Коли я поверталася додому, пiсля якоїсь туснi, я зовсiм не хотiла думати про те як завтра менi буде погано. Я йшла. Я просто йшла додому. Але раптом я почала згадувати, як жила ранiше. А ранiше все було iнакше. Iншi друзi, iншi погляди на життя, iншi прiоритети та iнша Я.
--
Мила, коли ти нарештi подорослiшаєш? - запитував мене мiй мен.
--
А що я, ну що?
- Ти зовсiм як дитина, ти, та ти...
--
Ну що Любий, - ой я знов його так назвала, а насправдi звати його Сашко, тiльки я так його майже нiколи не називаю.
--
Ти ведеш себе як дитина, але хочеш здаватися дорослою.
--
I що? Я тобi така не подобаюся? Але це моє життя, моя субкультура.
--
Я хочу вiд тебе вiдпочити, - якоюсь дивною iнтонацiєю промовив вiн. Хоча так якось не правильно, вiн промовив це з якоюсь дивною iнтонацiєю.
--
Вiдпочити?? Тобто ти хочеш щоб ми з тобою розлучилися?
--
Ти все не так зрозумiла... - вiн щось ще мовив, але я його вже не чула, я збирала свої речi, я вирiшила пiти вiд нього. Я хотiла зробити якийсь перший дорослий крок, дiйсно я дитина, але я хочу стати Дорослою. Швидко зiбравши свої речi, я пiдiйшла до нього й поцiлувала в щоку, хм яка в нього колюча але водночас м'яка щока, i як я давно її не цiлувала.
--
Любий менi з тобою добре, але бувай Сашко, - сказав це я вийшла з квартири i залишила йому свої ключi.
Я не знаю чим я тодi думала, але явно не головою, на вулицi перша година ночi, а я з рюкзаком та сумкою стою на вулицi, i йти менi нiкуди. Батьки живуть в iншому мiстi, та що там в iншiй країнi, брат також живе не в Києвi. А друзi... Я вважала що їх в мене багато, а в цю мить зрозумiла що не маю жодного друга, до якого я могла б прийти серед ночi, i вiн чи вона мене нi куди не вiдправили б. Отак стоячи в нiчному мiсцi я вирiшила вiдправитися в мандрiвку. Добре хоч грошi були. Я пiшла на вокзал, хотiла купити бiлети але мене нi чого не вразило б куди можна було поїхати на потязi. Постоявши якийсь час, я вирiшила купити бiлет до Пiтера, а що? Миле мiстечко, тай до брата в гостi заїхати можна. I так я купила бiлет на перший поїзд до Санкт-Петербурга, а вiн (поїзд звiсно, а не славетне мiсто) вiдправлявся через шiсть годин, о восьмiй годинi ранку.
Я не буду казати скiльки разiв телефонував менi мiй "Любий", але жодного разу я не вiдповiла, менi було байдуже що вiн скаже. Звiсно, я його кохаю, але вiн правий нам потрiбно вiдпочити один вiд одного.
Тепер сидiвши в залi очiкування, я згадували своїх друзiв, чи то не друзiв, а приятелiв з якими любила погуляти. Так-так, якi вони рiзнi, але щось однакове, спiльне в них є, i це звiсно я, але й окрiм мене в них є щось таке схоже не дуже рiзке але СХОЖЕ... А ось що я не як не могла збагнути. Жаль, та не дуже. Ось i мiй потяг подали, я йду до нього, та не дуже хочу вже їхати, але хочу довести собi що я доросла, i можу та вмiю приймати рiшення, й виконувати.
Потяг, як же я не люблю їздити одна, бо не вiдомо хто буде бiльше доби ( в даному разi) поруч, хто буде в купе, в якому їду й я. Купивши собi книжку, я вiдправилася до свого вагону, на своє мiсце, добре нижня полиця.
Чомусь дорогу я пам'ятаю погано. Пам'ятаю що думала про Сашка, думала про Юлю ( його колишню, а також мою колишню... кхм, однокласницю, я не знаю що ви там подумали) а ще про нашого собаку, якого Сашко подарував менi на день народження.
Мабуть, саме це рiшення поїхати змiнило моє життя, а зараз про життя.
Пiтер, чудове мiсце, тiльки не завжди привiтне, до мене так точно. Добре хоч братик живе не далеко вiд вокзалу, отож до нього я прийшла пiшки, а ще добре що потяг приїздить рано, отож вiн повинен бути дома.
--
Привiт, братику, - сказала я коли повисла на його шиї.
--
Сестричко, що ти тут робиш? Чого не попередила про свiй приїзд? - якось не радiсно промовив вiн.
--
Ти не рад мене бачити? Тодi я пiду. Хоча нi спочатку прийму душ, а вже потiм пiду.
--
Та нi. Я не хочу щоб ти йшла, просто це якось несподiвано.
--
Аскольд, кто єто там? - промовив якийсь голос з кiмнати.
--
Братику, в тебе хтось є? А я й не знаю. Ну, ну... тодi зрозумiло твоя гостиннiсть.
--
Єва, иди суда. Познакомся єто моя сестра Ирена, или Ира.
--
Єва, привет. Я Ирена, сестра. Ти не переживай я буквально на день.
--
Ти заговорила росiйською?? В тебе все добре?? - якось налякано мовив мiй любий братик, що я й сама злякалася.
--
Так, таке iнодi буває. Єва если ти не против я буду говорить на своєм родном украинском язике.
--
Ааа, ну я не против, - нiби злякалася мене, мовила Єва, ну й iм'я. Ну моє також не iдеальне, та воно моє.
--
Добре любо Єво. Братику ти так i будеш тримати мене на порозi, а ми з тобою роки за два не бачилися, а з такою гостиприїмнiстю мабуть не скоро побачимся.
--
Ой, ну вибачай, Iрена, ти як завжди непередбачувана. Я тебе не чекав.
--
Так де тут душ? Цi поїзди. Хочеться до души.
Я пiшла до душу, але зрадила сама собi. Замiсть душу, я прийняла ванну. Яку не пам'ятаю коли в останнiй раз приймала. Я змiнилася, i це мене лякало. Я хотiла почити все з початку, ну що душ на ванну я вже змiнила, залишилося все iнше змiнити...
Санкт-Петербург чудове мiсце, вiдправилася у подорож по ньому. Добре що тут я не в перший раз. Люди, люди, вони є на всiй планетi, але в кожному мiстi вони свої. Якщо знаєш якi в цьому мiстi, можеш побачити туристiв, заблукавших, чи просто тих хто не живе в цьому мiстi. Люди змiнюються, коли змiнюють мiсце, тобто мiсто свого проживання. Так i мiй брат змiнився, мабуть не змiнюється тiльки люди якi весь час подорожують, не живуть довго на одному мiстi, цi люди унiверсальнi, але це їх як плюс так i мiнус. Вони будь-де свої але водночас i чужi, в них немає рiдного мiста, мiста де всi як вони. Мабуть, моє мiсто Київ. Хоча я жила в рiзних мiстах, але це було не довго, i я завжди поверталася до Києва.
--
Дєвушка, не подскажите где здесь улица Гороховая, - запитав мене якийсь чувак ( iншого слова без використання ненормативної лексики знайти не можу).
--
Пройдите квартал по єтой улице в єтом направлении, и перпендикулярная улица будет Гороховой, - вiдповiла я росiйською мовою. Ну i навiщо, сказала б що не знаю, рiдною мовою, i вiн би вiдстав. Ой, щось я сама себе почала лякати.
Ба телефон задзвонив, та же й "Любий" телефонує, це не добре. Ну скiльки я повинна його ще iгнорувати, щоб вiн вiдстав. А менi здавалося що вiн розумна людина, i все зрозумiє, але нi вiн дзвонить й дзвонить, ДIСТАВ.
--
Ну, що ти вiд мене хочеш? Ти не зрозумiв, що я не хочу з тобою розмовляти, - вiдповiла я на його дзвiнок. А ранiше мабуть цього не зробила, хоча нi, напевно я цього робити не стала, лякаю я себе, ой лякаю.
--
В мене проблема, Юля потрапила до автоаварiї, - налякано, з слiзьми в голосi мовив вiн. А цю iнтонацiю вiн пiдробляти не вмiв.
--
Добре, я приїду. Але зараз я за кордоном. Як тiльки буде можливiсть я приїду, - сухо вiдповiла я й поклала слухавку.
Поки йшла додому, думала навiщо воно менi потрiбно. Пiдтримувати я нiколи не вмiла, та й не любила. Я ще й вiн. Людина яка зробила боляче, чи так як для бiльшостi боляче. Ким я стала??
--
Братику, я завтра вже їду.
--
Але, ти тiльки приїхала? Що сталося.
--
Нiчого, ти був не дуже радий з приводу мого приїзду, чому ж сумуєш з приводу вiд'їзду?
--
Ти ж моя сестра, i я давно тебе не бачив.
--
Нiчого, буде привод приїхати до мене. А ще, менi не дуже приємна твоя Єва, отож коли приїдеш то один.
--
А побалакати про життя?
--
В нас попереду вся нiч. Я купила наш коханий "Trino", сумно не буде.
Так цю нiч я погано пам'ятаю. Спочатку ми розмовляли про його Єву, потiм про мого Сашка. А ще пiзнiше про батькiв, про наших спiльних знайомих. Короче говорили ми довго, закiнчили в сiм годин ранку, а почали учора десь бiль десяти, чи я вже не впевнена. А о одинадцятiй годинi мiй лiтак. Ох, добре що таксi зараз багато.
--
Київ, любий Києве мiй, - сказала я коли була на трапi лiтака, на якому повернулася додому. Як же я люблю цi лiтаки, минулого столiття, добре хоч не 19, i то приємне. А якщо, я не помиляюся то лiтак придумали у 20 столiттi. Хоча. Я не сильна в цiй галузi знань.
Я йшла до виходу, йшла, йшла. I не хотiла йти. Я просто нiчого не хотiла. Та все одно йшла. Вважала що зараз поїду на якiсь машинi, з цього Борисполю, до Києва. Хто мiг мене тут чекати, Сашко? В нього Юля помирає. Навiщо я тут?? Навiщо?
- Дiвчино, вам куди?
- Хато? Що ти тут робиш? - як приємно бачити знайомi обличчя. Як же давно я його не бачила?
- На тебе чекаю.
- А серйозно?
- Та так. Нiчого. Тiльки прилетiв. Так тобi куди?
Як же я рада його бачити. Вiн вiдвiз мене, до лiкарнi, до Сашка. По дорозi ми трендiли, чесали гланди. А вiн тепер крутий мен. Мабуть, "жалко" що не мiй. А колись, ми були разом. А коли це було??
--
Хато, а довго будеш у Києвi?
--
Iрено, поки не знаю. А що?
--
Хотiла б зустрiтися. Ти пам'ятаєш своє перше кохання та свiй перший келих?
--
Добре. Я згоден. Зустрiнемося. Я зателефоную. Ти приїхала.
--
Дякую, Хато. Чекаю, - цiлуючи його в щоку, зрозумiла що хочу його.
Лiкарня. Лiкарi. Пiгулки. Лiки. Як це можна любити?? Ну i де тут, мiй любий Сашко? Так, так. А ось i вiн.
--
Сашко, що сталося?
--
Ти приїхала? - здивовано запитав вiн.
--
Ти ж просив!
--
I що?
--
Менi пiти?
--
Як хочеш? Менi все рiвно?
--
А твiй дзвiнок?
--
I? I? I?
--
Добре, бувай. Юлi вiтання.
--
Вона померла.
--
Шкода. Спiвчуваю.
--
Ти її не любила. Нiколи.
--
Але, я приїхала!
--
Йди. Ти менi не потрiбна.
--
Бувай.
Я вийшла з лiкарнi. I зрозумiла, я потвора. ПОТВОРА. Йому погано, а я жалкую квиток, та невдалу подорож. ЕГОЇСТКА.
Знов люди. А навiщо? Мої речi залишилися у Хато?! Напевно, що я таки з ним зустрiлася. Боїться що я не прийду.
--
Хато, коли ми побачимося? В тебе мої речi!
--
Приїзди до мене додому.
--
КУДИ???
--
Адресу, пам'ятаєш? Вона не змiнилася!
--
Добре...
(|||)_-_(|||)
Все було добре. Я приїхала, до рiдного мiста, до Києва. Я була в Мадридi, чудове мiсто, Iспанiя. А винен вiн, вiн мене покинув, точнiше ми розiйшлися, але хотiли бути друзями. Це наша помилка. Колишнi коханцi, не можуть бути друзями. Як ми помилилися.
Вiн знайшов iншу, а я чекала його. Його, правда навiщо, зараз не скажу. А тодi думала, що вiн менi потрiбен, що вiн мiй хлопець.
Ми розмовляли, про все на свiтi. А вiн, до того всього вважав, мене його жилеткою, i плакався менi, як йому погано з Лiзою. Добра все-таки я душа. Слухала його давала поради, намагалася допомогти, вiн хороший, вiн найкращий, вiн мiй. Але помилка, це тiльки я так вважала.
--
Iрено, в мене проблема з Лiзою. Менi потрiбна твоя порада, - тихо мовив Тарас, коли ми сидiли на березi Днiпра.
--
Вмiєш, зiпсувати мить.
--
Але ти завжди менi допомагала.
--
А тобi не здається це дивним. Колишня, дає поради, щодо теперiшньої.
--
Але ми так добре з тобою ладили.
--
Звiсно. Вибач, - я встала i пiшла. Сумно.
Я якась не правильна. Треба було це зробити ранiше. Ой, яка я добра, по вiдношенню для всiх. Сподiваюся плакати не буду. Звiсно я буди ридати. Я iдiотка.
Пройшов якийсь час. Але, я не забула нашу розмову. Я пам'ятала, все так нiби це була секунду назад. А пройшов мiсяць, чи два. А точнiше, якщо вам цiкаво, один мiсяць та двадцять вiсiм днiв.
Сталося диво вони розсталися. А я казала що вони не пiдходять один одному. I вiн вирiшив знов пiдтримувати зi мною контакт, мати спiлкування. Ще вчора я була б найщасливiша людина на свiтi, ВЧОРА, але не сьогоднi. Я вирiшила, що ми можемо спiлкуватися, але iнодi. Щоб не набридати один одному, i щоб не стати знов коханцями. Я не хотiла старих помилок. Я не хотiла страждати, марно сподiватися, чогось чекати. Я знала, що з цього нiчого доброго не вийде. Звiсно, що жаль, але це життя.
Я йшла вулицею, думала собi, що може його краще простити, але боялися. Я хотiла нових вiдносин. Нових друзiв, нового життя.
--
Дiвчино, йти та плакати небезпечно, - почула я голос. Чий то голос був я не знала. Але голос менi сподобався.
--
Ви до мене?
--
Я такий старий, що би звертатися до мене на ви?
--
Ой, я замрiялася.
--
Нi, задумалася.
--
З чого ТИ це взяв?
--
Вiд мрiй не плачуть, а вiд думок можливо все.
--
Який розумний. Мене Iреною звати.
--
А мене Ярославом. I не плач. Дiвчина не повинна плакати.
--
Цiкаво. А хто повинен плакати? Хлопець?
--
Нiхто. А до ледi звертатися на ТИ чи ВИ?
--
А як зручнiше?
--
А ми не в Одесi.
--
Тодi на ТИ.
--
Розумна дiвчина. Iрено, можна запросити тебе на фiльяжку кави?
--
Можна, але не надовго менi треба ще по справах йти. Та каву ми вип'ємо.
Так я познайомилася з чудовим хлопцем Ярославом. Ми друзi. А як сумно починалася ця розповiдь, я посварилася з Тарасом.
Не має друга Тараса, зате є друг Ярослав. I я не знаю, хто з них кращий друг. На Ярослава я нiколи не мала поглядiв як на хлопця, вiн був лише другом, моїм добрим другом. А ось в Тараса, я зразу закохалася. Це i була перша помилка наших вiдносин, але нажаль не остання. А це було б краще, можливо тодi ми досi були б друзями, чи коханцями, та нажаль, чи на радiсть не так. Не так. Не так. Все iнакше, iнакше. Якось не правильно, якось перекручено. Якось заплутано. Якось, як завжди зi мною, що нiхто нiчого не розумiє. Ну особисто я не розумiю, мабуть розумiє Бог, але я не бог. БОГ НЕ КУЛЬГАЄ. Я також не кульгаю, та я не вiн, чи вона. Цiкаво чому всi вважають, що бог це вiн. А може це вона. Тендiтна дiвчина, трохи стервозна, трохи егоїстична, трохи капризна, це ж дiвчина, але дiвчина приваблива та лагiдна, добра та нiжна.
{-}={+}
Зимова нiч як завжди непередбачувана. Хочеться чогось нового и старого водночас. Хочеться йти та стояти. Хочеться буди собою. Без масок i вигаданих iсторiй СОБОЮ. Без всяких але. Без всього. Але чи можливо це?
Якщо захотiти то можлива. Побачите. У цьому свiтi можливо все навiть те що здається нереальним , адже реальнiсть придумуємо ми. Отже це реально. Реально бути собою. Реально мати принца. I реально кохати в цю зимову нiч, ах як це романтично та бажано.
Будемо шукати принца й кохати його. Цiкавi пошуки. Цiкаве життя. Так, так, щось мене потягнуло в бiк, а все починалося з зимового вечора, чи вже ночi я не дуже сильна в цьому. Для когось вечiр, а для когось вже нiч.
--
Який чудовий вечiр, Ярославе, чи не так?
--
О звiсно так, Iрено, чудовий зимовий вечiр. Ти завжди вмiла знаходити неповторнi вечори. I як в тебе виходить?
--
Талант.
--
О, це так. Талант. Гарне слово, але вечiр кращий, нiж слово, хоча i слово зi змiстом.
--
Романтик ти мiй. Ти будь де шукаєш змiст, дно, якийсь пiдтекст. I, що цiкаво ти його знаходиш.
А вечiр тим часом переходив в нiч. В зимову нiч, а завтра ще й Рiздво. Це неперевершена нiч жаль, що я не вмiю ворожити, я б зараз поворожила.
--
Дивись якi зорi!
--
О зорi дивнi, нiби i розмовляють з нами, а нiби десь далеко зi своїми проблемами, та й до наших в них є час та бажання допомогти.
--
I хто в нас романтик, Iрено?
--
Звiсно, що ти! А я тiльки вчуся, чи заразилася вiд тебе.
--
Дивний в нас дiалог.
--
Як завжди, Ярославе. А коли вiн в нас був як у звичайних людей?
--
Та нiколи, мабуть. Ти права, - промовив вiн помiркувавши.
--
Це ж я! Я все знаю! Я все вмiю!
--
Егоїстка!!
--
Я їсти хочу"!
--
А я дивитися на зорi. Хочеш їсти, iди вiзьми. А я буду дивитися на зорi. "нiч яка зоряна, мiсячна..."
--
Ти ще й заспiвав. Ти щось будеш їсти?
--
Я в тебе щось вiзьму. Ти ж менi даси?
--
А куди я дiнусь? Не дам, сам все забереш.
--
Я добра душа! То все ти зробила, з мене такого жорстокого.
--
Добрий ти мiй.
Я встала з дивану на якому ми сидiли i дивилися. Дивилися. А що, чудовий вечiр, чи вже нiч, чудовий друг, Ярослав, чудовi зорi. I взагалi життя файна штука! ФАЙНА!!!
+ = -х-
Хто я? Я? Напевно, що людина. Бо в нашому свiтi лише люди вмiють забивати свою голову, такими питаннями. Цiкаво хто їх придумав? Вбити його мало.
--
Прокинься Вано! - кричала я.
--
Ммм... - це все що я чула у вiдповiдь.
--
Вано, вставай! Менi потрiбно йти, а я не можу вiдчинити дверi.
--
Ммм... Ррр... а я що можу зробити?
--
Вiдкрий їх! Де ключi? Як менi вiд тебе вийти?
--
А тобi погано в мене? I я вчора загубив ключi.
--
А як ми опиналися в квартирi? I в тебе немає дублiкату?
--
Хто зна? Особисто я нi.
--
Вано, менi треба на роботу.
--
Ти працюєш? Зателефонуй, Iрено, скажи, що захворiла. Тобi повiрять. Ось я тобi завжди вiрю, з дитинства, - так-так Вано я знала рокiв з шести, а йому тодi було десь десять. Це було дивно. Дiти з такою рiзницею у вiцi не товаришують, а ми були досить близькi друзi.
--
Менi треба вiддати статтю.
--
А вiдправити електронкою?
--
А в тебе є Iнтернет?!
--
Справдi, немає. I що тепер робити? О, я, знаю, треба викликати майстра, щоб вiн вiдчинив дверi.
--
Так зателефонуй!
--
А сама не могла клепки включити? Треба було мене будити?
--
А я адресу знаю? А то її питають!
--
Розумно, ти, жiнко! I в кого ти така вдалася?
--
Не в тебе це точно. Телефонуй, давай. Менi йти треба!
Звiсно, на зустрiч я запiзнилася на три години, i нiкого вже не було. А я пунктуальна людина зазвичай, i терпiти не можу запiзнюватися, а особливо коли хтось запiзнюється. Я вб'ю тебе, Вано! Тримайся гад! А що менi тепер робити зi статтею? А грошi на життя потрiбнi. Це Вано в нас багатий, а я бiдна студентка.
Точно, вiдправити електронкою! I як я це ранiше, не докумекала? Вiдправляємося шукати Iнтернет. Добре хоч, стаття в мене є як в друкованому так i електронному видi. Так, так, а в нашому чудовому мiстi, небагато Iнтернет-кафе. Ну нiчого знайдемо, а не знайдемо збудуємо, ох що це буде, менi вже моторошно.
Але це лише мої вподобання, а кому вони цiкавi. Менi? Не завжди. Тобi, читачу? А чи знайомi, ми з тобою, щоб вони були тобi потрiбнi? Вано? Мiй любий друг, не бiльше. Ярославу? Сашко? Iнцi? Може Iнцi i так, та я їй не скажу, я не ручаюсь за її поведiнку. Вони нiкому i нiчому не потрiбнi. Кому ще? Та я вже не знаю. Отже, мої вподобання, це лише вподобання.
I все ж таки, я знайшла Iнтернет, i вiдправила статтю i менi за неї заплатили. Добре, що зараз лiто! Свобода! Не треба до унiверситету, до мого любого КНУТД. Дивно, я збираюсь стати модельєром взуття, а пишу психологiчнi статтi для пiдлiткового журналу. Ну, жити якось треба. Ось пишу i живу. Телефонний дзвiнок.
--
Iрено, потрiбна твоя допомога.
--
Сашко? Тобi i моя допомога? Ти помилився адресою? А як же я потвора? Вже забув?
--
То було згарячу.
--
Так завжди. А вибачатися?
--
Вибач, моя мила.
--
Мила, я прийшов, я з кулеметом.
--
Так допоможеш?
--
Чим?
--
Менi потрiбна стаття. А ти їх пишеш, при чому дуже добре. В тебе жива мова. А менi саме така й потрiбна.
--
Яка тема?
--
Кохання в великому мiстi.
--
Я i кохання? Ти щось сплутав.
--
Ти вмiєш кохати. I вмiєш розумно писати та казати. Ти розумна. Давай зустрiнемося i все обсудимо. Будь-ласка менi потрiбна твоя допомога.
--
Добре, приїзди до "Кегу".
--
Вже їду.
Оце справи. Сашко i моя допомога. Все таки життя непередбачувана штука. Та жити це здорово, бо життя в нас одне i прожити його треба яскраво. Можливо в нас декiлька життiв та ми їх не пам'ятаємо, отже, кожне єдине i прожити його треба як єдине. Щось я таке придумала, що сама заплуталась.
--
Iрено дякую, що все таки вирiшила допомогти.
--
Поки є вiльний час, можна i пописати.
--
Моя ти розумничка.
--
Вже не твоя.
--
Але розумничка. А чия тепер?
--
Своя.
--
Тобто?
--
Лише своя. А ти як?
--
Та так собi, живу минулим. Нi як не можу забути Юлю. Нi як не можу почати Ної вiдносини, навiть боюся запросити когось на побачення.
--
Але пiсок не може посипатися вгору, якщо кидати його вниз.
--
Ти про що?
--
Я про те, що Юля це добре, та треба жити далi. Ось дивися яка дiвчина. Тобi подобається? Та, по тобi бачу, що так! Йди познайомся!
--
Я боюся.
--
Знайшов вiдмазку. А ранiше вже познайомився, i при цьому тобi було б байдуже, що в тебе є я чи Юля. Сашко, а чому ти не можеш почати новi вiдносини? Кажеш, що тебе пам'ять про Юлю переслiдує, а останньою твоєю дiвчиною була Я!
--
Пробач, ти є, а її немає. Я пiшов знайомитися!
0Х1=0
--
Цiкаве життя, тобi так не здається?
--
Мабуть ти права.
--
Все можливо, але чому ти сумний?
--
А який я повинен бути?
--
Ти? Ти завжди найщасливiша людина на свiтi!
--
Оптимiзм закiнчився. I, Iрено ти помиляєшся.
--
Я в цьому впевнена, Ярославе. Ти завжди мене пiдбадрював, коли я сумувала, ти завжди свiтився вiд щастя.
--
То була маска.
--
Маска, що ти ЩАСЛИВИЙ?
--
Це так лише здавалося...
--
Нi, ти щаслива людина, - обiрвала я його несинитницю, та зразу ж пошкодувала, бо тепер я не дiзнаюся чому вiн такий сумний. Збентежений. Далекий.
--
Там буду тiльки я...
--
Там будеш тiльки ти у цю найкращу мить мого життя.
--
Тепер, тебе в лiрику потягнуло.
--
Ярослав, це я вiд тебе заразилася.
--
Ти в цьому впевнена? Це скорiш я вiд тебе можу якусь заразу пiдiбрати.
--
Щастя, це зараза??
--
Iрена, що за несинiтниця?
--
Але це тiльки що сказав ти. А я завжди крайня.
--
Так ти завжди крайня, ти ж малеча.
--
Я ж просила, я ж благала.
--
Я пам'ятаю. Та робити, казати, читати що заборонено приємно.
--
А слухати нi.
--
Пробач, моя мила, моя Iрено.
--
Ти ба, i знов лiрика.
--
Що є, то є.
--
Ярославе, а ти вже не сумний.
--
Кажу, що вiд тебе якусь заразу пiдiбрав, ось вона на мiй слабкий iмунiтет i накинулась.
--
В тебе слабкий iмунiтет?
--
Так, я хвора, лiтня людина, - кхм цiй хворiй людинi тiльки-но виповнилося 23 роки. Лось одним словом.
--
Ти хвора? Ти лiтня? Ти людина? - здається останнє було зайвим.
--
Так це все я! I знов ми про мене балакаємо, може вже на тебе перейдемо?
--
Так завжди. Завжди на мене.
--
I ми не разу, не балакали про тебе. Ти завжди тiкаєш вiд цiєї розмови.