Степанский Олег Григорьевич : другие произведения.

День народження Горинича

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    сьогоднi змiй Горинич вiдзначає свiй день народження.


  
  

День народження дракона.

  
  -- Ну, дядечку, ну ти ж обiцяв! - Мале бiсеня вертiлося навколо дракона, вимагаючи уваги.
   Дракон тiльки невдоволено порикував, але обiцянку мав виконувати, бо ж дракони не брешуть.
   - Ну дядечку, ти обiцяв, бувальщину, що було в давнi часи, ну розкажи! - Бiсеня було невгамовне, та напрочуд прудке.
   - Та добре вже! Бувальщину, так бувальщину. А яку саме ти хотiв би почути? - Горинич схилився до бiсеняти, що скакало навколо нього.
   - Про старi часи. Коли людей ще не було, та як нас створили! - Бiсенятовi очi горiли цiкавiстю та захватом. Авжеж! Сам Горинич йому казки розповiдатиме!
   - Добре, тiльки от що: збiгай по iнших, скажи, що я розповiдатиму бувальщини, тож хай приходять, не один саме ти маєш знати, як було. - Дракон приплющив очi. - А як не збiгаєш, то й не розповiдатиму!
   - Та ладно, збiга...
   - Сатана! Изыди!!!- Посеред галявини, що передувала печерi Горинича, з'явився напiвп'яний попик у страхолюднiй обпатранiй рясi та з пляшкою горiлки в руках. - Отче наш, аще сущий на небеси, да вознеси, да как там ещё было-то, во! Во имя отца и сына и святаго уха, не пуха, не, во! Духа!
   - Тю на тебе! Ти хто? - Дракон збентежено посунувся. Бiсенятко заверещало та впустило якусь причандалу, що негучно грюкнула об камiнь. Тiє§ ж митi, привид щез.
   - Хто це був? Дядечку, а той страшний, не прийде по мене? - Мале сховалось за спиною дракона.
   - Ти навiщо мiй часовий перемикач чiпав? Дивись, будеш бавитись з технiкою, ще й не таке вилiзе з минулого! - Дракон був не на жарт розлючений. Цей часовий перемикач йому подарували фiзики з Ки§вського полiтехнiчного унiверситету на минулий день народження. Модель була експериментальна i ще не поступила до магазинiв Києва. За цей рiк дракон неодноразово користувався цим приладом аби притягти з минувшини когось iз знайомих, або отаких от недолугих. Трошки бавився з ними, а потiм вертав додому. От вони там розповiдали!
   Горинич пiдняв перемикач, та поклав його на виступ скелi, що правив йому за полицю перед печерою.
   - Дядечку, а що то було? Таке страшне, мов би людина, та якась не людська! - Бiсеня знов почало пiдстрибувати .
   - Та годi вже скакати! Швидше бiжи по iншу малечу - розповiм вам бувальщину. Тiльки не таку давню, не про створення свiту, а про ось таких iстот, вони звуться "попи". Цi створiння iще iнодi зустрiчаються, не всi вивелись. - Дракон всiвся на припiчок та задумався. - Давно це було, а наче недавно...
   - Ой. Чекай. Дядьку! Зара я збiгаю по друзiв, хай вони послухають, сам же сказав! - Бiсеня метнулося вiд печери.
   Благо, що далеко бiгати не було потреби, бо всi вони жили тут таки, у Києвi, в мiкрорайонi, який мiсцевi звали "Заповiдник казок". Тут селилися, в основному, не люди, а духи та прадавнi iстоти, що повiрили людям, i вийшли зi сво§х кри§вок та схованок. Це був вже далеко не мiкрорайон, а цiле нове мiсто, яке розквiтло серед величезного лiсу, що начарували лiсовики та мавки навколо Лисо§ гори. Люди тут також жили, хоч, частiше вони приходили сюди вiдпочивати, аж надто тут було гарно. Правiчний лiс, вирощений тут за допомогою чарiв, вже сам став старим, бо з часу, коли вiн виник, вже минуло близько трьохсот рокiв. Першим тут оселились домовики, що завжди жили з людьми, та не вжились у багатоповерхiвках, тож вони першi i заснували цей район. Сюди люди переносили старi хати, якi §м були вже не потрiбнi. Цi хатинки стали дуже доречнi домовикам та кiкiморам, ось вони тут i поселились. Пiзнiше пiдтягнулись лiсовики та мавки, лiси яких повирубували, ще за часiв гонитви та переслiдувань духiв. Вже набагато пiзнiше, до цього мiсця потягнулись вовкулаки, упири, та iнший народ, що знудився по кри§вках. Горинич переселився сюди одним з останнiх i одразу став видною фiгурою в цьому районi. Перш за все через те, що нiхто не пам'ятав, скiльки йому рокiв, навiть вiн сам. Свiй день народження дракон справляв навеснi, одразу пiсля сонцестояння. Оце, якраз в наступний день, i мав вiн вiдбутися. Всi малюки мiста знали про це i, з нетерпiнням, чекали. Бо хто ж не знає, що в цей день Горинич збирає малечу, частує §§ смакотою, та розповiдає байки вiд яких стає i весело i лячно. Для околишньо§ малечi, його день народження був чи не найкращий день у роцi, тож вони його й чекали, хоч не всi вмiли дочекатися. От як це маленьке бiсеня, що вже зi вчора вертiлося навколо Горинича, перевiряючи його терпiння.
  -- Давай, бiжи, тiльки швидше, бо менi ще треба дещо пiдготувати! - Дракон махнув лапою у напрямку мiкрорайону i мале бiсеня побiгло.
   Горинич подивився як вiн бiг, i подумав про те, що ще недавно нiхто зi старого народу не мiг от так привiльно бiгати вулицями. Марновiрство людей зникало потроху, навiть зараз iще не всi нормально сприймали дружнє сусiдство людей та усiх цих створiнь. Релiгiя й досi називала §х "посланцями пекла", хоч до нижнього котинiуму жоден з них не мав нiякого вiдношення. Навiть оце бiсеня - воно просто було уособленням непосидючостi та безвiдповiдальностi, i до Абсолютного зла не належало.
   Було колись...
  
  -- Выходи на бой, сила нечистая! - Лицар з хрестом на латах розмахував мечем. - Выходи посланник сатаны!...
  -- Иже яко Бога молемо, да изгони нечистого, да утверди яго в аде, да низрини его в геенну огненную!...
  -- Свят! Свят! Свят! Изыди Сатана!...
   I хрестами, i ще якимись причандалами гнали §х, вiдкараскувались. Все було, особливо важко доводилось тим, хто був при Родi, хто лiси викохував, рiчки плекав, хто на полях життя розмножував. Їх i палили, i вихрещували, i тру§ли чим завгодно. Багато хто не витримав - втiк свiт за очi. Створили собi таку "Нову Землю", сюди вже й носа не кажуть. А ось вiн, та iншi, що залишились, втримали все ж таки цей свiт вiд наруги та змертвiння. Було колись.... Тепер ось дiти людей та народу слухають тi оповiдки як казочку - моторошну та безжальну...
  
  -- Дядьку, то ти обiцяв бувальщину! - З роздумiв дракона витягли дiти, якi вже повсiдались бiля Горинича та жадiбно дивились на нього, чекаючи, що ось-ось полинуть у свiт минулого, такий страшний та неправедний. Навколо нього зiбралась вже чималенька юрба дiточок: тут були i бiсенята, i малеча домовикiв, i людськi дiти також прибiгли, та повсiдались мiж iншими. Дiти борсались мiж собою, штовхалися, намагаючись сiсти ближче, аби краще чути. Гамiр стояв страшенний. Дiтлахи знали, що "дядько" не любить, коли вони один одного ображають, тож намагалися не дуже тиснути друг на друга, та все ж, то людська дитина стане на хвiст бiсенятовi, то бiсеня, ратицею наступить на чиюсь руку, або лапу - гамiрно було.
  -- А ну, малеча! Чи ж ви хочете мене слухати, чи зара я вас всiх у жабенят оберну! - Дракон намагався надати собi сердитого вигляду, та, навiть найменший з людських дитинчат, нiколи б йому не повiрив, бо хто ж не знав, що Горинич аж надто сильно любить дiтлахiв, i пробачає §м майже все. - А ну, всiлись рiвненько, та слухаємо тихенько.
   Це вже був початок приказки. Дiти знали - пiсля цих слiв, Горинич почне виводити узороччя казки, та так складно та цiкаво, що всi бачитимуть у себе в головi картинки цiє§ казки, кольорово§ та жахливо§, або весело§. Тож дракон струснув головою, викидаючи з не§ сво§ думки, та заходився розповiдати.
  
   Гостi стали збиратись ближче до вечора. Сонце iще свiтило на Лису гору а першi ступи вже злiтались. В небi, над горою почалася товкотнеча, аж до печери дракона стало чутно сухий трескiт ступ що стикались мiж собою.
   - А бодай тобi пiшки ходити та пустi вiдра носити!
   - А щоб в тебе на лобi виросла гуля, як в нашого корчмаря живiт!
   - А ти корчмаря не чiпай, вiн поважний домовик, а ось ти...!!!! - Це вже вiдьми позлазили зi сво§х мiтел та ступ i почали розбиратись, хто кому у борщ плюнув.
   - От дiвки брешуть, як чешуть, от же баби! - Трошки осторонь виринув з повiтря старезний вiдьмак, що тяг з собою декiлька хлопчакiв. - Дивiться, хлопцi, оце нашi колежанки, хай §м грець! Ну бiжiть до змiя, я трошки тут постою, хоч на цю кумедiю подивлюсь! О! Привiт куме!
   Поруч з землi витягся паросток i з нього вилiз кремезний чолов'яга у зеленому.
  -- I тобi привiт, якщо не брешеш, Жилюче, - чоловiк подивився на вiдьмака, - а чого оце ти тут стовбичиш, як телевежа у полi? Чи нiколи не чував, як вiдьми скубуться? Ти б краще мо§х мавок послухав, коли хто з них чиюсь межу зламає, та цi баби перед мавками вiдпочивають! Отак-то! Пiшли краще вип'ємо перед святом, - чоловiк, що був лiшаком, обдивився навкруги, та тишком витяг з-пiд землi пляшку з мутною рiдиною, - ось, сам робив, нiякого тобi "синтезу та наукоємних технологiй"! - Лiшак сковтнув слину. - Аби тiльки б моя...
  -- А ось ти де, п'янчуга пiдколодний, а бодай я зара тобi наллю, бензину на коренi!!! - З того ж таки ростка вибралась огрядненька жiночка у сучасному одязi та з дерев'яним намистом на ши§. - А §ди-но сюди, тополику мiй хирлявий! - Мавка втопила руки в боки i приготувалась до довго§ промови.
  -- Та годi вже тобi, кумасю, зара ж день який! Дивись, сонечко свiтить, он Горинич дiтям казки розповiдає. Дивись, як пищать з переляку, мабуть знов за двадцяте сторiччя торочить. - Вiдьмак обернувся до розгнiвано§ мавки. - Давай, краще, разом вип'ємо оцiє§ "бормотухи" та погуляємо. - Жилюк обняв куму та кума i потяг §х з гори.
   Сонце хилилось донизу. Уже макiвки сосен навколо Лисо§ гори почервонiли. Вiдьми вже похрипли та пiшли скопом до печери. Повiтря було чисте та дзвiнке, мов би у сiчнi. Рiй метеликiв опустився на галявину, збiгся, та з нього вийшла фея - прегарна дiвчина у легкому блакитному одязi. Фе§ були народом старомодним, тому сукня §§ була схожа на середньовiчну, хоч i набагато коротша. Поруч з нею, з повiтря, матерiалiзувався ще один вiдьмак. Побачивши фею, молодий вiдьмак пiдкрутив чорного вуса, та розправив плечi.
  -- Здоров була, красуне! Чи я знаю тебе?
  -- Не знаєш, та й знати не треба. Це я тобi говорю - Фiона. - Фея грайливо торсонула вiдьмака. - То скiльки ж Гориничу?
  -- А бiс його знає! - Вiдьмак почухав потилицю, аж зарипiло.
  -- Та не знаю я! - Поряд спалахнуло полум'я, i з нього вийшов такий собi бiс, в чорному смокiнгу з червоним метеликом. Роги бiса були старанно начищенi, i блищали, наче металевi. - Всi кажуть, що я маю знати, а ось! Не знаю! - Бiс розвiв руками та подався донизу.
   У напiвпiтьмi, що огортала Лису гору з'явилося вiкно, i з нього вийшов хлопець з великим пакунком пiд пахвою, та в окулярах з металевими дужками. Хлопець виглядав радiсним та здивованим - не багатьом людям випадає нагода бути запрошеним на день народження дракона! Пакунок заважав хлопцевi, бо був напрочуд неоковирним, все намагався то вп'ястись людинi у ребра, то випасти з рук. Це прийшов приятель одного з домовикiв, Павло Микитась - аспiрант Ки§вського унiверситету, який розробляв, разом iз друзями, прилад з телепортацi§.
  -- Це ж треба! Вийшло! А Свирид Петрович казав, що не вийде! От тiльки треба трохи переналаштувати вихiдний контур, та замiнити декiлька мiкросхем... - хлопець тут таки почав щось писати на пакунку, потiм схаменувся, махнув рукою, мовляв, "потiм", пiдхопив незручний пакунок, та пiшов до печери, де вже збирались усi.
   Сонце вже сiло, з iншого богу Києва пiднявся величезний мiсяць. Тепер вiн був набагато бiльший, нiж його пам'ятав Горинич за цi вiки. Мiсяць все наближається та наближається до Землi, скоро виникне потреба знов його зсувати подалi, як це було вже декiлька десяткiв тисяч рокiв тому. Тодi дракони не дали впасти земному супутнику, i зараз не дадуть, хоч драконiв стало вже набагато менше - хто загинув, хто емiгрував с Землi.
   Нiч заявила сво§ права на цю пiвкулю, та з нею нiхто i не волiв сперечатись. У сусiдньому гаю затьохкав соловейко, гiлля дерев шумiло над головами гостей, створюючи незбагненну мелодiю нiчного лiсу. Молодi мавки та русалки завели хороводи, до них приєдналися i людськi дiвчата.
   Бiля печери зiбралися старшi гостi. Дракон вмiв здивувати сво§х друзiв. Ось i сьогоднi посеред столу стояло щось, накрите великим шматком полотна зшитого з рiзнокольорових клаптикiв тканини. Те полотно було непроникне, нi для людського ока, нi для вiдьомського. Сам стiл був застелений величезною скатертиною, де було вигаптовано цiлу iсторiю Землi. Гостi пiзнавали себе, пiзнавали близьких §м людей та створiнь. На нiй були вишитi i великi люди всiх часiв. Деякi iсторики з людського роду, пiдходили до скатертини, i дивувалися портретами знаменитостей, що були на нiй. Ось хан Бату, який бiльше скидався на руса, нiж на монгола, через що його ненавидiли власнi брати. Ось Шикельгрубер короткозоро дивився на глядача та прикривав залисину чубом, а мочки вух так i не змiг прикрити, ось iншi... Стiл був великий, але скатертина здавалась ще бiльшою. Кожен, хто дивився на не§, знаходив щось, що було йому до душi.
  
  -- То що, гостi дорогенькi, припрошую всiх до столу, скiльки можна витрiщатись на нього? - Горинич приязно махнув лапою, i поряд з кожним гостем виникли ослони, що аж пiдскакували вiд бажання догодити запрошеним.
  -- А воно того, не репне? - Огряднiй вовкулака, який важив, мабудь, десь iз двадцять пудiв, непевно подивився на ослiн, що скакав навколо нього.
  -- А як я сяду? Воно ж скаче? - З iншого боку стола обiзвалась молоденька упириха.
  -- Та ви §м накажiть, i сядете, а вагу вони втримають будь-яку, аби тiльки з добром прийшли, - дракон посмiхнувся, та наказав ослонам не метушитись, - тож припрошую!
   Гостi розсiлися хто де стояв, i верткi ослони самi потягли §х по вказаних мiсцях.
  -- О! А стiл же пустий! Ми що, малюнки жертимо? - Старий домовик сердито дивився на малюнок здоровезного кабана, який лежав серед яблук. Кабан повернув голову, та пiдморгнув домовиковi, аж той впав зi свого ослона. - А, тобi, грець!
  -- Та нi, гостi шановнi, малюнки, мабудь, залиште в споко§, - дракон подивився на трошки п'яненького водяника, що вже тяг до рота шматок скатертини, з намальованою на нiй пляшкою, - зараз все буде.
   I справдi, одразу пiсля його слiв, на скатертинi почали з'являтися на§дки та напо§, що могли задовольнити будь-кого. Тут були i бiфштекси з кров'ю для упирiв та упирих. I найорганiчнiшi добрива для духiв рослин, i вода ключова з Карпатських гiр, i сур'я животворна. Для людей, та тих, хто надає перевагу людським на§дкам, пропонувалось спробувати страви всiх народiв та кра§в свiту. Деякi з цих страв були настiльки екзотичними, що хтось з народу з острахом на них дивився. Здавалося, що страви виростають прямо зi столу. Один iз запрошених людей, директор ресторану "Млин" що у гiдропарку, взагалi заявив, що кидає своє ремесло, бо ж пiсля таких рибних страв, якi вiн тут скуштував - можна лягати та помирати. Деякi з гостей намагалися брали на§дки, якi не були §хньою звичайною §жею. Веселощi викликав один з водяникiв, що спробував §жу з тарiлi Знiча. Ото було шипiння та пускання пару! Гостi вiддали належне пригощанню. Було проголошено безлiч тостiв, випито та з'§дено було багато, але нiкого не вiдпускала думка про те, що стояло посерединi столу. Кожен запитував себе: "Що це? Що iще придумав Горинич?" А змiй хитро мружився, та таємниче мовчав.
   Настала пора подарункiв. Дракон найбiльше любив цей момент. Друзi та знайомi вiтали його з черговим днем народження, та дарували йому щось. Але нiхто не вiдходив вiд Горинича без iншого дарунку, саме того, про який мрiяв, та не смiв просити. Всi знали про цю примху дракона, всi знали, що вiн якимось дивом узнає про найпотаємнiшi мрi§ кожного, i на свiй день народження дарує кожному його мрiю. Тiльки от, нiхто нiколи не змiг взнати - а про що мрiє сам змiй? Нiхто не знав, тому i дарували йому щось, що самi вважали надзвичайно важливим. Ранiше дарували золото, та цнотливих дiвчат. Золото Горинич скидав до своє§ печери, аби роздавати коли виникне потреба. Потреба виникала часто, та все одно цього металу в нього накопичилась велика купа. Дiвчат же вiн спочатку вiдпускав, та мiсцевi жителi вбивали §х, вважаючи, що вони не догодили дракону. Було це дуже давно - коли ще люди вiрили у те, що стовп, або малюнок може бути Богом. Тож вiн знайшов iнший шлях: вiн цих дiвчат робив носiями своє§ кровi, матерями сво§х нащадкiв, що шанувались серед людей, ставали князями та боярами.
   Згодом люди перестали нести драконам дарунки, бо прийшла чудернацька вiра, що примушувала людей вклонятися мертвому боговi, майже як Осiрiсу. Тiльки Осiрiс помстився Сету, а цей всiх простив. Спочатку здавалось, що ця вiра корисна для людей, що вони стануть кращими, аж нi! Iєрархи цiє§ релiгi§ спотворили вчення свого пророка, знищили його пам'ять, та створили iншого iдола, людожерського i кривавого. I ось дракони, та весь народ були об'явленi "нечистю". З ними стали битись пiд знаком знаряддя страти, а далi до цього переслiдування приєдналися люди, що вклонялися пiвмiсяцю. Це були страшнi, та важкi часи. Але вони минули. Тепер до Горинича приходили друзi. Нiхто його не боявся, нiхто вже не вважав народ "нечистю" вже i люди i народ жили разом i радiли з того. А подарунки дарували драконовi тiльки вiд щирого серця, тiльки тому, що самi того хотiли.
  -- А ось тобi, змiю, окраєць хлiба. Де б ти не був, та щоб ти не робив, хай вiн буде з тобою, а що вiд того буде - побачиш...- сивий Дiдух поважно пiдкрутив вуса, кольору стигло§ пшеницi, та протяг драконовi невеличкий пакуночок, загорнутий и вишивану хустинку.
   Горинич вклонився Дiдуховi, та прийняв вiд нього пакунок, розгорнув його, аж всi побачили величезний каравай хлiба, яким можна було б нагодувати десятки людей. А на тому хлiбовi чого тiльки не було! I лiси й моря, i степи нашi слов'янськi, та джунглi закордоннi. I видно було, що не буде тому хлiбу нi кiнця нi краю, скiльки вiд нього не вiдламуй!
   - Дякую тобi за дарунок безцiнний, та за ласку красну! А ось i тобi даруночок невеличкий. Горинич простягнув лапу десь у тiнь, та витяг звiдти пакунок, що розмiром був бiльший за Дiдуховий. - Прийми це, та вдягни в нього сво§х дiточок.
   Дiдух вклонився драконовi, i витяг з пакунку сонячнi променi, що засвiтилися у темрявi ночi, осяявши гостей свiтлом сонця весняного.
   - Хай не буде на тво§х полях пекучого сонця, що сушить землю, та стомлює рослини, хай ласкаве сонечко весняне, завжди годує та плекає тво§х дiточок! - Дракон ще раз вклонився Дiдуховi.
   - I я хочу! I я можу! Та пустiть вже! Наш дарунок хай Горинич побачить! Ми його всiм класом готували! - Поперед всiх вирвалось якесь дитинча. Було воно все вимазюкане у солодощах, та так, що вже й не видно чиє воно. - Дядечку! Ось ми... Ось тут... Дядечку, ми вiтаємо...- хлоп'я знiтилось, та виштовхнуло перед себе дiвчинку, яка була набагато чистiша, та тримала у руках невеликий пакунок. - Ось ми робили-робили, i зробили... Та кажи вже! - Хлоп'я гримнуло на дiвчину, та, перелякавшись, сховалось за спиною Дiдуха.
   - Так, поважний Горинич Родовичу, ми всiм класом пiдготували Вам цей подарунок. Хай вiн Вам буде на користь i радiсть, та хай буде на спомин про нас... - дiвчина розгорнула дарунок, i всi побачили макет Землi, навколо яко§ кружляла фiгурка дракона. - Це ж Ви Землю бережете, та Долю Земну стережете, тож... ось... ну...- дiвчина зашарiлась, та протягнула дарунок драконовi.
   - Ач як гарно зроблено! Диви, я тут як живий! Ой красно дякую вам, дiточки, що пам'ятаєте старого, та ще так гарно величаєте! Аж i в мене для вас є дещо. - Дракон вклонився дiвчинцi, та витяг в не§ з-за вуха кульку яскраву. - Оце вам, любi мо§. Як подивитесь у не§, та загадаєте яке питання - тут воно i дасть вам вiдповiдь, тiльки таку, що зрозумiти вам §§ надо буде. Та дивiться, користуйтеся цим з розумом, бо хто знання без розуму отримує, той себе мороком оточує, та в прiрву падає.
   Вже й Вiз у небi перекинувся i Мiсяць до горизонту схилився, а гостi все пiдходили з дарунками, та отримували дяку, яка ставала бiльша за дарене. Бiльше за все гостей зацiкавив дарунок аспiрантiв Ки§вського унiверситету, який принiс аспiрант Павло. Це була вiдеокамера. Вона давала змогу знiмати через вимiри. Горинич одразу витяг з печери свiй комп'ютер та пiд'єднав до нього камеру. Гостi скупчились навколо екрану та з захватом роздивлялись те, що вона показувала. Правда зрозумiти, що то було, могли тiльки деякi з народу, якi за родом своє§ дiяльностi вмiли пересуватися мiж вимiрами. Ото було галасу та сперечань з приводу побаченого! Хтось бачив просто плями, хтось якiсь рослини, що стирчали пiд неймовiрними кутами, а серед них щось повзало. Деякi побачили, як одне щось пролазить крiзь iнше, яке є, в свою чергу, чимось одночасно i великим i маленьким, та й бачать його не ззовнi, а зсередини. Хтось жахався. Одна молода упириха заявила, що бiльше нiколи не засне. А болотяниця сказала, що у них в болотi, як §§ старий нап'ється, щось таке буває, навiть трошки схоже. Всi галасували, смiялися i жахалися, та чекали, чим же дракон вiддячить науковцям.
   Горинич не залишився у боргу.
   - Ось вам, хлопцi, мiкроскоп. Я десь рiк тому його брав у вас - тепер вiддаю. Але... - дракон зробив значущу паузу, - я дещо з ним зробив, думаю, що вам сподобається. - Старий змiй хитро примружився, та протягнув Павловi унiверситетський мiкроскоп. - Ввiмкни його...
   Хлопець зачудовано подивився на це обладнання. Мiкроскоп був старий, i нiхто в унiверситетi вже про нього не згадував, та й потужностi в ньому було замало, тож його i використовували тiльки для лабораторних робiт студенти першого курсу. А коли дракон його взяв, то деканат взагалi списав цей мотлох. Ввiмкнувши його, Павло нахилився до окулярiв та, раптом, звiдти вискочила тривимiрна проекцiя, в якiй Павло впiзнав схему будови атома, а з мiкроскопу понiсся голос:
   - Поняття "елементарна частинка" у фiзицi виникло у зв'язку з iдеєю вiдшукання таких неподiльних далi частинок, з яких складається вся матерiя. Неподiльнiсть спочатку приписувалася атомам, потiм - ядрам, потiм - нуклонам. Вперше про елементарнi частки, як про складовi частини будь-якого атома, стали говорити наприкiнцi дев'ятнадцятого - початку двадцятого столiття. Саме в цей час було показано, що атоми можуть перетворюватися один в одного при радiоактивних перетвореннях. У цi ж роки були вiдкритi катодне i рентгенiвське випромiнювання, випускання яких рiзними атомами свiдчило про подiбнiсть будови всiх атомiв. Наступними етапами в пiзнаннi будови атома було вiдкриття атомного ядра (1911 р.) i його складових частин: протона (1919 р.) i нейтрона (1932 р.). Елементарними частинками сучасна фiзика умовно називає велику групу найдрiбнiших мiкрочастинок, якi не є атомами чи атомними ядрами (за винятком протона, який є ядром атома водню). В даний час до елементарних прийнято вiдносити такi частинки, i §х античастинки: лептони, кварки, фотони i промiжнi бозони, гравiтони, тахiони. В даний час вiдкрито i дослiджено...
   - Досить, досить!!! - Невiдомо хто загорлав з-за столу. - Що це - день народження, чи лекцiя з фiзики?!
   - А ви що, проти науки? - Ображено вiдгукнувся голос з мiкроскопу. - Чи, може, ви не хочете зрозумiти будову Всесвiту?
   - Та нi ж бо, але ж сьогоднi свято! - На свiтло виринув трошки п'яненький водяник, та нахилився до мiкроскопу. - А ти хто тут? Ти що, сидиш у цьому залiзяччi, та лекцi§ читаєш?
   - Ви б на себе подивились! - Голос набрав ображеного тону. - П'яний, ще й мокрий... Теж менi "залiзяччя"! До речi, я створений кращими вченими свiту! I маю нести знання людям про мiкросвiт. Так ось... - голос зiбрався був уже знову розпочати лекцiю.
   - Та тю на тебе! Залiзяка бiсова! Чи ти що тут нам будеш мiзки парити?! - Водяник явно був налаштований на сварку. - Тож виходь битися! Теж менi, те що я мокрий йому не подобається!
   - Битися, це ненауково, а ось змагатися у знаннях, то буде найлiпшим внеском у свято, бо яке ж свято без знань мiкросвiту... то я продовжую...- мiкроскоп явно намагався продовжити перервану лекцiю, та дракон клацнув вимикачем, i вiн замовк.
   - Я ось що - трошки вашому виробовi душi додав, та ще можливостi говорити, тепер не буде в студентiв труднощiв iз знанням цього, як його, мiкросвiту. - Горинич посмiхнувся, - То як, чи до душi моя модернiзацiя?
   - Ой до душi, Родовичу, ой до душi! - Витираючи сльози вiд смiху спромiгся сказати Павло. - Та ми ж про такий прилад i мрiяти не могли! Це ж вiн мабудь не тiльки лекцi§ читати вмiє?
   - Я й ще не таке вмiю! Ось принесете мене до унiверситету, та будемо з вами працювати. Я ж тепер так глибоко заглянути у мiкросвiт можу, що вашi мiкроскопи тiльки заздритимуть! - Мiкроскоп сердито глипнув свiтлом. - I не треба мене вимикати! Раз ви не бажаєте знань, то я мовчатиму!
   - Отако§! А я й не знав, що його вже не вимкнути... - дракон подивився на прилад, та на Павла, - здається, замiсть подарунку, я вам нового наукового спiвробiтника подарував!
   - "Науковий спiвробiтник"... а це менi подобається, хай вже мене так i називатимуть! А для скорочення, хай буду - Науспiв! Ось! Це буде моє iм'я! Науспiв Горинович Ки§вський. - Голос мiкроскопу був переповнений гордощiв. - Та ви продовжуйте веселитися. Я, може, також повеселюсь разом з вами!
   - Ой! А я хочу з Науспiвом потанцювати! - Молода вродлива вовкулачка пiднялася з-за столу, та, похитуючи стегнами, пiдiйшла до Павла, - Ви ж дозволите менi?
   - Е... та.. - Павло трошки знiтився, бо ж йому звичнiше було розмовляти з науковцями, а не iз духами.
   - З радiстю потанцюю з таким чудовим образчиком лабiльного генотипу! - Мiкроскоп хiба що не мiг шаркнути ногою, бо в нього §§ не було.
   - До речi, мене всi звуть Милохвостою - томно промовила вовкулачка, беручи мiкроскоп до рук.
   - Е... Павло... - аспiрант вiдрекомендувався, але вже в порожнечу, бо Милохвоста закружляла з мiкроскопом. Хлопець розгублено подивився §м у слiд.
   - Та не журись, козаче, - на плече Павловi лягла рука лiшака, - це дiвка непутяща, все бiгати ночами буде. Ти краще он, до мавок iди, вони в мене гарнi.
   - А? Ага. - Павло роздивився навкруги, та подавсь до хороводу мавок та русалок.
   Свято продовжувалось.
   Горинич вiдiйшов вiд столу, та щось зашурхотiв в темрявi. Гiлки навколишнiх дерев захитались i почали виводити давнiй ритм. До нього приєднались нiчнi птахи, що пiдхопили темп коливання гiлок. Жаби у сусiдньому ставку, та околишнi вовки завели свою музичну партiю. Здавалось, що весь Всесвiт наповнився природною музикою та спiвом. Хоровод русалок, мавок та дiвчат вихопився вiд рiчки, та потiк, промiж вiдпочиваючих за столом, захоплюючи §х у свою круговерть. Фе§, разом зi свiтляками, завели власний хоровод у небi. Здавалось, що самi зiрки танцюють. Час став. Вже не було нi "сьогоднi", нi "вчора", стало тiльки "зараз". Навколо танцюючих оповився серпанок рiзнокольорового вогню, що горiв, та не опалював. Змiшалися кольори та звуки. Кожен був єдиним з усiма, i всi були єдинi з кожним. Це була магiя. Магiя єдностi, дружби та взаєморозумiння. Думки кожного вiдкрилися i засяяли рiзнокольоровими блискiтками над головами запрошених. А головним дирижером цього дiйства був дракон, що стояв осторонь, та насолоджувався цим скороминущим щастям. Нiхто не знав, про що вiн мрiяв, але кожен давав йому шматочок власно§ мрi§. Кожен з присутнiх протягував драконовi тоненьку волосину власного щастя. I вони сплiтались у космiчне полотно щастя Всесвiту. Нiхто не знав, чого хоче дракон. Створiння, що виникло ранiше за Всесвiт, що стало причиною створення Всесвiту. Нiхто не знав, про що вiн мрiє, навiть сам Горинич в такi моменти про це забував, вiн був щасливий щастям iнших i бiльшого не бажав.
   Мiсяць закотився за обрiй, а з iншого боку з'явилась тоненька смужка сонячних променiв. Приходив ранок. Над лiсом пiднявся низький горловий звук. Вiд цього голосу ставало i лячно, i млосно, солодка сила розливалась по тiлах народу та людей. Низькi, майже нечутнi звуки цього спiву пробирали всiх аж до кiсток. В променях сонця, що сходило, стояв золотий дракон, та виводив свою пiсню. Все навкруги замовкло - адже дракон спiває. Його голос, низький та об'ємний, наповнював всiх розумiнням свого буття. Дракон спiвав. Якби Йоган чув цю пiсню, то вiн би нiколи не сiв до органу. Дракон спiвав. Ця пiсня народжувала новi свiти та надавала сенсу iснування навiть найменшiй з тварин. Золотий дракон вiтав схiд Сонця. Вiн вiтав того, хто рiвний йому, хто є його молодшим братом. Дракон спiвав. Кожен з присутнiх зупинився у своєму русi, та побачив одразу всi свiти, та всi часи, що були вiд початку Всесвiту.
   Сонце виринуло з-за гори, та освiтило галявину перед входом в печеру Горинича. Старий змiй стишився, та замовк. Присутнi потроху почали рухатись, нiкому не хотiлось говорити чи шумiти, всi були пiд впливом драконово§ пiснi.
   - А що, гостi дорогi, розважив я вас трохи? - Горинич махнув лапою. Зi столу зникли всi слiди нiчного бенкету. Натомiсть поставали паруючi чашки з кавою, чаєм, та рiзними трав'яними напоями, що так i просилися до рота. Поруч з ними виникли тарiлi з маковими пирогами, тортиками, та iншими солодощами, якi полюбляли не тiльки дiти, але й дорослi.
   Гостей не довелось iще раз припрошувати. Та вряди-годи, всi дивились на центр столу, де стояло велике Щось, закрите картатим шматком тканини. Старий змiй бачив це, та хитро мружився в промiнцях ранiшнього сонця. Вiн готував свiй великий сюрприз майже цiлий рiк, тож хотiв насолодитись очiкуванням. А зараз вiн частував гостей.
   - Ой! А на мене щука очима глипнула! - Десь з краю столу почувся чийсь голос.
   - А мене iндичка клюнула!
   - Та тю на вас, переляканi! Вони ж вишитi! - Старий вiдьмак обернувся на голоси. - Не можуть вони глипати та клювати! А щоб тобi! - Вiдьмакову серветку засунув собi до кишенi великий iнквiзитор Торквемада, який був зображений поруч з горщиком печенi. - Та що ж це таке?!
   - То таємниця мистецтва! - Горинич весело розсмiявся. - Та не бiйтеся! Вони не зiйдуть зi скатертини!
   Поки гостi пригощались десертом, сонце вже пiднялося височенько, та освiтило усю галявину перед печерою дракона. Горинич подивився навкруги, побачив, що до печери сунуть дiтлахи, якi попрокидались вже. Рушили до нього по нову порцiю бувальщин та розваг.
   - Ну то що, змiє, чи довго ти нас отак от паритимеш? - Не витримав старий домовик, що сидiв бiля зображення здоровезного осетра. - Чи вже не час вiдкривати оту запону, та показувати, що воно там ти ховаєш?
   - Так! Так! Давай вже! Бо всi вже витрiшки по§ли! - До домовика приєднався лiшак.
   Гостi загомонiли, вiдчуваючи, що ось зараз буде якесь чудо, або розвага, на якi гаразд був Горинич. Та дракон не поспiшав.
   - Почекайте ще трошки, друзi мо§ дорогi, ось зараз прийдуть до нас експерти з розгадування загадок, та й по тому почнемо. - Горинич посмiхнувся та вказав лапою на юрбу дiтлахiв, що наближалась до його печери.
   - Ой! Та це ж знову вiд тiє§ дiтлашнi голова репатиметься! - Огрядна вiдьма сплеснула руками. - Це ж тут буде справжнiй табiр циганський!
   - А ти, Ярка, не пищи! В само§ он вдома десятеро колобродять, а тобi що, чужi заважають? - До вiдьми приступилась упириця молодиця, яка, напевне, збиралась восени вже стати матiр'ю.
   - Та годi вам, баби, скубтися, краще он вiдвару випийте, да за здоров'я змiя! - Водяник пiднявся, та приобнявши директора ресторану, що сидiв поруч, пiдняв келих з трав'яним вiдваром.
  
   - Дядечку! А ми тобi iще хлопцiв та дiвчаток привели! Ти не проти? - Дiтлахи приступились до Горинича, пiднявшись сходами. - Вони також бувальщин волiють, та й смачного хочеться, аж страх!
   Юрба дiточок, хто на ратицях, хто на ногах, хто на двох, а хто й на чотирьох крутилася, та пiдскакувала навколо змiя. - А де загадка, що буде сьогоднi? А правда, що ти вiчний? А що таке "достобiса"? А чому не можна на тебе напосiдати? А ми чемнi? А правда, що ти все можеш? А навiщо...? А як? - Питання сипались на дракона, як горох з дiрявого мiха, той тiльки встигав обертатися.
   - Ану, пустуни, розсiлись вже! - Обабiч стояв старезний Дiдух, та тримав у руках декiлька лозин. - Ану, сiли та заспоко§лись, а-то я вас добряче вiдшмагаю, чи не вiрите? - грiзний вигляд Дiдуха псували добрi веселi очi, що по доброму дивились з - пiд насуплених кошлатих брiв кольору стигло§ пшеницi. - А ось я вам!
   - Та ти §х не лякай. Тим паче, що вони тебе не дуже й бояться. - Горинич примруживши очi подивився на Дiдуха. - Хто §м завжди медовi колоски роздає ? Чи вони не вiдають, що ти цi рiзки взяв тiльки для того, щоб виростити з них гай обабiч свого нового поля? - Дракон посмiхнувся, та повернувся к дiтлахам. - Годi вже вам бешкетувати, треба тишком всiм сiдати. На ослони, та на лавки, не шторхаючись, без давки. - Голос дракона хоч i був тихий та лагiдний, але ж його почули всi. Дiти принишкли, розумiючи, що дракон вже не вибачить колоброду, що треба заспокоюватись та сiдати.
   Дiтлашня вже й сама почала заспокоюватись, та розсiдатись по мiсцях, благо, що ослони бiгали мiж малечею, та самi припрошували сiсти на себе. Малеча всiдалася, та з вереском i смiхом §хала на них до сво§х мiсць.
   - Ну то добре вже! Чи всi прокинулись, та узвару напились? - Дракон обернувся до гостей. - Чи вже добре вам у мене? Хочте знати достеменно, що сховав я пiд покровом, тим великим, кольоровим?
   Гостi принишкли, бо вже почалася гра. Всi заусмiхалися, бо ж розумiли, що така форма гри дає вiдгадку у самiй загадцi, тож має бути дотепна та весела мозкова атака.
   - Та всi вже купками розсiлись, та пiд сонечком зiгрiлись, дивимось на купу латок, та чекаємо загадок. - Старий домовик пiдкрутив вуса, та подивився навколо себе, мов би проказуючи "ось я який, також вмiю складно мовити".
   - Що ж, загадки загадати, треба слово добре знати, та почнiмо по порядку, знiмемо ми першу латку. - Горинич пiдхопив ритм, та доторкнувся до покрова, що закривав загадковий предмет.
   - Чи великий чи малий, вiн плюгавий та лихий, папiрцевi страшно рад, ворог людства...
   - Конокрад! - Аж пiдскочив молодий вовкулака, який сидiв опрiч дебело§ вiдьмачки, та обернулась, та втопила вовкулаковi ляща, аж загуркотiло.
   - А я що, я нiчого, чи це неправильно? - Вовкулака потирав потилицю.
   - Де ж ти, дурню волохатий, бачив конокрада, який папiрцям радiє? - Вiдьмачка авторитетно обернулась до вовкулаки, - Папiрцям радiють люди письменнi, а твiй конокрад - вiн завжди неписьменний, бо iнакше, навiщо б йому було бути конокрадом?
   - Тю на тебе! А де ти зара конокрадiв бачила? Чи письменних, чи нi? Та й взагалi, вивелись вони вже давно...- старий упир ностальгiчно зiтхнув, - повнокровнi цi iродовi дiти були...
   - А тобi аби тiльки кровi напитись! - Мавка, що сидiла поруч упиря, штовхнула його у бiк.
   - А давайте все ж таки, наших експертiв запитаємо! - Розсмiявся чоловiк у крислатому капелюсi (вiн був вчителем у сусiднiй школi).
   - Та ми ж проходили цього, як його, ну, Сонька, ну кажи вже! - Маленьке бiсеня потягло за руку дiвчинку, за спиною яко§ трiпотiли прозорi крильця. - Вона в нас вiдмiнниця!
   - Ну були такi вороги всього живого. На щастя, вивелись вже давно, вони звалися... е... зараз... вони звалися, о! Згадала! Бурьократ! Нi? Чи - бьюрократ? Щось там iз кратом пов'язане...А! Бюрократ! Ось! "...ворог людства - бюрократ"! - Фея вiдмiнниця гордовито поглянула на дорослих - "ось так, маєте!".
   Не встигла дiвчинка промовити вiдповiдь, як спалахнула блискавка i один клаптик з покрову випарувався.
   - Ага, пригадую, було таке iродове плем'я! В них, навiть, замiсть кровi - чорнило! - Старий упир посмiхнувся, показавши всiм сво§ iкла. - Та несмачнi вони були - страх!
   - А менi §х i пригадувати не треба, вони всi в мене сидять, та один одному "вхiднi" та "вихiднi" пишуть, та ще "вихiдний номер такий-то на вхiдний вiд такого-то, за довiдкою такого ось", а потiм я §х, раз на день, усiєю цiєю бумаженцiєю i годую. Ридма ридають, та §дять - дебелий бiс з величезними рогами обернувся до вурдалака. - Скiльки вони в людей кровi випили, тобi i не снилося!
   - Атож, нам упирям, до них далеко, - згодився той.
   - Та годi вже, он ще скiльки латок залишилося, мабудь цiкавий там цей "бьюрократ" сидить. Та страшний мабудь! - Молоденька вiдьмачка притислась до здорового вовкулаки, аж той виструнчився, та розправив плечi.
   - От i добре, що вгадали, мабудь ви давно це знали, та наступне запитання буде важче за зiтхання, - дракон доторкнувся до iншого клаптику тканини на запонi, - любить тип цей обiцяти, та усмiшки роздавати, в типа цього є мандат, вiн великий...
   - Бьюрократ! - Знов висмикнувсь той самий вовкулака, й одразу прикрив потилицю, не доведи Роде, знов отримає на горiхи вiд сусiдки.
   - Та сиди вже, горе iкласте, як несповна розуму! Цей "бьюрократ" вже був, тут має бути щось iнше. - Вiдьма подивилась на вчителя у капелюсi. - А що, пане вчителю, то може ти знаєш, що то воно за звiр такий?
   - Я ж не iсторик, панi, може он хто з iсторикiв наших вчених вгадає? - Учитель обернувся до невеличкого гурту людей, що стиха про щось мiж собою гомонiли, - То як, поважнi вченi, вiдгадаєте загадку наступну?
   - Та ось, ми думаємо, що ближче до всього має бути одне арха§чне слово, яке було дуже в пошанi до сучасно§ системи народовладдя. Тодi, за допомогою брехнi, рiзних там психологiчних технологiй та вiдвертого пiдкупу, до системи розподiлу матерiальних благ проривалися такi собi людцi, що називали себе "представники голосу народу", i кожен з них звався - "депутат".
   Ба-бах! Наступна латка випарувалася вiд блискавки.
   - Отако§! - Старий бiс аж пiднявся. - То ти, Гориничу, до мене в пекло завiтав? Я ж цих "депутатiв" добре знаю! Також вони всi у мене! Сво§ми брехливими язиками на гаки порозвiшуванi. Цiлими гiрляндами так i висять, всi за рангом та посадою. Чим значнiший той "депутат" - тим в нього i язик бiльший, та крюк iржавiший.
   - Ти диви, щоб цi паразити не позривались в тебе з крюкiв, не приведи Роде, знов сюди вилiзуть! - Старий домовик аж "роги" склав, аби вiдвернути вiд себе цю напасть. - Жив я у одного... твоє пекло, пiсля нього, за Свiтлий Iрiй здасться!
   - Дядьку, а росповiсиш нам про "депутатiв"? Мабуть, жахливi ти про них казки вiдаєш - хлопча з людського племенi принишкло до дракона. Горинич подивився на хлопчика.
   - Мабуть потiм розповiм, казку з "депутатом" тим, це вже буде трошки згодом, зараз же в нас гра з народом. Що ж, не будемо тягнути, треба далi зазирнути, - Горинич торкнувся наступного шматочка тканини, - схожий дуже на кнура, ласий до твого добра, звiрячий має апетит, не людина а...
   - Тю! То навiщо йому моє добро, якщо вiн може брати свого, скiльки треба! - Молодий вiдьмак аж розсмiявся. - Чи то добра мало, щоб до мого пориватися, та хай собi бере! Я ж, як буде потреба, собi iншого вiзьму!
   - Та ти не розумiєш! - До вiдьмака повернулась сусiдка - повiтруля. - Тож змiй про давнi часи загадки задає, тодi добра менше було, i звалося воно так чудернацько: "власнiсть". Немовби, теє добро владу давало. Ось тодi i були людцi, якi намагалися те добро в тебе вiдiбрати, здається звалися вони "податкiвцi", чи може якось iнакше, бо це слово не до рими тут.
   - Та знаю я §х, також мо§ "клiєнти"! - Обiзвавсь той самий бiс. - Дивнi створiння: §м i правда всього мало, завжди щось чуже тягнуть! Тi такi собi чистеньки, все з якимось "документами" бiгають, i грабують людей з посмiшкою - мовляв: "це все для держави, не для себе", чисто тобi єзу§ти, та святенники! Але це явно не про них. Є iншi, майже такi самi за духом, та iнакшi на вигляд. Цi, iншi, трошки чеснiшi,бо не ховаються за "документами" й мають вiдповiдний вигляд - шкiра в них вся пописана, тай мова така, що й не второпаєш, про що вони теревенять! Навiть не так, вони не кажуть, а "ботають", i мова §хня зветься не по нашому: "феня".
   - Фея? - Вiдьмачка з iншого краю столу обiзвалась. - Чи може бути мова "феєю"?
   - Та не "фея", а "феня"! Звiдки те слово взялося, досi не второпаю! - Бiс почухав мiж рогами. - То звуться цi люди "бандити".
   Зблиснула ще раз блискавка, спопеливши iще одну латку.
   - Отако§! То до нас Горинич притяг весь твiй непотрiб? - Дiдух опасливо подивився на запону, - То, може, не треба його й вiдкривати - тут дiти, та дiвчата. Ще чого станеться.
   - А §х там багато сидить, дядечку? - Маленьке кентавреня аж присiло на заднi лапи. - Вони нас не сжеруть ?
   - Та нi, мабудь §х там не багато, але ж декiлька, бо не може бути, щоб в однiй особi все це збiглося! - Дебела вiдьмачка також з острахом подивилася на покров. - Чи ти нам взагалi Кащея притяг?
   - Боронь Роде нас вiд сина Мороку! Гориничу, ти що тут, всiх залякати вирiшив? - Старий водяник вiдсунувся вiд столу. - А ми iз ним цiлу нiч пили та §ли, от же бiда. Та щоб тобi! - Вишитий Шикельгрубер вхопив край водянково§ сорочки.
   - Що, злякались супостата? Нi, §х там не так багато, взагалi один там є, мирно §сть вiн там i п'є.
   Совiсть там його не мучить, та й шлунок його не пучить. Каз Кащей, що батько злиднiв, перед ним доконче зблiднiв. Нi! - Горинич трусонув головою, - Про таких, навiть, рима не лiзе. Не бiйтеся, гостi дорогенькi, не вилiзе ця потвора з клiтки, не пущу я його в наш очищений свiт. Але маємо його згадати, аби iмунiтет до нього мати.
   Дракон розвiв лапами, i в нього за спиною з'явилася велична лодья, що виблискувала всiма кольорами. Вiтрило §§ було розшито узороччям слов'янським, а навколо борту були припасованi зручнi сидiння.
   - Прошу, гостi дорогi, на прогулянку. Хай собi ото страхiття поки посидить за запоною, а ми покатаємось, на Ки§в зверху подивимось. - Горинич зробив запрошувальний жест. - Проходьте на борт.
   I люди i народ посунули до корабля, всiм вистачило мiсця бiля бортiв. Летючi створiння не всiдались до нього, а лiтали навколо. Вiд цього було дивне мерехтiння. Всi очiкували нового чуда вiд дракона.
   - То що, гостi дорогеньки, полетiли? - Горинич встав на майданчику перед кораблем, розгорнув крила. -Ех! Як я люблю лiтати! Йохоо!!! - Клич дракона рознiсся над Києвом, який вже прокидався. - Вперед!
   Змiй перший пiднявся вгору, за ним линув корабель, гордовито напнувши золоте вiтрило гаптоване мереживом.
   Пiд гостями розвернулася жива панорама столицi слов'ян - прадавнього мiста, яке оспiвано було тисячi разiв. Ось пiд ними пропливла знаменита Лиса гора. Вона була заповiдною. Тут нiхто нiчого не будував - це було святе мiсце для всiх духiв землi слов'янсько§. Камiння, що стирчало з макiвки Лисо§ гори, сво§ми корiннями проходило крiзь всi шари Земно§ кори, та всi пласти часу. Лежало воно тут вiд самого початку часiв.
   - Коли я тут був першого разу, то навколо цього камiння кипiла лава, та i саме камiння було бiльше за розмiром i гарячуще! Навiть я не мiг на нього сiсти. - Дракон летiв поруч корабля i розповiдав про минуле так, нiби це було вчора.
   - А коли ж це було? - Витягнувся з-за борту один хлопчик. - Тут же нiколи вулканiв не було.
   - А я i не кажу про вулкани. Тодi вся Земля така була, а коли... давно це було, дуже давно. - Горинич махнув крильми. - Ми сюди з братами iнколи прилiтали, хто зна, може вiдчували, що тут наша доля.
   - Це ж близько трьох мiльярдiв рокiв тому! - Один з вчених, який був запрошений на день народження аж пiдкинувся. - Це ж скiльки тобi?
   - Та я тих лiт нiколи не рахував, - посмiхнувся дракон, - але ось, дивiться, - Горинич махнув лапою в бiк Днiпра. Всi обернулись i побачили вежу Лаври - давньо§ пам'ятки християнства.
   - А... - розчаровано протягнуло якесь маля, - це ми проходили - християни, нецiкаво...
   - Чому ж, а знаєте ви, що тут оселилось багацько тисячолiть тому моя рiдня, а як люди з'явились, то Родовичи §х навчать почали слову та знанням, що тодi вiданням звалось, то ж цi люди i стали зватись "вiдаючими слово" або ж "слов'янами", - змiй облетiв навколо дзвiницi i повернувся до лодь§, - мо§ брати тут, в печерах жили...
   - А звiдка люди тут з'явились? - Пшенична макiвка одного з малих Дiдуха аж пiдскакувала вiд нетерпiння.
   - Та то племiш мiй, коли тоскно стало, i сво§х сил замало вже було з Мороком, та його раттю битися, пiднявся вiд моря, й знайшов цi камiнцi на Лисiй горi, що є корiнням само§ Матерi Сиро§ Землi. Викарбував на них першi рези - ото з тих резiв, та й виступила соль Земна, а з не§ i люди стали. - Дракон згадував, та розповiдав, широко розгорнувши крила у потоках повiтря, яке пiднiмалось вiд нагрiто§ землi. - А ось, дивiться: ото яр був. Ми з братами Родовичами тодi в рiзних мiсцях вже жили. Багато слов'ян народилося, а вiд них - дружнiх народiв. Тож кожному треба було раду дати та помiч. Не вгледiли, коли Володимир людей до Почайни погнав, та на рабiв обернув, хоча... хто зна, може то тiльки наслiдки були. Люди й до того вже до рабства приставати стали. Сильних почали боятись, над слабкими знущатись. Ото ж воно так i повернулось, що чуже сонце над Руссю зiйшло...- Горинич гiрко пригадував давнi часи розбрату та ненавистi, що була на користь Мороку, та його посiпакам, коли драконiв §х творiння зненавидiли, та прокляли.
   Пiд кiлем лодь§ якраз пропливала центральна вулиця стольного мiста, та нiхто з гостей не бачив §§. Усi бачили напiвголих киян, яких в лютий мороз гнали списами до Почайни рiки греки та варязька дружина Володимира, дана йому норманськими родичами. Бачили вони, як горiли чури слов'янськi вiд грецького вогню. Всi принишкли, чутно було, як шурхотить вiтер у снастях лодь§, та трiпоче прапорець на щоглi.
   - Але ж це минулося, хiба нi? - Спитало налякане маленьке бiсеня, яке сидiло на колiнах у Павла. - Це вже не повернеться?
   - Не повернеться. Люди вже стали iншими, рабство залишилось тiльки в билинах, та пiдручниках iз стародавнiх часiв. Тепер же люди знов людьми стають. - Дракон посмiхнувся бiсенятовi. - Та ти он Святомудра Федоровича спитай, вiн у нас головний спецiалiст з минулого. - Горинич вказав пальцем на поважного чолов'ягу, який сидiв обабiч.
   - Та я що, я ж до тебе, Гориниче Родовичу, бiгаю, як треба щось взнати. Це ж ти в нас - жива книга бувальщини, i все пам'ятаєш пречудово! От тiльки з датами в тебе... - науковець поворушив пальцями, мов би кажучи: "не вiдаєш ти, змiю, дат".
   - Ото ж бо, дати я нiяк запам'ятати не можу, та i взагалi... пам'ятаю... - останнє слово дракон сказав так, що всi насторожено подивились на змiя, що вiн хотiв цим сказати?
   - А оно! Дивiться! Отут люди у двадцятому вже столiттi, бачте Святомудре, пам'ятаю, - Горинич всмiхнувся, - з болота та плавнiв зробили собi пречудовий район, - хоч i позганяли з мiсць кiлькох болотяникiв та болотяниць. Але ж, воно, мабудь того варте було, бо на болотi виросло нове мiсто, а красиве тодi було! Найкращi зодчi над ним працювали, хоч i не все було там до ладу, та кияни пишалися своєю Оболонню. Там, до речi, ще залишилися деякi пам'ятки архiтектури того часу, зараз реставрують §х. Тодi будиночки робили всього по дев'ять та чотирнадцять поверхiв, вище ще не вмiли будувати. Це он тепер, пан Лещинський посмiхається, авжеж! Вiдмахав халабуду на тисячу поверхiв, та ще з власними спортивними залами, та басейнами, ще й на даху сад розбив. Правда люди вже до тих мурашникiв не хочуть iти жити, землi вистачає, та й до не§ що ближче, то приємнiше. Чи не так Свириде Станiславовичу? - Дракон звернувся до молодика, що старанно робив вигляд, що його тут нема.
   - Та що ти, Родовичу, тож я так зробив, не для житла, а як експеримент, може комусь i потрiбно буде, то хай собi забирає. - Молодий архiтектор зашарiвся, та все ж спромiгся вiдповiсти.
   - Ага, позганяли, хай §м грець! Та то нiчого, ми собi новi мiсця знайшли. А люди хай живуть, вони ж також Родовi нащадки! Нам багато не треба, а зараз i взагалi - краса! Болота в iнших мiсцях поновили, до нас з ласкою, та повагою ставляться, - старезний болотяник погладив сво§ вуса, що були схожi на болотяний мох вперемiжку з ряскою. - Та ми не жалiємось, все це в минулому.
   - Дядьку! А що он то там блищить? Це ж що за споруда така, та яка велика, а мовби в повiтрi висить, що §§ там тримає? - Маленька фея розправила крильця та пiднялася до верхiвки щогли.
   - А ото цiкава спорудина, - дракон хитро усмiхнувся, - про те нам он науковцi розкажуть - це §х рук справа! Тут така магiя, що i я чудуюсь. - Горинич кiлька разiв махнув крилами, та вiдлетiв вiд лодь§, мовби даючи слово людським вченим.
   - Ну, це наш новий корпус полiтехнiчного iнституту. Вiн повнiстю побудований з матерiалу, в якому призупинено рух електронiв, тож цей матерiал, майже незнищенний. Та в нього виявився ще один хист - антигравiтацiя. Як тiльки електрони...- але вчений не встиг дорозповiдати, бо тут, з-пiд вовкулаки, виборсався мiкроскоп Науспiв, i вирiшив прочитати лекцiю:
   - От i я кажу, що велика то справа - наука! Мiкрокосм впливає на макросвiт так, що...
   - Та годi вже вам! - Жилюк гримнув на мiкроскоп так, що в того аж верньєри задеренчали. - Не можна по простому сказати, що зачарували залiзо, то воно зара сильнiше за алмаз стало, а через те i лiтає, ото й по всьому! Куме, та витягуй вже сво§ "високi технологi§", бо вченi як почнуть теревенити, то аж у горлi посохне!
   Лiшак, що сидiв поруч вiдьмака потяг було кварту з кишенi, та враз зупинився - на нього суворо дивилась його "половина":
   - Аж ось я вас промочу! Ось ви вже в мене лежатимете заспиртованi в тому самому iнститутi! От же, нi, люди! Ви тiльки подивитесь, ну нiяк не можуть цi два йолопи без кварти! Та щоб у тебе ця оковита посеред горлянки стала! Хоч би дiточок посоромилися! - Мавка взялася за свого чоловiка, та, за браком мiсця, почала його сiпати вiд себе та до себе, той аж посiрiв.
   - Та годi вже, Любко! - Та не буду, ось тобi, на! Сама наллєш, коли стане! - Лiшак вже й не радий був, що потягся за цiєю квартою.
   - От же бiсова баба! Ну не дасть чоловiковi спокiйно та культурно випити! Кумасю! Та не гойдай його так, бо вiн зара всiм твiй вчорашнiй борщ покаже! - Вiдьмак вчепився в лiшака намагаючись його втримати.
   - В мене своя баба є, навiщо менi така навiжена? - Старий бiс визирнув iз-за щогли. - Моя в мене спокiйнiша, завжди наллє, як я захочу, ой! - Бiс сiпнувся, та закрутився на мiсцi, намагаючись щось витягнути з кишенi. - Отако§! Вона менi брязкальце до штанiв кинула!
   З брязкальця пiшов густий дим, а з нього виринула бiсова дружина зi шматком власно§ кухнi:
   - Ах ти ж мiй рогатенький! То я тобi наливаю? - З диму показалася рука бiсихи з чимось, аж дуже схожим на рогач, яким ранiше пироги з печi виймали. Тим рогачем бiдний бiс отримав межи роги так, що ляскiт можна було почути i на землi. - Та як я за тобою не глядiтиму, то ти ж соколику мiй пiдтоптаний, десь обов'язково у халепу скочиш!...
   Навколо цiє§ компанi§ зiбралися спостерiгачi. Хто смiявся, хто пiдзужував. Всi розумiли, що такi сварки нi до чого серйозного не доведуть, бо ж пари були знанi, жили разом душа в душу вже не першу сотню лiт, тож такi сварки були лишень "для проформи", аби життя повнiшим було.
   - Мабуть таки годi вже! Ви ж всiм заважаєте! - Маленький болотяник визирнув з-пiд руки свого батька. - Тут же ще й ми є! А нам цiкавiше дядька слухати, анiж вас! - Хлопчик аж роздувся, вiд розумiння власно§ зухвалостi.
   - Вустами дитини... - Жилюк схаменувся, та звернувся до друзiв, - а й справдi, годi! Гориничу,то що ти ще нам покажеш?
   Старий змiй вже розвертав корабель. Тепер вiд району унiверситету вони полетiли сторону Голосi§вського парку. Колись це був прекрасний, але не дуже великий парк. Тепер же, стараннями людей та природних духiв, цей парк перетворився на велике диво, яке всi в свiтi вважали чи не найпершим чудом. Дракон та iншi iстоти, якi мали змогу вiльно лiтати у космосi, до цього парку притягли силу силенну iншопланетних рослин. Лiшаки, мавки та iншi духи лiсу, мало не позбулися розуму, адаптуючи цi рослини до Земного клiмату. Голосi§вський парк протягнувся пiвкiльцем серед Києва, з'єднуючись iз Лисою горою. Це було величне буяння природи, i не тiльки земно§. Бiологи всього свiту отримали можливiсть вивчати флору iнших свiтiв не виходячи з дому. Горинич посадовив лодью посеред парку, на великiй галявинi, та запропоновував гостям трошки прогулятись. I люди, i народ виходили з корабля, розминаючи трошки затерплi ноги, i вдихаючи напоєне всiма ароматами Всесвiту повiтря парку.
   - Вона до мене доторкнулася! - Вереснула молода вiдьмачка. - Що це за пухнастик такий?
   До вiдьмачки тулилося щось, що можна було прийняти за пухнастого десятинога з величезними вухами.
   - Та то ж альдебаранський лоскотун! - Один з гостей виявився ксенобiологом. - Взагалi-то вони дихають рiдким воднем, а якщо полоскочеш його пiд вухом, то почуєш музику. Це вони так приваблюють до себе заплiднюючiв.
   I справдi, коли вiдьмачка полоскотала вухо цiє§ рослини, всi почули дуже приємну мелодiю, хоч i занадто у високiй тональностi, як для кого.
   - Отаке! Воно спiває! - Домовик присiв бiля пухнастика, та почав його лоскотати. Пiд кожним з семи вух була своя мелодiя.
   - А оце що? Дядечку бiолог, що то таке за онде? - Мале кентавреня намагалося вiдiрвати листочок вiд яко§сь рослини, та тягнула його до себе мiняючи кольори, та блимаючи свiтловими цяточками.
   - А це нечiпайло солодкий з Процiону - в нього взагалi дихання нема, та вiн живиться рiзними отрутами, а видає цукор через тi листочки. Та я раджу §х не вiдривати. Ми поливаємо його сумiшшю сiрчано§ кислоти та оксиду цинку, це його улюблений трунок. Як вiдiрвеш листочок, то це на тебе i потече, а як погладиш, то воно тобi цукерку дасть.
   - Таке скажете! Я вже дорослий i знаю, що цукерки на деревах не ростуть! - Кентавреня опасливо погладило той самий листочок, що хотiло вiдiрвати. - Ой! Таки ростуть! - Малий одразу запхнув солодку грудку, яка набрунькавiла на кiнчику листочка, собi до рота. - Як iриска з мармеладом! - Пробубнявило з набитим ротом кентавреня.
   Дiти одразу оточили кущ i почали пестити його та гладити, аж доти, доки дорослi не вiдiгнали малечу. Ротики всiх було вимазано у солодку та липку масу.
   - Ну тепер, мабуть, такi нечипайли, ростимуть у кожному дворi! - Розсмiявся бiолог. - Вони таким чином розмножуються!
   Так, переходячи вiд рослини до рослини, гостi не помiтили, як повернулися майже до дому.
   - А оно наша Лиса гора! - Мале упиреня пiдскочило до матерi. - Мамо! А ми ще ж не додому, да? Тут так цiкаво...
   - Та де ти бачиш ту гору! Ми ж тiльки но прийшли в парк! - Мама упириха глипнула на свого малого, а потiм, придивившись, - а й справдi! Ми вже майже вдома.
   Дракон ще багато чого встиг розповiсти, поки вони йшли до гори. Обминувши §§ всi побачили власнi оселi i подивились на змiя.
   - То що, гостi дорогеньки. Наша гра в загадки ще не скiнчилася. То ж, гайда до мене! - Дракон зробив запрошувальний жест, i всi опинились на галявинi перед печерою Горинича.
   - Слухай, Родовичу, я ось що думаю, це ж ти казав, що твiй племiш карбував на каменях, якi на Лисiй горi. Тобто то був син твого брата, чи не так? - Вчений з минувшини подивився на змiя. - Але ж я з легенд, здається знаю iм'я твого племiнника.
   - То й що? Його, мабуть, всi вiдають. - Дракон обернувся до вченого, примруживши око.
   - Так, але...- чоловiк старанно добирав слова, намагаючись приховати збентеження, - наскiльки менi вiдомо, то був чоловiк, чи, хоча б можна так сказати - вiн був антропоморфний, а ти, пробач мене, не скидаєшся на людину.
   - А хто тобi сказав, що це була людина? - Горинич посмiхнувся. - Iнодi мiфи не все кажуть...
   - Та невже... Ну так - ти - Родович, i батько його Родович, ну так, мабуть, що так... - вчений задумався механiчно креслячi на землi давнi рези. - То ж, виходить, що Горинич, то не твоє iм'я?
   - Чому ж? Просто, що таке iм'я? Це слово, яким називають один одного, та другий на це вiдзивається, це засiб iдентифiкацi§ кожного перед кожним, чи не так? - Змiй подивився на науковця. - Ось тебе звуть i Святомудром Федоровичем, i Святомудром, i просто Мудром - це друзi, а ще: "вчений", "спецiалiст", "науковець", а твоя Ладо, мабуть кличе тебе "зайчиком", чи якось так. - Всi подивились на посивiлого "зайчика" та заусмiхались. - Та багато iнших iмен, то яке з них тiльки твоє? - Дракон посмiхався та пiдходив потроху до столу.
   - А яке твоє...- Святомудровi не дали договорити.
   - Та що там казати, ну змiй вiн, змiй Горинич, та й по всьому! А як вiн там ще себе називає, то вже його справа. Давай вже, Гориничу, загадки сво§, про того страшидла, що пiд запоною. Мене он малi вже скоро зжеруть - "що там" та "що там" - Жилюк пiдсунувся до змiя.
   - А ти не сiпайся, терпи, як без дiла, то роби, - старий Дiдух обернувся до Жилюка. - Скоро будем догравати, про цi загадки гадати.
   - Так , ми вже тут сто§мо, загадки чекаємо, може все ж не треба далi, розбирати на деталi, те, що у клiтцi тут сидить, перелякане смердить. - Дракон доторкнувся до наступного клаптю тканини. - Вiн до грошей дуже ласий, до авто, та до палацiв, "дачку" вiн собi придбав, коли свiй народ...
   - Назвав! - Вiн що, з народу, не з людей? - Молода упириха, аж руку пiдняла, так хотiла вiдповiсти. - А як вiн його назвав? То що це там за один?
   - Та нi ж бо, мабуть не "назвав", бо не було блискавки, та отой клаптик не щез. - Бiс почухав потилицю, вже й не знаю, це що за таке там он сидить?
   - Та, може "зiгнав"? А куди? Нi, блискавки також нема. - Це вже Павло захотiв блиснути ерудицiєю, та сiв в калюжу.
   - Ну давайте вже! Хто ще що може запропонувати? - Дракон посмiхнувся. - Чи може здаєтесь?
   - Нi, дядьку! Не здаємося, зара будемо риму пiдбирати! - Мале бiсеня, яке ще з учора крутилося навколо Горинича, озирнулося на сво§х товаришiв. - Ну ж бо! Хто яку риму знає?
   - Порвав! Нi... - маленька ельфiйка знiчено сiла на мiсце.
   - Скакав, поклав, намалював! - Та що ж це? Нiчого не пiдходить! - Хлопченя вже аж пiдскакувало.
   - Вiддав? - Кентавреня засоромився та сiв.
   - Пiзнав, пiрнав, розiбрав, сказав, прив'язав, нi? - Лiшак зачудовано подивився на запону. - Та що ж воно там таке?
   - Ну а ти, Святомудре Федоровичу, може ти розгадаєш цю загадку? - Дракон звернувся до свого знайомого спецiалiста з iсторi§.
   Науковець посмiхнувся:
   - Здається я вже знаю, що за монстра Горинич притяг до нас. Я деякий час, також вивчав двадцяте та двадцять перше сторiччя - темнi вiки нашого народу. Та тобi добре, змiю. Мало того, що ти сам тодi жив, так ще й оно, перемикач, тобi подарували. Хочеш про щось дiзнатися з минулого - притяг сюди свiдка, та питай в нього! Ото нам би такий! Так нi, професура з вiддiлу темпорально§ кiбернетики спочатку тобi цей прилад вiддала!
   - Та не кажiть так! Нема чого заздрити! Горинич Родович, може життям сво§м важив, дослiджуючи нашу розробку! А не доведи що, то вiн iстота магiчна - викрутиться, а людинi був би гаплик! - То вже пiдскочив один з керiвникiв Павла, огрядненький такий чоловiк, що впоперек себе був ширший. На головi в нього стирчало двi чи три волосини, якi були старанно розчесанi, нiбито вони мали змогу прикрити лисину.
   - Святомудре! Та не тягни вже! Якщо знаєш - то кажи! - Старий вовкулака вже не витримав, i в нього почали витягуватись iкла.
   - Не гарчи, вовче, - Святомудр подивився на запону i сказав: - "продав"!
   Гримнуло так, що в навколишнiх будиночках задеренчали шибки, ще один клаптик щез.
   - Отако§! - Не витримав лiшак. - Хiба можна народ продавати? Чи навiть людей?
   - А чому "навiть"? - До лiшака обернулась жiночка, що була директоркою дитячого садка, куди, до речi, ходили його молодшi дiти.
   - Та нi, то я так, - знiтився лiшак.
   - А й справдi! Святомудре, чи можна було тодi продавати народ? - Жилюк обернувся до iсторика. - То що це виходить, що тодi цiлi народи продавали? А як це було?
   - Ти, Жилюче, мов би й не вiдьмак. Чи ти не знаєш, що то були темнi вiки, люди наослiп пробирались до iстини, яку ми з тобою, та й всi, хто живе зараз, добре вiдаєм? - Вчений посмiхнувся вiдьмаковi.
   - Дядечку, а чого це ти §м не розказав, що продавати людей - це погано? Ти ж тодi жив, то мiг би §м сказати, ти ж - дракон! Вони б тебе послухались. - Маленька фея пiдлетiла аж до носа старого змiя. Горинич, щоб часом не вдихнути §§, затулив носа лапою.
   - I казав я §м, i журив, i, навiть, бiльше. Та люди мають право вибору, свободу йти власним шляхом, навiть набиваючи собi гулi. Що не кажiть, та досвiд просто не дається. - Дракон подивився на оточуючих.
   Думка про те, що хтось мав можливiсть продавати цiлi народи, всiх якось об'єднала, згуртувала. Всi дивились на Горинича чекаючи вiд нього визнання нiбито вiн пожартував, що насправдi нiхто нiкого не мiг продати. Навколо нього стояли створiння рiзних рас та видiв, але в усiх них була одна загальна риса - вони були вiльнi, нiхто не смiв вирiшувати §х долю, крiм них самих. А дракон згадав iнших людей: плечi похиленi, очi ховають. Кожен шукає "компромат" на кожного, всi бояться, щоб щось не сказати зайве, не зробити щось неправильно. Всi бояться сво§х керiвникiв, сусiдiв, навiть прибиральниць. Перед очима змiя пропливла цiла низка таких от сiрих, безликих постатей, де один схожий на iншого, де дiти граються у КДБ, а батьки п'ють, аби не бачити злиднiв рiдних. Було... I таке було... Горинич труснув головою:
   - Було, та минулося! - Вiдповiдаючи власним думкам заявив дракон. - Та давайте вже далi!
   - Та нi, змiю, отут ти не правий! - Сумно похитав головою старий бiс. - Ще сидять в людях тi раби, якi пiдточують людство. Хай вони десь глибоко, та сидять. Iнакше би я залишився зовсiм без роботи. А знаєш, iнодi хочеться кинути все, повiсити оголошення "пекло зачинено навiчно", та пiти собi гасати Всесвiтом. Ти он скiльки погуляв за своє життя. А я тiльки й бачу, що тi мармизи, якi в мене на перевихованнi сидять. - Бiс трусонув руками, з них на землю впала крапля чогось, що зашипiло, та про§ло в долiвцi майданчика невеличку дiрку. - Одне добре, що таких стає все менше... сподiваюсь, моєму синовi, вже не треба буде отам сидiти, та вартувати тих покидькiв. Та що там, годi, розрюмсався! - Бiс подивився на всiх стомленими очима. - Сьогоднi ж - гуляєм!
   Бiс розкинув руки i з них потекли рiзнокольоровi веселки, до кожного гостя, де б вiн не був. Кого торкалась веселка - в того в руцi, чи в лапi з'являвся келих з якимось напоєм.
   - Кожному - його улюблений напiй, а менi - молока. - Бiс пiдняв келих. - За всiх нас, за тебе, змiю! Дякую, що нас тут зiбрав. За вас люди, дякую, що визнали нас, та повiрили. За всiх хто тут з народу, дякую за те, що ви такi, якi ви є!
   Всi пiдняли келихи, та випили разом з бiсом.
   - Дякую i тобi, за твою роботу, за тво§ слова. - Горинич вихилив свiй келих, в якому щось парувало та булькало. Випивши дракон аж крякнув, випустивши дещицю вогню. - Ех! Бiсiвський напiй! Гарний! Ще раз дякую тобi. - Змiй доторкнувся до останнього клаптика, та обернувся до гостей. - На сво§й землi агресор, назива себе "проффесор", наших кпинiв претендент, хоче зватись...
   В небi щось завило, та загуркотiло, дракон здивовано глянув туди.
   - Це не я! То до загадки не має вiдношення, але щось дуже знайоме - Горинич придивився до сусiднього пагорба, звiдки доносилось те гудiння.
   - Дядьку! - До гостюючих пiдбiгло молоде поторча. - Дядьку! Там до тебе, такi, вони кажуть на день народження прилетiли, кажуть що здалеку, вони такi, синi та довгi, та очi такi великi i чорнi-чорнi, мов би кiнескопи, та ще й рук забагато, а воно таке - вжжжж! А вони звiдта - хрясь! А воно - уууу! Та ти подивись, дядьку, вони такi синi-синi, в нас таких немає! Дядьку, та давай вже, вони ось там! А вони - ууууу! А воно ж - вжжжж! Та такi синi - хрясь! I багато, та й лiзуть i лiзуть, а воно - ууу!
   - Дайте дитинi цукерку! Хай вже замовкне! - Водяник затулив вуха. - Чути не можу таке знущання з мови! Що там гуде, Гориничу?
   - Ой знайоме! - Дракон почав посмiхатись. - Все ж таки прилетiли! Зрозумiли те, що я §м пояснював!
   Гостi зачудовано дивились на змiя. Таким збудженим, та радiсним його вже давно не бачили. Дракон пiшов в бiк пагорба, за ним потяглись i запрошенi. Але недалеко, бо поклякли вiд подиву. До змiя наближались якiсь iстоти, явно знанi Гориничем. Вони i правда були синi, та мали по десять рук, по три ноги, та на лисiй головi по парi очей, якi й справдi нагадували опуклi кiнескопи.
   - Ласкаво прошу на Землю! - Дракон зробив запрошувальний жест. - Ось, прошу познайомитись - мо§ друзi з Гамма Лебедя, я в них колись бував, дещо там допомiг, та припрошував до свого дня народження. Диви, не забули! Люди! Знайомтеся мiж собою, бо це вже й є Перший Iншопланетний Контакт!
   - Дядьку! А що ж буде далi? - Бiля дракона лишилося тiльки поторча, яке сiпало Горинича за кiнчик крила, та аж пiдскакувало вiд цiкавостi.
   - А що далi буде? Буде нова бувальщина, свiдком яко§ вже станеш i ти. - Дракон розгорнув крила i §х золотий полиск огорнув сяйвом всю Землю. - Далi буде Життя!
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  

11

  
  
  
  

 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"