Аннотация: Украинский вариант "Баллады о доблестном казаке Иванке"
Дума про звитяжного козака Iванка.
(український варiант)
- Здається, вдалося вiдiрватися, - сказав отаман неголосно, немов до себе, зупинивши змиленого коня на вершинi невеликого пагорба. Але його джура Iванко, що зупинився поруч, почув, навiть незважаючи на важкий та гучний подих свого коня. Вiн узагалi навчився чути отамана практично завжди - той частенько вiддавав розпорядження напiвголоса, а iнодi i ще тихiше. Не в бою, звiсно - тодi-то його голос перекривав будь-яку сiчу, направляючи козакiв в завзяту атаку на супостата. Ну або командуючи вiдступ, як оце сьогоднi - занадто сили були нерiвнi, їх невеличкий загiн несподiвано зiткнувся з татарською сотнею, що вийшла з iншої балки...
Втiм, козаки показали себе цiлком гiдно, тут же дружньою, хоч i нечисленною, лавою атакувавши ворогiв, що не встигли розгорнутися в бойовий порядок. I хоч тих було вдвiчi бiльше, зумiли їх частково порубати, частково розсiяти, i прорватися. Хоч i самi втратили замало не половину своїх...
Тим часом на пагорбi, навколо отамана, зупинялися все новi козаки, що пiд'їжджали верхи, декотрi були вже без заводних коней, втрачених в сутичцi, i майже всi - пораненi, деякi досить сильно. Але з коней нiхто не злазив - команди не було. Отаман пильно оглядав ту частину степу, звiдкiля вони щойно прискакали, i звiдки можна було чекати переслiдувачiв. Хоч сонце вiдчутно хилилося до заходу, видно було ще цiлком виразно, щоб розгледiти чужих вершникiв хоч бiля самого обрiю. Нiкого не вгледiли, втiм, i ватажок скомандував привал. Козаки тут же першим чином допомогли найбiльш важко пораненим злiзти з коней - декого буквально знiмали на руках - i стали перев'язувати рани, а скакунiв вiдпустили пастися на протилежний схил, щоб їх не було видно здалеку.
Кiлька найдосвiдченiших i поважаних козакiв пiдiйшли до командира, але розмов нiяких не розпочинали - негоже поперед батька лiзти. Отаман же теж мовчав, мiзкував. Тим часом Iванко пройшовся помiж усiма воїнами, помiчаючи стан кожного, i теж пiдiйшов до старшини, готовий доповiсти, скiльки козакiв поранено легко, скiльки важко, скiльки ж майже неушкодженi - Iванко теж був серед їх числа, бо мчав на ворога трохи позаду отамана, i практично тiльки добивав встигших ухилитися з-пiд його важкої руки супротивникiв - i скiлькох вони втратили. Загиблих, втiм, було менше, нiж здалося молодому джурi спочатку - усього пiвтора десятка, а зовсiм не половина загону. Та Iванко теж не став щось без попиту доповiдати отаману, шанобливо зупинившись недалече, за спинами старих козакiв.
- На нiч встанемо он у тому лiсочку неподалiк, у балцi, - невдовзi по тому вирiшив отаман, показавши рукою в потрiбну сторону. Таке розпорядження нi в кого зi старшини питань або заперечень не викликало, всi розумiли необхiднiсть вiдпочинку, особливо для поранених. - Вцiлiлi та легкопораненi почергово на чатах, iншi вiдпочивають. Iванку, скiльки козакiв поранено?
- Шестеро важко, батьку, i ще вiсiм не так сильно, - тут же вiдповiв джура, - а зачепленi так вважай що всi...
- Зачепили - то для козака не перешкода нi в бою, нi в походi. Гаразд, подужаємо з Божою допомогою, - широко, розмашисто перехрестився, i козаки слiдом за отаманом. - А тобi, Iванку, буде служба особлива. Кiнь твiй трохи вiдпочине, та й ти теж - та й вирушиш за пiдмогою. Татари нас так не облишать - шукати будуть, доки не знайдуть... Поскачеш майже точно на пiвнiч. Як виїдеш до сутiнкiв, то вранцi дiстанешся до дуба прикметного, на могилi росте там. Старий, здоровенний... Вiд нього - на схiд, та за два днi до наших i дiстанешся. А ми слiдом пiдемо, тiльки повiльнiше... Ясно?
- Ясно, батьку! А що за дуб такий?
- Та дуб як дуб. Хоча i чув я якось... Втiм, нiчого там немає особливого - таких дубiв чимало я бачив на вiку...
- Або ось що - бери мого заводного, на ньому скачи, - видно, ця думка щойно прийшла отаману, i була визнана слушною. - Вiн свiжiший, та й витривалiший, швидше доберешся. I вiд татар легше на ньому вiдiрватись зможеш, якщо все ж зустрiнеш. Хоча ти хлопець везучий - з османського полону вибратися, та додому неушкодженим повернутися мало кому вдавалося. I на це твоє везiння я дуже сподiваюся! - Останнє отаман говорив уже для старшини, схоже - деякi з козакiв почали супитися, не дуже задоволенi, мабуть, що таку важливу справу доручають молодому та зеленому. Але отаман знав, як людей до свого рiшення прихилити - пiсля таких слiв невдоволення бiльш не було. У старшини, проте не в Iванка. Нi, нiч проскакати пiсля дня в сiдлi йому було зовсiм не в тягар - справа в iншому...
- Батьку, дозволь на моєму Гнiдковi вiдправитися! Вiн до мене звичний, та й я його норов добре знаю!
- Коли так - бери його заводним, одвокiнь поскачеш! - вирiшив отаман. I прохання вшанував, i на своєму наполiг. - Ну, з Богом!
... Мiсяць то з'являвся помiж бiлястих хмар, то проглядав крiзь них бiлястою ж, округлою i розпливчастою плямою. I навколо все поступово ставало якимсь молочним, немов повiтря забажало стати киселем, але нiяк не наважувалося. "Це ж не хмари - туман" - подумалося Iванку якось байдуже, втома все ж давалася взнаки. Але конi рухалися вперед досить жваво i бадьоро, не вiдволiкаючись на туман - мабуть, їм вiн не заважав. Втiм, молодому козаку дрiмати в сiдлi туман теж не заважав, навiть навпаки. Тiльки постiйно непокоїла мозок думка "не заблукати б, вийти до дуба!" Не давала гiнцевi розслабитися повнiстю в сiдлi, та поспати.
Туман тим часом ставав все густiшим, i навiть тупiт копит Гнiдка, що знову йшов заводним (Iванко вже двiчi пересiдав з одного коня на iншого, поперемiнно даючи вiдпочинок кожному) долiтав до козака ледь чутно. Зате почулися йдучi незрозумiло звiдкiля хрустiння, посвисти, клацання i щось схоже на шепiт, спочатку ледь чутнi, але потiм поступово стаючи усе голоснiшими i сильнiшими. У бiлому туманi почали миготiти якiсь темнi тiнi, спочатку розпливчастi i далеко, а потiм все ближчi i все виразнiшi. Конi вже вiдчутно пряли вухами, iнодi здригаючись вiд несподiваних звукiв, i почали нервувати, але йшли як i ранiше рiвно, i мабуть тому - а ще може вiд утоми - Iванко їх стан не вiдчув, далi дрiмаючи на ходу.
А чулися вже не тiльки шарудiння й шепiт - то немов достатньо гучна говiрка незрозумiлою мовою пробивалася крiзь ставший нiби вiдчутним туман, то якiсь викрики, то наче грiзне гарчання невидимого звiра лунало зовсiм поруч ... I коли дикий i гучний крик невiдомо якої iстоти пролунав зовсiм поруч - отаманiв Вороний рвонув вперед, i понiс. Трохи не вилетiвши спросоння iз сiдла вiд такої несподiванки, козак вчепився в повiд щосили - але цього явно було мало, щоб зупинити могутнього скакуна. Не звертаючи уваги на вершника, вороний летiв вперед, немов чорна куля крiзь бiлий снiг, i нiщо, здавалося, його не могло зупинити. Iванко, тримаючись за повiддя i мiцно обхопивши ногами коня, низько пригнувся до його шиї, турбуючись лише про одне - "як би не вибили iз сiдла гiлки дуба на такiй швидкостi!"
Нiяких гiлок, втiм, не було, тiльки трава, мiсцями густiша - i тодi пiдкови стукали дуже тихо, майже нечутно, а мiсцями немов вискубанi овечою отарою начисто, i тодi стукiт копит був дзвiнким i виразним навiть в такому густому туманi. "Звiдки цей туман, адже лiто надворi" - здивувався Iванко, що остаточно прокинувся, але вiдповiдi йому не було, скаженi перегони тривали...
Зi стану повної вiдчуженостi отаманового джуру вивела змiна положення його тiла - голова стала вище, хоч вiн i продовжував лежати на шиї коня. "Мабуть, в гiрку пiшли..." - абсолютно без емоцiй подумав козак, вимотаний виснажливою гонитвою. Кiнь теж вiдчув пiдйом, вочевидь, i став потихеньку сповiльнюватися. Незабаром вiн уже йшов клусом, i схоже взагалi збирався перейти на крок. А може, i зовсiм зупинитися. Втiм, i те й iнше вершника цiлком задовольняло. Розпрямившись в сiдлi, Iванко спробував озирнутися, але околицi навколо були невиразнi в нiчнiй темрявi - мiсяць, мабудь, вже зайшов за обрiй. На всяк випадок притримавши коня, що майже заспокоївся, молодий козак прислухався - спереду i начебто трохи вище виразно чувся якийсь шелест. Кiнь знову, без команди вершника, пiшов саме туди. I через декiлька хвилин Iванко вже зiстрибнув додолу бiля стовбура могутнього, в три-чотири обхвати, дуба. "Дивись, дiстався таки! Тепер стриножити конячок - i вiдпочивати до ранку, поки не розвиднiється" - майнули думки. Але Гнiдка позаду не виявилося - тiльки шматок поводу залишався прив'язаним до сiдла вороного.
"Ну, може наздожене ..." - останнє, що подумав козак, в знемозi засинаючи, привалившись спиною до дуба.
Ранок видався тихим i спокiйним - вороний неквапом бродив схилом трохи нижче, пощипуючи травичку, над невеликою рiчечкою бiля пiднiжжя пагорба гудiли i дзвенiли рiзноманiтнi комахи, а в лiску на протилежному березi неголосно i безтурботно спiвали якiсь пташки. Було досить свiжо, проте не холодно. "Краса!", - вигукнув подумки Iванко, ставши на ноги i потягуючись пiсля сну. Та так i завмер з витягнутими вгору руками.
"Це куди ж мене занесло?!! Гаразд дуб - а рiчка, а лiсок цей звiдки в степу взялися? Та й трава пiд ногами - зелена i соковита, зовсiм не степова. I запахи... Нi, так не сухий степ пахне, а сади довкола села!"
Села, щоправда, нiякого не виднiлось, чи навiть якого самотнього будиночка. "Що ж, доведеться шукати хоч якихось людей, тiльки тихо i обережно."
Однак зробивши ревiзiю своїх припасiв, козак трохи засумував - бiльша частина поклажi пропала разом з конем, що загубився, так що зостався вiн зовсiм без їжi. А зi зброї збереглися тiльки шабля, тонкий витонченої роботи схiдний кинджал, та один пiстоль, що постiйно був за поясом. Лук же залишився притороченим до поклажi Гнiдка, так що навiть вполювати якусь птицю на снiданок джура не мiг. Втiм, для козака кiлька днiв упроголодь особливою проблемою не були - головне, води було вдосталь. Напившись i нашвидку ополоснувшись в рiчечцi, Iванко знову пiднявся до дуба, i всiвся пiд його кроною, задумливо оглядаючи околицi - в який бiк рухатися було цiлком незрозумiло. Сонце тим часом пiднiмалося все вище, ставало теплiше - але як i ранiше нiде в осяжному просторi не було помiтно бодай якогось руху. Якщо не рахувати вороного, звичайно, що подеколи переходив з мiсця на мiсце в пошуках соковитiшої трави.
Так нiчого i не вирiшивши, молодий козак знову пiднявся на ноги, i неквапом попрямував до рiчечки. Але не встиг вiн зiйти й до середини схилу, як iз-за лiсу почувся рiзкий, хоча i не дуже гучний, та явно закличний сигнал рогу. За якусь мить обiрвавшись, незабаром вiн зазвучав знову - i Iванко, що встиг вибiгти на вершину, досить точно визначив напрямок, звiдкiля лунав заклик.
Швидко осiдлавши коня, козак скочив у сiдло i, перебравшись через неглибоку рiчку з низькими, некрутими берегами, галопом помчав до людей, що явно потрапили у бiду. Але помчав не направцi, через лiс, де запросто можна було зламати ноги коневi та хребта собi, а то й потрапити в засiдку - а огинаючи його, i притому не дуже близько до узлiсся. За час гонитви рiг зазвучав ще раз, зовсiм коротко - i джура переконався, що напрямок тримає правильним.
Але все одно вiн мало не спiзнився. За лiсом виявилася дорога, не дуже наїжджена з виду, i на нiй лежало п'ять чи шiсть трупiв, деякi в рiзнобарвному одязi, а озброєнi хто чим четверо нападникiв рiзного вiку i комплекцiї - але всi досить мiцної статури - тiснили насилу чинившу їм опiр якимось величезним, в порiвняннi iз звичною для козака шаблею, i мабуть важким мечем... не людину навiть, а якусь залiзну iстоту. Хоча це людина, звичайно - з подивом зрозумiв Iванко, - тiльки вся закута у залiзо. Втiм, доки вiн дивувався, тiло автоматично розпочало атаку, розганяючи коня i направляючи його на тих, що б'ються. Козаковi залишилося тiльки витягти з-за пояса пiстоля i, прицiлившись, вистрiлити в одного з нападникiв, що найближче пiдiбрався до самотнього воїна. Але пролунало лише клацання колiсцьового механiзму... "Вiдсирiв порох у туманi" - майнула у вершника думка, поки вiн, вiдкинувши марний вже пiстолет, вихоплював шаблю. Найближчий розбiйник - чомусь саме так подумав про нападникiв козак - вже встиг розвернутися до нього, i навiть направити свою пику в його бiк. Але Iванко, ухилившись, рубонув його лезом, лiвою рукою вже направляючи коня до наступного супротивника. Та той виявився спритнiшим i хитрiшим - побачивши долю напарника, не став випробовувати свою удачу, а увiткнув списа в шию скакуну, що наближався. Важко поранений вороний з вiдчайдушним iржанням став завалюватися набiк, i козак заледве встиг зiскочити на землю, на мить випустивши тих що б'ються з уваги. Добре що зiстрибнув вiн в протилежну вiд супротивника сторону - iнакше той запросто мiг встигнути виконати з ним те ж, що i з конем. Але момент минув - зараз Iванко твердо стояв на ногах, i чудово бачив всi дiї обох нападникiв. Обох - бо воїн, що оборонявся, одного з розбiйникiв вже теж упокоїв, мабуть скориставшись деяким переполохом пiд час несподiваної для тих атаки. I тепер один з решти, мабуть ватажок, з мечем - вже сам насилу вiдбивав атаки недавньої жертви, а другий пiкою намагався вразити молодого козака, що стрiмко ухилявся. Намагався, правда, не дуже довго - зробивши декiлька обманних рухiв, джура пiдiбрався досить близько, щоб дiстати його шаблею. Ну i перечепив, не вiдкладаючи. I тут же повернувся до останньої пари, що билася - але розбiйник вже падав, пронизаний наскрiзь мечем. Коротка для козака, але доволi довга для вступившого до герцю з розбiйниками воїна сутичка завершилася.
Витерши закривавлений меч об одяг поваленого супротивника, той вклав його у пiхви i, знявши з голови дивовижної форми наче казанок, що тьмяно блищав, пiдiйшов ближче до козака, i стримано, хоча й досить низько, поклонився, притиснувши руку до грудей. Дочекавшись поклону у вiдповiдь вiд Iванка, що дещо забарився - розглядаючи обладунки незнайомця, вiн пiзно схаменувся заховати шаблю - воїн урочисто промовив:
- Ви безмiрно менi допомогли, сер лицар, знищити зграю цих пiдлих розбiйникiв, i я в боргу перед вами! Чи не будете ви люб'язнi назвати своє iм'я i титул?
Спочатку Iванко нiчого не зрозумiв, але потiм у пам'ятi спливли давно забутi, здавалось, слова мови тих iноземцiв, з якими вiн спiлкувався будучи в турецькому полонi - багато з них розмовляли досить схожою мовою. I тому вiн вiдповiв, намагаючись говорити якомога простiше:
- Я Iванко, зброєносець Антiна Iртишця, отамана... командира загону козакiв, - вимовивши останнє слово, джура знову запнувся, але потiм повторив щойно почуте вiд спiврозмовника, - загону лицарiв. Я прямував до iншого загону, але заблукав у нiчному туманi. Чи не буде люб'язний сер лицар повiдомити, де ми знаходимося?
- О, звiсно - Сноттiнхамшир!
- Менi невiдома ця назва ... Це мiсто?
- Це графство, - i мабуть помiтивши непорозумiння в очах спiврозмовника, додав: - мiсцевiсть, земля...
- I в якiй вона країнi?
- Сер лицар, неможливо до такої мiри заблукати в туманi! - очi воїна зблиснули обуренням.
- Я не дуже добре вас розумiю. I не дуже добре розмовляю вашою мовою. Але менi дiйсно дуже важливо це знати! - намагаючись говорити якнайчемнiше, вiдповiв Iванко.
- О, прошу мене вибачити - я дещо збуджений пiсля бою, i зовсiм випустив з уваги, що цiлком можливi рiзнi... обставини... Це Англiя!
- Англiя? Але це... неможливо... - ошелешено промовив козак, насилу спромiгшись на декiлька слiв вiдповiдi. - Це ж... - вiн замовк, намагаючись пригадати, де саме знаходиться ця Англiя. Виходило неймовiрно далеко...
Бачачи такий стан свого рятiвника, лицар впевнився, що його не розiгрують, i вже абсолютно точно не насмiхаються над ним. Тому вiн спробував розпитати спiврозмовника про обставини, що призвели до такого стану справ. Розумiли вони один одного неважливо, але деяке уявлення все ж лицар склав. I був цим настiльки вражений, що теж дещо знiяковiв.
- Так ваша батькiвщина знаходиться настiльки далеко, що дiстатися туди справа не одного року. Та й наодинцi такий шлях не подолати ... Скажiть, а рiднi там у вас залишилися?
- Нi, мати й батько загинули при набiговi татар, а моїх молодших братiв i сестру продали окремо вiд мене, їх долi я не знаю.
- Татари - це хто? - поцiкавився воїн.
- Степовi кочiвники, - вiдповiв козак, i додав - мусульмани.
- Але ви ж християнин? - чомусь голос лицаря став дещо схвильованим. Замiсть вiдповiдi Iванко продемонстрував спiврозмовнику срiбний натiльний хрестик. Потiм все ж мовив:
- Так, християнин.
Лицар, уважно розглянувши хрестик, надовго замовк. Мовчав i Iванко, обмiрковуючи ситуацiю, в якiй опинився. По всьому виходило - не було в його становищi нiчого хорошого...
Так вони i сидiли якийсь час поруч, на узбiччi неширокої дороги, на якiй там i тут лежали людськi та кiнськi трупи, валялася розкидана зброя - i мовчали, думаючи кожен свою думу. Потiм, немов прийнявши якесь рiшення, лицар статечно пiдвiвся, повернувся до молодого козака - що пiд його поглядом теж мимоволi встав - i вимовив:
- Ви ще дуже юнi, i опинилися в дуже непростiй ситуацiї, без родичiв, друзiв i пiдтримки. Водночас ви хоробрий i вельми вправний воїн, а враховуючи як ви примчали на допомогу невiдомiй вам людинi - у вас добре i чуйне серце. Я ж, досягши середнiх лiт i певного стану в суспiльствi, обдiлений дiтьми i щонайголовнiше - не маю спадкоємця. Тому, звитяжний сер лицар, я пропоную вам - будьте менi сином, а я стану вам батьком!
I замовк, пильно дивлячись на Iванка, i очiкуючи його вiдповiдi. А той теж завмер, ошелешений такою пропозицiєю, i не в силах вiд несподiванки та емоцiй вiд усiх перенесених за неповнi два днi подiй змiркувати, що вiдповiсти досвiдченому i бувалому воїну. Мовчання вже виходило за всi межi пристойностi, з точки зору англiйця, але вiн все ж терпляче чекав, нiчим не виявляючи нетерпiння.
Нарештi молодий козак зважився:
- Я згоден... бути вашим сином! - Це, схоже, був найкращий вихiд в його становищi.
- А я дуже радий, що ви прийняли цю, можливо дещо поспiшну, мою пропозицiю! - з явним полегшенням i радiстю вiдповiв англiєць. - Iве... У вас таке складне, незвичне iм'я... Напишiть його - менi буде дещо легше його запам'ятати!
Iванко нагнувся i кiнчиком кинджалу, насилу згадуючи латинянскi лiтери, нашкрябав прямо у пилюцi своє iм'я. Лицар його уважно прочитав, беззвучно ворушачи губами. Потiм, знову випроставшись на увесь зрiст, голосно i урочисто промовив:
- Я, Седрiк Сакс, перед обличчям Бога та людей проголошую, що приймаю в свою сiм'ю хороброго i гiдного юнака Айвенго, i нарiкаю його своїм сином i спадкоємцем, iз закрiпленням за ним всiх прав i обов'язкiв, що випливають з такого звання, сам же зобов'язуюсь бути йому гiдним батьком!
I двоє чоловiкiв, що зовсiм не пiдозрювали про iснування один одного ще декiлька годин тому, мiцно обiйнялися посеред недавнього побоїща.