ВЕЧІРНЯ ПІСНЯ / ВЕЧЕРНЯЯ ПЕСНЯ
ВІДПОВІДЬ / ОТВЕТ
ЛИСТ / ПИСЬМО
ЧОРНА ПЛОЩА / ЧЕРНАЯ ПЛОЩАДЬ |
ВЕЧІРНЯ ПІСНЯ
За вікнами день холоне,
У вікнах - перші вогні...
Замкни у моїх долонях
Ненависть свою і гнів.
Зложи на мої коліна
Каміння жорстоких днів,
І срібло свого полину
Мені поклади до ніг.
Щоб легке, розкуте серце
Співало, як вільний птах,
Щоб ти, найміцніший, сперся,
Спочив на моїх устах.
А я поцілунком теплим,
М'яким, мов дитячий сміх,
Згашу полум'яне пекло
В очах і думках твоїх.
Та завтра, коли простори
Проріже перша сурма -
В задимлений, чорний морок
Зберу я тебе сама.
Не візьмеш плачу з собою -
Я плакати буду пізніш!
Тобі ж подарую зброю:
Цілунок гострий як ніж.
Щоб мав ти в залізнім свисті
Для крику і для мовчань -
Уста рішучі як вистріл,
Тверді як лезо меча.
|
ВЕЧЕРНЯЯ ПЕСНЯ
За окнами - день на склоне,
А в окнах зажегся свет...
Сомкни у меня в ладонях
Всю ненависть гневных лет.
Сложи на мои колени
Каменья жестоких дней,
И горечь-полынь измены
Оставь на груди моей.
Чтоб легкое сердце пело,
Как птичий хор в небесах,
Чтоб ты, самый сильный, негу
Нашел на моих устах.
А я поцелуем теплым
И мягким, как детства миг,
Смирю огневое пекло
В душе и очах твоих.
А завтра - когда просторы
Прорежет, как крик, сурма -
В задымленный черный морок
Тебя соберу я сама.
Тебе не дам малодушье -
Заплачу, когда уйдешь!
В подарок возьмешь оружье:
Мой поцелуй - острый нож.
Чтоб в битве, в железном свисте,
Твои остались уста
Решительны будто выстрел,
Тверды будто сталь меча.
|
ВІДПОВІДЬ
О, так, я знаю, нам не до лиця
3 мечем в руках і з блискавками гніву,
Військовим кроком, з поглядом ловця
Іти завзято крізь вогонь і зливу.
Ми ж ваша пристань - тиха і ясна,
Це кораблями - ваші збиті крила...
Не Лев, а Діва наш відвічний знак,
Не гнів, а ніжність наша вічна сила.
Та ледве з ваших ослабілих рук -
Сповзає зброя ворогам під ноги,
Спиває ніжність легендарний крук -
Жорстокий демон бою й перемоги.
І рвуться пальці, довгі і стрункі
Роздерти звички, мов старі котари,
Щоб взяти зброю з вашої руки
І вдарить твердо там, де треба вдарить.
Та тільки меч - блискучий і дзвінкий,
Відчує знову ваш рішучий дотик, -
Нам час розгорне звиклі сторінки:
Любов і пристрасть... Ніжність і турботи.
|
ОТВЕТ
О да, я знаю, нам ведь не к лицу -
С мечом в руках и с взрывом гнева -
Маршировать геройски, как бойцу,
Не чувствуя ни пламени, ни снега.
Мы ж ваша пристань: тут вода ясна,
А лодки - ваши крылья, что устали ...
Не Лев, а Дева наш извечный знак,
Любовь и нежность только нам пристали.
Но если ваших ослабевших рук
Врагу дадите слабость вы изведать,
Проснется легендарный ворон вдруг -
Жестокий демон битвы и победы.
И рвутся пальцы, длинны и тонки,
Привычки рвать, как старые котяры,
Чтоб взять у вас оружье из руки
И там ударить, где пора ударить.
Едва же меч, спокойны и тверды,
Опять вы в руки сильные возьмете,
Нам жизнь откроет прежние листы:
Любовь и страсть... и нежность, и заботы.
|
ЛИСТ
/Л. Мосендзові/
Ти б дивувався: дощ і пізня ніч,
А в мене світло і вікно наростіж.
І знов думки і серце у вогні,
І гостра туга - у невпиннім рості.
Твоє життя - холодний, світлий став,
Без темних вирів і дзвінких прибоїв,
І як мені писать тобі листа
І бути в нім - правдивою собою?
Далеко десь горить твоя мета,
В тяжких туманах твій похмурий берег,
І поки - спокій, зимна самота
І сірих днів тобі покірний шерег.
А в мене дні - бунтують і кричать,
Підвладні власним, не чужим законам,
І тиснуть в серце вогнену печать,
І значать все - не сірим, а червоним.
Бувають дні - безжурні юнаки,
Вбігають швидко, в дикім перегоні,
Щоб цілий світ, блискучий і п'янкий,
Стягнути звідкись - у мої долоні.
На жовтій квітці декілька краплин -
Ясне вино на золотавім лезі,
І плине в серце найхмільніший плин:
Далекий шум незроджених поезій.
Буває час: палахкотять уста,
Тремтить душі дзвінке роздерте плесо,
Немов хтось кинув здалека листа
І кличе десь - без підпису й адреси...
Життя кружляє на вузькій межі
Нових поривів, таємничих кличів,
І видаються зайві і чужі
Давно знайомі речі і обличчя.
В осяйну ж мить, коли останком сил
День розливає недопите сонце,
Рудим конем летить за небосхил
Моя душа в червоній амазонці.
І вже тоді сама не розберу,
Чи то мій біль упав кривавим птахом,
Чи захід сонця заливає брук...
Для тебе ж захід - завжди тільки захід!
Чергують ночі - чорні і ясні -
Не від вогню чи темряви безодні,
Лише від блиску спогадів і снів
Усіх ударів і дарів Господніх.
І в павутинні перехресних барв
Я палко мрію до самого раня,
Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:
Гарячу смерть - не зимне умирання.
Бо серед співу неспокійних днів,
Повз таємничі і вабливі двері,
Я йду на клич задимлених вогнів -
На наш похмурий і прекрасний берег.
Коли ж зійду на каменистий верх
Крізь темні води й полум'яні межі -
Нехай життя хитнеться й відпливе,
Мов корабель у заграві пожежі.
|
ПИСЬМО
/Л. Мосендзу/
Ты б удивился: дождь и ночь стеной,
Мои же окна - настеж и в сиянье.
И в мыслях, и в душе опять огонь,
И острая тоска вся в нарастанье.
Твоя же жизнь - холодный светлый пруд,
Без темных ям и звончатых прибоев,
И как письмо тебе писать мне тут
И в нем остаться подлинной собою?
Твоя далека огненная цель,
Твой мрачный берег прячется в тумане,
А нынче - одиночества метель
И серых дней расчерченные грани.
Мои же дни бунтуют и кричат,
И рвутся к близкой мне сегодня цели,
И в сердце жгут каленную печать,
И метят все в цвет красный, а не серый.
Бывают дни, что молодой толпой
Вбегут, о радостном своем трезвоня,
Чтоб целый мир, пьянящий и родной,
Мне притащить откуда-то в ладони.
Росинки чистые собрал цветок -
Вино зари на золотистом лезе,
И в сердце льется самый пьяный сок -
Далекий шум несозданных поэзий.
Бывают дни: все сердце взвихрено,
Дрожит души разорванная тесность,
Как будто шлет издалека письмо
Неведомый и кличет в неизвестность.
Жизнь кружится вдоль узенькой межи
Порывов новых, тайных кличей,
Становятся ненужны и чужи
Давно знакомые места и лица.
И в лучезарный миг, когда день льет,
Уже почти без сил, луч солнца тонкий, -
Как рыжий конь, летит за небосвод
Моя душа в червонной амазонке.
Тогда и я сама не разберу:
Иль ширится закат моею болью,
Иль солнце замыкает вечный круг...
Тебе ж закат - всегда закат и только!
А ночи то черны, то светлы вновь -
Не от огней иль от темнот бездонных,
А лишь от блеска памяти и снов,
Ударов всех и всех даров Господних.
И в паутине перекрестных чар
Я страстно грежу до светанья,
Чтоб Бог послал мне наибольший дар:
Смерть яркую - не холод умиранья.
Ведь среди пенья неспокойных дней,
Минуя все заманчивые двери,
Иду на зов дымящихся огней -
На наш прекрасный мрачный берег.
Когда ж взойду на каменистый верх,
Пройдя межи в огне и рек провалы,
Пусть жизнь моя, качнувшись, отплывет,
Как каравелла в зареве пожара.
|
ЧОРНА ПЛОЩА
І
Це ввижається в ніч, ледве змучена пам'ять
Божевільних думок від вогню не хоронить
І вони закипають, іскряться снопами,
Щоб пізніше застигнути - сріблом на скронях.
Тільки вранці, як вітер полоще
Звислі руки дерев і пропалені чола -
Я лишаю її, чорну, стиснуту площу,
І вихожу у світ - з синім небом довкола.
II
Сірий натовп, похмурий натовп,
І не очі, а темна муть.
Хтось зігнувся - камінь підняти,
Хтось зірвався - мене штовхнуть.
А один сковзнув по асфальті
І в лице мені засвистав.
Вчора він - цілував мої пальці,
А хотів цілувать уста.
Сміх жіночий злорадо тріснув
І у горлі здусив мій клич.
Якжеж душно і якжеж тісно
В олив'яних кліщах облич!
Підгинаються, в'язнуть ноги...
Очі п'ють безпросвітну тьму...
Мить одна - і безсилий стогін
Розколише застиглу муть.
III
Мужні пальці торкнулись рук,
Хиже серце - забилось поруч.
Знову тіло - напнутий лук,
Гостра радість - стрілою вгору.
Відсахнулась на мить юрба,
Покотилось по ній потоком:
Не чіпати лише раба,
А такого - цілити в око!
На чолі твоїм темний знак,
Кров червона тече струмками
Та тепер я за двох міцна,
І за двох піднімаю камінь.
Не загинеш! За муром день
Ллється з неба вином, гарячим
І життя не стоїть, а йде
З гострим сміхом і гострим плачем.
Олив'яне лице юрби
Згине в сонці і блискавицях -
Тільки вітер нас буде бить,
По звитяжних, щасливих лицях!
|
ЧЕРНАЯ ПЛОЩАДЬ
І
То привиделось в ночь. Утомленная память
Дум безумных уже от огня не хоронит,
И они закипают, искрятся снопами,
Чтоб потом на висках застывать сединою.
Утром лишь, когда ветер колышет
Обгоревшие руки деревьев и лица,
Оставляю ее, мою черную площадь,
И вхожу в мир, что с небом прозрачным граничит.
II
Окружили толпою хмурой,
Не глаза, а темная муть.
Тот нагнулся взять каменюку,
Тот сорвался меня толкнуть.
А один скользнул по асфальту
И в лицо мое засвистал.
Он вчера целовал мне пальцы,
А хотел целовать в уста.
Женский смех так злорадно треснул
И сдавил в моем горле клич.
Как же душно и как же тесно
В оловянных клещах их лиц!
Подгибаются, вязнут ноги...
Пьют глаза бескрайнюю тьму...
Миг один - бессильные стоны
Расколышут серую мглу.
III
Твердо пальцы коснулись рук,
Сердце гневно забилось рядом.
Снова тело - упругий лук,
А стрелою - острая радость.
Отшатнулась на миг толпа
Покотилось по ней потоком:
Вы не трогайте лишь раба,
А такому вот - цельте в око!
На челе твоем темный знак,
Кровь густая течет ручьями.
Я теперь за двоих сильна -
За двоих поднимаю камень.
Не погибнешь! За стенкой день
Льется с неба вином горячим.
Жизнь не медлит, она спешит
С острым смехом и острым плачем.
Оловянный оскал толпы
Сгинет в солнце, умрет в зарницах -
Только ветер нас будет бить
По победным счастливым лицам!
|