Станиславский Филипп Степанович : другие произведения.

...в небесах і на морі...-1 Прикрий, атакую!

"Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:


 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Війна в повітрі на південній ділянці українсько-радянського фронту

  Прикрий, атакую!
  В кінці літа штурман другого загону винищувальної авіагрупи "Славутича" вивісив у класі тактики карту Середземного моря - моря посередині землі. Середземне море - хоровод континентів: Європа, Африка, Азія, зчепили півострови, як руки навколо лазурової чаші. Саме на тутешніх берегах народилися всі головні боги людства - Ра, Озіріс, Зевс, Христос, Яхве, Магомет... Тут народилися герої, імена яких завжди залишаться в пам"яті людства - Одисей, Ахілл, цар Спарти Леонід, Олександр Македонський, Ганнібал, Цезар. Тут народилися люди, які імена своїх богів і героїв начертали на зоряному небі, на папірусі і пергаменті. Вони створювали міфи, не підозрюючи, що сьогодення перевершить фантазію древніх...
  Як виглядає вісник долі? Розкриваються двері каюти і через комінгс переступає бритоголовий мічман в тропічних шортах і куртці-безрукавці з золотими погонами. Обличчя його спечене на сонці, в руках червона - "Терміново! Тільки для командира корабля!" - пластикова тека, в течці - бланк радіограми.
  - Прошбачення! - Посланець долі діловито шурхоче папером. - Товаришу командир, радіограма...
  Командир авіаносця пробігає рядки одним поглядом і передає бланк радіограми командиру авіаційного крила "Славутича". Той прочитав і змінився в обличчі. Оце так! Сьогодні, шостого вересні Радянський Союз почав бойові дії проти України. Народні Збори оголосили про стан війни України з Радянським Союзом. Наказ вимагав негайно перебазувати дві авіагрупи з трьох на територію України...
  Ранок обіцяв бути добрим. Вранішнє східне сонце випливало з-за горизонту майже за кормою кораблів, а море, спресоване в лінзах біноклів, брижило легкі хвилі, іскрилося, переливаючись всіма відтінками синього, блакитного, лазурового. Дельфіни, кошенята моря, зустрівши авіаносець відразу після виходу з Хайфи, не відставали і зграйками вистрибували з води то праворуч, то ліворуч. Світанкове сонце висікало авіаносець з глиби ступінчастого, в гострих і прямих кутах, заліза різкими тінями і сліпучими відблисками. "Славутич" йшов проти вітру, підминаючи форштевнем сині хвилі з прозоро-пінними гребенями.
  ...Полишивши Хайфу, авіаносна армада розвернулася в похідний ордер. Центральне місце займали три авіаносці. По три легких крейсери та по п"ять есмінців зайняли місця попереду та з боків кожного з авіаносних велетнів, жваво нагадуючи мотоциклістів почесного кортежу навколо лімузина глави держави. Авіаносне ударно-пошукове з"єднання рушило в напрямі до протоки Карпатос, розкинувши радіоелектронні язики більше, ніж на сотню миль вперед, в боки і назад.
  Це на початку століття долю корабельних баталій вирішувала дальність і вага корабельного залпу, нині, в сорокових роках двадцятого століття, успіх поєдинку на морі вирішує дальність радіоелектронного виявлення: загине той, кого виявлять першим. Нині міць корабельної ескадри становлять не кількість башт та калібри їхніх стволів, нині порівнюють число антен, кіловати потужності випромінювання, "пелюстки направленості". Не навідники ходять сьогодні у фаворитах командирів, а гідроакустики та радіометристи. І тому операція по перельоту авіаційних груп з східної частини Середземного моря до України почалася з того, що з палуби "Славутича" - флагманського корабля Середземноморської ескадри, стартував і пішов по курсу з"єднання дивний літак, схожий на гібрид дельфіна, птаха і черепахи. Це був "Слідопит" - палубний літак дальнього радіолокаційного виявлення. Його дельфінячу спину покривав черепашачий панцир - обтічник обертової радіолокаційної антени. Відлетівши миль на сто, "Слідопит" став виписувати вісімки між Кіпром та єгипетською Олександрією.
  Під обтічником оберталася його антена і все, що фіксувало її електронне око, виникало на екранах кругового огляду в фюзеляжі "Слідопита", там, де у його прабатька, цивільного пасажирського літака КС-3 , стоять ряди крісел. Зараз там панував півморок і робочі місця чотирьох операторів освітлювалися тільки тим світлом, яке падало на них з екранів. Разом з радаром працювала і теплопеленгаторна станція, вона фіксувала теплові цілі, температура яких перевищувала фон довколишнього простору на дальності до ста кілометрів. Нескінченні ряди танкерів, суховантажів, лайнерів тяглися до Порт-Саїду, воріт Суецького каналу, від Дарданелл, з Іонічного моря від портів європейських країн, від Гібралтару, від берегів африканського континенту. В напрямку Дарданелл також ішов могутній потік торгових суден - економіка України поглинала неймовірну кількість сировини, щоб невдовзі повернути поглинуте таким же потоком промислових товарів, але вже в зворотному напрямку.
  По направленому радіопроменю інформація передавалася безпосередньо на авіаносець, в схований далеко в глибині корабля бойовий інформаційний пост, де на кінескопах оглядових екранів електронні промені малювали панораму довкілля східної частини Середземного моря.
  А попереду різали гострими, як бритви, форштевнями лазурові води кораблі першого ешелону легких сил. Есмінці ввімкнули свої гідролокатори, промацуючи променями бірюзову товщу води. Від їхнього потужного ультразвуку змінювалися в кольорі восьминоги... В променях радарів і гідролокаторів відразу ставало видимим все, що летіло і пливло в радіусі до двох сотень миль від авіаносного з"єднання...
  Для удару жеребець повертається задом, бик б"є спереду. Авіаносець розвертається проти вітру і йде повним ходом. Так літаки, які стартують, легше підминають вітер під крила, швидше набирають висоту. "Славутич" розвертався проти вітру і на гафелі його щогли тріпотіли сигнальні прапорці разом з цифровими вимпелами: "Я готуюсь до підйому в повітря літаків на істинному курсі 280". На носовому зрізі авіаносця, там, де обривалися доріжки катапульт, задимів факел вітропокажчика, а на топі фок-щогли запрацював радіомаяк. З майданчика попереду корабельного острова в ревінні потужних газотурбінних двигунів здійнявся в небо важкий аварійно-рятувальний гелікоптер С-40, "Морський король" Сікорського. Йому висіти в повітрі до кінця польотів і витягувати з води тих, кому не поталанить цього дня в повітрі, але вдасться втриматися на воді до прильоту "короля", цього ангела-рятівника морських пілотів...
  Зайняли свої місця за лафетами брандспойтів пожежні у сріблястих жаростійких костюмах, готові вмить пригасити раптовий спалах полум"я. Передзвонюючи тривожним дзвінками, пішли нагору майданчики бортових ліфтів-елеваторів. Кожен з трьох ліфтів авіаносця піднімав по парі корабельних літаків, сріблясто-сірих "грифонів", з заломленими по-ангарному наперед, ніби прищулені вуха собаки-вівчарки, крилами. Виставили їх на палубу і пішли знову вниз. Конвеєр ангар-палуба-небо запрацював...
  Клацнув динамік і голос інженера-механіка повідомив з посту енергетики і живучості, що живлення на катапульти подане і на флагманському командному пункті зросло напруження. Корабельні тягачі, веселого помаранчевого кольору, ніби іграшки з "Дитячого світу", потягли "грифони" на старт, і літаки тим часом опускали консолі складених крил, розправляючи їх після тісняви ангару. Біля катапульт матроси палубної команди допомагали їм відцентруватися, скріплюючи човники катапульт розривними кільцями з палубними римами. Лунала команда, матроси відбігали за білу риску безпеки, льотчики давали газ - від реву турбін брижилося дрібно море і дрижала броньована палуба - і стартовик на "острові" натискував на кнопку, даючи струм на катапульти. Лопалися стопорні кільця і гострокрилі літаки стрімко, ніби стріли арбалета, зривалися з місця і встромлялися в небо, туге і щільне в цю мить, зблискували у віражу крилом і миттю щезали в бездонній синій глибині морського неба. Металічні птахи здіймалися в небеса...
  ...Петро Трохимчук зручно вмостився в чаші крісла, ствердив потилицю в підголівнику, підібрався в томливому очікуванні поштовху. Двигун вже ревів... Червона лампочка на панелі погасла і замість неї засяяла зелена - зліт дозволено, старт! Тіло вм"ялося в ложе спинки з запаморочливою силою. Петру здалося, що очні яблука вдавилися в сітчатку. Кожен раз, коли електрична катапульта викидала літак в повітря, він в секунди кидка сліпнув і знерухомнював. Першими приходили до тями руки - відпрацьовані на рівні інстинктів рухи втримували літак на злітному курсі. Потім важкість відступила і Петро полегшено зітхнув. В прозорому склі ліхтаря - оранжереї, як називали його пілоти, - купчилися внизу білі хмари. Вони ішли вниз і праворуч. Петро закінчив лівий розворот і звернувся до штурмана в задній кабіні "грифона".
  - Як справи, Ромцю? - В дзеркалі він бачив білу сферу шолома свого штурмана-оператора. І білозубу посмішку. Вочевидь, штурман радів, що скоро вони будуть знову в Україні. - Чого такий радісний?
  - А чого б нам сумувати, командире? - Роман Войтенко веселився вже зовсім відверто. - "Бойові" почнуться, не сьогодні-завтра завалимо пару-трійку "ТБ-сьомих", а за збиті премія начисляється...
  Голос його звучав мрійливо і це зовсім не сподобалося Петру. Радянські пілоти противник серйозний, а бойова авіація у "червоних" найчисельніша в світі. Шапками таких не закидаєш.
  - Дивись, якби тебе не завалили. - Буркнув невдоволено Трохимчук. Настрій штурмана явно не воєнний. - Ти що, на "сафарі" зібрався? Так "сталінські соколи" це не слони в Африці.
  - З таким командиром, як ти, Петю, не завалять. - Впевнено проголосив - як на мітингу! - Роман і схилився над картою. Голос штурмана відразу став діловим. - Командире, займаємо ешелон в десять тисяч, курс нуль! Йдемо суворо на північ.
  Сонце висіло праворуч золотим сяючим яблуком. "Грифон" підняв свій ніс вгору і дерся в прозору холодну вишину. Повітрозабірники літакової турбіни жадно ковтали повітря вранішнього неба. Погода для перебазування випала, як на замовлення. По маршруту перельоту було малохмарно. Перелітали в складі груп і кожну групу лідирував транспортник КС-3 - вони злітали з берегового аеродрому в Хайфі. Технічний персонал і майно авіагруп везли в корабельних транспортниках другим ешелоном.
  Першим злітав загін, де ведучим був командир винищувальної авіагрупи "Славутича" майор Покришев. Другий загін, де лейтенант Трохимчук командував ланкою "грифонів", злітав слідом. Злетівши, Трохимчук прибрав газ і пристроївся до лідера, який встав в круг, чекаючи злету решту машин групи. За чверть години літаки групи були в зборі. Ледь останній "грифон" залишив палубу, транспортник взяв курс прямо на Севастополь. Ланки летіли щільним строєм. Оглянувшись, Петро бачив чіткі силуети своїх ведених: три соосні гвинти, що оберталися і шість кілів літаків ледь-ледь погойдувалися в спокійному ранковому повітрі. Ланки групи йшли в правому пеленгу. Перестроювалися, вже лігши на курс - лідер мав сьогодні вести ще одну групу і не хотів втрачати час на зайві маневри. Попереду і ліворуч з"явився в туманному серпанку великий острів. Кіпр...
  Наявність лідера, який вів літаки по маршруту, як поводир водить сліпих, не пригасила бажання Трохимчука стежити за орієнтуванням. В польотах над морем не можна розслаблятися ні на мить, як ніколи, тут потрібні навички в аеронавігації. Втім, не тільки над морем, політ над суходолом не менш складний і важкий. Тому перед вильотом він докладно проробив маршрут разом з своїми пілотами та штурманами ланки. Особисто перевіряв, як пропрацьовували, "піднімали" - розфарбовували кольоровими олівцями, виділяли висотки, річечки і озера, гірські пасма і долини - польотні карти. Кожен знав маршрут так, щоб міг пройти його самостійно, навіть коли вийде з ладу навігаційна система літака. І добова затримка з вильотом тільки сприяла кращому вивченню маршруту льотчиками.
  Попереду його літаків і нижче на п"ятдесят метрів йшов перший загін, штабна ланка з лідером на чолі, ліворуч Трохимчука і вище прилаштувався третій загін. Сорок літаків авіагрупи взяли курс прямо на північ. Маршрут був прокладений прямо через центральну частину Туреччини і, вочевидь, ця добова затримка з перельотом була викликана необхідністю владнати всілякі дипломатичні ускладнення. Втім, на такій висоті - десять кілометрів - та швидкості "грифонів" понад шістсот кілометрів на годину, їм нічого було турбуватися про свою безпеку. Виявити і перехопити "грифони" тут і зараз не зможе ніхто. А от над Чорним морем можливі зустрічі з радянськими винищувачами. У "мігів" вистачить і висоти, і швидкості, щоб дістати "грифони". Складність виконання завдання полягала не тільки у великій - понад тисячу шістсот кілометрів - дальності перельоту, але й у тому, що над Чорним морем "міги" з Кавказького узбережжя, могли зіпсувати всю обідню: коли з ними доведеться прийняти бій, пального може не вистачити до ПБК . А вода в Чорному морі хоч і тепла, але бовтатися в ній нікому не хотілося. Тому всі літаки, які перелітали до України, несли повний боєкомплект до гармат в патронних ящиках.
  Маршрут у авіагрупи майора Покришева був найдовшим. Його винищувачі мали посилити протиповітряну оборону Києва - основна спеціалізація групи розвідка і перехват повітряних цілей, захист авіаносця і кораблів з"єднання від ударів ворожих штурмовиків і бомбардувальників. Але війна на морі поки ще не почалася, тому з на кожному з трьох авіаносців Середземноморської ескадри залишилися тільки протичовнова і гелікоптерна авіагрупи, а штурмові і винищувальні перекидали в Україну, де бойові дії йшли вже третю добу. І протиставити радянській авіації, яка налічувала понад десять тисяч бойових літаків - дві третини її становили штурмовики і бомбардувальники, - українці могли лише близько тисячі винищувачів. Тому на обліку був кожен льотчик і кожен літак, що міг відбивати атаки "сталінських соколів".
  Над гористою територією Туреччини літаки вийшли з-під парасольки радіолокаційного спостереження авіаносного з"єднання і запрацювали радари в підвісних контейнерах у ведучих авіазагонів.
  Кожен літак ніс по три підвісних паливних баки - 900-літровий під фюзеляжем, і на підкрильних бомботримачах два 300-літрових. Скинули ППБ-300 , перелетівши Туреччину, вже над Чорним морем, повністю вибравши з них пальне. В разі повітряного бою не заважатимуть. Але даремно пілоти вглядалися в туманний серпанок по правому борту і насторожено чекали штурмани-оператори засвіток від радянських Міг-3 - а тільки цей літак міг дістати українські "грифони" на такій висоті і при такій швидкості - на екранах бортових радарів, противник не з"явився.
  Коли в туманній далині з"явився кримський берег - першим льотчики побачили мис Сарич з чепурними, ніби іграшковими будиночками Форосу, - винищувальна авіагрупа з "Києва" взяла курс на Одесу. Авіагрупа "киян" буде базуватися на трьох учбових авіаносцях, її загони прикриватимуть від повітряних ударів нафтові платформи біля острова Зміїного - основного району нафтодобування України. На кожен учбовий корабель базувалася одна група в складі сорока літаків і авіазагони льотчиків Середземноморської ескадри були її кістяком.
  Ще через сто п"ятдесят кілометрів, над Сивашем, пішла праворуч авіагрупа з "Севастополя" - вони будуть прикривати Донецький промисловий район. А винищувальним авіазагонам "Славутича" випадало базуватися на майданчиках Київського аеровузла. Коли зблиснув у промінні полуденного сонця Дніпро, лідер покинув своїх підопічних і швидко пішов назад, на південь, - дома не заблукаєте, хлопці, а мені ще одну групу вести, бувайте! Пілоти "грифонів" махали йому вслід, льотчики лідера у відповідь теж "зробили ручкою" своїм підопічним і були такими. В Севастополі, мабуть, присядуть на дозаправку...
  Ось тут і згодилося те, що карти польоту були опрацьовані заздалегідь. Втім, на підході до столиці з"явився "почесний ескорт" - ланка винищувачів П-40 . Вони і вели далі морських льотчиків. Групу посадили у Жулянах, на цивільному аеродромі. Впевнившись, що всі літаки сіли без пригод, "поводирі" розвернулися і взяли курс на свій аеродром: перехоплювачі Київської ППО базувалися у Василькові.
  Бетон злітно-посадової смуги був розфарбований камуфляжними плямами, навіть кілька будиночків, ніби розкидані дитячою пустотливою рукою, стояли на полі. Але при появі літаків, вони роз"їхалися в боки, ніби надувні іграшки. Та так воно, мабуть, і було насправді.
  Колеса першого "грифона" торкнулися бетону і відразу ж пілот дав повний газ, переводяич гвинти на реверс, а за хвостом літака спухла хмарка диму від спаленого турбіною гасу. "Грифони" один за одним сідали на бетонну смугу, і в кінці пробігу, скоряючись командам наземного персоналу, прямували до земляних капонірів, де чекали трійко тягачів, щоб завести літаки на місце.
  Льотчиків розмістили в готелі аеропорту. Серед пілотів були кияни, але черговий офіцер відразу попередив, що вони тут ненадовго, цілком можливо, що за годину-дві, як тільки підготують літаки до вильоту, перелетять на передовий аеродром ППО.
  Командира групи відразу запросив до себе командувач Київської зони ППО.
  - За два попередні дні "червоні" здійснили чотири нальоти на Київ. - Вводив в обстановку командира морської авіагрупи генерал-майор. - В кожному приймало участь до тисячі літаків. В основному, це були дальні бомбардувальники ДБ-3 і близько трьохсот легких СБ-2 та Пе-2. Але й важкі ТБ-7 теж спробували завдати удару по столиці. Ці несли важкі бомби, від тонни і більше вагою.
  - І який результат нальоту? - Запитав майор Покришев.
  - В першому ударі приймали участь більше дев"ятисот літаків. Йшли трьома хвилями з цих напрямків. - Генерал показав на карті. - Саме звідти, звідки ми й чекали на них. Від кордону по них завдавали ударів зенітними ракетами, ракетні дивізіони зенітно-ракетних бригад розгорнули на Лівобережжі заздалегідь. В дальній зоні втрати "червоних" досягли близько сотні літаків, але вони здогадалися перейти на малі висоти, де ракети їх не могли дістати. В ближній зоні діяла зенітна артилерія, з радіолокаційним наведенням. Тут втрати були не менші, і радянські льотчики воліли за краще скидати бомбовий вантаж, не долітаючи до своїх цілей. Тому в самому місті руйнувань було небагато, менше, ніж ми розраховували і наслідки нальоту були ліквідовані за кілька годин. Всього було скинуто більше шести тисяч фугасних бомб і кілька тисяч "запальничок". Важкі бомби, калібром від двох тисяч до двохсот п"ятдесяти кілограмів несли ТБ-7 і ДБ-3, а Пе-2 і СБ скинули до тисячі п"ятисот ФАБ-100 і запалювальні бомби.
  Під вечір "червоні" здійснили ще один наліт. Цього разу удар нанесли шістсот двадцять-шістсот п"ятдесят бомбардувальників ТБ-7 і ДБ-3. Легкі швидкісні і пікіруючі бомбардувальники в ньому участі не брали. На передовій справи у "червоних" відразу пішли не так, як запланували у їхньому Генштабі, і втрати літаків фронтової авіації у них були надмірні.
  Літаки, які завдавали удару по Києву, скинули до двадцяти ФАБ-2000, від п"ятдесяти до сімдесяти ФАБ-1000 і тисячу ФАБ-500 і ФАБ-250. Наліт проводився на малих висотах і дуже добре діяла наша малокаліберна зенітна артилерія. Великокаліберні зенітні гармати заганяли радянські літаки на малі висоти прямо під снаряди зенітних автоматів. До міста вдалося прорватися двадцяти-двадцяти восьми літакам. Три з них були збиті прямо над Києвом, ще вісім впали за містом. А всього ми налічили на нашій території до ста двадцяти збитих літаків ворога. Аналогічно проводився наліт і сьомого вересня, з таким самим результатом. З досвіду перших двох діб війни видно, що основним засобом у відбитті повітряних атак є зенітна артилерія і зенітні ракети, тобто, так, як ми й планували. Наша авіація діяла в дальній зоні ППО столиці, вони збили двадцять вісім літаків.
  - То ми даремно сюди прибули? - Посміхнувся Покришев.
  - Не даремно, Петро Опанасович. - Генерал розгорнув новий лист карти. - зазнавши великих втрат позавчора і вчора, радянське командування повинно змінити тактику. Тепер нальоти будуть відбуватися з заходу і, очевидно, вночі. Противник буде намагатися обійти заслони зенітних ракет і артилерії на східному напрямку, а також з півдня і півночі. Пости технічного спостереження фіксують польоти розвідників з боку Полісся і з півдня, від Черкас, на Білу Церкву і Фастів. Розвідники не входили в ближню зону ППО Києва. Висновок очевидний: радянське командування планує завдати наступного удару по столиці з західних напрямків. Тому зараз ми перекидаємо полки перехоплювачів на цей напрямок. Ваша авіагрупа буде базуватися на Житомирському аеродромному вузлі. Переліт до Озерного за три години, як тільки будуть підготовлені ваші літаки до вильоту. Знаю, переліт з Середземного моря до України був не простим, але нічим допомогти не можу. Скоріше за все, сьогодні вночі вас чекає робота...
  - Більшість льотчиків не знає району польотів. - Зауважив Покришев. - Готові до негайної роботи вночі тільки дві ланки. Перші два дні ми зможемо працювати всією групою лише вдень.
  - Знаю. На жаль, майоре, обстановка, яка склалася, не дає часу на вивчення району бойових дій. З сьогоднішнього дня вас включили в систему бойового чергування ППО. Тому я наказав командиру 65-го полку залишити одну ланку в Озерному. На перших порах у вас буде дев"ять-дванадцять екіпажів для нічної роботи. Крім того, ви будете у другому ешелоні, основну роботу виконуватиме 65 полк нічних перехоплювачів. Вони повністю переходять на роботу вночі.
  - Зрозуміло. - Кивнув головою майор. - Ще мене турбує відсутність наших техніків...
  - До вечора вони будуть на місці. - Запевнив командира групи командувач ППО Києва...
  Аеродром в Озерному для палубних літаків вибрали не випадково. На ґрунтову смугу двомісні "грифони" сісти не могли - десять тонн злітної ваги, як не як, це не жарти. Та й не розраховані корабельні літаки сідати на ґрунт, зліт-посадка для них завжди з броньованої палуби, в крайньому разі, з бетонованої смуги стаціонарного, аж ніяк не польового аеродрому. Щоправда, недавно прийнята на озброєння морської авіації одномісна модифікація "грифона" мала вагу менше восьми тонн і ці літаки могли використовуватися з польових аеродромів, щоправда, ЗПС такого майданчика все-таки викладалася металічними плитами.
  Переліт до Озерного не зайняв багато часу. Відстань всього сто двадцять кілометрів, дванадцять хвилин льоту - авіація значно зменшила відстані, хоч ще зовсім недавно, щоб дістатися з Києва до Житомира потрібно було не одну годину куняли у вагоні поїзда під одноманітний перестук коліс.
  Аеродром Озерне був призначений спеціально для перехоплювачів ППО. Літаки розташовувалися не у відкритих капонірах, а в арочних сховищах, які пошкодити могло тільки пряме влучання авіабомби калібром не менше, ніж у чверть тонни. Петро Трохимчук разом з своїми пілотами вивчав фотопланшет Озерного і зараз міг пересвідчитися, що фотознімки відповідали дійсності: бетонована смуга, яка розходилася латинською "V", руліжна доріжка і шеренга півкруглих ангарів-укриттів вздовж неї, башта КДП і кілька службових корпусів, стіни яких були пофарбовані бляклим невиразним камуфляжем. Все закрите маскувальними сітками. Привчені до посадки на авіаносець, пілоти групи на цей аеродром сідали з першого заходу - довжина смуги два кілометри, місця досхочу! І можна не квапитися звільняти смугу, правуй собі спокійно до укриття, навіть без Краза-тягача.
  Однак наземні служби спрацювали чітко. Не встигав черговий літак закінчити пробіжку, як його підхоплював тягач, чіпляв штангою за носову стійку шасі і тягнув у відведений ангар-укриття, на стоянку.
  Трохимчук, коли "грифон" закінчив пробіжку і тягач потягнув його літак в укриття, з подивом помітив темно-зелений літак з великими червоними зірками на кілі та площинах. Ззовні "червоний" був схожий на винищувач, лобастий, з зіркоподібним двигуном, ніби збільшений "ішак", І-16. Петро згадав фотографії з довідника, отже, хлопці з ППО заарканили Су-2, легкий бомбардувальник! Оглянувшись, кивком голови вказав на трофей штурману.
  На запитання новоприбулих, як тут з"явився "червоний єроплан", наземний персонал авіабази загадково мовчав. Втім, інтрига з появою Су-2 тривала недовго. Про появу на аеродромі перехоплювачів радянського літака розповів заступник командира ескадрильї перехоплювачів лейтенант Кожедуб. Одна ланка С-250 - винищувачів Сімферопольського авіаційного заводу, залишалася ще на аеродромі. Лейтенант мав геройський вигляд, видно, що встиг понюхати пороху - голова була у бинтах, як у чалмі, і дженджуристий кашкет його тримався на самій маківці.
  - В перший день ми зробили вісім вильотів. - Розповідав Кожедуб новачкам. - В основному добивали тих, кого не збили зенітники. Цілей в повітрі було доволі, бий з закритими очима. І що характерно, пруть напролом. Ти його в приціл заганяєш, а він нуль уваги! Ні маневру, ні спроби ухилитися. А цього дивака, що на Су-2, ми над Бородянкою прихопили. Він, неборака нісся, втративши голову, куди очі дивляться! Вчепився в залізницю і пер прямісінько на Коростень. Ну, ми підійшли ззаду, затиснули його акуратно і кулеметами скерували "червоного" куди слід. І що дивно, льотчик у званні сержанта, а штурман - старший лейтенант! Перш ніж цих хлопців у Житомир відправити, ми їх розпитали, чому так пасивно ведуть себе у повітрі. Виявляється нічого дивного тут немає: пілоти на Су-2 навчаються на чотиримісячних курсах - зліт-посадка! - і просто не вміють маневрувати, коли їх атакують. Завдання у них просте - злетіти, прилаштуватися до ведучого, йти за ним, куди веде, і по команді скинути бомби. Потім обережненько розвернутися, і - додому! Одним словом, вести повітряний бій їх не вчать. Досить у них завалити ведучого і стрій перетворюється на отару, роби з ними, що хочеш! Яке сліпі кошенята, їй-богу! Ну, ми цим відразу ж скористалися, за один день десяток Су-2 завалили. І не тільки "сушок"... - Раптом лейтенант подумав, що збоку його розповідь схожа на хвастощі і змовк.
  - Однак ви, хлопці, тільки не подумайте, що всі "червоні" тюхтії. - Видно було, що лейтенанту не хочеться говорити про свій промах, але заради справедливості він наступив на горло власному самолюбству. - Я при посадці трохи зазівався і мене один "як" ледь не збив. Коли б не бронеспинка... - Кожедуб махнув рукою, "...горів би на піску..." - здогадалися слухачі про закінчення репліки. - А тому крутіть головою на всі триста шістдесят градусів, особливо при посадці. У "червоних" асів вистачає, ледь проґавиш, і...
  І він зробив характерний жест рукою, показуючи, як літак врізається в землю. А сам подумав, що був на самій межі від цього.
  ...Ескадрилья повернулася на свій аеродром і Кожедуб чекав поки сяде ведений - сам він, за встановленим в полку правилом, сідав останнім. Пальне закінчувалося і лейтенант не став завершувати коло, а пішов на посадку, ледь ведучий торкнувся колесами смуги. Але перед тим, як прибрати газ і почати зниження, він за звичкою, яка в"їлася в плоть і кров, оглянувся навколо, і побачив гостроносий винищувач, який йшов вище нього. Про посадку не могло бути й мови і оставалося тільки прийняти бій.
  Після важкого дня, - перший день війни, як не як! - нікого бажання зустрічатися з "червоним" не було, і те, що цей "як" вивалися на нього з хмар саме перед посадкою, обізлило Івана. Зробивши віраж, він пішов на "червоного". Перша атака на зустрічних курсах була короткою і безрезультатною. Відразу ж радянський пілот спробував зайти йому у хвіст, і по його маневрам Кожедуб відчув, що має справу з сильним льотчиком і битися доведеться серйозно, витиснувши з себе все, на що здатний.
  Вони крутилися над аеродромом хвилин п"ять, коли піднялася чергова ланка і "червоний", від гріха подалі, пірнув у хмари, всадивши на прощання гарматну чергу в літак лейтенанта. Снаряди радянського "швака " влучили у бронеспинку, і осколками лейтенанту посікло ліву частину голови. Тепер він ходив забинтований, ніби у чалмі. Кашкет, який Іван Микитович раніше хвацько заломлював набакир, тепер ледь тримався на самій маківці. А щоб шолом натягнути, так про цей й мови не було, і полковий ескулап на два дні відсторонив лейтенанта від польотів. Хоч цю сувору заборону Кожедуб спокійнісінько проігнорував, літаючи наступного дня без шолома. Та ще й досада за програний бій ятрила душу лейтенанта. Втім, Іван Микитович не залишився у "червоного" в боргу...
  На вивчення району польотів відводилося зовсім мало часу: залишок дня і ніч. А Кожедуб попередив, що комендант повітряного району великий педант і змусить креслити все напам"ять. Хоч Трохимчук екзамену не боявся - він сім років тому навчався у Житомирському аероклубі і місцевість аж до кордону знав, як свою долоню...
  - Сьогодні спати не доведеться. - Сказав Трохимчуку командир авіагрупи, коли оголошував бойовий розрахунок. - Оголошено підвищену готовність. Перевір своїх пілотів і готуйся до вильоту.
  Ввечері, приймаючи від техніка літак, Петро дещо хвилювався - по всьому, сьогодні доведеться виконувати бойові пуски ракет, а стріляти йому доводилося тільки по мішеням. Як-то воно обернеться в справжньому бою! Тому він прискіпливо перевірив підвіску чотирьох ракет "повітря-повітря" на пілонах, разом зі штурманом-оператором пересвідчився, що літакова РЛС працює нормально і всі тести проходять бездоганно. Після цього екіпажі ланки сіли в будиночку чергових пілотів очікувати команди на виліт.
  Час тягся повільно і, щоб якось вгамувати бойову нетерплячку, штурмани розставили шахи. Покришев відбув на КП, коли повідомили, що повернулися розвідники погоди. Вони ризикнули забратися аж до Мінська, і передали, що на півночі і сході безхмарно. А над Озерним ще пливли на південь купчасті хмари. Трохимчук непомітно став поринати в дрімоту, коли почув команду, передану по трансляції:
  - Чергова ланка - запуск! Зона баражування - два. Висота - шість тисяч.
  Льотчики менше, ніж за хвилину займають місця в кабінах. Техніки напоготові, двигуни запускаються з півоберта і "грифон", м"яко погойдуючись на пневматиках, машини полишають капоніри.
  Над Поліссям з"явилися літаки, про що свідчили засвітки на екранах наземних радіолокаторів. Крім того, в районі Коростеня на висоті шести кілометрів баражував дирижабль радіолокаційного спостереження і оповіщення, оператори його вчасно помітили колони радянських бомбардувальників, які надходили з північного сходу.
  Петро йшов ведучим ланки. На короткий час злету смуга освітилася гірляндами злітних і руліжних вогнів. Вируливши на смугу, Трохимчук притиснув свій "грифон" до лівої сторони, даючи місце для зльоту веденого. Блимнувши бортовими вогнями, запитав готовність його до злету. "Готовий!" - відповів той, ввімкнувши і вимкнувши посадочну фару. "Зліт!" - спалахнув зеленим оком світлофор.
  Плавно збільшуючи газ, Петро відпустив гальма. Все-таки є різниця між стартом з палуби авіаносця, коли тебе викидає в небо катапульта, і зльотом з бетонної смуги наземного аеродрому. Розбіг здавався йому незвичайно довгим. Повністю заправлений пальним з чотирма двохсотп"ятдесяти кілограмовими ракетами на пілонах, "грифон" важко зрушив з місця. Але потужності турбіни вистачало й на більшу вагу, і літак все швидше і швидше нісся по смузі. На середині її ледве помітне биття коліс об стики бетонних плит припинилося і злітні вогні попливли вниз. Сховавши шасі, пілот перевів літак у набір висоти, орієнтуючись тільки по приладах - на кілометровій висоті почалася хмарність.. За склом ліхтаря-"оранжереї" було темно, хоч в око стрель. Тільки яскраво світили зелено-червоні вогні на кінцях крил його "грифона" в ореолах туману, та ззаду в таких самих ореолах блимали АНО напарника, який йшов мало не впритул. Літаки здійснили зліт, не вимовивши по радіо жодного слова.
  На висоті в чотири тисячі метрів хмарність почала зменшуватися і за кілька секунд пілоти побачили чисте небо. Сіра хмара востаннє лизнула ліхтар кабіни своїм сирим язиком і відчепилася від "грифонів", випустивши літаки з мокрого полону. Вода, що заливала лобове скло, почала розтікатися краплями, які здував пружний потік повітря. Набравши висоту, АНО виключили.
  Петро перевів "грифон" у горизонтальний політ і почекав, поки до нього приєднається друга пара, яка виринула з хмар. Сонце, яке внизу вже зайшло за обрій, на висоті все ще осявала західну частину неба попелясто-перламутровим світлом. Позаду і праворуч на ясному тлі заходу яскраво горіла самотня Венера. Попереду на сході була сіра імла. Був би Трохимчук більш вразливий, або мав талант письменника, неодмінно сказав би: "загрозлива імла". І з цієї імли, з північно-східної її частини, накочував на них могутній вал радянських бомбардувальників.
  Кілька хвилин польоту їм назустріч, і на екранах бортових локаторів з"явилися відмітки від цілей.
  - До бою! - Подав команду Петро, вмикаючи живлення ракет. За кілька секунд на панелі засвітилися зеленим заспокійливим світлом сигнальні лампочки, сповіщаючи, що ракети готові до пуску.
  "Велика колона, - думав Трохимчук, дивлячись на зелені цятки, що вкрили екран, а зі сходу продовжували надходити все нові і нові групи бомбардувальників, - не менше сотні машин, а то й дві..."
  В їхній неспішній появі з-за обрізу екрана була невимовлена погроза. І що з того, ніби промовляли до нього ці цятки, що ти летиш нам назустріч, ну, зіб"єш ти кілька радянських бомбардувальників, і вони перекреслять ніч вогнем? Радянський Союз такий могутній і великий, що навіть не помітить цієї втрати. Інші сотні бомбардувальників вийдуть на свої цілі і засиплють їх сотнями і тисячами фугасних і запалювальних бомб.
  "Ну, це ще подивимося, хто кого бомбами засипати буде!" - З раптовою злістю подумав Петро.
  От-от мали показатися головні бомбардувальники. Ще хвилина, дві, три - і підуть на цілі ракети, схрестяться кинджальні траси гарматних і кулеметних черг.
  І завтра, коли він повернеться з бою живим, його чекає те ж саме.
  Нижче четвірки "грифонів" промчали дві пари нічних винищувачів - в повітря підняли чергову ланку з аеродрому Коростеня. Командний пункт Житомирської зони ППО стягував до місця бою нові групи винищувачів. Повітряний простір насичувався українськими літаками. Від усвідомлення цього ставало веселіше, хоч потрібно було дивитися обома очима, щоб не зіткнутися у повітрі зі своїми. Втім, зіткнення з радянським бомбардувальником було так само небажане...
  - Командир, цілі в зоні ураження. - Подав голос штурман-оператор.
  - Добро. Як працює локатор?
  - Нормально. Цілі бачу. - В навушниках чулося дихання штурмана. - Доворот право, двадцять градусів. - Трохимчук ледь повів ручкою керування, довертаючи "грифон" на потрібний курс. - Так, так... Так. Нормально! Командир, на бойовому курсі! Беру керування на себе.
  З носової частини літака доносилося: "тук-тук", "тук-тук" - це антена радіолокаційного прицілу замість плавного обертання ривками переміщується праворуч-ліворуч, підсвічуючи бомбардувальник, на який ось-ось буде пущена ракета. Штурман зараз припав обличчям до тубуса прицілу, заганяє в "лузу" відмітку від вибраної цілі. А в самій ракеті після натиснутої перед боєм кнопки подачі електроживлення розкрутилися гіроскопи, радіоапаратура чекає тільки сигналу, і коли буде натиснута кнопка пуску, ракета зірветься з направляючої і піде по радіопроменю на вибраний штурманом-оператором ворожий літак...
  - Командир, ціль захоплена головкою ракети. - Зумер в навушниках. Секунда мовчання. - Пуск!
  Долі секунд до сходу ракети з направляючої тягнуться нескінченно довго. Швидше б! І тут літак ледь здригається, а з-під площини виривається яскраве полум"я і мчить вперед. Секунди бойового курсу закінчилися, одна лампочка на приладовій панелі згасла - ракета пішла на ціль. Нічний пуск ракети - видовище захоплююче! Хочеться відірватися від прицілу, але не можна - потрібно тримати "пташку" в кільці візиру. Та й полум"я осліпить, потім не видно приладів на панелі. Льотчики тільки краєм ока проводжають стрілу вогню, яка мчить вдалину. Швидкість ракети п"ятсот метрів на секунду, швидкість радянського "тебе-сім" сто метрів. Вони зближуються з надзвуковою швидкістю, зреагувати на нову небезпеку пілот бомбардувальника не встигне. Та він навіть і не здогадується, що його зараз атакує ракета. Ця зброя з"явилася всього тільки шість місяців тому, на початку сорок другого року. Не всі льотчики навіть в Україні знають про авіаційні ракети. "Тук-тук, тук-тук", стукає антена. І вслухаючись в цей антенний стукіт, Петро думає про свого штурмана, там, позаду, в операторській кабіні. Для нього в цю мить нічого не існує, крім зелених блискіток на екрані прицілу, в одну з яких він повинен зараз влучити.
  Далеко попереду спалахує яскравий спалах. Влучання! Одним бомбардувальником менше! Тепер від "червоного" бомбера залишилася одна солома. Авіаційний бензин горить яскраво, палаючі уламки добре видно в темряві ночі. Переможно-радісний вигук штурмана, і все починається знову: бойовий курс, захват цілі, пуск. Ще один спалах в ночі. Далеко збоку двічі спалахують вибухи - працюють інші екіпажі його ланки. Чотири винищувачі - сила! Кожен несе по чотири ракети, це шістнадцять потенційних цілей, одна його ланка може тільки ракетами відправити на землю майже дві ескадрильї важких бомбардувальників. Саме проти таких літаків, як ТБ-7 - суцільнометалевих, які не бояться ні куль великокаліберних кулеметів, ні двадцятиміліметрових снарядів автоматичних авіаційних гармат, і розробляли принципово нову зброю для винищувачів. Але "грифони" мають і по чотири 30-міліметрові гармати з боєзапасом у п"ятдесят снарядів на ствол. Теж не іграшки!
  Перша і найголовніша характеристика будь-якої зброї - здатність убивати. В кінці тридцятих, на початку сорокових років провідні авіаційні країни, - а Радянський Союз входив в цей елітний клуб - почали приймати на озброєння важкі дальні бомбардувальники, основу стратегічної авіації, суцільнометалеві літаки, які було не так-то просто пошкодити, не кажучи вже про те, щоб збити. Потрібна була зброя, що могла боротися з такими цілями. Таку зброю українські зброярі розробили, військові прийняли на озброєння і промисловці запустили в серійне виробництво. Авіаційна ракета Р-40 могла знищити будь-який літак, що існував на осінь сорок другого року, яким би великим і міцним він не був. І знищити на великій відстані, звідки літак-носій нової ракетної зброї не могли дістати кулемети і гармати атакованого ворога, а винищувачі прикриття не могли відбити напад на своїх підопічних. "Грифони" - єдині поки що носії авіаційних ракет, могли діставати своїх супротивників на відстані в п"ятнадцять кілометрів...
  За кілька хвилин вони побачили чорні силуети "тебе-сьомих" і "дебе-третіх", які виринали з чорноти неба і напливали на Полісся. Усе небо, скільки сягає око, було усіяне темними плямами і цятками. Цілей було безліч. Для Трохимчука це був перший бойовий виліт і все сприймалося зовсім не так, як у звичайному польоті. Частіше билося серце, почуття стали гостріші, думки були чіткими і мозок працював швидко. Починався перший раунд його особистого поєдинку з комуністичною імперією. І для цього йому доведеться "схрестити шпаги" з усіма стрільцями, що сиділи в блістерах літаків армади, яка насувалася...
  Висота сім тисяч метрів. Вісім. Дев"ять... Могутній пульс двигуна за спиною виштовхує все вище і вище бойовий наконечник - винищувач. "Грифон" вривається в темноту, як в пустоту. Висота одинадцять тисяч метрів. Трохимчук виводить літак в горизонтальний політ і прибирає газ. Двигун відразу ж переходить з натужного виття в добродушне буркотіння. Розворот на південь. Тепер вони у бомбардувальників позаду і зверху, винищувач нахиляє свій гострий ніс - обтічник бортового радіолокатора - вниз.
  В наушниках знову голос штурмана:
  - До пуску готовий. Атака!
  Бортовий локатор знайшов в темряві осінньої ночі ворога і тепер він яскравою відміткою сяє на зеленавому екрані. До цілі вісім кілометрів і стрільці в кормових баштах навіть не побачать противника, який вже вийшов на них в атаку. Петро скеровує машину і приціл захвачує літак в режим стрільби. Висота більше десяти тисяч метрів. Внизу під ними пливуть на південь дев"ятки ворожих бомбардувальників.
  - Можна. Ціль спостерігаю. - Петро переводить винищувач в похиле пікірування.
  - Командир, доворот десять градусів. - Штурман знову горбиться в своїй кабіні над тубусом радіолокаційного прицілу. - Є ціль. Бойовий курс... Пуск!
  Цього разу ракети досягають своїх цілей з задньої півсфери. Два яскравих спалахи і ще два вогнища додаються до вже палаючих решток радянських бомбардувальників на поліській землі. Пілони ракет пусті, але ще є снаряди в патронних ящиках. Тепер Петро знову бере керування літаком на себе. Він здалеку помітив величезний літак, який йшов прямо, не звертаючи. Збоку і попереду виплили з темряви ще дві такі ж величезні машини. "Ага, голубчики, попалися! Буду бити по черзі!" - вирішив Трохимчук.
  Попереду три чорні силуети бомбардувальників. Вони йдуть строєм вздовж залізниці, що йде від Коростеня на Київ. Хороший орієнтир, виведе на столицю, як по проспекту! Тут навіть захочеш, не заблукаєш! Штурмани радянських бомбардувальників знали свою справу туго, Петро подумки їм аплодував.
  Швидкість групи була не менше п"ятисот кілометрів на годину і для звичайного поршневого винищувача наздогнати "тебе-сьомі" на висоті в десять кілометрів було б справою непростою. Але "грифон" - турбогвинтовий літак, великі висоти і швидкості - його стихія. Він саме для них і був створений.
  Атаку Трохимчук провів зверху ззаду. Тримаючи ведучого ТБ-7 в автоматичному радіолокаційному прицілі, він чекав, поки дистанція скоротиться до восьмисот метрів, на якій можливий ефективний вогонь з гармат винищувача. В коліматорі оптичного прицілу тим часом виростали темні обриси важкого бомбардувальника. Підійшовши до нього метрів на п"ятдесят, він вирівняв швидкість і, довернувши на ворожий літак, зробив крен із зворотним ковзанням. Коли бомбардувальник на якусь мить завмер в світловому кільці прицілу, Петро всадив у нього довгу чергу з усіх чотирьох гарматних стволів. Прийом, звичайно, небезпечний для винищувача, але стрільці не встигли зреагувати. "Грифон" був у їхніх прицілах всього мить і відразу ж відвалив у бік. Бомбардувальник, отримавши з десяток-півтора тридцятиміліметрових снарядів спалахнув і почав розвалюватися на очах. Другий бомбардувальник атакував вже штурман, йому також потрібно практикуватися. Він застосував то й же прийом з ковзанням, і ТБ-7 спалахнув, так само, як і попередній бомбардувальник. За якусь хвилину і третій літак потягнув до землі вогненну доріжку.
  Тим часом інші бомбардувальники ввійшли в зону зенітного вогню і небо осяялося тисячами яскравих спалахів. Зенітні батареї, передислоковані з-під Києва, почали обстріл ворожих літаків. Стрій, який достатньо пошарпали атаки винищувачів, був остаточно розладнаний і літаки тепер йшли, "хто в ліс, хто по дрова". Чіткі строї груп і загонів перемішалися і, втративши ведучих та потерпаючи від прицільного зенітного вогню, бомбардувальники почали позбавлятися бомб, скидаючи їх куди попало...
  Атакувавши наступну дев"ятку, яка йшла вище восьми тисяч метрів - тільки до цієї висоти був ефективним вогонь зенітних гармат, керованих радіолокаційними станціями гарматної наводки, - екіпаж Трохимчука збив ще один ТБ-7 і на цьому снаряди в патронних ящиках скінчилися. І не тільки у них. Ефір наповнився доповідями винищувачів, які так само витратили свій боєзапас.
  Потрібно було повертатися на аеродром. Але на зміну їм вже підняли три полки нічних винищувачів з Коростеня, Новограда-Волинського і Житомира. "Здали" їм суттєво пошарпаних "бомберів" і поквапилися додому. А коли "червоні" спробують нарощувати удар, на аеродромах в повній бойовій готовності номер один ще пара-трійка винищувальних полків. Пролунає команда - і за хвилину будуть тут...
  Поверталися до Озерного радісні і збуджені. Навіть двигун не відчував втоми - співав!
  Подекуди на землі ще горіли збиті літаки "червоних". Яскраві язики палаючого бензину було добре видно з висоти. Залишивши на українській землі гори битого металу, заплативши десятками трупів своїх пілотів за наліт, "визволителі" відкотилися назад, піймавши облизня і цього разу. Поліська земля ще довго курітиме димом збитих радянських літаків...
  - Рома, готуємося до посадки. - Петро відчуває, як зводить напругою все тіло після польоту. Доводиться час від часу примушувати себе розслабляти напружені м"язи ніг, рук, спини.
  До землі тисяча метрів і двадцять кілометрів до аеродрому. Це три хвилини польоту.
  - Зрозумів, до посадки готовий! - Попереду не коротка палуба авіаносця, а довжелезна смуга наземного аеродрому, але посадка, тим більше нічна посадка, завжди небезпека і потребує всієї уваги пілота.
  - Рома, нічого не бачу. Куди йдемо? - Петро дивиться на прилади, вся увага - стрілці курсового радіомаяка, її потрібно втримати на нульовій позначці. Сто метрів висоти і дев"ять кілометрів, а в лобовому склі ліхтарі - чорнота ночі. Здається, що літак йде в хмарах. Його починає трусити. Чи це так спадає нервове напруження після бою?
  - Командире, все в порядку, йдемо правильно. Пройшли дальній ... Доверніть праворуч на два градуси, а то нас зносить. - Штурман в своїй кабіні зараз бачить більше ніж пілот.
  Петро виправляє курс на потрібний градус і картушка компаса повертається на міліметр. Попереду спалахують вогні аеродрому і Трохимчук відчуває, як спадає напруження. В прямому розумінні - гора з плечей. Руки-ноги тепер працюють самі, виконуючи належні рухи. Стукнули і стали на замки стійки шасі. Спалахнула внизу посадочна фара, висвітлюючи бетонну смугу в чорних слідах коліс. На кінцях площин спалахнули зелені і червоні аеронавігаційних вогні. За секунду ведений Трохимчука ввімкнув свої АНО.
  - "Янтар", закрилки, шасі випустив. Дозвольте посадку.
  - "Бекас-2", посадку дозволяю. Смуга вільна. Вітер зустрічний, шість градусів, десять метрів...
  Колеса стукають об бетон, за пару секунд опускається і носова стійка. Винищувач котиться по смузі. Попереду два кілометра бетону, місця доволі, але Трохимчук переводить гвинти на реверс. Турбіна реве на злітному режимі, тіло йде вперед і в плечі впинаються ремені безпеки. В перископ Петро бачить веденого, який сідає збоку, вітер розвернув його і здається, що літак сідає боком. Але на підході друга пара і потрібно швидше звільняти смугу. Чорний в світлі посадочної фари аеродромний "Краз" вже чекає в кінці пробігу. Летять в темряву червоні світляки сигарет і техніки зіскакують з кузова на бетон. Вони квапливо чіпляють "грифон" за носову стійку шасі буксировочною штангою. Ревнув дизелем і потягнув за собою. Ще один "Краз" виринає з темноти - він потягне літак веденого. Тягачі буксирують літаки на стоянку. По всьому тілу, ніби розм"яклому після посадки, розлилася втома. До радості перемоги додавалася і гіркота. В неквапливих думках все чіткіше проглядалися прорахунки і помилки, які допустив під час цього першого бойового вильоту, а значить - і неправильні рішення при проведенні атак. Кажуть, що переможців не судять, тільки й помилок їм не пробачають. А від присуду долі не сховаєшся.
  В капонірі технік приставив драбинку і пілоти ступають на світлий бетон. Квапливий перекур і за десять хвилин вони вже в кабіні нового "грифона". Трохимчук вів свою ланку в новий бій. Це був їхній другий бойовий виліт, але відчуття ще не притупилися, все це ще не стало звичним і сприймалося надзвичайно гостро. Знову часто-часто забилося серце, почуття і думки стали загостренішими.
  "Вріж!" - крикнув Петро веденим, таїтися і грати в радіо мовчанку вже не було потреби: "Вріж!". Нічого теревенити, команда на бій має звучати коротко і ясно: "Вріж, вріж йому!"
  Скільки сягало око, небо було всіяне темними плямами і цятками. Цілей було безліч...
  ***
  В шерензі дванадцять пілотів. Стоять в повному бойовому спорядженні. Підполковник Клімов дивиться на всіх разом і на кожного окремо і мовчить. Першу хвилину перед тим, як поставити завдання, він любить заждати. Пауза настроює на діловий тон.
  - Всі встигли пообідати?
  - Всі, товаришу підполковник. - Пустельга відповів за всіх. - Ми свої обов"язки знаємо міцно! Війна війною, а обід за розкладом! - І стрій засяяв усмішками.
  Але підполковник не посміхнувся. Ого! Видно, завдання буде нелегким.
  - От що, хлопці... - Клімов ніби вагається, казати пілотам про нову задачу чи ні. - Отримали ми відповідальне завдання, саме по профілю нашої роботи... Командуванню флоту вкрай необхідні знімки важливої бази "червоних". Попереджаю, база прикрита великою кількістю зенітних засобів. Кожен метр простору пристріляний по всім ешелонам... Хто бажає сфотографувати Новоросійськ?
  Ніхто навіть зрозуміти до пуття не встиг, яке завдання потрібно виконати, як Амет-Хан вже ступив крок вперед. Пустельга, як ведений, відстав всього на мить. Глянув праворуч-ліворуч, а поряд стоїть вже весь другий загін.
  - Що це ви навіть подумати не встигли. - Нахмурився підполковник. - Я почекаю. Мені не потрібно, щоб ви зайвий раз показали, які в другому загоні хвацькі хлопці зібралися. Завдання вкрай небезпечне і коли є хоч найменший сумнів, його не виконати. Зрозуміло?
  - В мене немає ніяких сумнівів, товаришу підполковник. - Амет-Хан сказав це просто і впевнено. Я ще раніше про Новоросійськ думав. Прошу послати мою пару.
  - Так, я знаю. Он у вас, лейтенанте, Новоросійськ на планшеті відмічений. - Клімов усміхнувся і всім відразу стало зрозуміло, що полетить саме Амет-Хан.
  - Лейтенанту Амет-Хану Султану і сержанту Пустельзі залишитися для інструктажу. Виліт о сімнадцятій годині. Іншим можна розійтися.
  ...Два "грифони" летіли фотографувати Новоросійськ. Відразу ж після злету набрали десять тисяч метрів і пішли прямо на схід - вирішили схитрувати, вийти на ціль з боку Великого Кавказького хребта, несподівано для зенітників. Раптом, за своїх приймуть. Чорти, вони відомі жартівники...
  Нижче пари літаків глиби білосніжних хмар. По ним пливуть силуети "грифонів". Коли й над Новоросійськом така ж хмарність - тоді щастить. Розвідники зваляться, як сніг на голову, і поки зенітники будуть розбиратися, що й до чого, встигнуть зробити свою справу і вшитися. Під площинами на пілонах контейнери з фотоапаратурою і теплопеленгатором. Під центропланом - контейнер з радіолокатором. Йому навіть хмари не завада - зробить знімки і через хмари, і вночі. А теплопеленгатор фіксує навіть запалений сірник на відстані в двадцять кілометрів, а вже такі штуки, як працюючий двигун автомобіля, літака або розігрітий від стрільби ствол зенітного кулемета чи гармати візьме з шестикілометрової висоти й поготів. А парові котли військового корабля - є надія, що нині в Новоросійську знаходиться новітній радянський корабель, лідер есмінців "Ташкент", зроблений італійською фірмою "Орландо" для Чорноморського флоту "червоних" - взагалі типова ціль для теплопеленгаторів.
  Коли в тридцять дев"ятому році "червоні адмірали" переганяли корабель з Ліворно в Поті, то замаскували під пасажирське судно, натягнувши брезент з намальованими ілюмінаторами між надбудовами. А все для того, щоб вести в оману українських моряків на військово-морських базах на Острові і в Галліполі. Даремно. Ще до появи "Ташкента" в Чорному морі українці присвоїли йому ім"я "Голубий крейсер" за незвичайний блакитний колір, прийнятий в італійському королівському флоті, яким, на відміну від шарового, був пофарбований новий лідер радянського Чорноморського флоту.
  На траверзі Кубані лягли на південний курс - над плавнями літаки не зустрінуть зенітками. Але чим далі в ворожий тил, тим частіше вікна в хмарах, а над горами взагалі чисто, ніби небо чорти мітлами вимели! Кілька хвилин, і вони пройдуть над Новоросійськом. Зустрічайте гостей, "краснопузики"!
  Ах ти, чорт! Амет-Хан про себе лайнувся, здаля було видно, що над Новоросійськом немає хмарності. Ось-ось скінчиться хмарне покривало, а отже, розвідники постануть перед ворогом "роздягнутими"! По спині проходить холодок, таке відчуття, що доводиться йти по мінному полю і ось-ось наступиш.
  "Грифон" Амет-Хана круто пішов вниз, сержант спрямував свій літак слідом, беручи праворуч. Звично давить бронеспинка, висотомір показує 9000, 8200, 7400, 6000 метрів. Пустельга перевів "грифон" в горизонтальний політ, ввімкнув тумблер розвідконтейнерів. В навушниках розмірене клацання - запрацював лічильник фотоапаратів. Їх аж вісім штук в контейнері - роблять знімки з різними світлофільтрами.
  Перший захід. Ворог мовчить. Жодного спалаху. Дивно! Не може бути, щоб вони не помітили літаки і не визначили, чиї вони і для чого прилетіли. "Грифони" йдуть на відстані шести кілометрів один від одного, висота шість тисяч метрів - саме для восьмидесятип"ятиміліметрових зеніток, і йдуть по прямій. Чого ж вони не стріляють? "Чекають, поки наблизимося на вірний постріл? Чи викликали винищувачі?" - Пустельга крутить головою на всі триста шістдесят градусів. Але ніде не видно чорних цяток літаків, які наближаються. Сержант уважно дивиться вниз. І тут йому аж дух спирає, є ціль! Точно, саме він, "Голубий крейсер"! Він тут, в Новоросійську! Оце удача, так удача! Правда, прикрили його маскувальним сітками, але ж радіопромені не обдуриш! Та й теплопеленгатор видає на екран, що внизу крупний корабель.
  І раптом... Ну й залп! Аж хмари підстрибнули! Земля в один момент виплюнула сотні димних ядер, оплутала літаки каскадом різнокольорових трас. Нарешті-бо! Ну, давай, давай! Спалахи залишаться на плівці, вся система протиповітряної оброни радянської військово-морської бази буде, як на долоні. Ого! Мабуть, більше "давати" вже нікуди. Зенітні автомати жбурляють в небо цілі пачки різноколірних джмелів. Ніби в Зоряний Шлях пірнули. Б"ють всі батареї, в небі сіро-чорні ляпки вибухів. Але двигун рівно гуде, літак тільки нервово здригається від близьких вибухів. В кабіну просочується запах спаленої вибухівки. Все небо просмерділи, зарази! Не хочуть фотографуватися пани комуністи. Ледь подумав, як "грифон" струснуло близьким розривом. За комір ніби снігом хто сипнув - так і збити можуть!
  Але потрібно ще пройти з заходу на схід, а там можна і додому.
  Додому... А чи вернемося? Потрапили в халепу, будь здоров в Святую Паску! Володимир відчуває нервовий холодок по спині, а всередині все від напруження аж заціпеніло. В таку баню йому ще потрапляти не доводилося. Хоч Амет-Хан в відомий зух, але й він в таких бувальцях не бував. Руки прямо самі просять потягнути ручку керування і вискочити з цієї катавасії. Так, тихіше, руки! Потрібно закінчити другий прохід. Потрібно! І літаки вперто йдуть своїм курсом.
  Ось уже майже все, і на знімках повинна бути повна панорама бази. Попереду спухає цілий букет спалахів і винищувач інстинктивно шарахнувся. Пристрілялися. Ще посилюють вогонь, а льотчики думали, що далі вже нікуди. Машини розвідників далеко один від одного. В цьому вихорі спалахів і розривів не штука втратити один одного, і сержант, в черговий раз не знайшовши в повітрі літак Амет-Хана, кричить нервово-перелякано. Радіостанція негайно відзивається невиразним буркотінням лейтенанта - Пустельга так і не розібрав, що саме Амет-Хан буркнув, здаються, "Спокійно. Не панікуй..." - і сержант полегшено зітхає. Лізе ж всяка мура в голову.
  Все! Кінець роботі. "Грифон" Амет-Хана робить енергійний віраж ліворуч, в бік Чорного моря, назустріч йому мчить літак сержанта. Той розвертає машину праворуч і... І влітає прямо в сніп розривів.
  ...Війна - це велика радість, справжня чоловіча розвага і чисто чоловіча романтика - при умові, однак, що тебе не вб"ють і не скалічать. А коли і уб"ють, то тільки помилково...
  - Ой, ма... - Радіохвилі розносять далеко слабкий, як зітхання, шепіт. Амет-Хан його ледь розчув.
  Літак Пустельги йде якось дуже-дуже прямо і зовсім не в той бік, куди потрібно. А кудись на північний схід. Хвилина-дві - і літаки вийшли з зони ППО Новоросійської бази. Амет-Хан оглянувся - за ними краяла небо зенітна артилерія. В кабіні стійкій запах спаленої вибухівки. Все небо просмерділи, так не хотіли фотографуватися. Але ж роздражнили ми вулик, мабуть, б"ють в небо навіть з пістолетів...
  ...Пустельга відчув, як щось здавило груди, не вистачає повітря, перестали слухатися руки, ноги і в очах все заступає жовта ватяна запона. Жовтава запона густішає, перемішується з чимось брудним, сірим, чорним... Зникло сонце, небо, земля - все зникло, весь світ кудись зник. Запона закриває вже й кабіну і циферблати приладової панелі танцюють різнокольоровими колами дикий канкан. Кола лопаються мильними бульбашками і голову стискує розпечений обруч. Потім все зникло. Морок, ніби кабіну закрили чорним чохлом, як при польотах всліпу, по приладам. І тільки червоніє останнім вогником згаслого вогнища десь там, глибоко в мозку остання думка: "Тільки не випустити керування... тільки не випустити..."
  Вогник згас. Голова сержанта звісилася набік і струмінь повітря з розбитого ліхтаря притиснув голову до бронеспинки. Тіло, сплетене ременями і парашутними лямками, зсудомилося в катапультному кріслі. "Грифон", від різких рухів пілота смикнувшись кілька разів, потрапив під владу автоматики і автопілот пілотажно-навігаційного комплексу вивів його на заданий перед польотом курс і висоту. А навколо машини, яка йшла прямо і рівномірно, вже згущувалися вибухи зенітних снарядів, добиваючи жертву методично і неквапливо. Від близьких розривів літак здригався, як переляканий кінь...
  Володимир отямився від холодку сильного повітряного потоку. І переляк вколов його тонкими голками. "Грифон" мчав біс зна куди і навколо шаленіла вогненна заметіль. Від осколків, що тарабанили по обшивці машина здригалась, а площини все більше ставали схожі на друшляк. В кабіні тріски і осколки ліхтаря. З перебитих систем зі свистом виривається повітря і стирчать навсібіч рвані дроти. Темно-червоні плями просочують комбінезон і течуть цівками по білим лямкам парашута. "Поранений" - промайнуло в голові якось механічно. У скронях гупало так сильно, що здавалося турбіна гудить з перебоями. Руки-ноги важко налилися свинцем і в горлі сухо, язик жорсткий, ніби наждак.
  Володимир глянув навсібіч: блакитне небо, двигун тягне машину вперед до білосніжної хмаринки. Головне - подалі від Новоросійська, мабуть там вже злітають на перехват винищувачі. Погляд затримався на площинах. Пробоїни, задирки рваного алюмінію. Чорт! Як побита машина! Дірки невеликі, акуратні. ПГО однак слухається ручки керування, хоч і не так енергійно, як завжди.
  Але машина якимось чудом ще жива і кудись летить. Куди? Погляд за борт, вперед, в боки. Кудись в бік Ростова. Збоку, ліворуч з"явився знайомий силует. Амет-Хан, його літак. Володимир пробує взяти керування на себе, але "грифон" слухається його неохоче - льотчик, ти думаєш, що керуєш мною?.. ти помиляєшся, дурню!, і набрид ти мені до нестями, йди до біса! - машина повертає на потрібний курс повільно, ніби роздумуючи, підкорятися пілоту чи вийти з покори...
  Амет-Хан підійшов ближче і побачив сержанта, який звалився набік в кабіні. Ліхтар "грифона" не даремно називають оранжереєю або акваріумом. Сидиш в ньому, видний по пояс. Зате і тобі все видно, що попереду, що з боків, що позаду. Бронеспинка катапультного крісла прикриває від вогню з боків та ззаду. А спереду бронескло товщиною в шістдесят міліметрів, не всякий снаряд ШВАКа проб"є. Але зараз ліхтар літака веденого розбитий осколками зенітних снарядів і голова сержанта в білому захисному шолому бовтається з боку в бік під струменями зустрічного потоку повітря.
  - Вовчику, Вовчику, відповідай! - Нульова реакція. Пілот непритомний, літак мчить сам собою...
  Розвідники і не підозрювали, що за ними вже женеться дюжина "мігів". Про погоню дізнаються аж на підході до узбережжя Азовського моря. "Кричать" наземні станції і повітряний пост наведення. Видно, "червоні" не бажають випустити розвідників. А Пустельзі тільки над плавнями вдалося розвернути машину в бік Керчі і потужності двигуна не вистачає, щоб піднятися на висоту, дати кілометрів сімсот п"ятдесят - вісімсот та й відірватися від переслідувачів. Але переслідувачів ще не видно. Однак повідомлення станцій наведення все тривожніші. Значить, все-таки їх доганяють.
  А що це там, попереду? Погані справи. Доведеться приймати бій. Один, два, три... Ого! Ціла ескадрилья. А зі станцій наведення кричали, що "червоні" позаду, доганяють. От тобі й догнали. Спереду зайшли. Тепер не випустять. Літаки наближалися і Амет-Хан вийшов вперед, прикриваючи поранену машину веденого. Спочатку зі мною справтеся, товариші комуністи!
  Лейтенант зручніше вмостився в кріслі, плавно підвів світловий кружок прицілу під першу цятку. Коли б його "грифон" був з керованими ракетами, вже б зсадив з неба трьох-чотирьох. От тільки ракетні "грифони" для учбової групи ще далека мрія, ці машини поки що на озброєння лише корабельних авіакрил поступають. Тому доведеться повоювати на одномісному, 30-мімілетрові гармати теж непогана довбня для "сталінських соколів". "Як" чи "міг" розвалиться від влучання і одного снаряда. А не влучити, маючи автоматичний приціл з радіолокатором і балістичним обчислювачем, для цього потрібно дуже постаратися!
  Амет-Хан погладив великими пальцем рифлену поверхню гарматної гашетки. Ось зараз біле кільце стане червоним - знак дозволеної дальності, - і він натисне бойову кнопку. Але в переламаних крилах вгадалося щось знайоме. Так ще ж "грифон"! Чорт, ледве по своїм не врізав! Своїм приплюснутим "W" наш "грифон" схожий спереду на радянський "міг-3". Наші! Командир авіагрупи вислав назустріч. Спасибі тобі, Батьку! Ефір наповнений вітаннями.
  - Амет, Вовчик, даєш могорич! - Кричить радісно Кутасов. Амет-Хан бачить, як він шле повітряний поцілунок. І відповідає Сашку тим же. Пара Ляховського закладає віраж навколо розвідників і лейтенант махає їм рукою.
  - "Міги", "міги", "міги"! - Радісні вигуки перериває станція наведення. Пищить в навушниках дівочий переляканий голос. - Курс..., висота..., швидкість...
  Дві ланки змикаються - і назустріч "червоним". Ех, приєднатися б! Але не можна, зітхає про себе Амет-Хан. Дорогі ці знімки, дідько б їх побрав. Та й в баках не густо. Дві пари залишаються прикривати розвідників, а хлопці перехоплюють погоню.
  - Атакую... На допомогу Карасю... Бий, бий Льоня! Сашко, позаду... А-а-а, гориш, гад! - В навушниках відгомін бою. - Ага! Крий їх, Паша, з усіх...
  І не всі вислови тут літературні. В бою усяке буває, робота винищувача гаряча, нервова...
  Коли пара Амет-Хана Султана вилетіла на розвідку, другий загін заступив на чергування. Радянські бомбардувальники почали полювання за українськими суднами в акваторії Чорного і Азовського морів і прикриття судноплавства в районі Керченського півострова було одним з основних завдань авіагрупи підполковника Клімова. І, звичайно ж, прикриття аеродрому.
  Щоб склад загону був повним, капітану Тарану додали пару з штабної ланки.
  Про те, що розвідники потрапили в скрутне становище, сповістила станція повітряного пункту спостереження. Дирижаблі типу "Топаз" створювалися саме для розміщення РЛС протиповітряної оборони. Патрулюючи на висоті дванадцяти з половиною тисяч метрів, вони могли вести спостереження в радіусі двохсот кілометрів. І все, що відбувалося в районі Новоросійська, де працювали повітряні розвідники, оператори РЛС бачили прекрасно.
  Варіанти дій на випадок такого розвитку подій були розроблені заздалегідь. Злітали ланками і загін капітана Тарана був у повітрі вже за хвилину після команди з КП. Сам командир загону очолив групу резерву, групу прикриття вів лейтенант Ляховський. Він і повів назад пару Амет-Хана, коли виявилося, що ведений лейтенанта ранений, а машина сержанта пошкоджена. Придана загонові пара із штабної ланки зайняла позицію позаду розвідників, стригла простір за ними, а пара Ляховського забралася вище на тисячу метрів - коли доведеться встряти в бійку з "червоними", удар згори дасть їм неслабий шанс відбитися...
  Втім, чого лейтенант зараз найменше бажав, так це встряти у бій з радянськими винищувачами.
  Літаки плелися ледь-ледь: підбитий зенітками "грифон" вперто не бажав розвертатися в потрібному напрямку і лягти на курс вдалося вже на підльоті до азовського узбережжя. Лиш в синьо-сірій далині зблиснуло блакитним і Ляховський полегшено перевів подих, коли, оглянувшись назад, побачив дві трійки швидких темних тіней, які підходили зі сходу, з боку Тимашевської . Вище і праворуч йшли ще дві ланки "ЛаГГ-3". Дванадцять винищувачів проти чотирьох! Амет-Хану Ляховський наказав негайно на повному газі відходити на базу - його розвіддані зараз важливіші за п"ять "грифонів". "Втім, - поправив сам себе Леонід, - вести бій можуть тільки дві машини, моя і Сашка, штабні будуть прикривати машину Пустельги. М-да, не густо, одна надія, що вдасться їх затягти на вертикалі і потім, по ходу справи, на висоту..."
  Не справдилося. Радянські "лагги" були націлені саме на розвідників. І коли Амет-Хана їм догнати ніяк не світило - швидкість "грифона" перевищувала швидкість "ЛаГГ-3" кілометрів на двісті з лишком, шість з половиною тисяч коней проти тисячі двохсот все-таки дають таку-сяку перевагу, - то добити поранену машину сержанта ескадрилья "лаггів" могла без проблем.
  Пара Ляховського впала з висоти на атакуючу шістку "лаггів" і "грифони" відразу запалили два радянські винищувача. Лейтенанту і його веденому пощастило, вони збили ведучих ударної групи "червоних" і їхні ведені дещо розгубилися. Вони навіть не спробували наздогнати два "грифони", що атакували дві їхні ланки, втім, це все-одно не вдалося б важкуватим "лагам". "Грифон" в пікіруванні розвиває понад дев"ятсот кілометрів на годину, важкому і інертному "ЛаГГ-3" таке просто не під силу, потужності двигуна не вистачить. Ця розгубленість "червоних" тривала недовго, але її вистачило, щоб пара "грифонів" встигла перейти в набір висоти, розвернутися, проскочити вище четвірки "лаггів" і атакувати їх в лоб. Цього разу збити нікого не пощастило, але "червоні" чкурнули навсібіч, як горобці при появі шуліки. Все було ясно: втративши лідерів, радянські пілоти втратили атакуючий дух, тепер оставалося тільки не давати їм близько підійти до підбитого літака сержанта. Лейтенант здав ці дві пошарпані ланки пілотам приданої штабної пари, а сам з веденим зайнявся двома іншими ланками "лаггів", які виходили на атакуючий курс.
  Видно було, що льотчики тут трапилися завзяті і просто так вони не відступляться від свого. Бій обіцяв бути важкуватим. Поки пілоти штабної ланки відганяли першу четвірку, нав"язуючи їм лобові атаки, лейтенант знову піднявся вище другої групи "лаггів", щоб повторити удар.
  Але цього разу ведучі ланок були досвідченими пілотами, вони потурбувалися і про висоту, і про запас швидкості. Радянські пілоти чекали такого від українських льотчиків і тому виграш від раптовості першої атаки відпадав сам собою. Не знижуючи швидкості, літаки закрутилися в шаленому танку. Руки пілотів міцніше стискували ручки керування, готові в будь-яку мить метнути машину в тигриний кидок.
  І вона настала, ця мить! "Грифон" різко зрізав коло, сипнувши жменею червоних трас. Розсипав гарматний дріб. Ведучий "лагг" жваво вивернувся, черга пройшла мимо. Літак Ляховського проскочив вперед, прямо під його гармати сунувся ведучий другої ланки. "Лагг" зник у спалаху вибуху, ніби його ніколи й не існувало. Все трапилося так миттєво, що ніхто з ведених радянських асів не встиг зреагувати. Ляховський тим часом проскочив вперед і тепер вже "червоний" гнався за "грифоном". Бій почався...
  Мить вирішує в повітряному бою, все змішалося в один несамовитий гул, крізь який пробивалася дрібна розсип гарматних черг. Звук відставав від літаків. Надривалися розпечені двигуни. В каскаді фігур вони гули хрипкими басами, вили на самих високих нотах, перетворюючи гудіння в свист, виття, благаючий стогін. Але здавалося, що цю дику какофонію створює саме небесне склепіння - самі ж металеві птахи ковзають в небесній вишині, в сяючому просторі абсолютно безшумно. Літаки снували один за одним ткацькими човниками, здіймалися вгору свічками, прошивали повітря згори вниз. Бій переходив на вертикалі, йшов на граничних швидкостях, в найвищому темпі. Ляховський вже зрозумів, що перемога легко не дістанеться, і рвав машину до повного потемніння в очах, а "лагг" таким же різким маневром вислизав з прицілу. Втім, спокій не покидав Леоніда, він вже знав, з ким має справу, радянський ас воював, як воюють більшість хороших пілотів, і Ляховському вдалося нав"язати йому свою тактику, використовуючи значну перевагу "грифона" в скоропідйомності. Від мигтіння землі і неба моментами льотчику здавалося, що літак стоїть нерухомо, а навколо крутиться в шаленому танку панорама, розмальована під небо і землю.
  На мить "грифон" пронісся на бриючому, заглушуючи ревінням турбіни земні шуми. Земля рівно текла з-під площин. Ручку керування на себе, тепер, куди не кинеш погляд - тільки бездонне чисте небо. Не видно земної зелені. Літаки здіймалися в небесну далину. Гул стихав. Що ж, потягаємося на верхотурі! Клацнула шторка шолома, автомат подав кисень у маску. Літаки дерлися все вище і вище. Тут швидкість швидко згасала. В розрідженому повітрі висоти гвинти молотили вхолосту, не добавляючи тяги. Стеля!
  Ляховський відкинувся на бронеспинку крісла. Морозне повітря приємно освіжило нерви і м"язи, наповнило тіло енергією і силою. Леонід побачив "лагг", і засміявся задоволено: "А-а, не вийшло!" "Лагг" виявився значно нижче. Для нього межа висоти настала раніше. Його поршневий двигун знемагав від нестачі повітря, плював з патрубків вогнем неспаленої суміші і не міг більше ні на метр підняти машину.
  "Грифон", використовуючи перевагу у висоті, розвернувся для атаки. Радянський ас не згаяв жодної миті. У нього зараз один порятунок - прямовисне піке. На високій ноті завило повітря. Літаки падали один за одним майже вертикально. В швидкісному напорі дрижали площини крил, перевантаження придавило до бронеспинки. Витримають машини і люди, які знаходиться всередині, таке перевантаження? Може ось-ось відваляться площини, і машини розваляться на шматки? Чорт забирай, вони витримали! Слідом за "червоним" Леонід переломив піке над самою землею. Літаки стали дибки і знову завили від перевантаження. Знову машини крутилися дзиґами, намагаючись дотягтися один до одного трасами гарматних черг.
  Леонід "сів" на хвіст "лаггу". Машина в глибокому віражі. В черговий раз задоволений усміх кривив губи Ляховському - час віражу "ЛаГГ-3" був більшим, ніж у "грифона", український літак по цьому параметру не перевищував показників знаменитого полікарповського І-16, шістнадцять секунд! Ось він, радянський ас! Видно червоні зірочки в три ряди. Ще мить, і вдарю з усіх точок...
  А "червоний", гранично зменшивши радіус віражу, вислизав з прицілу, сам прагнув зайти у хвіст. Он, видно льотчика в кабіні. Голова "червоного", зализана шоломом, віддзеркалює склом окулярів, коли ас оглядається. Ну, ти ж і вертлявий, ніяк в приціл потрапляти не хоч...
  В прицілі! Черга, черга, черга! Ду-дук... ду-дук... ду-ду-дук! Влучив! Точно, влучив! З-під капота "лагга" вирвалися пасма диму, лизнули кабіну язики полум"я. Ліхтар пішов назад по направляючих, з кабіни вивалився чорний клубок, стрімко полетів донизу, розмотуючи за собою білі нитки парашутних строп...
  А ведені радянського аса тим часом не ловили ґав. Кутасову одному було не під силу тягатися з чотирма льотчиками, нехай і не такими вмілими в пілотуванні, як він, але завзятими. А потім до цієї четвірки приєднали ті, що погналися за розвідниками. Перевага у ворога і так була подвійна, а тепер вона стала чотирикратною, тут навіть досвід мало допоможе. Цей момент Ляховський, захоплений боєм з радянським асом, якось не врахував, і негайно за свій прорахунок поплатився. Проводжаючи поглядом збитий "лагг", лейтенант на мить випустив з поля зору картину бою, завершував красиво віраж...
  Раптом знизу вирвалася траса і він відчув потужний удар по корпусу свого "грифона". Відразу щось неладне сталося з управлінням. На віражі відмовило кермо висоти, ручка управління ходить вхолосту, ніякої реакції на дії плота. Винищувач закрутився в небі, ніби вгвинчуючись в його сяючу блакить.
  Зупинити це обертання було неможливо, машина не корилася пілотові і Ляховський зрозумів, що справи його кепські. "А коли справи кепські, хлопці, - не раз казав командир групи підполковник Клімов, - пам"ятайте, що ви нам дорожчі за літак. В такому разі смикай ручку і - кістки за борт!"
  І Ляховський рішуче схопив важіль катапульти.
  Оглушливо хлопнуло повітря: розгерметизація - відлетів геть ліхтар кабіни. В ту ж мить надувся і щільно охопив тіло ППК - протиперевантажувальний костюм. А в кабіні вже свистіло і скреготало, нічого не видно. Пил, пил, пил... Де він тільки взявся... Автоматично опустилося скло на захисному шоломі. Поштовх порохових прискорювачів. Вискочили збоку щитки, фіксуючи руки, щоб їх не вивернуло повітряним потоком. Ноги також притиснуті захватами, Леонід зараз був пристебнутий до крісла намертво.
  І в ту ж мить незборима сила викинула його з кабіни. В груди вдарив тугий струмінь повітря, пройшла знизу м"ясорубка соосних гвинтів "грифона", але до льотчика вони не діставали. За спиною щось зашурхотіло, хлопнуло і крісло вирівнялося, швидкість стала згасати. Вже немає ураганного напору повітря, політ стабілізовано. Ще мить, різкий ривок фартуха і його викидає з крісла. Різко смикаються ремені. Тіло ніби наражається на перепону - м"яку, пружинисту і тихо пливе донизу. Лейтенант глянув вгору: де крісло? Тільки б лишень не зачепило, в ньому десь з центнер ваги. Он воно, разом з стабілізуючим парашутиком несеться до землі. Після ревіння турбіни, важких перевантажень, катапультного стусана під зад льотчика огорнула тиша. Нижче він побачив літак, він падав, безладно обертаючись. І гострий біль жалю кольнув серце пілота.
  Ляховський зручніше всівся на лямці парашута, оглядівся. Потрібно визначити, куди його несе лиха доля, приготуватися до приземлення. Парашут розкачувало поривами вітру і від цього земля йшла на Ляховського хвилеподібно, ніби хтось нахиляв її то одним боком, то іншим. Кепські справи, несе його кудись на південь. А внизу кубанські плавні, колючою щіткою стирчать очерети. Поверхня зрадницька. Тільки б вдало сісти, не поламати ноги в цій болотяній твані.
  Раптовий порив вітру розвернув Леоніда, кинув спиною на очеретяну стіну. Як поталанило! Купол парашута згас, осів пробитою дитячою кулькою. Над льотчиком розкинулося бездонне небо, і в цій безмежній блакиті ширяв самотній беркут.
  Встав, розстебнув замок підвісної системи, скинув лямки, відкинув скло щитка вгору і зняв захисний шолом з голови. Адреналін ще шумів у крові і він не відчув гострого болю в ногах. Біль прийшов до нього потім. Зараз же навколо шумів густий очерет, але під ногами сухо, отже, потрапив на острівець в цих плавнях. "Добре, потім буду визначати, куди саме втрапив. А зараз потрібно повідомити своїм..."
  З підвісної системи витяг НАЗ - пластмасову коробку в брезентовій сумці. Там медикаменти, продукти, вода, надувний одномісний човен, портативна радіостанція і, звичайно, зброя - 9-міліметровий пістолет-кулемет ПКМ-40 . Ліхтарик, сигнальна ракета, пилка, тонка, як струна, сірники термічні, об що хочеш запалити можна, і на вітрі не гаснуть, таблетки сухого спирту. Вода в пакетику з м"якого міцного пластику, цілий літр. А серед медикаментів є ще таблетки для знезараження води.
  Але головне - радіостанція. Ввімкнути її, щоб на встановленій частоті передавала сигнал біди, працюючи в режимі радіомаяка. І Ляховський став вслухатися чи не запульсує повітря під гвинтами пошуково-рятувального гелікоптера...
  ...Пустельга сидить на ношах, біля нього метушаться медики - лікар авіагрупи і фельдшер. Фельдшер притримує ліву руку, а лікар бинтує її. Ран багато, але вони не важкі, кістки всі цілі. Володимир вже вблагав лікаря не відправляти його в підземний госпіталь в Аджимушкайських каменоломнях - дав урочисту обіцянку акуратно ходити на перев"язки і дотримуватися постільного режиму до повного одужання.
  (І потім несказанно жалкував за даним легковажно словом - в Аджимушкайському госпіталі проходила медичну практику Яна Воскресенська, а хто ж відмовиться покрасуватися перед коханою дівчиною в ролі калічного воїна-героя! Правду кажуть, знав би прикуп...)
  Лікар починає бинтувати наступну рану. Працює він артистично і скоро Володимира сповили, як немовля. Пустельга героїчно переносить біль, але дивитися на нього страшнувато - губи сині, як у мерця, обличчя бліде, ні кровинки, під очима кола, очні яблука налилися кров"ю. Говорити не може - в горлі хрипить, сержант кривиться і киває на склянку з червоним вином. Фельдшер щедро підливає.
  - Ти ще щасливо відбувся, - примовляє лікар, - стільки ран, стільки крові втратив... Як тільки додому добрався... М-да, відверто кажучи, не розумію, на чому ти прилетів.
  - На злості, товаришу майор. - Пустельга хоче всміхнутися і кривиться від болю. - Дешево вони мене взяли захотіли, дідько б їх забрав. Так дешево, що просто...
  Від КП швидким кроком йде командир авіагрупи. Він був зайнятий - доповідав в штаб ВПС флоту про результати розвідки. Слідом за ним - Амет-Хан, він приземлився раніше і разом з Клімовим доповідав про виявлені в Новоросійську цілі. Про обставини бою з переслідувачами доповів щойно по радіо капітан Таран і зараз на смугу заходять один за один "грифони" другого загону.
  - Як справи, медицина? - підходячи, запитує підполковник.
  - Порядок, ще не одного "червоного визволителя" змусить носом щемлю рити. - Підводиться лікар. Фельдшер відрізає шматок бинта і Пустельга з полегшенням лягає на ноші.
  - Ну, то й добре, одужуй. - Качає головою командир групи. - Машину нову отримаєш, твоя в капремонт піде. За півгодини виліт, супроводжуємо штурмовики. По твоїх даних працювати будемо, на Новоросійськ підемо. Як почуття, лейтенанте? - Звертається підполковник до Амет-Хана.
  - Нормально. - Лейтенант червоніє, ніби відчуваючи провину в чомусь.
  - То й добре, ваш загін прикриває другу групу. Першу прикривають армійські винищувачі.
  - Нарешті! - Зітхає Амет-Хан. - Хоч буде на кому зло зігнати.
  - Добре, не будемо відволікати медицину. Ввечері командувач ВПС флоту обіцяв прилетіти...
  ...На долю Сашка Кутасова випало стримувати бойовий азарт пошарпаних лейтенантом Ляховським "лаггів". Ведучого третьої ланки лейтенант збив з ходу, не затримуючись. А от з четвертим... Радянський ас виявився зубастим воякою, Ляховський з ним зчепився не на жарт. І Кутасов дякував долі, що ведені у "червоного" виявилися з таким же мізерним бойовим досвідом, як у нього. Зеленими, одним словом. Правда, в нього вже було ще з інституту більше трьохсот годин самостійного нальоту, а пілоти "лагів", по всьому видно було, коли б всі гуртом мали стільки годин... І тому на його долю випало лише стримувати їхній порив будь-що збити пошкоджений "грифон" і не дати переслідувати Володьку Пустельгу.
  (Втім, крутитися одному проти вісімки "лаггів" також не мед. Рятували його переважаючі якості машини, виходив з халепи тільки за рахунок швидкості та висоти, куди тікав, коли ставало непереливки.)
  Однак довго ця карусель в піднебессі продовжуватися не могла, рано чи пізно "червоні" повинні були реалізувати свою чисельну перевагу. Він ще тримався тому, що "червоні" всі разом кинулися в бійку, втративши своїх лідерів. Але ось-ось хтось з них візьме командування на себе, вісімка розділиться, і тоді його затиснуть: або внизу, або вгорі. А скоріше за все, одна четвірка блокує його, закрутивши на висоті, а решта кинеться в погоню. І не факт, що пілоти штабної пари встигнуть вчасно зреагувати на появу противника. Потрібно було закінчувати цей бій і закінчувати з музикою. І він нав"язав "червоним" лобову атаку - смертний екзамен психіки і нервів. Машини зближувалися і нікому вже не відвернути. Зараз удар...
  Але в останню мить ведучий "лагг" рвонув свою машину вгору. Не витримав! І в ту ж мить траса прошила пузо червонозоряного винищувача. Він обвис, ніби наштовхнувся на стіну і зник в сяйві сліпучого спалаху - вибухнули бензобаки. Палаючі шматки посипалися на землю, залишаючи димні сліди.
  Фінал і побачили льотчики другого загону, поспішаючи на допомогу своїм товаришам. Відбивши атаку "мігів" ППО Новоросійської бази, вони не стали затягувати поєдинок з ними - не було сенсу. Та й по радіоповідомленням льотчики чули, що їхні товариші вступили в нерівний бій з противником. Необхідно було поквапитися і капітан Таран повів своїх пілотів на допомогу ланці Ляховського. І застали одного тільки Кутасова - збитий "грифон" лейтенанта догорав у очеретах, сипалися донизу уламки збитого "лагга", а в небі плив тільки один парашут - це був квадратний купол радянського зразка...
  Втративши чисельну перевагу, "червоні" вийшли з бою різким пікіруванням. Залишаючи за собою димний слід, вони мчали на схід, притискуючись до землі. Але на прощання два "лагги" встигли взяти в кліщі літак Кутасова і всадити в нього кілька снарядів зі своїх "шваків". Однак збити не змогли.
  Першим поривом капітана було негайно кинутися в погоню і дати "червоним" чосу. Але доповідь Кутасова була невтішною - його літак отримав пошкодження, а сам пілот поранення від осколків снарядів. Та й лічильники пального змушували поглядати на них частіше, а снарядні коробки літаків досить спорожніли. І Таран з холодною люттю відчув, що негайно сквитатися з ворогом не встигне...
  Лейтенант Удовиченко щойно закінчив чергування і зараз дивився, як парами заходять на посадку "грифони" другого загону капітана Тарана. Звістка про те, що один з пілотів другого загону загримів у госпіталь, неабияк збурила його. І не від душевної черствості чи якоїсь неприязні до сержанта. Просто на війні така невдача товариша по службі означає подальше просування, але вже твоє власне. "На війні, як на війні..." - кажуть в таких випадках французи. І вони мають рацію. Особисто для Сергія Удовиченка це був шанс потрапити у стройові льотчики. Справа в тому, що у штабну ланку сплавляли пілотів, ну, так би мовити, не зовсім перспективних. Це на авіаносцях штабні льотчики літають більше звичайних стройових. А в учбових частина навпаки... В авіагрупі підполковника Клімова пілотів штабної ланки поза очі називали "писарчуками", маючи на увазі, що це не зовсім повноцінні льотчики. А кому охота бути неповноцінним? От і намагалися пілоти штабних ланок при будь-якій нагоді перейти у стройовий загін.
  Рапорт (з наголосом на "о") про переведення до другого загону лейтенант Удовиченко подав ще до початку війни, але нагода випала тільки зараз, з першою бойовою втратою. І ось тепер він з нетерпінням чекав повернення другого загону, щоб нагадати його командиру про бажання стати стройовим льотчиком.
  Оскільки штабна ланка була неповною - одну пару відправили разом з другим загоном прикривати розвідників - прикривати посадку літаків підняли ланку першого загону, і чергування пари припинилося. Тому зараз Удовиченко тупцював біля свого "грифона" на старті, чекаючи посадки капітана Тарана...
  "Грифони" планували з задросельованими турбінами, торкалися колесами смуги. Здіймали хмарки куряви і опускали гострі носи, стверджуючи всі три стійки на плитах злітно-посадочної смуги. Першим сідав літак з цифрою "25" на гострому кілі. Ведений лейтенанта Ляховського. А от його літака немає.
  Збили чи сів десь на вимушену? "Збили Ляховського, - повідомив, підійшовши, технік Удовиченка, - і ще двох підловили у Тарана, Пустельгу і Кутасова. Капітан злий, як чорт, он, дивись, як саджає..."
  Останнім приземлився літак командира загону. Його машина загальмувала за кілька метрів від стоянки чергової пари. Капітан залишив кабіну, не чекаючи, поки технік принесе трап.
  - Ну що, лейтенант, не передумав переходити до мене? - Погляд у капітана запитальний, він ніби обмацував очима. Глянув на напарника Удовиченка. - Лейтенант, я твій "єроплан" візьму, а ти доповіси в штаб групи - я з лейтенантом Удовиченком на обліт району погнав. Так і доповіси...
  Часу на підготовку польоту пішло хвилини три, і все ще не вірилося Сергію, що ось зараз здійметься він в повітря, до того ж веденим капітана Тарана, буде його прикривати. Серце стукотіло радісно. Звичне відчуття злиття з бойовою машиною прямо-таки волало до негайної дії. Стримуючи "грифон" на гальмах, лейтенант почав доповідати ведучому по радіо про готовність докладно, як належить...
  - Не базікай! - Перервав доповідь Удовиченка капітан. - Роби, як я, мовчки...
  Тишу польового аеродрому перервав спарений гул авіаційних турбін. І назустріч Сергію стрімко полинула смуга, зблискуючи в косому сонячному промінні металічними відблисками плит. Капітан вів його на південь, в бік Чорного моря. Він мовчав і навіть не дивився в бік лейтенанта, ніби летів один. І так само, ніби й справді один, він різко розвернув літак в бік берега і, форсуючи двигун, нарощуючи швидкість пішов в гори, залишаючи збоку курортні міста Кавказького узбережжя. Проскочили хребет і Таран пішов на зниження, лиш дозволили густо зарослі лісом гори його північно-східного схилу.
  Коли під площинами промайнули останні лисі, акуратно закруглені пригорбки передгір"я і попереду розчахнувся на всю неозору шир кубанський степ, лейтенант почав здогадуватися, куди вони мчать.
  Таран знає звідки піднялися "лагги", які збили Ляховського. Ось чому квапився з вильотом. Він все розрахував до секунди. Коли вивів загін з бою, скільки часу знадобиться "лаггам", щоб дістатися до цього польового аеродрому, скільки часу знадобиться йому, капітану Тарану, щоб повернутися додому, взяти заправлений літак з повним боєкомплектом і встигнути прийти на радянський аеродром, поки літаки "червоних" будуть заправлятися. Саме тому і взяв капітан літаки, які стояли на чергуванні - вони вже були готові до бою. І коли б він, лейтенант Удовиченко, відмовився летіти, капітан відправився б помститися "червоним" з іншим пілотом. Довго чекати він не міг. Все було у нього продумано до дрібниць...
  Тому він і сказав напарнику Удовиченка: "Доповіси, що ми пішли на обліт району..." Він знав, що командир групи не дасть дозвіл на штурмовку двома винищувачами ворожого аеродрому, надто його цінує Клімов, щоб піддавати небезпеці в справі, якою повинні займатися броньовані штурмовики. Морській авіагрупі вистачить роботи. Але Тарана пік біль за Ляховського, якого збили в тилу противника, а, отже, ймовірно загинув. Тому він і переступив через заборону, і ця біль давала впевненість в успіху задуманого.
  "Він і справді скажений.", - згадалася характеристика капітана, яку дали йому підлеглі. Так, скажений, але в найкращому розумінні цього слова. І його льотчики пишалися цим, йшли за ним скрізь...
  Сонце світило тепер в потилицю. Низьке, багряне сонце. Так само багряно відсвічували стовпи пилу, які смугами стояли над ворожим аеродромом. Мирна вечірня картина, але зараз вона викликала в лейтенанта таку зловтіху, якої не відчував ніколи. Так, це той самий аеродром. "І там нас не чекають, там не допускають навіть думки про те, що сіро-сріблясті "грифони" морської авіації відійдуть так далеко від моря, зважаться штурмувати сухопутний аеродром у степу..." Тепер Удовиченку стало зрозуміло і чому капітан припинив його доповідь різким: "Не базікай!", щоб не викрити себе радіоперемовами завчасно.
  Низьке сонце світило в спину і тіні "грифонів", які йшли на великій швидкості, ковзали попереду, подовжувалися, то втікали, то наближалися, обтікаючи кургани, хутори і байраки. Місце у строю праворуч капітана дозволяло Удовиченку бачити тільки голову Тарана, його круглий білий шолом з щитком світлофільтра. Лейтенант додав обертів і вийшов вперед, поряд з капітаном. Побачивши веденого боковим зором, Таран раптом усміхнувся. Зовсім несподівано усміхнувся і, здається, підморгнув підбадьорливо.
  І лейтенант побачив, що обличчя у нього не сухе і жорстке, а добре. І він також усміхнувся у відповідь своєму командиру.
  По курсу вже розрізнялися "ЛаГГ-3" з зализаними фюзеляжами, з заокругленими площинами крил. Біля них купчилися автозаправники і технічні машини, вовтузилися люди. Але все ще не помічали літаки, які вже лягли на бойовий курс. Їх ховало у своїх сліпучих променях сонце, що заходило. Вони могли тільки чути - гул пари літаків. І вони його почули, але надто пізно...
  Одним порухом голови капітан наказав веденому зайняти попередню позицію, його літак ковзнув ледь в бік і вийшов на одну пряму зі злітною смугою, де саме готувалася злетіти трійка "лаггів". На долю Удовиченка випадало складніше - удар по стоянкам літаків противника, це було зрозуміло і без команд.
  Лейтенант чекав появи в прицілі крайнього літака, готуючись відкрити з усіх чотирьох стволів вогонь по скупченню ворожої техніки.
  - Бий, лейтенант, бий сміливо! - Капітан натиснув на гашетку раніше і вже не криючись ввімкнув рацію. - Виходь вперед і шпар, прикрию...
  В очах мигтіло і Удовиченко не бачив, куди потрапляють його снаряди. Надто велика була кутова швидкість біля землі. Коли б він оглянувся, то міг би побачити, як спалахували і горіли автомашини, літаки, як в клубах диму металася аеродромна обслуга. Міг би, але для цього потрібно було оглянутися, а він дуже боявся згубити з очей свого командира і тому не наважився глянути назад навіть мигцем. І йому здалося, що своєю стріляниною не наніс ворогу жодної шкоди. Ось Таран - так, він не промахнувся. На старті палали три літаки. Перервавши зліт, вони широко порозкидали свої тіла, роз"єднані на частини по всьому полю аеродрому, горять ясним полум"ям. А він? Що він...
  Пройшовши весь аеродром, капітан перевів "грифон" у набір висоти і розвернув його на зворотній курс, в бік сліпучого сонця, до моря.
  - Лейтенант, бачиш мене. - Голос був веселий. - Давай курсом на сонце. Йдемо додому...
  На злітній смузі палахкотіли окремі вогнища. А на стоянці вогонь і дим стелилися на всю її ширину. Вже на зворотному курсі Удовиченко бачив, як стріляли зенітки з укриттів за межею аеродрому. Там все ще щось вибухало, фонтанувало брудним полум"ям.
  Вже коли приземлилися, капітан підійшов до Удовиченка, дружньо ляснув по плечу.
  - А ти, салага, взагалі нічого винищувач...
 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Пленница чужого мира" О.Копылова "Невеста звездного принца" А.Позин "Меч Тамерлана.Крестьянский сын,дворянская дочь"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"