Кінг Стівен : другие произведения.

Стівен Кінг Воно Том 2 Возз'єднання

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
 Ваша оценка:
  
  
  Table of Contents
  
  Частина 3 Дорослі
  
  Глава 10 Возз'єднання
  
  1 Білл Денбро бере таксі
  
  2 Білл Денбро придивляється
  
  3 Бен Хэнском скидає вагу
  
  4 Невдахи входять в курс справи
  
  5 Річі бибикают
  
  6 Невдахам приносять десерт
  
  Глава 11 Піші екскурсії
  
  1 Бен Хэнском бере в бібліотеці книгу
  
  2 Едді Каспбрэк ловить м'яч
  
  3 Бев Роган завдає візит
  
  4 Річі мчить геть
  
  5 Білл Денбро бачить примари
  
  6 Майк Хенлон знаходить зв'язок
  
  Глава 12 Три непроханих гостя
  
  1
  
  2
  
  3
  
  4
  
  5
  
  6
  
  7
  
  8
  
  9
  
  Деррі: Третя інтерлюдія
  
  Частина 4 Липня 1958 року
  
  Глава 13 Апокаліптична битва каменів
  
  1
  
  2
  
  3
  
  4
  
  5
  
  6
  
  7
  
  8
  
  9
  
  Глава 14 Альбом
  
  1
  
  2
  
  3
  
  4
  
  5
  
  6
  
  Глава 15 Димова яма
  
  1
  
  2
  
  3
  
  4
  
  5
  
  6
  
  Глава 16 Невезуха Едді
  
  1
  
  2
  
  3
  
  4
  
  5
  
  6
  
  7
  
  8
  
  Глава 17 Ще один зниклий: смерть Патріка Хокстеттера
  
  1
  
  2
  
  3
  
  4
  
  5
  
  6
  
  7
  
  Глава 18 «Яблучко»
  
  1
  
  2
  
  3
  
  4
  
  5
  
  6
  
  7
  
  8
  
  9
  
  10
  
  11
  
  12
  
  Деррі: Четверта інтерлюдія
  
  Частина 5 Ритуал Чудь
  
  Глава 19 Нічні чування
  
  1
  
  2
  
  3
  
  4
  
  5
  
  6
  
  7
  
  8
  
  9
  
  10
  
  11
  
  12
  
  Глава 20 Коло замикається
  
  1 Тому
  
  2 Одра
  
  3 Номер Едді
  
  4
  
  5
  
  6 Пустки
  
  Глава 21 Під містом
  
  1
  
  2
  
  3
  
  4
  
  5
  
  6
  
  7
  
  8
  
  9
  
  10
  
  11
  
  12
  
  13
  
  Глава 22 Ритуал Чудь
  
  1
  
  2
  
  3
  
  4 Річі
  
  5 Едді
  
  6
  
  7
  
  8
  
  9 Бен
  
  10
  
  11 Беверлі
  
  12
  
  Глава 23 Результат
  
  1
  
  2
  
  3
  
  4 Білл
  
  5
  
  6
  
  7
  
  8
  
  9
  
  Деррі: Остання інтерлюдія
  
  Епілог Білл Денбро обганяє диявола‐2
  
  Зміст
  
  
  Стівен Кінг
  
  Воно
  
  Том 2
  
  Возз'єднання
  
  No Stephen King, 1986
  
  No Переклад. Ст. Вебер, 2011
  
  No Видання російською мовою AST Publishers, 2018
  
  * * *
  
  
  
  Частина 3
  
  Дорослі
  
  Падіння, викликане відчаєм,
  
  І без досягнень
  
  Призводить до нового пробудження:
  
  Яке – відродження відчаю.
  
  Чого ми не можемо досягти,
  
  Що заборонено нам любити,
  
  Втратили ми в очікуванні —
  
  За цим слідує падіння,
  
  Нескінченне і нестримне.
  
  Вільям Карлос Вільямс. Патерсон
  
  Цим не змусить тебе повернутися додому, тепер?
  
  Цим не змусить тебе повернутися додому?
  
  Всі Божі діти після мандрів втомлюються.
  
  Цим не змусить тебе повернутися додому?
  
  Джо Саут 1
  
  
  
  Глава 10
  
  Возз'єднання
  
  
  
  1
  
  Білл Денбро бере таксі
  
  2Телефон дзвенів, будив і виривав з сну, занадто глибокого для сновидінь. Він почав шукати телефонний апарат, не відкриваючи очей, прокинувшись не більше ніж наполовину. Якщо б дзвінки припинилися, він би тут же провалився в сон. Зробив би це просто і легко, як колись спускався по засніжених схилах в Маккэррон-парк на своєму Маневреному летуне . Біжиш з санками, кидаєшся на них і летиш вниз... мало не зі швидкістю звуку. Дорослим такого не зробити – відіб'єш яйця.
  
  Пальці його пройшлися по диску, зісковзнули, піднялися назад. Було у нього неясне передчуття, що дзвонить Майк Хенлон. Майк дзвонить з Деррі, щоб сказати, що він повинен повернутися, сказати, що він повинен згадати, сказати, що вони дали обіцянку, Стен Уріс розрізав їм долоні осколком пляшки з-під коли, і вони дали обіцянку...
  
  Тільки все це вже сталося.
  
  Він прибув вчора, у другій половині дня. Майже в шість вечора, якщо точніше. Якщо Майк подзвонив йому останнім, припустив він, то всі інші теж повинні були дістатися в самий різний час; деякі, можливо, провели тут цілий день. Сам він нікого не бачив, не хотів нікого бачити. Просто зареєструвався в готелі, піднявся у свій номер, замовив вечерю через бюро обслуговування, зрозумів, що не зможе нічого з'їсти, як тільки обід поставили перед ним, потім ліг у ліжко і міцно, без сновидінь, спав до цього самого телефонного дзвінка.
  
  Білл разлепил одне око і пошукав телефонну трубку. Вона впала на приліжковий столик, і він потягнувся до неї, одночасно відкриваючи друге око. В голові панувала повна порожнеча, він зовсім відірвався від реальності, діяв на автоматі.
  
  Нарешті йому вдалося схопити телефонну трубку. Він підвівся на лікті, підніс її до вуха.
  
  – Алло?
  
  – Білл? – Голос Майка Хэнлона, принаймні у цьому він не помилився. Минулого тижня він взагалі не пам'ятав Майка, а тепер одного слова вистачило, щоб дізнатися його. Досить-таки дивно... але не віщувало нічого доброго.
  
  – Так, Майк.
  
  – Так я тебе розбудив?
  
  – Так, розбудив. Все нормально. – На стіні висіла над телевізором огидна картина: рибалки в жовтих дощовиках витягали мережі з лобстерами. Дивлячись на неї, Білл зрозумів, де перебуває. «Деррі таунхаус», Верхня Головна вулиця. У півмилі по цій вулиці і на іншій стороні Бессі-парк... Міст Поцілунків... Канал. – Котра година, Майк?
  
  – Без чверті десять.
  
  – Який день?
  
  – Тридцяте. – В голосі Майка чулося деякий подив.
  
  – Зрозуміло. Добре.
  
  – Я підготував зустріч у вузькому колі. – Тепер голос Майка змінився.
  
  – Так? – Білл перекинув ноги через край ліжка. – Приїхали всі?
  
  – Всі, крім Стена Уриса, – відповів Майк. І щось у його голосі залишалося Біллу незрозумілим. – Бев прибула останньої. Пізно увечері.
  
  – Чому ти кажеш, останньої, Майк? Стен може під'їхати сьогодні.
  
  – Білл, Стен мертвий.
  
  – Що? Як? Його літак...
  
  – Нічого такого, – перервав його Майк. – Послухай, якщо ти не заперечуєш, я думаю, краще почекати, поки ми не зберемося разом. Тоді я зможу все розповісти відразу всім.
  
  – Його смерть пов'язана з цим?
  
  – Думаю, так. – Майк помовчав. – Я впевнений, що пов'язана.
  
  Білл знову відчув знайому тягар жаху, від якого стискається серце – до цього швидко звикаєш? Або ти завжди носив його в собі, тільки не відчував і не замислювався, як не замислюєшся про неминучість власної смерті?
  
  Він потягнувся за цигаркою, затягнувся і загасив сірник, видихнувши дим.
  
  – Ніхто вчора один з одним не бачився?
  
  – Ні... впевнений, що ні.
  
  – І ти ще нікого не бачив?
  
  – Ні... тобі дзвоню першому.
  
  – Гаразд. Де збираємося?
  
  – Ти пам'ятаєш те місце, де був Металургійний завод?
  
  – На Пасовищної дорозі?
  
  – Ти відстав від життя, старовина. Тепер це Торгова дорога. У нас там побудований третій з найбільших торгових центрів штату. «Сорок вісім магазинів під одним дахом для вашої зручності».
  
  – Звучить дуже по-а-а-американськи, це точно.
  
  – Білл?
  
  – Що?
  
  – Ти в порядку?
  
  – Так. – Серце билося дуже часто, кінчик сигарети трохи тремтів. Він заїкався. І Майк це почув.
  
  Послідувала коротка пауза, яку перервав Майк:
  
  – Відразу за торговим центром побудували ресторан, «Нефрит Сходу». У них є банкетні зали. Вчора я один і зняв. Вся друга половина дня наша, якщо ми захочемо.
  
  – Думаєш, нам буде потрібно стільки часу?
  
  – Я просто не знаю.
  
  – Таксі мене туди довезе?
  
  – Безумовно.
  
  – Добре. – Білл записав назву ресторану в блокнот, лежав біля телефону. – Чому там?
  
  – Напевно, тому, що він новий, – говорив Майк повільно. – Ніби... навіть не знаю...
  
  – Нейтральна територія? – запропонував Білл.
  
  – Так. Мабуть, що так.
  
  – Готують смачно?
  
  – Не знаю. А як у тебе апетит?
  
  Білл поперхнувся димом, то розсміявся, то закашлявся.
  
  – Не так щоб дуже, друже.
  
  – Так, я тебе зрозумів.
  
  – Опівдні?
  
  – Краще в годину дня. Щоб дати Беверлі виспатися.
  
  Білл загасив недопалок.
  
  – Вона заміжня?
  
  Майк знову зам'явся.
  
  – Все дізнаємося при зустрічі.
  
  – Ніби повертаєшся на зустріч випускників через десять років після закінчення школи. Щоб побачити, хто розтовстів, хто полисів, у кого де-діти.
  
  – Сподіваюся, так і буде, – зітхнув Майк.
  
  – Так. Я теж, Майки, я теж.
  
  Він поклав трубку, потім довго стояв під душем, замовив сніданок, але тільки поковырялся в тарілці. Так, його апетит виразно залишав бажати кращого.
  
  Білл набрав номер «Біг єллоу кеб компані» і попросив прислати машину без чверті година, вважаючи, що п'ятнадцяти хвилин цілком вистачить для того, щоб дістатися до Пасовищної дороги (не міг він думати про неї як про Торговій дорозі, навіть побачивши Торговий центр власними очима), але недооцінив щільність транспорту в обідню годину... і наскільки розрісся Деррі.
  
  У 1958-му це був звичайний місто, не більше. В територіальних межах Деррі жили близько тридцяти тисяч осіб і ще сім – в прилеглих містечках.
  
  Тепер Деррі перетворився на справді велике місто, звичайно, не такий, як Лондон чи Нью-Йорк, але дуже навіть значний за мірками штату Мен, в найбільшому місті якого Портленді населення не перевищувало триста тисяч чоловік.
  
  І поки таксі повільно повзла по Головній вулиці («Ми зараз над Каналом, – думав Білл. – Його не видно, але він внизу, вода біжить у темряві»), а потім повернув на Центральну, передбачити першу думку Білла не складало труднощів: як же все змінилося. Але передбачувана думка супроводжувалася сильним розчаруванням, чого він ніяк не чекав. Дитинство він пам'ятав як лячне, тривожний час... і не тільки через літа 1958 року, коли вони семеро зіткнулися віч-на-віч з жахом, але і з-за смерті Джорджа, із-за глибокої летаргії, в яку впали батьки після цієї смерті, з-за безперервних насмішок над його заїкуватістю, з-за того, що Бауерс, Хаггінс і Крісс постійно вистежували їх після тієї перестрілки камінням в Пустки,
  
  (Бауерс, Хаггінс і Крісс, е-мое, Бауерс, Хаггінс і Крісс, е-моє)
  
  і від відчуття, що Деррі – холодний, Деррі – бездушний, Деррі глибоко плювати, чи живий хто-то з них або помер, Деррі без різниці, вони взяли верх чи ні над Пеннивайзом-Клоуном. Жителі Деррі так довго жили з Пеннивайзом у всіх його іпостасях... і, можливо, якимось божевільним чином почали розуміти його. Він їм подобався, вони в ньому потребу. Любили його? Можливо. Так, можливо і таке.
  
  Але з чого це розчарування?
  
  Тільки тому, що зміни такі стандартні? Або тому, що для нього Деррі позбувся своєї своєрідності.
  
  Кінотеатр «Біжу» зник, його місце зайняла автостоянка («В'ЇЗД СТРОГО ЗА ПЕРЕПУСТКАМИ, – свідчив напис над воротами. – АВТОМОБІЛІ ПОРУШНИКІВ БУДУТЬ ЕВАКУЙОВАНІ»). Зникли і розташовувалися поруч «Корабель взуття» і ресторан «Ленч у Байлі». Їх замінило відділення Північного національного банку. Цифрове табло на фасаді з шлакоблоків показувало час і температуру, останню за шкалами Фаренгейта і Цельсія. «Аптечний магазин на Центральній», лігво містера Кіна, де Білл в той день добув ліки від астми для Едді, теж зник. Провулок Річарда перетворився в якийсь гібрид між вулицею і невеликим торговим центром. Читаючи вивіски, поки таксі стояло на світлофорі, Білл з'ясував, що там розташовувалися магазини звукозапису, натуральних продуктів, ігор і іграшок. Плакат у вітрині останнього повідомляв про те, що йде повна розпродаж «ПІДЗЕМЕЛЛЯ І ДРАКОНИ».
  
  Таксі ривком просунулося вперед, зупинився.
  
  – Швидко не доберемося, – попередив таксист. – Хотілося б, щоб всі ці чортові банки рознесли на час обіду. Пардон за мій французький, якщо ви релігійна людина.
  
  – Все нормально, – відповів Білл. Небо давно затягли хмари, а тепер кілька крапель дощу впали на лобове скло. Радіоприймач щось бурмотів про психічно хворого, який звідки втік і дуже небезпечний, потім забурмотів про «Ред сокс», які ніякої небезпеки не представляли. В середині дня пообіцяли зливи, потім прояснення. Коли Баррі Манілов застогнав про Менді, яка прийшла і дала, нічого не взявши, таксист вимкнув радіо.
  
  – Коли вони з'явилися? – запитав Білл.
  
  – Хто? Банки?
  
  – Так.
  
  – Наприкінці шістдесятих – початку сімдесятих по більшій частині, – відповів таксист, великий чоловік з товстою шиєю. У картатій чорно-червоній мисливській куртці. Флуоресцирующая, помаранчева, забруднена машинним маслом кашкет щільно сиділа на голові. – Вони захапали всі ці гроші на оновлення міста. Обіцяли, що реалізація цього плану піде на користь всім. У підсумку всіх нас обдерли як липку. Зате з'явилися банки. Знаєте, вони могли дозволити собі з'явитися. Чорт би їх побрал. Оновлення міста, кажуть вони. Всратись і не жити, кажу я. Пардон за мій французький, якщо ви релігійна людина. Стільки говорили про те, що центр міста отримає нове життя. Так, класно вони його оживили. Знесли більшість старих магазинів і побудували банки і автостоянки. І знаєте, місце для паркування знайти як і раніше неможливо. Треба б повісити весь Міська рада за їх кінці. За винятком цієї Полиць, звичайно, її повісити за цицьки. Та тільки у неї їх, схоже, немає. Плоска як дошка. Пардон за мій французький, якщо ви релігійна людина.
  
  – Релігійний, – посміхнувся Білл.
  
  – Тоді забирайтесь геть з мого таксі і йдіть в гребаной церква, – вигукнув таксист, і вони обидва розреготалися.
  
  – Живете тут давно? – запитав Білл.
  
  – Все життя. Народився в Міській лікарні Деррі, і мої гребаные поховають останки на цвинтарі «Гора надії».
  
  – Хороша справа.
  
  – Так, звичайно, – кивнув таксист. Отхаркнул, опустив скло, виплюнув в дощ здоровенний зелено-жовтий клубок. Таке ставлення до життя, суперечливе, але приваблива, майже грайливий, Білл називав «похмурим веселощами». – Хлопцеві, який його зловить, тиждень не доведеться купувати жувальну гумку. Пардон за французький, якщо ви релігійна людина.
  
  – Не так вже місто і змінився. – Наводить тугу низка банків та автостоянок залишалася позаду по мірі того, як вони просувались вгору по Центральній вулиці. Вершина пагорба, Перший національний банк, і вони почали додавати у швидкості. – «Аладдін» на місці.
  
  – Так, – погодився таксист. – Але тільки дивом. Ці виродки хотіли знести і його.
  
  – Заради ще одного банку? – запитав Білл, і якась його частина здивувалася, виявивши, що інша його частина прийшла в жах від цієї думки. Він не міг повірити, що людина в здоровому глузді захотів би знести цей величний храм радості, з куполом і блискучою люстрою, з лівою і правою сходами, спіралями піднімаються на балкон, з гігантським завісою, який не просто розходився в сторони, коли починався фільм, а чарівними складками і збірками піднімався нагору, підсвічується різними відтінками червоного, та синього, жовтого та зеленого, тоді як приводні механізми за сценою тріщали та скрипіли. «Тільки не «Аладдін»! – викрикнула шокована частина. – Як вони могли навіть подумати про те, щоб зірвати «Аладдін» заради БАНКУ!»
  
  – Ага, банку! – таксист кивнув. – Вірно, гребаной насрати, пардон за мій французький, якщо ви релігійна людина. «Перший торговий округу Пенобскот» поклав око на цю ділянку. Вони хотіли забрати кінотеатр і звести на цьому місці «банківський центр, що пропонує населенню весь спектр послуг». Отримали від Міської ради всі необхідні папери, так що «Аладдін» був приречений. Але потім місцеві жителі, ті, що давно тут жили, утворили комітет. Вони подавали петиції, вони марширували, репетували, нарешті, домоглися від Міської ради проведення громадських слухань, та Хенлон розмазав цих виродків по стінці. – В голосі таксиста чулося глибоке задоволення.
  
  – Хенлон? – здригнувшись, запитав Білл. – Майк Хенлон?
  
  – Він самий. – Таксист на мить повернув голову, щоб глянути на Білла. Кругле роздратоване обличчя, окуляри в роговій оправі, на дужках давно засохлі краплі білої фарби. – Бібліотекар. Чорношкірий. Ви його знаєте?
  
  – Знав, – відповів Білл, згадавши, як зустрів Майка в липні 1958-го. І до цього доклали руку Бауерс, Хаггінс і Кріс... зрозуміло. Бауерс, Хаггінс і Крісс
  
  (вай-вай)
  
  не давали їм проходу, грали свою роль, самі того не бажаючи, тиснули на них сімох, стискаючи в єдине ціле... сильно, сильніше, ще сильніше. – Ми разом грали в дитинстві. До того як я поїхав.
  
  – Це ж треба, – похитав головою таксист. – Маленький гребаной світ, пардон...
  
  – ...за мій французький, якщо ви релігійна людина, – закінчив за нього Білл.
  
  – Це ж треба, – повторив таксист, і якийсь час вони їхали мовчки, а потім він знову заговорив: – Деррі, звичайно, сильно змінився, але багато чого залишилося як раніше. Готель «Деррі таун-хаус», куди я за вами під'їжджав, Водонапірна вежа в Меморіальному парку. Ви пам'ятаєте це місце, містер? В дитинстві ми думали, що там живуть привиди.
  
  – Я пам'ятаю.
  
  – Подивіться, лікарня. Дізнаєтеся її?
  
  Міська лікарня знаходилася праворуч від них. За нею річка Пенобскот поспішала до місця зустрічі з Кендускигом. Під сочащимся дощем весняним небом річка відливала кольором тьмяного олова. Лікарні Білл пам'ятав – пофарбована в білий колір дерев'яна будівля з двома крилами, по три поверхи кожна. Воно стояло на колишньому місці, але тепер як щось стислося, скукожилось, оточене десятьма новими, може, навіть дванадцятьма корпусами. Зліва розташовувалася автостоянка, і на ній стояли не менше п'яти сотень автомобілів.
  
  – Господи, це не лікарня на хрін, а кампус якогось коледжу!
  
  Таксист реготнув.
  
  – Я людина не релігійна, тому прощаю вам ваш французький. Так, лікарня тепер майже така ж велика, як Східна менська в Бангор. У них і радіологічне відділення, і терапевтичний корпус, і шістсот палат, і своя пральня, і ще бог знає що. Стара лікарня ще залишається, але в ній тепер розміщується адміністрація.
  
  Білл раптом відчув дивне роздвоєння, таке з ним траплялося, коли він уперше дивився стереоскопічний фільм і намагався поєднати два зображення, які не збігалися повністю. Він пам'ятав, що обдурити очі і мозок якось вдалося, але розплачуватися довелося моторошної головним болем... і відчував, як головний біль поспішала до нього і тепер. Новий Деррі – це добре. Але старий Деррі теж нікуди не подівся, як дерев'яна будівля Міської лікарні. Старий Деррі здебільшого поховали під всією цією новизною... але очей прагнув глянути на нього... вишукував його.
  
  – Вантажного двору, ймовірно, теж вже немає, так? – запитав Білл.
  
  Таксист знову розсміявся:
  
  – Для людини, який виїхав звідси дитиною, у вас дуже хороша пам'ять, містер («Тобі б зустрітися зі мною минулого тижня, – подумав Білл, – мій франкомовний друг»). – Він на місці, але тепер це руїни і іржаві рейки. Там не зупиняються і товарні потяги. Один хлопець хотів його купити і побудувати на його місці спортивний парк поле для гольфу, тренувальні майданчики для бейсболу, майданчик для міні-гольфу, автодром, траса для картингу, павільйон відеоігор, напевно щось ще, я просто не знаю, але виникла якась плутанина з власником землі. Я думаю, цей хлопець своє отримає, він наполегливий, але поки триває судовий розгляд.
  
  – Й Канал, – пробурмотів Білл, коли вони звернули з Зовнішньої Центральної вулиці на Пастбищную дорогу, яка, як і говорив Майк, називалася, згідно зеленого щита-вказівником, Торговельною дорогою. – Канал як і раніше тут.
  
  – Так, – відповів таксист. – І, думаю, буде тут завжди.
  
  Тепер ліворуч від Білла тягнувся Торговий центр Деррі, і поки вони проїжджали повз нього, Білл знову відчув це дивне роздвоєння. Двадцять сім років тому на місці центру простягалося велике, довге поле, зарослий високою травою і гігантськими хитними соняшниками, які «позначали» північно-східний край Пустки. За нею, на заході, перебував Олд-Кейп, житловий район для незаможних. Він пам'ятав, як вони досліджували це поле, намагаючись не підходити близько і не впасти у провалля – величезну дірку в землі, утворилася на місці Металургійного заводу Китчнера, який вибухнув у великодню неділю 1906 року. Поле зберігало безліч реліквій, і вони їх відкопували з зацікавленістю археологів, обстежують єгипетські руїни: цегла, черпаки, шматки заліза з іржавими болтами, осколки скла, пляшки, наповнені якоїсь безіменної рідиною, і смерділа вона, як найстрашніша отрута цього світу. Щось погане сталося неподалік від цього місця, у гравійному кар'єрі, розташованому біля звалища, але поки Білл не міг пригадати, що саме. Поки він пам'ятав тільки ім'я, Патрік Гумбольдт, і начебто до цієї історії якесь відношення мав холодильник. І ще птиця, яка переслідувала Майка Хэнлона. Що?..
  
  Біл похитав головою. Фрагменти. Соломинки на вітрі. Нічого більше.
  
  Поле канув в Лету разом із залишками Металургійного заводу. Білл раптово згадав величезну димову трубу Металургійного заводу, облицювання плиткою, десять останніх футів зовні покривала сажа. Вона лежала на боці, у високій траві, як гігантський мундштук. Вони якимось чином забиралися на неї і ходили туди-сюди, розкинувши руки, як канатохідці, сміялися. Він струснув головою, немов хотів вигнати міраж торгового центру, потворного нагромадження будівель з вивісками: «СІРС», і «ДЖЕЙ. К. ПЕННИС», і «ВУЛВОРТ», і «КВС», і «ЙОРКС СТЕЙК ХАУС», і «УОЛДЕНБУКС», та десятками інших. Під'їзні доріжки вели до автомобільних стоянок і виводили з них. Але Торговий центр не зник, тому що міражем не був. А від Металургійного заводу Китчнера не залишилося сліду, як і від поля, яке оточувало його руїни. На відміну від спогадів Торговий центр реально існував.
  
  Але чомусь Білл в це не вірив.
  
  – Вам сюди, містере. – Таксист повернув на автостоянку перед спорудою, яке виглядало як велика пластмасова пагода. – Припізнилися трошки, але краще пізно, ніж ніколи, або я не прав?
  
  – Звичайно ж, мають рацію. – Білл простягнув таксисту п'ятірку. – Здачі не треба.
  
  – Всратись і не жити! – вигукнув таксист. – Якщо захочете, щоб вас кудись відвезли, зателефонуйте в «Біг єллоу» і попросіть передати замовлення Дейву. Назвіть мене по імені.
  
  – Я просто попрошу передати замовлення релігійній людині, – посміхнувся Білл. – Того, що вже приглянув собі ділянку на «Горі надії».
  
  – Ви все зрозуміли, – розсміявся Дейв. – Вдалого вам дня.
  
  – І вам теж, Дейв.
  
  Білл трохи постояв під легким дощем, спостерігаючи, як від'їжджає таксі. Раптом зрозумів, що збирався поставити таксисту ще одне питання, але забув... можливо, свідомо.
  
  Він хотів запитати, чи подобається Дейву жити в Деррі.
  
  Білл різко повернувся і увійшов в «Нефрит Сходу». Майк Хенлон чекав у вестибюлі – сидів у плетеному кріслі з величезною розширюється спинкою. Він піднявся, і Білл відчув, як на нього, крізь нього, прокотилося відчуття нереального. Відчуття роздвоєності повернулося, тільки тепер більш сильний, більш жахливе.
  
  Він пам'ятав хлопчика зростанням п'ять фути і три дюйми, стрункого, моторного. Перед ним стояв чоловік зростом п'ять футів і сім дюймів, худорлявий, в одязі, яка висіла на ньому, як на вішалці, з глибокими зморшками на обличчі, говорили про те, що чоловікові далеко за сорок, а не тридцять вісім або близько того.
  
  Потрясіння, яке пережив Білл, мабуть, відбилося на його обличчі, тому що Майк спокійно сказав:
  
  – Я знаю, як виглядаю.
  
  Білл почервонів.
  
  – Не так уже й погано, Майк. Просто я пам'ятаю тебе хлопчиком. І все.
  
  – Всі?
  
  – Ти виглядаєш трохи втомленим.
  
  – Я трохи втомився, але я це переживу. Сподіваюся. – Він посміхнувся, і посмішка освітила особу. В ній Білл побачив хлопчика, якого знав двадцять сім років тому. Як стара дерев'яна Міська лікарня пішла в тінь під натиском сучасних скла і бетону, так і хлопчика, якого знав Білл, замаскували неминучі аксесуари віку. Зморшки на лобі, зморшки від куточків рота, сивина на скронях. Але стара лікарня, нехай і пішла в тінь, все одно залишалася на місці, а тому нікуди не подівся і знайомий Біллу хлопчисько.
  
  Майк простягнув руку:
  
  – Ласкаво просимо в Деррі, Великий Білл.
  
  Білл руку проігнорував, обняв Майка. Майк міцно притиснув його до грудей, і Білл плечем і шиєю відчув його жорсткі кучеряве волосся.
  
  – Якщо що не так, Майк, ми це виправимо. – Білл чув сльози в своєму голосі і не намагався їх приховувати. – Один раз ми з цим впоралися, з-впораємося і ті-тепер.
  
  Майк відірвався від Білла, потримав на відстані руки, і хоча як і раніше посміхався, його очі дуже вже блищали. Він дістав хусточку, витер очі.
  
  – Звичайно, Білл. Будь певен.
  
  – Ви підете за мною, панове? – запитала старша офіціантка, мініатюрна, усміхнена азіатка в рожевому кімоно з драконом, изогнувшим вкритий лускою, хвіст. Її чорне волосся, зібране догори, утримували гребені зі слонової кістки.
  
  – Я знаю дорогу, Роуз, – відповів їй Майк.
  
  – Дуже добре, містер Хенлон. – Її посмішка стала ширше. – Я думаю, ви зустрілися з радістю.
  
  – І я так думаю, – кивнув Майк. – Сюди, Білл.
  
  Він повів його тьмяно освітленим коридором, повз загального обіднього залу, до дверей, яку закривала бісерна фіранка.
  
  – Інші?.. – почав Білл.
  
  – Всі тут, – відповів Майк. – Всі, хто зміг приїхати.
  
  Білл на мить зам'явся у двері, раптом його охопив страх. Опудало не невідоме, не надприродне; лякало усвідомлення того, що він став на п'ятнадцять дюймів вище, ніж у 1958 році, і втратив мало не все волосся. Він раптом знітився (майже жахнувся) при думці, що зараз знову побачить їх всіх і колишні дитячі особи виявляться похованими під відбулися з ними змінами, як виявилася похованою стара лікарня. А місце чарівних кінотеатрів-палаців в їх головах зайняли банки.
  
  «Ми подорослішали, – подумав Білл. – Ми не уявляли собі, що таке може статися, у всякому разі, тоді, у всякому разі, з нами. Але це сталося, і, якщо я переступлю цей поріг, таємне стане явним: ми всі – дорослі».
  
  Він подивився на Майка, збентеженого і притихшего.
  
  – Як вони виглядають? – почув він свій непевний голос. – Майк... як вони виглядають?
  
  – Увійди та побачиш. – Голос Майка звучав по-доброму, і він відкрив двері, пропонуючи Біллу увійти в маленький бенкетний зал.
  
  
  
  2
  
  Білл Денбро придивляється
  
  Можливо, приглушене світло став причиною ілюзії, яка тривала лише частки секунди, але потім Білл питав себе, а не отримав він послання, адресоване тільки йому: доля інший раз може бути доброю.
  
  У цей короткий момент йому здалося, що ніхто з них не подорослішав, що всі друзі якимось чином послідували прикладу Пітера Пена і залишилися дітьми.
  
  Річі Тозиер, який завалив стілець на задні ніжки, щоб притиснути спинку до стіни, щось розповідав Беверлі Марш, яка підняла руку до рота, приховуючи сміх; і пустотлива усмішка Річі анітрохи не змінилася. Едді Каспбрэк сидів зліва від Беверлі. А перед ним, поруч з склянкою води, лежала пластикова пляшка з відходить від кришки закругленою рукояткою. Форма і пляшки, і рукоятки осучаснена, але призначення, безсумнівно, залишилося незмінним: це був інгалятор. На іншому кінці столу, спостерігаючи трійцю з написаними на обличчі заклопотаністю, радістю і зосередженістю, сидів Бен Хэнском.
  
  Білл виявив, що його рука хоче піднятися до голови, і усвідомив з сумним подивом, що в цей самий момент він трохи не провів нею по лисині, в надії, а раптом його волосся чудесним чином повернулися – відмінні руде волосся, які він почав втрачати вже на другому курсі коледжу.
  
  Тут мильна бульбашка ілюзії лопнув. Білл побачив, що Річі без окулярів і подумав: «Напевно, носить контактні лінзи» – так і виявилося. Окуляри він ненавидів. Футболки і вельветові штани, в яких колись ходив Річі, поступилися місцем костюма, які не продавалися в секціях готового одягу: Білл прикинув, що коштував цей костюм дев'ятсот доларів і шили на замовлення.
  
  Беверлі Марш (якщо її прізвище залишалася Марш) перетворилася на сліпучу красуню. Тепер вона не збирала волосся у недбалий кінський хвіст – вони падали на плечі її простенької білої блузи «Шипэнд-Шор» 3 каскадом пом'якшеного кольору, світилися, як бурштинове озеро. Білл легко уявив собі, що на вулиці, навіть в такий похмурий день, як цей, вони б полум'яніли. І спробував уявити собі, як воно – заритися руками в ці волосся. «Історія стара як світ, – сухо подумав він. – Я люблю свою дружину, але до чого крихта хороша!»
  
  Едді (це дивно, але чиста правда), подорослішавши, став дуже вже схожий на Ентоні Перкінса 4. Обличчя його вкривали передчасні зморшки (хоча в рухах він здавався навіть молодше Річі і Бена). Додавали років і окуляри без оправи, які він носив окуляри, які міг би надягати англійська баристер 5, наближаючись до лаві судді чи знайомлячись з резюме справи. Він стриг волосся коротко, зачіска давно вийшла з моди, а в кінці п'ятдесятих і на початку шістдесятих називалася «Ліга плюща». Яскравий картатий піджак спортивного покрою виглядав так, немов придбав його Едді на розпродажу в магазині чоловічого одягу, який доживав останні дні... але годинник носив швейцарські, «Патек Філіп», а мізинець на правій руці прикрашав перстень з рубіном. Занадто величезна вульгарним і нарочито показним, щоб бути стікляшкою.
  
  Хто дійсно змінився, так це Бен, і знову глянувши на нього, Білл відчув вже звичне роздвоєння. Обличчя залишилося колишнім, волосся, більш довгі і сивочолі, він зачісував, як і раніше, направо. Але Бен став худим. Невимушено сидів на стільці, розстебнувши невибагливу шкіряну жилетку, під якою виднілася сорочка з шамбр. Він носив джинси «левіс» з прямими штанинами, ковбойські чоботи і широкий пояс з пряжкою з чорненого срібла. Одяг облягала струнку, з вузькими стегнами фігуру. На руці поблискував набірний важкий браслет, тільки з ланками не з золота, міді. «Він схуд, – подумав Білл. – Перетворився на власну тінь... Старина Бен схуд. Воістину чудесам несть кінця».
  
  На мить в маленькій кімнатці повисла неймовірна тиша. То був один з самих незвичайних моментів, які довелося випробувати Біллу Денбро. Стена з ними не було, але тим не менш сьомий учасник на зустріч прийшов. Тут, в банкетному залі ресторану, Білл відчував його присутність так виразно, ніби бачив перед собою... і це був не старий у білому одязі і з косою на плечі. Це була біла пляма на карті, яке лежало між 1958 і 1985 роками, територія, яку дослідник міг би назвати Великим Незвіданим. Білл спробував відповісти на питання, що саме могло там бути. Беверлі Марш в короткій спідниці, виставляє напоказ більшу частину довгих, точених ніг, Беверлі Марш в чобітках гоу-гоу, з гладкими і розчесаним на прямий проділ волоссям? Річі Тозиер, несучий плакат з написом «ЗУПИНІТЬ ВІЙНУ» з одного боку і «ПРИБЕРІТЬ ППОР 6 З КАМПУСУ» з іншого? Бен Хэнском у жовтій касці з перекладної картинкою, на якій зображений американський прапор, без сорочки, з животом, який все менше нависає над ременем, керуючий бульдозером, сидячи під парасолькою з парусини? Цей сьомий був чорним? Не перебував у родинних стосунках з Р. Репом Брауном 7 або Грэндмастером Флешем 8 ні в жодному разі, цей хлопець носив прості білі сорочки і вилинялі слакси з «Джей. К. Пенні», сидів у залі для наукової роботи бібліотеки університету Мена, писав статті про джерела приміток і можливих перевагах ISBN при каталогізації книг, тоді як за стінами бібліотеки проходили демонстрації, Філ Оукс співав «Річард Ніксон, знайди собі іншу країну», люди помирали у селах, назви яких ніхто не міг вимовити; він же сидів, поглинений своєю роботою (Білл бачив його), яку освітлював падаючий у вікно зимовий світло, з суворим і захопленим особою, знаючи, що робота бібліотекаря дуже схожа з роботою механіка вічного двигуна. Він був сьомим? Чи це був молодий чоловік, що стояв перед дзеркалом, спостерігає, як збільшується чоло, дивився на рудуваті волосся, що залишилися на гребінці, на відображення в дзеркалі купи блокнотів, що лежать на столі, блокнотів з першим, чорновим варіантом роману «Джоанна», який буде опублікований роком пізніше?
  
  Хтось з вищевказаних, всі з перелічених, ніхто з вищевказаних.
  
  Насправді це не мало значення. Сьомий тут був, і в якийсь момент вони всі відчули його присутність... і можливо, найкращим чином зрозуміли страшну силу істоти, яке повернуло їх сюди. «Воно живе, – подумав Білл, холонучи під одягом. – Око тритона, хвіст дракона, рука шибеника... чим би Воно не було, Воно знову тут, в Деррі. Воно».
  
  І він відчув раптом, що Він – той самий сьомий, що Воно і час якимось чином взаємозамінні, що Воно носило обличчя їх всіх, і тисяч інших, прикриваючись якими наводило жах і вбивало... і думка, що Воно могло бути ними, безсумнівно, найбільше лякала. «Як багато від нас залишилося тут? – думав він з зростаючим жахом. – Як багато від нас так і не покинуло дренажні тунелі і каналізаційні колектори, де жило Воно... і де харчувалися? Тому ми забули? Тому що частина кожного з нас залишилася без майбутнього, не подорослішала, ніколи не виїжджала з Деррі? Тому?»
  
  Він не бачив відповідей на їхніх обличчях... на них відображалися тільки питання, які він ставив собі.
  
  Думки формуються й проскакують в частки миттєвостей або в мілісекунди, створюючи власні часові рамки, так що всі ці міркування в голові Білла вмістилися в якісь п'ять секунд.
  
  А потім Річі Тозиер, приваливши стілець до стінки, знову широко посміхнувся:
  
  – Ой, ви тільки подивіться – у Білла Денбро хромована дах. І як довго ти полірував її пастою «Тэтл» 9, Великий Білл?
  
  І Білл, і гадки не маючи, що за цим піде, відкрив рот і почув власний голос:
  
  – На хер тебе і твою балаканину, Балабол.
  
  На мить запала тиша... а потім бенкетний зал вибухнув сміхом. Білл поспішив до них, почав тиснути руки, і хоча в його відчуття в той момент вистачало жахливого, дещо його заспокоювало: усвідомлення, що він нарешті повернувся додому.
  
  
  
  3
  
  Бен Хэнском скидає вагу
  
  Майк Хенлон замовив випивку, і, наче компенсуючи виникла раніше паузу, всі відразу заговорили. Беверлі Марш, як з'ясувалося, тепер стала Беверлі Роган. За її словами, в Чикаго вона вийшла заміж за чудового чоловіка, який повністю перевернув її життя і як за помахом чарівної палички зміг перетворити дружини схильність до шиття в успішне підприємство з розробки та пошиття модного одягу. Едді Каспбрэку належала компанія з прокату лімузинів у Нью-Йорку. «Наскільки я знаю, моя дружина зараз може лежати в ліжку з Аль Пачіно», – посміхнувшись, оголосив він, і всі знову зареготали.
  
  Вони знали про досягнення Білла і Бена, але у Білла склалося відчуття, що до самого останнього часу вони ніяк не пов'язували їх імена (Бен – архітектор, він – письменник) з друзями дитинства. Беверлі дістала з сумочки по примірнику «Джоани» і «Чорної стрижня» (обидві в кишеньковому форматі) і попросила автограф. Білл відмовлятися не став, але помітив, що книги новенькі, ніби вона купила їх в кіоску в аеропорту, коли вийшла з літака.
  
  В тій же манері Річі сказав Бену, в якому він захваті від комунікаційного центру Бі-бі-сі в Лондоні... але в його очах читалося подив, наче він не міг зв'язати то будівлю з цим чоловіком... або з товстим хлопчиськом, який показав їм, як затопити половину Пустки з допомогою кількох вкрадених дощок і іржавої автомобільної дверцята.
  
  Річі працював діджеєм в Каліфорнії. Він сказав їм, що його прізвисько " Людина тисячі голосів, і Білл застогнав:
  
  – Господи, Річі, твої голоси завжди були такими страшними.
  
  – Лестощами ви нічого не доб'єтеся, містика, – недбало відповів Річі.
  
  Коли Бев запитала, чи носить він контактні лінзи, Річі знизив голос:
  
  – Нахилися ближче, бей-бі.
  
  Беверлі нахилилася і радісно скрикнула, коли Річі трохи повернув голову, щоб вона побачила край м'яких лінз «Гидромист», які він носив.
  
  – Бібліотека все та ж? – запитав Бен Майка Хэнлона.
  
  Майк дістав гаманець і продемонстрував фотографію бібліотеки з висоти пташиного польоту. Зробив це з гордістю людини, показує фотографії своїх дітей після питання про сім'ю.
  
  – Її зробив хлопець, у якого свій легкомоторний літак, – пояснив він, коли фотографія пішла по руках. – Я намагався переконати Міську раду або якого-небудь добре забезпеченого приватного спонсора виділити гроші на збільшення фотографії до розмірів вітража, щоб повісити її в дитячій бібліотеці. Поки безрезультатно. Але фотографія хороша, правда?
  
  Вони всі погодилися. Бен дивився на неї довше всіх, просто уп'явся поглядом. Нарешті постукав пальцем по скляному коридору, який сполучав дві будівлі.
  
  – Ти де-небудь таке бачив, Майк?
  
  Майк посміхнувся:
  
  – Це твій комунікаційний центр, – і всі шестеро знову розсміялися.
  
  Принесли напої. Все нарешті розсілися.
  
  Кімнату огорнула тиша, несподівана, незручна, викликала замішання. Вони переглянулися.
  
  – Ну? – запитала Беверлі обволікаючим, трохи хрипкуватим голосом. – За що п'ємо?
  
  – За нас, – тут же відповів Річі. Вже не посміхаючись. Він зустрівся поглядом з Біллом, сколихнувши в нього бурю емоцій, з якими Білл ледве впорався: він згадав себе і Річі посеред Нейболт-стріт, коли тварюка, яка могла бути клоуном або могла бути перевертнем, зникла, а вони обнімали один одного і плакали. Його рука, піднімаючи склянку, тремтіла, і кілька крапель впали на серветку.
  
  Річі повільно встав і, один за іншим, вони наслідували його приклад: Білл – першим, потім Бен і Едді, Беверлі і, нарешті, Майк Хенлон.
  
  – За нас, – повторив Річі, і його голос, як та Біла рука, трохи тремтів. – За Клуб невдах 1958.
  
  – За Невдах. – В голосі Бев чулися веселі нотки.
  
  – Невдах. – Особа Едді за очками без оправи було блідим і старим.
  
  – Невдах, – погодився Бен. Легка і сумна посмішка скривила куточки рота.
  
  – Невдах, – промовив Майк Хенлон.
  
  – Невдах, – підвів риску Білл.
  
  Вони цокнулися. Випили.
  
  Знову впала тиша, але на цей раз Річі її не порушив. Всі відчували, як необхідна ця пауза.
  
  Вони сіли, і Білл обернувся до людини, що їх зібрав.
  
  – Викладай, Майк. Розкажи нам, що тут відбувається і що ми можемо зробити.
  
  – Спочатку поїмо, – відповів Майк. – Поговоримо пізніше.
  
  Вони взялися за їжу... і їли довго і з задоволенням. «Як в старому анекдоті про засудженого до смерті», – подумав Білл, і відчув, що сам давно вже не їв з таким апетитом... його так і кортіло подумати: «З самого дитинства». Готували в ресторані не на вищому рівні, але і далеко не погано, і їжі було багато. Незабаром всі шестеро активно передавали один одному стоять на столі страви: свинячі реберця, курку з грибами, обсмажені курячі крильця, млинці з овочами, водяні горіхи, загорнуті в бекон, смужки копченої яловичини на шпажках.
  
  Насамперед їм на стіл поставили таці з закусками, по центру кожного стояла маленька керамічна жаровня. І Річі (він ділив піднос з Беверлі), як дитина, тримав над жаровнею все, що потім клав у свою тарілку, включаючи половину млинця з овочами і кілька червоних квасолин.
  
  – Жаровня на столі – мені це так подобається, – зізнався він Бену. – Я б з'їв гівно на паличці, якщо на моєму столі стоїть жаровня.
  
  – Та певно, вже з'їв, – хмикнув Білл, і Беверлі так сміялася, що їй довелося виплюнути їжу на серветку, щоб не вдавитися.
  
  10– Господи, здається, мене зараз вирве. – Річі так точно імітував Дона Пардо , що Беверлі засміялася ще сильніше, її обличчя стало яскраво-червоний.
  
  – Припини, Річі, – видихнула вона. – Я тебе попереджаю.
  
  – Попередження почуте, – відповів Річі. – Їж, їж, дорога.
  
  Роуз сама принесла десерт – велику гору «Запеченої Аляски» 11, і сама запалила торт на чолі столу, там, де сидів Майк.
  
  – Більше жаровень на моєму столі, – сказав Річі голосом людини, який помер і відправився на небеса. – Це найкраща трапеза, яку мені доводилося є в цьому житті.
  
  – Ми намагалися, – похнюпилася Роуз.
  
  – Якщо я задую вогонь, моє бажання здійсниться? – запитав він її.
  
  – У «Нефриті Сходу» виконуються всі бажання, сер.
  
  Посмішка Річі разом зблякла.
  
  – Мені подобається ваш настрій, але, знаєте, я сумніваюся в істинності вашого твердження.
  
  Вони з'їли майже весь торт. І коли Білл відкинувся на спинку стільця, з животом, випираючим над ременем, він звернув увагу на що стоять на столі склянки. Здавалося, їх сотні. Білл трохи посміхнувся, згадавши, що умовив два мартіні до обіду і ще бог знає скільки пляшок пива «Кірін» за їжею. Інші від нього не відставали. У їх теперішньому стані і запашні кеглі для боулінгу, мабуть, відрізнялися б чудовим смаком. І проте, він не відчував, що напився.
  
  – Я стільки не їв з самого дитинства, – подав голос Бен. Вони всі подивилися на нього, і він трохи почервонів. – В прямому сенсі слова. Ця самий ситний обід з тих пір, як я вчився в десятому класі.
  
  – Ти сів на дієту? – спитав Едді.
  
  – Так, – кивнув Бен. – Сів. На дієту свободи Бена Хэнскома.
  
  – І що тебе до цього спонукало? – запитав Річі.
  
  – Навряд чи ви захочете слухати цю давню історію... – Бен засовався на стільці.
  
  – Не знаю, як інші, але я хочу, – перервав його Білл. – Розкажи нам, Бен. Без утайки. Що перетворило Стоги Колхуна в модель з глянсового журналу, яку ми бачимо сьогодні?
  
  Річі пирхнув:
  
  – Стіг, точно. Я і забув.
  
  – Не така це вже історія. Навіть взагалі не історія. Після того літа... після 1958-го... ми прожили в Деррі ще два роки. Потім моя мама втратила роботу, і нам довелося переїхати в Небраску, бо там жила її сестра, яка запропонувала взяти нас до себе до тих пір, поки матері не вдасться знову встати на ноги. Хорошого в цьому було мало. Її сестра, моя тітка Джин, ставилася до тих, хто вміє псувати життя стервам, які вважають своїм обов'язком постійно нагадувати тобі про твоє місце в цьому великому світі. Вона невпинно твердила, як нам пощастило, що у моєї матері є сестра, яка дала нам стіл і дах, як нам пощастило, що ми не живемо на допомогу, і все таке. Я став таким товстим, що викликав у неї огиду. Вона не давала мені спокою. «Бен, ти повинен більше займатися фізкультурою. Бен, у тебе буде інфаркт до того, як тобі виповниться сорок, якщо ти не схуднеш. Бен, у світі голодує так багато дітей, що тобі має бути соромно своєї ваги». – Він помовчав, випив води. – Але вона згадувала голодуючих дітей і у тих випадках, коли я залишав що в тарілці.
  
  Річі засміявся і кивнув.
  
  – У будь-якому випадку країна тільки виходила з кризи, і моєї матері знадобився майже рік на пошуки постійної роботи. Тоді ми поїхали з дому моєї тітоньки в Ла-Вісті і перебралися в Омаху. В порівнянні з 1958 роком я додав дев'яносто фунтів. Думаю, я товстішав виключно для того, щоб досадити тітці Джин.
  
  Річі присвиснув.
  
  – Так ти важив...
  
  – Майже двісті десять фунтів, – похмуро відповів Бен. – І коли я пішов в Истсайдскую середню школу в Омасі, уроки фізкультури... не стали моїми улюбленими. І там мене звали Сисястым. Сподіваюся, вам ідея зрозуміла.
  
  Глузування тривали сім місяців, але одного разу, коли ми переодягалися після чергового уроку фізкультури, двоє чи троє молодиків почали... бити мене по животу. Вони називали це «струсити жир». Незабаром до них приєдналися ще двоє або троє. Потім четверо чи п'ятеро. І нарешті, всі вони взяли участь у цій забаві, почали ганяти мене по роздягальні, шльопаючи по животу, по заду, по спині, ногах. Я перелякався і почав кричати. Від моїх криків решта просто заливалися сміхом.
  
  Знаєте, – Бен дивився на стіл, перекладаючи ножі й виделки, – озираючись назад, я можу сказати, що до дзвінка Майка той день був останнім, коли я подумав про Генрі Бауэрсе. Почав це син фермера, хлопець зі здоровенними ручищами, і поки вони ганяли мене, я вирішив, що Генрі повернувся в моє життя. Думаю... ні, я знаю, що саме тоді я і запанікував.
  
  Вони гнали мене по коридору, повз шафок, де хлопці, які серйозно займалися спортом, зберігали свою амуніцію. Голий, червоний, як зварений лобстер, я втратив почуття власної гідності... або себе. Ось до чого вони мене довели. Я кричав, кличучи на допомогу, а вони бігли за мною і кричали: «Стрясем жир! Стрясем жир! Стрясем жир!» Там стояла лава...
  
  – Бен, тобі не обов'язково все це згадувати! – раптом вигукнула Беверлі. Обличчя її стало попелясто-сірим. Вона крутила в руках склянку, трохи не розплескати воду.
  
  – Хай закінчить, – заперечив Біл.
  
  Бен кинув на нього короткий погляд і кивнув.
  
  – Лавка стояла в кінці коридору. Я спіткнувся об неї, впав, вдарився головою. Хвилину чи дві вони ще стояли навколо мене, а потім чийсь голос сказав: «Гаразд. Хорошого потрошку. Ідіть переодягатися».
  
  В дверях стояв тренер, у синіх спортивних штанях з білими лампасами і білій футболці. Ніхто не знав, як давно він за всім цим спостерігав. Вони всі подивилися на нього, деякі посміхалися, інші відчували себе винуватими, особи третіх не виражали нічого. Вони пішли. А я розридався.
  
  Тренер ще якийсь час стояв, привалившись до одвірка, дивлячись на мене, дивлячись на голого товстого хлопчика, чия шкіра почервоніла від незліченних ляпанців, на товстого хлопчика, який плакав, лежачи на підлозі.
  
  Нарешті він запитав: «Бенні, чому б тобі на хер не заткнутися?»
  
  І я заткнувся. Від подиву. Уявити собі не міг, що почую таке слово з вуст учителя. Подивився на нього знизу вгору, а він підійшов і сів на лаву, про яку я спіткнувся. Нахилився до мене, і свисток, що висів у нього на шиї, хитнувся і стукнув мене по лобі. На мить я подумав, що він збирається поцілувати мене або зробити що-то таке, і відскочив, але він схопив мене за груди і стиснув. Потім забрав руки й витер об штани, неначе доторкався до чогось брудного.
  
  «Ти думаєш, я збираюся тебе заспокоювати? – почув я від нього. – Марно. Їх нудить від твого виду, і мене теж нудить. Причини у нас різні, але тільки тому, що вони – діти, а я – ні. Вони не знають, чому їх від тебе нудить. Я знаю. Мене нудить, тому що я бачу, як ти хоронишь гарне тіло, яке дав тобі Бог, під товстенним шаром жиру. Це неподобство – так потурати власним дурним бажанням. А тепер послухай мене, Бенні, тому що іншого випадку поговорити з тобою мені не випаде. У мене футбольна команда, і баскетбольний, і легкоатлетична, а в проміжках доводиться працювати і з плавцями. Тому це наш перший і останній розмова. Ти заплив жиром тут. – Він постукав мене по лобі, з того самого місця, куди вдарив цей чортовий свисток. – Там у всіх скупчується жир. А якщо ти сосредотачиваешь те, що у тебе між вух, на дієті, то починаєш втрачати вагу. Але такі хлопці, як ти, на це не здатні».
  
  – Який мерзотник! – обурено вигукнула Беверлі.
  
  – Так, – Бен широко посміхнувся. – Але він не знав, що він мерзотник, таким тупим. Він, певно, бачив Джека Уебба у фільмі «Інструктор» 12 разів шістдесят, тому дійсно думав, що робить мені послугу. І, як з'ясувалося, надав. Тому що в той самий момент я дещо про що подумав. Я подумав...
  
  Він відвернувся, спохмурнів, – і у Білла раптом виникло престраннейшее почуття: він знав, що зараз скаже Бен, перш ніж той відкрив рот.
  
  – Я сказав вам, що останній раз згадав Генрі Бауэрса, коли ці хлопці ганялися за мною і зганяли з мене жир. А коли тренер піднімався, щоб піти, я востаннє по-справжньому подумав про те, що ми зробили влітку п'ятдесят восьмого. Я подумав...
  
  Бен знову зам'явся, по черзі подивився на кожного, немов вивчаючи особи, і продовжив, ретельно добираючи слова.
  
  – Я подумав, як славно ми діяли разом. Я подумав про те, що ми зробили і як ми це зробили, і мене раптом осінило: якби тренеру довелося зіткнутися лицем до лиця з чимось таким, волосся у нього миттєво б посивіли, а серце зупинилося б, як старий годинник. Напевно, я поставився до нього несправедливо, але і він вчинив точно так само по відношенню до мене. І напевно, зрозуміло, що після цього сталося зі мною...
  
  – Ти озвірів, – сказав Білл.
  
  Бен усміхнувся.
  
  – Так, абсолютно вірно, – кивнув він. – Я його покликав: «Тренер!»
  
  Він повернувся і подивився на мене. «Ви говорите, що тренуєте легкоатлетичну команду?» – запитав я.
  
  «Абсолютно вірно, – відповів він. – Хоча тебе це без різниці».
  
  «Послухай мене, дурний, тупоголовый сучий син, – продовжив я, і в нього відвисла щелепа і выпучились очі. – У березні я збираюся взяти участь у змаганнях з бігу. І що ти думаєш з цього приводу?»
  
  «Я думаю, тобі варто закрити пащу, поки ти не нажив серйозних неприємностей».
  
  «Я збираюся перемогти всіх, кого ти выставишь. Я збираюся перемогти твоїх кращих спортсменів. А потім я хочу почути від тебе гребаное вибачення».
  
  Його пальці стиснулися в кулаки, і на мить мені здалося, що зараз він повернеться і вріже мені так, що мало не здасться. Але пальці розтулилися.
  
  «Це всього лише слова, жиртрест, – почув я. – Говорити може кожен. Але якщо ти обгонишь моїх кращих, я подам заяву про звільнення і піду прибирати кукурудзу». З тим він і пішов.
  
  – Ти схуд? – запитав Річі.
  
  – Якщо на те пішло, так, – відповів Бен. – Але тренер помилився. Причина була не у мене в голові. Її слід шукати в моєї матері. Того вечора я прийшов додому і сказав, що хочу схуднути. Закінчилося все моторошної сваркою, ми обоє розплакалися. Вона почала з колишніх аргументів: я зовсім не товстий, просто у мене широкі кістки, а великий хлопчик, який хоче стати великим чоловіком, повинен є багато тільки для того, щоб не втрачати вагу. Для неї... думаю, моя повнота додавала їй впевненості. Її лякала необхідність одній виховувати сина. У неї не було ні спеціальної освіти, ні особливих навичок, тільки бажання працювати. І коли вона могла дати мені добавку... або подивитися на мене через стіл і побачити, який я великий...
  
  – Вона почувала, що в цій битві з життям вона перемагає, – вставив Майк.
  
  – Точно. – Бен допив пиво і долонею витер маленькі пінні вусики з верхньої губи. – Так що боротися довелося перш за все не з моєю головою, а з нею. Вона моє бажання просто отторгала, і не один місяць. Не хотіла викидати мою стару одяг, не купувала нову. Я до того часу вже бігав. Бігав постійно, і іноді серце билося так сильно, що я ледь не втрачав свідомість. Мій перший забіг на милю закінчився тим, що мене вирвало і я таки гепнувся в непритомність. Потім я якийсь час тільки блював. А трохи пізніше мені доводилося утримувати штани, щоб вони не звалилися з мене на бігу.
  
  Я підрядився розносити газети і бігав з почтальонской сумкою на шиї. Вона билася об мою груди, а руками я тримався за штани. Мої сорочки вже нагадували вітрила. Вечорами, приходячи додому, я з'їдав половину того, що лежало в моїй тарілці. Мати плакала й казала, що я морю себе голодом, вбиваю себе, що я більше її не люблю, що вона надривається на роботі заради мене, а мені на це наплювати.
  
  – Господи, – пробурмотів Річі, закурюючи. – Не уявляю собі, як ти це витримав, Бен.
  
  – Просто обличчя тренера постійно стояло переді мною, – відповів Бен. – Я пам'ятав, як він виглядав після того, як схопив мене за цицьки в коридорі, який вів в чоловічу роздягальню. Так мені і вдалося схуднути. Я купив собі нові джинси і дещо з одягу на гроші, які отримував на пошті, а один старий, який жив на першому поверсі, шилом проколював на моєму ремені нові дірки... якщо не помиляюся, проколов п'ять. Думаю, я тоді згадав ще один випадок, коли мені самому довелося купувати нові джинси – після того, як Генрі зіштовхнув мене в Пустку і ледь не порізав на шматки.
  
  – Так, – посміхнувся Едді. – У той день ти ще дав мені пораду щодо шоколадного молока. Пам'ятаєш?
  
  Бен кивнув.
  
  – Якщо я і згадав, – продовжив Бен, – то лише на секунду, а потім все пішло. Приблизно в той же час я почав ходити в школі на курс «Здоров'я і правильне харчування» і з'ясував, що зелені можна їсти скільки завгодно і при цьому абсолютно не поправлятися. Якось увечері мати поставила на стіл миску з салатом, шпинатом, шматочками яблука і залишками шинки. Я ніколи не любив заячої їжі, але в той вечір тричі брав добавку і говорив матері, як все смачно.
  
  І, як з'ясувалося, проблема вирішилася сама собою. Мати не хвилювало, що саме я їв, головне, щоб я їв багато. Після цього вона закармливала мене салатами. Я їх їв три наступних роки. Інший раз дивився в дзеркало, щоб переконатися, що ніс у мене не смикається, як у кролика.
  
  – А з тренером чим закінчилося? – спитав Едді. – Ти вийшов на бігову доріжку? – І він торкнувся інгалятора, наче думка про бігу нагадала про астмі.
  
  – Так, вийшов, – відповів Бен. – На двох дистанціях, двісті двадцять ярдів і чотириста сорок. До того часу я схуд на сімдесят фунтів і виріс на два дюйми, тому те, що залишилося, краще розподілилося по тілу. У перший день я виграв забіги і на двісті двадцять ярдів, випередивши другого призера на шість футів, і на чотириста сорок, відірвавшись на вісім футів. Потім підійшов до тренера, такого взбешенному, що він міг би кусати лікті. «Схоже, вам пора подавати заяву про відставку і йти збирати кукурудзу, – сказав я йому. – Коли збираєтеся брати квиток в Канзас?»
  
  Спочатку він мовчав... тільки врізав мені, і я впав на спину. Потім велів мені забиратися геть зі стадіону. Сказав, що такі розумники, як я, йому в легкоатлетичній команді не потрібні.
  
  «Я б не пішов до вас в команду, навіть якщо б мене призначив туди президент Кеннеді, – відповів я, витираючи кров з куточка рота. – І оскільки я почав худнути завдяки вам, зла я на вас не тримаю... але наступного разу, коли поставите перед собою тарілку з вареною кукурудзою, згадайте про мене».
  
  Він сказав мені, що зробить з мене відбивну, якщо я негайно не піду. – Бен ледь посміхався, але в цій усмішці не було нічого приємного і вже точно нічого ностальгійного. – Так і сказав. Всі дивилися на нас, включаючи хлопців, яких я переміг. І всі вони перебували в замішанні. Я йому на це відповів: «Послухайте мене, тренер. Один удар з рук зійде, тому що ви – розлючений невдаха, занадто старий, щоб якось змінити своє життя. Але спробуйте вдарити мене ще раз, і я зроблю все, щоб ви залишилися без роботи. Не впевнений, що мені це вдасться, але я докладу всіх зусиль. Я схуд для того, щоб знайти трохи власної гідності і спокою. І ось за це варто боротися».
  
  – Все це звучить чудово, Бен, – подав голос Білл, – але письменник в мені задається питанням, невже якась дитина міг таке сказати.
  
  Бен хитнув головою, посміхнувся своєю особливою усмішкою.
  
  – Сумніваюся, якщо б мова йшла про дитину, не відбувся через те, що довелося пережити нам. Але я це сказав... і не кидався словами.
  
  Білл подумав, кивнув:
  
  – Гаразд.
  
  – Тренер стояв, уперши руки в боки, – продовжував Бен. – Він відкрив рот і тут же закрив. Всі мовчали. Я повернувся і пішов і більше не бачив тренера Вудлея. Коли мій куратор приніс мені список предметів на наступний навчальний рік, хто-то в графі фізкультура написав «ЗВІЛЬНЕНИЙ», і куратор це затвердив.
  
  – Ти його переміг! – вигукнув Річі, піднявши над головою стиснуті в кулаки руки. – Молодець, Бен!
  
  Бен знизав плечима:
  
  – Думаю, я переміг частину себе. Мабуть, тренер мене підштовхнув... але я думаю, саме ви змусили мене повірити, що таке мені дійсно під силу. І я це зробив.
  
  Бен чарівно знизав плечима, але Білл бачив крапельки поту, що виступили у нього на лобі.
  
  – Досить сповідей. Але я готовий випити ще пива. Коли багато говориш, розігрується спрага.
  
  Майк просигналив офіціантці.
  
  Всі шестеро щось замовили і базікали про дрібниці, поки не прибули напої. Білл дивився на свою склянку з пивом, спостерігаючи, як бульбашки деруться по стінках. Його бавила і жахала надія, що хтось ще розповість історію про прожитих роках, припустимо, Беверлі – про чудову людину, за якого вона вийшла заміж (нехай навіть він і був занудою, як і більшість чудових людей), або Річі Тозиер взявся б травити байки про кумедні випадки в радіостудії, або Едді Каспбрэк розповів їм, яким насправді Тедді Кеннеді, скільки залишає на чай Роберт Редфорд... або висунув б кілька цікавих версій про те, чому Бен зміг скинути зайві фунти, а він як і раніше не розлучається з інгалятором.
  
  «Справа ж у тому, – думав Білл, – що Майк може почати говорити в будь-яку хвилину, а у мене немає впевненості, що я хочу його слухати. І серце в мене б'ється занадто вже часто, і руки надто похололо. Щоб витримати такий страх, треба бути на двадцять п'ять років молодша. Так скажіть що-небудь, хто-небудь. Давайте поговоримо про кар'єрах і родичів, про те, яке це – знову дивитися на давніх друзів і усвідомлювати, що час пару-трійку раз міцно врезало тобі в ніс. Давайте поговоримо про секс, про бейсбол, про ціни на бензин, про майбутнє країн – учасниць Варшавського договору. Про що завгодно, за винятком однієї теми, обговорити яку ми тут і зібралися. Так скажіть що-небудь хто-небудь».
  
  Хтось сказав. Едді Каспбрэк. Але не став описувати Тедді Кеннеді, не назвав суму чайових, які залишає Роберт Редфорд, навіть не пояснив, чому не розлучається з цією штуковиною, яку в далекому минулому Річі називав «сосалкой для легень». Він запитав Майка, коли помер Стен Уріс.
  
  – Позавчора ввечері. Коли я вам телефонував.
  
  – Це якось пов'язане... з причиною нашого приїзду сюди?
  
  – Я міг би піти від відповіді і сказати, що, напевно, нікому знати не дано, раз вже передсмертної записки він не залишив, – відповів Майк. – Але сталося це практично відразу після мого дзвінка, тому логічне припущення.
  
  – Він покінчив з собою, так? – сухо запитала Беверлі. – Господи... бідний Стен.
  
  Решта дивилися на Майка, який допив пиво, перш ніж відповісти.
  
  – Він вчинив самогубство, так. Судячи з усього, піднявся в ванну незабаром після того, як я йому зателефонував, набрав води, ліг у ванну і перерізав собі зап'ястя.
  
  Білл оглянув стіл, навколо якого застигли приголомшені, зблідлі обличчя – не тіла, тільки ці особи, що нагадують білі кола.
  
  Як білі повітряні кулі, місячні повітряні кулі, прив'язані давнішнім обіцянкою, яку давно слід було визнати таким, що втратив чинність.
  
  – Як ти дізнався? – запитав Річі. – Про це написали в місцевих газетах?
  
  – Ні. З деяких пір я передплачую газети тих міст, де ви жили. Багато років спостерігав за вами.
  
  – «Я шпигун» 13, – похмуро кинув Річі. – Спасибі, Майк.
  
  – Це була моя робота, – просто відповів Майк.
  
  – Бідний Стен, – повторила Беверлі. Новина її як громом вразила, вона ніяк не могла з нею зжитися. – Але ж тоді він був таким сміливим. Таким... цілеспрямованим.
  
  – Люди міняються, – сказав Едді.
  
  – Невже? – запитав Білл. – Стен був... – Він розправив руками скатертину, підшукуючи точні слова. – Стен у всьому цінував порядок. У таких людей книги на полицях поділені на художню і документальну літературу... і в кожному розділі стоять строго за алфавітом. Я пам'ятаю, як одного разу він сказав... не пам'ятаю, де ми були і що робили, у всякому разі, поки не пам'ятаю, але думаю, це сталося ближче до кінця тієї історії. Він сказав, що страх винесе, але терпіти не може бруднитися. Мені здається, у цих словах і полягала сутність Стена. Може, дзвінок Майка Стен сприйняв як необхідність вибору. А він міг вибирати одне з двох: залишитися в живих і забруднитися або померти чистим. Може, насправді люди анітрохи не змінюються. Може, вони просто... може, вони просто тверднуть.
  
  Паузу порушив Річі:
  
  – Добре, Майк. Що відбувається в Деррі? Розкажи нам.
  
  – Я можу розповісти вам тільки частина, – відповів Майк. – Я можу розповісти вам, наприклад, що відбувається тепер... і я можу розповісти дещо про вас. Але я не можу розповісти вам все, що сталося влітку 1958 року, і не думаю, що в цьому є необхідність. З часом ви все згадаєте самі. Думаю, якщо я розповім вам занадто багато до того, як ви будете готові згадати, що трапилося зі Стэном...
  
  – Може статися з нами? – рівним голосом запитав Бен.
  
  Майк кивнув:
  
  – Так. Саме цього я й боюся.
  
  – Тоді розкажи нам те, що можеш, Майк, – попросив Білл.
  
  – Добре, – кивнув Майк. – Розповім.
  
  
  
  4
  
  Невдахи входять в курс справи
  
  – Знову пішли вбивства, – відверто почав Майк. Оглянув всіх сидячих за столом, а потім його погляд зупинився на Біллі. – Перше з «нових вбивств», якщо дозволите ввести такий малоприємний термін, почалося на Мосту Головної вулиці, а закінчилося під ним. Жертвою став гей і по-дитячому безпосередній чоловік, якого звали Адріан Меллон. Він страждав астмою.
  
  На столі з'явилася рука Едді, торкнулася інгалятора.
  
  – Це сталося минулого літа, двадцять першого липня, в останню ніч фестивалю «Дні Каналу». У нас це свято, наш... наш...
  
  – Деррійський ритуал, – почувся тихий голос Білла. Його довгі пальці масажували віскі, і не складало труднощів здогадатися, що він думає про свого брата Джорджа... Джорджі, який майже напевно відкрив рахунок жертвам минулого разу.
  
  – Ритуал, – повторив Майк. – Так.
  
  Він розповів про те, що сталося з Адріаном Меллоном, швидко, не отримуючи ніякого задоволення від того, що по ходу його розповіді очі у них розкривалися все ширше і ширше. Розповів, що написали в «Ньюс» і чого не написали... останнє включало свідчення Хагарти і Крістофера Ануина про якийсь клоун, який обретался під мостом, як троль у відомій казці про давно минувших часах, клоун, який, за словами Хагарти, виглядав як щось середнє між Рональдом Макдональдом і Бозо.
  
  – Це був він. – Бен разом осип. – Ця падла Пеннівайз.
  
  – І ще. – Майк все дивився на Білла. – Одного з поліцейських, які розслідували цю справу, власне, того, хто витягнув тіло Адріана Меллона з Каналу, звали Гарольд Гарденер.
  
  – Господи Ісусе! – Білл трохи не плакав.
  
  – Білл? – Беверлі повернулася до нього, торкнулася його руки, в голосі чулася тривога. – Білл, що сталося?
  
  – Гарольду тоді було років п'ять. – Білл приголомшено дивився на Майка в очікуванні підтвердження.
  
  – Так.
  
  – Ти про що, Білл? – запитав Річі.
  
  – Га-а-арольд Гарденер – з-син Дейва Гарденера, – відповів Білл. – Дейв жив на одній вулиці з нами, коли Джорджа-вбили. Саме він першим підбіг до Дж-Дж... до мого брата і приніс його додому, загорнутим в ковдру.
  
  Вони посиділи мовчки, ніхто не міг вимовити ні слова. Беверлі на мить закрила очі рукою.
  
  – Усе сходиться, так? – нарешті запитав Майк.
  
  – Так, – тихо відповів Білл, – сходиться, все вірно.
  
  – Я стежив за вами шістьома довгі роки, як вже казав, – продовжив Майк, – але тільки недавно почав розуміти, навіщо я це робив, що у мене була точна і конкретна мета. Проте я не поспішав, чекав, щоб подивитися, як будуть розвиватися події. Бачте, я відчував, що повинен бути абсолютно упевнений, перш ніж... потурбувати вас. Не на дев'яносто відсотків, навіть не на дев'яносто п'ять. Тільки на всі сто.
  
  У грудні минулого року восьмирічного Стівена Джонсона знайшли мертвим у Меморіальному парку. Як і Адріана Меллона, його сильно понівечили до або відразу після смерті, але виглядав він так, наче міг померти від переляку.
  
  – Його зґвалтували? – спитав Едді.
  
  – Ні, тільки понівечили.
  
  – Скільки всього? – спитав Едді, але йому явно не хотілося цього знати.
  
  – Багато, – відповів Майк.
  
  – Скільки? – повторив питання Білл.
  
  – Дев'ять. Поки що.
  
  14– Не може бути! – вигукнула Беверлі. – Я б прочитала про це в газеті... Коли той божевільний коп вбивав жінок в Касл-Рок, штат Мен ... і коли в Атланті вбивали дітей 15...
  
  – Так, звичайно, – кивнув Майк. – Я багато про це думав. Ті події дійсно дуже схожі з тим, що відбувається тут, і Бев права: це новини, які повинні розлітатися від узбережжя до узбережжя. У певному сенсі порівняння з Атлантою лякає мене найбільше. Вбито дев'ять дітей... місто повинні наповнити і знімальні групи інформаційних служб, і лжеэкстрасенсы, і репортери, починаючи з «Атлантік манслі» і закінчуючи «Роллінг стоун»... коротше, весь медиацирк.
  
  – Але цього не трапилося, – мовив Білл.
  
  – Ні, – кивнув Майк, – не сталося. Одну статтю в недільному додатку надрукували в «Портленд санді телеграф», ще одну, після двох останніх вбивств, – в «Бостон глоуб». Бостонська програма «Добрий день!» у лютому показала сюжет про нерозкриті вбивства, і один з експертів згадав вбивства в Деррі, але мимохідь... і він, звісно, не обмовився про те, що йому відомо про таких же масових вбивствах в 1957-1958-м або 1929-1930-м.
  
  На те є, звичайно, очевидні причини. Атланта, Нью-Йорк, Чикаго, Детройт... це міста з потужними засобами масової інформації, і зазвичай найбільший розголос отримує щось случающееся в містах з потужними засобами масової інформації. У Деррі немає жодної теле - або радіостанції, якщо не вважати ФМ-радіостанції, яку організувала кафедра англійської мови і мовлення в середній школі. Якщо говорити про засоби масової інформації, то край землі – Бангор.
  
  – За винятком «Деррі ньюс», – нагадав Едді, і всі розсміялися.
  
  – Але ми знаємо, що в світі все влаштовано по-іншому. Комунікаційна мережа покриває і Деррі, і в якийсь момент ця історія не могла не стати надбанням громадськості в масштабах всієї країни. Але не стала. І я думаю, причина проста: Вона цього не хоче.
  
  – Воно, – задумливо вимовив Білл, ніби розмовляючи сам з собою.
  
  – Воно, – погодився Майк. – Якщо вже нам якось треба називати Воно, можливо, буде краще, якщо ми цим і обмежимося. Бачте, я все більше схиляюся до того, що Воно перебуває тут так давно, чим би Воно не було... що стало частиною Деррі, такою ж частиною, як Водонапірна башта, або Канал, або Бессі-парк, або бібліотека. Тільки Воно – не та частина, яку можна побачити чи помацати, розумієте. Може, колись так було, але тепер Воно... всередині. Якимось чином вросло в Деррі. По-моєму, тільки ця версія дозволяє дати тлумачення всім жахам, які відбувалися тут... як тим, які начебто піддаються поясненню, так і неподдающимся. У 1930 році сталася пожежа в негритянському клубі, який називався «Чорну пляму». Роком раніше групу тупоголових бандитів серед білого дня розстріляли на вулиці Канальній.
  
  – Банда Бредлі, – кивнув Білл. – Їх перебили агенти ФБР, так?
  
  – Так пишуть історики, тільки це не зовсім вірно. Я багато б віддав, якщо б мене переконали, що це брехня, тому що я люблю це місто, але, наскільки мені вдалося з'ясувати, банду Бредлі, всіх сімох, розстріляли добропорядні жителі Деррі. Як-небудь я розповім вам про це.
  
  У 1906 році під час великоднього полювання за яйцями вибухнув Металургійний завод Китчнера. У тому ж році хтось калічив тварин, і сліди в кінці кінців призвели до Ендрю Рулину, рідного брата дідуся тієї людини, якій зараз належить компанія «Рулін фармс». Його забили на смерть троє помічників шерифа, яким наказали доставити його у відділок. Ні одного з них не притягнули до суду.
  
  Майк Хенлон дістав із внутрішньої кишені піджака маленький блокнот і, гортаючи його, продовжив, не піднімаючи голови:
  
  – В 1877 році чотирьох осіб лінчували в межах адміністративного кордону міста. У тому числі підійняли на суку і священика методистської церкви, який втопив у ванні чотирьох своїх дітей, мов кошенят, прострілив голову дружині, а потім засунув револьвер їй в руку, щоб зімітувати самогубство, але нікого цим не провів. За рік до цього чотирьох лісорубів знайшли мертвими в хатині на березі Кендускига, нижче за течією. Їх у прямому сенсі розірвали на шматки. Зникнення дітей, цілих сімей зафіксовані в старих щоденникових записах... але не в офіційних документах. Я можу продовжувати і продовжувати, але, можливо, думка ви вловили.
  
  – Я вловив, будь певен, – кивнув Бен. – Що тут відбувається, але сміття з хати не виносили.
  
  Майк закрив блокнот, сховав у внутрішню кишеню, подивився на них.
  
  – Будь я страховиком, а не бібліотекарем, напевно, намалював би вам графік. Він показав би надзвичайно високий рівень всіх насильницьких злочинів, які ми знаємо: зґвалтування, інцест, крадіжки зі зломом, пограбування, викрадення автомобілів, жорстоке поводження з дітьми, жорстоке поводження з дружинами, напади на людей.
  
  У Техасі є досить велике місто, у якому відсоток насильницьких злочинів значно нижче, ніж можна очікувати в місті такого розміру і з населенням з різним кольором шкіри. Дивовижне миролюбність живуть там людей стало предметом спеціального дослідження. З'ясувалося, що причина у воді... в неї розчинений якийсь природний транквілізатор. Тут – повна протилежність. Деррі – місто насильства в будь-який рік. Але кожні двадцять сім років, хоча періодичність не ідеально точна, слід дика спалах насильства... і країна про це нічого не знає.
  
  – Ти кажеш, тут якась ракова пухлина? – запитала Беверлі.
  
  – Аж ніяк. Рак, який не лікують, обов'язково вбиває. Деррі не помер; навпаки, процвітає... але тихенько, не привертаючи до себе уваги. Це досить велике місто у відносно малонаселеному штаті, де занадто часто трапляється щось погане... де кожну чверть століття або близько того відбувається щось зовсім страшне.
  
  – І це простежується з самого початку? – запитав Бен.
  
  Майк кивнув.
  
  – 1715-1716-ї, з 1740 по 1743-й, от вже випав важкий період, 1769-1770-й, і так далі, до теперішнього часу. У мене відчуття, що з кожним разом стає все гірше і гірше, можливо, тому, що за кожен цикл населення в Деррі додається, а може, причина інша. І в 1958 році цикл начебто обірвався передчасно. Нашими стараннями.
  
  Білл Денбро нахилився вперед, у нього заблищали очі.
  
  – Ти впевнений в цьому? Впевнений?
  
  – Так, – кивнув Майк. – У всіх інших випадках число окремих вбивств досягало максимуму десь у вересні, а потім все закінчувалося масовою загибеллю людей. Життя в місті поверталася в норму десь до Різдва... в крайньому випадку до Великодня. Іншими словами, кожні двадцять сім років наступав «поганий період» тривалістю від чотирнадцяти до двадцяти місяців. Наш поганий період почався вбивством твого брата у жовтні 1957-го і різко обірвався у серпні 1958 року.
  
  – Чому? – тут-таки спитав Едді, дихання його стало різким. Білл пам'ятав, як свистів Едді при вдихах, коли починався напад астми, і знав, що зараз той схопиться за «сосалку для легень». – Що ми зробили?
  
  Питання повисло в повітрі. Майк уже зібрався відповісти... але лише похитав головою.
  
  – Ви згадайте. З часом ви згадаєте.
  
  – А якщо ні? – запитав Бен.
  
  – Тоді не залишиться нічого іншого, як сподіватися на Божу допомогу.
  
  – Дев'ять дітей загинули в цьому році, – похитав головою Річі. – Господи.
  
  – Лайзу Альбрехт і Стівена Джонсона знайшли в кінці 1984-го. У лютому зник підліток, Денніс Торріо. Учень середньої школи. Його тіло виявили в Пустки в середині березня. Понівечене. А це лежало поруч.
  
  Фотографію Майк дістав з того кишені, в який прибрав блокнот. Пустив її по колу. Беверлі і Едді здивовано глянули на неї, але Річі Тозиер відреагував набагато різкіше. Впустив її, немов обпік пальці.
  
  – Господи! Господи, Майк! – Річі подивився на нього величезними від жаху очима і тут же передав фотографію Біллу.
  
  Глянувши на неї, Білл відчув, як світ затягує сірою пеленою. Якусь мить він не сумнівався, що зараз впаде в непритомність. Потім почув стогін і зрозумів, що застогнав він сам. А потім теж випустив фотографію.
  
  – Що таке? – почув він питання Беверлі. – Що це значить, Білл?
  
  – Це шкільна фотографія мого брата, – нарешті відповів Білл. – Це Дж-Джорджі. Фотографія з його альбому. Та, що пропала. Та, що підморгувала.
  
  Вони знову пустили фотографію по колу. Білл статуєю сидів на чолі столу, втупившись в нікуди. З рук в руки переходила фотографія фотографії. Одна зберегла другу, приставлену до чогось білого: на другий губи хлопчика розійшлися в усмішці, відкривши дві дірки, які так і не наповнилися новими зубами («Якщо, звичайно, зуби не ростуть в труні», – подумав Білл і здригнувся). На білій смужці під фотографією Джорджа тяглася напис: «ШКІЛЬНІ ДРУЗІ 1957-1958».
  
  – Її знайшли в цьому році? – знову запитала Беверлі. Майк кивнув, і вона повернулася до Біллу: – Коли ти бачив її востаннє, Білл?
  
  Він облизнул губи, спробував відповісти. З губ не зірвалося ані звуку. Спробував ще раз, почув відлуння слів в голові, зрозумів, що заїкання повертається, вступив у боротьбу з ним, вступив у боротьбу з жахом.
  
  – Я не бачив цю фотографію з 1958 року. Останній раз бачив навесні, на наступний рік після смерті Джорджа. А коли захотів показати її Річі, вона і-зникла.
  
  Щось голосно пшикнуло, змусивши їх озирнутися. Едді, у легкому збентеженні, клав інгалятор на стіл.
  
  – Едді Каспбрэк вдихає! – радісно вигукнув Річі, а потім раптово заговорив Голосом диктора кінохроніки:
  
  – Сьогодні у Деррі всі зібралися на Парад астматиків, і зірка шоу – Великий Ед Сопленос, відомий всій Новій Англії ка...
  
  Він перервався на півслові, рука піднялася до лиця, ніби для того, щоб прикрити очі, і Білл тут же подумав: «ні, Ні, не для цього. Не для того, щоб прикрити очі, а щоб зрушити окуляри на переніссі. Очки, яких давно вже немає. Господи Ісусе, так що тут відбувається?»
  
  – Едді, вибач, – продовжив Річі вже своїм голосом. – Це так жорстоко. Не знаю, що на мене найшло. – Він оглянув інших, на обличчі читалося подив.
  
  У цій паузі заговорив Майк:
  
  – Після того, як знайшли тіло Стівена Джонсона, я обіцяв собі: якщо трапиться щось ще, якщо буде ще одне вбивство, вчинене зрозуміло ким, я подзвоню, але в результаті тягнув з дзвінками ще два місяці. Мене ніби загіпнотизувало відбувається – цілеспрямованістю, продуманістю. Фотографію Джорджі знайшли звалилося на дереві менш ніж в десяти футах від тіла Торріо. Її не сховали – зовсім навпаки. Вбивця немов хотів, щоб її знайшли. І я впевнений, що вбивця дійсно цього хотів.
  
  – Як ти роздобув поліцейську фотографію, Майк? – запитав Бен. – Вона ж зроблена поліцейським фотографом, так?
  
  – Так, саме. У поліцейському управлінні є один хлопець, який не проти заробити трохи грошей. Я плачу йому двадцять баксів на місяць – все, що можу дозволити. Він – мій джерело інформації.
  
  Тіло Доуна Роя знайшли через чотири дні після Торріо. У Маккэррон-парк. Тринадцятирічного. Обезголовленого.
  
  23 квітня цього року. Адам Терролт. Шістнадцять років. Оголошений зниклим без вісті, коли не повернувся додому після репетиції оркестру. Знайдений на наступний день поруч із стежкою, яка проходить вздовж лісосмуги позаду Західного Бродвею. Теж обезголовленим.
  
  6 травня. Фредерік Коуен. Два з половиною роки. Знайдений на другому поверсі, втопленим в унітазі.
  
  – Ох, Майк! – вигукнула Беверлі.
  
  – Так, це жахливо. – В голосі звучала злість. – Чи ви думаєте, я сам не знаю?
  
  – У поліції впевнені, що це не міг бути... якийсь нещасний випадок? – запитав Бен.
  
  Майк похитав головою:
  
  – Його мати розвішувала білизну у дворі. Вона почула шум боротьби... почула крики сина. Поспішила в дім. Коли піднімалася сходами на другий поверх, за її словами, почула, як в унітазі знову і знову спускали воду... і ще хтось сміявся. Вона сказала, що сміх не був людським.
  
  – Та вона нічого не побачила? – спитав Едді.
  
  – Тільки свого сина, – відповів Майк. – Йому зламали хребет, розтрощили голову. Скляні двері в душову кабіну розбили. Все було залито кров'ю. Мати зараз в Бангорском психіатричному інституті. Мій... мій джерело в поліцейському управлінні каже, що вона зійшла з розуму.
  
  – Ні хріна дивного, – просипел Річі. – У кого є сигарета?
  
  Беверлі дала йому одну. Річі закурив, руки сильно тряслися.
  
  – За версією поліції, вбивця увійшов через парадні двері, поки мати Коуена вішала білизну у дворі. А потім, коли вона взбегала по сходах чорного ходу вистрибнув через вікно з ванни у двір, з якого вона вже пішла, і зник непоміченим. Але вікно у ванній маленьке, через нього насилу протиснувся б і семирічна дитина, а до вимощеної каменем внутрішнього дворика двадцять п'ять футів. Рейдмахер не любить говорити про це, і ніхто з репортерів, у всякому разі ніхто з «Ньюс», не спробував натиснути на нього.
  
  Майк відпив води і пустив по колу іншу фотографію. Вже не поліцейську. Іншу шкільну фотографію. Усміхненого хлопчика років тринадцяти. У парадному костюмі, з чистими руками, складеними на колінах... але очі пустотливо блищали. Чорношкірого хлопчика.
  
  – Джеффрі Холлі, – пояснив Майк. – 13 травня. Через тиждень після вбивства маленького Коуена. Його знайшли в Бессі-парк. Близько Каналу. З розпореним животом.
  
  Ще через дев'ять днів, 22 травня, п'ятикласника Джона Ф'юрі знайшли мертвим на Нейболт-стріт...
  
  Едді пронизливо скрикнув, потягнувся до інгалятора і збив його зі столу. Інгалятор відкотився до Білла, який його підняв. Особа Едді знайшло болісно-жовтий колір. У грудях свистіло.
  
  – Дайте йому попити! – закричав Бен. – Дайте йому що-небудь...
  
  Але Едді хитав головою. Вставив інгалятор в рот і натиснув на клапан. Лікарська струмінь вдарила в горло. Груди піднялася, легкі вбирали в себе повітря. Едді ще раз натиснув на клапан, потім відкинувся на спинку стільця, полузакрыв очі, важко дихаючи.
  
  – Все добре, – видихнув він. – Дайте мені хвилинку. Я зараз очуняю.
  
  – Едді, ти впевнений? – запитала Беверлі. – Може, тобі краще прилягти...
  
  – Все добре, – сварливо повторив Едді. – Це всього лише... шок. Ви розумієте. Шок. Я геть забув про Нейболт-стріт.
  
  Ніхто не прокоментував. Не було потреби. «Тобі здається, що ти вже досяг межі, – подумав Білл, – але тут Майк називає ще одне ім'я, і ще одне, як фокусник, у якого ціла капелюх шахрайських трюків, і тебе знову збиває з ніг».
  
  Вони не очікували, що на них обрушиться так багато і відразу, не очікували настільки потужною і незрозумілою хвилі насильства, якимось чином націленої на шістьох людей, присутніх у цій кімнаті – в усякому разі, саме це передбачала фотографія Джорджа.
  
  – Джон Ф'юрі позбувся обох ніг, але судово-медичний експерт каже, що сталося це вже після його смерті. Серце хлопчика не витримало. Він помер від страху в прямому сенсі слова. Знайшов його листоноша, який побачив що стирчала з-під ганку руку.
  
  – Будинок двадцять дев'ять, так? – запитав Річі, і Білл швидко подивився на нього. Річі зустрівся з ним поглядом, ледь помітно кивнув і знову повернувся до Майку: – Будинок двадцять дев'ять з Нейболт-стріт.
  
  – Так, – все так само спокійно відповів Майк. – Номер двадцять дев'ять. – Він відпив води. – З тобою справді все гаразд, Едді?
  
  Едді кивнув. Дихалося йому легше.
  
  – Рейдмахер заарештував першого підозрюваного на наступний день після того, як виявили тіло Ф'юрі. В той же день, абсолютно випадково, у передовиці «Деррі ньюс» з'явилася вимога про відставку начальника поліції.
  
  – Після восьми вбивств? – запитав Бен. – Дуже навіть радикальну вимогу, ви згодні?
  
  Беверлі запитала, кого заарештували.
  
  – Хлопця, який живе в халупі на шосе 7, майже за адміністративним кордоном між містом і Ньюпортом, – відповів Майк. – Його вважають відлюдником. Топить піч відходами деревного виробництва, дах покрив краденими дошками і з ковпаками коліс. Звуть його Гарольд Ерл. Якщо за рік через його руки проходять двісті доларів готівкою, то це багато. Хто-то, проїжджаючи повз, побачив, як він стояв у дворі і дивився в небо в той день, коли знайшли тіло Джона Ф'юрі. У залитій кров'ю одязі.
  
  – То, може... – В голосі Річі чулася надія.
  
  – Він обробив в сараї трьох оленів, – відповів Майк. – Його відвезли в Хейвен. Там і з'ясувалося, що кров – оленяча. Рейдмахер запитав, чи вбив він Джона Ф'юрі, і Ерл начебто відповів: «Ага. Я вбив багато людей. Застрелив їх на війні». Він також сказав, що бачив багато чого в лісі. Сині вогні, плаваючі в декількох дюймах над землею. Трупні вогні, так він їх називав. А ще снігової людини.
  
  Його відправили в Бангорский психіатричний інститут. Медичний огляд показав, що печінка в нього практично атрофувалася. Він пив розчинник для фарби...
  
  – Боже мій, – видихнула Беверлі.
  
  – ...і схильний до галюцинацій. Але вони не відпускали Ерла, і ще трьома днями раніше Рейдмахер вважав його головним підозрюваним. Вісім осіб рилися на ділянці і в халупі Ерла в пошуках відрубаних голів, абажурів, зроблених з людської шкіри, і ще бог знає чого...
  
  Майк замовк, нахилив голову, потім продовжив. Голос його трохи підсів.
  
  – Я стримувався та стримувався. Але після останнього випадку подзвонив. І пошкодував, що не зробив цього раніше.
  
  – Викладай, – буркнув Бен.
  
  – Наступною жертвою став ще один учень п'ятого класу. Вчився разом з Ф'юрі. Його знайшли поряд з Канзас-стріт, біля того місця, де Білл ховав велосипед, коли ми грали в Пустки. Хлопчика звали Джеррі Беллвуд. Його розірвали на шматки. Те, що від нього залишилося, знайшли біля підніжжя бетонної стіни, яку звели мало не вздовж всієї Канзас-стріт років двадцять тому, щоб зупинити ґрунтову ерозію. Це поліцейська фотографія ділянки стіни, під яким ви знайшли Беллвуда. Зробили її менш ніж через півгодини після того, як останки вивезли.
  
  Він передав фотографію Річі Тозиеру, який, подивившись, віддав її Беверлі. Вона кинула на фотографію короткий погляд, скривилася, віддала Едді, який довго і жадібно дивився на неї, перш ніж передати Бену. Бен простягнув Білу фотографію, лише мигцем глянувши на неї.
  
  По бетонній стіні тяглася напис:
  
  ПОВЕРТАЙТЕСЯ ДОДОМУ ПОВЕРТАЙТЕСЬ ДОДОМУ ПОВЕРТАЙТЕСЬ ДОДОМУ
  
  Білл похмуро подивився на Майка. Якщо раніше він відчував збентеження і страх, то тепер відчув перші ворушіння злості. І зрадів. Злість – не таке вже гарне почуття, але все краще, ніж шок, краще, ніж жах.
  
  – Напис зроблений чим я і думаю?
  
  – Так, – кивнув Майк. – Кров'ю Джеррі Беллвуда.
  
  
  
  5
  
  Річі бибикают
  
  Майк зібрав фотографії. Він припускав, що Білл може попросити першу, з Джорджем, але Білл не попросив. Фотографії він сховав у внутрішню кишеню, і тільки вони зникли, всі, в тому числі і Майк, відчули полегшення.
  
  – Дев'ять дітей, – говорила Беверлі дуже тихо. – Не можу в це повірити. Тобто... я вірю, але не можу повірити. Дев'ять дітей, і ніякої реакції? Абсолютно ніякої?
  
  – Не зовсім так, – відповів Майк. – Люди роздратовані, люди перелякані... або так здається. Неможливо визначити, коли людина проявляє справжні почуття, а коли тільки прикидається.
  
  – Прикидається?
  
  – Беверлі, ти пам'ятаєш, коли ми були дітьми, як ти кричала, кличучи на допомогу, а чоловік склав газету і пішов у будинок, коли?
  
  На мить щось визирнуло в її очах – жах і спогади. Потім залишилося тільки замішання.
  
  – Ні... коли це було, Майк?
  
  – Не важливо. З часом все повернеться. Тепер же я можу сказати наступне: зовні в Деррі все так, як і повинно бути. Зіткнувшись з низкою таких моторошних убивств, люди роблять все, що від них можна очікувати, і по більшій частині повторюють те, що робили в п'ятдесят восьмому, коли діти спочатку пропадали, а потім їх знаходили убитими. Знову збирається комітет «Врятуємо наших дітей», тільки не в середній школі Деррі, а в початковій. В місті працюють шістнадцять детективів з прокуратури штату і група агентів ФБР. Я не знаю, скільки їх, і думаю, Рейдмахер, нехай і пижиться, теж цього не знає. Знову введено комендантську годину...
  
  – Так, комендантська година. – Бен повільно потирав шию. – Він творив чудеса у п'ятдесят восьмому. Це я пам'ятаю.
  
  – ...і є материнські групи супроводу, стараннями яких кожну дитину від першого до восьмого класу відводять зі школи додому. За останні три тижні редакція «Ньюс» отримала дві тисячі листів з вимогою вирішити проблему. І, зрозуміло, люди почали виїжджати з міста. Я іноді думаю, це єдиний спосіб визначити, хто дійсно хоче зупинити вбивства, а хто – ні. Ті, хто щиро цього хочуть, бояться і їдуть.
  
  – Люди дійсно їдуть? – запитав Річі.
  
  – Це трапляється щоразу, коли починаються вбивства. Точно визначити, скільки людей їде, неможливо, тому що з 1850-го або близько того рівно рік вбивства не укладаються. Але приблизні розрахунки є. Вони біжать, як діти, які виявили, що в будинку дійсно мешкають привиди.
  
  – Повертайтеся додому, повертайтеся додому, повертайтеся додому, – повторила Беверлі, а коли відірвала погляд від своїх рук, подивилася на Білла, а не на Майка. – Він хотів, щоб ми повернулися. Чому?
  
  – Воно може хотіти, щоб ми всі повернулися. – Голос Майка пролунав трохи різкіше. – Звичайно, може. Воно, можливо, хоче помститися. Зрештою, одного разу ми змусили Воно відступити.
  
  – Помститися... а може, повернути заведений порядок, – вніс інше припущення Білл.
  
  Майк кивнув:
  
  – Заведений порядок і пішов з ваших життів. Ніхто з вас не поїхав з Деррі цілим і неушкодженим... без мітки Воно. Всі ви забули те, що трапилося тут, і ваші спогади про літо досі уривчасті. І треба б відзначити ще один певною мірою цікавий факт – ви всі багаті.
  
  – Облиш, – відмахнувся Річі. – Чи це...
  
  – Не кип'ятися, не кип'ятися. – Майк підняв руку, посміхнувся. – Я ж ні в чому вас не звинувачую, тільки намагаюся викладати факти. Ви багаті за мірками бібліотекаря маленького містечка, який в рік отримує трохи менше одинадцяти штук після сплати податків, так?
  
  Річі ніяково знизав плечима в дорогому костюмі. Бен відривав вузенькі смужки від своєї серветки і, здавалося, з головою поринув у це заняття. Ніхто не дивився на Майка, за винятком Білла.
  
  16– Ніхто з вас, звичайно, і поруч не стоїть з Г. Л. Хантом , це точно, – продовжив Майк, – але ви заробляєте дуже непогано навіть за мірками американського верхнього середнього класу. Ми всі тут друзі, тому не кривити душею: нехай піднімуть руку ті, хто вказав у податковій декларації за 1984 рік суму менше дев'яноста тисяч.
  
  Вони перезирнулися, ніяковіючи, чи не винна, як завжди трапляється з американцями, якщо їм прямо вказують на їх успішність: ніби гроші – зварені круто яйця; якщо з'їсти їх занадто багато, без пердежа не обійтися. Білл відчув, як кров приливає до щік і нічого не міг з цим вдіяти. Йому заплатили на десять тисяч більше згаданої Майком суми за перший варіант сценарію «Кімнати на горищі». Йому обіцяли заплатити по двадцять тисяч за кожну з двох доробок сценарію, якщо вони будуть потрібні. Плюс ще роялті... і вагомий завдаток за щойно підписаним контрактом на дві книги... і яку суму він вказав у податковій декларації за 1984 рік? Майже вісімсот тисяч доларів, так? Достатню, щоб вона виглядала жахливо великий у порівнянні одинадцятьма тисячами річного доходу Майка Хэнлона.
  
  «Значить, стільки вони платять тобі за те, щоб маяк не згас, старина Майк, – подумав Білл. – Господи Ісусе, в якийсь момент тобі безумовно варто було попросити надбавку!»
  
  – Білл Денбро, – продовжував Майк, – успішний письменник у суспільстві, де романісти небагато, і тільки деякі з них настільки щасливі, що отримані за продаж романів грошей вистачає на життя. Беверлі Роган – дизайнер жіночого одягу. Цей бізнес приваблює багатьох, але чогось досягти вдається одиницям. Їй вдається. Якщо на те пішло, зараз вона – самий затребуваний дизайнер в центральній третини цієї країни.
  
  – Це не моя заслуга. – Вона нервово засміялася, запалила нову сигарету від паруючого недопалка попередньої. – Це все Тому. Тільки Тому. Без нього я б вшивала блузки і подрубала подоли. У мене немає ніякої ділової жилки, навіть Те це говорить. Це тільки... ви розумієте, Те. І удача. – Вона глибоко затягнулася і тут же загасила сигарету.
  
  – Моя думати, дама дуже вже протестувати, – лукаво зауважив Річі.
  
  Вона швидко повернулася до нього і обдарувала суворим поглядом. Кров кинулася в обличчя.
  
  – І що ти хочеш цим сказати, Річі Тозиер?
  
  – Не бийте мене, міз Скавлет! – завищав Річі високим, тремтячим Голосом Пиканинни, і в цей самий момент Білл з жахливою ясністю побачив хлопчика, якого знав; не ту оттесненную тінь, що інший раз проступала крізь дорослий спосіб Річа Тозиера, але людини, ще більш реального, ніж нинішній Річі. – Не бийте мене! Дозвольте мені пренисти вам исчо адин м'ятний джулеп 17, міз Скавлет! Ви випити його на ганку, де трохи прохлаже! Не порите бідного малчыка!
  
  – Ти жахливий, Річі. – Голос Беверлі звучав холодно. – Пора тобі подорослішати.
  
  Річі подивився на неї, його усмішка повільно зів'яла, на обличчі відбилася невпевненість.
  
  – Я думав, що подорослішав, поки не повернувся сюди.
  
  – Річ, ти, можливо, самий успішний діджей Сполучених Штатів. – Майк продовжив тему. – Весь Лос-Анджелес годується з твоєї руки. Найвдаліші у тебе дві синдиковані програми, одна – Сорок найкращих, друга – щось на зразок Сорока маячних...
  
  – Думай, що кажеш, дурень, – заговорив Річі Голосом містера Ти 18, але почервонів від задоволення. – А не то поміняю тобі місцями перед і зад. Проведу кулаком операцію на мозку. Я...
  
  – Едді, – Майк вже відвернувся від Річі, – у тебе процвітаюча фірма з прокату лімузинів, і це в місті, де доводиться розштовхувати великі чорні автомобілі, переходячи вулицю. Щотижня у Великому Яблуці розоряються дві компанії з прокату лімузинів, але у тебе все чудово. Бен, ти, ймовірно, кращий з молодих архітекторів у всьому світі.
  
  Бен відкрив рот, можливо, щоб запротестовать, і тут же різко закрив.
  
  Майк їм усім посміхнувся, розкинув руки.
  
  – Я нікого не хочу бентежити, але повинен викласти всі карти на стіл. Є люди, які домагаються успіху молодими, і є люди, які досягають успіху у вузьких областях. Якби таких людей не було, думаю, у всіх давно б опустилися руки. Якщо б таке сталося з кимось одним з вас або двома, ми могли б списати це на збіг. Але в нашому випадку мова йде про всіх. Включаючи і Стенлі Уриса, який був найуспішнішим молодим бухгалтером в Атланті... тобто і на всьому Півдні. Мій висновок – ваш успіх бере початок у тому, що сталося тут двадцять сім років тому. Якщо б ви всі надихалися тоді азбестового пилу і тепер у вас всіх діагностували б рак легенів, співвідношення було б не менш переконливим. Хтось хоче заперечити?
  
  Він дивився на них. Вони мовчали.
  
  – З усіма зрозуміло, крім тебе, – нарешті вказав Білл. – Що сталося з тобою, Майки?
  
  – Хіба не очевидно? – він посміхнувся. – Я залишався тут.
  
  – Не давав згаснути маяка, – додав Бен. Білл здригнувся, різко повернувся до нього, але Бен пильно дивився на Майка і нічого не помітив. – І мене такий розклад не радує, Майк. Більш того, при такому розкладі я відчуваю себе говнюком.
  
  – Амінь, – видихнула Беверлі.
  
  Майк похитав головою:
  
  – Ви не повинні відчувати за собою провину, ніхто. Або ви думаєте, що я залишився тут за власним вибором, точно так само, як ви, кожен з вас, вирішив поїхати? Чорт, ми ж були дітьми. По тій або іншій причині ваші батьки виїхали з Деррі, а вас взяли з собою, як багаж. Мої батьки залишилися. Це дійсно був їх вибір? Наші батьки самі так вирішили? Не думаю. Ким приймалося рішення, кому йти, а кому залишатися? Вирішувала успіх? Доля? Воно? Інша якась вища сила? Не знаю. Але точно не ми. Тому нічого картати себе.
  
  – Ти... не злишся? – соромливо спитав Едді.
  
  – Я був дуже зайнятий, щоб злитися, – відповів Майк. – Довгий час я спостерігав і чекав... думаю, споглядав і чекав задовго до того, як зрозумів, що роблю, але останні п'ять років або близько того перебував, можна сказати, в стані бойової готовності. З початку цього року я почав вести щоденник. А коли людина пише, він думає інтенсивніше... а може, краще зосереджується на головному. І коли я писав щоденник, я серед іншого думав про природу Воно. Воно змінюється, ми це знаємо. Я думаю, Воно маніпулює людьми і залишає на людях свої відмітини, тільки в силу того, що така вже в Воно сутність – все одно що ти відчуваєш на собі запах скунса навіть після того, як довго відмокав у ванні, якщо він «розрядився» десь поблизу від тебе. Або як коник мітить твою долоню, виділяючи якусь рідину, якщо ти його ловиш.
  
  Майк повільно розстебнув сорочку, розвів поли в бік. На грудях, між сосками, вони побачили рожеві закарлюки шрамів на коричневою гладкою шкірі.
  
  – Як кігті залишають шрами.
  
  – Перевертень. – Річі ледь не стогнав. – Господи Ісусе, Великий Білл, перевертень! Коли ми пішли на Нейболт-стріт!
  
  – Що? – запитав Білл. Голосом людини, вирваного з сну. – Що, Річі?
  
  – Ти не пам'ятаєш?
  
  – Ні... а ти?
  
  – Я... майже згадав... – Річі замовк, розгублений і переляканий.
  
  – Ти говориш, ця тварюка – не зло? – запитав Майка Едді. На шрами він дивився як зачарований. – Що Воно – якась частина... природного порядку?
  
  – Воно не є частиною того природного порядку, який ми розуміємо або виправдовуємо, – відповів Майк, застібаючи сорочку, – і я вважаю доцільним виходити саме з того, що ми розуміємо: Воно вбиває, вбиває дітей, і це погано. Білл зрозумів це раніше за нас. Ти пам'ятаєш, Білл?
  
  – Я пам'ятаю, що хотів убити Воно. – І вперше (з тих пір і до кінця) почув, що вимовив це слово з великої літери. – Але в світовому масштабі я цього не розглядав, якщо ви розумієте, про що я... просто хотів убити Воно, тому що Воно вбило Джорджа.
  
  І хочеш?
  
  Білл ретельно обдумав питання. Подивився на свої руки, що лежать на столі, згадав Джорджа в жовтому дощовику, з піднятим капюшоном, з паперовим корабликом, обмазаною парафіном, в одній руці. Подивився на Майка.
  
  – Е-ще більше, ніж раніше.
  
  Майк кивнув, ніби саме це і очікував почути.
  
  – Воно залишило відмітину на кожному з нас. Воно підпорядковувало нас своєю волею, як підпорядковувало весь місто, день у день, навіть у ті довгі періоди, коли спала або зимувало, або що там робило між... періодами більшої активності. – Майк підняв палець. – Але якщо Воно підпорядковувало нас своєю волею, ми, в свою чергу, впливали своєю волею на Воно. Ми зупинили Воно, обірвали цикл. Я знаю, ми це зробили. Ми налякали Воно? Завдали болючого удару? Я думаю, так. Я думаю, ми дуже близько підійшли до того, щоб вбити Воно, раз вже вирішили, що вбили.
  
  – Але цю частину ти не пам'ятаєш, так? – запитав Бен.
  
  – Ні. Я можу пригадати все до чотирнадцятого серпня 1958 року, можна сказати, в найдрібніших подробицях. Але з того дня і до четвертого вересня або близько того, коли ми знову пішли в школу, – повна порожнеча. Немає навіть неясних спогадів – все стерто. За одним винятком. Я начебто пам'ятаю Білла, щось кричить про мертвих вогнях.
  
  Рука Білла судорожно сіпнулася. Зачепила одну з порожніх пляшок, яка звалилася на підлогу і гримнула, як бомба.
  
  – Ти поранився? – підвівшись, запитала Беверлі.
  
  – Ні, – відповів Білл. Хрипким, сухим голосом. Шкіра покрилася мурашками. Череп ніби збільшувався в розмірах. Білл буквально відчув,
  
  (мертві одпі)
  
  як він все сильніше і сильніше розтягує шкіру на обличчі.
  
  – Я підніму...
  
  – Ні, сядь. – Білл хотів подивитися на неї і не зміг. Не міг відвести очей від Майка.
  
  – Ти пам'ятаєш мертві вогні, Білл? – м'яко запитав Майк.
  
  – Ні. – Губи в нього заніміли, як трапляється, коли стоматолог трохи перестарається з новокаїном.
  
  – Ти згадаєш.
  
  – Дуже сподіваюся, що ні.
  
  – Все одно згадаєш, – відповів Майк. – Але поки що... немає. Я теж не пам'ятаю. А хто-небудь з вас?
  
  Всі похитали головами.
  
  – Але ми щось зробили, – рівним тоном продовжив Майк. – В якийсь момент змогли створити щось на зразок групової волі. У якийсь момент вийшли на якийсь особливий рівень взаєморозуміння, свідомо чи несвідомо. – Він нервово засовався. – Господи, як же мені хочеться, щоб Стен був з нами. У мене є відчуття, що Стен, з його схильністю до впорядкованості, зміг би висунути яку-небудь ідею.
  
  – Може, і зміг би, – кивнула Беверлі. – Може, тому-то він і покінчив з собою. Може, він розумів, що якщо й було якесь чаклунство, то для дорослих воно не спрацює.
  
  – А я думаю, що спрацює, – заперечив Майк. – Тому що у нас шістьох є ще одна загальна особливість. Цікаво, хто-небудь зрозумів, про що я?
  
  На цей раз Білл відкрив рот – і тут же його закрив.
  
  – Ну ж бо. – Майк дивився на нього. – Ти знаєш, що це. Я це бачу по твоєму обличчю.
  
  – Не впевнений, що знаю, – відповів Білл, – але думаю, що м-ми всі бездітні. Це т-так?
  
  Пішли миті здивованого мовчання.
  
  – Так, – кивнув Майк. – Так.
  
  – Матір Божа і всі ангели! – обурено вигукнув Едді. – І яке відношення має все це до ціни квасолі в Перу? З чого ти вирішив, що у всіх у цьому світі повинні бути діти? Це ж маячня!
  
  – У вас є діти? – запитав Майк.
  
  – Якщо ти, як і говорив, не упускав нас з виду, то біса добре знаєш, що ні. Але я як і раніше вважаю, що це нічого не значить.
  
  – Ви намагалися зачати дитину?
  
  – Ми ніколи не охоронялися, якщо ти про це, – промовив Едді з зворушливим гідністю, але щоки його помітно почервоніли. – Так вже вийшло, що моя дружина трохи... Чорт. Вона дуже товста. Ми ходили до лікаря, і вона сказала нам, що в моєї дружини, можливо, ніколи не буде дітей, якщо вона не схудне. Це що, злочин?
  
  – Розслабся, Ерс, – втрутився Річі, нахиляючись до нього.
  
  – Не називай мене Эдсом і не здумай вщипнути за щоку! – замайорів Едді, повертаючись до Річі. – Ти знаєш, я цього терпіти не можу. Ніколи не міг!
  
  Річі відсахнувся, кліпаючи очима.
  
  – Беверлі? – запитав Майк. – Як щодо тебе і Тома?
  
  – Дітей немає, – відповіла вона. – І ми не зробимо секс безпечним. Тому хоче дітей... і я, зрозуміло, теж, – квапливо додала вона, оглянувши всіх. Білл подумав, що очі у неї дуже вже блищать. Як у актриси, яка старається добре зіграти. – Просто поки не виходило.
  
  – Ти проходила ці обстеження? – запитав Бен.
  
  – Так, звичайно. – З губ Беверлі зірвався легкий смішок, більше схожий на сміх. І тут на Білла зійшло осяяння, як іноді трапляється з людьми цікавими і проникливими: раптово він багато чого зрозумів про Беверлі і її чоловіка Томе, він самий чудовий чоловік у всьому світі. Беверлі здала всі необхідні аналізи і пройшла всі обстеження. Але він припустив, що це чудове людина, її чоловік, з порога відкинув думку про те, що зі спермою, виробленої в священних яєчках, може бути щось не так.
  
  – Як щодо тебе і твоєї дружини, Великий Білл? – запитав Річі. – Ви намагалися? – Вони всі з цікавістю дивилися на нього... тому що знали його дружину. Звичайно, Одра не була найвідомішою або самої чарівної актрисою цього світу, але посідала певне місце в ієрархії знаменитостей, яка якимось чином підмінила талант, ставши засобом розрахунку в другій половині двадцятого сторіччя; її фотографія з'явилася в журналі «Піпл», коли вона носила коротку стрижку, і по ходу досить-таки довгого і нудного перебування в Нью-Йорку (п'єса, в якій вона збиралася зіграти, провалилася) вона взяла участь у телешоу «Голлівудські п'ятнашки», незважаючи на категоричні заперечення її агента. Вона була незнайомкою зі знайомим їм усім чарівним личком. Біллу здалося, що найбільше його цікавить відповідь Беверлі.
  
  – В останні шість років ми періодично намагалися, – відповів Білл. – Останні вісім місяців, плюс-мінус – немає, тому що беремо участь у зйомках фільму. Він називається «Кімната на горищі».
  
  – Знаєш, у нас є щоденна коротка розважальна програма, яка починається о п'ятій п'ятнадцять пополудні, а закінчується в половині шостого, – перервав його Річі. – «Зустріч з зірками». Так на минулого тижня вони присвятили один випуск цього чортову фільму – «Чоловік і дружина з радістю працюють разом»... щось в цьому роді. Згадали ваші імена і прізвища, але я не зв'язав одне з іншим. Цікаво, чи не правда?
  
  – Дуже, – відповів Білл. – У будь-якому випадку, Одра сказала, що нам дуже не пощастить, якщо вона завагітніє в період підготовки до зйомок, а потім їй доведеться десять тижнів напружуватися на знімальному майданчику і блювати вранці. Але так, ми хочемо дітей. І ми намагалися.
  
  – Обстежувалися? – запитав Бен.
  
  – Так. Чотири роки тому, в Нью-Йорку. Лікарі виявили у Одри маленьку доброякісну пухлину матки і сказали, що нам пощастило, тому що пухлина не завадила б Одрі завагітніти, але могла призвести до позаматкової вагітності. Ні в мене, ні в неї дітородна функція не порушена.
  
  – Це нічого не доводить, – упирався Едді.
  
  – Але припускає, – пробурмотів Бен.
  
  – По твоїй частині ніяких пригод, Бен? – запитав Білл і ледве не розсміявся, коли зрозумів, що замість Бена ледь не вимовив Стіг.
  
  – Я жодного разу не був одружений і завжди дотримувався обережності, тому судових позовів щодо визнання мене батьком ніхто не подавав, – відповів Бен. – Більше не знаю, що і сказати.
  
  – Хочете почути веселу історію? – запитав Річі. Він посміхався, але око ця усмішка не зачіпала.
  
  – Звичайно, – кивнув Білл. – Веселеньке у тебе завжди добре виходило.
  
  – Твоє обличчя що моя жопа, друже, – сказав Річі Голосом ірландського копа. Характерним Голосом ірландського копа. «З Голосами у тебе набагато краще, Річі, – подумав Білл. – Хлопчиськом ти не міг зобразити ірландського копа, як не старався. Тільки одного разу... або двічі... коли...
  
  (мертві одпі)
  
  так коли ж?»
  
  – Твоє обличчя що моя жопа, – повторив Річі. – Просто не забувай про це, мій юний друг.
  
  Бен Хэнском раптово затиснув собі ніс і прокричав пронизливим, вібруючим хлоп'ячим голосом: «Біп-біп, Річі! Біп-біп! Біп-біп!»
  
  Мить Едді теж затиснув ніс і приєднався до Бену. Його приклад наслідувала Беверлі.
  
  – Добре! Добре! – сміючись, вигукнув Річі. – Добре, здаюся! Господи!
  
  – Так. – Едді відкинувся на спинку стільця, регочучи до сліз. – На цей раз ми прищучили тебе, Балабол. Молодець, Бен.
  
  Бен посміхався, але на обличчі відбивалося деякий подив.
  
  – Біп-біп, – повторила Бев і хихикнула. – Я про це зовсім забула. Ми завжди бібікали тобі, Річі.
  
  – Ви просто не могли оцінити справжній талант, – добродушно відповів Річі. Як і в колишні часи, ти міг збити його з ніг, але він тут же піднімався знову, ніби надувна лялька-неваляшка з насипаним у нижній частині піском, що зображає легендарного Джо Палуку 19. – Це був твій черговий внесок в Клуб невдах, вірно, Стіг?
  
  – Так, мабуть, що так.
  
  – Який молодчина! – В голосі Річі чувся побожний захват, і тут же він почав відбивати поклони прямо за столом: кожен раз при нахилі ледь не тикався носом в чашку з чаєм. – Який молодчина! Діти, який молодчина!
  
  – Біп-біп, Річі, – серйозним тоном промовив Бен і тут же вибухнув сміхом, настільки несхожим на його деренчливий хлопчачий голос. – Ти все той же Дорожній Бігун 20.
  
  – Так ви хочете слухати історію чи ні? – запитав Річі. – Я хочу сказати, особливої різниці не буде. Бибикайте, якщо є на те бажання. Я вмію терпіти образи. Я хочу сказати, перед вами сидить людина, яка одного разу взяв інтерв'ю у Оззі Осборна 21.
  
  – Розповідай, – запропонував йому Білл, глянув на Майка і побачив, що той виразно повеселішав (і помітно заспокоївся) в порівнянні з початком ленчу. Сталося це тому, що він побачив, як майже підсвідомо (дуже легко) вони входять в старі ролі, чого практично ніколи не трапляється при зустрічі давніх друзів після багаторічної розлуки. Білл подумав, що причина саме в цьому. І ще він подумав: «Якщо і існують необхідні умови, виконання яких дозволяє скористатися магією, то, можливо, за цим ленчем вони і виконуються незалежно від нас». Думка ця не особливо радувала. Він почував себе людиною, прив'язаним до боєголовці керованої ракети.
  
  Дійсно, біп-біп.
  
  – Що ж, – почав Річі, – я міг би запропонувати вам довгий і сумний варіант або короткий начебто стрипа «Блонді і Дэгвуд», але, мабуть, зупинюся на чомусь середньому. Через рік після переїзду до Каліфорнії я зустрів дівчину, і ми закохалися один в одного. Стали жити разом. Спочатку вона приймала протизаплідні таблетки, але від них її весь час нудило. Вона говорила про те, щоб вставити спіраль, але я її в цьому не дуже-то підтримував – в газетах якраз почали з'являтися статті, що цей метод контрацепції небезпечний для здоров'я.
  
  Ми багато говорили про дітей і зійшлися на тому, що не хочемо їх, навіть якщо приймемо рішення узаконити наші стосунки. Безвідповідально приносити дітей в такий гівняний, небезпечний, світ перенаселений... і бла-бла-бла, бла-бла-бла, давай подложим бомбу в чоловічий туалет в будинку Банку Америки, повернемося в нашу квартиру, покуримо травичку і поговоримо про відмінності між маоизмом і троцькізмом. Ви розумієте, про що я.
  
  А може, я дуже вже сильно наїжджаю на нас обох. Чорт, ми були молоді і досить ідеалістичні. Коротше, я перерізав сім'явивідні протоки, як це говорять мешканці Беверлі-Хіллс з властивим їм вульгарним шиком. Операція пройшла без проблем і післяопераційних ускладнень. Таке трапляється, знаєте. У одного мого приятеля яйця роздулися до розміру покришок «кадилака» моделі 1959 року. Я збирався подарувати йому підтяжки і пару бочок на день народження – такий собі ексклюзивний грижовий бандаж... але вони встигли зменшитися до того.
  
  – Відчуваються притаманні тобі такт і благородство, – зауважив Білл, і Беверлі знову почала сміятися.
  
  Річі відповів широкою щирою усмішкою.
  
  – Спасибі тобі, Білл, за слова підтримки. Слово «fuck» зустрічається в твоєю останньою книгою двісті шість разів. Я вважав.
  
  – Біп-біп, Балабол, – серйозним голосом відповів Білл, і всі розсміялися. Біллу вже й не вірилося, що всього десять хвилин тому вони говорили про вбитих дітей.
  
  – Продовжуй, Річі, – втрутився Бен. – Твоя історія затягується.
  
  – Ми з Сенді прожили два з половиною роки. Двічі впритул підходили до того, щоб одружитися. Судячи з того, як все обернулося, позбавили себе від головного болю і метушні, пов'язаної з розлученням. Їй запропонували роботу в корпоративній юридичній фірмі у Вашингтоні приблизно в той же час, коли я отримав пропозицію від радіостанції СКАРБ попрацювати діджеєм по вихідним. Не так щоб багато, але двері для мене вже прочинилися. Вона сказала, що це її великий шанс, а я – найзапекліший чоловічий шовініст Сполучених Штатів, раз хочу її зупинити, та й взагалі вона по горло сита Каліфорнією. Я відповів їй, що це мій шанс. Ми полаялись, потім знову полаялись, і в результаті Сенді поїхала.
  
  Десь через рік після цього я вирішив зробити зворотний вазектомію. Без особливої на те причини, і я читав, що шанси мінімальні, але подумав: а чому ні?
  
  – Ти з кимось постійно зустрічався? – запитав Білл.
  
  – Ні – і це найсмішніше. – Річі насупився. – Просто одного разу прокинувся... ну, не знаю, з думкою, що це треба зробити.
  
  – Ти, мабуть, з'їхав з глузду. – Едді похитав головою. – Загальний наркоз замість місцевого? Справжня хірургічна операція? І потім тиждень у лікарні?
  
  – Так, лікар мені все це говорив, – відповів Річі. – А я відповів, що все одно хочу. Не знаю чому. Док запитав, чи розумію я, що після операції мене досить довго будуть мучити болі, а результат – п'ятдесят на п'ятдесят в кращому випадку. Я відповів, що так. Він погодився провести операцію, і я запитав: коли? Самі знаєте, мій принцип – чим швидше, тим краще. Не жени коней синку, не жени, почув я від нього. Перший крок – взяти зразок сперми, щоб переконатися в необхідності операції. «Перестаньте, – відмахнувся я. – Мені робили аналіз після вазектомії. Жодних сперматозоїдів». Він мені сказав, що іноді сім'явивідні протоки відновлюються самі собою. «Да ладно! – кажу я йому. – Вперше про це чую». Він сказав, що шанси дуже малі, практично незначні, але, оскільки така операція складна, ми повинні це перевірити. І я вирушив у чоловічий туалет з каталогом «Фредерікс оф Голлівуд» 22, щоб поганяти шкірку і спустити в пластиковий стаканчик...
  
  – Біп-біп, Річі, – перервала його Беверлі.
  
  – Так, ти права, – кивнув Річі. – Каталог «Фредерікс» – це брехня. Його не знайти в клініці. У будь-якому випадку док подзвонив мені через три дні і запитав, яку новину я хочу почути першої, хорошу чи погану.
  
  «Почнемо з хорошою», – відповів я.
  
  «Хороша новина – в операції немає необхідності, – почув я. – Погана – якщо яка-небудь жінка, з якою ви спали в останні два або три роки, подасть позов про визнання вас батьком, позов цей швидше за все задовольнять».
  
  «Ви мені говорите те саме, про що я думаю?» – запитав я його.
  
  «Я кажу вам, що ваша сперма здатна до запліднення, і сталося це не сьогодні. У вашому зразку мільйони маленьких «черв'ячків». Коротше, дні, коли ви могли не турбуватися про те, що ваші ігри можуть закінчитися появою на світ дитини, закінчилися, Річард».
  
  Я подякував його і повісив трубку. Потім подзвонив Сенді в Вашингтон.
  
  «Річ! – каже вона мені, і голос Річі раптово став голосом цієї самої Сенді, з якою ніхто з них ніколи не зустрічався. Не імітацією, не подобою – її справжнім голосом. – Як приємно тебе чути. Я вийшла заміж».
  
  «Так, це здорово, – відповів я. – Тобі слід було дати мені знати. Я надіслав тобі блендер».
  
  «Все той же Річі, такий же жартівник», – сказала вона.
  
  «Звичайно, все той же Річі, такий жартівник, – підтвердив я. – Між іншим, Сенді, ти нікого не народила після від'їзду з Лос-Анджелеса? І викиднів у тебе не було?»
  
  «Це жарт зовсім не смішна, Річі», – почув я і відчув, що вона зараз кине трубку, тому розповів їй, що сталося. Вона знову почала сміятися, тільки на цей раз просто заходилася сміхом, сміялася, як я завжди сміявся з вами, ніби хтось розповів веселу жарт у світі. Коли ж сміх почав затихати, я запитав, що такого забавного вона знайшла в моїх словах. «Це просто чудово. Цього разу посміховисько – ти. Після стількох років Річі Тозиер нарешті-то став посміховиськом. І скільки маленьких говнюків ти зачав після того, як я поїхала на схід, Річ?»
  
  «Як я розумію, це означає, що ти ще не пізнала радості материнства?» – запитую я її.
  
  «Я повинна народити в липні, – відповідає вона. – Ще питання є?»
  
  «Так, – кажу я. – Коли ти відмовилася від думки, що приносити дітей в цей гівняний світ аморально?»
  
  «Коли зустріла чоловіка, який не гівно», – відповідає вона і кидає трубку.
  
  Білл розреготався. Сміявся, поки по щоках не покотилися сльози.
  
  – Я думаю, вона так швидко кинула трубку, щоб останнє слово залишилося за нею, – продовжив Річі, – а потім, можливо, цілий день чекала, що я подзвоню ще раз. Але я вмію визнавати поразку. Тижнем пізніше я пішов до лікаря і попросив розповісти докладніше, які шанси на мимовільне відновлення сім'явивідних проток. Він сказав, що говорив про це з деякими зі своїх колег. Як з'ясувалося, за трирічний період, з вісімдесятого по вісімдесят другий рік, каліфорнійське відділення А-ем-а 23 набуло двадцять три звіту про мимовільне відновлення сім'явивідних проток. Шість випадків визнані результатом невдалої вазектомії. Ще в шести виявлено шахрайство – хлопці хотіли відрізати шматок від банківського рахунку лікарів. Тому... одинадцять випадків за три роки.
  
  – Одинадцять зі скількох? – запитала Беверлі.
  
  – Двадцять вісім тисяч шістсот вісімнадцять, – відповів Річі.
  
  За столом запанувала тиша.
  
  – То є шанс на виграш у «Ірландську лотерею» і більше, але при цьому ніяких дітей. Є привід пореготати, Ерс?
  
  – Все одно це нічого не доводить... – забубонів своє Едді.
  
  – Так, не доводить, – погодився Білл, – але передбачає певну зв'язок. Питання в тому, що нам тепер робити? Ти про це думав, Майк?
  
  – Звичайно ж, думав, – відповів Майк, – але не міг робити якісь висновки до тих пір, поки ви всі не зберетеся і не поговоріть, що тепер і сталося. Я не міг припустити, як пройде наша зустріч, поки ми всі не зібралися разом.
  
  Він довго мовчав, задумливо обводячи поглядом сидять за столом.
  
  – Одна ідея у мене є, але перш ніж я її озвучу, думаю, ми всі повинні вирішити, чи є у нас тут спільну справу чи ні. Спробуємо ми знову зробити те, що вже намагалися? Хочемо ми знову спробувати вбити Воно? Або просто розділимо рахунок на шістьох і повернемося до того, чим займалися і раніше?
  
  – Схоже... – почала Беверлі, але Майк похитав головою, показуючи, що не закінчив.
  
  – Ви повинні розуміти, що передбачити наші шанси на успіх неможливо. Я знаю, вони не такі хороші, як і знаю, що вони б підвищилися, будь з нами Стен. Все одно залишилися б не так гарні, але вище, ніж зараз. Зі смертю Стена створений нами коло розімкнувся. Якщо на те пішло, я не думаю, що з розімкненим колом ми зможемо знищити Воно або навіть на якийсь час кудись загнати, як нам вдалося минулого разу. Я думаю, Воно вб'є нас всіх, одного за іншим, і, ймовірно, смерть кожного буде жахливою і болісною. Дітьми ми створили магічне коло, нехай я навіть зараз не розумію, як нам це вдалося. Думаю, якщо ми спільно вирішимо продовжити розпочате, нам доведеться спробувати сформувати новий круг, поменше, але я не знаю, чи вдасться це нам. Я навіть думаю, що ми, можливо, вирішимо, що створили його, а потім з'ясується, що це не так... коли буде надто пізно... ну... з'ясується це занадто пізно.
  
  Майк знову оглянув їх стомленими, глибоко запалими на коричневому обличчі очима.
  
  – Я думаю, що ми повинні проголосувати. Залишаємося ми тут і робимо другу спробу або роз'їжджаємося по домівках. Третього не дано. Я покликав вас сюди силою давнього обіцянки, хоча сумнівався, що ви його пам'ятаєте, але не можу утримувати вас тут лише цією обіцянкою. Все буде тільки гірше і швидше за все гіршими.
  
  Він глянув на Білла, і той зрозумів, що наближається момент, якого він боявся найбільше, але не міг запобігти, а потім, з почуттям полегшення, яке, можливо, відчуває самогубець, прибираючи рук з керма швидко мчить автомобіля і піднімаючи для того, щоб закрити очі, змирився з приходом цього моменту. Майк зібрав їх тут, Майк виклав всі факти... а тепер знімав з себе мантію лідера. Мав намір повернути цю мантію того, хто носив її в 1958 році.
  
  – Що скажеш, Великий Білл? Оголоси питання.
  
  – Перш ніж я це зроблю, хочу у-дізнатися, чи всі розуміють питання. Ти хотіла щось сказати, Бев.
  
  Вона похитала головою.
  
  – Добре. По-олагаю, питання таке: ми залишаємося і боремося або забуваємо про цю історію? Хто за те, щоб залишитися?
  
  Секунд на п'ять сидять за столом застигли як статуї, і Біллу згадалися аукціони, де він бував, в ті моменти, коли ціна лота несподівано злітала на захмарну висоту, і ті, хто не хотів брати участь у торгівлі, завмирали: боялися пошкрябати або зігнати муху з кінчика носа з побоювання, що аукціоніст сприйме це рух як команду підняти ціну ще на п'ять чи двадцять п'ять «штук».
  
  Білл подумав про Джорджі, який нікому не зробив зла і тільки хотів вибратися з будинку після того, як просидів у ньому цілий тиждень, про Джорджі з розчервонілими щоками, з паперовим корабликом в одній руці, застегивающим гудзики дощовика іншого, про Джорджі, благодарящем його... а потім наклоняющемся і целующем в ще гарячу від температури щоку: «Дякую, Білл. Класний кораблик».
  
  Він відчув, як у ньому піднімається колишня лють, але тепер він став старше і дивився на все ширше. Мова йшла не тільки про Джорджі. Жахлива колона імен промаршировала у нього в голові: Бетті Рипсом, знайдена вмурованою в землю, Черіл Ламоника, виловлена з Кендускига, Меттью Клементс, сдернутый з триколісного велосипеда, Вероніка Грогэн, дев'ятирічна дівчинка, знайдена у водостоці, Стівен Джонсон, Лайза Альбрехт, всі інші, і бог знає стільки зниклих без вести.
  
  Він повільно підняв руку.
  
  – Давайте уб'ємо Воно. На цей раз – давайте дійсно вб'ємо.
  
  На мить його піднята рука залишалася на самоті, як рука єдиного учня в класі, який знає правильну відповідь, того самого, якого ненавидять всі інші діти. Потім Річі зітхнув і підняв руку зі словами: «Якого чорта. Не може це бути гірше інтерв'ю з Оззі Осборном».
  
  Беверлі підняла руку. На обличчя повернувся рум'янець, червоними плямами, розкиданими по щокам. Виглядала вона неймовірно збудженої і переляканою до смерті.
  
  Майк підняв руку.
  
  Бен.
  
  Едді Каспбрэк сидів, утиснувшись в спинку стільця, і виглядав так, наче хотів розчинитися в ній і зникнути. Обличчя його, тонке, з дрібними рисами, лучілось страхом, коли він подивився спочатку направо, потім наліво, знову на Білла. На мить Білл вже вирішив, що Едді зараз відсуне стілець, встане і, не озирнувшись, вискочить за двері. Потім він підняв одну руку, а іншою схопився за інгалятор.
  
  – Молодчина, Ерс, – похвалив його Річі. – Готовий сперечатися, на цей раз ржачек у нас буде вдосталь.
  
  – Біп-біп, Річі, – просипел Едді.
  
  
  
  6
  
  Невдахам приносять десерт
  
  24– то яка в тебе ідея, Майк? – запитав Білл. Розрядила напругу Роуз, що зустрічала їх у вестибюлі ресторану. Вона принесла вазочку з печивом щастя . З цікавістю подивилася на шістьох людей, кожен з яких сидів з піднятою рукою. Руки вони квапливо опустили, але ніхто не вимовив ні слова, поки за Роуз не зачинилися двері.
  
  – Ідея досить проста, – відповів Майк, – але, можливо, і небезпечна.
  
  – Викладай, – запропонував Річі.
  
  – Думаю, залишок дня ми повинні провести порізно. Кожному з нас слід піти в ту частину Деррі, яку він або вона пам'ятає найкраще... тільки не в Пустку. Не думаю, що комусь з нас варто йти туди... поки що. Якщо хочете, уявіть собі як піші екскурсії.
  
  – Яка мета, Майк? – запитав Бен.
  
  – Точно не знаю. Ви повинні розуміти, що я ґрунтуюся виключно на інтуїції...
  
  – У цьому ритмі щось є – не дозволить нам присісти, – відгукнувся Річі.
  
  Інші посміхнулися. Всі, крім Майка, – той лише кивнув.
  
  – Можна сказати і так. Керуватися інтуїцією – все одно що підібрати ритм і танцювати під нього. Дорослим користуватися інтуїцією важко, і це головна причина, переконувала мене, що саме так ми і повинні надійти. Зрештою, діти у своїй поведінці на вісімдесят відсотків ґрунтуються на інтуїції, у всякому разі, десь до чотирнадцяти років.
  
  – Ти говориш про те, щоб знову врубитися в ситуацію, – уточнив Едді.
  
  – Мабуть. Моя ідея в цьому. Якщо у вас немає якогось особливого місця, просто довіртеся ніг і подивіться, куди вони приведуть вас. Потім ми зустрінемося ввечері в бібліотеці і поговоримо про те, що трапилося.
  
  – Якщо щось трапиться, – знизав плечима Бен.
  
  – Я думаю, що станеться.
  
  – Що саме? – запитав Білл.
  
  Майк похитав головою:
  
  – Поняття не маю. Але думаю, якщо щось і трапиться, то неприємне. Думаю, цілком можливо, що один з нас не з'явиться увечері в бібліотеці. Немає причин думати... якщо не вважати інтуїції.
  
  Відповіддю стала довга пауза.
  
  – Чому поодинці? – нарешті запитала Беверлі. – Якщо ми повинні зробити це разом, чому ти хочеш, щоб ми пішли звідси по одному, Майк? Особливо якщо ризик, судячи по твоїм припущеннями, такий великий?
  
  – Думаю, я можу відповісти на це питання, – подав голос Білл.
  
  – Говори, Білл, – кивнув Майк.
  
  – Кожен з нас зіткнувся з цим сам по собі. – Білл дивився на Беверлі. – Я не пам'ятаю – поки не пам'ятаю, але пам'ятаю багато чого. Фотографію в кімнаті Джорджі, яка прийшла в рух. Мумію Бена. Прокаженого, якого Едді побачив під ґанком на Нейболт-стріт. Майк виявив кров на траві біля Каналу в Бессі-парк. І птах... була якась птиця, вірно, Майк?
  
  Майк похмуро кивнув.
  
  – Велика птиця.
  
  – Але не така доброзичлива, як з вулиці Сезам?
  
  Річі нервово реготнув.
  
  – Відповідь Деррі на «Джеймс Браун 25 видає класний прикол»! Діти мої, ми благословенні або ми прокляті?
  
  – Біп-біп, Річі, – осадив його Майк, і Річі затих.
  
  – Для тебе це був голос з каналізаційної труби і кров, яка виплеснулася з зливного отвору – Білл повернувся до Беверлі. – А для Річі... – Він замовк здивовано.
  
  – Ймовірно, я – виняток, що підтверджує правило, Великий Білл, – заповнив паузу Річі. – В те літо я зіткнувся з чимось дивним, дивним по-крупному, в кімнаті Джорджа, разом з тобою. Ми тоді прийшли в твій дім і заглянули в його альбом з фотографіями. І фотографія Центральної вулиці у Каналу раптом ожила. Ти пам'ятаєш?
  
  – Так, – кивнув Білл. – Але ти впевнений, що раніше нічого не було, Річі? Зовсім нічого?
  
  – Я... – щось майнуло в очах Річі. Він продовжив повільно. – Як-то раз Генрі і його дружки погналися за мною... незадовго до закінчення навчального року, і я відірвався від них у відділі іграшок Універмагу Фриза. Я пішов до Міського центру, посидів на лавочці в парку і подумав, що побачив... але, можливо, мені це тільки здалося.
  
  – Що саме? – запитала Беверлі.
  
  – Нічого, – відповів Річі майже грубо. – Привиділося. Дійсно. – Він подивився на Майка. – Я не заперечую проти прогулянки. Дозволить убити час. Побачення з рідними місцями.
  
  – Так ми домовилися? – запитав Білл.
  
  Всі кивнули.
  
  – А потім зустрінемося в бібліотеці... в якій годині, Майк?
  
  – О сьомій вечора. Натисніть на кнопку дзвінка, якщо запізнитеся. До початку літніх канікул по буднях бібліотека закривається в сім годин.
  
  – У сім так в сім. – Білл знову обвів усіх поглядом. – І будьте обережні. Постійно пам'ятайте: ніхто з нас насправді не знає, що ми де-е-елаем. Вважайте, що це розвідка. Якщо що-то побачите, не вступайте в бій. Біжіть.
  
  – «Я закоханий – не задирака», – прокоментував Річі мрійливим Голосом Майкла Джексона.
  
  – Що ж, якщо вже ми збираємося це зробити, то пора починати. – Легка посмішка звела лівий куточок рота Бена. Швидше гірка, ніж весела. – Хоча будь я проклятий, якщо скажу в цю саму хвилину, куди збираюся піти, раз вже Пустка під забороною. Там мені було найкраще... там – і з вами. – Погляд його перемістився до Беверлі, на мить затримався і зрушив. – Я не можу назвати іншого місця, яке так багато значить для мене. Ймовірно, я просто поброжу пару годин, подивлюся на будівлі і промочу ноги.
  
  – Ти знайдеш, куди піти, Стіг, – заперечив Річі. – Завітай магазини, де ти купував їжу, і подзаправься.
  
  Бен розсміявся:
  
  – В одинадцять років я міг з'їсти набагато більше, а зараз так наївся, що ви можете викотити мене звідси.
  
  – Що ж, я готовий, – сказав Едді.
  
  – Секундочку! – вигукнула Беверлі, коли вони почали відсувати стільці від столу. – Печиво щастя. Не забудьте про нього.
  
  – Так, – кивнув Річі, – я можу уявити собі, що знайду в моєму. «СКОРО ТЕБЕ З'ЇСТЬ ВЕЛИКИЙ МОНСТР. ГАРНОГО ТОБІ ДНЯ».
  
  Вони розсміялися, і Майк передав вазочку з печивом щастя Річі, той узяв одне і пустив вазочку по колу. Білл помітив, що ніхто не розламав печиво, взявши його з вазочки; вони сиділи, тримаючи маленькі, у формі капелюха, печенюшки в руках або поклавши на стіл перед собою, і коли Беверлі, все ще посміхаючись, підняла з тарілки своє печиво, Білл відчув, що рвонулося з грудей крик: «Ні! Ні, не роби цього, не треба, поклади назад, не ламай!»
  
  Але він запізнився. Беверлі разломила печиво, за нею – Бен, Едді отковыривал шматочок виделкою, і буквально за мить до того, як посмішка Беверлі змінилася гримасою жаху, Білл устиг подумати: «Ми знали, яким чином ми знали. Тому що ніхто не надкусив печиво щастя. Так робиться завжди, але ніхто з нас цього не зробив. Як-то, якась наша частина, як і раніше пам'ятає... все».
  
  І виявив, що це приховане знання жахала найбільше; куди більш красномовно, ніж Майк, це пояснювало, наскільки глибоку відмітину залишило Воно на кожному з них... і відмітина ця нікуди не поділася і понині.
  
  Кров вихлюпнулася з печива щастя Беверлі, як з взрезанной артерії. Потекла по руці, потім на білу скатерть на столі, утворила на ній яскраво-червона пляма, яка тут же викинуло в різні боки жадібні рожеві відростки.
  
  Едді Каспбрэк видав здавлений крик і так різко відсунувся від столу, що ледь не перекинувся разом зі стільцем. Величезна комаха, з хитиновым жовтувато-коричневим потворним панциром, вилазило з його печива щастя, як з кокона. Обсидіанові очі сліпо дивилися перед собою. Коли комаха вибралися на тарілочку для хліба, крихти дощем посипалися з його спини. Шум цей Білл ясно розчув, і потім почув ще раз, у своїх снах, коли приліг подрімати у другій половині цього дня. Повністю звільнившись, комаха з сухим скреготом потерло тонкі задні лапки, і Білл збагнув, що перед ними моторошний цвіркун-мутант. Він дошкутильгав до краю тарілки і звалився з неї, впав на спину.
  
  – Господи! – просипел Річі. – Господи, Великий Білл, це око, дорогий Боже, це око, гребаной очей...
  
  Білл різко повернув голову і побачив, що Річі дивиться на печиво щастя, губи його відтягнулися, оголивши зуби в лякаючою усмішці. Шматочок печива лежав на скатертини, з дірки пильно дивився людське око, з розсипом маленьких крихт на кару райдужці і білку.
  
  Бен Хэнском відкинув своє печиво, не навмисно, а від несподіванки, як людина, раптово виявив, що тримав у руці якусь мерзоту. А поки його печиво щастя котилося по столу, Білл побачив всередині два зуба, коріння яких потемніли від запеченої крові. Вони стирчали разом, як насіння у внутрішній порожнині гарбуза.
  
  Білл знову подивився на Беверлі і побачив, що вона втягує в себе повітря, щоб закричати. Її погляд не відривався від комахи, що виповзло з печива Едді: ця тварюка, як і раніше, лежачи на спині, тепер мляво ворушила лапками.
  
  Білл уже не сидів на місці. Він не думав – тільки реагував. «Інтуїція, – майнула думка в той самий момент, коли він підхопився зі стільця і рукою затиснув рот за мить до її крику. – Ось я який, дію інтуїтивно. Майк може мною пишатися».
  
  Так що з рота Беверлі не вирвався крик, а сдавленное: «М-М-м-м!»
  
  Едді видавав свистячі звуки, які Білл добре пам'ятав. Але вважав, що проблеми в цьому немає: один впорскування з сосалки для легких, і все у Едді буде добре. Все буде ідеально, як сказав би Фредді Файрстоун, і Білл задався питанням – не в перший раз, – чому у людини в такі моменти виникають такі дивні думки.
  
  Він похапцем оглянув інших, і що-то ще раптом повернулося з того літа, що-те, що прозвучала надзвичайно архаїчно, але зовсім доречно:
  
  – Ні гу-гу! Ви всі! Ні гу-гу! Просто мовчіть!
  
  Річі пройшовся рукою по роті. Особа Майка стало брудно-сірим, але він кивнув Біллу. Всі вони відсунулися від столу. Білл ще не розкрив своє печиво щастя, але тепер бачив, що його боковинки ворушаться – роздуваються і здуваються, роздуваються і здуваються, роздуваються і здуваються – немов всередині хтось сидить і намагається вирватися з ув'язнення.
  
  – М-м-м-м-м! – Дихання Бев лоскотало йому долоню.
  
  – Ні гу-гу, Беверлі, – з цими словами він прибрав руку.
  
  Її очі, здавалося, зайняли всі особа. Рот сіпнувся.
  
  – Білл... Білл, ти бачив... – Погляд Беверлі змістився на цвіркуна і затримався на ньому. Комаха, схоже, вмирало. Його шорсткі очі подивилися на Беверлі, і та застогнала.
  
  – П-п-припини, – суворо вимагав Білл – Придвигайся до столу.
  
  – Я не можу, Біллі, не можу прибли...
  
  – Можеш! Ти до-олжна! – Він почув кроки, легкі і швидкі, що наближаються по коридору з іншого боку бісерної фіранки. Оглянув інших. – Ви всі! Придвиньтесь до столу! Розмовляйте! Тримайтеся природно!
  
  Беверлі поглянула на нього, в очах застигла благання, але Біл похитав головою. Сів і присунув стілець до столу, намагаючись не дивитися на печиво щастя, яке лежало на його тарілці. Воно роздулося, ніби нарив, який наповнювався все і наповнювався гноєм, але при цьому продовжував повільно мигати, разжимался і стискалося. «А адже я міг його надкусити», – з жахом подумав Білл.
  
  Едді знову натиснув на клапан інгалятора, з довгим хрипящим звуком втягуючи в легені чергову порцію цілющого туману.
  
  – Так хто, по-твоєму, стане чемпіоном? – запитав Білл Майка, обличчя його перекосила дика гримаса. В цей самий момент Роуз пройшла крізь фіранку, в очах читався питання. Краєм ока Білл помітив, що Беверлі присунулася до столу. «Розумниця», – подумав він.
  
  – Думаю, відмінні шанси у «Чиказьких ведмедів», – відповів Майк.
  
  – Все добре? – запитала Роуз.
  
  – Про-чудово, – відповів Білл. Вказав на Едді. – У нашого друга був напад астми. Він прийняв ліки. Тепер йому краще.
  
  Роуз в тривозі подивилася на Едді.
  
  – Краще, – просипел той.
  
  – Мені прибрати зі столу?
  
  – Трохи пізніше, – відповів Майк і натужно посміхнувся.
  
  – Все було добре? – Роуз оглянула стіл, в голосі чулося сумнів. Вона не бачила жодного цвіркуна, ні очі, ні зубів, ні дихання печива щастя Білла. Її погляд байдуже пройшовся і по плямі крові на скатертині.
  
  – Все було дуже добре, – відповіла Беверлі і посміхнулася, куди більш природно, ніж Білл або Майк. І її посмішка заспокоїла Роуз, переконала – якщо щось не в порядку, то в цьому немає провини ні обслуговуючого персоналу, ні кухні. «У дівчинки міцний характер», – подумав Білл.
  
  – Передбачення сподобалися? – запитала Роуз.
  
  – Не можу говорити за інших, – відповів Річі, – але моє потрапило не в брову, а в око.
  
  Білл почув дряпання. Подивився на свою тарілку, побачив ніжку, пробившую стінку печива щастя. Вона скреблась по поверхні тарілки.
  
  «Я міг би його надкусити», – знову подумав він, але продовжував посміхатися.
  
  – Дуже. – Він знову перевів погляд на Роуз.
  
  Річі дивився на тарілку Білла. Величезна сіро-чорна муха виповзав з рушащегося під її напором печива. Вона ледь чутно жужжала. З печива також витікала жовтувата слизь, збиралася калюжкою. З'явився і запах, важкий, густий запах запаленої рани.
  
  – Що ж, якщо я зараз вам не потрібна...
  
  – Зараз – ні, – відповів Бен. – У вас чудова кухня. Дуже... дуже незвичайні страви.
  
  – Тоді я вас залишаю. – І Роуз з поклоном зникла за бісерної фіранкою. Нитки з бісером ще колихалися і стукались один від одного, коли всі вони знову відсунулися від столу.
  
  – Це що? – хрипко запитав Бен, дивлячись на страшне істота, яке окупувало тарілку Білла.
  
  – Муха, – відповів Білл. – Муха-мутант. Якщо не помиляюся, створена уявою письменника Жоржа Ланжелана 26. Він написав розповідь, який так і назвав – «Муха». З нього зняли фільм, не такий вже гарний. Але сам розповідь біса мене налякав. Воно повертається до своїх старих трюків, нічого більше, тому що я збираюся написати роман «Дорожні комахи». Таке у мене поки робоча назва. Я знаю, звучить досить-таки нерозумно, але ви розумієте...
  
  – Прошу мене вибачити, – пробурмотіла Беверлі. – Думаю, мені треба блевануть.
  
  Вона вискочила з банкетного залу перш, ніж хто-небудь встиг встати.
  
  Білл розправив серветку і накинув її на муху розміром з пташеня горобця. Нічого такого великого не могло поміститися в крихітному китайському печиво щастя... але помістилося. З-під серветки двічі долинуло гудіння, потім настала тиша.
  
  – Господи, – мовив Едді.
  
  – Пора і нам на хрін вимітайтеся звідси. – Майк піднявся. – З Беверлі зустрінемося у вестибюлі.
  
  Беверлі якраз виходила з жіночого туалету, коли інші зібралися біля каси. Бліда, але рішуча. Майк заплатив за чеком, чмокнув Роуз в щічку, і вони вийшли в дощовий день.
  
  – Ніхто не передумав? – запитав Майк.
  
  – Я – ні, – відповів Бен.
  
  – Ні, – підтримав його Едді.
  
  – Щодо чого? – запитав Річі.
  
  Біл похитав головою і подивився на Беверлі.
  
  – Я залишаюся, – сказала вона. – Білл, що ти мав на увазі, кажучи, що Воно повертається до старих трюків?
  
  – Я думав про те, щоб написати роман про комах, – відповів він. – Тому історія Ланжелана вплелася в мої думки. Тому я побачив муху. А ти – кров, Беверлі. Чому ти думала про кров?
  
  – Напевно, тому, що кров була в раковині, – без запинки відповіла Беверлі. – Кров, яка вихлюпнулася з зливного отвору ванни моєї квартири, коли мені було одинадцять років.
  
  Вона сказала правду? Якщо на те пішло – ні. Тому що, коли кров вихлюпнулася їй на пальці теплою струменем, перед її внутрішнім зором виникла кривавий відбиток, який вона залишила на килимі після того, як наступила на уламок розбитого флакони з-під парфумів. Тому. І
  
  (Бевви, іноді ти дуже мене тривожиш)
  
  її батько.
  
  – Тобі теж дісталося комаха. – Білл дивився на Едді. – Чому?
  
  – Не просто комаха. – відповів Едді. – Цвіркун. У підвалі нашого будинку цвіркуни. Будинок коштує двісті тисяч, і ми не можемо позбутися від цвіркунів. Ночами вони зводять нас з розуму. За пару днів до дзвінка Майка мені приснився дійсно страшний кошмар. Мені снилося, що я прокидаюся, а в ліжку повним-повно цвіркунів. Я намагаюся розлякати їх інгалятором, але можу вичавити з нього тільки якісь скрипучі звуки, і перед тим як прокинутися, я усвідомлюю, що і він набитий цвіркунами.
  
  – Роуз нічого цього не бачила, – зауважив Бен і подивився на Беверлі: – Як твої батьки не побачили кров, що витекла з зливного отвору раковини, нехай вона перепачкала всю ванну кімнату.
  
  – Так, – кивнула Беверлі.
  
  Вони переглядалися, стоячи під дрібним дощем.
  
  Майк подивився на годинник.
  
  – Автобус через двадцять хвилин. Четверо я можу відвезти в місто в моїй машині, якщо ми потеснимся. Чи можу викликати таксі. Вибір за вами.
  
  – Я пройдусь прямо звідси, – відповів Білл. – Не знаю, куди піду, але зараз саме час подихати свіжим повітрям.
  
  – Я викличу таксі, – вирішив Бен.
  
  – Я поїду з тобою, якщо ти висадиш мене в центрі, – сказав Річі.
  
  – Добре. Куди підеш?
  
  Річі знизав плечима:
  
  – Поки не знаю.
  
  Решта вважали за краще чекати автобуса.
  
  – О сьомій вечора, – нагадав Майк. – І будьте обережні, це стосується всіх. – Вони погодилися дотримуватися обережності, хоча Білл не розумів, як можна давати таку обіцянку, не знаючи, з якими погрозами їм, можливо, доведеться зіткнутися.
  
  Хотів сказати це вголос, але глянув на їхні обличчя, і йому стало ясно, що вони і так знають.
  
  Тому він пішов, на прощання піднявши руку. Вологе повітря приємно холодив обличчя. Його чекала довга прогулянка, але Білла це цілком влаштовувало. Треба було про що подумати. Його тішило, що зустріч закінчилася і вони приступили до справи.
  
  
  
  Розділ 11
  
  Піші екскурсії
  
  
  
  1
  
  Бен Хэнском бере в бібліотеці книгу
  
  Річі Тозиер вийшов з машини на перехресті, де сходилися Канзас-стріт, Центральна і Головна вулиці, а Бен відпустив таксі на вершині пагорба Підйом-вмилю. За кермом сидів той самий «релігійна людина», який підвозив Білла до ресторану, але ні Бен, ні Річі цього не дізналися: Дейв занурився в похмуре мовчання. Напевно, Бен міг би вийти разом з Річі, але виходив з того, що кожен повинен почати свою екскурсію в самоті.
  
  Він спостерігав, як таксі вливається в транспортний потік, стоячи на розі Канзас-стріт і Долтрі-Клоуз, засунувши руки глибоко в кишені, намагаючись викинути з голови огидне завершення їх ленчу. Не міг; думки поверталися до чорно-сірої мусі, выползающей з печива щастя на тарілці Білла, з распластанными по спині, поцяткованими жилками крильцями. Він намагався перейти з цього нудотної образу на щось ще, думав, що йому вдалося, але через п'ять хвилин мерзенна муха знову постала перед його уявним поглядом.
  
  «Я намагаюся якось це обгрунтувати, – думав він, – не з моральної точки зору, а скоріше з математичної. Будівлі будують, керуючись певними законами природи; закони природи можна виразити рівняннями; рівняння необхідно обгрунтовувати. У чому обґрунтування того, що сталося менше півгодини тому?»
  
  «Залиш це в спокої, – сказав він собі, і не в перший раз. – Ти не можеш це обґрунтувати, тому просто залиш у спокої».
  
  Дуже хороший рада; та тільки наслідувати йому Бен не міг. Він згадав, що на наступний день після зустрічі з мумією життя його потекла звичайним шляхом. Він знав, що ледь не потрапив у лапи чудовиська, чим би воно не було, але його життя тривало: він пішов до школи, написав контрольну з арифметики, заглянув після школи в бібліотеку, їв з властивим йому апетитом. Просто вмонтував істота, яке побачив на Каналі, в своє життя, а якщо говорити про те, що істота це ледь не вбило його... що ж, діти часто балансують на грані смерті. Вони перебігають вулиці, не дивлячись по сторонах, на озері надто далеко запливають на надувних гумових плотах, і їм доводиться гребти з останніх сил, щоб повернутися на берег. Вони падають на дупу зі шведських стінок і на голову з дерев.
  
  Тепер, стоячи під дрібним дощем перед «Надійним залізним магазином» (Бен пригадав, що в 1958 році це приміщення займав ломбард «Брати Фрейти», подвійні вітрини якого заповнювали пістолети, гвинтівки, небезпечні бритви і гітари, підвішені за грифи і нагадують екзотичних тварин), він думав про те, що діти краще почувалися поруч зі смертю, з великою легкістю вбудовували в своє життя незрозуміле. Підсвідомо вони вірили в існування невидимого світу. Чудеса, що створені світлими, що темними силами, бралися до уваги, безумовно, але ці чудеса не зупиняли життя. У десять років раптове зіткнення з прекрасним або жахливим не заважало з'їсти за ленчем зайвий чіз-доги або два.
  
  27Але все змінювалося, варто було тобі подорослішати. Ти більше не лежав у ліжку, в повній впевненості, що хтось вовтузиться в стінній шафі або шкребеться у вікно... але коли щось траплялося, щось, що не має раціонального пояснення, в мережі виникала перевантаження, аксони і дендрити нагрівалися. Тебе починало трясти і смикати, тебе починало гнути і нищити, твоя уява витанцьовував хіп-хоп і бібоп на твоїх нервах. Тобі не під силу просто вмонтувати трапилося в своє життя. Не вбудовується воно, і все тут. Твій розум повертається до зустрічі з ним, легенько його стосується, як кошеня – клубка ниток... поки що, з часом, зрозуміло, ти або сходиш з розуму, або потрапляєш в таке місце, де не можеш діяти з повною віддачею.
  
  «І якщо таке станеться, – подумав Бен, – Він зжере мене. Зжере нас. Тепленькими».
  
  Він заходив по Канзас-стріт, не прямуючи – у всякому разі, свідомо – до якогось конкретного місця. В голову раптово прийшла думка: «Що ми зробили з тим срібним доларом?»
  
  Він як і раніше не міг згадати.
  
  «Срібний долар, Бен... З його допомогою Беверлі врятувала тобі життя. Тобі... може, і всім іншим... і насамперед Біллу. Воно трохи не вирвало мені нутрощі, перш ніж Беверлі... що? Що вона зробила? І як це спрацювало? Вона змусила Воно відступити, і ми всі їй допомагали. Але як?»
  
  Несподівано в голову прийшло слово, слово, яке для нього нічого не значило, але по шкірі побігли мурашки: «Чудь».
  
  Бен глянув на тротуар, на мить побачив намальований на ньому крейдою контур черепахи, і перед очима все попливло. Він зажмурився, а відкривши очі, побачив, що ніякої черепахи і не було: тільки «класики», наполовину змиті легким дощем.
  
  Чудь.
  
  Що ж це значило.
  
  – Не знаю, – відповів він уголос і швидко озирнувся: раптом хтось помітив, як він розмовляє сам з собою, і виявив, що звернув з Канзас-стріт на Костелло-авеню. На ленче він сказав іншим, що Пустка – єдине місце, де хлопчиськом він відчував себе щасливим... але це тягнуло тільки на напівправду, так? Було ще одне місце. І тепер, випадково чи свідомо, він ішов туди: в публічну бібліотеку Деррі.
  
  Постояв перед нею хвилину-другу, як і раніше, не виймаючи рук з кишень. Бібліотека не змінилася; він захоплювався її лініями точно так само, як і в дитинстві. Спроектували бібліотеку добре, як більшість кам'яних будівель. Архітектору вдалося поставити в глухий кут уважного спостерігача протиріччями: кам'яна солідність певною мірою врівноважувалася витонченістю арок і колон; будівля виглядало масивним, як банк, і при цьому легким і повітряним (ну, легким, якщо говорити про міських будівлях, особливо побудованих на початку століття, і вікнах, перехрещених вузькими смужками заліза, елегантних і закруглених). Протиріччя ці надавали будівлі особливий шарм, і Бен не здивувався, відчувши, як за ним прокотилася хвиля любові до цього місця.
  
  Не сильно змінилася і Костелло-авеню. Подивившись вздовж вулиці, він побачив Громадський центр Деррі і задався питанням, а чи зберігся «Костелло-авеню маркет», який знаходився далі, ближче до того місця, де дугоподібна Костелло-авеню знову виходила на Канзас-стріт.
  
  Бен пішов через галявину, ледве помічаючи, як промокають туфлі, щоб поглянути на скляний коридор, що з'єднує корпусу дорослої та дитячої бібліотек. Він теж не змінився, і, стоячи на галявині поряд з похиленими до землі гілками плакучої верби, Бен бачив людей, що проходять по коридору. Радість, яку він відчував раніше, знову охопила його, і Бен вперше дійсно забув про те, що сталося в кінці ленчу, за яким він зустрівся з друзями дитинства після стількох років розлуки. Він пам'ятав, як дитиною приходив на цю саму точку, тільки взимку, пробиваючи дорогу в снігу, який доходив до стегон, і стояв мало не по п'ятнадцять хвилин. Він пам'ятав, що приходив в сутінках, і знову його притягували контрасти, і він стояв, відчуваючи, як німіють кінчики пальців, а сніг тане в зелених гумових чоботях на товстій рубчастий підошві. Він стояв, оповитий згущується сутінками, світ навколо нього лиловел під напором рано наступаючої зимової ночі з неба кольору золи на сході і розпечених вугіль – на заході. Навколо нього панував холод, температура повітря – градусів дванадцять морозу, навіть нижче, якщо вітер дув з скутою морозом Пустки, а дув він часто.
  
  Там же, в якихось сорок ярдів від того місця, де стояв Бен, люди ходили взад-вперед в сорочках з короткими рукавами. Там, в якихось сорок ярдів від того місця, де він стояв, перебував тунель яскравого білого світла, джерелом якого служили флуоресцентні лампи під стелею. Там сміялися діти, закохані парочки старшокласників походжали, взявшись за руки (але їм доводилося розчіплюватися, якщо вони попадалися на очі комусь з бібліотекарок). В цьому було щось магічне, магічне в хорошому сенсі слова, і по молодості Бен не міг віднести цю магію на рахунок таких обыденностей, як електричний струм та центральне опалення. Магія полягала в тому, що цей сяючий світлом і життям циліндр з'єднував два темних будівлі, як дорога життя, магія полягала в тому, що на твоїх очах люди йшли через темний засніжене поле, не помічаючи ні темряви, ні холоду. І тому стаючи прекрасними і божественними.
  
  Потім він йшов (як йшов зараз) і, огинаючи будівля, повертався до головного входу (як робив зараз), але завжди зупинявся і озирався (як робив зараз), перш ніж кам'яний кут будівлі дорослої бібліотеки приховував від нього цю тендітну пуповину.
  
  Дивуючись силі, з якою ностальгія стискала його серце, Бен попрямував до сходів, що ведуть до дверей дорослої бібліотеки, на мить затримався на вузькій площадці за колонами – тут під високим дахом завжди панувала прохолода, яким би спекотним ні видавався день. Потім відкрив двері, оббиті залізом, з прорізом для книг і ступив у тишу.
  
  Спогади накотили з такою силою, що у Бена на мить закрутилася голова, щойно він опинився під розсіяним світлом звисаючих зі стелі скляних плафонів-куль. Нічого фізичного в силі не було – Бен не міг порівняти її ні з ударом в щелепу, ні з ляпасом. Швидше вона була схожа дивним відчуттям, ніби час згорнулося якоїсь петлею, і ти повернувся туди, де вже встиг побувати. Через брак кращого люди називають це відчуття déjà vu. Бен відчував його і раніше, але ніколи воно не нападав на нього з такою приголомшливою силою. Секунду чи дві він стояв біля самого порога, в повному розумінні слова загублений у часі, не маючи ані найменшого поняття, скільки йому зараз років. Тридцять вісім або одинадцять?
  
  Його оточувала знайома тиша, лише зрідка порушувана чиїм-то пошепки, ледве чутним стуком – хтось із бібліотекарів проштамповывал книги і повідомлення про те, що книга не здана в строк, – шелестом переворачиваемых сторінок газет або журналів. І освітленість в бібліотеці тепер йому подобалася точно так само, як і раніше. Світло падало крізь високі вікна, сизий, як голубине крило, в цей дощовий день, світло, який заколисував і наганяв дрімоту.
  
  Перетинаючи широкий зал, вистелений лінолеумом з червоно-чорним малюнком, вже майже стертим, Бен, як і завжди, намагався ступати нечутно – по центру доросле бібліотеку вінчав купол, і всі звуки посилювалися.
  
  Він бачив, що залізні гвинтові сходи, які вели до стелажів, залишилися на колишньому місці, по обидві сторони підковоподібного столу, за яким сиділи бібліотекарі, але ще він побачив і маленький ліфт, доданий до сходів за ті двадцять п'ять років, що пройшли після їх з матір'ю від'їзду з Деррі. Вид ліфта приніс полегшення – послабив задушливе відчуття déjà vu.
  
  Перетинаючи зал, Бен відчував себе непроханим гостем, іноземним шпигуном. Кожну мить він очікував, що бібліотекарка, сидить за столом, підніме голову, подивиться на нього, а потім голосно і виразно, змусивши всіх читачів перервати своє заняття і повернутися до нього, скаже: «Ви! Так, ви! Що ви тут робите? У вас немає ніякого права перебувати тут! Ви – Ззовні! Ви – з Минулого! Вертайтеся, звідки прийшли. Негайно йдіть, поки я не викликала поліцію!»
  
  Бібліотекарка підняла голову – молода жінка, миловидна, на коротку мить Бен подумав, що його фантазія втілиться в життя, і серце " встрибнула в горло, коли її світло-блакитні очі зустрілися з його. Але побачив він у них цілковите байдужість і зрозумів, що може йти далі. Якщо він і був шпигуном, його не розкрили.
  
  Бен пройшов під витком однією з вузьких і вбивчо крутих сходів з кованого заліза, прямуючи до коридору, що вів у дитячу бібліотеку, посміхнувся, усвідомивши (тільки після того, як це зробив), що повторив ще один свій дитячий ритуал – підняв голову, як підкидав і хлопчиськом, в надії побачити дівчину в спідниці, що спускається по сходах. Він згадав (тепер згадав), як одного разу, в вісім чи дев'ять років, без всякої на те причини подивився вгору і заглянув якраз під спідницю з бавовняної тканини симпатичною старшокласниці, побачивши її чистенькі рожеві трусики. І вигляд цих трусиків потряс його нітрохи не менше, ніж раптовий сонячний зайчик, посланий золотим браслетом на нозі Беверлі Марш, який в останній навчальний день літа 1958 року пронизав його серце стрілою почуття, більш глибокого, ніж просто любов чи прив'язаність. Бен пам'ятав, як сидів за столом в дитячій бібліотеці і думав про несподіване видовище хвилин двадцять, а то й більше, а лоб і щоки в нього горіли. Перед ним лежала розгорнута книга з історії поїздів, в якій він не міг прочитати жодного рядка, його пеніс перетворився в маленьку тверду гілку, і ця гілка пустила коріння йому глибоко в живіт. Він марив, що вони з цією дівчиною одружилися, живуть у маленькому будинку на околиці міста, насолоджуючись задоволеннями, яких він ще не розумів.
  
  Відчуття ці зникли так само раптово, як і з'явилися, проте з тих пір він жодного разу не проходив під сходами, не піднявши голову. Але ніколи більше не побачив нічого цікавого і захоплюючого (одного разу сходами обережно спускалася товстуха середніх років, і він квапливо відвернувся, засоромившись, відчуваючи себе зловмисником), проте звичка залишалася – і дала про себе знати навіть тепер, коли він давно вже став дорослим.
  
  Бен повільно йшов по коридору, помічаючи й інші зміни: жовті наклейки у кожного вимикача з написом «ОПЕК ЛЮБИТЬ МАРНОТРАТНИКІВ ЕЛЕКТРОЕНЕРГІЇ, а тому СБЕРЕГАЙ КОЖЕН ВАТТ!». Увійшовши в дитячий світ зі столиками зі світлого дерева і такими ж маленькими стільцями, світ, у якому фонтан з питною водою височів над підлогою лише на чотири фути, він побачив, що на далекій стіні все так же висять фотографії в рамках, тільки не Дуайта Ейзенхауера і Річарда Ніксона, а Рональда Рейгана і Джорджа Буша 28. Рейган, згадав Бен, вів програму «Театр Джей-ел», коли він закінчив п'ятий клас, а Джорджу Бушу тоді не виповнилося й тридцяти.
  
  Але...
  
  Відчуття déjà vu знову накотило. Він нічого не міг з цим вдіяти і на цей раз в повній мірі відчув крижаний жах людини, яка нарешті усвідомлює після півгодини бултыхания у воді, що берег не стає ближче і він тоне.
  
  В бібліотеку він потрапив у Казковий годину, в кутку на мініатюрних стільчиках півколом сиділи з десяток малюків, слухали. «І хто це тут, хто йде по моєму мосту?» – сказала бібліотекарка низьким, рикаючим " голосом злого троля з казки, і Бен подумав: «Коли вона підніме голову, я побачу, що це міс Дейвіс, так, це буде міс Дейвіс і виглядати вона буде такою ж...»
  
  Але коли бібліотекарка підняла голову, він побачив більш молоду жінку, навіть у порівнянні з міс Дейвіс, якою та була двадцять сім років тому.
  
  Деякі малюки закривали роти руками і хихотіли, але більшість дивилися на библиотекаршу, а в їх поглядах читався вічне питання будь-якої казки: обведуть монстра навколо пальця... або він наб'є собі черево?
  
  – Це я, Хриплоголосый Біллі-Козел, йду по твоєму мосту, – продовжувала розповідати казку бібліотекарка, коли Бен, сполотнівши, проходив повз неї.
  
  «Як це може бути та казка? Та сама казка? І я повинен повірити, що це всього лише збіг? Тому що я не вірю... не можу повірити, чорт забирай!»
  
  Він нахилився до фонтанчику з питною водою, нахилився так низько, що відчув себе Річі, відбиваючим поклони.
  
  «Я повинен з кимось поговорити, – в паніці подумав Бен. – З Майком... Біллом... з ким-небудь. Невже щось дійсно зв'язує тут воєдино минуле і сьогодення, вышвыривая проміжні роки, чи мені це тільки здається? Тому що, якщо не здається, не впевнений, що я до цього готовий. Я...»
  
  Він подивився на стійку здачі книг, і серце, здавалося, на мить зупинився, щоб потім забитися в два рази частіше. На стійці він побачив плакат зі строгими чорними літерами на білому тлі... дуже знайомий. Напис на плакаті свідчила:
  
  «ПАМ'ЯТАЙ ПРО КОМЕНДАНТСЬКУ ГОДИНУ
  
  З 19:00.
  
  ПОЛІЦЕЙСЬКЕ УПРАВЛІННЯ ДЕРРІ»
  
  В цю мить йому все стало гранично ясно: осяяння прийшло викликає забобонний страх спалахом світла, і він усвідомив, що голосування, яке вони провели, – всього лише жарт. Немає ніякого повернення назад, і ніколи не було. Вони просувалися по шляху, настільки ж зумовлено, як впала в пам'ять звичка, яка змусила його підняти голову, коли він проходив під сходами, що ведуть до стелажів. Тут, в Деррі, мешкав відгомін минулого, смертоносний відгомін, і всім їм залишалося сподіватися лише на одне: цей відгомін ще можна змінити в їх користь, змінити так, що їм вдасться покинути Деррі живими.
  
  – Господи, – пробурмотів він і сильно потер щоку долонею.
  
  – Можу я вам чимось допомогти? – пролунав голос поруч з Беном, і він підстрибнув від несподіванки. Належав голос дівчину років сімнадцяти, з копицею русявого волосся, яким шпильки не давали впасти на симпатичне личко старшокласниці. Зрозуміло, він бачив перед собою помічницю бібліотекаря; вони працювали і в 1958 році, старшокласниці і старшокласники, розставляли книги по полицях, показували дітям, як користуватися каталогом. Обговорювали рецензії та шкільні статті, допомагали з посиланнями та библиографиями. Платили за це гроші, але завжди знаходилися старшокласники, яких це не відлякувало. Тому що така робота їм подобалася.
  
  Придивившись уважніше до доброзичливого, але все-таки американцю погляду, Бен пригадав, що йому тут більше не місце: він – велет в країні ліліпутів. І непроханий гість. В дорослій бібліотеці з-за цього він відчував себе не в своїй тарілці, тому що на нього могли подивитися, з ним могли заговорити, у бібліотеці дитячого швидше відчув полегшення. По-перше, отримав доказ, що він як і раніше дорослий, а той факт, що дівчина не мала бюстгальтера під ковбойкой, викликав ще більше полегшення, а не ерекцію якщо потрібно підтвердження, що на дворі 1985 рік, а не 1958, це однозначно вказували соски дівчата, ясно проступають крізь матерію.
  
  – Ні, дякую, – відповів він і тут же, з причини, яку не міг собі пояснити, почув, як додає: – Я шукав свого сина.
  
  – Так? А як його звуть? Може, я його бачила. – Дівчина посміхнулася. – Я знаю більшість дітей.
  
  – Його звуть Бен Хэнском, – відповів Бен. – Але я його тут не бачу.
  
  – Скажіть мені, як він виглядає, і я зможу передати йому ваші слова, якщо є така необхідність.
  
  – Ну, – Бен вже шкодував про свою вигадку, – він повненький і схожий на мене. Але ніякої проблеми немає, міс. Якщо побачите його, просто скажіть, що його батько заїжджав по дорозі додому.
  
  – Скажу. – Вона посміхнулася, але посмішка обмежилася губами, і Бен раптово усвідомив, що вона підійшла і заговорила з ним не тільки з ввічливості та бажання допомогти. Вона працювала помічницею бібліотекаря дитячої бібліотеки міста, в якому за останні вісім місяців вбили дев'ять дітей. Побачила незнайомого чоловіка в світі, куди дорослі заглядають рідко, зазвичай для того, щоб залишити або забрати дитину. Так що підозрілість її мала під собою вагомі підстави.
  
  – Спасибі вам. – Він посміхнувся, сподіваючись, що заспокоїв її, і ретирувався.
  
  Коридором пройшов у доросле бібліотеку і, підкоряючись імпульсу, який не розумів, попрямував до подковообразному столу... але, само собою, в цей день їм належало дотримуватися імпульсам, так? Слідувати імпульсам і дивитися, куди вони заведуть.
  
  Табличка на столі вказувала, що симпатичну библиотекаршу, яка сиділа за ним, звуть Керол Деннер. За її спиною Бен бачив двері з панеллю матового скла і написом «МАЙКЛ ХЕНЛОН СТАРШИЙ БІБЛІОТЕКАР».
  
  – Можу я вам чимось допомогти? – запитала міс Деннер.
  
  – Гадаю, так, – відповів Бен. – Сподіваюся на це. Мені б хотілося завести бібліотечну картку.
  
  – Дуже добре. – Вона взяла бланк. – Ви живете в Деррі?
  
  – Зараз – ні.
  
  – Ваш домашню адресу?
  
  – Рурал-стар, шосе два, Хемингфорд-Хоум, штат Небраска. – На мить він затнувся, бавлячись її здивованим поглядом, потім додав поштовий індекс: – П'ять-дев'ять-три-чотири-один.
  
  – Це жарт, містер Хэнском?
  
  – Аж ніяк.
  
  – Так ви переїжджаєте в Деррі?
  
  – Таких планів у мене немає.
  
  – Не далеченько буде їздити за книжками? Або в Небрасці немає бібліотек?
  
  – Це в деякому роді сентиментальний момент. – Бен думав, що таку розмову з незнайомою людиною дасться йому нелегко, але немає, ніяких труднощів не виникло. – Бачите, я народився в Деррі. І вперше тут після того, як виїхав звідси ще дитиною. Погуляв по місту, подивився, що змінилося, а що ні. І раптом мене осінило, що я прожив тут десять років, з трьох до тринадцяти, але на пам'ять про ці роки у мене нічого не залишилося. Навіть листівки. У мене були срібні долари, але один я втратив, а решта подарував одному. Напевно, мені потрібен сувенір з дитинства. Запізно, звичайно, але не дарма ж кажуть – краще пізно, ніж ніколи.
  
  Керол Деннер посміхнулася, і посмішка перетворила її в сліпучу красуню.
  
  – По-моєму, це дуже мило. Якщо ви погуляєте десять або п'ятнадцять хвилин, ваша картка, коли ви повернетеся до столу, буде вже готова.
  
  Бен ледь помітно посміхнувся у відповідь.
  
  – Як я розумію, треба буде внести заставу. Житель іншого міста і все таке.
  
  – У дитинстві у вас була бібліотечна картка?
  
  – Безумовно. – Посмішка Бена стала ширше. – Думаю, після моїх друзів бібліотечна картка стояла в мене на першому місці.
  
  – Бен, ти міг би піднятися сюди? – почувся гучний голос, разрезавший бібліотечну тишу, як скальпель.
  
  Він обернувся, винувато сіпнувся, як роблять люди, коли хтось кричить у бібліотеці. Не побачив жодного знайомого людини... а миттю через усвідомив, що ніхто не підняв голову і жодним чином не висловив подиву або роздратування. Люди похилого віку як і раніше читали «Деррі ньюс», «Бостон глоуб», «Нешнл джеографік», «Ю-ес ньюс енд уорлд news and world report». У залі довідкової літератури дві старшокласниці схилилися над пачкою газет і стопкою реєстраційних карток. Кілька людей переглядали книги на полицях розділу «НОВИНКИ БЕЛЕТРИСТИКИ – ВИДАЮТЬСЯ ТІЛЬКИ НА ТИЖДЕНЬ». Якийсь старий у безглуздій кашкеті, з погашених трубкою, затиснутою в зубах, проглядав альбом з малюнками Луїса де Варгаса.
  
  Бен повернувся до молодої жінки, яка здивовано дивилася на нього.
  
  – Щось не так? – запитала вона.
  
  – Ні, – з посмішкою відповів Бен, – просто мені здалося, ніби я щось почув. Напевно, переліт подіяв на мене сильніше, ніж я думав. Так що ви говорили?
  
  – Якщо на те пішло, ви говорили. Я як раз збиралася додати, що інформація про вас повинні зберігатися в архіві, якщо ви користувалися бібліотекою, коли жили в Деррі. Вся інформація тепер на микрофишах. За ці роки і в нас дещо змінилося.
  
  – Так, – кивнув він, – у Деррі змінилося багато чого... але багато що і залишилося таким же, як і перш.
  
  – У будь-якому випадку я можу пошукати ваше прізвище і відновити вашу картку. Тоді застави не потрібно.
  
  – Чудово, – відповів Бен, але перш ніж встиг подякувати библиотекаршу, той же голос знову прорізав священну тишу бібліотеки, ще більш гучний і радісне: «Швидко сюди, Бен! Піднімайся, маленький товстий гівнюк! Це твоє життя 29, Бен Хэнском!»
  
  Бен відкашлявся:
  
  – Я вам дуже вдячний.
  
  – Дурниці. – Вона схилила голову набік. – На вулиці потеплішало?
  
  – Трохи, – відповів він. – А що?
  
  – Ви...
  
  – Це зробив Бен Хэнском! – прокричав голос. Звідкись зверху, від стелажів. – Бен Хэнском вбивав дітей! Тримайте його! Хапайте його!
  
  – ...спітніли, – договорила вона.
  
  – Правда? – задав він ідіотське питання.
  
  – Карткою я займуся прямо зараз.
  
  – Велике спасибі.
  
  Вона пересунулася на старій друкарській машинці «Ройял», яка стояла на розі підковоподібного столу.
  
  Бен повільно відійшов. Серце гупало, як барабан. І так, він спітнів, відчував, як піт стікає з чола, виступає під пахвами, змочує волосся на грудях. Він підняв голову і побачив клоуна Пеннівайза, який стояв на верхній площадці гвинтових сходів, розташованої по ліву руку, і дивився на нього зверху вниз. Особа покривав білий грим, рот червонів усмішкою вбивці. Замість очей – порожні очниці. В одній руці – зв'язка кульок, в іншій – книга.
  
  «Не він, – подумав Бен. – Воно. Я стою посеред ротонди публічної бібліотеки Деррі травневим днем 1985 року, я – дорослий, і бачу самий страшний кошмар мого дитинства. Я зустрівся з Воно».
  
  – Піднімайся, Бен, – покликав згори Пеннівайз. – Я не заподію тобі шкоди. У мене для тебе книга! Книга... і кулька. Піднімайся!
  
  Бен відкрив рот, щоб відповісти, щоб сказати, що Пеннівайз, напевно, з'їхав з глузду, якщо думає, що він, Бен, підніметься сходами, але тут же зрозумів: скажи хоч слово, всі повернуться до нього, всі подумають, а чи не божевільний він?
  
  – Гаразд, я знаю, що ти не можеш відповісти, – крикнув Пеннівайз вниз і захихотів. – Хоча я мало не провів тебе, правда? Вибачте, сер, принц Альберт у вашому сортирі?.. Це так?.. Краще випустіть бідолаху 30. Вибачте, мадам, це ваш холодильник тікає 31?.. Ваш?.. Тоді не варто вам його спіймати?
  
  Клоун на верхній сходовому майданчику закинув голову і верескливо розреготався. Сміх відбився від купола ротонди, ніби зграя кажанів, і Бену лише неймовірним зусиллям волі вдалося утримати руки внизу, не дати їм піднятися і заткнути вуха.
  
  – Піднімайся, Бен, – знову покликав Пеннівайз. – Ми поговоримо. На нейтральній території. Чому ні?
  
  «Я не зійду, – подумав Бен. – Думаю, коли я нарешті доберуся до тебе, ти не захочеш мене бачити. Тому що ми збираємося тебе вбити».
  
  Знову пролунав пронизливий сміх клоуна.
  
  – Мене вбити? Вбити? – І раптово, наганяючи жах, він заговорив голосом Річі Тозиера, точніше, Голосом Пиканинни:
  
  – Не вбивайте мене, маса, я буду хорошим нігга, не вбивайте вашого чевного малчыка, Стіг! – і знову залунав пронизливий сміх.
  
  Тремтячи всім тілом, сполотнівши, Бен перетинав центральну частину дорослої бібліотеки під вібруючим відлунням цього сміху. Відчував, що його зараз вирве. Він зупинився перед полицями з книгами, тремтячою рукою навмання взяв одну. Його холодні пальці почали перегортати сторінки.
  
  – Це твій єдиний шанс, Стіг! – Голос звучав десь позаду і вище. – Забирайся геть з міста. Заберися до темряви. Якщо залишишся... ти і всі інші. Ти занадто старий, щоб зупинити мене. Ви всі дуже старі. Занадто старі, щоб чогось досягти, окрім як знайти свою смерть. Ти хочеш побачити, як це станеться сьогодні ввечері?
  
  Він повільно повернувся, як і раніше тримаючи книгу в заледеневших руках. Не знав, куди дивитися, але склалося відчуття, ніби під підборіддям з'явилася невидима рука і заходилася піднімати, піднімати, піднімати його голову.
  
  Клоун зник. Дракула стояв на верхньому майданчику сходів, що піднімалася до стелажів зліва від підковоподібного столу. Не кіношний Дракула, не Бела Лугоші, не Крістофер Лі, не Френк Ланджелла, не Френсіс Ледерер, не Реджі Нодлер 32. Там стояла давня нежить з особою, що нагадує перекручений корінь, з мертвотно-блідою шкірою, пурпурно-червоними, кольору запеченої крові очима. Рот відкрився, оголивши нахилені один одному зуби, які могли перекусити людину навпіл.
  
  – Р-р-р! – прогарчав вампір, і щелепи, клацнувши, закрилися. З рота хлинув чорно-червоний потік. Отхваченные шматки губ впали на білосніжний шовк парадної сорочки і поповзли вниз, залишаючи змеящиеся криваві сліди.
  
  – Що побачив Стен Уріс перед тим, як померти? – крикнув вампір з піднесену над Беном сходової площадки, сміючись кривавої дірою-ротом. – Принца Альберта в бляшанці? Або Дейва Крокетта, короля дикого Фронтиру? Що він побачив, Бен? Ти теж хочеш побачити? Що він побачив? Що він побачив? – Знову пролунав той самий пронизливий сміх, і Бен зрозумів, що зараз закричить сам, так, немає ніякої можливості зупинити цей крик, він обов'язково вирветься з грудей. Кров страшним потоком стікала з сходової площадки. Одна крапля впала на скарлючену артритом руку старого, який читав «Уолл-стріт джорнел». Побігла між кісточок пальців. Старий не бачив і не відчував.
  
  Бен ривками втягував у себе повітря, в повній впевненості, що зараз його крик прониже тишу теплого, дощового травневого дня, лякаючий, як удар ножа... або выплюнутое з рота лезо бритви.
  
  Але повітря вийшов нерівним видихом, а крик перетворився на слова, вимовлені так само тихо, як вимовляється молитва:
  
  – Зрозуміло, ми зробили з нього кулі. Ми перетворили срібний долар срібні кулі.
  
  Пан в водійської кашкеті, який проглядав малюнки де Варгаса, різко підняв голову.
  
  – Дурниця, – сказав він. Кілька людей підняли голови, а хтось роздратовано зашипів на старого: «Ш-ш-ш!»
  
  – Вибачте. – Голос Бена тремтів, він відчував, що по обличчю тече піт, а сорочка прилипла до тіла. – Я думав вголос...
  
  – Дурниця, – повторив старий уже голосніше. – Не можна відлити срібні кулі з срібних доларів. Загальне оману. З бульварного чтива. Проблема в особливостях гравітації...
  
  Раптово поруч зі старим виникла жінка, міс Деннер.
  
  – Містер Брокхилл, будь ласка, тихше, – лагідно звернулася вона до старого. – Люди читають...
  
  – Чоловік хворий, – різко відповів Брокхилл, перш ніж втупитися в альбом з малюнками. – Дай йому аспірин, Керол.
  
  Керол Деннер подивилася на Бена, і на обличчі її відбилася тривога.
  
  – Вам недобре, містер Хэнском? Я знаю, говорити таке неввічливо, але ви жахливо виглядаєте.
  
  – Я... – Бен затнувся. – Я поїв в китайському ресторані. Напевно, незвичайна їжа не сподобалася моєму шлунку.
  
  – Якщо хочете прилягти, в кабінеті містера Хэнлона є кушетка. Ви можете...
  
  – Ні. Дякую, але ні. – Він не хотів прилягти, а вибратися з публічної бібліотеки Деррі. Подивився на верхній сходовий майданчик. Клоун зник. Вампір зник. Але залишився повітряна кулька, прив'язаний до низьких перилам з кованого металу, які тяглися по периметру сходової площадки. На поверхні надутого до межі кульки Бен прочитав: «ГАРНОГО ТОБІ ДНЯ! УВЕЧЕРІ ТИ ПОМРЕШ!»
  
  – Я принесла вашу бібліотечну картку. – Керол обережно торкнулася передпліччя Бена. – Вона вам ще потрібна?
  
  – Так, дякую. – Бен з бульканням втягнув повітря. – Дуже шкодую, що все так вийшло.
  
  – Сподіваюся, це не харчове отруєння, – продовжувала турбуватися дівчина.
  
  – Не вийшло б, – знову подав голос містер Брокхилл, не відриваючись від альбому з малюнками де Варгаса і не виймаючи потухшей трубки з куточка рота. – Вигадка з дешевого роману. Куля буде перекидатися.
  
  Бен відповів йому, сам не знаючи, що збирається сказати.
  
  – Ми відлили не зовсім кулі – кругляш. Спочатку розуміли, що кулі нам не зробити. Я хочу сказати, ми були дітьми. Це я запропонував...
  
  – Ш-ш-ш! – Хтось знову спробував відновити бібліотечну тишу.
  
  Брокхилл обдарував Бена дещо здивованим поглядом, вже збирався щось сказати, але уткнувся в малюнки.
  
  Коли вони повернулися до столу, Керол Деннер простягнула йому маленьку помаранчеву картку зі штампом «ПУБЛІЧНА БІБЛІОТЕКА ДЕРРІ» у верхнього торця. В деякому подиві Бен раптом усвідомив, що ця перша картка дорослої бібліотеки, яку він отримав. У дитинстві картка у нього була канарково-жовтий.
  
  – Ви впевнені, що не хочете прилягти, містер Хэнском?
  
  – Мені вже трохи краще, дякую.
  
  – Точно?
  
  Йому вдалося посміхнутися:
  
  – Точно.
  
  – І ви виглядаєте трохи краще. – В її голосі звучало сумнів, немов вона розуміла, що сказати треба саме ці слова, але сама-то в це не вірила.
  
  Потім вона поклала книгу під пристрій для мікрофільмування, яке використовувалося в ті дні для реєстрації виданих книг, і Бена ледь не розібрав істеричний сміх. «Цю книгу я схопив, коли клоун заговорив голосом Пиканинни, – подумав він. – Вона вирішила, що я хочу її взяти. За останні двадцять п'ять років я вперше беру книгу в публічній бібліотеці Деррі і навіть не знаю, що це за книга. З іншого боку, мені без різниці. Просто дайте мені звідси піти, розумієте? Цього достатньо».
  
  – Спасибі. – Він засунув книжку під мишку.
  
  – Ми завжди раді вас бачити, містере Хэнском. Ви обійдетеся без аспірину?
  
  – Будьте певні, – відповів він і після короткої заминки додав: – Ви, бува, не знаєте, як поживає місіс Старрет? Барбара Старрет? Вона очолювала дитячу бібліотеку.
  
  – Вона померла, – відповіла Керол Деннер. – Вже три роки як померла. Інсульт, наскільки мені відомо. Повірити важко. Не така вже вона була старою... п'ятдесят вісім років або... п'ятдесят дев'ять. Містер Хенлон на день закривав бібліотеку.
  
  – Ясно, – кивнув Бен і відчув, як у серці утворилася порожнеча. Ось що трапляється, коли повертаєшся до тих, хто в пам'яті твоїй, чи як там співається у пісні. Глазурування торта солодка, так начинка гірка. Люди або забули тебе, або померли, або втратили волосся і зуби. У деяких випадках ти виявляєш, що вони втратили і розум. Ох, як же це добре – бути живим. Привіт, хлопче.
  
  – Мені дуже шкода. Ви її любили, так?
  
  – Всі діти любили місіс Старрет, – відповів Бен і в тривозі усвідомив, що вже сльози на очах.
  
  – Ви...
  
  «Якщо вона ще раз запитає, чи в порядку я, напевно, я дійсно заплачу, або закричу, або щось зроблю».
  
  Він подивився на годинник:
  
  – Боюся, мені треба бігти. Дякую, ви мені дуже допомогли.
  
  – Доброго вам дня, містере Хэнском.
  
  «Побажання правильне, тому що ввечері я помру».
  
  Він наставив на неї палець і рушив через зал до дверей. Містер Брокхилл підняв голову, різко повернувся до нього, кинув на нього підозрілий погляд.
  
  Бен подивився на верхню площадку гвинтових сходів, яка розташована ліворуч від підковоподібного столу. Кулька, як і раніше, висів у повітрі, прив'язаний до поручнів. Тільки напис на ньому змінилася:
  
  Я ВБИВ БАРБАРУ СТАРРЕТ!
  
  КЛОУН ПЕННІВАЙЗ
  
  Бен відвів очі, відчув, як серце знову забилося у самого горла. Вийшов з бібліотеки сонячне світло. В суцільному шарі хмар з'явилися розриви, і тепле травневе сонце прорвалося до землі. В його променях трава виглядала неймовірно зеленої і соковитою. Бен відчув, що на серці в неї полегшало. Немов він залишив у бібліотеці якусь ношу, яку раніше носив у собі... а потім він подивився на книгу, яку взяв, і зуби його раптом клацнули з неймовірною силою. В руках він тримав «Бульдозер», книгу Стівена У. Мидера, одну з тих трьох, з якими вийшов з бібліотеки в той день, коли стрибнув у Пустку, рятуючись від Генрі Бауэрса і його дружків.
  
  І, раз вже мова зайшла про Генрі, на обкладинці досі залишився відбиток підошви його саперного чобота.
  
  Тремтячою рукою, ніяково перегортаючи сторінки, він дістався до задньої обкладинки. Бібліотека перейшла на микрофильмовую систему контролю видачі книг, він це бачив. Але в цій книзі на внутрішній стороні задньої обкладинки залишився кишеню, в якому лежав формуляр. У кожної заповненої рядку після написаної від руки прізвища відвідувача бібліотеки, який брав книгу, стояв штамп бібліотекаря з встановленою датою повернення. Бен прочитав:
  
  
  
  
  А в останньої заповненої рядку побачив свої ім'я та прізвище, написані його дитячим почерком, з сильним натиском олівця:
  
  Бенджамін Хэнском 9 липня 1958
  
  І на формулярі, і по всьому задньому форзацу, і по всім сторінкам хтось проштампував жирними червоними чорнилами, які виглядали як кров, одне слово: «ЗНИЩИТИ».
  
  – Боже мій, – прошепотів Бен. Не знав, що ще сказати; слово це цілком і повністю характеризувало ситуацію. – Боже мій, боже мій.
  
  Він стояв під променями сонця, раптово задавшись питанням, а з чим довелося зіткнутися іншим.
  
  
  
  2
  
  Едді Каспбрэк ловить м'яч
  
  Едді вийшов з автобуса на розі Канзас-стріт і Коссат-лейн. Остання чверть милі спускалася вниз по пагорбу, перш ніж закінчитися тупиком – обривався крутим схилом, скатывающимся в Пустку. Едді не мав ні найменшого поняття, чому вирішив вийти з автобуса саме тут; Коссат-лейн нічого для нього не значила, в цій частині Канзас-стріт ніхто з його знайомих не жив. Але начебто він ступив на тротуар в потрібному місці. Це все, що він знав, а нічого іншого йому на той момент і не вимагалося. Беверлі вийшла ще раніше, недбало махнувши рукою, на одній із зупинок Нижній Головної вулиці. Майк на автомобілі поїхав до бібліотеки.
  
  І тепер, спостерігаючи, як маленький і якийсь безглуздий автобус «Мерседес» їде все далі і далі від зупинки, Едді задався питанням, а що ж він все-таки тут робить, стоячи на зачуханому перехресті занюханного містечка в п'ятистах кілометрах від Майри, яка, безсумнівно, тривожиться до сліз, не знаючи, що з ним. В цю саму мить у нього раптом закрутилася голова, він торкнувся кишені піджака, згадав, що залишив драмамін в номері готелю разом з усіма іншими ліками. Аспірин, втім, був при ньому. Він не виходив з дому без аспірину, точно так само, як не виходив без штанів. Едді всуху проковтнув дві таблетки і закрокував по Канзас-стріт, думаючи, що може піти в публічну бібліотеку або хоча б повернути на Костелло-авеню. Небо почало прояснюватися, і у Едді навіть майнула думка дійти до Західного Бродвею, помилуватися тамтешніми старовинними вікторіанськими особняками, які височіли лише в двох дійсно гарних житлових кварталах Деррі. Підлітком він інший раз так і робив – просто проходив по Західному Бродвею, як би по справі, начебто прямуючи кудись ще. Неподалік від кута Уитчем-стріт і Західного Бродвею стояв будинок Мюллеров, з червоної цегли, з вежами по кутах, за зеленою огорожею. Мюллеры тримали садівника, який завжди підозріло дивився на Едді, поки той проходив повз.
  
  Пам'ятав Едді і будинок Боуї, через чотири хати від Мюллеров, по тій же стороні. Він вважав, що це одна з причин, по яких Грета Боуї і Саллі Мюллер були такими найкращими подружками в початковій школі. З зеленим дахом, теж з башточками, але не з квадратним верхом, як у Мюллеров, а з кумедними конусами, які здавалися Едді блазнівськими ковпаками. Влітку на бічній галявині завжди стояла садові меблі: стіл під великим жовтим парасолькою, плетені крісла, між двох дерев висів гамак. І за будинком завжди грали в крокет. Едді це знав, хоча його ніколи не запрошували в дім Грети, щоб зіграти в крокет. Крокуючи по Західному Бродвеєм (ніби кудись прямуючи), Едді іноді чув звуки ударів по кулі, сміх, зойки, коли чийсь куля «відлітав у бік». Одного разу навіть побачив Грету, зі склянкою лимонаду в руці і крокетным молотком в інший, струнку і невимовно красиву (навіть обпалені сонцем плечі здавалися неймовірно гарними тоді дев'ятирічного Едді Каспбрэку), що йде за своєю кулею, який «відлетів убік» – після удару відрикошетив від дерева, і Грета з'явилася в полі зору Едді.
  
  Він навіть трохи закохався в неї в той день – у світлі блискучі волосся, що падають на плечі її сукні-шортів небесно-синього кольору. Грета озирнулась, і на мить він подумав, що вона його побачила, але виявилося, що ні: коли він нерішуче підняв руку у вітанні, вона не помахала у відповідь, а тільки вдарила по кулі і побігла слідом за будинок. Едді подався далі, не ображаючись на що залишився без відповіді привітання (він щиро вірив, що вона його не помітила) або на те, що вона ніколи не запрошувала його взяти участь у суботній грі в крокет: з якого дива такої красуні, як Грета Боуї, запрошувати такого хлопця, як він? Узкогрудого, астматика, з обличчям, схожим на морду потонула водяний пацюки.
  
  «Так, – думав Едді, безцільно крокуючи по Канзас-стріт, – треба б мені піти на Східний Бродвей, знову глянути на всі ці будинки... Мюллеров, Боуї, доктора Хоула, Трекерів...»
  
  Тут його думки різко обірвалися, бо (пом'яни риса – вмить з'явиться) він стояв перед гаражем для вантажівок братів Трекерів.
  
  – Все ще тут, – вирвалося в Едді, і він розсміявся. – Сучий кіт!
  
  Будинок на Західному Бродвеї, що належав братам Філу і Тоні Трекерам, переконаним холостякам, був, мабуть, найкрасивішим з усіх особняків на цій вулиці: білосніжний, з зеленими галявинами, великими клумбами (зрозуміло, витончено вписаними в ландшафт), які цвіли всю весну і літо. Під'їзну доріжку щоосені заливали гудроном, тому вона завжди залишалася чорної, як темне дзеркало, зелена черепиця на численних схилах даху кольором майже не відрізнялася від трави галявини, і люди іноді зупинялися, щоб сфотографувати склепінчасті вікна, старовинні і запам'ятовуються.
  
  «Будь-які двоє чоловіків, які підтримують будинок в такому ідеальному стані, повинні бути гомиками», – якось роздратовано кинула мати Едді, але він не зважився звернутися до неї за роз'ясненнями.
  
  Гараж для вантажівок являв собою повну протилежність особняка Трекерів на Західному Бродвеї. Низька будівля склали з цеглин, які вже кришились від старості, а у землі з темно-червоних стали чорними, як сажа. Вікна покривав шар бруду, за винятком маленького круглого віконця в кабінеті диспетчера. Це скло підтримувалося в ідеальній чистоті дітьми, які приходили сюди і до Едді, і після нього, тому що над столом диспетчера висів календар «Плейбоя». Ніхто з хлопців не проходив на майданчик за гаражем, де грали в бейсбол, не зупинившись, щоб протерти скло бейсбольною рукавичкою і поглянути на дівчину місяця.
  
  Гараж з трьох боків оточувала майданчик укоченого гравію. Трейлери, призначені для поїздок на великі відстані («Джиммі-Піти», «Кентуорты», «Ріо»), всі з написами на бортах «ТРЕКЕР БРАЗЕРС. ДЕРРІ НЬЮТОН ПРОВІДЕНС ХАРТФОРД НЬЮ-ЙОРК», іноді стояли там у безладному достатку. Траплялося, зібрані, інший раз – кабіни і кузова окремо, завмерши на колесах або стійках.
  
  Брати намагалися не змушувати вантажівками майданчик за гаражем, тому що були завзятими бейсбольними вболівальниками і хотіли, щоб діти приходили сюди грати. Філ Трекер сам водив трейлер, так що хлопчаки стикалися з ним рідко. Але Тоні Трекер, чоловік із здоровенними біцепсами і великим пузом, вів бухгалтерію і займався рахунками, тому Едді (сам він ніколи не грав – мати вбила б його, якби почула, що він грає в бейсбол, бігає, ковтає пил, настільки шкідливу для його слабких легень, ризикуючи зламати ногу, отримати струс мозку або бог знає що ще) частенько його бачив. Він був невід'ємною деталлю річного антуражу, його голос здавався Едді таким же атрибутом гри, як пізніше – голос Мела Аллена 33: Тоні Трекер, величезний, але при цьому нагадує привид, у білій сорочці, мерцавшей, коли спускалися літні сутінки, а світлячки починали вити в повітрі мереживо вогників, що кричить: «Ти повинен встигнути стати під цей ма-ач, Рудий, перш ніж зможеш його спіймати!.. Не відривай очей від ма-ача, Півпінти! Ти не зможеш вдарити по цій чортовій хріновині, якщо не будеш на неї дивитися!.. Ковзай, Копито! Ти в'їдеш кедами в обличчя другого бейсмена, він ніколи не зможе засалити тебе!»
  
  Едді пам'ятав, що Трекер нікого не кликав по іменах. Тільки – гей, Рудий, гей, Блонді, гей, Очкарик, гей, Півпінти. І ніколи не говорив «м'яч», тільки «ма-ач». І биту Тоні Трекер завжди називав ясеновим черешком: «Тобі ніколи не вдарити по цьому ма-ачу, Підкова, якщо ти не будеш як слід замахуватися ясеновим живцем».
  
  Посміхаючись, Едді підійшов трохи ближче... і тут же усмішка зів'яла. Довге цегляна будівля, в якому оброблялися заявки, де ремонтувалися вантажівки і зберігався вантаж (тільки на короткі терміни), стояло темний і мовчазний. Крізь гравій проросла трава. Жодних вантажівок на бічних майданчиках, тільки один іржавий остов кузова.
  
  Підійшовши ще ближче, Едді побачив в одному з вікон табличку з написом «ПРОДАЄТЬСЯ».
  
  «Трекери вийшли з гри», – подумав Едді і здивувався сумі, яку спричинила ця думка... ніби хтось помер. Він порадів, що не дійшов до Західного Бродвею. Якщо компанія «Трекер бразерс» могла припинити існування – «Трекер бразерс», яка, здавалося, буде завжди, – що могло трапитися з вулицею, по якій він так любив гуляти хлопчиськом? Едді раптом зрозумів, що не хоче цього знати. Не хоче побачити Грету Боуї з сивиною у волоссі, з располневшими стегнами і задом, що відбувається з тими, хто багато сидить, багато їсть і багато п'є; так краще – безпечніше – триматися подалі.
  
  «Нам усім варто було так вчинити – просто триматися подалі. Немає у нас тут ніяких справ. Повертатися туди, де виріс, – все одно що виконувати який-небудь божевільний йогівські трюк, скажімо, сунути ноги в рот. А потім проковтнути себе так, щоб нічого не залишилося; зробити таке неможливо, і будь-яка розсудлива людина повинен тільки радіти, що неможливо... так що ж все-таки сталося з Тоні і Філом Трекера?»
  
  Для Тоні, можливо, все закінчилося інфарктом: він тягав на собі як мінімум сімдесят п'ять зайвих фунтів жиру і м'яса, і серце могло не витримати. Поетам дозволено романтизувати розбиті серця, Баррі Манілов співає про них, і Едді нічого не мав проти (вони з Майрой зібрали всі альбоми, записані Баррі Манілов), але особисто він волів раз на рік знімати електрокардіограму. Звичайно ж, якщо Тоні що і підвело, так це серце. А Філ? Можливо, біда підстерегла його на автостраді. Едді, який і сам заробляв на життя, крутячи кермо (точніше, раніше заробляв; тепер тільки іноді возив знаменитостей, а більшу частину часу кермував столом), знав, які небезпеки таять у собі автостради. Старина Філ міг ожеледь вилетіти на своєму трейлері з траси де-небудь в Нью-Хемпширі або в Хайнсвиллских лісах на північ від Мена. А може, у його трейлера відмовили гальма на довгому спуску на південь від Деррі, коли він їхав в Хейвен під весняним дощем. Про це та інше йшлося в піснях про водіїв-далекобійників, які ходили в стетсонах і не гребували обману. Рулити столом іноді самотньо, але Едді досить багато часу просидів у кріслі, і його інгалятор завжди їздив разом з ним, лежав на приладовому щитку, важіль клапана смутно відбивався в вітровому склі (а в бардачку компанію інгалятора становила ціла аптека), і знав, що колір самотності – розпливчасто-червоний: відбитий від мокрого асфальту світло задніх ліхтарів автомобіля, який їде попереду тебе під проливним дощем.
  
  – А час біжить, нам за них не наздогнати, – прошепотів Едді Каспбрэк, не віддаючи собі звіту, що говорить вголос.
  
  Відчуваючи себе спокійним і нещасним (у такому стані він, сам того не підозрюючи, перебував досить часто), Едді обійшов будівлю, поскрипуючи по гравію туфлями від «Гуччі», щоб поглянути на майданчик, де в його дитинстві постійно грали в бейсбол, в ті далекі часи, коли світ, здавалося, на дев'яносто відсотків складався з дітей.
  
  Майданчик не так вже й змінилася, але одного погляду вистачило, щоб зрозуміти: в бейсбол тут більше не грають – в якийсь момент традиція померла, їй одній відомих причин.
  
  У 1958 році ромб внутрішнього поля обмежували не вибілені доріжки, що з'єднують бази, а витоптані ногами стежинки. І баз, як таких, у них не було, у цих хлопців, які грали тут в бейсбол (всі хлопці були старші Невдах, хоча Едді пам'ятав, що Стенлі Уріс іноді брав участь у грі; відбивав м'яч слабенько, але на зовнішньому полі бігав швидко і демонстрував відмінну реакцію). Базами служили чотири шматки брудного брезенту, які зберігалися під навантажувальної платформою довгого цегляного будинку, урочисто діставалися звідти, коли хлопчаків набиралося на дві команди, і не менш урочисто поверталися на місце, коли згущуються сутінки зупиняли гру.
  
  Але тепер Едді не бачив протоптаних бейсбольних тропок. Надто вже багато бур'янів проросло крізь гравій. Всюди блищали осколки розбитих пляшок з-під пива та газованої води; в ті давні дні всі осколки сумлінно прибиралися. Що залишилося незмінним, так це дротяний паркан у дальньому кінці майданчика, заввишки в дванадцять футів і іржавий, як засохла кров. Він розмальовував небо ромбами.
  
  «Це вона, зона кругової пробіжки», – подумав Едді. Сунувши руки в кишені, приголомшений, він стояв на тому місці, де двадцять сім років тому був «дім» 34. За паркан і в Пустку. Такий удар по м'ячу вони називали «Автоматом». Едді голосно розсміявся і тут же нервово озирнувся, немов це розсміявся привид, а не чоловік в слакси за шістдесят доларів, чоловік з плоті і крові, реальний, як... ну, реальний, як...
  
  «Кинь, Ерс, – начебто прошепотів йому на вухо голос Річі. – І зовсім ти не реальний, і в останні роки ржачек тобі випадало мало, і вони траплялися рідко. Так?»
  
  – Так, так, – тихо відповів Едді і копнув кілька камінчиків, які опинилися під ногою.
  
  По правді кажучи, він бачив лише два м'ячі, перелетевших через паркан у дальньому кінці майданчика «Трекер бразерс», і обидва рази по м'ячу бив один і той же пацан – Рыгало Хаггінс. У свої дванадцять років Рыгало виглядав комічно великим: зростанням вже шість футів і вагою, напевно, сто сімдесят фунтів. Прізвисько він отримав за вміння довго і голосно ригати, виходило у нього щось середнє між кваканьем жаби і стрекотінням цикади. Траплялося, рыгая, він постукував рукою по губах, і зриваються з них звуки нагадували клич індіанців.
  
  Рыгало був здоровенним і не товстим, тепер згадував Едді, але Бог, схоже, не планував, щоб хлопчик ставав таким великим в дванадцять років; якби Рыгало не помер в те літо, він міг би додати в зростанні ще шість дюймів, а то і більше, але міг би і навчитися керувати таким величезним тілом у світі значно менших за розмірами людей. «Він навіть міг, – подумав Едді, – навчитися доброті». Але в дванадцять років Рыгало, незграбний і злий, навіть справляв враження розумово відсталого виключно з-за різких і на подив незграбних рухів. Яка там легкість, властива, скажімо, Стенлі! Тіло здорованя, здавалося, ніяк не спілкувалося з його мозком, існувало у власному уповільненому світі. Едді згадався один вечір, коли м'яч, відбитий бэттером, повільно летів прямо на Рыгало, який стояв на зовнішньому полі. Він міг зловити цей м'яч, не сходячи з місця. Рыгало застиг, задерши голову, піднявши руку, немов у вітанні, але підставити рукавичку під м'яч так і не спромігся, і він ударив Рыгало по тім'ячку з голосним «бонг». Такий же звук чується, якщо м'яч, кинутий з третього поверху, падає на дах «форда». М'яч підскочив на чотири фути і акуратно опустився в рукавичку. В одного бідолахи, Оуена Філліпса, «бонг» цей викликав сміх. Рыгало підійшов до нього і штовхнув так сильно, що Філліпс побіг додому, кричачи від болю і з дірою в штанях. Більше ніхто не засміявся... хіба що про себе. Едді вважав, що Річі Тозиер, якщо б при цьому був присутній, напевно, не втримався б від рубав репліки, і Рыгало швидше за все відправив би його в лікарню. Таку ж повільність демонстрував Рыгало і в «домі». Вибити його не становило праці, а якщо після його удару м'яч відскакував в землю, то навіть самі незграбні гравці внутрішнього поля салили його до того, як він добирався до першої бази. Але якщо вже удар вийшов, м'яч летів дуже, дуже далеко. Едді бачив два м'ячі, які Рыгало відправив за паркан, і обидва удари вийшли приголомшливими. Перший м'яч так і не знайшли, хоча з десяток хлопчаків перелізли через паркан і почали нишпорити по Пустки.
  
  Другий відшукали. Цей м'яч належав іншому шестикласснику (Едді не міг згадати його ім'я і прізвище – лише прізвисько; хлопці звали його Сопливий, тому що він вічно ходив застудженим), і їм грали в кінці весни і на початку літа 1958 року. В результаті м'яч зазнав значні зміни в порівнянні з ідеально круглим білосніжним кулькою з червоними стібками, яким його дістали з коробки в магазині. Він потерся, його вкривали зелені плями від трави і подряпини від сотень ударів по гравію. Стібки в одному місці почали надриватися, і Едді (він бігав за м'ячами, выкатившимися за кордон поля, якщо дозволяла астма, і смакував кожне недбале: «Спасибі, малюк», – яким його нагороджували, коли він повертав м'яч у поле) знав, що скоро комусь доведеться діставати ізоляційну стрічку «Чорний кіт» і обмотувати нею м'яч, щоб їм могли пограти ще тиждень або трохи довше.
  
  Але перш ніж настав цей день, семикласник з неймовірним ім'ям Стрінгер і прізвищем Дедэм подав, як він це називав, «з змінною швидкістю». Брав подачу Рыгало Хаггінс. Точно розрахував час підльоту м'яча (повільні подачі підходили йому як не можна краще) і вдарив по видавшему види «сполдінгу» 35 Сопливого. Обшивка м'ячі тут же відірвалася і спланувала на майданчик, приземлившись в декількох футах від другої бази, ніби велика біла метелик. Сам м'яч піднімався все вийшов і вище в розкішне підсвічене заходом небо, розкручуючись і розкручуючись. Хлопчаки, занімівши від подиву, повертали голови, стежачи за польотом м'яча. Едді пам'ятав, як з губ Стрингера зірвалося: «Срань господня!» і таке благоговіння чулося в його голосі. М'яч летів і летів, вони все бачили разматывающуюся мотузку, і, можливо, ще до того, як м'яч долетів до землі, вже в Пустки, шестеро хлопчиків дерлися за паркан. Едді пам'ятав, як Тоні Трекер здивовано реготав і кричав: «Цей м'яч полетів би і за стадіон «Янкіз» 36. Полетів би на хрін і за стадіон «Янкіз».
  
  Знайшов м'яч Пітер Гордон, недалеко від струмка, який трьома тижнями пізніше члени Клубу невдах перегородили греблею. Діаметр зменшився до трьох дюймів. Але мотузка не порвалася.
  
  По мовчазній домовленості хлопці принесли залишки м'яча Сопливого Тоні Трекера, який оглянув їх, не промовляючи ні слова, стоячи в оточенні також мовчали хлопчаків. З боку могло здатися, що ця група – хлопчики, оточили високого чоловіка з величезним животом, – зібралася по якомусь релігійному приводу, скажімо, вклонитися якоїсь священної реліквії. Рыгало Хаггінс навіть не оббіг бази. Просто стояв серед інших, як людина, не дуже-то свідомий, де знаходиться і що робить. І м'яч, який простягнув йому Тоні Трекер, діаметром поступався тенісному.
  
  Едді, з головою занурена в спогади, попростував через майданчик, минув питчерскую гірку (тільки гіркою вона ніколи не була, швидше за ямкою, з якої прибрали гравій), вийшов у зону шорт-стопа 37. Зупинився, вслухаючись в оточувала його тишу, рушив далі, до проволочному паркану. Він проржавів ще сильніше, тепер його оплів якийсь мерзенний в'юн, але він залишався на колишньому місці. Крізь осередки Едді бачив йде вниз схил, зарослий яскравою зеленню.
  
  Пустка навіть більше, ніж раніше, нагадувала джунглі, і вперше Едді задався питанням: а чому ділянку землі, покритий такою буйною рослинністю, назвали Пусткою? Нічого порожнього не було там і в помині. Чому не Гущавина? Чому не Джунглі?
  
  Пустка.
  
  Якесь похмуре, навіть зловісне слово, але якщо воно з чим-то і асоціювалося, то ніяк не з переплетінням гілок кущів і дерев, які росли так густо, що їм доводилося боротися за місце під сонцем. Перед уявним поглядом виникали піщані дюни, що йдуть до обрію, або сіра рівнина солончаків. Порожня, безплідна земля. Майк говорив, що всі вони марні, і це, схоже, і справді так. Їх семеро, і жодної дитини. Явне порушення теорії ймовірності, навіть в епоху планування сім'ї.
  
  Едді дивився крізь іржаві ромби, почувши далекий гуркіт машин, що проїжджають по Канзас-стріт, чуючи далеке дзюрчання води внизу. Він бачив, як струмок виблискує під весняним сонцем. Очеретяні зарості залишилися на колишньому місці, тільки виглядали болісно-білими, немов плями грибка на зеленому тлі. За заростями виднілися болотисті ділянки, що межують з Кендускигом. За чутками, тамтешня трясовина засмоктувала з кінцями.
  
  «Я провів найщасливіші дні мого дитинства в цій клоаці», – подумав Едді, і по його тілу пробігла дрож.
  
  Він вже збирався відвернутися, коли погляд зачепився за щось: бетонний циліндр з металевою кришкою, шахта морлоків, як називав їх Бен, сміючись, та тільки сміх цей обмежувався губами, тому що очі залишалися серйозними. Якщо до нього підійти, циліндр буде не вище пояса (якщо ти – дитина) і ти прочитаєш на ньому відлиті півколом слова: «ДЕПАРТАМЕНТ ГРОМАДСЬКИХ РОБІТ ДЕРРІ». А з глибини до тебе долине гудіння: там працювали якісь машини.
  
  Шахти морлоків.
  
  «Туди ми і пішли. У серпні. У кінці. Спустилися по одній з шахт, в каналізаційні тунелі, тільки через якийсь час вони перестали бути тунелями. Вони стали... стали... чим?
  
  Там, внизу, вони знайшли Патріка Хокстеттера. Перш ніж Воно забрало його, Беверлі побачила, як він робить щось погане. Вона розсміялася, але знала – що-то погане. Щось пов'язане з Генрі Бауэрсом, так? Так. Думаю, так. І...»
  
  Він різко повернувся і попрямував до покинутого гаражу, не бажаючи більше дивитися на розкинулася внизу Пустку, гніваючись на думки, які лізли в голову. Йому хотілося додому, до Майре. Йому зовсім не хотілося залишатися в Деррі. Він...
  
  – Лови, малявка!
  
  Едді оглянувся на голос і побачив, що через огорожу до нього летить м'яч. М'яч впав на гравій, підстрибнув. Едді витягнув руку і впіймав його. Рефлекторно, не думаючи, що робить, зловив спритно, навіть елегантно.
  
  Подивився на те, що тримає в руці, і всередині все похололо і опустилося. Колись це був бейсбольний м'яч, але тепер залишилася лише обтягнута мотузкою сфера, тому що обшивку з м'яча здерли. Він бачив, як размотавшаяся мотузка тягнеться за м'ячем. Вона перехлестывала через паркан, як нитка павутини, і зникала Пустки.
  
  «Господи, – подумав Едді. – Господи. Воно тут. Тут, поруч зі мною. ЗАРАЗ...»
  
  – Спускайся вниз і пограй, Едді, – пролунав голос з іншого боку паркану, і Едді, мало не втрачаючи свідомість від жаху, усвідомив, що це голос Рыгало Хаггинса, вбитого в тунелях під Деррі у серпні 1958 року. І тут же з'явився і сам Рыгало, піднімався по схилу до паркану.
  
  На ньому була смугаста бейсбольна форма «Нью-йоркських янкі», замазанная зеленим, з прицепившимися подекуди осінніми листками. Едді бачив перед собою Рыгало, але при цьому і прокаженого, істота, яке у всій своїй потворності піднялося з залитої водою могили. М'язи на важкому особі висіли клаптями. Одна очниця спорожніла. Паразити копошилися у волоссі. Ліву кисть приховувала поросла мохом бейсбольна рукавичка. Гниючі пальці правої лізли крізь ромбовидні осередки забірної сітки, а коли страховище стиснуло пальці, Едді почув мерзенний скрегіт, який ледь не звела його з розуму.
  
  – Цей м'яч полетів би і за стадіон «Янкіз», – процитував Рыгало Тоні Трекера і посміхнувся. Жаба, болісно бліда і корчащаяся, вивалилася з його рота і впала на землю. – Ти мене чуєш? Полетів би на хрін і за стадіон «Янкіз». Між іншим, Едді, хочеш, щоб тобі отсосали? Я зроблю це за десятик. Чорт, я зроблю це забесплатно.
  
  Особа Рыгало змінилося. Желеподобний кінчик носа відвалився, відкривши два воспаленно-червоних каналу, які Едді бачив у своїх снах. Волосся погрубели і відступили від скронь, стали білястими, як павутина. Гниюча шкіра на лобі лопнула, оголивши білу кістку, покриту якийсь слизової субстанцією, немов затуманена лінза прожектора. Рыгало зник; перетворився в тварюка, яка в свій час виповзла з-під ганку будинку 29 по Нейболт-стріт.
  
  – Боббі потягне за десятик, – проворковал прокажений і почав дертися на паркан. Залишаючи шматки плоті на перекрестьях дроту. Паркан скрипів і трусився під його вагою. Коли він торкався до вьюнам, вони тут же чорніли. – Він зробить це в будь-який час. Пятнашка за переробку.
  
  Едді спробував закричати. Але у нього вирвався лише сухий, безсловесний писк. Легкі немов перетворилися в найдавніші в світі окарини 38. Він подивився на м'яч, який тримав у руці, і раптово цей м'яч почав потіти кров'ю. Краплі падали на гравій і бруднили туфлі Едді.
  
  Він відкинув м'яч і, похитуючись, відступив на два кроки. Очі вилізли з орбіт, Едді витирав руки об сорочку. Прокажений дістався до вершини паркану. Голова моторошної форми, що нагадує роздутий хелловінівський ліхтар з гарбуза, погойдувалася на тлі неба. Вивалився мову, завдовжки чотири фути, може – в шість. Він спускався вниз по паркану, немов гадюка, яка виповзла з рота прокаженого.
  
  Тільки що прокажений висів на паркані... а в наступну секунду зник.
  
  Не розтанув у повітрі, як привид у кіно; просто зник з цього світу. А Едді почув звук, який підтвердив, що прокажений примарою не було: ніби пробка вильоту з пляшки шампанського. Звук повітря, рванувшегося заповнювати обсяг, раніше заповнений тілом прокаженого.
  
  Едді повернувся й побіг, але не встиг пробігти й десяти футів, як чотири якихось предмета або істоти вилетіли з тіні, що панує під навантажувальної платформою біля покинутого гаража. Едді подумав, що це летючі миші, і закричав, закрив голову руками... Потім він побачив, що це квадрати брезенту – ті самі квадрати брезенту, які використовувалися як бази, коли на майданчику грали в бейсбол великі хлопці.
  
  Вони кружляли і кружляли в застиглому повітрі, і Едді довелося пригнутися, щоб уникнути зустрічі з одним з них. А потім всі вони одночасно приземлилися на звичних місцях, піднявши хмарки пилу: «будинок», перша база, друга, третя.
  
  Хапаючи ротом повітря, який ніяк не хотів проходити в легені, Едді пробіг повз «дому», його губи розтяглися, обличчя побіліло, як вершковий сир.
  
  ХРЯСТЬ! Звук біти, ударила по фантомному м'ячу. А потім...
  
  Едді зупинився, ноги відмовлялися йому служити, з губ зірвався стогін.
  
  Земля спучувалася по лінії, що з'єднує «дім» з першою базою, ніби гігантський кріт швидко проривав тунель біля самої поверхні землі. Гравій скочувався в обидві сторони. А той, хто рив землю, дістався до бази, і шматок брезенту злетів у повітря. Брезент піднімався так різко і швидко, що видавав шарудить звук, схожий з тим, який можна почути, коли чистильник взуття енергійно обробляє туфлю відразу двома щітками. Земля почала спучуватися між першою і другою базами, все швидше і швидше. Квадрат брезенту на другий базі злетів з тим же шурхотом, і ледве встиг опуститися на колишнє місце, як невидимий землекоп вже досяг третьої бази і кинувся до «дому».
  
  Четвертий шматок брезенту теж піднявся в повітря, і тут же землекоп вискочив на світло божий, ніби чорт із табакерки. Едді побачив, що це Тоні Трекер, від особи якого залишилися місцями прилиплі до черепа почорнілі шматки плоті, а біла сорочка перетворилася на лахміття. Він виліз із землі в «домі», по пояс, хитаючись з боку в бік, як якийсь гротескний хробак.
  
  – Не важливо, як міцно ти будеш триматися за цей ясеневий держак, – говорив Тоні Трекер хриплим, скрипучим голосом. Зуби випирали з рота в божевільній посмішці. – Не важливо, Астматик! Ми доберемося до тебе. До тебе та твоїх друзів. Ми отримаємо МА-АЧ!
  
  Едді закричав, відсахнувся. Йому на плече лягла рука. Він відсахнувся. Хватка на мить посилилася, потім рука відпустила його плече. Він повернувся. Перед ним стояла Грета Боуї. Мертва. Половини обличчя як не бувало; черв'яки копошилися в останньому червоному м'ясі. В руці вона тримала зелений повітряна кулька.
  
  – Автомобільна аварія, – пояснила впізнавана частина рота і розтягнулася в усмішці. Супроводжувалася посмішка моторошним скрипом, і Едді побачив сухожилля, рухаються, як ремінці. – У вісімнадцять років, Едді. Я випила і закинулась «червоної пташкою» 39. Твої друзі тут, Едді.
  
  Едді позадкував, виставивши перед собою руки. Грета йшла слідом. Кров, яка виплеснулася їй на ноги, засохла довгими смугами. На Грете були туфлі без задників.
  
  І тут у неї за спиною він побачив ще одне страхіття: Патрік Хокстеттер плентався до нього через зовнішнє поле. Теж у формі «Нью-йоркських янкі».
  
  Едді побіг. Грета схопила його, порвала сорочку, виплеснула якусь жахливу рідина йому за комір. Тоні Трекер вилазив з виконаної ним дірки в землі. Змучений Патрік Хокстеттер, ледве волочачи ноги, тягнувся до нього. Едді побіг, не знаючи, звідки візьметься необхідний для бігу повітря, але все одно побіг. І на бігу побачив слова, выплывшие прямо перед ним, слова, написані на зеленому кульці, який тримала Грета Боуї:
  
  ЛІКИ ВІД АСТМИ ВИКЛИКАЄ РАК ЛЕГЕНІВ!
  
  НАЙКРАЩІ ПОБАЖАННЯ ВІД «АПТЕЧНОГО МАГАЗИНУ НА ЦЕНТРАЛЬНІЙ»
  
  Едді втік. Біг і біг, і в якийсь момент звалився без почуттів близько Маккэррон-парк. Якісь хлопці побачили його і обійшли стороною, тому що виглядав він як алкоголік, від якого можна підхопити якусь хворобу, або навіть як вбивця. Вони вже зібралися повідомити про нього в поліцію, але все-таки не стали.
  
  
  
  3
  
  Бев Роган завдає візит
  
  Беверлі розсіяно крокувала по головній вулиці від «Таун-хауса», куди забігла, щоб переодягнутися в сині джинси і яскраво-жовту блузку. Вона не думала про те, куди йде. Думала ось про що:
  
  Волосся твої —
  
  Жаркі вуглини взимку.
  
  Хочу в них згоріти.
  
  Вона сховала отриману листівку в нижньому ящику комода, під чаркою білизни. Її мати, напевно, бачила листівку, але це значення не мало. Найголовніше – батько в цей ящик ніколи не заглядав. Якщо б він знайшов листівку, то подивився б на неї яскравими, майже добрими очима, погляд яких паралізував її, і запитав би самим дружелюбним тоном: «Ти робила щось таке, чого робити тобі не слід було, Бев? Ти щось робила з якимось хлопчиком?» І відповідай вона «так», або відповідай вона «ні», пішов би швидкий удар, такий швидкий і сильний, що спочатку вона б навіть не відчула болю – проходило кілька секунд, перш ніж порожнеча в місці удару зникала і її заповнювала біль. А потім голос батька, такий же доброзичливий, додав би: «Беверлі, іноді ти дуже мене тривожиш. Дуже тривожиш. Ти повинна подорослішати. Чи це не так?»
  
  Її батько досі міг жити в Деррі. Жив тут, коли в останній раз дав про себе знати, але це сталося... скільки минуло років? Десять? Задовго до того, як вона вийшла за Тома. Вона одержала від нього листівку, не простеньку поштову листівку, як з віршем, а кольорову, з зображенням огидною пластмасової статуї Підлоги Баньяна, яка височіла перед Міським центром. Статую поставили в п'ятдесятих роках, вона стала одним із символів її дитинства, але листівка батька не викликала у неї ні ностальгії, ні спогадів; з тим же успіхом він міг надіслати листівку з «Воротами на Захід» в Сент-Луїсі або мостом «Золоті ворота» в Сан-Франциско.
  
  «Сподіваюся, справи в тебе йдуть добре і ти в повному здоров'ї, – написав він. – Сподіваюся, ти пришлеш мені що-небудь, якщо зможеш, бо маю я трохи. Я люблю тебе, Бевви. Папа».
  
  Він справді її любив, і якимось чином, вважала вона, з-за його любові вона по вуха закохалася у Білла Денбро тим довгим влітку 1958 року: тому що з усіх хлопчаків саме Білл демонстрував силу, яку вона асоціювала з батьком... але при цьому зовсім іншу силу – ту, що прислухалася до думки інших. По очах і вчинків Білла вона бачила: він не вірить, що «турбота про близьких, яке не залишало батька – єдина причина, що виправдовує застосування сили... наче люди – домашні улюбленці, яких потрібно балувати і карати.
  
  Як би те ні було, до кінця їх першої зустрічі повним складом в липні того року, зустрічі, на якій Білл, не докладаючи до того зусиль, став беззаперечним лідером, вона шалено любила його. І назвати її почуття звичайної закоханістю школярки – все одно, що назвати «роллс-ройс» транспортним засобом з чотирма колесами, чимось на зразок вози для перевезення сіна. Вона не червоніла, коли бачила його, обходилася і без визгливого сміху, не писала його ім'я на деревах крейдою або чорнилом на Мосту Поцілунків. Просто весь час жила з його образом в серце, відчуваючи солодку, нестерпний душевний біль. Вона б померла заради нього.
  
  І цілком природно, вважала вона, що їй хотілося вірити, ніби саме Білл надіслав це любовний вірш... але вона ніколи не заходила так далеко, щоб дійсно себе в цьому переконати. І потім... в якийсь момент... хіба автор не відкрився їй? Так, Бен їй все сказав (але зараз не згадала б, навіть якби від цього залежало її життя, коли і при яких обставинах він сказав їй про це вголос), і хоча свою любов до неї він приховував майже так само добре, як вона – любов до Біллу,
  
  (але ти сказала йому, Бевви, ти сказала йому, що любиш)
  
  любов ця не викликала б сумнівів у будь-якого уважного (доброго) людини: вона виявлялася в тому, як ретельно він зберігав з нею дистанцію, в тому, як змінювалося його подих, коли вона торкалась його кисті або передпліччя, в тому, як він одягався, знаючи, що побачить її. Милий, ніжний, товстий Бен.
  
  Як-то він зруйнувався, цей складний доподростковый трикутник, але як саме, вона як і раніше згадати не могла. Серед багато чого іншого. Здається, Бен зізнався, що написав і відіслав їй маленьке любовний вірш. Здається, вона зізналася Біллу у своїй любові і пообіцяла любити його вічно. І якимось чином ці дві визнання допомогли врятувати їх усіх... або не допомогли? Вона не пам'ятала. Ці спогади (або спогади про спогади, так, мабуть, правильніше) здавалися вершинами островів, точніше, виступами одного коралового рифу, що піднімається над водою, не окремі, а з'єднані на глибині воєдино. І проте, коли вона намагалася пірнути, щоб побачити решту, перед уявним поглядом виникав якийсь божевільний спосіб: шпаки, які щовесни поверталися в Нову Англію, сидять на телефонних проводах, на деревах, на дахах будинків, сваряться через місця і наповнюють повітря кінця березня пронизливими криками. Цей Образ знову і знову приходив до неї, чужий і тривожний, як сильний промінь радіомаяка, забиває сигнал, який ти дійсно хочеш зловити.
  
  Беверлі пережила шок, усвідомивши, що стоїть перед пральні самообслуговування «Клин-Клоуз», куди вона, Стен Уріс, Бен і Едді віднесли ганчірки в той день в кінці червня: ганчірки, забруднені кров'ю, яку могли бачити тільки вони. Побачила, що вікна у висохлій мильній піні, а на дверях висить табличка з написом від руки: «ПРОДАЄТЬСЯ ВЛАСНИКОМ». Знайшовши ділянку, вільну від піни, Беверлі заглянула в пральню. Побачила порожнє приміщення з більш світлими квадратами на брудних жовтих стінах: там стояли пральні машини.
  
  «Я йду додому», – в жаху подумала вона, але все одно продовжила шлях.
  
  Цей район не сильно змінився. Спиляли ще кілька дерев, можливо, в'язів, уражених хворобою. Будинки стали більш обшарпаними; розбиті вікна зустрічалися частіше, ніж у її дитинстві. Деякі дірки закрили картоном, інші – ні.
  
  І незабаром вона стояла перед багатоквартирним будинком номер 127 по Нижній Головній вулиці. Нікуди за роки її багаторічної відсутності він не дівся. Обдерта біла фарба, яку вона пам'ятала, стала облупленої шоколадно-коричневою фарбою, але в тому, що це будинок, де вона жила, сумніватися не доводилося. Це вікно кухні, а то – її спальні.
  
  («Джим Дойон, геть з дороги! Відійди негайно, або ти хочеш, щоб тебе збила машина і ти помер?»)
  
  Беверлі пробрала тремтіння, вона схрестила руки на грудях, обхопивши долонями лікті.
  
  Батько міг ще жити тут; так, міг. Він переїхав би тільки в разі крайньої необхідності. «Просто підійди до під'їзду, Беверлі. Подивися на поштові скриньки. Три ящика на три квартири. І якщо на одному прізвище «МАРШ», ти зможеш натиснути дзвінок, і дуже скоро пролунає шурхіт шльопанців в коридорі, двері відчиняться, і ти побачиш його, чоловіка, сперма якого зробила тебе рудоволосої і лівшею і дала тобі здатність малювати... пам'ятаєш, як він раніше малював? Він міг намалювати все, що хотів. Якщо у нього виникло таке бажання. Але виникало воно нечасто. Думаю, у нього було занадто багато приводів для тривоги. А якщо все-таки виникало, ти годинами сиділа і спостерігала, поки він малював кішок, і собак, і коней, і корів з «Му-у» в піднімаються від морди міхурах. Ти сміялася, і він сміявся, а потім казав: «Тепер ти, Бевви», – і коли ти брала ручку, він направляв твою руку, і ти бачила, як з-під твоїх пальців з'являлася корова, або кішка, або усміхнений чоловічок, тоді як ти вдихала одного запах його «Меннен скін брейсер» й тепло його шкіри. Давай, Беверлі. Натисни кнопку дзвінка. Він відкриє двері, і він буде старим, з особою, глибоко прорізаним зморшками, а зуби, ті, що залишилися, будуть жовтими, і він подивиться на тебе і скаже: «Та це ж Бевви, Бевви приїхала додому, щоб побачитися зі старим батьком, заходь, Бевви, я так радий тебе бачити, я так щаслива, тому що ти тривожиш мене, Бевви, ти сильно мене ТРИВОЖИШ».
  
  Вона повільно пішла по доріжці, і бур'яни, які виросли між бетонними плитами, чіплялися за штанини її джинсів. Вона вдивлялася у вікна першого поверху, але всі їх щільно занавесили. Подивилася на поштові скриньки. Третій поверх – «СТАРК-УИЗЕР». Другий поверх – «БЕРК». Перший поверх (у неї перехопило подих) – «МАРШ».
  
  «Але я не подзвоню. Я не хочу його бачити. Я не натисну кнопку цього дзвінка».
  
  Ось воно, тверде рішення, нарешті! Рішення, яке слугувало початком повнокровним і корисною життя твердих рішень! По доріжці вона вийшла на тротуар! Попрямувала назад до центру міста! Повернулася в готель «Таун-хаус»! Зібрала речі! Викликала таксі! Полетіла! Веліла Того вимітатися! Зажила успішно! Померла щасливою!
  
  Вона натиснула кнопку дзвінка.
  
  Почула знайоме дзвін у вітальні – дзвін, яке завжди сприймала як якесь китайське ім'я: Ching-Ченг! Тиша. Немає відповіді. Вона переминалася на ґанку з ноги на ногу, раптово виникло бажання справити малу нужду.
  
  «Нікого немає вдома, – з полегшенням подумала вона. – Тепер я можу йти».
  
  Замість цього зателефонувала знову: Ching-Ченг! Немає відповіді. Подумала про прекрасне коротенькому вірші Бена і спробувала в точності згадати, де і як він зізнався в авторстві і чому, на коротку мить вона пов'язала це визнання зі своєю першою менструацією. Вона почала менструювати в одинадцять років? Звичайно ж, немає, хоча її грудей «проклюнулися» в середині зими. Так чому?.. Але тут, розриваючи хід думок, у неї в голові виникла картина тисяч скворцов на телефонних проводах і дахах, галасливих в цей білий весняний день.
  
  «Тепер я піду. Я подзвонила двічі; цього достатньо».
  
  Але вона подзвонила ще раз.
  
  Чінг-Ченг!
  
  Тепер вона почула, як хтось наближався до дверей, і звуки ці анітрохи її не здивували: втомлений шепіт старих капців. Беверлі квапливо озирнулась і дуже, дуже близько підійшла до того, щоб дати драла. Вона встигла б добігти по бетонній доріжці до кута і зникнути, щоб батько подумав: ніхто до нього не приходив, просто хлопці бавляться. «Гей, містере, принц Альберт у вашому сортирі?..»
  
  Беверлі різко видихнула, і їй довелося стиснути горло, бо з губ ледь не зірвався сміх полегшення. Двері відкрив зовсім не її батько. На порозі стояла і запитально дивилася на неї висока жінка років під вісімдесят. З розкішним волоссям, здебільшого срібними, але подекуди кольору чистого золота. За скельцями окулярів без оправи Беверлі побачила очі, сині, як вода фіордів, з берегів яких, найімовірніше, і прибули до Америки предки цієї жінки. Вона була у сукні з пурпурного шовку муар, не новому, але пристойному. Зморшкувате обличчя світилося добротою.
  
  – Так, міс?
  
  – Вибачте. – Бажання сміятися зникло так само швидко, як і прийшов. Вона помітила камею на шиї жінки. Майже напевно слонова кістка, оточена смужкою золота, найтоншої, ледь видимою. – Я, напевно, натиснула не на ту кнопку (Або спеціально подзвонила в чужий дзвінок», – прошепотів внутрішній голос). – Я хотіла подзвонити Маршу.
  
  – Маршу? – Зморшки на лобі старої поглибилися.
  
  – Та, бачите...
  
  – Марш у цьому будинку не живе.
  
  – Але...
  
  – Якщо тільки... ви говорите про Елвіна Маршу, так?
  
  – Так! – вигукнула Беверлі. – Про мого батька!
  
  Рука старої піднялася до камее, доторкнулася до неї. Вона більш пильно всмотрелась в Беверлі, чого та відчула себе зовсім юною, немов принесла коробку з печивом, яке пекли герлскаутів, або рекламний листок, скажімо, з проханням підтримати шкільну команду «Тигрів Деррі». А потім стара посміхнулася... по-доброму, але при цьому і сумно.
  
  – Повинно бути, ви давно втратили з ним зв'язок. Мені не хочеться приносити погану звістку, я для вас абсолютно незнайома людина, але ваш батько вже п'ять років як помер.
  
  – Але... на дзвінку... – Вона знову подивилася, і з губ зірвався якийсь дивний звук подиву, відмінний від смєшка. Хвилюючись, підсвідомо анітрохи не сумніваючись, що батько як і раніше живе в їх квартирі, вона прийняла «КЕРШ» за «МАРШ».
  
  – Ви – місіс Керш? – запитала вона. Звістка про смерть батька приголомшила її, але при цьому вона відчувала себе повною дурепою з-за допущеної помилки: жінка могла прийняти її за напівграмотних.
  
  – Місіс Керш, – кивнула баба.
  
  – Ви... знали мого батька?
  
  – Практично немає. – Голосом вона нагадувала Йоду з фільму «Імперія завдає удару», і Беверлі знову захотілося розсміятися. Коли ще її настрій так швидко змінювалося? По правді кажучи, вона не могла цього не згадати... але боялася, що згадає, і навіть дуже скоро. – Він жив у цій квартирі до мене. Ми бачилися – він з'їжджав, я в'їжджала – протягом декількох днів. Він переїхав на Ревард-лейн. Ви знаєте, де це?
  
  – Так, – кивнула Беверлі. Ревард-лейн відходила від Нижньої Головної вулиці в чотирьох кварталах ближче до адміністративної межі Деррі, там багатоквартирні будинки були менших розмірів і більше обшарпані.
  
  – Іноді я стикалася з ним в «Костелло-авеню-маркет», – продовжила місіс Керш, – і в пральні самообслуговування, до того як вона закрилася. Час від часу ми перекидалися парою слів. Ми... дівчинка, ви така бліда. Пройдіть в будинок і дозвольте пригостити вас чаєм.
  
  – Ні, я не можу, – ледь не пошепки відповіла Беверлі, але відчувала, що зблідла, немов запотіле скло, через яке нічого не розгледиш. І так, вона не відмовилася б від чаю і від стільця, сидячи на якому і випила б цей чай.
  
  – Ви можете і пройдете, – м'яко заперечила місіс Керш. – Це найменше, чим я можу компенсувати вам сумну звістку, яку повідомила.
  
  І перш ніж Беверлі встигла запротестовать, вона виявила, що її вже ведуть по напівтемному під'їзду в колишню квартиру, яка начебто стала менше розміром, але не викликала негативних емоцій, можливо тому, що в ній все змінилося. Місце пластикового столу з рожевим верхи і приставлених до нього трьох стільців зайняв маленький круглий стіл, трохи більше приставного столика, з штучними квітами в керамічній вазі. Замість старенького холодильника «Келвинатор» з круглим компресором на верхній кришці (батько постійно його лагодив) вона побачила «Фриджидейр» кольору міді. Над маленькою і виразно економічною плитою кріпилася мікрохвильовка «Гамана радар рендж». На вікнах висіли сині фіранки, за вікнами стояли квіткові ящики. Лінолеум, настеленние перш, здерли, відкривши вихідний дерев'яна підлога. Багаторазово навощений, він тьмяно поблискував.
  
  Місіс Керш – вона вже поставила на плиту чайник – повернулася до Беверлі:
  
  – Ви тут виросли?
  
  – Так, – відповіла Беверлі. – Але тепер все по-іншому... акуратно... затишно... приголомшливо!
  
  – Яка ви добра. – І від сліпучої усмішки місіс Керш разом помолодшала. – У мене є трохи грошей, бачте. Небагато, але з пенсією по старості мені цілком вистачає. Виросла я в Швеції. У цю країну приїхала в 1920-му, чотирнадцятилітньою дівчинкою без гроша в кишені... а це найкращий спосіб дізнатися ціну грошам, ви згодні?
  
  – Так, – кивнула Бев.
  
  – Я працювала в лікарні, – продовжила місіс Керш. – Багато років – з двадцять п'ятого року я там працювала. Доросла до посади старшої сестри-господині. Всі ключі були у мене. Мій чоловік дуже вдало інвестував наші гроші. А тепер я прибула в тиху гавань. Пройдіться по квартирі, міс, поки закипає вода.
  
  – Ні, я не можу...
  
  – Будь ласка... я як і раніше відчуваю себе винуватою. Пройдіться, якщо хочете!
  
  І вона пройшлася. Спальня батьків тепер стала спальнею місіс Керш, і різниця кидалася в очі. Кімната виглядала світліше і просторіше. Великий комод з кедра, з вирізаними ініціалами «РГ», здавалося, наповнював повітря ароматом смоли. Величезна пикейное покривало лежало на ліжку. З зображенням жінок, які несуть воду, хлопчиків, погоняющих корів, чоловіків, скирдующих сіно. Відмінне покривало.
  
  Її спальня стала швейної кімнатою. Чорна швейна машинка «Зінгер» стояла на металевому столі під двома яскравими лампами «Тензор». Одну стіну прикрашало зображення Ісуса, іншу – фотографія Джона Ф. Кеннеді. Красива гора стояла під фотографією Кеннеді – заставлена книгами, а не фарфором, але виглядала від цього нітрохи не гірше.
  
  Нарешті, Беверлі дісталася до ванної.
  
  Її витримали в рожевому кольорі, але такого приємного для ока відтінку, що вона не здавалася вульгарною. Всю сантехніку поміняли, і тим не менш до раковині Беверлі наближалася з побоюванням, відчуваючи, як захоплюють її спогади про давнє кошмарі: боялася, що загляне в чорне, без кришки, зливний отвір, почує шепіт, а потім кров...
  
  Беверлі нахилилася над раковиною, піймавши в дзеркалі відображення свого блідого обличчя і темних очей, а потім заглянула в зливний отвір, очікуючи голоси, сміх, стогони, кров.
  
  Як довго вона могла б простояти там, зігнувшись над раковиною, очікуючи того ж, що сталося двадцять сім років тому, Беверлі не знала; відірватися від раковини її змусив тільки голос місіс Керш:
  
  – Чай, міс!
  
  Вона відсахнулася, вирвавшись з пут самогіпнозу, ретирувалася з ванної. Якщо в цій раковині і була чорна магія, тепер вона пішла... чи не прокинулась.
  
  – Ой, ну навіщо все це!
  
  Місіс Керш, посміхаючись, радісно подивилась на неї.
  
  – Міс, якщо б ви знали, як нині рідко хто-небудь заходить в гості, то не стали б так говорити. Так я ставлю на стіл набагато більше для чоловіка з «Бангор гідро», який приходить, щоб зняти показання лічильника! Моїми стараннями він гладшає!
  
  Порцелянові чашки і блюдця стояли на круглому столі, білі, з синьою облямівкою. На тарілці лежали маленькі тістечка і скибочки торта. Над заварювальний чайником, що парувала парком поруч з солодощами, піднімався приємний аромат. Посміхнувшись, Бев подумала, що не вистачає тільки мініатюрних сандвічів із зрізаною скоринкою: тетисандвичей, так вона їх називала, завжди в одне слово. Тетисандвичи бували трьох видів: з вершковим сиром і оливками, з крес-салатом і з яєчним салатом.
  
  – Сідайте, – запропонувала місіс Керш. – Сідайте, міс, і я наллю вам чаю.
  
  – Я – не міс. – І Беверлі підняла ліву руку, щоб показати обручку.
  
  Місіс Керш всміхнулася й махнула рукою: яка нісенітниця, говорив цей жест.
  
  – Я всіх красивих молодих жінок називаю «міс». За звичкою. Не ображайтеся.
  
  – Я не ображаюся, – відповіла Беверлі, але з якоїсь причини їй раптом стало трішки не по собі: що-то в посмішці старенької здалося їй... яким? Неприємним? Фальшивим? Підступним? Але це ж безглуздо, так?
  
  – Мені подобається, як ви тут все переробили.
  
  – Правда? – Місіс Керш наливала чай. Темний, мутний. Беверлі безумовно не хотіла його пити... і раптово у неї виникли сумніви, а чи хотілося їй взагалі тут перебувати.
  
  «Під дверним дзвінком було написано «МАРШ», – раптом прошепотів внутрішній голос, і Беверлі злякалася.
  
  Місіс Керш передала їй повну чашку.
  
  – Дякую вам. – Беверлі знову подивилася на чай. Так, мутнуватий, але аромат чудовий. Вона зробила маленький ковток. І смак чудовий. «Вистачить шарахатися від тіні», – сказала вона собі. – Цей кедровий комод такий гарний.
  
  – Антикварна річ, цей комод, – відповіла місіс Керш і розсміялася. Беверлі помітила, що стара зберегла красу у всьому, крім одного – таке часто траплялося в північних краях. Зуби у неї були дуже погані, міцні, але однаково погані. Жовті, і передні два налазили один на одного. А ікла здавалися такими довгими, майже бивнями.
  
  «Але вони були білими... вона посміхнулася, коли відкрила двері, і ти подумала, які у неї білі зуби».
  
  Раптово Беверлі не на жарт перелякалася. Раптом їй захотілося – потрібно забратися звідси.
  
  – Дуже стара, так! – вигукнула місіс Керш, і випила свою чашку в один присід, з несподіваним, шокуючим плямканням. Посміхнулася Беверлі – посміхнулася їй – і Беверлі помітила, що очі баби теж змінилися. Білки пожовкли, пішли червоними прожилками. Волосся стали тонше, коса стиснулася, срібло, переможемо золотими пасмами, зникло, поступившись місцем тьмяною сірості.
  
  – Дуже стара, – повторила місіс Керш над порожньою чашкою, пустотливо дивлячись на Беверлі цими пожовклими очима. Стирчать зуби знову показалися в огидною, майже хтивої посмішці. – З дому зі мною він прибув. На ньому вирізьблена монограма «РГ». Ви помітили?
  
  – Так. – Власний голос долинув звідкись здалеку, а частина розуму верещала: «Якщо вона не знає, що ти помітила всі ці зміни, може, ти викрутишся. Якщо вона не знає, не бачить...»
  
  – Мій батько. – Це Слово вона вимовила, як «отьец», і Беверлі побачила, що змінилося і плаття. Стало лускатим, зашелушилось чорним. Камея перетворилася в череп з відвислою щелепою. – Його звали Роберт Грей, але він більше відомий як Боб Грей, більше відомий як Пеннівайз, Танцюючий клоун. Хоча і це не його ім'я. Але він любив пожартувати, мій отьец.
  
  Вона знову розсміялася. Деякі зуби почорніли, як і плаття. Зморшки на шкірі поглибилися. Сама шкіра, раніше молочно-рожева, стала болісно-жовтою. Пальці перетворилися в кігті. Вона посміхнулася Беверлі.
  
  – З'їжте що-небудь, дорога. – Голос піднявся на пів-октави, але в ньому додалося скрипучести, і тепер він звучав, як дверцята склепу, що повертається на петлях, забитих сирою землею.
  
  – Ні, дякую, – почула Беверлі фразу, яку її рот виголосив високим голосом дитини, поспішав додому. Ці Слова, схоже, народилися не в її мозку; вони зірвалися з губ, а потім їм довелося проникнути у вуха, щоб вона дізналася про те, що сказала.
  
  – Немає? – перепитала відьма і знову посміхнулася.
  
  Її кігті шкребли по тарілці. Вона заходилась обома руками заштовхувати в рот тістечка з мелясою і глазуровані скибочки торта. Жахливі зуби розтискалися і стискалися, розтискалися і стискалися, нігті, довгі і брудні, протикали солодощі, крихти сипалися вниз по костлявому підборіддя. З рота смерділо разлагающимися трупами, які розірвало напором распирающих їх газів. Сміх тепер нагадував сухе клохтанье. Волосся рідшали. Крізь них вже проглядав лускатий череп.
  
  – Ох, він любив жартувати, мій отьец. Це жарт, міс, якщо ви їх любите: мій отьец виносив мене, не моя mutter. Він высрал мене з дупи! Хі! Хі! Хі!
  
  – Я повинна піти, – почула Беверлі свій, такий пронизливий голос – голос маленької дівчинки, яку дуже образили на її першій вечірці. Вона смутно віддавала собі звіт, що в чашці в неї не чай, а лайно, рідке лайно, подаруночок з каналізаційних тунелів під містом. І вона випила цього лайна, небагато, лише маленький ковточок, Господи, Господи, благословенний Ісус, будь ласка, будь ласка...
  
  Жінка скукоживалась у неї на очах, худла; тепер навпроти неї сиділа карга з обличчям зморщеним яблуком, смеющаяся пронизливим, хрюкающим сміхом і що розгойдується взад-вперед.
  
  – Мій отьец і я – одне ціле, – говорила вона. – Що я, що він, і, люба моя, якщо тобі вистачає розуму, тобі краще втекти туди, звідки ти приїхала, втекти швидко, тому що, якщо залишишся, все буде гірше смерті. Ті, хто вмирає в Деррі, не вмирають по-справжньому. Ти знала це раніше; повір у це і тепер.
  
  Повільним рухом Беверлі вперлася ногами в підлогу. Немов збоку побачила, як впирається ногами в підлогу і відсувається від столу і від відьми, в жаху, не вірячи своїм очам не вірячи, тому що вперше усвідомила, що акуратний маленький обідній столик – не з темного дуба, а з вершковою помадки. Прямо у неї на очах відьма, все ще сміючись, косячи старими жовтими очима в куток кімнати, отломила шматок і жадібно засунула в чорну діру – свій рот.
  
  Тепер вона бачила, що чашки зроблені з білої кори, на яку акуратно нанесена смужка синього глазурі. А Ісус Христос і Джон Кеннеді – льодяникові, і коли Беверлі подивилася на них, Ісус показав їй язика, а Кеннеді липко підморгнув.
  
  – Ми всі чекаємо на тебе! – заверещала відьма, і її нігті прокреслили глибокі борозенки на поверхні столу з помадки. – Так! Так!
  
  Плафони над головою стали карамельними кулями, стіни обшили панелями з паленого цукру. Беверлі подивилася під ноги і побачила, що її взуття залишає сліди на половицах, які і не мостини зовсім, а плитки шоколаду. В кімнаті стояв задушливий запах солодкого.
  
  «Боже, це ж «Гензель і Гретель», це ж відьма, якої я боялася найбільше, тому що вона їла дітей...»
  
  – Ти і твої друзі! – сміючись, кричала відьма. – Ти і твої друзі! У клітці! Поки не прогріється піч! – Під її гавкаючий сміх Беверлі побігла до дверей, але вона бігла, як в сповільненій зйомці. А сміх відьми бився і кружляв над її головою зграєю кажанів. Беверлі заволала. Під'їзд смердів цукром, нугою, карамеллю і нудотною синтетичної полуницею. Ручка двері, раніше з штучного кришталю, перетворилася на жахливий цукровий кристал.
  
  «Ти тривожиш мене, Бевви... дуже ТРИВОЖИШ!»
  
  Вона повернулася – руде волосся пролетіли повз особи, – щоб побачити свого батька, який, волочачи ноги, виходив слідом за нею з квартири, в чорній сукні відьми, з камеєю-черепом на шиї; обличчя батька обвисло, стало одутлим, очі почорніли, як обсидіан, пальці стискалися і розтискалися, пристрасна посмішка вигнула губи.
  
  – Я бив тебе, тому що хотів ОТТРАХАТЬ тебе, Бевви, це все, що я хотів, я хотів ОТТРАХАТЬ тебе, я хотів З'ЇСТИ тебе, я хотів з'їсти твою КИЦЬКУ, я хотів СМОКТАТИ твій КЛІТОР, затиснувши його в зубах, ВКУСНЯШКА, Бевви, про-про-про-про-про, ВКУСНЯШКА В МОЄМУ ПУЗИКЕ, я хотів посадити тебе в клітку... і розпалити піч... і помацати твою МАНДУ... твою пухкеньку МАНДУ... а коли вона стала б досить пухкенькою, щоб її з'їсти... З'ЇСТИ...
  
  Кричачи, Беверлі вхопилася за липку ручку і вискочила на ганок, тепер прикрашена фігурками з праліне з підлогою з вершковою помадки. Далеко, смутно – перед очима все пливло – вона бачила їдуть по вулиці автомобілі, жінку, яка котила візок з продуктами з «Костелло».
  
  «Я повинна вибиратися звідси, – подумала вона, вже втрачаючи зв'язність думок. – Тут все нереально, якщо тільки я зможу добігти до тротуару...»
  
  Користі від твоєї біганини не буде. – Її батько
  
  (мій отьец)
  
  сміявся. – Ми цього так довго чекали. Це буде забава. Це буде СМАКОТОЮ в наших ЖИВОТАХ.
  
  40Беверлі знову озирнулася, тепер її батько змінив чорне плаття відьми на клоунський костюм з великими помаранчевими гудзиками. На голові красувалася шапка з єнота, по моді 1958 року, які «рухав в маси» Фесс Паркер в диснеївському фільмі про Деві Крокетте. В одній руці він тримав зв'язку повітряних кульок. В іншій – ногу дитини, зовсім як курячу ніжку. На кожній кульці Беверлі бачила одну і ту ж напис: «ВОНО ПРИЙШЛО ЗЗОВНІ».
  
  – Скажи своїм друзям, що я – останній представник вмираючої цивілізації. – Все з тією ж страшною усмішкою, спотикаючись і похитуючись, він спустився з ганку слідом за Беверлі. – Єдиний вижив на вмираючій планеті. Я прибув сюди, щоб пограбувати всіх жінок... зґвалтувати всіх чоловіків... і навчитися танцювати під «М'ятний твіст».
  
  Спустившись з ганку, клоун скажено засмикалася в танці, зі зв'язкою кульок в одній руці і відірваною кровоточить ногою дитини в іншій. Клоунський костюм тіпало, як при сильному вітрі, але Беверлі ніякого вітру не відчувала. Ноги її заплелись, і вона впала на тротуар, ледь встигнувши виставити руки, щоб пом'якшити удар. Біль від долонь прострелила до плечей. Жінка, яка штовхала перед собою візок з купленими продуктами зупинився, нерішуче озирнулася, а потім рушила далі, трохи прискоривши крок.
  
  Клоун попрямував до неї, відкинувши відірвану ногу. Вона впала на галявину з глухим стуком. Беверлі ще мить лежала, распростершись на тротуарі, в повній впевненості, що дуже скоро вона повинна прокинутися, що в реальному житті такого бути не може, що це кошмарний...
  
  Вона усвідомила, що помиляється, за мить до того, як зігнуті, з довгими нігтями пальці клоуна доторкнулися до неї. Клоун був справжнім; він міг її вбити. Як вбивав інших дітей.
  
  – Шпаки знає твоє справжнє ім'я, – раптово прокричала Беверлі.
  
  Клоун відсахнувся, і їй раптом здалося, що посмішка на губах всередині намальованою великої червоної посмішки перетворилася на гримасу ненависті і болю... а може, і страху. Але, можливо, зміна це слід було списати на її уяву, і Беверлі безумовно не мала ні найменшого поняття, з чого сказала таке, але фраза ця дозволила їй виграти кілька секунд.
  
  Вона схопилася і побігла. Завищали гальма, і грубий голос, одночасно оскаженілий і переляканий, проволав: «Дивися, куди преш, курка безмозка!» Боковим зором Беверлі побачила хлібний фургон, який ледь не збив її, коли вона метнулася через вулицю, ніби дитина – за гумовим м'ячем, а потім вже стояла на тротуарі з протилежного боку, важко дихаючи. З тупим болем у лівому боці. Хлібний фургон пройшов далі по Нижній Головній вулиці.
  
  Клоун зник. Нога зникла. Будинок залишився на колишньому місці, але тепер Беверлі бачила, що він напівзруйнований і покинутий, всі вікна забиті фанерою, сходинки, що ведуть до ганку, зламані.
  
  «Я там була, чи мені все це примарилось?»
  
  Але вона бачила, що джинси – брудні, жовта блузка в пилу.
  
  І пальці в шоколаді.
  
  Беверлі витерла їх про джинси і швидким кроком пішла геть, з гарячим особою, холодної, як лід, спиною, а очні яблука, здавалося, пульсували, вилазячи з орбіт і повертаючись назад, в такт швидким ударів серця.
  
  «Ми не зможемо перемогти Воно. Чим би Воно не було, ми не зможемо перемогти ВОНО. Він навіть хоче, щоб ми зробили таку спробу – Воно хоче поквитатися. І нічия, вважаю, Воно не влаштує. Ми повинні забратися звідси... просто виїхати».
  
  Щось потерлось про її ікру, легенько, як кошеня.
  
  Беверлі з криком відскочила в бік. Подивилася вниз, і внутрішньо стиснулася, рука метнулася до рота.
  
  Кулька, жовтий, як її блуза. З яскраво-синім написом: «ТИ ПГАФ, КГОЛИК».
  
  У неї на очах він полетів далі, підстрибуючи на тротуарі, підганяли теплим весняним вітерцем.
  
  
  
  4
  
  Річі мчить геть
  
  «Що ж, в якийсь день Генрі і його дружки переслідували мене... до закінчення навчального року, це точно...»
  
  Річі крокував Зовнішньої Канальної вулиці, повз Бессі-парк. Тепер він зупинився, глибоко засунувши руки в кишені, дивився на Міст Поцілунків, але, якщо на те пішло, не бачив його.
  
  «Я відірвався від них у відділі іграшок «Фриза».
  
  Після шаленого завершення ленчу возз'єднання Річі ішов куди очі, намагаючись хоч якось зжитися з тими страхіттями, що повилазили з печива щастя... або, здавалося, повилазили з печива щастя. Він-то думав, що з печива, можливо, нічого і не вилазило. Це була групова галюцинація, викликана всім цим жахливим лайном, про який вони говорили. Головне доказ цієї версії полягала у тому, що Роуз нічого не бачила. Зрозуміло, батьки Беверлі теж не бачили кров, яка вихлюпнулася з раковини у ванній, але це далеко не одне і те ж.
  
  «Немає? Чому ні?»
  
  – Тому що тепер ми дорослі, – пробурмотів він і виявив, що цій думці бракує ні переконливості, ні логіки; можливо, це така ж белиберда, як рядок з якоїсь дитячої лічилки.
  
  Він рушив далі.
  
  «Я пішов до Міського центру, посидів якийсь час в парку на лавці і подумав, що побачив...»
  
  Він знову зупинився, насупившись.
  
  «Побачив – що?
  
  ...але мені це тільки здалося.
  
  Що – це? Що – в дійсності?»
  
  Річі глянув ліворуч і побачив велику будівлю зі скла, цегли і сталі, яке виглядало таким стильним наприкінці п'ятдесятих і раптом стало древнім і жалюгідним.
  
  «І тепер я тут, – подумав він. – Повернувся до цього гребаному Міському центру. Місцем іншого галюцинації. Або марення. Або що б це не було».
  
  Інші бачили в ньому блазня і кривляку, і він з легкістю знову ввійшов у цю роль. Ах, ми всі з легкістю входимо в наші старі ролі, чи ви цього не помічали? Але що в цьому настільки незвичайного? Річі подумав, що таке можна побачити на будь-якій зустрічі випускників через десять чи двадцять років після закінчення школи: головний жартівник класу, якому в коледжі відкрилося, що його покликання – служити Богу, пропустивши пару стаканчиків, автоматично стає тим же гостряком, яким і був раніше; великий знавець літератури, а нині торговець вантажівками «Дженерал моторс», починає просторікувати про Джона Ірвіна чи Джона Чивере; хлопець, який грав в шкільній рок-групі «Мундогс» ввечері по суботах, а тепер став професором математики в Корнелле, виявляється на сцені з гітарою «Фендер» напереваги і по п'яні на всю горлянку кричить «Глорію» або «Птаха на хвилі». І що говорив з цього приводу Спрінгстін? «Не відступай, бебі, не здавайся»... Однак куди простіше вірити в слова старих пісень, перехиливши склянку-другу або покуривши якісної панамської червоної 41.
  
  Але Річі вірив: галюцинація – повернення до змін, а не справжнє життя. Можливо, дитина могла сам стати батьком, але інтереси батьків і синів часто сильно різнилися, і зовні вони далеко не завжди нагадували один одного. Вони...
  
  «Але ти сказав – дорослі, а тепер це звучить як дитячий лепет; це звучить як белиберда. Чому так, Річі? Чому?
  
  Тому що Деррі, як і раніше, страшний місто. Чому ми просто не розпрощалися з ним?
  
  Тому що життя не так проста, ось чому».
  
  Хлопчиком він грав коміка, іноді вульгарного, траплялося, забавного, тому що це був один із способів вижити поряд з такими, як Генрі Бауерс, і не зійти з розуму від нудьги і самотності. Річі розумів, що в значній мірі причину слід шукати в його мізках, які зазвичай працювали на швидкості, в десять, а то і в двадцять разів вище швидкості його однокласників. Вони знаходили його дивним, незрозумілим, навіть самогубцем, в залежності від фортеля, який він викидав, але, можливо, пояснювалося все просто – підвищеною швидкістю думок. Але хіба швидко міркувати – це просто?
  
  У будь-якому разі цю особливість людина через якийсь час бере під контроль – повинен взяти або знайти спосіб стравлювати тиск, і для Річі такими запобіжними клапанами» стали, наприклад, Кінкі Брифкейс або Бафорд Киссдривел. Річі відкрив для себе цей спосіб через кілька місяців після того, як забрів на радіостанцію коледжу, начебто нудьги, і виявив все, що тільки міг бажати. У перший же тиждень біля мікрофона. Спочатку виходило у нього не дуже: він дуже нервував, щоб все було як треба. Але коли зрозумів, що при його потенціалі він може робити цю роботу не просто добре, а краще всіх, одного усвідомлення цього факту вистачило, щоб ейфорія закинула його на місяць. І в той же час він почав розуміти великий принцип, який кермував всесвіту, принаймні частиною всесвіту, пов'язаної з кар'єрою і успіхом: треба знайти безумця, який носиться в твоїй свідомості і псує тобі життя. Потім загнати його в кут і схопити. Але не вбивати його. Ні, не вбивати. Смерть – дуже легкий вихід для таких маленьких мерзотників. Ти одягаєш на нього упряж і починаєш працювати на ньому. Божевільний уколює, як демон, ледь тобі вдається загнати його в борозну. І час від часу постачає тебе ржачками. І так воно і вийшло. І все стало добре.
  
  Він бавив слухачів, все так, над його хохмами сміялися, в кінці кінців він переріс кошмари, які таїлися в тіні всіх цих жартів. Чи думав, що переріс. До цього дня, коли слово «дорослий» втратило всякий сенс для його власних вух. І тепер належало мати справу з чимось ще, або щонайменше задуматися про це; і ця величезна і абсолютно ідіотська статуя Підлоги Баньяна перед Міським центром.
  
  «Ймовірно, я – виняток, що підтверджує правило, Великий Білл».
  
  «Але ти впевнений, що раніше нічого не було, Річі? Зовсім нічого?»
  
  «Я пішов до Міського центру... подумав, що побачив...»
  
  Гостра біль другий раз за день голками пронизала очі, і Річі закрив їх руками, здавлений стогін зірвався з губ. Біль пішла так само швидко, як і виникла. Але адже він ще щось було чути, правда? Щось, чого тут насправді не було, але було раніше, щось, що змусило його подумати про
  
  (Я тут, з тобою, Річі, тримай мою руку, ти можеш схопитися за мою руку)
  
  Майці Хэнлоне. Він нанюхав дим, який палив очі, від якого вони сльозилися. Двадцятьма сімома роками раніше він дихав цим димом; у кінці залишилися тільки Майк і він, і вони побачили...
  
  Але все пішло.
  
  Він ще на крок наблизився до пластмасовою статуї Підлоги Баньяна, зараз потрясавшей радісною вульгарністю точно так само, як у дитинстві Річі вразили розміри статуї. Міфологічний Підлогу піднімався над землею на двадцять футів, та ще шість додавав постамент. З посмішкою дивився він зверху вниз на автомобілі і пішоходів Зовнішньої Канальної вулиці, стоячи на краю галявини перед Міським центром. Міський центр побудували в 1954-1955 роках для баскетбольної команди однієї з нижчих ліг, яка так і не з'явилася. Роком пізніше, в 1956 році, Міська рада Деррі проголосував за виділення грошей на статую. Питання це гаряче обговорювалося і на публічних слуханнях в міській раді, і в «Деррі ньюс», у колонках «Листи до редактора». Багато хто вважав, що це буде прекрасна статуя, яка привабить туристів. Інші вважали, що сама ідея пластмасового Підлоги Баньяна жахлива, зовсім несмачна і взагалі повний морок. Викладачка малювання середньої школи Деррі, згадав Річі, написала лист в «Ньюс», попередивши, що це підірве уродище, якщо статую таки поставлять в Деррі. Посміхаючись, Річі задався питанням, а продовжили контракт з цією крихтою або ні?
  
  Протистояння – тепер Річі розумів, що це типова буря в склянці води, які трапляються в великих, що в малих містах, – тривало шість місяців, і, зрозуміло, сенсу в цьому не було зовсім ніякого; статую вже купили, і навіть якщо б міська рада зробила щось немислиме (особливо для Нової Англії) вирішив не використовувати щось таке, за що сплачено гроші, то куди, скажіть на милість, делі б покупку? Потім статую, яку не вирубували, а відлили у форми на якомусь заводі пластмас, поставили на належне їй місце, ще загорнуту в брезентова полотнище, досить велика, щоб послужити вітрилом на клипере. Зняли полотнище 13 травня 1957 року, у сто п'ятдесяту річницю заснування міста. Само собою, одна частина присутніх заохала від обурення, тоді як інша відповіла на це захопленими ахами.
  
  Коли полотнище зняли, Підлогу постав перед городянами у комбінезоні з нагрудником і картатій червоно-білій сорочці, з прекрасною чорної, такою густою, такий лесорубской бородою. Пластмасовий сокиру, звичайно ж, Годзілла всіх пластикових сокир, лежав у нього на плечі, і він усміхався північним небес, які в день відкриття пам'ятника були такими ж синіми, як шкура вірного супутника Підлоги (Бейб, однак, при відкритті не був присутній: додавання синього вола зробило б вартість пам'ятника непідйомною для міського бюджету).
  
  Діти, присутні на церемонії (прийшли сотні, в тому числі і десятирічний Річі Тозиер разом з батьком), щиро і від усієї душі захоплювалися пластмасовим гігантом. Батьки піднімали малюків на квадратний п'єдестал, на якому стояв Підлогу, фотографували, а потім, посміхаючись, з тривогою спостерігали, як діти, сміючись, залазили і повзали по гігантським чорним чобіт Підлоги (поправка – з гігантським чорним пластмасовим чобіт).
  
  І в березні наступного року Річі, втомлений і переляканий, плюхнувся на одну з лавок перед статуєю, втікши (ледь-ледь) від панів Бауэрса, Крісса і Хаггинса, які гнали його від початкової школи Деррі трохи не через усю центральну частину міста. Відірватися йому вдалося тільки у відділі іграшок Універмагу Фриза.
  
  Деррійський філія не йшов ні в яке порівняння з величною будівлею універмагу в центрі Бангора, але Річі в той момент не замислювався про подібних дрібницях: у шторм годиться будь-яка гавань. Генрі Бауерс його наздоганяв, а сили Річі підходили до кінця. Він пірнув у пащу обертових дверей універмагу, бо не бачив іншого шляху до порятунку. Генрі, який виразно не розумів, як працюють такі механізми, ледь не втратив кінчики пальців, намагаючись схопити Річі, коли той проскочив у зазор між нерухомою стінкою і обертається стулкою, а потім помчав до глибини універмагу.
  
  Поспішаючи вниз, з выбившимся з штанів подолом сорочки, він почув удари, що доносяться від обертових дверей, гучні, як постріли в телефільмах, і зрозумів, що Ларрі, Мо і Керлі досі женуться за ним. Він сміявся, збігаючи в підвальний поверх, але це був нервовий сміх; Річі переповнював жах, як кролика, догодив у дротяний сильце. На цей раз вони дійсно мали намір отколошматить його (а через десять тижнів або близько того – під час цього забігу Річі і уявити собі такого не міг – він повірить, що ця трійця, особливо Генрі, здатна на все, крім вбивства, і, звичайно ж, зблід від шоку, якщо б йому розповіли про апокаліптичній битві камінням, коли буде знято і це останнє обмеження). А звинувачувати в цій історії він, як і завжди, міг тільки власну нестриманість.
  
  Річі і інші його учні п'ятого класу заходили в спортивний зал. Шестикласники – Генрі виділявся серед них, як бик серед корів, – виходили з залу. Хоча Генрі вчився в п'ятому класі, в залі він займався з більш старшими хлопцями. З труб під стелею знову капала вода, і містер Фаціо ще не підійшов і не поставив табличку з написом «ОБЕРЕЖНО! МОКРИЙ ПІДЛОГУ!». Генрі послизнувся на калюжі і гепнувся на п'яту точку.
  
  І перш ніж Річі встиг оком моргнути, його зрадницький рот протрубив:
  
  – Так тримати, підбори-банани!
  
  Розреготалися однокласники і Річі, і Генрі, а сам Генрі, коли піднявся, зовсім не сміявся: його обличчя кольором нагадувало тільки що витягнений з печі цегла.
  
  – Поговоримо пізніше, Стерво, – процідив Генрі і рушив до виходу із залу.
  
  Сміх разом вірш. Хлопчаки дивилися на Річі як на небіжчика. Генрі не зупинився, щоб поспостерігати за реакцією; просто вийшов, опустивши голову, з червоними ліктями (вдарився ними об підлогу) і великим мокрим плямою на штанях. Дивлячись на мокре пляма, Річі відчув, як убивчо дотепний рот знову відкривається... але на цей раз закрив його, та так швидко, що ледве не ампутував кінчик язика.
  
  «Гаразд, він забуде, – заспокоював себе Річі, переодягаючись. – Звичайно, забуде. Старина Хенк не відрізняється гарною пам'яттю. Всякий раз, сідаючи срати, він швидше за все заглядає в інструкцію, де написано, що і як потрібно робити, ха-ха».
  
  Ха-ха.
  
  – Ти труп, Балабол, – сказав йому Вінс Талиендо, на прізвисько Комашка, смикаючи себе за член, що висить над мошонкою, розміром і формою нагадує хирлявий арахіс. В голосі чувся сум і повага. – Але не хвилюйся. Я принесу квіти.
  
  – Відріж собі вуха і принеси качани цвітної капусти, – дотепно відповів Річі, і всі розсміялися, навіть старовина Комашка Талиендо розсміявся, чому немає, вони могли дозволити собі сміятися. Над ними не капало. Після школи вони вирушили по домівках, щоб подивитися Джиммі Додда і Мышкетеров в програмі «Клуб Міккі Мауса» або послухати, як Френкі Лаймон співає «Я не малолітній злочинець» у програмі «Американська естрада», а ось Річі довелося мчати через відділи жіночої нижньої білизни і посуду до відділу іграшок, піт стікав у нього по спині в розколину між сідниць, а перелякані яйця забиралися все вище й вище, ніби хотіли повиснути на пупку. Звичайно, вони могли дозволити собі сміятися. Ха-ха-ха-ха-ха.
  
  Генрі нічого не забув. Річі пішов зі школи через двері в крилі дошкільнят, на всяк випадок, але Генрі поставив там Рыгало Хаггинса, на той самий випадок. Ха-ха-ха-ха-ха.
  
  Річі помітив Рыгало першим, інакше ніякого забігу не було б. Рыгало дивився в бік Деррі-парк, тримаючи в одній руці сигарету, яку ще не встиг закурити, а інший ліниво витягуючи штани з дупи. Річі, крадькома, перетнув дитячий майданчик і вже пройшов чималий шлях на Картер-стріт, перш ніж Рыгало повернув голову і помітив його. Він покликав Генрі і Віктора, і почалася гонитва.
  
  Діставшись до відділу іграшок, Річі побачив, що там абсолютно, повністю порожнім. Відсутній навіть продавець – дорослий чоловік, який міг утримати ситуацію під контролем. Він чув, як три динозавра апокаліпсису наближаються з кожною миттю. А сам просто не міг більше бігти. Від кожного вдиху лівий бік прорізала біль.
  
  Погляд його впав на двері з написом «АВАРІЙНИЙ ВИХІД / ВКЛЮЧАЄТЬСЯ ОХОРОННА СИГНАЛІЗАЦІЯ». У грудях зажевріла надія.
  
  Річі побіг по вагону, заставленому іграшками «Дональд Дак в коробочці», танками армії Сполучених Штатів, виготовленими в Японії, револьверами з пістонами Самотнього рейнджера, заводними роботами. Добрався до дверей, з усією силою навалився на штовхає важіль. Двері відчинилися, впускаючи у відділ холодний березневий повітря. Задзвеніла охоронна сигналізація. Річі зігнувся навпіл і метнувся в сусідній прохід. Де і ліг на підлогу ще до того, як зачинилися двері.
  
  Генрі, Віктор і Рыгало влетіли у відділ іграшок, коли двері зачинилися, відсікаючи дзвін охоронної сигналізації. Вони кинулися до дверей, Генрі перший, з закаменевшим, рішучим обличчям.
  
  Нарешті з'явився продавець, вбіг у відділ. У синій балоновій куртці поверх неймовірно потворного картатого піджак спортивного покрою. Оправа його окулярів була рожевою, як очі білого кролика. Річі подумав, що виглядає як продавець Воллі Кокс 42 в ролі містера Пиперса, і йому довелося втупитися зрадницьким ротом в м'яку частину передпліччя, щоб не розтратити останні сили на сміх.
  
  – Гей, хлопці! – вигукнув містер Пиперс. – Через ці двері виходити не можна. Це аварійний вихід. Гей, ви! Хлопці!
  
  Віктор нервово глянув на нього, але Генрі і Рыгало не змінювали взятого курсу, і Віктор пішов за ними. Охоронна сигналізація забриніла знову, на цей раз бриніла довше, поки всі троє не вискочили в провулок за будинком. Ще до того, як вона замовкла, Річі піднявся і затрусил до відділу жіночої нижньої білизни.
  
  – Вас більше не пустять в цей магазин! – прокричав їй услід продавець.
  
  Озирнувшись, Річі відповів голосом бабусі-ворчуньи:
  
  – Хто-небудь говорив вам, молодий чоловіче, що ви виглядаєте точь-в-точь як містер Пиперс?
  
  Так він в той день і врятувався. А потім опинився в милі від «Фриза», перед Міським центром... де, як він сподівався, йому більше не загрожувала ніяка біда. Принаймні на якийсь час. Він вымотался донезмоги. Сів на лавку трохи лівіше статуї Підлоги Баньяна, мріючи тільки про тишу і спокій, щоб хоч трохи оговтатися. Буквально через кілька хвилин він мав намір піднятися і піти додому, але поки млів під теплим сонечком. День почався холодним, дрібним дощем, зате тепер можна було повірити, що весна набирала силу.
  
  З лавки Річі бачив велике табло Міського центру, на якому в цей березневий день величезними яскравими синіми літерами написали:
  
  ГЕЙ, МОЛОДЬ!
  
  ПРИХОДЬТЕ 28 БЕРЕЗНЯ
  
  РОК-Н-РОЛЬНИЙ ШОУ АРНІ «ТУ-ТУ» ГІНСБЕРГА (STEFAN GINSBERG)!
  
  ДЖЕРРІ ЛІ ЛЬЮЇС
  
  «ПІНГВІНС»
  
  ФРЕНКІ ЛАЙМОН І «ТИНЕЙДЖЕРС»
  
  «ДЖИН ВІНСЕНТ І ЙОГО БЛУ КЕПСИ»
  
  ФРЕДДІ «БУМ-БУМ» КЕННОН
  
  ВЕЧІР ПРИЄМНИХ РОЗВАГ!!!
  
  На це шоу Річі дійсно хотів би піти, але знав, що немає сенсу навіть мріяти. На думку його матері, вечір приємних розваг не міг мати нічого спільного з Джеррі Лі Льюіс, промовистою американської молоді, що у нас курка в сараї, чиєму сараї, якому сараї, моєму сараї. Якщо на те пішло, не міг мати нічого спільного і з Фредді Кенноном, пісню якого «Дівчинка-таллахасска, у якій тіло – казка» постійно крутили по радіо. Вона визнавала, що в підлітковому віці обожнювала Френка Сінатру (якого тепер кликала Френкі-Сноб), але нині, як і мати Білла Денбро, терпіти не могла рок-н-рол. Чак Беррі приводив її в жах, і вона заявляла, що Річард Пенніман, відомий серед підлітків і ще більш молодших слухачів як Літл Річард, викликає у неї бажання «блювати, як курка».
  
  І Річі жодного разу не попросив розтлумачити йому цю фразу.
  
  Батько до рок-н-ролу нейтрально ставився і, можливо, міг схилитися в його бік, але серцем Річі розумів, що з цього питання буде вирішальним слово матері – у всякому разі, поки йому не виповниться шістнадцять або сімнадцять років, а до того часу, вона в цьому анітрохи не сумнівалася, рок-н-рольна манія, яка охопила країну, зійде нанівець.
  
  Річі вважав, що праві виявляться швидше «Денні і Джуниорс» 43, а не його мати – рок-н-рол ніколи не помре. Він закохався в рок-н-рол, хоча джерел цієї музики у нього було тільки два: програма «Американська естрада» по Каналу 7 днем і бостонська радіостанція УМЕКС ввечері, коли повітря ставало більш розрідженим, і грубий захоплений голос Арні гінсберга (stefan ginsberg) доходив до нього гучним, то завмираючим, як голос привида, викликаного на спіритичні сеансі. Рок-н-рол не просто радував Річі. Слухаючи цю музику, він відчував, як стає більше, сильніше, як його переповнює жага до життя. Коли Френкі Форд співав «Морський круїз» або Едді Кокрэн – «Літній блюз», Річі буквально не знаходив собі місця від щастя. Ця музика володіла силою, міццю, яка по праву належала всім худим підліткам, товстим підліткам, потворним підліткам, сором'язливим підліткам – коротше, невдахам цього світу. В цій музиці він відчував шалений напруження, яке могло вбивати і звеличувати. Він поклонявся Товстуну Доміно (поруч з яким Бен Хэнском виглядав струнким і підтягнутим), і Бадді Холлі, який, як і Річі, носив окуляри, і Крикуна Джею Хокінсу, який на своїх концертах вискакував з гробу (так, принаймні, говорили Річі), і групі «Доувеллс», члени якої танцювали, як чорні хлопці.
  
  Ну, майже як.
  
  Він знав, що прийде час, коли він буде слухати рок-н-рол, скільки йому захочеться – не сумнівався, що його будуть грати, коли мати нарешті здасться і дозволить слухати улюблену музику, але станеться це не 28 березня 1958 року... і не в 1959 році... і...
  
  Його погляд відірвався від великого табло Міського центру, а потім... що ж... потім він, мабуть, заснув. Тільки таке пояснення уявлялося йому логічним. Те, що сталося потім, могло статися тільки уві сні.
  
  І тепер сюди знову прийшов Річі Тозиер, який нарешті отримав стільки рок-н-ролу, скільки хотів... і виявив, до своєї радості, що цього все одно мало. Його погляд змістився до великого табло Міського центру і побачив на ньому, з неймовірною чіткістю і ясністю, все ті ж сині літери, тільки складалися вони вже інші слова:
  
  14 ЧЕРВНЯ
  
  ХЕВІ-МЕТАЛ МАНІЯ
  
  ДЖУДАС ПРІСТ
  
  АЙРОН МЕЙДЕН
  
  КУПУЙТЕ КВИТКИ ТУТ АБО В БУДЬ-ЯКОМУ КІОСКУ КВИТКОВОМУ
  
  «У якийсь момент вони вирішили опустити рядок «Вечір приємних розваг, – подумав Річі, – а інших відмінностей я поки не бачу».
  
  І почув «Денні і Джуниорс», смутно і здалеку, немов долинали ці голоси з дешевого радіо, що стояв в іншому кінці довгого коридору: «Рок-н-рол ніколи не помре... я почую його в кінці Вічності... він буде звучати і звучати... побачиш сам, друже мій...»
  
  Річі подивився на Підлоги Баньяна, святого покровителя Деррі – міста, який, за переказами, з'явився на цьому самому місці, тому що саме тут витягали на берег ліс, який сплавляли по річці. У ті далекі часи, по весні, товсті стовбури покривали поверхню Пенобскота і Кендускига від берега до берега, їх темна кора виблискувала на весняному сонечку. І людина половчее міг перебратися з «Джерела Уолліса» на Пекельних пів-акра в «Рамперс» (таверна «Рамперс» користувалася такою поганою репутацією, що її частіше називали «Відром крові»), що в Брюстере, не замочивши черевик вище третього перехрестя шкіряних шнурків. Такі історії розповідали в дні юності Річі, і він вважав, що у всіх цих історіях є дещиця Підлоги Баньяна.
  
  «Старина Підлогу, – подумав він, дивлячись знизу вгору на пластмасову статую. – І що ти поделывал після мого від'їзду? Прокладав нові русла річок, повертаючись додому втомленим і тягнучи за собою сокиру? Створював нові озера, коли тобі потрібна велика ванна, в яку ти міг сісти, занурившись у воду по вінця? Лякав маленьких дітей точно так само, як в той день налякав мене?»
  
  Бац – зненацька він згадав усе, як інший раз згадується слово, яке довго крутилося на кінчику язика.
  
  Отже, він сидів під теплим березневим сонечком, можливо, задрімав, думаючи про те, як піде додому і встигне на останні півгодини «Американської естради», і тут його обличчя обдало теплим повітрям. Відкинула волосся з чола. Він підняв очі і побачив величезну пластмасову фізіономію Підлоги Баньяна акурат перед своїм обличчям, більше, ніж на екрані кінотеатру, заповнила всі його полі зору. А потік повітря викликав нахилений до лавки Пол... тільки виглядав він вже не зовсім як Підлога. Лоб низький, що нависає над очима, червоний, як у п'яниці зі стажем, ніс, з якого стирчали пучки жорстких волосся, очі налиті кров'ю, один трохи косив.
  
  Сокира більше не лежала на його плечі. Підлогу спирався на топорище, тупий кінець леза вмялся у бетон доріжки. Підлога, як і раніше посміхався, та тільки веселість в цій усмішці не проглядалася. Між гігантських жовтих зубів просочувався запах трупів маленьких звіряток, гниючих в чагарнику жарким днем.
  
  – Я тебе з'їм, – повідомив йому велетень низьким рокітливий голос – наче валуни стукались один об одного при землетрусі. – Якщо ти не віддаси мені мою курку-квочку, і мою арфу, і мої мішечки з золотом, я з'їм тебе прямо зараз, твою мать!
  
  Від повітря, який виходив з рота велетня разом з цими словами, сорочка Річі затріпотіла, як вітрило під ураганним вітром. Він втиснувся в спинку лави, очі вилізли з орбіт, волосся стало дибки і стирчали в усі боки, як пір'я, окутані смородом.
  
  Велетень зареготав. Взявся обома руками за топорище, зовсім як Тед Вільямс 44 брався за свою улюблену бейсбольну біту (або за ясеневий держак, якщо вам так більше подобається), і витягнув сокиру з дірки, яку той пром'яти в бетоні. Сокира почав підніматися в повітря, видаючи низьке, смертоносне шурхіт. Річі раптово зрозумів, що велетень збирається розірвати його навпіл.
  
  Але відчував, що не може поворухнутися; його охопила неймовірна апатія. Та й чи треба? Він задрімав, йому приснився сон. Зараз який-небудь водій натискає на клаксон, обурюючись поведінкою хлопчиська, який перебіг вулицю перед його автомобілем, і він прокинеться.
  
  – Це точно, – пророкотав велетень. – Ти прокинешся в пеклі. – І в останній момент, коли сокира дістався до апогею і застиг там, Річі усвідомив, що все це зовсім не сон... або, якщо вже сон, то такий, що може вбити.
  
  Спробувавши закричати, але не видавши ні звуку, Річі скотився з лави на розрівняний гравій, який покривав майданчик біля пам'ятника. Але тепер з постаменту стирчали тільки два здоровенних сталевих штиря, на які встановлювалися ноги статуї. Звук розтинає повітря сокири наповнив світ тисне шурхотом. Посмішка велетня перетворилася на гримасу вбивці. Губи так розійшлися, що здалися не тільки зуби, але і десни, червоні пластмасові десни, огидно червоні, поблискують.
  
  Сокира вдарив по лаві там, де тільки що сидів Річі. Різальна кромка була такою гострою, що удар вийшов практично безшумним, але лава миттєво розвалилася на дві частини, і на розрізі з-під шару зеленої фарби здалася яскрава і чомусь тошнотворная білизна дерева.
  
  Річі лежав на спині. Все ще намагаючись закричати, він почав відштовхуватися підборами. Гравій заповзав за комір сорочки, під пояс штанів. А Підлога височів над ним, зверху вниз дивився на нього очима, розміром з кришку каналізаційного колодязя. Підлогу дивився зверху вниз на хлопчика, на спині отползающего від нього по гравію.
  
  Велетень ступив до нього. Річі відчув, як здригнулася земля, коли на неї опустився чорний чобіт. Злетіло хмарка гравію. Річі перекотився на живіт і скочив. Але його ноги побігли ще до того, як він встиг скоординуватися, і в результаті він знову плюхнувся на живіт. Почув, як повітря вибило з легких. Волосся впало на очі. Він бачив автомобілі, снують взад-вперед по Канальної і Головною вулицями, як вони снували кожен день, як ніби нічого не відбувалося, ніби ніхто з водіїв не бачив або не звертав уваги на те, що Підлогу Баньян ожив, зійшов з постаменту, щоб вчинити вбивство сокирою, розміри якого не поступалися будинку на колесах класу «люкс».
  
  Сонячне світло померкло. Річі лежав на острівці тіні, який силуетом нагадував людину.
  
  Він піднявся на коліна, мало не завалився на бік, зумів встати і побіг як міг швидко. Коліна його піднімалися мало не до грудей, руки працювали, як поршні. Він почув, як за спиною наростає шерех опускається сокири, і звук цей здавався зовсім не звуком, а підвищенням тиску повітря на його шкіру і барабанні перетинки: «Ши-і-і-іп-п-п-п...»
  
  Земля здригнулася. Зуби Річі клацнули, як порцелянові тарілки при землетрусі. Йому не потрібно озиратися, щоб зрозуміти: сокира Підлоги наполовину зарився в бетонну доріжку в лічених сантиметрах від його ніг.
  
  В його голові раптом зазвучала пісня «Доувеллсов»: «Хлопці в Брістолі шустры, як пістолі, брістольський стомп 45 грають вони...»
  
  З тіні велетня Річі знову вискочив на сонячне світло, і навряд це сталося, почав сміятися, тим самим істеричним сміхом, що зривався з його губ, коли він збігав сходами в підвальний поверх «Фриза». Важко дихаючи, знову з різзю в лівому боці, Річі ризикнув обернутися.
  
  Підлогу Баньян височів на постаменті, як і завжди, скинувши на плече сокиру, дивлячись у небо, з губами, разошедшимися в оптимістичній посмішці міфологічного героя. Лава, яку сокиру Баньяна розвалив надвоє, целехонькой стояла на колишньому місці, щоб ніхто не хвилювався. Гравій у тому місці, де Високий Пол («Він – мій прикол», – раптом маніакально прокричала в голові Річі Аннет Фуничелло 46) ставив свою гігантську ногу, лежав рівним шаром, трохи стривожений тільки там, де його стосувалася спина Річі, коли він
  
  (відповзав від гіганта)
  
  впав з лавки, задремав. Не було ні слідів чобіт Баньяна на гравії, ні вм'ятин в бетоні від сокири. Не було нічого і нікого, крім хлопчаки, за яким гналися інші хлопчаки, великі хлопці, і йому наснився дуже короткий (але вельми вражаючий) сон про вбивцю-колоса... якщо завгодно, про гігантського, в економічній розфасовці, Генрі Бауэрса.
  
  – Лайно, – пробурмотів Річі тремтячим голосом і нервово реготнув.
  
  Він постояв ще якийсь час, щоб подивитися, а раптом статуя ворухнеться знову... може, підморгне йому, може, перекине сокира з плеча на плече, може, зійде з постаменту і знову рушить на нього. Але, зрозуміло, нічого такого не сталося.
  
  Зрозуміло.
  
  Так чого хвилюватися? Ха-ха-ха-ха.
  
  Дрімота. Сон. Нічого більше.
  
  Але, як одного разу зауважив Авраам Лінкольн, або Сократ, чи ще хтось з великих, пограли і будя. Пора йти додому і заспокоїтися. Наслідувати приклад Куки з «Сансет-Стріп, 77» 47 і просто розслабитися.
  
  І хоча самий короткий шлях лежав через парк біля Міського центру, Річі вирішив, що цей шлях йому не підходить. Не хотів він наближатися до статуї. До будинку дістався кружним шляхом, а до вечора практично забув про те, що трапилося.
  
  Щоб згадати тільки сьогодні.
  
  «І тепер тут сидить чоловік, – думав Річі, – тут сидить чоловік у темно-зеленому піджаку спортивного покрою, купленому в одному з кращих магазинів Родео-Драйв; тут сидить чоловік в туфлях «Басс Уиджанс» на ногах і трусах «Кальвін Клейн» на заду; тут сидить чоловік, в очі якого вставлені м'які контактні лінзи; тут сидить чоловік, пам'ятає сон хлопчика, який думав, що сорочка «Ліги плюща» з петелькою на спині і шузи «Снеп Джек» – останній писк моди; тут сидить дорослий, який дивиться на ту саму статую, і, гей, Стать, Високий Підлогу, я тут, щоб сказати, що ти у всіх сенсах такий же, як і раніше, не постарів ні на один довбаний день».
  
  Колишнє пояснення, як і раніше, дзвеніло в голові: марення, сон.
  
  Річі вважав, що може повірити в монстрів, якщо є така необхідність; монстрів у житті вистачало. Хіба не сидів він в радіостудіях, читаючи на стрічці новин про таких, як Іді Амін Дада, або Джим Джонс, або той хлопець, що підірвав стільки народу в «Макдональдсі», розташованому по сусідству? Срі вогнем і сірники заощаджуй, монстри обходилися дешево! Кому потрібен квиток в кіно за п'ять баксів, якщо ти можеш прочитати про них в газеті за тридцять п'ять центів або послухати по радіо забесплатно? І Річі вважав, що може повірити у версію Майка Хэнлона, принаймні, на якийсь час, раз вже він вірив в існування таких, як Джим Джонс; Воно навіть мало певним шармом, тому що прибуло Ззовні, і ніхто і ніколи не заявить про свою відповідальність за Воно. Він міг повірити в монстра, у якого осіб не менше, ніж гумових масок в сувенірній крамниці (якщо вже ти зібрався взяти одну, так краще відразу прикупити дюжину, оптом дешевше, так що, хлопці?), в порядку обговорення... але щоб тридцатифутовая статуя зійшла з постаменту і спробувала розрубати тебе пластмасовим сокирою? Це надто вже кучеряво. Як сказав Авраам Лінкольн, або Сократ, або хтось ще: «Я буду їсти рибу і буду їсти м'ясо, але все гівно поспіль є не стану». Таке просто не...
  
  Тут гостра колючий біль знову прострелила йому очі, без жодного попередження, викликавши крик. Такого сильного нападу ще не було, біль проникла глибше і не йшла довше, до смерті перелякавши Річі. Він обхопив очі човниками долонь, почав намацувати нижні повіки вказівними пальцями, маючи намір видавити лінзи. «Напевно, якась інфекція, – подумав він. – Але, господи, до чого ж боляче!»
  
  Він вже відтягнув повіки вниз і приготувався до того, щоб, моргнувши, – рух-то відпрацьований – відокремити лінзи від очних яблук (а потім, короткозоро мружачись, п'ятнадцять хвилин шукати їх на гравії навколо лави, але, бачить бог, не залишалося нічого іншого, тому що йому в очі вбивали цвяхи), коли біль зникла. Не ослабла – просто зникла. Тільки що була, і раптом – раз, і пішла. Очі трохи посльозились і пройшли.
  
  Річі повільно опустив руки – серце шалено калатало в грудях, – готовий позбутися від лінз, як тільки повернеться біль. Вона не повернулася. І раптом він подумав про один фільм жахів, який дійсно налякав його дитиною, можливо, тому, що він так соромився очок і так багато думав про своїх очах. Той фільм називався «Повзучий очей», з Форрестом Такером в головній ролі. Не дуже хороший фільм. Інші хлопці животи надірвали від сміху, але Річі не сміявся. Він застиг, похолодівши, побілівши і отупіла, втративши не тільки свого, але і всіх інших голосів, коли желатиновий очей з'явився з штучного туману на якийсь англійської знімальному майданчику, ворушачи перед собою волокнистими щупальцями. Вид цього очі справив на Річі сильне враження, тому що являв собою безліч ще не зовсім усвідомлених страхів і тривог. Незабаром після перегляду йому приснилося, як він стоїть перед дзеркалом, піднімає велику шпильку, повільно вганяє вістря в чорний зіницю свого ока, відчуває, як очне дно заливає кров'ю і воно пружинить під вістрям. Він згадав – тепер згадав, як прокинувся і виявив, що обмочився. І найкращим свідченням жаху, в який увігнав його цей сон, могло служити наступне: обоссанная постіль викликала у нього не сором, а безмірне полегшення. Він притиснувся до мокрого, теплому плямі всім тілом, радіючи з того, що бачить його власними очима.
  
  – На хер все це, – нетвердим голосом пробурмотів Річі Тозиер і почав підніматися.
  
  Він уже вирішив, що зараз повернеться в «Таун-хаус» і трохи поспить. Якщо це була Алея пам'яті, то він волів Лос-Анджелес. Автостраду в годину пік. Біль в очах – швидше за все результат перевтоми і зміни часових поясів, плюс хвилювання від зустрічі з минулим, і все це в один день. Більше ніяких шокових вражень, ніяких екскурсій. Йому не подобалося, як його думки перескакують з одного на інше. Яка там пісня була в Пітер Гебріел? «Шокуй мавпу»? Що ж, ця мавпа вже шокована по вуха. Так що зараз саме час подрімати і, можливо, поглянути на всі як би з боку.
  
  Коли Річі піднявся з лави, погляд його повернувся до великого табло Міського центру. Негайно ж ноги йому підігнулися, і він гепнувся на лаву, міцно приклавшись до неї задом.
  
  РІЧІ ТОЗИЕР ЛЮДИНА ТИСЯЧІ ГОЛОСІВ
  
  ПОВЕРТАЄТЬСЯ В ДЕРРІ – КРАЇНУ ТИСЯЧІ ТАНЦІВ
  
  
  
  НА ЧЕСТЬ ПОВЕРНЕННЯ БАЛАБОЛА МІСЬКИЙ ЦЕНТР
  
  З ГОРДІСТЮ ПРЕДСТАВЛЯЄ РОК-ШОУ РІЧІ ТОЗИЕРА
  
  «ТІЛЬКИ МЕРТВІ»
  
  БАДДІ ХОЛЛІ
  
  РІЧІ ВАЛЕНС 48
  
  БІГ-БОППЕР
  
  ФРЕНКІ ЛАЙМОН
  
  ДЖИН ВІНСЕНТ
  
  МАРВІН ГАЙЕ
  
  
  
  МІСЬКА МУЗИЧНА ГРУПА
  
  ДЖИМІ ХЕНДРІКС – ГІТАРА
  
  ДЖОН ЛЕННОН – РИТМ-ГІТАРА
  
  ФІЛ ЛІНОТТ – БАС-ГІТАРА
  
  КЕЙТ МУН – УДАРНІ
  
  ЗАПРОШЕНИЙ ВОКАЛІСТ – ДЖИМ МОРРІСОН
  
  
  
  ЛАСКАВО ПРОСИМО ДОДОМУ, РІЧІ
  
  ТИ ТЕЖ МЕРТВИЙ
  
  Річі здалося, ніби хтось висмоктав все повітря з його легень, а потім він знову почув той звук, навіть не почув, а відчув тиск повітря на шкіру і барабанні перетинки: «Ши-і-і-іп-п-п-п...» Скотився з лави на гравій, думаючи: «Так от що називається déjà vu, тепер ти це знаєш, тобі більше немає потреби запитувати інших...»
  
  Він вдарився плечем, перекотився на спину. Подивився вгору на статую Підлоги Баньяна... тільки Підлогу Баньян з постаменту зник. Його місце зайняв клоун, чудовий і незаперечний, вилитий з пластмаси, двадцять футів фосфоресціюючих кольорів, з загримованим особою, яка вінчала кумедний круглий комір. Помаранчеві гудзики-помпони, відлиті з пластмаси, кожна розміром з волейбольний м'яч, збігали вниз по сріблястому костюму. Замість сокири він тримав у руці величезну в'язку пластмасових кульок. На кожному вигравіювали дві написи: «ДЛЯ МЕНЕ ЦЕ як і РАНІШЕ РОК-Н-РОЛ» і «РОК-ШОУ РІЧІ ТОЗИЕРА «ТІЛЬКИ МЕРТВІ».
  
  Він поповз назад, відштовхуючись підборами і долонями. Гравій забивався під пояс штанів. Річі почув, як расползся шов під його рукавом піджака спортивного крою з Родео-Драйв. Він перевернувся на живіт, підтягнув ноги, похитуючись, підвівся, озирнувся. Клоун дивився на нього зверху вниз. Його очі по-дурному оберталися в очницях.
  
  – Я тебе налякав, чол? – пророкотав клоун.
  
  І Річі почув, як його рот відповів, сам по собі, ніяк не пов'язаний з оцепеневшим мозком:
  
  – Таких дешевих трюків у мене повний багажник, дубина. Так-то.
  
  Клоун усміхнувся і кивнув, ніби нічого іншого й не очікував. Криваво-червоні губи розійшлися, оголюючи ікла зуби, кожен закінчується вістрям.
  
  – Я міг би покінчити з тобою прямо зараз, якщо б хотів покінчити. Але мені хочеться продовжити задоволення і повеселитися від душі.
  
  – Я теж повеселюся, – почув Річі свій рот. – А найбільша радість нас чекає, коли ми прийдемо, щоб відірвати твою гребаной голову, бебі.
  
  Посмішка клоуна робилася все ширше і ширше. Він підняв другу руку, в білій рукавичці, і Річі відчув, як вітер, викликаний цим рухом, здув з чола волосся – зовсім як двадцять сім років тому. Вказівний палець клоуна націлився на нього. Величезний, як балка.
  
  «Величезний, як бал...» – встиг подумати Річі, і тут біль вдарила знову. Вп'ялася десятками голок в м'яке желе очей. Він закричав і здійняв руки до очей.
  
  – Перш ніж видалити смітинку з ока ближнього свого, займися колоду у власному оці, – навчально виголосив клоун, голос його гуркотав і вібрував. І знову Річі оповила хмара смердючого дихання.
  
  Він подивився вгору, квапливо відступив на півдесятка кроків. Клоун нахилився, вперся руками в коліна, обтягнуті яскравими панталонами.
  
  – Хочеш пограти ще, Річі? Я можу навчити свій палець на твою пипку, і у тебе рак простати. Або на голову, щоб почала рости пухлина мозку, хоча деякі люди скажуть, що, крім неї, там нічого й не було. Я можу наставити палець тобі на рот, і твій дурний балакучий мова перетвориться на одну велику виразку. Я можу це зробити, Річі. Хочеш подивитися?
  
  Очі клоуна збільшувалися, збільшувалися, чорні зіниці стали розміром з м'яч для софтболу. У них Річі побачив неймовірну чорноту, яка могла існувати тільки за межами Всесвіту; він побачив дику радість, яка могла звести його з розуму. Він зрозумів, що Воно під силу і це, і багато іншого.
  
  І проте Річі знову почув свій рот, тільки заговорив він не його голосом і ні одним з створених ним, в минулому або сьогоденні, голосом; цього голосу Річі ніколи раніше не чув. Потім він скаже іншим, але без належної впевненості, що це був голос містера Дживза-Ніггера, гучний і гордий, пародіює сам себе і скрипучий:
  
  – Пшел вон з мого місця, ти, великий, старий, білий клоун! – прокричав Річі і раптово знову почав сміятися. – Без дурнів і чорномазих, хрін моржовый! Я йду куди хочу, я кажу коли хочу, і мій член встає, коли я хочу! Весь час моя, і життя моє, я знаю, що робити і без тебе! Посмеешь полізти – можеш огресть! Ти чув мене, ти, бледнолицый мішок з гівном?
  
  Річі здалося, що клоун відсахнувся, але він не затримався ні на секунду, щоб переконатися в цьому. Просто побіг, руки працювали, як поршні, поли піджака розвівалися за спиною, не звертаючи уваги на якогось родича, який зупинився, щоб його малюк міг помилуватися Підлогою, а тепер підозріло дивився на Річі, немов задаючись питанням, а чи не з'їхав з глузду той. «Якщо на те пішло, – подумав Річі, – мені й самому здається, що я з'їхав з глузду. Господи, напевно, так воно і є. І це була найбільша гівняна імітація Грэндмастера Флеша, але як-то спрацювало, як-то...»
  
  І тут слідом загримів голос клоуна. Батько маленького хлопчика цього голосу не чув, а малюк раптово сморщил личко і розридався. Батько підхопив сина на руки, притиснув до себе, нічого не розуміючи. Незважаючи на охопила його жах, Річі стежив за цим маленьким поданням. Голос клоуна сміявся від злості, а може, був просто злим: «Тут, внизу, у нас є око, Річі... ти мене чуєш? Очей, який повзає. Якщо ти не хочеш летіти, не хочеш сказати «прощай», ти можеш спуститися вниз, під це місто, і привітатися з цим великим оком! Ти можеш спуститися і побачити його в будь-який час. В будь-який зручний для тебе час, коли захочеться. Ти чуєш мене, Річі? Принеси йо-йо. І нехай Беверлі одягне велику широку спідницю з чотирма або п'ятьма нижніми спідницями. І кільце чоловіка нехай повісить на шию. Скажи Едді, щоб одягнув свої двоколірні шкіряні туфлі. Ми зіграємо bebop, Річі! Ми зіграємо ВСЕ-Е-Е ХІТИ!»
  
  Діставшись до тротуару, Річі ризикнув озирнутися, і побачене анітрохи його не заспокоїло. Підлогу Баньян ще не повернувся на постамент, але і клоун вже звідти пішов. Тепер там стояла двадцатифутовая статуя Бадді Холлі. Один вузький лацкан його картатого піджака прикрашав значок-ґудзик з написом «РОК-ШОУ РІЧІ ТОЗИЕРА «ТІЛЬКИ МЕРТВІ».
  
  Одну дужку окулярів Бадді скріплювала ізолента.
  
  Маленький хлопчик як і раніше істерично ревів; батько швидкими кроками рушив до центру міста, несучи малюка на руках.
  
  І Річі йшов від Міського центру,
  
  (на цей раз ноги мене не підвели)
  
  намагаючись не думати про те,
  
  (ми зіграємо ВСЕ-Е-Е ХІТИ!)
  
  що зараз сталося. Думати він хотів зовсім про іншому, скажімо, про величезному склянці віскі, який збирався випити в барі готелю «Деррі таун-хаус», перед тим, як влягтися подрімати.
  
  Ця думка про випивку – звичайнісінькою випивки – трохи поліпшила йому настрій. Він знову озирнувся, і на душі стало ще легше, тому що Підлогу Баньян повернувся на належне йому місце і посміхався неба, з пластмасовим сокирою на плечі. Річі додав кроку, просто понісся, нарощуючи відстань між собою і статуєю. Він навіть почав розглядати варіант галюцинації, коли біль в черговий раз вдарила по очах, глибока і нещадна, змусивши його скрикнути. Симпатична молода дівчина, яка йшла попереду, мрійливо дивлячись на пропливаючі хмари, озирнулася, пом'ялася, а потім поспішила до Річі:
  
  – Містер, що з вами?
  
  – Це мої контактні лінзи, – прохрипів Річі. – Мої чортові контактні лінзи... Господи, до чого ж боляче!
  
  На цей раз він так поспішав, що ледь не проштрикнув очі вказівними пальцями. Відтягнув нижні повіки і подумав: «Я не зможу моргнути, щоб витягнути лінзи, це точно, я не зможу моргнути, щоб витягнути їх, очі будуть хворіти, і боліти, й хворіти, поки я не осліпну, не осліпну, не ос...» – але він моргнув, і цього вистачило, щоб лінзи вискочили з очей. Різкий і чіткий світ, де кольори не наповзали один на одного, а особи не розпливалися, просто зник. Його місце зайняли накладаються один на одного різнокольорові контури. І хоча Річі та дівчина, яка вчилася в середній школі, стурбована і прагне допомогти, мало не п'ятнадцять хвилин повзали по тротуару, ні одну з лінз їм знайти не вдалося.
  
  А в голові Річі начебто лунав сміх клоуна.
  
  
  
  5
  
  Білл Денбро бачить примари
  
  В той день Білл Пеннівайза не побачив – зате побачив привида. Справжнього привида. Тоді Білл в це повірив, і ні одне з наступних подій не похитнуло його впевненості в тому, що так воно і було.
  
  Він йшов по Уитчем-стріт, якийсь час постояв у водостоку, де Джордж зустрів свою смерть у той дощовий жовтневий день 1957 року. Присів, вдивився у водостік, влаштований у вирізі, зробленому в бордюрного каменю. Сильно стукало серце, але він все одно вдивлявся в чорноту.
  
  – Виходь, чому ти не виходиш, – прошепотів він, і у нього виникла не така вже божевільна ідея, що голос його пливе по темних тунелях, де зі стелі капає вода, не затихає, а просувається і просувається вперед, підживлюючись власним луною, відбиваючись від вкритих мохом стін і давно вийшли з ладу механізмів. Він відчував, як його голос розноситься над повільно поточної водою і, можливо, чується у сотні інших водостоків по всьому місту. – Виходь звідти, а не то ми прийдемо і витягнемо тебе.
  
  Він нервово чекав відповіді, опустившись навпочіпки, затиснувши руки між стегнами, як кетчер між подачами. Але відповіді не послідувало.
  
  Білл вже зібрався встати, коли на нього впала тінь.
  
  Він різко підняв голову в передчутті сутички, готовий до всього... але побачив хлопчика років десяти, може, одинадцятої, в пошарпаних бойскаутських шортах, виставляють напоказ обдерті коліна. В одній руці він тримав морозиво «Фруктовий лід», в іншій – фиберглассовый скейтборд, якому, судячи з вигляду, діставалося не менше, ніж колінах. Морозиво прямо-таки світилася оранжевим. Скейтборд – зеленим.
  
  – Ви завжди розмовляєте з водостоками, містер? – запитав хлопчик.
  
  – Тільки в Деррі, – відповів Білл.
  
  Якийсь час вони дуже серйозно дивилися один на одного, а потім одночасно розсміялися.
  
  – Я хочу задати тобі дурний по‐опитування, – звернувся до хлопчика Білл.
  
  – Добре, – відповів хлопчик.
  
  – Ти коли-небудь чув щось з такого водостоку?
  
  Хлопчик подивився на Білла, як на чокнутого.
  
  – Ла-адно, – кивнув Білл. – Забудь мій по‐опитування.
  
  Він рушив далі, пройшов з десяток кроків – прямуючи до вершини пагорба і розмірковуючи про те, щоб поглянути на свій колишній будинок, – коли хлопчик його покликав:
  
  – Містер?
  
  Білл озирнувся. Піджак спортивного покрою він повісив на палець і закинув за плече. Розстебнув верхній гудзик сорочки, послабив вузол краватки. Хлопчик насторожено його роздивлявся, немов жалкуючи про рішення продовжити розмову. Потім знизав плечима, ніби кажучи: «Чому ні?»
  
  – Так.
  
  – Так?
  
  – Так.
  
  – І що звідти говорили?
  
  – Я не знаю. Начебто на якомусь іноземною мовою. Я чув голос, що доносився з однією з цих насосних станцій в Пустки. Однією з цих насосних станцій, вони виглядають як труби, які стирчать із землі...
  
  – Я знаю, про що ти. Ти чув дитячий голос?
  
  – Спочатку дитячий, потім він став дорослим. – Хлопчик помовчав. – Я злякався. Побіг додому і сказав батькові. Він відповів, що я, напевно, чув відлуння, разносящееся по трубах з чийогось будинку.
  
  – Ти в це повірив?
  
  Хлопчик чарівно посміхнувся:
  
  – Я прочитав у книзі Ріплі «Хочеш вір, хочеш – ні» про хлопця, в зубах якого звучала музика. Як з радіо. Його пломби були маленькими радіоприймачами. Напевно, якщо б я повірив у це, то міг повірити у все.
  
  – Зрозуміло, – кивнув Білл. – Але ти в це повірив?
  
  Хлопчик неохоче похитав головою.
  
  – А потім ти коли-небудь чув такі голоси?
  
  – Одного разу, коли приймала ванну, – відповів хлопчик. – Голос дівчинки. Тільки плач. Без слів. Я боявся витягти затичку, коли помився, тому що думав, а раптом я її втоплю.
  
  Білл знову кивнув.
  
  Настороженість пішла з очей хлопчика, вони блищали, в них читався інтерес.
  
  – Ви знаєте про цих голосах, містер?
  
  – Я їх чув, – відповів Білл. – Дуже-дуже давно. Ти знав дітей, ко-их тут вбили, синку?
  
  Очі хлопчика разом потьмяніли, в них повернулася настороженість, до якої додалася тривога.
  
  – Мій тато каже, що я не повинен розмовляти з незнайомцями. Він каже, будь-хто може бути вбивцею. – Він відступив на крок, у тінь в'яза, в який двадцять сім років тому Білл одного разу врізався на велосипеді. Впав і погнув кермо.
  
  – Тільки не я, малюк. Останні чотири місяці я прожив в Англії. Приїхав у Деррі тільки вчора.
  
  – Я все одно не повинен розмовляти з вами, – стояв на своєму хлопчик.
  
  – Це правильно, – погодився Білл. – У нас з-з-вільна країна.
  
  Хлопчик помовчав, потім заговорив:
  
  – Один час я дружив з Джонні Ф'юрі. Він був хорошим хлопцем. Я плакав, – діловито закінчив хлопчик, доїдаючи морозиво. Висолопив язика, на час яскраво-помаранчевий, і лизнув руку.
  
  – Тримайся подалі від водостоків і каналізаційних люків, – рівним голосом порадив йому Білл. – Тримайся подалі від пустирів і покинутих будинків. Тримайся подалі від вантажного двору. Але насамперед – тримайся подалі від водостоків і каналізаційних люків.
  
  Очі хлопчика знову заблищали, але він довго, довго мовчав, перш ніж запитав:
  
  – Містер, хочете почути дещо кумедне?
  
  – Звичайно.
  
  – Ви знаєте той фільм, де акула поїдала людей?
  
  – Всі знають. «Че-е-елюсти».
  
  – У мене є друг. Його звуть Томмі Викананца, і він тупуватий. Казанок не варить, ви розумієте, про що я?
  
  – Так.
  
  – Він думає, що бачив цю акулу в Каналі. Пару тижнів тому він один бродив по Бессі-парк, і каже, що побачив цей плавник. Каже, що заввишки він був у вісім або дев'ять футів. Тільки плавець, розумієте? Він каже: «Ось що вбило Джонні та інших. Це акула з «Щелеп», тому що я її бачив». На це я йому кажу: «Канал такий брудний, що там не зможе жити навіть піскар. А ти думаєш, що побачив у ньому акулу. У тебе не варить казанок, Томмі». Томмі каже, що акула вистрибнула з води, зовсім як в кінці фільму, і спробувала зжерти його, але він встиг втекти. Дуже кумедно, правда, містер?
  
  – Дуже кумедно, – погодився Білл.
  
  – Казанок не варить, так?
  
  Білл завагався з відповіддю.
  
  – Тримайся подалі і від Каналу, синку. Ти слухаєш мене?
  
  – Хочете сказати, що ви в це вірите?
  
  Білл пом'явся. Збирався потиснути плечима. Потім кивнув.
  
  Хлопчисько видихнув, шиплячим свистом. Знічений, ніби присоромлений.
  
  – Так. Іноді я думаю, що не варить казанок у мене.
  
  – Я знаю, про що ти. – Білл підійшов до хлопця, який дуже серйозно дивився на нього, і на цей раз не відвернувся з сором'язливості. – Ти добиваешь свої коліна на цій дошці, синку.
  
  Хлопчик глянув на обідрані коліна і посміхнувся:
  
  – Так, напевно. Але якось викручусь.
  
  – Можна спробувати? – несподівано запитав Білл.
  
  Хлопчик глянув на нього, з відпалою від подиву щелепою, і розсміявся.
  
  – Це буде забавно. Ніколи не бачив дорослого на скейтборді.
  
  – Я дам тобі четвертак.
  
  – Мій батько казав...
  
  – Ніколи не брати гроші або з-солодощі у незнайомця. Слушну пораду. Я все одно дам тобі четвертак. Що скажеш? Тільки до кута Дж-Джексон-стріт.
  
  – Та киньте ви! – Хлопець засміявся, весело і від душі. – Не потрібен мені ваш четвертак. У мене є два бакса. Я просто багач. Але я повинен це побачити. Тільки не звинувачуйте мене, якщо щось зламаєте.
  
  – Не хвилюйся, – відповів Білл. – Я застрахований.
  
  Він крутнув пальцем одне з коліщаток, і йому сподобалася легкість, з якою воно закрутилося – схоже, кульок в підшипнику вистачало. Хороший, приємний такий звук. Він сколихнув у грудях Білла щось дуже давнє. Якесь бажання, таке ж прекрасне, як і любов. Білл посміхнувся.
  
  – Про що ви думаєте? – запитав хлопчик.
  
  – Думаю, що я у-уб'юся, – відповів Білл, і хлопчисько розсміявся.
  
  Білл опустив скейтборд на тротуар, поставив на нього одну ногу. Для проби покатав скейтборд взад-вперед. Вже бачив, як мчить вниз по Уитчем-стріт, до перехрестя, на зеленому, відтінку авокадо, скейтборді хлопчаки, поли піджака майорять ззаду, лисина блищить на сонці, коліна зігнуті, як у новачків-гірськолижників, які вперше виходять на схил. І ця поза говорить тобі про те, що подумки вони вже впали. Він міг посперечатися, що хлопчисько їздив на скейтборді інакше. Він міг посперечатися, що хлопчисько їздив,
  
  (наввипередки з дияволом)
  
  ніби в останній раз.
  
  І прекрасне почуття померло в грудях Білла. Він побачив, надто вже виразно, як дошка вислизає з-під його ноги, звільнившись, котиться далі вниз по вулиці, неймовірного флуоресцентно-зеленого кольору, який міг сподобатися тільки дитині. Він побачив, як плюхається на зад, а може, і на спину. Повільно приходить в себе в окремій палаті Міської лікарні, на зразок тієї, де вони відвідували Едді, коли той зламав руку. Все тіло в гіпсі, одна нога піднята на складній системі тросів і блоків. Заходить лікар, дивиться на його карту, дивиться на нього, потім каже:
  
  – Вам ставляться в провину дві помилки, містер Денбро. Перша – невміле управління скейтбордом. Друга – ви забули, що вам вже під сорок.
  
  Він нахилився, підняв дошку, простягнув хлопчикові.
  
  – Мабуть, утримаюся.
  
  – Злякалися? – добродушно поцікавився хлопчик.
  
  Білл сунув кулаки під мишки і замахав локтями, як боязку курку.
  
  – Куд-кудах.
  
  Хлопчисько розсміявся:
  
  – Послухайте, мені пора додому.
  
  – Будь обережний, коли їдеш на цій штуковині. – Білл вказав на скейтборд.
  
  – На скейтборді обережним бути не можна, – відповів хлопчик, дивлячись на Білла так, ніби того не варив баняк.
  
  – Точно, – кивнув Білл. – Правильно. Як ми говоримо в кіношному бізнесі, я тебе чую. Але тримайся подалі від водостоків і каналізаційних люків. І намагайся гуляти з друзями.
  
  Хлопчик кивнув:
  
  – Я ж поруч з будинком.
  
  «І мій брат був поруч», – подумав Білл.
  
  – В кожному разі все це скоро закінчиться, – сказав він хлопчикові.
  
  – Закінчиться? – перепитав хлопчик.
  
  – Я так думаю.
  
  – Гаразд. Ще побачимося... боягуз!
  
  Хлопчисько поставив одну ногу на скейтборд і відштовхнувся іншого. Як тільки зрушив з місця, поставив на дошку іншу ногу і поїхав униз, як здалося Біллу, на вбивчою швидкості. Але він мчав, як і передбачав Білл, з недбалою граціозністю. Білл відчував любов до цього хлопчиську, і радісне хвилювання, і бажання самому стати хлопчиськом, укупі з перехоплюють подих страхом. Хлопець їхав так, немов не існувало ні смерті, ні дорослішання. Хлопчисько здавався вічним і неуничтожимым у своїх бойскаутських шортах кольору хакі, потертих кросівках, з обідраними та брудними колінами, і волосся летіли у нього над спиною.
  
  «Обережно, хлопець, тобі не пройти цей поворот!» – подумав Білл, але хлопчисько переклав тіло вліво, як танцюрист брейк-дансу, ноги розгорнули фібергласовими зелену дошку, і він без жодних зусиль звернув на Джексон-стріт, заздалегідь припустивши, що на шляху йому ніхто не зустрінеться. «Хлопчик мій, – подумав Білл, – так буде не завжди».
  
  Він підійшов до свого колишнього будинку, але не зупинився, лише забарився крок мало не до черепашачого. На галявині в плетеному кріслі сиділа жінка зі сплячим немовлям на руках і спостерігала за двома дітьми, років восьми і десяти, які грали в бадмінтон на ще вологій від дощу траві. Молодший з них, хлопчик, відображаючи подачу, перекинув волан через сітку, і мати похвалила його: «Молодець, Скен!»
  
  Колір будинку не змінився, залишився темно-зеленим, і над дверима Білл побачив знайоме веерообразное вікно, але квіткові клумби його матері з галявини зникли. І з заднього двору, наскільки Білл міг бачити з тротуару, зник спортивний комплекс, який батько побудував із запозичених на роботі непотрібних відрізків труб. Білл згадав, як одного разу Джордж звалився з верхньої поперечини і відколов шматок зуба. Як же він ревів!
  
  Він дивився на свій дім (щось залишилося незмінним, щось пішло з кінцями) і думав, а чи не підійти йому до жінки з немовлям на руках. Він міг би сказати: «Добрий день, я – Білл Денбро, колись я жив у цьому будинку». І жінка відповіла б: «Як цікаво». І що за цим могло послідувати? Він міг запитати її, чи збереглося обличчя, яке він так старанно вирізав на одній з горищних балок? Це обличчя вони з Джорджем іноді використовували замість мішень для дартсу. Він міг запитати, сплять її діти на обгородженому задньому ганку в особливо спекотні літні ночі, тихо розмовляючи перед тим, як заснути, спостерігаючи далекі зірниці? Напевно, він міг би задати ці питання, але при цьому дуже вже сильно заїкався б, якщо б спробував вмовити жінку... та й хотів він знати відповіді? Після смерті Джорджа будинок став мертвим, і причина, з якої він повернувся в Деррі, не мала до дому ні найменшого відношення.
  
  Білл дійшов до кута і повернув направо, не озирнувшись.
  
  І скоро вже крокував по Канзас-стріт, прямуючи назад до центру міста. Постояв біля огорожі, яке тягнулося вздовж тротуару, дивлячись на Пустку. Огорожа не змінився – той же побілений штахетник, і Пустка начебто залишилася колишньою... хіба що заросла ще сильніше. З того місця, де стояв Білл, він бачив тільки дві відмінності: зникла хмара чорного диму, яке завжди висіло над міської звалищем (звалище замінив сучасний сміттєпереробний завод), і через зелень Пустки перекинулася естакада, частина швидкісній магістралі. Все інше залишалося точнісінько таким же, як і в те літо, коли він востаннє бачив Пустку: трава і кущі спускалися до болотистого рівнинному ділянці зліва і до дерев праворуч, зростаючим мало не один на одному. Він бачив зарості рослини, яке вони називали бамбуком: сріблясто-білі стебла піднімалися на дванадцять, а то й чотирнадцять футів. Білл згадав, як Річі одного разу спробував палити сухе листя цього бамбука, заявляючи, що саме від них джазові музиканти ловили кайф. Річі зловив тільки одне: його вытошнило.
  
  Білл чув дзюркіт води, що біжить безліччю маленьких струмочків, бачив, як сонце відбивається від більш широкого дзеркала Кендускига. І запах залишився колишнім, навіть після ліквідації звалища. Важкий дух зростаючих рослин, особливо сильний по весні, не міг повністю перекрити сморід стічних вод і людських випорожнень. Сморід ця, звичайно, мало пробивалася, але давала про себе знати. Запах розкладання – неодмінний фон.
  
  Там все закінчилося в минулий раз, там їм належало поставити точку і тепер. Там... під містом.
  
  Він постояв ще якийсь час, переконаний, що повинен щось побачити... якийсь прояв зла, на боротьбу з яким він прибув у Деррі. Не побачив нічого. Дзюрчала вода. Звуки ці, веселі і живі, нагадали йому про греблі, яку вони колись побудували в Пустки. Він бачив дерева і кущі, які вітерець гойдав. І нічого більше. Жодного прояву зла. Він пішов далі, відтираючи з долонь побілку.
  
  Білл продовжував шлях до центру міста, щось згадуючи, про щось марячи, і зіткнувся ще з однією дитиною, на цей раз з дівчинкою років десяти, у вельветових штанях з високою талією і в вилинялому червоній блузці. Однією рукою вона стукала м'ячем, в іншій тримала ляльку за світле волосся.
  
  – Гей! – окликнув її Білл.
  
  Дівчинка підняла голову.
  
  – Що?
  
  – Який найкращий магазин у Деррі?
  
  Вона обдумала питання.
  
  – Для мене чи для кого-то ще?
  
  – Для тебе.
  
  – «Стара троянда, поношений одяг», – відповіла вона без жодної запинки.
  
  – Не зрозумів.
  
  – Не зрозуміли що?
  
  – Це дійсно назву магазину?
  
  – Звичайно, – відповіла вона, дивлячись на Білла, як на божевільного. – «Стара троянда, поношений одяг». Моя мама каже, що це крамниця лахмітника, але мені подобається. У них стільки старих речей. Наприклад, платівки, про яких ти ніколи не чув. А ще листівки. І пахне там, як на горищі. Я повинна йти додому. Поки що.
  
  Вона пішла, не озираючись, постукуючи м'ячем і тримаючи ляльку за волосся.
  
  – Гей! – крикнув він услід.
  
  – Ви хочете, щоб я знову його назвала?
  
  – Цей магазин. Де він?
  
  Вона відповіла, дивлячись на нього:
  
  – Там, куди ви і йдете. Біля підніжжя Підйому-вмилю.
  
  Білл відчув, як минуле дає про себе знати, розкривається в ньому. Він ні про що не збирався питати дівчинку. Питання вилетів у нього з рота, як пробка з пляшки шампанського.
  
  Білл спустився з пагорба Підйом-о-милю. Склади і м'ясопереробні заводи, які він пам'ятав з дитинства – похмурі цегляні будівлі з брудними шибками, благоухавшие м'ясними запахами, – здебільшого зникли, хоча два, «Армаур» і «Старий біф» залишилися. Але «Хемхилл» канув у лету, а на місці «Голок біф-енд-кошер мітс» побудували автобанк і пекарню. Біля «Флігеля братів Трекер» Білл побачив щит з написом старозавітних літерами, які складалися назву магазину, згадане дівчинкою з лялькою: «СТАРА ТРОЯНДА, ПОНОШЕНИЙ ОДЯГ». Червона цегла пофарбували жовтою фарбою, років десять чи двадцять тому дуже веселенького, але тепер потьмянілих. Кольору сечі, як сказала б Одра.
  
  Білл попрямував до магазину, знову відчуваючи déjà vu. Потім він скаже іншим, що знав, якого побачить примари ще до того, як дійсно його побачив.
  
  Вітрини магазину «Стара троянда, поношений одяг» покривала не пил, а бруд. Ніякої меланхолійності антикварних магазинів, ніяких маленьких ліжок на коліщатках, або буфетів з безліччю шухлядок, або наборів скляного посуду часів Великої депресії, підсвічених прихованими лампами спрямованого світла; цей магазин його мати, з притаманним їй презирством, назвала б «ломбардом янкі». Речі лежали навалом, там, тут, де завгодно. Сукні сповзали з вішалок для пальто. Гітари підвісили за грифи, чому вони нагадували страчених злочинців. Стояла коробка з пластинками-сорокапятками. На ціннику Білл прочитав: «10 ЦЕНТІВ ЗА ШТУКУ, 12 ШТУК ЗА БАКС. СЕСТРИ ЕНДРЮС, ПЕРРІ КОМО, ДЖИММІ РОДЖЕРС, ІНШІ». Дитячий одяг межувала з моторошного виду дитячими туфлями: «ПОНОШЕНІ, АЛЕ НЕ ПОГАНІ. $ 1.00 ЗА ПАРУ». Два телевізори дивилися сліпими екранами. Третій показував перехожим розпливаються образи «Сімейки Брейді» 49. Інша картонна коробка – в ній старі книги кишенькового формату, здебільшого без обкладинок («2 ЗА ЧЕТВЕРТАК, 10 ЗА ДОЛАР, в магазині є інші, ДЕЯКІ «ПОГАРЯЧІШЕ») – стояла на великому радіоприймачі з брудним білим пластмасовим корпусом і диском налаштування розміром з будильник. Запилений, выщербленный обідній стіл прикрашали брудні вази з букетами штучних квітів.
  
  Все це Білл сприйняв як хаотичний фон ще однією виставлений у вітрині речі, яка відразу прикувала його погляд. Він стояв, широко розкривши очі, не вірячи тому, що бачив перед собою. Мурашки бігали по всьому тілу, знизу доверху, лоб вкрився потом, руки похололи, і на мить у нього виникло відчуття, що зараз всі двері в голові відкриються і він згадає все.
  
  У правій вітрині стояв Сілвер.
  
  Як і раніше без опорної стійки, з зворушеним іржею переднім і заднім крилами, із закріпленим на кермі клаксоном, правда, гумова груша від віку вкрилася тріщинами. Сам клаксон, який Білл завжди ретельно полірував, потускнів, на ньому з'явилися плями іржі. Плоский багажник, на якому Річі так часто їздив, тримаючись за Білла, залишався на колишньому місці над заднім крилом, але перекосився і висів на одному болте. Хтось із тих, до кого потрапив велосипед після Білла, обтягнув сідло штучною шкірою «під тигра», яка тепер так витерлася, що смуги ледь проглядалися.
  
  Сільвер.
  
  Білл підняв стала чужою руку, щоб витерти сльози, які повільно текли по щоках. А зробивши те ж саме вже носовою хусткою, увійшов в магазин.
  
  У «Старої троянди, поношеного одягу» стояла вікова затхлість. Як правильно вказала дівчинка, там пахло горищем, тільки не з тих, де добре пахне. На цьому горищі не зберігалися старі столи, поверхня яких регулярно втирали лляне масло, на цей горище не затягували старі, оббиті плюшем і оксамитом дивани. Тут пахло истлевшими книжковими плетіннями, брудними, обтягнутими вінілом диванними подушками, які в минулому часто залишали на спекотному сонці, де вони ледь не плавилися, пилом і мишачим лайном.
  
  З працюючого телевізора долинали сміх і крики сімейки Брейді.
  
  Гідну компанію становив їм голос діджея, який віщав з радіоприймача, який знаходиться десь в глибинах магазину, і звався «ваш приятель Боббі Рассел». Він обіцяв новий альбом Прінса того радіослухачеві, який першим додзвонитися в студію і назве прізвище актора, який зіграв Воллі в телесеріалі «Залиште це Биверу». Білл знав цього хлопця звали Тоні Дау, – але його не цікавив новий альбом Прінса. Радіоприймач стояв на високо підвішеною полиці серед портретів дев'ятнадцятого століття. Під ним і під портретами сидів господар магазину, чоловік років сорока, в дорогих фірмових джинсах і сітчастої футболці. Волосся він зачісував назад і худобою, напевно, міг змагатися з в'язнем концтабору. Ноги він поклав на стіл, завалений бухгалтерськими книгами. Тут же стояв і старовинний касовий апарат. Чоловік читав книгу кишенькового формату, роман, який, на думку Білла, ніколи не номінувався на Пулітцерівську премію. Називався роман «Жеребці з будмайданчика». На підлозі перед столом, височів рекламний стовп, які ставили перед перукарні. Спіральні смуги вкручувались у нескінченність. Обшарпаний шнур, протягнутий по підлозі до розетки в стіні, нагадував стомлену змію. На табличці перед стовпом вказувалося: «ВИМИРАЮЧИЙ ВИД. $ 250».
  
  Коли дзенькнув дзвоник над дверима, чоловік, що сидів за столом, заклав місце, де читав, обкладинкою книжечки сірників і підняв голову.
  
  – Вам допомогти?
  
  – Так, – відповів Білл і відкрив рот, щоб запитати про велосипед у вітрині. Але перш ніж заговорив, його розум раптово заповнило одне речення, витіснивши всі інші думки:
  
  «Через сутінок стовп біліє, опівночі привид столбенеет».
  
  Звідки, скажіть на милість, воно взялося?
  
  (через сутінок)
  
  – Шукаєте щось конкретне? – запитав продавець. Голос звучав ввічливо, але продавець пильно вдивлявся в Білла.
  
  «Він дивиться на мене, немов вирішив, що я накурився тієї самої трави, від якої ловлять кайф джазмени», – подумав Білл і ледве не розсміявся, хай думки і плуталися.
  
  – Так, мене і-і-цікавить
  
  (стовп біліє)
  
  цей з-з-стовп...
  
  – Перукарський стовп, так? – В очах господаря магазину Білл побачив (незважаючи на хаос в голові) те саме, що пам'ятав і ненавидів з дитинства: нетерпіння чоловіки або жінки, яким доводиться слухати заїку, бажання швидко закінчити думку, щоб бідолаха заткнувся. «Але я не заїкаюся! Я з цим справився! Я, ТВОЮ МАТЬ, НЕ ЗАЇКАЮСЯ! Я...»
  
  (опівночі)
  
  Слова так ясно звучали у нього в голові, наче виголошував їх там хтось ще. Він перетворився на людину з Біблії, одержимого бісами... людини, у якого вселилася якась істота Ззовні. І однак він впізнав голос і прекрасно розумів – голос його. Білл відчував виступив на обличчі піт.
  
  – На стовп я можу
  
  (привид)
  
  дати вам знижку, – тим часом говорив господар магазину. – По правді кажучи, за двісті п'ятдесят баксів мені його не продати. Я віддам його вам за сто сімдесят п'ять. Що скажете? В магазині це єдина справді антикварна річ.
  
  (столбенеет)
  
  – СТОВП! – вигукнув Білл, і господар магазину ледве відскочив. – Не стовп мене цікавить.
  
  – З вами все гаразд, містере? – Заспокійливий тон ніяк не в'язався з суворістю погляду, і Білл помітив, що ліва рука чоловіка більше не лежить на столі. Він знав (тут не спрацювала інтуїція – логічне мислення), що один ящик столу висунутий, нехай і не бачив цього, і чоловік узявся за захований в ящику пістолет або револьвер. Можливо, він побоювався пограбування. Без всякого «можливо» – просто побоювався. Він, зрештою, був геєм і жив у місті, де місцеві молодики влаштували Адріану Меллону останнім у житті купання.
  
  (через сутінок стовп біліє, опівночі привид столбенеет)
  
  Фраза ця вибивала з голови всі думки; він ніби сходив з розуму. Звідки вона взялася?
  
  (через сутінок)
  
  Фраза повторювалася і повторювалася.
  
  Приклавши титанічні зусилля, Білл атакував фразу. Зробив це, змусивши розум перевести чужорідне пропозицію на французьку. Саме так, підлітком, він боровся з заїканням. Слова увійшли в його свідомості, він змінював їх... і раптово відчув, що хватка заїкання ослабла.
  
  Тут же до нього дійшло, що господар магазину щось йому каже.
  
  – Па-а-ардон?
  
  – Я сказав, якщо збираєтеся забитися в припадку, зробіть це на вулиці. Мені такого лайна не треба.
  
  Білл глибоко вдихнув.
  
  – Давайте почнемо з-знову. Уявіть собі, ніби я тільки що по‐ошел.
  
  – Добре. – Чоловік нічого не мав проти. – Ви тільки що ввійшли. Що тепер?
  
  – Ве-елосипед у вікні, – відповів Білл. – Скільки ви хочете за велосипед?
  
  – Візьму двадцять баксів. – Напруга голосу пішло, але ліва рука поки на стіл не повернулася. – Гадаю, свого часу це був «швінн», але тепер перетворився на дворнягу. – Він зміряв Білла поглядом. – Великий велосипед. Ви могли б їздити на ньому.
  
  – Боюся, на велосипедах я вже від'їздився, – відповів Білл, думаючи про зеленому скейтборді хлопчаки.
  
  Чоловік знизав плечима. Ліва рука повернулася на стіл.
  
  – У вас син?
  
  – Д-да.
  
  – Скільки років?
  
  – О-О-одинадцять.
  
  – Великий велосипед для одинадцятирічного.
  
  – Ви візьмете дорожній чек?
  
  – За умови, що здача не перевищить десять баксів.
  
  – Я дам вам двадцять доларів. Ви дозволите подзвонити?
  
  – Якщо номер місцевий.
  
  – Місцевий.
  
  – Тоді будь ласка.
  
  Білл подзвонив в міську бібліотеку. Майк уже повернувся на роботу.
  
  – Ти де, Білл? – запитав він і тут же додав: – З тобою все в порядку?
  
  – Все відмінно. Ти кого-небудь бачив?
  
  – Ні. Ми побачимося ввечері. – Коротка пауза. – Я на це розраховую. Чим можу допомогти тобі, Великий Білл?
  
  – Я купую велосипед, – спокійним голосом відповів Білл. – І подумав, може, мені прикотити його до тебе. У тебе є гараж чи сарай, де його можна поставити?
  
  Пішла більш довга пауза.
  
  – Майк? Ти...
  
  – Я тебе чую. Це Сільвер?
  
  Білл подивився на господаря магазину. Той знову читав книгу... або тільки дивився на неї і уважно слухав.
  
  – Так.
  
  – Ти де?
  
  – Магазин називається «Стара троянда, поношений одяг».
  
  – Зрозуміло. Я живу в будинку шістдесят один з Палмер-лейн. Ти підеш по Головній вулиці...
  
  – Я знайду.
  
  – Добре. Там і зустрінемося. Хочеш вечеряти?
  
  – Не відмовлюся. Ти зможеш піти з роботи?
  
  – Немає проблем. Керол мене прикриє. – Майк затнувся. – Вона каже, що за годину до мого повернення приходив один чоловік. А коли йшов, виглядав як привид. Вона мені його описала. Це Бен.
  
  – Ти впевнений?
  
  – Так. І велосипед. Він – частина всього цього, так?
  
  – Я не здивуюся, – відповів Білл, поглядаючи на господаря магазину, який начебто зачитався.
  
  – Зустрінемося у мене вдома. Номер шістдесят один. Не забудь.
  
  – Не забуду. Спасибі, Майк.
  
  – Нехай береже тебе Господь, Великий Білл.
  
  Білл поклав трубку. Господар магазину тут же закрив книгу.
  
  – Знайшли місце для зберігання, друже мій?
  
  – Так. – Білл дістав дорожні чеки, розписався на двадцятці. Господар магазину так уважно звіряв два підписи, що при інших, не таких надзвичайних обставин Білл вважав би це за образу.
  
  Нарешті господар магазину виписав квитанцію і сунув дорожній чек в одне з відділень касового апарату. Піднявся, притиснувши руки до попереку. Прогнувся, потім попрямував до вітрин. Він так граціозно лавірував між кучугурами брухту або майже брухту, що Білл задивився.
  
  Чоловік підняв велосипед, витягнув з вітрини, поставив на підлогу. Білл взявся за кермо, щоб допомогти, і тут же по його тілу пробігла дрож. Сільвер. Знову. Сільвер в його руках, і
  
  (через сутінок стовп біліє, опівночі привид столбенеет)
  
  йому довелося знову виганяти цю фразу з голови, тому що вона зводила його з розуму.
  
  – Задня шина трохи здулася, – попередив господар магазину, хоча, по правді кажучи, шина стала плоскою, як оладки. Передня – ні, але протектор повністю стерся і місцями крізь гуму виднівся корд.
  
  – Розберемося, – відповів Білл.
  
  – Довезете його?
  
  («Раніше б довіз без проблем; зараз – не знаю»)
  
  – Гадаю, так, – відповів Білл. – Дякую.
  
  – Не за що. Якщо надумаєте щодо перукарського стовпа, заходьте.
  
  Господар магазину потримав двері відчиненими. Білл вийшов на тротуар, повернув ліворуч і покотив велосипед у бік Головної вулиці. Люди з подивом і цікавістю дивилися на лисого чоловіка, який катил великий велосипед зі спущеним заднім колесом і гудком з грушею, що виступають над іржавої сітчастої кошиком, але Білл їх не помічав. Він млів, відчуваючи, як добре лягли в його дорослі долоні гумові ручки керма, згадував, як хотів зав'язати вузлом тонкі смужки різнобарвного пластику і вставити в кожну ручку, щоб вони розвівалися на вітрі. Але так і не спромігся.
  
  Він зупинився на розі Центральної і Головною вулиць, біля магазину «Містер Пейпербэк». Притулив велосипед до стіни, зняв піджак. Котити велосипед зі спущеною задньою шиною – робота не з легких, а сонце припікало. Білл кинув піджак в кошик біля керма і продовжив шлях.
  
  «Ланцюг іржава, – подумав він. – Той, кому належав велосипед, не дуже про нього дбав».
  
  Білл знову зупинився, суплячись, намагаючись пригадати, що сталося з Сільвером. Він його продав? Віддав? Може, втратив? Згадати не міг. Зате це ідіотське пропозицію
  
  (через сутінок стовп біліє, опівночі привид столбенеет)
  
  знову виникло в голові, дивне і недоречне, як м'яке крісло на полі бою, як програвач у каміні, як гостро заточені олівці, виступаючі з бетонної доріжки.
  
  Білл потряс головою. Пропозиція розвалилася і розтанула, як дим. Він покотив Сільвера до будинку Майка.
  
  
  
  6
  
  Майк Хенлон знаходить зв'язок
  
  Але спочатку він приготував вечерю – гамбургери з тушкованими грибами і цибулею і салат зі шпинату. До того часу вони закінчили ремонт Сільвера і зголодніли.
  
  Жив Майк в маленькому акуратному котеджі «Кейп-Код», білому з зеленим оздобленням. Майк під'їхав, коли Білл катил Сільвера за Палмер-лейн. Він сидів за кермом старенького «форда» з іржавими поріжками і тріснутим заднім склом, і Білл згадав очевидний факт, так спокійно зазначений Майком: шість членів Клубу невдах, які залишили Деррі, перестали бути такими. Майк, залишившись в Деррі, виявився далеко позаду.
  
  Білл закотив Сільвера в гараж Майка, з земляним промасленим підлогою. Тут підтримувався такий же ідеальний порядок, як і в будинку (це Білл з'ясував трохи пізніше). Інструменти, кожен на своєму цвяху, лампи в жерстяних плафонах, які вішають над столами для більярду. Білл приставив велосипед до стіни. Якийсь час він і Майк дивилися на нього мовчки, сунувши руки в кишені.
  
  – Це Сільвер, точно, – нарешті порушив паузу Майк. – Я думав, ти міг помилитися. Але це він. Що збираєшся з ним робити?
  
  – Щоб мені здохнути, якщо знаю. Велосипедний насос у тебе є?
  
  – Так. Думаю, є все необхідне і для заклеювання шин. Вони безкамерні?
  
  – Завжди були. – Білл нахилився, щоб обстежити спустившую шину. – Так. Безкамерні.
  
  – Збираєшся знову на ньому поїздити?
  
  – Ра-азумеется, ні, – різко відповів Білл. – Просто не подобається мені бачити його зі с-с-спущеним колесом.
  
  – Як скажеш, Великий Білл. Ти – бос.
  
  Білл повернувся до нього, але Майк вже пішов до дальньої стіни гаража за насосом. З одного з шафок він дістав бляшанку з усім необхідним для заклеювання шини і простягнув Білу, який з цікавістю на неї подивився. Спогади про таких бляшанках залишилися у нього з дитинства: такого ж розміру й форми, як і бляшанки, в яких тримали тютюн чоловіки, що віддають перевагу особисто скачувати сигарети, тільки кришка була блискучою і шорсткою – вона використовувалася, щоб обробити місце проколу перед тим, як ставити латку. Бляшанка виглядала новісінькою, приклеєний цінник «Вулко» говорив про те, що коштувала вона сім доларів і двадцять три центи. Білл начебто пам'ятав, що в дитинстві такий набір він міг купити за долар з четвертаком.
  
  – Вона в тебе тут не лежала. – Питальних ноток в голосі Білла не чулося.
  
  – Ні, – погодився Майк. – Купив минулого тижня. У тому самому торговому центрі, якщо на те пішло.
  
  – У тебе є велосипед?
  
  – Ні. – Майк зустрівся з ним поглядом.
  
  – Просто взяв і купив?
  
  – Просто виникло таке бажання. – Майк, як і раніше, дивився Біллу в очі. – Прокинувся і подумав, що ця штуковина може придатися. Думка ця не відпускала весь день. Тому... я пішов і купив. І вона тобі знадобилася.
  
  – Та вона мені знадобилася, – кивнув Білл. – Але, як кажуть в мильних операх, що все це значить, дорога?
  
  – Запитаємо у інших, – відповів Майк. – Увечері.
  
  – Думаєш, вони всі прийдуть?
  
  – Не знаю, Великий Білл. – Майк помовчав і додав: – Думаю, є ймовірність, що не всі. Один або двоє можуть вирішити, що краще вислизнути з міста. Або... – Він знизав плечима.
  
  – І що будемо робити, якщо таке станеться?
  
  – Не знаю. – Майк вказав на бляшанку: – Я заплатив за неї сім доларів. Будемо що-небудь з нею робити або тільки дивитися?
  
  Білл взяв піджак з сітчастої кошики і акуратно повісив порожню цвях. Потім перевернув Сільвера, поставивши на кермо і сідло, і почав обережно обертати заднє колесо. Йому не подобався іржавий скрип втулки колеса, і він пам'ятав, як практично безшумно оберталися коліщатка скейтборда хлопчаки. «Крапелька машинного масла «Три-в-одному» про це подбає, – подумав він. – Не завадило б і змастити ланцюг. Чертовски іржаву... і гральні карти. Слід було б поставити на колеса гральні карти. У Майка, готовий сперечатися, вони є. Хороші. З плівковим покриттям, такі жорсткі і слизькі, що при першій спробі їх потасовать вони практично завжди розсипаються по підлозі. Гральні карти, звичайно, і прищіпки, щоб закріпити їх...»
  
  Потік думок обірвався, Білл раптово похолов.
  
  «Про що, в ім'я Ісуса, ти думаєш?»
  
  – Щось не так, Білл? – м'яко запитав Майк.
  
  – Все добре. – Його пальці намацали щось маленьке, кругле і тверде. Він підсунув під знахідку нігті і потягнув. З шини вилізла кнопка. – На-ашел ві-і-иновника, – оголосив він, і тут же в голові знову виникла ця фраза, дивна, непрохана, пробивна: «через сутінок стовп біліє, опівночі привид столбенеет». Але тепер за його голосом пішов голос матері: «Спробуй ще, Біллі. На цей раз у тебе майже вийшло». І Енді Дівайн 50 в ролі Джингса, нерозлучного друга Гая Медісона, закричав: «Гей, Дикий Білл, почекай мене».
  
  Його затрясло.
  
  (стовп біліє)
  
  Він похитав головою.
  
  «Мені не вимовити її, не заїкаючись, і нині», – подумав він і на мить відчув, що зараз зрозуміє, в чому справа, і звідки взялася ця фраза.
  
  А потім все пішло.
  
  Він відкрив бляшанку з набором всього необхідного для ремонту шин і взявся за роботу. Часу пішло чимало. Майк стояв, привалившись до стіни в променях предвечернего сонця, засукавши рукави сорочки, розпустивши вузол краватки, насвистуючи, як здалося Біллу, мелодію пісні «Вона вразила мене вченістю».
  
  Чекаючи, поки клей схопиться, Білл – щоб скоротати час, сказав він собі – змастив ланцюг Сільвера, задню зірочку і втулки. Виглядати краще велосипед від цього не став, але, коли Білл покрутив колеса, скрип зник, і це радувало. Перше місце на конкурсі краси Сильверу все одно не загрожувало. Його перевага полягала в іншому: він міг мчатися як вітер.
  
  До цього часу, пів на шосту вечора, Білл практично повністю забув про існування Майка, з головою поринувши в просте і викликає почуття глибокого задоволення справу – ремонт велосипеда. Нарешті він накрутив штуцер насоса на вентиль заднього колеса і спостерігав, як шина «товстішає», заполняясь повітрям. Потрібний тиск визначив на дотик. З радістю відзначив, що поставлена ним латка повітря не пропускає.
  
  Переконавшись, що все в порядку, скрутив штуцер насоса з вентиля і вже зібрався перевернути Сільвера, коли почув за спиною швидке клацання гральних карт. Він розвернувся, мало не зваливши Сільвера.
  
  Майк стояв позаду, тримаючи в руці колоду велосипедних гральних карт з синьою сорочкою.
  
  – Такі підійдуть?
  
  Білл шумно видихнув:
  
  – Гадаю, у тебе є і прищіпки?
  
  Майк дістав чотири з кишені сорочки і простягнув йому.
  
  – Як я розумію, випадково опинилися під рукою?
  
  – Так, щось в цьому роді, – кивнув Майк.
  
  Білл взяв карти, спробував їх перетасувати. Руки тремтіли так, що карти посипалися з рук. Розлетілися по гаражу... але тільки дві приземлилися особою вгору. Білл подивився на них, потім на Майка. Погляд Майка застиг на розкиданих по підлозі картах. Губи його відтягнулися, оголивши зуби.
  
  Горілиць лежали два пікових туза.
  
  – Це неможливо, – вирвалося у Майка. – Я тільки що розкрив колоду. Дивись. – Він вказав на ящик для сміття, що стояв біля входу в гараж, і Білл побачив целофанову обгортку. – Як в одній колоді можуть виявитися два пікових туза?
  
  Білл нахилився і підняв тузи.
  
  – Ти зможеш розкидати по підлозі цілу колоду так, щоб тільки дві карти лягли горілиць? – запитав він. – А це питання ще більш ін...
  
  Він перевернув тузи, подивився, потім показав Майку: в одного сорочка синя, в іншого – червона.
  
  – Господи Ісусе, Майки, у що ти нас втягнув?
  
  – І що ти збираєшся з ними робити? – байдуже запитав Майк.
  
  – Поставити на місце, – відповів Білл і раптом розсміявся. – Саме це мені пропонується з ними зробити, так? Якщо для магії потрібні якісь попередні умови, вони тим чи іншим чином неминуче реалізуються. Я прав?
  
  Майк не відповів. Він спостерігав, як Білл підійшов до заднього колеса Сільвера і закріпив гральні карти. Його руки ще тремтіли, і на це пішло час, але в кінці кінців він впорався, вдихнув, затримав видих і крутнув колесо. В гаражній тиші гральні карти з кулеметною швидкістю заплескали за спиць.
  
  – Пішли, – м'яко покликав Майк. – Пішли, Великий Білл. Я приготую нам що-небудь поїсти.
  
  Бургери вони сміли і тепер сиділи, курили, спостерігаючи, як на задньому дворі Майка темрява починає проступати з сутінків. Білл дістав гаманець, витягнув чиюсь візитку і написав на звороті пропозицію, яке не давало йому спокою з того самого моменту, як він побачив Сільвера у вітрині магазину «Стара троянда, поношений одяг». Показав Майку, який уважно прочитав і стиснув губи.
  
  – Тобі це щось говорить? – запитав Білл.
  
  – «Через сутінок стовп біліє, опівночі привид столбенеет». – Майк кивнув. – Так, каже.
  
  – Тоді скажи мені. Чи ти збираєшся знову п-п-запропонувати самому додуматися?
  
  – Ні, – відповів Майк, – думаю, в цьому випадку я можу тобі сказати. Це скоромовка. Використовується як вправа для шепелявых і заїк. Тим влітку твоя мати намагалася навчити тебе вимовляти її. Влітку 1958 року. Ти частенько ходив і бурмотів цю скоромовку собі під ніс.
  
  – Правда? – запитав Білл, а потім повільно сам же й відповів: – Так, ходив.
  
  – Повинно бути, ти дуже хотів її порадувати.
  
  Білл, який раптом відчув, що зараз заплаче, тільки кивнув. Відповісти не зважився.
  
  – У тебе нічого не вийшло, – продовжив Майк. – Я це пам'ятаю. Ти біса старався, але все одно мова тебе не слухався.
  
  – Але я вимовив цю фразу, – відповів Білл. – Як мінімум один раз.
  
  – Коли?
  
  Білл з такою силою грюкнув кулаком по столу, що заболіла рука.
  
  – Не пам'ятаю! – вигукнув він. І повторив знову, вже спокійно: – Просто не пам'ятаю!
  
  
  
  Глава 12
  
  Три непроханих гостя
  
  
  
  1
  
  Майк Хенлон обдзвонив всіх 28 травня, а на наступний день Генрі Бауерс почав чути голоси. Вони розмовляли з ним весь день. Якийсь час Генрі думав, що вони доносяться з місяця. Ближче до вечора, відірвавшись від грядки, яку сапав на городі, він побачив місяць у синьому денному небі, бліду і маленьку. Місяць-привид.
  
  Тому, власне, він і повірив, що з ним говорить місяць. Тільки луна-привид могла говорити голосами-примарами – голосами його давніх друзів і голосами маленьких дітей, які грали в Пустки давним-давно. Цими голосами – і ще одним... який він не наважувався назвати.
  
  Першим з них заговорив з місяця Віктор Крісс. «Вони повертаються, Генрі. Вони всі, чол. Вони повертаються в Деррі».
  
  Потім з ним заговорив Рыгало Хаггінс, можливо, з зворотної сторони місяця. «Ти – єдиний, Генрі. Єдиний з нас, хто залишився. Ти повинен зробити їх, Генрі. Ти повинен зробити заради мене і Віка. Маленькі діти не можуть взяти над нами верх. Я ж одного так сильно вдарив по м'ячу на майданчику біля гаража Трекерів, і Тоні Трекер сказав, що такий м'яч полетів би й за межі стадіону «Янкіз».
  
  Він сапав грядку, дивлячись на місяць-привид, а через якийсь час прийшов Фогерти і врізав йому по шиї, уклавши обличчям в землю.
  
  – Ти выпалываешь горох разом з бур'янами, козел.
  
  Генрі підвівся, змахнув землю з особи, витрусив з волосся. Перед ним стояв Фогерти, великий чоловік у білій куртці й білих штанях, з випираючим вперед животом. Охоронцям (в «Джуніпер-Хілл» вони називалися «захисниками») заборонялося носити кийки, тому деякі з них – гірше всіх були Фогерти, Адлер і Кунц – носили в кишенях валики четвертак. Цими валиками вони завжди били по одному місцю – ззаду по шиї. Четвертаки ніхто не забороняв. Четвертаки не вважалися смертоносним знаряддям у «Джуніпер-Хілл», психіатричній лікарні, розташованої на околиці Огасты 51, поряд з адміністративним кордоном міста Сідней.
  
  – Шкодую, що так вийшло, містер Фогерти, – відповів Генрі і широко посміхнувся, продемонструвавши щербаті і прореженные жовті зуби. Виглядали вони як огорожа з штахетника біля покинутого будинку. Зуби Генрі почав втрачати років у чотирнадцять.
  
  – Так, ти шкодуєш, – відповів Фогерти. – І будеш шкодувати ще більше, якщо я знов впіймаю тебе за цим, Генрі.
  
  – Так, сер, містер Фогерти.
  
  Фогерти пішов, його чорні черевики залишали великі коричневі сліди на землі Західного саду. Раз вже Фогерти повернувся до Генрі спиною, той скористався моментом, щоб крадькома глянути. Їх відправили на прополку, як тільки небо очистилося від хмар, пацієнтів Синьою палати, куди поміщали тих, хто колись був особливо небезпечним, а тепер вважався щодо небезпечним. Якщо на те пішло, всі пацієнти «Джуніпер-Хілл» вважалися відносно небезпечними: у цій психіатричній лікарні містилися тільки злочинці, визнані несамовитими. Генрі Бауерс потрапив сюди за вбивство свого батька пізньої восени 1958 року – той рік прославився судами над вбивцями; коли мова заходила про суди над вбивцями, жоден рік не міг зрівнятися з 1958-м.
  
  Але, зрозуміло, всі думали, що він убив не тільки свого батька. Якщо б мова йшла лише про його батька, Генрі не провів би двадцять років у психіатричній лікарні штату в Огасті, або в гамівній сорочці, або під дією психотропних препаратів. Ні, мова йшла не тільки про його батька: влада думали, що він повбивав усіх, принаймні – більшість.
  
  Після винесення вироку «Ньюс» опублікувала передову статтю під назвою «Кінець довгої ночі в Деррі». У статті вони призвели головні докази: ремінь в комоді Генрі, належав Патріку Хокстеттеру; шкільні підручники в стінній шафі Генрі, деякі видані зниклому безвісти Рыгало Хаггинсу, інші – пропала безвісти Віктору Криссу (обох знали як близьких друзів Бауэрса); і – сама викривальна – трусики, засунуті в матрац Генрі через розріз в чохлі, трусики Вероніки Грогэн, як з'ясували по мітці пральні.
  
  Генрі Бауерс, заявлялося в «Ньюс», і був тим монстром, який наводив жах на Деррі навесні і влітку 1958 року.
  
  «Ньюс» оголосила про кінець довгої ночі в Деррі на першій шпальті свого номера від 6 грудня, хоча навіть такий дурень, як Генрі, знав, що ніч у Деррі не закінчиться ніколи.
  
  Вони засипали його питаннями, взяли в коло, тикали в нього пальцем. Двічі начальник поліції відважив йому ляпаса, одного разу детектив за прізвищем Лоттман вдарив в живіт, порадивши йому освідчитись, та швидше.
  
  «Зовні зібралися люди, і настрій у них погане, Генрі, – сказав йому цей Лоттман. – У Деррі давно вже нікого не лінчували, але це не означає, що такого тут більше не буде».
  
  Він вважав, що вони не відступляться, скільки це зайняло часу. Навряд чи хтось з них дійсно вірив, що жителі Деррі можуть увірватися в поліцейську ділянку, витягнути Генрі на вулицю і підійняти на першому ж сучку. Але їм усім відчайдушно хотілося підвести риску під цим літом крові і жахів. Вони б і підвели, нехай Генрі нікого не вбивав. Через якийсь час він зрозумів, чого вони від нього хочуть – визнання у всьому. Після кошмару каналізаційних тунелів, після того, що сталося з Рыгало і Віктором, він особливо й не заперечував. Так, сказав Генрі, він вбив свого батька. І сказав правду. Так, він убив Віктора Крісса і Рыгало Хаггинса, і теж сказав правду, в усякому разі, в тому, що повів їх в тунелі, де їх убили. Так, він убив Патріка. Так, він вбив Вероніку. Так – на одне питання, так – на все. Неправда, але це значення не мало. Комусь треба було взяти на себе провину. Можливо, тільки з цієї причини його і залишили в живих. А якщо б він відмовився...
  
  Щодо ременя Патріка він все розумів, бо виграв його у Патріка в карти ще в квітні, виявив, що ремінь йому малий і кинув в один з ящиків комода. І щодо підручників він все розумів: чорт, вони дружили, до підручниками, виданими на літні заняття, ставилися так само байдуже, як до тих, якими користувалися під час навчального року. Вони їм були потрібні, як бабаку чечітка. В стінних шафах Крісса і Хаггинса напевно валялися його підручники, і копи швидше за все теж це знали.
  
  Трусики... ні, він поняття не мав, як трусики Вероніки Грогэн потрапили в його матрац.
  
  Але він думав, що знав, хто – або що – подбав про це.
  
  Краще про таке не говорити.
  
  Краще вдавати дурня.
  
  Його відправили в Огасту, а потім, у 1979 році, перевели в «Джуніпер-Хілл». У цій лікарні він тільки раз потрапив в халепу, і лише тому, що спочатку його не розуміли. Якийсь хлопець спробував вимкнути нічник Генрі. У вигляді Дональда Дака з маленькою безкозиркою на голові. Дональд захищав Генрі після заходу сонця. В темряві прийшли б тварі. Замки на дверях і металева сітка б їх не зупинили. Вони просочилися як туман. Тварюки. Вони говорили, і сміялися, і... іноді вони хапали. Кошлаті тварі, гладкі, з очима. Тварини, які дійсно вбили Віка і Рыгало, коли в серпні 1958 року вони втрьох увійшли в каналізаційні тунелі, переслідуючи тих хлопців.
  
  Озираючись, Генрі бачив інших пацієнтів Синьою палати. Джорджа Девилля, який в один зимовий вечір 1962 року вбив дружину і чотирьох дітей. Джордж не піднімав голови, його сиве волосся куйовдив вітер, соплі бадьоро текли з носа, величезний дерев'яний хрест мотало з боку в бік, в такт його ударів мотикою. Джиммі Донлина. У всіх газетах про Донлине написали, що влітку 1965 року в Портленді він вбив матір, але не згадали, що Джиммі намагався по-новому позбутися тіла: до того часу, коли нагрянули копи, Джиммі з'їв половину, включаючи мізки матері. «Від них я став удвічі розумніший», – якось зізнався Джиммі Генрі після відбою.
  
  Наступного за Джиммі грядці фанатично махав сапою і одночасно знову і знову співав один рядок, як, втім, і завжди, недомірок француз Бенні Больє, палій, піроманіяк. І тепер, працюючи, він повторював рядок з пісні «Дорс»: «Намагаючись підпалити ніч, намагаючись підпалити ніч, намагаючись підпалити ніч, намагаючись...»
  
  Через якийсь час його спів починало діяти на нерви.
  
  За Бенні працював Франклін Д Круз, який зґвалтував більше п'ятдесяти жінок, перш ніж його зловили зі спущеними штанами в бангорском Терас-парк. Вік його жертв варіював від трьох до вісімдесяти одного року. Цей Френк Д Круз не мав особливих переваг. Арлен Уестон трохи відставав від інших, тому що занадто багато часу проводив, мрійливо дивлячись на свою мотику. Фогерти, Адлер, Джон Кунц – всі вони використовували затиснута в кулак валик з четвертаками, щоб переконати Уестона ворушитися трохи швидше, і одного разу Кунц вдарив його трохи сильніше, ніж слід, тому що кров пішла не тільки з носа Арлена Уестона, але і з вух, і в той же вечір з'ясувалося, що у нього струс мозку. Легке, але струс. З того дня Арлен все глибше і глибше занурювався у внутрішню темряву, і тепер про повернення не могло бути й мови: Арлен мало не повністю обірвав зв'язок з навколишнім світом. За Арленом...
  
  – Піднімеш нарешті мотику чи тобі допомогти, Генрі? – прогарчав Фогерти, і Генрі тут же почав виполювати бур'яни. Він не хотів струсів мозку. Не хотів ставати таким же, як Арлен Вестон.
  
  Скоро знову почулися голоси. Але на цей раз він чув інші голоси, голоси підлітків, які втягнули його в цю історію. Вони шепотіли з місяця-примари.
  
  «Ти не можеш зловити навіть жирдяя, – прошепотів один. – Тепер я багатий, а ти пропалываешь горох. Мені смішно, гівнюк!»
  
  «Ба-а-ауэрс, ти не мо-ожешь по-оймать так-аже п-п-застуду! Прочитав ка-акі-то хо-орошие до-книги, ока сі-идишь з-тут? Я аписал багато! Я бо-о-огат, а ти – у Дж-Дж-Джуніпер-Хілл! Ха-ха, дурний го-овнюк!»
  
  – Заткніться, – прошепотів Генрі голосам-привидам, додавши швидкості, виполюючи разом з бур'янами паростки гороху. Піт котився по щоках, як сльози. – Ми могли вас зробити. Ми могли.
  
  «Ми тебе посадили під замок, гівнюк, – розсміявся ще один голос. – Ти ганявся за мною і не зміг зловити, а тепер я теж багатий! Так тримати, підбори-банани!»
  
  – Заткніться, – шепотів Генрі, все швидше працюючи мотикою. – Просто заткніться!
  
  «Ти хотів залізти мені в труси, Генрі? – почав дратувати його ще один голос. – А тобі не обломилося! Я дала їм усім, бо була повією, але тепер я теж багата, і ми знову разом, і ми цим займаємося, але тобі знову не обломиться, навіть якщо б я погодилася дати тобі, бо в тебе вже не варто. Так що, ха-ха, Генрі, ми всі сміємося над тобою».
  
  Генрі махав сапою, на всі боки летіли земля, бур'яни, паростки гороху; голосу-привиди з місяця-примари звучали тепер дуже голосно, миготіли в голові, і Фогерти вже з криком біг до нього, але Генрі його не чув. Через голосів.
  
  «Не зміг впоратися навіть з таким ніггер, як я, так? – вступив ще один голос. – Ми побили вас в тій битві каменів! Ми вас, вашу матір, побили! Ха-ха, гівнюк! Ти – посміховисько!»
  
  Тепер вони бубнили всі разом, сміялися над ним, сміялися над тим, що у нього підбори-банани, запитували, подобалася йому электрошоковая терапія, якому його піддали, коли він потрапив до Червоної палату, запитували, чи подобається йому в «Джуніпер-Хілл», запитували і сміялися, запитували і сміялися, і Генрі відкинув мотику і почав кричати на місяць-привид, завислу в синьому небі, а потім місяць змінилася і стала обличчям клоуна, особою в білому гримі, з чорними дірами очей, і червоно-кривава усмішка раптом перейшла в усмішку, таку непристойно щиру, що витримати її не представлялося можливим: саме тоді Генрі і почав кричати, не лютують, а від дикого жаху, голос клоуна говорив тепер з місяця-примари, і говорив наступне: «Ти повинен повернутися, Генрі. Ти повинен повернутися і довести справу до кінця. Ти повинен повернутися в Деррі і вбити їх усіх. Заради мене. Заради...»
  
  Тут Фогерти – він стояв поруч і кричав на Генрі вже дві хвилини (тоді як інші пацієнти Синьою палати стояли біля своїх грядок, тримаючи в руках мотики, немов карикатурні фалоси, але на їх обличчях читалося не інтерес до подій, а майже що, так, майже що задума, ніби вони розуміли, що все це – частина таїнства, завдяки якому вони і опинилися тут, що раптовий напад криків, якими вибухнув Генрі Бауерс у Західному саду, несе в собі щось більше, ніж може здатися з першого погляду) – набридло кричати, і він від душі врізав Генрі кулаком із затиснутим у ньому валиком четвертак. Генрі звалився як підкошений, але голос клоуна пішов за ним в страшну вирву темряви, куди він провалювався, повторюючи знову й знову: «Убий їх всіх, Генрі, убий їх всіх, убий їх всіх, убий їх всіх».
  
  
  
  2
  
  Генрі Бауерс лежав без сну.
  
  Місяць зайшла, і через це він міг лише подякувати. Вночі у місяця зменшувалось примарності, вона ставала більш реальною, і він не сумнівався, що помер би від жаху, якщо б побачив огидне обличчя клоуна, що пливе в небі над пагорбами, і полями і лісами.
  
  Він лежав на боці, пильно дивлячись на каганець. Дональд Дак давно перегорів; його замінили Міккі і Мінні Маус, танцюють польку; їм на зміну прийшло зелене обличчя Оскара-буркуна з вулиці Сезам, а в минулому році місце Оскара зайняла мордочка ведмедя Фоззі. Генрі відміряв роки ув'язнення згорілими нічниками, а не кавовими ложечками.
  
  Вранці 30 травня, рівно дві години і чотири хвилини, каганець погас. Тихий стогін зірвався з губ Генрі – нічого більше. В цю ніч біля дверей Синьою палати чергував Кунц – найгірший з охоронців. Навіть гірше Фогерти, який так сильно вдарив його днем, що Генрі ледве міг повернути голову.
  
  Навколо нього спали інші пацієнти Синьою палати. Бенні Больє спав у фіксаторах. Коли вони повернулися, закінчивши прополку, йому дозволили подивитися стоїть в палаті телевізор, по якому показували черговий повтор однієї з серій «Екстреної допомоги», і близько шести годин він почав люто дрочити, кричачи: «Намагаючись запалити ніч! Намагаючись запалити ніч! Намагаючись запалити ніч!» Йому дали заспокійливе, і воно допомогло приблизно на чотири години, але близько одинадцятої, коли дія элавила зійшло нанівець, він зайнявся тим же. Смикав свій старий шланг з такою силою, що між пальцями виступила кров, продовжуючи кричати: «Намагаючись запалити ніч!» Йому знову дали заспокійливе і закріпили руки і ноги у фіксаторах. Тепер він спав, і в тьмяному світлі каганця його сморщенное личко виглядало таким же серйозним, як у Арістотеля.
  
  З-за ліжка Больє доносилося тихе хропіння і гучний, бурчання, іноді хтось підпускав голубка. Чув Генрі і дихання Джиммі Донлина, безпомилково впізнаване, хоча і спав Джиммі через п'ять ліжок. Різке і трохи свистяче, чомусь воно асоціювалося у Генрі з працюючою швейною машинкою. З-за дверей в коридор долинав слабкий звук працюючого телевізора Кунца. Генрі знав, що Кунц зазвичай дивиться старі фільми по каналу 38, п'є «Тексас драйвер» і їсть ленч. Кунц віддавав перевагу сандвичам з грудкуватим арахісовим маслом і бермудським цибулею. Коли Генрі про це почув, його пересмикнуло, і він подумав: «Невже хтось впевнений, що всі божевільні сидять під замком?»
  
  На цей раз голос прийшов не з місяця.
  
  На цей раз заговорили з ним з-під ліжка.
  
  Генрі впізнав голос відразу. Належав він Віктору Криссу, якому вже двадцять сім років як відірвали голову в тунелях під Деррі. Відірвав йому голову Франкенштейн-монстр. Генрі бачив, як це сталося, а потім він побачив, як очі монстра змістилися, і відчув на собі їх водянисто-жовтий погляд. Так, Франкенштейн-монстр вбив Віктора, а потім убив Рыгало, але тепер Вік з'явився знову, немов повтор-привид чорно-білого фільму у програмі «Прекрасні п'ятдесяті», коли президент був лисим, а «бьюїк» випускалися з вихлопними отворами в бортах.
  
  Але тепер, після того, що сталося в саду, коли з-під ліжка почувся голос Віктора, Генрі виявив, що він спокійний і нічого не боїться. Навіть відчуває полегшення.
  
  – Генрі! – покликав Вик.
  
  – Вік! – вигукнув Генрі. – Що ти робиш під ліжком?
  
  Бенні Больє всхрапнул і щось пробурмотів уві сні. Швейна машинка в носі Джиммі на мить зробила паузу під вдихах і выдохах, Кунц зменшив звук маленького «Соні», і Генрі буквально побачив, як він сидить, схиливши голову набік, прислухаючись, одна рука на кнопці зменшення звуку, пальці іншої погладжують валик з четвертаками в правій кишені білої куртки.
  
  – Тобі не обов'язково говорити вголос, Генрі, – доноситься з-під ліжка. – Я тебе почую, навіть якщо ти тільки подумаєш. А мене вони зовсім не чують.
  
  – Чого ти хочеш, Вік? – запитав Генрі.
  
  Відповіді довго не було. Генрі подумав, що Вік, можливо, пішов. За дверима Кунц додав звук у телевізорі. Внизу почулося дряпання, потім трохи заскрипіли пружини, коли темна тінь вилазила з-під ліжка. Старина Вік подивився на Генрі посміхнувся. Генрі посміхнувся у відповідь, але з побоюванням. Дуже вже старий Вік нагадував Франкенштейна-монстра тих давніх днів. Шрам, схожий на вытатуированную мотузку, обвивав шию. Генрі подумав, що Вику пришили голову якраз з цього шраму. Очі Віка знайшли дивний сіро-зелений світло, а райдужки, здавалося, плавали в якійсь в'язкій субстанції.
  
  Вік так і залишився дванадцятирічним.
  
  – Я хочу того ж, що і ти, – почув Генрі. – Я хочу відплатити їм.
  
  «Відплатити їм», – подумки повторив Генрі Бауерс.
  
  – Але ти повинен вибратися звідси, щоб це зробити, – продовжив Вік. – Ти повинен повернутися в Деррі. Ти мені потрібен, Генрі. Ти потрібен нам усім.
  
  «Вони не можуть заподіяти Тобі шкоди», – відповів Генрі, розуміючи, що говорить не тільки з Віком.
  
  – Вони не зможуть заподіяти Мені шкоди, якщо тільки наполовину повірять у Мене. Але є деякі тривожні ознаки, Генрі. Тоді ми теж не думали, що вони зможуть нас побити. Однак жирдяй пішов від тебе в Пустки. І жирдяй, і дотепник, і дівка пішли від нас після кіно. І ця битва каменів, коли вони врятували ніггера...
  
  «Не говори про це!» – прокричав Генрі Віку, і в цю мить в голос повернулася твердість, яка робила його ватажком. Потім він зіщулився, думаючи, що Вик вріже йому – звичайно, Вік міг зробити все, що хотів, раз вже був привидом, – але тільки посміхнувся Віктор.
  
  – Я можу розібратися з ними, якщо тільки вони наполовину повірять, але ти-то живий, Генрі. Ти можеш дістатися до них, незалежно від того, чи вірять вони вірять наполовину або не вірять взагалі. Ти можеш прикінчити їх по одному або всі відразу. Ти можеш відплатити їм.
  
  «Відплатити їм, – повторив Генрі і з сумнівом подивився на Віка. – Але я не зможу вийти звідси, Вик. На вікнах дротяна сітка, за дверима сьогодні Кунц. Може, наступної ночі...»
  
  – Щодо Кунца не турбуйся. – Вік піднявся, і Генрі побачив, що на ньому ті самі джинси, що і в останній день його життя, і вони як і раніше вимазані в подсыхающей рідині стічних канав. – Про Кунце я подбаю. – І Вік простягнув руку.
  
  Після короткого вагання Генрі її потиснув. Вони з Віком попрямували до дверей Синьою палати і звуку телевізора. І вже підійшли до неї, коли прокинувся Джиммі Донлин, який з'їв мозок власної матері. Очі в неї округлилися, коли він побачив нічного гостя Генрі. Це була його мати. Її комбінація не діставали до підлоги хіба що на чверть дюйма, як і завжди. Маківка була відсутня. Її очі, страхітливо червоні, повернулися в його бік, а коли вона посміхнулася, Джиммі побачив звичні сліди помади на її жовтих кінських зубах. Джиммі закричав:
  
  – Ні, мамо! Ні, мамо! Ні, мамо!
  
  Телевізор тут же погас, і ще до того, як інші пацієнти прокинулися, Кунц відчинив двері в палату з криком:
  
  – Гаразд, гівнюк, готуйся до того, що твоїй голові зараз дістанеться. З мене вистачить!
  
  – Ні, мамо! Ні, мамо! Будь ласка, мама! Ні, мамо...
  
  Кунц увірвався в палату. Спочатку побачив Бауэрса, високого, з товстим животом, такого безглуздого в піжамі, роздутого і блідого в падаючому з коридору світлі. Потім подивився наліво і закричав на всю міць легких. Поряд з Бауэрсом стояв монстр в клоунському костюмі. Зростом не менше восьми футів. Костюм висріблював. Зверху вниз за нього спускалися помаранчеві гудзики-помпони. На ноги монстр надів забавні величезні черевики. Але в голові монстра нічого людського не було: Кунц бачив морду добермана, єдиного тварини божої на зеленій землі, якого боявся Джон Кунц. Очі псини горіли червоним. Губи відтягнулися назад, оголюючи гігантські білі зуби.
  
  Валик з четвертаками випав з занімілих пальців Кунца і відкотився в кут. На наступний день Бенні Больє, який все проспав, знайшов його і заховав у ящику для взуття. Потім місяць купував на ці четвертаки сигарети.
  
  Кунц набрав у груди повітря, щоб знову закричати, коли клоун стрибнув на нього.
  
  – Настав час цирку! – прокричав клоун "рикаючим" голосом, і його руки в білих рукавичках впали на плечі Кунца.
  
  Тільки в цих рукавичках були не руки, а лапи.
  
  
  
  3
  
  Третій раз за цей день – довгий, довгий день – Кей Макколл підійшла до телефону.
  
  На цей раз вона пішла далі, ніж у двох перших випадках; на цей раз почекала, поки на іншому кінці дроту знімуть трубку і соковитий голос ірландського копа вимовить: «Поліцейську ділянку на Шостій вулиці, сержант О Бэннон. Чим я можу вам допомогти?» – а вже потім поклала трубку.
  
  – Все в тебе виходить. Господи, да. До восьмого або дев'ятого разу ти зберешся з духом і назвеш йому своє ім'я.
  
  52Вона пройшла на кухню і налила собі віскі з содовою (віскі – крапельку, содової – інше), хоча знала, що після дарвона вживати алкоголь не рекомендується. Вона згадала рядки з пісні, яку частенько виспівували в студентських кав'ярнях її молодості: «Голову віскі залий, джином наповни живіт, доктор мені скаже – помреш, знати б тільки – коли», – і весело розреготалася. За стійкою бару висіло дзеркало. Кей глянула на своє відображення і разом перестала сміятися.
  
  Хто ця жінка?
  
  Одне око ледь не повністю запливло.
  
  Хто ця побита жінка?
  
  Ніс того ж кольору, що і у п'яниці, який тридцять або більше років відвідував злачні місця, та ще й розпухлий до неподобства.
  
  Хто ця побита жінка, яка виглядає точно так само, як ті жінки, які все-таки добредают до шелтер 53 (якщо вони достатньо налякані, або досить хоробрі, або просто в люті), вирішивши кинути чоловіка, який б'є її з тижня на тиждень, з місяця в місяць, з року в рік?
  
  Зигзагоподібний поріз на щоці.
  
  Хто вона, дорогенька Кей?
  
  Одна рука на перев'язі.
  
  Хто? Це ти? Невже це ти?
  
  – Це вона... міс Америка, – проспівала Кей, і їй хотілося, щоб голос звучав грубо і цинічно, але він дав півня на сьомому складі і зламався на восьмому. І не грубий це був голос, а переляканий. Про Кей прекрасно знала. Їй доводилося лякатися раніше, а потім вдавалося подолати страх. Але вона відчувала, що цього разу подолання потребує дуже багато часу.
  
  У маленькій палаті, що примикає до приймального відділення лікарні «Сестри милосердя», яка знаходилася в півмилі від будинку Кей, нею займався молодий і симпатичний доктор. За інших обставин вона могла б від нічого робити (або з куди більшою зацікавленістю) подумати про те, щоб запросити його додому на першокласний секс-курс. Але в той момент сексуального збудження не відчувала. Біль не сприяла сексуальному збудженню. Як і страх.
  
  Прізвище його було Геффин, і плювати вона хотіла на його пильний погляд. Він пройшовся до раковини з білим паперовим стаканчиком, наполовину наповнив його водою, поставив на стіл, дістав з шухляди столу пачку сигарет, запропонував Кей.
  
  Вона взяла одну, і він дав їй прикурити. Йому довелося секунду-іншу ганятися вогником сірники за кінчиком сигарети, тому що рука її тремтіла. Сірник він кинув у склянку з водою. Зашипев, вона згасла.
  
  – Чудова звичка, так?
  
  – Оральна фіксація 54, – відповіла Кей.
  
  Він кивнув, пішла довга пауза. Лікар продовжував дивитися на неї. У неї склалося враження, що він чекав, коли ж вона заплаче, і її це розлютило, тому що сльози вже підступали до очей. Вона терпіти не могла, коли хтось, тим більше чоловік, передбачає її емоційну реакцію.
  
  – Бойфренд? – нарешті запитав він.
  
  – Я б краще про це не говорити.
  
  – Що ж. – Він курив і дивився на неї.
  
  – Ваша мама не казала вам, що це неввічливо – витріщатися на людей?
  
  Вона хотіла задати питання з викликом, але пролунав він як благання: перестаньте на мене дивитися, я знаю, як виглядаю, я бачила. За цією думкою постала інша – вона підозрювала, що з її подругою Беверлі таке траплялося не раз, і найбільшу шкоду кулаки чоловіки завдавали як раз не тілу, викликаючи, якщо можна так сказати, внутридушевное кровотеча. Вона знала, як виглядає, так. Гірше того – знала, що відчуває. Вона боялася. А страх – огидне почуття.
  
  – Я скажу вам це тільки один раз, – промовив Геффин тихо і доброзичливо. – Коли я працюю у приймальному відділенні – якщо випадає моя черга вартувати, – я приймаю близько двадцяти побитих жінок в тиждень. Інтерни беруть на два десятки більше. Тому дивіться – телефонний апарат прямо на столі. Дзвінок за мій рахунок. Ви телефонуєте на Шосту вулицю, називаєте їм ваше ім'я та адресу, кажіть, що сталося і хто це зробив. Потім кладете трубку, я дістаю пляшку бурбона, яку тримаю в цій шафі – виключно для медичних цілей, ви розумієте, – і ми за це вип'ємо. Тому що я вважаю, і це моя особиста думка, що є тільки одна форма життя, більш нижча, ніж чоловік, вбиваєш жінку, і це – щур, хвора на сифіліс.
  
  Кей кисло посміхнулася:
  
  – Я ціную вашу пропозицію, але відмовлюся. Поки що.
  
  – Добре, – знизав плечима лікар. – Коли прийдете додому, уважно подивіться на себе в дзеркало, міс Макколл. Вже не знаю хто, але оздобив він вас пристойно.
  
  Тут вона заплакала, нічого не змогла вдіяти з собою.
  
  Тому Роган зателефонував близько полудня, на наступний день після того, як вона посадила Беверлі в автобус, щоб дізнатися, коли Кей в останній раз спілкувалася з його дружиною. Голос звучав спокійно, розсудливо, в ньому не чулося роздратування. Кей відповіла, що не бачила Беверлі майже два тижні. Тому подякував і поклав слухавку.
  
  Близько години дня пролунав дверний дзвінок. Кей – вона працювала в кабінеті – підійшла до дверей.
  
  – Хто там?
  
  – З «Квіткового магазину Креджина», мем, – відповів пронизливий голос, і по дурості вона не зрозуміла, що це Те заговорив фальцетом. По дурості вона повірила, що Те може так легко здатися. По дурості зняла ланцюжок, перш ніж відкрити двері.
  
  Він ступив через поріг, і вона встигла промовити: «Геть з мо...» – перш ніж казна-звідки взявся кулак Тома вдарив їй у праве око, закривши його і простреливши голову болем. Кей відлетіла в передпокій, по дорозі хапаючись за що попало, аби встояти на ногах. Ваза з вузьким горлом під одну троянду впала на плитки підлоги і розлетілася вщент, повалилася вішалка. Впала і Кей. Тому закрив за собою двері і попрямував до неї.
  
  – Забирайся звідси! – прокричала вона.
  
  – Як тільки ти скажеш мені, де вона, – відповів Тому, перетинаючи передпокій. Кей зазначила, що і Тому виглядає неважливо – якщо на те пішло, виглядає жахливо, – і її це дуже порадувало. Що б ні робив Те з Бев по всьому виходило, що Бев з ним розрахувалась. У всякому разі, цілий день йому довелося пролежати... і все одно, судячи по зовнішньому вигляду, лікарня за нього плакала.
  
  Але ще він виглядав і дуже злою. Просто розлюченим.
  
  Кей піднялася і позадкувала, не відриваючи він нього очей, як дивляться на дикого звіра, що вирвався з клітки.
  
  – Я сказала тобі, що не бачила її, і це правда. А тепер вимітайся звідси, поки я не викликала поліцію.
  
  – Ти її бачила. – Його розпухлі губи спробували розтягнутися в усмішці. Вона помітила, що з його зубами діється недобре. Від деяких передніх залишилися лише жалюгідні уламки. – Я тобі подзвонив, сказав, що не знаю, де Бев. Ти відповіла, що не бачила її два тижні. Не задала жодного питання. Навіть не сказала, що так тобі і треба, хоча я дуже добре знаю, як ти мене ненавидиш. Так де вона, ти, тупа манда? Скажи мені.
  
  Кей повернулася і побігла до дальньої стіни передпокою, щоб проскочити зсувні двері у вітальню, зрушити їх і закрити на замок врізний поворотом баранчика. До дверей вона добігла першої – він кульгав, – але двері зрушити не встигла. Тому встиг поставити плече між стулками, а потім різко відчинив їх. Вона повернулася, щоб бігти далі; він схопив її за сукню і смикнув на себе, відірвавши всю «спину» до талії. «Це плаття пошила твоя дружина, гівнюк», – встигла подумати вона, а потім Те розгорнув її обличчям до себе.
  
  – Де вона?
  
  Кей підвела руку і заліпила йому ляпаса. Голова Тома відкинулася назад, з порізу на лівій щоці знов потекла кров. Він схопив Кей за волосся і насадив її обличчя на свій кулак. Кей здалося, що ніс просто вибухнув. Вона закричала, вдихнула, щоб закричати знову, і закашлялася власною кров'ю. Її охопив дикий жах. Такого жаху вона не відчувала за все своє життя. Цей знавіснілий сучий син збирався її вбити.
  
  Вона кричала, вона кричала, а потім його кулак уткнувся їй у живіт, вышибив з неї все повітря, і тепер вона могла тільки розкривати рот. На мить вона навіть подумала, що зараз задихнеться.
  
  – Де вона?
  
  Кей похитала головою.
  
  – Не бачила...... її... – прохрипіла вона. – Поліція... ти сядеш в тюрму... гівнюк...
  
  Він підняв її на ноги, і вона відчула, як у плечі щось надломилося. Знову біль, така сильна, що Кей замутило. Тому її розгорнув, як і раніше тримаючи за руку, потім загнув їй руку за спину, і Кей прикусила губу, даючи собі слово, що більше не закричить.
  
  – Де вона?
  
  Кей похитала головою.
  
  Він смикнув її за руку, смикнув з такою силою, що сам хрокнув. Вона відчула його подих на своєму вусі, відчула, як її правий кулак ударив про її ліву лопатку, і знову закричала. Тому що в плечі щось надломилося ще сильніше.
  
  – Де вона?
  
  – ...знаю...
  
  – Що?
  
  – Я не ЗНАЮ!
  
  Він відпустив її і штовхнув. Кей, ридаючи, впала на підлогу, з носа текли соплі і кров. Пролунав майже музичний дзвін, і, озирнувшись, Кей побачила схилився над нею Тома. Він розбив ще одну вазу, на цей раз з уотерфордовского кришталю 55. Вазу він тримав за основу, а зазубрений скол знаходився в декількох дюймах від її особи. Вона як загипнотизированная втупилася на вістря.
  
  – Ось що я тобі скажу. – Слова вилітали між вдихами і струменями теплого повітря. – Ти зараз говориш мені, куди вона поїхала, або тобі доведеться збирати особа з підлоги. У тебе є три секунди, може, менше. Коли я злюся, час для мене йде швидше.
  
  «Моє обличчя», – подумала вона, і ця думка змусила здатися... або, якщо завгодно, зламала її: думка про те, що цей монстр изрежет її обличчя «трояндочкою» з уотерфордовской вази.
  
  – Вона поїхала додому. – З губ Кей зірвалося ридання. – У рідне місто, Деррі. Місто називається Деррі, в штаті Мен.
  
  – Як поїхала?
  
  – На автобусі до Мілуокі. Звідти збиралася летіти.
  
  – Паршива, смердюча блядь! – вигукнув Тому, встаючи. Пройшовся по вітальні, вчепившись руками в волосся, і без того стирчать на всі боки. – Ця манда, ця блядь, ця хтива сука! – Він узяв витончену дерев'яну скульптуру (чоловіка і жінку, які займаються любов'ю), яку Кей купила ще в двадцять два роки, і запустив в камін, де вона розлетілася на друзки. Глянув на своє відображення в дзеркалі над каміном, постояв з широко розплющеними очима, ніби дивився на привид. Дістав щось із кишені піджака, в якому прийшов, і вона побачила, не без здивування, що це книга кишенькового формату в обкладинці. На лицьовій стороні букви з червоної фольги складалися назва – «Чорна стремнина». Картинка зображала кількох молодих людей, що стоять на високому обриві над річкою.
  
  – Хто цей хрін?
  
  – А? Що?
  
  – Денбро. Денбро. – Він потряс перед нею книгою, потім ударив по обличчю. Щоку пронизала біль, і по ній розлилося спекотне тепло, як від печі. – Хто він?
  
  Кей почала розуміти.
  
  – Вони дружили. В дитинстві. Вони виросли в Деррі.
  
  Він знову вдарив її книгою, на цей раз по іншій щоці.
  
  – Будь ласка, – схлипнула вона. – Будь Ласка, Те.
  
  Він перетягнув через неї антикварний (вісімнадцятого століття), з витонченими вигнутими ніжками стілець, розгорнув. Сів. Його злобне обличчя дивилося на неї поверх спинки.
  
  – Слухай мене. Слухай свого дядька Тома. Ти на це здатна, сжигавшая бюстгальтери сука?
  
  Кей кивнула. Вона відчувала в горлі смак крові, гарячий і мідний. Плече горіло. Вона молила Бога, щоб усе обмежилося вивихом, не переломом. Але ж могло не обмежитися. «Моє обличчя, він збирався порізати мені обличчя...»
  
  – Якщо ти подзвониш в поліцію і скажеш, що я сюди приходив, я буду все заперечувати. Ти ні хрена не доведеш. У твоєї служниці вихідний, так що ми тут удвох. Звичайно, вони все одно можуть мене заарештувати, все можливо, так?
  
  Вона відчула, як киває, немов голова сіпнулася на мотузочці.
  
  – Звичайно, можуть. І як тільки мене випустять під заставу, я прийду сюди. Потім вони знайдуть твої грудей на кухонному столі, а очі в акваріумі. Ти мене зрозуміла? Ти зрозуміла, про що говорить твій дядько Томмі?
  
  Кей знову розплакалася, мотузочок, прив'язана до голови, знову запрацювала. Голова опускалася і піднімалася.
  
  – Чому?
  
  – Що? Я... я не подзвоню.
  
  – Одужуй, заради бога! Чому вона поїхала?
  
  – Я не знаю! – Кей мало не кричала.
  
  Тому погрозив їй вазою-трояндочкою.
  
  – Я не знаю, – вже тихіше повторила Кей. – Будь ласка. Вона мені не сказала. Будь ласка, більше не бий мене.
  
  Він жбурнув вазу в кошик для сміття і встав.
  
  Пішов, не озираючись, нахиливши голову, здоровенний, незграбний, медведеподобный чоловік.
  
  Вона кинулася слідом за ним і замкнула двері. Після короткого перепочинку як могла швидко (наскільки дозволяла біль у животі) похромала наверх і замкнула скляні двері на терасу: раптом у нього виникло б бажання залізти на терасу по колоні і увійти в квартиру цим шляхом. Звичайно, йому добряче дісталося від Бев, але ж він зовсім збожеволів.
  
  Після цього Кей перший раз наблизилась до телефонного апарата і згадала слова Томи, ледь взялася за трубку.
  
  «Як тільки мене випустять під заставу, я прийду сюди... твої грудей на кухонному столі, а очі в акваріумі».
  
  Вона ривком прибрала руку.
  
  Пішла у ванну. Подивилася на поточний ніс-помідор, заплив очей. Вона не плакала. Сором і жах, які вона відчувала, сушили сльози. «Ох, Бев, я зробила все, що могла, – думала вона. – Але моє обличчя... він сказав, що изрежет моє обличчя...» В шафці-аптечці знайшлися дарвон і валіум. Вона ніяк не могла вирішити, чому віддати перевагу, і в підсумку прийняла за таблетці кожного. Потім пішла в лікарню «Сестри милосердя», щоб отримати першу медичну допомогу, і зустрілася зі знаменитим лікарем Геффином, єдиним чоловіком, якого їй не хотілося б бачити стертим з лиця землі.
  
  Звідти пошкандибала додому, знову додому, тра-ля-ля.
  
  Підійшла до вікна спальні, виглянула. Сонце висіло над горизонтом. На Східному узбережжі згущалися сутінки – в Мені було майже сім вечора.
  
  «Щодо копів ти вирішиш пізніше. Зараз головне – попередити Беверлі.
  
  І все б істотно спростилося, – подумала Кей, – якби ти сказала мені, де зупинишся, Беверлі, любов моя. Напевно, ти не знала сама».
  
  Вже два роки кинувши палити, Кей тримала пачку «Пел-Мелл» в ящику столу на всякий пожежний випадок. Дістала сигарету, закурила, скривилася. Останній раз вона брала сигарету з цієї пачки в грудні 1982 року, а ця затхлістю не поступалася конституційну поправку про рівноправність чоловіків і жінок, що припадають порохом в сенаті штату Іллінойс. Кей сигарету тим не менш викурила, мружачи око від диму. Другий і так залишився сощуренным, спасибі Тому Рогану.
  
  Лівою рукою (цей сучий син вивихнув їй плечовий суглоб правої), вона набрала номер «Інформаційної служби штату Мен» і попросила дати назви та телефони усіх готелів і мотелів Деррі.
  
  – Мем, на це піде час. – В голосі оператора чулося сумнів.
  
  – На це піде навіть більше часу, сестричка, – відповіла їй Кей. – Мені доведеться все записати моєї дурної рукою, тому що розумна відправилася у відпустку.
  
  – Зазвичай ми...
  
  – Послухайте мене, – м'яко обірвала її Кей. – Я дзвоню з Чикаго і намагаюся знайти мою подругу, яка тільки-тільки пішла від чоловіка і поїхала в Деррі, де народилася. Він витягнув з мене ці відомості, тому що по-звірячому побив. Цей хлопець – псих. Вона повинна знати про те, що він їде в Деррі.
  
  Послідувала довга пауза, а потім в голосі оператора інформаційної служби додалося людяності:
  
  – Я думаю, вам потрібен номер поліцейського управління Деррі.
  
  – Чудово. Я запишу і його. Але її необхідно попередити, – гнула своє Кей. – І... – Вона подумала про порізах на щоках Тома, про шишку на лобі, біля виска, його кульгавості, огидно розпухлих губах. – І якщо вона дізнається про його приїзд, може, цього буде достатньо.
  
  Ще одна довга пауза.
  
  – Ви на зв'язку, сестричка? – запитала Кей.
  
  – «Арлінгтон мотор-лодж», – почала диктувати оператор. – 643-8146. «Бессі-Парк-інн», 648-4083, «Баньян мотор-корт»...
  
  – Трохи повільніше, добре? – попросила Кей, гарячково записуючи. Вона пошукала очима попільничку і, не знайшовши, загасила «Пел-Мелл» про прес-пап'є. – Продовжуйте.
  
  – «Кларендон-інн»...
  
  
  
  4
  
  З одного боку, їй пощастило. Вже п'ятий дзвінок дозволив з'ясувати, що Беверлі Роган зупинилася в «Деррі таун-хаусі». З іншого – не пощастило, тому що Беверлі в готелі не було. Кей залишила свої ім'я і телефон, попросила передати Беверлі, що та повинна подзвонити їй, як тільки повернеться, не важливо, в якій годині.
  
  Портьє повторив закодоване послання. Поклавши трубку, Кей піднялася на другий поверх і прийняла ще одну таблетку валіуму. Прилягла в очікуванні сну. Сон не приходив. «Вибач, Бев, – думала вона, дивлячись у темряву, в напівдрімоті, викликаної дією таблеток. – Те, що він сказав про моєму обличчі... Я просто не витримала. Подзвони швидше, Бев. Будь ласка, подзвони швидше. І остерігайся цього знавіснілого сучого сина, за якого ти вийшла заміж».
  
  
  
  5
  
  Знавіснілий сучий син, за якого Беверлі вийшла заміж, витратив на дорогу набагато менше часу, ніж Бев днем раніше, тому що скористався аеропортом о'хара, одним з найбільших хабів 56 у Сполучених Штатах. У польоті він читав і перечитував відомості про автора, наведені наприкінці книги. Там вказувалося, що Білл Денбро народився в Новій Англії, крім «Чорної стрижня» написав ще три романи (тут же, само собою, вказувалося, що вони також видані в кишеньковому форматі видавництвом «Сігнет»). Він і його дружина, актриса Одра Філліпс, жили в Каліфорнії. В даний час він працював над новим романом. Зазначивши, що кишенькове видання «Чорної стрижня» опубліковано в 1976 році, Тому припустив, що деякі з інших романів написані пізніше.
  
  Одра Філліпс... він бачив її в кіно, так? Він рідко звертав увагу на актрис – хорошими Те вважав детективи, бойовики, фільми жахів, – але, якщо мова йшла про ту крихітку, яку він пам'ятав, то він виділив її виключно з однієї причини: вона виглядала як Бев, ті ж руде волосся, сіро-блакитні очі, грудей, що перебувають в постійному русі.
  
  Він випростався в кріслі, постукуючи книжкою по коліну, намагаючись ігнорувати біль у голові та у роті. Так, точно. Одра Філліпс, рудоволоса і з класними цицьками. Він бачив її у фільмі Клінта Іствуда, а роком пізніше у фільмі жахів, який називався «Могильна місяць». Цей фільм він дивився з Беверлі і, виходячи з кінотеатру, згадав, що вони, на його думку, схожі. «Мені так не здається, – відповіла Бев. – Я вище, а вона красивіше. І волосся у неї більш темні». І все. Він більше про це не згадував. А зараз згадав.
  
  «Він і його дружина, актриса Одра Філліпс...»
  
  У психології Тому, нехай відносно, але розбирався; він нею користувався, щоб маніпулювати дружиною з першого ж дня їхнього сімейного життя. І тепер у нього в голові почала формуватися якась неприємна думка, навіть не думка – почуття. Ґрунтувалося все на наступному: Бев і цей Денбро разом грали в дитинстві, а потім Денбро одружився на жінці, яка, що б не говорила Беверлі, виглядала вилитої дружиною Тома Рогана.
  
  І в які ігри грали Денбро і Беверлі у дитинстві? У «струмочок»? В «пляшечку»?
  
  В інші ігри?
  
  Том сидів у кріслі, постукував книгою по нозі, і відчував, як кров пульсує в скронях.
  
  Коли він прибув в міжнародний аеропорт Бангора і почав обходити стійки компаній, що здають автомобілі напрокат, дівчата – одягнені в жовте, червоне, зелене – нервово дивилися на його неабияк постраждала у сутичці з Бев особа, говорили йому (ще більш нервово), що машин для прокату у них немає, і вибачалися.
  
  Тому попрямував до газетного кіоску і купив місцеву газету. Розкрив на сторінці оголошень про продаж. Не звертаючи уваги на погляди, які кидали на нього проходили повз люди, відібрав три оголошення. Потрапив в десятку другим дзвінком.
  
  – В газеті написано, щоб ви продаєте універсал «Форд-ЛТД» моделі сімдесят шостого року. Тисяча чотириста баксів.
  
  – Так, точно.
  
  – Ось що я вам скажу. – Тому доторкнувся до гаманця, який лежав у внутрішній кишені піджака. – Ви пригоняете його в аеропорт, і ми розраховуємося на місці. Ви віддаєте мені автомобіль і свідчення про технічний огляд і пишете згоду на продаж. Я плачу готівкою.
  
  Власник «форда» зам'явся.
  
  – Мені доведеться зняти номери.
  
  – Звичайно, немає питань.
  
  – Як я впізнаю вас, містере...
  
  – Містер Бар. – Тому дивився на рекламний щит над виходом з терміналу: «БАР-ХАРБОР ЕЙРЛАЙНС» ВІДКРИВАЄ ПЕРЕД ВАМИ НОВУ АНГЛІЮ – І ВЕСЬ СВІТ». – Я буду стояти біля далекої двері. Ви мене впізнаєте, тому що обличчя в мене все в синцях. Вчора ми з дружиною каталися на роликах, і я до біса невдало впав. Напевно, все могло бути і гірше, тому що постраждало тільки обличчя.
  
  – Дуже шкодую, містер Бар.
  
  – Все заживе. Ви тільки підженете машину, мій дорогий друже. – Він повісив трубку, попрямував до дверей і вийшов у теплий, запашний квітковими ароматами травневий вечір.
  
  Хлопець на «Форді-ЛТД» вже через десять хвилин показався з густіших сутінків. Буквально хлопчисько. Вони вдарили по руках. Хлопчина написав згоду на продаж, і Тому недбало засунув папірець в кишеню. Постояв, спостерігаючи, як вже колишній власник знімає з «форда» номерні знаки штату Мен.
  
  – Даю ще три долари за викрутку, – сказав Том, коли той закінчив з номерними знаками.
  
  Хлопчина задумливо подивився на нього. Знизав плечима. Простягнув викрутку, взяв три доларові купюри з руки Тома. «Не моя справа», – говорило це знизування плечима, і Тому подумав: «Ти абсолютно правий, мій дорогий юний друже». Почекав, поки хлопчина поїде на таксі. Потім сам сів за кермо «форда».
  
  Відразу стало ясно, що купив він кусок лайна: коробка передач вила, карданний вал стогнав, корпус деренчав, гальма тримали погано. Але все це не мало ніякого значення. Він поїхав на стоянку, де автомобілі залишали надовго, заплатив, отримав квитанцію, в'їхав на територію, припаркувався поряд з «субару», який, схоже, простояв тут не один день. Викруткою, купленої у хлопчини, Тому зняв номерні знаки з «субару» і поставив на «форд». Працюючи, щось наспівував собі під ніс.
  
  До десятої вечора він катил на схід по шосе 2, на сидінні поруч з ним лежала розкрита дорожня карта штату Мен. Вже в дорозі зрозумів, що радіоприймач «форда» не працює, тому що їхав Тому в тиші. Йому це не заважало. Вистачало власних думок. Приміром, про те, що він зробить з Беверлі, коли добереться до неї.
  
  Він не сумнівався, анітрохи не сумнівався, що Беверлі десь неподалік.
  
  І курить.
  
  «Ох, люба моя дівчинко, ти сильно погарячкувала, зважившись піти наперекір Того Рогану. Не на того напала. І тепер питання тільки одне: що ми з тобою будемо робити?»
  
  «Форд» прорізав ніч, переслідуючи промені власних фар, і до того часу, коли Те дістався до Ньюпорта, він знайшов відповідь на це питання. Потім виявив працюючий магазин ліків і повсякденних товарів. Зайшов і купив блок сигарет «Кемел». Коли йшов, власник магазину побажав йому доброго вечора. Тому відповів тим же.
  
  Кинув блок сигарет на сидіння і продовжив шлях. На шосе 7 скинув швидкість, щоб не проскочити повз потрібного йому повороту. Нарешті побачив його: шосе 3, і щит-покажчик – «ХЕЙВЕН 21, ДЕРРІ 15». Згорнув і поїхав трохи швидше. Подивився на блок сигарет, посміхнувся. В зеленкуватому відблиску приладового щитка порізане, горбисте обличчя Тома здавалося дивним і моторошним.
  
  «Купив тобі сигарети, Бевви, – думав Тому, поки «Форд-ЛТД» їхав між сосен і ялин, прямуючи до Деррі зі швидкістю трохи вище шістдесяти миль в годину. – Тільки для тебе. І коли ми побачимося, я змушу тебе з'їсти їх все, кожну гребаной сигарету. А якщо цього хлопця Денбро теж треба дечого навчити, що ж, ми це влаштуємо. Ніяких проблем, Бевви. Абсолютно ніяких проблем».
  
  І вперше з того моменту, як ця брудна сука задала йому трепку і втекла, Тому відчув, як у нього піднімається настрій.
  
  
  
  6
  
  Одра Денбро летіла в Мен першим класом на літаку «ДС‐10» компанії «Брітіш эйруэйс». З Хітроу літак вилетів без десяти шість вечора і з того самого моменту гнався за сонцем. Сонце перемагало – якщо на те пішло, перемогло, але значення це не мало. Завдяки зійшла провидінням удачі вона з'ясувала, що рейс 23 «Брітіш эйруэйс» Лондон – Лос-Анджелес передбачає одну посадку для дозаправки... в міжнародному аеропорту Бангора.
  
  Той день видався абсолютно жахливим. Фредді Файрстоуну, продюсеру фільму «Кімната на горищі», знадобився Білл. Виникла якась заковика з каскадеркою, яка падала зі сходів замість Одри. Начебто у каскадерів був свій профспілка, і ця жінка виконала покладену на тиждень квоту трюків або щось в цьому роді. Профспілка вимагала, щоб Фредді або виписав цієї каскадерше позаурочні, або найняв іншу жінку для виконання трюку. Проблема полягала в тому, що інші жінки фігурою дуже відрізнялися від Одри. Фредді запропонував профспілкового боса скористатися послугами чоловіка. Падати-то належало не в трусах і ліфчику. Чоловіка забезпечили б перукою, накладної грудьми, накладками на стегна, а якщо необхідно, то й на сідниці.
  
  «Не піде, приятель, – відповів профспілковий бос. – Статут профспілки не допускає заміну жінки чоловіком. Дискримінація за статевою ознакою».
  
  В кіношному бізнесі про темперамент Фредді ходили легенди, і в той момент він вийшов з себе. Послав профспілкового боса, товстуна, який ледве міг пересуватися самостійно, так і несло від нього, як від козла, на три веселих букви. Профспілковий бос порадив Фредді стежити за своєю мовою, а не на знімальному майданчику «Кімнати» не залишиться жодного каскадера. А потім зробив характерний жест – потер великим пальцем по вказівному, мовляв, жени бабки, і Фредді просто збожеволів. Профспілковий бос являв собою гору жиру, Фредді, який при кожній можливості грав у футбол і одного разу набрав сто очок у крикеті, не поступався профспілкового боса в комплекції, тільки місце жиру займали м'язи.
  
  Він вигнав профспілкового боса он, повернувся в кабінет, щоб обміркувати те, що трапилося, двадцять хвилин потому з'явився знову, кричачи, щоб до нього негайно покликали Білла. Він хотів заново переписати всю сцену, щоб прибрати з неї падіння зі сходів. Одрі довелося сказати Фредді, що Білла в Англії немає.
  
  – Що? – У Фредді відвисла щелепа. Він дивився на Одру так, наче вона на його очах збожеволіла. – Що ти мені таке кажеш?
  
  – Його викликали в Штати... ось що я тобі кажу.
  
  Фредді хитнувся вперед, ніби збирався її схопити, і Одра злякано відсахнулася. Фредді подивився на свої руки, сунув до кишені і тільки потім скинув очі на Одру.
  
  – Мені дуже шкода, Фредді. Правда.
  
  Вона піднялася, налила собі чашку кави з кавоварки, яка постійно працювала в кабінеті Фредді, зазначивши, що руки її трохи тремтять. Коли сідала, почула посилений динаміками голос Фредді, разносящийся по всій студії. Він відпускав усіх по домівках або пабам. Знімальний день закінчився. Одра скривилася. Як мінімум десять тисяч фунтів псу під хвіст.
  
  Фредді вимкнув систему гучного зв'язку, встав, налив собі кави. Знову сів, запропонував їй пачку сигарет «Сілк кат».
  
  Одра похитала головою.
  
  Фредді узяв сигарету, закурив, примружився на Одру крізь тютюновий дим.
  
  – Справа серйозна, так?
  
  – Так, – відповіла Одра, щосили намагаючись стримати нервозність.
  
  – Що сталося?
  
  І Одра розповіла все, що знала, бо любила Фредді і повністю йому довіряла. Фредді слухав уважно, без тіні усмішки. Багато часу розповідь Одри не зайняв. Коли вона закінчила, ще гримали двері, а зі стоянки доносився шум заводяться моторів.
  
  Фредді якийсь час помовчав, дивлячись у вікно. Потім повернувся до неї:
  
  – У нього нервовий зрив.
  
  Одра знову похитала головою:
  
  – Ні. Нічого подібного. Ніякого зриву. – Вона проковтнула і додала: – Може, тобі варто було все це чути і бачити.
  
  Фредді криво посміхнувся.
  
  – Ти повинна розуміти, що дорослі чоловіки рідко вважають за необхідне стримувати обіцянки, які вони давали дітьми. І ти читала романи Білла; ти знаєш, як багато в них про дитинство, і написано дуже здорово. Абсолютно достовірно. Абсурдна сама ідея, що він геть забув про все, що сталося з ним у дитинстві.
  
  – Шрами на долонях, – зазначила Одра. – Їх не було. До сьогоднішнього ранку.
  
  – Нісенітниця! Ти просто не помічала їх до сьогоднішнього ранку.
  
  Вона безпорадно знизала плечима:
  
  – Я б помітила. – І побачила, що він їй не вірить.
  
  – Так що ж тоді робити? – запитав її Фредді, але вона лише похитала головою. Фредді раскурил нову сигарету від недопалка першої. – З профспілковим босом я все улагоджу. Не сам найімовірніше; зараз він захоче побачити мене в пеклі, перш ніж дасть мені хоч одного каскадера. Я посилаю до нього Тедді Рауленда. Тедді гомик, але він може вмовити птахів спуститися з дерев на землю. Але що потім? На зйомки у нас залишилося чотири тижні, а твій чоловік десь в Массачусетсі...
  
  – В Мені...
  
  Фредді відмахнувся:
  
  – Без різниці. І чи добре ти будеш грати без нього?
  
  – Я...
  
  – Ти мені подобаєшся, Одра. Чесне слово. І мені подобається Біл... незважаючи на все це лайно. Вважаю, ми викрутимося. Якщо доведеться підправляти сценарій, я його підправлю. Бог свідок, що свого часу мені довелося цим займатися... А якщо вийде не так, як йому хотілося б, винен тільки він сам. Я зможу обійтися без Білла, але не зможу обійтися без тебе. Я не можу допустити, щоб ти полетіла в Штати слідом за своїм чоловіком, і мені потрібно, щоб ти грала на повну силу. Зможеш ти це зробити?
  
  – Не знаю.
  
  – Я теж. Але я хочу, щоб ти ось про що подумала. Якийсь час ми зможемо зберегти все в таємниці, може, навіть до кінця зйомок. Якщо ти будеш триматися молодцем і робити свою роботу. А якщо смоешься ти, цього не приховаєш. Я можу розлютитися, але по натурі я не злопам'ятний і не збираюся говорити тобі, що ноги твоєї не буде ні на одному знімальному майданчику, якщо ти покинеш цю. Але ти повинна знати: якщо піде чутка, що ти здатна на такі фортелі, тебе можуть перестати знімати. Я говорю з тобою, як добрий дядечко, я знаю. Тобі це огидно?
  
  – Ні, – байдуже відповіла вона. По правді кажучи, її не хвилювало, що і як він говорив. Думати вона могла тільки про Біллі. Фредді був милий людина, але він не розумів. Милий людина чи ні, його цікавило тільки одне – як все це відіб'ється на фільмі. Він не бачив виразу очей Білла... не чув його заїкання.
  
  – Добре. – Фредді піднявся. – Ходімо зі мною в паб «Заєць і гончі». Нам обом корисно пропустити по стаканчику.
  
  Вона похитала головою:
  
  – Спиртне мені абсолютно ні до чого. Я поїду додому і все обміркую.
  
  – Я викличу машину, – запропонував він.
  
  – Ні. Доберуся поїздом.
  
  Він пильно дивився на неї, поклавши руку на телефонний апарат.
  
  – Як я розумію, ти збираєшся летіти за ним в Штати, і кажу тобі: це серйозна помилка, мила дівчинка. Зараз у нього нав'язлива ідея, але хлопець він розсудливий. Мізки у нього прочистятся, а коли це станеться, він повернеться. Якби він хотів, щоб ти поїхала з ним, він би так і сказав.
  
  – Я ще нічого не вирішила, – відповіла вона, знаючи, що для себе вона вже вирішила всі; вирішила до того, як вранці за нею приїде машина.
  
  – Гарненько подумай, мила. – Фредді ще намагався її умовити. – Не роби нічого такого, про що потім пошкодуєш. – Вона відчувала, як він намагається натиснути на нього своїм авторитетом, вимагаючи, щоб вона здалася, пообіцяла нікуди не їхати, робити свою роботу, пасивно чекати, поки Білл повернеться... чи зникне в дірі минулого, з якої йому вдалося вирватися.
  
  Одра підійшла до нього, легенько поцілувала в щоку.
  
  – Ще побачимося, Фредді.
  
  Вона поїхала додому й зателефонувала в «Брітіш эйруэйс». Сказала операціоністки, з якої її з'єднали, що хоче потрапити в маленьке містечко Деррі в штаті Мен, якщо таке можливо. Якийсь час, поки операціоністка консультувалася з комп'ютером, в трубці панувала тиша... а потім їй повідомили новини, тягнуть на дар небес: рейс 23, посадка в Бангор, розташованому менш ніж в п'ятдесяти милях від потрібного їй містечка.
  
  – Забронювати вам місце на рейс, мадам?
  
  Одра закрила очі, побачила грубувате, загалом-то добре, дуже емоційне обличчя Фредді, почула його слова: «Добре подумай, мила. Не роби нічого такого, про що потім будеш шкодувати».
  
  Фредді не хотів, щоб вона їхала. Білл не хотів, щоб вона їхала. Тоді чому її серце кричало, вимагаючи, щоб вона поїхала?
  
  «Господи, що ж мені робити...»
  
  – Мадам? Ви мене чуєте?
  
  – Бронюйте, – відповіла Одра і зам'явся. «Гарненько подумай, мила...» Може, не варто їй приймати рішення прямо зараз; ранок вечора мудріший. Вона стала ритися в сумочці в пошуках кредитної картки «Америкен експрес». – На завтра, перший клас, якщо можливо, але я візьму будь квиток.
  
  «Якщо передумаю, завжди зможу зняти бронь. Ймовірно, передумаю. Прокинуся в здоровому глузді, і все проясниться».
  
  Але вранці нічого не прояснилося, і серце так само голосно гнало її слідом за чоловіком. Сон обернувся низкою кошмарів. Потім вона подзвонила Фредді – не хотіла, але вважала, що повинна. Багато чого їй сказати не вдалося – вона тільки зібралася пояснити, чому впевнена в тому, що потрібна Біллу, як почула м'який клацання, і пішли гудки відбою: Фредді поклав трубку, не вимовивши ні слова після початкового «алло».
  
  Але з іншого боку, за розумінням Одри, цей м'який клацання сказав все, що їй потрібно почути.
  
  
  
  7
  
  Літак приземлився в Бангор в 19:09 за місцевим часом. Салон залишила тільки Одра, викликавши здивовано-задумливі погляди інших пасажирів, можливо, задаються питанням, чому хтось вирішив закінчити політ тут, в цьому забутому Богом куточку землі. Одра подумала, а не пояснити, в чому справа: вона шукає чоловіка, тому не летить далі. Він повернувся в маленьке містечко, що знаходиться поблизу, тому що йому подзвонив друг дитинства і нагадав про обіцянку, про яку він сам начисто забув. Цей телефонний дзвінок нагадав йому і про померлого брата, про якого він не думав вже більше двадцяти років. Ах так, після цього дзвінка він знову став заїкатися... і якісь дивні білі шрами з'явилися у нього на долонях.
  
  «А потім, – подумала Одра, – митник, який стояв біля трапа, викличе людей в білих халатах».
  
  Вона забрала свій єдиний валіза – на транспортері він виглядав таким самотнім – і попрямувала до стійок компаній, що здають автомобілі напрокат, як приблизно годиною пізніше надійде Тому Роган. Їй пощастило більше. У компанії «Нешнл кар рентал» знайшовся «датсун».
  
  Дівчина заповнила бланк, і Одра в ньому розписалася.
  
  – Я відразу подумала, що це ви. – Дівчина збентежилася. – Вас не утруднить дати мені автограф?
  
  Одра автограф дала, розписалася на зворотному боці іншого бланка, подумавши: «Постарайся скористатися цим автографом зараз, мила. Якщо Фредді Файрстоун прав, через п'ять років він не буде коштувати і гроша».
  
  Не без деякого подиву вона зрозуміла, що знову почала думати як американка. Провівши в Америці лише п'ятнадцять хвилин.
  
  Вона отримала дорожню карту, і дівчина, вражена спілкуванням із зіркою до такої міри, що ледве могла говорити, зуміла нанести на карту найкращий маршрут до Деррі.
  
  Десять хвилин потому Одра вже їхала по шосе, нагадуючи собі на кожному перехресті, що її доведеться відтирати від асфальту, якщо вона забуде, де знаходиться, і поїде по лівій смузі.
  
  І тільки в машині Одра усвідомила, що ніколи в житті так не боялася.
  
  
  
  8
  
  Завдяки примхи долі чи в результаті інколи трапляється збігу (в Деррі, по правді кажучи, збігу траплялися, і часто) Тому зняв номер в «Коала-інн» на Зовнішній Джексон-стріт, а Одра – в «Холідей-інн». Ці мотелі розташовувалися поруч, а їх автостоянки розділяла піднесена над асфальтом бетонна пішохідна доріжка. І так вже вийшло, що «датсун» Одри і «форд» Тома виявилися припаркованими ніс до носа, розділені тільки пішохідною доріжкою. Обидва вже спали, Одра на боці, не видаючи ні звуку, Тому на спині, храпя так голосно, що трепыхались розпухлі губи.
  
  
  
  9
  
  Генрі ховався весь день у кущах біля шосе 9. Іноді спав. Іноді спостерігав за патрульними автомобілями, які, як мисливські собаки, нишпорили по шосе. І поки Невдахи їли ленч, Генрі прислухався до голосів з місяця.
  
  А коли настала темрява, він вийшов на узбіччя й підняв руку з відстовбурченим великим пальцем.
  
  Незабаром якийсь кретин зупинився, щоб підвезти його.
  
  
  
  Деррі: Третя інтерлюдія
  
  На доріжку пташеня вийшов,
  
  Не знаючи, що його я бачив,
  
  Черв'ячка надвоє розірвав
  
  І з'їв сирим – бідолаха.
  
  Емілі Дікінсон. На доріжку вийшов пташеня
  
  17 березня 1985 р.
  
  Пожежа в клубі «Чорна пляма» стався пізно восени 1930 року. Наскільки я зумів встановити, пожежа цей – в якому ледь не загинув мій батько – завершив цикл вбивств і зникнень 1929-1930 років, точно так само, як вибух Металургійного заводу Китчнера завершив попередній цикл, який відстояв від цього на двадцять п'ять років. Наче жахлива жертва була потрібна, щоб умилостивити якусь страшну силу, яка творила зло в цих краях... відправити Воно у сплячку ще на чверть століття.
  
  Але якщо така жертва була потрібна для завершення кожного циклу, тоді виходило, що без чогось аналогічного не міг початися і черговий цикл.
  
  І ця думка наштовхнула мене на банду Бредлі.
  
  Їх розстріляли на перехресті, де сходилися Канальна вулиця, Центральна і Канзас-стріт – недалеко від місця, зображеного на фотографії, яка прийшла в рух на очах Білла і Річі одним червневим днем 1958 року – приблизно за тринадцять місяців до пожежі в «чорну пляму», у жовтні 1929 року... незадовго до краху фондової біржі 57.
  
  Як і у випадку з пожежею, багато жителів Деррі начебто й не пам'ятають, що сталося в той день. Вони або виїжджали з міста, відвідували родичів. Чи спали вдень і почули про те, що трапилося тільки по радіо, з вечірнього випуску новин. Або просто дивилися тобі в очі і відверто брехали.
  
  У поліцейських звітах зазначено, що шефа Саллівана в цей день навіть не було в місті («Звичайно ж, я пам'ятаю, – говорив мені Алоїс Нелл, сидячи в кріслі на залитій сонцем веранді Будинку престарілих Полсона в Бангор. – Я служив у поліції перший рік, так що повинен пам'ятати. Він поїхав в Західний Мен, полював на пташок. Їх вже накрили простирадлами і забрали до його повернення. Як же він тоді розлютився, Джим Салліван»), але на фотографії в документальній книзі про гангстерів, яка називається «Кровопивці і головорізи», зображений усміхнений чоловік, який стоїть у морзі у изрешеченного кулями трупа Ела Бредлі, і якщо це не шеф Салліван, то, звичайно ж, його брат-близнюк.
  
  І тільки від містера Кіна я дізнався версію цієї історії, яку схильний вважати істинною, Норберта Кіна, яким з 1925 по 1975 рік належав «Аптечний магазин на Центральній». Він погодився поговорити зі мною, але, як і батько Бетті Рипсом, змусив вимкнути диктофон до того, як промовив хоч слово – це не мало значення, його скрипучий голос я чую і тепер, – ще один співак чортовому хорі, назва якому – Деррі.
  
  – Не бачу причин не розповісти. – Він знизав плечима. – Ніхто цього не надрукує, а якщо хтось і надрукує, так ніхто не повірить. – Він запропонував мені старовинну аптекарську банку: – Лакричні черв'яки. Наскільки я пам'ятаю, ти завжди віддавав перевагу червоні, Майки.
  
  Я взяв одного.
  
  – Шеф Салліван, у той день був у місті?
  
  Містер Кін розсміявся і сам взяв лакричного черв'яка.
  
  – Ти задавав собі це питання, так?
  
  – Ставив, – погодився я, жуючи шматочок червоного лакричного черв'яка. Я не з'їв жодного з того часу, коли ще хлопчиськом простягав свої центи більш молодому і спритно містерові Кину. Смак у лакриці залишався відмінною.
  
  – Ти занадто молодий, щоб пам'ятати удар Боббі Томсона 58 в плей-офф 1951 року – він грав за «Гігантів», – дозволив йому зробити кругову пробіжку. Тобі тоді було чотири роки. Декількома роками пізніше в газеті надрукували велику статтю про ту гру, і, схоже, не менше мільйона жителів Нью-Йорка стверджували, що були присутні в той день на стадіоні. – Містер Кін жував лакричного черв'яка, і з куточка його рота побігла цівка чорної слини. Він витер її носовичком.
  
  Ми сиділи у його кабінеті за торговим залом аптечного магазину, тому що Норберт Кін, у свої вісімдесят п'ять і десять років, як пішов на пенсію, усе ще вів бухгалтерію для свого онука.
  
  – А із знищенням банди Бредлі все навпаки! – вигукнув Кін. Він посміхався, але нічого приємного в його посмішці я не побачив – від неї віяло цинізмом і холодом. – Тоді в центральній частині Деррі жили тисяч двадцять. Головну і Канальну вулиці вимостили чотирма роками раніше, а Канзас-стріт залишалася польовою дорогою. Влітку за кожним автомобілем тягнувся шлейф пилу, в березні і листопаді вона перетворювалася в болото. Кожен червень пагорб Підйом-о-милю заливали бітумом, і кожен рік Четвертого липня мер говорив про те, що Канзас-стріт отримає тверде покриття, але сталося це лише в 1942 році. Тоді... так про що я говорив?
  
  – У центральній частині міста жили двадцять тисяч чоловік, – нагадав я.
  
  – Ага. І з цих двадцяти тисяч половина, ймовірно, померли, може, й більше... п'ятдесят років – довгий термін. І в Деррі люди частенько вмирають молодими. Може, щось носиться в повітрі. Але з тих, хто залишився, не думаю, що ти знайдеш більше десятка людей, які скажуть, що були в місті, коли банду Бредлі відправили в пекло. Батч Роуден з м'ясного ринку, можливо, зізнається – він тримає фотографію одного з їхніх автомобілів на стіні, біля якої він рубає м'ясо. Тільки по фотографії важко здогадатися, що це автомобіль. Шарлотта Літтлфілд могла б тобі дещо розповісти, якщо застанеш її в гарному настрої; вона викладає в середній школі. Наскільки я пам'ятаю, тоді їй було років десять чи дванадцять, але, готовий сперечатися, вона багато чого пам'ятає. Карл Сноу... Обрі Стейсі... Ебен Стампнелл... і цей стариган, який малює дивні картини і вечорами п'є в «Джерелі Уолліса»... думаю, його прізвище Пикман... вони пам'ятають. Всі вони там були...
  
  Він замовк, дивлячись на лакричного хробака в руці. Я вже зібрався «підштовхнути» його, але передумав.
  
  Нарешті він заговорив сам:
  
  – Більшість інших збрешуть, точно так же, як люди брехали про те, що своїми очима бачили знаменитий удар Боббі Томсона і його кругову пробіжку, ось я про що. Але про бейсбольному матчі люди брехали тому, що хотіли б бачити. А щодо своєї присутності у Деррі люди збрехали б тому, що в той день з радістю поїхали б з міста. Ти розумієш, про що я, синку?
  
  Я кивнув.
  
  – Ти впевнений, що хочеш почути інше? – запитав мене містер Кін. – Ти трохи зблід, містер Майки.
  
  – Я не хочу, – відповів я, – але думаю, що мені краще вислухати.
  
  – Добре, – знизав плечима містер Кін.
  
  Це був мій день спогадів. Коли старий знову запропонував мені аптекарську банку, я раптом згадав радіопередачу, яку слухали мої батьки, коли я був зовсім маленький: «Містер Кін, фахівець з розшуку безвісти зниклих» 59.
  
  – Шериф провів у місті цілий день, все так. Він збирався полювати на птахів, але дуже швидко передумав, коли Лол Мейк прийшов до нього і сказав, що у другій половині дня чекає в гості Ела Бредлі.
  
  – Як Мейк це дізнався? – запитав я.
  
  – Що ж, це теж цікава історія. – І на обличчі містера Кіна знову з'явилася цинічна посмішка. – У хіт-параді ФБР Бредлі ніколи не був ворогом суспільства номер один, але вони його розшукували, де з 1928 року. Ел Бредлі і його брат Джордж пограбували шість або сім банків на Середньому Заході, а потім викрали одного банкіра, заради викупу. Гроші їм заплатили – тридцять тисяч доларів, за тих часів велика сума, – але банкіра вони все одно вбили.
  
  До того часу на Середньому Заході земля стала горіти під ногами банд, і Ел з Джорджем разом зі своїми крысенышами подалися на північний схід. Вони орендували великий фермерський будинок на околиці Ньюпорта, неподалік від «Рулін фармс».
  
  Сталося це у жаркі дні двадцять дев'ятого, у липні, серпні, може, на початку вересня... Не знаю, коли саме. Банда складалася з восьми чоловік. Ел Бредлі, Джордж Бредлі, Джо Конклін, його брат Кел, ірландець Артур Меллой, якого прозвали Сліпий Меллой, тому що при сильній короткозорості він одягав окуляри тільки в разі крайньої необхідності, і Патрік Гоуді, молодий хлопець з Чикаго, за чутками, одержимий вбивствами, але гарний, як Адоніс. Компанію їм складали дві жінки, Кітті Донахью, цивільна дружина Джорджа, і Мері Хоусер, подруга Гоуді, але яку іноді пускали по колу, згідно з тих історій, що ми почули пізніше.
  
  По приїзді сюди вони зробили одне неправильне припущення, синку: вирішили, що вони в повній безпеці, раз вже знаходяться так далеко від Індіани.
  
  Якийсь час вони сиділи тихо, потім заскучали і захотіли пополювати. Зброї їм вистачало, а патронів – ні. І сьомого жовтня вони приїхали в Деррі на двох автомобілях. Патрік Гоуді повів жінок по магазинах, тоді як інші чоловіки зайшли в Магазин спортивних товарів Мейкена. Кітті Донахью купила сукню в Універмазі Фриза. У ньому і померла через два дні.
  
  Лол Мейк обслуговував чоловіків сам. Він помер у 1959 році. Ожиріння, серце й не витримало. Втім, він завжди був дуже товстим. Але на зір не скаржився і, за його словами, дізнався Ела Бредлі, ледь той увійшов в магазин. Подумав, що дізнався і інших, сумнівався тільки щодо Мелоя, поки той не надів окуляри, щоб краще розгледіти ножі, виставлені під склом.
  
  Ел Бредлі пояснив мету їх приходу: «Ми б хотіли купити патрони».
  
  «Що ж, – каже Мейк, – ви звернулися за адресою.
  
  Бредлі простягнув йому список, і Лол голосно його зачитав. Папірець ця загубилася, але, наскільки я знаю, Лол говорив, що від цього списку всередині у нього все похололо. Вони хотіли купити п'ятсот патронів тридцять восьмого калібру, вісімсот сорок п'ятого, шістдесят – п'ятдесятого, таких більше не роблять, рушничні набої з великої і дрібної дробом, тисячу патронів двадцять другого калібру, для довгоствольних і короткоствольных гвинтівок. Плюс – відзнач це – шістнадцять тисяч набоїв до автомата сорок п'ятого калібру.
  
  – Срань господня! – вирвалось у мене.
  
  Губи містера Кіна знову вигнула цинічна посмішка, і він простягнув мені аптекарську банку. Спочатку я похитав головою, але потім взяв ще одного хробака.
  
  – «Це велике замовлення, хлопці», – говорить Лол.
  
  «Пішли, Ел, – втручається Сліпий Меллой. – Я ж казав тобі, що в такому зачуханому містечку нам цього не купити. Поїхали в Бангор. Боюся, там теж нічого немає, але хоч прокотимося».
  
  «Не женіть коней, – незворушно каже Лол. – Це чертовски хороший замовлення, і я не хочу віддавати його тому єврею в Бангор. Патрони двадцять другого калібру я можу дати вам прямо зараз, а також рушничні набої з дрібної дробом і половину – з великої. Я можу дати вам по сто патронів тридцять восьмого і сорок п'ятого калібрів. Що стосується решти... – Тут Лол прикрив очі і почав постукувати пальцями по підборіддю, немов підраховуючи, скільки йому потрібно часу. – Післязавтра. Як щодо цього?»
  
  Бредлі усміхнувся на весь рот і сказав, що його це цілком влаштує. Кел Конклін все-таки спробував схилити інших до поїздки в Bangor, але його не підтримали.
  
  «Слухай, якщо ти не впевнений, що зможеш виконати це замовлення, скажи про це прямо зараз, – звернувся Ел Бредлі до Лолу, – тому що я хороший хлопець, але дратувати мене не треба. Розумієш?»
  
  «Звичайно, – киває Лол, – і ви отримаєте всі необхідні вам патрони, містер?..»
  
  «Містер Рейдер, – відповідає Бредлі. – Річард Ді Рейдер, до ваших послуг».
  
  Він простягнув руку, і Лол міцно її потис, радісно посміхаючись.
  
  «Дуже радий нашому знайомству, містер Рейдер».
  
  А коли Бредлі запитав, коли йому і його друзям краще під'їхати, щоб забрати товар, Лол Мейк відповів питанням на питання: «Як щодо двох годин?» Вони вирішили, що час це їх цілком влаштує, і пішли. Лол проводив їх поглядом. Вони зустріли двох жінок і Гоуді на тротуарі. Лол дізнався і Гоуді.
  
  І що, по-твоєму, зробив Лол? – запитав мене містер Кін, блиснувши очима. – Викликав копів?
  
  – Як я розумію, немає, – відповів я, – грунтуючись на тому, що сталося. Я б зламав ногу, поспішаючи до телефону.
  
  – Що ж, може, зламав би, а може, й ні. – До цинічної посмішки містера Кіна додався яскравий блиск очей, і по моєму тілу пробігла дрож, тому що я знав, про що він... і він знав, що я знаю. Як тільки щось важке починає котитися, його вже не зупинити; воно буде котитися і котитися, поки не потрапить на рівна ділянка, де вичерпається поступальний рух. Ви можете встати на шляху цього важкого, і вас расплющит... але вам це важке не зупинити.
  
  – Може, зламав би, а може, ні, – повторив містер Кін. – Але я можу сказати тобі, що зробив Лол Мейк. Залишок цього дня і весь наступний він казав чоловікам, які заходили в його магазин, що знає, хто полює в лісах на кордоні Деррі і Ньюпорта, стріляє в оленів, куріпок і ще бог знає в кого з канзасских друкарських машинок 60. Банда Бредлі. Він анітрохи не сумнівався, бо знав їх усіх. Лол називав чоловікам час, коли очікував знову побачити банду в своєму магазині. Казав, що обіцяв Бредлі патрони, які той хотів отримати, і мав намір стримати обіцянку.
  
  – Скільком? – запитав я. Блискучі очі містера Кіна гіпнотизували мене. Я раптом відчув запах, який стоїть у кабінеті, – запах ліків, що відпускаються за рецептом, і порошків, розтирань і сиропів від кашлю, – раптово всі ці запахи почали мене душити... але я швидше б помер від задухи, ніж пішов з кабінету містера Кіна.
  
  – Скільком Лол розповів про банду? – уточнив містер Кін.
  
  Я кивнув.
  
  – Точно сказати не можу. Не стояв поруч і не вважав. Думаю, він розповідав тільки тим, кому міг довіряти.
  
  – Кому міг довіряти, – повторив я. Голос мій трохи сіл.
  
  – Так, – кивнув містер Кін. – Жителям Деррі. Правда, корів у нас тримали небагато. – Він посміявся старої жарті 61, перш ніж продовжити. – Я зайшов до Лолу близько десятої ранку, на наступний день після першого візиту Бредлі. Зайшов тільки з тим, щоб дізнатися, чи готові фотографії з моєї останньої плівки – у ті дні проявом плівки і друком фотографій займався тільки Мейк, – але, отримавши фотографії, я сказав, що прикуплю патрони для мого вінчестера.
  
  «Зібрався постріляти дичину, Норб?» – запитав мене Лол, передаючи патрони.
  
  «Можливо, вдасться укласти декількох шкідників», – відповів я, і ми посміялися. – Містер Кін реготнув і ляснув себе по кістлявою нозі, наче найкращої жарти з того часу і не чув. Він нахилився вперед і поплескав мене по коліну. – Я про те, синку, що містечко маленьке, новини поширюються швидко, по-іншому і не буває. Якщо сказати потрібним людям, то всі, хто повинен знати, дізнаються... ти розумієш, про що я? Візьмеш ще одного черв'яка?
  
  Я взяв онемевшими пальцями.
  
  – Растолстеешь. – Містер Кін хихикнув. Виглядав він тоді таким старим... нескінченно старим, окуляри з біфокальними скельцями сповзли з довгого носа, тонка шкіра облягла вилиці без єдиної зморшки. – На наступний день я приніс в аптеку карабін, а Боб Таннер, який працював старанніше всіх, кого я потім наймав, прихопив з собою мисливську рушницю свого батька. Десь об одинадцятій до нас заглянув Грегорі Коул, щоб купити питної соди, і я готовий заприсягтися, що у нього з-за пояса стирчала рукоятка «кольта» сорок п'ятого калібру.
  
  «Тільки не отстрели собі яйця з цієї штуковини», – пожартував я.
  
  «Заради цього я пройшов весь шлях з Милфорда, і у мене страшне похмілля, – говорить він. – Напевно, комусь я відстрелю яйця ще до заходу сонця».
  
  Приблизно в половині другого я повісив на двері табличку «СКОРО БУДУ. Будь ЛАСКА, ПРОЯВІТЬ ТЕРПІННЯ», взяв карабін і вийшов через чорний хід у провулок Річарда. Запитав Боба Таннера, чи піде він зі мною, але він сказав, що хоче закінчити приготування ліки для місіс Емерсон і приєднається до мене пізніше. «Залиште мене одного живого», – попросив він, але я чесно визнав, що обіцяти не можу.
  
  Канальна вулиця повністю знелюдніла – ні автомобілів, ні пішоходів. Хіба що час від часу проїжджав вантажівка з товарами. Я побачив Джейка Пиннета, перетинає вулицю, і в обох руках він тримав по гвинтівці. Він зустрівся з Енді Кріссом, і удвох вони пішли до однієї з лавок, що стояли там, де тепер Військовий меморіал... ти знаєш, де Канал йде під землю.
  
  Пити Ваннесс, Ел Нелл і Джиммі Гордон сиділи на сходах будівлі суду, їли сендвічі і фрукти з кошиків для ленчу, чимось змінювалися. Зовсім як діти на шкільному подвір'ї. Всі при зброї. Джиммі Гордон приніс з собою «спрінгфілд» часів Першої світової війни, і гвинтівка, здавалося, розміром перевершувала його.
  
  Я побачив хлопчину, який крокував до Підйому-вмилю... думаю, це був Зак Денбро, батько твого давнього друга, того самого, який став письменником, і Кенні Бортон крикнув йому з вікна читальній кімнати «Крістіан сайенс»: «Тобі пора забратися звідси, хлопець; зараз почнеться стрілянина». Зак глянув йому в обличчя і помчав щодуху.
  
  Скрізь я бачив чоловіків, озброєних чоловіків, вони стояли в дверних отворах, і сиділи на сходах, й виглядали з вікон. Грег Коул сидів у дверному прорізі трохи далі по вулиці. «Кольт» лежав у нього на колінах, а два десятки патронів він поставив поряд з собою, як олов'яних солдатиків. Брюс Джейгермейер і цей швед, Олаф Терамениус, стояли в тіні, під козирком кінотеатру «Біжу».
  
  Містер Кін дивився на мене, крізь мене. Гострота погляду зникла; очі затуманились, пом'якшилися, як трапляється з очима чоловіка, коли він згадує один з кращих моментів свого життя – першу кругову пробіжку, або першу форель, форель, яку він зумів витягнути з річки, або першу молодицю, яка лягла під нього по своїй волі.
  
  – Я пам'ятаю шум вітру, синку, – мрійливо продовжив він. – Я пам'ятаю, як шумів вітер, коли годинник на будівлі суду пробили двічі. Боб Таннер підійшов до мене ззаду, а я так нервував, що ледь не зніс йому голову.
  
  Він тільки кивнув мені і перетнув вулицю, прямуючи до «Бакалії Вэннока», а за ним тяглася його тінь.
  
  Ти міг би подумати, що народ почав розходитися, коли минуло спочатку десять хвилин, п'ятнадцять, двадцять? Але ніхто не пішов. Всі просто чекали. Тому що...
  
  – Знали, що вони приїдуть, так? – запитав я. Міг би й не запитувати.
  
  Він просяяв, як вчитель, задоволений блискучим відповіддю учня.
  
  – Абсолютно вірно! Ми знали. Ніхто про це не говорив, ні в кого не виникло і думки сказати: «Гаразд, давайте почекаємо до двадцяти хвилин третього, а потім, якщо вони не приїдуть, я піду працювати». Вулиця, як і раніше, була порожня, але в два двадцять п'ять два автомобіля, червоний і темно-синій, спустилися з пагорба Підйом-о-милю до перехрестя. «Шевроле» і «ласалль». Конклины, Патрік Гоуді і Мері Хаузер сиділи в «шевроле», брати Бредлі, Меллой і Кітті Донахью – в «ласалле».
  
  В'їхали на перехрестя, як і годиться, а потім Ел Бредлі натиснув на педаль гальма так різко, що «шевроле», за кермом якого сидів Гоуді, ледь не врізався в «ласалль». Надто вже пустельній була вулиця, і Бредлі це зрозумів. Він давно вже перетворився на звіра, а для того, щоб розвинувся звірячий інстинкт самозбереження, багато часу не потрібно, особливо якщо тебе чотири роки ганяють, як колонка в кукурудзі.
  
  Він відчинив дверцята «ласалля», постояв на підніжці, а потім дав знак рукою Гоуді – мовляв, повертаємося. Гоуді запитав: «Що, бос?» – я ясно розчув ці два слова, єдині почуті мною з тих, що промовив хтось з них в той день. Ще я пам'ятаю сонячний зайчик. Від кишенькового дзеркальця. Мері Хаузер в той самий момент пудрила носик.
  
  Саме тоді Лол Мейк і Біфф Марлоу, його помічник, вибігли з магазину. «Руки вгору, Бредлі, ви оточені!» – крикнув Лол, але перш ніж Бредлі встиг озирнутися, відкрив вогонь. Перший раз промахнувся, другу кулю всадив в плече Бредлі. Відразу ж хлинула кров. Бредлі іншою рукою схопився за дверну стійку «ласалля», пірнув назад в кабіну. Включив передачу, і тут постріли загриміли з усіх боків.
  
  Закінчилося все за чотири, може, п'ять хвилин, але тоді ці хвилини сильно розтяглися. Піті, Ел і Джиммі раніше сиділи на сходах будівлі суду і всаживали кулю за кулею в задній борт «шевроле». Я бачив, як Боб Таннер стріляє, опустившись на одне коліно. Джейгермейер і Тераминиус палили в правий борт «ласалля» з-під козирка кінотеатру. Грег Коул стояв у зливової канаві, обома руками тримаючи кольт сорок п'ятого калібру, і раз за разом натискав на спусковий гачок.
  
  П'ятдесят, може, і шістдесят чоловіків стріляли одночасно. Після того, як все закінчилося, Лол Мейк виколупав тридцять шість куль із цегляних стін свого магазину. І зробив він це три дні потому, коли всі, хто хотів, вже встигли підійти і складаним ножем добути собі сувенір. У якісь моменти здавалося, що це битва на Марні. І навколо магазину Мейкена кулі повибивали багато вікна.
  
  Бредлі почав розгортати «ласалль» і робив це швидко, але до того часу, як автомобіль описав півкола, кулі пробили всі чотири колеса. Вщент розлетілися і фари, і вітрове скло. Сліпий і Джордж Меллі Бредлі відстрілювалися з пістолетів через опущені скла задніх бічних дверцят. Я бачив, як одна куля потрапила Мелою в шию і буквально розірвала її. Він вистрілив ще двічі і впав на дверцята зі звисаючими вниз руками.
  
  Гоуді спробував розгорнути «шевроле», та тільки врізався у зад «ласалля» Бредлі. Тут для них все і закінчилося. Передній бампер «шевроле» зачепився за задній бампер «ласалля», і вони позбавилися останнього шансу виїхати з перехрестя.
  
  Джо Конклін виліз із заднього сидіння, встав на перехресті з пістолетами в обох руках і відкрив вогонь. Стріляв він в Джейка Пеннета і Енді Крісса. Ці двоє скотилися з лави, де сиділи, на траву. Енді почав кричати: «Мене вбили! Мене вбили!» – але жодна куля його не зачепила; як і Джейка.
  
  Джо Конклін встиг розстріляти всі патрони, перш ніж у нього потрапили. Поли його розстебнутому піджаку підхопив вітер, вітер смикав штанини його штанів, немов якась жінка, яку Джо не бачив, намагалася їх обмітати. З машини виліз в солом'яному капелюсі, але її зірвав з голови, і всі побачили, що волосся зачесане на прямий проділ. Один пістолет він сунув під пахву, другий почав перезаряджати, коли чиясь куля вбила його, і він повалився на землю. Кенні Бортон потім хвалився, що саме він поклав Джо, але це міг бути хто завгодно.
  
  Брат Конклина, Кел, вискочив з машини, як тільки Джо впав, і тут же впав поруч з діркою в голові.
  
  Потім вилізла Мері Хаузер. Може, вона хотіла здатися, не знаю. У правій руці вона як і раніше тримала пудреницю, в дзеркало якої дивилася, коли пудрила носик. Вона щось кричала, але гуркіт пострілів не дозволяв розчути слова. Кулі літали навколо неї. Одна вибила пудреницю у неї з руки. Вона спробувала повернутися в салон, коли куля влучила їй у стегно. Але їй все-таки вдалося залізти на переднє сидіння.
  
  Ел Бредлі до відмови втиснув в підлогу педаль газу, і йому вдалося зрушити «ласалль» з місця. Він протягнув за собою «шевроле» десять футів, перш ніж зірвав з нього бампер.
  
  Хлопці поливали «ласалль» свинцем. Всі вікна повибивали. Одне крило валялося на землі. Вбитий Меллой висів на дверцятах, але обидва брата Бредлі були живі. Джордж відстрілювався з заднього сидіння. Його жінка, мертва сиділа поруч з ним: куля потрапила їй в око.
  
  Далеко Ел Бредлі не поїхав. Скоро його автомобіль ткнувся в бордюрний камінь і закляк. Він виліз з-за керма і побіг до Каналу. Його зрешетили кулями.
  
  Патрік Гоуді вислизнув з «шевроле» з таким виглядом, ніби збирається здатися, але потім вихопив револьвер тридцять восьмого калібру з наплічної кобури. Натиснув на спусковий гачок рази три, стріляючи навмання, а потім сорочка спалахнула у нього на грудях. Його відкинуло на борт «шевроле», він заскользил по ньому, поки не сів на підніжку. Патрік вистрілив ще раз і, наскільки мені відомо, тільки ця куля і зачепила одного з нас. Відрикошетила від чогось і черканула по руці Грега Коула. Залишила шрам, який він, напившись, всім показував, поки хто-то, може, Ел Нелл, не сказав йому, відвівши його вбік, що про те, що трапилося з бандою Бредлі краще мовчати.
  
  Хаузер знову вилізла з машини, і на цей раз її бажання здатися не викликало сумнівів, тому що вона підняла руки. Може, ніхто і не хотів її вбивати, але вона опинилася під перехресним вогнем і загинула під кулями.
  
  Джордж Бредлі зумів добігти до тієї лави біля Військового меморіалу, а потім чийсь постріл з рушниці розніс йому потилицю зарядом дробу. На землю він падав вже мертвим, надувши в штани.
  
  (Не віддаючи собі звіту в тому, що роблю, я взяв з банки ще одного лакричного хробака.)
  
  – Вони стріляли по автомобілям ще хвилину або дві, перш ніж вогонь почав стихати, – продовжив містер Кін. – Коли у чоловіків закипає кров, охолоджується вона не відразу. Саме тоді я озирнувся і побачив шерифа Саллівана за спинами Неллі та інших, які розташовані на сходах будівлі суду. Він стріляв у «шеві» з помпової рушниці «ремінгтон». Не дозволяй нікому говорити, що його там не було; Норберт Кін сидить перед тобою і говорить тобі, що він там був.
  
  До того часу, коли стрілянина припинилася, ці автомобілі вже й не виглядали як автомобілі – просто мотлох з валяющимися навколо осколками скла. Люди рушили до них. Ніхто не говорив ні слова. Тишу порушували лише завивання вітру та хрускіт скла під чобітьми. Саме тоді почалося фотографування. І ти повинен знати – коли справа доходить до фотографій, історія закінчується.
  
  Містер Кін погойдувався на своєму стільці, дивлячись на мене, шльопанці мірно стукали об підлогу.
  
  – Нічого такого в «Деррі ньюс» не написали, – тільки й зміг сказати я. Ранок газета вийшла із заголовком «ПОЛІЦІЯ ШТАТУ І ФБР ПЕРЕСТРІЛЯЛИ БАНДУ БРЕДЛІ В ЖАРКОМУ БОЮ». Нижче слідував підзаголовок: «За активної підтримки місцевої поліції».
  
  – Зрозуміло, немає. – Містер Кін радісно розсміявся. – Я бачив, як видавець, Мак Лафлін, всадив дві кулі у Джо Конклина.
  
  – Боже, – пробурмотів я.
  
  – Наївся лакриці, синку?
  
  – Наївся, – кивнув я. Облизнул губи. – Містер Кін, а як вдалося... при такій кількості свідків... приховати цю історію?
  
  – Так ніхто нічого не приховував. – На обличчі містера Кіна читалося щире здивування. – Просто про це багато не говорили. І справді, що сталося особливого? Того дня вбили не президента або містера Гувера 62. Точно так само відстрілюють скажених собак, укус яких – вірна смерть.
  
  – Але жінки?
  
  – Пара повій, – байдуже відмахнувся він. – Крім того, сталося це в Деррі, а не в Нью-Йорку або Чикаго. Місце, синку, визначає значимість новин нітрохи не менше, ніж те, що в цьому місці сталося. А тому заголовок про смерть дванадцяти осіб при землетрусі в Лос-Анджелесі набирають більшим шрифтом, ніж про вбивство трьох тисяч в який-небудь Богом забутій країні на Близькому Сході.
  
  «Крім того, сталося це в Деррі».
  
  Цю фразу я чув раніше і, припускаю, якщо продовжу розслідування, почую ще... і ще... і ще. Місцеві жителі вимовляють її точно так само, як могли б сказати: «З-за сили тяжіння», – спитай я їх, чому при ходьбі вони не відриваються від землі. Вони говорять про це як про закон природи, який повинен розуміти кожен чоловік. І, зрозуміло, найгірше в тому, що я розумію.
  
  Але у мене залишався ще одне питання, і я поставив його містеру Кіну:
  
  – В той день, коли почалася стрілянина, ви бачили когось незнайомого?
  
  Від швидкого відповіді містера Кіна температура у мене впала градусів на десять... або мені так здалося.
  
  – Ти про клоуна? Як тобі вдалося дізнатися про нього, синку?
  
  – Напевно, хтось сказав, – ухильно відповів я.
  
  – Я бачив його лише мельком. Як тільки почалася стрілянина, я ні на що інше не відволікався. Тільки раз озирнувся і побачив його під козирком кінотеатру «Біжу», за спинами цих шведів. Тільки він був не в клоунському костюмі або в чомусь такому, а в селянському комбінезоні з нагрудником і сорочці з бавовняної тканини під ним. Але особа покривав шар білого гриму, яким вони користуються, і на гримі червоніла намальована широченна клоунська посмішка. І в усі боки стирчали шматки штучних волосся. Помаранчевих. Смішно стирчали.
  
  Лол Мейк не бачив цього хлопця, а Біфф бачив. Тільки він все переплутав, бо думав, що бачив його в одному з вікон житлового будинку, розташованого ліворуч. Одного разу я запитав про клоуна у Джиммі Гордона – він загинув в Перл-Харборі, знаєш, пішов на дно разом зі своїм кораблем, здається, «Каліфорнією», – і він сказав, що бачив клоуна за Військовим меморіалом.
  
  Містер Кін похитав головою, посміхнувся:
  
  – Цікаво, як люди сприймають те, що відбувається навколо них в такій ситуації, а ще забавніше їх спогади про те, що сталося, коли все закінчується. Ти можеш почути шістнадцять різних історій, і жодна з них не співпаде з іншого. Візьми, наприклад, зброю цього клоуна...
  
  – Зброю? – перепитав я. – Так він теж стріляв?
  
  – Так, – кивнув містер Кін. – В той момент, коли я побачив його, він начебто стріляв з вінчестера з поворотним затвором, і тільки потім до мене дійшло – я так подумав, бо сам стріляв з такого вінчестера. Биффу Марлоу здалося, що клоун стріляв з «ремінгтона», тому що він сам стріляв з «ремінгтона». А коли я запитав Джиммі, той відповів, що клоун стріляв з «спрінгфілда», такого ж, як у нього. Цікаво, правда?
  
  – Цікаво, – видавив я. – Містер Кін... ніхто з вас не задавався питанням, а якого чорта там виявився клоун, тим більше в селянському комбінезоні?
  
  – Звичайно, – відповів містер Кін. – Дрібниця, ти розумієш, але ми задумалися. Вирішили, що це хтось із наших. Хотів взяти участь, але не бажав, щоб його впізнали. Може, член Міської ради. Хорст Мюллер або навіть Трейс Ноудлер, тоді наш мер. Або хто-небудь з практикуючих фахівців. Лікар або адвокат. Думаю, в такому гримі я б не дізнався і власного батька.
  
  Він розсміявся, і я запитав, що йому згадалося забавне.
  
  – Можливо, це був справжній клоун, – відповів він. – У двадцятих і тридцятих роках окружна ярмарок в Есті проводилася набагато раніше, ніж тепер, і була в самому розпалі того тижня, коли в Деррі завітала банда Бредлі. На окружній ярмарку виступали клоуни. Можливо, один із них почув, що ми теж влаштовуємо атракціон, і приїхав, бо захотів взяти в ньому участь.
  
  Він холодно посміхнувся.
  
  – Я вже закінчую, але хочу сказати тобі ще дещо-що, раз вже тобі цікаво і ти так уважно слухаєш. Мені розповів про це Біфф шістнадцять років тому, після кількох кухлів пива, які ми випили в бангорском «Пілота». Розповів ні з того ні з сього. За його словами, клоун висовувався з вікна так далеко, що Біфф навіть здивувався, як той не падає. Біфф говорив, що з вікна стирчали не тільки голова, плечі і руки. Біфф говорив, що клоун виліз з вікна по коліна, повис у повітрі, стріляючи по автомобілям, на яких приїхала банда Бредлі, з широченною червоної посмішкою на обличчі. «Він нагадував ліхтар з гарбуза, який сильно налякали» – так сказав Біфф.
  
  – Немов він літав, – підказав я.
  
  – Так, – погодився містер Кін. – Біфф сказав дещо ще. Щось не давало йому спокою не один тиждень. Він не міг зрозуміти, що саме. І начебто відповідь близько, крутиться на кінчику язика, але в руки не дається. Як комар або піщана мушка, яку не відігнати. Він сказав, що йому відкрилася істина як-то вночі, коли він піднявся з ліжка по малій нужді. Стояв перед унітазом, відливав, ні про що особливо не думаючи, і тут все встало на свої місця: стрілянина почалася в два двадцять п'ять, яскраво світило сонце, але цей клоун не відкидав тіні. Зовсім не відкидав.
  
  
  
  Частина 4
  
  Липень 1958 року
  
  Ти спиш, і чекаєш мене, і чекаєш вогню, і я несу тобі, вражений красою твоєю. Уражений.
  
  Вільям Карлос Вільямс. Патерсон
  
  З'явився я на світ, дівчинка-красуня,
  
  Подивіться, як кругла й пружна попка.
  
  Дав ляпанцю мені акушер, мовляв, з днем
  
  народження,
  
  Кицька теж хороша, всім на диво 63.
  
  Сідні Симьен 64. Моя кицька
  
  
  
  
  
  Глава 13
  
  Апокаліптична битва каменів
  
  
  
  1
  
  Білл приходить першим. Сидячи на стільці з високою спинкою біля самих дверей читального залу, він спостерігає, як Майк обслуговує останніх вечірніх відвідувачів: бабусю з кількома готичними романами кишенькового формату, чоловіка з величезним томом з історії Громадянської війни і худого підлітка, який хоче взяти книгу з наклейкою на верхньому куті пластикової обкладинки, вказує, що книга видається тільки на сім днів. Білл бачить, не відчуваючи ні подиву, ні гордості за власну прозорливість, що це його останній роман. Дивуватися він, схоже, вже не здатний, а прозірливість, зрештою, не більше ніж реальність, в яку повірив, але вона обернулася лише мрією.
  
  Симпатична дівчина в спідниці з шотландки, підлога якої скріплені великою золотою шпилькою («Господи, я не бачив такої вже не знаю скільки років, – думає Білл. – Невже вони повертаються?»), згодовує четвертаки ксерокса і копіює аркуш за аркушем, поглядаючи на великі годинники з маятником, які стоять за стійкою. Всі звуки, як і належить в бібліотеці, тихі і заспокійливі: поскрипування підошов і каблуків по червоно-чорному лінолеуму, мірне цокання годинника, отсчитывающих секунду за секундою, котяче бурчання копіювальної машини.
  
  Юнак бере роман Вільяма Денбро і підходить до дівчини у ксерокса в той самий момент, коли та закінчує копіювання і починає збирати свої листи.
  
  – Оригінал можеш залишити на столі, Мері, – говорить Майк. – Я приберу.
  
  Дівчина обдаровує Майка вдячною посмішкою.
  
  – Спасибі, містер Хенлон.
  
  – Спокійної ночі. Спокійної ночі, Біллі. Ідіть відразу додому.
  
  – Бука схопить тебе, якщо ти не будеш... обережний! – страшним голосом вимовляє Біллі, худий юнак, і обіймає дівчину за талію.
  
  – Не думаю, що воно польстится на таких виродків, як ви, – говорить Майк, – але тим не менш будьте обережні.
  
  – Будемо, містер Хенлон, – відповідає дівчина цілком серйозно і кулачком легенько б'є юнака в плече: – Пішли, виродок, – і хихикає. І в цю мить з симпатичною бажаною старшокласниці перетворюється в незграбну одинадцятирічну дівчинку-підлітка, який у свій час була Беверлі Марш... коли вони проходять повз, Білла вражає її краса... і він відчуває страх; хоче підійти до хлопця і сказати йому, що додому він повинен йти добре освітленими вулицями і не озиратися, якщо хто-то з ним заговорить.
  
  «На скейтборді обережним бути не можна, містер», – вимовляє фантомний голос в голові Білла, і він посміхається сумною посмішкою дорослого.
  
  Спостерігає, як юнак відкриває дівчині двері. Вони виходять у вестибюль, зближуються, і Білл готовий поставити роялті за книгу, яку юнак по імені Біллі тримає під пахвою, що той поцілував дівчину, перш ніж відкрити зовнішню двері. «Дурень ти, Біллі, якщо не поцілував, – думає Білл. – А тепер доведи її до будинку цілою і неушкодженою. Заради бога, доведи її до будинку цілою і неушкодженою».
  
  – Зараз прийду, Великий Білл! – кричить йому Майк. – Трохи приберусь, і все.
  
  Білл киває, кладе ногу на ногу. Паперовий пакет, який лежить на колінах, стиха шелестить. У пакеті пінта бурбона, і Білл думає, що ніколи в житті йому не хотілося так випити, як зараз. Він впевнений, якщо не лід, то вода у Майка напевно знайдеться, і відчуває, що зійде і вода, тим більше що потрібно її трохи.
  
  Він думає про Сильвере, прислоненном до стіни Майкова гаража на Палмер-лейн. І, цілком природно, його думки перескакують до того дня, коли вони всі зустрілися в Пустки (всі, крім Майка) і кожен знову переказав свою історію: прокажений під ганком; мумія, що йде по льоду; кров з зливного отвору, і мертві хлопчики у Водонапірній башті, і рухомі фотографії, і перевертні, що переслідують маленьких хлопчиків по пустинних вулицях...
  
  В той день, напередодні свята Четвертого липня, вони пішли в Пустку далі, ніж завжди, тепер він це згадує. У місті стояла спека, а в тіні на східному березі Кендускига панувала прохолода. Він пам'ятає, що неподалік знаходився один з бетонних циліндрів, мірно дзижчить сам з собою, зовсім недавно ксерокс дзижчав для симпатичної старшокласниці. Білл згадує і дзижчання, і те, як, покінчивши з історіями, всі подивилися на нього.
  
  Вони хотіли, щоб він сказав їм, що тепер робити, а він цього не знав. І незнання викликало розпач.
  
  Дивлячись на величезну тінь Майка, що переміщається по обшитої темними дерев'яними панелями стіни залу довідкової літератури, Білл раптово усвідомлює: він не знав, що робити, тому що 3 липня вони зібралися не в повному складі. Остаточно їх команда сформувалася пізніше, в занедбаному гравійному кар'єрі, який перебував за звалищем, де вибратися з Пустки не становило праці, точно так само, як на Канзас-стріт і на Меріт-стріт. Власне, саме над кар'єром зараз проходив ділянку автомагістралі. Назви у кар'єра не було; його давно вже закинули, обсипані схили заросли травою і кущами. Однак боєзапасу там вистачало – у всякому разі, вистачило для апокаліптичної битви каменів.
  
  Але до того, на березі Кендускига, Білл не знав, що сказати... що вони хотіли від нього почути? Що він сам хотів їм сказати? Він згадує, як переводив погляд з одного обличчя на інше... дивився на Бена, Бев, Едді, Стена, Річі. І згадує музику. Літл Річард. «Вомп-бомп-е-ломп-бомп...» Музику. Тиху. І іскорки світла, що б'ють йому в очі. Він згадує іскорки світла, що б'ють йому в очі, тому що...
  
  
  
  2
  
  Річі повісив транзисторний приймач на саму нижню гілку дерева, до якого привалился. І хоча всі вони сховалися в тіні, сонячні промені, відбиті від поверхні води Кендускига, били в хромований корпус радіоприймача, а потім вже добиралися до очей Білла.
  
  – У-прибери е-цю ш-туковину, Рі-і-ічі, – попросив його Білл. – О-вона мо-еня з-сліпить.
  
  – Звичайно, Великий Білл, – тут же відповів Річі, без всяких дотепів. Він не тільки зняв радіоприймач з гілки, але і вимкнув, про що Білл відразу ж пошкодував; тиша, порушувана лише плескотом води та далеким мірним гудінням насосів дренажної системи, стала дуже гучною. Їх погляди схрещувалися на особі Білла, і йому хотілося запропонувати їм дивитися кудись ще: чого так на нього витріщатися? Він що, дивак якийсь?
  
  Але, зрозуміло, вчинити так він не міг, тому що вони чекали одного: щоб він сказав їм, що тепер робити. Те, що вони дізналися, давило тягарем, і вони розраховували, що він вкаже їм вірний шлях. «Чому я?!» – йому хотілося закричати, але, зрозуміло, він знав відповідь на це питання. Тому що, подобалося йому це чи ні, іншого кандидата на роль лідера не було. Тому що він висував ідеї, тому що його брата вбили невідомо що, але головним чином тому, що він (як саме, він до кінця так і не зрозуміє) став Великим Біллом.
  
  Він подивився на Беверлі і швидко відвів погляд від безтурботного довіри, яке читалося в її очах. Та й взагалі, коли він дивився на Беверлі, в нижній частині живота виникали якісь дивні відчуття. Тріпотіння.
  
  – Ми не-не мо-ожем піти в олицию, – нарешті сказав він. Навіть для його вух голос звучав хрипко і дуже голосно. – Ми не-е мо-ожем по-ойти і до на-ашим п-предкам. Якщо то-тільки... – Він з надією подивився на Річі. – К-на-асчет т-про твого батька і ма-атери, Стерво? Про-вони‐начебто але-ормальные?
  
  – Люб'язний, – відповів Річі Голосом дворецького Тудлса, – ви точно нічого не розумієте, кажучи так про моїх мамєнькі і папеньке. Вони...
  
  – Переходь на американський, Річі, – подав голос Едді, який сидів поруч з Беном. Там він влаштувався по одній простій причині: тінь Бена повністю накривала його. Особою – маленьким, зморщеним, заклопотаним – Едді нагадував дідка. Права рука стискала інгалятор.
  
  – Вони подумають, що мене пора відправляти в «Джуніпер-Хілл». – Сьогодні Річі прийшов у старих окулярах. Днем раніше дружок Генрі Бауэрса, якого звали Кард Джейгермейер, підкрався до Річі ззаду, коли той виходив з кафе з ріжком фісташкового морозива. «Ти водиш!» – закричав Джейгермейер, який важив більше Річі на добрих сорок фунтів, і з силою вдарив Річі по спині зчепленими руками. Річі полетів у зливну канаву, залишившись без окулярів і без ріжка з морозивом. Ліве скло розбилося, і мати Річі страшенно на нього розсердилася, а від його виправдань відмахнулася.
  
  «Я знаю тільки одне: ти занадто багато часу болтаешься без діла, – заявила вона йому. – Схоже, Річі, ти думаєш, що десь росте очечное дерево і ми знімаємо з нього нову пару очок, як тільки ти розбиваєш стару».
  
  «Але, мама, цей хлопець штовхнув мене, зайшов ззаду, цей великий хлопець, і штовхнув мене...» – Річі вже ледь не плакав. Він не міг переконати матір вникнути в ситуацію, і безсилля завдавало більше болю, ніж відправив у канаву удар Карда Джейгермейера, такого тупого, що його навіть не направили в літню школу.
  
  «Я не хочу нічого про це чути, – сухо викарбувала Меггі Тозиер. – Але коли ти в наступний раз побачиш свого батька, який прийде додому, ледве тримаючись на ногах, відпрацювавши допізна три дні поспіль, подумай про це, Річі. Будь ласка, подумай».
  
  «Але, мамо...»
  
  «Я сказала, вистачить», – різко і остаточно обірвала сина Меггі... гірше того, по голосу відчувалося, що вона ось-ось заплаче. Вона вийшла з кімнати і ввімкнула телевізор, занадто голосно. А Річі, такий нещасний, залишився сидіти за кухонним столом.
  
  Це спогад і змусило Річі знову похитати головою.
  
  – Батьки в мене нормальні, але такого вони ніколи не повірять.
  
  – А до-як асчет д-інших ре-ебят?
  
  І вони почали озиратися – Білл згадає про це багато років тому, – немов шукали того, кого немає поруч.
  
  – Яких? – В голосі Стена чулося сумнів. – Я не можу назвати когось, кому можна довіряти.
  
  – Тим не ме-енее... – почав Білл з тривогою в голосі, а потім виникла коротка пауза: Білл думав, як продовжити.
  
  
  
  3
  
  Якби Бену Хэнскому задали таке питання, він би відповів, що Генрі Бауерс ненавидить його більше, ніж будь-якого іншого члена Клубу невдах з-за того, що сталося в той день, коли вони з Генрі стрибнули в Пустку з Канзас-стріт, і в інший день, коли він, Річі і Беверлі втекли з «Аладдіна», але насамперед тому, що він не дав Генрі списати річну контрольну, в результаті чого Генрі відправили в літню школу і той в черговий раз накликав на себе гнів батька, недоумкуватого Буча Бауэрса.
  
  Якби запитали Річі, він би сказав, що Генрі ненавидить його більше інших з-за того дня, коли він провів Генрі і його мушкетерів, пішовши від них в Універмазі Фриза.
  
  Стен Уріс сказав би, що Генрі ненавидить його більше всіх, оскільки він єврей (коли Стен вчився у третьому класі, а Генрі в п'ятому, як-то взимку Генрі тер обличчя Стена снігом до тих пір, поки у Стена не пішла кров, і він не почав кричати від болю і страху).
  
  Білл Денбро вірив, що Генрі Бауерс ненавидів його найбільше, тому що він був худорлявим, тому що він заїкався і тому що любив красиво одягатися («По-о-огляньте на е-е-цього р-р-паршивого пе-е-едика!» – вигукнув Генрі в День професійної орієнтації, який проводився в школі в квітні, а Білл прийшов у краватці; і ще до кінця дня краватка з нього зірвали і повісили на дерево, що росте на Картер-стріт, далеко від школи).
  
  Генрі Бауерс дійсно ненавидів всіх чотирьох, але хлопчисько з Деррі, який займав першу сходинку в особистому хіт-параді ненависті Генрі, до третього липня не мав до Клубу невдах ні найменшого відношення. Перший рядок належала Майклу Хэнлону, чорношкірого хлопчика, який жив у чверті милі від ферми Бауэрса.
  
  Батька Генрі, Оскара Бауэрса на прізвисько Буч, абсолютно справедливо вважали недоумкуватим. На погіршення свого фінансового, фізичного і душевного стану він вініл сім'ю Хэнлонов взагалі, а батька Майка в особливості. Буч обожнював розповідати своїм трохи друзям і єдиному синові про те, як Уілл Хенлон засадив його у в'язницю округу, коли всі його, Хэнлона, кури повиздихали.
  
  – Щоб йому виплатили страховку, розумієте. – Він оглядав своїх слухачів і його очі виблискували драчливостью (тільки-спробуйте-мене-перебити), як у капітана Біллі Бонса в «Адміралі Бенбоу». – Деякі з його друзів збрехали, щоб підтвердити його слова, і мені довелося продати мій «меркурій».
  
  – Хто збрехав, тато? – запитав тоді восьмирічний Генрі, обурюючись через несправедливість, допущена по відношенню до батька. Про себе він подумав, що знайде цих брехунів, коли виросте, обмажет їх медом, зв'яже і посадить в мурашник, як у деяких вестернах, які показували по суботах в кінотеатрі «Біжу».
  
  І оскільки його син ніколи не втомлювався слухати цю історію (хоча, якщо б Буча запитали, він заявив, що розповідав все як було), Бауерс-старший заливав його вуха ненавистю і скаргами на важку долю. Він пояснював синові, що все ніггери дурні, але деякі ще й хитрі, що в глибині душі всі вони ненавидять білих чоловіків і хочуть переорати «борозенку» білої жінки. Може, справа зовсім не в страховці за подохших курок, говорив Буч. Може, Хенлон хотів покласти на нього провину, тому що бачив у ньому конкурента, який торгує тієї ж продукцією. Він так і вчинив, в цьому можна не сумніватися, як ми не сумніваємося в тому, що гівно прилипне до ковдрі. А потім в місті знайшлися білі ревнителі ніггера, які погодилися підтвердити його слова, та ще й пригрозили відправити Буча в'язниці штату, якщо той не заплатить ніггеру. «І чому ні? – раз по раз питав Буч свого сина, який слухав, широко розплющивши очі, мовчазний і з брудною шиєю. – Чому ні? Я всього лише людина, який бився з японцями за свою країну. Таких, як я, багато, а він єдиний в окрузі ніггер».
  
  Після історії з курми одна неприємна подія слідувало за іншим. На тракторі «Дір» лопнула тяга; на північному поле зламалася борона; чиряк на шиї почав наривати, і його довелося розкрити, потім почав наривати знову, і справа закінчилася хірургічним втручанням; ніггер використовував гроші, отримані нечесним шляхом для того, щоб збивати ціни Буча, і покупці перетекли до нього.
  
  Генрі тільки й чув: ніггер, ніггер, ніггер. Все ставилося в провину ніггеру. У ніггера гарний білий будинок з другим поверхом і котлом на рідкому паливі, тоді як Буч, його дружина і син вимушені жити чи не в халупі з оббитими руберойдом стінами. Коли ферма не приносила доходу і Бучу доводилося якийсь час працювати в лісі, вина все одно лягала на ніггера. І коли їх криниця пересохла в 1956 році, винуватець залишився колишнім.
  
  У той же рік Генрі, тоді десятирічний, почав підгодовувати собаку Майка, Містера Чипса, бульонными кісточками і картопляними чіпсами. Дуже скоро Містер Чіпс виляв хвостом і втік на поклик Генрі. І одного разу Генрі згодував йому фунт гамбургера, щедро присмаченого отрутою для комах. Отрута він знайшов у сараї і три тижні збирав гроші, щоб купити м'ясо Костелло».
  
  Містер Чіпс з'їв половину отруєного м'яса і зупинився. «Давай, закінчуй бенкет, ниггерская псина», – прошипів Генрі. Містер Чіпс завиляв хвостом. Генрі кликав його так з самого початку, і він думав, що це всього лише ще одна кличка. Коли почалися болі, Генрі дістав з кишені білизняну мотузку і прив'язав Містера Чипса до берези, щоб той не міг втекти додому. А потім сів на плоский, нагрітий сонцем камінь, сперся підборіддям на долоні і спостерігав, як собака вмирає. Сидіти довелося довго, але Генрі вважав, що витратив час не даремно. В кінці у Містера Чипса почалися судоми, а з рота потекла зелена піна.
  
  «І як тобі це подобається, ниггерская собака? – запитав Генрі собаку, яка повернула очі на звук голосу Генрі і спробувала вильнути хвостом. – Тобі сподобався твій ленч, гівняна дворняга?»
  
  Коли собака померла, Генрі відв'язав мотузку, пішов додому і розповів батькові про те, що зробив. До того часу старший Бауерс вже зовсім з'їхав з глузду; роком пізніше дружина піде від нього після того, як він поб'є її мало не до смерті. Генрі точно так само боявся батька, а іноді страшенно ненавидів, а й любив. І в той день, розповівши про отруєння псини, відчув, що нарешті підібрав ключик до батьківської любові, оскільки Буч вдарив сина по спині (так сильно, що Генрі ледь не повалився на підлогу), привів у вітальню і дав пива. Тоді Генрі вперше спробував пиво і все життя буде асоціювати його смак з двома позитивними емоціями: перемогою і любов'ю.
  
  «Добра справа, і чудово зроблено!» – вигукнув божевільний батько Генрі. Вони цокнулися коричневими пляшками і випили. Наскільки міг зрозуміти Генрі, ніггери так і не дізналися, хто їх убив собаку, але припускав, що певні підозри у них виникли. Він сподівався, що виникли.
  
  Інші члени Клубу невдах бачили Майка тільки здалеку, тобто знали про його існування – не могли не знати, раз вже Майк був єдиним у місті негритянським дитиною, – але не більше того, тому що Майк не ходив до початкової школи Деррі. Його мати була побожною баптистської, і Майка відправили в Церковну школу на Нейболт-стріт. Між географією, літературою та арифметикою там ще вивчали Біблію, розбирали значення десяти заповідей в безбожному світі і обговорювали повсякденні моральні проблеми (що робити, якщо на твоїх очах приятель щось украв або вчитель при тобі згадав ім'я Господа всує).
  
  Майка Церковна школа цілком влаштовувала. Траплялося, він підозрював, що чогось позбавлений – скажімо, більш активного спілкування з дітьми свого віку, – але з цим погоджувався почекати до середньої школи. Він, звичайно, трохи нервував, через колір своєї шкіри, але, з іншого боку, наскільки він бачив, його матір і батька в місті поважали, і Майк сподівався, що так само будуть ставитися і до нього.
  
  Виняток з цього правила становив, само собою, Генрі Бауерс.
  
  І хоча Майк намагався цього не показувати, Генрі викликав у нього жах. У 1958 році Майк, стрункий і добре складений, зростанням перевершував Стенлі Уриса, але Білла Денбро ще не наздогнав. Його швидкі ноги кілька разів рятували його від кулаків Генрі. І, зрозуміло, він навчався в іншій школі. З-за цього, плюс через різницю у віці, їх шляхи рідко перетиналися. І Майк докладав усіх зусиль до того, щоб якомога рідше зустрічатися з Генрі. Іронія долі: хоча Генрі ненавидів Майка Хэнлона більше, ніж будь-якого іншого хлопця в Деррі, Майку діставалося від нього менше, ніж іншим.
  
  Але все-таки діставалося. Навесні, після вбивства собаки Майка, Генрі вискочив з кущів, коли Майк йшов у місто, щоб взяти книги в бібліотеці. Був кінець березня, сонечко припікало, за такої погоди Майк міг би поїхати і на велосипеді, але в ті дні тверде покриття на Уитчем-роуд обрывалось відразу за фермою Бауэрсов, а це означало, що в березні дорога перетворювалася в болото.
  
  «Привіт, ніггер», – осклабился вискочив з кущів Генрі.
  
  Майк позадкував, стріляв поглядом то направо, то наліво, вишукуючи шанс на порятунок. Він знав: якщо вдасться проскочити повз Генрі, то він зможе від нього втекти. Генрі був крупніше, сильніше, але і повільнішим.
  
  «Хочу зробити собі смоляне чучелко. – Генрі насунувся на Майка. – Ти для цього недостатньо чорний, але я це зараз виправлю».
  
  Майк глянув ліворуч і трохи нахилився в ту ж сторону. Генрі проковтнув приманку – рвонувся туди ж, занадто різко і швидко, щоб відразу змінити напрямок руху. А Майк, рухливий і верткий, метнувся праворуч (у середній школі він вже на другому році навчання потрапить в основний склад футбольної команди, і лише перелом ноги в останньому сезоні завадить йому встановити шкільний рекорд за отриманими очками). І він легко б проскочив повз Генрі, якби не бруд. На ній Майк послизнувся і впав на коліна. Генрі навалився на нього, перш ніж він встиг піднятися.
  
  «Ниггерниггерниггер!» – волав Генрі, немов у релігійному екстазі, валяя Майка по бруду. Бруд лізла Майку під комір куртки, брюки. Він відчував, як бруд набивається в черевики, але не плакав, поки Генрі не почав кидати бруд йому в обличчя, забивши обидві ніздрі.
  
  «Тепер ти чорний! – тріумфально кричав Генрі, втираючи бруд Майку в волосся. – Тепер ти ДІЙСНО чорний! – Він рвонув вгору поплиновую куртку Майка і сорочку і вивалив жменю бруду йому на пупок. – Тепер ти чорний, як опівночі в ШАХТІ! – тріумфально кричав Генрі. І плесканул Майку брудом в обидва вуха. Потім підвівся, засунув брудні руки під ремінь і закричав: – Я вбив твою собаку, чорний хлопчик!» – але Майк цього не почув: слова заглушила бруд, що забила вуха, і його власні ридання.
  
  Генрі штовхнув бруд ногою, обливши Майка чорними бризками, повернувся і пішов додому, не оглядаючись. Трохи пізніше Майк піднявся з калюжі і, все ще плачучи, теж попрямував додому.
  
  Мати Майка, звичайно, прийшла в лють; вона хотіла, щоб Уїлл Хенлон подзвонив шерифу Бортону і той заїхав до Бауэрсам ще до заходу сонця. «Він і раніше зачіпав Майки, – почув Майк її голос. Він сидів у ванній, а його батьки розмовляли на кухні. Він наповнив Ванну другий раз. Перша порція стала чорною, ледь він у неї сіл. Від люті мати навіть заговорила з техаським доганою, і Майк ледь розумів. – Хай з ним розбереться закон, Уїлл Хенлон! І з псом, і зі щеням! Виклич міліцію, ти чуєш мене?»
  
  Уілл чув, але до шерифа не звернувся. А коли жінка трохи заспокоїлась (Майк до того часу вже дві години як спав), нагадав їй правду життя. Шеф Бортон – не шеф Салліван. Якщо б його курей потруїли при шерифі Бортоне, він би ніколи не отримав двохсот доларів і йому довелося б просто утереться; деякі люди встають з тобою пліч-о-пліч, якщо правда на твоєму боці, а деякі – ні; і Бортон ставився до других, бо був розмазнею.
  
  – У Майка і раніше виникали проблеми з цим хлопцем, так, – погодився він з Джесікою. – Але не так щоб багато, тому що він цурався Генрі Бауэрса. Після цього випадку він стане ще більш обережним.
  
  – Ти збираєшся спустити йому це з рук?
  
  – Як я розумію, Бауерс розповідає синові різні історії про наших взаєминах, і той ненавидить всю нашу родину. До того ж батько напевно говорив йому, що білий чоловік повинен ненавидіти ніггерів. Звідси все і йде. Наш син негр, і змінити цього я не можу, як і не можу сказати тобі, що Генрі Бауерс буде останнім, від кого йому дістанеться лише тому, що у нього коричнева шкіра. Йому доведеться стикатися з цим все життя, як я стикаюся і як ти стикаєшся. Та в тій самій Церковній школі, куди він ходить по твоєму наполяганням, вчителька сказала їм, що чорні не так гарні, як білі, оскільки Хам, син Ноя, дивився на свого батька, п'яного і голого, а от два інших хлопчика відвели очі. Тому сини Хама назавжди приречені рубати дрова та носити воду. І Майки каже, що вона, розповідаючи цю історію, дивилася на нього.
  
  Джессіка підвела очі на чоловіка, притихла й нещасна. Дві сльози, по одній з кожного ока, з'явилися і повільно поповзли по щоках.
  
  – І нікуди від цього не дітися?
  
  Відповів він м'яко, але безжально. В ті часи дружини вірили чоловікам, і у Джесіки не було підстав сумніватися в її Уилле.
  
  – Ні. Від слова «нігер» нікуди не дітися ні тепер, ні в світі, в якому нам випало жити, тобі і мені. Ніггери Мена все одно ніггери. Інший раз я думав, що повернувся в Деррі з однієї причини – тут про це не забудеш. Але я поговорю з хлопчиком.
  
  На наступний день він покликав Майка в комору. Сів на дишло борони, поплескав по ній, запрошуючи сина сісти поруч.
  
  – Тобі краще б триматися подалі від цього Генрі Бауэрса.
  
  Майк кивнув.
  
  – Його батько дивакуватий.
  
  Майк знову кивнув. Про це в місті говорили. Майк лише кілька разів мигцем бачив Бауэрса-старшого і тільки отримав підтвердження цього висновку.
  
  65– Я не кажу, що у нього трохи з'їхав дах. – Уїлл закурив баглеровскую цигарку і подивився на сина. – Він в трьох кроках від божевілля. І таким повернувся з війни.
  
  – Мені здається, Генрі теж псих. – Майк говорив тихо, але твердо, що Уілла порадувало... хоча, куди як більш навчений життям, ледь не загинув у спаленном клубі, який називався «Чорну пляму», не вірив, що така дитина, як Генрі, міг бути божевільним.
  
  – Знаєш, він занадто багато слухав батька, але це природно, – відповів Вілл. І проте в цьому питанні Майк був ближче до істини. Чи То з-за тісного спілкування з батьком, то з якоїсь іншої причини – через чийогось зовнішнього впливу – Генрі повільно, але невідворотно скочувався в безодню божевілля. – Я не хочу, щоб ти завжди і від усього тікав, – продовжив Вілл, – але оскільки ти негр, інший раз це оптимальний вихід. Ти розумієш, про що я?
  
  – Так, тату, – відповів Майк, думаючи про Боба Готиере, який намагався пояснити Майку, що «ніггер» не може бути поганим словом, так як воно не сходить з язика його батька. Більш того, переконував Майка Боб, це гарне слово. Коли учасник телепрограми «Бокс по п'ятницях» отримував добру прочуханку, але залишався на ногах, його батько казав: «Голова в нього така ж міцна, як у ніггера»; коли хтось відрізнявся на роботі (містер Готиер працював на м'ясопереробному заводі «Старий біф»), його батько казав: «Цей хлопець працює, як ніггер». «І мій батько такий же християнин, як твій», – закінчив Боб. Майк пам'ятав, як дивився на біле серйозне обличчя Боба Готиера, обрамлене капюшоном лижного костюма, і відчував... ні, не злість – нескінченну смуток. Йому хотілося плакати. Він бачив в особі Боба щирість і добрі наміри, але відчував самотність, відчуженість і прірву, що розділяла його і цього хлопчика.
  
  – Я бачу, ти розумієш, про що я. – Уїлл поплескав сина по волоссю. – І якщо дійде до бійки, ти повинен обміркувати свої дії. Повинен запитати себе, чи варто заради Бауэрса лізти на рожен. Варто?
  
  – Ні, – відповів Майк. – Думаю, що не варто.
  
  Минув якийсь час, перш ніж він змінив свою думку. І сталося це 3 липня 1958 року.
  
  
  
  4
  
  Коли Генрі Бауерс, Віктор Крісс, Рыгало Хаггингс, Пітер Гордон і розумово відсталий старшокласник Стів Седлер (його прозвали Лось, як одного з персонажів «Арчі комікс») гнали захеканого Майка Хэнлона через вантажний двір до перебувала в півмилі Пустки, Білл та інші члени Клубу невдах все ще сиділи на березі Кендускига, розмірковуючи над стояла перед ними проблемою.
  
  – Ду-думаю, я з-знаю, пан де е-його шукати, – нарешті перервав паузу Білл.
  
  – В каналізації, – сказав Стен, і все підстрибнули від раптового тріска. Едді винувато посміхнувся, повертаючи інгалятор на коліна.
  
  Білл кивнув:
  
  – Не-everal д-днів то-му на-азад я ра-аспрашивал мо-про-про-про батька ка-анализационной сі-истеме.
  
  «Раніше тут було болото, – пояснив Зак сину, – і батьки-засновники примудрилися розташувати центр міста в найгіршій його частини. Та частина каналу, що прокладена під Центральною і Головною вулицями і виходить на поверхню у Бессі-парк, насправді дренажна канава, за якою, так вже вийшло, протікає Кендускиг. Більшу частину року ці дренажні тунелі практично порожні, але вони грають важливу роль навесні для відведення надлишків води або при повенях... – він помовчав, можливо, згадуючи повінь минулого року, коли втратив молодшого сина, – ...завдяки насосів».
  
  «На-а-асосам?» – перепитав Білл, трохи відвернувши голову, навіть не подумавши про це. Коли він сильно заїкався, з губ летіла слина.
  
  «Дренажних насосів, – уточнив отець. – Вони в Пустки. Бетонні циліндри, які виступають із землі на три фути».
  
  «Б-Б-Бен Хе-е-енськ на-азывает їх ш-ш-шахтами мо-о-орлоков». – Посміхнувся білл.
  
  Посміхнувся і Зак... тільки тінню усмішки, властивої йому в минулому. Вони були в майстерні Зака, де той неуважно крутив у руці нагель 66.
  
  «Насправді це грязьові насоси, малюк, – уточнив Зак. – Вони встановлені в циліндрах на глибині близько десяти футів і прокачують нечистоти і стоки, коли рівень землі рівна або навіть трохи піднімається. Механізми ці старі, і місту давно пора купити нові насоси, але Міська рада завжди посилається на бідність, коли це питання включають у порядок денний засідання бюджетного комітету. Якби я отримував четвертак всякий раз, коли мені доводилося, стоячи по коліна в багні, ремонтувати ці насоси... але тобі, мабуть, нецікаво все це слухати, Білл. Чому б тобі не подивитися телик? Здається, сьогодні показують «Шугарфут» 67.
  
  «Я хо-очу по-о-ослушать», – відповів Білл, і не тільки з-за зробленого раніше висновку, що під Деррі мешкає щось жахливе.
  
  «А чому ти хочеш послухати про грязьових насосах?»
  
  «До-доповідь у ш-школі», – відповів Білл.
  
  «Зараз канікули».
  
  «У наступному го-року».
  
  «Знаєш, це досить нудна тема, – похитав головою Зак. – Учитель, напевно, поставить тобі двійку за те, що ти його усыпишь. Дивись – це Кендускиг, – він провів пряму лінію по тонкому шару тирси на столі, з щілини в якому стирчала ножівка, – а це Пустище. Оскільки центр розташований нижче житлових кварталів... Канзас-стріт, Олд-Кейп або Західного Бродвею... більшу частину стоків центру міста доводиться відкачувати в річку. Стічні води з житлових будинків в основному потрапляють в Пустку своїм ходом. Розумієш?»
  
  «Д-д-да», – відповів Білл, присуваючись до батька, щоб краще розглянути малюнок, тепер його плече стосувалося передпліччя батька.
  
  «Коли-небудь стічні води перестануть безпосередньо скидати в річку, і на цьому буде поставлено хрест. Але поки ці насоси стоять у... як їх назвав твій приятель?»
  
  «У шахтах морлоків», – відповів Білл без всякого заїкання; ні він сам, ні його батько цього не помітили.
  
  «Так. Ці насоси потрібні для перекачування стоків, і зі своєю роботою вони справляються дуже навіть непогано. Якщо тільки не йде сильний дощ і обсяг стоків не зростає багаторазово. Бо хоча самопливні дренажі і колектори стічних вод з насосами повинні функціонувати незалежно, насправді вони то і справа перетинаються. Бачиш? – Він намалював кілька іксів, що відходять від Кендускига, і Білл кивнув. – Щодо дренування води тобі потрібно знати наступне – вода тече куди тільки може. Якщо вона піднімається високо, то починає заповнювати та дренажі, і колектори. Коли вода в самопливних дренажах піднімається досить високо, вона заливає ці насоси, викликає в них коротке замикання. Додає мені клопоту, бо я повинен їх лагодити».
  
  «Тато, а про-вони великі, ці дренажі і колектори?»
  
  «Тебе цікавлять розміри?»
  
  Білл кивнув.
  
  «Головні дренажні колектори діаметром, напевно, в шість футів. Другорядні, що відходять від житлових кварталів, думаю, фути три або чотири. Деякі трохи більше. І повір мені, Біллі, коли я тобі це кажу, – більше того, можеш сказати своїм друзям: ви ніколи не повинні лізти в ці труби, ні в грі, ні на спір, ні чого-небудь ще».
  
  «Чому?»
  
  «Їх будували з десяток різних міських рад починаючи з 1885 року. Під час Депресії Управління громадських робіт побудувало додаткові дренажну і каналізаційну системи, тоді на громадські роботи виділяли багато грошей. Але хлопця, який керував цими проектами, вбили Другої світової, а п'ять років через департамент водопостачання виявив, що креслення дренажної системи по більшій частині пропали. Приблизно дев'ять фунтів креслень безслідно зникли між 1937 і 1950 роками. Я хочу, щоб ти це собі усвідомив – ніхто не знає, куди і чому йдуть всі ці чортові тунелі і труби.
  
  Коли вони працюють, нікому немає до цього справи. Коли не працюють, трьом або чотирьом бідолахам з департаменту водопостачання доводиться з'ясовувати, який насос залило або в якомусь тунелі утворилася пробка. І коли вони спускаються вниз, то обов'язково беруть з собою ленч. Внизу темно, смердить, і там пацюки. Цього вже достатньо для того, щоб не лізти туди, але є й ще одна, більш вагома причина – в дренажній системі можна заблукати. Таке вже траплялося».
  
  Заблукати під Деррі. Заблукати в каналізаційних тунелях. Думка ця настільки жахнула Білла, що пару секунд він не міг вимовити ні слова. Потім запитав:
  
  «Але хіба туди не могли ослать людей, щоб на-анести...»
  
  «Мені потрібно закінчити з цими нагелями, – різко обірвав його Зак і обернувся до сина спиною. – Іди в хату і дивися телевізор».
  
  «Н-н-але па-а-а...»
  
  «Іди, Білл». – І Білл знову відчув холод. Той самий холод, який перетворював вечері на тортури, коли батько проглядав журнали з електротехніки (він сподівався на підвищення в наступному році), а мати читала один з нескінченних англійських детективів: Марш, Сейерс, Іннеса, Оллингэм. Від цього холоду їжа повністю втрачала смак; все одно що їсти заморожене блюдо, так і не побував в духовці. Іноді після вечері він йшов у свою кімнату і лежав на ліжку, тримаючись за живіт, який скручивало спазмами, і думав: «Через сутінок стовп біліє, опівночі привид столбенеет». Після смерті Джорджа він дедалі частіше згадував цю скоромовку, хоча мати навчила його їй ще за два роки до смерті Джорджа. Для Білла ця скоромовка перетворилася в талісман: в той день, коли він зможе підійти до матері і, дивлячись їй в очі, вимовити цю скоромовку, не запинаючись і не заїкаючись, холод зникне; очі матері спалахнуть, вона обійме його і скаже: «Чудово, Біллі! Який гарний хлопчик! Який гарний хлопчик!»
  
  Про це він, зрозуміло, нікому не казав. Ніякі тортури не змусили б його видати цю таємну фантазію, яка зберігалася в глибині його серця. Ні диба, ні іспанський чобіт, ні дикі коні, до яких його прив'язали б, щоб розірвати. Якщо б він зміг вимовити цю фразу, якої мати мимохідь навчила його одним суботнім ранком, коли вони з Джорджем дивилися на Гая Медісона і Енді Дівайна в «Пригоди Дикого Білла Хикока», вона стала б поцілунком, розбудив Сплячу Красуню, вирвали її з холодних снів у теплий світ любові казкового принца.
  
  «Через сутінок стовп біліє, опівночі привид столбенеет».
  
  Нічого цього він не сказав своїм друзям 3 липня – але переказав все, що дізнався від батька, каналізаційної та дренажної системах Деррі. Вигадка давався Біллу легко і невимушено (інший раз вигадка розповідалося навіть легше правди), і тепер розмова з батьком знайшов вигаданий фон, відмінний від реального: він і його старий, розповів Білл, разом дивилися телевізор і пили каву.
  
  – Твій батько дозволяє тобі пити каву? – спитав Едді.
  
  – До-о-звичайно, – відповів Білл.
  
  – Здорово! – закричав Едді. – Моя мати кави мені не дає. Каже, що міститься в ньому кофеїн небезпечний для здоров'я. – Він помовчав. – Але сама п'є багато кави.
  
  – Мій отець дає мені пити каву. Якщо я хочу, – вставила Беверлі, – але він би мене вбив, якщо б дізнався, що я курю.
  
  – Чому ви так упевнені, що ця тварюка в каналізації? – запитав Річі, переводячи погляд з Білла на Стена Уриса і знову на Білла.
  
  – В-все на е-у-у-вказує, – відповів Білл. – Го-олоса, ко-я з-чула Бе-е-еверли, до-оносились з з-зливного про-отвори. І до-кров. Коли до-клоун р-гнався за нами, ця про-помаранчева пу-уговица ле-ежала у по‐одостока. І Дж-Дж-Джордж...
  
  – Це був не клоун, Великий Білл, – втрутився Річі. – Я тобі казав. Я знаю, це божевілля, але за нами гнався перевертень. – Він оглянув інших. – Клянуся Богом. Я його бачив.
  
  – Для ті-ебя він був перевертнем, – уточнив Білл.
  
  – Що?
  
  – Ра-азве ти не по-онимаешь? Для ті-ебя він був про-про-перевертнем, за-про-тому що ти з-з-дивився цей ту-упой фі-ільм в «А-А-Аладдіна».
  
  – Я не доганяю.
  
  – Здається, я зрозумів тебе, – Бен дивився на Білла.
  
  – Я ошел бі-иблиотеку і ра-азобрался з е-цим, – пояснив Білл. – Я думаю, це р-р-р... – напружився і виплюнув це слово, – ...глэмор.
  
  – Дієслово? – з сумнівом перепитав Едді.
  
  – Р-р-глэмор, – повторив Білл. Потім переказав статтю з енциклопедії і главу з книги «Правда ночі». Глэмор, він з'ясував, гельський ім'я для істоти, яка вселилася в Деррі. У інших націй та інших культур в інші часи це істота називали інакше, але всі імена означали одне й те ж. Індіанці рівнин називали його «маниту». Цей маніту іноді брав образ пуми, лося або орла. Ті ж самі індійці вірили, що маніту може вселятися в них і в такі моменти вони могли перетворювати хмари у тварин, ім'ям яких називали свій рід. Жителі Гімалаїв називали його тэллус, або тейлус, що означало зле колдующее істота, яка може прочитати твої думки. А потім прийняти образ страховиська, якого ти боїшся більше всього. У Центральній Європі його називали эйлак, брат вовкулака або вампіра. У Франції це був луп-гару, або перевертень. Слово це часто перекладається як неправильно вервольф 68, але, пояснив Білл, луп-гару міг ставати взагалі ким завгодно: вовком, яструбом, вівцею, навіть комах.
  
  – В тому, що ти прочитав, десь написано, як перемогти глэмора? – запитала Беверлі.
  
  Білл кивнув, але, судячи з виразу його обличчя, не дуже-то вірив, що таке можливо.
  
  – У жи-ителей Гі-ималаев був ри-итуал і-позбавлення від нього, але він та-акий про-про-огидний.
  
  Вони дивилися на нього. Слухати не хотілося, але ж нічого іншого не залишалося.
  
  – На-азывался він рі-і-итуал Чу-Чудь. – І Білл почав пояснювати, що цей ритуал складався. – Якщо ти – гімалайський святий, то ти вистежував тейлуса. Тейлус высовывал мову. Ти высовывал мову. Ви з тейлусом накладали мови один на одного, потім прикусывали їх, зчіплювалися і дивилися один одному в очі.
  
  – Ой, мене зараз вирве. – Беверлі повалилася на землю. Бен обережно поплескав її по спині. Потім озирнувся, перевіряючи, чи не бачить хто це. Ніхто не бачив. Річі, Стен і Едді як зачаровані дивилися на Білла.
  
  – І що потім? – спитав Едді.
  
  – Це з-з-звучить, як б-маячня, але в до-книзі на-аписано, год-що‐ви-ачинаете ра-асказывать а-анекдоти і за-агадывать за-агадки.
  
  – Що? – перепитав Стен.
  
  Білл кивнув, і його обличчя говорило всім, хто хотів знати – обходячись без слів, – що він не робить відкриття, а всього лише доповідає про нього.
  
  – І-саме так. Пе-ервым е-цей монстр ті-ейлус ра-ассказывает а-анекдот, а по-отом т-ти, і‐ви де-елаете е-це по-черзі...
  
  Беверлі села, підтягнувши коліна до грудей, обхопивши їх руками.
  
  – Не розумію, як люди можуть говорити зі зчепленими мовами.
  
  Річі негайно висолопив язика, схопив його пальцями і співучо промовив:
  
  – Мій батько працює на говносвалке! – Ця дитяча витівка на певний час зняла напругу.
  
  – Мо-оже, про-спілкування ті-ті-елепатическое, – продовжив Білл. – У лю-юбом з-випадку, е-якщо че-еловек за-асмеется пе-ервым, не-езважаючи на б-б...
  
  – Біль? – запитав Стен.
  
  Білл кивнув.
  
  – ...то-коли ті-ейлус у-вбиває його і з-з-з'їдає. Його ду-ушу, я ду-думаю. Н-але е-якщо че-еловеку у-вдається за-аставить ті-ейлуса за-асмеяться пе-ервым, він у-йде на с-сто років.
  
  – В книзі написано, звідки з'являється ця тварюка? – запитав Бен.
  
  Біл похитав головою.
  
  – Ти в це хоч трохи віриш? – запитав Стен. По голосу відчувалося, що йому хочеться підняти все це на сміх, але духу не вистачає.
  
  Білл знизав плечима:
  
  – По-очти ве-ерю. – Він хотів додати щось ще, але похитав головою і більше не вимовив ні слова.
  
  – Це багато що пояснює, – повільно заговорив Едді. – Клоуна, прокаженого, перевертня... – Він озирнувся на Стена. – Напевно, навіть мертвих хлопчиків.
  
  – Схоже, це робітка для Річарда Тозиера, – заговорив Річі Голосом диктора кінохроніки. – Людину тисячі анекдотів і шести тисяч загадок.
  
  – Якщо ми пошлемо тебе, нас всіх буде чекати смерть, – відповів Бен. – Повільна. В муках. – І все знову розсміялися.
  
  – Так що ж нам з цим робити? – запитав Стен, і знову Білл зміг тільки похитати головою... він відчував, що майже знає відповідь.
  
  Стен піднявся:
  
  – Ходімо куди-небудь ще. Засиділися ми тут.
  
  – А мені тут подобається, – заперечила Беверлі. – В тіні так добре. – Вона подивилася на Стена. – Тобі, напевно, захотілося подуріти. Піти на смітник і бити камінням пляшки.
  
  – Мені подобається бити камінням пляшки на звалищі. – Річі став поруч зі Стэном. – Це в мені говорить Джей-ді, бебі. – Він підняв комір і закружляв по березі, як Джеймс Дін у фільмі «Бунтар без причини». – Вони мене дістали. – Річі з задумливим виглядом почесывал груди. – Ви знаєте хто. Батьки. Школа. Об-НО-ство. Всі. Це тисне, бебі. Це...
  
  – Це гівно, – закінчила за нього Беверлі і зітхнула.
  
  – У мене є петарди, – сказав Стен, і вони разом забули про глэморов, маніту і непереконливу імітацію Джеймса Діна, виконану Річі, ледь тільки Стен дістав з кишені коробку «Блек кет» 69. Коробка ця справила враження навіть на Білла.
  
  – Го-господи Ісусе, З – Стен, де ти е-це взяв?
  
  – У одного товстуна, з яким іноді ходжу в синагогу, – відповів Стен. – Я виміняв їх у нього на пачку коміксів з Суперменом і Маленькою Лулу.
  
  – Давай висадимо їх все! – закричав Річі, поза себе від радості. – Давай висадимо їх, Стэнни, і я більше нікому не скажу, що ти і твій батько вбили Христа, обіцяю тобі. Я буду всім говорити, що ніс у тебе маленький, Стэнни! Я буду всім говорити, що ти необрізаний!
  
  На цьому Беверлі заверещала від сміху і залилася фарбою, ніби її зараз вистачить удар, а потім просто закрила обличчя руками. Біл засміявся, Едді засміявся, до них приєднався і Стен. Сміх цей перелетів через широкий, обмілілий Кендускиг, в день, що передує Четвертого липня, річний звук, ясний і веселий, як сонячні промені, що відбиваються від поверхні води, і ніхто з них не побачив помаранчевих очей, пильно дивляться на них із заростей ожини. Зарості ці окупували тридцять футів берега зліва від того місця, де вони сиділи, і посеред із землі стирчала, за термінологією Бена, «шахта морлоків». Поверх цієї оточеній кущами бетонної труби і дивилися на них вищезгадані очі, кожен в діаметрі більше двох футів.
  
  
  
  5
  
  Причиною, по якій Майк тікав від Генрі Бауэрса і його не-такий-вже-веселої ватаги, полягала в тому, що на наступний день вся країна святкувала чергову річницю своєї незалежності. У Церковній школі був оркестр, і Майк грав у ньому на тромбоні. Четвертого липня оркестру належало пройти в складі святкового параду, граючи «Бойовий гімн Республіки», «Вперед, християнське воїнство» і «Америка прекрасна». Цього параду Майк з нетерпінням чекав більше місяця. На останню генеральну репетицію він пішов пішки, бо на велосипеді лопнула ланцюг. Репетицію призначили на половину третього, але з дому Майк вийшов у годину дня: хотів відполірувати до дзеркального блиску тромбон, що зберігається в музичній кімнаті школи. Хоча він грав на тромбоні не краще, ніж Річі імітував голоси, інструмент, він обожнював, і якщо накочувала туга, то півгодини маршів Сузи, гімнів або патріотичних пісень знову піднімали йому настрій. В одному з кишень з клапаном сорочки кольору хакі лежала бляшанка з полірувальною пастою Сэддлера для міді, дві або три ганчірки стирчали з кишені джинсів. Про Генрі Бауэрсе він і думати забув. Але погляд, кинутий через плече при наближенні до Нейболт-стріт і Церковній школі разом змусив би Майка згадати про нього, тому що Генрі, Віктор, Рыгало, Пітер Гордон і Лось Седлер розсипалися поперек дороги позаду нього. Якщо б вони вийшли з будинку Бауэрса на п'ять хвилин пізніше, Майк встиг би втекти за вершиною наступного пагорба; апокаліптична битва каменів (і все, що за нею послідувало) могла б статися по-іншому або не відбутися зовсім.
  
  Але Майк сам роки, прийшов до висновку, що, можливо, тим влітку ніхто з них не був господарем власної долі; а удача і свобода вибору якщо грали якусь роль, то безумовно не головну. За ленчем, де вони зустрілися після багаторічної розлуки, він міг би розповісти іншим про кількох підозрілих збіги, але принаймні про один він не мав ні найменшого поняття. В той день посиденьки в Пустки закінчилися, коли Стен Уріс показав коробку з петардами «Блек кет», і Клуб невдах у повному складі попрямував до смітника, щоб підпалити їх. А Віктор, Рыгало та інші прийшли на ферму Бауэрса, тому що у Генрі були ті ж петарди, а також круглі («бомби з вишнями» 70) і циліндричні (М‐80) феєрверки (через кілька років останні будуть заборонені). Великі хлопці збиралися піти за углехранилище вантажного двору і оприбуткувати скарби Генрі.
  
  Ніхто з них, навіть Рыгало, за звичайних обставин ніколи не зайшов би на ферму Бауэрса – насамперед через недоумкуватого татуся Генрі, але і ще з однієї причини: будь прихід закінчувався тим, що доводилося допомагати Генрі полоти, збирати камені, які з'являлися знову і знову, рубати дрова, носити воду, скиртувати сіно, збирати все, що дозріло якраз на той момент – горох, огірки, помідори, картоплю. Алергією до роботи ці хлопці не страждали, але їм вистачало справ і вдома, так що не хотілося працювати ще й на недоумкуватого батька Генрі, який бив усіх без розбору (одного з поліном накинувся на Віктора Крісса, коли той впустив кошик з помідорами, яку ніс до придорожньому кіоску). Погано, коли тебе дубасять березовим поліном. Ще гірше, коли при цьому примовляють: «Я вб'ю всіх японців! Я вб'ю всіх японців! Я вб'ю всіх довбаних японців!» – як примовляв Буч Бауерс.
  
  І Рыгало Хаггінс, нехай і тупий, висловився на цей рахунок краще всіх. «Я не зв'язуюся, нах, з психами», – сказав він Віктору Криссу двома роками раніше. Віктор розсміявся і погодився.
  
  Але проти співу сирен про всі ці феєрверки не зміг встояти ніхто.
  
  – Послухай, Генрі, – спробував ухилитися Віктор, коли Генрі подзвонив йому о дев'ятій ранку і запросив зайти, – я зустріну тебе біля углехраніліща в годину дня. Піде?
  
  – Ти з'явишся у углехраніліща в годину дня, але мене там не буде, – відповів Генрі. – У мене дуже багато роботи. Якщо ти подвалишь до углехранилищу в три години, я там буду. І перша М‐80 розірветься в тебе в дупі, Вик.
  
  Вік пом'явся, а потім погодився прийти і допомогти з роботою.
  
  Прийшли й інші, і вп'ятьох, працюючи як прокляті, вони закінчили всі незабаром після полудня. Коли Генрі запитав батька, чи можна йому піти погуляти, Бауерс-старший ліниво махнув рукою. В той день він влаштувався на задньому ганку з квартовий молочної пляшкою, заповненої дуже міцним сидром, під рукою, у самого крісла-гойдалки. Портативний радіоприймач «Філко» стояв на поручні (у цей день «Ред сокс» грали з «Вашингтонськими сенаторами», і будь-яка людина в здоровому глузді не міг чекати від цієї гри нічого хорошого). На колінах у Буча лежав японський меч – сувенір з війни. Буч говорив, що вирвав цей меч із руки вмираючого япошки на острові Таравіх, але насправді купив за шість пляшок «Будвайзера» і три ручки в Гонолулу. І тепер Буч завжди діставав цей меч, коли напивався. А оскільки всі хлопці, в тому числі і Генрі, не сумнівалися, що рано чи пізно він пустить в хід меч, представлялося доцільним триматися від Буча подалі, коли меч лежав у нього на колінах.
  
  Хлопці ледве вийшли на дорогу, як зауважив Генрі йде попереду Майка Хэнлона.
  
  – Це ж ніггер! – І його очі спалахнули, як у дитини, подумавшего про Санта-Клауса, який обов'язково прийде на Різдво.
  
  – Нігер? – На обличчі Рыгало Хаггинса відбилося здивування – він бачив Хэнлонов дуже рідко, – а потім його очі теж спалахнули. – Так! Ніггер! Давай його зловимо, Генрі!
  
  Рыгало поплив слідом, тупаючи, як слон. Решта пішли за ним, але Генрі схопив Рыгало і зупинив його. Йому найчастіше доводилося ганятися за Майком Хэнлоном, він знав, що це той самий випадок, коли сказати «зловимо його» куди як простіше, ніж зробити. Бігати цей чорний хлопчик умів.
  
  – Він нас не бачить. Давайте підемо швидко, поки він нас не помітить. Скоротимо відстань.
  
  Так вони і вчинили. Сторонній спостерігач міг би посміхнутися: всі п'ятеро виглядали так, ніби борються за медаль у спортивній ходьбі. Товстий живіт Лося Седлера повівав вгору-вниз під футболкою з емблемою середньої школи Деррі. Піт котився по раскрасневшемуся особі Рыгало. Але відстань між ними і Майком скорочувалася – двісті ярдів, сто п'ятдесят, сто, – і поки це маленьке негреня Самбо 71 не озирнувся. Вони вже чули, як він щось насвистує.
  
  – Що ти збираєшся з ним зробити? – тихо запитав Віктор Крісс. В голосі звучав виключно інтерес, але, по правді кажучи, Віктор хвилювався. Останнім часом Генрі турбував його все більше і більше. Він нічого не мав проти, якщо б Генрі хотів побити цього Хэнлона, навіть роздягнути догола і закинути його штани й труси на верхівку дерева, але він побоювався, що на думці у Генрі щось інше. Останнім часом відбулося декілька неприємних інцидентів з учнями початкової школи Деррі, яких Генрі називав «ці маленькі гівнюки». Генрі звик зневажати цими маленькими говнюками і тероризувати їх, але в останні місяці вони раз за разом вислизали від них. У березні Генрі з друзями гналися за очкариком за прізвищем Тозиер, загнали його в Універмаг Фриза, а там втратили, хоча, здавалося, вже у них в руках. А в останній навчальний день цей Хэнском...
  
  Але Віктор не любив про це думати.
  
  Його турбувало інше: Генрі може зайти НАДТО ДАЛЕКО. Про те, що таке ЗАНАДТО ДАЛЕКО, Віктор теж не любив думати... але стурбоване серце знов і знов піднімала це питання.
  
  – Ми його зловимо і відведемо в углехранилище, – відповів Генрі. – Думаю, сунемо за петарду в його черевики і подивимося, потанцює він.
  
  – Але не М‐80, так, Генрі?
  
  Якщо Генрі задумав щось таке, Віктор вирішив, що брати участь у цьому не буде. М‐80 в кожному черевику відірвало б ніггеру стопи, а це Віктор і називав «ЗАНАДТО ДАЛЕКО».
  
  – У мене їх всього чотири. – Генрі не відривав очей від спини Майка Хэнлона. Вони скоротили відстань до сімдесяти п'яти ярдів, і він теж знизив голос. – Думаєш, я витрачу дві на цього паршивого чорномазого?
  
  – Ні, Генрі. Звичайно, немає.
  
  – Вистачить і пари «Блек кет». Потім разденем його і викинемо одяг в Пустку. Може, він обпечеться отруйним плющем, доки буде її шукати.
  
  – А ще ми изваляем його у вугіллі. – Тьмяні очі Рыгало спалахнули. – Добре, Генрі? Це круто?
  
  – Круто, круто. – Недбалість у голосі Генрі Віктору не сподобалася. – Ми изваляем його у вугіллі, як одного разу я извалял його в бруді. І... – Генрі широко посміхнувся, показавши зуби, які вже почали гнити. – І я йому дещо скажу. Здається, коли я казав йому це в минулий раз, він мене не почув.
  
  – Що, Генрі? – запитав Пітер. Пітера Гордона захопила ця полювання. Він належав до однієї з «кращих сімей» Деррі, жив на Західному Бродвеї і через два роки збирався виїхати в приватну школу Гротоне, де одержав необхідну підготовку для вступу в престижний коледж – таким він, у всякому разі, бачив своє майбутнє 3 липня. Пітер був розумніший Віка Крісса, але провів в цій компанії дуже мало часу, щоб помітити, як руйнується психіка Генрі.
  
  – Почуєш, – відповів Генрі. – А тепер мовчи. Він близько.
  
  Відстань до Майка скоротилося до двадцяти п'яти ярдів, і Генрі вже збирався відкрити рот, щоб наказати схопити його, коли Лось Седлер «підірвав» першу петарду цього дня. Напередодні ввечері він з'їв три тарілки тушкованої квасолі і пернул чи не голосніше рушничного пострілу.
  
  Майк озирнувся, і Генрі побачив, як його очі широко розкрилися.
  
  – Хапайте його! – проревів Генрі.
  
  Майк на мить застиг, а потім зірвався з місця, знаючи, що його життя залежить від швидкості ніг.
  
  
  
  6
  
  Невдахи йшли крізь бамбукові зарості Пустки колоною по одному, вишикувавшись в наступному порядку: Білл, Річі, слідом за ним Беверлі, струнка і красива, у синіх джинсах і білій сорочці без рукавів, в плетених сандаліях на босу ногу, за нею Бен, стараючись не пихкати занадто голосно (хоча температура в цей день піднялася до 27 градусів, він одягнув один зі своїх мішкуватих светрів), Стен і в ар'єргарді Едді, у якого з правого переднього кишені штанів стирчав інгалятор. Білл уявляв собі, що це «сафарі в джунглях», як часто траплялося з ним, коли йому доводилося перетинати цю частину Пустки. Високий білий бамбук обмежував видимість стежкою, яку вони тут проклали, чорна земля хлюпала під ногами, і зустрічалися ділянки, які доводилося обходити або перестрибувати, якщо не хочеш вимазати взуття. Калюжі стоячої води покривала тонка райдужна плівка. Пахло звалищем і гниючої рослинністю.
  
  Ледь Кендускиг зник за поворотом, Білл зупинився і повернувся до Річі:
  
  – В-попереду ти-ігор, То-озиер.
  
  Річі кивнув і повернувся до Беверлі.
  
  – Тигр, – видихнув він.
  
  – Тигр, – передала вона Бену.
  
  – Людожер? – запитав Бен, затримавши дихання.
  
  – Навколо нього кров, – підтвердила Беверлі.
  
  – Тигр-людожер, – пробурмотів Бен, повернувшись до Стену, і той повідомив цю новину Едді, маленьке обличчя якого раскраснелось від хвилювання.
  
  Вони розчинилися в бамбуку, зійшовши з стежки чорної землі, яка петляла по чагарниках, чудесним чином не зарости. Тигр пройшов перед ними, і вони всі побачили його мало не наяву: величезного, вагою, напевно, в чотириста фунтів, з могутніми м'язами, граціозно перекочуються під шовковистою смугастої шерстю. Вони побачили мало не наяву зелені очі тигра, крапельки крові навколо пащі – все, що залишилося від останньої купки воїнів-пігмеїв, яких тигр зжер живцем.
  
  Бамбук ледь чутно зашелестел, зловісно і музично, і завмер. Можливо, подув і вірш літній вітерець... а може, африканський тигр пройшов по Пустки в бік Олд-Кейп.
  
  – Пішов. – Білл шумно видихнув і повернувся на стежку. Решта наслідували його приклад.
  
  Тільки Річі прийшов у цей день збройним, і тепер він тримав у руці пістолет з пістонами.
  
  – Якщо б ти дав команду, я б його пристрелив, Великий Білл, – похмуро дорікнув він Білла і мушкою поправив сповзають з носа старі окуляри.
  
  – По-округ ва-а-атузи, – відповів Білл. – З-сстрельба – бо-великий ризик. Т-ти ж н-не хо-очешь, ч-щоб про-вони на-абросились на н-нас?
  
  – Ні, – визнав Річі правоту Великого Білла.
  
  Білл махнув рукою – мовляв, вперед, – і вони знову рушили стежкою, різко сужавшейся на виході із заростей бамбука. Стежка знову привела їх на берег Кендускига, там, де виступаючі з води камені дозволяли переправитися через річку. Раніше Бен показав їм, як і де їх треба встановити. Ти береш великий камінь і кладеш у воду. Потім береш другий камінь і кладеш у воду, стоячи на першому. Береш третій і кладеш у воду, стоячи на другому, і продовжуєш переступати і класти, поки не добираєшся до протилежного берега (в цей час року глибина річки не перевищувала футів, і в багатьох місцях виднілися коричнево-жовті піщані мілини), не замочивши ніг. Ідея була настільки проста, що могла прийти в голову і немовляті, але ніхто з них не зміг до цього додуматися, поки Бен не пояснив що до чого. Щодо цього котелок у нього варив відмінно, але, показавши, як і що треба зробити, Бен не давав тобі зрозуміти, що ти – дурепа.
  
  Колоною по одному вони вийшли на берег і рушили через річку по сухих плям-каменів, які вони поклали впоперек русла.
  
  – Білл! – раптом вигукнула Беверлі.
  
  Білл застиг, не озираючись, витягнувши руки перед собою.
  
  – У воді піраньї. Я бачила, як два дні тому вони з'їли цілу корову. Через хвилину після того, як вона впала у воду, від неї залишилися обгризені кістки. Не свались!
  
  – Зрозумів, – кивнув Білл. – Обережніше, хлопці!
  
  Вони рушили далі, переступаючи по камінню. Товарний поїзд загромыхал по насипу, коли Едді Каспбрэк дістався до середини річки і ледь не втратив рівновагу від раптового рева тепловозного гудка. Він подивився в виблискує на сонці воду і на мить серед сонячних зайчиків, які стрілами світла били в очі, дійсно побачив кружляють у воді піраній. І вони не були частиною гри, яка ґрунтувалася на джунглевой фантазії Білла; в цьому Едді анітрохи не сумнівався. Риби, яких він бачив, виглядали як золоті рибки-переростки, з огидними щелепами сома або окуня. Гострі зуби в безлічі стирчали між товстих губ, і піраньї кольором не відрізнялися від золотих рибок. Були помаранчевими, як пухнасті помпони, які інший раз бачиш на костюмах клоунів в цирку.
  
  Вони кружляли в мілкій воді, скрегочучи зубами.
  
  Едді замахав руками. «Зараз я впаду, – подумав він. – Зараз я впаду, і вони зжеруть мене живцем...»
  
  А потім Стенлі Уріс міцно вхопив його за зап'ястя і допоміг утримати рівновагу.
  
  – Ледве встиг. Якби ти впав, мати влаштувала б тобі прочухана.
  
  Про матері в той момент Едді як раз і не думав. Решта вже вибралися на інший берег і тепер вважали вагони товарняка. Едді кинув дикий погляд на Стена, потім знову вдивився в воду. Побачив пропливає повз пакет з-під картопляних чіпсів, але нічого більше. Знову скинув очі на Стена.
  
  – Стен, я бачив...
  
  – Що?
  
  Едді похитав головою.
  
  – Напевно, нічого. Я просто...
  
  (але вони там були, так, вони там були, і вони зжерли б мене живцем)
  
  ...трохи струхнул. З-за тигра. Пішли.
  
  Західний берег Кендускига – берег Олд-Кейпа – перетворювався в морі бруду при дощі і навесні, коли вода зі всієї Пустки стікала в Кендускиг, але сильного дощу в Деррі не було вже більше двох тижнів, так що бруд висохла, і берег покрився потрісканою кіркою, з якої стирчали бетонні циліндри, отбрасывающие короткі тіні. У двадцяти ярдів нижче за течією бетонна труба обривалася над Кендускигом. З неї в річку стікав потік брудної, бурої води.
  
  – Тут моторошно. – І Бен висловив загальну думку, тому що інші кивнули.
  
  Білл повів усіх вгору по березі і в густі зарості чагарнику, де дзижчали комахи і скрекотали цикади. Час від часу чулося важке ляскання крил – якась птиця піднімалася в повітря. Одного разу стежку перед ними перебігла білка, а через п'ять хвилин, коли вони підходили до невисокого гребеню, який огороджував міське звалище, велика щур з шматочком целофану, застряглим в вусиках, прошмигнула повз Білла, слідуючи таємним шляхом, прокладеним в її власному природному мікрокосмі.
  
  Тепер у повітрі стояв різкий і їдкий сморід. У небо піднявся чорний стовп диму. Землю раніше покривала густа рослинність (за винятком стежки, по якій вони йшли), але серед зелені з'являлося все більше сміття. Білл назвав його «свалочная лупа», доставивши невимовне задоволення Річі. Він сміявся мало не до сліз. «Ти повинен це записати, Великий Білл, – сказав Річі. – Це дійсно класно.
  
  Газети, зацепившиеся за гілки, колихалися і плескали, як уцінені прапори; в сонячних променях виблискували сріблом жерстяні банки, купкою лежать в зеленій улоговинці; куди яскравіше сонце відбивалося від осколків розбитого пивної пляшки. Беверлі помітила ляльку з такий яскраво-рожевій пластиковій «шкірою», що вона виглядала обпаленої. Беверлі підняла ляльку і тут же відкинула з криком відрази, побачивши сірувато-білих жучків, у великій кількості повзаючих під заплесневевшей спідницею і з гниючим ніг. Витерла пальці об джинси.
  
  Вони піднялися на гребінь і подивилися на звалище.
  
  – Лайно, – пробурмотів Білл і засунув руки в кишені.
  
  Інші стовпилися навколо нього.
  
  Сьогодні палили північну частину звалища, але тут, під ними, доглядач звалища (Армандо Фаціо, Менді для друзів, холостяк, брат прибиральника початкової школи Деррі) лагодив «Д‐9» часів Другої світової війни, який використовувався для того, щоб згрібати сміття в купи, які потім підпалювали. Сорочку він зняв, а більший радіоприймач, який стояв на водійському сидінні під брезентовим навісом, транслював розважальну програму, що передує грі «Ред сокс» з «Сенаторами».
  
  – Вниз нам не спуститися, – погодився Бен. Менді Фаціо був людиною доброю, але, побачивши дітей на звалищі, тут же гнав їх геть – через щурів, через отрути, який він регулярно розкидав, щоб щурів не розплодилося дуже багато, – тому що діти могли порізатися, вдаритися, обпектися, і ще з однієї, найголовнішої причини: він свято вірив, що звалище – не місце для дітей. «Ви ж хороші, так? – кричав він на підлітків, яких звалище приваблювала можливістю постріляти з духовушек по пляшках (або щурам, або чайкам) і шансом знайти що-небудь корисне: механічну іграшку, яка ще працювала, стілець, який можна полагодити, телевізор з ще цілої вакуумною трубкою – і вона так класно вибухала, якщо запустити в неї цеглою. – Ви ж хороші діти, так? – кричав Менді (репетував він не від злості, а з причини глухоти, і слуховий апарат носити не бажав). – Хіба батьки не вчили вас бути добрими? Хороші хлопчики і дівчатка не грають на смітнику! Ідіть в парк! Ідіть в бібліотеку! Ідіть в Громадський центр і грайте в настільний хокей! Будьте добрими!»
  
  – Це точно, – кивнув Річі. – Звалище виключається.
  
  Якийсь час вони посиділи, дивлячись зверху вниз на Менді, який возився з бульдозером, в надії, що той покінчить зі своїм заняттям і піде, але не особливо вірячи в це: наявність радіоприймача передбачало, що Менді вирішив провести тут всю другу половину дня. «Таке розсердить і святого», – подумав Білл. Кращого місця, ніж звалище, для підпалу петард просто не було. Їх клали під консервні банки, а потім, коли петарди розгорялися, банки злітали в повітря. А якщо петарду покласти в пляшку, підпалити і втекти з усіх ніг, то пляшка вибухала. Не завжди, але досить часто.
  
  – Шкода, що у нас немає М‐80, – зітхнув Бен, не знаючи, як скоро один з таких феєрверків шпурнуть йому в голову.
  
  – Моя мама говорить, що люди повинні задовольнятися тим, що у них є. – Ці Слова промовив Едді так серйозно, що всі розсміялися.
  
  А коли сміх стихнув, вони знову повернулися до Білла.
  
  Білл якийсь час зосереджено думав.
  
  – Я з-знаю мо-есто. З-старий р-гравійний ка-арьер на до-краю Пу-устоши у-у г-вантажного д-двору...
  
  – Точно! – вигукнув Стен, піднімаючись. – Я знаю це місце. Ти геній, Білл.
  
  – Там відмінне ехо, – погодилася Беверлі.
  
  – Так пішли, – підбив підсумок Річі.
  
  Всі шестеро – магічне число мінус один – попрямували по гребені пагорба, опоясывающему звалище. Менді Фаціо підняв голову, побачив їх силуети на тлі синього неба: прямо-таки індіанці в бойовому поході. Хотів на них накричати – «Пустку не місце для дітей», – але замість цього повернувся до роботи. На його звалище вони не зайшли.
  
  
  
  7
  
  Майк Хенлон пробіг повз Церковної школи, не зменшивши ходу, і помчав на Нейболт-стріт до вантажного двору. Прибиральником в Церковній школі працював містер Гендрон, глибокий старий, ще глухіший, ніж Менді Фаціо. До того ж більшу частину літніх днів він вважав за краще проводити в підвалі, спав поруч з бойлером, з нагоди літа відключеним, витягнувшись на старому шезлонгу і з «Деррі ньюс» на колінах. Майк б ще тарабанив у двері та кликав старого, коли Генрі Бауерс підскочив до нього і відірвав голову.
  
  І Майк побіг далі.
  
  Але не стрімголов; намагаючись контролювати швидкість, намагаючись стежити за диханням. Поки він ще не видихався. Генрі, Рыгало і Лось Седлер його не турбували – навіть повні сил, вони бігли, як хромающие буйволи, але Віктор Крісс і Пітер Гордон були куди швидше. Пробігаючи повз будинок, де Білл і Річі бачили клоуна – або перевертня, – він ризикнув обернутися і виявив, що Пітер Гордон практично наздогнав його. Пітер радісно посміхався у весь рот, на всі тридцять два зуби, і Майк подумав: «Цікаво, чи став би він так посміхатися, знаючи, що станеться, якщо мене спіймають?.. Або він думає, що вони просто збираються поплескати мене по спині, сказати: «Ти вода», – і втекти?»
  
  І коли на Майка насунулися ворота з написом на них: «ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ. СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО. ПОРУШНИКИ БУДУТЬ ПОКАРАНІ» – він рвонув щосили. В боці поки не кололо, дихання почастішало, але перебувало під контролем, проте Майк знав, що колоти почне, якщо він і далі буде бігти з такою швидкістю. У напіввідкритих воріт він ще раз озирнувся і побачив, що знову відірвався від Пітера. Віктор відставав кроків на десять, решта – на сорок, а то й на п'ятдесят ярдів. Але навіть з такої відстані Майк розгледів чорну ненависть на обличчі Генрі.
  
  Він прослизнув у щілину, розвернувся, зачинив ворота, почув, як клацнула засувка. Миттю через Пітер Гордон врізався в сітчасті ворота, і тут же підбіг Віктор Крісс. Посмішка сповзла з обличчя Пітера – її змінила образа. Він пошукав рукоятку, яка повертала б засувку, але не знайшов: засувка закривалася і відкривалася тільки зсередини.
  
  Не в силах повірити в те, що трапилося, він крикнув:
  
  – Хлопець, відкрий ворота! Так нечесно.
  
  – А що, по-твоєму, чесно? – важко дихаючи, запитав Майк. – П'ятеро на одного?
  
  – Нечесно, – повторив Пітер, ніби не розчув питань Майка.
  
  Майк подивився на Віктора, побачив тривогу в його очах. Віктор хотів щось сказати, але тут до воріт нагодилися і інші.
  
  – Відкривай, ніггер! – проревів Генрі і почав трясти ворота з такою силою, що Пітер здивовано витріщився на нього. – Відкривай! Відкривай негайно!
  
  – Не відкрию, – рівним голосом відповів Майк.
  
  – Відкривай! – гаркнув Рыгало. – Відкривай, мавпа потворна!
  
  Майк позадкував від воріт, серце гучно калатало в грудях. Він не пам'ятав, щоб коли-небудь так боявся, так засмучувався. Вони вишикувалися вздовж воріт, кричали, обзивали прізвиськами, яких він ніколи не чув: нічна воша, черножопый, мавпяча харя і всякими іншими. Він не звернув уваги, як Генрі дістав щось із кишені, потім чиркнув об ніготь дерев'яної сірником... але коли щось кругле, червоне перелетело через ворота, інстинктивно відскочив, тому «бомба з вишнями» розірвалася зліва від нього, здійнявши хмару пилу.
  
  Вибух змусив їх на мить замовкнути. Майк, не вірячи своїм вухам, дивився на них, вони – на нього. На обличчі Пітера Гордона відбивався шок, навіть Рыгало, і той, схоже, почав міркувати, що пахне смаженим.
  
  «Тепер вони бояться Генрі, – раптом подумав Майк, і тут у нього заговорив новий голос, можливо, вперше, вже не дитини, а дорослого. – Вони бояться, але їх це не зупинить. Ти повинен змотуватися, Майки, а не щось трапиться. Не всі вони захочуть, щоб це трапилося – Віктор не захоче, може, і Пітер Гордон, – але це трапиться, тому що Генрі постарається, щоб сталося. Так що звалюй. І звалюй швидко».
  
  Він позадкував ще на два або три кроки, а потім Генрі Бауерс сказав:
  
  – Я вбив твою собаку, ніггер.
  
  Майк застиг з таким відчуттям, ніби йому в живіт запустили кулею для боулінгу. Він подивився в очі Генрі Бауэрса і побачив, що той сказав чисту правду: він убив Містера Чипса.
  
  І цей момент істини розтягнувся для Майка мало не на вічність – дивлячись у божевільні, потім очі заливаються Генрі, на його почорніле від люті обличчя, він вперше зрозумів так багато: серед іншого і те, що Генрі набагато безумніше, ніж Майк навіть міг собі уявити. А насамперед він усвідомив, що світ жорстокий, і цей факт навіть більшою мірою, ніж правда про смерть собаки, змусив його крикнути:
  
  – Ти смердючий білий мерзотник!
  
  Генрі заволав від люті і атакував ворота, поліз наверх, демонструючи жахаючу силу. Майк затримався ще на мить, щоб переконатися, що той дорослий голос – справжній, і так воно і вийшло: після недовгого коливання інші розосередилися і теж полізли на паркан.
  
  Майк повернувся і помчав через вантажний двір, чорна тінь билася біля його ніг. Товарний поїзд, який бачили Невдахи, коли перетинали Пустку, давно вже виїхав, і жодного звуку не долітало до вух Майка, за винятком власного дихання та мелодійного побрязкування сітки огорожі, через який перелазили Генрі та інші.
  
  Майк уже біг через три ряди залізничних шляхів. Його кросівки відкидали шлак, шматки якої валялися між рейками. Він спіткнувся і впав, перетинаючи другі колії, відчув, як біль спалахнула в щиколотці. Піднявся і побіг далі. Почув гуркіт: Генрі зістрибнув вниз з вершини паркану.
  
  – Щас я доберуся до тебе, ніггер! – проревів він.
  
  Розсудлива частина Майка вирішила, що тепер його єдиний шанс – Пустка. Якщо він добереться туди, то зможе сховатися в кущах, в бамбуку... або, якщо стане зовсім погано, залізти в одну з дренажних труб і перечекати там.
  
  Він міг це зробити, так, можливо... але в грудях розгорілася гаряча іскра люті, геть позбавлена здорового глузду. Він міг зрозуміти, чому Генрі при першій можливості гнався за ним, але Містер Чіпс?.. Вбити Містера Чипса? «МОЯ СОБАКА – не ніггер, ти, смердючий мерзотник», – на бігу думав Майк, і распиравшая його наростала злість.
  
  Тепер він чув інший голос, голос свого батька: «Я не хочу, щоб ти завжди і від усього тікав... І якщо дійде до бійки, ти повинен обміркувати свої дії. Повинен запитати себе, чи варто заради Бауэрса лізти на рожен...»
  
  Майк біг по прямій до складів-ангару. За ними височів ще один дротяний паркан, що відокремлював вантажний двір від Пустки. Він мав намір перелізти через паркан і зістрибнути на іншу сторону. Тепер же повернув праворуч, до гравійної кар'єру.
  
  Цей гравійний кар'єр приблизно до 1935 року використовувався як углехранилище – тут вугілля завантажували в паровози складів, які слідували через станцію Деррі. Потім з'явилися тепловози, за ними – електровози. Потім протягом довгих років (залишки вугілля розтягнули місцеві жителі, які користувалися вугільними печами) один з місцевих підрядників здобував тут гравій, але він розорився в 1955 році, і з тих пір кар'єр був порожній. Залізничні колії по дузі підходили до кар'єру, а потім йшли від нього, але рейки заіржавіли, і між гниючими шпалами виріс жовтозілля-жовтяниця. Ті ж рослини росли і навколо кар'єра, борючись за сонячні промені з золотушника і соняшником. Серед рослинності в безлічі валялися шматки спеченого шлаку, так званого клінкеру.
  
  На шляху до кар'єру Майк зняв сорочку. Підбігши до схилу, він озирнувся. Генрі втік через колії. Інші йшли за ним. Можливо, це і був оптимальний варіант. Використовуючи сорочку як мішок, Майк накидав у неї важкі шматки клінкеру. І побіг до паркану, тримаючи сорочку в руках, але не став дертися, привалился до нього спиною. Витрусив клінкер з сорочки, нахилився, підняв кілька шматків.
  
  Генрі клінкеру не бачив; він бачив тільки ніггера, що потрапив у пастку, який притиснувся спиною до огорожі. І з ревом помчав до нього.
  
  – Це тобі за мою собаку, мерзотник! – крикнув Майк, не підозрюючи, що по щоках покотилися сльози, і з усього розмаху жбурнув клінкер в Генрі. Удар з голосним «бонг» прийшовся в лоб. А потім клінкер відскочив убік. Генрі впав на коліна. Руки піднялися до голови. Крізь пальці тут же проступила кров, як у фокусника в атракціоні.
  
  Інші зупинилися, на їхніх обличчях читалося цілковите здивування. Вони просто не вірили своїм очам. Генрі заволав від болю, зірвався, все ще тримаючись за голову. Майк кинув ще один клінкер. Генрі ухилився. Кроком рушив на Майка, а коли Майк кинув третій клінкер, відірвав руку від рваної рани на лобі і недбало відбив його рукою. Генрі посміхався.
  
  – Тебе чекає сюрприз, – прогарчав він. – Такий... гр-р-р... – Четвертий шматок спеченого вугілля влучив Генрі точно в кадик. Генрі знову гепнувся на коліна. Пітер Гордон витріщався на нього. Лось Седлер супив брови, немов намагався вирішити складну арифметичну задачу.
  
  – Чого чекаєте? – вдалося видавити з себе Генрі. Кров сочилася між пальців. Він не говорив – хрипів. – Хапайте його! Хапайте цього маленького членососа!
  
  Майк не став дивитися, послухають вони Генрі чи ні. Він кинув сорочку, розвернувся до паркану і почав дертися. Чиїсь руки схопили його за ступню. Він глянув униз і побачив спотворене обличчя Генрі Бауэрса, вимазане кров'ю і вугіллям. Майк смикнув ногою. Кросівка залишилася в руці Генрі. Голою стопою він різко рушив вниз, в обличчя Генрі. Відчув, як щось хруснуло. Генрі знову закричав, відсахнувся, тепер тримаючись за ніс, з якого юшила кров.
  
  Інша рука – Рыгало Хаггинса – вхопила Майка за брючину, але він зумів вирватися. Перекинув ногу через паркан, і тут щось з приголомшуючий силою вдарило його по щоці. Потекла тепла струмінь. Що ще влучило в стегно, потім в руку. Вони кидали у Майка його ж камені.
  
  Він повис на руках, потім схопився, двічі перекотився. Заросла кущами земля йшла вниз, і, можливо, тільки це врятувало Майку зір, а може, й життя. Генрі Бауерс знову підійшов до паркану і закинув через нього «М‐80». Феєрверк розірвався з моторошним гуркотом і випалив ділянку трави.
  
  Майк, у якого дзвеніло у вухах, перекувырнулся і не без праці піднявся на ноги. Тепер він стояв у високій траві, на краю Пустки. Він протер рукою праву щоку, і долоня забарвилася кров'ю. Кров Майка не злякала; він знав, що з такої халепи без єдиної подряпини йому не вибратися.
  
  Генрі кинув «бомбу з вишнями», але Майк вчасно помітив небезпеку і відскочив убік.
  
  – Хапаємо його! – проревів Генрі і поліз на паркан.
  
  – Чорт, Генрі, я не знаю... – Для Пітера Гордона все зайшло надто далеко, склалася ситуація виразно йому не подобалася. Вже до крові-то справа ніяк дійти не могло – в усякому разі, в частині його команди – з урахуванням того, як все складалося на їх користь.
  
  – А треба б знати. – Генрі подивився на Пітера, зависнувши на середині паркану, нагадуючи раздувшегося отруйного павука в людському образі. Його злобні очі не відривалися від Пітера. Кров стікала по обличчю. Майк ударом ноги зламав Генрі ніс, але той поки цього не усвідомлював. – Тобі краще знати, а то я розберуся з тобою, гребаной ублюдок.
  
  Інші теж полізли на паркан, Пітер і Віктор з явним небажанням, Рыгало і Лось – енергійно, як і завжди.
  
  Майк не став їх чекати, повернувся і кинувся в кущі.
  
  – Я тебе знайду, ніггер! – проволав слідом Генрі. – Я тебе знайду!
  
  
  
  8
  
  Невдахи дісталися до краю гравійного кар'єра, який тепер перетворився в гігантську, зарослу бур'янами віспин на тілі землі. Останній автомобіль з гравієм виїхав звідси три роки тому. Вони всі скупчилися навколо Стена, боязко дивлячись на коробку з петардами, і тут пролунав перший вибух. Едді підстрибнув – він все ще розмірковував про піранья, яких начебто бачив у річці (він не знав, як виглядають справжні піраньї, але схилявся до того, що не схожі вони на зубастих золотих рибок-переростків).
  
  – Не турбуйтеся, Едді-сан. – Річі заговорив Голосом китайської кулі. – Всього лися длугие мальсики взлывают фейелвелки.
  
  – Ви-ыходит х-хреново, Рі-і-ічі, – осадив його Білл. Всі розсміялися.
  
  – Я буду старатися, Великий Білл. Відчуваю, що ти обдаруєш мене своєю любов'ю, якщо все-таки стане виходити. – І почав посилати йому повітряні поцілунки. Білл наставив на нього палець-пістолет. Бен і Едді, стояли пліч-о-пліч, посміхалися.
  
  – «Я такий молодий, а ти стара, – раптом заспівав Стен Уріс, на диво точно імітуючи Підлоги Анку 72– так, люба моя...»
  
  – Він могьоть пе-е-еть! – завищав Річі Голосом Пиканинни. – Падумать тільки, цей малчык могьоть співати! – І тут же продовжив Голосом диктора кінохроніки: – Хочу, щоб ти негайно тут розписався, хлопець, де зазначено пунктиром. – Річі обійняв Стена за плечі і сліпуче посміхнувся. – Ми отрастим тобі волосся, хлопець. Ми дамо тобі гітару. Ми...
  
  Білл двічі тицьнув Річі в плече, швидко і легенько. Їм всім не терпілося підпалити петарди.
  
  – Вскрывай коробку, Стен, – висловила спільну бажання Беверлі. – Сірники у мене є.
  
  Вони знову скупчилися і дивилися, як Стен обережно розкриває коробку з петардами. На чорній етикетці вилися вигадливі китайські ієрогліфи, з якими межувала а напис англійською: «Не тримайте в руці запаленим гнітом», – змусила Річі розсміятися.
  
  – Як добре, що сказали. Я-то завжди тримав їх у руці після того, як запалював гніт. Думав, що це кращий спосіб позбутися від нігтів.
  
  Дуже обережно, мало не з благоговінням, Стен видалив червону целофанову обгортку і виклав блок картонних трубок – синіх і червоних, і зелених – на долоню. Їх гноти заплели в китайську косичку.
  
  – Я развяжу їх... – почав Стен, і тут пролунав другий вибух, куди більш гучний. Ехо повільно прокотилося по Пустки. Хмара чайок піднялося з східної сторони звалища, вони пронизливо кричали, висловлюючи своє невдоволення. Невдахи підскочили від несподіванки. Стен упустив петарди, і йому довелося їх піднімати.
  
  – Підірвали динаміт? – нервово запитала Беверлі. Вона дивилася на Білла, який стояв, піднявши голову, широко розкривши очі. Вона подумала, що ніколи він не виглядав таким красивим – але в посадці голови читалося щось напружене, щось тривожне. Він нагадував оленя, учуявшего запах пожежі.
  
  – Думаю, підірвали М‐80, – спокійно зауважив Бен. – У минулому році на Четверте липня я прийшов у парк, і старшокласники підірвали пару штук. Одну кинули в залізний сміттєвий контейнер. Гримнуло так само.
  
  – В контейнері пробило діру, Стіг? – запитав Річі.
  
  – Ні, але одну стінку выперло назовні. Ніби хтось продавив її своїм задом. Вони втекли.
  
  – Цю підірвали ближче, – сказав Едді. Він теж дивився на Білла.
  
  – Будемо підривати петарди чи ні? – запитав Стен. Він вже від'єднав гноти десятка петард, а решта акуратно поклав назад у вощений папір.
  
  – Звичайно, – кивнув Річі.
  
  – У-прибери і їх.
  
  Всі запитливо подивилися на Білла, в тривозі: різкий тон сказав їм набагато більше, ніж слова.
  
  – У-прибери і-їх, – повторив Білл, обличчя його перекосило – так він намагався видавити з себе слова. З губ летіла слина. – Ч-що-то се-араз з-станеться.
  
  Едді облизнул губи, Річі великим пальцем зсунув окуляри вгору по потному носі, Бен, не віддаючи собі звіту в тому, що робить, ступив до Беверлі.
  
  Стен відкрив рот, зібрався щось сказати, але пролунав ще вибух, слабші.
  
  – Ка-амни.
  
  – Що, Білл? – перепитав Стен.
  
  – Ка-а-амни. З-снаряди. – І Білл почав збирати каміння, розсовуючи по кишенях, поки вони не оттопырились. Всі інші дивилися на нього, як на психа... а потім Едді відчув, як на лобі виступив піт. І раптом зрозумів, які відчуття виникають при нападі малярії. Він відчув щось таке, що відчував у той день, коли вони з Біллом познайомилися з Беном (тільки Едді, як і інші, тепер для називав себе Бена виключно Копною), в той день, коли Генрі Бауерс мимохідь розквасив ніс... тільки відчуття це було дуже сильним. Ніби Пустки належало перетворитися в другу Хіросіму.
  
  Бен почав збирати каміння, потім Річі, рухаючись швидко, мовчки. Окуляри сповзли з носа, впали на землю. Він неуважно склав їх, сунув за пазуху.
  
  – Навіщо ти це робиш, Річі? – високим переляканим голосом запитала Беверлі.
  
  – Не знаю, дитинко, – відповів Річі, продовжуючи збирати каміння.
  
  – Беверлі, може, тобі на якийсь час краще повернутися до смітнику, – запропонував Бен, набравши повні руки каміння.
  
  – Хрін тобі, – пирхнула Беверлі. – Хрін тобі, Бен Хэнском. – І почала збирати каміння.
  
  Стен задумливо дивився, як вони збирали каміння, немов фермери-сновиди. Потім наслідував їх приклад, губи його стиснулися в тонку, засуджує смужку.
  
  Едді відчув знайомі відчуття – горло початок стискатися, перетворюючись в соломинку.
  
  «Не зараз, чорт забирай, – раптом подумав він. – Не зараз, коли я потрібен моїм друзям. Як і сказала Беверлі, хрін тобі».
  
  І зайнявся тим же, що і його друзі.
  
  
  
  9
  
  Генрі Бауерс за дуже короткий термін став занадто великим, щоб залишатися швидким і спритним при звичайних обставинах, що склалися обставини кардинально відрізнялися від звичайних.
  
  Біль і лють терзали його, і на пару перетворили Генрі, нехай на короткий час, генія сили, начисто позбавленого духу. Зв'язність думок пішла. Його свідомість чимось нагадувало трав'яний пожежу, що сталася пізнім літом в опускаються сутінках: всі рожево-червоне і димно-сіре. Він мчав за Майком Хэнлоном, як бик – за червоною ганчіркою. Майк біг по ледь помітній стежці, протоптаній по краю кар'єра, яка з часом привела б до смітнику, а Генрі уже не розбирав, стежка перед ним чи не стежка. Ломився навпростець, крізь високу траву і кущі, з шипами і без, не помічаючи ні подряпин, які залишали на його шкірі шипи, ні ударів гілок по обличчю, шиї, рук. Значення мало тільки одне: кучерява голова ніггера, відстань до якої неухильно скорочувалося. У правій руці Генрі тримав М‐80, у лівій – сірник. Наздогнавши ніггера, він збирався чиркнути сірником, запалити гніт і засунути феєрверк ніггеру в штани.
  
  Майк знав, що Генрі наближається, а решта наступають йому на п'яти. І намагався додати швидкості. Тепер він вже відчував моторошний страх і тільки неймовірним зусиллям волі стримував паніку. На залізничних коліях він підвернув ногу сильніше, ніж йому спочатку здалося, і тепер помітно накульгував. А гуркіт і тріск, з якими Генрі ломився крізь кущі, викликали неприємне почуття, що женеться за ним не людина, а пес-вбивця або розлючений ведмідь.
  
  Стежка пірнула в гравійний кар'єр, і Майк швидше впав, ніж втік вниз. Скотився по схилу на дно, схопився, пробіг полкарьера і лише тоді побачив шістьох підлітків. Вони стояли в ряд, і на обличчях усіх читалося однаково дивний вираз. Тільки потім, коли у Майка з'явилася можливість обміркувати те, що трапилося, він зрозумів, що` в їхніх обличчях здалося йому таким дивним: здавалося, вони його чекали.
  
  – Допоможіть, – видихнув Майк і, шкутильгаючи, поспішив до них. Інтуїтивно звертався він до високого рудоволосому хлопчику. – Хлопці... великі хлопці...
  
  Тут в кар'єр увірвався Генрі. Побачив шістьох підлітків і пригальмувавши, зупинився. На мить на обличчі його відбилося сумнів, потім він озирнувся. Побачив свої війська і вже посміхався, коли знову подивився на Невдах (Майк тепер стояв поруч і трохи позаду Білла Денбро, важко дихаючи).
  
  – Я тебе знаю, шмаркач, – сказав він Біллу. Подивився на Річі: – І тебе теж знаю. Де твої окуляри, стерво? – Але перш ніж Річі встиг відповісти, Генрі побачив Бена. – Твою матір! Жирдяй і єврей теж тут! А це твоя тьолка, жирдяй?
  
  Бен підстрибнув, ніби його раптом ударили по заду.
  
  В цей момент до Генрі підтягнувся Пітер Гордон. За ним – Віктор Крісс, який зайняв місце з іншого боку Генрі. Останніми прибутку Рыгало і Лось. Вони встали поруч з Пітером і Віктором, так що тепер дві групи нагадували армії, изготовившиеся до бою.
  
  Важко дихаючи, більше нагадуючи бика, ніж людини, Генрі продовжив:
  
  – Я б із задоволенням врізав вам всім, але сьогодні мені не до вас. Мені потрібен цей нігер. Брись звідси, дрібнота!
  
  – Та швидше! – самовдоволено підтакнув Рыгало.
  
  – Він убив мою собаку! – вигукнув Майк пронизливим, тремтячим голосом. – Він сам сказав!
  
  – А ти піди сюди, – прогарчав Генрі, – і тоді, може, я тебе не вб'ю.
  
  Майка трясло, але він не зрушив з місця.
  
  За всіх відповів Білл. Спокійно і чітко.
  
  – Пу-устошь наша. А‐ви, де-етки, у-йдіть про-звідси.
  
  Очі Генрі широко розкрилися. Ніби раптово йому завдали ляпас.
  
  – І хто мене змусить? Ти, кінська жопа?
  
  – М-ми, – відповів Білл. – Т-ти м-до нас-остал, Ба-ауэрс. П-забирайся.
  
  – Заїкається урод! – гаркнув Генрі. Нахилив голову і кинувся вперед.
  
  Білл тримав у лівій руці жменю каменів. Всі вони тримали по жмені каміння, за винятком Майка і Беверлі, яка стискала один камінь у правій руці. Білл почав кидати каміння в Генрі, не кваплячись, всякий раз з усієї сили прицілюючись. Перший, правда, пролетів мимо, але другий влучив Генрі в плече. Якби третій не потрапив у ціль, Генрі врізався б у Білла і звалив на землю. Але він влучив у нахилену голову Генрі.
  
  Від болю той скрикнув, підняв голову... і в нього разом вдарили чотири каменю, кинутий Річі Тозиером влучив у груди, Едді – в плече, Стэном Урисом – в гомілку, Беверлі (це був її єдиний камінь) – у живіт.
  
  Він витріщився на них, не вірячи своїм очам, і раптово повітря наповнилося свистящими снарядами. Генрі повалився на спину, на обличчі читалися його біль і подив.
  
  – До мене, хлопці! – прокричав він. – Допоможіть!
  
  – А-а-атакуємо їх, – тихо наказав Білл і, не чекаючи, підуть за ним чи ні, побіг уперед.
  
  Вони пішли, кидаючи каміння не тільки в Генрі, але і в інших. Великі хлопці нагибались, щоб озброїтися, але перш ніж вони встигли це зробити, їх засипало камінням. Пітер Гордон скрикнув від болю, коли камінь, кинутий Беном, відлетів від вилиці, розбивши її в кров. Він відступив на кілька кроків, кинув камінь-інший... а потім втік. З нього вистачило – на Західному Бродвеї в такі ігри не грали.
  
  Генрі згріб каміння з землі. На щастя для Невдах, в основному маленькі. Кинув той, що побільше, і поранив Беверлі руку. Вона скрикнула.
  
  Бен з ревом кинувся на Генрі Бауэрса. Той встиг повернути голову і побачити його, але на крок в сторону часу вже не вистачило. Не зумів він і прийняти бойову стійку. Бен важив більше ста п'ятдесяти фунтів, майже сто шістдесят. Так що сутички не вийшло. Бауерс не розпластався на землі – злетів. Приземлився на спину, і його протягло ще пару футів. Бен побіг до нього і тільки невиразно відчув біль у вусі, в яку потрапив кинутий Рыгалом Хаггинсом камінь розміром з м'яч для гольфу.
  
  Генрі, ще не прийшовши до тями, піднімався на коліна, коли Бен зблизився з ним і вдарив ногою, міцно приклавшись кросівкою до лівого стегна Генрі. Той важко впав на спину. Його очі засвітилися злістю.
  
  – Не можна кидатися камінням у дівчаток! – проволав Бен. Ніколи раніше не відчував він такої люті. – Не можна... – Тут він побачив полум'я у лівій руці Генрі: той запалив дерев'яну сірник, підніс вогник до товстого фитилю М‐80 і жбурнув феєрверк Бену в обличчя. Але Бен автоматично, не думаючи, що робить, відбив феєрверк долонею, як ракетка бадмінтонна відбиває волан. М‐80 полетів вниз. Генрі побачив це, очі його округлилися, і він, кричачи, відкотився вбік. Миттю пізніше вибухнув феєрверк, покривши кіптявою сорочку на спині Генрі і вирвавши з неї здоровенний шмат.
  
  Тут же камінь, кинутий Лосем Сэдлером, влучив у Бена, і той впав на коліна. Зуби лязгнули, прикусивши язика. Бен моргав, втративши орієнтацію. Лось рушив на нього, але перш ніж дістався до стоїть на колінах Бена, Біл зайшов ззаду і перетворив спину великого хлопця в мішень. Лось розвернувся, проревев: «Ти напав на мене зі спини, боягуз! Так нечесно, твою мать!»
  
  Але не встиг він піти в атаку, як Річі приєднався до Білла. Риторика Лося щодо того, що чесно, а що – ні, Річі не вразила; він бачив, як п'ятеро великих хлопців гналися за одним переляканим і маленьким – навряд чи такий вчинок ставив їх в один ряд з королем Артуром і лицарями Круглого столу. Один з каменів Річі розсік Лосеві шкіру над лівою бровою, і Лось завив від болю.
  
  Едді і Стен підскочили до Річі і Біллу. До них підійшла і Беверлі. По руці її текла кров, очі блищали. Летіли камені. Рыгало Хаггингс скрикнув, коли один влучив йому в лікоть. Він незграбно застрибав, потираючи забите. Генрі підвівся. На спині сорочка висіла лахміттям, але шкіру йому якимось дивом не обпекло. Перш ніж він встиг обернутися, камінь, кинутий Беном Хэнскомом, влучив Генрі в потилицю, змусивши знову плюхнутися на коліна.
  
  Найбільшої шкоди в той день заподіяв Невдахам Віктор Крісс, почасти тому, що був непоганим пітчер, а в основному – парадоксально – тому, що не відчував ніяких емоцій. Перебувати тут йому хотілося все менше і менше. Битва каменів загрожувала серйозними травмами: учаснику могли пробити череп, вибити кілька зубів, навіть очей. Але раз уже він потрапив сюди, то мав намір не відступати, а постояти за себе.
  
  Подібне холоднокровність дозволило йому почекати тридцять зайвих секунд і набрати жменю відповідного розміру каменів. Один він жбурнув в Едді, коли Невдахи знову вишикувалися в бойове ланцюг, і потрапив йому в підборіддя. Едді впав, плачучи, потекла кров. Бен повернувся до Едді, але той вже піднімалося, кров яскраво виділялася на блідій шкірі, очі перетворилися на щілинки.
  
  Віктор кинув камінь у Річі і влучив у груди. Річі кинув камінь у Віктора, але той легко ухилився і наступний камінь жбурнув у Білла. Білл нахилив голову – недостатньо швидко: камінь порвав щоку.
  
  Тут Білл повернувся до Віктора. Їх погляди зустрілися, і в очах заїки Віктор побачив щось таке, що до смерті налякало його. Як не дивно, з його губ ледь не зірвалися слова: «Я більше не буду», – так тільки такого не кажуть якомусь сопляку. Не говорять, якщо не хочеш, щоб друзі перестали тримати тебе за людину.
  
  Білл рушив на Віктора, Віктор – на Білла. Одночасно, немов з якогось телепатическому сигналу, вони почали жбурляти один в одного камінням, скорочуючи разделявшее їх відстань. А навколо каміння перестали літати: інші опустили руки, спостерігаючи за цією парою; навіть Генрі повернув голову.
  
  Віктор нагинався, ухилявся – Білл нічого такого не робив. Камені Віктора потрапляли йому в груди, в плече, у живіт. Один зачепив вухо. Немов не помічаючи болю, Білл розмірено кидав камінь за каменем, вкладаючи в кожен кидок всю силу. Третій влучив Віктору в колінну чашечку, і він видав здавлений стогін. Каміння у нього більше не залишилося, тоді як Білл стискав у руці гладкий шматок білого кварцу розміром з качине яйце. І Віктору Криссу камінь цей здавався дуже великим і твердим. Розділяло їх менше п'яти футів.
  
  – У-У-забирайся про-про-звідси, – почув Віктор, – і-або я п-проломлю ті-ебе го-олову. Я н-не шу-вчу.
  
  Заглянувши в очі Білла, Віктор зрозумів, що так воно і є. Він мовчки розвернувся і пішов за Пітером Гордоном.
  
  Рыгало і Лось нерішуче перезирнулися. Цівка крові текла у Лося з куточка рота. Текла кров і по щоці Ригала з рваної рани на голові.
  
  Генрі ворушив губами, але з них не зривалося ні звуку. Білл повернувся до нього:
  
  – У-У-забирайся.
  
  – А якщо не уберусь? – Голос Генрі начебто звучав войовничо, але в очах його Білл бачив зовсім інше. Генрі боявся, а тому вже змирився з тим, що доведеться піти. Здавалося б, Біллу слід було радіти, навіть тріумфувати, але він відчував лише втома.
  
  – Е-якщо н-не в-в-заберешся, м-у‐вас-об'єм. Ду-думаю, м-ми‐вшістьох про-відправимо в‐всіх в бо-ольницу.
  
  – Всімох, – поправив його Майк Хенлон, приєднавшись до них. В обох руках він тримав по каменю розміром з м'яч для софтболу. – Іди сюди, Бауерс. Я з задоволенням вріжу тобі.
  
  – Ти грьобаний ніггер! – вискнув Генрі, голос здригнувся, в ньому почулися сльози. І цей крик начисто позбавив Рыгало і Лося бажання продовжувати боротьбу. Камені випали з разжавшихся пальців. Рыгало озирнувся, немов не розуміючи, де він і як сюди потрапив.
  
  – Забирайтеся з нашого місця! – крикнула Беверлі.
  
  – Мовчи, манда, – огризнувся Генрі. – Ти... – Чотири камені полетіли одночасно, вдаривши Генрі в чотири місця. Він скрикнув і впав на зарослу бур'янами землю. Затанцювали лахміття сорочки. Лежачи, він переводив погляд з суворих, зовсім дорослих осіб цих сопляков на перелякані обличчя Рыгало і Лося. Ці двоє йому не допоможуть. Ніхто йому не допоможе. Лось навіть відвернувся.
  
  Генрі підвівся, схлипуючи, втягуючи соплі зламаним носом.
  
  – Я вб'ю вас усіх! – крикнув він і побіг до стежці. Через кілька миттєвостей він зник з виду.
  
  – У-йдіть. – Білл повернувся до Рыгало. – У-забирайтеся. Та бо-ольше н-не п-приходьте сю-юда. Пу-устошь на-аша.
  
  – Не слід було тобі сердити Генрі, пацан, – відповів Рыгало. – Пішли, Лось.
  
  І вони пішли, похиливши голови, не озираючись. Семеро підлітків стояли нерівним півколом, все в крові. Апокаліптична битва каменів тривала менше чотирьох хвилин, але Білл відчував себе так, немов пройшов усю Другу світову війну від першого до останнього дня, відвоював на обох театрах бойових дій, без єдиної увольнительной.
  
  Тишу порушувала тільки відчайдушна, свистящая боротьба Едді Каспбрэка, який намагався проштовхнути повітря в легені. Бен попрямував до нього, відчув, що три булочки з кремом і чотири шоколадних тістечок, які він з'їв по дорозі до Пустки, заворушилися і почали палити шлунок, пробіг повз Едді в кущі і проблевался як можна тихіше, не привертаючи до себе уваги.
  
  Так що до Едді підійшли Річі і Бев. Беверлі обняла його за тонку талію, а Річі дістав інгалятор з кишені.
  
  – Кусай, Едді, – запропонував він, і коли Едді спробував втягнути в себе повітря, натиснув на клапан.
  
  – Спасибі, – нарешті видавив він.
  
  Бен повернувся з кущів, розчервонілий, витираючи рот рукою. Беверлі підійшла до нього, взяла його руки в свої.
  
  – Спасибі, що заступився за мене.
  
  Бен кивнув, не відриваючи очей від своїх брудних кросівок.
  
  – Завжди готовий, дитинко.
  
  Один за іншим вони поверталися до Майку, Футболку з його чорною шкірою. Дивилися на нього пильно, обережно, раздумчиво. Майк стикався з подібним цікавістю раніше – не було дня в його житті, щоб не стикався, – тому не відводив очей.
  
  Білл перевів погляд з Майка на Річі. Річі подивився на нього. І Білл буквально відчув, як щось клацнуло – якась остання деталь встала на належне їй місце в машині невідомого йому призначення. По спині наче розсипалися льодинки. «Тепер ми всі разом», – подумав він, думка ця здалася йому дуже точної, дуже правильною, і на мить Біллу здалося, що він вимовив ці слова вголос. Але, зрозуміло, озвучувати цю думку необхідності не було; він бачив це по очах Річі, Бена, Едді, Беверлі, Стена.
  
  «Тепер ми всі разом, – знову подумав він. – І хай допоможе нам Бог. Тепер дійсно все починається. Господи, будь ласка, допоможи нам».
  
  – Як тебе звуть, хлопче? – запитала Беверлі.
  
  – Майк Хенлон.
  
  – Хочеш повзривать петарди? – запитав Стен, і посмішка Майка цілком зійшла за відповідь.
  
  
  
  Глава 14
  
  Альбом
  
  
  
  1
  
  Як з'ясовується, Білл не залишається на самоті: вони всі приносять випивку.
  
  Білл – бурбон, Беверлі – горілку і пакет апельсинового соку, Річі – упаковку з шести банок пива, Бен Хэнском – пляшку віскі «Дика індичка», а у Майка упаковка з шістьма банками пива коштує в маленькому холодильнику в кімнаті відпочинку співробітників бібліотеки.
  
  Едді Каспбрэк входить останнім, з невеликим пакетом з щільної, коричневого паперу.
  
  – Що ти приніс, Едді? – запитує Річі. – «Зарекс» або «Кулэйд» 73?
  
  Нервово посміхаючись, Едді дістає з пакета спочатку пляшку джину, потім пляшку сливового соку.
  
  У повислій приголомшуючий тиші Річі говорить: «Хто-небудь повинен викликати людей у білих халатах. Едді Каспбрэк нарешті звихнувся».
  
  – Джин і сливовий сік дуже корисні для здоров'я, – винуватим голосом відповідає Едді... і все дико регочуть, звуки їх веселощів розносяться по принишклою бібліотеці, луною відбиваються від стін, хвилями прокочуються по скляному коридору, що з'єднує доросле бібліотеку з дитячої.
  
  – Валяй, – говорить Бен, витираючи очі, що сльозяться. – Валяй, Едді. Готовий посперечатися, цей коктейль сприяє переміщенню «пошти».
  
  Посміхаючись, Едді наповнює на три чверті паперовий стаканчик соком, не кваплячись додає дві кришечки джина.
  
  – Ох, Едді, як я тебе люблю! – вигукує Беверлі, і Едді піднімає голову, ошелешений, але усміхнений. Вона оглядає стіл. – Я вас всіх люблю.
  
  – М-ми теж любимо тебе, Б-Бев, – відповідає Білл.
  
  – Так, – киває Бен. – Ми любимо тебе. – Його очі відкриваються ширше, він сміється. – Я думаю, ми як і раніше любимо один одного... Ви знаєте, як рідко таке трапляється?
  
  Виникає коротка пауза, і Майк не особливо здивований, помітивши, що Річі в окулярах.
  
  – Контактні лінзи почали палити очі, і мені довелося їх зняти, – пояснює він, відповідаючи на питання Майка. – Чи Не час нам перейти до справи?
  
  Вони всі дивляться на Білла, як і тоді, в гравійному кар'єрі, і Майк думає: «Вони дивляться на Білла, коли їм потрібен лідер, на Едді – якщо потрібно штурман. «Перейти до справи», до чого противна фраза. Чи повинен я їм сказати, що вбиті, знайдені тоді і тепер, не піддалися сексуальному насильству, що тіла не понівечили, а частково з'їли? Я повинен їм сказати, що я заготовив сім шахтарських касок з потужними електричними ліхтарями і зараз вони лежать у мене вдома, одна для Стена Уриса, який не зміг пришкандыбать, як ми раніше говорили? Чи, може, просто запропонувати їм розійтися по номерах і гарненько виспатися, бо завтра, вдень або вночі, все закінчиться – або Вона, або для нас?»
  
  Нічого з цього говорити необхідності немає, і причина тому – тільки що вимовлені слова: вони як і раніше люблять один одного. За минулі двадцять сім років багато що змінилося, а взаємна любов якимось дивом – немає. «І це, – думає Майк, – наша єдина реальна надія».
  
  Єдине, що дійсно залишається – так це довести розпочате до кінця, завершити процес з'єднання минулого із сьогоденням, згорнути смужку існування в якусь подобу колеса. «Так, – думає Майк, – сьогоднішнє завдання – спорудити це колесо; завтра ми подивимося, обертається воно, як раніше... як оберталося, коли ми вигнали великих хлопців з гравійного кар'єра і з Пустки».
  
  – Ти пам'ятаєш інше? – запитує Майк Річі.
  
  Річі сьорбає пива і хитає головою.
  
  – Я пам'ятаю твій розповідь про птаха... і димову яму. – Посмішка розповзається по обличчю Річі. – Я згадав про це увечері, коли йшов сюди, слідом за Бевви і Беном. Така дурнувата жах тоді...
  
  – Біп-біп, Річі, – посміхається Беверлі.
  
  – Ну, ви знаєте. – Продовжуючи посміхатися, він відсуває окуляри вгору по переніссі характерним жестом того давнього Річі. Підморгує Майку. – Ми з тобою, так, Майки?
  
  Майк коротко сміється, киває.
  
  – Міс Скавлетт! Міс Скавлетт! – пронизливо кричить Річі Голосом Пиканинни. – В коптильні стає дуже вже жавко, міс Скавлетт!
  
  Білл сміється.
  
  – Ще один інженерний і архітектурний тріумф Бена Хэнскома.
  
  Беверлі киває:
  
  – Ми рили яму для клубного будинку, коли ти, Майк, приніс в Пустку батьківський альбом з фотографіями.
  
  – Господи! – Білл різко випрямляється. – І фотографії...
  
  Річі похмуро киває:
  
  – Той самий фокус, що й в кімнаті Джорджі. Тільки на цей раз ми все це бачили.
  
  – Я згадав, що сталося з гаком срібним доларом, – говорить Бен.
  
  Вони всі повертаються до нього.
  
  – Я віддав інші три одному моєму приятелеві, перш ніж приїхав сюди, – пояснює Бен. – Для його дітей. Я пам'ятав, що був четвертий, але не міг згадати, що з ним сталося. Тепер згадав. – Він дивиться на Білла. – Ми відлили з нього срібний кругляш, так? Ти, я і Річі. Спочатку ми збиралися відлити срібну кулю...
  
  – Ти практично не сумнівався, що нам це вдасться, – погоджується Річі. – Але в кінці...
  
  – Ми з-злякалися. – Білл повільно киває. Спогад природним шляхом займає належне йому місце, і коли це відбувається, Білл чує все той же тихий, але виразний клацання. «Ми наближаємося», – думає він.
  
  – Ми пішли на Нейболт-стріт, – додає Річі. – Ми всі.
  
  – Ти врятував мені життя, Великий Білл, – каже Бен раптово, і Білл хитає головою. – Врятував, точно, – наполягає Бен, і на цей раз Білл головою не качає. Підозрює, що, можливо, врятував, тільки ще не пам'ятає як... і він рятував? Він думає, що, можливо, Беверлі... але не пам'ятає. Поки, в усякому разі, не пам'ятає.
  
  – Прошу мене вибачити. – Майк встає. – У мене упаковка пива в холодильнику кімнати відпочинку.
  
  – Візьми моє, – пропонує Річі.
  
  – Хенлон не пити пиво білої людини, – відповідає Майк. – Особливо твоє, Балабол.
  
  – Біп-біп, Майки, – урочисто виголошує Річі, і Майк йде за пивом під загальний добродушний сміх.
  
  Вмикає світло в кімнаті відпочинку, обшарпаною, з продавленными кріслами, з кавоваркою «Сайлекс», яку давно слід було відмити, інформаційною дошкою зі старими оголошеннями, відомостями про розцінки і годинах роботи, кількома карикатурами з «Нью-йоркера», пожовклими, з загнувшимися кутами. Майк відкриває маленький холодильник і відчуває шок, крижаний і пробираються до кісток, як буває в лютому, коли варто мороз і здається, що квітень не настане ніколи. Сині і помаранчеві повітряні кульки випливають з холодильника суцільним потоком, десятки кульок, новорічний букет з кульок, і крізь страх, що скувала свідомість Майка, раптом проривається нескладна думка: «Не вистачає тільки Гая Ломбардо з його «Споконвіку 74». Кульки повз особи Майка піднімаються до стелі. Він намагається кричати, не може кричати, побачивши, що прикривали кульки, що Воно засунуло в холодильник поряд з пивом, немов на нічну закуску, яка могла знадобитися йому після того, як всі його нікчемні друзі розкажуть свої нікчемні історії і розійдуться по орендованим ліжок у своєму рідному місті, яке вже і не рідний.
  
  Майк відступає на крок, руки піднімаються до особи, відсікаючи побачене. Натикається на стілець, ледь не падає і прибирає руки. Нічого не змінюється, відірвана голова Стена Уриса лежить поруч з упаковкою з шести банок пива «Бад лайт», голова не чоловіки, а одинадцятирічного хлопчика. Рот розкритий в беззвучному крику, але Майк не бачить ні зубів, ні язика, бо рот набитий пір'ям. Пір'я світло-коричневі і неймовірно величезні. Він прекрасно знає, у якій птиці такі пір'я. Так. Так, звичайно. Він бачив цю птицю в травні 1958 року, і вони все бачили її на початку серпня 1958 року, і потім, через роки, відвідуючи у лікарні вмираючого батька, він з'ясував, що Уїлл Хенлон одного разу теж бачив цю птицю, після того як зумів вибратися з палаючого клубу «Чорна пляма». Кров з шиї Стена, в бахромі клаптиків шкіри, капала вниз і утворила калюжу на нижній полиці. Згорнувшись, кров стала темно-рубінового і виблискувала в слабкому світлі лампочки, встановленої в холодильнику.
  
  – А... а... а... – вдається видавити з себе Майку, але жодних інших звуків з його губ не злітає. Потім голова відкриває очі, і це яскраво-срібні очі клоуна Пеннівайза. Вони повертаються до Майку, і голова починає корчитися з набитим пір'ям ротом. Вона намагається говорити, можливо, хоче вимовити пророцтво, як оракул у грецькій трагедії.
  
  «Подумав, що треба б приєднатися до вас, Майк, бо без мене вам не перемогти. Ви не можете перемогти без мене, і ти це знаєш, так? У вас міг би бути шанс, якби зібралися всі, але мій типово американський розум не витримав напруги, якщо ти розумієш, про що я, дурень. Все, на що здатні ви шестеро, – попліткувати про колишні часи, а потім знайти свою смерть. Я і подумав, що мені по силам збити вас з цього шляху. Збити вас, сечешь, Майки? Сечешь, друже? Сечешь, гребаной поганий нігер?»
  
  «Ти не справжня!» – кричить Майк, але нічого не чує; він ніби стає телевізором з відключеним звуком.
  
  Неймовірно, абсурдно, голова підморгує йому.
  
  «Я справжня, будь певен. Справжня, як краплі дощу. І ти знаєш, про що я кажу, Майки. Те, що ви вшістьох маєте намір зробити, схоже на спробу злетіти на реактивному літаку без посадкового шасі. Немає ніякого сенсу злітати, якщо не зможеш приземлитися, так? І немає ніякого сенсу спускатися під землю, якщо не зможеш піднятися назад. Вам ніколи не додуматися до правильних загадок і анекдотів. Вам ніколи не розсмішити мене, Майки. Ви всі забули, як вивертати ваші крики навиворіт. Біп-біп, Майки, і що ти скажеш? Пам'ятаєш птицю? Лише воробей, але виглядає о'кей! Таких ще пошукати треба, так? Велика, як комора, велика, як ці тупі японські монстри, які лякали тебе, коли ти був маленьким хлопчиком. Дні, коли ти знав, як відігнати ту птицю від свого порога, пішли назавжди. Повір у це, Майки. Якщо ти знаєш, як використовувати свою голову за призначенням, ти поїдеш звідси, поїдеш з Деррі, негайно. Якщо не знаєш, як її використовувати, вона стане такою ж, як ця. Сьогоднішній вказівник на великій дорозі життя – «Використовуй її за призначенням, перш ніж втратиш, дорогий ти мій».
  
  Голова перекочується на обличчя (пір'я в роті бридко шарудять) і вивалюється з холодильника. Вдаряється об підлогу і котиться до нього, як огидний кулю для боулінгу, злиплі від крові волосся змінюються посміаючимся особою; вона котиться до нього, залишаючи на підлозі липкий слід крові і недоноски пір'я, губи ворушаться навколо пір'яного кляпу.
  
  «Біп-біп, Майки! – кричить голова, а Майк в жаху задкує від неї, виставивши перед собою руки, ніби цим може не підпустити його до себе. – Біп-біп, біп-біп, біп-на-хрін-біп!»
  
  Раптово лунає гучний звук – звук пластмасової пробки, що вилітає з пляшки дешевого шампанського. Голова зникає. («Справжня, – думає Майк, відчуваючи нудоту. – Нічого надприродного в цьому бавовні ні, всього лише повітря увірвався в раптово звільнилося простір... справжня, Господи, справжня»). Тонка сіточка крапель крові зависає в повітрі. Потім падає на підлогу. І немає ніякої необхідності прибиратися в кімнаті відпочинку; Керол нічого не побачить, коли прийде сюди завтра вранці, навіть якщо їй доведеться прокладати шлях крізь повітряні кульки, щоб дістатися до кавоварки і налити собі першу чашку кави. Як зручно. Майк пронизливо сміється.
  
  Піднімає голову і бачить, що повітряні кульки нікуди не поділися. На синіх напис: «НІГГЕРИ ДЕРРІ – В АУТІ». На помаранчевих: «НЕВДАХИ РАНІШЕ ПРОГРАЮТЬ, АЛЕ СТЕНЛІ УРІС НАРЕШТІ ВИРВАВСЯ ВПЕРЕД».
  
  «Немає ніякого сенсу злітати, якщо не зможеш приземлитися, – запевняла його голова. – Немає ніякого сенсу спускатися під землю, якщо не зможеш піднятися назад». Остання фраза знов наводить його на думку про шахтарських касках. Голова сказала правду? І раптом він згадує день, коли прийшов в Пустку вперше після битви каменів. 6 липня, через два дні після того, як на параді Четвертого липня він промаршировал у складі оркестру... через два дні після того, як вперше побачив клоуна Пеннівайза. І після того дня в Пустки, після того, як він прослухав їх історії і, повагавшись, розповів власну, він прийшов додому і запитав батька, чи можна заглянути в його альбом з фотографіями.
  
  А чому він пішов у Пустку шостого липня? Він знав, що знайде їх там? Начебто знав – і не тільки, що вони там будуть, але і де саме. Вони говорили про клубному будинку, Майк це пам'ятає, але йому здалося, що вони говорили про це, не знаючи, як поговорити про щось іншому, більш важливому.
  
  Майк, піднявши голову, дивиться на повітряні кульки, але тепер їх не бачить, намагаючись пригадати, що відбувалося в той день, в той жаркий-жаркий день. Раптово усвідомлює, що дуже важливо згадати все, кожен нюанс, навіть стан душі.
  
  Тому що той день став відправною точкою. Раніше інші говорили про те, щоб убити Воно, але не вживали ніяких дій, не будували планів. З появою Майка коло замкнулося, колесо почало обертатися. Саме в той день, тільки пізніше, Білл, Річі і Бен пішли в бібліотеку і всерйоз узялися за розробку ідеї, висловленої Біллом за день до цього, або за тиждень, чи за місяць. Все почалося...
  
  – Майк? – кличе Річі з залу довідкової літератури, де зібралися інші. – Ти там не помер?
  
  «Майже», – думає Майк, дивлячись на повітряні кульки, на кров, на пір'я в холодильнику.
  
  – Думаю, вам краще прийти сюди, – кричить він у відповідь.
  
  Він чує, як риплять стільці, чує їх невиразні голоси, чує вигук Річі: «Ну що тепер?» – а інше вухо, вже в його пам'яті, чує, як Річі говорить щось ще, і раптово він згадує те, що вишукував в пам'яті; більш того, він розуміє, чому це щось випадало від нього. Реакція інших, коли він вийшов на галявину в самій темній, самої далекої, самої зарослої частини Пустки... не було ніякої реакції. Ні подиву, ні питань, як він їх знайшов, нічого. Бен їв «Твінкі», згадує він, Беверлі і Річі курили. Білл лежав на спині, заклавши руки під голову, дивився в небо. Едді і Стен з недовірою дивилися на мотузки, натягнуті на кілочках, що окреслюють квадрат зі стороною приблизно в п'ять футів.
  
  Ні подиву, ні питань, нічого. Він просто прийшов, і його взяли в компанію. Немов, самі того не знаючи, вони його чекали. І цим третім вухом, вухом пам'яті, він чує, як Річі говорить Голосом Пиканинни, який вже звучав цим ввечері: «Бозі, міс Клозе, сюди...
  
  
  
  2
  
  ...знову пвишел цей чевный малчык. Я не знати, чого йому треба в Пустки! Посмотви на цю кувчавую голову, Великий Білл! – Білл не ворухнувся, як і раніше, мрійливо дивлячись на гладкі літні хмари, що пропливають по небу. Обмірковував щось важливе. І нехай його звернення залишилося без відповіді, Річі анітрохи не образився. Просто продовжив: – Від одного погляду на цю кувчавую голову у мене виникає думка про ще одному м'ятному джулепе! Мабуть, я вип'ю його на веванде, де трохи прохлаже...»
  
  – Біп-біп, Річі, – обірвав його Бен з набитим «Твінкі» ротом, і Беверлі засміялася.
  
  – Привіт, – несміливо привітався Майк. Його серце билося трохи сильніше, ніж зазвичай, але він налаштувався довести справу до кінця. Він повинен їх подякувати, і його батько говорив, що борги завжди треба віддавати... і по можливості швидше, поки не наросли відсотки.
  
  Стен озирнувся:
  
  – Привіт, – і знову зосередився на обгородженому мотузками квадраті по центру галявини. – Бен, ти впевнений, що вийде?
  
  – Вийде, – запевнив його Бен. – Привіт, Майк.
  
  – Хочеш сигарету? – запитала Беверлі. – У мене залишилися дві.
  
  – Ні, дякую. – Майк глибоко вдихнув. – Я хотів би ще раз подякувати вас за те, що ви мені допомогли в той день. Ці хлопці хотіли мене покалічити. Мені дуже шкода, що деяким з вас теж дісталося.
  
  Білл махнув рукою, як би кажучи, що це дурниця.
  
  – О-вони‐весь р-рік до-оставали н-нас. – Він сів, а потім раптом пильно подивився на Майка. – Мо-оду я ко-е-що у ті-ебя з-запитати?
  
  – Звичайно. – Майк несміливо сів. З такими преамбулами він вже стикався. Цей Денбро мав намір запитати його, як це – бути негром.
  
  Але почув зовсім інше питання.
  
  – Коли Л-л-ларсен 75 по-одавал не-еберущиеся подачі в Мі-ировых се-ериях 76, до -, за-про-твоєму, е-йому п-просто ве-езло?
  
  Річі глибоко затягнувся, закашлявся. Беверлі добродушно поплескала його по спині.
  
  – Ти поки новачок, Річі. Ще навчишся.
  
  – Я думаю, все впаде, Бен. – Едді заклопотано дивився на обгороджений квадрат. – Не хочу ховати себе живцем своїми ж руками.
  
  – Не похоронишь ти себе живцем, – відповів Бен. – А якщо таке і станеться, будеш смоктати блінський старий інгалятор, поки хто-небудь тебе не відкопає.
  
  Ці Слова здалися Стенлі Урису неймовірно смішними. Він сперся на лікті, закинув голову і реготав, поки Едді не штовхнув його в гомілку, запропонувавши заткнутися.
  
  – Щастило, – нарешті відповів Майк. – Я думаю, в подачах, які не відбивають, більше везіння, ніж майстерності.
  
  – Я-я-оже, – кивнув Білл. Майк чекав продовження, але Білл вже сказав все, що хотів. Він знову ліг, підклавши руки під голову, і почав вивчати пропливали над ними хмари.
  
  – А що ви задумали? – Майк повернувся до квадрату землі, обгородженої натягнутими на кілочках мотузками.
  
  – У Копиці це ідея тижня, – відповів Річі. – Минулого разу він затопив Пустка, і вийшло непогано, але ця ідея – вищий клас. Нині у нас місячник будівництва нашого клубного будинку. А наступний місяць...
  
  – Х-вистачить ті-ебе на-аезжать н-на Бе-ена. – Білл, як і раніше, дивився в небо. – По-олучится хо-гаразд.
  
  – Ну що ти, Білл. Я ж жартую.
  
  – І-іноді ти шу-утишь з-занадто м-багато, Рі-ічі.
  
  Докір Річі зніс мовчки.
  
  – Я все-таки не розумію, – похитав головою Майк.
  
  – Все дуже просто, – відповів Бен. – Вони хотіли курінь на дереві, і ми можемо її побудувати, але у людей є погана звичка ламати кістки, коли вони падають з дерева...
  
  – Куки... Куки... позич мені кісточки 77, – проспівав Стен і знов розсміявся. Інші вытаращились на нього. Почуттям гумору Стен не відрізнявся, і жарти його були досить своєрідні.
  
  – Ви сходити з розуму, сеньйор, – прокоментував Річі. – Ця, я думати, від спеки.
  
  – Коротше, ми закопаємося в землю приблизно на п'ять футів у межах означеного мною квадрата. Глибше не вийде, тому що доберемося до ґрунтових вод. Тут вони досить близькі до поверхні. Потім ми зміцнимо стіни, щоб вони не впали. – Він багатозначно подивився на Едді, але Едді тривожився.
  
  – А що потім? – зацікавився Майк.
  
  – Потім настелим дах.
  
  – Як?
  
  – Покладемо дошки. Зробимо люк або щось таке, щоб входити і виходити, навіть вікна, якщо захочемо...
  
  – Нам по-онадобятся пе-етли, – вставив Білл, як і раніше дивлячись на небо.
  
  – Ми їх зможемо купити в «Залізних товари Рейнольдса», – тут же запропонував Бен.
  
  – І ка-арманные де-еньги в‐усім ви-ыдали на не-еделю.
  
  – У мене є п'ять доларів, – сказала Беверлі. – Заробила, залишаючись з сусідськими дітьми.
  
  Річі тут же поповз до неї на руках і колінах.
  
  – Я люблю тебе, Бевви. – Він дивився на неї по-собачому відданими очима. – Ти вийдеш за мене заміж? Ми будемо жити в обшитому сосною бунгало...
  
  – Де? – перепитала Беверлі, а Бен спостерігав за ними з тривогою, занепокоєнням, але і з посмішкою.
  
  – Обшитому бусной сонгало, – відповів Річі. – П'яти доларів вистачить, солоденька, ти, і я, і дитина заживемо втрьох...
  
  Беверлі засміялася, почервоніла і відійшла від нього.
  
  – Ми ра-азделим ра-асходы, – зазначив Білл. – Тому-то ми і створюємо клуб.
  
  – Накривши яму дошками, ми скріпити їх надміцним клеєм – «Тэнгл-Трек», так він називається – і зверху покладемо дерен. Може, набросаєм соснових голок. Будемо сидіти внизу, а люди... такі, як Генрі Бауерс... будуть ходити прямо над нами і не знати, що ми тут.
  
  – Ти подумав про це? – здивувався Майк. – Це круто.
  
  Бен усміхнувся. Прийшла його черга червоніти.
  
  Білл раптово сів і подивився на Майка:
  
  – Хо-очешь по-омогать?
  
  – Так... звичайно, – відповів Майк. – Це буде весело.
  
  Решта перезирнулися – Майк це відчув, не побачив. «Нас семеро», – подумав він, і без всякої на те причини по тілу пробігла дрож.
  
  – І коли ви збираєтеся заритися в землю?
  
  – О-дуже скоро, – відповів Білл, і Майк знав – знав, – що Білл говорить не тільки про підземному клубному будинку, задуманому Беном. І Бен це знав. Як і Річі, Беверлі, Едді. Стен Уріс перестав посміхатися. – М-ми з-обираемся на-ачать е-цей п-проект про-дуже скоро.
  
  Пішла пауза, і Майк раптово зрозумів наступне: по‐перше, вони хочуть щось сказати, щось йому сказати... а по‐друге, у нього не було впевненості, що він хотів це почути. Бен узяв палицю, заходився щось креслити на землі, його волосся спадало на обличчя. Річі гриз і без того обгризені нігті. Тільки Білл пильно дивився на Майка.
  
  – Щось не так? – Майку стало не по собі.
  
  – М-М-ми до-до-клуб, – дуже повільно заговорив Білл. – Ти мо-ожешь бути в до-клубі, якщо хо-очешь, але ті-ебе доведеться х-зберігати наші секрети.
  
  – Ти про клубний будинок? – запитав Майк. Охопила його тривога тільки наростала. – Само собою...
  
  – У нас є й інший секрет, малюк. – Річі, як і раніше, не дивився на Майка. – І Великий Білл говорить, що цим літом в нас більш важлива справа, ніж риття підземних клубних будинків.
  
  – В цьому він правий, – додав Бен.
  
  Раптово щось пшикнуло. Майк підстрибнув. Але це Едді натиснув на клапан інгалятора. Він винувато подивився на Майка, знизав плечима, потім кивнув.
  
  – Що ж, не тримайте мене в невіданні, – попросив Майк. – Розкажіть мені.
  
  Білл оглядав інших.
  
  – К-хто-небудь н-не хо-очет, ч-щоб він по‐ошел в до-клуб?
  
  Ніхто не сказав ні слова, не підняв руки.
  
  – К-хто хо-очет ра-ассказать? – запитав Білл.
  
  Пішла довга пауза, і на цей раз Білл її не переривав. Нарешті Беверлі зітхнула і подивилася на Майка.
  
  – Дітей вбивають. Ми знаємо, хто це робить, і це не людина.
  
  
  
  3
  
  Вони розповіли йому, один за іншим: клоун на льоду, прокажений під ганком, кров і голоси в зливному отворі, мертві хлопчики у Водонапірній башті. Річі повідав про те, що сталося, коли вони з Біллом повернулися на Нейболт-стріт. Білл заговорив останнім, розповів про шкільної фотографії, яка рухалася, і про фотографії, в яку він засунув руку. Закінчив поясненням, що невідома істота вбила його брата, а Клуб невдах вирішив убити цього монстра... ким би він насправді був.
  
  Пізніше, повертаючись додому, Майк думав, що слухати йому слід було з наростаючою недовірою, що переходить в жах, а потім тікати стрімголов, не озираючись, переконаному, що його або піднімає на сміх компанія білих підлітків, які не люблять чорних, або його занесло до шістьом психам, які якимось чином заразилися цією дурницею один від одного, як цілий клас може підчепити грип від одного хворого.
  
  Але він не втік, тому що, незважаючи на жах, відчував якесь дивне спокій. Спокій – і щось ще, щось більш важливе: відчуття, що він удома. «Тепер нас семеро», – подумав він, коли Білл нарешті закінчив.
  
  Він відкрив рот, не впевнений в тому, що зараз скаже.
  
  – Я бачив клоуна.
  
  – Що? – в унісон запитали Річі і Стен, а Беверлі повернула голову так швидко, що хвіст метнувся з лівого плеча до правого.
  
  – Я бачив його Четвертого. – Майк говорив повільно, головним чином Біллу. Його очі, ясні, зосереджені, не відривалися від очей Майка, вимагали, щоб він продовжував. – Так, Четвертого липня... – На мить він замовк, подумавши: «Але я його впізнав. Я впізнав його, бо побачив не в перший раз. І не в перший раз побачив щось... щось недобре».
  
  Тут він подумав про птаха, вперше дійсно дозволив собі подумати про птаха – за винятком кошмарів – з травня. Він вважав, що сходить з розуму. Приємно з'ясувати, що ти все-таки не божевільний... але полегшення це лякало. Він облизнул губи.
  
  – Давай, – нетерпляче кинула Бев. – Не тягни.
  
  – Справа в тому, що я брав участь у параді. Я...
  
  – Я тебе бачив, – вставив Едді. – Ти грав на саксофоні.
  
  – Якщо на те пішло, на тромбоні, – поправив його Майк. – Я грав у складі оркестру нейболтской Церковної школи. Так чи інакше, я бачив клоуна. Він роздавав повітряні кульки дітям на перехресті в центрі міста, де сходяться три вулиці. Такий же, як і говорили Бен і Білл. Срібний костюм, помаранчеві гудзики, білий грим на обличчі, велика червона посмішка. Я не знаю, помада це була або грим, але виглядало як кров.
  
  Інші кивали, оживившись, тільки Білл продовжував пильно дивитися на Майка.
  
  – О-помаранчеві пу-учки по‐олос? – запитав він Майка, а потім несвідомо торкнувся голови пальцями.
  
  Майк кивнув.
  
  – Побачивши його... я злякався. І поки я дивився на нього, він обернувся й помахав мені рукою, немов прочитав мої думки, або мої почуття, чи як це називається. І це... ну... налякало мене ще сильніше. Тоді я не знав чому, але він так налякав мене, що я кілька хвилин не міг грати на тромбоні. Вся слина у мене в роті пересохла, і я відчув... – Він коротко глянув на Беверлі. Тепер він згадав з неймовірною чіткістю: як сліпило сонце, люто відбивалася від його тромбона і від хрому автомобілів, як голосно грала музика, яким яскраво-синім було небо. Клоун підняв руку в білій рукавичці (в інший він тримав зв'язку повітряних кульок) і повільно помахав з боку в бік, а його кривава посмішка була занадто червоної і занадто широкої – крик, вивернутий навиворіт. Він пам'ятав, як шкіра мошонки почала стискуватися, в кишках раптом завирувало, і він злякався, що зараз мимоволі накладе в штани. Але такого в присутності Беверлі він сказати не міг. У присутності дівчат такого не говорять, навіть в присутності тих дівчат, при яких можна сказати «сука» або «мерзотник». – Я злякався, – закінчив він, відчуваючи, що цього недостатньо, просто не знаючи, як сказати інше.
  
  Але вони все кивали, немов зрозуміли, і Майк відчув, як на нього прокотилася хвиля неймовірного полегшення. Якимось чином цей клоун подивився на нього, усміхнувся йому своєю червоною посмішкою, його біла рукавичка гойдався з боку в бік... але боявся він клоуна більше, ніж гналися за ним Генрі Бауэрса і його дружків. Набагато більше.
  
  – Потім ми пройшли повз, – продовжив Майк. – Піднялися по схилу на Головну вулицю. І я побачив його знову, він знову роздавав повітряні кульки дітям. Тільки багато дітей брати їх не хотіли. Деякі зовсім маленькі, плакали. Я не міг зрозуміти, як він зумів дістатися сюди так швидко. Навіть подумав, що клоунів, напевно, два, розумієте, і одягнені вони однаково. Команда. Але коли він повернувся до мене і знову помахав мені рукою, я зрозумів, це він. Той же самий чоловік.
  
  – Він не людина, – заперечив Річі, і Беверлі здригнулася. Білл обійняв її, і вона з вдячністю на нього подивилася.
  
  – Він помахав мені рукою... а потім підморгнув. Як ніби у нас був спільний секрет. Або... або, можливо, він в курсі, що я його впізнав.
  
  Білл прибрав руку з плечей Беверлі.
  
  – Ти його у-у-впізнав?
  
  – Гадаю, так, – кивнув Майк. – Мені треба дещо перевірити, перш ніж відповісти напевне. У мого батька є фотографії... він їх збирає... послухайте, ви тут часто граєте, так?
  
  – Звичайно, – відповів Бен. – Тому-то ми і будуємо клубний будинок.
  
  Майк знову кивнув.
  
  – Я перевірю і подивлюся, чи я правий. Якщо прав, принесу ці фотографії.
  
  – З-старі фотографії? – запитав Білл.
  
  – Так.
  
  – Ч-що ще?
  
  Майк відкрив рот і знову закрив. У невпевненості озирнувся, потім все-таки зважився.
  
  – Ви подумаєте, що я божевільний. Чокнутий або вру.
  
  – Т-ти ду-умаешь, ч-м-ми чо-окнутые?
  
  Майк похитав головою.
  
  – Можеш посперечатися, що ні, – подав голос Едді. – У мене багато чого не так, але я не ку-ку. Думаю, що ні.
  
  – Так, – погодився Майк. – Ти не божевільний.
  
  – М-ми н-не ду-умаем, год-що т-ти п-п-п-псих.
  
  Майк ще раз оглянув усіх, відкашлявся.
  
  – Я бачив птицю. Два-три місяці тому. Я бачив птицю.
  
  Стенлі Уріс повернувся до Майку:
  
  – Що за птаха?
  
  – Вона виглядала як горобець, – з явним небажанням заговорив Майк, – почасти, але і як малинівка. З помаранчевої грудкою.
  
  – І що такого ти помітив у цій пташці? – запитав Бен. – У Деррі птахів багато. – Але, судячи по голосу, йому було не по собі, і, глянувши на Стена, Майк зрозумів, що Стен згадує, що сталося з ним у Водонапірній башті і те, як він переламав хід подій, почавши вигукувати назви птахів. Але Стен геть забув про своїх спогадах, варто було Майку продовжити.
  
  – Ця пташка була більше будинки на колесах.
  
  Він оглядав їх вражені, здивовані обличчя. Чекав сміху, але ніхто не засміявся. Стен виглядав так, ніби його перебрали по голові цеглою. Обличчя зблідло настільки, що знайшло колір приглушених листопадових сонячних променів.
  
  – Присягаюся, це правда. Це була гігантська птах, на зразок тих птахів з фільмів жахів, які вважаються доісторичними.
  
  – Так, як у «Гігантському пазурах» 78, – вставив Річі. Він думав, що птах виглядає дуже вже несправжньою, але до того часу, коли вона дісталася до Нью-Йорка, так рознервувався, що висипав частина попкорну вниз, через огорожу балкона кінотеатру «Аладдін». За таке Фоксі Фоксуорт міг би викинути його із залу, але фільм все одно закінчився. Іноді тобі дають під зад, але, як сказав Великий Білл, трапляється, стусана даєш ти.
  
  – Але вона не виглядала доісторичної. І вона не нагадувала тих птахів, як вони там називаються, про яких розповідали історії стародавні греки і римляни.
  
  – Ру-у-ух? – припустив Білл.
  
  – Точно. Не така була птиця. Я ж кажу, щось середнє між горобцем і снегирем. Двома найпоширенішими пташками. – І Майк нервово розсміявся.
  
  – Г-Г-де...
  
  – Розкажи нам, – попросила Беверлі, і, зібравшись з думками, Майк розповів. Розповідаючи, спостерігаючи, як на їхніх обличчях відбивалися тривога і переляк, але не недовіра чи насмішка, він відчував, ніби важка ноша скочується з плечей. Як Бен з мумією, або Едді з прокаженим, або Стен з затонулими хлопчиками, він бачив щось таке, що звело б дорослого з розуму, не жахом побаченого, а нереальністю того, що відбувається, не піддається ніякому логічному поясненню. З іншого боку, дорослі часто ігнорують не піддається поясненню. Обличчя Іллі згоріло повністю від світла Божої любові, або Майк так зрозумів; але Ілля був старий, коли це сталося, і, можливо, це все змінило. Хіба ще один з біблійних персонажів, молодий, майже дитина, не почав боротися з янголом на рівних?
  
  Він побачив птаха і продовжив жити, як і раніше; вмонтував ці спогади в свій погляд на світ. А в такому віці погляд цей надзвичайно широкий. Але те, що трапилося з ним у той день тим не менш зачаїлося в темних куточках його свідомості, і іноді уві сні він тікав від цієї страшної птиці, яка накривала його своєю тінню. Деякі з цих снів він пам'ятав, інші – ні, але сни не йшли, мов тіні, які рухалися самі по собі.
  
  Як мало він забув і як сильно та історія тиснула на нього (коли він займався повсякденними справами: допомагав батькові, ходив в школу, катався на велосипеді, виконував доручення матері, чекав появи негритянських рок-груп у програмі «Американська естрада»), визначилося насамперед полегшенням, яке він відчув, поділившись з іншими. А розповівши все, Майк зрозумів, що вперше дозволив собі подумати про це з того раннього ранку біля Каналу, коли він побачив ті дивні борозенки... і кров.
  
  
  
  4
  
  Майк розповів про птаха на старому Металургійному заводі і про те, як заліз в трубу, щоб сховатися від неї. В той же день, тільки пізніше, троє Невдах – Бен, Річі, Білл – крокували до публічної бібліотеці Деррі. Бен і Річі поглядали по сторонах, побоюючись нарватися на Бауэрса і компанію, але Білл дивився під ноги, насупившись, поглинений своїми думками. Приблизно через годину після своєї розповіді Майк пішов, сказавши, що батько просив його прийти до чотирьох, щоб зібрати горох. Беверлі, за її словами, треба було зайти в магазин, приготувати обід батькові. У Едді і Стена теж знайшлися справи. Але перш ніж розійтися, вони почали рити те, що мало стати – якби Бен прав – їх підземним клубним будинком. Для Білла (він підозрював, що і для всіх) перша відкинута лопата землі стала символічним. Якщо їм дійсно потрібно було щось зробити групою, всім разом – вони почали.
  
  Бен запитав Білла, чи вірить він історії Хэнлона. Вони минули Громадський центр Деррі і вже підходили до бібліотеки, кам'яній будівлі, укрывшемуся в тіні в'язів, вік яких перевалив за сотню років. Якимось дивом їх поки не чіпала голландська хвороба, яка в останні роки стала бичем цих дерев.
  
  – Так. Я ду-думаю, е-це п-правда. Р-р-нерозумно, але правда. А ти, Рі-і-ічі?
  
  Річі кивнув.
  
  – Так. Мені огидно в це вірити, якщо ви розумієте, про що я, але, мабуть, я вірю. Пам'ятайте, що він сказав щодо мови птахи?
  
  Білл і Бен кивнули. Помаранчеві здуття на ньому.
  
  – Це фірмовий знак, – продовжив Річі. – Як у будь-якого лиходія з коміксів. Лекса Лютора або Джокера, кого не візьми. Ця тварюка завжди залишає свою мітку.
  
  Білл задумливо кивнув. Все одно що лиходій з коміксів. Тому що вони так сприймали це чудовисько? Так про нього думали? Так, можливо. Дитячий лепет, але створювалося відчуття, що ця тварюка на дитячому белькоті і розквітала.
  
  Вони перейшли вулицю.
  
  – Я з-з-запитав З – З-Стена, з-чув про-про-про-про та-акий п-птиці. Н-не про-обов'язково та-акий бо-ольшое, до-як е-ця, м-та п-просто на-а...
  
  – Справжній? – підказав Річі.
  
  Білл кивнув.
  
  – Про-він із-сказав, год-що, по‐озможно, та-ака п-птах мо-оже б-бути в Ю-Південної А-Америці і-або А-А-Африці, але то-тільки н-не з-тут.
  
  – Так він у неї не повірив? – запитав Бен.
  
  – Про-він оверил, – відповів Білл. А потім розповів їм про те, що припустив Стен, коли Білл проводжав його до того місця, де Стен залишив велосипед. Ідея Стена полягала в наступному: ніхто з них не міг побачити цю птицю, поки Майк не розповів свою історію. Щось ще – можливо, але не цю птицю, тому що вона була особистим монстром Майка Хэнлона. А тепер... тепер ця птиця стала власністю всього Клубу невдах, так? За розумінням Стена, вона могла виглядати по-різному: вороний для Білла, яструбом для Річі, золотистим орлом для Беверлі, але тепер Воно могло бути птахом для них усіх. Білл сказав Стену, що тепер, якщо виходити з його ідеї, будь-який з них міг побачити прокаженого, мумію, а то і мертвих хлопчиків.
  
  «Це означає, що ми повинні досить скоро перейти до справи, якщо хочемо щось зробити, – відповів Стен. – Воно знає...»
  
  «Ч-що? – різко запитав Білл. – В-все, ч-м-ми з-знаємо?»
  
  «Ос, якщо Він це знає, нам гаплик, – відповів Стен. – Але, будь упевнений, Воно знає, що ми знаємо про Воно, і я думаю, Воно спробує нас кокнуть. Ти все ще думаєш про нашому вчорашньому розмові?»
  
  «Так».
  
  «Мені хотілося б піти з тобою».
  
  «Б-Бен і Рі-і-ічі по-підуть. Бен дійсно у-розумний, і Рі-і-ічі теж, коли не ду-урачится».
  
  Вони вже підійшли до бібліотеки, коли Річі запитав Білла, навіщо, власне, вони сюди прийшли. Білл їм розповів, говорив повільно, щоб не так сильно заїкатися. Ідея крутилася у нього в голові останні два тижні, але набула конкретних обрисів тільки завдяки оповіданням Майка про птаха.
  
  Що ти робиш, якщо хочеш позбутися птахи?
  
  Ти в неї стріляєш і вбиваєш її.
  
  Що ти робиш, якщо хочеш позбавитися від монстра? Фільми припускають, що його можна вбити, вистріливши срібною кулею.
  
  Бен і Річі слухали з належною повагою. Потім Річі запитав:
  
  – Та де ти візьмеш срібну кулю, Великий Білл? Замовиш поштою?
  
  – До-як з-смішно. Ми повинні з-зробити її.
  
  – Як?
  
  – Я думаю, для того ми і прийшли в бібліотеку, – відповів на питання Річі Бен. Річі кивнув і зсунув окуляри вгору. Білл подумав, що в очах за очками, крім розуму і інтересу, читається сумнів. Він і сам сумнівався. Але принаймні дуріти Річі безумовно не збирався, а це вже крок в потрібну сторону.
  
  – Ти думаєш про батькове «вальтере»? – запитав Річі. – Тому самому, що ми брали на Нейболт-стріт?
  
  – Так, – кивнув Білл.
  
  – Навіть якщо ми зможемо відлити срібні кулі, де ми візьмемо срібло? – запитав Річі.
  
  – Дозвольте мені подбати про це, – спокійно відповів йому Бен.
  
  – Що ж... добре, – знизав плечима Річі. – Ми дозволимо Стогу подбати про це. А що потім? Знову Нейболт-стріт?
  
  Білл кивнув:
  
  – Про-знову Не-ейболт-стріт. І ми з-знесемо е-ту гребаной го-олову.
  
  Всі троє ще трохи постояли, переглядаючись з дуже серйозним виглядом, а потім увійшли в бібліотеку.
  
  
  
  5
  
  – Будь я проклятий, знову цей чорний хлопець! – вигукнув Річі Голосом ірландського копа.
  
  Минув тиждень, наближалася середина липня, і будівництво підземного клубного будинку підходило до кінця.
  
  – Доброго вам ранку, містере О Хенлон, сер! І яким прекрасним, чудовим обіцяє бути цей день, прекрасним, як росте картопля, так казала мені моя стара матінка...
  
  – Наскільки мені відомо, ранок закінчується опівдні, Річі, – Бен з'явився з ями, – а опівдні вже дві години як минув.
  
  Вони з Річі обшивали стіни ями дошками. Бен зняв светр – день спекотний, робота важка, футболка посіріла від поту і прилипла до грудей і товстого живота. На свій зовнішній вигляд він зараз уваги не звертав, але Майк підозрював, що Бен, зачувши наближення Беверлі, що опинився б в мішкуватому светрі, перш ніж хто-небудь встиг би сказати «цуценяча любов».
  
  – Не придирайся, а то я переплутаю тебе зі Стэном-Суперменом. – З ями Річі виліз п'ять хвилин тому, сказавши Бену, що пора перекурити.
  
  «Ніби ти казав, що сигарет у тебе немає», – здивувався Бен.
  
  «Ні, – погодився Річі, – але це справа принципу».
  
  Майк тримав під пахвою батьківський альбом з фотографіями.
  
  – Де народ? – запитав він. Майк знав, що Білл десь неподалік, тому що залишив свій велосипед під мостом поруч з Сільвером.
  
  – Білл і Едді півгодини тому посунули на смітник за дошками, – відповів Річі. – Стэнни і Беверлі пішли в «Залізні товари Рейнольдса» за петлями. Вже не знаю, яку хрень зібрався встановити там Стіг, щоб лазити знизу вгору і згори вниз, ти розумієш, але навряд чи це буде щось путнє. За ними потрібне око та око, знаєш. Між іншим, ти повинен нам двадцять три центи, якщо хочеш залишитися в клубі. Твій внесок на петлі.
  
  Майк перекинув альбом з правої руки в ліву, заліз в кишеню, відрахував двадцять три центи (в його особистої скарбниці залишився один десятицентовик) і простягнув Річі. Потім підійшов до ями, зазирнув у неї.
  
  Тільки це була вже не яма. Стіни акуратно обшили дошками. Кожну стіну підперли. Дошки, звичайно, були різні, але Бен, Білл і Стен підігнали їх за розміром за допомогою інструментів з майстерні Зака Денбро (Білл кожен вечір відвозив всі інструменти додому, трепетно стежачи за тим, щоб на місце вони поверталися такими чистенькими, якими і брав їх щоранку). Між підпорами Бен і Беверлі прибили перемички. Яма все ще нервувала Едді, втім, він завжди знаходив привід для хвилювань. З одного боку від ями акуратно поклали квадратні шматки дерну, якими потім вони збиралися замаскувати дах.
  
  – Схоже, ви знаєте, що робите, – висловив свою думку Майк.
  
  – Само собою, – відповів Бен і вказав на альбом: – Це що?
  
  – Альбом мого батька про Деррі, – відповів Майк. – Він колекціонує старі фотографії, листівки та газетні статті про місто. Це його хобі. Я переглядав альбом пару днів назад... говорив вам, що, по-моєму, бачив клоуна раніше. І я бачив. Тут. Тому і приніс альбом. – Від сорому він не наважився додати, що не попросив у батька дозволу взяти альбом. Боявся питань, до яких це могло призвести, і потягнув альбом з дому, як злодій, поки батько підгортав картоплю на західному полі, а мати розвішувала випрану білизну на задньому дворі. – Подумав, що ви теж повинні на нього подивитися.
  
  – Так давай подивимося, – запропонував Річі.
  
  – Я б почекав, поки зберуться всі. Думаю, так буде краще.
  
  – Добре. – По правді кажучи, Річі особливо і не хотілося дивитися на фотографії Деррі ще і в цьому альбомі. Особливо після того, що сталося в кімнаті Джорджі. – Хочеш допомогти мені і Бену з обшивкою стін?
  
  – Звичайно. – Майк обережно поклав батьківський альбом подалі від споруджуваного клубного будинку, щоб на нього випадково не потрапила земля, якщо її будуть викидати знизу, і взяв лопату Бена.
  
  – Рой тут, – вказав Бен. – Заглибся на фут. Потім я поставлю підпору і буду її тримати, а ти закидаєш яму землею.
  
  – Хороший план, чол, – глибокодумно прорік Річі, сівши на краю ями, звісивши ноги вниз.
  
  – А ти чого сидиш? – запитав Майк.
  
  – Сил немає, – відповів Річі.
  
  – А як просувається ваша задумка з Біллом? – Майк зняв сорочку і почав копати. В ямі було жарко, навіть для Пустки. В кущах сонно, наче літні годинник, скрекотали цикади.
  
  – Ну... непогано, – відповів Річі, і Майку здалося, що він кинув на Бена застережливий погляд. – Мабуть.
  
  – А чому б тобі не включити радіо, Річі? – запитав Бен. Він поставив дошку в яму, яку вирив Майк, і зафіксував її. Транзисторний приймач Річі, як і завжди, висів на товстій гілці найближчого дерева.
  
  – Батарейки сіли, – відповів Річі. – Ти ж взяв мої останні двадцять п'ять центів на петлі, пам'ятаєш? Це жорстоко, Стіг, дуже жорстоко. Після всього, що я для тебе зробив. А крім того, тут я можу зловити тільки УАБІ, а вони грають лише слинявий рок.
  
  – Що? – перепитав Майк.
  
  – Стіг думає, що Томмі Сендс і Пет Бун співають рок-н-рол, але тільки тому, що він хворий на голову. Елвіс співає рок-н-рол. Ерні К. Доу співає рок-нролл. Карл Перкінс співає рок-н-рол. Боббі Дарін. Бадді Холлі. «Ох, Пеггі... моя Пеггі...»
  
  – Будь ласка, Річі, – спробував зупинити його Бен.
  
  – А також Фетс Доміно, – Майк сперся на лопату, – Чак Беррі, Літл Річард, «Шеп і Лаймлайтс», Лаверн Бейкер, «Френкі Лаймон і тинейджерс», «Хенк Баллард і Миднайтерс», «Коастерс», «Айлі бразерс», «Крестс», «Чордс» Стікс Макгі...
  
  Вони витріщалися на нього в такому захопленні, що Майк розсміявся.
  
  – Після Літл Річарда я від тебе відчепився, – визнав Річі. Йому подобався Літл Річард, але літо з усіх рок-н-роллщиков його головним кумиром був Джеррі Лі Льюїс. Нещодавно мати Річі увійшла у вітальню в той момент, коли Джері Лі показували в «Американської естради». Він як раз ліг на рояль і грав, звісивши руки вниз, а волосся спадало на обличчя. При цьому Джеррі співав «Секрет середньої школи». Річі злякався, що вона зараз впаде в непритомність. Не впала, але отримала від побаченого таку сильну емоційну травму, що за обідом в той вечір запропонувала відправити Річі в спортивний табір. Тепер же Річі мотнув головою, щоб волосся впало на очі і заспівав: «Сьогодні в школі танцюють рок, пора і тобі ступити за поріг...»
  
  Бен закружляв по дну ями, тримаючись за товстий живіт, роблячи вигляд, що його зараз вирве. Майк затиснув ніс, але сміявся так сильно, що з очей бризнули сльози.
  
  – В чому справа? – запитав Річі. – Вас яка муха вкусила? Я ж добре заспівав! Дійсно добре!
  
  – Гаразд. – Майк так заливався сміхом, що ледве міг говорити. – Це ж так смішно. Я хочу сказати, правда смішно.
  
  – У негрів немає смаку, – пирхнув Річі. – Я думаю, так навіть написано в Біблії.
  
  – Твоя мутер. – Майк засміявся ще дужче. А коли Річі, у щирому подиві, запитав, що це означає, Майк сів на землю і, хитаючись взад-вперед, схопившись за живіт, просто верещав від сміху.
  
  – Ти, напевно, думаєш, що я заздрю. – Річі нічого не розумів. – Ти, напевно, думаєш, що я хочу бути негром.
  
  Тепер вже Бен повалився на землю, шалено регочучи. Все його тіло тряслося. Очі вилізли з орбіт.
  
  – Вистачить, Річі, – зумів просипеть він. – Я накладу в штани. Я з-здохну, якщо ти не п-припиниш.
  
  – Я не хочу бути негром, – продовжив Річі. – Кому охота носити рожеві штани, і жити в Бостоні, і купувати піцу шматками? Я хочу бути євреєм, як Стен. Я хочу володіти ломбардом і продавати людям ножі з выкидными лезами, і пластмасову собачу блювотини, і старі гітари.
  
  Бен і Майк вже ридали від сміху. І сміх їх розносився по зеленій зарослої улоговині, яку помилково називали Пусткою, змушуючи птахів підніматися в повітря, а білок на мить завмирати, перериваючи свої справи. Це був сміх безтурботної юності, пронизливий, веселий, повний життя, чистий, вільний. І практично всі живі істоти, які його чули, реагували однаково, але одна істота вивалилося з бетонної дренажної труби в Кендускиг, в його верхній течії, вже неживим. День тому над Деррі вибухнула сильна злива (майбутній клубний будинок практично не постраждав: як тільки почалися земляні роботи, Бен кожен вечір накривав яму шматком брезенту, який Едді реквізував з задвірок «Джерела Уолліса»; смердів брезент жахливо, але з відведеною йому функцією справлявся), і в дренажних трубах і тунелях два або три години вирували потоки води. Саме ця вода й випхала труп на сонце, щоб його швиденько знайшли мухи.
  
  Цього дев'ятирічного хлопчика звали Джиммі Каллум. Від імені залишився тільки ніс. Все інше перетворилося в страшне місиво. Голе м'ясо усеивали глибокі чорні діри, і, мабуть, тільки Стенлі Уріс зміг би визначити, що ці дірки від ударів дзьобом. Ударів дуже великим дзьобом.
  
  Вода перекатывалась через брудні штани бавовняні Джиммі Каллума. Його білі руки залишалися на поверхні, як дохлі риби. Руки теж исклевали, але не так сильно. Сорочка з огурцовим візерунком роздувалася і осідала, роздувалася і осідала, як сечовий міхур.
  
  Білл і Едді, навантажені дошками, знайденими на смітнику, перетнули Кендускиг по виступаючих з води камінню в якихось сорок ярдів від тіла. Вони почули, як заливаються сміхом Річі, Бен і Майк, посміхнулися самі і додали кроку, не помітивши тіла Джиммі Каллума, щоб подивитися, що так розвеселило їх друзів.
  
  
  
  6
  
  Вони ще сміялися, коли Білл і Едді вийшли на галявину, спітнівши під важким вантажем. Едді, зазвичай блідий як смерть, і то трохи розчервонівся. Вони звалили дошки на вже майже зниклу купу витратних матеріалів. Бен виліз з ями, щоб проінспектувати видобуток.
  
  – Відмінно! – вигукнув він. – Вау! Круто!
  
  Білл гепнувся на землю.
  
  – М-мені зараз з-звалитися з і-інфарктом чи чу-уть по-одождать?
  
  – Почекати, – неуважно відповів Бен. Він теж приніс в Пустку якийсь інструмент і тепер схилився над новими дошками, вибиваючи цвяхи і викручуючи шурупи. Одну дошку відкинув – тріснутий. При постукуванні по другий в трьох місцях виявилися порожнини, так що Бен відкинув її. Едді сидів на купі землі, спостерігаючи за ним. Пустив в рот струмінь з інгалятора, коли Бен витягав з дошки іржавий цвях, скориставшись молотком обценьками. Цвях вилазив зі скрипом, що нагадував вереск маленького неприємного звіра, якому не сподобалося, що на нього наступили.
  
  – Ти підхопиш правець, якщо поранишься про іржавий цвях, – поінформував Едді Бена.
  
  – Так? – перепитав Річі. – Що таке сифняк? Звучить, як жіноча хвороба.
  
  – Мізків у тебе як у птаха, – огризнувся Едді. – Не сифняк, а правець. І означає це стиснення щелеп. Викликають хворобу особливі мікроби, які живуть в іржі. Розумієш, якщо ти поріжешся про іржавий цвях, вони можуть потрапити в твоє тіло і... е... твоїх нервах прийде пипец. – Едді почервонів ще дужче і знову пирснув з інгалятора в рот.
  
  – Стиснення щелеп, господи. – Слова Едді справили враження на Річі. – Не позаздриш.
  
  – Будь певен. Спочатку твої щелепи зчіплюються так сильно, що ти не можеш їх розтиснути навіть для того, щоб поїсти. Тобі роблять дірку в щоці і годують рідиною через трубку.
  
  – Ух ти! – Майк стояло в ямі, піднявши голову, широко розкривши очі. Білки яскравими плямами виділялися на коричневому обличчі. – Правда?
  
  – Мені сказала мама, – відповів Едді. – А потім у тебе стискається горло, і ти вже нічого не можеш їсти, і вмирає від голоду.
  
  Вони мовчки переварювали весь цей жах.
  
  – Це невиліковно, – вагомо додав Едді.
  
  І знову йому відповіло мовчання.
  
  – Тому я завжди остерігаюся іржавих цвяхів і подібного лайна, – підбив підсумок Едді. – Одного разу мені робили протиправцеву щеплення, і це дійсно боляче.
  
  – Тоді чому ти ходиш на звалище з Біллом і тягнеш сюди все це барахло? – запитав Річі.
  
  Едді коротко глянув на Білла, дивився вниз, у яму, якій належало стати клубним будинком, і любов і обожнювання, читавшиеся в цьому погляді, цілком могли зійти за відповідь, але Едді тихенько сказав:
  
  – Інший раз щось потрібно зробити, не рахуючись з ризиком. Ця перша важлива істина, яку я дізнався не від мами.
  
  Знову настало мовчання, але не таке вже незручне, потім Бен почав вибивати іржаві цвяхи, і незабаром до нього приєднався Майк Хенлон.
  
  Транзистор Річі, позбавлений голосу (принаймні до тих пір, поки батьки не видадуть Річі чергову порцію кишенькових грошей на тиждень або він сам не знайде галявину, яку треба викосити), погойдувався на нижній гілці під легким вітерцем. У Білла з'явився час подумати над тим, як все це дивно, дивно і чудово, що цього літа вони всі зібралися тут. Знайомі йому діти їхали до родичів. Знайомі йому діти їхали з батьками у відпустку в «Діснейленд» в Каліфорнії або на Кейп-Код, або – в одному випадку – у неймовірно далеке місце з незвичайним і якимось плинним назвою – Гштаад. Діти їхали в церковний табір, діти їхали в скаутський табір, діти їхали в табори для багатих дітей, де їх вчили плавати і грати в гольф, де ти вчився говорити: «Ей, відмінний удар», – замість «Щоб ти здох», – коли твій суперник в тенісі подавав на виліт; діти, батьки яких просто вивозили їх КУДИ ПОДАЛІ. Білл міг це зрозуміти. Деякі знайомі йому діти хотіли виїхати КУДИ ПОДАЛІ, налякані монстром, бродившим в те літо з Деррі, але Білл підозрював, що батьків, які боялися цього монстра, набагато більше. Люди, які планували провести відпустку вдома, раптово приймали рішення виїхати КУДИ ПОДАЛІ.
  
  (Гштаад. Це в Швеції? В Аргентині? В Іспанії?)
  
  Все це нагадувало поліомієлітну паніку в 1956 році, коли заразилися четверо дітей, які пішли поплавати в Меморіальний басейн О Брайана. Дорослі – для Білла слово це було стовідсотковим синонімом мам і тат – вирішили тоді, як і тепер, що виїхати КУДИ ПОДАЛІ краще. Безпечніше. І всі, хто міг виїхати, поїхали. Білл розумів, що таке «КУДИ ПОДАЛІ», і він міг розмірковувати над дивовижною привабливістю такого слова, як Гштаад, але ця привабливість тягне лише на бліду тінь пристрасті; Гштаад – це КУДИ ПОДАЛІ; Деррі – пристрасть.
  
  «І ніхто з нас не поїхав КУДИ ПОДАЛІ, – думав Білл, спостерігаючи, як Бен і Майк вибивають цвяхи з принесених зі звалища дощок, тоді як Едді попрямував в найближчі кущі, щоб відлити («Ти повинен це робити, як тільки виникло бажання, щоб не розтягувати сечовий міхур, – якось сказав він Біллу, – але треба остерігатися отруйного плюща. Кому охота обпалити свій крантік»). – Ми всі тут, в Деррі. Ніяких таборів, ніяких родичів, ніяких відпусток батьків, ніяких КУДИ ПОДАЛІ. Ми всі тут. На місці, і можемо розраховувати один на одного».
  
  – На звалищі є двері. – Едді вийшов з кущів, застібаючи блискавку ширінки.
  
  – Сподіваюся, ти струсив зайве, Ерс, – звернувся до нього Річі. – Якщо ти цього не зробив, ти можеш захворіти на рак. Моя мама мені так казала.
  
  На обличчі Едді відбилося здивування, потім тривога, нарешті він помітив усмішку Річі. Вразила його (чи спробував убити) поглядом «так-хтось повірить в таку нісенітницю», а потім продовжив:
  
  – Вона така велика, що вдвох ми б її не забрали. Але Білл говорить, якщо ми всі підемо туди, то зможемо дотягнути.
  
  – Звичайно, всі струсити не вдається нікому. – Річі теж гнув своє. – Ерс, хочеш знати, що одного разу сказав мені один розумний чоловік?
  
  – Не хочу, – відповів Едді, – і я не хочу, щоб ти називав мене Ерс, Річі. Я серйозно. Я ж не кличу тебе Дік, як в «З тебе капає, Дік 79?» – і не розумію, чому...
  
  – Цей розумний чоловік сказав мені наступне. – Річі немов і не почув Едді. – «Скільки не тряси – остання крапля в труси». Тому в світі так багато хворих на рак, Едді, любов моя.
  
  – У світі так багато хворих на рак, тому що такі кретини, як ти і Беверлі Марш, курять, – відповів Едді.
  
  – Беверлі – не кретинка, – погрозливо заявив Бен. – Думай, що кажеш, Едді.
  
  – Гей, ви, біп-біп, – неуважно кинув Білл. – А е-якщо го-оворить про Бе-еверли, вона сі-ильная. І по-оможет нам притягти ту д-двері.
  
  Бен запитав, що це за двері.
  
  – До-червоного де-ерева, ду-думаю.
  
  – Хтось викинув двері з червоного дерева? – В голосі Бена чулося подив, але недовіра було відсутнє.
  
  – Люди викидають все, – знизав плечима Майк. – Це називають звалищем. Мене просто зло бере, коли я приходжу туди. Просто зло бере.
  
  – Так, – погодився Бен. – Багато речей можна так легко полагодити. А в Китаї і Південній Америці у людей нічого немає. Так каже моя мама.
  
  – В Мені теж є люди, у яких нічого немає, Санні Джим 80, – похмуро зауважив Річі.
  
  – Ч-що е-це? – запитав Білл, помітивши, що лежить на землі альбом, який приніс Майк. Майк пояснив, додавши, що хоче показати їм клоуна на картинках, коли Беверлі і Стен повернуться з петлями.
  
  Білл і Річі перезирнулися.
  
  – Що не так? – запитав Майк. – Ви побачили його на фотографії, коли були в кімнаті твого брата, Білл?
  
  – Так, – відповів Білл, але більше нічого не сказав.
  
  Вони по черзі працювали в ямі, поки не підійшли Стен і Беверлі, несучи по пакету з щільного коричневого паперу. У пакетах лежали петлі. І поки Майк говорив, Бен сидів, схрестивши ноги, і майстрував вікна, ще без стекол, яким належало відкриватися і закриватися, повертаючись на петлях, в двох довгих дошках. Можливо, тільки Білл помітив, як швидко і легко рухалися пальці Бена; якими вони були спритними і знаючими, ніби пальці хірурга. Білл ними захоплювався.
  
  – Деяким з цих картинок більше ста років, говорив мій батько. – Альбом лежав у Майка на колінах. – Він знаходить їх на розпродажах, які люди влаштовують у себе у дворі, або в комісійних магазинах. Іноді купує або выменивает в інших колекціонерів. Деякі стереоскопічні – їх дві на одній довгій картці, а коли дивишся на них через спеціальний пристрій, схожий на бінокль, то бачиш одну картинку, тільки вона тривимірна, як «Будинок воскових фігур» 81 або «Тварь з Чорної лагуни».
  
  – З чого йому подобається весь цей мотлох? – запитала Беверлі. На ній були звичайні «левисы», але вона зробила щось дивне з манжетами, обшила верхні чотири дюйми якимось яскравим матеріалом з візерунком пейслі 82, так що виглядали вони як штани з фантазії якогось матроса.
  
  – Так, – кивнув Едді. – Деррі здебільшого такий нудний місто.
  
  – Я Точно не знаю, але думаю, справа в тому, що він тут не народився, – невпевнено відповів Майк. – Розумієте... ну, не знаю... для нього тут все нове, або як якщо б увійти в кінозал на середині фільму...
  
  – Са-амо з-обой, – перервав його Білл, – ти хочеш знати, з чого все на-ачалось.
  
  – Так, – кивнув Майк. – У Деррі багата історія, мені це теж цікаво. І я думаю, частина історії міста якось пов'язана з тією твариною... Воно, якщо ви хочете так її називати.
  
  Він глянув на Білла, і Білл кивнув, в його очах застигла задума.
  
  – Я перегортав альбом після параду Четвертого липня, тому що знав: я бачив цього клоуна раніше. Знав. І подивіться.
  
  Він відкрив альбом, перегорнув кілька сторінок, закрив, простягнув Бену, який сидів праворуч від нього.
  
  – Н-не т-чіпайте з-з-сторінки! – попередив Білл, і така владність чулася у його голосі, що вони підстрибнули. Річі бачив, що він стиснув у кулак пальці, які поранив, сунувшись в альбом Джорджа. Стиснув з усієї сили.
  
  – Білл рацію, – підтримав його Річі таким боязким, настільки неричиским голосом, що прозвучали ці слова дуже переконливо. – Будьте обережні. Як і говорив Стен, якщо ми бачили, як це сталося, ви теж зможете побачити, якщо це станеться.
  
  – Відчути, – похмуро додав Білл.
  
  Альбом переходив з рук у руки, усі брали його з побоюванням, за краї, немов великий шматок старого динаміту, спітнілий краплями нітрогліцерину.
  
  Альбом повернувся до Майку. Він відкрив його на одній з перших сторінок.
  
  – Тато каже, що дату цієї картинки визначити неможливо, але, ймовірно, вона відноситься до середини вісімнадцятого століття. Він відремонтував одному хлопцеві пилку за ящик старих книг і картинок. Це одна з них. Він каже, що коштує вона сорок баксів, а то й більше.
  
  Це була гравюра на дереві, розміром з велику листівку. Коли альбом добрався до Білла, він з полегшенням побачив, що батько Майка закрив ту частину сторінки, де розташовувалися картинки, захисною пластиковою плівкою. Як зачарований, він дивився на картинку і думав: «От. Я бачу його... чи Воно. Дійсно бачу. Це обличчя ворога».
  
  Картинка зображала клоуна, жонглює величезними кеглями посеред брудної вулиці. На обох сторонах вулиці було кілька житлових будинків і кілька явно нежитлових, як здогадався Білл, магазинів, або факторій, або як їх тоді називали. Білл б і не подумав, що це Деррі, якщо б не Канал. Він вже був на гравюрі, з акуратно вимощеними берегами. У верхній частині гравюри Білл бачив мулів на пішохідній дорозі, прокладеній уздовж Каналу, які тягнули баржу.
  
  З півдесятка дітей зібралися навколо клоуна. Один – в пастушою солом'яному капелюсі. Другий – з обручем і палицею, щоб котити його. Не з тією палицею, яку тепер можна купити в «Вулворте» разом з обручем, – із звичайною відрубаної або відламаною гілкою. Білл бачив короткі виступи там, де гілки поменше зрізали ножем або сокирою. «Цю штукенцію зробили не на Тайвані і не в Кореї», – думав він, не відриваючи очей від хлопчиська, який міг би бути їм, народись він на чотири або п'ять поколінь раніше.
  
  Клоун широко посміхався. Гримом він не користувався (але для Білла все його обличчя виглядало загримованим) і був лисий, якщо не рахувати двох пучків волосся, які стирчали над вухами, як роги, і Білл без праці дізнався їх клоуна. «Двісті років тому, а то й більше», – подумав він і відчув, як піднімається усередині хвиля жаху, люті й хвилювання. Двадцять сім років тому, сидячи в публічній бібліотеці Деррі і згадуючи, як він вперше заглянув в альбом батька Майка, Білл усвідомив, що тоді опинився в шкірі мисливця, знайшов перший свіжий слід старого тигра-людожера. Двісті років тому... так давно, і одному Богу відомо, наскільки давня. Він задався питанням, як довго дух Пеннівайза перебуває тут, у Деррі... але раптом зрозумів, що йому зовсім не хочеться шукати відповідь на це питання.
  
  – Дай мені, Білл! – попросив Річі, але Білл ще якийсь час потримав альбом, з тривогою дивлячись на гравюру, впевнений, що вона зараз прийде в рух: кеглі (якщо це були кеглі), якими жонглював клоун, почнуть злітати і падати, злітати і падати, дітлахи – сміятися й аплодувати (тільки, можливо, сміятися й аплодувати будуть не всі; деякі закричать в жаху і розбіжаться), мули, які тягнули баржу, вийдуть за межі гравюри.
  
  Цього не сталося, і він передав альбом Річі.
  
  Коли альбом повернувся до Майку, той перегорнув кілька сторінок, шукаючи потрібну.
  
  – Ця картинка з тисяча вісімсот п'ятдесят шостого. Лінкольна оберуть президентом ще через чотири роки.
  
  Альбом знову пішов по руках. Цього разу всі дивилися на кольорову картинку, щось на зразок карикатури, на якій купка п'яниць стояла перед салуном, тоді як товстун політик з пухнастими бакенбардами виголошував промову, стоячи на дошці, яка лежала на двох великих бочках. В одній руці він тримав кухоль з пінливим пивом. Дошка, на якій він стояв, відчутно прогиналася під його вагою. Трохи осторонь група жінок в капорах з огидою дивилася на це фіглярство і пристрасть до спиртного. Напис під зображенням свідчив: «ПОЛІТИКА ВИКЛИКАЄ СПРАГУ», – ГОВОРИТЬ СЕНАТОР ГАРНЕР».
  
  – За словами батька, такі картинки були дуже популярні за двадцять років до Громадянської війни, – пояснював Майк. – Їх називали «дурашка», і люди надсилали їх одне одному. Знаєте, як жарти на «Мэде» 83.
  
  – Уа-а-атира, – уточнив Білл.
  
  – Так, – кивнув Майк, – але тепер подивіться в нижній кут.
  
  Картинка нагадувала «Пед» і в іншому – безліччю деталей і побічними жартами, як на карикатурах на фільми на розвороті Морта Дракера 84. В кутку усміхнений товстун виливав склянку пива в пащу плямистої собаці. Жінка сиділа на п'ятій точці посеред калюжі. Двоє хлопчаків приклеювали сірники з сірчаної голівкою до підошов черевиків процвітаючого бізнесмена, дівчина, яка йшла на підборах, спіткнулася, і її кинуло на в'яз, та так, що з-під спідниці здалися панталони. Але, незважаючи на велику кількість деталей, все відразу і без допомоги Майка зрозуміли, на кого потрібно дивитися. Одягнений у яскравий картатий костюм-трійку комівояжера, клоун грав в наперстки з п'яними лісорубами. Він підморгував одному з них – судячи по здивовано відвислою щелепи, тільки що вказав не на той наперсток. І комівояжер-клоун забирав у нього монетку.
  
  – Знову він, – видихнув Бен. – І що – на сто років пізніше?
  
  – Приблизно, – відповів Майк. – А це картинка з 1891 року.
  
  Це була вирізка з першої сторінки «Деррі ньюс». Заголовок радісно вигукував: «УРРА! МЕТАЛУРГІЙНИЙ ПРАЦЮЄ!» І нижче, більше дрібними літерами: «все місто прийшов на пікнік». Картинка, ще одна гравюра на дереві, зафіксувала церемонії розрізання стрічки при відкритті Металургійного заводу Китчнера; за стилем вона нагадала Біллу репродукції видавництва «Каррієр-енд-Айвс», якими його мати прикрасила вітальню, хоча сильно поступалася в якості. Чоловік у сюртуку і циліндрі тримав великі розкриті ножиці над стрічкою, натягнутої перед воротами Металургійного заводу, натовп, чоловік п'ятсот, спостерігала. Зліва клоун – їх клоун – ходив колесом для групи дітей. Автор гравюри зобразив його головою вниз, перетворивши посмішку в крик.
  
  Майк швидко передав альбом Річі.
  
  За гравюрою на дереві була фотографія, під якою Уїлл Хенлон написав: «1933: Скасування 85 в Деррі». І хоча ніхто з них практично нічого не знав ні про закон Вольстида 86, ні про його скасування, фотографія говорила сама за себе. Вона зафіксувала «Джерело Вілліса» на Пекельних пів-акра. Зал мало не до стелі заповнювали чоловіки в білих сорочках з виложистими комірцями, в солом'яних капелюхах, в лесорубских сорочках, в футболках, в ділових костюмах. Всі з переможним виглядом тримали в руках стакани і пляшки. Вікно-вітрину прикрашали дві великі написи: «З ПОВЕРНЕННЯМ, ДЖОН ЯЧМІННЕ ЗЕРНО» та «СЬОГОДНІ ПИВО БЕЗКОШТОВНО». Клоун, одягнений, як самий крутий денді (білі туфлі, гетри, гангстерські штани) поставив одну ногу на підніжку автомобіля «Рео» і пив шампанське з жіночої туфельки з високим каблуком.
  
  – Тисяча дев'ятсот сорок п'ятий рік, – сказав Майк.
  
  Знову «Деррі ньюс». Заголовок: «ЯПОНІЯ ЗДАЄТЬСЯ – ВСЕ ЗАКІНЧЕНО! СЛАВА БОГУ, ВСЕ ЗАКІНЧЕНО!» Парад змією звивався по Головній вулиці в напрямку пагорба Підйом-о-милю. І на задньому плані вони бачили клоуна, у сріблястому костюмі з помаранчевими гудзиками, застиглого в розсипи точок на грубозернистому газетному фотознімку, передбачає (у всякому разі, для Білла), що нічого не закінчено, ніхто не здався, ніхто не переміг, все по нулях раніше правило, дуля з маком раніше звичай; і виходити треба з того, що все ще втрачено.
  
  Білл похолов, у роті пересохло, його охопив переляк.
  
  Раптово точки на фотознімку зникли, і він прийшов в рух.
  
  – Так це... – почав Майк.
  
  – З-з-дивіться. – Слово вилетіло з рота Білла, як частково розтанув крижаний кубик. – В-з-з-дивіться н-е-це!
  
  Вони скупчилися навколо альбому.
  
  – Господи! – прошепотіла Беверлі, вражена побаченим.
  
  – Це ВОНО! – Річі трохи не кричав, від хвилювання молотя Білла по спині. Він обернувся, подивився на бліде напружене обличчя Едді, на застиглого Стена Уриса. – Саме це ми бачили в кімнаті Джорджа! Саме це...
  
  – Ш-ш-ш, – обірвав його Бен. – Послухайте. – І, мало не плачучи, додав: – чути... Господи, чути звідти.
  
  І в тиші, яка порушувалась тільки шелестом листя під літнім вітерцем, вони всі усвідомили, що дійсно чути. Оркестр грав якийсь військовий марш, ледь помітний і далекий... то через відстані... то минулих років... то причина крилася в чомусь ще. Радісні вигуки натовпу нагадували голоси, які лунають з радіо, у якого збита налаштування. Чулися якісь звуки, дуже слабкі, немов хтось клацав пальцями.
  
  – Феєрверки, – прошепотіла Беверлі, потерла очі тремтячими руками. – Це феєрверки, так?
  
  Ніхто не відповів. Все, очима на пів-обличчя, дивилися на рухому картинку.
  
  Парад прямував до них, але перед тим, як його учасники виходили на передній план і наступним кроком переступала б з картинки у світ, віддалений від них на тринадцять років... вони зникали, наче ховалися за казна-звідки виникли поворотом. Спочатку солдати Першої світової війни, з такими старими особами під касками, що нагадують тарілки для супу, разом з плакатом «ВЕТЕРАНИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ДЕРРІ ВІТАЮТЬ ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ НАШИХ ХОРОБРИХ ХЛОПЦІВ», потім бойскаути, киванианцы 87, Асоціація медсестер тилу, християнський оркестр Деррі, ветерани Другої світової Деррі, нарешті, оркестр середньої школи. Натовп вирував. З вікон других і третіх поверхів офісних та адміністративних будівель летіли разматывающиеся кольорові паперові стрічки і конфетті. Клоун пританцьовував по тротуару, вставав на руки, ходив колесом, імітував снайпера, імітував салют. І Білл уперше звернув увагу, що люди відверталися від нього – але не тому, що бачили, не з цієї причини; швидше відчували рух повітря або якийсь неприємний запах.
  
  Тільки діти дійсно бачили його і подавалися назад.
  
  Бен простягнув руку до картинки, зовсім як Білл в кімнаті Джорджа.
  
  – Не-е-е-ет! – закричав Білл.
  
  – Я думаю, все нормально, Білл, – заспокоїв його Бен. – Дивись. – І він на мить поклав руку на захисну пластикову плівку, що лежала поверх картинки, а потім прибрав. – Але якщо плівку зняти...
  
  Беверлі скрикнула. Клоун припинив свої кульбіти, як тільки Бен прибрав руку. Поспішив до них, його намальований кривавої фарбою рот смикався і сміявся. Білл відсахнувся, але альбом тримав міцно, думаючи, що клоун зникне разом із парадом, оркестром, бойскаутами і кабріолетом «кадилак», в якому їхала «Міс Деррі» 1945 року.
  
  Але клоун не зник за поворотом, який знаходився на самому краю фотознімку. Замість цього він неймовірно швидко видерся на ліхтарний стовп, який височів у лівому куті. Почав повівати з нього, як мавпа з гілки, і раптом його обличчя притулилася до захисній пластиковій плівці, яку Уїлл Хенлон натягнув поверх всіх сторінок альбому. Беверлі знову скрикнула, цього разу до неї приєднався Едді, хоча його крик, майже нечути, більше нагадував видих. Пластик вигнувся – потім вони всі визнали, що це бачили. Білл помітив, як трохи розплющити червоний ніс клоуна, точно так само, як розплющується ніс, якщо притискаєшся до шибки.
  
  – Я вб'ю вас усіх! – Клоун сміявся і кричав. – Спробуйте тільки зупинити мене, і я вб'ю вас усіх! Зведу з розуму, а потім вб'ю! Ви не зможете зупинити мене! Я – Пряниковий чоловічок! Я – Підліток-перевертень!
  
  І на мить Воно перетворилося в підлітка-перевертня, посріблена місяцем морда людини-вовка дивилася на них поверх коміра сріблястого костюма, скаля білі зуби.
  
  – Ви не зможете зупинити мене, я прокажений!
  
  Морду вовка змінило обличчя прокаженого, страшне, з відшаровується шкірою, з гниючими виразками, яке дивилося на них очима живого трупа.
  
  – Ви не зможете зупинити мене, я – мумія!
  
  Особа прокаженого постаріло, пішло зморшками. Стародавні пов'язки наполовину размотались і звисали вниз. Бен відвернувся, побілів як сніг, одна рука розпласталася на шиї і вусі.
  
  – Ви не зможете зупинити мене, я – мертві хлопчики!
  
  – Ні! – вигукнув Стен Уріс. Його очі вилізли з орбіт. «Вражена плоть», – раптом подумав Білл, і ці слова він використовує в романі дванадцять років потому, поняття не маючи, звідки вони взялися, просто використовує, як письменники завжди використовують потрібне слово у потрібний час, взявши його, як дар з далекого космосу,
  
  (іншого світу)
  
  звідки інший раз приходять потрібні слова.
  
  Стен вирвав у нього альбом і зачинив. Тримав, стискаючи обома руками, сухожилля здулися на зап'ястях і передпліччях. Він оглянув інших, і очі його говорили про те, що він на межі божевілля.
  
  – Ні, – повторив він. – Ні, ні, ні.
  
  І раптово Білл зрозумів, що його більше турбує стан Стена, його повторювані заперечення, а не клоун, йому стало ясно, що саме таку реакцію клоун і сподівався спровокувати, тому що...
  
  «Тому що Вона, можливо, боїться нас... дійсно боїться, вперше за своє довге, довге життя».
  
  Він схопив Стена і двічі труснув, сильно, тримаючи за плечі. Зуби Стена клацнули, він випустив альбом. Майк підібрав його і квапливо відклав у сторону, не бажаючи доторкатися до нього після побаченого.
  
  Але альбом належав його батькові, і він інтуїтивно розумів, що батько ніколи не побачить того, що тільки що бачили вони.
  
  – Ні. – Стен притих.
  
  – Так, – заперечив Біл.
  
  – Ні, – стояв на своєму Стен.
  
  – Так. М-ми...
  
  – Ні.
  
  – ...у-всі е-це ві-идели, Стен. – Білл оглянув інших.
  
  – Так, – кивнув Бен.
  
  – Так, – кивнув Річі.
  
  – Так, – кивнув Майк. – Господи, да.
  
  – Так, – кивнула Беверлі.
  
  – Так, – видавив Едді зі свого швидко стискального горла.
  
  Білл подивився на Стена, вимагаючи, щоб той не відводив очей.
  
  – Не по-оддавайся, чол. Т-ти то-оже-е-це бачив.
  
  – Я не хотів! – вискнув Стен. Лоб покривала плівка поту.
  
  – Але т-ти ві-идел.
  
  Стен подивився на інших, повільно переводячи погляд з одного на іншого. Пробігся рукою за коротким волоссям, з жахом видихнув. Але очі очистилися від божевілля, яке так стривожило Білла.
  
  – Так, – повторив він за всіма. – Так. Добре. Так. Цього ти хотів? Так.
  
  «Ми як і раніше всі разом, – подумав Білл. – Воно нас не зупинило. Ми як і раніше можемо вбити Воно... якщо не струсим».
  
  Білл оглянув інших і в кожній парі очей побачив якусь частину істерики Стена. Вона була присутня, хай і не така сильна.
  
  – Д-да. – Він посміхнувся Стену. Через мить посміхнувся і Стен, і шок, що відбивалося на його обличчі, нехай і не повністю, але пішов. – Саме е-цього я і хо-отелення, трусохвост.
  
  – Біп-біп, придурок, – огризнувся Стен, і всі розсміялися. Істерично, верескливо, але Білл вважав, що краще такий сміх, ніж ніякої.
  
  – Гаразд. – Він заговорив тільки тому, що хтось повинен був щось сказати. – Так-авайте до-остроим до-клубний д-будинок. Ні-икто не п-проти?
  
  Він побачив подяку в їх очах і порадів за них... але їх вдячність не могла вигнати охопила його жах. Більше того, ця подяка якоюсь мірою викликала у нього навіть ненависть до них. Невже йому судилося назавжди приховати власний жах, щоб не руйнувати ті тендітні зв'язки, що роблять їх єдиним цілим? Та й взагалі, навіть так думати нечесно, правда? Тому що в якійсь мірі він використовував їх використав своїх друзів, ризикував їх життями – щоб помститися за вбитого брата. Але чи тільки в цьому справа? Ні, тому що Джордж мертвий, і Білл підозрював, що за нього вдалося б помститися тільки ціною жертв з боку живих. І ким при такому розкладі виглядав він? Егоїстичним говнюком, який розмахував олов'яним мечем і намагався вдавати з себе короля Артура?
  
  «Господи, – подумки простогнав він, – якщо дорослим доводиться постійно думати про таке, я не хочу дорослішати».
  
  Його рішучість не ослабла, але знайшла присмак гіркоти.
  
  Гіркоти.
  
  
  
  Глава 15
  
  Димова яма
  
  
  
  1
  
  Річі Тозиер відсуває окуляри на переніссі (цей жест вже стає звичним, хоча останні двадцять років він носив контактні лінзи) і з подивом думає про те, що атмосфера в кімнаті змінилася, поки Майк згадував пригода з птахом на руїнах Металургійного заводу Китчнера і вони говорили про альбом його батька з фотографіями і рухомої картинкою.
  
  Річі відчув, як кімнату заповнює якась божевільна, п'янка енергія. За останню пару років він дев'ять або десять разів пробував кокаїн, переважно на вечірках; якщо ти відомий діджей, кокаїн будинку краще не тримати – і відчуття схожі, але не зовсім. Почуття це було чистішим, більш сильним. Річі подумав, що воно знайоме йому за дитинством, коли він прокидався з ним кожен день і сприймав як належне. І якщо, припускав Річі, дитиною він коли-небудь замислювався про це глибинному шарі енергії (він не міг пригадати, чи замислювався), то просто визнав його як щось само собою зрозуміле, те, що завжди буде з тобою, як колір очей чи огидно викривлені пальці ніг.
  
  Що ж, як з'ясувалося, це неправда. Енергія, яку ти бадьоро добував дитиною, енергія, яка, як тобі здавалося, ніколи не закінчиться, вичерпалася між вісімнадцятьма і двадцятьма чотирма роками, поступилася місцем чогось набагато більш нудного, таким же фальшивим, як кокаїновий кайф: цілеспрямованості, можливо, або намірам, або якогось іншого розумного слова з лексикону Молодіжної торгової палати. Відбувалося це непомітно – не раз, як гуркіт грому. І можливо, думав Річі, це й лякало найбільше. Ти не міг перестати бути дитиною миттєво, з гучним вибуховим «ба-бах», як вибухали ці клоунські повітряні кульки з написами а-ля «Бірма-Шейв» 88. Дитина повільно виходив з тебе, як повітря з проколеної шини. І одного разу, підійшовши до дзеркала, ти виявляв, що на тебе дивиться дорослий. Ти міг раніше носити сині джинси, ходити на концерти Спрінгстіна і Сігера, фарбувати волосся, але з дзеркала на тебе все одно дивилося обличчя дорослого. І відбувалися ці зміни, поки ти спав, можливо, як візити Зубної феї 89.
  
  «Ні, – думає Річі. – Не Зубної феї. Феї дорослішання».
  
  Він голосно сміється – забавний, однак, образ, – і коли Беверлі запитально дивиться на нього, махає рукою.
  
  – Не звертай уваги, крихта, – говорить він. – Тут подумав про своє.
  
  Але тепер ця енергія знову тут. Ні, ще не вся – поки не вся, – але повертається. І мова не тільки про нього. Він відчуває, як ця енергія наповнює кімнату. Річі думає, що і Майк виглядає тип-топ, вперше з того моменту, як вони зібралися на той жахливий ленч у ресторані біля Торгового центру. Увійшовши у вестибюль і побачивши Майка, який сидить з Беном і Едді, Річі з жахом подумав: «Ця людина сходить з розуму, схоже, він готується покінчити з собою». Але тепер нічого такого немає і в помині. Не те щоб відступило на другий план – просто пішло. Річі сидів поруч і спостерігав, як залишки цього безумства зісковзнули з особи Майка, коли він «оживляв» спогади про птаха і альбомі. Тепер його підживлювала та сама енергія. Те ж саме він міг сказати і про решту. Це відчувалося з виразу облич, голосами, жестами.
  
  Едді наливає собі ще один скляночку джину і сливового соку. Білл випиває бурбон. Майк відкриває нову банку пива. Беверлі піднімає голову, дивиться на повітряні кульки, які Білл прив'язав до апарату для перегляду мікрофільмів, що стоїть на столі бібліотекарів у загальному залі, і квапливо добиває третю «викрутку». Вони всі п'ють і п'ють, але ніхто не п'яніє. Річі не знає, з якого джерела надходить енергія, яку він відчуває, але точно не з пляшок або банок зі спиртним.
  
  «НІГГЕРИ ДЕРРІ – В АУТІ»: сині кульки.
  
  «НЕВДАХИ РАНІШЕ ПРОГРАЮТЬ, АЛЕ СТЕНЛІ УРІС НАРЕШТІ ВИРВАВСЯ ВПЕРЕД»: помаранчеві.
  
  Річі думає, відкриваючи банку пива: «Мало того, що Воно може звернутися до будь-якого чортового монстра за своїм вибором. Мало того, що Воно використовує наші страхи. Так тепер Воно ще й Родні Денджерфілд 90 в жіночому вбранні».
  
  Порушує паузу Едді.
  
  – І як багато знає Вона про те, що ми зараз робимо? – запитує він.
  
  – Воно тут побувало, так? – каже Білл.
  
  – Не впевнений, що це має якесь значення, – відповідає Едді.
  
  Білл киває:
  
  – Це всього лише віртуальні образи. Чи означають вони, що Воно може бачити нас, знати, що ми робимо? Я в цьому сумніваюся. Ми можемо бачити ведучого випуску новин на екрані телевізора. А він нас – немає.
  
  – Ці кульки не просто віртуальні образи. – Беверлі тицяє великим пальцем за плече. – Вони справжні.
  
  – Якщо на те пішло, це так, – подає голос Річі, і всі дивляться на нього. – Образи – справжні. Звичайно, справжні. Вони...
  
  І раптом щось ще встає на місце, щось нове. Ще один спогад повертається з такою силою, що він затискає вуха руками. А очі за скельцями окулярів широко розкриваються.
  
  – Боже мій! – вигукує Річі. Хапається за стіл, підводиться, знову плюхається на стілець з гучним ляпанцем. Збиває банку пива, занадто різко потягнувшись до неї, піднімає, випиває те, що у неї залишилося. Дивиться на Майка, а решта здивовано і стурбовано дивляться на нього.
  
  – Пече! – Він майже кричить. – Пече в очах! Майк! В очах пече...
  
  Майк киває, трохи посміхається...
  
  – Рі-і-ічі? – питає Білл. – Ти ч-чому?
  
  Але Річі майже не чує його. Спогад прокочується по ньому приливної хвилею, кидаючи то в жар, то в холод, і раптово він розуміє, що спогади повертаються одне за іншим, по черзі. Якщо б він згадав все відразу, ефект не відрізнявся б від пострілу психологічного помпової рушниці, піднесеної до скроні. Йому б зірвало дах.
  
  – Ми бачили прихід Воно, – каже він Майку. – Ми бачили, як Воно прийшло, так? Ти і я... чи тільки я? – Він хапає руку Майка, яка лежить на столі. – Ти теж це бачив, Майки, чи тільки я? Ти бачив? Лісова пожежа? Кратер?
  
  – Я бачив, – рівним голос відповідає Майк і стискає руку Річі. Той на мить заплющує очі, думаючи, що за все життя не зазнавав такого полегшення, навіть в той раз, коли літак, на якому він летів із Лос-Анджелеса, Сан-Франциско, з'їхав з злітної смуги і просто зупинився. Ніхто не загинув, ніхто не отримав травм. Частина багажу вивалилася з верхніх полиць, тільки і всього. Він стрибнув на жовтий аварійний надувний трап, внизу допоміг жінці відійти від літака. Вона підвернула ногу, перечепившись через горбок, прихований високою травою. Вона сміялася і голосила: «Не можу повірити, що я не мертва, не можу повірити, просто не можу повірити». На що Річі – однією рукою він майже ніс жінку, а інший махал пожежникам, які подзывали до себе з'являються з літака пасажирів – відповів: «Гаразд, ти мертва, ти мертва, ти мертва, тепер тобі полегшало?» – І вони обидва покотилися божевільним сміхом... але такого сильного полегшення, як зараз, він тоді не відчув.
  
  – Про що це ви? – запитує Едді, переводячи погляд з одного на іншого.
  
  Річі дивиться на Майка, але той хитає головою:
  
  – Излагай, Річі. Я на сьогодні наговорився.
  
  – Ви не знаєте, а може, не пам'ятаєте, тому що ви пішли, – каже їм Річі. – Ми з Майки залишилися, останні два індіанця в димовий ямі.
  
  – У димовій ямі, – задумливо повторює Білл. Погляд його синіх очей спрямований кудись вдалину.
  
  – Печіння в очах під контактними лінзами, – продовжує Річі. – Вперше я відчув його відразу після дзвінка Майка в Каліфорнії. Тоді я не знав, що це таке, а тепер знаю. Дим. Дим двадцатисемилетней давності. – Він дивиться на Майка. – Це щось психологічне, як, по-твоєму? Психосоматичне? Підсвідоме?
  
  – Не думаю, – спокійно відповідає Майк. – По-моєму, твої відчуття настільки ж реальні, як ці кульки, як голова, яку я побачив в холодильнику, або труп Тоні Трекера, який бачив Едді. Розкажи їм, Річі.
  
  – Сталося це через чотири або п'ять днів після того, як Майк приніс в Пустку альбом свого батька. Напевно, якраз пішла друга половина липня. Клубний будинок ми вже побудували. Але... ця димова яма – твоя ідея, Стіг. Ти взяв її з якоїсь книжки.
  
  Посміхаючись, Бен киває.
  
  Річі думає: «День видався похмурим. Ні вітерця. У повітрі пахло грозою. Як і в інший день, десь місяць, або близько того, коли ми стояли у воді, утворивши коло, і Стен різав нам руки осколком пляшки з-під коли. Повітря застигло в передчутті чогось такого, що має статися, і Бен ще сказав, що в клубному будинку так швидко стало зовсім погано саме через відсутність тяги».
  
  17 липня. Так, саме він, день димової ями. 17 липня, майже через місяць після того, як почалися літні канікули і Пустки сформувалося ядро Клубу невдах – Білл, Едді і Бен. «Дозвольте поглянути прогноз погоди на той день майже двадцять сім років тому, – думає Річі, – і я скажу, що там написано, ще перш, ніж його прочитаю: Річі Тозиер, він же Великий віщун. «Жарко, волого, ймовірність гроз». І побоюйтеся видінь, які можуть прийти, поки ви внизу, в димовий ямі...»
  
  Це сталося через два дні після того, як знайшли тіло Джиммі Каллума, через день після того, як містер Нелл знову прийшов в Пустку і сидів на клубному будинку, не знаючи, що під ним, тому що вони вже настелили дах, і Бен особисто простежив за укладанням шматків дерну. Виявити, що внизу щось є, можна було тільки одним способом: проповзти навколо, опустившись на коліна. Клубний будинок, як і гребля, став тріумфом Бена, але про це досягненні містер Нелл залишився в повному невіданні.
  
  Він допитував їх докладно, офіційно, записував відповіді в блокнот з чорною обкладинкою, але вони мало що могли сказати йому – у всякому разі, про Джиммі Каллуме, – і містер Нелл знову пішов, ще раз нагадавши їм, щоб вони не грали в Пустки поодинці... ніколи. Річі здогадався, що містер Нелл велів їм вимітайтеся звідси, якби хто-то в поліцейському управлінні Деррі справді вірив, що цього хлопчика (або когось із дітей) вбили саме в Пустки. Але копи прекрасно все розуміли: останки закінчували тут свій шлях в силу особливостей дренажної та каналізаційної систем Деррі.
  
  Містер Нелл приходив шістнадцятого, так, теж у жаркий і вологий день сонячний, а ось сімнадцятого небо затягнули важкі хмари.
  
  – Річі, ти збираєшся розповідати чи ні? – запитує Бев. Вона ледь посміхається повними блідо-рожевими губами, очі її сяють.
  
  – Просто думаю, з чого почати. – Річі знімає окуляри, витирає об сорочку, і раптом розуміє з чого: з того моменту, як земля розверзлася у його і Білла ніг. Зрозуміло, він знав про клубному будинку – як і Білл, як і всі інші, але як і раніше лякався, коли біля ніг раптово з'являлася чорна діра.
  
  Він пам'ятає, як Білл привіз його на багажнику Сільвера до звичного місця на Канзас-стріт, а потім сховав велосипед під малим мостом. Він пам'ятає, як вони удвох йшли по стежці до поляни, іноді протискуючись боком, бо кущі буквально змикалися один з одним: була середина літа, і в Пустки все бурхливо зростала. Пам'ятає, як відмахувався від комарів, що дзижчали біля самих вух, зводячи з розуму; навіть пам'ятає, як Білл сказав (як же чітко він пам'ятає тепер, коли все повернулося, ніби сталося це навіть не вчора, а відбувається прямо зараз): «По-по-постій се-се...
  
  
  
  2
  
  – секундочку, Рі-і-ічі. У ті-ебя на ш-шиї сидить один чє-ертовски бо-ольшое.
  
  – Господи, – видихнув Річі. Комаров він ненавидів. Маленькі літаючі вампіри, хто вони, якщо дотримуватися тільки фактів. – Убий його, Великий Білл.
  
  Білл ляснув Річі по шиї.
  
  – О-ох!
  
  – Ві-і-идишь?
  
  Білл виставив руку перед обличчям Річі. Роздавлений комар лежав у середині плями крові, красневшего на долоні. «Моїй крові, – подумав Річі, – яка питво для тебе і багатьох інших».
  
  – Так, – відповів він.
  
  – Не по‐олнуйся. Е-цей р-гаденя у-уже ні-коли не з-станцює та-анго. – Вони пішли далі, вбиваючи комарів, відмахуючись від хмар мошкари, яку приваблювала якась складова запаху їх поту – щось таке, що роки через назвуть «феромонами». Чим би вони не були.
  
  – Білл, коли ти збираєшся сказати іншим про срібні кулі? – запитав Річі, коли вони підходили до поляни. В даному випадку під іншими малися на увазі Бев, Едді, Майк і Стен, хоча Річі підозрював, що Стен уже здогадувався, чому вони частенько бувають у бібліотеці. Стен швидко міркував що до чого, навіть занадто швидко, іноді думав Річі, що не завжди йшло йому на користь. В той день, коли Майк приніс в пустку альбом батька, Стен ледь не дав драла. Якщо на те пішло, Річі майже не сумнівався, що Стена вони більше не побачать і Клуб невдах стане секстетом (це слово Річі дуже подобалося, але обов'язково з наголосом на перший склад). Але на наступний день Стен повернувся, і Річі ще більше його заповажав. – Скажеш їм про це сьогодні?
  
  – Н-не се-сьогодні, – відповів Білл.
  
  – Думаєш, вони не спрацюють?
  
  Білл знизав плечима, і Річі, який, можливо, розумів Білла Денбро краще, ніж хто б то ні було, поки в житті останнього не з'явилася Одра Філліпс, здогадався про все, що міг би сказати зараз Білл, якби не перешкоди на шляху його промови: відлиті дітьми срібні кулі годяться для книг, годяться для коміксів... Іншими словами, це маячня. Небезпечний маячня. Вони можуть спробувати це зробити, так. У Бена Хэнскома, можливо, все вийде, так. У кіно вони б спрацювали, так. Але...
  
  – Гадаєш, ні?
  
  – У мене є і-і-ідея, – відповів Білл. – Простіше. Але якщо тільки Бе-е-еверли...
  
  – Беверлі – що?
  
  – Не бе-ери в го-олову.
  
  І більше з цього приводу Білл нічого не сказав.
  
  Вони вийшли на галявину. Якщо придивитися уважніше, могло здатися, що трава тут прим'ята сильніше, ніж скрізь, а листя і соснові голки немов накидані на дерен спеціально. Білл підняв обгортку від шоколадного кексу – майже напевно кинуту Беном – і розсіяно сунув у кишеню.
  
  Хлопці підійшли до центру галявини... і шматок землі, довжиною в десять дюймів і шириною в три, відвалився в страшному скрипе петлею, відкривши чорну щілину-вікно. З цієї чорноти визирали очі, і у Річі по спині пробіг холодок. Але це були всього лише очі Едді, і лише Едді, якого тижнем пізніше вони відвідають у лікарні, рикнув голосом злого троля:
  
  – Хто йде по моєму мосту?
  
  Знизу почулися смішки, спалахнув ручний ліхтарик.
  
  – Селяни, сеньйор. – Річі, присівши навпочіпки, покручивая рукою уявний вус, заговорив Голосом Панчо Ванильи.
  
  – Так? – відгукнулася знизу Беверлі. – Дайте поглянути на ваші жетони.
  
  – Купони? – радісно вигукнув Річі. – Не потрібні нам ніякі блинские купони.
  
  – Пішов до чорта, Панчо, – відповів Едді і закрив щілину в землі. Знизу знову почулися приглушені смішки.
  
  – Виходьте з піднятими руками! – вигукнув Білл хрипкуватим командним голосом. Почав кружляти по покритим дерном даху клубного будинку. Відчував, що дерен під його ногами пружинить, але трохи; дах вони побудували міцну. – У вас немає ні єдиного шансу! – кричав він, бачачи себе безстрашним лос-анджелесским поліцейським Джо Фрайді 91. – Виходьте негайно, шмаркачі. Не то я почну СТРІЛЯТИ!
  
  І він підстрибнув, щоб підкреслити важливість своїх слів. Знизу долинули крики і сміх. Білл посміхався, не помічаючи, як Річі дивиться на нього – по-розумному, не як дитина на дитину, але – на коротку мить – як дорослий на дитину.
  
  «Він не знає, що заїкається не завжди», – подумав Річі.
  
  – Давай впустить їх, Бен, поки вони не проламали дах, – почувся голос Бев, і за мить потаємні дверцята відкинулася, як люк субмарини. Здалося раскрасневшееся обличчя Бена – Річі відразу зрозумів, що Бен сидів поруч з Беверлі.
  
  Білл і Річі спустилися, Бен закрив дверцята. Тепер вони всі сиділи, привалившись спиною до дощаним стінам, підтягнувши коліна до грудей, обличчя тьмяно подсвечивал ліхтарик Бена.
  
  – Т-так ч-що т-тут п-відбувається? – запитав Білл.
  
  – Нічого особливого, – відповів Бен. Він дійсно сидів поруч з Беверлі, і обличчя його не тільки раскраснелось, але і світилося від щастя. – Ми просто...
  
  – Розкажи їм, Бен, – перервав його Едді. – Розкажи їм цю історію! Подивимося, що вони скажуть!
  
  – Для твоєї астми користі від цього не буде, – попередив Стен голосом єдиного-тут-якої розсудливої людини.
  
  Річі сидів між Майком і Беном, обхопивши коліна зчепленими руками. Внизу панувала чудова прохолода. Чудова таємничість. Слідуючи поглядом за променем ліхтарика, що ковзає від обличчя до обличчя, він на час забув переляк, який кілька хвилин тому викликала у нього раптово відкрилася в землі щілину.
  
  – Про що ви говорите?
  
  – Бен розповідав нам про одному індіанському обряді, – відповіла Бев. – Але Стен прав, для твоєї астми, Едді, користі від цього не буде.
  
  – А може, нічого страшного не трапиться. – В голосі Едді чулася тільки легка тривога, що Річі, звичайно ж, зацінив. – Зазвичай вона турбує мене, якщо я разволнуюсь. У будь-якому випадку мені хотілося б взяти участь.
  
  – По-о-оучаствовать у ч-чому? – запитав Білл.
  
  – В обряді «Димова яма», – відповів Едді.
  
  – І ч-що е-це та-а-аке?
  
  Промінь ліхтаря Бена пішов вгору, погляд Річі пішов за ним. І поки промінь безцільно кружляв по дерев'яному даху, Бен розповідав про обряд. Промінь перетинав видовбані і розколоті панелі двері з червоного дерева, яку вони всімох притягли зі звалища трьома днями раніше – за день до того, як копи знайшли тіло Джиммі Каллума. Про Джиммі, тихому, маленькому хлопчику, який теж носив окуляри, Річі пам'ятав одне: в дощові дні той любив грати в скреббл. «Більше йому в скреббл не зіграти», – подумав Річі і здригнувся. В сутінках клубного будинку ніхто цього не побачив, але Майк Хенлон, який сидів з ним пліч-о-пліч, з цікавістю на нього подивився.
  
  – Цю книжку я взяв у бібліотеці минулого тижня, – почав Бен. – Вона називається «Привиди Великих рівнин» – про індіанських племенах, які жили на заході сто п'ятдесят років тому. Пайюты, пауни, кайова, ото, команчі. Правда хороша книга. Мені хотілося б як-небудь поїхати туди, де вони жили. В Айову, Небраску, Колорадо, Юта...
  
  – Заткнись і розкажи про обряд «Димова яма». – Беверлі ткнула його в бік ліктем.
  
  – Звичайно, – кивнув Бен. – Добре. – І Річі не сумнівався, що відповідь Бена не змінився б, якщо б Бев ткнула його ліктем і сказала: «Випий цей отрута прямо зараз, Бен». – Бачите, практично у всіх цих племен існував особливий обряд, і наш клубний будинок нагадав мені про нього. Якщо їм належало прийняти важливе рішення – чи рушити слідом за стадами бізонів, то знайти нове джерело чистої води, то вступити в бій або укласти мир з ворогами, вони виривали у землі велику яму і накривали гілками, залишаючи маленький вентиляційний отвір.
  
  – Ди-и-ымовую яму, – уточнив Білл.
  
  – Твій гострий розум не перестає дивувати мене, Великий Білл, – промовив Річі ну дуже серйозним голосом. – Тобі пора брати участь у «Двадцяти одному» 92. Готовий сперечатися, ти поб'єш старовину Чарлі ван Дорена.
  
  Білл зробив вигляд, ніби збирається вдарити його, і Річі відсахнувся, міцно прихилившись головою до подкосу.
  
  – Чорт!
  
  – Ти цього заслужив, – виніс вердикт Білл.
  
  – Я упью тепя, мерский грінго, – завищав Річі. – Нам не нушны ніякі вонюсие...
  
  – Може, годі, хлопці? – втрутилася Беверлі. – Це цікаво. – І обдарувала Бена дуже теплим поглядом. Річі тут же подумав, що з вух Стоги через пару хвилин повалить пар.
  
  – Хо-гаразд, Бен, – кивнув Білл. – М-ми-слухаємо.
  
  – Звичайно, – просипел Бен. Йому довелося відкашлятися, перш ніж він зумів продовжити. – Підготувавши димову яму, вони розпалювали внизу багаття. Використовували зелені гілки, щоб диму було побільше. Потім всі індійські воїни спускалися в яму і сідали навколо багаття. У книзі написано, що це був релігійний обряд, але одночасно і поєдинок, розумієте? Десь через півдня більшість воїнів вилазили з ями, бо не витримували диму, і залишалися тільки двоє або троє. Їм відкривалися бачення.
  
  – Так, якщо я буду дихати димом п'ять чи шість годин, у мене швидше за все теж почнуться бачення, – зазначив Майк, і всі розсміялися.
  
  – Передбачалося, що бачення підкажуть племені, що потрібно робити, – продовжив Бен. – Я не знаю, правда це чи ні, але в книзі написано, що в більшості випадків бачення підказували правильне рішення.
  
  В клубному будинку запанувала тиша, і Річі глянув на Білла. А потім до нього дійшло, що вони всі дивляться на Білла, і виникло відчуття – знову, – що історія Бена про димовий ямі не просто цікава інформація, яку ти дізнаєшся з книги, а потім намагаєшся повторити, ніби хімічного експерименту або трюк фокусника. Він це знав, і всі це знали. Можливо, Бен зрозумів це навіть до того, як почав розповідати. Історія ця – керівництво до дії.
  
  Їм повинні відкритися бачення... в більшості випадків бачення підказували правильне рішення.
  
  Річі подумав: «Готовий сперечатися, якщо б ми запитали його, Стіг відповів би, що книга буквально стрибнула йому в руки. Ніби хотіло, щоб він прочитав саме цю книгу і розповів нам про обряд «Димова яма». Тому що тут зібралося плем'я, так? Так. Ми. І так, нам потрібно знати, що станеться далі».
  
  Ця думка привела до іншої: «Передбачалося, що це станеться? Повинно було статися з того самого моменту, як Бен вказав, що підземний клубний будинок краще будинку на дереві? І що з цього ми придумали самі, а про скільки в чому подумали за нас?»
  
  Йому здавалося, що думка ця в певному сенсі навіть гріє. Приємно усвідомлювати, що є щось більше за тебе, розумніші, і це щось думає за тебе, як дорослі готують тобі їжу, купують одяг, планують твій час, і Річі не сумнівався: сила, яка звела їх разом, яка використовувала Бена, щоб той розповів їм про димовий ямі, – зовсім не та сила, що вбивала дітей. Ця сила протистояла іншого... протистояла
  
  (гаразд, ти можеш це сказати)
  
  Воно. І тим не менш, йому не подобалося, що він не контролює свої дії, що його направляють, використовують.
  
  Вони всі дивилися на Білла; чекали, що скаже Білл.
  
  – А ч-що, і вп-п-рямь до-круто.
  
  Беверлі видихнула, Стена пересмикнуло... і все.
  
  – І вп-п-рямь до-круто, – повторив Білл, дивлячись на руки, і, можливо, причину слід шукати в тьмяному світлі ліхтарика, який тримав Бен або у власній уяві, але у Річі склалося враження, що Білл трохи зблід і виглядає дуже переляканим, нехай і посміхається. – Може, це ві-идение по-одскажет нам, год-що де-елать з на-ашою п-п-п-проблемою.
  
  «Якщо комусь і буде бачення, так це Біллу», – подумав Річі, але тут він як раз і помилився.
  
  – Звичайно, там написано, що спрацьовує таке тільки для індіанців, але спробувати буде цікаво.
  
  – Так, швидше за все ми відключимося від диму і помремо тут, – похмуро прорік Стен. – Це справді буде цікаво, будьте впевнені.
  
  – Ти не хочеш цього робити, Стен? – спитав Едді.
  
  – Швидше хочу. – Стен зітхнув. – Боюся, через вас у мене їде дах, розумієте? – Він повернувся до Білла. – Коли?
  
  – Се-араз. Ло-ові мо-омент, т-так?
  
  В клубному будинку повисла ошелешена, раздумчивая тиша. Потім Річі підняв руки, відкинув двері і впустив тьмяне світло застиглого літнього дня.
  
  – Топірець при мені. – Бен виліз з клубного будинку слідом за ним. – Хто допоможе мені нарубати гілки?
  
  У підсумку допомагали всі.
  
  
  
  3
  
  На підготовку пішов годину. Вони принесли чотири або п'ять оберемків зелених гілок, з яких Бен обрубав всі сучки і обдер все листя.
  
  – Дим вони дадуть, – заявив він. – Не знаю тільки, чи вдасться нам їх розпалити.
  
  Беверлі і Річі спустилися на берег Кендускига і принесли купу великих каменів, використавши замість мішка куртку Едді (мати завжди змушувала його брати з собою куртку, навіть якщо температура повітря перевищувала двадцять п'ять градусів: може піти дощ, говорила місіс Каспбрэк, і якщо у тебе буде куртка, вона не дасть тобі промокнути до нитки).
  
  – Ти в цьому брати участь не зможеш, Бев, – зауважив Річі, коли вони несли камені до клубного будинку. – Ти дівчинка. Бен казав, що тільки воїни спускалися в димову яму – не скво.
  
  Беверлі зупинилася, подивилася на Річі, у погляді читалися здивування та роздратування. Пасмо волосся вибилося з кінського хвоста. Беверлі выпятила нижню губу і здула пасмо волосся з лоба.
  
  – Я можу укласти тебе на лопатки, коли захочу, Річі. І ти це знаєш.
  
  – Це не вашно, міс Скавлетт! – Річі округлив очі. – Ти все одно дівчинка, і завжди будеш дівчинкою! Ти не індіанський воїн!
  
  – Тоді я буду воинессой, – відповіла Беверлі. – Так ми несемо ці камені до клубного дому або мені подивитися, як вони будуть відскакувати від твого сраного кумпола?
  
  – Даруйте, міс Скавлетт! – закричав Річі. – Немає ніякого сральника в людському кумполе.
  
  Беверлі так сміялася, що впустила свій край куртки, і камені висипалися. Вона кидала на Річі похмурі погляди, поки вони збирали каміння, а Річі жартував, кричав на різні Голоси і думав, яка ж вона красуня.
  
  Хоча Річі жартував, кажучи про те, що в димову яму вхід їй замовлений за статевою ознакою, Білл Денбро дотримувався тієї ж думки, але вже на повному серйозі.
  
  Вона стояла перед ним, взявшись у боки, її щоки палали від злості.
  
  – Можеш узяти ці слова й запхати довгою палицею сам знаєш куди, Заїка Білл! Я в цьому теж беру участь, або я вже не член вашого вошивого клубу?
  
  – Де-справа н-не в е-це, Бе-Бе-Бев і т-ти е-це зна-а-аешь, – терпляче намагався пояснити він. – Хтось повинен залишитися на-нагорі.
  
  – Чому?
  
  Білл спробував відповісти, але голосові зв'язки його не слухалися. Він подивився на Едді, просячи допомоги.
  
  – Стен це вже говорив. Щодо диму. Білл думає, що таке можливо. Ми можемо відключитися, сидячи там, внизу. І помремо. Білл говорить, що саме це відбувається з людьми при пожежах. Вони не згорають. Вони задихаються від диму. Вони...
  
  Тепер вона повернулася до Едді:
  
  – Добре. Він хоче, щоб хтось залишився нагорі на випадок лиха?
  
  Нещасний Едді кивнув.
  
  – Так чому не ти? Астма-то у тебе.
  
  Едді промовчав. Вона знову повернулася до Білла. Решта стояли навколо, сунувши руки в кишені, роздивляючись свої кросівки.
  
  – Причина в тому, що я дівчинка, так? Це справжня причина, так?
  
  – Бе-е-е-е...
  
  – Можеш нічого не говорити, – пирхнула вона. – Тільки кивни або поколиши головою. Твоя Башка не заїкається, так? Причина в тому, що я дівчинка?
  
  Білл знехотя кивнув.
  
  Вона довго дивилася на нього, губи затремтіли, і Річі подумав, що вона зараз заплаче. Замість цього Беверлі вибухнула.
  
  – Та на дідька всіх вас! – Вона поверталася, дивлячись на кожного, і вони подавалися назад під її поглядом, наче він обпалював. – На хер вас всіх, якщо ви думаєте те ж саме! – Вона знову подивилася на Білла й заговорила швидко, бомбардуючи його словами: – Це більше, ніж паршива дитяча гра ніби квача, війни або пряток, і ти це знаєш, Білл. Нам треба це зробити. Це частина гри. І ти не повинен виключати мене тільки тому, що я дівчинка. Розумієш? Тобі краще це зрозуміти, інакше я піду прямо зараз. А якщо я піду, то зовсім. Назавжди. Ти розумієш?
  
  Вона замовкла. Білл дивився на неї. Він, здається, заспокоївся, але Річі охопив страх. Він подумав, що вони можуть позбутися шансу (якщо він у них і був) знайти спосіб дістатися до тварини, яка вбила Джорджі Денбро та інших дітей, дістатися Воно і вбити Воно. «Сім, – думав Річі, – це магічне число. Нас має бути семеро. Тільки так, а не інакше».
  
  Десь заспівала птиця; замовкла; заспівала знову.
  
  – Хо-о-гаразд. – Річі полегшено видихнув. – Але до-до-хтось повинен залишитися на-аверху. Хто хо-очет?
  
  Річі думав, що Едді або Стен напевно вызовутся добровольцями, але Едді нічого не сказав. І Стен мовчав, блідий і насуплений. Майк сунув великі пальці за ремінь, як Стів Маккуін в серіалі «Взяти живим або мертвим», і рухалися тільки його очі.
  
  – Ну, ч-ч-що ж ви? – додав Білл, і Річі зрозумів, що тепер усе серйозно – до цього підвели пристрасна мова Бев і суворе, занадто доросла особа Білла. Обряд цей – ще один крок на шляху, можливо, такий же небезпечний, як його з Біллом експедиція в будинок 29 по Нейболт-стріт. Вони це знали... і ніхто не відступився. Раптово Річі відчув, що дуже пишається ними, дуже пишається, що він серед них. Після стількох років, коли його не брали в розрахунок, тепер він ввійшов у число головних дійових осіб. Нарешті-то без нього не могли обійтися. Він не знав, залишаються вони невдахами чи ні, але в тому, що вони єдине ціле, сумнівів не було. Вони друзі. Чертовски близькі друзі. Річі зняв окуляри і енергійно протер скло подолом сорочки.
  
  – Я знаю, що робити. – З цими словами Бев дістала з кишені книжечку сірників. Передню обкладинку прикрашали фотографії (такі маленькі, що розглянути їх без збільшувального скла не представлялося можливим) претенденток на титул «Міс Рейнгольд» 93 1958 року. Беверлі запалила одну сірник і тут же її задула. Відірвала ще шість і додала до згорілої. Встала до них спиною, а потім повернулася обличчям, тримаючи праву руку перед собою. З стиснутого кулака стирчали білі кінці семи сірників. – Тягніть. – Вона сунула руку Біллу під ніс. – Той, кому дістанеться згорілий сірник, залишиться нагорі і витягне інших, якщо вони почнуть давати дуба.
  
  Білл зустрівся з нею поглядом.
  
  – Т-так‐от че-його т-ти хо-очешь?
  
  Вона посміхнулася, і від цієї усмішки її обличчя зробилось сліпучо красивою.
  
  – Так, великий дурень, саме цього я й хочу. А як щодо тебе?
  
  – Я лю-ю-юблю тебе, Б-Бев, – відповів Білл, і її щоки запламенели.
  
  Білл ж цього начебто не помітив. Він уважно вивчав кінці сірників, що стирчать з її стиснутого кулака і нарешті потягнув за один. Йому дісталася сірник з синім, незгорілої головкою. Бев повернулася до Бену і запропонувала вибрати одну з шести залишилися.
  
  – Я теж люблю тебе, – просипел Бен. Особа набула колір стиглої сливи, здавалося, його зараз вистачить удар. Але ніхто не засміявся. Десь у глибинах Пустища знову заспівала птиця. «Стен може сказати, яка саме», – мимоволі подумав Річі.
  
  – Спасибі, – посміхнулася Бев, і Бен витягнув сірник. З синьої головкою.
  
  Вона запропонувала сірники Едді. Той посміхнувся, дуже сором'язливо, неймовірно ніжною і такою вразливою посмішкою:
  
  – Що ж, я теж люблю тебе, Бев – і витягнув навмання сірник. З синьої головкою.
  
  Решта чотири сірникових кінця у стиснутому кулаці Бев простягнула Річі.
  
  – Ах, як ше я лублу вас, міс Скавлет! – проволав Річі у всю міць своїх легенів, розсилаючи губами повітряні поцілунки. Беверлі лише дивилася на нього, трохи посміхаючись, і Річі раптом охопив сором. – Я, правда, люблю тебе, Бев. – Він торкнувся рукою її волосся. – Ти крута.
  
  – Спасибі, – відповіла вона.
  
  Він витягнув сірник і подивився в повній впевненості, що йому дісталася згоріла. Він помилився.
  
  Беверлі запропонувала сірники Стену.
  
  – Я люблю тебе. – З цими словами він витягнув сірник з її кулака. З синьої головкою.
  
  – Ти або я, Майк. – Вона повернулася до Майку, пропонуючи витягнути одну з двох, що залишилися.
  
  Він ступив до неї.
  
  – Я не так добре знаю тебе, щоб любити, але все одно люблю. Напевно, ти могла б дати моєї матері уроки крику.
  
  Всі розсміялися, і Майк витягнув сірник. Теж несгоревшую.
  
  – Схоже, про-залишатися в‐всі ра-авно ті-ебе, Бев, – зазначив Білл.
  
  Збентежена – стільки шуму, та все дарма, – Беверлі разжала кулак.
  
  Всі побачили, що і в останній сірники синя, незгорілих головка.
  
  – Т-ти за-одменила з-сірники! – обурено вигукнув Білл.
  
  – Ні. – Ніякого обуреного протесту, що могло б викликати підозри, тільки крайнє здивування. – Чесне слово, не підміняла.
  
  Потім вона показала їм свою долоню. Вони всі побачили ледь помітну цятку сажі, залишене згорілої сірникової головкою.
  
  – Білл, матір'ю клянуся!
  
  Білл ще кілька секунд дивився на неї, потім кивнув. За загальним мовчазної згоди усі семеро повернули сірники Біллу. Сім штук, з синіми голівками. Стен і Едді почали нишпорити по землі під ногами, але згорілої сірники не знайшли.
  
  – Я не підміняла сірник, – повторила Беверлі, ні до кого не звертаючись.
  
  – Так що ж нам тепер робити? – запитав Річі.
  
  – Ми в‐в-все спустимося вниз, – відповів Білл. – Тому що та-саме е-це від нас т-потрібно.
  
  – А якщо ми всі відключимося? – спитав Едді.
  
  Білл подивився на Беверлі.
  
  – Е-якщо Бе-е-ев го-каже п-п-правду, а про-вона го-каже п-п-правду, не про-про-відключимося.
  
  – Звідки ти знаєш? – запитав Стен.
  
  – З-знаю, і-і-і‐все.
  
  Знову заспівала птиця.
  
  
  
  4
  
  Бен і Річі спустилися першими, інші почали передавати їм камені. Річі брав їх і віддавав Бену, який викладав кам'яне коло на земляній підлозі клубного будинку, по центру.
  
  – Досить, – нарешті вирішив Бен. – Цього вистачить.
  
  Інші теж спустилися вниз, кожен з оберемком зелених гілок, порубаних сокирою Бена. Останнім – Білл. Він закрив потаємні дверцята і відкинув закріплене на петлях вузьке вікно.
  
  – У-у-от. Е-це на-аша ди-ымовая яма. У н-нас е-є ра-астопка?
  
  – Можете скористатися цим, якщо хочете. – Майк дістав з кишені зім'ятий книжку коміксів Арчі. – Я її вже прочитав.
  
  Білл одну за одною виривав сторінки, повільно і статечно. Інші сиділи біля стіни, коліно до коліна, плече до плеча, спостерігали, мовчали. Напруження наростало.
  
  Білл поклав на папір маленькі гілочки, подивився на Беверлі:
  
  – У ті-ті-ебя е-є з-сірники.
  
  Вона чиркнула одного, маленький жовтий вогник спалахнув у густому сутінку.
  
  – Напевно, ця хрень все одно не загориться. – Її голос злегка тремтів, і вона піднесла сірника на папері в декількох місцях. Коли полум'я майже дісталася до пальців, кинула сірник в середину маленького багаття.
  
  Потріскуючи, зметнулися жовті язики полум'я, вихоплюючи з темряви їхні обличчя, з яких разом пішла напруженість, і в цей момент Річі цілком і повністю повірив у правдивість індіанської історії Бена, подумав, що так воно і було в ті далекі дні, коли йшли за стадами бізонів (такими величезними, що від горизонту до горизонту покривали землю, яка тряслася від їх тупоту) індіанці знали про білому людину тільки з чуток або з легенд. У цей момент Річі міг уявити собі індіанців, кайова, або пауни, або як вони там називалися, що сидять у димовій ямі, коліно до коліна, плече до плеча, спостерігають, як язики полум'я вгризаються в зелене дерево, покриваючи його гарячими виразками, прислухаючись до слабкого, але стійкого шипению соку, выпаривающегося з вологих гілок, чекаючи появи бачення.
  
  Так, сидячи тут, він міг у все це повірити... і дивлячись на серйозні обличчя своїх друзів, які пильно дивилися на язики полум'я і обугливающиеся сторінки, вирвані з коміксу Арчі, принесеного Майком, Річі бачив, що вони теж в це вірять.
  
  Гілки зайнялися. Клубний будинок почав заповнюватися димом. Частина його, біла, як бавовняні димові сигнали в якому-небудь вестерні з Рэндольфом Скоттом або Оді Мерфі, які показували по суботах, йшла через димовий отвір. Але, оскільки нагорі повітря практично застиг, велика частина диму осідала внизу. Від його їдкості пекло очі і дерло в горлі. Річі почув, як двічі кашлянув Едді, сухо, немов одна дошка впала на іншу... і знову запанувала тиша. «Не слід йому тут бути», – подумав він... але при цьому відчував, що тут Едді саме місце.
  
  Білл підкинув нову порцію зелених гілочок у паруючий багаття і спитав тонким, зовсім не схожим на його звичний, голосом:
  
  – У ко-го-небудь е-є ві-идения?
  
  – Я бачу, як ми вилазимо звідси, – відповів Стен Уріс, і Беверлі розсміялася, але сміх тут же перейшов у напад задушливого кашлю.
  
  Річі відкинув голову, привалился потилицею до стіни, подивився на димовий отвір, вузький прямокутник матово-білого світла. Подумав про статуї Підлоги Баньяна в той березневий день... але то був лише міраж, галюцинація
  
  (бачення)
  
  – Дим мене добиває, – поскаржився Бен. – У-ф-ф!
  
  – Так іди, – пробурмотів Річі, не відриваючи очей від димового отвору. Він відчував, що бере ситуацію під контроль. Він відчував, що став легше фунтів на десять. І точно відчував, що клубний будинок додав в розмірах. Раніше товста права нога Бена Хэнскома тулилась до його лівій нозі, а кістляве плече Білла Денбро впиралося в його праву руку. Тепер він не стикався ні з одним з них. Неквапливо глянув направо, потім наліво, щоб переконатися, що може довіряти своїм відчуттям, і вони його не підвели. Від Бена, який розташувався ліворуч, його відділяв добрий фут. Праворуч Білл сидів на ще більшій відстані.
  
  – Містечко стає більше, друзі і сусіди, – сповістив Річі. Глибоко вдихнув, закашлявся. У грудях, глибоко в грудях, кашель віддався болем, як буває при застуді, при грипі або чимось ще. Якийсь час він думав, що кашель не пройде. Він буде кашляти і кашляти, поки інші не витягли його нагору. «Якщо зможуть витягнути», – подумав Річі, але думка ця ледь проклюнулась крізь дим і вже точно не злякала.
  
  Потім Білл кілька разів стукнув його по спині, і кашель припинився.
  
  – Ти не знаєш, що ти не вічний. – Річі знову дивився на димовий отвір, а не на Білла. І яким же воно здавалося яскравим! Закриваючи очі, він все одно бачив цей прямокутник, плаваючий в темряві, тільки яскраво-зеленим, а не яскраво-білим.
  
  – Е-це ти про ч-чому? – запитав Білл.
  
  – Про заїкання. – Річі замовк, почувши, що кашляє ще хтось, тільки не міг зрозуміти, хто саме. – Ти повинен говорити на різні Голоси, Великий Білл, а не я. Ти...
  
  Кашель став голосніше. Раптово клубний будинок залив світ, так різко спалахнув, такий яскравий, що Річі довелося примружитися. Але він зумів розгледіти Стена Уриса, який вилазив назовні.
  
  – Вибачте, – видавив Стен крізь судомний кашель. – Вибачте, більше не можу...
  
  – Все нормально, – почув Річі власний голос. – Не потрібні тобі ніякі блинские купони. – Голос його наче долинав з іншого тіла.
  
  Мить потаємні дверцята зачинилися, але ринула вниз свіжого повітря вистачило, щоб в голові у нього трохи прояснилося. І перш ніж Бен відсунувся, щоб зайняти частина місця, звільненого Стэном, Річі встиг знову відчути ногу Бена, яка горнулася до його ноги. І з чого це він вирішив, що клубний будинок стає більше?
  
  Майк Хенлон підкинув у багаття чергову порцію зелених гілок. Річі знову почав дихати неглибоко, дивлячись на димовий отвір. Рахунок часу він втратив, але смутно усвідомлював, що в клубному будинку затишно і тепло, якщо забути про дим.
  
  Він озирнувся, розглядаючи своїх друзів. Побачити їх вдалося з труднощами, вони розчинялися в димових тінях і все ще білому літньому світлі. Беверлі привалилась головою до подкосу, руки її лежали на колінах. Вона закрила очі, сльози текли по щоках до мочок. Білл сидів, поклавши ногу на ногу, притиснувши підборіддя до грудей. Бен...
  
  І в той самий момент Бен піднявся на ноги, знову відкриваючи дверцята.
  
  – Ось іде Бен, – сповістив Майк, який сидів навпроти Річі, схрестивши ноги, з прямою, як дошка, спиною, немов справжній індіанець, і червоними, як у куниці, очима.
  
  Зверху повіяло прохолодою. Повітря трохи очистився, тому що дим ішов через відчинені дверцята. Кашляющий, сотрясаемый блювотними спазмами Бен з допомогою Стена виліз на поверхню, і перш ніж хтось із них встиг зачинити дверцята, Едді, похитуючись, підвівся, смертельно блідий, із синюшними мішками не тільки під очима, але і на вилицях. Його вузька груди швидко-швидко піднімалася і опускалася. Він спробував намацати край люка і впав би, якщо б Бен не схопив його за одну руку, а Стен – за іншу.
  
  – Вибачте, – ледь чутно пропищав Едді, і тут його витягли нагору. Потайні дверцята зачинилися знову.
  
  Пішов довгий, спокійний період. Диму більшало, в клубному будинку повис густий туман. «На мене, виглядає як гороховий суп, Ватсон», – подумав Річі і на мить уявив себе Шерлоком Холмсом (Холмсом, який виглядав зовсім як Безіл Ретбоун в кіно і був чорно-білим), який цілеспрямовано йшов по Бейкер-стріт. Моріарті перебував десь неподалік, елегантний кеб чекав, і гра була у самому розпалі.
  
  94Думка ця прийшла на диво ясна, на подив об'ємна, прямо-таки важка, не якась греза з тих, в які він постійно провалювався (вирішальний момент для «Босокс» , друга половина дев'ятого іннінга, всі бази зайняті, подача, м'яч, відбитий... піднімається все вище... ВІДЛІТАЄ! Кругова пробіжка, Тозиер... і рекорд Бейба 95 побитий!), а що-то чи не реальне.
  
  І ситуація видається йому досить кумедною, щоб подумати: все, що він з цього винесе, так це бачення Безіла Рэтбоуна у ролі Шерлока Холмса, і важливість бачень, схоже, переоцінена.
  
  Та тільки супротивник їх – не Моріарті. Їх супротивник – якесь Воно... і Воно реально. Воно...
  
  Тут потаємні дверцята відкриваються, і Беверлі намагається вибратися назовні, заходжуючись сухим кашлем, притискаючи долоню до рота. Бен тягне її за одну руку, Стен підхоплює під іншу. Частково вона вилазить сама, почасти її витягують. Мить – і вона нагорі і її немає.
  
  – О-он з-стає бо-о-ольше, – подав голос Білл.
  
  Річі озирнувся. Побачив коло каменів, в якому горіло вогнище, «впливів» клуби диму. Навпаки Майк сидів, схрестивши ноги, нагадуючи тотем, вирізаний з чорного дерева, дивився на нього поверх вогню почервонілими від диму очима. Та тільки від Майка його відокремлювали не менше двадцяти футів, і Білл виявився ще далі, по праву руку Річі. Підземний клубний будинок розширився до розмірів бального залу.
  
  – Не важливо, – відповів Майк. – Вона скоро прийде. Щось прийде.
  
  – Д-да, – киває Білл. – Але я... я... я...
  
  Він закашлявся. Спробував вгамувати кашель, але той тільки посилювався, сухий, роздирає горло. Смутно Річі побачив, як Білл насилу підвівся, потягнувся до потаємної дверцятах. Відкинув її.
  
  – У-У-у-удачі...
  
  І зник, витягнений на поверхню іншими.
  
  – Схоже, ти да я, старий Майки. – Вимовивши ці слова, Річі закашлявся. – Я не сумнівався, що це буде Біл...
  
  Кашель посилився, Річі зігнувся, сухо кашляючи, не в силах набрати в легені повітря. У голові гупало – удар змінювався ударом, – вона перетворилася в налиту кров'ю ріпу, очі під окулярами наповнилися сльозами.
  
  Здалеку долинув голос Майка:
  
  – Піднімайся наверх, якщо більше не можеш, Річі. Чадіють нема чого. Ще помреш.
  
  Він простягнув до Майку руку, помахав нею,
  
  (ніяких блинских купонів)
  
  показуючи, що не виходить з гри. Мало-помалу Річі почав справлятися з кашлем. Майк мав рацію: щось має статися, і скоро. Річі хотів побачити це.
  
  Він відкинувся назад, знову оглянув димову яму. Після нападу кашлю він раптом відчув неймовірну легкість, і тепер здавалося, що він плаває на повітряній подушці. Відчуття ці йому подобалися. Вдихаючи часто й неглибоко, він думав: «Коли-небудь я стану зіркою рок-н-ролу. Саме так, так. Я буду знаменитим, буду випускати платівки й альбоми, зніматися в кіно. Буду носити чорний піджак спортивного покрою і білі шузи, буду їздити на жовтому «кадилаку». А коли повернуся в Деррі, вони будуть кусати лікті від заздрощів, навіть Бауерс. Я в окулярах, але що, на хрін, такого? Бадді Холлі теж в окулярах. Я буду грати, поки не посинею, і танцювати, поки не почернею. Я стану першою рок-зіркою з Мена. Я...»
  
  Думка попливла. Значення це не мало. Він зрозумів, що йому більше немає необхідності потроху втягувати повітря. Його легені пристосувалися. Він міг вдихати стільки диму, скільки хотів. Може, він прибув з Венери.
  
  Майк додав у вогнище гілочок. Щоб не відставати від нього, Річі зробив так само.
  
  – Як сам, Річ? – запитав Майк.
  
  Річі посміхнувся:
  
  – Краще. Добре, майже. А ти?
  
  Майк кивнув і посміхнувся у відповідь:
  
  – Все добре. В голову приходять дивні думки?
  
  – Так. Хвилину тому я вважав себе Шерлоком Холмсом. Потім подумав, що можу танцювати, як хлопці з «Доувеллс». Очі в тебе такі червоні, що ти не повіриш.
  
  – У тебе теж. Пара куниць в клітці, ось хто ми.
  
  – Так?
  
  – Так.
  
  – Хочеш сказати, все шляхом?
  
  – Все шляхом. Хочеш сказати, ти знайшов потрібне слово?
  
  – Я знайшов, Майки.
  
  – Так, добре.
  
  Вони посміхнулися один одному, потім Річі відкинув голову назад, привалившись потилицею до стіни, і подивився вгору, на димовий отвір. А незабаром почав спливати кудись убік. Ні... не в бік. Вгору. Він спливав догори. Як
  
  (літаємо внизу тут ми всі)
  
  повітряна кулька.
  
  – До-до-в‐в-в-ви-т-т-там, па-арні. В за-про-орядке?
  
  Голос Білла, спускається крізь димовий отвір. Долетающий з Венери. Стурбований. Глибоко всередині Річі відчув, як знову плюхнувся на колишнє місце.
  
  – Гаразд, – почув він свій голос, далекий і роздратований. – Гаразд, ми говоримо, все в порядку, відвали, Білл, дай нам дізнатися слово, ми говоримо, ми знайшли потрібний
  
  (місце)
  
  слово.
  
  Клубний будинок ще додав в розмірах, його вистилав підлогу з полірованого дерева. Дим згустився до туману, крізь нього багаття проглядався з працею. Цей зал! Господи помилуй! Величезний, як який-небудь бальний зал в одному з музичних фільмів МГМ 96. Майк дивився на нього від дальньої стіни, силует, ледь помітний крізь туман.
  
  Ти тут, старина Майки?
  
  Тут і з тобою, Річі.
  
  Ти як і раніше хочеш сказати, що все в порядку?
  
  Так... але візьми мене за руку... ти можеш простягнути руку?
  
  Думаю, так.
  
  Річі простягнув руку і, хоча Майк знаходився біля дальньої стіни цього величезного залу, відчув, як сильні коричневі пальці зімкнулися на його зап'ясті. І йому відразу стало добре, яким гарним було це дотик – добре знайти прагнення підтримки, підтримку в прагненні знайти тверде в диму і дим у твердому...
  
  Він закинув голову й подивився на димовий отвір, таке біле і маленьке. Тепер воно було набагато вище, на висоті багатьох миль. Венеріанський світловий ліхтар.
  
  Процес пішов. Він воспарил. «Поїхали», – подумав Річі і почав підніматися все швидше крізь дим, туман, смог, як не назви.
  
  
  
  5
  
  Клубний будинок вони покинули.
  
  Удвох стояли пліч-о-пліч посеред Пустки, і вже почало сутеніти.
  
  Він знав, що це Пустка, але довкола все було іншим. Листя гущі, пишніше, з більш різкими запахами. Таких рослин він ніколи не бачив, а придивившись, зрозумів Річі, що за деякі дерева він прийняв гігантські папороті. До нього доносився шум Кендускига, шум води, що біжить, куди більш гучний, ніж раніше. Від ледачого ковзання по руслу не залишилося і сліду – вода ревла, як в річці Колорадо, вырывающейся з Гранд-Каньйону.
  
  І він відчув, як жарко. В Мені влітку теж було жарко і досить волого, щоб вночі тіло інший раз ставав липким від поту, але з такими спекою і вологістю Річі не стикався ніколи в житті. Низький туман, молочний густий, заповнював низини і стелився по землі, обтікаючи ноги хлопчиків. В повітрі стояв різкий запах палаючих зелених гілок.
  
  Він і Майк, не обмінявшися ні словом, рушили на шум води, що біжить, прокладаючи шлях крізь незнайому рослинність. Товсті звисали ліани між деревами, ніби схожі на павутину гамаки, одного разу Річі почув, як хтось ломиться крізь підлісок. По звуках тварина це розмірами перевершував оленя.
  
  Він зупинився на кілька митей, щоб озирнутися, повернувся на триста шістдесят градусів, вивчаючи горизонт. Він знав, де повинен підноситися товстий білий циліндр Водонапірної башти, але не знайшов її на належному місці. Як не виявив залізничної гілки, що йде до вантажного двору в кінці Нейболт-стріт або житлового району Олд-Кейп: місце будинків зайняли низькі обриви і пагорби з червоного пісковика, що стирчать серед гігантських папоротей і сосен.
  
  Над головою пролунало лопотінням крил. Хлопчики пригнулися, і над ними пролетіла ескадрилья кажанів. Таких величезних кажанів Річі не бачив ніколи і напугался навіть сильніше, ніж в ті миті, коли Білл намагався розігнати Сільвера і вони чули, як їх наздоганяє перевертень. Безмовність і чужорідність цього місця наводили страх, але ще більше жахала інше: вони його знали, і знали добре.
  
  «Лякатися нема чого, – сказав собі Річі. – Пам'ятай – це всього лише сон, чи видіння, чи як ти його сам назвеш. Насправді ми зі старовиною Майки сидимо в нашому клубному будинку, надихавшись димом. Дуже скоро Великий Білл занервує, тому що якийсь час ми не відгукуємося, а потім вони з Беном спустяться і витягнуть нас. Як співає Конвей Твитти 97 – це всього лише фантазія».
  
  Але тепер він бачив: крила кажанів такі подерті, що крізь них пробивалося світло каламутного сонця, а коли вони проходили під гігантським папороттю, Річі помітив товсту жовту гусеницю, яка повзла поперек широкого зеленого листа, відкидаючи тінь. І крихітні чорні комахи стрибали і дзижчали на тілі гусениці. Якщо це сон, то таких виразних снів він ще ніколи не бачив.
  
  Вони йшли на звук води в густому, стелящемся, що доходить до колін тумані, і Річі не міг сказати, стосуються його ноги землі чи ні. Нарешті вони дісталися до місця, де і туман, і земля обривалися. Річі дивився, не вірячи своїм очам. Він бачив перед собою не Кендускиг... і тим не менш Кендускиг. Вода ревла і пінилася у вузькому руслі, пробитому в скельній породі... і, дивлячись на інший берег, він бачив століття, закарбовані в шарах каменю, червоному, помаранчевому, знову червоному. Цю річку вони по камінню перейти б не змогли; тут потрібен мотузяний міст, а якщо впадеш, потік понесе тебе відразу. Шуміла вода злісної, тупою люттю, і поки Річі, роззявивши рота, дивився на річку, з неї вискочила рожево-срібляста риба, пролетіла по неймовірно високій дузі, на ходу хапаючи комах, хмари яких висіли над поверхнею. Риба плюхнулася у воду, але Річі встиг розгледіти її і зрозумів, що такої риби не бачив ніколи в житті, навіть в книжках.
  
  Птахи зграєю летіли в небі, видаючи грубі крики. Не десяток, не два – на мить небо потемніло від птахів, вони закрили собою сонце. Ще якусь тварину ломанулось крізь кущі, за ним пішли інші. Річі розвернувся, серце боляче ухало в грудях, і він побачив, як повз нього пробігла начебто антилопа, прямуючи на південний схід.
  
  «Щось має статися. І вони це знають».
  
  Птахи відлетіли, ймовірно, дружно вирішивши перебратися кудись на південь. Повз них знову пробігло якесь тварина... і ще одне. Знову настала тиша, порушувана тільки мірним бурчанням Кендускига. В тиші висіло очікування, тиша чекала, коли ж щось станеться, і Річі це не подобалося. Він відчував, як волосся на потилиці ворушаться і намагаються встати, і знову схопив Майка за руку.
  
  «Ти знаєш, де ми? – прокричав він Майку. – Ти знайшов потрібне слово?»
  
  «Господи, так, – відповів Майк. – Я знайшов. Це минуле, Річі! Минуле!»
  
  Річі кивнув. Минуле, початок часів, давнє, давнє минуле, коли ми всі жили в лісі і ніде, крім лісу. Вони перебували в Пустки і в минулому, і тільки Господь Бог знав, скільки тисяч років до нашого часу. Вони перенеслися в неймовірне минуле, до льодовикового періоду, коли Нова Англія – ті ж тропіки – нічим не відрізнялася від нинішньої Південної Америки... Якщо даний, звідки вони відбули, все ще існувало. Він знову озирнувся нервово, вже очікуючи побачити бронтозавра, що підняв до неба довгу шию і який роздивляється їх зверху вниз, з пащею, набитим землею і вирваними з корінням рослинами, або шаблезубого тигра, що виходить з підліска.
  
  Але їх оточувала тиша, яка зазвичай настає за п'ять або десять хвилин до того, як люто громыхнут лілові голови, зіткнулися в небі, вітер помре повністю, а повітря раптом забарвиться незвичайної пурпурової жовтизною і його наповнить густий запах перезаряженных автомобільних акумуляторів.
  
  «Ми в минулому за мільйон років до нашої ери, може, за десять мільйонів або за вісімдесят, але ми тут, і що щось має статися, я не знаю що, але щось, і я боюся, я хочу щоб це закінчилося я хочу повернутися Білл будь ласка Білл будь ласка витягни нас звідси ніби ми падаємо в фотографію в якусь фотографію будь ласка будь ласка допоможи...»
  
  Рука Майка напружилася, стискаючи його руку, і він зрозумів, що тиші більше немає. Їй на зміну прийшла рівна низька вібрація – Річі швидше відчував її, ніж чув, вона тиснула на його натягнуті барабанні перетинки, гула в маленьких кісточках, які й передавали звук. Вона наростала. Рівна, монотонна. Річі не міг її хоч якось охарактеризувати. Вона просто була:
  
  (слово на початку було слово місце)
  
  невиразний, бездушний звук. Річі сперся на дерево, біля якого вони стояли, і коли рука торкнулася стовбура, обхопила його, відчув, як вібрація передається зсередини. І в той же момент усвідомив, що відчуває її стопами, що вона поколюванням піднімається до кісточок і литках, перетворюючи сухожилля в камертони.
  
  Вібрація наростала. І наростала.
  
  І виходила з неба. Сам того не бажаючи, але не в силах утриматися, Річі підняв голову. Сонце розплавленої монетою горіло в ореолі туману. Під ним зеленої болотистою низиною застигла Пустку. І Річі подумав, що знає, яким буде бачення: їм належало засвідчити прихід Воно.
  
  Вібрація знайшла голос: рокочущий рев, який набирав і набирав силу, поки не став приголомшуючим. Річі затулив вуха руками і закричав. Але не зміг розчути власного крику. Поруч з ним Майк Хенлон теж затискав вуха руками і кричав, і Річі бачив, що з носа у Майка тече кров.
  
  Хмари на заході освітились запылавшим червоним вогнем. Вогонь цей наближався до них, розширюючись із смужки в струмок, у річку зловісного кольору. А потім, коли гарячий, падаючий об'єкт пробив хмари, налетів вітер. Гарячий і опаляющий, димний і задушливий. Ця штуковина в небі нагадувала пламенеющую сірникову голівку гігантських розмірів, занадто яскраве, щоб на неї можна було дивитися. Дуги електричних розрядів зривалися з неї, сині зигзаги били в землю, залишаючи після себе грім.
  
  «Зореліт! – закричав Річі, падаючи на коліна і закриваючи очі руками. – Господи, це зореліт!» Але Річі вірив – і потім розповість це іншим як зможе, – що це був не зореліт, хоча він якимось чином і добрався сюди крізь космос. Те, що спустилося на Землю в той далекий день, прийшло з місця, яке знаходилося набагато далі іншої зоряної системи або іншої галактики, і слово «зореліт» першим прийшов у голову, можливо, тому тільки, що розум Річі не міг інакше сприйняти побачене.
  
  Почувся вибух – ревучий звук, за яким земля здригнулася, збивши їх з ніг. На цей раз Майк схопився за руку Річі. Пролунав ще один вибух. Річі відкрив очі і побачив яскраве полум'я і колону диму, що піднімається в небо.
  
  «Воно! – крикнув він Майку, в екстазі жаху – ніколи в житті, ні до, ні після, ніяка інша емоція не вразить його так глибоко, не розтрощить до такої міри. – Воно! Воно! Воно!»
  
  Майк підняв його на ноги, і вони побігли уздовж берега юного Кендускига, не помічаючи, як близько від них обрив. Раз Майк спіткнувся і впав на коліна. Потім прийшла черга Річі. Він порвав штани і здер шкіру на ногах. Вітер посилювався і гнав на них запах палаючого лісу. Дим робився все густішим, і Річі смутно усвідомив, що вони з Майком біжать не одні. Тварини теж прийшли в рух. Тікали від диму, вогню, смерті у вогні. Можливо, тікали і від Воно.
  
  Прибулого в їх світ.
  
  Річі почав кашляти. Він чув, як поруч з ним кашляє Майк. Дим робився гущі, вимиваючи зелені, і чорні, і червоні фарби дня. Майк знову впав, і його рука вислизнула з руки Річі. Він спробував її знайти і не зміг.
  
  «Майк! – закричав він у паніці, кашляючи. – Майк, де ти? Майк! МАЙК!»
  
  Але Майк зник; Майка ніде не було.
  
  «річі! річі! річі!
  
  (ХРЯСТЬ!)
  
  «річі! річі! річі, з тобою...
  
  
  
  6
  
  – ...все в порядку?
  
  Його очі розплющилися, і він побачив Беверлі, що стояла поруч з ним на колінах, вытирающую йому рот хусткою. Решта – Білл, Едді, Стен і Бен – скупчилися позаду неї, з стурбованими й переляканими особами. У Річі страшенно боліло пів-обличчя. Він спробував щось сказати Беверлі, але міг тільки хрипіти. Спробував відкашлятися – і його мало не вирвало. Горло і легені, здавалося, встеляла дим.
  
  Нарешті йому вдалося просипеть:
  
  – Це ти врізала мені, Беверлі?
  
  – Більше нічого не могла придумати.
  
  – Хрясть, – пробурмотів Річі.
  
  – Я не знала, прочухаєшся ти, от і все. – Раптово Беверлі розридалася.
  
  Річі незграбно поплескав її по плечу, Білл поклав руку їй на шию. Вона тут же повернулася, взяла її, стиснула.
  
  Річі вдалося сісти. Світ тут же захитався на хвилях, а коли вирівнявся, Річі побачив привалившегося до сусіднього дерева Майка з приголомшеним і попелясто-сірим обличчям.
  
  – Я блював? – запитав Річі Бев.
  
  Вона кивнула, все ще плачучи.
  
  Хрипатим, запинающимся Голосом ірландського поліцейського Річі запитав:
  
  – На тебе попало, люба?
  
  Бев розсміялася крізь сльози і захитала головою.
  
  – Я повернула тебе на бік. Боялася... бо-боялася, що ти за-за-за-захлебнешься б-блювотиною. – І вона знову заридала.
  
  – Не-е-чесно. – Білл раніше тримав її руку. – З-тут за-аикаюсь то-тільки я.
  
  – Непогано, Великий Білл. – Річі спробував встати і важко гепнувся на землю. Світ продовжував захитався на хвилях. Він закашлявся і відвернув голову, усвідомивши, що знову почне блювати, за секунду до того, як це сталося. Вирвало його зеленою піною і густий, тягучою слиною. Річі закрив очі і просипел:
  
  – Хто-небудь хоче перекусити?
  
  – Ф-фу, лайно! – вигукнув Бен, з огидою і сміючись.
  
  – По-моєму, виглядає швидше як блювотина. – Але, якщо чесно, говорив Річі з закритими очима. – Лайно зазвичай лізе з іншого кінця, у всякому разі, у мене. Щодо тебе не знаю, Стіг. – Відкрийте нарешті очі, він побачив, що клубний будинок в двадцяти ярдів, вікно і потаємні дверцята відкриті, з них піднімається дим, вже майже прозорий.
  
  Цього разу Річі зумів піднятися на ноги. Перші кілька секунд він не сумнівався, що або знову блеванет, або відключиться, або поєднає перше з другим.
  
  – Хрясть, – пробурмотів він, спостерігаючи, як світ розпливається і колишеться у нього перед очима. Коли напад запаморочення пройшов, він попрямував до Майку. Очі його залишалися червоними, як у куниці, а з вологим манжетам Річі здогадався, що і Майку не вдалося зберегти вміст шлунка.
  
  – Для білого хлопчика ти тримався непогано, – просипел Майк і легенько двинув кулаком в плече Річі.
  
  Річі не знайшовся з відповіддю – а таке траплялося з ним надзвичайно рідко.
  
  Підійшов Білл. За ним решта.
  
  – Ти нас витягнув? – запитав Річі.
  
  – Я і Б-Б-Бен. Т-ти к-кричав. В-ви-обидва. Н-але... – Він подивився на Бена.
  
  – Повинно бути, з-за диму, Білл. – Однак впевненості в голосі цього товстого хлопчика не чутно зовсім.
  
  – Ти про те, про що я думаю? – сухо запитав Річі.
  
  Білл знизав плечима:
  
  – О ч-що т-ти, Рі-Річі?
  
  Відповів Майк:
  
  – Спочатку нас там не було, так? Ви спустилися вниз, чувши наші крики, але спочатку нас там не було?
  
  – Все заволокло димом, – нагадав Бен. – Та ще ви своїми криками наганяли страху. Але крики... вони долинали... ну...
  
  – О-вони до-оносились і-з да-а-алекого далека, – підхопив Білл. Дуже заїкаючись, він розповів, що, спустившись вниз, вони не змогли побачити ні Річі, ні Майка. У паніці почали обмацувати підлогу і стіни, побоюючись, що обидва помруть, задихнувшись димом, якщо вони не будуть діяти швидко. І нарешті Білл вхопив руку Річі. Смикнув «че-е-ертовски сі-сильно», і Річі виринув з густого диму, вже втрачаючи свідомість. Білл обернувся і побачив Бена, який тримав у ведмежих обіймах Майка. Обидва кашляли. Бен підняв Майка і викинув через потайні дверцята.
  
  Бен, слухаючи все це, кивав:
  
  – Я продовжував нишпорити в диму руками, розумієте? Більше нічого не робив, тільки шарив, немов хотів потиснути комусь руку. Ти схопив одну, Майк. Дуже добре, що ти її схопив, Майк. Я думаю, якщо б не схопив, ми б тебе не знайшли.
  
  – Вас, хлопці послухати, так наш клубний будинок набагато більше, ніж насправді, – зауважив Річі. – Ви ходили, шукали. А там кожна стіна всього в п'ять футів.
  
  Повисла тиша, і всі дивилися на Білла, який задумливо хмурився.
  
  – Про-він би-ыл бо-ольше, – нарешті заговорив він. – Т-так, Бен?
  
  Бен знизав плечима:
  
  – Точно, більше. Якщо, звичайно, справа не в димі.
  
  – Це не дим, – заперечив Річі. – Перед тим як все сталося перед тим, як ми вийшли, – я, пам'ятаю, подумав, що він не менше бального залу в кіно. В одному з цих мюзиклів. Начебто «Сім наречених для семи братів». Я ледве міг розгледіти Майка біля протилежної стіни...
  
  – Перед тим як ви вийшли? – перепитала Беверлі.
  
  – Ну... ніби того... я хочу сказати...
  
  Вона схопила Річі за руку:
  
  – Це сталося, так? Правда сталося! Вам було бачення, як в книзі Бена! – Вона просяяла. – Це правда сталося?
  
  Річі подивився на свої ноги, потім на Майка. Побачив, що з коліна вельветових штанів Майка вирваний жмут і його джинси порвані на обох колінах. Крізь діри переглядали криваві садна.
  
  – Якщо це називається баченням, боронь мене Бог від ще одного. Нічого не знаю щодо нашого Кингфиша 98, але коли я спускався туди, дірки на штанях не було. А вони, між іншим, майже нові. Матуся мене за них взгреет.
  
  – Що сталося? – одночасно запитали Бен і Едді.
  
  Річі і Майк перезирнулися. Потім Річі запитав:
  
  – Беви, сигарети є?
  
  У неї знайшлися дві, загорнуті в ганчірку. Річі засунув одну в рот, Бев дала йому прикурити, але після першої затяжки він закашлявся, що дав їй сигарету.
  
  – Не можу. Вибач.
  
  – Це було минуле, – сказав Майк.
  
  – Хріна з два, – заперечив Річі. – Не просто минуле. Давнє минуле.
  
  – Так, правильно. Ми залишилися в Пустки, але Кендускиг пробігав милю в хвилину. Глибокий. Чертовски бурхливий. У ньому плавала риба. Думаю, лосось.
  
  – М-мій батько го-о-каже, год-що з-тут так-аавно у-уже немає ри-ыбы і-з-за-стічних вод.
  
  – Ми перенеслися в зовсім далеке минуле. – Річі невпевнено оглянув усіх. – Думаю, на мільйон років, не менше.
  
  Йому відповіло мовчання.
  
  – Але що сталося? – нарешті вимовила Беверлі.
  
  Річі відчував, як слова піднялися до горла, але, коли спробував випустити їх назовні, відчув, що його знову вирве.
  
  – Ми бачили прихід Воно, – все-таки вичавив він із себе. – Я думаю, саме це.
  
  – Господи, – пробурмотів Стен. – Господи.
  
  Щось різко пшикнуло – Едді скористався інгалятором.
  
  – Воно прийшло з неба, – підхопив Майк. – Нічого такого я більше побачити не хочу. Щось палало так яскраво, що ми не могли на нього дивитися. Це щось розкидало блискавки і громом гриміло. Шум... – Він похитав головою і подивився на Річі. – Ревів так, ніби настав кінець світу. А коли ця хрень впала на землю, розпочалася лісова пожежа. На тому все і закінчилося.
  
  – Це був зореліт? – запитав Бен.
  
  – Так, – відповів Річі.
  
  – Ні, – відповів Майк.
  
  Вони переглянулися.
  
  – Та, мабуть, він, – поправився Майк.
  
  І одночасно скорегував свою відповідь і Річі:
  
  – Ні, не думаю, що зореліт, знаєте, але...
  
  Вони знову перезирнулися. В деякому замішанні.
  
  – Кажи ти, – запропонував Річі Майку. – Думаю, ми про одне і те ж, але вони не врубаються.
  
  Майк відкашлявся в кулак і обвів решти майже що винуватим поглядом.
  
  – Я не знаю, як мені це розповісти.
  
  – По-о-спробуй, – запропонував Білл.
  
  – Що прийшло з неба, але не зовсім зореліт. І не метеорит. Швидше... ну... Ковчег Завіту Господнього, з Біблії, з Духом Божим в ньому... тільки без всякого Бога. Відчуваючи Воно, спостерігаючи за його приходом, ти знав, що добра від нього не чекай, що Воно – це зло.
  
  Майк подивився на них.
  
  Річі кивнув.
  
  – Воно прийшло... ззовні. У мене виникло таке відчуття. Ззовні.
  
  – Звідкись ззовні, Річі? – спитав Едді.
  
  Ззовні все, – відповів той. – І коли Воно спускалося... утворилася найбільша дірка, яку можна побачити в житті. Воно перетворило великий пагорб в дірку від пампуха, під що-то таке. Воно приземлилося там, де зараз центральна частина Деррі.
  
  Він оглянув усіх.
  
  – Збагнули?
  
  Беверлі кинула недопалену сигарету, розтоптала каблуком.
  
  – Вона завжди була тут, – продовжив Майк, – з незапам'ятних часів... до того, як взагалі з'явилися люди, хіба що тоді вони мешкали в Африці, стрибали по деревах і жили в печерах. Кратер зник, ймовірно, в льодовиковий період, коли долина стала глибше, а кратер заповнився валунами і землею, які тягнув з собою льодовик... але Воно вже тоді було там спав, можливо, чекаючи, поки розтане лід, чекаючи, коли прийдуть люди.
  
  – Ось чому Воно використовує каналізаційні колектори та дренажні тунелі, – вставив Річі. – Для Воно що вони автостради.
  
  – Ви не бачили, як Воно виглядало? – різким, трохи хриплим голом запитав Стен Уріс.
  
  Майк і Річі похитали головами.
  
  – Зможемо ми побити Воно? – у тиші, що наступила спитав Едді. – Якщо Воно таке?
  
  Йому ніхто не відповів.
  
  
  
  Глава 16
  
  Невезуха Едді
  
  
  
  1
  
  До того часу, коли Річі закінчує, вони всі кивають. Едді киває разом з усіма, згадує разом з усіма, коли біль раптово прострілює вгору по лівому передпліччі. Прострілює? Немає. Розриває ліве передпліччя: таке відчуття, ніби хтось намагається заточити на кістки іржаву пилу. У Едді перекошує обличчя, він суне руку у внутрішню кишеню піджака, перебирає бульбашки, шукає потрібний на дотик, дістає экседрин. Відправляє в рот дві таблетки, запиває джином зі сливовим соком. Біль у руці цілий день то з'являлася, то зникала. Спочатку він списував біль на бурсит 99: таке іноді з ним траплялося в дощовий день. Але по ходу розповіді Річі у нього з'являються нові спогади, і він розуміє, звідки біль. «Ми вже не йдемо по Алеї пам'яті, – думає Едді. – Це все більше і більше схоже на Лонг-Айленд-экспрессуэй».
  
  П'ятьма роками раніше, на звичайній диспансеризації, (Едді проходив звичайну диспансеризацію кожні півроку) лікар між справою зазначив: «У тебе тут давній перелом, Ед... впав з дерева хлопчиком?»
  
  «Щось на зразок цього», – погодився Едді, але не потрудився сказати доктору Роббинсу, що його мати, без сумніву, впала б мертвою від крововиливу в мозок, якщо б побачила чи почула, що її Едді лазить по деревах. По правді кажучи, він і не зміг точно пригадати, як зламав руку. Це не здавалося чимось важливим (хоча тепер Едді знаходить таке відсутність інтересу досить дивним – він, зрештою, людина, яка дуже чутливо сприймає кожен чих або зміна кольору випорожнень). Але це старий перелом, дрібниця, яка трапилася з ним давним-давно, в дитинстві, яке він ледве пам'ятав, та й згадувати не хотів. Перелом давав про себе знати під час тривалих поїздок в дощовий день, але пара таблеток аспірину приводили все в норму. Ніяких проблем.
  
  Однак тепер це не той біль, яка легко знімається аспірином; тепер якийсь божевільний точить іржаву пилку, вибиває якийсь ритм на кістки, і він пам'ятає, що такі ж відчуття були у нього в лікарні, особливо пізно ввечері, в перші три або чотири дні після події. Він лежав у ліжку, потіючи в літню спеку, чекаючи, коли ж медсестра принесе таблетку, сльози безгучно скочувалися по щоках у вушні раковини, і він думав: «Ніби якийсь псих заточує в моїй руці пилу».
  
  «Якщо це Алея спогадів, – думає Едді, – то я готовий обміняти її на одну велику мозкову клізму: нехай прочистить мозок, як товсту кишку».
  
  Не віддаючи собі звіту, що збирається заговорити, Едді вимовляє:
  
  – Руку зламав мені Генрі Бауерс. Пам'ятаєте?
  
  Майк киває.
  
  – Перед тим як пропав Патрік Хокстеттер. Числа я не пам'ятаю.
  
  – Я пам'ятаю, – байдуже відповідає Едді. – 20 липня. Хокстеттер вважався зниклим... з?.. Двадцять третього?
  
  – З двадцять другого, – поправляє його Беверлі Роган, хоча не каже їм, чому так впевнена в даті: справа в тому, що вона бачила, як Вона потягнула Хокстеттера. І вона не каже їм, хоча вірила тоді, як вірить і зараз, що Патрік Хокстеттер до того моменту зовсім з'їхав з глузду, був ще безумніше, ніж Генрі Бауерс. Вона їм скаже, але зараз чергу Едді. Вона їм скаже після Едді, а потім, вважає вона, Бен розповість про розв'язки тих липневих подій... срібної кулі, яку вони так і не зважилися зробити. «Важко уявити собі більш жахливу порядку денного», – думає Беверлі... але чому вона охоплена такою шаленою радістю? І коли вона в останній раз відчувала себе такою молодою? Вона ледве може всидіти на місці.
  
  – Двадцяте липня, – повторює Едді, пересуваючи інгалятор по столу від однієї руки до іншої. – Через три або чотири дні після історії з димової ямою. Залишок літа я провів у гіпсі. Пам'ятаєте?
  
  Річі ляскає себе по лобі характерним жестом, який вони все пам'ятають з тих давніх днів, і Білл думає з посмішкою і тривогою, що на мить Річі дійсно виглядав як Бівер Клівер.100
  
  – Ну як же, зрозуміло! Рука у тебе була в гіпсі, коли ми пішли в той будинок на Нейболт-стріт, так? І потім... в темряві... – Але тут Річі трясе головою, на обличчі написано подив.
  
  – Що, Рі-ічі? – питає Білл.
  
  – Ще не можу пригадати цю частину, – зізнається Річі. – А ти?
  
  Білл повільно хитає головою.
  
  – Хокстеттер був з ними в той день, – говорить Едді. – Тоді я востаннє бачив його живим. Може, їм замінили Пітера Гордона. Думаю, Бауерс більше не хотів мати з Пітером ніяких справ. Після того, як той втік в день битви каменів.
  
  – Вони всі померли, так? – рівним голосом запитує Беверлі. – Після Джиммі Каллума вмирали тільки дружки Бауэрса... або його колишні дружки.
  
  – Всі, крім Бауэрса, – погоджується Майк, глянувши на повітряні кульки, прив'язані до апарату для перегляду мікрофільмів, – Бауерс у «Джуніпер-Хілл». Приватній закритій психіатричній лікарні в Огасті.
  
  – І-як-вони-тобі зламали руку, Е-Едді?
  
  – Твоє заїкання посилюється, Великий Білл, – без тіні посмішки говорить Едді і допиває джин зі сливовим соком.
  
  – Не звертай уваги. Ра-асскажи нам.
  
  – Розкажи нам, – повторює Беверлі і легенько торкається пальцями його передпліччя. Біль прострілює руку.
  
  – Добре. – Едді знову наповнює склянку, дивиться в нього і починає: – Через пару днів після того, як я повернувся додому з лікарні, ви прийшли до мене і показали ці срібні кульки. Ти пам'ятаєш, Білл?
  
  Білл киває.
  
  Едді дивиться на Беверлі:
  
  – Білл запитав тебе, ти вистрілиш ними, якщо до цього дійде... тому що у влучності ніхто не міг зрівнятися з тобою. Здається, ти відповіла «ні»... що ти дуже боїшся. І ти сказала нам щось ще, але я ніяк не можу згадати, що саме. Начебто... – Едді висовує язик і чухає кінчик, немов здирає щось що прилипло. Річі і Бен посміхаються. – Щось пов'язане з Хокстеттером?
  
  – Так, – киває Беверлі. – Я розповім, коли ти закінчиш. Валяй.
  
  – Після того, після того, як ви пішли до мене в кімнату зайшла мати, і ми міцно посварилися. Вона не хотіла, щоб я спілкувався з кимось із вас. І вона могла змусити мене погодитися... вміла вона вміла знайти підхід до хлопчика, ви розумієте...
  
  Білл знову киває. Він пам'ятає місіс Каспбрэк, неосяжну жінку з дивним обличчям, обличчям шизофренічки, яке могло виглядати кам'яним, лютим, нещасним і переляканим одночасно.
  
  – Так, вона могла переконати мене погодитися, – повторює Едді. – Але дещо-що ще сталося в той день, коли Бауерс зламав мені руку. Щось таке, що мене дійсно вразило.
  
  З його губ злітає легкий смішок, він думає: «Це дійсно мене вразило, все так... і це все, що ти можеш сказати? Який сенс говорити, якщо ти не можеш сказати людям, що ти дійсно відчуваєш? У книзі або в кіно те, що з'ясувалося перед тим, як Генрі Бауерс зламав мені руку, змінило все моє життя, і нічого не пішло б так, як пішло... в книзі або кіно я знайшов би свободу. У книзі або кіно мені не довелося б тримати в моєму номері у «Таун-хаусі» цілу валізу таблеток, я не одружився б на Майре, не приніс би сюди цей ідіотський гребаной інгалятор. У книзі або кіно. Тому що...»
  
  Раптово, на очах у всіх, інгалятор Едді сам по собі котиться по столу. І коли котиться, видає сухе шарудіння, схоже на звук маракаса 101, або на перекочування маленьких кісточок, або навіть на сміх. Діставшись до протилежного краю столу, між Річі та Беном, інгалятор підстрибує в повітря і падає на підлогу. Річі намагається його схопити, але лунає різкий крик Білла:
  
  – Не т-чіпай його!
  
  – Повітряні кульки! – кричить Бен, і вони всі повертаються. На кульках, які прив'язані до апарату для перегляду мікрофільмів, тепер напис: «ЛІКИ ВІД АСТМИ ВИКЛИКАЄ РАК!» Під слоганом вискалені черепа.
  
  Вони вибухають в два прийоми, спершу половина, потім інші.
  
  Едді дивиться на це дійство, в роті пересихає, знайоме відчуття задухи починає звужувати дихальні шляхи затискними гвинтами.
  
  – Хто сказав тобі і ч-що тобі сказали?
  
  Едді облизує губи, хоче піти за інгалятором, але не вирішується. Хто знає, чим він тепер наповнений?
  
  Він думає про те дні, 20 липня, про те, як мати дала йому чек, з усіма заповненими графами, за винятком суми прописом, і долар готівкою для нього – кишенькові гроші.
  
  – Містер Кін, – відповідає він, і власний голос доноситься до вух здалеку. – Мені сказав містер Кін.
  
  – Не самий кращий людина в Деррі, – зазначає Майк, але Едді, який пішов у свої думки, ледве чує його.
  
  Так, той день видався спекотним, але у торговому залі «Аптечного магазину на Центральній» панувала прохолода, дерев'яні лопаті вентиляторів ліниво оберталися під ліпною стелею, в повітрі стояв заспокійливий запах виготовлених на місці порошків і готових ліків. У цьому місці продавали здоров'я – його мати не вимовляла ці слова вголос, але свято вірила в них, і в свої одинадцять з половиною років Едді навіть не підозрював, що його мати може помилятися, в цьому або чимось ще.
  
  «Що ж, містер Кін поклав цьому край», – думає він тепер з ностальгічною злістю.
  
  Він пам'ятає, що якийсь час провів у стійки з коміксами, обертав її, щоб подивитися, чи немає нових випусків «Бетмена», або «Супербою», або його фаворита, «Пластичного людини». Він вже віддав список матері (вона посилала його в аптеку, як інших хлопчиків посилали в бакалійну лавку на куті) і її чек містерові Кину; той підбирав все необхідне, проставляла в чеку потрібну суму і давав Едді розписку, щоб потім мати могла списати ці гроші зі свого банківського рахунку. Едді не бачив в цьому нічого незвичайного. Три різних ліки для матері, плюс пляшка геритола, тому що, як вона загадково сказала йому: «В ньому багато заліза, Едді, а жінкам заліза потрібно більше, ніж чоловікам». Ще його вітаміни, пляшка «Еліксиру доктора Суэтта» для дітей... і, зрозуміло, його ліки від астми.
  
  Все завжди йшло заведеним порядком. Потім він заглянув би в «Костелло-авеню маркет» зі своїм доларом і купив два шоколадних батончики і «пепсі». З'їв би батончики, випив «пепсі» і всю дорогу додому бренькав б копійками в кишені. Але цей день видався іншим; закінчити його Едді належало в лікарні, що вже говорило про відміну цього дня від усіх інших, однак заведений порядок почав порушуватися раніше – коли його покликав містер Кін. Тому що замість того, щоб вручити Едді великий білий пакет, набитий ліками, і віддати розписку, а потім переконатися, що Едді глибоко засунув її в кишеню, звідки вона не випаде, містер Кін задумливо подивився на нього і сказав:
  
  – Зайди...
  
  
  
  2
  
  ...на хвилинку до мене в кабінет, Едді. Я хочу з тобою поговорити.
  
  Едді подивився на фармацевта насторожено, трохи злякано. В голові промайнула думка, що містер Кін запідозрив його у крадіжці. На парадних дверях висіло оголошення, яке він завжди прочитував, коли входив до «Аптечний магазин на Центральній». Написали його засуджують чорними літерами, такими великими, що навіть Річі Тозиер міг прочитати без окулярів: «ДРІБНЕ ЗЛОДІЙСТВО – це НЕ ЖАРТ, і це НЕ ПРИКОЛ, і це НЕ ЗАБАВА! ДРІБНЕ ЗЛОДІЙСТВО – це ЗЛОЧИН, І МИ ПОДАМО ДО СУДУ».
  
  Едді ніколи в житті нічого не поцупив, але це оголошення завжди викликала в нього почуття провини – створювало відчуття, ніби містерові Кину відомо про нього щось таке, чого не знав він сам.
  
  А потім містер Кін заплутав його ще більше, запитав:
  
  – Як щодо газованої води з морозивом?
  
  – Ну...
  
  – За рахунок закладу. У цей час дні я завжди прошу принести мені її в кабінет. Гарне енергетичне підживлення для тих, кому не потрібно стежити за вагою, і можу сказати, що нам двом точно не потрібно. Моя дружина каже, що я виглядаю як фарширована мотузка. Твій приятель, цей хлопчина Хэнском, ось кому потрібно стежити за вагою. Яке тобі морозиво, Едді?
  
  – Бачите, мама веліла мені повертатися додому. Як тільки...
  
  – Відчуваю, ти волієш шоколадне. Підійде тобі шоколадне? – Очі містера Кіна блиснули, але сухим блиском, як сонце, що відбивається від шматочків слюди в пустелі. Так, у всякому разі, подумав Едді, великий шанувальник таких авторів вестернів, як Макс Бранд і Арчі Джосилен.
  
  – Звичайно, – здався Едді. Щось дратувало його в манері містера Кіна підштовхувати до перенісся окуляри в золотій оправі. Та й сам містер Кін виглядав і стурбованим, і чомусь дуже задоволеним. Едді не хотілося йти в кабінет містера Кіна. Його запрошували туди не заради газованої води. І що б йому там сказали, Едді точно знав – новини не будуть з розряду хороших.
  
  «Може, він збирається сказати мені, що у мене рак, – майнула в голові Едді божевільна думка. – Цей дитячий рак. Лейкемія. Боже!»
  
  «Не тупі, – відповів він сам собі, намагаючись міркувати у себе в голові розумно, як Заїка Білл. Заїка Білл вже став головним героєм в життя Едді, замінивши собою Джока Махоні з телесеріалу «Вершник з гір», який показували вранці по суботах. І нехай Великий Білл не міг говорити, як усі, міркував він, – краще не буває. – Цей тип – фармацевт, а не лікар, врешті-решт». Але Едді все одно нервував.
  
  Містер Кін підняв кришку прилавка і поманив Едді кістлявим пальцем. Едді пішов. Нехай і проти волі.
  
  Рубі, продавщиця, сиділа біля касового апарату і читала журнал про кіно «Сілвер скрін».
  
  – Рубі, тебе не утруднить приготувати дві газованої води з морозивом? – звернувся до неї містер Кін. – Одну – з шоколадним, другу – з кавовим?
  
  – Звичайно. – Рубі заклала сторінку, яку читала, фольгою від жуйки і встала.
  
  – Принеси їх в кабінет.
  
  – Звичайно.
  
  – Пішли, синку, я тебе не з'їм. – І містер Кін підморгнув Едді, насправді підморгнув, чим вразив його до глибини душі.
  
  Едді ніколи не заходив за прилавок і тепер з цікавістю роздивлявся всі ці пляшки, таблетки, банки. Якби він тут один, зайнявся вивченням ступки і товкачика, терезів і важків, скляних ємностей, заповнених капсулами. Але містер Кін припровадив його в кабінет і щільно зачинив за собою двері. Коли клацнула собачка замку, Едді відчув наростаючу напруженість у грудях і спробував її придушити. В білому пакеті серед ліків для матері лежав повністю заправлений інгалятор, і він міг пустити в рот довгу струмінь, як тільки вийде з цього кабінету.
  
  На розі столу містера Кіна стояла банку з лакричні черв'яками. Він підсунув її до Едді, запрошуючи пригоститися.
  
  – Спасибі, я не хочу, – ввічливо відмовився Едді.
  
  Містер Кін сів на обертовий стілець, що стояв за столом, переставив банку ближче до себе і взяв одного черв'яка. Потім висунув скриньку, щось звідти дістав. Поклав на стіл поряд з високою банкою лакричні черв'яків, і Едді охопила справжня тривога: компанію банку склав інгалятор. Містер Кін закинув голову. Його потилицю торкнувся настінного календаря. Зображувалися на календарі все ті ж пігулки. Під ними великі літери складалися в слово «СКУИББ» 102. І...
  
  ...на один жахливий момент, коли містер Кін тільки відкрив рота, щоб заговорити, Едді згадав те, що трапилося з ним у взуттєвому магазині: тоді мати розкричалася на нього, ще маленького хлопчика, за те, що він засунув ногу в рентгенівський апарат, що стояли тоді у взуттєвих магазинах. І в цей жахливий момент Едді подумав, що містер Кін зараз скаже таке: «Едді, дев'ять з десяти лікарів погоджуються з тим, що ліки від астми викликає рак, точно так само, як рентгенівські апарати, які ставили у взуттєвих магазинах. Ти, напевно, вже захворів. Я вважаю, що тобі треба це знати».
  
  Однак насправді містер Кін сказав зовсім інше. Настільки несподіване, що Едді не знайшовся з відповіддю; міг тільки сидіти, дурень дурнем, на дерев'яному стільці з прямою спинкою по іншу сторону столу містера Кіна.
  
  – Це триває досить довго.
  
  Едді відкрив рот і знову закрив.
  
  – Скільки тобі років, Едді? Одинадцять, так?
  
  – Так, сер, – ледь чутно відповів Едді. Дихалося йому з працею. Він ще не свистів, як киплячий чайник (в таких ситуаціях Річі вигукував: «Хто-небудь, вимкніть Едді! Він вже закипів!»), але таке могло статися в будь-яку секунду. Він з надією глянув на інгалятор, що лежить на столі містера Кіна, але, оскільки чекали від нього іншого, відповів: – У листопаді виповниться дванадцять.
  
  Містер Кін кивнув. Потім нахилився вперед, як фармацевт в телевізійному рекламному ролику, і зчепив руки перед собою. Лінзи його окулярів блищали в яскравому світлі стельових флуоресцентних ламп.
  
  – Ти знаєш, що таке плацебо, Едді?
  
  Нервуючи, Едді поділився з ним своєю кращою здогадкою:
  
  – Це такі штуки у корів, з яких тече молоко, так?
  
  Містер Кін розсміявся і відкинувся на спинку стільця.
  
  – Ні, – відповів він, і Едді почервонів до коренів своїх коротко стрижених волосся. Тепер він уже міг чути свист у власному диханні. – Плацебо – це...
  
  Його перервав енергійний подвійний стук у двері. Не чекаючи «увійдіть», Рубі переступила поріг, тримаючи в обох руках по старомодному склянці для газованих напоїв з морозивом.
  
  – З шоколадним, як я розумію, тобі. – Вона посміхнулася Едді, а він, як міг, їй, але ніколи раніше, за все життя, його інтерес до газованій воді з морозивом не перебував на настільки низькому рівні. Едді охопив переляк, як всім взагалі, так і з цілком конкретного приводу; таке завжди траплялося з ним, коли він сидів на оглядовому столі доктора Хэндора в одних трусах, чекаючи, коли лікар прийде, і знаючи, що його мати у адміністратора, займає більшу частину дивана і міцно, ніби псалтир, тримає перед очима книжку (зазвичай «Силу позитивного мислення» Нормана Вінсента Пила або «Народну медицину Вермонта» доктора Джарвіса). Роздягнений, беззахисний, він відчував, що на пару вони загнали його в пастку.
  
  Він відпив газованої води, коли Рубі виходила з кабінету, не відчуваючи смаку.
  
  Містер Кін почекав, поки за дівчиною закриється двері, потім посміхнувся сухий, слюда-на-сонце, посмішкою.
  
  – Розслабся, Едді. Я тебе не з'їм і не зроблю тобі нічого поганого.
  
  Едді кивнув, бо містер Кін був дорослим, а з дорослими слід погоджуватися завжди (так вчила його мати), але при цьому подумав: «Так, я чув це брехня. Щось таке казав лікар, коли відкрив стерилізатор, і в ніс ударив різкий, страшний запах спирту. Запах уколів і запах брехні, і все зводилося до одного: коли вони кажуть, що боляче не буде, як укус комарика, це означає, що від болю захочеться вити».
  
  Він ще раз спробував засмоктати газовану воду через соломинку, і, напевно, марно. Все простір, що залишився в сжимающемся горлі потрібно було йому для того, щоб проштовхувати в легені повітря. Він знову подивився на інгалятор, що лежить на столі містера Кіна, хотів попросити, але не зважився. Дивна думка прийшла Едді в голову: може, містер Кін знає, що йому потрібен інгалятор, але він не наважується попросити його, може, містер Кін
  
  (мучить)
  
  дражнить його. Тільки така думка – дурість, так? Дорослий, особливо дорослий, допомагає іншим людям поправити здоров'я, не став би так дражнити маленького хлопчика, правда? Звичайно ж, немає. Про це навіть думати не можна, тому що така думка призвела б до необхідності жахливого переосмислення навколишнього світу, яким його уявляв собі Едді.
  
  Але інгалятор лежав, лежав тут, так близько і так далеко, зовсім як вода, до якої не може дістатися людина, вмираючий від спраги в пустелі. Він лежав тут на столі. Під усміхненими слюдяними очима містера Кіна.
  
  Едді хотілося, більше ніж коли б то не було, опинитися зараз в Пустки, зі своїми друзями. Думка про монстра, якомусь величезному монстра, шныряющем під містом, де він народився і виріс, використовує дренажні тунелі і каналізаційні труби, щоб перебиратися з місця на місце, лякала, інша думка – вступити в боротьбу з цим чудовиськом і перемогти, лякала ще більше... але все краще, ніж перебувати тут. Як можна боротися з дорослим, який говорив, що боляче не буде, коли ти знав, що буде, та ще як? Як можна боротися з дорослим, який задавав тобі дивні питання і говорив щось незрозуміле кшталт: «Це тривало досить довго»? Тобто, мало не випадково, думаючи зовсім про інше, Едді відкрив одну з великих істин дитинства: справжні монстри – дорослі. Нічого надзвичайного не сталося, думка ця не блиснула сліпучої спалахом, не оголосила про себе дзвоном і трубним гласом. Просто прийшла і пішла, майже похована під інший всерозтрощуючою думкою: мені потрібен мій інгалятор і я хочу піти звідси.
  
  – Розслабся, – знову повторив містер Кін. – Твої біди, Едді, здебільшого від того, що ти постійно напружений і затиснутий. Візьмемо, приміром, твою астму. Подивися сюди.
  
  Містер Кін висунув шухляду столу, порився в ньому, потім дістав повітряна кулька. Набираючи у вузьку груди якомога більше повітря (його краватку підстрибував, ніби вузька човен на невеликій хвилі), надув його. На кульці Едді прочитав: «АПТЕЧНИЙ МАГАЗИН НА ЦЕНТРАЛЬНІЙ». ЛІКИ, ВСЯКА ВСЯЧИНА, ПЕРЕВ'ЯЗУВАЛЬНІ МАТЕРІАЛИ». Містер Кін перекрутив гумове шийку і виставив кульку перед собою.
  
  – Уявімо собі, що це легке. Твоє легке. Мені слід було б надути два, але, раз у мене залишився тільки один кулька від розпродажу, яку ми влаштували одразу після Різдва...
  
  – Містер Кін, можу я взяти інгалятор? – В голові у Едді почало стукати. Він відчував, як пережимається дихальне горло, а на лобі виступає піт. Його склянку з газованою водою і шоколадним морозивом стояв на краю столу містера Кіна. Вишенька нагорі повільно провалювалася в збиті вершки.
  
  – Через хвилинку, – відповів містер Кін. – Слухай і дивись уважно, Едді. Пора комусь це зробити. Якщо Расс Хэндору не вистачає мужності, доведеться мені. Твоє легке – такий же куля, тільки обтягнуте м'язами. Ці м'язи руки людини, що працює з хутром, ти розумієш? У здорової людини вони допомагають легкому розширюватися і скорочуватися. Але якщо господар легенях постійно затиснутий і напружений, м'язи починають працювати проти легенів, а не допомагати їм. Дивись!
  
  Містер Кін поклав вузлувату, кістляву, з нирковими бляшками руку на повітряну кулю і натиснув. Куля роздувся і виліз з-під його кулака. Едді стиснувся, готуючись до бавовни. Одночасно відчув, що дихальне горло перекрито повністю. Нахилився через стіл і схопив інгалятор. Плечем вдарив важкий склянку з морозивом і газованою водою. Стакан злетів зі столу і з гуркотом розбився об підлогу.
  
  Гуркіт цей Едді чув смутно. Він сдергивал кришку з інгалятора, засовував наконечник у рот, натискав на клапан. Зі схлипом спробував вдихнути, і думки його, як і завжди в такі моменти, понеслися панічним потоком, наштовхуючись один на одного: «будь Ласка матуся я задихаюся, я не можу ДИХАТИ ох мій дорогий ох Боже мій дорогий Ісус добрий і милосердний я не можу ДИХАТИ ласка я не хочу вмирати не хочу вмирати будь ласка...»
  
  А потім туман, що вилився з інгалятора, сконденсувалася на розпухлих стінках дихального горла, і він знову зміг дихати.
  
  – Вибачте. – Едді трохи не плакав. – Мені дуже шкода, що склянка розбився... я все приберу і заплачу за нього... тільки, будь ласка, не кажіть мамі, добре? Вибачте, містер Кін, але я не міг вдихнути...
  
  Пролунав подвійний стук у двері, і Рубі засунула голову в кабінет.
  
  – У вас всі...
  
  – Все чудово, – урвав її містер Кін. – Залиш нас.
  
  – Ну, тоді изви-і-кових! – Рубі закотила очі і закрила двері.
  
  Едді знову почав дихати зі свистом. Ще раз пустив в рот струмінь з інгалятора, знову почав вибачатися. Замовк, лише зауваживши, що містер Кін йому посміхається своєю особливою сухий посмішкою. Руки він склав на животі. Здуту повітряну кульку лежав на столі. Нова думка прийшла у голову Едді. Він намагався її прогнати, але не зміг. Містер Кін виглядав так, ніби напад астми Едді доставив йому більше задоволення, ніж газована вода з кавовим морозивом, стакан з якої наполовину спорожнів.
  
  – Не хвилюйся, – відповів він, – потім Рубай тут приберется, і, по правді кажучи, я навіть радий, що ти розбив склянку. Тому що я пообіцяю нічого не казати твоїй матері, якщо ти пообіцяєш не говорити їй про це нашій розмові.
  
  – Звичайно, обіцяю, – з запалом вигукнув Едді.
  
  – Добре, – кивнув містер Кін. – Ми досягли взаєморозуміння. І ти відчуваєш себе набагато краще, так?
  
  Едді кивнув.
  
  – Чому?
  
  – Чому? Ну... тому що я прийняв ліки. – Він подивився на містера Кіна, як у школі дивився на місіс Кейсі, якщо давав відповідь, у правильності якого сумнівався.
  
  – Але ти не прийняв ліки, – заперечив містер Кін. – Ти взяв плацебо. Плацебо, Едді, виглядає як ліки і по смаку як ліки, але це не ліки. Плацебо – не ліки, тому що не містить активних компонентів. Або якщо це ліки, ліки вкрай незвичайне. Ліки для голови. – Містер Кін посміхнувся. – Ти це розумієш, Едді? Ліки для голови.
  
  Едді зрозумів, чого там; містер Кін говорив йому, що він – божевільний. Але онімілі губи видали інший відповідь:
  
  – Ні, я вас не розумію.
  
  – Дозволь розповісти тобі коротку історію, – продовжив містер Кін. – У 1954 році в університеті Деполь 103 проводилися дослідження з хворими на виразку. Ста пацієнтам давали таблетки. Всім говорили, що таблетки допоможуть їм вилікувати виразкову хворобу, але при цьому половині пацієнтів давали плацебо... якщо на те пішло, драже «Ем-енд-Емс» з однаковою рожевою глазур'ю. – Містер Кін видав дивний пронизливий сміх, немов описував якийсь вдалий розіграш, а не науковий експеримент. – Зі ста пацієнтів дев'яносто три відзначили значне поліпшення свого стану, а у вісімдесяти одного це поліпшення зафіксували проведені обстеження. І що ти думаєш? Який висновок ти зробиш з цього експерименту?
  
  – Я не знаю, – ледве чутно відповів Едді.
  
  Містер Кін постукав себе по голові.
  
  – Більшість хвороб починаються тут, ось що я думаю. Я вже багато, дуже багато років займаюся цим бізнесом і дізнався про плацебо задовго до того, як лікарі з університету Деполь провели своє дослідження. Зазвичай плацебо прописують людям похилого віку. Літні люди, і чоловіки, і жінки, приходять до лікаря, переконані, що у них хвороба серця, або рак, діабет, або ще якась жахлива напасти. Але дуже часто нічого цього немає і в помині. Вони погано себе почувають тільки тому, що вони старі нічого більше. Але що в такій ситуації робити лікаря? Говорити їм, що вони – годинник без ходової пружини? Ха! Навряд чи. Лікарі дуже люблять належні їм винагороди. – І тепер губи містера Кіна вигнулися, висловлюючи щось середнє між посмішкою і презирливою усмішкою.
  
  Едді просто сидів, чекаючи, коли все закінчиться, закінчиться, закінчиться. «Але ти не прийняв ліки» – ці слова не виходили з голови.
  
  – Лікарі їм це не говорять, і я їм це не кажу. Навіщо метушитися? Іноді такий дідусь чи бабуся приходять сюди з рецептом, на якому прямо написано: «Placebo», або 25 міліграм Blue skies 104, так це називав старий док Пірсон.
  
  Містер Кін реготнув і ковтнув газованої води з кавовим морозивом.
  
  – І що в цьому поганого? – запитав він Едді, а оскільки Едді сидів і мовчав, сам же й відповів: – Нічого! Абсолютно нічого! Принаймні... звичайно. Плацебо – дар божий для людей похилого віку. А є і інші випадки – ракові хворі, люди з прогресуючою серцевою недостатністю, з жахливими хворобами, які ми ще не розуміємо і не можемо лікувати, і деякі з них діти, такі, як ти, Едді! Якщо в таких випадках плацебо допомагає пацієнту відчути себе краще, ніж шкоди? Ти бачиш шкоду, Едді?
  
  – Ні, сер, – відповів Едді, дивлячись на плями шоколадного морозива і збитих вершків, калюжу газованої води і уламки склянки на підлозі. Посеред цього неподобства лежала вишенька, немов згусток згорнулася крові на місці злочину. У нього знову здавило груди.
  
  – Тоді ми з тобою одного поля ягоди! Мислимо однаково. П'ять років тому, коли у Вернона Майтленда виявили рак стравоходу – хворобливу, дуже болючу різновид раку, і у лікарів закінчилися всі ефективні засоби, які дозволяли знімати біль, я прийшов до нього в лікарню з бульбашкою кульок з сахарози. Бачиш, він був моїм найкращим другом. І я йому сказав: «Верн, це експериментальне болезаспокійливий засіб. Лікар не знає, що я даю тобі це ліки, тому, заради бога, будь обережний і не видай мене. Вони можуть не спрацювати, але, думаю, вони спрацюють. Приймай не більше одного на день, і тільки якщо біль стане зовсім нестерпним». Він дякував мене зі сльозами на очах. Зі сльозами, Едді! І це ліки для нього спрацювало! Лише кульки з сахарози, але вони вбивали більшу частину болю... тому що біль – тут.
  
  І містер Кін, дуже серйозно, знову постукав себе по голові.
  
  – Моє ліки теж працює, – сказав Едді.
  
  – Я знаю, що працює, – кивнув містер Кін і посміхнувся виводить з себе, самовдоволеною посмішкою дорослого. – Воно спрацьовує для твоїх грудей, тому що впливає на твою голову. «Гидрокс», Едді, це вода з крапелькою камфорного масла для медичного присмаку.
  
  – Ні! – В диханні Едді знову почувся свист.
  
  Містер Кін відпив газованої води, відправив в рот ложечку талого кавового морозива і гидливо витер підборіддя носовою хусткою, поки Едді знову скористався інгалятором.
  
  – Я хочу піти. – Едді підвівся зі стільця.
  
  – Дозволь мені закінчити, будь ласка.
  
  – Ні! Я хочу піти, ви отримали свої гроші, і я хочу піти.
  
  – Дозволь мені закінчити. – Слова ці містер Кін вимовив так категорично, що Едді опустився на стілець. Як же іноді діти ненавидять дорослих за їх владу. Як же ненавидять!
  
  – Частково ця проблема викликана тим, що твій лікар, Расс Хэндор, слабак. Але головна причина в твоєї матері, в її абсолютної впевненості в тому, що ти хворий. А ти, Едді, потрапив між двох вогнів.
  
  – Я не божевільний, – мовив Едді.
  
  Стілець під містером Кіном заскрипів, як гігантський цвіркун.
  
  – Що?
  
  – Я сказав, що я не божевільний! – прокричав Едді. І тут же його обличчя залила фарба сорому.
  
  Містер Кін посміхнувся. Думай що хочеш, говорила його посмішка. Думай що хочеш, але і я буду думати що хочу.
  
  – Едді, я тобі кажу лише одне: фізично ти цілком здоровий. В твоїх легенів астми немає – вона в твоєму розумі.
  
  – Тобто ви кажете, що я божевільний.
  
  Містер Кін нахилився вперед, пильно дивлячись на Едді поверх зчеплених на столі рук.
  
  – Я не знаю. – Голос звучав м'яко. – Ти божевільний?
  
  – Це все брехня! – вигукнув Едді, здивований, що такі гучні слова вирвалися з його стислій грудей. Він думав про Біла, про те, як Білл відреагував би на такі приголомшливі звістки. Білл знав би, що відповісти, заїкаючись чи ні. Білл знав, коли має проявити хоробрість. – Все це одна велика брехня. У мене астма, астма!
  
  – Так, – кивнув доктор Кін, і тепер зазвичай суха посмішка перетворилася на оскал черепа. – Але звідки вона у тебе взялася?
  
  В голові у Едді вирував смерч. І як же йому стало погано, зовсім погано.
  
  – Чотири роки тому, у 1954-му – як це не дивно, в той самий рік, коли університет Деполь проводив свої дослідження, доктор Хэндор почав прописувати тобі «Гидрокс». Назва позначає водень і кисень, два компонента води. З того часу я потурав облуду, але більше не буду. Твоя астма впливає на твій розум, а не на тіло. Твоя астма – результат нервового напруження діафрагми з волі твоєї свідомості... або твоєї матері. Фізично ти цілком здоровий.
  
  Повисла гнітюча тиша.
  
  Едді так і сидів на стільці, в голові все змішалося. На мить він дозволив собі припустити, що містер Кін говорить правду, але цей висновок вів до надто вже жахливих наслідків. З іншого боку, а навіщо містерові Кину брехати, тим більше в такому серйозному питанні? Містер Кін сидів і посміхався своєю яскравою, сухий, безсердечною пустельній посмішкою.
  
  «У мене є астма, є. В той день, коли Генрі Бауерс вдарив мене в ніс, день, коли ми з Біллом намагалися побудувати греблю в Пустки, я ледь не помер. І я повинен думати, що моя свідомість всього лише... лише це вигадало?
  
  Але з чого йому брехати? (І тільки через багато років, в бібліотеці, Едді поставив собі ще більш жахливий питання: «З чого йому треба було говорити правду?»)».
  
  Смутно він почув голос містера Кіна:
  
  – Я ніколи не втрачав тебе з виду, Едді. І розповів тобі все це, тому що тепер ти достатньо дорослий, щоб мене зрозуміти, і ще з однієї причини – я помітив, що в тебе нарешті з'явилися друзі. Вони хороші друзі, так?
  
  – Так, – кивнув Едді.
  
  Містер Кін хитнувся на стільці назад (знову пролунав скрип, що змушує згадати про сверчках) і закрив одне око: може, підморгнув, а може, й ні.
  
  – І я готовий сперечатися, твоя мати їх не дуже-то шанує, так?
  
  – Вони їй дуже подобаються, – відповів Едді, думаючи про те, як мати засуджувала Річі Тозиера («у нього не рот, а смітник... і я принюхалася до його дихання, Едді... думаю, він курить»), як зневажливо наказувала йому не позичати гроші Стенлі Урису, бо той – єврей, як терпіти не могла Білла Денбро і цього «товстуни». Але повторив ту саму фразу. – Вони їй дуже подобаються.
  
  – Правда? – Містер Кін продовжував посміхатися. – Що ж, може, це так, може ні, але, у всякому разі, у тебе є друзі. Чому б тобі не поговорити з ними про цю проблему? Це... це психологічна слабкість. З'ясуй, що вони тобі скажуть.
  
  Едді не відповів. Для нього розмова з містером Кіном закінчився; він вже вирішив, що мовчати – безпечніше. І боявся, що розплачеться, якщо найближчим часом не піде з цього кабінету.
  
  – Що ж! – Містер Кін встав. – Думаю, на цьому все, Едді. Якщо я тебе засмутив, вибач. Я лише виконую свій обов'язок, яким я його бачу. Я...
  
  Але перш ніж він встиг сказати щось ще, Едді втік, з інгалятором в одній руці і білим пакетом з порошками і таблетками в інший. Одна нога посковзнулася на плямі морозива, і він мало не впав. За дверима припустив ще швидше, кулею вилетів з «Аптечного магазину на Центральній», незважаючи на свистяче дихання. Рубі відірвалася від журналу про кіно, роззявивши рот, подивилася йому вслід.
  
  Спиною він відчував, що містер Кін стоїть у дверях і поверх прилавка для ліків за рецептом лицезрит його безславне втеча, худющий, акуратний, задумливий і усміхнений. Усміхнений тієї самої сухої пустельній посмішкою.
  
  Він зупинився на перехресті, де сходилися Канзас-стріт, Центральна і Головна вулиці. Сівши на низьку кам'яну стінку біля автобусної зупинки, знову пустив у горло струмінь з інгалятора. Його горло вже стало слизьких від цього медичного присмаку,
  
  (це вода з крапелькою камфорного масла для медичного присмаку)
  
  і Едді подумав, що його, швидше за все виверне навиворіт, якщо сьогодні він ще раз скористається інгалятором.
  
  Він сунув інгалятор в кишеню і, спостерігаючи за проїжджаючими автомобілями, попрямував по Головній вулиці до пагорба Підйом-о-милю. Він намагався ні про що не думати. Сліпуче спекотне сонце пекло голову. Кожен проїжджаючий автомобіль «вистрілював» в очі дротиками відбитого світла, і в скронях вже почала стукати біль. Він не міг змусити себе раніше злитися на містера Кіна, але з тим, щоб відчувати жалість до Едді Каспбрэку проблем не виникало. Він дуже шкодував Едді Каспбрэка. Він вважав, що Білл Денбро не став би витрачати час на жалість до себе, але нічого не міг з собою вдіяти.
  
  Найбільше йому хотілося піти раді містера Кіна: піти в Пустку і розповісти все своїм друзям, послухати, що вони скажуть, дізнатися, які вони можуть запропонувати відповіді. Але зараз зробити це він не міг. Мати чекала його додому,
  
  (з волі твоєї свідомості... або твоєї матері)
  
  і якщо б він не повернувся,
  
  (головна причина в твоєї матері, в її абсолютної впевненості в тому, що ти хворий)
  
  все могло закінчитися плачевно. Вона припустила б, що він був з Біллом, або з Річі, або з «жиденком», як вона називала Стена (наполягаючи, що називає його так не упередженості – просто «викладає карти на стіл»: під цим малася на увазі правдивість в складних ситуаціях). І, стоячи на вуличному кутку, безуспішно намагаючись хоч якось впорядкувати хід думок, Едді знав, що вона сказала б йому, дізнавшись, що ще один з його друзів негр, а ще один – дівчинка, і не така маленька, тому що у неї вже почала наливатися груди.
  
  Повільно він рушив далі, в жаху від того, що в таку спеку доведеться дертися на пагорб Підйом-вмилю. Тротуар, по його розумінню, розжарився до такої міри, що можна смажити яєчню. Вперше йому захотілося, щоб в школі знову почалися заняття і він опинився б у новому класі, подлаживаясь під вимоги нової вчительки, щоб нарешті закінчилося це страшне літо.
  
  Він зупинився на середині підйому, недалеко від того місця, де двадцять сім років потому Білл Денбро знову набредет на Сільвера, і витягнув з кишені інгалятор. Прочитав на етикетці: «Аерозоль гидрокса. Застосовувати за необхідності».
  
  І ще якийсь елемент головоломки встав на місце. «Застосовувати за необхідності». Він був ще дитиною, сосунком (як іноді називала його мати, коли «викладала карти на стіл»), але навіть одинадцятирічна дитина знав, що ніхто нікому не дасть даний ліки, а потім напише на ньому «застосовувати за необхідності». Будь це справжні ліки, так легко вбити себе, приймаючи його, щойно виникне бажання. Едді здраво розсудив, що так можна врізати дуба навіть від аспірину.
  
  Він свердлив поглядом інгалятор, не помітивши бабусі, яка з цікавістю подивилася на нього, прямуючи вниз, до Головної вулиці, з кошиком для продуктів в руці. Едді відчував, що його зрадили. І в той момент він ледь не викинув пластикову пляшку в канаву... «Ні, – подумав він, – краще відразу відправити її в водостік». Звичайно! Чому ні? Нехай ця пляшечка дістанеться Воно, перебуває десь у підземних тунелях і колекторах. «Подавись плацебо, ти, стомордое уродище!» Едді дико розсміявся і впритул наблизився до того, щоб так вчинити. Але врешті-решт звичка виявилася занадто сильною. Він знову прибрав інгалятор у правий передній кишеню штанів і пішов далі, ледве помічаючи рідкісні автомобільні гудки або гуркіт дизельного двигуна автобуса, коли той проїжджав повз. І звичайно ж, Едді поняття не мав, як скоро йому доведеться дізнатися, що таке біль – справжня біль.
  
  
  
  3
  
  Двадцять п'ять хвилин, коли Едді виходив з «Костелло-авеню маркет» з «пепсі» і двома шоколадними батончиками «Пейдей», його чекав неприємний сюрприз: зліва від маленького магазину, на дробленому гравії, стояли на колінах Генрі Бауерс, Віктор Крісс, Лось Седлер і Патрік Хокстеттер. У перший момент Едді подумав, що вони грають у кості; потім побачив, що збирають гроші в «загальний котел» на бейсбольною сорочці Віктора. Поруч купою лежали їхні підручники річної школи.
  
  У звичайний день Едді тихенько втік би в магазин і попросив містера Гедро дозволити йому вийти через чорний хід, але цей день ніяк не тягнув на звичайний. Едді завмер на місці, схопившись однією рукою за сітчасту двері з маленькими рекламними плакатами сигарет: «ВІНСТОН» – СМАК СПРАВЖНІХ СИГАРЕТ», «З ДВАДЦЯТИ ОДНОГО СОРТУ ВІДМІННОГО ТЮТЮНУ ВИХОДИТЬ ДВАДЦЯТЬ КРАЩИХ СИГАРЕТ», і з хлопчиком-посильним, кричущим «ВИМАГАЙТЕ «ФІЛІП МОРРІС», а в іншій тримаючи коричневий пакет з магазинними покупками і білий – з аптеки.
  
  Віктор Крісс побачив його і штовхнув ліктем Генрі. Той підняв голову; як і Патрік Хокстеттер. Лось, який міркував повільніше, продовжував відраховувати центи ще п'ять секунд, перш ніж зрозумів, що навколо нього встановилася якась дивна тиша, і теж підняв голову.
  
  Генрі підвівся, обтрушуючи з колін дрібні камінчики. Дві лонгет стирчали з-під пов'язки на носі, і заговорив він гугнявим голосом.
  
  – Щоб мені здохнути. Один з камнеметчиков. І де твої друзі, гівнюк? В магазині?
  
  Едді похитав головою, перш ніж зрозумів, що це чергова помилка.
  
  Посмішка Генрі стала ширше.
  
  – Що ж, це добре. Я не проти того, щоб розібратися з вами по одному. Спускайся вниз, гівнюк.
  
  Віктор стояв поряд з Генрі. Патрік Хокстеттер – трохи ззаду, його застиглу безглузду посмішку Едді знав зі школи. Лось ще піднімався.
  
  – Іди сюди, гівнюк, – додав Генрі. – Давай поговоримо про киданні каменів. Давай про це поговоримо, хочеш?
  
  Тепер, вже занадто пізно, Едді вирішив, що найкраще йому повернутися в магазин. У магазин, де він буде під захистом дорослого. Але коли він позадкував, Генрі рвонувся вперед і схопив його. Смикнув Едді за руку, смикнув сильно, і його усмішка змінилася злим оскалом. Іншою рукою Едді більше не тримався за сітчасту двері. Він злетів зі сходів і обов'язково ткнувся б особою гравій, якби Віктор не спіймав його під пахви, і тут же не відкинув. Едді вдалося втриматися на ногах, але, щоб зберегти рівновагу, він двічі повернувся навколо осі. Тепер четверо хлопців дивилися на нього з відстані в десять футів, Генрі – трохи попереду інших, знову посміхаючись. Волосся на потилиці стояли сторчма.
  
  Зліва від Генрі був Патрік Хокстеттер, дійсно страшний хлопець. До цього дня Едді не доводилося бачити, щоб він з ким водив компанію. Патріка відрізняв і надлишок ваги, так що його черево нависало над ременем з пряжкою Червоного вершника. Його ідеально кругле обличчя завжди було біле, як сметана. Тепер же воно трохи підрум'янилося, ніс просто обгорів, і почервоніння розтікалася з крил на щоки. У школі Патрік обожнював вбивати мух зеленої пластмасовою лінійкою і складати їх в пенал. Іноді він показував свою колекцію здохлих мух якого-небудь новенького учня на шкільному подвір'ї під час зміни. Його товсті губи посміхалися, але сіро-зелені очі залишалися серйозними і задумливими. Він ніколи не вимовляв ні слова, коли демонстрував свою колекцію, що б не говорив йому новачок. Таке ж вираз обличчя був у нього і зараз.
  
  – Як поживаєш, Людина-камінь? – Генрі рушив до Едді. – Сьогодні каміння з собою прихопив?
  
  – Не чіпай мене. – Голос Едді тремтів.
  
  – «Не чіпай мене», – передражнив Генрі, піднявши руки в удаваному жаху. Віктор розсміявся. – А що зробиш, якщо трону, Людина-камінь? Що? – З неймовірною швидкістю він викинув руку вперед і врізав Едді по вилиці. Гримнуло, як при ружейном пострілі. Голова Едді сіпнулася. З лівого ока потекли сльози.
  
  – Мої друзі в магазині, – пробурмотів Едді.
  
  – «Мої друзі в магазині», – пронизливим голосом прокричав Патрік Хокстеттер. – Ой! Ой! Ой! – І почав обходити Едді праворуч.
  
  Едді вже повертався до нього, коли Генрі вдарив його вдруге, вже за іншою вилиці.
  
  «Не плач, – сказав він собі, – цього вони від тебе хочуть, але ти цього не зробиш, Едді, Білл б цього не зробив, Білл не заплакав би, і ти теж не заплатили...»
  
  Віктор ступив уперед і відкритою долонею штовхнув Едді в груди. Едді відступив на півкроку, а потім впав через Патріка, який присів біля його ніг. Він вдарився спиною об гравій, спробував відштовхнутися від нього руками, а потім – у-уф – з легенів разом вийшов весь повітря.
  
  Генрі Бауерс стрибнув на нього, колінами притиснув руки, задом сів на живіт.
  
  – Прихопив з собою каміння, Людина-камінь? – проревів Генрі, і божевільний блиск його очей налякав Едді куди більше, ніж біль в руках або неможливість вдихнути. Генрі з'їхав з глузду, сумнівів не залишалося. І поруч крутився Патрік.
  
  – Хочеш покидати камені? Я дам тобі каменів! Ось! Ось тобі камені!
  
  Генрі згріб жменю дробленого гравію, опустив руку на обличчя Едді і почав втирати гравій у шкіру, роздираючи щоки, повіки, губи. Едді відкрив рот і закричав.
  
  – Тобі потрібні камені! Я дам тобі каменів, Людина-камінь! Тобі потрібні камені? Добре! Добре! Добре!
  
  І почав набивати подрібненим гравієм відкритий рот Едді. Камінчики дряпали десни, скреготали на зубах, відскакували від пломб. Едді знову закричав і виплюнув гравій.
  
  – Хочеш ще каменів? Так? Додати ще? Додати...
  
  – Припини! Чуєш! Припини! Ти, хлопчик! Відчепися від нього! Негайно! Ти мене чуєш? Відчепися від нього!
  
  Заплаканими, напівприкритими очима Едді побачив, як велика рука опустилася вниз, схопила Генрі за комір сорочки і праву лямку комбінезона. Смикнула, і Генрі відлетів убік. Приземлився на гравій і скочив. Едді так швидко піднятися не вдалося. Він спробував підвестися, але тіло спочатку не слухалася. Він жадібно хапав ротом повітря й випльовував з рота закривавлені камінчики.
  
  Йому на допомогу прийшов містер Гедро, в довгому білому фартусі, і відчувалося, що він в люті. На обличчі власника магазину не читалося страху, хоча Генрі переріс його на три дюйми і важив фунтів на п'ятдесят більше. На обличчі власника магазину не читалося страху, тому що він був дорослим, а Генрі – дитиною. «Та тільки зараз, – подумав Едді, – це нічого не значить. Містер Гедро просто не розуміє. Він не розуміє, що Генрі з'їхав з глузду».
  
  – Забирайтеся звідси! – Містер Гедро насувався на Генрі, поки миськів його туфель не вперлися в миськів кросівок високого хлопчика з похмурим обличчям. – Забирайтеся звідси і не смійте повертатися. Такого я не потерплю. Четверо на одного! Що скажуть ваші матері?
  
  Він оглянув інших палаючими злими очима. Лось і Віктор опустили голови. Почали вивчати свої кросівки. Патрік продовжував дивитися то на містера Гедро, то крізь нього порожніми сіро-зеленими очима. А містер Гедро перевів погляд на Генрі і встиг сказати:
  
  – Сідайте на свої велосипеди і... – коли Генрі сильно штовхнув його в груди.
  
  Вираз крайнього подиву, що з'явилося на обличчі містера Гедро, при інших обставинах виглядало б комічно. Він відлетів назад, з-під ніг бризнув гравій, накивав п'ятами про нижню сходинку сходів, що ведуть до дверей її магазину, і плюхнувся на третю.
  
  – Та як ти... – почав він.
  
  Тінь Генрі нависла над ним.
  
  – Забирайся в магазин.
  
  – Ти... – Але на цей раз містер Гедро замовк сам. Тому що побачив (Едді це зрозумів) вогонь божевілля в очах Генрі. Швидко піднявся, фартух грюкнув об ноги, повернувся, почав підніматися, спіткнувся, впав на одне коліно, тут же схопився, але, спіткнувшись, виявив страх, а тому позбувся останніх залишків влади дорослого над дітьми.
  
  У двері містер Гедро озирнувся.
  
  – Я дзвоню копам!
  
  Генрі зробив вигляд, ніби зараз стрибне на нього, і містер Гедро ретирувався в магазин. І Едді зрозумів, що для нього все скінчилося. Неймовірно, незбагненно, але тут він не знайде. Залишалося одне – тікати.
  
  І поки Генрі стояв біля сходів і свердлив поглядом містера Гедро, а решта ніби зачаровані дивилися (і, за винятком Патріка Хокстеттера, не без жаху) на це несподівано успішний замах на владу дорослих, Едді побачив свій шанс. Розвернувся і побіг.
  
  Він вже минув півкварталу, коли Генрі обернувся, виблискуючи очима.
  
  – Хапай його! – проревів він.
  
  Астма або ні, у той день Едді змусив своїх переслідувачів попотіти. На деяких ділянках, інший раз завдовжки по п'ятдесят футів, він не пам'ятав, як підошви його черевиків стосувалися землі. Кілька миттєвостей він навіть плекав боязку думка, що йому вдасться від них втекти.
  
  А потім, буквально перед тим, як він вибіг на Канзас-стріт, де, можливо, зміг би відчути себе в безпеці, з під'їзної доріжки на тротуар, прямо під ноги Едді, несподівано виїхав маленький хлопчик на триколісному велосипеді. Едді спробував згорнути, але при такій швидкості краще б перестрибнув через хлопчиська (звали його Річард Коуен, йому належало вирости, одружитися і стати батьком Фредеріка Коуена, якого втопила в унітазі і частково з'їла тварюка, піднявшись над унітазом хмарою чорного диму, а потім перетворившись в неймовірного монстра), хоча б зробив таку спробу.
  
  Одна нога Едді зачепилася за задню підніжку велосипеда, на якому цей маленький гівнюк міг стояти однією ногою, якщо хотів штовхати велосипед, як самокат. Річард Коуен, чийого ще не народженого сина Воно вб'є двадцять сім років потому, навіть не похитнувся на своєму сидінні. Едді, однак, злетів у повітря, приземлився, вдарившись плечем об тротуар, підскочив, знову приземлився, за інерцією його протягло ще десять футів, здираючи шкіру на ліктях і колінах. Він намагався встати, коли Генрі Бауерс врізався в нього, як снаряд базуки, і Едді розпластався на тротуарі. Ткнувся Носом у бетон. Полилася кров.
  
  Генрі відкотився вбік, як парашутист-десантник, і знову схопився. Схопив Едді за загривок і кисть правої руки. З роздутого, затиснутого між лонгетами носа виривався жаркий і вологий повітря.
  
  – Тобі потрібні камені, Людина-камінь? Звичайно! Срань смердюча! – Він заламав руку Едді за спину. Едді закричав – Камені для Людини-каменю, так, Людина-камінь? – Він заламав руку ще вище. Едді закричав голосніше. За спиною він почув чиїсь кроки інших. І малюк на триколісному велосипеді почав волати. «Ласкаво просимо в клуб, хлопець», – подумав Едді, і, незважаючи на біль, незважаючи на сльози і страх, з губ зірвався гучний сміх, дуже вже схожий на ослячий рев.
  
  – Думаєш, це смішно? – запитав Генрі, і в голосі звучало скоріше подив, ніж лють. – Думаєш, це смішно? – А може, в голосі звучав і переляк? Після багатьох років Едді подумає: «Так, переляк. В голосі звучав переляк».
  
  Едді викрутився, хоча Генрі раніше тримав його за зап'ястя. Шкіра стала слизькою від поту, і він майже вирвався з пальців Генрі. Може, тому Генрі заламав руку Едді ще сильніше. Едді почув тріск у руці – такий звук лунає, коли взимку гілка ламається під вагою льоду і снігу. Від руки по всьому тілу покотилася біль, дика і осліплюючий. Він пронизливо закричав, але цей крик до його вух долинув звідкись здалеку. Світ ставав сірим, і, коли Генрі відпустив його і відштовхнув, він начебто полетів над тротуаром. Минуло багато часу, перш ніж він приземлився на цей самий тротуар. Поки летів, він встиг гарненько розглянути кожну тріщинку. Встиг навіть помилуватися відображенням променів липневого сонця під вкрапленнях слюди в бетоні тротуару. Встиг помітити квадрати «класиків», давним-давно намальованих рожевим дрібному. Потім – на мить – ці рожеві смуги почали згинатися, міняти форму, стали чимось ще. Тепер вони виглядали як черепаха.
  
  Напевно, він втратив би свідомість, але вдарився зламаною рукою, і це принесло нову біль – різку, гостру, обпалює, жахливу. Він відчув скрегіт тертьових один про одного торців кістки в місці перелому. Прикусив язика так, що бризнула кров. Перекотився на спину і побачив, що стоять над ним Генрі, Віктора, Лося і Патріка. Виглядали вони неймовірно високими, неймовірно здоровенними, нагадуючи людей, які принесли труну і тепер заглядали в могилу.
  
  – Тобі це подобається, Людина-камінь? – запитав Генрі, голос його здалеку долітав, прориваючись крізь хмари болю. – Тобі подобаються такі ігри, Людина-камінь? Тобі подобається така веремія?
  
  Патрік Хокстеттер засміявся.
  
  – Твій батько божевільний, – почув Едді свій голос, – і ти такий же.
  
  Посмішка злетіла з особи Генрі в помах ока, наче йому дали ляпаса. Він підняв ногу, щоб штовхнути Едді... і тут в жаркому, застиглому повітрі почувся і почав наростати виття поліцейської сирени.
  
  – Генрі, я думаю, нам краще тікати, – сказав Лось.
  
  – Я точно знаю, що мені тут робити більше нічого, – підтримав його Віктор. З якого ж далека долинали їхні голоси! Вони, здавалося, припливали, як повітряні кулі клоуна. Віктор побіг до бібліотеки, через Маккэррон-парк, щоб не маячити на вулиці.
  
  Генрі на мить забарився, можливо, сподіваючись, що поліцейський автомобіль їде по своїх справах кудись ще і він зможе продовжити займатися своїми. Але сирена невблаганно наближалася.
  
  – Пощастило тобі, падла, – кинув він і разом з Лосем пішов за Віктором.
  
  Патрік Хокстеттер трохи затримався.
  
  – Це тобі доважок, – прошепотів він низьким, хрипким голосом. Вдихнув і виплюнув великий клубок зеленої слизу на спітніле, закривавлене обличчя Едді. Выхаркнул. – Не їж все відразу, якщо не хочеш. – І губи Патріка розійшлися в жовчної, лякаючою посмішці. – Частина залиш на потім, якщо хочеш.
  
  Він повільно повернувся і теж пішов.
  
  Едді спробував стерти харкотину з особи здоровою рукою, але від найменшого руху біль спалахувала з новою силою.
  
  «Та вже, виходячи з аптеки, ти і думати не думав, що дуже скоро будеш лежати на тротуарі Костелло-авеню зі зламаною рукою і з харкотиной Патріка Хокстеттера, повзучою по обличчю. Так? Ти навіть не випив «пепсі». Життя сповнене сюрпризів, вірно?»
  
  Неймовірно, але Едді знову розсміявся. Ледь чутно, звичайно, і сміх віддавався болем у зламаній руці, але він грів душу. І Едді зазначив дещо ще: ніякої астми. Дихання нормальне, у всякому разі, поки. Воно й на краще. В такому стані він не зміг дотягнутися до інгалятора. Ні за яких обставин.
  
  Вила Сирена і вила зовсім близько. Едді закрив очі, та повіки просвічували червоним. Потім червоне стало чорним – на нього лягла тінь. Маленького хлопчика на триколісному велосипеді.
  
  – Все добре? – запитав маленький хлопчик.
  
  – По мені видно, що у мене все добре?
  
  – По тобі видно, що у тебе все жахливо. – І маленький хлопчик від'їхав, наспівуючи дитячу пісеньку.
  
  Едді знову почав сміятися. Під'їхала поліцейська машина; він почув скрип гальм. Йому захотілося, щоб приїхав містер Нелл, хоча Едді знав, що містер Нелл – піший патрульний.
  
  «Так чому, скажи на милість, ти смієшся?»
  
  Едді не знав, як не знав, чому, незважаючи на біль, він відчуває таке величезне полегшення. Може, причина полягала в тому, що він як і раніше живий, відбувся лише зламаною рукою і все ще можна виправити? Тоді його повністю влаштував таку відповідь, але роки потому, сидячи в бібліотеці Деррі зі склянкою джина і сливового соку перед собою і інгалятором під рукою, він сказав іншим, що відчував – причина не тільки в цьому; він був достатньо дорослою, щоб це відчувати, хоча і не міг зрозуміти або висловити словами, в чому ще.
  
  «Я думаю, що тоді вперше в житті відчув справжню біль, – міг би сказати своїм друзям. – І вона виявилася зовсім не такою, як я її собі уявляв. Вона не знищила мене як особистість... у мене з'явилася база для порівняння, я з'ясував, що людина може існувати, відчуваючи біль і незважаючи на біль».
  
  Едді повернув голову направо і побачив великі чорні шини «Файрстоун», виблискуючі хромом ковпаки, пульсуючі сині вогні. І тут же почув голос містера-Неллі, густий ірландський, неймовірно ірландський, куди більш схожий на голос Ірландського копа у виконанні Річі, ніж на справжній голос містера-Неллі... але, можливо, позначалося відстань:
  
  – Господи Йисусе, це ж малюк Каспбрэк!
  
  В цей самий момент Едді «полетів».
  
  
  
  4
  
  І, за одним винятком, досить довго десь «літав».
  
  105В себе він прийшов зовсім ненадовго в «швидкої». Побачив містера-Неллі, який сидів біля стіни, пив щось з маленької пляшки коричневого скла і читав книгу кишенькового формату. Називалася книжка «Суд – це я» . Такий великий грудей, як у дівчини на обкладинці, Едді бачити не доводилося. Його погляд змістився з містера Нелла на водія. Той обернувся до Едді і обдарував його широкої лиховісною посмішкою, обличчя було мертвотно-блідим від гриму і тальку, очі сяяли, як новенькі четвертаки. За кермом «швидкої допомоги» сидів Пеннівайз.
  
  – Містер Нелл, – прохрипів Едді.
  
  Містер Нелл підняв голову і посміхнувся:
  
  – Як почуваєш себе, мій хлопчик?
  
  – водій... водій...
  
  – Та ми в хвилину приїдемо. – Містер Нелл простягнув Едді маленьку коричневу пляшку. – Глотни. Відразу полегшає.
  
  Едді випив чогось такого, що нагадувало рідкий вогонь. Закашлявся, знову разбередив руку. Знову подивився на водія. Якийсь незнайомий чоловік зі стрижкою-їжачком. Не клоун.
  
  Едді знову провалився у небуття.
  
  І знову прийшов до тями вже в палаті приймального відділення. Медсестра прохолодною вологою ганчіркою стирала з його обличчя кров, бруд, харкотину шматочки і гравію. Особа щипало, але волога ганчірка приємно холодила шкіру. Він почув голос матері, що вирує за дверима, і спробував попросити медсестру не впускати її, але ні слова не зривалося з його губ, як він не старався.
  
  – ...якщо він вмирає, я хочу це знати! – кричала його мати. – Ви мене чуєте? Знати це – моє право, і побачити його – моє право! Ви знаєте, що я можу вас засудити? Я знайома з адвокатами, з багатьма адвокатами! Деякі з моїх кращих друзів – адвокати!
  
  – Не намагайся говорити, – порадила Едді медсестра. Молода, і він відчував, як її грудей притискалися до його руці. На мить у нього майнула божевільна думка, що медсестра – Беверлі Марш, а потім він в черговий раз відключився.
  
  Коли отямився, мати вже була в палаті зі швидкістю кулемета щось вимовляла докторові Хэндору. Габарити Соні Каспбрэк вражали уяву, її ноги, товсті, але на диво гладкі, обтягували еластичні панчохи. На блідому обличчі виділялися полум'яніють плями рум'ян.
  
  – Мама... – вдалося вимовити Едді, – все добре... я в порядку...
  
  – Ні, ти не в порядку, – простогнала місіс Каспбрэк. Вона заломила руки, і Едді почув, як хрустнули кісточки її пальців. Відчув, як від одного погляду на неї його дихання починає частішати. Він же бачив, в якому вона стані, як на неї подіяло остання пригода з ним. Він хотів сказати їй: «Заспокойся, а не то тебе вистачить удар», – але не зміг. В горлі занадто пересохло. – Ти не в порядку, ти отримав важку травму, дуже важку травму, але все з тобою буде добре, це я тобі обіцяю, Едді, все з тобою буде добре, навіть якщо нам доведеться привезти всіх фахівців, які тільки є в телефонному довіднику. Ох, Едді... Едді... твоя бідна рука.
  
  Вона вибухнула гучними риданнями. Едді побачив, що медсестра, яка вмила його, дивиться на неї без всякого співчуття.
  
  І по ходу цього спектаклю доктор Хэндор бурмотів:
  
  – Соня... будь ласка, Соня Соня...... – Худий, хворобливого вигляду чоловік, з маленькими вусиками, яким не вистачало густоти, так і підстригав він їх нерівно, тому на лівій стороні вони були довші, ніж на правій. І він явно нервував. Едді пам'ятав, як цим вранці охарактеризував його містер Кін, і пошкодував доктора Хэндора.
  
  Нарешті, зібравшись з духом, Расс Хэндор зумів додати голосу твердості.
  
  – Якщо ви не візьмете себе в руки, вам доведеться вийти, Соня.
  
  Вона розвернулася до нього, і він відступив на крок.
  
  – Я нічого такого не зроблю! Навіть не пропонуйте! Тут в муках лежить мій син! Мій син лежить тут на ложі болю!
  
  Едді вразив їх, знайшовши нормальний голос.
  
  – Я хочу, щоб ти вийшла, мама. Якщо їм доведеться зробити щось таке, від чого я буду кричати, а я думаю – їм доведеться, буде краще, якщо ти вийдеш.
  
  Вона повернулася до нього, здивована... і ображена. Побачивши образу на її обличчі, Едді відчув, як невблаганно починає стискати груди.
  
  – Я, звичайно ж, не піду! – скрикнула вона. – Як ти міг таке сказати, Едді! У тебе маячня. Ти не розумієш, що кажеш, це єдине пояснення!
  
  – Я не знаю, про який ви говорите поясненні, і воно мене не цікавить, – подала голос медсестра. – Мені зрозуміло тільки одне: ми стоїмо й нічого не робимо, тоді як нам треба займатися рукою вашого сина.
  
  – Ви кажіть мені... – почала Соня, і голос її, високий, піднявся ще на кілька октав, що траплялося, коли вона дуже хвилювалася.
  
  – Будь ласка, Соня, – втрутився доктор Хэндор. – Давайте не будемо сперечатися. Давайте допоможемо Едді.
  
  Соня замовкла, а її блискучі очі ведмедиці, дитинчаті якій загрожувала біда, – пообіцяли медсестрі, що в самому недалекому майбутньому їй не минути неприємностей. Навіть судового позову. Потім очі затуманились, волога загасила їх блиск, а може, заховала. Вона взяла Едді за здорову руку і стиснула з такою силою, що він скривився від болю.
  
  – Зараз тобі погано, але ти скоро одужаєш. Скоро одужаєш, я тобі це обіцяю.
  
  – Звичайно, мамо, – прохрипів Едді. – Можу я взяти мій інгалятор?
  
  – Звичайно. – Соня переможно подивилася на медсестру, немов її виправдали, знявши якесь безглузде звинувачення. – У мого сина астма. Це серйозна хвороба, але він тримається гідно.
  
  – Добре, – байдуже відповіла медсестра.
  
  Його мати тримала інгалятор так, щоб він міг вдихнути. Миттю пізніше доктор Хэндор вже ощупывал зламану руку. Як міг обережно, але біль пронизав Едді. Він був на грані крику і скрипів зубами, щоб стриматися. Боявся, що, закричи він, його мати теж почне кричати. Піт великими краплями виступив у нього на лобі.
  
  – Ви заподіюєте йому біль! – вигукнула місіс Каспбрэк. – Я знаю, що створюєте! У цьому немає необхідності! Припиніть! Немає ніякої необхідності заподіювати їй біль! Він дуже слабенький, він не винесе такого болю!
  
  Едді побачив, як обурений погляд медсестри уперся в стомлені, повні тривоги очі доктора Хэндора. Почув мовчазний діалог. «Выпроводите звідси цю жінку, доктор!» – вимагала медсестра. «Не можу. Боюся», – відповів він, відводячи очі.
  
  Біль надавала неймовірну ясність мислення (хоча, по правді кажучи, Едді не хотів дуже вже часто відчувати таку ясність: ціну доводилося платити занадто високу), і цей мовчазний розмова переконав Едді погодитися з усім, що говорив йому доктор Кін. Його інгалятор наповнювався звичайною водою з крапелькою пахучого речовини. Його астма не гніздилася в горлі або легенів, а в голові. Так чи інакше, йому належало зжитися з цією істиною.
  
  Він подивився на свою матір і завдяки все тій же болю розгледів її до найдрібніших подробиць: кожна квітка на сукню з «Лейн Брайант» 106, плями поту під пахвами (м'які підкладки, які вона там носила, просякли наскрізь), потертості і подряпини на туфлях. Він побачив, які у неї маленькі очі і як вони ховаються в мішках плоті, і тут йому в голову прийшла жахлива думка: ці очі майже як у хижака і схожі на очі прокаженого, який виліз із підвалу будинку 29 по Нейболт-стріт. «Я йду, Едді, все добре... від того, що ти втікаєш, користі тобі не буде, Едді».
  
  Доктор Хэндор м'яко обхопив долонями зламану руку Едді і стиснув. Біль вибухнула.
  
  Едді зомлів.
  
  
  
  5
  
  Йому дали випити якоїсь рідини, і доктор Хэндор наклав на руку гіпс. Едді почув, як він сказав матері, що це перелом за типом «зеленої гілки» 107, не більш серйозний, ніж будь-який інший дитячий перелом. «Такі переломи зазвичай трапляються у дітей, коли вони падають з дерев», – пояснив він, і тут же Едді почув відповідь обурений його матері: «Едді не лазить по деревах! А тепер я хочу знати правду! Наскільки він поганий?»
  
  Потім медсестра дала йому таблетку. Він знову відчув дотик її грудей до свого плеча і порадів можливості відчути це м'який тиск. Навіть крізь застилающий очі туман Едді бачив, що медсестра злиться, і йому здалося, що він сказав: «Вона – не прокажений, будь ласка, не думайте так, вона трясеться наді мною, тому що любить мене», – але, ймовірно, не вимовив ні слова, тому що сердите обличчя медсестри не змінилося.
  
  Потім він смутно пам'ятав, як його везли по коридору і позаду, затихаючи, чувся голос матері: «Що значить, прийомні години? Не кажіть мені про прийомні години, це мій син!»
  
  Затихаючи. Едді радів, що вона затихала, радів, що він затихав. Біль пішла, а разом з нею і ясність мислення. Він не хотів думати. Він хотів дрейфувати. Відчував, що права рука стала занадто важкою. Задався питанням, йому наклали гіпс чи ні. Не міг розібратися, в гіпсі його рука чи ні. Він невиразно чув голоси з радіоприймачів, що стоять в палатах, смутно бачив інших пацієнтів у лікарняних халатах, вышагивающих широкими коридорами, і було жарко... так жарко. Коли Едді вкотили в палату, він побачив сонце, скатывающееся до горизонту злим оранжево-кривавим кулею, і раптом подумав: «Як велика гудзик на клоунському костюмі».
  
  – Вставай, Едді, ти можеш ходити, – промовив голос, і він виявив, що може. Ковзнув між чистих прохолодних простирадлом. Голос повідомив йому, що цієї ночі він буде відчувати біль, але не повинен дзвонити з проханням принести таблетку болезаспокійливого, якщо тільки біль не стане надто сильною. Едді запитав, чи можна йому попити. Йому дали склянку з водою і соломинку з гофрованої серединою, щоб він міг її зігнути. Він випив всю воду, смачну і холодну.
  
  Біль він у ту ніч відчував, багато болю. Лежав без сну, тримаючи в лівій руці кнопку виклику, але не натискаючи на неї. Зовні бушувала гроза, та коли спалахувала синьо-біла блискавка, він відвертався від вікон, боячись, що побачить жахливу ухмыляющуюся фізіономію, вигравірувану на небі цим електричним вогнем.
  
  Нарешті він заснув, і йому приснився сон. Він побачив, як Білл, Бен, Річі, Стен, Майк і Бев – його друзі – приїхали в лікарню на велосипедах (Білл привіз Річі на багажнику Сільвера). Він здивувався, що Бев в сукні – приємного оку зеленого кольору. Як вода в Карибському морі на обкладинці «Нешнл джиогрэфик». Едді не міг пригадати, чи бачив він її коли-небудь в сукню; на пам'ять приходили тільки джинси і бриджі так, як це назвали дівчинки, «шкільний комплект» – спідниці і блузи, блузки зазвичай білі, з круглими комірцями, спідниці зазвичай коричневі, плісировані, підрублені до середини ікри, так що садна на колінах не виставлялися на загальний огляд.
  
  Уві сні він бачив, як приїхали вони до другої години пополудні, коли до пацієнтів починали пускати відвідувачів, і його мати, яка терпляче чекала з одинадцятої ранку, почала кричати на них так голосно, що всі на неї оберталися.
  
  «Якщо ви думаєте, що прийдете туди, вам слід ще раз гарненько подумати! – кричала його мати, і тепер клоун, який весь цей час теж провів у кімнаті для очікування (але сидів у кутку і до цього моменту прикривав обличчя ілюстрованим журналом «Лук» 108), схопився і почав беззвучно аплодувати, швидко, зводячи і розводячи руки в білих рукавичках. Він стрибав і танцював, пройшовся колесом, зробив сальто назад, поки місіс Каспбрэк кричала на таких же, як Едді, Невдах, поки вони один за іншим ховалися за спину Білла, який стояв як скеля, зблідлий, але зовні спокійний, глибоко засунувши руки в кишені джинсів (може, для того, щоб ніхто, включаючи самого Білла, не міг бачити, тремтять вони чи ні). Клоун залишався невидимим для всіх, крім Едді... хоча немовля, який мирно спав на руках своєї матері, раптом прокинувся і голосно розплакався.
  
  «Ви і так зробили багато зла! – кричала мати Едді. – Я знаю, що це за хлопці. Вони погано вчилися в школі, вони на поганому рахунку в поліції! І якщо ці підлітки мають на вас зуб, це не причина для них мати зуб на Едді. Я йому це сказала, і він зі мною погодився. Він хоче, щоб я веліла вам піти, він більше не бажає мати з вами справи, більше не бажає нікого з вас бачити. Відтепер йому не потрібна ваша так звана дружба! Ні з ким із вас! Я знала, що це призведе до біди, і подивіться, що з цього вийшло! Мій Едді в лікарні! Такий слабенький хлопчик, як він...»
  
  Клоун стрибав, стрибав, сідала на шпагат, стояв на одній руці. Посмішка його ставала зовсім вже справжньою, і у своєму сні Едді зрозумів, що саме цього клоун, зрозуміло, й хотів вбити серед них славний величезний клин, розвести їх в сторони і знищити найменший шанс на спільні дії. Охоплений мерзенним екстазом, клоун зробив подвійний перекид і соковито чмокнув його матір у щоку.
  
  – Ма-а-альчишки, ко-о-я з-зробили е-це... – почав Білл.
  
  – Годі тобі зі мною говорити! – заверещала місіс Каспбрэк. – Не смій мені щось говорити! Я сказала, ваші з ним шляхи розійшлися! Назавжди!
  
  Потім у кімнату очікування вбіг інтерн і сказав матері Едді, що вона повинна заспокоїтися або їй доведеться покинути лікарню. Клоун почав танути, зникати і при цьому змінюватися. Едді побачив прокаженого, мумію, птицю; він побачив і перевертня, і вампіра з зубами – бритвеними лезами, що стирчать у різні сторони, як дзеркала в дзеркальному лабіринті в ярмарковому парку атракціонів; він побачив Франкенштейна, якусь тварюку, м'ясисту і схожу на молюска, відкриває і закриває пащу; він побачив десяток інших страшних монстрів, сотню. Але якраз перед тим як клоун зник остаточно, він побачив найстрашніше: обличчя своєї матері.
  
  «Ні! – він спробував закричати. – Ні! Ні! Це не вона! Це не моя мати!»
  
  Ніхто не озирнувся. Ніхто не почув. І на межі пробудження, з жахом, від якого його кинуло спочатку в жар, а потім в холод, він зрозумів, що ніхто не міг почути. Він помер. Воно вбило його, і він помер. Став привидом.
  
  
  
  6
  
  Від гірко-солодкого тріумфу, який випробувала Соня Каспбрэк, віднадивши так званих друзів Едді, не залишилося й сліду, тільки на наступний день, 21 липня, вона увійшла в окрему палату Едді. Вона не могла сказати, чому таке сталося з відчуттям тріумфу, або чому відчуття це раптом змінилося безотчетным страхом; напевно, справа була в блідому обличчі її сина, на якому не відбивалися ні біль, ні тривога. Ні, такого виразу у нього вона ще не бачила. На ньому читалася проникливість. Проникливість, і настороженість, і рішучість.
  
  Зіткнення між друзями Едді і його матір'ю сталося не в кімнаті очікування, як приснилося хлопчикові; вона знала, що вони прийдуть – «друзі» Едді, які, ймовірно, вчили його палити, незважаючи на астму, «друзі», які надають на нього таке згубний вплив, що він, прийшовши ввечері додому, міг говорити тільки про них, «друзі», за які йому зламали руку. Вона висловила все це своїй сусідці, місіс Ван Претт. «Прийшла пора викласти на стіл кілька карт», – суворо заявила місіс Каспбрэк. Місіс Ван Претт мучилася від якогось шкірного захворювання і практично завжди з жаром, навіть улесливо, погоджувалася з усім, що говорила місіс Каспбрэк, але в цьому випадку вчинила безрозсудний вчинок – заперечила.
  
  – Мені здається, вам треба радіти тому, що у нього з'явилися друзі, – відповіла місіс Ван Претт, коли вони розвішували випрану білизну в прохолоді раннього ранку перед роботою. Відбувалося все це в перший тиждень липня. – І для нього менше небезпеки, якщо він гуляє з іншими дітьми, місіс Каспбрэк, чи ви так не думаєте? Враховуючи, що коїться у цьому місті, всі ці вбивства бідних дітей?
  
  На це місіс Каспбрэк тільки сердито пирхнула (власне, не змогла знайти адекватної словесної реплікою, хоча потім придумала десятки, деякі били не в брову, а в око), але коли ввечері того ж дня місіс Ван Претт подзвонила їй, і голос звучав стурбовано, щоб запитати, чи піде вона з нею, як і зазвичай, пограти в бінго, місіс Каспбрэк холодно відповіла, що в цей вечір їй хочеться побути вдома і дати відпочинок ногам.
  
  Що ж, вона сподівалася, що тепер місіс Ван Претт задоволена. Вона сподівалася, що тепер місіс Ван Претт знає: в це літо в Деррі маніяк, що вбиває дітей і немовлят, не єдина небезпека. Її син лежав на ложі болі в Міській лікарні, йому могло паралізувати праву руку, вона про таке чула, і, не дай бог, дрібні осколки кістки могли по кровоносних судинах потрапити в серце, продірявити його і вбити Едді. Господь Бог, звичайно ж, такого ніколи не допустить, але вона чула про подібні випадки, тобто Господь Бог таке все ж допускав. Нехай і рідко.
  
  Вона кружляла по довгому, укутанному тінню ганку Міської лікарні, знаючи, що вони обов'язково з'являться, повна рішучості відплатити їм за їхню так звану «дружбу», за цей дух товариства, який приводив до зламаних рук і ложу болю, відсікти їх раз і назавжди.
  
  Зрештою вони прийшли, в чому вона не сумнівалася, і, до свого жаху, вона побачила, що один з них – нігер. Проти ніггерів вона нічого не мала; вважала, що у себе на півдні вони мають повне право їздити на автобусах, куди їм заманеться, і є в кафе-ресторанах для білих, і не сидіти в окремій зоні в кінотеатрах, за умови, що вони не пристають до білим
  
  (жінкам)
  
  людям, але вона свято вірила, як вона казала, пташину теорію: ворони літають з воронами, а не з снегирями. Шпаки спілкуються зі скворцами, не крутяться серед сойок або соловйов. «Кожному своє» – таким був девіз, і, побачивши Майка Хэнлона, який їхав на велосипеді разом з іншими з таким виглядом, ніби мав на це повне право, вона зміцнилася в рішучості покласти всьому цьому край, не кажучи вже про те, що розлютилася ще більше. «Ти ніколи не казав мені, що один з твоїх «друзів» – ніггер», – подумки дорікнула вона Едді, немов той був тут і міг її почути.
  
  «Що ж, – думала вона двадцять хвилин потому, входячи в лікарняну палату, де лежав її син з величезною гіпсовою пов'язкою на руці (у неї защеміло серце від одного погляду на нього), – я дала їм від воріт поворот... каламбур – це до слова». Ніхто не спробував заперечити, за винятком цього хлопчиська Денбро, який так жахливо заїкався. Тільки йому вистачило духу відповідати їй. Дівчинка, ким би вона не була, тільки блиснула однозначно блядскими очима – з Нижньої Головної вулиці або звідки-небудь гірше, як відразу визначила Соня Каспбрэк, – але їй вистачило розуму не розкривати рота. Якщо б промовила хоч звук, Соня все б їй видала: пояснила, які дівчатка таскаются з хлопчиками. Відомо, як називають таких дівчаток, і вона не допустить, щоб її син, тепер або коли-небудь, з ними спілкувався.
  
  Решта стояли похнюпившись, переминаючись з ноги на ногу. Цього вона від них і чекала. А коли висловила їм все, що хотіла, вони сіли на велосипеди і поїхали. Цей Тозиер влаштувався на багажнику позаду Денбро на величезному, небезпечному для катання на велосипеді, і місіс Каспбрэк, внутрішньо здригнувшись, задалася питанням, а скільки разів точно так само їздив на цьому страшному велосипеді її Едді, ризикуючи руками, і ногами, і шиєю, і життям.
  
  «Я зробила це заради тебе, Едді, – думала вона, входячи в лікарню з високо піднятою головою. – Я знаю, спочатку ти, можливо, відчуєш розчарування, і це природно. Але батьки завжди знають, що краще для їх дітей; Бог створив батьків насамперед для того, щоб направляти, виховувати... і оберігати. Переживши первинне розчарування, ти зрозумієш». І якщо вона відчувала в той момент полегшення, то лише тому, що намагалася заради Едді, а не себе. А що ще можна відчувати, як не полегшення, рятуючи сина від поганої компанії.
  
  Та тільки тепер, коли вона дивилася на обличчя Едді, полегшення затьмарила наростаюча тривога. Він не спав, хоча вона на це розраховувала. Замість того щоб прокинутися при ній від важкого, забезпеченого сильними болезаспокійливими сну млявим, туго соображающим, психологічно вразливим, він дивився на неї чіпко і насторожено, адже зазвичай Едді відрізняв м'який і боязкий погляд. Як і Бен Хэнском (хоча Соня цього не знала), Едді ставився до тим хлопчикам, які могли швидко поглянути на обличчя, щоб дізнатися емоційний настрій співрозмовника, і тут же відводили очі. Але тепер Едді дивився на неї в упор («Може, позначається дія ліків, – подумала вона. – Звичайно ж, це ліки. Мені треба переговорити з доктором Хэндором щодо ліків, які тут йому дають»), і саме вона відчула бажання відвести погляд. «Судячи з його вигляду, він чекав мене», – подумала вона, і їй би порадіти від цієї думки – хлопчик, який чекає свою матір, що може бути приємніше погляду Господа...
  
  – Ти прогнала моїх друзів. – Голос звучав безпристрасно, в ньому не чулося ні сумніву, ні питання.
  
  Вона сіпнулася, ніби її викрили в чомусь поганому, і, звичайно ж, першою в голові блиснула винувата думка: «Як він дізнався? Не може він цього знати!» – але тут же вона розсердилася на себе (і на нього) за подібні почуття. Посміхнулася йому.
  
  – Як ми сьогодні відчуваємо себе, Едді?
  
  Так вона відреагувала правильно. Хтось, якась дівиця, добровільно виконує обов'язки медсестри, або навіть вчорашня некомпетентна і ворожа медсестра, бовкнув зайве. Хто-то.
  
  – Як ми себе почуваємо? – запитала знову, коли Едді не відповів. Подумала, що він її не почув. Ні в одній з медичних книг та журналів вона не читала, що перелом руки може вплинути на слух, але припустила, що таке можливо, можливо все.
  
  Едді раніше їй не відповідав.
  
  Вона наблизилася до ліжка, ненавидячи себе за наростаючу нерішучість, навіть боязкість, не довіряючи цьому почуттю, тому що ніколи раніше не відчувала ні вагань, ні боязкості у відносинах з Едді. Відчувала вона і злість, але це почуття тільки народжувалося. Та яке право мав він приводити її в такий стан, після того, скільки вона для нього зробила, стільком пожертвувала заради нього.
  
  – Я говорила з доктором Хэндором, він запевняє, що ти будеш абсолютно здоровий, – бадьоро заторохтіла Соня, сідаючи на що стоїть біля ліжка дерев'яний стілець з прямою спинкою. – Зрозуміло, якщо виникне незначна проблема, ми поїдемо до фахівця в Портленд. В Бостон, якщо буде потрібно. – Вона посміхнулася, ніби облагодетельствовав його.
  
  Едді у відповідь не посміхнувся. І продовжував мовчати.
  
  – Едді, ти мене чуєш?
  
  – Ти прогнала моїх друзів, – повторив він.
  
  – Так, – відповіла вона, переставши прикидатися, але більше нічого не сказала. В мовчанку могли грати двоє. Просто дивилася на нього й усміхалася.
  
  Але сталося дивне; жахливе, якщо на те пішло. Очі Едді... почали якимось чином збільшуватися в розмірах. Сірі цятки на його радужках начебто зарухалися, як біжать грозові хмари. І раптом вона зрозуміла, що він не ображений на неї, не дметься або щось з цієї опери. Він в люті... і ось тут Соня злякалася, відчувши, що в палаті в цей момент знаходиться щось більше, ніж її син. Вона опустила очі, розкрила сумочку, почала ритися в ній у пошуках паперової серветки.
  
  – Так, я їх вигнала. – Вона виявила, що голос у неї залишається рівним і досить впевненим... якщо їй немає необхідності дивитися на сина. – У тебе серйозна травма, Едді. Поки тобі не потрібні ніякі відвідувачі, крім твоєї матусі, і тим більше тобі не потрібні такі відвідувачі. Якби не вони, ти б зараз сидів удома і дивився телевізор або будував у гаражі автомобіль для Мыльничной гонки 109.
  
  Едді мріяв побудувати гоночний автомобіль і відправитися з ним у Бангор. Призом для переможця служила повністю оплачена поїздка в Акрон, штат Огайо, на Національне мыльничное дербі. Соня не рубала під корінь цю мрію, поки їй здавалося, що створення гоночного автомобіля з ящиків для апельсинів і коліс від дитячого возка «Чу-Чу флаєр» 110 залишається тільки мрією. Звичайно ж, вона ніколи не дозволила б Едді ризикувати життям, беручи участь в гонці на такому небезпечному транспортному засобі, ні в Деррі, ні в Бангор, ні – особливо – в Акроні, куди, як повідомив Едді, добиратися довелося б на літаку, а там його чекав самогубний спуск по крутому схилу в поставленому на колеса і позбавленому гальм ящику з-під апельсинів. Але, як часто говорила мати Соні, менше знаєш – міцніше спиш (її мати також дотримувалася та іншого принципу – скажи всю правду і посрами диявола, однак коли справа доходила до приказок або афоризмів, Соню, як і більшість людей, відрізняла дивна вибірковість).
  
  – Руку мені зламали не мої друзі, – говорив Едді все тим же спокійним голосом. – Я розповів про це докторові Хэндору вчора ввечері, а сьогодні вранці містерові Неллу, який приходив до мене. Руку зламав мені Генрі Бауерс. З ним були і інші хлопці, але зробив це Генрі. Якщо б зі мною були мої друзі, цього б не сталося. А сталося тільки тому, що я був один.
  
  Тут Соні згадалися слова місіс Ван Претт про те, що з друзями дитина в більшій безпеці, і злість повернулася стрибком тигра. Вона підвела голову.
  
  – Це не має значення, і ти це знаєш. Що з тобою, Едді? Ти думаєш, твоя мати вчора з дуба впала? Так ти думаєш? Я прекрасно знаю, що руку зламав тобі Генрі Бауерс. Ірландський коп, про яку ти говориш, заходив і до нас в будинок. Цей великий хлопчик зламав тобі руку, тому що ти і твої «друзі» чимось його розлютили. А тепер подумай, що би було, якщо б ти послухав мене і з самого початку тримався від них подалі?
  
  – Я думаю, що тоді сталося б щось набагато гірше, – відповів Едді.
  
  – Едді, ти, звичайно, жартуєш.
  
  – Я кажу серйозно. – І вона відчула силу, що йде з нього, що йде від нього, накочується хвилями. – Білл і інші мої друзі повернуться, мама. Це я точно знаю. І коли вони повернуться, ти не будеш їх зупиняти. Ти не скажеш йому ні слова. Вони мої друзі, і ти не позбавиш мене друзів тільки тому, що боїшся самотності.
  
  Вона втупилася на нього, ніби громом вражена, в жаху. Сльози наповнили очі і потекли по щоках, усмоктуючись в пудру.
  
  – Ось як ти, значить, кажеш з рідною матір'ю, – промовила вона крізь ридання. – Може, саме так твої «друзі» говорять зі своїми батьками. Напевно, цього ти навчився від них.
  
  Плачучи, вона відчувала себе спокійніше. Зазвичай, якщо вона починала плакати, плакав і Едді. Хтось міг би сказати – заборонений прийом, але, якщо мова йшла про порятунок її сина, годилися будь-які засоби. Так вона, в усякому разі, думала.
  
  Вона підняла голову, сльози текли з очей, вона відчувала себе невимовно нещасну, знедолену, відданою... і впевненою. Едді, вважала вона, не встоїть проти такого потоку сліз і горя. Ця холодна рішучість піде з його обличчя. Може, він почне хапати ротом повітря і в диханні з'явиться свист, і це буде знак, що це завжди служило знаком, що боротьба закінчена і вона здобула чергову перемогу... заради нього, зрозуміло. Завжди заради нього.
  
  Її чекало потрясіння – вираз його обличчя залишилося колишнім, більш того, рішучості тільки додалося, і ридання разом обірвалися. На його обличчі читалася і печаль, а це лякало ще більше: Соня усвідомила, що в якійсь мірі печаль ця доросла, а від однієї думки про Едді як про дорослому в голові починала панічно тріпатися маленька пташка. Таке траплялося рідко, лише коли вона замислювалась, а що буде з нею, якщо Едді не захоче вступати в бізнес-коледж, який знаходився в Деррі, або в університет Мена в Ороно, або в приватний університет Хассона в Бангор, звідки міг щодня повертатися додому після занять, що буде, якщо він зустріне дівчину, закохається, захоче одружитися. «І що буде зі мною при такому розкладі? – кричала панікуючих пташка, коли Соню відвідували ці дивні жахливі думки. – Яке місце уготовано мені таке життя? Я люблю тебе, Едді! Я люблю тебе! Я дбаю про тебе і люблю тебе! Ти не вмієш готувати, міняти постільну білизну, прати майки і труси! Та й навіщо тобі? Я знаю, що, як і коли треба робити! Я знаю, тому що люблю тебе».
  
  І він сказав те ж саме:
  
  – Мама, я тебе люблю. Але я люблю і моїх друзів. Я думаю... я думаю, ти змушуєш себе плакати.
  
  – Едді, ти завдаєш мені таку біль, – прошепотіла вона, і нові сльози, від яких бліде обличчя Едді двоїлося і троилось, покотилися по щоках. І якщо кількома хвилинами раніше сльози лилися навмисні, то тепер їх змінили справжні. Характер, треба відзначити, у Соні був міцний: поховавши чоловіка, вона не зламалася, знайшла роботу на ринку, що скорочується праці, що було непросто, виховувала сина і, коли виникала така необхідність, боролася за нього. І по-справжньому, без усякого розрахунку, зараз вона плакала, мабуть, вперше з тих пір, як п'ятирічний Едді тяжко хворів на бронхіт і вона перебувала в повній впевненості, що Едді помре, коли він лежав на ложі болю, палаючи від високої температури, кашляючи і задихаючись. Тепер причиною сліз служило це жахливо доросле, в чому-то чуже вираз його обличчя. Вона боялася за Едді, але так само, в якомусь сенсі, боялася його самого, боялася аури, яка, здавалося, оточувала сина... і чогось від неї вимагала.
  
  – Не змушуй мене вибирати між тобою і моїми друзями, мама. – Голос тремтів, звучав напружено, але залишався під контролем. – Тому що це несправедливо.
  
  – Вони – погані друзі, Едді! – мало не в істериці викрикнула вона. – Я це знаю, відчуваю всім серцем, вони не принесуть тобі нічого, окрім болю і горя! – І найжахливіше полягало в тому, що говорила вона щиро; якась її частина інтуїтивно зрозуміла це по очах Білла Денбро, який стояв перед нею, глибоко засунувши руки в кишені, з рудим волоссям, пламенеющими під літнім сонцем. Його очі були такими серйозними, такими людяними і далекими... зовсім як тепер очі Едді.
  
  І не та аура, яку тепер вона відчувала навколо Едді, тоді оточувала Білла? Та ж, але тільки сильніше. Вона вважала, що так.
  
  – Мама...
  
  Вона піднялася так різко, що трохи не звалила стілець.
  
  – Я повернуся ввечері. Шок, подія, біль, через це ти так зі мною говориш. Я знаю. Ти... ти... – Вона замовкла, бо в голові все змішалося, забравши у вихорі слова, які вона хотіла сказати. – Що сталося з тобою жахливо, але все в тебе буде добре. І ти побачиш, що я права Едді. Вони погані друзі. Не нашого кола. Не для тебе. Ти все обдумаєш і запитаєш себе, давала тобі твоя мама погана порада. Ти все обдумаєш, і... і...
  
  «Я ж тікаю, – подумала вона з щемлячою тугою і жахом. – Я тікаю від власного сина! Господи, будь ласка, не допусти цього!»
  
  – Мама.
  
  Вона все одно ледь не втекла, бо тепер боялася його, так, він являв собою щось більше, ніж її Едді; вона відчувала присутність в ньому інших його «друзів» і чого-то ще, чого-те, що ховається за них, і вона боялася, як би це щось не виглянуло, щоб здатися їй. Вона бачила, що Едді сам не свій, у нього якась жахлива хвороба, з лещат якої він не може вирватися, як п'ятирічним не міг вирватися з лещат бронхіту і ледь не помер.
  
  Вона завмерла, взявшись за ручку дверей, не бажаючи слухати, що він може сказати... а коли він сказав, прозвучала ця фраза так несподівано, що спочатку вона просто нічого не зрозуміла. Коли ж до неї дійшло, слова обрушилися, як мішок цементу, і на мить вона подумала, що зараз впаде без почуттів.
  
  – Містер Кін сказав, що моє ліки від астми – проста вода.
  
  – Що? Що? – Вона повернулася до нього, виблискуючи очима.
  
  – Проста вода. З якоюсь добавкою для медичного присмаку. Він сказав, що це пла-це-бо.
  
  – Це брехня. Брехня, і нічого більше! Чому містер Кін вирішив сказати тобі таку брехню? Що ж, думаю, в Деррі є й інші аптеки. Вважаю...
  
  – У мене був час подумати над цим, – голос Едді звучав м'яко, але невблаганно, і він дивився їй в очі, – і я не сумніваюся, що він сказав мені правду.
  
  – Едді, запевняю тебе, це не так! – Паніка повернулася, тріпочучи крильцями.
  
  – Я думаю, це правда, інакше на інгаляторі написали б якесь попередження щодо того, що занадто часте використання може вбити тебе, принаймні викликати блювоту. Навіть...
  
  – Едді, я не хочу цього чути! – вигукнула вона і закрила руками вуха. – Ти... ти... ти не в собі, і в цьому вся справа!
  
  – Навіть якщо це ліки, які можна придбати без рецепта, вони докладають спеціальну інструкцію, – продовжив Едді, не підвищуючи голосу. Його сірі очі не відривалися від її очей, і вона не могла опустити їх, не могла навіть поворухнути ними. – Навіть якщо це сироп від кашлю «Вікс»... або твій геритол.
  
  Він на кілька секунд замовк. Її руки впали. Стали занадто важкими. У неї не залишилося сил і далі притискати їх до вух.
  
  – І... повинна бути, ти це теж знала, мама.
  
  – Едді! – скрикнула вона.
  
  – Тому що... – продовжив він, немовби вона і не розкривала рота – тепер він хмурився, зосередившись на тому, що займало його, – ...тому що батьки повинні розбиратися в ліках, які приймають їхні діти. Я користувався інгалятором п'ять, іноді шість разів на день. І ти не дозволила б мені цього робити, якби думала, що це ліки може мені зашкодити. Тому що твоя робота – оберігати мене. Я це знаю, тому що ти завжди так говорила. Тому... ти знала, мамо? Ти знала, що це проста вода?
  
  Вона нічого не відповіла. Її губи тремтіли. Тряслося, схоже, все її обличчя. Вона більше не плакала. Дуже злякалася, щоб плакати.
  
  – Тому що, якщо ти знала, – Едді продовжував хмуритися, – якщо ти дійсно знала, я хочу, щоб ти сказала мені – чому? Що-то я можу зрозуміти сам, але чому моя мама хотіла, щоб я брав воду за ліки... і вважав, що у мене астма тут, – він показав на свої груди, – тоді як містер Кін каже, що вся моя астма тільки там. – І він вказав на голову.
  
  Вона подумала, що все пояснить. Пояснить спокійно і логічно. Як боялася, що він помре в п'ять років, як це звів би її з розуму, враховуючи, що вона втратила Френка двома роками раніше. Як прийшла до розуміння, що захистити свою дитину можна лише невсипущим увагою до нього і любов'ю, що за дитиною треба стежити, як за садом, удобрювати, видаляти бур'яни і так, іноді обрізати і проріджувати, нехай це і боляче. Вона могла б сказати, що іноді для дитини краще – особливо такого хворобливого дитини, як Едді, – думати, що він хворий, ніж дійсно хворіти. І вона могла б закінчити свою тираду словами про непрохідною тупості лікарів і дивовижною силою любові; вона могла б сказати: вона знала, що у нього астма, і не мало жодного значення, що думали з цього приводу лікарі і що вони йому прописували. Вона могла б сказати, що ліки готуються не тільки в ступках шкідливих аптекарів, сунуть носа в чужі справи. Едді, могла б вона сказати, це ліки, тому що материнська любов робить його таким, і я можу надавати воді цілющі властивості, поки ти хочеш цього і дозволяєш мені це робити. Це сила, яку Бог дає люблячим і турботливим матерям. Будь ласка, Едді, будь ласка, любов мого серця, ти повинен мені повірити.
  
  Але в підсумку вона не сказала нічого. Дуже злякалася.
  
  – Але, можливо, нам навіть не треба про це говорити, – продовжив Едді. – Містер Кін, можливо, жартував зі мною. Іноді дорослі... ти розумієш, вони люблять жартувати над дітьми. Бо діти готові вірити чи не всього. Недобре так чинити з дітьми, але іноді це роблять дорослі.
  
  – Так! – з запалом вигукнула Соня Каспбрэк. – Їм подобається жартувати, і іноді вони такі дурні... злісні... і... і...
  
  – Значить, я буду як і раніше спілкуватися з Біллом та іншими моїми друзями і продовжувати приймати ліки від астми. Ймовірно, це найкращий вихід. Чи ти так не думаєш?
  
  Тільки тепер вона зрозуміла, що вже занадто пізно, як спритно – і як жорстоко її загнали в пастку. Він практично шантажував її, але що вона могла з цим вдіяти? Вона хотіла запитати, звідки у нього така розважливість, таке вміння маніпулювати людьми, відкрила рот, щоб запитати... а потім закрила. Тому що, враховуючи його настрій, він швидше за все відповів би.
  
  Але вона знала одне. Так. Одне вона знала напевно: більше ніколи, ніколи, ніколи, ніколи в житті ноги її не буде в аптеці суне ніс в чужі справи містера Кіна.
  
  – Мама? – перервав її роздуми його голос, на подив сором'язливий.
  
  Вона підняла голову і побачила, що перед нею знову Едді, тільки Едді, і з радістю рушила до нього.
  
  – Ти мене обіймеш, мамо?
  
  Вона обняла, але обережно, щоб не заподіяти біль зламаній руці (і не зрушити осколки кістки, які могли потрапити в систему кровообігу і дістатися до серця – а який матері хочеться вбити своє дитятко любов'ю?), а Едді обійняв її.
  
  
  
  7
  
  За розумінням Едді, його мати пішла дуже вчасно. Протягом цього жахливого протистояння він відчував, як у горлі і легенях накопичується повітря, що застряг там і не зсувається з місця, затхлий і важкий, що загрожує отруїти його.
  
  Він тримався, поки за нею зачинилися двері, а потім почав жадібно розкривати рот і хрипіти. Але сперте повітря ходив взад-вперед по стиснутого горла, наче тепла кочерга. Він потягнувся за інгалятором, стукнув зламану руку, але його це не хвилювало. Випустив в горло сильний струмінь. Глибоко вдихнув камфорний смак, думаючи: «Не важливо, плацебо це чи ні, як не назви, головне, що допомагає».
  
  Ліг на подушки, закрив очі, вперше після появи матері в палаті задышав вільно. Він напугался, сильно напугался. Що він їй наговорив, як поводився з нею... це був він – і зовсім не він. Щось діяло в ньому, діяла через нього, якась сила... і його мати теж це відчула. Едді бачив це в її очах, в її тремтячих губах. Він не міг сказати, що сила ця – зло, але її величезна могутність лякала. Те ж саме відчуваєш, коли в парку розваг сідаєш на дійсно небезпечний атракціон і усвідомлюєш, що вилізти не вдасться, поки поїздка не закінчиться, яка б тобі не загрожувала небезпека.
  
  «Назад шляху немає, – подумав Едді, відчуваючи жарку тяжкість гіпсової пов'язки на зламаній руці, свербіж шкіри під нею. – Ніхто не повернеться додому, поки ми не дійдемо до кінця. Але, господи, я так боюся, так боюся». І він знав справжню причину, по якій не дозволив їй відсікти його від друзів: один б він цього не виніс.
  
  Він трохи поплакав, а потім поринув у тривожний сон. Снилася йому темрява, в якій механізми – насоси – щось перекачували і перекачували.
  
  
  
  8
  
  Увечері, коли Білл та інші Невдахи прийшли в лікарню, знову збирався дощ. Едді не здивувався їхній появі. Знав, що вони повернуться.
  
  День видався спекотним – всі погоджувалися, що третій тиждень липня стала самої спекотної в це незвично спекотне літо, – та до чотирьох пополудні в небі почали збиратися грозові хмари, лілово-чорні і величезні, вагітні дощем, заряджені блискавками. Люди поспішали закінчити свої справи і помітно нервували, раз у раз поглядаючи на небо. Більшість схилялася до того, що гроза вибухне до обіду і вимиє з повітря важку задуху. Парки та дитячі майданчики Деррі, де влітку і так не товпився народ, до шостої вечора повністю спорожніли. Але дощ все не починався, і гойдалки висіли недвижно, не відкидаючи тіні дивно жовтому рівному світлі. Віддалені гуркоти грому, собачий гавкіт, гул автомобілів, що проїжджають по Зовнішньої Головній вулиці, – ніякі інші звуки не чулися в палаті Едді, поки не прийшли Невдахи.
  
  Біл зайшов першим, за ним – Річі, Беверлі і Стен, Майк і, нарешті, Бен. В светрі під горло виглядав він зовсім нещасним.
  
  Вони наблизилися до ліжка, такі серйозні. Навіть Річі не посміхався.
  
  «Їх особи, – думав Едді. – Їх особи. Оосподи-сусі! Які в них обличчя!»
  
  Він бачив в них те саме, що мати днем побачила в його особі: таке дивне поєднання сили і безпорадності. У жовтуватому передгрозовому відсвіті, ложащемся на шкіру, обличчя ставали примарними, далекими, розпливчастими.
  
  «Ми на роздоріжжі, – подумав Едді. – Попереду щось нове... а зараз ми на роздоріжжі. І що нас чекає, коли ми минаємо його? Куди ми потрапимо? Куди?»
  
  – П-привіт, е-Е-Едді, – привітався Білл. – Ка-ак де-їла?
  
  – Нормально, Великий Білл. – Едді спробував посміхнутися.
  
  – Вчора деньок у тебе, як я розумію, видався той ще. – Ледь Майк вимовив ці слова, як накотив гуркіт грому. У палаті Едді не горів ні верхнє світло, ні настільна лампа, і всі вони, здавалося, то розчинялися, то з'являлися в синюшном світлі, вливающемся у вікно. Едді подумав про те, що цим світлом накритий зараз весь Деррі, під ним зараз лежить Маккэррон-парк, він нерівними променями провалюється крізь дірки в даху Мосту Поцілунків, у ньому Кендускиг нагадує дымчатое скло, широка стрічка якого недбало кинута в Пустки. Він подумав про дитячих гойдалках, дошки яких завмерли під різними кутами поруч з будівлею початкової школи під громоздящимися чорними хмарами. Він подумав про це передгрозовому жовтому світлі, про безмовності: здавалося, все місто заснув... або помер.
  
  – Так, – відповів він, – хоч куди.
  
  – М-мої з-люди похилого віку ослезавтра і-йдуть в кі-і-і-але, – повідомив Білл. – Ко-коли на-ачнется в‐другий фі-ільм, і ми-їх з-зробимо. Се-е-е...
  
  – Срібні кульки, – підказав Річі.
  
  – Я думав...
  
  – Так буде краще, – перервав його Бен. – Я як і раніше думаю, що ми змогли б зробити кулі, але цього недостатньо. Якби ми були дорослими...
  
  – Так, світ був би чудовим, якби ми дорослими! – вигукнула Беверлі. – Дорослі можуть робити все, що захочуть, так? Дорослі можуть робити все, що захочуть, і у них завжди все виходить правильно. – Вона розсміялася, нервовий деренчливий сміх рознісся по палаті. – Білл хоче, щоб я застрелила Воно. Можеш ти собі це уявити, Едді? Просто клич мене Беверлі Оуклі 111.
  
  – Я не розумію, про що ви говорите, – похитав головою Едді, але подумав, що розуміє: в загальних рисах картину він собі уявляв.
  
  Бен пояснив. Вони расплавят один з його срібних доларів і віділлють два срібні кульки, діаметром трохи менше, ніж у шарикопідшипнику. Потім, якщо під будинком 29 по Нейболт-стріт дійсно мешкає перевертень, Беверлі пустить кулю в голову Воно з «Яблучка», рогатки Білла. І прощавай, перевертень. А якщо вони мають рацію в тому, що це одна істота з багатьма мордами, тоді – прощай, Воно.
  
  Певно, на обличчі Едді відбилося крайнє здивування, тому що Річі засміявся і кивнув:
  
  – Я тебе розумію, чол. Я теж подумав, що у Білла поїхав дах, коли він почав говорити про те, щоб скористатися рогаткою замість пістолета його батька. Але сьогодні вдень... – Він замовк і відкашлявся. «Але сьогодні, після того як твоя маман прогнала нас мало не стусанами» – ось що він збирався сказати, але вирішив, що без таких подробиць можна і обійтися. – Сьогодні ми пішли на смітник. Білл прихопив «Яблучко». І подивися. – Із задньої кишені Річі дістав сплющену банку, в якій колись плескалися в сиропі шматочки ананаса, розфасовані компанією «Дель Монте». Посередині зяяла рвана дірка діаметром приблизно у два дюйми. – Беверлі виконала її каменем, з двадцяти футів. По мені, що дірка від кулі тридцять восьмого калібру. Де Балаболь в цьому переконаний. А коли де Балаболь переконаний, він переконаний.
  
  – Проламати банку – це одне, – стояла на своєму Беверлі. – Якщо мова про щось ще... про щось живе... Білл, це повинен зробити ти. Дійсно.
  
  – Не-е-ет, – похитав головою Білл. – Ми всі з-стріляли. Ти ві-і-бачила, год-що-з е-цього ви-ышло.
  
  – І що вийшло? – спитав Едді.
  
  Білл пояснив, повільно, з зупинками, поки Беверлі дивилася у вікно, так щільно стиснувши губи, що вони зблідли. Вона, з причин, які навіть сама не могла пояснити, не просто боялася: перебувала в глибокому шоці від того, що сталося. По дорозі сюди вона з жаром переконувала їх, що відливати вони повинні все-таки кулі... ні, не так вже вона вірила, не більше Білла або Річі, що кулі спрацюють, коли прийде час пустити їх у хід, зате точно знала: якщо щось трапиться в тому будинку, зброя повинна бути в чиїхось ще
  
  (Біла)
  
  руках.
  
  Але факти залишалися фактами. Кожен брав собі по десять каменів і стріляв з «Яблучка» по десяти банкам, поставленим в двадцяти футах. Річі потрапив в одну з десяти (і то камінь тільки черканул по ній). Бен збив дві, Білл – чотири, Майк – п'ять.
  
  Беверлі, недбало натягуючи гумку і практично не цілячись, потрапила в дев'ять банок точно по центру. Десята теж впала, але камінь відскочив від верхнього обідка.
  
  – Але спочатку м-м-ми до-олжны зробити з-снаряди.
  
  – Післязавтра? – перепитав Едді. – Мене до того часу вже випишуть. – Мати, звичайно, буде протестувати... але він не думав, що протести будуть дуже бурхливими. Після сьогоднішньої розмови – навряд чи.
  
  – Рука болить? – запитала Беверлі. Вона прийшла в рожевій сукні (уві сні він бачив інше плаття; можливо, Беверлі одягала його днем, коли мати прогнала їх), з маленькими аплікаціями-квіточками. І в шовкових або нейлонових панчохах. Виглядала вона дуже дорослою і при цьому зовсім юною, як дівчинка, яка грає в переодягання, з мрійливим і задумливим обличчям. «Готовий сперечатися, у неї таке ж обличчя, коли вона спить», – подумав Едді.
  
  – Не так щоб сильно, – відповів він.
  
  Вони ще якийсь час поговорили, їх голоси періодично переривалися громовими гуркотом. Едді не запитав, що трапилося, коли вони приходили до лікарні днем, ніхто з них про цю подію не згадав. Річі дістав йо-йо, пару раз відправив її «спати», прибрав.
  
  Розмова в'янув, і в одну з пауз короткий клацання змусив Едді повернути голову. Білл що тримав у руці, і на мить Едді відчув, як його серце тривожно забилося: він подумав, що це ніж. Але тут Стен ввімкнув верхнє світло, розганяючи морок, і Едді побачив, що це всього лише кулькова ручка. При світлі вони виглядали, як і завжди, справжніми, його друзями, і ніким більше.
  
  – Я подумав, що ми повинні розписатися на твоєму гіпсі. – Білл зустрівся з Едді поглядом.
  
  «Але мова не про це, – подумав Едді з раптовою і тривожної ясністю. – Це договір. Це договір, Великий Білл, чи не так, або щось максимально до нього близьке». Він злякався... потім засоромився і розлютився на себе. Якщо б він зламав руку до цього літа, хто розписався б на його гіпсі? За винятком матері і, можливо, доктора Хэндора? Його тітоньки з Хейвена?
  
  Його оточували друзі, і тут його мати помилялася: не були поганими друзями. «Можливо, – подумав він, – немає такого поняття, як хороші друзі або погані друзі, можливо, є тільки друзі, які стоять поруч з тобою, коли ти в біді, і не дають тобі відчути себе самотнім. Може, вони гідні того, щоб турбуватися за них, сподіватися на їх благополуччя, жити заради них. Може, вони гідні того, щоб померти за них, якщо вже до цього дійде. Немає хороших друзів. Немає поганих друзів. Є тільки люди, з якими ти хочеш бути, з якими тобі потрібно бути, які оселилися в твоєму серці».
  
  – Звичайно. – Едді трохи осип. – Звичайно, відмінна ідея, Великий Білл.
  
  Білл урочисто нахилився над його ліжком і розписався на горі гіпсу, в якій лежала гояться рука Едді, великими, зчепленими літерами. Річі розписався з широким розчерком. У Бена вузенькі, в противагу до його габаритам, букви сильно нахилялися тому, загрожуючи впасти в будь-який момент. У Майка Хэнлона букви вийшли великими і кривуватими, тому що він був лівшею і ніяк не міг знайти зручний кут. У результаті його розпис виявилася вище ліктя. Коли Беверлі схилилася над Едді, він вловив аромат якихось квіткових духів. Розписалася вона акуратними кругленькими літерами. Останнім підійшов Стен. В його підпису букви буквально злипалися між собою. Залишив він її на зап'ясті Едді.
  
  Потім всі вони відступили від ліжка, немов усвідомлюючи, що зробили. Зовні знову важко гримнуло. Блискавка облила дерев'яні стіни і дах лікарні хвилею сліпучого світла.
  
  – Всі розписалися? – спитав Едді.
  
  Білл кивнув.
  
  – П-приходь до-до м-мене віслюку у-у-вечері за-про-про-слезавтра, е-якщо з-зможеш, хо-гаразд?
  
  Тепер Едді кивнув, і тему закрили.
  
  Якийсь час вони ще поговорили, перескакуючи з одного на інше. Торкнулися і самого животрепетного у тому липні для Деррі питання – суду над Річардом Макліном, якого звинувачували в тому, що він на смерть забив молотком свого прийомного сина Дорсі і приклав руку до зникнення старшого брата Дорсі, Едді Коркорэна. Маклину тільки через два дні мав зламатися прямо під час допиту в залі суду і, плачучи, зізнатися у вбивстві Дорсі, але Невдахи зійшлися на тому, що Маклін швидше за все не має ніякого відношення до зникнення Едді. Цей хлопчик або втік з дому... або його потягнула Вона.
  
  Пішли вони десь без чверті сім, і дощ все ще не починався. Він тільки загрожував полити і після того, як прийшла мати Едді, посиділа в нього і знову відправилася додому (вона жахнулася, побачивши розпису на гіпсі, і жахнулася ще більше від його рішучості залишити лікарню на наступний день: уявляла собі, що він проведе тиждень, а то й більше, в абсолютному спокої, «щоб кінці уламків встигли зростися», як вона висловилася).
  
  І в кінці кінців грозові хмари розірвало і забрало. В той вечір ні єдиної краплі дощу не впало на Деррі. Духота залишилася, і вночі люди спали хто на ганку, хто на галявині, а хто і в спальному мішку на підлозі.
  
  Дощ пішов на наступний день, але вже після того, як Беверлі побачила щось жахливе, що трапилося з Патріком Хокстеттером.
  
  
  
  Глава 17
  
  Ще один зниклий: смерть Патріка Хокстеттера
  
  
  
  1
  
  Закінчивши, Едді знову наповнює склянку злегка тремтячою рукою. Дивиться на Беверлі і каже:
  
  – Ти бачила Вона, так? Ти бачила, як Вона потягнула Патріка Хокстеттера на наступний день після того, як ви всі розписалися на моєму гіпсі.
  
  Інші нахиляються вперед.
  
  Беверлі відкидає волосся вогненної хвилею. Під ними особа виглядає неприродно блідим. Вона дістає з пачки сигарету – останню – і чиркає запальничкою «Бик». Але, схоже, не може поєднати вогник з кінчиком сигарети. Через мить Білл легенько, але твердо вхоплює її зап'ясті, і його стараннями вогник зміщується в потрібне місце. Беверлі вдячно дивиться на нього, видихає хмару сизого диму.
  
  – Так, – каже вона, – я бачила, як це сталося.
  
  Її б'є тремтіння.
  
  – Він був чо-о-окнутым, – нагадує Білл і думає: «Той факт, що Генрі дозволив такому недоумку, як Патрік Хокстеттер, приєднатися до їхньої компанії, коли літо покотилося до осені... про що говорить, так? Або про те, що Генрі втрачав свій шарм, свою привабливість, або про те, що божевілля самого Генрі швидко прогресувало, а тому і Хокстеттер почав здаватися йому нормальним хлопцем. І перше, і друге вказувало на одне – наростаючу... що?.. деградацію Генрі? Це правильний термін? Так, у світлі того, що з ним сталося, де він закінчив, мабуть, що так».
  
  «Є і щось ще, що підтверджує цю версію», – думає Білл, але поки тільки смутно пам'ятає, що саме. Він, і Річі, і Беверлі як-то опинилися поруч з гаражем «Трекер бразерс» – вже почався серпень і заняття у літній школі, завдяки яким Генрі не дуже їх дошкуляв, практично закінчилися, – і хіба не Віктор Крісс підійшов до них? Дуже переляканий Віктор Крісс? Так, було й таке. Все стрімко йшла до розв'язки, і Білл тепер думає, що кожна дитина в Деррі це відчував – а особливо Невдахи і компанія Генрі. Але це сталося пізніше.
  
  – Так, це ти правильно зрозумів, – безпристрасно погоджується Беверлі. – Патрік Хокстеттер з'їхав з глузду. Жодна з дівчат не сідала перед ним у школі. А якщо сідала, вирішувала завдання з арифметики або писала твір або виклад, то раптово відчула його руку... легку, як пір'їнка, але теплу і спітнілий. М'ясисту. – Вона ковтає слину, і в горлі щось клацає. Інші дивляться на неї без тіні посмішки. – Ти відчуваєш її на боці, а може, і на грудях. Ніхто з нас тоді не міг похвалитися великими грудьми. Але Патріка, схоже, це і не хвилювало.
  
  Ти відчуваєш... це дотик, сіпаєшся, обертаєшся, а там Патрік, посміхається товстими гумовими губами. У нього був пенал...
  
  – Повний здохлих мух, – раптом подає голос Річі. – Звичайно. Він убивав їх зеленої лінійкою і складав у пенал. Я навіть пам'ятаю, як він виглядав: червоний, з білою рифленою пластмасовою кришкою, яка зрушила, відкриваючись і закриваючись.
  
  Едді киває.
  
  – Ти сіпаєшся, а він посміхається, потім відкриває пенал і ставить його так, щоб ти бачила здохлих мух всередині, – продовжує Беверлі. – Та найстрашніше – найжахливіше, – він посміхається і нічого не каже. Місіс Дуглас знала. Грета Боуї скаржилася їй на нього, і я думаю, що Саллі Мюллер щось їй один раз сказала. Але... мені здається, місіс Дуглас теж його боялася.
  
  Бен хитнувся назад на стільці, руки зчеплені за шиєю. Беверлі досі не може повірити, що він такий худий.
  
  – Я впевнений, що ти права.
  
  – Ч-що з н-ним з-сталося, Беверлі? – питає Білл.
  
  Вона знову ковтає слину, намагаючись відігнати жахливу силу того, що вона побачила в той день в Пустки, коли пов'язані між собою роликові ковзани висіли в неї на плечі, а коліно саднило від болю після падіння на Сент-Кріспін-лейн, ще однією короткою, обсадженій деревами вулиці, яка тупиком обривався там, де земля різко йшла вниз (і до цих пір йде), обриваючись у Пустку. Вона пам'ятає (ох вже ці спогади, вони такі яскраві і сильні, якщо приходять), що на ній були джинсові шорти, якщо по правді, то дуже короткі, трохи закривають трусики. В останній рік вона стала звертати більше уваги на своє тіло – точніше, в останні півроку, по мірі того, як воно почало округлятися і ставати все більш жіночним. Побачити це вона, звичайно, могла завдяки дзеркалу, але, насамперед, її переконувало поведінку батька, який останнім часом став різкіше, частіше пускав у хід долоню, а то й кулак. Здавалося, він не знаходив собі місця, як звір у клітці, а вона нервувала, перебуваючи поруч з ним, і напруга тільки посилювалося. Опинившись поруч, вони генерували якийсь особливий запах, якого раніше ніколи не було – до цього літа. І коли мати йшла, ситуація тільки погіршувалася. Якщо цей запах і був, якийсь запах, тоді батько теж відчував його, тому що Беверлі бачила його все рідше по мірі того, як погода ставала спекотніше, почасти через турнірів його літньої ліги боулінгу, почасти тому, що він допомагав своєму другові Джо Таммерли лагодити автомобілі... але вона підозрює, що вносив свою лепту і запах, який вони генерували, перебуваючи поруч, жоден з них цього й не хотів, але генерували, і нічого не могли з цим вдіяти, як неможливо не пітніти в липні.
  
  Бачення птахів, сотень і тисяч, що спускаються на ковзани дахів, на телефонні дроти, на телевізійні антени, знову перериває її думки.
  
  – Отруйний плющ, – каже вона вголос.
  
  – Ч-Ч-що? – перепитує Білл.
  
  – Що-то щодо отруйного плюща, – повільно відповідає вона, дивлячись на нього. – Але справа не в ньому. Мене немов обпекло отруйним плющем. Майк?..
  
  – Не важливо, – говорить Майк. – Все прийде. Розкажи нам, що ти пам'ятаєш, Беверлі.
  
  «Я пам'ятаю сині шорти, – могла б вона сказати їм, – і як сильно вони вицвіли, і як щільно обтягували стегна і зад. В одній кишені у мене лежала напівпорожня пачка «Лакі страйк», в іншому – «Яблучко».
  
  – Ти пам'ятаєш «Яблучко»? – запитує вона Річі, але кивають вони всі.
  
  – Білл дав рогатку мені, – каже вона. – Я не хотіла брати, але... він... – Вона посміхається Біллу, трохи грайливо. – Великим Біллу сказати «ні» ніхто не міг, і всі справи. Я її взяла, і тому в той день пішла в Пустку одна. Щоб попрактикуватися. Я все ще не знала, чи вистачить мені духа скористатися нею, коли виникне необхідність. Та тільки... я скористалася нею в той день. Довелося. Я вбила одного з них... одну частину Воно. Це було жахливо. Навіть тепер мені важко думати про це. І один із інших добрався до мене. Дивіться.
  
  Вона піднімає руку і повертає так, що всі можуть бачити зморщений шрам у верхній частині передпліччя, біля самого ліктя. Це червоне коло діаметром з гаванську сигару, і враження таке, ніби хтось приклав її до шкіри Беверлі. Він трохи заглиблений, і від одного погляду на нього по спині Майка біжить холодок. Це ще одна частина історії, начебто задушевної бесіди Едді проти його волі з містером Кіном. Майк про неї підозрював, але ніколи не чув.
  
  – В одному ти був правий, Річі, – продовжує Беверлі. – «Яблучко» виявилося смертоносним зброєю. Я його боялася, але в якомусь сенсі і полюбила його.
  
  Річі сміється і плескає її по спині.
  
  – Чорт, я знав це і тоді, дурна спідниця.
  
  – Знав? Правда?
  
  – Так, правда, – киває він. – Щось таке читалося в твоїх очах, Беверлі.
  
  – Я хочу сказати, виглядала рогатка як іграшка, але була справжньою зброєю. Пробивала реальні діри.
  
  – І в той день ти пробила в чомусь дірку, – муркоче Бен.
  
  Беверлі киває.
  
  – Так Патріка...
  
  – Ні, господи, ні! – вигукує Беверлі. – Я про інше... зачекайте. – Вона вдавлює недопалок у попільничку, кілька разів прикладається до склянки, але п'є маленькими ковточками, намагаючись взяти себе в руки. Нарешті їй це вдається. Ну... не зовсім. І у неї створюється відчуття, що це все, чого вона може досягти в цей вечір. – Знаєте, я каталася на роликах. Впала, сильно обдерла ногу. Тоді вирішила, що піду в Пустку і потренуватись у стрільбі з рогатки. Спочатку попрямувала до клубного дому, щоб подивитися, чи немає там кого з вас. Нікого не знайшла. Тільки запах диму. Ви пам'ятаєте, як довго в клубному будинку пахло димом?
  
  Вони кивають, посміхаючись.
  
  – Нам так і не вдалося позбутися від цього запаху, так? – запитує Бен.
  
  – Потім я рушила до смітнику, – каже Беверлі, – тому що саме там ми проводили... пристрілки, здається, так ми їх називали, я знала, що на звалищі багато такого, чого можна постріляти. В тому числі і щури, чи знаєте. – Вона замовкає. Лоб блищить плівкою поту. – Ось кому я дійсно хотіла стріляти. По комусь живому. Не за чайкам – я знала, що мені чайку не підстрелити, – а от щура... я хотіла подивитися, чи вийде. Добре хоч, що я підійшла до звалища з боку Канзас-стріт, а не від Олд-Кейп, тому що від залізничного насипу там відкритий простір. Вони б мене побачили, і одному Богу відомо, чим би все закінчилося.
  
  – Хто б ті-ебя у-побачив?
  
  – Вони, – відповідає Беверлі. – Генрі Бауерс, Віктор Крісс, Рыгало Хаггінс і Патрік Хокстеттер. Вони були на звалищі і...
  
  Раптово, до загального подиву, вона починає сміятися, як дитина, щоки стають рожево-червоними. Вона сміється, поки сльози не виступають на очах.
  
  – Якого біса, Беверлі? – запитує Річі. – Поділися жартом.
  
  – Це був жарт, все так, – відповідає Беверлі. – Звичайно ж, жарт, але, думаю, вони вбили б мене, якщо побачили, що я за ними подсматриваю.
  
  – Тепер я пригадую! – кричить Бен і теж починає сміятися. – Я пам'ятаю, як ти нам розповідала!
  
  Крізь сміх Беверлі видавлює з себе:
  
  – Вони спустили штани і підпалювали перду.
  
  Мить гробової тиші, а потім всі регочуть. Сміх луною розноситься по бібліотеці.
  
  Думаючи про те, як розповісти їм про смерть Патріка Хокстеттера, вона вирішує нагадати, що Канзас-стріт відділяло від звалища щось схоже на пояс астероїдів. По ньому до звалищі вів розбитий путівець (він вважався міської дорогий і навіть мав назву – Олд-Лайм-стріт), єдина справжня дорога в Пустки, і вона служила для проїзду міських мусоровозок. Беверлі йшла вздовж Олд-Лайм-стріт, але не за нею: стала більш обережною (вона вважала, всі стали) після того, як Едді зламали руку. Особливо якщо була одна.
  
  Вона пробиралася крізь густу рослинність, огинаючи ділянки, зарослі отруйним плющем, який виділявся червонуватими, жирно блискучими листям, вдихаючи димну сморід смітника, чуючи крики чайок. Зліва, крізь розриви в листі, вона бачила ОлдЛайм-стріт.
  
  Решта дивляться на неї в очікуванні. Вона заглядає в пачку сигарет, виявляє порожнечу. Річі мовчки видає їй свою.
  
  Вона закурює, оглядає їх і каже:
  
  – Прямуючи до звалища з боку Канзас-стріт...
  
  
  
  2
  
  ...ти ніби потрапляєш в якусь подобу поясу астероїдів. Пояси мусороидов. Спочатку не бачиш нічого, крім кущів, що ростуть з болотистій землі, а потім на очі попадався перший мусороид: іржава банку з-під соусу для спагетті «Прінс» або пляшка з-під газованої води, обліплена жучками, які сползлись на солодкі залишки який-небудь крем-соди або напою з трав'яних екстрактів. Потім увагу привертає шматочок фольги, застряглий в листі, що виблискує в сонячних променях. Можна побачити ліжкових пружину (а то й гепнутися на землю, зазівавшись і зачепившись за неї) або кістка, яку притягла якась собака, обглодала і кинула.
  
  «У самій звалищі нічого поганого немає, – думала Беверлі, – мабуть, це навіть цікаве місце». Але що не подобалося, і навіть лякало, так це її розповзання. Завдяки ось цьому поясу мусороидов.
  
  Вона підходила все ближче; дерева додавали у висоті, головним чином хвойні, кущі рідшали. Птахи кричали пронизливими, сварливими голосами, повітря просочував запах гару.
  
  Праворуч від неї до стовбура сосни привалили під кутом іржавий холодильник «Гамана». Беверлі глянула на нього і згадала співробітника поліції штату, який приходив до них в школу, коли вона навчалася в третьому класі. Серед іншого він розповів їм, чим небезпечні викинуті холодильники: дитина міг забратися в нього, граючи, скажімо, в хованки, і задихнутися всередині. Хоча у кого могло виникнути бажання забратися в паршивий, старий...
  
  Вона почула крик так близько, що підстрибнула від несподіванки, а за криком пішов сміх. Беверлі посміхнулася. Так ось вони де. Пішли з клубного будинку, провонявшего димом, і перебралися сюди. Може, били пляшки камінням, може, відшукували що-небудь корисне.
  
  Вона додала кроці, садно на нозі забулася, їй не терпілося побачити їх... побачити його, з рудим, як і в неї, волоссям, побачити, усміхнеться він їй, у властивій йому манері, одним куточком губ. Вона знала, що занадто юна, щоб полюбити хлопця, що може тільки «закохуватися», але все одно любила Білла. І йшла швидше, ролики важким вантажем погойдувалися на плечі, а гумка «Яблучка» м'яко похлопывала по лівій сідниці.
  
  І вона підійшла до них мало не впритул, коли до неї дійшло, що компанія зібралася там не її – Бауэрса.
  
  Вона вже вийшла з кущів, і приблизно у сімдесяти ярдах знаходився самий крутий схил звалища, лавина сміття, що лежить на схилі гравійного кар'єра. Бульдозер Менді Фаціо виднівся ліворуч. А перед нею лежали викинуті автомобілі. В кінці кожного місяця їх сплющивали пресом і відвозили в Портленд, але зараз на звалищі їх перебувала дюжина, а то і більше, деякі стояли на маточинах, інші перевернули на борт, один або два лежали на даху, немов подохшие собаки. Їх звалювали в два ряди, і вона йшла по проходу між ними, ніби бандитка з майбутнього, розмірковуючи про те, а не розбити їй яке-небудь лобове скло з «Яблучка». Один кишеню її синіх шортів вспучивался від маленьких металевих кульок, якими вона збиралася попрактикуватися.
  
  Голоси і сміх долинали з-за кинутих автомобілів, за її ліву руку, за межі звалища. Беверлі обійшла останній, «студебекер» без капота і рухового відсіку. Вітальний крик завмер на її губах. Рука, піднята у вітанні, не просто впала вниз – здавалося, отсохла.
  
  Беверлі зніяковіла, майнула думка: «Господи, чому вони голі?»
  
  Потім прийшло усвідомлення, хто вони, а з ним і страх. Вона завмерла перед другою половиною «студебекера», її тінь прилипла до задникам її кросівок. Мить вона була у них на увазі: якщо б хтось з чотирьох, що сиділи навпочіпки гуртком, підняв голову, то обов'язково побачив би її, дівчинку ростом трохи вище середнього, з парою роликів на одному плечі, довгими, стрункими ногами з одним закривавленим коліном (кров сочилася), відвислою щелепою і яскраво-червоними щоками.
  
  Перш ніж рвонути назад за «студебекер», вона помітила, що вони голі наполовину: сорочки на них, а штани та штани спущені до щиколоток, немов вони зібралися приступити до «Справи номер два» (пам'ять перебуває в шоці Беверлі послужливо підказала евфемізм, до якого вдавалися дорослі, коли вона ще тільки вчилася ходити) – та тільки хто чув про чотирьох великих хлопців, які займалися «Справою номер два» одночасно?
  
  Сховавшись за автомобілем, вона подумала про те, щоб змитися, і змитися як можна швидше. Серце гулко билося, м'язи наїлося адреналіном. Вона озирнулась, звернувши увагу на те, що втратила, коли йшла сюди, коли думала, що голоси належать її друзям. Ряд автомобілів, що розділяв її і хлопців, був дуже розріджене. Вони не стояли дверцята до дверцятах, як за тиждень або менше до того дня, коли приїжджав прес, щоб перетворити їх у блоки понівеченого металу. Поки вона йшла сюди, хлопці кілька разів могли помітити її, і на зворотному шляху вона могла попастися комусь на очі.
  
  До того ж її разбирало безсоромне цікавість: що в кінці кінців вони займалися.
  
  Дуже обережно вона визирнула з-за «студебекера».
  
  Генрі і Віктор Крісс стояли більш або менш обличчям до неї. Патрік Хокстеттер розташувався ліворуч від Генрі. Рыгало Хаггинса вона бачила зі спини. Зазначила, що у нього дуже великий, дуже волохатий зад, і полуистерический сміх раптово запузырился в горлі, як піна над склянкою імбирного елю. Їй довелося затиснути рота руками і полетіти назад за «студебекер», з усіх сил стримуючи сміх.
  
  «Ти повинна вимітайтеся звідси, Беверлі. Якщо вони зловлять тебе...»
  
  Усе ще притискаючи руки до рота, вона подивилася в той бік, звідки прийшла. Ширина проходу між автомобілями не перевищувала десяти футів, на землі валялися банки, поблискували шматки плексигласу, росли бур'яни. Якби видав вона хоч звук, вони б її почули... особливо якщо б відволіклися від свого заняття. Коли вона подумала, як недбало йшла по смітнику, у неї заледенела кров. Знову ж таки...
  
  Що вони могли робити?
  
  Вона знову виглянула, на цей раз побачивши куди як більше. Неподалік купою лежали книжки – шкільні підручники та робочі зошити. Хлопці прийшли сюди прямо з літніх занять, які більшість дітей називали «Школою для тупаків» або «Як-би-школою». А оскільки Віктор і Генрі перебували до неї обличчям, вона бачила їх штучки. То були перші штучки, які Беверлі побачила у своєму житті, якщо не вважати картинок в книжці, яку Бренду Ерроусміт показувала їй роком раніше, і на тих картинках багато чого побачити не вдалося. Бев розгледіла, що їх штучки схожі на трубки, які висіли між ніг. У Генрі – маленька і безволосая, а у Віктора – куди як більше, в гарматі чорних волосся навколо неї.
  
  «У Білла теж є така ж», – подумала Бев, і раптово почервоніло, схоже, все її тіло: від хвилі жару голова закрутилася, і мало не схопило живіт. В той момент вона відчувала те ж саме, що і Бен Хэнском в останній навчальний день, коли дивився на її браслет на щиколотці і спостерігав, як він виблискує на сонці... але тільки до тих відчуттів не подмешивалось охопив її почуття жаху.
  
  Вона знов оглянулася. Тепер прохід між автомобілями, що веде до рятівної Пустки, значно додав у довжині. Вона боялася поворухнутися. Якщо б вони дізналися, що вона бачила їх штучки, їй би від них дісталося. І міцно. Вони могли сильно її побити.
  
  Рыгало Хаггінс раптом заревів, змусивши її підстрибнути, а Генрі закричав:
  
  – Три фути! Ні хріна собі, Рыгало! Три фути! Так, Вік?
  
  Вік погодився, і вони всі заходилися диким реготом.
  
  Бев спробувала ще раз визирнути з-за «студебекера» з обрубаною передньою частиною.
  
  Патрік Хокстеттер повернувся і підняв зад так, що мало не торкнувся їм носа Генрі. В руці Генрі тримав якийсь сріблястий, поблискуючий предмет. Через мить Бев зрозуміла, що це запальничка.
  
  – Ти начебто сказав, що вже на підході, – почула вона голос Генрі.
  
  – Так, – відповів Патрік. – Я тобі скажу, коли. Готуйся!.. Готуйся!.. Вже йде! Го... давай!
  
  Генрі клацнув запальничкою. Одночасно почувся характерний звук пердежа. Помилитися Бев не могла. Звуки ці регулярно лунали в її будинку, зазвичай за суботнім вечорами, після бобів і сосисок. Її батько любив поїсти тушковані боби. І в той момент, як Генрі клацнув запальничкою, а Патрік перднул, Беверлі побачила таке, що у нього відвисла щелепа. Струмінь яскраво-синього полум'я вирвалася з заду Патріка. Таким же полум'ям горів запальний гніт в газовій колонці.
  
  Хлопчаки знову загоготали, а Беверлі пірнула за автомобіль, пригнічуючи божевільний сміх. Вона сміялася, але не тому, що знаходила побачене смішним. У якомусь сенсі – так, це було забавно, але в основному вона сміялася тому, що відчувала глибоку відразу до подій, помножене на жах. Вона сміялася, бо не знала іншого способу відреагувати на побачене. Якось позначився той факт, що вперше вона наживо подивилася на хлопчачі штучки, але, з іншого боку, її почуття здебільшого визначалися не цим. Зрештою, вона знала, що у хлопчиків є штучки, точно так само, як вона знала, що у дівчат є інші штучки; тобто вона отримала всього лише підтвердження. Але в іншому те, що вони робили, здавалося таким дивним, таким безглуздим і одночасно настільки примітивним, що вона, незважаючи на напад сміху, відчайдушно боролася з охоплював її огидою.
  
  «Припини, – говорила вона собі, ніби це був вихід, – припини, вони почують тебе, тому просто припини, Бевви!»
  
  Але не виходило. Єдине, що їй вдалося, так це сміятися, не залучаючи в процес голосові зв'язки, тому сміх виривався з неї практично беззвучно, благо руки міцно затискали рот, але щоки в неї стали червоними, а очі наповнилися сльозами.
  
  – Срань господня, боляче! – спитав Віктор.
  
  – Дванадцять футів! – вигукнув Генрі. – Клянусь Богом, Вік, дванадцять довбаних футів! Клянуся ім'ям моєї матері!
  
  – Мені без різниці, навіть якщо б були двадцять довбаних футів, ти обпік мені жопу! – обурювався Віктор, і ці слова викликали ще більш гучний легіт; все ще намагаючись мовчазно сміятися під прикриттям автомобіля, Беверлі подумала про фільм, який бачила по телику. Там грав Джон Холл. Розповідалося у фільмі про племені з джунглів, у якого був якийсь таємний ритуал, і якщо ти бачив цей ритуал, то тебе приносили в жертву богу цього племені, здоровенному кам'яного ідола. Думки ці не обірвали її смішки, навпаки, додали їм істеричності. Вони все більше нагадували безмовні крики. У неї болів живіт. Сльози струмком котилися по обличчю.
  
  
  
  3
  
  В той спекотний липневий день Генрі, Віктор, Рыгало і Патрік опинилися на смітнику, підпалюючи «вихлопні гази» один одного, завдяки Рини Девенпорт.
  
  Генрі знав, що відбувається, якщо щільно подзаправиться тушкованими бобами. Результат швидше за все найкраще описувався дитячим віршиком, який він вивчив, сидячи на коліні свого батька, коли ще носив короткі штанці: «До бобів в радість музики солодкість. Чим більше їси, тим довше співаєш! Чим довше співаєш, тим краще живеш! І знову до їжі – боби на столі!»
  
  Ріна Девенпорт і батько Генрі обходили одне одного майже вісім років. Ріна була товстою, сорокарічної і зазвичай брудною. Генрі припускав, що Ріна і його батько іноді трахкали, хоча уявити собі не міг, як хто-небудь міг влягтися на Рину Девенпорт.
  
  Ріна пишалася своїми тушкованими бобами. Вона замочувала їх в суботу ввечері, а потім гасила на повільному вогні все неділю. Генрі вважав, що боби нічого – у всякому разі, годилися на те, щоб набивати ними рот і жувати, – але після восьми років приїлося б що завгодно.
  
  Причому малі кількості Рину не влаштовували: бобів вона гасила багато. І коли з'являлася в неділю ввечері на своєму старенькому зеленому «Де Сото» (під дзеркалом заднього виду бовталася маленька гумова лялька-голиш, яка виглядала як наймолодша жертва суду Лінча), то на пасажирському сидінні стояло двенадцатигаллонное відро з оцинкованого заліза, в якому димилися тушковані боби. Ввечері вони втрьох їли боби: Рина невтомно нахвалювала свою куховарство, Буч Бауерс щось бурчав, підбираючи підливу шматком хліба з висівками, або просто пропонував їй заткнутся, якщо по радіо йшов якийсь спортивний репортаж, Генрі мовчки їв, дивлячись у вікно, думаючи про своє (саме над недільної тарілкою бобів йому в голову прийшла думка отруїти Містера Чипса, собаку Майка Хэнлона). На наступний вечір Буч підігрівав боби. По вівторках і середах Генрі брав із собою в школу пластиковий контейнер з тушкованими бобами. До четверга або п'ятниці ні Генрі, ні його батько є боби більше не могли. В обох спальнях пахло пердой, незважаючи на відкриті вікна. Буч брав залишки, змішував з іншими недоїдками і згодовував Бипу і Бопу, двом свиням Бауэрсов. Ріна з'являлася з повним відром димлячих тушкованих бобів тільки в неділю, і цикл повторювався. В цей день Генрі прихопив з собою величезну кількість бобів, і вчотирьох вони з'їли їх опівдні на шкільному ігровому майданчику, сидячи під тінню старого в'яза. З'їли стільки, що ледь не луснули.
  
  Піти на смітник запропонував Патрік, знаючи, що у другій половині жаркого літнього дня там нікого не буде. До того часу, коли вони дісталися до звалища, боби вже справно виконували покладену на них функцію.
  
  
  
  4
  
  Мало-помалу Беверлі оволоділа собою. Вона розуміла, що треба вибиратися звідси: залишаючись на звалищі, вона наражала себе набагато більшій небезпеці. Вони дуже захопилися своєю забавою і, навіть якщо б помітили, як вона тікає, їм ще належало її наздогнати (вона вирішила для себе, що в самому крайньому випадку, якщо діватися буде нікуди, кілька пострілів з «Яблучка» змогли б переконати їх не продовжувати гонитву).
  
  І вона вже почала виповзати з-за «студебекера», коли почула голос Віктора.
  
  – Я мушу йти, Генрі. Батько хоче, щоб я допоміг йому зібрати кукурудзу.
  
  – Гаразд, – відмахнувся Генрі. – Переживе.
  
  – Ні, він на мене зла. З-за того, що сталося вчора.
  
  – Так наплюй на нього, якщо він не розуміє жартів.
  
  Беверлі слухала вже більш уважно, припустивши, що мова йде про ту сутичку, яка закінчилася переломом руки Едді.
  
  – Ні, я мушу йти.
  
  – По-моєму, у нього болить дупа, – вставив Патрік.
  
  – Думай, з ким говориш, падла, – огризнувся Віктор, – а то пошкодуєш.
  
  – Мені теж треба йти, – подав голос Рыгало.
  
  – І твій батько хоче, щоб ти допоміг йому прибирати кукурудзу? – зло запитав Генрі. Можливо, так він жартував: батько Рыгало помер.
  
  – Ні, я отримав роботу рознощика в «Тижневої купівлі». Сьогодні мав туди прийти.
  
  – Що за брєд ти несеш з цієї «Тижневої купівлею»? – По голосу відчувалося, що тепер Генрі ще й засмутився, не тільки злиться.
  
  – Це робота, – пояснив Рыгало. – Я заробляю гроші.
  
  Генрі зневажливо пирхнув, і Беверлі знову визирнула з-за «студебекера». Віктор і Рыгало стояли, затягуючи паски. Генрі і Патрік раніше сиділи навпочіпки зі спущеними штанами. Запальничка поблискувала в руці Генрі.
  
  – А ти не даси драла? – запитав Генрі Патріка.
  
  – Ні, – відповів Патрік.
  
  – Тобі не треба збирати кукурудзу або йти на срану роботу?
  
  – Ні, – відповів Патрік.
  
  – Гаразд, до скорого, Генрі, – невпевнено попрощався Рыгало.
  
  – Само собою, – відповів Генрі, і його плювок шмякнулся поруч з черевиком Рыгало.
  
  Вік і Рыгало рушили до двох рядів раскуроченных автомобілів... до «студебекеру», за яким скрючилась Беверлі. На мить вона завмерла, завмерши від страху, немов кролик. Потім позадкувала в зазор між «студебекером» і розбитим, без єдиної дверцята «фордом». Подивилася направо-наліво, чуючи їх кроки, що наближаються. У роті пересохло, спина змокли від поту, якась частина її розуму вже задалася питанням, а як вона буде виглядати в такому ж гіпсі, як у Едді, з розписами всіх Невдах. Потім Беверлі пірнула в «форд» з боку пасажирського сидіння. Згорнулася клубочком на брудному килимку, намагаючись зайняти якомога менше місця. У кабіні було жарко, як у духовці, і так сильно пахло пилом, гниючої обшивкою і старим щурячою лайном, що Беверлі довелося докласти максимум зусиль, щоб не чхнути або не закашлять. Вона почула, як Віктор і Рыгало пройшли зовсім поруч, стиха розмовляючи. Потім голоси замовкли.
  
  Беверлі раз за разом тричі чхнула, швидко і тихо, приклавши до рота долоні.
  
  Вона вирішила, що тепер зможе піти, якщо не забуде про обережність. Зібралася вилізти з «форда» вже з боку водія, перебратися в прохід між двома рядами автомобілів і дати драла. Вона вважала, що їй це вдасться, але шок – адже її ледь не накрили – позбавив Беверлі сміливості. Вона прийшла до висновку, що залишитися в «форді» безпечніше. І потім, раз вже Віктор і Рыгало пішли, ця парочка незабаром могла піти за ними. Тоді вона повернеться до клубного будинку. Бажання постріляти з рогатки випарувалося, як дим.
  
  Знову ж таки, їй хотілося відлити.
  
  «Ну ж, – подумала вона. – Ну, вставайте і йдіть, вставайте і йдіть, ПО-ЖА-А-АЛУЙСТА!»
  
  Миттю пізніше Патрік заіржав і загарчав від болю.
  
  – Шість футів! – проревів Генрі. – Як дурнувата паяльна лампа! Клянусь Богом!
  
  На якийсь час запанувала тиша. Піт тік по спині. Через тріснуте лобове скло сонце пекло шию. Сечовий міхур тиснув.
  
  Генрі заревів так голосно, що Беверлі – а вона вже мало не задрімала, незважаючи на всі незручності, – сама ледь не скрикнула.
  
  – Чорт забирай, Хокстеттер! Ти спалив мою гребаной жопу! Що ти робиш з запальничкою?
  
  – Десять футів. – Патрік засміявся (від цього сміху Беверлі відразу замутило, наче вона побачила хробака, виповзає із салату в її тарілці). – Десять футів, і ні дюйма менше, Генрі. Яскраво-синього полум'я. Десять футів, і ні дюйма менше. Клянусь Богом!
  
  – Дай сюди, – буркнув Генрі.
  
  «Йдіть, йдіть, тупоголові, валіть звідси, забирайтеся!»
  
  Патрік заговорив знову, але так тихо, що Беверлі ледве розчула його. Якби в той спопеляючий опівдні дув хоч самий слабенький вітерець, вона не розібрала б ні слова.
  
  – Давай я тобі дещо покажу.
  
  – Що? – запитав Генрі.
  
  – Дещо,- відповів Патрік. – Це приємно.
  
  – Що? – знову запитав Генрі.
  
  І тиша.
  
  «Я не хочу дивитися, я не хочу дивитися на те, що вони зараз роблять, і потім, вони можуть побачити мене, більш того, швидше за все побачать, тому що ти витратила всю удачу, відпущену тобі на сьогодні, дівчинка. Тому залишайся де сидиш. Не виглядай».
  
  Але цікавість взяла верх над здоровим глуздом. Щось дивне було в цій тиші щось страшне. Дюйм за дюймом вона піднімала голову, поки її очі опинилися на рівні тріснути, каламутного лобового скла «форда». Вона могла не тривожитися щодо того, що її побачать: обидва хлопчики зосередилися на тому, що робив Патрік. Беверлі не зрозуміла, що бачить, але знала – це щось огидне... втім, нічого іншого від Патріка і не чекала, він завжди був не в собі.
  
  Одну руку він засунув між стегон Генрі, іншу – між своїх. Однією рукою він погладжував штучку Генрі, інший – свою. Тільки не просто гладив... стискав, тягнув вниз, потім вгору.
  
  «І що він таке робить?» – ворожила нічого не розуміє Беверлі.
  
  Вона не знала, це точно, але її це дійство лякало. Такого страху вона не відчувала з тих пір, як кров вихлюпнулася з зливного отвору в раковині і облила всю ванну. «Якщо вони дізнаються, що ти це бачила, що б це не було, – кричав внутрішній голос, – вони не просто взгреют тебе – можуть і убитийь». І проте вона не могла відвести очей.
  
  Вона побачила, як штучка Патріка трохи подовжилася, але не сильно: як і раніше висіла між ніг, як дохла змія. Зате у Генрі – на подив зросла. Рука Патріка ходила по ній взад-вперед, вгору-вниз, іноді завмирала, щоб стиснути, іноді пальці лоскотали дивний, важкий мішечок, що висів під штучкою Генрі.
  
  «Це його яйця, – подумала Беверлі. – Хлопчикам весь час доводиться ходити з таким господарством? Господи, я б зійшла з розуму». В іншій частині її розуму почувся шепіт: «І у Білла такі ж». Тут же вона уявила собі, як тримає їх, стискає в долоні, гладить... і знову її пробило жаром, обличчя стало яскраво-червоний.
  
  Генрі дивився на руку Патріка, як загіпнотизований. Його запальничка лежала на кам'яному виступі, виблискуючи в променях спекотного сонця.
  
  – Хочеш, щоб я взяв у рот? – запитав Патрік. Його товсті, м'ясисті губи зігнулися в усмішці.
  
  – Що? – перепитав Генрі, наче виходячи із забуття.
  
  – Я візьму в рот, якщо хочеш. Я не від...
  
  Майнула рука Генрі. Бив він не кулаком, але і не відкритою долонею – трохи зігнув пальці. Патрік розпластався на землі. Вдарився головою об гравій. Беверлі опустила голову, серце вистрибувало з грудей, зуби зчепилися, стримуючи крик. Уклавши Патріка на землю, Генрі повернувся, і Беверлі здалося, що їх погляди на мить зустрілися, перш ніж вона опустила голову і згорнулася клубочком на брудному килимку біля переднього сидіння викинутого на смітник «форда».
  
  «Будь ласка, Боже, Ти подбав про те, щоб сонце било йому в очі, так? – благала вона. – Будь ласка, Боже, я жалкую, що підглядала. Будь Ласка, Боже!»
  
  Тяглася болісна пауза. Біла блузка прилипла до потному тілу. Крапельки поту, як дрібні перлини, блищали на засмаглих руках. Сечовий міхур болісно пульсував. Вона відчувала, що дуже скоро обмочит трусики. Чекала, що зараз шалений, шалений обличчя Генрі з'явиться в отворі на місці дверцята пасажирського сидіння «форда», не сумнівалася, що так воно і буде: як він міг не побачити її? Він витягне її з кабіни і поб'є. Він...
  
  Нова і ще більш жахлива думка прийшла у голову, і знову їй довелося вести запеклу боротьбу з позивами надути в штани. Припустимо, він щось зробить з нею свій штукою? Припустимо, захоче, щоб вона вставила її в свою зрозуміло що? Вона знала, куди належить їй входити, все так. Раптово ці знання у всій красі вискочили з пам'яті. Беверлі подумала, що зійде з розуму, якщо Генрі спробує вставити у неї свою штуку.
  
  «Будь ласка, ні, будь ласка, Господи, не дай йому помітити мене, будь ласка, добре?»
  
  Потім Генрі заговорив, і, до свого наростаючого жаху, Беверлі зрозуміла, тепер він знаходиться набагато ближче від неї, ніж раніше.
  
  – Пидорские штучки не по мені.
  
  – Тобі ж сподобалося, – відгукнувся Патрік, його голос долинав з більш дальньої відстані.
  
  – Мені не сподобалося! – вигукнув Генрі. – А якщо ти кому-небудь скажеш, що сподобалося, я тебе вб'ю, маленький смердючий підор!
  
  – У тебе встало. – За інтонаціями Патріка відчувалося, що він посміхається. І хоча Беверлі сама шалено боялася Генрі, ця усмішка її не здивувала. Патрік ж чокнулся, був куди безумніше Генрі, а безумці нічого не боялися. – Я бачив.
  
  Гравій скрипів під ногами, все ближче і ближче. Беверлі подивилася наверх, її очі мало не вилізли з орбіт. Крізь лобове скло «форда» вона побачила потилицю Генрі. Дивився він на Патріка, але якби повернувся...
  
  – Якщо трепанешь кому-небудь, я скажу, що ти членосос. А потім вб'ю тебе.
  
  – Ти мене не налякаєш, Генрі. – Патрік засміявся. – Але я, можливо, нікому не скажу, якщо ти даси мені долар.
  
  Генрі переступив з ноги на ногу. Трохи розвернувся, і Беверлі тепер не бачила його потилицю, а частину обличчя, нехай і під гострим кутом. «Будь ласка, будь ласка, Господи», – благала вона, а позиви відлити ставали все сильніше.
  
  – Якщо ти скажеш, – говорив Генрі тихо і розмірено, – я розповім, що ти робиш з кішками. І з собаками. Я розповім про твоєму холодильнику. І ти знаєш, що потім буде, Хокстеттер? Вони прийдуть, заберуть тебе і посадять в гребаной дурдом.
  
  Патрік мовчав.
  
  Генрі забарабанил пальцями по капоту «форда», в якому ховалася Беверлі.
  
  – Ти мене чуєш?
  
  – Я тебе чую. – Тепер голос Патріка звучав похмуро. І в ньому відчувався страх. І тут він вибухнув. – Тобі сподобалося! У тебе встало! Ніколи не бачив, щоб хтось так сильно вставало!
  
  – Так, готовий сперечатися, ти перебачив багато стояків, гребаной жалюгідний пидор. Тільки пам'ятай, що я сказав тобі про холодильнику. Твоєму холодильнику. І якщо ще раз попадешся мені на очі, я виб'ю тобі мізки.
  
  Знову Патрік промовчав.
  
  Генрі рушив далі. Беверлі повернула голову, побачила, як він пройшов повз водійських половини «форда». Якщо б трохи повернув голову наліво, помітив би її. Але не повернув. Миттю пізніше вона почула, що він іде слідом за Віктором і Рыгало.
  
  Так що тепер залишився один Патрік.
  
  Беверлі чекала, але нічого не змінювалося. Проповзли п'ять хвилин. Бажання справити малу нужду стало нездоланною. Вона могла б витерпіти ще дві чи три хвилини, але не більше. І їй було не по собі через те, що вона не знала, де Патрік і чим займається.
  
  Знову вона виглянула через лобове скло і побачила, що він просто сидить. Генрі забув запальничку. Патрік склав свої книжки та зошити в невелику полотняну сумку, повісив на шию, як рознощик газет, але штани і труси як і раніше залишалися на щиколотках. Він бавився запальничкою. Крутив коліщатко, дивився на полум'я, практично невидиме під яскравим сонцем, зачиняла кришку, повторював все по-новій. Процес немов гіпнотизував його. З куточка рота на підборіддя бігла цівка крові, губи праворуч роздулися. Він цього і не помічав. Знову Беверлі охопило відраза. Патрік – безумець, без всяких сумнівів, і їй найбільше хотілося забратися звідси.
  
  Дуже обережно, на животі, ногами вперед, вона переповзла через виступ, за яким проходив карданний вал, протиснулася під кермом. Поставила ноги на землю, вибралася з кабіни «форда». Потім швидко побігла в той бік, звідки прийшла. Вже серед сосен озирнулася. Нікого. Звалище дрімала під жарким сонцем. Беверлі відчула, як напруга йде з грудей, як розслабляється скручений у вузол шлунок. Залишалося тільки бажання відлити – таке сильне, що їй ставало недобре.
  
  Пробігши по стежці кілька кроків, Беверлі прошмигнула направо. Блискавку шортів розстебнула ще до того, як кущі зімкнулися за нею. Подивилася вниз, щоб переконатися, що не сяде на отруйний плющ. Потім опустилася навпочіпки, вхопившись рукою за якийсь кущ, щоб не шубовснути у свою калюжу.
  
  Вона вже одягала шорти, коли почула кроки, що наближаються з боку звалища. Крізь кущі промайнули сині джинси і вицвіла картата шкільна сорочка. Патрік. Вона присіла, чекаючи, поки він пройде до Канзас-стріт. Нинішня позиція подобалася їй куди більше колишнього. Відмінна маскування, сечовий міхур порожній, а Патрік цілком і повністю в своєму божевільному світі. І після його відходу вона могла спокійно направлятися до клубного будинку.
  
  Але Патрік не пройшов мимо. Зупинився зовсім поруч з тим місцем, де Беверлі пірнула в кущі, і втупився на іржавий холодильник «Амана» по інший бік стежки.
  
  Беверлі могла бачити його крізь кущі, сама залишаючись практично невидимою. Тепер, після того як вона полегшилася, цікавість знову вийшло на перший план. А якщо б Патрік і помітив її, вона не сумнівалася, що вже від нього-то вона точно втече. Він не був таким товстим, як Бен, але зайвої ваги вистачало. Беверлі тим не менш дістала з задньої кишені шортів «Яблучко», а з переднього – з півдесятка сталевих кульок. Божевільний Патрік чи ні, але пущений в коліно кулька переконає його утриматися від дальшої погоні.
  
  Тепер Беверлі згадала холодильник. На звалищі викинутих холодильників вистачало, але раптово їй прийшло в голову, що це – єдиний, з якого Менді Фаціо не зняв запірний механізм або просто не відірвав дверцята.
  
  Патрік почав щось мугикати собі під ніс, погойдуючись взад-вперед перед іржавим холодильником, і Беверлі відчула, як по спині знову пробіг холодок. Він нагадував бридкого типу з фільму жахів, що зібрався дістати труп зі склепу.
  
  Що він задумав?
  
  Але якщо б Беверлі це знала або могла припустити, що станеться, коли Патрік закінчить якийсь особистий ритуал і відкриє іржаву дверцята викинутої «Аманы», вона б відразу втекла з усіх ніг.
  
  
  
  5
  
  Ніхто – навіть Майк Хенлон – не мав ні найменшого поняття, до якого ступеня здурів дванадцятирічний Патрік Хокстеттер, син торговця фарбою. Його мати, добра католичка, помре в 1962 році, через чотири роки після того, як Патріка пожрало зло, яке існувало в Деррі і під ним. Хоча перевірки рівня інтелектуального розвитку показували нижню межу норми, Патрік вже двічі залишався на другий рік, в першому і третьому класах. У цьому році він ходив в літню школу, щоб не провести наступний навчальний рік у п'ятому класі. Вчителі вважали його байдужим учнем (про що деякі і писали в табелях початкової школи Деррі на шести рядках, які відводилися для «КОМЕНТАРІВ ВЧИТЕЛЯ») та з порушеннями психіки (про що не написав ні один – занадто невизначеними були їхні відчуття, занадто розпливчастими, щоб висловити їх навіть на шістдесяти рядках, а не на шести). Якщо б він народився десятьма роками пізніше, шкільний консультант з навчання відправив би його до дитячого психолога, який зумів би (а може, і не зумів; Патрік був набагато розумніший, ніж показували результати перевірки рівня інтелектуального розвитку) розпізнати лякаючі глибини, які крилися за цим обрюзгшим і блідим круглим обличчям.
  
  Він був соціопатом і, можливо, до жаркого липня 1958 року став повноцінним психопатом. Він не міг пригадати час, коли вважав інших людей – чого там, будь-яких живих істот – «справжніми». Він твердо вірив, що існує тільки він сам, можливо, один-єдиний у всесвіті, і це, безумовно, доводило його «реальність». Він не розумів, що таке відчуття болю, не розумів, коли йому завдавали біль (характерний приклад – повна байдужість до того, що Генрі вдарив його на звалищі). Але нехай він знаходив реальність абсолютно беззмістовним поняттям, концепцію «правил» Патрік розумів прекрасно. І навіть якщо всі вчителі знаходили його дивним (і місіс Дуглас, його вчителька в п'ятому класі, і місіс Уимс, яка вчила Патріка в третьому класі, знали про пеналі з дохлими мухами, в певному сенсі розуміли, до яких це може призвести до наслідків, але у кожної було від двадцяти до двадцяти восьми учнів, і у всіх були якісь заморочки), у жодного з них не виникало дисциплінарних проблем. Він міг здати абсолютно порожній лист з контрольною роботою (або порожній, за винятком одного великого, красивого знака), і місіс Дуглас з'ясувала, що краще тримати Патріка подалі від дівчаток з-за його пустотливих рученят, але на уроках він вів себе тихо, так тихо, що інший раз нічим не відрізнявся від великого шматка глини, який виліпили у формі хлопчика. Не помічати Патріка не становило праці, вчився він погано, але нікому не завдавав клопоту, на відміну, скажімо, від Генрі Бауэрса і Віктора Крісса, нахабних, активно заважають навчальному процесу хлопчаків, які забирали гроші у малечі або псували шкільну власність, якщо надавалася така можливість, і дівчаток, як та, яку вкрай невдало назвали Елізабет Тейлор: вона страждала на епілепсію, голова у неї працювала тільки від випадку до випадку, і її доводилося зупиняти, коли на шкільному майданчику вона задирала спідницю, щоб похвалитися новими трусиками. Іншими словами, у початковій школі Деррі навчалися діти з різними дивацтвами, і в цьому вирі навіть Пеннівайз міг залишитися непоміченим. Але, зрозуміло, ніхто з учителів Патріка (само собою, і його батьки) поняття не мали про те, що п'ятирічний Патрік убив свого брата-немовля Ейвері.
  
  Коли мати повернулася з лікарні з Ейвері, Патріку це не сподобалося. Його не хвилювало (так, в усякому разі, спочатку сказав він собі), скільки буде дітей у його батьків, двоє, п'ятеро або п'ять десятків, за умови, що ця дитина або діти не змінять його життєвий уклад. Але він виявив, що Ейвері змінив. Їжу подавали пізно. Вночі немовля плакав і будив його. Батьки постійно товклися біля дитячого ліжечка, і дуже часто, коли він хотів привернути їх увагу до себе, йому це не вдавалося. Патрік злякався, а таке траплялося з ним лише кілька разів у житті. Якщо батьки принесли його, Патріка, з лікарні, подумав він, і якщо він «справжній», тоді виходило, що й Ейвері міг бути «справжнім». І могло навіть вийти так, що батьки захочуть зовсім позбутися від нього, Патріка, коли Ейвері стане досить великим, щоб ходити і говорити, приносити батькові примірник «Деррі ньюс», кинутий рознощиком на ганок, і подавати матері форми для випічки хліба. Не те щоб він боявся, що вони будуть любити Ейвері більше (хоча Патрік точно знав, що вони люблять немовляти більше, і в цьому випадку його судження, ймовірно, відповідало дійсності). Його хвилювало інше: 1) з появою Ейвері раніше встановлені правила скасували або вони змінилися; 2) Ейвері міг бути «справжнім»; 3) існувала ймовірність, що його могли викинути геть, залишивши тільки Ейвері.
  
  Як-то раз Патрік увійшов у кімнату Ейвері вдень, приблизно в половині третього, незабаром після того, як шкільний автобус привіз його з занять. Стояв січень. Почав падати сніг. Сильний вітер дув з боку Маккэррон-парк і деренчав замерзлими стеклами зовнішніх рам. Мати спала у себе в спальні. Напередодні Ейвері влаштував їй веселу ніч. Батько був на роботі. Ейвері спав на животі, повернувши голову набік.
  
  Патрік, з неупередженим круглим обличчям, повернув голову Ейвері так, що обличчя немовляти уткнулось в подушку. Ейвері засопів і знову повернув голову набік. Патрік це зазначив, постояв, думаючи про це. Сніг танув на його жовтих чоботях і водою стікав на підлогу. Минуло, мабуть, хвилин п'ять (швидко думати у Патріка не виходило), а потім він знову повернув головку Ейвері, уткнув його обличчям у подушку і потримав. Ейвері сіпнувся під рукою, намагаючись вивільнити голову. Але опирався дуже слабо. Патрік прибрав руку. Ейвері знову повернув голову набік, коротко скрикнув, але не прокинувся. Зовні вив вітер, деренчав склом. Патрік почекав, щоб переконатися, що викрик Ейвері не розбудив матір. Переконався.
  
  Патрік відчув збудження охопило його. Здавалося, вперше світ постав перед ним у всій красі. Природа сильно обділила його емоціями, але в ці кілька миттєвостей він відчував себе як дальтонік, якому зробили укол, дозволив на короткий час побачити все в кольорі... або як наркоман, який тільки що прийняв дозу, отправившую його мізки на орбіту. Для нього це було новиною. Він не підозрював, що таке можливо.
  
  Дуже обережно він знову повернув головку Ейвері, уткнув обличчя в подушку. На цей раз, коли немовля засмикалася, Патрік його не відпустив. Ще сильніше втиснув голову в подушку. Ейвері почав приглушено кричати, і Патрік знав, що він прокинувся. Подумав про те, що братик поскаржиться на нього матері, якщо він відпустить Ейвері. І не відпускав. Немовля намагався вирватися. Патрік тримав його міцно. Немовля пукнув. Спроби вирватися слабшали. Нарешті Ейвері застиг. Патрік потримав його в тому ж положенні ще п'ять хвилин, відчуваючи, як збудження досягло піку, а потім почало спадати; дію уколу припинилося. Світ знову став сірим, доза своє відпрацювала.
  
  Патрік спустився вниз, поклав на тарілку пиріжки, налив склянку молока. Мати спустилася через півгодини. Сказала, що не чула, як він повернувся, так втомилася («Більше ти втомлюватися не будеш, мамо, – подумав Патрік. – Не хвилюйся, я про це подбав»). Вона посиділа з ним, з'їла один з його пиріжків, запитала, як пройшли заняття. Патрік відповів, що добре, і показав свій малюнок будинки і дерева. Лист безглуздих каракулей і неподобств, намальованих чорним і коричневим олівцями. Мати сказала, що дуже красиво. Патрік кожен день приносив додому такі ж чорно-коричневі завитки з закарлючками. Іноді пояснював, що це індичка, іноді – різдвяна ялинка, іноді – хлопчик. І мати завжди казала, що це красиво... хоча інколи, в самій глибинній частині розуму (вона навіть сумнівалася, чи існує ця частина) стривожилась. Щось не подобалося їй в цих чорно-коричневих малюнках.
  
  Про смерть Ейвері вона дізналася лише в п'ять годин вечора; раніше вважала, що дитина просто довго спить після безсонної ночі. До того часу Патрік вже дивився мультсеріал про «Кролика-хрестоносця» за їх телевізора з екраном з діагоналлю сім дюймів і продовжував дивитися, коли піднявся крик. Сусідка, місіс Хенлі, прибігла, коли показували чергову серію «Вертольотів» (кричуща мати Патріка тримала немовля у відкритих дверях кухні, виходячи з якоїсь божевільної ідеї, що холодне повітря може його оживити; Патрік замерз, і йому довелося взяти з стінної шафи светр). «Дорожній патруль», улюблений серіал Бена Хэнскома, показували, коли з роботи повернувся містер Хокстеттер. До того часу, коли прибув лікар, почався «Фантастичний театр», з «вашим провідним Труменом Бредлі». «Хто знає, які дивацтва можуть зустрічатися у всесвіті?» – розмірковував Трумен Бредлі, коли мати Патріка вищала і виривалася з рук чоловіка на кухні. Лікар зазначив абсолютний спокій Патріка, його погляд, в якому не читалося питання, і вирішив, що хлопчик у глибокому шоці. Запропонував дати Патріку заспокійливе. Патрік не заперечував.
  
  Смерть визначили як нещасний випадок. Роки опісля могли б виникнути певні питання, в силу відхилень від звичайних симптомів смерті немовлят в колисці. Але в ті часи причину смерті просто записали в свідоцтво, і немовля поховали. Патрік цього порадів, тому що, як тільки метушня вляглася, їжу йому знову почали подавати вчасно.
  
  У божевіллі другої половини дня і вечора – люди входили і виходили з будинку, червоні вогні машини «швидкої допомоги» Міської лікарні пульсували на стінах, місіс Хокстеттер кричала, і вила, і відмовлялася прийняти заспокійливе – тільки батько Патріка практично впритул підійшов до розкриття злочину. Він двадцять хвилин стояв у порожній колиски Ейвері після того, як тіло відвезли, просто стояв, не в силах повірити в те, що трапилося. А глянувши вниз, побачив пару слідів на паркетній підлозі. Залишив сліди сніг, стаявший з жовтих гумових чобіт Патріка. І коли містер Хокстеттер дивився на сліди, жахлива думка піднялася в голову, як газ піднімається з глибокої свердловини. Рука метнулася до рота, очі широко розкрилися. Перед уявним поглядом почала формуватися картина того, що сталося. Але, перш ніж вона отримала чіткі обриси, містер Хокстеттер вискочив з кімнати, грюкнувши дверима так сильно, що тріснула дверна коробка.
  
  Патріку він не поставив жодного питання.
  
  Нічого такого Патрік більше не робив, хоча зробив би, якщо б була така можливість. Він не відчував почуття провини. Його не мучили кошмари. По закінченні часу він, однак, почав усвідомлювати, що могло з ним трапитися, якби його зловили. Існували правила. І тим, хто їх не дотримувався, загрожували неприємності... або тим, кого ловили, коли вони порушували ці правила. Людину могли посадити під замок або навіть на електричний стілець.
  
  Але не йде з пам'яті відчуття збудження – ці яскраві кольори і гострі відчуття – було дуже потужним і прекрасним, щоб не спробувати випробувати його знову. Патрік вбивав мух. Спочатку просто расплющивал їх материнської мухобійкою. Потім виявив, що не менш ефективно вбивати їх можна і пластмасовою лінійкою. Він також відкрив для себе принади липкою папери. Її довгий рулон коштував в «Костелло-авеню-маркет» якісь два центи, і Патрік інший раз за дві години стояв в гаражі, спостерігаючи, як мухи сідають на липку папір, а потім намагаються вирватися. Стояв, роззявивши рота, його зазвичай каламутні очі блискали, піт тік по круглому обличчю і огрядному тілу. Патрік вбивав і жучків, але спочатку намагався зловити їх живими. Іноді він тягнув довгу голку з материнської подушечки для шиття, нанизував на неї японського жука, сідав, схрестивши ноги, на землю в саду і спостерігав, як той вмирає. І в такі моменти виразом обличчя нагадував хлопчика, читає дуже хорошу книгу. Одного разу він знайшов збиту автомобілем кішку, яка помирала в зливової канаві на Нижній Головній вулиці, і сидів, спостерігаючи за нею, поки якась стара не побачила, як він штовхає ногою мяукающее вмираюче тварина. Вона шугонула його мітлою, якій підмітала доріжку від тротуару до ганку. «Йди додому! – кричала вона йому. – Ти що, здурів?» Патрік пішов додому. На стару він не розсердився. Його зловили, коли він порушував правила, нічого більше.
  
  Потім, у минулому році (ні Майка Хэнлона, ні кого-то з решти не здивувало б, дізнайся вони, що трапилося це в той самий день, коли загинув Джордж Денбро), Патрік знайшов іржавий холодильник «Амана» – один з найбільших мусороидов в поясі, що оточував звалище.
  
  Як і Бев, він чув про застереження, які стосуються таких ось викинутих побутових приладів, про те, як мільйони дітей задихаються в них кожен рік. Патрік довго стояв, дивлячись на холодильник, ліниво граючи в «кишеньковий більярд». Порушення повернулося, тільки більш сильне, ніж раніше, поступається по інтенсивності лише того випадку, коли він докінчив Ейвері. Порушення повернулося, тому що в крижаних сутінкових просторах, які замінювали Патріку Хокстеттеру розум, з'явилася ідея.
  
  Тижнем пізніше у Льюсов, які жили в трьох будинках від Хокстеттеров, пропав кіт, Боббі. Діти Льюсов, які пам'ятали Боббі з народження, годинами обшукували округу в його пошуках. Вони навіть скинулися на оголошення в колонці «Пропали і розшукуються» міської газети. Нічого з цього не вийшло. А якщо хтось з них бачив в той день Патріка, одягненого в товсту куртку-пуховик (повінь 1957 року мало не відразу змінилося сильними холодами), з картонною коробкою в руках, той нічого не запідозрив.
  
  Энгстромы, які жили на паралельній вулиці і їх двір межував з двором Хокстеттеров, позбулися цуценя кокер-спаніеля за десять днів до Дня подяки. У наступні шість або вісім місяців в інших будинках регулярно пропадали собаки і кішки, і, звичайно ж, всіх їх крав Патрік, не кажучи про дворових котів і собак з Пекельних пів-акра.
  
  Всіх їх, одного за іншим, він садив в іржавий холодильник «Амана» біля звалища. Всякий раз, коли приносив чергове тварина, серце гучно калатало, очі горіли і сльозилися від збудження, він очікував виявити, що Менді Фаціо зірвав запірний механізм, а то й просто кувалдою збив двері з петель. Але Менді чомусь не чіпав цей холодильник. Можливо, не підозрював про його існування, можливо, сила волі Патріка не підпускала його до холодильника... а може, робила це інша сила.
  
  Кокер Энгстромов простягнув довше всіх. Незважаючи на холоди, він ще не здох, коли Патрік повернувся в третій раз, щоб поглянути на нього, хоча втратив початкову жвавість (він виляв хвостом і лизав Патріку руки, коли той дістав його з коробки і посадив в холодильник). Коли Патрік повернувся перший раз, на наступний день, щеня ледь не вирвався на свободу. Патріку довелося бігти за ним через усю смітник, поки що не вдалося в стрибку схопити за задню лапу. Щеня кусав Патріка маленькими гострими зубами, але Патрік, не звертаючи на це уваги, відніс цуценя до холодильника і знову посадив туди. При цьому у нього встав член. Таке траплялося і раніше.
  
  При другому візиті цуценя знову спробував вирватися, але рухався надто повільно. Патрік повернув його в холодильник, з силою зачинив іржаву дверцята і привалился до неї спиною. Він чув, як щеня шкребеться всередині. Чув його підвивання. «Хороший песик, – прошепотів Патрік Хокстеттер. Він стояв з закритими очима, прискорено дихаючи. – Дуже хороший песик». На наступний день, коли відкрилася дверцята, щеня зміг тільки повернути очі в бік Патріка. Днем пізніше Патрік знайшов кокера мертвим. Навколо пащі застигла піна. Морда кокера нагадала йому кокосовий льодяник на паличці, і він реготав, дістаючи заклякле тіло з камери-морилки і викидаючи в кущі.
  
  В це літо число жертв (Патрік думав про них, якщо такі думки приходили йому в голову, як про «піддослідних тварин») зменшилася. Патрік не тільки вважав себе справжнім, але й мав добре розвиненим інстинктом самозбереження і загостреною інтуїцією. Він відчув, що його підозрюють. Щодо того, хто саме, впевненості у нього не було. Містер Енгстром? Можливо. В один весняний день містер Енгстром обернувся й довго дивився на Патріка в магазині «Ей-енд-Пі». Містер Енгстром купував сигарети, а Патріка послали за хлібом. Місіс Джозефс? Можливо. Вона сиділа біля вікна вітальні з підзорною трубою і, за словами місіс Хокстеттер, постійно пхала носа в чужі справи. Містер Джакубуа, з наклейкою товариства захисту тварин на задньому бампері автомобіля? Містер Нелл? Хтось ще? Точно Патрік не знав, але інтуїція підказувала, що він під підозрою, а з інтуїцією він ніколи не сперечався. Він зловив декількох бродячих тварин на Пекельних пів-акра, причому вибирав тільки бідних і хворих, і цим обмежився.
  
  Проте він виявив, що холодильник близько звалища здобув над ним дивну владу. Коли в школі йому ставало нудно, Патрік його малював. Іноді холодильник снився йому – в цих снах висота «Аманы» досягала сімдесяти футів, і холодильник виблискував білою емаллю, перетворювався у величний саркофаг, залитий крижаним місячним світлом. У цих снах гігантська двері відчинялися, і він бачив величезні очі, які дивилися на нього з холодильника. Патрік прокидався в холодному поту, але все одно не міг повністю відмовитися від тих радощів, що дарували йому візити до холодильника.
  
  Сьогодні він нарешті з'ясував, хто його підозрював. Бауерс. Дізнавшись, що Генрі Бауэрсу відомий секрет його камери-морилки, Патрік майже впав у паніку, у всякому разі, наскільки міг, підійшов до цього стану. По правді кажучи, не дуже близько, але все одно знаходив це – не страх, а внутрішнє занепокоєння – тисне і неприємним. Генрі знав. Знав, що Патрік іноді порушує правила.
  
  Його останньою жертвою став голуб, якого двома днями раніше він знайшов на Джексон-стріт. Після удару об автомобіль голуб не міг літати. Патрік пішов додому, взяв в гаражі свою картонну коробку, посадив у неї голуба. Голуб кілька разів клюнув Патріка в руку, залишивши неглибокі, криваві ранки. Патрік не звертав на це увагу. Коли на наступний день перевірив холодильник, голуб вже здох, але трупик Патрік не викинув. Тепер же, після загрози Генрі вивести його на чисту воду, Патрік вирішив відразу ж позбутися від голуба. Подумав навіть про те, щоб принести відро води і ганчірки, щоб відтерти холодильну камеру. Пахло в ній не дуже. Якби Генрі розповів, і містер Нелл прийшов перевірити його слова, він би зрозумів, що хто-то – якщо на те пішло, не один раз – там помер.
  
  «Якщо він скаже, – думав Патрік, стоячи серед сосен і дивлячись на іржавий холодильник «Амана», – я скажу, що він зламав руку Едді Каспбрэку. Зрозуміло, про це вже знали, але не могли нічого довести, тому що, за їхніми словами, всі вони в той день грали в будинку Генрі, і божевільний батько Генрі це підтвердив. Але, якщо він скаже, я теж скажу. Око за Око.
  
  Але зараз це не важливо. Зараз потрібно позбутися птиці. Потім залишити дверцята холодильника відкритими, повернутися з водою і ганчірками і все вимити. Точно».
  
  Собі на погибель Патрік відчинив дверцята холодильника.
  
  Спочатку побачене викликало у нього подив, розумові здібності не дозволяли усвідомити, що перед ним. Для нього це нічого не значило. Він не уявляв собі, з якого боку до цього підступитися. Просто дивився, схиливши голову набік, широко розкривши очі.
  
  Від голуба залишився скелет у обрамленні пір'їнок. Плоть обгризли всю, дочиста. І всюди, навколо скелету, на стінках, на стелі холодильної камери, на дротяних полицях, висіли десятки якихось речей кольору шкіри, які виглядали як великі макаронні черепашки. Патрік бачив, що вони рухаються, бринить дихання та мерехтять, немов їх розгойдує вітер. Тільки ніякого вітру не було. Патрік насупився.
  
  Раптом одна з «черепашок» розкрила мембранні крила, такі ж, як у комах. Патрік встиг тільки зміркувати, що відбувається, а «ракушка» вже практично подолала відстань, що розділяє холодильник і ліву руку Патріка. В наступну мить вона з чмоканням вдарилася в руку. Виникло відчуття жару. І тут же пройшло, ніби ніякого удару не було... але бліда поверхню «черепашки» швидко почала рожевіти, а потім приголомшливо швидко добрала червоності.
  
  Хоча Патрік майже нічого не боявся в звичному сенсі слова (важко боятися того, що «несправжнє»), один вид живих істот викликав у нього крайнє огиду. У сім років теплим серпневим днем він вийшов з озера Брюстер і виявив на животі і ногах чотири або п'ять п'явок. Він докричався до хрипоти, перш ніж батько відірвав їх.
  
  І тепер завдяки раптового осяяння Патрік зрозумів, що це якийсь дивний вигляд літаючої п'явки. І вони наповнили її холодильник.
  
  Він почав кричати, бити по тварі, присмокталася до його руці. А потвора вже роздулася мало не до розміру тенісного м'яча. На третьому ударі тварюка розірвалася з нудотним чавкающим звуком. Кров – його кров потекла по руці, від ліктя до зап'ястя, але желеподібна безокий голова тварі залишилася на місці. Вона закінчувалася, як і вузька голова птиці, ніж щось подібне до дзьоба, тільки не плоским або гострим, а циліндричним і тупим, схожим на хоботок комара. І хоботок потопав у руці Патріка.
  
  Все ще кричачи, він затиснув пальцями що сочилася кров'ю голову тварини і потягнув. Хоботок вийшов легко, а слідом хлинув потік крові, змішаної з якоюсь жовтувато-білою рідиною, схожою на гній. В руці залишилася дірка розміром з десятицентовую монету.
  
  А тварина, навіть розірвана навпіл, продовжувала звиватися і рухатися в його пальцях, прагнучи встромити в них хоботок.
  
  Патрік відкинув потвору, повернувся... і нові «черепашки» вилетіли з холодильника, атакувавши його, коли він намагався знайти ручку дверцят і закрити. Вони вчепилися йому в кисті, руки, шию. Одна присмокталася до лоба. Піднявши руку, щоб сшибить її, Патрік побачив на кисті чотири тварі, все дрібно тремтять, стаючи спочатку рожеві, а потім червоними.
  
  Ніякого болю він не відчував... лише відчував, як з нього випивають кров. І поки Патрік кричав, крутився, бив себе по голові і шиї руками, до яких присмокталися літаючі п'явки, розум переконував його: «Це нереально, це всього лише поганий сон, не хвилюйся, це нереально, немає нічого реально...»
  
  Але кров, що ллється з розчавлених п'явок, виглядала цілком реальною, і дзижчання їх крил здавалося цілком реальним... так само, як і його жах.
  
  Одна з п'явок потрапила під сорочку і присмокталася до грудей. І поки він відчайдушно бив по ній рукою і спостерігав за кров'яною плямою, расползающимся навколо того місця, де вона сиділа, ще одна «приземлилася» на праве око. Патрік його закрив, але нічого від цього не виграв. Відчув, як око на мить обпалило вогнем, коли хоботок тварі пробив повіку і почав висмоктувати рідина з очного яблука. Патрік відчував, як око «схлопывается» в очниці, і знову закричав. І тут же п'явка влетіла в рот і присмокталася до мови.
  
  При цьому болю він практично не відчував.
  
  112Хитаючись, розмахуючи руками, Патрік рушив по стежці у зворотний бік, до викинутим на смітник автомобілів. Паразити обліпили його. Деякі, насосавшись до межі, вибухали, як повітряні кульки; коли це відбувалося з самими великими, Патріка окатывало полпинтой його ж власної гарячої крові. Він відчував, як роздувається п'явка у нього в роті, і розкрив його ширше, тому що в голові залишилася тільки одна зв'язкова думка: не дати їй зірватися там; не дати, не дати.
  
  Але вона вибухнула. З рота Патріка виплеснувся потік крові і плоті п'явки, зовсім як блювотина. Він впав на землю, став качатися, все ще кричачи. Мало-помалу крики почали затихати, немов долинали здалеку.
  
  А перед тим як втратити свідомість, Патрік побачив фігуру, виступила із-за останнього в ряду автомобіля. Спочатку він подумав, що це людина, можливо, Менді Фаціо, і він врятований. Але коли постать наблизилася, Патрік побачив, що обличчя безперервно змінюється, як розплавлений віск. У якісь моменти риси починали тверднути, і обличчя ставало відомим, але тут же змінювалося знову, наче його володар ніяк не міг вирішити, як він хотів би виглядати.
  
  – Здрастуй і прощай, – почувся чути голос звідкись із-за мінливого особи, і Патрік спробував закричати знову. Він не хотів помирати, як єдиний «справжній» цього світу, він просто не міг померти. Якщо він помирав, разом з ним пішов у небуття весь світ.
  
  Фігура вхопилася за обліплені п'явками руки Патріка і потягла його до Пустки. Заляпанная кров'ю полотняна торбинка з книжками, зацепленная лямкою за шию, волочилася разом з ним, вдаряючись об землю, підстрибуючи на каменях. Патрік, все ще намагаючись закричати, втратив свідомість.
  
  Отямився він лише одного разу, в темному смердючому пеклі, де постійно капала вода, де не було світла, зовсім не було світла. Отямився в той самий момент, коли Воно почало годуватися.
  
  
  
  6
  
  Спочатку Беверлі не дуже-то розуміла, що вона бачить або що відбувається у неї на очах... Патрік Хокстеттер раптом замахав руками, застрибав, заволав. Вона обережно піднялася, тримаючи рогатку в одній руці і два металеві кульки в інший. Вона чула, як Патрік, спотикаючись, бреде стежкою до смітнику, як і раніше оглушливо кричачи. У цей момент Беверлі на сто відсотків виглядала тією красунею, який з часом стала, і якби Бен Хэнском побачив її, його серце могло не витримати.
  
  Вона випросталася на весь зріст, схилила голову наліво. Волосся вона заплела у дві коси, які закінчувалися червоними оксамитовими бантиками, купленими в магазині «Дали» за десять центів. Вона завмерла, приготувавшись до стрибка, зовсім як кішка або рись. Вага тіла перенесла на ліву ногу, трохи розвернулася у бік Патріка, штанини її вицвілих шортів задралися, відкриваючи краєчки жовтих бавовняних трусиків. Шорти ці майже не закривали ноги, розкішні, незважаючи на садна, синці і бруд.
  
  «Це пастка. Він побачив тебе, знає, що по-чесному йому тебе не наздогнати, і намагається тебе подманить. Не ходи, Бевви».
  
  Але інша частина її розуму чула в цих криках занадто багато болю і страху. Їй хотілося побачити, що сталося з Патріком – якщо з ним щось сталося – з більш близької відстані. А найбільше їй хотілося, щоб вона прийшла в Пустку іншим шляхом і взагалі не бачила всього цього неподобства.
  
  Крики Патріка замовкли. Миттю пізніше Беверлі почула ще чийсь голос – але знала, що це всього лише її уяву. Бо почула, як її батько сказав: «Здрастуй і прощавай». Але її батька в цей день в Деррі не було: о восьмій ранку він поїхав у Брансвік. Вони з Джо Таммерли збиралися забрати у Брансвік пікап «шеви». Бев труснула головою, щоб прочистити мізки. Голос більше не заговорив. Звичайно ж, її уяву, нічого більше.
  
  Вона вийшла з кущів на стежку, готова втекти, як тільки Патрік кинеться до неї. Всі її відчуття загострилися, навіть котячі вуса не могли бути такими чуйними. Беверлі подивилася на стежку, і очі в неї округлилися. Кров. Багато крові.
  
  «Фальшива кров, – наполягав її розум. – Така продається в «Дали» по сорок дев'ять центів за пляшку. Будь обережна, Бевви!»
  
  Вона присіла, торкнулася крові пальцями. Пильно подивилася на них. На фальшиву кров не схоже.
  
  В ліву руку впиралося щось гаряче, трохи нижче ліктя. Вона подивилася вниз, і першим ділом блиснула думка, що це репей. Ні – не репей. Репей не міг трястися і вібрувати. До неї присмокталися щось живе. А миттю через Беверлі зрозуміла, що ця тварюка кусає її. Вона з усієї сили вдарила по ній тильною стороною долоні правої руки, і тварюка лопнула, розбризкуючи кров. Дівчина відступила на крок, зібравшись закричати, раз вже все закінчилося... та тільки побачила, що не закінчилося. Безформна голова тварі залишалася на руці, вонзившись пащею в її плоть.
  
  З криком огиди і страху, Беверлі потягнула голову на себе і побачила, як хоботок виходить з руки, ніби маленький кинджал. І з нього капала кров. Тепер вона розуміла, звідки взялася кров на стежці, і її погляд метнувся до холодильника.
  
  Вона побачила, що дверцята закриті і защелкнута, але кілька паразитів залишилися зовні і повзають по біло-іржавої поверхні. І в той самий момент, коли Беверлі дивилася на холодильник, одна з п'явок розкрила мембранні, як у мухи, крила і, дзижчали, полетіла до неї.
  
  Беверлі діяла на автоматі. Вклала металевий кулька в п'яту, розтягла гумку. І хоча болі в лівій руці не відчувалося, вона побачила, як з рани, пробитою в шкірі цією твариною, при скороченні м'язів вихлюпнулася кров. Беверлі не стала прати, підсвідомо подманивая літаючу п'явку.
  
  «Чорт! Мимо!» – подумала вона, коли «Яблучко» клацнуло і металевий кулька полетів блискучим шматочком відбитого сонячного світла. І, як пізніше Беверлі скаже інших Невдах, вона знала, що промахнулася, точно так само, як грає в боулінг знає, що збити всі кеглі не вдасться, як тільки невдало кинутий м'яч відривається від руки. Але потім побачила, як викривилася траєкторія руху кульки. Сталося це в частки секунди, але Беверлі все побачила ясно і чітко: траєкторія викривилася. Кулька влучив у літаючу тварюка і розніс її на шматки. Вона впала на стежку дощем жовтуватих крапель.
  
  Беверлі спочатку позадкувала, широко розкривши очі, з тремтячими губами, обличчя стало попелястим. Вона не відривала погляду від дверцята холодильника, очікуючи, що ще якась тварюка унюхает або відчує її присутність. Але паразити тільки повільно повзали взад-вперед, як осінні мухи, яких холод позбавив можливості літати.
  
  Нарешті вона повернулася і побігла.
  
  Паніка чорним пологом застила думки, але повністю Беверлі їй не здалася. Тримаючи «Яблучко» в лівій руці, вона час від часу оглядалася. Кров, як і раніше яскраво виблискувала на стежці і на листках деяких кущів. Немов Патріка на ходу мотало з боку в бік.
  
  Беверлі знову вискочила на відкритий простір, до вивезена на звалище автомобілів. Попереду побачила велику пляму крові, вже впитывавшейся в всипану гравієм землю. Землю тут немов взрыли, більш темні смужки з'явилися на білястої поверхні. Наче була якась боротьба. І від цього місця йшли дві борозенки, які поділяли приблизно два з половиною фути.
  
  Беверлі зупинився, важко дихаючи. Подивилася на руку і з полегшенням побачила, що кровотеча практично припинилося, хоча кров пятнала нижню частину передпліччя і долоня. Зате з'явилася і запульсувала ниючий біль. Знайома біль, яку їй доводилося відчувати десь через годину після відвідування стоматолога, коли починало сходити нанівець дію новокаїну.
  
  Вона поглянула на стежку, нічого не побачила, погляд повернувся до борознах, які йшли від звезених на звалище автомобілів, йшли від звалища, тягнулися Люди.
  
  Ці тварюки сиділи в холодильнику. Вони обліпили Патріка, точно обліпили, кров – тому свідчення. Він дістався до цього місця, а потім
  
  (здрастуй і прощай)
  
  сталося щось ще. Що саме?
  
  І вона дуже боялася, що знала. Ці п'явки були частиною Воно, і вони пригнали Патріка до іншої частини Воно, як охопленого панікою бичка женуть взгону для худоби на забій.
  
  «Сматывайся! Сматывайся, Бевви!»
  
  Замість цього вона пішла вздовж борозенок в землі, міцно стискаючи «Яблучко» в спітнілій руці.
  
  «Ну хоча б поклич інших!»
  
  «Покличу... трохи пізніше».
  
  Вона йшла і йшла, земля полого йшла вниз, ставала м'якшою. Відкрита місцевість знову змінилася густою рослинністю. Десь голосно застрекотала цикада. Замовкла. Комарі кружляли над закривавленою рукою. Беверлі їх відганяла, міцно закусивши губу.
  
  Щось лежало на землі. Беверлі зупинилася. Підняла. Саморобний гаманець, які діти робили на заняттях у майстернях Громадського центру. Бев відразу зрозуміла, що дитина, який зробив цей гаманець, майстерністю не відрізнявся. Стібки, що закріплюють пластик, вже розлізлися, і зовнішня стінка відділення для купюр майже відірвалася. У відділенні для дріб'язку знайшлися двадцять п'ять центів. Крім грошей у гаманці лежала бібліотечна картка на ім'я Патріка Хокстеттера. Беверлі відкинула гаманець разом з бібліотечної карткою і дріб'язком. Витерла пальці про шорти.
  
  Ще через п'ятдесят футів знайшла кросівку. Кущі стали такими густими, що вона не могла йти по борозенках, але не потрібно бути слідопитом, щоб знаходити шлях по краплях і бризок крові на листі і траві.
  
  Слід привів до крутого, густо зарослого схилу. Один раз Беверлі посковзнулася, її потягло вниз, вона оцарапалась про гострі шипи. Нові смужки крові з'явилися на правому стегні. Тепер вона важко дихала, спітнілі волосся обсіли голову. Кривавий слід вивів на одну з ледь помітних стежок, прокладених у Пустки. Десь поруч знаходився Кендускиг.
  
  На стежці лежала друга кросівка Патріка, з закривавленими шнурками.
  
  Беверлі наблизилася до річки, наполовину розтягнувши гумку «Яблучка». На землі знову з'явилися борозенки, вже не такі глибокі. «Тому що він залишився без кросівок», – подумала вона.
  
  Минула останній поворот і вийшла до річки. Борозенки спустилися до берега і підвели Беверлі до бетонної циліндру – однієї з насосних станцій. Там вони обірвалися. Беверлі помітила, що залізна кришка циліндра трохи зрушена.
  
  Коли вона нагнулася над циліндром і подивилася вниз, звідти долинуло хриплувате моторошне хихикання.
  
  Тут Беверлі не витримала. Паніка, досі стримувана, вирвалася назовні. Беверлі розвернулася і помчала до галявини, на клубному будинку, піднявши скривавлену ліву руку, щоб захистити обличчя від хлеставших її гілок.
  
  «Іноді я теж тривожуся, таточку, – промайнула дика думка. – Іноді я ДУЖЕ турбуюся».
  
  
  
  7
  
  Через чотири години всі Невдахи, за винятком Едді, сиділи в кущах поруч з тим місцем, де ховалася Беверлі, спостерігаючи, як Патрік Хокстеттер підходить до холодильника і відкриває його. Небо над головою потемніло від грозових хмар, у повітрі знову стояв запах дощу. Білл тримав у руці кінець довгої білизняний мотузки. Вшістьох вони скинулися і купили мотузку і аптечку першої допомоги Джонсона. Білл акуратно перебинтував ранку Беверлі.
  
  – Ро-одителям з-скажеш, год-що сі-ильно по-оцарапалась, ко-коли ка-аталась на ро-оликах.
  
  – Мої ролики! – вигукнула Беверлі. Вона про них зовсім забула.
  
  – Он вони, – вказав Бен. Вони лежали неподалік, і Беверлі сама пішла за ними, перш ніж Бен, чи Білл, чи то ще хтось запропонував би їх принести. Вона пам'ятала, що поклала їх на землю, перш ніж відлити. І не хотіла, щоб інші підходили до того місця.
  
  Білл сам прив'язав другий кінець білизняний мотузки до ручки на дверцятах холодильника, хоча підійшли вони до нього всі разом, дуже обережно, готові втекти при перших ознаках руху. Бен запропонував Беверлі повернути «Яблучко» Біллу; той наполіг, щоб вона залишила рогатку при собі. Але, як з'ясувалося, нічого у холодильника не рухалося.
  
  Хоча крові на стежці перед холодильником вистачало, паразити зникли. Можливо, їх віднесло вітром.
  
  – Можна привести сюди шефа Бортона, і містера-Неллі, і сотню інших копів, але нічого путнього з цього не вийде. – В голосі Стена Уриса вчувалася гіркота.
  
  – Не вийде, – погодився Річі. – Ні хріна вони не побачать. Як твоя рука, Бев?
  
  – Болить. – Вона помовчала, переводячи погляд з Білла на Річі і знову на Білла. – Батьки побачать дірку, яку ця тварюка проробила в моїй руці?
  
  – Ду-думаю, що н-ні, – відповів Білл. – П-приготуйтеся бе-ежать. Се-араз бу-оду за-авязывать у вузол.
  
  Він обмотав кінцем мотузки хромовану, в плямах іржі ручку, працюючи з обережністю сапера, знешкоджуючого бойову міну. Зав'язав подвійний вузол і почав відступати від холодильника, розмотуючи білизняну мотузку.
  
  Нервово посміхнувся іншим, коли вони трохи відійшли.
  
  – У-уф. Ра-пекло, год-що з е-цим за-акончили.
  
  Тепер, перебуваючи на безпечній (як вони сподівалися) відстані від холодильника, Білл знову попередив усіх, щоб вони були готові дати драла. Грім угатив у них над головою, і все підстрибнули. Впали перші краплі дощу.
  
  Білл що є сили смикнув за мотузку. Подвійний вузол зісковзнув з рукоятки, але вже після того, як відчинилися дверцята. З холодильника лавиною висипалися помаранчеві помпони. З губ Стена Уриса зірвався стогін. Решта дивилися, роззявивши роти.
  
  Дощ додав. Грім знову гримнув прямо над ними, змусивши всіх здригнутися, лілово-синя блискавка розірвала небо, коли дверцята холодильника відкинулася повністю. Річі побачив це першим і пронизливо закричав. Білл зло, злякано скрикнув. Інші промовчали.
  
  На зворотному боці дверцят червоніли виведені засихаючої кров'ю слова:
  
  
  
  «ЗУПИНІТЬСЯ, ПОКИ Я НЕ ВБИВ ВАС ВСІХ. МУДРА ПОРАДА ВІД ОДНОГО. ПЕННІВАЙЗ».
  
  
  
  До дощу додався град. Дверцята холодильника розгойдувало взад-вперед піднявся вітром, написані кров'ю літери почали розмиватися, червонуваті плями надавали написи вид афіші якогось фільму жахів.
  
  Бев не помічала, що Білл встав, поки не побачила, як він перетинає дорогу, прямуючи до холодильника. Він потрясав над головою обома кулаками. Вода текла по обличчю, сорочка прилипла до спини.
  
  – М-ми ті-ебя у-вб'ємо! – проволав Білл.
  
  Загуркотів грім. Спалахнула яскрава блискавка. Так близько, що Беверлі відчула запах озону. Десь неподалік затріщала падаюче дерево.
  
  – Білл, повернися! – кричав Річі. – Повернися, чол! – Він почав підніматися, але Бен ривком посадив його.
  
  – Ти вбив мого брата Джорджа! Сучий син! Мерзотник! Смердюча тварюка! Покажись нам! Покажися!
  
  Град посилився, жалячи їх навіть крізь листя. Беверлі підняла руку, щоб прикрити обличчя. Вона бачила, як на щоках Білла з'являються червоні мітки.
  
  – Білл, повернися! – що є сечі закричала вона, але черговий громовий гуркіт заглушив її. Гуркіт прокотився по Пустки під чорними хмарами.
  
  – Дай нам подивитися на тебе, гондон!
  
  Білл люто копнув купу помпонів, слова повисипалися з холодильника. Відвернувся і пішов до Невдах, нахиливши голову. Здавалося, він не відчував ударів градин, які вже покрили землю, як сніг.
  
  Він почав ломитися крізь кущі, і Стену довелося схопити його за руку, щоб він не уткнувся особою в колючки. Білл плакав.
  
  – Все нормально, Білл. – Бен незграбно обняв його.
  
  – Так, – сказав Річі. – Не хвилюйся. Ми не струсим. – Він обвів інших диким поглядом. Очі виблискували на мокрому обличчі. – Хто-небудь злякався?
  
  Всі похитали головами.
  
  Білл подивився на них, витираючи очі. Всі промокли до нитки, нагадуючи цуценят одного посліду, тільки що перейшли вбрід річку.
  
  – А з-знаєте, Про-воно на-ас бо-оится. Я е-це чу-у-у-вствую. К-клянуся Бо-огом, чу-увствую.
  
  Бен розважливо кивнув:
  
  – Думаю, ти правий.
  
  – По-о-омогите м-мені. По-ожалуйста. По-о-омогите м-м-мені.
  
  – Ми допоможемо, – відповіла Беверлі. Обняла Білла. І тільки усвідомивши, як легко склепились її руки у нього на спині, зрозуміла, який він худий. Вона відчувала його серце, б'ється під сорочкою. Відчувала, як воно б'ється поруч з її серцем. І ніяке обійми не здавалося їй таким міцним і солодким. Річі обійняв їх обох, поклав голову на плече Беверлі. Бен зробив те ж саме з іншого боку. Стен Уріс обійняв Річі і Бена. Майк пом'явся, а потім однією рукою обгорнув талію Беверлі, а інший – подрагивающие плечі Білла. Вони постояли, обійнявшись, а град тим часом знов перетворився в дощ, такий сильний, що вода, здавалося, витісняла повітря. Блискавки гуляли по небу, грім говорив. Вони стояли під дощем, єдиним цілим, обіймаючи один одного, слухаючи, як дощ шипіт у кущах. І це Беверлі запам'ятала найкраще: шум дощу, і їх спільне мовчання, і смутний жаль, що Едді немає з ними. Вона це все запам'ятала.
  
  І запам'ятала, що відчувала себе дуже юною і дуже сильною.
  
  
  
  Глава 18
  
  «Яблучко»
  
  
  
  1
  
  – Гаразд, Стіг, – каже Річі. – Твоя чергу. Руда викурила всі свої сигарети і більшу частину моїх. Час пізніше.
  
  Бен дивиться на годинник. Дійсно пізно: майже опівночі. «Часу залишилося тільки на одну історію, – думає він. – Одну історію до півночі. Для підтримки тонусу. І що це за історія?» Жарт, звичайно, і не дуже вдала; залишилася тільки одна історія, в усякому разі, тільки одна з тих, які він пам'ятає, і це історія срібних буханців – як вони відлили ці кругляш в майстерні Зака Денбро 23 липня і як використовували 25-го.
  
  – У мене теж є шрами, – говорить він. – Пам'ятаєте?
  
  Беверлі і Едді хитають головами; Білл і Річі кивають. Майк сидить мовчки, очі на стомленому обличчі уважно стежать за подіями.
  
  Бен встає і розстібає сорочку, розводить підлоги в сторони. Всі бачать старий шрам у формі букви «Н». Його лінії изломаны – коли з'явився шрам живіт був набагато більше, – але форма пізнавана.
  
  Інший товстий шрам, що спускається від поперечки літери «Н», більш помітний. Він нагадує мотузку на шибениці, тільки без петлі.
  
  Рука Беверлі піднімається до рота.
  
  – Перевертень! В тому домі! Господи Ісусе! – І вона повертається до вікон, наче хоче подивитись, чи не шастає чи хтось у темряві.
  
  – Абсолютно вірно, – киває Бен. – Але хочете дізнатися дещо кумедне? Два дні тому цього шраму не було. Візитка Генрі була; я це точно знаю. Тому що показував її одному моєму другові, Ріккі Чи, бармену в Хемингфорд-Хоум. Але цей... – Він невесело сміється, починає застібати сорочку. – Цей повернувся тільки що.
  
  – Як шрами на наших руках.
  
  – Так, – говорить Майк, поки Бен застібає гудзики. – Перевертень. В той день ми всі бачили як Воно перевертня.
  
  – Тому що таким раніше ві-идел Воно Рі-ічі, – бурчить Білл. – Адже так?
  
  – Так, – киває Майк.
  
  – Тоді ми були дуже близькі, правда? – запитує Беверлі. В її голосі чується захват. – Так близькі, що могли читати думки один одного.
  
  – Старина Великий Волосиста ледь не дістався до твоїх кишок, Бен, щоб зробити з них підтяжки. – Але, вимовляючи ці слова, Річі не посміхається. Відсуває окуляри на переніссі, а за ними його обличчя бліде, і змарніле, і похмуре.
  
  – Білл врятував твій бекон, – різко додає Едді. – Я хочу сказати, врятувала нас Бев, але якщо б не ти, Біл...
  
  – Так, – погоджується Бен. – Ти, Білл. Я ж зовсім розгубився в тому дурдомі.
  
  Білл вказує на порожній стілець.
  
  – Мені допоміг Стен Уріс. І він за це заплатив. Можливо, тому і помер.
  
  Бен Хэнском хитає головою:
  
  – Не кажи так, Білл.
  
  – Але це п-правда. І якщо е-це твоя ві-ін, то і моя теж, і всіх інших, тому що ми не відступилися. Навіть після Патріка, навіть після напису на те холодильнику, ми не відступилися. В основному вина, звичайно, на мені, тому що я хо-отелення, щоб ми йшли далі. Через Джо-Джорджа. Може, ще й з іншої причини. Якщо я вб'ю того, хто у убив Джорджа, думав я, мої ро-водії знову стануть лю-ю-ю...
  
  – Любити тебе? – м'яко питає Беверлі.
  
  – Так, звичайно. Але я не ду-у-думаю, що це чиясь ві-ін, Бен. Таким уже був Стен.
  
  – На нове зіткнення з Воно його не вистачило, – говорить Едді. Він думає про містера Куайн, що відкрив йому очі на ліки від астми, про те, що він досі не відмовився від цього ліки. Він думає про те, що, можливо, зміг відмовитися від звички бути хворим, але від звички вірити, що він хворий, – немає. І, якщо згадати, як все обернулося, можливо, ця звичка врятувала йому життя.
  
  – У той день він показав себе молодцем, – говорить Бен. – Стен і його птахи.
  
  Сміх проноситься по кімнаті, всі дивляться на стілець, на якому сидів би Стен, живи вони в справедливому, здравомыслящем світі, де перемога завжди діставалася хорошим хлопцям. «Мені бракує його, – думає Бен. – Господи, як же мені його бракує!»
  
  – Річі, – каже він, – пам'ятаєш день, коли ти сказав йому, що дійшли до тебе чутками він убив Христа. І Стен тоді відповів з кам'яним обличчям: «Думаю, це був мій батько».
  
  – Пам'ятаю. – Голос Річі так тих, що його ледь чутно. Він дістає хустку з задньої кишені, знімає окуляри, витирає очі, повертає окуляри на місце. Прибирає носовичок і додає, не відриваючи погляду від рук: – Чому б тобі просто не розповісти цю історію, Бен?
  
  – Щемить, так?
  
  – Так. – Голос у Річі такий хрипкий, що зрозуміти його важко. – Так, звичайно. Щемить.
  
  Бен озирається, потім киває:
  
  – Добре. Ще одна історія до півночі. Щоб тримати нас в тонусі. У Білла і Річі виникла ідея щодо куль...
  
  – Ні, – поправляє його Річі, – першим про це подумав Білл, і першим занервував...
  
  – Я тільки почав т-т-турбуватися...
  
  – Як я розумію, значення це не має, – перериває його Бен. – Ми троє провели чимало часу в бібліотеці у той липень. Намагалися з'ясувати, як нам виготовити срібні кулі. Срібло у мене було; чотири долара, що дісталися від батька. Потім Білл занервував, думаючи про те, що з нами буде, якщо зброя дасть осічку, коли монстр потягнеться до наших ковтками. А коли ми побачили, як влучно стріляє Беверлі з рогатки Білла, то вирішили відлити з одного срібного долара кругляш. Зібрали все необхідне і як-то ввечері всі прийшли до Білла. Едді, ти теж прийшов...
  
  – Я сказав матері, що ми будемо грати в «Монополію», – говорить Едді. – Рука в мене боліла, але йти мені довелося пішки. Так вона на мене розлютилася. І всякий раз, коли позаду мене хто-то з'являвся, я обертався, думаючи, що це Бауерс. І біль від цього не зменшувалася.
  
  Білл посміхається:
  
  – А що ми робили, так це стояли і дивилися, як Бен працює. Я думаю, Бен зміг би відлити і на-справжні срібні кулі.
  
  – У мене такої впевненості немає, – відповідає Бен, хоча і тепер знає, що зміг би. Він пам'ятає, як згущалися зовні сутінки (містер Денбро обіцяв потім розвезти їх по домівках), скрекіт цикад у траві, поява перших світлячків. В їдальні Білл акуратно розклав на столі ігрове поле «Монополії», щоб все виглядало так, ніби гра тривала вже добру годину.
  
  Він пам'ятає круг жовтого світла, що падає на верстак Зака. Він пам'ятає, як Білл говорить: «То-тільки по-о...
  
  
  
  2
  
  ...акуратніше. Я не хочу про-залишати бе-еспорядок. Мій батько ра-а... – він кілька разів повторив «а», але потім все-таки вимовив все слово, – ...розсердиться.
  
  Річі картинно витер щоку.
  
  – Ти подаєш рушник до бризок, Заїка Білл?
  
  Білл зробив вигляд, що зараз вдарить його. Річі подався назад, Голосом завищав Пиканинни.
  
  Бен не звертав на них уваги. Спостерігав, як Білл викладає під світло необхідні приналежності та інструменти. Якась частина його розуму мріяла про те, щоб коли-небудь і у нього з'явився такий чудовий верстак, але головним чином він зосередився на майбутній роботі. Справа належало менш важкий, ніж виливок срібних куль, але все одно вимагає точності й акуратності. Неохайності не зазнавала жодна робота. До цього його ніхто не вчив, ніхто не говорив, але як-то він знав.
  
  Білл наполіг на тому, щоб Бен відлив кругляш, точно так само, як продовжував наполягати, що «Яблучко» повинно бути при Беверлі. Ці рішення обговорювалися та були оскаржені, але тільки двадцять сім років тому, розповідаючи цю історію, Бен зрозумів наступне: ні в кого з них не виникло і думки, що срібна куля або кругляш не зможуть зупинити монстра, – їх впевненість підкріплювалася тисячею фільмів жахів.
  
  – Гаразд. – Бен хруснув пальцями і глянув на Білла. – Форми у тебе?
  
  – Ох! – Білл навіть підстрибнув. – Се-араз. – Він сунув руку в кишеню, дістав хусточку. Поклав на верстат, розгорнув. На хустці лежали два сталевих кулі з отвором в кожному. Заливальні форми для підшипникових кульок.
  
  Зупинившись на кругляша, а не на кулях, Білл і Річі повернулися в бібліотеку і почали вивчати технологію виготовлення кульок для підшипників.
  
  – Спокій нам тільки сниться, – прокоментувала місіс Старрет. – Кулі на одного тижня, кульки для підшипників – наступного! І це називається «шкільні канікули»!
  
  – Не хочемо, щоб мізки простоювали, – відповів їй Річі. – Правда, Білл?
  
  – П-п-правда.
  
  Як з'ясувалося, відлити кулька для підшипника – суща дрібниця за умови, що в тебе є заливальна форма. Вирішити цю проблему допомогли ненав'язливі питання, задані сином Заку Денбро... і ніхто з Невдах не здивувався, коли з'ясувалося, що у всьому Деррі заливальні форми для таких кульок продавалися тільки в одному магазині – «Високоточні інструменти та штампи Китчнера», який належав прапраправнучатому племіннику господарів Металургійного заводу Китчнера.
  
  Білл і Річі пішли в магазин удвох, і вся готівка, яку в терміновому порядку змогли нашкребти Невдахи – десять доларів і п'ятдесят дев'ять центів, – лежала в кишені Білла. Коли Білл запитав, скільки будуть коштувати дві двухдюймовые форми для відливання кульок, Карл Китчнер – виглядав він ветераном алкогольного фронту, а пахло від нього, як від старої попони – задав зустрічне запитання: навіщо хлопчикам знадобилися форми для відливання кульок. Право на відповідь Річі надав Біллу, знаючи, що так буде простіше: діти насміхалися над заїканням Білла, дорослих воно ставило у незручне становище. Тому іноді заїкання чинився надзвичайно корисним.
  
  Білл дістався тільки до половини байки, придуманої на цей випадок їм і Річі – що-то щодо моделі млини, яку вони збиралися побудувати в рамках наукового проекту, – коли Китчнер махнув рукою, пропонуючи йому замовкнути, і назвав неймовірну ціну: п'ятдесят центів за кожну форму.
  
  Ледве вірячи в таку удачу, Білл дістав з кишені паперовий долар.
  
  – І не думайте, що я дам вам пакет. – В налитих кров'ю очах Карла Китчнера читалося зневага до людини, яка точно знає, що в цьому світі він побачив усе, і як мінімум двічі. – Пакет отримує тільки той, хто залишає тут не менше п'яти баксів.
  
  – М-ми про-обійдемося, се-ер, – відповів Білл.
  
  – І не болтайтесь перед вітриною, – попередив Китчнер. – Вам обом пора стригтися.
  
  – Т-ти ко-коли-небудь за-амечал, Рі-і-ічі, – запитав Білл вже на вулиці, – що‐в-дорослі не п-п-продадуть ті-ебе ні-ичего, до-крім мо-ороженого або, по‐озможно, бі-илета в ки-іно, з-спочатку не з-запитавши, а за-а чому ті-ебе е-це ну-ужно.
  
  – Це точно, – кивнув Річі.
  
  – По-очему? По-очему так?
  
  – Тому що вони думають, що ми небезпечні.
  
  – Д-да? Т-ти та-ак ду-умаешь?
  
  – Так, – кивнув Річі і розсміявся: – Давай поболтаемся перед вітриною, а? Піднімемо коміри і будемо фиркати на людей, і нехай наші волосся ростуть і ростуть.
  
  – Пішов т-ти, – відмахнувся Білл.
  
  
  
  3
  
  – Добре. – Бен уважно оглянув форми і поклав на верстат. – А тепер...
  
  Невдахи розсунулися, звільняючи йому місце, з надією дивлячись на нього, зовсім як людина, що нічого не розуміє в автомобілях, у якого в дорозі зламався двигун, дивиться на механіка. Бен не помічав виразів їхніх облич, його займала тільки майбутня робота.
  
  – Дай мені снаряд і паяльну лампу, – розпорядився він.
  
  Білл простягнув йому обрізаний корпус мінометної міни. Військовий сувенір. Зак підібрав її через п'ять днів після того, як він разом з армією генерала Паттона увійшов в Німеччину, форсувавши річку. У свій час, коли Білл був маленьким, а Джорджу одягали підгузники, його батько використовував обрізаний корпус в якості попільнички. Потім Зак кинув палити, і залізяка зникла. І лише тиждень тому Білл виявив її біля дальньої стіни гаража.
  
  Бен вставив обрізаний корпус в лещата, закріпив, взяв у Беверлі паяльну лампу. Іншу руку засунув у кишеню, дістав срібний долар, кинув його в імпровізований тигель. Пролунав глухий звук.
  
  – Тобі дав його батько, так? – запитала Беверлі.
  
  – Так, – кивнув Бен, – тільки я не дуже добре його пам'ятаю.
  
  – Ти справді хочеш це зробити?
  
  Бен глянув на неї і посміхнувся:
  
  – Так.
  
  Вона посміхнулася у відповідь. Інший нагороди йому і не вимагалося. Якщо б Беверлі посміхнулася йому двічі, він би відлив стільки срібних кульок, що їх вистачило б на зграю перевертнів. Бен квапливо відвів погляд.
  
  – Гаразд. Починаємо. Немає проблем. У два рахунки впораємося, так?
  
  Вони невпевнено кивнули.
  
  Через багато років, згадуючи все це, Бен подумає: «У наші дні дитина може просто піти в магазин і купити пропанового пальника... або така знайдеться в майстерні батька».
  
  У 1958 році все було не так; у Зака була паяльна лампа з бензиновим бачком, і Беверлі, дивлячись на неї, помітно нервувала. Бен бачив, що вона нервує, хотів сказати їй, що турбуватися не про що, але боявся, що в нього здригнеться голос.
  
  – Не хвилюйся, – сказав він Стену, який стояв поруч з Беверлі.
  
  – Що? – Стен здивовано втупився на нього.
  
  – Не хвилюйся.
  
  – Я і не хвилююся.
  
  – А я думав, хвилюєшся. І просто хотів сказати, що паяльна лампа абсолютно безпечна. На випадок, якщо ти хвилюєшся.
  
  – З тобою все в порядку, Бен? – запитав Стен.
  
  – Все чудово, – пробурмотів Бен. – Дай мені сірники, Річі.
  
  Річі передав йому книжечку сірників. Бен відкрив клапан на сифонної трубки, підніс сірника до ежектору. З глухим гуркотом спалахнуло синьо-помаранчеве полум'я. Регулюючи клапан, Бен прибрав помаранчеву складову і синім факелом почав нагрівати дно корпуси мінометної міни.
  
  – Воронка у тебе? – запитав він Білла.
  
  – Да-а, з-тут. – Білл простягнув йому саморобну воронку, яку Бен змайстрував раніше. Крихітна дірочка в її підставі відповідала отвору в заливний формі. Бен зробив воронку без єдиного виміру. Білла це здивувало, просто вразило, але він не знав, як сказати про це Бену, не ввігнали того у фарбу. Поглинений справою, Бен міг говорити з Беверлі – і заговорив, з сухою стриманістю хірурга, звертається до медсестри.
  
  – Бев, руки в тебе тремтять менше, ніж у інших. Встав воронку в отвір. Одягни рукавицю, щоб не обпектися.
  
  Білл простягнув їй робочу рукавицю батька. Беверлі вставила жерстяну воронку в отвір заливальної форми. Всі мовчали. Паяльна лампа сичала занадто голосно. Примружившись, вони дивилися на струмінь полум'я.
  
  – По-о-одождите! – раптом вигукнув Білл і метнувся в дім. Через хвилину він повернувся з дешевими, які повністю закривають очі сонцезахисними окулярами «Черепаха», які рік або навіть більше валялися в одному з ящиків на кухні. – Краще-день і-їх – Стіг.
  
  Бен узяв очки, посміхнувся, надів.
  
  113– Чорт, це ж Фабіан , – вигукнув Річі. – Чи Френкі Авалон 114, або один з цих итальяшек з «Американської естради».
  
  – Пішов ти, Балабол, – пирхнув Бен, але не зумів стримати сміх. Думка про те, що він комусь нагадав Фабіана або когось схожого, здалася йому дуже кумедною. Але полум'я сіпнулося, і сміх миттєво вірш. Бен знову сконцентрувався на ділі.
  
  Дві хвилини потому він простягнув паяльну лампу Едді, який обережно взяв її здоровою рукою.
  
  – Готово. – Бен повернувся до Білла. – Дай мені другу рукавицю. Швидко! Швидко!
  
  Білл дав йому рукавицю, Бен надів її і, тримаючи корпус мінометної міни захищеною рукою, інший повернув рукоятку гвинта лещат.
  
  – Тримай міцно, Бев.
  
  – Я готова, мене чекати не доведеться, – відповіла вона.
  
  Бен нахилив тигель над лійкою. Решта спостерігали, як струмочок розплавленого срібла перетікає з однієї посудини в іншу. Бен налив скільки потрібно, ні краплею більше. І на мить відчув себе на сьомому небі. Його немов оповила біле сяйво, і все навколо чарівним чином змінилося. На мить він перестав бути непоказним товстим Беном Хэнскомом, який носив мішкуваті светри, щоб приховати черево і цицьки; він перетворився в Тора, який керується з громом і блискавками в кузні богів.
  
  Потім це відчуття зникло.
  
  – Гаразд, – кивнув він. – Зараз я знову расплавлю срібло. Хтось повинен взяти цвях і проколупнути отвір у воронці, поки розплав не затвердів.
  
  Це зробив Стен.
  
  Бен знову затиснув обрізаний корпус мінометної міни в лещата і взяв у Едді паяльну лампу.
  
  – Так, переходимо до номером два.
  
  І взявся за роботу.
  
  
  
  4
  
  Десять хвилин потому срібло залили і в другу форму.
  
  – Що тепер? – запитав Майк.
  
  – Тепер ми годину пограємо в «Монополію», – відповів Бен, – поки вони затвердіють у формах. Потім я зубилом розіб'ю форми по лінії роз'єму, і ми закінчимо.
  
  Річі стурбовано глянув на тріснуте скло «Таймекса». Годинник побували не в одній передряге, але продовжували тікати.
  
  – Коли повернуться твої старі?
  
  – Н-не ра-аньше по-оловины про-про-одинадцятого, – відповів Білл. – О-вони ошли на з-з-здвоєний се-еанс в «А-а-а-а»...
  
  – У «Аладдін».
  
  – Так. А потім вони заїдуть за пі-піцою. Вони майже завжди так де-елают.
  
  – Значить, часу в нас багато, – зауважив Бен.
  
  Білл кивнув.
  
  – Тоді пішли в будинок, – запропонувала Бев. – Я хочу подзвонити додому. Обіцяла, що подзвоню. А вам усім доведеться помовчати. Він думає, що я в Громадському центрі й звідти мене підвезуть.
  
  – А якщо він захоче приїхати і забрати тебе раніше? – запитав Майк.
  
  – Тоді буде біда, – відповіла Бев.
  
  Бен подумав: «Я захищу тебе, Бев». І тут же перед уявним поглядом попливла чергова греза з таким солодким завершенням, що по його тілу пробігла дрож. Батько Бев починав наїжджати на неї: кричить і все таке (навіть у грезе Бен не міг уявити собі, як звертався з дочкою Ел Марш). Бен затуляв його собою і пропонував Маршу відвалити.
  
  «Хочеш неприємностей, товстун, продовжуй захищати мою дочку».
  
  Хэнском, зазвичай тихий книгочей, міг перетворюватися в розлюченого тигра, якщо його зачіпали за живе. З усією прямотою він говорить Елу Маршу: «Перш ніж ти доберешся до неї, тобі доведеться мати справу зі мною».
  
  Марш робить крок вперед... а потім сталевий блиск в очах Хэнскома змушує його зупинитися.
  
  «Ти пошкодуєш», – бурмоче він, але зрозуміло, його запал вичерпався: насправді він виявився паперовим тигром.
  
  «Щось я в цьому сумніваюся», – каже Бен Хэнском зі стриманою усмішкою Гері Купера, і батько Беверлі звалює.
  
  «Що з тобою сталося, Бен? – Бев плаче, але її очі сяють і повні зірок. – Ти виглядав так, ніби зібрався його вбити».
  
  «Вбити його? – повторює Хэнском, і посмішка Гері Купера раніше згинає його губи. – Ніколи, бебі. Він, може, і покидьок, але як і раніше твій батько. Я, може, і взгрел б його трохи, але тільки тому, що виходжу з себе, якщо хтось грубо розмовляє з тобою. Розумієш?»
  
  Вона кидається йому на груди, обнімає за шию, цілує (в губи! в ГУБИ!).
  
  «Я люблю тебе, Бен!» – Вона ридає. Він відчуває, як її маленькі грудки щільно притискаються до його грудей...
  
  Він здригнувся, зусиллям волі відганяючи від себе цю яскраву, неймовірно чітку картинку. Річі стояв біля дверей, запитував його, чи він йде, і тільки тут Бен зрозумів, що в майстерні він залишився один.
  
  – Так. – Бен ступив до нього. – Звичайно, йду.
  
  – Виживаєш з розуму, Стіг, – зауважив Річі, коли Бен переступав через поріг, але ляснув Бена по плечу. Той посміхнувся і на мить обхопив рукою шию Річі.
  
  
  
  5
  
  З батьком у Бев проблем не виникло. З роботи він прийшов пізно, сказала їй мати по телефону, заснув перед телевізором, прокинувся тільки для того, щоб дістатися до ліжка.
  
  – Тебе привезуть додому, Бевви?
  
  – Так. Батько Білла Денбро обіцяв розвезти всіх нас.
  
  В голос місіс Марш раптово закралася тривога.
  
  – Ти, часом, не на побаченні, Бевви?
  
  – Ні, звичайно ж, немає. – Бев дивилася в арку між темним коридором, де стояла, і їдальні, де решта сиділи навколо столу з розкладеним на ній ігровим полем «Монополії». «Але мені хотілося б». – Хлопчики тут є, але всіх, хто приходить на заняття, записують в журнал, і щовечора хто-небудь з батьків розвозить усіх по домівках. – Хоч тут вона говорила правду. В іншому так відчайдушно брехала, що в темряві відчувала, як горять щоки.
  
  – Добре, – відповіла мати. – Просто хотіла переконатися. Тому що твій батько дуже розсердиться, якщо дізнається, що ти в такому віці ходиш на побачення. – І, ніби схаменувшись, додала: – Я б теж розсердилася.
  
  – Так, я знаю. – Бев раніше дивилася в їдальню. Вона знала; і проте була тут, не з одним хлопчиком, а з шістьма, в будинку, звідки пішли батьки. Вона побачила, що Бен стурбовано дивиться на неї і з посмішкою помахала йому рукою. Він почервонів, але відповів тим же.
  
  – А хто-небудь з твоїх подружок там є?
  
  «Будь подружок, мамо?»
  
  – Так, тут Петті о'хара. І Еллі Гейгер. Вона внизу, грає в настільний шаффлборд. – Вона соромилася легкості, з якою брехала. Шкодувала, що не говорить з батьком: тоді б її переповнював страх, а не сором. Бев навіть вирішила, що вона не дуже хороша дівчинка. – Я люблю тебе, мамо, – додала вона.
  
  – І я теж, Бев. – Мати зробила коротку паузу. – Будь обережна. В газеті написали, що, можливо, з'явилася ще одна жертва. Хлопчик на ім'я Патрік Хокстеттер. Він пропав. Ти його знала, Бев?
  
  Вона на мить заплющила очі.
  
  – Ні, мамо.
  
  – Ну... тоді, до побачення.
  
  – До побачення.
  
  Бев приєдналася до решти і десь з годину вони грали в «Монополію». Вигравав Стен.
  
  – Євреї дуже добре вміють робити гроші. – Він поставив готель на Атлантик-авеню і ще дві теплиці на Вентнор-авеню. – Це всім відомо.
  
  – Господи, зроби мене євреєм, – тут же відгукнувся Бен, і всі засміялися. Бен до того моменту практично розорився.
  
  Беверлі час від часу через стіл кидала погляди на Білла, відзначаючи його чисті руки, сині очі, прекрасні руде волосся. Коли він пересував маленький срібний черевичок, який служив йому фішкою, по ігровому полю, вона думала: «якби він тримав мене за руку, я б, мабуть, померла від радості». Тепле світло спалахувало в її грудях, і вона потай посміхалася, дивлячись на свої руки.
  
  
  
  6
  
  Вечір закінчився без пригод. Бен узяв з полиці зубило Зака і скористався молотком, щоб розкрити заливні форми по лінії роз'єму. Вони легко розвалилися. З форм викотилися дві маленькі кульки. На одному вони змогли розгледіти частину дати: 925. На другому, як здалося Беверлі, хвилясті лінії волосся нагадували статуї Свободи. Якийсь час вони мовчки дивилися на них, потім Стен взяв один.
  
  – Досить маленькі.
  
  – Таким був камінь в праще Давида, коли той вийшов проти Голіафа, – зазначив Майк. – По мені, вони що треба.
  
  Бен згідно кивнув. Такими ж вони здавалися йому.
  
  – Ми всі з-зробили? – запитав Білл.
  
  – Все, – відповів Бен. – Тримай, – кинув він другий кругляш Біллу, який цього не очікував і ледве встиг зловити.
  
  Кругляш пішли по колу. Кожен пильно розглядав їх, захоплюючись округлістю, вагою, реальністю. Коли обидва повернулися до Бену, він затиснув їх у руці і глянув на Білла.
  
  – Що нам тепер з ними робити?
  
  – О-О-віддай їх Бе-еверли.
  
  – Ні!
  
  Білл подивився на неї. Обличчя залишалося добрим, але в ньому проступала строгість.
  
  – Бе-е,-ев, ми це вже п-проходили, і...
  
  – Я все зроблю, – перервала вона Біла. – Буду стріляти в цих чортових тварюк, коли прийде час, якщо воно прийде. В результаті нас всіх, мабуть, уб'ють, але я це зроблю. Я тільки не хочу брати їх додому, от і все. Хто-небудь з моїх
  
  (батько)
  
  батьків може їх знайти. Тоді мені хана.
  
  – Хіба в тебе немає схованки? – здивувався Річі. – Хіба так можна? У мене їх чотири або п'ять.
  
  – Один є, – відповіла Беверлі, маючи на увазі вузьку щілину біля дна її пружинного матраца, в яку вона ховала сигарети, комікси, а останнім часом журнали про кіно та моди. – Але таке я класти туди не ризикну. Потримай їх у себе, Білл. Поки не прийде час, потримай у себе.
  
  – Добре, – погодився Білл, і тут же на під'їзну доріжку виплеснулися промені фар. – Й-йопс! Вони ра-аньше. З-сматываемся про-про-звідси.
  
  Вони всі сиділи навколо ігрового поля «Монополії», коли Шерон Денбро відкрила двері кухні.
  
  Річі закотив очі, зробив вигляд, ніби витирає з чола піт; решта весело розсміялися. Річі видав черговий прикол.
  
  Через мить Шерон увійшла в кімнату.
  
  – Батько чекає твоїх друзів у машині, Білл.
  
  – Хо-гаразд, ма-ама. Ми‐всі ра-авно ка-ак раз за-аканчивали.
  
  – Хто виграв? – запитала Шерон, радісно посміхаючись маленьким друзям Білла. «Дівчинка виросте красунею», – подумала вона. Припустила, що через рік-другий за дітками доведеться наглядати, якщо звичайну компанію хлопчиків розбавлять дівчинки. Але поки, звичайно ж, не мало сенсу хвилюватися про те, що секс підніме свою огидну голову.
  
  – Ви-ыиграл З – Стен, – відповів Білл. – Е-е-євреї дуже хо-гаразд у-вміють де-елать гроші.
  
  – Білл! – вигукнула Шерон, вжахнувшись і почервонівши... потім подивилася на них, здивовано, тому що всі вони зареготали, включаючи Стена. Здивування перейшло в щось схоже на страх (хоча пізніше, в ліжку, вона нічого не сказала чоловікові). Що висіло у повітрі, начебто статичного електрики, тільки більш потужний, більш лякає. Вона відчувала: якщо доторкнутися – отримаєш убивчий розряд. «Що з ними відбувається?» – подумала вона в жаху і, здається, відкрила рот, щоб спитати вголос. Але Білл вже вибачався (раніше з диявольським блиском в очах), а Стен казав, що все нормально, це в них такий жарт, яку вони іноді з ним розігрують, і Шерон прийшла в таке замішання, що нічого не змогла сказати.
  
  Однак вона відчула полегшення, коли діти пішли, а власний заїкається, що ставить її в глухий кут син піднявся до себе в кімнату і вимкнув світло.
  
  
  
  7
  
  25 липня 1958 року Клуб невдах вперше зійшовся з Воно у відкритій сутичці, і Воно ледь не пустило кишки Бена на підтяжки. Видався цей день теплим, вологим і безвітряним. Погоду Бен пам'ятав досить добре: останній день спеки. Потім різко і надовго похолодало, а небо затягло сірими хмарами.
  
  Вони з'явилися біля будинку 29 по Нейболт-стріт приблизно в десять ранку, Білл привіз Річі на Сильвере, Бен приїхав на «ролі», його сідниці звисали по обидві сторони сідла, Беверлі – на червоному «швинне» для дівчаток. Руде волосся, прибрані з чола зеленою стрічкою, розвівалися за спиною. Майк прибув один, а п'ятьма хвилинами пізніше прийшли разом Стен і Едді.
  
  – Ка-а-а-ак т-твоя ру-ука, е-Е-Едді?
  
  – Не так вже й погано. Болить, якщо я повертаюся на цей бік, коли сплю. Ти привіз?
  
  У дротяною кошику, закріпленої у керма, лежав брезентовий згорток. Білл дістав його, розгорнув. Рогатку простягнув Беверлі, яка взяла її, скорчив гримасу, але нічого не сказавши. Лежала в згортку і бляшана коробочка з-під м'ятних пастилок «Сукретс». Білл відкрив її і показав усім два срібні кульки. Невдахи мовчки дивилися на них, зібравшись тісною купкою на випаленій галявині перед будинком 29 по Нейболт-стріт, на якій, схоже, росли тільки бур'яни. Білл, Річі та Едді вже бачили цей будинок. Інші – ні, і з цікавістю на нього зиркали.
  
  «Вікна нагадують очі, – подумав Стен, і рука його потяглася до книжки в обкладинці, яка лежала на задньому кишені. Він доторкнувся до неї, тому що вона приносила успіх. Стен носив її практично всюди – атлас М. К. Хенді «Птахи Північної Америки». – Вони виглядають як брудні сліпі очі».
  
  «Будинок смердить, – подумала Беверлі. – Я відчуваю його сморід... але не носом, начебто не носом».
  
  Майк подумав: «Зовсім як в той раз, на тому місці, де стояв Металургійний завод. Те ж відчуття... ніби нам пропонують увійти».
  
  «Одне з жител Воно, це точно, – подумав Бен. – Одне з таких місць, як шахти морлоків, звідки Воно виходить і куди повертається. І Вона знає, що ми тут. Воно чекає, що ми ввійдемо».
  
  – Ви-и все хочете це зробити? – запитав Білл.
  
  Вони подивилися на нього, бліді і серйозні. Ніхто не сказав «ні». Едді витягнув з кишені інгалятор і пустив в рот довгу струмінь.
  
  – Дай-но і мені, – попросив Річі.
  
  Едді здивовано глянув на нього, очікуючи підступу.
  
  Річі простягнув руку.
  
  – Без всяких жартів. Можна мені?
  
  Едді підняв одне плече – рух вийшло дуже незграбним – і простягнув інгалятор. Річі натиснув на клапан і глибоко вдихнув.
  
  – Не міг без цього. – Він повернув інгалятор, кашлянув, але погляд його залишався серйозним.
  
  – І мені дай, – простягнув руку Стен. – Добре?
  
  У підсумку інгалятор пустили по колу. Коли він повернувся до Едді, той засунув його в задню кишеню, зовні залишився тільки носик. І все знову повернулися до дому.
  
  – Хто-небудь живе на цій вулиці? – тихо запитала Беверлі.
  
  – В цьому врешті-ні, – відповів Майк. – Вже немає. Думаю, іноді тут ночують бродяги, які приїжджають в товарняках.
  
  – Вони нічого не побачили б, – вставив Стен. – Для них жодної загрози немає. Для більшості з них, у всякому разі. – Він глянув на Білла. – Як думаєш, Білл, хто-небудь з дорослих може побачити Воно?
  
  – Не з-з-знаю, – відповів Білл. – Хтось, на-аверное, мо-оже.
  
  – Як би мені хотілося, щоб ми зустріли хоча б одного такого, – похмуро сказав Річі. – Недитяче це справа, ви розумієте, про що я?
  
  Білл розумів. Коли брати Харді 115 потрапляли в біду, з'являвся Фентон Харді і вызволял їх. Те ж саме робив і батько Ріка Брэнта 116 в «Наукових пригоди Ріка Брэнта». Чорт, навіть у Ненсі Дрю 117 був батько, який приходив дуже вчасно, якщо всякі злі люди пов'язували Ненсі і кидали в покинуту шахту або розбиралися з нею якось по-іншому.
  
  – З нами повинен бути дорослий. – Річі дивився на замкнений будинок з облупленою фарбою на стінах, брудними вікнами, прихованим тінню ганком. Він важко зітхнув. На мить Бен відчув, що їх рішучість дає слабину.
  
  – По-одойдите сюди. – Білл рушив до будинку. – По-огляньте на е-це.
  
  Вони обійшли ганок ліворуч, там, де виламали декоративну загородку. Рожеві кущі росли на колишньому місці... і залишалися чорними і омертвілими там, де до них торкалася Воно, коли вилазило з-під ганку.
  
  – Воно просто їх торкнулося і ось що з цього вийшло? – в жаху запитала Беверлі.
  
  Білл кивнув.
  
  – Ви-и все ще впевнені?
  
  Відразу ніхто не відповів. Не були вони впевнені, нехай навіть всі розуміли, що Білл увійде в будинок і без них, не були впевнені. На обличчі Білла читався і сором. Як він вже говорив, Джордж їм братом не був.
  
  «Але всі інші діти, – подумав Бен Хэнском. – Бетті Рипсом, Черіл Ламоника, маленький Клементс, Едді Коркорэн (можливо), Ронні Грогэн... навіть Патрік Хокстеттер. Воно вбиває дітей, чорт забирай, дітей!»
  
  – Я йду, Великий Білл, – сказав він.
  
  – Чорт, так, – підтримала його Беверлі.
  
  – Звичайно, – кивнув Річі. – Ти думаєш, ми дозволимо тобі розважитися поодинці, каша-по-роті?
  
  Білл дивився на них, борлак ходив вгору-вниз, потім він кивнув. Простягнув бляшанку Беверлі.
  
  – Ти так хочеш, Білл?
  
  – Хо-очу.
  
  Вона кивнула – і в жаху від відповідальності, і потішена його довірою. Відкрила бляшанку, дістала кругляш, сунула один в правий передній кишеню джинсів. Другий поклала в гумову п'яту «Яблучка», і саме за п'яту вона несла рогатку. Відчувала міцно затиснутий у кулаці кульку. Спочатку холодне, потім теплеющий.
  
  – Пішли. – В голосі чулися нотки тремтіння. – Пішли, поки я не злякалася.
  
  Білл кивнув, потім пильно подивився на Едді.
  
  – Ти-и з-зможеш е-це з-зробити, е-Е-Едді?
  
  Едді кивнув.
  
  – Звичайно, зможу. Минулого разу я був один. Зараз зі мною друзі. Так? – Він подивився на них і посміхнувся. Сором'язливий, крихкий і прекрасний.
  
  Річі ляснув його по спині.
  
  – Саме так, сеньорр. Ежли хто спробує стибррить твій ингаляторр, ми його урроем. І уррывать будемо повільно.
  
  – Це жахливо, Річі, – сміючись, оцінила його старання Беверлі.
  
  – Ле-езем по-од до-ганок, – скомандував Білл. – В-ви всі за м-мною. Потім в одвал.
  
  – Якщо ти йдеш першим і ця тварюка кинеться на тебе, що мені робити? – запитала Бев. – Стріляти крізь тебе?
  
  – Е-якщо п-доведеться, – відповів Білл. – Але я ду-думаю, з-спочатку ті-ебе на-адо б-б-айті з-з-боку.
  
  Тут Річі дико зареготав.
  
  – Ми про-обшукаємо весь д-будинок, якщо доведеться. – Білл знизав плечима. – Може, нічого не на-айдем.
  
  – Ти в це віриш? – запитав Майк.
  
  – Ні, – коротко відповів Білл. – Воно та-ам.
  
  І Бен не сумнівався, що він правий. Будинок 29 по Нейболт-стріт оточувала отруйна аура. Невидима – так... але вона відчувалася. Він облизнул губи.
  
  – Го-отовы? – запитав Білл.
  
  Вони всі подивилися на нього.
  
  – Готові, Білл, – відповів Річі.
  
  – То-коли по-ошли. Тримайся в‐впритул за мною, Бе-е-еверли. – Він опустився на коліна і крізь кущі поліз під ганок.
  
  
  
  8
  
  За Біллом пішла Беверлі, потім Бен, Едді, Річі, Стен, Майк. Листя під ганком хрустіли, і від них піднімався кислий, затхлий запах. Бен поморщився. Хіба так пахне прілого листя? Він думав, що ні. Від них, вирішив він, йде запах мумії, в той самий момент, коли її знайшли і зрушили кришку саркофага: пил і гіркоту стародавньої дубильної кислоти.
  
  Білл уже добрався до розбитого вікна і вдивлявся в підвал. Беверлі підповзла до нього ззаду.
  
  – Що-небудь бачиш?
  
  Біл похитав головою.
  
  – Але це-ичего н-не з-значить. Р-глянь, у-вугільна ку-навчаючи, по ко-оторой ми з Рі-і-ічі вибралися назовні.
  
  Бен, який дивився в підвал між ними, побачив вугільний бункер. Він відчував збудження, не тільки страх і збудження це його тішило, причому інтуїтивно він розумів, що причина – цей самий вугільний бункер. Купа вугілля була для нього якоюсь відомою пам'яткою, про яку він тільки читав або чув від інших.
  
  Білл розвернувся і ногами вперед легко сковзнув через вікно в підвал. Беверлі віддала «Яблучко» Бену, стиснувши його руку навколо п'яти, щоб кулька опинився в кулаці.
  
  – Передаси рогатку мені в ту саму секунду, коли я встану на землю, – звеліла вона. – В ту саму секунду.
  
  – Зрозумів тебе.
  
  Униз вона зісковзнула так само легко і невимушено, як Білл. І в один захоплюючий дух – у всякому разі, для Бена – момент її блузка вилізла з джинсів, оголивши плоский білий живіт. А потім Бен затріпотів, коли її руки торкнулися його при передачі рогатки.
  
  – Все, вона у мене. Спускайся сам.
  
  Бен розвернувся і почав протискуватися крізь вікно. Йому слід було б передбачити, що станеться: по-іншому бути і не могло. Він застряг. Його зад уперся в раму прямокутного вікна, і Бен не міг просуватися далі. Почав вилазити назад і усвідомив, до свого жаху, що вилізти-то він може, але при цьому скоріше всього сдернет з себе штани – і, можливо, труси до колін. Після чого величезних розмірів жопа засяє перед обличчям його коханої.
  
  – Поквапся! – нетерпляче кинув Едді.
  
  Бен вперся руками в землю. Спочатку не міг зрушити, але потім зад все-таки протиснувся у вікно. Джинси затиснули промежину, расплющивая яйця. Верхня рама зірвала сорочку мало не до лопаток. Тепер застрягло черево.
  
  – Втягни живіт, Стіг. – Річі істерично реготнув. – Втягни живіт, а не то нам доведеться посилати Майка за лебідкою його батька, щоб витягувати тебе звідси.
  
  – Біп-біп, Річі, – процідив Бен, скриплячи зубами. Втягнув живіт наскільки міг. До цього вкрай неприємного моменту він повною мірою не розумів, яке величезне відростив пузо. Трохи просунувся, але знову застряг.
  
  Повернув голову, борючись з панікою і клаустрофобію. Його обличчя стало яскраво-червоним і блищало від поту.
  
  – Білл! Ви Можете потягнути мене?
  
  Він відчув, як Білл ухопився за одну його кісточку, а Беверлі – за іншу. Знову, як можна сильніше, втягнув живіт. І таки протиснувся у вікно. Білл підхопив його. Вони обидва ледве не впали. На Бев Бен дивитися не міг. Ще жодного разу в житті йому не було так соромно.
  
  – Т-ти за-орядке, че-їв?
  
  – Так.
  
  Білл нервово розсміявся. Беверлі приєдналася до нього, потім навіть Бен реготнув, хоча пройдуть роки, перш ніж він зможе побачити щось веселе в цьому епізоді.
  
  – Гей! – крикнув Річі. – Едді потрібна допомога, сечете?
  
  – Ко-звичайно.
  
  Білл і Бен встали біля вікна. Едді прослизнув всередину на спині. Білл підхопив його ноги над колінами.
  
  – Дивись, що робиш, – сварливим, нервовим голосом закричав Едді. – Я боюся лоскоту.
  
  – Рамон такий щекотистый, сеньорр, – прокоментував зверху Річі.
  
  Бен обхопив Едді за талію, намагаючись не зачепити гіпс і перев'язь. На пару з Біллом вони обережно протягли Едді крізь вікно, немов труп. Едді скрикнув лише раз, і на тому спуск закінчився.
  
  – Е-Е-Едді?
  
  – Так. Все добре. Дрібниці. – Але на лобі блищали великі краплі поту, і дихав він прискорено і зі свистом. Він оббіг поглядом підвал.
  
  Білл знову відступив від вікна. Беверлі стояла поруч з ним, тепер тримаючи «Яблучко» за рукоятку і за п'яту, в будь-який момент готова до пострілу. Очі контролювали весь підвал. Спустився Річі, за ним Стен і Майк. Бен позаздрив невимушеності, з якою вони це виконали. Тепер вони всі стояли в підвалі, де місяцем раніше побували Білл і Річі.
  
  У приміщенні панував морок, але не темрява. Тьмяне світло проникало крізь брудні вікна і расползался по долівці. Підвал здався Бену дуже великим, навіть занадто великим, ніби він бачив перед собою якусь оптичну ілюзію. Пилові балки перетиналися над головою. Труби, що йдуть від котла, заіржавіли. З водопровідних труб звисали якісь білі ганчірки. Запах залишався і в підвалі. Огидно брудний запах. «Воно тут, точно, – подумав Бен. – Так, тут».
  
  Білл попрямував до сходів. Решта рушили за ним. Він зупинився біля першої сходинки, глянув під неї. Засунув ногу і щось виштовхнув. Всі втупилися на цей предмет. Білу клоунську рукавичку, тепер запачканную пилом і брудом.
  
  – На-аверх.
  
  Сходи вивела їх в брудну кухню. Посередині, на покоробившемся лінолеумі, стояв дерев'яний стілець з прямою спинкою. Інший меблів не було. В куті лежали порожні пляшки. Бен помітив, що їх вистачало і в коморі. Він відчував запах спиртного, в основному вина, і давно викурених сигарет. Ці запахи переважали, але відчувався і інший запах. І він ставав все сильніше.
  
  Беверлі підійшла до шафок на стіні, відкрила один. Пронизливо закричала, коли чорно-коричнева амбарна щур стрибнула їй мало не в обличчя. Щур приземлилася на стільницю і оглянула їх чорними оченятами. Все ще кричачи, Беверлі підняла «Яблучко», розтягла гумку.
  
  – НІ! – проревів Білл.
  
  Вона повернулася до нього, на блідому обличчі читався жах. Потім кивнула і розслабила руку – срібний кулька раніше був у п'яті. Але Бен подумав, що до пострілу залишалося зовсім нічого. Беверлі позадкувала, натрапила спиною на Бена, підстрибнула. Він обняв її рукою, міцно.
  
  Щур пробігла всю стільницю, зістрибнула на підлогу, забігла в комору і зникла.
  
  – Воно хотіло, щоб я вистрілила, – говорила Беверлі ледь чутно. – Щоб витратила половину нашого боєзапасу на щура.
  
  – Так, – кивнув Білл. – Це ка-ак у тренувальному центрі ФБР в До-До-Квантіко, в ка-аком-то з-сенсі. Вони осылают ті-ебя з цієї бу-утафорской вулиці і по-одсовывают тобі цілі. І ти ті-еряешь ба-алли, якщо з-стріляєш у добропорядних громадян, а не в п-злочинців.
  
  – Я не зможу цього зробити. – Беверлі трохи не плакала. – Тільки все зіпсую. На, бери.
  
  Вона простягнула йому «Яблучко», але Біл похитав головою:
  
  – Т-ти до-олжна, Бе-е-еверли.
  
  З-за дверцят одного із столиків почувся писк. Річі попрямував туди.
  
  – Дуже близько не підходь! – гукнув Стен. – Воно може...
  
  Річі заглянув за дверцята, на обличчі відбилося огиду. Він зачинив дверцята зі стуком, відлуння якого рознеслося по всьому будинку.
  
  – Крысеныши. – По голосу відчувалося, що його нудить. – Ніколи стільки не бачив... мабуть, ніхто не бачив. – Він потер губи тильною стороною долоні. – Їх там сотні. – Він оглянув усіх, куточок рота сіпнувся. – Їх хвости... вони всі заплуталися, Білл, заплуталися в клубок, – Річі скорчила гримасу, – як змії.
  
  Вони подивилися на дверцята шафки, з-за якої раніше долинав вереск. «Пацюки", – подумав Бен, дивлячись на бліде обличчя Білла і, за його плечем, посеревшее – Майка. – Всі бояться щурів. Воно це теж знає».
  
  – По-ошли. Т-т-тут, на Ній-їй-ейболт-стріт, ве-е-сельє не припиняється.
  
  Вони рушили в передпокій. Тут неприємно перемішувалися запахи гниючої штукатурки і сечі. Крізь брудні шибки вони бачили вулицю і велосипеди. Бев і Бен поставили свої на підставки, Білл – притулив до корявому клену. Бен подумав, що велосипеди від нього за тисячу миль, немов він дивився на них із зворотного боку підзорної труби. Пустельна вулиця з "дірками" асфальту на бруківці, вицвіле спекотне небо, мірний гул локомотива... все це здавалося йому мареннями, галюцинаціями. Що було реальним – так це брудна передпокій з її смородом і тінями.
  
  В одному кутку лежала купа коричневого скла – биті пивні пляшки.
  
  В іншому – насичений вологою і набряклий еротичний журнал формату «дайджест». На обкладинці жінка нахилилася над стільцем. Її спідниця задерлася, демонструючи верхній обріз сітчасті панчохи і чорні трусики. Картинка не здалася Бену особливо сексуальної, і він не зніяковів, коли Беверлі подивилася на неї. Від вологи шкіра жінки стала жовтою, а сама обкладинка скривилася, від чого на обличчі жінки з'явилися зморшки. Її хтива посмішка перетворилася на хтиву гримасу мертвої повії.
  
  (Роки потому, коли Бен згадував цю історію, Бев раптом пронизливо скрикнула, чому всі здригнулися – вони швидше не слухали історію, а заново переживали ті події. «Це була вона! – вискнула Бев. – Місіс Керш! Це була вона!»)
  
  І поки Бен дивився, молода/стара повія з обкладинки еротичного журналу підморгнула йому. Замахав задом в непристойній запрошенні.
  
  Похолодівши, але весь в поту, Бен відвернувся.
  
  Білл відчинив двері ліворуч від себе, і слідом за ним вони увійшли в кімнату зі склепінчастою стелею, яка колись була вітальні. М'яті зелені штани звисали з люстри. Як і підвал, кімната здалася Бену занадто великий, довгій, як товарний вагон. Набагато довшою, ніж будинок, яким він виглядав зовні...
  
  «Так то зовні, – заговорив в голові новий голос, жартівливий, верескливий, і Бен раптово усвідомив, чого в душі все оніміло – він чув самого Пеннівайза. Клоун говорив з ним по якомусь невідомому внутрішньому радіо. – Зовні все здається меншим, ніж насправді, вірно, Бен?»
  
  – Іди, – прошепотів він.
  
  Річі – блідий, напружений – повернувся до нього:
  
  – Ти щось говориш?
  
  Бен похитав головою. Голос пропав. Бен подумав, що це важливо. Це добре. Але при цьому
  
  (зовні)
  
  він все зрозумів. Будинок цей – особливе місце, якийсь портал, можливо, один з багатьох, через який Воно знаходило шлях у зовнішній світ. Цей смердючий, гниючий будинок, де все було не так. Він не тільки здавався дуже великим; стіни та стелю не перетиналися під тими кутами, перспектива порушувалася. Бен тільки минув двері з передпокою до вітальні, і від інших його відділяла відстань, чи не більше, ніж Бессі-парк... але, віддаляючись, вони, здавалося, збільшувалися, замість того, щоб ставати менше. Пол став похилим і...
  
  Майк обернувся.
  
  – Бен! – крикнув він, і Бен побачив на його обличчі тривогу. – Доганяй! Ми втратимо тебе!
  
  Бен ледь зміг розчути останнє слово. Воно насилу досягла його вуха, наче інших відносив швидкий поїзд.
  
  Раптово перелякавшись, Бен кинувся бігти. Двері за його спиною зачинилися з глухим стуком. Він закричав... і що-то, здавалося, пролетів по повітрю у нього за спиною, роздувши сорочку. Він озирнувся, але нічого не побачив. Тим не менш сумнівів у тому, що щось пролетіло, у нього не виникло.
  
  Він наздогнав своїх друзів. Захекавшись, жадібно ковтаючи повітря, і міг би заприсягтися, що пробіг не менше півмилі... але, озирнувшись, побачив, що дальня стіна вітальні від нього в якихось десяти футах.
  
  Майк вхопив його за плече, стиснув мало не до болю.
  
  – Ти налякав мене, чол. – Річі, Стен і Едді здивовано витріщились на Майка. – Він був таким маленьким, – пояснив Майк. – Немов відстав на милю.
  
  – Білл!
  
  Білл озирнувся.
  
  – Ми повинні стежити за тим, щоб всі трималися поруч один з одним. – Бен важко дихав. – Це місце – як дзеркальний лабіринт на ярмарку чи щось таке. Ми можемо загубитися. Я думаю, Воно хоче, щоб ми загубилися. Розділилися.
  
  Білл якусь мить дивився на нього, щільно стиснувши губи.
  
  – Добре. Ми‐всі де-ержимся один одного. Ніхто не про-відділяється.
  
  Вони всі кивнули, перелякані, збившись у купку біля дверей вітальні. Стен торкнувся рукою пташиного атласу в задньому кишені. Едді тримав у руці інгалятор, стискав його, розтискав, знову стискав і розтискав, як дохляк вагою в дев'яносто вісім фунтів, намагається наростити м'язи з допомогою тенісного м'яча.
  
  Білл відкрив двері, і вони побачили вузький коридор. Шпалери з гірляндами троянд і ельфами в зелених шапочках відклеювалися від пропитавшейся водою штукатурки. На стелі жовтіли нерівні плями протікання. Тьмяне світло пробивалося крізь брудне вікно в іншому кінці коридору.
  
  Раптово коридор почав збільшуватися. Стеля піднявся, йдучи вгору зі швидкістю ракети. Розміри дверей росли разом з йдуть стелею. Особи ельфів витягувалися, робилися ворожими, очі перетворилися в кровоточать чорні діри.
  
  Стен закричав і закрив руками очі.
  
  – Е-е-це не на-а-а-АСТОЯЩЕЕ! – вигукнув Білл.
  
  – Справжнє! – крикнув у відповідь Стен, закриваючи очі маленькими кулачками. – Справжнє, ти це знаєш. Господи, я сходжу з розуму, це безумство, це божевілля...
  
  – З-з-дивись! – проревів Білл Стену, всім іншим, і Бен, у якого паморочилася голова, побачив, як Білл присів, а потім підстрибнув, витягнувши над собою стиснуту в кулак руку. Спочатку його кулак не торкався нічого, а потім почувся сильний удар. Побілка посипалась з того місця, де більше не було стелі... а потім він з'явився. Коридор знову став коридором, вузьким, з низькою стелею, брудним. Але стіни вже не йшли в вишину. І Білл стояв перед ними, дивлячись на них, похитуючи закривавлену руку, обсипану побілкою. А над його головою в м'якій від вогкості штукатурці відбився чіткий слід його кулака.
  
  – Не-е-е-а-астоящее, – повторив він Стену, їм усім. – Всього лише ло-ожная-і-ичина. Як хе-е-е-эллоуиновская ма-маска.
  
  – Для тебе – можливо, – тупо відповів Стен. На його обличчі відбивалися потрясіння і жах. Він озирався, наче вже не розуміючи, де знаходиться. Дивлячись на Стена, відчуваючи кислий запах поту, що струмує з його пір, Бен, якого перемога Білла переповнила радістю, знову злякався. Стен впритул підійшов до граничної межі. Ще трохи, і він заб'ється в істериці, можливо, почне кричати, і що тоді буде?
  
  – Для тебе, – повторив Стен. – Але, якщо б я спробував таке зробити, нічого б не вийшло. Тому що... у тебе був брат, Білл, а у мене немає нікого. – Він знову озирнувся, спочатку подивився у вітальню, повітря в якій став темно-коричневим, таким густим і туманним, що вони ледь розрізняли двері, через яку входили, потім перевів погляд на коридор, більш світлий, але при цьому і якийсь темний, якийсь брудний, якийсь абсолютно божевільний. Ельфи танцювали на відшаровуються шпалери під гірляндами троянд. Сонце світило в скла вікна в дальньому кінці коридору, і Бен знав: якщо вони дійдуть до вікна, то побачать здохлих мух... розбите скло... і що ще? Дошки розсунуться, скидаючи їх у смертельну темряву, де загребущі пальці чекали, щоб схопити всіх і кожного? Стен, звичайно, прав, Господи, ну як вони могли піти в лігво Воно, прихопивши з собою два ідіотських срібних кульки і гребаной рогатку?
  
  Він бачив, як паніка Стена перескакує від одного до другого, до третього, зовсім як пожежу в преріях, роздмухуваний вітром. Від паніки округлилися очі у Едді, відвисла щелепа у Бев, немов вона ахнула і забула закрити рот, а Річі обома руками підштовхнув окуляри на переніссі і почав вертіти головою, вишукуючи переслідує їх диявола.
  
  Вони тремтіли, готові кинутися врозтіч, забувши попередження Білла триматися разом. Вони прислухалися до набрав силу урагану вітру паніки. Немов уві сні Бен почув голос міс Дейвіс, помічника бібліотекаря, читаючої маленьким діткам: «Хто йде по моєму мосту?» І він бачив їх, малюків, зовсім крихт, наклоняющихся вперед, із застиглими і серйозними обличчями, а в їх поглядах стояв вічний питання будь-якої казки: обведуть монстра навколо пальця... чи Воно наб'є черево?
  
  – У мене нікого немає, – проверещал Стен Уріс і раптом став таким маленьким, зовсім маленьким, щоб прослизнути в щілину між мостинами, немов лист. – У тебе був брат, чол, але у мене нікого немає!
  
  – Е-е-є! – проволав у відповідь Білл. Він схопив Стена, Бен вирішив, що зараз Білл вріже йому, і подумки застогнав: «Ні, Білл, будь ласка, так вчинив би Генрі, якщо ти це зробиш, Воно вб'є всіх нас прямо зараз».
  
  Але Білл не вдарив Стена, грубо розгорнув її спиною до себе і витягнув книгу із задньої кишені джинсів.
  
  – Віддай! – закричав Стен і заплакав. Всі інші застигли як громом уражені, а потім відсахнулися від Білла, очі якого горіли і лоб світився, як лампа. Він простягнув атлас Стену, як священик простягає хрест, відганяючи вампіра.
  
  – У тебе е-е-є пті-і-і-і...
  
  Він підняв голову, жили на шиї набрякли, як канати, кадик стирчав наконечник стріли, вонзившимся в горло. Бена переповнювали страх і жалість до свого друга Біллу Денбро; але при цьому він відчував неймовірне полегшення. Хіба він засумнівався в Білле? Хто-небудь з них засумнівався? «Ох, Білле, скажи, будь ласка, хіба ти не можеш сказати?»
  
  І якимось дивом Білл зміг.
  
  – У тебе є ПТІ-І-І-ЯЗАЛЬНИЦІ! Твої ПТІ-ТА-ЯЗАЛЬНИЦІ!
  
  Він засунув книжку в руки Стена. Той взяв атлас, втупився на Білла. На його щоках блищали сльози. Він так міцно стиснув книжку, що побіліли кісточки пальців. Білл дивився на нього. Потім оглянув інших.
  
  – По-о-ошли.
  
  – Птахи допоможуть? – запитав Стен. Тихо й хрипко.
  
  – У Водонапірній башті вони допомогли, так? – нагадала Беверлі.
  
  Стен невпевнено подивився на неї.
  
  Річі ляснув його по плечу.
  
  – Пішли, Стэнище. Ти чоловік або миша?
  
  – Скоріше чоловік, – тремтячим голосом відповів Стен, лівою рукою витираючи з обличчя сльози. – Наскільки я знаю, миші не обкладають штани.
  
  Вони розсміялися, і Бен міг заприсягтися, що відчув, як будинок подається від них, подається від цього звуку. Майк обернувся.
  
  – Ця велика кімната. Та, через яку ми тільки що пройшли. Подивіться!
  
  Вони подивилися. Вітальня почорніла. Її заповнив не дим, не якийсь газ; її заповнила чорнота, чи не тверда чорнота. Повітря, який начисто позбавили світла. І ця чорнота, здавалася, насувалася на них, коли вони вдивлялися в неї, чи не обліплювала їх особи.
  
  – Пішли так-альше.
  
  Вони відвернулися від чорноти і попрямували коридором. У нього виходили три двері, дві – з брудно-білими порцеляновими ручками, третя – з дірочкою, через яку проходила вісь ручки. Білл ухопився за першу ручку, повернув, відкрив двері. Бев трималася впритул, піднявши «Яблучко».
  
  Бен відсахнувся, відчуваючи, що інші роблять те ж саме, вони всі скупчилися за спиною Білла, як перелякані куріпки. Двері вели в спальню, всю обстановку якої становив брудний, в плямах, матрац. Від сталевих пружин залишилися одні спогади у вигляді іржавих кіл на жовтій оббивці матраца. За єдиним вікном гойдалися і кивали соняшники.
  
  – Тут нічого... – почав Білл, і тут же оббивка почала ритмічно надуватися і здуватися, а потім різко розірвалася посередині. Чорна липка рідина вихлюпнулася з матраца, ще сильніше замазати оббивку, потім потекла на підлогу, двері, викидаючи довгі веревкообразные щупальця.
  
  – Закрий її, Білл! – прокричав Річі. – Закрий цю гребаной двері!
  
  Білл зачинив її, озирнувся на них і кивнув:
  
  – Пішли.
  
  Він ледве встиг доторкнутися до ручки другий двері – з іншого боку вузького коридору, – коли з-за тонкого дерева донісся і почав набирати силу лютий крик.
  
  
  
  9
  
  Навіть Білл відсахнувся від цього наростаючого, нелюдського звуку. Бен відчував, що цей тріск може звести його з розуму; перед уявним поглядом виник поджидающий їх за дверима гігантський цвіркун, як у фільмі «Початок кінця», де з-за радіації всі комахи стали великими, чи, може, в «Чорному скорпіоні», або ще в одному, про мурахах в зливової каналізації Лос-Анджелеса. Він не зміг би навіть втекти, якби моторошне трещащее чудовисько вибило двері і почав гладити його величезними волохатими лапами. Він невиразно чув, як поруч Едді часто і зі свистом всмоктує повітря.
  
  Крик наростав, не втрачаючи тріскучою, насекомной складової. Білл відійшов ще на крок, кров відлила від обличчя, очі вилізли з орбіт, губи перетворилися в ліловий шрам під носом.
  
  – Застрели цю тварюку, Беверлі! – почув Бен власний крик. – Застрели її через двері, застрели, поки вона не схопила нас! – А сонячні промені падали на підлогу коридору крізь брудне вікно в дальньому кінці важким тисне тягарем.
  
  Беверлі підняла рогатку, немов загипнотизированная, а тріск ставав все голосніше, голосніше, голосніше...
  
  Але перш ніж вона до відмови розтягла гумку, Майк закричав:
  
  – Ні! Ні, Бев! Господи! Щоб я здох! – І, неймовірно, Майк засміявся. Протиснувся вперед, взявся за ручку, повернув, штовхнув двері. Вона зі скрипом вийшла з набряклої від вогкості дверної коробки. – Це ж лосина дудка. Лише лосина дудка, нічого більше. Щоб відлякувати ворон!
  
  За дверима вони побачили порожню кімнату. На підлозі лежала банку з-під «Стерні» з відрізаними денцями. Посередині в банку натягнули вощений мотузку, кінці зав'язали зовні, у пробитих дірок. І хоча ніякого вітру в кімнаті не було – єдине вікно закрите і забито дошками, світло проникало лише в щілини окремими променями, – джерелом цього моторошного тріска, звичайно ж, служила банку.
  
  Майк підійшов і з силою штовхнув її. Тріск припинився, як тільки банку полетіла в дальній кут.
  
  – Всього лише лосина дудка. – Він повернувся до решти, немов вибачаючись. – Ми ставимо їх на лякала. Пустяковина. Дешевий трюк. Але я-то не ворона. – Він глянув на Білла, більше не сміючись, але посміхаючись. – Я все ще боюся Воно – думаю, ми всі боїмося, але Він теж боїться нас. І, по правді кажучи, думаю, сильно боїться.
  
  Білл кивнув:
  
  – Я-оже т-так ду-думаю.
  
  Вони рушили до дверей у кінці коридору, і коли Бен побачив, як Білл сунув палець у дірку, що залишилася на місці дверної ручки, він зрозумів, що там все і закінчиться: за цими дверима жодні трюки їх чекати не будуть. Засмерділо ще сильніше, і посилилося грізне відчуття, що дві протиборчі сили змикаються навколо них. Бен подивився на Едді: одна рука на перев'язі, друга стискає інгалятор. Подивився на Бев – вона стояла з іншого боку, бліда, підняла рогатку, яка нагадувала вилку. Подумав: «Якщо нам доведеться бігти, я спробую захистити тебе, Беверлі. Клянуся, постараюся».
  
  Вона, мабуть, почула його думку, тому що повернулася і натужно посміхнулася йому. Бен усміхнувся у відповідь.
  
  Білл потягнув двері на себе. Петлі туго заскрипіли й замовкли. За дверима знаходилась ванна кімната... якась дивна. Хто-то в ній щось розбив – спочатку Бен зрозумів тільки це. Не пляшку... а що?
  
  Всюди, злобно виблискуючи, лежали білі крихти й уламки. Потім Бен зрозумів. Дійсно чисте безумство. Він розсміявся. Річі приєднався до нього.
  
  – Хто дозволив дідусеві пропердеться, – висловив своє припущення Едді. Майк, сміючись, закивав. Стен посміхнувся. Тільки Білл і Беверлі залишалися похмурими.
  
  Підлогу усеивали дрібні осколки фаянсу. Все, що залишилося від вибуху унітаза. Нахилений бачок стояв в калюжі води. Не розбився він тільки тому, що туалет стояв у кутку і бачок зісковзнув по стінці.
  
  Вони стовпилися позаду Білла і Беверлі, під ногами хрустіли осколки фаянсу. «Хто б це не був, – подумав Бен, – унітаз він розніс вщент». Уявив собі Генрі Бауэрса, кидає в унітаз два або три феєрверку М‐80, захлопывающего кришку сидіння і удирающего з усіх ніг. А що ще, крім динаміту, могло так розвалити унітаз? Кілька важких шматків залишилося, але буквально декілька. Велика частина унітазу перетворилася на дрібні осколки, що чимось нагадують дротики, якими стріляють з духових трубок. Шпалери (ті ж гірлянди троянд і танцюють ельфи) испещрили дірки. Виглядали вони так, наче хтось вистрілив з дробовика, але Бен розумів, що це все ті ж осколки фаянсу, вогнанные у стіни силою вибуху.
  
  Ванна стояла на фігурних ніжках у вигляді лап, і бруд довгі роки збиралася між тупих кігтів. Бен заглянув у неї і побачив на дні шар піску і бруду. Зверху на них дивилася іржава душова головка. Раковина і шафка-аптечка над нею залишилися недоторканими. За відкритими дверцятами шафки вони бачили порожні полиці з маленькими кільцями іржі там, де раніше стояли пляшки.
  
  – Я б не підходив близько, Великий Білл! – з тривогою вигукнув Річі, і Бен озирнувся.
  
  Білл наближався до зливного отвору в підлозі, над яким раніше стояв унітаз. Він нахилився над ним... потім повернувся до решти.
  
  – Я з-чую ра-аботающие на-асосы... як в Пу-устоши!
  
  Бев підійшла до Білла. Бен ступив за неї, і так, почув мірне гудіння. Та тільки, луною проносячись по трубах, воно зовсім не скидалося на роботу машин. Здавалося, ці звуки видає щось живе.
  
  – О-О-звідти Воно п-приходило. – Особа Білла смертельно побіліла, але очі яскраво блищали від збудження. – Звідти Воно п-приходило в той де-ень, і звідти Воно п-приходить в‐завжди! З ка-а-анализации!
  
  Річі покивав.
  
  – У підвалі ми Воно не побачили. Воно спустилося по сходах. Тому що в будинок приходило звідси.
  
  – І це зробило Воно? – запитала Беверлі.
  
  – Воно то-про-оропилось, ду-думаю, – серйозним голосом відповів Білл.
  
  Бен заглянув в трубу. Діаметром приблизно в три фути і чорну, як шахта. Внутрішню керамічну поверхню покривала скоринка чогось такого, про що не хотілося й думати. Піднімаючись з труби гудіння діяло гіпнотично... і раптово він щось побачив. Не тими очима, якими дивився на світ, спочатку не ними, але третім оком, глибоко упрятанным в розумі.
  
  Воно мчало до них, наближалося зі швидкістю експреса. Воно у своєму природному вигляді, яким би воно не було: інший вигляд, побачене з їх думок, Воно прийняло б тільки по приїзду сюди. Воно наближалося, піднімаючись з брудних труб і чорних катакомб, очі Воно виблискували звіриним жовтувато-зеленим світлом; наближався, наближався; Воно наближалося.
  
  А потім – спочатку як іскри – він побачив в цій темряві очі Воно. Вони набули форми – блискучі і злісні. До гудіння машин долучився новий звук: «У-У-у-у-у-у...» – з каналізаційної труби дихнуло смородом, і Бен подався назад, кашляючи і задихаючись.
  
  – Воно близько! – прокричав він. – Білл, я бачив Воно, зовсім поруч!
  
  Беверлі підняла рогатку.
  
  – Добре.
  
  Щось вирвалося з каналізаційної труби. Бен, коли пізніше намагався відновити в пам'яті це перше зіткнення з Воно, зміг згадати тільки якусь сріблясто-білу форму. Не примарну – цілком матеріальну, і Бен відчував, що під цією оболонкою ховається щось ще, не менш реальне... але її очі не могли розгледіти те, що він бачив перед собою, у всякому разі, досить точно.
  
  Потім Річі позадкував, його обличчя перетворилося на маску жаху, і він закричав: «Перевертень! Білл! Це Перевертень! Підліток-перевертень!» І раптово мінливість форми зникла, прийнявши єдиний образ для Бена і для всіх інших. Вони всі побачили Воно, яким його бачив Річі.
  
  Перевертень височів над каналізаційною трубою, поставивши волохаті ноги по обидві її сторони, де раніше кріпився унітаз. Зелені очі Воно виблискували на звірячої морди. Впасти Вона розкрилася, і крізь зуби сочилася жовтувато-біла піна. Пролунало громове ревіння. Перевертень-Воно простягнуло руки до Беверлі, манжети шкільного піджака задралися, оголюючи вкриті шерстю передпліччя. Пахло від Воно жаром, сирою землею і вбивством.
  
  Беверлі закричала. Бен схопив її ззаду за блузку і рвонув на себе так сильно, що шви під пахвами лопнули. Пазуриста лапа розітнула повітря в тому місці, де миттю раніше стояла Беверлі. Її відкинуло на стіну. Срібний кулька вискочив з п'яти «Яблучка». На мить блиснув у повітрі. Майк, швидше швидкого, зловив його і повернув Беверлі.
  
  – Стріляй, бебі. – Голос його звучав цілком спокійно; навіть розмірено. – Стріляй негайно.
  
  Перевертень знову заревів, і рев цей перейшов у леденить душу виття. Морду він підкинув до стелі.
  
  Виття змінився сміхом. Воно стрибнуло на Білла, коли Білл обернувся, щоб поглянути на Беверлі. Бен штовхнув Білла, і той розпластався на підлозі.
  
  – Пристрель Воно, Бев! – крикнув Річі. – Заради Бога, пристрель Воно!
  
  Перевертень рвонувся вперед, і у Бена не виникло сумнівів, ні тоді, ні потім, що Воно точно знало, хто командує парадом. Воно хотіло дістатися саме до Білла. Беверлі розтягла гумку і вистрілила. Кулька полетів, і знову мимо цілі, тільки на цей раз траєкторія його руху не викривилася. Кулька розминувся з більше ніж на фут, пробив дірку в шпалерах над ванною. Білл – до його рук прилипли шматочки фаянсу, в десятку місць порізавши шкіру до крові, – голосно вилаявся.
  
  Перевертень різко повернув голову. Його блискучі зелені очі втупилися на Беверлі. Автоматично Бен затулив її, поки вона полізла в кишеню за другим срібним кулькою. Джинси на ньому були дуже вузькі. І наділа вона їх не для того, щоб когось подратувати своєї фігуркою; як і у випадку з шортами, які були на ній у день Патріка Хокстеттера і його холодильника, їй довелося одягати куплене в минулому році. Пальці зімкнулися на кульці, але він тут же вислизнув. Вона схопила його знову, витягла, вивернувши кишені, і на підлогу посипалися чотирнадцять центів, два корінці квитків в «Аладдін» і шовна пил.
  
  Вовкулака стрибнув на Бена, який стояв перед Беверлі, захищаючи її... і перекриваючи лінію вогню. Голова Вовкулаку трохи схилилася набік, як у хижака, що зібрався вчепитися в жертву, щелепи клацали. Бен простягнув руки до Воно. В його реакції не залишилося місця для жаху – він відчував тільки прочищавшую мізки злість, змішане з подивом і усвідомленням того, що час раптово і незрозуміло зупинилося. Він вчепився руками в грубу шерсть – «Шкура, – подумав він, – я тримаю Воно за шкуру», – і відчув над нею міцну кістка черепа Воно. Бен відштовхував цю вовчу голову з усієї сили, але, нехай він і був великим хлопчиком, без жодного результату. І якщо б він не відступив та не втиснувся спиною в стіну, тварь перегризла їй горло.
  
  Воно рушило на Бена, виблискуючи зеленувато-жовтими очима. Воно гарчало при кожному видиху. Воно смерділо стічними водами і чимось ще, якимось незвичайним, неприємним запахом, начебто гниючого фундука. Важка лапа Вона піднялася, і Бен зробив усе, що міг, щоб відскочити в сторону. Лапа зі здоровенними кігтями прокреслила безкровні рани по шпалерам і вологій штукатурці під ними. Бен смутно почув голосний крик Річі, Едді вимагав від Беверлі, щоб та стріляла, стріляла. Але Беверлі не вистрілила. У неї залишався тільки один-єдиний шанс. Значення це не мало; вона збиралася зробити так, щоб цього пострілу їй вистачило. Зникло все, що заважало їй дивитися на світ, став раптом дивно опуклим і рельєфним; ніколи пізніше не побачить вона так чітко прокреслені три виміри реальності. Вона знала кожен відтінок, кожен кут, кожне відстань. Страх пішов. Беверлі охопив мисливський азарт, вона відчувала впевненість у швидкому і вдалого завершення полювання. Пульс сповільнилося. Істерична тремтіння в руці, що тримає «Яблучко», ослабла і пропала. Тепер вона могла точно наводити рогатку на ціль. Беверлі глибоко вдихнула. Їй здавалося, що легені ніколи не заповняться до кінця. Смутно, здалеку, вона чула якісь хлопки. Не важливо, що б вони не означали. Вона посунулася вліво, чекаючи, коли неймовірна голова Перевертня потрапить у зазор між зубцями «вилки» поверх гумки, що прийняла форму розтягнутої літери «V».
  
  Лапи Перевертня знову опустилися. Бен спробував підпірнути під них... але раптом Воно схопило його. Смикнуло на себе, як ганчір'яну ляльку. Щелепи розкрилися.
  
  – Негідник...
  
  Бен тицьнув великим пальцем в око Воно. Чудовисько взревело від болю, і пазуриста лапа продерла хлопчикові светр. Бен втягнув живіт, але один кіготь прокреслив обпалює лінію болю по грудях і животу. Кров полилася на штани, кросівки, на підлогу. А Перевертень відкинув його у ванну. Бен вдарився головою, перед очима спалахнули зірки, йому вдалося сісти, він побачив, що на коліна тече кров.
  
  Перевертень розвернувся. З незвичайною ясністю Бен зазначив, що на ньому вилинялі джинси «Леві Страусс», з расползшимися швами. Червона, в соплях, бандана, яку міг би носити машиніст, стирчала з задньої кишені. На спині срібно-оранжевого шкільного піджака Воно Бен прочитав: «КОМАНДА ВБИВЦЬ СЕРЕДНЬОЇ ШКОЛИ ДЕРРІ». Нижче ім'я – «ПЕННІВАЙЗ». І під ними, по центру, номер: 13.
  
  Воно знову рушило на Білла. Він встиг піднятися і тепер стояв спиною до стіни, пильно дивлячись на Воно.
  
  – Пристрель його, Беверлі! – знову крикнув Річі.
  
  – Біп-біп, Річі, – почула вона голос, що долинув з відстані тисячі миль. Голова Перевертня раптово з'явилася в «вилці». Вона примружила око поверх п'яти і відпустила її. Тремтіння в руках зникла повністю. Вона вистрілила плавно і природно, як стріляла по банкам на звалищі в той день, коли вони визначали, хто з них самий влучний.
  
  Бен встиг подумати: «Ох, Беверлі, якщо ти промажеш на цей раз, нам усім кінець, і я не хочу помирати в цій брудній ванні, але не можу з неї вилізти». Беверлі не промахнулася. Круглий очей – не зелений, а убивчо-чорний – раптово з'явився з центру носа Воно: Беверлі цілилася в праве око, але потрапила на півдюйма лівіше.
  
  Крик Воно – майже людський крик подиву, болю, страху і люті – ледь не оглушив їх. У Бена від цього крику задзвеніло у вухах. А потім ідеально кругла діра в носі Вона зникла, прихована потоком крові. Ні, кров не текла – била із рани фонтаном, немов під високим тиском. Кров Воно облила волосся і обличчя Біла. «Не важливо, – істерично подумав Бен. – Не хвилюйся, Білл. Все одно ніхто не побачить цієї крові, коли ми вийдемо звідси. Якщо вийдемо».
  
  Білл і Бев рушили на Перевертня, а за їх спинами пронизливо закричав Річі:
  
  – Стріляй в Воно знову, Бев! Убий!
  
  – Убий Воно! – крикнув Майк.
  
  – Так, убий Воно! – підтримав його Едді.
  
  – Убий! – вигукнув Білл, його рот зігнувся в тремтячу дугу. Волосся усыпала жовтувато-біла пил штукатурки. – Убий Воно, Бев! Не дай піти!
  
  «Стріляти нічим, – незв'язно подумав Бен, – буханців не залишилося. Що ви таке говорите, як вона може вбити Воно?» Але він подивився на Беверлі і зрозумів. І якщо б його серце і до цієї миті не належало їй, воно відразу ж стало її. Вона знову розтягла гумку. Пальці стискали п'яту, приховуючи, що в ній порожнеча.
  
  – Убий Воно! – крикнув Бен і незграбно поліз через край ванни. Його джинси і труси промокли від крові і прилипли до тіла. Він поняття не мав, у нього серйозна рана чи ні. Біль обпекла його на самому початку, а потім начебто і пройшла, але крові-то вилилося неміряно.
  
  Зеленуваті очі Перевертня перебігали з одного на іншого, тепер крім болю в них читалася і невпевненість. Кров раніше потужним потоком лилася на піджак.
  
  Білл Денбро посміхнувся. М'якою, чарівною посмішкою... але очей вона не торкнулася.
  
  – Не слід було тобі починати з мого брата, – сказав він. – Відправ цього виродка в пекло, Беверлі.
  
  Невизначеність зникла з очей чудовиська – Воно повірило. Плавно, одним рухом, повернулася і пірнуло в каналізаційну трубу. На ходу змінюючись. Формений піджак середньої школи Деррі розчинився в шкурі, обидва знебарвилися. Череп Воно витягнувся, наче зроблений з воску, який розм'як і потік. І силует Воно змінився. На мить Бену здалося, що він ледь не побачив справжню форму Воно, і серце зашлось у нього в грудях, примусивши жадібно хапати ротом повітря.
  
  – Я вб'ю вас усіх, – долинув з каналізаційної труби гучний голос. Грубий, жорстокий, нелюдський. – Уб'ю вас всіх... уб'ю вас всіх... уб'ю вас всіх... – Слова затихали, розмивалися, зникали, поки повністю не розчинилися в гулі машин, який піднімався по трубах.
  
  Будинок, здавалося, тяжко, нечутно осел. Але він не осідав – усвідомив Бен, – він якимось незбагненним чином стиснувся, повертаючись до звичайних розмірів. Звалилися магічні чари, якими Воно користувалося для того, щоб будинок 29 по Нейболт-стріт здавався більшим, ніж був насправді. Будинок стиснувся, як еластік. Знову став звичайним будинком, в якому пахло цвіллю і гниллю, кинутим житлом, який іноді залазили пияки і волоцюги, щоб випити. Поговорити і провести ніч під дахом, а не під дощем.
  
  Воно пішло.
  
  І після відходу Воно тиша здавалася дуже гучною.
  
  
  
  10
  
  – М-ми до-олжны про-звідси з-з-змотуватися. – Білл підійшов до ванни, з якої намагався вибратися Бен, і схопив його за руку. Беверлі стояла близько каналізаційної труби. Подивилася на себе, і холоднокровність зникло спалахом, яка, здавалося, перетворила її шкіру в теплий панчоху. Мабуть, спрацював той глибокий вдих. Звуки, які вона чула... це відлітали гудзики з блузки. Відлетіли всі до єдиної. Тепер блузка розкрилася, і маленькі груди стирчали назовні. Беверлі запахнула підлоги.
  
  – Рі-і-ічі – гукнув Білл. – Допоможи мені з Бе-еном. Він ран...
  
  Річі підскочив до нього, потім Стен і Майк. Вчотирьох вони поставили Бена на ноги. Едді підійшов до Беверлі і незграбно обняв її за плечі здоровою рукою.
  
  – Ти молоток, – похвалив він її, і Беверлі залилася сльозами.
  
  Бен, похитуючись, зробив два кроки до стіни і привалился до неї, щоб не впасти. Голова паморочилась. Світло то і справа мерк перед очима. Його нудило.
  
  А потім рука Білла, сильна і заспокійлива, обвила його плечі.
  
  – Тя-яжелая ра-ана, З – Стіг?
  
  Бен змусив себе подивитися на живіт. Виявив, що дві прості дії – нахилити голову і розсунути краю розрізу на светрі – зажадали від нього більше мужності, ніж знадобилося для того, щоб змусити себе ввійти в цей дім. Він очікував побачити, що половина нутрощів бовтається зовні, як безглузде вим'я. Натомість виявилося, що потік крові усох до ледь поточного струмочка. Перевертень полоснув його сильно, але не смертельно.
  
  До них підійшов Річі. Подивився на розріз, який навскіс спускався з грудей на верхню частину живота. Перевів погляд на обличчя Бена.
  
  – Воно трохи не пустило твої кишки на підтяжки, Стіг. Ти це знаєш?
  
  – Та пішов ти...
  
  Погляди їх зустрілися, вони на якийсь час завмерли, а потім разом істерично розреготалися, забризкавши один одного слиною. Річі обійняв Бена, поплескав по спині.
  
  – Ми побили Воно, Стіг! Ми побили Воно!
  
  – М-ми не-не-не-не побили Воно, – похмуро заперечив Біл. – Нам просто по-овезло. Йдемо про-звідси, по-ока Воно не на-адумало ве-ернуться.
  
  – Куди? – запитав Майк.
  
  – В Пу-устошь.
  
  Беверлі підійшла до них, як і раніше в запахнутой блузці. Її щоки яскраво горіли.
  
  – В клубний будинок?
  
  Білл кивнув.
  
  – Я можу надягти чию-небудь сорочку? – Беверлі почервоніла ще більше. Білл подивився на неї, і кров кинулася йому в обличчя. Він квапливо відвів очі, але в ту ж мить Бен все зрозумів і відчув гнітючу ревнощі. Тому що в цей самий момент Білл побачив Беверлі, який раніше її бачив тільки Бен.
  
  Інші теж подивилися і відвернулися. Річі кашлянув у долоню. Стен почервонів. І Майк Хенлон відступив на крок чи два, немов дійсно злякавшись округлості маленькій білій грудей, яка виднілася під рукою Беверлі.
  
  Беверлі підвела голову, труснула сплутаним волоссям. Як і раніше, розчервоніла і прекрасна.
  
  – Я нічого не можу вдіяти з тим, що я дівчинка... або з тим, що у мене починає рости нагорі... а тепер, будь ласка, хто-небудь може дати мені сорочку?
  
  – Ко-звичайно. – Білл вже стягував білу футболку через голову, оголюючи худу груди, на якій не становило праці перерахувати ребра, і засмаглі, в ластовинні, плечі. – Бе-ери.
  
  – Дякую, Білл. – На короткий жаркий, гарячий мить погляди їх зустрілися. На цей раз Білл не відвів очі. Дивився твердо, по-дорослому.
  
  – Пу-устяки.
  
  «Щасти тобі, Великий Білл, – подумав Бен і відвернувся від цього погляду. Він завдавав йому болю, бив у те глибоке місце, до якого не могли дістатися ніякі вампіри або перевертні. Але в той же час ніхто не відміняв таке поняття, як пристойність. Бен ще не знав значення цього слова, але ідею дуже навіть розумів: витріщатися на них в той момент, коли вони так дивляться один на одного, так само неправильно, як і витріщатися на груди Беверлі, коли вона відпустила блузку, щоб одягнути футболку Білла. – Раз вже так вийшло. Але ти ніколи не будеш любити її так, як я. Ніколи».
  
  Футболка Біла доходила Беверлі до колін. Якби не визирають з-під подолу джинси, здавалося б, що вона в комбінації.
  
  – По-ошли про-звідси, – повторив Білл. – Не з-знаю, ка-ак ва-а-а-м, але м-мені на-а-а се-ьогодні х-вистачить.
  
  Як з'ясувалося, вистачило всім.
  
  
  
  11
  
  Менш ніж через годину вони сиділи в клубному будинку, з откинутыми дверцятами та вікном. Внизу панувала прохолода, і в той день в Пустки стояла блаженна тиша. Розмовляли вони мало, занурені у свої думки. Річі і Бев передавали один одному «Мальборо». Едді приклався до інгалятора. Майк кілька разів чхнув і вибачився. Сказав, що зловив застуду.
  
  – Це все, що ти могеть зловити, сеньйор, – добродушно кинув Річі, але ніхто не засміявся.
  
  Бен все очікував, що божевільна сутичка на Нейболт-стріт у підсумку нічим не буде відрізнятися від сну. «Вона розтане і піде з пам'яті, – думав він, – як буває з поганими снами. Ти прокидаєшся, жадібно хапаючи ротом повітря, весь в поту, але через п'ятнадцять хвилин не можеш згадати, що тобі снилось».
  
  Як би не так! Все, що сталося, починаючи з того моменту, як він протиснувся у вікно підвалу, і до миті, коли Білл на кухні стільцем розбив вікно, щоб вони змогли вилізти з дому, залишалося в його пам'яті ясним і чітким. Це був не сон. І запечена рана на грудях і животі теж не була сном, і не мало значення, побачить її мати або ні.
  
  Нарешті Беверлі піднялася.
  
  – Я мушу йти додому. Хочу переодягнутися, поки не повернулася мати. Вона мене уриє, якщо побачить у хлопчачій футболці.
  
  – Урроет, сеньоррита, – кивнув Річі, – але вона урроет тебе повільно.
  
  – Біп-біп, Річі.
  
  Білл мовчки дивився на неї.
  
  – Футболку я тобі поверну, Білл.
  
  Він кивнув і махнув рукою, показуючи, що це не важливо.
  
  – Тобі не нагорит? Якщо повернешся додому без неї?
  
  – Не-ет. Вони е-ледь за-амечают, год-що я по‐про-загально е-є.
  
  Вона кивнула, прикусила пухку нижню губу, одинадцятирічна дівчинка, висока для свого віку і просто красива.
  
  – Що тепер, Білл?
  
  – Я н-не з-з-знаю.
  
  – Це не закінчилося, так?
  
  Білл кивнув.
  
  – Тепер Воно ще більше хоче дістатися до нас, – сказав Бен. – Хоче.
  
  – Отольем нові срібні кругляш? – запитала його Бев. Він виявив, що ледве може зустрітися з нею поглядом. «Я люблю тебе, Бев... дозволь мені хоча б це. Нехай у тебе буде Білл, або весь світ, чи що ти там побажаєш. Тільки дозволь мені, дозволь любити тебе, і більше мені нічого й не треба».
  
  – Не знаю, – відповів Бен. – Ми можемо, але... – Він не договорив, знизав плечима. Не міг сказати, що відчуває, не міг чітко висловити свої думки, начебто все, як у кіно про монстрів, але це ж не кіно. Мумія в дечому виглядала інакше... і ці відмінності тільки підтверджували її реальність. Те ж саме відносилося і до Перевертня – Бен міг це стверджувати, тому що бачив його паралізуючим крупним планом, якого не побачиш ні в одному кіно, навіть у тривимірному, тому що відчував кінчиками пальців підшерсток грубою і жорсткою вовни Воно, бо помітив маленький злобний помаранчевий (як помпон!) вогник в одному із зелених очей Воно. Все це було... ну... мареннями-ставшимибылью. І звернувшись в минуле, вони вислизали з-під влади грезившего, ставали смертельно небезпечними самі по собі, здатні на незалежні дії. Срібні кругляш спрацювали завдяки їх загальної – всіх сімох – вірі в те, що вони спрацюють. Але Воно кругляш не вбили. І наступного разу Він постане перед ними в новому обличчі, над яким срібло владно не буде.
  
  «Влада, сила, – думав Бен, дивлячись на Беверлі. Загалом, все нормально; її очі знову зустрілися з очима Білла, і вони дивилися один на одного так, ніби навколо нікого не залишилося. Лише одну мить, але для Бена воно розтягнулося надовго. – Все завжди впирається у владу. Я люблю Беверлі Марш, і вона має владу наді мною. Вона любить Білла Денбро, тобто він володіє владою над нею. Але, як я розумію, він на шляху до того, щоб полюбити її. Може, причина у її обличчі, в тому, як вона виглядала, коли говорила, що вона дівчинка і нічого не може з цим вдіяти. Може, справа в оголених грудей, показавшейся на секунду. Може – в тому, як вона виглядає, якщо вдало падає світло, або в її очах. Не важливо. Але якщо він починає її любити, вона починає набувати владу над ним. У Супермена є сила, але лише коли поруч немає криптоніту. У Бетмена є сила, нехай він не може літати і бачити крізь стіни. У моєї матері є влада наді мною, а у її боса на роботі – над нею. У всіх є якась влада, за винятком хіба що дітей і немовлят».
  
  Але тут він подумав, що влада є навіть у маленьких дітей: вони можуть кричати, поки ти чогось не зробиш, щоб вони заткнули.
  
  – Бен? – запитала Беверлі, дивлячись на нього. – Проковтнув язик?
  
  – Що? Немає. Я думав про силу. Силі буханців. – Білл пильно подивився на нього. – Задався питанням, звідки ця сила взялася.
  
  – О-о-от... – почав Білл і закрив рот. На обличчі відбилася задума.
  
  – Я дійсно повинна йти, – перервала паузу Беверлі. – Ще побачимось, так?
  
  – Звичайно, приходь завтра, – відповів Стен. – Ми будемо ламати Едді другу руку.
  
  Пролунав сміх. Едді зробив вигляд, що кидає в Стена інгалятор.
  
  – Тоді поки що. – І Беверлі вилізла з клубного будинку.
  
  Бен глянув на Білла і побачив, що той не сміявся. Задума не сходила з його обличчя, і Бен розумів, що йому доведеться два або три рази покликати Білла, перш ніж той відповість. Він знав, про що думав Білл; у найближчі дні він і сам буде про це думати. Не весь час, немає. Він буде розвішувати і знімати білизну на прохання матері, грати в квача і війну в Пустки, а перші чотири дні серпня, коли зарядять дощі, вони всімох влаштують божевільний марафон ігри в пачиси в будинку Річі Тозиера, будуть ставити блоки, «збивати» фішки, точно розраховувати кидок кубики з тим, щоб він ліг потрібної гранню догори. Його мати скаже йому, що, на її думку, найкрасивіша жінка Америки – Пет Ніксон, і прийде в жах, коли Бен віддасть свій голос Мерилін Монро (якщо не вважати кольору волосся, він вважав, що Бев виглядала як Мерилін Монро). Час йшов і на поїдання нескінченних солодощів – «Твінкі», «Ринг-Дингов» і «Хелл-догів», і на читання на задньому ганку науково-фантастичного роману Айзека Азімова «Лаки Старр і місяця Юпітера». Для всього цього знаходилося час, поки рана на грудях і животі гоїлася, перетворюючись у шрам і починаючи свербіти, тому що життя тривало, і в одинадцять років Бен, нехай був розумним і кмітливим, не будував планів на майбутнє. Він міг жити з тим, що сталося в будинку на Нейболт-стріт. У світі, в кінці кінців, чудес вистачало.
  
  Але випадали періоди, коли він знову ставив собі і намагався відповісти на ті ж питання: сила срібла, сила буханців – звідки береться така сила? Звідки береться будь-яка сила? Як ти її отримуєш? Як використовуєш?
  
  І йому здавалося, що їх життя, можливо, залежить від цих питань. Одного разу ввечері, коли він засинав під мірну заколисуючу дріб дощу по даху і вікон, йому прийшла в голову ще одне питання, можливо, єдиний важливе питання. Воно мало якусь реальною формою; він майже що побачив її. Побачити форму – все одно що відкрити секрет. Це справедливо і для сили? Ймовірно, так. Бо хіба невірно твердження, що сила, як і Воно, мінлива по формі? Силою може бути і дитина, кричущий в ночі, і атомна бомба, і срібний кругляш, і погляд Беверлі на Білла, і у відповідь погляд Білла.
  
  І тоді чим, чим саме була сила?
  
  
  
  12
  
  За два наступні тижні нічого особливого не сталося.
  
  
  
  Деррі: Четверта інтерлюдія
  
  Ти повинна була програти
  
  Не можна весь час вигравати.
  
  Ти повинна була програти
  
  Не можна весь час вигравати, що я говорив!
  
  Я знаю, мила моя,
  
  Я бачу, що біда гряде...
  
  118Джон Лі Хукер . Ти повинна була програти
  
  6 квітня 1985 р.
  
  Ось що я вам скажу, друзі і сусіди: сьогодні я п'яний. П'яний вщент. Житнє віскі. Пішов в «Джерело Уолліса», де почав, потім за годину до закриття заглянув у винний магазин на Центральній вулиці і купив пінту житнього віскі. Я знав, що збираюся зробити. Увечері напитися задешево, щоб вранці заплатити втридорога. І тепер він сидить, п'яний ніггер, в публічній бібліотеці після закриття. Переді мною розкрита книга, по ліву руку – пляшка «Олд Кентуккі». «Скажи всю правду і посрами диявола» – як казала моя матінка, але вона забула сказати мені що іноді тобі ніяк не осоромити містера Роздвоєне Копито тверезим. Ірландцям це відомо, але, зрозуміло, вони білі ніггери Господа нашого, і, хто знає, може, вони на крок попереду.
  
  Хочу написати про випивку і диявола. Пам'ятаєте «Острів скарбів»? Старого морського вовка в «Адміралі Бенбоу»? «Ми їм ще покажемо, Джим!» Готовий сперечатися, старий пердун навіть в це вірив. Насосавшись рому – або житнього віскі – повіриш у що завгодно.
  
  Випивка і диявол. Добре.
  
  Інший раз подобається мені потішити себе, задаючись питанням: скільки мені відпущено, якщо я дійсно опублікую що-небудь з написаного пізно вночі? Якщо я дійсно витягну на світ Божий кілька скелетів із шафи Деррі. У бібліотеки є рада директорів. Одинадцять осіб. Один з них сімдесятирічний письменник, якого два роки тому стався удар, і він не здатний без сторонньої допомоги знайти свій стілець на засіданні (іноді можна побачити, як він дістає з волохатих ніздрів великих сухих козлов і акуратно укладає у вухо, ймовірно, на зберігання). Ще один директор – наполеглива жінка, яка приїхала з Нью-Йорка з чоловіком лікарем і не втомлюється вимовляти довгі, верескливі монологи про провінційності Деррі, про те, що тут ніхто не розуміє ЄВРЕЙСЬКИХ ПЕРЕЖИВАНЬ і як доводиться їхати в Бостон за спідницею, якщо хочеш вийти з дому в чомусь пристойному. Востаннє ця худосочна пані говорила зі мною, не вдаючись до послуг посередника, під час різдвяної вечірки ради півтора року тому. Вона пристойно набралася джином і запитала мене, чи розуміє хто в Деррі ПЕРЕЖИВАННЯ ЧОРНИХ. Я теж випив чимало джина, тому відповів: «Місіс Глэдри, євреї, можливо, велика загадка, але ніггери для всього світу – відкрита книга». Вона поперхнулася, розгорнулася так різко, що з-під широкої спідниці на мить здалися трусики (не надто цікаве видовище, я б вважав за краще побачити на її місці Керол Деннер), і на тому закінчився мій останній неформальний розмова з пані Рут Глэдри. Невелика біда.
  
  Інші директора – нащадки лісових баронів. Їх підтримка бібліотеки – акт спадкового спокутування гріхів; вони ґвалтували лісу, а тепер дбають про книги, точно так само, як розпусник, досягнувши середніх літ, може вирішити, що пора б і подбати про незаконнонароджених дітей, яких наплодив в молодості. Їхні діди і прадіди в прямому сенсі цього слова розсували ноги лісах на північ від Деррі і Бангора і ґвалтували цих одягнених в зелене дів сокирами і кондаками 119. Вони рубали дерева, обрізали гілки і ніколи не озиралися. Вони порвали незайману пліву цим великим лісом, коли президентом був Гровер Клівленд 120, і практично завершили свою брудну справу, коли Вудро Вільсона 121 вхопив удар. Ці лиходії в мереживних комірцях ґвалтували великі ліси, брюхатили їх обрубаними гілками та сміттям і перетворили Деррі з маленького сонного кораблебудівного містечка в вируючий вертеп, де салуна ніколи не закривалися, а повії працювали ночами безперервно. Один із старожилів, Егберт Тарэгуд – йому зараз дев'яносто три – розповідав мені, як привів худу, як дошка, повію в маленьку комірчину на Пекарної вулиці (її більше не існує; житловий комплекс для середнього класу чинно стоїть на тому місці, де колись-то ревла Пекарня вулиця).
  
  «Тільки спустивши в неї, я усвідомив, що вона лежить у калюжі сперми глибиною в дюйм. І ця сперма вже загусла, перетворившись в желе. «Дівчинка, – кажу я, – хіба ти не думаєш про себе?» Вона дивиться вниз і відповідає: «Я постелю нову простирадло, якщо ти хочеш повторити. Дві начебто ще лежать у шафі, в коридорі. Я знаю, що до дев'ятої або десятої ще міркувала, на чому лежу, але до опівночі моя манда так оніміла, що могла бути і в Эллсуорте».
  
  Таким був Деррі в перші двадцять або трохи більше років двадцятого століття: процвітання, та пиятика, та пиятика. За Пенобскоту і Кендускигу колоди пливли нескінченним потоком з льодоходу у квітні до льодоставу в листопаді. У двадцятих бізнес почав занепадати без військових і будівельних замовлень. Лісові барони поклали гроші в нью-йоркські і бостонські банки, які пережили біржовий крах, і залишили економіку Деррі жити чи вмирати – саму по собі. Вони пішли в розкішні особняки на Західному Бродвеї, а дітей відправили в приватні школи Нью-Хемпшира, Массачусетсу і Нью-Йорка. Жили на відсотки з капіталу і користувалися своїми політичними зв'язками.
  
  Так що через сімдесят років після того, як Егберт Тарэгуд витратив свій любовний запал і долар на повію в залитій спермою ліжка на Пекарної вулиці, від їх панування залишилися лише безкраї вирубки в округах Пенобскот і Арустук та чудові вікторіанські особняки, що займають два квартали Західного Бродвею... і, зрозуміло, моя бібліотека. Та тільки я не встиг би і надрочить член (порівняння використовую свідомо), як ці добрі люди із Західного Бродвею відняли б у мене «мою бібліотеку», спробуй я опублікувати що-небудь про «Легіоні білої благопристойності», пожежу в «чорну пляму», розстріл банди Бредлі... або історію Клода Еру і «Срібного долара».
  
  Так називалася пивна, де у вересні 1905 року відбулося, ймовірно, саме дивне масове вбивство в історії Америки. У Деррі ще є кілька старожилів, які заявляють, що пам'ятають цю історію, але я довіряю, якщо на те пішло, тільки Тарэгуду. Йому тоді було вісімнадцять.
  
  Зараз Тарэгуд живе у Будинку престарілих Полсона. Зубів у нього немає, а французький акцент уродженця долини Сент-Джона настільки сильний, що зрозуміти його, ймовірно, може тільки інший старожил штату Мен, за умови, якщо його запишуть слова на папері за правилами фонетики. Сенді Айвз, фольклорист з університету Мена, про який я згадував раніше в цих безладних записах, допоміг мені розшифрувати мої аудіозаписи.
  
  Клода Еру Тарэгуд назвав «адын пахой канак, син шуки, зглуд катого запевнив тобе, як кобил в унном швете».
  
  (Переклад: «Один поганий канак, син повії, погляд якого свердлив тебе, як кобылий в місячному світлі».)
  
  За словами Тарэгуда, він і всі, хто працював з Еру, – не сумнівався в тому, що той хитрий, як пес, крадущий курей... чому його наліт з сокирою на «Срібний долар» уявляється ще більш дивним. Зовсім не в його характері. До того дня лісоруби Деррі вірили, що найбільше, на що здатний Еру, так це влаштувати лісова пожежа.
  
  Літо 1905 року видався довгим і спекотним, так що пожеж у лісах вистачало. Найбільший – потім Еру зізнався, що вчинив його, підсунувши палаючу свічку під купу трісок і гілок – трапився у Великих індіанських лісах Хейвена. Тоді згоріло двадцять тисяч акрів зрілої деревини, і дим відчувався на відстані тридцяти п'яти миль, в Деррі, коли запряжені кіньми вагони повзли по Піднесенню-в-милю.
  
  Навесні того року якийсь час йшли розмови про організації профспілки. Цим займалися четверо лісорубів (організовувати було особливо нікого; робочі Мена тоді ставилися до профспілкам так само вороже, як в більшості своїй і зараз), в тому числі і Клод Еру, який, ймовірно, уявляв собі профспілкову діяльність як можливість говорити людям розумні слова і частіше пиячити на Пекарної і Кухарський вулицях. Еру і троє інших називали себе «організаторами», лісові барони вважали їх «баламутами». У всіх таборах лісорубів, від Тонро до Хейвен Виллиджа і від Саммер-Плантейшн до Миллинокета, на столових висіли оголошення, извещавшие лісорубів, що будь-який, помічений в розмовах про створення профспілки, буде негайно звільнений з роботи.
  
  У травні того ж року відбулася коротка страйк неподалік від Трафэм-Нотч, з якою швиденько розібралися силами штрейкбрехерів і «міських констеблів» (і це більш ніж дивно, ви розумієте, бо майже тридцять «міських констеблів» махали ручками сокир і трощили черепи, хоча до того травневого дня в Трафэм-Нотч, і це всі знали, не було ні єдиного констебля, так і проживало там на початку століття всього 79 осіб), але Еру та інші організатори розглядали це як велику перемогу у своїй благородній справі. Відповідно, вони приїхали в Деррі, щоб напитися і продовжити «організовувати»... або «бентежити уми», в залежності від того, з чийого боку дивитися. У будь-якому випадку такою роботою можна займатися тільки на тверезу голову. Вони ж обійшли чи не всі бари на Пекельних пів-акра і закінчили свій похід в «Сплячому срібному доларі». Там, обнявши один одного за плечі, п'яні як чіп, вони горлали профспілкові пісні упереміш з жалісливими, на кшталт «Очі моєї мами дивляться з Небес», хоча особисто я думаю, що будь-яку матір, яка, дивлячись звідти побачила б свого синочка в такому скотському стані, не стали б засуджувати за те, що вона відвернулася.
  
  Згідно Эгберту Тарэгуду, за загальним переконанням, існувала тільки одна причина, яка пояснює участь Еру в профспілковому русі. Причина ця звалася Дейві Хартуэллом. Він був головним організатором» або «баламутом», а Еру закохався в нього. Не тільки він; більшість чоловіків, причетних до организующемуся профспілці, любили Хартуэлла глибоко і пристрасно; тієї гордої любов'ю, яку чоловіки приберігають для представників своєї статі, наділених тієї харизмою, що зводить їх в ранг святих. «Дэвви Ардувелл фел собі так, шлофто полфина світ принатлекать йому, а фторая він зопирать на самок», – пояснив Тарэгуд.
  
  (Переклад: «Дейві Хартуелл вів себе так, ніби половина світу належить їй, а другу він замкнув на замок».)
  
  «Він бути феликим селофек фнутри; неть нушты гофорить, що не бути. У ньому шустфовать шила, шуствовать доштоенстфо, як і на повідку, так і в расхофоре. Неть нушты гофорить, сто він не бути хорох селофеком. Лудя до йому тянулить».
  
  Еру пішов за Хартуэллом організовувати профспілка, як пішов би за ним, якщо б той вирішив стати кораблестроителем в Бревере, що знаходився далі від океану, або в Бэте, по дорозі до океану, чи вирушив би будувати естакади у Вермонті, або спробував повернути з заходу «Поні-експрес» 122. Еру був хитрим і злісним, і я вважаю, що в будь-якому романі це гарантувало відсутність у нього будь-яких позитивних якостей. Але іноді, якщо людині все життя не довіряють, та й він сам ні до кого не відчуває довіри, якщо він одинак (або невдаха), як за власним вибором, так і за сформованою відношенню до нього, він може знайти друга або коханця і просто жити заради цієї людини, як собака живе заради свого господаря. І, схоже, саме такі стосунки склалися між Еру і Хартуэллом.
  
  Так чи інакше, всі четверо провели ніч у готелі «Брентвуд-Армс», яку лісоруби тоді називали «Плаваючим псом» (причина канула в Лету – цього не пам'ятає навіть Егберт Тарэгуд). Четверо зареєструвалися в готелі; ніхто не виписався. Одного, Енді Делессепса, більше ніхто не бачив; наскільки ми можемо судити, цілком можливо, що решту життя він провів у Портсмуті, ні в чому собі не відмовляючи. Але чомусь я в цьому сумніваюся. Ще двох «баламутів», Эмсела Бикфорда і самого Дейві Хартуэлла, знайшли в Кендускиге, плаваючих обличчям вниз. У Бикфорда бракувало голови; хтось зніс її ударом дворучного лесорубского сокири. Хартуелл позбувся обох ніг, і ті, хто знайшов його, клялися, що ніколи не бачили на людському обличчі такого болю і жаху. Йому засунули в рот, чому роздулися щоки, і коли ті, хто виявив тіло, перевернули його і розтягнули щелепи, в бруд випали сім пальців ніг. Деякі думали, що залишилися три він втратив за ті роки, що рубав ліс; інші схилялися до того, що він їх проковтнув перед тим, як померти.
  
  На спині кожної людини кріпилася папірець з одним словом: «ПРОФСПІЛКА».
  
  Клод Еру не постав перед судом за те, що сталося в «Срібному доларі» увечері 9 вересня 1905 року, тому немає ніякої можливості точно дізнатися, як у ту травневу ніч йому вдалося уникнути долі інших «баламутів». Ми можемо тільки висловлювати припущення: довгий час прожив на самоті, він знав, коли потрібно діяти швидко, і, можливо, мав шостим почуттям, яке дозволяло передбачити біду. Але чому тоді він не взяв з собою Хартуэлла? Або, можливо, його відвели в ліс разом з іншими «агітаторами»? Може, Еру залишили наостанок, і він зумів втекти, коли крики Хартуэлла (приглушені, бо рот йому набили його ж пальцями) розносилися в темряві, вспугивая з гнізд птахів. Дізнатися це неможливо, точних відомостей не отримати, але серцем відчуваю – це правильна версія.
  
  Клод Еру став людиною-привидом. Він заходив у табір лісорубів в долині Сент-Джон, вставав в чергу в їдальні разом з усіма, отримував повну тарілку, з'їдав все і йшов, перш ніж хто-небудь розумів, що він тут не працює. Кілька тижнів тому він з'явився в пивній Уинтерпорта, говорив про профспілці і клявся, що помститься тим, хто вбив його друзів, і в першу чергу Гамільтону Трекеру, Вільяму Мюллеру і Річарду Боуї. Всі вони жили в Деррі, їх будинки з башточками і загостреними двосхилими дахами стоять на Західному Бродвеї і понині. Роки через вони та їх нащадки спалять «Чорну пляму».
  
  Можна не сумніватися, що були люди, які хотіли б позбутися Клода Еру, особливо після того, як в червні того року запалали пожежі. Але хоча Еру бачили часто, на одному місці він не сидів і як звір відчував небезпеку. Наскільки мені вдалося з'ясувати, жодної офіційної скарги на нього не подавали, тобто поліція в цьому не брала участь. Можливо, існували побоювання, що Еру розповість зайве, якщо його притягнуть до суду за підпал.
  
  Якими б ні були причини, в той спекотне літо навколо Деррі і Хейвена горіли ліси. Пропадали діти, кількість бійок і вбивств перевищила середню норму, і пелена страху накрила місто, така ж реальна, як дим від пожеж, який відчувався на вершині пагорба Підйом-о-милю.
  
  Дощі нарешті пішли першого вересня, і лило цілий тиждень. Центр Деррі затопило, що нікого здивувати не могло, але великі будинки на Західному Бродвеї стояли високо над центром міста, і в деяких з цих будинків чулися зітхання полегшення. «Нехай цей божевільний канак ховається в лісах всю зиму, якщо йому того хочеться, – можливо, там говорили. – В це літо він вже нічим не зашкодить, а до наступного червня, коли підсохне земля, ми його спіймаємо».
  
  Потім настало 9 вересня. Я не можу пояснити, що тоді сталося; Тарэгуд не може пояснити; наскільки мені відомо, ніхто не може. Я можу тільки описати те, що трапилося.
  
  В «Сонному срібному доларі» юрмилися лісоруби, пили пиво, закушували. Зовні згущалися сутінки, щоб перейти до туманний вечір. У Кендускиге вода піднялася високо, вона відливала тьмяним сріблом, заповнюючи Канал від краю до краю, і, відповідно Эгберту Тарэгуду, дув сильний вітер: «такей, хто хачем натить дыу в твоить шанах і отавать усе, хто там хесть». Вулиці перетворилися на болота. За одним із столів у глибині залу люди Вільяма Мюллера грали в карти. Мюллер був співвласником залізниці і лісових масивів площею мільйони акрів, і люди, що сиділи за вкритою цератою столом, частково були лісорубами, частково – залізничними робітниками, а по суті – головорізами. Двоє з них, Тінкер Маккатчеон і Флойд Колдервуд, відсиділи у в'язниці. Компанію їм складали Латроп Раундс (прізвисько у нього було Ель-Катук, таке ж малозрозуміле, як і назва готелі «Плаваючий пес»), Девід Грениер, на прізвисько Стагли, і Едді Кінг, бородач в окулярах, таких товстих, як його пузо. Цілком можливо, що вони, серед інших, два з половиною останніх місяці розшукували Клода Еру. І з тією ж вірогідністю можна припустити, хоча доказів немає, що вони брали участь у травневому розбиранні, після якої Хартуэлла і Бикфорда знайшли у річці.
  
  За словами Тарэгуда, народу в пивний вистачало. Десятки людей пили пиво, їли і плювали на брудний, обсипаний тирсою підлогу.
  
  Двері відчинилися, і увійшов Клод Еру з двосічним лесорубским сокирою в руці. Пропхався до стійки, ліктями звільнивши собі місце. Егберт стояв ліворуч від нього. І, за його словами, пахло від Еру, як від тушкованого лісового тхора. Бармен приніс Еру склянку пива, два зварених круто яйця в мисці і сільничку. Еру розрахувався купюрою в два долари, отримав здачу, долар і вісімдесят п'ять центів, засунув гроші в один з кишень з клапаном лесорубской куртки. Посолив яйця і з'їв їх. Посолив пиво, випив, рыгнул.
  
  – Зовні місця більше, ніж усередині, Клод, – добродушно зауважив Тарэгуд, немов половина правоохоронців північного Мена не ганялися за Еру тим влітку.
  
  – Знаєш, це правда, – відповів Еру, тільки, враховуючи, що він був канаком, вийшло у нього, певно, так: «Ти шнаеть, тета прафта».
  
  Він замовив другу склянку, випив, знову рыгнул. Розмови біля стійки тривали, ніякої тобі тиші, як у вестерні, коли в салун входить поганий або хороший хлопець і зі зловісним виглядом направляється до бару. Кілька людей привіталися з ним. Клод кивав їм, махав рукою, але не посміхався. Тарэгуд говорив, що виглядав Еру так, немов перебував у полутрансе. За столом у глибині залу тривала гра в покер. Ель-Катук здавав карти. Ніхто не спромігся сказати гравцям, що Клод Еру в барі – хоча їхній столик знаходився в якихось двадцяти футах від стійки, а оскільки ім'я Клода кілька разів выкрикивалось людьми, які його знали, важко уявити собі, як вони продовжували грати, немов не підозрюючи про потенційно смертельну загрозу, яку таїла в собі його присутність. Але вони продовжували.
  
  Допивши другий стакан пива, Еру попрощався з Тарэгудом, схопив сокиру і рушив до столу, за яким люди Мюллера грали в картовий стад-покер. Там він почав рубати.
  
  Флойд Колдервуд як раз налив собі склянку житнього віскі і ставив пляшку на стіл, коли підійшов Еру і відрубав Колдервуду кисть. Колдервуд подивився на свою руку і закричав: вона все ще тримала пляшку, але раптово перестала до чого-небудь приєднуватися, закінчуючись обрубками хрящів і розсіченими венами. На мить пальці відрубаної руки ще міцніше стиснули пляшку, а потім кисть впала на стіл, як дохлий павук. З зап'ястя хлинула кров.
  
  В барі хтось зажадав пива, а ще хтось запитав бармена, якого звали Джонеси, як і раніше, той фарбує волосся.
  
  – Ніколи їх не фарбував, – роздратовано відповів Джонеси; він пишався своїм волоссям.
  
  – А одна повія у «Ма Кортні» каже, що волосся у тебе навколо шланга білі, як сніг, – гнув своє лісоруб, який запитав про волосся.
  
  – Вона набрехала, – відповів Джонеси.
  
  – Скинь штани і дай нам подивитись, – запропонував ще один лісоруб за прізвищем Фолкленд, з яким пив Егберт Тарэгуд, перш ніж прийшов Еру. Фраза ця викликала загальний сміх.
  
  А позаду них волав Флойд Колдервуд. Кілька чоловіків, привалившихся до стійки, мимохідь озирнулися, якраз в той момент, коли Клод Еру встромлював сокиру в голову Тинкера Маккатчеона. Тінкер, чоловік великий, з сивіючою бородою, підвівся – кров потоками стікала по обличчю – і знову сів. Еру висмикнув сокира з голови Тинкера. Той почав підніматися знову, і Еру вдарив ще раз, тепер уже в спину. Звук пролунав такий, говорив Тарэгуд, немов випрану білизну кинули на килимок. Тінкер повалився на стіл, карти випали з його рук.
  
  Інші гравці кричали і кликали. Колдервуд кричав в голос, намагаючись затиснути лівою рукою праву, з обрубка якої юшила кров. У Стагли Грениера, за словами Тарэгуда, був пістолет в сумці (тобто в плечовій кобурі), і він намагався вхопитися за ручку, але ніяк не виходило. Едді Кінг спробував встати і звалився зі стільця, впав на спину. Перш ніж він встиг піднятися, Еру уже стояв над ним, піднявши над головою сокиру. Кінг закричав і підняв догори обидві руки, благаючи про пощаду.
  
  – Будь ласка, Клод, я тільки одружився в минулому місяці! – крикнув Кінг.
  
  Сокира пішов вниз, його лезо майже цілком пішло в товсте черево Кінга. Бризки крові злетіли до стельових балок «Долара». Едді на спині почав відповзати від столу. Клод вихопив з нього сокира, як вихоплює з дерева м'якої породи досвідчений лісоруб, похитавши з боку в бік, щоб послабити стискає хватку деревини. Звільнивши, знову скинув над головою. Опустив, і Едді Кінг перестав кричати. Клод Еру з ним, проте, не закінчив; заходився рубати в тріску для розтоплення.
  
  За стійкою розмова перейшла на майбутню зиму. Вераон Стэнчфилд, фермер з Пальміри, стверджував, що зима буде м'якою. Виходив з принципу – чим більше дощу восени, тим менше снігу взимку. Елфі Ноглер, якого знаходилася ферма на Ноглер-роуд у Деррі (її вже нема; там, де Елфі Ноглер вирощував горох і квасоля, і буряк, тепер відгалуження – довжиною 8,8 милі – шестисмуговій автостради), з ним не погоджувався. Елфі заявляв, що зима буде про-го-го. Він налічував аж вісім кілець на деяких гусеницях метелики «монарх». Третій чоловік віщував ожеледь. Четвертий – бруд. Звичайно ж, згадали і ураган 1901 року. Джонеси наповнював склянки пивом і роздавав миски з крутими яйцями. За їх спинами тривали крики і лилися ріки крові.
  
  В цей самий момент моєї розмови з Тарэгудом я вимкнув диктофон і запитав його:
  
  – Як таке могло статися? Як мені розуміти ваші слова? Ви не знали, що відбувається, або знали, але воліли не втручатися, чи як?
  
  Підборіддя Тарэгуда уткнувся в верхній гудзик його заляпаний їжею жилетки. Брови зсунулися. Він довго, довго мовчав. Стояла зима, і я чув – дуже тихі – крики і сміх дітей, що катаються з високої гірки в Маккэррон-парк. Пауза в кімнатці Тарэгуда, маленької, заставленій меблями, пахла ліками, так затягнулася, що я вже хотів повторити питання, коли він відповів:
  
  – Ми знали. Але це не мало значення. У якомусь сенсі це нагадувало політику. Ага, в якомусь сенсі. Як і управління містом. Краще всього не заважати займатися політикою або міськими справами людям, які в цьому розбираються. Не треба робочого людині в це втручатися. Користі не буде.
  
  – Ви дійсно говорите про долю або просто боїтеся прямо сказати про це? – раптово запитав я. Питання буквально вилетів з мене, і я не очікував, що Тарэгуд, старий, і тугодум і малограмотний, відповість... але він відповів, і його відповідь мене не здивував.
  
  – Ага. Ймовірно, кажу.
  
  Я знову включив диктофон.
  
  Поки чоловіки біля стійки тлумачили про погоду, Клод Еру продовжував махати сокирою. Стагли Грениер нарешті зумів витягнути свій пістолет в сумці. Сокира в черговий раз опускався на Едді Кінга, вже порубаного в капусту. Куля після " пострілу Грениера потрапила у сокиру і, вибивши іскру, відскочила з жалібним виттям.
  
  Ель-Катук підвівся і спробував відступити. В руці він усе ще тримав колоду, з якої здавав. Карти почали вивалюватися з його рук, падали на підлогу. Клод рушив за ним. Ель-Катук здійняв руки. Грениер вистрілив ще раз, і куля пройшла в десяти футах від Еру.
  
  – Зупинися, Клод, – заблагав Ель-Катук. За словами Тарэгуда, начебто він спробував посміхнутися. – Мене з ними не було. Я в цьому не брав.
  
  Еру щось прогарчав.
  
  – Я був у Миллинокете, – вискнув Ель-Катук. – Я був у Миллинокете, клянуся іменем матері! Спитай кого хочеш, якщо не віриш мені...
  
  Клод підняв сокиру, з якого капала кров, і Ель-Катук кинув карти, що залишилися йому в обличчя. Сокира опустився зі свистом. Ель-Катук ухилився від удару. Сокира уткнувся в вагонку, якою була оббита задня стіна залу. Ель-Катук спробував втекти. Еру витягнув сокиру зі стіни і ткнув між щиколоток Ель-Катука. Той повалився на підлогу. Стагли Грениер знову вистрілив в Еру, цього разу більш вдало. Він цілився в голову божевільного лісоруба; куля пробила м'які тканини стегна.
  
  Тим часом Ель-Катук квапливо повз до дверей, волосся спадало йому на обличчя. Еру знову змахнув сокирою, вискаливши зуби, щось бурмочучи, і за мить відрубана голова Катука, з стирчить між зубами мовою, покотилася по засипаному тирсою підлозі. Голова зупинилася у чобота лісоруба за прізвищем Барнеа, який провів в «Долар» більшу частину дня і вже так набрався, що не міркував, на землі він, чи на морі. Барнеа штовхнув голову, навіть не подивившись, що це, і крикнув Джонеси: «Пива!»
  
  Ель-Катук проповз ще три фути – кров юшила з шиї, немов з труби високого тиску, – перш ніж зрозумів, що він мертвий, і тільки тоді затих. Залишався тільки Стагли. Еру повернувся до нього, але той вже вбіг у сортир і замкнув двері.
  
  Еру пустив у хід сокиру, кричачи і беснуясь, на губах виступила піна. Коли він увірвався в сортир, то Стагли там не знайшов, хоча в маленькому, з дірявим дахом приміщенні не було жодного вікна. Еру на мить застиг, нахиливши голову, з забрызганными кров'ю і слизом руками, а потім, взревев, відкинув сидіння з трьома дірками. І встиг побачити чоботи Стагли, зникаючі під дошкою, за якої знаходилася зовнішня частина вигрібної ями. Через кілька миттєвостей Стагли вже біг по Біржовій вулиці під дощем, у гівні з голови до п'ят, кричачи, що його вбивають. Він пережив різанину в «Срібному доларі», єдиний з усіх, хто сидів за тим столом, але витримав лише три місяці жартів про те, як він врятувався, і назавжди виїхав з Деррі.
  
  Еру вийшов з сортиру і зупинився перед ним, наче бик після атаки, опустивши голову, тримаючи сокиру перед собою. Він важко дихав, уламки чужих мізків обліпили його до самої верхівки.
  
  – Закрий двері, Клод, з цього сральника смердить гірше нікуди! – крикнув йому Тарэгуд.
  
  Клод упустив сокиру на підлогу і закрив двері. Потім попрямував до столу, за яким сиділи його жертви, стусаном відкинув попалася на шляху відрубану ногу Едді Кінга, сіл і обхопив голову руками. Чоловіки біля стійки повернулися до випивки і перерваним розмов. П'ять хвилин потому в пивний з'явилися нові люди, серед них три помічника шерифа (старшим був батько Лола Мейкена, але з ним стався серцевий напад, коли він побачив всю цю кровищу, і його довелося відвезти до лікаря Шрэтту). Клода Еру повели. Він не пручався, швидше спав, ніж спав.
  
  В той вечір всі бари на Пекарної і Біржової вулицях гули, переварюючи новину про різанину в «Срібному доларі». Праведна п'яна лють почала набирати силу, і після закриття барів більше сімдесяти чоловік попрямували в центр міста, де знаходилася в'язниця і будівля суду. Вони несли з собою смолоскипи та ліхтарі. Деякі захопили рушниці, інші – сокири, треті – кондаки.
  
  Шериф округу збирався повернутися з Бангора тільки до полудня наступного дня, так що в місті його не було, а Гус Мейк лежав у лазареті доктора Шрэтта з серцевим нападом. Два помічника шерифа, які сиділи в ділянці і грали в кріббідж, почули наближення натовп і відразу змилися. П'яниці увірвалися в тюрми і виволокли Клода Еру з камери. Він особливо не протестував, загальмований і байдужий.
  
  Вони пронесли на своїх плечах, як героя футбольного матчу; пронесли його до Канальної вулиці; там лінчували, повісивши на старому вязе, крона якого нависала над Каналом. «Він настільки був не в собі, що і сіпнувся-то тільки пару раз», – сказав Тарэгуд. І, якщо вірити міським архівів, крім Клода Еру, в цій частині Мена нікого ніколи не лінчували. Немає потреби говорити, що в «Деррі ньюс» про це не написали жодного слова. Багато з тих, хто спокійно продовжував пити, поки Еру махав сокирою в «Срібному доларі», взяли діяльну участь в його страти. До півночі настрій помітно змінилося.
  
  Я задав Тарэгуду останнє питання: чи бачив він у той багатий насильством день людини, якого не знав? Який здалося йому дивним, недоречним, забавним, якимось клоуном? Який міг пити в барі вдень, а ближче до вечора взятися під'юджувати інших, коли пиятика тривала і пішли розмови про суд Лінча?
  
  – Може, й бачив, – відповів Тарэгуд. До того часу він втомився, клював носом, йому хотілося спати. – Тільки було це давно, містер. Дуже і дуже давно.
  
  – Але ви пам'ятаєте.
  
  – Пам'ятаю, я подумав, що десь під Бангором проводиться окружна ярмарок. В той вечір я пив пиво в «Кориті крові». «Цебер» і «Срібний долар» поділяли шість будинків. Там був один хлопець... смішний такий... робив сальто і перевертався... жонглював склянками... показував трюки... прикладав чотири десятицентовика до чола, і вони там залишалися... забавно, знаєш...
  
  Його кістлявий підборіддя знову впав на груди. Він збирався заснути у мене на очах. Слина початку пузиритися в куточках його рота, де зморшок було ніяк не менше, ніж складок на жіночому гаманці.
  
  – І потім бачив його, – додав Тарэгуд. – Подумав, що він дуже добре провів той вечір... і вирішив залишитися.
  
  – Так, він тут вже давно, – кивнув я.
  
  Мені відповів ледь чутний хропіння. Тарэгуд заснув у своєму кріслі, що стоїть біля вікна, з порошками і таблетками, що вишикувалися на підвіконні, як солдати старості на плацу. Я вимкнув диктофон, якийсь час посидів з ним, цим дивним мандрівником у часі з 1890 (або близько того) року, який пам'ятав, якою була Америка без автомобілів, електричних ліхтарів, літаків і штату Арізона. Пеннівайз вже тоді жив тут, гнав їх по стежці до ще однієї знакової жертвопринесення – всього лише одним з багатьох в довгій низці знакових жертвоприношень, які відбувалися в Деррі. Це, вчинене у вересні 1905 року, поклало початок чергового періоду жаху, який включив в себе і вибух Металургійного заводу Китчнера на Великдень наступного року.
  
  Ось тут виникають цікаві (і, наскільки я розумію, життєво важливі питання. Приміром, чим насправді живиться Воно? Я знаю, що деякі з дітей частково з'їли – на них знайшли сліди зубів – але, можливо, ми самі спонукаємо Воно це робити? Звичайно ж, нас вчили з самого раннього дитинства: монстр тебе з'їсть, якщо зловить в лісовій гущавині. Це, мабуть, найгірше, що ми можемо собі уявити. Але ж монстри живуть нашою вірою, так? Мене нестримно веде до цього висновку. Їжа – це, можливо, життя, але джерело сили – не їжа, а віра. І хто, як не дитина, здатний повірити беззастережно?
  
  Але є проблема – діти ростуть. У церкві влада віри увіковічнюється і оновлюється періодичними ритуальними діями. В Деррі, схоже, ця влада увіковічнюється і оновлюється тими ж періодичними і ритуальними діями. Може таке бути, що Воно захищає себе одним простим фактом: коли діти виростають і стають дорослими, вони або зовсім не здатні вірити, або їх віра ослаблена якимсь артритом душі і уяви?
  
  Так, я думаю, в цьому весь секрет. І якщо я подзвоню, як багато вони згадають? Наскільки багато повірять? Цього вистачить, щоб раз і назавжди покінчити з цим жахом, або щоб убити їх всіх? Їх закликають – я це знаю точно. Кожне вбивство в новому циклі – це поклик. Ми двічі майже вбили, і в кінці загнали в самі глибини лабіринту тунелів і смердючих каверн під містом. Але, мені здається, Воно знає інший секрет: хоча Воно, можливо, невмируще (або майже безсмертним), ми-то немає. Воно потрібно тільки почекати, поки акт віри, який перетворив нас у потенційних вбивць монстра, а також джерело сили, стане неможливим. Двадцять сім років. Може, Воно для цей період – те ж, що для нас короткий і освіжаючий денний сон. І Воно прокидається таким же, яким і засипало, а ми тим часом залишаємо позаду третина життя. Наші перспективи звузилися; наша віра в магію, завдяки якій магія і можлива, потьмяніла, як блиск шкіри нової пари туфель після того, як походиш в них цілий день.
  
  Навіщо закликати нас назад? Чому просто не дати нам померти? Думаю, тому що ми майже вбили Воно, бо налякали. Тому що Вона хоче помститися.
  
  І тепер, коли ми більше не віримо в Санта-Клауса, в Зубну фею, в Гензеля і Гретель або троля під мостом, Воно готове розібратися з нами. «Повертайтеся, – каже Вона. – Повертайтеся, давайте доведемо до кінця розпочату в Деррі. Приносьте ваші палиці, і ваші кульки, і ваші йо-йо! Ми пограємо. Повертайтеся, і ми подивимося, чи пам'ятаєте ви найпростіше: яке це – бути дітьми, які вірять без оглядки, а тому бояться темряви».
  
  Це чиста правда, не на сто, а на тисячу відсотків: я переляканий. Страшенно переляканий.
  
  
  
  Частина 5
  
  Ритуал Чудь
  
  Цього не зробити. Від протікання
  
  Прогнили фіранки. Петлі
  
  Розійшлися. Звільни плоть
  
  Від машини, не будуй більше
  
  Мостів. Крізь яке повітря
  
  Полетиш ти, пов'язуючи континенти? Нехай слова
  
  Падають, як їм завгодно – тоді вони, можливо,
  
  Знайдуть любов. То буде рідкісне
  
  Випробування. Вони хочуть врятувати так багато,
  
  Потоп зробив свою роботу.
  
  Вільям Карлос Вільямс. Патерсон
  
  Дивись і пам'ятай. Дивись на цю землю.
  
  Далеко, далеко, через фабрики і траву,
  
  Звичайно, звичайно, вони дозволять тобі пройти.
  
  Заговори тоді і запитай і ліс, і пісок:
  
  Що ви чуєте? Що говорить земля?
  
  Землю забрали: це не твій дім.
  
  123Карл Шапіро . Лекція про подорож для вигнанців
  
  
  
  Глава 19
  
  Нічні чування
  
  
  
  1
  
  Публічна бібліотека Деррі – 1:15
  
  Після того, як Бен Хэнском закінчив історію срібних буханців, вони хотіли поговорити, але Майк сказав, що всім пора спати.
  
  – На сьогодні з вас вистачить. – Так, за Майку відчувалося, що йому вистачило: обличчя втомлене, змарніле, і Беверлі подумала, що він виглядає хворим.
  
  – Але ми не закінчили, – відповів Едді. – Як щодо решти? Я як і раніше не пам'ятаю...
  
  – Майк п-п-прав, – обірвав його Білл. – Ми все пригадаємо, або не-ет. Я думаю, в‐згадаємо. Ми вже згадали все, що т-потрібно.
  
  – Може, все, що нам на користь? – припустив Річі.
  
  Майк кивнув:
  
  – Ми зустрінемося завтра. – Він подивився на годинник. – Тобто вже сьогодні.
  
  – Тут? – запитала Беверлі.
  
  Майк повільно похитав головою.
  
  – Я пропоную зустрітися на Канзас-стріт. Там, де Білл зазвичай ховав велосипед.
  
  – Ми підемо в Пустку. – Едді здригнувся.
  
  Майк знову кивнув.
  
  Кілька миттєвостей всі мовчки перезиралися, потім Білл встав. Решта наслідували його приклад.
  
  – Я хочу, щоб залишок ночі ви виявляли граничну обережність, – продовжив Майк. – Воно побувало тут і може з'явитися там, де опинитеся ви. Але після цієї зустрічі настрій у мене піднялося. – Він глянув на Білла. – Я б вважав, що ще не все втрачено, так, Білл?
  
  Білл згідно кивнув:
  
  – Так. Думаю, все ще можна зробити.
  
  – Воно теж це знає, – продовжив Майк. – І Він докладе всі зусилля, щоб змінити розклад в свою користь.
  
  – І що нам робити, якщо Воно здасться? – запитав Річі. – Заткнути ніс, закрити очі, тричі обернутися кругом і думати про хороше? Сипнути якогось чарівного порошку в обличчя Воно? Заспівати пісню з репертуару Елвіса Преслі? Що?
  
  Майк похитав головою:
  
  – Якби я міг вам сказати, жодних проблем би не було, так? Я тільки знаю, що є інша сила – у всякому разі, було в нашому дитинстві, яка хотіла, щоб ми залишилися живі і зробили цю роботу. Може, вона все ще тут. – Він знизав плечима втомлено, трохи чи не приречено. – Я думав, що двоє, може, троє з вас увечері в бібліотеці не з'являться. Або зникнуть, або загинуть. Але ви прийшли всі, і надії у мене додалося.
  
  Річі подивився на годинник:
  
  – Чверть другого. Як швидко летить час, якщо добре його проводиш, так, Стіг?
  
  – Біп-біп, Річі. – Бен сухо посміхнувся.
  
  – Беверлі, хочеш пройтися зі мною до «Та-а-аун-хауса»? – запитав Білл.
  
  – Добре. – Вона вже вдягала куртку. Бібліотека стала якоюсь занадто тихою, кутающейся в тінях, що лякає. Білл раптом відчув, як напруга останніх двох днів разом дало про себе знати, навалившись на плечі. Чи це просто втома, він би сприйняв це як належне, але немає, до втоми додалося відчуття, що у нього їде дах, що він марить наяву, впадає в параною. Не відпускала думка, що за ним спостерігають. «Може, мене тут і немає, – подумав він. – Може, я в лікарні для душевнохворих доктора Сьюарда, по сусідству – руїни графського будинку, а в палаті по іншу сторону коридору – Ренфилд, він зі своїми мухами і я зі своїми монстрами, ми обидва впевнені, що вечірка триває, і одягнені відповідно, тільки не у фраки, а в гамівні сорочки».
  
  – А ти, Рі-ічі?
  
  Річі похитав головою.
  
  – Я дозволю Стогу і Каспбрэку проводити мене додому. Так, хлопці?
  
  – Звичайно, – кивнув Бен, коротко глянув на Беверлі, яка стояла впритул до Білла, і відчув біль, вже, здавалося, забуту. Нове спогад з'явилося на межі свідомості, на відстані витягнутої руки – і тут же спливло.
  
  – Як щодо тебе, Ма-а-айк? – запитав Білл. – Хочеш пройтися з м-мною і Бев?
  
  Майк похитав головою:
  
  – Мені треба...
  
  І тут Бев закричала, її пронизливий крик розірвав запанувала в бібліотеці спокій. Склепінчастий купол підхопив крик, і луна, як сміх баньши, заметався, захлопало крилами навколо них.
  
  Білл повернувся до неї; Річі упустив піджак спортивного покрою, який знімав зі спинки стільця; почувся дзвін разбивающегося скла: мимовільним рухом руки Едді змахнув на підлогу порожню пляшку з-під джину.
  
  Беверлі пятилась від них, витягнувши перед собою руки, обличчя її зблідло як полотно, очі вилізли з орбіт.
  
  – Мої руки! – прокричала вона. – Мої руки!
  
  – Що... – почав Бен – і побачив кров, повільно капає між її тремтячих пальців. Він рушив до неї і раптом відчув, як на руках з'явилися лінії хворобливого тепла. Біль не була гострою, швидше нагадувала біль, що відчувається в старій зажившей рані.
  
  Шрами на долонях, які з'явилися в Англії, розкрилися і кровоточили. Він повернув голову і побачив Едді Каспбрэка, тупо уставившегося на свої руки. Вони теж кровоточили. Як і руки Майка. І Річі. І Бена.
  
  – Ми в цьому до самого кінця, так? – запитала Беверлі. Вона заплакала. І цей звук посилився застиглої порожнечею бібліотеки. Здавалося, будівля плакало разом з нею. Білл подумав, що зійде з розуму, якщо йому доведеться занадто довго слухати цей плач. – Хай допоможе нам Бог, ми в цьому до самого кінця. – Ридання зірвався з її губ, з носа потекли соплі. Беверлі витерла їх тильною стороною долоні, і нові краплі крові впали на підлогу.
  
  – Б-и-ыстро! – Біл схопив Едді за руку.
  
  – Що?..
  
  – Швидко!
  
  Він простягнув іншу руку, і за мить Беверлі взялася за неї. Вона як і раніше плакала.
  
  – Так. – Виглядав Майк оцепенелым, загальмованою. – Так, це правильно, так? Все починається знову, правда, Білл? Все починається знову.
  
  – Д-да, я ду-думаю...
  
  Майк взяв іншу руку Едді, і Річі взяв іншу руку Беверлі. Мить Бен дивився на них, а потім, немов у сні, підняв закривавлені руки і встав між Майком і Річі. Схопив їх за руки. Коло замкнулося.
  
  (Чудь це ритуал Чудь і Черепаха не може нам допомогти)
  
  Білл спробував скрикнути, але жодного звуку не зірвалося з його губ. Він побачив, що голова Едді запрокинулась, жили на шиї набрякли. Стегна Беверлі крутанулись двічі, люто, наче в оргазмі, короткому і різке, як постріл пістолета двадцять другого калібру. Губи Майка дивно шевельнулись. Наче він хотів одночасно засміятися і скорчити гримасу. В тиші бібліотеки заплескали відкриваються і закриваються двері, звуком нагадуючи котяться кулі для боулінгу. У залі періодики журнали злетіли, підхоплені безвітряним ураганом. У кабінеті Керол Деннер друкарська машинка ожила і почала друкувати в шаленому темпі:
  
  черезсумрак
  
  столббелеет
  
  вполночьпризрак
  
  столбенеетчерезсумракстолббелеетвполночь
  
  Каретку заклинило. Друкарська машинка зашипіла, почулася електронна відрижка, ніби всередині все перегоріло. У другому секторі стелаж з книгами по окультизму раптом нахилився, скинувши на підлогу твори Едгара Кейсі 124, Нострадамуса, Чарльза Форту 125 і апокрифи.
  
  Білл відчув наростаюче відчуття сили. Смутно усвідомлював, що у нього встав член і піднялися дибки волосся на голові. Замкнуте коло силу генерував неймовірну.
  
  Всі двері в бібліотеці разом захлопнулись.
  
  Старовинні годинники за столом бібліотекаря вдарили один раз.
  
  А потім все пішло, ніби хтось клацнув вимикачем.
  
  Вони опустили руки, перезирнулися, остаточно ще не прийшовши до тями. Ніхто не вимовив ні слова. І поки відчуття сили йшло, Білл відчув, як його охоплює приреченість. Він глянув на їхні бліді, напружені обличчя, потім на свої руки. Кров забруднила долоні, але рани, які завдав Стенлі Уріс зазубреним осколком пляшки з-під коли в серпні 1958 року, знову закрилися, залишивши тільки білі шрами, схожі на мотузки з зав'язаними на них вузлами. Білл подумав: «Тоді ми в останній раз зібралися всімох... в той день, коли Стен різав нам руки в Пустки. Стена немає; він мертвий. І це останній раз, коли ми щось робимо вшістьох. Я це знаю, відчуваю».
  
  Беверлі, тремтячи, притиснулася до нього. Білл обійняв її. Вони всі дивилися на нього, очі в напівтемряві здавалися величезними і блискучими, по всій кімнаті острівцем світла виділявся тільки довгий стіл, за яким вони сиділи, заставлений порожніми пляшками, склянками і попільничками, набитими недопалками.
  
  – Досить. – Білл осип. – На сьогодні веселощі закінчуємо. Бальні танці переносяться на інший раз.
  
  – Я згадала. – Беверлі, з мокрими від сліз блідими щоками, закинула на Білла величезні очі. – Я згадала все. Мій батько дізнався про вас. Погоня. Бауерс, і Кріс, і Хаггінс. Як я бігла. Тунель... птахи... Воно... Я пам'ятаю все.
  
  – Так, – подав голос Річі. – Я теж.
  
  Едді кивнув:
  
  – Насосна станція...
  
  – І як Едді... – перервав його Білл.
  
  – Розходимося, – підвів риску Майк. – Відпочиньте. Вже пізно.
  
  – Пішли з нами, Майк, – запропонувала Беверлі.
  
  – Ні. Мені треба все замкнути. І я хочу дещо записати. Якщо завгодно, протокол зборів. Багато часу це не займе. Ви йдіть.
  
  Вони рушили до дверей, особливо не розмовляючи. Білл і Беверлі йшли поруч, Едді, Річі і Бен – трохи позаду.
  
  Білл відкрив і потримав двері, пропускаючи Беверлі. Вона подякувала його, і, коли виходила на гранітні сходи, подумав Білл, який юної вона виглядає, якою вразливою... З жахом зрозумів, що може знову закохатися в неї. Спробував подумати про Одрі, але Одра залишилася так далеко. Зараз, напевно, вона спала в їх будинку під Флите, де як раз вставало сонце і молочник вже почав розвозити молоко.
  
  Небо над Деррі знову затягнули хмари, і на порожній вулиці густими смугами лежав низький туман. Перед собою вони бачили Громадський центр, вузький, високий, вікторіанський, оповитий темрявою. Білл подумав: «Що б не блукав Громадського центру, воно блукало в самоті» 126. Йому довелося придушити божевільний сміх. Їх кроки віддавалися як-то занадто голосно. Рука Беверлі боязко торкнулася його руки, і Білл з вдячністю стиснув її.
  
  – Все почалося до того, як ми встигли підготуватися, – сказала вона.
  
  – А ми до-коли-небудь встигали по-одготовиться?
  
  – Ти встигав, Великий Білл.
  
  Дотик її руки раптом стало чудовим і життєво необхідним. Він задався питанням, а як це, торкнутися її грудей другий раз в житті, і припустив, що він все дізнається вже сьогодні вночі. Більш повні, зрілі... і його рука знайде волосся, коли накриє її підноситься лобок. Він подумав: «Я любив тебе, Беверлі... я люблю тебе. Бен любив тебе... він любить тебе. Ми любили тебе тоді... ми любимо тебе тепер. І нам треба міцніше любити тебе, бо все почалося. І шляху назад немає».
  
  Він озирнувся і побачив бібліотеку, від якої їх відділяли півкварталу. Річі і Едді стояли на верхній сходинці; Бен – у нижній, дивлячись їм услід. Руки він засунув у кишені, стояв, згорбившись, і, спотворений зміщується лінзами низького туману, міг зійти за одинадцятирічного. І Білл, якщо б міг, послав би Бену таку думку: «Це не важливо, Бен. Любов має значення, турбота... бажання – так, час – немає. Може, це все, що ми можемо взяти з собою, коли підемо з-під синяви у темряву. Слабка втіха, але все краще, ніж ніякого».
  
  – Мій батько дізнався, – раптово заговорила Беверлі. – Як-то днем я прийшла з Пустки, і він щойно дізнався. Я розповідала вам, що він говорив мені, коли сердився?
  
  – Що?
  
  – «Ти мене тривожиш, Бевви». Ось що він говорив. «Ти дуже мене тривожиш». – Вона розсміялася і здригнулася. – Я думаю, він збирався заподіяти мені біль, Білл. Я хочу сказати, він і раніше завдавав мені болю, але в останній раз все було інакше. Він... у чому людиною він був дивним. Я любила його. Я дуже його любила, але...
  
  Вона подивилася на нього, можливо, очікуючи, що він виголосить за неї це слово. Він не вимовив; слово це їй належало вимовити самої, раніше чи пізніше. Брехня і самообман – баласт, який вони не можуть собі дозволити.
  
  – Я його і ненавиділа. – І її рука на довгу секунду стиснула руку Білла. – За все життя я нікому цього не говорила. Я думала, Бог тут же вб'є мене, якщо скажу таке вголос.
  
  – Тоді скажи ще раз.
  
  – Ні, я...
  
  – Давай. Буде боляче, але, можливо, цей нарив дозрівав вже занадто довго.
  
  – Я ненавидів мого батька. – І вона заридала. – Ненавиділа його, боялась його, ніколи не була для нього досить хорошою і ненавиділа його, ненавиділа, але і любила.
  
  Білл зупинився, міцно притиснув її до себе. І її руки обхопили його в панічному обіймах. Сльози зросили йому шию. Він відчував її тіло, налите і пружне. Трохи відсторонився, не хотів, щоб вона відчула його встав член... але вона присунулася до нього.
  
  – Ми провели там весь ранок, – продовжила Беверлі, – грали у квача або щось ще. Абсолютно невинне. В той день ми навіть не говорили про Воно, принаймні тоді... а зазвичай ми говорили про Воно кожен день, в якийсь момент. Пам'ятаєш?
  
  – Так, – кивнув він. – В якийсь мо-омент. Пам'ятаю.
  
  – Небо затягнуло важкими хмарами... стояла спека. Ми грали весь ранок. Я прийшла додому десь о пів на дванадцяту. Думала з'їсти сандвіч і тарілку супу після того, як прийму душ. А потім повернуся в Пустку і ще пограю. Мої батьки в той день працювали. Але, як з'ясувалося, він був удома. Він був удома. І він...
  
  
  
  2
  
  Нижня Головна вулиця – 11:30
  
  ...жбурнув її через вітальню, щойно вона переступила поріг. Здивований вигук вирвався у неї і замовк, коли Беверлі вдарилася об стіну з такою силою, що оніміло плече. Вона сіла на продавлений диван. Двері в коридор з гуркотом зачинилися. За дверима стояв її батько.
  
  – Ти мене тривожиш, Бевви. Іноді ти дуже мене тривожиш. Ти це знаєш. Я тобі кажу, так? Ти знаєш, що кажу.
  
  – Тато, що...
  
  Він повільно йшов до неї через вітальню з задумливим, сумним, нещадним особою. Не хотілося їй бачити цю нещадність, але вона там була, плівка бруду на стоячій воді. Він неуважно покусывал кісточки пальців правої руки, одягнений в штани і сорочку кольору хакі. А подивившись вниз, Беверлі помітила, що його високі черевики залишають сліди на килимі її матері. «Мені доведеться його пилососити, – незв'язно подумала вона. – Пилососити. Якщо він не поб'є мене до такого ступеня, що я не зможу взятися за пилосос. Якщо він...»
  
  Бруд. Чорна бруд. Подумки вона відволіклася від того, що відбувається в голові дзенькнув тривожний дзвінок. Вона була в Пустки з Біллом, Річі, Едді та іншими. У Пустки є місце з такою чорною, в'язкої брудом, яка є на черевики батька, болотисте місце, де росте гайок скелетообразных білих рослин, які Річі називає бамбуком. Коли дув вітер, стовбури глухо стукались один об одного, видаючи звуки, схожі на бій барабанів вуду, і невже її батько побував у Пустки? Невже її батько...
  
  ШМЯК!
  
  Його рука опустилася і вдарила її по обличчю. Вона вдарилася потилицею об стіну. Він засунув великі пальці за ремінь, дивився на неї, і на обличчі читалося відсторонене цікавість. Беверлі відчула, як з лівого кута нижньої губи тече струмок теплої крові.
  
  – Я бачив, ти стаєш великий. – Вона подумала, що він скаже щось ще, але поки він вирішив цим обмежитися.
  
  – Тату, я не розумію, про що ти? – запитала вона тихим тремтячим голосом.
  
  – Якщо ти збрешеш мені, я поб'ю тебе до смерті, Бевви, – попередив він, і вона з жахом усвідомила, що дивиться він не на неї, а на репродукцію видавництва «Каррієр-енд-Айвс», яка висіла на стіні над диваном. Подумки вона знову відволіклася, на цей раз перенеслася в минуле. Їй чотири роки, вона сидить у ванні з синьою пластмасової човном і фігурним милом – моряком Папаєм; її батько, такий великий і так гаряче улюблений, опустився на коліна поруч з ванною, в синіх бавовняних штанях і смугастій футболці, в одній руці у нього мочалка, в другій – склянка з апельсиновою газованою водою. Він милить їй спину і каже: «Дай мені глянути на твої вушка, Бевви; твоя мамуся хоче ними повечеряти». І вона чує, як маленька Бевви сміється, дивлячись знизу вгору на його добре обличчя, яке, як їй видається, залишиться таким назавжди.
  
  – Я... я не буду брехати, таточку. Що сталося? – Він розплився у неї перед очима, тому що потекли сльози.
  
  – Ти була в Пустки з хлопцями?
  
  Її серце бухнуло, погляд знову впав на заляпані грязюкою черевики. Це чорна, нав'язлива бруд. Якщо ступити в неї занадто глибоко, вона сдернет з тебе кросівку або туфлю... і обидва, Річі і Білл, не сумнівалися, що трохи далі починається трясовина, яка може засмоктати людини цілком.
  
  – Я іноді граю там з...
  
  Шмяк! Долоня, жорстка від мозолів, знову опустилася. Беверлі скрикнула від болю, перелякана. Вираз його обличчя лякало її. Він не дивився на неї, і це теж лякала. Щось з ним не так. Щось змінилося до гіршого... А якщо він збирався її вбити? А якщо він...
  
  (перестань Беверлі він твій БАТЬКО а БАТЬКИ не вбивають ДОЧОК)
  
  втратив над собою контроль? А якщо?..
  
  – Що ти дозволяла їм з собою робити?
  
  – Робити? Що?.. – Вона поняття не мала, про що він.
  
  – Знімай штани.
  
  Її замішання наростало. Вона не знаходила зв'язку в тому, що він говорив. А від спроби зрозуміти її замутило, як при морської хвороби.
  
  – Що... навіщо?..
  
  Його рука піднялася, вона відсахнулася.
  
  – Знімай їх, Беверлі. Я хочу подивитися, ціла ти.
  
  Тепер перед її думкою виник новий образ, ще більш божевільним, ніж попередні: вона знімає джинси, і одна нога відвалюється разом з ними. Батько ременем ганяє її по кімнаті, а вона намагається упрыгать від нього на одній нозі. Татко кричить: «Я знав, що ти не ціла! Я це знав! Знав!»
  
  – Таточку, я не знаю...
  
  Його рука опустилася, але тепер не відважила їй ляпаса, а схопила. Стиснула плече з такою силою, що Беверлі закричала. Він підняв її і вперше глянув їй в очі. Вона знову закричала, побачивши, що в них. Побачивши... порожнечу. Її батько зник. І Беверлі раптово усвідомила, що вона в квартирі наодинці з Воно, наодинці з Воно в це сонне серпневий ранок. Вона не відчувала того замісу густого сили і неприхованого зла, який відчувала півтора тижні тому в тому будинку на Нейболт-стріт – його якось розбавила людяність її батька, але Воно було тут, використовувало батька.
  
  Він відкинув її. Вона вдарилася об кавовий столик, перелетіла через нього, з криком розпласталася на підлозі. «Так, значить, це відбувається, – подумала Беверлі. – Я розповім Біллу, і він буде знати. Воно в Деррі скрізь. Воно просто... Воно просто заповнює виникають порожнечі, і всі справи».
  
  Вона перекотилася на спину. Батько йшов до неї. Вона поповзла від нього на п'ятій точці, волосся спадало на очі.
  
  – Я знаю, що ти там була, – заговорив він. – Мені сказали. Я не повірив. Я не повірив, що моя Беверлі може бовтатися з хлопчаками. Потім побачив сам, сьогодні вранці. Мою Бевви з хлопчаками. Ще немає дванадцяти років, і вже вештається з хлопчиськами! – Ця остання думка викликала у нього новий напад люті. Його сухопарую фігуру затрясло, як від електричного розряду. – Ще немає дванадцяти років! – прокричав він і штовхнув її в стегно, змусивши скрикнути від болю. Щелепи клацнули, вчепившись в цей факт, або ідею, або що там означали для нього ці слова, як щелепи голодного пса вцепляются в шматок м'яса. – Ще немає дванадцяти! Ще немає дванадцяти! Ще немає ДВАНАДЦЯТИ!
  
  Він знову штовхнув її, Беверлі відскочила. Вони вже перебралися на кухню. Його черевик вдарив по ящику під плитою, задзвеніли стоять в ньому каструлі і сковорідки.
  
  – Не тікай від мене, Бевви. Не роби цього. А не то тобі буде гірше. Повір мені. Повір своєму батькові. Це серйозно. Бовтатися з хлопцями, дозволяти їм робити з тобою казна що... якщо тобі немає дванадцяти – це серйозно, Бог – свідок. – Він схопив її за плече і підняв на ноги. – Ти гарненька дівчинка. Є багато людей, які з радістю обесчестят гарненьку дівчинку. І багато гарненькі дівчатка хочуть, щоб їх збезчестили. Ти була їх потаскушкой, Бевви?
  
  Нарешті вона зрозуміла, яку думку підкинуло йому Воно... та тільки якась її частина знала, що ця думка давно оселилася у нього в голові, і Воно скористалося лише тим, що лежало під ногами, чекаючи, коли піднімуть.
  
  – Ні, таточку. Ні, таточку...
  
  – Я бачив, як ти курила! – проревів він. На цей раз він вдарив долонею так сильно, що вона відлетіла до кухонного столу, на який і вляглася спиною. Поперек пронизала дика біль. Солонка і перечниця полетіли на підлогу. Перечниця розбилася. Чорні квіти розцвіли і зникли у неї перед очима. Звуки стали занадто гучними. Вона побачила його обличчя. Щось у його обличчі. Він дивився на її груди. І раптом вона зрозуміла, що блузка вилізла з джинсів, що кілька гудзиків розстебнулися і що бюстгальтера на ній немає... поки у неї був тільки один бюстгальтер, «пробний». Думками вона перенеслася в будинок на Нейболт-стріт, де Білл віддав їй свою футболку. Вона знала, як випирають її грудей під тонкою тканиною, але побіжно кинуті погляди хлопчаків її не бентежили; вони здавалися цілком природними. А погляд Білла – більш ніж природним, теплим і бажаним. Нехай навіть і небезпечним.
  
  Тепер же вона відчувала провину, змішане з жахом. Так чи не прав її батько? Хіба не приходили до неї
  
  (ти була їх потаскушкой)
  
  такі думки? Погані думки? Ті самі, про яких він говорив?
  
  «Це не те ж саме! Це не те ж саме, як і
  
  (ти була їх потаскушкой)
  
  погляд, яким він зараз дивиться на мене! Не те ж саме!»
  
  Вона заправила блузку в джинси.
  
  – Бевви?
  
  – Татку, ми просто грали, от і все. Ми грали... Ми... не робили нічого такого... нічого поганого. Ми...
  
  – Я бачив, як ти курила, – повторив він, ступивши до неї. Його погляд ковзнув по грудях і вузьким, ще не кругленьким стегон. Він заговорив співуче, високим голосом школяра, який налякав її ще більше: – Дівчинка, яка жує жуйку, буде палити! Дівчинка, яка курить, буде пити! І дівчинка, яка п'є, всі знають, що буде робити така дівчинка!
  
  – Я НІЧОГО НЕ РОБИЛА! – закричала вона, коли його руки лягли їй на плечі. Він не стискав їх, не завдавав їй болю. Руки були ніжними. І чомусь це налякало Беверлі найбільше.
  
  – Беверлі, – він говорив з незаперечною, божевільною логікою одержимого, – я бачив тебе з хлопчиками. Тепер ти хочеш сказати мені, що дівчинка робить з хлопчиками в тих заростях поруч зі звалищем зовсім не те, що дівчинка зазвичай робить, лежачи на спині?
  
  – Відчепися від мене! – крикнула Беверлі. Злість вирвалася з глибокої свердловини, про існування якої вона не підозрювала. Злість синьо-жовтим полум'ям спалахнула в голові. Заважала думати. Всі ті рази, коли він лякав її; всі ті рази, коли він соромив; всі ті рази, коли він заподіював біль. – Просто відчепися від мене!
  
  – Не смій так говорити з татком. – В його голосі чулося здивування.
  
  – Я не робила того, про що ти говориш! Ніколи не робила!
  
  – Може, й ні. Може – так. Я збираюся перевірити і переконатися. Я знаю як. Знімай штани.
  
  – Ні.
  
  Його очі широко розкрилися, оголивши жовтуваті білки навколо темно-синіх райдужок.
  
  – Що ти сказала?
  
  – Я сказала – ні. – Він дивився їй в очі і, можливо, побачив ревучу у них злість, яскравий факел бунту. – Хто тобі сказав?
  
  – Бевви...
  
  – Хто тобі сказав, що ми там граємо? Незнайомець? Чоловік, одягнений в помаранчеву і сріблясте? В рукавичках? Він виглядав як клоун, нехай навіть він і не клоун? Як його звали?
  
  – Бевви, тобі краще зупинитися...
  
  – Ні, це тобі краще зупинитися.
  
  Він махнув рукою, не відкритою долонею, а стиснутим кулаком, з тим, щоб врізати так врізати. Бевви присіла. Кулак просвистів у неї над головою і вдарила в стіну. Батько закричав і відпустив її, сунувши кулак до рота. Вона позадкувала від нього маленькими, семенящімі кроками.
  
  – Повернись сюди!
  
  – Ні. Ти хочеш зробити мені боляче. Я люблю тебе, таточку, але я тебе ненавиджу, коли ти такий. Більше ти цього зробити не зможеш. Воно змушує тебе це робити, ти пустив Воно в себе.
  
  – Я не знаю, про що ти говориш, але тобі краще підійти до мене. Більше я просити не буду.
  
  – Ні, – відповіла Беверлі і знову заплакала.
  
  – Не змушуй мене підійти до тебе і привести сюди, Бевви. Ти станеш дуже нещасною маленькою дівчинкою, якщо я це зроблю. Підійди до мене.
  
  – Скажи мені, хто тобі сказав, – відповіла вона, – і я підійду.
  
  Він стрибнув на неї з такою котячої швидкістю і спритністю, що вона, хай цього і чекала, ледь не трапилася. Схопилася за ручку кухонних дверей, прочинив на щілину, в яку змогла прослизнути, і помчала по коридору до парадних дверей так само швидко, як двадцять сім років потому буде тікати від місіс Керш. За її спиною Ел Марш врізався в двері, знову зачинив її, по центру з'явилася тріщина.
  
  – НЕГАЙНО ПОВЕРНИСЯ, БЕВВИ! – проволав він, відкриваючи двері і кидаючись за нею.
  
  Парадні двері закрили на засувку: Беверлі увійшла в квартиру через чорний хід. Її руки тремтіли. Одного вона намагалася відкрити засувку, інший даремно смикала ручку. За спиною знову закричав батько; звіриним
  
  (зняти штани з шльондри)
  
  криком. Нарешті вона повернула баранець засувки, і парадні двері відчинилися.
  
  Гаряче повітря ходив взад-вперед по горлу. Беверлі обернулася і побачила, що батько зовсім поруч, тягнеться до неї, посміхаючись і строячи пики, з стирчать з рота кінськими жовтуватими зубами.
  
  Беверлі проскочила через сітчасту двері і відчула, як його пальці ковзнули по її блузці, ні за що не зачепившись. Вона злетіла зі сходинок, втратила рівновагу, розпласталася на бетонній доріжці, обідравши обидва коліна.
  
  – НЕГАЙНО ПОВЕРНИСЯ, БЕВВИ, ПОКИ Я РЕМЕНЕМ НЕ СПУСТИВ З ТЕБЕ ШКУРУ!
  
  Він зійшов по сходах, а вона піднялася, з дірками на обох штанинах,
  
  (знімай штани)
  
  з колін сочилася кров, оголилися нервові закінчення співали: «Вперед, Христове воїнство». Беверлі озирнулася – він вже насувався на неї, Ел Марш, прибиральник і технік-доглядач, непримітний чоловік, одягнений в штани кольору хакі і сорочку того ж кольору з двома нагрудними, з клапанами, кишенями, кільце з ключами ланцюжком кріпилося до його ременя, волосся розвівалися. Але в очах його не було, не було того Ела Маршу, який тер їй спинку і бив у живіт (а робив він і те і інше, тому що вона його непокоїла, дуже турбувала), не було того Ела Маршу, який одного разу спробував заплести їй, семирічної, кіску (вийшло гірше нікуди, але потім вони сміялися на пару, дивлячись у дзеркало на стирчать в усі боки волосся), який по неділях готував приголомшливий гоголь-моголь з корицею, набагато смачніше того, що продавали за четвертак в «Кафе-морозиво» Деррі, не було фігури батька, чоловічого початку в її життя, образу, позбавленого будь-якої сексуальної домішки. Все це в очах було відсутнє геть. Вона бачила в них тільки спрагу вбивства. Вона бачила в них Воно.
  
  Беверлі побігла. Побігла від Воно.
  
  Містер Паскуаль, здригнувшись, здивовано підняв голову. Він поливав галявину і слухав репортаж про грі «Ред сокс» за транзисторному радіоприймача, який стояв на перилах сходів. Брати Циннерманы відірвалися від старого автомобіля «хадсон-хорнет», який купили за двадцять п'ять доларів і мили практично кожен день. Один тримав у руці шланг, інший – відро з мильним розчином. В обох відвисла щелепа. Місіс Дентон виглянула з вікна своєї квартири на другому поверсі. На колінах у неї лежала плаття однією з шести дочок, інші сукні чекали своєї черги в кошику, з рота стирчали шпильки. Маленький Ларс Терамениус швиденько тягнув візок «Ред бул флаєр» з потрісканого тротуару і встав на засихаючої галявині містера Паскуаля. Він розплакався, коли Бевви, яка навесні витратила цілий ранок, навчивши його зав'язувати шнурки кросівок так, щоб вони не розв'язувались, кричачи, з широко розкритими очима, пробігла повз нього. Миттю пізніше за нею проїхав її батько, голосно гукаючи Бевви, і Ларс (йому тоді було три з половиною роки, через дванадцять років він загине в мотоциклетної аварії) побачив в особі містера Маршу щось жахливе і нелюдське. Потім його три тижні мучили кошмари. В них він бачив містера Маршу, перетворюється в павука прямо в своєму одязі.
  
  Беверлі бігла. Вона повністю віддавала собі звіт, що ціна цього забігу – її життя. Якщо батько наздожене її, він не подивиться на те, що вони на вулиці. У Деррі люди іноді творили безумства; щоб це розуміти, їй не потрібно читати газети або знати історію міста. Якщо він її впіймає, то задушить або заб'є до смерті чи то руками, то ногами. А коли все закінчилося і хто-небудь прийшов і забрав його, він сидів у камері, точно так само, як сидів у ній вітчим Едді Коркорэна, приголомшений і не розуміє, що накоїв.
  
  Вона бігла до центру міста, і по дорозі їй зустрічалося все більше людей. Вони витріщалися – спочатку на неї, потім на біжить слідом батька, – на обличчях відбивалося здивування, на деяких навіть здивування. Але цим все і закінчувалося. Якийсь час люди ще дивилися їм услід, а потім йшли далі, тим самим маршрутом. Повітря, який надходив в легені Беверлі і виходив з них ставав дедалі важче.
  
  Вона перетнула Канал, кросівки стукали по бетону тротуару, а праворуч від неї автомобілі погромыхивали з важким дерев'яним балкам мосту. Зліва вона бачила кам'яну арку, там, де Канал йшов під центр міста. Вона різко перетнула Головну вулицю, не звертаючи уваги на гудіння клаксонів і вереск гальм. Перетнула, тому що Пустка була по інший бік вулиці. Від неї Беверлі відділяла чи не миля, і, щоб потрапити туди, їй належало зберегти відрив від батька на крутому Підйомі-в-милю (або на одній з ще більш крутих бічних вулиць). Але нічого іншого не залишалося.
  
  – ПОВЕРНИСЯ, МАЛЕНЬКА СУЧКА, Я ТЕБЕ ПОПЕРЕДЖАЮ!
  
  Вже на іншій стороні вулиці вона дозволила собі обернутися, важка копиця рудого волосся в цей момент перемістилася на одне плече. Її батько перетинав бруківку, звертаючи на автомобілі не більше уваги, ніж вона, і яскраво-червоне обличчя блищало від поту.
  
  Вона пірнула у провулок, який проходив за Складським поруч. В провулок виходили зади будинків, що вишикувалися вздовж Підйому-в-милю: «Старий біф», «Армаур митпакинг», «Хемпхилл сторейдж-енд-уэрхаусинг», «Голок біф-енд-кошер мітс». Вузький, вимощений бруківкою провулок звужувався ще сильніше в тих місцях, де в нього викочували сміттєві контейнери та баки. Бруківку покривала слиз, і один тільки Бог знав, що і коли тут проливали. Повітря наповнювали різні запахи, одні слабкі, інші різкі, треті просто валили з ніг... але всі говорили про м'ясо та забої худоби. Дзижчали хмари мух. З деяких будівель доносився леденить кров вереск вгрызающихся в кістки пив. Вона то й справа я підковзувалась на бруківці. Вдарилася стегном про оцинкований сміттєвий бак, і з кількох газетних пакунків назовні вилізла тельбух, як великі соковиті квіти в джунглях.
  
  – ТОБІ І ТАК ВЖЕ МІЦНО ВЛЕТИТЬ, БЕВВИ! Я ТОБІ ЦЕ ОБІЦЯЮ! ДАЛІ БУДЕ ТІЛЬКИ ГІРШЕ, ДІВЧИНКА!
  
  Двоє чоловіків стояли біля дверей на навантажувальній площадці «Кіршнер пакинг уокс», жували товсті сандвічі, кошики для ленчу стояли під рукою.
  
  – Тебе залишається тільки покаятися, дівчинка, – прокоментував один. – Мабуть, ти міцно насолила папеньке. – Другий розсміявся.
  
  Він наближався. Вона чула гуркіт його кроків і важке дихання мало не у себе за спиною. Глянувши праворуч, побачила чорне крило його тіні, що біжить по високому дощатому паркану.
  
  А потім з його грудей вирвався крик здивування й люті: ноги його полетіли, і він впав на бруківку. Через мить він піднявся, але з губ більше не зривалися слова – тільки нескладні злісні крики, а чоловіки на вантажній платформі сміялися і плескали один одного по спині.
  
  Провулок звернув ліворуч... і Беверлі зупинилася, її рот в жаху розкрився. Міська сміттєвоз стояла на виїзді з провулку. Зазор з обох сторін не перевищував дев'яти дюймів. Двигун працював на холостих обертах. Перекриваючи цей розмірений гул, до неї долинав неспішну розмову з кабіни мусоровозки. І тут чоловіки перервали роботу, щоб перекусити. До полудня залишалося три чи чотири хвилини. Ще трохи-і почнуть бити годинник на будівлі суду.
  
  Вона знову почула батька, він наближався. Беверлі впала на бруківку і поповзла під мусоровозкой, відштовхуючись ліктями і обдертими колінами. Запахи дизельного палива і вихлопних газів, змішавшись з густим запахом м'яса, викликали нудоту. Легкість, з якою Беверлі просувалася вперед, не радувала: вона ковзала по склизкой бруду, покривала бруківку. Але Беверлі продовжувала повзти і тільки раз дуже піднялася над бруківкою, торкнувшись гарячої вихлопної труби мусоровозки. Їй довелося прикусити губу, щоб стримати крик.
  
  – Беверлі? Ти під нею? – Слова поділялися вдихами: забіг і батькові дався нелегко. Вона обернулася і зустрілася з ним поглядом: він, нагнувшись, заглядав під мусоровозку.
  
  – Залиш... мене в спокої! – вдалося вимовити їй.
  
  – Сука, – відповів він хрипким, захлинається слиною голосом, улігся на бруківку, звякнув ключами, і поповзла слідом. Рухи його рук і ніг безглуздим чином імітували плавання стилем брас.
  
  Беверлі дісталася до кабіни мусоровозки, схопилася за величезну шину – її пальці потонули в протекторі до другої фаланги – і різко піднялася. Вдарилася куприком об передній бампер, а в наступне мить знову бігла, прямуючи до Підйому-в-милю. Спереду блузку і джинси покривала липкий слиз, сморід від якої піднімалася до небес. Озирнувшись, вона побачила кисті і веснянкуваті руки батька, здалися з-під кабіни мусоровозки, зовсім як клешні уявного дитиною чудовиська, що вилазить з-під ліжка.
  
  Швидко, не думаючи, вона пірнула в прохід між «Складом Фельдмана» і «Флігелем братів Трекер». Цей прохід, занадто вузький, щоб зватися проулком, заповнювали зламані ящики, бур'яни, соняшники і, само собою, сміття. Беверлі метнулася за купу ящиків і присіла за ними. Кілька митей опісля вона побачила батька, який проскочив повз гирла проходу і почав підніматися на пагорб.
  
  Беверлі встала, повернулася і поспішила до дальнього кінця проходу. Там його перегороджував сітчастий паркан. Вона видерлася на нього, перелізла, спустилася вниз, опинившись на території Теологічної семінарії Деррі. Побігла по ідеально выкошенной галявині і навколо будівлі. Почула, як всередині грають на органі щось класичне. Ноти приємні і спокійні, здавалося, відбивались на нерухомому повітрі.
  
  Від Канзас-стріт семінарію відділяла висока зелена огорожа. Беверлі подивилася крізь неї і побачила батька, який, важко дихаючи, йшов по протилежній стороні вулиці. Під пахвами на сорочці темніли кола поту. Він озирався, вперши руки в боки. Ключі на кільці позвякивали, яскраво виблискуючи на сонці.
  
  Беверлі спостерігала за ним, теж важко дихаючи, серце злякано і швидко-швидко калатало в горлі. Їй дуже хотілося пити, а власний запах викликав огиду. «Якщо б я малювала комікс, – подумала вона, – то обов'язково зобразила б йдуть від мене хвилі смороду».
  
  Її батько повільно перейшов на ту сторону, де перебувала семінарія.
  
  У Беверлі перехопило подих.
  
  «Господи, будь ласка, я більше не можу бігти. Допоможи мені, Господи. Не дай йому знайти мене».
  
  Ел Марш повільним кроком йшов тротуаром повз сховалася по іншу сторону зеленої огорожі дочки.
  
  «Дорогий Боже, не дай йому понюхати мене!»
  
  Він не нанюхав – можливо, тому, що, впавши в провулку і поползав під мусоровозкой, пахнув нітрохи не краще, ніж вона. Він пішов. Беверлі спостерігала, як батько спускається по схилу пагорба Підйом-о-милю, поки він не зник з виду.
  
  Вона повільно піднялася. Одяг брудний, обличчя брудне, спина боліла в тому місці, де вона обпеклася про вихлопну трубу мусоровозки. Але все це блідло в порівнянні зі смерчем, який вирував у її думках. Беверлі відчувала, що її занесло на край світу, де ставали застосовують звичайні норми поведінки. Вона не могла уявити собі, як піде додому; але й не могла уявити, як не піде. Вона послухалася свого батька, не послухалася його...
  
  Беверлі довелося виштовхати з голови цю думку, тому що від цього нило під ложечкою, вона слабшала, і її починало трясти. Вона любила свого батька. Хіба не про це говорила одна з десяти заповідей: «Шануй батька твого і матір твою, та благо ти, і буде так долголетен будеши на землі». Так. Але це був не він. Не її батько. Якщо на те пішло, він був кимось зовсім іншим. Самозванцем. Воно...
  
  Раптово вона похолодела, тому що в голові блищав моторошний питання. А чи не трапилося таке і з рештою? Або щось подібне? Вона повинна їх попередити. Вони заподіяли Воно біль, і, можливо, Воно намагається вжити заходів, щоб убезпечити себе, щоб вони ніколи більше не змогли заподіяти Воно біль. Та й потім, куди їй тепер іти? Вони – єдині друзі. Білл. Білл зміркує, що робити далі. Білл підкаже їй, що робити далі.
  
  Беверлі зупинилася там, де доріжка, що виходить з території семінарії, перетиналася з Канзас-стріт, і визирнула з-за огорожі. Її батько пішов. Вона повернула направо і покрокувала з Канзас-стріт до Пустки. Можливо, нікого з них там зараз і не буде. Вони розійшлися по домівках, на ленч. Але вони повернуться. А поки вона може спуститися в прохолодний клубний будинок і постаратися заспокоїтися. Вона залишить маленьке вікно відкритим, щоб у підземний будинок попадало хоч трохи сонячного світла, і, можливо, навіть зуміє поспати. Її стомлене тіло і перенапрягшийся розум вхопилися за цю думку. Сон, так, він точно пішов би їй на користь.
  
  Опустивши голову, вона пройшла повз останніх будинків. Далі вдома вже не будували, бо земля дуже круто скочувалася в Пустку, в Пустку, куди (вона просто не могла в це повірити) прокрався її батько, щоб шпигувати за нею.
  
  Вона, звичайно, не чула кроків у себе за спиною. Хлопці старалися з усіх сил, щоб не видавати жодного звуку. Видобуток вже раніше тікала від них, і на цей раз вони мали намір її не втратити. Вони наближалися й наближалися, ступаючи нечутно, як кішки. Рыгало і Віктор посміхалися, а обличчя Генрі залишалося відсутнім і серйозним. Незачесані волосся стирчало на всі боки. Погляд блукав, як і у Ела Маршу в квартирі. Один брудний палець він притискав до губ – ш-ш-ш-ш, – поки вони скорочували разделявшее їх відстань з сімдесяти футів до п'ятдесяти... до тридцяти.
  
  В те літо Генрі стійко просувався над якоюсь психічною безоднею. Крокував по мосту, який невблаганно звужувався і звужувався. В день, коли він дозволив Патріку Хокстеттеру попестити себе, цей міст перетворився в дріт канатохідця. Дріт лопнула цим ранком. Він вийшов у двір в одних тільки рваних, пожовклих від сечі трусах і подивився в небо. Привид місяця, що світила минулої ночі, ще не закотилася за обрій, і як тільки погляд Генрі впав на місяць, вона раптово змінилася, перетворившись в посміхаючийся череп. Генрі впав на коліна перед цією особою-черепом, охоплений жахом і радістю. Голоси-привиди заговорили з місяця. Голоси змінювалися, іноді зливалися в єдине бурмотіння, в якому не розібрати ні слова... але він відчував істину, яка полягала в тому, що всі ці голоси один голос, один розум. Голос наказав йому розшукати Віктора і Рыгало і прийти з ними на кут Канзас-стріт і Костелло-авеню близько полудня. Голос сказав він сам зрозуміє, що потрібно робити. І дійсно, з'явилася ця манда. Він чекав, щоб голос сказав йому, що робити далі. Відповідь прийшла, коли вони продовжували скорочувати дистанцію. Голос почувся не з місяця, а з каналізаційної решітки, мимо якої вони проходили. Голос тихий, але виразний. Рыгало і Віктор подивилися на решітку, наче приголомшені, загіпнотизовані, потім знову повернулися до Беверлі.
  
  «Убий її», – наказав голос з каналізації.
  
  Генрі Бауерс сунув руку в кишеню джинсів і дістав довгастий предмет довжиною в дев'ять дюймів, оброблений з боків пластмасою, що імітує слонову кістку. У одного краю цього сумнівного твори мистецтва поблискувала маленька кнопка хромована. Генрі натиснув на неї. З щілини в кінці рукоятки вискочило шестидюймовое лезо. Він підкинув ножа на долоні. Додав кроку. Віктор і Рыгало – вони як і раніше виглядали ошелешеними – теж додали кроку, щоб не відстати.
  
  Беверлі не чула їх у прямому сенсі цього слова; не звуки кроків змусили її обернутися, коли Генрі Бауерс мало не впритул наблизився з нею. Зігнувши коліна, обережно ставлячи ноги на бетон тротуару, із застиглою усмішкою на обличчі, Генрі рухався безшумно, як індіанець. Ні; спрацювало почуття, занадто явне, однозначне і сильне, щоб проігнорувати його, почуття, що...
  
  
  
  3
  
  Публічна бібліотека Деррі – 1:55
  
  ...за тобою спостерігають.
  
  Майк Хенлон відклав ручку, подивився на заповнену тінями перевернуту чашу головного залу бібліотеки. Побачив острівці світла, створені підвішеними до стелі круглими плафонами; побачив тануть в сутінках книги; побачив металеві сходи, витонченими спіралями йдуть до стелажів. Він не побачив нічого зайвого або перебуває не на місці.
  
  І тим не менш не вірив, що він у бібліотеці один. Більше не вірив.
  
  Коли всі інші пішли, Майк прибрався з акуратністю, давно увійшла у звичку. Діяв він на автопілоті, думками унесшись на мільйон миль – і на двадцять сім років. Очистив попільнички, викинув порожні пляшки (прикрив їх іншим сміттям, щоб не шокувати Керол), банки, призначені для подальшої переробки, поклав у ящик, який стояв за його столом. Потім узяв щітку і підмів осколки пляшки з-під джину, яку розбив Едді.
  
  Навівши порядок на столі, пішов в зал періодики і підібрав розлетілися журнали. І поки займався цими простими справами, його мозок прокручував розказані Невдахами історії – роблячи акцент насамперед на те, що залишилося за кадром. Вони вірили, що пригадали все. Він вважав, що Білл і Беверлі дійсно згадали майже всі. Але не повністю. Інше могло до них прийти... якщо б дозволило час. У 1958 році часу для підготовки не було. Вони говорили і говорили – їх розмови перервала тільки битва каміння та одиничний прояв групового героїзму в будинку 29 по Нейболт-стріт – і, можливо, за розмовами до справи так і не дійшло. Але настало 14 серпня, і Генрі з дружками просто загнали їх в каналізаційні тунелі.
  
  «Може, мені слід було сказати», – думав Майк, розкладаючи по місцях останні журнали. Але щось дуже вже був проти цієї ідеї – голос Черепахи, як він думав. Може, цей самий голос, а може, і принцип спиральности теж зіграв свою роль. Можливо, тому завершального події мали повторитися, нехай і на якомусь іншому, більш високому рівні. До завтрашнього дня він приготував ліхтарі і шахтарські каски; в тому ж стінній шафі лежали акуратно складені і перетягнуті гумками креслення дренажної та каналізаційної систем Деррі. Але коли вони були дітьми, всі їх розмови і всі їхні плани, сирі, а то й просто ніякі, в кінці обернулися нічим; в кінці їх просто загнали у підземні тунелі, нав'язали їм подальшу за цим сутичку. І це трапиться знову? Віра і сила, він вже прийшов до цього висновку, взаємозамінні. А остаточна істина ще простіше? Ні один акт віри неможливий, якщо тебе грубо не зашвырнут в вируючий епіцентр подій? Як новонароджений без всякого парашута вилітає з утроби матері, немов падає з неба? І раз ти падаєш, тобі доводиться вірити в парашут, в його існування, так? Смикаючи за кільце, вже падаючи, ти виносиш останнє судження з цього предмету, яким би воно не було.
  
  «Господи Ісусе, прямо-таки чорношкірий Фултон Шин 127», – подумав Майк і розсміявся.
  
  Майк прибирался, наводив порядок, міркував, а тим часом інша частина його розуму очікувала, що він нарешті закінчить і вважатиме себе досить втомленим, щоб піти додому і кілька годин поспати. Але, покінчивши з усім, що збирався зробити, Майк виявив, що сну ні в одному оці і він бадьорий, як ніколи. Ось він і попрямував до єдиної в бібліотеці запираемой кімнаті, сітчаста двері в яку знаходилася в глибині його кабінету, відкрив її ключем, що висіли на його кільці з ключами, і увійшов. В цій кімнаті, вогнестійкої при закритій і замкнутими сейфової двері, зберігалися найцінніші перші видання, книги з автографами письменників, які давно вже померли (серед підписаних видань бібліотека могла похвалитися «Мобі Діком» і «Листя трави» Уїтмена), історичні матеріали, пов'язані з містом, і особисті архіви тих кількох письменників, які жили і працювали в Деррі. Майк сподівався, якщо все закінчиться добре, переконати Білла залишити його рукописи публічній бібліотеці Деррі. Крокуючи по третьому проходу сховища, освітленим лампою під бляшаними ковпаками, вдихаючи знайомі бібліотечні запахи затхлості, і пилу, і клею, і старого паперу, він думав: «Коли я помру, мене, мабуть, покладуть у домовину з бібліотечної карткою в одній руці і штампом «ПРОСТРОЧЕНО» в інший. Може, це навіть і краще, ніггер, ніж померти з пістолетом в руці?»
  
  Зупинився він на середині третього проходу. Його великий стенографічний блокнот, заповнений історіями Деррі і його власними записами, стояв між «Старим Деррі» Фріка і «Історією Деррі» Мішо. Блокнот Майк засунув так глибоко, що він був практично невидимим. Ніхто б ніколи не зміг його знайти, якщо б спеціально не шукав.
  
  Майк дістав блокнот і повернувся до столу, за яким вони сиділи, по дорозі вимкнувши світло в сховище і замкнувши сітчасту двері. Сіл, перегорнув списані сторінки, думаючи про те, який він створив дивний і нікчемний документ: наполовину історія, наполовину скандал, почасти щоденник, почасти сповідь. Він нічого не писав з 6 квітня. «Скоро доведеться купувати новий блокнот», – подумав він, перевертаючи кілька порожніх аркушів. З посмішкою подумав про вихідному чернетці роману «Віднесені вітром» Маргарет Мітчелл, написаному у багатьох і багатьох стопках шкільних зошитів. Потім зняв з ковпачок ручки і написав «31 травня», відступивши на дві строчки від останнього запису. Якийсь час посидів, оглядаючи пустельну бібліотеку, а потім почав записувати все, що відбулося в останні три дні, починаючи з його телефонної розмови зі Стенлі Урисом.
  
  Майк старанно писав п'ятнадцять хвилин, потім концентрація почала слабшати. Він переривався все частіше і частіше. Заважав образ відірваної голови Стенлі Уриса в холодильнику. Закривавленою голови Стена, з відкритим, набитим пір'ям ротом, вываливающейся з холодильника і котиться по підлозі до нього. З величезним зусиллям Майк відбувся від цього образу і продовжив роботу, але буквально через п'ять хвилин випростався і розвернувся, в повній впевненості, що побачить голову, катящуюся з чорно-червоним клітинам старого лінолеуму, з блискучими скляними очима, як у висить на стіні голови оленя. Нічого не побачив жодної голови. Нічого не почув, крім приглушених ударів власного серця.
  
  «Візьми себе в руки, Майки. Це нерви, і все. Нічого більше».
  
  Легко сказати. Слова стали вислизати від нього, думки відійшли за межі досяжності. Щось почало тиснути на потилицю, сильніше і сильніше.
  
  За ним спостерігали.
  
  Майк поклав ручку і піднявся з-за столу.
  
  – Є тут хто-небудь? – Голос луною відбився від ротонди, змусивши його здригнутися. Він облизнул губи, зробив другу спробу. – Білл?.. Бен?..
  
  «Білл-мал-мал... Бен-ен-ен...»
  
  Раптово Майк вирішив, що хоче піти додому. А блокнот він міг взяти з собою. Потягнувся до нього... і почув ледь помітний звук кроків.
  
  Озирнувся. Острови світла оточували ще більше згущуються тіні. Більше нічого... у всякому разі, нічого такого, що він міг побачити. Він чекав, під гучні удари серця.
  
  Знову почув кроки, тільки на цей раз зумів визначити, звідки вони беруться. З скляного коридора, що з'єднував доросле бібліотеку з дитячої. Там. Хто-то. Що-то.
  
  Майк безшумно підійшов до столу видачі книг. Дерев'яні клини тримали відкритими половинки великої скляної двері в коридор, і він бачив якусь його частину. Бачив начебто ноги, і раптово охопила його жах змусив задатися питанням: а раптом Стен все-таки прийшов, раптом Стен зараз вийде з темряви з пташиним атласом в руці, блідим обличчям, синюшними губами, розрізами на передпліччях і зап'ястях. «Я нарешті прийшов, – скаже Стен. – Мені потрібен час, щоб вилізти з ями в землі, але я нарешті прийшов...»
  
  Ще крок, і Майк побачив взуття, взуття і обшарпаний низ штанин – джинсу і тасьми на тлі голих, без шкарпеток, щиколоток. І в темряві, майже на шість футів вище кісточок, поблискували очі.
  
  Однією рукою Майк ощупывал поверхню напівкруглого столу, повільно обходячи його, не відриваючи погляду від цих нерухомих, поблискують очі. Його пальці наткнулися на дерев'яний кут маленького ящика – прострочені бібліотечні картки. Паперова коробочка – скріпки і гумки. Нарешті пальці знайшли щось металеве і схопили його. Ніж для розтину листів з написом «ІСУС ВРЯТУЄ» на рукоятці. Нетривка штучка, яка прийшла поштою від Баптистської церкви Благодаті в рамках кампанії зі збору пожертвувань. Майк вже років п'ятнадцять не відвідував служби, але при житті його мати постійно ходила в церкву, і він відіслав їм п'ять доларів, які згодилися б і йому самому. Хотів викинути цей ніж, але чомусь не викинув, і ніж досі лежав серед мотлоху на його половині столу (частина столу, відведена Керол, завжди залишалася бездоганно чистою).
  
  Майк з усієї сили стиснув рукоятку і вдивився в темний коридор.
  
  Ще крок... ще. Тепер обшарпані штанини він бачив до колін. Розрізняв і силует, якому належали ноги: великий, широкий. Округлі плечі. Начебто розпатлане волосся. Фігура обезьяноподобная.
  
  – Хто ви?
  
  Відповіді не було. Непроханий гість просто стояв, розглядаючи його.
  
  Нехай і раніше переляканий, Майк вже визнав помилковою паралізує ідею – перед ним Стен Уріс, піднявся з могили, покликаний в Деррі шрамами на руках, якимось надприродним магнетизмом, який перетворив його в зомбі, зовсім як у хаммеровском фільмі жахів 128. Цей непроханий гість міг бути ким завгодно, але тільки не Стэном, зростання якого не перевищував п'яти футів і семи дюймів.
  
  Постать зробила ще крок, і тепер світло від найближчої до скляного коридору круглої лампи висвітлив ноги вже до самої талії і на поясі шлевкі джинсів, без ременя.
  
  І раптово Майк зрозумів, хто перед ним. Зрозумів ще до того, як непроханий гість заговорив.
  
  – Ой, та це ж ніггер. Кидався в когось камінням, нігер? Хочеш знати, хто отруїв твою гребаной собаку?
  
  Фігура рушила вперед. Світ упав на обличчя Генрі Бауэрса. Розповніле і обрюзгшее. Шкіра блищала нездорової сальністю; обвислі щоки і підборіддя покривала щетина, наполовину чорний, наполовину сива. Три хвилясті зморшки глибоко прорізали чоло над розлогими бровами. Інші утворювали круглі дужки у куточків полногубого рота. Маленькі злобні очі ховалися в глибині безбарвною плоті, налиті кров'ю і позбавлені думок. Це було обличчя передчасно постарілого людини, який у тридцять дев'ять виглядав на сімдесят три. Але обличчя це належало і дванадцятирічному хлопцю. Одяг Генрі вкривали зелені плями, залишені кущами, в яких він ховався весь день.
  
  – Не хочеш привітатися, нігер? – запитав Генрі.
  
  – Привіт, Генрі. – У голові майнула неясна думка, що він вже два дні не слухав радіо і навіть не читав газету, хоча останнім звів у ранг ритуалу. Відбулося багато чого. Справ навалилося невпроворот.
  
  Дуже погано.
  
  Генрі вийшов з коридору між дитячою і дорослою бібліотеками і застиг, буравя Майка маленькими свинячьими оченятами. Його губи розійшлися в мерзенної усмішці, оголивши гнилі зуби, властиві багатьом жителям менської глибинки.
  
  – Голоси. Ти чуєш голоси, нігер?
  
  – Чиї голоси, Генрі? – Майк прибрав обидві руки за спину, як школяр, викликаний до дошки, щоб прочитати напам'ять вірш, і переклав ножа для розкриття листів з лівої руки в праву. Підлогові годинники, подаровані бібліотеці Хорстом Мюллером в 1923 році, рівненько відбивали секунди в застиглому ставку бібліотечній тиші.
  
  – З місяця, – відповів Генрі і сунув руку в кишеню. – Вони приходять з місяця. Безліч голосів. – Він помовчав, насупившись, потім похитав головою. – Безліч, але насправді це один голос. Голос Воно.
  
  – Ти бачив Воно, Генрі?
  
  – Так. Франкенштейн. Відірвав Віктору голову. Тобі б це чути. З таким звуком, ніби застібка величезною блискавки різко йде вниз. Потім Воно рушило на Рыгало. Рыгало спробував боротися з Воно.
  
  – Спробував?
  
  – Так. Тільки тому я і врятувався.
  
  – Ти залишив його помирати.
  
  – Не кажи так! – Щоки Генрі спалахнули тьмяним багрянцем. Чим далі він відходив від пуповини, що зв'язує доросле бібліотеку з дитячої, тим молодше ставав в очах Майка. Він бачив колишню злість на обличчі Генрі, але бачив і дещо ще: дитину, якого виховав дивакуватий Буч Бауерс на хорошій фермі, з роками перетворилася на шматок лайна. – Не кажи так! Воно могло вбити й мене.
  
  – Нас Воно не вбило.
  
  Очі Генрі глузливо блиснули.
  
  – Поки не вбило. Але вб'є. Якщо я залишу Воно кого-небудь з вас. – Він витяг з кишені довгастий предмет довжиною в дев'ять дюймів, оброблений з боків пластмасою, що імітує слонову кістку. У одного краю цього сумнівного твори мистецтва блищала кнопка хромована. Генрі натиснув на неї. З рукоятки вискочило лезо довжиною шість дюймів. Похитуючи ножа на долоні, він рушив до столу, трохи швидше.
  
  – Глянь, що я знайшов. Я знав, куди дивитися. – Одне червоне повіку опустилося, огидно підморгуючи. – Людина з місяця сказав мені. – Генрі знову продемонстрував гнилі зуби. – «Днем ховайся. Увечері злови попутку». Старий. Вдарив його. Думаю, вбив. Автомобіль кинув в Ньюпорті. Коли переходив кордон Деррі, почув цей голос. Подивився у водостік. Там лежала ця одяг. І ніж. Мій старий ножа.
  
  – Ти щось забуваєш, Генрі.
  
  Генрі мовчки посміхався, похитуючи головою.
  
  – Ми вибрались, і ти вибрався. Якщо Воно хоче нас, Воно хоче і тебе.
  
  – Ні.
  
  – Я думаю, так. Може, ви, дурні, і робили роботу Воно, але улюбленців у Воно не було, так? Воно забрало обох твоїх друзів, і поки Рыгало бився з Воно, ти зумів втекти. Я думаю, Генрі, ти частина тієї справи, яку Воно хоче довести до кінця. Я дійсно так думаю.
  
  – Ні.
  
  – Може, ти побачиш Франкенштейна. Або Перевертня. Або Вампіра. Чи Клоуна, а, Генрі? Може, ти зможеш побачити, як насправді виглядає Воно, Генрі. Ми бачили. Хочеш, щоб я розповів тобі? Хочеш, щоб я...
  
  – Заткнися! – вигукнув Генрі і кинувся на Майка.
  
  Майк відступив убік, виставивши ногу. Генрі спіткнувся об неї і заскользил за червоно-чорному лінолеуму, як шайба, яку відіграють у шаффлборд. Вдарився головою об ніжку стола, за яким ввечері сиділи Невдахи, розповідаючи свої історії. На мить застиг, приголомшений. Пальці, що тримали рукоятку ножа, розтулилися.
  
  Майк метнувся за ним, метнувся за ножем. У той момент він міг би убити Генрі, міг би всадити ніж для розтину листів з написом «ІСУС ВРЯТУЄ» на рукоятці, який прислали поштою з церкви його матері, в шию Генрі, а потім подзвонити в поліцію. Якесь офіційне розслідування було б, але не надто активне. У Деррі і без того вистачало дивних смертей і насильства.
  
  Зупинило його усвідомлення, вдарило як блискавка: убивши Генрі, він виконає роботу Воно, точно так само, як Генрі виконував роботу Воно, прагнучи вбити Майка. І дещо ще: інше вираз обличчя Генрі, яке він побачив, втомлений, зацькований погляд дитини, з яким жорстоко обійшлися, направивши на криву доріжку з невідомо якою метою. Поки Генрі ріс, отруювало його божевілля Буча Бауэрса: і, звичайно, він належав Воно навіть до того, як запідозрив, що Воно існує.
  
  Тому, замість того щоб нанести удар в незахищену шию Генрі, Майк впав на коліна і простягнув руку за ножем. Він повернувся під його рукою – начебто з власної волі, – і пальці Майка зімкнулися на лезі. Болю він не відчув – тільки кров полилася з трьох пальців правої руки і з долоні, на якій біліли шрами.
  
  Він відсахнувся. Генрі перекотився, став на коліна, схопив ножа, і тепер вони стояли обличчям один до одного, в обох текла кров: у Майка – з пальців і долоні, у Генрі – з носа. Генрі хитнув головою, і червоні краплі відлетіли в темряву.
  
  – Думав, ви були такі розумні! – хрипко крикнув він. – Гребаные сосунки – ось ким ви були! У чесній боротьбі ми б вас побили!
  
  – Прибери ніж, Генрі. – Майк говорив рівним голосом. – Я подзвоню в поліцію. Вони приїдуть і заберуть тебе в «Джуніпер-Хілл». Ти будеш поза Деррі. І в безпеці.
  
  Генрі спробував заговорити і не зміг. Не зміг сказати цьому ненависному черномазому, що не буде він в безпеці ні в «Джуніпер-Хілл», ні в Лос-Анджелесі, ні в тропічних лісах Тімбукту. Раніше чи пізніше зійде місяць, біла як кістка і холодна, як сніг, і голоси-привиди зазвучать знову, і поверхню місяця перетвориться в обличчя Воно, лопочущее, і смеющееся, і приказывающее. Він проковтнув склизкую кров.
  
  – Ви ніколи не билися чесно!
  
  – А ви? – запитав Майк.
  
  – Ти паршиваячерномазаяниггерскаясволочь! – проволав Генрі і знову стрибнув на Майка.
  
  Майк відхилився назад, щоб піти від цієї незграбної атаки, втратив рівновагу, впав на спину. Генрі знову вдарився об стіл, його відкинуло в бік, він повернувся, схопив Майка за руку. Майк змахнув ножем для розкриття листів і глибоко встромив його у передпліччя Генрі. Той закричав, але замість того щоб відпустити руку Майка, стиснув ще міцніше. Потягнувся до нього, волосся спадало на очі, кров з носа текла на товсті губи.
  
  Майк уперся ногою в бік Генрі, щоб відкинути його, але Генрі змахнув рукою, і ніж, описавши широку дугу, на всі шість дюймів увійшов Майку в стегно. Увійшов без усяких зусиль, як в м'який кекс або в масло. Генрі витягнув ножа, з якого капала кров, і Майк із криком болю відштовхнув його.
  
  Він насилу піднявся, але Генрі скочив куди жвавіше, і Майк насилу ухилився від наступної атаки. Він відчував, як кров струмує по нозі дуже сильним потоком, наповнюючи туфлю. «Здається, він зачепив мене стегнову артерію, – подумав Майк. – Господи, це погано. Всюди кров. Кров на підлозі. І туфлі доведеться викинути, чорт, я їх тільки два місяці як купив...»
  
  Генрі знову попер на нього, важко дихаючи і пихкаючи, як розлючений бик. Майк відсахнувся в бік і знову змахнув ножем для розкриття листів. Прорвав сорочку Генрі і полоснув по ребрах. Генрі крякнув, коли Майк відкинув його від себе.
  
  – Підлий ніггер! – заволав він. – Подивися, що ти зробив!
  
  – Кинь ножа, Генрі, – запропонував Майк.
  
  З-за спини Майка донеслося мерзенне хихикання. Генрі подивився... а потім закричав в дикому жаху, притиснувши руки до щік, немов глибоко ображена стара діва. Майк глянув на стіл чергового бібліотекаря. Почувся гучний, деренчливий дзенькіт, і за столом з'явилася голова Стенлі Уриса. Пружина вворачивалась в відірвану шию, з бахроми шкіри капала кров. Особа покривав білий грим. Щоки червоніли плями рум'ян. Великі помаранчеві помпони займали місце очей. Ця моторошна голова Стена-з-конопель погойдувалася взад-вперед на пружині, немов один із гігантських соняшників, що росли на Нейболт-стріт. Рот відкрився, і скрипучий, усміхнений голос забубонів: «Убий його, Генрі! Убий ніггера, убий чорномазого, убий його, убий його, УБИЙ ЙОГО!»
  
  Майк розвернувся до Генрі, з жахом розуміючи, що його перехитрили, відвернули увагу, при цьому десь на периферії свідомості майнув питання: чию голову на кінці пружини побачив Генрі? Стена? Віктора Крісса? Може, свого батька?
  
  Генрі заревів і кинувся на Майка. Рука з ножем ходила вгору-вниз, як голка швейної машинки.
  
  – Все-е-е-е, ніггер! – кричав Генрі. – Все-е-е-е, ніггер! Все-е-е-е, ніггер!
  
  Майк відступив, і нога, яку проткнув Генрі, подогнулась під ним. Він повалився на підлогу. Ногу він практично не відчував. Вона стала холодною і чужий. Подивившись вниз, він побачив, що слакси кремового кольору стали яскраво-червоними.
  
  Лезо ножа блиснуло перед носом Майка.
  
  І Майк вдарив ножем для розкриття листів з написом «ІСУС ВРЯТУЄ» в той самий момент, коли Генрі повертався, щоб завдати нового удару. Генрі наткнувся на ніж, як жук на шпильку. Тепла кров полилася Майку на руку. Почувся тріск, і коли він відсмикнув руку, в ній залишилася тільки рукоятка. Лезо застрягло у Генрі в животі.
  
  – Бо-о-о-ж! Ніггер! – проволав Генрі, схопившись рукою за виступаючу частину обломившегося леза. Кров текла між пальцями. Генрі дивився на неї, не вірячи, витріщивши очі. Голова позаду столу, покачивающаяся на пружині, як чорт з табакерки, розкидає краплі крові, вищала і сміялася. Відчуваючи, що слабшає, а перед очима все пливе, Майк повернувся і побачив, що це голова Рыгало Хаггинса, людська пробка від пляшки шампанського, в бейсболці «Нью-йоркських янкі», поверненою козирком на потилицю. Він голосно застогнав, і цей звук долинув до його вух здалеку, луною. Він розумів, що сидить в теплій калюжі крові... власної крові. «Якщо я не поставлю джгут на ногу, то помру».
  
  – Бо-про-про-про-про-про-ж! Ні-і-і-і-і-і-р-р-е-е-е-р! – кричав Генрі. Притискаючи одну руку до кровоточить рані на животі, стискаючи ножа в викидним лезом в інший, він рушив від Майка до вихідних дверей. Його як п'яного мотало з боку в бік, і рух Генрі з головного залу, де кожен крок віддавався луною, нагадувало траєкторію кульки в електронному пинболе. Він натрапив на стілець і перевернув його. Його рука, якою він намагався на щось спертися, скинула на підлогу стопку газет. Діставшись до дверей, він відкрив її, тикнувши рукою, і пірнув у ніч.
  
  Свідомість покидало Майка. Він возився з пряжкою ременя, ледве відчуваючи пальці. Нарешті розстебнув і витягнув з шлевок. Обернув криваву ногу, міцно затягнув. Тримаючи ремінь однією рукою, поповз до столу чергового бібліотекаря. Там стояв телефонний апарат. Майк не знав, яким чином йому вдасться дістатися туди, але це було не важливо. Просто дістатися – ось що головне. Світ плив перед очима, його то і справа приховували полотнища сірого. Він висолопив язика, прикусив його і тут же відчув різкий біль. Світ повернувся в фокус. Майк зрозумів, що тримає в руці зламався ніж для розтину листів, і відкинув його. І, зрештою, шлях йому перегородив стіл чергового бібліотекаря, високий, як Еверест.
  
  Майк підсунув під себе здорову ногу і почав підніматися на неї, схопившись за край столу тією рукою, що не тримала ремінь. Очі перетворилися на щілинки, губи тряслися від напруги. Нарешті йому вдалося піднятися. Стоячи на одній нозі, як лелека, він підтягнув до себе телефонний апарат з приклеєним до бічної поверхні паперовим прямокутником, на якому написали три номери: пожежної охорони, поліції та лікарні. Тремтячим пальцем, який відстояв від нього миль на десять, Майк набрав номер лікарні: 555-3711. Закрив очі, коли пішли довгі гудки... а потім його очі широко розкрилися йому відповів клоун Пеннівайз.
  
  – Привіт, ніггер! – прокричав Пеннівайз, і тут же пролунав його різкий, пронизливий сміх – немов у вухо насипали осколки скла. – Що скажеш? Як справи? Я думаю, ти здох, а що думаєш ти? Я думаю, Генрі з тобою покінчив! Хочеш повітряна кулька, Майки? Хочеш повітряну кульку? Як справи? Привіт тобі!
  
  Погляд Майка змістився на підлогові годинники, мюллеровские годинник, як їх називали, і він не здивувався, що циферблат змінило обличчя батька, сіре, позначене на рак. Його очі закотилися, виднілися тільки вирячені білки. Раптово батько висолопив язика, та тут же годинник почав бити.
  
  Рука більше не трималася за стіл. Ще кілька секунд Майк, похитуючись, стояв на здоровій нозі, а потім впав. Трубка теліпалася з боку в бік, немов амулет гіпнотизера. Йому насилу вдавалося стягувати ремінь на нозі.
  
  – Привіт, дарагой Амос! – радісно кричав Пеннівайз з мотающейся трубки. – Це я, Кингфиш! Я є зараз в Деррі, і тута труф. Чи не так, хлопче?
  
  – Якщо тут хтось є, – прохрипів Майк, – справжній голос за тим, що чую я, будь ласка, допоможіть мені. Я Майк Хенлон, перебуваю в публічній бібліотеці Деррі і стікав кров'ю. Якщо ви тут, я вас не почую. Мені не дають вас почути. Якщо ви тут, будь ласка, покваптеся.
  
  Він ліг на бік і підтягував ноги до грудей, поки не прийняв позу ембріона. Двічі обмотав ремінь навколо правої руки і зосередився на тому, щоб утримати світ, уплывающий за ватні кулясті хмари сірого.
  
  – Привіт тобі, як справи? – кричав Пеннівайз з звисає зі столу, болтающейся трубки. – Як поживаєш, ти, паршивий чорномазий? Привіт...
  
  
  
  4
  
  Канзас-стріт – 12:20
  
  ...тобі, – сказав Генрі Бауерс. – Як поживаєш, ти, маленька манда?
  
  Беверлі відреагувала миттєво – повернулася, щоб втекти. Такої швидкої реакції вони не очікували, і їй, напевно, вдалося б відірватися... якщо б не волосся. Генрі потягнувся до них, схопив кілька довгих пасм і смикнув на себе. Посміхнувся їй в обличчя. Дихання його було густим, теплим і смердючим.
  
  – Як поживаєш? – запитав Генрі Бауерс. – Куди йдеш? Зібралася знову пограти зі своїми говенными друзями. Я збираюся відрізати тобі ніс і змусити тебе з'їсти його. Тобі це сподобається?
  
  Вона намагалася вирватися. Генрі сміявся і, тримаючи за волосся, смикав голову з боку в бік. Лезо ножа блищало небезпекою пробивающемся крізь серпанок сонячному світлі.
  
  Загудів автомобільний клаксон. Довго і протяжно.
  
  – Гей! Гей! Що це ви робите? Відпустіть дівчинку!
  
  За кермом добре зберігся «форда» моделі 1950 року сиділа старенька. Вона згорнула до тротуару і нахилялася через укритий ковдрою пасажирське сидіння, щоб подивитися в бокове вікно. При вигляді її сердитого чесного особи з очей Віктора Крісса вперше пішла ошелешена порожнеча, і він нервово глянув на Генріха.
  
  – Що?..
  
  – Будь ласка! – пронизливо закричала Бев. – У нього ніж! Ніж!
  
  Злість на обличчі бабусі змінилася занепокоєнням, подивом і страхом.
  
  – Що ви робите? Відпустіть її!
  
  На іншій стороні вулиці – Бев це бачила абсолютно чітко – Герберт Росс піднявся з крісла на своєму ганку, підійшов до поручнів. Подивився на вулицю. Обличчя його залишалося таким же порожнім і спокійним, як і у Рыгало Хаггинса. Він склав газету, повернувся і зник у будинку.
  
  – Відпустіть її! – пронизливо прокричала старенька.
  
  Генрі вишкірився і раптово побіг до її автомобіля, тягнучи Беверлі за волосся. Бев спіткнулася, впала на одне коліно, а він продовжував її тягнути, викликаючи нестерпний жахливу біль. Вона відчувала, як выдираются волосся.
  
  Старенька закричала і квапливо підняла скло на пасажирській дверці. Генрі, не перестаючи плакати, вдарив ножем, і лезо заскользило по склу. Нога старенької зірвалася з педалі зчеплення старенького «форда», автомобіль тричі сіпнувся, просуваючись по Канзас-стріт, в'їхав правими колесами на тротуар і заглох. Генрі рушив за ним, як і раніше, тягнучи за собою Беверлі. Віктор облизував губи і озирався. Рыгало насунув бейсболку «Нью-йоркських янкі» на лоб і в подиві почав колупати у вусі.
  
  Бев на мить побачила бліде, перелякане обличчя старенької. Вона натискала на кнопки блокування дверного замка, спочатку на пасажирському сидінні, потім зі свого боку. Після цього вона повернула ключ запалювання. Двигун «форда» пирхнув і завівся. Генрі замахнувся ногою і ударом чобота збив задній ліхтар.
  
  – Пішла звідси, сухожопая стара щур!
  
  Покришки взвизгнули, коли «форд» з'їхав на бруківку. Хто проїжджає повз пікапу довелося об'їжджати його, щоб не зіткнутися. Водій обурено натиснув на клаксон. Генрі, посміхаючись, повернувся до Бев, і вона з розмаху врізала йому взутою у кросівку ногою по яйцях.
  
  Посмішка на губах Генрі разом перетворилася на гримасу дикого болю. Ніж випала з руки і застрибав по тротуару. Інша рука відпустила її сплутане волосся (наостанок ще раз добре смикнувши), а потім він впав на коліна, намагаючись закричати, тримаючись за промежину. Бев бачила свої руде волосся, що залишилися на його руці, і в ту ж мить жах, який вона відчувала, перетворився в сліпучого лють. Вона глибоко, з схлипом, вдихнула і смачно харкнула на верхівку Генрі.
  
  Повернулася і побігла.
  
  Рыгало кинувся за нею, але через три кроки зупинився. Він і Віктор підійшли до Генрі, який відштовхнув їх, а потім, хитаючись, звівся на ноги, все ще тримаючись за яйця обома руками; в те літо його били туди вже не в перший раз.
  
  Він нахилився і підняв з тротуару ніж.
  
  – ...нею, – просипел він.
  
  – Що, Генрі? – стурбовано перепитав Рыгало.
  
  Генрі повернувся до нього, спітніле, перекошене болем обличчя палало такою дикою ненавистю, що Рыгало відступив на крок.
  
  – Я сказав... пішли... за нею! – вдалося видавити йому, і він зашкутильгав за Беверлі, все ще тримаючись за промежину.
  
  – Нам її тепер не зловити, – невпевнено заперечив Віктор. – Чорт, та ти ледве йдеш.
  
  – Ми його спіймаємо. – Генрі важко дихав, його верхня губа піднімалася і опускалася в неусвідомленої презирливій посмішці. Краплі поту збиралися на лобі і скочувалися по багровим щоках. – Ми його зловимо, не боїсь. Тому що я знаю, куди вона йшла. Вона йшла в Пустку, щоб зустрітися з її говенными...
  
  
  
  5
  
  «Деррі таун-хаус» – 2:00
  
  – ...друзями, – почув він голос Беверлі.
  
  – Що? – Білл повернувся до неї. Думки його були далеко. Вони йшли, тримаючись за руки, мовчання тільки зближувало їх, посилюючи взаємний потяг. З її фрази він вловив лише останнє слово. У кварталі від них, крізь низько висить туман, світилися вікна готелю «Таун-хаус».
  
  – Я сказала, ви були моїми найкращими друзями. Єдиними на той час друзями. – Вона посміхнулася. – Заводити друзів я ніколи не вміла, хоча в Чикаго у мене є близька подруга. Її звуть Кей Макколл. Думаю, тобі б вона сподобалася, Білл.
  
  – Ймовірно. З друзями у мене теж не дуже, – посміхнувся він. – А тоді інші нам були і не ну-ужны. – Він бачив крапельки вологи в її волоссі, йому подобалося, як світло вуличних ліхтарів створював німб навколо голови Беверлі.
  
  – Зараз мені дещо потрібно.
  
  – Ч-що?
  
  – Мені потрібно, щоб ти мене поцілував, – відповіла вона.
  
  Він подумав про Одрі, і вперше до нього дійшло, що Одра схожа на Беверлі. Задався питанням, а може, вся справа в цьому схожість, завдяки якому йому і вистачило духу запропонувати Одрі зустрітися в кінці тієї голлівудської вечірки, де їх познайомили. Він відчув укол провини... а потім обійняв Беверлі, свою подругу дитинства.
  
  Її поцілунок був і вимогливим, і теплим, і солодким. Грудей притиснулися до його расстегнутому піджака, стегна торкнулися його стегон... відсунулися, торкнулися знову. А коли стегна відсунулися другий раз, він зарився обома руками в її волосся і сам притулився до неї. Вона трохи ахнула, відчувши його великий член, ткнулась обличчям йому в шию. І він відчув її сльози, теплі і таємні.
  
  – Пішли, – прошепотіла вона. – Швидко.
  
  Білл взяв її за руку, і вони без зупинки пройшли залишок шляху до готелю. Старе фойє, уставленное діжками з рослинами, зберігало в'януча чарівність. Інтер'єр цілком і повністю відповідав смакам лісопромисловців дев'ятнадцятого століття. В такий пізній час вони не побачили нікого, за винятком нічного портьє, який, поклавши ноги на стіл, дивився телевізор у своєму офісі. Відкрита двері туди перебувала за стійкою. Білл натиснув кнопку третього поверху пальцем, який трохи тремтів від збудження? Нервозності? Провини? Всього перерахованого? Так, звичайно, і від майже божевільного щастя і страху. Ці почуття погано поєднувалися один з одним, але, схоже, обійтися без якої-небудь не представлялося можливим. Він повів її по коридору до свого номера, вирішивши за якийсь не дуже зрозумілої причини, що змінювати, якщо вже змінювати, треба повністю, тобто у себе, а не в неї. І чомусь подумав про Сьюзен Браун, своєму першому літературному агентові і своїй першій – коли йому ще не виповнилося й двадцяти – коханці.
  
  «Я зраджую. Міняю дружину». Він намагався це переварити, але те, що відбувається здавалося одночасно і реальним і нереальним. Найбільше відчувалася туга по дому: старомодне почуття відрізаності від звичного світу. Одра, напевно, вже встала, варить каву, сидить за кухонним столом, можливо, вчить роль, можливо, читає роман Діка Френсіса.
  
  Ключ задеренчав у замковій щілині номери 311. Якщо б вони пішли в номер Беверлі на п'ятому поверсі, то побачили б миготливу лампочку повідомлень на її телефонному апараті; нічний портьє, який дивився телевізор, передав би Беверлі прохання її подруги Кей негайно зателефонувати в Чикаго (після третього відчайдушного дзвінка Кей він нарешті згадав про те, щоб промовити це повідомлення на автовідповідач); і після сходу сонця їм п'ятьом, можливо, не довелося б ховатися від поліції Деррі. Але вони пішли в його номер – як, ймовірно, і було визначено.
  
  Двері відчинилися. Вони переступили поріг. Вона подивилася на нього – очі горіли, щоки палали, груди швидко-швидко здіймалася і осідала. Він обійняв її, і його розтрощило відчуття, що він все робить правильно, що змикаються минуле і сьогодення в кільце без найменшого натяку на шов. Ногою він незграбно зачинив двері, і вона засміялася теплим диханням йому в рот.
  
  – Моє серце... – Вона поклала його руку собі на ліву груди. Він відчував прискорене биття під цією зводить з розуму м'якістю.
  
  – Твоє се-ердце...
  
  – Моє серце.
  
  Вони вже дісталися до ліжка, ще повністю одягнені, що цілуються. Її рука ковзнула йому під сорочку, потім вибралася звідти. Пальчиком вона провела з ґудзиків, зупинилася на поясі... а потім той же палець просунувся нижче, досліджуючи кам'яну товщину його члена. М'язи, про існування яких він не підозрював, нили і тремтіли у нього в паху. Він обірвав поцілунок і відсунувся від неї.
  
  – Білл?
  
  – Має п-перерватися на мі-мі-хвилину, – відповів він. – А не те скінчу в ш-штани, як по-одросток.
  
  Вона ніжно розсміялася, подивилася на нього.
  
  – Справа в цьому? Чи з'явилися сумніви?
  
  – Сумніви, – повторив. – Вони у мене‐завжди.
  
  – А у мене немає. Я його ненавиджу.
  
  Він глянув на неї, усмішка зів'яла.
  
  – До цієї ночі розумом я цього не розуміла. Знала, звісно – якось – вважаю, знала. Він б'є і заподіює біль. Я вийшла за нього заміж, тому що... тому що, напевно, мій батько завжди турбувався про мене. Як би я не старалася, він тривожився. І, думаю, я знала, що з Томом він би схвалив мій вибір. Тому що Тому теж став турбуватися. Дуже турбуватися. А поки хтось турбувався про мене, я була в безпеці. Більше ніж в безпеці. Живий. – Вона похмуро подивилася на нього. Блузка Беверлі вилізла з слаксов, відкриваючи білу смужку живота. Йому захотілося її поцілувати. – Але це було не життя, а кошмар. Вийшовши заміж за Тома, я повернулася в кошмар. Чому людина це робить, Білл? Чому людина з власної волі повертається в кошмар?
  
  – Я можу п-уявити собі те-тільки про одну причину: лю-юди по‐озвращаются тому, щоб ра-азобраться в собі.
  
  – Кошмар – це тут, – зітхнула Бев. – Кошмар – це Деррі. У порівнянні з цим Те – мелочовка. Тепер я бачу його куди як краще. Я зневажаю себе за ті роки, що прожила з ним... ти не знаєш... що він змушував мене робити, і, так, я робила це майже що з радістю, знаєш, тому що він турбувався про мене. Я б заплакала... але іноді так соромно. Ти знаєш?
  
  – Ні, – спокійно відповів він і накрив її руки. Вона стиснула його долоню. Очі підозріло заблищали, але сльози не полилися. – Всі помиляються. Але це не е-екзамен. Ти просто проходиш цей етап, роблячи все, що в твоїх силах.
  
  – Я хочу сказати, що не зраджую Тому і не намагаюся використовувати тебе, щоб помститися йому або щось в цьому роді. Для мене це щось... розумне, і природне, і солодке. Але я не хочу нашкодити тобі, Білл. Або обманом змусити тебе зробити щось таке, про що потім будеш шкодувати.
  
  Він подумав про це, подумав з усією серйозністю. Але дивна скоромовка – через морок і так далі – раптом закружляло в голові, увірвавшись в його думки. День видався довгим. Після дзвінка Майка і запрошення на ланч в «Нефрит Сходу» пройшла, схоже, сотня років. Так багато історій. Так багато спогадів, схожих з фотографіями з альбому Джорджа.
  
  – Друзі не про-про-обманюють один одного. – Він нахилився до неї. Їх губи зустрілися, і він почав розстібати її блузку. Однією рукою Беверлі обняла його за шию і притягнула до себе, а інший розстебнула блискавку на своїх слакси і стягнув їх. На мить його рука затрималася на її животі; потім трусики послідували за слаксами; після чого він підлаштовувався, і вона направляла.
  
  Коли він входив до неї, вона вигнулась назустріч і прошепотіла:
  
  – Будь моїм другом... я люблю тебе, Білл.
  
  – Я теж люблю тебе. – Він посміхався в її голе плече. Вони почали повільно, і він відчув, як його став проймати піт, коли вона трохи прискорилася під ним. Зайві думки відсікалися, свідомість все більше зосереджувалась на їх єднанні. Її пори відкрилися, виділяючи чудовий мускус.
  
  Беверлі відчула наближення оргазму. Кинулася до нього, потягнулася, ні на мить не сумніваючись, що він прийде. Її тіло раптово завібрував і, здавалося, підскочило вгору, ще не випробувавши оргазм, але досягнувши плато, на яке вона ніколи не піднімалась з Томом, ні з двома коханцями, колишніми у неї до Тома. Вона усвідомлювала, що справа йде не до простого оргазму; гряде вибух тактичної атомної бомби. Вона трохи злякалася... але тіло знову підхопила заданий ритм. Вона відчула, як Білл застиг, як усе його тіло стало таким же твердим, як та частина, що знаходилася в ній, і в той самий момент вона кінчила – почала кінчати; ні з чим не порівнянне насолоду агонією виплеснулося з усіх раптом відкрилися шлюзи, і Беверлі вкусила Білла в плече, щоб приглушити свої крики.
  
  – Господи, – мовив Білл, і хоча потім впевненості у неї поменшало, в той момент вона не сумнівалася, що він плаче. Він подався назад, і вона подумала, що він хоче вийти з неї – спробувала приготуватися до цього дійства, яке завжди приносило з собою швидкоплинне, нез'ясовне відчуття втрати і порожнечі – і раптом він з силою знову увійшов до неї. Вона тут же відчула другий оргазм, хоча такого за собою не знала, і одночасно відчинилося вікно пам'яті, і Беверлі побачила птахів, тисячі птахів, опускаються на ковзани дахів, і на телефонні дроти, та на поштові скриньки по всьому Деррі, весняних птахів на тлі білястого квітневого неба, і прийшла біль, змішана з задоволенням – але біль легка, не викликає особливих емоцій, як не викликає особливих емоцій білясте весняне небо. Легка фізична біль змішувалася з легким фізичним задоволенням і почуттям самоутвердження. У неї потекла кров потекла...... потекла...
  
  – Ви всі? – раптом закричала вона, широко розкривши очі, вражена.
  
  На цей раз він подався назад і вийшов з неї, але, вкрай приголомшена спалахнув одкровенням, вона ледь це помітила.
  
  – Що? Беверлі? Про що ти?..
  
  – Ви всі? Я віддалася вам усім?
  
  Вона побачила ошеломленное особа Білла, його обвислу щелепу... і раптове розуміння. Але позначилося не її одкровення; навіть вражена до глибини душі, вона це бачила. Відкрилося і йому.
  
  – Ми...
  
  – Білл? Що це?
  
  – Так ти нас витягла, – відповів він, і очі його заблищали так яскраво, що налякали її. – Беверлі, невже ти не по-о-онимаешь? Так ти нас витягла! Ми всі... але ми були... – Раптово на його обличчі відбилися страх, невпевненість.
  
  – Ти пам'ятаєш інше? – запитала вона.
  
  Він повільно похитав головою.
  
  – Не в подробицях. – Білл підняв на неї очі, і Беверлі побачила, що він дуже переляканий. – Наше ж-е-е-бажання вибратися – ось що насправді дозволило нам вибратися звідти. І я не впевнений... Беверлі. Я не впевнений, що дорослі можуть це зробити.
  
  Вона довго мовчки дивилася на нього, сіла на край ліжка, зняла залишки одягу, не замислюючись над тим, що робить. Білл милувався її гладким і прекрасним тілом, лінія хребта ледь розрізнялася в сутінках, коли вона нахилилася, щоб зняти нейлонові, панчохи до колін. Волосся важкою масою падали на одне плече. Білл подумав, що знову захоче її до того, як настане ранок, і почуття провини повернулося, сглаживаемое лише слабкою втіхою: Одра по іншу сторону океану. «Кидаю ще одну монетку в музичний автомат, – подумав Білл. – Пісня називається «Чого вона не знає, то їй не зашкодить». Але десь шкодило. Скажімо, у просторах між людьми.
  
  Беверлі встала, розібрала постіль.
  
  – Лягай. Нам треба поспати. Нам обом.
  
  – Хо-гаразд. – Тому що вона сказала правду, день видався дуже довгим. Найбільше йому хотілося спати... але не одному, сьогодні – точно не одному. Шок, викликаний останнім потрясінням, сглаживался, можливо, занадто швидко, і зараз він відчував себе таким втомленим, таким вивітреною. Реальність все більше переходила в сон, і, незважаючи на не відпускаюче його почуття провини, він також розумів, що це безпечне місце. Якийсь час він міг полежати тут, поспати в її обіймах. Він жадав її тепла і дружелюбності. Сексуальний заряд залишався в обох, але це не могло заподіяти шкоди жодній з них.
  
  Білл зняв шкарпетки і сорочку і забрався до неї в ліжко. Вона притиснулася до нього теплими грудьми, довгими прохолодними ногами. Він обіймав її, відчуваючи їх відмінності: її тіло довше, ніж у Одри, грудей і стегна більш повні, але це бажане тіло.
  
  «Дорога, з тобою було бути Бену, – сонно подумав він. – Я вважаю, що саме так і повинно було бути. Чому з тобою не Бен?
  
  Тому що ти був тоді, і ти – зараз, от і все. Тому що те, що повинно повторитися, завжди повторюється. Здається, це сказав Боб Ділан... чи, може, Рональд Рейган. А може, це я, тому що Бен – той, хто повинен проводити даму додому».
  
  Беверлі тулилась, але не сексуально (хоча, нехай він і засинав, вона відчувала, як його кінець напружується у її ноги, і раділа цьому), а з тим, щоб відчувати його тепло. Вона і сама наполовину спала. Беверлі щиро раділа тому, що вона тут, поруч з ним, після стількох років. Вона знала це, тому що відчувала і присмак гіркоти. Розуміла, що у них тільки ця ніч, може, і можливість ще раз насолодитися один одним завтрашнім ранком. А потім їм належало піти у каналізаційні тунелі, як вони пішли туди раніше, і знайти Воно. Коло стиснеться ще сильніше, і їхні нинішні життя плавно перетечуть у їхнє дитинство; вони перетворяться в істот, що перебувають на якомусь шаленому листку Мьобіуса.
  
  Або це відбудеться, або вони всі помруть.
  
  Вона обернулася. Він просунув руку між її боком і рукою, м'яко обхопив долонею груди. І їй нема чого було лежати без сну, задаючись питанням, не стискатимуться пальці, щоб заподіяти біль.
  
  Думки почали розбігатися – вона зісковзувала в сон. Як завжди, вона побачила яскраві квіти на лузі, по якому йшла, – безліч квітів, які погойдувалися під синім небом. Квіти розтанули, і виникло відчуття падіння – відчуття, яке в дитинстві іноді будило її. Вона прокидалася, як від поштовху, вся в поту, з розкритим в крику ротом. З підручника з психології, прочитаного в коледжі, вона дізналася, що в дитячих снах падіння – звичайна справа.
  
  Але на цей раз вона не прокинулася, як від поштовху. Відчувала теплу і заспокійливу тяжкість руки Білла, його долоню і пальці обхоплюють груди. «Якщо я падаю, – подумала вона, – то падаю не одна».
  
  Потім вона приземлилася і побігла: цей сон, яким би він не був, розвивався швидко. Вона бігла за ним, переслідуючи сон, тишу, може, навіть час.
  
  Роки летіли. Роки бігли. Якщо ти разворачиваешься і біжиш за своїм дитинством, ти дійсно повинен підметки рвати і викладатися повністю. Двадцять дев'ять, рік, коли вона почала мелировать волосся (швидше). Двадцять два, рік, коли вона закохалася у футболіста, якого звали Грег Меллорі, і він практично зґвалтував її після вечірки в студентському гуртожитку (швидше, швидше). Шістнадцять, коли вона напилася з двома подружками на оглядовому майданчику Пагорба синешейки в Портленді. Чотирнадцять... дванадцять...
  
  швидше, швидше, швидше...
  
  Вона бігла в сон, наздоганяючи дванадцять, наздогнала, проскочила крізь бар'єр пам'яті, один з тих, якими Воно оточило їх всіх (за смаком він нагадував холодний туман, що заповнив легені, яким вона дихала уві сні), вбігла в одинадцятиріччя, бігла, бігла, як шалена, бігла, щоб обігнати диявола, тепер озираючись, озираючись...
  
  
  
  6
  
  Пустка – 12:40
  
  через плече, вишукуючи їх поглядом, коли, спотикаючись і сковзаючись, спускалася вниз по схилу. Не бачила, поки не бачила. Вона «дійсно доклала його», як іноді говорив її батько... однієї думки про батька вистачило, щоб по ній прокотилася хвиля почуття вини і розпачу.
  
  Вона заглянула під хисткий міст, сподіваючись побачити притуленої до стійки Сільвера, але велосипеда не було. Лежала тільки гірка іграшкової зброї, яке вони більше не забирали додому, і нічого більше. Вона покрокувала по стежці, оглянулася... і ось вони: Рыгало і Віктор підтримували між собою Генрі. Всі стояли на насипу, як індіанці-годинні у фільмі з Рэндольфом Скоттом. Блідий як смерть Генрі вказав на неї. Віктор і Рыгало почали допомагати йому спуститися по схилу. Земля і гравій летіли з-під ніг.
  
  Беверлі довго, немов загипнотизированная, дивилася на них. Потім повернулася і побігла через струмочок, який випливає з-під моста, ігноруючи камені, покладені Беном, розхлюпуючи дрібну воду кросівками. Вона бігла по стежці, гаряче повітря вривався в горло. Відчувала, як тремтять м'язи ніг. Сил у неї залишалося небагато. Клубний будинок. Якщо б вона встигла дістатися туди, вони б, напевно, не змогли б її зловити.
  
  Вона бігла по стежці, гілки били по обличчю, з розчервонілим щоках, одна вдарила по оку, який почав сльозитися. Бев згорнула направо, продерлася через кущі, вийшла на поляну. Побачила, що замасковані потаємні дверцята і вікна відкриті, з них доноситься рок-н-рол. Зачувши шум, Бен Хэнском виглянув з клубного будинку. В одній руці він тримав коробку м'ятних льодяників, в іншій – комікс Арчі.
  
  Глянув на Бев, у нього відвисла щелепа. За інших обставин вона знайшла б це смішним.
  
  – Бев, якого біса...
  
  Вона не відповіла. Позаду, не так вже й далеко, тріщали гілки. Донеслося сдавленное прокляття. Схоже, Генрі оживав. Вона мовчки підбігла до квадратної дірі, з розгорнутими волоссям, за які крім всякої дряні, налиплого, коли вона повзла під мусоровозкой, зачепилися листочки і уламки гілок.
  
  Бен побачив, що вона несеться на нього, ніби сто перша повітряно-десантна дивізія, і зник так само швидко, як і з'явився. Беверлі зіскочила вниз, і він незграбно її спіймав.
  
  – Закрий всі, – вона важко дихала, – заради бога, поквапся, Бен! Вони йдуть сюди!
  
  – Хто?
  
  – Генрі і його дружки! Генрі глузду з'їхав, у нього ножа...
  
  Цього Бену вистачило. Він відкинув «Джуніор минтс» і комікс. Крякнув, опустив дверцята. Зверху її покривали шматки дерну. Клей утримував їх на місці. Кілька шматків дерну трохи елозили, але не більше того. Беверлі піднялася навшпиньки і закрила вікно. Їх огорнула темрява.
  
  Беверлі почала гарячково шукати Бена, знайшла, в паніці міцно притиснулася до нього. Через мить він теж обняв її. Обидва стояли на колінах. Раптово до Беверлі дійшло, що десь у темряві продовжує грати транзистор Річі: Літл Річард співав «Дівчинці з цим не впоратися».
  
  – Бен... радіо... вони почують...
  
  – Господи!..
  
  Він зачепив її масивним стегном і мало не звалив в темряві. Вона почула, як транзисторний приймач впав на землю. «Дівчинці з цим не впоратися, хлопці стоять і дивляться», – повідомив їм Літл Річард з властивим йому грубуватим ентузіазмом. «Дівчинці з цим не впоратися, – підтвердили подпевающие. – Дівчинці з цим не впоратися!» Бен теж важко дихав. На пару вони нагадували два парових двигуни. Раптово щось хруснуло... і тиша.
  
  – Чорт, – вирвалося у Бена. – Я його розчавив. Річі мені задасть. – Він потягнувся до неї в темряві. Вона відчула, як його рука торкнулася однієї її грудей і тут же отдернулась, ніби обпікшись. Вона шукала його, вхопилася за сорочку, потягнула до себе.
  
  – Беверлі, що...
  
  – Ш-ш-ш...
  
  Він замовк. Вони сіли поруч, обнявшись, дивлячись вгору. Темрява не була непроглядній: вузька смужка світилася по одну сторону потаємний дверцята, ще три окреслювали вікно. Одна з трьох – досить широка, щоб в клубний будинок проникав косий промінь. Беверлі молилася, щоб Генрі з дружками цих щілин не побачили.
  
  Вона вже чула їх. Спочатку не могла розібрати слів... потім змогла і міцніше притулилася до Бену.
  
  – Якби вона пішла в бамбук, ми б побачили її сліди. – Голос Віктора.
  
  – Вони грають десь тут. – Голос Генрі звучав напружено, слова вилітали по одному, ніби кожна давалося йому насилу. – Мені говорив Комашка Талиендо. В той день, коли нас закидали камінням, вони прийшли звідси.
  
  – Так, вони грають у війну і все таке, – додав Рыгало.
  
  Раптово приголомшуючі кроки пролунали у них над головою: викладена дерном дах трохи просіла. Земля посипалась на підняте особа Беверлі. Один, двоє, може, і втрьох вони стояли на даху клубного будинку. Скрутило шлунок. Їй довелося прикусити губу, щоб придушити крик. Долоню Бена лягла їй на щоку, притиснула її обличчя до його передпліччя. Він теж дивився вгору, не знаючи, гадають вони... або точно знають і розігрують їх.
  
  – У них є якесь місце, – продовжив Генрі. – Так говорив мені Комашка. Будинок на дереві або щось таке. Вони називають його своїм клубом.
  
  129– Якщо вони хочуть клуб, я їм накостыляю , – кинув Віктор. Рыгало зареготав, як гієна.
  
  Топтання над головою. Дах трохи захиталася. Звичайно, вони не могли цього не помітити. Звичайна земля так себе не веде.
  
  – Підемо до річки, – вирішив Генрі. – Готовий сперечатися, вона там.
  
  – Добре, – погодився Віктор.
  
  Кроки, кроки. Вони йшли. Видих полегшення прорвався крізь зціплені зуби Беверлі... і тут Генрі додав:
  
  – Рыгало, залишишся тут, будеш стерегти стежку.
  
  – Гаразд, – відповів Рыгало і заходив взад-вперед, іноді в стороні від даху, інший раз прямо по ній. Земля продовжувала обсипатися. Бен і Беверлі тривожно позирали один на одного. Напружені обличчя ставали все брудніше. Бев раптом зрозуміла, що в клубному будинку тепер не пахне тільки димом... тепер тут смерділо потом і смітником. «Це від мене», – з огидою подумала вона. Але, незважаючи на запах, ще сильніше обняла Бена. Його велике тіло раптом стало таким бажаним, таким затишним, і вона тільки раділа, що обіймати було чого. Перед літніми канікулами він, можливо, був боягузливим товстуном, але тепер став іншим. Змінився, як і вони всі. Якби Рыгало виявив, що вони тут, Бен міг сильно його здивувати.
  
  – Якщо вони хочуть клуб, я їм накостыляю, – повторив Рыгало і захихотів. Напевно, точно так само сміявся б і троль. – Накостыляю їм, якщо вони хочуть клуб. Це добре. Круто.
  
  Вона відчула, як торс Бена здригається різкими, короткими рухами, наче він малими порціями втягує повітря в легені і точно так само випускає його. Встревожившись, вона подумала, що він заплакав, але придивилася до його обличчя і зрозуміла, що він намагається стримати сміх. Його очі наповнилися сльозами, зустрілися з її, дико оберталися. Він відвернувся. У слабкому світлі, ледь проникаючому в щілини у потаємний дверцят і вікна, вона бачила, що особа Бена почервоніло від зусилля не засміятися.
  
  – Побити їм, якщо хочуть клуб-кожух. – І з цими словами Рыгало сів по центру даху. Цього разу вона сильніше затремтіла, і Бен почув тихий, але зловісний тріск однією з підпор. Дах призначалася для того, щоб тримати маскувальний шар дерну... але тепер до берну додалося сто шістдесят фунтів Рыгало.
  
  «Якщо він зараз не встане, то плюхнеться до нас на коліна», – подумала Бев, і її теж почав розбирати сміх. Сміх намагався вирватися з неї свистом і ревом. Подумки вона побачила, як відкриває вікно, висовує руку і лоскоче спину Рыгало Хаггинса, що сидить під теплим сонечком, хихикаючого і щось долинають. В останній відчайдушній спробі стримати сміх вона уткнулась особою в груди Бена.
  
  – Ш-ш-ш-ш, – прошепотів Бен. – Заради бога, Бев...
  
  Затріщала. На цей раз сильніше.
  
  – Витримає? – прошепотіла вона у відповідь.
  
  – Можливо, якщо він не пернет, – відповів Бен, і миттю пізніше Рыгало саме так і вчинив – видав довгу, як мінімум на три секунди, чергу. Вони ще міцніше притиснулися один одному, заглушаючи смішки. У Беверлі так заболіла голова, що вона злякалася, як би її не вхопив удар.
  
  А потім вона почула, що Генрі звідкись здалеку кличе Рыгало.
  
  – Що? – Рыгало піднявся, і на обличчя Бена і Беверлі знову посипалася земля. – Що, Генрі?
  
  Генрі щось прокричав у відповідь. Беверлі розібрала тільки два слова: «берег» і «кущі».
  
  – Добре! – відгукнувся Рыгало і в останній раз пройшовся по даху клубного будинку. Знову пролунав тріск, ще більш гучний, і на коліна Бев впала тріска. Вона здивовано втупилася на неї.
  
  – Ще п'ять хвилин, – прошепотів Бен. – Більше б дах не витримав.
  
  – Ти чув, як він запердел? – запитала Бев і почала сміятися.
  
  – Прозвучало, як початок третьої світової. – Бен приєднався до неї.
  
  Вони занадто довго стримувалися, а тому відчували тепер величезне полегшення, але сміятися намагалися все-таки тихо.
  
  Нарешті, не підозрюючи, що збирається це сказати (і, звичайно ж, не тому, що ця фраза мала хоч якесь відношення до ситуації), Бев повернулася до Бену.
  
  – Спасибі за вірш, Бен.
  
  Бен разом перестав сміятися й кинув на неї серйозний, насторожений погляд. Дістав із задньої кишені брудний носовичок, повільно витер обличчя.
  
  – Вірш?
  
  – Хайку. Хайку на поштовій листівці. Ти послав її, так?
  
  – Ні, – відповів Бен. – Я не посилав тобі хайку. Тому що, якщо такий хлопчик, як я, такий товстун, як я, зробив би щось подібне, дівчинка, ймовірно, підняла б його на сміх.
  
  – Я не сміялася. Я подумала, що вірш прекрасний.
  
  – Я не можу написати нічого прекрасного. Білл, можливо. Не я.
  
  – Білл напише, – погодилася вона. – Але такого милого йому ніколи не написати. Даси хустку?
  
  Він простягнув їй хустку, і вона заходилася витирати обличчя.
  
  – Як ти дізналася, що це я? – нарешті запитав він.
  
  – Я не впізнала, – відповіла Беверлі. – Просто зрозуміла.
  
  Шия Бена судорожно смикалася. Він дивився на свої руки.
  
  – Нічого такого я цим сказати не хотів.
  
  Вона пильно подивилася на нього.
  
  – Сподіваюся, ти тільки так кажеш. Якщо ні, ти зіпсуєш мені день, а мушу визнати, він у мене і так не з кращих.
  
  Він продовжував дивитися на свої руки, а коли разлепил губи, їй насилу вдалося розчути його слова.
  
  – Я хочу сказати, що люблю тебе, Беверлі, але не хочу нічому заважати.
  
  – Ти не завадить. – Вона обняла Бена. – Зараз мені потрібна вся любов, яку я можу отримати.
  
  – Але тобі особливо подобається Білл.
  
  – Може, й подобається, але це не має значення. Якби ми були дорослими, напевно, мало б. А так всі ви подобаєтеся мені особливо. Ви – єдині мої друзі. І я теж люблю тебе, Бен.
  
  – Спасибі. – Він помовчав, зібрався з духом і зізнався. Навіть зумів змусити себе підняти на неї очі. – Вірш написав я.
  
  Якийсь час вони посиділи мовчки. Беверлі відчувала себе в безпеці. Захищеною. І коли вони так сиділи, обличчя батька і ніж Генрі, що виникають перед її думкою, вже не здавалися такими яскравими і загрозливими. Вона не змогла б висловити це почуття захищеності, та й не намагалася, хоча багато пізніше зрозуміла, в чому справа: її обіймав чоловік, який, не замислюючись, помер би заради неї. Це вона просто знала, з якоїсь складової запаху, що йде з пір Бена, по чому-то самому первісному, що реагували на її власні залози.
  
  – Інші збиралися повернутися, – раптом захвилювався Бен. – Що, якщо їх спіймають?
  
  Беверлі випросталась, усвідомивши, що вже майже задрімала. Білл, згадала вона, запросив Майка Хэнлона до себе на ленч. Річі збирався піти додому зі Стэном і перекусити сандвічами. І Едді обіцяв принести ігрову дошку для пачиси. Вони могли підійти зовсім скоро, не підозрюючи про те, що Генрі з дружками в Пустки.
  
  – Ми повинні перехопити Білла та інших, – вирішила Беверлі. – Генрі полює не тільки за мною.
  
  – Якщо ми виліземо, а вони як раз повернуться...
  
  – Так, але ми-то знаємо, що вони тут. Білл і інші – ні. Едді навіть не може бігти, вони вже зламали йому руку.
  
  – Ооссподи-сусі! – видихнув Бен. – Тоді нам доведеться ризикнути.
  
  – Так. – Вона проковтнула слину і подивилася на «Таймекс». У напівтемряві циферблат ледь проглядався, але їй здалося, що вже другу годину. – Бен...
  
  – Що?
  
  – Генрі справді з'їхав з глузду. Як той хлопець в «Шкільних джунглях». Він хотів мене вбити, а ці двоє йому в цьому лише б допомогли.
  
  – Ні, – відмахнувся Бен. – Генрі, звичайно, псих, але не до такої міри. Він тільки...
  
  – Тільки – що? – запитала Беверлі. Згадала Генрі і Патріка на звалищі автомобілів під яскравим сонцем. Порожні очі Генрі.
  
  Бен не відповів. Він думав. Багато чого змінювалося, так? А коли ти сам частина цих змін, помітити їх складніше. Треба відступити в бік, щоб побачити їх... і при цьому ще доведеться постаратися. Коли закінчився навчальний рік, він тільки боявся Генрі, але лише тому, що Генрі був більшим і знущався над молодшими: міг схопити першокласника, до болю заламати йому руку за спину і відпустити, плаче, давши ще й копняка. Але нічого більше. Потім він порізав живіт Бену. Далі була битва каменів, і Генрі кидав М‐80 людям в голову. Ці феєрверки могли вбити людину. Легко могли вбити. І виглядав він тепер по-іншому... майже одержимою. Його слід було остерігатися постійно, як слід остерігатися тигрів або отруйних змій, якщо ти в джунглях. Але до цього звикаєш. Настільки звикаєш, що не бачиш в цьому нічого незвичайного, приймаєш за атрибут життя. Але Генрі з'їхав з глузду, так? Так. Бен розумів це і в останній день шкільних занять, але свідомо відмовлявся в це вірити пам'ятати про це. В таке не хотілося вірити, і пам'ятати про таке не хотілося. І раптом у голову проникла думка – рішуча думка, що не дозволяє сумніватися в її самобутності, – проникла і розповзлася, як холодна жовтнева бруд. «Воно використовує Генрі. Може, і інших теж, але їх Вона використовує вже через Генрі. І якщо це відповідає дійсності, то Беверлі все говорить правильно. Це тобі не заворот руки за спину або стусана під час самостійних занять у кінці навчального дня, поки місіс Дуглас читає за столом свою книгу, і не поштовх на шкільному ігровому майданчику, після якого ти падаєш і оббираєш коліно. Якщо Воно використовує Генрі, тоді Генрі може пустити в хід ножа».
  
  – Одна стара жінка побачила, як вони намагалися мене побити, – говорила Беверлі. – Генрі кинувся за нею. Розбив задній ліхтар її автомобіля.
  
  Це стривожило Бена найбільше. Інтуїтивно він розумів, як і більшість дітей, що вони живуть нижче площини зору, а тому і площини мислення, більшості дорослих. Коли дорослий йшов по вулиці, занурений у свої дорослі думки про роботу, про зустрічі та купівлі автомобіля або про що там ще думають дорослі, він ніколи не помічав дітей, що грають у класики, або війну, або квачі, або в чайчай-виручай, або в хованки. Хулігани начебто Генрі могли досхочу знущатися над іншими дітьми, якщо пам'ятали про те, що повинні залишатися нижче площини бачення дорослих. У самому крайньому випадку проходить дорослий міг сказати щось на кшталт: «Чому б вам це не припинити?» – і рушити далі, не чекаючи, щоб подивитися, припинив хуліган бешкетувати чи ні. Так що хуліган зазвичай поводився смирно, а коли дорослий повертав за ріг... брався за своє. Ніби дорослі думали, що реальне життя починається лише після того, як людина ставав вище п'яти футів.
  
  Якщо Генрі накинувся на якусь стареньку, він тим самим піднявся вище площини бачення дорослих. І Бен не міг знайти більш переконливого свідчення безумства Генрі.
  
  По обличчю Бена Беверлі зрозуміла, що він їй вірить, і відчула полегшення. Вона не могла говорити про те, що містер Росс просто склав газету і пішов у будинок. Вона не хотіла говорити про це. Надто це лякало.
  
  – Пішли на Канзас-стріт. – Бен різко відкрив потаємні дверцята. – Приготуйся до того, що доведеться тікати.
  
  Він висунувся з клубного будинку і озирнувся. На галявині панував спокій. Чулося лише дзюрчання Кендускига, що протікає зовсім поруч, спів птахів, мірний бурчання дизельного двигуна тепловоза на залізничній станції. Більше нічого – і це насторожувало. Напевно, гора впала б з плечей Бена, якщо б він почув, як Генрі, Віктор і Рыгало з лайкою ломляться через кущі на березі. Але ці звуки до його вух не долинали.
  
  – Вилазимо. – Він вибрався сам і допоміг вилізти Беверлі. Вона теж тривожно озирнувся, руками пригладила волосся, скривилася, відчувши, які сальні.
  
  Він взяв її за руку, і крізь кущі вони попрямували на Канзас-стріт.
  
  – Нам краще не показуватися на стежці.
  
  – Ні, – заперечила Беверлі. – Ми повинні поспішати.
  
  Він кивнув.
  
  – Добре.
  
  Вони вийшли на стежку і попрямували на Канзас-стріт. Одного разу вона спіткнулася об камінь на стежці і...
  
  
  
  7
  
  Територія семінарії – 2:17
  
  ...Генрі важко впав на посріблений місяцем тротуар. Щось буркнув, а разом з бурчанням полилася кров, розплескати по треснутому бетону. У місячному світлі вона виглядала чорної, як кров жука. Генрі довго і тупо дивився на кров, потім підняв голову, щоб озирнутися.
  
  Канзас-стріт в такий пізній час спала. Будинки стояли темні, лише де-не-де горіли лампи.
  
  Ага. Каналізаційна решітка.
  
  Кулька з усміхненою фізіономією, прив'язаний до одного із сталевих прутів, погойдувався під слабким вітерцем.
  
  Генрі підвівся на ноги, притискаючи до живота липку руку. Ніггер приклав його міцно, але Генрі доклав ніггера сильніше. Дассэр. І Генрі відчував, що порівняно з ніггером він ще легко відбувся.
  
  – Хлопцеві кришка, – пробурмотів Генрі і, похитуючись, минув повітряна кулька. Свіжа кров, продовжує сочитися з рани на животі, заблищала на руці. – З ним покінчено. Зробив шмаркача. Зроблю їх усіх. Будуть знати, як кидати каміння.
  
  Світ погойдувався на довгих пологих хвилях, тих самих комберах, які показували по нерухомому в палаті телику перед кожною серією «Відділу 5-Про»,
  
  (арестуй їх, Дэнно, ха-ха, Джек гребаной Лорд 130 в порядку. Джек гребаной Лорд дуже навіть в порядку)
  
  і Генрі міг Генрі міг Генрі міг майже...
  
  (чути звук, який видавали великі хлопці з Оаху, коли піднімалися на гребінь і стрясали
  
  (сотрясалисотрясалисотрясали
  
  (реальність світу. «Пайплайн» 131. «Шантис» 132. Пам'ятаєте «Пайплайн»? «Пайплайн» була дуже нічого. «Уайп-аут» 133. Божевільний сміх в самому початку, що нагадує сміх Патріка Хокстеттера. Гребаной пидор. Дрочив собі, як і мені)
  
  що його хвилювало, так це
  
  (чорт, набагато краще, ніж добре, все просто ВІДМІННО, все ПРОСТО ЧУДОВО
  
  (добре Пайплайн сідлай її не відступай мої хлопці ловлять хвилю і
  
  (сідлають
  
  (седлаютседлаютседлают
  
  (хвиля і тротуар серфингуют зі мною сідлай
  
  (хвилю сідлай світ але тримай)
  
  вухо в голові: воно продовжувало чути той гучний деренчливий дзенькіт; око в голові: він продовжував бачити голову Віктора, піднімається на кінці тієї пружини, з віками, і щоками, і чолом, татуированными трояндочками крові.
  
  Генрі дивиться наліво і крізь застилающий очі туман бачить, що вдома поступилися місцем високої зеленої огорожі. Над нею височить вузька, похмура вікторіанська брила Теологічної семінарії. Всі вікна темні. Останні випускники залишили стіни семінарії у червні 1974 року. Тим же влітку двері семінарії закрилися, і якщо хто тепер і входив у цей будинок, то на самоті... і за дозволом клубу балакучих жінок, які іменували себе «Історичним товариством Деррі».
  
  Генрі підійшов до доріжці, яка вела до парадних дверей. Її перегораживала важка ланцюг, з якої звисала металева табличка з написом «СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО. ТЕРИТОРІЯ ОХОРОНЯЄТЬСЯ ПОЛІЦЕЙСЬКИМ УПРАВЛІННЯМ ДЕРРІ».
  
  Тут ноги Генрі заплелись, і він знову важко плюхнувся на тротуар. Шмяк! Попереду автомобіль виїхав на Канзас - з Хоторн-стріт. Світло залило бруківку та тротуари. Генрі вдивлявся в сліпуче сяйво, поки не побачив мигалки на даху: до нього наближався легавомобиль.
  
  Він проповз під ланцюгом і звернув ліворуч, під прикриття зеленої огорожі. Нічна роса приємно холодила разгоряченное особа. Генрі уткнувся в траву, повертав голову з боку в бік, пив, що міг випити.
  
  Патрульна машина пропливла повз, не знижуючи швидкості.
  
  Потім несподівано включилася мигалка, розганяючи темряву спалахами синього світла. На пустельних вулицях у сирені не було ніякої необхідності, але вона раптом заревіла на всю міць. З бруківки долинув визжащий скрип покришок.
  
  «Спіймали, мене спіймали», – заголосив розум... і лише потім Генрі зрозумів, що патрульна машина віддаляється від нього по Канзас-стріт. Мить пекельний, пронизливе виття наповнив ніч, надвигаясь на нього з півдня. Він уявив собі величезного, з шовковистою шерстю, чорного кота, стрибками мчить в темряві, з зеленими очима і стоїть дибки шерстю, Воно в новому обличчі, поспішає до нього, що поспішає пожерти його.
  
  Мало-помалу (і тільки в міру того, як виття став стихати) він зрозумів, що повз проїхала «швидка», у тому ж напрямку, що і легавомобиль. Тремтячи всім тілом, Генрі лежав на мокрій траві, тепер дуже холодною, борючись
  
  (пий один веселися один рок-н-ролль у нас курки в сараї в якому ще сараї в моєму вони сараї)
  
  з нудотою. Він боявся, що виблюет всі кишки, якщо його почне рвати... а йому належало прибрати ще п'ятьох.
  
  «Швидка» і патрульна машина. Куди вони прямували? Зрозуміло, в бібліотеку. До ніггеру. Але вони запізнилися. Я його прирізав. Могли б і не включати сирену, хлопці. Він її не почує. Він такий же мертвий, як і забірний стовп. Він...
  
  А чи мертвий?»
  
  Генрі облизнул трескающиеся губи сухою мовою. Будь ніггер мертвий, сирена не оголошувала б ніч криком пораненої пантери. А оголошувала тільки тому, що він їм подзвонив. Так можливо – тільки можливо, – нігер не мертвий.
  
  – Ні, – мовив Генрі, перекотився на спину і втупився в небо, на мільярди виблискуючих там зірок. Воно прибуло звідти, це він знав. Звідкись з неба... Воно...
  
  (прибуло ззовні охочее до земних жінок прибуло щоб пограбувати всіх жінок і зґвалтувати всіх чоловіків слухай Френк ти хотів сказати пограбувати всіх чоловіків і зґвалтувати всіх жінок хто веде це шоу глюпый людина, ти або Джессус? Віктор частенько так говорив або щось схоже на це)
  
  прибуло з міжзоряного простору. Від одного погляду на зоряне небо по шкірі побігли мурашки: воно занадто велика, занадто чорне. І так легко уявити собі, як воно все стає червоним, так легко уявити собі, як з лінії вогню формується Особа...
  
  Він закрив очі, тремтячи всім тілом, притискаючи руки до живота, і подумав: «Ніггер мертвий. Хтось почув, як ми билися, і викликав копів, щоб вони перевірили, що там таке, нічого більше».
  
  Але навіщо «швидка»?
  
  – Заткнися, заткнися, – простогнав Генрі. Він знову відчув колишню лють; згадував, як вони знову і знову били його в ті давні дні – давні дні, які здавалися тепер такими близькими і життєво важливими, – як кожен раз, коли він вже думав, що вони у нього в руках, якимось чином вони вислизали, просочуючись крізь пальці. Так сталося і в той останній день, коли Рыгало побачив цю сучку, що біжить по Канзас-стріт до Пустки. Він це пам'ятав, так, пам'ятав досить ясно. Коли тебе штовхають у яйця, ти це запам'ятовуєш. А в те літо з ним таке траплялося знову і знову.
  
  Генрі насилу сів, кривлячись від пронзающей кишки болі.
  
  Віктор і Рыгало допомогли йому спуститися в Пустку. Він йшов як міг швидко, незважаючи на дику біль в яйцях і нижньої частини живота. Тому що настав час з цим покінчити. Вони ішли по стежці, що веде до поляни, від якої п'ять або шість стежок розходилися, немов радіуси павутини. Так, саме тут грали ці шмаркачі; і визначити це міг не тільки Тонто 134. Тут і там валялися обгортки від цукерок і батончиків, обірваний кінець рулону пістонів, чорних і червоних. Кілька дощок і тирсу говорили про те, що тут ще і щось будували.
  
  Він пам'ятав, як стояв посеред галявини і оглядав дерева в пошуках куреня, побудованого на одному з них. Якщо б знайшов, то заліз би в нього і, ховайся там дівчисько, перерізав їй горло, а потім мацав б за цицьки, поки вони не перестали б рухатися.
  
  Але знайти курінь він не зміг, як не змогли ні Віктор, ні Рыгало. І знайоме роздратування охопило його. Вони з Віктором залишили Рыгало стерегти галявину, а самі пішли до річки. Але і там не знайшли слідів дівчата. Він пам'ятав, як нахилився, підняв камінь і...
  
  
  
  8
  
  Пустка – 12:55
  
  ...кинув у воду, розлючений і збитий з пантелику.
  
  – І куди, на хрін, вона пішла? – запитав він, розвернувшись до Віктора.
  
  Віктор похитав головою:
  
  – Не знаю. У тебе кров.
  
  Генрі подивився вниз, побачив темне пляма, розміром з четвертак, на промежині джинсів. Різка біль пішла, низ живота ледь помітно скиглив, але труси ставали замалі і вже тиснули. Яйця розпухали. Він знову відчув наростаючу злість, ніби вузлувата мотузка стягнула серце. Це зробила дівчисько.
  
  – Де вона? – прошипів Генрі, дивлячись на Віктора.
  
  – Не знаю, – відповів Віктор позбавленим емоцій голосом, з відсутнім виглядом, ніби загіпнотизований або отримав сонячний удар. – Втекла, напевно. Вона вже могла добратися до Олд-Кейп.
  
  – Туди вона не пішла, – заперечив Генрі. – Вона ховається. У них є якесь місце, і вона там ховається. Може, це не курінь на дереві. Може, щось ще.
  
  – Що?
  
  – Я... не... знаю! – проволав Генрі, і Віктор відсахнувся.
  
  Генрі стояв у Кендускиге, озираючись, холодна вода, нуртуючи, перетікала через його чоботи. Його погляд зупинився на бетонному циліндрі, що підноситься над насипом в двадцяти футах нижче за течією насосної станції. Генрі вийшов з води і попрямував до циліндра. Шкіра на обличчі, здавалося, натягнулася, очі широко розкрилися, щоб бачити більше і краще. І він буквально відчув, як короткі волоски у вухах заворушилися, прийшли в рух, наче водорості під приливної хвилею.
  
  Низьке гудіння чулося з насосної станції, і він бачив трубу, яка виходила з насипу й закінчувалася над Кендускигом. Потік густої рідини витікав з труби в воду.
  
  Він нахилився над залізною решіткою, накриває циліндр.
  
  – Генрі? – нервово запитав Віктор. – Генрі? Що ти робиш?
  
  Генрі не спромігся відповісти. Одним припав оком до круглої дірки в сітці, але не побачив нічого, крім чорноти. Доклав до діри вухо.
  
  – Чекай...
  
  Голос приплив до нього з чорних глибин, і Генрі відчув, як всередині у нього все похололо, вени і артерії перетворилися на крижані трубки. Але разом з цими відчуттями прийшов і майже незнайоме почуття: любов. Його очі розкрилися ще ширше. Дурна посмішка розтягла губи. Той же голос, що і з місяця. Тільки тепер Воно виявилося внизу, на насосній станції... внизу, в каналізаційних тунелях.
  
  – Чекай... спостерігай...
  
  Він чекав, але більше йому нічого не сказали – тільки мірно гуділи насоси. Він повернувся до Віктора, який насторожено поглядав на нього. Нічого йому не сказав, покликав Рыгало. Якийсь час потому той з'явився.
  
  – Давай сюди, – кинув йому Генрі.
  
  – Що будемо робити, Генрі? – запитав Рыгало.
  
  – Чекати. Спостерігати.
  
  Вони тихенько підкралися до галявини і сіли, не виходячи на неї. Генрі спробував стягнути вниз труси, щоб вони не тиснули на розпухлі яйця, але спроба ця викликала дуже вже сильний біль.
  
  – Генрі, що... – почав Рыгало.
  
  – Ш-ш-ш!
  
  Рыгало замовк. У Генрі була пачка «Кемел», але сигарети він роздавати не став. Не хотів, щоб сучка пронюхала тютюновий дим, якщо перебувала десь неподалік. Він міг би пояснити, але не бачив у цьому необхідності. Голос вимовив тільки два слова, і йому все стало ясно. Вони тут грали. Скоро прийдуть інші. І чого ганятися тільки за однієї сучкой, якщо вони могли дістатися до всіх сімох маленьких говнюків?
  
  Вони чекали і спостерігали. Віктор і Рыгало, здавалося, спали з відкритими очима. Просиділи вони недовго, але цього часу Генрі вистачило, щоб подумати про багато що. Приміром, про те, як цим вранці він знайшов ножа. В останній навчальний день Генрі носив з собою інший ніж, а потім десь його загубив. Цей був крутішим.
  
  Його прислали поштою.
  
  У якомусь сенсі.
  
  Генрі стояв на ґанку, дивлячись на пом'ятий, нахилений поштову скриньку біля їхнього будинку, намагаючись зрозуміти, що ж таке він бачить. Над ящиком висіли повітряні кульки. Два прив'язали до металевого гака, на який листоноша іноді вішав посилки, решта – до флагштока. Червоні, жовті, сині, зелені. Немов якийсь дивний цирк глибокої вночі пройшов по Уитчем-роуд, залишивши по собі цей слід.
  
  Підходячи до поштової скриньки, він побачив, що на кульках намальовані особи – особи сопляков, які діставали його все літо, виставляли на посміховисько при будь-якій можливості.
  
  Він дивився на ці фізіономії, роззявивши рота, а потім кулі полопалися, один за іншим. Його це порадувало. Він немов змусив їх полопати. Тільки подумавши про це, вбив силою думки.
  
  135Кришка скриньки несподівано відчинилися. Генрі підійшов, щоб подивитися, чи немає чогось всередині. Хоча листоноша добирався в таку далечінь тільки після полудня, Генрі не здивувався, побачивши в поштовій скриньці плоску прямокутну посилку. Витягнув її. Прочитав адресу: «Містера ГЕНРІ БАУЭРСУ, БДП № 2, ДЕРРІ, штат МЕН». Прочитав зворотна адреса: «Містер РОБЕРТ ГРЕЙ, ДЕРРІ, штат МЕН».
  
  Він розірвав обгортковий папір, кинув на землю. Усередині виявилася біла коробка. Відкривши її, Генрі побачив ніж з викидним лезом, що лежить на білій ваті. Він відніс коробку в будинок.
  
  Його батько спав на солом'яному тюфяке в оточенні порожніх банок з-під пива, живіт височів над жовтими трусами. Генрі опустився поряд з ним на коліна, прислухався до хропіння і дребезжащему диханню батька, спостерігаючи, як його кінські підтискають губи і кривляться при кожному вдиху.
  
  Генрі приставив торець ножа, з якого вискакувало лезо, до худої шиї батька. Той трохи сіпнувся, а потім повернувся в глибокий пивний сон. Генрі тримав ніж біля шиї хвилин п'ять, очі його затуманились задумою, подушечка великого пальця погладжував сріблясту кнопку на боковій поверхні ножа. Голос з місяця заговорив з ним – шепотів, як весняний вітер, начебто теплий, але з захованим всередину холодом, шурхотів, як розтривожені оси в гнізді, переконував, як спритний політик.
  
  Все, що почув від Генрі голосу, здалося йому вірним, і він натиснув на сріблясту кнопку. У ножі щось клацнуло, спрацювала пружина, і шість дюймів стали встромилися в шию Буча Бауэрса. Лезо увійшло в шию так само легко, як зубці виделки входять в добре зварену курячу грудку. Вістрі вискочило з іншого боку, капаючи кров'ю.
  
  Очі Буча відкрилися. Він втупився у стелю. Щелепа відвисла. Кров побігла з куточків рота вниз по щоках до мочок вух. В горлі забулькало, величезний кривавий міхур утворився між обвислих губ і лопнув. Рука батька знайшла коліно Генрі і судорожно стиснула його. Генрі не заперечував. Рука відпала сама. Миттю пізніше припинилося булькання. Буч Бауерс помер.
  
  Генрі витягнув ножа, витер його об брудну простирадло, яка прикривала солом'яний матрац батька, і заштовхував лезо назад, поки не клацнула пружина. Без особливого інтересу подивився на батька. Поки він стояв на колінах поряд з Бучем, приставивши ніж до його шиї, голос сказав йому про те, що потрібно зробити в цей день. Пояснив усе. І Генрі пішов в іншу кімнату, щоб зателефонувати Рыгало і Віктору.
  
  Тепер вони сиділи втрьох, всі разом, і нехай яйця жахливо боліли, ніж, що лежав у передньому лівому кишені, вселяв спокій. Він відчував, що скоро знову пустить його в хід. Інші повернуться, щоб продовжити їх дитячі ігри, і тоді почнеться різанина. Голос з місяця все розписав йому, поки він стояв на колінах поруч з батьком, і по дорозі в місто він не міг відірвати очей від блідого примари-диска в небі. І бачив не місяць, а людське обличчя – жахливе мерехтливе особа-привид з кратерными дірками замість очей і беззубою усмішкою, розтягнутої мало не до скул. Воно говорило
  
  (тут внизу ми літаємо Генрі ми все літаємо ти теж скоро будеш літати)
  
  всю дорогу. «Убий їх всіх, Генрі», – промовляв голос-привид з місяця, і Генрі розумів, про кого йдеться. Відчував, що ця затія йому по душі. Він вб'є їх усіх, своїх мучителів, і тоді всі ці неприємні думки – що він втрачає хватку, що невблаганно наближається до великого світу, де не зможе верховодити, як на ігровому майданчику початкової школи Деррі, до світу, де жирдяй, і ніггер, і цей заїкається виродок будуть рости, а він тільки ставати старше, – підуть.
  
  Він вб'є їх усіх, і голоси – і ті, що всередині, і той, що говорив з ним з місяця, залишать його в спокої. Він повбивав їх, і повернеться додому, і буде сидіти на задньому ганку, поклавши на коліна батьківський японський меч-сувенір. Буде пити батьківське пиво. Буде слухати радіо, але не бейсбол. Бейсбол – це для обивателів. Замість цього він слухає рок-н-рол. Хоча Генрі цього не знав (і плювати хотів, якщо б знав), в цьому він і Невдахи дотримувалися однієї думки: рок-н-рол – це дуже навіть круто. «У нас курки в сараї, в якому ще сараї, в моєму вони сараї» 136. І все тоді буде добре, тоді все буде відмінно; тоді все буде тіп-топ, а що може статися потім, вже не буде мати ніякого значення. Голос про нього подбає – Генрі це відчував. «Якщо ти дбаєш про Воно, Воно подбає про тебе. Так заведено в Деррі з незапам'ятних часів».
  
  Але сопляков потрібно зупинити, зупинити скоро, зупинити сьогодні. Так сказав йому голос.
  
  Генрі дістав з кишені ніж новий, подивився на нього. Покрутив, захоплюючись тим, як підморгує сонце і зісковзує з хромованої поверхні. А потім Рыгало схопив його за руку і просипел:
  
  – Подивися на це, Генрі! Е-мое! Подивися!
  
  Генрі подивився, і яскраве світло розуміння спалахнула в голові. Квадратний ділянку поляни піднімався, немов по чарівництву, відкриваючи зростаючу щілину темряви. Тільки на мить він відчув жах, вирішивши, що це володар того голосу... тому що Воно жило десь під містом. Потім почув скрип землі в петлях і зрозумів. Вони не змогли знайти курінь на дереві, бо його й не було.
  
  – Господи, ми ж стояли прямо над ними, – прошепотів Віктор, коли з квадратного люка в центрі галявини з'явилися голова і плечі Бена. Віктор вже рвонувся на галявину, але Генрі схопив і втримав його.
  
  – Хіба ми не збираємося зробити їх, Генрі? – запитав Віктор, коли Бен вилазив з підземелля. Обидва важко дихали.
  
  – Ми їх зробимо, – відповів Генрі, не зводячи очей з ненависного жирдяя. «Ще один любитель бити по яйцях. Я тебе вдарю по яйцях так, що ти зможеш носити їх, як сережки, жирна падла. Почекай і побачиш, що так і буде». – Не хвилюйся.
  
  Жирдяй допомагав сучку вилізти з ями. Вона тривожно озирнувся, і на мить Генрі вирішив, що вона дивиться прямо на нього. Але потім її погляд змістився в бік. Парочка пошепталась, попрямувала до підліску і зникла з виду.
  
  – Пішли. – Генрі підвівся, коли тріск гілок і шурхіт листя стихло. – За ними. Але йдемо тихо і близько не підходимо. Я хочу взяти їх усіх.
  
  Утрьох вони перетнули галявину, пригнувшись, зыркая на всі боки, немов розвідники в тилу ворога. Рыгало зупинився, щоб заглянути в клубний будинок, і здивовано похитав головою.
  
  – Я ж сидів у них на голові.
  
  Генрі нетерпляче махнув рукою, пропонуючи не затримуватися.
  
  Вони йшли по стежці, щоб не шуміти. Половина шляху до Канзас-стріт залишилася позаду, коли сучка і жирдяй, тримаючись за руки («Ну не кльово чи?» – чи не в екстазі подумав Генрі), з'явилися буквально перед ними.
  
  На щастя, спиною до Генрі і його компанії, і ніхто з них не озирнувся. Генрі, Віктор і Рыгало застигли, а потім зійшли зі стежки в кущі. І незабаром Бен і Беверлі перетворилися в дві сорочки, ледь видимі крізь зелень. Трійця продовжила переслідування... обережно. Генрі знову дістав ніж і...
  
  
  
  9
  
  Генрі підвозять – 2:30
  
  ...натиснув на хромовану кнопку на рукоятці. Лезо вискочило. Генрі мрійливо подивився на нього. Йому подобалося, як зоряне світло грав на сталі. Він поняття не мав, скільки минуло часу. Тепер він спливав з реальності, то повертався до неї.
  
  Якийсь звук вторгся в свідомість Генрі і почав наростати. Шум автомобільного двигуна. Він наближався. Очі Генрі розчинилися в темряві. Він міцніше стис ножа, очікуючи, що автомобіль проїде мимо.
  
  Не проїхав. Звернув до тротуару за зеленою огорожею і зупинився, двигун працював на холостих обертах. Скривившись (живіт у нього затвердевал; вже став як дошка, і кров ліниво сочилася між пальців, знайшовши в'язкість кленового соку в період його збирання, який починався наприкінці березня або на початку квітня), Генрі підвівся на коліна і трохи розсунув гілки жорсткі зеленої огорожі. Побачив світло фар і силует автомобіля. Копи? Його рука стискала ніж і розслаблялася, стискала і розслаблялася, стискала і розслаблялася.
  
  «Я прислав за тобою автомобіль, Генрі, – прошепотів голос. – Начебто таксі, ти розумієш. Зрештою, нам треба якомога швидше доставити тебе в «Таун-хаус». Ніч проходить».
  
  Голос видав сухий смішок і замовк. Залишилися тільки скрекіт цикад та шум працюючого на холостих обертах двигуна. «Схоже, у нього глушник «бомба з вишнями 137», – мимоволі подумав Генрі.
  
  Він незграбно підвівся і знову вийшов на доріжку, що вела до парадного входу в семінарію. Виглянув з-за огорожі. Не легавомобиль: жодних мигалок на даху і обводи інші. Обводи... старої моделі.
  
  Генрі знову почув хихикання... а може, це вітер шелестів листям.
  
  Він вийшов з тіні огорожі, проповз під ланцюгом, знову підвівся, попрямував до автомобіля, який з'явився в цьому чорно-білому полароидном світі місячного світла і непроникних тіней. Виглядав Генрі жахливо: джинси, трохи чи не до колін пропитавшиеся кров'ю, почорніла від крові сорочка, біла пляма обличчя під короткою казенної стрижкою.
  
  На перетині доріжки і тротуару Генрі знову вдивився в автомобіль, намагаючись зрозуміти, хто за кермом. Що це за автомобіль, Генрі вже зрозумів – той самий, який мріяв придбати його батько: «плімут-ф'юрі» моделі 1958 року. Автомобіль був червоно-білим, і Генрі знав (батько частенько говорив йому про це), що під капотом бурчить двигун V‐8 327» потужністю 255 кінських сил, здатний розігнати «ф'юрі» до швидкості сімдесят миль на годину за дев'ять секунд, подаючи високооктановий бензин через чотирикамерний карбюратор. «Я збираюся придбати цей автомобіль, а потім, коли я помру, мене можуть в ньому поховати», – любив говорити Буч... та тільки, зрозуміло, цей автомобіль він не купив, а поховали його за рахунок штату, після того як Генрі, бурхливого і кричить про монстрів, відвезли в дурдом.
  
  «Якщо за кермом він, не думаю, що я зможу сісти в машину», – подумав Генрі, стискаючи ніж, п'яно похитуючись з боку в бік, дивлячись на силует на водійському сидінні.
  
  Потім пасажирські дверцята «ф'юрі» відчинилися, запалилася лампочка під дахом, і водій повернувся до нього. Рыгало Хаггінс. Обличчя його залишало бажати кращого. Одне око витекло. Через гниючу діру в пергаментним щоці виднілися почорнілі зуби. На голові Рыгало красувалася бейсболка «Нью-йоркських янкі», яку він носив у той день, коли помер. Він розгорнув її козирком назад. Сіро-зелена цвіль обрамляла козирок.
  
  – Рыгало! – вигукнув Генрі, і дика біль пронизав живіт, змусивши його скрикнути знову, вже без слів.
  
  Мертві губи Рыгало розійшлися в усмішці, пішовши білувато-сірими тріщинами. Він простягнув скарлючену руку до відкритих дверцятах, запрошуючи сідати.
  
  Генрі зам'явся, а потім, волочачи ноги, обійшов «ф'юрі» спереду, проходячи повз радіаторної решітки, простягнув руку, щоб торкнутися емблема на капоті, як робив завжди, коли батько хлопчиком брав його в демонстраційний зал в Бангор, щоб подивитися на точно такий же автомобіль. Коли він дістався до пасажирської сторони, м'яка хвиля сірого накрила його, і йому довелося схопитися за відкриту дверцята, щоб не впасти. Він постояв, опустивши голову, важко дихаючи. Нарешті світ став колишнім – принаймні частково, – і він зміг обійти дверцята і плюхнутися на сидіння. Біль знову позалазило в живіт, свіжа кров вихлюпнулася на руку. Вона нагадувала тепле желе. Генрі відкинув голову і скрипнув зубами, жили на шиї натяглися. А потім біль трохи відпустила.
  
  Дверцята зачинилися сама собою. Лампочка під дахом згасла. Генрі побачив, як розклад рука Рыгало взялася за ручку перемикання швидкостей і врубала першу передачу. Білі суглоби блищали крізь прогнилий шкіру на костяшках пальців.
  
  «Ф'юрі» покотив по Канзас-стріт до пагорба Подъемв-милю.
  
  – Як поживаєш, Рыгало? – почув Генрі свій голос. Дурний, звичайно, питання – Рыгало тут бути не міг, мерці автомобілі не водять, – але нічого іншого в голову не приходило.
  
  Рыгало не відповів. Єдиний запалий очей дивився на дорогу. Його зуби неприємно поблискували крізь діру в щоці. До Генрі раптом дійшло, що від старовини Рыгало смердить. Старина Рыгало смердів, як велике відро гнилих помідорів.
  
  Кришка бардачка відкинулася, вдаривши Генрі по колінах, у світлі зажегшейся всередині маленької лампочки він побачив пляшку «Тексас драйвер», наполовину пустий. Генрі дістав пляшку, відкрив і зробив великий ковток. Спиртне проскочило по горлу прохолодним шовком і влилося в шлунок розжареною лавою. Генрі здригнувся, застогнав, а потім відчув себе трохи краще, вже не настільки відірваним від навколишнього світу.
  
  – Спасибі, – подякував він.
  
  Голова Рыгало повернулася до нього. Генрі почув, як сухожилля шиї скрипіли, немов незмащених петлі. Рыгало з мить свердлив його поглядом мертвого очі, і Генрі тільки тепер зрозумів, що Рыгало позбувся і більшої частини носа. Створювалося відчуття, ніби хтось поласував носом Рыгало. Може, собака. Або пацюки. Швидше щури. В тунелях, куди вони загнали в той день сопляков, щурів вистачало.
  
  Рухаючись так само повільно, голова Рыгало повернулася назад, лицем до дороги. Генрі не заперечував. Коли старовина Рыгало так дивився на нього... що ж, Генрі відчував себе не в своїй тарілці. Щось у погляді читалося єдиного мертвого очі. Докір? Злість? Що ще?
  
  «За кермом цього автомобіля мертвий хлопчисько».
  
  Генрі подивився на свою руку і побачив на шкірі величезні мурашки. Швидко сьорбнув з пляшки. Пішло легше, тепло стало розходитися по тілу.
  
  «Плімут» спустився з пагорба Підйом-о-милю, викотився на кільцеву розв'язку, по якій транспорт рухався проти годинникової стрілки... тільки в цей нічний годину ніякого транспорту не було. Всі світлофори блимали жовтим, заливаючи світловими імпульсами темні прилеглі будинки і пустельні вулиці. Стояла така тиша, що Генрі чув, як клацають реле в кожному світлофорі... або йому тільки здавалося, що він чує?
  
  – Я ніколи не збирався кинути тебе там у той день, Рыгало, – сказав Генрі. – Я хочу сказати... ну, ти розумієш... якщо у тебе виникали такі думки.
  
  Знову заскрипіли мертві сухожилля. Знову Рыгало подивився на нього запалим оком. Губи розтягнулися в страшній усмішці, оголила чорно-зелені десни, на яких розрісся свій сад цвілі. «І що означає ця усмішка? – запитав себе Генрі, коли автомобіль ковзав по Головній вулиці повз Універмагу Фриза на одній стороні і кінотеатру «Аладдін» та закусочній «У Нена» на інший. – Вибачаюча усмішка? Усмішка давнього друга? Чи усмішка, яка говорить: «Я розберуся з тобою, Генрі. Я розберуся з тобою за те, що в той день ти кинув мене і Віка!» Що це за усмішка?»
  
  – Ти повинен розуміти, як все тоді було, – почав Генрі і замовк. Як тоді було? В голові у нього все змішалося, немов елементи картинки-головоломки, які тільки що вивалили на один з цих говенных карткових столів в кімнаті відпочинку в «Джуніпер-Хілл». Як було в точності? Вони скрадалися за жирдяєм і сучкой до Канзас-стріт, зачаїлися в кущах, спостерігаючи, як ті піднімаються по схилу нагору. Якщо б вони зникли з очей, то він з Віктором і Рыгало кинулися за ними: двоє краще, ніж жодного, а з іншими можна розібратися і пізніше.
  
  Але вони не зникли. Просто привалились до огорожі, розмовляли, дивилися на вулицю. Час від часу позирали вниз, на Пустку, але Генрі і його дружки з кущів не висовувалися.
  
  Небо, пам'ятав Генрі, поступово темніло – з заходу накривали хмари. Повітря густішав. Збирався дощ.
  
  І що сталося потім? Що?..
  
  Кістлява пазуриста рука сомкнулась на передпліччі Генрі, і він скрикнув. Він відпливав у ватяну сірість, але жахливе дотик Рыгало і біль, від крику пронизав кинджалом живіт, повернули його назад. Генрі озирнувся і побачив обличчя Рыгало в якихось двох метрах від свого. Глибоко вдихнув і тут же пошкодував про це. Старина Рыгало і справді смердел. Знову Генрі подумав про відрі помідорів, надовго забутий в темному кутку сараю. Скрутило шлунок.
  
  Раптом він згадав, чим все закінчилося... у всякому разі, для Рыгало і Віка. Як щось вийшло з темряви, коли вони стояли під шахтою з дренажної ґратами нагорі, гадаючи, куди піти. Що-то... Генрі не міг сказати, що саме, поки Віктор не закричав: «Франкенштейн! Це Франкенштейн!» І – так, до них наближався створений Франкенштейном монстр, з болтами, що стирчать з шиї, глибоким шрамом на лобі, в черевиках, схожих на дитячі кубики.
  
  «Франкенштейн! – знову прокричав Вик. – Фран...» А потім Вик залишився без голови. Голова Віка вже летіла через тунель, щоб стукнутися про далеку стіну, видавши глухий плямкали звук. Жовті водянисті очі монстра зупинилися на ньому, Генрі, і він завмер. Втратив контроль над сечовим міхуром і відчув, як теплий потік стікає по ногах.
  
  Тварюка зробила крок до нього, і Рыгало... Рыгало...
  
  – Послухай, я знаю, що втік, – зізнався Генрі. – Мені Не слід було цього робити, але... але...
  
  Рыгало тільки дивився на нього.
  
  – Я заблукав, – прошепотів Генрі, як би пояснюючи старовини Рыгало, що йому теж дісталося. Прозвучало не дуже, з тим же успіхом він міг сказати: «Так, я знаю, що тебе вбили, Рыгало, але і я занозив палець». Але як же все було жахливо... дійсно жахливо. Він довгі години блукав по світу смердючої темряви, поки, нарешті, він це знав, не став кричати. В якийсь момент він впав у колодязь – і падав довго, встигнувши подумати: «Як добре, зараз я помру, і мене тут більше не буде» – і опинився в швидкому потоці води. Він припустив, що знаходиться під Каналом. Потім його винесло в меркне сонячне світло, він доплив до берега і вибрався з Кендускига менш ніж за п'ятдесят ярдів від того місця, де двадцятьма шістьма роками пізніше потоне Адріан Меллон. Послизнувся, впав, вдарився головою і втратив свідомість. Прийшов до тями вже в темряві. Якимось чином знайшов дорогу до шосе 2, звідки його підвезли додому. Там Генрі вже чекали копи.
  
  Але це було тоді, і з тих пір спливло багато води. Рыгало закрив його собою, і монстр Франкенштейна здер з його черепа ліву половину обличчя – це все, що встиг побачити Генрі, перш ніж дав драла. Але тепер Рыгало повернувся і на щось вказував.
  
  Генрі побачив, що вони зупинилися перед «Деррі таун-хаусом», і раптом все зрозумів. «Таун-хаус» – єдиний готель, який залишився в Деррі з тієї пори. У 1958 році приїжджі могли зупинитися також у «Східній зірці» в кінці Біржової вулиці або в «Притулку мандрівника» на Торо-стріт. Але обидва ці готелю зникли, коли Деррі почав активно забудовуватися (Генрі все це знав, не дарма ж в «Джуніпер-Хілл» він щодня читав «Деррі ньюс»). Залишився тільки «Таунхаус» та кілька паршивеньких маленьких мотелів біля автостради.
  
  «Їх всіх я знайду тут, – подумав Генрі. – У одному місці. Всіх, хто залишився. Спали в своїх ліжках, з образами круглих льодяників – або, можливо, каналізаційних тунелів, – що танцюють на голові. І я до них доберуся. Доб'ю одного за іншим».
  
  Він знову дістав пляшку «Тексас драйвер», ковтнув. Відчув свіжу кров, що витекла на коліна, і сидіння під ним стало липким, але спиртне піднімало настрій, зі спиртним все це вже не мало значення. Він волів би хороший бурбон, але вважав, що «Драйвер» краще, ніж нічого.
  
  – Слухай, – сказав він Рыгало, – мені шкода, що я втік. Не знаю, чому втік. Будь ласка... не сердься.
  
  Рыгало заговорив у перший і єдиний раз, але не своїм голосом. З гниючого рота Рыгало пролунав низький і владний голос, жахливий голос. При перших же звуках Генрі злякано завищав. Це був голос з місяця, голос клоуна, голос, який він чув у снах про дренажних колекторах і каналізаційних тунелях, де бігла і бігла вода.
  
  – Заткнись і розберися з ними, – наказав голос.
  
  – Звичайно! – вискнув Генрі. – Звичайно, без питань, я і сам хочу, ніяких проблем...
  
  Він повернув пляшку в бардачок. Горлечко дзенькнуло, як зуби. А потім він побачив аркуш паперу там, де лежала пляшка. Дістав, розгорнув, залишаючи на кутах кров'яні сліди. Поверху тягнувся логотип, яскраво-червоними літерами.
  
  
  
  
  Нижче великими літерами було надруковано:
  
  БІЛЛ ДЕНБРО 311
  
  БЕН ХЭНСКОМ 404
  
  ЕДДІ КАСПБРЭК 609
  
  БЕВЕРЛІ МАРШ 518
  
  РІЧІ ТОЗИЕР 217
  
  Номери кімнат. Це добре. Зекономить час.
  
  – Спасибі, Ри...
  
  Але Рыгало пішов. Водійське крісло порожнє. На ньому лежала тільки бейсболка «Нью-йоркських янкі» з цвіллю на козирку. І якась слиз залишилася на круглій головці ручки перемикання швидкостей.
  
  Генрі дивився на пусте водійське крісло, удари серця болем віддавалися в горлі... а в наступне мить йому здалося, що він уловив якийсь рух на задньому сидінні. Він похапцем виліз з автомобіля, відкривши дверцята і в поспіху трохи не вивалившись на бруківку. Прямуючи до парадних дверей готелю, по широкій дузі оминув «плімут-ф'юрі», двигун якого раніше працював на холостих обертах, нагадуючи приглушені розриви круглих розсипних феєрверків (феєрверки такого типу заборонили в штаті Мен у 1962 році).
  
  Йшов Генрі з працею; кожен крок роздирав живіт. Але він піднявся на тротуар і постояв там, дивлячись на восьмиповерховий цегляний готель. Разом з бібліотекою, кінотеатром «Аладдін» і семінарією готель ставився до считаным будівлям, які Генрі пам'ятав з тих давніх днів. Він бачив, що на верхніх поверхах вікна майже всі темні, а два ліхтаря матового скла обабіч парадних дверей м'яко світилися в ночі, оточені туманним ореолом.
  
  Насилу переставляючи ноги, Генрі рушив до ліхтарів, пройшов між ними, плечем штовхнув двері.
  
  Вестибюль огортала нічна тиша. На підлозі лежав вицвілий турецький килим. Стеля представляв собою величезний вітраж, виконаний з прямокутних панелей, на яких зображалися сцени з лесорубского минулого Деррі. Скрізь стояли м'які дивани і вольтерівське крісла, в величезному каміні, в якому нічого не горіло, на металевій підставці для дров лежав березовий стовбур, справжнє дерево – не газовий пальник. Камін у вестибюлі готелю «Таун-хаус» не був декоративним атрибутом інтер'єру. У кількох низьких діжках зеленіли рослини. Двостулкові скляна двері вели в бар і ресторан, в такий пізній час вже закриті. З якоїсь комірчини долинали тихі звуки працюючого телевізора.
  
  Генрі перетнув вестибюль. Кров перепачкала його джинси і сорочку. Кров в'їлася в шкіру рук. Кров, як бойова фарба, исполосовала його щоки і лоб. Очі вилазили з орбіт. Кожен, хто побачив би його у вестибюлі готелю, кинувся б бігти, кричачи від жаху. Але ніхто йому не зустрівся.
  
  Двері кабіни ліфта розійшлися, ледь Генрі натиснув на кнопку дзвінка. Він подивився на папірець у руці, потім на кнопки з цифрами. Після короткого роздуми натиснув на «6», і двері кабіни зімкнулися. Під гудіння електромотора кабіна поповзла вгору.
  
  «Почну згори і буду спускатися вниз».
  
  Генрі привалился до дальньої стінки кабіни, полуприкрыв очі. Гудіння ліфта заспокоювало. Як і гудіння насосів дренажної системи. Той день: спогади про нього продовжували повертатися до Генрі. До чого ж усе виглядало визначеним, наче всі вони просто грали ролі. Вік і старовина Рыгало... вони здавалися, ну... чи що, загіпнотизованими. Він пам'ятав...
  
  Кабіна зупинилася, тряхнув його і викликавши напад болю в животі. Двері розійшлися. Генрі вийшов в безлюдний коридор (знову рослини, вже в підвісних горщиках, рослини-павуки, він не хотів торкатися жодного з них, цих сочащихся вологою зелених повзучих рослин, занадто вже вони нагадували тих тварюк, які звисали вниз там, у темряві). Він сверился з папірцем. Каспбрэк в номері 609. Генрі плентався по коридору, однією рукою спираючись об стіну, залишаючи на шпалерах криваві сліди (але він відходив від стіни, коли наближався до одного з цих висячих рослин-павуків; не хотів мати з ними ніяких справ). Дихання сухими хрипами виривалося з горла.
  
  Нарешті, потрібна йому двері. Генрі дістав з кишені ніж з викидним лезом, облизнул пересохлі губи, постукав. Ніякої реакції. Постукав знову, голосніше.
  
  – Хто там?
  
  Сонний голос. Добре. Він буде в піжамі, до кінця не прокинувся. І коли він відкриє двері, Генрі вдарив його ножем у западину у шиї, вразливу западину, нижче кадика.
  
  – Коридорний, сер, – відповів Генрі. – Повідомлення від вашої дружини.
  
  Одружений Каспбрэк? Може, він зморозив дурість? Генрі чекав, підібравшись. Почув кроки – шерех шльопанців.
  
  – Від Майри? – В голосі чулася тривога. Добре. В наступні секунди тривоги у нього тільки додасться. На правій скроні Генрі запульсувала жилка.
  
  – Напевно, сер. Імені немає. Тільки сказано, що від вашої дружини.
  
  Пішла пауза. Потім металеве побрязкування: Едді возився з ланцюжком. Посміхаючись, Генрі натиснув кнопку на рукоятці ножа. Клацання. Він притиснув лезо до щоки, згодився. Почув, як повернувся баранець врізного замка. Ще мить, і він встромить ножа в горло цього кощава маленького гівнюка. Генрі чекав. Двері відчинилися, і Едді...
  
  
  
  10
  
  Невдахи збираються разом – 13:20
  
  ...побачив Стена і Річі, тільки що вийшли з «Костелло-авеню маркет». Кожен їв «Ракету», морозиво, яке висувалося з трубки.
  
  – Гей! – крикнув він. – Почекайте.
  
  Вони повернулися, і Стен помахав йому рукою. Едді побіг до них як міг швидко, але, по правді кажучи, не так вже й швидко. Одна рука була в гіпсі, інший він притискав до боку ігрову дошку для пачиси.
  
  – Що скажеш, Едді? Що скажеш, хлопчисько? – запитав Річі розкотистим Голосом джентльмена з Півдня (хоча він найбільше нагадував голос Фогхорна Легхорна в мультфільмах «Уорнер бразерс»). – Ах, батюшки... Ах, батюшки... у хлопця зламана рука! Ах, батюшки... зроби люб'язність, по-онеси за нього ігро-овую до-оску для пачиси!
  
  – Дошку я і сам донесу! – Едді трохи захекався. – Даси лизнути?
  
  – Твоя ненька цього не схвалить, Едді. – Річі сумно похитав головою. Почав їсти швидше. Він тільки що дістався до шоколадної середини, своєї улюбленої частини. – Мікроби, хлопчисько! Ах, батюшки... Ах, батюшки, можна підчепити моторошних мікробів, доїдаючи за кимось ще.
  
  – Я готовий ризикнути, – відповів Едді.
  
  З небажанням Річі простягнув морозиво Едді, але відсмикнув руку, ледь Едді двічі добряче приклався до нього мовою.
  
  – Якщо хочеш, доїси моє, – запропонував Стен. – Я ніяк не переварю ленч.
  
  – Євреї багато не їдять, – з поважним виглядом вказав Річі. – Це частина їхньої релігії.
  
  Тепер вони неспішно йшли втрьох, прямуючи до Канзас-стріт і Пустки. Деррі, здавалося, забувся глибоким сном послеполуденной спеки. У більшості будинків, повз які вони проходили, вікна закривали жалюзі. Іграшки валялися на галявинах, немов їх власників квапливо відірвали від гри і поклали спати. Далеко на заході гуркотав грім.
  
  – Це правда? – спитав Едді Стена.
  
  – Ні, Річі жартує над тобою, – відповів Стен. – Євреї їдять стільки ж, скільки і звичайні люди. – Він вказав на Річі. – Як він.
  
  – Знаєш, ти дуже грубий зі Стэном. – Едді повернувся до Річі. – Ти б хотів, щоб про тебе говорили всяку нісенітницю тільки тому, що ти католик?
  
  Католики теж гарні, – відмахнувся Річі. – Батько якось сказав мені, що Гітлер був католиком, а Гітлер убив мільйони євреїв. Так, Стен?
  
  – Так, мабуть, – відповів Стен. Виглядав збентеженим.
  
  – Моя мати прийшла в лють, коли батько сказав, – продовжив Річі. Його обличчя осяяла усмішка спогадів. – В дику лють. А ще у нас, католиків, була інквізиція, з дибою, лещатами для великих пальців і тому подібним. Я вважаю, всі релігії такі дивні.
  
  – Згоден з тобою, – кивнув Стен. – Ми не ортодокси або щось в цьому роді. Я хочу сказати, їмо шинку і бекон. Я навіть погано уявляю собі, що це таке – бути іудеєм. Я народився в Деррі, іноді ми їздимо в школу в Бангор, скажімо, на Йом-Кіпур, але... – Він знизав плечима.
  
  – Шинку? Бекон? – Едді нічого не розумів. Він і його мати належали до методистської церкви.
  
  – Ортодоксальні євреї такого не їдять, – пояснив Стен. – Десь у Торі сказано, що не можна їсти валяющегося в грязі і крокуючого по дну океанів. Як це точно звучить, я не скажу. Але свинина виключається, як і лобстери. Мої батьки, правда, їх їдять, і я теж.
  
  – Це дивно. – Едді розреготався. – Ніколи не чув про релігії, яка говорила тобі, що ти можеш їсти. Потім вони почнуть говорити тобі, який ти повинен купувати бензин.
  
  – Кошерний, – відповів Стен і сам розсміявся. Ні Річі, ні Едді не зрозуміли, над чим він сміється.
  
  – Ти повинен визнати, Стэнни, це досить дивно, – повернувся до нього Річі. – Я хочу сказати, тобі не можна з'їсти сосиску тільки тому, що ти іудей.
  
  – Так? – хихикнув Стен. – Ти їж м'ясо по п'ятницях?
  
  – Господи, ні! – в жаху вигукнув Річі. – Не можна їсти м'ясо по п'ятницях, тому що... – Він посміхнувся. – Гаразд, я розумію, про що ти.
  
  – Католики дійсно відправляються в пекло, якщо їдять м'ясо по п'ятницях? – здивовано спитав Едді, не маючи ні найменшого уявлення про те, що його дідусі і бабусі були побожними польськими католиками, які вважали, що їсти м'ясо по п'ятницях все одно що вийти з будинку без одягу.
  
  – Ось що я тобі скажу, Едді, – відповів йому Річі. – Я не думаю, що Бог пошле мене вниз підсмажуватися на вогні тільки за те, що я за забудькуватості знімання в п'ятницю сандвіч з копченою ковбасою, але чи варто ризикувати? Так?
  
  – Думаю, не варто, – кивнув Едді. – Але мені здається... – «Таким дурним», хотів сказати він, але згадав історію, яку розповіла в недільній церковній школі місіс Портли, коли він був маленьким – ходив тільки в перший клас маленьких віруючих. За словами місіс Портли, один поганий хлопчик одного разу вкрав з підноса шматочок хліба, який роздавали на причасті, і поклав у кишеню. Він відніс цей шматочок додому і кинув в унітаз тільки для того, щоб подивитися, що з цього вийде. І тут же – так, у всякому разі, місіс Портли повідомила заслушавшимся маленьким віруючим – вода в унітазі забарвилася яскраво-червоним. Це була Кров Христова, сказала місіс Портли, і вона з'явилася маленькому хлопчикові, бо він зробив дуже поганий вчинок, який називається СВЯТОТАТСТВОМ. Вона з'явилася йому, щоб він зрозумів, що він може піддати свою безсмертну душу небезпеки пекельних мук, кинувши тіло Христове в унітаз.
  
  138Раніше Едді дуже навіть подобалося приймати причастя, що йому дозволили тільки в минулому році. Методисти замість вина використовували виноградний сік, а тіло Христове представляли кубики свіжого, пружного диво-хліба . Йому подобалася ця ідея – їсти і пити по ходу релігійного ритуалу. Але після розповіді місіс Портли його ставлення до ритуалу змінилося, з'явився страх. Мужність вимагалося навіть для того, щоб потягнутися за шматочком хліба, і він завжди боявся електричного розряду... або, гірше того, що хліб раптово змінить колір в його руці, стане згустком крові, і безтілесний Голос загримить на всю церкву: «Недостойний! Недостойний! В пекло його! В пекло!» Часто після причастя горло його стискалося, повітря зі свистом входив в легені і виходив з них, і він в панічному нетерпінні чекав, коли ж благословення закінчиться і він зможе вискочити на церковну паперть і скористатися інгалятором.
  
  «Не будь дурнем, – говорив він собі, стаючи старше. – Це всього лише історія, і місіс Портли вже точно ніяка не свята: мама казала, що вона розлучилася, коли жила в Киттери, і їздить грати в бінго в Bangor, а справжні християни в азартні ігри не грають, справжні християни залишають азартні ігри язичникам і католикам».
  
  Все це мало сенс, але тривоги його не розвіяло. Історія про хліб, який роздавали тим, хто приймав причастя, превратившем воду в унітазі в кров, турбувала його, не відпускала, не давала заснути. І одного разу вночі він зрозумів, що остаточну ясність у цю історію можна внести тільки одним способом: вкрасти шматочок хліба, кинути в унітаз і подивитися, що вийде.
  
  Але на такий експеримент духу йому не вистачило; його раціональний розум не витримував похмурого образу: кров розтікається по воді, погрожуючи потенційним прокляттям. Його розум не міг встояти перед магічним заклинанням: «Це моє тіло, беріть його, їжте; це моя кров, пролита за вас і за багатьох» 139.
  
  Ні, він ніколи б не провів такий експеримент.
  
  – По-моєму, всі релігії дивні, – висловився з цього приводу Едді. «Але і могутні, – додав його розум, – майже чаклунські... чи це теж СВЯТОТАТСТВО?» Думки перекинулись на те, що трапилося з ними в будинку 29 по Нейболт-стріт, і вперше він побачив шалену паралель: Перевертень, якщо на те пішло, з'явився з унітазу.
  
  – Послухайте, мені здається, всі сплять. – Річі недбало кинув порожню трубку з-під «Ракети» в зливну канаву. – Відчуваєте, як тихо? Або сьогодні всі на день відправилися в Бар-Харбор?
  
  – Е-е-е-е-й, па-а-арні? – пролунав за їхніми спинами голос Білла. – По-о-одождите!
  
  Едді повернувся, він завжди радів, чуючи голос Великого Білла. На Сильвере той обігнув кут Костелло-авеню, залишивши Майка далеко позаду, хоча у того «швінн» був самої нової моделі.
  
  – Хай-йо, Сільвер, ВПЕРЕ-Е-ЕД! – вигукнув Білл і помчав до них зі швидкістю не менше двадцяти миль на годину, гральні карти видавали кулеметну дріб, потім крутонув педалі назад, заблокувавши заднє колесо, і залишив на асфальті чудово довгий чорний гумовий слід.
  
  – Заїка Білл! – вигукнув Річі. – Як поживаєш, хлопчисько? Ах, батюшки... Ах, батюшки... Як ти, хлопчисько?
  
  – Але-ормально, – відповів Білл. – Бачили Бена і Бе-е-еверли?
  
  До них під'їхав Майк. На його обличчі блищали маленькі крапельки поту.
  
  – Як швидко котить твій великий, а?
  
  Білл розсміявся:
  
  – То-очно не з-знаю. Досить б-ыстро.
  
  – Я їх не бачив, – відповів Річі. – Вони, певно, там, у клубі. Співають дуетом. Ш-бум, ш-бум... ю-да-да-да-да-да... ти світиш мені, як сонце, солодка моя.
  
  Стен Уріс видав блювотний звук.
  
  – Він просто заздрить, – пояснив Річі Майку. – Євреї не можуть співати.
  
  – Бі-і-і...
  
  – Біп-біп, Річі, – закінчив за нього Річі, і всі розсміялися.
  
  Вони знову попрямували до Пустки, Майк і Білл котили велосипеди. Розмова, спочатку жвавий, зів'яв. Глянувши на Білла, Едді побачив на його обличчі тривогу, і подумав, що ця мертва тиша дістає і його. Він знав, що Річі пожартував, але зараз створювалося відчуття, ніби всі жителі Деррі на цей день дійсно відправилися в Бар-Харбор... або кудись ще. Жодного автомобіля не проїхало повз. Їм не зустрілася жодна старенька, катящая візок з продуктами в свій будинок або квартиру.
  
  – Дуже вже тихо, так? – увернув Едді, але Білл тільки кивнув.
  
  Вони перейшли на той бік Канзас-стріт, за якої була Пустка, і тут побачили біжать до них, щось кричали Беверлі і Бена. Вид Беверлі шокував Едді. Завжди така чистенька, акуратна, вимиті волосся, зав'язане в кінський хвіст... а зараз виглядала так, ніби извалялась у всіх канавах всесвіту. Очі дикі, широко розкриті. На щоці подряпина. Джинси в багнюці. Блузка порвана.
  
  Бен відстав від неї, біг, важко дихаючи, черево моталось з боку в бік.
  
  – Люди йти не можна! – Беверлі жадібно ловила ротом повітря. – Хлопці... Генрі... Віктор... вони десь там... ніж... у нього ножа...
  
  – По-о-омедленнее. – Білл, як і зазвичай, без усяких зусиль, підсвідомо, взяв командування на себе. Подивився на подбегающего Бена. Його щоки горіли, значна груди здіймалися.
  
  – Вона каже, що Генрі здурів, Великий Білл, – пояснив Бен.
  
  – Чорт, ти хочеш сказати, що раніше він був у своєму розумі? – запитав Річі і сплюнув між зубів.
  
  – За-а-аткнись, Рі-ічі, – кинув Білл і знову повернувся до Беверлі: – Ра-асскажи.
  
  Рука Едді заповзла в кишеню і торкнулася інгалятора. Він не знав, про що піде мова, але не сумнівався, що нічого хорошого від Беверлі вони не почують.
  
  Змушуючи себе говорити якомога спокійніше, Беверлі виклала відредаговану версію своєї історії – починаючи з того моменту, як Генрі, Віктор і Рыгало зловили її на вулиці. Про батька вона їм нічого не сказала – відчайдушно соромилася того, що сталося.
  
  Коли вона закінчила, Білл якийсь час стояв мовчки, нахиливши голову, сунувши руки в кишені, з привалившимся до грудей кермом Сільвера. Решта чекали, частенько кидаючи погляди на огорожу, тянувшееся по краю обриву. Білл думав довго, і ніхто йому не заважав. Едді зрозумів, раптово і природно, що справа, можливо, йде до розв'язки. Чи Не тому день такий тихий, а? Та ще це відчуття, що все місто вимерло і в ньому залишилися тільки покинуті будинки.
  
  Річі думав про фотографії в альбомі Джорджа, яка раптово прийшла в рух.
  
  Беверлі думала про батька, про те, якими тьмяним були його очі.
  
  Майк думав про птаха.
  
  Бен – про мумії і запаху згнилої кориці.
  
  Стен Уріс думав про джинсах, мокрих джинсах, з яких капала вода, і про руки, білих, як зім'ята папір, з яких теж капала вода.
  
  – По-о-ошли, – нарешті заговорив Білл. – Ми з-спустимося в‐вниз.
  
  – Білл... – На обличчі Бена відбилася тривога. – Беверлі каже, що Генрі справді з'їхав з глузду. Він хотів убити...
  
  – Пу-устошь н-і-їх. – Білл обвів рукою зелену долину праворуч від них і під ними, кущі, дерева, бамбук, що виблискує під сонцем воду. – Е-це не та-з-про-обственность. – Він оглянув усіх, з суворим обличчям. – М-мені на-адоело і-їх бо-ояться. Ми оббили їх у бі-итве ка-амней, і, якщо н-нам п-доведеться оббити і-їх-знову, е-це з-зробимо.
  
  – Але Білл, а якщо це не просто вони?
  
  Білл повернувся до Едді, і той відчув справжній шок, побачивши, яке втомлене і відчужений у Білла обличчя... щось лякало в цьому обличчі, але тільки пізніше, набагато пізніше, вже дорослим, засинаючи після посиденьок в бібліотеці, Едді зрозумів, що саме його лякало: він бачив обличчя хлопчика, якого підштовхували до межі божевілля, обличчя хлопчика, який, за великим рахунком, ступенем розсудливості і можливістю контролювати власні вчинки нічим не відрізнявся від Генрі. Але при цьому нікуди не подівся і істинний Білл, визирає з цих переляканих, одержимих очей... злий, повний рішучості Білл.
  
  – І ч-що з то-го, е-якщо н-не то-тільки про-вони?
  
  Йому ніхто не відповів. Пролунав гуркіт грому, вже ближче. Едді подивився на небо і побачив чорні грозові хмари, наползающие з заходу. Буде проливняк, як інший раз говорила його мати.
  
  – А ті-ті-тепер о‐ч-що я ва-ам з-скажу. – Білл оглянув усіх. – Ніхто з вас не до-олжен і йти з м-мною, якщо ви не хо-отиті. Ре-ешать вам.
  
  – Я піду, Великий Білл, – рівним голосом відгукнувся Річі.
  
  – Я теж, – кивнув Бен.
  
  – І я. – Майк знизав плечима.
  
  Погодилися Беверлі і Стен, останнім – Едді.
  
  – Не думаю, Едді, – похитав головою Річі. – Твоя рука, знаєш, не виглядає боєздатною.
  
  Едді подивився на Білла.
  
  – Він м-мені ну-вудіння, – відповів Білл. – Ти де-ержись поряд із м-мною, е-Е-Едді. Я за те-обой догляну.
  
  – Спасибі Білл. – Втомлене, напівбожевільне обличчя Біла раптом здалося йому прекрасним – прекрасним і улюбленим. Його охопив подив. «Напевно, я помру за нього, попроси він про це. Що ж це за сила? Якщо її турботами ти виглядаєш як Білл зараз, можливо, не така вже й хороша сила».
  
  – Так, у Білла є абсолютна зброю. – Річі підняв ліву руку і помахав правою у пахви. – Біологічна бомба.
  
  Бен і Майк розсміялися. Едді посміхнувся.
  
  Знову гримнуло, на цей раз так голосно й близько, що вони підстрибнули і збилися в купку. Піднявся вітер, вимітаючи сміття з дренажної канави. Перше темна хмара пропливло, закриваючи затуманений сонячний диск, і їх тіні розтанули. Вітер дув холодний, і піт на здоровій руці Едді разом охолов. По тілу пробігла дрож.
  
  Білл повернувся до Стену і поставив начебто недоречне запитання:
  
  – П-пташиний а-атлас при тобі, Стен?
  
  Стен поплескав по кишені.
  
  Білл знову оглянув усіх.
  
  – Тоді по-ошли вниз.
  
  І вони спустилися по схилу ланцюжком по одному, за винятком Білла, який, як і обіцяв, тримався поряд з Едді. Він дозволив Річі скачати Сільвера вниз, але сам поставив велосипед на звичне місце під мостом. Потім вони постояли, озираючись.
  
  Від насувається грозового фронту не потемніло, навіть не стало сумрачнее, але світло тим не менш змінився. Навколишні предмети застигли в сонному розслабленні: позбавлені тіней, з різкими формами, точені. Від жаху і передчуття лихого у Едді засмоктало під ложечкою: він усвідомив, що світ цей йому знайомий. Саме з таким світлом вони зіткнулися в будинку 29 по Нейболт-стріт.
  
  Зигзаг блискавки витатуював хмари, досить яскравий, щоб змусити його здригнутися. Він підняв руку, прикриваючи обличчя, і раптом зрозумів, що вважає про себе: «Один... два... три...» – і тут накотив грім, бабахнуло так, ніби поруч вибухнув феєрверк «М‐80», і вони зрушили ще ближче.
  
  – Вранці про дощ нічого не говорили, – нервово зауважив Бен. – В газеті написали – жарко і серпанок.
  
  Майк оглядав небосхил. Хмари нагадували кільові суду з чорним дном, з високими бортами і важко навантажені, які рішуче розсікали блакитну серпанок, расстилавшуюся по небу від горизонту до горизонту, коли вони з Біллом виходили з дому Денбро після ленчу.
  
  – До чого швидко пливуть хмари, – вирвалося в нього. – Ніколи не бачив, щоб гроза насувалася з такою швидкістю.
  
  І його слова підтвердив грім.
  
  – По-ошли. – Білл коментувати не став. – Так-авайте покладемо і-ігрову до-оску е-Е-Едді в до-клубний до-му.
  
  Вони рушили стежкою, яку протоптали за тижні, що минули після будівництва і руйнування греблі. Білл і Едді крокували попереду, їх плечі зачіпали зелене листя ростуть біля стежки кущів, решта – слідом. Знову повіяв вітер, змусивши шепотітися крони дерев і гілля кущів. Попереду сухо стукали один про одного стебла бамбука, як барабани в книзі про джунглях.
  
  – Білл? – прошепотів Едді.
  
  – Що?
  
  – Я подумав, таке буває тільки в фільмах, але... – З губ Едді зірвався смішок. – Я відчуваю, що за нами хтось спостерігає.
  
  – Так про-вони з-тут, са-амо з-обой, – відповів Білл.
  
  Едді нервово озирнувся і міцніше притиснув до себе ігрову дошку для пачиси. Він...
  
  
  
  11
  
  Номер Едді – 3:05
  
  ...відкрив двері монстрові з коміксу жахів.
  
  Залитий кров'ю привид стояв перед ним, і це міг бути тільки Генрі Бауерс. Виглядав Генрі як труп, який піднявся з могили. Особа нагадувала застиглу маску ненависті та жадоби вбивства, маску чаклуна. Його права рука була на рівні щоки, і коли очі Едді широко розкрились і він лише почав набирати в легені повітря, рука пішла вниз із затиснутим в ній ножем, лезо якого блищало, як шовк.
  
  Не роздумуючи – часу не було; якщо б задумався, загинув на місці, – Едді зачинив двері. Вона вдарила Генрі по передпліччю, змінивши траєкторію руху ножа, який опустився з виляє з боку в бік дузі в якомусь дюймі від шиї Едді.
  
  Коли двері притиснула руку Генрі до одвірка, почувся хрускіт. Генрі здавлено скрикнув, пальці розтулилися, ніж застрибав по підлозі. Едді копнув його ногою, відкинувши під телевізор.
  
  Генрі навалився на двері. Важив він на сотню фунтів більше, ніж Едді, і того відкинуло, наче ляльку. Край ліжка вдарив його під коліна, і він повалився на неї. Генрі увійшов у кімнату і зачинив за собою двері. Коли Едді сів, дивлячись на непроханого гостя широко розкритими очима, він вже повертав баранець дверного замка. В горлі у Едді засвистіло.
  
  – Гаразд, підар, – прогарчав Генрі і глянув на підлогу в пошуках ножа. Ножа він не побачив. Рука Едді вже обмацувала приліжковий столик, натрапила на одну з двох замовлених ним раніше пляшок з мінеральною водою «Пер'є». Повну пляшку – другу він випив перед тим, як піти в бібліотеку, бо нерви розпустувалися, викликавши страшенну печію. «Пер'є» благотворно позначилася на травленні.
  
  Коли Генрі, вирішивши, що шукати ніж марно, рушив до ліжка, Едді стиснув горло зеленої грушоподібної пляшки в кулаці і відбив денце ударом об край прикроватного столика. Пінна мінералка потекла по ньому, заливаючи стоять на столику бульбашки з таблетками.
  
  Сорочку і джинси Генрі покривала кров засохла і свіжа. Його права рука згиналася під дивним кутом.
  
  – Маленький пидор. Зараз я навчу тебе, як кидати каміння.
  
  Він дістався до ліжка і потягнувся до Едді, який все ще насилу розумів, що відбувається. Минуло не більше сорока секунд з того моменту, як він відкрив двері. Генрі спробував його схопити. Едді викинув уперед руку із затиснутою в ній пляшкою «Пер'є» з відбитим денцем. Зазубрені краї встромилися Генрі в обличчя, розірвали праву щоку, пробили праве око. Генрі ледь чутно, на вдиху, скрикнув і відсахнувся. Його взрезанный очей, стікав жовто-білою рідиною, вивалився з очниці. З щоки кров била фонтаном. Крик Едді був навіть голосніше. Він піднявся з ліжка і ступив до Генрі – можливо, щоб допомогти, він точно він не знав, – і Генрі знову кинувся на нього. Едді вдарив пляшкою «Пер'є», немов шпагою, і на цей раз зелені вістря глибоко встромилися Генрі в кисть лівої руки, изрезав кілька пальців. Потекла свіжа кров. Генрі щось прохрипів – приблизно такі звуки лунають, коли людина відкашлюється, – і штовхнув Едді правою рукою.
  
  Едді відлетів назад, вдарився об письмовий стіл. Ліва рука зігнулася, якимось чином опинилася під ним, і він на неї впав. Яскраво спалахнула біль. Він відчув, як кістка ламається уздовж лінії колишнього перелому, і йому довелося стиснути зуби, щоб стримати крик.
  
  Тінь затулила світло.
  
  Генрі стояв над ним, похитуючись взад-вперед. Коліна в нього підгиналися. З лівої руки кров капала на халат Едді.
  
  Едді досі стискав у правій руці шийка розбитої пляшки «Пер'є», і коли коліна Генрі мало не повністю зігнулися, виставив її перед собою, вістрями вперед, уперши кришку в свою грудину. Генрі повалився вперед, як зрубане дерево, насажіваясь на скляні вістря. Едді відчув, як пляшка розламується в його правій руці, і біль знову пробила ліву руку, яка залишалася під ним. Новий теплий потік облив його тіло. Едді не знав, чия це кров, або його Генрі.
  
  Той смикався, як витягнений на берег форель. Його ноги вибивали по килиму чечітку. До Едді долітало його смердюче дихання. Нарешті Генрі затих і відкотився вбік. Пляшка стирчала у нього з живота, націлившись кришкою в стелю, ніби там виросла.
  
  – Гир. – І більше Генрі нічого не сказав. Дивився в стелю. Едді подумав, що той помер.
  
  Едді поборов непритомність, який прагнув покласти його на лопатки, піднявся на коліна, підвівся. Біль у зламаній руці, яка висіла перед ним, допомогла трохи прочистити мізки. Хрипя, насилу проштовхуючи повітря в легені, Едді дістався до нічного столика, де в калюжі пінної води лежав інгалятор. Підняв, підніс до рота, пустив цілющу струмінь. Від огидного смаку спрею його пересмикнуло, але він додав другу струмінь. Подивився на лежачий на підлозі тіло... невже Генрі? Таке можливо? Він самий. Постарілий, з короткою стрижкою, у волоссі переважала сивина, з товстим, білим, які розпливлися тілом, але той самий Генрі. І Генрі помер. Нарешті Генрі...
  
  – Гир, – повторив Генрі і сіл. Його руки хапали повітря, ніби ловлячи щось, що бачив лише він. З вывалившегося очі продовжувало щось капати. Генрі озирнувся, побачив Едді, вжавшегося в стіну, і спробував встати.
  
  Відкрив рот – і з нього потоком хлинула кров. Генрі знову повалився на підлогу.
  
  З гулко б'ється серцем Едді потягнувся за телефоном, але тільки збив його зі столу на ліжко. Потім схопив трубку, набрав «0». Телефон дзвонив і дзвонив і дзвонив.
  
  «Давай же, – думав Едді, – що ти там робиш внизу, дрочить? Давай же, будь ласка, зніми цю чортову трубку!»
  
  Телефон дзвонив і дзвонив. Едді не відривав очей від Генрі, очікуючи, що той у будь-який момент знову почне підніматися. «Господи, як багато крові!»
  
  – Реєстраційна стійка, – відповів нарешті незадоволений сонний голос.
  
  – З'єднайте мене з номером містера Денбро, – попросив Едді. – Як можна швидше. – Іншим вухом він прислухався. Чи Сильно вони набули резонансу? Хто-небудь буде стукати в двері і питати, чи все в порядку?
  
  – Ви впевнені, що хочете, щоб я туди подзвонив? – спитав портьє. – Зараз десять хвилин четвертого.
  
  – Так, зателефонуйте! – Едді трохи не кричав. Рука, що тримала трубку, тряслася. В іншій руці немов звили гніздо огидно дзижчать оси. Генрі знову ворухнувся? Ні, звичайно ж, немає.
  
  – Добре, добре, – відповів портьє. – Не кипятитесь, друже мій.
  
  Почувся клацання. Потім бурчання дзвінка в номері. «Давай, Білл, давай, да...»
  
  Раптова думка, до жаху правдоподібна, прийшла в голову. А якщо Генрі спочатку заглянув в номер Білла? Або Річі? Бена? Бев? А може, Генрі насамперед відвідав бібліотеку? Звичайно ж, де-то він вже побував; якби хтось не підрізав крильця Генрі, мертвим на підлозі лежав би він, Едді, і ніж з викидним лезом стирчав з її грудей точно так само, як зараз горлечко пляшки «Пер'є» виростало з черева Генрі. А може, Генрі відвідав вже всіх інших, заставши їх напівсонними, як і його? Може, всі вони мертві? Думка ця просто вбивала, і Едді зрозумів, що, якщо в номері Білла не знімуть трубку, він зараз закричить.
  
  – Будь ласка, Великий Білл, – прошепотів Едді. – Будь ласка, озовись.
  
  Трубку зняли, і він почув голос Білла, на подив обережний.
  
  – А-а-алло?
  
  – Білл, – сказав... майже пробелькотів Едді. – Білл, слава богу.
  
  – Едді? – Голос Білла на мить віддалився, він звернувся до кого-то ще, пояснюючи, хто дзвонить. Потім повернувся. – Ч-що з-сталося, Едді?
  
  – Генрі Бауерс. – Едді знову дивився на лежачий на підлозі тіло. «Він трохи перемістився? Не так-то просто переконати себе, що немає». – Білл, він прийшов сюди... і я його вбив. У нього був ніж. Я гадаю... – Він стишив голос. – Я думаю, той самий ніж, що й тоді. Коли ми пішли в каналізаційні тунелі. Ти пам'ятаєш?
  
  – Я омню, – похмуро відповів Білл. – Едді, слухай мене. Я хочу, щоб ти...
  
  
  
  12
  
  Пустка – 13:55
  
  ...ве-е-ернулся і попросив Бе-е-ена по-одойти до м-мене.
  
  – Добре, – відповів Едді і тут же відстав. Вони наближалися до галявини. Під хмарним небом прокочувалися гуркіт грому, кущі співали під натиском вітру.
  
  Бен підійшов до Білла, коли вони виходили на галявину. Потайні дверцята залишилася відкинутою, неправдоподібний чорний квадрат на зеленому тлі. Ясно і виразно чулося дзюрчання річки, і раптово Білл з усією визначеністю усвідомив: цей звук в цьому місці він чує в останній раз за все своє дитинство. Він глибоко зітхнув, втягуючи в себе пахощі землі, і повітря, і сажі з далекої звалища, димлячої, як пробуджений вулкан, який ніяк не може вирішити, виливатися йому лавою чи ні. Він побачив зграю птахів, що летять від залізничної естакади до Олд-Кейп. Подивився на купчасті хмари.
  
  – Що таке? – запитав Бен.
  
  – Чому про-вони не пи-ытаются на-апасть на нас? – запитав Білл. – Вони з-з-тут. Е-е-Едді з-овершенно п-прав. Я чу-у-увствую їх.
  
  – Так, – кивнув Бен. – Можливо, вони настільки дурні, що думають, ніби ми поліземо в клубний будинок. Опинимося в пастці.
  
  – По-о-озможно. – Білл раптом страшно розлютився на своє заїкання, не дозволяє йому говорити швидко. Втім, дещо він все одно не зважився б сказати: про те, що буквально міг бачити очима Генрі Бауэрса, про те, що він і Генрі, будучи пішаками, контрольованими протиборчими силами, стали дуже близькі, нехай і перебували по різні сторони барикади.
  
  Генрі очікував, що вони не відступлять і приймуть бій.
  
  Воно очікувало, що вони не відступлять і приймуть бій.
  
  І помруть.
  
  Крижана спалах білого світла, здавалося, заповнила голову. Їх визнають жертвами маніяка, який тероризував Деррі після смерті Джорджа. – всіх сімох. Можливо, їх тіла знайдуть, може – і ні. Все буде залежати від того, чи зможе і чи захоче Вона прикрити Генрі і – в меншій мірі – Віктора і Рыгало. Так, для сторонніх, для всього міста, вони стануть жертвами маніяка, серійного вбивці. «І це правильно, за великим рахунком, так воно і є. Воно хоче, щоб ми померли. Генрі – відповідний інструмент, Воно навіть не доведеться висовуватися. Думаю, я повинен померти першим... Беверлі і Річі ще зможуть організувати опір, або Майк, але Стен переляканий, як і Бен, хоча, я думаю, він міцніше Стена. І у Едді зламана рука. Навіщо я привів їх сюди? Господи! Навіщо я це зробив?»
  
  – Білл? – стурбовано гукнув Бен. Решта вже стояли поруч з ними у клубного будинку. Знову пролунав грім, кущі шуршало, бамбук постукував у меркнущем передгрозовому світлі.
  
  – Білл... – На цей раз Річі.
  
  – Ш-ш-ш. – Всі замовкли під його поглядом блискучих, одержимих очей.
  
  Він подивився на підлісок, на стежку, яка вилася по ньому, йдучи до Канзас-стріт, і відчув, як його розум раптово піднявся, перескочив на більш високий рівень. У розумі заїкання відсутнє геть; навпаки, судячи з його відчуттями, думки відносив скажений потік інтуїції – наче все таємне відкривалося йому.
  
  «Джордж на одному кінці, я та мої друзі на іншому. А потім все зупиниться
  
  (знову)
  
  знову, так, знову, бо що таке траплялося і раніше ніколи не обходилося без великої жертви в кінці, щось жахливе вимагалося, щоб поставити жирну крапку, я не розумію, як я можу це знати, але я знаю... і вони... вони...»
  
  – Вони по-о-озволяли цього траплятися, – пробурмотів Білл, дивлячись на хвостик йде в підлісок стежки. – До-о-звичайно ж, за-про-озволяли.
  
  – Білл? – покликала Бев. Стен стояв по одну сторону від неї, невеликого зросту, акуратний і підтягнутий, у синій сорочці-поло і бавовняних штанях. Майк – за іншу, пильно вдивлявся у Білла, ніби читаючи його думки.
  
  «Вони дозволяють цьому траплятися, завжди дозволяють, і все заспокоюється, життя продовжується, Воно... Воно...
  
  (засинає)
  
  засинає... або впадає в сплячку, як ведмідь... а коли все починається знову, вони знають... люди знають... вони знають, що це, мабуть, Воно».
  
  – Я п-п-п-п-п...
  
  «Будь ласка, Господи, будь ласка Господи через сутінок стовп біліє опівночі привид столбенеет Господи Ісусе, будь ЛАСКА ДАЙ МЕНІ МОЖЛИВІСТЬ СКАЗАТИ».
  
  – Я п-привів вас сю-юда, за-про-тому ч-що бе-е-е-зопасного мо-еста не-ет. – Слина летіла з його губ; Білл витер їх зворотною стороною долоні. – Де-е-ерри – це Воно. Ви-про-онимаете мо-еня? – Він пронизав їх поглядом, вони трохи подалися назад, з блискучими від страшного переляку очима. – Де-ерри – це Про-Про-Воно! У лю-юбом мо-єсте, ку-уда ми ойдем... ко-коли Про-Про-Воно до-о-оберется до на-ас, вони е-цього не у-побачать, вони е-е-цього не у-почують, не у-дізнаються. – Білл з благанням дивився на них. – В-ви з-про-онимаете, до-в‐з-складається? В-всі, год-що нам залишається, т-так е-це по-опытаться за-акончить на-ачатое.
  
  Беверлі побачила містера Росса, який піднімається, дивиться на неї, складывающего газету, йде в дім. «Вони не побачать, вони не почують, вони не дізнаються. І мій батько
  
  (знімай штани шльондра)
  
  хотів мене вбити».
  
  Майк подумав про ленче з Біллом. Мати Білла перебувала у світі власних мрій, вона не помітила ні одного з них, читаючи роман Генрі Джеймса. Річі подумав про доглянутому, чистенькому, але абсолютно порожньому будинку Стена. Стен і сам здивувався; під час ленчу його мати практично завжди була вдома, а в тих рідкісних випадках, коли їхала, обов'язково залишала записку, в якій вказувала, де її можна знайти. В цей день записки Стен не виявив. Мати поїхала на автомобілі – і все. «Напевно, відправилася по магазинах зі своєю подругою Деббі», – насупившись, припустив Стен, а потім почав готувати сандвічі з яєчним салатом. Річі зовсім про це забув, а зараз згадав. Едді подумав про свою матір. Йдучи з дому з ігровою дошкою для пачиси, він не почув звичайних настанов: «Будь обережний, Едді, знайди якесь укриття, якщо піде дощ, Едді, не бери участь у небезпечних іграх, Едді». Вона не спитала, взяв він з собою інгалятор, не сказала, коли йому потрібно повернутися додому, не попередила, що треба бути обережніше з «брутальними хлопчиками, з якими ти граєш». Вона з головою поринула у мильну оперу, яку показували по телику, ніби його й не існувало.
  
  Ніби його й не існувало.
  
  І та ж думка, в тому чи іншому вигляді, майнула у кожного: в якийсь момент, між ранковим підйомом і ленчем, вони всі стали примарами.
  
  Примарами.
  
  – Білл. – Стен раптом захрип. – А якщо ми виберемося? Через Олд-Кейп?
  
  Біл похитав головою.
  
  – Н-не ду-думаю. На-ас по-оймают в ба-а-а-амбуке... та-а-ам т-т-т-трясовина... і-або в Ке-е-ендускиге по-оявятся на-а-астоящие пі-і-і-ираньи... чи бу-удет год-що-то е-ще.
  
  І знову кожен побачив свою версію одного і того ж. Бен – кущі, раптово перетворилися в рослини-людожери. Беверлі – літаючих п'явок на зразок тих, що вибралися з старого холодильника. Стен – болотистий ділянку посеред бамбукових заростей, выплевывающий живі трупи дітей, яких засмоктала тамтешня знаменита трясовина. Майк Хенлон уявив собі маленьких рептилій Юрського періоду з безліччю гострих зубів, раптово появи з-під гниючого дерева, що напали на них, роздирають на шматки. Річі побачив Повзучий Очей, прыгнувший на них зверху, коли вони пробігали під залізничною естакадою. А Едді – як вони деруться по схилу до Олд-Кейп тільки для того, щоб виявити, що нагорі їх чекає прокажений, на тілі якого копошаться комахи і черв'яки.
  
  – Якщо б змогли як-небудь вибратися з міста... – пробурмотів Річі і замовк, здригнувшись, почувши гучний негативний відповідь з неба. Пішов дощ, поки ще слабкий, але загрожує найближчим часом перейти у потужна злива. Від спекотної димки, що огорнула сонний Деррі, не залишилося й сліду, наче її і не було. – Ми будемо в безпеці, якщо зможемо вибратися з цього паршивого міста.
  
  – Біп-бі... – почала Беверлі, коли з кущів вилетів камінь і вдарив Майка по голові. Його хитнуло тому, з-під шапочки волосся потекла кров, і він упав би, якби Білл його не підтримав.
  
  – Навчить тебе, як кидатися камінням! – донісся до них глузливий голос Генрі.
  
  Білл бачив, що інші оглядаються, зі страхом в очах, готові кинутися в різні сторони. І, якби вони це зробили, для них дійсно було б все скінчено.
  
  – Бе-е-ен! – різко кинув він.
  
  Бен подивився на нього.
  
  – Білл, ми повинні бігти. Вони...
  
  Ще два каменю вилетіли з кущів. Один потрапив Стену в стегно. Він скрикнув. Швидше від несподіванки, ніж від болю. Беверлі ухилилася від другого. Камінь упав на землю і скотився через люк в клубний будинок.
  
  – Т-ти за-омнишь пе-ервый де-ень, ко-коли ти п-прийшов сю-юда? – вигукнув Білл, перекриваючи грім. – Ко-коли за-акінчились за-анятия?
  
  – Білл... – почав Річі.
  
  Білл підняв руку, наказуючи замовкнути, його очі не відривалися від Бена, взявши до землі.
  
  – Звичайно, – відповів Бен, намагаючись дивитися на всі боки одночасно. З кущів лилася вода, гнуло їх з боку в бік мало не до землі.
  
  – Ша-а-ахта. На-а-асосная станція. Ту-у-уда ми до-олжны по-ойти. Відведи нас!
  
  – Але...
  
  – О-О-відведи нас ту-у-уда!
  
  З кущів знову полетіли камені, і на мить Білл побачив обличчя Віктора Крісса, перелякане, приголомшена і шалений. А потім камінь ударив йому в щелепу, і тепер вже Майк втримав Білла від падіння. На мить в очах у нього потемніло. Щока оніміла. Потім повернулася чутливість пульсуючим болем, і він відчув поточну кров. Провів рукою по щоці, сіпнувся, намацавши зростаючу хворобливу шишку, подивився на кров, витер руку об джинси. Його волосся шарпав вітер.
  
  – Навчить тебе кидати каміння, заїкається гівнюк! – Генрі то кричав, то сміявся.
  
  – О-О-відведи нас! – проволав Білл. Тепер він розумів, чому послав Едді за Беном; саме через ту насосну станцію їм слід було увійти в тунелі, через неї, і ніяку іншу, і тільки Бен міг відрізнити її від інших: всі вони вишикувалися вздовж берегів Кендускига, нехай і не на однаковій відстані один від одного. – На-айді її! Чє-ерез не-е-її ми опадем в‐вниз. До-о-уникнемо до Про-Про-Воно!
  
  – Білл, ти не можеш цього знати! – вигукнула Беверлі.
  
  – Я знаю! – люто вигукнув він їй – їм усім.
  
  Бен ще мить стояв, облизуючи губи, дивлячись на Білла. Потім повернувся і побіг через галявину до річки. І тут же яскравий зигзаг блискавки прорізала небо, блакитно-білий, а слідом за ним гуркіт грому змусив Білла відсахнутися. Повз його носа пролетів камінь розміром з кулак і влучив Бену в зад. Той скрикнув від болю, і рука його шугнула до забитого місця.
  
  – Одержуй, жирдяй! – Генрі, як і раніше, то кричав, то сміявся. Зашуршали, затріщали кущі, і Генрі з'явився на галявині. Дощ, і без того неабиякий, перетворився у зливу. Вода стікала по волоссю Генрі на брови, вниз по щоках. Посмішка демонструвала всі його зуби. – Навчить тебе, як кидати ка...
  
  Майк підібрав дошку, що залишилася після будівництва даху клубного будинку, і жбурнув її. Дошка двічі перевернувся в повітрі і вдарила Генрі по лобі. Той скрикнув, притиснув руку до чола, немов людина, якому прийшла в голову хороша думка, і гепнувся на землю.
  
  – Бе-е-єжим! – проревів Білл. – За-а Бе-е-еном!
  
  Знову затріщали кущі, і коли інші Невдахи кинулися за Беном, на галявину вийшли Віктор і Рыгало. Генрі підвівся, і втрьох вони кинулися в погоню.
  
  Навіть пізніше, коли спогади про той день приходили до Бену, у нього в голові залишилися лише сплутані образи цього забігу. Він пам'ятав гілки, з листя стікала вода, гілки били його по обличчю, обливали холодною водою; пам'ятав, як блискавки били одна за одною, а грім гримів не перестаючи; і він пам'ятав, як крики Генрі, який вимагав, щоб вони повернулися і вступили в чесний бій, зливалися з шумом Кендускига по мірі того, як вони наближалися до річки. Всякий раз, коли він зменшував хід, Білл тьопав його по спині, змушуючи прискоритися.
  
  «А якщо я не зможу її знайти? Якщо я не зможу знайти саме цю насосну станцію?»
  
  Повітря з шумом виривалася з легких і вривався в них, гарячий, з присмаком крові. Глибока подряпина палила бік. Хворів зад, в тому місці, де вдарила камінь. Беверлі говорила, що Генрі і його дружки хочуть убити, і Бен в це вірив, так, вірив.
  
  Він вискочив на берег Кендускига настільки раптово, що ледь не впав у воду. Йому вдалося втриматися на суші, але тут сам берег, підмитий весняним водопіллям, обвалився під вагою Бена, і його потягло до кромки швидко біжить води. Сорочка задерлася, холодна глиниста земля липла до шкіри.
  
  Білл нахилився над ним і ривком поставив на ноги.
  
  З кущів, які підходили близько до берега, вибігали інші. Річі і Едді з'явилися останніми. Річі підтримував Едді за пояс. Його окуляри, з яких капала вода, трималися на самому кінчику носа.
  
  – Ку-ку-куди? – вигукнув Білл.
  
  Бен подивився наліво, потім направо, прекрасно розуміючи, що кожна зайва секунда може коштувати їм життя. Річка вже піднялася, і чорне від хмар небо надавало вируючій воді грозний сіро-сталевий колір. Кущі і дерева з викривленими стовбурами гнулися під вітром. І він чув, як тяжко, зі схлипами, дихав Едді.
  
  – Ку-у-уда?
  
  – Я не... – почав Бен і тут побачив дерево нахилене і печеру під ним, де він ховався в той перший день. Він задрімав, а коли прокинувся, почув голоси Білла і Едді. Тоді великі хлопці прийшли... побачили... перемогли. «Поки що, хлопчики. Це була дійсно дуже маленька, дитяча гребля, повірте мені». – Туди! – крикнув він. – За мною!
  
  Знову мигнула блискавка, і цього разу Бен навіть почув її гудіння, схоже на звук, який видавав перевантажений трансформатор для іграшкової залізниці. Вона вдарила в дерево, і біло-синій електричний вогонь розвалив його основу на безліч друзок і зубочисток, розміром дуже навіть підходять для якогось казкового велетня. Дерево з приголомшуючим тріском упало в річку, здійнявши величезний стовп бризок. Від страху Бен глибоко вдихнув і нанюхав щось гаряче, гниле, дике. Вогненна куля прокотився по стовбуру дерева, що впало, спалахнув ще яскравіше і згасло. Прогримів грім – не над головою, а навколо них, немов вони стояли в центрі грозової хмари. Дощ лив як з відра.
  
  Білл вдарив Бена по спині, виводячи зі ступору.
  
  – По-о-ОШЛИ!
  
  І Бен пішов, побіг, спотикаючись, по кромці води, волосся спадало на очі. Добрався до дерева – печера під ним наказала довго жити, – перебрався через нього, впираючись кінцями в мокру кору, дряпаючи долоні та передпліччя.
  
  Білл і Річі підняли Едді, а коли він незграбно перевалився через стовбур, його зловив Бен. Обидва повалилися на землю. Едді скрикнув.
  
  – Ти в порядку? – вигукнув Бен.
  
  – Схоже на те! – крикнув у відповідь Едді, піднімаючись. Поліз за інгалятором і трохи не впустив. Бен узяв у нього інгалятор, і Едді обдарував його вдячним поглядом, коли Бен сунув інгалятор йому в рот і натиснув на клапан.
  
  Річі переліз через дерево, потім Стен і Майк. Білл підсадив Беверлі, Бен і Річі впіймали її, коли вона зісковзувала з іншого боку. Волосся прилипли до чола, щік, голови, сині джинси стали чорними.
  
  Білл перелазив через дерево останнім, він видерся на стовбур, перекинув ноги на іншу сторону, побачив біжать до них по воді Генрі, Рыгало і Віктора і, сковзаючись на землю, закричав:
  
  – Ка-а-амни! Кидайте каміння!
  
  Каміння на березі вистачало, а повалене дерево перетворилося в ідеальну барикаду. Через кілька секунд всі семеро жбурляли каміння в Генрі і його дружків. Ті вже майже добігли до дерева, так що розстрілювали їх в упор. І їм довелося відступити, кричачи від болю і люті, тому що камені били їм в обличчя, груди, руки, ноги.
  
  – Повчи нас кидати каміння! – крикнув Річі і кинув один, розміром з куряче яйце, у Віктора. Потрапив у плече, і камінь відлетів вгору. – Ах, батюшки... Ах, батюшки... повчи нас, хлопчисько! Ми добрі учні!
  
  – Да-а-а-а! – підтримав його Майк. – Як вам це подобається? Як вам це подобається?
  
  Відповіді вони не почули. Трійця відступала, поки не опинилася на безпечній відстані, а потім вони збилися в купку і почали радитися. Через кілька миттєвостей кинулися на берег, сковзаючись на мокрій землі, по якій в Кендускиг вже в безлічі стікали струмочки, хапаючись за гілля, щоб утриматися на ногах, і зникли в підліску.
  
  – Вони збираються нас обійти, Великий Білл. – Річі зсунув окуляри на переніссі.
  
  – Е-це ні-ичего. Так-авай, Бен. Ми-и за то-обой.
  
  Бен побіг уздовж берега, зупинився (очікуючи, що Генрі з дружками вискочать перед ним) і побачив насосну станцію в двадцяти ярдів від себе. Інші бігли за ним до бетонної циліндру. Інші циліндри стирчали з землі на протилежному березі, один – досить близько, другий – ярдів сорок вище за течією. З цих двох у Кендускиг виливалися потоки каламутної води. А з того, до якого вони прямували, витікав лише тоненький струмочок. І Бен звернув увагу, що насос в цьому бетонному циліндрі не гудів. Зламався.
  
  Він глянув на Білла задумливо... навіть злякано.
  
  Білл дивився на Річі, Стена і Майка.
  
  – М-ми до-олжны з-з-зрушити до-кришку. По-оомогите м-м-мені.
  
  У кришці зробили спеціальні захвати для рук, але від дощу вони стали слизькими, а сама кришка була дуже важкою. Бен став поруч з Біллом, і Білл трохи посунув руки, щоб вистачило місця і рук Бена. Той чув, як внизу капає вода, і звук цей йому безумовно не подобався, немов вода капала у колодязь.
  
  – Да-а-авайте! – вигукнув Білл, і всі п'ятеро натиснули. Кришка зі скрипом трохи зрушила.
  
  Беверлі встала поруч з Річі, Едді уперся в кришку однією здоровою рукою.
  
  – Раз, два, три, взяли! – скомандував Річі. Кришка зрушилася ще. З'явився півмісяць чорноти.
  
  – Раз, два, три, взяли!
  
  Півмісяць став ширше.
  
  – Раз, два, три, взяли!
  
  Бен штовхав, поки перед очима затанцювали чорні точки.
  
  – Відходимо! – закричав Майк. – Вона падає, падає!
  
  Вони відскочили, дивлячись, як велика кругла кришка накреняється і звалюється. Краєм вона вп'ялася в мокру землю, а потім перекинулася й вляглася поруч з циліндром, ніби величезна шапка. Жучки зістрибували з кришки на зім'ятий траву.
  
  – Ох, – вирвалося у Едді.
  
  Білл заглянув у бетонний циліндр. Залізні скоби спускалися до кола чорної води, за якою тепер барабанили краплі дощу. Посеред купою мертвого заліза стояв насос, наполовину пішов під воду. Він бачив, як вода затікає в розтруб підвідної труби, і промайнула думка, від якої засмоктало під ложечкою: «Туди ми і повинні піти. Туди».
  
  – Е-Е-Едді. Са-а-адись на мо-еня!
  
  Едді з тривогою глянув на нього.
  
  – На-а з-з-спину. Де-ержись з-здорової ру-укой, – і показав як.
  
  Едді все зрозумів, але ентузіазму не виявив.
  
  – Швидко! – гаркнув Білл. – О-вони з-скоро бу-удут тут!
  
  Едді обвив рукою шию Білла. Стен і Майк підняли його так, щоб він зміг обхопити ногами талію Білла. І коли Білл незграбно перелазив через край циліндра, Бен побачив, що Едді міцно заплющив очі.
  
  Шум дощу перекривали інші звуки: тріск зламаних гілок, голоси. Генрі, Віктор і Рыгало. Найогидніша кавалерія цього світу.
  
  Тримаючись за бетонний край циліндра, Білл почав обережно спускатися, переставляючи ноги з однієї залізної скоби на іншу. Від води скоби стали слизькими. Едді мертвою хваткою стискав шию Білла, і той подумав, що зараз йому представиться можливість переконатися, які страждання приносить астма.
  
  – Я боюся, Білл, – прошепотів Едді.
  
  – Я то-о-оже.
  
  Він відпустив бетонний край, схопився за верхню скобу. І хоча Едді майже душив його, і він відчував, що став важити на добрих сорок фунтів більше, Білл на мить застиг, щоб подивитися на Пустку, на Кендускиг, на що біжать хмари. Внутрішній голос – не переляканий, скоріше впевнений голос – сказав йому, що він повинен подивитися, на випадок, якщо більше ніколи не побачить наземного світу.
  
  Він і подивився, а потім почав спускатися з Едді на спині.
  
  – Я більше не можу, – прошепотів Едді.
  
  – Бо-ольше і не на-а, – відповів Білл. – Ми очти в‐внизу.
  
  Одна його нога увійшла в холодну воду. Він пошукав і намацав наступну скобу. Під нею – ще одну, а потім сходи закінчилася. Він вже стояв на підлозі, по коліно у воді, поруч з насосом.
  
  Присів, скривившись, коли зад опустився в холодну воду, почекав, поки Едді злізе. Глибоко вдихнув. Запах – не фонтан, але рука Едді не пережимала горло, і це радувало.
  
  Білл підняв голову. До зрізу циліндра близько десяти футів. Інші скупчилися навколо циліндра, дивилися вниз.
  
  – Так-авайте! – крикнув він. – По-одному! Б-ыстро!
  
  Беверлі спустилася першою. Легко перекинула ногу через край, потім полізла, перехоплюючи руками за скоби. Стен – наступним. За ним – Бен і Майк. Річі залишався останнім. Він почекав нагорі, прислухаючись до просування Генрі і його дружків. Прикинув, судячи по звуках, що вони вийдуть на берег ліворуч насосної станції, але не сильно з нею розминуться.
  
  І в цей момент Віктор закричав:
  
  – Генрі! Сюди! Тозиер!
  
  Річі озирнувся і побачив, що вони тікають до нього. Віктор вирвався вперед... а потім Генрі відштовхнув його так сильно, що Віктор упав на коліна. Генрі тримав у руці ніж, все точно, який годився для забою свиней. З леза капала вода.
  
  Річі подивився вниз, побачив, як Бен і Стен допомагають Майку зійти зі сходів, і сам перемахнув через край циліндра. Генрі зрозумів, що він робить, і закричав. Річі, дико расхохотавшись, ляснув лівою рукою за ліктьового згину правою, передпліччя злетіло до неба, пальці стиснулися в кулак, повторюючи, напевно, найдавніший жест у світі. А щоб гарантувати, що Генрі все зрозуміє, Річі ще й виставив середній палець.
  
  – Ти помреш внизу! – проревів Генрі.
  
  – Доведи! – регочучи, прокричав у відповідь Річі. Жах пробирал від однієї думки про узвозі в це бетонна горло, але він не міг не сміятися. А потім Голосом ірландського копа додав: – Бог знає, що ірландська удача ніколи не вичерпається, мій дорогий хлопчик.
  
  Генрі послизнувся на мокрій траві і припечатался задом менш ніж в двадцяти футах від Річі, який стояв на верхній залізної скоби, так що над бетонним циліндром виднілися тільки голова і груди.
  
  – Поки, підбори-банани! – крикнув Річі, насолоджуючись тріумфом і почав спускатися. Мокрі скоби вислизали з рук, і раз він мало не впав. Але потім Білл і Майк схопили його, і за мить він уже стояв по коліна у воді поряд з іншими. Річі тремтів усім тілом, по спині прокочувалися хвилі жару і холоду, і він ніяк не міг стримати сміх.
  
  – Тобі б бачити його, Великий Білл. Незграбний, як і завжди, не може встояти на ногах...
  
  Голова Генрі з'явилася в колі нагорі. Щоки червоніли свіжими подряпинами від гілок. Губи ворушилися. Очі блищали.
  
  – Гаразд! – прокричав він. Бетонний циліндр трохи глушив слова. – Я йду. Тепер ви мої.
  
  Він перекинув ногу через край, пошукав верхню скобу, знайшов, перекинув іншу.
  
  – Ко-коли про-про-він з-спуститься до-остаточно ні-изко, м-ми всі е-його х-хапаємо. Тя-я-янем в‐вниз. По-о-од во‐о-оду. По-о-онятно?
  
  – Так, губернатор. – І Річі віддав честь тремтячою рукою.
  
  – Зрозуміло, – кивнув Бен.
  
  Стен підморгнув Едді, який не розумів, що відбувається... за винятком одного – Річі виразно з'їхав з глузду. Сміявся, як божевільний, коли Генрі Бауерс – жахливий Генрі Бауерс – спускався вниз, щоб перебити їх усіх, як щурів в діжці.
  
  – Ми готові зустріти його, Білл! – вигукнув Стен.
  
  Генрі завмер. Спустившись на три скоби. Через плече глянув на Невдах. І вперше на обличчі його відбилося сумнів.
  
  І тут до Едді дійшло. Бауерс з дружками могли спускатися тільки по одному. Стрибати дуже високо, враховуючи, що посеред бетонного циліндра височів насос. А вони чекали кожного всімох, тісним маленьким кружком.
  
  – І-іди сю-юда, Ге-енри, – доброзичливим голосом гукнув Білл. – Че-е-його т-ти ж чекаєш?
  
  – І правда, Генрі, – підтакнув Річі. – Тобі ж подобається бити малечу. Іди сюди.
  
  – Ми тебе чекаємо, Генрі. – Голос Бена переповнювало привітність. – Не думаю, що тобі тут сподобається, але спускайся, якщо хочеш. Якщо тільки ти не злякався. – І Бен заквохтал, як курка. До нього приєднався Річі, потім інші. Це зневажливе кудкудакання піднімалося, відбиваючись від вологих стін, по яких стікала дощова вода. Генрі дивився на них зверху вниз, з ножем у лівій руці, і його обличчя стало кольору старих цеглин. Він простояв секунд тридцять і почав підніматися. Невдахи проводили його свистом та образами.
  
  – А ті-тепер у-йдемо в то-оннель, – прошепотів Білл. – Б-и-ыстро.
  
  – Навіщо? – запитала Беверлі, але відповідати Біллу не довелося. У жерлі бетонного циліндра знову з'явився Генрі і кинув вниз камінь розміром з футбольний м'яч. Беверлі скрикнула, і Стен тут же притиснув Едді до круглої стіни. Камінь вдарився про іржавий корпус насоса з музичним «дзінь», відскочив ліворуч і стукнувся об бетонну стіну, розминувшись з Едді менше ніж на полфута. Відбита бетонна крихта чиркнула його по щоці. Камінь упав у воду. На всі боки полетіли бризки.
  
  – Б-и-ыстро! – повторив Білл, і вони скупчилися у підвідної труби насоса. Діаметр каналу становив близько п'яти футів. Білл відправляв їх туди одного за іншим (смутний цирковий образ – великі клоуни, виходять з маленького автомобіля – промайнув у голові зі швидкістю метеора; роки він використовує цей образ у книзі «Чорна стремнина»), останнім заліз сам, увернувшісь від одного каменю. Нові камені летіли вниз, потрапляли в корпус насоса і відлітали під різними кутами.
  
  Коли камені перестали падати, Білл визирнув з укриття і побачив, що Генрі швидко-швидко спускається по сходах.
  
  – Х-х-хапаємо його! – прокричав він іншим. Річі, Бен і Майк вискочили з-за Білла. Річі потягнувся і схопив Генрі за щиколотку. Генрі вилаявся і смикнув ногою, немов намагаючись скинути маленьку зубасту собачку – тер'єра, скажімо, або пекінеса. Але Річі забрався вище, вхопившись за скобу, і встромив зуби в ногу Генрі. Той закричав і почав підніматися. Взуття з цієї ноги звалилася, впала у воду і втопилася.
  
  – Він мене вкусив! – кричав Генрі. – Вкусив мене! Цей членосос мене вкусив!
  
  – Так, і як добре, що навесні я зробив щеплення від правця! – крикнув йому Річі.
  
  – Закидаємо їх камінням! – бушував Генрі. – Закидаємо! Відправимо їх у кам'яний вік, виб'ю їм мізки!
  
  Вниз знову полетіли камені. Але хлопці встигли ретируватися в трубу. Тільки руку Майка зачепив маленький камінчик, і він, скривившись, притискав її до тіла, вичікуючи, поки піде біль.
  
  – Патова ситуація, – прокоментував Бен. – Вони не можуть спуститися, ми не можемо піднятися.
  
  – Ми і не до-олжны тут підніматися, – відповів Білл, – і в‐ви всі це знаєте. Декому хо-очется, щоб ми по‐ообще не піднялися на оверхность.
  
  Вони дивилися на нього. В очах застигли біль і переляк. Ніхто нічого не сказав.
  
  До них долетів голос Генрі, лють у ньому маскувалася під насмішку:
  
  – Гей, ми можемо просидіти тут весь день.
  
  Беверлі відвернулася і дивилася в глибини підвідної труби. Світло з віддаленням від шахти швидко мерк, і багато чого вона розгледіти не могла. Бачила тільки бетонний тунель, нижню третину якого заповнювала біжить вода. Вона звернула увагу, що рівень води тепер вище в циліндрі, в який вони спустилися. І зрозуміла чому: насос не працював, так що в Кендускиг зливалася тільки частина води. Вона відчувала, як клаустрофобія стискає горло, як шкіра покривається мурашками. Якщо вода підніметься високо, вони потонуть.
  
  – Білл, ми повинні туди йти?
  
  Він знизав плечима, сказавши все. Так, повинні; що їм ще залишалося? Загинути від рук Генрі, Віктора і Рыгало в Пустки? Або від чиїх-то ще – можливо, куди більш страшні – в місті? Вона дуже добре зрозуміла його думка – ніякого заїкання у цьому потиску плечей не було. Краще самим прийти до Воно. Витягнути з лігва, викликати на вирішальний поєдинок, як у вестерні. Більш чесно. Більш сміливо.
  
  – Як називався той ритуал, про який ти нам казав, Великий Білл? З бібліотечної книжки?
  
  – Чу-Чу-Чудь. – Посміхнувся білл.
  
  – Чудь, – повторив Річі. – Ти кусаєш мову Воно, і Воно кусає твій, так?
  
  – Та-а-ак.
  
  – А потім ви розповідаєте анекдоти.
  
  Білл кивнув.
  
  – Забавно. – Річі дивився на чорну трубу. – Не можу пригадати жодного.
  
  – Я теж, – зізнався Бен. Страх важко навалився йому на груди, душив. Він відчував: якщо б не спокій і впевненість Білла... і не присутність Беверлі, він би сів у воду і розридався, як дитина... або просто зійшов з розуму. Але він точно знав, що швидше помре, ніж покаже Беверлі, як він наляканий.
  
  – Ти знаєш, куди йде труба? – запитав Стен Білла.
  
  Біл похитав головою.
  
  – Ти знаєш, як знайти Воно?
  
  Білл знову похитав головою.
  
  – Ми дізнаємося, коли наблизимося, – раптом втрутився в їхню розмову Річі. Глибоко вдихнув. – Якщо ми повинні це зробити, давайте зробимо.
  
  Білл кивнув:
  
  – Я піду пе-першим. Потім Е-Едді. Бе-Бе-Бен. Бев. Стен-Су-Су-Супермен. Ма-Ма-Майк. Ти останнім, Рі-Річі. Ка-де кожен-тримає ру-руку на п-плечі той-те-того, хто і-йде у‐у-попереду. Буде ті-темно.
  
  – Ви виходите? – крикнув згори Генрі Бауерс.
  
  – Де-небудь ми вийдемо, – пробурмотів Річі. – Сподіваюся.
  
  Вони сформували колону слєпцов. Білл тільки раз озирнувся, щоб переконатися, що рука кожного лежить на плечі стоїть попереду. Потім, трохи нахилившись, щоб долати опір потоку, Білл Денбро повів друзів у темряву, в яку мало не роком раніше поплив паперовий кораблик, зроблений ним для брата.
  
  
  
  Глава 20
  
  Коло замикається
  
  
  
  1
  
  Тому
  
  Тому Рогану приснився абсолютно божевільний сон. У ньому він вбивав батька.
  
  Частина його розуму розуміла, наскільки божевільний цей сон; його батько помер, коли Те вчився ще в третьому класі. Ну... «помер» – не зовсім точно. «Покінчив з собою», мабуть, більше відповідало дійсності. Ральф Роган змішав собі коктейль з джина і лугу. На ціпок, так сказати. Тому призначили відповідальним за брата і сестер і пороли, якщо щось йшло не так.
  
  Ні, він не міг убити свого батька... та тільки в цьому лякаючому сні він стояв поруч з отцем, притискаючи до його шиї щось таке, що нагадує абсолютно нешкідливу рукоятку... але вона була зовсім не нешкідлива, так? У краї була кнопочка, і якщо б він натиснув на неї, з рукоятки висунулося б лезо і пронизало шию батька. «Я не збираюся нічого такого робити. Папуля, не хвилюйся, – подумав уві сні його мозок якраз перед тим, як палець натиснув на кнопку, і вискочило лезо. Очі сплячого батька розкрилися, він втупився у стелю; щелепа відвисла, почулося криваве булькання. – Татусю, я цього не робив! – закричав його розум. – Хтось інший...»
  
  Він щосили намагався прокинутися і не міг. Що йому вдалося (і, як з'ясувалося, ні до чого хорошого це не призвело), так перескочити в інший сон. В ньому Те брів по довгому, темному тунелю, розбризкуючи ногами воду. Яйця хворіли, саднило особа, исхлестанное гілками. З ним йшов хтось ще, але він розрізняв тільки неясні силуети. Це значення не мало. Що мало, так це сосунки, які перебували десь попереду. Вони завинили. Вони заслужили
  
  (прочуханки)
  
  покарання.
  
  Де б не обреталось це чистилище, в ньому смерділо. Вода капала, і падіння кожної краплі луною розносилося по тунелю. Його туфлі й штани намокли. Маленькі говноеды йшли все далі в цей лабіринт тунелів і, можливо, думали, що
  
  (Генрі)
  
  Том і його друзі заблукають, але в дурнях вони залишилися самі,
  
  (ха-ха, облажались!)
  
  тому що в нього знайшовся ще один друг, особливий один, і цей один позначив шлях, по якому вони йшли з допомогою... з допомогою...
  
  (луношаров)
  
  якихось хреновин, великих і круглих, світла зсередини. Чимось вони нагадували старовинні вуличні ліхтарі, які завжди так загадково світяться в ночі. Один з таких куль висів у повітрі на кожному перехресті, і стрілка на його бічній поверхні вказувала, з якого тунелю йому і
  
  (Віктору і Рыгало)
  
  його невидимим друзям йти далі. І напрям завжди вказувалося правильне, так, правильне; він чув, як інші йдуть попереду, до нього долітало відлуння сплесків їх кроків і нерозбірливого шепотіння їх розмов. І відстань до них скорочувалася, вони наздоганяли сисунів. А коли наздоженуть... Тому подивився вниз і побачив, що як і раніше тримає в руці ніж з викидним лезом.
  
  На мить він злякався – все це нагадувало астральні враження, про яких він іноді читав в таблоїдах-тижневиках, коли душа покидає твоє тіло і входить в чуже. Та форма його тіла здавалася йому якийсь інший, наче він був не Томом. А
  
  (Генрі)
  
  кимось іншим, кимось більш молодим. Він почав вириватися з цього сну, запанікував, а потім з ним заговорив голос, заспокійливий голос, нашептывающий на вухо: «Не важливо, коли це відбувається, і не важливо, хто ти. Важливо інше – Беверлі попереду, вона з ними, мій дорогий друг, і знаєш що? Вона зробила щось куди гірше, ніж потайки викурена сигарета. Знаєш що? Вона трахнулась зі своїм давнім другом Біллом Денбро! Так, трахнулась! Вона і цей заїкається урод в одному ліжку! Вони...»
  
  «Це брехня! – спробував вигукнути він. – Вона б не посміла!»
  
  Але він знав, що це не брехня. Вона витягла його ременем
  
  (штовхнула мене в яйця)
  
  по яйцях і втекла, а тепер зрадила йому, ця блудлива
  
  (шлюшка)
  
  маленька сучка, в прямому сенсі змінила йому, і, ох, дорогі друзі, ох, добрі сусіди, вона отримає порку всіх порок – спочатку вона, а потім цей Денбро, її пише романи дружок. І будь-хто, хто спробує встати у нього на шляху, теж отримає свою порцію, можете бути впевнені.
  
  Він додав кроку, хоча в грудях вже свистіло при кожному вдиху і видиху. Попереду він розрізнив ще один куля, що світиться, паряться в темряві – ще один луношар. Він чув голоси йдуть попереду людей, і нехай це були дитячі голоси, його це вже не хвилювало. Як і сказав голос: не важливо, де, коли і з ким. Беверлі йшла попереду і, ох, дорогі друзі, ох, милі сусіди...
  
  – Давайте, хлопці, пошевеливайтесь, – кинув він, і не мало значення, що і голос належав не йому, він говорив голосом якогось хлопчиська.
  
  Потім, коли вони вийшли під луношар, він озирнувся-і вперше побачив своїх супутників. Компанію йому складали два мерця. Один позбувся голови. Особа другого роздерли навпіл, наче гігантським кігтем.
  
  – Швидше ми не можемо, Генрі, – відповів йому хлопець з роздертою особою, і половинки його губ рухалися окремо, не синхронно. Саме тоді Те криком розірвав сон на шматки і повернувся в своє тіло, опинившись на самому краю начебто бездонної прірви.
  
  Він щосили намагався зберегти рівновагу, але не склалося, і він звалився на підлогу. І хоча пол встеляла килим, біль пронизав забите коліно, і йому довелося глушити крик, утиснувшись ротом в передпліччя.
  
  «Де я? Куди мене, на хрін, занесло?»
  
  Він побачив слабкий, але чисто білий світ, і на мить, встигнувши, щоправда, злякатися, подумав, що знову повернувся в сон, і це світиться один з тих маячних куль. Потім згадав, що залишив двері ванни прочиненими і не вимкнув флуоресцентну лампу. Він завжди залишав світло включеним, якщо зупинявся на ніч в незнайомому місці; гарантував тим самим, що не стукнеться об що-небудь гомілкою, якщо вночі встане відлити.
  
  Думка ця дозволила повністю відновити контакт з реальністю. Йому наснився сон, божевільний сон. Він в Деррі, штат Мен. Приїхав сюди слідом за дружиною і, коли йому снився страшний кошмар, звалився з ліжка. Це все, нічого більше.
  
  «Це не просто кошмар».
  
  Він підскочив, немов слова ці прозвучали поруч з його вухом, а не в голові. Але вимовив їх не його внутрішній голос, а зовсім інший – холодний, чужий... але при цьому гіпнотизуючий і заслуговує довіри.
  
  Тому повільно піднявся, нашарил склянку з водою на прикроватном столику, випив. Тремтячою рукою пройшовся по волоссю. Глянув на годинник, що лежать на столику. Десять хвилин четвертого.
  
  Спати. Чекати до ранку.
  
  Чужий голос відповів: «Але вранці навколо будуть люди... занадто багато людей. А крім того, на цей раз ти зможеш випередити їх там, внизу. На цей раз ти зможеш бути першим».
  
  Там, внизу? Тому подумав про свій сон: вода, капаючі в темряві краплі.
  
  Світ раптом став яскравішим. Він повернув голову: не хотів, але нічого не міг з собою вдіяти. З губ зірвався стогін. До ручки дверей у ванну прив'язали кульку. Він ширяв на кінці нитки завдовжки в три фути, наповнений примарним білим світлом; виглядав зовсім як блукаючий вогник на болоті, ліниво дрейфує між оброслими мохом деревами. На роздутою оболонці кулі намалювали стрілу, криваво-червону стрілу.
  
  Вона вказувала на двері в коридор.
  
  «Не має значення, хто я, – знову заговорив заспокійливий голос, Тому усвідомив, що звучить він не в його голові і не під вухом, а доноситься з повітряної кульки, з серцевини цього дивного, прекрасного, білого світла. – Важливо інше: я намагаюся зробити так, щоб все склалося, як тобі того хочеться, Тому. Я хочу побачити, як ти її выпорешь; я хочу побачити, як ти выпорешь їх усіх. Коли-то вони надто часто переходили мені дорогу... а зараз у них для цього кишка тонка. Тому слухай, Тому. Слухай уважно. Зараз вони всі разом... йди за стрибаючою кулею...»
  
  Тому слухав. Голос з повітряної кулі пояснював.
  
  Пояснив усе.
  
  Коли закінчив, лопнув спалахом світла, і Тому почав одягатися.
  
  
  
  2
  
  Одра
  
  Одрі теж снилися кошмари.
  
  Вона прокинулася, як від поштовху, сидячи в ліжку, простирадло сповзла до пояса, її маленькі груди піднімалися й опускалися в такт швидкому, порушеній диханню.
  
  Як і Того, їй снилося щось плутане і сумне. Як і Того, їй здавалося, що вона стала кимось ще точніше, її свідомість перенесли в інше тіло і інший розум (і частково злили з ним). Вона перебувала в темряві, її оточували інші люди, і вона відчувала гнітюче відчуття небезпеки – вони свідомо йшли назустріч цієї небезпеки, і вона хотіла закричати, вимагати, щоб вони зупинилися, пояснили їй, що відбувається... але особистість, з якою вона злилася, начебто все знала і вірила, що це необхідно.
  
  Вона також віддавала собі звіт в тому, що їх переслідують і відстань до переслідувачів скорочується, мало-помалу.
  
  У цьому сні був Білл, і, мабуть, вона пам'ятала його слова про те, що він повністю забув своє дитинство, раз у своєму сні бачила його десяти - або дванадцятирічним хлопчиком – коли все волосся ще були при ньому! Вона тримала Білла за руку, ледве усвідомлюючи, що дуже його любить, і її готовність йти ґрунтувалася на непохитній вірі, що Білл захистить її і всіх інших, що Білл, Великий Білл, якимось чином проведе їх через всю цю темряву і вони знову побачать денне світло.
  
  Але в якому ж вона перебувала жаху.
  
  Вони підійшли до розгалуження декількох тунелів. Білл зупинився, переводячи погляд з одного тунелю на інший, і один з дітей – хлопчик з гіпсовою пов'язкою на руці, яка світилася в темряві примарно-білим, – заговорив:
  
  – Туди, Білл. У нижній.
  
  – Т-т-ти у-у-впевнений?
  
  – Так.
  
  І вони полізли в нижній тунель і наткнулися на двері, маленьку дерев'яну двері, висотою не більше трьох футів, двері, яку можна побачити в книзі казок, а на дверях – якийсь знак. Одра не могла згадати, що це за знак, якась дивна руна або символ, тому що від одного його виду весь її жах сконцентрувався в одній точці, і вона вирвала себе з іншого тіла, тіла дівчинки, ким би
  
  (Беверлі – Беверлі)
  
  та не була. Одра прокинулася, сидячи на незнайомій ліжка, вся в поту, з широко розкритими очима, прискорено дихаючи, немов тільки що бігла. Її руки метнулися до стіп, наполовину очікуючи, що вона знайде їх і холодними мокрими від води, з якої вона йшла у сні. Але ні, виявила, що ноги сухі.
  
  І все одно Одра не могла зрозуміти, де вона – визначено, що не в їх будинку в каньйоні Топанга і не в орендованому будинку у Флите. Це місце вона ні з чим не могла зв'язати – незрозуміла кімната обставлена ліжком, комодом, двома стільцями і телевізором.
  
  «Господи. Прийди в себе, Одра...»
  
  Вона енергійно потерла обличчя руками, і нудотні почуття ментального запаморочення початок йти. Вона в місті Деррі. Деррі, штат Мен, де її чоловік провів дитинство, яке, за його словами, більше не пам'ятав. Незнайомий їй місто, судячи з відчуттів, не дуже гарне місце для життя, але цілком певний, зазначена на карті. Вона тут, тому що тут Білл, і завтра вона його побачить, «Деррі таун-хаусі». І незалежно від того, що тут не так, незалежно від причини, по якій у нього на руках з'явилися ці шрами, цієї напасті вони будуть протистояти разом. Вона подзвонить йому, скаже, що вона тут, потім приєднається до нього. А потім... що ж...
  
  140Якщо на те пішло, Одра поняття не мала, що буде потім. Запаморочення, відчуття, що вона перебуває в певному неіснуючому місці, загрожувало повернутися. У дев'ятнадцять років вона відправилася в турне по захолустью у складі нікому не відомої маленької трупи: сорок не-най-кращих вистав п'єси «Миш'як і старі мережива» в сорока не-най-кращих містечках і городишках. І все за сорок сім не-най-кращих днів. Почали вони в театрі «Пібоді Діннер» в Массачусетсі, а закінчили «Зіграй це знову, Сем» у Саусаліто . І десь по дорозі, в якомусь містечку Середнього Заходу, в Еймсі, штат Айова, або в Гранд-Айлі, штат Небраска, або, можливо, в Джубилее, штат Північна Дакота, вона точно так само прокинулася пізно вночі і запанікувала, не знаючи, в якому місті, який зараз день, чому вона тут і хто вона. Навіть власне ім'я здавалося їй нереальним.
  
  Колишні відчуття повернулися. Вона прокинулася від жахливого сну і тепер відчувала викликаний ним жах. Місто, здавалося, стискалося навколо неї, як пітон. Вона це відчувала, і відчуття це викликало вкрай неприємні. Вона вже каялась, що не послухала Фредді і не залишилася в Англії.
  
  Вона зосередилася на Біллі, хапаючись за думка про нього точно так само, як потопає схопиться за що завгодно, за деревинку, за рятувальний круг, за все, що
  
  (ми все літаємо тут внизу, Одра)
  
  тримається на поверхні.
  
  Її пройняв холод, вона обхопила руками оголені груди, побачила мурашки, що покрили шкіру. На мить їй здалося, що чийсь голос заговорив уголос, але у неї в голові. Немов там оселився хтось чужий.
  
  «Я сходжу з розуму? Господи, це правда?»
  
  «Ні, – відповів її розум. – Це всього лише дезорієнтація... різниця в годинних поясах... тривожся про свого чоловіка. Ніхто не говорив у тебе в голові. Ніхто...»
  
  «Ми все літаємо тут внизу, Одра, – долинув голос із ванної. Справжній голос, реальний, як будівлі. І лукавий. Лукавий і глузливий, і злісний. – Ти теж будеш літати». Слова змінилися непристойним сміхом, який, затихаючи, перейшов булькання, яке інколи чується в забитому зливному отворі. Одра скрикнула... притиснула руки до рота.
  
  – Я цього не чула.
  
  Вона сказала це вголос, спонукаючи голос заперечити їй. Він не заперечив. В кімнаті панувала тиша. Лише десь далеко ніч розірвав тепловозний гудок.
  
  Раптово вона зрозуміла, що до ранку чекати неможливо і з Біллом їй необхідно побачитися прямо зараз. Вона перебувала в стандартному номері мотелю, точно такому ж, як тридцять дев'ять інших номерів цього мотелю, але раптом зрозуміла, що все зайшло надто далеко. Всі. Коли починаєш чути голоси, це вже перебір. Занадто страшно. Здавалося, вона зісковзувала в кошмар, з якого тільки що вирвалася. Відчувала переляк і жахливу самотність. «Навіть гірше, – подумала Одра. – Я відчуваю себе мертвою». Серце раптово пропустило два удари, змусивши її ахнути і кашлянути. Паніка охопила Одру, вона побачила себе полонянкою власного тіла, задалася питанням, а раптом весь цей жах має під собою саму звичайну фізіологічну причину: може, у неї розвивається інфаркт. Чи це вже сталося.
  
  Серце забилося, але нерівно.
  
  Одра ввімкнула лампу на столику біля ліжка, глянула на годинник. Дванадцять хвилин четвертого. Він, звичайно, спить, але зараз це не важливо – вона готова на все, лише б почути його голос. Вона хотіла провести залишок ночі з ним. Якби Білл лежав поруч, її серце билося б в такт його і заспокоїлося. Кошмари б пішли. Він продавав кошмари іншим, – таку вже обрав професію, – але їй дарував тільки умиротворення. За межами дивного холодного горіха, вбудованого в його уяву, для нього не існувало нічого, крім умиротворення. Вона взяла телефонний довідник, знайшла номер «Деррі таунхауса», подзвонила.
  
  – «Деррі таун-хаус».
  
  – Вас не утруднить з'єднати мене з номером містера Денбро? Містера Вільяма Денбро?
  
  – Цьому хлопцеві завжди дзвонять в таку годину? – запитав нічний портьє і, перш ніж вона встигла запитати, як їй розуміти це питання, перекинув її на номер Денбро. Пролунав гудок, другий, третій; Одра легко уявила собі, як він спить, сховавшись за маківку; вона уявила собі, як тягнеться однією рукою, обмацує приліжковий столик у пошуках телефонного апарату. Вона це бачила, і любляча посмішка торкнулася її губ. На четвертому гудку посмішка зникла... пролунав п'ятий, шостий. На сьомому портьє розірвав зв'язок.
  
  – Цей номер не відповідає.
  
  – Сама бачу, Шерлок. – Одра ще сильніше засмутилася і злякалася. – Ви впевнені, що з'єднали мене з номером містера Денбро?
  
  – Так, – відповів портьє. – Не минуло й п'яти хвилин, як містерові Денбро дзвонили з іншого номера готелю. Я знаю, що він брав трубку, тому що на комутаторі лампочка горіла одну або дві хвилини. Повинно бути, він пішов в номер того, хто йому зателефонував.
  
  – З якого номеру йому дзвонили?
  
  – Не пам'ятаю. Думаю, з шостого поверху. Але...
  
  Одра поклала трубку на важіль. Вона все зрозуміла. Жінка. Якась жінка зателефонувала йому... і він пішов до неї. «І що тепер, Одра? Що ми будемо з цим робити?»
  
  Вона відчула, що ось-ось заплаче. Сльози палили очі і ніс; з грудей готове було вирватися ридання. Злості, принаймні поки, не було... тільки гостре відчуття втрати. Її кинули.
  
  «Одра, візьми себе в руки. Ти робиш занадто поспішні висновки. Зараз глибока ніч, тобі наснився поганий сон, і тепер ти вже уявляєш собі Білла з іншою жінкою. Але ж це не єдиний варіант. Що ти зараз зробиш, так це сядеш. Заснути тобі вже не вдасться. Включи світло, дочитай роман, який розпочала у літаку. Пам'ятаєш, що говорить Білл? Кращий вид снодійного. Книговалиум. І більше ніяких нападів роздратування. Ніяких диких вигадок і ніяких голосів. Дороті Сейерс і лорд Пітер – краще від цього засіб. «Почерк вбивці». Ця книга займе тебе до зорі. А потім...»
  
  Раптово спалахнуло світло у ванній: вона побачила смужку під дверима. Потім клацнула запірна собачка, і двері у ванну кімнату відчинилися. Очі Одри широко розкрилися, інстинктивно вона прикрила груди руками. Серце скажено билося об ребра, в роті вона відчула кислий присмак адреналіну.
  
  Той же голос, низький і зачаровує, вимовив: «Ми все літаємо тут, внизу, Одра». – Останнє слово прозвучало довгим, розтягнутим криком: «Одра-а-а-а-а», – після чого пролунали ті ж самі булькаючі звуки, дуже схожі на сміх.
  
  – Хто тут? – вигукнула вона, отшатнувшись. «Це вже не моя уява, ні в якому разі, ти не скажеш мені...»
  
  Включився телевізор. Вона обернулася і побачила клоуна в сріблястому костюмі з великими помаранчевими гудзиками, стрибає на екрані. На місці очей чорніли порожні очниці, а коли його густо нафарбовані губи розійшлися в ще більш широкій посмішці, Одра побачила, що зуби у нього гострі, як бритви. Він підняв відрубану голову, з якої капала кров. Очі закотилися, між століття виднілися тільки білки, рот розкрився, але Одра розуміла, що це голова Фредді Файрстоун. Клоун сміявся і танцював. Махав головою, і краплі крові зсередини падали на екран. Вона чула, як вони шиплять.
  
  Вона спробувала закричати, але з губ зірвався лише слабкий писк. Не дивлячись, намацала сукню, що лежить на спинці стільця, і сумочку. Потім вискочила в коридор і зачинила за собою двері, важко дихаючи, збліднувши, як полотно. Сумочку поставила між ніг, через голову наділа сукню.
  
  – Літаємо, – почувся за спиною низький, регочуть голос, і Одра відчула, як холодний палець погладжує її голу п'яту.
  
  Вона вискнула і відскочила від дверей. Білі трупні пальці стирчали в дверної щілини, ворушилися, щось вишукуючи, нігті відривалися від пальців, демонструючи лілово-білі, безкровні п'ятачки шкіри під ними. Кожне зіткнення пальців з килимом супроводжувалося неприємним шурхотом.
  
  Одра підхопила лямку сумочки і босоніж побігла до дверей у кінці коридору. Її охопила паніка, в голові билася тільки одна думка: знайти «Деррі таунхаус» та Білла. І не важливо, скільки зараз жінок в його ліжку, хоч цілий гарем. Головне – знайти його, щоб він відвіз її подалі від моторошного чудовиська, що мешкає в цьому місті.
  
  Вона вискочила на дорогу і на автостоянку, озираючись у пошуках свого автомобіля. На мить мозок відключився повністю, і вона навіть не могла згадати, на якій машині приїхала. Потім згадала: тютюново-коричневий «датсун». Побачила його, потонулого по маточини в недвижном, стелящемся по землі тумані, і поспішила туди. Вона не могла знайти у сумочці ключі. Копалася в ній з наростаючою панікою, намацуючи паперові серветки, косметику, дрібниця, сонцезахисні окуляри, пластинки жувальної гумки. Вона не помічала ні пошарпаний «форд-ЛТД», припаркований бампер в бампер з її автомобілем, ні чоловіка, який сидів за кермом. Вона не помітила, як відкрилася водійські дверцята «ЛТД» і звідти вийшов чоловік; вона намагалася переварити жахливу думка: ключі від «датсуна» залишилися у номері. Вона не могла туди повернутися, просто не могла.
  
  Пальці торкнулися чогось твердого, зазубреного і металевого під коробочкою з м'ятними пастилками «Алтоид», і вона схопилася за ключ, тріумфально скрикнувши. Встигла подумати, що це ключ від їх «ровера», який стояв на залізничній станції Фліту в трьох тисячах миль звідси, але потім виявила брелок з акрилового пластику компанії з оренди автомобілів, до якого кріпився ключ. Витягла з сумочки ключ, не без праці вставила в замок, часто-часто дихаючи, повернула. І тут рука лягла на її плече, і вона закричала... на цей раз закричала голосно. У відповідь десь тявкнула собака, і все.
  
  Рука міцна, як сталь, стиснула плече і розгорнула Одру на сто вісімдесят градусів. Перед собою вона побачила чоловіка з рихлим, горбкуватим особою. Очі блищали. Коли розпухлі губи розійшлися в гротескній посмішці, вона побачила, що деякі з передніх зубів чоловіка зламані. Пеньки виглядали страхітливо.
  
  Одра спробувала заговорити і не змогла. Рука стиснула плече ще сильніше, пальці вдавлювалися в плоть.
  
  – Не тебе я бачив у кіно? – прошепотів Тому Роган.
  
  
  
  3
  
  Номер Едді
  
  Беверлі і Білл швидко, без єдиного слова, одяглися, і піднялися в номер Едді. На шляху до ліфта вони почули, як десь позаду задзвонив телефон. Приглушено, здалеку.
  
  – Білл, може, у тебе?
  
  – По-озможно, – відповів він, – мо-оже, хтось е-ще з на-аших, – і натиснув на кнопку «ВГОРУ».
  
  Едді відкрив їм двері, блідий і напружений. Його ліва рука висіла під дивним кутом, нагадуючи про давні часи.
  
  – Я в нормі, – повідомив він. – Прийняв дві таблетки дарвона. Біль вже не така сильна. – Але щодо норми він, звичайно, зблудив проти істини. Губи стискав так сильно, що вони майже зникли, полиловев від шоку.
  
  Білл подивився повз нього, побачив тіло на підлозі. Одного погляду вистачило, щоб два питання відпали самі собою: по‐перше, це Генрі Бауерс, по‐друге, він мертвий. Він пройшов повз Едді, присів поруч з тілом. Пляшку «Пер'є» загнали Генрі в черево. Вістря тягнули з собою і сорочку. З-під напіввідкритого століття блищав очей. Рот, заповнений згорнулася кров'ю, перекосило. Кисті нагадували лапи хижої птиці.
  
  Тінь впала на Білла, і він підняв голову. Підійшла Беверлі. Вона безпристрасно роздивлялася Генрі.
  
  – Він весь час го-онялся за нами, – нагадав Білл.
  
  Вона кивнула.
  
  – Він не виглядає постарілим. Ти згоден, Білл? Він зовсім не виглядає постарілим. – Вона різко повернулася до Едді, який сидів на ліжку. Едді виглядав постарілим; постарілим і змученим. Зламана рука лежала у нього на колінах. – Ми повинні викликати Едді лікаря.
  
  – Ні, – в унісон відповіли Білл і Едді.
  
  – Але йому боляче! У нього зламана...
  
  – Ситуація та ж, що і в оследний раз. – Білл піднявся і обійняв Беверлі, дивлячись їй в очі. – Як тільки ми так-адім про себе знати... як тільки з-зв'яжемося з го-го-містом...
  
  – Вони мене заарештують за вбивство, – сухо закінчив Едді. – Чи арештують нас усіх. Затримають нас. Чи зроблять щось ще. Потім відбудеться який-небудь інцидент. Один з тих інцидентів, які трапляються лише в Деррі. Може, вони посадять нас у в'язницю, де ми всі отримаємо по пулі від скаженого помічника шерифа. Може, ми всі помремо від харчового отруєння або надумаємо повіситися в своїх камерах.
  
  – Едді, це божевілля! Це...
  
  – Невже? – спитав Едді. – Пам'ятай, це Деррі.
  
  – Але ми вже дорослі! Звичайно ж, ти не думаєш... я хочу сказати, він прийшов сюди вночі... напав на тебе...
  
  – З чо-му? – запитав Білл. – Р-але де-про-ор?
  
  Вона озирнулась, ножа не помітила, встала на коліна, щоб зазирнути під ліжко.
  
  – Не гай часу, – говорив Едді все так само сухо, з легким присвистом в диханні. – Я вдарила дверима по руці, коли він спробував всадити в мене ніж. Генрі його впустив, і я ногою відкинув ніж під телевізор. Його там немає. Я вже подивився.
  
  – Бе-еверли, по-озвони іншим, – розпорядився Білл. – Ду-думаю, я зможу накласти шину на руку Едді.
  
  Вона довго дивилася на нього, потім перевела погляд на труп. Подумала, що ситуація зрозуміла для будь-якого копа, у якого в голові не тільки тирсу. У кімнаті безлад. У Едді зламана рука. Стовідсотковий випадок самозахисту від нічного непроханого гостя. І тут вона згадала містера Росса. Містер Росс встав, подивився. А потім склав газету і пішов у будинок.
  
  «Як тільки ми дамо про себе знати... як тільки зв'яжемося з містом...»
  
  Ці Слова змусили її згадати Білла-хлопчину, з блідим, втомленим і напівбожевільним особою, Білла, говорить, що Деррі і є Воно. «Ви мене розумієте? В будь-якому місці, куди ми підемо... коли Він добереться до нас, вони цього не побачать, вони цього не почують, не дізнаються. Ви розумієте, як все складається? Все, що нам залишається, так це спробувати закінчити розпочате».
  
  Стоячи в номері Едді, дивлячись на труп Генрі, Беверлі подумала: «Вони обидва говорять, що ми знову стали примарами, що все почалося, щоб повторитися. Всі. Дитиною я могла це прийняти, тому що діти майже привиди. Але...»
  
  – Ви впевнені? – в розпачі запитала вона. – Білл, ти впевнений?
  
  Він уже сидів на ліжку поряд з Едді, м'яко обмацуючи його руку.
  
  – А-а-а т-ти не-ет? Після у‐у-всього того, год-що-сталося се-сьогодні?
  
  Так. Все, що сталося. Моторошне завершення їх ленчу. Красива літня жінка, яка перетворилася на відьму у неї на очах,
  
  (мій отьец виносив мене, не моя mutter)
  
  історії, розказані в бібліотеці, і те, що їм ходило. Все це разом узяте. І все ж... її розум відчайдушними криками вимагав поставити на цьому крапку, додати розсудливості, тому що, якщо вона цього не зробить, вони напевно закінчать цю ніч походом в Пустку, де знайдуть одну відому їм насосну станцію і...
  
  – Не знаю, – відповіла вона. – Просто... не знаю. Навіть після всього того, що сталося, Білл, мені видається, що ми можемо подзвонити в поліцію. Можливо.
  
  – По-озвони про-решті, – повторив він. – По-оглянемо, год-що вони скажуть.
  
  – Добре.
  
  Спочатку вона зателефонувала Річі, потім Бену. Обидва погодилися прийти негайно. Ні один не спитав, що сталося. Вона знайшла в довіднику домашній номер Майка і набрала його. Відповіді не дочекалася. Після десятка дзвінків поклала трубку.
  
  – По-випробуй бі-иблиотеку, – запропонував Білл. Він зняв два коротких карниза для штор з меншого з двох вікон у номері Едді і прив'язував їх до руки поясом від банного халата і шнурком від піжами.
  
  Перш ніж вона знайшла номер, у двері постукали. Бен і Річі прийшли одночасно. Бен – в джинсах і сорочці навипуск, Річі – в модних сірих брюках бавовняних і піжамної куртки. Його очі насторожено оглядывали кімнату з-під окулярів.
  
  – Господи, Едді, що з твоєї...
  
  – Боже! – вигукнув Бен, побачивши на підлозі Генрі.
  
  – Ти-іхо! – різко кинув Білл. – І закрийте д-двері!
  
  Річі закрив, уп'явся поглядом в труп.
  
  – Генрі?
  
  Бен ступив до трупа і зупинився, немов боявся, що той його вкусить. Безпорадно подивився на Білла.
  
  – Ра-а-асскажи. – Білл повернувся до Едді. – Р-гребаное за-а-аикание то-тільки у-посилюється.
  
  Едді коротко розповів про те, що трапилося, поки Беверлі шукала номер публічної бібліотеки Деррі і набирала його. Вона припустила, що Майк вирішив переночувати там, можливо, на дивані у своєму кабінеті. І того, що сталося, вона ніяк не очікувала. Трубку зняли на другому гудку, і незнайомий голос сказав: «Алло».
  
  – Алло, – відповіла вона, підвела руку, закликаючи інших до тиші. – Містера Хэнлона, будь ласка.
  
  – Хто це? – запитав голос.
  
  Беверлі облизнула губи. Білл пильно дивився на неї. Бен і Річі озирнулися. І тут у неї в душі шевельнулась справжня тривога.
  
  – Хто ви? – відповіла вона питанням. – Ви не містер Хенлон.
  
  – Я Ендрю Рейдмахер, начальник поліції Деррі, – відповів голос. – Містер Хенлон зараз у Міській лікарні. Зовсім недавно на нього здійснили напад, і він важко поранений. А тепер, будь ласка, скажіть, хто ви? Мені потрібно ваше ім'я.
  
  Але останнім Беверлі ледь чула. Шок хвилями котився по ній, голова пішла обертом. М'язи живота, паху і ніг розслабилися, вона перестала їх відчувати і подумала: «Тепер зрозуміло, що відбувається, коли люди від переляку дмуть в штани. Само собою. Ти втрачаєш контроль над цими м'язами...»
  
  – Як важко він поранений? – почула вона голос свій, раптом зробився таким тонким, і тут же Білл опинився поруч з нею, його рука лягла їй на плече, і Бен підійшов і Річі, і вона відчула безмежну вдячність. Витягла вільну руку, і Білл стиснув її. Річі поклав свою поверх руки Білла, Бен – поверх руки Річі. Підійшов Едді, і його здорова рука лягла зверху.
  
  – Я хочу знати ваше ім'я, – владним голосом повторив Рейдмахер, і саме в ту мить обосравшийся маленький боягуз, вирощений її батьком і пестуемый чоловіком, майже відповів: «Я – Беверлі Марш і зараз перебуваю в «Деррі таун-хаусі». Будь ласка, надішліть містера-Неллі. У нас мертвий чоловік, який наполовину хлопчик, і ми всі дуже налякані».
  
  Але вона вимовила інші слова:
  
  – Я... боюся, я не можу вам його назвати. Поки не можу.
  
  – Що вам про це відомо?
  
  – Нічого, – відповіла вражена Беверлі. – З чого ви подумали, що мені щось відомо? Господи Ісусе!
  
  – У вас звичка така, дзвонити в бібліотеку в половині четвертого ночі? – пирхнув Рейдмахер. – Досить балаканини, мила дівчина. Це напад, і, судячи з того, як виглядає містер Хенлон, до сходу сонця воно може стати вбивством. Я знову вас питаю: хто ви і що про це знаєте?
  
  Закривши очі, щосили стискаючи руку Білла, Бев поставила чергові питання:
  
  – Він може померти? Ви це говорите не тільки для того, щоб налякати мене? Він дійсно може померти? Будь ласка, скажіть мені.
  
  – Він дуже тяжко поранений. І якщо це не лякало вас раніше, то повинно налякати тепер. А тепер я хочу знати, хто ви і чому...
  
  Немов зі сторони вона спостерігала, як її права рука розсікає повітря, повертаючи трубку на важіль. Вона подивилася на Генрі і здригнулася, як від ляпаса, нанесеної крижаною рукою. Одне око Генрі закрився. З іншого, вибитого, щось сочилося.
  
  Здавалося, Генрі їй підморгував.
  
  
  
  4
  
  Річі дзвонив до лікарні. Білл повів Беверлі до ліжка, де вона сіла поруч з Едді, втупившись в нікуди. Подумала, що заплаче, але сльози не прийшли. В той момент їй хотілося тільки одного – щоб хтось прикрив Генрі Бауэрса. Цей яке підморгує погляд діяв їй на нерви.
  
  Річі в мить перетворився у кореспондента «Деррі ньюс». Як стало відомо редакції, на містера Майкла Хэнлона, старшого бібліотекаря, скоєно напад, коли він затримався на роботі в бібліотеці. Лікарня може щось повідомити про стан містера Хэнлона?
  
  Річі слухав, киваючи.
  
  – Я розумію, містер Керпаскян... Через «а»?.. Так-так... Добре. Ви?..
  
  Він слухав, настільки увійшовши в роль, що пальцем почав щось записувати в уявний блокнот.
  
  – А-га... а-га... так. Я розумію. Що ж, як і завжди в таких випадках, ми процитуємо вас, пославшись на «джерело». Потім, пізніше, ми зможемо... а-га... точно! – Річі розсміявся, втерши з чола піт. Знову почав слухати. – Добре, містер Керпаскян. Так, я... так, я записав, Ка-Е-Ер-Пе-А-Ес-Ка-Я-Ен, точно! Чеський єврей? Правда? Це... це дуже незвично. Так, обов'язково. Доброї ночі. Спасибі вам.
  
  Він поклав трубку і закрив очі.
  
  – Господи! – хрипко вигукнув він. – Господи! Господи! Господи! – Замахнувся, щоб скинути телефонний апарат зі столу, потім просто опустив руку. Зняв окуляри, протер скло порожнистої піжами. – Він живий, але стан дуже важкий. Генрі пошматував ножем, як різдвяну індичку. Один удар зачепив стегнову артерію. Майк втратив всю кров, яку може втратити людина і при цьому залишитися в живих. Йому вдалося перетягнути ногу якоюсь подобою джгута, інакше він би помер до того, як його знайшли.
  
  Беверлі заплакала. Вона плакала, як дитина. Притиснувши обидві руки до лиця. Якийсь час тишу в кімнаті порушували лише її схлипи та свистяче дихання Едді.
  
  – Майк не єдиний, кого пошматували, як різдвяну індичку, – нарешті перервав паузу Едді. – Генрі виглядав так, немов відпрацював дванадцять раундів проти Роккі Бальбоа.
  
  – Т-ти‐всі е-ще хо-очешь по-ойти в олицию, Бев?
  
  На прикроватном столику лежали паперові серветки, але вони перетворилися в злиплу, набряклу масу посеред калюжі «Пер'є». Беверлі пішла у ванну, по широкій дузі обігнувши Генрі, взяла рушник, змочила в холодній воді. Приклала до розпашілому опухшему особі, насолоджуючись відчуттям прохолоди. Відчула, що може досить ясно міркувати, ще не здраво, але вже досить ясно. І раптово у неї зникли останні сумніви в тому, що розсудливість їх уб'є, спробуй вони спертися на нього. Цей коп, Рейдмахер, у нього виникли підозри. Чому ні? Люди не дзвонять в бібліотеку о пів на четверту ночі. Він уже припустив, що вона щось знає і її мучить почуття провини. А що він припустить, якщо з'ясується, що вона дзвонила йому з кімнати, де на підлозі лежав небіжчик, в живіт якого встромлена «трояндочка» з пляшки «Пер'є»? Що вона і ще четверо незнайомців приїхали в місто днем раніше, щоб зустрітися після довгих років розлуки, і цей хлопець теж опинився в місті? Визнала б вона їх історію достовірної, виявися на місці копа? Визнав би хто-небудь? Звичайно, вони б могли підкріпити свою байку твердженням, що приїхали в Деррі з однією метою – добити чудовисько, яке жило в дренажних тунелях під містом. Реалістична нотка завжди додає переконливості.
  
  Бев вийшла з ванної і подивилася на Білла:
  
  – Ні, я не хочу йти в поліцію. Я думаю, Едді прав – що може з нами трапитися. Щось фатальне. Але справжня причина не в цьому. – Вона оглянула всіх чотирьох. – Ми пообіцяли це зробити. Заприсяглися. Твій брат... Стен... все решта... тепер Майк. Я готова, Білл.
  
  Білл подивився на них.
  
  Річі кивнув.
  
  – Так, Великий Білл. Давай спробуємо.
  
  – Наші шанси зменшилися, – зауважив Бен. – Ми вже втратили двох. – Білл мовчав. – Гаразд, – кивнув Бен. – Вона права. Ми заприсяглися.
  
  – Е-Е-Едді?
  
  Едді трохи посміхнувся.
  
  – Як я розумію, мене знову спустять по сходах на спині, так? Якщо сходи все ще там.
  
  – Тільки на цей раз ніхто камінням кидатися не буде, – сказала Беверлі. – Вони мертві. Всі троє.
  
  – Ми зробимо це прямо зараз, Білл? – запитав Річі.
  
  – Так, – відповів Білл. – Я ду-у-думаю, са-амое у‐час.
  
  – Можна сказати? – раптово запитав Бен.
  
  Білл подивився на нього, усміхнувся:
  
  – До-о-звичайно.
  
  – Кращих друзів, ніж ви, у мене ніколи не було. Чим би все закінчилося, я просто... ви розумієте, хотів вам це сказати.
  
  Він дивився на них, вони, з усією серйозністю, на нього.
  
  – Я радий, що згадав вас, – додав Бен. Річі пирхнув. Беверлі хихикнула. Потім вони всі сміялися, дивлячись один на одного, зовсім як раніше, незважаючи на те, що Майк перебував у лікарні, можливо, помирав або вже помер, незважаючи на зламану (знову) руку Едді, незважаючи на те що за вікном панувала сама чорна, передсвітанкова темрява.
  
  – Стіг, у тебе такий склад. – Річі сміявся і витирав очі. – Йому слід було стати письменником, Великий Білл.
  
  Білл посміхнувся.
  
  – І на цій але-про-оте...
  
  
  
  5
  
  Вони поїхали на лімузині, позиченому Едді. За кермо сів Річі. Низький туман згустився, плив вулицями, як сигаретний дим, не добираючись до вуличних ліхтарів. В небі яскравими осколками льоду виблискували зірки – весняні зірки, але, наблизивши голову до наполовину відкритого вікна у пасажирського сидіння, Білл подумав, що чує далекий річний грім. Десь біля обрію збиралася гроза.
  
  Річі включив радіо, і Джин Вінсент заспівав хіт п'ятдесятих «Бі-боп-а-лулу». Втиснув іншу кнопку і отримав Бадді Холлі. Третя порадувала Едді Кокрэном і «Літнім блюзом».
  
  – Я хотів би допомогти тобі, синку, але ти занадто малий, щоб голосувати, – промовив низький голос.
  
  – Вимкни, Річі, – м'яко попросила Беверлі.
  
  Він потягнувся до радіоприймача, але його рука застигла в повітрі.
  
  – Залишайтеся на цій хвилі. Вас чекають нові учасники «Рок-шоу Річі Тозиера «Тільки мертві»! – Сміється, кричить голос клоуна перекрив гітарні акорди Едді Кокрэна. – Не чіпай цей диск, залишайся в цій могилі року, вони пішли з хіт-парадів, але не з наших сердець, і ви йдете, йдете сюди, йдете до них! Тут, внизу, ми граємо виключно хіти! Одні-і-і-і хіти! І якщо ви мені не вірите, послухайте запрошеного діджея замогильної зміни 141 цього ранку Джорджі Денбро! Скажи їм, Джорджі!
  
  І раптово з радіоприймача заверещав брат Білла.
  
  «Ти відправив мене на вулицю, і Воно вбило мене! Я думав, Вона в підвалі, Великий Білл, я думав, Вона в підвалі, але Воно ховалося у водостоці, ховалося у водостоку і вбило мене, ти дозволив Воно вбити мене, Великий Білл, ти дозволив...»
  
  Річі так різко крутнув диск, що відламав його, і він упав на килимок біля переднього сидіння.
  
  – В глибинці рок-н-рол дійсно паршивий. – В його голосі чулася тремтіння. – Бев права. Обійдемося без радіо, згодні?
  
  Ніхто не відповів. Вуличні ліхтарі освітлювали бліде, застигле, замислене обличчя Біла, а коли на заході знову загримів грім, вони все це почули.
  
  
  
  6
  
  У Пустки
  
  Той самий міст.
  
  Річі припаркувався поряд з ним, вони вилізли з лімузина, підійшли до огорожі – того ж огорожі – і подивилися вниз.
  
  Та ж Пустку.
  
  в кіно. Кострубаті маленькі дерева і кущі поблискували в обволікаючу їх тумані, і Білл подумав: «142Здавалося, вона анітрохи не змінилася за минулі двадцять сім років; для Білла естакада автомагістралі (єдиний новий елемент) виглядала нереальною, такий же ефемерною, як комбінований кадр, знятий за способом домальовування, або рирпроекция Напевно, ми маємо на увазі саме це, коли говоримо про живучість пам'яті, це або щось подібне, щось таке, що ми бачимо в потрібний час і під потрібним кутом, образ, який дає емоціям такий самий імпульс, як реактивний двигун. Ти бачиш цей образ так ясно, ніби все, що відбулося в цьому часовому проміжку, відносить у бік. Якщо бажання замикає коло між тим, що є, і тим, що хочеться, тоді коло цей замкнулося».
  
  – По-ошли, – скомандував Білл і поліз через огорожу. Вони пішли за ним вниз по схилу. З-під ніг сипалася земля і камінчики. Коли вони дісталися до самого низу, Білл автоматично глянув під міст, щоб пересвідчитися, чи на місці Сільвер, а потім подумки розсміявся. Сільвер стояв біля стіни в гаражі Майка. Сильверу, схоже, ролі в цій п'єсі не дісталося, хоча це здавалося дуже дивним, враховуючи його настільки несподівана поява.
  
  – О-О-відведи нас ту-у-уда! – Білл повернувся до Бену.
  
  Бен подивився на нього, і Білл прочитав думка в його очах: «Минуло двадцять сім років, Білл, прикинь», – але потім Бен кивнув і попрямував в підлісок.
  
  Стежка – їх стежка – давно заросла, так що їм довелося продиратися крізь зарості терну, інших колючих кущів та дикої гортензії, аромат якої просто удушал. Навколо сонно скрекотали цикади, зрідка їм траплялися світлячки, перші гості на солодкому святі літа. Білл вважав, що діти, як і раніше грали в Пустки, але торували свої шляхи і таємні стежки.
  
  Вони вийшли на галявину, де побудували клубний будинок, – тепер поляна зникла, заросла кущами і виргинскими соснами з тьмяними голками.
  
  – Дивіться, – прошепотів Бен і перетнув галявину (в їх пам'яті вона залишалася на колишньому місці, на неї тільки наклали ще одну рирпроекцию). Він нахилився, за щось смикнув. На землі лежала двері з червоного дерева, яку вони знайшли на звалищі, притягли сюди і пристосували під частину даху їх клубного будинку. На новому місці, де на неї натрапив Бен, вона пролежала років дванадцять, а то й більше. Повзучі рослини обжили її і грунтовно вкоренилися на брудній поверхні.
  
  – Залиш її в спокої, Стіг, – пробурмотів Річі. – Це минуле.
  
  – О-О-відведи нас ту-у-уда, – повторив Білл з-за їх спин.
  
  Слідом за Беном вони рушили до Кендускигу, забираючи вліво від галявини, якої більше не існувало. Шум води, що біжить наростав, але вони ледь не попадали в Кендускиг, перш ніж хтось із них побачив річку: листя зеленої стіною стала на самому краю берега. Власне, цей край обвалився під ковбойськими чобітьми Бена, і Білл утримав його від падіння, схопивши за комір.
  
  – Спасибі, – подякував Бен.
  
  – De nada 143. В ті да-авние дні ти б у-потягнув мене за со-обой. В-вниз по ті-ечению?
  
  Бен кивнув і повів їх по зарослому березі, продираючись крізь кущі, думаючи, наскільки простіше все було, коли твій зріст не перевищував чотирьох футів і п'яти дюймів і ти міг проскочити під усіма цими переплетеннями (що на стежці, що в голові, вважав він, легко і невимушено поднырнув під них. Що ж, все змінилося. «Наш урок на сьогодні, хлопчики і дівчатка, полягає в наступному: чим більше все змінюється, тим більше все змінюється. І хто б не сказав, що чим більше все змінюється, тим більше все залишається колишнім, очевидно, що його відрізняла сильна розумова відсталість. Тому що...»
  
  Нога Бена за щось зачепилася, і він з гуркотом повалився на землю, ледь не вдарившись головою об бетонний циліндр насосної станції. Його практично повністю відгородили від світу кущі ожини. Піднявшись, Бен виявив, що шипи исцарапали йому обличчя, кисті та передпліччя в двох десятках місць.
  
  – Швидше до трьох, – уточнив він уголос, відчуваючи, як кров тече по щоках.
  
  – Що? – перепитав Едді.
  
  – Нічого. – Бен нахилився, щоб подивитися, про що він спіткнувся. Ймовірно, про корінь.
  
  Але він помилився. Його рука торкнулася металевої кришки, яка закривала бетонний циліндр. Хтось скинув її з належного місця.
  
  «Зрозуміло, – подумав Бен. – Ми й скинули. Двадцять сім років тому».
  
  Але усвідомив, що це маячня, ще до того, як побачив метал, блестевший крізь іржу на двох паралельних подряпинах. В той день насос не працював. Рано чи пізно хто-небудь обов'язково прийшов би, щоб його полагодити, і, звичайно, ремонтники поставили б кришку на місце.
  
  Він піднявся, і всі п'ятеро зібралися навколо циліндра. Подивилися вниз. До них долинули слабкі, але знайомі звуки: внизу капала вода. І все. Річі захопив всі сірники, які зміг знайти в номері Едді. Тепер він запалив цілу книжечку і кинув вниз. На мить вони побачили вологі стіни бетонного циліндра і махину насоса, що піднімається по центру. Більше нічого.
  
  – Повинно бути, кришку скинули давно. – По голосу відчувалося, що Річі якось не по собі. – Зовсім не обов'язково, щоб...
  
  – Кришку скинули недавно, – заперечив Бен. – У всякому разі, після останнього дощу. – Він узяв у Річі іншу книжечку сірників, запалив одну, вказав на свіжі подряпини.
  
  – З-під неї год-що-то ле-лежить, – сказав Білл, коли Бен загасив сірник.
  
  – Що? – запитав Бен.
  
  – Не мо-оду сказати. Ви-має ка-ак ля-лямка. Ви з Рі-ічі допоможіть мені пе-еревернуть її.
  
  Вони взялися за кришку і відкинули, як гігантську монету. На цей раз запалила сірник Беверлі, і Бен обережно, тримаючи за лямку, підняв жіночу сумочку, що лежала під залізною кришкою. Беверлі вже зібралася загасити сірник, коли кинула погляд на обличчя Біла. І застигла, поки полум'я не дісталося до її пальців. Тільки тоді вона разжала їх, і сірник згас вже на льоту.
  
  – Білл? Що таке? Що не так?
  
  В очах Білла застиг жах. Він не міг відірвати погляду від потертій шкіряній сумочки з довгою шкіряного лямкою. Раптово він згадав назву пісні, яка звучала по радіо, що стояв у підсобці магазину виробів зі шкіри, де він купив їй цю сумочку. «Саусалитовская літня ніч». Це вже якась позамежна дивина. Вся слина зникла у нього з рота, залишивши мову і внутрішню поверхню щік сухими і гладкими, як хром. Білл чув цикад, бачив світлячків в ніс бив запах буйної рослинності, яка оточувала його, і думав: «Це ще один трюк ще одна ілюзія вона в Англії і це просто дешевий фортель, тому що Воно налякане, і так, Воно можливе не так упевнена в собі, як раніше, коли викликало сюди нас всіх, і, дійсно, Білл, будь розсудливим: як багато в цьому світі потертих шкіряних сумочок з довгою лямкою? Мільйон? Десять мільйонів?»
  
  Ймовірно, більше. Але така тільки одна. Він купив її для Одри в Бербанку, в магазині виробів зі шкіри, у підсобці якого звучала «Саусалитовская літня ніч».
  
  – Білл? – Беверлі трясла його за плече. Десь далеко. У двадцяти семи льє під водою. І як називалась група яка співала «Саусалитовскую літню ніч»? Річі напевно знав.
  
  – Та я знаю, – спокійним голосом промовив Білл, дивлячись в перелякане, з широко розкритими очима обличчя Річі, і посміхнувся. – «Дизель». Як щодо того, щоб згадати все?
  
  – Білл, що сталося? – прошепотів Річі.
  
  Білл закричав. Вирвав сірники з руки Беверлі, запалив одну, вирвав сумочку у Бена.
  
  – Білл, господи, що...
  
  Він розстебнув блискавку, перевернув сумочку. І в вываливающемся вміст було так багато від Одри, що більше він не закричав тільки з однієї причини: розум відключився. Серед паперових серветок, пластинок жувальної гумки, косметики він побачив жерстяну коробочку м'ятних пластинок «Алтоидс»... і прикрашену коштовним камінням пудреницю, яку їй подарував Фредді Файрстоун після того, як вона підписала контракт на зйомки у фільмі «Кімната на горищі».
  
  – Моя ж-е-ена там, внизу. – Він впав на коліна і почав запихати речі назад у сумочку. Відкинув неіснуючі волосся з чола, навіть не подумавши про це.
  
  – Твоя дружина? Одра? – здивовано запитала Беверлі. У неї округлилися очі.
  
  – Її су-умочка. Її ве-ещи.
  
  – Господи, Білл, – пробурмотів Річі. – Бути такого не можеш, ти знаєш...
  
  Він знайшов її гаманець з крокодилової шкіри. Відкрив, підняв. Річі запалив ще сірник і глянув на обличчя, яке бачив в п'яти або шести фільмах. Фотографія на виданому в штаті Каліфорнія водійському посвідченні не вражала якістю виконання, але виглядала цілком переконливо.
  
  – Але Ге-Ге-Генрі мертвий, і Віктор, і Рыгало... хто міг потягти її туди? – Біл підвівся, оглянув усіх гарячково блискучими очима. – Хто міг?
  
  Бен поклав руку йому на плече.
  
  – Судячи з усього, нам краще спуститися вниз і з'ясувати, так?
  
  Білл витріщився на нього, мов не розуміючи, хто перед ним, а потім очі його прояснилися.
  
  – Так. Е-Е-Едді?
  
  – Білл, я тобі дуже співчуваю.
  
  – Зможеш забратися на мене?
  
  – Одного разу зміг.
  
  Білл нахилився, і Едді обвив йому шию здоровою рукою. Бен і Річі підняли його, щоб він зміг обхопити ногами талію Білла. І коли Білл перекинув ногу через край бетонної циліндра, Бен побачив, що очі Едді міцно закриті... і на мить почув, як тріщить крізь зарості найогидніша кавалерія цього світу. Він повернувся, очікуючи побачити всю трійцю, що виходить з кущів і туману, але почув лише тріск бамбука, що ріс у чверть милі або близько того, викликаний піднявся вітром. Їх давні вороги пішли назавжди.
  
  Білл, тримаючись руками за нерівний, шорсткий край бетонної циліндра, почав обережно спускатися, переступаючи зі скоби на скобу. Едді тримав його за шию мертвою хваткою, і Білл ледве міг дихати. «Її сумочка, дорогий Боже, яким чином потрапила сюди її сумочка? Не важливо. Але, якщо Ти є, дорогий Боже, якщо ти чуєш прохання, зроби так, щоб з нею нічого не сталося, щоб їй не довелося страждати за те, що ми з Бев зробили сьогодні, або за те, що я зробив одного разу влітку ще хлопчиськом... це був клоун? Її потягнув вниз Боб Грей? Якщо так, не впевнений, чи зможе їй допомогти і сам Господь Бог».
  
  – Я боюся, Білл, – тонким голосом прошепотів Едді.
  
  Нога Білла торкнулася холодної, стоячої води. Він спустився в неї, згадуючи відчуття і запах сирої, згадуючи клаустрофобію, яку викликало це місце... і, між іншим, а що з ними сталося? Як вони йшли по цих тунелях і колекторам? Куди саме прийшли і як саме з них вибралися? Він досі не міг нічого згадати; так і думав тепер тільки про Одрі.
  
  – Я то-о-оже.
  
  Він присів, поморщився, коли холодна вода залилася в штани і облила яйця, почекав, поки Едді злізе з нього. Потім вони стояли по коліна в воді і спостерігали, як інші спускаються по сходах.
  
  
  
  Глава 21
  
  Під містом
  
  
  
  1
  
  Воно – серпень 1958 р.
  
  Трапилося щось нове.
  
  У перший раз за цілу вічність щось нове. До появи всесвіту існували тільки двоє. Саме Воно і Черепаха. Черепаха, дурна стара мізерія, ніколи не вилазив зі свого панцира. Воно думало, що Черепаха, можливо, здох, мертвий останній мільярд років чи близько того. Навіть якщо не здох, він залишався дурною старої мотлохом, і нехай навіть Черепаха разом і цілком выблевал цю всесвіт, розумним він від цього все одно не став.
  
  Черепаха ретирувався в свій панцир задовго до того, як Воно з'явилося на Землі, і виявило, що глибина уяви тутешньої живності незвичайна, а тому особливо цікава. І такий рівень уяви надавав їжі відмінний смак. Зуби Воно рвали тіло, скуту екзотичними жахами і яскравими страхами: їжа уявляла собі нічних чудовиськ і рухомі трясовини; проти волі заглядала в бездонні прірви.
  
  І на цій їжі багатої Воно вело дуже просте життя: прокидалося, щоб поїсти, і засипало, щоб бачити сни. Воно створило місце, яким хотіли його бачити, і прихильно дивилося на нього мертвими вогнями, які служили Воно очима. Для Воно Деррі являв собою передзабійний загін, де замість овець знаходилися люди.
  
  Потім... ці діти.
  
  Щось нове.
  
  Вперше за вічність.
  
  Коли Воно вдерлося в будинок на Нейболт-стріт з тим, щоб вбити їх усіх, відчуваючи певну невпевненість з-за того, що ще не зробив цього (і, звичайно ж, невпевненість вже сама по собі була Воно новиною), сталося щось зовсім несподіване, щось абсолютно немислиме, і мова йшла про болі, болі, неймовірною, ревучий болю, яка розтікалася по всій формі, яку Воно взяло і на мить виникло навіть страх, тому що тільки одне Воно об'єднувало з дурним старим Черепахою і космологією метавсесвіту, лежить за межами кволої ікринки всесвіту: все живе повинно підкорятися законам форми, яку воно приймає. Вперше Воно усвідомило, що здатність змінювати форму має не тільки плюси, але й мінуси. Ніколи раніше Воно не відчувало болю, ніколи раніше не відчував страху і на мить подумав, що може померти – голову в той момент заповнювала величезна, слепяще-біла, срібна біль, яка гарчала, і мяукала, і ревла, і якимось чином дітям вдалося вислизнути.
  
  Але тепер вони наближалися. Вони увійшли у володіння Воно під містом, сім маленьких дурних діток брели крізь темряву без світла і зброї. І Воно, ясна річ, мав намір убити.
  
  Воно відкрило для себе велику істину: ніякі зміни або сюрпризи не потрібні. І ніякої новизни теж не потрібно. Він хотів тільки їсти, спати і бачити сни, і знову є.
  
  Слідом за болем і тим коротким, але яскравим страхом накотило ще одне нове почуття (всі справжні почуття були для Воно, хоча імітувати почуття Воно вміло чудово): злість. Воно збиралося вбити дітей, тому що вони завдяки якомусь неймовірному нагоди заподіяли Воно біль. Але спочатку Він мав намір змусити їх страждати, тому що на один короткий мить вони змусили Воно їх злякатися. «Ідіть до мене, дітки, подивіться, як ми літаємо тут, внизу... як ми все літаємо».
  
  Але одна думка не відпускала, хоча Воно всіма силами гнало її геть. Проста думка: якщо все виникало від Воно (а саме так і відбувалося з тих пір, як Черепаха выблевал цю всесвіт і відключився в своєму панцирі), як могло якась істота цього або іншого світу дурити або заподіювати біль Воно, нехай навіть за дрібниці і на самий короткий час? Як таке можливо?
  
  І тут останній елемент нового відкрився Воно, на цей раз не почуття, а холоднокровне умовивід: припустимо, Воно не одне, як завжди в це вірили?
  
  Припустимо, є ще й хтось Інший?
  
  І припустимо, ці діти – агенти цього Іншого?
  
  Припустимо... припустимо...
  
  Вона почала бити дрож.
  
  Злість – це нове. Біль – це нове. Перешкоджання намірам Воно – це нове. Але найжахливішим з усього нового став страх. Не страх перед дітьми, це пішло, але страх бути не єдиним.
  
  Ні, ніяких Інших немає. Звичайно ж, немає. Може, тому, що вони діти, їх уяву володіла якоюсь грубою силою, яку Він недооцінив. Але тепер вони наближалися, і Воно не збиралося їм заважати. А коли вони наблизяться, Воно мало намір закинути їх одного за іншим метавселенной... в мертві вогні своїх очей.
  
  Так.
  
  Коли вони доберуться сюди, Воно закине їх, кричать і збожеволілих, у мертві вогні.
  
  
  
  2
  
  У тунелях – 14:15
  
  Бев і Річі розташовували на пару, можливо, десятьма сірниками, але Білл заборонив їх використовувати. Тим більше що деякий час тьмяне світло в тунель потрапляв. Темряву він, звичайно, не розганяв, але Білл бачив, що знаходиться в межах чотирьох футів, а в такій ситуації не мало сенсу витрачати сірники.
  
  Білл вважав, що світ проникає в тунель через вентиляційні канали в перекриттях над їх головами і через круглі отвори в решітках, які закривали бетонні колодязі насосних станцій. Здавалося неймовірно дивним, що вони під містом, але, зрозуміло, тунель привів їх саме туди.
  
  Рівень води підвищився. Тричі повз них пропливали дохлі тварини: пацюк, кошеня і якась раздувшаяся блискуча тушка, можливо, лісового бабака. Білл почув, як хтось щось гидливо пробурмотів, коли тушка проїхала вздовж колони.
  
  Поки вони йшли по відносно спокійній воді, але відчувалося, що скоро їх чекають зміни: попереду доносився глухий рев. І з кожним їх кроком він набирав силу. Тунель повертав направо. Вони проминули поворот і побачили три труби, з яких вода зливалася в їх тунель. Труби розташовувалися вертикально одна над іншою, як вогні світлофора. Тут тунель закінчувався. Помітно посвітлішало. Озирнувшись, Білл побачив, що тунель привів їх у велику каверну заввишки в п'ятнадцять футів. Дахом служила каналізаційна решітка, і вода лилася на них як з відра, немов вони стояли під душем.
  
  Білл перевів погляд на три труби. З верхньої витікала майже прозора вода, хоча там вистачало листя, гілок і дрібного сміття: недопалків, обгорток жувальної гумки і тому подібного. Із середньої труби лилася сіра вода. А з нижньої – сірувато-коричнева грудкувата жижа.
  
  – Е-Е-Едді!
  
  Едді підійшов до нього. Волосся прилипло до голови. Гіпсова пов'язка намокла, з неї капало.
  
  – У ка-акую і-з ні-їх? – Якщо треба було щось побудувати – запитували Бена, якщо хотілося дізнатися, як кудись пройти, – Едді. Вони про це не говорили, всі й так знали. Якщо виявлялися на новій для себе території і хотіли повернутися до знайомого місця, Едді виводив їх куди треба, повертаючи направо-наліво з такою непохитною впевненістю, що іншим не залишалося нічого іншого, як йти за ним і сподіватися, що вони йдуть правильним шляхом... треба відзначити, що надії завжди виправдовувалися. Коли Білл і Едді почали грати в Пустки, Білл, як він розповідав Річі, всякий раз боявся заблукати, а Едді таких страхів не знав і постійно виводив Білла саме туди, куди вони хотіли потрапити. «Якщо б я за-а-аблудился в Хейнсвиллском лісі і Е-Едді був зі мною, я б зовсім не хвилювався, – пояснював Білл Річі. – Він п-просто з-знає, ку-куди і йти. Мій батько каже, год-що у деяких людей в голові вбудований ко-о-омпас. Едді такий».
  
  – Я тебе не чую! – прокричав Едді.
  
  – Я запитав, у ка-акую?
  
  – Яку що? – Едді тримав в одній руці інгалятор, і Білл подумав, що він виглядає швидше як мокра ондатра, а не хлопчисько.
  
  – У ка-акую нам ле-езть?
  
  – Що ж, все залежить від того, куди ми ходимо піти, – відповів Едді, і Білл з радістю задушив би його, нехай навіть Едді дав абсолютно логічна відповідь.
  
  Едді з сумнівом оглянув всі три труби. Вони могли влізти в будь-яку, тільки нижня виглядала зовсім непривабливою.
  
  Білл знаком запропонував іншим стати гуртком.
  
  – І де, на хрін, Про-Про-Воно? – запитав він.
  
  – Під центром міста, – припустив Річі. – Якраз під центром міста. Близько Каналу.
  
  Беверлі закивала. Як і Бен. Як і Стен.
  
  – Ма-а-айк?
  
  – Так, – відповів він. – Саме там. Близько Каналу. Або під Каналом.
  
  Білл перевів погляд на Едді.
  
  – У ка-акую?
  
  Едді з небажанням вказав на саму нижню... і, хоча у Білла впало серце, він анітрохи не здивувався.
  
  – В ту.
  
  – Яка гидота, – поморщився Стен. – Це ж труба з нечистотами.
  
  – Ми не... – почав Майк і замовк. Схилив голову і прислухався. В очах з'явилася тривога.
  
  – Що... – Більше Білл нічого не сказав, тому що Майк підніс палець до губ, закликаючи до тиші. Тепер і Білл чув сплески води, що наближаються до них. Бурчання і приглушені слова. Генрі не здавався.
  
  – Швидко, – розірвав паузу Бен. – Пішли.
  
  Стен подивився в тунель, по якому вони прийшли, потім на саму нижню з труб. Щільно стиснув губи і кивнув.
  
  – Пішли. Гівно змивається.
  
  – Стен-Супермен видає прикол! – вигукнув Річі. – Це круто, круто, кру...
  
  – Річі, а чого б тобі не заткнутися? – зашипіла на нього Беверлі.
  
  Білл показав приклад, першим підійшовши до труби, скривився від запаху і поліз до неї. Запах: труба каналізаційна, пахло гівном, але і ще щось, так? Не такий блискучий, живий запах. Якщо б бурчання тваринного могло пахнути (а Білл вважав, що могло, якщо зазначене тварина єло зрозуміло що), це і був би той самий запах, що пробивався крізь перший. «Ми йдемо у правильному напрямку, все точно. Воно тут бувало... і частенько».
  
  Коли вони заглибилися в трубу футів на двадцять, запах став ще більш різким і огидним. Вони просувалися повільно, проти неглибокого потоку субстанції, яка не була брудом. Білл озирнувся:
  
  – Ти ойдешь з-слідом за м-мною, е-Е-Едді. Ти мо-ожешь мені по-онадобиться.
  
  Світло померкло до сірого, протримався деякий час, а потім зник повністю, і вони зробили крок
  
  (з-під синяви і)
  
  в темряву. Білл брів по рідині, відчуваючи, як ноги пробиваються крізь неї, витягнувши перед собою руку, і якась його частина очікувала, що в будь-який момент він може наткнутися на жорсткі волосся, а в темряві спалахнули зелені очі-лампи. І життя обірветься сліпучої спалахом болю, коли Воно зірве голову з плечей.
  
  Темряву наповнювали звуки, всі вони посилювалися і луною відбивалися від стін. Він чув, як друзі йдуть позаду нього, іноді щось бурмочуть. Він чув булькання і дивні лязгающие стогони. Одного разу потік нудотною теплої води прокотився навколо і між його ніг, обливши за стегна і змусивши відступити. Він відчув, як Едді відчайдушно вчепився за його сорочку, а потім рівень рідини знизився до звичного. І тут же Річі, що йде останнім, крикнув:
  
  – Я думаю, Білл, нас тільки що обоссал Веселий зелений велетень 144.
  
  Білл чув, як вода або гнойова рідота біжить в трубах меншого діаметра над їх головами. Він пригадав розмову з батьком про каналізаційної системи Деррі і подумав, що знає, яка це труба: вода сюди потрапляла тільки при дуже сильних дощах або повені, а вміст труб, які знаходилися над головами, залишивши Деррі, скидалося в Торо-Стрім або річку Пенобскот. Місто волів не скидати своє лайно в Кендускиг, тому що від нього засмерділа б Канал. Але вся так звана «сіра вода» надходила в Кендускиг, і якщо каналізаційні труби не могли впоратися з потоком нечистот, надлишок скидався в цю трубу, як тільки що і сталося. За одним скиданням міг послідувати і другий. Білл з тривогою підняв голову, нічого не бачачи, але розуміючи, що десь нагорі, а може, й по боках, є зливні колодязі, які в будь-який момент можуть...
  
  Він не підозрював, що дістався кінця труби, поки не випала з неї. Відчайдушно замахав руками, намагаючись втриматися на ногах, але плюхнувся на живіт в напіврідку масу на два фути нижче гирла труби, з якої тільки що випав. Хтось, попискуючи, пробіг по його руці. Він закричав і сіл, притиснувши яка трусилася руку до грудей, розуміючи, що з нею щойно пробігла щур; він досі відчував огидне дотик безволосе хвоста.
  
  Білл спробував встати і стукнувся головою об низьку стелю цієї нової труби. Стукнувся сильно, знову впав на коліна, а перед очима в темряві спалахнули великі червоні квіти.
  
  – Бу-удьте про-обережні! – почув він свій крик. Слова рознеслися гучною луною. – Тут високий уступ! Е-Едді! Ти г-де?
  
  – Тут! – Рука, якою Едді махав перед собою, зачепила ніс Білла. – Допоможи мені, Білл. Я нічого не бачу. Цей...
  
  Пролунало голосне «кра-а-а-а-ш-ш-ш»! Беверлі, Майк і Річі разом скрикнули. Произойди це при світлі, настільки ідеальна синхронність могла б викликати сміх, але тут, у темряві, в каналізаційній трубі, вона лякала. Раптово всі вони вже вивалювалися з труби. Білл стиснув Едді у ведмежому обіймах, намагаючись вберегти його зламану руку.
  
  – Господи, я вже подумав, що потону, – простогнав Річі. – Нас усіх облило говенной водою, незабутні враження, тут треба б як-небудь провести екскурсію класу, Білл. Першим піде містер Карсон...
  
  – А потім міс Джиммисон прочитає лекцію про особисту гігієну, – тремтячим голосом додав Бен, і всі вибухнули пронизливим сміхом. Коли сміх стихнув, Стен раптом розплакався.
  
  – Не треба, чол. – Річі незграбно обняв Стена за липкі плечі. – А то ми всі расплачемся, чол.
  
  – Я в порядку! – голосно відповів Стен крізь сльози. – Нехай страшно, це я витримаю, але мені гидко від усього цього бруду, мені гидко від того, що я не знаю, де я зараз.
  
  – Ти ду-умаешь з-сірники е-ще на год-що-то го-о-одятся? – запитав Білл Річі.
  
  – Я віддав свої Бев.
  
  Білл відчув, як рука торкнулася його руки в темряві і вдавила в долоню книжечку сірників. На дотик сухих.
  
  – Я тримала їх під пахвою, – пояснила Бев. – Можуть і запалитися. Спробуй.
  
  Білл відірвав і чиркнув сірник. Вона спалахнула, і він підняв її над головою. Його друзі збилися в купку, мружачись від яскравого вогника. Забруднені нечистотами, всі вони виглядали дуже маленькими і дуже переляканими. Позаду він бачив каналізаційну трубу, по якій вони прийшли сюди. Труба, в якій вони стояли зараз, поступалася тій розмірами. І йшла в двох напрямках. Підлогу вкривав товстий шар липких відкладень. І...
  
  Він шумно втягнув у себе повітря і загасив сірник, яка вже почала палити пальці. Прислухався. Звуки швидко води, що біжить час від часу перемежовувалися ревом скидаються надлишків: спрацьовували запобіжні клапани, відправляючи каналізаційні стоки в Кендускиг, від якого вони пішли на... він поняття не мав, як далеко. Генрі і його дружків він не чув... поки що.
  
  – З-праворуч від мо-еня мо-ертвец, – озвався Білл рівним, спокійним голосом. – Фу-утах в де-есяти про-від нас. Я думаю, це, по‐озможно Па-Па-Па...
  
  – Патрік? – запитала Беверлі, її голос тремтів на межі істерики. – Це Патрік Хокстеттер?
  
  – Так. Хочеш, ч-щоб я за-ажег е-ще про одну із-сірник?
  
  – Тобі доведеться, – відповів йому Едді. – Якщо я не побачу, як йде труба, то не впізнаю, в який бік нам повернути.
  
  Білл запалив сірник. В її світлі всі побачили позеленілий, роздутий труп, який колись був Патріком Хокстеттером. Він посміхався їм з темряви, на подив доброзичливо, але тільки однією половиною особи: другу обгризли живуть в трубах щури. Тут же валялися і підручники Патріка з річної школи. Від вогкості вони розбухли до розмірів словників.
  
  – Господи, – хрипко прошепотів Майк, очі в неї округлилися.
  
  – Я знову чую, – вигукнула Беверлі. – Генрі та інших.
  
  Хороша акустика, схоже, донесла до них і її голос: Генрі заволав десь в каналізаційній трубі, і на мить виникло відчуття, ніби він вже поруч з ними.
  
  – Ми до вас доберее-е-е-емся...
  
  – Давай, давай! – крикнув у відповідь Річі, його очі гарячково блищали. – Не зупиняйся, підбори-банани! Тут тебе чекає басейн, як в «Асоціації молодих християн». Не сбавляй...
  
  І тут крик такого моторошного страху і болю долетів до них із труби, що догоряє сірник вислизнула з пальців Білла, впала і згасла. Едді здоровою рукою обіймав її за талію, і тепер Білл обійняв Едді, відчувши, що його тіло вібрує, як натягнута струна. Стен Уріс притиснувся до Біллу з іншого боку. Крик наростав і наростав... а потім вони почули в'язкий бруд плямкали бавовна, і крик обірвався.
  
  – Хто добрався до одного з них, – почувся з темряви повний жаху голос Майка. – Хтось... якийсь монстр... Білл, ми повинні вибиратися звідси... будь ласка...
  
  Білл чув, що залишилися, один або двоє, по звуках визначити не вдавалося, спотикаючись, поспішають до них по каналізаційній трубі.
  
  – У ка-акую з-з-бік, е-Е-Едді? – нервово запитав він. – Ти з-знаєш?
  
  – До Каналу? – уточнив Едді, струшує руки Білла.
  
  – Так!
  
  – Направо. Повз Патріка... або через нього. – Голос Едді раптом став жорстким. – Мене це не хвилює. Він один з тих, хто зламав мені руку. Та ще плюнув мені в обличчя.
  
  – По-ошли. – Білл ще раз глянув у трубу, з якої вони прийшли. – Це-епочкой по-одному! Де-ержимся за те-ого, к-хто‐попереду, ка-ак і ра-аньше.
  
  Він рушив першим, торкаючись правим плечем склизкой керамічної поверхні труби, зціпивши зуби, не бажаючи наступити на Патріка... або його продавити.
  
  Вони скрадалися все далі в темряву, тоді як по інших трубах навколо них бігла вода, а над ними, на поверхні, бушувала гроза, принісши в Деррі ранню морок – темрява, яка вив вітром, і спалахувала електричним вогнем, і гуркотіла падаючими деревами; ці звуки нагадували передсмертні крики гігантських доісторичних тварин.
  
  
  
  3
  
  Воно – травень 1985
  
  Тепер вони знову наближалися, і хоча все пройшло, як планувалося, повернулося щось таке, чого Вона не передбачала: цей зводить з розуму, принизливий страх... це відчуття Іншого. Воно ненавиділо страх, накинулась на нього і зжерла, якщо б зміг... але страх глузливо танцював поза межами досяжності, і вбити страх Воно могло тільки одним способом – вбивши їх.
  
  Звичайно, для такого страху не було причин; тепер вони стали старше, і число їх скоротилося з семи до п'яти. П'ять – число сили, але воно не володіло загадковими магічними властивостями числа сім. Так, дійсно підісланий Воно людина не убив бібліотекаря, але бібліотекаря чекала смерть в лікарні. Трохи пізніше, ще до того, як затеплится зоря, Вона мала намір послати до нього медбрата-наркомана, який покінчить з бібліотекарем остаточно і безповоротно.
  
  Жінка письменника знаходилася тепер Воно, жива і нежива – її розум повністю знищив один погляд на що Воно без усіх його масок і чар, а всі чари, природно, являли собою дзеркала, які показували смерть переляканому глядачеві голографічні образи – найгірше, що таїлося в його або її мозку, точно так само, як звичайне дзеркало пускало сонячний зайчик в широко розкритий, нічого не підозрюючи очей і спричиняло сліпоту.
  
  Тепер розум дружини письменника перебував з Воно, перебував у Воно, за межами метавсесвіту, в чорності, недоступною Черепасі, в запределье поза всяких меж.
  
  Вона перебувала в оці Воно; вона перебувала в розумі Воно.
  
  Вона перебувала в мертвих вогнях.
  
  Так, чари ці були дивовижні. Взяти, приміром, Хэнлона. Він цього не пам'ятав, у всякому разі, на свідомому рівні, але його мати могла б розповісти йому, звідки взялася птах, яку він бачив у руїнах Металургійного заводу. Шестимісячним дитиною мати залишила його спати в дитячому ліжечку біля будинку, а сама пішла на задній двір, щоб розвісити випрані пелюшки і підгузки. Його дикі крики примусили її прибігти назад. Велика ворона сиділа на спинці ліжечка і клювала крихітку Майка, як зле істота з казки, які розповідають в дитячій. Майк кричав від болю і жаху, але не міг відігнати ворону, почуявшую легку здобич. Мати врізала вороні кулаком і прогнала геть, побачила, що ворона в двох або трьох місцях клюнула Майка в пухкі ручки, залишивши криваві сліди, і відвезла до лікаря Стиллвэгону, щоб зробити дитині щеплення від правця. Якась частина Майка запам'ятала це назавжди – крихітний дитина, гігантська птах, – і коли Воно прийшло до Майку, той знову побачив гігантську птицю.
  
  Але коли ще один слуга Воно, чоловік тієї дівчинки з минулого, притягнув жінку письменника, Вона не стала надягати маску – у себе вдома Вона ніколи цього не робила. Слуга-чоловік глянув і впав, померши від шоку, його обличчя посіріло, очі залила кров, що ринула з мозку, де лопнув з десяток судин. Дружина письменника видала тільки одну яскраву, повну жаху думка – ДОРОГИЙ ІСУС ВОНО ЖІНОЧОЇ СТАТІ, – і на тому уявний процес обірвався. Вона запливла в мертві вогні. Воно спустилося зі свого місця і подбало про фізичних останки жінки: підготувало до того, щоб в подальшому поласувати ними. І тепер Одра Денбро висіла високо посеред усього, опутанная нитками павутини, з головою, свешивающейся на плече, з широко розкритими і осклілими очима, відтягнутими вниз пальцями ніг.
  
  Але в них залишалася сила. Вона зменшилася, але залишалася. Вони приходили сюди дітьми і яким чином, не маючи шансів, всупереч того, що повинно було бути, всупереч того, що могло бути, важко поранили Воно, майже вбили, змусили втекти в глибини землі, де Воно зіщулилося, поранене, страждає, ненавидящее і тремтливе, розтікається в калюжі власної незвичайною крові.
  
  Ось вам і ще нове, якщо завгодно: вперше за нескінченну історію існування Він потрібен план; вперше Воно виявило, що боїться просто отримати бажане з Деррі, своїх особистих мисливських угідь.
  
  Воно завжди і добре харчувалися дітьми. Багатьох дорослих Воно використовувало в своїх цілях (при цьому вони і не знали, що їх використовують), і за довгі роки деякі навіть пішли в їжу – у дорослих є свої жахи, їх залози теж можна подоїти, відкрити до такої міри, що всі реагенти страху виллються у тіло і додадуть м'ясу особливого смаку. Але страхи дорослих дуже складні. У дітей вони простіше і звичайно куди більш сильні. Страхи дітей часто фокусуються на чомусь одному... а якщо потрібна приманка, який дитина встоїть перед клоуном?
  
  Невиразно Воно розуміло, що ці дітки якимось чином звернули проти Воно його ж зброю, випадково, зрозуміло (не спеціально ж, не наказує Іншого), об'єднавши сім надзвичайно вразливих разумов, тим самим піддавши Воно серйозної небезпеки. Поодинці будь-який з них став би їжею і питвом для Воно, і, якщо б вони не зібралися разом, Воно, звичайно ж, відшукало б їх одного за іншим: багата уява кожного привернуло б Воно точно так само, як лева тягне до водопою запах зебри. Але разом вони розкрили тривожний секрет, про який Вона не мала ні найменшого поняття: у віри є оборотна сторона. Якщо десять тисяч середньовічних селян можуть створити вампірів, вірячи в їх існування, то може знайтися людина – можливо, дитина, – який представить собі, що для вбивства вампіра потрібно осиковий кол. Але кількість – це всього лише невинна деревинка; віра – дубина, яка вганяє кілок у тіло вампіра.
  
  І проте, в кінці Воно вдалося врятуватися, пішовши в глибину, і вимотані, охоплені жахом діти воліли не переслідувати Воно, коли їх ворог був найбільш вразливий. Вирішив повірити, що Воно мертве або вмирає, і повернулися на поверхню.
  
  Воно знало про їх клятві, знало, що вони повернуться, як лев знає, що зебра повернеться до водопою. Воно почало планувати ще до того, як стало занурюватися в сон. Знало, що прокинеться зціленим, оновленим, тоді як дитинство кожного з сімох згорить, як товста свічка. Колишня сила їх уяви принаймні приглушиться і ослабне. Вони більше не зможуть уявити собі, що в Кендускиге водяться піраньї, чи що, наступивши на тріщину, ти можеш зламати спину матері, або що твій будинок згорить, якщо ти вб'єш сіла на тебе божу корівку. Замість цього вони будуть вірити в страховий поліс. Замість цього вони будуть вірити, що до обіду необхідно вино, хороше, але не відоме, щось на кшталт «Пуйї-Фюиссе» 145 трирічної витримки, і нехай пляшка трохи постоїть відкритою, добре, офіціант? Замість цього вони будуть вірити, що кожна таблетка «Ролэйд» нейтралізує у сорок сім разів більше кислоти, що міститься в шлунковому соку, ніж важить сама. Замість цього вони будуть вірити громадському телебаченню, будуть вірити політику Гері Харту, будуть бігати від інфаркту, перестануть їсти червоне м'ясо, щоб уникнути раку прямої кишки. Вони будуть звертатися до доктора Рут 146 якщо їм захочеться добре потрахаться, і до проповідника Джеррі Фолуэллу, якщо знадобиться врятувати свою душу. І з кожним роком, що минає їх фантазії будуть дрібніти. Воно знало, що, прокинувшись, покличе їх назад: страх – родючий ґрунт, і плекалися на ній лють, а лють вимагає помсти.
  
  Воно збиралося покликати їх, а потім убити.
  
  Та тільки тепер, коли вони вже йшли, страх повернувся. Вони виросли, і уява у них ослаб, але не так сильно, як хотілося б. Воно відчуло не передвіщає нічого гарного, тривожне наростання їх сили, коли вони зібралися разом, і вперше задалося питанням: а чи не помилка чи прийняте рішення?
  
  Але з чого такий мінор? Вибір зроблено, і все не так вже погано. Письменник наполовину звихнувся з-за своєї дружини, і це добре. Письменник – найсильніший з них, він всі ці роки готував свій розум до цього зіткнення, і коли письменник помре, обліплений власними кишками, коли їх дорогоцінний Великий Білл помре, інші стануть легкою здобиччю.
  
  Воно покормится всмак... а потім, можливо, знову піде в глибину. І засне. На якийсь час.
  
  
  
  4
  
  У тунелях – 4:30
  
  – Білл! – крикнув Річі в віддає луною трубу. Він просувався вперед як міг швидко, але недостатньо швидко. Пам'ятав, як дітьми вони йшли по трубі, яка вела від насосної станції в Пустки. Тепер він повз рачки, і труба здавалася дуже вузькою. Окуляри постійно зісковзували на кінчик носа, і він раз у раз піднімав їх до перенісся. Він чув Бев і Бена, повзучих слідом.
  
  – Білл! – знову закричав він. – Едді!
  
  – Я тут! – долинув до нього голос Едді.
  
  – Де Білл? – прокричав Річі.
  
  – Попереду! – відгукнувся Едді. Зовсім близько, і Річі скоріше відчув, ніж побачив його. – Він не стане чекати!
  
  Голова Річі стукнулася об ногу Едді. Через мить голова Бев вперлася Річі в зад.
  
  – Білл! – проволав Річі на всю міць легких. Труба не пустила крик в сторони і повернула таким сильним луною, що захворіли вуха. – Білл, почекай нас! Ми повинні йти разом, чи ти забув?
  
  Здалеку долинув крик Білла: «Одра! Одра! Де ти?»
  
  – Чорт би тебе побрал, Великий Білл! – пробурмотів Річі. Окуляри впали з носа. Він вилаявся, пошукав їх, підібрав, повернув на місце, мокрі. Набрав повні груди повітря і прокричав: – Без Едді ти заблукаєш, гребаной гівнюк! Почекай! Почекай нас! Ти мене чуєш, Білл? ПОЧЕКАЙ НАС, ЧОРТ ЗАБИРАЙ!
  
  Повисла болісна тиша. Схоже, всі затамували подих. Річі чув лише один звук падаючих крапель. Води в трубі практично не було, лише зрідка зустрічалися невеликі калюжі.
  
  – Білл! – Тремтячою рукою він провів по волоссю, борючись зі сльозами. – ОЗОВИСЯ... БУДЬ ЛАСКА, ЧОЛ! ПОЧЕКАЙ! Будь ЛАСКА!
  
  Нарешті почувся голос Білла, ще більш тихий:
  
  – Я чекаю.
  
  – Спасибі Тобі, Господи, за маленькі радості, – прошепотів Річі і ляснув Едді по заду. – Ворушися.
  
  – Не знаю, наскільки мене вистачить з однією рукою, – виправдовуючись, відповів Едді.
  
  – Все одно ворушись, – повторив Річі, і Едді поповз далі.
  
  Білл, змарнілий і вже виснажений до краю, чекав їх в колекторі, куди виходили три труби, розташовані одна над іншою, як лінзи непрацюючого світлофора. Там вони всі змогли випростатися на повний зріст.
  
  – Там. – Білл показав. – До-Крісс. І Ри-и-ыгало.
  
  Вони подивилися. Беверлі застогнала, і Бен обійняв її. Скелет Рыгало Хаггинса, в зотлілих лахмітті, виглядав більш або менш цілим. У Віктора відсутня голова. Білл озирнувся і побачив осторонь оскаленный череп.
  
  Той самий. Відірваний від скелета Крісса. «Даремно ви, хлопці, тоді за нами полізли», – подумав Білл і здригнувся.
  
  Ця частина каналізаційної системи більше не використовувалася. Річі подумав, що причина гранично ясна. В місті ввели в дію станцію з переробки стічних вод. Поки вони вчилися голитися, водити автомобіль, курити, трахатися і багато чого іншого, не менш потрібного і корисного, у США з'явилося агентство з охорони навколишнього середовища. І в якийсь момент агентство вирішило, що негоже скидати стічні води (навіть сіру воду) без переробки в річки і річечки. В результаті ця частина каналізаційної системи просто руйнувалася, разом з нею розкладалися і тіла Віктора Крісса і Рыгало Хаггинса. Як і втрачені хлопчаки Пітера Пена, Віктор і Рыгало ніколи не подорослішали. Від них залишилися скелети, одягнені в перетворилися на лахміття футболки та джинси. Мох виріс на ребрах Віктора і навколо орла на пряжці його ременя.
  
  – До них добрався монстр, – тихо зауважив Бен. – Пам'ятаєте? Ми чули, як це сталося.
  
  – Одра мо-ертва. – Білл говорив автомат. – Я це знаю.
  
  – Ти не можеш цього знати! – з таким запалом вигукнула Беверлі, що Білл здригнувся і подивився на неї. – Напевно ти знаєш, що померло багато інших людей, і більшість з них – діти. – Вона підійшла до нього впритул, уперла руки в боки. Бруд забруднила їй обличчя і руки, є на волосся. Річі подумав, що вона зовсім сліпуча. – І ти знаєш, чия це робота.
  
  – М-мені з-слід було го-оворить їй, куди я е-їду, – простогнав Білл. – Навіщо я це зробив? Навіщо я...
  
  Беверлі закинула руки і вхопила його за сорочку. У подиві Річі спостерігав, як вона трясе Великого Білла.
  
  – Вистачить! Ти знаєш, навіщо ми сюди прийшли. Ми поклялися, і ми це зробимо! Ти мене розумієш, Білл? Якщо вона мертва, то мертва... але Воно – ні! І нам потрібен ти. До тебе доходить? Нам потрібен ти! – Тепер вона плакала. – Ти повинен стояти з нами пліч-о-пліч! Ти повинен стояти з нами пліч-о-пліч, як і раніше, або ніхто з нас не вибереться звідси!
  
  Білл довго мовчки дивився на неї, і Річі зловив себе на тому, що думає: «Давай же, Великий Білл, давай, давай...»
  
  Білл оглянув усіх і кивнув.
  
  – Е-Едді.
  
  – Я тут, Білл.
  
  – Ти‐все ще по-омнишь, яка т-труба?
  
  Едді вказав на трубу, поруч з якою лежав скелет Віктора.
  
  – Та. По-моєму, дуже вже маленька, а?
  
  Білл знову кивнув.
  
  – Ти зможеш з нею пролізти? Зі зламаною рукою?
  
  – Заради тебе зможу, Білл.
  
  Білл посміхнувся; неймовірно втомленою, найстрашнішою посмішкою, яку доводилося бачити Річі.
  
  – О-відведи нас туди, Е-Едді. Давайте ми це зробимо.
  
  
  
  5
  
  У тунелях – 4:55
  
  Повзучи по трубі, Білл нагадував собі про поріжку в самому її кінці, але все одно він став для нього несподіванкою. В один момент його руки просувалися по нерівній, покритої відкладеннями поверхні старої труби, в наступний – зірвалися у порожнечу. Його потягло вперед, він інстинктивно повернувся, при приземленні сильно приклався плечем.
  
  – О-обережно! – почув він власний крик. – Тут про-ріжок! Е-Е-Едді!
  
  – Тут! – Рука, якою Едді махав перед собою, зачепила лоб Білла. – Витягнеш мене звідси?
  
  Білл обхопив Едді руками й витягнув з труби, намагаючись не зачепити зламану руку. Бен виліз наступним, потім Бев Річі.
  
  – У тебе є з-сірники, Рі-і-ічі?
  
  – У мене є, – відповіла Беверлі. Білл відчув, як рука торкнулася його руки в темряві і вдавила в долоню книжечку сірників. – Тут їх вісім чи десять, але у Бена є ще. З номера.
  
  – Ти тримала їх по-о-од мишкою, Бе-е-єв?
  
  – На цей раз ні. – У темряві вона міцно обняла його. Він притиснув її до себе, з закритими очима, намагаючись увібрати в себе те задоволення, яке їй так хотілося йому дати.
  
  Нарешті Білл м'яко вивільнився і чиркнув сірником. Пам'ять – велика сила. Всі вони тут же подивилися направо. Останки Патріка лежали на колишньому місці, серед кількох зарослих мохом або цвіллю горбків, які могли перетворитися книги. Що залишилося від Патріка впізнаваним, так це півколо зубів, два або три з пломбами.
  
  Поруч з тілом лежало щось ще. Якийсь гурток, поблискує в мерехтливому світлі сірника.
  
  Білл загасив цю запалив сірник і іншу. Підняв гурток.
  
  – Обручка Одри. – Голос звучав безпристрасно, забрано.
  
  Сірник догоріла в його пальцях. У темряві він надів кільце.
  
  – Білл? – нерішуче запитав Річі. – Ти уявляєш собі...
  
  
  
  6
  
  У тунелях – 14:20
  
  ...як довго вони блукали по тунелях під Деррі після того, як залишили те місце, де лежало тіло Патріка Хокстеттера, але Білл не сумнівався, що зворотного шляху йому не знайти ніколи. Він продовжував думати про те, що говорив йому батько: «Там можна бродити тижнями». Якби внутрішній компас підвів Едді, Воно навіть не довелося б їх вбивати; вони кружляли б по підземеллю, поки не померли... або, якщо б не забрели в ту частину, потонули б, як щури в дощовій цистерні.
  
  Але Едді анітрохи не хвилювався. Зрідка просив Білла запалити сірник, яких залишалося все менше, задумливо озирався, а потім вони йшли далі. Направо і наліво повертав, здавалось, навмання. Іноді труби перетворювалися в тунелі, такі великі, що Білл, піднявши руку, не дотягувався до стелі. Траплялося, їм доводилося просуватися на четвереньках, а одного разу в п'ять жахливих хвилин (які, за його відчуттями, розтягнулися на п'ять годин) вони повзли на животах. Едді першим, решта – уткнувшись носом в каблуки попереднього.
  
  Не сумнівався Білл тільки в одному: яким чином вони потрапили в ту частину каналізаційної системи Деррі, яка не використовувалася. Усі труби, по яких щось текло, залишилися позаду або вище. Рев води, що біжить вщух і тепер чувся, як далекий грім. Ці труби проклали в стародавні часи. Їх внутрішню поверхню покривала не кераміка, а якийсь крошащийся глиноподобный матеріал, який іноді сочився неприємно пахне рідиною. Запахи людських випорожнень – ці сильний запахи, які погрожували знищити їх всіх, – помітно ослабли, але їх замінив інший запах, навідний жах і древній, що було набагато гірше. Бен думав, що це запах мумії. Едді – запах прокаженого. Річі вважав, що так пахне найдавніша в світі фланелева сорочка, тепер залишки і прогнила, куртка лісоруба, дуже велика, достатньо велика, щоб налізти, скажімо, на Підлоги Баньяна. Беверлі здавалося, що саме такий запах йде з ящика з шкарпетками батька. У Стенлі Уриса цей запах викликав спогад самого раннього дитинства – на подив єврейське спогад для хлопчика, який смутно усвідомлював своє єврейство. Цей запах глини, змішаної з маслом, навів його на думку про безглазом, позбавленому рота демона, якого звали Голем, створеному в Середні століття віровідступниками-євреями, щоб той врятував їх від гоїв, які грабували їх, ґвалтували їхніх жінок і виганяли з насиджених місць. Майк думав про сухому запаху пір'я в мертвому гнізді.
  
  Діставшись до кінця вузької труби, вони як вугри вислизнули з неї вниз, на закругляющуюся поверхню іншої труби, яка йшла під гострим кутом до цієї, і виявили, що знову можуть стати в повний зріст. Білл помацав головки залишилися в книжечці сірників. Чотири. Він щільно стиснув губи, вирішивши не говорити про те, наскільки малий їх запас сірників... поки не залишиться іншого виходу.
  
  – Ка-а-ак на-а-астроение?
  
  Всі щось пробурчав у відповідь, і він кивнув у темряві. Ніякої паніки і ніяких сліз, після того як розплакався Стен. Добре. Він намацав їх руки, і якийсь час вони просто постояли, набираючись впевненості і вселяючи її один в одного. Білла охопило радість, він відчував, що якимось чином вони являють собою щось більше, ніж просте додавання їх сім «я». Єдиним цілим вони отримували більшу силу.
  
  Він запалив одну з решти сірників, і вони побачили вузький тунель, що йде вниз під невеликим кутом. Зі стелі цього тунелю звисала павутина, подекуди порвана водою, перетворена в патли. Від її виду Білла по спині пробіг холодок. Сухий підлогу вкривав шар стародавнього гумусу, що утворився, можливо, з листя, грибів... або якогось дуже вже давнього, перепрілого гною. Попереду він побачив купу кісток і зелені лахміття. Можливо, коли-то раніше вони представляли собою матерію, яка називалася «полірований бавовна». З неї шили робочий одяг. Білл уявив собі, як один з робочих департаменту утилізації стоків Деррі заблукав, прийшов сюди, і тут його знайшла...
  
  Сірник догоряв. Білл нахилив голову вниз, щоб вона присвятила трохи довше.
  
  – Ти з-знаєш, р-де ми? – запитав він Едді.
  
  Едді вказав в ту сторону, куди полого знижувався тунель.
  
  – Канал там. До нього менше півмилі, якщо тільки тунель куди-небудь не зверне. Зараз ми, думаю, під пагорбом Підйом-о-милю. Але, Біл...
  
  Сірник обпекла пальці Білла, і йому довелося її кинути. Вони знову опинилися в темряві. Хтось- Білл подумав, що Беверлі, – зітхнув. Але перш ніж сірник згас, Білл помітив тривогу на обличчі Едді.
  
  – Ч-що? Ч-що та-а-аке?
  
  – Кажучи, що ми під пагорбом Підйом-о-милю, я мав на увазі, що ми дійсно під пагорбом. Ми вже довго йдемо вниз. Ніхто так глибоко каналізаційні труби не прокладає. Тунель на такій глибині називається шахтою.
  
  – І як глибоко, по-твоєму, ми забралися, Едді? – запитав Річі.
  
  – На чверть милі, – відповів Едді. – Може, більше.
  
  – Господи Ісусе, – вирвалося в Беверлі.
  
  – У будь-якому випадку це не каналізаційні труби, – подав голос Стен, що стояв позаду. – Це можна визначити по запаху. Він мерзенний, але це не каналізаційний запах.
  
  – Я б волів каналізаційний, – зізнався Бен. – А цей схожий...
  
  Крик долинув до них з труби, по якій вони нещодавно повзли. Волосся у Білла на потилиці стало дибки. Всі семеро збилися в купку, вхопившись один за одного.
  
  – ...доберемося до вас, сучі діти. Ми доберемося до ва-а-а-а-а...
  
  – Генрі, – мовив Едді. – Господи, він все ще йде за нами.
  
  – Мене це не дивує, – відповів Річі. – Деякі люди занадто дурні, щоб вчасно зупинитися.
  
  Вони чули доноситься здалеку важке дихання, скрип чобіт, шелест одягу.
  
  – ...а-а-а-а-с.
  
  – По-ошли, – скомандував Білл.
  
  Вони рушили по тунелю, на цей раз колоною по двоє, за винятком Майка, який її замикав: Білл і Едді, Річі і Бев Бен і Стен.
  
  – Ка-ак да-алеко, за-про-твоєму, Ге-енри?
  
  – Важко сказати, Великий Білл, – відповів Едді. – Через луни не визначиш. – Він знизив голос. – Ти бачив купу кісток?
  
  – Так. – І Білл перейшов на шепіт.
  
  – У нього пояс з інструментами. Я думаю, це один з робочих департаменту утилізації стоків.
  
  – Я-оже та-ак по-одумал.
  
  – І як довго?..
  
  – Я не з-знаю, – відповів Білл, і Едді здоровою рукою стиснув руку Білла.
  
  Хвилин через п'ятнадцять вони почули, як у темряві щось до них наближається.
  
  Річі зупинився, заледенев від п'ят до маківки. Раптово він знову став трехлеткой. Прислухався до цього хлюпающему, шуршащему руху – все ближче і ближче, ближче – і шелестінням, як від вітру в листі, звуків, він знав, що вони побачать ще до того, як Білл запалив сірник.
  
  – Очей! – закричав він. – Господи, це Повзучий Очей!
  
  Спочатку решта не могли точно сказати, що бачать перед собою (у Беверлі склалося відчуття, що батько таки знайшов її, навіть під землею, Едді начебто побачив ожилого Патріка Хокстеттера: якимось чином Патрік обійшов їх і опинився попереду), але крик Річі, безапеляційний тон Річі немов зафіксували форму істоти, що з'явився перед ними. Тепер вони бачили те, що бачив Річі.
  
  Гігантське Око заповнював тунель, діаметр його остекленевшего чорного зіниці, оточеного червонувато-коричневою райдужкою, становив два фути. Роздутий, укладений в рогівку білок покривали пульсуючі червоні жилки. Цей позбавлений повік і вій желатиновий жах рухався на подушці щупалець, геть позбавлених шкіри. Щупальця обмацували крошащуюся поверхню тунелю, тонули в ній, як пальці, і в світлі мерехтливої сірники Білла складалося враження, ніби Око відростив ці кошмарні пальці, які тягли Воно вперед.
  
  Очей дивився на них з тупою гарячкової жадібністю. Сірник згас.
  
  В темряві Білл відчув, як ці схожі на гілки щупальця гладять його щиколотки... але не міг зрушити з місця. Тіло скам'яніло. Він відчував наближення Воно, відчував, що йде від нього жар, чув, як пульсує кров, змочуюча мембрани Воно. Білл уявив собі липкість, яку відчує, коли тіло Воно доторкнеться до нього, але все одно не міг кричати. Навіть коли нові щупальця дісталися до талії Білла, вхопилися за петлі для ременя й потягли його до Ока, він не міг кричати або чинити опір. Ніби все тіло охопила вбивча сонливість.
  
  147Беверлі відчула, як одне щупальце обвилось навколо її вуха і раптово затягнулося петлею. Спалахнула біль, і Беверлі, дергающуюся і стогне, теж потягло вперед, ніби стара вчителька вийшла з себе і тягне в глибину класу, де їй належало сидіти на табуретці в безглуздому ковпаку . Стен і Річі спробували податися назад, але ліс невидимих щупалець вже повівав і щось шепотів навколо них. Бен обняв однією рукою Беверлі і спробував відтягнути її від Воно. У паніці вона вчепилася в його руки мертвою хваткою.
  
  – Бен... Бен, Воно схопило мене...
  
  – Ні, не схопило... Почекай... Я зараз смикну...
  
  Він смикнув, і Беверлі закричала від болю. Вухо надірвалося, потекла кров. Щупальце, сухе і жорстке, потерлось про сорочку Бена, завмерло. Потім зав'язалася вузлом на його плечі.
  
  Білл витяг руку перед собою, і вона вдавилася в желатинную піддається м'якість. «Око! – кричав його розум. – Господи, моя рука в Оці! Господи! Дорогий Боже! Око! Моя рука в Оці!»
  
  Тут він почав вириватися, але щупальця невблаганно тягли його до Воно. Його пензель зникла у вологому жадібному спеку. Потім передпліччя. Його рука вже по лікоть занурилася в Око. У будь-який момент його тіло могло притиснутися до цієї липкої поверхні, і Білл відчував, що зараз зійде з розуму. Але боровся відчайдушно, б'ючи по щупалець іншою рукою.
  
  Едді стояв наче уві сні, вслухаючись в приглушені крики і звуки боротьби його друзів, яких затягувало в Око. Він відчував навколишні його щупальця, але жодна ще не зайнялося їм серйозно.
  
  «Біжи додому! – досить голосно скомандував його розум. – Біжи додому, Едді, до своєї матусі. Дорогу ти знайдеш!»
  
  Білл закричав у темряві, голосно і відчайдушно, а за криком почулися огидні хлюпання і чмокання.
  
  І тут Едді вийшов зі ступору – Воно намагалося зжерти Великого Білла!
  
  – Ні! – заревів Едді... в повному сенсі заревів. Ніхто б ніколи не подумав, що цей рев, який зробив би честь вікінгу, исторгся з такою вузькою грудей, грудей Едді Каспбрэка, легких Едді Каспбрэка, які страждали від астми сильніше будь-яких інших легких у всьому Деррі. Він кинувся вперед, перестрибуючи через щупальця, не бачачи їх, зламана рука в мокрій гіпсовій пов'язці билася йому в груди, гойдаючись на перев'язі. Здорову руку він засунув у кишеню і дістав інгалятор.
  
  (кислота ось який смак у його ліки як у кислоти кислота соляна кислота)
  
  Він натрапив на спину Білла Денбро і відштовхнув його вбік. Почувся плескіт, наче долонею шльопнули про воду, потім тихе голодне нявкання, що Едді не стільки почув вухами, як відчув розумом. Він підняв інгалятор
  
  (це кислота кислота якщо я хочу, щоб це була кислота тому пали воно пали воно пали)
  
  – ЦЕ СОЛЯНА КИСЛОТА, ТВАРЮКА! – прокричав Едді і натиснув на клапан. Одночасно вдарив очей ногою. Ступня глибоко увійшла в желе, пробивши рогівку. Ногу обдало гарячою рідиною. Він витягнув ступню назад, тільки смутно віддаючи собі звіт в тому, що позбувся черевика. – ПІШОВ НА ХРІН! КАНАЙ ЗВІДСИ, СЕМ! ПРОВАЛЮЙ, ХОСЕ! ЩО Б ДУХУ ТВОГО ТУТ НЕ БУЛО! ПІШОВ НА ХРІН!
  
  Він відчув, як щупальці торкнулися його, але дуже нерішуче. Знову натиснув на клапан інгалятора, обливши Око струменем ліки від астми, і відчув/почув нявкання... тепер жалібно-здивоване.
  
  – Врежьте Воно! – бушував Едді. – Це всього лише гребаной Очей! Врежьте від душі! Чуєте мене! Врежь Воно, Білл! Вибийте все лайно з цієї тварюки! Господи Ісусе, чого ви, нах, боїтеся? Я мажу Воно по стінці, А У МЕНЕ ЗЛАМАНА РУКА.
  
  Білл відчув, як до нього повертаються сили. Він висмикнув з Ока руку, з якої капала якась гидота, і тут же знову вдарив по ньому. Стиснутим кулаком. Миттю пізніше поруч з ним виявився Бен. Врізався в Око, буркнув від подиву і відрази, почав обсипати його тремтячу желатинову поверхню градом ударів.
  
  – Відпусти її! – кричав він. – Ти мене чуєш? Відпусти її! І вали звідси! Вали звідси!
  
  – Всього лише Око! Лише гребаной Очей! – люто кричав Едді. Він знову натиснув на клапан інгалятора і відчув, що Воно відступає. Щупальця, які стосувалися його, відвалилися. – Річі! Річі! Врежь йому! Це всього лише Око!
  
  Річі поплентався вперед, не вірячи, що він це робить, наближається до самого страшного, самому жахливого монстра в світі. Але наближався.
  
  Вдарив тільки раз, слабенько, і зіткнення його кулака з Оком – товстим, мокрим і якимось хрящуватим – призвело до того, що вміст шлунка фонтаном вихлюпнулося назовні. «Ер-р-р» – послідував звук, і усвідомлення того, що він у прямому сенсі блеванул на Око, призвело до повторної реакції шлунка. Річі завдав лише один удар, але, раз вже він створив цього конкретного монстра, ймовірно, більше і не вимагалося. Щупальця їх більше не стосувалися. Вони чули, що Воно відступає... а потім тишу порушило тільки свистяче дихання Едді і тихий плач Беверлі, яка одну руку притискала до кровоточащему вуха.
  
  Білл запалив одну з трьох сірників, і вони побачили свої ошелешені, приголомшені обличчя. Ліву руку Білла покривала густа слиз, яка виглядала сумішшю наполовину застиглого яєчного білка і соплів. Кров тоненьким струмочком повільно стікала по шиї Беверлі. А на щоці Бена з'явилася нова подряпина. Річі повільно підштовхнув окуляри на переніссі.
  
  – Ми всі по-орядке? – хрипко запитав Білл.
  
  – А ти, Білл? – поцікавився Річі.
  
  – Д-да. – Він повернувся до Едді і міцно притиснув до себе худенького хлопчика. – Ти з-врятував мені жи-життя, чол.
  
  – Вона зжерла твій черевик. – З губ Беверлі зірвався дикий сміх. – Це ж жахливо.
  
  – Я куплю тобі нові кеди. – Річі в темряві стукнув Едді по спині. – Як ти це зробив, Едді?
  
  – Вистрілив у нього з інгалятора. Прикинувся, що це кислота. Такий смак у роті, якщо у мене видається поганий день. Спрацював відмінно.
  
  – «Я мажу Воно по стінці, А У МЕНЕ ЗЛАМАНА РУКА». – Річі зареготав, як божевільний. – Не кволо, Ерс. Якщо на те пішло, класний прикол, ось що я тобі скажу.
  
  – Я терпіти не можу, коли ти називаєш мене Ерс.
  
  – Я знаю. – Річі міцно його обняв. – Але хтось повинен загартовувати тебе, Ерс. Коли твоє безтурботне дитинство закінчиться і ти виростеш, тобі доведеться на власному досвіді переконатися, що життя не завжди така легка, малюк!
  
  Тут вже Едді буквально заверещав від сміху.
  
  – Цей твій гівняний Голос, Річі, який мені тільки доводилося чути.
  
  – Тримай інгалятор напоготові, – запропонувала Беверлі. – Він ще може нам знадобитися.
  
  – Ви ніде не бачили Воно? – запитав Майк. – Коли запалювали сірника?
  
  – Воно у-у-пішло, – відповів Білл і тут же похмуро додав: – Але ми все ближче до Воно. До того мо-есту, де Воно про-про-живе. І я ду-думаю, на е-цього разу Воно про-від нас до-залишилося.
  
  – Генрі все йде за нами, – тихо просипел Стен. – Я його чую.
  
  – Тоді пішли, – запропонував Бен.
  
  Вони так і зробили. Тунель, як і раніше йшов вниз, і запах – та ж неприємна звірина сморід – посилювався. Іноді вони чули Генрі, але його крики долинали здалеку і не особливо їх хвилювали. Всі вони почували – аналогічно відчуттями відстороненості і роз'єднання з реальністю, що зазнали в будинку на Нейболт-стріт, – що перетнули кордон цього світу і ступили в якусь дивну порожнечу. Білл розумів (хоча тоді й не зумів би висловити словами свої враження), що вони наближаються до чорного і опустошенному серцю Деррі.
  
  Майку здавалося, що він буквально чує биття цього хворого, аритмічний серця. Беверлі відчула, що якась зла сила оточує її, стискається навколо неї, прагне відірвати від інших, залишити в самоті. Занервувавши, вона розкинула руки, схопилася за руки Білла і Бена. І в неї склалося відчуття, що їй довелося тягнутися занадто далеко, тому вона схвильовано вигукнула: «Візьміться за руки! Схоже, нас відтягає один від одного!»
  
  Стен першим зрозумів, що знову бачить. У повітрі виникло слабке, незрозуміле світіння. Спочатку він розрізняв тільки руки – одна стискала руку Бена, друга – Майка. Потім розгледів гудзики на заляпаний брудом сорочці Майка і кільце капітана Миднайта – дешевий подарунок з коробки пластівців, – яке Едді любив носити на мізинці.
  
  – Ви теж бачите? – запитав Стен і зупинився. Зупинилися та інші. Білл озирнувся, тільки тепер зрозумівши, що навколо не повна темрява, світла не так щоб багато, але він є, а тунель, на диво, сильно розширився, і вони перебували в приміщенні з арочним стелею, яке розмірами не поступається тунелю Самнера 148 в Бостоні. «Перевершує», – поправився він, коли озирнувся зі все зростаючим благоговійним трепетом.
  
  Вони підняли голови, щоб розгледіти стеля, який перебував у п'ятдесяти, а то й більше, футах над ними і підтримувався виступаючими кам'яними ребрами. Між ними висіли полотнища брудної павутини. Підлогу вимостили каменем, але його вкривав шар бруду, що відгомони їх кроків не змінилися. Від закругляющихся до стелі стін їх відділяли футів п'ятдесят із кожної сторони.
  
  – Будівельники, здається, сказилися, отгрохав таке. – Річі нервово розсміявся.
  
  – Виглядає як кафедральний собор, – видихнула Беверлі.
  
  – Звідки йде світло? – поцікавився Бен.
  
  – Су-удя по‐всьому, п-прямо з з-стін, – відповів Білл.
  
  – Мені це не подобається, – заявив Стен.
  
  – По-ошли. Ге-енри ди-ышит на-ам в з-спину...
  
  Гучний, різкий крик розірвав сутінок, потім пролунали шелестять, важкі удари крил. З темряви з'явився темний силует, один очей горів, другий нагадував потушенную лампу.
  
  – Птах! – закричав Стен. – Дивіться, птиця!
  
  Воно пикировало на них, як справдешній штурмовик, лускатий помаранчевий дзьоб відкривався і закривався, показуючи рожеве нутро рота, ніжне, як атласна подушка в труні.
  
  Націлилося Воно прямо на Едді.
  
  Дзьоб ткнувся в плече, і Едді відчув, як біль розтікається по м'язам, ніби кислота. Кров потекла на груди. Едді скрикнув, коли йому в обличчя вдарив потік згубного тунельного повітря, розігнаного крилами Воно. Птах розвернулася і полетіла назад, очей злобно блищав, обертаючись в очниці, блиск цей пропадав лише на миті, коли око закривала тонка мембрана століття. Кігті Воно шукали Едді, який, закричавши, пригнувся. І кігті розпороли сорочку, розсікли матерію, намалювавши на спині Едді неглибокі червоні лінії вздовж лопаток. Едді, кричачи, намагався відповзти вбік, коли птах кинулася в чергову атаку.
  
  Майк рвонувся вперед, сунувши руку в кишеню, витягнув складаний ножик з одним лезом, відкрив його. І коли птах знову спробувала підхопити Едді, вдарив ножем по лапі. Ножик увійшов глибоко. Бризнула кров. Пташка відлетіла, а потім знову атакувала, складаючи крила, перетворюючись в кулю. Майк в останній момент відскочив убік, тицьнув ножиком. Промахнувся, і лапа птиці з такою силою вдарила йому по зап'ястка, що рука оніміла (потім синяк простягнувся до ліктя). Складаний ножик відлетів у темряву.
  
  Птах поверталася, переможно вигукуючи, і Майк накрив своїм тілом Едді, в очікуванні найгіршого.
  
  Стен зробив крок до того місця, де лежали хлопчики. Встав над ними, маленький і акуратний, незважаючи на брудні руки, штани, сорочку, і раптово якось дивно витягнув руки вперед, долоні вгору, пальці вниз. Птах видала черговий крик і спікірувала на Стена, розминувшись з ним на якісь дюйми. Вітром волосся Стена підняло, після прольоту птиці вони повернулися на колишнє місце. Стен розвернувся на сто вісімдесят градусів, щоб особою зустріти наступну атаку.
  
  – Я вірю в червоних танагр, хоча ніколи ні одного не бачив, – чітко вимовив він. Птах закричала і заклала віраж, йдучи в бік, немов він в неї вистрілив. – Те ж саме я можу сказати про грифах, про мулистих жайворонка з Нової Гвінеї, про бразильських фламінго. – Птах закричала знову, описала коло широкої і раптом полетіла в тунель, з пронизливим клекотом. – Я вірю в золотистого лисого орла! – крикнув услід Стен. – Думаю, я навіть вірю, що десь може бути птах фенікс! Але у тебе я не вірю, так що пішла звідси до чортової бабусі! Забирайся! Скатертиною доріжка, Джек!
  
  Він замовк, і тиша всіх просто оглушила.
  
  Білл, Бен і Беверлі підійшли до Майку і Едді. Допомогли Едді піднятися, Білл оглянув рани.
  
  – Ца-арапины не-еглубокие. Але, на-аверное, че-ертовски бо-ольно.
  
  – Вона порвала мені сорочку, Великий Білл. – Щоки Едді блищали від сліз, і в диханні знову чувся свист. Рев варвара зник; насилу вірилося, що він взагалі мав місце бути. – І що я скажу мамі?
  
  Білл посміхнувся.
  
  – По-очему б не на-ачать по‐олноваться про-про е-це, ко-коли ми ви-ыберемся звідси? П-прысни ле-екарство, Е-Едді.
  
  Едді пирснув, глибоко вдихнув, потім чхнув.
  
  – Це було круто, чол, – похвалив Річі Стена. – Дуже круто.
  
  Стена трясло.
  
  – Такої птиці ні, нічого більше. Ніколи не було і ніколи не буде.
  
  – Ми йдемо! – десь позаду проволав Генрі. Голосом абсолютно схибленого людини. Дико зареготав і заверещав. Він нагадував щось таке, що вилізло через щілину в даху пекла. – Я і Рыгало. Ми йдемо і доберемося до вас, гребаные сосунки! Вам не втекти!
  
  – У-забирайся про-звідси, Ге-енри! – прокричав у відповідь Білл. – По-ока ще є у‐у-час!
  
  Генрі відповів злісним нескладним криком, почувся шум кроків, і саме в ту мить Білл усвідомив призначення Генрі: він був справжнім, смертним, вони не могли зупинити його інгалятором або пташиним атласом. Генрі магія допомогти не могла. Він був надто дурний.
  
  – По-ошли. Ми до-олжны де-ержаться в‐попереду не-е-його.
  
  Вони пішли, взявшись за руки, порвана сорочка Едді плескала за спиною. Світ робився яскравіше, тунель – більше. Вони як і раніше просувалися вниз по похилому підлозі, а стеля пішов так високо, що вони його вже ледь розрізняли. Їм здавалося, що вони йдуть не по тунелю, а по гігантської підземної площі, наближаючись до якогось циклопическому замку. Стіни палали зеленувато-жовтим вогнем. Запах посилювався, і вони відчували вібрацію, можливо, справжню, а можливо, існуючу лише в їхній уяві. Вібрацію мірну і ритмічну.
  
  Більше всього схожий на серцебиття.
  
  – Тунель закінчується! – закричала Беверлі. – Подивіться! Там глуха стіна!
  
  Але підходячи ближче – мурахи на цій величезній площі, вимощеною величезними плитами, кожна з яких розміром перевищувала Бессі-парк, – вони побачили, що стіна не зовсім глуха. В неї вмонтували одну дверцята. І нехай стіна піднімалася на сотні футів, дверцята ця була дуже маленькою. Не більше трьох футів у висоту, з тих, що можна побачити в книзі казок, виготовлена з товстих дубових дощок, зчеплених разом хрестоподібними смужками заліза. Вони всі разом зрозуміли, що дверцята ця призначена для дітей.
  
  В голові Бена раптом зазвучав голос бібліотекарки, читає малятам: «Хто йде по моєму мосту?» І він бачив малюків, зовсім крихт, наклоняющихся вперед, із застиглими і серйозними обличчями, а в їх поглядах стояв вічний питання будь-якої казки: обведуть монстра навколо пальця... чи Воно наб'є черево?
  
  Дверцята прикрашав якийсь знак, біля її підніжжя лежала купа кісток. Маленьких кісток. Один тільки Бог відав, скількох дітей.
  
  Вони підійшли до обиталищу Воно.
  
  І знак на дверях: що він означав?
  
  
  
  
  Білл вирішив, що це паперовий кораблик.
  
  Стен побачив птаха, що злітає у небо – можливо, фенікса.
  
  Майк – обличчя під капюшоном, і, напевно, якщо б капюшон зрушився, воно належало б полоумному Бучу Бауэрсу.
  
  Річі побачив два очкастых очі.
  
  Беверлі – кисть, що стискається в кулак.
  
  Едді повірив, що перед ним особа прокаженого. Провалені очі, оскаленный рот – хвороба, впечатанная в обличчя.
  
  Бен Хэнском побачив купу бинтів, від якої начебто йшов запах давніх прянощів.
  
  Пізніше, в самоті (крики Рыгало все ще звучали у вухах) діставшись до цієї дверцята, Генрі Бауерс побачить на ній місяць, повну, круглу... і чорну.
  
  – Я боюся, Білл. – У Бена тремтів голос. – Без цього ніяк не можна?
  
  Білл доторкнувся до кісток миском, а потім розчавив в пил, наступивши ногою. Він теж боявся... але слід було пам'ятати про Джорджа. Воно відірвало Джорджу руку. Кісточки від руки лежали в цій купі? Так, зрозуміло, лежали.
  
  Вони робили це заради тих, кому ці кістки належали, Джорджа та інших... тих, кого притягли сюди, тих, кого ще тільки могли притягти тих, кого залишили розкладатися в інших місцях.
  
  – Не можна.
  
  – А якщо вона замкнена? – пискнула Беверлі.
  
  – О-вона не за-аперта, – відповів Білл, а потім поділився істиною, яку знало його серце: – Та-акі мо-еста ні-ніколи не за-апираются.
  
  Він підніс праву руку зі зведеними разом пальцями до дверцят і штовхнув. Вона відчинилися, обдавши всіх потоком жовтувато-зеленого світла. Тут же в ніс вдарив запах зоопарку, неймовірно сильний, неймовірно насичений.
  
  Один за іншим вони пролізли в казкову дверцята й опинились у лігві Воно. Білл...
  
  
  
  7
  
  У тунелях – 4:59
  
  ...зупинився так різко, що інші натрапили на нього і один на одного, зовсім як товарні вагони при екстреному гальмуванні.
  
  – Що таке? – запитав Бен.
  
  – Воно п-приходило сю-юда. Р-Р-Око. Ви-про-омните?
  
  – Я пам'ятаю, – відповів Річі. – Едді зупинив його інгалятором. Прикинувшись, що це кислота. Ще сказав щось таке. Класний був прикол, тільки я не пам'ятаю, який саме.
  
  – Е-це не ва-ажно. Ми не побачимо нічого такого, що бачили ра-аньше. – Білл запалив сірник і оглянув інших. Їх особи в полум'я сірника виглядали світяться зсередини, світяться і загадковими. А ще – дуже молодими. – Ка-ак ви?
  
  – Ми в порядку, Великий Білл, – відповів Едді, але його обличчя перекосилося від болю. Шина, накладена Біллом, розвалювалася. – А ти?
  
  – Але-ормально, – відповів Білл і загасив сірник до того, як його особа могла сказати їм протилежне.
  
  – Як це сталося? – запитала Беверлі, в темряві торкнувшись його руки. – Білл, яким чином вона могла...
  
  – По-тому що я-згадав-азвание міста. Про-вона п-приїхала за м-мною. Навіть ко-коли я називав місто, год-що-то‐всередині т-вимагало, ч-щоб я за-аткнулся. Я не послухався. – Він безпорадно похитав головою. – Але навіть якщо вона приїхала в Де-е-ерри, я не по-онимаю, ка-ак вона опала сю-юда. Якщо її п-притягнув сю-юда не Ге-е-е-нрі, то коли хто?
  
  – Воно, – відповів Бен. – Ми знаємо, Воно не завжди виглядає страховиськом. Воно могло прийти до неї і сказати, що ти в небезпеці. Притягти її сюди, щоб... нейтралізувати тебе, чи що. Позбавити нас стрижня. Тому що ти їм був завжди, Великий Білл. Стрижнем, на якому все трималося.
  
  – Те? – задумливо, майже здивовано промовила Беверлі.
  
  – К-хто? – Білл запалив нову сірник.
  
  Вона подивилася на нього з відчайдушною щирістю.
  
  – Те. Мій чоловік. Він теж знав. У всякому разі, думаю, я сказала йому назва міста, точно так само, як ти сказав Одрі. Я не знаю, чи запам'ятав він чи ні. Тоді він сильно на мене сердився.
  
  – Господи, що у нас таке? Мильна опера, в якій всі рано чи пізно з'являються? – запитав Річі.
  
  – Не мильна опера. – Білл говорив так, наче його нудило. – Шоу. Як цирк. Бев виїхала з міста і вийшла заміж за Генрі Бауэрса. І коли вона пішла від нього, він, само собою, приїхав сюди. Зовсім як справжній Генрі.
  
  – Ні, я вийшла заміж за Генрі, – заперечила Бев. – Я вийшла за свого батька.
  
  – Якщо він бив тебе, яка різниця? – спитав Едді.
  
  – По-одойдите до м-мені, – попросив Білл. – Б-ближче.
  
  Вони підійшли. Білл намацав з одного боку руку Річі, з іншого – здорову руку Едді. Скоро вони утворили коло, як і в минулий раз, коли їх було більше. Хтось обійняв Едді за плечі. Він добре пам'ятав ці відчуття, теплі і заспокійливі.
  
  Білл відчув ту ж силу, яку пам'ятав з минулого разу, але в розпачі зрозумів, що багато дійсно змінилося. Сила стала зовсім слабенькою – вона ледь мерехтіла, як вогник свічки у спертому, позбавленому кисню в повітрі. І темрява начебто згустилася, переможно насунулася на них. І до нього долітав запах Воно. «З цього тунелю, – думав він, – не так вже й далеко, знаходиться дверцята з особливим знаком. І що за цією дверцятами? Це єдине, чого я не можу згадати. Я пам'ятаю, як напряг пальці. Тому що вони дуже вже сильно тряслися, і я пам'ятаю, як відчинив дверцята. Я навіть пам'ятаю потік хлинули з неї світла, який здавався живим, немов світло це був, а флуоресцентні змії. Я пам'ятаю запах, як у мавпятнику великого зоопарку, а може, й гірше. А потім... нічого».
  
  – К-хто-небудь і-з ва-ас по-омнит, як насправді ви-ыглядело Воно?
  
  – Ні, – відповів Едді.
  
  – Я думаю... – почав Річі, а потім Білл буквально побачив, як у темряві він похитав головою. – Ні.
  
  – Ні, – сказала Беверлі.
  
  – Н-да. – Голос Бена. – Це єдине, чого я досі не можу згадати. Як виглядало Воно... або як ми перемогли Воно.
  
  – Чудь, – відповіла Беверлі. – Так ти переміг Воно. Тільки я не пам'ятаю, що це означає.
  
  – Тримайтеся за ме-еня, – сказав Білл, – а я буду триматися за вас.
  
  – Білл, – голос Бена звучав дуже спокійно, – що йде.
  
  Білл прислухався. Почув шаркающие кроки, що наближаються до них з темряви... і злякався.
  
  – О-О-Одра? – покликав він... вже знаючи, що це не вона.
  
  Той, хто шаркал ногами на кожному кроці, наближався.
  
  Білл запалив сірник.
  
  8
  
  Деррі – 5:00
  
  Перша неприємність трапилася в той день пізньої весни 1985 року за дві хвилини до сходу сонця. Щоб належним чином оцінити масштаб цієї неприємності, слід знати два факти, відомі, зрозуміло, Майку Хэнлону (який в цей час лежав без свідомості в окремій палаті Міської лікарні Деррі), і обидва стосувалися Баптистської церкви Благодаті, яка стояла на розі Уитчем - і Джексон-стріт з 1897 року. Вінчав церкву витончений білий шпиль, найвищий з шпилів всіх протестантських церков Нової Англії. Всі чотири сторони підстави шпиля прикрашали циферблати, самі годинник виготовили в Швейцарії, звідки їх привезли в 1898 році. Єдині схожі на ці години можна побачити в ратуші Хейвен-Віллідж, містечку, розташованому в сорока милях від Деррі.
  
  Годинник місту подарував Стівен Боуї, лісовий барон, який жив на Західному Бродвеї. Обійшлися вони йому в сімнадцять тисяч доларів. Боуї міг дозволити собі такі витрати. Побожний чоловік, церковний староста протягом сорока років (кілька з них він паралельно очолював «Легіон білої благопристойності»), девід Боуї також славився своїми благочестивими проповідями в День матері, який він завжди шанобливо називав Неділю матері.
  
  З дня встановлення до 31 травня 1985 року ці години чесно відбивали кожен годину і кожні півгодини – за одним винятком поважних. В той день, коли вибухнув Металургійний завод Китчнера, годинник не пробили опівдні. Жителі міста вважали, що преподобний Джоллин заглушив годинник, щоб таким чином показати, що церква сумує про загиблих дітей, і Джоллин нікого в цьому не разубеждал, хоча до годинників не підходив. Вони просто не пробили опівдні.
  
  Не пробили вони і в п'ять ранку 31 травня 1985 року.
  
  В цей самий момент усі старожили Деррі відкрили очі і сіли, потривожені, як їм здавалося, без всякої на те причини. Приймалися ліки, вставлялися щелепи, закуривались сигари і сигарети.
  
  Старі заступали на вахту.
  
  Був серед них і Норберт Кін, якому давно перевалило за дев'яносто. Він прошлепал до вікна і подивився на темне небо. Вечірній прогноз обіцяв ясне сонечко, але кістки говорили йому, що буде дощ, і сильний. Він відчув переляк, глибоко всередині; відчув загрозу, немов проник в організм отрута невблаганно прокладав дорогу до серця. Чомусь подумав про той день, коли банда Бредлі безтурботно приїхала в Деррі, під приціли сімдесяти п'яти пістолетів і гвинтівок. Після такого в душі людини запанував спокій, він переживає почуття глибокого задоволення, тому що все... все зроблено правильно. Кін не міг висловитися точно, навіть якщо говорив сам з собою. Після такого у людини виникало відчуття, що він може жити вічно, і Норберт Кін, якщо на те пішло, прожив мало не цілу вічність. 24 червня йому виповнювалося дев'яносто шість років, і він кожен день отшагивал три милі. Але в той момент його охопив страх.
  
  – Ці діти. – Він дивився у вікно, не віддаючи собі звіту в тому, що говорить вголос. – При чому тут ці бісові діти? Що вони утнули на цей раз?
  
  Девяностодевятилетний Егберт Тарэгуд, який перебував у «Срібному доларі», коли Клод Еру налаштував свій сокиру і зіграв на ньому «Марш мерців» для чотирьох чоловік, прокинувся в той же самий мить, сів і видав хрипкий крик, якого ніхто не почув. Йому снився Клод, тільки Клод прийшов по його душу, і сокира опустився вниз, і після цього Тарэгуд побачив власну кисть, дергающуюся і стискає пальці на барній стійці.
  
  «Щось не так, – подумав він, нехай вже мало чого розумів, переляканий і тремтячий в кальсонах з плямами сечі. – Щось дуже не так».
  
  Дейв Гарденер, який витягнув понівечене тіло Джорджа Денбро з водостоку і чий син знайшов першу жертву нового циклу минулого літа, відкрив очі рівно в п'ять і подумав, навіть не подивившись на годинник, які стояли на комоді: «На церкві Благодаті годинник не пробили п'ять... Що не так?» Переляк наростав, а причину він визначити не міг. З роками справи у Дейва йшли в гору. У 1965 році він купив «Корабель взуття». Потім другий «Корабель взуття» з'явився в торговому центрі Деррі, третій – в Бангор. І раптово загроза нависла над всім, заради чого він поклав життя. «Яка загроза? – запитував він себе, дивлячись на сплячу дружину. – Яка загроза? Що ти так засмикалася? Тільки тому, що не пробив годинник?» Але відповіді знайти не міг.
  
  Підвівся, підійшов до вікна, підтягнувши піжамні штани. Небо затягували надвинувшиеся з заходу хмари, і тривога Дейва тільки зросла. Вперше за дуже довгий час він подумав про крики, які двадцять сім років тому покликали його на ганок, звідки він і побачив маленьку фігурку в жовтому дощовику, дитини, якого начебто потоком утаскивало у водостік. Дейв дивився на насуваються хмари і думав: «Ми в небезпеці. Ми всі. Весь Деррі».
  
  Шеф Ендрю Рейдмахер, який дійсно вірив, що намагається з усіх сил, щоб обірвати нову низку вбивств дітей, що захлеснула Деррі, стояв на ґанку свого будинку, заклавши великі пальці за ремінь «Сем Браун», дивився на хмари і відчував те ж занепокоєння. Відчував: щось має статися. По-перше, піде дощ як з відра. Але цим не закінчиться. Він здригнувся... і поки стояв, вдихаючи запах бекону, який смажила його дружина, долетавший крізь сітчасту двері, перші великі краплі дощу впали на бетонну доріжку перед його доглянутим будинком на Рейнольдс-стріт, а на горизонті за Бессі-парк пророкотав грім.
  
  По тілу Рейдмахера знову пробігла дрож.
  
  
  
  9
  
  Джордж – 5:01
  
  Білл підняв палаючу сірник... і з її губ зірвався протяжний, відчайдушний крик.
  
  З глибин тунелю, похитуючись, до нього прямував Джордж, одягнений у той же жовтий, забруднений кров'ю дощовик. Один рукав бовтався, порожній, непотрібний. На білому як крейда лиці виблискували сріблом очі. Їх погляд не відривався від очей Білла.
  
  – Мій кораблик! – Джордж підніс голос. – Я не можу знайти його, Білл. Скрізь шукав і не можу знайти, і тепер я мертвий, і це твоя провина твоя вина ТВОЯ ВИНА...
  
  – Дж-Дж-Джорджі! – вигукнув Білл. Відчував, як у нього зриває дах.
  
  Джордж, похитуючись і спотикаючись, все наближався і тепер простягнув до Біллу залишилася руку, білу руку, кисть якої нагадувала пташину лапу, з брудними нігтями і скорченими пальцями.
  
  – Твоя провина, – прошепотів Джордж і усміхнувся. Білл побачив не зуби – ікла. Вони повільно зсувалися і розсувалися, як зуби у ведмежому капкані. – Ти відправив мене на вулицю, і все це... твоя... вина.
  
  – Не-е-е-ет, Дж-Дж-Джорджі! – закричав Білл. – Я не-е-е-е з-з-знав...
  
  – Я вб'ю тебе! – гаркнув Джордж, і з іклатого рота вирвалися якісь собачі звуки: скиглення, тявканье, гавкіт. Повинно бути, сміх. До ніздрів Білла тепер долітав запах Джорджа, і пахло від Джорджа гниллю. Від нього йшов підвальний запах, мерзенний запах, запах самого страшного монстра, що зачаївся в кутку, желтоглазого, дожидающегося зручного моменту, щоб розпороти живіт якомусь маленькому хлопчикові. Зуби Джорджа клацнули. Немов більярдні кулі вдарилися один об одного. Жовтий гній почав сочитися з очей, потік по щоках... і сірник згас.
  
  Білл відчув, що його друзі зникли, зрозуміло, вони зникли, залишили його одного. Вони відокремили його від себе, як колись батьки, тому що Джордж говорив правду: вина лежала на ньому. І скоро він відчує, як єдина рука хапає його за шию, скоро відчує, як ікла рвуть тіло, і це буде правильно. Він послав Джорджа на смерть і все доросле життя писав про жахіття цієї зради так, обряжал цей жах в різні наряди, точно так само, як Вона одягала різні маски, перш ніж постати перед ними, але монстр під усім цим камуфляжем залишався одним і тим же – Джордж, выбегающий під слабшає дощ з паперовим корабликом, борти якого просочені парафіном. І тепер настав час спокути.
  
  – Ти заслуговуєш смерті за те, що вбив мене, – прошепотів Джорджі. Він знаходився вже поруч. Білл закрив очі.
  
  Але тут жовтий світло осяяло тунель, і Білл знову відкрив очі. Річі тримав сірник у піднятій руці.
  
  – Борися з Воно, Білл! – крикнув Річі. – Заради бога, борись зі Воно!
  
  «Що вони тут роблять?» – Білл здивовано оглянув їх. Вони не втекли. Як таке могло статися? Як вони могли залишитися, дізнавшись, що він так підло вбив власного брата?
  
  – Борись зі Воно! – кричала Беверлі. – Білл, борись! Тільки ти можеш це зробити! Будь ласка...
  
  Якісь п'ять футів відокремлювали його від Джорджа. Раптово той висолопив язика. Його покривали якісь білі нарости. Білл знову закричав.
  
  – Убий Воно, Білл! – криком вимагав Едді. – Це не твій брат! Убий, поки Воно ще маленьке! Убий Воно ЗАРАЗ!
  
  Джордж подивився на Едді, на мить зосередив на ньому погляд срібно-сірих очей, і Едді, відлетівши назад, спиною вдарився в стіну, ніби його відштовхнули. Білл стояв, зачарований, спостерігаючи, як його брат підходить до нього, його брат Джордж, після стількох років, Джордж тоді і Джордж тепер, і він чув поскрипування жовтого дощовика Джорджа, у міру того як Джордж скорочував разделявшее їх відстань, чув дзвін пряжок на галошах, відчував запах, схожий на запах мокрого листя, немов під дощовиком тіло Джорджа зліпили з цих самих листя, немов в калошах Джорджа перебували листя-ноги, так, людина-лист, ось хто йшов до нього, Джордж, фантом з роздутим обличчям і тілом, зліпленими з опалого листя, тих самих, які інший раз забивають водостоки після сильного дощу.
  
  Звідкись здалеку до нього долинув вереск Беверлі.
  
  (через сутінок)
  
  – Білл, будь ласка, Біл...
  
  (стовп біліє)
  
  – Ми разом пошукаємо мій кораблик, – говорив Джордж. Густий жовтий гній – пародія на сльози – стікав по його щоках. Він простягнув руку до Біллу і схилив голову набік. Губи розтягнулися, оголюючи страшні ікла.
  
  (опівночі привид столбенеет опівночі ПРИВИД СТОЛБЕНЕЕТ)
  
  – Ми його знайдемо, – говорив Джордж, і Білл відчував подих Воно, нагадує сморід розчавленого тварини, лежачого на автостраді опівночі. І по мірі того, як рот розкривався Джорджа, Білл бачив маленьких створінь, які там повзали. – Тут, внизу, все як і раніше тихо, ми все літаємо тут, внизу, ми будемо літати, Білл. Ми будемо літати...
  
  Рука Джорджа, кольору риб'ячого черева, сомкнулась на шиї Білла.
  
  (ОПІВНОЧІ ПРИВИД СТОЛБЕНЕЕТ ВІН БАЧИТЬ ПРИВИДІВ МИ БАЧИМО ПРИМАР ВОНИ МИ ТИ БАЧИШ ПРИМАР)
  
  Перекошене обличчя Джорджа потягнулося до шиї Білла.
  
  – ...літаємо...
  
  – Через сутінок стовп біліє! – вигукнув Білл. Голос став низьким, зовсім не схожим на його власний, і Річі тут же згадав, що Білл заїкався, тільки коли говорив своїм голосом: якщо прикидався кимось іншим, не згадував ніколи.
  
  Псевдо-Джордж, сичачи, відсахнувся. Рука Вона піднялася до обличчя, немов захищаючи його.
  
  – Так! – істерично закричав Річі. – Ти врізав Воно, Білл! Добивай Воно! Добивай! Добивай!
  
  – Через сутінок стовп біліє, опівночі привид столбенеет! – пролунав Білл і рушив на псевдо-Джорджа. – Ти не привид! Джордж знає, що я не хотів його смерті! Мої батьки помилялись! Вони звинувачували в цьому мене і помилялися! Ти мене чуєш?
  
  Псевдо-Джордж різко повернувся, їжа, як щур. Воно почало розвалюватися під жовтим дощовиком. І дощовик вже стікав на підлогу жовтими краплями, поділявся на острівці жовтого. Втрачаючи форму Воно, ставав аморфним.
  
  – Через сутінок стовп біліє, сучий ти син! – кричав Білл Денбро. – Опівночі привид столбенеет! – Він стрибнув на Воно, його пальці вхопилися за жовтий дощовик, який вже не був дощовиком. Він ухопив якусь дивну теплу іриску, і вона розповзлася під його пальцями, як тільки вони стиснулися в кулак. Білл упав на коліна. Потім скрикнув Річі, з яким догоряє сірник обпекла пальці, і тунель знову поринув у темряву.
  
  Білл відчув, як щось наростає в грудях, щось гаряче і задушливе, що обпалює, як кропива. Він сів, обхопив руками коліна, підтягнув їх до підборіддя в надії вгамувати біль, хоча б послабити її, і вдячний темряві, радіючи з того, що інші не бачать його муки.
  
  Він почув звук, який зірвався з губ, – хрипкий схлип. За ним послідував другий, третій.
  
  – Джордж! – крикнув він. – Джордж, мені так шкода! Я ніколи не хотів, щоб з тобою з-сталося щось п-погане!
  
  Можливо, йому хотілося б сказати щось ще, але він не зміг. Тепер він ридав, лежачи на спині, закривши рукою очі, згадуючи кораблик, згадуючи, як дощ тарабанив по вікнах його спальні, згадуючи ліки і паперові серветки на столику біля ліжка, температурний жар в голові та тілі, згадуючи Джорджа, насамперед згадування Джорджа, Джорджа в його жовтому дощовику з каптуром.
  
  – Джордж, мені так шкода! – прокричав він крізь сльози. – Мені так шкода. Так шкода, будь ласка, мені так ЖА-А-АЛЬ...
  
  А потім вони всі скупчилися навколо нього, його друзі, і ніхто не запалив сірника, і хтось обійняв його, він не міг сказати, хто, можливо, Беверлі, чи, може, Бен, або Річі. Вони були з ним, і на цей короткий мить темрява була на благо.
  
  
  
  10
  
  Деррі – 5:30
  
  До половині шостого ранку вже сильно лило. Синоптики бангорских радіостанцій висловлювали легке здивування і поблажливо вибачалися перед людьми, які на підставі вчорашніх прогнозів запланували пікніки або прогулянки на свіжому повітрі. Невезуха, дорогі друзі, один з фортелів, які завжди несподівано видає погода в долині Пенобскот.
  
  Синоптик з УЗОНа, Джим Уітт, назвав виник грозовий фронт «дивно дисциплінованою» системою низького тиску. І висловився, мабуть, занадто м'яко. На досить невеликій території умови змінювалися разюче: хмари в Бангор, сильний дощ Хэмпдене, дрібний – в Хейвені, пристойний – в Ньюпорті. А в Деррі, розташованому в якихось тридцяти милях від центру Бангора, лило як з відра. На шосе 7 в деяких місцях рівень води досягав восьми дюймів, а неподалік від «Рулін фармс» забилася дренажна труба, і вода настільки піднялася, що автомобілі по шосе проїхати більше не могли. До шостої години дорожня поліція виставила на асфальті помаранчеві знаки «ОБ'ЇЗД» з обох сторін затопленого ділянки.
  
  Городяни, які стояли під навісом автобусної зупинки на Головній вулиці в очікуванні першого автобуса, щоб поїхати на роботу, дивилися через перила на Канал, в якому вода вже почала зловісний підйом. Про повінь мова, звичайно, не йшла. Вода знаходилася на чотири фути нижче позначки 1977 року, а в тому році і повені не було. А дощ лив і, схоже, не думав вщухати, а гуркіт грому прокочувалися під низькими хмарами. Вода бурхливими потоками бігла зі схилу пагорба Підйом-о-милю і ревла в водостоках і дренажних решітках.
  
  «Ніякого повені», – погоджувалися всі, але на кожному обличчі читалася тривога.
  
  В 5:45 спалахом лілового світла вибухнув трансформатор, встановлений біля покинутого гаража братів Трекерів, розкидавши шматки металу з критою дранкою даху. Один з металевих шматків перерубав провід високої напруги, який теж впав на дах, звиваючись, як змія, вистріливши потужним потоком іскор. Дах загорілася, незважаючи на зливу, і скоро палахкотів весь гараж. З даху провід високої напруги впав на зарослу бур'янами смужку землі, яка вела до майданчику за гаражем, де діти зазвичай грали в бейсбол. Перший дзвінок в пожежну команду вступив в цей день в 6:02, а вже через сім хвилин пожежники під'їхали до гаража Трекерів. Чи не першим зістрибнув на землю Кельвін Кларк, один з близнят, що вчилися в одному класі з Біллом, Беном, Беверлі і Річі. У третьому кроці від пожежної машини підошва його шкіряного чобота ступила на провід під напругою. Від потужного електричного розряду смерть настала миттєво. Язик вивалився з рота, а гумовий плащ почав диміти. І запахло від нього, як від палаючих на міському звалищі шин.
  
  В 6:05 жителі Меріт-стріт в Олд-Кейп відчули щось подібне підземного вибуху. Тарілки потрапляли з полиць, картини зі стін. В 6:06 всі унітази на Меріт-стріт раптово вибухнули гейзером лайна і стічних вод, немов якимось чином їх потік розвернувся в трубах і потік у протилежному напрямку, не в резервуари нового заводу з переробки стічних вод, спорудженого в Пустки, а з них. У деяких випадках лайно і вода летіли з такою силою, що вибивали шматки штукатурки на стелі. Жінку, яку звали Енн Стюарт, вбило стародавньої деталлю, яку винесло з унітазу зворотним потоком. Немов величезна куля, шестірня пробила спочатку матове скло душової кабіни, а потім шию жінки, яка мила волосся. Енн ледь не відірвало голову. Ця шестірня пережила вибух Металургійного заводу, а потім сімдесят п'ять років пролежала в каналізаційній системі Деррі. Інша жінка загинула в той самий момент, коли від зворотного потоку, розігнаного розширюється метаном, її унітаз вибухнув, наче бомба. Нещасну, яка саме сиділа на ньому, гортаючи останній номер каталогу «Банана репаблік», рознесло на шматки.
  
  В 6:19 блискавка вдарила в так званий Міст Поцілунків, перекинутий через Канал між Бессі-парк і середньою школою Деррі. Тріски злетіли в повітря, а потім спікірував в набрала швидкість води у Каналі, яка їх і понесла.
  
  Набирав сили вітер. В 6:30 прилад, який стояв у вестибюлі будівлі суду, показував, що його швидкість становить п'ятнадцять миль в годину. До 6:45 вона зросла до двадцяти чотирьох миль.
  
  В 6:46 Майк Хенлон прийшов до тями у палаті Міської лікарні Деррі. У свідомість він приходив повільно: довгий час думав, що бачить сон. Якщо і так, то сон йому снився дивний сон тривоги, як назвав його професор доктор Абельсон, психоаналітик, у якого він навчався в коледжі. Начебто причини для тривоги більше і не було, але Майк тим не менше хвилювався; звичайна кімната з білими стінами, здавалося, волала про загрозу.
  
  Але врешті-решт Майк усвідомив, що вже прийшов в себе. Зрозумів, що звичайна біла кімната – лікарняна палата. Пляшки висіли над його головою, одна – з прозорою рідиною, друга – з темно-червоною, наповнена донорською кров'ю. На полиці, прикріпленої до стіни, він побачив телевізор з темним екраном, почув мірний шум дощу, б'є у вікно.
  
  Майк спробував поворухнути ногами. Одна рухалася легко, але інша, права нога, не рухався зовсім. Нога ця практично втратила чутливість, і Майк зрозумів, що вона туго перебинтована.
  
  Мало-помалу події минулого вечора повернулися: він сів, щоб записати все в блокнот, і тут з'явився Генрі Бауерс. Привіт з минулого, веселенька жарт. Вони билися, і Генрі...
  
  «Генрі? Куди подівся Генрі? Вирушив на пошуки решти?»
  
  Майк потягнувся за кнопкою виклику. Вона висіла в головах, і він вже тримав її в руках, коли відчинилися двері. На порозі виник медбрат. Дві розстебнуті гудзики на куртці і скуйовджені чорне волосся надавали йому схожості з Беном Кейсі. На шиї висів медальйон святого Христофора. Навіть в нинішньому стані, міркуючи дуже і дуже туго, Майк відразу зрозумів, хто перед ним. В 1958 році в Деррі загинула шістнадцятирічна дівчина, Черіл Ламоника. Її вбило Воно. У неї був чотирнадцятирічний брат, Марко, і саме він стояв зараз на порозі його палати.
  
  – Марк? – прошепотів він. – Мені треба з тобою поговорити.
  
  – Ш-ш-ш. – Одну руку Марк тримав у кишені. – Ніяких розмов.
  
  Він пройшов в палату, а коли встав у ізножья ліжка, Майк побачив, які порожні очі у Марка Ламоники, і у нього засмоктало під ложечкою. Марк схилив голову, немов слухаючи далеку музику. Витяг руку з кишені.
  
  З затиснутим в ній шприцом.
  
  – Це допоможе тобі заснути. – Марк рушив в обхід ліжка.
  
  
  
  11
  
  Під містом – 6:49
  
  – Ш-ш-ш-ш! – раптово вигукнув Білл, хоча не чулося ні єдиного звуку, за винятком їх кроків.
  
  Річі запалив сірник. Стіни тунелю розійшлися, і всі п'ятеро здавалися такими маленькими порівняно з цієї величезної каверною під містом. Вони збилися в купку, і Беверлі випробувала відчуття déjà vu, дивлячись на гігантські кам'яні плити підлоги і звисає зі стелі павутиння. Воно знаходилося близько. Близько.
  
  – Що ти чуєш? – запитала вона Біла, намагаючись відразу дивитися на всі боки, поки не згасла сірник Річі, очікуючи новий сюрприз, выползающий або вилітає з темряви. Роган, хто завгодно? Інопланетянин з моторошного фільму з Сігурні Уівер? Величезна криса з помаранчевими очима і срібними зубами? Але ні, їх оточував тільки курний запах темряви, та звідкись здалеку доносився шум води, що біжить, ніби нагорі заповнювалися дренажні колектори.
  
  – Ч-що-не-е-е-добре. Майк...
  
  – Майк? – перепитав Едді. – Що з ним?
  
  – Я теж це відчуваю, – подав голос Бен. – Може... Білл, він помер?
  
  – Ні. – Затуманені очі Білла не висловлювали жодних емоцій. Вся тривога чулася в голосі відчувалася за напрягшемуся тілу. – Він... О-О-о-о-н... – Білл проковтнув слину. В горлі щось клацнуло. Очі широко розкрилися. – Ні... не-е-е-т!
  
  – Білл? – в тривозі вигукнула Беверлі. – Білл, що таке? Що?..
  
  – Х-х-х-хапайте мої ру-у-у-ки! – закричав Білл. – З-з-з-швидше!
  
  Річі кинув сірника. Взяв Білла за одну руку. Беверлі – за іншу. Вільною рукою почала хапати темряву, поки Едді не зловив її пальцями зламаної руки. Бен знайшов його здорову руку і замкнув коло, взявшись за іншу руку Річі.
  
  – Пішли йому нашу силу! – вигукнув Білл дивним, басовитим голосом. – Пішли йому нашу силу, ким би Ти не був, пішли йому нашу силу! Зараз! Зараз! Зараз!
  
  Беверлі відчула, як щось йде від них і мчить до Майку. Її голова хиталася з боку в бік, немов в екстазі, і свистяче дихання Едді змішувалося з наростаючим гуркотом води в дренажних колекторах.
  
  
  
  12
  
  – Зараз, – прошепотів Марко Ламоника. Зітхнув, зовсім як людина, відчуваючи наближення оргазму.
  
  Майк знову і знову натискав на кнопку виклику. Чув, як дзвенить дзвінок на сестринському посту в коридорі, але ніхто не приходив. Шостим почуттям він розумів, що медсестри сидять там, читає ранкову газету, п'ють каву, чують, але і не чують, чують, але не реагують і зреагують тільки після, коли все буде закінчено, бо так вже заведено в Деррі. Тут знають: дещо краще не чути і не бачити... поки все не закінчиться.
  
  Майк розтиснув пальці, і кнопка виклику випала з рук.
  
  Марко нахилився до нього, кінчик голки поблискував. Медальйон святого Христофора гіпнотично погойдувався з боку в бік, коли медбрат стягував простирадло.
  
  – Сюди, – прошепотів він. – У грудину. – І знову зітхнув.
  
  Майк раптово відчув, як у нього вливається сила, якась первісна сила, яка накачувала його тіло енергією, як електричний струм – акумулятор. Він застиг, пальці скорчилися немов у судомі, очі розкрилися. Він щось промимрив, і тут же параліч, що сковує тіло, відступив, немов вигнаний ляпасом важкою.
  
  Права рука Майка метнулася до столика біля ліжка. На ньому стояли пластиковий глечик з водою і важкий скляний стакан. Пальці зімкнулися на склянці. Ламоника відчув зміни в стані пацієнта; мрійливе самовдоволення зникло з погляду, на зміну йому прийшло насторожене здивування. Він трохи підвівся, а потім Майк підняв склянку і увігнав його в обличчя Марка.
  
  Той закричав і відсахнувся, впустив шприц, руки піднялися до розбитого особі; кров полилася по зап'ястях на білу куртку.
  
  Сила пішла так само несподівано, як і з'явилася. Майк втупився на осколки склянки на ліжку і його лікарняній піжамі, на власну закривавлену руку. Почув швидкий, легкий звук наближаються кроків, що долинає з коридору.
  
  «Тепер вони йдуть, – думав він. – Так, тепер йдуть. А хто з'явиться після того, як вони підуть? Хто з'явиться наступним?»
  
  І вони увірвалися в палату, медсестри, які спокійно сиділи, коли у них під вухом надривався дзвінок кнопки виклику. Майк закрив очі і почав молитися про те, щоб все закінчилося. Він молився про своїх друзів, які зараз десь під містом, молився, щоб з ними нічого не сталося, молився, щоб вони поклали цьому край.
  
  Майк точно не знав, Кому молиться... але все одно молився.
  
  
  
  13
  
  Під містом – 6:54
  
  – У-у‐все хо-о-гаразд, – сказав нарешті Білл.
  
  Бен не знав, як довго вони простояли в темряві, тримаючись за руки. І він відчув, як щось- щось з них, що із їхнього кола – пішло і повернулося. Але він поняття не мав, куди це щось- якщо воно й існувало – йшло і що там робив.
  
  – Ти впевнений, Великий Білл? – запитав Річі.
  
  – Д-д-да. – Білл відпустив руки Беверлі і Річі. – Але ми до-олжны закінчити це як мо-ожна б-ыстрее. По-ошли.
  
  Вони пішли, Річі і Білл періодично запалювали сірника. «У нас немає навіть пугача, – подумав Бен. – Але так і задумано, правда? Чудь. І що це означає? Яким ми побачили Воно? Що виявилося під останньою маскою? І навіть якщо ми не вбили Воно, то важко поранили. Як нам це вдалося?»
  
  Каверна, по якій вони йшли – Бен вже не міг називати її тунелем, – збільшувалася і збільшувалася в розмірах. Їх кроки віддавалися луною. Бен знав цей запах, нудотний запах зоопарку. Він звернув увагу, що сірники більше не потрібні – з'явився світло, якусь подобу світу: примарне світіння, інтенсивність якого наростає. В цьому каламутному світлі його друзі виглядали ходячими трупами.
  
  – Попереду стіна, Білл, – попередив Едді.
  
  – Я з-з-знаю.
  
  Бен відчув, як серце починає прискорювати хід. У роті з'явилася гіркота, розболілася голова. Він відчув себе повільним і переляканим. Він відчув себе товстим.
  
  – Дверцята, – прошепотіла Беверлі.
  
  Так, вони побачили дверцята. Колись, двадцять сім років тому, щоб увійти в неї, їм доводилося всього лише пригнутися. Тепер увійти вони могли тільки качиним кроком або на четвереньках. Вони виросли; і отримали остаточне доказ, якщо воно комусь потрібно.
  
  Ті точки на шиї і зап'ястях Бена, де зазвичай вимірюють пульс, горіли вогнем, кров в них прагнула пробити шкіру. Бен відчував, як тріпає крильми серце, погрожуючи аритмією. «Голубиний пульс», – майнула випадкова думка, і Бен облизнул губи.
  
  Яскраве зеленувато-жовтий світло вибивався з-під дверцят; він же виривався з вигадливою замкової щілини, такий густий світло, що його, здавалося, можна різати ножем.
  
  Побачили вони і знак на дверях, кожен – свій, і зовсім не той, що раніше. Беверлі – особа Тома. Білл – відрубану голову Одри з порожніми очима, які свердлили його обвинувачують поглядом. Едді – оскаленный череп, зручно влаштувався на двох схрещених кістках, символ отруйної речовини. Річі – бородату пику дегенеративного Підлоги Баньяна, з очима-щелочками вбивці. А Бен – Генрі Бауэрса.
  
  – Білл, нам вистачить сил? – запитав він. – Зможемо ми це зробити?
  
  – Я н-не з-з-знаю, – відповів Білл.
  
  – А якщо вона замкнена? – пискнула Беверлі. Особа Тома корчило їй пики.
  
  – О-вона не за-аперта, – відповів Білл. – Та-акі мо-еста ні-ніколи не за-апираются. – Він підніс праву руку зі зведеними разом пальцями до дверцят і штовхнув. Дверцята відчинилися, обдавши всіх потоком жовтувато-зеленого світла. Тут же в ніс вдарив запах зоопарку, запах минулого став справжнім, неймовірно живий, неймовірно сильний.
  
  «Коло, колесо», – раптом подумав Білл і оглянув інших. Потім опустився на коліна і поліз в дверцята. Його приклад наслідували Беверлі, Річі, Едді. Останнім – Бен, по шкірі у нього побігли мурашки від дотику до древньої бруду на підлозі. Він минув портал, а коли випрямлявся в цьому дивному світіння, яке вогняними зміями повзало по стінах, сочащимся водою, останній спогад зайняло належне місце, і Бена наче оглушило ментальним молотом.
  
  Він скрикнув, похитнувся, схопившись рукою за голову, і тут же прийшла просто думка: «не Дивно, що Стен покінчив з собою! Господи, краще б я вчинив так само!» Вираз остолбенелого жаху і усвідомлення, що їх чекає, він побачив на обличчях інших: останній ключ повернувся в останньому замку.
  
  Потім Беверлі пронизливо закричала, вчепившись у Білла, а Воно вже поспішало вниз по завіси з павутини, кошмарний Павук, який прибув на Землю з-за меж часу і простору, Павук, не вкладається в гарячкові уявлення про мешканців самих похмурих глибин пекла. «Ні, – холоднокровно подумав Білл, – це не Павук, зовсім ні, але це не той образ, який Вона витягла з наших разумов; ця форма найбільш близька – з того, що ми можемо сприйняти, – до
  
  (мертвим вогнів)
  
  істинного образу Воно».
  
  Зростання Воно становив футів п'ятнадцять, кольором Воно не відрізнялося від безмісячної ночі. Кожна з лап завтовшки не поступалася стегна культуриста. Очі виблискували злісними рубінами, вилазячи з очниць, заповнених сочащейся з них сріблястою рідиною. Зазубрені жвала відкривалися і закривалися, відкривалися і закривалися, кидаючи шматки піни. Застиглий від жаху, балансуючи на межі божевілля, Бен з олімпійським спокоєм зазначив, що піна ця жива; вона билася про смердючі плити кам'яної підлоги і починала повзти в щілини між ними, як найпростіші організми.
  
  «Але Воно являє собою і щось ще, є остаточна форма, яку я бачу дуже смутно, як можна бачити силует людини, яка ходить за екраном під час показу фільму, якась інша форма, але я не хочу її бачити, будь ласка, Господи, не дай мені її побачити...»
  
  Але ж це не мало значення, так? Вони бачили те, що бачили, і Бен якимось чином розумів, що Вона укладена в цю форму, форму Павука, їх загальним непроханим і невідомо звідки взявся зоровим сприйняттям. І в боротьбі саме з таким Воно вони збережуть життя чи знайдуть смерть.
  
  Істота верещало і нявчала, і Бен анітрохи не сумнівався в тому, що кожен звук, видаваний Воно, він чує двічі, спочатку в голові, а через частки секунди – вухами. «Телепатія, – думав він, – я читаю думки Воно». Тінь Воно, нагадує яйце, ковзала по стародавньої стіни лігва, де жило чудовисько. Тіло Воно покривали жорсткі волосся, і Бен бачив жало, досить довге, щоб насадити на нього людини. З жала капала прозора рідина, і Бен бачив, що вона теж жива; як і слина, отрута відповзав в щілини між плитами. Жало, так... але під ним гротескно випирало черево, майже волочилося по підлозі, коли Воно рушило, трохи змінивши напрям, взявши курс на їх лідера, Великого Білла.
  
  «Це ж яйцевая камера, – подумав Бен, і його розум, здавалося, заверещав від висновків, які з цього випливали. – Ким би не було Воно, яке ми не можемо побачити, ця форма принаймні символічно правильна: Воно – жіночої статі, і Вона вагітна... Воно і тоді була вагітна, і ніхто з нас цього не знав, за винятком Стена, ох, Господи Ісусе, ТАК, це Стен, Стен – не Майк, Стен зрозумів, Стен сказав нам... Тому-то ми і повинні були повернутися, що б не трапилося, тому що Воно – жіночої статі, тому що Вона вагітна чимось неймовірно жахливим... й час пологів наближається».
  
  Неймовірно, але Білл Денбро виступив вперед, щоб зустріти Воно.
  
  – Білл, ні! – скрикнула Беверлі.
  
  – Не по-о-о-одходите! – вигукнув Білл, не озираючись. А Річі вже біг до нього, вигукуючи його ім'я, і Бен виявив, що ноги несуть його до Білла. Він ніби відчував, як колишеться попереду фантомний живіт, і відчуття це йому подобалося. «Я повинен знову стати дитиною, – подумав він. – Тільки так і можна не зійти з розуму. Повинен знову стати дитиною... повинен з цим зжитися. Якимось чином».
  
  Він біг, вигукуючи ім'я Білла. Боковим зором бачив, що поряд біжить Едді, зламана рука теліпалася, кінець поясу від банного халата, яким Білл закріпив шину, плентався по підлозі. Едді вже вийняв інгалятор. Він виглядав як заморений голодом стрілок, що стискає в руці дивного вигляду пістолет.
  
  Бен почув, як Білл прокричав: «Ти у-у-вбила мого брата, р-р-р-клята СУКА!»
  
  Тут Воно нависло над Біллом, поховавши його в своїй тіні, лапи Воно заходилися молотити повітря. Бен почув нетерпляче нявкання, глянув у вічні, злі, червоні очі... і на мить побачив форму, приховану за чином павука; побачив вогні, побачив нескінченну, повзе, волохаті створіння, що складається зі світла, і тільки з нього, оранжевого світла, мертвого світу, який насміхався над життям.
  
  Ритуал почався вдруге.
  
  
  
  Глава 22
  
  Ритуал Чудь
  
  
  
  1
  
  У лігві Воно – 1958 р.
  
  Це Білл втримав їх на місці, коли величезний Павук спустився зі своєї павутини, піднявши смердючий вітер скуйовдив їм волосся. Стен закричав, як немовля, карі очі вилізли з орбіт, пальці дряпали щоки. Бен задкував, поки його товстий зад не вперся в стіну ліворуч від дверцят. Відчув, як сідниці холодним вогнем обпекло, і відступив від стіни, але вже як уві сні. Звичайно ж, нічого такого наяву статися не могло; це був найстрашніший у світі кошмарний сон. Він виявив, що не може підняти руки. До них немов прив'язали важезні гирі.
  
  Ця павутина так і притягувала погляд Річі. Тут і там, частково обгорнені павутинними пасмами, які рухалися, як живі, висіли наполовину з'їдені тіла. Річі подумав, що дізнався Едді Коркорэна, що висить під самою стелею, хоча Едді залишився без обох ніг і однієї руки.
  
  Беверлі і Майк притиснулися один до одного, немов Гензель і Гретель у лісі, спостерігаючи, паралізовані, як Павук дістався до підлоги і попрямував до них, а його спотворена тінь бігла слідом за стіни.
  
  Білл подивився на них, високий, худенький хлопчик в заляпаний брудом і лайном футболці, яка колись була білою, в джинсах з вилогами, брудних кедах. Волосся падали на лоб, очі блищали. Він оглянув усіх, здавалося, звільняючи від будь-яких зобов'язань, і знову повернувся до Павука. А потім – неймовірно – рушив до Воно, не побіг, але пішов швидким кроком, зігнувши руки в ліктях, стиснувши кулаки.
  
  – Т-т-т-и в-в-вбив мого б-брата!
  
  – Ні, Білл! – закричала Беверлі, вирвалася з обіймів Майка і побігла до Біллу, її руде волосся розвівалися за спиною. – Залиш його! – крикнула вона Павуку. – Не смій чіпати!
  
  «Чорт! Беверлі!» – подумав Бен, і в наступну мить він теж біг, живіт мотало з боку в бік, ноги працювали немов поршні. Боковим зором він бачив, що зліва біжить Едді Каспбрэк, тримаючи інгалятор у здоровій руці, як пістолет.
  
  І тут Воно нависло над неозброєним Біллом, накрило його своєю тінню. Лапи били повітря. Бен потягнувся до плеча Беверлі. Схопив, потім його рука зісковзнула. Беверлі повернулася до нього, з дикими очима, ощерившись.
  
  – Допоможи йому! – викрикнула вона.
  
  – Як? – криком відповів Бен. Розвернувся до Павука, почув нетерпляче нявкання Воно, глянув у вічні, злі, червоні очі і на мить побачив форму, приховану за чином павука; побачив щось набагато гірше, ніж павук. Щось цілком складається з зводить з розуму світла. Рішучість Бена дала слабину... але ж його просила Бев. Бев, яку він любив.
  
  – Чорт би тебе побрал, залиш Білла в спокої! – проволав він.
  
  Миттю пізніше рука так сильно вдарила його по спині, що він мало не впав. Рука Річі, і, хоча сльози бігли по його щоках, Річі несамовито посміхався. Куточки його рота ледь не досягали мочок вух. Слина текла між зубів.
  
  – Давай зробимо її, Стіг! – прокричав Річі. – Чудь! Чудь!
  
  «Її? – тупо подумав Бен. – Він сказав, її?»
  
  – Гаразд, – відповів він уголос, – але що це таке? Що таке Чудь?
  
  – Що б мені здохнути, якщо я знаю, – відповів Річі і побіг до Біллу, в тінь Воно.
  
  Воно якимось чином вдалося сісти на задні лапи. Передні молотили повітря над самою головою Білла. І Стен Уріс, вимушений підійти, наближається до Воно, незважаючи на те, що тіло і душа благали про зворотне, побачив, що Білл стоїть, піднявши голову, і дивиться на Воно, і його сині очі зчеплені поглядом з нелюдськими помаранчевими очима чудовиська, очима, з яких лилося мертвотний світло. Стен зупинився, розуміючи, що ритуал Чудь – чим би він не був – розпочався.
  
  
  
  2
  
  Білл в порожнечі – вперше
  
  – ...хто ти і навіщо прийшов до Мене?
  
  – Я – Білл Денбро. Ти знаєш, хто я і чому я тут. Ти вбила мого брата, і я тут, щоб вбити Тебе. Ти вибрала не того дитини, сука.
  
  – Я вічна. Я Пожирательница світів.
  
  – Так? Правда? Що ж, ти вже поїла в останній раз, сестричка.
  
  – У тебе немає сили; сила тут; відчуй силу, дрібнота, а потім знову скажи, що ти прийшов, щоб убити Вічність. Ти думаєш, що бачиш Мене? Ти бачиш лише те, що дозволяє тобі побачити твій розум. Хочеш побачити Мене? Тоді пішли! Пішли, дрібнота! Пішли!
  
  Кинутий...
  
  (через)
  
  ні, не покинутий, вистрілено, вистрілено, як жива куля, як Людина-ядро в цирку Шрайна, який приїжджав у Деррі кожен травень. Його підняли і кинули через покої Павучихи. «Це мені тільки ввижається, – прокричав він сам собі. – Моє тіло залишається на колишньому місці, очі в очі з Воно, тримайся, це всього лише гра уяви, тримайся, сміливіше, не відступай, не відступай...»
  
  (сутінки)
  
  Летячи вперед, їдучи з чорного тунелю, зі стін якого капала вода, викладеному разрушающимися, крошащимися плитами, вік яких становив п'ятдесят років, сто, тисячу, мільйон чи мільярд, хто міг дати точну відповідь, проскакуючи в мертвій тиші перехрестя, деякі підсвічені зеленувато-жовтим вогнем, інші – кулями, наповненими примарним білим світлом, треті – чорнильно-чорні, він мчав зі швидкістю тисяча миль на годину повз купи кісток, як людських, так і інших, мчала, ніби з ракетним двигуном дротик в аеродинамічній трубі, тепер уже вгору, не до світла, а до пітьмі, який-то велетенською темряві
  
  (стовп)
  
  і, нарешті, вирвався назовні, в абсолютну чорноту, чорноту, яка була всім, і космосом, і всесвіту, і підлогу цієї чорноти був рішучим, твердим, як полірований ебоніт, і він ковзав по ньому на грудях і животі і стегнах, як шайба в шаффлборде. Він опинився в бальному залі вічності, і вічність була чорною.
  
  (біліє)
  
  – припини, навіщо ти це говориш? Тобі це не допоможе, дурний хлопчисько, і
  
  – опівночі привид столбенеет!
  
  – припини.
  
  – через сутінок стовп біліє опівночі привид столбенеет!
  
  – припини це! припини це! Я вимагаю, Я наказую, щоб ти припинив!
  
  – Не подобається тобі, так?
  
  І думаючи: «Якщо я зможу сказати це вголос, сказати не заїкаючись, мені вдасться розбити цю ілюзію...»
  
  – це не ілюзія, дурний маленький хлопчисько – це вічність, Моя вічність, ти в ній загублений, загублений назавжди, тобі ніколи не знайти шляху назад; ти тепер вічний, засуджений до блукання у чорності... після зустрічі зі Мною віч-на-віч, ось що це.
  
  Але тут було щось ще. Білл це відчував, відчував, якимось чином навіть відчував запахи: щось велике, попереду в чорності. Форма. Відчував не страх, а побожний трепет; він наближався до сили, поруч з якою тьмяніла сила Воно, і у Білла залишалося лише час незв'язно подумати: «будь Ласка, будь ласка, ким би ти не був, пам'ятай, що я дуже маленький...»
  
  Він мчав до цього щось і побачив, що це велика Черепаху, панцир якої покривали плити різних блискучих квітів. Голова стародавньої рептилії повільно висунулась з панцира, і Білл подумав, що відчув неясне зневажливе здивування в тварі, яка закинула його в цю чорноту. Білл побачив, що очі у Черепахи добрі. Білл подумав, що нікого старше Черепахи неможливо уявити собі, що Черепаха набагато старше Воно, яке оголосило себе вічним.
  
  – Хто ти?
  
  – Я Черепаха, синку. Я створив всесвіт, але, будь ласка, не звинувачуй мене за це; у мене розболівся живіт.
  
  – Допоможи мені! Будь ласка, допоможи мені!
  
  – Я не беру чиюсь сторону в таких справах.
  
  – Мій брат...
  
  – ...у нього своє місце в метавсесвіту; енергія вічна, і це повинен розуміти навіть така дитина, як ти...
  
  Тепер він летів повз Черепахи, і навіть при його величезній швидкості покритий плитами панцир тягнувся і тягнувся по праву сторону від Білла. Він подумав, що їде в поїзді, і назустріч їде інший потяг, дуже-дуже довгий, і з часом починає здаватися, ніби другий поїзд стоїть на місці або навіть змінив напрямок руху на протилежний. Білл все ще міг чути Воно ж і гудящее, високий і злий голос, нелюдський, наповнений шаленою ненавистю. Але коли Черепаха починав говорити, голос Воно блокувався повністю. Черепаха говорив в голові Білла, і Білл якимось чином розумів, що є ще й Інший, Вищий Іншого, що живе в порожнечі, яка знаходилася за межами цієї порожнечі. Цей Вищий Інший, можливо, творець Черепахи, який тільки спостерігав, і Воно, яке тільки їла. Цей Інший був силою поза цією всесвіту, силою, що перевершує всі інші сили, творцем всього сущого.
  
  І раптово Білл подумав, що тепер він розуміє: Він мав намір закинути його за якусь стіну, що знаходиться в кінці всесвіту, відправити в якесь інше місце,
  
  (яке старий Черепаха називав метавсесвіту)
  
  де дійсно жило Воно; де Воно існувало, як гігантське, що світиться ядро, яке могло бути всього лише піщинкою в розумі Іншого; йому належало побачити Воно без покривів і масок, плямою яскравого, смертоносного світла, а потім він буде з милосердя аннигилирован або приречений на вічне життя, божевільним, але при цьому в здоровому глузді, всередині одержимою думками про вбивство, безкраїй, безформною, голодної тварини.
  
  – Будь ласка, допоможи мені! Заради інших...
  
  – ти повинен допомогти собі сам, синку...
  
  – Але як? Будь ласка, скажи мені! Як? Як? ЯК?
  
  Він уже добрався до покритих лускою задніх лап Черепахи; та потім йому вистачило часу, щоб розгледіти цю велетенську давню плоть, особливо його здивували важезні нігті – дивного блакитно-жовтого кольору, і він розгледів галактики, плаваючі в кожному з них.
  
  – Будь ласка, ти хороший, і я це відчуваю і вірю, що ти хороший, і я благаю тебе... невже ти мені не допоможеш?
  
  – ти вже знаєш, є тільки Чудь і твої друзі.
  
  – Будь ласка, будь ласка...
  
  – синку, ти повинен наполягати, що через сутінок стовп біліє, а опівночі привид столбенеет... це все, що я можу тобі сказати. Як тільки ти забираєшся в таке космологічне лайно, подібне цьому, тобі не залишається нічого іншого, як викинути з голови всі інструкції...
  
  Білл усвідомив, що голос Черепахи стає все слабшим. І сам Черепаха залишився позаду. Він летів в чорноту, яка була чорніше чорного. І голос Черепахи забивав, заглушав, перекривав радісний, квапливий голос Тварі, яка закинула його в цю чорну порожнечу – голос Павучихи, голос Воно.
  
  – як тобі тут подобається, Маленький друг? тобі подобається? ти щасливий? даси дев'яносто вісім балів, тому що це хороша штука і під неї можна танцювати? Можеш зловити на мигдалини і перекидати з правої на ліву? Ти отримав задоволення від спілкування з моїм другом Черепахою? Я думала, цей старий пердун давно вже здох, хоча користі тобі від нього було не більше, ніж від дохлого. Невже ти думав, він зможе тобі допомогти?
  
  – немає немає немає немає через сутінок ні він че-е-е-е-е-е-рез немає...
  
  – перестань лепетати; час коротко; давай поговоримо, поки є така можливість. Розкажи мені про себе, Маленький друг... скажи мені, тобі подобається вся ця холодна чорнота, яка оточує тебе? Ти насолоджуєшся цією екскурсією в порожнечу, яка лежить перед Зовні? почекай, поки ти не потрапиш туди, Маленький друг! почекай, поки не потрапиш туди, де Я! почекай цього! Почекай мертвих вогнів! Ти подивишся, і ти зійдеш з розуму... але ти будеш жити... жити... жити... всередині їх... всередині Мене...
  
  Воно расхохоталось диким сміхом, і Білл усвідомлював, що голос Воно і почав танути, і набирати силу, немов він одночасно віддалявся від Воно... і наближався до Воно. І хіба не це відбувалося? Так. Він думав, що так воно і є. Тому що, хоча обидва голоси звучали абсолютно синхронно, один, до якого він мчався, був абсолютно чужорідним, вимовляла звуки, які не могли видати людські мову або гортань. «Це голос мертвих вогнів», – подумав Білл.
  
  – час коротко; давай поговоримо, поки ще є така можливість...
  
  Людський голос Воно слабшав, як слабшає голос бангорских радіостанцій, коли сидиш в автомобілі і їдеш на південь. Яскравий, сліпучий жах наповнював розум Білла. Незабаром зв'язок з Воно-Павучихою могла перерватися... і якась частина Білла розуміла, що, незважаючи на сміх Воно, незважаючи на веселощі, саме цього Він і прагнув. Не просто відправити його туди, де насправді Воно знаходилося, але розірвати їх ментальний контакт. Розрив цей означав його повне знищення. Розрив зв'язку означав, що шляхи до порятунку більше немає; він це знав: так після смерті Джорджа батьки вели себе по відношенню до нього. Це єдиний урок, якого навчила його їх леденить холодність.
  
  Віддалятися від Воно... і наближатися до Воно. Але перше чомусь мало більш важливе значення. Якщо Воно хотіло з'їсти маленьких дітей, які залишилися там, або засмоктати їх у себе, або що там ще хотіло зробити з ними Воно, чому не відправила їх всіх сюди? Чому тільки його?
  
  Тому що Воно було потрібно позбавити Павучиху-Воно від нього, ось чому. Щось якось пов'язувало Павучиху-воно і Воно, яке звалося мертвими вогнями. Живучи в цій чорності, Воно могло бути невразливим, перебуваючи тільки тут і ніде більше... але Воно перебувало так само і на Землі, під Деррі, у певному тілесному образі. І яким би огидним це обличчі не було, Воно залишалося тілесним... а значить, смертним.
  
  Білл нісся крізь чорноту, його швидкість все наростала. «Чому я відчуваю, що більша частина розмов Воно – блеф, безглуздий трьоп? Чому? Як таке може бути?»
  
  Тепер він це розумів, можливо... тільки можливо.
  
  «Є тільки Чудь», – сказав Черепаха. І, припустимо, це і є той самий ритуал? Припустимо, вони глибоко вп'ялися зубами в мови один одного, не фізично, але ментально, образно? І, допустимо, якщо Воно зможе закинути Білла досить далеко в порожнечу, досить наблизить до вічного, незнищенної іпостасі Воно, ритуал закінчиться? Воно звільниться від нього. Вб'є його і виграє всі...
  
  – ти міркуєш правильно, синку, але часу зовсім мало, скоро буде пізно...
  
  «Вона боїться. Боїться мене! Боїться нас!»
  
  ...він прискорювався, прискорювався, і попереду з'явилася стіна, він відчув її, відчув її в чорності, стіну на кордоні простору-часу, а за стіною лежала інша всесвіт. Мертві вогні...
  
  – не говори зі мною, синку, і не говори сам з собою... завдяки цьому тебе легше відірвати, кусай сильніше, якщо тобі байдуже, якщо ти вирішиш, якщо тобі вистачить сміливості, якщо ти проявиш мужність... вгрызайся, синку!
  
  Білл вгризся – не по-справжньому, а подумки.
  
  На весь голос, тільки не своїм власним (якщо на те пішло, голосом свого батька, хоча Білл зійде в могилу, так цього і не дізнавшись; деякі таємниці такими залишаються, і, може, воно на краще), набравши повні легені повітря, він прокричав: «ЧЕРЕЗ СУТІНОК СТОВП БІЛІЄ ОПІВНОЧІ ПРИВИД СТОЛБЕНЕЕТ А ТЕПЕР ВІДПУСТИ МЕНЕ!»
  
  Він відчув, як у нього в голові закричало Воно, крик цей переповнювали роздратування, невдоволення, гнів... але в ньому чулися страх і біль. Воно не звикло до того, щоб щось йшло не так, як Воно визначало. Ніколи раніше такого не траплялося, і до останніх миттєвостей Воно навіть не підозрювало, що таке можливо.
  
  Білл відчув, як Воно смикається, не тягне до себе, а відштовхує... намагається відкинути його.
  
  – Я СКАЗАВ: «ЧЕРЕЗ СУТІНОК СТОВП БІЛІЄ!»
  
  – ПРИПИНИ!
  
  – ПОВЕРТАЙ МЕНЕ НАЗАД! ТИ ПОВИННА! Я НАКАЗУЮ! Я ВИМАГАЮ!
  
  Воно закричало знову, болі в цьому крику додалося... можливо, тому, що Воно провело своє довге життя, завдаючи біль, годуючись нею, а відчувати біль передусім Воно не доводилося.
  
  І все одно Він намагався відштовхнути Білла, позбутися від нього, сліпо і вперто наполягаючи на власному виграші, раз вже передусім Воно завжди вигравало. Воно відштовхувало Білла... але він відчував, що швидкість його сповільнюється, і гротескний образ виник перед його уявним поглядом: мова Воно, покритий живий слиною, розтягнутий, як товста гумка, кривавий. Він побачив себе, вцепившегося зубами в кінчик, вгрызающегося в нього все глибше, обличчя його покривав гній, кров Воно, – який струменями вихлюпувало з мови, його огортало смердюче дихання Воно, але він, як і раніше, тримався, якось тримався, тоді як Воно боролося в сліпій болю і наростаючої люті, не бажаючи, щоб мову почав стискатися...
  
  (Чудь, це Чудь, тримайся, проявити сміливість, проявити мужність, захищай брата, захищай друзів; вір, вір у все, у що вірив раніше; вір, що поліцейський подбає про те, щоб ти добрався додому, якщо ти скажеш йому, що заблукав; вір, що Зубна фея живе у величезному глазурном замку, а Санта-Клаус – під Північним полюсом, робить іграшки в компанії ельфів, і капітан Міднайт може бути справжнім, так, може, нехай навіть Карлтон, старший брат Сіссі і Кельвіна Кларк, каже, що все це дитячі вигадки, вір, що твої батько й мати знову полюблять тебе, а ти знайдеш бадьорість духу і слова будуть гладко злітати з твоїх губ; вір, що ви більше не невдахи, і вам нема чого ховатися в ямі і називати її клубним будинком; вір, що тобі більше не треба плакати в кімнаті Джорджі, тому що ти не міг врятувати його або знати, яка над ним нависла загроза; вір у себе, вір в жар цього бажання).
  
  Раптово Білл почав сміятися в темряві, але сміхом радісного подиву – не істеричним.
  
  «ЧОРТ, Я У ВСЕ ЦЕ ВІРЮ!» – прокричав він, і то була чиста правда: навіть в одинадцять років він помічав, що все інший раз обертається як треба буквально в помах ока. Навколо мерехтить світло, він здійняв руки вперед і вгору, підняв голову і раптом відчув, як наливається силою.
  
  Почув черговий крик Воно... і раптово його потягнуло назад, у ту сторону, звідки він примчав, і перед уявним поглядом Білла залишався цей образ: його зуби, глибоко вонзившиеся в дивне м'ясо мови Воно, зчеплені мертвою хваткою. Він летів крізь чорноту, голова попереду, ноги ззаду, кінці шнурків заляпанных брудом кедів майоріли як прапори, вітер цій порожнечі свистів у вухах.
  
  Він пронісся повз Черепахи і побачив, що голова сховалася в панцирі; голос звучав глухо й перекручено, немов панцир являв собою колодязь вечностей:
  
  – непогано, синку, але я б довів справу до кінця; не дай Воно вислизнути, у енергії є властивість розсіюватися, ти знаєш; те, що ти можеш зробити в одинадцять, потім частенько зробити вже не можна.
  
  Голос Черепахи танула, танула. Залишилася тільки мчащаяся чорнота... а потім з'явилося жерло циклопического тунелю... запахи давнину і розкладання... павутини ковзали по обличчю, як згнилі полотнища павутини в будинку з привидами... плити, покриті мохом, пролітали повз, і перехрестя, тепер всі темні, луношары зникли, і Воно кричало, кричало:
  
  – ...відпусти мене відпусти мене я піду ніколи не повернуся відпусти МЕНЕ МЕНІ БОЛЯЧЕ БОЛЯЧЕ БО-ТОВ-ЛЬНО...
  
  – Через сутінок стовп біліє! – вигукнув Білл, мало не втрачаючи свідомість. Він бачив попереду світло, але світ цей танув, мерехтячи, немов великі свічки, які давали його, догорали... і на мить він побачив себе та інших, що стояли рядком, взявшись за руки. Едді стояв з одного боку від нього, Річі – з іншого. Він побачив власне тіло, осіле, з закинутою назад головою, його очі не відривалися від очей Павучихи, яка звивалася і смикалася, як дервіш, сучила волохатими лапами, отрута капав з жала.
  
  Воно кричало в передсмертній агонії.
  
  Білл щиро в це вірив.
  
  А потім він влетів у своє тіло з тією ж силою, з якою бейсбольний м'яч, відбитий по прямій, влітає в рукавичку одного із захисників. Ця Сила вирвала його руки з рук Едді і Річі, покинула його самого на коліна, і він заскользил по підлозі до кордону павутини. Інстинктивно, не думаючи, схопився за одну з ниток, і його рука тут же оніміла, ніби в неї впорснули повний шприц новокаїну. Сама нитка товщиною не поступалася розтяжці телефонного стовпа.
  
  – Не чіпай це, Білл! – крикнув Бен, і Білл ривком відсмикнув руку, залишивши на нитки смужку шкіри з долоні, якраз під пальцями. Потекла кров, а Білл насилу піднявся на ноги, не відриваючи очей від Павучихи.
  
  Воно пятилось від них, йшло в сгущающийся сутінок в дальньому кінці свого лігва, а світло все тьмянів. На підлозі залишалися калюжі і калюжки чорної крові: якимось чином їх протистояння розірвало нутрощі Воно в десятці, а то і в сотні місць.
  
  – Білл, павутина! – закричав Майк. – Бережись!
  
  Білл відступив, піднявши голову, а нитки павутини Воно вже падали вниз, вдарялися об кам'яну підлогу по обидві сторони від нього, як м'ясисті білі змії. Вони негайно почали втрачати форму, повзти в щілини між плитами. Павутина розвалювалася, відривалася від місць кріплення. Одне з тіл, підвішений як метелик, спикировало вниз, вдарилося об підлогу з таким звуком, ніби розлетівся гнилий кавун.
  
  – Павучиха! – закричав Білл. – Де Воно?
  
  Він все ще чув Воно в голові, мяукающее і кричуще від болю, і смутно усвідомлював, що Воно пішло в той самий тунель, куди закинуло Білла... але знадобилося для того, щоб полетіти в те місце, куди збирався відправити Білла... або щоб сховатися, поки вони не підуть? Щоб померти? Щоб уникнути смерті?
  
  – Господи, світло! – закричав Річі. – Вогні гаснуть! Що сталося, Білл? Де ти був? Ми думали, ти помер!
  
  В мигтінні думок Білл знав, що це неправда: якщо б вони дійсно подумали, що він помер, то кинулись би врозтіч, і Воно разделалось б з ними поодинці. А може, Річі сказав тільки частина правди: вони думали, що він помер, але вірили, що він живий.
  
  «Ми повинні переконатися! Якщо Воно вмирає або повернулося, звідки прийшов, де знаходиться інша частина Воно, це прекрасно. А якщо Воно тільки поранено? Якщо зможе видужати? Що...»
  
  Пронизливий крик Стена вибухнув в його думках, як дзвін розбитого скла. У загасаючому світі Білл побачив, як одна з ниток павутини впала Стену на плече. Перш ніж Білл встиг йому допомогти, Майк кинувся до Стену і відкинув його вбік. Нитка впала на підлогу, прихопивши жмут сорочки Стена.
  
  – Йдемо! – крикнув Бен всім. – Йдемо звідси. Вона вся падає! – Він схопив Беверлі за руку і потягнув її до дверцят у стіні, поки Стен піднімалося і в замішанні озирався. Потім підскочив до Едді. Удвох вони рушили до Бену і Беверлі, допомагаючи один одному. В тане світлі обидва виглядали як фантоми.
  
  Нагорі павутина прийшла в рух, розвалюючись, втрачаючи наводящую жах симетрію. Тіла неквапливо поверталися в повітрі, немов кошмарні балансири. Перехрестя ниток вивалювалися, як прогнилі поперечини якоюсь незвичайною сходової конструкції. Впали на кам'яну підлогу шматки шипіли, як кішки, втрачали форму, розповзалися.
  
  Майк Хенлон прокладав шлях між ними з тією ж легкістю, з якою пізніше буде проходити оборону десятка футбольних команд інших шкіл, нахиливши голову, точними маневрами йдучи від контакту. Річі приєднався до нього. Неймовірно, але Річі реготав, хоча волосся дибки стояли у нього на голові, немов голки дикобраза. Світло згасало, фосфоресценція стін зникала.
  
  – Білл! – крикнув Майк. – Хутчіш до нас! Йди звідти!
  
  – А якщо Воно не вмерло? – прокричав у відповідь Білл. – Ми повинні піти за Воно, Майк! Ми повинні переконатися!
  
  Частина павутини провисла вниз, як парашут, і впала з моторошним звуком: здавалося, з кого-то здирали шкіру. Майк схопив Білла за руку і потягнув геть, з-під падаючих шматків.
  
  – Воно мертве! – прокричав приєднався до них Едді. Його очі гарячково палали, дихання зі свистом виривалося з грудей. Падають шматки павутини залишили складний малюнок шрамів на його гіпсовій пов'язці. – Я чув Воно, Воно вмирало, такі звуки не видають, якщо збираються змитися. Воно вмирало, я в цьому впевнений!
  
  Руки Річі виринули з темряви, схопили Білла, уклали в обійми. Він почав енергійно молотити Білла по спині.
  
  – Я теж чув, Великий Білл... Воно вмирало, Великий Білл! Воно вмирало... а ти не заїкався! Зовсім не заїкався! Як тобі це вдалося? Як, чорт забирай?..
  
  Голова у Білла йшла обертом. Втома хапала його товстими і незграбними руками. Він не міг пригадати, коли відчував таку втому... але він пам'ятав тягучий, майже нудьгуючий голос Черепахи: «Я б довів справу до кінця; не дай Воно вислизнути... те, що ти можеш зробити в одинадцять, потім частенько зробити вже не можна».
  
  – Але ми повинні переконатися...
  
  Тіні з'єднували руки, і тепер темрява стала майже непроглядній. Але перш ніж світло остаточно померкло, Білл подумав, що побачив тінь сумніву на обличчі Беверлі... і в очах Стена. І при цьому в минаючому світлі він чув неприємні шепчуще-шелестяще-ударні звуки: неймовірна павутина Вона розпадалася на частини.
  
  
  
  3
  
  Білл в порожнечі – знову
  
  – ти знову тут, Дідок! але що сталося з твоїм волоссям? ти лисий як більярдна куля! сумно! як сумно, що люди так мало живуть! кожне життя – коротка брошура, написана ідіотом! ай-ай-ай, і все таке...
  
  – Я як і раніше Білл Денбро. Ти вбила мого брата, і ти вбила Стена-Супермена, і ти намагалася вбити Майка. І я маю тобі щось сказати: на цей раз я не зупинюся, поки не доведу справу до кінця...
  
  – Черепаха був дурний, занадто дурний, щоб брехати. Він сказав тебе правду, Дідок... таке можливо тільки раз, ти поранив мене... ти захопив мене зненацька. Таке ніколи більше не повториться. Я покликала вас сюди. Я.
  
  – Ти покликала, це так, але ти не єдина...
  
  – твій друг Черепаха... він вже кілька років як помер. Старий ідіот блеванул всередині панцира і подавився до смерті галактикою або двома. Сумно це, ти згоден? але також і досить дивно, заслуговує згадки в книзі Ріплі «Хочеш вір, хочеш – немає», ось що я думаю, сталося це приблизно в той час, коли у тебе виник той самий письменницький психологічний блок 149, ти, мабуть, відчув його відхід, Дідок...
  
  – Цього я теж не вірю.
  
  – але ти повіриш... ти все побачиш на цей раз, Дідок. Я постараюся, щоб ти побачив все, включаючи і мертві вогні...
  
  Білл відчував, як голос Воно набирає силу, реве й гуркоче... нарешті він повною мірою відчув лють Воно і прийшов в жах. Він потягнувся до мови розуму Воно, зосереджуючись, у відчаї намагаючись знову знайти колишню дитячу віру і одночасно розуміючи невмолиму правду слів Воно: востаннє Воно застали зненацька. На цей... що ж, Воно підготувався до зустрічі, навіть якщо їх покликав і хтось ще.
  
  І проте...
  
  Він відчув власну лють, чисту і дзвінку, коли його погляд уперся в очі Воно. Він відчув старі шрами Воно, відчув, що вони дійсно трохи не вбили, і ці рани досі ниють.
  
  І коли Воно зашвырнуло його в чорноту, коли він відчув, як свідомість видирають з тіла, він сконцентрувався на тому, щоб вхопитися за мову Воно... та не вийшло.
  
  
  
  4
  
  Річі
  
  Решта четверо спостерігали, ніби паралізовані. І бачили точне повторення того, що сталося – в їх перший прихід сюди. Павучиха, яка, здавалося, хотіла схопити Білла і підтягти до пащі, раптово застигла. Очі Білла не відривалися від рубінових очей Воно. Створювалося відчуття контакту... суть якого вони не могли собі й уявити. Але вони відчували боротьбу, відчували, як кожен із суперників прагнув нав'язати свою волю іншому.
  
  А потім Річі подивився на нову павутину і побачив перша відмінність.
  
  Тіла залишилися такими ж, як і раніше, частково з'їденими і частково сгнившими... але на самому верху, в одному кутку, Річі побачив тіло не тільки зовсім свіже, але і швидше за все живе. Беверлі вгору не дивилася – повністю зосередила увагу на Білі і Паучихе, – але Річі, навіть охоплений жахом, відзначив схожість між Беверлі і жінкою в павутині. Волосся довгі й руді. Очі відкриті, але остекленевшие і нерухомі. Цівка слини стікала з лівого куточка рота до підборіддя. Її причепили до однієї з головних ниток за допомогою павутинної упряжі. Нитки охоплювали талію, а потім йшли під пахви, і вона висіла, нахилившись в напівуклоні, з вільно звисаючими руками і ногами. Туфлі на ногах відсутні.
  
  Звернув увагу Річі і ще на одне тіло, вже в нижній частині павутини. Цього чоловіка він ніколи раніше не бачив... але його розум майже на підсвідомому рівні вловив схожість цього чоловіка з недавно померлим (про що, однак, ніхто не шкодував) Генрі Бауэрсом. Кров вихлюпнулася з обох очей незнайомця і забарвила піну навколо рота і на підборідді. Він...
  
  І тут Беверлі закричала:
  
  – Щось не так! Щось пішло не так, зробіть що-небудь, заради бога, невже ніхто не може що-небудь ЗРОБИТИ...
  
  Погляд Річі метнувся до Біллу і Паучихе... і він відчув/почув жахливий сміх. Особа Білла невловимо змінився. Шкіра стала пергаментно-жовтуватою, блискучою, як у глибокого старого. Очі закотилися, між століттями залишилися тільки білки.
  
  «Ох, Білле, де ти?»
  
  І на очах Річі кров раптово хлинула, пузырясь, з носа Білла. Його губи смикалися в спробі закричати... і тепер Павучиха знову наближалася до нього. Нахилялася, націлюючи жало.
  
  «Воно збирається його вбити... у всякому разі, вбити його тіло... поки його розум десь ще. Тобто назавжди залишити його розум блукати. Воно перемагає... Білл, де ти? Заради бога, де ти?»
  
  І звідки-то з неймовірного далека до нього долинув дуже слабкий крик Білла... і звуки, хоча і незв'язні, почали збиратися в слова, повні
  
  (Черепаха мертвий Господи Черепаха мертвий)
  
  відчаю.
  
  Бев закричала знову і приклала руки до вух, ніби для того, щоб заглушити цей згасаючий голос. Жало Павучихи піднялося, і Річі рвонувся до Воно, губи його розійшлися в широченній, трохи не до вух, посмішці, і він заговорив своїм кращим Голосом ірландського копа:
  
  – Постій, постій, моя мила дівчинка! І що це, по-твоєму, ти робиш? Відстань від цього хлопчика, а не то я задеру твої нижні юбчонки і відшльопаю по попці!
  
  Павучиха перестала сміятися, і Річі відчув піднімається вал злості та болю в голові Воно. «Я заподіяв біль Воно! – переможно подумав він. – Заподіяв біль, як щодо цього, заподіяв біль, і знаєте що? Я ВХОПИВ МОВУ ВОНО! У БІЛЛА ЧОМУСЬ НЕ ВИЙШЛО, І КОЛИ ВОНА ВІДВОЛІКЛАСЯ, Я...»
  
  А потім під крики Воно (в голові Річі вони звучали дзижчанням розлюченого бджолиного рою) Річі викинули з власного тіла в чорноту, і він смутно віддавав собі звіт в тому, що Воно намагається скинути його, звільнити свою мову. І Воно виходило дуже навіть непогано. Жах хвилею прокотився по ньому і змінився відчуттям вселенської дурниці. Він згадав Беверлі з його йо-йо, показує йому, як змусити йо-йо «заснути», вигуляти собачку, облетіти навколо світу. Тепер же він, Річі, перетворився на людину-йо-йо, а мову Він став ниткою. Тепер з ним виконувався якийсь трюк, і називався він не «вигуляти собачку», але, можливо, «вигуляти Павучиху», і хіба це не смішно, а?
  
  Річі розсміявся. Неввічливо це, сміятися з повним ротом, але він сумнівався, що в тутешніх краях хто-небудь читав книги з етикету міс Манери. Річі засміявся знову, ще гучніше.
  
  Павучиха кричала і відчайдушно трясла його, закипаючи від люті: Воно знову застали зненацька. Ще б пак, Воно вірило, що виклик йому може кинути тільки письменник, а тепер ця людина, усміхнений, як шалений хлопчисько, вчепився в мову, коли Вона менше всього цього чекало.
  
  Річі відчув, що він зісковзує.
  
  – секундочку террпения, сеньоррита, ми підемо туди разом, а не то я не прродам вам ніяких лотеррейных квитків, а кожен з них з великим выигррышем, клянуся ім'ям матерри.
  
  Він відчув, що його зуби знову вчепилися в мову Павучихи, тепер ще сильніше. Але відчув і дику, що швидко наближається біль, коли Воно ввігнало свої ікла вже в його мову. І все-таки це було жахливо смішно. Навіть у чорності, їдучи слідом за Біллом, пов'язаний з власним світом однією тільки ниточкою – мовою неймовірного монстра, навіть з застилающим голову червоним туманом, викликаним болем від укусів іклів монстра, все це було страшенно смішно. Гляньте самі, панове хороші, і переконайтеся, що діджей може літати.
  
  І він летів, саме так.
  
  Ніколи Річі не потрапляв у таку чорноту, навіть не підозрював, що вона може існувати, а тепер летів крізь неї, як йому здавалося, зі швидкістю світла, і при цьому його трясли, як тер'єр трясе спійману щура. Він відчув, що попереду щось є, якийсь велетенський труп. Черепаха, про яку Білл згадав завмираючим голосом? Повинно бути. Він побачив тільки панцир, мертву оболонку. І пролетів повз, несучись все далі в чорноту.
  
  «Дійсно набрав крейсерську швидкість», – подумав Річі, і йому знову захотілося посміятися.
  
  – Білле, Білле, ти чуєш мене?
  
  – його немає, він у мертвих вогнях, відпусти мене! ВІДПУСТИ МЕНЕ!
  
  (Річі?)
  
  Неймовірно далеко. Неймовірно далеко в цій чорності.
  
  – Білл! Білл! Я тут! тримайся! заради бога, тримайся!
  
  – він мертвий, ви всі мертві, ти занадто старий, невже не розумієш? А тепер відпусти МЕНЕ!
  
  – гей, сука, рок-н-ролу всі віки покірні.
  
  – ВІДПУСТИ МЕНЕ!
  
  – доставити мене до нього, і я, можливо, відпущу.
  
  – Річі
  
  ближче, він уже ближче, слава богу...
  
  – Я йду, Великий Білл! Річі поспішає на допомогу! Збираюся врятувати твій відбитий зад! Я у тебе в боргу з того дня на Нейболт-стріт, пам'ятаєш?
  
  – відпусти МЕНЕ-Я-Я-Я-Я!
  
  Тепер Воно корчилось від болю, і Річі розумів, що Воно ніяк від нього такого не чекала: перебувало в повній впевненості, що немає іншого суперника, крім Білла. Що ж, добре. Промашка вийшла. Річі не збирався вбивати Воно прямо зараз, не було в нього абсолютної впевненості в тому, що Воно можна вбити. Але Білл міг загинути, і Річі відчував, що часу на порятунок Білла залишається всього нічого. Білл стрімко наближався до якогось малоприємного містечка, до чогось такого, про що не хотілося навіть думати.
  
  – Річі, ні! Повертайся! Тут край всього! Мертві вогні!
  
  – рразве можна поверрнуть, якщо їдеш на катафалку опівночі, сеньорр... і де ти, солодке дитя? Посміхнися, щоб я міг побачити, де ти!
  
  І раптово... Білл, ось він, летіла поруч,
  
  (праворуч, ліворуч, тут звичних орієнтирів не було)
  
  з одного боку або з іншою. А попереду Річі вгледів/відчув щось швидко наближається, і вже тут його сміх як вітром здуло. Це був бар'єр такої дивної, негеометрической форми, що розум Річі не міг його сприйняти. Замість цього розум уявив собі бар'єр в доступних йому образах, точно так само, як уявив собі Воно в образі Павучихи, і дозволив Річі побачити цей бар'єр у вигляді колосального сірого паркану, зробленого з скам'янілих дерев'яних штахетин. Штакетіни ці йшли вгору і вниз, немов прути клітки. А між ними сяяло сліпуче світло. Сяяв і рухався, посміхався і гарчав. Світ жив.
  
  (мертві одпі)
  
  Більше, ніж жив: його наповнювала сила – магнетизм, тяжіння, може, і щось ще. Річі відчував, як його піднімає і опускає, закручує і тягне, немов він долав пороги, сидячи на надутій автомобільній камері. Він відчував, як світло з цікавістю рухається по його обличчю... і світло володів розумом.
  
  Це Вона, це Вона, решта Воно.
  
  – відпусти мене, ти обіцяв, що ВІДПУСТИШ мене...
  
  – Я знаю, але іноді, солоденька, я брешу. Моя матуся била мене за це, але мій татусь, він вирішив просто не звертати...
  
  Він відчував, що Білла, що перекидається, що обертається, тягне до одного з зазорів між штакетінамі, відчував злі пальці світла, відстань до яких невблаганно скорочувалась, і в останньому відчайдушному зусиллі спробував дотягнутися до свого друга.
  
  – Білл! Руку! Дай мені руку! ТВОЮ РУКУ, ЧОРТ ЗАБИРАЙ, ТВОЮ РУКУ!
  
  Рука Білла рвонулася до нього, пальці стискалися і розтискалися, живий вогонь грав і переливався на обручці Одри, малюючи рунічні, мавританські візерунки – колеса, півмісяці, зірки, свастики, переплетені кільця, які об'єднувалися, утворюючи ланцюги. Той же світ грав і на особі Білла, і здавалося, що воно покрито татуюваннями. Річі витягнувся наскільки міг, чуючи, як кричить і виє Воно.
  
  (мені його не дістати дорогий Боже мені його не дістати він проскочить бар'єр)
  
  Потім пальці Білла зімкнулися з пальцями Річі, і той стиснув руку в кулак. Ноги Білла влетіли у зазор між штакетінамі, і на одне божевільне мить Річі усвідомив, що бачить всі кістки, вени і капіляри, наче ноги Білла потрапили в саму потужну рентгенівську установку всесвіту. Річі відчув, як м'язи його руки розтяглися, немов іриска, відчув, як тріщить і стогне плечовий суглоб, протестуючи проти такої дикої перевантаження.
  
  Він зібрав всю свою силу і закричав: «Тягни нас назад! Тягни нас назад, а то я тебе вб'ю! Я... тебе заговорю до смерті!»
  
  Павучиха закричала знову, і Річі відчув, як міцна зашморг обплутала його тіло. Рука перетворилася в розпечений стрижень болю. Рука Білла почала вислизати з його руки.
  
  – Тримайся міцніше, Великий Білл.
  
  – Тримаюсь! Річі, тримаюся!
  
  «І тобі краще триматися, – похмуро подумав Річі, – тому що, думаю, тут ти можеш отшагать десять мільярдів миль і не знайти ні одного паршивого платного туалету».
  
  Їх тягло назад, божевільний світ меркнув, перетворюючись в розсип точкових вогників, які з часом теж згасли. Вони мчали крізь чорноту, як торпеди. Річі тримався за мову Воно зубами і за зап'ястя Білла рукою, яку не відпускала біль. З'явився Черепаха: з'явився і миттю зник.
  
  Річі відчував, що вони наближаються до того, що відбувалося за реальний світ (хоча Річі думав, що більше ніколи не зможе думати про цьому світі як про «реальний» і буде сприймати його як якусь спритну картинку, яка приводиться в рух безліччю кабелів, прихованих задником... кабелів, схожих на головні нитки павутини). «Але з нами тепер все буде в порядку, – думав Річі. – Ми повернемося. Ми...»
  
  Знову почалася бовтанка – їх кидало, трусило, кидало з боку в бік. Воно в останній раз намагався відірвати їх від мови і залишити її Межі. І Річі відчув, що його воля слабне. Почув гортанний, тріумфальний рев Воно і зосередився на тому, щоб утриматися... але продовжував зісковзувати. Відчайдушно чіплявся зубами, але мову Воно, здавалося, втрачав щільність і матеріальність – перетворювався на павутинку.
  
  – Допоможіть! – прокричав Річі. – Я не можу втриматися! Допоможіть! Хто-небудь, допоможіть нам!
  
  
  
  5
  
  Едді
  
  Едді лише частково віддавав собі звіт в тому, що відбувається; щось відчував, що бачив, але наче крізь серпанковий завіса. Білл і Річі боролися з усіх сил, щоб повернутися. Їх тіла залишалися тут, але все інше – їх сутність, знаходилося десь далеко-далеко.
  
  Він бачив, як Павучиха повернулася, щоб пронизати Білла жалом, і тоді Річі побіг до Воно, почав кричати цим безглуздим Голосом ірландського копа, до якого він вдавався в ті далекі роки... тільки за минулий час Річі досяг чималих успіхів, тому що тепер Голос практично не відрізнявся від голосу містера-Неллі.
  
  Павучиха повернулася до Річі, і Едді побачив, як її страшні червоні очі витріщає з орбіт. Річі закричав знову, на цей раз Голосом Панчо Ванильи, і Едді відчув, як Павучиха заволала від болю. Бен хрипло скрикнув, коли розріз з'явився на тілі Воно, простягнувся вздовж одного з старих шрамів. Потік рідини, чорної, як сира нафта, хлинув з розрізу. Річі хотів сказати щось ще... і його голос почав стихати, як у співака в кінці пісні. Голова його запрокинулась, очі втупилися в очі Воно. Павучиха знову застигла.
  
  Час ішов... Едді не міг сказати, скільки його витекло. Річі і Павучиха дивилися один на одного. Едді відчував зв'язок між ними, відчував ураган слів і емоцій, що вирувала десь далеко. Він не міг зрозуміти, що саме там відбувається, але відчував напруження подій.
  
  Білл лежав на підлозі, з носа і вух текла кров, пальці пересмикувались, довге обличчя зблідло, очі залишалися закритими.
  
  Павучиха вже кровоточила в чотирьох або п'яти місцях, важко поранена, але ще дуже навіть жива, а тому небезпечна, і Едді подумав: «Чому ми просто стоїмо? Ми могли б добити цю тварюку, поки вона не може відірвати очей від Річі! Чому ніхто не поворухнеться, чорт забирай?»
  
  Він відчув дику радість і почуття це було більш різким і... близьким. «Вони повертаються! – хотів закричати він, – але рот дуже пересох, а горло дуже стисло. – Вони повертаються!»
  
  Потім голова Річі почала поволі повертатися з боку в бік. Тіло під одягом раптом затряслося. Окуляри сповзли на кінчик носа, на мить зависли... впали і розбилися об кам'яну підлогу.
  
  Павучиха шевельнулась, її лапи, вкриті жорсткою шерстю, сухо загупали по підлозі. Едді почув крик моторошного свята, а миттю пізніше в його голову увірвався голос Річі:
  
  (допоможіть! я не можу втриматися! допоможіть! хто-небудь, допоможіть нам!)
  
  Тут Едді побіг до Паучихе, здоровою рукою вихоплюючи з кишені інгалятор, його губи розтяглися в гримасі, повітря зі свистом і болем проходив по гортані, яка, судячи по відчуттях, звузилася до игольного вушка. Раптово перед ним виникло обличчя матері, і вона закричала: «Не підходь до цієї тварюки, Едді! Не наближайся до Воно! Від таких тварюк можна підхопити рак!»
  
  – Заткнися, мама! – прокричав Едді високим, пронизливим голосом – ніяким іншим просто б не зміг. Голова Павучихи повернулася на цей звук. Очі його на мить відірвалися від очей Річі.
  
  – На тобі! – провопил Едді залишками голосу. – На, отримай!
  
  Він стрибнув на Воно, одночасно натискуючи на клапан інгалятора, і на мить дитяча віра в ліки повернулася до нього, віра, що ліки може вирішити всі проблеми, що воно поліпшить тобі настрій, якщо тебе отколошматили великі хлопці, або пом'яли в тисняві біля дверей, коли всі хотіли якнайшвидше покинути школу, або коли ти сидів поруч зі стоянкою біля гаража братів Трекерів і тільки дивився, як грають інші, тому що мати не дозволяла грати в бейсбол. Це було гарне ліки, сильне ліки, і, стрибаючи в морду Павучихи, відчуваючи смердюче дихання Воно, відчуваючи, як його розтрощує спрямована на них лють Воно, бажання знищити їх усіх, він пустив струмінь з інгалятора в рубіновий очей.
  
  Відчув-почув крик Воно – вже не люті, а тільки біль, крик дикого болю. Побачив крапельки, які розсипалися по цій криваво-червоної опуклості, побачив, як крапельки стають білими, побачив, як вони роз'їдають поверхню ока (так роз'їла б її карболова кислота), побачив, як гігантське око починає опадати, ніби збитий кривавий яєчний білок, і з нього біжить огидний потік крові і гною.
  
  – Повертайся, Білл! – гукнув Едді наостанок і вдарив Воно, відчув жар Воно, відчув вологе тепло і зрозумів, що його здорова рука проскочила в пащу Павучихи.
  
  Знову натиснув на клапан інгалятора, тепер пустивши струмінь в горло, смердючий стравохід, і тут же прийшла нагла, осліплюючий біль, різка, як падіння важкого ножа: щелепи Воно зімкнулися і відрізали руку Едді біля плеча.
  
  Едді, з хлещущей з обрубка руки кров'ю, впав на підлогу, ледве усвідомлюючи, що Білл піднімається, а Річі, хитаючись з боку в бік і спотикаючись, бреде до нього, як п'яниця на кінець довгої ночі.
  
  – ...Ерс...
  
  Здалеку. Не важливо. Він відчував, як все йде з нього разом з потоком крові... лють, біль, страх, сумбур і образа. Він вважав, що вмирає, але відчував... ах, Господи, відчував таке просвітлення, таку чистоту... здавався собі тільки що вимитим вікном, яке пропускає весь чудово-лякаючий світ раптово нового дня; цей світ, о Боже, цей цілком природний світ, який кожну секунду, з'являється на горизонті, якщо не в одному, то в іншому місці.
  
  – ...ерс боже мій білл бен хто-небудь він залишився без руки...
  
  Він подивився вгору, на Беверлі, і побачив, що вона плаче, сльози текли по її брудних щоках, коли вона підсувала під нього руку; він звернув увагу, що вона зняла блузку і тепер намагалася зупинити потік крові, і що вона кричала, кличучи на допомогу. Потім він подивився на Річі і облизнул губи. Слабкість, наростала слабкість. Він ставав все чистіше і чистіше, опорожняясь, все чужорідне випливало з нього, от він і ставав чистіше, і світло могло проходити крізь нього, і, будь у нього достатньо часу, він міг би прочитати проповідь на цей рахунок, поділитися своїм знанням. «Не погано, – почав він. – Це зовсім не погано». Але спочатку йому хотілося сказати інше.
  
  – Річі, – прошепотів він.
  
  – Що? – Річі стояв рачки, в розпачі дивлячись на нього.
  
  – Не клич мене Ерс, – відповів Едді і посміхнувся. Повільно підняв ліву руку і торкнувся щоки Річі. – Ти знаєш, я... я... – Едді закрив очі, думаючи, як закінчити фразу, і, поки думав про це, помер.
  
  
  
  6
  
  Деррі – 7:00-9:00
  
  До сьомої ранку швидкість вітру в Деррі досягла тридцяти семи миль на годину, а при окремих поривах збільшувалася до сорока п'яти. Гаррі Брукс, представник Національної метеорологічної служби в міжнародному аеропорту Бангора, подзвонив в штаб-квартиру НМР в Огасті. Вітер, що дме із заходу, повідомив він, утворюючи дивний півколо... раніше йому такого бачити не доводилося... виглядає як ураган місцевого значення, практично повністю бушує в адміністративних межах Деррі. В 7:10 всі основні радіостанції Бангора передали перше штормове попередження. Вибух трансформатора біля гаража «Трекер бразерс» знеструмив частина Деррі, яка, щодо Пустки, знаходилася по іншу сторону Канзас-стріт. В 7:17 вже в Олд-Кейп з оглушливим тріском упав старий клен, розчавивши магазинчик «Нічна сова» на розі Меріт-стріт і Кейп-авеню. Похилого покупця, Раймонда Фогарті, вбило звалилися на нього холодильним шафою з пивом. У жовтні 1957 року Раймонд Фогарті, тоді священик Першої методистської церкви Деррі, відспівував Джорджа Денбро. Клен також обірвав досить проводів, щоб залишити без електрики і Олд-Кейп, і більш модний район Шербурн-Вудс, розташований трохи далі. Годинник на церкві Благодаті не відбивали ні шість годин, ні сім. В 7:20, через три хвилини після того, як звалився клен, і через годину п'ятнадцять хвилин після раптового виплеску нечистот з унітазів Олд-Кейпу, годинник на церкві Благодаті пробив тринадцять разів. А через хвилину блакитно-біла блискавка влучила у шпиль. Хитрий Ліббі, дружина священика, так вже вийшло, в той самий момент виглянула у вікно на кухні і сказала, що «шпиль вибухнув, ніби його начинили динамітом». Пофарбовані білим дошки, уламки балок, швейцарська машинерія полетіли вниз, залишки шпиля загорілися, але дощ, точніше, тропічна злива, швидко загасила вогонь. Вулиці, що ведуть вниз по схилах пагорбів до центру міста, перетворилися на вируючі річки. Рев води в підземній частині Каналу, під Головною вулицею, змушував людей тривожно переглядатися. В 7:25, коли приголомшливий гуркіт падіння шпиля баптистської церкви Благодаті ще віддавався по всьому Деррі, прибиральник, який приходив в «Джерело Уолліса» щоранку, за винятком неділі, щоб вимити підлогу, побачив щось, що змусило його з криком вибігти на вулицю. Цей хлопець, що став хронічним алкоголіком одинадцятьма роками раніше, коли закінчив перший семестр в університеті штату мен, отримував за свою роботу, якщо говорити про гроші, сущі копійки. Справжня зарплата по мовчазній домовленості полягала в його праві випити хоч все пиво, яке залишалося з вечора в барилах за стійкою. Річі Тозиер міг згадати прибиральника (а міг і не згадати); звали його Вінсент Карузо Талиендо, але, коли він навчався в п'ятому класі, його більше знали як Козявку Талиендо. І коли він мив підлогу в той апокаліптичний ранок, підходячи все ближче і ближче до стійки бару, прямо у нього на очах всі сім кранів, три – «Будвайзера», два – «Наррагансетта», один – «Шліца» (відомого піддатим завсідникам «Уолліса» як «Слитс») і один – «Міллер лайт», нахилилися вперед, немов їх потягнули невидимі руки, а в наступну мить з них ринули струмені золотисто-білої піни. Вінс рвонув до стійки, не думаючи про привидів або фантомах. Його турбувало інше: ранковий заробіток витікав псу під хвіст. А потім різко зупинився, очі Вінса округлилися, крик жаху оголосив пустельну, пропахлу пивом печеру «Джерела Уолліса». Пиво поступилося місцем крові. Вона пузирилася в хромованих раковинах, перехлестывала через край, стікала вниз по стійці бару. А з кранів лізли волосся та шматки плоті. Комашка Талиендо спостерігав за цим дійством як зачарований, не міг навіть набрати в груди повітря, щоб закричати. Потім почувся глухий удар: вибухнув один з діжок, що стояли за стійкою. Дверцята всіх шафок у барі відчинилися. Повалив зеленкуватий дим, як після якогось циркового фокуса. Комашка вирішив, що з нього вистачить. З криком вибіг на вулицю, перетворилася в неглибокий канал. Плюхнувся на дупу, скочив, з жахом обернувся. Одне з вікон бару з дзвоном розлетілася вщент, немов побите кулями. Осколки засвистіли навколо голови Вінса. Миттю пізніше розлетілося друге вікно. Знову якимось дивом його не зачепило... і він тут же зрозумів, що прийшла пора відвідати сестру, яка жила в Истпорте. Негайно відправився в шлях, і подорож Вінса з Деррі і з нього потягнуло б на окрему сагу... але скажемо лише, що в кінці кінців він вибрався з міста. Іншим пощастило менше. Алозіус Нелл, якому не так давно виповнилося сімдесят сім, сидів разом з дружиною у вітальні будинку на Стрефэм-стріт, спостерігаючи, як гроза бушує над Деррі. В 7:32 у нього стався інфаркт. Тижнем пізніше його дружина розповіла братові, що Алозіус впустив кавову чашку на килим, випростався, очі широко розкрилися, і він закричав: «Постій, постій, моя мила дівчинка! І що це, по-твоєму, ти робиш? Відстань від цього хлопчика, а не то я задеру твої нижні юбч...» – потім впав зі стільця і розчавив собою кавову чашку. Морін Нелл, яка добре знала, як барахлило його серце в останні три роки, відразу зрозуміла, що для нього все скінчено, і, розслабивши чоловікові вузол краватки, побігла до телефону, щоб подзвонити батькові Макдоуэллу. Але телефон не працював. З трубки йшов звук, що нагадує виття поліцейської сирени. І хоча Морін відчувала, що, можливо, чинить святотатство, за яке їй потім доведеться тримати відповідь перед святим Петром, вона спробувала сама здійснити над чоловіком останні обряди. Морін не сумнівалася, як потім вона сказала братові, що Бог її зрозуміє, навіть якщо святий Петро – ні. Алозіус був хорошою людиною і хорошим чоловіком, а якщо і пив дуже багато, так це давала про себе знати ірландська кров. В 7:49 кілька вибухів, що потрясли Торговий центр Деррі, побудований на місці Металургійного заводу Китчнера. Ніхто не загинув; центр відкривався о 10:00, а бригада з п'яти прибиральників зазвичай прибувала до 8:00 (і в такий ранок, якщо б і прибула, то напевно не в повному складі). Детективи, які потім проводили розслідування, ідею терористичного акту відкинули. Вони припустили – дуже обтічно, – що послужило причиною вибухів проникнення води в систему електропостачання Торгового центру. Але якою б не була причина, про покупки в Торговому центрі жителі Деррі могли забути надовго. Один вибух повністю знищив ювелірний магазин Зейла. Кільця з діамантами, браслети з золотими пластинами, перлинні намиста, обручки та електронні годинник «Сейко» розлетілися в різні сторони градом блискучих цяцьок. Музичний автомат пролетів весь східний коридор і приземлився в фонтан біля магазину «Джей. К. Пенні», де виконав пузиряться інтерпретацію головної теми з «Історії кохання», перш ніж замовкнути назавжди. Той самий вибух пробив дірку в кафе «Баскін-Роббінс», з'єднавши тридцять один сорт морозива в один густий суп, який струмочками розтікся по підлозі. Вибух, який пролунав у «Сирсе», зірвав частину даху, а піднявся вітер підхопив її, як повітряного змія, і протягнув тисячу ярдів, поки дах не зрізала верхівку силосної башти фермера, якого звали Брент Килгаллон. Шістнадцятирічний син фермера вибіг з будинку з «Кодаком» матері і сфотографував результат. «Нешнл энкуайер» заплатив за цю фотографію шістдесят доларів, на які хлопчисько купив нові шини для свого мотоцикла «ямаха». Третій вибух розніс магазин жіночого одягу «Купуй або програєш». Гарячі спідниці, джинси і нижню білизну розлетілися по залитій водою автомобільній стоянці. Останній вибух прогримів в розташованому в Торговому центрі відділенні «Деррі фармерс траст». І тут відлетіла частина даху. Завила сирена охоронної сигналізації і не вмовкала чотири години, поки під'їхали електрики не відключили автономну лінію підведення електроенергії. Позичкові контракти, банківські документи, депозитні розписки, рахунки, бланки піднялися в небо і полетіли, підхоплені вітром. І гроші: здебільшого десятки і двадцятки, але вистачало і п'ятірок, і купюр у п'ятдесят і сто доларів. Банківські службовці говорили, що втрати склали трохи більше сімдесяти п'яти тисяч доларів. Пізніше, після масової перетрушування керівництва (і вагомої допомоги ФКСССА 150), деякі визнавали – виключно в приватних бесідах, неофіційно, – що вітром віднесло більше двохсот тисяч доларів. Ребекка Полсон з Хейвен-Віллідж знайшла купюру в п'ятдесят доларів, трепыхающуюся на килимку біля дверей чорного ходу, дві двадцятки в курнику і полковосотенну, прилепившуюся до стовбура дуба на її задньому дворі. Вони з чоловіком використали ці гроші, щоб внести два внеску за куплений в кредит снігохід «Бомбардьє-Знижку». Доктор Гейл, який вийшов на пенсію лікар, який жив на Західному Бродвеї майже п'ятдесят років, загинув в 8:00. Доктор Гейл хвалився, що з цих п'ятдесяти років останні двадцять п'ять він щодня здійснював двухмильную прогулянку від свого будинку на Західному Бродвеї до Деррі-парк і назад. Ніщо не могло його зупинити, ні вітер, ні дощ, ні град, ні сніг, ні крижаний вихор з північно-заходу, ні мороз. Відправився він на прогулянку і 31 травня, незважаючи на те, що економка всіляко намагалася відрадити його. Останні слова в цьому світі він вимовив, обернувшись, коли виходив за двері, натягуючи капелюх на вуха: «не Можна бути такою дурною, Хільда. Подумаєш, з неба щось капає. Якщо б ти жила тут в п'ятдесят сьомому, то знала б, що таке справжня гроза!» І ледь доктор Гейл вийшов на вулицю, кришка оглядового колодязя перед будинком Мюллеров раптово відокремилася від землі, як корисне навантаження ракети «Редстоун» 151. Кришка так швидко і акуратно відсікла голову доброго лікаря, що він пройшов ще три кроки, перш ніж мертвим впав на тротуар. А вітер все посилювався.
  
  
  
  7
  
  Під містом – 16:15
  
  Едді водив їх по темних тунелях годину, може, півтори, перш ніж визнав, тоном більш спантеличеним, ніж наляканим, що вперше в житті заблукав.
  
  Вони чули шум води в дренажних колекторах, але акустиці в цих тунелях довіряти не слід було, тому ніхто не міг сказати, де знаходиться джерело шуму, попереду або позаду, над головою або під ногами. Сірники закінчилися. Вони заблукали в темряві.
  
  Білл злякався... дуже злякався. Він пригадав розмову з батьком в його майстерні. «Приблизно дев'ять фунтів креслень безслідно зникли... Я хочу, щоб ти це собі уяснив – ніхто не знає, куди і навіщо йдуть всі ці чортові тунелі і труби. Коли вони працюють, нікому немає до цього справи. Коли не працюють, трьом або чотирьом бідолахам з департаменту водопостачання доводиться з'ясовувати, який насос залило або в якомусь тунелі утворилася пробка... Внизу темно, смердить, і там пацюки. Цього вже достатньо для того, щоб не лізти туди, але є й ще одна, більш вагома причина – в дренажній системі можна заблукати. Таке вже траплялося...»
  
  Таке вже траплялося. Таке вже траплялося. Це сталося з...
  
  Звичайно, сталося. Тому свідчення, наприклад, купа кісток у робочому одязі, повз яку вони пройшли по дорозі до лігва Воно.
  
  Білл відчув, як у душі піднімається паніка, і погнав її вглиб, під замок. Це йому вдалося, але не без праці. Він відчував її: паніка смикалася і звивалася, наче жива істота, готова в будь-який момент вирватися з ув'язнення. До всього іншого не давав спокою і ще одне питання: чи вбили вони чи ні? Річі вважав, що так, і Майк, і Едді теж. Але йому не подобалося сумнів на обличчі Бев і Стена, яке він помітив перед тим, як світло остаточно згас і вони відступили через маленьку дверцята. Подалі від падаючої павутини.
  
  – І що нам тепер робити? – запитав Стен.
  
  Білл вловив у голосі Стена перелякану тремтіння маленького хлопчика і знав, що питання адресований саме йому.
  
  – Так, – сказав Бен. – Що? Чорт, шкода, у нас немає ліхтарика... або хоча б све... свічки. – Біллу здалося, що він почув сдавленное ридання, що змусило Бена затнутися на останньому слові. І це налякало його найбільше. Бен б дуже здивувався, почувши таке, але Білл вважав, що товстун – хлопець міцний і спритний, навіть міцніше Річі, не кажучи вже про Стэне. І якщо ситуація така, що навіть Бен може зламатися, тоді їх справи зовсім кепські. Але перед уявним поглядом Білла знову і знову виникав не скелет робочого міського департаменту, а Том Сойєр і Беккі Тетчер, заблукали в печері Макдугала. Білл відштовхував цей образ, але він як і раніше повертався.
  
  Його тривожило і дещо ще, але втомлений мозок хлопчика не міг проаналізувати цю занадто вже велику і невизначену ідею. Можливо, з-за своєї простоти ідея постійно вислизала від нього: вони віддалялися один від одного. Зв'язок, завдяки якій вони все літо являли собою єдине ціле, слабшала. Вони зійшлися з Воно лицем до лиця і перемогли. Воно, можливо, померло, як вважали Річі і Едді, або отримало такі важкі поранення, що вляглося спати на сто або тисячу або десять тисяч років. Вони постали перед Воно, побачили Воно без маски, і, нехай Воно виглядало моторошно – хто б сумнівався! – від виду Воно ніхто не помер, а тому Воно позбавили чи не самого потужного зброї. Зрештою, всі вони бачили павуків. Чужих людей повзаючих тварюк, і Білл точно знав, що відтепер будь-який з них, побачивши павука,
  
  (якщо ми звідси виберемося)
  
  обов'язково здригнеться від огиди. Але павук залишався всього лише павуком. Можливо, за великим рахунком, коли всі маски жаху скинуті, немає нічого такого, що не зміг би сприйняти людський розум. Ця думка бодрила. За винятком,
  
  (мертві одпі)
  
  мабуть, того, що знаходилось там, далеко, але, можливо, навіть цей неймовірний живий вогонь, який влаштувався біля входу в метавселенной, помер або помирав. Мертві вогні і сама подорож в чорності вже запаморочилося і згадувалося з працею. Та й це не мало значення. А що мало значення – Білл це відчував, але не усвідомлював – так це розвал їх дружби... їх дружба розвалювалася, а вони як і раніше залишалися в темряві. Інший діяв за допомогою їх дружби, можливо, зумів перетворити їх у щось більше, ніж просто дітей. Але тепер вони знову ставали дітьми. Білл це відчував, так само, як і решта.
  
  – Що тепер, Білл? – запитав Річі, нарешті висловивши загальну думку.
  
  – Я н-не з-з-знаю, – відповів Білл. Заїкання повернулося, таке ж, як і раніше. Він його чув, вони чули, і Білл стояв у темряві, вдихаючи запах сирої їх наростаючої паніки, гадаючи, скільки пройде часу, перш ніж хтось- Стен, найімовірніше Стен – не запитає в лоб: «А чому ти не знаєш? Ти нас це втягнув!»
  
  – А де Генрі? – з тривогою запитав Майк. – Все ще тут, чи як?
  
  – О господи! – швидше простогнав, ніж сказав Едді. – Я про нього забув. Звичайно, він тут, звичайно, тут, напевно заблукав, як і ми, і ми можемо в будь-який момент наткнутися на нього... Оосподи, Білл, у тебе немає жодних ідей? Твій батько тут працює. У тебе зовсім немає ідей?
  
  Білл прислухався до далекого насмешливому шуму води і намагався відшукати в голові ту саму ідею, яку Едді – та й всі інші – мав право вимагати. Тому що, так, він привів їх сюди і повинен їх звідси вивести. Але в голову нічого не приходило. Ні-чо-го.
  
  – У мене є ідея, – подала голос Беверлі.
  
  В темряві Білл почув звук, який не зміг визначити. Тихий, шелестить звук – не лякає. За ним послідував другий, і цей визначився відразу: расстегиваемая блискавка. «Що?..» – подумав він і тут же зрозумів. Вона роздягалася. З якоїсь причини Беверлі роздягалася.
  
  – Що ти робиш? – запитав Річі, і від подиву його голос на останньому слові дав півня.
  
  – Я дещо знаю, – відповіла Беверлі у темряві, і Біллу здалося, що вона, якщо судити по голосу, раптом стала старше. – Я знаю, бо мені сказав батько. Я знаю, як знову зв'язати нас воєдино. А якщо цього зв'язку не буде, нам звідси не вибратися.
  
  – Який зв'язок? – В голосі Бена чулися подив і жах. – Про що ти говориш?
  
  – Про те, що з'єднає нас назавжди. Покаже...
  
  – Н-н-ні, Бе-е-еверли! – Білл раптово зрозумів, зрозумів усе.
  
  – ...покаже, що я люблю вас усіх, – продовжила Беверлі, – що ви всі мої друзі.
  
  – Що вона таке го... – почав Майк.
  
  Рівним, спокійним голосом Беверлі перебила його.
  
  – Хто перший? – запитала вона. – Думаю...
  
  
  
  8
  
  У лігві Воно – 1985 р.
  
  ...він помирає. – Беверлі плакала. – Його рука, Вона зжерла його руку. – Вона потягнулася до Біллу, проникла до нього, але Білл її відштовхнув.
  
  – Він знову йде! – проревів він. Кров запеклася на губах і підборідді. – По-ошли! Річі! Бе-е-ен! На е-цього разу ми до-олжны п-прикінчити її!
  
  Річі розгорнув Білла до себе, подивився як на буйно схибленого.
  
  – Білл, ми повинні допомогти Едді. Перетягнути джгутом руку, витягнути його звідси.
  
  Але Беверлі вже поклала голову Едді собі на коліна і закрила йому очі.
  
  – Ідіть з Біллом. Якщо з'ясується, що за вас він помер зазря, якщо Воно повернеться ще через двадцять п'ять років, або через п'ятдесят, чи через тисячу, клянусь, я... я не дам спокою вашим душам. Ідіть!
  
  Якусь мить Річі невпевнено дивився на неї. Потім звернув увагу, що її обличчя починає втрачати чіткі обриси. Розпливається, стає білою плямою в густіших тінях. Світло мерк. Цей фактор став вирішальним.
  
  – Добре. – Він повернувся до Біллу: – На цей раз ми доведемо справу до кінця.
  
  Бен стояв у павутини, яка знову почала розвалюватися. Він теж помітив тіло, підвішене під самою стелею, і молив Бога, щоб Білл не подивився вгору.
  
  Але коли перші шматки ниток почали падати на підлогу, Білл підняв голову.
  
  Він побачив Одру, яка немов опускалася вниз в дуже старому, риплячому ліфті. Падала на десять футів, зупинялася, похитуючись з боку в бік, потім різко падала ще на п'ятнадцять. Її обличчя не змінювалося. Очі, фарфорово-сині, залишалися широко розкритими. Босі ноги гойдалися взад-вперед, як маятники. Волосся розсипалося по плечах. Рот прочинився.
  
  – ОДРА! – закричав він.
  
  – Білл, пішли! – гукнув Бен.
  
  Павутина розвалювалася над ними, з гуркотом падала на підлогу, починала розпадатися. Річі раптово обхопив Білла за пояс і підштовхнув вперед, відводячи з-під провислою павутини, яку в деяких місцях відокремлювали від підлоги якісь десять футів.
  
  – Пішли, Білл! Пішли! Пішли!
  
  – Це Одра! – в розпачі вигукнув Білл. – Е-це ОДРА!
  
  – Мені насрати, навіть якщо це папа римський, – похмуро відповів Річі. – Едді мертвий, і ми повинні вбити Воно, якщо Воно досі жваво. На цей раз ми повинні довести справу до кінця, Великий Білл. Чи вона жива, чи ні. А тепер, пішли.
  
  Білл зачекав ще мить, а потім обличчя дітей, мертвих дітей, промайнули перед його внутрішнім зором, як фотографії з альбому Джорджа. «ШКІЛЬНІ ДРУЗІ».
  
  – Хо-о-гаразд. По-ошли. Б-Бог мене п-пробачить.
  
  Він і Річі пробігли під провислою павутиною, перш ніж вона впала, і приєдналися до Бену, який ще раніше вийшов на більш безпечне місце. Вони побігли за Воно, а Одра тим часом продовжувала розгойдуватися в п'ятдесяти метрах над кам'яною підлогою, в коконі, підвішеному до розвалюється павутині.
  
  
  
  9
  
  Бен
  
  Вони пішли по сліду чорної крові Воно – маслянистим калюжок гною, який тікав у щілини між плитами. А коли пол почав підніматися до напівкруглому чорного отвору в дальньому кінці каверни, Бен побачив і дещо нове: череду яєць. Чорних, з жорсткою оболонкою, розмірами не поступаються страусиним. З них йшов матове світло. Бен зрозумів, що напівпрозора оболонка. Бачив, як всередині ворушиться щось чорне.
  
  «Дитинчата Воно, – подумав він і відчув, як до горла підкочується нудота. – У Воно викидень. Боже! Боже!»
  
  Річі і Білл зупинилися, тупо, приголомшено дивились на яйця.
  
  – Ідіть! Ідіть! – крикнув Бен. – Я з ними розберуся. Добейте Воно!
  
  – Тримай! – Річі кинув йому книжечку сірників з логотипом «Деррі таун-хаус».
  
  Бен її спіймав. Білл і Річі побігли далі. Якусь мить Бен проводжав їх поглядом у меркнущем світлі. Вони побігли в темряву, куди ретирувалося Воно, і зникли з виду. Тоді він подивився на найближчий з яєць, з тонкою оболонкою, з шевелящейся тінню всередині, і відчув, як тане його рішучість. Це... гей, хлопці, це вже занадто. Це занадто жахливо. І звичайно ж, вони помруть без його допомоги; їх же не відкладали, вони вивалилися.
  
  Але час пологів Воно наближалося... а якщо навіть один зуміє вижити... навіть один...
  
  Зібравши всю волю в кулак, уявивши собі бліде вмираюче особа Едді, Бен опустив важкий чобіт «Дезерт драйвер» на перше яйце. Воно, чавкнув, розкололося, з-під чобота потекла смердюча плацента. Павук розміром з щура на подгибающихся лапках спробував втекти геть, і Бен чув у голові його пронизливі крики, що нагадують звуки, які видає ножівка, якщо її швидко-швидко згинати туди-сюди, немов награючи якусь музику.
  
  Бен рушив за ним, і ноги його більше всього нагадували ходулі, але тим не менш наступив на павука. Відчув, як захрустел хітин, нутрощі виплеснулися з-під каблука. Вміст шлунка знову подкатило до горла, і на цей раз Бену не вдалося впоратися з нудотою. Його вирвало, а потім він крутнув каблук, впечатывая маленьку потвору в камені, слухаючи, як затихають крики в голові.
  
  «Скільки? Скільки яєць? Хіба я не читав, що павуки можуть відкладати тисячі або мільйони? Я не зможу стільки розчавити, я зійду з розуму...»
  
  «Ти повинен. Ти повинен. Давай, Бен... зробимо це разом!»
  
  Він перейшов до наступного яйцю, відтворивши процес у всіх подробицях під затухаючим світлом. Повторилося все: плямкали хрускіт, розтікання смердючої рідини, останній смертельний удар. Таке яйце. Наступне. Наступне. Бен повільно просувався до чорної арці, в якій втекли його друзі. Темрява стала непроглядній, Беверлі і розвалюється павутина залишилися позаду. Він чув, як падають шматки павутини. Яйця блідо світилися в темряві. Підходячи до чергового, він запалював сірника і розбивав його. І кожен раз встигав розчавити павука до того, як сірник гаснула. Він поняття не мав, що робити, якщо сірники закінчаться до того, як він розчавить останнє яйце і расплющит його неймовірне вміст.
  
  
  
  10
  
  Воно – 1985 р.
  
  Вони йшли.
  
  Воно відчувало, що вони йдуть слідом, скорочують відстань, і страх Воно наростав. Може, Воно й не вічно – ця неймовірна думка нарешті прийшла в голову. Що гірше, Воно відчувало смерть своїх дитинчат. Третій з цих огидних ненависних чоловіків-хлопчаків переходив від одного яйця до іншого, ледь не втрачаючи розум від огиди, але продовжував йти, методично вибиваючи життя кожного з яєць Воно.
  
  «Ні!» – завило Воно, хитаючись з боку в бік, відчуваючи, як життєва сила випливає із сотні ран. Ні одна не була смертельною, але кожна виконувала свою пісню болю, кожна уповільнювала просування. Одна лапа висіло на тоненькій смужці м'яса. Одне око осліпло. Воно відчувало і величезну рану всередині, результат дії отрути, який одного з чоловіків-хлопчаків вдалося впорснути в горло.
  
  А вони йшли, скорочували разделявшее їх відстань, і як таке могло статися? Воно подвывало і нявчала, а коли відчула, що вони зовсім поруч, зробив єдине, що тепер залишалося: повернувся, щоб битися.
  
  
  
  11
  
  Беверлі
  
  Перш ніж світло остаточно згас і запанувала темрява, вона побачила, як дружина Білла опустилася на двадцять футів і зависла. Почала обертатися, руде волосся розметались. «Його дружина, – подумала Беверлі, – але я була його першим коханням, і якщо він вважав, що якась інша жінка була у нього першою, то лише з однієї причини: він забув... забув Деррі».
  
  Потім вона залишилася в темряві, наодинці зі звуками падаючої павутини і мертвою, недвижной вагою Едді. Вона не хотіла розлучатися з ним, не хотіла, щоб він повністю лежав на брудній підлозі цього місця. Тому тримала його голову на згині онімілою руки, а іншою рукою прибирала волосся з його вологого лоба. Думала Беверлі про птахів... вирішила, що інтерес до них перейняла від Стена. Бідного Стена, який не зміг змусити себе знову все це пережити.
  
  «Вони всі... я була їх першою любов'ю».
  
  Вона спробувала це згадати... такі думки піднімали настрій, коли доводилося сидіти в повній темряві, не знаючи, звідки беруться всі ці звуки. Такі думки скрашували самотність. Спочатку нічого не згадувалося; голову забивали лише образи птахів – ворон, і граклов, і шпаків, весняних птахів, які звідкись поверталися, коли на вулицях ще бігла тала вода, і останні плями брудного снігу залишалися в тінистих місцях, куди не заглядали сонячні промені.
  
  За її розумінням, у Деррі ці птахи вперше потрапляли на очі у весняний хмарний день, примушуючи задатися питанням, а звідки ж вони прилетіли. Раптово і разом вони усеивали весь Деррі, наповнюючи білий повітря пронизливої балаканиною. Вони всідалися на телефонні дроти і ковзани вікторіанських особняків Західного Бродвею: вони билися за місця на алюмінієвих поперечинах телевізійної антени, встановленої на даху бару «Джерело Уолліса»; вони обліплювали темні гілки в'язів, зростаючих на Нижній Головній вулиці. Вони обживалися, говорили один з одним заливистыми кричущими голосами сільських бабів, присутніх на щотижневий вечір гри в «бінго», а потім, за якимось сигналом, який не могли вловити люди, всі разом злітали – і від їхніх крил небо ставало чорним, – щоб опуститися десь ще.
  
  «Так, птиці, я думала про них, тому що мені було соромно. Як я тепер розумію, я соромилася завдяки моєму батькові, а може, до цього доклав руку і Воно. Можливо».
  
  За птахами приоткрылось інше спогад, неясне і невизначене. Може, таким йому і належало залишитися назавжди, вона...
  
  І тут потік думок перервався: раптово Беверлі усвідомила, що Едді...
  
  
  
  12
  
  Любов і бажання – 14 серпня 1958 р.
  
  ...підходить до неї першим, тому що переляканий більше всіх. Підходить до неї не як друг того літа і не як коханець на цей момент. Підходить, як підходив до матері трьома або чотирма роками раніше, щоб його заспокоїли. Він не подається назад від її гладкою оголеності, і спочатку вона навіть сумнівається, що він це відчуває. Він трясеться, і хоча вона міцно притискає його до себе, темрява така чорна, що вона не може його розглянути, нехай він і гранично близько. Якби не шорсткий гіпс, він міг би зійти за привида.
  
  – Що ти хочеш? – запитує він її.
  
  – Ти повинен вставити в мене свою штучку, – каже Беверлі.
  
  Едді намагається відсахнутися, але вона тримає його міцно, і він припадає до неї. Вона чує, як хтось – думає, що Бен, – галасливо втягує повітря.
  
  – Бевви, я не можу цього зробити. Я не знаю як...
  
  – Я думаю, це легко. Але ти повинен роздягнутися. – В голові виникає думка про складнощі, пов'язаних з сорочкою і гіпсом – їх треба спочатку відокремити, потім з'єднати, – і уточнює: – Хоча б зніми штани.
  
  – Ні, я не можу! – Але вона думає, що частина його може і хоче, тому що трястися він перестав, і вона відчуває щось маленьке і тверде, прижимающееся до правій стороні її живота.
  
  – Можеш, – заперечує вона і тягне його на себе. Поверхню під її спиною і ногами тверда, глинистий і суха. Далекий шум води навіває дрімоту і заспокоює. Вона тягнеться до Едді. У цей момент перед її внутрішнім зором з'являється обличчя її батька, суворе й загрозливе,
  
  (я хочу подивитися, ціла ти)
  
  і тут вона обіймає Едді за шию, її гладка щока притискається до його гладкою щоці, і коли він нерішуче стосується її маленьких грудей, вона зітхає і думає в перший раз: «Це буде Едді», – і згадує липневий день – невже це було всього лише в минулому місяці? – коли в Пустку ніхто не прийшов, крім Едді, і він приніс із собою цілу пачку коміксів про Маленьку Лулу, які вони читали більшу частину дня. Маленька Лулу, яка збирала библянику і вляпывалась в найнеймовірніші історії, про відьму Хейзл і всіх інших. І як вони весело провели час.
  
  Вона думає про птахів; особливо про граклах, і скворцах, і ворон, які повертаються навесні, і її руки зміщуються до ременя Едді і розстібають його, і він знову каже, що не зможе це зробити; вона каже йому, що зможе, вона знає, що зможе, і не відчуває сором або страх, а щось подібне до тріумфу.
  
  – Куди? – запитує він, і ця тверда штучка вимогливо тикається у внутрішню поверхню її стегна.
  
  – Сюди, – відповідає вона.
  
  – Бевви, я на тебе досхочу. – І вона чує, болючий свист в його диханні.
  
  – Я гадаю, так і треба, – говорить вона йому, і ніжно обіймає, і направляє. Він пхає свою штучку вперед дуже швидко, і приходить біль.
  
  – З-з-з-с. – Вона втягує повітря, закусивши нижню губу, і знову думає про птахів, весняних птахів, рядочком сидять на ковзанах дахів, разом піднімаються під низькі березневі хмари.
  
  – Беверлі? – невпевнено запитує він. – Все в порядку?
  
  – Не поспішай, – каже вона. – Тобі буде легше дихати. – Він уповільнює руху, і через деякий час дихання його прискорюється, але Беверлі розуміє, на цей раз причина не в тому, що з ним щось не так.
  
  Біль минає. Раптово він рухається швидше, потім зупиняється, завмирає, видає звук – якийсь звук. Вона відчуває, що це для нього означає, щось екстраординарне, особливе, щось на зразок... польоту. Вона відчуває силу: відчуває швидко наростаюче в ній почуття тріумфу. Цього боявся її батько? Що ж, він боявся не дарма. У цьому дійстві таїлася сила, могутня, розриває ланцюги сила, раніше захована глибоко всередині. Беверлі не відчуває фізичного насолоди, але душа її радіє. Вона відчуває їх близькість. Едді притискається лицем до її шиї, і вона обіймає його. Він плаче. Вона обіймає його і відчуває, як його частина, яка пов'язувала їх, починає опадати. Не покидає її, ні, просто опадає, стаючи менше.
  
  Коли він злазить з неї, вона сідає і в темряві стосується його особи.
  
  – Ти одержав?
  
  – Отримав – що?
  
  – Як не назви. Точно я не знаю.
  
  Він хитає головою, вона це відчуває, її рука, як і раніше, стосується його щоки.
  
  – Я не думаю, що це в точності... ти знаєш, як кажуть великі хлопці. Але це було... це було щось. – Він говорить тихо, щоб інші не чули. – Я люблю тебе, Бевви.
  
  Тут її пам'ять дає слабину. Вона впевнена, що були й інші слова, одні вимовлялися пошепки, інші голосно, але не пам'ятає, що говорилося. Значення це не має. Їй доводилося умовляти кожного? Так, швидше за все. Але значення це не мало. Один за іншим вони уговаривались на це, на цю особливу людську зв'язок між світом і нескінченним, єдину можливість зіткнення потоку крові і вічності. Це не має значення. Що має, так це любов і бажання. Тут, у темряві, нітрохи не гірше, ніж в будь-якому іншому місці. Може, і краще, ніж у деяких.
  
  До неї підходить Майк, потім Річі, і дійство повторюється. Тепер вона відчуває деяке задоволення, легкий жар незрілого дитячого сексу, і закриває очі, коли до неї підходить Стен, і думає про цих птахів, весни і птахів, і вона бачить їх, знову і знову, вони прилітають все відразу, всідаються на безлисті зимові дерева, вершники ударної хвилі, що набігає самого несамовитого пори року, вона бачить, як вони знову і знову піднімаються в повітря, шум їхніх крил схожий на свист багатьох простирадлом на вітрі, і Беверлі думає: «Через місяць всі діти будуть бігати по Деррі-парк з повітряними зміями, намагаючись не зачепитися мотузкою з мотузками інших зміїв». Вона думає: «Це і є політ».
  
  З Стэном, як і з іншими, вона відчуває це сумне в'янення, розставання з тим, що їм так відчайдушно потрібно знайти від цього дійства, – щось вкрай важливе – воно перебували зовсім близько, але не склалося.
  
  – Ти одержав? – знову питає вона, і хоча точно не знає, про що мова, їй зрозуміло, що не отримав.
  
  Після довгої паузи до неї підходить Бен.
  
  Він тремтить всім тілом, але ця тремтіння викликана не страхом, як у Стена.
  
  – Беверлі. Я не можу. – Він намагається вимовити ці слова тоном, що передбачають розсудливість, але в голосі чується інше.
  
  – Ти зможеш. Я відчуваю.
  
  І вона точно відчуває. Є щось тверде; і багато. Вона відчуває це під м'якою опуклістю живота. Його розмір викликає певну цікавість, і вона легенько стосується його штуковини. Бен стогне їй у шию, і від його жаркого подиху її оголена шкіра покривається мурашками. Беверлі відчуває першу хвилю цього спека, що пробігає по її тілу, – раптово її переповнює якесь почуття: вона визнає, що почуття це дуже велике
  
  (і штучка у нього занадто велика, чи зможе вона прийняти її в себе?)
  
  і для нього вона надто юна, того почуття, яке надто вже яскраво і гостро дає про себе знати. Воно порівнянно з М‐80 Генрі, щось таке, не призначене для дітей, щось таке, що може вибухнути і рознести тебе на шматки. Але зараз не місце і не час для занепокоєння: тут любов, бажання і темрява. І якщо вони не спробують перше і друге, то напевно залишаться тільки з третім.
  
  – Беверлі, не...
  
  – Так. Навчи мене літати, – каже вона зі спокоєм, якого не відчуває, розуміючи свіжої теплій волозі на щоці і шиї, що він заплакав. – Навчи, Бен.
  
  – Ні...
  
  – Якщо ти написав то вірш, навчи. Погладь мої волосся, якщо хочеш, Бен. Все добре.
  
  – Беверлі... я... я...
  
  Він не просто тремтить його трясе. Але вона знову відчуває страх до цього стану відношення не має – це провісник агонії, викликаної самим дійством. Вона думає про
  
  (птахів)
  
  його особу, його дорогому, милому жаждущем особі, і знає, що це не страх, це бажання, яке він відчуває, глибоке, пристрасне бажання, яке тепер ледь стримує, і знову вона відчуває силу, щось на зразок польоту, немов дивиться згори вниз і бачить усіх цих птахів на ковзанах дахів, на телевізійній антені, яка встановлена на барі «Джерело Уолліса», бачить вулиці, розбігаються, як на карті, ох, бажання, точно, це щось, саме любов і бажання навчили тебе літати.
  
  – Бен! Так! – несподівано кричить вона, і він більше не може стримуватися.
  
  Вона знову відчуває біль і на мить відчуття, що її розчавлять. Потім він підводиться на руках, і вона знову може дихати.
  
  У нього великий, це так – і біль повертається, і вона набагато глибше, ніж коли в неї входив Едді. Їй доводиться знову прикусити нижню губу і думати про птахів, поки печіння не йде. Але воно йде, і вона вже може протягнути руку і одним пальцем торкнутися його губ, і Бен стогне.
  
  Вона знову відчуває жар і відчуває, як її сила раптово переливається в нього: вона з радістю віддає цю силу і себе разом з нею. Спочатку з'являється відчуття похитування, чудовою, наростаючою по спіралі солодощі, яка змушує її мотати головою з боку в бік, беззвучне муркотання проривається між стиснутих губ, це політ, ох, любов, ох, бажання, ох, це щось таке, чого неможливо не визнавати, що з'єднує, що передається, утворює нерозривний коло: з'єднувати, передавати... літати.
  
  – Ох, Бен, ох, мій любий, так, – шепоче вона, відчуваючи, як піт виступає на обличчі, відчуваючи їх зв'язок, щось тверде в призначеному місці, що, як вічність, вісімка, покачивающаяся на боці. – Я так міцно люблю тебе, дорогий.
  
  І вона відчуває, як щось починає відбуватися, і про це щось не мають ні найменшого поняття дівчатка, які шепочуться і хихикають про секс в туалеті для дівчаток, у всякому разі, наскільки їй про це відомо; вони тільки теревенять про те, який страшний цей секс, і тепер вона розуміє, що для багатьох з них секс – нездійснений, невизначений монстр; вони говорять про цьому дійстві тільки в третій особі. Ти Це робиш, твоя сестра і її бойфренд Це роблять, твої мама з татом все ще Це роблять, і як вони самі ніколи не будуть Це робити; і так, можна подумати, що дівоча частина п'ятого класу складається виключно з майбутніх старих дів, і Беверлі очевидно, що ні одна з цих дівчат навіть не підозрюють про такому... такому завершення, і її утримує від криків тільки одне: інші почують і подумають, що Бен робить їй боляче. Вона підносить руку до рота і сильно її кусає. Тепер вона краще розуміє пронизливий сміх Грети Боуї, і Саллі Мюллер, і всіх інших: хіба вони, всі семеро, не провели більшу частину цього самого довгого, самого страшного літа їх життів, сміючись, як божевільні? Вони сміялися, оскільки все, що страшно і невідомо, при цьому і кумедно, і ти смієшся, як інший раз малюки сміються і плачуть одночасно, коли з'являється клоун з заїжджого цирку, знаючи, що він повинен бути смішним... але він також і незнайомець, повний невідомої вічної сили.
  
  Укус руки крик не зупиняє, і вона може заспокоїти інших – і Бена, – лише показавши, що відбувається в темряві її повністю влаштовує.
  
  – Так! Так! Так! – І знову голову заповнюють образи польоту, змішані з хрипкими криками граклов і шпаків; ці звуки – найсолодша в світі музика.
  
  І вона летить, піднімається все вище, і тепер сила не в ній і не в ньому, а де-то між ними, і вона скрикує, і вона відчуває, як тремтять його руки, і вона вигинається вгору і втискається в нього, відчуваючи його спазм, його дотик, їх цілковите злиття в темряві. Вони разом вириваються в життєдайне світло.
  
  Потім все закінчується, і вони в обіймах один одного, і коли він намагається щось сказати – можливо, якесь дурне вибачення, яке може опошлити те, що вона пам'ятає, якесь дурне вибачення, яке буде висіти, як наручники, – вона заглушає його слова поцілунком і відсилає його.
  
  До неї підходить Білл.
  
  Він намагається щось сказати, але заїкання досягає піку.
  
  – Мовчи. – Вона відчуває себе дуже впевнено, здобувши нове знання, але при цьому розуміє, що втомилася. Втомилася, і у неї все болить. Внутрішня і задня поверхня стегон липкі, і вона думає, причина в тому, що Бен дійсно скінчив, а може, це її кров. – Все буде дуже навіть добре.
  
  – Т-т-ти у-у-у-впевнена?
  
  – Так, – каже Беверлі і обома руками обнімає його за шию, відчуваючи вологі від поту волосся. – Можеш посперечатися.
  
  – Е-е-е-це... Е-е-е-це...
  
  – Тс-с-с...
  
  З ним не так, як з Беном; теж пристрасть, але інша. Бути з Біллом – це найкраще завершення з усіх можливих. Він добрий, ніжний і майже спокійний. Вона відчуває його запал, але запал цей помірний і стримується тривогою за неї, можливо, тому, що тільки Білл і вона сама усвідомлюють значущість цього дійства, як і те, що про нього не можна говорити ні комусь ще, ні навіть між собою.
  
  В кінці вона здивована несподіваним підйомом і встигає подумати: «Ох! Це станеться знову, я не знаю, чи витримаю...»
  
  Але думки ці змітає абсолютної солодкістю дійства, і вона ледве чула його шепіт: «Я люблю тебе, Бев, я люблю тебе, я завжди буду любити тебе». – Він повторює і повторює ці слова без заїкання. На мить вона притискає його до себе, і вони завмирають, його гладка щока стосується її щоки.
  
  Він виходить з неї, нічого не сказавши, і якийсь час вона проводить одна, одягаючись, повільно одягаючись, відчуваючи тупу пульсуючий біль, яку вони, будучи хлопчиками, відчути не могли, відчуваючи солодку знемогу і полегшення від того, що все закінчилося. Внизу порожнеча, і хоча вона радіє, що її тіло знову належить тільки їй, порожнеча викликає дивну тугу, яку вона так і не може висловити... хіба що думає про безлистих деревах під зимовим небом, деревах з голими гілками, деревах, очікують чорних птахів, які розсядуться на них, як священики, щоб засвідчити смерть снігу.
  
  Вона знаходить друзів, шукаючи в темряві їхні руки.
  
  Якийсь час усі мовчать, а коли чується голос, Беверлі не дивується з того, що належить він Едді.
  
  – Я думаю, коли ми повернули направо два повороту назад, нам слід було повернути ліворуч. Господи, я це знав, але так спітнів і нервував...
  
  – Ти все життя нервуєш, Ерс, – каже Річі. Голос такий задоволений. І в ньому ніяких панічних настроїв.
  
  – Ми і в інших місцях повертали не в ту сторону, – продовжує Едді, ігноруючи його, – але це була найсерйозніша помилка. Якщо ми зможемо повернутися туди, то потім все буде добре.
  
  Вони формують нерівну колону, Едді перший, за ним Беверлі, її рука на плечі Едді так само, як рука Майка – на її плечі. Йдуть знову, на цей раз швидше. Колишнє хвилювання Едді безслідно зникає.
  
  «Ми йдемо додому, – думає Беверлі, і по тілу пробігає тремтіння полегшення і радості. – Додому, так. І все буде добре. Ми зробили те, за чим прийшли, і тепер можемо повертатися назад вже звичайними дітьми. І це теж буде добре».
  
  Вони йдуть крізь темряву, і Беверлі усвідомлює, що шум води, що біжить все ближче.
  
  
  
  Глава 23
  
  Результат
  
  
  
  1
  
  Деррі – 9:00-10:00
  
  В десять хвилин на десяту швидкість вітру над Деррі в середньому становила п'ятдесят п'ять миль на годину з поривами до сімдесяти. Анемометр в будівлі суду зафіксував один порив вісімдесят одну милю, після чого стрілка впала на нуль. Вітер вирвав встановлений на даху обертовий датчик і закинув у залитий дощем сутінок дня. Як і кораблик Джорджа Денбро, його більше ніхто не бачив. До тридцяти дев'яти те, що в департаменті водопостачання вважали абсолютно неможливим – могли б у цьому заприсягтися, – стало не тільки можливим, але і майже неминучим: центр Деррі могло затопити вперше з серпня 1958 року. Тоді багато старі дренажні труби виявилися забитими або зруйнувалися під час несподівано сильної грози. Без чверті десять чоловіка з суворими обличчями з'їжджалися до обом сторонам Каналу на легковиках і в пікапах, шалено ревучий вітер намагався здерти з них непромокальні куртки і дощовики. Вперше з жовтня 1957 року на бетонних берегах Каналу почали укладати мішки з піском. Арка, в яку йшов Канал, щоб пройти під перехрестям, де сходилися три вулиці, заповнилася водою практично доверху. Тут пройти Головною вулицею, Канальної і біля підніжжя пагорба Підйом-о-милю можна було тільки на своїх двох, і ті, хто, розхлюпуючи воду, поспішав допомогти в укладанні мішків з піском, відчували, як гудуть вулиці від шаленого потоку проносящейся під ними води. Приблизно так само гуде і естакада автомагістралі, якщо по ній проїжджали повз один одного вантажні трейлери, але тут вібрація була постійною, і люди раділи, що знаходяться в північній частині центру міста, досить далеко від цього мірного бурчання, яке відчувалося швидше, ніж чулося. Перекриваючи шум дощу і води в Каналі, Гарольд Гарденер запитав Альфреда Зитнера, якому належало «Ріелторське агентство Зитнера», розташоване в західній частині міста, не проваляться вулиці. Зитнер прокричав у відповідь, що швидше замерзне пекло. Перед уявним поглядом Гарольда на мить виникли Адольф Гітлер та Юда Іскаріотський, що катаються на ковзанах, а потім він продовжив укладати мішки з піском. Вода лише на якісь три дюйми не доходила до краю бетонних стін Каналу. У Пустки Кендускиг уже вийшов з берегів, і не викликало сумнівів, що до полудня там утворюється величезна, неглибоке смердюче озеро, з якого будуть стирчати крони дерев і деяких кущів, а вся інша буйна рослинність піде під воду. Чоловіки продовжували роботу, зупиняючись, лише коли закінчувалися мішки з піском... а потім, без десяти десять, їх загнав у ступор страшний гуркіт. Пізніше Гарольд Гарденер сказав дружині, що подумав, а не настав кінець світу. Але центр міста не провалився крізь землю – тоді не провалився. Зате впала Водонапірна башта. Тільки Ендрю Кін, онук Норберта Кіна, своїми очима бачив, як це сталося, але в той ранок він викурив дуже вже багато колумбійської червоної і спочатку подумав, що у нього глюки. Він бродив по залитим дощем вулицями Деррі приблизно з восьмої ранку, відправившись в дорогу мало не в ту саму хвилину, коли душа доктора Хейла піднімалася в небо, де її чекала велика сімейна медична практика. Він вимок до нитки (сухим залишався тільки пакетик з двома унціями марихуани, який Ендрю тримав під пахвою), але зовсім цього не відчував. Його очі широко розкрилися. Він як раз дістався до Меморіального парку, що межує з пагорбом, на якому височіла Водонапірна башта. І, якщо тільки він не помилявся, Водонапірна вежа нахилилася, як та клята вежа в Пізі, що красується на всіх цих коробках з макаронами. «Вау!» – вигукнув Ендрю Кін, і його очі розкрилися ще ширше, ніби зсередини їх підпирали маленькі пружинки. І тут же почувся скрегіт. У нього на очах нахил Водонапірної башти все збільшувався і збільшувався. Ендрю застиг як стовп, мокрі джинси прилипли до худим сідницях, мокра головна пов'язка з візерунком пейслі ронила на очі краплі води. Білі плитки відвалювалися зі стіни Водонапірної башти, зверненої до центру міста... ні, не зовсім відвалювалися... швидше відскакували. Помітна тріщина з'явилася приблизно в двадцяти футах над кам'яною основою вежі. З тріщини вдарила вода, а плитки тепер вже не відскакували – відлітали, і їх відносило вітром. У Водонапірній башті щось заскреготала, і Ендрю побачив, як вона рухається, ніби стрілка величезних годин, від дванадцятої до першої години або двох. Мішечок з травичкою випав з-під мишки і застряг в сорочці біля ременя. Ендрю цього не помічав. Стояв як зачарований. З вежі долинали різкі дзвенячі звуки, ніби одна за одною струни лопались найбільшою у світі гітари. То рвалися троси, встановлені всередині циліндра, які належним чином компенсували напруга, що створюється тиском води. Водонапірна вежа почала хилитися швидше і швидше, дошки та балки ламалися, тріски летіли в повітря. «ГРЕ-Е-Е-БА-А-АНЫЙ НАСРАТИ!» – прокричав Ендрю Кін, але його голос розчинився в гуркоті падіння Водонапірної башти і реве одного з трьома чвертями мільйонів галонів, без малого вісім тисяч тонн води, що виливаються з бічної тріщини. Вода вихлюпнулася сірої приливної хвилею, і, звичайно, будь Ендрю з тієї сторони Водонапірної вежі, куди покотила ця хвиля, він би тут же відправився в інший світ. Але Бог благоволить п'яницям, маленьким дітям і торчкам. Ендрю стояв в такому місці, звідки міг бачити, але на нього не потрапило ні краплі яка вилилася з вежі води. «ГРЕБАНЫЕ СПЕЦЕФЕКТИ! – прокричав Ендрю, коли хвиля понеслася по Меморіального парку, як ніж бульдозера, зрізавши сонячні години, поруч з якими частенько стояв хлопчик – його звали Стен-Супермен Уріс – і спостерігав за птахами в батьківський бінокль. – СТІВЕНУ СПІЛБЕРГУ І НЕ СНИЛОСЯ!» Не встояла і кам'яна купальня для птахів. Якусь мить Ендрю бачив, як вона переверталася, купальня на постаменті, постамент на купальні, а потім все зникло. Клени і берези, які відгороджували Меморіальний парк від Канзас-стріт, посшибало, як кеглі в боулінгу. Падаючи, дерева порвали всі дроти. Хвиля перевершила через вулицю, почала розширюватися, все більше нагадуючи воду, а не ніж бульдозера, який зрізав сонячні години, купальню для птахів і дерева, але їй вистачило енергії, щоб зірвати з фундаментів десяток будинків, які стояли на іншій стороні Канзас-стріт, і скинути їх у Пустку. Вони звалилися туди з нудотною легкістю, в більшості своїй цілими. Ендрю Кін дізнався один з них, що належав родині Карла Массенсика. Містер Массенсик викладав йому в шостому класі, справжній звір. 152Коли будинок перевалював через край схилу і ковзав вниз, Ендрю Кін усвідомив, що бачить свічку, яскраво загоряння в одному з вікон, і на мить замислився, а може, все це йому тільки ввижається, якщо ви розумієте, про що йдеться. Але тут же в Пустки пролунав вибух і злетіло жовте полум'я, немов від лампи Коулмана спалахнула солярка, що випливає з пробитого бака. Ендрю дивився на дальню сторону Канзас-стріт, де всього лише сорок секунд тому акуратним рядком стояли будинки представників середнього класу. «Тепер вони Зниклий місто, і тобі краще в це повірити, солоденький». На їх місці залишилися десять підвалів, здалеку нагадували басейни. Останню думку Ендрю хотів озвучити, але кричати не міг більше. Його кричалка, схоже, своє відпрацювала. Діафрагма ослабла і стала непотрібною. Він почув кілька супроводжуються хрустом ударів, немов велетень спускався сходами в чоботях з насипаними в них крекерами. Це Водонапірна башта скочувалася з пагорба, гігантський білий циліндр, вихлюпують з себе залишки води, а кінці товстих тросів, які утримували її на місці, металися з боку в бік і клацали, як металеві хлисти, проривали канави в м'якій землі, які тут же заповнювалися дощовою водою. І на очах Ендрю, який стояв, втиснувши підборіддя між ключиць, Водонапірна башта, вже в горизонтальному положенні, довжиною більше ста двадцяти п'яти футів, злетіла в повітря. На мить застигла – сюрреалістичний образ, які, напевно, приходять в голову одягненим у гамівні сорочки мешканцям кімнат з м'якими стінами, – з пом'ятою, блискучою від дощу зовнішньою стінкою, розбитими вікнами, бовтаються віконними стулками, мигалкою (все ще продовжує блимати) на даху, покликаної попереджати про перешкоду низько летять літаки, а потім впала на вулицю з рвущим барабанні перетинки гуркотом. На Канзас-стріт вистачало води, що вилилася з Водонапірної башти, і тепер вся вона текла до центру міста з пагорба Підйом-о-милю. «Там теж є будинки», – подумав Ендрю Кін, і раптово коліна у нього підігнулися. Він важко плюхнувся на п'яту точку, і бризки полетіли на всі боки. Він дивився на розбитий кам'яний фундамент, де все його життя стояла Водонапірна башта. Дивився і гадав, чи повірить йому хто-небудь. Гадав, а чи повірить він собі.
  
  
  
  2
  
  Вбивство – 10:02, 31 травня 1985 р.
  
  Білл і Річі побачили, як Вона повернулася до них. Жвала відкривалися і закривалися, один зрячий очей злобно дивився на них зверху вниз, і Білл збагнув, що Воно є своє джерело світла, як у наводить жах світляка. Але світло було мерехтливим і тьмяним: Воно міцно дісталося. Думки Воно гуділи
  
  (відпустіть мене! відпустіть мене, і ви отримаєте все, що тільки можна побажати, – гроші славу стан владу, – я можу вам дати)
  
  в його голові.
  
  Білл ішов до Паучихе без зброї, не відриваючи погляду від її єдиного ока. Він відчував, як наростає в ньому сила, вливаючись у нього, напружуючи м'язи рук, наповнюючи стиснуті в кулаки пальці своєю міццю. Річі крокував поруч, його губи розтяглися, оголивши зуби.
  
  (я поверну тобі дружину – я можу це зробити, тільки я – вона нічого не пригадає, як не згадували ви семеро)
  
  Вони підійшли близько, зовсім близько. Білл відчував йде від Воно сморід і раптом з жахом усвідомив, що це запах Пустки, запах, який вони брали за сморід каналізації і стічних вод, і звалища... але хіба в дійсності вони вірили у ці джерела запаху? Ні, це був запах Воно, і, можливо, в Пустки він відчувався найсильніше, але висів і над усім Деррі, як хмара, а люди просто його не помічали, як працівники зоопарку через якийсь час перестають помічати сморід своїх підопічних і навіть дивуються, коли відвідувачі при вході морщать носи.
  
  – Працюємо в парі, – прошепотів він Річі, і той кивнув, не відриваючи очей від Павучихи, яка тепер пятилась від них, поблискуючи огидними, волохатими лапами. Її нарешті приперли до стіни.
  
  (я не можу дати вам вічне життя, але можу доторкнутися до вас і ви проживете дуже дуже довго – двісті років, триста, може п'ятсот – я можу зробити вас богами Землі – якщо ви дозволите мені піти, якщо ви дозволите мені піти, якщо ви дозволите мені...)
  
  – Білл? – хрипко запитав Річі.
  
  З криком, що рветься з нього, наростаючим та наростаючим, Білл кинувся на Павучиху. Річі не відставав від нього ні на крок. Вони вдарили разом правими кулаками, але Білл розумів, що б'ють зовсім не кулаки: удар завдавала їх загальна сила, підтримувана силою Іншого; це була сила пам'яті і бажання; насамперед це була сила любові і незабутого дитинства, злилися в одне велике колесо.
  
  Крик Павучихи заповнив голову Білла, здавалося, розколов йому мізки. Він відчув, як його правий кулак глибоко проник в копошащуюся мокротиння. За кулаком була рука, плече. Він витягнув руку, з якої капала чорна кров Павучихи. Гній лився з проломленою їм дірки.
  
  Він побачив Річі, що стоїть під роздутим тілом Воно, залитого чорної блискучої кров'ю, в класичній боксерській стійці, його кулаки наносили удар за ударом.
  
  Павучиха вдарила їх лапами. Білл відчув, як одна розірвала йому бік, і сорочку, і шкіру. Жало Воно безсиле впиралося в підлогу. Крики лунали в голові ударами дзвону. Воно незграбно нахилилося, намагаючись вкусити його, але Білл, замість того щоб відступити, кинувся вперед, збираючись завдати удару вже не кулаком, а всім тілом, перетворивши себе на торпеду. Він влетів у черево Воно, як у футболі – разогнавшийся захисник, який опускає плечі і просто ломиться вперед.
  
  На мить відчув, як плоть Воно просто подається назад, щоб стиснутися, а потім відкинути його. З нечленораздельным криком він натиснув сильніше, штовхаючись ногами вперед і вгору, проламуючи Воно руками. І проломив: його облило гарячою кров'ю. Кров текла по обличчю, вуха, потрапляла в ніс тонкими звиваються цівками.
  
  Він знову опинився у чорності, по самі плечі в содрогающемся тілі Воно. І нехай вуха заливала кров, він чув мірні бум-БУМ-бум-БУМ, зовсім як звуки великого барабана, того самого, що очолює парад, коли цирк в'їжджає в місто, в оточенні ліліпутів і пританцовывающих клоунів на ходулях.
  
  Биття серця Воно.
  
  Він почув, як Річі закричав від болю. Крик перейшов у стогін, а потім обірвався. Білл різко вдарив вперед обома стиснутими в кулаки руками. Він задихався, обліплений пульсуючими нутрощами Павучихи, залитий її кров'ю.
  
  Бум-БУМ-бум-БУМ-...
  
  Руки його все глибше проникали, роздираючи, розриваючи, розділяючи, в пошуках джерела цього звуку. Його склизлые пальці стискалися і розтискалися, груди роздувалася в пошуках повітря.
  
  Бум-БУМ-бум-БУМ...
  
  І раптом воно виявилося в його руках, величезне й живе, гойдається і пульсуюче в його долонях, відштовхує їх, а потім знову стискуюче.
  
  (НЕТНЕТНЕТНЕТНЕТ)
  
  «Так! – вигукнув Білл, задихаючись, потопаючи в нутрощах. – Так! Випробуй на собі, сука! ВИПРОБУЙ НА СОБІ! ТОБІ ПОДОБАЄТЬСЯ? ТИ В ЗАХВАТІ? ТАК?»
  
  Він звів пальці разом над пульсуючим серцем Воно, утворивши долонями зворотний букву «V», а потім з усією силою, яка залишалася, стиснув руки.
  
  Почув останній відчайдушний крик болю і страху, коли серце Воно лопнуло під його руками, заскользило між пальцями трепыхающимися мотузочками.
  
  Бум, БУМ, бум, БО...
  
  Крик почав затихати, танути. Білл відчув, як тіло Павучихи раптово затиснуло його, як обжимає кулак еластична рукавичка. Потім все розслабилося. Білл відчув, як тіло нахиляється, повільно валиться на бік. Одночасно він почав вилазити з тіла, і свідомість загрожувало його з секунди на секунду.
  
  Павучиха повалилася на бік, величезний шматок гарячого м'яса. Лапи ще тремтіли і сіпалися, терлися об стіну тунелю, дряпали підлогу.
  
  Білл відсахнувся, жадібно хапаючи ротом повітря, відпльовуючись в спробі очистити рот від огидного смаку Воно. Ноги у нього заплелись, він впав на коліна.
  
  І ясно почув голос Іншого; Черепаха, можливо, помер, але той, хто створив його, – ні.
  
  «Синку, ти дійсно добре попрацював».
  
  Потім голос пішов. І разом з ним пішла сила. Білл відчував слабкість, відраза, відчував, що наполовину з'їхав з глузду. Озирнувся і побачив чорний який подихає кошмар – Павучиху, ще дергающую лапами.
  
  – Річі! – закричав він хрипким, зірваним голосом. – Річі, ти де?
  
  Мовчання.
  
  Світло потьмяніло. Помер разом з Павучихою. Білл сунув руку в кишеню просоченої кров'ю і слизом сорочки, щоб дістати останню книжечку сірників. Сірники він знайшов, але ні одна не запалилася: головки розмокли від крові.
  
  – Річі! – знову закричав він, з очей покотилися сльози. Він опустився на коліна. Поповз вперед, обмацуючи темряву то однієї, то іншою рукою. Нарешті одна за що зачепила, і це щось мляво сіпнулося при його дотику. Він пустив у хід іншу руку... завмер, коли вони обидві торкнулися особи Річі.
  
  – Річі! Річі!
  
  Немає відповіді.
  
  В темряві Білл підсунув одну руку під спину Річі, іншу – під коліна. Насилу підвівся і, хитаючись, рушив у той бік, звідки вони прийшли, з Річі на руках.
  
  
  
  3
  
  Деррі – 10:00-10:15
  
  В 10:00 мірна вібрація, яка, стрясала вулиці центральної частини Деррі, перейшла в рокочущий гуркіт. У «Деррі ньюс» потім написали, що опори підземної частини Каналу, ослаблені різким натиском води, викликаним настільки сильною зливою, не витримали. Деякі, однак, не погодилися з цим твердженням. «Я там був, тому знаю, – говорив потім Гарольд Гарденер своїй дружині. – Справа не тільки в тому, що опори не витримали. Стався землетрус, ось головна причина. Гребаное землетрус».
  
  У будь-якому випадку результат залишився незмінним. По мірі того, як гуркіт наростав і наростав, почали дзвеніти шибки, посипалася штукатурка зі стелі, а нелюдські звуки, які видавали згинаються балки і фундаменти, злилися в лякаючий хор. Тріщини побігли по вищербленому кулями цегельній фасаду магазину Мейкена, немов чиїсь загребущі руки. Троси, що підтримують маркізу кінотеатру «Аладдін», обірвалися, і вона впала на вулицю. Провулок Річарда, який проходив за «Аптечним магазином на Центральній», несподівано завалило лавиною жовтих цеглин зруйнованого будинку «Професійного центру Брайана О Дода», побудованого в 1952 році. Величезна хмара жовтяничній пилу піднявся в повітря, і вітер поніс його як вуаль.
  
  Одночасно вибухнула статуя Підлоги Дерева, що стоїть перед Міським центром, немов вчителька малювання, давним-давно загрожувала розібратися з цим уродищем, показала, що слова не розходяться з ділом. Бородата усміхнена голова злетіла вертикально вгору. Одну ногу викинуло вперед, другу – назад, ніби Підлога надто вже енергійно виконав шпагат, що і призвело до розчленування тіла. Торс просто розірвало на дрібні шматочки, а пластиковий сокиру піднявся в дощове небо, зник, але потім повернувся, скажено обертаючись. Він пробив дах Мосту Поцілунків, а потім і настил.
  
  І тут же, у 10:02, центр Деррі просто провалився в землю.
  
  Велика частина води з тріснутою Водонапірної башти перетнула Канзас-стріт і вихлюпнулася в Пустку, але якась частина потекла по вулиці і з пагорба Підйом-о-милю вилилася у діловий район. Можливо, ця вода виявилася тією соломинкою, що зламала спину верблюда... а може, як і сказав дружині Гарольд Гарденер, стався землетрус. Тріщини побігли по асфальту Головної вулиці. Спочатку вузькі... потім вони почали розширюватися, як голодні роти, і рев переповненого Каналу став оглушливо гучним. Все почало тремтіти. Неонова вивіска «ПРОДАЖ МОКАСИН» перед сувенірним магазином Коротуна Сквайрса впала на тротуар, на якому вода вже піднялася на три фути. Через кілька миттєвостей сама будівля, розташоване по сусідству з книжковим магазином «Містер Пейпербэк», почало провалюватися крізь землю. Бенні Енгстром першим помітив цей феномен і штовхнув ліктем Альфреда Зитнера. У того, коли він глянув у вказаному напрямку, відвалилася щелепа, і він штовхнув ліктем вже Гарольда Гарденера. У лічені секунди укладання мішків з піском перервався. Чоловіки по обидва боки Каналу стояли і дивилися на центр міста, як і раніше, старанно поливаемый дощем, і на всіх обличчях читалися подив і жах. Будинок, перший поверх якого займав магазин «Сувеніри і всяка всячина Сквайрса», здавалося, побудували в гігантському ліфті, і зараз цей ліфт спускався. Додому йшов, здавалося б, твердий бетон неквапливо і з гідністю. А коли зупинився, будь-хто міг встати на карачки на залитому водою тротуарі і залізти у вікно третього поверху. Вода вирувала навколо будинку, а миттю пізніше на даху з'явився і сам Коротун, розмахуючи руками і волаючи про допомогу. Але він зник, коли сусіднє офісне приміщення, в якому розташовувався книжковий магазин, також пішло під землю. На жаль, воно опустилося не вертикально, як будинок Коротуна, а помітно нахилилося (в якийсь момент дуже нагадуючи гребаной Пізанську вежу, изображаемую на всіх цих коробках з макаронами). І коли воно нахилилося, з даху і стін полетіли цеглини. Кілька потрапили в Коротуна. Гарольд Гарденер бачив, як той подався назад, прикриваючи голову руками... а потім три верхніх поверхи будівлі, в якій розташовувався книжковий магазин «Містер Пейпербэк», акуратно сповзли в сторону нахилу, як три верхніх оладки з стопки. Коротун зник. Хтось із чоловіків, укладывающих мішки, закричав, а потім все поглинув гуркіт рушащегося центру Деррі. Людей сшибало з ніг і відкидало від Каналу. Гарольд Гарденер побачив, як будівлі, що стоять на Головній вулиці навпроти один одного, нахиляються вперед, немов жінки, які вирішили щось обговорити за картковою грою, коли їх голови майже стикаються. При цьому мостова тонула, ламалася, провалювалася. Вода вирувала. А потім біля будинків по обидва боки вулиці центр тяжкості виходив за межі зони стійкості, і вони один за одним падали: «Північно-східний банк», «Північний національний», «Тютюновий магазин Елві», «Музичний магазин Бэндлера». Тільки руйнувалися не на бруківку, бо бруківка вже провалилася в Канал, спочатку розтягнувшись, як іриска, потім розвалившись на шматки бетону і асфальту. Гарольд побачив, як круглий бетонний острів в центрі перехрестя, на якому сходилися три вулиці, разом зник, а на його місці забив гейзер, і раптово усвідомив, що зараз станеться.
  
  – Йдемо звідси! – закричав він Елу Зитнеру. – Тут все затопить! Ел! Тут все затопить!
  
  Ел Зитнер, здавалося, не чує його. Обличчям він нагадував лунатика або загипнотизированного людини. Він стояв в мокрій, в червоно-синю клітку спортивній куртці, в сорочці з відкладним коміром від «Лакоста» з маленьким крокодильчика на лівій стороні грудей, в синіх носках з вишитими на них з кожної сторони білими ключками для гольфу, в коричневих гумових чоботях з гумовими підошвами з «Л. Л. Біна». Спостерігав, як, можливо, мільйон його особистих інвестицій потопає в вулиці, і три-чотири мільйони інвестицій його друзів, хлопців, з якими він грав у покер, грав у гольф, катався на лижах в Рэнгли, де у нього була таймшерная квартира в кондомініумі. Раптово його рідне місто – Деррі, штат Мен, – господи помилуй, став виглядати так само дико, як той грьобаний місто, по якому італійчики возили людей на довгих, вузьких каное. Хвилі перекочувалися і вирували між будівлями, які ще стояли. Канальна вулиця закінчувалася зазубреною чорною дошкою вишки для стрибків, навислої над пінливим озером. Так що не доводилося дивуватися, що Зитнер не почув Гарольда. Інші, однак, прийшли до того ж висновку, що і Гарденер: не можна вивалювати в біжучу воду стільки лайна без катастрофічних наслідків. Деякі залишили мішки з піском і дали драла. Гарольд Гарденер входив у їхнє число. Тому й вижив. Іншим пощастило менше, і вони залишилися в безпосередній близькості від Каналу, горловину якого перекрили тонни асфальту, бетону, цегли, штукатурки, скла і товарів, вартістю в добрих чотири мільйони доларів. Вода, не маючи можливості потрапити в Канал, розливалася, без розбору підхоплюючи і мішки з піском, і людей. Гарольд весь час думав, що і йому не вибратися; як швидко він не втік, рівень води піднімався ще швидше. Але врятуватися йому все-таки вдалося, піднявшись по крутому схилу, зарослого кущами. Озирнувся він тільки раз і побачив чоловіка, як йому здалося, Роджера Лернерда, головного спеціаліста по позичках в кредитній спілці Гарольда, намагається завести свій автомобіль на стоянці біля «Міні-торговельного центру на Канальної». Навіть крізь ревіння вітру і води він почув, як затарахтел двигун маленького автомобіля, уздовж бортів якого линула чорна вода. А потім, з приголомшуючим гуркотом, Кендускиг виплеснувся з берегів і змахнув з лиця землі і «Міні-торговий центр на Канальної», і яскраво-червоний автомобільчик Роджера Лернерда. Гарольд продовжив підйом, чіпляючись за гілки, коріння, за все, що виглядало досить міцним, щоб витримати його вагу. Висока земля означала порятунок. Як міг би сказати Ендрю Кін, в цей ранок Гарольд Гарденер перейнявся ідеєю «високої землі». І Гарольд чув, як позаду нього продовжує руйнуватися центр Деррі. Звуки ці нагадували артилерійську канонаду.
  
  
  
  4
  
  Білл
  
  – Беверлі! – покликав він. Спина і руки гули від болю. Річі важив ніяк не менше п'ятисот фунтів. «Поклади його на землю, – шепотів розум. – Він мертвий, ти дуже добре знаєш, що він мертвий, то чого б тобі не покласти його на землю?»
  
  Але він не клав, не міг це зробити.
  
  – Беверлі! – знову прокричав він. – Бен! Хто-небудь!
  
  Подумав: «Це те місце, куди Воно закидало мене... і Річі... тільки Воно закидало нас далі... набагато далі. На що воно схоже? Все йде з пам'яті, я забуваю...»
  
  – Білл? – Йому відповів голос Бена, невпевнений і змучений, але досить близька. – Де ти?
  
  – Тут, чол. Річі зі мною. Він... поранений.
  
  – Говори. – Голос Бена наблизився. – Продовжуй говорити.
  
  – Ми вбили Воно. – Білл рушив на голос. – Ми вбили цю суку. І, якщо Річі мертвий...
  
  – Мертвий? – Голос Бена охопила тривога. Він знаходився близько, зовсім близько... а потім його рука, обмацуючи темряву, легенько торкнулася носа Білла. – Що значить, мертвий?
  
  – Я... він... – Тепер вони тримали Річі разом. – Я не можу його побачити. У цьому вся справа. Я н-не мо-оду е-у-у-побачити!
  
  – Річі! – крикнув Бен і струсонув його. – Річі, прокинься! Одужуй, чорт тебе забирай! – Слова наповзали один на одного, голос затремтів. – РІЧІ, ТИ ОЧНЕШЬСЯ, ТВОЮ МАТЬ?
  
  З темряви почувся сонний, роздратований, глухуватий голос:
  
  – Добре, Стіг. Добре. Не потрібні нам ніякі блинские купони...
  
  – Річі! – спитав Білл. – Річі, з тобою все в порядку?
  
  – Сука відкинула мене, – відповів Річі все тим же втомленим голосом щойно прокинувся людини. – Я про щось сильно вдарився. Це все... це все, що я пам'ятаю. Де Бевви?
  
  – Там же, – відповів Бен і швидко розповів їм про яйцях. – Я розчавив більше сотні. Думаю, все.
  
  – Молю Бога, щоб все, – сказав Річі. По голосу відчувалося, що він приходить в себе. – Опусти мене на землю, Великий Білл. Я зможу йти... Шум води став голосніше?
  
  – Так, – відповів Білл. Всі троє стояли в темряві, тримаючись за руки. – Як твоя голова?
  
  – Скажено болить. Що сталося після того, як я відключився?
  
  Білл розповів їм усе, що міг змусити себе розповісти.
  
  – Та Воно мертве. – В голосі Річі чулося подив. – Ти впевнений, Білл?
  
  – Так, – відповів Білл. – Цього разу я дійсно у-у-впевнений.
  
  – Слава богу, – видихнув Річі. – Притримай мене, Білл, я зараз блевану.
  
  Білл притримав, Річі блеванул, і вони рушили в зворотний шлях. То і справа ноги Білла відкидали в темряву щось округле. Осколки шкаралупи яєць Павучихи, які розчавив Бен, припустив він, і по його тілу пробігла дрож. Свідчення того, що вони йдуть у правильному напрямку. І він радів, що розбиті яйця приховані темрявою.
  
  – Беверлі! – вигукнув Бен. – Беверлі!
  
  – Я тут...
  
  Її відповідь крик долинув ледь до них, майже заглушений рокотом води. Вони рушили далі, знову і знову кличучи її, орієнтуючись по її криків.
  
  Коли вони нарешті дісталися до Беверлі, Білл запитав, чи немає у неї сірників. Вона вклала йому в руку. Білл запалив одну і побачив їх примарні особи. Бен однією рукою обіймав Річі, у якого підгиналися коліна, а з правої скроні сочилася кров. Беверлі сиділа, поклавши голову Едді собі на коліна. Повернувшись в інший бік, він побачив лежачу на кам'яній підлозі Одру: ноги витягнуті, обличчя дивиться в іншу сторону. Від павутинної упряжі практично нічого не залишилося.
  
  Сірник обпекла пальці, і Біллу довелося кинути її. У темряві він неправильно розрахував відстань, спіткнувся об Одру, ледь не впав.
  
  – Одра! Одра, ти мо-еня з-чуєш?
  
  Він засунув руку їй під спину, посадив. Потім його рука пірнула під гриву волосся, він притиснув пальці до шиї. Намацав пульс повільний і рівний.
  
  Запалив ще сірник, і коли спалахнув вогник, побачив, як відреагували її зіниці. Але відреагували рефлекторно, тому що вона як і раніше дивилася в одну точку, навіть коли він підніс сірника до її обличчя так близько, що почервоніла шкіра. Вона була жива, але ні на що не реагувала. Чорт, таке гірше, ніж смерть, і Білл це знав. Одра перебувала в кататонії.
  
  Друга сірник обпекла йому пальці, і він її загасив.
  
  – Білл, не подобається мені цей шум води, – долинув до нього голос Бена. – Думаю, нам треба йти.
  
  – Як ми виберемося без Едді? – пробурмотів Річі.
  
  – Виберемося, – впевнено відповіла Беверлі. – Білл, Бен прав. Нам треба йти.
  
  – Я її візьму.
  
  – Звичайно. Але ми повинні йти.
  
  – Куди?
  
  – Ти дізнаєшся, – відповіла Беверлі. – Ти вбив Воно. Ти знайдеш шлях, Білл.
  
  Він підняв Одру, як раніше піднімав Річі, і попрямував до решти. По шкірі побігли мурашки: Одра перетворилася в дихаючу воскову фігуру.
  
  – Куди йти, Білл? – запитав Бен.
  
  – Я н-н-не...
  
  (ти взнаєш, ти вбив Воно, і ти знайдеш шлях).
  
  ...Ладно, по-ошли. Подивимося, може, і зуміємо відшукати дорогу. Беверлі, по‐про-озьми. – Він простягнув їй сірники.
  
  – Як щодо Едді? – запитала вона. – Ми повинні винести його.
  
  – Я-а-ак? – відповів Білл. – Це... Бе-еверли, е-це місце ра-а-азваливается.
  
  – Ми повинні винести його, – погодився Річі. – Давай, Бен.
  
  Удвох вони підняли тіло Едді. Беверлі запалила сірника. Першою підійшла до дверей з казки, відкрила її. Білл протягнув у проріз Одру, тримаючи її подалі від підлоги. Потім Річі і Бен винесли Едді.
  
  – Покладіть його, – сказала Беверлі. – Тут він може залишитися.
  
  – Тут дуже темно. – Річі схлипнув. – Ви розумієте... тут дуже темно. Ерс... він...
  
  – Ні, все правильно, – заперечив Бен. – Може, саме тут він і повинен залишитися. Думаю, саме тут.
  
  Вони поклали Едді на землю, і Річі поцілував його в щоку. Потім подивився на Бена невидющими очима.
  
  – Ти впевнений?
  
  – Так. Пішли, Річі.
  
  Річі підвівся, повернувся до дверцят.
  
  – Пішла на хер, сука! – несподівано крикнув він і зачинив дверцята, стусонувши її ногою.
  
  Пролунав гучний клацання, немов дверцята не тільки закрилася, але і її на замок.
  
  – Навіщо ти це зробив? – запитала Беверлі.
  
  – Не знаю, – відповів Річі, але він знав дуже навіть добре. Він обернувся буквально перед тим, як сірник, яку тримала Беверлі, згасла.
  
  – Білл... знак на двері...
  
  – А що з ним? – мовив Білл.
  
  – Його немає, – відповів Річі.
  
  
  
  5
  
  Деррі – 10:30
  
  Скляний коридор між дорослої та дитячої бібліотек несподівано вибухнув у яскравому спалаху світла. Скло розлетілося парасолькою, посікло листя дерев, що росли поблизу. Від такого обстрілу хтось міг би серйозно постраждати, а то й загинути, але людей не було ні в бібліотеці, ні поруч. В той день вона просто не відкрилася. Коридор, який так чарував юного Бена Хэнскома, заново побудували: руйнування в Деррі були настільки великі, що дві бібліотеки залишили окремо розташованими будівлями. Через якийсь час ніхто з членів Міської ради Деррі вже не міг згадати, для чого призначалася ця скляна пуповина. Можливо, тільки Бен і міг розповісти їм, як це-стояти зовні холодним січневим вечором, хлюпати носом, відчувати, як у рукавицях німіють кінчики пальців, і дивитися на людей, які ходять туди-сюди крізь зиму, без пальто і оточені світлом. Він міг би їм все це розповісти... але, можливо, про таке не говорять на засіданні Міської ради, не розповідають, як стояти в холодній темряві і вчитися любити світ. Втім, все це пусті розмови, а факти такі: скляний коридор вибухнув без всякої на те причини, ніхто не постраждав (і слава богу, тому що, згідно з остаточним підрахунком, кількість жертв урагану, що обрушився в той ранок на Деррі – якщо говорити тільки про людей, – і так склало шістдесят сім убитих і більше трьохсот двадцяти поранених), і коридор так і не відновили. Після 31 травня 1985 року, щоб пройти з дитячої бібліотеки у доросле, доводилося виходити на вулицю. А якщо йшов дощ або сніг – одягати пальто.
  
  
  
  6
  
  До світла – 10:54, 31 травня 1985 р.
  
  – Почекайте. – Білл важко дихав. – Мені треба... перепочити.
  
  – Давай я тобі допоможу, – знову запропонував Річі. Едді вони залишили біля лігва Павучихи, і про це нікому говорити не хотілося. Але Едді помер, а Одра була жива... принаймні формально.
  
  – Сам впораюся. – Білл жадібно хапав ротом повітря.
  
  – Хріна з два. Тільки отримаєш гребаной інфаркт. Давай я тобі допоможу, Великий Білл.
  
  – Як твоя го-о-олова?
  
  – Болить, – відповів Річі. – Не міняй тему.
  
  З небажанням Білл дозволив Річі взяти Одру. Могло бути і гірше: Одра була високою і зазвичай важила сто сорок фунтів. Але в «Кімнаті на горищі» вона грала молоду жінку, яку тримав заручницею психопат, вообразивший себе політичним терористом. І оскільки сцени на горищі Фредді Файрстоун хотів відзняти першими, Одрі довелося сісти на жорстку дієту – куряче м'ясо, сир, тунець – і скинути двадцять фунтів. Однак після того як з нею на руках він отшагал чверть милі (або півмилі, або три чверті, хто знав), ці сто двадцять фунтів тягнули вже на всі двісті, а то й більше.
  
  – С-с-спасибі, че-е-їв.
  
  – Дурниці. Наступна черга – твоя, Стіг.
  
  – Біп-біп, Річі, – відповів Бен, і Білл не міг не посміхнутися. Втомленою усмішкою, та й не вона затрималася на його обличчі, але краще якась, ніж ніякої.
  
  – Куди тепер, Білл? – запитала Беверлі. – Вода шумить все сильніше. Дуже не хочеться тут потонути.
  
  – Зараз прямо, потім ліворуч, – відповів Білл. – Мабуть, нам краще додати кроці.
  
  Вони йшли ще з півгодини, Білл вказував, де повертати. Шум води продовжував наростати і в кінці кінців оточив їх, і в темряві цей долбі-ефект лякав. Білл ощупывал вологу стіну на черговому перехресті, коли вода потекла по його черевиків. Потік був неглибоким, але швидким.
  
  – Передай мені Одру, – сказав він Бену, який важко дихав. – Йдемо проти течії. – Бен обережно передав Одру Біллу, і той закинув її на плече... так пожежні виносили людей з палаючого будинку. Якщо б вона запротестувала... сіпнулася б... зробила б хоч що-небудь. – Що з сірниками, Бев?
  
  – Трохи. Може, з півдесятка. Білл... ти знаєш, куди ми йдемо?
  
  – Думаю, д-д-да, – відповів він. – Пішли.
  
  Він обігнув кут, і вони пішли за ним. Вода пінилася, обтікаючи щиколотки Білла, потім дійшла до литок, нарешті до стегон. І шум наростав. Тунель, по якому вони йшли, мірно вібрував. Якийсь час Білл думав, що потік надто вже потужний, щоб іти проти нього, але потім вони минули впускну трубу, через яку в тунель надходило величезна кількість води – він навіть здивувався її вируючої силі, – і швидкість потоку помітно впала, хоча глибина продовжувала зростати. Вода...
  
  «Я бачу воду, що надходить у впускний трубі! Бачу її!»
  
  – Е-е-ей! – закричав Білл. – Ви год-що-небудь ві-і-ідіть?
  
  – В останні п'ятнадцять хвилин стало світліше! – крикнула Беверлі. – Де ми, Білл? Ти знаєш?
  
  «Думаю, так», – ледь не зірвалося з губ Білла.
  
  – Ні. Пішли!
  
  Він вважав, що вони повинні наближатися до забетонованої частини русла Кендускига, яка називалася Каналом... тій частині, що проходила під центром міста і закінчувалася у Бессі-парк. Але тут було світло, світло, а ніякого світла в що проходить під містом Каналі бути не могло. Проте в тунелі ставало все світліше.
  
  У Білла виникли серйозні проблеми з Одрою. Заважав вже не сам потік – швидкість помітно впала, – а його глибина. «Скоро вона у мене попливе», – подумав Білл. Він бачив Бена по ліву руку, а Беверлі – по праву. Повернувши голову, міг побачити і Річі, який ішов позаду. На дні тунелю з'явився сміття, судячи з усього, окремі цеглини і їх купки. А попереду щось стирчало з води, як ніс корабля, який тоне.
  
  Бен попрямував до торчащему предмету, тремтячи в холодній воді. Мокра сигарна коробка пливла прямо на нього. Коробку він відштовхнув, схопився за стирчить предмет. Його очі широко розкрилися. З води стирчала велика вивіска. Він прочитав літери «Л», а нижче «НАЗА». Раптом він усе зрозумів.
  
  – Білл! Річі! Бев! – крикнув він і зареготав від подиву.
  
  – Що таке, Бен? – відгукнулася Бев.
  
  Схопивши вивіску обома руками, Бен розгорнув її. Однією стороною вивіска дряпнула по стіні. Тепер вони могли прочитати «АЛАДДИ» і «НАЗАД В МАЙБУТНЄ».
  
  – Це ж вивіска «Аладдіна», – зауважив Річі. – Як вона?..
  
  – Вулиця провалилася, – прошепотів Білл. У нього округлилися очі. Він дивився вперед. Світла там було більше.
  
  – Що, Білл?
  
  – Що, на хрін, сталося?
  
  – Білл? Білл? Що?..
  
  – Всі ці дренажні колектори! – вигукнув Білл. – Всі ці старі дренажні колектори! Чергова повінь! І, думаю, на цей раз...
  
  Він рушив далі, піднявши Одру над водою. Бен, Бев і Річі йшли слідом. П'ять хвилин потому Білл підняв голову і побачив синє небо. Він дивився крізь тріщину в перекритті тунелю, тріщину, яка, втікаючи від нього, розширювалася мало не до сімдесяти футів. А попереду з води стирчали острівці і цілі архіпелаги: купи цегли, задня половина «плімута» з відкритим багажником, до стіни тунелю, як п'яний, привалился лічильник з паркування з червоною табличкою «ПОРУШЕННЯ» над шкалою.
  
  Йти далі стало вкрай важко. То і справа зустрічалися гори і пагорби, і кожен крок загрожував вивихом, а то і переломом щиколотки. Вода неспішно текла на рівні пахв.
  
  «Зараз тут тихіше, – подумав Білл. – А якби ми тут двома годинами раніше, навіть одним, нам довелося б відчайдушно боротися за життя».
  
  – І що, нах, це означає, Великий Білл? – Річі стояв біля його лівого ліктя, обличчя пом'якшало від написаного на ньому подиву. Дивився він на перекриття тунелю.
  
  «Тільки ніяке це не перекриття, – подумав Білл. – Це Головна вулиця. Точніше, те, що було Головною вулицею».
  
  – Я думаю, центр Деррі вже в Каналі і просувається по Кендускигу. Дуже скоро він потрапить в Пенобскот, а потім виявиться в Атлантичному океані, і ми від нього остаточно позбудемося. Ти допоможеш мені з Одрою, Річі? Не думаю, що мені одному...
  
  – Звичайно, – кивнув Річі. – Звичайно, Білл. Ніяких проблем.
  
  Він взяв Одру у Білла. При такому освітленні Білл міг розгледіти її навіть краще, ніж йому хотілося. Бруд на щоках і на лобі лише маскувала, але не приховувала блідість обличчя Одри. Очі залишалися широко розкритими... широко розкритими і безневинними у всіх сенсах слова. Мокре волосся висіли патлами. Вона дуже нагадувала надувну ляльку, яких продавали у «Скриньці насолод» в Нью-Йорку і на вулиці Ріпербан в Гамбурзі. Різниця полягала тільки в рівних, рідкісних вдихах і выдохах... але і це міг бути який-небудь технічний трюк.
  
  – Як нам звідси вибратися? – запитав він Річі.
  
  – Нехай Бен підсадить тебе. Ти витягнеш Бев, ви удвох – твою дружину. Потім Бен підсадить мене, а ми всі витягнемо Бена. Після чого я покажу вам, як організувати волейбольний турнір для тисячі второкурсниц.
  
  – Біп-біп, Річі.
  
  – Бибикни своєму заду, Великий Білл.
  
  Втома хвилями прокочувалася по тілу Білла. Він зловив погляд Беверлі і кілька миттєвостей тримався за нього. Вона йому ледь кивнула, і він посміхнувся у відповідь.
  
  – Подсадишь мене, Бен?
  
  Бен, який теж виглядав неймовірно втомленим, кивнув. Глибока подряпина бігла по його щоці.
  
  – Думаю, з цим я впораюся.
  
  Він трохи нахилився і переплів пальці. Білл поставив на них ногу, потягнувся руками вгору. Цього не вистачило. Бен підняв сходинку, яку утворили його долоні, і тільки тоді Білл зумів зачепитися за край пролому. Він підтягся на руках. Насамперед побачив біло-помаранчевий огороджувальний бар'єр. Потім – чоловіків і жінок, які товпляться за цим та іншими бар'єрами. І нарешті – Універмаг Фриза, тільки зменшився в розмірах і якийсь перекошений. Але дуже швидко до нього дійшло, що частину універмагу вже пішла на вулицю і Канал під нею, а решта поверхи перехилилися і загрожують завалитися в будь-який момент, немов купа недбало складених книг.
  
  – Подивіться! Подивіться! Хтось на вулиці!
  
  Якась жінка вказувала на те місце, де в широкій тріщині з'явилася голова Білла, а потім і він сам.
  
  – Слава богу, вижив хто-то ще!
  
  Вона попрямувала до Біллу, літня жінка з косинкою на голові. Коп затримав її.
  
  – Там небезпечно, місіс Нельсон. Ви це знаєте. Вулиця може провалитися в будь-який момент.
  
  «Місіс Нельсон, – подумав Білл. – Я вас пам'ятаю. Ваша сестра іноді сиділа зі мною і Джорджем». Він підняв руку, показуючи, що з ним все в порядку. Раптово відчув приплив гарного настрою... і надії.
  
  Повернувся до тріщини, ліг на проседающий асфальт, намагаючись якомога рівномірніше розподілити свою вагу, ніби перебував на тонкому льоду. Простягнув руки вниз, до Бев. Вона схопилася за його пензля і він, зібравши воєдино залишок сил, витягнув її з тунелю. Сонце, яке вже сховалося за хмарою, раптом з'явилося знову, повернувши їм тіні. Беверлі підняла голову, здригнулася, потім впіймала погляд Білла і посміхнулася.
  
  – Я люблю тебе, Білл. І молюся, щоб з нею все стало добре.
  
  – С-с-спасибі, Бевви. – І його добра усмішка вибила у неї сльозу. Він обійняв її, і натовп, який зібрався за огороджувальними бар'єрами, зааплодировала. Фотограф з «Деррі ньюс» зробив знімок. Він з'явився в номері від 1 червня, який надрукували в Бангор, тому що вода пошкодила друкарські машини, встановлені в друкарні. Підпис під фотографією зробили зовсім коротку і настільки правдиву, що Білл вирізав фотографію і потім багато років носив її у своєму гаманці: «ВИЖИЛИ». Одне лише слово, але більше і не вимагалося.
  
  Сталося це в Деррі, штат Мен, без шести хвилин одинадцять.
  
  
  
  7
  
  Деррі – в той же день, пізніше
  
  Скляний коридор між дорослої та дитячої бібліотек вибухнув в 10:30. Через три хвилини дощ припинився. Не почав затихати – просто припинився, наче Хтось Там Нагорі клацнув перемикачем. Вітер вже почав втрачати силу, причому втрачав її так швидко, що люди здивовано переглядалися, немов підозрювали втручання чогось надприродного. А вже по звуках все це нагадувало вимкнення двигунів «Боїнга‐747», благополучно який припаркувався до телескопічним трапом. Сонце вперше виглянуло в 10:47. До полудня небо очистилося повністю, і друга половина дня видалася в Деррі ясною і спекотною. В 15:30 ртуть в рекламному термометрі «Орандж краш», який висів на дверях магазину «Стара троянда, поношений одяг», піднялася до позначки 83 градуси 153 – рекордно високої температури для весни. Люди ходили по вулицях, як зомбі, особливо не розмовляли, з разюче однаковим виразом осіб. На них читалося дурне подив: це могло б здатися дуже навіть смішним, якби все не було так сумно. До вечора в Деррі вже прибудуть знімальні групи Ей-бі-сі, Сі-бі-ес, Ен-бі-сі та сі-ен-ен, і потім репортери служб новин займуться важливою справою – донести якусь версію правди про те, що трапилося до більшості людей; перетворити трапилося в реальність... хоч не бракувало таких, хто казав, що реальність – ідея, не заслуговує довіри, щось, можливо, не більш переконливий, ніж шматок парусини, розтягнутий на переплетенні дротів, що нагадують головні нитки якоїсь павутини. На наступний ранок в Деррі приїдуть журналісти Брайан Гамбл і Віллард Скотт з щоденної програми «Сьогодні». По ходу програми Гамбл візьме інтерв'ю у Ендрю Кіна. «Водонапірна вежа просто впала і покотилася з пагорба, – сказав Ендрю. – Це було круто. Ви розумієте, про що я? Типу Стівену Спілбергу і не снилося, ага. Гей, коли я бачив вас в телевізорі, мені здавалося, що ви, знаєте, набагато більше». Ти сам і твої сусіди на екрані телевізора – це перетворює те, що трапилося в реальність. Дозволяє зайняти якусь позицію і, вже стоячи на ній, спробувати осягнути цей незбагненний жах. Це був НЕНОРМАЛЬНИЙ УРАГАН. У наступні дні заголовок «ЧИСЛО ЗАГИБЛИХ» поступиться місцем «НАСЛІДКИ БУРЕВІЮ-ВБИВЦІ». Це був, по суті, «НАЙСТРАШНІШИЙ ВЕСНЯНИЙ УРАГАН ЗА ВСЮ ІСТОРІЮ ШТАТУ МЕН». Всі ці заголовки, при всій їх страшенних, приносили користь – допомагали притупити виняткову дивина того, що сталося... хоча, напевно, «дивина» – м'яко сказано. «Безумство» підійшло би більше. І після того як люди бачили себе в телевізорі, те, що трапилося ставало більш конкретним, менш божевільним. Але в години, що залишалися до прибуття телевізійних знімальних груп, по завалених сміттям, брудними вулицями бродили тільки жителі Деррі, і їхні приголомшені обличчя говорили про те, що вони просто не можуть повірити своїм очам. Тільки жителі Деррі, практично не розмовляють між собою, розглядають те, що лежало на землі, іноді щось піднімають. Потім отбрасывающие підняте, намагаються усвідомити, що ж все-таки сталося за останні сім або вісім годин. Чоловіки стояли на Канзас-стріт, курили, дивилися на будинку, сповзли в Пустку. Інші чоловіки і жінки, скупчившись у біло-помаранчевих огороджувальних бар'єрів, дивилися на чорну діру, яка до десяти ранку була центром міста. Заголовок недільного номера газети говорить: «МИ ОТСТРОИМСЯ, клянеться МЕР ДЕРРІ», – і, можливо, так воно і буде. Але в наступні тижні, коли Міська рада гарячково вирішував, з чого починати відновлення міста, гігантський кратер, що поглинув центр Деррі, продовжував збільшуватися в розмірах, не так щоб дуже активно, але продовжував. Через чотири дні після урагану звалилося адміністративна будівля «Бангор гидроэлектрик компанії». Ще через три дні – будівля «Флаинг догхаус», де готували найсмачніші в Східному Мені краут - і чилі-доги. Періодично стічні води раптом починали текти у зворотному напрямку і выплескивались з унітазів в приватних і багатоквартирних будинках, адміністративних будівлях. Особливо важка ситуація склалася в Олд-Кейп, і люди почали звідти їхати. 10 червня відкрився сезон скачок в Бессі-парк. Перший заїзд стартував у вісім вечора, як і планувалося, і це, схоже, всім підняло настрій. Але секція трибун під відкритим небом звалилася, коли рисаки виходили на останню пряму, і півдесятка людей отримали травми. Серед них виявився і Фоксі Фоксуорт, керуючий кінотеатром «Аладдін» до 1973 року. Фоксі провів два тижні в лікарні, куди його доставили з переломом ноги і розривом яєчка. А коли його виписали, він вирішив перебратися до сестри в Самерсуорт, штат Нью-Гемпшир.
  
  І не він один. Деррі розвалювався.
  
  
  
  8
  
  Вони спостерігали, як санітар закриває задні двері «швидкої» і йде до пасажирського сидіння кабіни. «Швидка» почала підніматися на пагорб, тримаючи шлях до Міської лікарні. Річі зупинив її, буквально стрибнувши під колеса, і переконав роздратованого водія, який спочатку наполягав, що місця в машині немає, змінити свою думку. У підсумку Одру поклали на ноші, а ноші поставили на підлогу.
  
  – І що тепер? – запитав Бен. Під його очима висіли величезні коричневі мішки, а шию покривала бруд.
  
  – Я по‐о-озвращаюсь в «Таун-хаус», – відповів Білл. – Бу-йду спати ше-естнадцать годин.
  
  – Підтримую, – кивнув Річі. З надією подивився на Бев: – Є сигарети, красуня?
  
  – Ні, – похитала головою Беверлі. – Думаю, знову кину палити.
  
  – Цілком слушна думка.
  
  Вони повільно пішли в гору, всі четверо, пліч-о-пліч.
  
  – Всі за-а-акончено, – сказав Білл.
  
  Бен кивнув:
  
  – Ми це зробили. Ти це зробив, Великий Білл.
  
  – Ми все це зробили, – заперечила Беверлі. – Так шкода, що ми не змогли винести звідти Едді. Я шкодую про це найбільше.
  
  Вони дісталися до кута Верхньої головної вулиці і Пойнт-стріт. Хлопчик у червоному дощовику і зелених чоботях пускав паперовий кораблик по швидкому потоку води в зливової канаві. Підняв голову, побачив, що вони дивляться на нього, нерішуче помахав рукою. Білл подумав, що це той самий хлопчисько зі скейтбордом, приятель якого бачив акулу з фільму «Щелепи» в Каналі. Посміхнувся і ступив до хлопця.
  
  – Те-е-тепер все гаразд, – сказав він.
  
  Хлопчик дуже серйозно вдивився в нього, потім посміхнувся сам. Посмішка вийшла сонячної і повній надії.
  
  – Так. Я думаю, так.
  
  – Можеш по-оскаржити свою ш-шкуру.
  
  Хлопчисько розсміявся.
  
  – Ти бу-удешь обережніше на с-своєму скейтборді?
  
  – Навряд чи, – відповів хлопчик, і тепер розсміявся Білл. Насилу придушив бажання наїжачити йому волосся – тому могло б не сподобатися – і повернувся до решти.
  
  – Це хто? – запитав Річі.
  
  – Один. – Білл сунув руки в кишені. – Ви пам'ятаєте, як ми вийшли звідти в минулий раз?
  
  Беверлі кивнула.
  
  – Едді привів нас назад в Пустку. Тільки чомусь на інший берег Кендускига. З боку Олд-Кейп.
  
  – Ти і Стіг скинули кришку з однією з цих насосних станцій, – Річі повернувся до Білла, – тому що ви були найсильніші.
  
  – Так, – кивнув Бен. – Скинули. Сонце вже опустилося мало не до самого горизонту, але ще не зайшло.
  
  – Так, – зітхнув Бив. – І тоді ми були всі разом.
  
  – Але ніщо не триває вічно. – Річі подивився вниз, у ту сторону, звідки вони прийшли, і зітхнув: – Погляньте, наприклад, на це.
  
  Він витягнув руки. Шрами на долонях зникли. Беверлі витягла руки... Бен... Білл. Всі брудні, але без жодного шраму.
  
  – Ніщо не триває вічно, – повторив Річі. Глянув на Білла, і Білл побачив сльози, які повільно текли крізь бруд на щоках Річі.
  
  – Крім, можливо, кохання, – уточнив Бен.
  
  – І бажання, – додала Беверлі.
  
  – Як щодо друзів? – запитав Білл і посміхнувся. – Що думаєш, Балабол?
  
  – Що ж, – Річі посміхався і тер очі, – повинен про це падумать, хлопець, так уже, повинен про це падумать.
  
  Білл простягнув руки, решта наслідували його приклад, вони утворили коло і якийсь час постояли, семеро, кількість яких зменшилася до чотирьох, але вони все одно могли зараз встати в цей круг. Вони переглянулися. Бен теж плакав, сльози лилися з очей, але він і посміхався.
  
  – Я так сильно вас люблю. – На мить він щосили стиснув руки Беверлі і Річі, потім відпустив. – А чи не подивитися чи нам, чи знають в цих краях, що таке сніданок? І ми повинні зателефонувати Майку. Сказати, що з нами все гаразд.
  
  – Хоррошая думка, сеньорр, – кивнув Річі. – Інший раз я думати, з тебе вийти толк. Що сказати, Бальсой Білла?
  
  – Я думати, а чи не піти тобі на хрін, – відповів Білл.
  
  Все ще сміючись, вони увійшли в «Таун-хаус», і коли Білл штовхнув скляні двері, Беверлі відкрилося щось таке, про що вона нікому не сказала, але і ніколи не забула. На мить вона побачила їх відображення в склі, а шістьох, а не чотирьох, тому що Едді йшов слідом за Річі, а Стен – за Біллом, з легкою усмішкою на обличчі.
  
  
  
  9
  
  До світла – 14 серпня 1958 р., сутінки
  
  Сонце акуратно сидить на горизонті, трохи сплюснутий червоний куля, що заливає Пустку рівним гарячковим світлом. Залізна кришка на одному з бетонних циліндрів над насосною станцією трохи піднімається, опускається, піднімається знову, починає зрушуватися.
  
  – То-олкай її, Бе-е-ен, про-вона з-зламає мені плече...
  
  Кришка продовжує зсуватися, нахиляється, падає в кущі, які ростуть у бетонного циліндра. Діти, семеро, вилазять один за іншим і оглядаються, дурнувато моргаючи в мовчазному подиві. Таке відчуття, що вони ніколи раніше не бачили денного світла.
  
  – Тут так спокійно, – тихо каже Беверлі.
  
  І дійсно, чуються лише гучне дзюрчання води та заколисуюче цвірчання комах. Гроза закінчилася, але рівень води в Кендускиге ще високий. Ближче до міста, біля того місця, де річку забирають у бетонний корсет і називають Каналом, вона навіть вийшла з берегів, хоча про повінь мова не йде, справа обмежиться хіба що кількома залитими підвалами. На цей раз.
  
  Стен відходить від них, обличчя в нього непроникне й замислена. Білл озирається і спочатку думає, що Стен побачив на березі маленьке багаття. Його перше враження – це вогонь, червоне полум'я і таке яскраве, що дивитися на нього просто неможливо. Але Стен піднімає вогонь правою рукою, кут падіння світла змінюється, і Білл бачить, що це всього лише пляшка з-під кока-коли, з нових, прозорих пляшок, яку хтось кинув на березі. Він спостерігає, як Стен бере пляшку за шийку, а потім вдаряє по каменю, торчащему із землі. Пляшка розбивається, і Білл розуміє, що тепер вони всі стежать за Стэном, який копається серед уламків, і обличчя у нього спокійний, серйозний, зосереджений. Нарешті він піднімає вузький загострений осколок. Закатывающееся за обрій сонце вибиває з нього червоні сполохи, і Білл знову думає: «Як вогонь».
  
  Стен піднімає голову, дивиться на Білла, і той раптом розуміє: йому все ясно, і ідея абсолютно правильна. Він прямує до Стену, витягнувши перед собою руки, долонями вгору. Але Стен задкує від нього, заходить у воду. Чорні мушки літають над самою поверхнею, і Білл бачить бабку з переливаються різними кольорами крилами, маленьку літаючу веселку, яка ховається в заростях очерету на іншому березі. Де починає квакати жаба, а коли Стен піднімає ліву руку і до крові ріже долоню осколком скла, Біл в якомусь исступленном захваті думає: «Як тут вирує життя!»
  
  – Білл?
  
  – Звичайно. Обидві.
  
  Стен ріже одну долоню. Боляче, але не дуже. Кричить дрімлюга, спокійний звук, заспокійливий. Білл думає: «Козодой кличе місяць».
  
  Він дивиться на свої руки (обидві долоні кровоточать), потім навколо. Всі вже підійшли – Едді із затиснутим у руці інгалятором, Бен з великим пузом, стирчить крізь діри в светрі, Річі, його особа без окулярів таке беззахисне, Майк, мовчазний і серйозний, зазвичай повні губи стиснуті в вузьку смужку. І Беверлі. З піднятою головою, широко розкритими, ясними очима, і волосся в неї прекрасні, незважаючи на те що в багнюці. Ніхто не вимовляє ні слова.
  
  «Ми всі. Ми всі тут».
  
  І він бачить їх, дійсно бачить їх всіх в останній раз, тому що якимось чином розуміє, що більше всі разом, всі семеро, вони не зберуться. Беверлі простягає руки, через мить – Річі і Бен, Майк і Едді. Стен ріже їх одну за одною, коли сонце починає сповзати за обрій, і гаряче яскраво-червоне світіння охолоджується до сутінкового блідо-рожевого. Дрімлюга кричить знову, і Білл бачить перші завитки туману над водою і відчуває, що став частиною всього – це дивовижні відчуття, про яких він нікому не скаже, як багато років потому Беверлі нікому не скаже про те, що побачила відображення двох мертвих чоловіків, які хлопчиками були її друзями.
  
  Вітер шелестить листям дерев і кущів, змушуючи їх зітхати, і Білл думає: «Це прекрасне місце, і я його ніколи не забуду. Тут чудово, і вони прекрасні; кожен з них прекрасний». Дрімлюга кричить знову, солодко і протяжно, і на мить Біллу здається, що він з чупакаброю – одне ціле, немов і він може ось так заспівати, а потім розтанути в сутінках, немов і він може полетіти, хоробро здійнятися в небо.
  
  Він дивиться на Беверлі, і вона йому посміхається. Закриває очі і розводить руки в сторони. Білл бере її ліву руку, Бен – праву. Білл відчуває тепло її крові, яка змішується з його власною. Решта приєднуються, і вони утворюють коло, їх руки тепер зчеплені в цьому особливо сокровенне єднанні.
  
  Стен дивиться на Білла: в цьому погляді і наполегливість, і страх.
  
  – По-о-оклянитесь м-мені, що ви ве-е-ернетесь, – каже Білл. – Присягніть мені, якщо Воно не у-уумерло, ви ве-е-ернетесь.
  
  – Присягаюся, – відповідає Бен.
  
  – Клянусь. – Річі.
  
  – Так, я клянуся. – Бев.
  
  – Присягаюсь у цьому, – бурмоче Майк Хенлон.
  
  – Так. Клянусь. – Едді, тоненько і тихо.
  
  – Я теж клянуся, – шепоче Стен, але його голос зривається, і він дивиться вниз, промовляючи ці слова.
  
  – Я до-до-клянусь.
  
  Це все; все. Але вони коштують ще якийсь час, відчуваючи силу, яку дає коло, замкнута фігура, утворена ними. Світло розмальовує їх особи блідими вицвілими фарбами; сонце зайшло і захід вмирає. Вони стоять разом, в єдиному колі, а темрява вповзає в Пустку, заповнюючи стежки, які вони протоптали цього літа, галявини, на яких вони грали в квача і у війну, потаємні містечка на березі, де сиділи і обговорювали важливі дитячі запитання, чи курили сигарети Беверлі, або просто мовчали, спостерігаючи, як пропливають по небу хмари відбивалися у воді. Очей дня закривається.
  
  Нарешті Бен опускає руки. Намагається щось сказати, хитає головою й іде. Річі слід за ним, потім Беверлі і Майк, вони йдуть разом. Ніяких розмов. Вони просто піднімаються по крутому схилу на Канзас-стріт і йдуть один за іншим. І коли Білл думає про це двадцять сім років, він усвідомлює, що вони дійсно більше жодного разу не збиралися всі разом. Вчотирьох – часто, іноді вп'ятьох, може, раз чи два – вшістьох. Всімох – більше ніколи.
  
  Він йде останнім. Довго стоїть, поклавши руки на побілений поручень, дивиться на Пустку внизу, а над головою зірки засівають літнє небо. Стоїть під синім і над чорним і спостерігає, як Пустка заповнюється чорнотою.
  
  «Я ніколи більше не захочу тут грати», – раптово думає він, і, що дивно, думка ця не наповнює його жахом, не викликає засмучення, навпаки, приносить неймовірне відчуття свободи.
  
  Білл варто ще кілька митей, а потім відвертається від Пустки і йде додому, крокує по темному тротуару, сунувши руки в кишені, час від часу поглядаючи на будинку Деррі, вікна яких тепло світяться в ночі.
  
  Через пару кварталів додає кроку, думаючи про вечерю... минувши ще квартал-інший, починає насвистувати.
  
  
  
  Деррі: Остання інтерлюдія
  
  – В цей час на океані повним-повно кораблів, і ми, безсумнівно, зустрінемо їх скільки завгодно. Ми всього лише перетинаємо океан, – містер Микобер пограв моноклем, – всього лише перетинаємо. Відстань досить ефемерно.
  
  Чарлз Діккенс. Девід Копперфілд
  
  4 червня 1985 р.
  
  Білл прийшов хвилин двадцять тому і приніс блокнот з моїми записами – Керол знайшла його на одному з бібліотечних столиків і віддала Біллу, коли він її про це попросив. Я думав, цей блокнот міг взяти шеф Рейдмахер, але, ймовірно, він не захотів з ним зв'язуватися.
  
  Заїкання Білла знову зникає, але за останні чотири дні бідолаха постарів на чотири роки. Він сказав мені, що завтра збирається забрати Одру з Міської лікарні (де я сам досі обретаюсь), але тільки для того, щоб на приватній машині «швидкої допомоги» відвезти в Психіатричний інститут Бангора. Фізично вона в порядку – дрібні садна та забої вже зажили. Психічно...
  
  – Ти піднімаєш руку, і вона залишається нагорі. – Білл сидів біля вікна і крутив у руках банку дієт-коли. – Так і висить у повітрі, поки хто-небудь не опустить її. Рефлекси є, але дуже уповільнені. Электроэнцефалограмма, яку вони зняли, показує сильно пригнічену альфа-хвилю. Вона в ка-а-ататоническом стані, Майк.
  
  – У мене є ідея, – відповів я. – Може, не дуже хороша. Якщо тобі не сподобається, так і скажи.
  
  – Яка?
  
  – Я пробуду тут ще тиждень, – відповів я. – Замість того, щоб їхати з Одрою в Bangor, чому б тобі не привезти її до мене, Білл? Проведи з нею тиждень. Поговори, навіть якщо вона не буде тобі відповідати. Вона... вона контролює свої фізіологічні відправлення?
  
  – Ні, – похмуро сказав Білл.
  
  – Ти зможеш... я хочу сказати, зумієш...
  
  – Зумію я переодягнути її? – Білл усміхнувся, але усмішка була така вимучена, що мені доводиться відвести очі. Так само посміхався мій батько, коли розповідав мені про Бучі Бауэрсе і курок. – Так. Думаю, це я зможу зробити.
  
  – Не стану переконувати тебе звалити на себе таку ношу, якщо ти до цього не готовий, – продовжив я, – але, будь ласка, пам'ятай, ти сам погодився, що багато чого з того, що сталося, було визначено згори. Можливо, і роль Одри в цій історії.
  
  – Не з-варто було мені говорити їй, куди я е-їжу.
  
  Іноді краще промовчати, я так і вчинив.
  
  – Добре, – нарешті вирвалось у нього. – Якщо ти серйозно...
  
  – Я серйозно. Ключі від мого дому у сестри-господині. У морозилці у мене лежать пара стейків Дельмонико. Можливо, це теж зумовлено.
  
  – Вона їсть головним чином м'яку їжу і... е... п'є.
  
  – Що ж, – я постарався стримати посмішку, – може, ще виникне привід щось відсвяткувати. До речі, на верхній полиці в коморі лежить пляшка хорошого вина. «Мондаві». Місцевого, але хорошого.
  
  Він підійшов і потиснув мені руку.
  
  – Спасибі, Майк.
  
  – Дрібниці, Великий Білл.
  
  Він відпустив мою руку.
  
  – Вранці Річі полетів в Каліфорнії.
  
  Я кивнув:
  
  – Думаю, він залишиться на зв'язку.
  
  – По-озможно. У всякому разі, на якийсь час. Але... – Він пильно подивився на мене. – Це трапиться знову. Я так думаю.
  
  – Ми всі забудемо? – уточнив я.
  
  – Так. Власне, процес уже пішов. Поки дрібниці. Деталі. Потім все більше і більше.
  
  – Може, воно й на краще.
  
  – Може. – Він знову сів, подивився у вікно, руки не давали спокою банку з дієт-колою. Майже напевно думав про дружину, такою мовчазною, і прекрасною, і пластилінової, що лежить в кататоническом стані з широко розкритими очима. Про звуці захлопывающейся і защіпається дверцята. Він зітхнув. – Можливо.
  
  – Бен? Беверлі?
  
  Він повернувся до мене з легкою посмішкою:
  
  – Бен запросив її поїхати до нього в Небраску, і вона погодилася, поки на якийсь час. Ти знаєш про її подрузі в Чикаго?
  
  Я кивнув. Беверлі розповіла Бену, а Бен вчора мені. Якщо я все правильно викладаю (нічого не применшуючи), тоді виходить, що останнім опис її дивного, чудового чоловіка Тома в набагато більшій мірі відповідало дійсності, ніж перше. Чотири роки або близько того дивовижний, чудовий Те тримав Беверлі в емоційних, психологічних, а часто і фізичних лещатах. Дивовижний, чудовий Тому потрапив сюди, вибивши інформацію про місцезнаходження Бев з її єдиної близької подруги.
  
  – Вона сказала мені, що через пару тижнів повернеться в Чикаго і подасть в поліцію заяву про його зникнення. У сенсі, Тома.
  
  – Розумно, – кивнув я. – Внизу його ніхто ніколи не знайде. – «І Едді теж», – подумав я, але не сказав.
  
  – Не знайде, – погодився Білл. – А коли вона повернеться в Чикаго, готовий сперечатися, Бен складе їй компанію. І знаєш, що ще? Зовсім вже маревне?
  
  – Що?
  
  – Думаю, вона дійсно не пам'ятає, що сталося з Томом.
  
  Я просто дивився на нього.
  
  – Вона забула або забуває. І я вже не можу згадати, як виглядала дверцята. Д-дверцята в лігво Воно. Намагаюся згадати... і відбувається щось зовсім дивне: перед уявним поглядом виникають козлики, що йдуть по мосту. З казки «Три козлика». Теж марення, правда?
  
  – Зрештою, вони зможуть простежити шлях Тома до Деррі, – зауважив я. – Він залишив паперовий слід шириною в милю. Прокат автомобіля, квитки на літак.
  
  – Я в цьому не впевнений. – Білл закурив. – Я думаю, квиток на літак він сплатив готівкою і назвався вигаданим ім'ям. А машину, на якій дістався сюди, купив задешево або вкрав.
  
  – Чому?
  
  – Гаразд, – відмахнувся Білл. – Ти думаєш, він приїхав сюди тільки для того, щоб відшмагати її?
  
  Ми довго дивилися один на одного. Потім він встав:
  
  – Послухай, Майк...
  
  – Часу немає, повинен тікати, – кивнув я. – Це я розумію.
  
  Він розсміявся, сміявся довго, а потім став серйозним.
  
  – Спасибі, що пустив нас у свій дім, Майки.
  
  – Я не збираюся переконувати тебе, що буде якась різниця. Наскільки мені відомо, ніякого терапевтичного впливу мій дім ні на кого не надає.
  
  – Що ж... ще побачимося. – А потім він здивував мене. Здивував і зворушив. Поцілував у щоку. – Благослови тебе Господь, Майк. До скорого.
  
  – Все, можливо, утворюється, Білл, – сказав я йому. – Не втрачай надію. Все може змінитися на краще.
  
  Він посміхнувся і кивнув, але, думаю, у нас обох з голови не виходило одне слово: кататонія.
  
  
  
  5 червня 1985 р.
  
  Бен і Беверлі зайшли сьогодні попрощатися. Вони не відлітають – Бен орендував великий «кадилак» в агентстві «Хертц», на якому вони і вирушать в Небраску без всякої поспіху. Коли вони дивляться один на одного, в їхніх очах з'являється щось таке, і я готовий поставити на кон мою пенсію – якщо вони ще не зігралися, це станеться раніше, ніж вони дістануться до Небраски.
  
  Беверлі обняла мене, веліла швидше одужувати і розплакалася.
  
  Бен теж обняв мене, в третій або четвертий раз запитав, напишу я йому. Я відповів, що обов'язково напишу, і точно буду йому писати... якийсь час. Тому що на цей раз я від них нічим не відрізняюся.
  
  Теж починаю все забувати.
  
  Як і говорив Білл, поки це дрібниці, деталі. Але є відчуття, що процес буде розширюватися. І, можливо, через місяць чи через рік тільки цей блокнот буде нагадувати мені про те, що сталося тут, в Деррі. Гадаю, і самі слова можуть почати вицвітати, і з часом сторінки стануть такими ж чистими, як і при покупці цього блокнота у відділі канцелярського приладдя в Універмазі Фриза. Це жахлива думка, і вдень вона видається мені абсолютно паранойяльной... але, ви розумієте, при нічних чуваннях стає більш ніж логічною.
  
  Це забування... таке припущення викликає паніку, але в певному сенсі обіцяє і боязке полегшення, переконує мене, як ніщо інше, що на цей раз вони дійсно вбили Воно; і нікому не потрібно стояти на сторожі в очікуванні початку нового циклу. Сліпа паніка, боязке полегшення. Полегшення я можу тільки вітати, боязке або будь-яке інше.
  
  Білл подзвонив, щоб сказати, що вони з Одрою в'їхали в мій будинок. Змін у її стані немає.
  
  «Я завжди буду пам'ятати тебе» – так сказала мені Беверлі перед тим, як вони з Беном пішли.
  
  Думаю, в її очах я побачив іншого.
  
  
  
  6 червня 1985 р.
  
  Цікава стаття з'явилася сьогодні в «Деррі ньюс», на першій сторінці. Під заголовком: «УРАГАН ЗМУШУЄ ХЕНЛІ ВІДМОВИТИСЯ ВІД ПЛАНІВ РОЗШИРЕННЯ БУДІВНИЦТВА». Вищевказаний Хенлі – Тім Хенлі, мультимільярдер-забудовник, який смерчем увірвався в Деррі наприкінці шістдесятих. Саме Хенлі і Зитнер організували консорціум, стараннями якого і з'явився Торговий центр Деррі (він, згідно ще однієї статті на першій сторінці, відновленню не підлягає). Тім Хенлі прагнув до того, щоб Деррі ріс і розвивався. Зрозуміло, мотив отримання прибутку, безсумнівно, був присутній, але цим справа не обмежувалася: Хенлі щиро хотів, щоб його плани реалізувалися. І його несподіваний відмова від розширення будівництва дає певну поживу для роздумів. Висновок, що Хенлі незадоволений Деррі, найбільш очевидний, але не єдиний. Цілком можливо, що руйнування Торгового центру поставило його на межу розорення.
  
  І в статті є натяки, що Хенлі не самотній; інші інвестори та потенційні інвестори в майбутнє Деррі швидше за все задумалися. Зрозуміло, Елу Зитнеру вже можна не турбуватися: Господь прибрав його до себе, коли центр міста провалився крізь землю. Перед іншими ж, включаючи Хенлі, коштує досить-таки серйозна проблема: як відбудувати міську територію, яка відсотків на п'ятдесят пішла під воду?
  
  Я схиляюся до того, що після довгого і огидно живого існування Деррі, можливо, помре... як помирає паслін, час цвітіння якого прийшло і пішло.
  
  У другій половині дня зателефонував Біллу Денбро. Стан Одри без змін.
  
  Годиною раніше я зробив ще дзвінок, Річі Тозиеру в Каліфорнії. Дзвінок прийняв його автовідповідач, порадувавши мене мелодією «Криденс клеаруотер ревайвел», яка служила музичним фоном. Ці машини постійно мене плутають: забуваю, коли треба говорити. Я надиктував ім'я, телефон, а після короткої паузи висловив надію, що Річі знову може носити контактні лінзи. Вже збирався класти трубку, коли почув: «Майки? Як поживаєш?» В голосі звучала теплота, відчувалося, що Річі задоволений моїм дзвінком... але при цьому вгадувалося і замішання. Так буває, коли людину застають зненацька.
  
  – Привіт, Річі, – відповів я. – У мене все добре.
  
  – Відмінно. Біль дошкуляє?
  
  – Є трохи, але вже не так, як раніше. Що непокоїть, так це свербіж. Чекаю не дочекаюся, коли вони знімуть пов'язку з ребер. Між іншим, «Криденс» мені сподобалися.
  
  Річі розсміявся.
  
  – Чорт, це не «Криденс», це «Рок-н-рольні дівчата» з нового альбому Фогарті. «Сентрфилд», так він називається. Ти його не чув?
  
  – Начебто ні.
  
  – Треба тобі його прикупити. Чудовий альбом. Все одно що... – Він замовк, потім продовжив: – Все одно що колишні часи.
  
  – Я прикуплю, – відповів я, і, можливо, так і зроблю. Мені завжди подобався Джон Фогарті. «Зелена річка», як на мене, найкраща пісня «Криденс». «Повертайся додому, каже він, поки не згас світло, говорить він».
  
  – Як Білл?
  
  – Вони з Одрою вартують мій дім, поки я тут.
  
  – Добре. Це добре. – Він помовчав. – Хочеш почути щось дуже дивне, Майки?
  
  – Звичайно. – Але я вже уявляв собі, що він зараз скаже.
  
  – Що ж... сиджу я в моєму кабінеті, слухаю популярні новинки, переглядаю рекламні оголошення, читаю службові записки... паперів у мене на столі дві гори, щоб їх розібрати, потрібно цілий місяць орати по двадцять чотири години на добу. Тому я включив автовідповідач, але з гучним зв'язком, щоб брати трубку, коли дзвонить людина, з яким я хочу поговорити, а всякі кретини нехай записуються на плівку. А я тебе примусив так довго говорити по одній простій причині...
  
  – ...тому що спочатку поняття не мав, хто я такий.
  
  – Господи, саме так! Як ти дізнався?
  
  – Тому що ми знову почали забувати. Тепер вже ми всі.
  
  – Майки, ти впевнений?
  
  – Можеш назвати мені прізвище Стена? – запитав я.
  
  На тому кінці дроту запанувало мовчання... довге мовчання. У паузі я чув, нехай і дуже тихий, голос жінки, яка розмовляла з кимось в Омасі... а може, в Рутвене, штат Арізона... або Флінті, штат Мічиган. Я її чув, але дуже погано, зовсім як астронавта, який залишає сонячну систему в космічному кораблі, відокремилася від ракети-носія, і дякує когось за смачні тістечка.
  
  – Здається, Андервуд, – нарешті невпевнено відповів Річі, – але це не єврейське прізвище, так?
  
  – Його прізвище Уріс.
  
  – Уріс! – вигукнув Річі, з полегшенням і при цьому вражений. – Господи, це кошмар! Прізвище крутилася у мене на язиці, але я ніяк не міг згадати. Хтось приносить гру «Щасливий випадок», я кажу: «Вибачте, я боюся, що діарея повернулася, тому мені краще прямо зараз піти додому». Але ти все одно пам'ятаєш, Майк, як і раніше.
  
  – Ні. Я заглянув у мою записну книжку.
  
  Знову довга пауза.
  
  – Так ти не пам'ятав?
  
  – Ні.
  
  – Без балди?
  
  – Без балди.
  
  – Тоді на цей раз все дійсно закінчилося. – І в його голосі чується непідробне полегшення.
  
  – Я теж так думаю.
  
  І знову в проводах повисла тиша, через всю країну, від Мена до Каліфорнії. Я впевнений, що ми обидва думали про одне й те ж: «Все закінчилося, так і через шість тижнів або через шість місяців ми повністю забудемо один одного. Все закінчилося, але нам це обійшлося в нашу дружбу і життя Стена і Едді». Я вже майже забув, розумієте? Як не жахливо це звучить, я майже забув Стена і Едді. У Едді була астма або хронічна мігрень? Будь я проклятий, якщо пам'ятаю напевно, хоча думаю, що його дошкуляла мігрень. Запитаю Білла. Він скаже.
  
  – Гаразд, передай привіт Біллу і його красуні-дружини. – Радість у голосі Річі явно штучна.
  
  – Обов'язково, Річі. – Я закриваю очі і тру чоло. Він пам'ятає, що дружина Білла в Деррі, але забув, як її звати і що з нею сталося.
  
  – Якщо опинишся в Лос-Анджелесі, номер у тебе є. Ми зустрінемося і де-небудь пожуем разом.
  
  – Звичайно. – Я відчув, як гарячі сльози палять очі. – А якщо ти заглянеш сюди, зробимо те ж саме.
  
  – Майки?
  
  – На зв'язку.
  
  – Я люблю тебе, чол.
  
  – І я теж.
  
  – Відмінно. Тримай хвіст пістолетом.
  
  – Біп-біп, Річі.
  
  Він розсміявся.
  
  – Так, так, так. Засунь його собі в вухо, Майки. Так, малюк, в своє вухо.
  
  Він поклав трубку, я теж. Потім відкинувся на подушку, закрив очі і довго їх не відкривав.
  
  
  
  7 червня 1985 р.
  
  Начальник поліції Ендрю Рейдмахер, який зайняв цей пост після відходу шефа Бортона на пенсію в кінці шістдесятих років, загинув. Історія дивна, і я не можу не пов'язати її з тим, що відбувалося в Деррі... з тим, що тільки що закінчилося в Деррі.
  
  Будівля, в якому розташовувалися суд і поліцейське управління, знаходиться на кордоні тій частині міста, яка впала в Канал, і нехай воно встояло, обвалення – або повінь – повинно бути, завдало серйозної шкоди несучих конструкцій, про що ніхто не здогадувався.
  
  Як випливало з газетної статті, Рейдмахер в той вечір працював допізна в своєму кабінеті. Власне, після урагану і повені він щовечора затримувався на роботі. Кабінет начальника поліції давно вже перенесли з третього поверху на п'ятий, під горище, де зберігалися архіви і непотрібні речі. Серед них – стілець покарань, про який я вже розповідав на цих сторінках. Виготовлений з заліза, важив більше чотирьохсот фунтів. Під час зливи 31 травня чимало води потрапило в будівлю і, ймовірно, міцність підлоги горища помітно зменшилася (за інформацією з тієї ж статті). Якою б не була причина, стілець покарань проломив підлогу і впав прямо на шефа Рейдмахера, який сидів за столом і читав поліцейські рапорти. Він загинув миттєво. Патрульний Брюс Эндин, вбежавший в кабінет, знайшов його лежачим на уламках столу з ручкою в руці.
  
  Знову говорив з Біллом по телефону. Одра почала їсти тверду їжу, але по чуть-чуть, повідомив він, а в іншому змін немає. Я спитав його, чим мучився Едді, астму або мігренню.
  
  – Астмою, – без запинки відповів він. – Ти не пам'ятаєш його інгалятор?
  
  – Звичайно, пам'ятаю, – відповів я і згадав, але тільки після слів Білла.
  
  – Майк?
  
  – Так.
  
  – Яка була у нього прізвище?
  
  Я глянув на записну книжку, що лежала на столику біля ліжка, але не взяв її.
  
  – Щось не пригадується.
  
  – Начебто Керкорян. – В голосі Білла чулося страждання, – але не зовсім. Хоча у тебе все записано, так?
  
  – Так, – відповів я.
  
  – Слава богу.
  
  – У тебе є якісь ідеї щодо Одри?
  
  – Одна, – відповів він, – але така шалена, що я не хочу про це говорити.
  
  – Точно?
  
  – Так.
  
  – Добре.
  
  – Майк, це лякає, правда? Все це забування.
  
  – Так, – відповів я. І воно лякало.
  
  
  
  8 червня 1985 р.
  
  Компанія «Рейтеон», яка в липні мала намір почати будівництво заводу в Деррі, в останню хвилину зупинила свій вибір на Уотервилле. Передовиця «Деррі ньюс» висловлює здивування і, якщо я правильно читаю між рядків, дещицю страху.
  
  Думаю, я уявляю собі, в чому полягає ідея Білла. Тільки йому діяти потрібно швидко, до того як залишки магії покинуть ці місця. Якщо вже не покинули.
  
  І те, про що я думав раніше, виявилося зовсім не параноєю. Імена, прізвища та адреси інших у моїй записній книжці вицвітають. За кольором і якістю чорнила, якими зроблені ці записи, можна подумати, що з'явилися вони в книжці на п'ятдесят або на сімдесят п'ять років раніше, ніж всі інші. Вицвітання почалося чотири або п'ять днів тому. І я переконаний, що до вересня від цих записів нічого не залишиться.
  
  Напевно, я можу якимось чином їх збереження; можу переписувати день у день. Але я також переконаний, що і вони будуть вицвітати, і дуже скоро це заняття стане вправою в фатальності... все одно, що написати п'ятсот разів «Я не плююсь жуйкою в класі». Я буду записувати імена, які нічого не будуть для мене значити, з тієї причини, що не зможу згадати, чиї це імена.
  
  Що було, то минуло, що було, те минуло.
  
  Білл, дій швидко... але будь обережний!
  
  
  
  9 червня 1985 р.
  
  Прокинувся вночі від страшного кошмару, який не міг згадати, в паніці, ледве дихаючи. Потягнувся до кнопки виклику, але не подзвонив. Раптом уявив собі, що по дзвінку прийде Марк Ламоника зі шприцом... або Генрі Бауерс з ножем.
  
  Схопив записну книжку і подзвонив Бену Хэнскому в Небраску... адреса і номер вицвіли ще більше, але я міг їх розібрати. Шиш з маслом. Механічний записаний голос телефонної компанії повідомив мені, що цей номер відключений.
  
  Бен був товстим або у нього була клишоногість?
  
  Лежав без сну до світанку.
  
  
  
  10 червня 1985 р.
  
  Мені кажуть, що завтра мене виписують.
  
  Я подзвонив Біллу і повідомив про це – напевно, хотів попередити, що часу в нього залишається все менше і менше. Білл – єдиний, кого я добре пам'ятаю, і анітрохи не сумніваюся, що він ясно пам'ятає тільки мене. Вважаю, тільки тому, що ми досі в Деррі.
  
  – Добре, – відповів він. – До завтрашнього дня ми очистимо територію.
  
  – Свою ідею не забув?
  
  – Ні. Схоже, настав час перевірити її.
  
  – Будь обережний.
  
  Він розсміявся, і його відповідь я і зрозумів, і не зрозумів:
  
  – На с-скейтборді про-обережним б-ыть не-ельзя, чол.
  
  – Як я дізнаюся, що з цього вийшло, Білл?
  
  – Ти дізнаєшся. – І він поклав трубку.
  
  Моє серце з тобою, Білл, незалежно від того, як все обернеться. Моє серце з усіма вами, і я думаю, навіть якщо ми забудемо один одного наяву, то будемо пам'ятати у наших снах.
  
  Я майже закінчив з цим щоденником, і, вважаю, щоденником все це і залишиться, історія давніх скандалів і дивацтв, які відбулися в Деррі, не залишить цих сторінок. Я нічого не маю проти. Думаю, після того як мене завтра випишуть, прийде пора задуматися про нове життя... хоча якою вона буде, мені поки не дуже ясно.
  
  Я любив вас усіх, ви знаєте.
  
  Я так сильно вас любив.
  
  
  
  Епілог
  
  Білл Денбро обганяє диявола‐2
  
  
  
  Я знав наречену, вона танцювала поні,
  
  Я знав наречену, вона танцювала стролл,
  
  Я знав наречену, вона гуляла з друзями,
  
  Я знав наречену, вона танцювала рок-н-рол.
  
  Нік Лоу 154
  
  На скейтборді обережним бути не можна.
  
  Якийсь хлопчисько
  
  1
  
  Опівдні сонячного дня.
  
  Білл стояв голим у спальні Майка Хэнлона, дивився на відображення свого тіла худорлявої в дзеркалі на двері. Лиса голова виблискувала в падаючому через вікно світі, який відкидав тінь Білла на підлогу і на стіну. Груди без єдиного волоска, стегна і ікри худі, але м'язисті. «І все-таки, – подумав він, – це тіло дорослого, двох думок тут бути не може. Є невеликий животик, спасибі пристрасті до хорошим стейкам, і до пива «Кірін», і до ситним ленчам біля бортика басейну, коли перевага віддавалася французької чи голландської кухні, а не дієтичних страв. І зад у тебе теж обвис, старий Білл. Ти ще можеш подати ейс, якщо різко вдариш по м'ячу, і влучність тебе не підведе, але вже не здатний бігати за старим колесом, як тобі вдавалося в сімнадцять. У тебе складки жиру на боках, і твої яйця вже починають відвисати, як і у всіх чоловіків середніх років. На твоєму обличчі зморшки, яких не було в сімнадцять... Чорт, їх не було і на твоїй першої авторської фотографії, на якій ти намагався виглядати так, ніби щось знаєш... все одно що. Ти занадто старий для того, що задумав, Біллі-малюк. Уб'єшся сам і вб'єш її».
  
  Він надів труси.
  
  «Якщо б ми в це вірили, то ніколи б не змогли... зробити, вже не пам'ятаю, що ми там зробили».
  
  Тому що він дійсно не пам'ятав, що вони вчинили, або які події призвели до того, що Одра перетворилася в кататонічний овоч. Він тільки знав, що збирався зробити зараз і віддавав собі звіт, що забуде і це, якщо не зробить негайно. Одра сиділа внизу в кріслі Майка, волосся спадало їй на плечі, а вона зосереджено дивилася на екран телевізора, де показували телевікторину «Дзвонимо за доларами». Вона не розмовляла й рухалася, тільки якщо Білл направляв її.
  
  «Там інше. Ти просто занадто старий, чол. Повір в це».
  
  «Я не вірю».
  
  «Тоді помри тут, в Деррі. Невелика втрата».
  
  Він надів високі шкарпетки, єдині джинси, які привіз з собою, майку, куплену в «Шет шек» в Бангор. Яскраво-помаранчеву майку. З написом на грудях: «ТА ДЕ, ЧОРТ ЗАБИРАЙ, ДЕРРІ, ШТАТ МЕН?» Він сів на ліжко Майка, яку останні ночі ділив зі своєю теплою, але трупоподобной дружиною, і вдягнув кеди...: їх він теж купив вчора в Бангор.
  
  Встав і знову подивився на себе в дзеркало. Побачив чоловіка середніх років в хлоп'ячій одязі.
  
  «Ти виглядаєш безглуздо».
  
  «А який підліток виглядає інакше»?
  
  «Ти не підліток. Відмовся від задуманого».
  
  – Хріна з два, давай допустимо рок-н-ролу, – тихо сказав Білл і вийшов з кімнати.
  
  2
  
  В снах, які присняться йому в наступні роки, з Деррі він буде завжди йти на самоті, на заході сонця. Місто порожній; в ньому нікого не залишилося. Теологічна семінарія і вікторіанські особняки на Західному Бродвеї чорніють на тлі вогняного неба: всі заходи, які він коли-небудь бачив, з'єдналися в цьому.
  
  Він чує свої кроки, луною відбиваються від бетону. Єдиний інший звук – дзюрчання води, що зливається в каналізаційні решітки...
  
  3
  
  Білл викотив Сільвера на під'їзну доріжку, поставив на підставку. Перевірив шини. Знайшов, що передня в повному порядку, а задня трохи м'якувата. Взяв велосипедний насос, куплений Майком, і підвів її. Поставивши насос на місце, перевірив гральні карти і прищіпки. Колеса при обертанні раніше видавали той хвилюючий тріск автоматної черги, який Білл пам'ятав з дитинства. Відмінно.
  
  «Ти з'їхав з глузду».
  
  «Можливо. Подивимося».
  
  Він знову повернувся в гараж. Взяв маслянку, змастив ланцюг і зірочку. Піднявшись, подивився на Сільвера, легко, обережно натис на грушу клаксона. Звук йому сподобався. Білл кивнув і пішов у будинок.
  
  4
  
  ...і він знову бачить всі ці будівлі недоторканими, якими вони були раніше: цегляний форт початкової школи Деррі, Міст Поцілунків, изрисованный складною в'яззю ініціалів, залишених закоханими старшокласниками, які могли б підірвати світ своєю пристрастю, але, подорослішавши, перетворювалися в страхових агентів і продавців автомобілів, і в офіціанток, і в перукарок; він бачить статую Підлоги Баньяна, що підноситься на тлі кривавого неба, і похилені побілені огородження, яке тягнеться вздовж тротуару Канзас-стріт по краю Пустки. Він бачить їх такими, якими вони були, і вони назавжди залишаться такими в якійсь частині його розуму... і його серце розривається від любові і благоговіння.
  
  «Залишаємо, залишаємо Деррі, – думає він. – Ми залишаємо Деррі, і, якщо якась історія і була, це будуть останні п'ять або шість сторінок; будь готовий до того, щоб поставити цю історію на полицю і забути її. Сонце сідає, і немає ніяких звуків, крім моїх кроків, і дзюрчання води в дренажних тунелях. Це пора...
  
  5
  
  Передача «Дзвонимо за доларами» поступилася місцем «Колеса фортуни». Одра слухняно сиділа перед телевізором, очі не відривалися від екрану. Вираз обличчя і поза не змінилися, коли Білл вимкнув телевізор.
  
  – Одра. – Він підійшов до неї, взяв за руку. – Пішли.
  
  Вона не шевельнулась, її рука лежала в його, теплий віск. Білл взяв її за другу руку, що лежала на підлокітнику Майкова крісла, і підняв на ноги. Вранці він одягнув її приблизно так само, як тепер одягнувся сам: джинси «левіс» і синя блуза-безрукавка. І виглядала вона чудово, якщо б не порожній погляд широко розкритих очей.
  
  – По-ошли, – повторив Білл і вивів її через двері на кухню Майка, а потім з будинку. Вона йшла охоче... хоча звалилася б зі ступенів заднього ганку на землю, але Білл обійняв її за талію і допоміг спуститися зі сходів.
  
  Підвів до Сильверу, який стояв на підставці, залитий яскравим сонячним світлом. Одра зупинилася біля велосипеда, втупившись у стіну гаража Майка.
  
  – Сідай, Одра.
  
  Вона не шевельнулась. Терплячі зусилля Білла призвели до того, що вона перекинула довгу ногу через багажник, закріплений над крилом заднього колеса Сільвера. Нарешті встала так, що багажник виявився між її ніг, не торкаючись промежини. Білл легенько натиснув на верхівку Одри, і вона сіла.
  
  Після цього і він видерся на сідло Сільвера і ударом п'ятки підняв підставку. Вже зібрався взятися за руки Одри і потягнути на себе, щоб обхопити ними свою талію, але перш ніж встиг це зробити, вони самі прийшли в рух і поповзли кругом нього, як маленькі, ошелешені мишки.
  
  Білл дивився на них, його серце билося часто-часто, швидше вже не в грудях, а під самим горлом. Він бачив перше самостійне рух, зроблене Одрою після того, як це сталося... що б це не було.
  
  – Одра?
  
  Відповіді не було. Він спробував повернути голову й поглянути на неї, але не вийшло. Так що він бачив лише її руки, обхватившие його талію, із залишками червоного лаку, яким в маленькому англійському містечку пофарбувала нігті розумна, чарівна, талановита молода жінка.
  
  – Ми вирушаємо на велосипедну прогулянку. – Білл покотив Сільвера до Палмер-Лайн, слухаючи, як гравій хрустить під шинами. – Я хочу, щоб ти трималася міцно, Одра. Я думаю... думаю, ми можемо їхати б-и-ыстро.
  
  «Якщо мені вистачить духу».
  
  Йому згадався хлопчисько, якого він зустрів у Деррі після свого приїзду сюди, коли ще нічого не закінчилося. «На скейтборді обережним бути не можна», – сказав хлопчина.
  
  «Що правда, то правда, пацан».
  
  – Одра? Ти готова?
  
  Ніякої відповіді. Руки трохи міцніше обхопили його? Швидше він приймав бажане за дійсне.
  
  Він добрався до кінця під'їзної доріжки і подивився направо. Палмер-Лейн вливалася в Верхню Головну вулицю, і наступний поворот наліво приводив до пагорба, схил якого спускався до центру міста. Вниз. Набираючи швидкість. Цей образ викликав тремтіння страху, і тривожна думка
  
  (у старих кістки більш ламкі, Біллі-малюк)
  
  промайнула в голові занадто швидко, щоб затриматися і запам'ятатися. Але...
  
  Тривогою все не обмежувалося, так? Було і бажання... почуття, яке виникло, коли він побачив того хлопця, що йде зі скейтбордом під пахвою. Бажання бігти швидко, бажання відчувати тебе обдуває вітер, не знаючи, куди ти мчиш або від чого тікаєш, просто мчати. Летіти.
  
  Тривога і бажання. Різниця між «можу» і «хочу» – різниця між дорослим, який прораховує вартість, та дитиною, який просто платить і йде, наприклад. Різниця в цілий світ. І при цьому не така вже велика. Якщо на те пішло, чоловік і дружина – одна сатана. Те ж саме ви відчуваєте, коли вагончик на російських гірках виявляється на вершині першого крутого узвозу, де, власне, і починається заїзд.
  
  Тривога і бажання. Що ти хочеш і що боїшся спробувати. Де ти був і куди хочеш прийти. Щось таке є в рок-н-рольної пісні про те, як тобі потрібні дівчина, автомобіль, місце, куди потрапити і де залишитися. «Ох, Господи, будь ласка, Ти можеш це зрозуміти?»
  
  Білл на мить закрив очі, відчуваючи м'який, мертвий вага дружини за спиною, відчуваючи пагорб, який знаходився десь попереду, відчуваючи удари власного серця.
  
  Тримайся, сміливіше, не відступай.
  
  Він знову покотив Сільвера.
  
  – Хочеш підпустити трохи рок-н-ролу, Одра?
  
  Немає відповіді. Ну та гаразд. Він-то готовий.
  
  – Тоді поїхали.
  
  Білл закрутив педалі. Спочатку виходило не дуже. Сільвера небезпечно мотало з боку в бік, вага Одри не сприяв стійкості... але, ймовірно, вона як-то намагалася підтримати рівновагу, навіть несвідомо, інакше вони б впали. Білл став на педалі, його руки з неймовірною силою стиснули рукоятки керма, голову він здійняв до неба, очі перетворилися на щілинки, жили на шиї набрякли.
  
  «Впаду прямо тут, расшибу її голову і свою...»
  
  (ні, не впадеш, давай, Білл, давай, сучий син)
  
  Він стояв на педалях, крутив їх, відчуваючи кожну сигарету, яку викурив за останні двадцять років, у повысившемся кров'яному тиску і прискореному битті серця. «Та пішли ви!» – подумав він, і охопила його божевільна радість розтягла губи в усмішці.
  
  Гральні карти, що видавали одиночні постріли, тепер почали клацати частіше. Це були нові карти, спеціальні карти для велосипедів, і клацали вони добре і голосно. Білл відчув, як вітер почав охолоджувати його лису голову, і посмішка стала ширше. «Вітер – моя робота, – подумав він. – Я створюю вітер, натискаючи на ці гребаные педалі».
  
  В кінці вулиці височів знак «СТОП». Білл почав гальмувати... а потім (усмішка стала ще ширшою, оголюючи все більше і більше зубів) знову натиснув на педалі.
  
  Проігнорувавши знак «СТОП», Білл Денбро повернув ліворуч, на Верхню Головну вулицю над Бессі-парк. Знову не врахував ваги Одри, і вони мало не перекинулися. Велосипед повело в сторону, він нахилився, потім випростався. Вітер посилився, охолоджуючи піт на лобі, випаровуючи його, вітер обтекал його вуха з низьким хвилюючим звуком, що нагадує шум океану в морських раковинах, але насправді не схожим ні на один звук на Землі. Білл вважав, що звук цей знаком того хлопчику зі скейтбордом. «Але з цим звуком тобі доведеться розлучитися, пацан, – подумав він. – В житті багато чого змінюється. Це брудний трюк, так що готуйся до нього».
  
  Він швидше крутив педалі, і з збільшенням швидкості додалося стійкості. Уламки статуї Підлоги Дерева, впав колоса, залишилися ліворуч. Білл прокричав:
  
  – Хай-йо, Сільвер, ВПЕРЕ-Е-ЕД!
  
  Руки Одри сильніше стиснули його талію; він відчував, як вона ворушиться, притискаючись до його спини. Але бажання повернутися і подивитися на неї не виникло... ні бажання, ні потреби. Він все швидше крутив педалі, голосно сміючись, високий худорлявий лисий чоловік, склонившийся над кермом, щоб зменшити лобовий опір. Люди оберталися на нього, коли він мчав повз Бессі-парк.
  
  Тепер Верхня Головна вулиця пішла вниз, під крутим кутом, до провалившемуся під землю центру міста, і голос в голові зашепотів, що, якщо він не загальмує, просто влетить у яму, що утворилася на місці перехрестя, де сходилися три вулиці, як пекельна кажан, і вб'є їх обох.
  
  Замість того щоб загальмувати, він продовжував крутити педалі, змушуючи велосипед мчати ще швидше. Тепер він летів з пагорба Головної вулиці і вже бачив попереду біло-помаранчеві огороджувальні бар'єри і палаючі бочки, в яких горіло хэллоуиновское полум'я, відзначають край провалу, і вершини будинків, стирчали над вулицями, наче народжені уявою божевільного.
  
  – Хай-йо, Сільвер, ВПЕРЕ-Е-ЕД! – несамовито вигукнув Білл Денбро, їдучи по схилу пагорба, ще не знаючи, до чого, в останній раз відчуваючи Деррі своїм будинком, особливо гостро усвідомлюючи, що він живий під цим небом, і тепер все – бажання, бажання, бажання.
  
  Він мчав з гори на Сильвере, він мчав, щоб обігнати диявола.
  
  6
  
  ...розставання».
  
  Отже, ти йдеш, і є бажання озирнутися, озирнутися один тільки раз, поки тане захід, наостанок побачити невибагливі силуети Нової Англії: шпилі, Водонапірну вежу, Статі з сокирою на плечі. Але оглядатися – ідея не з кращих, всі історії твердять про це. Подивіться, що сталося з дружиною Лота. Краще не озиратися. Краще вірити, що все буде добре, навіть після того, що сталося... і, можливо, так і буде; хто може сказати, що таке неможливо? Не всі кораблики, що спливають у темряву, більше не знаходять сонця або від руки іншого хлопчаки; якщо життя чомусь учить, так одному: щасливих кінцівок так багато, що людині, яка не вірить в Бога, треба б засумніватися у власній розсудливості.
  
  «Ти йдеш і йдеш швидко, коли сонце починає заходити за горизонт», – думає він у цьому сні. Ось що ти робиш, І якщо у тебе є час ще на одну думку, може, тобі варто подумати про привидів... привидів дітей, що стоять у воді на заході сонця, що стоять, утворивши коло, стоять, взявшись за руки, їх особи юні, само собою, але й рішучі... досить рішучі, щоб покласти початок тим дорослим, якими вони стануть, досить рішучі, щоб, можливо, зрозуміти, що дорослі, якими вони стануть, обов'язково повинні покласти початок людям, якими вони були до того, як перетворилися на дорослих, до того, як намагалися усвідомити, що вони теж смертні. Коло замикається, колесо обертається, і в цьому все суще.
  
  Тобі не потрібно озиратися, щоб побачити цих дітей; частина твого розуму бачить їх завжди, навіки живе з ними, навіки їх любить. Вони, можливо, не найкраща твоя частина, але саме вони відповідальні за те, яким ти став.
  
  Діти, я вас люблю. Я так сильно вас люблю.
  
  От і їдь швидше, їдь, поки останній світ зісковзує за горизонт, їдь з Деррі, від пам'яті... але не від бажання. Це залишається, яскрава камея все, ким ми були і у що вірили дітьми, все, що сяє в наших очах, навіть коли ми загубилися, і в ночі завиває вітер.
  
  Їдь і продовжуй посміхатися. Злови на радіо рок-н-рол і йди по життю з усім мужністю, яке зможеш зібрати, і з усієї вірою, яку зумієш зберегти. Тримайся, сміливіше, не відступай.
  
  Все інше – темрява.
  
  7
  
  – Гей!
  
  – Гей, містере, ви...
  
  – ...обережніше!
  
  – Цей чортовий ідіот напевно...
  
  Слова пролітали повз, безглузді, як прапори на вітрі або відірвалися повітряні кульки. Ось і огороджувальні бар'єри. В ніздрі йому бив запах палаючого в бочках гасу. Він бачив величезну темряву на місці вулиці, чув біг води в цій наближається темряві, і звуки ці викликали в нього сміх.
  
  Він кинув Сільвера вліво, проскочив так близько від бар'єрів, що штанина торкнулася одного. Колеса Сільвера відокремлювали якісь три дюйми від того місця, де обривався асфальт, і місця для маневру не залишалося. Попереду, перед «Ювелірним магазином Кешу», вода поглинула всю бруківку і половину тротуару. Бар'єр перекривав доступ на тротуар, який, підмитий знизу, буквально висів над провалом.
  
  – Білл? – Голос Одри, приголомшений і хрипкий. Вона немов тільки що прокинулася, вирвалася з міцного сну. – Білл, де ми? Що ми робимо?
  
  – Хай-йо, Сільвер! – вигукнув Білл, направляючи Сільвера на бар'єр, який стирчав з вибитою вітрини магазину Кешу, під прямим кутом до неї. – ХАЙЙО, СІЛЬВЕР, ВПЕРЕ-Е-ЕД!
  
  Сільвер на швидкості не менше сорока миль в годину вдарив бар'єр, і його частини розлетілися в різні сторони, помаранчева поперечина – в одну, підставки, нагадують букву «А», – на інші. Одра закричала і обхопила Білла так міцно, що у нього перехопило подих. Люди, що стояли вздовж Головної вулиці, Канальної і Канзас-стріт, спостерігали.
  
  Сільвер влетів на що висить над провалом ділянку тротуару. Білл відчув, як його ліві стегно і коліно чиркнули по стіні ювелірного магазину. Відчув, як заднє колесо Сільвера раптом зменшився, і зрозумів, тротуар за ними валиться...
  
  ...а потім інерція Сільвера винесла їх на більш безпечну ділянку тротуару. Білл крутонув кермо, щоб об'їхати перевернутий сміттєвий бак, і знову виїхав на мостову. Заскрежетали гальма. Він побачив радіаторну решітку наближається вантажівки, і все одно не зміг обірвати сміх. Він проскочив місце, яке секундою пізніше зайняв вантажівка. Чорт, нічого витрачати час даремно!
  
  Кричачи, з ллються з очей слізьми, Білл натискав і натискав грушу клаксона, вслухаючись у кожен хрипкий, неприємний звук, що виривається в яскраве денне світло.
  
  – Білл, ми ж убьемся! – крикнула Одра, і, хоча в голосі чувся жах, вона теж сміялася.
  
  Білл повернув і на цей раз відчув, що Одра повторила рух його тіла, від чого керувати велосипедом стало простіше, і їм обом триматися на ньому стало простіше, принаймні в цей короткий проміжок часу, і тепер вони взаємодіяли, ніби три живі істоти.
  
  – Ти так думаєш? – прокричав він у відповідь.
  
  – Я це знаю! – відповіла вона, а потім вхопила Біла за промежину, де член стояв стовпом. – Але не зупиняйся!
  
  Щодо цього він нічого не сказав. Швидкість Сільвера на пагорбі Підйом-о-милю стала падати. Кулеметна дріб гральних карт розпалася на окремі постріли. Білл зупинився і повернувся до Одрі. Бліда, з широко розкритими очима, безсумнівно, переляканою і нічого не розуміє... але що прокинулася, що прокинулася і що сміється.
  
  – Одра! – Він сміявся разом з нею, допоміг злізти з Сільвера, притулив велосипед до вдало опинилася під рукою кам'яній стіні, обняв Одру. Почав цілувати чоло, очі, щоки, губи, шию, груди.
  
  І поки він це робив, вона обіймала його.
  
  – Білл, що сталося? Я пам'ятаю, як вийшла з літака в Бангор, а потім – нічого. Ти в порядку?
  
  – Так.
  
  – А я?
  
  – Так. Тепер.
  
  Вона трохи відштовхнула його, щоб поглянути йому в очі.
  
  – Білл, ти як і раніше заикаешься?
  
  – Ні. – Білл знову поцілував її. – Заїкання пішло.
  
  – Назавжди?
  
  – Так, – кивнув він. – Думаю, на цей раз воно пішло назавжди.
  
  – Ти говорив щось про рок-н-ролу?
  
  – Не знаю. Говорив?
  
  – Я тебе люблю, – відповіла вона.
  
  Він кивнув і посміхнувся. А посміхаючись, Білл виглядав дуже юним, навіть з лисою головою.
  
  – Я теж тебе люблю. Інше – нісенітниця.
  
  8
  
  Він прокидається від цього сну, не в силах точності згадати, що це був за сон. Знає тільки одне: у сні він знову став дитиною. Він торкається рукою до гладкої спині дружини, яка солодко спить поруч і якої сняться свої сни; він думає, як це добре, бути дитиною, але добре бути дорослим, мати можливість поміркувати про таїнство дитинства... про дитячу віру і дитячих бажаннях. «Коли-небудь я напишу про це», – думає він і знає, що це всього лише світанкова думка, думка, яка приходить в голову відразу після пробудження. Але до чого приємно думати про це в чистій ранковій тиші, думати, що у дитинства є свої милі секрети і воно присвячує в таємницю смерті, перед обличчям якої тільки і виявляються справжні відвага і любов. Думати про те, що погляд у майбутнє передбачає погляд у минуле і тому життя кожного створює власну імітацію безсмертя: колесо.
  
  Про це іноді думає Білл Денбро рано вранці, після того, як йому снилися сни, у яких він майже не згадував своє дитинство і друзів, які ділили з ним 155.
  
  
  
  Ця книга розпочато в Бангор, штат Мен, 9 вересня 1981 р.
  
  і закінчена в Бангор, штат Мен, 28 грудня 1985 р.
  
  
  
  Зміст
  
  Частина 3. ДОРОСЛІ 3
  
  Глава 10. Возз'єднання 5
  
  Глава 11. Піші екскурсії 84
  
  Глава 12. Три непроханих гостя 188
  
  ДЕРРІ: Третя інтерлюдія 223
  
  Частина 4. ЛИПЕНЬ 1958 РОКУ 241
  
  Глава 13. Апокаліптична битва каменів 243
  
  Глава 14. Альбом 297
  
  Глава 15. Димова яма 341
  
  Глава 16. Невезуха Едді 381
  
  Глава 17. Ще один зниклий: смерть Патріка Хокстеттера 441
  
  Глава 18. «Яблучко» 486
  
  ДЕРРІ: Четверта інтерлюдія 534
  
  Частина 5. РИТУАЛ ЧУДЬ 553
  
  Глава 19. Нічні чування 555
  
  Глава 20. Коло замикається 668
  
  Глава 21. Під містом 697
  
  Глава 22. Ритуал Чудь 753
  
  Глава 23. Результат 802
  
  ДЕРРІ: Остання інтерлюдія 836
  
  Епілог. БІЛЛ ДЕНБРО ОБГАНЯЄ ДИЯВОЛА‐2 849
  
  1
  
  Джо Саут (1940-2012, справжнє ім'я Джо Саутер) – американський кантрі - і поп-рок-музикант, автор і виконавець пісень.
  
  
  
  2
  
  Маневрений літун – перші в світі керовані санки. Створені американським винахідником Семюелем Лідсом Алленом (1841-1918), що одержали на них патент у 1889 р.
  
  
  
  3
  
  «Шип-енд-Шор» – компанія, що випускає дешеву, але стильний жіночий одяг.
  
  
  
  4
  
  Перкінс, Ентоні (1932-1992) – американський актор, після ролі маніяка Нормана Бейтса в трилері Альфреда Хічкока «Психо» (1960) і його сиквелах в основному знімався в малобюджетних фільмах жахів.
  
  
  
  5
  
  Баристер – адвокат, що має право виступати у вищих судах.
  
  
  
  6
  
  ППОР – програма підготовки офіцерів-резервістів, що діє на базі коледжів і університетів. Реалізується з 1862 р.
  
  
  
  7
  
  Р. Реп Браун (1943 р., справжнє ім'я Джамал Абдулла Аль-Амін) – отримав популярність в 1960-х як голова Студентського комітету ненасильницьких дій і міністр юстиції партії «Чорні пантери». В даний час відбуває довічний термін за вбивство.
  
  
  
  8
  
  Грэндмастер Флеш (р. 1958, справжнє ім'я Джозеф Сэддлер) – американський репер, який стояв біля витоків хіп-хоп-музики.
  
  
  
  9
  
  «Тэтл» (від англ. Turtle – черепаха) – відома фірма по виробництву автокосметики.
  
  
  
  10
  
  Пардо, Домінік Джордж (1918-2014) – відомий американський радіо - і теледиктор.
  
  
  
  11
  
  «Запечена Аляска» – морозиво в скоринці безе.
  
  
  
  12
  
  «Інструктор» (1957) – фільм про інструкторі морських піхотинців, Джек Уебб (1920-1982) – виконавець головної ролі, режисер і продюсер.
  
  
  
  13
  
  «Я – шпигун» – популярний телесеріал (1965-1968), в якому вперше на американському телебаченні одну з головних ролей виконав чорношкірий актор.
  
  
  
  14
  
  Детальніше про ці вбивства можна прочитати у романі Стівена Кінга «Мертва зона».
  
  
  
  15
  
  Вбивства чорношкірих дітей в Атланті почалися в 1979 р. і досягли піку в 1981-1982 рр. ФБР вдалося заарештувати людину, якого визнали винним у двох вбивствах, але не у всіх тринадцяти.
  
  
  
  16
  
  Хант, Гаролдсон Лафайєт (1889-1974) – американський мільярдер.
  
  
  
  17
  
  Джулеп – напій з коньяку або віскі з водою, цукром, льодом і м'ятою.
  
  
  
  18
  
  Містер Ти (р. 1952 р., справжнє ім'я Лоренс Туро) – відомий американський актор, якого крім інших достоїнств відрізняють значні габарити.
  
  
  
  19
  
  Джо Палука – герой коміксів, великий і невразливий.
  
  
  
  20
  
  Дорожній Бігун – персонаж мультфільмів.
  
  
  
  21
  
  Серед іншого Осборн (р. 1948, справжнє ім'я Джон Майкл Осборн) славиться кепським характером і схильністю щедро пересипати мову лайкою.
  
  
  
  22
  
  «Фредерікс оф Голівуд» – відома компанія по виробництву нижньої жіночої білизни.
  
  
  
  23
  
  АМА – Американська медична асоціація, професійна організація приватнопрактикуючих лікарів, яка об'єднує лікарів штатів і округів.
  
  
  
  24
  
  Печиво щастя (печиво з сюрпризом) – сухе печиво, всередині якого заховане послання: смужка паперу з прислів'ям, смішні фрази, передбаченням долі.
  
  
  
  25
  
  Браун, Джеймс Джозеф мл (1933-2006) – американський співак, визнаний однією з найвпливовіших фігур в поп-музиці XX століття.
  
  
  
  26
  
  Ланжелан, Жорж (1908-1972) – французький письменник, оповідання «Муха» написаний ним англійською.
  
  
  
  27
  
  Аксон, дендрит – відповідно основний довгий і розгалужений короткий відростки нейрона.
  
  
  
  28
  
  Мова йде про Джорджі Буші-старшому, який займав пост віце-президента у 1981-1989 рр. при президенті Рональді Рейгані і сам був президентом США в 1989-1993 рр.
  
  
  
  29
  
  «Це твоє життя» – назва популярної телепередачі, яка виходила в ефір у 1952-1961 рр., а потім була відновлена з 1972 р. В форматі передачі ведучий запрошував до студії знаменитість, а потім, справляючись з матеріалами, підготовленими його командою, розповідав біографію знаменитості і частенько дивував його, запрошуючи когось з родичів або старих друзів.
  
  
  
  30
  
  Жарт, у якому обігрується люльковий тютюн «Принц Альберт». Покупець дзвонить в тютюновий магазин і питає: «Have you got Prince Albert in a can», і продавець розуміє його як «У вас є тютюн «Принц Альберт» в бляшанці?» Але «in a can» має і інше значення – в сортирі. Тобто питання звучить: «Принц Альберт у вашому сортирі?» Після ствердної відповіді продавця хто телефонує, каже: «Better let the poor guy out».
  
  
  
  31
  
  Обігруються два значення англійського дієслова to run – бігти і працювати (Pardon me, було am, is your refrigerator running).
  
  
  
  32
  
  Актори, що грали роль Дракули в різних екранізаціях.
  
  
  
  33
  
  Аллен, Мел (1913-1996) – відомий американський спортивний коментатор.
  
  
  
  34
  
  «Дім» – база, на якій стоїть бэттер, приймаючи подачу пітчера, і на яку повинен повернутися, ставши раннери, якщо йому вдається відбити м'яч.
  
  
  
  35
  
  «Сполдінг» – компанія з виробництва спортивних товарів.
  
  
  
  36
  
  Максимальне досягнення бэттера – вибити м'яч за дальню кордон ігрового поля, на трибуни або навіть за них.
  
  
  
  37
  
  Шорт-стоп – гравець внутрішнього поля, розташовується між другою і третьою базами.
  
  
  
  38
  
  Окарина – стародавній духовий музичний інструмент, глиняна свисткової флейта.
  
  
  
  39
  
  «Червона пташка» – сленгове назва секонала (за кольором таблеток), одного з найпопулярніших у наркоманів барбітуратів.
  
  
  
  40
  
  Паркер, Фесс Еліша-молодший (1924-2010) – американський кіноактор, багато предметів одягу, які носив кіношний Деві Крокетт, користувалися величезною популярністю у підлітків.
  
  
  
  41
  
  Один з видів марихуани.
  
  
  
  42
  
  Кокс, Уоллес Мейнард (1924-1973) – американський комік і актор, який здобув популярність за виконання головної ролі в телевізійному серіалі «Містер Пиперс» (1952-1955). Брав участь у кількох популярних телешоу, знявся більш ніж у 20 фільмах.
  
  
  
  43
  
  «Денні і Джуниорс» – філадельфійська рок-група. Річі має на увазі їх пісню «Рок-н-рол тут назавжди»/«rock'n'roll Is Here To Stay» 1958 р.
  
  
  
  44
  
  Вільямс, Теодор Семюель (1918-2002) – знаменитий американський бейсболіст.
  
  
  
  45
  
  Стомп – різновид джазу.
  
  
  
  46
  
  Фуничелло, Аннет (1942-2013) – американська співачка і актриса.
  
  
  
  47
  
  «Сансет-Стріп, 77» – телесеріал (1958-1964).
  
  
  
  48
  
  Валенс, Річі (1941-1959) – американський співак, загинув в авіакатастрофі разом з Бадді Холлі і Біг-Боппером.
  
  
  
  49
  
  «Сімейка Брейді» – популярний американський телесеріал (1969-1974).
  
  
  
  50
  
  Енді Дівайн (1905-1977, справжнє ім'я Ендрю Варг Дівайн) – американський актор, здобув найбільшу популярність після виходу на екран телесеріалу «Пригоди Дикого Білла Хикока» (1951-1958), в якому головну роль зіграв Гай Медісон (1922-1996). Шалений Білл (1937-1976, справжнє ім'я Джеймс Батлер Хікок) – герой періоду освоєння Дикого Заходу.
  
  
  
  51
  
  Огаста – столиця штату Мен.
  
  
  
  52
  
  Дарвон – сильний болезаспокійливий. Відпускається лише за рецептом.
  
  
  
  53
  
  Шелтер – притулок для жінок, які зазнали домашнього насильства.
  
  
  
  54
  
  Одне з пояснень цієї шкідливої звички: курять ті, кого в дитинстві наситили груддю.
  
  
  
  55
  
  Уотерфорд – місто на півдні Ірландії, славиться своїм кришталем.
  
  
  
  56
  
  Хаб – аеропорт, який є пересадочним вузлом.
  
  
  
  57
  
  23 жовтня 1929 р., «чорний вівторок», вважається початком Великої депресії.
  
  
  
  58
  
  Цей удар приніс «Нью-йоркським гігантам» (професійна бейсбольна команда) 3 очки, перемогу у вирішальному матчі і перше місце в Національній лізі.
  
  
  
  59
  
  «Містер Кін, фахівець з розшуку безвісти зниклих» – одне з перших детективних радіо-шоу, рекордсмен-довгожитель (1937-1955).
  
  
  
  60
  
  Сматерс, Джеймс (1888-1967), винахідник електричної друкарської машинки, жив в Канзас-Сіті.
  
  
  
  61
  
  Жителі Деррі англійською Derrymen. По вимові слово це близько до dairymen – доярі, працівники молочної ферми.
  
  
  
  62
  
  Гувер, Джон Едгар (1895-1972) – директор ФБР з 1924 до 1972 р.
  
  
  
  63
  
  Переклад Наталії Рейн.
  
  
  
  64
  
  Симьен, Сідні (1938-1998) – американський співак, пісня «Моя кицька» / «My Toot Toot» (1984) принесла йому світову славу.
  
  
  
  65
  
  Баглеровская сигарета – під маркою «Баглер» у США з 1932 р. продавали тютюн і цигарковий папір для саморобних сигарет.
  
  
  
  66
  
  Нагель – великий дерев'яний цвях.
  
  
  
  67
  
  «Шугарфут» – телесеріал-вестерн, демонструвався в 1957-1961 рр ..
  
  
  
  68
  
  Вервольф – від німецького Werwolf, вовк-перевертень.
  
  
  
  69
  
  «Блек кет» – найвідоміша американська компанія з виробництва піротехніки.
  
  
  
  70
  
  «Бомба з вишнями» – розсипний феєрверк червоного кольору.
  
  
  
  71
  
  Маленьке негреня Самбо – герой дитячої книги «Історія маленького негреняти Самбо» (1899), написаної шотландської письменницею Елен Баннерман (1862-1946).
  
  
  
  72
  
  Анка, Підлогу Альберт (р. 1941) – американо-канадський автор-виконавець і актор ліванського походження.
  
  
  
  73
  
  «Зарекс», «Кулэйд» – розчинні порошки для приготування прохолодних напоїв.
  
  
  
  74
  
  Ломбардо, Гай Альберт (1902-1977) – канадсько-американський диригент, аранжувальник, композитор. Пісня «Споконвіку»/«Auld Lang Syne» – традиційний новорічний хіт, вперше виконаний Гаєм Ломбардо в 1929 р.
  
  
  
  75
  
  Ларсен, Дональд Джеймс (р. 1929) – американський бейсболіст, пітчер.
  
  
  
  76
  
  Світова серія – вирішальна серія ігор в сезоні, право грати в якій отримують найкращі команди Американської та Національної бейсбольних ліг.
  
  
  
  77
  
  Стен копіює популярну пісню «Куки, Куки, позич гребінець»/«Kookie, Kookie, lend me your comb» зі згаданого вище популярного детективного телесеріалу «Сансет-Стріп, 77» (1958-1964).
  
  
  
  78
  
  «Гігантський кіготь» – науково-фантастичний фільм (1957), який увійшов в історію як один з найгірших фільмів, насамперед з-за потворних спецефектів.
  
  
  
  79
  
  Дік – не тільки ім'я, але і одна з назв чоловічого статевого органу.
  
  
  
  80
  
  Санні Джим – прізвисько зануди, буркухи.
  
  
  
  81
  
  «Будинок воскових фігур» – фільм жахів (1953).
  
  
  
  82
  
  Візерунок пейслі – імітує візерунок кашмірської шалі, зі складним малюнком типу «огірки».
  
  
  
  83
  
  «Пед» – гумористичний журнал, заснований у 1952 р.
  
  
  
  84
  
  Дракер, Морт (р. 1929) – відомий американський карикатурист.
  
  
  
  85
  
  Мається на увазі скасування «сухого закону».
  
  
  
  86
  
  Закон Вольстида – «сухий закон», прийнятий конгресом у 1919 р.
  
  
  
  87
  
  Киванианцы – члени громадської організації «Ківаніс інтернейшнл».
  
  
  
  88
  
  «Бірма-Шейв» – американська компанія з виробництва крему для гоління. Проводила гучні рекламні кампанії.
  
  
  
  89
  
  Зубна фея – казковий персонаж, який дає дітям гроші або подарунки за випавший молочний зуб. Його кладуть під подушку, і фея бере молочний зуб і замінює грошима, як тільки дитина засинає.
  
  
  
  90
  
  Родні Денджерфілд (1921-2004, справжнє ім'я Джейкоб Коен) – відомий американський комік.
  
  
  
  91
  
  Джо Фрайді – герой «Драгнета», популярного поліцейського серіалу.
  
  
  
  92
  
  «Двадцять одне» – телевікторина, що вийшла в ефір в кінці 1950-х рр.
  
  
  
  93
  
  «Міс Рейнгольд» – щорічний конкурс, який проводила пивоварна компанія «Рейнгольд бір». Любителі пива обирали дівчину, яка в наступному році ставала «Обличчям компанії», зображувалася на всіх рекламних щитах і плакатах, а також на етикетках. Останню «Міс Рейнгольд» того періоду вибрали в 1964 р.
  
  
  
  94
  
  «Босокс» – так іноді називають професійну бейсбольну команду «Ред сокс» з Бостона.
  
  
  
  95
  
  Рут, Джордж Герман на прізвисько Бейб (Малюк) (1895-1948) – легендарний бейсболіст, кумир уболівальників.
  
  
  
  96
  
  МГМ – «Метро-Голдвін-Маєр», одна з найбільших кіностудій Голлівуду.
  
  
  
  97
  
  Конвей Твитти (1933-1993, справжнє ім'я Гарольд Ллойд Дженкінс) – один з найуспішніших американських виконавців кантрі-музики.
  
  
  
  98
  
  Кингфиш – персонаж гумористичного радіо - і телесеріалу «Амос і Енді», дія якого відбувається в афроамериканської середовищі.
  
  
  
  99
  
  Бурсит – запалення ліктьової суглобової сумки.
  
  
  
  100
  
  Бівер Клівер – герой серіалу «Надайте це Биверу» (1957-1963).
  
  
  
  101
  
  Маракас, або марака, – найдавніший ударно-шумовий інструмент корінних жителів Антильських островів – індіанців таїно, різновид брязкальця, що видає при трясінні характерний шарудить звук.
  
  
  
  102
  
  «Скуибб» – фармакологічна компанія.
  
  
  
  103
  
  Університет Деполь – приватний найбільший католицький університет США. Розташований у Чикаго.
  
  
  
  104
  
  Blue skies» – небесна синява (англ.).
  
  
  
  105
  
  «Суд – це я» – перший роман (1947) Міккі Спіллейна (1918-2006, справжнє ім'я Френк Моррісон Спіллейн) про приватного детектива Майка Хаммера.
  
  
  
  106
  
  «Лейн Брайант» – мережа магазинів одягу для великих жінок.
  
  
  
  107
  
  Перелом за типом «зеленої гілки» – неповний перелом (надлом) довгої трубчастої кістки.
  
  
  
  108
  
  «Цибуля»/«Look» – популярний американський журнал (1937-1971), що виходив двічі на місяць, у якому наголос робився на фотографії, а не на довгі статті. В кінці 1950-х рр. тираж становив близько 4 млн примірників.
  
  
  
  109
  
  Мыльничная гонка – проводяться в США з 1934 р. гонки дитячих саморобних, без двигунів, автомобілів.
  
  
  
  110
  
  Діаметр коліс дитячого возка «Чу-Чу флаєр» – близько 17 див.
  
  
  
  111
  
  Оуклі, Енні (1860-1926) – знаменитий стрілець, виступала з цирковими номерами.
  
  
  
  112
  
  1 пінта = 0,57 л.
  
  
  
  113
  
  Фабіан (1943 р., справжнє ім'я Фабіано Ентоні Форте) – американський співак, кумир молоді кінця 1950-х – початку 1960-х рр.
  
  
  
  114
  
  Авалон, Френкі (р. 1940) – американський співак і актор, кумир молоді кінця 1950-х – початку 1960-х.
  
  
  
  115
  
  Романи про підлітків Френка і Джо Харді, детективів-аматорів (їх батько – професійний приватний детектив), призначені для дітей і підлітків, що почали виходити в 1927 р., і з невеликими перервами книги видаються досі.
  
  
  
  116
  
  Рік Брэнт – герой серії науково-фантастичних романів (1947-1989) Джона Блейна.
  
  
  
  117
  
  Ненсі Дрю – детектив-любитель, героїня багатьох романів для дітей та підлітків.
  
  
  
  118
  
  Хукер, Джон Лі (1917-2001) – американський блюзовий співак, гітарист.
  
  
  
  119
  
  Кондак – пристосування для перекочування колод.
  
  
  
  120
  
  Клівленд, Гровер (1837-1908) – 22 (1885-1889) і 24-й (1893-1897) президент США.
  
  
  
  121
  
  Вільсон, Вудро (1856-1924) – 28-й (1913-1921) президент США.
  
  
  
  122
  
  «Поні-експрес» – невелика американська кур'єрська компанія XIX ст., підтримувала кінну пошту в Північній Америці.
  
  
  
  123
  
  Шапіро, Карл Джей (1913-2000) – відомий американський поет. Лауреат Пулітцерівської (1945) та багатьох інших літературних премій.
  
  
  
  124
  
  Кейсі, Едгар (1877-1945) – американський ясновидець і лікар.
  
  
  
  125
  
  Форт, Чарльз Гой (1874-1932) – американський дослідник «непізнаного», упорядник довідників з сенсацій, публіцист, предтеча сучасного уфологічного руху.
  
  
  
  126
  
  Білл трохи видозмінює фразу з роману американської письменниці Ширлі Джексон (1916-1965) «Примара будинку на пагорбі» (1959): «Що б не блукав Хілл-Хаусу, воно блукало в самоті».
  
  
  
  127
  
  Фултон, Джон Шин (1895-1979, справжнє ім'я Джон Пітер Шин) – американський католицький архієпископ, відомий радіо - і телепроповідник.
  
  
  
  128
  
  Хаммеровский фільм жахів – англійська кінокомпанія «Хаммер філм продакшн», заснована в 1934 р., найбільше відома серією фільмів «Хаммеровский жах», що вийшла на екрани в 1950-1970 рр. Серед них «Прокляття Франкенштейна», «Мумія», «Дракула».
  
  
  
  129
  
  Англійською фраза звучить: «I club them, if they want a club». Клуб і відлупцювати передаються одним словом – «club», тому Рыгало і сміється.
  
  
  
  130
  
  «Арестуй їх, Дэнно» – ключова фраза, якою закінчується майже кожна серія «Відділу 5-Про».
  
  
  
  131
  
  «Пайплайн» – вважається найкращою піснею про серфінг.
  
  
  
  132
  
  «Шантис»/«The Chantays» – каліфорнійська серф-рок-група, «Пайплайн» – пісня цієї групи.
  
  
  
  133
  
  «Уайп-аут» – ще одна відома пісня про серфінг.
  
  
  
  134
  
  Тонто – індіанець, вірний друг і супутник Самотнього рейнджера.
  
  
  
  135
  
  БДП – безкоштовна доставка пошти (у сільську місцевість).
  
  
  
  136
  
  Слова з пісні «Що скажеш»/«What do you say?» Чаббі Чекера (р. 1941, справжнє ім'я Ернест Еванс), американського співака і автора пісень, дуже популярного в кінці 1950-х – початку 1960-х рр.
  
  
  
  137
  
  Глушник «бомба з вишнями» – особливий вид глушника, розроблений в 1968 р. В ньому вихлопні гази проходять по каналу, ізольованому від корпусу шаром фібергласу. Назву отримав за гучний звук і червоний колір корпусу, викликає асоціації з феєрверком «бомба з вишнями».
  
  
  
  138
  
  Диво-хліб – сорт білого хліба з борошна вищого сорту, який проводиться в США з 1921 р.
  
  
  
  139
  
  Едді перефразовує Євангеліє від Матвія (26:26, 28): «Прийміть, їжте, це є Тіло Моє... " пийте з неї всі, це є Кров Моя нового заповіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів».
  
  
  
  140
  
  Саусолито – прибережний містечко в Каліфорнії.
  
  
  
  141
  
  На радіо замогильної зміною називають час від півночі до восьмої ранку.
  
  
  
  142
  
  Рирпроекция – візуальне зображення якого-небудь об'єкта зйомки, що використовується в якості фону.
  
  
  
  143
  
  De nada – не за що (ісп.).
  
  
  
  144
  
  Веселий зелений велетень – герой рекламних роликів.
  
  
  
  145
  
  «Пуйї-Фюиссе» – французьке біле сухе вино більш ніж зі столітньою історією.
  
  
  
  146
  
  Рут Вестхаймер (1928 р., справжнє ім'я Карола Рут Зігель), більш відомий як Доктор Рут, – американський сексопатолог, ведуча теле - і радіопередач, автор багатьох книг.
  
  
  
  147
  
  Безглуздий ковпак – паперовий ковпак, надевавшийся ледачим учням у вигляді покарання.
  
  
  
  148
  
  Тунель Самнера – транспортний тунель під Бостонської гаванню. З'єднує Бостон з міжнародним аеропортом Логана.
  
  
  
  149
  
  Про психологічному письменницькому блоці докладно розказано у романі Стівена Кінга «Мішок з кістками».
  
  
  
  150
  
  ФКСССА/FSLIK (Federal Saving and Loan Insurance Corporation) – Федеральна корпорація страхування позиково-ощадних асоціацій; федеральне відомство, страхующее депозити в ощадних інститутах-членах (створене в 1934 р., ліквідовано в 1989 р.).
  
  
  
  151
  
  «Редстоун» – одна з перших американських ракет з атомною боєголовкою.
  
  
  
  152
  
  Лампа (ліхтар) Коулмана – переносна лампа, в якій джерелом світла є гарячий скраплений газ.
  
  
  
  153
  
  83 градуси за шкалою Фаренгейта відповідають 28,33 градуси за шкалою Цельсія.
  
  
  
  154
  
  Нік Лоу (р. 1949, справжнє ім'я Ніколас Дрейн Лоу) – англійський музикант, автор пісень, продюсер.
  
  
  
  155
  
  Користуючись нагодою, перекладач висловлює щиру подяку російськомовним фенам Стівена Кінга (насамперед, Олександру Вікторову з Саратова, Борису Игонину з Мінська, Петру Кадину з Северодвінська, Сергію Ларіну з Рязані, Антону Могилівському з Тель-Авіва, Олександру Сергєєву з Мичуринска, Сергію Сухову з Новосибірська і Анатолію Філіпенко з Іжевська), який прийняв участь у роботі над чорновими матеріалами перекладу, і адміністрації сайтів «Стівен Кінг. ру – Творчість Стівена Кінга», «Російський сайт Стівена Кінга» і «Стівен Кінг. Королівський клуб», зусиллями яких цю роботу вдалося провести.
  
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"