Шилкина Елена Григорьевна :
другие произведения.
Rukavychka прода
Самиздат:
[
Регистрация
] [
Найти
] [
Рейтинги
] [
Обсуждения
] [
Новинки
] [
Обзоры
] [
Помощь
|
Техвопросы
]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
Оставить комментарий
© Copyright
Шилкина Елена Григорьевна
(
olenasweet@rambler.ru
)
Размещен: 19/03/2014, изменен: 19/03/2014. 18k.
Статистика.
Глава
:
Любовный роман
Ваша оценка:
не читать
очень плохо
плохо
посредственно
терпимо
не читал
нормально
хорошая книга
отличная книга
великолепно
шедевр
- Це я тебе вчора пiдвищив, чи менi
здається. Ти знаєш, якби не Ольга Орестiвна, тебе б було звiльнено ще
вчора. Але сьогоднi менi вже нiчого не заважає тебе звiльнити, я ж
виконав свою обiцянку дати тобi ще один шанс, а ти ним не скористалася,
тож тебе ЗВIЛЬ...
В цю мить до кабiнету ввiйшла його нова секретарка i повiдомила, що до
нього прийшов один з акцiонерiв "Трояну" i хоче обговорити умови
договору про спiвпрацю. Анатолiй Степанович нiби прокинувся i швидкими
кроками наздогнав секретарку, дiйшовши до виходу, вiн обiйняв мене своїм
поглядом i сказав:
- Напиши заяву про звiльнення за власним бажанням, тобi ж на
краще, i дочекайся мене, - оголосивши свiй вирок, вiн вийшов. Вiн так голосно грюкнув дверима, що в менi щось затрусилось, як в
сервантi. Але я добре знала, що це не через мене, i менi здалося, що вiн
переживав, чи навiть боявся бачити цього, як там його,...акцiонера.
Написати заяву зайняло в мене якихось там 5 хвилин, i тому я швидко
зiбрала свої, зовсiм недавно розставленi речi на полицях. Знаючи любов
Анатолiя Степановича до довгих i занудливих промов, я мала багато часу
на роздуми. Сiвши в поки що своє крiсло, поринула в сьогоднiшню зустрiч
з Юрою. Але цей процес зухвало перервала iнша думка: зроби щось, ти ж
ось-ось втратиш свою роботу, але цього разу назавжди, i до того ж тобi
ця посада подобається, чи ти вже про це забула. I справдi, вона була
права... Stop! Я вже говорю про себе в третiй особi. Раптом, як на диво, в
моїй головi одночасно з"явилося тисячi рiзних iдей. Але вловити хоча б
одну пристойну рибку менi не вдавалося.
Тодi я, в звичнiй для мене спонтанностi, без нiяких пiдготовлених фраз,
ввiрвалась в кабiнет Анатолiя Степановича i голосно сказала: "Ви мене не
можете звiльнити!" В ту ж мить я зрозумiла, що ввiрвалася зовсiм
невчасно. Мiй шеф, точнiше колишнiй шеф, якраз закiнчував переконувати
того акцiонера у вигiдностi їхньої спiвпрацi. Чоловiк, що сидiв спиною
до мене, поважно обернувся, i коли я побачила його обличчя, кожна
клiтина мого тiла судорожно засiпалась вiд подиву. Це був той самий
милий власник чарiвної усмiшки - Юрiй. Вiн, залишаючи своє зручне
крiсло, шанобливо вклонився менi i з його уст зiрвалось привiтання:
"Вiтаю Вас, Софiє!" Я стояла як льодяна статуя i розум не поспiшав
розмерзати. Вiдповiдi Юрiй таки не дочекався, але його чомусь це не
дивувало, як i не дивувало те, що вiн мене тут побачив. Анi один його
м"яз не поворухнувся на зустрiч подиву. Вiн нiби знав, що все станеться
саме так, саме тут i саме зараз. Але не одна я була здивованою, Анатолiй
Степанович хоч як вiн не намагався приховати свiй подив, не мiг нiчого з
собою вдiяти. Лише Юрiй залишався таким же вiльним i спокiйним.
- Можливо Ви менi вiдрекомендуєте Софiю, а то я крiм iменi нiчого
бiльше не знаю? - вiн звернувся до Анатолiя Степановича, не зводячи з
мене очей
- Так, вибачте, це Софiя Олександрiвна - органiзатор дiлових
зустрiчей.
- Дивне у Вас, Софiє, прохання до Анатолiя, чи не так, - вiн
знову повернувся до Анатолiя Степановича iз запитальним поглядом.
- Так, дивне, - ствердно мовив Анатолiй Степанович. Але в повiтрi
вiдчувався запах страху, який нiзвiдкiля взявшись, оточив його. Я нарештi почала танути, i першим, що менi спало на думку, стало
словосполучення в слух:
- Та невже, чому ж дивне, Ви ж мене щойно звiльнили, ось заява, -
я простягнула заяву до отетерiлого Анатолiя Степановича, - Ви так швидко
про мене забули.
- Ви її звiльнили?! Вибачте за цiкавiсть, але чи не могли б Ви
аргументувати такий вчинок? - Вiн вперше пiдвищив голос, хоча, щоб це
зауважити я приклала не мало зусиль. Не знаю чому, але його слова мене
анiскiлечки не здивували, я нiби передбачала такий розвиток подiй.
- Вона знову запiзнилася, i це все пiсля того як я її пiдвищив в
посадi, - вiн з усiх сил намагався виправдатися. Його аж тiпало вiд
страху.
- Так ось в чому проблема! Софiє, вибачте, що все це сталося
через мене, я все залагод...
- Через Вас, Юрiю Володимировичу?! - не витримавши кiлькостi
адреналiну в кровi, Анатолiй Степанович аж пирснув ним на дорогоцiнного
гостя.
- Так, через мене. - Спочатку вiн так на нього глянув, що напевно
змiг би пропалити його як пластмасову ляльку, а потiм заспокiйливо
посмiхнувся i продовжив, - Я її затримав, тому є повнiстю вiдповiдальним
за це запiзнення. Вибачте мене.
З моїх уст це звучало б зухвало, але вiн це сказав з такою щирiстю i
повагою, що Анатолiй Степанович випав в осад вiд такого повороту подiй. Юрiй повнiстю контролював ситуацiю. Ми були такими вiд нього морально
залежними, хоча фiзично вiн нам корився.
- Я, я, я й не знаю, що сказати. Я її вже звiльнив! - з останнiх
сил, шукаючи хоч якiсь слова, вичавив з себе Анатолiй Степанович.
- То поновiть її! Це ж не складно, чи я помиляюсь? - цього разу
це звучало погрозливо, але не грiзно.
- Без сумнiву, що нi, - вiн мовив це якомога прислужливо,
стараючись догодити.
- Тож я думаю це питання вичерпано?
- Софiє, Ви можете приступати до виконання своїх обов"язкiв.
Пiдiйдiть до Свiтлани Орестiвної, вона розповiсть Вам що й до чого, Ви ж
перший день на новiй посадi? - шеф, вперше за довгий час вiдчув себе
справдi шефом, до нього навiть повернулась в"їдливiсть i зверхнiсть.
- Так, перший. Я можу йти?
- Я думаю, що так, Софiє, - ствердно мовив Юрiй.
- Дякую!
Я швидко розвернулась i вийшла за дверi. Голова моя була схожа на
тарiлку з Олiв"є. В нiй все так переплуталось, що знайти де картопля, а
де горошок було неможливо.
* * * * *
* * * * *
Свiтанок... ще зовсiм тихо навкруги, та лиш струмок не має вiдпочинку.
Який струмок? Свiдомiсть швидко наздогнала думки i прогнала сон.
Струмочок, що нiжно дзюркотiв, перетворився на водостiчну трубу, що
переповнювалась талою водою, яка осиним роєм стiкала до низу. Наступив
ранок, такий самий як i тисячi весняних ранкiв до того. Хоча зима не
здавалася i щораз демонструвала iншу тактику боротьби з весною:
неочiкуванi морози, сильнi i буревiснi вiтри, ожеледицю...
Я автоматично, наче робот, виконувала запрограмованi вранiшнi дiї: душ,
снiданок, почистила зуби, накормила котика, одягнулась i за дверi. Без
пригод добравшись до мiсця працi, сiла за комп"ютер. Наближалося велике
свято - "Сяйво" святкувало своє 60ти рiччя, тому роботи було неможливо
багато. Я так глибоко поринула в неї, що аж злякалась телефонного
дзвiнка, який наче молотком вдарив мене по головi. Я аж пiдскочила, але
швидко повернулась до свiту цього.
- Рекламна компанiя "Сяйво", слухаю Вас.
- Чи не пора нам з Вами перейти на ТИ!
- Юра?
- А ти чекала когось iншого?
- Нi, але точно не тебе о, ... яка там вже година?
- От-от, моя ти бджiлка, вже пiв другої.
- Ти жартуєш? Точно пiв другої. А я й не зауважила як час
промайнув!
- Якби я не подзвонив, ти б напевно аж вночi вiдволiклась i то
тiльки тому, що подумала б що це затемнення сонця посеред бiлого дня, i
тiльки глянувши на годинник, зрозумiла б, що наступив новий день...
- Ха-ха-ха, - я з сарказмом вiдповiла на цю його реплiку i
додала, - нiзащо не повiрю в те, що ти дзвониш тiльки для того, щоб
нагадати менi, яка я працьовита. Чи не так?
- Ти вгадала, я телефоную, щоб запросити тебе на вечерю в
"Марсельєзу". Ну як, ти не проти?
- В "Марсельєзу"? Це ж дуже дорогий ресторан! Для чого викидати
такi великi грошi на вiтер, бо iнакше це не назвеш!
- Кохана, ти ж знаєш, що ми собi можемо ще й не таке дозволити
плюс це чудове мiсце для... для..., - його голос став манливо загадковим.
- Та не тягни кота за хвiст! Для чого?!
- Я думав тобi сказати, але передумав i вирiшив, що це буде
НЕВЕЛИЧКИЙ сюрприз.
- НЕВЕЛИЧКИЙ сюрприз? Юра, ти граєшся з вогнем, i добре про це
знаєш!
- Так, сонечко, але я люблю небезпеку, i ти це теж добре знаєш.
- Гаразд, я приймаю виклик, i на кону вели-и-икi ставки.
- Отже, о пiв на сьому бiля твого дому я буду чекати на тебе.
- Домовились!
- Цiлую!
Пiсля такої розмови будь-якi поривання придумати щось путнє щодо змiсту
останнього запрошувального листа на святкування ювiлею не дали
результату, тому я вирiшила вiдкласти це на завтра. Зараз я могла думати
лише про одне: що за НЕВЕЛИЧКИЙ сюрприз менi готує Юра i як менi до
нього приготуватись. Хоч як добре я знала свого Юру, не мала анi
найменшої здогадки про те, що це може бути, чи хто? Так-так я в пошуках
можливого доходила навiть до думки про те, що це може бути щось живе.
Але миттю себе заспокоїла згадуючи, що в "Марсельєзу" з тваринами не
впускають. I тут цю думку наздогнала iнша: якщо це не тварина, то це не
означає, що це не може бути людина, що теж є живою iстотою. Людина?
Цiкаво, хто ж це може бути? Це чоловiк чи жiнка? А ще це може бути
дитина. Точно, вiн дiзнався про те, що його колишня народила йому
дитину, i кращого мiсця, де можна було б це повiдомити й шукати годi. Я
ж бо не буду кричати в нервах у такому вишуканому i пристойному мiсцi,
де аудиторiя, це переважно нашi дiловi партнери. Я НЕ ХОЧУ ТАКОГО
СЮРПРИЗУ. "Stop, чого це ти вирiшила, що це жива iстота, не виключено,
що вiн хоче подарувати тобi якусь цiнну рiч i кращого мiсця для цього не
знайшов, а-а?" Ти це до мене? "А ти тут бачиш це когось такого ж
впертого як ти?" Впертого? "Так, я ж кажу тобi, що це не обов"язково
жива iстота, а ти й далi продовжуєш себе накручувати!" I що ти
пропонуєш? "Я бачу, що прислухатись до мене ти ненастроєна, отож я
пропоную угоду пiд кодовою назвою "пiв на пiв", нi тобi i нi менi." Може
ти менi розповiси про змiст? "Отже ми не вiдключаємо можливiсть
iснування цiєї угоди. I не такi ми вже i впертi виявляється. Я так i
думала, що тобi буде зрозумiлiше на твоїй професiйнiй мовi, тому й
запропонувала угоду..." Хватить балаканини! Переходь швидше до дiла.
"Добре, добре, тiльки не дратуйся. Давай так: ти не будеш думати, що це
щось живе, а я не буду доводити тобi протилежне." Я згiдна на такi
умови! "От i чудово!"
Раптом я аж зацiпенiла вiд страху. Невже я докотилась до того, що
укладаю угоди з власними ж думками. Я мушу визнати, що дiйсно
перепрацювалась.
Десь бiля шостої години я була вже при парадi. Мене досi хвилювала та
сама думка, та я намагалася про це не згадувати. Мутик, як завжди, всiма
можливими i неможливими способами прагнув проявити свою любов до мене,
тому в своїх пориваннях був цiлком невинним. I те, що вiн порвав штору,
подер диван i пустив очко на моїх капронках не могло бути наказаним.
"Ти ж не спецiально, правда?", - я з надiєю на вiдповiдь пром"явкнула цi
слова, нiби просячи хоча б ствердного кивка.
Дзень-дзелень, дзень-дзелень. Зовсiм не очiкувано пролунав дзвiнок в мою
квартиру.
- Хто? - Заздалегiдь знаючи вiдповiдь на це запитання, я
вiдчинила дверi не чекаючи на неї.
Вiн хотiв ввiйти, але коли його погляд зустрiвся з моїм вiн зупинився.
Вiн так на мене дивився, що складалося враження, нiби вивчав моє тiло до
найменших деталей. Словом "оцiнював" - це не назвеш. Вiн розглядав мене
як синтез чогось, що по своїй природi є надзвичайним, i я в цьому не
помилилася.
- ТИ НАДЗВИЧАЙНА! - Вiн промовив це дуже щиро i навiть трохи
здивовано, нiби вперше побачив мене у вечiрнiй сукнi. Того вечора його
очi, як нiколи, були глибокими, чистими i сяючими.
- Дякую! Ти як завжди вчасно! Пунктуальностi тобi хоч вiдбавляй!
- Дивись не перехвали, а то вiзьму i зазнаюсь. - Його голос ще
нiколи не набував такого приторно солодкого тону, залишаючи натяк на
чудове продовження цього вечора.
- Ти? Зазнаєшся? Ха-ха-ха
- Чого ти смiєшся? Невже ти думаєш, що не зазнаюсь? В мене
почнеться зiркова хвороба!
- Яка, яка хвороба? Ну ти й насмiшив мене!
- Ти готова йти. - Ображеним голосом буркнув Юра.
- Готова!
Пiд пiд"їздом стояла шикарна автiвка, схожа на лiмузин, але ще
шикарнiша. Юра по-джен?те?ль??менськи запросив мене сiсти. Все було
настiльки казковим, що приходилося себе щипати щохвилини. Коли ми
пiд"їхали до "Марсельєзи" нас зустрiв швейцар i провiв до нашого
столика. Я вже бувала в цьому ресторанi, та лише як в мiсцi проведення
дiлової зустрiчi, а не як в палацi урочистостей. Юра розкрив меню i
через двi хвилини покликав офiцiанта для здiйснення замовлення. Все
вказувало на те, що вiн добре приготувався до цього вечора. Шампанське,
яке принесли в першу чергу, було чудовим.
- Тобi подобається?
- В мене таке враження, що все це вiдбувається не зi мною, що я
лише споглядаю як двоє частуються.
- Нi, кохана, це все насправдi! I це все лише для ТЕБЕ!
- Я просто гублюся в догадках шукаючи пояснення всьому цьому. Ти
не хочеш мене просвiтити?
- Це ти мене просвiтила в той самий день, коли я тебе вперше
побачив! Ти вiдкрила менi очi на те, чого я нiколи не бачив: красу
жовтого осiннього листка, що ледь-ледь тримається мокрої вiтки дерева,
чарiвнiсть вузеньких вуличок Львова, що подарував менi тебе, звук тишi,
що переростає у нiжний шепiт... Ти - це все для мене: повiтря, вода,
вогонь, земля. Ти - мiй свiт, без якого я не живу, лише iсную.
- Юра, Юра, зупинись, я нiчого не розумiю, для чого ти це все
менi говориш? Ти явно переборщуєш!
- Софiє, - вiн спустився з стiльця на колiно, - я не зможу жити
без тебе, тому я прошу тебе: ВИХОДЬ ЗА МЕНЕ! Я ТЕБЕ КОХАЮ!!!
Ця мить була вiчнiстю, я встигла вiдчути страх, щастя, шок, радiсть i
тисячi iнших протирiчних вiдчуттiв. Я впустила сльозу, що зросила моє
обличчя.
- Сонечко, чого ти плачеш? Я нiзащо не допущу слiз на твоєму
обличчi, - впевнено, але з острахом промовив Юра. Вiн не очiкував такої
реакцiї на свої слова.
- Нi, що ти, я не плачу з вiдчаю, це щастя, ЩАСТЯ!!! Юра, я теж
тебе кохаю!.. Але так не чесно, ти мав час, щоб пiдготуватись, а я так
розхвилювалась, всi слова кудись по?роз?бi?га?ли?ся. Ти це серйозно?
- Звичайно! Але я не хочу давити на тебе! Ти можеш думати скiльки
завгодно!
- А що тут думати?! Я чую таку пропозицiю вiд людини, яку кохаю.
Невже можуть бути хоч якiсь вагання. Я згiдна! Я ХО-ЧУ БУ-ТИ ТВО-Є-Ю
ДРУ-ЖИ-НО-Ю!!!
- Я навiть сподiватися на таку швидку вiдповiдь не мiг!
Вiн встав i обiйняв мене, що швидко переросло в пристрасний поцiлунок. Я
ще нiколи не була такою щасливою i щастю моєму не було меж. День, як i сотнi таких самих днiв до того, добiг свого кiнця. Тiльки
закоханi слiпцi нiяк не можуть цього зрозумiти i як завжди намагаються
боротися з природою, зупинити невблаганний, безцiнний час. Словами взаємного кохання ми розпрощалися бiля моїх дверей. Я не хотiла,
щоб вiн йшов, але й не намагалась його зупинити. Вiн теж бажав
залишитися, але... Закривши за ним дверi, я опинилась в повнiй темнотi i
тишинi, але менi це сподобалось. Я нарештi змогла зiмкнути повiки, аж
раптом весь цей божевiльний день пролетiв перед моїми очима. Менi стало
так смiшно з того, що я собi понавигадувала вранцi, i так радiсно на
душi вiд того, що моє серце билося в ритмi кохання.