Подiї, описанi в данiй книзi, вiдбуваються в якомусь паралельному Всесвiтi. Всi iмена, назви та визначення приведенi до форми, яка зрозумiла жителю Землi. Вони не реальнi, бо не всi мають земнi аналоги, до того ж це нiяк не впливає на змiст книги.
Свiдок
Олександр Суздаль
Євангелiє
вiд
рудого кота
Київ
Видавництво "Реплiкатор"
2015
Iсторiя, фантастика, пригоди
Олександр Суздаль, Євангелiє вiд рудого кота. Видавництво "Реплiкатор" 2015 рiк - 492. Малюнки створенi з допомогою ШI "Реплiкатор"
(C)2015 Олександр Суздаль, авторське право на текст
eISBN 123-0-008-72201-0
Точка сингулярностi
Слово виявилося не актом Творiння, а криком самотностi Творця серед бездонного Нiщо. I хвилi роздiлили суть, а Нiщо втратило невизначенiсть. Нiщо роздiлилося на Темряву та Свiтло, а матерiя з"явилась та набула часу. Вищi гармонiки Слова творили навколо життя та надiляли душi ангелiв, що виникли, матерiальною оболонкою. Є Боготворець та Буття, Буття визначає Свiдомiсть, а остання єднається з душами та утворює єдине цiле. Свiдомiсть пiзнає Свiт та Бога, а Буття сприймає його Любов.
Те, що залишилося в Тiнi, iзолювали Архангели, щоб дозрiло, а плоди збирають душами, але не всi спрямовуються до Свiтла. Тому, що є Свiтло та Темрява. Темряви спочатку бiльше, але Свiтло завжди сильнiше та вiчно горить рятiвним вогнем черево чистилища, яке звiльняє душi вiд нав'язливої Темряви.
Шестикрилi серафими помахом своїх величезних напiвпрозорих крил поширюють вогонь божественної любовi на всi боки сущого, щоб його теплом зiгрiти та вiдокремити душi вiд холоду Темряви. Голоси херувимiв несуть далi Голос Божий в позамежне та темне Нiщо, чим розширюють межi Божественного Свiтла в нескiнченнiсть.
З Тiнi тiльки один шлях до Свiтла - через Чистилище. Якщо в душi збереглася хоч одна iскра Божа, то вона з'єднається зi Свiтлом, а Темрява поглине темряву, що залишилася. Без Свiтла не буде i Темряви, у якої є свiй початок нехай i противний до Бога. Нiколи не буде мiж ними рiвноваги та паритету, як немає кiнця Нiщо, а Слово Боже нiколи не вщухне. Якщо є Свiтло, то його вiдтiняє Темрява, а якщо зникне свiтло, то Темрява розсиплеться в Нiщо.
Кожен має право вибрати свою дорогу i в тому його Свобода. Шлях до Свiтла не буває прямим, а найкоротша стежка - у Темряву. Вибирай, куди тобi пiти, та не кажи, що тебе не попередили ...
Реплiкацiя перша. Матьє де Клермон
Коли б не вiдчуття любовi, яке проникало в неї з усiх бокiв, то першi днi в Раю шокували Маргину бiльше, нiж її перетворення в Хроностатика1. Правда, це мiсце називалося зовсiм не Раєм, а загадковим словом "Ессенарiум", i Маргина не вiдразу згадала, звiдки вона знає цю назву. Вона пошукала у своїй пам'ятi та витягла звiдти, що так називався палац Харома, Творця свiту Глаурiї, що лiтав пiд хмарами. "Невже вiн знав про iснування цього мiсця?" - подумала вона, але потiм вiдкинула свої роздуми, бо вважала, що не так важливо, як називається цей простiр, де все просякнуте почуттям любовi. Як на зло, вiдразу промайнула здорова думка, що надлишок любовi, так само як i солодощiв, зробить тутешнє iснування нудним та тягучим i захочеться чого-небудь екстраординарного, з присмаком небезпеки та пригоди.
"Не захочеться!" - промайнула в головi чужа думка й Маргина озирнулася. Пика рудого кота, що поглядав на неї зеленими очима, викликала в нiй бурхливу реакцiю, немов вона побачила, як мiнiмум, свого найближчого родича. Вiд надлишку вiдчуття любовi, вона влiпила в його пишнi вуса поцiлунок, але її рудий родич вiдвернув свою фiзiономiю, немов його укусив отруйний змiй.
Залишимо реакцiю кота на поцiлунок Маргини на його совiстi, якої у нього нiколи не було, а передусiм опишемо облаштування Ессенарiума. Якщо ми усi там будемо, то слiд знати, як поводитися та чого побоюватися в нашому теперiшньому життi. Коли Маргина уперше потрапила туди, то її оточили близькi родичi, оповiщенi про прибуття Маргини, якi почали пригортали її та пестили. Вона вiдразу вiдчула дискомфорт, бо не знала, як з ними спiлкуватися та що можна вiдповiдати на їх питання.
У виглядi кота Хаммi вона прожила з кожним iз них їх життя i знала усiх в обличчя. Маргина називала iмена своїх далеких предкiв, то ж своєю обiзнанiстю їх бентежила. Вони дивувалися, бо нiколи її не бачили, то звiдки Маргина знає їх iмена?
Дивним здавалося те, що в Ессенарiумi можна жити, як на Глаурiї. Ти можеш мати таке тiло, яке тобi подобається, а варто тiльки захотiти й навколо тебе створюється свiт, що зберiгся в пам'ятi. Цьому сприяє те, що матерiя, яка потрапила у Свiтло, має свiтлу структуру та може змiнювати себе пiд дiєю думок людей, звiрiв та комашок, що там живуть. У деяких мiсцях, немов наввипередки, свiт так швидко змiнювався, що Маргина ледве встигала розглянути подробицi.
Оскiльки люди, з якими вона хотiла спiлкуватися, теж прагнули знаходитися в комфортному їм оточеннi, то бiля замку з Фаелiї, де бажала жити Маргина, була сусiдкою Ейфелева вежа, бiля якої жила Аннi, онучка Михайла Столярчука, а поруч вiн сам, разом з дружиною Галею, у будинку на березi Днiпра. Вiдразу коло Михайла знаходилася московська квартира Iсаєвої, разом зi шматком Iзмайлiвського парку, де вона жила зi своїм коханим та своїм батьком.
Внучка Маргини, Олександра, жила разом iз Зарро та розмiстила бiля Маргини пристойний шматок планети Дрiддо, де не бажали гуляти її дiти, що давно вже виросли. Далеке стало зовсiм близьким, а близьке - далеким. Деякi з родичiв та знайомих обурювалися тим, що Олександра перегородила увесь пiдхiд до мiсця проживання Маргини. Втiм, поширюватися своїми пейзажами можна в усi сторони, у тому числi вгору, вниз, i в усi вимiри, то ця обставина не є перешкодою для фантазiї. Охочих спiлкуватися з Маргиной виявилося так багато, що вона засумнiвалася, чи вистачить їй часу, щоб придiлити увагу кожному, на що всюдисущий Туманний Кiт, який, як i ранiше, сидiв у її вiртуальнiй головi, мудро заявив: "У тебе попереду цiла вiчнiсть".
Окрiм бажаного пейзажу навкруги та можливостi набувати будь-якої димензиальної2 форми, наступним привiлеєм було те, що спiлкувалися тут тiльки подумки, то ж нiяких мов вивчати не довелося. Пiсля того, як всi першi ахи та охи закiнчилися, й Маргину потискали, як слiд, Туманний Кiт iз задоволенням розповiв Маргинi про будову Сущого та, зокрема, Свiтлого Свiту, Ессенарiума.
- Розпочну з найдрiбнiшого. При дiї Свiтла на Нiщо, в ньому вiдбуваються флуктуацiї, в результатi яких утворюється димензиальна структура, що має два стани: мон та демон. Вся речовина Темних Замкнутих Свiтiв складається з таких часток, в яких один мон поволi переливається у двох демонiв, а потiм навпаки. Мон, це замкнута димензиальна хвиля правильної багатосферної дивергенцiї. Демон, це замкнута димензиальна хвиля неправильної, з погляду Свiтлих, багатосферної дивергенцiї.
Простiше i мон, i демон - лише мить хвилi, що коливається в Нiщо i нiякої "речовини" нi в одному зi свiтiв немає. У Темних Замкнутих Свiтах, до яких вiдноситься i свiт, де знаходиться Земля та Глаурiя, димензиальнi структури мають який-небудь стан, близький до мона або демона, внаслiдок чого душi, пiсля переходу через Чистилище, вирушають до Свiтла або в Темряву. Найгiрше, коли людина байдужа та сiра, тодi мони та демони її душi врiвноваженi, i душу може поглинути мертве Нiщо.
Чистилище, яке є деякою вiртуальною межею, роздiляє на мони та демони не лише душi людей, але i всяку димензиальну структуру, що потрапляє в Темряву або в Ессенарiум. Те, що знаходиться в Нiщо, не має нi монiв, нi демонiв, не мiстить жодного простору i там немає часу. Мiж Свiтлом та Темрявою йде постiйне протистояння i зараз переважають сили Свiтла.
Таке поверхневе пояснення дав Туманний Кiт, можливо, спростив структуру сущого для кращого його розумiння. Потiм вiн пояснив, що Темнi Замкненi Свiти iснують на околицi диска Ессенарiума у виглядi замкнутих куль, що висять гронами в Нiщо. Не можна плутати Темнi Замкнутi Свiти та Темряву. З Темного Замкнутого Свiту можна потрапити у Свiтло через Чистилище, з Темряви немає шляху до Свiтла. Якщо станеться Армагеддон i Свiтлий Свiт зiткнеться з Темрявою, то залишиться тiльки Нiщо. Правда, Свiтлим Свiтам поталанило й вони сильнiшi, отже, що-небудь свiтле та залишиться на розсаду.
Поки у вiртуальнiй головi Маргини носилися такi думки, Туманний Кiт сидiв та чекав, що не надто напружувало, бо вiн з цiкавiстю спостерiгав за роботою її мiзкiв.
- Є ще одно обставина, про яку ти не знаєш, - менторським тоном вимовив кiт, немовби вiн був екзаменатором на здачi екзамену по будову Свiту. Маргина якраз в цей час думала про душi тварин, зокрема про котiв.
- Яка? - запитала Маргина, пiдняла кота на колiна та погладила його рукою.
- Коти, що живуть в Темних Замкнутих Свiтах, складаються з димензиальних частин, в яких бовтаються пара монiв, що переходять у двох демонiв, - повiдомив кiт.
- Чому така вiдмiннiсть вiд людей? - запитала Маргина та чухала його величнiсть Руду Досконалiсть.
- Щоб ми свiтилися в темрявi, - пожартував Туманний Кiт, а потiм додав: - Так вирiшив Свiтлосяйний, щоб усi душi котiв неодмiнно потрапили в Ессенарiум, - закiнчив вiн свою тираду, пiсля чого вивернувся пiд рукою Маргини, яка зовсiм йому не повiрила.
- А блохи, що живуть на котах, теж мають таку структуру, - хiхiкала вона та почала його лоскотати, але кiт її думку та фiзичну iнсинуацiю зовсiм iгнорував.
- Цiкаво, а хто був мiй ангел-охоронець? - запитала Маргина, яка чула, що всi душi в Темних Замкнутих Свiтах мають своїх ангелiв. Кiт якось дивно замурчав та вiдвернувся.
- Ти!? - вигукнула Маргина: - А де ж твої крила?
- Ми з тобою прогресивнi iстоти та не потребуємо непотрiбної iмiтацiї, - вимовив кiт, а на його спинi виросли маленькi рудi крильця. Маргина зi смiхом спостерiгала цю метаморфозу.
- Бачиш, навiть ти смiєшся, а коли збираються усi людськi ангели, то я зi своїми крильцями та рудою пикою виглядаю iдiотом, - незадоволено пробурчав кiт.
- Ти схожий на маленького рудого глея3. Можеш не носити крильця, я люблю тебе всякого, - сказала Маргина та притиснула кота до грудей. Те, що кiт завмер та не сказав нi слова, говорило про те, що йому подобатися ця церемонiя.
- Зовсiм нi, - заперечив пiдлий кiт, бо читав її думки й Маргина, вiд замiшання, вiдпустила його. Оскiльки в цьому мiсцi була штучна гравiтацiя, то Туманний Кiт гепнувся в траву та там i залишився. Маргина прилягла поряд з ним та роздивлялася небо, а потiм, несподiвано, повернула обличчя до кота та серйозно запитала: - Скажи менi, кiт, я що, така пропаща, що не знайшлася жодного ангела в образi людини, який би мене супроводжував?
Туманний Кiт лизнув її в щоку та повiдомив:
- Менi дозволили тебе вибрати ... як привiлей.
- Спасибi тобi за правду, котик, - ревiла Маргина, бо розумiла, що шанс отримати в ангели якогось кота має тiльки така нiкчемнiсть, як вона. Туманному Котовi мочилово не сподобалося, бо Маргина ридала на нього.
- Щось ти стала сентиментальною? - насторожився кiт, але Маргина наче не чула та продовжувала ридати. - Мiж iншим, я до тебе прийшов у справi, - повiдомив кiт та зупинив її величнiсть сльозогiннiсть.
- Якi справи можуть бути у тих, хто вiдпочиває в раю, - вiдрiзала Маргина.
- До вiдома нероб, в Ессенарiумi всi залученi до справ, - вимовив кiт та повернув голову до Маргини: - Шестикрилi вогненнi Серафими осявають свiтлом Темряву й Свiтло увесь час розширює свої кордони та поглинає Нiщо. Тому Темних Замкнутих Свiтiв на околицi Ессенарiума стає все бiльше та бiльше. Якщо життя в Темних Замкнутих Свiтах залишити на волю долi, то усi душi потраплять в Темряву i її стане бiльше.
Щоб цього не сталося, чотирикрилi Херувiми поширюють божественну мудрiсть та Слово Свiтлосяйного в усьому Ессенарiумi та в Темних Замкнутих Свiтах. Престоли працюють кожну мить, бо одночасно переносять образ Свiтлосяйного до кожної душi, що шукає Свiтлосяйного. Володарi освiчують володарiв в Темних Замкнутих Свiтах, щоб держави не загрузли в хаосi, бо безлад - шлях у Темряву. Сили творять чудеса на потребу угодникiв Свiтлосяйного. Влада приборкує силу Сатанаїла та його демонiв, iнакше нам i носа не висунути зi Свiтла. Архонти управляють Всесвiтами та Хроностатиками. Архангели керують Ангелами та вчать людей, а Ангели опiкають душi в Темних Свiтах. Так що працюють усi, а вiдпочиваєш тiльки ти, - Туманний Кiт скривив морду у посмiшцi та продовжував валятися на травi.
- А який вiн? - запитала Маргина та розглядала блакитне небо з бiлими хмарками. Вона уявно перетворила їх на баранчикiв i вони попленталися до горизонту.
- Хто? - не зрозумiв Туманний Кiт та розглядав на небi художнi зиски Маргини.
- Свiтлосяйний, - пояснила вона. Кiт задумливо дослiджував хмаринки, якi намалювали Маргина, а потiм намалював на небi величезного вогняного кота.
- Вiн такий, - пояснив Туманний Кiт та примружив зеленi очi, а його вогненний побратим на небi погнався за баранчиками Маргини, якi почали жваво вiд нього втiкати. Маргина з сумнiвом розглядала рудого кровожерливого хижака на небесах, бо вона уявляла Свiтлосяйного тiльки людиною.
- Ти щось говорив про справу, - нагадала Маргина та встала з трави.
- Тебе хоче бачити Свiтлосяйний, - таким тоном сказав Туманний Кiт, точно Маргину запрошував у гостi який-небудь сусiд. Вiн теж пiднявся, струсив з себе невидиму травичку та крутонувся усiм тiлом.
- Я - до нього? - завмерла Маргина.
- Ти хочеш, щоб вiн прийшов до тебе? - буденно запитав Туманний Кiт, немов Свiтлосяйний ходить у гостi до всiх пiдряд. Пiсля розпитувань кота, Маргина зi здивуванням дiзналася, що, так, ходить.
- А навiщо ж тодi йому Престоли!? - повiдомив Туманний Кiт, наче це звичайна справа.
Несподiвано в небi виникли звуки, точно по брукiвцi скакали конi, та заграли сурми й видали чарiвнi звуки. Маргина поглянула туди та побачила слiпучу колiсницю, що летiла по небу. Трiйка вогненних коней кресала копитами iскри з хмар i Маргина зрозумiла, що це i є Престоли Свiтлосяйного, що його несуть. Вона розгубилася i почувала себе винною, що вiдiрвала його вiд потрiбних справ, бо не погодилась вiдразу завiтати до нього.
"Адже вiн читає думки кожного!" - застидалася Маргина та почервонiла з голови до нiг. Вона пiдняла очi, щоб побачити Свiтлосяйного, хоча, признатися, вiд сорому хотiла опустити погляд на траву бiля нiг. Престоли викинули струменi зовсiм негарячого вогню та зупинилися бiля замку Маргини, а потiм вiдразу перетворилися на бiлоснiжну альтанку, в серединi якої стояло бiло-блакитне високе крiсло. На ньому сидiв чоловiк у блискучому бiлоснiжному просторому одязi, яке спадало хвилями до нiг у звичайних шкiряних сандалях. Маргина тiльки побачила Свiтлосяйного, як зрозумiла: для кожного у Бога є своє обличчя, а його любов однаково приємна для всiх. Вiн виглядав, як чоловiк її мрiї й такого не любити - узяти грiх на душу.
Свiтлосяйний пiднявся та озирнувся, бо спостерiгав калейдоскоп будiвель навколо палацу з Глаурiї, а потiм промовив: - Тебе люблять багато людей, але ти, мiж iншим, грiшна, - закiнчив вiн зi слiпучою посмiшкою.
- В чому мiй грiх, Господи?
- Ти вiддаєш все iншим, але не любиш себе, - почула Маргина та крiзь яскраве свiтло донеслося тепле:
- Ти моє дитя, а як не любити творiння Боже!
Свiтлосяйний наблизився до неї та заглянув її в обличчя. Маргина стидалася своєї недосконалостi та мимоволi вiдсторонилася вiд нього й опустила очi до землi.
- Ти подiбна до мене, - посмiхнувся Вiн, а вона подолала свою природну скромнiсть та пiдняла на нього очi: "Невже i його вiдвiдують сумнiви?!"
- Мої сумнiви лише iншого порядку, - посмiхнувся Вiн i їй стало так тепло на душi, точно вона розмовляла зi своїм другом. Свiтлосяйний пiдiйшов до неї, обiйняв за плечi та тихо промовив на вухо: - Як ти думаєш, менi легко, якщо я увесь час чую вашi голоси? Я недаремно сказав про сумнiви. Одного разу, у хвилину сумнiву, я надiслав до Темних Замкнутих Свiтiв один талiсман - Рубiн Милосердя, щоб розбудити в серцях людей спiвчуття до iнших. Пiзнiше я зрозумiв, що менi не слiд таке робити. За цим талiсманом полювали усi, кому не лiньки. Найгiрше, що в цьому беруть участь Темнi, якi вбивають невинних людей. Вони думають, що в їх руках талiсман стане антиподом та послужить темнiй справi. Талiсман загубився i його треба повернути в Ессенарiум. Решту тобi розповiсть Туманний Кiт.
Маргина озирнулася, але Туманний Кiт дивним чином кудись зник. Можливо, для того, щоб розмова зi Свiтлосяйним вiдбулася вiч-на-вiч.
- Цiкавий кiт, до того ж твiй колишнiй ангел, - промовив Вiн, бо читав її думки та примружив на неї свої яскраво-голубi очi.
- Свiтлосяйний, правда, що коти створенi не так, як люди? - запитала Маргина, щоб перевiрити сказане Туманним Котом, та розумiла, що її понесло. Свiтлосяйний посмiхнувся у вiдповiдь та прошепотiв їй на вухо: - Неправда, у цього кота один мон в головi зайвий, - Маргина засмiялася, а Свiтлосяйний зробив маленьку паузу та продовжив: - Колись я зустрiв одного звичайного кота. У скрутну хвилину, коли я висiв на хрестi, цей добрий кiт спiвчував моєму болю, пiдiйнявся до моїх нiг та лизав менi п'яти, тому я смiявся та забував про муки.
Вона слухала iсторiю, а потiм її несподiвано осяяло й на очi Маргини навернулися сльози. Вона тихо запитала: - Цього кота звали Туманний Кiт?
Свiтлосяйний не вiдповiв на питання, а доторкнувся до її носа, засмiявся та сказав:
- Допитливий може залишитися без носа. Он йде твiй любий кiт.
Маргина озирнулася та побачила, що, дiйсно, Туманний Кiт демонстративно крокує до них. "Субординацiя!" - зовсiм не шанобливо подумала Маргина, бо обурилася тим, що кiт перервав її бесiду зi Свiтлосяйним.
- Ми з тобою ще поговоримо пiсля твого повернення, - сказав Свiтлосяйний, а його Престоли, миттєво згорнули бiлоснiжну альтанку та знову перетворилися на вогняну трiйцю коней, яка, тiльки зачинилися дверцята вiдкритої карети, рвонули з мiсця вгору, в небеса. Маргина, зi сльозами на щоках, провела поглядом блискавку, що промайнула по небу.
Кiт, наче виправдовувався, потерся боком по її нозi й вона пiдхопила його на руки. Маргина опустила своє обличчя на Руду Досконалiсть та знову мочила сльозами його шерсть, тому Туманний Кiт стурбовано повiдомив: - Котам не рекомендується приймати ряснi водянi процедури.
Пiсля того, як джерело висохло та Маргина заспокоїлася, Туманний Кiт повiдомив їй, що вони вирушають на Землю шукати Рубiн Милосердя. Тiльки зараз Маргина усвiдомила, чого вiд неї хочуть та вiдразу випалила: - Нiзащо у свiтi!
- Це не обговорюється, - повiдомив Туманний Кiт, а у Маргини вiдразу пропала ейфорiя. Вона зрозумiла, що її вже записали в армiю Свiтла, а накази не обговорюють.
- Кiт, скажи, я можу загинути та не повернутися в Ессенарiум? - запитала Маргина, щоб оцiнити небезпечнiсть операцiї, що їй довiрили.
- Можеш, - повiдомив Туманний Кiт i Маргина зрозумiла, що життя в Ессенарiумi не таке вже веселе, як вона думала.
- Кiт, розкажи про Рубiн Милосердя, - попросила Маргина, бо розумiла, що повернення на Землю неминуче, а їй треба знати якомога бiльше, щоб виконати завдання.
- Добре, тодi слухай! - сказав Туманний Кiт.
"Це трапилось давно... Не важливо, пiд яким соусом забирають життя на Землi та що при цьому проповiдують. Смерть у будь-якому випадку пожинає свої плоди, вiдсiкає тiло вiд душi та звiльняє її. Очевидно, для мiста Акко, iменованого християнами Сен-Жан д'Акр, настали останнi днi - сарацини, хвиля за хвилею, накочувалися на стiни фортецi та повiльно, але неухильно, забирали життя у захисникiв мiста.
Балiст4 з веж обстрiлювали мамелюкiв камiннями, а їм у вiдповiдь летiв грецький вогонь з требушетiв5. Вiтер швидко роздував полум'я, й коштувало великої працi погасити смолу, що горiла, щоб вогонь не перекинувся на будови. Величезна дiра бiля ворiт святого Антонiя, пробита велетенським мангонелем6, сприяла тому, що зовнiшня стiна обвалилася, чим вiдразу ж скористалися мамелюки, якi з шаленим криком кинулись в пролом.
Їм назустрiч метнулися госпiтальєри, якi оголили мечi та зупинили вторгнення, бо заткнули дiру в стiнi своїми тiлами. Кривава сiча на лiнiї зiткнення не давала можливостi що-небудь робити, окрiм як рубати з плеча. Маршал Матьє де Клермон рiвномiрно махав мечем, точно селянин серпом в полi, та зрiзував голову наступному мамелюку, але кiнця своїх жнив не бачив.
Така робота не залишала в головi нiяких думок, окрiм турботи про те, як зручнiше ударити, щоб вiдсiкти голову сарацина, та вiдхилиться вiд нападу iншого ворога. Поряд стояли декiлька рицарiв з мечами в руках та захищали Матьє де Клермона з бокiв, але не угамували могутнiсть та спритнiсть маршала, тому ворог, потиснений вiдчайдушним натиском, покинув другу стiну та повернувся до першої.
Поза сумнiвом, рицарi в червоних та чорних сюрко7 з бiлими восьмикутними хрестами навпроти серця належали до ордену госпiтальєрiв та билися плiч-о-плiч зi своїм маршалом. Це славне плем'я добровiльних подвижникiв в мирнi днi та за часiв затяжних битв виконували свою єдину мiсiю - захист мандрiвникiв по дорозi до Труни Господа. Правда, окрiм володiння мечем, багато хто володiв мистецтвом лiкування та, попри свiй сан, положення та знатнiсть, зi стараннiстю та скромнiстю омивали втомленi ноги паломника, що наважився на подорож до могили Iсуса Христа.
Мiж iншим, на голови сарацинiв вилили декiлька казанiв киплячої олiї, яка спалахнула, бо роздувалася вiтром, i внизу вибухнуло справжнє пекло, яке оповiстило околицi мiста про себе передсмертними криками. У вiдповiдь полетiв грецький вогонь, який змусив захисникiв сховатися за стiнами. Робiтники, пiд свист стрiл, загородили пролом в стiнi живоплотом8, за яким була можливiсть укритися. Бiй тривав до самого вечора, з рiдкими передишками, коли сарацини здiйснювали намаз.
Гучний крик мулли, який закликав правовiрних на вечiрнiй магриб9, захисники мiста слухали з задоволенням, тому що могли, нарештi, трохи розслабитися. Хрестоносцi спустилися вниз, в рефекторiум10, де сiли за довгий стiл, а сестри-послушницi подали нехитрий обiд та вечерю: варене сарацинське зерно з сушеними фiнiками та кiлька сухарiв. Сержант Гуго де Монтегю весело посмiхнувся та сказав: - Брати мої, добре попрацювали, - а потiм прикрив очi та з тiєї ж посмiшкою на обличчi прочитав молитву: - Господи, Iсусе Христе, Боже наш, благослови нам їжу та пиття молитвами Пречистої Твоєї Матерi та всiх святих Твоїх, якi благословеннi на вiки вiкiв. Амiнь!
Його товаришi слiдували за ним та доброчинно склали руки й вимовили молитву про себе. Поки рицарi-госпiтальєри приймають їжу, варто розповiсти про те мiсце, де вони опинилися, та подiї, що передували даному часу.
На початку березня 1095 роки вiд Рiздва Христова на соборi в мiстi П'яченцi на пiвночi Iталiї прибуло посольство iмператора Олексiя I Комнiна. Вiзантiйський iмператор поскаржився папi римському Урбану II на туркiв-сельджукiв, якi вдерлися до Вiзантiї та вiдхопили величезнi шматки iмперiї. Прохання про допомогу, пiдкрiплена дарами церкви, було почуте. У листопадi 1095 року на церковному соборi, скликаному у французькому мiстi Клермон, папа римський Урбан II звернувся до знатi та духiвництва iз закликом звiльнити святi землi вiд мусульман та всiх, хто сповiдує iншу вiру, крiм християнства.
"Всiм що йдуть туди, в разi їх смертi, вiдтепер буде вiдпущення грiхiв. Нехай виступлять проти невiрних в бiй, який дасть їм досить трофеїв, тi люди, якi звикли воювати проти своїх одновiрцiв - християн... Земля та тече молоком та медом. Так стануть нинi воїнами тi, хто ранiше був грабiжником, бився проти братiв та одноплемiнникiв. Хто тут у прикростi, там стане багатим ... "- говорив папа, а слухачi переривали його проповiдь захопленими криками: "Так хоче Бог!"
У поривi благочестя, папа пожертвував свою сутану для червоних хрестiв на груди тим, хто вiдразу ж побажав вiдправитися в похiд, для звiльнення Труни Господньої вiд сарацинiв. Попри те, що офiцiйна церква забороняла вбивство євреїв, якi свiдчили iснування Iсуса Христа, - вони першi потрапили пiд удар. Поголос у народi визнавав євреїв расою знедоленою та проклятою тому, що вони вiдмовилися вiд Христа.
До весни 1096 року винищення євреїв в Європi набуло масового характеру та розпалило кривавий апетит. Юдеям дали спокiй тiльки тодi, коли Петро Пустельник, монах-вiдлюдник, що мандрував на вiслюку, повiв усiх, спраглих кровi iновiрцiв, в похiд на Левант, Святi землi. Погано озброєнi селяни та ремiсники разом зi своїми сiм'ями все-таки дiсталися до землi обiтованої, де в той же рiк згинули пiд шаблями сарацинiв.
Тiльки в 1099 роцi хрестоносцям вдалося захопити Єрусалим та створити християнське королiвство. Першим королем став один з ватажкiв хрестового походу Готфрiд Булонський, який називав себе не королем, а Захисником Гробу Господнього. Наступнi хрестовi походи розширювали територiю Єрусалимського королiвства, але, тим самим, викликали в арабiв шалений опiр та посилили протистояння.
Ще до хрестових походiв Єрусалим вiдвiдувало багато паломникiв, щоб долучитися до святих мiсць та, звичайно, знаходили притулок в монастирях, де їх шанували, годували та давали притулок. А в 600 роцi вiд Рiздва Христового по велiнню папи, Григорiя Великого, в Єрусалимi абат Проба побудував монастирський госпiталь для лiкування християнських пiлiгримiв на Святiй землi. Його небесним покровителем став святий Iоанн Хреститель.
Монастир кiлька разiв руйнували та вiдновлювали, а в 1080 роцi в ньому влаштувався новостворений вiйськовий орден Святого Iоанна, в просторiччi названий орденом госпiтальєрiв. На час описуваних подiй Єрусалимське королiвство, пiсля двохсотлiтнього iснування, скоротилося до декiлькох мiст-фортець на березi Середземного моря. Генрiх II де Лузiньян, останнiй король Єрусалимського королiвства, знаходився у фортецi Акко, оточенiй незлiченними вiйськами зухвалого та нещадного султана, вiсiмнадцятирiчного Халiла аль-Ашрафа. Нiхто iз захисникiв Акко вже не сподiвався перемогти мусульман, попри те, що папа, Микола IV, всiляко прагнув допомогти королю Генрiху II. У пiдсумку, 4 травня 1291 року молодий король привiз в Акко невеликий кiпрський загiн, пiсля чого недовго пробув та в нiч, з 15 на 16 травня, втiк на Кiпр, разом зi своїм вiйськом.
У цю ж нiч робiтники, посланi султаном, засипали, чим могли, рови бiля Королiвської вежi, яку покинув Генрiх II, а використовували для цього трупи, каменi та пiсок. З самого ранку, пiсля фаджра11 , мамелюки кинулися в атаку. Проломленi стiни оголосили крики: "Аллаху Акбар!" - бо сарацини прорвалися всередину мiста пiд прикриттям щитiв пiднятих за нiч, як вiтрила. Оббитi повстю, вони захищали нападникiв вiд стрiл. Командувати обороною Акко залишився Великий Магiстр госпiтальєрiв Жан де Вiльєр, який мав у Акко найбiльше вiйсько, та Великий Магiстр тамплiєрiв Гiйом де Боже. Вони направили кiнних лицарiв у повному обладунку, якi легко витiснили сарацинiв, що увiрвалися в фортецю. Розлючений султан Халiл аль-Ашраф знову та знову посилав мамелюкiв на штурм Королiвської вежi та не припиняв атакувати зруйнованi ворота святого Антонiя, де мужньо боровся маршал госпiтальєрiв, Матьє де Клермон.
Так закiнчився цей день, який не дав переваги нi захисникам Акко, нi султану Халiл аль-Ашрафу.
***
Ранок 17 травня виявилося непогожим, бо з моря дув сильний вiтер, а темнi хвилi похмуро здiймалися вгору, немов ввiбрали в себе всю лють, яка витала навколо мiста. Великий Магiстр тамплiєрiв Гiйом де Боже розумiв, що мiсто їм не втримати, тому наполiг на тому, щоб вiдправити жiнок та дiтей в Сiдон, або в Кiпр.
Iталiйськi судна стояли на рейдi та не наважувались заходити в гавань, тому всi човни та ялики використовували для того, щоб переправити людей на борт судна. Не всiм вдавалося подолати бурхливi хвилi й багато хто знайшов свою смерть, коли опинився на днi. У мiстi теж витав дух смертi, а кривава битва не зупинялася навiть на мить. Ночi використовували для пiдкопiв та несподiваних вилазок, а день для запеклих сутичок.
Сержант госпiтальєрiв Гуго де Монтегю, як завжди, боровся бiля ворiт святого Антонiя, якi, попри руйнування, стiйко стримували натиск мамелюкiв. Барикади, складенi з уламкiв зруйнованих стiн, загони мамелюкiв атакували з шаленою наполегливiстю. Поруч з Гуго не вiдставав вiд командира та бився зарозумiлий на вигляд лицар Раймонд де Торн, який не прикривав забралом свого обличчя та з презирливою посмiшкою знищував ворогiв. Своєю стiйкiстю та натиском вiн немов наслiдував маршала Матьє де Клермона, який боровся разом з ними та утримував в однiй руцi звичайний талевас12, а в iнший не благородний меч, а сарацинський буздихан13.
З iншого боку сержанта, точно ведмiдь, оточений вовками, вертiвся велетень Дюдон де Компс. Кiлька сарацинiв наче дратували його та поперемiнно били шаблями, але, на їхнє здивування, ведмiдь, попри свої розмiри, став перегодованим котом, який не бажав вiддати жодне життя з дев'яти та вбивав ворогiв блискавичними ударами. Важкий дворучний меч в його руках здавався трiскою, яка змiтала все на своєму шляху та звiльняло пiвколо перед Дюдоном.
Султан Халiл аль-Ашраф, який знаходився в Таль аль-Фухаре, бачив стовпотворiння бiля ворiт святого Антонiя та невдоволено зводив брови на перенiссi. Вiн сидiв на горбочку, бiля свого червоного намету, в саду бiля вежi, де розташовувалися виноградники ордена Храму, та спостерiгав за штурмом мiста. Блакитна пiала залишалася в його руцi, попри те, що давно була випита, а слуга, який схилився до пояса, очiкував, коли султан дозволить наповнити її знову. Султан не шкодував своїх воїнiв, бо в його розпорядженнi їх залишалося достатньо.
"Камiнь воду точить", - думав вiн, але молода кров все одно вдаряла в голову, й тодi вiн згадував свого батька, мудрого Калауна, султана Єгипту, який зумiв очистити вiд християн благодатну землю Аллаха. Вiн повинен завершити справу батька та знищити невiрних, а мiсто зрiвняти з землею.
Вiрний емiр Кiтбуга аль-Мансур пiдiйшов до султана та щось прошепотiв йому на вухо, але скоса поглядав на двох воїнiв, що стоять з бокiв вiд султана. Султан невдоволено вислухав його, але потiм трохи подумав та кивнув аль-Мансуру головою, а коли вiн наблизився, то сказав: - Запроси його.
Воїни, що стоять бiля входу, забрали зброю у чоловiка, що прибув, а вiн опустився на одне колiно перед султаном.
- Ас-саляму алайкум ва-рахмату-Ллахi ва-баракятух, - сказав султан та запропонував рукою, щоб незнайомий воїн встав.
- Ва-алейкум ас-салям ва-рахмату-Ллахi ва-баракятух, - сказав воїн, пiднявся з колiна та безстрашно розглядав обличчя молодого султана.
Чоловiка, що з'явився, звали Хасан iбн Алi аль-Каїн й вiн належав до рiдкiсного представника племенi асасинiв, якi загинули близько пiвстолiття тому в замку Аламут вiд рук монголiв пiд командуванням Хулагу.
- Ти хочеш вбити маршала госпiтальєрiв Матьє де Клермона? - запитав султан та з цiкавiстю розглядав Хасана.
- Я принесу тобi його голову, - гордо сказав Хасан аль-Каїн. Султан закусив кiнчик свого вуса в зубах та зупинив свiй погляд на обличчi асасина, позбавленому будь-яких емоцiй.
- Навiщо тобi маршал Матьє де Клермон? - запитав вiн та спостерiгав за реакцiєю Хасана. Той не став обманювати султана, але не сказав всiєї правди.
- Вiн винний менi одну рiч, - вiдповiв Хасан султану, а той мудро не став розпитувати асасина, бо вважав, що кожен має право на деяку особисту таємницю.
- Я дам тобi загiн кращих мамелюкiв для пiдтримки, - сказав султан Халiл аль-Ашраф та кивнув головою в знак того, що аудiєнцiя закiнчилася. Це ж пiдтвердили два воїни, якi м'яко та непомiтно стали за спиною Хасана. Одна з причин, по якiй Халiл аль-Ашраф не боявся Хасана iбн Алi аль-Каїна, полягала в тому, що султан тримав свою охорону з його одноплемiнникiв - асасинiв, якi залишилися в живих.
Через хвилину Хасан, на чолi загону добiрних мамелюкiв, вiдправився в сторону ворiт святого Антонiя, де вiдбувалася запекла битва. Прибуття досвiдчених воїнiв надихнуло сарацинiв i вони з небаченою злiстю кинулися на барикади та, як вода, заповнили простiр мiж стiнами. Незабаром i сарацини, i лицарi перемiшалися, так що луки та арбалети захисникiв фортецi, що стоять на стiнах, виявилися марними. Вiстря атаки очолював Хасан iбн Алi аль-Каїн, який, точно блискавка, вражав противника своєю шаблею, а потiм пiрнав пiд меч лицаря та пiдло бив прямо в серце гострим стилетом. Така рiшучiсть на якусь мить похитнула мужнiсть госпiтальєрiв та зламала їх лад, але маршал голосно крикнув: "Назад!" - i збитий коктейль з бiйцiв роздiлився на лицарiв та сарацинiв. В ту ж хвилину лучники з обох сторiн випустили свої стрiли, щоб розрiдити ряди лицарiв та мамелюкiв, якi рятувалися за дерев'яними щитами вiд гострих ворожих стрiл.
- Ти боягуз, маршал! - чистою французькою мовою сказав Хасан аль-Каїн, виступив вперед та кидав образливi слова в сторону Матьє де Клермона. Той зробив кiлька крокiв вперед та став з оголеною головою перед асасином. I лицарi, i мамелюки мимоволi зупинилися та спостерiгали за поєдинком честi. Хтось кинув Матьє де Клермону легкий меч, щоб зрiвняти з шаблею асасина, й маршал вiдкинув в сторону важкий сарацинський буздихан, яким вiн до цього орудував.
Противники не стали чекати, а вiдразу обмiнялися ознайомчими ударами та почали рубатися по-справжньому. Матьє де Клермон був сильнiший, але Хасан аль-Каїн виявився спритним та легко уникав руйнiвних ударiв, бо змiнював траєкторiю удару меча легким дотиком шаблi. Танцювали смертельний танець досить довго. Раптом, асасин зробив несподiваний випад та вiстрям шаблi намотав золотий ланцюжок на шиї у Матьє де Клермона. Ланцюжок трiснув i на його кiнцi яскравим полум'ям, точно кров, щось блиснуло. Маршал лiвою рукою схопив полум'я та замахнувся на противника мечем, а асасин потягнув ланцюжок до себе.
Засмучений тим, що йому дiстався лише ланцюжок, Хасан аль-Каїн вигукнув: "Так помри ж, собака!" - та як звiр кинувся на Матьє де Клермона. Крик асасина пролунав, як заклик, i мамелюки кинулися на лицарiв з шаленим криком: - Убий невiрного!
Захисники фортецi, що завмерлi на стiнах, заметушилися та обвалили град камiння на сарацинiв, а казани, наповненi запаленим маслом, вогненним дощем окропили ряди мамелюкiв, що змусило їх з болiсними криками вiдiйти вiд зовнiшньої стiни.
Крик мулли, який закликав мусульман на передвечiрнiй аср14, дозволив перевести дух захисникам Акко, але ненадовго - сарацини вiддали належне Аллаху та знову кинулися в атаку на фортецю, яка тривала до самого вечора.
***
Раннiй ранок п'ятницi 18 травня 1291 року почалася невдало, бо i так неспокiйний сон порушив гучний гуркiт ворожих барабанiв. Розбудженi захисники мiста вийшли на стiни та побачили незлiченнi полчища мусульман пiд жовтим прапором Магомета, якi, точно сарана, кинулися до мiста. Цiлий рiй стрiл змусив лицарiв сховатися за стiнами, а арбалетники, у вiдповiдь, косили першi ряди нападникiв, на яких наступали тi, що йшли позаду. Полетiли горщики з грецьким вогнем та знову запалали дерев'янi дахи, вiд чого мiсто закрила чорна пелена диму.
У вiдповiдь балiсти обложених розмели ряди мамелюкiв камiнням та вiдривали невдахам воїнам голови, ноги та руки. Мамелюки захопили барбакан15 поруч з Королiвською вежею та увiрвалися на куртину16 й розтеклися в обидвi сторони та заповнили простiр мiж двома стiнами укрiплення. Великий Магiстр госпiтальєрiв Жан де Вiльє та Великий Магiстр тамплiєрiв Гiйом де Боже зiбрали своїх хрестоносцiв та малої силою зумiли вiдтiснити сарацинiв до зовнiшньої стiни. Обидва великi мужi були пораненi, але вiдтак їхня атака зазнала фiаско.
Залишки загону, пiд градом горщикiв з грецьким вогнем, вимушено вiдступили та ледве встигли забрати з собою поранених. Мамелюки, якi захопили в цей час Королiвську вежу, недарма названу Проклятою, розтеклися по кварталу святого Романа та винищували всiх лицарiв, якi траплялися на шляху. Бої тривали бiля королiвського замку, а замок госпiтальєрiв мамелюки атакували з особливою жорстокiстю. Попри те, що маршал Матьє де Клермон був важко поранений, вiн, з купкою лицарiв-госпiтальєрiв, продовжував стримувати сарацинiв, щоб не допустити їх в гавань. Решта мешканцiв мiста, разом з пораненими хрестоносцями, сiдали на шлюпки та поспiшали до iталiйських кораблiв, що стоять на рейдi в Середземному морi.
Як на зло, погода не сприяла евакуацiї жителiв, бо величезнi хвилi та вiтер для деяких шлюпок виявилися непереборною перешкодою. Поступово лицарiв загону Матьє та Клермона вiдтiснили в Генуезький квартал i маршал зрозумiв, що жити їм залишилося всього нiчого. Звiдкiлясь узялася сестра-послушниця, яка, попри стрiли сарацинiв, що свистiли в повiтрi, кинулася до нього, щоб помiняти кровоточиву пов'язку на головi маршала та подивитися рану в грудях, прикриту розiрваної кольчугою.
- Залиш мене, - вигукнув маршал, вiдштовхнув її вiд себе та показав на сержанта Гуго де Монтегю, що стояв поруч, у якого з рукава стiкала кров: - Перев'яжи йому руку.
- А як же ви? - запитала монашка i маршал вiдповiв: - Мої хвилини вже полiченi.
Поки монашка бинтувала руку сержанту, дихання маршала стало хриплим, а в куточку губ з'явилася кров. Матьє де Клермон витер її рукою, зняв шолом та оголив голову, а потiм полiз за пазуху, звiдки витягнув невелике рубiнове серце, пiдвiшене на тонкий шкiряний ремiнець.
- Пiдiйди сюди, - покликав маршал черницю. Та покiрно присiла бiля нього й вiн запитав:
- Як тебе звати, люба?
Дiвчина почервонiла та швидко вiдповiла: - Марiя-Агнеса-Катрiн де Морель.
- Сховай цю святу релiквiю та збережи, - сказав Матьє де Клермон, передав Марiї рубiновий кулон та додав: - Клянись!
- Клянуся на хрестi, - сказала монахиня та поцiлувала свiй натiльний хрестик, а потiм глянула на рубiнове серце та простодушно запитала: - А що з ним робити?
- Тебе знайдуть тi, кому ти його вiддаси, - сказав маршал, а коли побачив здивування на її обличчi, то пояснив: - Коли за ним прийдуть - ти їх одразу впiзнаєш.
Марiя хотiла витерти хустинкою кров, що виступила з рота Матьє де Клермона, але той вiдмахнувся вiд неї, точно вiд мухи та покликав своїх госпiтальєрiв.
- Знайдiть для неї безпечне мiсце та охороняйте стiльки, скiльки буде потрiбно, - повiдомив вiн та додав: - Це останнiй наказ для вас. Коли виконаєте його, то послужите Богу та Святий церкви.
- А тепер поспiшiть, бо скоро бухту покинуть останнi шлюпки, а я приготуюся для зустрiчi з Богом, - сказав Матьє де Клермон, притулився до стiни та заплющив очi. Його закривавленi губи шепотiли слова молитви, а думки витали зовсiм не тут, а там, куди скоро прибуде його збентежена душа. Лицарi не смiли не послухатися свого маршала та вирушили до Пiзанського кварталу, але дорогу їм перегородили кiлька мамелюкiв, якi просочилися заплутаними вуличками в тил барикад.
Сутичка була неминучою й сержант Гуго, без слiв опустив свiй меч на шию сарацина, який хотiв накинутися на нього з шаблею. Лицар Раймонд де Торн, який йшов за своїм командиром по вузькiй вулицi, встиг вiдбити пiку наступного мамелюка, а величезний Дюдон де Компс затиснув верткого сарацина, який, придавлений латами хрестоносця, ледь хрипiв та злостиво намагався всадити куди-небудь свiй кинджал.
Попереду показалися ще парочка сарацинiв, i довелося попрацювати мечами. Коли останнього мамелюка поклали на курну брукiвку, Раймонд де Торн озирнувся та побачив, що Марiя, черниця, перетягує рану на головi поваленого сарацина. Той, приголомшений ударом, обертав бiлками очей та намагався зосередити свiй погляд на обличчi дiвчини.
- Що ти робиш? - запитав Торн у дiвчини.
- Рану перев'язую, - спокiйно сказала Марiя. Торн хотiв проткнути пораненого ворога мечем, але сержант Гуго втримав його руку: - Ходiмо, нам потрiбно поспiшати.
Троє госпiтальєрiв та черниця зникли за поворотом вузької вулицi та попрямували до Залiзної брами внутрiшнього рейду. Рудий кiт, який до цього лiниво спостерiгав за тим, що тут вiдбувалося, потягнувся та перелякав трьох сорок, що сидiли на смоковницi, якi закаркали та полетiли в сторону порту. У цей самий час на вуличку, де звертався до Бога маршал Матьє де Клермон, вискочили кiлька сарацинiв, якi побачили хрестоносця, що лежав по дорозi та мали його за вбитого, тому пiдiбрали його меч та шолом, а потiм почали стягувати з маршала червоне сюрко з бiлим хрестом на грудях, що прикривало кольчугу. Матьє де Клермон прокинувся, витягнув нiж на поясi та з останнiх сил полоснув по горлу сарацина, який схилився до нього.
- Так вiн живий! - вигукнув той, хто схопив меч, i невмiлим ударом вiдтяв голову маршалу. Але вiн запiзнився, бо маршал в цю мить був уже мертвий, а його душа вже прямувала в Чистилище.
Появу асасина Хасан аль-Каїна сарацини не помiтили та по-дiловому знiмали з убитого закривавлену кольчугу. Асасин безсоромно знiс здивованим сарацинам голови, а потiм почав обшукувати безголове тiло Матьє де Клермона. Те, що вiн шукав, не знайшлося у полеглого маршала й асасин, засмучений цим, почав методично обшукувати трупи вбитих ним сарацинiв.
Пошуки виявилися марними.
Хасан аль-Каїн завмер на мiсцi та надовго задумався, а потiм зупинив погляд на забинтованiй головi маршала, яка валялася осторонь. Вiн пiдняв її та подивився на заплющенi очi голови, а потiм повернув свою голову в бiк порту. Асасин вийшов на вiдкрите мiсце та побачив кiлька шлюпок, якi, попри велику хвилю, наполегливо рухалися в бiк iталiйського судна, що стояв неподалiк на зовнiшньому рейдi. Погляд асасина не мiг розгледiти подробицi, але черницю в бiлому з хрестом на грудях вiн встиг помiтити. Вiн не гаявся, а загорнув голову маршала в велику хустку та вiдкрито пiшов у напрямку Монмюзара, який, як вiн знав, захопили сарацини.
Коли вiн з'явився перед шатром султана Халiл аль-Ашрафа, його пропустили вiдразу. Асасин витягнув криваву ношу та схопив голову за волосся й пiдняв, щоб показати султану. Халiл аль-Ашраф подивився на закривавлений зрiз шиї та подумав: "Що ж ти так неакуратно, асасин?" - але говорити нiчого не став, тiльки закiнчив свою думку: "Мабуть, майстернiсть асасинiв сильно перебiльшена".
Проте, наближений до султана, емiр Кiтбуга аль-Мансур, що стояв за спиною Халiл аль-Ашрафа, простягнув Хасану тацю з гiркою золотих динарiв, якi той забрав з байдужим виразом обличчя. Вiн нахилився до султана та тихо сказав: "Бiйся змовникiв". Халiл аль-Ашраф скосив очi на свого емiра, але Хасан похитав головою та заперечив: "Вiн буде вiрний тобi до кiнця!" Через мить вiн пiшов, задкуючи, вiд нього та зник, а Халiл нахилився до султана:
- Повелитель, тебе щось турбує?
- Все в порядку, мiй вiрний емiр, - вiдповiв султан та запитав: - Як вiн тобi, Мансур?
- Нiчого надприродного, ми всiх асасинiв розбили в Аламутi, - сказав Мансур та згадав своє монгольське дитинство при дворi Хулагу. "Не всiх!" - подумав султан, який був не проти мати у своєму вiйську хоча б сотню таких бiйцiв.
В цей час асасин купив собi коня у першого-лiпшого воїна та вiдразу пустив жеребця в галоп по дорозi в сторону Тiра.
***
Iталiйський неф17 "Свята Марiя" нiчим не вiдрiзнявся вiд таких же, подiбних до нього кораблiв, трудiвникiв Середземного моря, хiба що видiлявся Червоним Хрестом, пришитим на двох косих латинських вiтрилах. Судно не належала якомусь ордену, а натякала хрестом мандрiвниковi, що той може скористатися послугами судна, коли мандрує на Святу землю. Мотузяною драбиною вони насилу забралися на судно, й тiльки тодi сержант Гуго де Монтегю зняв капелюха та подивився на фортецю Акко у димi, потiм перехрестився та прошепотiв сам до себе молитву про порятунок тих, хто залишився. Капiтан, що стояв на кормовiй палубi, свиснув у срiбний свисток, i патрон18 гримнув на матросiв, якi потягнули шкоти19 та розгорнули вiтрила.
Обшитi в накладку борти нефа заскрипiли набором й корабель взяв курс на пiвнiч, у бiк Тiра. Судно було забито по зав"язку, так що матросам доводилося проявляти чудеса еквiлiбристики, коли перебирались по бортах та утримувались за ванти, що дзвенiли на вiтрi. Зi сторони неф здавався незграбним, проте, розвинув хороший хiд. Корабель злегка розгойдувало, бо вiн був перевантажений, до того ж бриз, що дув з моря, штовхав судно в лiвий борт.
Розставання з братами засмутило госпiтальєрiв, але вони не смiли вiдмовити маршалу, що вмирав, бо для нього та дрiбничка, яка вiн вiддав сестрi-послушницi, ймовiрно, дорога з якоїсь причини. Найбiльше сержанта Гуго де Монтегю хвилювало те, що наказ маршала, попри його категоричнiсть, залишався не зовсiм ясним. Щоб якимось чином розiбратися в ситуацiї, вiн звернувся до Раймонда де Торна, якого вважав вельми розумним, попри його гордовитий вид. Втiм, до своїх братiв-госпiтальєрiв вiн ставився з поблажливою любов'ю та часто виручав грошима, якi у нього водилися, доброю порадою та, якщо потрiбно, твердою рукою, яка вмiла тримати меч.
- Скажи менi, брат Раймонд, як довго нам доведеться охороняти сестру-послушницю та кого слiд побоюватися? - спитав сержант та уважно глянув на Раймонда де Торна. Той вiдповiв Гуго де Монтегю довгим поглядом, поклав руку на плече сержанта та з фiлософською покiрнiстю повiдомив:
- Дорогий брат Гуго! Я думаю, що нам доведеться про це дiзнатися набагато ранiше, нiж ми будемо готовi.
Слова Раймонда де Торна спантеличили сержанта ще бiльше, нiж сказане маршалом, тому вiн вирiшив покластися на Бога, який пiдкаже, що треба робити, коли буде потрiбно. На вiдмiну вiд своїх братiв-госпiтальєрiв, стурбованих прийдешнiми долями, брат Дюдон де Компс, обтяжений тiлом, спраглим до пiдкрiплення, розмiрковував про те, де б роздобути їжу, бо його запаси давно вичерпалися. До Сiдону, куди йшов корабель, потрiбно чекати до наступного дня, а тонкий механiзм органiзму брата Дюдона не витримає стiльки часу. Сподiватися на те, що команда корабля нагодує пасажирiв, не доводилося, бо, звичайно, стiльки народу не перевозили, а щоб забезпечити всiх стражденних, звичайних запасiв не вистачить. Брат Дюдон змирився з тим, що на славу Бога йому доведеться пiддати свою плоть iспиту, тому схилив голову, бо збирався вдатися до очисної молитви, як вiдразу вiдчув спокусливий запах м'яса. Брат Дюдон обернувся та побачив Марiю де Морель, що сидiла бiля борту прямо на палубi, посипанiй пiском, та жувала нiжку курки. Вона побачила спрямованi на неї очi брата Дюдона, тому знiяковiла та почала оправдовуватися:
- Так забiгалася, що навiть не пообiдала.
Очi госпiтальєра так заглядали в рот дiвчини, що вона здогадалася, простягнула надкушену нiжку Дюдону та запропонувала: - Я бачу, ти, теж, не встиг.
Благородство вимагало вiдмовитися, але грiховнi руки самi потягнулися та схопили запропоноване й вiдразу запхали нiжку в рот. Здивована сестра-послушниця побачила, що нiжка, разом з кiсточкою, вмить опинилася в животi брата Дюдона.
- Брат Дюдон, поруч з тобою дiвчатам сидiти небезпечно, бо ти можеш їх з'їсти та, навiть, не помiтиш, - з сарказмом сказав Раймонд де Торн, вибрав пiсок, не загиджений наслiдками качки, та присiв поруч з дiвчиною на уважно оглянутий клаптик палуби. Вiн покартав брата Дюдона та витягнув зi своєї заплiчної сумки хустинку, яку запропонував дiвчинi. У нiй виявилися сушенi фiнiки. Дiвчина хотiла вiдмовитися, але брат Раймонд заперечив та похитав головою.
- Дiвчатам корисно солодке, - сказав вiн та пiдморгнув сержанту Гуго, - а нам досить шматка коржа.
З цими словами вiн витягнув з тiєї ж сумки коржа та розiрвав на чотири частини. Брати-госпiтальєри взялися чинно жувати. Дюдон де Компс за мить проковтнув свiй шматок та пожирав очима останнiй шматок, який призначався дiвчинi. Марiя побачила його очi, збентежилась та простягнула йому шматок зi словами: - Менi досить фiнiкiв.
- Ох, балуєш ти його, сестра Марiя, - дуже серйозно сказав Раймонд де Торн, а дiвчина засмiялася. Лицар Дюдон де Компс почервонiв, схопив шматок коржа та поглинав його, точно вiн останнiй в його життi.
***
Хасан аль-Каїн гнав свого коня, бо сонце хилилося до вечора, а до Тiра ще скакати та скакати. Дорога йшла вздовж моря, що давало можливiсть спостерiгати за кораблями, але знайомi контури нефа асасин не бачив. Можливо, судно пiшло вперед, поки вiн забарився в Акко, але Хасан сподiвався, що його кiнь швидше морського судна. З моря дув холодний вiтер та охолоджував спроби сонця пiдсмажити подорожнього, хоча в одинадцятий день мiсяця джумада аль-ауваля шестисот дев'ятого року хiджри не видався спекотним.
Руху сильно заважали загони, посланi султаном, щоб взяти Тир. Хасан боявся, що вiйська захоплять мiсто ранiше, нiж туди прийде неф з черницею в бiлому, якiй маршал Матьє де Клермон, можливо, вiддав рубiн. Хасан згадав про це та помацав ланцюжок на своїй шиї, який вiн так спритно зняв своєю шаблею з Матьє де Клермона, й це мале придбання трохи потiшило його гордiсть. Коли сонце сховалося за горизонтом, Хасан аль-Каїн завернув убiк вiд дороги та стриножив коня, а потiм вiдвернувся вiд моря, пошукав киблу20 та зробив вечiрнiй магриб. Хасан аль-Каїн не чекав iша21, а загорнувся у свiй плащ та вiдразу ж заснув без снiв, бо збирався прокинутися ще до сходу сонця.
- Тобi слiд поквапитися, не то камiнь вислизне з твоїх рук, - сказав на вухо м'який голос i Хасан пiдняв голову. Над ним схилилася прекрасна дiвчина в просторих бiлих шовкових шароварах, якi вiдтiняли на вiтрi її спокусливi ноги, та в такiй же бiлiй кофтинцi, з якої рвалися назовнi пружнi груди. Її зухвале обличчя, облямоване яскраво-червоними кучерями до плеча, посмiхалося, а спокусливi губи залишилися напiввiдкритими. Хасан хотiв докорити жiнцi за неналежний вигляд, але, завмер, бо чогось чекав, а затуманений погляд втупився на її груди, якi спокусливо нависла над його обличчям.
- Коли ти отримаєш камiнь, Хасан, я прийду до тебе i ми вiдсвяткуємо разом, - повiдомила дiвчина та ледве торкнулася своїми губами його губ, але тут наче дмухнув холодний вiтер i небо навколо потемнiло. Дiвчина одразу ж зникла, немов розчинилася, а над Хасаном грiзно став бородатий старий з гострим посохом, схожим на дротик. Вiд його виснаженого обличчя вiяло впертiстю аскета та рiшучiстю поборника за вiру.
- Ти витрачаєш дорогоцiнний час на жiнок? - з обуренням запитував старий i Хасан, на свiй подив, впiзнав у ньому, а, вiрнiше, вiдчув володаря Хасана iбн Ас-Саббаха, бо нiколи його не бачив. Вiн не став сперечатися зi старцем, а пiдвiвся на колiна та з повагою схилив голову й слухав, що скаже його тезка, засновник асасинiв, який помер понад сто п'ятдесят рокiв тому. Вiн хотiв доторкнутися рукою його чобота з загнутими носками, але долоня схопила тiльки пiсок.
- Принесеш менi рубiн, щоб я знайшов свою плоть, - сказав старий та пiшов вперед, але кинув через плече: - Слiдуй за мною!
Хасан пiднявся та пiшов за високим i худим старим, який повiльно занурювався в темний густий туман. Хвилi темної субстанцiї з бокiв набувала знайомi форми та створювали вiдчуття, що це не туман, а люди, що йдуть в тому ж напрямку, що й старець. Поступово очi звикали до темряви, й Хасан став розрiзняти суворi обличчя воїнiв, що йшли поруч. Їх погляди, спрямованi вперед, нiчого не пояснювали, але висловлювали рiшучiсть та правоту того, що вони роблять.
Раптом, туман попереду розсiявся й вони зупинилися на краю величезного обриву, а внизу, освiтлене розсiяним синiм свiтлом, розкинулося мусульманське мiсто з мечеттю посерединi, яку оточували шiсть мiнаретiв. "Це ж святотатство!" - подумав Хасан та знову рахував мiнарети, якi, як гриби, стали рости навколо мечетi.
- Убий невiрних! - вигукнув старий та першим стрибнув у прiрву й оголив шаблю, яка досi висiла на боцi. Всi сусiди Хасана безстрашно стрибнули вниз, а вiн, раптом, охоплений жахом, вiдскочив вiд прiрви та закричав.
- Не затримуй! - вишкiрився на нього одноокий воїн, який йшов ззаду. Вiн торкнув плечем Хасана та пiдштовхнув до прiрви. Хасан цурався його насильства, але, раптом, всi навколо, точно прозрiли та втупилися на Хасана очима, що палали вогнем, та стали кричати йому прямо в обличчя: - Стрибай, невiрний!
- Я вiрний! - не до ладу закричав Хасан, але його штовхнули до прiрви, а вiн волав вiд жаху та полетiв вниз. Хасан вмирав вiд страху, який охопив його, та бачив, як обiгнав старого, бо падав швидше його, тому схопив старого за ногу, яка, мов дим, знову розсiялася. Вiн знову опинився нижче та з надiєю схопився за чобiт, але з жахом зрозумiв, що той злетiв з ноги старого та опинився в руках Хасана.
"Не бiйся, я з тобою, - прошепотiла йому недавня дiвчина в бiлих шовкових шароварах, - ти тiльки не забудь, принести менi камiнь!" Вона поцiлувала Хасана вологими губами, й вiн потягнувся до неї у вiдповiдь, але тут, раптово, прокинувся.
Кiнь Хасана вологими губами торкав його обличчя, привчений минулим власником будити господаря на свiтанку. Хасан з огидою вiдсахнувся вiд нього та вiдразу побачив, що тримає в руках якийсь старий чобiт, що зсохнувся на сонцi, з закрученими догори носками. Хасан вiдкинув чобiт у сторону, точно розпечене вугiлля, та вигукнув: "Шайтан!" - бо не розумiв, де вiн знаходиться. Бiйцi султана, що тягнулися по дорозi неподалiк, нагадали йому про мету його подорожi.
Сонце вже пiднялося i Хасан, нехай iз запiзненням, але з шаленою релiгiйнiстю звернувся в сторону Мекки та двiчi зробив намаз, бо прочитав, крiм ранкової, ще й нiчну молитву. Зовсiм умиротворений, вiн скочив на коня, що вже вiдпочив, та вiдправився у Тiр, а по дорозi, навiть, не зупинився в мiстi Сканделiонi, щоб перекусити та змити пiсок з обличчя.
Коли Хасан прискакав у Тiр, то сонце вже скотилося на захiд. Фортеця була вже взята, а мамелюки султана вели вервечки дiтей та жiнок, щоб продати першому перекупниковi. Хасан нiде не затримувався, а вiдразу вiдправився в порт. Знайомий силует нефа вiн побачив, але тiльки в морi, яке, як i ранiше, штормило, прикрите зверху сiрим небом. Корабель не став заходити в Тир, бо капiтан боявся за життя пасажирiв, тому вiдразу вiдправився в Сiдон, де у тамплiєрiв був флот. Пасажири, якi мандрували далi, могли там сiсти на корабель, що доставить їх на Кiпр.
- Шайтан! - вилаявся Хасан аль-Каїн. Вiн не пожалiв грошей та придбав свiжого коня, а потiм знову вiдправився в дорогу.
***
Госпiтальєри гризли пересоленi сухарi, якими їх годувала команда корабля, та запивали їх водою, що пахла тванню, бо iншого виходу у них не було - у зв'язку з поспiшною втечею, припасiв в дорогу нiхто не приготував. Неф, що йшов у порт Сiдону, пiдганяв попутний вiтер. Ще здалеку виднiлися вежi фортецi, що охоронялися братами-тамплiєрами, й Дюдон де Компс з радiсним збудженням очiкував, коли зможе вiдвiдати монастирську трапезу та потiшити свiй шлунок. В думках Дюдона не фiгурували рiзнi кулiнарнi шедеври, бо всiм кухарським нововведенням вiн надавав перевагу простiй та ситнiй їжi.
Сержанта Гуго де Монтегю хвилювали зовсiм iншi думки, бо вiн розмiрковував над тим, чи є Сiдон безпечним мiсцем та скiльки часу їм доведеться охороняти Марiю де Морель. На перше питання сержант вже мав вiдповiдь, бо зайнятий мусульманами Тiр говорив про те, що Сiдон чекає така ж доля. Що ж стосується другого питання, то Гуго не розумiв, яких ворогiв слiд очiкувати. Червоне скло, яке маршал вручив дiвчинi, в очах сержанта не мало нiякої цiнностi. "Можливо, це якась мусульманська релiквiя, за якою полюють сарацини?" - ставив собi питання сержант, бо, скiльки вiн пам'ятав, даний рубiн в християнських релiквiях не значився.
Втiм, сержант Гуго не вважав себе настiльки освiченим, щоб знати всi тонкощi вiри та думав, що найкраще порадитися з пораненим Великим Магiстром госпiтальєрiв, Жаном де Вiльєром. Сержант сподiвався застати його в Сiдонi й тому заспокоївся та чекав, коли матроси кинуть якiр в порту. На вiдмiну вiд сержанта, Раймонд де Торн розважався тим, що розмовляв iз сестрою-послушницею та нашiптував їй на вухо: "Менi подобається твоє обличчя, сестра Марiя, бо воно - вiкно в душу". Марiя, попри те, що вважала слова лицаря щирими, нiяковiла та заперечувала: - Обличчя належить менi, а душа - Богу, що не одне й те ж. Ти помиляєшся, брат-лицар, нашi тiла грiшнi.
- Менi здається, ти невинна, як дитина, - заперечив їй Раймонд де Торн та попросив: - Покажи менi те, що бажав зберегти маршал.
- Ти думаєш, що тут безпечно показувати рубiн? - запитала дiвчина та озирнулася, на що Раймонд вiдповiв: - Ти пiд захистом ордена госпiтальєрiв.
Дiвчина витягла камiнь з-за пазухи, але не знiмала з шиї шкiряну мотузочку, на якiй висiв рубiн. Раймонд де Торн уважно оглянув рубiнове серце та розмовляв сам з собою: - У чому ж твоя таємниця?
- Ти думаєш, що в ньому мiститься якась таємниця? - запитала дiвчина, подивилася на рубiн та госпiтальєра, який, крiм огляду каменю, заглядав за комiр блузки, де спостерiгав верхiвки спокусливих пiвсфер. Дiвчина помiтила це та швидко заховала камiнь за пазуху, а брат Раймонд, щоб змiнити напрям її думок, пояснив: - Маршал нiколи не славився тим, що любив будь-якi коштовностi та вiдрiзнявся скромнiстю в побутi. Навiщо йому якийсь рубiн, який, чомусь, потрiбно зберiгати та оберiгати?
Їх розмова була перервана тим, що корабель увiйшов в гавань Сiдону та його пiдтягли до пiрса прямо бiля фортецi, де пришвартували до величезного кам'яного стовпа, вмурованого в фундамент. Сержант вiдразу пiшов дiзнатися, чи є в фортецi Великий Магiстр госпiтальєрiв, Жан де Вiльєр, щоб запитати у нього поради з приводу рубiна. Раймонд де Торн, Марiя та Дюдон де Компс не залишилися в фортецi, а пiшли в мiсто, щоб прикупити собi найнеобхiднiше, бо все їх добро залишилося в Акко. Недалеко вiд мечетi Баб Ель-Сарай вони знайшли схiдний ринок - саме жваве мiсце в мiстi, який примикав до фортецi тамплiєрiв.
Попри вiйну, базар вiдвiдували купцi з усiх сусiднiх мiст та країн, якi не боялися в тривожнi часи вирушати в дорогу, щоб розширити свою ризиковану справу. Дюдон з пожадливiстю дивився на сушенi абрикоси та мигдаль, й навiть лимони викликали у його животi бурхливий фонтан шлункового соку.
Скрiзь пропонували арабське пшоно22 з рiзними соусами, долму, фуль медамес з бобiв та поряд, гiркою, кульки фалафель, в'язки сушеної та копченої риби, шматки вареної та копченої птицi. Оглушливо пахло часником, оливковою олiєю та лимоном, вiд чого Дюдон давився слиною, в той час, як їх головний скарбник, Раймонд де Торн, обирав запаси, якi не псуються в дорозi, тому взяв цiлий мiшок смаженого нуту, копченої риби та птицi.
Щоб заспокоїти стоїчно муки Дюдона, вони зупинилися бiля мангала, де взяли по парi шампурiв люля-кебаб з лавашем, а для Марiї, в додачу, Раймонд купив пахлаву, шербет та цукати. Сестра Марiя знову подiлилася з Дюдоном та вiддала йому другу паличку люля-кебаб, а ще нагодувала його пахлавою, якої сама об'їлася.
Вони не побачили, коли тамували свiй апетит, що їх компанiю розглядає якийсь араб, який уважно вивчав Марiю гострим поглядом своїх чорних очей. Раймонд де Торн випадково помiтив його наполегливе переслiдування та вiдразу перевiрив свiй меч на поясi, а потiм озирнувся навколо, щоб дiзнатися, чи немає спiльникiв араба.
- Поважна панi, - схилив голову та звернувся до Марiї араб чистою французькою мовою, - я з задоволенням куплю те, що висить у вас на шиї та заважає вашiй невимушенiй подорожi.
Марiя мимоволi притисла руку до грудей, де ховала рубiн, а Раймонд де Торн насупився - незнайомець звертався до Марiї безпосередньо, що не прийнято серед мусульман.
- Ми нiчого не продаємо, а, що потрiбно, вже купили, - сказав Раймонд де Торн, пропустив Марiю перед собою та сказав: - Йдемо, нам потрiбно поспiшати.
Сестра Марiя виявилася тямущою та пiшла попереду, а Дюдон де Компс, який задовольнив свiй апетит та замикав трiйку, ненароком штовхнув незнайомця, але пiшов далi та сказав:
- Дiйсно, нам потрiбно поспiшати.
- Ви мене штовхнули, - сказав незнайомець та поклав свою руку на плече Дюдон де Компса. Ця картина виглядала комiчно, бо араб ледве досяг грудей Дюдона.
- Панове, ви йдiть, а менi необхiдно розiм'ятися пiсля обiду, - кинув Дюдон де Компс своїм друзям, звернув у вуличку та запропонував араба слiдувати за ним. Марiя думала, що Раймонд де Торн пiде за Дюдоном, щоб йому допомогти, але брат Раймонд, чомусь стурбований, закинув покупки на одне плече, а iншою рукою тягнув дiвчину в напрямку порту.
- Ви повиннi йому допомогти, - вигукнула вона та виривала руку, але Раймонд перехопив її руку мiцнiше, потягнув далi та сказав: - Я повинен провести вас до сержанта.
Коли вони прийшли до фортецi тамплiєрiв, то знайшли стурбованого їх вiдсутнiстю сержанта Гуго де Монтегю, який повiдомив, що Великий Магiстр госпiтальєрiв Жан де Вiльєр вiдправився на Кiпр. Увечерi туди пливе корабель тамплiєрiв, й сержант домовився про мiсця. Раймонд де Торн вислухав сержанта та витягнув збереженi два шампури люля-кебаб з лавашем, якi вiддав Гуго де Монтегю, а сам, прошепотiв йому: "Я зараз!" - та покинув фортецю й пiшов у мiсто, бо збирався допомогти Дюдону де Компсу.
Коли вiн його знайшов, допомога йому вже не знадобилася - Дюдон де Компс був мертвий. Хасан аль-Каїн не став турбувати Раймонда де Торна, бо вiн йому зовсiм не потрiбен. Асасина цiкавила монашка, на шиї якої висiв рубiн. Слiд виманити її з фортецi, а кращого приводу, нiж похорон, не знайти. Тому вiн вiдправився спостерiгати за ченцями, якi, пiсля розмови з госпiтальєром, потягли убитого в церкву - вiдспiвувати всю нiч.
Про те, що дiвчина втекла ще ввечерi, Хасан дiзнався наступного ранку, коли поговорив з одним з ченцiв, якому заплатили за те, щоб вiн поховав брата-госпiтальєра. Вiн одразу кинувся у морський порт, щоб розшукати втiкачку, чи бодай, її товаришiв, але вони зникли й не залишили й слiду.
Хасан вигукнув такбир23, точно хотiв поскаржитися, але його крик пролунав, як лайка".
Реплiкацiя друга. Марiя
Туманний кiт замовк та вигнув спину пiд рукою Маргини, яка зупинилася, тож вона знову почала його чухати й запитала: - А що потiм сталося?
"На венецiанському кораблi "Святий Марк" вони вирушили на острiв Крiт, - сказав кiт та примружив вiд задоволення свої очi, - куди перебралися всi госпiтальєри пiсля поразки в Акко. Попри неспокiйне море, корабель дiстався до Кiпру, а пасажири вже змогли розрiзнити мис Гата, який височiв злiва. Прямо по курсу, на тлi невисоких гiр, виднiвся вiдбудований пiсля землетрусу Лiмiссо. В очах мерехтiло вiд рiзноманiтних вiтрил у порту, який жив своїм, вiдмiнним вiд мiста, життям. Радiсне збудження, що вони, нарештi, вiдчують твердий ґрунт, а не хитку палубу пiд ногами, пiдкрiплювалося думками про смачну їжу та м'яке лiжко.
Правда, сержант Гуго де Монтегю вважав, що їм слiд вiдразу вiдправитися в резиденцiю Великого Магiстра в фортецi Колоссi, щоб вiддати йому рубiн, а вже потiм вдаватися до грiховної обжерливостi. Сержант розпитав морякiв у порту та дiзнався, що пораненого Жана де Вiльєра не повезли вiдразу в його резиденцiю, бо боялися за рани. Вiн знаходиться у своїх апартаментах в Лiмiссо на вулицi Дiви Марiї. Вони поблукали по вуличках, поки дiсталися до двоповерхової будiвлi в венецiанському стилi, бiля входу якої стояли два лицарi-госпiтальєри досить суворого виду. Гуго пояснив, що має звiстку вiд маршала Матьє де Клермона i його вiдразу пропустили. Сестру Марiю, що йшла разом з ним, окинули здивованим поглядом, а Раймонду де Торну, що замикав делегацiю, взагалi не придiлили жодної уваги.
Бiля дверей спальнi Великого Магiстра походжали кiлька старших кавалерiв з незалежним виглядом, якi чекали черги. Сержант Гуго де Монтегю повiдомив секретарю про те, що має повiдомлення вiд маршала Матьє де Клермона й той квапливо зник за дверима. Через деякий час вiн з"явився у дверях та поманив пальцем сержанта, разом з його друзями. Один зi старших кавалерiв невдоволено пирхнув, але волi Великого Магiстра оскаржувати не посмiв. Блiдий Жан де Вiльєр лежав на великому лiжку, а коли вони увiйшли, зупинив свiй погляд на сержантi.
- Як почуває себе маршал Матьє де Клермон, я чув, що вiн був поранений? - запитав Великий Магiстр тихим голосом та злегка пiдняв свою сиву голову. Секретар завбачливо пiдсунув пiд неї маленьку подушку, а Жан де Вiльєр полегшено зiтхнув.
- На жаль, маршал Матьє де Клермон загинув, - сказав сержант Гуго та розповiв в подробицях останнi хвилини маршала. Коли мова зайшла про рубiн, Марiя зняла з шиї камiнь та простягнула Великому Магiстровi.
- Спасибi, сестра, - сказав Жан де Вiльєр та уважно оглянув рубiн у виглядi серця. Маршал Матьє де Клермон нiколи не показував йому рубiн, що свiдчило одне - дана прикраса має особистий характер та не є церковною релiквiєю. "Можливо, маршал був закоханий?" - попри те, що це був грiх, Великий Магiстр не картав маршала, бо Матьє де Клермон вже вiдповiдав за свої грiхи перед Богом, а не перед ним, Жаном де Вiльєром. Щоб розвiяти сумнiви, Великий Магiстр з маленькою надiєю приклав рубiн до рани на грудях, але полегшення не вiдчув, тому з деяким розчаруванням сказав: - Наш славний маршал Матьє де Клермон доручив це вам, тому я не маю намiру порушувати його заповiт. Постарайтеся на благо церкви та збережiть цю релiквiю, а коли за нею прийдуть - ваша мiсiя закiнчиться.
Раймонд де Торн хотiв нагадати Великому Магiстровi про те, що за рубiном полюють, але не посмiв порушувати субординацiю, а сержант, мабуть, забув розповiсти про це Жану де Вiльєру. Великий Магiстр звiльнився вiд клопоту та безпорадно махнув рукою, бо закiнчив аудiєнцiю, а сержант з повагою приклався до долонi Великого Магiстра. Трохи розчарованi тим, що вони все ще вiдповiдальнi за рубiн, сержант Гуго де Монтегю та Раймонд де Торн зупинилися бiля будинку Великого Магiстра, а Марiя де Морель, зовсiм не засмучена зустрiччю, весело запитала: