Думками відлітаю я туди,
У простір юних літ неповторимий,
У ті часи, коли малим я був тоді
І Всесвіту величчям одержимий.
Тоді отак було - усе нове в ціні.
Буденності не було: все, що "вперше",
Вистукувало в мозку, наче дятел на сосні.
Як пітекантроп в захваті від сонця,
Дививсь на "зайчиків", на тіні на стіні
І на зірки, що милувалися в віконцях...
Наче у грі дитячій "задом-наперед",
Я до вершин іду, обернутий спиною,
Не бачу вістря кованих тенет,
Ступаю, як в дитинстві босою ногою.
Отак іти мені простіше - навпаки,
Вдивляючись в минуле, мені миле:
Здається, мене мама кличе, знов-таки,
додому. Турбується про сина з усієї сили.
Вночі мій друг замислює потай
Таємний план підпільно-партизанський.
Потім вприкуску п’єм ми на веранді чай,
Гарячим, із піал, так, щоб по-ханськи.
Сестра моя - філолог "на дому" -
Навчала жити і любить, як у Окуджави.
Разом трудились ми з душею й по уму
На теренах тієї, потім раптом зниклої держави.
Дух літніх матіол чудово духм’янів
Та дзвінко стрекотали коники в тіні піонів.
О, як би я туди вернутися хотів,
Не слухаючись космосу законів!