Жiнка-мати у Шевченка		

Жiнка в Шевченка - мов квiтка
В бурхливу негоду пiд вiтром
Гнеться додолу, як в полi тополя
Й не знає нещасна, за що така доля.
За що Катерина, бiдна дiвчина,
Страждає без батька та неньки ?
Чому свого сина на iнших лишила ?
Чому серед ставу, не вдома, спочила ?
Невже не могла, як наймичка Ганна,
Пiти до оселi добрих людей, 
Вiддати дитину, щоб тi охрестили,
Назвали, обняли, та й в хату пустили.
Сама ж, не як мати, як наймичка щира,
Служила б цим людям i сина ростила.  
А так, бiдолаха, зосталось саме
На всiм бiлiм свiтi байстря босоноге.
Воно i не знало, бо мiцно спало,
Що мати його в ставу потопала...
Писав нам Шевченко про силу кохання,	
Про вiйни кривавi, i вiчную славу.
Тепер написав про любов материнську,
Як про святiше на свiтi.
Мати у нього дiйсно як квiтка
Вiд вiтру у полi гнеться додолу.
Вiд того, що рiднi її вiдцурались,
I тiльки дитина з нею осталась.
Страждала, ридала, кляла свою долю
Молила, просила у Бога покою
Хотiла дитинi найкращої долi...
Шевченко писав, що мати свята
Яка б не була вона, добра чи зла.
Дайте їй злото чи срiбло й камiння
Замiсть дитини одної, любимої
Не вiзьме нi злота, нi срiбла й камiння
Залишить дитину рiдну, єдину.
I скаже, щоб знали усi в свiтi люди
Що матерi треба її дiти любi.