Станиславский Филипп Степанович : другие произведения.

1

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Нове призначення.

  1
  ...Вже шосту годину поспiль стрибав в"юнкий "луаз" по вибоям росiйського "большака". Залишилися позаду Острогожськ i Валуйки, але до Куп"янська все ще кiлометрiв п"ятдесят шляху набиралося.
  Лиш поминув вiн кордон - i легко та весело побiг по бетонованим автострадам України. Недавнi мiсця боїв позначалися свiжими латками на бетонному полотнi магiстралi та ще блокпостами з зенiтними автоматами, що пiдняли цiвки свої в небо захмарене, пантруючи на швидку тiнь радянського штурмовика...
  Назустрiч йшла колона критих вантажiвок "джиммi " з гарматами на причепi. Колона була довга. Пiд брезентом сидiли солдати i тримали зброю мiж ногами. Вони дивилися назад i бачили небо сiре i сiрий бетон, що бiг вiд них стрiмко. Це були ще необстрiлянi солдати. I "джиммi" були зовсiм новенькi, i 114-мм гаубицi-гармати також. Судячи по всьому до фронту рухалася артилерiйська бригада, або щойно сформована, або пiсля отримання нової матерiальної частини. Такi гармати - дивiзiйний триплекс - прийняли на озброєння в самiсiнький канун вiйни i вони тiльки-тiльки пiшли в серiю на одному з луганських заводiв. До Куп"янська, мiркував генерал, дiсталися залiзницею, розвантажилися там, а далi пiшли своїм ходом.
  Генерал прикинув час: артилерiя йшла по такому графiку, аби росiяни не засiкли колону бригади з повiтря. Очевидно, розвантажилися ще минулої ночi, день перечекали, розосередившись, далi рушили з таким розрахунком, щоб до прифронтової смуги дiйти в темнотi, за нiч дiстатися до мiсця, а до ранку зникнути в лiсах - нiби нiчого й не було! Раз розвантажилися в Куп"янську i йдуть на Валуйки, значить, поступлять у розпорядження їхнього фронту. Це вже третя колона, яка трапилася на шляху. За Валуйками розминулися з колоною далекобiйних 127-мiлiметрових гармат, до фронту йшов артилерiйський полк РГК. А ще ранiше, перед Валуйками, зустрiли колону важких 203-мiлiметрових гаубиць, також з Резерву Головного Командування. Ледь розминулися з важкими гусеничними тягачами, що займали чи не всю ширину проїжджої частини шосе. Посилення фронту артилерiєю означало наступ в найближчому майбутньому. Можливо, саме з цим наступом пов"язаний несподiваний виклик в Генеральний Штаб?
  Вчора вночi, коли генерал вже приготувався лягти спати, подзвонив командувач армiї.
  - Приготуйся, Степане Архиповичу, завтра о десятiй маєш вилетiти в Київ. - Повiдомив новину генерал-лейтенант. - Дзвонив генерал-полковник Морозов, викликає тебе в Генштаб, до Павленка.
  - Так. - Промовив Даниленко. "Павленко" останнiй тиждень це був псевдонiм для шифровок Гетьмана України. - А до кого там з"явитися? Прямо так, в Генштаб?
  Командувач армiї мовчав, про щось своє мiркуючи, в слухавцi лише його дихання чулося.
  - Не знаю. - Вiдповiв генерал-лейтенант нарештi. - Зустрiнуть, коли викликали.
  Оскiльки погода була кепська ще з вечора i тому, отримавши дозвiл командувача армiї, командир П"ятдесят п"ятого моторизованого корпусу генерал-майор Даниленко ще затемна вирушив на автомобiлi до Куп"янська - в тилах армiї небо було ясним, там з Куп"янського аеродрому опiвднi мав пiти до Києва транспортний лiтак.
  Добралися якраз вчасно - негода насувалася i пiлот вже прогрiвав двигуни, щоб встигнути злетiти. Тепер на другiй годинi польоту погода знову зiпсувалася. Земля то вiдкривалася, то закривалася, потiм довго йшли взагалi без усякої видимостi. Коли земля на короткий час вiдкрилася, з кабiни вийшов льотчик i нахилися до Даниленка:
  - Думаю все-таки сiдати в Борисполi, хоча нам рекомендовано сiсти в Бiлiй Церквi. Але поки туди дiйдемо, погода буде така сама. Як, товаришу генерал?
  - Навiщо питаєте? - Сказав Даниленко. - Я тут пасажир.
  - Ясно, товаришу генерал. - Льотчик повернувся в кабiну.
  Однак сiдати довелося в Жулянах - Бориспiль був закритий хмарами, але вiдкрилося вiкно над мiстом, i лiтак, зробивши два кола, зайшов на посадку. Коли Даниленко першим спустився по трапу на бетон льотного поля, назустрiч йому прямо з легковика, що пiд"їхав просто до лiтака, вилiз майор в формi Гетьманського полку з ад"ютантськими аксельбантами i приклавши руку до кашкета, запитав:
  - Генерал-майор Даниленко?
  - Так.
  - Чекаю на вас. - Майор кивнув водiю, той взяв валiзу у генерала i поставив на заднє сидiння.
  Майор вiдкрив перед Даниленком переднi дверцята, сам сiв позаду, поряд з речами i машина негайно рушила...
  ...Ад"ютант був високий, мiцний i широкий в плечах полковник, але трохи накульгував. Було очевидно, що полковник не вiк служив в ад"ютантах у великого начальства. Про це свiдчили бойовi нагороди: вiдзнаки двох орденiв, медаль i золота нашивка важкого поранення. По телефону говорив зi всiма рiвно, без запобiгання, однаковим тоном, i тiльки по званням, якi промовляв вголос, можна було здогадатися, хто знаходиться на тому кiнцi дроту. Коли хто-небудь входив, ад"ютант миттєво, як пружина, розпрямлявся над столом, швидко i точно вiдповiдав на питання, а весь iнший час читав досить товстий документ i червоним олiвцем вiдмiчав на полях якiсь, очевидно, важливi для Начальника Генерального Штабу мiсця.
  "Ось такий має право пiсля поранення в ад"ютантах сидiти, - подумав Даниленко, який вважав, що в ад"ютантах можуть прижитися тiльки безнадiйнi тупарi або посiпаки без честi та совiстi, - потiм, коли не знахабнiє, сам у стрiй попроситься. Такi завжди самi просяться..."
  Коли телефон задзвонив чи не в десяте i полковник, знявши слухавку, сказав: "Полковник Хоменко слухає...", а потiм, вислухавши, пообiцяв: "Коли генерал-полковник повернеться, доповiм, товаришу генерал-лейтенант...", в приймальну зайшов полковник з ад"ютантськими аксельбантами i вензелями Гетьмана на погонах повсякденного однострою. Вiддавши честь, привiтався з генералом i повiдомив ад"ютанта Начальника Генштабу, що генерал-полковник Морозов зараз у Гетьмана, коли звiльниться - невiдомо, i генералу Даниленку наказано негайно прибути в Марiїнський палац: на нього чекає Гетьман.
  ...Генерал-полковник Морозов доповiдав Гетьману про плани можливих дiй на осiнню кампанiю сорок третього року. Плани цi були попередньо намiченi ще весною, коли остаточно визначилося, що радянськi вiйська спробують зрiзати виступ в районi Бiлгорода. Плани стосувалися пiдготовлюваного в Бiлорусi стратегiчного удару, i багато залежало вiд результатiв Бiлгородської битви, яка щойно закiнчилася.
  В останнiх числах серпня українськi вiйська перейшли в контрнаступ, вiдкинули радянськi дивiзiї, корпуси i армiї на вихiднi позицiї, контрнаступ перейшов у загальний наступ i в перших числах вересня дивiзiї українцiв вийшли на захiдний берег Дону, форсували його i захопили плацдарми на схiдному березi. Воронiж потрапив у напiвоточення i для останнього кидка вперед потрiбно було пiдтягнути тили, пiдвезти сотнi тисяч тонн боєприпасiв, паливо-мастильних матерiалiв, запасних частин, продовольства, належало поповнити вiйська, перекинути команднi пункти ближче до лiнiї фронту, розгорнути новi вузли зв"язку, бази постачання, аеродроми, перебазувати ближче до районiв боїв авiацiю, вiдновити в тилах дороги, мости, лiнiї зв"язку, перешити широку радянську колiю основних залiзничних магiстралей на європейський стандарт, щоб подавати вiйськам вантажi без перевалки. А ще належало убезпечити себе вiд удару з флангу i рушити у Великий вигин Дону П"ятнадцяту i Шiстнадцяту польовi армiї Сiверського фронту, Сьому механiзовану армiю Схiдного, Росiйську Нацiонально-Визвольну армiю. А це вимагало в свою чергу поповнення з"єднань особовим складом прямо в ходi бойових дiй, розгортання тилiв без якоїсь паузи слiдом за наступаючими вiйськами. I все робило швидко, чiтко, рiшуче. I всiм було зрозумiло, що наступний удар Української армiї буде спрямований на Пiвденний Кавказ, на Кубань i Ставропiлля.
  Всi чекали удару вiд Ростова на Пiвнiчний Кавказ i радянське командування спiшно змiцнювало цей напрям. А тому в українськiй Ставцi вирiшено було вдарити в iншому мiсцi - в Бiлорусi!
  Бiлорусi i країнам Балтiї українською Ставкою придiлялася пiдвищена увага.
  Коли восени минулого, сорок другого року радянськi вiйська завдали несподiваного удару по країнам Балтiї, всупереч власнiй заявi про повагу нейтралiтету Фiнляндiї, Естонiї, Латвiї i Литви у вiйнi, яка почалася мiж Радянським Союзом i Українською Державою, вiд швидкої i неминучої "совєтизацiї" прибалтiв врятував сильний i несподiваний для росiян опiр українцiв радянським вiйськам. Москва всi сили i засоби кинула на головний - український - фронт i тому бойовi дiї в Прибалтицi точилися порiвняно мляво. На шляху червонозоряних "визволителiв" в Естонiю лежало Чудське озеро. Обiйти величезне водоймище можна було з пiвночi - через Нарву. Та перша спроба форсувати рiку зазнала невдачi. А пiвденнiше лежить Псковське озеро i "червонi маршàли" спробували здiйснити "визволення", йдучи через Псков. А тут оборону тримав Естонський корпус, посилений українськими танкiстами i винищувачами танкiв. I "визволення" загальмувалося. А ще пiвденнiше, на кордонах Латвiї, тримали оборону латвiйськi дивiзiї разом з Росiйською Добровольчою армiєю. I радянський наступ в Прибалтицi мало-помалу зiйшов нанiвець.
  Цьому в немалiй мiрi допомогла й нова хвиля арештiв серед радянських вiйськовикiв, яка пiднялася раптом в станi ворога. Несподiвана "чистка" лютувала в верхньому ешелонi вiйськового керiвництва, особливо це позначилося на командуваннi Прибалтiйського i Карельського фронтiв. Така обстановка серед "визволителiв" аж нiяк не сприяла активiзацiї бойових дiй. Бої в Балтiї i Карелiї точилися без усякої iнiцiативи i азарту, пiдiгрiтого вiрою в успiх, вiдчувалося, що для росiян це було лише тупе виконання наказу.
  Ще одним фактором, що не сприяв активним бойовим дiям радянських вiйськ в Прибалтицi, був високий рiвень дезертирства серед "визволителiв". Локальнi наступальнi бої i танковi прориви, як правило, завершувалися оточеннями i радянськi бiйцi охоче здавалися в полон.
  Рiвень дезертирства був високим ще й тому, що в Прибалтицi проти радянської Червоної армiї воювали частини росiйської Бiлої Армiї, в двадцятому роцi в ходi Громадянської вiйни вибитої комунiстами з захопленої ними Росiї. Були навiть випадки, коли в полон йшли цiлими з"єднаннями з розгорнутими прапорами i пiд вiйськовий оркестр. З цього приводу радянське керiвництво видало в жовтнi наказ за номером 270 про ставлення до тих, хто здається в полон. Вiд радянських вiйськ вимагалося зрадникiв знищувати всiма можливими засобами, не виключаючи потужних ударiв авiацiї та артилерiї по таборах вiйськовополонених. Проте драконiвськi заходи не дуже допомогли, в Фiнляндiї i країнах Балтiї за рiк вiйни набралося до двохсот тисяч "визволителiв", якi здалися в полон добровiльно.
  Комунiстична верхiвка не могла iгнорувати такi обставини i українська розвiдка вчасно виявила поступове досить значне посилення угрупування радянських вiйськ на кордонах країн Балтiї. У вищому керiвництвi СРСР поволi почала превалювати думка, що потрiбно спочатку завершити з бiльш дрiбними справами, як вiдбирали досить значнi сили, щоб потiм без перешкод вирiшити основне питання - з Українською Державою. Однак, поки тривала битва за Бiлгородський виступ, майже всi резерви радянська ставка направляла в район Курська i Воронежа, а потiм на пiвдень, в район Ростова-на-Дону i на Пiвнiчний Кавказ. На Пiвнiчному Кавказi назрiвала нова криза, в тилах РСЧА активно дiяла Народно-визвольна армiя Кубанi, i радянськi вiйська за всяку цiну намагалися лiквiдувати на Таманi плацдарм українських вiйськ.
  На територiї Бiлорусi також розширювався партизанський рух, який керувався урядом Бiлоруської Народної Республiки у вигнаннi. Глава цього уряду звернувся до Гетьмана України Павла Скоропадського з особистим проханням про допомогу у справi визволення бiлоруської землi вiд росiйських окупантiв.
  За наказом Гетьмана українська Ставка з минулої зими планувала операцiю, в результатi якої мали повнiстю звiльнити вiд московської окупацiї значну частину Бiлорусi. А угрупування радянських вiйськ - Бiлоруський фронт в своєму складi нараховував бiльше восьмисот тисяч солдатiв i командирiв - потрапляло в оточення в районi Мiнська i було б притиснуте до польського кордону, де його наглухо блокували.
  Для цього ще в квiтнi армiйською групою "Брест", яка була розгорнута в Третю польову армiю, була проведена окрема операцiя в напрямку Пiнська, а П"ятою польовою армiєю генерала Герасименка в напрямку Мозиря. Планувалося звiльнити столицю автономного Бiлоруського Краю i замкнути в кiльце оточення основнi сили Бiлоруського фронту росiян. Проте на той час для розширення захоплених плацдармiв українське командування не мало достатнiх резервiв.
  Настало затишшя - обидвi сторони накопичували сили.
  В травнi за рiшенням Ставки на базi управлiння П"ятої (Чернiгiвської) польової армiї створювався Сiверський фронт на чолi з генералом Герасименком в складi двох польових армiй: Вiсiмнадцятої i П"ятої.
  В серединi травня противник силами 6-ї i 37-ї загальновiйськових армiй свого Бiлоруського фронту завдав сильного удару по лiвофланговiй Вiсiмнадцятiй армiї українцiв. Незважаючи на нестачу сил - армiя мала в своєму складi всього три пiхотнi дивiзiї i одну танкову бригаду - частини армiї чинили запеклий опiр i росiянам за два днi вдалося вклинитися в оборону армiї всього на 6-8 кiлометрiв. Бiльшого досягти противнику не вдалося. Бойовище тривало бiльше мiсяця i затихло тiльки в кiнцi червня.
  Проте пауза виявилася короткою i в кiнцi липня наступ "червоних" вiдновився. Втiм, знов безрезультатно. Цими своїми дiями противник досяг лише того, що накопиченi резерви Сiверського фронту пiшли на вiдбиття ворожого удару i вiд наступу на Мозир довелося вiдмовитися.
  Однак в Ставцi про iдею удару в Бiлорусi не забули i певнi кроки були зробленi. До того ж, було значно заманливiше вiдрiзати весь Бiлоруський фронт одночасним ударом з пiвдня Сiверського фронту i з пiвночi Балтiйською групою вiйськ - при цьому в величезний бiлоруський котел потрапляло на пiвтора десятка дивiзiй бiльше, а лiнiя фронту пройшла б по адмiнiстративному кордонi мiж БРСР i РРФСР.
  Таким був задум Верховного Командування.
  Однак зараз, на початку вересня отримували поповнення пiвденнi фронти, але в тилах Балтiйської групи вiйськ з дотриманням заходiв обережностi зосереджувалися вiйська. До Балтiї прибули два новосформованi армiйськi корпуси з Республiки Грумант, яка ще минулого року заявила про свою участь на боцi Української Держави у вiйнi проти Радянського Союзу. Озброєння i бойову технiку для цих вiйськ за мiждержавною угодою постачала українська сторона. Одночасно формувалися добровольчi полки Росiйської Визвольної Армiї з радянських вiйськовополонених. На озброєння РОА йшла трофейна зброя i технiка.
  В країнах Балтiї створювалося ударне угрупування в складi Латвiйського i Литовського армiйських корпусiв, Добровольчої Росiйської армiї Республiки Грумант i Росiйської Визвольної армiї. Цi армiї мали завдати удару з району Даугавпiлса-Резекне в напрямi на Вiтебськ назустрiч українським вiйськам.
  Але провiдна роль в здiйсненнi планованої операцiї вiдводилася вiйськам генерала Герасименка. На той час новостворенi армiї фронту мали по три-чотири територiальнi дивiзiї з досить обмеженими можливостями - у з"єднаннях було недостатньо польової i зенiтної артилерiї, мало танкiв, автотранспорту, повiтряна пiдтримка фронту була слабкою: всього один винищувальний авiацiйний корпус i штурмова авiацiйна дивiзiя. Але артилерiйськi, танковi i авiацiйнi заводи в тилу з березня запрацювали на повну потужнiсть i у вiйська потоком йшла нова бойова технiка i озброєння. Це дозволяло переформувати територiальнi дивiзiї, можливостi яких в наступi i оборонi були досить обмеженими, в мотопiхотнi i механiзованi рухомi з"єднання, якi можуть проводити наступальнi операцiї з рiшучою метою i на велику глибину.
  У зв"язку з цим i викликали з фронту командира П"ятдесят п"ятого моторизованого корпусу генерала Даниленка. Йому належало вступили в командування армiєю, територiальнi дивiзiї якої нинi переформовувалася в тилах фронту i яка мала стати основною ударною силою грядущих бойових дiй в Бiлорусi...
  ...Коли Даниленко ввiйшов в кабiнет, спочатку вiн побачив генерал-полковника Морозова, який схилився над паперами в дальньому кiнцi довгого столi i йому здалося, що Гетьмана в примiщеннi немає. Вiн зробив кiлька крокiв, зупинився i побачив Скоропадського в сiро-блакитному мундирi, який йшов йому назустрiч з глибини кабiнету по червонiй килимовiй дорiжцi.
  Нiяких прикрас на одязi - Скоропадський не терпiв цього i не носив нагород, окрiм бiлого георгiєвського хрестика та золотих погонiв з гетьманськими вiдзнаками, - то ж цивiльне оточення Гетьмана, про вiйськовикiв же мова навiть не йшла, - також не вiдсвiчувало золотим iконостасом. Вiдрапортувавши i потиснувши простягнуту руку, Даниленко побачив зблизька обличчя Гетьмана i зазнав дивне до нереальностi вiдчуття зустрiчi з живим портретом. Останнiй раз Даниленко бачив Гетьмана в жовтнi тридцять восьмого року, коли отримав призначення командиром територiальної дивiзiї, яку ще потрiбно було створити з нуля - тодi почалося формування двадцяти п"яти - другої хвилi - пiхотних дивiзiй на базi ТАОУ .
  - Ви трохи змiнилися з того часу, як я вас бачив. - Скоропадський побiжно посмiхнувся i генерал так i не зрозумiв - чому.
  - А ви мало перемiнилися, Ваша Ясновельможнiсть. - Почав Даниленко та Гетьман перебив його.
  - Я розумiю, що статутне звертання звучить дико, але нiчого не поробиш. Не будемо уподiбнюватися цивiльним з "ясновельможнiстю". - Скоропадський глянув на генерала i зробив лiвою рукою жест, нiби невдоволено вiдмахувався вiд набридлої мухи. Правою вказав на довгий стiл вздовж стiни. - Сiдайте.
  I, повернувшись, пiшов до дальнього кiнця столу, там стояло одне крiсло - його.
  Поки вiн вiддалявся в дальнiй кiнець кабiнету, де знаходився заставлений картами, книгами i теками з документами його особистий письмовий стiл з кiлькома телефонами на приставнiй етажерцi, генерал тримав поглядом його високу постать, але вже вiд рокiв сутулу спину i схилену сиву потилицю. "Сiмдесят третього, старший вiд мене майже на чверть столiття..." - раптом iз здивуванням подумав Даниленко, хоча до цього жодного разу не думав про те, на скiльки ж Гетьман старший вiд нього.
  Даниленко не кривив душею, Гетьман дiйсно мало змiнився з того часу, коли генерал востаннє бачив Скоропадського зблизька. Тiльки спина стала старою, але це було помiтно тiльки зараз, коли Гетьман повернувся i пiшов в дальнiй кiнець кабiнету. Повертаючись, Скоропадський глянув в той бiк, де сидiв за паперами Начальник Генерального Штабу ЗСУ. Стоячий комiрець, спецiально зроблений м"яким, зараз неприємно тер шию i це псувало Павлу Петровичу настрiй. Гетьманську форму нового зразку вiн надягав ще з тридцять дев"ятого року, але звикав до неї важко i коли був не в гуморi, вона дратувала його.
  Даниленко пiдiйшов до столу i сiв за три стiльцi вiд Начальника Генерального Штабу. Сiсти ближче за таким довгим столом чомусь здалося йому не ввiчливим.
  - Сiдайте ближче. - Скоропадський глянув на генерала i посмiхнувся. Помовчав кiлька секунд, нiби роздумував, говорити чи нi. - У мене є до вас кiлька питань. Перший: ви добре знаєте Бiлорусь?
  Даниленко чекав якого завгодно питання, тiльки не цього.
  - Я воював в Бiлорусi з чотирнадцятого року. В шiстнадцятому роцi командував ротою пiд час Нарочського наступу, був поранений. Потiм служив в Бiлоруському автономному краї з тридцять четвертого по тридцять восьмий рiк. Тому можу сказати, що Бiлорусiю, принаймi, мiсцевiсть на пiвночi України знаю добре. Але я не розумiю... В штабi армiї, коли я отримав наказ прибути в Київ, менi дали зрозумiти, що мiй корпус виводиться з-пiд їхнього пiдпорядкування i його передислокують на пiвдень...
  - Це дiйсно так. Вiдповiдну директиву в штаб армiї вже вiдправлено. - Знову усмiхнувся Скоропадський. - Як ви дивитеся на те, щоб прийняти на себе командування армiєю?
  - Як накажете, товаришу Гетьман. - Скоропадський побачив запитання в очах генерала i мовчки дозволив його задати. - Куди i коли накажете виїхати?
  - Поки що повернетеся в корпус. Поки що про нову армiю i про ваше призначення "товаришi" в Кремлi знати не повиннi. Нехай вважають, що ви на вiдпочинку в Карпатах. - Гетьман обернувся до генерал-полковника Морозова. - Костянтин Петрович, пояснiть генерал-майору Даниленку його задачу.
  - Слухаюсь, товаришу Гетьман. - I Даниленко перевiв погляд на Начальника Генерального Штабу. - Ваш корпус, поки що, ваш, Степане Архиповичу, виводиться в резерв Донського фронту. На передислокацiю дається дуже обмежений час. За шiсть дiб ви маєте здiйснити марш вiд Куп"янська до Марiуполя в 350 кiлометрiв. Пiсля цього здаєте командування корпусом своєму начальнику штабу. Наскiльки вiдомо нам, ви з самого початку вiйни в Дiючiй Армiї, але ще нi разу не були у вiдпустцi. Вам особисто надається двотижнева вiдпустка. Пiсля цього вiдбуваєте в Чернiгiв, в штаб Сiверського фронту. Усний наказ про призначення вас командувачем Вiсiмнадцятої армiї вони отримали ще вчора. Письмово ваше призначення буде оформлене пiзнiше, коли почнеться операцiя в Бiлорусi. Розвiдка у росiян не дрiмає, навiть коли спить. - Пожартував генерал Морозов. I рiзко змiнив тему. - Кого рекомендуєте на своє мiсце?
  "Оце так новина! - Подумав Даниленко. - Але для того, щоб повiдомити про передислокацiю корпусу викликали в Київ його командира є зайвим... Та й для повiдомлення про призначення на нову посаду в Генштаб викликати не дуже потрiбно..." Тiльки ж на обличчi його думки нiяк не позначилися.
  - Начальника штабу корпусу полковника Алексiйчука. В нього великий командний i штабний досвiд, в корпусi вiн пройшов всi службовi щаблi вiд командира батальйону до начальника штабу.
  - А що ви скажете про кандидатуру командира двадцять восьмої танкової дивiзiї генерал-майора Черняхiвського? - Даниленко витримав погляд генерал-полковника.
  - Генерал Черняхiвський може виконувати обов"язки командира корпусу. - Лаконiчно i твердо промовив Даниленко, а про себе вiдзначив, що питання про командира корпусу вже вирiшене. I це було зрозумiлим, Черняхiвський, як i генерал Морозов, з "iспанцiв". - Тiльки чи не занадто молодий?
  I з досадою подумав, що полковнику Алексiйчуку доля випадає лишатися в тому ж самому станi.
  - Ну, молодiсть, це такий недолiк, що швидко проходить. - Посмiхнувся Морозов. - Iншi заперечення будуть? - "Iнших немає", вiдповiв Даниленко i Морозов задоволено кивнув.
  - Що ж, в такому разi з цим питанням закiнчимо. - Даниленку здалося що нi Гетьман, нi Морозов не були особливо засмученi такою оцiнкою генерал-майором свого наступника. - Тодi ще одне питання. Як ви на власному досвiдi оцiнюєте стан наших вiйськ i готовнiсть їх до нових дiй?
  Даниленко у вiдповiдь сказав те, що думав: що вiйська в операцiї, яка щойно скiнчилася, дiяли досить непогано. Деякi прорахунки пов"язанi з тим, що для бiльшостi це перший досвiд крупних наступальних боїв. Дається взнаки те, що в умовах сучасної вiйни окремi воєначальники схильнi дiяти суворо за статутом, по шаблону. Дiї ж по шаблону iнколи дуже дорого обходилися: наступний бiй не завжди схожий на попереднiй i потрiбно творчо використовувати вимоги статутiв. Сказав про артилерiю: використання її могутностi деякими командирами полкiв i дивiзiй залишає бажати кращого. В рухомих з"єднаннях командири, ще в недавньому минулому пiхотинцi, не в повнiй мiрi навчилися використовувати маневренiсть танкових i моторизованих частин. Але це неминучi вади росту, вони зрозумiлi, i їх швидко позбуваються.
  - Як себе показали в боях нашi новi танки?
  Даниленко сказав i про танковi частини. Важкi танки Т-3 "Молот", батальйон яких його дивiзiя отримала ще минулого року, досить добре зарекомендували себе в оборонних боях. Їхнi гармати могли на граничних дальностях знищувати радянськi танки, тодi як танки росiян своїми гарматами трьохдюймового калiбру нiчого вдiяти не могли. В його територiальнiй дивiзiї стiйкiсть пiхотним полкам придавали саме важкi танки. Це був той кiстяк, навколо якого будувалася оборона дiльницi, яку утримувала дивiзiя. I важкi танки, звичайно ж, були незамiннi при проривi ворожої оборони. Але для стрiмких наступальних дiй вони придатнi мало. А от новi середнi танки Т-44 - майже iдеальний iнструмент як оборони, так i наступу. Особливо це виявилося в зустрiчних боях з радянськими "тридцятьчетвiрками" в битвi, яка щойно закiнчилася.
  - Про минуле зрозумiло. Тепер заключне питання. - Гетьман припинив ходити, зупинився проти Даниленка. - Воно стосується майбутнього. Як оцiнюєте стан свого корпусу сьогоднi?
  Даниленко став говорити про нинiшнiй стан свого корпусу. Гетьман вiдразу ж пожвавiшав, тепер стали говорити про те, що його дiйсно цiкавило. Скоропадський переривав доповiдь, ставив по ходу справи питання про втрати особового складу, всiх типiв озброєнь, стан транспорту, термiни, в якi можна прийняти i навчити поповнення. Питань було багато, але вiдчувалося, що Гетьмана цiкавить одне: коли корпус можна буде кинути в бiй, як повноцiнну силу. Поки генерал говорив, Гетьман походжав вздовж столу, вислуховував Даниленка, кидав короткий погляд, ставив запитання i йшов далi через весь кабiнет.
  Даниленко закiнчив говорити, коли Скоропадський був бiля дальнього кiнця столу. Гетьман повернувся i йшов тепер назад, обличчям до генерала. Дiйшовши до генерал-полковника Морозова, сказав:
  - В мене все, Костянтине Петровичу. У вас ще будуть якiсь питання до генерала Даниленка?
  - Питань немає. - Пiдвiвся Морозов. - Є уточнення. Прошу пiдiйти, товаришу генерал-майор...
  Начальник Генерального Штабу розгорнув на столi карту i Даниленко побачив, що це тi листи пiвночi України, де дислокована армiя, командування якою вiн мав невдовзi прийняти. Морозов тим часом коротко ознайомив його з обстановкою, зробив це дiйсно лаконiчно, але завдяки цiй лаконiчностi намальована ним картина, позбавлена всього привхiдного, була особливо наглядна. Чотири дивiзiї його армiї займали сiмдесят кiлометрiв по фронту i розташовувалися в один ешелон. В останнi днi армiйських резервiв, по сутi, не залишилося. Але, на думку Начальника Генерального Штабу, не залишилося їх в i росiян. Хоча останнiй тиждень вони все ще наступали i мали окремi успiхи, але в цiлому їхнi атаки носили, як висловився генерал Морозов, "необґрунтований характер", вiдчувалося, що на цiй дiльницi фронту крупнi резерви у них для розвитку успiху вже вичерпалися. Всi наявнi вiйська радянське командування направляло зараз проти Слобожанського фронту i на пiвдень, де визначилася криза стратегiчного масштабу.
  - "Крупних" кажу з обережностi, а насправдi вважаю, що тут, в Бiлорусi, практично у них взагалi немає резервiв. - Пiсля цього Морозов показав, якi задачi невдовзi вирiшуватиме його армiя. Напрями ударiв, рубежi генерал-полковник показував тупим кiнцем олiвця, тримаючи його над папером. Навiть тут, в кабiнетi Гетьмана, вiн поводився обачно. I Даниленко вiдмiтив про себе цю особливiсть.
  - I останнє, Степане Архиповичу. - Начальник Генерального Штабу вiдклав олiвець i дивився в обличчя Даниленку. - Вас, генерале, як безпосереднього виконавця, посвячено в задум важливої стратегiчної операцiї, де мова йде про долю майже мiльйонного угрупування росiйських вiйськ в Бiлорусi. Про долю самої Бiлорусi i про долю країн Балтiї. I будь-який витiк iнформацiї повинен бути виключений абсолютно. Про майбутню операцiю на сьогоднi знають тiльки три людини. I вони всi тут, в цьому кабiнетi. Тому в своїх подальших дiях виходьте з цього. У мене все. - Промовив Морозов, повернувшись до Гетьмана.
  - Дозвольте йти? - Повернувся до Скоропадського i Даниленко.
  Гетьман повiв вбiк рукою, нiби кажучи: "Що ж, коли вам так потрiбно, йдiть, не тримаю..." Попередження Начальника Генерального Штабу вiдповiдали iнтересам справи i Гетьман не став його поправляти чи пом"якшувати рiзкiсть висловлених генерал-полковником слiв. Даниленко чiтко повернувся i пiшов, вже закриваючи дверi, вiдчув на собi погляд Гетьмана. А Скоропадський, провiвши його довгим поглядом, йшов в той же бiк слiдом за ним. Дiйшов до дверей, повiльно повернувся i так само повiльно пiшов назад.
  Пам"ять Гетьмана зачепилася раптом за якусь невiдповiднiсть, яка промайнула в розмовi, але вiн її спочатку зневажив. Морозов сказав: "...не був у вiдпустцi...", коли за статутними нормами пiсля трьох мiсяцiв на передовiй кожному належала тижнева вiдпустка. А генерал Даниленко вже рiк на вiйнi, без перерви. Скоропадський пiдiйшов до свого столу, швидко знайшов теку з особистим досьє генерала.
  Так, ось. Повiдомлення вiддiлу вiйськової контррозвiдки: "...при евакуацiї сiмей вiйськовослужбовцiв пiд час нальоту радянських бомбардувальникiв бомба влучила в автобус..." В повiдомленнi було сказано, що загибель його сiм"ї сталася просто на очах генерала. Даниленко особисто поховав решки всiх, хто був у тому автобусi. Коли тут, в його кабiнетi, йшло обговорення кандидатiв на пост командувача армiї, Скоропадський цю подiю пропустив, як несуттєву. Даниленко воював без послаблення для себе, тому навiть такi подробицi особистого життя генерала значення для справи не мали. А зараз Гетьман задумався.
  Щойно вiд нього вийшла людина, одна з тих, про кого рiдко думають, що там у них в особистому життi: сiм"я загинула, нiкого з рiдних не залишилося, чи ще там щось, - один з тих, про кого думають частiше за все у зв"язку зi справою, яку звалила вiйна на його широкi плечi - корпус, армiю чи фронт, i, дiї їхнi оцiнюючи, говорять, як про вола, - потягне чи не потягне? Але за цiєю удаваною грубiстю слiв невiдступно стоїть тривожна думка про десятки тисяч людських життiв, вiдповiдальнiсть за якi вiйна на плечi саме цiєї, а не якоїсь iншої людини поклала. I поряд з цим невiдступним i грiзним майже нi в кого не залишається сил i часу думати про тi всього-на-всього два чи три людських життя, якi складають або ж складали сiм"ю цiєї людини. Їх взагалi мало хто згадує, думаючи про нього. Ось i Гетьман думав зараз не про те, особисте, що знав про життя Даниленка, а про те, що було найголовнiшим в цiй людинi, яка зараз йшла коридором гетьманського палацу: добре, коли така людина приходить командувати армiєю, тому що така людина потягне i добре потягне, значно краще, нiж хто-небудь iнший, хто мiг би бути замiсть нього...
  ...Вiйськово-транспортний К-8, пiднявшись зi столичного аеродрому, зробив коло над вечiрнiм Києвом i взяв курс на схiд. Лiтак був вщент наповнений пасажирами i вантажами. З обох бокiв вантажної кабiни на вiдкидних лавочках сидiли, тiсно притиснувшись один до одного, люди, а на пiдлозi лежали мiшки з поштою, стояли кiлька ящикiв - судячи по написам, з радiообладнанням, - ближче до пiлотської кабiни в стандартнiй металiчнiй упаковцi двi авiацiйнi турбiни. Крiм Даниленка в лiтаку летiли на фронт два генерал-майори, кiлька полковникiв з Головного артилерiйського управлiння, офiцери вiйськ зв"язку, два фотокореспонденти i один кiнооператор. Склад пасажирiв говорив про майбутнi подiї пiд Бiлгородом, i Даниленко, хоч вони тiльки проминули Днiпро, вiдчув себе вже не тут, в столицi, а на фронтi...
  Думка про прийдешню операцiю, яку йому доведеться проводити вперше, як командувачу армiї, турбувала Даниленка вже зараз, в лiтаку, не залишаючи мiсця i часу для iнших думок.
  Чи був вiн здивований несподiваним призначенням? Нi, вiдчував, що здатний на бiльше i тому це призначення сприйняв, як належне. От тiльки чому раптом таке призначення? Даниленко знав, що останнiм часом сформовано шiсть польових (загальновiйськових) армiй, та ще двi - механiзованi . Але вони на пiвднi, там мають вiдбутися вирiшальнi подiї. Де i коли почнеться осiннiй наступ, знала поки що тiльки Ставка, але, судячи з усього, намiри на осiннє-зимову кампанiю були рiшучi. В вересневому наказi, що пiдводив пiдсумки першого року вiйни, були досить зрозумiлi для вiйськової людини наголоси: говорилося не тiльки про остаточне звiльнення рiдної землi вiд росiйсько-бiльшовицьких окупантiв, але й про вiдплату комунiстам за розкозачування Кубанi i Дону в часи Громадянської вiйни в Росiї i за влаштований росiянами Голодомор тридцять другого року та визволення з неволi однокровних братiв на Кубанi. Досить було тiльки глянути на карту, щоб розумiти: задачi ставилися двом пiвденним фронтам i на дуже велику глибину. Коли б не ставилися, навряд чи став би Скоропадський говорити про Кубань i подiї десятилiтньої давностi та Громадянської вiйни на просторах колишньої Росiйської iмперiї.
  Вiн згадав тридцять третiй рiк, як залишав разом з останнiми повстанцями Кубань. "Ми повернемось!" писали вони на стiнах будинкiв, парканах, здаючи росiйським карателям станицю за станицею, вiдступаючи з боями до Керченської протоки. I Гетьман тодi, пiдсумовуючи результати Кубанського повстання, пообiцяв, що не пройде i десяти рокiв, як Кубань разом з Доном будуть звiльненi вiд бiльшовикiв. Але про цю обiцянку Скоропадського Кубанськiй Радi знали i комунiстичнi верховоди. Знали, i вживали вiдповiдних заходiв. Отже, головного удару "червонi" чекають саме там, на Таманi, на Пiвнiчному Кавказi. I готуються до цього. Значить, мiркував Даниленко, головного удару ми завдамо в Бiлорусi, де вони його не чекають. А тому його призначення командувачем армiї на напрямку головного удару цiлком зрозумiле.
  Звичайно, вiйна велика, це вiрно, i жере людей без лiку, нинi тут, завтра - там... Попри загальноприйняту думку, Даниленко був честолюбною людиною i вiдчував задоволення, що його здiбностi i талант помiченi Гетьманом. А на посадi командира корпусу про себе не дуже-то нагадаєш, хай в тебе навiть сiм п"ядей у лобi. Значить, ще з тих часiв, коли пiдводили пiдсумки Кубанського повстання, Скоропадський тримав Даниленка в пам"ятi. Вiрнiше, запам"ятав його доповiдь про дiї повстанських загонiв в кубанських плавнях. I призначення отримав невдовзi в оперативний вiддiл Полiського вiйськового округу саме завдяки тiй доповiдi. А от сьогоднi стали потрiбними його талант, знання, досвiд i навички воювати в болотах...
  Тим бiльше, обстановка складалася для удару в Бiлорусi надзвичайно сприятлива. Зараз генерал не мав нiчого пiд рукою, але тримав в пам"ятi карту загальної обстановки на початок осенi сорок третього року. I, оцiнюючи загальну конфiгурацiю лiнiї фронту на пiвночi України, думав про майбутнiй наступ.
  Росiяни, утримуючи в своїх руках частину української територiї на пiвдень вiд Прип"ятi, величезним виступом вдавалися в наше розташування вiд Кобрина на заходi до Лоєва на сходi. Недавно утворенi з Бiлоруського Волинський i Полiський фронти займали оборону вiд Бресту-Литовського до Овруча. Армiя, командування якою вiн мав прийняти, займала дiлянку пiвнiчнiше Овруча аж до Шепеличiв на Прип"ятi.
  Його корпус зараз знаходився на зовсiм iншому фронтi i обстановку на пiвночi Даниленко мiг вiдтворювати тiльки в пам"ятi. Втiм, не велика печаль. Цей лист карти, ще один на схiд i два листа на захiд, все це намертво сидiло в пам"ятi ще з двадцятого року. Даниленко i зараз пам"ятав ту карту, по якiй з початку двадцятого року воював з комунiстами в Полiссi i на Волинi. Вiн навiть пам"ятав назви тих населених пунктiв, що опинилися на згинах i були настiльки сильно потертi, що важко було прочитати написи. В його пам"ятi все прожите i пережите в тi часи, коли доля Української Держави трималася на волосинцi, було нанесене на тi карти. Ту неоголошену вiйну - подумав вiн про себе - вже й не згадаєш без тих карт, що залишилися вiд неї. I зараз, хоч їх i немає, все одно вони перед очима, i тi, двадцятого року, коли вiдстоював у тих болотах вiд "братiв" з пiвночi свою суверенну державу, i пiзнiшi, коли в готувався вiдбиватися вiд грядущого "визволення" росiянами...
  ...Стояла тиша i ледь чутно шурхотiв вiтер в чагарниках. Дон лежав за висотами, далеко-далеко за правим флангом фронту, його не видно було звiдси, однак Даниленко все одно незримо вiдчував його зараз - i його свiжiсть, i його ширину, за якою починалися рiвнини пiвденної Росiї, а за ними Волга i Заволжя.
  За сотню кiлометрiв на захiд був Старий Оскол, вже бiльше тижня оточений нами. Там, в пастцi, зайнявши кругову оборону по всьому величезному кiльцю в двiстi кiлометрiв, сидiли кацапи - тридцять двi дивiзiї - сидiли i чекали! Даниленко добре уявляв собi, що можуть чекати росiяни в оточеннi, - чекали нашого штурму, чекали виручки, чекали наказу пробиватися, чекали чуда, чекали загибелi - всього разом.
  А ми пiсля липневих, коли оборонялися, i серпневих боїв, коли наступали, добивали оточеного противника. Сьогоднi вдень передова щосили гримiла кулеметними чергами i пострiлами гармат, але цiєї ночi вiйна на передньому краї ледве чутно ворушилася. Там, попереду, за цiєю тишею, були росiяни. Що вони робили цiєї ночi, що думали, на що сподiвалися? Але щоб вони там не думали, кожен зокрема i всi разом, вони думають зовсiм протилежне тому, що думаємо ми. I кожне їхнє бажання наштовхується на наше, прямо протилежне, кожна їхня надiя - суперечить нашiй, кожен їхнiй розрахунок стикається з нашим, прямо протилежним. I все, що погано для них є добрим для нас. I так до кiнця вiйни, до останньої її години, тому що вiйна, як монета - скiльки б не котилася, на ребро все одно не стане - ляже так чи iнакше: або орлом, або решiткою, хтось зверху, хтось знизу. I пощади нi нам вiд них, нi їм вiд нас немає i не буде...
  На передньому краї трiснула одиночна мiна, простукотiла кулеметна черга i, як далекий вiддих, долинуло вiдлуння сильного вибуху там, всерединi кiльця у "червоних", i знову все стихло.
  - Товаришу генерал... - Даниленко обернувся. Пiдiйшов начальник штабу корпусу, за ним стояв знайомий генералу майор-оператор зi штабу армiї. - Отримано письмове пiдтвердження наказу на марш.
  Майор зробив крок вперед, простягнувши Даниленку пакет.
  - Олiвець маєте? - Майор простягнув олiвець i польову сумку, щоб генералу було зручно розписатися. Даниленко розписався на пакетах, поставивши день i час отримання, вiддав майору конверти.
  - Дозвольте вiдбути? - Генерал дозволив i за хвилину почув, як розкручується гвинт гелiкоптера.
  Сьогоднi, восьмого вересня о чотирнадцятiй годинi штаб корпусу отримав по радiотелетайпу наказ вивести корпус в резерв армiї, на протязi двох дiб отримати поповнення особовим складом, озброєнням i бойовою технiкою, а потiм перегрупувати корпус в район Марiуполя. Марш було наказано почати десятого вересня з настанням темноти, а зосередження в новому районi закiнчити шiстнадцятого вересня. I зараз на передньому краї батальйони пiхотних дивiзiй, якi пiдiйшли, змiнювали пiдроздiли корпусу.
  Поки командир корпусу генерал-майор Даниленко був у Києвi, начальник штабу прийняв рiшення на вивiд частин i пiдроздiлiв, пiдготував всi необхiднi розпорядження i пiсля повернення генералу залишилося тiльки пiдписати наказ i дочекатися письмового пiдтвердження зi штабу армiї. До повернення командира корпусу вся попередня робота вже була зроблена, а вивести з передової таку махину, як моторизований корпус, так, щоб противник нiчого не помiтив i не встиг перешкодити, зовсiм не просто. Тепер, коли отримали зi штабу армiї письмове пiдтвердження наказу, можна було приступати до виконання. I тиша, яка на передовiй зараз нiчим не порушувалася, тiшила самолюбство генерала - вiн любив, коли все йшло так, як заплановано. Головнi батальйони полкiв двох пiхотних дивiзiй вже сiли в окопи переднього краю, зайнятi до цього рiдким ланцюжком пiдроздiлiв мотопiхотних з"єднань корпусу.
  Слухаючи нiчну тишу, неможливо було навiть уявити весь розмах цiєї вiйни, всю її величезнiсть. Але тут, де зараз займали оборону пiхотнi батальйони, чекаючи прориву оточених радянських дивiзiй, Даниленко добре уявляв собi, що таке сьогоднiшня нiч там, де нинi йде головна вiйна, - на пiвднi, в курних степах на пiвдорозi до Ростову; на пiвденному сходi, також в степах, на берегах Чиру, у Великому Вигинi Дону; на пiвночi, де українськi танки вийшли на пiдступи до Воронежа, розрiзавши радянськi тили на глибину двохсот кiлометрiв вiд самих Валуйок. Там нiч гримiла гарматними i кулеметними пострiлами; скреготала гусеницями; пiднiмалася в атаку, падала долi i знову пiднiмалася з хриплою лайкою i шепотом "мама", залишаючи позаду плями тiл на спаленiй до попелу стернi; там нiчнi вiтри пахли не рiзнотрав"ям ранньої осенi, а спаленою соляркою i кiптявою, горiлим залiзом i порохом, солдатським потом i солдатською ж кров"ю. Там сьогоднiшньої ночi вiдбувалося головне i там для людей не iснувало самої цiєї ночi.
  Але для того, щоб зараз там, на пiвднi i пiвночi могли нашi танки наступати, минулої осенi i зими, нинiшнiм лiтом корпус пiдставляв себе пiд мiльйони куль i десятки тисяч снарядiв i мiн, його давили танками i живцем заривали бомбами. Його батальйони, полки i дивiзiї вiдступали i контратакували, залишали i утримували рубежi, вiдбивали їх i знову залишали. Корпус стiкав кров"ю, його поповнювали i вiн знову обливався кров"ю. Вiн нинi чекає свого часу, а iншi наступають там, на пiвднi i пiвночi, в диму i кровi...
  Ось поряд з ним, командиром корпусу генерал-майором Даниленком, стоїть його начальник штабу полковник Денис Алексiйчук, який воював в його дивiзiї з самого першого дня, коли П"ятдесят п"ята територiальна дивiзiя вступила в бiй, живий i здоровий, хоч не можна сказати, що вiн щадив себе.
  Воєнну кар"єру Денис Анатолiєвич Алексiйчук починав пiдпоручиком у вереснi чотирнадцятого року, командуючи ротою. До вiсiмнадцятого року вже пiдполковник Алексiйчук став начальником штабу дивiзiї. А потiм не стало нi Росiйської армiї, нi Росiйської iмперiї, а воювати проти колишнiх однополчан у Бiлому Русi та Червонiй армiї не захотiв i був звiльнений з армiї. Можливо, тодi це було правильним. Але життя колишньому пiдполковнику довелося починати заново i вiн закiнчив економiчний iнститут, i по довгих службових сходах дослужився до головного бухгалтера крупного науково-промислового об"єднання.
  Вiн почав цю вiйну старшим лейтенантом, командиром роти i за рiк вiйни став полковником, начальником штабу корпусу, в який розгорнули територiальну дивiзiю Даниленка. Став завдяки особистiй смiливостi i впертостi, безсонний i невтомний, який, однак, нiколи не забував вчасно попоїсти i випити.
  Вiн починав командиром роти, як i минулу вiйну, а вже за тиждень прийняв батальйон, тому що однiєю бомбою убило всiх, хто був на командному пунктi, i вiн виявився найстаршим серед офiцерiв, якi залишилися живими. Батальйон тримав оборону, а "червонi" обiйшли висотки i вдарили по тилах, замикаючи кiльце оточення. Багато хто тодi втратив самовладання, а Алексiйчук не втратив i тримався на висотках, своєю бухгалтерською впертiстю i точнiстю у виконаннi наказу рятуючи П"ятдесят п"яту територiальну дивiзiю, поки до нього не пробився її командир генерал-майор Даниленко з танковим батальйоном.
  ...Алексiйчук - це точнiсть i впертiсть, в ньому i зараз, на вiйнi залишилося щось вiд головного бухгалтера, в розумiннi точностi i в розумiннi впертостi.
  Це осiннi бої на пiдступах до Харкова, де П"ятдесят п"ята територiальна дивiзiя генерала Даниленка стримувала танковi орди "червоних маршàлiв", коли її батальйони посадили на присланi з армiї вантажiвки i наказали загинути, але закрити танковий пролом пiд Золочевом. Дивiзiя тодi була розрiзана радянськими танками i один полк опинився в оточеннi i всiм здавалося, що загине. Але дивiзiя встояла i не загинула, хоча половина її полягла там, пiд Золочевом. Командир дивiзiї генерал-майор Даниленко тодi був в оточеному полку i коли вивiв залишки полку до переправи через Сiверський Донець, боячись застати безлад, виявилося, що на переправi нiякого безладу немає, а є порядок, i цей порядок навiв i пiдтримував майор Алексiйчук, який на той час командував полком. Артилерiйськi дивiзiони з-за Сiверського Донця прикривали переправу вогнем, попереду горiли пiдбитi танки росiян i батареї зенiтних автоматiв били, захлинаючись люттю, в небо по радянським штурмовикам, що пiкiрували на переправу. I коли Даниленко думав про Алексiйчука, вiдразу згадував найважчi днi. А легких днiв в той час взагалi не було.
  Це зимовi бої, коли дивiзiю переформували в корпус, i ще до закiнчення формування кинули в бої пiд Старобiльськом, куди прорвалися танковi бригади росiян.
  Його корпус, як перед тим i дивiзiю восени, знову шпурнули закривати дiру.
  Але закривати дiру було вже пiзно i корпус став магнiтом, який притягував на себе удари з землi та повiтря вiд ранку до ночi. Дивiзiї корпусу прийняли на себе частину того, що призначалося iншим, i когось таки врятували вiд явної загибелi, але корпус сам став гинути. Йому вже обрубали фланги i зайшли в тил, а наказу про вiдхiд все не було i не було. Прорвався в корпус тiльки п"ятий офiцер зв"язку, який потiм i розповiв Даниленку, що четверо його попередникiв, якi везли письмовий наказ про вiдхiд, загинули.
  Це перший день нашого наступу 30 сiчня i наступнi нелегкi днi, пiсля чергового переформування; це заграва палаючого - можна дотягтися рукою! - Старого Оскола, коли росiяни прорвалися на флангах наших наступаючих танкових корпусiв i довелося загинати фланг i вiдходити на пiвдень.
  Це липневий радянський наступ, коли росiяни вдарили з усiєї сили по нашим позицiям.
  Це найстрашнiший день сьомого липня, коли штрафнi роти росiян йшли i йшли хвилями одна за одною, як сарана, як зграї сiрих голохвостих щурiв, не зважаючи на втрати, i пiхотнi дивiзiї першого ешелону армiї позадкували, а дивiзiя, якою командував пiдполковник Алексiйчук, встояла i не пiшла з-пiд танкiв, а потiм, коли вночi вивели звiдти, в полках дивiзiї лишилося всього по три сотнi бiйцiв. Цим її впертим опором плани радянського командування були зiрванi i тiльки Богу вiдомо, як розвивалися б подiї в iншому разi. Дивiзiя стояла на смерть, але не дала росiянам прорватися на своїй дiлянцi. Кiлька протитанкових гармат було розчавлено прямо на позицiях i заступник командира дивiзiї загинув пiд танком на командному пунктi полку, а танки росiян прорвалися до артилерiйських батарей i, здавалося, ось-ось розсiчуть оборону корпусу. Однак дивiзiя Алексiйчука встояла i трималася до ночi, поки її полки не змiнили полки механiзованої дивiзiї, що пiдiйшла з резерву фронту.
  Все тодi висiло на волосинi i у нас, i у росiян. Але наша волосина виявилася мiцнiшою...
  В чорнотi ночi, там, де ще вдень йшов бiй, злетiвши в небо, запалала далека слiпучо-яскрава бiла освiтлювальна ракета. Вона горiла над оточеними росiянами i в цьому її далекому спалаху було щось тягуче i збуджуюче-тривожне. Даниленко дивився вдалину на цю ракету, поки вона не згасла, вiдгорiвши свiй томливий час.
 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"