Свiт народжувався. З хаосу, iз темряви. Чи не з пiтьми. Як насiння, кинуте в землю, дає сходи, так i думка, посiяна в живий, але вiчно мiнливий хаос, народжувала тепер матерiю. Мрiї шiстьох Початкових набували обрису, форми, фарби, звуки, з кожною миттю стаючи все яскравiшими i вiдчутнiшими. Їх можна було доторкнутися, вдихнути аромати. Скiльки їх? Незлiчимо - стiльки ж, скiльки квiтiв, трав, дерев... I зiрки жменями кидали в чорну землю, небесну. Свiтлом проростали у нiй зiрки.
Радiли спочатку тому, що ще одна дитина народилася. Ще одне в низцi свiтiв. Розплющило очi безлiчi вiдтiнкiв. Живе та дихає. А думки продовжували працювати воєдино - єдиним духом народженi, єдиною душею. Особливий свiт творили - мiсце свого вiдпочинку.
Втiм, скiльки їх було ранiше? З тiєю ж надiєю, з тiєю самою радiстю створених. Але потiм - звiдкись приходило руйнування, i первiсна гармонiя гинула вiд дiянь ними створених. I свiт губився навiки. Чому? Якби вони знали. Може, причина була в тому, що не слуг творили собi, а таких, як вони самi - вiльних, прекрасних, здатних втiлювати свої мрiї. Хiба що матерiальних, якi мають всю повноту життя. I знову надiя, знову сподiвання - цього разу їхнє творiння залишиться з ними.
Тепер їх лишилося шестеро, а колись було бiльше. Iнодi, на межi свiтiв, там, де панував живий хаос, як матерiал для нового втiлення мрiй, вони вiдпочивали, набуваючи своїх дiтей, а в Цитаделi Свiтла були ледь помiтнi, майже безтiльнi. Усi, як єдине цiле, хоч i вiдрiзнялися один вiд одного.
Не збiднiє рука Творячих! Ожили, пiшли по землi рiзнi тварини, моря i рiчки прийняли душi живi, розправили крила птицi. Скiльки їх? Не рахують. У небо пiднялися невiдомi ранiше дракони. Вони частина духу початкових - думка i знання. Як учителi, як порадники. Буде важко кому, зададуть питання - прийдуть, вiдшукають. Поруч iз таким драконом усi тривоги вляжуться, розум стане чистим, вiдкритим, думка пiде незамутнена, але не даремною буде вiдповiдь - сам вiдповиш.
Все для них - для дiтей своїх. Колискою вибрали найкрасивiшу з долин, суцiльно посипану квiтами. I плоди для них, i ягоди, i вода, смачнiшої за яку не знайти нiде. Милуються на дiтей своїх. Всю душу вклали в них, все своє кохання. Нiколи ще дiти були настiльки прекраснi.
Пробудили першого - не народженого, створеного. Чи не простi дiти у Початкових. Пробудяться - кожен у собi джерело сили вiдкриє, магiї чарiвної. У кожному з них живе частинка первiсного. Їй i землю прикрашатимуть, створюватимуть те, що торкнеться душi бажанням... Знають Спочатку, як прекраснi спочатку бувають витвори їхнiх дiтей, бо в кожному з них яскравою зiрочкою свiтиться в серцi iскра таланту. Щедрi Початковi. Особливо до тих, хто народжений вiд них духом. До перших. Справдi, дiти. Своїх дiтей назвали - вiзарами - подiбними. Милуються своїми дiтьми. Сплять серед квiтiв, як квiти, i тiла юнi квiтковi аромати вбирають у себе кожною клiтиною.
Один з них - найперший, увi снi посмiхається. У снах знання приходять - прокинуться, побачать свiт, наче згадають, нiби повернуться додому. Все знайоме, все рiдне. Усмiхається... Локони темнi розкидалися. Вiї пухнастi й такi довгi, що на щоках нiжна тiнь. Розбудили. Вклав у нього Дельнiя-Спочатковий - провидець i Вчитель, дар гармонiї. Покликав його: "Емiлiс..." Розплющилися очi дивнi, смарагдовi. Зiтхнув i посмiхнувся у вiдповiдь. Озирнувся... Решту сам розбудить. Нехай вони прокинуться вiд дотику Гармонiї.
Вiтер в обличчя, кучерi за вiтром. I пiсня дзвiнка. Мiсця цi нехай i незнайомi, але не небезпечнi. Далеко позаду залишилася межа, що пролягла мiж свiтом вiзарiв та евiрiв - чужих.
Припинили коней, поспiшали. Один - темноволосий, зi смарагдовими очима, другий зi свiтлими кучерями, а очi - наче небо перед грозою. Скiльки часу минуло, як вони їздять разом, обравши шлях мандрiвникiв - аттарiв? Давно вже стоять поселення, якi називають танами. Багато часу минуло, багато що змiнилося. Чи не тому на поясi мечi, хоч i зберiгають їх Вишнi Вчителi - жодного разу ще не довелося нарватися на евiр. Та й притихли вони пiсля перших сутичок.
Але смерть обидва бачили. Якось опинилися в одному танi, якраз пiсля нападу. Несподiвано напали евири на танок. Багато хто не встиг навiть озброїтися. Тут i там бачили вони спотворенi смертю тiла. Стогiн i плач звучали у вухах. Неможливо забути таке.
Огороджували тан, ставили невидимий бар'єр свiтла. Не проникнуть бiльше евири, поки не уподiбняться духом. Бачили очi дружин, що втратили чоловiкiв. Зруйновано святий союз. Коли ще зустрiнуться, коли знайдуть одне одного...
I хвала Початковiй Елейє! Створила Обитель Сестер. У Обителi спокiй - бiль вщухає. Дарує сили жити, чекати... Але не лише. Дар зцiлення їм дала, ключ до проходiв швидким, вiдкрила Лiтописи живi, якi доступнi, хiба що, Початковим. Можуть сестри бачити свiт, вiдчувати нитки скорботи. Швидко опиняються там, де є пораненi. Iнодi навiть смертельнi рани затягують, рятують.
Невеселi спогади. До того ж, вiдчуває Емiлiс, що їхнiй шлях спiльний добiгає кiнця. Нi, Елiас назавжди залишиться його другом, вiн був першим, кого Емiлiс розбудив зi сну. З того часу не розлучалися. Духом обмiнявшись, назавжди дружбу скрiпили. Стали називатися еладами - друзями. А шлях вони тримають... Не знає того Емiлiс, тiльки вiдчував з недавнього часу, що не сам їде - друг його веде. Вiдразу пiсля того ранку, коли, прокинувшись, прошепотiв Елiас: "Ельте..." Доля... Значить, доля веде. А як зустрiне, то осяде. Створить будинок, вступить у союз. I, зараз, сидить поруч, але вперше так далеко вiд нього, десь там - де кохання. Серце самого Емiлiса спокiйне - нi передчуття, нiчого. За друга радий - кожен знає, що немає бiльшого щастя, нiж зустрiти свою долю - дар Початкових.
Трохи вiдпочивши, рушили далi. Дорогою крутий, гiрський. Там за перевалом є танок. Коли вони тут були останнiй раз, тан тiльки-но починав створюватися. Було обрано i правителя - Iлiона. Правителi вiзарiв вiдрiзнялися вiд правителiв в iнших свiтах. Обирався, зазвичай, той, хто користувався найбiльшою повагою, любов'ю, знаннями. Та й шанування було не прийнято - за силою вiзари всi рiвнi, всi мають той чи iнший дар, ту чи iншу магiю. Тiльки часу з того часу минуло чимало. I тепер Елiаса просто тягне повернутись у цей тан. Що ж, вони обов'язково там погостюють. Мандрiвникiв завжди зустрiчають iз радiстю. Адже в танах мешкають тi, хто має сiм'ю, кого вже не кличе нi доля, нi дорога. Втiм, iнакше й не може бути. З початку створення, всi вiзари нiби ниткою пов'язанi мiж собою. Тiєї ж нитки i дiтям своїм передають, i онукам. Тiльки немає у вiзарiв такого поняття, як онук. I за вiком, i з вигляду вони нiчим не вiдрiзняються один вiд одного. Завжди юнi, вiчнi, тiльки не безсмертнi. Тому що з появою евiрiв - чужих - дiзналися, що таке смерть. Щоправда, душа залишається, вирушає до обителi скорботи, звiдки потiм знову сходить у цей свiт. А потiм, виростаючи, вiзар згадує про себе. Наче й немає смертi, але... є. Тому що, немає бiльшої муки, йти невiдомо куди, жити невiдомо ким, поки знову не зустрiнешся з самим собою. I спогади гiркi, i розриваєшся на двi половини, не в змозi прийняти, з'єднати. А якщо це вже народжений?.. I назавжди залишається в пам'ятi та страшна мить, коли згасає свiдомiсть, i виникає розумiння того, що це кiнець. I не думаєш про це, що повернешся, що знову станеш сам собою. Станеш, тiльки не таким, яким був ранiше. Таїть погляд тих, хто повернувся, якусь таємницю. А колись на самому початку було так добре! Знати б, що сталося - чому, як виникло це роз'єднання? Чому частина з них стала евiрами? I чи не цi страхи, чи не пролита кров породили потiм ущелини ордонтiв?
Про цi ущелини ходили легенди. Наче скупчилася в деяких мiсцях темна енергiя. Безпечна сама по собi, але тiльки тi, хто стикався з нею, починали вiдчувати такий жах, що звичайна уява давала збiй i мимоволi малювало щось страшне i невiдоме, i ця темна енергiя починала набувати форми та образу цих страхiв. I часом оживали такi неймовiрнi чудовиська! Звiдки це взялося в їхньому свiтi? Якби цi ордонти перебували лише у ущелинах, але енергiя немає меж, вона здатна розповзатися. I ось уже якийсь малюк, лякається тiнi бiля лiжечка... Адже кожному вiзару вiд народження дано бути творцем.
Друзi пiднялися на вершину, втiм, гора була не така висока, i пiдйом не принiс нiякої особливої незручностi. Зирнули вниз i ахнули майже одночасно. Вигляд унизу був просто чудовий. Квiтучi сади, будинки, як палаци. Але немає! На невеликому пiднесеннi було видно й сам палац. Палац iмператора Фарна. Фарн, значить, вогонь, i палац сяє в променях сонця, що хилиться до заходу сонця, як вогонь.
Iлiон зустрiв їх iз радiстю. Красив цар Фарна, тiльки вiдчувається в ньому щось дитяче, не пробуджене до кiнця. Не встиг? Простягнув руку дружинi. Лайда... А ось у нiй вiдчувається сила - тепла, сонячна. I сама вийшла, нiби свiтлом осяяла.
...вiн побачив її одразу. I весь свiт у нiй. Тоненька, з волоссям розплетеним, золотаво-русявим. В очах небо трiщить. Хода легка, здається, навiть трава не пригинається пiд ногою.
Гойдає головою Улайя-Спочатковий. Вiн Iлiоновi дар приготував особливий, хотiв учнем своїм зробити, провидцем, а Iлiон iнший дар вибрав - любов. Усвiдомив себе крiзь неї. Елейя смiється. Сестра їх за духом, єдина. Любов у нiй до всього живого i не лише. Доля у її руках. Торкнеться когось - i ось уже його кличе дорога. А тут i в дорогу звати не довелося.
Вниз. До них. Доторкнулась - однiєю рукою Iлiона обвила, iншою Лайду. Адже кохання не подiляється на двох, воно єдине в обох.
- Лайда, ельте таель, левейя таель... доля моя, любов моя..., - шепоче Iлiон. Так тихо, але чує його Лайда. I тихий шепiт у нiй звучить так сильно, що здається тремтiння це по тiлу саме вiд цих слiв - таких тихих, але таких оглушальних. Щастям, радiстю... коханням. Свiтяться очi Iлiона свiтлом дивним. Чи вогнем? Проникають, огортають, джгут. Чимось невiдомим ранiше, болiсно-солодким. Немає сил бiгти, тiльки притиснутись, злитися... може, в цьому i є порятунок?
Перший союз. Юний союз у юному свiтi. Не тiльки стали чоловiком та дружиною - стали жерцями спiлок. Знання прийшли - як прикрасити вступ до союзу, щоб навiки запам'ятався. Таїнства кохання вiдкрили, перший Храм кохання створили.
Зима у свiтi коротка, засинає все. I троянди теж. I зрiзаються двi заснули троянди, а потiм жерцями даються в руки тих, хто прийшов освятити свою любов перед первiсною. Мертвi троянди. Але сила кохання оживляє їх - на очах розпускаються. I залишаються у Храмi. Чи кохання, чи троянд... Живуть, поки кохання живе. А кохання живе вiчно.
Розiйшлися потiм вiзари, розбрелися групами у рiзнi боки. Де вiдчувало серце знайдену батькiвщину - там i оселялися. Ось так з'являлися тани. Заселявся свiт.
Лайда...
Увiйшли до палацу i, лише присiвши, вiдчули втому шляху. Так, багато що змiнилося з того часу, як вони тут були останнiй раз. Розрiсся тан.
Немає слуг у вiзарiв - сама Лайда принесла тацю з легким вином, фруктами. Принесла, поставила на стiл i лишила їх з Iлiоном. Бути б розмовi, якби...
Вiдчинилися дверi, i до зали увiйшов юнак. Майже вiзар тiльки вiдчувається, що ще не запалився в ньому вогонь чоловiка, той вогонь, який робить вiзара повнолiтнiм.
- Мiй син, Естаре... - але це почув лише Емiлiс. Тому що глянув вiн цiєї митi на свого друга i зрозумiв - вiдбулося! Зрозумiв, що Елiас не чує нiчого. Забрала його в полон доля, навiки забрала. Хто знає, чи це Iлiон зрозумiв, але вiн щось тихо сказав синовi, i юнак вийшов.
Коли це сталося? Давно.
Кордон свiтiв... Улайя сидить, дивлячись кудись у далечiнь. Куди? В три сторони розкинулася нескiнченнiсть, пустка... жива пустка. Тут така тиша, i водночас вiдчувається постiйний рух. Що вiн бачить, що прозрiває?.. Але хмуряться брови, дума лягає на прекрасне чоло.
- Що з тобою, брате?..
Арiель. Ще один iз початкових. Найпрекраснiший з них. Духом з ними є один, але є в ньому якась таємниця незвiдана. Скiльки разiв Улая всiєю своєю сутнiстю зливався з ним, але навiть йому не вдалося пробачити, розгадати. I Дельнi не вдалося. А вже Дельнiя найсильнiший iз них.
- Не знаю... - нi, приховувати Спочатку нiчого не можуть. Не знає. Тiльки тривога якась чи передчуття... А, може, щось вiдчув у їхньому улюбленому свiтi? Щось i знайоме, i незнайоме. Але слово вони дали одне одному, що не залишать цей свiт, як колишнi, до кiнця боротимуться за нього, що б не сталося. Так не сталося! Або... щось не те? Але поки що одна думка все-таки визначена. От i союзи у свiтах зростають, як гриби. I тани множаться... Населяють вiзари землю, тiльки... доки?
Емiлiс - їхня перша дитина, гармонiзував природу, прибрав iнстинкти, але... адже вiзари не тварини, ними рухає любов. Щоправда, дiти до союзу даються не часто. Одна чи двi дитини, але кожен союз мрiє пiзнати радiсть творення, народження собi подiбного. Все можуть творити вiзари, крiм одного - живої душi. А тут... Почуваються рiвними Початковим. З радiстю вiдчиняє Елейя душам чистим, ще безликим, дверi Цитаделi, найпотаємнiшої її обителi - обителi душ... I летить частинка жива свiтлим метеликом невидимим, незримо стосується майбутньої матерi - i та вiдразу вiдчуває, що прийшов дар Небес, що подарує вона свiтовi дитя. Готується подружжя до цiєї подiї, як до творiння. I не пристрастi вогонь горить цiєї ночi - духом творять. Якщо дочка дається, то вiзара майбутнiй образ провидить, малює своєю уявою, нiби малює найпрекраснiшими, невидимими фарбами. Якщо син - то вiзар. Тому i почуваються творцями - чи не тому народженi такi гарнi, не поступаються первонародженим? Нi, не iнстинкт, але... природа. Жiноча, живородна.
Грунтуючись на минулих гiрких дослiдах, не дали споконвiчнi дочкам своїм вогнем. Лише чоловiк пробуджує в їхньому тiлi вогонь. Так, так було. Тiльки... нi-нi, та й прокидалося щось у вiзарi, що перебуває в союзi. Щось вогняне, тiльки iншим вогнем опалювальне, тим, що в надрах землi горить. I тiло жадало особливої любовi, як земля жадає насiння, щоб народити плоди. Порушувалася тодi гармонiя, задум. Силою невiдомої виривалася iскорка душi з таємної обителi, мчала в утробу матерi, у пристрастi божевiльної зачинався плiд. Народжувався вiзар... Але духом чужий. Евiри...
Нi. Спочатку їх не гнали - самi йшли. Iшли щось шукати, щось, що було б близько їх духу. Що вони шукали? Де? Але будували свої тани. Тiльки зусиль доводилося чимало витрачати, не та була в них сила, не та магiя. Слабкiше набагато. Чи не тому народжувалась ненависть? За вiдмiннiсть свою. Евiри - чужi. Вiзари дали їм цю назву. Причому часто говорили ще тодi, коли дитина жила серед них.
Чи вiчнi вони? Боляче про те думати Улайє. Нi, не вiчнi. Але ж можуть! Можуть! Лише усвiдом, прийди до свiтла, вижени з себе цю злiсть, заздрiсть... Нелегко. Знає Улая, як нелегко. Скiльки разiв марнiстю тлiла ця надiя, не тут - в iнших, втрачених уже свiтах. Не смiє звинувачувати їх. Лише одне втiшає, що на цьому свiтi не всi пiшли вiд свiтла, хоч i роздiлилися. А що буде далi?.. Вiдчуває, тривожиться, але не бачить. А може, не хоче побачити?
- Свiтом править природа... Елейя-любов... - Арiель. Вiн не пiшов. Стоїть поряд. Вiдчуває Улайя, що хоче сказати йому щось Арiель. Чи не наважується?
Все ж таки заговорив, спочатку повiльно, нiби насилу пiдбираючи слова, потiм все бiльш вiдкрито, впевненiше.
- Адже все можна впорядкувати.
- Не маємо права цього робити, Арiель, впорядкувати можна було природу, але не вiзарiв.
- Якими також рухає природа, - усмiхається, а в очах все та ж незвiданiсть, - але ж можна все привести до кiнця, якщо дати їм i iнший дар любовi. Iнший природи. Природи вогню, не землi... - помовчав i видихнув, - я говорю про союз одного початку, однiєї, єдиної природи, - i, нiби боячись, що завадить, переб'є, вже швидше, спекотнiше... - я можу дати їм iншу долю, поведу тих, хто сам шукатиме її. Зрозумiй, Улайо! Якщо є союзи подарованi природою - нехай стануть союзи, народженi порядком. I колись народяться останнi двоє, якi своїм союзом замкнуть це коло.
Замовк, сховав погляд пiд вiї.
Мовчить Улайя. Здивовано дивиться на Арiеля. Ця гарячiсть, вогонь... у Початкового?! Вогонь... Засмiявся:
- Про що ти, Арiель! Вони ж спопелять одне одного. Адже не тiльки у вiзар своя природа, а й у вiзарiв, i жоден не захоче утихомирювати її, ставати в таїнствi любовi вiзарою.
- Не спiпелять. - Усмiхається, i немає вже таємницi в очах, якщо тiльки трохи... Виплеснулася.
- Згадай звичайний союз - вiзар пробуджує дружину свою, свiй вогонь їй дарує. А тут... У когось iз двох, все одно, вогонь спалахне при зустрiчi ранiше, а отже, приголомшить спочатку, вiдгукнеться в iншому почуттi. I нехай потiм схаменеться, але й бажання своє скороминуще теж запам'ятає. Так, буде боротьба, але як гра. Скiльки пiсень народиться, скiльки музики - це стане зброєю боротьби. А, може, трапиться i так, що хтось сильнiше усвiдомлює своє кохання i подарує себе - знати буде, що без цього неможливий союз. А я їм дар пошлю, свiй вогонь - освятить вiн їх таїнство, i в ньому, незважаючи на рiзницю ролей, обидва досягатимуть фаеросу, обидва почують Музику Сфер!
- Хай буде, по-твоєму, Арiель, Жрець кохання... - а думка знову вперед рветься, i не знає сам, звiдки беруться слова, - якщо вже союз вiзари i вiзара сильнiший за будь-кого з тих, хто ще тiльки шукає свою долю, то якою ж силою володiтиме цей союз... Багато чого буде їм пiдвладне. Захисниками стануть... воїнами... - i сам злякався сказаного.
Чи чув Арiель, чи нi? Лише яскравою зiркою вниз рвонувся. В свiт. I в небi запалив зiрку нову - яскраву, променисту. Вiдтепер вона освячуватиме союзи вiзарiв.
Естар... Ще трохи й свiтатиме почне. Спати хочеться, а Елiас не дає. Уткнувся в плече, шепоче жарко. Бачив Естара зовсiм недовго, а кожною клiтиною його ввiбрав. Усмiхається Емiлiс, слухаючи любовне марення свого друга. I не дивує вибiр долi.
Вiкно в сад вiдкрите навстiж, аромат жасмину наповнює спальню. Все навкруги спить, тiльки... пiсня несподiвано вривається. Тиха така, нiжна - чи то вiзар спiває, чи то вiзера... Кинувся Елiас до вiкна. По саду йде Естар, волосся у свiтлi мiсяця зовсiм срiбне, важкими локонами падає на чорний плащ. Запалив у грудях вогонь, затуманив розум. Ледве не махнув - туди, до нього. Схопити, кинути на коня, викрасти, помчати!
"Не можна, - нiби не його думка зупинила, чужа, - спалиш його, а щастя не подаруєш, тiльки бiль. I сам не досягнеш фаеросу - адже тiльки двом вiн дається. Хлопчик вiн ще, почекай ... зовсiм трохи ... "
Кулаки до болю стиснув, нiби в обличчя холодною водою хлюпнув хтось. Звiдки в ньому знання?.. А так тягне... Туди, в сад. У вухах смiх тихий... Емiлiс? Але немає. Емiлiс серйозний, навiть схопився з ложа, щоб зупинити.
I знову шепоче гаряче у вухо. Не витримав Емiлiс, напустив сон на друга. Усмiхнувся - ось тепер можна й самому заснути. I обпалило! Як вогнем. Повiтря стало розпеченим, обпалило душу, забилося серце. "Ельте?.." Нi, мовчить, не кличе дорога. Невже поряд зовсiм? Де?.. Охоплює сон солодкий, упала голова на подушку - заснув. I не вiдчув, як легкий поцiлунок торкнувся щоки.
Кордон свiтiв. Один Арiель. Тiльки-но повернувся. Дивиться в далечiнь - пронизує поглядом вiдстань. Здається, зовсiм поряд спить Емiлiс. Бачить, як шовковим вiялом розкидалося волосся по подушцi. Спить i посмiхається увi снi. Точнiсiнько, як тодi, в Долинi пробудження. А потiм здригнулися вiї, розплющилися дивнi очi, смарагдовi... З того часу завжди стежив за ним, слiдував незримо, вiд усiх бiд охороняв.
"Доля моя, любов моя", - шепоче Арiель. I знає, що є така нагода. Хоч зараз готовий померти, щоби народитися. Там. В свiтi.
- Не час! - здригнувся, обернувся. Дельня. Не пам'ятає Арiель, коли останнього разу бачив на обличчi брата свого посмiшку. Суворий завжди. I зараз також.
..."не час"... "Не час?!" - забилося радiстю серце. Значить, мав рацiю - є така можливiсть! На мить, лише на мить, у страху кинулась душа. Смерть! Померти, щоби народитися. Не пам'ятати, забути про все... навiть Емiлiса? Нi, знає, що потiм згадає багато, згадає, ким був, тiльки ця пам'ять буде належати лише цьому свiту, всi колишнi забудуться. I нехай! Так буде навiть краще, надто багато на що довелося надивитися.
- Допоможеш менi? - на колiна готовий опуститися перед Дельнею.
- Прийде час - допоможу, - дав надiю, повернувся i пiшов геть. Iншим був Дельня. Навiть веселим був. А тепер... Початковий. Страж. Воїн...
Звiдки взялася ця думка? Воїн... I Улайя щось подiбне сказав про союзи...
Тяжко стало на душi, незатишно. Потягнувся до Емiлiса. Спить...
Роздiл другий
Лайда вже лягла. Розкiшне ложе, як обрамлення. Найтонша сорочка легкими складками вздовж тiла - облягає, оголює. Очi заплющенi, але не спить. Чекає. А Iлiон все продовжує мiряти кроками спальню. Тяжкi думки в головi Iлiона.
Естар. Син... Адже вiдчув, побачив, як глянув на нього цей мандрiвник. Невже доля? Нiколи такого не було, у жодному з танiв. I сталося.
У Iлiона друг є. А у того дочка - трохи молодша за Естара. Мрiяли, чекали - зростуть, вступлять у союз. Бачили вони одне одного. Ну i що, що спокiйним був Естар? Адже не спалахнув у ньому ще фарн. А запалиться? I розумiє, що вже не буде союзу, не справдиться мрiя. Вiкно вiдчинене; бачить Iлiон, як син гуляє садом, не спить. Не мiг не помiтити погляду, подарованого Елiас.
Чому? Як таке могло статися?
I вперше думка пiшла невiрна, хвора. Духом був слабкий. Не таємниця, що Лайда, i те сильнiше за нього в тiй же магiї. Згадав нiч зачаття. Бачив майбутнього сина, прозрiвав, нагороджував його своїм духом. Невже Лайда була сильнiшою? Нi, не може бути цього. Не про доньку, про сина разом iз ним мрiяла. Тодi що? Обдурила? Чи не вище дано було дитя? Чи не Евiра виховав? Незрозумiлого, чужого, з iншою долею...
Щось метнулося по спальнi - чорна тiнь причаїлася в кутку. Пiд серцем крижана грудка страху виникла. Ордонт? Замружився - нi, не зникло. Рухає до ложа. Ось нiби накрив собою Лайду. Чи це лайда? Як змiнилися риси... I що з руками?! Зойкнув вiд жаху.
Схопилася Лайда, кинулася до нього - прекрасна, нiжна. Чи то притискається, чи його до себе притискає.
- Що що?..
Уткнувся, закопався обличчям у запашне волосся. Соромно за свiй страх, за видiння, за сумнiви... Пiдняв голову, i знову бiлим став. Чи не пiшло! За подушками причаїлося. Лайда, подивившись на нього, поглянула туди ж.
- Бачиш? - Пошепки сказав Iлiон.
Засмiялася, пiдбiгла до ложа, простягла руку. Показує йому. На руцi сидить гарний, великий метелик. Чиста душа Лайди, свiтла, якщо ордонта метеликом побачила.
Пiдiйшов до неї, обiйняв, захопив на ложi. Тiльки не запалився вогонь цiєї ночi, вперше не запалився.
Вранцi Iлiон не пам'ятав своїх страхiв. Вiдчував вину, сором. За свої думки, за переляк. Тiльки все одно щось лишилося в душi важке. Естар? Може бути...
Вчора пiзно приїхали атари - мандрiвники, а тому сьогоднi Iлiон вирiшив влаштувати бал. Втiм, Iлiон любив свята, легко знаходив для них причину. Напевно, нiде бiльше, в жодному танi, не було їх стiльки, скiльки було у Фарнi.
Лайда сидить перед маленьким овальним дзеркалом. Дiадема iз сяючих каменiв прикрашає голову, а очi не сяють. Сум у них, i в серцi невiдомий тяжкiсть. Передчуття якiсь поганi турбують серце. Згадує страх чоловiка. Адже бачила переляк у його очах - їй це не здалося, але що його могло так налякати?
Тяжко чомусь. Так важко, що сльози виступили на око.
Вiдчинилися дверi, увiйшов син. Ось у нього очi сяють.
Усмiхнулася, намагаючись приховати сльози, але Естар помiтив:
- Мея? Що з тобою?..
Обiйняла мiцно-мiцно, а серце чомусь стислося ще бiльшим болем. Здалося, що обiймає його, щоб розлучитися. Нiби востаннє. "Та що зi мною? Все ж таки добре". Iз зали долинає музика, смiх... Зiтхнула глибоко. Вiдлягло трохи вiд серця.
Яка ж гарна ця музика! Її кохана. I танець теж - найулюбленiший. Нiхто не грає - музика сама звучить. Народжується вона у душi вiзара, сягає сфер i повертається втiлена.
Притихли гостi, милуючись найпрекраснiшим iз союзiв. Нiщо не вiщує бiди.
Дверi грюкнули. Хiба можна почути у музицi хлопок дверей? I яка рiзниця, якщо хтось i увiйшов. Будь-хто може прийти до палацу. Але чому стихла музика в душi Iлiона? Чому зупинив танець?
Побачив! Хто вона? Звiдки? Нiколи ще не було такого, щоб вiзара прийшла сама. Якщо вiзара у союзi, то завжди з чоловiком, якщо нi - з батьком. Не бувають вiзари-сторiнки! А ця... одна прийшла. Ця! Нiколи Iлiон не вiдчував таких почуттiв. Зачарований, втрачений, як уперше очi розплющив на свiт. Нiкого немає у цьому свiтi - всi зникли. Є тiльки вiн та вона. Розумiє, що це шаленство, що такого не було i не буде нiде, нi в одному з танiв. Але... надто багато сталося того, чого нiколи не було. I зле почуття, незнайоме ранiше, виникло в грудях, як протест проти будь-якого докору, якщо така станеться. Не бачить здивованих поглядiв гостей - втiм, i незвичайна краса може дивувати, не бачить очей Лайди, не бачить, як метнувся до неї син, нiби бажаючи захистити вiд невiдомої небезпеки.
Йде вона прямо до нього. Розступаються перед нею, звiльняючи прохiд. Зовсiм близько. Пiдiйшла, вклонилася.
- Наель... - майже пошепки.
Чорнiшi за нiч довгi кучерi, заплуталися в них великi рубiни - краплями кровi горять. Очi чорнi, бездоннi. У глибинi зiниць спалахують iскри. Як багаття вночi. Темно-синя сукня облягає фiгуру, лише вiд стегон спадаючи вниз важкими складками. I рубiновим поясом перехоплена тонка талiя.
Музика! Обпалююча, сповнена пристрастi й стомлення народилася, зазвучала... Взяв за руку, притяг до себе, обвив iнший гнучку талiю, закрутив по залi - i все закружляло. Як серед зiрок ковзає...
Боляче. Немає ревнощiв у цьому свiтi. Немає її й у Лайдi. Є бiль. Така сильна, що здається, ось-ось i настане смерть. Не про себе думає - про чоловiка. Вiдчуває - не те, не те ... Не її це Iлiон, не її чоловiк. Як у полонi. I розумiє, що не вирвати.
- Мейя! - Естар. Пiдбiг, обiйняв. В очах сльози, здивування, нерозумiння... Якби увiрвалися евири - захистив би! А тут безсилий.
- Естар, лiєн таель..., - i не знає, що сказати. Обiйняла, змiшалися сльози, а полегшення немає.
Iлiон? Де ти? Спустiв палац, розiйшлися всi. Ходить, шукає. Слабка надiя у грудях. Зараз пiдiйде сам, обiйме, скине ману.
У садку побачила. Не один. З нею. Бiгти? Але... куди?
Вiн також побачив дружину. Сам пiдiйшов. Немає провини в очах, навпаки, як бар'єр поставив. Вiд скарг, слiз, докорiв...
- Лайда, - я створю тобi будинок. Я все зроблю. Не моя вина у тому, що сталося. Не iнакше доля прийшла до мене. Справжня. Адже тодi ми були як дiти. Занурився у кохання - себе не знайшов.
Холодно у грудях, вiд болю холодно. Зрозумiла, що все не повернеться. Нi вiн, нi його кохання. Будинок? Навiщо? Вiчно жити без кохання. Не прийме вона iншої долi, навiть якщо те, що вiн сказав, - правда. Одна в неї доля, одне кохання - Iлiон.
- А Естар? - чомусь страшно стало за сина. Побачила очi Наель.
- Естар не залишиться, - усмiхнувся незнайомо, - вiн знайшов свою долю. В одному iз аттарiв.
Зiтхання вирвалося з грудей. Нi, не болю, не здивування - полегшення. Не зрозумiла, не усвiдомила, але розумiння прийшло, що спокiйна може бути за сина. Не їй дивуватися i чинити опiр долям, що посилаються згори.
Куди йти? У спальню? Не її вона вiдтепер. Ткнули дверi до однiєї з кiмнат для гостей. Присiла на ложi. Заснути б. Навiки заснути...
Невже вже свiтанок? Нi, ще нiч. Лише свiтлом легеньким осяялася кiмната. Крокнула до неї Елейя Початкова. Легка як бачення. Смутно мерехтять очi, сповненi скорботи. Провела рукою по волоссю - як вiтерець торкнувся. Стихає бiль, обертається смутком. Невже це буде тепер iз нею завжди?
- Лайда, Лайда, - каже чи просто у нiй чується? - Не журися. Вiр, прокинеться Iлiон. Вiрою живи.
- Куди йти менi? Не знаю...
- Попрощайся з сином. Не турбуйся за нього. Вiдтепер має захисника. А сама йди до Сестрiв. Дверi Обителi моєї завжди вiдчиненi для тебе. Як тiльки подумаєш, покличеш, так одразу стежку побачиш.
Тяжким, гiрким було розставання. Лише одне втiшало, поряд з Естаром стояли два вiзери. перше. Чи не народжених. I, дивлячись, на одного з них, розумiла - життя вiддасть за її сина.
Суворi особи початкових. Нiколи такого не було ранiше, щоб розпалася спiлка.
- Не я... - шепоче Елейя, - не моя вина...
Чи не її. Знають. Тiльки зрозумiти не можуть - чому? Тому й поспiшають у Сховищi. Поки що мертва бiла стiна, але зараз оживе пiд їхнiми руками.
Посмикнулась серпанком, потiм, немов легкими клаптиками туману стала очищатися, оживати. От i немає стiни - свiт лежить перед ними. Шукати! Наель... Хто вона? Звiдки прийшла у їхнiй свiт?
Альмiя. Брат їхнiй. Завжди в бiлоснiжному одязi, навiть волосся бiле. Кому, як не йому, Зберiгачевi пам'ятi, який завжди творить з огляду на минуле, побачити, знайти.
Вiн теж залишив дар цьому свiтовi - Джерела Забуття. Страшнi та благодатнi. Чому? Може, тому, що ближчий за всiх духом з Улаєю? Так, коли твориш - все здається правильним, але за всiм не встежиш. Звiдки у створений свiт щоразу приходить зло? Розростається, спотворює створене, завдає болю, страждань.
Ось i подарував таємнi Джерела. Вiн - Джерела, Елейя - Обитель сестер. Зануриться майбутня сестра в Джерело - вщухне бiль. Тiльки пам'ять залишається, як пiсок на днi водоймища. Головне - не ворушити його.
Нинi зосередився весь, шукає. Рухається картина свiту назад, вiдступаючи легенькими кроками. Вона входить до палацу, а тепер тiльки пiд'їжджає... i так - крок за кроком у минуле.
Знайшов. Побачили. Тiльки куди глибше зазирнули. Вразило побачене. Знову прогаяли, не помiтили - дiтей своїх, собi подiбних, стерегли, вiдправивши iнших за бар'єри свiтла, якi мандрiвники дарують. А за ними йде життя, своє, вiльне, їм уже не пiдвладне. Нi, звичайно, дивилися, бачили багато. Тiльки немає в природi початкових нiяких насильств. А евiри далеко пiшли у своєму вiддаленнi. Хоч i виросли з єдиного кореня. I тепер до вiзарiв прийшла та, яку можна з повним правом назвати дочкою пiтьми.
Вертон. Благодатний тан у благодатному краї. Дивляться Початковi народження нового союзу. Гарнi нареченi! Щастя плескається в очах сонячними променями. А тепер - несподiвана радiсть, яка кожним союзом запам'ятовується навiки, якщо не дається потiм ще одне народження, ще одна душа. А ось i дитя у них народжується... Iм'я дає жрець - Естерон. Тiльки чомусь потiм евiром назвали?
- Ерно, любов, моя, - свiтловолосий вiзар з благанням дивився на зовсiм ще юну дiвчину, притиснувши її руку до свого серця, наче хотiв, щоб вона чула його стукiт, - не для того я пройшов такий шлях, не для того вела мене дорога щоб почути вiд тебе "нi"...
- Не про себе я думаю, Лаодiс. Про тебе. Не прийме мене народ твiй.
- Що менi народ мiй? Будь-який тан виберемо, який захочеш. Не твоя вина, що народилася ти у народi евiрiв. I тепер, хiба ти не переступила межу мого свiту? Чиста твоя душа. Нема чого нам боятися.
Не сказати, що не прийняли - не сказати, що прийняли. Але жили щасливо, доки не з'явилося дитя. Естерон. Його не прийняли. Хто знає, може, передалося йому по кровi щось вiд матерi, але юнак вiдрiзнявся вiд вiзарiв. Було в ньому щось дике. Дивиться часом, а губи чiпає дивна усмiшка, i невiдомi думки його. Не проганяли - сам пiшов. Спочатку ненадовго - захотiв побачити рiдню матерi. Адже знав вiдповiдь, але все одно запитав батька, чому, наприклад, дiда нiколи не запрошували в гостi? А потiм просто зник iз Вертона. Чи сам не захотiв повертатися, чи бар'єр уже назад не пропустив - тiльки не повернувся. Елейя зглянулася над Ерною, надiслала союзу дочку. Тiльки не лишилися вони у Вертонi, поїхали, оселилися в iншому танi.
Втiм, не вони цiкавлять споконвiчних, а Естерон. Важко свiтлим шукати серед темряви. Лише один може пiднятися так високо, що без болю та страху може глянути. Велiя. Немає вiку у Початкових, але Велiя здається найстарiшим. Знайшов слiди Естерона. Тiльки нiякого Естерону вже нема. А є Старлог. Владика Чорної цитаделi...
Невже не знали? Знали. Бачили, що у пiвнiчних, майже безлюдних землях, негаразд твориться. Тiльки не здогадалися переглянути шлях Естерона-Старлога. Адже Естерона лише зараз побачили. Хiба можна простежити тi долi, якi вiдкинутi, якi перекрученi? Свою долю будують самi тi, хто пiшов вiд первiсних.
А Старлог вiдвiв своїх послiдовникiв у далекi землi. Цитадель вiдбудував. I легко вiдбудував. Не втратив знання вiзара i магiю не забув. Адже магiя не чаклунство, магiя - це знання, поєднане з силою. Вдалося йому вiдкрити джерело iншої сили, не свiтлої. Далеко не свiтла.
Може, в тому, що вiдбувається, а вiдбувається щось страшне - (у цьому Початковi вже анiтрохи не сумнiвалися) - виннi вони самi? Адже, якщо робиш якийсь кордон, то рiзниця свiтiв, що лежать по обидва її боки, все збiльшуватиметься i збiльшуватиметься. Поки що свiти не стануть повнiстю протилежними.
Але як було не створювати бар'єри, якщо проливалася безневинна кров?
Втiм, не всюди iснували цi межi. На сходi височiв гордий, величний тан - Арвентос. Не захотiли арвентосцi мати бар'єр. Виховали хоробрих воїнiв, самi захищалися. Адже зброя - лише мечi. Хоча при своїх знаннях вiзари давно могли б позбутися всiх ворогiв. От тiльки... Якщо застосувати свiтло на руйнування, чи не викличе це удару у вiдповiдь, тiльки вже iншої, темної сили? Якщо битися свiтлою магiєю, то чи не з'явиться магiя у вiдповiдь? Як рiвновага. Саме цi думки i зупиняли початковi, саме цi думки i дали правителям, щоб тi прозрiли можливу небезпеку застосування сили бiльшої, нiж просто фiзична.
Чи не помилилися вони? Дивлячись зараз на царство Старлога, такi думки турбували, i дуже. Збирається сила, вiдчуває це Велiя. Тiльки для чого? Коли i як виллється?
Наель. Дочка Старлога. Народжена вiд вiзарiв. Немає цiєї вiзари в обителi сестер. Вiд руки власної померла, вiдразу пiсля народження дочки, прокляв i долю свою, i дочку, i весь свiт.
Адже лише в союз вступили. Гуляли плiч-о-плiч. Весна, колiр бiлий залитий сад. Голова крутиться вiд щастя, ароматiв... "Найщасливiша... сама..." Смiється.
Не дивляться Початковi, що було далi. Жива лiтопис зберегла її iм'я - Вельта, тiльки її саму, нi її молодого чоловiка не зберегла.
Збожеволiла вiд того, що трапилося на її очах, скам'янiла при поглядi на мертве тiло чоловiка, який щойно говорив з нею - вiдвозили її воїни Старлога...
Наель. Вижила дочка. Не мати творила її образ. Старлога творила. Всю силу темряви, що спiткав, вклав у свою дитину. Дар темряви - страшний дар.
Гордий Арвентос, що не захотiв бар'єра, чи не по твоєї землi пiшла вона до землi вiзарiв?
Страшно, що у свiт прийшла така сила, можливо, навiть рiвна силам початкових. Адже вiдчувають. I знищити не можуть, немає в природi початкових руйнувань. Одне добре, що евiр - не евир. Сила духу, здатного зруйнувати багато чого, належить чоловiчiй природi. Свiт не зруйнує, але вже принесла першу руйнацiю - союз зруйнувала, саме кохання. Iлiона обрала. Може, тому й обрала, що Iлiон духом слабий? Що їй треба, що її веде? Чи не сама прийшла; та сила, що в нiй причаїлася - сила жива, розумна. Наель лише оболонка, що носить у собi цю силу, лише образ чарiвний, з допомогою якого втiлиться щось iнше.
Хмурить брови Улайя, суворий Дельня... Пробачать майбутнє. Життя прийде у свiт, те життя, яким вiддасть Наель свiй дар. Чи не вiзаре - вiзару.
Солодка нiч, гiрка. Вогонь спалює тiло Iлiона. Туманиться думка. Сина подарує йому Наель. Натомiсть Естара, що пiшов. Нiколи ранiше не вiдчувалося так таїнство кохання. Бо ж пам'ятав, як було, коли зачинався Естар. Сяючi очi Лайди - поринав у це сяйво i свiтло бачив. Вдивлявся, малював своєю уявою вiзара майбутнього - по кровi рiдного, за духом. Сина свого.
Коли сказала йому Наель, що вiдчула прихiд материнства, дивнi почуття опанували Iлiон. Не та гаряча хвиля щастя - не схопив на руки, не закрутив. Готувався до цiєї ночi, як до якогось обряду - невiдомого, незнайомого, забороненого.
"Син мiй майбутнiй, сину..." - не бачить. Волю чужу вiдчуває, як полон. Бореться з Наеля духом своїм, i знову туманиться розум. Образ неспроможна прозрiти, дати, нагородити. Свiтлана не бачить - бачить пiтьму. Пересилив себе, її i запалив у цiй темрявi зiрку - одну, найяскравiшу запалив. Ось твiй образ, дитя моє майбутнє.
Задумлива Лайда. Спокiйно їй живеться в Обителi. Люблять сестри одна одну, бережуть. Тiльки вiд усiх сестер вона вiдрiзняється своєю долею. Всi вдови - лише одна серед них за живого чоловiка.
Цiлком розкрилася тут її сила. Навiть Елейя здивована. Неначе вся сила її кохання пiшла у її магiю. Як Початкова може поглядом пронизувати простiр, бачити чоловiка свого - Iлiона. Сильна нитка кохання. I цiлительство одразу пiзнала. Чудеса творити може. I проходи вiдкриває одразу.
Цьому навченi всi сестри. Всiм дано цей дар. Вiдчують нитку скорботи, що йде зi свiту, одразу дверi вiдчиняють. На дзеркало сяюче схожi дверi, але це лише, здається. Ступиш у неї - за нею коридор мiнливий, хисткий. Стискається в ньому час i вiдстань стискається. Декiлька крокiв робиш, а почуття таке, нiби стоїш на мiсцi, а рухається сам свiт тобi назустрiч, змiнюються його краєвиди. Тiльки нитку в руках тримаєш мiцно - любов'ю тримаєш, спiвчуттям, благаннями тих, хто чекає.
Бачила Лайда цю скорботу. Щойно прийшла, щойно отримала знання, як вiдчула. Видно у самої ще бiль не до кiнця вщух, якщо такий далекий i слабкий поклик почула. Одразу рвонулася. Натiєм, а не знанням, вiдчинила дверi переходiв. Не дивилася - чи одна вона чи хтось iз сестер за нею зробив крок. Вийшла - одразу побачила. На землi вiзар лежить, рана глибока, смертельна... Поруч вiзара, навiть слiз немає, тiльки борошно таке в очах, що нiякими сльозами не вимити. Меч чоловiка в руках тримає - життя себе хоче позбавити.
Кинулася Лайда до неї, вибила меч. Сама рану стягує, свiтло струмує з пальцiв. Затягується страшна рана, тiльки дихання не чути. Iде душа. Лише тоненькою ниточкою з тiлом пов'язана. Нитка ця - пам'ять, що згасає. Ось-ось порветься.
- Клич його! - Схопила вiзару за руку, притягла до тiла. - Клич, не вiдпускай!
"Iлiон! Iлiон... Якби ти так лежав, i нитка порвалася - не вiдпустила б. Дозвалася, повернула любов'ю своєю. Не дала б згаснути пам'ятi..." А дала. Живий, але пiшов. Порвалася нитка.
- Клич його, всiм серцем своїм клич... - без сил поруч опустилася. Легке зiтхання вирвалося з грудей вiзара. Повернувся.
Перервалися спогади важким тугою. Потяглася думкою до чоловiка. Вiдчула щось погане. Як у туман густий пiрнула. Прояснилося - побачила. Одразу зрозумiла. Вiдiрвати б погляд, але не може. I не бiль у грудях, а страх. Чи їй не вiдчувати Iлiона? Але не вiдчуває. Начебто й є, а нiби й нема його. Чужа воля їм заволодiла. I не зачаття вiдбувається, а щось iнше - темне, страшне. Все чорнотою якесь оповите. Живою чорнотою.
Вiдчуває Лайда невiдому силу.
"Iлiон! Чоловiк мiй! Не дари їй дитя! Не життям вона плiд наповнює - смертю. Смерть впускаєш у свiт..."
Звiдки знання, цi думки?
Зiбрала всi свої сили, незримо, безтiлесно злилася з Наель.
- Елей, Елей, дай менi силу твою!
Жалiсть серце заливає до майбутнього дитини. Невинному. Чиста душа сходить у свiт, щоб отримати страшний дар. Розчиняється усiєю своєю суттю Лайда в тiлi Наель. Вiдчуває, як сила могутня, що не поступається дару проклятому, пронизує всю її iстоту. Дарують Спочатку свiй дар свiтлий, рiвноцiнний за силою. Не думають у цей момент про те, як житиме майбутньому вiзару, що носить у собi двi сили: однiєю з яких можна зруйнувати свiт, iнший - створити... Не можна iнакше. Так хоч буде у нього вибiр, як i... свiт, у який приходить.
Здiйснилося! Впала Лайда без почуттiв на холодну пiдлогу. Дружина, але без чоловiка, мати, але без дитини... А коли прийшла до тями, то вперше вiдчула тепло бiля серця. Тепер око не зводитиме з Наель. Усiєю душею буде поряд. Чи не з нею. З тим, хто у нiй.
Роздiл третiй
Пiсля тiєї ночi будинок Iлiона роздiлився на двi половини - чоловiчу та жiночу. За звичаями вiзарiв майбутня мати проводила час вiч-на-вiч iз тим, хто набирав у нiй життя.
До трьох рокiв дитина залишалася з матiр'ю, пiсля чого вихованням займався батько. Якщо то був син. Дочка ж залишалася на жiночiй половинi, доки не знаходила свою долю i не покидала батькiвського даху, але залишалася в танi. Тан приймав нового вiзара.
Змiнилися часи, i вiзари нi, але й проллють у сутичках кров ворога, у тих танах, якi вiдкритi для нападу. Але нiколи, жоден з них, не чiпатиме, не зруйнує нiчого беззахисного у своєму свiтi. Надовго зберiгає вiзар у собi першi уроки, отриманi вiд матерi. Мея-мати, Мея - земля. Недарма вся жiноча магiя - магiя, що зберiгає природу. I не дитя носить у собi, а захисника. Майбутнього захисника всього живого.
Будь-яка мати - тiльки не Наель. Чи не потiм прийшла, не потiм зачала. Розумiють це Початковi. I Лайда розумiє. Нi на мить не рве нитки з Наеля. Вiдчуває Наель постiйна присутнiсть поряд чогось чужого, невидимого, тiльки неспроможна скинути з себе, неспроможна сховатися. Як вогнем палить у утробi. Ненависний їй плiд, але терпить. Добре ще, що вона слабка тепер стала - не їй уже належить цей страшний дар.
Сподiвалися початковi, що народиться дитя вiльним вiд нього, зберiгши лише подароване ними. Але зрозумiли, що марнi були надiї.
Хто перший сказав - проклятий дар? Чи не Дельня? А той, хто його тепер носитиме в собi - чи не проклятий?
Жрець нарiк хлопчика - Елiстелем. Свiтлий промiнь. Чи не простi iмена носять вiзари. Кожна лiтера несе у собi особливий сенс - усвiдомлює себе вiзар через iм'я. Довго молиться жрець бiля вiвтаря, на якому лежить немовля. Вiдчужений погляд у жерця. Але приходить iм'я...
"Елiстель, Еле...", - так би i кинулася туди, вихопила б дитину з рук Наель, притиснула б до себе. Бачить, вiдчуває - нема любовi у матерi до сина. Але не можна. Усю надiю покладає на Iлiона.
Навiть Початковi дивуються маленькому вiзару. Нiколи ще нiчого прекраснiшого не народжувалося в їхньому свiтi. Тiльки забутий зовсiм, покинутий. Iлiону часом i хочеться приголубити сина, але раптом вiдчує щось, насупиться. Чи нiч ту згадує, коли сталося зачаття? А може, справа не в цьому, може, вiдчуває в Елi страшний дар? Але...
Ось i мати цурається своєї ж дитини, бо теж вiдчуває чуже. I вiдчуває протилежний дар. Свого не вiдчуває - сама має темну душу. Рiдко коли беруть Елiстеля з собою, в основному ходить вiн один анфiладами кiмнат - такий маленький у такому величезному палацi. Плутається нiжками в довгому плащi, волосся чорне в'ється. У них iскри спалахують - вночi срiблястi, вдень темно-синi. I очi також синi. Щоправда, iнодi змiнюють колiр - то стануть майже блакитнi, то раптом потемнiють до фiолетового. I так хочеться Лайде виявитися поряд, притиснути до себе, забрати, приголубити, вiдiгрiти своєю нiжнiстю, любов'ю. Не може. Лише душею з ним. I вiдчуває, що вiн вiдчуває її.
А Наель не має спокою. На все готова йти, щоб змусити сина усвiдомити подаровану йому силу. Пробирається ночами до спальнi до Елi, напускає на нього ордонтiв. Темна енергiя, холодом вiд неї вiє, жахом. Навiть найсмiливiшi, вiдчувши її присутнiсть, починають вiдчувати пригнiчення. Пiддашся цьому почуттю, не зрозумiєш вчасно - ще гiрше. Туга навалюється, передчуття чогось поганого, потiм доходить i до страху - починають озиратися. I ось уже нiби бачать щось. Неясне. Розглянути б - тiльки страшно. Вiдвернутися - ще страшнiше. I малюється образ майже вiдчутний, кошмарний.
Не раз пробувала Наель наслати до спальнi сина темну енергiю. Чи не помiчає вiн її. Якось згустила так, що повiтря важким стало. Не витримала, спитала:
- Що ти бачиш, Еле?
Щось вiдчув, вдивляється, потiм ручки простягнув i смiється.
- Квiти! - I вже скривджено. - Тiльки вони не справжнi...
I вже не ворожiсть вiдчуває Наель - ненависть пекучу. Вся надiя на те, що виросте, спалахне в ньому вогонь вiзара, розпiзнає те, що носить.
Рiдко хто бачить iз вiзарiв сина правителя - енароса, царевича Фарна. Наель чутки розпускає, роблячи при цьому сумний вигляд. I всi про одне, що дивний син у них росте, не схожий на iнших дiтей. "Сидить один у напiвтемнiй кiмнатi... Хочемо його часом iз собою вiдвести - плакати починає..." Всяко натякає на те, що не вiзар у них - евiр народився. Але чомусь не вiрять цьому у танi. Тi, хто бачив Елi навiть миттєво, забути його не можуть. Тому що вiдчували, як вiдкривається в них, дивлячись на дитину, щось таке свiтле, спекотне... Променем сонячним у душу. Але не кожну душу можна осяяти свiтлом...
Далеко вiд Фарна, у похмурому своєму замку, ходить Старлог. I не про дочку думає - про онука свого. Це у вiзарiв немає такого поняття. Є лише лiен - син, а ось далi вже - лiен i все. Лi - рiд. Син роду. Тiльки для Старлога Елiстель нiякий чи лiен. Чи не вiзар Старлог, i навiть давно не евiр. Для Старлога Елiстеля - його надiя. Зберiгає Старлог знання, збирає по крихтах - тiльки все одно вони не зрiвняються зi знанням вiзара. Хiба тiльки такого, як цей Iлiон. З народження не випускає Елiста з виду. Багато знає про нього, багато знає про свiт вiзарiв. Хвала тим танам, якi сподiваються на свою силу та не мають меж. Через них вирушають невеликими групами спостерiгачi Старлога. Наймолодших i найкрасивiших вибирає Старлог, щоб вони не вiдрiзнялися вiд вiзарiв. Знає, що в танах нi, та й з'явиться дивний союз. Спiлка вiзарiв. Якось нарвався його загiн на такий союз. Усi полягли. Значить, не брешуть спостерiгачi, що два духи, злитi воєдино, мають небачену силу.
Елiстель. Лiен. Знає, яка сила полягає у ньому. Виросте - не пiде. Знайдуть, привезуть у цитадель. Поверне собi як дар вiдданий, а й примножений. Вирве дух свiтлий, змiшає з пiтьмою. Не захоче сам вiддати, силою вiзьме - вогнем обпалить. Яким би не був свiтлим, а гнiв зробить свою справу. А гнiв очi застиг, не видно за ним свiтла. Але, може, Елiстель i сам принесе йому свої дари. Хто знає... I ляже тодi весь свiт бiля їхнiх нiг. У них? Нi, не дiлитиме Старлог нiчого i нi з ким.
Рухається час. Непомiтне воно у цьому свiтi. Розкручується не спiраллю, а йде по колу. Ще одне коло, i стане Елiстель вiзаром. Плекає в душi мрiю - стати аттаром, покинути палац, виїхати з тану. Чув вiн про вiзарiв-мандрiвникiв, якi не залишаються на мiсцi в очiкуваннi, поки покличе їхня доля. Виїжджають у свiт, примножують свої знання - щедрi до таких початкових. Недарма аттар так багато вiдкрито. I нiкому не вiдомо про його мрiю - нi матерi, нi навiть батьковi.