Сяючий кiнчик чобота обережно в обличчя тицьнув: цiлуй.
Не ухилитися вiд цього сяйва. Не повернути обличчя. Не повернути, тому що руки заламали за спину i все вище тягнуть. Полегеньку. I бiль потроху ковзає до тiєї межi, пiсля якої крик не стримати.
А кричати їй зовсiм не хочеться.
Вона так i вирiшила: не кричати.
У минулi часи, коли у вiтрильному флотi матросiв линьками шмагали, кожному в зуби ганчiрку запихали, аби не кричав. Одначе ж пройшли тi славнi часи. Тепер в рот гумовий м"ячик пхають, коли розстрiлюють в критiй в"язницi. А коли розстрiл на природi, так м"ячик в рот не засовують - кричи скiльки хочеш. Репетуй собi на втiху. А вже коли б"ють або руки ламають, то крику не перечать, його вимагають. Крик вибивають. Мода така. Взагалi тортури без крикiв - невдалi тортури. Неповноцiннi. Нiби пиво без пiни.
Їм же хотiлося, щоб вдалося катування. Їм хотiлося, щоб вона кричала. Тому її руки вони легесенько тягнуть все вище.
А в розстрiльному лiсi весна лютує. Безсоромна така весна. Несамовита. Розпусна. I кожна прiла хвоїнка весною пропахла. Шкода, що до запаху хвої злежаної запах вакси шевської пiдмiшаний. Запах чобота начищеного. I чобiт той незлобиво, проте наполегливо в зуби тикає: ну, цiлуй же мене. I голос iнший, ласкавий майже, пiдказує:
- Цалуй жа, дурепа. Чаво табє. Пацалуй разочок, ми тябє i стрельньом. I справi кiнець. I тобi не мучитися, i нам на футбол не запiзнитися. Ну а то, сама знаєш, - чоботами заб"ємо. Цалуй...
Добре ранiше було. Ранiше говорили: цiлуй лиходiєвi ручку. Тепер - чобiт. У минулi часи перед стратою виконуваному i склянку вина наливати належало. Тепер не наливають. Тепер тiльки виконавцi перед виконанням п"ють. I пiсля.
Весь лiс розстрiльний горiлкою просочений.
Руки пiдтягнули ще трошки. Так, що хруснуло. Трапилася б поряд гiлочка яка, вчепилася б вона в ту гiлочку зубами та крик i стримала б. Тiльки не трапляється в зуби гiлочка. Один лише мокрий пiсок i хвоя прiла. А руки вже так пiдтягнули, що дихати можна тiльки в себе. Видихнути не виходить - очi склянiють.
Трохи руки вiдпустили, i видихнула вона. схлипуючи. Думала, що ще руки трохи вiдпустять. Їх i справдi ще трохи вiдпустили, та ж тут-то її й жахнули чоботом нижче ребер. Так жахнули, що бiль в руках вiдсiкло-вiдрiзало. I взагалi все болi разом заглушило.
Одна велика нова бiль потихеньку спочатку просочилася в неї, а потiм хлинула раптом, наповнюючи. I переповняючи. Хапає вона повiтря ротом, а воно не хапається.
Руки її кинули. Вони впали безживно. Їй якось i справи немає до своїх рук. В голову не приходить руками ворухнути. Їй би лише повiтря. Продихнути б. I начебто вже схопила. Тiльки з рота воно всередину не проходить. Тут її ще раз чоботом жахнули. Не тим, блискучим. Блискучий - для поцiлункiв. Iншим жахнули. Яловим. Яловий важчий. Можливо, i не так сильно жахнули. Однак вiд другого удару задзвенiли солодко дзвiночки, i попливла вона спокiйно i тихо в звабливу чорноту.
Вiдпливаючи, чула iншi удари, рiдкiснi i тяжкi. Проте було вже зовсiм не боляче, i тому вона посмiхалася доброї свiтлої посмiшкою.
Далi у форматi PDF тут: http://ruthenia.info/txt/stanislavsk/Viktor_Suvorov._Kontrol___2014_.pdf