Аннотация: Из заметок о жизни. Комментам буду рада!!
15.10.09
Дітям сонця
Сон залишив кімнату з першим промінцем сонця. Світило заглянуло у вікно рожевими хмаринками сходу. Воно розтопило §х до білого та жовтогарячого і виплило з-за горизонту, поважно та велично. Вчора воно спозаранку ховалося за низькими хмарами від нетерплячих поглядів людських. Осінь. Золота, довгокоса, подекуди одягнена в червоне та зелене, овіяна північними вітрами. Світило побоювалося осені і тому йому було соромно перед земними підлеглими, адже щороку воно програє битву осені. А золотокоса лиш інколи дозволяє йому виглянути з-за сірого покрову, а взимку, простирадло на небесах стає ще щільнішим. В ті короткі хвилини, світило заглядає на землю, та воно вже не жовте, лиш тьмяно-біле. Але сьогодні для нього був найкращій день. Чому?
Кімната висвітлена в веселкові кольори. Трохи пилюки літа та сріблиться мов дорогоцінність, граючись у променях тепла. Аня давно вже прокинулась, але теплу постіль було тяжко покидати. Годинник із невдоволенням показав сім. Через годину почнуться пари. Трохи полежала, бездумно дивлячись у стелю. Згодом дівчина вирішила, що йти все таки треба, треба збиратись. Залишаючи свою кімнатку, на останок заглянула в дзеркало. Воно не показало нічого особливого. Все як завжди, ніяких змін - убога сірість робочого ранку. Настрій був гірше нікуди. У грудях поселилась злість та роздратованість. Вона нічого не вивчила, вона не встигає. Метро зустріло §§ гомоном натовпу. Сидячих місць не було, як завжди спозаранку. Але був простір для маневру, що траплялось доволі рідко, особливо в такі години. Роздратованість піднімалась з глибин душі, злість на себе та на весь світ заполонила серце. Сіре місто, в якому ніхто нікому не потрібен, ніхто не звертає уваги на чужі проблеми. За винятком тих випадків, коли виплескуєш своє невдоволення на оточуючих. Погляд. Всього лиш чужий погляд. Байдужий, злий, нетерплячий, сумний - сірий, як і саме місто. Ти йому не зможеш відповісти, тому що він направлений на тебе і в той же час на всіх. І почуття у тво§х очах - всього лиш віддзеркалення чужих поглядів. Ви бачили як ведуть себе діти серед натовпу, в метро. Одні, опускають очі долу, боязно вдивляються в чужі обличчя, намагаючись бути ближче до батьків та подалі від сердитих чужинців. Інші, навпаки, галасують, голосно розмовляють, намагаються втримати на обличчях посмішки, подаровані сонцем, тому що веселість розмиває гнітюче очікування. І кожен, незалежно від прожитих років, становища та проблем, хоч інколи думає - §м необхідно бути щасливішими, добрішими та терплячішими до людей. Так думала й Аня цього ранку, невдоволено даючи пройти новим пасажирам. І §§ погляд упав на світловолосу дівчинку, що сумно дивилась на нові обличчя.
Злість десь поділась. А чому б не почати з себе? - Аня тепло та трішки сумно усміхнулась дівчинці. І посмішка засяяла у відповідь. Ще несміла, але по-дитячому щира. Промінчик сонця, його маленька частинка затеплилась в душі.