Станиславский Филипп Степанович : другие произведения.

5

"Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:


 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Прорив.

  5
  Горизонт на сході освітився ніжно-рожевою смужкою. Тиша стояла щільна, безмежна, і в світі, здавалося, не було ні зарослих чагарниками пагорбів, ні Дніпра, ні туману, одна тільки тиша. Починався світанок нового дня. Дня, коли дивізії, корпуси і армії Сіверського фронту мали рушити в наступ.
  ...В тьмяному передсвітанковому просторі, як на фотопапері, проступали чорні дороги, нічого іншого там не було крім головешок від спалених осель поодиноких хуторів.
  - От я й повернувся, бабцю. - Незрозуміло мовив Даниленко і всім, хто був присутній при цьому, здалося, що командувач армії поклонився комусь, хто лежав там, під зеленою болотяною скатертинкою.
  Офіцери мали всі підстави приглядатися до свого генерала. Хвилювання, звичне при відвідинах житла, старого і милого серцю, супроводжувало його всі ці тижні. Воно збурилося, коли його призначено було командувачем армії, яка наступатиме в цих краях, воно ще більше посилилося, коли обабіч його воєнного шляху розгорнулися краєвиди, пізнавані і все-таки не схожі на себе. Даниленко намагався думати про війну, однак серед всіх його військових планів все частіше траплялися, як сухі листки між сторінками улюбленої книги, благословенні спомини, живі і трепетні до запаморочення, до легкого холодку в пальцях.
  Тут пройшло дитинство його. Батька та матір він знав лиш по бляклій світлині на простінку серед пучків сухої трави та квітів. З п"ятирічного віку сім безхмарних років протікали під крилом у бабусі, знаної в Лоєвській окрузі знахарки, сам київський генерал-губернатор не гребував лікуватися від міських болячок своїх її настоями. В Київ, за півтори сотні верст відсіль, до золотоверхої Лаври стікалися ручаями богомольці, аби припасти до чудотворних її ікон. І кому не допомагали лаврські пишні святині, ті брели на північ, до містечка поблизу Лоєва, до ошатної хатинки бабці Даниленчихи. Безжальна простонародна хвороба не полишала її обійстя. Бабця не брала плати і люди потай залишали посильні, почасти щедрі дари: за трави і квіти, навіть сухі, потрібно платити врівень з тим, скільки надії чи радості приносять вони людській душі...
  ...Світанковий серпанок вже не ховав довколишні предмети в окулярах біноклів та стереотруб.
  З висоти, де розташувався спостережний пункт армії генералам і офіцерам розкривалася широка панорама переднього краю. На новому спостережному пункті дотримувався повний порядок: штабні автобуси, змонтовані на трьохосних вантажівках, стояли в укриттях, прикриті маскувальними сітками. Було і зенітне прикриття - зчетверені кулемети на нових колісних бронетранспортерах і малокаліберні зенітні автомати. Сам спостережний пункт був об лаштований винахідливо і розумно. Бліндаж, який тут був раніше, розширили, зверху прикрили маскувальною сіткою, а всередині поставили стіл і розкладні стільці.
  Коли ввійшов командувач фронту, пролунала команда:
  - Товариші офіцери! - І всі виструнчилися, звернувши погляди на генерала Герасименка.
  Командувач фронту зупинив свій погляд на молодому генералові-авіатору.
  - Авіація дальньої дії в повітрі! - Доповів командир бомбардувального корпусу.
  - Добре. - Промовив Герасименко і глянув на іншого авіаційного генерала.
  - Перша Повітряна армія в готовності номер один. - І генерал-лейтенант кивнув, схвалюючи.
  - Третя Повітряна армія - готовність номер один! - Луною повторив інший авіатор.
  Герасименко пройшов у траншею. В ячейці біля стереотруби виструнчився генерал-артилерист.
  - Артилерія фронту в готовності до відкриття вогню! - Доповів командувач артилерії.
  - Шістдесят п"ятий моторизований корпус зайняв свої вихідні позиції. - Доповів генерал-майор Алексійчук. - Танкісти і мотопіхота чекають сигналу, товаришу генерал-лейтенант!
  - Ось тільки зараз нагода випала особисто поздоровити вас, Денисе Анатолієвичу, з генеральським званням. - Потис руку Алексійчуку командувач фронту. - Поздоровляю!
  - Дякую, товаришу командувач. - Стримано відповів командир корпусу. Але коли генерали і старші офіцери фронтового штабу разом з Герасименком пройшли далі, нахилився до Даниленка і тихенько, щоб ніхто інший не почув, пробурчав. - Якого дідька вони всі сюди приперлися? Свого СП не мають?
  - Не бурчи, Денисе Анатолієвичу. - Так само тихо-тихо промовив одними губами Даниленко. - День же який... Не так часто навіть у високих штабах таке свято буває...
  На висоті в траншеях командно-спостережного пункту, накритого маскувальною сіткою зібралися генерали і старші офіцери штабу фронту, трохи осторонь стояли офіцери штабу Вісімнадцятої армії.
  Примруживши погляд, командувач фронту дивився на висоти, де принишкли росіяни.
  - Давно такої тиші не чув. - І обернувся до командувача Вісімнадцятої армії. -Таку тишу навіть порушувати жаль.
  Генерал Даниленко зняв з руки годинника, і, погладжуючи скло великим пальцем, дивився, як нервово смикається секундна стрілка. Посміхнувся чомусь своєму і промовив:
  - І все-таки ми її, - почекав поки секундна стрілка завершить коло, - порушимо...
  По низьких сірих хмарах пролетіли світлі швидкі брижі, сірий туман став багряним і раптом громи охопили небо та землю... Ближні і дальні гармати поєднали свої голоси і відлуння міцнило цей зв"язок, ширило складнопоєднане плетиво звуків, які заполонили окреслений невидимою межею бойовий простір.
  Все, що необхідно і належало заздалегідь зробити і наказати, командувачем армії було зроблено і наказано до початку артпідготовки. Тепер залишалося лише одне - чекати...
  Попереду, над російським переднім краєм, і далі, за висотами, і ще далі, аж до самого горизонту, який в досвітніх сутінках ледве вгадувався, стояла стіна вибухів в кілька кілометрів глибиною. Розриви великокаліберних снарядів то зливалися, то роз"єднувалися, то знову поставали стіною суцільного диму та полум"я. І раптом на фоні цієї димної стіни, чорні на чорному, летіли вгору колоди, дошки, рейки, пошматовані диявольською силою вибуху рештки того, що якусь невловиму мить тому ще було бліндажем або землянкою. З армійського спостережного пункту добре було видно розриви снарядів, мішанину маслянистого чорного і жовто-сірого диму, розсипи піднятої в небо землі та молочна білизна сталевого вогню.
  ...Там, попереду, вмирали росіяни, москалі, кацапи, комуністи. Вмирали і повинні були вмирати. Тому, що прийшли сюди, на українську землю зі зброєю, непрошені, прийшли загарбати чуже добро, вбивати і заганяти в неволю людей, які мали нещастя жити поряд з російською державою. Даниленко дивився на стіну вибухів і думав про те, що бажає, аби там, де зараз клекоче артилерійський ураган, росіян, які забилися в нори і бліндажі, умирало якомога більше. Тому, що коли їх не вб"ють зараз, то вони вилізуть зі своїх нір і бліндажів і будуть стріляти в нього і його солдатів, вони будуть убивати нас і калічити... І що коли зайнятий ти справою, коли командуєш людьми, тоді в тебе зовсім не залишається часу, щоб думати про своє бажання жити... От сьогодні також не було коли подумати про своє післявоєнне життя і він про це подумав, тільки коли почалася артпідготовка, тому, що робити йому нічого. І всі ці двадцять п"ять хвилин - Даниленко глянув на годинник, ні, вже дев"ятнадцять, - нічого нікому не скажеш і нічого ні від кого не почуєш, такий грім стоїть. І даремно Алексійчук щось кричить мені... все одно я нічого не почую...
  ...Босими ногами сходив він всю околицю. Он під тим двохсотлітнім дубом коренастим, куряву красу якого навіть війна пощадила, стояв він якось з бабцею, заскочений літньою грозою. Цій жорсткій, та справедливій жінці належало все трав"яне довкілля, яке розкинулося під ногами у всіх, тільки ж відкрите було небагатьом. Постійний супутник її мандрів за збиранням трав, хлоп"я допомагало їй заробляти нужденний хліб вдовиного існування, і за це бабця навчила його слухати голоси рідних лісів та полів, за добу наперед визначати потаємні наміри природи, що не раз згодилося йому в його воєнних задумах, і в невибагливому вінчику якоїсь придорожньої квітки бачити ласкавий, недріманний погляд милої батьківщини. За тобою земля рідна завжди приглядає - і цю пересторогу також не зашкодить знати солдату...
  Веселий артилерійський грім перекочувався зараз в ранковому небі, ніби перед літургією на київському криласі прокашлювалися баси. Он там, на розвилці доріг, попрощався він з бабцею назавжди, йдучи в життя; і старенька все наказувала йому надягати нові штани лиш на свята та берегти чоботи дідові, що прослужили севастопольському ветерану півстоліття майже. І ще брала обіцянку надсилати листи їй про своє життя-буття в Катеринославі далекому, де знайшовся після десятиліть мандрів брат матері, і яких він написав їй рівним рахунком всього два... В час прощання був затишний липневий ранок, було тихо-тихо в природі і співали по обійстях молоді півники. Димок пароплава білів вдалині і гула під хлопчачими ногами босими дзвінка земля Правобережжя... Хлопча мчало в невідоме, не оглянувшись на стареньку... Заскочити б зараз на хвильку до неї, напоїла б вона його темним, медової густоти, липовим цвітом, а потім закутатися б в кожух дідів та й заснути в світлиці до сутінок, поки бабця готує в передній богатирську вечерю... Він і забувати вже став ту нескладну і доцільну знахарську фармакологію, проте повсякчас з досвіду власного переконувався в тому, що відвар звичайнісінької капусти, порівну з буряком та сала українського куснем добрячим, спричиняв цілющий вплив на організм, що ослаб від безсонних ночей та сезонного солдатського нездоров"я. Бабця померла одна, чотирма роками потому, коли внук, приписавши собі роки, з трилінійкою крокував дорогами Великої війни, що грянула в серпні чотирнадцятого. В шістнадцять років не розумів ще він обов"язку хоч на часинку примчати до хутора, провести стареньку на поріг її останнього житла...
  - Ну? - Погляд у командувача фронту важкий. Генерал Герасименко зиркнув з-під козирка польового кепі, коли стало і видно, і чути, що артилерія перенесла вогонь у глибину, на другу позицію оборони.
  Даниленко стояв з телефонною трубкою, стиснутою в руці так, що аж кісточки побіліли.
  - З Богом. - Тихо сказав він у трубку, до якої була приєднана зараз вся нервова система армії...
  Ракети викинули з траншей тисячі і тисячі людей, вони перестрибували через бруствери і розсипалися лавами по нічийній смузі між нашими траншеями і траншеями радянськими. "Ура-а!" української піхоти потонуло в ревищі моторів, яке приєдналося до перекатів подаленілої в напрямку основного удару канонади, що злютувала землю і небо в суцільний гуркіт. Вивертаючи з-під траків чорне груддя, з вихідних позицій за траншеями нашими рушили важкі танки. Піхоту обганяючи, повели вогонь з ходу. За ними, готові обрушити на виявлені вогневі точки свій трьохпудовий молот - важкі самохідні артилерійські установки з 155-міліметровими гаубицями-гарматами. А попереду чистить, змітає і трощить траншеї радянські і окопи, які наші танки, самохідки і піхота атакують, вал вогневий. Він прокладає дорогу хвилі броньованих машин. Лава важких танків - попереду, за ними другою хвилею - важкі самохідні установки. Танки, ніби пальці, в обороні ворога вони навпомацки намацують вцілілі вогневі точки і опорні пункти, самохідки - важкий кулак, що плющить ще живого противника снарядами вагою в сорок вісім кілограмів. Вони піхоті дорогу торують. Дві інженерно-штурмові бригади разом зі штурмовими батальйонами піхотних дивізій під прикриттям вогневого валу слідом за танками і САУ підійшли до першої радянської траншеї. Українська артилерія переносить вогонь на другу траншею росіян, а в першу скочується хмільна хвиля атаки.
  Вогнеметний танк, щойно випаливши струменем вогнедишним кулеметний розрахунок у дзоті, завалився в окоп і розчавив гусеницями гармату, а заразом і обслугу її, перекрутившись на 360 градусів, розквасив її, розмолов, розмазав по гарматному дворику; росіяни, завваживши здаля навіженим, налитим кров"ю оком все нові і нові танки - важкі "Молоти", вогнеметні танки інженерно-штурмової бригади, і самохідні артилерійські установки, що невблаганно наближалися, душили гусеницями, випалювали запалювальною рідиною, трощили снарядами в половину центнера вагою вогневі точки та живу силу, - з диким виттям кидалися обличчям на землю, в кров, у власну сечу, але відплата наздоганяла їх і тут...
  Ще триває бій в першій траншеї, а через неї під тріскотню легких кулеметів і штурмових карабінів, російських "дегтярів" і ППШ, проходять бронетранспортери з піхотою і ось танки разом з самохідками вже прасують другу траншею, гусеницями закопуючи в окопах російську піхоту, поки артилерія, не дозволяючи ворожим стрільцям бити по штурмовикам, які чистять ворожі окопи, довбає третю траншею. Закінчивши в першій, штурмові групи по ходам сполучення займають другу траншею, потім третю...
  До полудня перша позиція ворожої оборона прорвана. Донесення, що стікалися по кабельним лініям зв"язку зусібіч, повідомляли: оборону росіян прорвано, наступ розвивається. Але вірити реляціям потрібно обережно. Така вже психологія наступу: після тривалого сидіння в обороні п"янке бажання виникає: швидше, якомога швидше вперед - і доповісти про успіх! Негайно! А коли щось не так з реляцією - не біда, мовляв, встигнемо. За годину, за дві, до вечора... Це добре відомо і Герасименку, і Даниленку.
  - От що, Степане Архиповичу, - підкрутивши свої козацькі вуса, командувач фронту скоса глянув крайнеба над висотами, які цього ранку відбили у противника, - наступ розвивається без ускладнень і мені тут робити більше нічого. Тому проїдуся трохи вперед, гляну що там і як...
  Стрибаючи по вивернутим купам землі, чотири верткі триосні всюдиходи - транспортери переднього краю - шпарко рушили туди, де ще годину тому вирував артилерійський ураган. Під"їхали до однієї з ділянок колишнього переднього краю противника. Навіть якщо не зупинятися, з машини командувача фронту видно наслідки відмінної роботи артилерії. Важкі КВ із скособоченими баштами так і не встигли виповзти з укриттів, в окопах гармати протитанкові повтикалися довгими стволами в землю, вогнем ракетної артилерії траншеї злизало, в пух і прах рознесені більшість радянських батарей. Загалом добре розвідані цілі накрито з великою точністю. І - трупи довкола, безліч трупів радянських солдатів, чорними круками врозкидь на полі бою. Далі другої траншеї їхати не стали, все й так було зрозуміло.
  Увечері одночасно армійська і фронтова розвідка перехоплять радіограму росіян: саме тут, на ділянці прориву, де найінтенсивніше потрудилася артилерія, вони зазнали особливо великих втрат.
  Від першої позиції - а вона складалася з трьох траншей і поки вибили звідти росіян, п"ять годин пройшло - до другої майже два кілометри. Штурмовим батальйонам ще пройти їх потрібно, підтягнути міномети, легку артилерію... На якийсь час артилерійський грім стихає, тільки б"ють по невидимим російським тилам далекобійні гармати. З КП армії чути, як ліниво вовтузиться за висотами артилерійський грім.
  О другій годині приходить повідомлення про готовність батальйонів до атаки.
  Ось тут і вдарила знову артилерія!
  Ось тут і блиснула ще раз всією своєю могутністю авіація!
  Разом з артилерією три дивізії тактичних бомбардувальників висипали свій вантаж на другу лінію оборони. Авіаційний корпус у повному складі! І знову удар завдавався не окремим ланками, ескадрильями чи полками. Дивізіями! Одночасно три дивізійних удари: один дивізійний удар ліворуч прориву, один - праворуч, один - прямо перед наступаючою українською піхотою по опорним пунктам росіян.
  Артилерійський і авіаційний удари - це той таран, яким можна проламати стіни радянської фортеці. Проламавши стіну, наші війська прорвалися в глибину радянської оборони крізь подавлені артилерією і авіацією опорні пункти противника. А далі... далі в справу мають вступати рухомі загони дивізій...
  О двадцять першій тридцять начальник штабу армії, який знаходився на КП від початку наступу: отримував доповіді, наказував, підписував папери, лаявся, коли щось йшло всупереч плану, доповів:
  - Прорвали головну смугу оборони. В районі Нової Борщівки батальйони першого ешелону Тридцять четвертого корпуса з"єдналися з передовими загонами Двадцять сьомої територіальної і Двадцять першої моторизованої дивізій. - Субординація не дозволяє підлеглому критикувати дії начальства, тому генерал Стеценко тільки інтонацією виказував своє невдоволення: командарм знаходився у військах і це було, з точки зору начальника штабу армії, осудливим. - Потрібно вводити в прорив передові рухомі групи дивізій першого ешелону...
  - Віддавайте наказ, генерале! - Погодився Даниленко.
  Посеред дня від командирів центральної ділянки прориву надійшли такі відомості, що він раптом відчув непереборну потребу побути якийсь час у військах, серед бійців передових підрозділів.
  Три гусеничних бронетранспортери наблизилися до околиці Ручайовки, коли генерал наказав зупинитися і легко зістрибнув на землю, обабіч дороги. Що привабило його до цієї місцини, нинішню невтішність якої не могли приховати навіть вечірні сутінки?
  Ніч владно заявляла про свої права і нестерпна красота наступала в природі. Велике сонце вже майже заховалося за низькі хмарні гори. Тільки поки що погляд легко розрізняв похилисті хребти і малинові схили, розсічені глибокими ліловими розпадками; рожеві ріки і спокійні озера світилися там, непорушні, як на варті. Трохи праворуч від них окреслювався синій профіль містечка - його пригороди починалися ось тут, поруч, за тонким напівпрозорим переліском. М"язисті дими підіймалися над ним: містечко горіло, догорало те, що не спалили напередодні. Ясно розрізнялися стіни древньої фортеці, біля якої не раз, і не два Україна і Литва відстоювали перед Московією свою право залишатися вільними, тісні вишневі садки, огороджені плетеним тином, безлюдні вулички, де не поспішаючи проходила димна пітьма - полум"я не було видно, його ніколи не буває видно під час заходу сонця.
  Знайомий будиночок трапився йому на шляху - вікна його яскраво світилися, ніби бабця Даниленчиха засвітила гасову лампу в світлиці з нагоди приїзду внука, а сама поралася біля печі, щоб встигнути приготувати його улюблену страву, тільки дим валував не з комина, а з-під стріхи.
  - Стій! - Дорогу переходило кошеня. Ніхто не помітив, як з"явилася на шляху генеральського бронетранспортера його смішна фігура - останній мешканець оселі Даниленкового дитинства, що вийшов привітати визволителя. Не могли московські людоїди ні з"їсти його, ні вивезти на каторгу, і, очевидячки, червонозоряний убивця пошкодував для нього набою.
  Генерал взяв кошеня за шкірку, ад"ютант і водій бронетранспортера пильно дивилися на домашнього звірка - з правої задньої лапки горошинами капала на долоню Даниленка кров. Толя, ад"ютант командувача, вже діставав з сумки індивідуальний пакет, смикав зубами нитку, зривав пергаментну обгортку його, простягнув генералові, допомагаючи перев"язати кошеня. З боку генерала навряд чи це була ніжність до безсловесної істоти; вона давно розтанула гірким димком з його огрубілого серця, навіть не жалість! Але саме на цьому живому клубочку життя, що лишився єдиною згадкою про дім дитинства, про милих серцю рідних людей, на яких замахнулися московські нелюди, зосередилася цього вечора глибока солдатська людяність його. Хоча ніхто на цій дорозі зараз про це не думав.
  - Не залишати ж його напризволяще... - Генерал, скоріше для забави, ніж з милосердя, простягнув кошеня Янковському і ад"ютант сунув звіреня за пазуху. - Рушаймо!
  На півночі згасала заграва і вже півгодини минуло, як обірвалося безсонне бурмотіння битви.
  - Їдьте повільно, мені потрібно побачити все. - Сказав Даниленко механіку-водію свого бронетранспортера. Старовинне бажання збулося, генерал відвідав нарешті рідні місця.
  Три бронетранспортери оперативної групи штабу армії проїхали по пустельній вуличці; долаючи гірку, потім спустилися на круглу площу базарну, де, бувало, в неділю святу галділи баби, подорожани та кобзарі, де копійчані ласощі дитячого раю купляв він навпіл з приятелями... Радянський КВ-3 димним одороблом з кормою розтрощеною українським снарядом чорнів пугалом посеред майдану. Гудів переможно вітер дніпровський в чорному отворі ствола, ним витвір російського Молоху безсило ввіткнувся в тесаним каменем забруковану землю. Навкруг лежали російські танкісти купами чорного брудного ганчір"я.
  Ніхто не зустрічав переможця, ніби спали всі пізньої години, ніщо не рухалося, крім вогню. Нікому було гасити: мешканців містечка і навколишніх хуторів вивезли геть, можливо в сибірське чи казахстанське заслання, ще в кінці минулого літа. Он настовбурчилася розваленими кроквами розвалюха, в хаті цій жив Дениска Кравець, приятель його босоногого дитинства, знаний в окрузі собачник, за ним ціла купа дворняг завжди бігала; нині ж ніщо не котиться звідти обгавкати зустрічне колесо. Значить, сплять Денисчині собаки, як і той, невгомонний, чорним дрантям спить на обочині дороги. А ось і три дружних пеньки, все, що лишилося від тополь на подвір"ї його вчителя. Снаряд зірвав стіну будиночка, виставивши декорацією театральною дві кімнатки. Крізь дим видно було обідране ліжечко та книжкові полиці над ним, уже без книг, розкиданих по підлозі: вогонь неспішно, впевнений у праві живитися друкованим папером, гортав сторінки з такою наївною зараз мудрістю старого вчителя-народника, що містилася в них...
  ...Світанок другого дня наступу Даниленко зустрів в сосновому лісі на проміжному командному пункті армії. В повітрі стояв густий запах смоли, він ішов від побитих, обрубаних і розщеплених осколками снарядів сосон. Ще минулого ранку розташовувався тут спостережний пункт радянської 50-ї армії. Приїхавши сюди вночі, він заснув мертвим сном і проспав чотири години в одному з бліндажів, відведених під житло. Цей КП належало вже сьогодні міняти, кваплячись за військами, які продовжували наступати.
  Настрій у нього був чудовий, оскільки день починався з добрих новин.
  Ще вночі начальник штабу отримав повідомлення, що один з передових загонів Тридцять четвертого армійського корпусу вийшов до річки Брагінки, з ходу форсував її і захопив на західному березі плацдарм. Бо вчора ввечері і командир корпусу генерал-майор Тимощук, і командир Сто тридцять четвертої моторизованої дивізії полковник Стаєцький пообіцяли, що до ранку зроблять це. А для командира немає нічого ліпшого, коли дізнаєшся, що підлеглий виконав дану тобі обіцянку.
  Начальник штабу армії також перебував у доброму гуморі: наступ йшов навіть з деяким випередженням плану, вийти до цієї річечки мали тільки в кінці другого дня наступу.
  Нашвидку поснідавши, Даниленко пройшов у бліндаж начальника штабу, уточнити обстановку на ранок. Доповідаючи, генерал Стеценко зауважив, що в обстановці є неясності. І показав на карті: між Дніпром, Пісочинкою і Брагінкою, які лежали на шляху армії до Рєчиці, росіяни на одних напрямках відступали, на інших затято боронилися. І позаду наших частин, що рвонули вперед з плацдарму, утворилася мішанина з наших і ворожих військ. І це, на думку начальника штабу армії, до добра не приведе.
  - Що ж, - сказав Даниленко, - ця плутанина свідчить, що наступ набирає хід, Кіндрате Охрімовичу. Але в мене є до вас питання: ви цієї ночі спали? Он, очі у вас червоні...
  - Не встиг, товаришу командувач. - Знітившись, признався начальник штабу. - Двадцять сьома дивізія передовим загоном вийшла до Брагіна і ще вчора з"єдналася з Тридцять четвертим корпусом, а головні сили все ще топталися біля Прип"яті. Довелося вживати заходів і поки виправили становище - на восьму годину вийшли до межиріччя Пісочнинки і Брагінки суцільним фронтом - а з ранку я намітив виїхати на новий командний пункт...
  - Ось і погано, що суцільним фронтом! - Спересердя аж стукнув кулаком об долоню Даниленко. - Чому полковник Десницький копається зрозуміло, - тому, що проміжків не шукає! Витягнув полки в одну лінію і пре грудьми вперед! А в росіян немає перед ним суцільного фронту, вони тільки імітують його перехресним вогнем, про суцільний фронт уяву створити намагаються. А він і повірив! Чому він проміжки не шукає? Знайшов - і двинув туди. Знайшов - і двинув! Пройшов вперед, швидко згорнувся в похідні колони, порожній простір подолав, зустрів опір - знову розвернувся для бою... Йому ж заступника дали, з достатнім досвідом наступальних боїв. Чим там в Двадцять сьомій дивізії Голубченко займається?
  - Підполковник очолив передовий загін. - Пояснив Стеценко. - Він вже за Брагінку стрибнув.
  - Добре, цим я сам займуся. А вам, Кіндрате Охрімовичу, наказ: чотири години поспати!
  - З вашого дозволу, товаришу командувач, я все-таки виїду на новий КП, перевірю зв"язок, а вже потім буду відпочивати. З собою візьму майора Іллєнка...
  - Ні, в такому разі візьміть начальника оперативного відділу, а майор нехай під моїм началом побуде. В разі чого, там потрібно буде приймати самостійні рішення, а ініціативи у нього... І я накажу Гончарному, щоб прослідкував, як ви відпочиватимете. На вечір ви маєте бути свіжий, як огірочок.
  У Стеценка брови здивовано полізли вгору.
  - Є одна думка, відносно мостів у Рєчиці. - Відповів на здивований погляд начальника штабу командувач армії. - Начальник інженерних військ фронту підкинув.
  Стеценко зрозумів, що більше командувач нічого суттєвого не скаже і від своїх справ перейшов до сусідніх армій. Сусід праворуч - П"ята армія - веде бій за Лоєв, але противник перед ним стоїть, як вкопаний. Сусід ліворуч - Дев"ятнадцята армія Поліського фронту - проводить розвідку боєм. Поки - без успіху. Даниленко посміхнувся і сказав, що успіх на цьому етапі там і не передбачався. А оскільки головний удар наносить Вісімнадцята армія, то у сусідів успіх з"явиться, коли рухома група армії вийде на оперативний простір, тобто, коли буде взято Рєчицю. І запитав, як справи з рухомою групою.
  Стеценко, який ніколи не згаяв нагоди зауважити, що про певні речі йому зайве нагадувати, відповів, що підготовка закінчена і тепер все залежить від того, коли і як будуть захоплені мости через Дніпро. В разі, коли, ми застрягнемо перед Рєчицею, росіяни їх неодмінно встигнуть висадити в повітря і тоді доведеться наводити понтонні мости, а це затримає вихід корпуса Алексійчука годин на дванадцять. А мости візьмемо цілими і неушкодженими, коли не будемо тупцювати перед Рєчицею, - повторив ще раз.
  "Коли затримаємося вийти до цього міста згідно плану, росіяни зрозуміють, що їм загрожує, і тоді мости точно - тю-тю!" - подумки погодився зі своїм начальником штабу Даниленко. За твоїм же власним планом, який затверджений в Генеральному Штабі, Рєчицу належить взяти, попри на всі труднощі, на третю добу наступу - це крайній термін. І, не зважаючи на всі складнощі і труднощі та можливі затримки - бо повітряна розвідка повідомляє про підхід резервів противника з глибини, така можливість залишається цілком реальною. Якщо не дозволимо спихнути себе з плацдармів, переберемося через ці річечки і підійдемо на протязі цієї доби до Дніпра головними силами, або навіть сильними передовими загонами дивізій першого ешелону, завтра до вечора можемо вже бути в Рєчиці... А можемо й не бути... Ні, має таки рацію полковник Григоренко, потрібно висаджувати штурмові батальйони на ті мости...
  - Все, я вас більше не затримую, Кіндрате Охрімовичу. - Похопився Даниленко. - На сьогоднішній вечір ви мені потрібні будете відпочилий і зі свіжими силами. Як скоро ви будете на новому місці?
  - Через п"ятдесят, максимум, коли щось затримає, п"ятдесят п"ять хвилин буду там.
  - Зателефонуйте, як прибудете. Як прибудете на новий КП, начальник оперативного відділу нехай займається рухомою групою. А поки я попрацюю з начальником артилерії. - Стеценко кивнув. Начальник штабу армії так і думав, що командувач буде займатися артилерійським забезпеченням плацдармів.
  - За сьогоднішній день наведемо переправи через Брагінку. - Впевнено сказав генерал Стеценко. - Коли за день ще плацдарми захопимо, створимо загрозу форсування цієї річки на широкому фронті, тоді росіянам доведеться затикати дірки. Можливо, затримають в одному місці, можливо, в іншому, проте зупинити Тридцять четвертий корпус Тимощука і Двадцять перший Сагайдака сил в них вже не вистачить. Але для надійності, потрібно прикрити плацдарми авіацією.
  - З цим згоден. Головна задача авіаторам на весь сьогоднішній день - захист плацдармів. Коли будуть діяти так, як вчора - ніякий біс нас з плацдармів не зіпхне. - Сказав Даниленко, прощаючись з генералом Стеценком. - Я узгоджу це питання з командуванням фронту.
  ...Командувач Сіверського фронту генерал-лейтенант Герасименко результатом першого дня був задоволений. Почавши восьмого жовтня наступ, війська фронту просувалися в цілому успішно.
  Другий день наступу. Коли глянути на карту, важко зрозуміти, де лінія фронту. Власне, цієї лінії і немає. Все перемішано. Далеко вперед простяглися червоні стріли, а між ними затиснуті сині круги, овали, напівдуги, обведені жирними червоними лініями. Це блоковані осередки опору противника.
  А ось на карті прокреслено складний шлях з"єднань, які рушили на північ, а потім повернули на північний схід. Армія Даниленка, яка завдавала головного удару, роздробила фронт росіян на Лоєвському плацдармі і зараз, ізолювавши угрупування радянських військ в межиріччі Дніпра і Прип"яті, дивізії другого ешелону армії добивають його остаточно.
  Правда, Даниленко скаржиться на свого сусіда, що застряг під Лоєвим.
  Але події під Лоєвим - першим досить крупним містом на шляху ударного угрупування Сіверського фронту - засмучували не тільки командувача Вісімнадцятої армії, але й командування фронту: наступ там загальмувався, далася взнаки і сила укріплень міста, і сили противника, і слабкість П"ятої армії фронту. Тому командувач фронту генерал-лейтенант Герасименко наказав генералу Даниленку повернути частину сил Тридцять четвертого армійського корпусу на північ в обхід Лоєва, а на П"яту армію під командуванням генерал-майора Петрука поклав завдання оточення міста з наступним просуванням до Дніпра.
  Події ж на лівому крилі фронту розвивалися, радуючи Василя Пилиповича: Вісімнадцята армія генерал-майора Даниленка успішно розвивала наступ в бік Рєчиці. Командувач фронту ще вночі поцікавився у Даниленка про обстановку і Степан Архипович поквапився повідомити ще одну хорошу новину.
  - Ті, хто першим стрибає через річку, - сказав командувач Вісімнадцятої армії в телефонній розмові з Герасименком, - завжди стрибають порожнем, без важкого озброєння і значної кількості боєприпасів. І зараз все у нас і у росіян залежить від виграшу часу. Встигнемо підкинути на плацдарм все, що потрібно, зуміємо підтримати вогнем - утримаються, не зможемо впоратися - росіяни спихнуть передові групи у річку. Прошу дати вказівку командувачу Першої повітряної армії про підтримку штурмовиками.
  - Почекайте. - Герасименко поклав трубку і чути було, що говорив по другому телефону.
  - Генерал Даниленко? - Знову взяв слухавку командувач фронту. - Командувачі Першої і Третьої повітряних армій отримали наказ взяти плацдарм під захист штурмовиків і винищувачів. Два бомбардувальних корпуси будуть сьогодні працювати тільки по вашим заявкам. Але тут є одна ідея...
  ...Настає дев"яте жовтня. Десанти, сформовані з особового складу Сто шістдесят п"ятої інженерно-штурмової бригади - в кожному по триста бійців - починають тренування по посадці і висадці з гелікоптерів. Тренування тривають до полудня, коли стає очевидним, що передові загони армійських корпусів успішно форсують річки Пісочинка і Брагінка і швидко просуваються до Дніпра. Після сімнадцятої години прийшов наказ вантажитися в гвинтокрили. Сапери-штурмовики озброєні легкими кулеметами, штурмовими карабінами, гранатами, ножами. Взяли з собою досить вибухівки і просто в ящиках, і спеціальні підривні заряди - мало що може трапиться... Кожному бійцю вручена схема, де відмічені об"єкти для захвата і шляхи підходу до них. Налагоджений і радіозв"язок - кожне відділення має свою радіостанцію. Командує загоном заступник начальника розвідки армії підполковник Кобзар Іван Миколайович.
  Нарешті - зліт! До межі завантажені бійцями, озброєнням, боєприпасами транспортні гелікоптери в супроводі гвинтокрилів вогневої підтримки поплили над лісом, рікою, селами Лівобережжя. Десантники припали до ілюмінаторів: ріка, ліс, стрічки доріг, пожежі, які догорають, - росіяни спалювали за собою все, що могли. Тактики випаленої землі дотримувалися геть усі агресори, які приходили на землю України, у всі часи, будь-то загарбники із заходу, чи поневолювачі зі сходу.
  Перетнули лінію фронту.
  Там, внизу, йдуть бої, а до цілі - більше ста кілометрів, тридцять вісім хвилин лету.
  Попереду колони гелікоптерів йдуть два полки штурмовиків - вони будуть обробляти майданчики приземлення. Над колоною ходять змійкою винищувачі - "Беркути" прикривають гелікоптери від удару радянських "яків" і "ЛаГГ-5", попереду - ескадрилья швидкісних "грифонів". Вони будуть розчищати повітряний простір над об"єктами десантування. Коли до цілі залишається менше п"ятнадцяти хвилин лету, колону зі свистом обходять бомбардувальники - вони скинуть бомбовий вантаж на виявлені зенітні батареї, казарми та інші об"єкти противника, які можуть завдати втрат десанту.
  Перший загін йде на залізничний міст, другий - на автомобільний. Ось колона перетнула стрічку Дніпра, яка блиснула золотом сонця, що заходить. На Рєчицю гелікоптери заходять зі сходу - місто на західному березі, йти над населеним пунктом на мости недоцільно - можуть збити зенітки, яких чимало в місті. За тридцять кілометрів від міста гелікоптери відвертають на схід і перешиковуються в дві колони.
  - Товаришу полковник, ми виходимо на ціль! - Доповідає по радіо командир загону Григоренку.
  Петро Григорович кивнув і припав до ілюмінатора. Місто на правому березі Дніпра виднілося у вечірньому серпанку позолочене заходом сонця, - сліпий блиск його віддзеркалювали незчисленні вікна. Місто Рєчиця ні про що не відало...
  Розвернулася ліва колона і пішла на автомобільний міст. Там вже працювали штурмовики, вибиваючи обслугу зенітних батарей, по півдюжини малокаліберних автоматів прикривали міст з обох кінців його. Ще вибухають серед окопів снаряди авіаційних гармат, а гелікоптери вже йдуть на посадку.
  В ілюмінатор полковник Григоренко бачить, як біжать з укриттів до зеніток солдати. Зараз головне - ошелешити раптовістю і рішучістю, щоб зрозуміли відразу: опір даремний. Колеса гелікоптерів торкаються болотистого лугу, ковзнули назад в пазах двері, десантники - по п"ятнадцять бійців в кожній машині - в три секунди покидають вантажну кабіну, зістрибують на землю. Борттехнік звільнює замки контейнерів і від пілонів відділяються вантажні сигари, в них боєприпаси і важке озброєння десанту. Висадка займає менше чверті хвилини і відразу ж гелікоптер здіймається вгору, звільняючи місце побратиму.
  - До мосту! Живо! - Тріщать гвинтівкові постріли і черги штурмових карабінів у відповідь. Невже буде бій? Але стрілянина на цьому припиняється, і Григоренко зітхає полегшено. Охорона мосту розбіглася, солдати-зенітники схоплені і зараз їх конвоюють в їхню ж землянку-казарму поблизу мосту.
  Штурмовики займають окопи піхотного прикриття і зенітної батареї, перевіряють справність зенітних автоматів, переводячи стволи в горизонтальне положення - для стрільби по наземній цілі, сапери групи розмінування відразу ж кидаються до мосту - коли він замінований, то негайно знешкодити заряди. Але вони приємно здивовані: міст до вибуху не підготовлений, зарядів вибухівки ні в опорах мосту, ні на його прольотах не знайдено! Це кричуща безпечність з боку росіян.
  Коли міст повністю опинився в руках десантників, Григоренко зітхає з полегкістю...
  Так само швидко до рук десанту переходить і залізничний міст. Тут десантникам нечувано поталанило - під час штурмовки через міст йшов ешелон з танками. Двадцять одна вантажна платформа - з тилу до фронту, затикати пролом в обороні, перекидали важкий танковий полк прориву. Штурмовики розбили паровоз і ешелон застиг на лівому березі Дніпра. Праворуч-ліворуч - болото, ні вперед, ні назад ходу немає. І тут на високий насип десантуються з "літаючих вітряків" бійці штурмового загону! Розбитий авіацією паровоз скинули з насипу направленими вибухами, змайстрували зі шпал естакаду і ось вже в руках десантників два десятки важких танків КВ-85! Три танки поставили уступом на східному кінці мосту, дві трійки - на західному, там вже починалося місто і можна було щохвилини чекати атаки противника.
  Всю ніч палили ракети, освітлюючи передпілля, але атаки так і не дочекалися...
  ...Шалені атаки на мости почалися ще до світанку...
  Та недовго шаленів ворог.
  На світанку одинадцятого жовтня до міста підішли танки та бронетранспортери Тридцять четвертого армійського корпусу Вісімнадцятої армії генерала Даниленка.
 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Пленница чужого мира" О.Копылова "Невеста звездного принца" А.Позин "Меч Тамерлана.Крестьянский сын,дворянская дочь"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"