Аннотация: Сиё произведение писалось для украинской "Коронации Слова", а перевести его на русский у меня так и не дошли руки. Кому интересно - читайте так
Останнiй притулок
Глава перша (шок)
Вона вiдкрила великi темно-коричневi очi з вiдтiнком нiчного мороку та втупилася у брудну потрiскану стелю, звiдки шматками звисало якесь дрантя та вiкове павутиння. Трохи повернувши голову, помiтила поряд iз собою юнака, що теж витрiщався у стелю, склавши руки за головою. Нiби вiдчувши на собi погляд, вiн повернувся до дiвчини, привiтно всмiхаючись. Довге свiтле волосся бiлими неслухняними пасмами падало на обличчя, закриваючи блiдий лоб та теплi сiро-блакитнi очi. Недбалим рухом довгих пальцiв змiв солом"янi прядки. Його нiжнi рожевi губи продовжували лагiдно посмiхатися. Хлопець перевернувся на бiк, пiдвiвшись на лiктi, та уважно поглянув на дiвчину. Вона теж повiльно пiдвелася, озираючись довкола. Сидiла на брудному подертому матрацi, кинутому просто на пiдлогу посеред якогось смiтника. Усюди пляшки, недоїдки, кольорове шмаття рiзних тканин, чиїсь речi, цiлi сигарети та недопалки, використанi шприцi. Хлопець помiтив її здивований погляд та, мовчки потягаючись, вирiвнявся i сiв поряд, просто на залiзну iржаву пiдлогу. Одним оком спостерiгаючи за нею, дотягся до першої лiпшої цигарки та з невинною усмiшкою запропонував її дiвчинi. Раптово для самої себе, вона чомусь прийняла тютюнову паличку та пошукала очима сiрники. Хлопець все так же мовчки пiднiс до її вуст тоненький вогник замурзаної запальнички, з якої надто вже голосно було чути шипiння гасу. Дiвчина затяглася їдким димом, продовжуючи озиратися. У кiмнатi, якщо можна назвати так це примiщення, бiльше нiкого. Одне єдине слiпе вiкно визирало кудись у порожнечу. Схоже, кiмната десь високо, бо не видно анi дерев, анi iнших будинкiв. За спиною дверний отвiр без кiлькох цеглин. Шматки iржавої арматури слугували завiсами для трухлявих дощок-дверей.
Дiвчина сховала за вухо довге кучеряве пасмо темного волосся та знову затяглася густим димом. Юнак все так же безпечно та неквапно дiстав ще одну цигарку i сам запалив, смакуючи кожен ковток нiкотинового смоку.
- Я Сет.
- Марго. - мить подумавши, нiби пригадуючи, боязко представилася дiвчина. Її голос охрип вiд їдкого диму. Зазвичай вона не палила. Брала до рук куриво тiльки коли зовсiм кепсько. От як зараз, коли опиняєшся невiдомо де i невiдомо з ким. Юнак наче прочитав її думки. На його блiдому обличчi знову розквiтла чаруюча посмiшка. Все так же продовжуючи дивитись на дiвчину, вiльною вiд папiроски рукою залiз до нашитої пiд колiном широкої кишенi подертих замазаних джинсiв. Шматок iншої, яскравої колись червоної тканини, недбалими широкими стьожками зеленої нитки грубо примотаний до старого сiрого джинсу, утворюючи кишеню вiд колiна до самої кiсточки. Дiставши звiдти напiврозпиту пляшку якоїсь, не досить приємної на вигляд, рiдини, зубами вiдкоркував пробку та простягнув пiйло дiвчинi. Марго, поклавши бiля себе тлiючий недопалок, обережно взяла замазану пляшку та хильнула прямо звiдти. Скривившись вiд терпкого гiркуватого присмаку старого тьмяного коньяку, повернула напiй хлопцевi. Той також зробив ковток. Витерши губи тильною стороною долонi, поставив пляшку поряд на пiдлозi та озирнувся, шукаючи нову цигарку. Горло пекло, а кашляти чомусь соромилася. Продовжуючи кривитися, замружила очi, аби гiркi, як те пiйло, сльози не впали на рожевi щоки, вкритi ластовинням. Коли перша хвиля вiдрази минула, знову глянула на юнака. Той мовчки докурював, попиваючи коньяк. Помiтивши, що дiвчина трохи вiдiйшла вiд першого ковтка, запропонував iще раз. Тiльки-но Марго взяла пляшку, вiн одразу ж подав їй закурену цигарку. Хильнувши ще раз, затяглася. Перший шок вiд появи у невiдомому мiсцi минув. Хотiлося про все на свiтi випитати у цього дивного загадкового хлопця, та язик не повертався, занiмiлий вiд алкоголю. Голова йшла обертом вiд такої незвично великої кiлькостi тютюну. Перед очима хмiльний туман. Надiйнiше обпершись рукою об матрац, повернула пляшку господарю. Той вiдпив ще ковток i непомiтно пiдсiв трохи ближче. Марго докурила та повернулася до хлопця. Хотiла було щось спитати, як юнак несподiвано нахилився зовсiм близько та торкнувся вустами її гiрких вiд мутного напою губ. Дiвчина невпевнено спробувала вiдсахнутися, та хлопець не звернув уваги на нiкчемнi спроби опору. Вiдсунувши подалi пляшку з пiйлом, аби не розлилася, продовжуючи нiжно цiлувати, обережно притримуючи однiєю рукою голову дiвчини, повiльно вклав Марго на брудний подертий матрац, умощуючись зверху. Вона вже не опиралася, збуджене алкоголем тiло вiдгукувалося на кожен дотик. Хлопець цiлував так нiжно, наче це не вуста, а пелюстки квiтiв торкались палаючого обличчя. Його рухи повiльнi та лагiднi. Теплi довгi пальцi розчiсували кучеряве волосся, що чорними хвилями падало на iржаву пiдлогу. Його подих спускався вiд вуст до шиї, що покiрно вигиналася, бажаючи нових ласок. Її дихання збилося у такт iз дотиками юнака. Обiйнявши його за плечi, все ближче тулилась до нього, намагаючись утворити з його тiлом єдине цiле. Хлопець, збадьорений поведiнкою Марго, почав цiлувати палкiше, обiймаючи щасливу вiд насолоди дiвчину.
- Сет знайшов собi нову забавку?
Дiвчина здригнулась, почувши незнайомi голоси. До кiмнати увiйшло двi дiвчини та хлопець. Швидко вiдтiснивши вiд себе юнака, Марго неслухняними руками стала поправляти одяг, червонiючи пiд зацiкавленими поглядами. Не звертаючи уваги на її розгубленiсть, одна з дiвчат весело продовжувала кружляти коло юнака, що, як нi в чому не бувало, сидiв собi на пiдлозi, знову смалячи цигарку. Незнайомка висока та струнка, її зачiска "Каре" зiбрана в маленький хвостик, волосся пофарбоване у яскраво-синiй. Вона лагiдно гладила Сета по головi, стоячи у нього за спиною. Юнак покiрно потупив погляд, усмiхаючись вiд лоскотних дотикiв. Марго продовжувала сидiти поряд, знервовано спостерiгаючи за подiями. Вона й пiвгодини не знала цього юнака, а вже почуття власностi боляче щемiло десь глибоко всерединi. Нестерпно противно було спостерiгати як ця крашена шпала гмикає з юнаком, приголублюючи його, наче свого домашнього котика.
- Годi, Кiкi. Бачиш, як мала на тебе глипає. - весело задзвенiла друга дiвчина, що стояла в обнiмку з незнайомим високим парубком, вдягненим у чорне. Його довге руде волосся пофарбоване у зелений, давно небрита щетина сизими плямами розповзається на впалих брудних щоках. Хлопець усмiхненими сiрими очима поглядає на свою подружку, мовчить. Дiвчина ж, бачачи, що нiхто не спиняє, продовжила вичитувати Кiкi. Її маленькi темнi очицi блищали вiд справедливого гнiву. Товстi щiчки знервовано здригувались. Вона уся була маленькою та пухкою. Але навiть за такої статури видно було, що енергiї у цiй балакучiй малiй бiльше, анiж у всiх зiбраних разом у цiй кiмнатi.
- Досить, Кет, мене захищати. - нарештi мовив Сет. Вiн все так же незворушно сидiв на пiдлозi, потягуючи коньяк iз пляшки. Скоса глянувши на притихлу Марго, знову потупив погляд. Мiж тим Кiкi, продовжуючи противно шкiритися, присiла поряд, обiймаючи юнака за плечi та солодко промовляючи йому на вушко, але так, щоб чули усi:
- А ти попередив, Сет, свою нову iграшку, що ти хворий на СНIД?
Цi слова, наче громом вдарили Марго. У вухах задзвенiло, перед очима туман, голова паморочиться. Понуривши погляд тремтячими пальцями пiдняла цигарку та запалила вiд запальнички, що зворушено подала Кет, нахилившись до зблiдлої дiвчини. Марго краєм ока помiтила, як Сет зиркнув на неї та пiдвiвся, навмисно боляче штовхнувши Кiкi, вийшов з кiмнати, зачепивши скрипучi дощечки-дверi, що зiрвалися з однiєї петлi.
Дiвчина iз синiм волоссям невдоволено гмикнула, пiдводячись. Зиркнувши на змертвiлу Марго, вишкiрила свої дрiбнi мiлкi зуби та вийшла геть, зачепивши пляшку. Мутний гiркий напiй брудною калюжею розтiкався пiд ногами. Кет провела поглядом свою знайому та сiла поряд iз Марго, рукою вiдганяючи вiд матрацу смердючу калюжу алкоголю.
- Не зважай на неї. Вона ненавидить новеньких, тим паче тих, за ким упадає Сет. Вони колись були разом.
Дiвчина сидiла все так же мовчки. Довге темне волосся закривало обличчя, ховаючи у тiнi очi нiчного кольору, з яких ось-ось бризнуть солонi краплини слiз. Кет, зiтхаючи, спостерiгала, як її хлопець пiдняв з пiдлоги трiснуту пляшку. Перевiривши, чи в нiй ще щось лишилося, зробив добрячий ковток та запропонував дiвчатам. Кет одразу ж прийняла напiй, Марго вiдмовилась. У головi важкими дзвонами розривається бiль, скажено пульсує кров у скронях. Вона не могла зрозумiти, чому їй так погано - вiд зiпсованого коньяку, чи вiд звiстки, що цей загадковий чудовий юнак невилiковно хворий.
- Це правда? - прошепотiла здавленим голосом, пiднявши на Кет великi блискучi вiд слiз очi.
- Ти про Сета? Та тут половина таких. Забудь. - замiсть дiвчини вiдповiв юнак, що вже встиг примоститися поряд, обiймаючи за талiю свою подружку та допиваючи алкоголь. Кет спопелила приятеля презирливим поглядом та спiвчутливо поклала долоню на плече Марго. Тiльки-но цi слова дiйшли до каламутної пiдсвiдомостi, темна завiса безвиходi та вiдчаю тяжким каменем упала на плечi. Як шкода. Лиш вона подумала, що знайшовся хтось, хто не схожий на iнших, з ким можна просто бути поряд, лиш почала плекати якiсь безнадiйнi, нехай i нетверезi, мрiї, коли цей свiт примар так жорстоко зруйновано. Їй було не стiльки страшно, що хлопець не попередив, що, можливо, намагався заразити її, скiльки прикро, що так взагалi сталося. Дiвчина вiд усiєї душi жалiла юнака. Їй було соромно, що вона не пiдвелася та не пiшла слiдом за ним, не обiйняла, спiвчуваючи.
Коли Кет набридла гнiтюча тиша, вона весело заторохкотiла до хлопця, що вiдкинув порожню пляшку подалi вiд матрацу. Потiм, знову згадавши про дiвчину, повернулась та мовила:
- А ти звiдки, новенька?
- Я...? Я не пам"ятаю. - спантеличено прошепотiла вона, озираючись довкола. Марго не розумiла, як потрапила сюди, звiдки вона, що трапилося. За цими думками дiвчина спостерiгала у єдине вiконце, як повiльно заповзають до примiщення першi сутiнки.
- Гаразд, щось вигадаємо. - хлопець пiдвiвся, допомiг Кет та простяг руку до Марго. Дiвчина вiдсахнулася та невпевнено пiдвелася сама, хитаючись на ватяних, вiд довгого сидiння та алкоголю, ногах. Пара закоханих, весело щебечучи, попрямувала до виходу. Дiвчина повiльно йшла слiдом, тримаючись рукою за брудну розмальовану стiну. За скрипучими дверцятами так же моторошно та брудно. Залiзна напiвзруйнована драбина гострою арматурою розтягнута вiд стiни до стiни, створюючи своє образне павутиння сходiв. Марго, невпевнено тримаючись за iржаву проволоку, обережно злазила слiдом за парою. Притримуючи довге волосся, аби не заважало пильно вдивлятися у пiдступнi тенета протрухлого шляху пiд ногами, мовчки добралася таки нижнього прольоту. Сходи вели ще далi, та Кет звернула, зникнувши у напiвтемному отворi праворуч. Це була просто велика дiра у стiнi, хтось невдало викорчував цеглу разом iз цементом, нагору по стiнi невпинно повзла чимала трiщина. Марго пригнулася та майнула в отвiр. Коли вона вже двома ногами ступила у морок холодного коридору, будiвля здригнулася. Дiвчина прихилилась до стiни, прикриваючи голову руками. Звiдусiль сипався пил та камiння, по стiнам тяглися новi трiщини, пiдлога пiд ногами зрадливо тремтiла. Закривши вiд остраху очi, дiвчина навприсядки перечекала землетрус. Лиш коли стихли останнi поштовхи, пiдвелася на ноги, й досi боячись вiдступитися вiд стiни. Тремтячими руками ведучи по розмальованих крихких цеглинах, продовжила йти вперед, орiєнтуючись на слабкий вогник, що мерехтiв десь далеко попереду серед колючого мороку. Марго вже не звертала уваги, що постiйно чiплялася за смiття на пiдлозi. Вона йшла чимдуж швидше, боячись, що новий землетрус застане її тут таки у цьому нескiнченному темному коридорi. Нарештi слабкий вогник почав приближуватись, манячи знервованим сяйвом. На мить спинившись, перевела дихання та зазирнула до кiмнати, звiдки i йшло свiтло. Тоненький факел свiчечки сполохано коливався, коли розтопленого воску ставало надто багато. Незнайома дiвчинка сидiла поряд та постiйно зливала гарячу рiдину прямо на стiл. Ще п"ятеро юнакiв сидiли-лежали на пiдлозi за столом, бiля малого круглого вiконечка, залiпленого широкою червоною липкою стрiчкою. Тут таки бiля столу сидiв на скрипучiй табуретцi рудий хлопець у чорному, у нього на руках Кет. На злякану Марго нiхто уваги не звернув, вони взагалi не помiтили її появи. Лиш звикши до сутiнок, дiвчина помiтила коло хлопцiв на пiдлозi два використанi шприцi та порожню мисочку. Дiвчинка, що сидiла на столi якось дурнувато всмiхалася, пiдкурюючи вiд свiчки цигарку. Вдихнувши раз сизий дим, замружилася та передала цигарку Кет. Та взяла двома пальцями та, з огидою зморщивши носика, вiддала юнаковi. Марго так i стояла на порозi, коли раптом її ззаду нахабно попхали. Перелякано вiдскочивши, дивилась як до кiмнати входять ще з десяток юнакiв та дiвчат. Кет почала тараторити, не зрозумiло до кого звертаючись, потiм нарештi звернула увагу на зблiдлу Марго.
- До речi, це новенька. Гукнiть хто-небудь Мишу, нехай проведе екскурсiю.
Дiвчинка на столi дурнувато заржала, перекинувши свiчку. Один з юнакiв спiймав тонкий огарок та повернув на мiсце, а обкурену наркоманку мовчки взяв на руки та винiс з кiмнати. Один з хлопцiв на пiдлозi поворухнувся, щось бурмочучи. Схоже було, що нiхто з присутнiх навiть не помiтив нещодавнього землетрусу. Молодь весело перемовлялася, скидаючи на стiл усiлякi пакети та згортки. Вiдсунувши свiчку на самий край, кидали свiй мотлох у купу, глузуючи та насмiхаючись один над одним. Нiкому з них не було дiла нi до новенької, нi, тим паче, до ледь живих обдовбаних наркоманiв, що так i продовжували лежати на пiдлозi. Одна з дiвчат лиш презирливо хмикнула та вiдкинула шприцi подалi пiд стiл, а одного юнака штовхонула ногою, аби не заважав ходити. Кет, переговоривши з кiлькома щойно прибулими, знову зиркнула на дiвчину, що стояла незрушно у самому куточку, намагаючись здаватися тiнню, аби нiхто не помiтив та не чiпав. Через кiлька хвилин повернувся юнак, що вiдносив кудись обкурене дiвчисько. Кет схопила його за брудний роздертий рукав шкiряного пiджака та почала щось шепотiти на вушко, час вiд часу тикаючи пальцем у бiк новенької. Хлопець мовчки кивав, погоджуючись. У нервовому сяйвi свiчки його лисий череп, розмальований якимись вiзерунками, зловiще виблискував. Юнак ще раз кивнув та повернувся таки у сторону дiвчини. Швидко пiдiйшовши, манiрно вклонився, мало не зачепивши носом пiдлогу. Вирiвнявшись, усмiхнувся, промовляючи хриплим високим голосом:
- Радий вiтати, новенька. Можеш звати мене Том. Зараз пiдемо вниз шукати Мишу. Вiн зробить тобi екскурсiю.
Взявши розгублену дiвчину за руку, повiв її геть з кiмнати. Вийшовши у темряву, Марго мiцнiше стиснула холоднi пальцi Тома. Той обернувся, скалячись, та нiчого не мовив. Вони вийшли до сходiв та подерлися вниз. У абсолютнiй темрявi спускатися було просто нестерпно. Iржава арматура боляче рiзала руки, нiчого не бачачи пiд ногами, постiйно спотикалася, хапаючись за повiтря. Врештi, подолавши три поверхи, дiвчина розгледiла крихiтний вогник. Юнак мовчки провiв її широким коридором, роздратовано ногами розкидаючи перед собою смiття. Дiвчина намагалась не вiдставати, аби не впасти серед цiєї мерзотної темряви.
Вони увiйшли до великої круглої кiмнати з цементовими стiнами та земляною пiдлогою. Тут зовсiм порожньо, лиш коло стiни маленький табурет, на якому майорять двi свiчки, одна з яких ось-ось згасне назавжди. У примiщеннi жодного вiкна. Лиш напроти дверей, з яких щойно увiйшла дiвчина, виднiлося щось на кшталт залiзної ляди у стелi. Неправильної форми отвiр нашвидкуруч забитий iржавими пластинами та дощечками. Ще однi дверi, схожi на шлюз пiдводного човна, трохи правiше вiд тих, що ведуть до сходiв. Вони замкненi. Том озирнувся. Дзвiнка тиша лякала Марго, вона прихилилася до стiни, аби почувати хоч якусь опору. Мiж тим юнак пройшов по кiмнатi, уважно глянув на ляду, пiдiйшов до замкнених дверей та почав щодуху в них тарабанити. Йому вiдчинили на диво швидко. Звiдти вийшла дiвчина з довгим фiолетовим волоссям, заплетеним у кiльканадцять косичок. Вона вдягнута у темний чоловiчий светр та подертi джинси, у руках якiсь папери.
- Том, я зайнята.
- Тут новенька. Я шукаю Мишу.
- Нехай почекає. Скоро увiмкнеться свiтло. - i дверi перед самим носом юнака знову зачинилися. Зiтхнувши та пожавши плечима, хлопець пройшов мимо Марго та зник у мороцi коридору. Дiвчина не наважилася йти за ним. Вона стояла, боячись поворухнутися, аби не сполохати тоненький вогник гаснучої свiчки. Надто страшно було самiй лишатись у темрявi в абсолютно незнайомому мiсцi. Хвилини очiкування тяглися нескiнченно довго. Дiвчинi здавалося, що вона тут вже вiчнiсть. Навкруг моторошно та прохолодно, з вогких стiн тоненькими блискучими краплинками стiкає вода. Хотiлося б думати, що вода. Перевiряти своє припущення їй не хотiлося. Марго знайшла таки смiливiсть вiдiрватися вiд стiни, аби ближче пiдiйти до ледь жеврiючого вогника, що заливав гарячими жовтими калюжами прадавнiй стiлець. Тiльки-но вона наблизилась до свiчок, коли ляда на стелi рвучко вiдчинилась. Гучний противний скрип рознiсся луною далеко по пустих коридорах, вогник затремтiв та згас. Згори до кiмнати майнула якась тiнь. Дiвчина завмерла на мiсцi, боячись навiть поворухнутись. Тiнь повiльно попливла до зачинених дверей. Слiдом за першою, з ляди почали виплигувати примара за примарою. Вони стрибали прямо на землю та одразу ж вiдходили вбiк, уступаючи мiсце наступним. У кiмнатi почав розноситися рiзноголосий гомiн. Мить, дверi вiдчинилися та ввiмкнулось електричне свiтло. Старi у павутиннi лампи мигали та якось дуже вже пiдозрiло дзижчали вiд перепадiв енергiї. Звикнувши до яскравого освiтлення, Марго роздивилась, що кiмната наповнена рiзнобарвною молоддю. Дiвчата та хлопцi весело гомонiли, смакуючи пам"ятнi деталi прожитого дню. Дiвчина не встигла помiтити, як до кiмнати повернувся Том. Вiн схопив її ззаду за талiю та, не приймаючи заперечень, нахабно попхав у самий центр натовпу. Люди усмiхнено вiдступали, пропускаючи дивакiв. Поставивши дiвча якраз посеред круглого примiщення, Том дочекався вiдносної тишi i голосно загорлав, звертаючись до присутнiх:
- Це наша новенька! Де Миша? Нехай проведе екскурсiю, поки є свiтло.
Смiшно уклонившись до самої пiдлоги, лишив дiвчину одну, розчинившись у галасливому натовпi. Дiвчина озиралась на всi сторони, знервовано плаваючи поглядом по безлiчi незнайомих облич. Серце стукотiло вiд остраху, їй здавалось, що цей кольоровий чудний натовп ось-ось накинеться на неї, роздираючи на шматки. За такими думками вона не вiдразу помiтила, як до неї пiдiйшла дiвчина з фiолетовими косичками. Переговорюючись iз кимось з народу, вона промовила до новенької:
- Привiт. Нiкого не бiйся. Зараз у мене немає часу, поговоримо з тобою потiм. Ось Миша, вiн тобi усе розповiсть. - дiвчина трохи вiдiйшла, з-за її спини визирав хлопчина рокiв тринадцяти. Високий та худий, з довгим коричневим волоссям, зв"язаним у розборсаний хвостик, довгий з горбинкою нiс та свiтлi очицi, що постiйно бiгають зi сторони в сторону, бiлки неприємного жовтуватого вiдтiнку. Це симптом якоїсь хвороби, от тiльки якої, дiвчина не пам"ятала. Миша, широко всмiхнувшись та схопивши дiвчину за лiкоть, швидко повiв її геть з натовпу, щось тихо щебечучи собi пiд носа. Лиш трохи звикнувши до цього гомону, Марго почала розпiзнавати сплутану розповiдь:
- Радий вiтати тебе, новенька, в Останньому притулку. Почувайся як удома. Тут тебе нiхто не скривдить. Можеш питати усе, що цiкаво, але трохи згодом. Поки є свiтло треба оглянути усе, щоб потiм не губилася. - хлопчина майнув до коридору, не припиняючи щось бурмотiти. Коли ввiмкнулось освiтлення, дiвчинi стало ще моторошнiше у цьому дивному примiщеннi. Жовтувате свiтло прадавнiх ламп постiйно мерехтiло, освiтлюючи своїм жалюгiдним промiнням купи смiття, речей, пакункiв, шприцiв та пляшок. Розмальованi потрiсканi стiни хилися, жахаючи своєю величчю та люттю. Миша вивiв дiвчину до сходiв та почав махати руками, пояснюючи:
- Зверху їдальня, потiм, вище, жилi кiмнати. Два поверхи, що прямо над нами не використовуються. Ну хiба що, як вбиральнi чи для приготування дози. Самiй туди сунутися не раджу, коли ти не одна з цих. - хлопець жестом показав на вени на руках та якось дивно глянув на дiвчину. Вона трохи розгублено обiйняла себе руками за плечi та замотиляла головою.
- Добре. - всмiхнувся кривими зубами малий та продовжив, забираючись на залiзну драбину - трохи далi за спальнями дитяча кiмната. Там найбiльше вiкон, а от освiтлення нема, тому, як захочеш, спитаєш завтра у когось дорогу та сходиш. Хоча, теж не раджу. Ще вище порожньо. Там нiхто не зависає, бо майже немає стiн. Холодно i нiде сховатись вiд Вiтру. Лише iнколи варять дозу, коли бiльше нiде.
Миша дерся все вище, дiвчина ледь устигала слiдом, аби розчути усi пояснення. Їй було дивно та страшно, багато чого взагалi не зрозумiло, але питати боялась. Хлопчик спинився бiля дiрки в стiнi, яку Марго сьогоднi вже минала, та пояснив:
- Зараз усi в їдальнi, розбирають знахiдки. Вони там пробудуть ще з годину, доки не вимкнеться свiтло. - вiн знову подерся наверх. - Воно вмикається так щовечора на пiвтори години. Якраз вистачає, аби прийняти нiчну дозу, вибити собi вечерю та зайняти найкраще мiсце. Ходiмо одразу до спалень.
Миша завiв дiвчину в одну з кiмнат та озирнувся. Тут не так брудно, як у примiщеннi, де вона прийшла до тями. Хлопчина швидко заплигнув на один з матрацiв та зручно вмостився. Дiвчина так i продовжила стояти коло стiни, мовчки спостерiгаючи. Малий здивовано зиркнув та звернувся до неї притихлим голосом:
- Чого ти? Йди сюди, поки не прийшли iншi. Звiсно, як хочеш, можеш спати у сусiднiх кiмнатах. Там натовп старший.
Дiвчина захитала головою та примостилася таки поряд з хлопчиком. Обiйнявши себе за ноги, поклала пiдборiддя на колiна та прикрила очi. Дивнi думки зазирали до пiдсвiдомостi. Голова все ще болiла вiд алкоголю. Набравшись смiливостi, повернулася до хлопчика та тихо спитала:
- А тут багато народу? - випалила перше, що крутилося на язицi.
- То ти все ж говориш! - радiсно пискнув малий. - Нi, десь коло сотнi. А це правда, що тебе притягнув Сет?
Дiвчина кивнула, погоджуючись.
- Вiн якийсь дивний. Завжди сам, нi до кого не заговорить. З ним ранiше намагалася Кiкi, та вiн її швидко вiдшив.
Дiвчина ловила кожне слово, що стосувалося Сета. Цей юнак зачепив щось у її душi, не лишивши байдужою. Вона дивувалась, як за пiвгодини знайомства можна так прив"язатися до людини, що хочеться усе на свiтi зробити, аби йому було добре. Пересиливши хвилювання, тихо спитала:
- Правда, що вiн... хворий?
- Так. Його заразила подружка. Вона померла десь рiк назад, звiдтодi Сет нi з ким надовго не затримується. Навiть дозу собi робить якусь iншу. Нiхто не наважується брати його шприц.
- Чому?
- Бо вiн варить наркотик з якоїсь дивної трави. Iншi користуються готовими. Тут проблем з постачанням немає. - малий на мить замовк, знову дивно глянувши на дiвчину. Лише зараз вона звернула увагу на свiй одяг. На нiй простi штани до литок, зав"язанi шнурком на талiї, та широка футболка. Усе свiтлого блакитного кольору, нiби якась лiкарняна унiформа для... психiчнохворих. На ногах тоненькi блакитнi капцi на липучках. Жодної прикраси, лиш на нозi, на кiсточцi, бiла пластикова стрiчка браслету з якимись лiтерами i цифрами. Марго вхопилася за шию, немає кулону, що вона його нiколи в життi не знiмала. Що ж трапилося?
- То де,кажеш, вiн тебе знайшов?
- Мак. Вiн варить собi мак. - прошепотiла дiвчина, звертаючись до пiдлоги. Перед очима майнув спалах минулого: хлопець з теплими очима та нiжною посмiшкою обережно пiдiймає з землi її непритомну, присiвши поряд, вiдводить з блiдого обличчя листя та квiти з великими пелюстками кольору кровi.
Дiвчина замружилась, силуючись пригадати ще щось, але нiчого не вийшло. Хлопець мовчки сидiв поряд, уважно спостерiгаючи. Було видно, що Марго, м"яко кажучи, не навiває йому впевненостi у своєму психiчному здоров"ї. Прокашлявшись, трохи зам"явся, пiдбираючи слова, потiм все ж наважився:
- Слухай, тобi все ж краще пiти до сусiдньої кiмнати. Там тобi буде не так... одиноко. - хлопчик знервовано очiкував реакцiї на свої слова. Втямивши, що дiвчина не збирається робити йому нiчого поганого, трохи по хоробрiшав, пiдганяючи. - Йди швидше, поки свiтло не вимкнулося, а то ще загубишся в коридорi.
Марго слухняно пiдвелася та швидко вийшла. Вона поспiшала, боячись не знайти потiм дороги та ночувати у вогкому темному коридорi серед купи смiття. Обравши навмання перше лiпше примiщення, обережно зазирнула. Кiмната велика та брудна, одне-єдине вiкно забите дошками. Скрiзь на пiдлозi розкиданi матраци та якесь ганчiр"я. Ногою пiдсунувши один з матрацiв до самої стiни, тихенько вмостилася, уважно спостерiгаючи за входом до кiмнати. За якийсь час у коридорi почулися веселi голоси. Мить, i до кiмнати почали входити задоволенi юнаки та дiвчата. Нiхто не зважав на новеньку, усi були зайнятi своїми справами. Останнiми до примiщення завалилося кiлька юнакiв, що тягли на собi обкурену непритомну дiвчину та двох хлопцiв, у долонях яких ще й досi були затиснутi шприцi. Кинувши ледь живих наркоманiв на перший лiпший матрац, хлопцi п"яними ногами переступили через них та гепнулися тут таки на пiдлозi, весело регочучи. За кiлька хвилин вимкнулося свiтло. Старенька лампочка блимнула та згасла, примiщення занурилося в смердючу темряву. Рiзнобарвний гомiн почав слабшати. Народ розповзався по вiльним матрацам, а то й падав просто на пiдлозi, покинувши марнi пошуки кращого мiсця. У iншому кiнцi кiмнати блимнула запальничка. Тремтячий вогник перекинувся на сигаретний недопалок, потiм на тоненьку свiчечку. Свiтла ледь вистачало, аби на стiнах почали вигравати чудернацькi тiнi. Коли очi трохи звикли до мороку, Марго почала вглядатися в обличчя, все так же тихо сидячи на своєму матрацi. Серед чималого натовпу жодного знайомого. Зосереджена на своїх думках, вона не помiтила, як до кiмнати прослизнув Миша та зашепотiв до якоїсь дiвчини. Та мовчки вислухала, киваючи. Хлопчик попрощався та зник. Марго вiд думок вiдволiкли три юнаки, що ледь тримаючи рiвновагу, повiльно пiдповзали, нахабно вишкiряючи зуби. У темрявi дiвчинi здалося, що це якiсь примари хочуть дiстатися до неї, аби вбити. Марго вiдсахнулася, але тiкати нiкуди - за спиною стiна. Страхiтливi привиди наближалися, тягнучi руки до неї, зазираючи скляними очима до самої душi. Притулившись спиною до стiни, Марго завмерла. Коли холодна цегла продерлася крiзь легку сорочку, дiвчина нiби прокинулася, глибоко вдихнула, вiдганяючи з уяви останнi образи страхiть. Вiдштовхнувшись вiд стiни, впала навколiшки. Мiцно вхопившись руками в подертий брудний матрац, вишкiрила зуби та зашипiла, мружачи свiй маленький носик, на юнакiв. Тi на якусь мить спинилися, потiм, обмiнявшись один з одним здивованими поглядами, вiдчайдушно зареготали, втрачаючи рiвновагу i падаючи тут таки на пiдлогу, зовсiм поряд вiд переляканої новенької. Марго продовжувала стояти навколiшках, вглядаючись в повернутi до неї обличчя. Їй лиш тепер дiйшла думка, що хлопцi хотiли тiльки забрати в неї матрац. Не на ту напали. Вона буде вiдбиватися до останнього подиху. У кiмнатi запанувала тиша. Усi присутнi з цiкавiстю спостерiгали, як юнаки, пересмiявшись, знову таки спробували наблизитись до незнайомки, аби вiдiбрати нiчне мiсце. Дiвчина лiвою рукою ще мiцнiше вчепилася в матрац, праву занесла над головою, готуючись будь-якої митi гострими нiгтями позбавити зору першого, хто посмiє її зачепити. Загрозливу напружену тишу раптом розiрвав високий жiночий голос. Дiвчина, що сидiла коло самого виходу раптом пiдвелася. Коло її нiг виблискувала свiчечка.
- Хлопцi, ану геть. Не чiпайте її. Це новенька. - дiвчина висока та струнка, обличчя не розгледiти у такому свiтлi, видно лиш рамку неслухняних кучерiв, що трохи не дiстають плечей. У свiтлi свiчки її волосся виблискує червоними вiдтiнками. Бiльше нiчого не роздивитися. Юнаки одразу ж покинули свою затiю, слухаючись дiвчину. Марго опустила руку та клубочком звернулася коло стiни.
Бiльше нiяких дивацтв не трапилося. Для усiх присутнiх звичайна нiч повiльно лiчила хвилини. Свiчку задмухали, розмови скоро затихли, тiльки час вiд часу чулися солодкi стогони закоханих, що не звикли ховатися за маскою людського етикету, не соромилися своїх почуттiв. I їм було абсолютно все одно, що про це думають оточуючi.
Молодь спала не бачачи снiв, лиш Марго знервовано крутилася. Її пiдсвiдомiсть, переповнена питаннями та емоцiями, у темрявi сну почала видавати чиїсь обличчя, обривки розмов. Дiвчина щораз просиналася, силуючись згадати, що їй тiльки-но наснилося, але нiчого не виходило. Лиш пiд самий ранок прийшло видiння, що залишилося у пам"ятi назавжди. Марго бачила, як тiкала, спотикаючись i падаючи, знову пiдiймалася, бiгла далi. Скажений страх калатав у серцi, змушуючи пересуватися все швидше. А перед очима постiйно майорить обличчя: нiжне лагiдне лице, обрамлене темно-каштановими прядками довгого волосся, що вибилося з хвостика, тонкi губи, скривленi моторошною усмiшкою, ховаються за тижневою рижуватою щетиною, що пiдстрижена у модну борiдку. Прямий нiс, високий блiдий лоб, сполосований важкими зморшками, що додають вiку, але й водночас роблять ще привабливiшим. А його очi. нiколи в життi Марго не забуде погляду цих свiтлих блакитних очей. В них стiльки лютi, ненавистi, холоду та презирства. Цей погляд прагне смертi та страждань, цей погляд прагне її, Марго, слiз та благань про помилування.
Дiвчина прокинулася в холодному поту. Вiдкривши очi, занепокоєно озирнулася. Це всього лише сон, тiльки збите дихання нагадувало про нiчне жахiття. Але цi очi. У пiдсвiдомостi Марго страшний погляд закарбувався назавжди.
Ще на мить задрiмавши, дiвчина прокинулася вже вiд навколишнього шерхоту. Натовп повiльно прокидався, приходив до тями. Крiзь щiлини у дошках, якими забите вiкно, до помешкання прослизало денне свiтло. Вiдкривши очi, Марго спостерiгала, як починають потягатися хлопцi, як метушливо повзають навкруг дiвчата, збираючи частини свого одягу. Дехто скручувався вiд болю, не в силах дочекатися наступної дози, хтось, тримаючись рукою за голову, змарнiлим пропитим поглядом шукав цигарку, чи хоча б маленький недопалок. Народ потроху приходив до тями. Першою пiдвелася дiвчина, що увечерi захистила новеньку. Позiхаючи та потягуючись, рукою пригладила червонi кучерi та, перекрикуючи слабкий ранковий гомiн, прогорлала, аби почули усi:
- Народ, вставай! Уже свiтло. Усi вниз жерти i гайда на вулицю!
Молодь невдоволено почала ворушитись. Один за одним хлопцi виходили з кiмнати, дiвчата, збиваючись у зграйки, жвавiшали, щось шепочучи та смiючись. Марго теж пiдвелася. Тримаючись рукою за стiну, обережно посунула до виходу, намагаючись лишатись непомiченою. Дiйшовши вже до середини кiмнати, раптом спинилась, озираючись. Захисниця з червоним волоссям вхопила її за лiкоть та тягла до однiєї зi зграйок.
- Не бiйся, новенька, тебе нiхто не скривдить. Не ображайся на тих дурникiв. Як тебе звати?
- Марго. - прошепотiла охриплим вiд сну голосом.
- Мене Айвi. Це Тiна, Лiро, Тако i Лiз. - скоромовкою представила дiвчат. Кожна з них, чуючи своє iм"я-прiзвисько, кивала головою, всмiхаючись. Новi знайомi з цiкавiстю роздивлялись новеньку, шепочучи щось одна однiй на вушко та хмикаючи вiд почутого. Перезнайомившись з дiвчатами, Марго попрямувала з ними до їдальнi. При денному свiтлi, що линуло з кожної шпаринки, тут було не так уже й моторошно. Обережно злiзши вниз, прослизнула крiзь дiрку в стiнi. Людський гомiн долинав звiдусюди, нiби розбуркали велетенський вулик. Увiйшовши до кiмнати зi столом, помiтила Мишу, що вже дзиґою крутився усюди, встигаючи попоїсти та потеревенити з усiма поспiль. Роздивляючись заспаний народ, помiтила пухкеньку Кет, що когось гепала по спинi великою дерев"яною ложкою. Пiдiйшовши до неї, тихенько смикнула за рукав зiм"ятої смугастої сорочки без ґудзикiв. Дiвчина швидко розвернулася, випустивши з виду свою жертву - худого хлопчину, що, скориставшись моментом, схопив таки зi столу останню цигарку. Впiзнавши Марго, Кет радiсно всмiхнулась та, озирнувшись навколо, трохи вiдвела дiвчину в сторону, шепочучи на вухо:
- Тут уже всi знають, що тебе привiв Сет. Розумiєш, вiн у нас щось на кшталт першого та найкращого на свiтi хлопця, за ним черга стоїть з дiвчаток. Не кожна буде рада мати з тобою знайомство. - бачачи, що Марго занервувала, спiвчутливо зiтхнула, продовжуючи ще тихiше, - Моя тобi порада, знайди його. Будеш iз ним, нiхто зачепити не посмiє. I хай хоч полопаються вiд заздрощiв. А як нi, навiть не знаю. Пильнуй, бо хтозна що може трапитися.
Сумно всмiхнувшись, Кет повернулась до своїх справ. Марго стояла на мiсцi, не знаючи, що робити. На очi знову потрапив Миша. Схопивши його за комiрець, аби знову не втiк, прагнучи встигнути усе на свiтi, попрохала вiдвести до дитячої.
- Я б тобi не радив йти туди.
Дiвчина нiчого не хотiла слухати, якесь дивне вiдчуття тягло її до малечi, нiби щось давно загублене тоненьким вогником спалахувало у глибинах пам"ятi, коли розмова заходила про дiтей. Хлопчик зiтхнув та поплентався до коридору, тримаючи дiвчину за руку, аби все зростаючий натовп не розчавив її своїми гомiнкими хвилями. Задершись на жилий поверх, пiшли далi по коридору, минаючи усi спальнi. Тут вже майже нiкого не лишилося. Тихо та моторошно. Лиш десь в самому початку коридору кволо шкутильгав юнак, дивно шкiрячись. Вiн, вколовши наркотик, отримував свiй ранковий позитив. Коло повороту малий спинився.
- Далi сама, не проминеш. У тiй кiмнатi найбiльше вiкон, бо немає лампочок.
Миша розвернувся та швидко попрямував геть, навмисно зачепивши наркомана, що почав розмовляти з малюнком на стiнцi. Хлопець впав на купу смiття та затих. Марго звернула i, пройшовши невеличким порожнiм коридором, зазирнула до великої кiмнати. "Багато вiкон" виявилися двома слiпими отворами без шибок та розтрiсканою дiрою до самої стелi, звiдки вже теж почала сипатись цегла. Усi отвори нашвидкуруч забитi дошками та залiпленi липкою стрiчкою. Пильне свiтло розсипається по таких же старих роздертих матрацах, як i в iнших кiмнатах. У самому кутку сидить дiвчинка з бритою головою, у її руцi тлiючий недопалок. Трохи подалi вiд неї ворушиться кiлька брудних згорткiв, перев"язаних нитками та тiєю ж таки липкою стрiчкою. Пiдiйшовши ближче, Марго завмерла, нажахана побаченим. У тих обiдраних згортках дiтки. Малесенькi немовлята ворушаться, намагаючись звiльнитися вiд брудного дрантя. Навкруг стоїть сморiд тлiння та випорожнень. Дiвчина, шокована страшною картиною, не могла поворухнутися, вiдвернутись вiд беззахисних дiтей, чия мама нiколи вже не прийде, не притисне до грудей, лагiдно заспокоюючи-заколисуючи. Новонародженi усi якiсь запухлi, маленькi тiльця бруднi та недоглянутi, шкiра неприємного жовтувато-синюшного кольору. Немовлята ледь помiтно ворушили слабкими кiнцiвками, хапаючись за холодне повiтря страшної кiмнати. Вони не кричали, не плакали. Лиш iнколи було чутно приречений стогiн, схожий на скавучання смертельно пораненої тварини. На зблiдлих личках страшнi зморшки, наче це зовсiм не дiтки, а прадавнi старцi, що всихають вiд невiдомих хвороб. У їхнiх очах вiдблиск страшного спокою, нiби вони вже давно змирилися зi своєю долею. Малесенькi сердечка тихесенько стукотiли, знаючи наперед, що зупиняться тут-таки, у цiй кiмнатi, на бруднiй пiдлозi. I нiхто за ними не плакатиме, нiхто не згадає. Дiтки мовчки зiтхали, прикриваючи великi очицi, де навiки застигли непролитi сльозини. Одне немовля було трохи вiдсунуте вiд iнших. Усе його тiльце вкрите червоними гнiйниками, нашвидкуруч замазаними чимось коричневим та смердючим. Малесенький уже ледь дихав, тоненькi ослаблi ручки не ворушилися. Вiн лежав покiрним солдатиком, чекаючи, доки пiском та пилом розсиплються його останнi хвилини. З очей Марго градинами котилися сльози. Дитинка нiби вiдчула цей її спiвчутливий розбитий погляд. Останнiм зусиллям немовля вiдкрило очицi. У безмежнiй блакитнiй глибинi на якусь мить блиснув вогник надiї на спасiння. Безсловесна молитва читалася у цих малесеньких очах. Дiвчина боялась поворухнутися, усе тiло занiмiло. Вона стояла серед кiмнати, спантеличена останнiм поглядом ледь початого життя. Малюк мовчки закрив очi, його остання надiя згасла назавжди. Худеньке тiльце завмерло, вiддаючи останнє тепло ворожому жорстокому свiту. Ось-ось злетить з посинiлих тоненьких вуст останнiй подих. Марго закрила руками рота, аби не закричати вiд болю та вiдчаю. Нетвердо ступаючи ватяними ногами, вийшла геть. Уже в коридорi помчала що є духу, не розбираючи дороги, аби тiльки подалi вiд страшної кiмнати смертi. Сльози без перестану лилися з очей, заважаючи бачити дорогу. Спотикаючись за купи смiття, дiвчина падала та знову пiдводилась, хапаючись руками за крихкi розмальованi стiни. Вскочивши до першої лiпшої кiмнати, впала на брудне ганчiр"я. Вчепившись за лахмiття зубами, аби не так голосно кричати, замружила очi, задихаючись вiд ридань. Скрутившись калачиком на пiдлозi, не могла спинити сльози. Панiчний вiдчай, безпомiчнiсть розривали душу на шматки. Марго корила себе за те, що нiчим не може допомогти маленьким немовлятам, що дивляться у саму душу. Їй було боляче та лячно. Сльози солоними струмками крапали на брудну пiдлогу, усе тiло здригалося вiд безутiшних ридань. Закривши очi, дiвчина бачила цей останнiй маленький погляд. I з новою силою пiдступали сльози, як раптом Марго на якусь мить побачила себе зi сторони. Сидячи на пiдлозi, посмiхаючись, манила до себе хлопчика, що ледь-ледь переступав нiжками, тiльки-но навчившись ходити. Маленький так схожий на неї, тi ж очi та носик, та ж посмiшка та такi смiшнi кучерi на голiвцi.
Дiвчина вiдкрила очi, хапаючи ротом повiтря. Якась страшна здогадка почала формуватися у свiдомостi. Ридання нахлинули з новою силою, Марго сильнiше вчепилася в ганчiрки, ламаючи вiд напруження нiгтi. Коли хтось тихо торкнувся її плечей, лагiдно притуляючи до себе. Дiвчина пiдсвiдомо знала, що це Сет нiжно обiймає, заспокоюючи. Щiльнiше тулячись до хлопця, тiльки ще голоснiше заплакала. Юнак мовчки гладив теплими долонями по спинi, по довгому темному волоссю, обережно цiлував у лоба, тулячи заплакане обличчя до себе. Його нiжнi пальцi тихо стирали з мокрих щiк солонi краплини. А дiвчина навiть не могла мовити й слова, задихаючись вiд палючих слiз. Вона лиш тулилася до юнака, намагаючись врятуватися вiд невидимих тривог. Хлопець мовчки обiймав, розумiючи, що слова зайвi. Марго сама розповiсть, як захоче. Вiн просто був поряд, стишуючи своєю присутнiстю чуже горе.
Дiвчина не бачила, як до кiмнати увiйшли веселi хлопцi з дiвчатами, як Сет зиркнув на порушникiв спокою, спопеляючи поглядом своїх теплих сiро-блакитних очей. Компанiя вмить змарнiла та мовчки вийшла, навiть боячись зашепотiти. До цiєї кiмнати нiхто не увiйшов до самого вечора, коли ввiмкнулося свiтло. Навiть у свiтлi електричних ламп жодна жива душа не з"явилася на порозi. У коридорi тиша та порожнеча, зараз увесь притулок намагався оминати цих двох, що тулилися одне до одного, згорбленi пiд вагою невiдомого смутку. Лиш з приходом темряви дiвчина трохи заспокоїлася. Сет мовчки вклав її собi на колiна, все так же тихо, не мовлячи нi слова, обережно гладив волосся та плечi. Тулячись до хлопця, ще здригаючись час вiд часу вiд затихаючих ридань, шмигаючи носом, дiвчина трохи заспокоїлась, засинаючи. У моторошнiй глибинi сновидiнь до неї знову прийшло видiння хлопчика. Маленький посмiхався, крiзь шум свiдомостi доносилося тоненьке "Мама". Потiм з радiсного, обличчя малого змiнилось на злякане. Пухкенькi вуста скривилися вiд плачу, маленькi ручки боязко хапали повiтря. Збентежений погляд у пошуках захисту. Вiн плаче вiд болю та страху, кличе маму. Але нiхто не озивається. Матуся десь далеко, вона не зможе допомогти своєму маленькому, частинцi своєї душi.
Марго вiдкрила очi, втупившись у темряву, хапаючись занiмiлими зi сну руками хоч за якусь опору. Майже миттєво дiвчина вiдчула, як зовсiм поряд ворухнувся юнак. Вiн швидко пригорнув її до себе, лагiдно гладячи по головi, проганяючи останнi залишки нiчного жахiття.
- У мене є син. - тихим хриплим голосом прошепотiла у темряву Марго. Не зовсiм влучне слово "є", але язик не повернувся сказати "був", хоча потаємнi закутки свiдомостi дзвiнким гомоном торохкотiли у скронях, нiби вона вже знала, що сталося лихо, але вiдчайдушно це заперечувала. Що трапилося з дитиною? Дiвчина силувалася згадати, але не могла. I вiд цього ставало ще страшнiше.
Юнак мовчав. Вiн розчув кожне слово, вiдчув якусь невпевненiсть та острах у її голосi. Не знаючи, що трапилося у цiєї дiвчини, просто тулив її до себе, аби вона черпала з нього силу згадати, зрозумiти свої власнi думки. Хлопець не мiг знайти слiв, аби заспокоїти невтiшну спантеличену Марго, тому просто сидiв тихо, не проронивши нi слова. Час покаже, що треба казати, зараз не така нагода, аби лiзти у саму душу з допитами. Тихо цiлуючи заспанi щоки, уклав дiвчину зовсiм поряд, обiймаючи та тулячи до себе. Вона, наче мале кошеня, така беззахисна та налякана, скрутилася коло нього в клубочок, заколисана теплом уже коханого тiла.
Так мало часу знадобилося, аби зрозумiти, що людина поряд - це єдине, що тобi потрiбно. Вiн постiйно буде бiля тебе, коло самого серця, пiдбадьорюючи у скрутну хвилину своїм лагiдним мовчанням. Вiн все знає, завжди пробачить, заспокоїть, допоможе. А натомiсть не попросить нiчого. Марго розумiла, що заради цього юнака ладна на усе на свiтi. Їй все одно, що вiн хворий, що наркоман. Вона зробить для нього усе, постiйно буде поряд, аби тiльки завжди вiдчувати тихе тепло його дихання, його серцебиття, його спокiй та впевненiсть, аби колись набратися смiливостi та знайти слова подяки вже тiльки за те, що вiн з"явився у її життi. Вона вже кохала цього хлопця.
Заспокоєна, тихо заснула, зiгрiта лагiдним теплом обiймiв. Сет не зiмкнув очей нi на мить. Просидiвши увесь день коло дiвчини, не вколов собi дозу. Усе його тiло судомило та болiло. Було таке вiдчуття, наче кожен м"яз скручується вiд напруги, трiскається та розривається. Хлопець намагався не звертати уваги, але жага тимчасового спокою сильнiше за людську силу волi. Зцiпивши зуби, продовжував гладити по спинi сплячу Марго. Концентруючи увагу на ритмiчних одноманiтних рухах, на тихому подиху дiвчини, намагався вiдволiктися вiд болю та пiдступаючих примар. Ледь дочекавшись, коли Марго перестала так сильно тулитися, м"язи її розслабилися, хлопець повiльно розiрвав теплi обiйми та навколiшках вiдповз подалi. Бiль рiзкими поштовхами розривав тiло зсередини. Юнак впав на iржаву пiдлогу, скручуючись вiд нестерпних судом, крiзь зцiпленi до занiмiння щелепи прослизнув здавлений стогiн. Ослiплим поглядом озирнувся до дiвчини. Вона мирно спала коло самої стiни. Зiбравши останнi сили, таки пiдвiвся на ноги. Непевним кроком, притримуючись за стiну, вийшов з кiмнати, прямуючи до сходiв. Йому було все одно, скiльки шуму спричинить така нiчна вилазка, терпiти бiльше немає сил. Розштовхуючи ногами смiття, продерся таки до драбини. Збиваючи до кровi руки, майже нiчого не бачачи вiд спазмiв болю, що наче електрострумом проходили тiлом, повiльно вилiз таки нагору.
Величезне примiщення вiдкрите усiм вiтрам. Трухлява цегляно-металева стеля дивом трималася на кiлькох розтрiсканих цементних стовпах. Парапет майже усюди розбитий, гостра арматура простягає у темне нiчне повiтря свої iржавi пазурi. Юнак навколiшках доповз до бiльш-менш цiлої стiни. Сiвши прямо на пiдлогу, прихилився спиною до крихкої цегли, наослiп рукою шукаючи маленьку непомiтну з першого погляду нiшу. Дiставши звiдти маленьку блискучу фляжку для коньяку та давно зiпсований шприц, закотив рукав чорної сорочки. Навпомацки вiдкривши залiзну ємнiсть, встромив голку, набираючи густий свiтло-зелений розчин. Поклавши готовий шприц тут таки на пiдлозi, витяг з кишенi брудну резинову трубку. Зав"язавши вузол трохи вище лiктя, тримав один кiнець резинки гострими зубами, вiльною рукою ввiв дозу, з першого разу потрапивши в вену навiть у повнiй темрявi. Неймовiрна вдача чи багаторiчна звичка? Зараз все одно. Випустивши з рота хвостик трубки, вiдкинув голову назад, закриваючи очi. Напруга миттєво вiдступала, по тiлу розливалося якесь приємне вологе тепло. На блiдому спiтнiлому обличчi засяяла наркотична посмiшка. Шприц випав з розслабленої долонi, котячись кудись далеко у темiнь. А звiдти, з мороку закуткiв, почали долiтати звуки чиїхось пiсень. Дивнi примари вислизали з пiдсвiдомостi, стаючи напрочуд реалiстичними. Сет усмiхнувся ширше, не в змозi поворухнутись, аби вiдiгнати геть казкову нечисть, що вигравала свiй танок ось уже зовсiм поряд.
Глава друга (назовнi)
Марго прокинулася зовсiм рано. У кiмнатi ще царював свiтанковий морок, усюди тихо. Сплячий натовп додивлявся останнi сни перед тим, як знову опинитися у жорстокому свiтi, де не у кожного є право вижити. Дiвчина вiдкрила очi, розбуджена ранковою прохолодою. Обiймаючи себе за плечi, озирнулась, поглядом шукаючи хлопця. Сета в кiмнатi не було. Вона пiдвелася та повiльно попрямувала до коридору, прагнучи вiдшукати юнака. Заспаний розум спалахами видавав подiї вчорашнього дня. Згадувати, чесно кажучи, й не хотiлося. Лиш одне-єдине турбувало думки та почуття. Спогад про маленького хлопчика, що звав її, Марго, мамою. Це правда чи плiд знервованої фантазiї? Щось боляче штурхнуло коло самого серця. У неї дiйсно є дитина. Її син десь далеко, вiн плаче та кличе на допомогу. Гiркi думки бiллю вiддалися у скронях. Як не силувалася Марго, їй нiчого не вдалося згадати, окрiм цього єдиного спогаду-сновидiння. Дiвчина повiльно ступала брудним коридором, ведучи пальцями по розмальованiй стiнi. Вийшовши до сходiв, спинилась, роздивляючись порожнiй моторошний простiр. Холоднi протяги боляче кусали голi руки, заспане обличчя. Марго ступила на iржаву драбину. Миша казав, що наркомани збираються на другому поверсi, або, коли там нема мiсця, на самому верху. Вагаючись з вибором, знервовано пiдвела голову, дивлячись на високу брудну стелю. Вирiшила таки спуститися вниз. Впевнено тримаючись за iржаву арматуру, стала обережно злазити. Вона вже майже дiсталася потрiбного поверху. Усюди тихо, жодного звуку. Чим ближче до мети, тим страшнiше ставало дiвчинi. Якесь дивне вiдчуття небезпеки, остраху зростало у нiй з кожним рухом. Мiцно тримаючись за драбину, обережно ступила на цегляну пiдлогу. Тiльки-но вiдчула тверду опору пiд ногами, з полегшенням зiтхнула. Злякано озираючись, хотiла ступити у темний коридор, коли раптом пiдлога пiд ногами затремтiла. Дiвчина, нажахана, вiдскочила до сходiв. Вхопившись мертвою хваткою за першу лiпшу залiзяку, усiм тiлом припала до брудної драбини, спостерiгаючи як пiдлога, де вона стояла ще мить назад, трiскається та здригається. Марго ще мiцнiше вчепилась у сходи, вiдчуваючи, як дрижить будiвля, хитаючись мов соломина пiд поривами скаженого вiтру. За кiлька хвилин поштовхи почали минати. Дiвчина все в тому ж положеннi, шокована раптовою стихiєю, спостерiгала, як повз неї пролiтають маленькi камiнцi та пил, розбиваючись десь далеко внизу у глибокiй темнiй безоднi.
Серце калатало скажено, руки занiмiли вiд напруження. Дiвчина часто моргала, намагаючись хоч якось прийти до тями, коли прямо над нею роздався веселий тоненький голос:
- Ти вже прокинулася? Молодець. Гайда вниз.
Марго пiдняла голову. Якраз над нею усмiхався Миша, щебечучи про щось своє. У нього такий вигляд, наче нiчого не трапилося.
- Тiльки-но був землетрус. - спантеличено вимовила дiвчина, намагаючись говорити тихо, аби голос не так знервовано зривався.
- А я про що! Вiтер минув, зараз увесь народ попхається за здобиччю.
Марго здивовано глядiла на малого, нiяк не в тямлячи, про що вiн каже. Хлопець виглядав радiсним та знервованим, наче в очiкуваннi подарунка на Новий рiк. Дiвчина кивнула та почала повiльно злазити вниз. Руки слухалися погано, ноги важкi та ватянi, але таки намагалася не видавати свого стану. Злiзши з крихкої драбини, вiдiйшла, пропускаючи малого. Миша, пiдстрибуючи та щось мугикаючи собi пiд носа, схопив її за руку та потягнув до великої круглої кiмнати з лядою в стелi.
Вони не встигли ще минути коридор, як почулися рiзноманiтнi голоси. Молодь, розбуджена землетрусом, швидко прокинулася та чимдуж поспiшала донизу, забуваючи покурити пiсля ночi та чимось перекусити. Марго стояла коло Мишi, тримаючи його за руку, аби не загубитися у гомiнкому натовпi, що швидко заповнював кiмнату. Озираючись, намагалася знайти серед безлiчi облич лагiдний погляд Сета. Але хлопця в кiмнатi не було. Стурбована вiдсутнiстю юнака, опустила голову, роздивляючись свої капцi. Миша, мiж тим, примудрився, не вiдходячи вiд дiвчини, звiдкiлясь дiстати пiвпачки цигарок та щось схоже на пирiжки. Сунувши свiй скарб дiвчинi в руки, пiдштовхнув її до ляди. Марго спостерiгала, як малий пiдстрибнув, ухопившись за виступаючу цеглину та, пiдтягнувшись, вiдкрив отвiр. Вилiзши нагору, повернувся до Марго, аби та пiднiмалась слiдом. Дiвчина, вiддавши цигарки та їжу, вхопилася за залiзне пруття, що стирчало коло самої ляди. Пiдтягнувшись, видерлася нагору, навколiшках пiдповзши до хлопчика, що метушливо озирався навкруг. Малий швиденько поманив її за собою. Дiвчина, пiдвiвшись, озирнулась. Велетенське примiщення, схоже на недобудований хол якогось готелю. Високi стелi та цементованi колони, що потрiскалися вiд часу, усюди бруд, куски арматури, розбита цегла. Марго повiльно попрямувала за хлопцем, озираючись назад. Дiра до пiдземелля, з якого щойно видерлися, бiля велетенської розфарбованої стiни. Жодного вiкна чи дверей. Тож, уся будiвля, де мешкає молодь, знаходиться за цiєю стiною.
- Хто це такий розумний так будував, що вхiд проходить пiд землею? - прошепотiла до самої себе. Вiдволiкшись вiд своїх думок, почала наздоганяти Мишу, якого мало не втратила з поля зору. Хлопець швидко минув напiвзруйнований простiр та сплигнув у високу траву. Дiвчина спинилась, оглядаючи безмежне видноколо. Скiльки хватало зору простягалося мутне поле високої трави, що в нiй майже не видно малого. Боячись знову загубити хлопчину, Марго також сплигнула вниз. Тонкий одяг та взуття враз змокли вiд холодної роси. Прозорi краплини усюди, куди не поглянеш. Скiльки ж зараз часу? Пiдвiвши голову, зиркнула у глибоке захмарене небо, навiть натяку на сонце, скрiзь, скiльки хватає зору, сизi пригнiченi хмари. Почувши шурхiт десь справа, вiдволiклася вiд високого простору та майнула на звук. Пройшовши кiлька метрiв, розгледiла серед зеленi спину хлопчиська. Прямуючи за малим, роздирала густий бур"ян руками, аби темна трава дрiбними гiлочками не так сильно чiплялася за волосся, била по обличчю. Лиш через певний час Марго звернула увагу на високий бур"ян, що заважав спокiйно пересуватися.
- Полин? - здивовано-злякано промовила вголос. Перше, що прийшло на згадку - мiсто-химера Прип"ять. Невже це дiйсно так? Схвильовано оглядаючись, швидко наздогнала Мишу. Схопивши хлопчину за рукав, знервовано мовила:
- Де ми? Що це за мiсто?
- Це було мiсто. Мiсто Суми. Знаєш таке? - всмiхнувся малий та почав продиратися далi. Дiвчина йшла слiдом, не бажаючи повiрити у слова хлопця. Що означає "було"? Як це "було", коли вона тут живе...чи жила. Марго заплуталася. Думки вихором проносилися у свiдомостi. Дiвчина поспiшала за малим. Хлопчина швидко дерся крiзь бур"ян, обходячи будiвлю справа. Висока занедбана споруда безмовним привидом глядiла своїми слiпими вiкнами у ранкове небо, врiсши цементовим корiнням глибоко у серце кургану. Марго намагалася не вiдставати вiд Мишi, надто задивляючись на моторошну будiвлю, надра якої вони тiльки-но покинули. Але чим далi рухався хлопчик, тим частiше зупинялася дiвчина. Вже чулися позаду голоси вдоволеної молодi, що, наче мурахи, вислизала зi свого нiчного сховку. Врештi Марго згадала таки знайомi обриси з минулого, згадала це мiсце, але страшнi здогадки настiльки схвилювали дiвчину, що вона навiть не наважувалася сформувати у свiдомостi своє припущення. Вирiшивши таки повнiстю переконатися, розiбратися з думками, кинулася наздоганяти хлопчака, що його вже не було видно за густими заростями полину. Дiвчина йшла навмання, просто обходячи споруду, аби подивитися на неї зi сторони, яка так звично уявлялася у спогадах. Якщо дiвчина права, то якраз через дорогу вiд напiвзруйнованої будiвлi стоїть церква, далi багатоповерхiвки. Вони якраз у самому центрi мiста. Марго дерлася крiзь заростi бур"яну, вдивляючись у мутну сизу далечiнь.
Дiвчина наздогнала малого, коли той вже минув високу стiну полину. Вийшовши на добре витоптану стежину, Марго зомлiла, нажахана побаченим. Тоненька стрiчка земляної дорiжки вела до широкої асфальтованої смуги. Дорогою давно вже нiхто не користувався - товстий шар землi та пилу рясно вкривав розтрiсканий вiд часу асфальт. Де-не-де проростають травини, розтiкаючись зеленуватим килимком. Одразу через дорогу порожнiй пагорб, без жодного нагадування по щось живе. Марго обережно посунула туди, до останнього сподiваючись, що усе це лиш химери, що вислизають з хворої пiдсвiдомостi. Хлопчина лишився позаду, злякано спостерiгаючи за повiльними рухами дiвчини. Вона пiдходила все ближче, вдивляючись у пилову завiсу, що брудною хмариною кружляла над самим пагорбом. Забувши обережнiсть, чимдуж подерлася нагору з неймовiрною швидкiстю та люттю, збираючись раз i назавжди позбутися усiх iлюзiй. Задираючись на пагорб, злилася на саму себе, хапаючись за пiсок та глину кольору iржi. Дiвчина примружувала свої темнi очi, силуючись побачити церков, що її куполи повиннi вже виднiтися крiзь пилову завiсу. Задершись на саму гору, спинилась на мить, вдивляючись в порожнечу. Нiби по чарiвному наказу пил почав танути, вiдкриваючи страшну картину. Дiвчина стояла на тонкому пiщаному хребтi пагорба, споглядаючи внизу пiд ногами велетенську воронку. Золотавий пiсок плавними колами-хвилями спускається на саме дно урвища, де ще царює брудний туман. Жодної травинки чи комашки, таке вiдчуття, нiби цей вихор ще й досi пахне смертю. Марго скляними застиглими очима вдивлялась у холодну тишу порожнечi. Згадалися чомусь уривки старих фiльмiв-бойовикiв - такi слiди лишаються пiсля вибуху. Проти волi перед очима промайнула картинка атомного грибка. Дiвчина закрила очi, благаючи невiдомi сили, аби усе це було лише страшним нiчним кошмаром. По щоках сльози-градини. Стираючи з обличчя солонi краплини, бруднилася замазаними пiском та глиною руками. Не зважаючи на замазанi щоки, глянула на iнший бiк вихору. Там, продираючись крiзь мiнливi насипи пiску, стирчав облiзлий вiд часу шматок синього колись купола зi зламаним хрестом. Здригаючись вiд ридань, впала на колiна, беззвучно молячись до мертвих руїн святинi. Струмочки пiску та пилу котилися з-пiд колiн, обсипаючись до самого серця воронки. Тихесенько пiдiйшовши з-за спини, Миша обережно торкнувся плечей Марго. Дiвчина здригнулася.
- Та годi вже. Ходiмо. - знервовано мовив малий, здивований такою реакцiєю дiвчини. Йому було не зрозумiло, чому вiд вигляду мертвої пiщаної воронки її так роздирають почуття. Дiвчинi ж було все одно, що про неї думатиме хлопчина. Вона навiть не намагалася йому пояснити, що церква - це щось значно бiльше за зруйновану багатоповерхiвку чи розбитий шлях. Безнадiйнiсть та вiдчай потроху заполоняли кожен куточок душi. У свiдомостi спалахували розмитi незрозумiлi образи минулого. Саме у цiй церквi, на могилу якої вона зараз споглядає, здригаючись вiд ридань, її охрестили. Пiдвiвшись таки на ноги, глянула ще раз на синiй зламаний хрест, що захлинався холодним пiском. Зiтхнувши, почала спускатися назад на дорогу. З кожним кроком у душi мiцнiшала думка, що вона, Марго, потрапила до самiсiнького пекла.
Малий, злiзши першим, попрямував по стежинцi, час вiд часу оглядаючись на дiвчину. Вона мовчки йшла слiдом, витримуючи певну дистанцiю. Марго, все ще хлипаючи, рухалася повiльно, споглядаючи крiзь брудну завiсу туману руїни рiдного мiста. З усiх сторiн дивилися на неї слiпими шибками залишенi будiвлi-примари. Пiд"їзди скрипiли напiврозчиненими дверима, манячи у свiй темний порожнiй морок, де дзвiнка злякана тиша болем спогадiв пульсує у скронях, зводячи з розуму. Миша йшов так, нiби для нього звичною стала ця картина руйнувань та порожнечi. Вiн, тихо прокрадаючись повз застиглi будинки, тiнню прослизав крiзь розбите скло вiтрин до магазинiв, шукаючи, чим можна поживитись. Вiн забирав усе, що здавалося придатним до використання. Скоро кишенi хлопця були вщент заповненi такими дрiбницями, як зубнi щiтки, коробочки з зубочистками, рiзноманiтнi кольоровi шматочки мил та ще купа дрiб"язку. Дiвчина мовчки спостерiгала, стоячи коло розбитого замурзаного скла. Вона взяла собi лиш тоненьку блискучу застiбку для волосся, аби темнi довгi пасма не заважали, розсипаючись неслухняними хвилями по плечах та спинi. Дочекавшись, поки хлопчина збере усе, що потрiбно, вiдiйшла вiд вiкна, допомагаючи малому видертися назовнi. Вiн уже майже вилiз, постiйно застрягаючi через роздутi кишенi, коли у темрявi магазину щось поворухнулося. Хлопець на мить застиг, перелякано озираючись, потiм з усiєї сили смикнувся, намагаючись видертися. Повнi кишенi не витримали та розiрвалися. Брудною пiдлогою посипалися награбованi дрiбницi. Миша, вискочивши з магазину, схопив Марго за руку та щодуху помчав геть, забувши й думати про розсипанi знахiдки. Дiвчина мчала за малим, не зовсiм розумiючи, чого хлопець так злякався. Нiби вiдповiддю на незадане питання за спинами втiкачiв прозвучало тихе гарчання, що поволi наближалося. Марго обернулася, аби побачити, вiд кого так тiкає хлопчик, тягнучи її слiдом. Крокiв з десять позаду них неслося щось вiддалено схоже на собаку. Дiвчина, побачивши невiдоме створiння, майнула ще швидше, дивуючись зi своїх сил. Ранiше вона нiколи в життi не бiгала, тим паче на довгу дистанцiю. Чудово розумiючи, що на довго її не вистачить, почала озиратись, на ходу вигадуючи хоч якийсь шанс на спасiння. Шукаючи вихiд, погляд її спинився на перекинутому смiттєвому баку, що його якийсь дурень пiдвiсив за колесо до пожежної драбини розтрiсканої цегляної багатоповерхiвки. Смикнувши хлопчину, звернула, стрiмголов помчавши до драбини. Миша, зрозумiвши, що вона вигадала, обiгнав дiвчину, першим дiставшись смiтника. Стрибнувши на перевернуту урну, зачепився роздертою кишенею за гострий iржавий стрижень, що його не помiтив одразу. Боляче ранячи ногу, не мiг звiльнитися. З кожною секундою у його очах розливалася панiка. Ось-ось пiдскочить дiвчина, одразу ж за нею страшна тварюка, що вже розкрила заслиненi моторошнi щелепи. Марго спинилась на мить, з силою смикнула малого за штани. Розiрвавши тканину до самого поясу, таки звiльнила хлопчину, щодуху пхаючи його вище до драбини. Коли той вже мiцно тримався на iржавих сходах, пiдстрибнула та задерлася слiдом. Вона вище за хлопця, майже одразу вчепилася за виступ баку, пiдтягуючись та одразу ж перехоплюючись за сходинку. Миша продовжував дертися все вище до самого даху, злякано озираючись. Марго, вхопившись за драбину, дивом встигла прибрати ногу. За мить на тiм мiсцi вже блиснули пожовклi щелепи. Дiвчина з острахом дивилась як бридка iстота намагається задертися слiдом за нею, i їй це непогано вдавалося. Дивна тварина на чотирьох лапах, тулуб вузький, нiби зовсiм немає ребер, тiльки хребет проглядав повз слизьку смердючу шкiру, на якiй де-не-де ще стирчали шматочки чогось, вiддалено схожого на шерсть. Червонi кров"янi очi бачать лиш загнану у кут здобич. Марго розумiла, що коли цiй iстотi вдасться таки задертися на смiттєвий бак, вона з легкiстю дiстане i її, i малого, що застиг трохи вище, споглядаючи перелякано вниз. Дiвчина, мiцнiше перехопившись за сходинки рукою, злiзла нижче, пробуючи ногою зiштовхнути розколиханий бак донизу. Щосили гепаючи по колесу, що скрипiло вiд неочiкуваного нападу, з острахом дивилася, як тварина вже заплигнула з iншого боку на урну i, тримаючись гострими кiгтями, пробує наблизитись до дiвчини. З останнiх сил штурхонула смiтник. Колесо нарештi не витримало, розламуючись навпiл. Пластиковий бак полетiв униз разом iз страшною iстотою. Тварина встигла плигнути, прагнучи таки дiстатися Марго. Дiвчина спробувала швидко задертися вище, але зрадливий капець злетiв з ноги. Спiткнувшись, вона обiрвалася, дивом устигши вхопитися за найнижчу сходинку однiєю рукою. Тепер Марго висiла на висотi другого поверху над землею, а пiд нею скавучала собака, що теж невдало приземлилася. Iстота гепнулася на асфальт i не встигла вiдскочити, смiттєвий бак впав зовсiм поряд, прищемивши тварюцi задню лапу. Звiр озлоблено скавучав, скалячи iкла. Побачивши, що дiвчина ось-ось впаде, iстота щосили смикнулася, намагаючись вирватися зi свого полону. Марго, мiж тим, здаватися не збиралася. Розгойдавшись, зумiла таки перехопитися та вчепитися мiцнiше. Пiдтягнувшись, задерлася вище, впевнено тримаючись за iржаву драбину. Дiставшись хлопчини, мовчки попхала його вище. Уже пiд самим дахом озирнулася, споглядаючи як чудовисько, звiльнившись, розчаровано крутиться пiд сходами. Задершись з малим на дах, впала на просмалений бетон, закриваючи очi. Серце скажено калатало, руки та ноги тремтiли вiд напруження, дихання збите. Адреналiн теплими хвилями розливається по тiлу. Вiдхекавшись, глянула на хлопця, що сидiв тут таки поряд, все ще визираючи час вiд часу вниз. Коли руки перестали зрадницьки тремтiти, всiлася, поправила зачiску, зняла капцю, що тепер тiльки заважає, залишившись без пари. Босими ногами приємно вiдчувати теплий дах. Озирнувшись до хлопчика, тихо спитала:
- Ти як? Що то таке було?
- То собака. - малий повернувся до дiвчини, силуючись сказати щось iще. Знервовано зiтхнувши, прошепотiв, - Дякую.
Марго не звернула уваги на знiяковiлу подяку. Її бiльше зацiкавило визначення дивної iстоти.
- Тобто, собака? А iншi тварини тут є?
- Ну, звичайна собака. Вони усi такi. А про яких iнших тварин ти говориш?
Така вiдповiдь шокувала. Куди ж це вона потрапила?
- Розкажи про це мiсто. Що тут трапилося?
Миша, здивований, набрав повiтря у груди та почав довгу розповiдь. Все одно доведеться чекати на чарiвний порятунок.
Як виявилося, рiдне мiсто дiвчини таке вже доволi давно.
- Люди почали покидати його ще задовго до появи Розломiв. - розказував хлопчина.
- Розломiв? - перепитала, не розумiючи.
- Ну так. Суми надто близько до одного, тому людей було вирiшено евакуювати.
- А що це таке, Розломи? - знову перепитала здивована Марго.
- Ну, як нас вчили, це велетенська дiрка до самого центру Землi. Що воно таке насправдi нiхто не знає, бо наблизитись i зазирнути неможливо - усе, що ближче за два кiлометри до Розлому, починає втягуватися туди, у прiрву.
Дiвчина сидiла мовчки, обмiрковуючи iнформацiю. Якось дивно було чути таке. Надто все це схоже на фантастичний сон. Мiж тим малий продовжував:
- Так от, люди тiкали, залишаючи тут усе. Зосталися тiльки старенькi, що ну нiяк не захотiли покидати домiвки. А потiм сюди почали пхатися усi, кому губити вже нiчого. Спочатку влада пробувала втручатися, але згодом вирiшено було, що це на краще. До таких мiсць, як от Суми, почали засилати усiх, хто чимось провинився чи осоромився в очах закону. Аби тi, що сюди потрапляють, вже не поверталися, роблять усе можливе. Наприклад, постiйно постачають усiлякi наркотики. Скажи, навiщо наркоману кудись iти, коли для нього тут рай на землi?
Дiвчина мовчки кивнула, погоджуючись. Як усе прораховано. Така собi в"язниця без стiн та кайданiв.
- Чому ви живете у цьому будинку? Чи не краще влаштуватися у зручних квартирах, де є меблi, вода i таке iнше. - спитала дiвчина. З даху, на якому вони опинилися було видно темну будiвлю, що височiла на пустирi. Ранiше, коли мiсто було звичайним, таким, як його пам"ятала дiвчина, недобудована споруда називалася "Холодний дiм". Зараз багато чого змiнено - невмiло доставленi балки тримають на собi додатковi поверхи, слiпi вiкна замурованi чи забитi дошками.
- Кожного разу, коли дме Вiтер, будiвлi падають. - вiдповiв хлопчина, вiдволiкаючи Марго вiд своїх думок.
- Про який Вiтер ти увесь час говориш? - повернулася до нього, здивовано пiдводячи брови.
- Якась ти дивна, нiби з iншої планети. - пiдозрiло зиркаючи з-пiд лоба, сiв зручнiше, готуючись починати з самого початку. Його голос звучав спокiйно та тихо, наче вчитель на уроцi монотонно диктує iнформацiю.
- Багато рокiв тому вченi...
- Скiльки це "багато"? - одразу ж перебила допитлива Марго.
- Та звiдки я знаю. Може, рокiв сорок, п"ятдесят назад. Так от, вченi винайшли якусь нову молекулу...
- Яку молекулу?
- Ти чудна. Не знаю я! То ти будеш слухати чи нi? - трохи ображено зашипiв малий.
- Так, так. Вибач. Продовжуй.
- Тож, вченi винайшли молекулу, яка може контролювати тепло чи щось на кшталт того. - Миша зиркнув на дiвчину, що вже зiбралася було знову щось перепитати, але, помiтивши погляд хлопчиська, передумала. Поки що вистачить навiть таких мiзерних пояснень. Склавши руки на колiнах, втупилася поглядом в далекий сивий простiр, уважно вслухаючись у кожне слово хлопчика.
- За допомогою цiєї нової технологiї було створено унiверсальну зброю, схожу на ядерну бомбу, але в мiнiатюрi. Воронку вiд такого вибуху ти вже бачила.
Дiвчина миттєво згадала страшний мертвий вихор на мiсцi церкви. Здригнувшись, кивнула малому, аби продовжував.
- Цю зброю використовували багато рокiв, доки не виявилося, що залишковi речовини спричинюють у тварин невiдворотну мутацiю. На людей це нiяким чином не впливало, а от майже уся фауна вимерла за якихось десять рокiв. Вченi намагалися експериментувати з мутацiями, але єдине, що їм вдалося, це вивести новий вид комах-запилювачiв, аби не загинув i зелений свiт. Найспритнiшi та витривалiшi iстоти вижили, ставши схожими на оте, що чекає нас внизу, ковтаючи слину. - Миша на мить замовк, зиркаючи на страшну собаку. Iстота противно скавучала час вiд часу, все ще намагаючись звiльнитися вiд раптового полону.
- Взагалi, вони не дуже страшнi. Коли ходиш зграйками, вони намагаються не наближатися. - мовив хлопець, помiтивши зацiкавлений погляд Марго. Дiвчина все так же мовчки кивнула. Малий продовжив:
- Потiм, коли вже доволi награлися зi зброєю, винайшли якийсь мiжгалактичний космiчний корабель, що живився вiд цих же молекул. I все начебто йшло добре, допоки цей корабель не почали запускати на орбiту. Сталася у них там якась аварiя - почався землетрус, i земля стала трiскатися. Той корабель, разом iз молекулами, впав у перший Розлом, що утворився якраз пiд космiчною станцiєю. Таке враження, нiби планета не бажала, аби та речовина потрапила за її межi. А молекули, за здогадками вчених, почали взаємодiяти з земними надрами. Час вiд часу з Розломiв, яких з роками все бiльшає, пiдiймаються чорнi вихорi, що в народi й називаються Вiтром.
- Це вони спричинюють землетруси?
- Так. Цей Вiтер знищує на своєму шляху усе, окрiм зеленi. На природу вiн, чомусь, не впливає.
Марго, шокована почутим, сидiла мовчки, обмiрковуючи нову iнформацiю. Таке вiдчуття. Що усе це чийсь дурнуватий жарт. У душi жеврiла слабенька надiя, що все навкруг - лиш декорацiї для зйомок якогось фантастичного фiльму. Ось-ось режисер зупинить акторiв, i все знову стане живим та звичним. Але час минав. Дзвiнку тишу порушувало час вiд часу лиш пронизливе скавучання iстоти внизу. Коли живiт Марго пронизливо завурчав, нагадуючи про своє iснування, вона пiдвелася, їй набридло чекати дива.
- Треба забиратися. - тихо мовила дiвчина, глянувши на собаку.
- Як? Вона одразу помiтить та нападе! - злякано вiдсахнувся малий.
- По-перше, вона у пастцi, по-друге, ти думаєш нам хтось допоможе? - повернулася до нього. Хлопчик розумiв, що Марго права, але злазити до собаки боявся понад усе. Дiвчина примружившись, оглядала дах. Можна було б кинути зверху на iстоту щось важке, а потiм без остраху пiти собi. Але дах, як на зло, виявився чистим, навiть проволоки та арматури не знайдеш. Тiльки росте собi мирно бур"ян, впиваючись дрiбними корiнцями у пил та пiсок, розтрощуючи потроху цементовi панелi будiвлi. Покружлявши ще трохи, змирилась таки з вiдсутнiстю пiдходящої речi та потягла малого на iнший кiнець даху. Спинившись коло останньої ляди, з силою рвонула. Щодуху гепала ногами та молотила кулаками, ламаючи протрухлi дощечки, що тримались тепер лиш на однiй завiсi та iржавому цiпку, з якого вiд рясних поштовхiв злетiв прадавнiй замок. Пiдвелася, переводячи дихання та витираючи об i так уже бруднi штати закривавленi руки. Миша тим часом розкидав зруйнованi рештки ляди, розчищаючи прохiд. За кiлька хвилин пара вже тихо спустилась у пiд"їзд. Проминувши нечутно незлiченну кiлькiсть сходинок, спинилися, причаївшись за причиненими дверима. Постоявши якусь мить, Марго зiтхнула, виглядаючи таки на вулицю. У неї за спиною тремтiв хлопчина, сподiваючись, що мерзенна iстота ще не звiльнилася та не вчує їх появи. Пересвiдчившись, що надворi тихо та порожньо, обережно смикнула малого та попрямувала геть, швидко зникаючи за рогом потрiсканого будинку. Залишивши тварину десь далеко позаду, спинилися на мить аби перевести дихання. Вiдхекавшись, пiшли далi вже спокiйно, насторожено оглядаючись. По дорозi трапився лиш один магазин. Миша, заглянувши всередину i переконавшись, що там нiкого, майнув крiзь розбиту вiтрину. Швидко повернувшись, висипав до рук Марго кiлька блокiв цигарок та пляшки з винами. Дiвчина, всмiхаючись, пiдхопила знахiдки та попрямувала далi слiдом за хлопчиком. Усю дорогу дiвчину не полишала думка, що усе навкруг якесь не таке. Вона не могла пояснити свої здогадки, коли раптом дiвчину осяяла думка. Зненацька розвернувшись до малого, знервовано запитала:
- А який зараз рiк?
- Ти точно якась чудна. Двi тисячi одинадцятий. - шокований несподiваним питанням, хлопчина пiдозрiло зиркав на знервовану супутницю. Дiвчина спинилась, замислившись. Йдучи собi тихенько слiдом за Мишею, вiдчувала, як тiлом розливається вiдчай. Якби малий сказав, що зараз, наприклад, чотири тисячi надцятий, чи щось на кшталт цього, було б спокiйнiше. Марго на мить уявила себе героїнею казкового роману про подорожi у часi. Нехай хоч таке, але все ж пояснення. А тепер що думати? Але бiльше за все лякало те, що словам хлопця є реальнi пiдтвердження на кожному кроцi. Як можна не повiрити, коли усе навкруг доводить його правоту. Тодi що за дивнi химери вислизають iз пiдсвiдомостi дiвчини? Чиї спогади бачить Марго? I чи справдi це мiсто було колись живим, сповненим шумним натовпом та гуркотом машин? Вона не знала у що вiрити. Розум та серце упевнено доказували, що усе з її уяви було насправдi. Чи, може, дiвчина i справдi хвора. Здригаючись вiд таких думок, з огидою зиркнула на подертий брудний спецодяг противного блакитного кольору, на босi ноги, на бiлий пластиковий ланцюжок-браслет.
Аби вiдволiктися вiд смутних неспокiйних думок, звернула до одного з розтрощених магазинiв. Миша мовчки слiдом. Цього разу вiн лишився на вулицi, а дiвчина, швидко проминувши запиленi вiтрини з одягом та взуттям, повернулася, несучi хлопцевi новi штани та собi якiсь дурнуватi блискучi шльопанцi. Малий з радiстю перевдягнувся, дiвчина взулась, попрямували далi.
Заспокоївшись пiсля пригоди, смалили цигарки та їли черству хлiбину, знайдену в одному з магазинiв, що її тепер передавали одне-одному.
- То чому ви живете у Холодному домi, замiсть оселитися з комфортом у квартирi? - спитала, прожовуючи свiй шматочок.
- Бо будинки руйнуються вiд Вiтру, а Останнiй притулок встояв, тiльки трохи трiснули стiни. А коли витримав раз, то витримає й потiм. - з якоюсь гордiстю мовив Миша. Дивуючись логiцi малого, Марго навiть не знайшлася, що вiдповiсти. Натомiсть спитала:
- Гаразд, тодi чому не взяти з квартир хоча б якiсь меблi?
- Ми не грабуємо будинки. Народ з Останнього притулку живе тiльки з магазинiв та подачок влади. Або, коли пiсля Вiтру будинки руйнуються самi. У нас немає потреби у м"яких лiжках та теплiй водi кожного ранку. У квартирах майже нiколи нiхто не хазяйнує.
- А чого ти взяв так мало пляшок? Можна було б набрати стiльки, скiльки донесли б.
- Це зайве. Ми виходимо на вулицю кожного дня, тож брати бiльше, анiж на один раз сенсу немає.
За такими розмовами дiсталися занедбаної будiвлi. Миша вже радiв, уявляючи, як обмiняє алкоголь на теплий светр чи гарну вечерю. Дiвчина мовчки всмiхалася, спостерiгаючи за щасливим обличчям хлопчини. Вони пiдiйшли до похмурої споруди вже поночi, коли прохолоднi сутiнки стелилися прозорим темним килимом пiд ноги. Малий заплигнув на цементований парапет та допомiг Марго пiднятися, не розгубивши у високiй травi знахiдок. Дiвчина, обережно притискаючи до грудей пляшки вина, пiдiйшла до ляди. Хлопець швидко вiдкинув дошки та плигнув вниз. Забравши у супутницi дорогоцiннi знахiдки, допомiг їй злiзти. Опинившись в круглiй кiмнатi, Марго нiби заспокоїлась, усi хвилювання неймовiрного дня вiдiйшли на заднiй план. По тiлу розливалася приємна втома. Єдине, чого зараз хотiлося, мiцно заснути, не бачачи сновидiнь.
Глава третя (створений)
Павло Григорович стрiмголов мчав до лабораторiї, забувши про свiй поважний вiк, про хронiчний радикулiт та нещодавно перенесений мiкроiнфаркт. Сива рiденька борiдка дрижить вiд швидкого руху, мiж темними мудрими зморшками на високому чолi виблискують краплини поту, довгий бiлий медичний халат накрохмаленим прапором дрiботить позаду, пригортаючись, тулячись час вiд часу до старих, але улюбленик чорних брюк з iдеальними стрiлками. Стара дешева краватка припала до кругленького черева, що його пан професор завбачливо притримував вiльною вiд папок з писаниною рукою. Час вiд часу пригладжуючи блискучу у свiтлi денних ламп лисину, схвильовано-улесливо вiтався з персоналом та колегами, що мимоволi спинялися, спостерiгаючи неймовiрну занепокоєнiсть та швидкiсть поважного старця-вченого. А вiн все бiг собi, минаючи коридор за коридором, не помiчаючи насмiшкуватих поглядiв та шепоту навкруг. Зараз його менш за все цiкавило, якi плiтки вигадають про нього цього разу, глузуючи з такого поспiху. Справа у тому, що кiлька хвилин тому у його, пана Павла Григоровича, кабiнетi голосним дзенькотом розiрвався телефон - холодний жiночий голос оператора повiдомив, що у лабораторiї таки досягли очiкуваного результату.
Пан професор, пробiгши чималу вiдстань, спинився перед високими скляними дверима, перевiв дихання, дiстав з кишенi вологi серветки з неприємним рiзким запахом та, витерши з чола пiт, увiйшов таки до лабораторiї. Холодне бiле примiщення блищить чистотою. Великi свiтловi лампи зневажливим зверхнiм сяйвом вiдблискують на огидному бiлому кахлi, що ним викладенi усi стiни. Стеля, така ж спокiйна та байдужа, давить на присутнiх своєю стерильнiстю. Пiдлога заслана довгими гумовими килимами сiрого кольору, що з ледь чутним шурхотом прогиналися пiд кроками персоналу. Вздовж стiн вицвiлi вiд часу плакати з фотографiями спiвробiтникiв, рентгенiвськими знiмками та малюнками внутрiшньої будови органiзмiв.
До професора одразу ж пiдбiгла молоденька санiтарка, несучи стерильний халат, рукавички, пов"язку та прозорi лiнзи-окуляри на тонкiй стрiчцi, аби краще трималися та не впали з обличчя пiд час дослiду. Павло Григорович чемно кивнув головою, дякуючи, i швидко вдягнувся, передчуваючи небувалий успiх новiтнього дослiду. Серце калатало все швидше, щоки поважного старця то блiдли то наливалися нездоровим рум"янцем. Аби заспокоїти кров, що боляче почала пульсувати у скронях, попрохав у санiтарки, аби та накрапала швиденько валерiани. Отримавши своє заспокiйливе, затримав дихання та швидко перехилив скляночку з противним зiллям. Запивши солоною газованою водою з маленької пляшечки, що її завжди носив iз собою, ще раз подякував та швидко пройшов кiмнатою, зникаючи за дверима з мутного бiлого скла, за якими було видно лиш розмитi химери-тiнi. Спинившись на мить, озирнувся, вглядаючись у обличчя за масками. Через мить до нього пiдiйшов високий чоловiк, скронi якого тiльки-тiльки почала пробивати сивина. Привiтавшись, взяв пана професора пiд руку та повiльно повiв пiд самою стiнкою, аби не заважати присутнiм займатися своїми справами.
- Радий, що ви так швидко прийшли. Ми ось-ось закiнчимо усi приготування.
- Так, менi повiдомили, що на даному етапi усе бiльш нiж вдало.
- Через кiлька хвилин заготовлений ембрiон переправлять до спец кiмнати.
Професор мовчки кивав, вдоволений таким швидким виконанням роботи. За такими розмовами поважнi вченi пiдiйшли до велетенської панелi управлiння, що розташовувалася на висотi поясу вiд пiдлоги. Одразу за комп"ютерами та безлiччю рiзноманiтних пультiв та систем управлiння було прозоре надмiцне скло вiд стiни до стiни та до самої стелi. Ставши за спиною кiлькох колег, що набирали коди та вели останнi приготування до дослiду сторiччя, уважно спостерiгали, як у кiмнатi за склом технiчний персонал закрiпляє електричнi системи живлення, операцiйнi столи та iнше обладнання. Павло Григорович знервовано глянув на круглий настiнний годинник. Стрiлки невтомно рухалися своїм звичним колом, показуючи на бiлому циферблатi без двадцяти хвилин другу дня. Професор знову вiдпив солоної води. Передчуття чогось надзвичайного тяжко давило на хворе серце, розгарячена кров все так же боляче давила у скронi.
Без чотирьох хвилин друга, у кiмнатi за склом ввiмкнулось сильне освiтлення, забарвлене неоновим вiдтiнком. Усi присутнi бiля системи управлiння вдягли окуляри, уважно вдивляючись у порожню поки кiмнату. Через мить вiдчинилися броньованi дверi. Медичний висококвалiфiкований персонал обережно ввозив до кiмнати прозору ємнiсть, вiддалено схожу на гiбрид ванної та велетенського яйця, вона була прикрита вiд свiтла темно-фiолетовою важкою тканиною. Поряд купа найрiзноманiтнiших крапельниць, кабелiв живлення. Дивну мiсткiсть з хiрургiчною точнiстю та обережнiстю встановили на приготованi пiдпори бiля одного з хiрургiчних столiв. Коли навкруг ємностi було розмiщено усю додаткову апаратуру, персонал швидко покинув кiмнату. Як тiльки люди залишили примiщення, згасло свiтло, залишився лиш неоновий напiвморок, через мить кiмната почала заповнюватися гасом. Тонкi струменi прозорою летучої речовини швидко набиралися до кiмнати, розтiкаючись у замкнутому просторi. Примiщення за кiлька хвилин наситилося смертельно небезпечною сумiшшю газiв, що сповiльнювали усi реакцiї, у тому числi розвитку чи то розпаду клiтин на молекулярному рiвнi. Прозора невидима отрута активувалася лиш при попаданнi безпосередньо до органiзму шляхом вдихання цiєї гримучої сумiшi. Щойно простiр кiмнати був вщент заповнений "штучним часом", броньованi дверi знову вiдчинилися, увiйшло три вчених-лiкаря. Їх стать неможливо було розрiзнити через незручнi брезентовi костюми хiмiчного захисту та захиснi маски. Усi цi надсучаснi костюми надто схожi на космiчнi скафандри, тiльки замiсть срiблясто бiлого, як у фiльмах, яскраво жовтий колiр.
Професор ближче прихилився до скла, уважно спостерiгаючи за кожним рухом спецiалiстiв. Кожен iз них до автоматизму вiдпрацював свою роль, вони не мають права на помилку. Серце Павла Григоровича все дужче щемiло, вiн навiть уявити собi не бажав, що трапиться, коли експеримент закiнчиться поразкою. Держава витратила купу грошей на спонсорування цього проекту, у разi невдачi увесь учений склад залишиться без роботи з "вовчим квитком", i це в кращому випадку. Здригнувшись вiд своїх думок, зiтхнув та знову вiдпив води. Мiж тим люди у скафандрах неймовiрно повiльно вмикали апаратуру, розкладали поряд на столi хiрургiчнi iнструменти. Коли останнi приготування скiнчено, у хриплому динамiку зашепотiв змiнений шумами голос "Можна починати процедуру введення". У кiмнатi з системою керування настала могильна тиша. Усi присутнi, затримавши дихання, спостерiгали, як вченi за склом обережно знiмають з прозорої ємностi темну важку тканину. Завмерлому люду вiдкрилася дивна картина: у великiй посудинi, наповненiй купою проводiв та якоюсь в"язкою синюватою рiдиною завмерло щось схоже на людське тiло. За розмiрами воно нагадувало скорiш дорослого чоловiка, анiж дитину, чи якусь iншу iстоту. Дивний органiзм не виявляв ознак життя, завмерши на лiвому боцi у "позi ембрiона", зiгнувши руки та ноги до живота. До дивної iстоти приєднано купа кабелiв, крапельниць, тоненьких проводiв, що кольоровими змiями-стрiчками вилазили з ємностi, пiдключенi до систем живлення. Один з учених за пультом почав виважено повiльно натискати кнопки та вмикати важелi. Зi стелi у загазованiй кiмнатi обережно почала спускатися електронна металева клешня, у якiй затиснута товста напiвпрозора трубка, край якої зникає у стелi. Механiчна рука повiльно, з мiрним шумом, опустилася та застигла якраз над ємнiстю з ембрiоном. Один з вчених пiдiйшов до ємкостi та обережно засунув руку у неприємну на вигляд рiдину, аби трохи розвернути тiло. Органiзм поволi перехилявся спиною донизу, руки та ноги все так же зiгнутi. Коли один з лiкарiв трохи розiмкнув ноги, зору вiдкрився широкий металевий гвинт з рiзьбою та клапан якраз на мiсцi пуповини. Залишивши тiло у спокої, вийняв руки з рiдини та вiдiйшов убiк, аби не заважати iншим продовжувати. Iнший вчений одразу ж наблизився та почав направляти металеву клешню трохи ближче, аби товсту трубку можна було приєднати до дивного клапана. Коли все було виконано, у динамiку знову почувся змiнений голос "Можна починати". За системою управлiння пожвавлення. Одразу кiлька чоловiк починають вмикати неймовiрну кiлькiсть кнопок та виписувати на монiторах незрозумiлi команди. У стiнi позаду лiкарiв у скафандрах поволi вiдчиняється вiконце. За товстим склом ємнiсть, схожа на велетенську колбу, у нiй темна рiдина темно-коричневого з червоним вiдтiнком кольору. До неї приєднано iнший кiнець трубки, що вже злилася з клапаном-пуповиною ембрiона. Вiддаються останнi команди, усi чекають безсловесного дозволу - зеленої кнопки на основному пультi. Це останнiй остаточний знак, що все у нормi та нiяких збоїв бути не повинно. Системи перевiряються неймовiрно довго, здається, що час спинився, нiби той розпад клiтин у кiмнатi за склом. Павло Григорович ще раз схвильовано зиркнув на годинник, вiдсьорбуючи по ковтку свою солону водичку. Стрiлки незворушно вказують рiвно другу годину пополуднi. Витираючи пiт з чола та лисини своїми смердючими вологими серветками, знову почав вдивлятися у примiщення за склом. Нарештi зелена кнопка загорiлася, кiмнатою рознеслися радiсно-схвильованi зiтхання. Остання команда, i - темна червона рiдина з колби почала всмоктуватися у трубку, швидко перемiщуючись простором. Тихий шум працюючих систем давив на скронi, хвилювання краплинами поту котилося з вчених лобiв по обидвi сторони надмiцного скла. Усi з завмиранням спостерiгали, як темна густа рiдина потрохи наповнює трубку, все ближче пiдбираючись до клапана ембрiона. Ось-ось речовина почне повiльно просочуватися у незворушну сутнiсть завмерлого в очiкуваннi органiзму.
"Штучна кров" краплина за краплиною проникала у пiддослiдне тiло, що зробили так само штучно, за допомогою надсучасних матерiалiв та технологiй. З кожним ковтком "життя" ембрiон змiнювався, на очах присутнiх приймаючи форму, що закодована у ДНК. Усi вченi з замиранням серця дивилися, як прямо тут i зараз звершається диво. Незрушне тiло почало поволi змiнюватися: ноги та руки стають довшими, долонi тепер не такi широкi, пальцi тонкi та довгi, схожi чимось на пазурi хижої тварини, тулуб наче всихає - крiзь тонку шкiру починають просвiчувати ребра, плечi стають ширшими, але надто кiстлявими. Змiнюється обличчя - чоло стає вищим, гострий правильний нiс трохи здiймається вверх, губи тонкими сумними смужками закривають рiвнi штучнi зуби. З блiдого блискучого черепа на очах починає пробиватися волосся, що мить за миттю стає все довшим, звивається хвилястими прядками. Серед присутнiх вчених почулося здивовано-знервованi спазми дихання. Зовсiм молоденька асистентка почервонiла, але сил вiдiрвати погляд вiд скла не вистачило. Вона знiяковiло роздивлялася, як iз нiчого повiльно просочується, виростає чоловiча сутнiсть. М"язи ембрiона розвиваються пiд тонкою шкiрою, наповнюючи порожню оболонку. У мертвiй тишi вченi спостерiгали як у колбi стає все менше сумiшi, як ембрiон перероджується, останнi дрiбницi стають на свої мiсця, з"являються брови, волосся на тiлi, ростуть нiгтi.
На пультi управлiння заблимали новi команди - рiдина скiнчилась, от-от треба переходити до наступного пункту дослiду. Павло Григорович ще раз витер пiт з чола, пригладив лисину та вiдпив води. Вченi за склом повiльно та виважено вiдключали трубку вiд пуповини. Коли потрiбний апарат був пiд"єднаний, металева клешня все з тим же помiрним шумом пiднялася до стелi та застигла. Люди у скафандрах обережно почали виймати тiло з ємностi. Поклавши нерухому iстоту на операцiйний стiл, швидко пiдключали крапельницi зi штучним живленням, апарат для спостереження за роботою серця. На ввiмкненому екранi засяяла тонка рiвна лiнiя - створене серце не б"ється. Коли усi системи були приведенi до ладу, вченi за апаратурою почули: "Усе готово. Починаємо реанiмацiю". Лiкарi швидко вводили у крапельницi незлiченну кiлькiсть препаратiв, приєднали байдуже тiло до апарату штучного дихання та почали операцiю "воскресiння".
Здавалося, вони вовтузилися коло бездиханної iстоти цiлу вiчнiсть, приєднуючи то одну то iншу крапельницю, вмикаючи та вимикаючи купу приладiв. Нарештi, тiло на столi здригнулося, м"язи шиї на мить напружилися та знову розслабилися, кволi груди вигнулися до байдужого освiтлення холодних ламп. На темному екранi заворушилася тонка лiнiя, ламаючись та падаючи вниз, знову пiдiймалася догори. Штучне серце повiльно набирало обертiв, розганяючи кров органiзмом. Лiкарi швидко почали висмоктувати в"язку синювату рiдину з легенiв. Закiнчивши з цим, одягли на обличчя масу штучного дихання.
Тiло повiльно здимало та опускало груди, навчаючись дихати легенями. Створена людина лежала незворушно, очi закритi, усi м"язи розслабленi, видно лиш, як на впалих щоках з"являється ледь помiтний рум"янець.
Зробивши усе можливе, лiкарi ще раз перевiрили справнiсть апаратури та, нарештi, вiдiйшли вiд операцiйного столу. Усi присутнi у кiмнатi бiля системи управлiння радiсно заохали, пiдвелися, почали аплодувати вченим у загазованiй кiмнатi. Задоволенi результатом, лiкарi переглядалися мiж собою, вiтаючи одне-одного з неймовiрною вдачею - у них таки вийшло провести дослiд сторiччя без жодних ускладнень.
Вдоволенi перемогою першого лабораторного етапу, люди у скафандрах ще раз перевiрили справнiсть обладнання та покинули примiщення. У зачиненiй кiмнатi сам на сам лишились лиш прилади, нерухома "штучна" людина та прозорий гас, що, так би мовити, зупинив розвиток створеного органiзму на певний час. Вченi мали кiлька дiб спостерiгати за перебiгом подiй, фiксувати кожну дрiбницю у змiнi стану пiддослiдного, допоки вирiшено буде перевести його у нормальне середовище iснування.
Схвильований та радiсний Павло Григорович вже вкотре витер чоло та глянув на годинник. На циферблатi друга година, вiсiмнадцять хвилин.
- Треба зафiксувати час народження. - тихо прошепотiв собi пiд носа та повiльно посунув до виходу, лишаючи усю iншу роботу на асистентiв. Надто схвильовано тьохкало серце. Старий не на жарт злякався, що такого перезбудження вiн вдруге може й не витримати.
Мiж тим час йшов. Життєвi функцiї пiддослiдного у нормi, не виявлено жодних вiдхилень. На четвертий день вирiшено було зменшити кiлькiсть гасу у кiмнатi, аби тiло потроху звикало до нормальної атмосфери iснування. Прозора летюча отрута повнiстю випарувалася з примiщення рiвно через двi доби. Рано вранцi до кiмнати за склом увiйшов сам професор Григорович, вдягнений у стерильний халат, рукавички та маску. Поряд iз ним ще два лiкаря та медичний персонал з трьох чоловiк. Пiсля наради було вирiшено, що апарат штучного дихання буде вимкнено у цьому ж примiщеннi, аби, у разi виникнення ускладнень, можна було швидко та без зайвого клопоту реанiмувати пiддослiдного.
Пан професор став подалi, уважно спостерiгаючи, як один з лiкарiв поволi знiмає з нерухомого обличчя кисневу маску. Усi з завмиранням серця прислухалися до повiльного тихого дихання, бачили, як мiрно пiдiймається та опускається грудна клiтина. Коли "штучна людина" вперше вдихнула атмосферне повiтря, навкруг очей та на чолi раптом з"явилися зморшки, тiло нiби почало старiшати. Вченi не на жарт злякалися, що плiд їхньої наполегливої багаторiчної працi не зможе iснувати за умов вiдсутностi середовища, наповненого гасом. Але минав час - жодних iнших ускладнень, окрiм цього прояву адаптацiї тiла до нового середовища, не трапилося, тепер лишається тiльки переправити iстоту до iншого вiдсiку лабораторiї, аби зручнiше було протестувати та встановити справнiсть усiх внутрiшнiх систем та органiв.
Павло Григорович майже увесь час проводив поряд з плодом свого дослiду - власноруч спостерiгав за рентгенiвською апаратурою, перевiряв наявнiсть вiдхилень роботи мозку, простiше кажучи, намагався нi на мить не вiдходити вiд "свого дива наукового прогресу". Пана вченого тепер постiйно турбувала смутна думка, чи то навiть не повнiстю сформоване тривожне вiдчуття, що линуло з пiдсвiдомостi, наче не варто вiдвертатися вiд цiєї iстоти анi на секунду. Таким чином вiн нiби намагався захистити те, заради чого власне жив та працював. Але вже багато пiзнiше до нього прийшло розумiння, кого треба було захищати насправдi, кого та вiд чого...
Вчений старець кожної митi спостерiгав за станом свого пiддослiдного, уважно вдивляючись у кожну лiнiю обличчя, рух м"язiв. Тепер навiть не вiрилося, що тут, на операцiйному столi лежить колишнiй ембрiон - купа iнновацiйних технологiй та наднових речовин. Перед вченим звичайний чоловiк, що тихо собi спить, бачачи свої, нiкому невiдомi сновидiння та фантазiї. I хто його знає, чи прокинеться вiн колись взагалi.
Але диво таки сталося. Павло Григорович, як за звичай, перевiряв системи життєзабезпечення, що постiйно слiдкували за роботою серця та iнших органiв, коли пiддослiдний вiдкрив очi. Вчений застиг, вдивляючись у безмежно глибоку блакитну безодню цього погляду, спрямованого кудись далеко повз бiлу байдужу стелю. Створена людина роздивлялася собi холодний свiтлий колiр, незрушно свердлячи очима одну точку. I щось у цьому поглядi наполохало старого, вiн нiби вiдчув якусь порожнечу та холод, що розливалися навкруг, проймаючи до самих кiсток. Вiн навiть боявся дихнути, аби цей крижаний погляд не повернувся у його бiк, пронизуючи наскрiзь, виймаючи душу. Пiддослiдний все так же мовчки та спокiйно знову закрив очi, дихання тихе та рiвне, ритм серця не змiнився анi на мить. Вчений поквапився залишити кiмнату. Причиняючи за собою дверi, вiн спiймав себе на дивнiй думцi - йому здалося, що ця створена iстота чогось вичiкує, стереже слушний момент, аби вдiяти щось, про що пан Григорович навiть боявся подумати. Йдучи по коридору, пришвидшив темп, нiби тiкаючи подалi вiд тої кiмнати, де тiльки-но був. Страшна незрозумiла думка-здогадка з кожним кроком все мiцнiше засiдала у свiдомостi, не даючи спокою i без того вже стомленому кволому серцю.
З тiєї митi Павло Григорович намагався потрапляти до лабораторiї якомога рiдше, понад усе на свiтi боячись знову стати свiдком крижаного погляду. Вiн дiзнавався про новини вiд медичних працiвникiв та лiкарiв, що вели постiйний догляд за пiддослiдним.
Минав час - пан вчений змирився з дивними iдеями своєї свiдомостi, списав усе на перевтомлення. За тиждень вiн таки знову зазирнув до "свого творiння". Так вiн називав його по праву, адже саме вiн, Павло Григорович, займався розбором та вдосконаленням ДНК, що його було взято для вмiсту ембрiона. Навiть бiльшу частину органiзму було розроблено за допомогою його iдей та винаходiв. I ось тепер, коли все вдалося, вiн чомусь зовсiм не радий цiй перемозi наукового прогресу. Витерши з обличчя пiт та вiдсьорбнувши солоної води iз пляшки, увiйшов до кiмнати. За час його вiдсутностi пiддослiдний не надто сильно змiнився у планi розумових вiдзнак. Вiн все так же незворушно лежав на столi, лиш погляд його став бiльш зосередженим, цiпким. Вiн хапався за кожну дрiбничку, за кожну нову зовнiшнiсть, що наближалася у поле зору. Але навiть у цiй зацiкавленостi було щось не своєрiдне, нiби йому було не стiльки цiкаво роздивлятися та пiзнавати щось нове, стiльки вiн знаходив собi нових "жертв", що нiяковiли вiд холодної байдужостi i, навiть, тiнi презирства. Павло Григорович пiдiйшов ближче, роздивляючись незмiнне обличчя без жодних емоцiй. Пiддослiдний нiби вiдчув на собi чийсь погляд - вiдкрив очi, цi два крижаний блакитних колодязi. Погляд його гострим лезом сковзнув по обличчю вченого, той здригнувся та вiдiйшов, схопившись за серце. Було таке вiдчуття, нiби уся радiсть та щастя, що сповнювали душу, кудись вмить зникли, просто випарувались пiд пильним поглядом холодних байдужих блакитних очей. Дивно та страшно було дивитися у цi очi, що ну нiяк "не пiдходили" дивовижному блiдому обличчю з тонкими правильними лiнiями, з високим мудрим чолом, що вкрите ледь помiтними зморшками. Лиш тонка смужка зiмкнутих губ вигиналася презирливо-зацiкавлено, обрамлена темною з рудим вiдтiнком колючою щетиною. Вчений мовчки продовжував спостереження - посмiшка, якщо можна так назвати ледь помiтний вигин красивих вуст, на лицi пiддослiдного з"явилася вперше. Дивна реакцiя на появу у кiмнатi Павла Григоровича, нiби цей штучний розум знав, що саме цей вчений створив його. Нi до кого бiльше з персоналу та лiкарiв вiн не виявив жодної зацiкавленостi. Зараз же погляд нiби змiнився, старий плекав надiю, що цi свiтлi очi стали "теплiшими". Пiддослiдний ледь повернув голову у сторону вченого, усмiхнувшись уже бiльш широко, але не було радостi у тiй посмiшцi, уся вона наскрiзь просякнута ненавистю та презирством. Пан вчений рефлекторно витер чоло вологою серветкою, що її жмакав у долонi, набираючись хоробростi аби пiдiйти ближче.
Нiяковiючи, схвильовано переступав з ноги на ногу, не знаючи, як розпочати. Вченому здалося, що сам пiддослiдний пiдбадьорює його, сяючи своїми ясними очима. Обличчя з цiкавiстю завмерло, обрамлене довгим кудрявим волоссям кольору темного золота осiннього листя. Зiбравшись таки з думками, пан професор зiтхнув та тихо мовив, з завмиранням серця звернувшись до "штучної людини":
- Ви знаєте, хто ви? - вiн був упевнений, що iстота розумiє кожне його слово. Серце скажено калатало у грудях в очiкуваннi вiдповiдi.
- Я твiй новий Бог. - пролунав кiмнатою спокiйний приємний голос. Дзвiнка тиша застигла в примiщеннi. Кожне щойно почуте слово крижаною луною торохкотiло у вухах старого. Панiчний страх заполоняв душу, розтiкався оглухлою кiмнатою. Павло Григорович спробував було всмiхнутися. Не вийшло, лиш трохи здригнувся куточок губ, знервовано скалячи бiлi зуби, усi фарби зiйшли з його обличчя. Щось пробубонiвши, поспiхом вискочив iз кiмнати, хапаючись за серце. Дивнi слова навiки закарбувалися у свiдомостi, у серцi, у самiй товщi наполоханої душi.
Вчений не став доповiдати у лабораторiю про вмiння створеної iстоти розумiти людську мову та вправно нею користуватися. Вiн склав руки, сподiваючись на долю. Нехай тепер усе йде, як повинно статися, виправляти запiзно.
Павло Григорович не з"являвся у лабораторiї впродовж двох тижнiв. Посилаючись на погане самопочуття, узяв короткострокову вiдпустку та покинув iнститут. Приїхавши додому, попрохав дружину не турбувати та замкнувся у своєму кабiнетi. Тут скрiзь купи розкиданих паперiв, креслень, вирiзок з газет, наукових статей. У цiй кiмнатi зiбрана уся наполеглива праця довгих семи рокiв, тут кожен крок до поставленої мети, усi дослiди, усi перемоги та невдачi. Гiрко всмiхаючись до свого безладу, вчений згадував, як вiн, разом iз найкращою командою науковцiв, розпочали цей проект пiд грифом "Секретно". Було дато розписку про нерозголошення, що дiятиме ще рокiв з десять. Спочатку дослiди ставилися на лабораторних щурах, потiм перейшли до випробувань на собаках. Було розроблено та створено тисячi найрiзноманiтнiших органiв та частин тiла, допоки нарештi не знайшли оптимальний варiант. А скiльки часу знадобилося, аби визначити склад ДНК та цiлком розiбрати його будову. Пан професор чудово пам"ятає той день, коли, увiйшовши до лабораторiї, став свiдком роботи квалiфiкованого персоналу, що обережно, з хiрургiчною точнiстю, розрiзали на малесенькi шматки широку колись бiлу тканину. Придивившись ближче, професор побачив, що вони вирiзають з пожовклої та мiсцями протрухлої вiд часу тканини тiльки тi шматки, на яких ледь помiтними вицвiлими плямами виднiються кров"янi розводи. Вчений з завмиранням серця спостерiгав за кропiткою роботою, про себе трохи розчаровано обдивляючись тканину. Вiн чомусь уявляв її собi iншою. Так як це священна релiквiя, чи не повинна була вона зберегтися набагато краще. Дивно було бачити перед собою звичайний протрухлий шматок цвiлого прадавнього льону. Плащаниця Христова має виглядати по-iншому. Ще раз розчаровано зиркнувши на повiльну роботу персоналу, вчений пiшов собi. Релiквiя справжня, у цьому нiяких сумнiвiв. З часом розчарування вiд вигляду пожовклих шматочкiв повнiстю вивiтрилося. Усi думки були зайнятi неймовiрними планами та купою роботи, що частенько змушувала лишатися на роботi цiлодобово, не помiчаючи змiни дня та ночi, не мовлячи вже про вихiднi. На час дослiдiв таке поняття взагалi зникло.
Гiрко всмiхаючись, пан професор почав гортати першi папери, що потрапили до рук, аби хоч якось вiдволiктися вiд нав"язливих моторошних думок. Вiн увесь час своєї вiдпустки просидiв у кабiнетi, бiдолашна жiнка навiть не знала, що думати, мовчки лишаючи тацю з їжею пiд дверима кабiнету. Павло Григорович, скований невiдомим незрозумiлим страхом, не забував, тим паче, кожного дня дзвонити до iнституту та цiкавитися кожною дрiбницею, що сталася за його вiдсутностi. Врештi заспокоєний тишею та порядком на роботi, i сам трохи вiдволiкся. Пiд кiнець другого тижня свого вiдпочинку почав таки виходити з кабiнету, розмовляти з дружиною, для вiдводу очей цiкавлячись новинами з навколишнього свiту. Чим бiльше вiн намагався не думати про свого пiддослiдного, тим сильнiше його тягло на роботу, навiть це дивне вiдчуття незахищеностi не могло спинити старого професора. Ледь дочекавшись закiнчення своєї дивакуватої вiдпустки, знову з"явився у лабораторiї.
Уже йдучи коридорами iнституту, вiн пiдсвiдомо зафiксував щось дивне, але думками не змiг цього вловити. Внутрiшньо здригаючись, минав свiтлi холоднi коридори, все наближаючись до заповiдної кiмнати, де спочиває його пiддослiдний. Прямо перед ним з кiмнати вийшла молоденька медична сестра. Павло Григорович всмiхнувся до дiвчини, добре знаючи її та цiнуючи за постiйну допомогу.
- Добридень, Галинко. - по-батькiвськи ласкаво звично мовив до дiвчини, але та пройшла мимо, навiть не помiтивши професора. Очi склянi та байдужi, нiби вона пiд якимись чарами, навiюванням. Здригнувшись, професор вiдiйшов, аби вона не зачепила його плечем, прямуючи геть. Знову незрозумiла тривога пiдкралася, боляче стискаючи хворе серце, стромляючи свої пазурi межи ребер та заважаючи спокiйно дихати. Ковтнувши своєї водички, пан професор таки увiйшов до кiмнати. Спинившись у дверях, застиг, широко вiдкривши очi - прямо перед ним посеред кiмнати стояв високий статний чоловiк. На ньому зовсiм немає одягу, лиш страхiтливою плямою чорнiє на животi штучна пуповина. Пряма постава, високо пiднята голова додають йому зверхностi, якоїсь необмеженої влади над усiм навколо. Що найдивнiше - чоловiк чудово розумiв, що робить, розумiв свою силу пiдкорювати своїй волi. Скрививши тонкi красивi губи у звiриний оскал, блиснув страшними своїми очима, приковуючи професора до одного мiсця. Стоячи непорушно, Павло Григорович вiдчував, як душа його розчиняється у панiцi пiд цим крижаним мертвим поглядом. Пiддослiдний, все так же свердлячи зором старого, повiльно пiдiйшов, простягаючи тонкi холоднi пальцi до спiтнiлої шиї вченого. Страшний дотик огортав задерев"янiлу шию жертви. Пан Григорович не мав сил вiдсахнутися - панiчний страх скував усi рухи. Вiн бачив своє вiдображення у моторошних блакитних очах. Тiльки тепер вiн зрозумiв, що накоїв. Це вiн винен за помилку, що стане найважчим випробуванням для усього людства. Ця напасть буде страшнiшою за будь-яку епiдемiю, за вiйну, страшнiшою за саму смерть. Вчений картав себе, що зрозумiв увесь жах створеного надто пiзно. Востаннє здригнувся вiд усвiдомлення того, що у лютому поглядi створеної iстоти вiддзеркалюється вiдчайдушна жага смертi, його тонкi пальцi-пазурi все сильнiше стискаються навкруг шиї. Але пiддослiдний не встиг вбити свого винахiдника - серце старого за мить до цього спинилося вiд розширеного iнфаркту. Лиш у скляних очах навiки вiдбилася тiнь всеохоплюючого жаху. Вiдпустивши бездиханне тiло, з огидою скривився, на довгому тонкому носi з"явилися складки. Переступивши через закам"янiлий труп, пiшов собi спокiйно коридором. Тонкими пальцями вiв по байдужiй бiлiй стiнi, лишаючи по собi довгi темнi смуги, що одразу ж займалися, знищуючи незнищенне. Наче шматок паперу горiв кахель на пiдлозi та стiнах, розривалися на шматки лампи денного свiтла.
Нiким не спинений, вийшов собi спокiйно з палаючої, наче велетенський факел, будiвлi, лишаючи позаду страх, крики панiки, пiзно зрозумiлу помилку. Вiн йшов впевнено та повiльно, нi на мить не спиняючись, аби озирнутися на створене полум"я, що озвiрiло пожирало усе, що потрапляло до страшної гарячої пащi. Втiкач йшов у тiнi танцюючих сполохiв, що припiкали у спину, облизуючи почорнiлу вiд сажi цеглу, вилазячи на самий дах. Вiн чув сирену пожежникiв, що безуспiшно намагалися хоча б пiдiйти до будiвлi. Вiн чув та вигинав тонкi вуста у страшнiй озлобленiй посмiшцi. Тiнь його давно зникла за обрiєм, застигли слiди впевненої ходи властителя. А коло гарячого попелища мовчки стояло п"ять пожежних бригад. Полум"я так i не пiддалося їм, доки не знищило кожен сантиметр будiвлi, а потiм само вклонилося та поволi загасло, вiдкриваючи здивованим зляканим зорам велетенськi чорнi бархани попелу. Втупивши погляди у сизе попелище, пожежнi вдихали гарячий сморiд смертей, ламаючи голову над тим, що ж тут могло трапитися...
Глава четверта (додому)
Нiч без сновидiнь пiдбадьорила, надала сил, аби знову пiдвестися, перебороти пiдступаючу нудоту, та змиритися таки iз цим страшним дивним мiсцем - Останнiм притулком. Марго вiдкрила очi та повiльно озирнулася. Вона сьогоднi проспала, у кiмнатi вже порожньо. Сiвши на своєму роздертому матрацi, пiдгорнула ноги пiд себе та дотяглася до першої лiпшої цигарки. Дивуючись iз власної поведiнки, мить вирiшувала, чи варто, але таки запалила. Втягуючи легенями важкий сизий дим, думала, що робити далi. Їй таки не давали спокою думки-спогади. Невже вона дiйсно хвора i живе мiсто - плiд її фантазiї? Їй будь-що потрiбно дiзнатися правду, зрозумiти, що трапилося, iнакше вона ризикує таки дiйсно з"їхати з глузду. Докуривши, загасила недопалок тут таки об iржаву пiдлогу та повiльно пiдвелася. Голова крутиться вiд тютюнового диму, ноги слухаються погано. Невпевнено рухаючись до виходу, трималася за розмальовану стiну. Минаючи брудний засмiчений коридор, згадала, що вже майже доба минула, вiдколи вона бачила Сета.
- Треба його знайти. - пробубонiла собi пiд носа та повiльно посунула до драбини. Вийшовши до сходiв, вхопилася за iржаву арматуру та подерлася цього разу нагору. Минаючи гострi стрижнi, обережно пiдiймалася, мiцно тримаючись за хиткi сходинки. Дiставшись таки самого верху, пiдтяглася та видерлася на останнiй поверх Холодного дому. Ставши у повний зрiст, роззирнулася навкруг. З такої висоти видно доволi багато простору. Перед зором дiвчини височiли багатоповерхiвки, застиглi у своєму часi, тихо шепотiло зелене листя дерев, вiтаючи сонце, що продиралося крiзь вихрастi розтрiпанi сизi хмарини. Прохолодний вiтер змушував дрижати. Надивившись у безкрайнiй простiр, Марго розвернулася. Якраз позаду, коло напiвзруйнованої стiни на землi лежав нерухомий хлопець. Сполохана дiвчина швидко пiдбiгла, присiла поряд, боячись, що юнак не дихає. Але, помiтивши на шиї мiрно пульсуючу жилку, заспокоїлася. Примостившись поряд на пiдлозi, обережно поклала голову хлопця собi на колiна, розчiсуючи неслухняними прохолодними пальцями тонкi свiтлi пасма волосся кольору мiсячного сяйва. Марго здогадувалася, що Сет зараз пiд дiєю наркотику. Вона навiть уявляти собi не хотiла, що дiялося у думках хлопця. Вiн не пам"ятав та не хотiв пам"ятати, як вчора йому ввижалися потвори, якi страхiття вислизали з пiдсвiдомостi. Аби заглушити цей страх, ввiв собi ще одну дозу, хоча ранiше нiколи такого не робив. Йому вистачало одного уколу на добу. Тепер наркотику в органiзмi набагато бiльше. Хлопець в iншiй реальностi, але пiдсвiдомо вiн вiдчув тепло дiвчини, що любляче пригортала його до себе. Не маючи сил ворухнутися, мовчки поглинав пригнiчене тепло схиленої поряд людини. Марго, обiймаючи непритомного юнака за плечi, дрижачими пальцями поправляла задерту вище лiктя чорну брудну сорочку, пiд якою виднiлися синi напухлi вiд частих уколiв вени. Прикривши зiм"ятою тканиною нерухому руку, ще сильнiше притисла хлопця до себе, цiлуючи у лоба та щоки. Їй хотiлося, щоб хоча б у своїх наркотичних снах вiн вiдчував себе у безпецi поряд iз нею. Дiвчина сидiла тихо, мiрно гладячи застигле плече юнака, поправляючи час вiд часу неслухняне волосся, що розлiталося вiд прохолодних подихiв вiтру. Раптом увагу дiвчини привернула надiрвана кишеня на штанях Сета, звiдти стирчала пачка сигарет. Марго обережно потяглася за куривом, коли хлопець вмить перехопив її рух, мiцно затримавши у своїй долонi її зап"ясток. Дiвчина спробувала було вирватися, але вiн ще мiцнiше стис руку, прихиляючи дiвчину ближче до себе. Вiн обiйняв її за плечi та нiжно поцiлував, так i не вiдкривши очей. Марго, ледь всмiхаючись, вiдповiла на обiйми, щiльнiше пригортаючись до коханого. Сет продовжував цiлувати, притримуючи довгими теплими пальцями довге темне волосся, що хвилями падало на обличчя. Вклавши дiвчину поряд iз собою на брудну бетонну пiдлогу, всiяну цегляними крихтами, притис зверху своїм тiлом. Вона обiймала палкiше, її нiжне дихання лоскотало його вухо, спускалося шиєю до комiру брудної сорочки. Її вуста шукали його теплого ласкавого цiлунку. Хлопець прихилився до неї, цiлуючи гаряче та нiжно, вона обiймала його за спину, проводячи долонею по лопатках. "Тут повиннi бути крила" - думала про себе, насолоджуючись лагiдним теплом любого тiла. Усе її єство вигиналося до хлопця, прагнучи цiлковитої його влади, юнак вкривав поцiлунками обличчя, шию, пiдiймався до вух та нiжно кусав, дратуючи та розпалюючи ще бiльше. Марго тремтячими руками розстьобувала дрiбнi ґудзики на його сорочцi, обережними неквапними рухами звiльнила з-пiд тканини блiдi плечi, ласкаво обiймала за шию, все пригортаючи до себе. Дихання пришвидшилось вiд солодкої насолоди, коли раптом юнак пiдвiвся над нею на лiктях та зазирнув у її палкi темнi очi. Його теплий свiтлий погляд ховається в наркотичному туманi, але хлопець таки впiзнав Марго. На мить очi його блиснули тривогою та злiстю. Вiн швидко вiдсторонився вiд дiвчини та поправив сорочку. Здивована розгублена Марго пiдвелася з пiдлоги та мовчки сiла поряд. Юнак мовчав, дивлячись незворушно кудись у невiдомий простiр. Морок наркотику швидко танув, погляд ставав звичним, реальним. Сет витягнув з кишенi сигарети та передав дiвчинi. Вона мовчки прийняла, закурила. Хлопець нiби застиг у своїх думках, а дiвчина не наважувалася звернутись до нього, боялась порушити тишу першою. Нарештi юнак мовив тихим трохи хриплуватим голосом:
- Вибач. Такого бiльше не повториться.
Марго завмерла, здивована. Вона розумiла, що хлопець, не зважаючи на наркотичне сп"янiння, чудово пам"ятає її реакцiю на новину про його хворобу. Вiн не хоче робити їй погано, боляче. Але, пояснюючи його поведiнку навiть такими шляхетними намiрами, дiвчинi було трохи прикро. Вона з кожною прожитою разом iз ним хвилиною все бiльше та бiльше запевнялася, що повинна бути тiльки поряд iз Сетом. I їй все одно, що вiн хворий, що про це думатимуть iншi. Вiн їй потрiбен, i з цим нiчого не вдiєш.
Вони сидiла так у повнiй тишi доволi довго, не наважуючись подивитись одне на одного. Тишу порушив шлунок Марго, зрадницьки забурчавши. Дiвчина знiяковiло всмiхнулася, хапаючись за живiт. Усiєю її їжею була вчорашня хлiбина, роздiлена з Мишею. А зараз уже, схоже, далеко за полудень. Скiльки ж вона спала, скiльки знаходиться тут, на даху?
Сет теж всмiхнувся та пiдвiвся.
- Час на вулицю. - просто мовив вiн, взявши дiвчину за руку та ведучи до сходiв. У повнiй тишi спустившись з драбини, увiйшли до круглої кiмнати. Юнак пiдстрибнув та вiдкрив ляду, задерся, потiм допомiг вилiзти назовнi й супутницi. Вони вдвох мовчки посунули крiзь густу хащу полину, мiцно тримаючись за руки. Поряд iз хлопцем Марго не так болiсно вiдчувала занепокоєння та вiдчай. Присутнiсть юнака наче вiдтiсняла усi негативнi емоцiї на другий план, дозволяючи просто насолоджуватися теплом його долонi, що вона її мiцно тримала у своїй. Проминувши високу траву, попрямували поволi у сторону Макдональдсу. Марго не знала, що там зараз, просто пам"ятала дорогу зi снiв-спогадiв. Минулого разу Миша повiв ї у зовсiм протилежну сторону, плутаючи у нескiнченних порожнiх дворах багатоповерхiвок.
Пара повiльно наблизилася до напiврозiбраного спорудження. Велетенська жовта, яскрава колись, буква "М" розламана валяється тут таки посеред дороги, де у спогадах дiвчини постiйно жвавим струмком дрiботiв натовп перехожих. Уважно вдивляючись у моторошнi химери порожнiх шибок, зiтхала. Хлопець мiцнiше стис її долоню та повiв далi аби дiвчина не застигла коло будiвлi надовго, поглинаючи у себе самотню тишу розбитих стiн. Все так же мовчки вони пiдiймалися на пагорб. Марго очима, повними слiз, роздивлялася розламанi шматки стiн та залiзнi iржавi прутки, що колись слугували бiг-бордами коло дороги. Центр мiста у занепадi, усюди холод, тиша, смерть. Здригаючись вiд моторошних думок, дозволяла юнаковi вести себе далi. Усе навкруг лякало та заворожувало водночас, якась дивний моторошний спокiй панував у душi. Супутники минали центр мiста швидко, не спиняючись. Погляд Марго, споглядаючи занепад та порожнечу, затримався на єдинiй вцiлiлiй скульптурi: з однакових залiзних та бетонних кубiв зiбрано щось на кшталт сходiв, що пiдiймалися вертикально догори. Дiвчина на мить завмерла коло iржавого постаменту - колись вона глузувала з дивакуватого меморiалу, називаючи його "Сходи в нiкуди". Насправдi ж, як виявилося, хтось, м"яко кажучи, генiальний так зобразив цукор. Дослiвно "Пам"ятник рафiнаду". Тепер, вкритi пилом та трiщинами бетоннi цукринки, вигрiвають свої боки пiд осiннiм сонцем. Зараз ця вцiлила частинка спогадiв зiгрiвала i, водночас, гнiтила душу. Зiтхнувши, вiдвернулася та попрямувала далi, слiпо йдучи за юнаком. Пiднявши на нього свої темнi з нiчним вiдтiнком очi, помiтила легку посмiшку на милих вустах.
- Ходiмо. Поглянеш на тутешню красу.. - хлопець загадково всмiхнувся та мiцнiше стис долоню супутницi. Не вагаючись пiдкорилася йому, теж ледь помiтно всмiхаючись куточками губ. Здивована словами юнака, навiть не могла собi уявити, що гарного можна знайти серед купи смiття та руйнувань.
Сет вивiв дiвчину до Харкiвського мосту, точнiше, до того, що вiд нього лишилось. Зi сторони колишнього парку бетоннi пiдпори та сама дорога разом iз важким парапетом розтрощенi, перетворенi на пил. Марго ужахнулася, побачивши руйнування, але юнак мовчки повiв її до вцiлiлого шматочку. Задершись на тонку стрiчку бетону, що взялася вiд часу трiщинами, спинився лиш на серединi колишнього мосту, мiцно тримаючи дiвчину за руку. Трохи розвернувши її у сторону, звiдки вони прийшли, обiйняв легенько за талiю та шепнув у саме вухо:
- Дивись.
Марго зомлiла. Пiд ногами бурхливим потоком проминає неймовiрно чиста рiчка, променi холодного по-осiнньому сонця купаються у прозорих хвилях, вiдблискуючи веселкою. А прiрва, що вчинилася на зруйнованiй сторонi уся вкрита квiтучими лiанами, що тонкими своїми пальцями-лозами тягнуться вiд байдужого бетону до грайливих краплинок Пслу. Таке вiдчуття, нiби дивишся на казкову картинку - надто гарно для реальностi, тим паче такої жорстокої. Дiвчина впивалася цiєю красою, намагаючись запам"ятати кожен клаптик дивовижного краєвиду, аби у розбурханiй душi теж промайнув промiнчик радостi та сонця. З великим зусиллям вiдiрвала погляд вiд чудернацьких квiтiв, що плелися-кралися до води, в очах її вiдбилося вiдображення сивого у хмаринах неба, що зливалося десь далеко iз водою, яка на горизонтi стала здаватися темною та глибокою. А з обох бокiв до води тягнуть прадавнi крони згорбленi дерева, милуючись своїм вiдображенням, закриваючи вiд цiкавих поглядiв береги.
Вона могла б цiлу вiчнiсть дивитися на неймовiрну красу, коли раптом Сет вiдсторонився та, швидко схопивши дiвчину за руку, потягнув назад з мосту. Марго ледь постигала за ним, плигаючи через напiвзруйнованi цементнi плити та якесь залiзяччя. Хлопець спустився з мосту та почав продиратися крiзь кiпи смiття пiд розтрiсканi пiдпори, аж до бурхливого водяного потоку. Дiвчина не розумiла, що трапилося, а питати на такiй швидкостi якось не зручно. Через кiлька хвилин Сет дiстався залiзної брудної буди та одним поштовхом розчинив настiж скрипучi дверi. Марго вiдсахнулася, закриваючи рота та носа. Неймовiрний сморiд одразу ж змушував сльозитися очi. Колишнє вiдхоже мiсце для вiдпочивальникiв зараз слугувало смiттєзвалищем та бозна чим iще. Хлопець, не зважаючи на страшний сморiд, ногами викидав з цього iржавого сараю смiття, потiм, схопивши дiвчину, силомiць заштовхнув її всередину, ускочив сам та зачинив iз середини дверi. Марго не могла розмовляти, вiд абсолютної темряви та повiтря, просякнутого запахами гниття та фекалiй страшенно нудило. Вона щосили притулилася до юнака, ховаючись обличчям у його сорочку. Хлопець обiйняв дужче та завмер. Уже через якусь мить дiвчина зрозумiла, що вiн щойно врятував їм обом життя. Залiзна буда почала дрижати вiд поштовхiв землетрусу. Потiм на якусь мить усе затихло, у повнiй тишi Марго вчула дивний звук, наче крижанi снiжинки щосили стукотять по їхнiй схованцi, намагаючись продертися всередину. Дiвчина була впевнена, що почула правильно - тихий шелест снiгу, що його буревiй розбиває об стiну, перетворюючи на пил, не сплутаєш iз жодним iншим звуком. Уявивши снiг посеред лiта, тим паче, коли вiн супроводжується землетрусом, Марго здригнулася, мiцнiше притулилася до юнака. Сморiд замкненого маленького простору вiдiйшов на другий план. Усю уяву зараз заполонила моторошна стихiя. Що станеться, коли Вiтер, як його тут називають, увiрветься таки у їхнiй сховок. Здавалося, що ця напасть нiколи не припиниться.
Через кiлька хвилин, що, здавалося, неймовiрно розтяглися, ставши практично вiчними, поштовхи таки почали слабшати. Невiдомi крижинки припинили стукати об залiзо буди, зникли. Ще мить i хлопець таки вiдчинив дверi, випускаючи дiвчину. Марго буквально випала зi сховку. Впавши навколiшки, почала жадiбно хапати ротом чисте повiтря. Прийшовши до тями, пiдвелася на тремтячих ногах, хапаючись за хлопця. Сет мовчки допомiг, простягнув пiдкурену сигарету та з байдужою цiкавiстю став роздивлятися залiзний притулок, теж пiдкурюючи цигарку. Дiвчина застигла, прослiдкувавши погляд хлопця. Вдихнувши сивий нiкотиновий дим, затримала дихання, здивована-нажахана виглядом їхньої схованки. Iржаве залiзо з усiх сторiн було вкрите дрiбними-дрiбними цятками, нiби хто невiдомий малесенькими краплинками хлюпав на метал кислоту, що в"їдалася глибоко всередину, намагаючись продертись крiзь холодну товщу iржi. Марго здригнулася, вiдiрвала погляд вiд моторошної картини, повiльно попрямувала геть. Хлопець йшов слiдом, докурюючи вже другу цигарку.
Вони знову пiднялися на тонку стежку обваленого мосту, що вела через рiчку. Дiвчина йшла попереду, уважно роздивляючись широку порожню вулицю. За здичавiлою зеленню, що вже почала розривати своїм корiнням товщу асфальту, височiли похмурi багатоповерхiвки. Вечiрнє сонце байдужим блиском вилискувало у темних слiпих шибках. Марго йшла посеред широкої асфальтованої запиленої дороги, де ще виднiлися смуги бiлої фарби, що розподiляли колись рух машин. Сет мовчки, без заперечень, прямував слiдом, блукаючи поглядом по бурхливiй зеленi, порожнiх будинках. Незрозумiле вiдчуття тягло дiвчину все далi. Озираючись навкруг, вона ловила себе на думцi, що знає цi мiсця, все бiльше впевнялася, що йде у правильному напрямi. Серце млiло вiд нетерпiння зустрiтися з чимось, що допоможе зрозумiти усе навкруг, вiд цього тiльки пришвидшувала ходу, не випускаючи з долонi руку хлопця.
Так вони минули вулицю Харкiвську, звернувши вправо до "Пожарки". Пiдсвiдомо Марго впiзнавала дорогу, їй уявлявся натовп, що постiйно дрiботить навкруг, шум машин деколи навiть закладав вуха. Але у реальностi на скронi давила лиш дзвiнка тиша невiдомостi. Дiйшовши до пожежної частини, дiвчина спинилася,розглядаючи потрiсканий червоний дах, зруйнований паркан, чималi кущi, що почали вже розламувати фундамент будiвлi.
- Ти не хочеш повернутися? - промовив зовсiм близько Сет, пiдводячи погляд до неба, де сизi хмарини починали потроху чорнiти, притискатися до землi вечiрнiм мороком.
- Нi. - тихо без сумнiвiв вiдповiла хлопцевi, навiть не озираючись. Про себе мовила "Ще трошки лишилося" i потягла юнака далi. Невiдоме чуття вело її вперед, Марго не могла йому суперечити. Щось пiдказувало, що ось-ось за рогом вона знайде вiдповiдi на всi свої питання. Сет спокiйно спостерiгав, як дiвчина з цiкавiстю вглядається в кожен будинок, нiби згадуючи чи шукаючи щось давно загублене. У повнiй тишi вони блукали довгою широкою вулицею, оглядаючи приватний сектор мiста. Низенькi напiвзруйнованi хатинки рясно критi рiзноманiтною зеленню. Котрiсь iз будинкiв виглядають доволi приємно, можливо навiть, вони цiлком ще придатнi для життя.
Дiвчина швидко минула два перехрестя, спинилася на третьому, озираючись. Якась мить, i Марго вже точно впевнилася, що обрала правильний шлях. Наче на крилах понеслася далi вулицею, серце калатало у передчуттi чогось рiдного та теплого, в очiкуваннi спокою. Вона спинилась перед одним iз дворiв та довго розглядала облущену вiд часу сiру фарбу на парканi та хвiртцi, що з-пiд них буйним квiтом виривається м"яка зелень. Старi вишнi пiд двором розростися - утворився такий собi маленький садок. Дерева сплетенi мiж собою лозами винограду, що зеленими повними гронами тьмянiє у прохолодному мороцi вечора. За такою кiлькiстю зеленi зовсiм не видно самого будинку. Постоявши ще мить, повiльно рушила до дверей, провiвши тремтячими пальцями по протрухлiй лавцi пiд зiгнутою старою вишнею. Ступивши на розтрiскану асфальтовану дорiжку, вкриту трав"яним килимом, вже торкнулася ручки, коли хлопець спинив її, перехопивши руку та мовивши:
- Марго, ми не нишпоримо чужими оселями.
- Я тут живу. - якось невпевнено проговорила дiвчина i таки натиснула на ручку. У головi вихором закружляли спогади, думки. Вона навiть не хотiла промовляти цю фразу, слова просто самi злетiли з язика, Марго не впевнена у їхнiй правдивостi. Це було скорiше пiдсвiдоме припущення, анiж тверде знання. Щось надто рiдне та знайоме калатало у серцi при поглядi на цей двiр. Сет здивовано повiв бровою, але нiчого не мовив, дозволяючи дiвчинi робити, як заманеться. Смикнувши за ручку, вона спробувала увiйти, але дверi не пiддалися, зачинено iз середини. Iз солодким завмиранням серця вiдпрацьованим до автоматизму рухом схопилася за високий паркан та зачепила зi зворотної сторони тоненький гачечок. Iржава залiзячка вiльно проходила у щiлину мiж парканом та хвiрткою. Зачепивши нею нехитрий замок, вiдiмкнула дверi та тихенько вiдчинила. За дверима тиша, увесь двiр вкрито рясною зеленню - бур"ян високими стовбурами хапався за розбите вiкно будинку, намагаючись продертись всередину. Розгинаючи пружне стеблиння продерлася таки до ганку, обережно зиркаючи на причиненi дверi, що з них також вже облупилася фарба. Усi думки вихором кружляли у головi, Марго не могла зосередитись, нiяк не наважувалась ступити в будинок. Сумно зiтхнувши попрямувала далi двором, намагаючись дiстатися лiтньої кухнi. Вiдчинивши залiзнi дверi, ступила у морок примiщення. Запрiле повiтря пилом та духотою обхопило легенi. Звичним рухом простягла праву руку до стiни та ввiмкнула свiтло. Запиленi лампи на стелi спалахнули яскравим сяйвом. Марго, звикши до свiтла, застигла посеред кiмнати, озираючись. Хлопець мовчки стояв позаду, теж iз цiкавiстю споглядаючи усе навкруг. Яскраво-рожева кухня вкрита прадавнiм павутинням, холодильник змiнив колiр з бiлого на брудний сiрий вiдтiнок, магнiти на його дверцятах сприймалися маленькими примарами, що завмерли у своєму, iншому, часi. Трохи оговтавшись вiд потрясiння, Марго пiдiйшла ближче до столу, озирнулась на хлопця, що продовжував стовбичити коло входу. Поманивши його ближче, витягла з-пiд столу масивну прадавню табуретку яскраво-синього кольору. Стерши зi стiльця пил, запросила юнака сiсти. Хлопець, всмiхнувшись, мовчки примостився, зиркаючи у вiкно. За брудними шибками повз високий бур"ян видно шматочок неба, що на ньому вже слабо виблискували з-за хмар першi зорi. Марго мiж тим, обiйшовши юнака, тихенько вiдчинила велику душову кабiну. За темним склом все так же брудно. Павутиння звисає iз забутого дощику, перекидає свої тонкi ниточки на застиглi пляшечки iз шампунями та рiдкими милами. Звичним рухом дiвчина вiдкрила воду. Тоненькi струмочки застукотiли собi об бiлу колись ванну, розсипаючись калюжею, перетворюючи пил на в"язку багнюку. Дiвчина обернулась до юнака:
- Я хочу прийняти душ. Будеш каву? - мовила спокiйно та звично, нiби усе так i повинно бути. Якийсь дивний спокiй розливався у нiй, усе навкруг навiювало тепло та затишок, навiть товстий шар пилу не мiг перебити це вiдчуття. Сет всмiхнувся та кивнув, погоджуючись на каву. Марго обiйшла кругом нього, ввiмкнула в розетку запилену кавоварку, зняла з пiдставки сiрi вiд бруду чашки. Помивши їх вiд пилюки, приготувала каву, поставила перед юнаком на столi кухлик iз пожовклим закам"янiлим цукром, сiла поряд, обхопивши гарячу чашку долонями, з задоволенням вдихала терпкий аромат темного напою. За кавою зав"язалася дивна розмова:
- Миша казав менi, що ви не берете iз собою бiльше їжi, нiж на один раз. Чому? - першою почала розмову iз давно застиглих у головi запитань.
- Шико не дозволяє. - звично мовив Сет. Пiдвiвши погляд на Марго, побачив нерозумiння у її темних очах i, вiдсьорбнувши гарячої кави, пояснив, - Ти її бачила, дiвчинка iз фiолетовими кiсками. Вона у нас типу головна. Так от, Шико так вирiшила, аби купа народу постiйно не стирчала у притулку та хоч чимось займалася. Уяви собi, як наркомани, а їх там бiльша частина, вiд нiчого робити вводять собi дозу за дозою. Щоб вберегти самих себе вiд масового психозу, виходимо кожного дня на таке собi полювання. Коротше кажучи, це робиться для того, аби було не так сумно.
Марго кивнула, нахилилася над своєю чашкою. Вона не стiльки слухала пояснення, скiльки впивалася тихим спокiйним голосом. Вода у душi лагiдно шелестiла, манячи своїм шепотом пiд теплi краплини.
- А звiдки тут свiтло? - спитав натомiсть юнак.
- У нас стоїть вiтряк. - мовила у вiдповiдь та вiдсьорбнула кави. Дiвчина притихла, дiалог не клеївся. Раптом її осяйнула думка, всмiхнувшись, пiдвелася та шмигнула до однiєї з поличок. Вiдкривши шухлядку, витягла звiдти пляшку забутого вина. З сусiдньої полицi дiстала склянки з квiтковими вiзерунками. Минувши холодильник, сiла коло юнака, поставила на стiл алкоголь. За терпкуватим напоєм розмовляти спокiйнiше, зручнiше. Розпиваючи солодке червоне вино, запивали кавою, курили цигарка за цигаркою. До холодильника Марго зазирнути не наважилась - хтозна що там за харчi, та як довго вони там "живуть своїм життям".
- А де знаходиться Розлом? - чомусь запитала у хлопця. Сет вiдсьорбнув трохи кави та вiдповiв:
- Знаєш, де рiчка? - зиркнув на дiвчину, та кивнула, - От за нею далi вгору.
- На мiсцi аеропорту. - пробубонiла сама до себе, сьорбаючи вино.
- То, звiдки ти? - юнак поставив на стiл кухлик кави та з цiкавiстю покосився на спiврозмовницю. Дiвчина здивовано пiдняла брови, мовчала, вже пiдсвiдомо знаючи, до чого вiн хилить, та готуючись до неприємної розмови.
- Ти орiєнтуєшся у мiстi, доволi непогано орiєнтуєшся. При цьому споглядаєш усе навколо, нiби потрапила сюди вперше. Це трохи... дивно. - Сет нiби випадково зиркнув на замазаний одяг Марго. По спинi дiвчини пройшли мурашки, як пояснити юнаковi, що трапилося, коли вона сама не зовсiм упевнена, чи все в неї добре з головою. Вона прекрасно знає цей дiм, кожну рiч, але пам"ятає це все нiби крiзь призму iншої реальностi, де все... нормальне, де багато людей, немає руйнування, Розломiв, немає того дивного Вiтру, вiд якого у жилах стигне кров. Не бажаючи вiдповiдати на питання, одним ковтком допила вино та пiдвелася. Мовчки проминула хлопця та зняла футболку, повернувшись до нього спиною. Потiм розв"язала стрiчку на штанях i, брудна тканина з тихим шелестом впала до нiг. Дiвчина повiльно залiзла до ванної та стала пiд гарячi струменi води. Приємне тепло текло по тiлу, плутаючись у довгому волоссi, стiкаючи тонкими правильними лiнiями по шиї, грудях, вниз по животу та ногам, розбиваючись об байдужий пластик душової. Закривши очi, пiдняла голову, хапаючи тонкi струмочки води ротом, стираючи з щiк мокрi цiлунки штучного дощу. Так приємно змити iз себе бруд занедбаного Холодного дому, непривiтних вулиць. Аби разом iз пилом можна було позбутися моторошнi думки, страхiтливу лунку тишу холодної ночi. Крiзь шум води Марго чула, як хлопець поставив на стiл склянку, чиркнув запальничкою. Вiдкривши очi, зиркнула скоса на юнака. Той мовчки курив, опершись лiктем на стiл та перекинувши ногу на ногу, з цiкавiстю розглядав дiвчину, що її природну красу ледь приховували прозорi струмки. Вловивши погляд Марго, Сет всмiхнувся кутиками губ, але вiдводити очей не став. Все так же нахабно дивився у її сторону, помiчаючи кожну дрiбничку - ось його теплi лагiднi очi спинилися на татуюваннi внизу живота, посмiшка стала ширше. Прослiдкувавши за його поглядом, дiвчина теж всмiхнулася. Вiд гарячого душу та алкоголю знiяковiлого рум"янцю на щоках не помiтно. Продовжувалася гра в мовчанку.
Вимкнувши воду, вибралася з ванної та потяглася за рушником, що висiв тут таки, затягнутий шаром пилу.
- Не треба. - тихий голос за спиною. Рука дiвчини спинилась, так i не торкнувшись рушника. Марго обернулася, взяла зi столу цигарку, схрестила ноги та, пiдкуривши, налила собi ще вина. Сет продовжував мовчки роздивлятися її тiло.
- Я так замерзну. - вдавано ображеним голосом мовила дiвчина, вода краплинками стiкала з її тiла, з довгого темного, мов нiч, волосся, що кучерявими хвилями лежало на плечах, на спинi. Сет пiдвiвся та пiдiйшов, потушивши тлiючий недопалок, обiйняв дiвчину за плечi, легенько притис до себе. Марго здивовано зазирнула в його очi, їй не хотiлося бiльше почуватися ображеною, як минулого разу. У її поглядi читалося занепокоєння, нерозумiння.
В очах юнака стiльки нiжностi i тепла, що забувається усе на свiтi. Усмiхаючись до нього, пiддалася гарячiй хвилi почуттiв та притулилася мокрим тiлом до коханого. Хлопець нiжно провiв рукою мокрим волоссям, забираючи його зi спини на плече. Його тонкi теплi пальцi повiльно гладили шию, плечi, спину, спускаючись до талiї, притискаючи мiцнiше. Дiвчина обiйняла його за плечi, тулячись щiльнiше, повнiстю пiдкоряючись його волi. Сет нiжними вустами торкнувся вуха, щоки, губ, обпiкаючи лагiдною пристрастю. Марго задрижала вiд насолоди знову вiдчувати його дотик на собi. Хлопець повiльно цiлував тонку шию, спускаючись до плечей, коли вiн раптом трохи вiдтiснив Марго вiд себе та зазирнув у її глибокi темнi очi, тихо шепочучи:
- Ти дiйсно цього хочеш? - в очах його майнула тiнь тривоги в очiкуваннi на вiдповiдь. Марго захриплим голосом прошепотiла тихеньке "Так". Сет пригорнув її до себе, нiжно обiймаючи та не перестаючи цiлувати. Якась дивна сумiш похотi та подяки вiдчувалася у цих цiлунках. Легенько обiймаючи тонкий стан супутницi, поволi вклав її прямо тут на пiдлозi кухнi, коло ванної. Марго вигнулася назустрiч коханому, пiдкорюючись його рухам, прагнучи його влади. Кожна клiтина її тiла завмирала вiд насолоди, розбурхана теплом та нiжнiстю юнака. Хлопець, охоплюючи нiжними дотиками-обiймами покiрну дiвчину, намагався вiддячити їй за згоду усiм своїм теплом та ласою. Якусь неймовiрну силу дало йому те тихеньке "Так", що з безкорисливо любов"ю прошепотiла Марго. Сет душею зрозумiв, що їй неважливо нiчого крiм нього - i це зараз найголовнiше...
Глава п"ята (початок)
Вiн йшов серединою дороги, не звертаючи уваги на вечiрню прохолоду, що боляче кусала неприкрите тiло, вiн не чув пронизливого пищання машин, що об"їжджали його з рiзних сторiн. Оскаженiлi водiї висовувалися з вiконець, аби крикнути яке образливе слово, але, вгледiвшись у крижану безодню пустих очей, поспiшали швидше зникнути, уникаючи безглуздих неприємностей.
Творiння вчених зiйшло таки з дороги, прямуючи далi вже пiшохiдною дорiжкою. За ним слiдом тихо та непомiтно крався нiчний осiннiй морок, запалюючи на небi першi зорi. Чоловiк пiдвiв догори голову, маленькi блискiтки зникли, сховались за хмарами, боячись похмурого зору дивної iстоти. На вулицях порожньо. Лиш за рогом на його шляху зустрiлася повiя. Дiвчина стояла на узбiччi, смалячи тонку смердючу цигарку. Повернувшись у бiк подорожнього, всмiхнулась кутиками вуст, оглядаючи дивака. Затуманений алкоголем погляд її спинився трохи нижче живота, затримавшись на чоловiчому єствi.
- Хто ти такий будеш? - солоденьким противним голосом спитала незнайомця. Той мовчки пiдiйшов впритул та прошепотiв, впиваючись поглядом у її очi:
- Я твiй бог.
Дiвчина вiдсахнулася, крiзь зеленуватi лiнзи видно було, як зiницi розширилися вiд страху, алкогольний туман одразу ж розвiявся. Чоловiк неймовiрно швидким рухом схопив її за довге волосся та щосили смикнув до себе, накручуючи фарбованi рудi пасма собi на долоню.
- На колiна. - прошепотiв все так же тихо, силою пригинаючи дiвчину до брудного асфальту. Вона, скривившись вiд болю, вхопилася рукою за його тонкi холоднi пальцi, але вирватися з цупких рук не змогла. Чоловiк вигнув кутики губ у противнiй гримасi, йому огиднi були дотики повiї. З дужчою агресивнiстю притискаючи її до землi, добився таки, аби вона стала на асфальт на колiна, долонi її покiрно опустилися тут таки на запилений тротуар. У пил закапали сльози.
- Що ти робиш? - долинуло з-за спини. Чоловiк миттю обернувся, все ще не випускаючи з рук повiю, що притислася до землi та продовжувала здригатися вiд ридань. Звичайний перехожий хотiв було допомогти дiвчинi, коли вмить застиг, спинений пронизливим змертвiлим поглядом блакитних очей. Швидко забувши свою героїчну затiю, тiнню майнув повз цих двох, боячись озирнутися хоч на мить. Навiть прийшовши додому, не мiг спокiйно всидiти на мiсцi, кожна клiтинка тiла здригалася пiд давлючим вiдчуттям панiки. Ще довго чорними ночами йому будуть снитися жахiття, у пам"ятi назавжди закарбувався крижаний моторошний погляд дивного незнайомця.
Мiж тим чоловiк продовжував з сило тримати волосся дiвчини, позбавляючи її жодного шансу на втечу. У головi її зазвучав пронизливий голос, що розривав iз середини барабаннi перетинки: "У твоїх очах пиха. Це є великий грiх". Нiби за невидимим чарiвним наказом лiнзи в очах закам"янiлої повiї почали трiскатися та повiльно впиватися в очнi яблука. Вона закричала вiд рiзкого неймовiрного болю, по щоках стiкали кривавi сльози, розбивалися об байдужий сiрий асфальт.
- Проси пробачення. - тихо та спокiйно вимовив їй у саме вухо моторошний кат. Дiвчина розчула цей шепiт крiзь палючий бiль, що гарячими обiймами сповивав мозок. Захлинаючись риданнями, ледь вимовила ослаблене "Вибачте". На вустах чоловiка розквiт моторошний оскал хижака. Вдоволена усмiшка перетворювала миле обличчя на лик страховиська з найпотаємнiших сновидiнь. Вiдпустивши таки дiвчину, огидливо вiдсмикнув пальцi, нiби перед ним на асфальтi груда смiття, а не жива людина. Постоявши ще мить, впивався у кожен схлип, насолоджувався стражданням випадкової жертви. Врештi ця моторошна гра йому набридла - переступивши зiгнуте на брудному тротуарi тiло, пiшов собi далi. Скалiчена дiвчина повзла до дороги, шукаючи допомоги у бездиханного мороку. Розтираючи по щоках сльози та кров, скавучала вiд болю, а рiдкi перехожi бездушно проходили мимо, з огидою вiдвертаючись, обходячи бiдолашну. Очi дiвчини бiльше нiколи не вiдкриються, аби побачити навколишнє життя. Сьогоднiшнiй захiд сонця став останнiм...
Чоловiк йшов собi далi, не дивлячись пiд ноги, не звертаючи уваги на рiдких перехожих. Дорога привела його до одного з невеличких магазинчикiв, що ось-ось зачиниться, аби прокинутися вже у денному свiтлi. Створений вченими увiйшов, озираючись. На очi потрапила проста широка футболка - на чорному фонi синiм виблискує картинка з вовками, що пiдвели свої голови до мiсяця та навiки застигли, споглядаючи намальоване нiчне свiтило. Чоловiк просто взяв вподобану рiч з прилавку та накинув на голе тiло, потiм його погляд майнув до одного з манекенiв у чорних шкiряних штанях, обшитих безлiччю кишень та заклепок з цiпками. Знявши з пластикової ляльки штани, одяг їх на себе. Якраз цiєї митi до примiщення увiйшов продавець. Пузатенький чоловiк здивовано-розлючено зиркав на дивного покупця. Пiдiйшовши ближче, спробував було пожурити невiдомого та взяти за товар грошi, але, спинений на пiвдорозi холодним поглядом, майнув назад у темiнь за прилавком. Бiдолашний продавець застиг у мороцi, боячись навiть дихнути. Йому довго ввижатимуться у нiчнiй темрявi крижанi очi невiдомого, змушуючи здригуватись вiд найменшого шурхоту. Згодом пухкенький чоловiчок потрапить до психiатричної лiкарнi, нерви його невилiковно розладнаються, стягнутi панiчним страхом перед можливою наступною зустрiччю зi "страшним покупцем".
Вийшовши з крамницi, "штучний бог" попрямував далi у нiч. Блукаючи вулицями, роздивлявся усе навкруг, з огидою сковзаючи поглядом по закоханих парочках, що тихо щебетали собi де-не-де на прохолодних пустих вулицях, ховаючись пiд нiчною ковдрою вiд цiкавих очей. Вигляд закоханостi та нiжностi найбiльше не подобався чоловiковi, його нудило вiд споглядання ласкавих дотикiв та милих посмiшок, тонкi губи кривилися у презирливiй посмiшцi. Вiн вiдчував огиду до усього, що створено руками людей - похмурi заспанi силуети прадавнiх будiвель, теплi вогники привiтних осель, байдужi вiтрини крамниць, що вабили до себе яскравими барвами та блиском розкошi.
Лиш далеко за пiвнiч чоловiк натрапив на мерехтливе полум"я нiчного життя. Якраз через дорогу, коло занедбаної старої бази, чути було веселий смiх та непристойнi пiснi, що їх п"янi голоси розносили у густе осiннє повiтря. Незнайомець повiльно наближався до чудернацького збiговиська. Ось нiс та очi боляче защипало вiд густого сизого диму. У центрi живого кола горiв перевернутий смiттєвий бак, облитий якоюсь смердючою гидотою. Навколо високого моторошного вогнища сидiла купа дiвчат та хлопцiв. Пiдлiтки розмiстилися на брудних розтрощених дерев"яних ящиках, що їх витягли з бази, коло якої й лишилися. Молодь весело гомонiла, розкурюючи "веселi" цигарки та передаючи iз рук в руки пляшку з гiрким алкогольним напоєм зеленуватого кольору. Дехто з юнакiв уже були не в змозi пити, уклонивши голови на груди, дивилися наркотичнi сни, просинаючись час вiд часу та вигукуючи у темряву щось незрозумiле. Вiд цих дивних спроб "повернутися у реальнiсть" натовп навкруг починав скажено реготати, розриваючи темiнь п"яними обкуреними голосами. Дехто з присутнiх розбивалися на пари - дiвчата безсоромно залазили до хлопцiв на колiна, обiймаючи за шию, шепочучи на вухо нiсенiтницi. Юнаки розслаблено дозволяли їм себе зваблювати, обiймали зневажливо, подекуди нахабно. У п"яних важких жестах вiдчувається лише хiть. Усi думки затьмаренi алкоголем та травою, що її аромат ще не вивiтрився у нiчному повiтрi.
Чоловiк наблизився до вогнища, з презирливою цiкавiстю вдивляючись у закам"янiлi обличчя молодi. Нiхто з присутнiх навiть не помiтив його появи, усiм було все одно, що вiдбувається навколо, важливий лиш маленький штучний свiт, що створив алкогольну приємну завiсу вiд реальностi. Мiж тим недбалим жестом один iз хлопцiв передав незнайомцевi напiвпорожню пляшку, що вже минула коло i тепер пiшла по другому разу. Чоловiк прийняв спиртне та вiдсьорбнув добрячий ковток, мружачись вiд гарячої хвилi, що в"їдалася в горло, потiм нижче, до шлунку. Змерзле тiло враз стало м"яким та сповненим енергiї. Передихнувши, вiн знову перехилив пляшку, на цей раз допивши все до останньої краплини. Кiлька юнакiв та дiвчинка, що сидiли зовсiм поряд, перезирнулися одне з одним. Навiть крiзь наркотичний туман до їхньої свiдомостi почав проникати якийсь моторошний холодок. Натовп, нiби за безмовним сигналом, почав притихати, змовкли п"янi пiснi, за ними тиша поглинула смiх. Тепер чути лиш ненажерливе чавкання полум"я, що поглинало смiттєву урну за спиною незнайомця. На якусь мить збiговиськом пiдлiткiв заволодiла абсолютна тиша, потiм з iншої сторони кола, що її не видно було за вогнищем, почав доноситися ледь чутний шепiт. Коли раптом гучний п"яний викрик розiрвав окови тишi. Один iз хлопцiв, що сидiв тут таки, зовсiм поряд iз незнайомцем, раптом пiдхопився на ноги та непевно попрямував у сторону чоловiка. Юнак важко переступав з ноги на ногу, тiло його було повнiстю пiд владою нових пiгулок, що вiн їх вкрав з аптечки батька-фармацевта. Ноги ворушилися погано, постiйно плутаючись у довгому шкiряному плащi, що чорним прапором здимався позаду, вiдблискуючи у свiтлi багаття заклепками та цiпками. На шиї хлопця мерехтiв шкiряний ланцюжок iз гострими залiзними шипами, пальцi усi в срiбним каблучках. Хлопець, роблячи величезнi зусилля, аби рухатися, змiг таки пiдвести трохи голову, вiдiрвавши байдужий погляд вiд землi пiд ногами. Але на бiльше сил не вистачило. Пробубонiвши щось незрозумiле, махнув рукою у сторону зарозумiлого прибульця, що порушив їх спокiй. Мить постоявши, юнак знову щось пробубонiв, ступивши iще крок у сторону незнайомця. Таким дивакуватим чином вiн висловлював своє неподобство з приводу раптової неочiкуваної появи незваного гостя та розпиття ним чужого, тобто їхнього, алкоголю. З боку натовпу почувся невпевнений смiх та пiдбадьорливий, але, також ледь чутний, шепiт. Чоловiк думав лише якусь мить, потiм миттєво вхопив юнака за ланцюжок на шиї та смикнув до себе. Хлопець усiм неслухняним тiлом подався вперед, неформальна прикраса розiрвалася, опинившись у руцi новоприбулого. Ще через секунду чоловiк вже мiцно тримав юнака спиною до себе, однiєю рукою заламавши йому кисть за спину, iншою поволi стягуючи шкiряний ремiнець на шиї пiдлiтка, але тепер шипами до тiла. Хлопець, все ще знаходячись пiд дiєю сильних психотропних речовин, так i не зрозумiв, що трапилося. Тiнь страху майнула в його поглядi, коли гостре залiзо проникло пiд шкiру, розiрвавши сонну артерiю. Здригаючись вiд передсмертних судом, вiн навiть не думав вириватися iз мертвої хватки незнайомця. Той, дочекавшись, коли бездиханне вже тiло нарештi припинить дрижати вiд останнiх судом, розслабив руки, дозволяючи мертвому хлопцевi впасти прямо на брудну землю, залиту кров"ю. Босими ногами переступивши через тiло, скривив тонкi губи у презирливу гримасу, наче перед ним лиш непотрiбна купа смiття. Ставши ближче до вогню, ще раз оглянув перелякану компанiю. Сп"янiлi радощi миттю вивiтрилися, у свiдомостi присутнiх повiльно вимальовується усе, що тiльки-но сталося на їхнiх очах. Хтось iз дiвчат перелякано пискнув, закриваючи очi та рота, юнаки, нажаханi, не могли вiдiрвати погляду вiд нерухомого товариша, що скляними очима дивився зараз на зорi, лежачi у власнiй кровi. Мiж тим, незнайомець впритул наблизився до вогнища, ставши обличчям до бiльшої частини присутнiх. Полум"я слухняно горнулося до босих нiг, нiжно зiгрiваючи блiде тiло. Яскравi барвистi язики кружляли коло чоловiка, забуваючи розплавлену урну, перекидаючись просто на холодну землю, все ближче пiдповзаючи до закам"янiлого натовпу, до ще теплого бездиханного юнака. Усе навкруг, здавалося, пiдкорюється безмовним наказам цього дивака, навiть вiтер став тихiшим, не так раптово нападав з-за спини, змушуючи здригатися вiд осiнньої нiчної прохолоди.
- Що це за мiсто? - спитав чоловiк у всiх i нi в кого водночас. Тихий голос пронизав тишу, змушуючи молодь щiльнiше притулитися одне до одного, заворожено вдивляючись у високу фiгуру, огорнуту полум"ям.
- Львiв. - почулося з iншої сторони вогнища. Одна з дiвчаток невпевнено пiдвелася, уважно роздивляючись незнайомця. Той повернувся в її бiк, холодними свiтлими очима охоплюючи тоненький стан, довге, пофарбоване у чорний, волосся, пухкенькi вуста, нафарбованi блискучою темно-синьою помадою. Уся її маленька фiгура вкутана у темну шкiру. Стрункi нiжки обтягнутi довгими штанями кольору сьогоднiшньої ночi, теплий светр синiй iз блискiтками, що складалися у невiдомий напис, зверху шкiряна куртка з купою заклепок та кишень. В очах чоловiка майнула тiнь похотi. Всмiхнувшись до дiвчини, поманив її ближче, простягаючи крiзь вогонь свою долоню, замазану темними плямами кровi. Дiвчинка, невпевнено озирнувшись до своїх приятелiв, повiльно рушила до вбивцi. Вона рухалася наче пi дiєю гiпнозу. У мозку жодних думок, тiльки слiпе пiдкорення дивнiй iстотi, що манила до себе. Такi ж вiдчуття охоплювали усю компанiю - пiдлiтки не могли зрозумiти, чи то дiя наркотикiв так пригальмовує усi процеси органiзму, чи то дiйсно вплив новоприбулого. Єдине, що кожен розумiв та був упевнений, так це, що навiть не варто намагатися втекти, коли не хочеш, аби сталося ще гiрше нiж з першим юнаком. Кожне серце роз"їдалося поволi панiчним страхом, що розливався тiлом, слизькими пазурами обiймаючи душу. Аби можна було згуртуватися та усiм разом нанести удар, був би шанс, але здоровий глузд пiдказував, що краще не смикатися. Iнстинкт самовиживання перемiг у нелегкiй боротьбi iз зачатками смiливостi, героїзму.
Чоловiк бачив, як несмiливо наближається до нього дiвчина, всмiхнувшись ширше, тихо мовив до неї:
- Не бiйся. Я не зроблю тобi поганого. Я тут, аби допомогти.
Усмiхнене обличчя додало смiливостi. Коли на вустах посмiшка, нехай навiть така зрадлива та страшна, його лик змiнювався, якiсь новi фарби з"являлися в очах. Глибоко вдихнувши повiтря, таки майнула крiзь вогонь до простягнутої руки. Полум"я ласкаво пригнулося, вклоняючись дiвчинi, вiдповзаючи далi, аби не зачепити ненароком блискучi чорнi чоботi на високих шпильках, що лишали по собi в землi тоненькi дiрочки. Торкнувшись довгих пальцiв чоловiка, вона здригнулася, крiзь дотик вiдчувався смертельний холод. Стоячи серед вогню, вiн не вбирав його тепла, тiло його холодне, нiби давно мертве. Вiдганяючи вiд себе такi думки, дiвчина зиркнула йому в очi, намагаючись всмiхнутися. Але чорнi губи, зцiпленi страхом, лиш слабенько здригнулися, створивши тiнь посмiшки. В темних очах її, чим довше вона трималася за холодну руку, тим бiльше розливалося вiдчуття безвиходi, порожнечi, помилки.
- Хто ти? - спитала вона, намагаючись не видавати у своєму голосi нотки занепокоєння та остраху.
- Я - вечiрня та вранiшня зоря, я той, що несе свiтло. Я є Бог. - мовив спокiйно чоловiк, звертаючись до неї та до всiєї притихлої компанiї водночас. Така вiдповiдь шокувала, змушуючи знервовану молодь переглянутися одне з одним. Дивно, та нi в кого з присутнiх така заява не викликала нi сумнiву нi, тим паче, смiху. Кожен був настiльки пiдкорений невiдомим, що не виникло жодного заперечення. Усi слiпо вiрили кожному слову, споглядаючи перед собою живе диво. Їм не потрiбно було жодних доказiв божественностi, чи то пак iнших фокусiв, на кшталт слухняного полум"я. У всiх присутнiх серцях повне пiдкорення та слухнянiсть, змiшанi зi страхом миттєвої розплати за будь-яку похибку.
Чоловiк, вiдчуваючи настрiй компанiї, всмiхнувся ширше, задоволений перемогою. Вiн не думав, що так легко вдасться пiдкорити вибагливих пiдлiткiв, здатних кожної митi змiнювати свої погляди на свiт. Але тепер, заручившись незримою пiдтримкою, хай навiть i викликаною страхом та iнстинктом самозбереження, вiн зможе поставити на колiна усiх, хто трапиться на шляху, вiн змусить свiт опустити голову, вклоняючись незбагненнiй божественнiй силi.
Плекаючи у своїй штучнiй душi неймовiрнi плани руйнувань та нових звершень, пригорнув до себе мiцнiше дiвчинку з чорними вустами та повернувся обличчям до сходу сонця. Золотаве свiтило, що повiльно прокидалося за горизонтом, ось-ось визирне, розганяючи нiчний морок, обiймаючи землю легким осiннiм промiнням. Нехай сонце назавжди запам"ятає початок цього дня, вiдтепер почнеться нове життя, люди усвiдомлять свої помилки та поплатяться за кожен свiй грiх. Нехай збудеться на землi правосуддя!..
Глава шоста (чужа)
Марго, перевiвши дихання, щiльнiше пригорнулася до Сета, що знову лiг поряд. Дiставши зi столу недопиту пляшку вина та сигарети, вмостився на вогку плитку вiд ще розгарячених жагою тiл. Дiвчина прийняла запалену цигарку та, всмiхаючись своїм думкам, затяглася їдким димом, вiльною рукою вимальовуючи на животi юнака рiзноманiтнi вiзерунки. Тонкi теплi пальцi лагiдно торкалися шкiри, змушуючи хлопця млiти вiд насолоди. Вiн прикрив очi, всмiхаючись у порожнечу, ближче пригортаючи до себе дiвчину. Лежачи на холодному кахлi якраз мiж столом та ванною, дивилися собi на бiлу колись стелю, затягнуту павутинням. Мiж цими двома панувала дивна тиша, наповнена найрiзноманiтнiшими питаннями та вiдповiдями до них. Вони могли б говорити вiками, слухаючи голоси одне одного, але, натомiсть, вслухалися в ранковий спокiй за темними вiкнами. Слова застрягали у горлi, щось високе та свiтле не давало права паплюжити дивовижну тишу приземленими розмовами.
Закоханi та щасливi. "Невже можна вiднайти щастя у пеклi?" думала про себе Марго i жахалася цих думок. Так не хотiлося згадувати про погане, та похмурi видiння самi проникали до свiдомостi, змушуючи робити ковток за ковтком, аби терпке вино хоч трохи заспокоїло. Затягуючись наступною цигаркою, Сет мовчки приймав з теплих рук дiвчини вже майже порожню пляшку. Вiн бачив, що смуток її нiкуди не зник, вiн тихенько трiпотить пiд шкiрою, здуваючи тонкi вени, ось-ось вирветься назовнi, стiкаючи з темних очей байдужим поглядом, стягуючи вуста в пряму смужку не виказаних надiй та бездиханних сподiвань.
Лиш коли зажеврiв свiтанок, Марго, вдивляючись в теплi свiтлi очi хлопця, запитала:
- Ти знайшов мене у квiтах маку. - це, скорiше, було твердження, анiж питання. Не чекаючи вiдповiдi, продовжила, - Можеш вiдвести мене туди?
- Навiщо?
- Менi потрiбно згадати... - Марго запнулася. Як можна пояснити те, що коїться зараз в думках. Їй так хотiлося лишитись поряд iз хлопцем, але страшнi уривки спогадiв не давали спокою. Сталося щось жахливе, потрiбно згадати. Помiж тим все частiше з"являлася безглузда думка про психiчну хворобу, що й дiйсно таки iснує, атакуючи органiзм, розставляючи навкруг спотвореної перевернутої свiдомостi капкани безумства. Зiтхнувши, пiдвелася, вглядаючись у рожевi хмарини за вiнком. Ранок вже набирав сили, повiтря ставало м"якшим, останнє осiннє тепло долинало ще до землi. Вiдвiвши погляд вiд ласкавого сонного промiння, дiвчина зиркнула на брудну купу одягу, що лежала тут таки на пiдлозi. Вдягати знову блакитний специфiчний костюм не було нiякого бажання. Вона, на ходу пригладжуючи руками довге неслухняне волосся, пiдiйшла до дверей, вiдчинила, впускаючи до кухнi прохолодне ранкове повiтря. Незримий вiтер одразу ж прийняв запрошення увiйти, затрiпотiв у застиглих брудних занавiсках, почав плутатися у вiковiчному павутиннi, створюючи таку оманливу iлюзiю чиєїсь присутностi поряд. Сет пiдвiвся на лiктях, не поспiшаючи вставати з пiдлоги. Але помiтивши, що супутниця не має намiрiв лишатись тут на довше, таки пiдвiвся, потягуючись та позiхаючи. Швидко натягши подертi джинси просто таки на голе тiло, ще раз потягнувся та пригладив рукою свiтле волосся, що красивими неслухняними прядками закривало теплi очi, роблячи юнака схожим на таке собi заспане сонце. Марго, спостерiгаючи за повiльними розмiреними рухами хлопця, нiжно всмiхалася, хапаючись темними очима за кожен, навiть найменший, його сiро-блакитний погляд.
Дочекавшись, поки Сет таки збереться з думками та пересилить ранковi лiнощi, майнула у розлогий бур"ян, що одразу ж холодною росою обпiк голе нiжне тiло. Здригнувшись вiд несподiванки, дiвчина спинилась на мить, аби звикнути до блискучих слiзок трави, що сяяли навкруг, всмiхаючись сонцю, що ось уже за кiлька годин нещадно їх спалить. Продираючись крiзь густi хащi, дiсталась таки запиленого ганку, де вже давно обсипалась прадавня штукатурка. Зараз похмурi стiни вдивлялися в гостю безлiччю трiщин, зустрiчаючи господиню правiчним павутинням, холодним протягом та байдужiстю. Мить вагаючись, Марго таки схопилася за iржаву ручку масивних дверей, з яких давно вже облупилася фарба.
Легенько натиснувши, вiдчинила. Її зустрiла тиша та морок. Вдихаючи порожнечу, чекала, доки очi звикнуть до напiвтемряви давно покинутого примiщення. Коли навкруг стали проглядати обриси кiмнати, нiби просинаючись вiд правiчного сну, дiвчина обережно ступила всередину. Брудний запилений килим пiд ногами озивався давно забутими вiдчуттями згаслого тепла, робив повiльнi кроки майже нечутними, приглушеними. Злякано озираючись у рiзнi боки, промайнула коридор та спинилася посеред прихожої. Погляд її блукав примiщенням, намагаючись схопитися хоч за щось знайоме. Стiни потрiсканi, виснаженi, шпалери мiсцями обiрванi. Скрiзь порожнеча i тиша. Постоявши мить посеред кiмнати, наблизилась до шафи, стираючи пил з прадавнiх скляних дверцят. З поличок байдуже дивилися на неї знайомi з дитинства такi рiднi iграшки - м"якi ведмедики та кошенята, мишки i зайчики. Застиглi iграшковi оченята тисячами бездушних поглядiв споглядали на господиню. Дiвчина душила у собi сльози, озираючи кожну дрiбничку. Голодним поглядом вбираючи в себе усе побачене, не наважилася вiдкрити скло та простягти руку бодай до одної iграшки. Якийсь дивний спокiй царював тут повсюди, не варто його турбувати. Зiтхнувши сумно, Марго з великим жалем вiдвела погляд вiд шафи, в якiй спочивало дитинство, її дитинство. Вiдвернувшись, втупилася у пiдлогу, уникаючи зацiкавленого погляду Сета, що слiдував по п"ятам, уважно обдивляючись усе навкруг. Набравшись смiливостi, вдихаючи запилене повiтря з застиглим часом, ступила крок до зали. Вiдхиляючи вкриту павутинням штору, що закривала вхiд, спинилась злякано на порозi, вдивляючись у руйнування навколо. Замiсть широких, завжди повних свiтла, вiкон тепер велетенська дiра - вцiлiло лиш одне, крайнє, пiдвiконня, на ньому розсипана давно висохла земля з квiткових горщикiв. Покрiвля будинку сильно провисла, старий шифер крихтами падав просто на розтрощений диван, на свiтло-коричневий колись килим. Через утворену порожнечу до примiщення нахабно пхався здичавiлий виноград, закручуючи свої вусики за трiснутi батареї, шматки крiсел, просто стелячись по пiдлозi. З завмиранням серця озираючи руйнування, Марго боялась зрушитись навiть на крок. Сет мовчки стояв позаду, визираючи з-за її плеча. Врештi, глибоко вдихнувши, рушила в кiмнату. Оглядаючись, прослизнула обережно босими ногами до шафи, намагаючись не наступити на шматки колишньої стiни, стелi, аби не турбувати застиглий простiр. Стоячи обличчям до високої чорної шафи, боялась обернутися, аби не розхлипатися вiд побаченого. Так лячно було дивитися на всi цi руйнування, це ж дiм, у якому минуло дитинство, тут живе частина серця, частина душi. Хоча, тепер точнiше буде, жила...
Зiтхаючи, розчинила скрипучi дверi шафи. Крiзь шар павутиння почала обережно виймати речi, кидаючи їх просто до нiг. Коли вмiст гардеробу був повнiстю виметений назовнi, дiвчина присiла коло купи одягу та швидко вiднайшла старенькi, але улюбленi джинси. Заплигнувши у штани, розправила, для "годиться", зiм"яту тканину, пройшовшись долонею по вишитiй, але давно вже обдертiй та вицвiлiй, квiтцi. Потiм знайшовся светр. Не досить теплий, якраз для такої осiнньої погоди. Бiлий, з широкими рукавами та намальованим черепом на грудях, в якого замiсть очей ледь рожевi сердечка. А навкруг дивакуватi метелики. Витягши з-за комiра довге волосся, глянула на хлопця. Той схвально кивнув, оцiнивши зручне вбрання, що чудово сидiло на дiвчинi. Марго всмiхнулася задоволено, провiвши рукою по блiдому черепу з сердечками-метеликами. Цей светр подарувала подруга. Здригнувшись та зiтхнувши, вiдвела руки вiд одягу. Погляд її нiчних очей майнув до запиленої полицi трохи збоку вiд шафи, коло якої вона зараз застигла. Байдуже переступивши купу залишених речей, наблизилася до давно забутої колекцiї. Повна полиця улюблених iграшок - панди та пiнгвiни. Їх тут так багато, м"якi iграшки та скульптурки. Так дивно зараз дивитись на це. Тремтячою рукою торкнулася найближчої застиглої навiки iграшки, намагаючись крiзь шар пилу вiдчути хоч краплинку знайомого тепла. Але замiсть цього тiльки вiдчай та смуток. Зiтхнувши, вiдiйшла, глянувши таки на Сета, що стояв незворушно на порозi, не маючи намiру заходити до кiмнати.
Постоявши так ще якусь мить, дiвчина промайнула повз хлопця та зазирнула до наступної кiмнати. Це спальня. Зовсiм маленька. "Схожа на музичну шкатулку з середини" подумала про себе Марго, згадуючи, як колись клеїли тут шпалери яскраво-червоного кольору з якимось фiолетовим вiдтiнком. I на цьому багряному густому тлi такi ж глибокi та натхненнi величезнi бiло-кремовi блискучi квiти, що сяяли навiть в слабенькому свiтлi нiчної лампи. Зараз стiни холоднi та моторошнi. Шпалери вицвiли, мiсцями вiдклеїлися, згинаючись на пiдлозi, аби там i зотлiти. Пiд ногами свiтлий прадавнiй килим iз квiтами та вiзерунками, яких тепер майже не видно крiзь шар пилу. Дiвчина здивовано-злякано озиралась навколо, намагаючись зрозумiти.
- Тут порожньо. - тихо та якось невпевнено забубонiла собi пiд носа. Погляд її блукав стiнами та килимом на пiдлозi, не знаючи за що вхопитися, аби спинитись хоч на мить. - Чому тут порожньо?
Вона не могла зрозумiти, що саме шукає. Просто, увiйшовши до спальнi та не побачивши хоч якихось меблiв, свiдомiсть її почала вiдчайдушно пригадувати справжнiй вигляд маленького простору. Марго повiльно посунула до стiни. Тут має стояти лiжко, застелене темним, улюбленим, постiльним комплектом коричневого кольору з чорними цятками, наче окрас якогось великого кота - барса чи то тигра, чи бозна кого ще. На пiдвiконнi годинник, що свiтиться лагiдним червоним свiтлом, аби навiть посеред ночi було видно, котра година. А напроти вiкна шафа з речами, з дитячими речами. I лiжечко. Маленьке лiжечко для сина, для її сина. Де це все? Чому нiчого немає? Навiть квiти iз пiдвiконня кудись зникли. Марго закрила та вiдкрила очi, намагаючись усвiдомити, зрозумiти цю порожнечу навколо, але мозок вiдчайдушно упирався, заперечуючи страшну холодну тишу. Так не має бути. Щось не так!
Шукаючи вихiд i не знаходячи його, безглуздо блукала поглядом темних очей, спантеличено хапаючи ротом застигле повiтря. Коли раптом очi її спинились в кутку кiмнати, де на пожовклих вiд часу шпалерах висiла картина у масивнiй рамi, з якої давно вже облущилася позолота. Картина завiшена бiлим вишитим рушником з криваво червоними словами молитви. Зi стелi тут таки поряд звисає маленька, покрита пилом ладанка. Щось зжалося всерединi дiвчини, коли вона почала наближатися до кута. Тремтячою рукою обережно вiдвела вiд зображення придавлений пилом рушник iз молитвою. З самої глибини змученої здогадками душi вирвався назовнi тоненький стогiн-скрик. З холодних зблiдлих пальцiв вислизнув рушничок, падаючи пiд ноги, розливаючи на пiдлозi кривавi слова давно похованих молитов. З iкони, вишитої вручну самою ж дiвчиною, споглядало змучене обличчя Iсуса. Погляд його благає невидиме небо застиглою блакиттю глибин буття, у довгому кучерявому волоссi кольору осiннього листя заплетене скривавлене колюче гiлля терену, що боляче впивається у зблiдле чоло. Красивi вуста скривленi у нечутнiй нiмiй молитвi. Чим довше Марго вдивлялася в лик iкони, тим сильнiше калатало серце у грудях, бiль давив у скронi, приносячи iз собою якесь дивне розумiння усього навколо. Дiвчина вiдчайдушно вглядалася у вицвiлу вiд часу святиню, але не могла зрозумiти, згадати те, що непомiтно вислизало з-пiд глибоких темних спогадiв пiдсвiдомостi.
Нарештi вона змогла вiдiрвати погляд вiд iкони та повернулась до хлопця. Сет стояв у неї за спиною, уважно роздивляючись вишите обличчя.