Шевченко Роман Николаевич : другие произведения.

Озимий Крах

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Юморные записки политтехнолога. На украинском языке

Озимий Крах.

(нотатки політтехнолога - початківця)

  
   Ця книга написана по матеріалам виборів в Парламент 2002 року. Всі прізвища та події реальні і дійсно мали місце.
   При написанні книги я абсолютно свідомо акцентував увагу на негативних та смішних моментах, випускаючи і те гарне, чого, повірте мені було вдосталь.
   Частина 1.
   * * *
   - Здоров, Романе! Тобі гроші потрібні? - майже двометрова постать Володьки Дернового зненацька намалювалась у відчинених з огляду на задуху дверях комп'ютерного класу. Студенти зацікавлено відірвались від тицяння одним пальцем в клавіатуру і повитягували шиї в напрямку неочікуваного візитера.
   Я незадоволено обвів їх поглядом.
   - Усім працювати. Я буду за десять хвилин, - піднявся з-за учительського столу і вхопивши Володьку за лікоть потягнув в напрямку курилки. - Якого біса ти припхався посеред заняття?! Хочеш, щоб мене з роботи потурили?
   - Спокійно, Машко, я - Дубровський. - Володька клацнув запальничкою, випустив неба струмінь диму. - Для тупих, вагітних, міліціонерів, прапорщиків і викладачів комп'ютерних наук повторюю питання вдруге і про літерах: тобі гроші потрібні?
   - Слухай, Вов, по-моєму ти знущаєшся. Кому вони не потрібні? А скільки? І кого треба вбити?
   - Поки що нікого. Тоді слухай. На носі вибори...
   - Ну-у... Знову підписи підробляти?
   - Замовкни і не перебивай. На носі вибори. І саме зараз організовується новий виборчий блок, котрий вкрай жадає мати своє представництво у нас, в Черкасах. Цікаво?
   - Ну?
   - Не нукай, не запряг. Отож, я пропоную тобі попрацювати моїм заступником. Великих грошів не обіцяю, але пару - трійку сот північноамериканських тугриків заробити зможеш.
   - Цікаво, - я задумливо випускав хмарки диму. - А що за партія?
   - Не партія. Блок. НЛО.
   - Неопізнаний Літальний Об'єкт?
   - Ні. Нове Ліберальне Об'єднання.
   - Угу. Праві?
   - Праві.
   - Ще цікавіше. А чому я?
   - Слухай, - Володька почав сердитись. - Тобі гроші потрібні, чи ні? Якщо ні - то так і скажи, а не мороч мені голову!
   - Та, потрібні, потрібні. Але все це якось зненацька... Ну, добре. Давай спробуємо.
   - От і добренько. Тоді давай завтра підгрібай на шосту до Укрсоцбанку. Підемо тебе представляти.
   - А до чого тут Укрсоц?
   - А він фінансує кампанію. Так що не затримуйся.
   - Добре, добре. Все, побіг, а то мої бандерлоги аудиторію по шматочках рознесуть.
   - До зустрічі.
  
   * * *
  
   Наступного дня, за п'ятнадцять на шосту, я неквапно походжав навпроти скляних дверей Укрсоцбанку, нервуючи своїм непрезентабельним (тільки-но з роботи) виглядом охоронця. Дерновий затримувався. Врешті-решт, коли вже пройшло хвилин з десять проти встановленого самим же Володькою часу, на крейсерській швидкості біля мене загальмувало таксі, з якого виборсався пан Дерновий, невиразно буркнув щось в мій бік замість "здрастуйте", махнув рукою, мовляв, за мною і рвонув на штурм фінансової твердині.
   Та на цербера, котрий охороняв вхід до святилища, самовпевненість Володьки не справила ані найменшого враження, бо ж перепустки ні у Володьки ні тим паче у мене не було. Хвилин п'ятнадцять тривало з'ясовування стосунків з сек'юріті і врешті-решт, після тривалих телефонних перемовин, охоронець з кислим виразом обличчя таки зволив дати нам дорогу, махнувши рукою в тому напрямку, куди ми мали йти.
   Матюкаючись собі під носа, Дерновий так рвонув по сходах, що я наздогнав його аж на другому поверсі біля монументальних дверей, котрі своїм виглядом промовляли, що саме за ними знаходиться найбільше банківське начальство. Відхекавшись та пригладивши шевелюру, Володька буркнув мені "чекай тут", обережненько повернув клямку і якось боком просочився в щілину. Я оглянувся кругом, побачив неподалік біля вікна м'які дивани і примостив свій зад на одному з них, настроївшись на довге чекання. На диво, мої сподівання не справдились. Дерновий з'явився буквально за декілька секунд.
   - У боса клієнт. Доведеться трохи зачекати.
   - Без проблем. Ти мені краще докладніше розкажи в яку це ти мене халепу втягуєш.
   - Ну, якщо в двох словах, то скажи мені, що тобі говорить абревіатура "СПС"?
   - Як це, що? "Союз Правих Сил". Нємцов і Хакамада... А-а! Зрозумів. І хто у нас буде Нємцов?
   - Валерій Хорошковський.
   - ???
   - Генеральний Укрсоцбанку.
   - Гм. Це фігура. І грошей у нього на кампанію має вистачати. А хто претендує на роль Хакамади?
   - Інна Богословська.
   - Хто така, чому не знаю?
   - Голова бюджетного комітету Верховної Ради.
   - Теж непогано. Значить, окрім грошей банку є можливість трохи поскубти і державну скарбницю.
   - Так я тобі про що! Фінансування має бути на вищому рівні. З Пинзеником не зрівняти.
   Я скривився, бо це прізвище нагадало мені епопею чотирирічної давнини, коли молодий і недосвідчений робив перші кроки в громадсько-політичній діяльності і працював кампанію на Партію "Реформи і Порядок" Віктора Пинзеника. Ну, що тут казати, гіршої організації робіт я ще не бачив ніде. Та й з заробітною платнею питання залишилось відкрите і до сих пір. Тож, прізвище "Пинзеник" не викликає у мене ніяких емоцій, окрім стійкої печії і поставання у пам'яті ідіотського віршика "...если в кране нет воды, а в кармане денег, виноваты не жиды, виноват Пинзеник...". Таким чином, Володьчина шпилька прийшлась якраз до теми. Хоча, звісно, краще працювати на правих, ніж на сучасних неокомуністів, бо останніх не перетравлюю органічно. Ну, що ж, спробуємо попрацювати.
   - Слухай-но, друже бобер, ні для кого не секрет, що ти у нас людина до грошей жадібна... пардон, домовита. І з огляду на вищесказане постає цілком резонне питання: а чого це ти раптом вирішив поділитись зі мною заробітком? Га? Щось тут не чисто.
   Володька знічено поколупав носаком черевика м'яке килимове покриття, з чого можна було зробити висновок, що питання я зачепив досить болюче.
   - А кого мені ще на реальну роботу підтягувати? Щоб не тільки язиком, а ще й головою. П'ятікова?
   - А що таке? - здивувався я. - Ви ж донедавна були як Чіп з Дейлом, нерозлийвода.
   - Розбілись.
   - Тю. З якого дива? Наскільки мені пам'ятається, коли ми проводили останню "Студентську республіку", то все було на мазі.
   - Дуже вже людина до керівних посад жадібна. Не зчуєшся, як підсидить.
   - А-а.
   Монументальні двері прочинились і з них вийшов поважний пан із текою в супроводі двох квадратних мурмил.
   - Хлопчики, заходьте, - проспівала в наш бік приязна секретарка.
   - Але працюємо за схемою: я - начальник, ти - заступник, - на ходу напучував мене Володька.
   - Добре, добре, йди вже, начальник, та на п'яти мені не наступай.
  
   * * *
  
   Кабінет голови черкаської філії Укрсоцбанку, Ігоря Анатолійовича Сергієнка трохи схожий на музей, трохи - на тронну залу, трохи - на покої Івана Грозного після євроремонту. М'який килим через весь веде до здоровенного дубового столу, на котрому, окрім телефонів, комп'ютера і фотографій вишикувались в ряд різноманітні сувеніри, здебільшого, китайські маятники. Один з них - декілька кіл із золотою стрілою посередині гойдався вже досить довго. Інші стояли.
   Господар кабінету вийшов з-за столу, приязно поручкався і гостинним рухом запросив до зручних шкіряних крісел. Я з цікавістю роздивлявся Ігоря Анатолійовича, поки Дерновий обмінювався з ним незначущими фразами. Моя уява завжди малювала директора банку у вигляді солідної поважної людини, обтяженої черевом та лисиною. А тут на мене дивився і білозубо посміхався молодик років тридцяти п'яти, худорлявий, з пишною, хоча і акуратно зачесаною шевелюрою, без апломбу і зарозумілості. Дивно.
   - Отож, ви будете працювати вдвох? - Сергієнко щось занотовував собі в щоденник.
   - Так, - Дерновий нервово засовався у кріслі, неначе раптово намацав п'ятою точкою канцелярську кнопку. - Роман візьме на себе організаційні моменти, ну а я - загальне керівництво.
   - Добре. Отже, вас викликають в Київ в цю суботу. Місце зустрічі - Центральний вокзал, біля Мак'Дональдсу об 11.00. Він там один, тож, не заблукаєте. Опізнавальний знак - стріла. Все ясно?
   - Ясно, - Володька продовжував соватись, нервово крутячи в руках авторучку. - Та є одна заковика. Як бути з транспортними витратами? У нас якраз зараз фінансова криза...
   Сергієнко ні слова не кажучи, добув із кишені гаманця.
   - Сто п'ятдесят досить?
   - Більш ніж! - Володька взяв гроші, сховав їх до кишені і значно повеселішав.
   - Ну, тоді не буду вас затримувати. Удачі. - Ігор Анатолійович потиснув нам руки і провів до дверей.
   - Ну, тепер можна вважати, що ми прийняті на роботу, - шепнув мені Володька на виході. - Перший аванс отримано.
  
   * * *
  
   Видерши з кров'ю свою частку фінансових ресурсів із жадібних рук Дернового, в суботу, о 5.00 я вже був біля 1-ї Міської лікарні, де була назначена зустріч. На біду, зрання почало накрапати і пронизливий, зовсім не літній, вітер продимав до кісток. А я, з огляду на теплу днину вчора, не одягнув на себе нічого теплішого за піджак, від чого почав мерзнути і лаяти себе подумки.
   Викуривши три цигарки і добряче змерзнувши, я всерйоз почав замислюватись над тим, щоб швиденько змотатись додому та вдягнутись тепліше, позаяк, Дерновим і не пахло. А пахло живицею і свіжим лісовим повітрям. Сосни навкруги злегка погойдувались, ховаючи за своїми зеленими шатами гранітну стелу з написом "1 міська лікарня".
   Чорт! Та де ж цей Дерновий, трясця його матері! Так і застудитися недовго! До того ж, поспішаючи (трохи заспав), зрання не встиг не те що поснідати, а й кави посьорбати. І якого біса, питається, було таку гарячку пороти?
   Через півгодини марного очікування, вкрай змерзнувши, вирішую навідатись у найближчий магазин у надії щось прикупити їстівного на дорогу, та й зігрітися трохи. Будемо сподіватись, що він (магазин) цілодобовий.
   На щастя, магазин дійсно виявився цілодобовим, тож, деякого провіанту купити мені таки вдалося. Трохи відігрівшись в теплі, вирішую повернутись на пост. Ну, якщо цього телепня і досі нема, то я просто не знаю, ЩО я йому зроблю при зустрічі... О! Чвалає.
   Дерновий походжав по зупинці з таким виглядом, неначе не я, а він мене чекає вже сорок п'ять хвилин.
   - Здоров!
   - Привіт! Ти де був?!
   - Спав.
   - Гад! Я тут мерзну, а воно дрихне, неначе байбак!
   - Спокійно, Машко, я - Дубровський. Пішли. - Дерновий окинув поглядом мій тонкий піджачок. - А ти що, нічого теплішого з собою не брав?
   - Не здогадався, вчора ж тепло було. А ти?
   - Ге! Я розумний. У мене жінка є, в саквояж светра впхала.
   - Щасливий.
   Спустившись під міст, де звично пантрують перевізники, ми без проблем знайшли собі транспорт і за дві з половиною години домчали до Києва без анінайменших пригод.
   Коли я продер очі і закрив рота (виявляється, спав в дорозі із роззявленою пащею), авто вже паркувалося біля станції метро "Чернігівська". Поглянувши у вікно, мене пересмикнуло. Погода зовні аж ніяк не сприяла покращенню настрою. Пронизливий вітер і міленька мрячка на фоні свинцево - сірого неба і нахохлених аборигенів миттю відбивала всяку охоту вилазити з затишного і теплого салону.
   Але Володька зовні вже лаявся з водієм за лишню п'ятірку. Врешті, з словами "...та подавись..." перевізнику було вручено предмет суперечки, при чому, обличчя у Володьки було таке, неначе він прощається з прахом найближчого родича.
   Вилізши з машини мене знов пересмикнуло, на цей раз - від холоду, котрий вмить пробрався під піджак та повністю зігнорував сорочку.
   - Котра година?
   Володька глянув на годинник.
   - За чверть дев'ята.
   - Тьху!
   - Що таке?
   - Ідіоти!
   - На тему?
   - Зустріч об одинадцятій?
   - Ну?
   - Гну! Рахуй: добиратись - максимум годину. А що весь інший час робити?
   - Не знаю. Але стовбичити по такому холоді надворі не маю ані найменшого бажання.
   Я окинув поглядом околиці. Позаяк, наїзджав до Києва частенько і саме цим маршрутом, тож, місцеві забігайлівки більш-менш знав.
   - Он, бачиш, напис "Кафе".
   - То й що?
   - Зайдемо, поснідаєм, гарячого посьорбаєм. Якраз годину і перекантуємось.
   - Годиться.
   В генделику, котрий абсолютно незаслужено носив горду назву "Кафе", після гучного скандалу з неохайною товстою продавщицею, ми з Володькою отримали в руки дещо в пластикових тарілках, що віддалено нагадувало їжу, після споживання котрої я негайно почав мучитись страшною печією та гикавкою.
   - Щоб я ще раз в цьому ригальнику щось до рота взяв...
   - Угу! - судячи з страдницького виразу Дернововського обличчя, симптоми були ті самі.
   Потяг метро домчав нас до зупинки "Вокзали" за півгодини. Вийшовши з приміщення я знову попав під пронизливий вітер.
   - Ну, і де тут що? Де стріла?
   З огляду на час ( п'ятнадцять хвилин на одинадцяту) ніякою стрілою і не пахнуло.
   - А взагалі, що таке "стріла"? Це напис, знак, що? - погода абсолютно не сприяла гарному настрою.
   - А х... його зна. - Володька роззирався навкруги, намагаючись розгадати хитрий конспіративний задум організаторів. Безрезультатно. - Слухай, Романе, та вдягни ти мого светра. Не можу дивитись, як ти зубами виклацуєш.
   - Дуж..же вчасно. А то вже думав, що помру, - я квапливо натягнув одежину, добуту із Володьчиного саквояжу (хвала всім дружинам!) і за декілька хвилин відчув, як блажене тепло розливається по тілу. - І що далі?
   - Не знаю. Давай-но, я направо, ти - наліво і шукаємо хоч щось схоже на стрілу.
   Півгодинні обходини околиць та витягування ший результатів не дало ніяких. На душі зростала тривога.
   - Вов, а ми точно тут зустрічаємось? Може є ще один Мак'Дональдс?
   - Вже взнавав. В районі вокзалів - нема.
   Коли стрілки на годинниках показували без двох хвилин одинадцяту, а наша тривога сягнула найвищої межі, віддалік з'явилась постать, котра мені щось мляво нагадувала. А от Володька, побачивши білявого хлопчину в картатій курточці і сумкою на коліщатах, явно зрадів, та поліз обійматись. І тут мене пробило - це ж Сашко Ревнівцев, керівник Житомирського відділення Народно - Демократичної Ліги Молоді, на ниві котрої ми з Дерновим труждались в Черкасах вже більш року. І бачились ми з ним нещодавно, на останньому З'їзді НДЛМ.
   - Що, теж "стрілочник"?
   - А то! - Сашко сяяв білозубою посмішкою. - Тут більша половина тих, кого запросили - наша, НДЛМівська.
   - А де ж всі?
   - Ти що, з неба впав? Нормальна практика: якщо призначено на одинадцяту, то нарід, як завжди, збирається до дванадцятої, то й призначають зустріч спеціально на годину раніше, щоб вже усі. О! А ось і ще один персонаж. Так потроху - потроху всі і зберуться.
   "Персонажем" виявився Павлуша з Миколаєва, теж НДЛМівець і теж з ним зустрічалися. Таки правий Сашко, майже всі - свої.
   - До речі, народ, я змерз і хочу кави. Усі - за мною! Познущаємось з американського їдла! - Ревнівцев упевнено взяв курс на скляні двері Мак'Дональдса. Ми з Володькою переглянулись і почовгали слідом.
   За кавою і дружніми теревенями час злетів непомітно і коли до нас покликали на вихід, то було якраз за десять дванадцята. Прогнози Ревнівцева справдились на всі сто. Пройшовши за натовпом "стрілочників", що таки зібрався ближче до пів на дванадцяту, на автобусну стоянку, ми завантажились в "Ікарус", на лобовому склі котрого скромно пристроївся клаптик паперу з написом "Стріла".
   - От конспіратори хрінові! - лайнувся Дерновий. - Вік шукай - чорта б лисого знайшли!
  
   * * *
   З півгодини автобус блукав по вуличках і закавулках столиці, поки, нарешті не вибрався за місто і за вікном не замиготіли сосни. Ревнівцев розважав нас побрехеньками про свою недавню поїздку до Сполучених Штатів "за рахунок американських платників податків", та знущався з тупоголовості "америкосів", демонструючи фотографії.
   - А оце - я з Карлосом Паскуалем.
   - ???
   - А тут цілий детектив. - Сашко потягнувся в кріслі. - Написав я якось йому листа від імені нашої молодіжної організації, запросив в гості. А він візьми та і приїдь. Чиновників у обласній і міській Радах мало грець не вхопив. Та-а-акий скандалище був!.. По шапці мені потім влетіло добряче.
   Зненацька Павлуша з Миколаєва, котрий до цього моменту уважно слухав ревнівцевські теревені, раптово змовк, зблід на лиці, ошелешено озирнувся навкруги і зірвався з місця, голосно матюкаючись. Підбіг до дівчини - розпорядника, щось їх прошепотів на вухо. Після чого водій загальмував автобус, відчинив двері і Павлуша зник в них зі швидкістю метеора.
   - Що таке? - здивувався я, коли автобус знову рушив.
   - Сумку в Мак'Дональдсі забув з речами, роззява. Завжди з ним щось таке. До речі, а оце - типовий американець, - Сашко показував на фото щось середнє між невеличким гіпопотамом і дирижаблем вагою кілограмів за двісті. - У них там сімдесят відсотків народу - отакі бегемоти. До речі, а де це ми?
   За вікном миготіли сосни. Промайнув якийсь спортивно - оздоровчий комплекс.
   - Завезуть в якусь глухомань, а там з автоматичної зброї покришать і прикопають десь у ліску, що і з собаками потім не знайдеш. Буде ще один Бабин Яр, - пробурмотів нервовий Дерновий, соваючись у кріслі.
   Врешті-решт, після більш як години їзди, автобус загальмував біля невисокого паркану, з-за котрого визирала чотирьохповерхова будівля казеного вигляду.
   - Приїхали, - солодко потягнувся Ревнівцев. - На вихід, панове.
   Підходячи до дверей будівлі я придивився до таблички, на котрій була зображена змія хвора на алкоголізм та напівстертий напис "Міністерство охорони здоров'я. Санаторій МАЯК".
   - Ну, от, ще краще. Завезли до психіатричної лікарні, - не вгамовувався Дерновий. - Заходимо, а там недружні дяді у білих халатах...
   Біля реєстраційної стойки дві симпатичні дівчинки з посмішками видавали ключі від номерів в обмін на паспорти. Зненацька Володька якось зблід і почав гарячково нишпорити по кишенях з самим нещасним виглядом.
   - Що таке?
   - Я, здається, паспорта забув.
   - Молодець! Значить, будеш жити в собачій буді. Я якраз у дворі бачив.
   - Припини гигикати! Мені не до сміху!
   - Ви вже зареєструвались? - ззаду до нас підгріб Ревнівцев, вимахуючи ключем на унітазному ланцюжку.
   - Та ні, оцей діяч паспорта вдома вмудрився забути!
   - Нічого страшного, ходімо. Я за тебе поручуся. Так що з тебе півлітри і закусь.
   - Кровосос!
   - Я не запізнився? - в чергу пристроївся Павлуша, обтяжений здоровецькою сумкою (слава Аллаху, таки не поцупили).
   - Та ні, нічого вартого уваги. Пішли-но краще покуримо, - Ревнівцев обійняв його за плечі і потягнув на природу, хитро підморгнувши мені у бік сумки.
   Тільки-но за хлопцями зачинились двері, я, усміхаючись на всі 32, вхопив Павлушину сумку і, крекчучи (важка, зараза), перетягнув її в дальній коридорчик, де і запхнув за двері.
   - Нехай тепер пошукає, - хитро підморгнув мені Володька.
   - Ходімо краще реєструватись, бомж безпаспортний!
   Отримавши один ключ на двох (під мій паспорт), ми почали підійматись сходами.
   - Це десь на третьому поверсі, - бурмотів Дерновий, оглядаючи номери на дверях. - О! Здається, воно. Прошу вас, сер!
   Знизу долинали нерозбірливі матюки та розпачливий вереск Павлуші. котрий засік чергове зникнення сумки.
   Я посміхнувся. Життя прекрасне.
  
   * * *
  
   Санаторій "Маяк" розташований у містечку Пуща-Водиця, що під Києвом, на момент нашого монголо - татарського нашестя переживав не найкращі часи, хоча, як це не дивно, все ще функціонував. Про кращі часи нагадували лише обшарпані, колись дуже дорогі шпалери і залишки килимових доріжок по коридорах.
   - Мнда, - роззирнувся Володька в нашому номері. - Ну, що ж, буває гірше.
   Хоча, забігаючи трохи вперед, скажу, що нарікати на якість обслуговування нам не довелося. Якщо не звертати уваги на меблю часів дорогого Леоніда Ілліча, то можна сказати, що все інше було на рівні. Гаряча вода в душовій - цілодобово, холодильник у перепої тихенько гув, діловито охолоджуючи дві пляшки оковитої, запхнуті в морозилку в перший же момент нашого перебування в номері. Годували нас регулярно, ситно і смачно. Тож, аби у мене зараз завалялось декілька сотен північноамериканських тугриків, то я б із задоволенням відпочив у "Маяку" тижнів зо два.
   Не встигли ми з Володькою розсовати по шафах і шухлядах речі, як двері в номер несподівано розчахнулись і до нас вихором увірвалась гомінка гоп-компанія на чолі із всюдисцущим Ревнівцевим. Нас закрутило у людському водовороті, підхопило і понесло.
   Отямився я вже після полуденку, сидячи у м'якому зеленому кріслі в малому конференц - залі, слухаючи жваве пащекування Сашка та уїдливі репліки Павлуші, котрий і досі не міг відійти від жарту із сумкою. Нарешті, веселий ґвалт стих і з першого ряду піднявся невисокий молодий хлопець в модних окулярах та модному чорному френчі.
   - Доброго всім дня, дорогі друзі, - привітався він. - Я - Олексій Кордун, один із організаторів сьогоднішнього дійства. Поряд зо мною ваш старий знайомий по НДЛМ - колишній головний бухгалтер цієї організації, Олександр Сергієнко. Ми з ним представляємо Інститут соціологічних досліджень ІСАІ, під патронатом котрого сьогоднішні збори і проходять. Думаю, що люди тут зібрались ділові і не випадкові, тож перейдемо відразу до справи...
   Ну, і тому подібне. Із промови Кордуна (а за ним і Сергієнка), я зробив для себе декілька висновків:
      -- Планується потужна виборча кампанія на підтримку Хорошковського, Богословської і К?.
      -- Для найбільш ефективного провадження кампанії заказники не пошкодували грошви і виписали із Росії відомих політтехнологів (онде сидять, в президії, насуплені, серйозні, очицями кліпають та перешіптуються із виразом легкої гидливості).
      -- Приблизний бюджет кампанії вираховується дуже багатьма нулями (тож нам теж дещиця перепаде).
      -- Варто спробувати.
   - ...таким чином, - ораторствував Кордун, у своїй подальшій роботі ми будемо спиратись на чотири політичних угруповання, котрі, безпосередньо, і утворять майбутній блок. Це:
   - Ліберально - Демократична Партія України (ЛДПУ),
   - Конституційно - Демократична Партія (Кадети),
   - Партія Приватної Власності (ППВ),
   - Українська Селянсько - Демократична Партія (УСДП).
   На сьогодні усі ці партії, окрім УСДП, існують тільки на папері, хоча зареєстровані ще в 1991 році. Ніякої активної діяльності ними не велось, так що компромату нема практично ніякого, що нам дуже на руку. При цьому, треба мати на увазі, що наше недолуге законодавство якраз на такий випадок вимагає для утворення Блоку наявності обласних осередків усіх цих партій в усіх обласних центрах. Так що вашим найпершим завданням буде якраз організація і реєстрація цих самих осередків по ваших містах. Так, слухаю вас.
   Із задніх рядів піднявся хтось у зеленому светрі.
   - А якщо виявиться, що у нас в області вже зареєстрований осередок?
   - Дуже просто. Тоді ви його очолите і проведете реорганізацію. Всі необхідні документи із підписами керівників та печатками отримаєте трохи пізніше. Ще питання? Нема? Тоді продовжуємо. Отож, за оперативним планом дій вся Україна розбивається на декілька напрямків. Зараз я зачитаю список напрямків та областей, що до них входять. Отже, напрямок "Захід" - Івано - Франківська, Львівська, Тернопільська...
   Сергієнко почав перераховувати області, а я напружено розмірковував на тему фінансових відносин. Як вже казалось, Олександр Сергієнко донедавна відав фінансами в НДЛМ і декілька разів мені доводилось з ним стикатись, коли супроводжував Володьку у службових поїздках в столицю. І враження від цих відвідин зосталось не те щоб тяжке, але й не дуже приємне, бо видерти лишню сотню (навіть залізно мотивовану) було надзвичайно важко. Тож, якщо Сергієнко не зрадив собі, то можна зробити припущення, що і в новостворюваній структурі він буде причетний до розподілення грошових потоків, що не може не турбувати. Хоча... З Дерновим вони давні друзі - приятелі, тож, може я дарма турбуюсь. Врешті - решт, побачимо.
   -... напрямок "Центр" - Черкаська, Чернігівська, Хмельницька, Житомирська, Вінницька області. Куратор - Дмитро Погосян, - Кордун вказав рукою на довгов'язого молодика з неохайними патлами, в нехлюйському светрі та окулярах - "лисичках", схожого більш на хіпі 70-х, ніж на політтехнолога. - Продовжую. Ваші основні задачі на найближчий час:
      -- Знайти підходяще приміщення та орендувати його собі під офіс;
      -- Завербувати по 12 - 15 осіб, котрі увійдуть до складу новостворюваних партійних осередків, а також знайти тих, хто ці осередки очолить;
      -- До вказаного строку підготувати та подати на реєстрацію у місцеві органи влади пакет документів для реєстрації осередків.
   З задніх рядів знову піднявся зелений светр.
   - Тобто, ви пропонуєте нам зібрати народ і загнати його у абсолютно невідомі політичні організації, при чому, зробити все це на голому ентузіазмі? Як на мене, це не просто нереально, а й смішно. Яка розумна людина звалить на себе тягар відповідальності з абстрактних міркувань без найменшої для себе вигоди?
   - От ви і поміркуйте, скільки потрібно грошей, щоб ці ваші люди відчули свою матеріальну зацікавленість від одноразового проставлення підписів на паперах, - зненацька подав голос один із "москалів", котрі до сих пір мовчки воссідали в президії. - І взагалі, я пропоную зараз зробити годинну перерву на обід, а ви всі тим часом прикиньте необхідні вам на перший час суми витрат, включаючи оренду офісу, телефону, оплату засновникам і керівникам партійних осередків, тощо. Розрахунки після перерви прошу подавати вашим кураторам. Заперечень нема? От і добре. Тоді, панове, перева.
   Зал збуджено загув, зашумів і почав розповзатись у різних напрямках. Ми з Володькою забились в темний і безлюдний закуток і пошепки, неначе пара змовників почали гаряче обговорювати фінансові вимоги і їх мотивацію.
   - Краще просити більше, - повчав мене більш досвідчений у справі вибивання грошів Дерновий. - Все одно, обов'язково знайдуться декілька пунктів, котрі їм не сподобаються. А ми штучно завищуємо вимоги в тих пунктах, котрі будуть гарантовано оплачені, наприклад, оренда офісу і таким чином в результаті отримуємо те, що хотіли з самого початку. І всі задоволені.
   - Добре, добре, так і зробимо. Ти думай, краще, скільки будемо реально платити народу за членство в партіях?
   - Ну, я так собі мислю, що по півсотні на душу населення буде якраз досить.
   - А не мало?
   - Ну, по шістдесят максимум.
   - Добре. А скільки будемо просити?
   - Із розрахунку вісімдесят на душу.
   - Плюс окремо преміальні тим, хто зголоситься стати керівниками.
   - Правильно. Це ще по сто.
   - Та-акс.. І скільки ми особисто з цього наварюємо?
   - Давай рахувати: чотири партії.
   - Три. Селяни у нас вже є.
   - Добре, три. Це по 12 членів. Всього 36. З кожного чистого навару - 20-30 гривень. Всього маємо 720 - 1080 сукупного доходу. Тобто, в середньому, по 100 доларів на кожного з нас.
   - Не так вже і багато...
   - Так це ж тільки з народу! А утримання офісу? А оплата телефону, а представницькі витрати?
   - Ну, гаразд. Що там у нас наступним пунктом?..
   В таких збуджених розмовах година пролетіла, наче одна мить. З пожмаканим і почерканим аркушиком паперу, де тремтячою рукою були перераховані необхідні витратні статті і знизу підбита геть нескромна, як на мій погляд, цифра, ми увійшли в кімнату до свого куратора.
   Після запевнень багатомудрого Дернового про прижимістість місцевих фінансистів (якщо вже Сергієнко тут), я був готовий до вполовинення суми. При цьому ми з Володькою залишились би цілком задоволеними, бо деякі статті були безсовісно завищені у два - три рази. Тим більшим був мій подив, коли Погосян, знічев'я подивившись на нашу писульку, прочинив кейса, добув з нього солідний пакунок із грішми, відрахував потрібну суму і підсунув Володьці бланк розписки.
   - Оце так! - Дерновий довго не міг отямитись, навіть коли ми вже стояли надворі і нервово смалили цигарки. - За моєї пам'яті таке трапляється вперше, щоб проканало абсолютно все, навіть нам з тобою преміальні. Містика! Значить, про гроші Сергієнко таки не збрехав. Їх тут дійсно навалом.
   - Сергієнко? Котрий з них?
   - Черкаський. Банкір. Він мені вже давненько казав, що фінансування буде на найвищому рівні. А я дурень не вірив.
   - А тепер?
   - Тепер вірю. До речі, нам з тобою просто неймовірно поталанило з куратором. Я з Ревнівцевим розмовляв, то у них кошторис покраяли більш ніж наполовину.
   - А хто у них?
   - Якийсь Бобирь.
   - Ну, нічого, зате Сашкові у коханні щастить. То що, пішли "водка пить, земля валяться"?
   - А і пішли!
   Решта дня і ніч перед від'їздом пройшли під знаком всенародної пиятики. Гроші, поділені на дві нерівні половинки (робочі і особисті) приємно гріли нагрудну кишеню. Сонечко, розігнавши хмари, вистринчилось з-за верхівок дерев, підсушуючи калюжі та розфарбовуючи довкілля у приємні фарби заходу, тож, Володьчин светр знову перекочував до саквояжа.
   Ближче до вечора, за святковим столом усі, і організатори, і учасники повпивалися до положення риз. Горілка постирала геть усю міжнаціональну ворожнечу і непримиренний націоналіст Анатолій Кирпа з Івано-Франківська гикав та клявся у вічній дружбі і повазі на плечі у великодержавного шовініста Дмитра Осяка з Москви, а той ласим поглядом зазирав у глибоке декольте дівчинці Олі з Чернігова, котра саме обіймала мене за талію та дзвінко смілась від моїх недолугих спроб пожартувати...
   ...Виїздили з санаторію рано - вранці з чавунними головами і відчуттям, що в роті переночував гусарський полк... І все ж, хай там що, а життя таки прекрасне.
  
   * * *
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   Частина 2
  
  
  
   Форум. Ні, не так. ФОРУМ. Тоді для нас ця назва писалась, та і читалась тільки так. Перший Форум майбутнього виборчого блоку "Команда Озимого Покоління". Хоча, ні. "Озимої" назви тоді ще не було. Був просто Форум. Здоровецька купа молодих і не дуже людей з усієї України вщерть заповнила великий зал санаторно-курортного комплексу при Адміністрації Президента. Група армій "Центр", тобто, ми, розташувалась поближче до сцени, щоб краще бачити й чути.
   Поступово ґвалт в залі стих і на сцені з'явився невисокий молодик із довгим волоссям, в темних окулярах та спортивному костюмі, котрий своїм виглядом враз нагадав мені радянські часи. Тоді саме такі страхітливі чорні трико продавалися в усіх спортивних магазинах. Та щось у вигляді молодика на сцені давало відчуття, що, по-перше, цей псевдорадянський костюмчик коштує не менше кілька сотень умовних одиниць, а, по-друге, з досвіду спілкування я знав, що не звертати уваги на свій зовнішній вигляд можуть люди справді, значущі.
   - Доброго дня - привітався молодик. - Мене звати Єфім Островський і я є одним із керівників даної передвиборчої кампанії.
   "М*ск*вскій" акцент зразу ж видав у Фімі одного з тих самих, запрошених російських політтехнологів. Відразу ж засвербіло ідіотське бажання махрового націоналіста - уїдливо запитати щось типу "...как пАгодка в МАсквє...?" Мнда. Півтора року перебування в ОУН не пройшли - таки дарма, хоча я й сподівався, що вже перехворів цим, як кожен з нас перехворів у дитинстві свинкою, чи коррю. Мнда ще раз. Чомусь згадався анекдот "...на світі я ненавиджу більше всього дві речі - расизм і негрів...".
   А тим часом Єфім неквапно походжав по сцені, трохи зверхньо і з виразом чи то легкої огиди, чи то якоїсь зверхньої поблажливості до нас, смертних, просвітлював тупих хохлів в азах політтехнологій, найбуденнішої у світі речі.
   - Загальновідомі факти - шептав мені на вухо невгамовний Ревнівцев. - Нічого нового. До речі, цей Островський - прецікавий тип. Зверни увагу на мобільник, що мантиляється у нього над задницею. За чутками, за цим телефоном може зателефонувати лише одна людина на світі - В.В.Путін.
   - А це ще з якого дива? - так само пошепки відгукнувся я.
   - А весь цимус в тому, що наш Фіма - особистий Радник Президента Російської Федерації з питань політичного ПіАру.
   Я трохи помовчав, переварюючи почуте.
   - Слухай, Сашко, ти не в СБУ випадково працюєш? Все - то ти знаєш!..
   Від сміху Ревнівцев пирхнув мені прямо у вухо.
   - Ні, не в СБУ...
   - А відкіля тоді така інформація?
   - А ти замість того, щоб тут сидіти дурнем та вислуховувати загальновідомі сентенції, сам би пішов, та покрутився в кулуарах за чашкою кави. То ще і не таке почуєш.
   В цей час на сцені з'явився ще один персонаж. Високий, худий як скіпка, в окулярах, схожий на вченого папугу.
   - Пётр Щедровіцкій - статечно представився він.
   - А оцей - із сім'ї потомствених політтехнологів. Його father консультував ще "дорогого Леоніда Ілліча". Вели-и-ка фігура. Скажених грошів коштує. Знову таки, за неперевіреними даними, у цієї солодкої парочки ще не було жодної програної кампанії, - не вщухав бубоніти на вухо Ревнівцев.
   - Сашко! Замовкни! Дай послухати, кінець - кінцем! - не витримав Дерновий, що сидів поруч.
   А тим часом дійство на сцені розгорталось своїм порядком. Фіма та Пётр, приймаючи один від одного естафету, не зупинялися ні на секунду. Факти, теорії соціальних відносин, варіанти подальшого розвитку ситуації - все це сипалось з них, як я не знаю звідки.
   Від такої кількості нової інформації під кінець другої години роботи Форуму, я трохи отупів, перестав робити нотатки і потроху став роздивлятись зал. Верхні ряди щільно окупувала компанія "північних друзів" - Осяк, Погосян, Бобирь, Огурцов and other. Вигляд у них був відверто нудьгуючий. Дехто просто спав, дехто мовчки втупився в екрани ноутбуків, зрідка нервово посмикуючись. Я розуміюче всміхнувся. Знайомі симптоми. Саме такий вигляд мають мої студенти, захоплені грою в Quake II замість вивчати матеріал.
   Трохи нижче від "москалів", ближче до геометричного центру зали, воссідали солідні мужі в строгих костюмах, лисинах та окулярах, чимось схожі на академіків Академії Наук - делегати від Селянсько-Демократичної Партії, в кулуарних розмовах - "селяни". Було досить цікаво спостерігати, як вони раз у раз витирають носовичками лисини і окуляри, та тупо в котрий раз роздивляються роздані матеріали Форуму, не розуміючи, де і в якому місці їх "кинули", або ж збираються. І всі емоційні промови Фіми, та суха констатація фактів Петра були для них як козлу балалайка.
   Розташована подібно до нас, поближче до сцени, різношерста молодь на відміну від своїх старших колег, слухала уважно, робила записи, викрикувала запитання та зауваження, бурхливо (хоча і пошепки) обговорювала між собою чергову видану на-гора концепцію, словом, приймала активну участь в роботі. Піддався загальній атмосфері і я, гаряче дискутуючи з Ревнівцевим з приводу процентного відношення сексуальних меншин відносно до сексуальних більшин та їх (меншин) участі у виборчому процесі.
   Четверту годину поспіль Єфім та Пётр тримали аудиторію в потрібному стані. Але абсолютно несподівано сталася подія, котра моментально зламала такою працею створюваний настрій. Посеред чергового панегірика Пётр раптово пустив півня, закашлявся і перервався. Як звичайно, його на півслові підхватив Єфім, продовживши та розвинувши тезу про ефективність "останнього інформаційного удару". В цей час Пётр зробив знак рукою комусь за куліси, і за декілька хвилин молоденька дівчинка винесла йому на сцену паруючу чашку якогось гарячого напою. Все начебто нічого, якщо не брати до уваги, ЩО за дівчина цю чашку винесла.
   Як би це описати словами... Афродіта... Ні. Венера... Знову ні. Єлена Прекрасна... Хто там ще був з епічних героїнь небаченої вроди? А, ну його к бісу. І досі, як згадаю, так в дрож кидає. Подумалось, який же смак напою з чашки, котру вона тримала в руках? Раз напитись і померти. Пустивши повз вуха чергову мудру сентенцію Фіми, я заворожено спостерігав за бюстом мінімум п'ятого розміру, величезними очима, гордою поставою, розкішним станом, довгим чорним волоссям...
   Судячи з того, як весь зал (98% - чоловіки) моментально замовк, я був геть непоодинокий у своєму стані. Як це у психотерапевтів зветься - гормональна буря.
   Фіма, котрий здивовано спостеріг величну картину масового раптового остовпіння, спершу не врубився в ситуацію. Затим, відслідкувавши напрямок поглядів залу, посміхнувся і, не завершивши фрази, оголосив перерву.
   - Що ж це на світі робиться? - тихенько проскімлив мені на вухо Дерновий. - Я ж тепер вночі спати не буду!
   - А ніхто не буде! - бездушний Ревнівцев як завжди скалив білосніжні зуби. - Яке там спати, коли у нас є горілка - а у вас закуска?
   - Пеньки бездушні! Та що ви в прекрасному тямите?! - вражений до глибини душі Володька пішов страждати кудись в напрямку туалету.
   Ми з Сашком переглянулись і розреготались.
   * * *
  
   Після ситного і смачного обіду, трохи осоловівша "Група армій "Центр"" зібралась в холі четвертого поверху. Ревнівцев со товаріщі, повністю зігнорувавши протестуючий вереск обслуговуючого персоналу, прицупили з протилежного кінця холу м'які крісла, журнальний столик та батарею пляшок з мінводою.
   Я незалежно всівся на край столика, запалив сигарету і демонстративно струсив попіл на килимове покриття. Свинячити - так свинячити.
   - І якого біса ми тут зібрались? - підкурив у мене високий і статечний красень з Хмельницького на ймення Олег.
   - А біс його мамі зна. Мабуть, щось - таки та буде. Індивідуально - груповий тренінг з питань збочено - сексуальних відносин з народними масами. Сашко, кінчай дудлити, дай мені пляшку.
   - Що, в роті пересохло? Не треба було в борщ півкіло перцю сипати! Лови.
   - А звідки я знав, що він такий термоядерний? - я скрутив в'язи пляшці "БонАкви" та присмоктався до горла.
   - Хлопці, кінчайте свинствувати! За попіл на підлозі нам той... геніталії повідривають!
   - Розслабся. Як почнуть відривати - тоді і перестанемо.
   В цей час до нашої гоп-компанії підійшов високий, кремезний чолов'яга з жагуче-чорним волоссям, пронизливим поглядом та чорною текою в могутніх волохатих руках. При погляді на нього ми швиденько поховали недопалки та зробили розумні "морди лиця".
   - Прошу всіх влаштовуватись якнайзручніше і слухати мене дуже уважно. Я - куратор групи "Центр". Звати мене Олександр Борисович Бобирь. Всі питання, котрі будуть у вас виникати, прошу вирішувати виключно через мене.
   Всі нервово засовались.
   - А де ж наш Погосян? - пошепки запитав я у Дернового.
   - Видать, зняли за розбазарювання коштів, - гигикнув у відповідь Володька і тут же посерйознішав. - Тепер наплачемось. Цей Бобирь - той ще фрукт. Строгий, вимогливий і неймовірно скупий.
   - Тоді - жопа, - резюмував я. - Видно, прийдеться-таки працювати по справжньому.
   Володька стражденно звів очі на стелю.
   В цей час Бобирь роздавав кожному з нас папери з статистичними даними. І закипіла робота.
   Задумка Форуму була проста, як балалайка, хоча і на диво ефективна. Робиться все так: з усієї країни збираються не дурні, ініціативні та активні люди (бажано молодь). Цим людям в процесі тренінгу ставляться певні завдання на зразок "Розробити основну стратегію успішної передвиборчої кампанії на найближчий місяць з урахуванням регіональних особливостей". Кожен вирішує завдання в міру своїх розумових здібностей, видаючи практичні рекомендації. Потім всі результати роботи збираються в одну велику купу, компілюються, обробляються професійними аналітиками - і ось ви маєте майже готову стратегію виборчої кампанії з практичними рекомендаціями та аналітичними довідками.
   Заодно психологи та психоаналітики проводять спостереження за учасниками дійства, визначаючи, хто з присутніх годиться в лідери - хто в оргменеджери, а кого взагалі потрібно гнати втришия. (Забігаючи вперед, скажу, що з нашої групи вибули "Селяни", як найменш гнучкі та найбільш закостенілі в своїх ідеях). На додачу до всього, вся наша робота в групах фіксувалась на відео, тож, довелось навчитись не звертати уваги на всюдисущих операторів з камерами, софітами та мікрофонами. Сто проти одного, що потім всі відзняті відеоматеріали ретельно передивлялись на предмет оцінки діяльності учасників в нестандартних ситуаціях.
   Під кінець другого дня роботи ми освоїлись з правилами гри і оборзіли без міри. Нещасні дівчатка, котрі обслуговували Форум збивались з ніг, приносячи нам то каву, то мінералку з бутербродами, то сигарети з фломастерами, папером, скотчем, презервативами, ножицями, клеєм (фантазія Ревнівцева була нескінченна) і все таке інше.
   З першого ж сеансу групової роботи, стало ясно, хто в хаті хазяїн. Ми з Ревнівцевим на пару нахабно захватили ініціативу в свої загребущі руки, буквально нав'язуючи свою волю всім іншим (навіть, коли були стопроцентно неправі. Що поробиш - нобелес облідж).
   Як не дивно (а може, зовсім і не дивно), найлегше впливу піддавались "селяни", незважаючи на свої більш, ніж солідні роки та безперечний життєвий досвід. Було досить несподівано спостерігати за тим, як солідні і поважні дядьки в усьому слухаються двох вдвічі молодших за них лобуряк, котрі прекрасно усвідомили правила гри, та розважалися як собі хотіли.
   Хоча... Як там казав Васісуалій Лоханкін... "...може в цьому і є велика сермяжна правда?" Може, правда в тому, що "селяни", проживши життя, так і не змогли перебудувати свою свідомість, потребу комусь підкорятись, виконувати чиїсь накази, небажання брати на себе відповідальність за рішення. Тому, легко підпадали під майже гіпнотичний для них вплив молодих, нахрапистих, нахабних (хоча - зовсім не обов'язково добрих і чесних) засранців на зразок нас з Сашком.
   Трохи збив погоду Дерновий, котрому, вочевидь, стало дуже нудно і він почав підшукувати більш-менш легальні способи здиміти з заходу на побачення зі своєю коханою, котра на той час вчилась в Столиці в якомусь навчальному закладі. Та Бобирь був непохитний - або працюємо, або їхай додому без права повернення. Їхати додому Дерновому вкрай не хотілося - це ж бо означало втрату всяких надій на подальший заробіток. Але й працювати як усі для "аристократа" Володьки було нестерпно.
   Тоді хитрозадий Дерновий підійшов до ситуації з іншого боку. Був впольований Сергієнко (з котрим у Володьки були давні дружні стосунки ще з НДЛМ-овських часів), той офіційно викликав Дернового до штабу НДЛМ для вирішення якихось - там проблем і тільки ми його і бачили.
   На таку необов'язковість Бобирь зреагував цілком однозначно - обклав Дернового трьохповерховим матюччям, тим паче, що хитрий фінт з фіктивним викликом був розкритий майже відразу, тож, Сергієнко мав з Бобирем досить - таки неприємну розмову з приводу субординації та ефективного використання людського матеріалу.
   Забігаючи вперед, скажу, що Бобирь не забув дернововського вибрику, фактично усунувши того від практичної участі у справах. Вердикт цілком зрозумілий - людина, котра у вирішальну мить може щезнути для вирішення особистих проблем, довіри не варта.
   А робота Форуму продовжувалась своїм порядком. Лекції Єфіма Островського та Петра Щедровіцкого змінювались груповими засіданнями з "мозковими штурмами" та розв'язанням найнесподіваніших завдань в умовах колосального нервового напруження та жорсткого цейтноту, від чого у найменш стійких індивідуумів починав потроху їхати дах.
   - Головне в такій ситуації - зберегти ясність мислення і не забувати, що все це - всього-на-всього гра, - повчав нас Бобирь. - Якщо у вас "зірве дах" і ви почнете всерйоз сприймати все, що тут відбувається - ви вибуваєте назавжди, бо шизофреніки нам не потрібні.
   - До речі, - звернув до мене усміхнено - проникновенне обличчя Ревнівцев. - Є чудова ілюстрація останніх слів. Дівчинка Оленка з Львова цілком втратила почуття реальності та перестала розрізняти ролеву гру і реальне життя. Вшняпилось їй, що вона - велике цабе, тепер регулярно телефонує в Центральний Штаб, та набридає Островському із Щедровіцким, роздаючи керуючи вказівки. Смішно?
   - Скоріше, печально, - резюмував я, вихиляючи чергову чашку чорної кави (надудлився її клятої та рік вперед) - Як говориться, медицина тут безсила.
   Під кінець роботи Форуму (на четвертий день) до нашої групи приєднався один з "Отців - засновників" всього дійства - мільйонер Вадим Гуржос. Видно, і великих босів кляті москалі примусили включитись у роботу. (Для перевірки особистих якостей та волі до перемоги). Що сказати - Гуржос як Гуржос. Не напівбог і не титан. У відхоже місце так само, як і всі смертні ходить. А що грошей у нього більше, ніж у нас всіх разом взятих раз в надцять - так гроші - справа наживна, сьогодні є, а завтра - нема. Тож, особливого пієтету до Вадима Миколайовича я на той час не відчував. Хоча, мені імпонував його стиль спілкування з народно - населенськими масами. Відчувалось,, що за зовнішньою м'якістю і коректністю ховається можливість построїти всіх присутніх (і не присутніх також) по ранжиру на раз-два і заставити від підлоги віджиматись.
   В номер я заповзав аж глупої ночі і відразу ж, тільки-но голова торкалась до подушки, провалювався в міцний, без сновидінь, сон.
   Закінчилось все, як завжди - масовою пиятикою із усіма необхідними атрибутами - гиканням одне у одного на плечі, п'яними слізьми ("Вась, ти мене поважаєш?" "Та я ПИШАЮСЯ тобою!") вобнімку, скаженими танцями (в тому числі і на столах), немузикальним ревищем та мордобоєм (ну що за гулянка без гарної бійки). Словом, на ранок шостого дня чмелі в голові гули, як після атомної війни. А ще ж додому їхати...
  
   * * *
  
   - Ну що? - Дерновий зазирав мені мало не в рота.
   - Завтра приїде.
   - З грошима?
   - Я сподіваюсь.
   - Це добре, - Володька подмухав на паруючу каву. - Якщо з грошима, то це зер гут.
   Я поклав телефонну трубку на важіль, зігнав Дернового з-за комп'ютера і всівся за нього сам.
   - Ти чого? - зобижено набурмосився мій напарник.
   - На момент приїзду необхідно зібрати весь актив на предмет співбесіди. Що дивишся, неначе я тобі руб винен? Хочеш - формуй список сам. Нам за годину його потрібно в Київ відфаксувати, та ще й з докладними характеристиками кожного члена... і членки...
   - Нє, - зверхньо відмахнувся Дерновий.- Не царське це діло - по клавішам стукати.
   - Ах ти ж, цар всраний! От приїде завтра Бобирь - все йому розкажу. Ні, ви тільки погляньте на нього - сидить тут, байдикує, а я - трудись. А зарплату - порівну. Ну, ти й гад.
   - Хто на що вчився.
   - Да? Тоді сходи, набери в чайник води. Трудись руками, якщо головою не можеш. Хто на що вчився...
   - І хто з нас після цього гад?
   Високе (в усіх смислах) начальство в особі Олександра Борисовича Бобиря прибуло, як і було обіцяно, після обіду. Здоровенний чорноокий брюнет із фігурою відставного борця з першого погляду нагадував ставшого на задні лапи ведмедя. Пронизливий погляд,, здавалося, проникав у найпотаємніші куточки душі. Поряд з Бобирем завжди хотілося відкашлятись та витягнутись у фруст, клацнувши підборами.
   Як і очікувалось, наш "офіс" враження на начальство не справив. Особливо не справило враження близьке сусідство з туалетом, звідки доносились неприємні запахи, тож, легкий вираз огиди надовго прилип до обличчя Олександра Борисовича.
   Зібравшийся натовп активістів гривні та долара, витурили в коридор і запускали для інтимної бесіди в кабінет по одному. В процесі інтиму, я з подивом відзначив, що "грузити" Бобирь вміє набагато професійніше, ніж запрошений до співпраці співробітник відділу у справах сім'ї та молоді, Андрій Степанищенко, в миру "Чорний Плащ" або "Шарапов", з котрим я корефанився досить давненько.
   Якщо останній вкладав в свої промови занадто багато драматизму і пафосу, то метод "промивки мізків" а ля Бобирь спирався перш за все на залізну логіку, бетонну аргументацію та на прекрасне знання людської психології. Кожного із співбесідників Бобирь "ловив" на щось для кожного важливе. Одних - на славу і почет, інших - на далеку перспективу славного майбутнього, ще когось - на демократичні перетворення у суспільстві, приправляючи все це невиразливими обіцянками золотого дощу. Я лише спостерігав та заздрісно ковтав слину.
   Опісля декількох годин інтимних співбесід, число претендентів на золоті гори впало до нуля, точніше, залишились тільки ми з Дерновим. Всі інші були відпущені на волю з квадратними очима, відвислими щелепами і значками доларів в очах.
   Коли, врешті - решт, з офіційною частиною було покінчено, ми втрьох перебазувались в невеличке затишне кафе, де за обідом (чи вечерею, з огляду на сутінки) бесіда потекла легко і невимушено.
   Коли рівень горілки в графині впав майже до нуля, розмова врешті - решт зайшла про саме найболючіше - про гроші. Без зайвих церемоній Бобирь відрахував мені аванс на поточний місяць, видав енну суму на невідкладні витрати, а ошелешеному Дерновому повідомив, що той відкомандировується у підпорядкування свого друга - Олександра Сергієнка, тож, всі фінансові питання - до нього. Потім подивився на вибалушені очі і відвислу Володьчину щелепу, трохи змилувався і видав тому невеличку суму на поточні витрати (під розписку).
   З застільних розмов я зрозумів, що в керівництві Блоку відбувся розкол і конфронтація. Наші, місцеві хлопчики й дівчатка унюхали великі гроші, котрі пливли через руки "москалів". Звичайно, зобидились. Ще б пак - розпоряджатись фінансовими потоками, та ще й мати нахабство керувати всім процесом в руслі своїх ідей - хто це стерпить. Тож, визрів заколот, що мав на меті або вигнати "москалів" геть, або вказати їм на їх місце.
   "Москалів" такий розвиток подій не те щоб здивував, але прикро збентежив. На їх думку, все було просто - або працюємо, або йдемо під три чорти. Та не в дусі наших "нових українців" віком 18-25 років (а саме такий контингент переважав в Центральному Штабі) тяжко і виснажливо працювати. Їм потрібно все і зразу (яскравий приклад - Дерновий).
   Тож, під впливом інтриганства і закулісних розборок, віднині керівництво Блоку поділялось на дві гілки: оперативну - на чолі з росіянами, та партійної розбудови - на чолі з місцевими "Дерновими" і "Сергієнками".
   В процесі розмови нетверезий Володька мимоволі ще й підлив масла у вогонь, дослівно процитувавши неприємні вирази Сергієнка на адресу росіян оптом та розумових здібностей Бобиря зокрема.
   Цікаво, що цитати Дернового переповнили чашу терпіння "москалів" і здійнявся досить гучний скандал. Росіяни звернулись за поясненнями до головних босів - Хорошковського, Гуржоса та Богословської. Мовляв, навіщо запрошували, якщо у вас самих професійних політтехгологів без вищої освіти - хоч греблю гати. То нехай вам Сергієнко і кампанію працює. А на випадок невдачі - з нього і питайте. Тож, або працюємо за планом - або "гуд бай, май лав". Нас, он, в Казахстані чекають, там теж вибори. Тим паче, що проплачений аванс повертати ніхто не збирається.
   В результаті розборок на самому верху, Сергієнко со товариші отримав по шапці за підбурювання народних мас до актів громадської непокори існуючому режиму і був призначений на принизливу і негрошовиту посаду куратора партійної розбудови центрального регіону. (Хоча, як виявилось трохи згодом, і на такій негрошовитій посаді Олександр зміг добряче поскубти шефів. От що значить - талант на гроші).
   А тим часом, я, осяяний високою довірою вживався в роль голови оперативного штабу Черкаської області. З усіма відповідними повноваженнями та колосальною відповідальністю.
  
   * * *
  
   - Йо-ке-ле-ме-не!.. - мимоволі вирвалось у мене, коли остання інструкція врешті-решт була видлубана з недр Інтернету, роздрукована і уважно прочитана. - І як я це зроблю?!..
   - Що зробиш? - Дерновий на хвильку відволікся від уважного вивчання журналу "Плейбой".
   - Оце! - я з огидою тицьнув пальцем в монітор.
   Дерновий з видимим жалем поклав журнал на стіл, звідки в стелю втупилась блондиниста самиця з явними ознаками належності до класу ссавців та слонової хвороби одночасно, зайшов мені за спину і прочитав епістолу.
   - Мнда. Задачка - типу "Піди туди, не знаю куди, знайди те, не знаю що".
   - Та цю "задачку" без прямого доступу до бази даних СБУ принципово виконати неможливо! Як тобі таке:"... в триденний строк представити зведені дані по області на предмет переліку промислових центрів, їх потужності, обсягу випускаємої продукції та потреб в інвестиціях...", а? Де я ці дані викопаю? І хто мені за просто так їх дасть? А оце тобі як:" ... надати докладний список нагальних проблем по регіону, включаючи районні центри..."? Звідки мені знати, які в Драбові чи в Умані проблеми? Та ще й невідкладні? Може там вчора каналізацію прорвало? А об'їздити районні центри за три дні - нереально. От чорт! Що ж робити?
   Дерновий повернувся до уважного вивчення зовнішніх статевих ознак самиці з розвороту "Плейбоя".
   - Єдиний вихід, котрий я на цей момент бачу - це обтелефонувати місцевих.
   - Да? А хто у нас є в районах? Це ж не просто так! Це ж, можна сказати, стратегічна інформація! Хто тобі за безкоштовно буде запрягатись? Це добре, якщо є знайомі, чи друзі.. А стороння людина? Ні, це нереально. Хоч би гроші під це виділялись... А так...
   Я скрушно замовк. Володька гигикнув.
   - Я собі уявляю картину: в фінансовому звіті про витрату коштів графа "На хабарі".
   - Дуже смішно! - я зпересердя сьорбнув кави, поперхнувся і закашлявся. В цей час Дерновий уважно вивчав роздруківку розпорядження.
   - Ти на підпис увагу звернув?
   Я витер сльози, останній раз кашлянув і вдивився в монітор. Підписано: "Альона Лєтуча". Тю. Хто така, чому не знаю?
   До кінця дня я перебував в прострації. Шарапов, котрому я поскаржився на непосильність задачі, після нетривалих роздумів порадив звернутись за інформацією до Віталія Латишева, той, мовляв, може дістати все. Я скривився. Латишев був позаштатним співробітником декількох періодичних видань і дійсно, мав доступ до цікавої і корисної інформації. Ніхто точно не знав, чим Віталій займається конкретно, але його блискучу лисину і хитрющий погляд можна було бачити на всіх більш - менш значущих подіях і заходах. Цілком можливо, що потрібні мені дані у нього дійсно є. Але ж і жадібність Латишева давно вже стала притчею во язицех. Обдере, як липку. Та ще й з співчутливою посмішкою.
   І все ж, під кінець другого дня, я зрозумів, що діватись нікуди. Зітхнувши, зняв слухавку. На мій подив, запит не здивував Латишева анітрохи. Так. Інформація є. Так. Вона може бути надана в обмін на певну кількість північноамериканських тугриків. Яку саме кількість? Про це - при особистій зустрічі.
   Трубку я поклав на важіль з важким серцем, під співчутливими поглядами Дернового і Шарапова.
   - Роздягне догола, - Андрій крутив в пальцях авторучку.
   - Точно,- піддакнув Дерновий, виглядаючи з-за журналу (на цей раз "Інтим").
   - А що робити? - я скрушно зітхнув.- Давайте краще думати. Якщо Латишев не бреше, і необхідна нам інфомація у нього дійсно є, то логічно припустити, що десь таки він її взяв. В СБУ у нього доступу, скоріш за все, нема. В Облдержадміністрацію - не більше, ніж у кожного з нас. Отже - висновок. Потрібні нам дані є в когось на стороні.
   - Але у кого?
   - А от над цим і будемо думати. Інакше, залишається тільки одне - самим збирати та обробляти от-такенний стос статистики. Або ж їхати по районам. Хто у нас бажає за свій кошт змотатись по маршруту: Умань - Корсунь - Канів - Чигирин - Золотоноша - Звенигородка - Кам'янка - Драбів і ще чорті - куди? Нема бажаючих? Значить, шукаєм інформатора.
  
   * * *
  
   - Ось,- з саквояжа Віталія Латишева випурхнула товстенька тека.- Це - те, що ти замовляв. Зведені дані по Умані та уманському району. Ціна - 25 умовних одиниць. За кожну таку папочку на інші населені пункти - стільки ж.
   - Дуже добре, - я силився випромінювати ентузіазм, котрого аж геть не відчував. Майже триденна напружена робота результатів не дала майже ніяких. Та інформація, котру вдалося нарити власними силами була, м'яко кажучи, неякісною, та і об'єм її зоставляв бажати кращого. - Зробимо так: залиш нам Умань для зразка. Завтра приїздить шеф, він подивиться. Якщо його вдовольнить - купимо у тебе все, якщо ні - то тільки Умань.
   - Е, ні, - хитро примружився Латишев. - Гроші вперед. А з шефом потім самі розбирайтесь. Якщо хочеш - можу розписку накатати.
   Я пожував губами. В гаманці лежало доларів 40. Якщо Бобирь компенсує витрати, то терпимо. А якщо - ні? До наступної зарплати ще два тижні... А, була - не була! Як не компенсує Бобтрь, то компенсую собі сам з витрат на утримання офісу. Фіктивних чеків намалюю, нехай потім розбираються!
   - Гаразд. Пиши розписку.
   Коли за Латишевим зачинились двері, на мене налетів Дерновий.
   - Ти що, здурів? Навіщо ти йому заплатив?
   - А що, був вибір? - нервово огризнувся я.
   - 25 баксів! За оцю макулатуру! За сорок сторінок тексту!
   - Іди к бісу! - я починав сатаніти сам.- Ти й цього не зібрав! І взагалі, йди... покури. Не травмуй собі і мені психіку.
   Дерновий плюнув на підлогу і почовгав в коридор, гучно хряснувши дверями. Курити в кабінеті позавчора загальним рішенням постановили заборонити, бо дуже вже воняло.
   Шарапов неквапно гортав кинуті Володькою папери.
   - Мнда. Хоча, інформація і цікава і майже повна, але тут я з Володею згоден. Ти добряче переплатив.
   - А йдіть ви всі!..
   - Коли Бобирь до нас намилюється?
   - Обіцяв завтра після двох. Він зараз круги по областям намотує. Орнанізовує роботу місцевих штабів. Завтра од Ревнівцева до нас, а потім - в Чернігів, до Коломійця.
   - Ага. Приїхав, тирки виписав, далі поїхав. Закачайся робота. До речі, ти б Ревнівцеву зателефонував, взнати що і як. І заодно поцікався де він сам ці кляті дані взяв.
   - А що тут цікавитись? У Сашка батько в Житомирській обладміністрації не остання спиця, йому просто. Не треба Латишеву платити. Ні, ти тільки порахуй - 25 за один район. А у нас їх вісім. Це, якщо все купувати - двісті баксів вийми і поклади. Місячна зарплата! Де я такі гроші візьму?
   - Отож, куме, отож
  
   * * *
  
   Судячи з натовпу на зупинці, попутного транспорту не було вже хвилин сорок. Та й з огляду на темінь і, ого! - пів на дванадцяту, не дивно. Чорти б його вхопили! Знову додому на таксі їхати доведеться!
   - Слухай-но, Вов, у мене тут одна мисль з'явилась... І чим далі я її думаю, тим більше вона мені не подобається.
   - Ну?- Дерновий випускав носом хмарки диму, ховаючи цигарку в кулаці від міленької мрячки, що противно сіялась, вогко чіпляючись за обличчя.
   - Дивись сюди. Ми збираємо інформацію, знаходимо людей в районах, вербуємо їх на предмет, знову ж таки, надання нам інформації. Так?
   - Ну?
   - Гну! Куди потім ця інформація йде, ти знаєш? Я-ні. А чий радник наш шановний босс, Фіма Островський? - я нервово затягнувся димом.- Знаєш, що мені наша діяльність до спазмів у животі нагадує?
   - Ну?
   - Побудування стаціонарної розвідувальної мережі!
   - Гм. - Володька вистрелив недопалком і задумливо спостерігав за його польотом. - І що?
   - Тьху на тебе! А те, що якщо моя паранойя хоча б на десять відсотків відповідає дійсності, то ми з тобою вже давно і щільно під ковпаком у нашої милої Служби Безпеки України.
   - Гм. - Дерновий не знайшовся, що сказати і тільки нервово пересіпнувся.
   - Хоча, - продовжував розвивати думку далі я. - Можливо, що й ні. Цілком припускаю, що мої страхи і підозри не мають під собою ніякого підгрунтя. Та краще нам вести себе так, неначе воно, це кляте підґрунтя, є. І в офісі, я тебе прошу, ніяких розмов, котрі можна було б витлумачити якось не так.
   - От чорт! То це я тепер я в себе в кабінеті за кожним словом слідкувати повинен?
   - Саме так. Якщо мої прикидки хоча б частково відповідають дійсності, то офіс наш на прослушці вже давненько. Тому всі важливі справи краще вирішувати за його межами. До речі, якщо ти помітив, Бобирь саме так і робить.
   - Під три чорти Бобиря! Я що, тепер повинен кожного куща сахатись?
   - Тебе ніхто не силує. Та коли міцні дяді візьмуть тебе за гузно мозолястою рукою, не кажи, що я тебе не попереджав.
   - Ну, спасибі! Заспокоїв! О, автобус йде.
   Не знаю, чи справді наша діяльність відбувалась під пильним оком "органів", чи то паранойя набирала оберти, та ознаки зовнішнього спостереження я ловив на собі досить часто. Певний час це лякало, потім насторожувало, а, зрештою, стало звичним, якщо не набридливим фоном.
   Коли я пожалівся Бобиреві на необхідність жити під невсипним спостереженням і що це нервує, якщо не гірше, той заспокійливо посміхнувся, налив горілки (жалівся я за вечерею в ресторанчику), одним духом її вихилив, завмер, заплющивши очі і прислухаючись до того, що робилось всередині.
   - Клята робота, - пробурмотів, хрумтячи салатом. - Шостий день в роз'їздах. За весь цей час спав годин десять і ті в машині.
   - А вночі?
   - А вночі нашого Фіму осяюють найгеніальніші ідеї, тому всі робочі наради відбуваються саме посеред ночі. А спостереження - наплюй і не звертай уваги. Нормальна практика, людям теж зарплату отримувати треба.
   - Але ж набридає! І нервує! Пукнути в сортирі неможливо, щоб хтось не почув!
   - Ну, хлопче... Пукай тихіше. А якщо серйозно - хочеш працювати в цьому бізнесі - звикай. Та й не така вже ти і фігура значима, щоб твій кожен пук фіксувати. Ну, стоїть собі в офісі один - два мікрофони, та телефони на прослушці - от і все. Хочеш зробити щось важливе - вийди за межі свого кабінету. І всі діла.
   - Не значуща, не значуща... - пробубонів я собі під носа. - А ти - значуща?
   - Я? - Бобирь знову наповнив чарки. - Я, друже мій, майор ГРУ у відставці...
   У мене відібрало мову і поперхнуло чаркою. Довго і надсадно кашляв, витираючи з очей сльози. Нічого собі, заявочка! Ну, хоч стій, хоч падай! І що тепер накажете робити?..
   Ну, про відставку Бобирь нехай думає, що я повірив. Матінко моя рідна! Це що ж виходить - все, що я собі нафантазував, та ще й нещасного Дернового залякав мало не до гикавки - все підтверджується! І збір стратегічної інфорації, і розгортання стаціонарної розвідувальної мережі, і "російський слід"... Мамо... Цікаво, а передачі мені хтось носити буде?
  
  
   * * *
  
   Нехай би там що, а робота помаленьку, потихеньку, але продовжувалась. Як Бобирь і попереджав, "синдром переслідування" минувся досить швидко. Як виявилось, він в різних формах, але таки проявляється у всіх, хто більш-менш займається політикою. У кожного, щоправда, по-своєму. Найголовніше - щоб таки минулося. Зоставалась звичайна рутина. Монотонна і затягуюча. Хоча, знову-таки, з якого боку глянути. Клята Альона Лєтуча що не день, то "радувала" черговими завданнями з категоричними вимогами виконати абсолютно непідйомні роботи в абсолютно нереальні строки. Час від часу наїзджав Бобирь, давав прочуханки і відбував, либонь, з відчуттям глибоко виконаного обов`язку, зоставляючи нас чухати потилиці та морщити лоба.
   А, мало не забув. Ми переїхали. Точніше, переїхав я. Дерновий зостався на старому місці, нюхати аромати з відхожого місця, продовжуючи займатись партійною розбудовю. А я знайшов в центрі міста окремий трикімнатний офіс, заниканий, щоправда, серед дворів так, що без провожатого дідька лисого знайдеш. Що, втім, нас цілком влаштовувало. Бо віднині офіційним прикриттям нашої діяльності ставав офіс Дернового. Туди мали йти різноманітні "божевільні бабусі" та "ентузіасти гривні і долара". Така собі громадська приймальня.
   Мій же офіс ставав осередком оперативної роботи і особливому афіуванню не підлягав. Кому потрібно, того зустрінуть і за руку приведуть. А кому непотрібно...
   Під час мого переїзду ми з Дерновим, як то кажеться, побили горшки. Вщент. Причиною сварки були, як того і слід було чекати, гроші. Щоб там не казали, а навіть найщиріша дружба випробування грошима найчастіше не витримує. Що я особисто і засвідчую.
  
   * * *
  
   Виклик в Київ на нараду застав мене не те щоб геть зненацька, але й особливого ентузіазму не викликав. Хоча, чи з ентузіазмом, а чи без нього, їхати в будь-якому випадку довелось.
   - ... Встаєш на Шулявській, - пояснював мені маршрут по телефону Ревнівцев, котрий Київ знав краще, ніж рідний Житомир. - Ідеш прямо, затим - ліворуч, там буде автобусна зупинка. Сідаєш на будь - який автобус, встаєш на Севастопольській площі. Шукаєш поглядом МакДональдс. Прямо навпроти нього, через дорогу, буде великий жовтий будинок. Але ти туди не ходи, там Бобиря нема. А от трохи далі, прямо на перехресті, буде ще один великий будинок з великим транспарантом "Нотаріус". Оце воно і є.
   - А звідки впевненість, що в "жовтому будинку" Бобиря нема? - я не втримався від шпильки.
   - А я там був, - анітрохи не знітився Сашко. - Заходжу - дивлюсь, щось тут не так. Питаю - а де Бобирь? А мені - нема тут ніякого Бобиря, тут - пологовий будинок. Так що, дивись, не заблукай, бо родити доведеться.
   - Постараюсь. Ну, тоді, бувай.
   Значить, в "жовитий будинок" нам не треба. А треба трохи далі. Добре, приймемо до відома.
   Поїздка на першу нараду запам`яталась чомусь зовсім невчасно випавшим снігом, чи не першим в тому році, котрий, звісно, тут же розтанув, утворивши на дорогах бридку, брудну і до біса слизьку кашу, що, трохи підмерзнувши, явила здоровенний сракопад. Поки я дотелепався до Севастопольської площі, встиг натренувати собі таку розтякжку, що Майя Плісецька від заздрощів вдавилася б. Нарешті, після триста восьмидесяти прокльонів на адресу гидотної погоди, я стояв, тяко відсапуючись під здоровенною афішою, котра сповіщала, що саме тут, а не деінде знаходиться най-найсаміший з усіх нотаріусів міста Києва та околиць. Здається, тут.
   Офіс "групи армій "Центр"" заслуговує на те, щоб про нього згадати окремо. Починався він з масивних, броньованих дверей на другому поверсі будівлі, котра, вочевидь, раніше була якимось НДІ. Над дверима недовірливо блимало око відеокамери, відображаючи наші невдоволені обличчя (по дорозі зустрів Ревнівцева, тож, до дверей підійшли разом) на маленькому телевізорі, котрий стояв прямо за дверима, на невеличкому столику, за котрим звично громадилось тіло з биркою "служба охорни".
   Показавши камері язика (я) і дулю (Ревнівцев), ми почули, як в дверях щось металево хряпнуло і тяжка броньована плита знехотя прочиилась. За вхідними дверима розтривоженим вуликом гув просторий хол. З десяток осіб обох статей носились по ньому, як бізони в шлюбний період. За стойкою, що перегороджувала впоперек майже весь хол, воссідало два милих створіння секретарської національності, котрі, щебечучи по двом десяткам телефонів одночасно, ще й вмудрялися щось виклацувати на клавіатурах комп`ютерів. Трохи далі, біля вікна, на здоровецькому столі була розкидана така сама здоровецька карта невідомого регіону, котру двоє осіб непевної статі в светрах радісно розфабовували фломастерами.
   Ліворуч, за скляною перегородкою, декілька молодих людей дуже заклопотано вдивлялися в монітори. Один з них привітливо змахнув рукою і знову втупився в картинку на екрані. Я махнув рукою у відповідь, впізнавши Дмитра, з котрим на останньому Форумі дудлили пиво цілу ніч під теревені на навколокомп*ютерні теми.
   Ліворуч виднівся коридор, звідки то з`являлись, то зникала заклопотана молодь з паперами і без, кавою і матюками. Вочевидь, там окопалось начальство. Приязна Оленка - секретарка (ах, чому не моя...) з зовнішністю голівудської кінозірки, провела нас в розкішний кабінет, посадовила в м`які шкіряні крісла, пригостила кавою..
   - Олександр Борисович скоро буде.
   - Мнда.- подав голос Ревнівцев, крутячи головою на всі боки. - В такому кабінетику я б і сам попрацював.
   Поступово зібралась вся когорта обласних керівників: високий і худорлявий красень з Хмельницького, Олег Саврій, маленький, жвавий та чорнявий Олександр Коломієць з Чернігова, статечний і франтуватий Віталій Литвин з Вінниці, балабол Сашко Ревнівцев з Житомира і ваш покірний слуга, Роман Шевченко з Черкас.
   З`явився Бобирь. Одразу ж обматюкав нас на предмет окупації його кабінету і вигнав всіх в конференц - зал, де дівчатка вже розклали на продовгуватому столі матеріали наради. Після того, як усі повмощувались по своїх місцях і вдосталь позубоскалили над черговою байкою невгамовного Сашка, Бобирь темною хмарою навис над столом, розкривши чорну теку. Від нього досить відчутно тхнуло горілкою і дорогими парфумами, та, не зважаючи ні на що, червоні і втомлені очі дивились як завжди, проникливо і пронизливо.
   - Всі взяли ручки і уважно слухаємо. По-перше, вітаю всіх присутніх з успішним закінченням першого етапу кампанії і початком другого. Як ви всі знаєте, перший етап включав в себе реєстрацію партійних осередків і збір статистичних даних поряд з вербовкою активу в регіонах. З поставленими завданнями наш напрямок впорався цілком успішно, чого не можна сказати про окремі інші штаби. Та, суть не в цьому. Зараз ми приступаємо до другого, чи не найголовнішого етапу - етапу роботи в масах. Тут ви маєте забезпечити зустрічі наших кандидатів з народом. Особливо звертаю вашу увагу на організацію масовок в районах і селах. Власне, саме для цього ви і набивали контакти та вербували народ.
   Від того, наскільки якісно ви зможете зоганізувати зустрічі, буде залежати майже все, в тому числі і ваша зарплата. В зв*язку з цим, довожу до відома, що всі присутні офіційно затверджені на посадах голів обласних оперативних штабів. Прийміть вітання. Відтепер, починаємо повноцінну роботу. Графік проїзду кандидатів ви тримаєте в руках. Зверніть увагу на невідомі поки що вам прізвища. Не лякайтесь, це кандидати з другої десятки, їм теж треба засвітитись. Що таке?
   Ревнівцев вже декілька хвилин нервово совався на стільці, неначе впустив собі в штани гарячу жарину.
   - А що там із офіційною назвою Блоку?
   - А, так. Дакую за нагадування. Вчора на розширеному засіданні була затверджена офіційна назва - "Команда Озимого Покоління".
   Я відчув, як губи самі собою стягуються в курячу гузку. Судячи з міміки присутніх, нова назва не викликала ентузіазму ні в кого. Що й казати, "Нове Ліберальне Об*єднання" - звучало набагато краще. А тут - "Озиме Покоління"... Я жваво уявив собі, як саме буде нас взивати всюдисуща жовта преса. Найперше, що приходить на думку - "аграрії", чи навіть, "відморозки"... О-о-ох... Як там співається: "Как вы яхту назовёте - так она и поплывёт"... Не потонути б з такою назвою.
   - Прошу не копилити тут губи і не робити гидливі обличчя! Назва затверджена - нам з нею працювати. Повернемось до наших баранів, тобто, до вас. Як голови штабів, маєте підібрати собі двох заступників - з питань взаємодії із ЗМІ, та з організаційних питань. Функції заступників, гадаю, зрозумілі із назв посад. Також, найміть собі водія із особистим транспортом, та секретаря. Ставки їх заробітку опісля наради узгодите із нашим бухгалтером, - Бобирь повів правицею в бік худорлявої білявки скандинавського типу, що примостилась в глибокому кріслі, насторожено чиркаючи гострим поглядом по нам, оцінюючи, вочевидь, скільки ми коштуємо оптом та вроздріб. - Також, кожен з вас комплектується двома мобільними телефонами. Один - вам, один - вашому заступнику. Котрому - вирішите самі. Телефони заберете сьогодні, після наради, у мене. Так. Здається, з оргмоментами - все. Приступимо до розбору поточних задач...
  
   * * *
  
   Після наради ми кучкувались на сходах, палячи цигарки і жваво перемовляючись.
   - Ні, хлопці, щоб там не говорили - а така назва для блоку - це стовідсоткова жопа! - високий і завди трохи флегматичний Олег Саврій зараз помітно хвилювався.
   - Хто б заперечував... - кислий вираз на облличчі Ревнівцева робив його зовсім на себе не схожим.
   - Мнда, - сплюнув я, меланхолійно спостерігаючи, як дим з цигарки закручується баранцями. - Просеремось, як пить дати. І попам*ятайте мої слова - ми ж іще і винними залишимось.
   - А оце - обов*язково! - Сашко Коломієць нервово підпалював від недопалка третю цигарку поспіль. - Як завжди.
   - Що ще за поразкові настрої? - до нашої компанії приєднався високий і статурний молодик в темно - зеленому светрі та стильних окулярах - наш юрист Андрій Загура. - Чим вам не подобається назва?
   - А що, можна подумати, вона тобі самому подобається? І сто відсотків - така сама реакція буде в дев*яноста відсотків народонаселення!
   - Пеньки! - Загура поблажливо всміхнувся. - Нічого то ви не тямите! Ви тільки вдумайтесь як слід в текст: "КОМАНДА ОЗИМОГО ПОКОЛІННЯ"! Команда - значить, не не зграя, не партія, а конгломерат однодумців, соратників. Озимого - це ті, хто витримав морози і зараз сходять, ті - за ким майбутнє. Покоління - значить, молоді, енергійні. Старперів - в шию, землю - селянам, фабрики - робітникам, космос - космонавтам, дітям - морозиво, бабі - квіти!
   Весела тирада Андрія загальний настрій не підняла ні на грам.
   - Ох, Андрюшо, боюсь, що простий нарід в такі тонкощі лінгвістичного аналізу вдаватися не буде. Наші люди живуть за елементариним принципом "подобається - не подобається". А ця, "агроботанічна" назва викличе стійке нерозуміння, а відсіля - несприйняття. Я просто думати боюсь, скільки буде потрібно зусиль і грошей, щоб це несприйняття переломити!
   Анітрохи не збентежившись, Загура хитро примружився в наш бік, від чого відразу ж став схожий на лиса, глибоко затягнувся димом і поважно мовив:
   - Ви чим, взагалі-то, слухали? Нам простий нарід в цій кампанії - до лампочки! Програма Блоку орієнтована не на широкі маси, а на тих, хто вміє мислити самостійно, тобто, на середній клас - підприємців та промисловціів. Ми ж не претендуємо на вирішальну та безповоротну перемогу. 10 - 15 відсотків - це наш максимум. Цього буде досить, щоб проштовхнути в Верховну Раду першу десятку кандидатів. Тому і не планується масово - видовищних заходів із викликом духів та роздачею слонів для божевільних бабусь та люмпенствуючих туніядців. Так що, ваш песимізм не має під собою ані найменших підстав. Прорвемось!
  
   * * *
  
   Вочевидь, "Озимиму" керівництву було нікуди дівати гроші, або ж було дуже нудно, або чорт його зна. Коротше, на обрії замаячило ще одне грандіозне масове дійство - велика рольова гра під назвою "Вибори. Генеральна репетиція". Незважаючи на досить - таки напружений графік і вал завдань, котрі на нас невтомно навалювала клята Альона Лєтуча, в один прекрасний день черкаський оперативний штаб в повному складі відбув в столицю, залишивши на хазяйстві водія та секретарку.
   І знову Пуща - Озірна з непідкупними сек*юріті більш ніж статечного віку, знову "Санаторно - курортний комплекс при Адміністрації Президента". Зібравши "групу армій "Центр"" в себе в номері, Бобирь провів коротку політінформацю у властивій йому безапеляціній манері.
   - Значиться, так. Ситуація наступна - у наших канидатів наступив дуже тривожний етап в житті. На них навалилась ейфорія, що дуже небезпечно для кампанії в цілому. Все вони можуть, все в них виходить. Про можливість програти вибори навіть заїкатись в їх присутності небезпечно. Починаються розмови про тотальну перемогу замість планованих 10 відсотків голосів виборців і таке інше. Отже, малюю диспозицію. Наша мета в цій грі - дати їм болючого щигля по носі, щоб не забували, хто керує процесом. А відтак - будете робити те, що я вам скажу. І ніякої самодіяльності! Від того, наскільки все вийде так, як нам потрібно, залежить сам факт існування ваших посад і зарплат. Все зрозуміло?
   Група армій "Центр" зловісно мовчала. Нагадування про можливість втратити заробіток подіяло гнітюче.
   - От і добре. А зараз представляю вам мого першого заступника з організаційних питань і відтепер, вашого прямого начальника, Михайла Грака.
   Від стіни відлипла тінь, котра, вийшовши на світло перетворилась на приязного чолов*ягу років тридцяти п*яти - сорока, високого, худорлявого, коротко стриженого, з приємним обличчям і м*якими рухами.
   Михайло виявився надзвичайно приємною людиною. Завжди спокійний, врівноважений, він умів заспокоїти декількома словами. Особисто я всього два рази в житті спостерігав як Михайло зірвався на матюки (до речі, на адресу вашого покірного слуги). І то, коли Бобирь вже вичерпав весь свій, здавалося б, невичерпний запас інфернальної лексики, та вибіг з кабінету, гучно хряпнувши дверима (вочевидь, щоб не зірватись і не дати волю рукам. Взагалі - то, було за що). Та, разом з тим, небесного кольору очі дивились завжди проникливо і насторожено. Взагалі, Михайло дуже нагадував висококваліфікованого психіатра, на прийом до котрого зібралась зграя розумово відсталих параноїків з маніакально - депресивним психозом і нетрадиційною поведінкою. А взагалі, працювати з Граком завжди було приємно і цікаво.
   На цьому фоні інформація про те, що Михайло Грак - в минулому оперуповноважений карного розшуку в чині майора МВС Росії, нікого не здивувала. Хіба що пояснила, що при всій своїй м*якості, він може і пригадати свої професійні навички та стати рідкісною сволотою. Втім, Бобирь при бажанні, міг бути таким гадом, що Михайло на його фоні просто губився.
   А тим часом, рольова гра розкручувалась за своїм сценарієм. Валерій Хорошковський со товаріщі мали перемогти на віртуальних виборах, створивши свою "партію", та провівши агітаційно - масову роботу.
   На наше превелике здивування, разом із правлячою верхівкою тусувалась і відома на той час кінактриса та телеведуча, Ольга Сумська, що якраз була в зеніті своєї слави (тільки - но закінчився показ телескріалу "Рокслана" із Сумською в головній ролі).
   - Тю! А вона тут що робить? З яких це пір Роксолану в політику потягнуло? - ніяк не міг взяти собі до тями Олег Саврій.
   - Е! Не тямиш ти в ковбасних обрізках! - Ревнівцев, як завжди, знав про всіх все, та був в курсі найсвіжіших пліток. - Нашу Олю запросили до першої десятки для того, щоб вона причаровувала бабусь, домогосподарок та сексуально збентежену молодь. Та, вочевидь, нічого не вийде
   - Це ж чому?
   - Тому, що вона тупа, як фанера! Завчений текст із сцени проказати - нема проблем. А от імпровізувати не вміє геть. Чистий тобі робот.
   - Зате секс - символ, - я саме спостерігав, як об*єкт нашого обговорення продефілював через багатолюдний хол.
   - Ага, - задумливо провів секс - символ поглядом Шарапов. - Тільки дуже вже кощавий. З телеекрану вона виглядає якось... теє... округлішою.
   Після декількох публічних виступів Ольги Сумської перед залом, я був готовий прийняти діагноз, винесений Ревнівцевим. А Шарапов, скривившись, видав власний: "...пластмасова...".
   - А найголовніше, - за чашкою кави пащекував Ревнівцев. - Що наша секс - Оля "залетіла", неначе остання ідіотка. Вчора в верхах та-а-акий скандалище був...
   - З приводу?
   - Телепень! Ти собі уявляєш нашу кінозірку з от-такенним пузом в роз*їздах по всій неньці - Україні? Особисто я - ні. Тож, доведеться спішно змінювати кадровий склад першої десятки. і, як завжди, в останній момент, коли всі папери вже подані до ЦВК. Весело?
   Згодом, трохи пізніше, пророцтва Ревнівцева справдились на всі сто. Невиправдавшу сподівань, "дерев*яну" Сумську спішно замінили маститим та гоноровитим Миколою Вереснем, котрий, втім, на секс - символ не тягнув. Та й працювати з ним виявилось геть не мед. Та, про все по порядку.
   Тим часом, головний тамада всього дійства з дивним для українського вуха йменням, Тахір Базаров, успішно провадив в життя хитрі задумки "москалів". В результаті його діяльності, та неодноразового нагадування Бобиря про можливість втратити фінансування (в тому числі, і зарплату), вся "група армій "Центр"", єдна, як ніколи, дружно проголосувала так, як було потрібно. Судячи з усього, всі інші регональні боси також проводили роз*яснювальну роботу в масах, тому що група Хорошковського і КR за результатами голосування, виявилась передостанньою.
   Бобирь таким розвитком подій був цілком вдоволений. Хорошковський, вочевидь, ні. Ну, звісно, якщо не вважати ознакою вдоволення затяжну депресію, півтора літри видудленої особисто горілки, та меланхолійне (і на рідкість немелодійне) бринькання на гітарі впродовж ночі (в сусідніх номерах спати було просто неможливо, тому нарід спішно перебазовувався по сусідах).
   План "москалів" вдався повністю. Пихи наші основні кандидати позбулись надовго, наочно зрозумівши - таки, що значить воювати з командно - адміністративною системою. Задоволені були і рядові учасники гри. Посади і зарплати залишались, фінансування обіцяли навіть, підвищити. На фінальному фуршеті всі нажлуктились до втрати людської подоби, а я мало не загубив казений "мобільник", котрий, на щастя, знайшовся в кишені піджака.
  
   * * *
  
   Якщо ви думаєте, що зорганізувати зустріч особи, котра вважає себе політичним лідером з народними масами - це просто, то ви неправильно думаєте. Найперший же підводний камінь, що невблаганно стане у вас на шляху - це вульгарне небажання цих самих народних мас пхатись невідомо куди для того, щоб подивитись на невідомо кого і послухати невідомо що. Другий підводний камінь - це, як саме донести до мас вісточку про те, що Іван Петрович Сидоров палає невигубним бажанням поспілкуватись зі своїм улюбленим народом. Звісно, на нарадах все виглядало простіше, ніж чхнути. А от, коли довелось особисто вникати в усі тонкощі організації подібних заходів, то весь ентузіазм моментально кудись щез.
   Як я тепер розумію нещасну долю продюсерів популярних зірок естради! Скільки ж їм, бідним, доводиться попрацювати для того, щоб і зірка і народонеселення отримали взаємне задоволення. Хоча, продюсерам в цьому плані набагато простіше. Все ж, їх підопічні - люди знамениті, імена котрих на слуху, тож не доводиться хоча б пояснювати, хто такий, приміром, Андрій Данилко, чи Юра Шатунов. А тут...
   Ну, що за фігура, скажіть мені на милість, Валерій Вощевський? Ви особисто таке ймення памятаєте? Не напружуйте память. Я й сам почув про нього вперше лише, коли тримав в руках графік поїздок кандидатів, хоча, політикою займаюсь не перший рік і по можливості, усіх популярних діячів намагаюсь знати в лице.
   Виявляється - голова Селянсько - Демократичної Партії, аж геть небідна і збіса амбіційна людина, котра, на біду, вважає себе збіса значимою фігурою.
   І от на такого сноба вам потрібно зібрати зал на 500 місць. Та ще й не в обласному центрі, а в занюханому містечку, де й про Кучму чули через раз, а хто такий Ющенко чи Тимошенко - дві третини не знають абсолютно (і що парадоксально - геть від цього не страждають). Прониклись патетикою моменту? Отож.
   - Та не піде на нього народ! - Шарапов вимахував руками, наче вітряк, бризкаючи слиною. - Я голову даю на відсіч - не піде! Та ще й де - в Золотоноші! Там і так на все містечко зо два десятки психічно нормальних жителів, котрі вже давно на заробітках у Польщі, чи Турції! Жопа!
   - Сядь, не гарячкуй. Те, що народ сам не збереться - це й їжаку ясно. А от як зробити так, щоб таки зібрався - це і є наш головний біль.
   - К бісу! Не прийде ніхто! Це ж потрібно таку рекламну кампанію розвернути, щоб 500 осіб на невідомо кого заманити - що я просто не знаю!
   - Може, в холі діжку з халявним пивом поставити? - вголос розмірковував я.- Хоч алкашня злізеться.
   - Не годиться, - подав голос Юрко Баланюк, мій заступник з ЗМІ, визираючи з-за компютера. - Пришиють купівлю голосів виборців. Та й де її, цю діжку взяти? Грошей на неї нам не виділить ніхто.
   Я пошкрябав потилицю. Справді, незважвючи на на гучні і неодноразові запевнення про фінансування кампанії на найвищому рівні, грошей на організацію масових заходів виділялось - кіт наплакав. Шарапов лаявся, неначе останній биндюжник - нема що й вкрасти! Навіть на хабарі місцевому керівництву коштів не виділялось, хоча, в районах без цього - нікуди і попередні кампанії проводились з обовязковим урахуванням життєвих реалій.
   - Тоді яким пряником ми будемо на цього аграрія народ заманювати? - Шарапов гидливо, двома пальцями підняв зі столу аркуш жовто-гарячого паперу, на котрому блякло і невиразно повідомлялось про приїзд в славне містечко Золотоношу голови УСДП, Валерія Вощевського, та запрошувались усі бажаючі (три стоси таких листівок приїхали сьогодні зі столиці попутним транспортом). - Оцим? Та цей шмат туалетного паперу під носа підсунь - не прочитаєш! А щоб ці клапті по стовпам розклеїти - то користі від них буде виключно, як від декоративного елементу в упорядкуванні зовнішнього вигляду вулиць! До речі, а хто їх взагалі - то клеїти буде?
   Справді, питання було досить слушне. Ті люди, котрих ми підпрягли для участі в партійній розбудові, в більшості своїй були особами більш-менш солідними і поважними. Уявити їх з клеєм та афішами в руках я аж ніяк не міг. Звісно, найпростіше було б найняти пацанву, котра за дещицю грошей розклеїть обяви по всьому місту, як це звично і робиться, але... Така графа, як "оплата праці поклейщикам" в бюджеті зустрічі клятого "селянина" не фігурувала. Хоч особисто бери клей та щітку - і уперід!
   Усі стривожено мовчали, кидаючи один на одного стурбовані погляди. Ситуація - дурніше не придумати. Якщо провалимо зустріч Вощевського, чорти б його вхопили, то на діяльності черкаського штабу КОП можна ставити великий і жирний хрест. Це розуміли усі. Та, з другого боку, не витрачати ж свої особисті гроші з-за прижимистості фінансового управління Блоку, котре не захотіло взяти до уваги детально розроблений нашим штабом кошторис і спланувало усе самостійно, виділивши на все про все смішну суму в 500 гривень. От тільки, на біду, плани київських фінансистів з реальним життям нічого спільного не мали. А крайніми, на випадок чого, звично, будемо ми, точніше, я.
   Тривожну мовчанку зрештою, порушив Юрко.
   - А чого це ми собі голови сушимо, як на цього жевжика маси зібрати? У нас в Золотоноші місцевий осередок його рідної партії є? Є! От нехай у них і голова болить! Все ж, найголовніший босс приїздить! Хоч членів своєї секти нехай на нього позганяють, з жінками, дітьми та коханками - вже дещиця народу. А всі інші - як зберуться, так і зберуться. До речі, поклейкою афіш нехай також "селяни" займуться. Відпрацьовують, врешті-решт, партійні зарплати!
   Рятівна думка сяйнула Баланюкові надзвичайно вчасно. Негайно ж, з робочим візитом, до "селян" був відкомандиирований Шарапов, незважаючи на його гучні протести та виразні жести, котрими Андрій виказував своє ставлення до командировки, "селян", Вощевського, його мами, нас з Юрком, Бобиря, "Озимого Покоління" і такого життя взагалі.
   Коли протестуючий вереск, зрештою, змінився гуркотом відїзджачого від вікон офісу авто, ми з Юрком полегшено зітхнули і усілись розробляти детальний сценарій.
  
   * * *
  
   "Селяни", тобто, члени (і членки) Української Селянсько - Демократичної Партії віднедавна стали для нашого штабу нескінченним джерелом проблем та головного болю.
   Почалося все з триклятого візиту Вощевського в Золотоношу, що під Черкасами, на правому березі Дніпра. Широкому загалу це містечко відоме торгівельною маркою "Златогор" - різноманітними спиртними напоями. Більше нічого гарного про Золотоношу сказати не можна. Занюхане містечко, де махровим квітом зростає безробіття, пянство та бандитські розборки. До того ж, звиклий до того, що хоча б центральні вулиці міста комунальники підтримують в стані хоча б видимості чистоти, я з деякою гидливістю дивився на віковічні купи сміття прямо перед будівлею райвиконкому, та нахабних курей, котрі це сміття захоплено розгрібали.
   Центральний Палац Культури, він же, за сумісництвом, кінотеатр, єдиний на містечко, явив себе нашим поглядам здоровенним бетонним сараєм випуску сорокових років з недолугими колонами біля входу, обстріпаним дахом і облупившимися стінами. При першому ж погляді на цей храм культури, всі залишки якихось надій на щасливе завершення візиту у мене щезли.
   - Мнда, - я через лобове скло автомобіля роздивлявся місцеві краєвиди. - Одне слово - Батьківщина.
   - Не психуй, - втішив мене з заднього сидіння Шарапов. - Прорвемось. Я вже телефонував місцевим. Нас повинні зустріти і звести з директором цього... публічного закладу. О! Тут і паркуємось. Онде наші зустрічаючі кучкуються... Твою мать!... Що це було?
   Наше авто якось дивно підстрибнуло, смикнлося і застигло, перехнябичившись на правий бік і вперед. З вуст водія вирвалась непристойна лайка. До парадного входу в клуб залишалось метрів зо двадцять. Переглянувшись, ми обережно виборсались назовні. Водій миттєво оббіг кругом капота і завернув таку руладу, що я мимоволі заслухався.
   Наша девятка переднім правим колесом майже до половини увігналась в чорну діру каналізаційного колодязя, з котрого добрі люди поцупили люка, примаскувавши дірку якимось лахміттям. А ви кажете купатись... Води нема!
   Скрушно матюкаючись, водій заходився визволяти потрапивший в пастку транспортний засіб, а ми з Андрієм почвалали до парадного входу.
   В результаті нетривалих переговорів всі наші нагальні проблеми в принципі були вирішені. Зал на 500 місць орендований, декілька пакунків з афішами видані місцевим активістам селянсько-демократичного руху з докладними інструкціями ДЕ і ЯК їх розклеювати. Нас клятвенно запевнили, що все можливе і навіть неможливе буде зроблено і народні маси для зустрічі з улюбленим вождем зявляться в неміряній кількості.
   Тож, опісля легкого обіду в місцевому кафе (на диво пристойному) ми вирушили на витягнутій з триклятого колодязя машині (колесо довелось замінити) в зворотню путь.
   Та наші біди на цьому аж геть не скінчились. На лихо, Вощевський надумав опісля бенефісу в Золотоноші продовжити вояж і поспілкуватись з народом вже безпосередньо в Черкасах. Оскільки зарані ця частина поїздки "селянина" запланована не була, то категоричний наказ "Будь - якою ціною забезпечити проведення заходу!" звалився на нас буквально напередодні візиту. Можете собі уявити, яка обстановка панувала в штабі після отримання такого розпорядження і скільки негарних слів було сказано на адресу Вощевського. Та, хоч так, хоч сяк, а працювати - таки довелось. Усі в милі, з вилупленими очима і загнаним хрипом намагались бути в трьох місцях та вирішити десяток проблем одночасно. Юрко Баланюк не вилазив із редакцій газет, радіо та телекомпаній, намагаючись домовитись про термінові позапланові анонси. Андрій Шарапов мотався по місту в пошуках підходящого залу, а я в ритмі ракети так само мотався, контролюючи поклейку афіш, та домовляючись з усіма знайомими і незнайомими, щоб допомогли зібрати зал.
   Періодично телефонувала Альона Лєтуча, котра, не зважаючи на нашу запарку, вимагала надання якихось звітів, довідок та статистичних даних, при чому, дуже ображалась, коли їй популярно рекомендувався одноденний піший сексуальний маршрут з виключно оздоровчою метою. Проконтролювати, як там справи в Золотоноші ніхто з нас фізично не встигав. Як згодом виявилось - дарма. Поклавшись на "селян", ми усі сили кинули на спішну підготовку зустрічі в Черкасах. Звично на організацію подібного заходу потрібно днів 10-14. Ми вклалися в два. Звісно, про наповнення залу взагалі не йшлося - за добу народ просто не встигав зорієнтуватись та отримати інформацію.
   Щоб хоч якось виправити ситуацію і не геть вже осоромитись, був пущений клич по всім друзям і знайомим "Рятуйте!" Злісно користуючись службовим становищем, я загнав на зустріч дві групи своїх студентів, пообіцявши всім залік. Подіяло.
   І ось, настав день "Ікс". Нас від хвилювання буквально теліпало, неначе в пропасниці. Тремтячими руками я накапав собі потрійну дозу "Новопаситу" і одним духом вихилив склянку з заспокійливим.
   Підїзджаючи до Золотоноші, ми всі витягували шиї, намагаючись розгледіти результати селянської "афішної" діяльності, позаяк, обяви були на яскравому жовто-гарячому папері, тож мали кидатись в очі здалеку... Угу. БОЛТ! АНКЕРНИЙ!!! З ЛІВОСТОРОННЬОЮ РІЗЬБОЮ!!! Жодного оранжевого клаптика в полі зору на всьому маршруті слідування від околиць до Палацу Культури! Лише в самому центрі міста на ближніх стовпах сирітливо тріпотіли два косо наклеєних клаптика паперу.
   - Капець! - скреготнув зубами Шарапов. - Вляпались! От, козли! Якщо вони і на зустріч обіцяних ста душ не приведуть - задушу власними руками.
   Андрій кіпішував не дарма. Формально, за організацію акції в Золотоноші відповідав він. Звісно, як начальник штабу, в разі чого, чортів відгрібав я, але і з заступниками Бобирь не церемонився. Найкраще, що могло чекати не справившогося з завданням заступника - це невиплата преміальних, а найгірше - звільнення з посади. Тому зубовний скрегіт Шарапова був геть небезпідставним. Я ж, наковтавшись заспокійливого, індифірентно спостерігав за повністю неготовим до прийому високого гостя містечком та тупо крутив в руках запальничку.
   Те, що відбулося надалі, можна коротко описати двома словами: повний провал. Гадські "селяни" замість обіцяних 50-70 душ, спромоглися зібрати півтора десятка бабусь та дідусів пенсійного віку. Молодого покоління, на обовязковій наяності котрого особливо наголошувалось, не було і в помині. Загальна кількість народу, що зібрався послухати "озимого" апостола ледве сягала тридцяти душ.
   Шарапов, лаючись, як останній биндюжник, нарізав круги по містечку в марних спробах зібрати хоч трохи народу. Юрко намертво прилип до привезеного з собою черкаського журналіста, щоб той не дай боже, не написав чого не треба. Я ж, махнувши на все рукою, усамітнився в найближчому барі і заходився цілемпрямовано спустошувати пляшку алкоголю.
   Саме за цим благородним заняттям і застав мене Бобирь, що не полінився приїхати з Києва для особистого контролю нашої діяльності. Наміри Олександра Борисовича були ясно написані на його обличчі. Та придивившись до мене пильніше, Бобирь зрозумів, що я й так недалекий від самогубства. Тому рознос не відбувся. Замість цього ми на пару приговорили два рази по півлітрі, що трохи покращило мій душевний стан.
   - Та, нічого страшного, - замість матюкати втішав мене Бобирь.- Зате ми тепер точно знаємо рівень популярності Вощевського в народі. Перший млинець завжди жужмом.
   Я мовчки кивав і наповнював чарки.
  
   * * *
  
   - Смерть селянам! - в привітанні підняв правий кулак Ревнівцев, коли ми в черговий раз зібралися в Києві на планову нараду.
   - Смерть! - погодився я, потискаючи руки і посміхаючись милим дівчаткам за контрокою. - А що, у тебе з ними теж жопа?
   - Гірше! Ці моральні виродки завалили мені зустріч з Львом Хлявичем! Двадцять душ зібралось! Повний гаплик!
   - Ага, - поспівчував я. - У мене таж картина. Навіть згадувати не хочу! Позорисько.
   - Зате, глянь, що у мене є, - Сашко витягнув з теки якогось папірця. При дивившись уважніше я розгледів фото, на котрому високий і статечний Лев Хлявич (перша десятка кандидатів) був увковічений на фоні довжелезного транспаранта з написом "Команда Озимого Покоління". При цьому, могутня фігура кандидата повністю закривала собою дві перші літери, тож виходило "...манда Озимого Покоління".
   Мене, разом з усіма, хто побачив цей шедевр, від реготу зігнуло навпіл.
   - Ледве встиг, щоб в газеті не надрукували, - Ревнівцев, посміхаючись, заховав веселе фото. - А то було б.
   - Да-а-а... - я витирав очі від сліз. - Вещ! А у нас народ віршика склав.
   - Давай.
   Я гордо продекламував:
   - Садок вишневий коло хати,
   У нім літає жирний мух.
   Вщевський грається з лопата,
   Гуржос катається на плуг.
   І тільки Інна - тудівниця
   Скуба зарєзаний пєтух.
   Тепер від реготу навпіл зігнуло Ревнівцева.
   - Ой, щось ми занадто веселі сьогодні, - Олег Саврій витирав очі. - Таки плакати доведеться.
   - Точно, - музикально проспівала Оленка-секретарка (та сама, з Голівуду), визираючи з начальственного коридору. - І то прямо зараз. Займайте місця згідно куплених квитків та готуйте вазелін. Олександр Борисович прибули. Нарада почнеться за пять хвилин.
  
   * * *
  
   - Отже, панове, наша головна біль на сьогодні - Микола Вересень, - я постукував олівцем по столу, суворим поглядом окидаючи весь наявний персонал черкаського штабу КОП, включаючи водія Юрія та секретарку Валечку, котра, мило посміхаючись, намагалась заховатись за монітором. - Маршрут слідування наступний: Корсунь - Звенигородка - Сміла - Черкаси. В кожному місті - двогодинний виступ. В Смілі - обід, в Черкасах - вечеря і ночівля. Освітлення в ЗМІ - якнайширше. Афішами заклеїти все, що можна і навіть те, що не можна, включаючи громадські туалети. Грошей, слава богу, від щедрот, Київ трохи відсипав. Тож, до роботи. На все, про все маємо вісім діб. Маємо встигнути.. Питання?
   - А що будемо робити з "селянами"? - Андрій відірвався від вивчення щойно отриманого факсом уточненого графіку проїзду кандидатів. - Вони за Вощевського в Золотоноші грошей вимагають.
   Я скреготнув зубами.
   - Гулю їм на голову, а не грошей за це позорисько! Я з-за них такого наслухався - досі вуха вянуть!
   - То що, ми їх до підготовки Вересня в Корсуні і Звенигородці не залучаємо?
   - Залучаємо. Але під твоїм особистим контролем і оплатою по факту виконання робіт. Ніяких бльше авансів. До роботи, панове. Я - в Смілу, Юрко - по газетам і радіо, Андрій - за тобою виготовлення афіш, оренда залу в Черкасах і контроль за "селянами". Поїхали!
   В Смілі у мене було двійко хлопців, на котрих я покладав організацію масових заходів в цьому місті. Незважаючи на свою молодість та недосвідченість, вони зарекомендували себе набагато краще від "селян", незважаючи на значну чисельну перевагу останніх. Проблема була в тому, що слухались хлопці тільки мене. Шарапова чомусь на понюх не перетравлювали і повністю ігнорували, а Юрко відкараскався від оперативної роботи, мовляв, у нього і зі ЗМІ головного болю вистачає. Тож, організація турне вимагала моєї особистої присутності.
   - Так, - роздивлявся я папірець із переліком проблем, ставлячи помітки навпроти цікавих пунктів. - Де ми будемо Вересня годувати?
   - В ресторані "Золотий Лев", - один з хлопців, білявий Ігор махнув рукою в напрямку, де мав знаходитись вказаний заклад масового харчування. - Вже домовлено..
   - Не забудьте попередити персонал, щоб ніякого алкоголю. Вересень це діло дуже полюбляє, а у нього після Сміли ще Черкаси. Не дай боже, надудлиться, тоді - каюк. Не вистачало нам ще пяного Вересня на черкаській сцені. Я собі уявляю реакцію народу і масс-медіа. Ще раз наголошую - провести з персоналом ресторану розяснювальну роботу, так, щоб до них дійшло.
   - Ясно, - Ігор робив нотатки у себе в записнику.
   - Що з залом?
   - Завтра будемо оформляти договір оренди. Директор Палацу Культури не проти, але є заковика - великий зал буде зайнятий. Пропонує малий.
   - На скільки місць?
   - На сто.
   - Годиться. Буде вигляд аншлагу, навіть, якщо народу прийде небагато. Ще щось?
   - Ага, - другий мій оперативник, чорнявий Анрій хитро примружився. - Хабар директору.
   - Вимагає?
   - Ну, не те, щоб... Натякає. Але досить прозоро. Бідкається на бідність бюджету і загруженість.
   - І скільки цей діяч від культури просить?
   - Півтори сотні.
   - Доларів?!
   - Та ні, гривень.
   - Ху, а то у мене аж волосся дибки стало... Півтори сотні - це не гроші. Дамо. Але є проблема - мені треба буде за них якось відчитатись, тож необхіден якийсь папірець з його підписом.
   - Продумано. Він випише нам чек на оренду стільців. Звісно, в одному екземплярі і за умови, що далі тебе цей чек нікуди не піде.
   - Хитрий. Добре, буде йому премія. Нехай тільки з Вереснем все пройде гладенько. Що ще?..
  
   * * *
  
   Народна мудрість зазначає - якщо хочеш щось зробити якісно - зроби це сам. Цей нехитрий постулат довів свою актуальність неодноразово. Та, на жаль, встигнути всюди самому просто фізично буває неможливо. Тож, доводиться передоручати виконання тих, чи інших завдань на інших, часто - густо сподіваючись лише на їх порядність та розторопність.
   - Романе, - голос Шарапова в телефонній трубці звучав схвильовано та роздратовано. - Де ти є? У нас проблема.
   - Що таке? - я з жалем відірвався від паруючої тарілки із смачною солянкою. - Раз в три доби вибрався пообідати по-людському і знову щось не слава богу! Що там трапилось?
   - В Звенигородці зал мідним тазом накрився!
   - Це ж як?
   - С-с-селяни!.. - Андрій процідив це слово, неначе найгірший матюк.
   - Ні слова більше! Зараз буду!
   Старанням "селян" ситуація дійсно складалась тривожна. Зенигородка лежала в маршруті слідування Вересня наступною після Корсунь-Шевченківського. Як зясувалось, "селяни", на котрих було покладена оренда залу та розклейка афіш (під "пильним" контролем Андрія), не домовились зарані з директором місцевого клубу, слідуючи принципу "Не відкладай на завтра те, що можна відкласти на післязавтра". Тож, коли до візиту залишилось два дні і за залом таки рипнулись - виявилось, що вже пізно. Зайнято комуністами. Про рекламу і говорити нічого - жодної афіші поклеєно не було. Тож, голе містечко знаходилось в повному невіданні про приїзд зірки, що загрожувало повторенням "Золотоніського бенефісу".
   А може, це і на краще? Тим паче, що там комуністи... Ми з Андрієм стояли перед здоровенною, на всю стіну, картою області і немилосердно чухали потилиці, і так і сяк прикидуючи, що буде краще - обявити аврал і терміново викинути на Звенигородку трудовий десант мобільних поклейщиків; на хрін зняти кляте містечко з маршруту, чи зробити хитрий фінт вухами - підмінити один населений пункт іншим, проведши масове збіговисько деінде.
   Перший варіант загрожував додатковими витратами і неякісним залом десь на околиці, куди публіка просто не захоче пертись. В другому випадку під три чорти летіла вся до хвилини вивірена програма перебування високого гостя на гостинній черкащині - зявлялась дірка в три години. Третій варіант передбачував негайний вибір альтернативної точки і так само негайний виїзд на місце для вирішення поточних моментів. Тож, після півгодини матюків, телефонних переговорів, керуючих вказівок та розпоряджень, я плюнув на все і всіх, залишив Андрія в офісі відбріхуватись від київського начальства (Юрко здимів ще зрання в рейд по телестудіях), загрузив в машину стоси спішно переправлених афіш (яке щастя, що в сусідньому офісі розташувалась поліграфічна компанія) та втік до Городища, котре було вибране в заміну вибувшій Звенигородці.
   Прибувши в названий населений пункт в рекордно короткий час, я першим ділом відразу прожогом кинувся в місцевий Палац Культури, директриса котрого, приязна жінка середнього віку, принципово проти візиту Вересня нічого не мала. Та, вирішувати всі паперові проблеми особисто чи то не могла, чи то не хотіла, відфутболивши мене до заступника Голови райдержадіністрації з питань культури та мистецтва.
   Виматюкавшись (вже надворі), я кинувся на пошуки начальства. Та де там! Неначе вимерли всі! Ні на роботі, ні вдома, ні в коханки (довелось і там шукати. А що робити?). Врешті - решт, я засів в засідку біля того ж самого Палацу Культури і, слава Аллаху, за декілька годин всі районні боси зїхались до нього на фестиваль народної самодіяьності. Вчепившись в голову райдержадміністрації кліщем, я не відступався, доки не отримав дозволяючий підпис на заяві. Половина справи була зроблена. Залишались афіші. Та, поки я розмірковував, чи викликати "десантників" з Черкас, чи якимось чином запрягти (а спершу знайти) місцеву пацанву, це тривожне питання вирішилось саме собою. Поки я штурмував високе начальство, наш водій вже встиг звести коротке знайомство з робітниками Палацу і за невеликі (зовсім невеликі в порівнянні з тим, що гухнуло б на селян) гроші підрядив їх на поклейку. Тож, коли я повернувся до авто, вимахуючи підписаними паперами, величенький стос афіш з заднього сидіння вже випарувався. В Черкаси повертались затемно, перебираючи в голові, що ще не зроблено.
  
   * * *
  
   Ранній ранок під Корсунь - Шевченківським аж нічим особливо не відрізняється від раннього ранку деінде. Навіть, якщо зустрічати його поблизу місцевої визначної памятки - ресторану "Вітряк". Росяно, туманно, вогко і хочеться спати. Настрій не поліпшував навіть краєвид із майже справжнім вітряком, стилізованим під старину.
   Вже з півгодини ми стовбичили на вїзді до Корсуня, очікуючи кортеж з гостем. Вересень явно запізнювався. Якщо його не буде ще з чверть години - то зустріч з виборцями може просто зірватись. Телефонні перемовини допомагали мало. З самим Вереснем звязку не було (в телефоні вже вкотре квакало противним голосом "абонент поза зоною досяжності"), а Київ нічого втішного (окрім звичних вже матюків) порадити не міг.
   Поряд з нашою "девяткою" сумно стояло авто "селян", та ще легковик Служби Безпеки Укрсоцбанку (як вам абревіатура - СБУ?). Як видно, Вересня вважали збіса визначною фігурою, якщо відрядили на його супровід головного "безопасника" черкащини.
   Час невмолимо спливав. Вереснем і не пахло (січень же надворі). Треба щось робити. Я підійшов до "селян".
   - Так, - тицьнув пальцем в пузо головному "селянинові" черкащини, Анатолію Головатому. - Якщо цей діяч не зяиться за пять хвилин - рятувати становище доведеться вам. Юрко доповідає, що зал повний і нервується. Тож, шановний, в машину - і на сцену. Ви ж у нас також в нардепи балотуєтесь? От і розважте народ до приїзду нашої... зірки. Тягніть час, як собі хочете, щоб люди не розбіглись. Все ясно? Уперід!
   Селянське авто рвонуло з місця, оббризкавши мене грязюкою з-під коліс. А Вереснем все ще не пахло. Натомість, пахло прілим позаторішнім листям (не зима, а осінь якась), землею та сніданками на машинному маслі (від ресторану), неначе від МакДональдса. Наша компанія походжала навколо машин, копаючи ногами колеса, нервово палила та скрушно матюкалась. Від призначеного часу спливло півгодини. Вересня нема. Якщо з такими труднощами зібраний народ розбіжиться (на Вересня ж прийшли, а не на Головатого), то крайнім знову ж таки буду я. Чому запланував зустріч на таку рань (хоча, яка там рань - пів на десяту!), чому не прорахував дорогу, чому не зробив запас часу на непередбачувані обставини і т.д...
   Раптово ожив телефон. Їх величність Микола Вересень (в миру - Ситник) милостиво повідомляли, що вже на підході і прибувають за чверть години. З превеликими труднощами стримуючи готові зірватись з язика матюки, я смиренно попрохав передати слухавку оргменеджеру, що їхав з Миколою в одній машині та відповідав за дотримання графіка. Слухавку передали...
   - Якого...[вирізано цензурою]...твою мать! Тобі все ясно? ШВИДКО!!! І не звертати уваги на міліцію! Якщо за пять хвилин я вас не побачу - вважай себе безробітним!
   В слухавці ошелешено мовчали. Я мстиво натиснув на кнопку, перериваючи звязок.
   - По машинах, панове.
   Погрози подіяли. За сім хвилин, здимаючи хмару куряви, з-за горбка виткнувся кортеж дорогих іномаок. Лихо розвернувшись, авто Служби Безпеки очолило колону, а ми скромно пристроїлись в кільватер.
   Слава всім святим, народ в залі таки дочекався побачення з зіркою. Що там Вересень їм втирав, я особисто не чув. Хоча, вочевидь, нічого оригінального. "Молоде покоління", "кризові керівники", "середній клас", "ліберальний рух" - всі ці гасла мені вже давно набили оскомину. Дивно, що народ й досі на них купується.
   Зоставивши з Вереснем Шарапова, я рвонув в Городище, перевірити, чи не сталось щось непередбачуваного. На щастя, ніяких прикростей не відбулось. Хоча, ні. Одна прикрість - таки скоїлась. Імя їй - Вересень. Опісля городищенського бенефісу, він, нікого не попередивши, відірвався від супроводу і самостійно рвонув в напрямку Сміли, зоставивши нас з роззявленими ротами.
   - А щоб йому триста чортів в печінку! Якого біса воно поперед батька в пекло лізе? Він що, чекає, що на вїзді в місто йому хліб-сіль піднесуть? От же ж...
   - Не психуй, - втішав мене Шарапов, коли ми, спішно покинувши Городище, стрілою мчали по шосе, намагаючись догнати втікача. - Ну, зоряна хвороба в людини. Що ж тут поробиш?
   Я тільки скреготав зубами, хижо зиркаючи на водія, котрий зосереджено витискав з "девятки" все, на що та була здатна.
   - А що я можу? - виправдовувався по телефону вересневський оргменеджер. - Я сам його на другій машині наздогнав тільки хвилин за пятнадцять! Летить, неначе на пожежу! Може, його в сортир припекло?
   - А що, в Смілі сортири кращі, ніж в Городищі?
   В трубці не знайшлися, що відповісти.
   Діагноз "зоряна хвороба" підтвердився ще раз, вже в Смілі, коли ми таки наздогнали блудного Вересня і підїхали до Палацу Культуи. Всі "Озимі" кандидати на моїй памяті приїздили на зустрічі з народом в супроводі одного, ну, максимум двох референтів. Навіть мультимільйонер Вадим Гуржос (котрий безболісно міг собі дозволити купити три танкових взводи спецназу і ще авіаційне крило підтримки) по всій Україні спокійно розїзджав з одним єдиним оргменеджером і нічого з ним не сталося. Вересень же прицупив з собою пятох квадратних бурмил з ні разу не законослухняними обличчями, в чорних куленепробивних плащах, раціями та підозріло віддимаючимися боками.
   Я тільки гмикав, з останніх сил стримуючи регіт, глядячи на те, як ці двометрові "хлопчики" зі звірячими обличчями бурмотіли собі в коміри загадкові фрази на зразок "... перший, перший, я другий. Проїхало авто "Жигулі" синього кольору. Справа тридцять жінка з коляскою...."
   - Ну, не награлись дітки в козаків - розбійників, тепер дограють. Що ж тепер поробиш? - філософськи вирік наш водій, спостерігаючи за тим, як два чорних авто перекрили центральну вулицю міста (стовбичивший на перехресті міліціонер тільки рота роззявив), а з третього, під посиленим конвоєм виборсується Вересень.
   Виборсавшись (застрягло, либонь) врешті-решт з недр свого катафалку, нещастя окинуло поглядом околиці і скрутило носа в гримасі огиди. А що ви хочете - це Сміла. Там болота навкруги і радіозавод теж абсолютно не озонує, тож, запах сірководню для місцевих жителів - цілком нормальне явище. Я теж вже встиг принюхатись (не вперше, все ж). А от на обличчі їх вересняної величності явно читалось все, що він думає про це місто, його жителів (вереск міліціонера змусив - таки охорону знехотя розблокувати проїзджу частину), організаторів (тобто, нас) і взагалі...
   Тут набігли мої хлопці і потягнули телезірку в напрямку обіду. Скориставшись паузою, ми також окупували найближче кафе на предмет випити кави з тістечками.
   Не встиг я зробити і двох ковтків, як тендітні двері кавярні з грюкотом розчахнулись і на порозі виникла трагічна постать Ігоря, одного із смілянських оперативників.
   - Вересень ПЄ!!! - на весь заклад сповістив він. Усі присутні здивовано - зацікавлено подивились на розпатланого вісника такої значущої події. А я нервово гигикнув, хоч всередині все стиснулось в жмуток і провалилось кудись в пяти. Дуже вже ця сцена нагадувала безсмертне "Золоте теля" Ільфа та Петрова, коли Шура Балаганов сповіщує Бендера, про те, що Паніковського бють.
   - Давно? - я вирішив не відходити від ролі.
   - Вже три чарки!!!
   - Хреново. І як це пояснити? Невже персонал не попередили?
   Ігор взявся червоними плямами.
   - Та пішов цей персонал!.. Особисто інструктував! Особисто!!! Два рази! А ці скоти, не встиг Вересень поріг переступити, тут же йому нашептали, що їм, мовляв, заборонено частувати високого гостя алкоголем!
   - Та-а-к. Далі можна не продовжувати, - я меланхолійно відсьорбнув кави. - Знаючи паскудну вересняну натуру, можна з упевненістю сказати, що він зразу ж став дибки і замовив собі втричі більше, ніж збирався.
   - Ага. - Ігор з нещасним виглядом позирав на мене. - І ваш головний, як його, Бобирь, теж там.
   Оп-па!.. Борисович не полінився припхатись з Житомира, покинувши Ревнівцева з Богословською на самоті, тільки щоб проконтролювати, як я тут. Ну, якщо він вже з Вереснем, то мені там робити явно нічого.
   - Спокійно пємо каву, - я подав приклад. - Якщо буде якась жопа - ми вже нічого не встигнемо зробити. А якщо все обійдеться - то ми і так зробили все, що могли. До речі, якого біса коло входу в Палац Культури робить отой гадський дідусь з рекламою комуністів? Прибрати негайно!!!
   Вересень увійшов в зал, трохи нерівно тримаючись на ногах і з неприродно - веселим виразом обличчя.
   Бобирь тяжко сперся на стіну. Перегарищем від нього тягнуло... кілометра на три.
   - Відвернути біду не вдалося, довелось брати участь, - малозрозуміло буркнув він на моє німе запитання.
   Зваживши на обставини, я дійшов висновку, що Олександр Борисович дійсно прийняв на себе основний удар в розмірі як мінімум літри (щоб "вересневому" алкоголіку дісталось якомога менше). Скільки ж Вересень в себе влив? Господи! Тільки б його не "розвезло"! Ще ж в Черкасах виступ!
  
   * * *
  
   Після "Вересень - вояжу" ми відхекувались дні зо три, приводячи до ладу нервову систему, що добряче похитнулась.
   - Якщо так і далі піде - я застрелюсь. З лопати, - Юрко тільки-но відірвав від вуха слухавку. Зараз настала його черга працювати - контроль освітлення візиту Вересня в ЗМІ. - Вони хочуть правду писати!
   - Тобто? - я ковтав каву, запиваючи нею заспокійливе.
   - Тобто, що Вересень був пяний, як чіп і двох слів звязати не міг.
   Я стомлено махнув рукою.
   - Нехай пишуть, що хочуть. Краще вже така реклама, ніж ніякої.
   Гепатитно - жовта газета із романтично - комсомольською назвою "Молодь Черкащини вважала себе зобиженою, коли не вдавалося обпаплюжити хоч щось, чи когось. В сферу її інтресів втрапляло буквально все - від гастролей "Театру "На Таганці"" (вертеп та публічний дім) до робочих засідань міської Ради нардепів (публічний дім і вертеп). Одним словом, цитуючи Остапа Бендера, "шакали пера та гієни ротапринтних машин".
   Особливо ж сахалися ми їх штатної журналістки, Валентини Мозгової, прізвище котрої вступало в явне протиріччя із суттю. Вічно пяна, смердюча перегарищем, нахабна, хамовита та безпардонна, Мозгова і по сьогодні є "головним асенізатором" печатного слова міста Черкаси та області. Тому, на всіх наших заходах, вона була "персоною нон-грата". Та, на біду, охорона проґавила момент, коли ця червонопика алкоголічка хекнула на Юрка (котрий геройськи намагався не пустити її до залу) перегарищем (Юрка потім нудило з півгодини) та, не звертаючи більше на нього уваги, гордо всілась в першому ряду, втупивши в Вересня червоні, запливші очиці. І от, зараз, "Молодіжка" мала нахабність шантажувати нас, погрожуючи розмістити в вечірньому номері матеріал цієї мадам.
   Та, це все було лише півбіди. Справжня біда чекала нас за три тижні. І називалась вона "Валерій Хорошковський в Умані".
  
   * * *
  
   Бобирь нависав наді мною, як ніколи схожий на ставшого дибки чорного ведмедя. Михайло Грак скромно воссідав праворуч, кидаючи на мене швидкі погляди з-під насуплених брів.
   - А мені наср..ти, що у тебе в Умані нема нікого! Особисто їдь і домовляйся! Ще час є.
   Кандидат N 1, Валерій Хорошковський мав нанести робочий візит в славне місто Умань. Та основна проблема була в тому, що, зважаючи на віддаленість вказаного населеного пункту від Черкас, ні я, ні Шарапов, ні тим паче, Дерновий своїх людей там не мав. Тож, організація масового збіговиська впиралася як завжди, в вульгарний дефіцит кадрів.
   Взагалі, кадрова проблема в цій кампанії стояла надзвичайно гостро. Після гучного провалу Вощевського в Золотоноші, взагалі, стояло питання про новий склад черкаського штабу. Бобирь особисто проводив співбесіди з кандидатами і залишився їх результатами вкрай незадоволеним. Тому я й зостався при своїй посаді (полегшено зітхнувши), а Бобирь невдоволено матюкався, бо "такого жорсткого кадрового дефіциту не відчував ще ніколи".
   Та й то. Звідкіля ж взяти молодих, ініціативних і розумних людей (а інші таку собачу роботу просто не витягнуть), якщо заробітна плата за цілодобове напруження, сон уривками, їжу - коли і що прийдеться, вимірювалася еквівалентом трьохсот умовних одиниць.
   Ні, я, звичайно, передбачаю реакцію простих тружеників та пенсіонерів на останню фразу. Але ж, простого труженика, а тим паче, пенсіонера уявити на моїй посаді просто неможливо. (Уявити - то можливо, а от результати...)
   Взагалі - то, зразу планувалося очолити черкаський штаб людиною солідною, поважною та геть не бідною. Щось на зразок фабриканта чи підприємця. Та всі ці благі наміри майже відразу розбились об одненьку просту максиму - підприємці працюють виключно за гроші. Ідейний гарнір їх цікавить в останню чергу. Це прагматики в найширшому значенні цього слова. Нема питань, крутий підприємець (а таких в нашому містечку вистачає) зміг би організувати кампанію втричі краще від мене. При цьому, в першу чергу, завдяки своїм зв'язкам та можливостям. Але та сума, що пропонувалась в якості компенсації за згаяний час (а час - це завжди гроші) для більш - менш поважаючого себе бізнесмена була просто сміхотворною.
   На цьому тлі досить показовим епізодом є спроба залучити до наших ігрищ відому бізнес-леді, Маріану Кійко. Висока, статурна, красива пані Маріана справляла невигубне враження на всіх, з ким спілкувалась. Будучи хазяйкою більшості кіосків "Торгпреса" у місті, Маріана, разом з тим, натура кипуча та енергійна. Тому, "Озимі" гасла не виявились для неї несприйнятливими. Декілька раз вона з'являлась у нашому офісі і кожен раз, спілкуючись з нею, я не міг відкараскатись від думки, що ця красива і стильна жінка з геть іншого світу. Того світу, де горять нічні реклами казино і мордаті швейцари, догодливо посміхаючись, відчиняють двері найдорожчих готелів. Тому тричі незрозуміло, що ця леді забула в нашому болоті.
   Маріану Бобирь окручував ососбисто. Знаючи, наскільки професійно він це робить, я з легким жалем відчував, що у випадку вдалого "охмуріння", ця на перший погляд тендітна, а насправді, з легірованої криці, жінка моментально займе крісло голови штабу. Хоча, як то говориться, краще з розумним загубити, ніж з дурнем знайти. А попрацювати під керівництвом Маріанни Володимирівни було б цікаво.
   Та, на жаль (чи на щастя), не склалось. Як пізніше виявилось, Маріана уважно Бобиря вислухала, відмотала з вух локшину і спитала прямо: що вона особисто буде з цього мати? Почувши відповідь, зайнялась дзвінким сміхом, зауваживши, що таку суму вона має собі на кишенькові витрати кожен день.
   Коли ж в наступний раз, знову ж таки, Бобирь висловив прохання допомогти в організації Хорошковського в Умані, Маріана відповіла згодою. Трохи поміркувала, дістала калькулятора, трохи щось порахувала і виклала на стіл калькуляцію витрат більш як на півтори тисячі доларів. При цьому, собі за роботу не брала нічого, згодившись допомогти з "любові до мистецтва". Звісно, таких грошей ніхто не виділив (і не збирався), тож, не зважаючи на те, що я зробив усе, що міг, зустріч Хорошковського з виборцями пройшла більш ніж сіро. Хоча, я впевнений, аби коштів не шкодували, більше прислухались до наших (регіональних) консультацій, та менше до різноманітних "альон лєтучих" з "сергієнками" вкупі, то і результат виборів міг би бути зовсім іншим.
   Та, повернемось до наших баранів. Як я вже казав, намагання втягнути в політичну боротьбу підприємців та бізнесменів закінчилась майже повним крахом. А саме на них, як на "продвинутий" прошарок в усіх своїх розрахунках робили ставку наші теоретики, Фіма та Пётр. Не знаю, чи то Росія далеко, чи там не люди живуть. Але знову - таки, серйозний фактор з тих, про які вголос не говорять, але кожен більш-менш поважаючий себе політтехнолог так чи інше має на увазі, наші теоретики проґавили. А може й не проґавили, а спустили на гальмах. А може, й не спустили, а всі благі наміри потонули в кишенях "сергієнків". Не знаю. Вірніше, знаю, та не скажу, бо не маю маю доказів, лише розмірковування, котрі, як відомо, до справи не пришиєш.
   А вся справа в тому, що на відміну від Росії, Україна - країна маленька і недорозвинена. (Нехай вибачать мені патріоти та націоналісти). А Черкаси - взагалі, "велике село, де всі сплять під одною ковдрою", незважаючи на більш як 300 000 населення. Область - те саме. Рівень життя народонаселення приблизно однаковий, тож, того, хто над цим рівнем виділяється - видно здалеку. І кількість таких людей порівняно з загальною масою досить незначна (порядку 2-3 відсотків). Отже, всі, хто так чи інакше над сірим натовпом піднявся, один одного досить пристойно знають. Такий собі "клуб успішних людей". Нічого дивного, що в цей "клуб" входять і керівники різних рангів, теж геть не бідні люди. І нічого дивного, що більшість "успішних" людей від цих самих керівників (починаючи від районної адміністрації, закінчуючи обласною) так чи інакше залежать (а спробуй не залежати від того, в чиїй владі видати чи не видати тобі ліцензію на підприємницьку діяльність, тощо). Ситуація ясна?
   Якщо й досі ні - пояснюю докладніше. Підприємець, "успішна" людина веде свій бізнес. В процесі заробляння грошей, він (підприємець) залежить від:
  -- органу влади, котрий видає та\чи поновлює дозвіл на зайняття підприємницькою діяльністю,
  -- санепідемстанції,
  -- пожежної інспекції,
  -- податкової інспекції,
  -- інших органів контролю (КРУ, УБОЗ, тощо).
   Для успішної діяльності в умовах невеликого міста життєво необхідно підтримувати дружні стосунки з персоналіями, від котрих залежить сам факт існування вашого бізнесу. Це - факт, як би не кривились ідеалісти від законодавства та ентузіасти боротьби з корупцією. А з фактами, як відомо, не сперечаються.
   Тож, ситуація складується приблизно наступна: усі "успішні" люди міста і області так чи інакше один з одним "пов'язані". І в політичних пристрастях також. Політика - теж бізнес. Отож, у кого більше шансів виграти перспективний тендер, у того, хто з Головою Облдержадміністрації в одній партії, чи у того, хто в партії - суперниці? Питання риторичне.
   Справа полегшується, коли, наприклад, голова Облдержадміністрації - в одній партії, Податкової інспекції - в іншій, КРУ - в третій. З'являється певна свобода маневру. Але тоді починається, власне, гра. Точніше, тверезий розрахунок - хто кому більше потрібен.
   Навіщо я все це настільки детально розжовую? Справа в тому, що майже все вище сказане НЕ відноситься до міст з населенням більш мільйона, там свої проблеми і механізми. Та скільки у нас таких міст? Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів. Здається, все. Отож. Всі інші міста і містечка чудово вписуються в "Черкаську" схему. Можу це сказати напевно про міста та області "групи армій "Центр"". Та і у інших містах - немільйонерах ситуація майже цілком аналогічна (звісно, назва партій може змінюватись) за рідким виключенням. Якщо ж ні - я готовий з'їсти свого капелюха.
   В Черкасах, приміром, тодішній голова Облдержадміністрації, Вадим Льошенко - один із стовпів СДПУо. Тож, всі, більш-менш визначні "бізнесові" фігури там же. Або ж в конкуруючих партіях блоку "За ЄДУ" (міськвиконком), чи "Партія Регіонів" (податкова інспекція). "Вільних" підприємців залишається до смішного мало, буквально - одиниці. І завербувати їх на "озимину" виявилось не те що непросто, а, фактично, неможливо. Чому? Дуже просто. Якщо людина може собі дозволити не звертати уваги на політичні вподобання пана Льошенка (чи когось іншого), значить, вона має іншу, досить крупну та "волохату" лапу в правлячих (чи в кримінальних, що, втім, одне й те саме) колах. Або ж володіє такими капіталами, що може собі дозволити чхати на всі політичні вподобання когось з керівництва. Що такій людині якісь місцеві "озимі"? Та - ніщо.
   Останній варіант - людина "не лягає" ні під кого, бо тяжко і виснажливо працює і на політичні ігрища просто не вистачає сил і часу.
   Отож, з урахуванням всього вищесказаного, теорії Єфіма з Петром про "дев'яностовідсоткову підтримку озимої ідеології промисловцями і підприємцями" виявились великим пшиком. Зокрема, в частині активного співробітництва вказаних суб'єктів підприємницької діяльності з "озимим" блоком в період передвиборчої кампанії. Як в тому анекдоті: "Чи з'їсть слон тону капусти? З'їсти - то він з'їсть, та хто йому дасть?" Можливо, на етапі голосування, підприємці та промисловці дійсно голосували за "Озимих". Та що нам в тому вже була за радість, коли активно допомагали нам в проведенні кампанії ДВОЄ (а фактично один) бізнесменів черкащини з більш як двох сотен запрошених.
   Взагалі, теоретично, залучення бізнесменів на свій бік було б правильним стратегічним ходом. Але тактично цей задум був виконаний за принципом "хотілося - як краще, вийшло - як завжди". Щоб досягти успіху у вказаних починаннях, бізнесменів потрібно було починати шукати і "охмуряти" ще задовго до початку виборів, а аж ніяк не за три місяці, коли всі більш - менш мислячі люди свій вибір вже зробили. На "охмуріння" не потрібно жалкувати грошей. "Охмуреним" бізнесменам потрібно обіцяти (а зрідка і надавати) допомогу в їх БІЗНЕСОВИХ справах, а не гіпотетичну "допомогу у виборах в місцеві органи самоврядування". І ще багато що треба...
   Ех, чому наше миле керівництво так мало прислухалось до наших (регіональних) консультацій? Ми ж тут живемо, знаємо всі входи та виходи, всі настрої і тенденції. Спитайте нас - ми дамо і реалізуємо грамотну ТАКТИЧНУ рекомендацію. Стратегію - будь ласка, визначайте самі (жираф великий - йому видніше). Але тактику - будьте ласкаві, віддайте тим, хто цю справу знає краще. Втім, який сенс жалкувати про те, чого вже не повернути?
   Не можна не сказати про ще один грандіозний прорахунок "Озимої" кампанії. Як всі ви пам'ятаєте (а для тих, хто не пам'ятає, я нагадаю), "озимі" штаби малися лише в обласних центрах. Агітація проводилась також, спираючись на обласні та районні центри. Якщо ж вживати професійну термінологію, не було розгорнуто "поле", тобто, розгалужена структура агітаційних заходів ієрархічного типу, від столиці до найменшого села. Захвачувався лише вершечок айсберга. Наші теоретики чомусь прорахували, що саме в більш-менш крупних містах "озима" ідеологія дасть найбільший відгук, тож розпиляти сили і кошти на роботу в селах і невеличких містечках не варто. Як же вони помилялись!
   Втім, найкращий доказ - факти. За результатами виборів, місто Черкаси віддало за "Команду Озимого Покоління" 4,7% голосів виборців. Для порівняння - село (!!!) Шевченкове, Золотоніського району Черкаської області за той же виборчий блок віддало більш як 10% (!!!) голосів. Питання - чому? Тому що це окреме село я цілком осмислено піддав агітаційно - пропагандистській обробці (до речі, всупереч офіційним вказівкам Штабу) для перевірки теоретичних викладок "москалів". Як виявилось - я наші села знаю набагато краще. Та й не дивно.
   З чого виходили Пётр та Єфім, коли розробляли стратегію "роботи в містах"? Правильно, з демографічної ситуації. Що у нас робиться по селам в плані цієї самої демографічної ситуації? Знову правильно - переважна більшість населення літнього віку. Тож, цілком логічно було б припустити, що їм (людям літнього віку) буде більш до душі ідеологія тих, хто їм ближчий за віковими показниками. Наприклад, комуністи чи соціалісти. Не буду сперечатись. В 60% випадків саме так і є. Та залишається ще 40%. І от тут починається найцікавіше.
   Найбільший парадокс в тому, що більша половина з цих 40% хоче бачити на керівних посадах МОЛОДИХ, ЕНЕРГІЙНИХ та ПРАЦЬОВИТИХ людей, котрі здатні хоч щось змінити в їх житті. Селянам до смерті набридли олігархи, та олігархічні (мало не написав "олігофренічні") партії і блоки на зразок СДПУо, "За ЄДУ", тощо. Отож, найбільше симпатій на селі завоював хто? Знову правильно - Ющенко. Молодий, красивий, рішучий (на словах) і все таке інше. Ну, і Юля Тимошенко. Теж молода, енергійна (правда, страшна, як смертний гріх, нечиста на руку та з кримінальним минулим, але хто на такі дрібниці зважає). А якби поряд з Ющенком в селах виставили б Хорошковського? О, то була б битва титанів. Адже про Ющенка можна багато дечого нехорошого розповісти. А про Хорошковського (принаймні на той час) - абсолютно нічого. Цілком позитивний типаж. Бабусі таких обожнюють.
   Тому, робота в містах проводилась згідно плану і дала приблизно заплановані результати (плюс - мінус). А от робота в селах не проводилась і результати теж дала цілком прогнозовані, що, власне, кампанію під корінь і зрубало. Тож, що ми маємо з усього вищесказаного? Щонайменше п'ять вистовків:
      -- Залучати бізнесменів до кампанії необхідно мінімум за сім місяців до початку кампанії;
      -- Залученим бізнесменам необхідно надавати періодичну допомогу в розвитку їх бізнесу;
      -- Залученим бізнесменам необхідно компенсувати витрати на зайняття політикою тим чи іншим чином;
      -- Найбільший ефект в кампанії дає якісно розгорнуте і стовідсотково профінансоване "поле";
      -- "Поле" дає найбільший ефект при акцентуванні агітаціної роботи на молодих, красивих, енергійних та ініціативних.
   А от ви тепер думайте.
  
   * * *
  
   Нехай мене покрасять в зелений колір, щоб я ще хоч раз згодився проводити якийсь масовий захід в Умані. По-перше, далеко, по-друге - нічого цікавого в цьому містечку нема. По-третє - люди якісь пацаваті. Та, хоч як я не викаблучувався перед Бобирем, в намаганнях відмінити Умань з маршруту Хорошковського, нічого з цього не вийшло.
   - І шо нам тепер робити? - я нервово походжав навколо столу, з ненавистю дивлячись на величезну карту області, де Умань була обведена червоним кільцем. - Які будуть думки?
   - Не вийшло? - Юрко задумливо дмухав на чашку паруючої кави.
   - Нє. Тільки чортів вигріб. Каже, не можеш справитись - звільняйся. А інакше - придумуй щось.
   - Мнда. І що будемо придумувати?
   - А я знаю? Треба когось з місцевих шукати, хто знає всі входи і виходи.
   - Ага. Я собі уявляю цю картину - виходимо ми на центральну вулицю з плакатом і матюкальником і зіпаємо на всю Умань "Допоможіть зорганізувати Хорошковського..."
   - Хоч ти не знущайся... І так погано.
   Погано нам було і тоді, коли Дерновий вивів нас на людину з КВУ в Смілі, через яку можна було вийти на когось в Умані, і тоді, коли ця людина вивела таки нас на одну дуже колоритну особистість і навіть тоді, коли майже все було готове до приїзду великого гостя. Взагалі, вся Уманська епопея проходила під знаком якоїсь безпросвітності і туги. Мабуть давало взнаки нервове виснаження.
   Коли, після майже п'яти годин їзди, наше авто прибуло в Умань, я вкотре здивувався з місцевих краєвидів. І оце задрипане містечко претендувало колись на статус столиці області? Мнда. Гори сміття, обшарпані фасади будівель, кілометрові тріщини в асфальті, котрий не латався ще з часів другої світової... Жахливо. Чимось Умань нагадує мені Одесу, вірніше, її трущоби та задвірки. Тільки в Одесі жахливий вигляд мають саме задвірки, (центр нещодавно відреставрували), а Умань вся така.
   - Ага, так, угу, зрозуміло, - наш провідник, Олексій, саме балакав по телефону з місцевим резидентом, намагаючись зрозуміти, як саме до нього проїхати. - Давайте прямо, затим - праворуч, а за два квартали - ліворуч і знову ліворуч.
   - Довго ще? Півтори години вже блукаємо цими закапелками! - Шарапова всю дорогу мучив живіт, тож про гарний настрій і мови не могло бути.
   - Спокійно, Андрюшо, не нервуйся. Нервові клітини не регенерують. Побережи здоров'я.
   Врешті - решт, наше авто прибуло - таки в точку призначення, запаркувавшись біля облупленої і нічим не примітної п'ятиповерхівки. Піднявшись на третій поверх, та подзвонивши у двері, ми вперше зустрілись з вкрай колоритною фігурою, котра достойна того, щоб про неї розказати окремо.
   Герман Мазгарович Рахматулін. Це ім'я до сих пір кида в дрож майже всіх чиновних посадовців та осіб, близьких до політики в Уманському регіоні. На перший погляд Герман Мазгарович абсолютно не справляє враження страшної людини. Ну, дідусь собі і дідусь. Років під шістдесят, сивий, невисокий, худорлявий, чисто поголений, скромно одягнутий, ввічливий та інтелігентний. Та досить тільки пильніше зазирнути в його обличчя і звернути увагу на очі, як вам тут же стане ясно, що цей мирний дідусь вже не такий і мирний, яким здається. Пронизливо - сині очі Германа Мазгаровича палахкотять якимось незбагненним внутрішнім вогнем. А ентузіазму і працьовитості цієї людини можна тільки заздрити.
   Декілька років тому назад, коли розгул демократії в нашій державі тільки-тільки набирав оберти, пан Рахматулін, котрий вже давненько друкувався в різноманітних виданнях зі своїми віршами, оповіданнями, новелами та статтями, задумав створити незалежну Уманську газету. На превеликий подив, затія увінчалась повним і гучним успіхом і тоді Герман Мазгарович із властивим йому ентузіазмом кинувся кувати залізо, поки гаряче. І дуже скоро, завдяки його зусиллям, Умань отримала окрім газети ще й власну незалежну телестудію та радіостанцію.
   Але і відійшовши від справ, невгамовний правдоборець не міг спокійно всидіти в чотирьох стінах. Так з'явилась "Громадська Правова Приймальня", де кожен із несправедливо зобижених місцевими чиновниками міг отримати грамотну консультацію, з приводу, як саме можна вставити здоровенного гнота обидчикам. Розгромні та уїдливі статті в газетах принесли Герману Мазгаровичу славу такого собі вкрай агресивного Дон Кіхота, котрого, втім, поважали і побоювались. Само собою, така подія, як вибори, ніяк не могла залишитись від його пильного ока, тож, пан Рахматулін до всього ще й очолив уманське відділення Асоціації Виборців, прискіпливо пильнуючи найдрібніші факти порушення виборчого законодавства (котрих, правду сказати, не бракувало). От із такою цікавою людиною звела нас доля.
   На превеликий наш подив, "Озимина" чомусь не викликала у Германа Мазгаровича стійкого відчуття кілометрової локшини на вухах (чого я постійно боявся) і переговори пройшли, як то говориться "в обстановці поваги і взаєморозуміння". Досі не можу зрозуміти, чому геть не дурні, освідчені та інтелігентні люди "купуються" на порожні ідеї? Адже уже і їжакові стало ясно, що будь-яка політична платформа не має аж геть нічого спільного з тим, що говориться на виступах та з екранів телевізорів. Будь-яка політична сила насправді мають лише ДВІ мети: ВЛАДА або ГРОШІ (а краще - і те і інше і можна без хлібу), або в зворотному порядку, тобто, ГРОШІ - ВЛАДА. При чому, якщо на гнилому Заході чомусь діє загалом правильна формула "гроші - влада", то у нас все відбувається з точністю до навпаки. Хто при владі, у того і гроші. А що за гроші? Та ж наші з вами, державні, тобто.
   Взагалі, за моїми особистими спостереженнями, у велику політику йдуть виключно з двох причин (знову це магічне число "два"). Перша - це надія через владу урвати собі особисто трохи грошів, дорвавшись до кормушки. Найчастіше, такі "політики" кучкуються під вивісками політичних партій, бо без них вони - голий нуль, а гуртом і батька бити легше. Друга - це коли гроші вже є, але хочеться більше, тож, потрібна влада для створення умов свого особистого бізнесу. Таких типажів дуже багато серед мажоритарників, котрі мають достатньо ресурсів для фінансування власної кампанії.
   З другої сторони, тих, хто пішов у політику за владою, насправді, не так вже і багато, бо, якщо людина йде за владою, маючи за плечима досвід заробляння грошей, то є надія, що цю владу отримавши, вона (людина) не буде владою розпоряджатися собі на гірше, тож нові робочі місця, в крайньому випадку, для народу будуть.
   Та, повернемось до пам'ятних уманських подій. На біду, приїзд Хорошковського в це містечко припадав якраз на 22 лютого, точно напередодні Дня Радянської Армії. М'яко кажучи, не зовсім вдалий вибір для передвиборчої агітації день, зважаючи на вікові показники тих, хто цей день активно святкує - в основному, найрізноманітніші ветерани. Та, змінити дату нам так і не вдалося, не зважаючи навіть на те, що я, плюнувши на все особисто Бобиря крив матюччям в телефонній розмові.
   Наш місцевий резидент, Герман Мазгарович доповідав з місця подій про те, що, зважаючи на свято, орендувати зал буде практично неможливо, все забито вереранами.
   - ... а я вже задовбався доповідати, що Умань завжди була і є найпроблемнішим в області населеним пунктом! - огризався я від нападок Бобиря на черговій плановій нараді.
   - І що ти пропонуєш робити? - Бобирь загрозливо нависав над столом, як ніколи схожий на ведмедя. - Мені особисто в це село їхати та зорганізовувати там все? Я поїду! Але на якого біса тоді ти мені тут потрібен?
   Я зіщулився під гнітом аргументів, а Бобирь стрельнув лютим поглядом по застигшим фігурам регіональних координаторів.
   - А ти чого зуби скалиш?! - визвірився він на широко усміхенного Ревнівцева, посмішка котрого враз згасла. - Що, забув про Коростень? Так я нагадаю! У тебе по області взагалі голо! Якщо по самому місту ти ще на щось і здатен, то поля у тебе нема взагалі! Чи не так?
   Ревнівцев зіщулився, копіюючи мою позу, при цьому розлючено копирсаючи нігтем стола.
   - Тепер Хмельницький! - Бобирь, вочевидь сьогодні був настроєний вставити рішучого пістона всім присутнім, не "взірая на ліца". - Ваші внутрішні проблеми мене вже заколупали! Якщо ти особисто не здатен керувати своїми ж людьми, то я вас всіх на хрін порозганяю! Якщо ще раз твоя секретарка зігнорує мій прямий наказ... я не знаю що я з вами усіма зроблю!..
   Коротше кажучи, під роздачу попали усі, в тому числі і наш юрист Андрюша, разом із головбухом Олею.
   - Що це з Борисовичем? - вся наша ватага палила на сходах, нервово пересмикуючись від спогадів тільки-но минувшого побоїща.
   - Фінансування знов урізали, - задумливо пускаючи дим у стелю, пояснив Загура. - От і біситься.
   - І що прикрили на цей раз?
   - Повноважних представників Блоку у всіх виборчих округах.
   - О-п-па! А я к же ж вибори без повноважних представників проводити?
   - А тепер, ви - уповноважені. На всю область і в одному лиці.
   - Ню-ню... Чия зараз черга до бухгалтерії?
   Як вже говорилось, бухгалтером групи армій "Центр" була невисока, тендітна білявка на ймення Ольга. При першому ж погляді на неї ставало ясно, що характер у неї - нордичний, стійкий, у зв'язках, що порочать її, помічена не була і т.д. Істинна арійка, віддана справі Партії і Фю... тьху!.. Бобиря. Як вона сама казала, ці вибори у неї вже давно не перші, тож, фінансова сторона політичних ігрищ була справою знайомою та звичною.
   - Якщо ви вважаєте, що мене можна "кинути" на гроші, то ви глибоко помиляєтесь, - були її перші слова при нашому знайомстві. І льодяно - голубі очі хижо зблиснули, потверджуючи сказане. - Всі ваші хитрощі я вже давно пережувала і... Тож, працюємо чесно і проблем не буде.
   Треба було бачити обличчя членів нашої шайки при цих її словах. Хитрюща фізіономія Ревнівцева прямо-таки сяяла чесністю і непідкупністю. Я не відставав, зобразивши на лиці вираз ображеної невинності. Які фінансові махінації? Та чесніше нас нікого і бути не може! А тим часом, у теці зі звітністю свого часу чекали фіктивні чеки на бензин. (Ох, і попомучився, поки правдоподібно намалював!..), та на диктофон (треба ж чимось прикривати нестачу трьохсот пропитих гривень). Взагалі, незважаючи на грізні попередження, я потихеньку кожен тиждень тягав з казених грошей то сотню то дві, прикриваючись власноруч виготовленими фіктивними чеками. До речі, ділюсь рецептом. Найбільш схоже виходить, якщо надрукувати чек на матричному принтері через нову жирну копірку, а потім пропустити через факс і обірвати стрічку під мілку розчіску.
   Такими самими махінаціями займались абсолютно усі обласні керівники. Та, поки суми розтрат не перевищували пари сотень на тиждень, Ольга робила вигляд, що наших "художеств" не помічає. Але це не означало, що вона їх не помічала насправді. Коли ж я знахабнів вкрай і хапнув вже не одну - дві а всі шість - сім сотень (якраз зустрічався на той час з дівчиною, тож хвоста розпушив - спасу нема), то мене "прикрили" враз, моментально і кваліфіковано. А прокол насправді був досить ідіотським. Як уже казалось, нестачу я прикривав фіктивними чеками на якісь товари чи послуги. Найпростіше було з бензином - піди перевір, скільки насправді ми накатали по області і скільки бензину для цього залили, тож, на кожній заправці я усіма правдами і неправдами добував використані чеки і потім підсовував їх, наче цей бензин залили насправді нам.
   І от, треба ж було такому статись, недогледів, що декілька "лівих" чеків відрізняються буквально парою хвилин, тобто, якщо вірити часу, котрий на них відбивається, виходило, що я залив собі повний бак, а за півтори хвилини - ще один. Питання: куди? От саме на таких дрібницях звично махінатори і засипаються.
   Моїм невиразним виправданням про "каністри" та "помилково не той чек" Ольга звісно, не повірила ні на грам і вчинила мені детальну перевірку, під час якої докопалася і до тих семисот хапнутих і вже давно потрачених на дівочі забаганки гривень.
   До речі, бухгалтери, візьміть собі на замітку, дуже простий і ефективний метод. Коли я почав опиратись і зіпати, що чеки на шістсот гривень - справжні і ми їх дійсно викатали за службовими справами, запрошений до розслідування Михайло Грак наочно довів мені, що він таки дійсно кваліфікований слідчий, хоча і у відставці. Дуже м'яко і коректно заставив мене перерахувати куди і коли ми їздили за тиждень, це все записав, дав мені прочитати і змусив на цих своїх зізнаннях розписатись. Після чого дістав карту області і за моїми ж даними курвіметром виміряв кілометраж. Далі, як то кажеться, справа техніки. Рипатись вже було нікуди і єдине, що мені в цій ситуації залишалось - це чистосердечне зізнання.
   Після гучного скандалу, котрий негайно після слідчого експерименту відбувся, я тихо молився і прощався з життям. Бо єдине, чого дуже не любив Бобирь - це коли його "кидали" свої. Реакція на такі дії була непередбачуваною, від матюків до переломів. Та, мабуть, саме тоді моя щаслива зірка сяяла досить яскраво. Мене не тільки не скалічили, а й навіть не звільнили з посади, задовольнившись тим, що "поставили на вид", та впаяли штраф. До речі, Ревнівцева на подібних речах Ольга ловила двічі, Олежку Саврія - один раз, Сашка Коломійця - також один. І нікого не звільнили. Трохи пізніше я зрозумів, що на фоні тих сум, котрі хапали самі "москалі", наші афери виглядали просто дитячим лепетом. А піднімати скандал було невигідно, бо це могло б спровокувати детальну фінансову перевірку москальської бухгалтерії і позбавити їх більш ніж солідних доходів. Тож, нас просто тримали "на короткому поводкові", не даючи вкрасти більше, ніж дозволяється, час від часу даючи зрозуміти, що все про нас знають. І така тактика себе в цілому виправдала, майже всі були більш - менш задоволені.
  
  
   * * *
  
   Умань пройшла так собі, не те щоб геть невдало, але й повного залу назбирати знов таки не вдалося, не зважаючи на активну поміч місцевого олійного магната, пана Жмуда, котрий вигнав на площу роздавати запрошення увесь свій персонал, включаючи особисту секретарку, що, зважаючи на мерзенні погодні умови, справді було подвигом.
   Коли ж масове збіговисько добігло кінця, Хорошковського місцева "бізнес-еліта" (колись в радянські часи таких називали "цеховиками", а зараз - "еліта"... тьху!) потягла ручкатись з мером та головою райради. Ну а ми тим часом неквапно здирали транспаранти (ще згодяться) та напружено розмірковували, куди б його непомітно викинути з десять стосів невикористаних листівок (на біду папір товстий, глянцевий, так що навіть в сортирі не використаєш, та й горить погано, тож, тільки на смітник).
   В цей час до нас зі скрушною міною підтягнувся хорошковський оргменеджер і зіщулившись (чи то від погоди, чи то просто так), слізно змолився зглянутись на сиротинушку і відвезти його в Новочеркаськ, де у Хорошковського за шість годин мала відбутись наступна зустріч з виборцями.
   В процесі бесіди виявилось, що взагалі-то, їхати цей пан мав з Хорошковським (позаяк, в Умань приїхали разом), та в дорозі щось там між ними трапилось і у посадочному місці оргменеджеру було рішуче відмовлено. А добиратись громадським транспортом можливості нема, бо до Новочеркаська з Умані прямий рейс автобусного сполучення відсутній. Тож, якщо наша ласка, чи не будемо ми такі люб?язні.... ну і таке інше.
   Ми з Юрком переглянулись. Взагалі-то технічна можливість допомогти людині існувала. Приїхали ж бо ми на двох машинах. Одна - "дев?ятка" з нашим постійним водієм Юрою, а інша - зелений "Опель" з змінним водієм Ромою (той ще фрукт виявився, але про нього трохи далі), тож, Шарапов мав повну можливість згрузити все манаття в Опель і неквапно почовгикати в рідні пенати, ну а ми з Юрком могли б взяти на борт гостя і рвонути кругаля через Новочеркаськ на Кіровоград, а відтіль уже додому. Але, зважаючи на гидьозну погодну і дурно згаяний в дорозі час, робити таку послугу незнайомій людині не дуже і кортіло. Вирішальним аргументом виявились, як і завжди, гроші. Оргменеджер витягнув з гаманця півтори сотні гривень і вручив нам в якості премії за доставку. Почухавши маківку, я дав команду на зліт.
   Це вже потім я прокляв свою жадібність, коли довелось іхати через буревій з мокрим снігом, так що "двірники" не справлялись і лобове скло повністю заліпило. Ще раз прокляв, коли ми заблукали на шляху з Новочеркаська до Кіровограда і заїхали в таку глухомань, що про асфальт тут не чули взагалі, а від ям на "дорозі" мало не повилітали зубні пломби. Два рази прокляв, коли скінчився бензин і ми шукали по навколишнім населеним пунктам працюючу заправку, котра знайшлась у невідомому хуторі на десять будинків.
   Заправку "тримали" чомусь кавказці і видати чек нам відмовились категорично. Умовляння видати хоч якийсь документ про те, що пальне ми дійсно офіційно купили (після бензинової епопеї я став дуже на цей випадок обережним) скінчились весело: товарний чек нам таки видали, та вгадайте, на чому саме він був написаний? Не вгадаєте нізащо: на зворотному боці етикетки від сливового варення.
   Гиржали з цього факту ми аж до Косарського спиртзаводу. Та коли в носа шибонуло таке смердо, що аж очі сльозитися почали, сміх якось сам собою увірвався.
   - Матір божа, та як же ж тут люди живуть??? - Юрко натягнув на носа комір светра, щоб хоч якось захиститись від амбре і з усієї сили стримував блювотні спазми.
   - Принюхались, - коротко прокоментував наш водій, витискаючи з автівки максимальну швидкість, щоб якнайшвидше покинути зону газової атаки. - З цього приводу є анекдот в тему: працював мужик асенізатором. Зарплата гарна, квартира, відпустка і все таке. Умови загалом дуже привабливі - хто ж іще на таку роботу піде. І все було б добре, аби не одна дрібничка: запах. Настільки мужик пропахся, що ніякі ванни, шампуні та одеколони не допомагали. От жінка врешті-решт і збунтувалася: або я або робота. Мужику і жінки кидать не хочеться і роботи - де ще стільки платитимуть. От і пішов він до куми, мовляв, ти у нас жінка розумна, порадь, як від запаху позбутись. Кума поміркувала трохи та й каже: є такий шампунь "Русский лес" і одеколон однойменний. Дуже в них запах сильний. Ти, каже, в ванну вилий флакон того і іншого і пропарся гарно, може й переб`є. Мужик вилив у ванну по три флакони одеколону і шампуню, три години парився, вилазить та й каже кумі: ану понюхай. Кума понюхала, замружилась і каже: "Ну, неначе під сосною..... хтось висрався..."
   В Черкасах були далеко затемно.
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"