Эдуардович Руслан : другие произведения.

Тим часом у Москвi

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
  
   "ПОЛЕ БИТВИ - МОСКВА"
  
   - Пролог -
  
   Мертвою хваткою вчепившись у поручнi кабiнки, дiвчина з жахом спостерiгала за картиною, що розгорнулася внизу, зазнає метаморфози Москви. Механiзм атракцiону давно замовк, виконавши своє призначення. Вона нарештi опинилася на самому верху колеса огляду. Майже на вершинi хаосу, що панував перед нею.
   Холодний метал крiплень обпалював її задубiлi пальцi. Рiзкi, частi i контрастнi за температурами пориви вiтру розтрiпали її пишнi темнi локони. На блiдому й обвiтреному обличчi гарячково виблискували темнi, як нiч очi. Зiрки давно потьмянiли над Юлiєю, залишивши їй лише свої iскорки. Вона розумiла, що передбачуваний лжепророками кiнець свiту став несподiвано близьким, i тепер дiвчина вiдчувала його фатальну ходу.
   Курчачись в агонiї, мегаполiс досi продовжував безперервно видозмiнювався. То тут-то там, наче розчиняючись у туманi, зникали висотнi будинки. На їхньому мiсцi виникали суворi тiнi високих будов середньовiчних фортець i руїн замкiв. Дороги з кинутими на них безладними низками машин, здавалося, починали текти. Вони, то перетворювалися на бурхливi рови навколо фортець, то знову застигали нiби охолола лава, встигнувши лише на половину заковтнути розбитi екiпажi, якi ще недавно тонули в рiдкому асфальтi.
   Взятi казна-звiдки потоки води, омиваючи штучнi перешкоди у виглядi покинутих мiлiцейських кордонiв, несли все зайве з спорожнiлих мостових i вже мертвих площ. Вони крутили в воронках, що несподiвано виникали, численне вуличне смiття i закривавленi бездиханi тiла колишнiх жителiв столицi, нiби стираючи слiди масового вбивства.
   На мiсцi Лужникiв, немов мiраж, миготiли бархани пустелi. Пiдкоряючись невидимим силам, вони лише на секунду з'являлися серед дерев i так само швидко розчинялися в темрявi.
   На пустирях та проспектах, розкидаючи у рiзнi боки мiський транспорт, а часом i пробиваючи його наскрiзь, до небес пiдносилися вiковi дерева небувалої товщини. Миттю вони розросталися пишною зеленою кроною, а за хвилини засихали на коренi, нiби миттю вiдцвiлi соняшники.
   То тут, то там було видно рух. Ключова фаза бою лише починалася. Звуки битви, що долинали, пестили слух закутим у лати лицарям i вселяли страх, боягузливо зачаївшись у руїнах залишкам загонiв мiлiцiї особливого призначення.
   Дзвiн мечiв i несмолкающие черги автоматiв, свист летючих хмарою стрiл i частi вибухи розбитих вщент бронетранспортерiв внутрiшнiх вiйськ, нестямнi крики окремих жертв i симфонiї зi стогонiв поранених, iржання коней i надривний рев двигунiв, шурхання крил . Битви двох титанiв. Двох вiчних протилежностей.
   Вони прийшли. Прийшли iз зовсiм чужого свiту. Вирiшивши раз i назавжди знищити вiчне зло їхнього маленького свiту. Зло з людським обличчям москвичiв, якi нiчого не пiдозрювали.
   Дiвчина гiрко посмiхнулася. Часи колишнього спокою i рiвномiрного перебiгу життя начебто канули в лету i здавались йому нинi такими далекими i наївними.
  
   ЧАСТИНА ПЕРША
  
   - Глава перша -
  
   Весна настала раптово. Ця бешкетна дiвчина, немов стриптизерка, майстерно захоплюючи всiх, несподiвано влетiла на танцпол природи i, розкидаючи по навколишнiх дахах залишки снiгу, почала стрiмко оголюватися. Прекрасна з року в рiк, вона щоразу робить свiй єдиний вихiд незабутнiм видовищем для мiльярдiв вдячних глядачiв. Але мине кiлька мiсяцiв i настане антракт. Артистка накине на себе зеленi обновки листя i скромно сховається, непомiтно перетворюючись на чарiвну особу на iм'я Лiто.
   Ранок дня, що настав, виявився надзвичайно сонячним. Всiєю своєю красою та свiжiстю воно манило до себе, зганяючи геть усi думки про насущнi справи. Немов рiдкiснi хмари в чудовiй синявi чистого неба, думки про роботу без слiду розчинялися в лiнощi напiвсонних менеджерiв. Вони вже встигли дiстатися зручних крiсел перед екранами монiторiв, що вiдсвiчували i, сонно жмурячись на сонцi, майстерно iмiтували дiяльнiсть. Життя у кадровому агентствi закипала повiльно, але за планом. Вiн був добре налагоджений за кiлька рокiв роботи, дозволяючи конторi залишатися на плаву навiть у моменти жорсткої конкуренцiї та штилю активностi поза сезоном.
   Яскравi жовтi променi, пробиваючись крiзь немите вiком окремого кабiнету Юлiї за всю зиму, розiгрували на пiдлозi химернi сценки з рiзноманiтного театру тiней. Весняна крапель, що неслася з бурульок, звучно приземлялася на пiдвiконня, що вiдтало за склом.
   I пам'ятi, i пам'ятi, i пам'ятi - цей невигадливий музичний акомпанемент служив чудовою прикрасою танцю сонячних зайчикiв на протилежнiй стiнi кабiнету. Темна, схожа на стулку стiнної шафи дверi, контрастно видiлялася на її тлi i мовчала в очiкуваннi стуку перших клiєнтiв i знаючих вiдповiдi майже на всi запитання пiдтягнутих претендентiв.
   Потойбiчний шум мiського транспорту, заглушався дзвiнким спiвом i чуванням перших весняних птахiв. Вони були надзвичайно приємним доповненням веселої картини найоптимiстичнiшого та надихаючого на любовнi подвиги ранку. Навiть примара пташиного грипу, що постiйно витає у свiдомостi людей, не могла завадити на якусь мить забути про це небезпечне захворювання. День обiцяв бути барвистим i насправдi теплим.
   Вiдiрвавшись вiд паперiв, Юлiя обернулася на клацання електричного чайника, що закипiло. Клуби пари гарячим стовпом пiднялися до стелi, що почорнiла вiд подiбних щоденних випарiв. Перекинувши в фiлiжанку ложку чорної кави, вона залила її окропом. Дiвчина нагородила себе чотирма кубиками цукру та пiдняла блюдце, акуратно притримуючи долонею гарячу чашку. Зробивши не хитрий ранковий ритуал, вона попрямувала до вiкна, що заливає свiтлом її кабiнет.
   - Ах, який ранок! I чому сьогоднi не вихiдний?
   Юлiя була щиро рада вiдступу зими. Вона не любила цю пору року, коли день у день такому теплолюбному створенню як вона доводилося трястись вiд холоду i пити каву не для задоволення, а для того, щоб хоч якось зiгрiтися i прокинутися.
   Дiвчина критичним поглядом оглянула бруднi розлучення на склi. Краса i контрасти весни, що налетiла, не тiльки оновлювали природу, вони пробуджували в людях бажання оновлюватися самим. Своєю появою ця чортiвка примудрялася разом видiлити всi недолiки в людинi та її побутовому оточеннi. Ось i зараз, що слiпить очi сонячне свiтло, ненав'язливо натякав, що по-зимовому "чистi" вiкна пора б упорядкувати.
   На жаль, цього потребували не тiльки вони. Глибока трiщина на стелi псувала весь естетичний вигляд кабiнету вiд початку роботи Юлiї в агентствi. Здавалося, ось-ось стеля розiйдеться i на дiвчину впаде весь дах будiвлi. Звичайно, у страху завжди очi великi, але вiдчуття нестабiльностi прямо над головою не вселяло в Юлiю оптимiзму. У пам'ятi ще були свiжi спогади про обвал будинкiв по всiй Москвi, тому вона при кожнiй нагодi дiлилася з вiчно невловимим начальством своїми обґрунтованими побоюваннями.
   Щоразу шеф починав обiцяти, що обов'язково зробить ремонт у її кабiнетi, але низка запевнень з рiвною перiодичнiстю ось уже пiв року тягнулася, не виливаючись навiть у хоч трохи.
   Мiфiчнi видiленi кошти час вiд часу розчинялися в бухгалтерських рахунках витрат пiдприємства. Так само, як зараз зникав у чорному кругообiгу гарячої кави брусочок рафiнаду.
   До цього дня дiвчина втратила будь-яку надiю мати хоча б навiсну стелю i звикла байдужим тоном жартiвливо заспокоювати клiєнтiв, якi вивчають особливостi простору над головою.
   Зробивши обережний ковток, Юля глибоко зiтхнула i з заздрiстю проводила поглядом зграйку невгамовних горобцiв, що проносяться повз вiкно, наче маленькi винищувачi. Дурняючий запах кави вже поширився по всьому кабiнету i приємно лоскотав нiс. У стiну пролунав знайомий стукiт молодого колеги з сусiднього кабiнету, вириваючи думки дiвчини зi свiту весняної казки.
   Поставивши блюдце на письмовий стiл, вона ще раз важко зiтхнула i кiлька разiв стукнула у вiдповiдь. Цей дивний вид комунiкацiї нi до чого не зобов'язував i був лише черговою витiвкою темноволосого студента, який надiйшов до них на практику з факультету психологiї.
   З перших днiв їх знайомства, Юлiя зрозумiла, що в їх змiшаному колективi кiлькiсть її шанувальникiв збiльшилася на один юний екземпляр. З того часу регулярнi постукування в стiну не припинялися навiть у моменти спiвбесiд.
   Дiвчина прихильно ставилася до прояву знакiв уваги на робочому мiсцi i часом навiть дозволяла собi легкий флiрт. Але про розвиток бiльш серйозних вiдносин з одним iз колег не могло бути навiть мови. В агентство Юлiя прийшла працювати i, перш за все, вона професiонал, а вже потiм все iнше.
   Iншими словами до серйозних службових романiв ейчар вiдчувала неприязнь. Тим бiльше з огляду на той факт, що у життi дiвчина нiколи не страждала вiд нестачi чоловiчої уваги, то не збиралася витрачати часу на дурницю. Вона була молода, приваблива i впевнена в собi, i цього знання для Юлiї було достатньо, щоб не шукати серйозного пiдтвердження з боку чоловiкiв.
   Пролунала ласкава трель телефону. Потрiбно було повертатися до роботи. Зробивши ще один ковток, Юлiя увiмкнула екран монiтора та потяглася до трубки апарата.
   - Юлiя Володимирiвна слухає, - промовила дiвчина.
   Зайвий раз повiдомляти абоненту, що вiн потрапив до кадрової агенцiї, було зайве. Раз задзвонив саме її апарат, отже, Зiна адмiнiстраторка вже переадресувала дзвiнок за призначенням.
   - Юля, привiт, - пролунав схвильований голос шефа.
   - Доброго дня, Миколо Петровичу, - вона не зовсiм зрозумiла для чого директор дзвонить на стацiонар, якщо нiколи не розлучається зi своїм стiльниковим.
   "Може, перевiряє, чи я на робочому мiсцi. Якщо так, то стосовно мене влаштовувати такi перевiрки з його боку виглядають вкрай безглуздо"
   - Слухай мене уважно, - продовжував швидко говорити Микола Петрович, - А краще ще й записуй.
   - Добре, шеф, диктуйте, - притиснувши трубку вухом до плеча, дiвчина запустила блокнот i застигла над клавiатурою.
   - Хвилин за двадцять, а може навiть i ранiше, до нашого офiсу прийде дуже важливий клiєнт. Повторюю. Дуже, - у голосi шефа буквально вiдчувалася та сума авансу, яку вже перевели на рахунок фiрми, - Йому потрiбнi дещо незвичайнi послуги з пiдбору персоналу.
   - Якi саме?
   - З обов'язковим застосуванням твоїх знань в астропсихологiї, - тон шефа змiнився. Почулися виннi нотки. Адже саме вiн був найзатятiшим скептиком усiх астрологiчних течiй, а особливо використання їх у практицi вiдбору кандидатiв.
   - Ясно, - спокiйним тоном пiдтвердила Юлiя, внутрiшньо трiумфуючи, - Що-небудь ще?
   - Необхiдно, щоб кандидати мали аналiтичне мислення, а також самi вiдповiдали функцiям та iмiджу... - здавалося, що шеф зам'явся, - ...Кожен iз фiгур у грi шахи.
   - Що ви маєте на увазi, Миколо Петровичу? - Вперше за довгий час роботи в агентствi Юлiя розгубилася.
   Вона працювала ейчаром досить давно, але їй вперше довелося почути таку дивну вимогу до кандидатiв. На його фонi безлiч iнших оригiнальних вимог у стилi "хочу фiнансового директора iз зовнiшностi фотомоделi" або "ПiАр менеджера зi знанням дактилологiї" просто блякли.
   - Це й маю на увазi, - до директора повернулася його початкова строгiсть, - Менi самому все це здається дивним. Але, Юля, ти ж знаєш наш девiз - "Будь-яка примха, за Вашi грошi".
   - I що? Клiєнт, готовий заплатити ТАКУ суму?
   Сама сума була їй не вiдома. Але, чудово знаючи свого начальника, дiвчина розумiла, що чим абсурднiшими були вимоги замовника, тим нереальнiшим виглядав рахунок за надання послуг.
   - Вiн не лише готовий. Вiн уже внiс половину, - схвильованiсть шефа, що ретельно приховується, знову повернулася в його голос.
   "Треба зазирнути в бухгалтерiю i прикинути свiй вiдсоток", - подумала Юлiя, у слух сказала.
   - Є ще якiсь побажання?
   - Клiєнт побажав, обговорити їх з тобою особисто, - за iнтонацiєю стало ясно, що Микола прагнув якнайшвидше закiнчити розмову, - Впораєшся?
   - Ну-у, - дiвчина вiдкинулася на спинку крiсла i задумливо подивилася на трiщину, - З першим пунктом проблем не виникне, а з приводу другого та можливих iнших, дуже сумнiваюся.
   - Юлiє, - голос начальника був твердий, - Це було риторичне питання. I якщо ти знову розглядаєш свою "подругу" на стелi, то урочисто обiцяю, за виконанням замовлення, ми всiм складом переїдемо в новий офiс, i ти отримаєш найкращий кабiнет.
   Дiвчина не знала, як реагувати. В обiцянки шефа вона вже давно не вiрила, але було в новому запевненнi щось таке, що говорило про стовiдсоткову гарантiю виконання.
   - Добре, Миколо Петровичу. Зроблю все, що в моїх силах.
   - От i молодець. Якщо що, тримай мене в курсi подiй. Бувай.
   Трубка наповнилася короткими гудками. Юлiя все ще притискала її до плеча i задумливо розглядала стелю. У зручному шкiряному крiслi вона покручувала себе з боку в бiк, абсолютно неусвiдомлено пiддаючи гострий пiдбор нових чобiт випадковостi бути недоречно зламаним.
   Темний курсив, на бiлому тлi вiдкритого вiкна "блокнота" якось iстерично блимав. Начебто намагався вистрибнути з поверхнi рiдкокристалiчного екрану монiтора.
   Юля не внесла до запису не єдиного рядка. Вимоги настiльки здивували досвiдченого ейчара, що вона не забуде їх тепер за жодних обставин.
   Нарештi, вiдiрвавшись вiд кричащої трубки, дiвчина обережно повернула її на базу. Присунувшись ближче до столу, вона полонила свою улюблену синю мишку з неоновим пiдсвiчуванням. Манiпулятор з легкiстю ковзався по килимку, дублюючи рухи на екранi монiтора. Запустивши базу даних претендентiв, Юлiя почала переглядати новi надходження.
   - Насрулiна Олена, Плеш Микола... Знову, нова партiя? - Дiвчина весело посмiхнулася i продовжуючи клацати мишкою, поповнила колекцiю смiшних прiзвищ. Запустивши її по внутрiшнiй мережi офiсу, вона почала чекати реакцiй.
   Вже за хвилину за стiною пролунав заливистий гортанний смiх. Так мiг смiятися лише їхнiй системний адмiнiстратор. Смiшки та хихикання iнших вона вже чула вкрай приглушено.
   Юля завжди вважала, що як корабель назвеш, так вiн i попливе. Тому рiдко запрошувала на спiвбесiду людей iз дещо дивними прiзвищами, надаючи задоволення вiд спiлкування з ними своїм колегам. Звичайно, приказка не завжди виправдовувала себе, i за чутками Трахов Андрiй досi успiшно очолював одне з провiдних модельних агенцiй мiста.
   Дозволивши собi кiлька хвилин здорових веселощiв дiвчина, нарештi, взяла себе в руки i запустила вiкно пошуку по базi даних. Тут вона здивовано завмерла, розгублено ляскаючи довгими вiями. У цей момент Юля вiдчула, що зовсiм не знає, з чого починати пошуки i кого шукати. Вихiдної iнформацiї було дуже мало, бiльше того, вона виявилася такою, що звичайний пошук у системi допомогти їй майже не мiг.
   - Нда..., - задумалася дiвчина, намагаючись хоч якось зменшити в масштабах логiчний ланцюжок своїх дiй. Потрiбно було починати з малого.
   - Юлько! А ти знаєш, скiльки ми на рахунок отримали? - Вискочило вiкно "аськi". Бухгалтерiя ласка на всякого роду сенсацiї сама прагнула подiлитися можливою паранормальною кiлькiстю нулiв у суми. Невеликий, запланований похiд до їхнього кабiнету скасовувався.
   Танька, молодший бухгалтер, яка завжди вважала Юлiю своєю найкращою подругою та безперечним авторитетом у жiночих питаннях, усiма новинами насамперед прагнула подiлитися саме з нею. Пiсля цього, вислухавши пару трiйку добрих порад про те, як не варто розголошувати фiнансову iнформацiю компанiї, заспокоювалася. Iнакше за таке нетримання Микола Петрович давно б турнув горе бухгалтерку з позицiї. I додав би i так завантаженим консультантам роботу з пошуку спецiалiста на вакансiю, що несподiвано звiльнилася.
   Отримувати iнформацiю з перших рук завжди добре. А отримувати її так, що навiть сам директор про це не знає - краще. Тiльки завдяки цьому, пiсля кiлькох конфузiв, шеф назавжди залишив усi спроби надути Юлiю щодо фiнансiв.
   Не видавши своє вiрне джерело, дiвчина й надалi гарантувала собi чесний дохiд, справно нагороджуючи Танюшку своєю дружбою та прихильнiстю. Чому остання була рада, зовсiм не пiдозрюючи про те яку життєво важливу функцiю виконувала.
   До решти колег Юлiї не було абсолютно нiякої справи. Вона з усмiшкою спостерiгала, як хитрий, що власне й личить директоровi, Микола Петрович залишав чесних працiвникiв аж без третини заробленого. I все це тому, що всi угоди шеф укладав та пiдписував особисто.
   - Ну, i яка довжина? - швидко надрукувала вiдповiдь дiвчина.
   - П'ять нулiв. Двiстi тисяч.
   - Рублiв? - продовжила чат Юлiя.
   - Доларiв!
   Дiвчина засмутилася i ще раз перечитала весь короткий дiалог, повний смайликiв.
   - Не може бути!
   - Не вiриш? Сама зайди та подивися, поки шефа немає.
   Юлiя проковтнула слину та прикинула свої двадцять п'ять вiдсоткiв. Плюс ще двадцять п'ять iз другої половини, по виконанню замовлення. Виходили чималi грошi, заради яких дiйсно варто було метушитися.
   Вона швидко подякувала спiврозмовницi i завернула вiкно.
   "Сто тисяч, сто тисяч... СТО ТИСЯЧ!"
   - Боже мiй, пiсля такого прибутку можна рокiв п'ять не працювати та жити на повну котушку.
   Коли перше враження вiд можливого заробiтку минуло, дiвчина нагадала собi просту iстину, що навiть їй, фахiвцевi зi стажем не варто дiлити шкуру ще не вбитого ведмедя. Адже завдання справдi було вкрай неординарним, а сто тисяч, по сутi, не така вже й велика сума порiвняно з тим, що щодня заробляли дiлки сучасного бiзнесу. Але для звичайного старшого менеджера з фiлологiчною освiтою i незакiнченими курсами психологiї, це було незлiченне багатство.
   Якнайшвидше повернувшись до перегляду бази даних, Юлiя знову засiла за пошук. Для кращого розумiння власних дiй вона намагалася чiтко мiркувати в слух. Звук власного голосу не тiльки пiдганяв хiд думки, а й пiдбадьорював.
   - Що ж, спробуємо розпочати своє сортування з керiвного складу. Адже навiть у шахах потрiбнi свої королi та королеви...
   Дiвчина обрала опцiю "керiвники" та поставила вiкову межу вiд двадцяти п'яти до тридцяти рокiв.
   - Фiзiологiчно людина вже дозрiла, але ще не реалiзувала себе повнiстю. Для начальникiв якраз те, що потрiбне. Далi...
   Навiвши стрiлку на кнопку пошуку, вона рiшуче клацнула клавiшу манiпулятора. Миша пискнула i негайно виконала команду.
   Спостерiгаючи за тим, як на бiлому тлi вже непустого вiкна з'являються виноски на анкети кандидатiв, висвiчуються їхнi iмена, прiзвища, а також загальна кiлькiсть претендентiв у цiй категорiї, Юлiя поступово почала розумiти, у що вплуталася. Заданий пошук виявився занадто широким. Подальший пошук мiг перетворитися на дослiдження на кшталт " шукаю те, не знаю що " . Без допомоги замовника було справдi не обiйтися. Спроба справити враження на клiєнта на момент вiзиту першими пiдготовленими анкетами кандидатiв з трiском провалилася.
   - I як тепер усе це ще й вiдсортувати за знаками зодiаку? Роботи не початий край... А потiм ще зрозумiй хтось пiдходити, а хтось нi. Чорт!
   Дiвчина зло стукнула оптичною мишкою по килимку. Неонове свiтло попереджувально блимнуло. Гризуну такий струс не сподобався.
   I дiйсно. Без додаткової iнформацiї, вiд безпосереднього замовника цього незвичайного пiдбору, вона так i не зможе нiчого знайти. У купi погано вiдсортованих резюме, на даний момент вона не бачила для себе нiчого крiм перспективи згорнути шию, зiпсувати зiр i просто змарнувати час.
   - Невже без мене, панi, вам не обiйтися?
   Першу мить дiвчинi здалося, що вона сказала це сама, але потiм, усвiдомивши суть фрази, рiзко вiдiрвалася вiд монiтора. Дивно, але в кабiнетi, крiм неї, бiльше нiкого не було.
   Пiдозрiлим поглядом вона окинула стулки невеликої шафи, що мирно стоїть у дальньому кутку кiмнати. Зараз цi громiздкi меблi, могли бути єдиним мiсцем, для жартiвника, що побажав у ньому непомiтно сховатися. Самовiддано розмовляючи сама з собою в слух i уткнувшись в екран монiтора, Юля цiлком могла не помiтити увiйшов.
   - Хто тут? - насторожено спитала дiвчина i внутрiшньо приготувалася встати. Ще не разу нiхто не заходив до її кабiнету без попереднього повiдомлення адмiнiстраторки.
   Вiдповiдi не було. Старший рекрутер пiдвелася з мiсця, але тут же злякано знову вiдскочила назад. Спинка крiсла жалiбно рипнула.
   За кiлька десяткiв сантиметрiв вiд Юлiї, пiдминаючи пiд собою папку iз забракованими резюме кандидатiв, несподiвано виник чорний кiт. Темною плямою вiн нiби матерiалiзувався зi згустку коричневих тiней кiмнати. Якщо тварина i застрибнула на папери прямо з пiдлоги, то дiвчина виразно пропустила момент її грацiозної появи. Тим часом кiт продовжував нахабно влаштовуватися на столi та сiв, обвивши себе хвостом. У тому, що цей кiшок був яскравим представником чоловiчого роду, сумнiватися було безглуздо. Здорова i нагла морда хижака ясно визначала статеву приналежнiсть господаря.
   З часткою переляку i неприхованим здивуванням Юля широко розплющила очi. У вивчаючому ж зеленому поглядi пухнастого боввана ясно читалася глузування. Кiт застиг без руху. Лише очi раз у раз примружилися в яскравих променях сонця, висловлюючи найбайдужнiше й умиротворене ставлення до всiх навколишнiх предметiв. Вузькi зiницi тварини, як би ненароком вивчали дiвчину, що втратила дар мови. Коротка шерсть лиснiла i блищала, видаючи в несподiваному вiдвiдувачi вгодованого домашнього мешканця. Брати по шерстi безпороднi Васьки та Мурки з помийок навiть поряд з ним не пробiгали.
   - Ну... Кинься звiдси! - нарештi прийшла до тями Юлiя i рiшуче вказала на дверi.
   - А ви завжди так зустрiчаєте клiєнтiв? - здивувався кiт. Його слова пролунали в головi ейчара вельми ясно та чiтко.
   Дiвчина махнула рукою, намагаючись вiдiгнати ману, але чорна пляма праворуч вiд монiтора навiть не думала зникати. Тим часом кiт буквально випромiнював задоволення i явно насолоджувався виробленим ефектом. Бiльше того, вiн схилив голову на бiк i для бiльшої переконливостi у своїй реальностi став водити вухами в рiзнi боки.
   - Нi, - вiдповiла Юлiя, дивуючись сама собi.
   "З глузду, чи зовсiм збожеволiла? На весняному сонцi перегрiлася? Чи замiсть цукру хтось смiху заради тертих грибочкiв сипнув?"
   Перебуваючи в замiшаннi, вона не помiтила, як почала нервово клацати нiгтем об нiготь, здираючи з них прозорий лак.
   "Хiба я розмовлятиму з котом, що говорить?" - Дiвчинi здалося, що в цей момент плюшевий товстун на столi негайно посмiхнувся їй немов Алiсi в країнi чудес. При цьому безперечно переплюнув свiй чеширський прототип, - "Ще й либиться худоба!"
   - Якщо не станете зi мною розмовляти, то я не ручаюся за вашу безпеку.
   Пiсля цих слiв, кiт, неначе ненароком, виявив несподiваний iнтерес до манiпулятора, що лежав на килимку. Вiн грайливо пiдтягнув "мишку" до себе, смикаючи її за хвiст дроту.
   Це нахабство остаточно вивела Юлiю з зацiпенiння. Вона присунулася до столу i рiшуче накрила улюбленого електронного гризуна долонею, зовсiм залишивши поза увагою те, що кiт вiдкрито читає її думки.
   - Що ти хочеш цим сказати? Чи може, я ще маю звертатися до тебе, як до клiєнта, на "ви"?
   Кiт залишив дрiт у спокої i зовсiм по-людськи глянув на Юлiю зеленими очима. Зiницi, в тiнi, що вiдкидається дiвчиною, значно збiльшилися в розмiрах. Вiд заданого йому питання волохатий гiсть досить замуркотiв.
   - Мирр... Було б дуже ввiчливо з вашого боку, панi. Враховуючи, що на брудершафтi ми з вами ще не пили i...
   - Ще чого! Менi собаки бiльше подобаються! - перебила свого незвичайного спiврозмовника Юлiя.
   Кiт невдоволено облизнув носа. Бiльше нiщо не видало його рiзкої та секундної змiни настрою. Продовжуючи мурчати, пухнастий пафосно вимовив.
   - ...саме менi удостоєна висока честь, представляти таку високородну персону як мiй господар.
   - I хто ж вiн такий? - виведена з моральної рiвноваги дiвчина, не помiтила, як втягнулася у дiалог iз цiєю чорною подушкою на коротких лапках.
   - Той, про якого хвилин двадцять тому вас особисто попередив шеф агенцiї, - вкотре посмiхнувся кiшок. Пiсля чого, невiдривно стежачи за обличчям Юлiї, що витягується здивовано, звiр перемiг.
  
   - Роздiл другий -
  
   Дiвчина не могла повiрити своїм вухам. Iстота, здiбностi якої вона вiдверто вважала короткочасною слуховою галюцинацiєю, виявилося добре обiзнаним про її поточнi справи. Юлiя з неприхованою побоюванням подивилася на зухвалу морду, прикрашену довгими ретельно вилизаними вусами.
   Якщо здатнiсть кота говорити i вважалася нею чимось незвичайним, то сама неймовiрнiсть появи домашнього хижака в її кабiнетi вже вiдiйшла на другий план. Спогади про нахабне тупотiння кота по паперах, а також його спробу замаху на улюблену "мишку", чомусь бiльше не викликали в Юлiї особливих емоцiй. Наче... все це було гаразд! Хоча, неспокiйна пiдсвiдомiсть iз хворобливою перiодичнiстю продовжувала подумки кричати - "Мила, тут ВСЕ напевно НЕ ВПОРЯДКО!"
   "Не може ж Микола Петрович i справдi зв'язатися з кимось чи чимось таким, здатним так впливати на психiчний стан його спiвробiтникiв? Та не може цього бути! Глюк, пiди! Зникни! Негайно!"
   - А грошi, перерахованi на рахунок компанiї, теж вважаєте ефектом виробленим часткою наркотику у вашiй кавi? Може, i їм варто негайно зникнути? - кiт i далi незворушно читав її думки.
   - Не може бути! Справдi наркотик? - приголомшено запитала дiвчина, згадуючи свiй здогад про жартiвник з глюциногеном.
   - Не знаю не знаю. Якщо на вас, панi, так впливає безневинний кофеїн, то уявляю, що з вами сталося, якби все виявилося так, як ви фантазуєте.
   - Що ж тодi? - Ейчар наполегливо вiдмовлялася сприймати чорного гостя за частину навколишнього свiту. Про її адекватне сприйняття розмовляючої тварини представником важливого клiєнта, не могло бути й мови.
   - Запевнюю вас. Я такий самий реальний, як i ви. Можете навiть погладити, - iз цими словами задоволений собою кiт пiдвiвся з насидженого мiсця.
   Швидко подолавши вiдстань, що роздiляла їх, вiн уткнувся в щоку, очманiлу вiд уколу його мокрого носа Юлiї. Вже вдруге з моменту їхньої зустрiчi, волохатий гiсть протяжно замуркотiв. Цього разу, видавши цей утробний звук, кiт уподiбнився до маленького гусеничного трактора. Провiвши вухами по носу дiвчини, звiр ясно змушував вiдчути кожним рецептором похоловiлої шкiри свою цiлком реальну присутнiсть!
   Тiльки пiсля того, як пухнастий кiнчик короткого хвоста на довершення демонстрацiї торкнувся обличчя Юлiї, кiт повернувся на колишнє мiсце. Цього разу вiн нахабно лiг, по черзi втягуючи всi чотири лапи.
   Дiвчина струсила головою, зганяючи з себе зацiпенiння.
   - Я напевно зiйшла сума, - задля переконливостi вона сильно вщипнула себе за руку. Та все ще стискала долонею "мишку", i якось вiдчайдушно сiпнулася вiд раптового болю. Потривожений рухом пухнастий нахабник, невдоволено пирхнув.
   - Ех... Ну, якщо так. То менi напевно нiчого не залишається, як навмисно створити для вас безвихiдь. Кажуть, що екстремальнi ситуацiї найкраще приводять людину до тями.
   Навiть при всiй похмуростi вимовленої фрази, зовнiшня благодушнiсть кота нi на йоту не змiнилася.
   Раптом за дверима почулася якась дивна метушня. Юлiя не наважилася уточнювати, що ховалося пiд цiєю сумнiвною загрозою, що пролунала вiд її вiдвiдувача, i негайно вискочила з-за столу.
   Поспiхом вона тут же зачепила чашку з недопитою кавою i почула дзвiн її старту з блюдця. Завмерши на секунду, дiвчина з досадою скривилася. Краєм ока вона простежила короткий шлях посуду на пiдлогу, i трохи зрадiла його вдалому приземленню. При ударi об пiдлогу улюблена порцеляна не постраждала.
   - Я б сказав, що це на нещастя, - не мiняючи пози промуркотiв кiт, - От якби розбилася, у вас, панi, можливо, був би шанс.
   Залишки кавової гущi, виплеснутi назовнi, перетворюючись на хитромудрий вiзерунок у кутку сонячного квадрата, залили килимове покриття.
   - Погадаємо? Може, ще не все втрачено? - продовжив знущатися чорний "комiр". Тепер вiн повернув голову i, звiсивши її у бiк картинки на пiдлозi, вивчав "намальоване".
   Юлiя навмисно проiгнорувала його. Вона не хотiла мати нiчого спiльного з цiєю хворобливою галюцинацiєю. Похитуючись на високих пiдборах вiд слабкостi, що вiдчувається, i ледве утримуючи рiвновагу вiд хвилювання, дiвчина швидко наблизилася до дверей, обережно виглядаючи в коридор.
   Її кабiнет знаходився в самому кiнцi довгої сiрої ворсистої дорiжки, заставленої з бокiв зручними офiсними стiльцями з оксамитовим верхом. У цей момент з кабiнету навпроти та iнших кiмнат, так само обережно висовувалися не менш зацiкавленi, що вiдбуваються, стривоженi особи колег.
   - Що за шум? Що вiдбувається? - почулися здивованi вигуки.
   Вiдповiдь була прямо перед ними. Картина, що постала поглядом, наповнила тiло неприємним вiдчуттям мурашок, що бiжать по шкiрi.
   У вхiдних дверях Юлiя помiтила двох працiвникiв правоохоронних органiв. Мiлiцiонери суворо та безцеремонно демонстрували адмiнiстраторцi якiсь папери. У цей момент оперативна група, що проходила за їхнiми спинами, дiяла досить грубо i швидко.
   Двоє автоматникiв у мiському камуфляжi та чорних масках, пiрнувши пiд ребра стволами охоронця, щiльно притиснули його до стiни. Наручники дзвiнким клацанням вiдразу сповiстили бiдолаху про те, що вiн бiльше тут не головний.
   Третiй та четвертий зайнялися тим, що вибивали дверi до бухгалтерiї. Нiкому з них i на думку не спало, що вона може вiдкриватися в коридор. Перети на пролом, нагадуючи дiї пожежникiв пiд час пожежi, схоже приносило їм задоволення.
   П'ятий, з калашниковим наперевагу, чiтким i важким кроком попрямував у бiк Юлiї. На грудях велетня красувалася помiтна чорна нашивка iз золотими лiтерами "ОМОН". За здоровенною, пiшли iншi учасники захоплення. Всi розмiром iз середню шафу вони своїм виглядом вселяли страх перед силами правопорядку. Роздiляючись у мiру просування, ОМОНiвцi, заштовхуючи цiкавих назад, зникали у найближчих до них кабiнетах.
   Наведений в тихий жах персонал агентства i зненацька застигнутi ранковi претенденти, забивалися в далекi куточки своїх невеликих примiщень. Нiхто навiть не мiг подумати, спробувати чинити опiр. Всi були чудово знайомi з моторошними iсторiями про насильство пiд час "маски-шоу", що влаштовуються мiлiцiєю.
   Незабаром один iз бiйцiв досяг дверей Юлiї i без церемонiй рукою вiдтiснив дiвчину всередину кабiнету. Вiдчиненi з силою дверi, глухо стукнулися ручкою об стiну.
   - Та що ви собi дозволяєте? - ледве утримавшись на ногах, спробувала обуритися господарка кабiнету.
   Загарбник окинув дiвчину оцiнюючим поглядом i, хмикнувши пiд нiс щось дуже вульгарне, мовчки залишився стояти в отворi. Крiзь щiльний матерiал маски передбачити настрiй людини зi зброєю було складно, тому Юлiя притримала, ось-ось готова була вирватись образа. Принцип "промовчиш, цiлiше будеш" був у цей момент дуже доречним.
   Утримавши рiвновагу пiсля поштовху, Юлiя насупилась i продовжила вiдступати. Минувши стiл, вона зробила ще пару крокiв i вперлася м'яким мiсцем у запорошене пiдвiконня. Картина робочого мiсця не змiнилася. Кота ж змiни, що вiдбулися в офiсi, нi крапельки не здивували i не схвилювали. Вiн нiби знав, що станеться наступного моменту, i лише лiниво перекинувся на iнший бiк. Намагавшись зробити це так, щоб було зручнiше спостерiгати за мiлiцiонером. Пiсля чого з неприхованим iнтересом став розглядати живу перешкоду, що виникла бiля вiдчинених дверей.
   - Подання починається! - урочисто заявив вiн.
   Дiвчина скосилася на хутрового звiра, сподiваючись отримати пояснення такою дзвiнко кинутою фразою, але котяра зухвало її проiгнорував.
   Минула хвилина. Iнша. З боку коридору долинули звуки чiтких крокiв. На тлi загального шуму обшуку, Юлiя зрозумiла - так впевнено крокуючий чоловiк, знав куди прямував i наближався, або до неї, або до сусiда навпроти.
   Припущення виявились вiрними, i незабаром у проходi з'явився високий молодий чоловiк. Худий, проте стрункий. Його довга коричнева куртка з натуральної шкiри налiчувала на собi близько десятка кишень - невiд'ємної атрибутики справжнього чоловiка. Смiшний бiлий светр, змальований блакитними оленями, навiть натяком не видавав у новому гостi спiвробiтника правоохоронних органiв. Зате вигладженi чорнi штани з чiткими стрiлками i свiтлий комiр сорочки з пiдтягнутою до неї краваткою, надiйно вкритою пiд веселим стадом парнокопитних, говорили про всю офiцiйнiсть вiзиту їхнього власника.
   - Часткова Юлiя Володимирiвна? - спитав увiйшов, ще на ходу звертаючись до дiвчини.
   - Так. Це я. А в чому, власне, справа? - лiва брова Юлiї здивовано зiгнулася. Схрестивши руки на грудях, дiвчина прийняла оборонну позу i вичiкувально зосередила погляд на перенiссi цього симпатичного брюнета.
   Чоловiк, чий погляд не оцiнив всiєї краси дiвчини i не видав жодних емоцiй, в наступнi двi секунди вiдповiв жахливо холодно.
   - Московське ГУВС. Капiтан Морозов, управлiння боротьби з економiчними злочинами. У нас є ордер на обшук пiдприємства та ваш арешт.
   - Н-н-на якiй пiдставi? - не змогла приховати хвилювання Юлiя. З самого першого моменту несподiваної появи в кабiнетi кота, що говорить, серце постiйно передчувало негаразд. Зараз же воно забилося наче птах у клiтцi.
   - Фiнансовi махiнацiї в особливо великих розмiрах, - вiдповiв Морозов, уважно стежачи за поведiнкою пiдозрюваної.
   - Це якась помилка! - Вигукнула вона в замiшаннi, - Я нi в чому не винна!
   - Ще як винна... мiрр, - не мiняючи позицiї, заливаючись гортанним бурчанням, вперше за час дiалогу зашумiв зi столу кiт. Вiн нiби бавився, видаючи фрази майже на розспiв, - Уже багато рокiв свою чорну готiвку, в агентствi миє наш професiонал! I, до речi, останнi двiстi тисяч iз тiєї ж опери... Миррр
   - Ви не повiрете! - тут же щиро посмiхнувся капiтан, - Але це найпоширенiша реакцiя, серед бiльшостi пiдозрiло...
   - Мовчи худобу! - Зашипiла на кота Юлiя, перебиваючи Морозова на пiвсловi.
   - Це ви менi? - з подивом витрiщився на неї мiлiцiонер, шукаючи пiдтримки у бiйця ОМОНу. Його на мить з'явилася дружня посмiшка, немов вiтром здуло, - Здається, громадянка, вороже настроєна.
   - Нi! Нi! Нi! П-п-чекайте! - протестуючи, замахала руками дiвчина. Вона швидко пiдiйшла до столу. Там, закинувши голову в її бiк, самовдоволено скелявся чорний гад.
   - Це я не вам! А йому! Коту... - Юлiя вказала на невеликий стос паперiв та папок.
   Оперативник якось невпевнено i з побоюванням зробив крок назад.
   - Вибачте... якому такому... коту? - Перепитав вiн, знаходячи робочий стiл ейчара цiлком звичайним.
   - Жiнко, здається не в собi, - буркнув крiзь маску здоровила, i як би ненароком вище пiдняв стовбур автомата, спрямовуючи чорне дуло в бiк господинi кабiнету.
   Несподiвано Юлiю осяяло. Мiлiцiонери не лише не чули фрази кота, вони навiть зараз не бачили цього пухнастого провокатора. Але обличчя їх стали набагато серйознiшими.
   "Мамо, я збожеволiла..."
   Ледве знайшовши в собi сили, щоб взяти себе в руки, дiвчина невпевнено вимовила.
   - По-можливому вирiшимо питання на мiсцi? Ви менi поясните, що до чого. Може вийти домовитися?
   Юлiя не вважала себе, замiшаною в чомусь, або тим бiльше винною в тому, в чому її пiдозрювали. Їй просто хотiлося якнайшвидше вирiшити всi можливi проблеми з мiлiцiєю тут i зараз. Пiсля чого вона скасує всi зустрiчi i впритул займеться котом або своєю головою. А може i тим, i iншим одночасно.
   Морозов посмiхнувся. По всьому його виду можна було сказати, що подiбнi пропозицiї надходили йому i ранiше. Причому неодноразово. Природно, про всi результати таких пропозицiй за висловом його особи визначити було складно.
   - На жаль, не все так просто. На жаль, надто багато свiдкiв та бiльш-менш зацiкавлених осiб. До того ж справа вже оприлюднена.
   - Лай-ла! Ла! - переможно заспiвав кiт, нiби чекаючи на таку розв'язку.
   - Тому попрошу вас не чинити опору та культурно супроводити мене до машини, - продовжив капiтан мiлiцiї.
   В той же момент вiн з подивом спостерiгав за тим, як, намагаючись вдарити по столу, Юлiя рiзко вiдсмикнула руку. Вираз очей пiдозрюваної здавався близьким до божевiлля.
   - ... Емм. Прошу не чинити опору. Заради вашого ж блага, - додав вiн, з певною участю та спiвчуттям у голосi.
   Юлiї в цей момент було не до нього. Вона мало чула останнiх двох фраз.
   "Не може цього бути! Вiн пухнастий!"
   Вiдкриття для дiвчини на секунду ототожнилося з вигуком iнквiзицiї Джордано Бруно, що спалюється на вогнищi, - "А все-таки вона крутиться! Юлiя з неприхованим жахом дивилася на долоню.
   "Та вiн ще й линяє!"
   - Природно линяю. Весна ж на подвiр'ї чи ви не помiтили? - незворушно промовив кiт i сiв. Пiсля чого вiдчутно взявся з усiєю ретельнiстю вилизувати подушечки переднiх лап.
   "Боже! Вiн справдi матерiал! I терся об обличчя теж вiн!"
   У спробi зiгнати пiдлу iлюзiю зi столу Юлiї довелося вiдчути найреальнiшу в її життi нереальнiсть.
   - Тепер ви вiрите, панi? - поцiкавився кiт. - Треба вiрити котам з перших слiв... До речi, у вас ще є шанс вийти звiдси без особливих труднощiв.
   - Юлiє Володимирiвно, не створюйте проблем, - сказав Морозов i зробив кiлька впевнених крокiв у бiк дiвчини.
   - Як? - Iстерично вигукнула Юлiя, продовжуючи розглядати чорну шерсть у себе на долонi.
   Зрозумiти, кому було адресовано, питання було неможливо.
   Капiтан несподiвано зупиниться, а ОМОНiвець важко рушив до нього на допомогу. У повiтрi запахло можливим насильством.
   - Просто. Дуже просто. Головне не нервуйте i не робiть жодних рiзких рухiв, - заспокiйливим голосом вiщав мiлiцiонер, роблячи ще один обережний крок у бiк дiвчини.
   - Швидко вiзьмiть мене на руки! - раптом випалив кiт i став на заднi лапи важко зберiгаючи рiвновагу.
   Юлiя не змусила себе просити двiчi i пiдкорилася наказу, як вона вважала, власної ж хворої уяви.
   "Будь що буде!"
  
   - Роздiл третiй -
  
   Дмитро недавно перевiвся до Москви з Володимира. Переведення та пiдвищення послужили йому справедливою нагородою за три роки бездоганної служби в органах. На жаль, переїзд у першопрестольну виявився не таким безхмарним, як передбачалося вiдразу пiсля наказу про нове призначення, але молодий офiцер не сумував.
   Перебираючись до столицi, Дмитро дотримувався всiх правил ринкової економiки у внутрiшнiх вертикалях влади. Пiсля прибуття вiн добровiльно розлучитися з кiлькома тисячами накопичених чесною працею американських президентiв. Вони одразу благополучно перекочували до кишенi знайомого генерала. Морозов у вiдсутностi нiчого проти дачi цього хабара, оскiльки був затятим прибiчником те, що будь-яка послуга, повинна справедливо оплачуватись. Дмитро був навiть радий можливостi, що уявилася. Адже не всi мають знайомi генерали.
   Адже тiльки завдяки генералу, капiтан зумiв вибратися у свiт великих перспектив та можливостей, та ще й без жодної черги отримати одну в районi станцiї метро Сокiл. Звичайно, лише на перiод служби, але це для приїжджого було предметом щастя. Казенная, повна тарганiв, але позбавлена галасливих сусiдiв, вона здавалася просто раєм для холостяка. Про загрожуючи переїзд до гуртожитку, завдяки оплаченим старанням генерала, Дмитро тут же безповоротно забув.
   За натурою Морозов був, енергiйний, наполегливий, але в мiру досвiду, умiв контролювати в собi джерело енергiї, що нескiнченне ключем. Можливо, лише постiйна робота над удосконаленням самоконтролю та способами приборкання нестримного бажання зайнятися всiм одразу, сприяла високiй пристосованостi Дмитра до незнайомої мiсцевостi та людей на новому мiсцi.
   Насторожений до новачка колектив УБЕЗу з перших днiв сприйняв чужинця в багнети. Адже через свою безпосередню близькiсть до бiзнесу, нечисленнi колеги Дмитра, дивилися на нього як на безперечного конкурента у їхньої бездонної годiвницi. Вiн мiг зазiхнути на свята-святих - їхнiх постiйних "клiєнтiв", а того й дивися зовсiм занапастити цю тiньову "дiйну корову". Тому з перших днiв Дмитро взявся справою доводити, що нiчого спiльного з управлiнням власної безпеки не має.
   Зарекомендувавши себе виконавчим мовчуном, якому скидалися всi безнадiйнi чи зовсiм " безгрошовi " вiдносини, вiн намагався максимально дотримуватися будь-якi формальностi. Таким чином Дмитро полював на двох зайцiв - першого, стати "своїм хлопцем" послужливо потураючи колегам i другого, довести начальству свiй безперечний органiзаторський та адмiнiстративний професiоналiзм слiдчого.
   Дiставало одне - надмiрне навантаження. Величезний стос "непiдйомних" справ, що пылилися в сейфi, вимагала вiд зразкового спiвробiтника постiйної уваги. На якийсь час йому довелося навiть забути про прогулянки вечiрньою Москвою i мрiєю ознайомиться з її численними пам'ятками. Доводилося задовольнятися лише пам'ятниками архiтектури, якi щастило оглянути пiд час оперативних заходiв.
   Вiд постiйного навантаження голова швидко пiшла кругом i стала на дев'яносто вiдсоткiв забитою зовсiм некреативними думками про текучку, що дiстає день у день. Якоїсь митi Дмитро вiдчув, що якщо й надалi проводитиме днi у постiйнiй напрузi, то просто перетворитися на тупий конвеєр для обробки паперiв.
   Не маючи звички пити на самотi, але, не витримавши подiбної роботи на зношування, капiтан Морозов зiрвався. У повнiй iзоляцiї своєї квартири вiн заливався по самi брови i багато днiв добровiльних мук вперше дозволяв собi вiдчувати по-справжньому розслабленим.
   На жаль, але в той наповнений смогом злощасний вечiр, до болю схожий на низку таких же попереднiх, вiн ще не знав, що за випробування випадуть на його частку вранцi...
   А почалося все з того, що несподiваний прихiд весни не здався йому таким чудовим. Прокинувся вiн з диким болем у головi i жахом дзюрчанням у шлунку. Знайомий вiддiл опер, що забирав його щоранку, витративши годину, примудрився таки поставити хмiльного товариша на ноги. Запiзнившись з пiдйомом i нашвидкуруч проковтнувши вчорашню холодну закуску, Дмитро нарештi вповз в автомобiль, що чекав їх. Тихо пожовуючи залишки, знайденого в бардачку у товариша "Антиполiцая", вiн уже уявляв ту мораль, яку йому належить вислухати вiд начальства пiсля прибуття на роботу.
   Хоча, в цей момент були речi, що хвилювали його куди бiльше за формальну догану.
   Справа в тому, що, перемiгши таки гострий головний бiль, Дмитро, як i ранiше, нiяк не мiг вiдновити в пам'ятi подiї попереднього дня. Спроби розiрвати пелену, що закутала свiдомiсть щiльною ковдрою, не мали успiху навiть пiсля прибуття до будiвлi управлiння. Вiн не тiльки геть-чисто забув про дану своєму щоранковому рятiвнику вчорашню обiцянку, (а це - нi багато нi мало - вiдбити зi складу конфiскованої контрафактної продукцiї, парфуми для молодої його дружини та диски з якiсним записом "Дозорiв") а й те, що взагалi був присутнiй у конторi.
   Обiцяти стягнути щось зi складу було не схоже на Морозова. На вiдмiну вiд решти колег, вiн чудово пам'ятав про свiй взятий курс на бездоганнiсть служби. I тому вiдразу справедливо припустив, що його друг i рятiвник Вася, мiг просто скористатися його необачним визнанням про часткову втрату пам'ятi. Але як би там не було вчора, сперечатися iз рятiвником Дмитро не став. Довелося пiдтвердити нагадування про це слово мовчазним кивком i заректися, з будь-ким ще розмовляти на теми вчорашнього дня.
   Минувши чергового i майже непомiтно потрапивши в особистий кабiнет, капiтан знайшов свiй стiл чистим, без жодного натяку, на те, чим вiн мiг займатися вчора ввечерi. Щоправда, у цьому нiчого незвичайного. Вiн завжди залишав робоче мiсце акуратним та прибраним. Тому ймовiрна вiдповiдь про подiї забутого дня могла бути тiльки в сейфi.
   Який був його подив, коли на самiй верхiвцi стопки акуратно складених справ, вiн виявив зовсiм незнайому папку, а з нею вже пiдписану вчорашнiм числом санкцiю прокурора на обшук та арешт кiлькох непорядних громадян. Все це викликало у Дмитра надзвичайне подив i купу пiдозр. Адже вiн завжди дотримувався правила "не вiдкладати на завтра те, що можна зробити сьогоднi". Що бiльше вiн дивився на папери, то менш розумiв, що з ним могло статися вчора ввечерi.
   У момент, коли вiн уже був готовий дзвонити до прокуратури i, здавалося б "заново" вивчати всi матерiали справи, рука натрапила на невеликий вкладений листок iз припискою "термiново прийняти до виконання до 12.00". Здивувало не саме нагадування i його дивнiсть, а те, що воно було написане його рукою.
   Час стискав, а до прокуратури дзвонити стало якось незручно. Раз вiн сам залишив собi таке нагадування, то за зайвi питання начальство по голiвцi точно не погладить. Захопивши необхiднi папери, Дмитро знiяковiло повернув папку зi справою назад у сейф.
   Дiяти довелося швидко. Вже на бiгу Морозов, бурмочучи пiд нiс лайки, обiцяв собi бiльше нiколи так не напиватися i вiдтепер вiдмовитися вiд другосортної браги. Командир спецназу вдало виявився вiльним i страждав вiд неробства. Прихопивши групу, а також трьох оперiв, у тому числi i заповзятливого Васю, капiтан УБЕЗ рвонув на мiсце, розлякуючи мерехтливими i крякаючими спецсигналами зграйки автомобiлiстiв, що дрiмають у пробках.
   Прибувши до офiсу, за всiма правилами захоплення вони "взяли" його ще тепленьким. Виконавши завдання оперативно i злагоджено, як нагороду за спритнiсть, вiн застав зненацька одну з основних пiдозрюваних.
   У натуральну величину дiвчина виявилася надзвичайно привабливою. Звичайно, набагато красивiше i виразнiше, нiж на прикладенiй до справи чорно-бiлiй фотографiї. Чи не дев'яносто шiстдесят на дев'яносто, але й не бляклi три на чотири. Така частково приємна зустрiч iз чарiвною злочинницею, змусила Дмитра iнстинктивно зiбратися i пiдтягнутися, придушуючи в собi iнстинкти самця, якi не мали нiчого спiльного з професiоналiзмом.
   Все ще страждаючий пiсля вчорашнього запою органiзм у момент був безжально стиснутий у вольовий кулак. Капiтан давно не зустрiчався з таким грацiозним та елегантним створiнням. Це змушувало Морозова застосувати всi вiдомi способи самоконтролю та стати уособленням холодностi, що вiдповiдала його прiзвищу.
   На жаль, розмова не вдалася з перших слiв. Дiвчина помiтно нервувала i поводилася вкрай роздратовано. Незабаром виявивши агресивнiсть, вона крок за кроком наближалася до ще неусвiдомленої iстерiї. Дмитру жодним чином не хотiлося застосовувати силу i завдавати шкоди нiжному створенню, але красуня ейчар просто змушувала його на це своєю поведiнкою. Подiї поки що не вiдхилялися вiд намiченого плану, але атмосфера розжарювалася з кожною секундою... поки що, все одно не перевернулося з нiг на вуха.
   - Стiйте де стоїте! - вигукнув Дмитро, коли пiдозрювана в черговий раз несподiвано рiзко сiпнулася до столу.
   Схопивши щось невидиме, Юлiя Володимирiвна за часiв секунд стала абсолютно прозорою. Її кремовий по-дiловому строгий костюм, чудовим чином танув i розчинявся разом з господинею на тлi сонячних променiв, що вливаються в кабiнет. Чорна водолазка i смолянi локони швидко свiтлiли, перетворюючись на ледь помiтну сiру серпанку. Спостерiгаючи за тим, як крiзь струнне тiло дiвчини проступили обриси крiсла, столу та рiдкокристалiчного монiтора, Морозов завмер з вiдкритим вiд подиву ротом.
   - Що, чорт забирай, вiдбувається?! - видавив iз себе здивований ОМОНiвець. Порушивши всi iнструкцiї, вiн моментально здер з голови маску, сподiваючись, що очi його все-таки обдурили.
   Пiсля його слiв Дмитро знайшов у собi сили i прийшов до тями. Вiд секундного замiшання не залишилося й слiду. З розпростертими руками, слiдчий метнувся в бiк дiвчинi, що розчинялася в повiтрi, в надiї зловити облизання, що вислизають. Ще видимий у повiтрi контур силуету Юлiї здригнувся i вiдразу рiзко змiстився убiк, на ходу частинами розмиваючись у повiтрi. Все ще не втрачаючи надiї, капiтан, мов хижак, кинувся у слiд. Розмахуючи руками, нiби при грi в жмурки, вiн припустився по кабiнету. Дмитро, вiдмовляючись вiрити в те, що можна просто легко взяти i розчинитися в повiтрi, сподiвався зловити приведення.
   Вловивши ледь чутний стукiт пiдборiв, вiн вкотре метнувся убiк.
   - Закрити дверi! - Закричав Морозов, вiдчувши при черговому помаху, як тильна сторона долонi вперлася в щось м'яке та невидиме.
   Але боєць спецназу зреагував не одразу. Мiцно тримаючись за вiрний автомат, вiн лише розгублено мотав головою з боку на бiк. Почувся глухий удар.
   - Мати твою! Заслони прорiз швидко!
   Немов пiд подувом протягу, що рiзко налетiв, навстiж вiдчиненi в кабiнет дверi довiльно хитнулися. I тепер уже з коридору долинуло знайоме глухе постукування каблучкiв. Ставши невидимою, дiвчина швидко вiддалялася до виходу.
   Вiдштовхнувши або швидше вiдштовхнувшись вiд омоновця, що стояв у повнiй розгубленостi, Дмитро вискочив з примiщення i помчав у слiд невидимцi, що тiкає.
   - Тримайте її! - кричав Дмитро, звертаючи повне здивування увагу всiх на себе. - Перекрийте вихiд!
   Тримати кого? Природно, дивної вимоги слiдчого, що бiжить з витягнутими вперед руками, не зрозумiв жоден з оперативникiв. Потривоженi криком бiйцi ОМОНу, висовувалися в коридор i лише з докором поглядали на свого товариша, що залишився без маски.
   Василь, що важко нависла над наляканою адмiнiстраторкою, знаходився ближче за всiх до виходу з кадрового агентства. Почувши вигук Дiми, вiн тут же згадав про те, в якому станi виявив свого колегу цього раннього ранку. Думка чи не знаходиться капiтан пiд впливом бiлої гарячки вiдразу яскравим спалахом майнула у свiдомостi. Збираючись зустрiти i заспокоїти Морозова, що бiжить у його бiк, вiн не поспiшаючи, вийшов з-за стiйки.
   Несподiваний рiзкий поштовх припав Василю прямо в плече. В обличчя вдарив рiзкий запах жiночих парфумiв. Не втримавшись на ногах, оперативник спробував ухопитися руками хоч за щось, але спiймав лише повiтря. З силою, ударившись об кут стiйки спиною, Василь скривився вiд болю i не встигнувши моргнути, розтягнувся на пiдлозi поперек проходу, "насолоджуючись" оглядом численних нiжок стiльцiв.
   Вхiднi дверi, опинившись прямо над головою, самостiйно вiдчинилися, пiсля чого так само незалежно i безперешкодно зачинилися з чiтким клацанням замка.
   При тому, що Василь, що розтягнувся на килимовому покриттi, так нiчого i не зрозумiв, оперативник був готовий присягнути, що той, хто щойно штовхнув його, був найреальнiшою людиною... Жiнкою-невидимкою!
  
   * * *
  
   Юлiя вiдчувала себе наче увi снi. I поки вiн здавався їй кошмаром. Хотiлося прокинутися, зупинити хiд цiєї злої казки, але безжальнi до неї подiї продовжували розвиватися зi стрiмкою швидкiстю. Спочатку, вона думала, що хтось пожартував, бо зiйшла сума. Але коли, затиснувши пахвою чорного кота, їй вдалося майже безперешкодно залишити набитий мiлiцiєю офiс, дiвчина почала вiрити. Вiрити в те, що те, що вiдбувається навколо, аж нiяк не гра її уяви, нi кимось розiграний жарт, а запланована повна пiдступнiсть i небезпека реальнiсть.
   Випорхнувши надвiр, Юлiя майже не помiтила того, що пориви весняного вiтру все ще по-зимовому холоднi. Спритно перестрибуючи через калюжi, вона кинулася до своєї машини. Червоний "Цивик", як i ранiше, спокiйно стояв у дворi скверу, нiким не охороняється i не оточений. Яка ж була хвиля вiдчаю, що нахлинула на неї, коли Юлiя згадала, що всi ключi i документи вона поспiхом залишила у своєму кабiнетi. При цьому вона забула теплий верхнiй одяг i навiть мобiльний телефон, з яким нiколи не розлучалася.
   "Чорт! Не повертатися ж!" - подумки вилаялася дiвчина, з досади мiцнiше притискаючи ношу, що вiльно бовтає лапами в повiтрi.
   - Панi, легше! - хрипучи, фиркнув кiт, - Менi важко дихати. I, невже, за роки стирання в пробках, ви зовсiм вiдвикли вiд принад громадського транспорту?
   - Вiн ще бiльше в пробках стирчить! - Огризнулась Юлiя, спираючись вiльною рукою на дах мiцно замкненої машини. Але хватку, що придавила кота, все ж таки послабила.
   - А послуги метрополiтену, скажу, вас нiколи не влаштовували? - кiт пiдняв голову. Примружившись, вiн глянув на обличчя дiвчини, що розчервонiлося вiд бiгу.
   Наслiдуючи логiчний ланцюжок, тiльки зараз Юлiю вiдвiдала думка, що додому, куди спочатку вона збиралася їй також не потрапити. Бiльше того, там уже могла чекати засiдка пильних сищикiв. Нервово вибиваючи дрiб нiгтями по нещодавно вiдполiрованому даху, ейчар намагалася прикинути подальший план дiй.
   "Куди тодi? До подруги? Дуренько, всi з твоїх знайомих ще на роботi!"
   - На вашому мiсцi я не був би таким критичним до себе? - вiщав з-пiд мишки украй спокiйний i балакучий кiт.
   З пiд'їзду будiвлi показалася група мiлiцiонерiв на чолi з Морозовим. Поруч iз ним, утримуваний за комiр, м'явся молодий стажист агентства. Хлопець якось знiяковiло показував пальцем у бiк Юлiї.
   "Ось тобi i пристрасний шанувальник! Зрадник справжнiсiнький!" - страх крижаною хваткою скував серце дiвчини, - "Вони мене що, вже бачать?"
   - Заспокойтесь, шановна, на даному етапi їх цiкавить лише ваша машина, - подала голос причина всiх нещасть, - Розумнiше буде, якщо ми зараз же пiдемо до найближчої станцiї метро. Там, принаймнi, теплiше...
   Пiд час спроб дiвчини продумати подальшi кроки, слова звiра сприйнялися свiдомiстю якось другорядно та непереконливо. Юлiя продовжувала з настороженiстю розглядати рiшуче наближаються охоронцiв правопорядку. Нiчого нового на думку не спало, зате згадалося, що тiльки кiт невимушено орiєнтувався в ситуацiї. Слухати нав'язливого пiдказача їй не хотiлося, але доводилося.
   На подальшi коливання пiшло трохи бiльше трьох секунд.
   Нарештi, Юлiя зрушила з мiсця i зробила кiлька нерiшучих крокiв вiд улюбленого авто. Миттю її рухи прискорилися i стали впевненiшими. I ось, постiйно оглядаючись, вона вже майже бiгцем поспiшила у бiк жвавої вулицi.
   Вiльно бовтаючись пiд пахвою i розгойдуючи заднiми лапами з боку на бiк, кiт непристойно задер свiй пухнастий хвiст. Звичайно, цей дрiбний знущання над слiдчим нiхто помiтити не мiг, але волохатому витiвка, судячи з його задоволеної морди, принесла масу задоволення.
   Почувши гучне "цок-цок-цок" брукiвкою, капiтан буквально застиг за п'ять крокiв вiд машини дiвчини. Птах примудрився впорхнути з його рук найнеймовiрнiшим чином. Але тепер вiн нiби гончак, знову вiдчув загублений слiд i цiлком перетворився на слух. Уважно стежачи за брудною i маслянистою поверхнею калюж, Дмитро був майже певен, що незабаром побачить на них сплески та кола.
   Продовжуючи викликати неприховане здивування у колег постiйними помахами рук, вiн досить швидко просунувся до широко вiдчинених ворiт двору. Але раптом завмер бiля них, перебуваючи в замiшаннi. Старанно вдивлятися в обидва боки алеї, Морозов сподiвався крiзь шум вулицi почути ще хоч щось, але тут йому несподiвано завадив трамвай. Залiзна стрiла зi сталевим гуркотом, що супроводжується треллю дзвiнка, не вчасно пролетiла повз, заглушаючи все, що тiльки можна.
   Усi надiї слiдчого було вбито дома.
  
   - Роздiл четвертий -
  
   Переконавшись, що переслiдувачi вiдстали, Юлiя зменшила крок i на ходу почала вiдновлювати подих. Серце, що шалено билося, поступово заспокоїлося, але починало гнати кров по судинах значно повiльнiше. Вiд цього дiвчинi ставало лише холоднiше.
   По-весняному яскраве сонце свiтило iнтенсивно i весело, але все ще не дарувало того тепла, такого необхiдного втiкачi. Юлiя починала вiдчувати, що, незважаючи на рух, поступово замерзає. А побачивши брудного, що ще не розтанув до кiнця снiгу, її взагалi кидало в легке тремтiння. Тяжкий чорний хижак пiд пахвою виявився єдиною натуральною грiлкою, але й вiн уже не змiг врятувати Юлiю вiд неминучої застуди.
   Численнi перехожi не могли бачити її, так само як переслiдувачi, що залишилися з носом. Тому, щоб утриматися на ногах i не розтягнутися на коричневих складках бруду тротуару, дiвчинi доводилося вiдчайдушно лавiрувати в людському потоцi. Немов кораблик у бурхливiй рiчцi, вона втискалася мiж фiгурами, старанно уникаючи людей, якi мчали на зустрiч, немов рифи. Вулиця звужувалась, i маневрувати ставало помiтно важче.
   - Слухай, може, менi вже можна стати видимою? - звернулася вона до кота так, начебто видимiсть i невидимiсть вже стала для неї таким самим нормальним явищем, як i включення-вимкнення свiтла в кiмнатi.
   На звук дзвiнкого голосу Юлiї вiдразу озирнулася низенька бабуся, що йде перед нею. Пов'язана на головi блакитна хусточка, тут же смiшно задерлася заднiм кiнцем до верху. Не знайшовши нiкого за спиною, бабуся почала шалено хреститися i додала ходу. Юлiя i не думала, що дама такого похилого вiку може мати таку спритнiсть.
   - Тiльки пiсля того, як минемо турнiкети в метро, - вiдгукнувся кiшок, вивчаючи особливостi вiзерункiв трiщин на асфальтi, - Я вам, Юлiє Володимирiвно, ось що пораджу. Адже досить лише подумати. I я все почую. Не варто наступного разу так людей лякати.
   - Добре, - знiяковiла дiвчина, необачно вимовляючи слово в слух.
   - Тепер бабуся навiть додому дiйти не встигне, перш нiж iз нею iнфаркт трапиться, - байдужим тоном провiсника констатував кiт.
   Дiвчинi стареньку шкода не стало. Можливо, вона вкотре просто не повiрила коту. Але, швидше за все, просто втомилася i була не в змозi переживати якiсь емоцiї. Стрес вiд чудес, що вiдбулися з нею в останню годину i холод, що пробирає до самих кiсток, майже висмоктали з Юлiї всi життєвi сили.
   Гiрше почуватися їй доводилося, мабуть, тiльки пiд кiнець робочого дня в нелюбий день тижня - понедiлок. Саме в цей день через її руки проходила основна маса претендентiв. Кожен, володiючи своїми примхами, буквально викачував iз неї всю психiчну енергiю та радiсть життя, накопичену за вихiднi.
   Як би там не було, ледве тягнучи ноги, Юлiя продовжувала рух.
   Цього разу вона майже впритул прилаштувалася за огрядним чоловiком, майже на голову вище за неї. Добре складений, похмурого вигляду бритоголовий тип з легкiстю, просувався в щiльному людському натовпi. Вiн проходив через неї немов гарячий нiж через олiю. Цiлеспрямовано прокладаючи шлях до входу на станцiю, чоловiк навiть не пiдозрював, що грав для Юлiї роль живого щита. Пiд захистом широкої "стiни", дiвчина вiдчула себе певною захищенiстю вiд можливих несподiваних зiткнень. Тiльки завдяки "спонсору", що йде попереду, iнцидентiв на "трасi" виникло, i незабаром дiвчина опинилася в метро.
   Зазнавши легкого сумнiву перед "щелепами" пропускного пункту, Юлiя забарилася. Але раптом зважилася i стрiмко зробила крок вперед. Очiкуваного грiзного клацання не було, i вона благополучно минула перешкоду. Полегшено зiтхнувши, дiвчина, нарештi вiдчула всю красу невидимостi. А через секунду i всю комiчнiсть ситуацiї. Як не дивно, тiльки зараз Юлiя вiдчула вигоду своєї прозоростi.
   "Знайшла чому радiти. Вiд ментiв пiшла, навiть бабусю налякала, а тут на тобi! Дiзнавшись про можливiсть безкоштовного проїзду, готова просто стрибати вiд радостi! Яка дурiсть!"
   - I не говорiть, - пiдтвердив кiт, - Ви навiть не уявляєте, скiльки плюсiв дає невидимiсть. Скiльки плюсiв в одному проходi на склад державного резерву!
   "То я й бачу. Харя-то у тебе здоровенна. Як нiяк за казенний рахунок вiдiжрав!"
   Перший раз, пiсля випадку зi старенькою, вони знову заговорили. Точнiше заговорив вiн. Юлiя ж не забувала зляканих старечих очей i тому навiть думати на публiцi тепер намагалася тихо.
   - Юлiє Володимирiвно, пройдiть мiж колон. Час повертатися у свiт. Пройшовши мiж ними, ми привернемо найменшу увагу - звiр виглядав вкрай зосередженим, а в iнтонацiї вiдчувалася незвична серйознiсть.
   Дiвчина вiдразу виконала вимогу. З великої сперечальницi несподiвано вона перетворилася на слухняну овечку. Кiт мав рацiю. Екстремальна ситуацiя, неабияк нагородивши ляпасами зi стресу, повнiстю зламала здоровий скептицизм Юлiї. Рекрутер знехотя поверталася в реальнiсть, але вже не в таку як раннього сонячного ранку, а в ту яку скажуть. Все навколо з кожним кроком все бiльше починало сприйматися очима фантастичного i по-котячому нахабного клiєнта.
   Дивуючись такою несподiваною змiною в собi, Юлiя нiби внутрiшньо переродилася, стаючи зовсiм iншою людиною. Тепер вона легко могла сприйняти будь-яку витiвку кота як належне, а подiю з реального свiту вважати звичайною галюцинацiєю. Свiт нiби змiнився, вивертаючись на виворот. Але швидше за все це сталося не з ним, а з природним сприйняттям Юлiї. Простiше кажучи, вона просто почала вiрити в неймовiрне.
   Вийшовши на платформу, дiвчина вiдразу вiдчула на собi погляд. Хлопець з навушниками, що стирчать з вух, хитаючись у такт музицi, уважно вивчав її з голови до нiг. Дiвчина, що стояла поруч, рокiв шiстнадцяти, хихикаючи, щось шепотiла йому на вухо. Її великий палець нiби ненароком стирчав у напрямку Юлiї.
   - Ой, яка кiшечка! - захоплено вигукнула жiнка похилого вiку.
   "Сама ти кiшечка. Це кiт!" - iнстинктивно подумала Юлiя i, схаменувшись, уважно подивилася на ношу.
   - Не турбуйтесь. Тепер я реальний, як i ви, - замуркотiв кiт, - А те, що мене плутають, я звик. У вашому суспiльствi теж багато чоловiкiв, яких просто не вiдрiзнити вiд жiнок. Щоправда, на вiдмiну вiд них я переконаний гетеросексуал.
   - А вiн їздити у метро не боїться? - Жiнка вже тягла руки, щоб почухати у зеленоокого за вухом.
   Юлiя зробила крок убiк i нагородила настирливу сусiдку холодним поглядом.
   - У мене теж кiшечка, - не вгамувалася надокучлива кошатниця, - Так без кошика не в електричку не в автобус не затягнеш.
   - Це кiт... - крiзь зуби прошипiла Юлiя, але слова її потонули в гуркотi i свистi поїзда, що прибував на платформу.
   - Ну що, покатаємось! - у передчуттi випалив кiт, нiби метро було його улюбленим засобом пересування.
   - Обережно дверi зачиняються. Наступна станцiя Комсомольська, перехiд на Сокiльницьку лiнiю, - мовив динамiк.
   "I куди їдемо?" - Запитала Юлiя, бажаючи хоч щось знати про подальшi плани пухнастого клiєнта.
   - По колу, шановна. По колу, - вiдповiв кiт i став розглядати вагон, наче вибираючи мiсце, куди їм сiсти.
   Вiльних мiсць було небагато. Втiм, як завжди, в цi години на Кiльцевiй лiнiї. На Юлiю i її кота нiхто не звернув зовсiм нiякої уваги. Чи мало яких дивакiв у метро не буває. Тiльки любителька кiшок намагалася не вiдставати i наполегливо пробивалася крiзь натовп пасажирiв, бажаючи продовжити розмову.
   "Щоб тебе придавило!" - нервово подумала Юлiя.
   Потяг несподiвано рiзко розпочав рух. Вагон смикнувся i захитався. Не встигнувши знайти опори, дiвчина не втрималася на ногах i, похитуючись на високих пiдборах, почала завалюватися на спину. Її вiдразу пiдхопили чиїсь сильнi руки, i акуратно допомагаючи зберегти вертикальне положення, повернули на мiсце. Юлiя здивовано обернулася i майже нiс до носа зiткнулася з приємним сивим чоловiком. Ще недавно вiн сидiв бiля дверей, супроводжуючи її прохiд через вагон зацiкавленим поглядом. Тепер незнайомець стояв i нiжно майже по-батькiвському посмiхався.
   - Сiдайте, будь ласка, - послужливо запропонував вiн, вiдходячи убiк.
   - Спасибi, - знiяковiло опустилася у мокру пiдлогу Юлiя. Вона не чекала такої ввiчливостi у звичайному вагонi метро. Кiт же, як здалося, навiть не помiтив падiння, що загрожує, або знову передбачав, чим усе мало було закiнчитися.
   Не встигла дiвчина насолодитися спокоєм на люб'язно наданому мiсцi, як поїзд знову почав гальмувати, досягаючи за iнерцiєю наступної станцiї. Нудьгi з вiдчуженим виглядом статуї пасажирiв ожили i несподiвано зiрвалися з мiсць, змiшуючись в єдиний потiк охочих покинути вагон. За хвилину в людському вирi, змiнилися всi декорацiї, наповнюючи поїзд новими запахами, багажем i яскравими обкладинками кишенькових книг.
   Вiднесена потоком натовпу невгамовна кошатниця, знову виринула з неї i, вiдразу помiтивши Юлiю, зi щасливою усмiшкою попрямувала у бiк дiвчини. Працюючи лiктями, жiнка як досвiдчена "акула" людських морiв швидко наздогнала свою жертву. Втиснувши важке тiло на вузький вiльний промiжок сидiння, вона знову заторухнула монотонним голосом.
   - Боже! А чим ви її годуєте, що вона у вас така товста? А шерсть, яка гарна!
   "Ррррр..." - подумки загарчала на неї Юлiя.
   - Моя "Вiскас" не їсть. Її просто вертає вiд хiмiї. Може цiлий день до блюдечка не пiдходити. Тiльки свiжу рибу подавай. Маленьку таку. У нас на ринку тридцять рублiв кiлограм, - продовжуючи монолог, блакитноока "муха" в окулярах з товстими дiоптрiями. Вона нiби не потребувала вiдповiдi дiвчини, навмисне виводячи її з себе.
   Юлiя вiдчувала, як повiльно закипає. Залишки сил стiкалися з усiх куточкiв змученого тiла, збираючись для бурхливого сплеску емоцiй. Вiдчувши внутрiшню напругу мовчазної спiврозмовницi, жiнка навмисно потяглася до дiвчини.
   - Можна менi її погладити...
   - Ану, руки прибрала! - з незвичною сталлю в голосi рiзко гаркнув на неї кiт. При цьому вiн нагородив її зневажливим поглядом i загрозливо зашипiв.
   Жiнку нiби пiдмiнили. Вона не тiльки миттєво зблiдла, вiдсмикуючи руку. Але вiдразу ж зняла окуляри i часто заморгала, придивляючись до чорного звiра пiд пахвою у Юлiї. Здивованiй дiвчинi моментально стало зрозумiло, що жодною короткозорiстю ця гадина не страждає. Слова кота сусiдка сприйняла так само чудово, як i його подальше шипiння.
   - Вибачте, я вас не впiзнала, - тихим збентеженим майже оксамитовим голосом прошепотiла жiнка i вiдразу пiдвелася з мiсця.
   - I не дивно, раз скельця начепила. Пiшла звiдси... Iди, пiдшукай собi сильнiшу жертву. Ви, тiльки хворими та старими харчуєтеся. Не дивно, що до упирiв поваги немає...
   Наповнюючи вагон звуками рекламного оголошення, динамiк заглушив подальше бурчання кота. Псевдо любителька кiшок, вiдразу скористалася моментом i встала. Майже спровокувавши застуджену Юлiю на агресiю, дивна жiнка швидко зникла в гущi оновленої партiї пасажирiв.
   Провiвши її спантеличеним поглядом дiвчина, нахилилася до кота i подумки запитала.
   - Хто це був?
   - Вампiр, - серйозно вiдповiв звiр, невдоволено облизуючись. Рекрутер вiдчувала, як хвiст нервово б'є її по боцi.
   - Невже справжнiй вампiр? - Юлiя не настiльки була здивована вiдповiддю, наскiльки її вражало усвiдомлення факту iснування цих сутiнкових iстот, - I кров п'є?
   - Фi, як дикiсть! - фиркнув кiт i здавалося скривився. Шерсть його встала дибки. Для хижака, який звикли вбивати, така реакцiя була бiльш нiж дивною.
   - Цим варварством вони лише в середньовiччi займалися, та й то лише через неосвiченiсть.
   - Як так через неосвiченiсть? - здивовано поцiкавилася дiвчина, начебто була знавцем цих темних iстот. Їй не дуже вiрилося, що iснують спецiальнi школи, де в нашi днi навчають молодих упирiв.
   - То чим тодi вiн харчується?
   - Досi деякi африканськi племена мають повiр'я, що, випиваючи кров ворога, забираєш його сили, - тоном професора почав пояснювати кiт. З кожним словом вiн вживався в нову роль i ймовiрно тому, пухнастий хвiст став поводитися спокiйнiше.
   - Можете собi уявити, панi, цi варвари досi успiшно вбивають собi таких...
   - А що в таких випадках роблять "освiченi" вампiри? - З вiдтiнком глузування перебила Юлiя.
   - живляться чистою життєвою енергiєю людини. Звичайно, нiкого не вбиваючи. У цивiлiзованому свiтi це дуже помiтно, - котяра не вiдреагував на iронiю, вважаючи питання цiлком логiчним.
   - До того ж, це набагато поживнiше, та й жертви частiше живi залишаються. Як то кажуть i вовки ситi та вiвцi цiлi.
   - Мерзота яка! - емоцiйно вiдреагувала Юлiя i зiщулилася. Вiдчувати себе вiвцею у стадi було щонайменше неприємно.
   - Кров лише носiй енергiї. Такий собi сирий, неочищений продукт, - продовжував звiр, - Пити кров для сучасного вампiра, це майже як є картопля сирою. Хоча моє порiвняння, можливо, не зовсiм вдале...
   - Енергiєю кажеш? - До Юлiї дiйшов сенс, - Чи не хочеш сказати, що сучаснi вампiри просто смоктачi життєвих сил людини? Або iншими словами, простi енергетичнi вампiри?
   - У сучасному розумiннi можна й так назвати.
   Кiт задерся пiд рукою i став виповзати на колiна дiвчини. Шерсть з нього лiзла цiлими клаптями. Якби Юлiя була у звичному для себе станi, то напевно помiтила б, на що перетворився, буквально порослий котячою шерстю бiк пiджака.
   - Значить, вивели iз себе людину. Змусили емоцiйно спалахнути. Розкрити своє бiополе. Пiсля чого насмокталися вдосталь i забралися до всiх бiса ..., - мiркувала дiвчина, згадуючи все, що читала про енергетичнi вампiри в Iнтернетi. Її переповнений злiстю погляд нишпорив по вагону, намагаючись розглянути крiзь натовп ту набридливу жiнку.
   - Саме так, - пiдтвердив кiшок, нарештi вмостившись на колiнах. Тепер його здорова морда з зеленими блюдцями очей була спрямована прямо на Юлiю, - Подоїли овечку i вiдпустили далi пастись. Нiхто не помiтив - всi задоволенi.
   - Проте... - задумливо розтягла мислефразу дiвчина, - А я то думала, що все людство до певної мiри вампiризмом енергiї один у одного займається.
   - "У якомусь родi" так воно i є, - схилив голову на бiк телепатичний спiврозмовник, - Абсолютно всi люди тiєю чи iншою мiрою вампiри. Рiзниця лише в тому, що трапляються i такi екземпляри як товста тварюка, що втекла. Їх досить багато i вони свiдомо опiкуються. Цим i живуть.
   - Як це? Чим живуть? Смокання енергiї? Але що тодi штовхає їх на це?
   - живуть вампiризмом, майже вiдмовившись вiд мирського життя. А що штовхає? Непiзнане. Тим, хто встає на шлях iстинного вампiра вiдкриваються невидимi частини знань, здебiльшого недоступнi звичайнiй людинi.
   - Це як розумiти? - Здивувалася дiвчина, заiнтригована формулюванням вiдповiдi.
   - Все дуже просто, - кiт знову напустив на себе пафос професора МДУ, - Чи готовi ви знову лекцiю вислухати?
   - Звичайно, готова, - поспiшила вiдповiсти Юлiя, але прибуття на чергову станцiю вибило її з колiї слухача.
   Пiсля того як зустрiчнi потоки метушливих пасажирiв знову повнiстю змiнили один одного, поїзд рушив. Грубi ривки, що сповiстили про початок руху, мабуть, були наслiдком явної недосвiдченостi машинiста. Вiд чого звiр, що сидiв на колiнах, тут же iнстинктивно випустив пазурi. Гострi й колючi, як голки, вони вiдразу проткнули штани дiвчини. Утворивши на колготках затяжки, кiт боляче вп'явся в шкiру дiвчини.
   - Боляче ж! - Не стрималася Юлiя i стиснула кота руками. Навколишнi подивилися на неї з розумiнням та спiвчуттям.
   - Ви його постiйно на руках i тримаєте... - долинуло з натовпу.
   - Зiрветься ще. Покусає або подряпає кого... - потяги, що розгойдуються в такт руху, громадяни, схоже дбали тiльки про себе.
   - Вибачте, Юлiє, - винно втягнув пазурi кiт, - Рефлекс...
   - Але, якщо вам все ще цiкава моя розповiдь, то я, мабуть, продовжу...
   Юлiя мовчазно пiдняла звiра на руках i, повернувши боком, притиснула його до грудей так, щоб пазурi бiльше не торкалися проколотих штанин.
   - Так от, - не дочекавшись пiдтвердження, продовжував пухнастий, - Енергiя сприяють фiзичному розвитку людини. А вiд великих порцiй у головi, образно кажучи, просто пробки вибиває. Мозок починає функцiонувати набагато ефективнiше. Якщо у звичайної людини сiра речовина задiяна на п'ять-десять вiдсоткiв, то iстинний вампiр досягає бiльших результатiв. Вiдповiдно, йому стає доступна телепатiя, телекiнез та iншi принади життя.
   - О, чому вона зрозумiла з першого разу, що ти сказав! - Здогадалася Юлiя, нарештi, придушивши в собi образу за зiпсованi колготки i залишенi на ногах подряпини, - Тiльки кого вона в тобi такого дiзналася, що так шуганула?
   - Кого, кого? Ката, що говорить, звичайно ж, - спробував вiдбутися жарт, - Просто, я єдиний у своєму родi.
   Вислухавши непереконливе пояснення, Юлiя поставила iнше питання, яке хвилювало її не менше з моменту "правди" про таланти енерговампiрiв.
   - Добре. Тодi поясни менi ось що. Раз i ми з тобою так само телепатично розмовляємо, чи це не означає, що я теж уже того... вампiром стала?
   - Нi, не означає, - кiт знову почав легенько розгойдувати хвостом, - Ти маєш здiбностi, тiльки поки я перебуваю в безпосереднiй близькостi. Це, до речi, не така вже й легка справа.
   - Що? Перебувати поряд зi мною?
   - Нi, - нервово вiдреагував кiт, - Пiдтримувати твою енергетику на рiвнi для можливостi спiлкування.
   - Значить, ти у нас виходить великим магом, - подумки хихикнула дiвчина.
   - Не будемо про це, - рiзко вiдрiзав кiт. Тема нiби торкнулася чогось вкрай небажаного, - Менi наше спiлкування дається важко... А якщо повернутися до вампiрiв, то їм за свої здiбностi доводиться платити перевитратою тiєї ж життєвої енергiї. Часом до виснаження. Тому вони i потребують постiйного "нестандартного" пiдживлення.
   - А "зав'язати", слабко? - поцiкавилася Юлiя, вiдзначаючи, як майстерно тварина повернула тему до колишнього русла. У цей момент, вона вже майже не сумнiвалася, що в руках у неї птах важливiший, нiж кiт, що просто говорить.
   - А героїновому наркоману, слабко? - вже трохи агресивно поставив зустрiчне питання хижак. Його хвiст вже повсюди кидався рiзнi боки.
   Юлiя знiяковiла. Виводити iз себе важливого клiєнта чи його представника їй зовсiм не хотiлося. Особливо у цей момент, коли на хвостi досi сидiла мiлiцiя. Зацiкавленiсть цiєї структури в персони рекрутера була зовсiм не випадковою. Бiльше того, Юлiя вiрила, що навмисно пiдлаштована. З моменту втечi, кiт ще раз не обмовився про їхню справу з пiдбору персоналу i тому втратити розгнiваного клiєнта зараз, означало лише одне. Добровiльно вiдправити себе до iзолятора.
   - Чула, вампiри безсмертнi, - спробувала розрядити атмосферу дiвчина, але негайна реакцiя кота залишала бажати кращого.
   - Нiсенiтниця! - фиркнув вiн, - Може iнодi, деяким i щастить прожити кiлька сотень рокiв, але здебiльшого це звичайний ПiАр.
   Здивована почутим, дiвчина навiть не знала, що сказати. Зв'язки з громадськiстю у лонi вампiрiв - це щось новеньке!
   - Упирям, ПiАр необхiдний, щоб залучити до своїх лав нових членiв. Господам завжди потрiбно, щоб хтось тягав їхнi валiзи. Причому це їм дається найуспiшнiшим. Зi звичайної людини вампiром стати легше, нiж перевертнем, медiумом або ще кимось, що володiє неординарними здiбностями та можливостями. Люди цiлими сiм'ями поповнюють лави цих тварин. Напевно, саме з цiєї причини упирi не пускають у велику полiтику темних сил. А то б вони давно владу узурпували...
   Дiвчинi здалося, що виведений iз себе кiт, цiлком випадково зачепив ще бiльш болiсну для себе тему. Тому, щоб зовсiм не потрапити в опал до, безсумнiвно, темної iстоти, Юлiя бiльше не стала ставити жодних уточнюючих питань. Хоча тема про полiтику i заiнтригувала її ще бiльше, подальше обговорення могло спровокувати непередбачуванi наслiдки.
   Сидiти поруч iз роздратованою людиною, як мiнiмум неприємно, але як почуватися, якщо в твоїх руках роздратований...
   Навiть для себе Юлiя поки що не визначилася iз назвою.
   - Кличте мене просто Барсиком, - досить несподiвано запропонував кiт, поступово заспокоюючись, - Нам вже справдi час переходити вiд пустої балаканини до обговорення справ.
  
   - Роздiл п'ятий -
  
   - Обережно дверi зачиняються. Наступна станцiя Павелецька, - вкотре прогримiв над головою динамiк.
   Вагон рушив i, мелодiйно стукаючи колесами по нерiвних стиках рейок, заходився набирати швидкiсть. Новi особи пасажирiв не висловлювали нiчого, крiм втоми. Але й пiд цiєю маскою було помiтно, що запаси терпiння, що набилися, мов оселедцi в бочку людей, були на межi.
   Тiльки любителi почитати виглядали повнiстю вiдчуженими. Здавалося, їм було навiть байдуже, що, зачитавшись, вони легко можуть проїхати свою станцiю. Застрягши посеред натовпу i гойдаючись у такт руху поїзда, читачi примудрялися перегортати як кишеньковi книжки, а й великi глянсовi журнали. Цими майже непомiтними рухами тiла все ж таки доводилося порушувати спокiй впритул притиснутих один до одного громадян, за що i доводилося неодноразово вибачатися.
   Серед любителiв освiти у транспортi траплялися й такi технiчно просунутi екземпляри, яким вдавалося не робити зайвих рухiв. Вони нiби розчинялися в пасажирськiй масi, уткнувшись носом у екрани своїх мобiльних телефонiв. Чим повнiстю позбавляли себе перегортання сторiнок i не доставляли навколишнiм сусiдам особливого занепокоєння.
   Свiтло у вагонi блимало, перiодично занурюючи цей маленький острiвець людства в темряву. Як i ранiше, несучи в нескiнченному кiльцi тунелю, вiн був схожий на маленьку бiлку у величезному пiдземному колесi.
   Дiвчина i кiт, що сидiв у неї на руках, не привертали до себе особливої уваги, хiба що здавалися з боку досить дивною парою, для забитого в годину пiк поїзда.
   - Як я зрозумiв з нашої розмови, Юлiє, ви цiлком готовi обговорити деталi нашої подальшої спiвпрацi.
   - Менi здається, що просто немає iншого виходу як... - почала дiвчина, але одразу перервалася i задумалася.
   - Вихiд є завжди, - посмiхнувся Барсiк, - Ви будь-якої митi можете вийти з гри i здатися владi.
   - ...Спасибi. Про це я i без нагадувань сама здогадалася, - подумки вiдмахнулась Юлiя.
   Їй дуже не подобалося, коли її шантажують. А шантаж втомленої дiвчини, яка страждає вiд нападiв застуди, вона взагалi вважала не гiдною i низькою справою навiть для пiдлого кота.
   - Думаю, раз усю виставу влаштував саме ти, то, заручившись моєю згодою,... а я згодна... Мiг би вiдкликати, нацьковану тобою мiлiцiю прямо зараз. Я вже годину, як вiрю в твою реальнiсть i, вiдповiдно, у можливостi. А оскiльки тобi нiчого не варто провчити мене будь-якої митi, то справедливiше буде, якщо працювати я почну, впевнена, що всi фiктивнi проблеми iз законом вирiшенi. А якщо зовсiм бути чесною, то плазати перед кимось через почуття небезпеки менi якось зовсiм не до вподоби...
   - Можу уявити, - погодився кiт, зручнiше влаштовуючи свiй зад на її руках, - Але на вирiшення ситуацiї знадобиться деякий час.
   - Як? Хiба це не можна виправити так швидко, як тодi в офiс нагрянула мiлiцiя? Вiдразу повернулися б назад у контору... Заварили там каву та обговорили всi питання, як бiлi люди.
   Кiт косо глянув на Юлiю. Вiн був явно далекий вiд схожостi на бiлу людину та пристрасного любителя кави.
   - Не все так просто. Навiть у так званих чудесах є своя причина та слiдство, - почав роз'яснювати Барсiк. Його тон як здалося дiвчинi, став дещо вибачальним, - хоча для основи та подальшого розвитку будь-якої подiї достатньо лише причини. Решта звичайна закономiрнiсть, яку люди через своє невiгластво називають чергою випадковостей.
   - До чого ти хилиш? - не вловила сенс дiвчина.
   - Я хочу сказати, що, запустивши причину, не так легко все повернути на свої кола.
   - Все одно не зрозумiла... - розгубилася Юлiя.
   - Гаразд. Наведу приклад, - кiт нiби приготувався пояснювати принцип таблицi множення, - Катастрофу Конкорда, яка забрала понад сто життiв, люди вважають нещасним випадком. У моєму розумiннi, це звичайна закономiрнiсть, в основу якої лягла причина.
   - Це як? Ти випадково не про ту трагедiю на зльотi з аеродрому? - Почала згадувати подробицi катастрофи Юлiя.
   Вона чудово їх пам'ятала. Нещодавно їй довелося подивитися передачу-розслiдування на тему загадкового краху пасажирського лайнера. I тепер вона не сумнiвалася, що Барсiк невипадково вибрав цей жахливий приклад смертельного лиха випадковостей. Не було сумнiвiв, що для кращого сприйняття, кiт просто виловив найближчий приклад з пам'ятi дiвчини.
   - Вона сама, - пiдтвердив звiр, - Найнадiйнiший у свiтi лiтак, у момент зльоту при швидкостi триста кiлометрiв на годину, здавалося б, випадково наїжджає однiй з шасi на маленький металевий предмет на смузi. Покришка колеса лопається. Але, зауважте, навiть без неї реактивний лайнер ще може злетiти i здатний спокiйно приземлитися.
   - Так, так, - заiнтриговано, перебила його Юлiя. Причини катастрофи реактивного лiтака на момент перегляду передачi її дуже здивували.
   - Пам'ятаю. Покришка вибухнула, i її частини розлетiлися на рiзнi боки. Одна з них потрапила по крилу, де було паливо.
   - ...Потрапила, але, як ти помiтила, не пробила мiцного захисту крила. Лiтак мiг продовжувати полiт, - уточнив Барсiк, - Але, на жаль, паливо, поглинає вiбрацiю вiд удару п'ятикiлограмовим шматком гуми обшивку i саме виштовхує блокування бака назовнi. Пальне починає сочитися пiд крило. Але навiть у той критичний момент ще нема небезпеки для пасажирiв. Пiлот може, спокiйно розвернувшись, посадити лiтак у тому ж аеропорту.
   - Потрiбна була iскра, щоб паливо спалахнуло, - згадувала Юлiя, нiби в черговий раз, переглядаючи документальнi кадри лайнера, що вiдривається вiд землi, - Другий шматок гуми, що вiдiрвався, з колеса перебиває електричний кабель, що веде до механiзму пiдняття шасi. Пiлот хоче їх прибрати...
   - Виникає iскра, яка й спалахує паливо з бака. Пiсля чого лiтак яскравим смолоскипом за лiченi секунди втрачає керування i падає, розпадаючись на шматки. Усi пасажири та екiпаж мертвi, - пiдбив пiдсумок кiт.
   - Залишається одна деталь - металевий предмет. Вiн, виявившись нещодавно закрiпленим на фюзеляжi лiтака, що злетiв прямо перед Конкордом, чомусь зривається i падає на злiтно-посадкову смугу саме в цей рейс. Вiн i є основною причиною катастрофи.
   - Так, пам'ятаю... - пiдтвердила Юлiя, - Я ще подумала, що потрапить до того, хто його крiпив.
   - Так би воно й було, якби ви люди не вiрили у фатальнi випадковостi, збiги та iнше нiсенiтниця, - фиркнув кiт, - Все у свiтi взаємопов'язане та закономiрне. Жодних випадковостей не буває. Просто є люди, або iншi iстоти, якi вiдчувають можливу низку подiй та розташування у просторi та часi їх можливої причини. Вони точно знають, що треба зробити, щоб у заданий момент часу в майбутньому сталося саме так, як їм необхiдно.
   - Тобто технiк, який крiпив ту деталь, i був одним iз таких талантiв? - здивовано скинула брови Юлiя.
   - Саме так, панi. У потрiбний час у потрiбному мiсцi вiн iз необхiдною мiцнiстю закрiпив фрагмент. Той згодом зiрвало пiд час чергового зльоту лiтака i пiдкинуло прямо пiд колесо Конкорда.
   Дiвчина здавалася спантеличеною i трохи наляканою.
   - Але навiщо йому це треба було? Тим бiльше, менi досi не зрозумiло, який зв'язок має цей випадок з тим, що вранцi до мого кабiнету вломився ОМОН?
   - Це зовсiм не в моїй компетенцiї розголошувати такi таємницi, - Барсик самовдоволено замуркотiв, - А зв'язок iснує. I навiть пряма. Та людина знала, де i як створити причину, щоб належним чином отримати слiдство. Або, якщо хочете, на вашу думку - передбачав. Хоча передбачення - це звичайне володiння всiєю iнформацiєю разом у певний момент часу плюс елементарна спроможнiсть прогнозу.
   - Щодо вас, шановна, то, прямуючи в офiс, я теж передбачав можливий розвиток подiй. Саме тому, менi довелося пiдстрахуватися i, поколупавшись у першопричинах запустити необхiдний менi ланцюжок подiй. Запевняю вас, зробив я це набагато безневиннiшим i хитрiшим, нiж наш загальний "знайомий" у випадку з Конкордом.
   - I як же тодi? - слова Барсiка дiвчину зовсiм не заспокоїли.
   - Звичайна спритнiсть лап та жодного шахрайства. Але це не головне! - Кiт пiдняв очi i мокрий нiс уткнувся в щоку дiвчини, - Своєю розповiддю я хотiв пояснити вам що, змiнивши або втрутившись в будь-яку причину, ви даєте вже змiнений, але цiлком самостiйний хiд слiдства. Простiше кажучи, кинувши в озеро камiнь, вам уже не пiд силу зупинити утворенi на водi кола. Якщо процес одного разу запущено, найчастiше нiяка магiя не поверне його назад.
   - То що це виходить? В очах суспiльства, я тепер на все життя залишусь злочинницею? - не на жарт розхвилювавшись, Юлiя вiдразу вiдвернулась, намагаючись якомога виразнiше показати свою неприязнь до кота.
   - Чому ж, - усмiхнувся Барсiк, - вiдсидiть своє. Потiм якось реабiлiтуєтесь...
   - Що? - дiвчина була готова схопити цього зухвалого звiра за хвiст i, з силою розкрутивши над головою, розмозжити об найближчу стiну.
   - Жартую. Жартую, - поспiшив вiдвести загрозу кiт, - Я ж згадав про те, що трохи схитрував, моделюючи ситуацiю. Пiдстрахувався. Але, навiть скориставшись страховкою, на лiквiдацiю цих невеликих кiл знадобиться певний час. Хоча, принаймнi, весь цей перiод ви не втечете, i менi не доведеться застосовувати штрафнi санкцiї у виглядi чергових пакостей.
   Дiзнаватись, що криється за "черговими паскудствами" Юлiя анiтрохи не бажала. Вiд мiнiатюрної копiї кота-бегемота, що нiби зiйшов з екранiзацiї "Майстра i Маргарити", чекати можна було що завгодно.
   Вислухавши розповiдь Барсiка про якусь невiдому страховку, дiвчина несподiвано швидко заспокоїлася. Але, враховуючи всю нервознiсть ситуацiї, це виявилося надзвичайно дивним для неї. Хоча, швидше за все, дiвчина просто сильно втомилася i бiльше не могла щось переживати.
   Так i не удостоївши "бегемота" поглядом пiсля його невдалого жарту, Юлiя продовжила дивитись убiк. Звернувши увагу на темряву вiкна за плечем, вона помiтила в ньому своє змучене вiдображення. Тяжко i спiвчутливо зiтхнувши, дiвчина почала спостерiгати за свiтлими смужками ламп, що проносяться в темрявi.
   "I за що менi все це? Хоча добре менi, адже шефу теж дiстанеться"
   Юлiя зловила себе на тому, що вперше переживає за когось ще окрiм себе. Невже поки їй доводиться бiгати вiд мiлiцiї i безкоштовно кататися в метро, Микола Петрович вже нудиться десь у одиночнiй камерi. Без звичних йому зручностей i навiть телевiзора. Або ще гiрше, перебуває у полонi у господаря цiєї чорної бестiї. А вона її ще так обережно та нiжно до грудей притискає.
   "Ех, дiвчисько, i справдi гадюку пригрiла" - подумки звернулася сама до себе Юлiя, але тут же схаменулась. Кiт, звичайно, все чув i вiдреагував негайно. Тiльки свистячий звук гальмування складу, що сповiщає про швидке прибуття на станцiю, врятував дiвчину вiд вислуховування його частого i незадоволеного фирчання.
   - Про свого шефа не турбуйтеся, - раптом повiдомив кiт, дочекавшись повної зупинки поїзда, - Я вам розповiм про нього, як i про все iнше, трохи пiзнiше. А зараз давайте залишимо всi мої недомовки у маленькому секретi, i краще зосередимося на обговореннi першої можливої кандидатури.
  
   * * *
  
   Зразковий спiвробiтник, капiтан мiлiцiї Дмитро Морозов бiльше не схожий сам на себе. Чи не зовнi не внутрiшньо. Хоча... схожим на себе вiн перестав ще з учорашнього вечора. Схвильованiсть, розгубленiсть, сонливiсть та дезорiєнтацiя. Всi ознаки важкого похмiлля одна за одною виповзали iз куточкiв органiзму. Щоправда, треба було вiддати належне самоконтролю капiтана. Саме ця вiрна i натренована якiсть досi дозволила Морозову створювати видимiсть дiяльностi. Пережитi дива в поєднаннi зi змученим органiзмом залишили свiй незабутнiй слiд у свiдомостi. Працювати пiсля пережитого не лише не хотiлося, було просто неможливо.
   Зовсiм вiдсутнiм поглядом, та й без особливих iнтересiв, Дмитро сторiнку за сторiнкою переглядав вже третю товсту папку. Зосередитись не те щоб не виходило - просто не хотiлося. Пiдшитi в неї накладнi поставали перед його очима чистими жовтими листами без цифр i реквiзитiв. Дивлячись у цю "книгу", Дмитро буквально бачив у нiй фiгу.
   Через його мовчазну розсiяну поведiнку атмосфера в бухгалтерiї в останнi десять хвилин панувала вкрай напружена. Кожен усе ще думав про своє, але загальна увага вже була цiлком i повнiстю прикута до однiєї єдиної людини - до неї, Дмитра Морозова.
   Юлiя вiдчувала себе наче увi снi. I поки вiн здавався їй кошмаром. Хотiлося прокинутися, зупинити хiд цiєї злої казки, але безжальнi до неї подiї продовжували розвиватися зi стрiмкою швидкiстю. Спочатку, вона думала, що хтось пожартував, бо зiйшла сума. Але коли, затиснувши пахвою чорного кота, їй вдалося майже безперешкодно залишити набитий мiлiцiєю офiс, дiвчина почала вiрити. Вiрити в те, що те, що вiдбувається навколо, аж нiяк не гра її уяви, нi кимось розiграний жарт, а запланована повна пiдступнiсть i небезпека реальнiсть.
   Випорхнувши надвiр, Юлiя майже не помiтила того, що пориви весняного вiтру все ще по-зимовому холоднi. Спритно перестрибуючи через калюжi, вона кинулася до своєї машини. Червоний "Цивик", як i ранiше, спокiйно стояв у дворi скверу, нiким не охороняється i не оточений. Яка ж була хвиля вiдчаю, що нахлинула на неї, коли Юлiя згадала, що всi ключi i документи вона поспiхом залишила у своєму кабiнетi. При цьому вона забула теплий верхнiй одяг i навiть мобiльний телефон, з яким нiколи не розлучалася.
   "Чорт! Не повертатися ж!" - подумки вилаялася дiвчина, з досади мiцнiше притискаючи ношу, що вiльно бовтає лапами в повiтрi.
   - Панi, легше! - хрипучи, фиркнув кiт, - Менi важко дихати. I, невже, за роки стирання в пробках, ви зовсiм вiдвикли вiд принад громадського транспорту?
   - Вiн ще бiльше в пробках стирчить! - Огризнулась Юлiя, спираючись вiльною рукою на дах мiцно замкненої машини. Але хватку, що придавила кота, все ж таки послабила.
   - А послуги метрополiтену, скажу, вас нiколи не влаштовували? - кiт пiдняв голову. Примружившись, вiн глянув на обличчя дiвчини, що розчервонiлося вiд бiгу.
   Наслiдуючи логiчний ланцюжок, тiльки зараз Юлiю вiдвiдала думка, що додому, куди спочатку вона збиралася їй також не потрапити. Бiльше того, там уже могла чекати засiдка пильних сищикiв. Нервово вибиваючи дрiб нiгтями по нещодавно вiдполiрованому даху, ейчар намагалася прикинути подальший план дiй.
   "Куди тодi? До подруги? Дуренько, всi з твоїх знайомих ще на роботi!"
   - На вашому мiсцi я не був би таким критичним до себе? - вiщав з-пiд мишки украй спокiйний i балакучий кiт.
   З пiд'їзду будiвлi показалася група мiлiцiонерiв на чолi з Морозовим. Поруч iз ним, утримуваний за комiр, м'явся молодий стажист агентства. Хлопець якось знiяковiло показував пальцем у бiк Юлiї.
   "Ось тобi i пристрасний шанувальник! Зрадник справжнiсiнький!" - страх крижаною хваткою скував серце дiвчини, - "Вони мене що, вже бачать?"
   - Заспокойтесь, шановна, на даному етапi їх цiкавить лише ваша машина, - подала голос причина всiх нещасть, - Розумнiше буде, якщо ми зараз же пiдемо до найближчої станцiї метро. Там, принаймнi, теплiше...
   Пiд час спроб дiвчини продумати подальшi кроки, слова звiра сприйнялися свiдомiстю якось другорядно та непереконливо. Юлiя продовжувала з настороженiстю розглядати рiшуче наближаються охоронцiв правопорядку. Нiчого нового на думку не спало, зате згадалося, що тiльки кiт невимушено орiєнтувався в ситуацiї. Слухати нав'язливого пiдказача їй не хотiлося, але доводилося.
   На подальшi коливання пiшло трохи бiльше трьох секунд.
   Нарештi, Юлiя зрушила з мiсця i зробила кiлька нерiшучих крокiв вiд улюбленого авто. Миттю її рухи прискорилися i стали впевненiшими. I ось, постiйно оглядаючись, вона вже майже бiгцем поспiшила у бiк жвавої вулицi.
   Вiльно бовтаючись пiд пахвою i розгойдуючи заднiми лапами з боку на бiк, кiт непристойно задер свiй пухнастий хвiст. Звичайно, цей дрiбний знущання над слiдчим нiхто помiтити не мiг, але волохатому витiвка, судячи з його задоволеної морди, принесла масу задоволення.
   Почувши гучне "цок-цок-цок" брукiвкою, капiтан буквально застиг за п'ять крокiв вiд машини дiвчини. Птах примудрився впорхнути з його рук найнеймовiрнiшим чином. Але тепер вiн нiби гончак, знову вiдчув загублений слiд i цiлком перетворився на слух. Уважно стежачи за брудною i маслянистою поверхнею калюж, Дмитро був майже певен, що незабаром побачить на них сплески та кола.
   Продовжуючи викликати неприховане здивування у колег постiйними помахами рук, вiн досить швидко просунувся до широко вiдчинених ворiт двору. Але раптом завмер бiля них, перебуваючи в замiшаннi. Старанно вдивлятися в обидва боки алеї, Морозов сподiвався крiзь шум вулицi почути ще хоч щось, але тут йому несподiвано завадив трамвай. Залiзна стрiла зi сталевим гуркотом, що супроводжується треллю дзвiнка, не вчасно пролетiла повз, заглушаючи все, що тiльки можна.
   Усi надiї слiдчого було вбито дома.
  
   - Роздiл четвертий -
  
   Переконавшись, що переслiдувачi вiдстали, Юлiя зменшила крок i на ходу почала вiдновлювати подих. Серце, що шалено билося, поступово заспокоїлося, але починало гнати кров по судинах значно повiльнiше. Вiд цього дiвчинi ставало лише холоднiше.
   По-весняному яскраве сонце свiтило iнтенсивно i весело, але все ще не дарувало того тепла, такого необхiдного втiкачi. Юлiя починала вiдчувати, що, незважаючи на рух, поступово замерзає. А побачивши брудного, що ще не розтанув до кiнця снiгу, її взагалi кидало в легке тремтiння. Тяжкий чорний хижак пiд пахвою виявився єдиною натуральною грiлкою, але й вiн уже не змiг врятувати Юлiю вiд неминучої застуди.
   Численнi перехожi не могли бачити її, так само як переслiдувачi, що залишилися з носом. Тому, щоб утриматися на ногах i не розтягнутися на коричневих складках бруду тротуару, дiвчинi доводилося вiдчайдушно лавiрувати в людському потоцi. Немов кораблик у бурхливiй рiчцi, вона втискалася мiж фiгурами, старанно уникаючи людей, якi мчали на зустрiч, немов рифи. Вулиця звужувалась, i маневрувати ставало помiтно важче.
   - Слухай, може, менi вже можна стати видимою? - звернулася вона до кота так, начебто видимiсть i невидимiсть вже стала для неї таким самим нормальним явищем, як i включення-вимкнення свiтла в кiмнатi.
   На звук дзвiнкого голосу Юлiї вiдразу озирнулася низенька бабуся, що йде перед нею. Пов'язана на головi блакитна хусточка, тут же смiшно задерлася заднiм кiнцем до верху. Не знайшовши нiкого за спиною, бабуся почала шалено хреститися i додала ходу. Юлiя i не думала, що дама такого похилого вiку може мати таку спритнiсть.
   - Тiльки пiсля того, як минемо турнiкети в метро, - вiдгукнувся кiшок, вивчаючи особливостi вiзерункiв трiщин на асфальтi, - Я вам, Юлiє Володимирiвно, ось що пораджу. Адже досить лише подумати. I я все почую. Не варто наступного разу так людей лякати.
   - Добре, - знiяковiла дiвчина, необачно вимовляючи слово в слух.
   - Тепер бабуся навiть додому дiйти не встигне, перш нiж iз нею iнфаркт трапиться, - байдужим тоном провiсника констатував кiт.
   Дiвчинi стареньку шкода не стало. Можливо, вона вкотре просто не повiрила коту. Але, швидше за все, просто втомилася i була не в змозi переживати якiсь емоцiї. Стрес вiд чудес, що вiдбулися з нею в останню годину i холод, що пробирає до самих кiсток, майже висмоктали з Юлiї всi життєвi сили.
   Гiрше почуватися їй доводилося, мабуть, тiльки пiд кiнець робочого дня в нелюбий день тижня - понедiлок. Саме в цей день через її руки проходила основна маса претендентiв. Кожен, володiючи своїми примхами, буквально викачував iз неї всю психiчну енергiю та радiсть життя, накопичену за вихiднi.
   Як би там не було, ледве тягнучи ноги, Юлiя продовжувала рух.
   Цього разу вона майже впритул прилаштувалася за огрядним чоловiком, майже на голову вище за неї. Добре складений, похмурого вигляду бритоголовий тип з легкiстю, просувався в щiльному людському натовпi. Вiн проходив через неї немов гарячий нiж через олiю. Цiлеспрямовано прокладаючи шлях до входу на станцiю, чоловiк навiть не пiдозрював, що грав для Юлiї роль живого щита. Пiд захистом широкої "стiни", дiвчина вiдчула себе певною захищенiстю вiд можливих несподiваних зiткнень. Тiльки завдяки "спонсору", що йде попереду, iнцидентiв на "трасi" виникло, i незабаром дiвчина опинилася в метро.
   Зазнавши легкого сумнiву перед "щелепами" пропускного пункту, Юлiя забарилася. Але раптом зважилася i стрiмко зробила крок вперед. Очiкуваного грiзного клацання не було, i вона благополучно минула перешкоду. Полегшено зiтхнувши, дiвчина, нарештi вiдчула всю красу невидимостi. А через секунду i всю комiчнiсть ситуацiї. Як не дивно, тiльки зараз Юлiя вiдчула вигоду своєї прозоростi.
   "Знайшла чому радiти. Вiд ментiв пiшла, навiть бабусю налякала, а тут на тобi! Дiзнавшись про можливiсть безкоштовного проїзду, готова просто стрибати вiд радостi! Яка дурiсть!"
   - I не говорiть, - пiдтвердив кiт, - Ви навiть не уявляєте, скiльки плюсiв дає невидимiсть. Скiльки плюсiв в одному проходi на склад державного резерву!
   "То я й бачу. Харя-то у тебе здоровенна. Як нiяк за казенний рахунок вiдiжрав!"
   Перший раз, пiсля випадку зi старенькою, вони знову заговорили. Точнiше заговорив вiн. Юлiя ж не забувала зляканих старечих очей i тому навiть думати на публiцi тепер намагалася тихо.
   - Юлiє Володимирiвно, пройдiть мiж колон. Час повертатися у свiт. Пройшовши мiж ними, ми привернемо найменшу увагу - звiр виглядав вкрай зосередженим, а в iнтонацiї вiдчувалася незвична серйознiсть.
   Дiвчина вiдразу виконала вимогу. З великої сперечальницi несподiвано вона перетворилася на слухняну овечку. Кiт мав рацiю. Екстремальна ситуацiя, неабияк нагородивши ляпасами зi стресу, повнiстю зламала здоровий скептицизм Юлiї. Рекрутер знехотя поверталася в реальнiсть, але вже не в таку як раннього сонячного ранку, а в ту яку скажуть. Все навколо з кожним кроком все бiльше починало сприйматися очима фантастичного i по-котячому нахабного клiєнта.
   Дивуючись такою несподiваною змiною в собi, Юлiя нiби внутрiшньо переродилася, стаючи зовсiм iншою людиною. Тепер вона легко могла сприйняти будь-яку витiвку кота як належне, а подiю з реального свiту вважати звичайною галюцинацiєю. Свiт нiби змiнився, вивертаючись на виворот. Але швидше за все це сталося не з ним, а з природним сприйняттям Юлiї. Простiше кажучи, вона просто почала вiрити в неймовiрне.
   Вийшовши на платформу, дiвчина вiдразу вiдчула на собi погляд. Хлопець з навушниками, що стирчать з вух, хитаючись у такт музицi, уважно вивчав її з голови до нiг. Дiвчина, що стояла поруч, рокiв шiстнадцяти, хихикаючи, щось шепотiла йому на вухо. Її великий палець нiби ненароком стирчав у напрямку Юлiї.
   - Ой, яка кiшечка! - захоплено вигукнула жiнка похилого вiку.
   "Сама ти кiшечка. Це кiт!" - iнстинктивно подумала Юлiя i, схаменувшись, уважно подивилася на ношу.
   - Не турбуйтесь. Тепер я реальний, як i ви, - замуркотiв кiт, - А те, що мене плутають, я звик. У вашому суспiльствi теж багато чоловiкiв, яких просто не вiдрiзнити вiд жiнок. Щоправда, на вiдмiну вiд них я переконаний гетеросексуал.
   - А вiн їздити у метро не боїться? - Жiнка вже тягла руки, щоб почухати у зеленоокого за вухом.
   Юлiя зробила крок убiк i нагородила настирливу сусiдку холодним поглядом.
   - У мене теж кiшечка, - не вгамувалася надокучлива кошатниця, - Так без кошика не в електричку не в автобус не затягнеш.
   - Це кiт... - крiзь зуби прошипiла Юлiя, але слова її потонули в гуркотi i свистi поїзда, що прибував на платформу.
   - Ну що, покатаємось! - у передчуттi випалив кiт, нiби метро було його улюбленим засобом пересування.
   - Обережно дверi зачиняються. Наступна станцiя Комсомольська, перехiд на Сокiльницьку лiнiю, - мовив динамiк.
   "I куди їдемо?" - Запитала Юлiя, бажаючи хоч щось знати про подальшi плани пухнастого клiєнта.
   - По колу, шановна. По колу, - вiдповiв кiт i став розглядати вагон, наче вибираючи мiсце, куди їм сiсти.
   Вiльних мiсць було небагато. Втiм, як завжди, в цi години на Кiльцевiй лiнiї. На Юлiю i її кота нiхто не звернув зовсiм нiякої уваги. Чи мало яких дивакiв у метро не буває. Тiльки любителька кiшок намагалася не вiдставати i наполегливо пробивалася крiзь натовп пасажирiв, бажаючи продовжити розмову.
   "Щоб тебе придавило!" - нервово подумала Юлiя.
   Потяг несподiвано рiзко розпочав рух. Вагон смикнувся i захитався. Не встигнувши знайти опори, дiвчина не втрималася на ногах i, похитуючись на високих пiдборах, почала завалюватися на спину. Її вiдразу пiдхопили чиїсь сильнi руки, i акуратно допомагаючи зберегти вертикальне положення, повернули на мiсце. Юлiя здивовано обернулася i майже нiс до носа зiткнулася з приємним сивим чоловiком. Ще недавно вiн сидiв бiля дверей, супроводжуючи її прохiд через вагон зацiкавленим поглядом. Тепер незнайомець стояв i нiжно майже по-батькiвському посмiхався.
   - Сiдайте, будь ласка, - послужливо запропонував вiн, вiдходячи убiк.
   - Спасибi, - знiяковiло опустилася у мокру пiдлогу Юлiя. Вона не чекала такої ввiчливостi у звичайному вагонi метро. Кiт же, як здалося, навiть не помiтив падiння, що загрожує, або знову передбачав, чим усе мало було закiнчитися.
   Не встигла дiвчина насолодитися спокоєм на люб'язно наданому мiсцi, як поїзд знову почав гальмувати, досягаючи за iнерцiєю наступної станцiї. Нудьгi з вiдчуженим виглядом статуї пасажирiв ожили i несподiвано зiрвалися з мiсць, змiшуючись в єдиний потiк охочих покинути вагон. За хвилину в людському вирi, змiнилися всi декорацiї, наповнюючи поїзд новими запахами, багажем i яскравими обкладинками кишенькових книг.
   Вiднесена потоком натовпу невгамовна кошатниця, знову виринула з неї i, вiдразу помiтивши Юлiю, зi щасливою усмiшкою попрямувала у бiк дiвчини. Працюючи лiктями, жiнка як досвiдчена "акула" людських морiв швидко наздогнала свою жертву. Втиснувши важке тiло на вузький вiльний промiжок сидiння, вона знову заторухнула монотонним голосом.
   - Боже! А чим ви її годуєте, що вона у вас така товста? А шерсть, яка гарна!
   "Ррррр..." - подумки загарчала на неї Юлiя.
   - Моя "Вiскас" не їсть. Її просто вертає вiд хiмiї. Може цiлий день до блюдечка не пiдходити. Тiльки свiжу рибу подавай. Маленьку таку. У нас на ринку тридцять рублiв кiлограм, - продовжуючи монолог, блакитноока "муха" в окулярах з товстими дiоптрiями. Вона нiби не потребувала вiдповiдi дiвчини, навмисне виводячи її з себе.
   Юлiя вiдчувала, як повiльно закипає. Залишки сил стiкалися з усiх куточкiв змученого тiла, збираючись для бурхливого сплеску емоцiй. Вiдчувши внутрiшню напругу мовчазної спiврозмовницi, жiнка навмисно потяглася до дiвчини.
   - Можна менi її погладити...
   - Ану, руки прибрала! - з незвичною сталлю в голосi рiзко гаркнув на неї кiт. При цьому вiн нагородив її зневажливим поглядом i загрозливо зашипiв.
   Жiнку нiби пiдмiнили. Вона не тiльки миттєво зблiдла, вiдсмикуючи руку. Але вiдразу ж зняла окуляри i часто заморгала, придивляючись до чорного звiра пiд пахвою у Юлiї. Здивованiй дiвчинi моментально стало зрозумiло, що жодною короткозорiстю ця гадина не страждає. Слова кота сусiдка сприйняла так само чудово, як i його подальше шипiння.
   - Вибачте, я вас не впiзнала, - тихим збентеженим майже оксамитовим голосом прошепотiла жiнка i вiдразу пiдвелася з мiсця.
   - I не дивно, раз скельця начепила. Пiшла звiдси... Iди, пiдшукай собi сильнiшу жертву. Ви, тiльки хворими та старими харчуєтеся. Не дивно, що до упирiв поваги немає...
   Наповнюючи вагон звуками рекламного оголошення, динамiк заглушив подальше бурчання кота. Псевдо любителька кiшок, вiдразу скористалася моментом i встала. Майже спровокувавши застуджену Юлiю на агресiю, дивна жiнка швидко зникла в гущi оновленої партiї пасажирiв.
   Провiвши її спантеличеним поглядом дiвчина, нахилилася до кота i подумки запитала.
   - Хто це був?
   - Вампiр, - серйозно вiдповiв звiр, невдоволено облизуючись. Рекрутер вiдчувала, як хвiст нервово б'є її по боцi.
   - Невже справжнiй вампiр? - Юлiя не настiльки була здивована вiдповiддю, наскiльки її вражало усвiдомлення факту iснування цих сутiнкових iстот, - I кров п'є?
   - Фi, як дикiсть! - фиркнув кiт i здавалося скривився. Шерсть його встала дибки. Для хижака, який звикли вбивати, така реакцiя була бiльш нiж дивною.
   - Цим варварством вони лише в середньовiччi займалися, та й то лише через неосвiченiсть.
   - Як так через неосвiченiсть? - здивовано поцiкавилася дiвчина, начебто була знавцем цих темних iстот. Їй не дуже вiрилося, що iснують спецiальнi школи, де в нашi днi навчають молодих упирiв.
   - То чим тодi вiн харчується?
   - Досi деякi африканськi племена мають повiр'я, що, випиваючи кров ворога, забираєш його сили, - тоном професора почав пояснювати кiт. З кожним словом вiн вживався в нову роль i ймовiрно тому, пухнастий хвiст став поводитися спокiйнiше.
   - Можете собi уявити, панi, цi варвари досi успiшно вбивають собi таких...
   - А що в таких випадках роблять "освiченi" вампiри? - З вiдтiнком глузування перебила Юлiя.
   - живляться чистою життєвою енергiєю людини. Звичайно, нiкого не вбиваючи. У цивiлiзованому свiтi це дуже помiтно, - котяра не вiдреагував на iронiю, вважаючи питання цiлком логiчним.
   - До того ж, це набагато поживнiше, та й жертви частiше живi залишаються. Як то кажуть i вовки ситi та вiвцi цiлi.
   - Мерзота яка! - емоцiйно вiдреагувала Юлiя i зiщулилася. Вiдчувати себе вiвцею у стадi було щонайменше неприємно.
   - Кров лише носiй енергiї. Такий собi сирий, неочищений продукт, - продовжував звiр, - Пити кров для сучасного вампiра, це майже як є картопля сирою. Хоча моє порiвняння, можливо, не зовсiм вдале...
   - Енергiєю кажеш? - До Юлiї дiйшов сенс, - Чи не хочеш сказати, що сучаснi вампiри просто смоктачi життєвих сил людини? Або iншими словами, простi енергетичнi вампiри?
   - У сучасному розумiннi можна й так назвати.
   Кiт задерся пiд рукою i став виповзати на колiна дiвчини. Шерсть з нього лiзла цiлими клаптями. Якби Юлiя була у звичному для себе станi, то напевно помiтила б, на що перетворився, буквально порослий котячою шерстю бiк пiджака.
   - Значить, вивели iз себе людину. Змусили емоцiйно спалахнути. Розкрити своє бiополе. Пiсля чого насмокталися вдосталь i забралися до всiх бiса ..., - мiркувала дiвчина, згадуючи все, що читала про енергетичнi вампiри в Iнтернетi. Її переповнений злiстю погляд нишпорив по вагону, намагаючись розглянути крiзь натовп ту набридливу жiнку.
   - Саме так, - пiдтвердив кiшок, нарештi вмостившись на колiнах. Тепер його здорова морда з зеленими блюдцями очей була спрямована прямо на Юлiю, - Подоїли овечку i вiдпустили далi пастись. Нiхто не помiтив - всi задоволенi.
   - Проте... - задумливо розтягла мислефразу дiвчина, - А я то думала, що все людство до певної мiри вампiризмом енергiї один у одного займається.
   - "У якомусь родi" так воно i є, - схилив голову на бiк телепатичний спiврозмовник, - Абсолютно всi люди тiєю чи iншою мiрою вампiри. Рiзниця лише в тому, що трапляються i такi екземпляри як товста тварюка, що втекла. Їх досить багато i вони свiдомо опiкуються. Цим i живуть.
   - Як це? Чим живуть? Смокання енергiї? Але що тодi штовхає їх на це?
   - живуть вампiризмом, майже вiдмовившись вiд мирського життя. А що штовхає? Непiзнане. Тим, хто встає на шлях iстинного вампiра вiдкриваються невидимi частини знань, здебiльшого недоступнi звичайнiй людинi.
   - Це як розумiти? - Здивувалася дiвчина, заiнтригована формулюванням вiдповiдi.
   - Все дуже просто, - кiт знову напустив на себе пафос професора МДУ, - Чи готовi ви знову лекцiю вислухати?
   - Звичайно, готова, - поспiшила вiдповiсти Юлiя, але прибуття на чергову станцiю вибило її з колiї слухача.
   Пiсля того як зустрiчнi потоки метушливих пасажирiв знову повнiстю змiнили один одного, поїзд рушив. Грубi ривки, що сповiстили про початок руху, мабуть, були наслiдком явної недосвiдченостi машинiста. Вiд чого звiр, що сидiв на колiнах, тут же iнстинктивно випустив пазурi. Гострi й колючi, як голки, вони вiдразу проткнули штани дiвчини. Утворивши на колготках затяжки, кiт боляче вп'явся в шкiру дiвчини.
   - Боляче ж! - Не стрималася Юлiя i стиснула кота руками. Навколишнi подивилися на неї з розумiнням та спiвчуттям.
   - Ви його постiйно на руках i тримаєте... - долинуло з натовпу.
   - Зiрветься ще. Покусає або подряпає кого... - потяги, що розгойдуються в такт руху, громадяни, схоже дбали тiльки про себе.
   - Вибачте, Юлiє, - винно втягнув пазурi кiт, - Рефлекс...
   - Але, якщо вам все ще цiкава моя розповiдь, то я, мабуть, продовжу...
   Юлiя мовчазно пiдняла звiра на руках i, повернувши боком, притиснула його до грудей так, щоб пазурi бiльше не торкалися проколотих штанин.
   - Так от, - не дочекавшись пiдтвердження, продовжував пухнастий, - Енергiя сприяють фiзичному розвитку людини. А вiд великих порцiй у головi, образно кажучи, просто пробки вибиває. Мозок починає функцiонувати набагато ефективнiше. Якщо у звичайної людини сiра речовина задiяна на п'ять-десять вiдсоткiв, то iстинний вампiр досягає бiльших результатiв. Вiдповiдно, йому стає доступна телепатiя, телекiнез та iншi принади життя.
   - О, чому вона зрозумiла з першого разу, що ти сказав! - Здогадалася Юлiя, нарештi, придушивши в собi образу за зiпсованi колготки i залишенi на ногах подряпини, - Тiльки кого вона в тобi такого дiзналася, що так шуганула?
   - Кого, кого? Ката, що говорить, звичайно ж, - спробував вiдбутися жарт, - Просто, я єдиний у своєму родi.
   Вислухавши непереконливе пояснення, Юлiя поставила iнше питання, яке хвилювало її не менше з моменту "правди" про таланти енерговампiрiв.
   - Добре. Тодi поясни менi ось що. Раз i ми з тобою так само телепатично розмовляємо, чи це не означає, що я теж уже того... вампiром стала?
   - Нi, не означає, - кiт знову почав легенько розгойдувати хвостом, - Ти маєш здiбностi, тiльки поки я перебуваю в безпосереднiй близькостi. Це, до речi, не така вже й легка справа.
   - Що? Перебувати поряд зi мною?
   - Нi, - нервово вiдреагував кiт, - Пiдтримувати твою енергетику на рiвнi для можливостi спiлкування.
   - Значить, ти у нас виходить великим магом, - подумки хихикнула дiвчина.
   - Не будемо про це, - рiзко вiдрiзав кiт. Тема нiби торкнулася чогось вкрай небажаного, - Менi наше спiлкування дається важко... А якщо повернутися до вампiрiв, то їм за свої здiбностi доводиться платити перевитратою тiєї ж життєвої енергiї. Часом до виснаження. Тому вони i потребують постiйного "нестандартного" пiдживлення.
   - А "зав'язати", слабко? - поцiкавилася Юлiя, вiдзначаючи, як майстерно тварина повернула тему до колишнього русла. У цей момент, вона вже майже не сумнiвалася, що в руках у неї птах важливiший, нiж кiт, що просто говорить.
   - А героїновому наркоману, слабко? - вже трохи агресивно поставив зустрiчне питання хижак. Його хвiст вже повсюди кидався рiзнi боки.
   Юлiя знiяковiла. Виводити iз себе важливого клiєнта чи його представника їй зовсiм не хотiлося. Особливо у цей момент, коли на хвостi досi сидiла мiлiцiя. Зацiкавленiсть цiєї структури в персони рекрутера була зовсiм не випадковою. Бiльше того, Юлiя вiрила, що навмисно пiдлаштована. З моменту втечi, кiт ще раз не обмовився про їхню справу з пiдбору персоналу i тому втратити розгнiваного клiєнта зараз, означало лише одне. Добровiльно вiдправити себе до iзолятора.
   - Чула, вампiри безсмертнi, - спробувала розрядити атмосферу дiвчина, але негайна реакцiя кота залишала бажати кращого.
   - Нiсенiтниця! - фиркнув вiн, - Може iнодi, деяким i щастить прожити кiлька сотень рокiв, але здебiльшого це звичайний ПiАр.
   Здивована почутим, дiвчина навiть не знала, що сказати. Зв'язки з громадськiстю у лонi вампiрiв - це щось новеньке!
   - Упирям, ПiАр необхiдний, щоб залучити до своїх лав нових членiв. Господам завжди потрiбно, щоб хтось тягав їхнi валiзи. Причому це їм дається найуспiшнiшим. Зi звичайної людини вампiром стати легше, нiж перевертнем, медiумом або ще кимось, що володiє неординарними здiбностями та можливостями. Люди цiлими сiм'ями поповнюють лави цих тварин. Напевно, саме з цiєї причини упирi не пускають у велику полiтику темних сил. А то б вони давно владу узурпували...
   Дiвчинi здалося, що виведений iз себе кiт, цiлком випадково зачепив ще бiльш болiсну для себе тему. Тому, щоб зовсiм не потрапити в опал до, безсумнiвно, темної iстоти, Юлiя бiльше не стала ставити жодних уточнюючих питань. Хоча тема про полiтику i заiнтригувала її ще бiльше, подальше обговорення могло спровокувати непередбачуванi наслiдки.
   Сидiти поруч iз роздратованою людиною, як мiнiмум неприємно, але як почуватися, якщо в твоїх руках роздратований...
   Навiть для себе Юлiя поки що не визначилася iз назвою.
   - Кличте мене просто Барсиком, - досить несподiвано запропонував кiт, поступово заспокоюючись, - Нам вже справдi час переходити вiд пустої балаканини до обговорення справ.
  
   - Роздiл п'ятий -
  
   - Обережно дверi зачиняються. Наступна станцiя Павелецька, - вкотре прогримiв над головою динамiк.
   Вагон рушив i, мелодiйно стукаючи колесами по нерiвних стиках рейок, заходився набирати швидкiсть. Новi особи пасажирiв не висловлювали нiчого, крiм втоми. Але й пiд цiєю маскою було помiтно, що запаси терпiння, що набилися, мов оселедцi в бочку людей, були на межi.
   Тiльки любителi почитати виглядали повнiстю вiдчуженими. Здавалося, їм було навiть байдуже, що, зачитавшись, вони легко можуть проїхати свою станцiю. Застрягши посеред натовпу i гойдаючись у такт руху поїзда, читачi примудрялися перегортати як кишеньковi книжки, а й великi глянсовi журнали. Цими майже непомiтними рухами тiла все ж таки доводилося порушувати спокiй впритул притиснутих один до одного громадян, за що i доводилося неодноразово вибачатися.
   Серед любителiв освiти у транспортi траплялися й такi технiчно просунутi екземпляри, яким вдавалося не робити зайвих рухiв. Вони нiби розчинялися в пасажирськiй масi, уткнувшись носом у екрани своїх мобiльних телефонiв. Чим повнiстю позбавляли себе перегортання сторiнок i не доставляли навколишнiм сусiдам особливого занепокоєння.
   Свiтло у вагонi блимало, перiодично занурюючи цей маленький острiвець людства в темряву. Як i ранiше, несучи в нескiнченному кiльцi тунелю, вiн був схожий на маленьку бiлку у величезному пiдземному колесi.
   Дiвчина i кiт, що сидiв у неї на руках, не привертали до себе особливої уваги, хiба що здавалися з боку досить дивною парою, для забитого в годину пiк поїзда.
   - Як я зрозумiв з нашої розмови, Юлiє, ви цiлком готовi обговорити деталi нашої подальшої спiвпрацi.
   - Менi здається, що просто немає iншого виходу як... - почала дiвчина, але одразу перервалася i задумалася.
   - Вихiд є завжди, - посмiхнувся Барсiк, - Ви будь-якої митi можете вийти з гри i здатися владi.
   - ...Спасибi. Про це я i без нагадувань сама здогадалася, - подумки вiдмахнулась Юлiя.
   Їй дуже не подобалося, коли її шантажують. А шантаж втомленої дiвчини, яка страждає вiд нападiв застуди, вона взагалi вважала не гiдною i низькою справою навiть для пiдлого кота.
   - Думаю, раз усю виставу влаштував саме ти, то, заручившись моєю згодою,... а я згодна... Мiг би вiдкликати, нацьковану тобою мiлiцiю прямо зараз. Я вже годину, як вiрю в твою реальнiсть i, вiдповiдно, у можливостi. А оскiльки тобi нiчого не варто провчити мене будь-якої митi, то справедливiше буде, якщо працювати я почну, впевнена, що всi фiктивнi проблеми iз законом вирiшенi. А якщо зовсiм бути чесною, то плазати перед кимось через почуття небезпеки менi якось зовсiм не до вподоби...
   - Можу уявити, - погодився кiт, зручнiше влаштовуючи свiй зад на її руках, - Але на вирiшення ситуацiї знадобиться деякий час.
   - Як? Хiба це не можна виправити так швидко, як тодi в офiс нагрянула мiлiцiя? Вiдразу повернулися б назад у контору... Заварили там каву та обговорили всi питання, як бiлi люди.
   Кiт косо глянув на Юлiю. Вiн був явно далекий вiд схожостi на бiлу людину та пристрасного любителя кави.
   - Не все так просто. Навiть у так званих чудесах є своя причина та слiдство, - почав роз'яснювати Барсiк. Його тон як здалося дiвчинi, став дещо вибачальним, - хоча для основи та подальшого розвитку будь-якої подiї достатньо лише причини. Решта звичайна закономiрнiсть, яку люди через своє невiгластво називають чергою випадковостей.
   - До чого ти хилиш? - не вловила сенс дiвчина.
   - Я хочу сказати, що, запустивши причину, не так легко все повернути на свої кола.
   - Все одно не зрозумiла... - розгубилася Юлiя.
   - Гаразд. Наведу приклад, - кiт нiби приготувався пояснювати принцип таблицi множення, - Катастрофу Конкорда, яка забрала понад сто життiв, люди вважають нещасним випадком. У моєму розумiннi, це звичайна закономiрнiсть, в основу якої лягла причина.
   - Це як? Ти випадково не про ту трагедiю на зльотi з аеродрому? - Почала згадувати подробицi катастрофи Юлiя.
   Вона чудово їх пам'ятала. Нещодавно їй довелося подивитися передачу-розслiдування на тему загадкового краху пасажирського лайнера. I тепер вона не сумнiвалася, що Барсiк невипадково вибрав цей жахливий приклад смертельного лиха випадковостей. Не було сумнiвiв, що для кращого сприйняття, кiт просто виловив найближчий приклад з пам'ятi дiвчини.
   - Вона сама, - пiдтвердив звiр, - Найнадiйнiший у свiтi лiтак, у момент зльоту при швидкостi триста кiлометрiв на годину, здавалося б, випадково наїжджає однiй з шасi на маленький металевий предмет на смузi. Покришка колеса лопається. Але, зауважте, навiть без неї реактивний лайнер ще може злетiти i здатний спокiйно приземлитися.
   - Так, так, - заiнтриговано, перебила його Юлiя. Причини катастрофи реактивного лiтака на момент перегляду передачi її дуже здивували.
   - Пам'ятаю. Покришка вибухнула, i її частини розлетiлися на рiзнi боки. Одна з них потрапила по крилу, де було паливо.
   - ...Потрапила, але, як ти помiтила, не пробила мiцного захисту крила. Лiтак мiг продовжувати полiт, - уточнив Барсiк, - Але, на жаль, паливо, поглинає вiбрацiю вiд удару п'ятикiлограмовим шматком гуми обшивку i саме виштовхує блокування бака назовнi. Пальне починає сочитися пiд крило. Але навiть у той критичний момент ще нема небезпеки для пасажирiв. Пiлот може, спокiйно розвернувшись, посадити лiтак у тому ж аеропорту.
   - Потрiбна була iскра, щоб паливо спалахнуло, - згадувала Юлiя, нiби в черговий раз, переглядаючи документальнi кадри лайнера, що вiдривається вiд землi, - Другий шматок гуми, що вiдiрвався, з колеса перебиває електричний кабель, що веде до механiзму пiдняття шасi. Пiлот хоче їх прибрати...
   - Виникає iскра, яка й спалахує паливо з бака. Пiсля чого лiтак яскравим смолоскипом за лiченi секунди втрачає керування i падає, розпадаючись на шматки. Усi пасажири та екiпаж мертвi, - пiдбив пiдсумок кiт.
   - Залишається одна деталь - металевий предмет. Вiн, виявившись нещодавно закрiпленим на фюзеляжi лiтака, що злетiв прямо перед Конкордом, чомусь зривається i падає на злiтно-посадкову смугу саме в цей рейс. Вiн i є основною причиною катастрофи.
   - Так, пам'ятаю... - пiдтвердила Юлiя, - Я ще подумала, що потрапить до того, хто його крiпив.
   - Так би воно й було, якби ви люди не вiрили у фатальнi випадковостi, збiги та iнше нiсенiтниця, - фиркнув кiт, - Все у свiтi взаємопов'язане та закономiрне. Жодних випадковостей не буває. Просто є люди, або iншi iстоти, якi вiдчувають можливу низку подiй та розташування у просторi та часi їх можливої причини. Вони точно знають, що треба зробити, щоб у заданий момент часу в майбутньому сталося саме так, як їм необхiдно.
   - Тобто технiк, який крiпив ту деталь, i був одним iз таких талантiв? - здивовано скинула брови Юлiя.
   - Саме так, панi. У потрiбний час у потрiбному мiсцi вiн iз необхiдною мiцнiстю закрiпив фрагмент. Той згодом зiрвало пiд час чергового зльоту лiтака i пiдкинуло прямо пiд колесо Конкорда.
   Дiвчина здавалася спантеличеною i трохи наляканою.
   - Але навiщо йому це треба було? Тим бiльше, менi досi не зрозумiло, який зв'язок має цей випадок з тим, що вранцi до мого кабiнету вломився ОМОН?
   - Це зовсiм не в моїй компетенцiї розголошувати такi таємницi, - Барсик самовдоволено замуркотiв, - А зв'язок iснує. I навiть пряма. Та людина знала, де i як створити причину, щоб належним чином отримати слiдство. Або, якщо хочете, на вашу думку - передбачав. Хоча передбачення - це звичайне володiння всiєю iнформацiєю разом у певний момент часу плюс елементарна спроможнiсть прогнозу.
   - Щодо вас, шановна, то, прямуючи в офiс, я теж передбачав можливий розвиток подiй. Саме тому, менi довелося пiдстрахуватися i, поколупавшись у першопричинах запустити необхiдний менi ланцюжок подiй. Запевняю вас, зробив я це набагато безневиннiшим i хитрiшим, нiж наш загальний "знайомий" у випадку з Конкордом.
   - I як же тодi? - слова Барсiка дiвчину зовсiм не заспокоїли.
   - Звичайна спритнiсть лап та жодного шахрайства. Але це не головне! - Кiт пiдняв очi i мокрий нiс уткнувся в щоку дiвчини, - Своєю розповiддю я хотiв пояснити вам що, змiнивши або втрутившись в будь-яку причину, ви даєте вже змiнений, але цiлком самостiйний хiд слiдства. Простiше кажучи, кинувши в озеро камiнь, вам уже не пiд силу зупинити утворенi на водi кола. Якщо процес одного разу запущено, найчастiше нiяка магiя не поверне його назад.
   - То що це виходить? В очах суспiльства, я тепер на все життя залишусь злочинницею? - не на жарт розхвилювавшись, Юлiя вiдразу вiдвернулась, намагаючись якомога виразнiше показати свою неприязнь до кота.
   - Чому ж, - усмiхнувся Барсiк, - вiдсидiть своє. Потiм якось реабiлiтуєтесь...
   - Що? - дiвчина була готова схопити цього зухвалого звiра за хвiст i, з силою розкрутивши над головою, розмозжити об найближчу стiну.
   - Жартую. Жартую, - поспiшив вiдвести загрозу кiт, - Я ж згадав про те, що трохи схитрував, моделюючи ситуацiю. Пiдстрахувався. Але, навiть скориставшись страховкою, на лiквiдацiю цих невеликих кiл знадобиться певний час. Хоча, принаймнi, весь цей перiод ви не втечете, i менi не доведеться застосовувати штрафнi санкцiї у виглядi чергових пакостей.
   Дiзнаватись, що криється за "черговими паскудствами" Юлiя анiтрохи не бажала. Вiд мiнiатюрної копiї кота-бегемота, що нiби зiйшов з екранiзацiї "Майстра i Маргарити", чекати можна було що завгодно.
   Вислухавши розповiдь Барсiка про якусь невiдому страховку, дiвчина несподiвано швидко заспокоїлася. Але, враховуючи всю нервознiсть ситуацiї, це виявилося надзвичайно дивним для неї. Хоча, швидше за все, дiвчина просто сильно втомилася i бiльше не могла щось переживати.
   Так i не удостоївши "бегемота" поглядом пiсля його невдалого жарту, Юлiя продовжила дивитись убiк. Звернувши увагу на темряву вiкна за плечем, вона помiтила в ньому своє змучене вiдображення. Тяжко i спiвчутливо зiтхнувши, дiвчина почала спостерiгати за свiтлими смужками ламп, що проносяться в темрявi.
   "I за що менi все це? Хоча добре менi, адже шефу теж дiстанеться"
   Юлiя зловила себе на тому, що вперше переживає за когось ще окрiм себе. Невже поки їй доводиться бiгати вiд мiлiцiї i безкоштовно кататися в метро, Микола Петрович вже нудиться десь у одиночнiй камерi. Без звичних йому зручностей i навiть телевiзора. Або ще гiрше, перебуває у полонi у господаря цiєї чорної бестiї. А вона її ще так обережно та нiжно до грудей притискає.
   "Ех, дiвчисько, i справдi гадюку пригрiла" - подумки звернулася сама до себе Юлiя, але тут же схаменулась. Кiт, звичайно, все чув i вiдреагував негайно. Тiльки свистячий звук гальмування складу, що сповiщає про швидке прибуття на станцiю, врятував дiвчину вiд вислуховування його частого i незадоволеного фирчання.
   - Про свого шефа не турбуйтеся, - раптом повiдомив кiт, дочекавшись повної зупинки поїзда, - Я вам розповiм про нього, як i про все iнше, трохи пiзнiше. А зараз давайте залишимо всi мої недомовки у маленькому секретi, i краще зосередимося на обговореннi першої можливої кандидатури.
  
   * * *
  
   Зразковий спiвробiтник, капiтан мiлiцiї Дмитро Морозов бiльше не схожий сам на себе. Чи не зовнi не внутрiшньо. Хоча... схожим на себе вiн перестав ще з учорашнього вечора. Схвильованiсть, розгубленiсть, сонливiсть та дезорiєнтацiя. Всi ознаки важкого похмiлля одна за одною виповзали iз куточкiв органiзму. Щоправда, треба було вiддати належне самоконтролю капiтана. Саме ця вiрна i натренована якiсть досi дозволила Морозову створювати видимiсть дiяльностi. Пережитi дива в поєднаннi зi змученим органiзмом залишили свiй незабутнiй слiд у свiдомостi. Працювати пiсля пережитого не лише не хотiлося, було просто неможливо.
   Зовсiм вiдсутнiм поглядом, та й без особливих iнтересiв, Дмитро сторiнку за сторiнкою переглядав вже третю товсту папку. Зосередитись не те щоб не виходило - просто не хотiлося. Пiдшитi в неї накладнi поставали перед його очима чистими жовтими листами без цифр i реквiзитiв. Дивлячись у цю "книгу", Дмитро буквально бачив у нiй фiгу.
   Бухгалтера агентства все ще з нетерпiнням чекали на рiшення похмурого слiдчого. У гiршому випадку пред'явлення пiдозр, у кращому (на який сподiвався кожен iз них), розпуск всiх на всi чотири сторони.
   А колеги Дмитра, мимоволi ставши свiдками незвичайної поведiнки капiтана, багатозначно мовчали. Лише двоє з них ще якось розумiли дивнi стрибки та утиски Морозова в офiсi, а потiм ще й на вулицi. Через що перебували у не меншiй розгубленостi.
   Омоновець, отримавши догану вiд командира за безвiдповiдальну поведiнку i нiсенiтницю, якою вiн намагався виправдатися, тихо сидiв у коридорi. Тримаючись за голову, вiн уткнув погляд собi пiд ноги, i здавалося, з цiкавiстю вивчав свої шнурки. Його вiрний, але вже марний автомат, притулений до стiльця, нiби iмiтуючи позу господаря, безсило упирався стволом у пiдлогу.
   Василь, спостерiгаючи, за цiєю парочкою через вiдчиненi дверi бухгалтерiї продовжував гадати, будь-що повiрити йому самому. У те, що його падiння бiля стiйки адмiнiстратора було аж нiяк не випадковим чи те, що килимове виявилося надзвичайно скiльким. У слухову обманку або чiткий стукiт невидимих пiдборiв. Чiткої вiдповiдi на заспокоєння душi вiн не знаходив уже давно. Буквально з того самого моменту, коли похмурий i мовчазний Дмитро, повернувся з невдалого полювання на привид i безвилазно засiв у бухгалтерiї за папери.
   У цьому "мертвому" царствi безтурботною здавалася лише одна особа. Мила дiвчина Таня, що оперативно суєтилася. Не залишаючи робочого мiсця з самого моменту вторгнення, вона як справжнiй будiвельник зводила на столi старшого бухгалтера вежi з об'ємних томiв з документацiєю. Досягши критичної висоти, нестабiльна структура, загрозливо кренилася. Але це дiвчину не бентежило, i трохи вiддалiк вона починала нове будiвництво, суворо дотримуючись наданого списку необхiдних документiв.
   Не лише завдяки своїй працьовитостi та завзятостi, а й щiльненькiй спокусливiй фiгурцi, Василя Танюшка просто захоплювала.
   - Ну, що вирiшив, Дiмо? - несподiвано запитав оперативник, схоже навiть сам дивуючись, що перший порушив мовчання. Адже для цього йому довелося вiдiрвати свiй погляд вiд таких чарiвних принад молодшого бухгалтера, - Закриваємо всiх на п'ятнадцять дiб?
   Морозов не вiдгукнувся i, помусолив палець, перевернув ще одну сторiнку. Змiсту попередньої вiн уже не пам'ятав.
   Сказавши "А" оперативник привернув до себе повнi злостi та закиди погляду, i тому, не бажаючи ставити себе в незручне становище, поспiшив негайно вимовити "Б".
   - Товаришу капiтане, що робитимемо?
   - А? Що ти сказав, Васю? - нiби прокинувшись, вiдiрвався вiд бездумного перегортання Дмитро.
   - Кажу, треба вирiшувати щось, не весь день тут сидiти. У хлопцiв ще своєї роботи море.
   Морозов задумався, але з вигляду, нiби знову пiшов у себе, чим знову викликав занепокоєння колеги про його самопочуття. У момент, коли Василь уже збирався пiдiйти до капiтана i гарненько його струснути, Дмитро несподiвано прокинувся i спитав.
   - Директор не з'являвся? - очi його були сумнi й порожнi, нiби запитання вiн ставив тiльки для того, щоб дотриматися всiх формальностей.
   - Нi, - вiдповiв Василь, - На дзвiнки не вiдповiдає. Вдома немає. Дружина сказала, що вiн уранцi як пiшов на роботу, так i зник. В офiсi його також нiхто не бачив.
   - Що з Частиковою? - Дмитро знову уткнувся носом у папку.
   Розчервонiле обличчя Танi запитливо витяглося. Дiвчина так i застигла посеред кабiнету з черговим здоровим стосом документiв. Згадка прiзвища близької їй подруги викликала не лише подив, а й iнтерес. Правда, запитань вона ставити не наважилася i, постоявши ще трохи, повернулася до своєї справи i повнiстю перетворилася на слух.
   Василь же не знав, що вiдповiсти. Помiтивши реакцiю молодшого бухгалтера, вiн трохи забарився з вiдповiддю, але потiм все ж таки пiдiйшов до Дмитра i прошепотiв.
   - Слухай, я взагалi не розумiю про кого ти. Якщо ти про ту свою дiвчину-невидимку, то у нас на неї, крiм неправильно припаркованої машини на подвiр'ї нiчого немає.
   - Як нi? - здивувався Морозов i, здається, вiдразу прийшов до тями.
   - Дуже просто. Її особистої справи, крiм тебе, нiхто в очi не бачив. Не кажучи вже про ордер на обшук та арешт. Ти всiх вiдiрвав вiд роботи, а багато хто взагалi не розумiє, для чого ми все ще тут сидимо.
   Дмитро пильно подивився в очi товаришу, нiби намагаючись зрозумiти, чи той вiдвертий.
   Несподiвано на порозi з'явився ще один оперативник iз групи i, спираючись на ручку дверей, голосно повiдомив.
   - Дмитре Аркадичу, там одна людина прийшла. Каже, що представник преси.
   - Цих ще тут не вистачало... - прошипiв Василь. - Звiдки вiн?
   - З якоїсь бульварної газети, - вiдповiв опер, розумiючи, що вiд самого Морозова зрозумiлої вiдповiдi зараз все одно не дочекатися. - Що йому передати?
   - Нiчого. Я зараз сам пiдiйду.
   - Послухай, Дiмо, - Василь iз серйозним виглядом обернувся до приятеля, - Цим стерв'ятникам тiльки привiд дай...
   - Добре, - раптом перебив його капiтан i, вiдклавши папку, потягнувся у внутрiшню кишеню, - Я тобi зараз ордер довiрю. Покажеш журналiсту i всiм, хто сумнiвається, i нехай котяться до всiх бiса.
   Намацавши акуратно складенi листи, Дмитро витяг їх i простягнув Василевi. Той майже вирвав їх iз руки капiтана i швидким кроком зник у коридорi. Морозов провiв його поглядом i важко зiтхнув. Головний бiль повертався з новою силою.
   - Ти що менi дав? - Увiрвавшись буквально через секунду, Василь нагадав невеликий торнадо. Обуренi повiтрянi маси кабiнету зашурхотiли листами на столах поблизу.
   - Як що? - Здивувався Дмитро i навiть зробив кiлька крокiв на зустрiч оперативнику.
   - Жартувати дозвольте, капiтан? - шепочучи i оглядаючись на навколишнi зацiкавленi особи бухгалтерiв, Василь простяг слiдчому два чистих бiлих аркушi.
   - Що це? - Здивувався Морозов.
   - Я тебе якраз хотiв запитати про те ж, - починав злитися Василь, - Це те, що ти менi дав.
   - Не може бути, - засумнiвався Дмитро, - Ти що з ордерами зробив?
   - Так, - оперативник узяв приятеля пiд лiкоть i потяг до виходу в коридор, - Йдемо, поговоримо...
   Дмитро не став чинити опiр, спiшно перевiряючи на ходу всi свої кишенi. Не могли ж такi важливi папери взяти та раптово зникнути. Хоча пiсля того, як випарувався рекрутер, вiрити цiлком можна було всьому що завгодно.
   Опинившись у вiдноснiй самотi, що перiодично порушується бiйцем ОМОНу, що ходив туди-сюди, Василь ткнув Дмитра в груди рукою з затиснутими в нiй листами.
   - Дiмо, що вiдбувається?
   - Чортовщина якась, - таким розгубленим капiтаном ще не був нiколи, - Я пред'являв адмiнiстраторцi саме цi папери. Потiм поклав їх туди, звiдки дiстав. Помилки не може бути.
   - Тодi чому на них нiчого немає? - не зменшував тиску Василь.
   - Повнiстю довiряючи собi, я можу тiльки припустити, що ти з ними щось зробив, а тепер намагаєшся прикрити зникнення, - холодно глянув на нього Морозов.
   Василь сторопiв i прибрав руку з грудей капiтана. Такої заяви вiд приятеля вiн не очiкував.
   - Дiме, а Дiме, який менi сенс вiд цього? Це твоя рiч i ти нас сюди притягнув. Так що й хабарi тут усi твої i не варто валити з хворої голови на здорову, - оперативник заговорив спокiйнiше, - I як ти можеш довiряти самому собi, якщо досi подiї вчорашнього дня згадати не можеш?
   Удар припав явно нижче пояса. Холоднiсть у поглядi Дмитра вiдразу змiнилася страхом. Слiдчий обережно опустився на найближчий стiлець i замислився.
   "Адже справдi вiн досi не може вийняти з пам'ятi того, що сталося вчора."
   Iнтуїцiя, що прийшла в цю хвилину на допомогу, послужливо пiдказувала, що, тiльки вiдновивши картинку подiй, залитого алкоголем дня, вiн зможе знайти пояснення сьогоднiшнiм зникненням. Але момент для дум про минуле був зовсiм не пiдходящий. З боку входу в офiс уже чулося незадоволене лайка i погрози з боку марателя газетного паперу.
   - Васю, - майже жалiбно звернувся до оперативника Дмитро, - Адже ти впевнений у тому, що тебе збила з нiг невидима жiнка? Ти ж сам менi про це казав.
   Василь озирнувся на омоновця, що все ще розташувався неподалiк. Другого свiдка незрозумiлого випаровування рекрутера Частiкової зi свого кабiнету. Поза його за останнi двадцять хвилин не змiнилася. Хлопцевi явно була необхiдна допомога психолога або того гiрше за психiатра.
   - Чесно? Я вже не знаю, у що вiрити. Може, це було так. А може, тiльки здалося. Але гадаю, тобi слiд ще раз добре ознайомитися з її особистою справою. I ще раз отримати ордер...
   Обличчя Дмитра було видно, що його остання ниточка обiрвалася. Єдиний осудний свiдок вiдмовляв йому в пiдтримцi. Мабуть, цей факт i пiдштовхнув капiтана до активного мислення. Треба було щось робити i вирiшувати, тому вiн вiдразу почав гарячково розумiти, як чинити далi. Паралельно почавши корити себе за алкоголь, за запiзнення i за ту непотрiбну швидкiсть, з якою почав виконувати роботу. Адже вiн навiть не вникнув у деталi. Цiлком довiрившись собi "вчорашньому", Дмитро i не пiдозрював, з чим зiткнеться у собi "сьогоднiшньому".
   "Коли ж я позбавлюся цього недолiку - спочатку зробити, а потiм шкодувати про те, що поспiшив?" - подумав Морозов, вголос звернувся до Василя вже впевненим тоном.
   - Коротше. Збираємо манатки, i тихо без коментарiв йдемо.
   Оперативник нагородив капiтана здивованим поглядом.
   - Ти, що пропонуєш сказати хлопцям, що ми моталися сюди, щоб подивитись твiй цирковий виступ?
   - Вигадай що-небудь. Я в боргу не залишусь...
   - Ну-ну... - якось невпевнено простягнув Василь i, скомкавши нi кому непотрiбнi аркушi паперу, одним вдалим кидком вiдправив їх у найближчу урну, - Тiльки врахуй, звичайним контрафактним тепер не вiдбудешся.
  
   - Роздiл шостий -
  
   Сидячи в машинi Дмитро щиро сподiвався, що їхня органiзована втеча з агентства була все ж таки не настiльки помiтною для стороннiх спостерiгачiв. Омонiвцi у свою чергу згорнулися швидко i акуратно, що й властиво спецназу. Тiльки от iз колегою, нi в яку не бажали розлучатися зi стiльцем, їм довелося трохи повозитися. Пiсля чого вони швидко винесли бiйця пiд руки i дотягли до фургона, нiби пораненого. Тодi спостерiгаючи за їхнiми дiями Дмитро навiть здивувався, що ефект зникнення дiвчини справив на хлопця таке враження. Адже вiн був цiлком здоровий малий, здатний за потреби i цеглу розбивати головою.
   Пронозливий журналюга, який так i не отримав жодної iнформацiї, продовжував чiплятися до всiх з питаннями, тицяючи в обличчя включеним диктофоном, що дзижчить. Їх iз Василем вiн проводив до самої вулицi, де його навiть спробували напоумити омоновцi, але як завжди буває з такими людьми - безрезультатно. Працiвник пера та копiрки все ще намагався дiстати їх, поки Василь, не завiв машини i мало не переїхав йому новенькi туфлi. Реальна загроза опинитися пiд колесами автомобiля, нарештi, змусила хлопця припинити стукати в скло i розмахувати двома п'ятисотенними купюрами.
   Спiвробiтники агентства, проводжали їх мовчки, свердлили поглядами з усiх вiкон офiсу. Страх на обличчях менеджерiв змiнився невдоволенням та явною ворожiстю до всiєї мiлiцiї загалом. Залишаючи "дружелюбний" колектив, Дмитро все ж таки встиг запитати адмiнiстраторку про ордера. На що тендiтна дiвчина ствердно вiдповiла, що бачила, як капiтан ховав його до своєї кишенi.
   "Отже, чудеса з паперами дiйсно мали мiсце бути, або Васька знову напевно щось темнiть. Плюс ще це його небажання визнавати очевидного..." - хоча Дмитро сам сильно сумнiвався, що явище людини-невидимки взагалi можна було назвати очевидним, - "Сподiваюся, папка в моєму сейфi дасть вiдповiдь на багато питань. Ще треба буде прокурору зателефонувати. Випадок вже давно вийшов за межi звичайного арешту."
   - Васю, ти справдi не вiриш, у все це?
   - Знаєш, самого зникнення я не бачив, - почав оперативник, хвацько об'їжджаючи кiлометрову пробку зустрiчною смугою, - Звичайно, щось чув, та й падав, але не хочу уподiбнюватися тому хлопцевi з ОМОНу. В дурню не охота. Та й загалом я вже майже запевнив себе, що цього не було. А на саму операцiю ми поперлися лише через наслiдки твого похмiлля.
   - Ти що думаєш, я щось наплутав? - запитально глянув на нього Морозов, - Ти ж знаєш, що в мене все i завжди дуже точно.
   - Я нiчого не думаю, просто в будь-якiй справi для проколу буває вперше, - Василь був непохитний, - Напився ти теж уперше. Амнезiєю страждаєш не другий i не третiй, а також перший. Я радий був би повiрити, але чому б тобi раптом не помилитися i з затриманням?
   - Слухай! - Розсердився Дмитро, - Все насправдi. Якщо не вiриш, то я тобi особисто покажу справу цiєї агенцiї!
   - Та iз задоволенням подивлюся, - скалячись, посмiхнувся опер, - Ми ж якраз для цього i повертаємося. Та й при написаннi рапорту начальству доведеться свої фантазiї чимось доводити. Тiльки ось мучать мене невиразнi сумнiви, що записи в цiй твоїй татцi будуть зовсiм iншого змiсту.
   Продовжувати розмову Дмитро не став i, вiдвернувшись, злим поглядом почав дивитися на дорогу. Збоку здавалося, що одного його погляду буде достатньо, щоб спопелити будь-яку машину з авто, що миготiли перед ними. Не проходить бiль у скронях посилився i, вiдразу перемiстилася в потилицю, здатна довести своїм пульсуючим постукуванням кого завгодно.
   "Не може бути, щоб я так помилився!" - напружено думав Морозов. Вiн, швидше за все, просто не бажав тих неприємностей, якi на нього чекали у разi промаху, нiж був упевнений у правильностi своїх тверджень.
   Як би там не було, на вiдрiзку шляху до контори, колеги бiльше не обмiнялися нi словом.
   Через деякий час, минувши будiвлю Академiї мiлiцiї, приятелi досягли мети. Швидко покинувши машину i, як ранком намагаючись уникати зайвої уваги, вони дiсталися кабiнету Дмитра. Захекавшись вiд швидкого сходження на четвертий поверх, капiтан потрапив ключем у свердловину лише з третього разу. Руки тремтiли не на жарт, а серце вискакувало з грудей. Тiльки не зрозумiло вiд чого. Чи то вiд бiгу, чи то вiд хвилювання. А може й вiд того, й вiд iншого разом.
   Нарештi, дверi з висiченим на табличцi золотим iм'ям власника робочого мiсця зi скрипом вiдчинилися. Дмитро та Василь впевненим кроком увiйшли до примiщення. У кутку, на тому самому мiсцi, височив вогнетривкий броньований сейф. Вiн, як i ранiше, не збирався нiкуди зникати, але й не пiдозрював, що зараз саме йому, а вiрнiше сказати його вмiсту доведеться вiдповiсти на багато запитань. I вони дуже мiцно засiли у головi у господаря.
   - Зараз ти в усьому переконаєшся сам... - якось не зовсiм впевнено вимовив Дмитро i затрiщав колiщатком, набираючи потрiбну комбiнацiю.
   Пролунало клацання, i дверi вiдiйшла, утворюючи товсту щiлину. Морозов розкрив її i з полегшенням побачив на самому верху ту саму папку зi справою по кадровому агентству.
   - На. Тримай i освiтлюйся, - досить вимовив вiн i простяг її Василю. Пiсля цього повернувся до вивчення вмiсту сейфа. Все було знайоме i, як i ранiше, на своїх мiсцях.
   - Тiльки швидко переглянь, менi ще самому треба вивчити, та й згадати пiсля вчорашнього, що й до чого.
   Опер з пiдозрою в очах обережно взяв товстi скоринки i, зручно влаштувавши їх у себе на руках, вiдкрив першу сторiнку.
   - Знаєш, Дiмо, мабуть, за вмiстом цiєї папки справдi стає зрозумiлим, чим ти вчора займався. Все просто та ясно.
   - Невже? - Зацiкавився Морозов i вiдiрвався вiд перекладання папок.
   - Сам подивися, - єхидно посмiхнувся Василь.
   Вiн узяв папку за твердi краї перевернув так, що вмiст тут же, шелестячи, з глухим стукотом попадав на пiдлогу.
   Дмитро, здивувавшись такому нахабству оперативника, збирався було обуритися, але спалах гнiву так i застряг десь у грудях. Стрiмко охолоджуючись до мiнусової температури, вона зiщулилася i перетворилася на змiшанi почуття сорому, страху та розгубленостi. Прямо бiля його нiг на пiдлозi безладно лежала купа порнографiчних журналiв. Оголенi дiвчата в найрiзноманiтнiших позах i пропорцiях вульгарним поглядом дивилися прямо на нього.
   Почуваючись, мов риба, викинута на берег капiтан Морозов безмовно вiдкрив i закрив рота. Вiн не знав, що й сказати, видавлюючи з себе лише невиразне мукання.
   - Дiмо, я все розумiю. Ти в нас ведеш досить замкнутий i самотнiй спосiб життя, - спiвчутливо поплескав його по плечу Василь, - Нiчого не треба пояснювати. Швидко все закривай, бери з собою цю папку та вали додому. Хлопцям скажу, що ти взяв лiкарняний. Ти навiть не уявляєш, як тобi зараз необхiдно просто добряче виспатися.
  
   * * *
  
   Її кидало то в жар, то в холод. Але ця маленька неприємнiсть не завдавала Юлiї стiльки незручностей, скiльки нежить, що раптово почався, супроводжується рясним чханням. Коли в носi знову нестерпно засвербiло, дiвчина, притримуючи кота однiєю рукою, ледве встигла витягнути чисту одноразову серветку. В цей момент їй здалося, що її сiра речовина в одному мегачиху вирiшила раз i назавжди залишити володарку через нiс. Застуда продовжувала по-звiрячому прогресувати.
   - Будьте здоровi, - ввiчливо побажав Барсiк. Вiн i не пiдозрював, що якби не була Юлiя припасених серветок, то йому довелося б зiграти роль носової хустки.
   - Ппсиб ..., - Дiвчина чхнула ще раз i висмикнулася, - Але чому раптом саме Морозов? Вiн мабуть з нiг збився мене розшукуючи.
   - Нуу, - почав пояснювати кiт, - Кого пропонувати, вирiшувати, звiсно, вам. Просто подумав, якщо вiн не розгубився при вашому зникненнi, то буде найбiльш пiдготовлений до подальших чудес. А їх кандидатам доведеться пережити, повiрте менi, чимало.
   - Дай-но, спробую вгадати, - все ще сльозливими очима уважно подивилася на нього Юлiя, - Це i є додатковi побажання, про якi згадував менi шеф. Або iншими словами, ще одна вимога до кандидата?
   - В якомусь родi, так. Ви маєте рацiю, - погодилося пухнасте звiрятко, - А з приводу вашого розшуку, не турбуйтеся. Я вже все владнав.
   Юлiя вiдразу захотiла повiрити його словам, але занепокоєння, що поселилося в серцi, не дозволило їй такої розкошi.
   - Якось не вiриться...
   - Ну, це вже не моя проблема, а ваша. Пора б заповнити нестачу довiри. Незабаром, панi, сама дiзнаєтесь, якщо звичайно вирiшите з ним зустрiтися, - видав кiт.
   "Зустрiтися - це, звичайно, добре...", - подумала Юлiя, - "Тiльки якось не дуже хочеться говорити з кандидатом у ролi його пiдслiдної..."
   - Гаразд. Якщо ти, Барсику, представляєш клiєнта, значить i найкраще обiзнаний, якi спiвробiтники йому потрiбнi, - нарештi, наважилася погодитися Юлiя, - Тiльки як же бути з шахами та зодiаком? Адже я нiчого про цього капiтана не знаю, навiть дня його народження...
   - Якщо Юлiя Володимирiвна згодна, то гадаю, скоро у вас буде можливiсть поговорити з ним особисто, - не зовсiм звичайно згадавши дiвчину, Барсiк вiдразу задерся на її руках. Вiн нiби мав намiр визирнути у вiкно вагона, - Думаю, нам саме час зробити пересадку...
   Почавши гальмування, потяг почав втрачати швидкiсть. Стук колiс вагона долинав до слуху все рiдше i поступово став зовсiм нечутним. За вiкнами складу замигали колони станцiї, i людська маса у вагонi знову почала рухатися. Наполегливо проштовхуючись до виходу, пасажири притискалися один до одного й шар за шаром накопичувалися бiля дверей, попутно намагаючись ховати всi свої похiднi причиндали. Книги, кишеньковi комп'ютери, телефони швидко зникали в сумках i кишенях, представляючись в цей момент найласкишою здобиччю для кишенькових злодiїв.
   Проiгнорувавши заперечення i спритно запхнув кота пахву, Юлiя схопилася за поручень i встала. Хоч вона й була не так далеко вiд виходу, пильнiсть втрачати не можна було. Iнакше її просто затоптали б. Одна незручна затримка i потiк, що хлинули, прагнуть потрапити на поїзд людей, мимоволi блокує їй прохiд i про висадку на цiй станцiї вiдразу доведеться забути.
   Потяг застиг. Дверi з брязкотом розiйшлися. Запруду прорвало, i натовп негайно ринув уперед. Розсипаючи вибачення праворуч i лiворуч, дiвчина продовжувала успiшно протискатися крiзь натовп. Несподiвано, майже бiля самого виходу не погляд перетнув погляд, що видiляється на тлi загальної сiростi зеленоокого, темноволосого чоловiка. Вiн був не вище її зростання i стояв у вагонi бiля самих дверей, нiби зовсiм не збираючись виходити. Тяжкий погляд незнайомця раптово вразив її в саме серце. Раз i промайнула iскра. Розслабивши руки, вона вiдчувала, що не тiльки упускає Барсiка, а й втрачає самовладання. Принадний гiпнотичний погляд не залишав їй у цей момент жодних шансiв. Юлiя таїла, нiби воскова свiчка, застигши на мiсцi з вiдкритим ротом i широко вiдкритими повними подиву та захоплення очима.
   ...I тут її штовхнули. Толкнули грубо без жодної жалостi та церемонiй. Дiвчину просто випхали з вагона, неначе пробку iз збовтаної пляшки з шампанським. Спiткнувшись, Юлiя ледве втрималася на ногах i втратила з уваги глибоко заворожуючi смарагдово-зеленi очi. Опинившись на перонi та благополучно вiдновивши рiвновагу, Юлiя поспiшила поправити волосся рукою та озирнутися. Але загадковий засмаглий чоловiк нiби випарувався.
   Дверi за ними зачинилися, i потяг iз гудiнням став покидати станцiю.
   Гучно чхнувши, вона нiби прийшла до тями вiд сну i з радiстю виявила, що цiнна ноша у виглядi кота все ще пiд рукою. Барсик чомусь мовчав, мов бовван. Охопивши його краще, Юлiя, нiби знаючи куди прямує, частими кроками засенiла до найближчого ескалатора. Його сходи, що ховалися пiд стелею, опинилися на дивнiсть пустельними i з рiвним дзижчанням йшли, нiби на небо. I в цей момент дiвчина була впевнена, що їй належить стати саме на її щаблi.
   Темно-сiрi металевi виступи, розкладаючись, виповзали з-пiд землi перед нею. З рiвномiрною швидкiстю вони вабили її, несучи вгору. Юлiя була близька до них. Вона зробила крок. Iнший. I раптом застигла в приголомшена та розгублена. Лютий котячий зойк, що пролунав за спиною, несподiвано вирвав її з iлюзiї в реальнiсть.
   ...Тi, що бiжать, вертикали ескалатора, розчиняючись перед дiвчиною, немов у серпанку, почали повiльно розпадатися. Заносячи ногу для наступного кроку, спантеличена Юлiя нiби застигла на мiсцi, але встигла дати шиї iмпульс на поворот голови у бiк грiзного крику. Немов у сповiльненiй зйомцi потривоженi кучерi її волосся повiльно пропливли перед очима. Один за одним опускаючись на плечi, вони сповiльнилися i, нарештi, застигли в повiтрi.
   Час довкола зупинився, нiби фiльм у режимi "пауза". Юлiя, а з нею i все людство, що вiчно поспiшає, рiзко припинило свiй бiг i завмерло в найрiзноманiтнiших позах, з мiмiкою гiдної воскових постатей музею мадам Тюсо. Навiть загальний гул станцiї повис у повiтрi, розпадаючись на рiзнi за швидкiстю звуки. Нарештi, i вiн затих, наче замерзнувши на льоту. Серед цього безмовного паралiчу в русi залишилися лише двоє, одним з яких i був кричачий кiт.
   Чорною стрiлою несучись по перону, з кожним новим стрибком залишаючи позаду по кiлька метрiв, Барсiк наздоганяв втiкача. Смаглявий блискучий зеленими очима брюнет, намагаючись не зачепити жодну з людських фiгур, нестримно проривався до виходу зi станцiї. Не озираючись, вiн вiдчайдушно намагався вiдiрватися вiд розлюченого кота, але вiдстань скорочувалася з неймовiрною швидкiстю.
   - Стiй, мерзота! - Прокричав Барсик, - Все одно я тебе дiстану. Саботаж не пройде!
   Втiкач не вiдповiв. Застрибнувши на промiжок мiж двома ескалаторами, i хапаючись за лампи, немов орангутанг зi стажем, вiн став швидко вiддалятися по переходу на поверхню.
   - Чорт! - Вилаявся кiт, помiчаючи, як на станцiю з кожною секундою повертається звичний для неї гул, - Не встигну!
   Рiзко припинивши переслiдування, Барсiк розвернувся прямо на ходу. Але через кардинальну змiну напряму, його одразу занесло. Невблаганна iнерцiя змусила кота не раз зробити мимовiльне горизонтальне сальто на пiдлозi. Прокрутившись у неодружену, Барсик все ж таки спiймав у всi чотири лапи твердь поверхнi i стрiмголов припустився у зворотному напрямку.
   Застиглий на "паузi" час вiдновлював хiд. Невидимий глядач хотiв продовжити свiй перегляд.
   Ставши свiдком, того, як кiт, який зовсiм не був пахвою, несподiвано перетворився на чорну блискавку, а потiм i взагалi розчинився в повiтрi, Юлiя зрозумiла, що з нею вiдбувається щось не те. Злякано обернувшись у бiк ескалатора, вона з жахом виявила, що стоїть на краю прiрви, готова зробити крок у порожнечу. Жах тому, що вона вже не могла зупинити цього руху, скував її члени. Розмахуючи руками, дiвчина втрачала рiвновагу. Сама цього не бажаючи, вона вже почала неминуче падiння з перону назустрiч рейкам i гiльйотинам колiс поїзда, що прибувають по них.
   "Невже кiнець?"
   Раптом щось важке стукнуло її в груди. Юлiю буквально вiдкинуло назад. Геть вiд брязкоту i свисту гальм, що промайнув за метр вiд неї головного вагона метро. Їй навiть здалося, що вона встигла роздивитися повнi жаху очi машинiста, який так i не зумiв зупинити склад вчасно.
   Розтягнувшись на пiдлозi, дiвчина на мить забула про все. Про забруднений улюблений костюм, про таємничий кiт i про всi переробки пережитих за сьогоднiшнiй день. Навiть нежить нiби зник сам собою. Вона була просто щасливою. Щаслива, що залишилася живою.
   Люди, що оточували, вже поспiшали до неї на допомогу, а на її грудях, досить жмурячись i вилизуючи одну зi своїх переднiх лап, нi в чому небувало сидiв кiт.
   - Вiтаю, панi, ви щойно заново народилися. Постарайтеся бiльше не кидати мене в люднi мiсця.
   Пiднявшись за допомогою двох чоловiкiв i навiть забувши подякувати їм за це, Юлiя з силою стиснула в руках котяра i спiшно покинула мiсце свого сорому.
   - Що це було? Що зi мною?... - Не контролюючи себе, повторюючи знову i знову, зашепотiла Юлiя у слух. Люди, що проходили близько вiд неї, здивовано оберталися, дивлячись на цю дивну, втягнулу шию в плечi дiвчину. В їхнiх очах разом iз побоюванням читалося щире спiвчуття.
   Вона швидко перебiгла перон i минула сходи. Гучно стукаючи каблучками в переходi, Юлiя поспiшила до коридора, що з'єднує двi станцiї. Ескалаторам дiвчина бiльше не довiряла i вiдповiдно на поверхню не збиралася.
   - Заспокойтеся ж, Юлiє Володимирiвно, - розгойдуючись у її руках, мовив Барсик, - Це всього лише був я. Правду кажучи, трюк з вiдштовхуванням вiд поїзда, що мчить, дався менi не так вже й легко. Могли б хоча б подякувати...
   - Спасибi?! - Дiвчина завмерла на мiсцi, - Як я взагалi там опинилася?
   - Просто як нiколи. Ви стали жертвою медiуму. Або як прийнято виражатися в народi - мага, чаклуна чи екстрасенсу.
   Юлiя несподiвано згадала вабливi зеленi очi, що затягують у свою глибину. Навiть при згадцi про них у її свiдомостi все ще вiдчувалася тяжкiсть i гiпнотичнiсть цього погляду. Вбивча i пiдступна чоловiча краса мало не стала для неї останнiм враженням, що хвилює душу.
   - Тобто все, що я бачила i вiдчувала, менi просто вселили?
   - Так. Саме так. Тож усе, що ви бачили перед собою до прибуття поїзда, можете смiливо записати до розряду викликаних медiумом галюцинацiй, - пiдтвердив кiт.
   - Але навiщо? Навiщо вiн хотiв мене вбити? - У цьому Юлiя просто не сумнiвалася.
   - О, це дуже довга iсторiя... - почав вiдмазуватися Барсiк, явно не бажаючи дiлитися небезпечними секретами.
   - Я хочу знати! Негайно! - Юлiя стиснула його ще сильнiше, нiби збираючись придушити, - Моєму життю загрожувала небезпека! Ти розумiєш це чи нi, линяюча худоба?! Я маю знати, чого чи кого менi слiд побоюватися в майбутньому...
   - Легше, панi! - Перебиваючи її iстерику, прохрипiв кiт, - Знання цього фрагмента мозаїки додасть у вашу голову нових питань, на якi я поки що не готовий вiдповiсти. Це ваша компетенцiя. Тим бiльше, знання вас не захистить.
   - А що ж мене тодi захистить, будь ласка дiзнатися?! - не послаблюючи хватки, спитала дiвчина.
   - Як не дивно, але я, - озвався кiт, - Що, втiм, уже встиг довести. Втiм, у будь-якому разi, панi, я вiдповiдаю за вас головою. I повiрте менi, коли ми знайдемо всiх вiдповiдних кандидатiв, ви неодмiнно дiзнаєтеся, що захочете. А зараз нам треба поспiшати, бо наш друг може повернутися з пiдкрiпленням...
   Як не дивно останнiй аргумент подiяв на Юлiю негайно. Послабивши хватку, вона знову пiшла коридором. Намагаючись прийняти осудний i впевнений вигляд, дiвчина докладала, як їй здалося, нелюдських зусиль.
   Не вистачало ще, щоб у самий розпал їхньої пригоди до неї нервової та згорбленої банально причепився якийсь найближчий мiлiцейський патруль. Адже їм нiчого не варто було вирiшити влаштувати перевiрку документiв настiльки пом'ятому та надзвичайно пiдозрiлому дуету дiвчини та кота. Догодити в "мавп" бажання не було нiякого.
   - Та не хвилюйтеся ви так, - вiдчув її хвилювання Барсiк i посмiхнувся. - Ми завжди можемо стати знову невидимими.
   - Ага! I я знову боятися навiть зайвий раз чхнути, щоб не налякати якогось пенсiонера, - огризнулася Юлiя i демонстративно шморгнула носом.
   - А що вдiєш? Така їхня доля.
   - Якби, в момент втечi, у мене була можливiсть захопити з собою особистi речi, - бубнила пiд нiс дiвчина, - То зараз, принаймнi, я була одягнена в тепле пальто i не страждала вiд застуди...
   - На жаль, за вiдсутностi, звинувачувати вам слiд тiльки себе, - так само байдуже прокоментував кiт, - Але не турбуйтеся, панi. Речi не пропадуть. Про них я вже подбав.
   Юлiя кинула на нього недовiрливий погляд, але щоб вкотре не засмучувати себе, не стала уточнювати деталi. Голова i так була забита iншими турботами та проблемами. Яких немислимих переживань коштував один зеленоокий чаклун, який спробував спочатку спокусити, а потiм вiдправити її на рейки.
   Продовжуючи заспокоювати себе на ходу, дiвчина намагалася хоча б зовнi здаватися безтурботною i якомога вище задирала носа. Нарештi, досягнувши задовольнили її постави, бiльш впевненим i чiтким кроком Юлiя продовжила свiй рух коридором. Цiлком випадково, вона раптом зiткнулася з компанiєю нудьгуючих мiлiцiонерiв. Не дозволяючи страхам матерiалiзуватися, Юлiя не розгубилася i пройшла мiж ними, наче модель, що пливе подiумом. Не встигли правоохоронцi закрити роти вiд подиву, як вона вже знову потонула в бурхливому потоцi натовпу.
  
   - Роздiл сьомий -
  
   "Отже, вона звалася Тетяною..." - цi рядки з Євгена Онєгiна постiйно приходили Танi в голову, коли доводилося представлятися. Не те, щоб вона любила поему Олександра Сергiйовича, просто завдяки батькам знала цей уривок напам'ять. Мама з татом завжди були гарячими шанувальниками знаменитого класика, i таке iм'я своїй доньцi дали не випадково.
   А знайомитись iз новими людьми цього дня дiвчинi довелося не раз.
   Правду кажучи, вона сильно злякалася, коли до кабiнету бухгалтерiї з трiском вибитих дверей несподiвано вдерлися бiйцi спецназу мiлiцiї. Це сталося майже вiдразу пiсля того, як вона повiдомила Юлiю про шаленi грошi, переведенi на рахунок агентства, i тому вiдразу вiдчула себе головною винуваткою "урочистостi".
   Страх опинитися за ґратами за розголошення комерцiйної таємницi, накрив її з головою. Але, на вiдмiну вiд iнших людей, на переляк Таня реагувала досить дивно. Вона не втрачала самовладання, не впадала у ступор i навiть, перебуваючи у шоцi, не завмирала на мiсцi. Навпаки, дiвчина ще краще концентрувалася на роботi та нiби активiзувала прихованi ресурси свого органiзму. До рухiв додавалася трохи помiтна частка метушливостi, але в цiлому зовнi це виглядало немов старанна розторопнiсть.
   Весь час, поки спiвробiтники мiлiцiї перебували в безпосереднiй близькостi, вона залишалася у напруженнi. Першими вiд цього захворiли плечi, потiм руки. Але, боячись допустити найменшу помилку в очах органiв, Танюшка продовжувала беззаперечно виконувати всi їхнi вимоги. Напевно бачачи її стараннiсть, щоразу експлуататори частiшали свої запити тих чи iнших паперiв. Незабаром вони почали сипатися на неї градом, i навiть вiдвертий погляд найсимпатичнiшого "рабовласника" вже не рятував.
   Зненацька мiлiцiя зникла. Так само швидко, як з'явилася. Залишивши не тiльки її, а й весь персонал агентства в повнiй розгубленостi, бiйцi ОМОНу зняли їх з прицiлу i швидко блискавки занурилися у свiй фургон. Через хвилину низка машин пiд блакитне мерехтiння вже покидало територiю двору. Тiльки зараз, весь час "окупацiї" страх, що тримав її у своїх лещатах, повiльно вiдпустив i дозволив з полегшенням зiтхнути. Але не встигла Таня повернутись до свого робочого столу, як на мiсце зниклого почуття, стала настирливо набиватися цiкавiсть.
   З уривкiв розмов Тетяна дiзналася, що її близька подруга Юлiя перебувала в значно бiльшiй небезпецi, нiж вона сама. Мiлiцiя шукала її, але найдивовижнiше було те, що так i не знайшла дiвчину в офiсi. А може, таки знайшла? Таня сумнiвалася, але впевнено знаходила всi подiї, що вiдбулися в останнi години, трохи дивними. Саме тому, залишивши бухгалтерам розбирати зведенi вежi з папок, дiвчина насамперед попрямувала до далекого кабiнету Юлiї. Про всяк випадок, виглядаючи її у всiх примiщеннях по дорозi, Таня, нарештi, досягла мети.
   Опинившись на порозi кабiнету, вона з подивом виявила вiдсутнiсть його господинi. З обережнiстю зайшовши всередину, Таня стала вiдзначати ознаки недавньої присутностi подруги. Комп'ютер, що дзижчить вентилятором, сумочка, мобiльний телефон, косметика, iншi, розкладенi на столi особистi речi... i навiть розлитий пiд столом кава, являли собою образ зовсiм недавно заселеного кабiнету. Вiдсутнiсть Юльки тут же насторожило дiвчину, а на думку полiзли всякi поганi думки про викрадення або зроблений арешт. Але молодший бухгалтер одразу вiдкинула їх, бо була на всi сто вiдсоткiв упевнена, що Частикову вона все ж таки не бачила.
   Поряд iз занепокоєнням про долю приятельки, у Танюшки тут же народився суто жiночий iнтерес до секретного арсеналу косметички Юлiї. Адже чимось, але навiть гребiнцем подруга з нею не дiлилася. Що вже й говорити про губну помаду, олiвцi та iншi милi атрибути ритуалу, що тiшать серце, з назвою "припудрити носик". У самої Танi, яка прагне все у всiх позичати на особисту пробу, з косметикою завжди було повне напруження.
   На якусь мить вся дивина зникнення господинi вiдiйшла на другий план. Злодiйкувато оглядаючись, Танюшка пiдкралася до столу i потяглася за косметичкою ... Як раптом, гарячково пiдстрибуючи вiд вiбрацiї, прямо перед нею задзвонив мобiльник. Дiвчина здригнулася i подивилася на екран, що свiтиться викликом. Дзвiнкi трелi апарата, схожi цiєї митi на крики сигналiзацiї, що вiдлякали злодюжку, збили її з пантелику.
   Завмерши, Таня слухала наполегливий дзвiнок. А вiн усе дзвонив i дзвонив, нiби не збираючись замовкати. Якоїсь митi дiвчинi здалося, що виклик адресований саме їй. Таня просто не знала, як бути. Нарештi, вона зважилася i взяла вiбруючий телефон у руки. Щоб випадково не потрапити в неприємну ситуацiю, дiвчина уважно подивилася на дисплей, де на всю мигал визначник номера.
   "Таня Бух. +7916342348" - гласила запис, викликаючи у дiвчини непiдробне здивування. Адже це ЇЇ номер!
   Згадавши, що свiй мобiльний телефон вона необачно залишила в бухгалтерiї, Тетяна пiднесла трубку до вуха, сподiваючись тут же вiдчитати жартiвниць, якi так нахабно вирiшили скористатися її кредитом.
   - Слухаю, Вас, - серйозно сказала вона, твердо впевнена, що впiзнає нахабницю по голосу.
   Яке ж було її здивування, коли вона справдi зрозумiла, з ким розмовляє.
   Це була Юлiя...
  
   * * *
  
   Вiдправивши засмученого i втраченого в собi Дмитра додому спати, Василь раптом згадав, що з моменту швидкого снiданку вранцi, вiн ще нiчого не їв. Зволiкати було не можна. А то мине ще з пiв години i обiднiй час на сьогоднi безповоротно пiде в минуле. Наполегливо вимагає до себе уваги шлунок вiдразу образиться на господаря i не дасть бiдолахи в спокої, до самого вечора мстиво дiстаючи спазмами. Тому розлучатися iз вiдведеною державою перервою оперативник рiшуче вiдмовлявся. I бiльше не втрачаючи не хвилини, вiдразу почав виправляти становище.
   Не бажаючи уподiбнюватися до свого самотнього колеги, Василь вважав за краще провести чесно заслужений вiдпочинок у компанiї приємної представницi протилежної статi. Дмитра ж йому було щиро шкода. Судячи з кiлькостi вiдвертих видань у глянцевiй обкладинцi, що випала з сейфа, у приятеля вже давно прогресувало сексуальне голодування. Хоча в цьому не було нiчого дивного, якщо врахувати, що за весь час перебування в Москвi вiдповiдної кандидатури для вгамування своїх бажань бiдолаха так i не знайшов. Бачачи його напруженiсть, Василь неодноразово радив приятелю побратися з хлопцями з полiцiї вдач. Раптом перепало б чогось. Але такi тонкi натяки на товстi обставини справжнiй "зразок порядностi" навмисно iгнорував.
   Вибравши маршрут, Василь не поїхав додому. Там на нього чекала дружина - дiвчина розумна i дуже приємна у всiх вiдносинах, але за неповний рiк їхнього спiльного проживання набридла своєю одноманiтнiстю до чортикiв. До того ж, це було б дуже просто i до банальностi нецiкаво. Прийом їжi з тiєї, яка вже завойована, окольцована i як заслужений трофей зберiгається вдома, залишався останнiм iз запасних варiантiв. I тому, осiдлавши свого залiзного коня, Василь прямував у чергову, зовсiм нову романтичну пригоду.
   Заповзятливий та люблячий гостроту виключно несподiваних вiдчуттiв Василь весь день думав про iншу. Але цього разу предметом його бажання була зовсiм не одна з його постiйних коханок. У цей особливий, по-весняному повний любовi четвер усi його думки неслися за новою "дичкою" - милою дiвчиною Танею. Саме вона вразила його вiчно незахищене серце прямо посеред оперативного заходу у кадровому агентствi. Пiсля цiєї зустрiчi, як завжди, виправдовуючи подружню невiрнiсть своїх фантазiй суто службовими думами, оперативник з самого ранку тiльки тiшився надiєю знову зустрiтися з нею. Звичайно ж, для нового побачення потрiбна була невимушена обстановка, а тому запрошення на обiд було практично iдеальним рiшенням.
   Крiм того, що Тетяна з першого погляду захопила Василя своєю привабливiстю (а цього було цiлком достатньо для запрошення на обiд) оперативник придумав для заспокоєння душi, принаймнi ще три додатковi приводи.
   По-перше, дiвчина навiть не пiдозрювала про задумане i могла вiдмовитися вiд трапези. Але саме цей незначний ризик лише розпалював азарт новоявленого Дон Жуана. Василь, сподiвався вкотре перевiрити свою вроджену чарiвнiсть i заодно потiшити ненаситне самолюбство. Вiн заздалегiдь був упевнений, що i цього разу буде чарiвний, i лише, в крайньому випадку, розраховував на червонi скоринки, як запасний привiд для розмови.
   По-друге, Василь збирався опитати Тетяну за обов'язком служби. "Пара питань" на тему - "З якого такого бодуна" капiтан Морозов зацiкавився їх агентством були саме тим службовим виправданням його особистих хтивих прагнень. Тетяна як молодший бухгалтер, адже справдi могла щось знати, чим, безперечно, допомогти цiй дивнiй справi. Тому якщо все складеться вдало, то успiшний видобуток свiжих вiдомостей не лише допоможе йому на нелегкому шляху просування кар'єрними сходами, а й зробить Дiму боржником уже втретє.
   I ув'язненим приводом було те, що Василь хотiв поговорити з Танею про ту невидиму дiвчину. Свою несподiвану зустрiч, з якої вiн не забув досi. Яскравi спогади про зiткнення i подальше падiння, перемiшанi з запахом жiночих парфумiв, що все ще вiдчувався на комiрi його сорочки, не давали йому спокою. Хоч вiн i намагався все заперечувати на питання оточуючих, брехати собi вiн не мiг.
   Оперативник був на дев'яносто дев'ять вiдсоткiв упевнений, що Тетяна знає Частикову набагато ближче, нiж будь-хто iнший у їхнiй фiрмi. Цей висновок вiн встиг зробити лише завдяки iнтуїцiї. Реакцiя дiвчини на запитання Дмитра про Юлiю, у момент, коли вони перебували в кабiнетi бухгалтерiї, здавалася йому не зовсiм звичайною.
   Саме останнi два приводи згодом могли стати захистом у можливому скандалi з дружиною, з приводу його уваги до iншої жiнки. Залiзний аргумент - "адже я лише намагався допомогти хворому друговi" зняв би з порядку денного будь-яку претензiю до нього. Рiч у тiм, що у молодiй парi встигла скластися стiйка традицiя - сiм'я має руйнувати чоловiчу дружбу, переважають у всiх її варiацiях.
   Звичайно, нiякого розбору польотiв, швидше за все, i не сталося б, але як справжнiй опер Василь намагався врахувати будь-яку дрiбницю. Зайвi неприємностi йому не потрiбнi. Та й загалом, було набагато приємнiше почуватися пiдкованим жеребцем, нiж незграбним понi, i щоразу потрапляти на першому ж етапi будiвництва любовного трикутника.
   Впевнений у своєму успiху Василь уже пiд'їжджав до офiсу агентства, як раптом побачив знайому фiгурку, яка голосувала прямо на краю брудної та мокрої вiд талого снiгу дороги. Таня, з пишним свiтлим волоссям, що розвивається на вiтрi, а так само пiдлогою приталеного темно-синього пальта, впевнено утримуючи перед собою витягнуту руку з великим пальцем, що стирчав з кулака. Вважався в деяких країнах непристойним жестом, поки не надто успiшно привертав до себе увагу автомобiлiстiв.
   Нiби щойно, закiнчивши рейд по бутiках, з дамськими сумочками, що розгойдуються на згинi руки i утримується в iнший об'ємний пакет, Танюшка виглядала втомленою i перевантаженою. Василь вирiшив не втрачати свого шансу i, бiльше не замислюючись, крутанув кермо i жорстко пiдрiзав Форд, що лiниво плететься в правому ряду. Не зважаючи на обуренi гудки за спиною, намагаючись не забризкати брудом дiвчину, опер одразу ж пригальмував на узбiччi.
   - До Ризького вокзалу пiдкинете? - мило запитала Тетяна.
   - Без проблем, - обiзвався Василь iз салону.
   Запихаючи перед собою пакет, дiвчина сiла на заднє сидiння. Цiна проїзду її нiби зовсiм не цiкавила.
   - Радий знову бачити вас, - обернувся до неї Василь, щойно пасажирка зачинила дверi.
   - Емм ... - розгубилася Тетяна, знову побачивши оперативника, що сподобався їй. Але потiм швидко взяла себе в руки, - Здрастуйте. Не впiзнала вас одразу. Ви сюди знову у справi?
   - I так, i нi, - усмiхнувся Василь i пiшов у наступ, - У мене зараз обiдня перерва. Сподiвався i вас запросити.
   - Чесно кажучи, не чекала, - знiяковiла Таня. Її щоки налилися рум'янцем, - Але, на жаль, у мене справи.
   - Якi можуть бути справи у такий час? - маючи на увазi обiд, награно здивувався Василь.
   - Особистi, - коротко вiдповiла дiвчина, i кокетливо стрiльнувши очима, додала, - Але якщо ви мене швидко доставите до мiсця, можливо, я встигну їх дозволити.
   - Думаю, це не проблема, - зрадiв Василь i пiдхопив синiй спец маячок. Висунувшись у вiкно, вiн вiдпрацьованим жестом закрiпив його на звичайному мiсцi.
   - З вiтерцем доїдемо, протрубив вiн i ввiмкнув сирену.
  
   - Роздiл восьма -
  
   Побалакати по дорозi не вдалося. Рiзко кидаючи машину з боку на бiк, ризиковано перетинаючи трамвайнi лiнiї прямо перед носом у рогатих монстрiв, пiдрiзаючи i протискаючись крiзь пробки, оперативнику справдi було не до розмов. Намагаючись справити на дiвчину якомога бiльше враження, вiн нiби здавав залiк з мистецтва швидкiсного керування мiстом у години пiк.
   Буквально долетiвши до мiсця, Василь, наплювавши на всi забороннi знаки, рiзко загальмував екiпаж у вказаному Тетяному мiсцi. Пiсля чого вискочив iз машини швидше, нiж дiвчина встигла взятися за ручку. Спритно перемахнувши через капот свого Нiсана, Василь пiдбiг до пасажирської сторони i послужливо вiдчинив перед дамою дверi.
   - Вам допомогти? - спитав вiн, простягаючи руку.
   - Нi нi. Спасибi. Я сама, - заперечила Таня, залишаючи салон, - Ви i так багато зробили...
   Тримаючи обидвi сумочки прямо перед собою, вiльною рукою дiвчина потяглася за залишеним у салонi пакетом. Раптом тонкий ремiнець зi шкiрозамiнника лопнув, i жалiбно брязнувши пряжками з бiжутерiєю, одна з сумочок iз глухим стукотом упала на землю, де й розкрилася. Вмiст тут же був безладно розкиданий по тротуару.
   - Млинець...
   - Дозвольте, - вiдразу присiв навпочiпки Василь, - я помiч...
   Оперативник раптом завмер. Простягнувши руку, не поспiшаючи, вiн пiдняв з безлiчi розсипаних жiночих брязкальцiв товстi скоринки паспорта на iм'я Юлiї Частикової.
   Побачивши його обличчя, Тетяна вiдчула себе вкрай незатишно.
   - Так ось ти який, пiвнiчний олень... - пробурмотiв собi пiд нiс Василь, роздивляючись фотографiю дiвчини.
   - Повернiть, будь ласка, - попросила Таня.
   - Звiдки вiн у вас? - обережно запитав оперативник, пiднiмаючи на дiвчину примружений погляд. - Що вам вiдомо про цю особу?
   - Це моя знайома... Колега, - зiзналася Тетяна, розумiючи, що якщо вiдпиратиметься, то її як мiнiмум звинуватить у крадiжцi майна, - Вона попросила мене вiдвезти її речi до неї додому...
   "Цiкавий поворот подiй" - подумав Василь, справдi не чекаючи, що все так обернеться, - Вголос же спитав.
   - А де вона сама?
   - Не знаю... - чесно зiзналася дiвчина, - Вона менi зателефонувала... Ось я i вирiшила їй допомогти, коли випаде вiльна хвилина...
   - Вона вам дзвонила? Коли? Звiдки? - схвилювався оперативник.
   - Нещодавно... - Тетяна не знала, чи дiлитися з цiєю людиною своїми думками.
   Дивнiсть дзвiнка Юлiї з її власного номера не давала їй спокою всю дорогу. Адже пiд час розмови з подругою вона встигла добiгти до бухгалтерiї, де й знайшла улюблену мобiлку, що спокiйно лежить на робочому столi. Жодної переадресацiї. Телефон перебував у звичайному черговому режимi. I тепер Тетяна продовжувала лаяти себе за те, що, здивувавшись дзвiнку, зовсiм забула запитати Юлiю про фокус iз номером.
   - А це що... - Василь пiдняв флакончик з духами i, пирснувши на зап'ястi, пiднiс руку до носа. У цей момент вiн щиро сподiвався, що виявиться неправим у своїх здогадах. Але знайомий запах парфумерiї вiдразу перенiс його у спогадах. Момент зiткнення з невидимкою яскравою картинкою з'явився перед ним. Сумнiвiв не залишалося. Все, що сталося з ним, було реальним.
   - З вами все в порядку? - занепокоїлася дiвчина, помiчаючи, як Василь стрiмко блiдне.
   - Що ви сказали? - Оперативник нiби отямився вiд сну, - Давайте, швидше пiднiмемося в квартиру вашої подруги.
   - Зачекайте..., - збиралася заперечити Таня, але одразу зустрiлася з Василем поглядом. Те, що дiвчина в ньому побачила, налякало її до глибини душi. Оперативник виявився не тiєю людиною, яка терпiла, коли перед нею споруджують перешкоди.
   Дiвчина тут же присiла i стала складати речi Юлiї, якi все ще лежали безладно, назад у розкриту сумочку. Василь заходився їй допомагати. Витягнувши пакет iз салону, вiн зачинив усi дверцята та поставив машину на сигналiзацiю. Пiдiйшовши до лобового скла i засунувши пiд двiрник свою вiзитну картку, вiн озирнувся у пошуках тих комусь раптом прийде звiльнити його машину за допомогою евакуатора. Нехай наперед знають, з ким зв'язуються.
   Незабаром, тримаючи в однiй руцi пакет в iншiй лiкоть Танюшки, що оторопiла, Василь прямував у бiк пiд'їзду. Щiльно притискаючи обидвi сумочки, дiвчина ледве встигала за широким кроком мiлiцiонера.
   Подружка Юлiї точно знала, де винаймає квартиру "головний бiль Дмитра". Вона навiть мала ключi до неї. Тому поки що удача детективу посмiхалася, вiн не мiг бiльше зволiкати.
   Василь знав, що якщо йому й надалi везтиме, то вiн застане Юлiю прямо на порозi її будинку. Але такий варiант був надто привабливим, щоб так просто взяти i реалiзуватися. Тому, цiлком захопившись думками про те, як краще влаштувати засiдку у ворожому лiгвi, Василь зовсiм забув про обiд.
   Перепусткою на чужу територiю служила мила дiвчина Таня, яка ще нiчого не пiдозрювала про це. Тому Василь намагався якнайретельнiше приховувати азарт хижака, що заволодiв ним. Вiн нарештi напав на слiд, але для того, щоб його не втратити, був змушений вести подвiйну гру. Iнакше розсерджена Танюшка будь-якої митi могла виставити його за дверi, мотивуючи вiдсутнiстю ордера.
   - А що вона зробила? - Раптом порушила напружена мовчанка Тетяна, коли вони вийшли з кабiни лiфта.
   - Чесно кажучи, сам до пуття не знаю, - ухильно вiдповiв Василь, - Я якраз збирався поставити вам кiлька запитань iз цього приводу.
   - Отже, ваше бажання пообiдати зi мною, можна вважати нещирим? - у голосi Тетяни почулися уразливi нотки. Вона демонстративно висмикнула свiй лiкоть iз залiзної хватки опера i, дiстаючи ключi з кишенi, попрямувала до дверей, - Як ширму збиралися використовувати мене? Чи не так?
   - Що ви. Нi, звiсно... - спантеличив Василь у спробi виправдатися. Вiн розумiв, що професiйний детектив, що прокинувся в ньому, мiг тут же на коренi занапастити всю симпатiю з боку дiвчини i провалити задумане. Створена ним ситуацiя стала гiдною квалiфiкацiї досвiдченого розвiдника чи фахiвця у стосунках.
   На якусь мить вiн навiть розгубився, не в змозi придумати, куди подiти руку, що несподiвано звiльнилася. Облаявши себе за деяку грубiсть у поведiнцi, Василь нарештi засунув її в кишеню. Пiсля чого постарався зробити свiй голос заспокiйливим та оксамитовим.
   - Таня, ви чарiвнi..., - розраховуючи одним махом пробити споруджену стiну ворожостi дiвчини, вiн вдарив комплементом, - Хочу бути з вами вiдвертим. Я тут аж нiяк не через почуття службового обов'язку. Просто до певної мiри намагаюся допомогти другу...
   Несподiвано вiн перервався, розумiючи, що впускає вхiд виправдання, попередньо заготовлене для дружини. До того ж, збираючись використати його в зовсiм iншiй ситуацiї, вiн зрозумiв, що воно зовсiм не пiдходить.
   Тим часом замок клацнув, i товстi вогнетривкi дверi вiдчинилися всередину. Тетяна обернулася i скоса подивилася на нього.
   - Прошу входити, якщо вже прийшли, - запросила вона все ще сумним тоном, - Менi власне не такi вже й важливi вашi причини. I, до речi, менi не так уже приємно почуватися дурненькою, що ведеться на чоловiчу лестощi...
   - Не говорiть так, - ласкаво продовжив Василь, входячи в квартиру слiдом за дiвчиною, - Адже насправдi все, бо я вам кажу. Всi можливi службовi приводи були необхiднi менi лише для того, щоб познайомитися з вами ближче...
   Вiн знову змусив себе замовкнути, дивуючись тому, що говорить. Василь зовсiм не очiкував вiд себе, що раптом вiзьме та й скаже всю правду. Хоча в цей момент вiн уже не знав, чого бiльше хотiв. Знайомства або затримання невидимої пiдозрюваної.
   "А може i те, й iнше?" - подумав вiн, швидко оглядаючи кожну з двох кiмнат у пошуках господинi, - "Та вже, у цiєї Юлiї явно є смак... Iнтимна обстановка, що треба. Прям бери i поєднуй приємне з корисним."
   Ставши свiдком, того, як кiт, який зовсiм не був пахвою, несподiвано перетворився на чорну блискавку, а потiм i взагалi розчинився в повiтрi, Юлiя зрозумiла, що з нею вiдбувається щось не те. Злякано обернувшись у бiк ескалатора, вона з жахом виявила, що стоїть на краю прiрви, готова зробити крок у порожнечу. Жах тому, що вона вже не могла зупинити цього руху, скував її члени. Розмахуючи руками, дiвчина втрачала рiвновагу. Сама цього не бажаючи, вона вже почала неминуче падiння з перону назустрiч рейкам i гiльйотинам колiс поїзда, що прибувають по них.
   "Невже кiнець?"
   Раптом щось важке стукнуло її в груди. Юлiю буквально вiдкинуло назад. Геть вiд брязкоту i свисту гальм, що промайнув за метр вiд неї головного вагона метро. Їй навiть здалося, що вона встигла роздивитися повнi жаху очi машинiста, який так i не зумiв зупинити склад вчасно.
   Розтягнувшись на пiдлозi, дiвчина на мить забула про все. Про забруднений улюблений костюм, про таємничий кiт i про всi переробки пережитих за сьогоднiшнiй день. Навiть нежить нiби зник сам собою. Вона була просто щасливою. Щаслива, що залишилася живою.
   Люди, що оточували, вже поспiшали до неї на допомогу, а на її грудях, досить жмурячись i вилизуючи одну зi своїх переднiх лап, нi в чому небувало сидiв кiт.
   - Вiтаю, панi, ви щойно заново народилися. Постарайтеся бiльше не кидати мене в люднi мiсця.
   Пiднявшись за допомогою двох чоловiкiв i навiть забувши подякувати їм за це, Юлiя з силою стиснула в руках котяра i спiшно покинула мiсце свого сорому.
   - Що це було? Що зi мною?... - Не контролюючи себе, повторюючи знову i знову, зашепотiла Юлiя у слух. Люди, що проходили близько вiд неї, здивовано оберталися, дивлячись на цю дивну, втягнулу шию в плечi дiвчину. В їхнiх очах разом iз побоюванням читалося щире спiвчуття.
   Вона швидко перебiгла перон i минула сходи. Гучно стукаючи каблучками в переходi, Юлiя поспiшила до коридора, що з'єднує двi станцiї. Ескалаторам дiвчина бiльше не довiряла i вiдповiдно на поверхню не збиралася.
   - Заспокойтеся ж, Юлiє Володимирiвно, - розгойдуючись у її руках, мовив Барсик, - Це всього лише був я. Правду кажучи, трюк з вiдштовхуванням вiд поїзда, що мчить, дався менi не так вже й легко. Могли б хоча б подякувати...
   - Спасибi?! - Дiвчина завмерла на мiсцi, - Як я взагалi там опинилася?
   - Просто як нiколи. Ви стали жертвою медiуму. Або як прийнято виражатися в народi - мага, чаклуна чи екстрасенсу.
   Юлiя несподiвано згадала вабливi зеленi очi, що затягують у свою глибину. Навiть при згадцi про них у її свiдомостi все ще вiдчувалася тяжкiсть i гiпнотичнiсть цього погляду. Вбивча i пiдступна чоловiча краса мало не стала для неї останнiм враженням, що хвилює душу.
   - Тобто все, що я бачила i вiдчувала, менi просто вселили?
   - Так. Саме так. Тож усе, що ви бачили перед собою до прибуття поїзда, можете смiливо записати до розряду викликаних медiумом галюцинацiй, - пiдтвердив кiт.
   - Але навiщо? Навiщо вiн хотiв мене вбити? - У цьому Юлiя просто не сумнiвалася.
   - О, це дуже довга iсторiя... - почав вiдмазуватися Барсiк, явно не бажаючи дiлитися небезпечними секретами.
   - Я хочу знати! Негайно! - Юлiя стиснула його ще сильнiше, нiби збираючись придушити, - Моєму життю загрожувала небезпека! Ти розумiєш це чи нi, линяюча худоба?! Я маю знати, чого чи кого менi слiд побоюватися в майбутньому...
   - Легше, панi! - Перебиваючи її iстерику, прохрипiв кiт, - Знання цього фрагмента мозаїки додасть у вашу голову нових питань, на якi я поки що не готовий вiдповiсти. Це ваша компетенцiя. Тим бiльше, знання вас не захистить.
   - А що ж мене тодi захистить, будь ласка дiзнатися?! - не послаблюючи хватки, спитала дiвчина.
   - Як не дивно, але я, - озвався кiт, - Що, втiм, уже встиг довести. Втiм, у будь-якому разi, панi, я вiдповiдаю за вас головою. I повiрте менi, коли ми знайдемо всiх вiдповiдних кандидатiв, ви неодмiнно дiзнаєтеся, що захочете. А зараз нам треба поспiшати, бо наш друг може повернутися з пiдкрiпленням...
   Як не дивно останнiй аргумент подiяв на Юлiю негайно. Послабивши хватку, вона знову пiшла коридором. Намагаючись прийняти осудний i впевнений вигляд, дiвчина докладала, як їй здалося, нелюдських зусиль.
   Не вистачало ще, щоб у самий розпал їхньої пригоди до неї нервової та згорбленої банально причепився якийсь найближчий мiлiцейський патруль. Адже їм нiчого не варто було вирiшити влаштувати перевiрку документiв настiльки пом'ятому та надзвичайно пiдозрiлому дуету дiвчини та кота. Догодити в "мавп" бажання не було нiякого.
   - Та не хвилюйтеся ви так, - вiдчув її хвилювання Барсiк i посмiхнувся. - Ми завжди можемо стати знову невидимими.
   - Ага! I я знову боятися навiть зайвий раз чхнути, щоб не налякати якогось пенсiонера, - огризнулася Юлiя i демонстративно шморгнула носом.
   - А що вдiєш? Така їхня доля.
   - Якби, в момент втечi, у мене була можливiсть захопити з собою особистi речi, - бубнила пiд нiс дiвчина, - То зараз, принаймнi, я була одягнена в тепле пальто i не страждала вiд застуди...
   - На жаль, за вiдсутностi, звинувачувати вам слiд тiльки себе, - так само байдуже прокоментував кiт, - Але не турбуйтеся, панi. Речi не пропадуть. Про них я вже подбав.
   Юлiя кинула на нього недовiрливий погляд, але щоб вкотре не засмучувати себе, не стала уточнювати деталi. Голова i так була забита iншими турботами та проблемами. Яких немислимих переживань коштував один зеленоокий чаклун, який спробував спочатку спокусити, а потiм вiдправити її на рейки.
   Продовжуючи заспокоювати себе на ходу, дiвчина намагалася хоча б зовнi здаватися безтурботною i якомога вище задирала носа. Нарештi, досягнувши задовольнили її постави, бiльш впевненим i чiтким кроком Юлiя продовжила свiй рух коридором. Цiлком випадково, вона раптом зiткнулася з компанiєю нудьгуючих мiлiцiонерiв. Не дозволяючи страхам матерiалiзуватися, Юлiя не розгубилася i пройшла мiж ними, наче модель, що пливе подiумом. Не встигли правоохоронцi закрити роти вiд подиву, як вона вже знову потонула в бурхливому потоцi натовпу.
  
   - Роздiл сьомий -
  
   "Отже, вона звалася Тетяною..." - цi рядки з Євгена Онєгiна постiйно приходили Танi в голову, коли доводилося представлятися. Не те, щоб вона любила поему Олександра Сергiйовича, просто завдяки батькам знала цей уривок напам'ять. Мама з татом завжди були гарячими шанувальниками знаменитого класика, i таке iм'я своїй доньцi дали не випадково.
   А знайомитись iз новими людьми цього дня дiвчинi довелося не раз.
   Правду кажучи, вона сильно злякалася, коли до кабiнету бухгалтерiї з трiском вибитих дверей несподiвано вдерлися бiйцi спецназу мiлiцiї. Це сталося майже вiдразу пiсля того, як вона повiдомила Юлiю про шаленi грошi, переведенi на рахунок агентства, i тому вiдразу вiдчула себе головною винуваткою "урочистостi".
   Страх опинитися за ґратами за розголошення комерцiйної таємницi, накрив її з головою. Але, на вiдмiну вiд iнших людей, на переляк Таня реагувала досить дивно. Вона не втрачала самовладання, не впадала у ступор i навiть, перебуваючи у шоцi, не завмирала на мiсцi. Навпаки, дiвчина ще краще концентрувалася на роботi та нiби активiзувала прихованi ресурси свого органiзму. До рухiв додавалася трохи помiтна частка метушливостi, але в цiлому зовнi це виглядало немов старанна розторопнiсть.
   Весь час, поки спiвробiтники мiлiцiї перебували в безпосереднiй близькостi, вона залишалася у напруженнi. Першими вiд цього захворiли плечi, потiм руки. Але, боячись допустити найменшу помилку в очах органiв, Танюшка продовжувала беззаперечно виконувати всi їхнi вимоги. Напевно бачачи її стараннiсть, щоразу експлуататори частiшали свої запити тих чи iнших паперiв. Незабаром вони почали сипатися на неї градом, i навiть вiдвертий погляд найсимпатичнiшого "рабовласника" вже не рятував.
   Зненацька мiлiцiя зникла. Так само швидко, як з'явилася. Залишивши не тiльки її, а й весь персонал агентства в повнiй розгубленостi, бiйцi ОМОНу зняли їх з прицiлу i швидко блискавки занурилися у свiй фургон. Через хвилину низка машин пiд блакитне мерехтiння вже покидало територiю двору. Тiльки зараз, весь час "окупацiї" страх, що тримав її у своїх лещатах, повiльно вiдпустив i дозволив з полегшенням зiтхнути. Але не встигла Таня повернутись до свого робочого столу, як на мiсце зниклого почуття, стала настирливо набиватися цiкавiсть.
   З уривкiв розмов Тетяна дiзналася, що її близька подруга Юлiя перебувала в значно бiльшiй небезпецi, нiж вона сама. Мiлiцiя шукала її, але найдивовижнiше було те, що так i не знайшла дiвчину в офiсi. А може, таки знайшла? Таня сумнiвалася, але впевнено знаходила всi подiї, що вiдбулися в останнi години, трохи дивними. Саме тому, залишивши бухгалтерам розбирати зведенi вежi з папок, дiвчина насамперед попрямувала до далекого кабiнету Юлiї. Про всяк випадок, виглядаючи її у всiх примiщеннях по дорозi, Таня, нарештi, досягла мети.
   Опинившись на порозi кабiнету, вона з подивом виявила вiдсутнiсть його господинi. З обережнiстю зайшовши всередину, Таня стала вiдзначати ознаки недавньої присутностi подруги. Комп'ютер, що дзижчить вентилятором, сумочка, мобiльний телефон, косметика, iншi, розкладенi на столi особистi речi... i навiть розлитий пiд столом кава, являли собою образ зовсiм недавно заселеного кабiнету. Вiдсутнiсть Юльки тут же насторожило дiвчину, а на думку полiзли всякi поганi думки про викрадення або зроблений арешт. Але молодший бухгалтер одразу вiдкинула їх, бо була на всi сто вiдсоткiв упевнена, що Частикову вона все ж таки не бачила.
   Поряд iз занепокоєнням про долю приятельки, у Танюшки тут же народився суто жiночий iнтерес до секретного арсеналу косметички Юлiї. Адже чимось, але навiть гребiнцем подруга з нею не дiлилася. Що вже й говорити про губну помаду, олiвцi та iншi милi атрибути ритуалу, що тiшать серце, з назвою "припудрити носик". У самої Танi, яка прагне все у всiх позичати на особисту пробу, з косметикою завжди було повне напруження.
   На якусь мить вся дивина зникнення господинi вiдiйшла на другий план. Злодiйкувато оглядаючись, Танюшка пiдкралася до столу i потяглася за косметичкою ... Як раптом, гарячково пiдстрибуючи вiд вiбрацiї, прямо перед нею задзвонив мобiльник. Дiвчина здригнулася i подивилася на екран, що свiтиться викликом. Дзвiнкi трелi апарата, схожi цiєї митi на крики сигналiзацiї, що вiдлякали злодюжку, збили її з пантелику.
   Завмерши, Таня слухала наполегливий дзвiнок. А вiн усе дзвонив i дзвонив, нiби не збираючись замовкати. Якоїсь митi дiвчинi здалося, що виклик адресований саме їй. Таня просто не знала, як бути. Нарештi, вона зважилася i взяла вiбруючий телефон у руки. Щоб випадково не потрапити в неприємну ситуацiю, дiвчина уважно подивилася на дисплей, де на всю мигал визначник номера.
   "Таня Бух. +7916342348" - гласила запис, викликаючи у дiвчини непiдробне здивування. Адже це ЇЇ номер!
   Згадавши, що свiй мобiльний телефон вона необачно залишила в бухгалтерiї, Тетяна пiднесла трубку до вуха, сподiваючись тут же вiдчитати жартiвниць, якi так нахабно вирiшили скористатися її кредитом.
   - Слухаю, Вас, - серйозно сказала вона, твердо впевнена, що впiзнає нахабницю по голосу.
   Яке ж було її здивування, коли вона справдi зрозумiла, з ким розмовляє.
   Це була Юлiя...
  
   * * *
  
   Вiдправивши засмученого i втраченого в собi Дмитра додому спати, Василь раптом згадав, що з моменту швидкого снiданку вранцi, вiн ще нiчого не їв. Зволiкати було не можна. А то мине ще з пiв години i обiднiй час на сьогоднi безповоротно пiде в минуле. Наполегливо вимагає до себе уваги шлунок вiдразу образиться на господаря i не дасть бiдолахи в спокої, до самого вечора мстиво дiстаючи спазмами. Тому розлучатися iз вiдведеною державою перервою оперативник рiшуче вiдмовлявся. I бiльше не втрачаючи не хвилини, вiдразу почав виправляти становище.
   Не бажаючи уподiбнюватися до свого самотнього колеги, Василь вважав за краще провести чесно заслужений вiдпочинок у компанiї приємної представницi протилежної статi. Дмитра ж йому було щиро шкода. Судячи з кiлькостi вiдвертих видань у глянцевiй обкладинцi, що випала з сейфа, у приятеля вже давно прогресувало сексуальне голодування. Хоча в цьому не було нiчого дивного, якщо врахувати, що за весь час перебування в Москвi вiдповiдної кандидатури для вгамування своїх бажань бiдолаха так i не знайшов. Бачачи його напруженiсть, Василь неодноразово радив приятелю побратися з хлопцями з полiцiї вдач. Раптом перепало б чогось. Але такi тонкi натяки на товстi обставини справжнiй "зразок порядностi" навмисно iгнорував.
   Вибравши маршрут, Василь не поїхав додому. Там на нього чекала дружина - дiвчина розумна i дуже приємна у всiх вiдносинах, але за неповний рiк їхнього спiльного проживання набридла своєю одноманiтнiстю до чортикiв. До того ж, це було б дуже просто i до банальностi нецiкаво. Прийом їжi з тiєї, яка вже завойована, окольцована i як заслужений трофей зберiгається вдома, залишався останнiм iз запасних варiантiв. I тому, осiдлавши свого залiзного коня, Василь прямував у чергову, зовсiм нову романтичну пригоду.
   Заповзятливий та люблячий гостроту виключно несподiваних вiдчуттiв Василь весь день думав про iншу. Але цього разу предметом його бажання була зовсiм не одна з його постiйних коханок. У цей особливий, по-весняному повний любовi четвер усi його думки неслися за новою "дичкою" - милою дiвчиною Танею. Саме вона вразила його вiчно незахищене серце прямо посеред оперативного заходу у кадровому агентствi. Пiсля цiєї зустрiчi, як завжди, виправдовуючи подружню невiрнiсть своїх фантазiй суто службовими думами, оперативник з самого ранку тiльки тiшився надiєю знову зустрiтися з нею. Звичайно ж, для нового побачення потрiбна була невимушена обстановка, а тому запрошення на обiд було практично iдеальним рiшенням.
   Крiм того, що Тетяна з першого погляду захопила Василя своєю привабливiстю (а цього було цiлком достатньо для запрошення на обiд) оперативник придумав для заспокоєння душi, принаймнi ще три додатковi приводи.
   По-перше, дiвчина навiть не пiдозрювала про задумане i могла вiдмовитися вiд трапези. Але саме цей незначний ризик лише розпалював азарт новоявленого Дон Жуана. Василь, сподiвався вкотре перевiрити свою вроджену чарiвнiсть i заодно потiшити ненаситне самолюбство. Вiн заздалегiдь був упевнений, що i цього разу буде чарiвний, i лише, в крайньому випадку, розраховував на червонi скоринки, як запасний привiд для розмови.
   По-друге, Василь збирався опитати Тетяну за обов'язком служби. "Пара питань" на тему - "З якого такого бодуна" капiтан Морозов зацiкавився їх агентством були саме тим службовим виправданням його особистих хтивих прагнень. Тетяна як молодший бухгалтер, адже справдi могла щось знати, чим, безперечно, допомогти цiй дивнiй справi. Тому якщо все складеться вдало, то успiшний видобуток свiжих вiдомостей не лише допоможе йому на нелегкому шляху просування кар'єрними сходами, а й зробить Дiму боржником уже втретє.
   I ув'язненим приводом було те, що Василь хотiв поговорити з Танею про ту невидиму дiвчину. Свою несподiвану зустрiч, з якої вiн не забув досi. Яскравi спогади про зiткнення i подальше падiння, перемiшанi з запахом жiночих парфумiв, що все ще вiдчувався на комiрi його сорочки, не давали йому спокою. Хоч вiн i намагався все заперечувати на питання оточуючих, брехати собi вiн не мiг.
   Оперативник був на дев'яносто дев'ять вiдсоткiв упевнений, що Тетяна знає Частикову набагато ближче, нiж будь-хто iнший у їхнiй фiрмi. Цей висновок вiн встиг зробити лише завдяки iнтуїцiї. Реакцiя дiвчини на запитання Дмитра про Юлiю, у момент, коли вони перебували в кабiнетi бухгалтерiї, здавалася йому не зовсiм звичайною.
   Завiшанi темними шторами вiкна спальнi та холу разом iз опущеними на кухнi жалюзi, створювали у квартирi м'яку приємну напiвтемряву. Навпроти вхiдних дверей висiло темне дзеркало з його зростання. Укладена у старовинну покриту позолотою оправу, ця, мабуть, антикварна рiч доповнювала картину елементом таємничостi та мiстицизму.
   - Чому ж тодi вас все ще так цiкавить моя подруга? - З часткою сарказму помiтила Тетяна, - Невже i з нею ви хотiли познайомитися ближче? ...Чи може одразу з нами обома?
   - Кхе..., - знiяковiв оперативник, розумiючи останнє питання трохи двозначно.
   - Та не соромтеся, ви так, - захихотiла дiвчина, намагаючись розрядити атмосферу.
   Ймовiрно, вона повiрила щирому визнанню Василя або за жiночим звичаєм, залишивши помсту на потiм, сама не захотiла упускати симпатичного чоловiка.
   - Думаю, швидше за все, цього бiльшою мiрою хотiв мiй друг... - пiдбадьорений веселiстю Тетяни, злукавив опер i продовжив валити все на хвору голову Дмитра. Вiн знову вiдчував себе на твердому ґрунтi, i це пiдбивало на чергову брехню на благо. Але на благо собi, зрозумiло.
   Тихо зачинивши за собою вхiднi дверi, вiн повiльно опустив пакет на тумбочку у передпокої. Не знайшовши гiдної опори, целофан ту ж шурхотiв i повiльно виповзаючи з нього, на пiдлогу вивалилося жiноче пальто.
   - Не здивуюсь, якщо воно теж належить вашiй Юлi, - Василь у задумi пiдхопив одяг i став пiдшукувати йому спокiйнiше мiсце. Нарештi, достойна вiшалка була знайдена i упокоїла пальто на вiдповiдному гачку.
   - Так... - з якимось сумнiвом промовила Тетяна, проходячи на кухню, - Розуму не докладу, куди вона втекла без нього. В такий холод!
   - А ви бачили, як вона йшла? - щиро здивувався Василь, все ще не наважуючись розповiсти про своє зiткнення.
   - Нi звичайно...
   - Може, тодi ви не заперечуватимете, якщо ми тут її почекаємо? - Запитав оперативник, розумiючи що справа про невидимку вiн просто так залишити не може, - Думаю, вона все одно скоро тут з'явиться. До того ж, пообiдати в тихiй затишнiй квартирi набагато краще, нiж у галасливому кафе. Я зателефоную до служби швидкої доставки, i ми замовимо все на ваш вибiр.
   Захищаючи свою приятельку, Тетяна, одразу збиралася заперечити, але така мила пропозицiя про "все i на її вибiр", тут же розтопило, лiд серця дiвчини. Хоча вiн i так уже трiснув вiд природної чарiвностi Василя.
   - Сумнiваюся, що на даний момент я взагалi буду в змозi вам у чомусь вiдмовити.
   Можливо, герой-коханець i звик постiйно говорити натяками, але друга двозначнiсть Танюшка домогла його остаточно. Абсолютно не впiзнаючи себе, Василь почервонiв.
  
   - Роздiл дев'ятий -
  
   Здiйснивши пересадку на потяг Замоскворецької лiнiї, Юлiя зiтхнула набагато вiльнiше. Не те, щоб хтось переслiдував її переходами на станцiю, i їй, нарештi, вдалося вiдiрватися вiд хвоста. Нi. Просто вагон метро останнiм часом став для неї єдиним мiсцем, де дiвчинi бiльше не доводилося бiгти. Так, власне, якби й трапилося щось неординарне, то втекти в замкненому просторi було просто нiкуди. Але, навiть усупереч незаперечному зауваженню - "куди ж ти подiнешся з пiдводного човна", поки що тiльки тут Юлiя могла певною мiрою дозволити собi розслабитися.
   Можливе стеження вона все ж таки не виключала, i тому намагалася якомога обережнiше оглядати кожного пiдозрiлого пасажира. Вона уникала їхнiх прямих поглядiв, бо чудово знала, що небезпека, що зачаїлася десь, могла несподiвано наздогнати її вiд будь-кого i в будь-який момент. Намагалася триматися вiдокремлено, наскiльки їй дозволяв забитий людьми простiр вагона, Юлiя продовжувала терпiти тяжкiсть кота.
   Знайомо постукуючи колесами, їх новий пiдземний притулок виявився значно просторiшим, нiж та консервна банка з Кiльцевої лiнiї. Юлiя просто не змогла пiдiбрати iнших слiв для визначення поїзда, що залишив себе неприємнi враження. Але й тепер вiдносна свобода пересування всерединi вагона, чомусь компенсувалася меншою дружелюбнiстю його мешканцiв. Усi сидячi мiсця були зайнятi, а кожен iз вiдчужених вiд цього свiту городян, нiби вважав своїм обов'язком займатися тiльки собою. I, звичайно ж, нiхто не поспiшав поступатися дiвчинi, що ледь стояла на ногах, своє мiсце.
   - Звiдки ти знаєш, що наш кандидат Морозов живе в районi станцiї метро Сокiл? - стоячи майже бiля самих дверей, дивувалася дiвчина. Її досi вражала крайня обiзнанiсть кота про все та про всiх.
   В черговий раз безжально затиснутий пахвою Барсiк ображено мовчав. Але хотiв вiн цього чи нi, iншого способу транспортування Юлiя поки що просто не придумала. Однiєю рукою тримаючись за крiплення, iншою, притискаючи кота до себе, вона розгойдувалася в такт руху поїзда. Неначе ненароком, змушуючи звiра перiодично втикатися носом у спину хлопця, що стоїть попереду. По невдоволеному пирчанню, що лунало, було ясно, що такi тикательнi процедури, коту вкрай не подобалися.
   Залишивши носом чергову мокру плямку на чорнiй шкiрi куртки, що нiчого й не пiдозрює хлопця, Барсiк, наважився, подати свiй ментальний голос.
   - Просто знаю i все, - спершу буркнув вiн. Але потiм словесну греблю кiшка нiби прорвало, - Панi, невже ви думаєте, що такий, як я, поважаючий себе, представник благородної родини котячих, пропонуватиме вам купити кота в мiшку? Здебiльшого, у мене все давно продумано. А складнощi, що виникають, або ваша дурiсть, або пiдступи конкурентiв...
   - Чого чого? - Протягнула Юлiя не зовсiм розумiючи сенс надто довгої тиради. Її вже не вперше дратувало, що линяючий товстопуз, завжди щось приховує. Можливо, тiльки завдяки його недомовкам i туманним поясненням, вона вже двiчi мало не потрапила до переробки.
   - Та нiчого! ...особливого..., - трохи агресивно хмикнув кiт, коли його знову тицьнули мордою в шкiряну куртку.
   Самопочуття Юлiї завдяки порцiї адреналiну, отриманої пiд час "мiсяця" на станцiї, трохи покращало. Почуючи себе, вона дозволяла собi трохи шкiдливостi i напору в розмовi з котом. Страх, будучи найнегативнiшим з переживань, справив цього разу хоч i тимчасову, але лiкувальну дiю.
   - Гаразд, чорт з тобою... Не хочеш вiдвертi, не треба! Поясни хоча б сенс того, для чого всi кандидати повиннi мати якостi шахових фiгур? А те, скiльки я на цю тему не думала, нiякого сенсу зрозумiти не можу.
   Несподiвано потяг засмикався i зупинився бiля чергового перону. Людей у вагонi тут же поменшало, а кiлькiсть охочих потрапити на поїзд уже можна було порахувати на пальцях. Що далi склад вiддалявся вiд центру мiста, то менше пасажирiв прагнули користуватися послугами метрополiтену.
   Через хвилину зiпсований динамiк почав шарудити щось безглузде. Повiдомлення виявилося схожим на заглушене i уривчасте "бу-бу-бу", яка, проте, була присутньою iнтонацiєю. Ймовiрно, попередивши когось про небезпеку бути ненавмисно затиснутими дверима, динамiк з почуттям виконаного обов'язку одразу пискнув i затих. Двi пари металевих стулок брязнули один про одного, i пiдземна електричка, набравши швидкiсть, зникла в чорнiй норi тунелю.
   - По-перше... - почав пояснювати кiт, як тiльки поїзд залишив за собою станцiю Динамо. Настрiй його з того часу явно покращувався. Адже тепер Барсика вже нiхто нiкуди не тицяв, залишивши замордований нiс у спокої. Хлопець у шкiрянцi звiльнив необхiдний для розгойдування простiр. Залишивши потяг, разом з рештою мас пасажирiв, що захаращували вагон, вiн встиг пiдморгнути Юлiї, на що та навiть не посмiхнулася.
   - У шахах вiдтворено зразок двох iдеальних органiзацiй, структур, команд - називайте як хочете. Сторона бiлих та табiр чорних. Кожна фiгура виконує суворо вiдведену їй функцiю, одночасно прикриваючи та пiдтримуючи сусiдню. Iдеальна команда для гри у вiйну. А в бiзнесi самi розумiєте, якраз вона сама...
   Дiвчина задумалася, все ще безуспiшно нишпорячи поглядом у пошуку вiльного сидячого мiсця. Уява почала малювати яскравi картинки. На великiй дошцi, покритiй бiлими та чорними квадратами, стрункими рядами стоять пiдтягнутi та акуратно причесанi кандидати - менеджери, логiсти, маркетологи i навiть сам генеральний директор. Ось почалася партiя i обидвi сторони сходяться на поєдинку. Правда все це благородне починання звелося до звичайних розбiрок, забивання "стрiлок" i мордобою.
   - Хмм... Чи не хочеш ти сказати, що необхiднi твоєму шефу кандидати виконуватимуть тi самi функцiї, як i фiгури? I взаємодiяти один з одним, приблизно так само, як на дошцi?
   - Саме так i будуть, але лише образно. А не так як ви, панi собi уявили, - усмiхнувся Барсик, як завжди без жодного сорому покопавшись в образах свiдомостi Юлiї.
   - Ого! Це ж скiльки народу треба пiдiбрати... Або однiєю стороною обмежимося?
   - Вам достатньо буде розподiлити людей на один бiк. Команду темних фiгур.
   Останнє було вимовлено котом iз пiдступностi в iнтонацiї. Юлiя вiдразу зiбралася поцiкавитися, чому замовник так обдiлив увагою бiк бiлих, але промовчала. Пiсля пережитої невидимостi, вампiрiв, магiї та iнших чудес, вiдповiдь так i напрошувалася сама собою.
   - Що ж. Нехай будуть Черххххнi... - Юлiя голосно чхнула. А оскiльки обидвi руки були зайнятi, i прикритися не було чим, то чих тут же осiв на пухнастiй шерстi звiра. Барсик гидливо засмикався, крутячи головою i ляскаючи при цьому вухами. Що й казати, душ припав котику не до смаку.
   Виновато глянувши на кота, дiвчина полiзла в кишеню за серветками, ледве тримаючись на ногах. На думку повернувся фрагмент iз корпоративної баталiї з генеральним директором у головнiй ролi.
   - Менi ось що ще не зрозумiло. У будь-якiй командi має бути лiдер-стрижень. Пiд нього в основному i пiдбираються люди з необхiдними рисами характеру та здiбностями. Чи лiдер у нашiй партiї сам гросмейстер? Але тодi й кандидатiв менi треба забирати пiд нього...так?
   - Нi. Не зовсiм так... - у чомусь сумнiваючись, почав вiдповiдати Барсiк, - Самого гросмейстера немає. Але, скажiмо, король. Думаю, його i вважатимемо лiдером - головною фiгурою партiї.
   - Чудово, - пожвавiшала Юлiя, радiючи, що завдання трохи спростилося, - Король, як я розумiю, мiй клiєнт або бiльше вiдомий нам, як твiй господар. Але тодi менi неодмiнно треба буде зустрiтися з ним. Дiзнатися його ближче. Щоб, так би мовити, закласти нарiжний камiнь у фундамент будiвництва команди.
   - На жаль, я мушу вас розчарувати, - задерзав кiт, нiби тема починала йому не подобатися, - Принаймнi найближчим часом у вас не буде можливостi з ним зустрiтися.
   - Як же тодi? - Розгубилася старший рекрутер, - Менi важливо знати всi деталi...
   - Обiйдетесь..., - нервово засмикнув хвостом i перебив її кiт. Трохи заспокоївшись, додав, - без цього. Вам достатньо знати, що короля необхiдно буде захищати протягом усiєї "гри". Вiн, без сумнiву, ключова фiгура, але аж нiяк не вирiшальна. Кандидат, якого вiзьмемо як основу, буде ферзем. Ось вам i необхiдний стрижень... Звiдси й танцюйте.
   - Ти че злий такий? - не зрозумiла дiвчина, але на вiдмiну вiд попереднiх раз наважилася спитати, - Чи в цiй темi чиїсь секрети закопанi?
   - Нi..., - цього разу Барсiк був лаконiчний, - Просто жерти полювання...
   Склад заверещав гальмами i вирвався з обiймiв темряви пiдземного свiту на освiтлену станцiю.
   "Чи не швидко?" - Подумала про себе Юлiя. Хоча знала, що, захоплюючись цiкавою розмовою, нiколи не помiчала часу. I воно в такi моменти буквально прискорювалось у рази.
   Вагон зовсiм спустiв так, що навiть звiльнилися першi сидячi мiсця. Юлiя, яка давно чекала цього бажаного моменту, спритно перехопила важкого кота в обидвi руки i сiла неподалiк виходу.
   Повернувшись, вона з неприхованим iнтересом почала вивчати станцiю через вiкно. Адже вона ще жодного разу тут не була, хоч i прожила у Москвi довгий час. Сум, що накотив, навiяло Юлiї невеселi думки про те, що через постiйну нестачу часу, можливо, до самого кiнця життя їй так i не пощастить познайомитися з усiма куточками столицi її Батькiвщини.
   В черговий раз, вислухавши невиразне "бу-бу-бу", що прозвучало вже в дещо iншому виконаннi, дiвчина почала проводжати поглядом невiдому для неї станцiю, прикрашену великими лiтерами назви - Аерофлот.
   Нарештi, коли низка вагонiв повнiстю зникла в тунелi, Юлiя вiдвернулася. Приплив думок з новою силою наринув на пiщаний брег нагромаджених у головi запитань i недоказiв. Намагаючись позбавити себе вiд основного сумнiву, що терзала, дiвчина поставила коту питання.
   - Чи не хочеш сказати, що на роль Ферзя пiдходить цей капiтан Морозов? Я вiдчуваю надто велику невпевненiсть у його кандидатурi. I якщо моя iнтуїцiя не помиляється, то, можливо, ми навiть, даремно до нього прямуємо.
   - Можу вас порадувати, - почав вириватися з її рук Барсiк. Його заворушений нiс щось почув, - Ми з вами з самого ранку нiчого не робимо. А якщо взяти мене зокрема, то й поготiв. Я тiльки й зайнятий тим, що виконую роботу архiтектора випадковостей, створюючи логiчну конструкцiю подiй.
   - Гаразд, вистачить хвалитися, - випустила його з рук Юлiя i вiдразу дозволила собi двозначне зауваження, - Не сумнiваюся, що без тебе подiї мого життя розвивалися б зовсiм iнакше.
   Не звернувши на прихований закид жодної уваги, кiт стрибнув на пiдлогу вагона i став обережно вiддалятися до групи пасажирiв.
   - На мою думку, - муркнув вiн у свiдомостi Юлiї. Так само голосно, нiби був би поруч, - Морозов швидше пiдiйшов би нам на роль Слона-офiцера, нiж Ферзя. До того ж, вiн i сам офiцер мiлiцiї. А якщо вже бути точним, то бiлого Слона.
   - Можливо, тобi виднiше, - тiльки зараз дiвчина помiтила, що винюхав i на що полював кiт. З пакету з продуктами, що стояв далеко, мабуть, належав милiй жiнцi з застиглою на обличчi мрiйливою усмiшкою, стирчала голова здоровенного свiжого коропа.
   Усмiхнувшись куточками рота, дiвчина злегка розслабилася i почала спостерiгати за цим iмпровiзованим полюванням голодного Барсiка. Його тушка з притиснутим до землi хвостом, що крадеться i розхитується на напiвзiгнутих лапах, не тiльки бавила Юлiю. Вона радiла, що вперше з моменту втечi, їй ненадовго пощастило позбутися семи кiлограм живої ваги, що постiйно линяють.
   Кiт тим часом вже був близьким до пакету з емблемою мережi магазинiв "Перекресток". Витягаючи морду до мiшка, вiн уже майже наздогнав свою здобич, як раптом, дитина, що сидiла неподалiк, з радiсним подивом помiтила пухнастого хижака.
   - Кися! Кiся! - весело закричав хлопчик i вмить зiскочив iз сидiння на ноги. Щоб не впасти, вiн невпевнено став триматися ручкою за чобiт матерi. Але навiть такий нестiйкий стан аж нiяк не завадив йому вiльною п'ятiрнею дотягнутися до шерстi Барсiка. Молода мама пустун вiдреагувала на вчинок сина байдужiстю i продовжила захоплено читати детектив.
   Захоплений коропом кiт, помiтив загрозу лише в останнiй момент. Вiн вiдразу вiдмовився вiд своєї здобичi i рiзко сiпнувся убiк. Але хлопчик на вiдмiну вiд нього не бажав розлучатися зi своєю i не замислюючись вiдпустив єдину опору. Втрачаючи рiвновагу, шибеник тут же впав на пiдлогу, але це його чомусь не збентежило. Ланцюгi руки вже встигли переможно вчепитися в хвiст Барсику. Звiр у панiцi пiдстрибнув на мiсцi та наскочив на пакет iз рибою. Мрiйлива усмiшка миттю зiсковзнула з обличчя жiнки, i вона вiдразу ж помiтила небезпеку, що загрожувала коропа.
   - Зараз же заберiть тварину! - Прокричала вона, привернула увагу всiх пасажирiв.
   Молода мама моментально вiдiрвалася вiд книжки i з жахом помiтила малюка, що лежав на пузi посеред вагона. Карапуз же, борсаючись на бруднiй пiдлозi, аж нiяк не бентежився i реготав, навiть повизгуючи вiд задоволення. Незграбнi спроби кота вирватися приводили хлопчика на повне захоплення.
   Юлiя зрозумiла, що без її втручання, справа для Барсiка прийме поганий оборот. Рiзко вставши, вона пiшла в бiк трагедiї бiдної тварини, що розiгрується. Мама пустуна вже метушливо пiднiмала чадо, що розвеселилося, на ноги. Покинутий нею iронiчний детектив, поникнувши сторiнками, без нагляду валявся на пiдлозi. Але дитина вiдмовлялася послаблювати хватку. Пiднiмається з бруду, вiн тягнув кота за собою.
   Просячи про пощаду, Барсик жалiбно нявкнув, мабуть вже шкодуючи про те, що не став невидимим, перед тим як вирушив на полювання. I тут йому на допомогу прийшла Юлiя. Вона мило усмiхнулася хлопцевi i стала акуратно звiльняти хвiст кота з полону кулака пустунi. На очi дитинi стали навертатися сльози. Рот спотворився дугою, готовий ось-ось оголосити вагон диким ревом. Але мати вчасно засунула йому в рот соску, завбачливо пришиту для таких випадкiв на стрiчцi до комiра.
   - Ну що тепер я тебе врятувала, - подумки звернулася до кота Юлiя, беручи його на руки.
   - Нiчого б менi не сталося, - почав невдоволено вiдпиркуватися кiт, - Просто шмаркач цього шкода стало. Дитина ще.
   - Гаразд, гаразд, горе-мисливець. Заспокойся, - дiвчина попрямувала на своє мiсце, смикаючи Барсика за вухо, - Ти менi краще поясни, чому Морозов повинен стати бiлим Слоном? Чому не смугастим?
   - Ти навiть не можеш уявити, наскiльки цей хлопець прагнути бути зразковим.
   Вiд пережитого шоку кiт не помiтив, як перейшов на "ти"
   - Вiн просто живе у замкнутому кiльцi величезної кiлькостi моральних та етичних принципiв.
   Раптом вагон сильно хитнуло. Похитнувшись, дiвчина одразу ж присiла на край сидiння. До свого мiсця вони не дiйшли.
   - Добре, допустимо. Але, не знаючи знак зодiаку майбутнього Ферзя, а так само самого Морозова, я не зможу з точнiстю сказати чи пiдiйде цей Слон нам. Особисто я б почала з пошуку кандидатури для головної фiгури.
   - А навiщо її шукати? Вона вже давно знайдена, - посмiхнувся Барсик i самовдоволено облизнув вуса. За висловом морди було ясно, що вся злiсть на дитину i переляк вiд невдалого полювання вже встигли зникнути.
   Уразившись такому швидкому вiдновленню його самовладання, Юлiя навiть трохи розгубилася.
   - I хто ж тодi?
   - Ви, шановна, - без тiнi натяку на жарт вiдповiв кiт i уважно подивився їй у вiчi.
  
   - Роздiл десятий -
  
   Юлiя збиралася заперечити, але не встигла цього зробити. Раптом усi, як одна лампа, яскраво спалахнули i стали гаснути одна за одною. Темрява, в яку швидко занурювався вагон, що пiдстрибнув на рейках, в секунди вразила людей в жах. З-пiд днища, наростаючи, долинув гучний i неприємний вереск, ривками чергуючись iз жорстким металевим скреготом.
   Усi, в тому числi й тi, хто взагалi не встиг нiяк вiдреагувати, були за секунди буквально зметенi зi своїх мiсць не погашеною iнерцiєю поїзда. Ще недавно стояли пасажири, одним махом виявилися безжально кинутими на пiдлогу i стрiмголов покотилися в головну частину вагона. Крики переляканих жiнок, зазвучали безперервно, часом навiть заглушаючи шум i гуркiт хаосу, що панував. Немов у акомпанемент їм, ревiння дитини перейшло на бiльш високу тональнiсть.
   У момент небезпечного крену поїзда, Юлiя ковзала кудись униз. Одного разу вона всiм тiлом розтягнулася на шкiряному сидiннi, безуспiшно намагаючись зачепитися. Витягнувши руки з котом уперед, дiвчина вiдразу втратила його в темрявi. Барсiк, що став заручником своєї тяжкостi, вилетiв iз захоплення, нiби випущений з гармати снаряд. Тут же вдало спiймавши невидиму опору, дiвчина ледве зупинила падiння на пiдлогу.
   Вагон у черговий раз струснуло, i вiн прийняв звичайне становище. Скрегiтний звук по рейках став затихати i, нарештi, зовсiм розчинився в темрявi тунелю. Завершивши екстрене гальмування, склад, нарештi, завмер, тихо стогнучи розхитаними крiпленнями корпусу. Крики припинилися. Пасажири потроху стали заспокоюватись.
   Але в цей момент по даху пролунав перший важкий удар. За ним був ще один гучнiший i потужнiший. Над головами щось хруснуло. Пролунав третiй удар i дах з трiском проломився. Щось величезне, вибиваючи снопи iскор пiд час падiння, важко опустилося неподалiк Юлiї. Жахливий гуркiт, нiби беручи реванш, заглушив, зляканi вигуки та плач. У вагонi, мов у свiжовиритiй могилi, неприємно запахло сирою землею. Пiсок i гравiй iз наростаючим шарудiнням стали засипатися в отвiр. Невидимi могильники наче почали закидати землею їхнiй залiзний саркофаг.
   Несподiвано повернулося освiтлення, а з ним i надiя. Погляду до смертi переляканих пасажирiв, з'явилося те, що, пробивши дах у двох мiсцях, буквально опустилося на голови в третьому. Величезна бетонна паля, вкрита товстим шаром глини та чорнозему, проломила лаву буквально за пiвметра вiд Юлiї. Вiкно за нею було безповоротно розбите i небезпечно наїжачилося гострими зубами осколкiв, а по краях рваних зяючих чорнотою дiрок у даху, слiпучими iскрами сипали обiрванi батоги елементiв електропроводки. Дiвчина вiдразу зрозумiла, що подарунок звiдкись iз царства мертвих призначався саме їй.
   Раптом ще один удар був чутний на каретцi. Стiни здригнувся, i скло вiкон, трiщини в багатьох мiсцях, гримiли застережливо. Джулiя подивилася насторожено. Удар був повторений, i стеля над головою раптом трiснув, згинаючи всередину шкiрою. Пiдвiсний свiтильник миттєво вибухнула в бризках розпирає пластика. В останнiй момент, зумiвши стрибнути на пiдлогу, дiвчина ледь не стала жертвою приходу другої бетонної палi в карету.
   - Валити звiдси треба, - долинуло до неї вiд кота, хоча Юлiя й сама це чудово розумiла i озирнулась. Барсiка нiде не було видно.
   Не чекаючи, поки в дах "труни" встромляться новi "цвяхи", дiвчина минула кричачої дитини, її перелякану маму i пiдскочила до дверей вагона. Її автоматичнi стулки деформувалися i трохи розiйшлися убiк, утворюючи вузьку щiлину. Тут же майнувши пiд ногами, кiт у мить зник у темрявi тунелю.
   "Роз цей товстун пролiз, значить i я зможу", - подумала дiвчина i втиснулася в отвiр, благаючи бога про те, щоб дверi не захотiли несподiвано стулити.
   Наполовину висунувшись iз вагона, вона намагалася не чути тих iстеричних коментарiв за спиною, вiд ще неосудних пасажирiв. Нiяка третя рейка з багато вольтовою напругою, нi щури-мутанти не лякали Юлiю бiльше того, що могло несподiвано впасти на голову i перетворити її на криваве мiсиво.
   Намагаючись протиснутися, вона зробила неприємний висновок, що вкотре надзвичайно розiйшлася в стегнах. Дiєта виявилася марною, зберiгши її стегна, майже точною копiєю принад акторки Дженiфер Лопес...
   По даху знову пролунав знайомий удар. Зовнi його жахливий звук долинув до слуху, набагато яскравiше, нiж у вагонi. Бракувало ще, щоб паля увiйшла в момент, коли вона не те щоб уперед, назад рушити не може.
   - Пролазь же, чорт забирай! - лаяла вона свою п'яту точку i щосили вперлася долонями в стулки, у вiдчайдушнiй спробi їх ще трохи розсунути.
   Приклавши, останнє, здавалося б, нелюдське зусилля, їй все ж таки вдалося вирватися з "обiймiв" поїзда. У момент, коли вона бiльше не про що не думаючи, кинулася в пiтьму, на її мiсце з гуркотом опустився черговий гострий шматок бетону.
   За дверима Юлiю чекав аж нiяк не рiвний перон станцiї, i тому дiвчина одразу впала. Їй пощастило. Боляче обдираючи долонi, вона дивом приземлилася на всi чотири кiнцiвки. Пiд ногою щось хруснуло, i, спробувавши випростатися, дiвчина зрозумiла, що це її каблук наказав довго жити. Для балансу довелося зi злiстю вiдразу обламати i другий...
   - Барсику! - Крикнула вона вголос i зробила кiлька крокiв уперед, - Де, ти матiр твою!?
   Вiдповiдi не було.
   - Твар ти волохата, а ну вiдгукнуся! - не на жарт розлютившись, Юлiя раптом зрозумiла, що, якщо раптом зараз залишиться одна, то просто не знатиме, що робити далi.
   Десь пiд наступним вагоном, у непрогляднiй темрявi, пролунало знайоме котяче човгання. Злякано i винно майнули два блюдця очей, що свiтилися.
   - Сволота! Як ти можеш у такий момент думати про свiй шлунок? - образi дiвчинi не було меж.
   Вона шкутильгала вперед, наближаючись до мiсця так швидко, наскiльки дозволяли зламанi пiдбори. Дiставшись кота, Юлiя нахилилася пiд вагон i помiтила його морду з щуром у зубах. Переконавшись, що не помилилася, вона з неприхованою агресивнiстю вдарила долонею по обшивцi.
   - Я тут трохи з твоєї милостi не гину, а вiн жере!
   - Вибачте, панi... Зiрвався, - промайнуло в її свiдомостi, - Iнстинкт i голод убивають у менi все людське...
   Кiт товстою тiнню вилетiв з-пiд складу, але ображена Юлiя бiльше не звертала на нього уваги.
   Не звикнувши до темряви, крокуючи на зламаних пiдборах, дiвчина почувала себе вкрай безпорадною, але злою. У цей момент лише свiтло з вiкон, що частково висвiтлювало дiлянки шляху, могло бути її другом. А на кота, що припустив уперед, вона бiльше не сподiвалася i в цiлому починала розумiти, що покладатися їй доведеться тiльки на саму себе.
   I поки що на новому шляху Юлiю бiльше нiщо не турбувало. Звичайно, якщо не брати до уваги неприємного вiдчуття, що вона вперше йде тунелем метро пiшки. Але ж завжди буває цей - вперше. До того ж бiльше нiяких жахливих звукiв над головою i бетонних колiв, що летять з неба (або iз землi?). Лише тi, що виглядають iз сусiднiх вагонiв, здивованi i пом'ятi особи стурбованих її рухом пасажирiв.
   Десь попереду, освiтлюючи собi шлях лiхтариком, їй на зустрiч йшов машинiст. Електродвигун поїзда мовчав.
   - Гей, хто там iде? - стурбовано гукнув вiн.
   - Я, - вичерпно вiдповiла Юлiя. Вона все ще переварюючи в собi злостi образ i переляк, не була налаштована на розмову. Всю дорогу вiд розбитого вагона до голови потягу, вона тiльки й думала, як повернути собi впорядкований хiд думок.
   - Я ж передав вагонами, щоб усi залишалися на мiсцях до прибуття рятувальникiв. Чи це вас не стосується?
   - У нас динамiки не працювали, - виправдалася Юлiя i, зустрiвши обличчям свiтло лiхтаря заплющила очi, - I взагалi, вiдчепiться вiд мене. Я звикла рятувати себе сама.
   Затуливши рукою яскраве свiтло, вона минула стривожене вусате обличчя машинiста.
   - Тодi йдiть геть з того боку, - здавшись, показав їй пiдземний водiя, - До станцiї недалеко. Рятувальники вас зустрiнуть... Боляче вигляд у вас поранений.
   - Дякую за комплiмент, - не обертаючись, махнула йому на прощання дiвчина. Пiсля двох замахiв вона вiдчувала себе принаймнi двiчi мертвою.
   Перебравшись до зазначеного шляху для обслуговуючого персоналу, Джулiя почала повiльно вiдходити вiд вогнiв, якi найбiльш яскраво свiтилися пiсля неї пiсля занедбаного поїзда. Тiнь, що вiдкидається дiвчата, так само, як господиня, подався стомлено до стiни. Обов'язкова пригода, нарештi, перевантаженi її терпiння. I як тiльки пухнастий товстун знову промайнула бiля її нiг, Джулiя не втрималася.
   - Усе. Я виходжу з гри. Беру самовiдведення. Плювати я хотiла i на замовлення, i на грошi.
   - Невже? - Розiграв здивування кiт, - А я то думав, труднощi вас тiльки загартовують.
   - Чорт-два. Здалися менi цi труднощi, - сказавши все на слух, Юлiя отримала величезне задоволення вiд вiдданої фразою емоцiйного забарвлення, - Тим бiльше на роль Ферзя я не пiдписувалася. У мене i так є робота.
   - Я б не був у цьому впевнений, - перебив Барсiк, - Ви знову забули про незастереженi побажання клiєнта, на якi пiдписався ваш начальник. Iншими словами, покупець бажає саме вас. Договiр пiдписано, а аванс заплачено.
   - Хрiнушки! - Юлiю ця новина розлютила ще бiльше, - У нас не рабовласницький устрiй, щоб людьми торгувати. Нехай я i втрачу своє мiсце в агенцiї, але рабом не стану!
   - Вам панi честь надають, а ви...
   - Та ви пiшли! - Перебила його дiвчина, продовжуючи лаятися вголос, - Ви мене вже довели, не кажучи вже про те, що далi буде. Я краще пiду владi здамся, нiж далi ризикуватиму своїм життям. Нехай судять i ухвалюють будь-який вирок.
   - Навiть смертний? - єхидно поцiкавився кiт.
   - У нашiй країнi мораторiй на цю справу. Так що розслабся! - нервово трiумфувала Юлiя.
   - Нехай так, - погодився кiт i додав, - Але тодi вас нiщо не врятує вiд нещасного випадку...
   Його останнi слова, подiбно до холодного кинджала, встромилися їй пiд ребра, кольнувши незахищену душу.
   - Сволота ти! - зло кинула дiвчина i шкутильгала ще швидше. Нещасних випадкiв на сьогоднi їй цiлком вистачало, щоб вислуховувати ще якiсь погрози на свою адресу.
   - Послухайте, у мене не так багато часу, - у голосi кота почулися тривожнi нотки, - Менi не важко розправитися з вами, але я не хочу цього робити. У мене немає iншої кандидатки з якостями та талантами притаманними лише вам. Втративши вас, вся мiсiя мого господаря опиниться пiд загрозою.
   - Тим бiльше, нехай все горить, синiм полум'ям, - цинiчно розсмiялася Юлiя, - Хоч не одна я постраждаю.
   - Вам не цiкавi подробицi? Вас не турбує, що подiбнi iнциденти в метро, замахи на вас все одно не припиняться? Можливо, навiть не цiкава доля близьких до вашого серця людей?
   Перший та останнiй аргумент Барсiка несподiвано зачепили войовничу дiвчину. Цiкавiсть i страх за коханих - найсильнiшi людськi почуття, нiби змiшавшись у гримучу сумiш пiни вогнегасника, заливали палаючий вогонь злостi Юлiї. Над спiврозмовниками нависла незграбна мовчазна пауза.
   Нарештi, дiвчина "зламалася" i наважилася поставити запитання.
   - Що ж це за така мiсiя? - Тон її змiнився з рiзкого в спокiйний.
   Розумiючи, що питання досягли мети, кiт став дуже серйозним, йдучи якомога обережнiше, щоб пiдiбрати фрази.
   - Врятувати свiт, - лише за хвилину коротко вiдповiв Барсiк. Вiн обернувся, i його очi, загадково блиснули в темрявi, нiби попереджаючи про небезпеку, що загрожує людству.
  
   - Роздiл одинадцятий -
  
   Продовжуючи рухатися тунелем, вони все далi вiддалялися вiд пораненого поїзда. Яскраве свiтло його фар, вiдбиваючись вiд стiн i у виглядi каламутних вiдблискiв, стало вже майже непомiтним за спиною. Те мiсце, яке так недавно Юлiя вважала спокiйним, за якусь мить просто перестало їм бути.
   Весь цей час, вона наївно вiрила, що є нейтральною i лише волею випадку наражається на небезпеку. Дiвчина вiрила в це i сподiвалася залишатися якимось стороннiм спостерiгачем, який допомагає своєму клiєнтовi. Але тепер усе кардинально змiнилося. Роль, яку їй приготували, перетворювало її, ледь не в епiцентр нещастей, що згущуються... Плюс ще це марення, про тягар вiдповiдальностi за долю свiту...
   - Що за нiсенiтниця?! - обурено здивувалася Юлiя.
   - Зовсiм, панi. Чи не нiсенiтниця. Хотiв би я, щоб це виявилося їй, - парирував кiт, - Ви та iншi члени, вашої майбутньої команди необхiднi моєму господарю саме для скромної мiсiї з порятунку свiту. Коли я образно говорив про бiзнес як про вiйну, а про органiзацiю, що створюється, як про армiю, я був з вами майже вiдвертий. Шахи - це гра в битву, i нам так само доведеться битися за їхнiми давнiми правилами.
   - Як воювати? З ким? - Здивування дiвчини межувало з розгубленiстю. Їй зовсiм не хотiлося брати в руки зброю. - I взагалi чому я?!
   - Шановна, ви одна з найкращих фахiвцiв з пiдбору кадрiв, - у словах Барсiка не звучало й натяку на лестощi, - Вiдповiдно, можете пiдiбрати та згуртувати найкращу команду з людей, здатних захистити наш свiт вiд...
   - Але чого ви так вирiшили?! - рiзко перебила дiвчина, не дочекавшись повної вiдповiдi, - Я нiчого спiльного з армiєю не маю i нiколи не маю... Ви зi своїм божевiльним господарем не звернулися!
   - На жаль, панi, але за адресою, - заперечив кiт, - Я розумiю ваше сум'яття. Саме тому й не хотiв посвячувати усi деталi завчасно... Битва за наш свiт буде не зовсiм проста. Оскiльки подiї будуть виходити за рамки розумiння звичного укладу речей i реальностi, потрiбна неординарна команда людей. Вони повиннi бути не тiльки сприйнятливими та стiйкими до явищ нематерiального свiту. Але й потрапивши у нестандартнi ситуацiї вмiти приймати у них рiшення.
   - Пiд явищами ти маєш на увазi магiю, духiв та iншу мiстичну атрибутику? - обурення Юлiї пiшло на спад. З'явилася зацiкавленiсть.
   Раптом у її спогадах яскравими фрагментами стали спливати баченi в кiно фантастичнi iсторiї про поєдинки магiв, битви драконiв, сутички людей i оркiв, вампiрiв i перевертнiв. Асоцiацiї, що несподiвано виникли у дiвчини, йшли витоками в свiти Стiвена Кiнга i професора Толкiєна, переплiтаючись з iншими творами популярних жанрiв жахiв i фентезi.
   - Так... Саме так, - пiдтвердив Барсiк, переглянувши за компанiю з дiвчиною образи, що виникли в її пам'ятi, - Думайте в правильному напрямку... I ще найголовнiше для членiв команди те, що вони повиннi пiдходити один одному по зiрках. Або iншими словами по зодiаку. Отже одним питанням до кандидатiв - "чи любите ви фентезi?" вам не обiйтися...
   - Чи будуть жертви? - задумливо нахмурившись, нiжно запитала Юля,
   - А яка вiйна обходилася без жертв? - начебто хихикнув кiт. Пiсля чого додав, - ...Вам не варто про них турбуватися, панi. Кiлькiсть їх буде мiнiмальною. Запевнюю вас. Мiй господар майстерно грає в шахи i поставить ворожому королевi шах i мат через кiлька ходiв. Але для цього нам потрiбно якнайшвидше встигнути набрати команду, до того як почнеться партiя...
   - I все одно менi не зрозумiло, чому ваш вибiр зупинився на менi, - дiвчинi не подобалися часовi рамки. Їй взагалi не подобалося, коли її поспiшали. Поки був шанс викрутитися, вона намагалася скинути з себе цей тягар вiдповiдальностi. - I ще. Хто цей невiдомий ворог i що йому треба?
   - Чому ж? Ворог дуже вiдомий. Хоча, б'юся об заклад, в iншiй ситуацiї ви нiколи не назвали б його ворогом, - озвався на запитання кiт, - Але розповiм вам про нього я трохи пiзнiше. Для початку нам необхiдно зiбрати хоча б половину фiгур другого ешелону. Адже члени вашої команди також захочуть усi знати. I не розповiдати ж менi потiм їм кожному одне й те саме. Для мене це було б вкрай стомлюючою тратою i без того безцiнного часу.
   - Гаразд, - швидко погодилася Юлiя з його залiзною логiкою, - Але найбiльше хвилююче мене питання ти все ж таки не вiдповiв. Даю стовiдсоткову гарантiю, що серед семи мiльярдiв людей повно фахiвцiв набагато кращi за мене. Взяв би якогось шамана Вуду.
   - Розумiєте, - зам'явся Барсiк, - Те поняття свiту, який доведеться рятувати моєму господаревi, обмежене у майбутнiй нам шахiвницi Москвою та її регiоном. Люди-фiгури вiдповiдно також мають бути пiдiбранi саме з цiєї мiсцевостi. Оскiльки час пiдтискає я звернув свiй погляд у бiк фахiвцiв з вiдбору людей. Виконав колосальну роботу. Проаналiзував якiснiсть дiяльностi буквально кожної з шестисот агентств у Москвi та областi. I знаєте що? Ви маєте рацiю. Ви не єдина...
   - Ну, тодi, може, я додому пiду? - перебила Барсiка Юлiя, щиро бажаючи пожартувати.
   Не дослухавши всiєї сутi, вона дозволила собi втiшитися малою але значною поблажкою. На її тендiтнi плечi вже не намагалися поставити долю всього людства.
   "А що Москва? Мiльйоном бiльше, мiльйоном менше..." - не на жарт розвеселилася вона, навiть забуваючи, що йде на зламаних пiдборах.
   "Боже, Юля, звiдки такий цинiзм?" - подумала вона, знаючи, що повiдомлення nedoslushannoe кiшка народила кiлька iнших iнформацiйних цiлей, - "Ви найбiльше залишитися в живих ..."
   - ...Якщо дозвольте, я продовжу, - невдоволено встряв у її думки Барсiк, - На жаль, ваш професiйнiший Московський колега зовсiм недавно трагiчно загинув разом з усiєю пiдiбраною командою. Можна сказати, лаври найкращої вам дiсталися у спадок.
   - Нда-с, - перспектива пiти стопами попередника аж нiяк не радувала дiвчину.
   - ...А оскiльки часу вже майже не залишається, - продовжував говорити кiт, - То, мабуть, ви для нас з господарем останнiй запасний варiант... Хоча, зараз я навiть не впевнений, що нам вистачить часу пiдiбрати потрiбних людей до початку вторгнення ...
   - Блiн, Барсiк, а я вже мало не повторила долю свого колеги, - тривожно зауважила дiвчина, - Якщо вже я твоя остання надiя, потрудся докладнiше пояснити вiд кого, ми бiгаємо? А то, знаючи твою любов до конспiрацiї, напевно, мiй попередник так i помер у невiданнi.
   Кiт вагався кiлька миттєвостей. Вiн явно не хотiв присвячувати Юлiю особливо iнтриг представникiв його свiту. У тому, що це були iнтриги, дiвчина не сумнiвалася. До того ж, якщо вже сама битва мала бути за суворими правилами шахiв, а не за неписаними законами вiйни, де кожна гидота хороша, то з якого дива зовнiшньому вороговi доведеться вирiшувати бiй нечесним шляхом.
   - Як я вже встиг помiтити, у випадку з вампiром. Наше сiре суспiльство дещо полiтизоване й подiлене на табори..., - якось дивно тихо почав кiт i завмер на мiсцi, змушуючи дiвчину зупинитися.
   Попереду почулися голоси, що наближалися, i вже розрiзнялося роздiлене на безлiч променiв мерехтливе свiтло кiлькох десяткiв лiхтарикiв. Через вигин тунелю, розглянути, хто наближався до них, було практично неможливо. Але зiткнись вони з цими людьми лоб у лоб, їхнє становище не змiнилося б. Адже свiтло в обличчя не завжди найкращий спосiб познайомитись ближче.
   Наскiльки пам'ятала Юлiя, до них на зустрiч мали рухатися рятувальники. Вона щиро сподiвалася, що так воно i є, але й зустрiчатися з тими, хто прагнутиме нав'язливо надати їй допомогу, якось не хотiлося.
   "... Отже," Барсик продовжував ледь чутно, притискаючись до нiг дiвчини, "Союз мiсцевих бiлих магiв, таємно вiд усiх, уклав угоду з ворогом ззовнi. Якщо вони саботують партiї з боку нашого свiту, то противник буде iнiцiювати їх в свої таємницi i, можливо, навiть дати притулок в їхньому свiтi своїм астральним тiлами.
   - Прямо як у злiй казцi, - розчаровано зауважила Юлiя. Її припущення щодо iнтриги виправдалися. Але противник ззовнi теж залишився чистим.
   Ще одна деталь, яка схвилювала дiвчину в короткому оповiданнi Барсiка, чомусь вислизнула iз захоплення розуму, перешкоджаючи сформулювати друге питання.
   - Якби... - не чекаючи її, далi насторожено зашипiв кiт. Вiн нiби вирiшував, що робити далi. Наближення можливих рятувальникiв явно не викликало його в захват, - До речi, саме цi казкарi влаштували катастрофу того Конкорда, а зовсiм недавно обрушили Басманiв ринок. Пiд час останнього iнциденту саме загинула наша перша команда...
   Юлiя здивовано лише мовчки вiдкрила рота. Кiт не тiльки порушив межi своєї компетенцiї (у якi, в принципi сам себе i поставив), вiн розплющив їй очi. Недарма вона переживала про трiщину у стелi свого кабiнету. Можливо, якби вона залишилася в офiсi пiдбирати кандидатiв, їх чекала б та ж доля, як похованих пiд дахом торговцiв Басманова ринку. А потiм би це знову назвали чиєюсь халатнiстю або ще краще нещасним "випадком".
   - Але найнебезпечнiше для вас, панi, - просячись на руки, кiт став на заднi лапи, - Навiть вийшовши з гри, ви вже нiчого їм не доведiть. Вампiр у метро випадково розкрив моє iнкогнiто. Цю iнформацiю хтось iз їхньої продажної ложi, безсумнiвно, штовхнув магам i вони вийшли на новий слiд, чудово обiзнанi про те, що я шукаю.
   Дiвчина зрозумiла, що перерва мiж тяганнями тяжкостi, що тривала, благополучно закiнчилася. Тяжко зiтхнувши, вона, як рiдну, притиснула волохатого звiрятка до себе. Товста i вже сита тушка Барсiка важко зiтхнула.
   - Вiдiрвавшись вiд одного з них, я блокував подальше випромiнювання вашої аури, але проколовся. Будь проклятi той короп i мiй голодний шлунок! Чаклуни та медiуми негайно органiзували черговий замах i не зупиняться, поки не заженуть вас у могилу. Навiть якщо ви вiдмовитеся вiд роботи на мого господаря - це вас уже не врятує.
   - Чому?
   Пiсля всього сказаного котом, питання, яке тривалий час хвилювало дiвчину, вже втратило всякий сенс i перетворилося лише на безпорадне поєднання звукiв.
   - Ви просто не зможете їм нiчого довести! - засмiявся їй в обличчя Барсiк i став зручнiше влаштовуватися на руках.
   Юлiя насторожено подивилася в бiк людей, що наближалися в темрявi. Їхнi голоси та кроки були зрозумiлi та помiтнi. Здавалося, не пройде й хвилини, як свiтло першого лiхтаря вдарить їй в обличчя. Не бажаючи зустрiчатись iз рятувальниками, вона вже дуже сумнiвалася, що до них наближалися саме вони.
   Раптом, деталь, що ранiше вислизнула в їхнiй розмовi, несподiвано спливла у свiдомостi, i поки не з'явилися люди, дiвчина встигла сформулювати останнє питання.
   - Але чому саме "бiлi" маги?
   - Хе-хе, - тихо посмiхнувся Барсiк, - Хiба ви ще не зрозумiли? Серед нашого Темного свiту, вони єдинi на вiдмiну вiд церкви, якi протягом столiть пiдтримували iдеологiю Свiтла виключно екстремiстськими методами.
   Налякана Юлiя невпевнено пiдiйшла до краю службової стежки та обережно подивилася на рейки. Окрiм них бiльше сховатися було нiде. У момент, коли по тiлу дiвчини ковзнув промiнь свiтла, а неподалiк пролунав здивований чоловiчий вигук, кiт все ще довершував свою розповiдь. Здавалося, вiн уже все продумав i бiльше не хвилювався.
   - ...Сударине, нашому свiту аж нiяк не загрожує невiдоме Зло iнших свiтiв. Навпаки. Як i у всiх казках, саме Добро боротиметься з нами. Зi Злом, яким ми, в компанiї з усiм людством, i є. Будь ласка, не забувайте. Бiлi завжди ходять першими в шахах...
  
   * * *
  
   Так i не роздягнувшись, Дмитро в задумi лежав на диванi i тужно дивився на хитромудрi вiзерунки шпалер на стiнi. У цих лише дизайнеру зрозумiлих малюнках його уяву знаходило то хитромудрi переплетення квiтiв, то кумеднi пики героїв голлiвудських мультфiльмiв, то виразнi своїм похмурим виглядом обличчя людей. Асоцiацiї виникали рiзнi, але вони миттєво зникали, коли стiною пробiгало вгодоване тiльце рудого таргана. Цi вимушенi сусiди остаточно втратили сором i, як би пробуючи на мiцнiсть нервової системи господаря, нахабно обiйшов квартиру в найвиднiших мiсцях.
   Морозов не любив насильства по вiдношенню до комах, i тому колонiя вусань вiдчувала себе майже скрiзь безкарною. Хоча, швидше за все, огида у Дмитра викликала не саме вбивство таргана, а те, що зазвичай залишалася вiд його рiдкої сутностi пiсля зiткнення з твердою пiдошвою тапка. Так, мабуть, i не всякого б потiм порадували розмазанi по стiнi коричневi плями, схожi на невдале зображення меморiалiв, на згадку про безневиннi жертви геноциду.
   Так чи iнакше, але вiд убивства Дмитро не вiдмовлявся. Слiдчий з нещадною регулярнiстю топив цю настирливу нацiю, не соромлячись використати у нелегкiй справi всi набутi навички професiйного кримiналiста. Досвiд дозволяв Дмитру, не залишати утопленикам жодних шансiв виплисти чи попередити товаришiв, знову i знову заманюючи у раковину новi жертви.
   Морозов перекинувся на iнший бiк i потягнувся за пивом.
   Його вiн виявив ще на кухнi, коли обшукував у пошуках чогось їстiвного порожнiй холодильник, i неодмiнно вирiшив скористатися, для боротьби з болючим головним болем.
   I ось струнка фiгура пляшки височiла на журнальному столику, складаючи компанiю розкритiй коробцi сухого "Вiскас". Тiльки ось Дмитро зовсiм не пам'ятав колись, i найголовнiше - навiщо купував цей корм для кiшок.
   Повернувшись додому, вiн знайшов упаковку вже в напiвзруйнованому станi, i щоб продукт зовсiм не пропав, замiсть пивної закуски став вiдправляти його в шлунок. При цьому постiйно згадуючи слова гумориста Задорнова - "Хто ж перед виходом реклами визначає, що нова їжа для тварин стала ще смачнiшою i поживнiшою?" Морозов перiодично посмiювався над собою. поєднувалися з пiнистим напоєм, i чим бiльше вiн їх їв, тим смачнiшими вони ставали.
   Iз задоволенням, сьорбнувши ковток вже добряче потеплiлого пива, Дмитро знову вiдвернувся назад до стiни. Дивлячись на неї, вiн час вiд часу вперто повертався до деталей позавчорашнього дня, сподiваючись хоч там знайти зачiпки, для подальшої розкрутки подiй. Але, на жаль, цей метод поки що зовсiм не йшов йому на користь, змушуючи лише вiдчути вiдчай вiд свого безсилля щось згадати.
   Порадою Василя вiн скористатися так i не змiг. Сон уперто не йшов до нього. Дмитру здавалося, що навiть iз заплющеними очима вiн мiг чудово бачити обстановку свого скромного житла крiзь опущенi повiки.
   Нарештi, залишивши безуспiшнi спроби повернути пам'ять або заснути, Морозов раптом вiдчув, що головний бiль раптово зник. З полегшенням зiтхнувши, Дмитро проводив поглядом чергових рудих шпигунiв на стiнi i вирiшив розслабитися.
   Потягнувшись за журналом, що порочив його репутацiю, Морозов завагався. Чи варто турбувати те, що з такою ненавистю було так недавно кинуто на пiдлогу. Блискуча глянцем недбала чарка манила i вiдштовхувала, що було природно для видань з подiбним змiстом. Але найприкрiше для Дмитра було те, що досi вiн нiяк не мiг зрозумiти, як журнали взагалi могли потрапити до його кабiнету.
   Провал у пам'ятi, ця дивна папка в сейфi, дiвчина-невидимка, зникнення ордерiв, а тепер ще й цей набiр грудастих порно див, неухильно зароджували в Дмитру пiдозру, що з головою в нього давно вже не все гаразд. У цiй черзi дивно було лише одне втiха - вiн твердо знав, що у випадку з невидимкою був не самотнiй. Напевно, тiльки цей факт i утримував його вiд негайного походу до психотерапевта.
   Несподiвано у дверi наполегливо зателефонували. Всi похмурi роздуми були одразу кимось безсумнiвно перерванi. Дмитро не хотiв вставати, але трель ставала все дзвiнкiшою i настирливiшою. Створюється враження, що зловмисник навiть не збирався вiдпустити кнопку виклику, або вiн просто натиснув її, i з шкоди, приклеїти його клейкою стрiчкою.
   - Цiкаво, у кого ще сьогоднi не всi вдома? - Забурчав Дмитро i неохоче встав з дивана.
   Вiн розправив пом'ятi краї куртки i, знайшовши тапки, не поспiшаючи, побрiв у коридор, човгаючи ногами. Раптом брязкiт дзвiнка рiзко припинився. Неначе не витримавши навантаження, згорiв його єдиний запобiжник. Глибоко зiтхнувши, Морозов у повному мовчаннi пiдiйшов до дверей i обережно глянув у вiчко. На сходовiй клiтцi, як i пiдозрював, нiкого не виявилося.
   - Ось, поганцi! Вiчно спокою не дають, - лаяв Дмитро мiсцеву шпану.
   У квартирi послуга була розташована на першому поверсi, а це означало, що йому довелося пережити нальоти, викличної i потiм тiкають хлопчикiв бiльше, нiж один раз. На жаль, вiн нiколи не придумав ефективних засобiв боротьби з цим явищем. Коли, однак, вiн спробував зняти замок i залишити два оголених проводiв пiд напругою, але цi виродки закоротити їх прямо в серединi ночi ...
   - Iшли б, у комп'ютерному салонi зависали або клей по пiдвалах нюхали, нiж спокiй громадян турбувати, - розсердився Дмитро i вiдвернувся вiд вiчка. Не встиг вiн зробити кiлька крокiв, як невiдомi зателефонували знову.
   - Ну, мля, тримайтеся! - Вилаявся мiлiцiонер i, зробивши рiзко стрибок, зiрвав клямку i навстiж вiдчинив вхiднi дверi.
   Але за нею вже нiкого не було, а з темного пiд'їзду не лунало жодного звуку. Морозов швидко вийшов на сходову клiтку i озирнувся. Потiм, застукавши шльопанцями по сходах, вiн збiг на один пролiт вгору i заглянув за смiттєпровiд.
   - Хмм - нiкого, - на душi стало якось зовсiм незатишно, - Ех, знову тебе ковбасить, Михаличу.
   Повернувшись у квартиру, Дмитро щiльно зачинив за собою дверi i ще раз про всяк випадок окинув поглядом майданчик через скляне око. Як i ранiше на нiй не було виявлено жодної душi. Чортнувшись, Морозов похмуро побрiв назад у кiмнату, з кожним кроком чекаючи повторення концерту. Але, хлопчакам, мабуть, витiвка набридла, i протяжних дзвiнкiв бiльше не повторилося.
   Минувши кухню, вiн збирався ступити в кiмнату, як раптом з пiднятою ногою безмовно застиг прямо на її порозi. На його улюбленому диванi, втомлено розвалившись iз закинутими ногами, гортала журнали дiвчина. Їхнi обкладинки, призначенi для чоловiкiв, виглядали в її руках якось зовсiм неприродно. Але це була лише дрiбниця порiвняно з тим почуттям, яке в цей момент вiдчув Дмитро. Вiн дiзнався у дiвчинi недавню знайому.
   Приємна особа була та сама Частикова, що так раптово розчинилася в повiтрi прямо на його очах. Але цього разу вона виглядала вкрай змученою. З нею поруч, витягнувши всi чотири лапи i випнувши здоровене пузо, жмурив очi великого чорного котяра. Щось пiдказало капiтановi, що саме про нього вона згадувала, перед тим як розчинитись у повiтрi. А тепер ця тварина i йому привiтно усмiхалася.
   Дiвчина двiчi чхнула i подивилася на Дмитра, який навiть не в змозi побажати їй доброго здоров'я.
   - Ви виглядаєте так, нiби побачили приведення, - усмiхнулася вона i вказала на вiльне мiсце, що залишилося, - Сiдайте. Ви ж у себе вдома. I покiрно прошу вибачити нас за несподiване вторгнення.
   Не вiдриваючи погляду вiд Юлiї, Дмитро пройшов у вказаному напрямку та обережно опустився в крiсло. Звiдти, мовчки, мов партизанiв на допитi, продовжив з неприхованим здивуванням розглядати прибульцiв.
   Морозову раптом здалося, що кота вiн цього бачить уже не вперше.
   - У нас не так багато часу, - продовжила дiвчина, - Але перш нiж ми перейдемо до справи, хочу дiзнатися ваш знак зодiаку.
   - Вибачте що? - Дмитро нiби прокинувся i часто заморгав очима.
   - Хто ви за зодiаком? - повторила запитання дiвчина.
   - Риби, - невпевнено вiдповiв вiн i втупився в кота. Товстопуз i дiвчина одразу переглянулися.
   - Коротше, Морозов, - несподiвано без церемонiй звернувся до нього волохатий звiр. При цьому слова зазвучали прямо в головi Дмитра, - пропоную угоду. Я повертаю тобi пам'ять i пояснюю що до чого, щоб ти зовсiм до дурнi себе не довiв...
   Господар квартири все ще був розгублений, коли почув про свою втрачену пам'ять. Угода, здатна повернути його до нормального життя, змусила Дмитра вiдразу зробити над собою неймовiрне зусилля i знайти сили для можливого торгу.
   - А що натомiсть вимагаєте вiд мене? Останнi заощадження чи мою безсмертну душу?
   - Дiма, я тебе благаю, - кiт пирхнув, - Запропонувати душу iншим. Нам потрiбна тiльки допомога вiд вас в одному благороднiй справi. I, запевняю вас, там немає нi краплi злочину в ньому, таким чином, щоб не порушувати свої принципи. Як, втiм, вiн не був в разi агентства, яке ви запускали в сьогоднi ...
   - А можна точнiше описати те, що вiд мене потрiбно? - Дмитра щосили трясло нервове тремтiння, та так, що вiн навiть вп'явся пальцями в пiдлокiтники крiсла. Нарештi, Морозов згадав, де бачив цю нахабну котячу морду. Точнiше не "де", а колись. I це "коли" було вчора!
   - ...Свiт урятувати, - тихим голосом встряла за колегу дiвчина. Але вона нiби була не до кiнця впевнена у своїх словах, - Всi подробицi, за словами Барсiка, будуть трохи пiзнiше.
   - Одним словом, Дiмо. Ти згоден? - Кiт перевiв погляд своїх зелених очей з дiвчини на Морозова, - А то й цей день можеш ненароком забути. I з роботи попрут... Взагалi, ти в нас сам розумний, щоб здогадатися про наслiдки.
   Пiсля деякої паузи Дмитро скрипнув зубами i знехотя кивнув на знак згоди. Морозов чудово розумiв, що його намагаються шантажувати, але випадок був зовсiм не той, щоб вiдреагувати принциповою вiдмовою, як вiн зазвичай чинив у подiбних випадках.
   - Я згоден, - словесне пiдтвердження взагалi не було схоже на поведiнку капiтана в такi моменти. Але, по сутi, весь день Дмитра не був схожий на всi попереднi в його життi... Звичайно ж, за рiдкiсним винятком вчорашнього, якого в його пам'ятi взагалi не iснувало...
   ...I раптом вiн згадав. Згадав усе у найдрiбнiших подробицях. Як пiсля роботи втомлений прийшов додому i як зустрiв цього чорного кота на сходах. Його жалiбне голодне нявкання викликало у Дмитра жалiсть i, замкнувши звiра в квартирi, вiн побiг у магазин, де й купив "Вiскас". Там же придбав алкоголь i, нагодувавши кота, почав розслаблювати органiзм. Наївшись, кiт застрибнув на стiл i зустрiвся своїми зеленими очима з його вже каламутним вiд алкоголю поглядом.
   Дмитро пам'ятав, як тонув у їхнiй глибинi, нiби занурюючись у сон. Але вiн уже не мiг опиратися гiпнотичному впливу котячого погляду. Алкоголь розслабив його м'язи, а змитий самоконтроль свiдомостi беззастережно здавав неукрiпленi позицiї. Вiн провалився у вузькi зiницi кота, i вони зiмкнулися над ним, занурюючи в темряву.
   Далi вiн бачив себе збоку. Наче це були зовсiм не його спогади. Вiн навiть не виглядав п'яним. Зiбравшись, Дмитро дiйшов до метро, де купив злощаснi журнали з папкою. Сiв на поїзд i невдовзi вже був у конторi. Взяв кiлька чистих аркушiв, вклав у папку журнали i разом особисто замкнув у сейф. Пiсля чого сам не свiй так само повернувся додому, де й заснув смертельним сном до самого ранку.
   Багато чого так i залишилося загадкою. Морозов так i не змiг зрозумiти до кiнця, чому вранцi вiдкривши сейф, вiн побачив те, що спонукало його до негайних дiй. Але насправдi вже починав розумiти, що став жертвою жахливого гiпнозу, або зомбування свiдомостi...
   "Боже, з ким же я зв'язався?" - з жахом подумав вiн, помiчаючи, що схопившись за волосся, стискає руками свою голову. Вiн захотiв негайно встати та бiгти. Бiгти куди очi дивляться, але...
   ...через секунду на вулицi пролунав потужний вибух.
  
   - Роздiл дванадцятий -
  
   Вибухова хвиля, вибиваючи шибки i з коренем вириваючи вiконну раму, увiрвалася в кiмнату. Гострi, як бритва, шматки скла вперемiш з роздробленим у потерть деревом i пилом, розкраюючи щiльнi фiранки, кинулися до Юлiї та Дмитра. Потривоженi сильним потоком повiтря, у дворi iстерично заволали автомобiлi. Звуки сигналiзацiй залилися швидкими трелями, але раптово затихли, перетворюючись на окремi ледь чутне "пiп-пiп-пiп". Хiд часу сповiльнився i остаточно зупинився в той момент, коли два великi осколки вже майже досягли скронь людей, що сидiли один навпроти одного. Їхнiй переляк ще навiть не встиг позначитися на зблiдлих обличчях.
   - Знайшли таки. Нiякої енергiї, на вашi вибрики не напасешся..., - прогарчав кiт, схоплюючись на лапи, - Носитися швидше за свiтло не так вже й легко, чорт би вас узяв...
   Вiн пiдстрибнув i вiдштовхнувся вiд спинки дивана. Витягнувши лапи в стрибку, Барсик випустив пазурi i врiзався спочатку в один, а потiм i в другий уламок, одним махом збиваючи їх зi смертоносної траєкторiї.
   - Все, матiр вашу! - Вилаявся вiн, ударяючись у приземленнi об стiну за крiслом Дмитра, - Я в будь-якому випадку доб'юся того, чого хочу ...
   Час узяв новий старт. Крiсло з Дмитром перекинулося, скидаючи його на пiдлогу. Юлiя затуляла обличчя руками та закричала. Маленькi гострi шматочки скла встромилися в її шкiру i розiрвали її, залишаючи глибокi порiзи. Зiрванi з дивана журнали пiднялися в повiтря i, розiрвавшись, закружляли по кiмнатi в курному вихорi, наче конфеттi, щойно вистрiлянi з хлопавки.
   Звуки розлючених сигналiзацiй знову наповнили стiни примiщення. Разом з ними з вулицi долинув плач, i частi заклики про допомогу. У нiс ударив гострий запах кровi, перемiшаної з гаром i паленою гумою. На мiсцi де ранiше було вiкно, зяяла задимлена дiра, обрамлена дiрявим ганчiр'ям iз колишнiх фiранок. Пил i бетонна крихта стали повiльно осiдати в повiтрi, товстим колишнiм шаром покриваючи меблi та пiдлогу.
   - Потрiбно негайно йти, панi, - пiдскочив до пораненої дiвчини кiт, - Вони знову вийшли на нас.
   - Ааа, - скрикнула Юлiя i, морщачись вiд болю, висмикнула з долонi невеликий уламок скла, - Дiстали вже! Але куди? Нам вiд них все одно не втекти.
   - Є ще один спосiб вiдiрватися, - заперечив Барсик i звернувся до Дмитра, що пiднiмається на ноги, - У вас знайдуться два великi дзеркала?
   Вставши на ноги i притулившись до стiни, Капiтан перiодично тряс головою. З його скуйовдженої голови летiли трiски i пилюка. Думки про втечу нiби здуло. Кидати дiвчину у неприємнiй ситуацiї йому не хотiлося.
   - У ваннi нiби щось є, а навiщо?
   Кiт не вiдповiв i миттєво зник у вказаному хазяїному квартирi напрямi.
   Хрустаючи склом пiд пiдошвою, вiн за два кроки пiдскочив до Юлiї i простяг руку.
   - З вами все в порядку?
   - Нi звичайно! - вигукнула дiвчина, але все ж таки скористалася його допомогою, щоб пiдвестися, - Де Барсiк?
   - Кiт? - перепитав Дмитро.
   - Вiн самий, - уточнила Юлiя i, кульгаючи, незграбно попрямувала у бiк коридору.
   - У ваннi, мабуть, - невпевнено вiдповiв Морозов i розгублено озирнувся. Вигляд розбитої квартири подiяв на нього гнiтюче, але вiн знайшов у собi сили не переживати з приводу казенного майна. Крiзь дим, що розвiявся, на вулицi було видно палаючий кiстяк мiкроавтобуса. Вогонь уже перекинувся на сусiднi автiвки, погрожуючи черговими вибухами.
   - Усi сюди! - пролунав у головi кожного з них голос кота. - Менi потрiбна ваша допомога.
   Дiставшись до ванної кiмнати, вони знайшли Барсiка, що нервово ходив туди вперед по краю ванни. Вiн справдi знайшов два дзеркала. Точнiше двi дзеркальнi стулки шафи, що висiла над раковиною.
   - Що ти хочеш, щоби ми зробили? - вголос спитала його Юлiя, зовсiм не розумiючи того, що задумав її волохатий друг.
   - Знiми цi два дзеркала i помiстiть їх на обох кiнцях дивана навпроти один одного, - зображення промайнуло в свiдомостi Юлiї та Дмитра, якого роду домовленостi кiт уявнi, - Але швидко ми не маємо багато часу перед органiзаторами вибуху , що собi уявляють їх спроба вбити вас не вдалося.
   - Але... - хотiв заперечити Морозов. Вiн дуже сумнiвався, що хтось бажав їхньої смертi, вибухаючи не квартиру, а автомобiль, що стояв пiд вiкнами.
   - Не сперечайтеся з ним, - рiзко обернулася до нього Юлiя, - Робiть, як сказав Барсiк. Ви ще не розумiєте, у що вляпалися...
   Бiльше без заперечень, Дмитро одну за одною зiрвав з крiплень обидвi дверцята шафки. За допомогою дiвчини, вiн взяв їх пахви i попрямував назад до кiмнати. Юлiя пiдхопила кота на руки, i, майже притулившись до спини капiтана, затопталася за ним.
   - Навiщо все це? - стурбовано поцiкавився Морозов, швидко притуливши дзеркала до пiдлокiтникiв дивана. Вони розташувалися точно один навпроти одного i вже вiдбивали вiдбиток колеги навпроти.
   - Тунель бачите? - Запитав кiт i, вирвавшись з рук Юлiї, стрибнув на середину дивана.
   - Не розумiю про що ти? - оторопiла дiвчина. Вона вже вiдчувала, що небезпека, що загрожувала, знову задихала їй у потилицю.
   На вулицi вiд пiдiрваного автомобiля крiм каркаса вже нiчого не залишилося, а вогонь, що перекинувся, на всю лизав пухирну фарбу капотiв сусiднiх машин. Вiтер то гнав чорний сморiд у їхню кiмнату, то навпаки геть вiд будинку у бiк двору, де вже звучали сирени рятувальникiв, що наближалися, i зiбрався пристойний натовп роззяв.
   - Панi, подивiться в дзеркала, - випалив Барсик, - Коли одне вiдображає iнше, утворюється нескiнченний коридор задзеркалля.
   - I що? - не зрозумiв Дмитро, розглядаючи безлiч своїх вiдбиткiв, що вiддалялися.
   - Це наш квиток звiдси, - кiт схвильовано ходив з боку на бiк, вiдбиваючись в обох дзеркалах. Вiн нервово бив по диванi кiнчиком хвоста, бо його явно дратувало нерозумiння людей перед ним.
   - Читали "Алiса в Задзеркаллi", Керролла? От i я пропоную вам звалити звiдси тим же способом, - швидко затараторив Барсiк, - Але на вiдмiну вiд Алiси та багатьох iнших мандрiвникiв кому не пощастило застрягти в нескiнченному лабiринтi переходiв задзеркалля, ми знатимемо, куди прямуємо. Нам тiльки треба точно уявити мiсцевiсть, в яку ми збираємося зiйти з тунелю i там має бути ще два поставленi один навпроти одного дзеркала... У людський зрiст, зрозумiло...
   - Але куди, щоб це було безпечно? - хвилюючись, спитала Юлiя i, схлипнувши, чхнула, - Я не пам'ятаю таких мiсць...
   - До вас додому! - фиркнув кiт, - А тепер швидко на диван! Обидва! I притиснiть один до одного так, щоб вiдображатися в дзеркалах цiлком.
   - У мене вдома немає таких дзеркал! - Запанiкувала Юлiя, не бажаючи перетворюватися на Алiсу i бути приреченою вiчно блукати чорт знає де.
   - Повiрте, панi. Все вже продумано. Раджу поспiшити та уявити, що ви вже вдома. Вашого пiдопiчного та його уяву я беру на...
   Пролунав другий вибух. Хоч вiн i виявився набагато слабшим за попереднiй, але долетiв до них не тiльки звуком. Величезний шматок оплавленої гуми, що чавить чорним димом, ударившись об край вiконного отвору, протуберанцем влетiв у вiтальню i закрутився на пiдлозi. Полум'я вiдразу перекинулося на килим. Легко немов солома спалахнули залишки фiранок, наповнюючи кiмнату їдким димом.
   - Чорт! - вилаявся Дмитро i скинув iз себе куртку. Замахнувшись на вогонь, вiн рiшуче зiбрався гасити пожежу, що розповзалася на всi боки.
   Але Юлiя зупинила його i так рiзко штовхнула спиною на диван, що кiт, що сидiв там, лише в останнiй момент встиг вiдскочити в бiк одного з дзеркал. Здивувавшись такої спритностi колишньої пiдозрюваної, капiтан мiлiцiї спробував тут же схопитися, але негайно був притиснутий дiвчиною, що його осiдлала зверху.
   - Поїхали! - Крикнула Юлiя, звертаючись до щiльно втисненого в дзеркало Барсiка.
   Вона обняла його за шию щiльно Дмитро. Настiльки, що людина вiдразу ж вiдреагував iнстинктивно, вiн кладе руку на її стегно. Переконавшись, що вони повнiстю вiдображаються в дзеркалi, Джулiя закрила очi i уявляла себе вдома.
   У цей момент в ударi вибуху злiтала на повiтря третя машина, i нiби спецiально спрямований кимось вогняний вихор одразу вдерся до багатостраждального вiкна кiмнати.
  
   * * *
  
   У момент, коли тривожною трiллю прокинувся мобiльний телефон Танi, Василь уже цiлував її шию, попутно утримуючи бажане тiло дiвчини за район найм'якшого i хвилюючого уяву мiсця. Залишки, органiзованого ним за допомогою служби доставки, бенкету було благополучно забуто на кухнi. Сплетячи навколо дiвчини мережу чарiвностi, Василь крок за кроком наближав об'єкт пристрастей дедалi ближче до входу до спальнi її подруги.
   - ...Телефон дзвонить, - повна солодкої знемоги, з жалем помiтила Таня. Але в глибинi душi все ж таки була рада цiй трелi. Дзвонок, що несподiвано втрутився в процес її легковажного падiння в руки майже незнайомого чоловiка, привiв дiвчину в почуття i створив привiд вирватися з обiймiв.
   - Потiм передзвонять, - невдоволено, але водночас ласкаво заперечив Василь.
   - Васю, але це ж може бути Юля! - Захвилювалася Тетяна i з спритнiстю кiшки вислизнула вiд чергового поцiлунку.
   Коли, вирвавшись iз його рук, дiвчина побiгла на кухню за телефоном, Василь з досадою вдарив долонею по стiнi. Танi не довелося побачити цього жесту розпачу i вираз розладу, що майнув на обличчi невдалого коханця, перемiшаного зi злiстю. Вiн провалив найвдалiшу за цей день спробу швидко затягти дiвчину в лiжко i стримати емоцiй, звичайно ж, не мiг. I виною всьому був дзвiнок, що дiставав своїм звучанням.
   Порiвнявши вiбруючий серед салатiв апарат з бiльш удачливим суперником, за право володiти серцем жiнки Василь, нарештi, здався i понуро поплентався за дiвчиною.
   Забувши застебнути блузку, Тетяна схопила телефон, але вiн вiдразу замовк прямо в неї в руках i висвiтився одним пропущеним дзвiнком. Бажаючи подивитись, хто ж перервав їхню любовну гру, Таня зняла блокування клавiатури, як раптом мобiльник смикнувся, i на екранi висвiтлилося повiдомлення.
   - Хто це був, - з цiкавiстю спитав Василь. Вiн уже встиг пiдiйти зi спини i взявши дiвчину за плечi, став тицяти носом у пишне волосся.
   - Не знаю, - зосереджено вiдгукнулася Танюшка, - Тут повiдомлення надiйшло...
   - I хто нам пише? - у тонi питання Василь зобразив вiдтiнок ревнощiв.
   - Юля просить, щоб ми переважили її дзеркало з ванної i повiсили на дверi у передпокої, - здивовано повiдомила дiвчина i розгублено подивилася на Василя, - Каже, що це допоможе їй повернутися.
   Оперативник нiяк не очiкував такого дивного побажання вiд дiвчини-невидимки, але не розгубився. Йому вже не в першiй було стикатися з дивностями за сьогоднi.
   В принципi, вiн взагалi вже не очiкував вiд Юлiї Володимирiвни, що втекла, жодних звiсток. I навiть збирався використати її лiжко у ролi ульотного сексодрому. Але якщо вже господиня сама дала про себе знати, то можливiсть, познайомитися з подругою Танi ближче, цього разу вiн вирiшив не втрачати. Хоча б через те, що "полiтати" їм iз Танею все одно не вийшло, саме з вини Юлiї.
   Зберiгаючи повний спокiй, вiн узяв зi столу шматок пiци з шинкою i вiдправив його до себе в рот.
   - Ти номер телефону, звiдки надiслано повiдомлення, перевiрила?
   - Так. Вiн належить Юльцi ..., - Дiвчина запнулась, - Тiльки не зрозумiю як? Адже її мобiльник лежить у мене у сумочцi.
   Вона вмить пiдстрибнула до стiльця, де залишила всю ручну поклажу, i через секунду Василь побачив другий телефон у неї в руках.
   - Чортовщина якась iз цими телефонами, - в очах Танi промайнуло нерозумiння.
   - Ну, якщо просить, значить треба допомогти, - вирiшив Василь i, запив прожований шматок пивом, вирушив у бiк ванної кiмнати, - Все одно ми твою подругу довго тут чекаємо. Може справдi дзеркало допоможе...
   Тривожно зiтхнувши, дiвчина вирушила за ним i зупинилася у дверях ванної кiмнати. Виглянувши з-за спини Василя, вона вiдбилася перед ним у дзеркалi й усмiхнулася. Пiсля чого не зовсiм своєчасно стала упорядковувати розпатлане волосся.
   - Не могла б ти менi допомогти... - знявши дзеркало з крiплень, Василь ледве боком став витягати його назовнi. Широке дзеркало було дуже важко обхопити, бо за розмiрами воно нiби брат близнюк скидалося на те велике, що вже висiло на стiнi передпокою.
   Як не дивно Танюшка одразу помiтилася i почала допомагати, пiднiмаючи нижнiй край. Взявшись у чотири руки, вони з диханням, що завмирає вiд тяжкостi, нарештi, витягли громадину в коридор. Пiдтримуючи дзеркало з одного боку i пiдштовхуваний дiвчиною з iншого, Василь обережно наближався до вхiдних дверей.
   - Його треба неодмiнно повiсити обличчям у помешкання... - сказала Таня, обережно опускаючи свою сторону на пiдлогу.
   - А як же iнакше? - посмiхнувся Василь. Розгортати цю бандуру вiн навiть не збирався.
   Опинившись мiж тильною стороною дзеркала та дверима, вiн став надавати йому вертикального положення. Щойно обличчя обох дзеркал зустрiлися, мiж ними несподiвано промайнула блискавка. Пролунав вибух, i в коридорi вiдразу запахло гаром.
   Злякавшись несподiваного спалаху, Танюшка скрикнула i похитнувшись назад упала на пiдлогу. Вiдповзаючи в бiк кухнi, вона побачила, що полум'я, що вивергалися дзеркалом, палючi язики i те, як воно затряслося в руках Василя. Самої ж особи оперативника через дим уже не було видно.
   Раптом пролунав оглушливий трiск, i з гладкої поверхнi прислужницi краси, оповитi чорним димом, вилетiло двоє людей. Боляче впавши на килим передпокою, вони скрикнули бiльше вiд несподiванки приземлення, нiж вiд отриманих садна. У бiк Танi вiдразу вiдскочив чорний i волохатий грудок, який при найближчому розглядi вiдразу виявився величезним товстим котом. Полум'я та дим миттєво зникли, втягуючись назад у дзеркало.
   - Без панiки, шановна, - звернувся до шаленої дiвчини звiр, - Тепер ваша подруга не тiльки в безпецi.
   Чорний вiзитер рiзко обернувся i глянув на супутникiв, що все ще лежали на дорiжцi. Дмитро та Юлiя, продовжуючи тiсно стискати один одного в обiймах, злякано озираючись на всi боки. Кiт знову повернув свою здоровенну пику в бiк Танi i, посмiхнувшись, додав.
   - ...Але й у добрих руках.
   - Таня! - щиро зрадiла Юлiя, побачивши нехай i не близьку, але вiддану подругу. - Як ти тут виявилася?
   Дiвчина вiдпустила шию Дмитра i поповзла у бiк, що часто плескає очам Танюшки. Морозов, охаючи i потираючи бiк, майже як старий дiд став пiднiматися на ноги. За його спиною з-за дзеркала обережно визирнув Василь i вiдкрив рота з подиву.
   Оперативник не мiг повiрити, що бачив. Перед ним на повний зрiст справдi стояв його колега з плотi та кровi. Трохи пом'ятий i чорний вiд сажi, але той самий Дмитро Морозов, якого вiн вiдправив додому перед приїздом сюди.
   - Юля! Ти ж менi сама дзвонила! - Нарештi, дiзналася подругу Танюшка, - Як це здорово! Нарештi, я знайшла тебе! Що це було? Як?
   Не звертаючи уваги на кота, що плутається поруч, дiвчата радiсно обнялися. Не стримавшись, Юлiя чхнула прямо в плече Танюшцi.
   - Дiма? - здивовано гукнув Василь, все ще сумнiваючись, що зiр його не пiдводить. - Ти тут як опинився?
   Обернувшись на голос, Дмитро окрiм свого вiдображення побачив за дзеркалом обличчя витрiщили очi Василя.
   - Навiть не знаю, як пояснити, Васю, - винувато посмiхнувся вiн, - Це все кiт. До нього звертайся за подробицями.
   З-за рогу обережно висунулась зеленоока пика, що належала представнику сiмейства котячих, i з зверхньою цiкавiстю подивилася на Василя.
   - Знаєш, Васю, кого-кого, а на тебе я не очiкував тут зустрiти, - прозвучали в головi опера слова кота, - Але якщо вже влiз сам, то доведеться розглянути i твою кандидатуру. Випадкiв у нас не буває. Так би мовити, назвався грузде, лiзь у кузов...
   - Що? - нiчого не зрозумiв Василь i затряс головою, нiби збираючись прогнати ману. Вiн не мiг повiрити, що з ним заговорила домашня тварина. Вiд несподiванки вiн вiдразу розгубився настiльки, що випустив дзеркало з рук. Почавши свiй шлях у бiк пiдлоги, вiн був вдало пiдхоплений Дмитром i акуратно покладений лицьовою стороною вниз.
   - Як менi це набридло, - фиркнув кiт, - I так див досить надивилися i все одно продовжують не вiрити. Та що ж це за люди такi? Значить, з невидимкою зiткнутися це нормально, з дзеркала вивалитися теж, а от з котом, що говорить, поговорити нiяк?
   - Я не думаю, що невидимiсть - це нормально, - у слух заперечив Василь, ловлячи себе на думцi, що дiалог вiн таки пiдтримав.
   - А що в нiй ненормального? - спитав кiт, виходячи з-за рогу i постаючи перед оперативником у всiй красi, своїх значних розмiрiв.
   - Барсику... так тебе звуть, так? - невпевнено i обережно звернувся до кота Дмитро. - У принципi, якщо цей фокус пояснимо, то розкажи, будь ласка. Менi теж цiкаво. Те, що ти у нас телепат i гiпнотизер, я зрозумiв за спогадами вчорашнього дня. I навiть пояснення принципу подорожi в дзеркало має для мене якусь логiку. Але те, як ви з Юлiєю зникли з кабiнету, я досi не можу зрозумiти...
   - Ходiмо на кухню! - несподiвано гукнула чоловiкiв Юлiя. Вона вже встигла скинути порядком набридлi чоботи зi зламаними пiдборами i постала перед ними як справжня господиня - у тапках.
   - Я, вже було зiбралася одразу розповiсти усi пригоди подрузi. Та Таня запропонувала менi, що буде краще для всiх, якщо ми зберемося в одному мiсцi, поїмо i все детально обговоримо. А Барсiк тим часом нам у цьому допоможе...
   Як на пiдтвердження зробленої пропозицiї, з кухнi долинув дзвiн посуду та шум води в раковинi. Танюшка не марнувала часу i вже на всю готувала плацдарм для чергового обiду.
   - Добре, панове, - муркотнувши, погодився Барсик, розумiючи останню фразу в усiх сенсах, - Мабуть, менi теж не завадить ще раз трiшечки пiдкрiпитися.
   Пiсля цих слiв вiн першим шмигнув у бiк обiднього столу - мiсця, де за давньою росiйською традицiєю обговорювалися всi важливi сiмейнi, полiтичнi та фiлософськi питання.
   Дмитро стримано посмiхнувся i поклав руку на плече Василя, який поступово приходив до тями. Мабуть, вiн єдиний у всiй компанiї тепер чудово розумiв свого друга. Адже вiн не єдиний, хто ще повнiстю не вiдiйшов вiд раптової зустрiчi з Юлiєю та її пухнастим другом - котом Барсиком.
  
   - Роздiл тринадцятий -
  
   Поки Василь та Тетяна, вивантажуючи все, що було в холодильнику, а потiм, сортуючи залишки свого бенкету, накривали обiд на стiл, Дмитро допомагав Юлiї обробити рану. Її поранена осколком долоня вже майже кровоточила, але рана встигла здутися вiд запалення. Читаючи в очах дiвчини подяку, Морозов дбайливо наклав їй бинт i допомiг вмитися в раковинi, час вiд часу подаючи новi паперовi серветки.
   Коли закипiв чайник, у Юлiї навiть мурашки по тiлу пробiгли вiд того, як вона хотiла гарячої кави. Застуда хоч i вiдступила, але час вiд часу давалася взнаки. Тiльки зараз дiвчина вiдчула наскiльки зголоднiла i з пожадливiстю розглядала, вивантаженi на стiл продукти та ще не доїдену пiцу.
   Незабаром всi сiли за стiл i Юлiя почала розповiдь про всi пригоди сьогоднiшнього ранку. Запитань у гостей виникало багато, що змушувало дiвчину постiйно перериватися та посилатися на Барсiка. Кiт сидiв пiд столом i перiодично пiдтакував, обiцяючи все пояснити, лише за умови, якщо його насамперед нагодують.
   Навiть на наполегливi питання про те, чи не загрожує їм зараз небезпека вiд невiдомих магiв, товстий звiр уперто мовчав i вимагав заслужених ласощiв. Дмитро навiть сам хотiв зателефонувати знайомим та з'ясувати останнi новини про iнцидент у метро, але Барсик його наполегливо попросив цього не робити, щоб не привертати до квартири Юлiї зайвої уваги.
   Нарештi, коли дiвчина дiйшла до моменту вильоту iз задзеркалля, i розповiдати далi було нiчого, їй довелося згадати про вимоги кота. Цього разу, на вiдмiну вiд витiвки у метро, вiн справдi заробив собi на обiд.
   Спустошивши баночку зi сметаною на заготовлене блюдце, Юлiя зiбралася нахилитися i поставити її на пiдлогу, як раптом кiт сам заскочив до неї на колiна i звiдти безцеремонно пiднявся на стiл, де й заходився знищувати невисоку гiрку обожнюваної кiшками субстанцiї.
   Усi мовчки стали спостерiгати за їжею Барсiка. Танюшка, задумливо потягала сiк. Дмитро, взявши в руки кiвi, почав колупати його чайною ложкою. Василь же, пiдперши пiдборiддя рукою, почав добивати пiцу. Нiхто не наважувався перервати гучне чавкання здорового хижака.
   Нарештi, оперативник вiдiйшов вiд перших вражень пiсля розповiдi Юлiї, i з цiкавiстю вивчаючи витягнутий пухнастий хвiст перед собою, вирiшив порушити мовчанку. Питання, яке вiн вирiшив поставити, його хвилювало, мабуть, бiльше нiж решту.
   - То в чому ж секрет невидимостi?
   - Так, справдi. Менi теж не менш цiкаво... - пiдтримала його Юлiя. - До того ж, "говорячи" думками, тобi не обов'язково вiдриватися вiд їжi.
   - Гаразд, - погодився кiт, але все ж таки вiдiрвав нiс вiд тарiлки, - Вам, який варiант розповiдi до душi?
   - У сенсi який? - здивувався Дмитро. - Звичайно ж, найправдивiший i найдохiдливiший.
   - Я мав на увазi ось що, - почав пояснюватися Барсiк, - Вам середньовiчну казку розповiсти чи на основi сучасних принципiв фiзики по поличках розкласти?
   - Я хотiв би казку ... - мрiйливо простягалася Таня - Крiм мене поганi фiзики в школi.
   - Давай спершу казку, потiм друге пояснення, - попросила Юлiя. У неї зi шкiльним курсом фiзики все було гаразд, але дiвчина просто не хотiла морочити собi голову на голодний шлунок, - А ми вже там, по ходу, якось розберемося.
   - Будь ласка, - лизнув сметану кiт, - Постараюся не надто вас завантажувати подробицями. Хоча й двома словами теж не вийде.
   - Ти вже постарайся, - з усмiшкою попросила Юлiя i погладила Барсика по головi, - Якщо, звичайно, хочеш ще сметани отримати...
   - Кхе, - фиркнув кiт, - Слухайте.
   - За часiв алхiмiї та широко розповсюджених магiчних та окультних обрядiв iснувало повiр'я, що у кiшок у тiлi є кiстка, яка дозволяє їм шастати будь-де, i нiхто їх при цьому не помiчає. У народi її називали - кiстка-невидимка. Люди вiрили, що вона була невiд'ємною частиною котячої фiзiологiї i якщо оволодiти нею, можна i стати невидимим. Чаклуни та iншi пройдисвiти зводили всiх котiв i кiшок поки, нарештi, не дiйшли висновку, що необхiдна деталь присутня тiльки у моїх побратимiв чорного кольору.
   - То вона справдi iснує? - Заплескала вiями Танюшка, - Я, чесно зiзнатися, не бачила вас з Юлею в невидимому станi.
   - Так, дослухайте ж ви до кiнця, - нервово пирхнув кiт i став прямо на очах розчинятися у повiтрi.
   У мiру його розчинення Танюшка все ширше вiдкривала рот вiд подиву. Потiм схопила Юлiю за руку i почала її трясти.
   - Невже ти так можеш?
   - Нi, вона так не може, - звiдкись вiдповiв за дiвчину Барсiк. Тiльки його сметана продовжувала зникати з блюдця, - I взагалi навiть дiйшовши висновку, що тiльки чорнi кiшки можуть ставати невидимими, люди на той час нiчого не вигадали. Кiстку вони так i не знайшли, а всю невидимiсть списали, на те, що нас не видно у темрявi.
   - Але як ти це робиш? - майже хором запитали Дмитро та Василь. Останнiй навiть потягнувся у бiк кота, але той рiзко став видимим i не дуже доброзичливо вишкiрився.
   - Для цього iснує друга iсторiя, - сказав Барсiк, - Сподiваюся, панi, ваш шлунок уже досить сповнений, щоб думки в головi крутилися досить швидко.
   - Мабуть... - з сумнiвом вiдповiла Юлiя i потяглася до салатницi.
   - Друга iсторiя бере свої витоки в курсi фiзики за десятий клас. Оптичнi ефекти, довжина свiтлової хвилi та iнше. Якщо коротко нагадати про що там йдеться, то це виглядає так, - iнтонацiя кота, нагадала Юлiї ту, яку їй уже довелося вислухати вiд нього на однiй iз "лекцiй"
   - Будь-яка поверхня перед вами, поглинає та вiдбиває свiтло. У природi немає iншого кольору крiм бiлого. Такий, що ми бачимо при спалаху замикання. Всi iншi кольори ми отримуємо, коли створене свiтло вiдбивається вiд навколишнiх предметiв. Не володiючи дзеркальною поверхнею, вони поглинають частину енергiї, утвореної при спалаху, i вiдображають лише те, що залишається. Ви помiтили, що темнi речi на сонцi нагрiваються бiльше, нiж свiтлi. Причому червонi будуть предмети або зеленi, залежить вже вiд iнтенсивностi хвилi згаданого залишкового вiдображення i наскiльки добре воно засвоїться вашим оком. Адже, дальтонiки, як ви знаєте, бачать зовсiм iншi кольори. Вони спотворене сприйняття свiтлових хвиль. Простiше кажучи, ви бачите лише те, вiд чого вiдбивається, створений при спалаху бiлий колiр i вiдповiдно слiпнiть, коли немає його джерела. Ну, а тепер уявiть, що менi треба зробити як предмету, щоб ви мене не бачили...
   - Чи не вiдображати свiтловi променi? - Дмитро наморщив лоб, якось невпевнено запитав i ткнув шматок пiци з вилкою.
   - Не зовсiм так, - облизнувся кiт, - Якби я не вiдбивав, а лише поглинав свiтло, то був би схожий на ходячу чорну дiрку. Собака в iншому мiсцi порився...
   - I де ж тодi? - подала голос Танюшка. Судячи з її виразу, пояснення кота її не влаштувало.
   - За допомогою особливостi органiзму, згадаймо згадану мною кiстку. А також завдяки деяким здiбностям, я створюю навколо себе поле. Воно не вiдбиває i не поглинає свiтло.
   - А що тодi? - обережно потягуючи гарячу каву, уточнила Юлiя та примружила око.
   - Воно викривляє променi, панi i змушує їх огинати простiр поля, - ввiчливо пояснив Барсiк, - Пiсля чого, вiдбившись вiд предметiв з iншого боку, вони тим самим шляхом повертаються назад. Iнакше кажучи, я спотворюю лiнiйнiсть протягом свiтла та його вiдображення вiд предметiв. У результатi, люди, якi дивляться в мiй бiк, бачать тiльки те, що вiдбувається у мене за хвостом. Мене для них немає.
   - Прямо елементарна магiя якась, - пробубнив Василь, - Бачити не бачимо, але зiткнутися можемо без проблем...
   - Все складне, дивне i незвiдане лише вiд незнання, - повчально промовив кiт, - А нерозумiння принципiв дiї того чи iншого явища сягає глибоким корiнням у звичайне небажання людини думати. I це невiгластво, потiм породжує страх i розгубленiсть перед "чудесами".
   - Цiкава iсторiя, але як же тодi зникла Юлiя? - поцiкавився Дмитро, вичавлюючи залишки кетчупу.
   - Вона взяла мене на руки, - пояснив Барсик i замотав хвостом з боку в бiк. Було видно, що кота скрупульознiсть слiдчого трохи вивела з себе, - я сформував достатнє поле навколо себе, щоб вистачило i на Юлiю Володимирiвну. Все просто. Невже самому важко було здогадатися?
   - Добре. З невидимiстю розiбралися, - вiдстав вiд нього Морозов.
   - А що далi? Що нам загрожує? - Почала iмпульсивно ставити питання Танюшка, - Вiд чого нам свiт рятувати доведеться?
   - Не поспiшайте, дiвчино, - звернувся до неї кiт, - Спочатку я хочу переконатися, що всi пiдходять для нашої команди. Хоча у вас, Тетяно, я навiть не сумнiваюся...
   Кiт пiдвiвся i розвернувся мордою у бiк Юлiї.
   - Панi, тепер ваша черга попрацювати за фахом.
   - Отже, - пожвавiшала Юлiя, вiдчуваючи, як теплота кави повертає її до повноцiнного життя, - Танюш, зiзнавайся хто ти за знаком зодiаку... I ви Василь теж.
   - Я Близнюки, - вiдповiла Татя i захихотiла, нiби в її вiдповiдi було щось смiшне.
   - А я не знаю хто, - буркнув Василь. Йому не дуже сподобався оскал Барсiка i тепер настрiй у нього обнулився, - на початку квiтня народився.
   - Овен, - затаврувала його Юлiя. Взявши чайну ложечку, вона в певному сумнiвi стала заважати їй кавову гущу на днi чашки.
   - I що? Це смертельно? - iз сарказмом поцiкавився оперативник.
   - Справдi, що? - Зацiкавлена Таня, напираючи бюстом на край столу, подалася вперед.
   - Ммм, не зовсiм вдала комбiнацiя. Можливi конфлiкти всерединi команди, - пояснила Юлiя i з невпевненiстю подивилася в зеленi очi кота, - Хоча, в принципi, астропсихологiчно всi сумiснi.
   - I це все? - Запитав Дмитро. Йому все ще не зовсiм було зрозумiло
   - Менi цього цiлком достатньо, - сказав Барсик i повернувся до тарiлки, - Що ж, Васю, тобi пощастило. Не доведеться прати пам'ять та вiдправляти додому до дружини.
   - У тебе є дружина?! - здивовано та обурено перебила кота Тетяна.
   - I що з того? - вiдмахнувся похмурий Василь, - Все одно нiчого в нас з тобою не було...
   Юлiя i Дмитро насторожено перезирнулися, а Танюшка вся зашарiвшись вiд сорому, вiд злостi, спробувала рiзко встати з-за столу. Її подруга вiдразу схопила її за руку i м'яко посмiхнулася.
   - Стривай, Таня. Не варто зараз стосунки з'ясовувати.
   Дiвчина знову влаштувалася на стiльцi i почала зло свердлити погляду, що сидiв навпроти Василя. Вiд чого оперативник теж знiяковiв i опустив очi у стiл. Юлiя вiдпустила руку Танi i звернулася до Барсiка.
   - Думаю, моєї подруги пiдiйде роль Коня.
   - Чого? - Здивувалася Тетяна i часто заплескала очима. Вона нiби забула, що Юлiя згадувала у своєму оповiданнi про шахiв, або просто погано знала цю гру, - Який ще кiнь?
   - Та почекай ти, - почала знову заспокоювати її подруга, - Вислухай до кiнця, потiм будеш обурюватися.
   - Але чому Кiнь? - не вгамовувала схвильована Таня, але це питання хвилювало вже не тiльки її. Навiть Барсiк виглядав зацiкавленим.
   - Все просто, - Юлiя стала говорити трохи тихiше, - Легенду про Троянського Коня, гадаю, знаєш.
   - Знаю... - Таня, здавалося, поспiшила з вiдповiддю i тепер активно намагалася згадати, про що ж там йшлося.
   - Пам'ятаєш, як ти допомагала менi дiзнаватись про фiнансовi операцiї агентства, нiби козачок засланий? - Запитала Юлiя, проводячи лiнiю порiвняння.
   - Нiфiга собi! - обурилася Тетяна, але вiд подальших коментарiв утрималася. Її обличчя знову залилося фарбою.
   - Ну а Василь, - Юлiя тут же перевела свою увагу на похмурого опера, - ...як i Дмитро, якщо вони колеги пiдiйде на роль Слона. Щоправда, у нас залишився лише чорного кольору. Але якщо зважати на його заслуги перед дружиною, то цiлком пiдiйде...
   - Не згодна я, - перебила i обурилася Таня, - Я думала, що тобi справдi допомагаю, а ти виходить, мене використала!
   - Танюш, заспокойся, - знову взяла її за руку рекрутер i почала заспокоювати, - Ти завжди була для мене близькою подругою. I потiм, якщо ти не погодишся, потрапиш у неприємностi гiршi за мої. А так ми дiло добре зробимо...
   - Я взагалi теж не пiдписувався..., - буркнув Василь, але, зустрiвши погляд, котрий сидiв у центрi столу кота, продовжувати не став.
   - Так може вiн розповiсть нарештi, що на нас чекає! - Показавши на Барсiка, ображено надула губки Таня.
   Останнi краплi терпiння Юлiї майже вичерпалися, але вона все ще тримала себе в руках. Їй i самiй було не солодко, щоб на додачу з велико вiковими дiтьми возитися. Але дiвчина знала, що всi образи та напади обурення у подруги пройдуть дуже скоро, i хвилин за п'ять Таня жартуватиме вже на iншi теми. Така вже природа близнюкiв. Вони мало до чого ставляться настiльки ж серйозно, як реагують емоцiйно в першi хвилини.
   - Барсику, давай швидко пояснюй, що до чого, а то люди нервують, - Юлiя легенько смикнула кота за кiнчик хвоста, - Звiдки нам загрожують. Що? Навiщо? I чому?
   Кiт подивився на ще не вилизану до кiнця тарiлку, потiм на Юлiю i повернувся до їжi.
   - Спершу доємо. А то розповiдь чекає довго.
   Нiхто не став заперечувати, i друзi стали мовчки чекати, поки кiт перестане наводити лад на блюдце. Знов запанувала незручна мовчанка. Усi чекали. На його тлi, лише Барсiк муркочучи всiм своїм єством, уткнувшись у тарiлку, продовжував голосно чавкати.
   Нарештi, коли зi сметаною було покiнчено, вiн нiби забув про свою обiцянку, почав вилизуватись. У цьому безсумнiвно iгноруючи будь-яке нетерпляче постукування чи покашлювання. Очевидно, наступне за їдою умивання, було для цього пуфика на коротких лапках найневiд'ємнiшим i найважливiшим компонентом обiду.
   Вилизування шерстi затягнулося настiльки, що коли кiт заговорив, нiхто цього вже не очiкував.
   - Повернемося до фiзики... - напустив на себе важливiсть Барсiк, - Ви напевно чули, що на рiвнi з речовиною iснує й антиречовина. Iнша матерiя не здатна iснувати в умовах нашого свiту. Вона нiби з iншої реальностi.
   - Так, щось читав у науковому журналi, - задумливо пiдтвердив Дмитро, - Там писали, що воно утворилося пiд час Великого Вибуху, який створив наш всесвiт.
   - Саме так, - загадково усмiхнувся кiт, - Тiльки от потрапляє воно до нас зi свiту, звiдти й виходить загроза. Це Антисвiт або свiт, для якого ми, у свою чергу, теж маємо приставку "анти". Це свiт дiаметрально протилежний нам як у полярностi, i у всiх iнших вiдносинах. Коротше кажучи, там все навпаки.
   - Можна простiше, а то заплутано якось... - попросила Тантьяна, - У тебе випадково немає в запасi казки на цю тему?
   - На жаль, казок немає, - схилив голову на бiк кiт, - Але постараюсь дохiдливiше ... Сподiваюся, всiм нам доступнi поняття Свiтла i Темряви. Чорного та бiлого. Добра та Зла. Так ось iснує два свiти, два всесвiти, кожен з яких цiлком уособлює одне з понять. В один iз всесвiтiв входить наш свiт...
   - Ми, мабуть, Добро, проти якого будує пiдступи невiдоме Зло? - перебила Танюшка. Їй у нетерпiння було самiй все переробити на нову казку.
   - Нi, - простяг Барсик i посмiхнувся, - Зовсiм навпаки. Наш свiт i це Зло. Тiльки ми нiякi пiдступи не будуємо.
   - Але чому так? Поясни, - спитала Юлiя, - А то я тебе так i не зрозумiла тодi в метро...
   - Панi, ну звiдки береться все це ваше нерозумiння? - зiтхнув кiт. - Ви самi зарахували всiх людей у розряд потенцiйних енергетичних вампiрiв. А вони смоктали, смокчуть i смоктатимуть соки з одного друга все своє свiдоме життя. А маги? Чаклуни? Перевертнi та iнша нечисть, властива нашому свiту. Ви що зовсiм не помiчаєте, що живете майже як у пеклi?
   - Власне, не особливо... - посмiхнувся Дмитро, - ...до сьогоднiшнього ранку.
   - Добре. Хай так. Якщо ми такi поганi, то хто тодi живе в антисвiтi? - Запитала Юлiя, посмiхаючись жарту слiдчого. Для неї ранок теж був повний негативних переживань.
   - Хто? Та тi самi вампiри, ельфи, тролi. Але там все навпаки... - вiдповiв Барсик, не соромлячись зробленого зауваження, - Якщо у нас кожен може вампiрувати сусiда i це "нормально", то там кожен навпаки вiддає енергiю i отримує вiд цього задоволення. I це при тому, що згiдно iз законами розвитку Антимиру, у самого вона постiйно згасає вiд народження - як у батарейки.
   - Дивно якось це все... - засумнiвалася Юлiя.
   - Нiчого дивного, - заперечив кiт, - Все у всесвiтi взаємопов'язане i має двiйника власну протилежнiсть до анти всесвiту, який у фiзичному сенсi є точною копiєю нашої. З самого моменту Великого Вибуху два свiти iснують та розвиваються паралельно. Щоправда, у зворотному пропорцiйної залежностi. Тобто один свiт народившись нiким, прогресує щоб стати всiм - Наш, i iнший народившись усiм регресує до нуля - Їх. Так зберiгається баланс i цiлiснiсть те, що обидва свiту становлять загалом у перiод Великого циклу змiни.
   - Ти хочеш сказати, що зрештою ми маємо помiнятися мiсцями? - Зацiкавлено запитав Василь.
   - Так, - коротко вiдповiв Барсiк i, навiть не подивившись у бiк оперативника, продовжив, - I та й iнша цивiлiзацiя були не зовсiм задоволенi своїм становищем та еволюцiонували у двох протилежних напрямках, навiть не пiдозрюючи один про одного. У нашому свiтi панував хаос, вбивство i розпуста, в них - висота моралi, цiна життя та природознавства. Коли ми жили в примiтивному кам'яному вiцi, вони у високотехнологiчному свiтi iдеального суспiльства.
   - Менi ось що не зрозумiло, - втрутилася Юлiя, - Навiщо тому свiту треба було регресувати, якщо в них все й так було. Як у iдеальному свiтi взагалi може бути загроза його падiння?
   - Справедливе питання, панi, - усмiхнувся кiт, - Справдi, не все в антисвiтi було обумовлено фiзичними особливостями його цивiлiзацiй та їхньою схильнiстю до розкладання. Пропоную вам ненадовго уявити, що трапляється з вами, коли ви досягаєте чогось?
   - Я одразу захочу бiльшого, - негайно вiдповiла дiвчина.
   - А потiм? - Усмiхнувся кiт, - Коли ви досягнете всього?
   - Не знаю... - розгубилася Юлiя, - Невже все закину у пустому неробствi i почну морально розкладатися?
   - Ось саме, - пiдтвердив Барсiк, - Ви згадаєте хоча б ту порожнечу, яку вiдчуваєте, досягнувши мети.
   Усi задумливо замовкли, визнаючи справедливiсть зауваження цього чорного мудреця. Кiт же для своєї зручностi лiг на стiл i простягнув лапи мiж тарiлками. Його товсте пузо, мабуть, постiйно завдавало йому незручностi своїм тягарем.
   - Так ось. Йшов час. Наш свiт, намагаючись осягнути секрети всесвiту, розвивався, а Їхнiй свiт, уже все осягнувши, регресував i пiзнавав iнстинкти. Одним словом двi протилежностi йшли у уготовлених ним кимось рiзних напрямках. I в результатi вони просто змiнилися б мiсцями, завершуючи Великий Цикл...
   - А хто цей "хтось"? - Запитала Танюшка, вишукуючи в iсторiї мiстичнi моменти.
   - Не знаю, - чесно зiзнався кiт, - Може Бог?
   Вiдповiдь Тетяну задовольнила, i вона знову була готова слухати.
   - ...Однi вiд магiї переходили до перших наукових вiдкриттiв, iншi забували науку та впадали у мiстицизм. Але настав час, коли два свiти дiйшли до середини, коли Добро i Зло, Свiтло i Темрява в поняттях обох цивiлiзацiй переплелися в один клубок. Мири довiдалися про iснування одне одного, i як двi протилежностi, задумали знищити сусiда, порушуючи хiд Великого циклу. Кожен прагнув залишитися одним єдиним свiтом, де iснуватиме обидва початку. Свiтло i темрява. Iнь i янь.
   - Чоловiче та жiноче? - уточнила Юлiя, - Може там ще й матрiархат вiчний? А чоловiки дiтей народжують?
   - Точно не знаю, - з серйозним виглядом вiдповiв Барсiк, - Але цiлком можливо.
   Вiн лизнув собi лапу i продовжив розповiдь.
   - Почалася боротьба. До речi легенди про Дракони та iншi мiфiчнi iстоти, беруть витоки саме вiд великих битв мiж свiтами, - зауважив пухнастий казкар, - ...Недалекогляднi та амбiтнi посланцi обох свiтiв завдавали ударiв своїм сусiдам i самi того не знаючи, порушували динамiку Великого Цкла. Мири лихоманило. Багато хто став помiчати, що руйнацiї у свiтi, означали повернення колишньої технологiчної могутностi у тому регiонi вони. I навпаки, розорення в них призводили до прогресу в нас. Помiтивши цю тенденцiю, сильнi обох свiтiв зрозумiли, що потрапили до пастки. Знищення свого "брата" означало повернення в момент Великого Вибуху, коли i створилися два всесвiти. А це означало б загибель.
   На жаль, нiхто не знає, до чого б привiв Великий Цикл, що завершився, але всi схиляються до висновку, що до тiєї ж загибелi обох свiтiв. В результатi обидва свiти Свiтла i Темряви були змушенi на вiчну боротьбу один з одним, прагнучи зберегти баланс "замороженого" Великого Цикл.
   Йшов час. Знання, що передаються з поколiння в поколiння, були втраченi, а тi мало хто, хто володiв ними, спецiально приховували їх, щоб мати перевагу. Великi вiйни перетворилися на локальнi конфлiкти, якi, вiдбуваючись безконтрольно, постiйно розхитували хисткий стан двох свiтiв. Не кажучи вже про те, що еволюцiя йшла своєю чергою.
   Мири, незалежно один вiд одного, страждали та любили, регресували та розвивалися. Проводили свою внутрiшню полiтику та вчиняли мiсцевi вiйни. I все це природно мимоволi вiдбивалося на сусiдах по той бiк. Мир i Антимир знаходилися, нiби на шальках терезiв у рiвновазi, але гойдало їх уже зi страшною силою. Великий Цикл мiг знову почати свiй хiд, i вже нiхто не знав у якому напрямку.
   - Дурнiв, дивлюся в усi часи вистачало, - зробив нi до чого не зобов'язуючу зауваження Василь i налив собi соку.
   - ...Обидвi сторони, якi представляють тi, у кого ще збереглися знання, прийняли вольове рiшення зробити регуляцiю життя свiтiв узгодженим i контрольованим, щоб нерозумне населення Миру та Антисвiту, ведене на поводу у полiтичних iнтриг, не розхитувало небезпечнi ваги, як їм заманеться. I щоб усе раптом не вийшло з-пiд контролю з чиєюсь корисливою метою, знання про iснування один одного вирiшили й надалi зберiгати в таємницi.
   - Але чому? - Запитала Юлiя, - Хiба не незнання викликало кризу?
   - На жаль, не всiм можна довiряти знання, - вiдповiв кiт, - Як уже справедливо зауважив Василь, дурнiв вистачає скрiзь. Уявiть собi. Якийсь диктатор Нашого свiту, раптом вирiшує зробити свою країну привiлейованою та високорозвиненою. Вiн викликає себе магiв самоучок. Тi починають рити архiви, везуть з усього свiту артефакти та врештi-решт влаштовують невелике побоїще на територiї цiєї країни в Антисвiтi. Природно, у нашому свiтi країна розростається i набирає потенцiал, загрожуючи порушити баланс i угоду двох свiтiв. Плюс до того знайдуться тi з Антисвiту, хто захоче мститись не за правилами. Завариться каша i або все переростає в одну велику трагедiю, або регулюється жорсткими заходами з купою жертв з обох бокiв.
   - Це випадково не про другу свiтову iсторiю ти розповiв? - поцiкавився Дмитро. Так як вiн дуже любив книги з iсторiї, що стосуються цього часу.
   - Та про неї, - пiдтвердив Барсик i заворушив хвостом, - Оточення Гiтлера, просто кишало представниками окультизму. До речi, у той перiод, ледве вся домовленiсть мiж свiтами не впала. Нiхто так i не зрозумiв, як до рук окультного товариства "Тулi" потрапили знання про цивiлiзацiю у паралельному свiтi. Передбачали навiть зраду... Але пiсля основного бардаку вiйни, Антимир все розставив на свої мiсця контрольованими мiкро ударами, прикритими трагедiєю Хiросiми та Нагасакi та влаштованим пiсля них перiодом Холодної вiйни. У результатi мети було досягнуто, а баланс збережено.
   - Нiфiга собi мiкро удари, - зауважив Морозов.
   - Уявiть собi, - сказав кiт, - Але вони - це лише прикриття для людства. Насправдi там бiйня Добра та Зла була. У шахи Свiтло з Пiтьмою перекинулися...
   - До речi, один iз таких мiкро ударiв може бути завдано по Москвi. Тому, як я вже казав, нам необхiдно гiдно зiграти цю партiю та вiдстояти, наш свiт, щоб розумники та розумницi з Антисвiту втерлися i вибрали б iншу територiю для своїх партiй у шахи.
   - Так, до речi, а до чого тут все ж таки цi шахи? - Запитала Юлiя.
   - Як я вже згадував, трохи бiльше двох тисяч рокiв тому, мiж мирами було укладено угоду, завдяки якiй розбiрки мiж Добром та Злом стали контрольованими та обмеженими зведенням суворих правил. Спiрнi питання певних територiй стали вирiшуватись за допомогою поєдинку. Тодi й було створено першi шахи - гра для з'ясування спiрних питань. Вони право першого ходу було навiки закрiплено за бiлими, як спочатку регресуючим свiтом. Адже, по сутi, їм i доводиться контролювати нас у наших звiрячих амбiцiях. Зло воно i в Африцi зло, - кiт якось пiдступно посмiхнувся. Навiть здалося, що вiн радий загрозi, що нависла над мегаполiсом.
   - Але чому ж тодi Москва? - задали, найбiльше хвилююче питання Василь i Тетяна.
   - Справа в тому, що останнiй технологiчний оплот Антiмiра зосереджений в Африцi та на Сходi. Цi територiї у свiтi в технологiчному планi розвиненi вкрай слабко. Вiдповiдно, це багато рокiв зберiгає в Антисвiтi необхiдний їм стан речей, - пояснив Барсiк, - Але з недавнього часу Схiднi держави заворушилися. Стали розвиватися. Пишуть амбiцiями i, в принципi, знову виникла загроза "замороженої" стабiльностi Великого Цикл...
   - Дiстав уже цей цикл, - вилаявся Дмитро, на секунду перериваючи кота i даючи йому можливiсть, стомлено позiхнути. Оповiдь його явно втомила.
   - Намагаючись зупинити регрес своїх територiй, i запобiгти загрозi Третьої свiтової, Антимиром було зiграно кiлька партiй на територiї США. Пам'ятаєте ураган, що погано висвiтлюється ЗМI, в Новому Орлеанi? А тi вежi близнюки? Виникла загроза тероризму та iншi тра-ла-ла у виконаннi адмiнiстрацiї Джорджа Буша...
   Барсик завмер, чекаючи на момент, поки всi усвiдомлюють сказане. Але не встигло пройти десяти секунд, як вiн продовжив.
   - Всi цi мiкро удари наших друзiв з Антимиру, якi жваво знаються на шахах i вiйськовiй справi, спровокували майже необґрунтоване вiйськове втручання на схiд. Розорило Iрак. Цiль була майже досягнута, але для завершення їм Антимирянам необхiдно заспокоїти ще Iран. Але цьому iнтенсивно заважають iншi країни свiту. У тому числi й Росiї.
   - Хiба? - щиро здивувався Василь, - Наша країна не надто зараз кудись лiзе...
   - Васю, ти мабуть вiд життя вiдстав, - усмiхнувся кiт, - Може це i було в дев'яностих, але тепер настав час i новинами цiкавитися. Полiтична обстановка склалася така, що Росiя сприяє розвитку Iрану. Допомагає з ядерною енергетикою, постачає протиракетнi комплекси та iнше сучасне озброєння. В цiлому, запобiгаючи плани США вторгнутися до Iрану, наша країна не може допомогти плану Запобiгти Антисвiт, щоб зберегти схiдну розквiту своєї цивiлiзацiї, i не випадково гойдатися вагами.
   - I що тому Москва у всьому винна?
   - Саме! У нiй i ухвалюються основнi рiшення. Плюс до всього зiрки так зiйшлися, що сьогоднi партiя може вiдбутися саме на цьому мiсцi. - Барсик задумався, нiби пiдбираючи слова для того, щоб не побалакати зайвого, - Є ще багато технiчних причин, чому саме Москва, але я не бачу сенсу вас у них посвячувати...
   Те, що волохатий друг вирiшив щось приховати Юлiї вкрай не сподобалося i вона з пiдозрою подивилася на його кiнчик хвоста, що став неспокiйним.
   "Не просто все це. Не просто", - подумала дiвчина, а кiт тим часом продовжував.
   - Майте на увазi одне. Якщо Бiлi переможуть, то на мiсцi вашого улюбленого мiста нiчого не лишиться. Для свiтової громадськостi все буде представлено повенею, катаклiзмом, або краще ядерним терактом. Антисвiт лише поглине цю реальнiсть i не придушиться, вiдновлюючи необхiдний йому баланс Добра та Зла.
   - Iншими словами, панове, виклик нам зроблено, i вони ходять першими! - Для бiльшого ефекту Барсик навiть пiднявся на лапи, - Наше завдання до години iкс встигнути розташувати на полi всi необхiднi фiгури i бути готовими до битви. А мiй господар, як справжнiй гросмейстер, покаже всiм майстер клас!
   - Але якщо ми переможемо, то свiтовi буде лише гiрше, - раптом заперечив Дмитро.
   - Дiмо, коли тебе хвилювали долi багатостраждальної кульки? А? На наш час вистачить, а там нехай iншi знаються. Ми роками живемо, не столiттями, як деякi. I близькi вам люди також. Чи може одразу здатися? Пiддамося i загинемо на благо людства? Та воно начхати хотiло на вашу жертву! До того ж, якщо виграємо, вiдомi зiрками, великi лоби з Антисвiту в будь-якому разi шукатимуть собi вихiд в iншому мiсцi та часi. Перекинутися на якийсь Китай або пiвнiчну Корею. Яка власне рiзниця? Ми рятуємо наш свiт! Нехай ця подiя буде лише пiщинкою на терезах свiтобудови, але зрозумiйте, це НАША пiщинка!
   Закiнчивши полум'яну, кiт видихнувся i сiв.
   "Тобi, напевно, було б набагато легше, просто нас зомбувати, нiж переконати" - подумки посмiхнулася Юлiя. Насправдi вона здогадувалася, що для так званої "чистоти експерименту" Барсiку потрiбнi були саме їхнi яснi голови, анiж тупi зомбi. Iнакше Юлiя прокинулася б тiльки пiсля партiї i може бути.
   - Отже, виходить... - наважилася сказати Танюшка, - Значить це доля, якщо ми вiд початку опинилися разом.
   - Ага, - хмикнув Дмитро, якого зовсiм не тiшило те, що вiн дiзнався. Але iншого виходу, як просто стати фiгурою в партiї, вiн поки не бачив, - I вiдповiдати нам у результатi за все доведеться теж разом...
   - А прикриватиму в цiй нелегкiй справi вас я, - додав кiт i задерикувато пiдморгнув похмурому оперативнику.
   - Бригада... млинець, - усмiхнувся Василь, розумiючи, що крiм нього на кухнi було ще як мiнiмум два шанувальники вiтчизняного кiнематографа.
   - Ну, що панi та панове, тодi нам залишилося знайти людей, що не дiстають, i випитати у Барсiка основнi принципи бою за правилами. Або висловлюючись простою мовою, дiзнатися те, як i що нам належить зробити, щоб Москва залишилася на колишньому мiсцi, - пiдвела пiдсумок Юлiя та встала.
   Усю дорогу вiд офiсу дiвчина тiльки й мрiяла, щоб залiзти у теплу лiкувальну та розслаблюючу ванну. I тепер вона цiлком могла собi це дозволити.
  
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"