ти навiщо цуркаєш?! - закричав несподiвано iнший. - Я вас не розумiю... - Зараз зрозумiєш. - бандити обступили його пiвкiльцем. Двоє з них продовжували грати пiстолетами. - Ти, сука, затримав на своїй гребанiй митницi вантаж однiєї дуже авторитетної i шанованої людини, тож ця людина сильно розлютилася i попросила нас розтлумачити тобi... - Хлопцi, ну-у з чого так? - вiд хвилювання Анатолiй Семенович почав заїкатися. - Ти - виродок, хлопцi тобi у твоєму пiонерському дитинствi. Ти зрозумiв, на? - Зрозумiв. Зрозумiв. Адже можна ж вашу проблему вирiшити по-доброму... Я ж не можу за всiм встежити. Може якийсь запопадливий iнспектор помилився. Я ж, так би мовити, не знаю. - Чуєш, козел, ти, так на... сказати, можеш коротше базарити. - процiдив крiзь зуби один iз бандитiв. - Так Так звичайно. Ви тiльки скажiть, що там за вантаж i я все налагоджу. - Сiм тачок "БМВ", останньої моделi. - насторожено кинув один iз них. - Хлопцi, з цим не вийде. - Петренко помiтно розгубився. - Це... Це не вирiшив. З Києва команда була. Iз самого Мiнiстерства. Ви не знаєте, якi це великi люди... А я - нi. Це не я. Я тут не причому. Ви з ними вирiшуйте... Я - людина маленька, що скажуть, те й зроблю, так ск... - Тачки тут стоять, i ти теж тут. Тут з тобою та вирiшимо. А не хочеш по хорошому, буде по поганому. Зрозумiв, нi? - Нi! Не треба, будь ласка! То ж не я! Розумiєте, не я! Це не в моїй владi. Вони ж i мене i вас уб'ють... - продовжував канючити томоженець. - Що робитимемо з цим гавнюком? - подивившись на свої вiдморозки, спитав Лисий. - Чи може його опустити? - зло запитав один iз амбалiв. Петренко весь напружився: - Не треба, будь ласка, не треба. Клянусь вам, я нiчого не зможу вдiяти. Не чiпайте мене. У мене є грошi, багато грошей, я вiддам вам, якщо ви мене не чiпатиме... - Скiльки ж тобi багато, штемп? - майже весело спитав Лисий. - Шiстдесят тисяч... доларiв. Я вам все вiддам. - Петренко обманював, грошей було набагато бiльше, але навiть у момент смертельної небезпеки почуття жадiбностi не покидало його. Бандити переглянулися: - Давай бабло. Ми подумаємо. - сказав Лисий. Вони пройшли до кабiнету i Анатолiй Семенович дiстав iз схованки товсту пачку стодоларових купюр. Не перераховуючи, вiн вiддав їхньому бандиту. Досить посмiхнувшись, той сховав їх у кишеню. - I все ж таки, козел, машини повинен повернути саме ти. По мiнiстерствах їздити ми не можемо, так як у нас костюмiв немає. - Бандити весело заржали. - Ну, що тобi варто оформити документи i пропустити нашi тачки? А ми ось тобi грошей дамо. - Лисий показав йому пачку, яку вiн же щойно вiддав. - Тобi ж потрiбнi грошi, га? Ну то чого? Анатолiй Семенович мовчав. Вiн зовсiм розгубився i не знав, як йому вчинити. Якщо вiн вiддасть машини - столичне начальство не дасть йому життя, якщо не вiддасть - цi тим бiльше не дадуть... А вони, напевно, страшнiшi за столичнi. До того ж, вони поряд, а тi далеко. Може, пощастить ще й знайде вiн їм iншi новi iномарки... - Ну то що робитимемо?! - нетерпляче повторив Лисий. - Я спробую щось зробити. Але це буде дуже складно. - А зараз все складно, цап! Життя загалом складна штука! - Бандит помiтно повеселiшав. - Зараз можеш зробити? - Сьогоднi вже пiзно. Завтра вранцi я... У цей момент у дворi пролунало виття мiлiцейської сирени. Зовнi голосно захлопали дверцята автомобiлiв. Пронизливо заверещала сигналiзацiя в "дев'ятцi" Лисого. Один iз бандитiв пiдскочив до вiкна: - Менти! Двi машини! - розгублено крикнув вiн i додав, звертаючись до Петренка. - Тут є iнший вихiд? - Так. Iз кухнi, на вулицю. - автоматично вимовив все ще наляканий томоженник. Бандити кинулися на кухню. Вiдчинивши дверi, вони вискочили у двiр. Того, хто бiжить, першим перерiзала навпiл автоматна черга, випущена з кущiв навпроти виходу i тут же пролунав окрик: - Стояти! Мiлiцiя! - Руки, падали! Бандити забiгли назад у будинок i зачинили за собою дверi. Лисий, схопивши за комiр Петренко, потяг його до зали. - Будинок оточений! Чинити опiр марно! Виходьте по одному iз пiднятими руками! - пролунав чийсь суворий голос, посилений мегафоном. - А хрiн вам! - Лисий кiлька разiв вистрiлив у вiкно i повалився на пiдлогу, захоплюючи на пiдлогу Петренко. По вiкнах застрочили з автоматiв. Ще один бандит, який не встиг вчасно впасти на пiдлогу, отримав кулю в голову. За кiлька секунд стрiлянина припинилася. - Перестаньте стрiляти! В нас заручник! - голосно вигукнув Лисий i впер у нiс дуло свого пiстолета. - Кричи! Кричи, суко! Петренко пронизливо, по бабинi, заверещав. - А я болт клав на цього хапугу! - вiдповiв хтось зовнi. - Можете його вбивати! Вам лише гiрше буде! Краще здайтеся! - Пiшов ти... - домовити бандит не встиг. Зовнi знову вiдкрили сильний вогонь iз автоматiв. Потiм стало тихо. Лисий обернувся до останнього, що залишився в живих спiльнику: - Товстий, повзи в кухню, контролюй вхiд. Зараз їхнє начальство смiттєве пiд'їде, торгуватимемося. - Треба вже звалювати, Лисий, вони на всю голову вiдмороженi - завалять нас вiд нефiг. - Не жени пургу! Як ти звалиш? Висунешся - тебе одразу завалять. Сиди та чекай! Товстий, високо вiдстовбурчуючи свiй широкий зад поповз у кухню. Як тiльки вiн перебрався через порiг чиясь нога у важкому вiйськовому черевику, боляче наступила на його руку, що тримає пiстолет. Вiн пiдняв голову i вперся поглядом у дуло автомата. Двоє омоновцiв ривком поставили його на ноги та вiдiбрали пiстолет. - Скiльки їх там? - спитав один iз них. - Пiшов на... - у вiдповiдь омоновець пересмикнув затвор автомата. - Е! Не стрiляй! Двоє. Двоє їх там. - Толстому викрутили руки, клацнувши на них кайданки, i витягли надвiр. До будинку забiгло ще кiлька автоматникiв. Надворi було тихо. Ця тиша лякала Лисого ще бiльше, нiж пострiли. Менти, схоже, щось думали. Раптом вiд дверей на нього впала величезна тiнь. Чиїсь мiцнi руки з силою притиснули його до пiдлоги та вирвали пiстолет. Коли Лисого вели до машини, його мучило питання: звiдки взялися менти? Вiн так нiколи й не дiзнається, що з вiкон будинку навпроти крiзь незашторенi вiкна було видно й Петренка та їх, що розмахували пiстолетами. А у котеджi навпроти жив начальник районного вiддiлення мiлiцiї, вiн то й пiдняв на ноги всю мiлiцiю в окрузi, побачивши озброєних людей у будинку сусiда. Пiд час обшуку у Лисого знайшли шiстдесят тисяч доларiв. А пiд час допиту вiн показав, що одержав цi грошi вiд Петренка. Незважаючи на те, що начальник митницi вiдмовлявся вiд цих грошей i запевняв, що у нього з роду не було таких сум, його усунули вiд роботи та розпочали щодо нього службове розслiдування. Другого дня пiсля нападу на будинок томоженника, з києва приїхали спiвробiтники Державної Митної Служби та забрали з собою конфiскованi автомобiлi "БМВ" разом з усiма документами. У столицi машини зустрiчав сам Олександр Вiкторович. Один iз автомобiлiв вiн одразу ж передав заступнику одного з мiнiстрiв уряду. Зовсiм скоро мало вiдбутися весiлля його дочки i тягнути з подарунком було не можна. Тим часом у зв'язку з розслiдуванням дiяльностi начальника N-ської митницi прокуратура зайнялася перевiркою самої митницi. Щоб не ризикувати, Олександр Вiкторович наказав надiйним людям якнайшвидше продати автомобiлi. Новi, зовсiм без пробiгу, iномарки, оформленi як конфiскат, а тому не надто дорогi, швидко розiйшлися серед високих державних чиновникiв, якi нiбито живуть на одну бюджетну зарплату... Снiгур зi своїми людьми повернувся до Фашиста нi з чим. VI Герман Карлович було знайти собi мiсця. Стiльки проблем одночасно напало на нього. Володя повiдомив, що у лiкарнi вбили Федотова. Про те, що його саме вбили, стало вiдомо тiльки пiсля розтину - у кровi виявилася якась речовина, яка отруїла його органiзм. Це речовина називаються в просторiччi "сироваткою правди" - отже перед смертю в нього щось випитували. Але хто й що? Лисого заарештували, з ним ще одного бiйця, двох убили. I, нарештi, машини, через якi заварилася вся ця каша, розпроданi невiдомо кому... доведеться викласти не одну тисячу доларiв, щоби дiзнатися кому саме продали конфiскованi "БМВ" i знайти машину зi схованою. Але з машинами, на щастя, є ще хоч якiсь зачiпки, зв'язки, за допомогою яких їх можна вiдшукати. А ось у Нiмеччинi, iз вбивством та попереднiм пограбуванням Федотова так нiчого i не з'ясувалося. Єдине, що змiг зробити Володя - органiзувати перевезення тiла загиблого сюди до сiм'ї. Його з людьми треба повертати назад. Зараз усi люди потрiбнi тут, щоб вiдшукати цю машину, в якiй покiйний Федотов заклав схованку. Все одно в Нiмеччинi Володимир зi своїми людьми вже нiчого не вирiшить. Крiм того, вони засвiтилися у нiмецькiй полiцiї з пiдробленими посвiдченнями працiвникiв Iнтерполу. Їх будь-якої митi можуть почати розшукувати i швидше за все знайдуть. Обмiркувавши таким чином усе, що його турбувало, Лютц трохи заспокоївся, передзвонив Нiмеччинi i наказав Володi повертатися назад до Києва. Пiсля цього вiн обдзвонив кiлькох знайомих, якi мають зв'язки в урядi та попросив допомогти розшукати покупцiв автомобiлiв "БМВ". Крiм того, у Германа Карловича було чимало знайомих, якi працюють у Державтоiнспекцiї, вiн зателефонував i їм, звернувшись iз тим самим проханням. Всi, кому вiн дзвонив, обiцяли допомогти i зробити все можливе i не дивно, адже вони знали, що Лютц щедро вiддячить за будь-якi вiдомостi. Величезний авiалайнер компанiї Люфтганзе приземлився в мiжнародному аеропорту в Борисполi. Прибулих пасажирiв було досить багато, серед них нiчим особливим не видiлялися два охайнi дiдки. Крiм них у натовпi пасажирiв загубилася група молодих короткострижених нiмцiв iз чiпкими поглядами, схожими на спортсменiв. Залишивши будiвлю аеропорту старi та спортсмени попрямували на рейсовий автобус, що йде до Києва. Це були Люгер та Гiрчке зi своїми молодими неонацистами. Лiтнi люди з цiкавiстю оглядали мiсто, що сильно змiнилося, адже вiн запам'ятався ним при вiдступi купою рум'ян. У мiстi вони оселилися в одному готелi, в Центрi, поряд iз Хрещатиком. Падлевичу тiльки-но виповнилося вiсiмнадцять, коли почалася вiйна. Вiн якраз встиг здати лiтню сесiю на першому курсi у Полiтеху. Разом iз однокурсниками вони пiшли у вiйськкомат, щоб потрапити на фронт. Нiмцi швидко просувалися вглиб країни. I ось на початку вересня Iлля Падлевич опинився на фронтi. Вiйська весь час вiдступали. А вже наприкiнцi жовтня Падлевич серед багатьох iнших солдатiв потрапив в оточення, не зумiвши пробитися, вiн опинився в нiмецькому полонi. Його помiстили в споруджений нашвидкуруч табiр для вiйськовополонених. Це був колишнiй колгосп з зруйнованими корiвниками, огороджений колючим дротом, над яким розташувалися вежi зi свiжоструганого дерева. Полоненi лежали покотом бруднi, хворi, голоднi на соломi, що вигнила, i повiльно вмирали. Потiм були ще табори, дрiт, вежi, собаки, есесiвцi в чорних мундирах, з тьмяно блискучими черепами на кашкетах. Наприкiнцi сорок третього року ледь волочив вiд слабкостi ноги Падлевич погодився працювати на абвер - нiмецьку армiйську розвiдку. Його перевели до спецiальної школи, де готували диверсантiв та шпигунiв, для закидання до Радянського тилу. Тут добре годували i Падлевич старанно навчався, старанно конспектуючи лекцiї фашистських iнструкторiв, у страху втратити ситне мiсце. Влiтку сорок четвертого Iллю Падлевича, забезпечивши фальшивими документами, грошима та зброєю, закинули до Радянської України, нещодавно залишеної нiмцями. Вiн успiшно впорався iз завданням та залишився на територiї України. Кiлька разiв його вiдвiдували посланцi абверу, з новими завданнями та грошима. Падлевич розумiв, що тепер у нього немає iншого виходу, як допомагати нiмцям. Але з ранньої весни сорок п'ятого його дали спокiй. Напевно, нiмцi втратили зв'язок з ним, а може тепер їм було не до нього. Ще кiлька рокiв пiсля закiнчення вiйни Падлевич жив у страху, що його викриють, але йшли роки, а його нiхто не чiпав. Поступово вiн заспокоївся, звик до нового iменi, записаного в документах виготовлених фахiвцями з абверу i навiть став вiдзначати День Перемоги, як справжнiй ветеран. Сьогоднi Iлля Iванович зiбрався йти на ринок, продуктiв у будинку було зовсiм мало, а пiсля смертi дружини йому так важко було готувати самому. На початку четвертого вiн вийшов з пiд'їзду з авоською в руцi i неквапом побрiв у бiк ринку. - Падлевич. - раптом тихо гукнув його хтось позаду. Це було для Iллi Iвановича рiвносильно пострiлу - вже майже шiстдесят рокiв нiхто не називав його справжнiм прiзвищем. Вiн iнстинктивно обернувся i вiдскочив назад. Перед ним стояла примара з далекого страшного минулого. Востаннє вони бачилися в 1944 роцi, i незважаючи на те, що вiн сильно постарiв, Падлевич одразу впiзнав його. Це був офiцер СС Гiрчке, який курирував їхню роботу в розвiдшколi. - Вiтаю. - з ледь помiтним акцентом росiйською мовив Гiрчке. - Судячи з вашого вигляду, ви мене дiзналися. Чи не так? Iлля Iванович проковтнув слину i просипiв: - Так. Я вас дiзнався, пане штурме... - Не треба звань! - рiзко перебив його есесiвець. - Ми ж з вами давно на пенсiї. - Вiн усмiхнувся. - Що вам вiд мене треба? - все ще не в силах прийти до тями, запитав Iлля Iванович. - Може спочатку сядемо десь? Чи запросите мене до себе? Я добирався до вас iз самого Києва i, чесно кажучи, трохи втомився пiсля дороги. Падлевич зацьковано озирнувся i зiм'яв у руках авоську: - Добре. Ходiмо до мене. Гiрчцi зробив комусь знак рукою i мовчки пiшов за Падлевичем. Вони увiйшли до просторої, але не прибраної i занедбаної квартири. Колишнiй есесiвець уважно озирнувся: - А ви непогано влаштувалися, Падлевичу. Напевно, купили це все за грошi, виданi нами. - Нi. Не всi. - промимрив старий i зрозумiв, що нiмець натякає йому на те, що цi грошi ще доведеться вiдпрацьовувати. - Що ви хочете вiд мене? Коли була вiйна, я зробив для вас усе, що мiг, але вiйна давним-давно закiнчилася. Це все вже в минулому! - Помиляєтесь, Падлевич. - сухо кинув фашист. - Вiйна не закiнчилася. Вона продовжується. Тiльки вона невидима. Таємна. Вiйна iдеологiї. Вiйна рас. - здається старий есесiвець не проти був пофiлософствувати, але Iллi Iвановичу було зовсiм нецiкаво вислуховувати його фанатичнi марення. - Як ви мене знайшли? Гiрчцi роздратовано глянув на нього. Йому зовсiм не сподобалося, що якийсь маленький росiйський агент смiє його перебивати. - Я ж говорю вам, що вiйна триває!.. Ми зберегли майже всю нашу картотеку та архiви. А ви навiть не спромоглися змiнити виданi вам нами документи на новi. Знайти вас було дуже легко. - А якщо я вiдмовлюся вам допомагати?! - сам злякавшись свого запитання, вигукнув Падлевич. - Що ж, тодi менi доведеться передати документи про вашу дiяльнiсть у вiдповiднi органiзацiї. Сподiваюся, ви знаєте, що на вiйськовi злочини термiни давностi не поширюються. Вас i зараз можуть судити за те, що ви спiвпрацювали з нами. - Ви цього не зробите! - Чому? - Адже вас теж тодi судитимуть. Гiрчцi розсмiявся: - Ви забуваєте, Падлевиче, що я громадянин iншої країни i не пiдкоряюся вашим законам. Мене не можуть навiть допитати. А я, на вiдмiну вiд вас, нiколи не зраджував своєї країни. Моїм дiлом уже займався Боннський суд, але вiн виправдав мене. У вас є лише один вихiд - продовжувати спiвпрацю з нами. Вам це буде неважко. - Що я маю робити? - приречено запитав Iлля Iванович. -Оце це зовсiм iнша розмова. Так би й одразу. До речi. У вас є дiти, Падлевиче? Старий здивовано глянув на нього. - Так є. Але не смiйте їх вплутувати в цю справу. Вони не повиннi нiчого знати! - Ну що ви! Я й не збирався. Справа в тому, що я чув, як у вас погано живуть люди. Бiдно. Коли ви допоможете нам, ви можете допомогти своїм дiтям. Адже ви знаєте, ми завжди добре платимо тим, хто нам допомагає. - Падлевич мовчав. Вiн дивився на есесiвця з ненавистю та страхом. - Тепер перейдемо одразу до справи. Я дам вам грошi, на якi ви повиннi будете купити машину - мiкроавтобус, бажано марки "Фольксваген". Не новий. Тут - вiн дiстав з кишенi згорнутий газетний листок, - Оголошення про продаж пiдходящої машини. Зараз i зателефонуйте, i ми з вами поїдемо на неї подивитися. Падлевич взяв складений газетний лист, розгорнув i прочитав оголошення. - Але ж це ж у Києвi! - Так. I що? Вам доведеться поїхати до Києва на кiлька тижнiв, тому попередьте всiх, щоб вас не шукали. У вас є пiв години, щоб зiбратися та зателефонувати. Через пiв години Гiрчке та Падлевич вийшли з пiд'їзду. За рогом будинку на них чекало таксi зi столичними номерами. Бiля машини стояли двоє молодих хлопцiв i неголосно розмовляли нiмецькою. Водiй залишався за кермом. Есесовець сiв на переднє сидiння, а Iллю Iвановича посадили назад мiж двома молодими мiцними нiмцями. Таксi рушило з мiсця, до Києва було бiльше двохсот кiлометрiв шляху, i водiй поспiшав, щоб дiстатися засвiтло. Колишнього абверiвського агента Гiрчке поселив у тому самому готелi, де вони зупинилися. Наступного дня вони вирушили купувати мiкроавтобус. Нiмець щедро забезпечив Падлевича грошима, наказавши не скупитися на хабарi, щоб швидше переоформити куплений автомобiль нового власника. I вже ввечерi того ж дня за документами Падлевич офiцiйно вважався власником мiкроавтобуса марки "Фольксваген". Але насправдi, як пояснив йому Гiрчке, вiн був лише водiєм цiєї машини. - Поки що. Поки що. Тижня за три я думаю ми впораємося тут iз усiма справами i тодi... Ви станете повноправним власником цього автомобiля... - додав есесiвець. Того ж вечора вiн представив Падлевичу ще одного старого нациста - Люгера: - Знайомтеся, Падлевичу, це пан Люгер. Мiй колега. Я йому багато розповiдав про вас. - багатозначно промовив Гiрчцi. - Завтра зранку ви з паном Люгером та його людьми вирушите у невелику подорож. I запам'ятайте, Падлевиче, ви повиннi слухатися цього пана так само, як i мене. Зрозумiло? - Так. Я все зрозумiв, пане Гiрчко. - Добре. Можете йти вiдпочивати. - Iлля Iванович повернувся до дверей. - Хвилину. - скрипучим голосом промовив Люгер, що до цього мовчав. Абверiвець обернувся. - Ви давно водите машину? - З сорокового року. Отримав права у ДТСААФi. - З документами на машину у вас усе гаразд? - Так. Все оформлено як належить. - Добре. Тепер iдiть. - Падлевич кивнув i пiшов до себе в номер. - Сьогоднi Мейєр i Вангер знову їздили за адресою, даною тим росiянам у лiкарнi. - повiдомив Люгер. - Дiзналися щось нове? - Майже нiчого. Будинок, як i ранiше, посилено охороняється. Але сьогоднi iз дому виходив сам Фашист. На броньованому "мерседесi" у супроводi джипа з охороною вiн їздив у ресторан у мiстi. Коли ж надiшлють апаратуру?! Нам потрiбно почути про що говорять у будинку, щоб дiзнатися, що з нашою картою! - Якщо твоя поїздка буде успiшною, ми зможемо взяти "мови" i дiзнатися про все, що нас цiкавить без спецiальної апаратури, тим бiльше, що передати її сюди не так i просто. - Тодi побажай менi успiху i щоб ця подорож принесла нам удачу. - сказав Люгер, встаючи з дивана. - Гот мит унс, Гансе. - натхненно промовив Гiрчцi. ...Ранок видався похмурим i похмурим, у Падлевича болiла голова, сильно хилило до сну, але треба було їхати, коли i куди скаже другий есесiвець. О дев'ятiй ранку, нашвидкуруч поснiдавши в ресторанi, вони вiд'їхали вiд готелю. Окрiм Люгера та шофера в салонi машини перебували ще троє чоловiкiв на вигляд рокiв 30-40. Коли виїжджали з мiста, Падлевич спитав, махнувши рукою у бiк салону: - А цi хлопцi також вашi? Щось вони надто добре збереглися за цi роки. Люгер подивився на нього трохи здивовано, а потiм усмiхнувся. - Так, це нашi люди. Вони народилися та виросли вже пiсля вiйни. Наша змiна. Так що не дивуйтеся їхнiй молодостi. - пояснив нацист. - Куди їхати? Ви менi скажете чи як? - невдоволено пробурчав Падлевич. - На захiд. До Галичини. - на секунду забарившись, вiдповiв нiмець. Пiсля обiду машина в'їхала у старовинне захiдноукраїнське мiсто Львiв. Доїхавши до центру Iлля Iванович запитливо глянув на Люгера. Але нiмець не помiтив його погляду. Поки вони їхали мiстом, вiн жадiбно дивився на всi боки i час вiд часу важко зiтхав. Пiд час вiйни вiн провiв у цьому мiстi чимало приємних днiв. - Куди далi, пане Люгер? - А? За мiсто там лiс. Я покажу. - машина проїхала повз Оперний театр, нiмець з цiкавiстю обернувся i дивився на нього, поки вiн не зник з поля зору. - Колись я був там, усерединi. Красиво. - З нотками ностальгiї в голосi сказав вiн Падлевичу. Машина далi рухалася просто в потоцi iнших автомобiлiв. Незабаром мiкроавтобус виїхав за мiсто, лiворуч промайнуло маленьке озеро, а потiм уздовж дороги замиготiв темний лiс. Вони проїхали вже кiлька кiлометрiв уздовж лiсу, коли есесiвець попросив зупинити машину. Iлля Iванович звернув на узбiччя та заглушив мотор. Люгер з легкiстю вистрибнув з машини, почекав, поки з салону вибралися двоє супроводжуючих i, перестрибнувши через вузьку придорожню канаву, вони втекли серед дерев. Минуло бiльше двох годин, перш нiж нiмцi повернулися з лiсу. Старий нацист був чимось помiтно засмучений. Сiвши в машину, вiн подивився на годинник. - Що ж, сьогоднi, мабуть, вистачить. Повертайтеся в мiсто i подивiться готель поряд. - розпорядився вiн. Падлевич розгорнув мiкроавтобус, перетинаючи суцiльну смугу на асфальтi i поїхав назад. Наступного ранку вони виїхали з мiста, мiкроавтобус пройшов у бiк Карпат. Близько десятої ранку вдалинi з'явилися розпливчастi силуети гiрських вершин, оповитi легким серпанком. Незабаром дорога заспiвала мiж пагорбами. Падлевич на великiй швидкостi проїхав кiлька гiрських селищ. За Сколе Люгер попросив їхати повiльнiше. Ще за кiлька кiлометрiв, за наказом есесiвця, вони звернули з асфальтованої траси на вузьку розбиту путiвцю, що веде вглиб гiр. Проїхавши кiлька сотень метрiв, машина забуксувала i заглухла. Як не намагався Падлевич, мiкроавтобус не мiг пiднятися вище. - На бронетранспортерi тут можна було проїхати. - невдоволено пробурчав есесiвець. - Залишайтеся тут i чекайте на нас. - вибираючись iз машини, розпорядився вiн. За ним пiшли молодi нацисти. Нiмцi пiшли вгору дорогою i незабаром зникли з поля зору. Iлля Iванович вибрався з машини i глибоко, на повнi груди, вдихнув чисте гiрське повiтря. Люгер йшов угору дорогою i вiдчував, що задихається, але не вiд важкого пiдйому i не вiд похилого вiку. Нi. Вiн задихався вiд спогадiв, що нахлинули, вони нiби душили його. Вiн виразно згадав людей, з якими йшов цiєю дорогою востаннє. Нiкого з них давно не було в живих. Усi загинули пiд час вiйни. Адже i вiн цiлком мiг опинитися серед них. Це страшне мiсце, воно i зараз дихає небезпекою та смертю. Тодi Люгер отримав завдання пiдготувати бази для "Вервольфа" та українських нацiоналiстiв у Галичинi. Радянськi вiйська стрiмко наближалися до кордонiв Рейху i хтось у Берлiнi запропонував використати проти них досвiд партизанської вiйни, щоб хоч якось затримати наступ росiян. Перевiренi офiцери СС поспiшно приступили до пошуку затишних мiсць для будiвництва секретних замаскованих баз. У лiсах, горах створювали бункери, схрони, схованки зi зброєю та продовольством. База в лiсi пiд Львовом виявилася знищеною, на її мiсцi була величезна яма, - схоже, бiльшовики пiдiрвали бункер. Тому довелося вирушити до Карпат, де була ще одна, резервна, база "Вервольфа". Цей бункер будували росiйськi вiйськовополоненi, потiм їх усiх розстрiляли неподалiк, тодi Люгер особисто командував солдатами з розстрiльної команди i стежив, щоб не один росiйський не вижив. Бункер був вже зовсiм близько, есесiвець навiть дiзнався одну iз старих ялин, на якiй вiн у липнi наказав повiсити одного росiйського, який вiдмовився працювати. Гiлка, де майже тиждень провисело тiло росiйського не збереглася, та й саме дерево зовсiм висохло i будь-якої митi могло впасти. Люк, що закривав вхiд у бункер, був весь засипаний землею i прелим листям, але Люгер вiдразу ж його знайшов. Вiн зупинився перед замаскованим люком i повернувся до нацистiв, що його супроводжували. - Розгрiбайте тут листя. Чоловiки, присiвши навпочiпки, стали руками розгрiбати листя гiлки та мох. Пiд листям була сира земля, коли її розгребли здалася проржавiла металева плита, з центру якої стирчало велике металеве кiльце. Есесовець пiдiйшов до люка, присiв i натиснув на ледь помiтну кнопку на залiзнiй рамi, всерединi щось тихо клацнуло. - Пiднiмайте. - Вiн пiдвiвся i вiдiйшов убiк. Один з нiмцiв обома руками схопив обручку i, напружившись пiднявши люк, одразу пiдскочили двоє iнших, пiдхопили плиту за краї i поклали осторонь. З чорної дiрки в землi дихнуло сирим, затхлим повiтрям. Дiра йшла вертикально вниз пiд землю. На однiй iз стiн цього бетонного колодязя були iржавi скоби. Люгер дiстав лiхтарик i крекчучи полiз униз, за ним пiшли iншi. Спустившись униз, вони опинилися у вузькому коридорi з бетонними стiнами. Все було вкрите товстим шаром павутиння. Величезнi лахмiття липких ниток звисали зi стелi. На пiдлозi був товстий шар пилу. Люгер обережно пiшов уперед, намагаючись не торкатися павутиння. Позаду йшли неонацисти. Коридор був досить коротким, в кiнцi виявилися важкi залiзнi дверi. Вона була незачинена. Есесовець штовхнув її i вона зi скреготом вiдчинилася. Вони увiйшли до маленької кiмнатки, серед якої стояв стiл. На ньому сиротливо валялися iржавi банки з-пiд консервiв, якийсь посуд, склянки та ложка. Поруч на пiдлозi валялася солдатська каска. У кутку було складено невелике, затягнуте павутинням вогнище, бiля нього валялися трухлявi дрова. У кiмнатi було ще два дверi, крiм тих, через якi вони ввiйшли. Старий пiдiйшов до однiєї з них i вiдчинив дверi, за ними опинилися залiзнi сходи, що вели кудись униз. Люгер обернувся: - Зачекайте тут. - вiн став спускатися сходами. Через кiлька хвилин знизу пролунав дивний рик, нiмцi небезпечно перезирнулися i раптом у них над головою тьмяно спалахнула лампочка. Спалахнувши ще кiлька разiв, вона згасла. Пiднявся Люгер: - Ходiмо зi мною. Нiмцi пiшли за ним униз сходами. Внизу горiло свiтло, десь за стiною мiрно гудiв генератор. Пiд сходами стояв великий бак з водою, що позеленiла вiд часу, а вздовж стiн розкинулися дерев'янi стелажi, на яких стояли продукти, що зiпсувалися. У дальнiй стiнi були ще однi дверi, есесiвець вiдчинив їх i махнув рукою в отвiр. Маленька кiмната була майже до стелi заставлена дерев'яними ящиками, пофарбованими в зелене свiтло. Вони були вщерть набитi зброєю та боєприпасами. - Вiзьмiть цей ящик з МП-40 i он тi два, поменше, там патрони. - розпоряджався Люгер. - Цю коробку теж берiть, у нiй патрони до пiстолетiв, а "парабеллуми" он там. Генрiх, внизу, злiва ящик з гранатами, вiзьмiть зо два десятки. О! Тут i панцерфаусти є! Їх також захопiть. Пiдлеглi тягали ящики i дивилися на Люгера з подивом, вони нiколи не бачили старого нациста таким збудженим. - Дивно, як ми програли вiйну цим клятим росiянам! - з гiркотою промовив есесiвець. - Минуло бiльше пiвстолiття, а тут все в iдеальному станi. Свiтло горить. Вентиляцiя хоч i забилася, але працює. Зброя у повному порядку. - вiн дiстав iз довгого ящика карабiн "маузер", задумливо покрутив його в руках, потiм поклав назад у ящик. - Тiльки продукти зiпсувалися... Молодi нацисти вже пiднiмали ящики зi зброєю нагору. Люгер теж повернувся до передпокою i зайшов у третi дверi. За нею виявилася довга вузька, як пенал, кiмната, заставлена двоярусними лiжками. То була казарма для вiдпочинку "вервольфiвцiв". Пiд стелею, щойно розсiюючи темряву висiла одна лампочка - iншi перегорiли. Старий дiстав лiхтарик i увiйшов усередину, освiтлюючи простiр перед собою. Пройшовши кiлька метрiв, вiн здригнувся i зупинився, - перед ним на двох сусiднiх лiжках лежали два скелети. Одяг на них майже зотлiв. Але ще можна було помiтити, що це есесiвськi мундири. В одного зi скелетiв лежав на ребрах потемнiлий вiд часу Залiзний хрест. На запиленiй пiдлозi недбало валялися чоботи, вкритi цвiллю. Люгер пiдiйшов ближче. На черепi одного зi скелетiв ще можна було побачити темнi уривки бинтiв, у другого бинти провалилися мiж тазом та ребрами. Старий зрозумiв, що "вервольфiвцi" залишили тут своїх поранених товаришiв помирати. На одному зi скелетiв була офiцерська форма, нiмець нахилився i подивився на вiдзнаки, - штурмбанфюрер. На кiстцi, яка колись була безiменним пальцем, лежав масивний срiбний перстень. На ньому був вигравiрований череп з двома схрещеними кiстками пiд ним - людина, яка померла тут, перебував у дивiзiї "Мертва голова"... Як i Люгер. Можливо, вони навiть були знайомi, адже вiн iнструктував солдатiв з "Вервольфа" перед тим, як залишити їх у тилу радянських вiйськ. - Гер Люгер, ми закiнчили. Все, що ви сказали нагорi. - зазирнувши казарму, промовив Генрiх. Есесовець обернувся: - Добре. Берiть ящики та несiть до машини. - вiн ще трохи постояв бiля лiжок i вийшов. Спустившись донизу, вiн вимкнув генератор i пiшов до виходу. Вибравшись iз бункера, вiн глибоко зiтхнув i покликав до себе пiдлеглих, що повiльно бредили з ящиками до дороги. Вони поставили свiй вантаж на землю та пiдiйшли. - Закрийте бункер i засипте вхiд, щоб усе було, як i ранiше. Швидко зробивши все, що сказав старий, нiмцi повернулися до ящикiв, пiдняли їх i пiшли до машини. Коли вони пiдiйшли, Падлевич мирно спав у салонi мiкроавтобуса. Вони занурили ящики всередину, накривши їх брезентом i автомобiль обережно поповз униз до траси. По дорозi їх зупинив даiшник, але все обiйшлося вiн лише перевiрив документи i, не знайшовши до чого причепитися, вiдпустив машину. До Києва вони повернулися пiзно увечерi. Вiдпустивши пiдлеглих, Люгер пiшов у номер до Гiрчки. Його колега - есесiвець ще не спав. - О! Ганс, нарештi. Як ви з'їздили? - Чудово, Гельмут. Ми знайшли все необхiдне. Я привiз десяток пiстолетiв, вiсiм МП, гранати та два панцерфаусти. - Хм, Гансе, що ти зiбрався влаштувати тут вiйну? - Нi що ти? Зброя завжди знадобиться у цiй шаленiй країнi. Ти ж не гiрше за мене знаєш цих непередбачуваних слов'ян! Тепер у нас достатньо зброї i ми можемо будь-якої митi захопити не тiльки "мови", а й увесь будинок цього росiйського бандита. - Не забувай, що ми тут уже не господарi, а просто в гостях i нам не бажано робити таких необачних крокiв. - Дорогий Гельмут, менi, як i тобi, зовсiм не хочеться провести решту життя в мiсцевiй в'язницi. Гаразд, закiнчимо цю безглузду розмову. Перейдемо до справи: що ти дiзнався за моєї вiдсутностi? - Я поставив людей стежити за Цим Фашистом. Вiн скрiзь пересувається автомобiлем, його супроводжує машина з охороною. Вони, швидше за все, озброєнi. Тож захопити цього бандита без шуму не вдасться. Але його будинок вiдвiдує багато людей. Ми можемо взяти когось iз них. - Я згоден, Гельмут. Але потрiбно, щоб ця людина була обiзнана у всiх її справах. I треба зробити це найближчим часом. Ми не можемо довго чекати. - Спробуємо взяти "мови" завтра ж. - Але так сильно поспiшати також не варто. Давай завтра зранку обговоримо це. Пам'ятаєш, як говорили в Росiї? - Ранок вечора розумнiший... - Так. Так. На добранiч, Гельмут. - На добранiч, Гансе. - Люгер кивнув i подався до себе в номер. Алiк i Вано поверталися з Нiмеччини потягом, - хотiли заощадити грошi, адже так дешевше, нiж лiтаком. Але не вийшло: всю дорогу вони по чорному пили, пропивши практично всi грошi. Вони намагалися заглушити спиртним свiй страх та невпевненiсть перед поверненням на Батькiвщину. Вони стiльки рокiв прожили у Нiмеччинi, що повнiстю втратили зв'язок iз рiдною країною. Вони навiть уявити не могли, що там зараз вiдбувається i як там живуть люди. Не знали вони i що на них чекає там. А ця невiдомiсть лякала обох. Вони вийшли на перон столичного вокзалу опухлi, неголенi, страшнi та повiльно пiшли до виходу до мiста. Жвавi мужики на кожному кроцi пропонували їм взяти таксi, але вони тiльки вiдмахувалися вiд них: куди їхати? Вийшовши на привокзальну площу, купили в кiоску два лiтровi пива i, присiвши на лавочку, заходилися жадiбно пити. Потiм вони курили i думали, що робити далi. За кордоном все здавалося так просто: приїхали, пограбували Фашиста i котилися на всi чотири боки. А зараз вони навiть не знали, де переночувати. - Ходiмо до Моррiсона. - несподiвано запропонував Вано. - У нього i пожерти, i бухнути, i переночувати можна. - Давай. Тiльки щоб вiн удома був. - погодився Алик, хоча подумав, що його цiлком може вдома i не бути, адже бандитське ремесло аж нiяк небезпечне - його давно могли вбити або посадити. Та мало що могло статися за стiльки рокiв... Але бандитам поталанило. Моррiсон опинився вдома. Вiн сам вiдчинив дверi i постав перед ними до пояса голий, у старих заношених спортивних штанях. Вiн сильно погладшав за цi роки. - Здорово, братику. Дiзнаєшся? - привiтався Алик, а слiдом за ним i Вано. - Пацани! Ви звiдки?! О, млинець, не чекав! Ну заходьте, чого встали? Зараз, я миттю... Вони увiйшли до квартири. - Юлько! Юля! - голосно закричав Моррiсон, з кiмнати визирнула симпатична молода жiнка. - Тут корефани мої пiдтягнулися, давай нам швидко органiзуй щось на стiл. А це, пацани, дружина моя - Юля. Кльова баба. Через двадцять хвилин бандити вже сидiли за накритим столом i пили холодну горiлку. Випивши i добре закусивши, вони продовжили перервану розмову: - Ну, Морiсоне, розповiдай, як тут живеш, чим займаєшся. - Так, у мене все нiштяк, пацани. Влаштувався в однiєї дуже авторитетної людини, вiн майже пiв мiста тримає. А ось ви куди зникли? Я вже пiсля того, як наша бригада розпалася, грiшною справою погане подумав. Що смiття може зачинити? - Тьху! Тьху! Тьху! Щоб у тебе гриби у ротi висохли! - образився Вано. - Ми за кордоном вiдсиджувалися. Чекали, поки тут весь цей кiпiш втрясеться. Теж справи робили в... - Алiк сильно вдарив його по нозi пiд столом i Вано не договорив, де саме. - Втiм, нормально перекантувалися. А ти як? Бачив когось iз наших? - Та ось, Данька з Чуком зi мною в одному гуртi, а так бiльше нiкого. Багатьох смiття закрили, дехто за бугор звалив, у кого лаве було. - А ми ось приїхали, хочемо дiло одне промутити. - вкрадливо промовив Алiк. - Що за рiч? - без цiкавостi запитав Моррiсон. - Та виставити хочемо одного жирного баригу. Пiдпишешся з нами? - Не-а, пацани, дякую. Менi пiд Фашистом нормально. Алик i Вано переглянулися здивованими поглядами. - Пiд ким, ти кажеш? - Фашист. - виразно вимовив вiн. - У великому авторитетi зараз. Зв'язки має скрiзь. Дуже серйозна людина. А що ви чули про нього? - не без гордостi спитав Моррiсон. - Нi, просто клiкуха в нього якась незвичайна. - квапливо вiдповiв Алик. - Вiн що справдi фашист? - А хрiн його знає. Сам вiн каже, що нi, а пацани подейкують, що так. Вiн навiть мотлох всякий з вiйни збирає, купу бабла на це гавно витрачає. Кажуть, - у нього вся хата цим барахлом завалена. I звуть як справжнього фашиста - Герман Карлович. Але менi, пацани, це все по барабану. Головне, що вiн бабки хорошi платить i робiтку не курну дає. - Так, закiнчило тобi, саме. - Замислено кинув Алик. - Слухай, Морiсоне, а може ти i за нас перетреш, щодо роботи. А? - То я, пацани, з радiстю! Тим бiльше, що у нас тут нещодавно закрили пару пацанiв. Нам такi, як ви дуже потрiбнi. - Вано дивився на Алiка, нiчого не розумiючи: як можна йти на роботу до людини, яку щойно збиралися пограбувати?! - Так що, я прямо завтра з ранку за вас перебазарю з ким треба i нормально оратимете. - А скiльки нам платитимуть? - Ну, для початку штука, може пiвтори на мiсяць. - Замало. - Не переживай. Жити можна, до того ж завжди можна заробити. Алiк i Вано залишилися у Моррiсона ночувати. А наступного дня їх взяв на роботу Фашист. VII Щойно Володя принiс Лютцю роздрукiвку з адресами нових власникiв його автомобiлiв. Збоку помiчник завзято дописав ручкою додаткову iнформацiю, яку вдалося зiбрати для цих людей. Переглянувши записи Герман Карлович важко зiтхнув - усе чиновники з уряду або генерали силових структур. Серед них сиротливо затесався якийсь естрадний спiвак. Навiть не спiвак, а так собi спiвачка, але дiвчаткам подобається. З нього, мабуть, слiд почати. Ось тiльки кому доручити зайнятися цим? - Германе Карловичу, я на годинку вiд'їду. Менi дружину треба вiдвезти до лiкаря. - зазирнувши до кабiнету, сказав Володя. - Добре. Їдь. - Думаючи про своє, дозволив Лютц. Володя вийшов iз дому Фашиста, сiв у машину та виїхав iз двору. Вiн їхав повiльно, час ще був. Пiд'їхавши до своєї оселi, вiн побачив, що Марина ще не вийшла. Почекавши кiлька хвилин, вiн вирiшив сам пiднятися в квартиру i поквапити її. Хлопець вийшов iз машини та пiшов до пiд'їзду. Хтось увiйшов у пiд'їзд за ним. Володя хотiв обернутися, але йому на голову обрушилося щось важке i вiн упав, непритомний. Два мiцнi мужики пiдхопили його пiд руки, витягли на вулицю i потягли до мiкроавтобуса, що стояв неподалiк. Вони закинули нерухоме тiло в салон, залiзли слiдом i "фольксваген" зiрвався з мiсця. Коли Марина нарештi вийшла з пiд'їзду, то довго ходила навколо машини i не могла зрозумiти, куди подiвся її чоловiк. А Володя тим часом лежав на пiдлозi машини, притиснутий зверху ногами викрадачiв. Мiкроавтобус на великiй швидкостi їхав невiдомо куди. Незабаром машина виїхала на восьмисмуговий проспект, що веде за мiсто, i помчала ним. Незабаром скiнчилися багатоповерховi будинки, повз промайнуло кiлька готелiв i почався густий сосновий лiс. Падлевич звернув з траси на розбиту путiвець, що веде вглиб лiсу. Заїхавши досить далеко, Iлля Iванович зупинив машину. Люгер та Гiрчке вибралися iз салону. За ними молодi нацисти витягли Володю. Вiн уже прийшов до тями, викрадачi швидко обшукали його i знайшли у внутрiшнiй кишенi пiджака копiю роздрукiвки зi вiдомостями про покупцiв "БМВ". Нiмцi вирiшили захопити саме цю людину, тому що вона була в Нiмеччинi, видаючи себе за спiвробiтника Iнтерполу, а пiсля повернення постiйно була поруч iз Фашистом, супроводжуючи її у всiх поїздках. Як вони зрозумiли, вiн був кимось подiбним до ад'ютанта при росiйському бандитi. - Хто ви? I що вам вiд мене треба? - зовнi спокiйний, спитав вiн. До нього пiдiйшли двоє старих. - Де карта? - з ледь помiтним акцетном, що видає в ньому нiмця, спитав один iз них. - Яка карта? Я не розумiю, про що ви кажете? - Володя справдi нiчого не розумiв. Хто цi старi нiмцi? Про яку карту вони говорять?! - Карта, яку ваш чоловiк у Вейденi купив у Краузi. - спокiйно уточнив старий. - Наша людина не купувала жодної карти. Вiн купив лише рiзнi нiмецькi ордени та медалi. Але запевняю вас, цi дрiбнички не становлять жодної iсторичної цiнностi. - Без-здилючки. - повторив старий i з ненавистю глянув на нього. - На жаль, ми не взяли iз собою препарат. - нiмецькою мовив другий дiд. - Що ж тим гiрше для цiєї росiйської. - Володя знав нiмецьку, але з цих двох фраз нiчого не зрозумiв. - Зв'яжiть йому руки. - молодi нiмцi зв'язали його i пiдвiсили на деревi, так що виверталися i страшенно хворiли на лопатки. Обидва старi пiдiйшли до нього. - Вам краще все розповiсти самому, бо зараз буде дуже боляче. - попередив його Гiрчцi. - Я не знаю, що ви хочете почути вiд мене. Нiмець пiдiйшов до нього впритул i вдарив у обличчя. Хоча старий i виглядав руїною, але бив дуже й боляче. Бити пов'язаних людей Гiрчке добре навчився в гестапо. Вiн чудово знав усi болючi точки на людському тiлi i методично бив росiйської саме по них. Пiсля п'яти хвилин безперервних ударiв вiн залишився вiдсапатися. З рота у Володi текла густа чорна кров. - Я спрощую питання. Де цi безздилюшки, якi купила ваша людина? - розтираючи кулаки, спитав нiмець. - Не знаю. - спльовуючи згусток кровi разом iз осколками зубiв просипiв вiн. - Вам краще сказати. Чи, може, вам подобається, коли вас б'ють? - сказав тихо Люгер, що стояв осторонь. - Не подобається. Я правду говорю, що не знаю, де цi речi. - Як це: не знаєте? А хто ж знає? - весело здивувався есесiвець. - Поки що нiхто. Ми їх загубили. - Бреше. - гаркнув нiмецькою Гiрчкою i вдарив його по печiнцi. - Почекай. Вiн уже дозрiв. - невдоволено зупинив його Люгер. - Ти можеш вбити його. - Наша людина сховала все в машинi. Ця машина серед iнших таких же "БМВ" була направлена сюди, але їх затримали на кордонi i ми втратили їхнiй слiд. - Скiльки машин було у цiй партiї? - Сiм. - Люгер глянув на список, знайдений у росiйської, у ньому було сiм записiв - чиїсь прiзвища, адреси. - Що це таке?! - трясучись списком перед розбитим обличчям Володi, спитав вiн. - Це люди, якi купили машини з цiєї партiї. Все, що купив Федотов, у дверцятах одного з цих автомобiлiв. - Скiльки людей у пiдпорядкуваннi у твого шефа? - Близько ста п'ятдесяти, але навiщо вам це? - Цiкаво. - Я вам все сказав. Вiдвезiть мене до лiкарнi. - слабким голосом попросив Володя. Люгер i Гiрчке голосно засмiялися: - А потiм цi сто п'ятдесят людей шукатимуть нас? Нi, товаришу. Ти є зрадником. Ти зрадив свого шефа. А зрадник не може довго жити. - Нi. - прохрипiв Володя. - Я не зрадник. Я нiкого не зраджував... - Ти тiльки-но розповiв нам те, що не мав права розповiдати... - Старi вiдвернулися вiд нього, втративши до нього всякий iнтерес. - Заберiть його. Тiльки тихо. - кинув на нiмецькому Люгер молодим нацистам. - Нi! Не треба! - у розпачi заревiв хлопець, але бритоголовий неонацист iз задоволеною усмiшкою встромив йому в серце розкладний нiж. Росiйський захрипiв, засукав ногами i затих. Нiмцi спокiйно повернулися до мiкроавтобуса, сiли в салон i Падлевич, розгорнувши машину, помчав назад до мiста. Всерединi старого все тремтiло вiд страху: вiн дiзнався про їхнi звички, вони постарiли, але не змiнилися. I якщо буде потрiбно, вони з такою ж легкiстю вб'ють i його... Алик та Вано сидiли перед телевiзором, бездумно дивилися якийсь бойовик та пили пиво. Незабаром повернувся Моррiсон, вiн був у чудовому настрої, принiс ще пива та продуктiв. - Ну чого, хлопцi, готовi до роботи? - спитав вiн. - Є якраз легка робiтка. - Що за робота? - апетитно вгризаючись у копчену курячу нiжку, спитав Алик. - Так - фiгня, треба покарати одного цапа: тиснути у нього тачку. Нову "бешку", останньої моделi, тiльки з Нiмеччини. Алiк i Вано багатозначно переглянулися. - А що це за козел? - Якийсь, на кшталт, спiвак. Ай-я-яй, дiвча... Ну щось, типу, того. Коротше жене попсу. Руслан Лажин його звуть. Тут на папiрцi вся iнформацiя про нього. Пацани вже пробили: куди їздить, де машину залишає i таке iнше. Алик узяв у нього папiрець. - I коли це треба зробити? - Так, чим швидше, тим краще. - Гаразд подивимося, що вийде. Увечерi Моррiсон з дружиною кудись пiшов, а бандити присiли на кухнi i стали обмiрковувати, як їм вчинити. - Вано, ти врубався, так, що це за тачка? - Звичайно втрутився. Я тiльки одного не можу зрозумiти, як тачка опинилася у цього Лажина. Вони ж усi мають бути у Фашиста. - Воно тобi потрiбно? Нам головне: зачепити цю машину. Якщо вона їм так потрiбна, значить вся ця фашистська херня саме в нiй. Ось нам i треба кинути, як зробити так, щоб усе виявилося у нас. - А в чому проблема? Виганяємо тачку i просто линяємо на нiй. - Хрiновий план. Ми так Моррiсона пiдставляємо, а вiн може нас здати i нас швидко обчислять. - Може тодi обережно витягти все та вiддати їм тачку? - То вже краще. Ми виходимо не при справах. А вони там нехай тодi розбираються чомусь тачка порожня i куди все подiлося. - Ну шо? Тодi так i зробимо? - Так. - Алiк пiдняв чарку. - Ну, давай, за удачу. - Давай. - вони випили i взялися за їжу. Цього ранку Руслан пiднявся незвично рано - треба було їхати на студiю записувати нову пiсню. Нашвидкуруч перекусивши, вiн вискочив надвiр i, пограючи ключами, попрямував до своєї новенької "БМВ". Немов вiтаючи господаря, клацнув центральний замок, у цей момент до спiвака пiдiйшов амбал у спортивному костюмi. Вiн крутив у товстих пальцях зiм'яту сигарету. - Мужику, прикурити дай. - Я не курю. - з ворожiстю вiдповiв Лажин, вiдвернувся i взявся за ручку автомобiля. - Так у тебе в машинi прикурювач. Дай я прикурю в натурi. - Слухайте, я дуже поспiшаю. Знайдiть когось iншого. - Руслан нетерпляче обернувся до незрозумiлого курця, але замiсть природних вибачень, йому в обличчя з шипiнням ударив струмiнь сльозогiнного газу. Спiвак закашлявся, зiгнувся по обличчю потекли сльози та соплi. Нахабний курець вирвав у нього з рук ключi i, вiдштовхнувши Руслана, залiз у машину. "БМВ" рiзко завелася i виїхала з двору, обдавши його брудом. За кутом у машину пiдсiв Вано: - Молоток, Алiк, чудово все зробив. Цей цап навiть нiчого не зрозумiв. - Тепер треба швидко валити звiдси. Розтираючи по обличчю сльози та соплi, все ще наполегливо кашляючи, Лажин дiстав з кишенi мобiльний телефон i набрав "02". - Iване, дивуй, курва, та ж то це бемеве, шо його зрання вкрали... - Ну, млинець, як завжди. Будь-яке гавно обов'язково в нашу змiну... - невдоволено пробурчав другий даїшник. Розмахуючи смугастим жезлом, навперейми iномарцi, що мчала по проспекту, вискочив товстий даiшник, другою рукою вiн гарячково дряпав кобуру. - Ну, цапи! - Вилаявся Алик i рiзко вивернув кермо. Ледве не зачепивши товсте пузо даiшника, "БМВ" проскочила повз. - Петро! Заводь машину! За ними! За ними давай! Цi мудаки мене мало не збили! - Увiмкнувши сирену, даiшники помчали за викрадачами. "БМВ" петляла в потоцi автомобiлiв, легко вiддаляючись вiд мiлiцейського "жигуля" - Газуй, Петро! Газуй! Пiдуть сволочi! - Треба викликати допомогу. Нехай їх "Кобра" ловити. Вони на "мерседесах" йздять. Iван схопив рацiю. На перехрестi, з-за рогу навперейми "БМВ" вискочила мiлiцейська "Дайва". Алик ледве уникнув лобового зiткнення, до упору вивернувши кермо. За кiлька хвилин за ними з прозирливим воєм мчала ще одна машина. -Алiку, це звiздець! Не пiдемо! Що робити?! -Не бiйся. В нас повний бак. Прорвемося, нам би тiльки за мiсто вирватися. Але за мiстом ситуацiя лише погiршилася, їх переслiдували вже три мiлiцейськi iномарки. Даiшники, вирвавшись на трасу, де рух був менший, нiж у мiстi, вiдкрили по викрадачах вогонь з автоматiв. Один iз них якимсь дивом потрапив у колесо, "БМВ" занесло, машина вилетiла на узбiччя, на повнiй швидкостi злетiла з дороги та перекинулася. Лопнув бак i на землю з дзюрчанням полився бензин. Розпаленi погонi даiшники, вискочили з машин i помчали до перевернутого автомобiля. Один з них для страху випустив по ньому коротку автоматну чергу. Покорежену "БМВ" вiдразу охопило полум'я. Затиснутi в машинi бандити згорiли живцем. Дiзнавшись про те, що сталося, Лютц страшенно розлютився: залiтнi вiдморозки влаштували в мiстi перегони зi стрiляниною, "поставили на вуха" всiх ментiв i, плюс до всього, спалили машину, в якiй могли знаходитися предмети схованi Федотовим. Тепер треба було подбати про те, щоб цю подiю нiяк не пов'язали з її iм'ям, адже про те, що ця машина була в його списку, знало чимало людей, бiльша частина з яких працювала в органах державної влади. Але мало того, ще й Володя - найцiннiший та незамiнний помiчник кудись зник. Фашист кинув усiх вiльних людей на його пошуки, але це поки що не дало жодних результатiв. Весь свiй гнiв Лютц зiпсував на Моррiсонi. Пiсля чого, трохи заспокоївшись, наказав йому зайнятися викраденням наступної машини. Генерал Сухоплюєв вийшов з дому та попрямував до свого нового автомобiля марки "БМВ". Ранiше його возила на роботу, в МВС, службова "волга", але пiсля того, як вiн дуже вигiдно i недорого купив нову престижну iномарку, вiн попросив водiя не заїжджати за ним. Йому подобалося добиратися на роботу на власнiй машинi, вiдчувати швидкiсть i послух потужної машини, паркувати її на службовiй стоянцi пiд заздрiсними поглядами колег. Вiн пiдiйшов до машини i дiстав ключi. Поруч, майже у притирання з його "БМВ", стояв темний мiкроавтобус. За кермом сидiв сивий як лунь старий, а поряд з ним - молодий хлопець iз вольовим енергiйним обличчям. Сухоплюєв був у генеральськiй формi - сьогоднi мала бути нарада у мiнiстра. Вiн вирiшив пiдiйти i висловити все, що вiн думає з приводу того, що старий хрич поставив свiй драндулет так близько до його БМВ, - ще зачепить ненароком... Вiдчинилися дверцята i молодий хлопець вилiз iз машини. Вiн рушив назустрiч генераловi. Сухоплюєв вже вiдкрив рота, щоб вимовити свiй монолог, але хлопець вийшов з-за машини i генерал побачив у його руках великий чорний пiстолет з довгим глушником. У нього не було при собi табельної зброї i вiн позадкував назад, пiднявши перед собою портфель, наче вiн мiг захистити його вiд куль. Вбивця двiчi натиснув на курок, сухо i тихо клацнули пострiли i Сухоплюєв упав на землю, випустивши дипломат та ключi. Хлопець пiдскочив до нього та пiдняв ключi вiд машини. БМВ, а за нею мiкроавтобус швидко виїхали з двору. Коли приїхала "швидка", генерал був ще живий. Вiн помер дорогою до лiкарнi. Слiдом за медиками приїхали працiвники мiлiцiї та прокуратури. Вiдразу ж за рядовими працiвниками приїхало високе начальство, - вбивство генерала МВС було надзвичайною подiєю. Цього ж дня для розслiдування обставин нападу на Сухоплюєва було створено оперативно-слiдчу групу, на чолi зi слiдчим у особливо важливих справах Генпрокуратури Яновим Олегом Миколайовичем. - Доннер-веттер! Мейєре, що за бiйню ви влаштували?! Це ж генерал полiцiї! Не можна було його вбивати! - Гiрчцi буквально позеленiв вiд лютi. Його ще нiхто не бачив у такому жахливому станi. - Що ти накоїв?! Ти знаєш, що тепер буде? Ти провалив усю операцiю! Вбивць генерала шукатиме всiх українських спецслужб! Мейєр стояв пригнiчено опустивши голову i мовчав. Вiн i сам розумiв, що перестарався. Потрiбно було просто тихо викрасти машину, але Гiрчке сам наказав поспiшати i не думати про наслiдки, щоб випередити росiйських бандитiв. - Я б мiг тебе зрозумiти i навiть схвалити твої дiї, якби схованка знаходилася саме в цiй машинi! Але вона пуста! I що тепер ми маємо робити?! Мейєр продовжував мовчати, не пiдводячи голови. Вiн не знав i навiть припустити не мiг, що ж тепер робити. - Отже, перш за все, треба лiквiдувати Падлевича - вiн стає небезпечним свiдком. Потрiбно знищити "фольксваген", - хтось мiг побачити цю машину. Ось з твоєї провини ми залишилися без транспорту! Займися цим абверiвцем, але постарайся хоч цього разу спрацювати так, щоб не пiдвести нас ще раз. - Яволь, гер Гiрчке! - Мейєр викинув угору руку в нацистському привiтаннi. Зараз це був просто психологiчний трюк: вiн працював iз Гiрчкою вже не один рiк i знав, що цей рух налаштовує старого есесiвця на лiричний лад. Але сьогоднi вiд старого пiшла зовсiм несподiвана реакцiя: - Припини цю комедiю! - скрикнув старий. - Ти маєш довести свою вiдданiсть перед Фатерландом та Братством не цим символом, а добре зробленою роботою! - Вибачте, пане Гiрчке. - Iди. Займися Падлевичем, поки вiн не наробив дурниць. Але Гiрчко спiзнився. Ще в лiсi коли били невiдомого молодого хлопця, Iлля Iванович злякався, що i з ним цi божевiльнi прибульцi з кошмарного Минулого можуть зробити щось подiбне. Цей страх ще бiльше посилився пiсля слiв Люгера, що зрадники довго не живуть. Адже вiн теж став зрадником, як би не було прикро вiшати на себе цей ярлик, коли в концтаборi погодився спiвпрацювати з нiмецькою вiйськовою розвiдкою. У цих словах був натяк i для нього. А сьогоднi було це жорстоке i безглузде вбивство генерала мiлiцiї. Правоохороннi органи за вбивство свого та ще й у чинi генерала будуть вдень i вночi землю рити, щоб знайти вбивць. А нiмцям що? Вони приїхали зробили тут свої справи i спокiйно поїхали, а йому в цiй країнi доживати своє нехай коротке, але все-таки таке бажане життя. Кримiнальний кодекс Падлевич вивчив ще в молодостi, коли постiйно чекав на арешт за спiвпрацю з нiмцями. А за кримiнальним законодавством вiн, Падлевич, виходить не менше, нiж спiвучасник убивства. А якщо бути зовсiм точним - двох вбивств. Якщо його знайдуть, напевно, спливе його минуле i тодi залишок життя доведеться провести у в'язницi. Iлля Iванович зовсiм розгубився. Вiн не знав, як йому вчинити. Варiант про те, щоб пiти в мiлiцiю, вiн вiдкинув одразу: там швидко докопаються до його зрадницького минулого. Просто втекти? Але куди? Для цього в нього немає нi грошей, нi здоров'я, до того ж цi божевiльнi есесiвцi можуть помститися знищити його сина з сiм'єю. Продумавши всi можливi варiанти, Падлевич дiйшов єдиного, на його думку правильного висновку: пiти до цього бандита на прiзвисько Фашист, яким так цiкавляться приїжджi нiмцi, розповiсти йому все, що вiн знає про них i попросити захисту для себе та для сiм'ї сина. Абверiвець сiв у машину та поїхав до особняка Фашиста. Вiн уже знав його адресу - їздив кiлька разiв iз молодими неонацистами стежити за будинком. Герман Карлович був просто приголомшений пiсля перегляду випуску вечiрнiх новин: зранку невiдомi застрелили генерала МВС Сухоплюєва та викрали його машину. Ця людина була у списку тих, хто купив конфiскованi митцями "БМВ". Це не могло бути простим збiгом. Але хто ще мiг знати про схованку, закладену Федотовим? Втiм, чи можливо зникнення Володi якось пов'язане з цим вбивством? Може такий розумний помiчник вирiшив розпочати свою власну гру? Нi, Володя справдi розумний хлопець, вiн не пiшов би проти шефа через якихось сто тисяч доларiв. У нього тiльки квартира дорожче коштує, це не рахуючи машини та грошей на банкiвському рахунку. Тодi хто? Вирiшивши не забивати собi голову безглуздими припущеннями, Фашист викликав до себе Гiмлера, так за очi називали людину, яка очолювала розвiдку i контррозвiдку в структурi Лютца. Ранiше ця людина працювала в КДБ, потiм недовго в СБУ, а вийшовши на пенсiю за вислугою рокiв, пiшла на роботу до бандитiв. - Заходь, Олександре Васильовичу. Чай каву? - Хм. Вiд чайки не вiдмовлюся. Лютц попросив секретарку принести чай. Вiн ставився до вiдставного кадебешника пiдкреслено шанобливо, пам'ятаючи про його минуле i широкi зв'язки в силових структурах. Гiмлер сидiв мовчки, чекаючи, що шеф першим розпочне розмову. - Ти, Олександре Васильовичу, новини вечiрнi не дивився? - вони були майже одного вiку, тому Герман Карлович дозволяв собi це трохи фамiльярне "ти". - Дивився. - Бачив яке свавiлля коїться? Зовсiм озвiрiли вiдморозки! Додумалися - ментiвського генерала завалити! Гiмлер мовчки вилучав цю гнiвну i трохи лукаву тираду. - Так у мене до тебе iз цього приводу прохання буде. Ти теж займися цiєю справою, пробий своїми каналами у силовикiв. Менi треба знати, яка падла могла зробити таке. - А чому ти цим зацiкавився, Германе? Зрозумiй, я не просто так питаю. Ця резонансна справа i будь-який iнтерес до нього викличе реакцiю у вiдповiдь. Я повинен знати, через що ми пiдставляємося. Лютц подивився на Гiмлера довгим поглядом, до цього в нього не було причин не довiряти кадебешнику, може розповiсти йому все? У цей момент на столi запищала рацiя - цим зв'язком користувалися лише охоронцi його особняка. - Германе Карловичу, тут якийсь дiд приїхав, просить щоб ви його прийняли у термiновiй справi. - Що там ще за дiда? - Не знаю. Старий дуже, з нього скоро пiсок сипатиметься. - Постав цього дiда пiд камерою i переключи зображення на мiй кабiнет. Я подивлюся на нього. Через кiлька секунд на монiторi комп'ютера з'явилося зображення сивого старенького старого. Вiн спокiйно стояв пiд об'єктивом камери та чекав. - Запитай, що йому потрiбно. Я не займаюся благодiйнiстю. Рацiя затихла, а за хвилину з динамiк пролунав голос охоронця: - Вiн каже, що це пов'язано з подiєю, яка сталася сьогоднi вранцi. - Що? Як ти сказав?! - здивувався Лютц. Охоронець повторив усе слово у слово. - Приведи його до мене i швидше. Тiльки не забудьте його обшукати. Ще через деякий час у кабiнет Лютца ввели лiтню людину. - Як вас звати? - Гришин Iлля Iванович. - чiтко вiдповiв старий. - Яку подiю ви мали на увазi? - Вранцi вбили генерала мiлiцiї. Я був там присутнiй. - А чого ви взяли, що мене це цiкавить? - Взявши себе в руки i намагаючись не видати свого хвилювання, зайво байдуже i лiниво запитав Лютц. - Я точно знаю, що це вас цiкавить. I це не єдина iнформацiя, яку я маю. Я можу розповiсти вам багато чого з того, що вас цiкавить. - Наприклад? - так само недбало запитав Герман Карлович, хоча всерединi все клекотiло вiд нетерпiння. - Наприклад, куди подiлася ваша людина, яка зникла позавчора. - Хм. - Фашист уже ледве стримався. - Це стає цiкавим. I скiльки ж ви хочете за вашу iнформацiю? - Менi не потрiбнi грошi. Я хочу отримати гарантiю. Гарантiї особистої безпеки та безпеки мого сина iз сiм'єю. - Що так серйозно? - здивовано пiднявши брови, спитав Лютц. - Набагато серйознiше, нiж ви думаєте. - Що ж, кажiть. Ми з великою цiкавiстю послухаємо вас. I Падлевич почав розповiдати про те, як його завербували в абвер, як через стiльки рокiв повернулися есесiвцi, про поїздку в Карпати i привезену звiдти зброю, про викрадення людини та її тортури з вимогою розповiсти про якусь карту, заховану в "БМВ" та , нарештi, про напад на генерала мiлiцiї... Старi есесiвцi сидiли один за одним за столом у готельному номерi. Люгер сербал з бляшанки безалкогольне пиво, Гiрчке - сiк iз високої склянки. - Гельмуте, вся операцiя пiд загрозою провалу. Що ти пропонуєш робити? - крутячи в руках банку, спитав Люгер. - У мене є кiлька варiантiв. По-перше, ми можемо далi продовжувати пошуки та захоплення машин, щоб випередити росiян. По-друге, ми можемо почекати, поки цю роботу зроблять росiяни, а потiм вiдбити у них карту. I, нарештi, по-третє, можемо спробувати домовитися з росiянами та купити у них карту, адже той росiйський бандит у лiсi сказав, що їм нiчого не вiдомо про карту. - Гельмут, не ображайся, але ми з тобою два старi, що вижили з розуму, давно пережили свiй час: всi твої пропозицiї нам не пiдходять. Твiй помiчник так перестарався, що ми тепер i близько не зможемо пiдiйти до цих автомобiлiв, а зв'язуватися з росiйськими бандитами рiвносильно тому, щоб сiсти на зведену авiабомбу. У мене є iнша пропозицiя. Усi росiяни шукають високо оплачувану роботу. Ми могли б найняти когось представником якоїсь нiмецької фiрми. А представник має їздити гарною машиною. Ми даємо йому грошi та вказуємо який саме автомобiль купити. Ми можемо найняти п'ятьох представникiв i через них купити всi п'ять "БМВ". - Пробач, Гансе, але ти маєш рацiю щодо старих, що вижили з розуму. Чому ти думаєш, що теперiшнi господарi БМВ погодяться продати свої автомобiлi? Люгер не звернув уваги на уїдливий тон Гiрчцi i голосно розреготався. - О! Мiй бiдний старий Гельмут, ти зовсiм забув психологiю цих росiйських унтерменш. Адже вони патологiчно жадiбнi! Згадай бiльшiсть їх готовi були лизати твої чоботи за шматок черствого эрзацхлеба. - Але ж це було в концтаборi, де їх зовсiм не годували. - щиро обурився есесiвець. - А в екстримальних умовах людина показує свою приховану суть. - промовив Люгер. - Ми нiчим не ризикуємо, якщо спробуємо використати мiй варiант. - Добре. Я погоджусь з тобою. Давай спробуємо. Але ми завжди зможемо повернутися до одного, iз запропонованих мною варiантiв. - Що з абверiвцем? - Я доручив Мейєру зайнятися ним. - Дивись, щоб твiй помiчник знову не пiдвiв нас. - Нi. Вiн не повторить свою помилку... Наступного дня у столичних газетах з'явилося оголошення, складене Люгером та Гiрчкою. По телефону, вказаному в оголошеннi, зателефонували дуже багато людей. У есесiвцiв виник великий вибiр виконавцiв. Цього ж дня у кабiнетi слiдчого Генеральної прокуратури пролунав телефонний дзвiнок. Янов пiдняв слухавку: - Олеге Миколайовичу, здравствуйте. Це Петров iз мiськуправлiння. Я у справi Сухоплюєва. Ми знайшли собачника... - Кого? - здивовано перепитав Янiв. - Ну, мужика iз собакою. - Взагалi не зрозумiв: який собака? - Людина вигулює вранцi собаку у дворi. Так ось, вiн бачив, що поряд з машиною генерала стояв чорний мiкроавтобус "Фольксваген", з житомирськими номерами. Коли стрiляли в генерала, вiн був уже вдома. Пострiлiв не чув, але бачив з вiкна, як "БМВ" виїжджала з двору, а одразу слiдом за нею цей мiкроавтобус. Можливо, вбивцi були саме в ньому. - А номер вiн не запам'ятав? - Нi, лише лiтери. - Помчай його ще трохи, може вiн хоч одну цифру згадає, а я посилаю орiєнтування до ДАI. Хоча якщо там справдi були вбивцi, то цей намиста вже давно спалили або розiбрали. - слiдчий поклав трубку i почав набирати на комп'ютерi документ для ДАI. - Ви розповiли iсторiю, в яку дуже складно повiрити. - задумливо промовив Лютц, коли Падлевич закiнчив свою розповiдь. - Де зараз цi нiмцi? - Вони оселилися у готелi "Україна". Номери 611, 505. Iншi не знаю - там їх молодi помiчники. - А що ж це за така карта? - Це менi невiдомо. Але, мабуть, щось дуже важливе, якщо вона така потрiбна нацистам. Вибачте, але я турбуюсь за сина. Ви не могли б менi допомогти? - Так. Це потрiбно. Я зараз пошлю з вами людей, ви поїдете до нього. Вас разом iз сином та його сiм'єю вiдвезуть на деякий час в одне мiсце, де ви будете у безпецi. - Фашист взяв рацiю та вiддав необхiднi розпорядження. - Так. Ви на машинi? - Так. Маю мiкроавтобус. - Добре, вiзьмiть його. В моїх людей буде ще одна машина. - Спасибi вам. - Поки нема за що. - Падлевич вийшов iз кабiнету. Лютц повернувся до кадебешника. - Ти йому вiриш? - У це дуже важко повiрити. Нинi... нацистська органiзацiя? Причому в нiй заправляють не якiсь бритоголовi виродки, а справжнi есесiвцi. Дуже сумнiвно, що хтось iз них мiг дожити до нашого часу. - Гiмлер був налаштований дуже скептично. - Нi. Звичайно, всяке траплялося пiд час роботи. Доводилося нам розробляти неонацистськi угруповання у Нiмеччинi. Але, знову ж таки, повторюся: то були молодi сопляки для яких все це було лише цiкавою грою. Але щоб таке! - Гаразд. Я зрозумiв твою думку. Доведеться порадитись з Академiком. - зупинив його Лютц. - Мабуть, це правильно. Вiн краще розумiється на всiх цих питаннях. Коли Iлля Iванович спустився у двiр, на нього вже чекали п'ятеро мiцних молодих хлопцiв. Вони стояли бiля великого джипа, курили i щось голосно розмовляли мiж собою. Один iз них пiдiйшов до старого: - Це вас маємо супроводжувати? - Так. - Мене звуть Моррiсон. Де ваша машина? - На вулицi. Тут недалеко. - вони вийшли з двору та пiдiйшли до мiкроавтобуса. Падлевич i Моррiсон з одним iз своїх бiйцiв сiли у "фольксваген", решта розмiстилися у джипi. Мiкроавтобус рушив з мiсця, джип покотив слiдом за ним. Син Падлевича зi своєю родиною проживав у столицi. Незабаром мiкроавтобус пiд'їхав до його будинку. Водiй джипа з бандитами зробив петлю навколо будинку i, не помiтивши нiчого пiдозрiлого, припаркувався неподалiк "фольксвагена". Двоє молодих людей, якi сидiли на лавочцi в дитячому садку, метрiв за п'ятдесят вiд мiкроавтобуса, побачивши його схопилися. Один iз них витяг з кишенi мобiльний телефон, набрав номер i швидко затараторив нiмецькою. Вiн розмовляв з Мейєром, який разом iз помiчником чекав абверiвця у пiд'їздi будинку. Iлля Iванович вибрався з машини та попрямував у бiк пiд'їзду. Люди, якi перебувають у садку, не могли бачити, як з протилежного боку мiкроавтобуса вiд'їхали убiк бiчнi дверi i з салону вистрибнули двоє мiцних чоловiкiв. Вони пiшли до пiд'їзду попереду старого. Почекавши кiлька секунд, нiмцi пролiзли крiзь дiрку в сiтчастому парканi i попрямували до мiкроавтобуса. Моррiсон увiйшов у пiд'їзд першим, пiднявся сходами, пiд ногами гидко захрумтiло скло - хтось розбив у пiд'їздi лампу i було досить похмуро. Бандит здався це пiдозрiлим, вiн дiстав iз кобури пiд пахвою пiстолет i пiдiйшов до лiфта. Раптом зi сходiв до нього кинулась якась тiнь. Хтось великий i сильний штовхнув його до стiни та спробував вдарити в голову. Моррiсон пригнувся i сам ударив нападника головою в живiт. Зi сходiв зiстрибнув ще один чоловiк у чорному i замахнувся ножем. Але в цей момент на майданчик пiднявся Падлевич iз бiйцем, який його супроводжував. Той одразу вихопив пiстолет i вистрiлив у людину, що розмахує ножем, невiдомий упустив нiж i з хрипом повалився на брудну пiдлогу. Боєць з Моррiсоном пiдскочили до другого нападника, який все ще не мiг прийти до тями вiд удару в живiт, i заломили йому руки. Почувши пострiл, нiмцi, що вже наблизилися до "фольксвагену", з усiх нiг кинулися в пiд'їзд. Слiдом за ними побiгли бойовики, що вискочили з позашляховика. Вихопивши зброю, нiмцi влетiли до пiд'їзду. Опинившись у напiвтемрявi, вони на якусь частку секунди заслiпли. Цим скористалися Моррiсон iз бандитом, вони жбурнули на землю Мейєра i вiдкрили вогонь по невiдомих зi зброєю в руках. Вирiшенi кулями, випущеними в упор, нiмцi потрапляли на землю. Пiдхопивши нападника, що залишився неушкодженим, вони вискочили з пiд'їзду i зiткнулися з бойовиками, що поспiшали їм на допомогу. - Назад! - страшним голосом загарчав Моррiсон. - Там бiйня! Швидко валимо звiдси! - У кого ключi вiд намиста?! - У дiда! - А де дiд? - Не знаю, мабуть, залишився в пiд'їздi. - Хрiн з ним, з дiдом! Валимо звiдси! - перебив мiркування бойовикiв Моррiсон. Схопивши невiдомого нападника за руки та ноги, бандити побiгли до машини. Вони швидко пострибали в позашляховик i машина зiрвалася з мiсця. Вже в машинi нападника обшукали та одягли на нього кайданки. У нього виявився паспорт громадянина ФРН, виданий на прiзвище Мейєр та пiстолет "парабелум". Падлевич повiльно пiднiмався сходами. Вiн задихався, серце шалено калатало, нiби намагаючись вирватися з грудей, лiва рука зовсiм занiмiла. Йому було дуже погано. На майданчику мiж четвертим i п'ятим поверхом вiн упав i ледве тягнучи ноги, продовжував повзти вгору. Доповзши до дверей квартири сина, вiн, чiпляючись за одвiрок, з останнiх сил, пiднявся i натиснув на дзвiнок. Дверi вiдчинила невiстка. - Корвалол. - посiрiлими губами прошепотiв старий i впав у вiдчиненi дверi. Схопившись за голову невiстка побiгла викликати "швидку допомогу" - Доброго ранку, Олеже Миколайовичу. - Вiтаю. - Ви вже переглядали вчорашнє зведення по мiсту. - Ще немає. Не встиг. - На Гоголя, 13 учора близько чотирьох була стрiлянина. Двоє вбитих, один поранений, помер дорогою до лiкарнi. - Ну а менi що до цього? - нетерпляче перебив слiдчий. - А там поряд з будинком стоїть "фольксваген-транспортер" iз житомирськими номерами. - Да ти що?! Вiн ще вартий? - Так. Вiн же формально не причетний до трупiв у пiд'їздi. За свiдченнями свiдкiв, убивцi приїхали джипом. - Давай їдь туди. Я зараз теж пiд'їду. Подивимося на цю машину. Викликавши службове авто, Янов поїхав на вулицю Гоголя. Мiкроавтобус стояв прямо навпроти пiд'їзду, в якому виявили вбитих, Петров походжав тротуаром поруч з ним. - А! Олег Миколайович, привiт ще раз. Дивiться тут навiть дверцята не замкненi. Дивно, як його не викрали з учорашнього дня. - Чому дивуватися? Тут же вчора, певно, весь райвiддiл побував. Який злодiй ризикне сюди потикатися? - Слiдчий попрямував до машини. - Зачекайте, а раптом там якась мiна? Може викличемо саперiв iз МНС? - Так вони поки що приїдуть, тут машина заiржавiє. Якщо боїшся - вiдiйди. - Та я не боюся, але мало що... - знiяковiв мiлiцiонер. Янов смикнув ручку, дверi вiдчинилися i нiчого не сталося. - А у замку запалення ключа немає. - зауважив слiдчий. Вiн оглянув машину, але нiчого цiкавого не виявив. Потiм вiдкрив бардачок, звiдти на пiдлогу випали якiсь папери. Олег Миколайович пiдняв їх. Зверху був Атлас автомобiльних дорiг, а пiд ним документи на машину та права водiя на прiзвище Гришина Iллi Iвановича. З фотографiї на Янова дивився лiтнiй чоловiк iз втомленими очима. - Дуже цiкаво. - задумливо промовив слiдчий. - Давай викликай евакуатор. Забирайте його себе. Перевiрте вiдбитки пальцiв у салонi та на дверцятах. А так, кого пострiляли в пiд'їздi вже вiдомо? - Так одразу й дiзналися - за всiх трьох були документи... - Вперше з таким стикаюся. - здивовано зауважив Янiв. - О! Так найцiкавiше не це. Усi троє за документами - громадяни ФРН. При них знайдено два "парабеллуми" i один "вальтер". Зброя часiв Великої Вiтчизняної, але нова, навiть не пристрiляна до ладу. У чудовому станi. - Ось це так! - Олег Миколайович був щиро здивований. Вже давно його нiчого не могло так здивувати. - Але це ще не все. Я вранцi був у морзi, у паталогоанатома, який робив розтин, у них у всiх пiд лiвою пахвою витатуйована група кровi. Знаєте, кому так виколювали? Янов одразу згадав прочитанi в дитинствi та юнацтвi книги про Велику Вiтчизняну вiйну. - Почекай, адже це ж у СС таке робили... - Саме так. А вудного з них прямо на передплiччя i витатуйованi двi блискавки СС, ну як у Штiрлiца, в кiно, а пiд ними нiмецький хрест, ну цей фашистський... - Свастико, чи що? - Ну так. Слiдчий буквально отетерiв. - Я поки що пiд свою вiдповiдальнiсть розпорядився, щоб у нiмецьке посольство поки не повiдомляли про цих убитих. Потрiбно спершу з'ясувати, як вони пов'язанi iз вбивством Сухоплюєва. - У такому разi, це потрiбно зробити швидше, щоб не тягнути з повiдомленням до посольства, бо можуть виникнути проблеми. - Доведеться напружитися. - А що з цим... - Янов зазирнув у права. - Гришин? - Не знаю. Хоча зачекайте, знайоме прiзвище, я його недавно десь бачив. - Петров вiдкрив свою папку i почав потрошити папери. - Ось! Є. Гришин Андрiй Iллiч, вiн живе у цьому пiд'їздi, квартира 89. - Звiдки знаєш? - Ми ще вчора взяли список мешканцiв у ЖЕКу. - То давай зайдемо подивимося, що то за людина. - Може викличемо групу захоплення. - Зам'явшись запропонував мiлiцiонер. - Я не зрозумiв: ти чого боїшся? - Нi. Ну, дiльничного хоч би, бо тут усе так заплутано i незрозумiло. - Не треба. Ходiмо самi. У тебе є зброя? - Так. - У мене теж. Тож приготуй про всяк випадок пiстолет i пiшли до нього. Квартира 89 була на п'ятому поверсi. Янiв i Петров приготували до стрiлянини зброю i зателефонували у дверi. Дверi вiдчинив сутулий вузькоплеч пригнiчений i чимось помiтно засмучений чоловiк рокiв сорока п'яти. Його вигляд зовсiм не викликав побоювань, скорiше жалiсть. Вони знiяковiли i сховали зброю. - Здрастуйте, я - слiдчий Генпрокуратури Янiв. Це - слiдчий iз мiськуправлiння мiлiцiї. - Вони показали господаревi квартири свої документи. - Дозвольте пройти? Гришин байдуже махнув рукою i вiдсторонився, пропускаючи їх у квартиру. Петров швидко оглянув маленьку двокiмнатну квартиру. Окрiм чоловiка, який вiдкрив дверi, тут бiльше нiкого не було. - Ви живете один? - Нi. З дружиною та донькою. Янов дiстав з кишенi посвiдчення водiя знайдене у "фольксвагенi". - Вам знайома ця людина? Гришин миттю глянув на фотографiю. - Так. Це мiй батько. - А де зараз ваш батько? - В лiкарнi. - Що з ним?! - iнфаркт. Вчора "швидка" забрала. Вiн тiльки приїхав, а тут ця пальба у пiд'їздi, от серце й не витримало. Що у нас за бардак дiється? Вiн же фронтовик, усю вiйну пройшов. - з докором кинув Гришин. - А якою машиною їздить ваш батько? - не зважаючи на його тон, спитав слiдчий. - У тата немає машини. - трохи роздратовано вiдповiв Андрiй Iллiч. - А що ви скажете на це? - Янов показав йому документи, що пiдтверджують, що "фольксваген-транспортер" належить Гришину Iллi Iвановичу. - Не може бути. - вражено кинув Гришин. - У тата є права, але нiколи не було своєї машини. У нього не було грошей, щоб купити машину, а тим бiльше таку дорогу iномарку. - Проте факти доводять протилежне. - зауважив Петров. - Батько часто приїжджав до вас iз Житомира? - Нi, останнiм часом зовсiм не приїжджав. Пенсiя маленька, щойно вистачає на життя. Куди ще їздити? - Ясно. В якiй лiкарнi ваш батько? - В одинадцятiй. Вiн зараз у реанiмацiї. - Спасибi. Вибачте, що потурбували. - Слiдчi повернулися до дверей. - Гей! Зачекайте! Пояснiть, що вiдбувається? Що з моїм батьком? - запiзно схаменувся Гришин. - Сподiватимемося, що все буде гаразд. - Як мiг заспокоїв його Петров i вискочив iз квартири. - Ви щось розумiєте? - спитав мiлiцiонер, коли вони спускалися вниз. - Нi. Повнiстю нiчого. Поки що. - Ось i я нiчого не розумiю. - важко зiтхнувши, промовив Петров. - Нiчого. Розберемося. VIII - Козли! Дiбiли! Iдiоти! - кричав червоний, як рак Фашист. - Ви мене зовсiм у могилу зведете! Або на зону, матiр вашу! Тьху! Тьху! Тьху! - при цьому постукаючи об полiровану дубову стiльницю. - Я доручив вам нiкчемну справу, а ви: накришили трупiв i при цьому втратили потрiбну менi людину! У вас зовсiм мiзкiв немає! Тiльки й умiєте, що стрiляти, та морди людям бити! А що ви менi за дурня притягли?! Вiн же глухонiмий! - Нi, Германе Карловичу. Вiн щось мукав у машинi. - мовив Моррiсон. - Ось саме: мукав! А менi треба, щоби розмовляв. Чiтко та виразно! Гаразд. Що з вами, дибiлами, робити? - бойовики лише смиренно знизували плечима. - Добре йдiть поки. Я подумаю. Лютц взяв зi столу рацiю i викликав Гiмлера. За кiлька хвилин вiдставний кадебешник увiйшов до його кабiнету. - Олександре Василичу, моя звiрина притягла якогось мудака з нiмецьким паспортом, кажуть, що вiн iз групою на них напав. А цей хрiн мовчить. Вiн зараз у пiдвалi. Вiзьми з собою когось i влаштовуй йому допит iз пристрастю. Я хочу знати, хто вiн i чому має нiмецький паспорт. - Зрозумiв, Германе Карловичу. - Гiмлер зловiсно посмiхнувся i вийшов iз кабiнету. Лютц дiстав iз кишенi мобiльний телефон та набрав номер Академiка. Прiзвисько "Академiк" носив Боркiн Михайло Петрович. - доктор iсторичних наук, професор столичного унiверситету. Друга свiтова вiйна була основною темою його вивчення, а Лютц вiн був свого роду консультантом в iсторичних питаннях. - Здрастуйте, Михайле Петровичу. Це Лютц непокоїть. - Я дiзнався, Германе Карловичу. Доброго дня. - Ви не могли б пiд'їхати до мене, якби не зайнятi? - Я зараз маю читати лекцiю, але якщо це термiново, попрошу аспiранта i приїду. - Бажано, щоби ви так i зробили. Я надiшлю за вами машину. - Дякую не потрiбно. За пiвгодини я буду у вас. - Чекатиму. - Фашист вимкнув телефон i вирiшив, поки є час, спуститися до пiдвалу, подивитися, як проходить допит захопленої людини з нiмецьким паспортом. З-за дверей, що вели до пiдвалу, чувся гуркiт i чиїсь гучнi стогiн. Герман вiдчинив дверi й увiйшов. На бетоннiй пiдлозi лежала людина з закривавленим обличчям, вся пiдлога навколо нього була рясно забризкана кров'ю, поруч валялися уламки стiльця. Над Мейєром, розставивши ноги, стояв Гiмлер i розтирав кулаки. - мовчить поки що. - бадьоро промовив вiн, побачивши Лютца. У кутку на стiльцях сидiли два короткостриженi амбали, коли Фашист увiйшов, вони жваво схопилися. - Пiдвiшiть його. - повернувшись до них, наказав кадебешник. Бандити охоче пiдскочили до нiмця i пiдхопили його з пiдлоги. Просунувши крiзь наручники мотузку, вони простягли її через гак пiд стелею i пiдняли бранця вгору. "Все повертається... Як у сорок п'ятому росiяни прийшли на його Батькiвщину, так тепер вiн вiдчуває теж, що випробував той росiйський хлопець у лiсi. Нiщо не залишиться безкарним..." - подумав у цей момент Мейєр. - Ти маєш говорити. - перекручуючи нiмецькi слова вимовив Олександр Васильович. Нiмець заперечливо замотав головою, а потiм, зловчившись, вкусив себе за комiр пiджака. У нього в ротi щось тихо хруснуло i голова безвольно впала на груди. У пiдвальному примiщеннi рiзко запахло мигдалем. Каґебешник кинувся до Меєра, помацав пульс - той був мертвий. Вiн принюхався: - Ого! Здається цiанiстий калiй. - трохи ошелешено констатував Гiмлер. Амбали опустили бездиханне тiло на пiдлогу, Олександр Васильович ножем розтиснув йому зуби, - у ротi залишилися дрiбнi уламки тонкого скла. - Хто його обшукував? Що це за херня? - розлютився Лютц. - Тепер роздягнiть його i огляньте все. Що вiн там ще мiг приховати? - Вашi бiйцi, якi його взяли, сказали, що вони його обшукали. - виправдався Гiмлер. - Шукайте ретельно! - нiби не почувши його, продовжував Фашист. - Ще не вистачало, щоб при ньому був мiкрофон або ще якась фiгня в такому дусi! - Вiн повернувся i вийшов iз пiдвалу. Майже одразу пiсля того, як вiн повернувся до свого кабiнету, приїхав Боркiн. Вони щиро привiталися. Лютц попросив секретарку принести каву i лише пiсля цього вони приступили до розмови, яка так хвилювала Фашиста. - Михайле Петровичу, як ви думаєте, чи багато зараз залишилося живих есесiвцiв? - Точно не скажу, але з огляду на те, що наприкiнцi вiйни в СС було близько мiльйона людей, то можна припустити, що чимало. А якщо ще брати до уваги той фактор, що умови життя та ставлення до людей старшого поколiння на порядок вищi, нiж у нас, то можна дiйти висновку, що їх дуже чимало. - А чи велика ймовiрнiсть того, що зараз iснує якась таємна органiзацiя ветеранiв СС? - Боркiн глянув на Лютца здивовано скинувши брови. Ця розмова зацiкавила його. - Хм. Зараз не знаю. До кiнця шiстдесятих iснували такi органiзацiї. Наприклад, ОДЕСА - органiзацiя взаємодопомоги колишнiх есесiвцiв. Отто Скорценi - непересiчна особистiсть, вiн замкнув у собi низку нацистських органiзацiй. А останнiм часом немає майже жодної iнформацiї щодо iснування таких органiзацiй. - Ви кажете "майже". - перебив Фашист. - Так, але це лише мої припущення, побудованi на iсторичних фактах. - Було б дуже цiкаво послухати вашi мiркування. - Почнемо з того, що цiле поколiння у Нiмеччинi виросло на нацистськiй iдеологiї. Пiсля вiйни у Захiднiй Нiмеччинi всi державнi та полiтичнi пости зайняли люди цього поколiння. Це схоже на те, що вiдбувається зараз. Союзу давно немає, компартiю затаврували ганьбою, приписавши їй усi мислимi та немислимi грiхи, а при владi скрiзь колишнi комсомольськi та партiйнi дiячi. Менталiтет та виховання залишається. Але не будемо вiдходити вiд цiкавої для нас теми. Верхiвка нацистської Нiмеччини в два останнi роки вiйни сховала величезнi багатства: грошi, коштовностi, твори мистецтва свiтового масштабу, сотнi кiлограм золота. Частину з них знайшли, частину пограбували випадковi шукачi скарбiв, але все одно в тiнi залишаються величезнi кошти. Рахунки у банках Швейцарiї, Латинської Америки i навiть США, схованки з вiдiбраними у євреїв цiнностями. Золото, дорогоцiнне камiння в сорок другому - сорок третьому роках вивозили з Освенцiма вантажiвками. Ви можете уявити таке? Адже є хтось, хто має доступ до всього цього та користується цим. Цей процес, знову ж таки, можна порiвняти з тим, що вiдбувалося у нас пiсля розвалу СРСР. Так зване Золото партiї. Пам'ятаєте? Тiльки в нас цими засобами тi, хто мав до них доступ, користувалися в особистих цiлях для власного збагачення, а там для реалiзацiї якихось iдей досягнення цiлей у полiтицi. Чому, на вашу думку, у ФРН спокiйнiсiнько проживали десятки тисяч вiйськових злочинцiв i зовсiм не боялися арешту? Та тому що за допомогою цих цiнностей вони, власне кажучи, для цього й ховалися, приводилися до влади потрiбнi їм, лояльно настроєнi до нвцизму, люди. Вони перебували у демократичних партiях, висували гуманiстичнi iдеї, але всерединi залишалися тими самими гiтлерiвцями. Наприкiнцi вiйни Борман - особистий секретар Гiтлера, теж, до речi, найцiкавiша особистiсть, пiдготував якийсь меморандум, одним iз основних пунктiв якого було об'єднання всiх європейських держав. Тепер ми маємо Євросоюз. До речi, i гiмн Євросоюзу виконується нiмецькою мовою, що багато означає для моєї теорiї. Вони хотiли знищити Радянський Союз - вiн розпався, нiбито сам по собi, а тепер намагаються знищити його республiки... Вони хотiли союзу зi Штатами та Англiєю, - було створено НАТО. Наразi натовськi вiйська проводять навчання на наших полiгонах. Зазнають там якоїсь зарази. Чули про скандал iз хворими дiтьми з довколишнiх селищ? Його швидко зам'яли. I нiхто не говорить про те, що в регiонi рiзко зросла кiлькiсть захворювань дихальних шляхiв, не тiльки у дiтей, а й у дорослого населення. Якась таємна, невiдома нам сила, про яку ми можемо тiльки здогадуватися, перетворює на життя останнi нереалiзованi плани нацистiв... Вибачте мене за такi сумбурнi i плутанi роздуми, але ви торкнулися теми, яка дуже хвилює мене. Менi бiльше нема з ким подiлитися своїми спостереженнями, адже бiльшiсть вважатиме це вигадками. - Нi, що ви! Дуже цiкаво послухати вас. У вас неординарний погляд на багато речей. Але дайте вiдповiдь менi прямо, чи можливе iснування такої органiзацiї в нашi днi? - А хiба я щойно не вiдповiв на ваше запитання? Якщо живi есесiвцi, якi створили таку органiзацiю в сороковi чи п'ятдесятi роки, то чому б їй не проiснувати досi? - Але цiль?! Якою є мета такого iснування, адже вони повиннi розумiти, що вiдродити нацизм i захопити свiт їм вже нiколи не вдасться. - А зовсiм не обов'язково вiдроджувати старий рух, що зганьбив себе в очах усього Свiту. Яка-небудь нова партiя з демократичними принципами та гаслами може лобiювати їхнi iнтереси... Пам'ятаєте слова з гiмну гiтлерiвської Нiмеччини: "Нiмеччина понад усе..." Це головне. Це цiль. А щодо захоплення я вам скажу, що кровопролитнi вiйни вiдiйшли у минуле. Американцi не рахуються - для них вiйни як комп'ютернi iгри. Зараз набагато простiше вирiшувати все хитрiстю та дипломатiєю. Адже про створення такого серйозного блоку як Євросоюз Гiтлер не мiг i мрiяти, але мало того, зараз усi держави, зокрема й наша, прагнуть вступити до цiєї нової iмперiї, не розумiючи, що нам там уготована лише роль колонiї. Нацисти черпали сировину з усiєї Європи за допомогою сили та зброї, а тепер все теж робиться за допомогою хитрих договорiв. Це лише видима частина айсберга, ми багато чого не знаємо i нiколи не дiзнаємось, ми можемо лише припускати. - Ясно. Дякую вам, Михайле Петровичу, за таку велику та цiкаву консультацiю. - Немає за що. Я завжди радий допомогти вам, адже нашого часу так мало справжнiх дослiдникiв iсторiї. Але вибачте мене за цiкавiсть, дозвольте дiзнатися, чому ви зацiкавилися цим питанням? - Справа в тому, що в процесi пошукiв деяких предметiв ми зiткнулися з людьми з якоїсь незрозумiлої поки що групи. - У такому разi раджу вам бути дуже обережними, адже у них напевно збереглася зброя часiв вiйни. - Дякую за таку цiнну пораду. -Що ж, якщо у вас бiльше немає запитань до мене, дозвольте покинути вас? - Так будь ласка. Чи може вас пiдвезти кудись? - Нi. Дякую. Я на машинi. - Вони потиснули один одному руки i Академiк пiшов. Боркiн трохи дратував Фашиста своєю манернiстю та фанати-змом, але вiн був одним з провiдних фахiвцiв в iсторiї вiйни i Лютцю доводилося терпiти i пiдтримувати iсторика i щодо поведiнки i матерiально. "Дотримувався, що вiн собi машину купив..." - невесело подумав Лютц. Тяжко зiтхнувши, вiн попрямував у пiдвал. На сходах, що вели вниз, вiн зiткнувся з Гiмлером. - О! Германе Карловичу, а я якраз до тебе. Там щось цiкаве, ходiмо подивишся. - Що мiкрофон? - Нi. Цього гiвна, на щастя, не знайшли. Вони спустилися донизу, на пiдлозi лежав роздягнений догола труп. Каґебешник пiдiйшов до нього i пiдняв лiву руку. Пiд пахвою у Мейєра були виколотi якiсь лiтери та латинськi цифри. - Я так розумiю: це група кровi. Есесiвцям так виколювали. Я читав. - пояснив Олександр Васильович. - Який вiн, на хрiн, есесiвець?! Йому ж вiд сили тридцять рокiв! - зневажливо кинув Лютц. - Так я не говорю, що вiн - есесiвець. - знiяковiв гебешник. - Я просто говорю, що їм робили такi ж наколки на тому ж мiсцi. - Це я й без тебе знаю. - грубо сказав Фашист. - Мене бiльше цiкавить, що то за людина? - Гельмут, з кожним днем справи йдуть все гiрше i гiрше. Щойно повернувся Крюгер. Цей Падлевич приїхав iз якимись убивцями i вони перебили всiх, хто був у засiдцi. - голос Люгера тремтiв. - Це жахливо! Невже Мейєр теж загинув? - Там була стрiлянина. Росiяни вбили всiх та поїхали. - Бiдний хлопчик. Вiн був менi як син. - Гiрчке щиро засмутився. - Гельмут, ти не про це думаєш! Потрiбно якнайшвидше закiнчувати операцiю та їхати з цiєї проклятої країни! - Учора Швайгер i Толле завербували п'ятьох росiян iз тих, що дзвонили за нашим оголошенням. Вони повиннi зайнятися покупкою автомобiлiв. - Чудово. Потрiбно сказати всiм нашим людям, щоб не висували з готелю, чекатимемо результатiв тут. Два наступнi днi нiмцi безвилазно просидiли у своїх готельних номерах, чекаючи звiсток вiд "представникiв фiрми". Їжу та питво їм приносили з ресторану прямо до кiмнат. Наступного дня пiсля загибелi групи Мейєра в готель приїжджала полiцiя. Вони оглянули номери загиблих нiмцiв i поїхали нi з чим, бо Люгер та Гiрчке заздалегiдь побували в кiмнатах i забрали звiдти все, що могло скомпрометувати вбитих або вказати на їхню приналежнiсть до Братства. З п'яти найнятих "представникiв" лише одному вдалося вмовити нового власника "БМВ" продати свiй автомобiль. Але й вiн призначив таку цiну, що за неї, мабуть, можна було купити два такi автомобiлi. У списку, знайденому у росiйського бандита, ця людина була генералом служби безпеки. Нiмцi заплатили за "БМВ" стiльки, скiльки вiн запросив, але дверцята машини виявилися абсолютно порожнiми. Гiрчке знайшов у цьому один позитивний момент - тепер у їхньому розпорядженнi знову з'явилася машина з водiєм. Залишалося ще чотири машини i лише один вихiд: виганяти їх одну за одною, щоб випередити росiйських бандитiв. Янов щойно повернувся з огляду готельних номерiв, у яких проживали вбитi нiмцi i якраз збирався нашвидкуруч пообiдати купленими дорогою булками з кефiром, коли на столi задзвонив телефон. Швидко проковтнувши недожований шматок булки, вiн схопив трубку i тут же почув бадьорий голос Карасьова - начальника облуправлiння ДАI: - Здоров'я бажаю, Олеге Миколайовичу. - Вiтаю. - У мене для вас новина, не знаю лише хороша чи погана. - Що трапилося? - Нам зателефонував невiдомий i повiдомив, що в лiсопосадцi на сьомому кiлометрi житомирської траси вже кiлька днiв стоїть машина, що обгорiла. Ми послали туди групу, виявилося, що це машина генерала Сухоплюєва. Номери сходяться. - "БМВ" останньої моделi? - Точно не знаю. Машина сильно обгорiла, там залишився тiльки вигорiлий каркас. - Тож вiдправте туди когось, хто розумiється! - невдоволено сказав слiдчий. - I взагалi, цю машину треба забрати на експертизу! - Давайте ухвалу - зробимо. - Буде вам. Зараз наберу та надiшлю. - До речi, Олеге Миколайовичу, це не перший викрадення "БМВ" такої серiї цього тижня. Перша, мiж iншим, теж згорiла, щоправда, разом iз викрадачами. Ця iнформацiя заслуговувала на увагу, адже викрадення абсолютно однакових автомобiлiв могли бути якось пов'язанi. Янов насторожився. - Добре. Я ближче до кiнця дня сам приїду подивлюся, що там є. - Приїжджайте. - не прощаючись, слiдчий поклав трубку i набрав номер Петрова, але на мiсцi його не було, тодi вiн набрав його по мобiльному: - Привiт ти де? - Їду з лiкарнi, вiд Гришина. - Що дiзнався? - Нi. Лiкарi не дозволяють йому розмовляти. Це ще на два-три днi. - Погано. Пiд'їжджай до мене, треба обговорити одне питання. - Я спочатку заскочу до себе, в керування. Повиннi бути готовi результати експертизи на пальчиках з "фольксвагену". - О! Це потрiбна справа. Тодi чекаю iз матерiалами. - поклавши трубку, Янов взявся за свiй скромний обiд. Петров приїхав незабаром. - Олеге Миколайовичу, тут таке - голова кругом iде! - з порога затараторив вiн. - Що знову сталося?! - Ну, по-перше, дзвонили iз СБУ, цiкавилися, як триває розслiдування. - Усюди їм треба свiй нiс засунути! А що ти? - А я як у iнститутi вчили. Послався на таємницю слiдства i таке iнше. На мене так кричали, погрожували. - Не звертай уваги. - А я й не звертаю. Це так, - фiгня. Тут iнше. У життi не вiдгадаєте, чиї вiдбитки знайшли у машинi! - Петров, я не циганка, щоб тобi гадати. Давай, одразу кажи. - Гаразд. Але тодi я вам усе по порядку, щоби ви зрозумiли. - Давай, кажи, вже не томи. - Почнемо з того, що там на дверях пальчик один залишився такого Конева, двiчi судимого. Прiзвисько Моррiсон. За агентурними даними зараз влаштувався у бригадi кримiнального авторитету Фашиста... - Дуже цiкава iнформацiя. - Нi. Це рутина: куди не плюнь скрiзь бандити! Тут крутiше є. Все кермо залапане пальцями якогось шпигуна абвера! Вiдчуваєте: А-Б-В-Е-Р-А! - по лiтерах iз величезним пафосом повторив мiлiцiонер. - Нi хрiна собi! А до чого тут абвер?! - у слiдчого буквально вiдвисла щелепа. - А ось цього я й сам не знаю. - Почекай. - оторопiло промовив Янiв. - А звiдки ви дiзналися, що то пальцi абверiвського агента? - А тут взагалi якась фантастика! Коли скрiзь стали масово ставити комп'ютери, якийсь розумник в архiвi взяв i закачав у МВС базу даних всi вiдбитки пальцiв, починаючи мало не з тридцятих рокiв. Наш експерт став перевiряти i сам отетерiв!.. - Не вiрю! Ну, не вiрю! - голосно вигукнув Янiв. - Чи може збiг якийсь чи помилка? - Нi. Ексерт двiчi перевiряв. Всi. Розумiєте: усi пальцi iдентичнi! - Але звiдки тодi взялися цi вiдбитки?! - Може, наприкiнцi вiйни, коли захопили картотеки шпигунiв, дiстали? - Нi, це мене мало хвилює. Звiдки тут, майже через шiстдесят рокiв пiсля вiйни, взявся живий абверiвець?! - А я, Олеге Миколайовичу, навiть здогадуюсь, хто це може бути! - I хто ж? - Той Гришин, що зараз лежить у реанiмацiї. - Чому ти так вирiшив? - Розумiєте, прiзвище шпигуна Падлевич I.I., а Гришин теж I.I. - Нi. Не факт. Це зовсiм нi про що не каже! - Але ж саме вiн - господар машини, а отже тiльки вiн мiг бути за кермом. - З глузду з'їхати... Я зовсiм нiчого не розумiю. Що ж вiдбувається? - Слiдчий схопився за голову. - Якiсь нiмцi, з есесiвськими татуюваннями, абверiвський шпигун та звичайнi бандюки. Цiкавий клубок виходить! - Зауважте, Олеге Миколайовичу, бандити теж не простi, а з угруповання якогось Фашиста. Кличка колоритна, каже сама за себе. - Так, Петров, схоже, нам доведеться повоювати саме з фашистами. Ну, млинець, у життi такого собi уявити не мiг. Працiвник Кабiнету Мiнiстрiв, за яким ось уже кiлька днiв стежив Моррiсон, ставив свою "БМВ" на службовiй стоянцi, а пiсля роботи, на нiч, на платне паркування, що охороняється, недалеко вiд свого будинку. У Моррiсона та його хлопцiв залишалася надiя, що вiн рано чи пiзно залишить свою машину без нагляду десь на вулицi. Вони постiйно супроводжували його машину, але чиновник якщо й виходив десь iз неї, то заходив у такi вiдомства, бiля яких уганяти автомобiль було просто шаленством, до того ж бiля дверей цих будiвель, як правило, стояла мiлiцейська охорона. А Моррiсон, який двiчi провинився перед шефом, хотiв дiяти напевно, без зайвого шуму та розбою. По дорозi з роботи чиновник зупинився бiля продуктового магазину. Вийшовши з машини, вiн увiмкнув сигналiзацiю i попрямував до магазину. Як тiльки вiн зник усерединi, до дверей "БМВ" пiдiйшли два професiйнi автомобiльнi злодiї, спецiально найнятi Моррiсоном. Вони швидко вiдчинили машину, залiзли в салон i спокiйно поїхали. Моррiсон на джипi пiшов за ними. Бандити вирiшили не ризикувати, розкочуючи мiстом на викраденiй машинi. Проїхавши кiлька кварталiв "БМВ" завернула у двiр багатоповерхового будинку та зупинилася пiд деревами. Джип припаркувався бiля в'їзду на подвiр'я. Моррiсон зачекав, поки викрадачi вийшли з машини i втекли за рогом будинку, потiм дiстав з ящика з iнструментами викрутку i перевалку пiшов до машини. Вiн по-господарському сiв у "БМВ" i почав вiдкручувати панелi на дверях автомобiля. Переднi дверi були порожнiми всерединi. Вiн зняв панелi на заднiх дверях, та й там нiчого не було. Абияк приладнавши панелi на мiсце, вiн протер усе до чого торкався руками i вибрався з машини. Озирнувшись i не помiтивши нiчого пiдозрiлого, вiн повернувся до джипа i поїхав до Фашиста. Герман Карлович мовчки вислухав його i, нiчого не сказавши, вiдпустив. Здивований такою байдужiстю шефа, Моррiсон покинув кабiнет. Лютцю справдi було зараз не до нього i не до "БМВ" iз захованими в нiй нацистськими цiнностями. Гiмлер через своїх колег iз СБУ дiзнався, що нападом на генерала Сухоплюєва займається слiдчий Янiв iз Генпрокуратури. Молодий, але дуже чiпкий, тямущий i наполегливий. Вiн землю ритиме, щоб розiбратися з цiєю справою. Вiн практично вiдразу ж пов'язав цю справу з розстрiлом нiмцiв у пiд'їздi i вже двiчi приходив до Гришина, який, як з'ясувалося, лежить у лiкарнi iз хворим серцем. Зараз Лютца займало лише одне: як зробити так, щоб не потрапити в поле зору Генпрокуратури i не опинитися серед пiдозрюваних? Вирiшити цю проблему буде дуже важко, враховуючи, що про його iнтерес до цих "БМВ" знало дуже багато людей. Поки Фашист не придумав нiчого кращого, як вiдправити до лiкарнi до Гришина Гiмлера, щоб той дав настанови старому, як i про що розмовляти зi слiдчим iз Генпрокуратури. Фашист був абсолютно впевнений, що Iлля Iванович зробить усе так, як йому скажуть, адже зараз лише вiд поведiнки залежить життя його сина. Падлевич почував себе дуже погано. Дуже болiло серце. В головi важко стукала кров, ноги зовсiм дерев'янiли, лiва рука онiмiла i набрякла. Лiкарi постiйно робили якiсь уколи, а молодi медсестри регулярно ставили крапельницi. Старий розплющив очi, - поруч iз лiжком на табуретцi сидiв щiльний чоловiк у бiлому халатi. Вiн не був схожим на лiкаря, але Падлевич його десь бачив, вiн спробував згадати, але не змiг. Незнайомець тихо вкрадливо заговорив: - Я вiд Германа Карловича, вiн просив передати, що тримає своє слово. Сiм'я вашого сина у повнiй безпецi. Але в нього є невелике прохання. Ви слухаєте мене? - старий мляво кивнув головою. - До вас приходить слiдчий iз прокуратури - Янiв. Потрiбно, щоб ви розповiли йому все, що ви розповiдали Герману Карловичу. Але не варто згадувати iм'я Германа Карловича. Вiн взагалi не повинен фiгурувати у цiй iсторiї. Нi вiн, нi його люди. Тiльки цi есесiвцi. Але майте на увазi, ви не знаєте, чому вони вийшли саме на вас i що їм потрiбно в нашiй країнi. Ви розумiєте? - Так. - ледве розлiпивши губи, вiдповiв Падлевич. - Але ж вони можуть докопатися, що пiд час вiйни я спiвпрацював iз нiмцями... - За це не переживайте. Пройшло дуже багато часу. Вони нiчого не зможуть зробити вам. А якщо що, то знайдемо вам найкращого адвоката. Все буде в порядку. Домовилися? - Так. - От i прекрасно. Пам'ятайте, що ваше життя залежить вiд вас. - Не треба загрожувати менi. Я все зроблю як слiд. - твердо промовив Падлевич. - А я й не загрожую. Одужуйте. До побачення. - Гiмлер пiдвiвся i попрямував до дверей. Старий нiчого не вiдповiв, та кадебешник власно i не чекав вiд нього вiдповiдi. - Лiкарю, ну як вiн? - спитав молоденький мiлiцiонер, якого ще кiлька днiв тому поставили бiля палати Падлевича-Гришина. - Йде на виправлення. - бадьоро сказав лжелiкар. - Завтра може приходити ваш слiдчий, але багато говорити хворому поки що не можна. - Я передам. Обов'язково передам. - Олександр Васильович кивнув у вiдповiдь i неквапливо пiшов лiкарняним коридором. - Гансе, росiяни захопили ще один автомобiль! - без стуку увiрвавшись у номер Люгера, промовив Гiрчке. - Заспокойся, Гельмуте. Звiдки ти знаєш? - Менi сказав один iз тих росiян, яких ми найняли. - Ти що вiдправив їх стежити за машинами? - Так. - Ти з глузду з'їхав! Ти що зовсiм нiчого не розумiєш? Це ж повне безумство! Як ти їм це пояснив? - Не кричи, Гансе. Я сказав їм: конкуренцiя. Але, на мою думку, їм все одно, їм головне, щоб платили грошi. А вiд їхньої роботи залежить їхнiй заробiток. - Добре. Але я в цьому не беру участi. Я ж сказав тобi: ми дочекаємося поки росiяни знайдуть машину зi схованою, а потiм вiдiб'ють у них карту. У нас для цього достатньо зброї та людей! - Все правда, Гансе. Але як ми дiзнаємося, що росiяни знайшли схованку? Поки вони викрадають машини, ми можемо бути впевненими, що схованку вони не знайшли i карти у них ще немає. Так? Люгер на якусь мить замислився: - Мабуть, ти маєш рацiю, Гельмут. Але менi це все одно не подобається. - Я й не змушую тебе брати участь у цьому. Можеш не турбуватися: у росiян немає виходу на тебе. - Я турбуюся не про себе, а про всю операцiю. - Добре. Давай не сперечатимемося. Я хочу якнайшвидше закiнчити з цiєю справою i поїхати додому. - Гiрчке повернувся i вийшов iз готельного номера. Кидати пошуки машини зi схованою на пiвдорозi Лютцу було прикро, адже стiльки вже грошей та людських життiв витрачено на цi проклятi "БМВ". До того ж було дуже цiкаво дiзнатися, що ж там такого, що нiмецький гурт, до якого входять навiть ветерани СС, теж полює на цi автомобiлi. Але з iншого боку тепер цi пошуки стали надто ризикованими, не сьогоднi-завтра прокурорський слiдак може вийти на його слiд, а тодi виникнуть серйознi проблеми. Опинитися на нарах на старостi Фашисту зовсiм не хотiлося. Нi. Посадити його звичайно не зможуть, тому що нiчого не доведуть, а пiд рукою завжди є парочка перевiрених вульгарних адвокатiв, якi готовi за грошi доводити невиннiсть хоч самого Гiтлера. Але нерви вся ця переробка попсує, звичайно, ґрунтовно... Що ж робити? Хоча, якщо старий-абверiвець не пiдведе, всi стрiлки переведуться на цих есесiвцiв. Цiкаво, слiдаку не слабо їх заарештувати? Але якщо вiн їх заарештує, то як тодi пояснити той факт, що викрадення "БМВ" продовжуються? Адже треба перевiрити ще... - вiн прикинув у думцi скiльки залишилося автомобiлiв iз затриманої митцями партiї. - чотири машини. Лютц глянув на список на столi: одна у зятя першого заступника мiнiстра, друга у начальника вiддiлу в урядi, третя - у генерала СБУ, четверта - у генерала МВС. Так, компанiя... Хоча нi. За останньою iнформацiєю, машин уже три, у супутника машину купили нiмцi, i судячи з того, що вони не збираються їхати, машина - порожня. Все одно виходить погана ситуацiя. Тут i без голови можна лишитися. Втiм, свою голову Герман Карлович пiдставляти не збирався, вiн нею дорожив. М-да, та й поставив же завдання покiйний Федотов разом з томоженниками. Походивши ще трохи в роздумi по кабiнету, Фашист викликав Моррiсона i Гiмлера. Коли вони увiйшли до його кабiнету, Лютц сидiв за величезним письмовим столом i барабанив кiсточками пальцiв по головi Адольфа Гiтлера, бронзове погруддя якого стояло на столi серед паперiв. - Втiм, треба закiнчувати з цими машинами. Ви вдвох цим займетеся i щоб до завтрашнього ранку на цьому столi лежав вмiст схованки! Але попереджаю: без стрiлянини та всяких наїздiв! Машини належать дуже серйозним людям. Iдеально було б розкрити машину, дiстати те, що поклав Федотов i закрити все, як було. Намагайтеся так i зробити. Ясно? - Так. - вiдповiв Олександр Васильович. - Зрозумiло. - сказав Моррiсон. - Так, i вiзьмiть на допомогу тих умiльцiв, що викрали минулу машину. Заплатiть їм, скiльки скажуть. А пiсля того, як вони все зроблять їх, потрiбно буде прибрати. - Зробимо. - дiловито кинув Гiмлер. - Ну йдiть, удачi вам. Бандити вийшли iз кабiнету шефа. - Я пропоную подiлити нашi зусилля. - неголосно запропонував кадебешник, коли вони спускалися сходами. - Скiльки цих викрадачiв? - Двоє. - Давай так: Я беру одного, ти - другого та вночi одночасно перевiримо двi машини. - Так, як скажiть, менi що в лоб, що по лобi. однаково. - байдуже погодився бандит. Хитрий Гiмлер доручив Моррiсону перевiрити машину генерала МВС, а собi залишив "БМВ", що належить зятю першого заступника мiнiстра. Третю машину, що залишилася, якщо виникне необхiднiсть, домовилися оглянути разом пiсля того, як закiнчать з оглядом перших двох. Залишок дня бандити витратили на стеження за машинами та пiдготовку до нiчної операцiї. Глибокої ночi Моррiсон у супроводi автомобiльного злодiя та двох своїх помiчникiв приїхав у двiр будинку, в якому жив емведешник. Генерал мiлiцiї так вiрив у силу форми, яку носив, що поскупився навiть на сигналiзацiю свого автомобiля. Машина стояла у тiнi пiд кронами дерев. Крадiївi знадобилося менше хвилини, щоб вiдкрити дверi "БМВ". Залишивши дверi вiдчиненими, вiн вiдiйшов у глиб двору i присiв на лавцi, поруч iз дитячим майданчиком. Моррiсон спокiйно пiдiйшов до вiдкритої машини, дiстав маленький лiхтарик i викрутку. Вiн влiз у салон, обережно зняв панелi з усiх чотирьох дверей, та пiд ними нiчого не було. Бандит навiть обнишпорив усi поглиблення в порожнинах дверей, але, якщо не рахувати пилу, вони були порожнi. Вiн швидко погвинтив панелi на мiсце i вибрався з машини. До нього тут же пiдiйшов викрадач i обережно, майже безшумно замкнув автомобiль генерала. Вони швидко та тихо пiшли. Гiмлеру, незважаючи на його хитрiсть, пощастило менше. Машина, яку йому треба було обшукати, стояла навпроти яскраво освiтленого пiд'їзду i була вся залита електричним свiтлом, наче це був не засiб пересування, а якась важлива iсторична пам'ятка. Довелося чекати, поки в пiд'їздi згасне свiтло в квартирах, а потiм акуратно розчавити цю прокляту яскраву лампу над входом. Але це не дуже допомогло, тому що свiтло, що ллється з верхнiх вiкон пiд'їзду, все одно падало на "БМВ" i яскраво освiтлювало автомобiль. Потрапити до пiд'їзду Гiмлер не змiг, бо на дверях стояв кодовий замок, а тризначний код можна було безрезультатно пiдбирати до ранку. Прочекавши таким чином майже до третьої години ночi, кадебешник з автомобiльним злодiєм нарештi змогли пiдiйти до автомобiля. Злодiївi довелося трохи повозитися з хитромудрою сигналiзацiєю, але незабаром дверi "БМВ" з тихим клацанням вiдчинилися. Олександр Васильович одразу полiз усередину машини. Вiн дуже нервував, викрутка постiйно випадала з непослужних, слизьких вiд поту, пальцiв. Насилу йому вдалося вiдкрутити панелi на всiх дверях, але i в цiй машинi схованки не виявилося. Приладнавши панелi на мiсце кадебешник вiдчинив дверцята машини. Гiмлер був розумною i розважливою людиною, але, продумуючи план дiй на нiч, вiн упустив одну важливу деталь: машина належала молодятам, якi ночами не спали, а займалися... тим чим зазвичай i належить займатися молодятам. I хто мiг припустити, що розпаленому чоловiковi на початку четвертої ночi спаде на думку вийти на балкон покурити. Вiн якраз прикурював цигарку, коли побачив, як з його новенької "БМВ" - подарунка гаряче улюбленого тестя, по-господарськи вилiз якийсь мужик. Зять на секунду злякався, а чоловiк уже зачиняв за собою дверцята. - Гей, цап, вiдвали вiд машини! Я зараз тобi ноги переламаю! - Гiмлер пiдняв голову: нагорi, на балконi, стояв напiвголий хлопець великої комплекцiї i розмахував мускулистими руками. Олександр Васильович опустив голову i з усiх нiг кинувся тiкати з двору. Моррiсон помiтно нервував. Було вже майже чотири години ранку, а хитромудрого кадебешника все не було. Незабаром почне свiтати, i тодi перевiрити останню машину не вдасться. Мобiльний телефон Гiмлера був вiдлючений, Фашиста - теж, тому Моррiсон вирiшив дiяти на свiй страх i ризик. Автомобiль мiнiстерського чиновника стояв на платнiй парковцi, що охороняється високою металевою сiткою. Його пiдручнi вже двiчi пройшли поряд iз каптеркою сторожiв, але там було темно й тихо, - схоже, вони спали. Разом iз автомобiльним злодiєм вони пiдiйшли до огорожi та перелiзли через сiтку. Автомобiль стояв майже у самому центрi стоянки. Пригинаючись i ховаючись за корпусами машин, вони обережно пробиралися до "БМВ". Раптом десь зовсiм поруч голосно i грiзно загавкав собака, потiм вони почули цокання кiгтiв об асфальт, - прямо на них мчала величезна злiсна кавказька вiвчарка. Швидко розвернувшись, Моррiсон i викрадач помчали назад до паркану. Злодiй добiг першим, буквально злетiв на паркан i впав з iншого боку. Моррiсон пiдбiг до паркану, вп'явся руками в сiтку i пiдтягнувся на руках. Ззаду голосно i страшно клацнули зуби пса та бандиту здалося, що в нього врiзався реактивний снаряд. Усю дупу обпалило як вогнем. У цей момент до паркану пiдбiгли двоє помiчникiв, вони застрибнули на огорожу i висмикнули Моррiсона нагору. потiм втративши рiвновагу всi троє впали на асфальт, але, на щастя, з iншого боку огорожi. Кавказець з палаючими ненавистю очима, гавкав розпльовуючи на всi боки уривки тканини i закривавленого м'яса. Пiдхопивши Моррiсона пiд руки, помiчники потягли його до позашляховика, що стоїть неподалiк. IX Незважаючи на те, що з трьох машин непомiтно обшукати вдалося лише одну, Фашист був задоволений - залишилася лише одна "БМВ", отже схованка напевно в нiй. Не засмутило його i те, що Моррiсон отримав поранення i тепер лежав удома на животi, без шматка м'яса на дупi. Ну, зроблять уколи вiд правця або вiд сказу, зате живий i здоровий, а останньою машиною може зайнятися Гiмлер. Спосiб, яким вiн її перевiрить, вже не важливий. Вчора в лiкарню до старого Гришина приходив слiдак i, якщо вiн розповiв усе як треба, всi пiдозри переводяться на гостей з Нiмеччини. I нехай вони потiм собi паряться. Кагебешник уже придумав непоганий план, - коли чиновник повертатиметься з Мiнiстерства додому, вiн iз хлопцями в масках на обличчях нападуть на нього, обшукають машину i для переконливостi полопочуть щось нiмецькою... О п'ятiй ранку Гiрчке розбудив телефонний дзвiнок. - Слухаю. - Гер Гiрчке, щойно дзвонили росiйськi спостерiгачi: сьогоднi вночi росiяни оглянули двi машини, але, здається, нiчого не знайшли. - Здається чи точно? - рiзко спитав Гiрчке, сон як рукою зняло. - Точно. Вони намагалися дiстатися третьої машини, але не змогли. - Що їм завадило? - "А це ж останнiй неперевiрений автомобiль..." - запiзно подумав есесiвець. - Машина стояла на парковцi, яку охороняв собака. Вони не змогли... - Це провидiння! Машину збережено для нас! - пафосно вигукнув Гiрчцi. - Знiми спостерiгачiв, розрахуйся з ними. Грошей не шкодуй i попереди, щоб вони мовчали. Знайди росiйської, що купив нам "БМВ", нехай нашi люди з ним постiйно стежать за останньою машиною. - Яволь, гер Гiрчке. - Спiврозмовник поклав трубку, а есесiвець схопився з лiжка, швидко одягнувся i побiг будити Люгера, щоб розповiсти йому про подiї минулої ночi. Янов вийшов iз лiкарнi вкрай приголомшений. Те, що розповiв старий шокувало його. Та й сам Гришин-Падлевич шокував своєю бiографiєю: бути шпигуном абвера i дожити до глибокої старостi невикритим - це щось iз областi фанастики. Ветерани СС, якась органiзацiя неонацистiв, пошуки якоїсь незрозумiлої карти... I у всьому цьому чомусь замiшанi мiсцевi бандити та карнi злочинцi, але до того ж тут вони старий не пояснив: може не знав, а може побоявся. Втiм, враховуючи характер iнтересiв Фашиста, а слiдчий спецiально наводив довiдки про нього, можна легко уявити в чому його iнтерес у цiй справi. Крiм того, Олег Миколайович не мiг зрозумiти, чому цю невiдому карту шукають саме у автомобiлях марки "БМВ"? Вранцi наступного дня надiйшло повiдомлення з ДАI, - там уже знали, що Генпрокуратура цiкавиться викраденнями всiх "БМВ" у столицi, про те, що вночi була спроба викрадення автомобiля "БМВ", який належав дочцi першого заступника одного з мiнiстрiв уряду. Слiдчий помчав туди, але автомобiль був у повному порядку, лише панель на одному iз заднiх дверей була пригвинчена нещiльно. Мiлiцiонери зняли її, але пiд нею було пусто. Янов повернувся на роботу нi з чим, тут секретарка повiдомила йому, що дзвонив якийсь генерал iз МВС: хтось проникнув уночi до його машини марки "БМВ" (Знову "БМВ"!), у салонi все цiле i, можливо, вiн би i не помiтив цього, але невiдомий упустив викрутку. Слiдчий сам з'їздив до генерала, оглянув його, але нiчого не знайшов. Забравши викрутку, вiн поїхав назад. Викрутку вiн вiддав експертам, щоб тi перевiрили наявнiсть вiдбиткiв пальцiв на ручцi iнструменту. Повернувшись до свого кабiнету, вiн вiдкрив тонку папку зi справою та почав переглядати матерiали. У справi фiгурує вже п'ять автомобiлiв "БМВ", отже, вони мають бути якось пов'язанi. Олег Миколайович розклав перед собою ксерокопiю документiв на автомобiлi. У двох з них номери комплектуючих деталей йшли по порядку, а в iнших вiдрiзнялися лише двома останнiми цифрами, отже автомобiлi виготовленi та зiбранi в той самий час. Тепер необхiдно з'ясувати, як вони потрапили до країни. Через двi години Янiв уже знав про конфiсковану на митницi партiю машин, що складається з семи "БМВ" останньої моделi. Машини призначалися для фiрми фактично належить Фашисту. Принагiдно з'ясувалося, що на начальника митницi, який, власне, затримав машини, був скоєний напад, квалiфiкований мiсцевою мiлiцiєю як розбiй. Отже, п'ять "БМВ" вже фiгурують у справi, але десь знаходяться ще двi, якщо знайти їх, то можна взяти злочинцiв, ким би вони не виявилися, на мiсцi злочину. До кiнця робочого дня слiдчий дiзнався, що одну з конфiскованих "БМВ" купив генерал СБУ, але нещодавно продав її якомусь хлопцевi майже вдвiчi вищий за її реальну вартiсть. З цим зрозумiло, мисливцi за карткою вже, напевно, перевiрили цю машину. Залишається остання машина. Ця "БМВ" куплена спiвробiтником одного з мiнiстерств уряду. Цiкаво, скiльки ж вiн отримує за мiсяць? А втiм, до цiєї справи це не стосується... Викликавши службову "волгу", Олег Миколайович помчав до мiнiстерства. Дорогою заїхали за Петровим iз двома оперативниками. Коли вони пiд'їхали до будiвлi мiнiстерства, де працював власник "БМВ", був уже початок сьомого i на прохiднiй їм повiдомили, що вiн уже поїхав додому. Прокурорська "волга" помчала надвiр, де проживав мiнiстерський чиновник... Слiпчук завернув iз магiстралi на вузьку дорогу, що веде на подвiр'я його будинку. Вiн уже згортав у двiр, коли назустрiч вилетiв величезний чорний джип iз заляпаним брудом номером i голосно верещачи гальмами зупинився, перегородив йому шлях. Слiпчук брудно вилаявся i натиснув на педаль гальма. Дверi джипа вiдчинилися i з салону вискочили люди в чорних масках на обличчях. В руках у них були пiстолети. Вони пiдбiгли до "БМВ" i витягли чиновника з машини, при цьому голосно кричали iноземною мовою. Нiмцi, що сидять у такому ж "БМВ" неподалiк, оторопiли вiд такого нахабства з боку росiйських бандитiв. Крюгер судомно тицяв пальцями в кнопки мобiльного телефону. - Гер Люгер, росiяни напали на останню машину! - Iстерично вигукнув вiн у трубку. - Скiльки їх? - Безстрасно запитав есесiвець. - П'ятеро. - I що ж доблеснi арiйцi озброєнi автоматами не можуть упоратися з п'ятьма унтерменшами? - з глузуванням спитав Люгер. - Вiдбийте у них машину i швидко йдiть звiдти. - Яволь. - нiмець сховав мобiльний телефон i пiдняв iз пiдлоги велику спортивну сумку. Вiн дiстав iз неї три "шмайсери" i зв'язку гранат-калатушок, з довгими дерев'яними ручками. - Пiд'їдь ближче. - росiйською сказав Крюгер водiєвi, - простому хлопцю, який лише хотiв пiдзаробити грошей. Водiй здивовано i злякано дивився на грiзну зброю в руках нiмецьких "бiзнесменiв" i лише пiсля того, як нiмець нетерпляче повторив свої слова, вiн завiв мотор i повiльно рушив з мiсця. Олександр Васильович знiмав обшивку вже з третiх дверцят, коли поруч iз супротивним вереском зупинилася машина. Вiн пiдняв голову, - метрiв за п'ять вiд нього стояла iдентична машинi чиновника "БМВ". Модель, колiр - все збiгалося. Гiмлер навiть здивувався. Раптом дверцята "БМВ", що пiд'їхали, рiзко вiдчинилися i кадебешник здивувався ще бiльше - з машини вискочили люди озброєнi нiмецькими автоматами часiв Другої Свiтової вiйни. Вони почали курити з автоматiв, троє людей Гiмлера вiдразу впали на землю, четвертий встиг сховатися за капотом автомобiля i швидко вiдстрiлювався з пiстолета. Сам кадебешник, розтягнувшись на задньому сидiннi i пiднявши вгору руку з пiстолетом, почав палити по людей, що напали, через розбите заднє скло. Один з неонацистiв, скрикнувши, впав на асфальт, - куля, випущена навмання, потрапила йому в обличчя. Розлютившись через таку безглузду загибель товариша, Крюгер шпурнув за капот машини, звiдки злiсно огризався росiйський пiстолет, гранату. Вона впала до бандита i розiрвала його на шматки. Гуркiт вибуху заглушив рев двигуна машини, що вiд'їжджала, - у найнятого росiйського водiя не витримали нерви i вiн зiбрався втекти з цього страшного мiсця. Другий помiчник Крюгера, з перекошеним вiд злостi чи страху обличчям, повернувся i кинув пiд колеса "БМВ" гранату. Вона розiрвалася пiд двигуном, перетворивши капот дорогого автомобiля на купу розгорнутого металу. Поранений, приголомшений водiй упав головою на кермо, пронизливо загудiв клаксон автомобiля. Крюгер тим часом обiйшов автомобiль росiйського чиновника збоку, вiдчинив заднi дверцята i випустив залишок магазину по лежачiй там людинi з пiстолетом. Кинувши автомат, вiн витяг викрутку i почав гарячково розкручувати двi дверi, що залишилися. Панелi на двох переднiх вже були знятi, всерединi було порожньо. Крюгер швидко зняв панелi з дверей, але в порожнинах дверей було абсолютно порожньо. Поруч загальмувала бiла "волга". З неї вискочили люди з пiстолетами. - Хальт! Полiцiя! Хенде хох! - голосно, з жахливим акцентом закричав один iз них. А з магiстралi вже мчали ще двi полiцейськi машини. Неонацисти кинулися тiкати в глиб двору. - Того з автоматом можна вкласти. - сказав Янiв i мiлiцiонери вiдкрили вогонь по нiмцевi, що втiкає, вiн пробiг ще кiлька метрiв, нарештi спiткнувся i з хрипом повалився на траву, автомат випав з його рук i вiдлетiв далеко вперед. Крюгер зупинився i пiдняв руки, у правiй вiн досi стискав викрутку. За кiлька секунд до нього пiдбiгли мiлiцiонери, заломили за спину руки та одягли кайданки. - Проклятi унтерменши... - тихо прошепотiв неонацист i заскрипiв зубами вiд безсилої лютi. Слiдчий пiдiйшов до автомобiля мiнiстерського чиновника та швидко оглянув порожнини дверей - усi вони були порожнi. Поруч iз покорененим "БМВ", навколо якого лежало шiсть трупiв, метушився невисокий чоловiк у зiм'ятому дорогому костюмi i, розмахуючи руками, кричав: - Жах! Жах! Що вони зробили з моєю новою машиною! - i раптово обернувшись до Янова, пронизливо верескнув. - Це ви! Ви у всьому виннi! Ви за це вiдповiсте! Слiдчий згiдно з кивнув головою i пiшов до "волги". "Знавав би, що цей Слiпчук таке лайно - не поспiшав би так, може, цi фашисти i його б грохнули..." - подумав вiн, але вiдразу ж вiдiгнав цю думку. Петров зателефонував до мобiльного в управлiння i наказав вiдправити групу ОМОНу до готелю, де зупинилися есесiвцi зi своїми молодими помiчниками. Залишивши оперативникiв iз затриманим неонацистом, Янiв та Петров поїхали у бiк готелю. Коли вони пiд'їхали до будiвлi готелю, закованих у кайдани есесiвцiв уже виводили на вулицю. Навколо юрмилося мiлiцейське та прокурорське начальство. Тут же метушився посол ФРН iз усiм своїм секретарiатом. Весь цей натовп разом з Яновим i Петровим пiднявся в номери, в яких проживали заарештованi нiмцi. Пiд час обшуку в їхнiх кiмнатах знайшли пiстолети системи "парабеллум" та "вальтер", кiлька МП-40, велика кiлькiсть патронiв до них, два фаустпатрони та бiльше десятка гранат. Вже тiльки цих предметiв було достатньо, щоб посадити нацистiв серйозно та надовго. Протоколи затримання та обшуку оформлялися до пiзньої ночi. Коли наступного дня вранцi Янiв приїхав на роботу, на столi лежало висновок експерта: на ручцi викрутки, знайденої в машинi генерала МВС, були виявленi вiдбитки Конєва, бiльше вiдомого на прiзвисько Моррiсон. Пiдготувавши ухвалу i пiдписавши її у суддi, слiдчий зателефонував Петрову i вони разом поїхали затримувати бандита. Конєв був дома i звiстку про арешт сприйняв з цiлковитою байдужiстю, - укушене мiсце так болiло, що йому було все одно. Олег Миколайович вiдправив бiдолаху долiкуватися до тюремної лiкарнi. Коли вони закiнчили з цiєю справою, був уже обiд i Петров запропонував зайти пообiдати. Вони зайшли в невелике кафе, розташоване неподалiк у напiвпiдвальному примiщеннi. Мiлiцiонер та слiдчий Генпрокуратури замовили по подвiйнiй порцiї пельменiв та горiлки. - Що думаєш робити з Гришин? - Наколюючи на вилку пельмень, спитав Петров. - А нiчого. Жаль менi цього моторика. Нехай у справi йде свiдком. - Може воно i правильно. - задумливо кинув мiлiцiонер. - Зате цих фашистiв так засадити, що вони звiдси вже не вийдуть. - Не вийде. Зараз розпочнеться вся ця дипломатiя та їх передадуть нiмецькiй полiцiї. - А, гаразд. Мене це вже не стосується. Нехай нагорi самi мiж собою розумiються. - Янiв пiдняв склянку i вони, не цокаючись, випили. Скривившись, вiн закусив пельменем i продовжив. - Мене ось iнше цiкавить: чи зможемо ми якось зачепити цього Фашиста? Петров засмiявся: - Олеге Миколайовичу, це ж старий злочинець. Вiн у молодостi багато вiдсидiв, а тепер порозумнiшав. Сам нiде не свiтиться, а щойно - у нього цiлий загiн адвокатiв. Тож залиште. Скажiть "дякую", що вдалося затримати цього Конєва. - Спасибi. - стомлено промовив слiдчий. - Але ще що цiкаво: схованку-то так i не знайшли. Де ця загадкова карта? Спочатку я подумав, що вона була в тiй машинi, яку продав есбеушник, але її вчора на мiсцi оглянули - порожня. До того ж нiмцi б тодi не влаштовували бiйню. - А може, й не було жодної карти? - скептично спитав Петров. - Як це не було? Навiщо тодi влаштовувати такi масштабнi пошуки, пiдставляти людей пiд кулi? Має бути ця карта. Повинна. Може, в тiй машинi, що згорiла на проспектi Перемоги? Так. - Слiдчий схопився. - Куди подiли залишки тiєї "БМВ"? - Не знаю. - Протягнув мiлiцiонер. - Термiново дiзнайся. Потрiбно оглянути цю машину. Ходiмо. - залишивши на столi тарiлки з майже не зворушеними порцiями, вони вийшли з кафе. Обгорiлий кiстяк "БМВ" працiвники дорожньої служби вивезли на мiське звалище, - Фашист з'ясував це через свою людину, яка працює в ДАI. Лютц втратив усiх найнадiйнiших людей: Федотов загинув, Володю вбили, Гiмлера теж, Моррiсон валяється в тюремному лазаретi, тому їхати на звалище довелося самому Герману Карловичу, у супроводi охоронцiв. Близько години дня на мiське смiттєзвалище пiд'їхав величезний чорний "мерседес-500", за ним слiдував великий, типово бандитський джип. Крутi iномарки зупинилися серед куп та гiр смiття. З машин вибралися молодi короткостриженi мужики у строгих костюмах i розбрелися серед вiдходiв. Переляканi бомжi, що мешкають на цiй територiї, в панiцi поховалися по своїх норах та землянках. Хтось уже встиг пустити чутку, що це мисливцi за людськими органами, якi вони вирiзуватимуть у них - бомжiв. Незабаром один iз чоловiкiв повернувся до "мерседеса", тоноване скло на дверях машини повiльно опустилося вниз. - Германе Карловичу, здається знайшов. - неголосно сказав хлопець людинi, що сидить у машинi. Дверi машини вiдчинилися i Лютц вибрався назовнi. Гидливо скривившись, вiн пiшов слiдом за охоронцем, обережно обминаючи гори гниючого смiття. Покручений каркас машини був недбало кинутий серед смiття. Капот БМВ вже був засипаний горою битої штукатурки. Незважаючи на модний костюм, Фашист сам полiз усередину обгорiлої машини. Панелi на дверях сильно оплавилися i обгорiли, на однiй дверi панель була знята, її зламанi залишки валялися на пiдлозi автомобiля. Лютц заглянув у порожнину дверей, у поглибленнi лежав якийсь темний вiд кiптяви предмет. Вiн сунув туди руку i дiстав його, пiд ним виявилося ще щось, Герман Карлович дiстав i другий предмет. Ним виявився значок СС iз петлицi вiйськового мундира, таких значкiв у його колекцiї було бiльше десятка. Предмет, що лежав зверху, був весь чорний, але за контурами Лютц зрозумiв, що це якась нагорода. Вiн метушливо протер його рукавом пiджака i побачив, що тримає в руках цей "Орден кровi". Вiн гарячково засунув руку в поглиблення i, пошарiв там, намацав щось маленьке, безформне, витяг i побачив у себе на долонi оплавлений шматок срiбла, що колись був перстнем з емблемою "Мертвої голови". З оплавленого шматочка, нiби насмiхаючись, на нього дивилися порожнi очницi черепа. Але де ж мапа, через яку загинуло так багато людей? Де золотий портсигар, якого згадував Федотов? Невже хтось встиг забрати це все ранiше? Розгубленiсть Фашиста перервав чийсь глузливий голос: - Ай яй яй. Така солiдна, добре одягнена людина i лазить по звалищах! До чого ж народ довели!.. - поряд з остовом "БМВ" стояло четверо чоловiкiв. Двоє з них тримали в руках пiстолети. - Але але! Не треба сiпатися! Я старший слiдчий Генпрокуратури Янiв, а то товаришi з мiлiцiї. - неголосно попередив Олег Миколайович. Їм з Петровим знадобилося небагато часу, щоб з'ясувати, куди вiдвезли спалену машину, i вони одразу ж вирушили на мiське звалище. Ще на з'їздi з траси, вони побачили "мерседес" i джип, що стоять посеред смiття, - схоже на них чекала цiкава зустрiч... - Покажiть нам, що ви там знайшли. Фашист вибрався з машини, весь забруднений сажею i з похмурим виглядом простягнув свої знахiдки слiдчому. Той миттю глянув на значки i трохи розчаровано запитав: - Що i все? А де ця таємнича карта? - Яка ще мапа? - роздратовано кинув Лютц. - Та, яку ви так довго шукали. Петров, огляньте його кишенi. - двоє ментiв швидко пiдскочили до Германа Карловича i почали безцеремонно його обшукувати, вiн не чинив опiр - у нього не було при собi нiчого протизаконного. - Нiчого. - засмучено промовив один з оперативникiв. - М-да... - зовсiм розчарованим голосом сказав Олег Миколайович. - Дуже цiкаво. Послухайте, Германе Карловичу, у нас iз вами поки що приватна розмова, без протоколу. Скажiть, будь ласка, що це за така карта? Чому через неї заварилася така каша? - Не знаю. Я не бачив цiєї карти. - Але тодi де вона? - Це менi, на жаль, також не вiдомо. - з сумом у голосi пробурчав Лютц. - Може згорiла? - вiн махнув рукою у бiк почорнiлого каркаса. - Якщо у нас розмова без протоколу, я можу бути вiльною? - Так, звiсно. Нiхто не збирається затримувати вас. Поки що. Герман Карлович Лютц опустив у кишеню свої знахiдки i ссутулiвшись поплiв до "мерседеса". За ним рушили охоронцi. Янов зачекав, поки бандити розсiлися по машинах i вiд'їхали, а потiм пiшов з Петровим та оперативниками до "волги". "Що ж це карта i куди вона подiлася?" - знову подумав вiн спускаючись до машини. За кiлька днiв до описуваних подiй, що сталися на звалищi, вiдбулася ще одна подiя варте уваги читача. Шестирiчний Женя повернувся додому весь у сажi. Втомлена на роботi мати тiльки сплеснула руками побачивши сина: - Женю, ти мене в могилу зведеш! Це майже новi джинси! Ну, де ти лазив знову? (Тiльки не треба думати, що зараз буде чергова реклама чергового прального порошку!) Хлопчик якраз збирався розповiсти мамi, що вони з другом - Льошкою з третього пiд'їзду гуляли на смiттєзвалищi, куди недавно привезли згорiлу iноземну машину i Леха запропонував у нiй пограти. Вони грали в машинi в таксi, а потiм знайшли в зламанi дверi якiсь чорнi хрестики i велику жовту коробочку, на якiй був намальований птах з довгими вузькими крилами. Хрестики вони залишали в рiчку - хотiли "попускати жабки", але хрестики одразу потонули. А коробочку Льошка хотiв забрати собi, але вона трохи обгорiла i погано вiдкривалася. Щоб вiдкрити жовту коробочку, довелося бити по нiй каменем, через що вона сильно пом'ялася i вже нi на що не годилася, її теж викинули в рiчку, зате в коробочцi був ще гарний кольоровий футляр, в який можна було складати ручки та олiвцi. У футляр була засунута тонка, як серветка, папiрець, Женя вже вiдкрив було рота, щоб розповiсти мамi це все, але вона раптом стала так лаятися на нього, що бiдна дитина тут же забула все про що щойно збиралася сказати. Через роки Женя подорослiшає i зрозумiє, яку цiннiсть мала та коробочка з жовтого металу, яку вони так необачно викинули у воду. Вiн навiть облазить дно рiчки там, де вони з другом дитинства викидали її у воду, але нiчого не знайде. Е П I Л О Г. Старий старий на iнвалiдному вiзку на самотi сидiв за величезним столом у великiй темнiй кiмнатi. Це був групенфюрер Хiльфе - голова таємного Братства есесiвцiв та неонацистiв. Вузолуватi, висохлi руки старого, що лежали на столi, тремтiли. Перед ним лежав аркуш паперу, на якому було надруковано повiдомлення вiд члена Братства, який служив у посольствi в Українi. Двоє найстарiших членiв Братства - ветерани Ваффен СС у росiйськiй в'язницi. Частина людей, що вирушили з ними, загинула, решта заарештована. Про карту зовсiм нiчого невiдомо, а Олендорф зi своєю групою, як i ранiше, знаходиться в Альпах, але там все спокiйно. О, шалена країно! Люгер i Гiрчке пройшли всю вiйну i залишилися живi, щоб бiльш нiж через пiвстолiття згинути на так i не захоплених землях цiєї держави... То невже ж ця проклята карта була дорожчою за життя двох ветеранiв? Тепер їх лише двоє - вiн i Олендорф. Старий заплющив очi i згадав той квiтневий день 45 року, коли вперше i востаннє бачив цю карту. Группенфюрер Хiльфе прибув до Альпiйської фортецi iз секретним пакетом вiд рейхсфюрера СС Гiмлера. У пакетi був наказ для групенфюрера Цинглера i тiльки вiн один мав право розкрити його. Цинглер розкрив сургучнi печатки i прочитав наказ рейхсфюрера. Згiдно з наказом, вiн мав термiново виїхати до Берлiна i передати Гiмлеру карту, на якiй були помiченi всi схованки з награбованими в окупованих країнах скарбами. Посаду групенфюрера наказувалося зайняти Хiльфе. Цинглер сiв за грубо збитий стiл, дiстав з кишенi мундира карту i розклав на стiльницi. - Цей документ має величезну цiннiсть! - З особливим значенням сказав вiн. Гiльфе присiв навпроти нього i подивився на карту. На тонкiй кальцi у великому масштабi було зображено гiрський район, вона була покрита цифрами, що позначають висоти гiрських вершин. Скрiзь на картi були густо-густо нанесенi синiм i чорним чорнилом малозрозумiлi позначки: кружки, трикутники та квадратики. Цинглер розстебнув мундир i витягнув iз внутрiшньої кишенi масивний портсигар. На кришцi вигравiрували iмперський орел зi свастикою в кiгтистих лапах. З неголосним клацанням групенфюрер вiдкрив портсигар, у ньому лежала лише одна сигара в гарному бляшаному футлярi. - Гаванська. - з насолодою вдихаючи терпкий аромат сигари, промовив Цинглер. - Я привiз iз Францiї ящик таких сигар. Це остання, я берег її для якогось виняткового випадку... - вiн вiдкусив кiнчик i пiднiс до темної трубки вогник запальнички. Прикуривши, есесiвець склав карту, потiм згорнув її у трубочку i обережно вклав у футляр вiд останньої гаванської сигари. Футляр вiн поклав назад у портсигар. Безцiльно покрутивши портсигар у руках, Цинглер сховав його в кишеню, а потiм невiдомо до чого сказав: - А це з Аушвiца, менi зробили його iз зубiв євреїв. Втiм, тепер це не важливо... Вночi групенфюрер iз великим загоном есесiвцiв вирушив до Берлiна, але вони не дiсталися... Багато рокiв Хiльфе намагався знайти слiди Цинглера чи тiєї дорогоцiнної карти. Вiн разом з iншими ветеранами СС нишпорив у Альпiйських горах у пошуках прихованих скарбiв. Дещо їм вдалося виявити, щось знайшли пошуковi групи американцiв, але все це була лише мала частина з того, що було вказано на картi. Хiльфе чiтко пам'ятав, що карта була покрита знаками, що позначають схованки. Там були сотнi позначок - сотнi прихованих схованок. I лише нещодавно його люди знайшли старого, який брав участь у проривi групи Цинглера на Берлiн. Вiн i розповiв, що загiн був розгромлений росiйськими, Цинглер загинув, а командування взяв на себе оберштурмфюрер Краузе - єдиний офiцер, що залишився в живих. Группенфюрер передав йому портсигар та свої нагороди, але коли Краузе дiстався до зруйнованої столицi Рейху, все було скiнчено. Хiльфе розплющив очi i виразно вiдчув запах останньої сигари групенфюрера. Стряхнувши з себе цю нараду, старий порвав повiдомлення з України i повiльно покотив свою коляску до дверей.
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"