Суздаль Олександр : другие произведения.

Глюдожери

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  • Аннотация:

    Хтось краде шматки Землю, а ще рiзних людей: керiвникiв держав та впливових посадовцiв. Куди все зникає, нiхто не знає. Вiдомо, що перед тим, як щось трапиться незвичне, з'являються зеленi мухи. Туманний Кiт, який начебто опiкується над цим Всесвiтом, засилає до злодiїв своїх агентiв, яких використовує, як наживку.

    .

    *

    *

    *

    *

    *

    **

    *

  Серiя 'Ессенарiум'
  
  
  Подiї, описанi в данiй книзi, вiдбуваються в якомусь паралельному Всесвiтi. Всi iмена, назви та визначення приведено до форми зрозумiлою для жителя Землi. Вони не вiдповiдають реальним, так як не мають аналогiв, до того ж нiяк не впливають на змiст книги.
   Свiдок
  
  
  Олександр Суздаль
  
  
  
  Глюдожери
  
  
  
  Київ
  Видавництво 'Реплiкатор'
  2019
  сатирична квазiнаукова фантасмагорiяNo2019 Олександр Суздаль, авторське право на текст
  Реплiкацiя перша. Богдан
   - Швидше! - грiзно лунав знайомий голос, i вiн впiзнав його - то був Вовк, його товариш з Криму. Лiкарняна каталка задрiботiла по асфальту, а вже потiм по чомусь рiвному, напевне по пiдлозi лiкарнi, бо коли вiн на мить вiдкривав очi, то бачив звичайнi квадратнi люмiнесцентнi свiтильники, якi, змiнюючи один одного в довгих коридорах, привели коляску до операцiйної з голими стiнами.
   - Взяли! - скомандував хтось жiночим голосом i вiн вiдчув, як його пiдняли з каталки та поклали на операцiйний стiл. Навкруги заметушилися сестри в стерильних бiлих масках, якi закривали їхнi обличчя, а потiм вiдчув, як йому зробили укол. Чиєсь обличчя в масцi нахилилося до нього, але вiн бачив тiльки очi, якi здалися йому так знайомi, очi, якi виринули iз його пам'ятi, нагадуючи молодiсть. Цi очi пильно дивилися на нього, а потiм строго сказали: - Спи!
   Вiн вiдразу побачив яскраве око Iблiса, про яке так часто розказував Вовк. Це око диявола ослiпило його, а тодi вже прикинулось операцiйною лампою з теплою назвою 'Оберiг'. Потiм Iблiс вiдкинув маскування, та вирвав з грудей серцi, а душу пожбурив у зелено-синiй туман, який замiнила мертва темрява.
  ***
   Добродiй невизначеного, але довгого вiку, бо його пергаментне обличчя нагадувало мумiю, зiйшов з автобуса Київ-Канiв та озирнувся, примруживши й без того вузькi очi. Видно, що все навкруги йому сподобалось, бо зiницi очей блиснули задоволено, а чоловiк закинув за плече сумку з написом 'Babolat', в яких, зазвичай, носять тенiснi ракетки, та без поспiху почимчикував по парку вздовж Днiпра. Давно некошений парк трохи здичавiв та зарiс, але це не хвилювало незнайомця, бо вiн неспiшно вiдлiчував кроки своїми ногами.
   Минувши мис Нiс пiсля останнього дванадцятиповерхового будинку вздовж Днiпра, незнайомець почимчикував в сторону вулицi Шевченко, по якiй привiтався з українським прапором на вершинi Лисої гори та попрямував далi до Тарасової. Видно, що подорожнiй був вiри не християнської, бо проминув козацьку церкву й не перехрестився, а може довiку не знав бога. Так i не завiтавши до Тараса на горi, незнайомець невтомно пiшов далi, шляхом до села Пекарi. По недовгiй дорозi минув ворота Канiвського природного заповiдника, бiля якого зграйка дiтей з учителькою чекала на екскурсiю. Злiва спокiйно плив Днiпро повз острiв Круглик, а справа дерлися на кручу густi зарослi дерев.
   Якби хто побачив незнайомця, то подумав би, що вiн пiшки йде до села Пекарi, але нi, ще трошки пройшовши, чоловiк завернув у лiсовi хащi, та невтомно подерся вище, поки не вилiз на майже пласке плато Княжої гори. Можливо незнайомець не мав 17 гривень, щоб купити квитка на екскурсiю та легально зайти на територiю заповiдника, проте його костюм, який вiн зовсiм не жалiв, коли забирався колiнами по схилу, коштував багато тисяч квиткiв з персональним екскурсоводом.
   За хащами кущiв та дерев роздивитися Днiпро не вдалося, та й ближнє село Пекарi звiдси не видно, а незнайомець, присiв, щоб трохи вiддихатись, та вiдкрив замок на сумцi, звiдки витягнув складну лопату та лiхтар, а не спортивну ракетку, як належало. Вибравши квадрат в ґрунтi метр на метр незнайомець став заглиблюватися, поки зовсiм не зник у ямi та тiльки шматки землi, викинутi лопатою, говорили про те, що там хтось є.
   Раптом лопата провалилася в пустий простiр i незнайомець мало не впав за нею. Коли вiн трохи розгрiб землю, то виявилося, що це дiйсно якийсь пiдземний хiд, але чи той, який йому треба, незнайомець не знав. Вiн включив лiхтарика та заповз у дiру, а вже тодi мiг напiвзiгнутий стояти ногах. Не чекаючи, незнайомець пiшов вперед, але через декiлька крокiв трапився завал, то мусив вiдкопувати його.
   Надворi давно була нiч, а незнайомець, минаючи уже третiй завал, знову невтомно полiз вперед. Коли з'явився четвертий завал, то терпiння незнайомця трохи згасло, але, пересилюючи себе, вiн взявся за лопату. Завал був довгий, та ще два рази знову завалився, але незнайомець наче отримав друге дихання, бо вперто лiз вперед. Ще й на грiх, став сiдати лiхтарик, то незнайомець прискорив роботу маючи останню надiю. Вiн пройшов пробку, але далi пiти не мiг, бо лiхтарик останнi раз блимнув та погас.
   Згадуючи недобрим словом Аллаха разом з Iблiсом, незнайомець, рухаючись наослiп, все-таки повернувся назад, а коли вилiз з ями, то попрямував в Канiв. Все було вже закрито i тiльки на ринку працювала невеличка крамниця та шинок. Незнайомець заказав у чорнобрового бармена, Iвана, три пляшки пива, салат та щось поїсти. Iван принiс смажену курку, салат та три холоднi пляшки пива. Незнайомець спочатку змочив горло пивом, бо дуже хотiлося пити, а вже тодi неквапливо з'їв салат та курку. Закiнчивши трапезу, незнайомець спитав у Ванi чи можна десь купити батарейки, на що той спитав:
   - А скiльки вам треба?
   - Двадцять штук, - перебiльшив незнайомець, а Ваня посмiхнувся та пообiцяв: - Зараз зробимо! - пiсля чого гукнув у крамницю: - Ларисо, принеси двадцять батарейок!
   Чорноброва привiтлива Лариса принесла купу батарейок у великiй коробцi з яких незнайомець вiдiбрав необхiднi, а потiм спитав у Ванi: - Може ти органiзуєш менi таксi ?
   - Зараз зробимо, - звично сказав Ваня та подзвонив комусь мобiльним телефоном.
   По десяти хвилинах, поки незнайомець допивав ще одну пляшку пива, пiд'їхала 'Тойота'. Незнайомець вiддав Iвану купюру у сто доларiв, не питаючи здачi, та сiв у машину, явно не таксi.
   - В Пекарi! - сказав незнайомець вже сивому дядьковi, який назвався Михайлом, i через пару десяткiв хвилин вони були уже на мiсцi. Незнайомець дав Михайловi сто доларiв, та запропонував:
   - Якщо почекаєш мене до ранку, дам ще такий папiрець.
   Незнайомець залишив машину та ввiмкнув лiхтаря, щоб знайти пiдземний хiд, та пройшов весь шлях, який вiн подолав з лопатою. Останнiй завал був не зовсiм прочищений i незнайомець став його розгрiбати. Щось темне майнуло пiд ногами, то незнайомець подумав, що то якась миша чи пацюк, але нi, у свiтлi лiхтаря була якась чорна хитромудра фiгура з блискучими вогняними очима. Обтираючи її вiд пiску та глини незнайомець радiсно побачив, що це Знак Iблiса.
   Повернувшись до машини, незнайомець закинув непотрiбнi батарейки та лопату в багажник, а далi пiдморгнув Михайлу:
   - А що, Михайле чи не поїхати нам до Києва?
   - Бензину досить, - сказав Михайло, ховаючи два папiрцi, якi щедро спонсорував незнайомець, та натиснув на педаль газу.
  ***
   Над фортом Брегансон зробив круг московiтський вертолiт МИ-8, який полетiв в сторону Марселя, щоб потiм президент Московiї, Владiмiр Плутiн, пересiв на лiтак та попрямував у свiй ведмежий край. Емманюель Жан-Мiшель-Фредерiк Макронс вiдчував неприємне враження вiд зустрiчi з Плутiним, наче доторкнувся до чогось гидкого, але не мiг скасувати зустрiч, чи, бодай, скоротити її, бо на полiтичнiй картi свiту в останнiй час сталися неконструктивнi змiни. Єдине, що радувало, це позицiя Меркельс, бо з Плутiним або з некерованим Трампсом кашi не звариш.
   А ще Англiя задумала свою незалежну гру, то вже виходить, що чим бiльше кухарiв, то гiрша юшка. Єдине, що можна зробити, трохи стримувати їх, та цькувати один на одного. Як кажуть французи, краще погано замиритись, нiж добре судитись. Над усе заважала Україна зi своїми несподiваними сюрпризами, якi ламали й без того хитку та крихку полiтичну константу Європи. Довелося вiд України вiдцуратися, бо з цим манiяком, Плутiним, нiякi переговори не вийдуть, хоч на словах говорили протилежне. Новий президент України, Зелененько, то джокер, та ще до того неосвiчений та зелений. Макронсу досить було першої розмови, щоб вiдкласти цю карту i бiльше на неї не надiятись.
   Бриджiт теж не сподобався Плутiн. Досить було того, що вiн похвалив колiр її обличчя, зробивши їй двозначний комплiмент. Вона ж не приховувала вiд усiх, що зробила собi пластичну операцiю, а цей натяк змусив її почервонiти. Букет, який Плутiн подарував Бриджiт, вона, посилаючись на травму плеча, вiдразу вiддала службi охорони, щоб вони перевiрили його на 'новачок', бо вiд цього старого пройдисвiта все можна чекати. На офiцiйнiй зустрiчi вона сховалась за Макронсом, щоб навiть не бачити Владiмiра.
   Макронс виглянув у вiкно та побачив що Бриджiт йде до свого добутку, вiдкритого басейну, зробленого нею. Бриджiт таки добре попрацювала у резиденцiї французьких президентiв, зробивши її куточком їхнього маленького раю. Макронс спустився й пiшов до басейну, де побачив Бриджiт, яка, встромивши ноги в воду, бовтала ними, пiднiмаючи бризки. Макронс поцiлував її в зелену щоку i спитав:
   - Ти не замерзла?
   - Твоє питання, як комплiмент гидкого Плутiна, - сказала зелена Бриджiт, а Емманюель наполегливо повторив: - Ти не замерзла?
   Якась настирлива муха лiзла прямо до обличчя i Макронс вiдмахнувся рукою, щоб вона вiдлетiла, але муха, та ще й зелена, все лiзла та лiзла в очi.
   - Не треба чинити опiр неминучому, - сказала Бриджiт та взяла Емманюеля за руки, а пiдла муха укусила Макронса.
   Вiн якось рiзко вiдчув запах мiмози, нiжний, солодкий, нудотно-фруктовий. Макронс хотiв спитати Бриджiт, нащо вона таке робить, але свiт став зелено-синiм, а душа поринула у темряву.
  ***
   Плутiн тiльки-но вчора прилетiв iз Францiї й хотiв вiдразу, ще зранку, зайнятися поточними справами, але це бажання зiпсувала клята муха. Плутiн завмер в крiслi, аж затекла хвора спина, але мерзенне зелене створiння презирливо розглядало його через вiсiм тисяч фасеток та нiяк не хотiло пiдлетiти ближче, щоб президент влучно ляснув його рукою, тим самим пiдкреслюючи образ мачо та пiдвищуючи своє лiбiдо.
   'Сучка!' - подумав Плутiн про муху та взявся за папери, а вона, як на зло, сiла йому на вухо, вiд чого воно нестерпно засвербiло. 'Сучка! Сучка! Сучка!' - Плутiн несамовито духопелив себе по вуху, аж в ньому загудiло, але клята муха знову вiдлетiла та сiла на настiльну лампу.
   Плутiн обережно взяв товсту теку з документами й тихенько пiдняв її над головою. Витримав хвилину, а тодi вже з усiєї сили став гамселити по лампi, вiд чого вона впала на пiдлогу та розсипалась на пiдставку й зiгнуту трубку з розбитою електричною лампою. У дверi забiг речник президента, Пєськов, який, побачивши гармидер, пiдняв свiтильник та вiдказав: - Я замiню, - чекаючи, що скаже президент.
   - Як там у 'хохлов'? - спитав Плутiн, щоб трохи себе заспокоїти, тож Пєськов, чухаючи свої рудi вуса, вiдповiв: - Зелененько про нас всяку гидоту каже!
   Муха, роздивляючись Плутiна, побачила, як вiн позеленiв, але то у неї вiд вродженого дальтонiзму, бо насправдi президент почервонiв, як буряк. 'Як би шеф не вiдкинув копита!' - подумав Пєськов i знову кивнув на свiтильник: - Я зараз все замiню!
   Тримаючи розбиту лампу, як рятувальний круг, вiн хутко зник та закрив за собою дверi. Настирлива летюча зелена тварюка i не думала залишати президента, а стала кружляти навколо голови, вiд чого у Плутiна забило памороки, аж стало млосно. Вiн схопив графин та з горла випив води, аж розплескав її на манiакальну чистоту поверхнi стола. Щоб трохи прийти в себе Плутiн знову голосно повторив:
   - Тварюка ти й сучка ... зелена!
   - Сам ти тварюка! - промовила знахабнiла муха i додала: - Сучка ... зелена!
   У Плутiна знову запаморочилась голова, бо зелена муха росла в розмiрi та стала такою, як президент, тiльки очi фасетковi й банькуватi та ще огидний зелений колiр обличчя, яке стирчало з пiджака, так схожого на його костюм. Раптом Плутiн вiдчув, як падає, бо поверхня стола наближалась до очей з катастрофiчною швидкiстю, а вся кiмната i зелена муха в костюмi стали великими.
   В кабiнет увiрвався Пєськов з новою лампою в руках, який, побачивши зелену муху в костюмi, з улесливою усмiшкою звернувся до неї: - Володимир Володимирович, я принiс вам нову лампу.
   Вiн поставив новий свiтильник i раптом побачив Плутiна на столi. Блискавично прикривши його рукою, Пєськов сказав:
   - Володимир Володимирович, я вашу муху пiймав!
   - Убий її! - сказала зелена муха в костюмi знайомим голосом, який був так схожий на голос Плутiна. Рука Пєськова придавила Плутiна i в його усiх фасеткових очах спалахнула зелене полум'я, а потiм настала смертельна темрява.
  ***
   Дональд Трампс, як незадоволений кiт, мружився на цiлу теку документiв, поданих секретарiатом та схвалених його радниками, якi потрiбно продивитись та пiдписати. Розглядаючи теку, як особистого ворога, Трампс не втримався i швиденько вiдкрив свою сторiнку в Фейсбуцi. Товстi пальцi спритно побiгли по клавiатурi, переганяючи думки, й перед тим, як натиснути клавiшу 'Enter', Трампс з гордiстю перечитав написане:
   'Americans realize there is a crisis at the Southern Border. We are building the wall QUICKLY!1'
   'Дуже добре! Хай демократи хоч гризуть цю стiну мiж США та Мексикою, але вона вже побудована на вiсiмдесят процентiв!' - задоволено подумав Дональд, навiть не червонiючи вiд брехнi, бо до тих вiсiмдесяти процентiв, як до Києва рачки. 'Знову менi цей Київ, як бiльмо на оцi!' - почувши чиюсь думку, обурився Трампс i таки натиснув на клавiшу 'Enter'. Вiдразу з'явились схвальнi вiдгуки вiд його шанувальникiв тож у Трампса на душi зацвiло щось величне i генiальне, як вiн сам.
   Схвильований i веселий настрiй зовсiм не сприяв для тяжкої роботи, тож Дональд пiдiйшов до балкона i вiдкрив дверi. Зелений газон з молодою травою вабив погляд i Трампс аж руки пiдняв вгору й вдихнув свiже та вологе повiтря, яке принесло з Потомаку чи приливного басейну.
   Щось зелене майнуло мимо Трампса i Дональд подумав, що то вiтер пiдхопив якусь травинку чи свiжий листок iз парку, тож трохи прикрив дверi балкону й повiльно повернувся до свого робочого стола. Зелений листочок лежав на бiлiй тецi, злегка дратуючи Трампса. Дональд змахнув його рукою, але листочок не впав на долiвку, а здiйнявся в повiтря i став кружляти навколо стола.
   'Муха! Зелена муха!' - гидливо подумав Трампс i вiдразу в уявi всi демократи в Сенатi стали зеленими. Це трохи потiшило Трампса, з усiм тим вiн став махати руками, щоб летюче зелене створiння втекло через вiдкритi балконнi дверi. З'ясувалося, що зелена муха вперта, як i демократи, бо зовсiм не бажала покинути кабiнет i Трампсу здалося, що їх, цих мух, стало двi чи навiть бiльше. До того ж цi мухи намагалися вкусити Дональда i вiн пожалiв, що його стiна на кордонi була не до небес, бо цi зеленi створiння вочевидь з тої ненависної Мексики.
   В кабiнет зайшов Джонс Болтон, радник президента США з нацiональної безпеки, i здивовано дивився, як шеф махає руками. Вiн не розгледiв мух, тому не мiг догадатися, яка з останнiх новин так розлютила президента. Те, що шеф так реагує на дурницi, написанi у Твiтерi чи Фейсбуцi, Болтон знав, але не подiляв таку крайню реакцiю президента.
   - Джонс! Допоможи менi вигнати цих зелених мух, - з вiдчаєм прохав Трампс, i тiльки тодi Болтон, поправивши очки та пригладивши широкi вуса, став вдивлятися в простiр перед собою. Вiн витягнув з кишенi останнiй номер 'Washington Post', який хотiв показати президенту, бо там була неприємна стаття про генерального прокурора Вiльяма Барра, та став скручувати її в трубочку. Коли повз очi щось промайнуло, Болтон несамовито замахав газетою, а потiм раптово зупинився.
   - Що, вбив? - спитав Трампс. Болтон злегка позеленiв та вiдповiв: - Здається, вбили мене!
   Вiн брякнувся на паркет, а Трампс думав про те чи звати лiкаря чи Джонс сам очухається. 'Треба його замiнити, бо дуже старий', - подумав Трампс, хоч Болтон був молодший за нього на два роки. 'Я сам звiльняюсь!' - подумав Болтон, читаючи думку Трампса, перед тим, як його окутало зелена пелена.
   Щось укусило президента й свiт позеленiв.
   А потiм Трампс упав поряд з Болтоном.
  ***
   Зелененько сидiв у своєму президентському кабiнетi та захоплено писав сценарiй нової смiшної гри, для якої придумав прикольну назву 'Вгадай прибульця'. Цей сценарiй писався уривками, як вiдтулина мiж зустрiчами та нарадами, де Вова просто засипав вiд непотрiбних деталей, якi сипала йому на голову цiла зграя помiчникiв.
   Дорвавшись до тексту сценарiю, Вова мало не надривався вiд смiху, записуючи жартiвливi реплiки та сумував вiд того, що йому зараз нiчого такого не можна, хiба що показати текст дома Оленi, якщо вона, по тому часi, не буде спати. Вiд нетерплячки Вова пiднявся з мiсця i трохи пострибав, виконуючи карколомнi танцювальнi па. Одному стрибати було нецiкаво, то Вова нахилився до стола й сказав у мiкрофон внутрiшнього зв'язку: - Юля, до бар'єру!
   Речниця президента, Юля Мендельсон, з'явилася з вiдкритим блокнотом i ручкою в руках, передбачаючи, що президент наговорить якийсь текст, але Вова стояв у танцювальнiй позi, i вона, розумiючи, бо не вперше таке робили, стала поперед нього руками в боки. Вони станцювали танго без музики, аж захекались, а тодi вже Вова вiдпустив її, наказавши:
   - Не закривай дверi!
   Це теж була його фiшка, щоб всi бачили, що вiн, президент, вiдкритий для всiх. Тим бiльше, Вова завжди знав, хто до нього приперся, i мiг, коли хотiв, зникнути з кабiнету через запасний вихiд. Тодi Юля, заглядаючи в кабiнет, казала вiдвiдувачу: - Президент працює над важливими документами, - тож вiдвiдувачу залишалось покинути кабiнет 'вiдкритого' президента. Така витiвка дуже подобалась Вовi й вiн витворяв її навiть з друзями, а тодi, як нi в чому не бувало, зустрiчав на виходi в коридорi й весело казав:
   - Ти до мене, пiшли!
   Якась зелена муха вiдволiкла Вову вiд думок i вiн сердито вiд неї вiдмахнувся, тож вона полетiла в сторону дверей в приймальню, де сидiла Юля. Вiдразу з'явилася думка показати свою працю Юлi й ця думка була слушною, бо у речницi президента свiжий погляд та ще й до того Юля мала танцювальний талант. Вова вже хотiв гукнути Юлю, та знов над головою закружляла муха. Президент вiдмахнувся вiд неї й вона, як i попередня муха, полетiла в приймальню.
   - Юля, ти менi потрiбна! - покликав президент, гарячково перегортаючи сторiнки, щоб вiдшукати найбiльш смiшнi жарти, з яких Вова хотiв почати читати.
   - Я готова, - сказала Юля, а Вова, не вiдриваючи погляду вiд записiв, сказав: - Юля, оцiни текст! Ось!
   Вiн вже хотiв артистично читати, коли кинув погляд на Юлю i зацiпенiв. Усмiхнувшись до Юлi, Вова тихо спитав: - Ти вже читала?
   Зеленi очi на зеленому обличчi Юлi здивовано дивились на Вову, тож вона сказала: - Нi, не читала!
   - А до чого ж тодi цей зелений макiяж чи ти замерзла? - не зовсiм зрозумiв Вова, та ще й капосна зелена муха знову з'явилася над головою Вови, зовсiм зiпсувавши йому настрiй.
   - Я теж не читала? - сказала ще одна зелена Юля, з'являючись в кабiнетi, а Вова, трохи знiтившись, спитав, прямуючи до дверей: - Це розiграш? Мене знiмає прихована камера? Хто це придумав - Жека?
   Вiн виглянув в приймальню, але там нiкого не було. Щось укусило Вову за вухо i вiн вiдмахнувся рукою, а у дверях з'явилась ще одна зелена Юля, потiм ще одна. Та Вова цього не бачив, бо його очi втопились у зеленому сяйвi, а вiн сам зеленим обличчям впав на пiдлогу.
  ***
   Ангела Доротея Меркельс, федеральний канцлер Нiмеччини, опустила голову на долонi та з сумом думала про те, що її дiтище, Європейський Союз, розсипається на друзки, як красива рiздвяна скляна iграшка. Ось кращий союзник, Англiя, задумала безглуздий брекзит, зламуючи фундамент, закладений Меркельс на вiки. Вона не шукала того, хто це спровокував, бо добре його знала. Вольдемар, колись кращий партнер, на старiсть з'їхав з глузду. Що йому не вистачало: рукостискання всiх європейських лiдерiв, повага в Європi та Америцi. Мiг би спокiйно закiнчити своє життя, вiдпочиваючи десь в Європi, та нi, захотiлося слави Герострата - спалити весь свiт. Меркельс ще думала все поправити, але коли Плутiн нацькував на неї свого собаку, лабрадора Конi, та спостерiгав за її реакцiєю, то Ангелi стало зрозумiло: вiн пацiєнт психiатричної лiкарнi.
   Її прогноз був вiрним, бо в наступнi роки хвороба прогресувала i розмовляти з Плутiним ставало все складнiше й складнiше, а коли вiн розв'язав вiйну з Україною, то Меркельс зрозумiла, що скоро настане жахливий кiнець. Тим бiльше, що й в Штатах вiдбулися вибори й до влади добрався Трампс, не кращий варiант, як партнер Нiмеччини. Щоб убезпечити свою країну вiд енергетичної кризи, Меркельс затiяла проєкт 'Пiвнiчний потiк 2', магiстральний газопровiд з Московiї до Нiмеччини через Балтiйське море.
   Цей проєкт, звичайно ж, був полiтичним, але давав можливiсть забезпечити Нiмеччину дешевим паливом та трохи стримувати агресiю Плутiна в сторону Європи. Ангела знала, що Плутiн хоче змусити Україну стати на колiна, тож вiддала цю країну на поталу манiяку, бо своя сорочка ближче до тiла. Тим бiльше, коли в Українi змiнилася влада i президентом став молодий Зелененько. Меркельс зустрiлася з ним, щоб розiбратися, як з ним себе вести. Її чекало розчарування та аж трусило вiд того невiгластва, яким несло вiд молодого президента. Вона зрозумiла, що тепер Плутiна нiщо не спинить.
   Вiд важких думок стало якось млосно, тому Меркельс вiдкрила вiкно, щоб схопити ковток свiжого повiтря та трохи розважитись. Якась зелена муха стала кружляти над головою й Ангела вже не знала, то справдi муха чи це у неї щось iз зором. Вона вiдмахнулася вiд неї та настирна муха все одно її не полишила, а ще й укусила за руку.
   Перед очима Меркельс пiшли зеленi хвилi й вона ледве стримала себе, щоб не впасти, а потiм до неї схилила голову величезна муха, так схожа на Плутiна, що Меркельс зрозумiла - це кiнець. Вона не сумнiвалась, що її отруїв Плутiн, але це була остання думка перед зеленою смертю. Коли до неї увiйшла секретар, то Меркельс уже мала чудовий настрiй i грайливо сказала, поправляючи грим на зеленiй щоцi:
   - Я вiдлiтаю у вiдрядження.
   Секретар хотiла спитати, куди купувати квитки на лiтак, та Меркельс перевалилась через вiкно i випала. Самогубство канцлера так налякало секретарку, що вона заклякла на мiсцi, а тiльки потiм перелякано пiдбiгла до вiкна i глянула вниз, але Меркельс нiде не валялася. Секретар не догадалася глянути вгору, бо тодi б побачила свою шефиню, яка вiдлiтала кудись на пiвнiч. Секретар хотiла здiйняти панiку, та якраз в цей час її укусила велика зелена муха. З зеленим обличчям вона, як i Меркелс, виплигнула в вiкно, та полетiла доганяти шефиню.
  ***
   На ранок наступного дня, пiсля вiзиту у Францiю президента Московiї Владiмiра Плутiна, мер комуни Борм-ле-Мiмоза в департаментi Вар у пiвденно-схiднiй частинi Францiї, Франсуа Арiццi, сидiв у кабiнетi, коли йому подзвонили та сказали, що пропав форт Брегансон. Оскiльки дзвонив полiцейський, то Франсуа дорiкнув йому, що багато пити не слiд, але полiцейський наполягав на тому, що вiн тверезий, а меру краще побачити це на власнi очi. Арiццi сiв у свiй автомобiль i поїхав на мiсце злочину, все ще надiючись, що це якась нiсенiтниця, але коли пiд'їхав до пляжу Брегансон, то тiльки вiдкрив рота: форту Брегансон таки не було.
   Через те, що чудес, крiм церковних, не буває, то Арiццi пiд'їхав до самого берега, де дорога закiнчувалася в глибокiй водi. Коло цiєї обiрваної дороги вже зiбралися вiдпочивальники, якi за десять франкiв хотiли вiдвiдати резиденцiю президентiв, але отримали облизня: форту Брегансон не стало, як i пiвострова з вузеньким перешийком на якому форт стояв. Франсуа Арiццi не полiнувався й подзвонив у офiс президента в Парижi та повiдомив, що президент пропав, на що йому вiдповiли: - Нiкуди вiн не пропав! Макронс сьогоднi дзвонив нам iз Ла В'ей Луа!
   Франсуа заспокоївся, бо президент живий, а те, що пропав форт Брегансон, то не бiда, вченi розберуться, що там було: чи зсув берега, чи землетрус, чи ще якась оказiя. Цiкаво тiльки одне: що забув президент Макронс в лiсах Ла В'ей Луа?
  ***
   Поява в аеропорту 'Шереметьєво' президента Плутiна, та ще й без ескорту, потiшила пасажирiв, особливо тому, що його вигляд був не надто здоровий: не кажучи вже про зелене обличчя, його рухи були такi, немовби вiн розучився ходити. Про це вiдразу стало вiдомо службам аеропорту, якi доповiли генеральному директору аеропорту, Михайлу Васильченку, що президент в 'Шереметьєво'. Директору стало жарко, як в банi, а тiло покрив холодний пiт. Васильченко звелiв розважати президента i показати йому аеропорт, а сам вскочив в машину i помчався в 'Шереметьєво'.
  
   В цей же самий час в аеропорту 'Внуково' з'явився ще один президент Плутiн, який рухався, мов п'яний, чим розвеселив пасажирiв, особливо закордонних, що так зблизька бачили напевне хворого президента, бо його блiде, зеленувате, загострене обличчя трохи лякало, хоча деякi пасажири з задоволенням тиснули йому зелену руку. Начальник польотiв, випадково дiзнавшись про це, викликав по рацiї президентський борт номер один i наказав готуватися до польоту. Здивований перший пiлот, який й гадки не мав, що має сьогоднi летiти, пiшов до лiтака, а механiки та електрики уже кружляли навкруги 'Ил-96-300', мов мухи коло меду.
   При появi Дмитра Пєськова в аеропорту 'Домодєдово' не було нiякого ажiотажу; його, навiть, нiхто не пiзнавав, хiба що черговий полiцейський звернув увагу на його нетверду ходу, але не став зупиняти, бо хороший костюм пасажира цiною в декiлька тисяч доларiв говорив сам за себе.
   В аеропорту 'Остаф'єво' теж з'явився Дмитро Пєськов, який вiдразу попрямував до каси та взяв квиток на рейс авiакомпанiї 'Сибiр', що летiв до Тюменi. Дуже повна дiвчина-касир навiть не глянула на нього, коли Пєськов подав їй грошi та паспорт.
  ***
   Меланiя Трампс спостерiгала, як з кабiнету президента вийшло декiлька зелених Джонсiв Болтонiв, тож зареклася пити заспокiйливi таблетки, що їй рекомендували лiкарi, бо таке бачити й ворогу не побажаєш. Вона все ж зайшла до кабiнету чоловiка, а потiм вийшла звiдти, зовсiм спокiйна i впевнена. Шкiра її обличчя пiд промiнням сонця не зiгрiлася, бо була зеленою, хоч це їй дуже личило, в чому вона впевнилась, ставши перед дзеркалом на стiнi центрального холу.
   Iншi Меланiї Трампс, виходячи з кабiнету свого чоловiка, теж дивились у дзеркало та посмiхались своєму зеленому вiддзеркаленню. Всi вони покинули Бiлий дiм i сiли у звичайнi таксi. Одна попрямувала в Арлiнгтон, назвавши аеропорт iменi Рональда Рейгана, друга поїхала в аеропорт iменi Далласа, а третя попрямувала в аеропорт Балтiмора. Куди попрямували Джонси Болтони, Меланiї Трампс не бачили, хоча знали.
   Ще одна Меланiя Трампс разом з чоловiком, Дональдсом Трампсом, сiли в президентський автомобiль та теж поїхали в аеропорт iменi Рональда Рейгана, де пiднялися на президентський лiтак Boeing C-32, який вилетiв в Гренландiю. Полiт був досить довгий, бiльше, нiж одинадцяти годин, то коли лiтак сiв в аеропорту Туле, авiабази 821 Повiтряної групи в Гренландiї, то подружжя Трампс з полегшенням зiтхнули.
   Їх зустрiчав чорноволосий полковник Джон Тiєн, командир 721-ї оперативної групи, який, пiсля короткого привiтання, провiв Дональдса Трампса та його дружину у вертолiт AH-64 Apache, який вiдразу злетiв у повiтря.
   Командир екiпажу не був здивований, коли Трапс передав штурману карту Гренландiї, на якiй ручкою хтось намалював великий елiпс, та пояснив у мiкрофон, що потрiбно здiйснити такий полiт якомога нижче до землi. Штурман швидко проклав маршрут i вертолiт став нарiзати кiлометри. Весь час, поки летiли, панi Меланiя снувала руками й штурман, дивлячись на її блiде зелене обличчя, думав про те, що вона трохи хвора. Придивившись до Трампса, штурман помiтив, що вiн теж трiшки зелений, та списав це на мороз.
   Полiт тривав досить довго, бо вже змiнили другий бак з паливом, а елiпс ще не замкнувся. Вже наступив вечiр, коли вони закiнчили полiт i Трампс наказав приземлитися. Це було досить ризиковано, бо вертолiт мiг провалитися в снiг, але пiлот знайшов якусь площадку на висотi та посадив машину.
   Трампс, разом з Меланiєю, вилiз з кабiни та дав команду пiлоту злiтати. Той не зрозумiв, але Трампс настояв, щоб їх залишили самих. Пiлот засiк координати, по-вiйськовому козирнув та взяв курс на базу, де доповiв, що Трампс разом з дружиною залишився в снiговiй пустелi. Полковник Тiєну вiдправив туди другий вертолiт, але коли той прилетiв на вiдзначене мiсце, то побачив велику чорну яму, яка тягнулася до горизонту. Президента та його дружини нiде не було.
  ***
   Зелененько покинув свiй скляний офiс в колишнiм Конгресно-виставковим центром 'Парковий', звiдки ранiше злiтав вертолiт ростовського неборака, i сiв в президентський автомобiль, вигнавши водiя зi свого мiсця. Вислизнувши на Паркову дорогу вiн нiчого не пояснив водiю, який у розпачi бiг за ним, а потiм довго стояв коло ворiт та тiльки розводив руками. Автомобiль вискочив на Набережне шосе, щоб бiля статуї Української Неньки завернути на бульвар Дружби Народiв, а вже далi мчатися в сторону Демiївської площi.
   Речниця президента Юля мовчки сидiла поряд, нi словом не нагадуючи про свою присутнiсть. Авто мчалось на повнiй швидкостi, аж вiтер свистiв з вiдкритих вiкон, i тiльки майстернiсть водiя не дозволяла грiзному залiзному коню розтрощити декiлька автомобiлiв, коли вiн їх обминав, та не збити як мiнiмум десяток пiшоходiв, якi, мов навмисне, перлися пiд колеса. Речник президента у цих ситуацiях навiть не зойкнула, а тiльки мiцнiше впиралась зеленими ногами в долiвку автомобiля. Коли вони проминули Теремки, то Вова натиснув на педаль газу до упору, тож автомобiль полетiв, як ракета.
   Бiля Гребiнки якийсь дурисвiт в полiцейськiй формi пiдняв свою смугасту палицю та хотiв зупинити автомобiль, але вчасно побачив номерний знак 'АА 0001 АА', то тiльки перелякано козирнув, виставивши вперед своє черево. Коли автомобiль промчався, мов вiтер, то полiцейський включив рацiю та передав звiстку своєму керiвництву, яке вiдразу розпочало бурхливу дiяльнiсть по-новому та розiгнало на узбiччя всi автомобiлi по дорозi, а в мiстах закупорили їх у бiчних вулицях, щоб не попадали на очi, тож президент мчався по вiльнiй дорозi аж до самої Одеси.
   На Молдаванцi з хлiбом i сiллю президента чекало представництво вiд єврейської синагоги, та Вова навiть не зупинися, а їхав по Арнаутськiй до вулицi Леонтовича, де звернув на Лермонтовський провулок, який проїхав до кiнця. Залишивши автомобiль в тупику, Вова i Юля пiшли пiшки, минаючи ресторан 'Villa Otrada', а вже тодi добрались до берега Чорного моря. Не роздягаючись, Вова пiшов у воду, минаючи знаменитий 'Жовтий камiнь', а за ним дрiботiла в вузенькiй спiдницi Юля.
   - Знiмають! Кiно знiмають! - закричали якiсь екзальтованi ледi пiд парасольками, що вiдпочивали на березi, бо ще була весна, тож холодно для купання. Вони впiзнали президента, i моторошно шукали камеру, яку нiде не знайшли. Вiдразу з'явилася юрба, яка спостерiгала за купанням президента, а деякi, самi екзальтованi та хоробрi, пiшли в холодну воду прямо в одязi. Хтось додумався роздобути українського прапора i почалапав по мiлинi, не знiмаючи лаковi штиблети, але гордо зiп'явши голову.
   - Куди вони? - запитала якась тiтка, то якийсь дядько, пiдкрутивши вуса, пояснив: - Крим брати!
   - Крим брати! Крим брати! - рознеслося по берегу i в водi опинилося ще бiльше людей, якi потягнулися за жовто-блакитним прапором. Звiдкiлясь взялися човни, якi стали супроводжувати героїчне дiйство, тримаючись ззаду, щоб президент був попереду.
   - А я! - крикнула якась бабуся, i, кинувши внука, поперлась в воду, пiдхопивши руками широку спiдницю. Коло води звiдкiлясь з'явився якийсь пiдозрiлий пiп, та став святити охочих морською водою, закликаючи на хрестовий похiд, щоб зiпхнути бусурманiв Кремля, якi засiли на святому українському Кримi. Тi, що були попереду, раптом закричали та стали пiрнати в воду, як качки, а по берегу пронеслося:- Утоп!
   - Як утоп? Президент? - бiдкалася тiтка, мало не сама стрибаючи в воду.
   - А таки-так! Втопився, та й годi, - пояснив їй вусатий дядько, - вiд такої роботи хто не втопиться, - махнув вiн рукою та пiшов пити пиво в сусiдню забiгайлiвку. Тi, хто був у водi, якось швидко вилiзли на мокрий пiсок i стали труситися, як цуцики на морозi, а бабуся, вiджимаючи мокру спiдницю, згадала про внука та репетувала на весь пляж:- Якщо ти втопився, то я вiдшмагаю тебе батьковим паском!
   Невдовзi внук знайшовся, а президент та його речниця, хоч бий їх паском по срацi, хоч цiлуй їх у неї, а таки пропали. Пiднявся вiтер, який погнав хвилi на берег, та стало зовсiм мерзлякувато. Пройда пiп, зiбравши гривнi на церкву, не вiдкладаючи справи, вiдспiвав покiйникiв та побажав їм приємної дороги в Рай. Ця звiстка швидко долетiла до Києва i диктор каналу 'Ґ+Ґ' зi сльозами на очах прочитала останню новину:
   - Сьогоднi, в Одесi, вiд нещасного випадку втопився та помер президент Зелененько Володимир Потапович.
   Витираючи соплi, ведуча, панi Наталя, хотiла перейти до новин про погоду, як за її плечем з'явився живий, але трошки зелений президент Зелененько, який прямо в скельце камери сказав: - Не дiждетесь!
   Ведуча, вiд страху, що таке наговорила, знепритомнiла та гепнулась на пiдлогу. Президент переступив її, посмiхаючись в камеру, та весело покинув студiю.
  
  
  
  Реплiкацiя друга. Зелена муха
   Президент Макронс дiйсно був у Ла В'ей Луа, з якого пiшов пiшки, що не дивно, вiн дiйсно був демократом. Замерзла зелена Бриджiт теж йшла поруч з ним, поки вони не дiйшли до лiсу. Стороннiй спостерiгач мiг подумати, що президент Макронс прямує до величної колона номер три на межi лiсу Шо, але це не так: вiдразу в лiсi зелена Бриджiт, наче вiдьма, полетiла в праву сторону, а зелений Макронс - вiдьмаком влiво. Десь коло мунiципалiтету Еклан Ненон вони зустрiлися, пiсля чого в небi з'явилося велике срiблясте коло, яке всмоктало величезну дiлянку лiсу, утворивши на цьому мiсцi глибоку яму. Макронс та Бриджiт теж пропали.
   Якийсь кореспондент повiдомив, що президент Францiї був у Бреньї, пiсля чого там зник пiвострiв на озерi Сен-Мiшель, але видно, що це вигадки, бо озеро розширяли тому, що його використовувала мiсцева атомна станцiя. Подейкували, що президентське подружжя бачили коло озера Вiтмале, на межi кордону з Iспанiєю. Пiсля цих вiдвiдин озера Вiтмале стало величезним, аж до гори Мон Вальє, якої не стало, а залишився тiльки хрест, який на нiй стояв. Iспанський уряд вiдправив ноту французькому президенту, що недопустимо знищувати гори, як забажається, але вона залишилась без вiдповiдi, бо Макронса не було на мiсцi.
   Тому, що у кореспондентiв язик без кiсток, то брехали, що його бачили десь пiд Женевою, де вiн поцупив ланцюг гiр Верхня Юра, шматок нацiонально-природного заповiдника. Приходили повiдомлення iз Нанту, Булонi, Бельфора, В'єзона та Авалона про те, що там щось зникло, але причому тут президент Макронс та його люба Бриджiт, нiхто сказати не мiг.
  ***
   Бiлi ведмедi, якi ще залишилися на островi, здивовано дивилися вгору, бо там гудiла якась велика птиця, що не обiцяла поживи, а злегка лякала. Тож вони не спiшили туди, де ця птиця сiла i не чули, як пiлот Мi-8 спитав у двох пасажирiв: - Коли вас забрати?
   - Ми доберемось самi, - сказав зелений вiд холоду президент Плутiн i пiлот перевiв погляд на Пєськова, надiючись на те, що той скаже щось конкретне, але речник президента навiть не подивився в його сторону. Мi-8 зробив почесне коло над мiсцем посадки й майнув на пiвдень, ближче до сонця i теплих країв. Пiлот так i не зрозумiв, що потрiбно президенту i його речнику на островi Пiвнiчному в Карському морi, але й не повiрив у версiї свого штурмана, який таємничо повiдомив: - Вони ховають тут золото.
   Ведмедi, побачивши, що птиця вiдлетiла, залишивши їм снiданок, з задоволенням потопали до їжi, яка i не думала тiкати.
   - Вони нам заважатимуть? - спитав Пєськов, а президент досить миролюбно поглянув на ведмедiв та вiдповiв: - Нi, ми їх заберемо з собою.
   - Вони ж здохнуть при трансформацiї, - пожалiв Пєськов, та Плутiн переконав: - Посплять i посмокчуть лапу!
   Ведмедi не думали спати, а навпаки, поспiшили, бо ця їда може бути така непередбачувана, тож краще її завалити, а вже потiм спокiйно смакувати. Тим часом Пєськов поплив в повiтрi прямо над поверхнею острова, снуючи руками, начебто щось викидав i скоро пропав вдалинi. Приголомшенi ведмедi, побачивши, що одна здобич втекла, тож її не догнати, кинулись наввипередки до Плутiна, давлячись слиною. Плутiн чекав, зробивши на зеленому обличчi якусь штучну посмiшку, що навiть ведмедi запiдозрили неладне й трохи вгамували свiй апетит та притишили бiг.
   Плутiн чекав, а один з обурених ведмедiв пiднявся на заднi ноги та пiшов на президента, збираючись упасти на нього з висоти свого росту та й розчавити, як якусь комаху. Як тiльки вiн кинувся на Плутiна, щось трапилось i ведмiдь кудись пропав, наче провалився пiд снiг, а його напарник, не будь дурним, кинувся навтьоки, аж снiг летiв в повiтря вiд його заднiх нiг.
   В цей час до Плутiна повернувся Пєськов, який i далi снував руками, мовби щось садив чи збирав. Земля здригнулася, наче десь трусонув землетрус i ведмiдь, який повернув свою морду назад, побачив, як в небо здiймається величезний, до горизонту, шматок острова. Трохи пiднявшись, вiн закрив все небо попереду, а потiм, як примара, розчинився в повiтрi.
   Двоногi iстоти кудись зникли, а ведмiдь почув якийсь хлюпiт i шелест, а потiм побачив сiру стiну, яка бiгла вiд горизонту в його сторону, з кожною миттю пiдiймаючись в небо, поки не обвалилась на ту частину острова, що залишилася. Стiна води змила з острова все разом зi снiгом i камiнням, а потiм бурхливими потоками потекла у море.
  ***
   'Cessna 206' летiла над заснiженим i замерзлим рiчищем рiчки Кокоюк, яка мов злякалася залiзної птицi в небi й стала гадючитись, звиваючись, наче переляканий вуж, а свiй початок сховала десь на пiвночi. Маленький лiтак не зважав на страхи рiки, бо не збирався ловити її мiж снiговими пагорбами, а звернув з заснiженого рiчища й вiдразу попрямував до довгої смуги аеропорту. Злiва, пiд крилом лiтака, промайнули припорошенi снiгом дахи будинкiв i пiлот побачив, як мiсцевi жителi виходять з домiвок i пiднiмають голови, щоб дiзнатися, хто це до них летить в гостi.
   Ще до жителiв лiтак вiдчули собаки, якi здiйняли такий гавкiт, що й мертвий почує. I мiсто й аеропорт були крихiтними, але, як для Аляски, то дуже важливими: адже тут проживали аж три сотнi ескiмосiв-атабаскiв, якi теж бажали мати рiвнi можливостi з жителями великих мiст. Мер мiста Сi Джойв Сем сiв на свiй снiгохiд i пiд'їхав до злiтної смуги, щоб самому привiтати прибулих.
   Двостулковi дверi вiдкрилися i звiдти, одягненi зовсiм по-лiтньому, вийшли двi людини: чоловiк i жiнка. Сивий вусатий чоловiк був не надто чемний, бо навiть не подав дамi руки. Дама вiдразу попрямувала до мера, який побачив її тоненьку сукню, а ще зелене вiд морозу обличчя, тому зняв з себе теплий кожух i пiшов їй назустрiч.
   - Жителi Гуслiї радi вас бачити в гостях, - промовив мер, подаючи дамi свого кожуха, i тiльки тодi впiзнав її, пiдковзнувся й упав, а дама примостилася на нього.
   - Радi вас бачити, - повторив мер, щиро посмiхаючись, а дама, Меланiя Трампс, осiдлавши мера зверху, спитала: - Нам потрiбно, щоб хтось на таких моторних санях, - вона показала на снiгохiд Джойва, - покатав по цьому маршруту.
   Меланiя злiзла з мера та витягла з кишенi сукнi карту, на якiй був намальований великий елiпс, права частина якого починалася коло мiста Гуслiя. Подивившись на карту, мер Джойв трохи спохмурнiв, бо на такий шлях не досить бензину всього мiстечка на автозаправцi, а щоб зробити такий елiпс, то треба часу не менше недiлi. Меланiя, немовби читаючи думки мера, пояснила: - Бензину у нас досить.
   Мер повеселiшав, але знову зробив заклопотане обличчя, шукаючи поглядом багаж, якого зовсiм не було нi в Меланiї, нi в Джонса Болтона, який її супроводжував. Мер глянув на лiтак, надiючись, що бензин в ньому, але пiлот, викинувши почту прямо на снiг, якось дуже швидко злетiв i скоро зник в сiрому небi.
   - Поїхали! - сказав Джонс Болтон, поклавши руку на плече Джойва i той не мiг вiдмовити гостю, надiючись на те, що бензин поскидали на трасi з лiтака. Забувши про те, що збирався вiддати кожуха Меланiї, мер накинув його на плечi та з'їхав з крутого берега рiки Кокоюк, щоб долати першу чверть дороги по замерзлому рiчищу, яке стало подiбним добрiй дорозi мiж берегами. Вони їхали цiлий день, аж до самого вечора, а коли Джонс зупинився, щоб перепочити, та заглянув у бак, то вiдразу закляк, немов проковтнув весло: бак був повний, наче й не було цiлого дня подорожi.
   - Подрiмай, поїду я, - сказав Болтон i сiв за руль, а зовсiм зацiпенiлий мер, обхопив його пояс та й справдi заснув. Тим часом Меланiю пiдхопили жiнки, та стали робити з нею селфi, а вже потiм повели у дерев'яну хату, де спiвали на мовi коюконiв. Що дивно, вони спiвали цi пiснi аж п'ять днiв i ночей, поки Болтон та мер, геть знесилений, повернулися в Гуслiю. Пiсля цього всi жителi Гуслiї заснули, як мертвi, стомленi п'ятиденним безсонням, а Меланiя i Болтон пiшли на крутий берег рiчки Кокоюк.
   Зненацька земля здригнулася i вода в рiчцi немов скресла, бо лiд по всiй довжинi рiки став трiскатись. Собаки в Гуслiї несамовито загавкали, а земля за рiкою раптово пiшла вгору, неначе якийсь кран надумав перемiстити її на небо. Грубi шматки землi вiдривалися знизу i летiли в глибоке провалля, яке з'явилося на мiсцi зарiччя. Коли вирвана земля пiднялася в небо, то наче туман, розтала разом з Меланiєю та Болтоном.
   Вiд затоки Нортон Бей широкою i бурхливою стiною пiшов водяний тихоокеанський вал, який через годину добрався до Гуслiї та стрибнув на високий берег, пiдхопивши свiжозрубанi стовбури сосни, якi, мов соломинки, понесло по заснiжених вулицях мiста. Коюкони цього не бачили, бо всi, геть до одного, спали.
  ***
   Якась закохана пара гуляла берегом Вузької бухти бiля парку, там, де стоїть обiдраний й неоковирний бетонний пам'ятник iхтiандру с дельфiном, та побачила, як з води з'явилися двi людськi постатi.
  
   - Дивись! Iхтiандр! - налаштовуючись на романтичний лад, вигукнула дiвчина, та хлопець виявився скептиком i прагматиком, бо зруйнував її мрiю: - Це не iхтiандри, а потопельники, подивись на їхнi обличчя - вони зеленi.
   На пляжi, окрiм закоханих, нiкого не було, бо вода ще холодна, тож потопельники, нiким не пiзнанi, попрямували вздовж парку i моря в напрямку вулицi якогось там Агафонова, де знаходилась автостанцiя села Чорноморське.
   Зелененько посидiв на лавочцi коло перону, а його речниця, Юля, пiдтягнувши мокру сукню, попрямувала до каси, де взяла два квитки до Сiмферополя. Вони трохи почекали, поки пiдiйшов вже наполовину заповнений автобус i сiли позаду. Нiхто на них не звертав уваги, бо всi вiдразу задрiмали, тiльки через деякий час хтось торкнувся мокрого плеча Зелененько i прошепотiв на вухо: - Я вас впiзнав!
   - А я вас нi, - сказав Зелененько, обертаючись назад, i побачив якогось старого татарина, який гаряче зашептав у вухо: - Ви приїхали звiльнити нас вiд Московiї?
   Зелененько трохи промовчав, а потiм чесно вiдповiв: - В даний час я хочу забрати частину Криму!
   - Разом з татарами? - з надiєю спитав сивий чоловiк, але Зелененько його засмутив: - На жаль, з татарами не вийде.
   - Я їздив голосувати за вас, - нагадав пенсiонер, все ще надiючись на неможливе, на що Зелененько вiдповiв: - Це ви зробили правильно.
   Чоловiк ззаду замовк i не нагадував про себе до Євпаторiї, а коли автобус зупинився на автостанцiї, та бiльшiсть пасажирiв вийшла покурити, то знову тихо зашепотiв: - Все ж я вам допоможу. Куди ви їдете?
   - В Бахчисарай, а далi в гори, - чесно вiдповiв Зелененько.
   - Я дам вам в провiдники свого зятя, вiн вас проведе до мiсця експропрiацiї украденого у нас, - пояснив дiд i пiсля цього аж до Сiмферополя сидiв мовчки. В Сiмферополi на автостанцiї його дiйсно чекав молодий чоловiк, з яким дiд про щось побалакав, а той сердито хмурив брови, пiсля чого пiдiйшов до Зелененько, видно впiзнав його, та спитав:
   - Ви готуєте диверсiю в Криму?
   - Можна сказати, що так, - вiдповiв Зелененько, а молодий чоловiк здивовано спитав: - Хiба, крiм вас, нема спецслужб, якi можуть це вчинити?
   - Доводиться робити все самому, - пояснив Зелененько, а молодий чоловiк зiтхнув: - Мiй тесть доведе мене до цугундера! - на здивований погляд Зелененько, молодий чоловiк пояснив: - В окупованому Криму i за меншу провину легко загримiти в ФСБ Московiї, - пiсля чого подав руку i вiдрекомендувався: - Мене звати Азамат.
   Коло автовокзалу їх чекав вiдкритий джип в який всi сiли, разом з тестем Азамата, та поїхали в сторону Бахчисарая. По приїзду туди тестя вiддали онукам, а Азамат нахилився до Зелененько та запитав: - Куди їдемо?
   - Для початку в Ходжi Сала, а потiм по широкому колу навкруги фортецi Мангуп-Кале, - сказала речниця президента Юля, яка витягла iз-за блузки скручену мокру карту та показала її Азамату, який не зовсiм зрозумiв, що треба диверсантам на чолi з президентом України, але сiв за кермо джипу i завiв мотор. Поки добралися до Ходжi Сала, поки зробили коло навкруги фортецi, то вже настав вечiр. Зупинившись трохи далi вiд села, Зелененько вийшов з джипу, а потiм вони, разом з Юлею, заклякли, мов стовпи. Раптом затремтiла земля пiд ногами й Азамат подумав, що то землетрус, але коли перед очима в небо здiйнялося величезне плато, то в нього очi полiзли на лоб.
   - То ми, що, крадемо гори? - вiд чогось зрадiв Азамат, навiть не спитавши, яким чином це робить президент, i Зелененько, в знак згоди, кивнув головою. Гори, пiднявшись в небо, якусь мить висiли, а потiм розтали, немов туман. Замiсть гiр на землi зяяло величезне провалля, таке, що страшно глянути вниз.
   - Хай здохнуть москалi! Зробимо ще один круг, - загорiвся очима Азамат i пояснив: - По маршруту Голубинка, Мале Садове, Танкове, Бiлокам'яне, Баштанiвка, Верхорiччя, Синапне, Високе i знову Голубинка.
   - Як скажеш, - задоволено сказав Зелененько й вони покинули провалля бiля Ходжi Сала та поїхали через Новоулянiвку в сторону Голубинки.
   Вже вночi, при свiтлi повного мiсяця, наступний шматок Криму полетiв у небо, а Азамату захотiлося ще, тож вони об'їхали аж до Скалистого, Сiмферополя i Перевального та вздовж берега Чорного моря. Пiд обiд наступного дня величезний шматок гiр аж до моря пiднявся в небо, перелякавши жителiв Сiмферополя. Вiйськовi лiтаки Московiї знялися в повiтря атакувати шматок Криму, що збирався кудись втекти, але той розтанув в повiтрi.
   - Вас куди пiдвести? - спитав Азамат i Зелененько вiдповiв: - Нi, ми доберемось самi.
   Коли Азамат повернувся додому та розказав про свою нiчну роботу, його тесть стурбовано спитав:
   - А Зелененько вiддасть нам землю, коли ми повернемося в Україну? - на що не отримав вiдповiдi, бо Азамат, на мить схилившись до дивану, вiдразу заснув.
  ***
   Меркельс летiла над водами Балтiйського моря, залишаючи за собою невидимий слiд, який занурювався глибоко в воду, та йшов паралельно з ниткою газопроводу 'Пiвнiчний потiк'. Десь коло Гдинi у Польщi її засiкли радарами, тож iз Мальборка вiдправили на перехоплення нiмецький лiтак 'Eurofighter'. Пiлот нiмецького лiтака був здивований, коли побачив у польотi Меркельс i вiддав їй честь. Вона усмiхнулась йому i козирнула, тому лiтак полетiв назад на аеродром.
   Коли пiлот розповiв про Меркельс, то його вiдправили в госпiталь, а летючу аномалiю назвали НЛО. Меркельс долетiла до Естонii, та познайомилась з англiйським пiлотом, який вилетiв з аеродрому Емарi. Англiєць теж був чемним i козирнув Меркельс, а ввечерi того ж дня командувачу вiйськами НАТО доповiли, що московiти отруїли пiлотiв невiдомим галюциногеном.
   Тим часом Меркельс минула Нарву, а далi залiтати не стала: розвернувшись, пiшла паралельним курсом тому, яким летiла. Їй на допомогу прилетiла секретарка, але Меркельс справилась сама. Вони разом попрямували до Грайфсвальда, де i замкнули коло. 'От буде сюрприз для Плутiна, коли вiн узнає, що 'Пiвнiчний потiк' зник!' - на одну мить з задоволенням подумала зелена Меркельс. Зависаючи на мiсцi, вона махнула рукою i в повiтрi виникло коло, спочатку маленьке, а потiм стало рости. Море внизу якось дивно пiшло хвилями, а потiм пiднялося i потягнулося довгою кишкою до блискучого срiбного кiльця. За одну мить у морi утворилася довга яма, яка тягнулася вздовж моря, а кiльце блиснуло i пропало разом з Меркельс та секретаркою. В пусте провалля ринула вода, яка вiдiйшла вiд берега далеко в море, а через деякий час повернулася височенною хвилею, яка в одну мить затопила мiсто.
  ***
   Штучнi супутники, передаючи зображення Землi з космосу, поставили вчених в глухий кут: поверхня планети перетворилася на дiрявий сир, бо кругом ряснiли величезнi новостворенi озера, якi виникли несподiвано на протязi короткого часу. Чого коштувало знання того, що на мiсцi Єллоустонського плато вигулькнула величезна дiра, яка заповнювалася водою. Хоч тiшило те, що вже не буде нiякого виверження вулкану, бо там навiть гейзери припинили працювати.
   Замiсть гiр в схiднiй i захiднiй частинi Сибiру з'явилася велика кiлькiсть бездонних озер. Потерпала вiд озер полярна частина Америки, Аляска, в Канадi з'явилося багато озер, якi злились в суцiльний ланцюг, так що можна перетнути по водi весь пiвнiчний американський континент. Тундра Московiї перетворилася в суцiльне пiвнiчне море, яке злилося з Пiвнiчним океаном. Головне те, що цi озера виникали в безлюдних мiсцях.
   На заяви американських вчених президент США, зеленiючи вiд лютi, заявив, що вони використовують грошi виборцiв не на кориснi дослiдження, а на фантазiї, тому скоротив бюджет на науку в десяток разiв. Щоб зовсiм знищити опонентiв-демократiв, вiн згадав їх вигадки про те, що Трампса бачили з двома Меланiями Трампс. Якiсь зеленi французи, напевно, родом з Африки, провели дослiдження i довели, що розгалужена сiтка карстових пустот пiд Францiєю є причиною того, що в деякi мiсцевостi просiли, то ж не треба здiймати панiку, а краще видiлити кошти на подальшi дослiдження.
   В Московiї президент Плутiн дiяв iншим способом - вiн засекретив все, що стосувалося космосу i садив у в'язницю тих вчених, якi iнакше, чим офiцiйнi джерела, пояснювали таку кiлькiсть озер та дiрок в землi. Офiцiйна наука доводила, що на планетi потеплiння й танула вiчна мерзлота, вiд чого з'являлись озера. В окупованому Криму, де коло Бахчисараю з'явилося величезне солоне озеро, спочатку пояснили диверсiєю українських ДРГ2, а потiм зовсiм заборонили про це говорити, тож нiхто не мав права навiть пискнути. А про те, що вкрали 'Пiвнiчний потiк 2' нiхто навiть не згадував.
   Що ж стосується Українi, то президент Зелененько пояснював втрату Карпатських гiр тим, що варвари зрубали лiс, а Карпати змило повiнню. Вiн обiцяв всiх тих, хто рубає лiс, саджати в в'язницю. Правда, мiсцевi гуцули розказували кореспондентам, що гори зникли пiсля того, як до них завiтав президент з жiнкою. Коли їм показали фото дружини президента, то вони її не впiзнали, тож кореспонденти вирiшили, що гарант приїздив розважатися з чужою жiнкою.
   Всiлякi чутки, що президент особисто брав участь у знищеннi гiр Криму, вiн пояснював, як наклеп порохо-москальських сил. Говорили, що й Донбас перетворився на суцiльнi озера, то це й не дивно, бо шахти не працюють, а ґрунтовi води зовсiм близько до поверхнi землi. Трохи згодом з'ясувалося, що майже у всiх областях України з'явилися великi провалля, а губернатори, призначенi президентом Зелененько, казали, що й гадки не мають, звiдки це взялося.
   У Швейцарiї нiщо не пропало, бо все закладено в банк. Хтось казав, що пропало всього декiлька гiр, та й це приймали за байки, якими преса розважала своїх читачiв. Що робилося в Африцi, Пiвденнiй Америцi чи Австралiї - нiкого не цiкавило. А про Арктику та Антарктиду i казати нiчого.
   Коли президент Трампс вийшов до кореспондентiв на галявину перед Бiлим домом, його вiдразу запитали, чому вiн такий зелений. Замiсть того, щоб щось збрехати та сказати, що змерз, Трампс став ганити демократiв i швидко закiнчив прес-конференцiю, бо в нього стали кидати зеленi баклажани.
   Якiсь любителi астрономiї зробили знiмки через телескоп, що доказали - Мiсяць дiрявий наскрiзь, бо через нього видно зiрки. Iлон Маск пiдхопив цю iдею й наполягав на тому, що треба вiдправити на Мiсяць декiлька ракет Falcon 69 з бiйцями спецiальних вiйськ, щоб захистити вiд крадiїв супутник Землi.
   Вiн звернувся до президента Трампса, щоб той видiлив кошти на державну програму, але вiдповiдi не отримав: акаунт президента у Твiтерi та в Фейсбуцi мовчав i навiть не лаяв демократiв. Дехто подейкував, що бачив президента разом з жiнкою тодi, як вони сiдали в приватний лiтак i кудись полетiли, чим поставив сенат в незручне становище.
   Та все ж, через деякий час, коли раптово стали пропадати президенти й керiвники уряду та люди з їх найближчого оточення в Канадi, Нiмеччинi, Швейцарiї, Австралiї та Бразилiї, то у свiтi здiйнявся галас i всi захотiли побачити своїх президентiв на власнi очi.
   У соцiальних мережах Францiї вiдновився рух жилетiв, але вже не жовтих, а зелених. Цей рух висловлював думку про рiвнiсть французiв i якщо красти можна президенту, то чом би не вкрасти простому французу. То ж зеленi пройшлися по всiй Францiї та крали все, що можна, а вже тодi iншi зеленi крали у тих, що крали ранiше. Зелений рух сподобався всюди й у всiх країнах стали красти по-чорному, бiлому та зеленому.
   В Українi, наприклад, це зелене братерство поширювалось пiд лозунгом: 'Укради та дай вкрасти другому зеленому!' Це призвело до того, що в країнi марно шукати другi кольори, крiм зеленого, а тi, кому вже нема чого красти, говорили на рiднiй московськiй говiрцi: 'Всьо уже украдєно до нас!'
   Президента Макронса шукали всюди, навiть Лувр перебрали геть до всiх запасних примiщень, але нiде не знайшли. Виявилось, що багато картин пропало, то списали їх на президента, а самi французи сьорбали дома кальвадос, та розглядали пишнi форми жiнок на картинах Жана Огюста, чи Батиста, чи того автора, що вкрали. Якась тендiтна француженка, дуже схожа на мадам Бриджiт Макронс, потрапила в руки зелених жилетiв, якi захотiли не менше, як вiдрубати їй голову гiльйотиною, але через те, що гiльйотину в музеї вже вкрали, то обмежились тим, що вилляли їй на голову вiдро зеленої фарби, та вiдпустили бiдолашну.
   В Нiмеччинi не займалися дурницями, тому Ангелу Меркельс навiть не збирались шукати, а нiмцi спокiйно пила пиво. В збуренiй Москвi теж захотiли побачити президента, тому на мавзолей вийшов Плутiн, щоб заспокоїти народ на Червонiй площi й хотiв, як звичайно, травити якiсь байки, та його вiдразу зупинили розлюченi крики.
   - Царя пiдмiнили! - несамовито закричав якийсь чолов'яга, а люди придивилися й побачили, що Плутiн зелений.
   - Та я замерз! - крикнув Плутiн, але всi кинулися до Мавзолею, щоб познайомитись ближче. Плутiн цурався фамiльярностi, тому хутко зник у переходi та сховався в Кремлi. Полiцейських, що заважали зламати Спаськi ворота, побили до кровi, а коли вдерлися в Кремль, то шукали Плутiна до пiзньої ночi, ховаючи за пазуху позолочений й не дуже антикварiат, та всi iншi речi, якi лежали не там, де треба.
   Президента так i не знайшли, тому всi незадоволено розiйшлись по домiвках. Комусь випадково попався зелений Пєськов, який, вiд страху, назвався мальованим геєм, то нiхто не став бруднити свої руки, а надавали йому пiдсрачникiв вiд душi, пiсля чого вiн також кудись втiк та й зник з країни.
   У Києвi на Майданi теж зiбралася величезна юрба народу, яка кричала 'Ганьба!', а ще те, що Зелененько, це перефарбований Коломойченко. Тi, хто були за Зелененько, обзивали своїх опонентiв нещасними порохоботами, а коли побачили, що на Майдан на велосипедi їде їх любий президент, то зустрiли його овацiями. Зелененько злiз з велосипеда i весело сказав: - Як бачите, я зовсiм не зелений.
   Очевидно, що момент був напружений, бо з його лоба потекла краплина поту, яка змила грим i зробила свiй шлях зеленим, але цього виявилось досить - юрба навкруги загудiла i кинулася на Зелененько. Коли люди розчаровано розступилися, то побачили на брукiвцi погнутий велосипед та зелений кашкет президента, а Зелененько нiде не знайшли, тiльки зеленi мухи кружляли в повiтрi над натовпом. Дехто з очевидцiв казав, що бачив, як Зелененько, з пiдводами добра, поїхав у Ростов на Дону, а iншi примiтили його коло Мiнська, де вiн вибирав, куди повертати воза: в Москву чи до Європи. Випадково виявилось, що всi губернатори теж зеленi, тож по всiй Українi стали полювати за намiсниками президента, але вони всi кудись зникли. Хтось говорив, що подалися до Iзраїлю, а хтось, що в Америку, та це брехня, бо там було досить своїх зелених.
  
  Реплiкацiя третя. Даша
   - Ма! Я вже не морвяко3, а морве4, тому можу робити все, що захочу! Я бажаю допомогти Землi, коли вона в бiдi, адже там у мене ще одна бабуся й дiдусь! - насупивши брови, сказала Даша i сердито додала: - Ви навiть тодi, коли я була морвяко, не давали менi спокою. Тепер я вiльна i вiдповiдаю за себе сама.
   - Яка ти морве, у тебе навiть кров руда, як у твого батька, тому тебе правила морве не стосуються, - заперечила Фате, мати Дашi.
   - У мене кров червона, а не руда, - кепкуючи з Фате сказав Вася i вже зовсiм смiючись, доповнив: - Може в неї кров вiд рудого Туманного Кота, адже вiн її хрещений батько i мiг намалювати Дашi будь-яку кров.
   Згадка про Туманного Кота зовсiм не сподобалась Фате, бо вона, навiть по шiстнадцяти роках знайомства з ним, остерiгалась i боялась кота, називаючи його поза очi не iнакше, як 'кiком'5.
   - Ти забув, що вiн виробляв з нами? - спитала Фате, насiдаючи на Васю: - Ти мало не загинув!
   - Я загинув вiд твоєї руки, а кiт, мiж iншим, таки донiс мене додому, - нагадав Вася, якому зовсiм не подобалось, що дочку, наче в тюрмi, змушують залишатися коло мами i тата, коли їй хочеться вiдкривати свiт.
   - Ма! Ти що, убила тата?! - зацiкавилася Даша, але Фате вiдмахнулася: - Тодi вiн був моїм ворогом!
   - Як цiкаво, розкажи! - попросила Даша, але мати вiдмахнулася: - Не мороч голови - ти нiкуди не поїдеш. Що ти забула на тiй Землi?
   Насправдi Фате боялася, що Даша покине їх назавжди, бо спокус на Землi бiльше, чим пiску на планетi Аре. За останнi п'ятнадцять рокiв на рiднiй планетi Фате трохи вiдновилися лiси й рiки, але змагатися з Землею - то марна справа. В те, що на Землi щось не гаразд, вона не вiрила, тому що там, разом з другими батьками Васi, був той же Туманний Кiт, який володiв силами незрiвнянними навiть з Мортi, мамою Васi, а вона керувала якимось Всесвiтом.
   - Ма, у мене п'ять дiмензiальних сiточок6! - мало не плачучи, сердито вигукнула Даша.
   - Я за нею пригляну, - сказала Мортi, яка до цього мовчки сидiла в куточку дероду7. Хоч це не її Всесвiт, але вона знала, що з Землею щось вiдбувається, бо червонi цятки на нiй спалахували мало не кожний день. Поки не зрозумiло, що то за цятки, але на Землi дiйсно небезпечно, то ж треба пiдтримати внучку.
   - Мамо, ще й ви! - обурився Вася. - Дайте їй спокiй, хай пошукає свою стежинку сама.
   - Ти забуваєш, синок, що Земля менi не чужа, бо моя сестра, Ерземiя, керує цим Всесвiтом, i те, що сталося на Землi, менi не байдуже, - нагадала Мортi, а Фате додала: - Щось я в цьому сумнiваюсь, Мотю, що цим Всесвiтом хтось керує. Не iнакше, це все чвари кота, адже Даша доросла, то ж йому хочеться з нею погратися, а ви всi знаєте, як кiт грається... з дохлими мишами.
   - Я не дохла миша, - обурилась Даша й додала, задерши пiдборiддя: - Отже, я вас попередила, - пiсля чого крутнулася на каблуках i пiшла у свою кiмнату. Мортi, зиркнувши на Васю, мовчки пiшла за нею. Батько Васi, Хааземин, що стояв бiля стiни, пiдiйшов до сина i тихо промовив: - Васю, Мортi з Дашею, як подруга, то не буде лиха, коли вона поїде з нею. Вася не став сперечатися з батьком, але в душi був певний, що Даша має повне право кроїти своє життя по своїм лекалам. Мортi з Дашею про щось тихо бурмотiли в кiмнатi, то ж Фате хотiла пустити туди свої симпоти8, але Вася попередив: - Не роби гiрше, хай краще їде з моєю мамою, анiж з Туманним Котом, бо той заграється й забуде не тiльки про Дашу, а й про весь свiт.
   Фате промовчала, але все ж прислухалася до того, що робиться в кiмнатi дочки. Пiд вечiр, коли бовкнули залiзяки, сповiщаючи, що день закiнчився, вона не втерпiла i пiдiйшла до дверей. Розумiючи, що Даша вiдразу вiдчує симпоти, вона тихенько вiдхилила дверi й заглянула в шпаринку. Фате побачила, як по кам'янiй стiнi поповзла вертикальна лiнiя, через яку в кiмнату проникло жовте свiтло, а потiм з'явилася така ж горизонтальна лiнiя.
   'Клiпт9!' - здивувалася Фате, мiркуючи про те, хто його дав Дашi. 'Напевне Вася!' - догадалася вона, тiльки не зрозумiла, куди це хоче податися Даша.
  ***
   Дивна парочка прямувала пiсками пiд вечiрнiм, але пекучим сонцем, начебто хотiла випробувати себе в екстремальних умовах чи комусь довести свою смiливiсть. Попереду йшла морвiна в темно-зеленому тапi10, пiдперезана шкiряним поясом з квадратною бляхою iз уве. Коли заглянути морвiнi пiд каптур тапi, то можна розгледiти яскраво-голубi очi на смаглявому, злегка зеленуватому обличчi, розписаному плямами та чорними лiнiями опесу11. В руках морвiни був блискучий синьо-зелений меч, на який вона опиралася, наштрикнувши на вiстря шматок якоїсь пластмаси, щоб вiн не загруз в пiску.
   Позаду неї йшла ще одна особа, трохи нижчого росту, в тапi чорного кольору, а за спиною у неї стирчала звичайна сiльська коса, якою на Землi косять сiно. Каптур тапi ховав блiде обличчя без опесу та коротко стрижену бiляву голову, яка могла збити спостерiгача з пантелику, бо вгадати чи то морвiна, чи то морв, то марна справа. Судячи з того, що морве не мав опесу, то вiн морвяко, а ще вiрогiднiше - прибулець.
   Морвiна з мечем сердилася, бо це було видно по її рiзким рухам. Мандрiвка, яка обiцяла пригоди, накрилася мiдним тазом, бо Даша, так-так, це вона йшла з мечем, виявилася дурепою. Коли Даша скористалася клiптом, щоб потрапити на Землю, то не подумала про те, що цей шматочок бiлого гране12 торує шлях тiльки на планету Аре, в пiщану пустелю, там, де його колись знайшли чи зробили таким магiчним. Вона з Мортi, своєю бабусею, хотiла залишити свiй будинок 'по-англiйськи', як казав тато. Намалювавши магiчного хреста на стiнi, вони потрапили в пустелю i не на Землi, а на планетi Аре. В тому мiсцi, в яке вони потрапили, ще був вечiр, але свiтило котилося до горизонту. Даша з деяким соромом подивилася на Мортi, яка мовчки ступала по пiску та несла на плечi свою косу.
  
   - Ба, а навiщо тобi коса? - спитала Даша, бо завжди бачила Мортi з косою, тож не уявляла її без цього iнструменту.
   - Ранiше я нею зжинала голови людей, бо така в мене була робота, - зовсiм спокiйно вiдповiла Мортi, а Даша спитала: - А навiщо вона тобi зараз?
   - А навiщо тобi меч? - спитала Мортi й подивилася вперед: їй здалося, що вона щось побачила.
   - Зброя менi для захисту, - вiдповiла Даша i махнула мечем, розтинаючи повiтря, аж свист пiшов. Задоволена Даша оперлась на зброю i хвалькувато сказала: - Мене тато навчив таких ударiв, що нема морве, якого я не подолаю.
   Мортi усмiхнулася на хвалькувату реплiку внучки та вiдповiла: - А менi й меча не потрiбно, бо я любому зiтну голову за мить.
   Вона знову подивилася вперед i сказала:
   - Там хтось iде!
   Придивившись, Даша помiтила, що Мортi мала рацiю - попереду хтось йшов. Даша зняла з гостряка шматок пластмаси, бо користувалася мечем, як звичайною палицею, i засунула зброю на мiсце, в шкiрянi пiхви на поясi: боялася, що зустрiчний морве пiднiме її на смiх, побачивши, як вона користується зброєю. Коли незнайомий пiдiйшов ближче, то Даша здивована помiтила, що у незнайомця двi голови. 'Що за напасть?' - подумала вона, вважаючи, що незнайомець не iнакше, як генетична калiка iз Лопероду13, тому не тримається родiв, бо може потрапити до рук бжуїв14, якi знищать його, як учасника заборонених експериментiв.
   Коли незнайомець пiдiйшов ближче, то Даша роздивилася, що це якийсь морве з птахом на плечi. На поясi у морве бовтався меч, що вочевидь був завеликий для нього. Вже зовсiм близько, коли морве зупинився i пiдняв каптур свого тапi Даша зрозумiла, що перед нею морвяко, бо обличчя незнайомця не мало опеса.
   - Що ти тут робиш? - з деякою зверхнiстю промовила Даша, на що морвяко досить грубо сказав: - Те ж саме я хочу спитати тебе.
   - Ти ще малий про щось питати i я задам тобi урок, як треба розмовляти з морвiною, - сказала Даша, виймаючи меч iз пiхов й збираючись дiзнатися, в якiй мiрi володiє мечем цей малий морвяко. Це зовсiм не налякало малого, хоча йому трохи не вистачало довжини руки, щоб витягнути iз пiхов свого меча. Залишаючись на мiсцi, вiн пiдняв меч двома руками й чекав нападу Дашi. Чорний птах на плечi морвяко навiть не думав злiтати й тiльки каркнув, коли Даша пiдняла свого меча. Вона, побачивши таку рiшучiсть морвяко, щось розхотiла навчати малого. Даша пожалiла його та сказала:
   - Я бачу, який ти рiшучий, тож битися з тобою не буду, тiльки скажи, куди ти йдеш i де ми перебуваємо.
   Хоч у Дашi було аж п'ять дiмензiальних сiточок, використовувати їх вона не мала права, бо запросто могла потрапити в руки бжуїв, якi кинуть її в яму i тодi прощай усi мандрiвки. Туманний Кiт ще й досi є кантером15 планети Арє, хоч його давно вже нiхто не бачив, а дiмензiальнi сiточки, крiм одної, заборонив вiдразу, як взяв в руки булаву. Тож Даша носила свої сiточки потай та не вiдсвiчувала ними. Вона насправдi не знала, куди вони з Мотрею потрапили, використавши клiпт.
   - Я тебе поб'ю i тiльки тодi скажу, куди ти потрапила, - рiшуче сказав морвяко, крутонувши мечем в повiтря, аж свист пiшов. 'Та цей морвяко не такий простий, як здається!' - з деякою потаємною радiстю подумала Даша i пiшла з мечем на нього. Вони обмiнялись кiлькома ударами й Даша вiдчула, що противник досить вправний, а птах на його плечi навiть не думав злiтати. Це спокусило Дашу i вона з завзяттям провела цiлу серiю ударiв, якi вiдбив морвяко, тож вона розпочала нову серiю, яку навчив її батько, але раптом птах злетiв в повiтря i з льоту кинувся на її обличчя. Даша вiдсахнулася i впала на спину, а морвяко став над нею, тримаючи вiстря меча коло її шиї, та уїдливо сказав, позираючи на Мортi: - Шкода, що я не можу тебе вбити, бо є свiдок i бжуї зiтнуть менi голову.
   - Якби не твiй птах, - ти б мене нiколи не здолав, вiдповiла Даша, розумiючи, що морвяко чесно її перемiг, бо дурити ворога, то доблесть, а не ганьба. Даша пiднялася i простягнула морвяко руку: - Мене звати Даша, а як звати тебе? - i тiльки тодi зрозумiла, що сказала дурницю: у морвяко не може бути iменi.
   - Мене звати Жюте, - сказав морвяко i Даша здивувалася, як таке може бути: iм'я є, а опеса нема.
   - Це вiйськова хитрiсть, - пояснив Жюте, мовби прочитав думку Дашi й щиро посмiхаючись, пояснив: - Всi думають, що якщо я морвяко, то мене можна здолати. Так колись робила моя мама.
   Даша засмiялася i так спокусливо, що засмiявся й Жюте. Мортi, яка незворушно стояла й весь час спостерiгала за їхнiм двобоєм, нагадала: - Познайомились? А тепер скажiть, молодий чоловiче, куди ми потрапили?
   - А куди ви йдете? - вiдповiв запитанням Жюте.
   - Ми хотiли потрапити на Землю, - призналась Даша i пояснила: - Там кудись зникає матерiя: гори та рiки, поля i лiси.
   - Земля, це те мiсце, звiдки прибув кантер Туманний Кiт? - зацiкавлено спитав Жюте i Даша чесно вiдповiла: - Так, вiн мiй хрещений батько.
   Що таке 'хрещений', Жюте не знав, але те, що Даша дочка кантера, його зацiкавило.
   - Я вам покажу дорогу, щоб дiстатись до кана16, але ви мусите взяти мене з собою, - сказав Жюте i додав: - Ти менi винна, бо я тебе не вбив.
   Даша на хвильку замислилась, а тодi вiдповiла:
   - Я не буду стояти на твоїй дорозi, коли ти пiдеш за мною, але мушу тебе попередити - крiм всього iншого там пропадають мiсцевi морве.
   - Тодi я повинен обов'язково пiти з тобою, - сказав Жюте i показав кудись в пустелю: - Зупинка кану знаходиться в тому напрямi.
   Вони пiшли вдвох попереду, а Мортi непомiтно трималася ззаду. Жюте не витримав i тихо спитав у Дашi:
   - Хто це з тобою йде?
   - Моя морхiна17, - з посмiшкою вiдповiла Даша.
   - А навiщо їй така незграбна зброя? - спитав Жюте, оглядаючись на косу Мортi
   - Якби ти спробував мене вбити, то за мить до цього у тебе злетiла б голова, - пояснила Даша, а Жюте недовiрливо на неї подивився.
   - Не надумай її перевiрити, на нашiй планетi вона нiкому не по зубах, - дуже серйозно сказала Даша.
   - Навiть зюдам18? - зовсiм не повiрив Жюте.
   - Зюди проти неї, як папухи19проти твого птаха, - презирливо висловилась Даша, але бачила, що Жюте їй не повiрив. До зупинки кана йти довелося довгенько, тож поки вони дiйшли, свiтило вже зайшло за горизонт i в якийсь тунель, майже занесений пiском, вони потрапили в темнотi.
   - Iдiть за мною, - сказав Жюте i Даша, тримаючись за кладку тунелю iз гране, йшла на його голос. Тунель спускався вниз, а вже потiм пiдлога iз гране стала горизонтальною. Освiтлення не було, тож Даша тьопала в темрявi, розставивши руки й мало не спотикаючись.
   - Ми майже прийшли, - почула вона вiд Жюте, а коли глянула вперед, то роздивилася в темрявi якусь свiтлу пляму.
   Вона майже дiйшла до свiтла, коли хтось схопив її ззаду й Даша вiдчула на своїй шиї халле20 вiд уве.21
   - Вiддаєш усi свої чаки22 i я тебе вiдпущу, - прошипiв незнайомець на вухо i Даша покiрливо i тихо вiдповiла: - Звичайно, я ж не якась там дурепа! Дай нагнусь, бо у мене все це в трусах.
   - В яких 'трусах'? - не зрозумiв шанувальник чужих чакiв, бо такого слова чи предмета на планетi Аре не iснувало.
  ***
   Цього вона не могла стерпiти: вказувати їй, що робити i як жити - це посягання на її свободу. Вона ж не морвяко якесь, що не має нi iменi, нi опесу. Батько Колє, Крусе, уже все розпланував у її життi на тисячу рокiв вперед, i навiть те, яким зюдом вона стане. Це ж просто смiшно! Колє аж знiтилась, тамуючи злiсть у своїй душi, яка б, знайшовши собi вихiд, мабуть, знесла б отой стовп з уве, який трапився на її шляху. Вона не вдержалась, та стусонула по ньому з усiєї сили й вiдчула, як в неї хруснула якась кiстка. Бiль вiд удару стала нестерпною i Колє, як лантух з пiском, упала на пiдлогу iз гране.
   Отямилася вiд дотику чиєїсь руки, яка залiзла пiд тапi й нахабно обмацувала її груди. Колє не стала вiдразу розплющувати очi, а лежала, щоб набратися сили й дати вiдсiч паскудi, яка скористалася з її непритомностi. Трошки пiднявши вiки, вона розгледiла опес знахабнiлого морве, але не вiдразу зрозумiла, з якого вiн мурдеону: Увероду чи Цiрероду. Негiдник побачив, що Колє спостерiгає за ним, тож нахабно вiдповiв: - Я шукаю чаки.
   У вiдповiдь Колє хряснула нападника колiном у життєво важливий орган, тож вiн сповз на неї без тями, висолопивши язика. Вона обмацала його пiд тапi, але не найшла нiчого, крiм важливих органiв, що спричинили з ним такий конфуз, тож перейшла до пояса зi шкiри, на якому трималося декiлька мечiв. 'Видно вiн з Увероду', - догадалася Колє i вiдчепила з пояса один меч в знак компенсацiї за насильство. Колє вiдчула, що зброя iдеально пасує до руки, але тримати меча не могла: вона-таки зламала якусь кiстку. Носити меч пiд тапi не дуже зручно, тож вона вкрала у морве з Увероду ремiнець, який тримав пояс. Колє витягла iз свого тапi пряжку, яку їй колись подарував батько, та причепила до неї вкрадений ремiнець, щоб вийшов гарний пояс, а тодi вже прив'язала туди свого свого нового меча.
   Колє не стала чекати, поки негiдник з Уве прийде до тями, а хутко пiдвелася i подалася до зупинки кана, щоб скорiше покинути Лоперод, свiй мурдеон. Рука болiла, але Колє знала, що через деякий час вона загоїться i знову буде, як новенька. За таку здатнiсть її тiла, Колє повинна завдячувати своєму батьковi, який колись порпався в маминих генах i зробив її безсмертною, якщо, звичайно, не вiдiрвати голову, бо тодi вже нiякi лiки чи генетичнi мiкстури не склеять тiло так, як було. Цi гени передалися вiд матерi до Колє, тож їй в прямому сенсi треба тримати голову на плечах.
   - Кан вирушає в Чахерод, - нагадав канате23 i колеса кана стали щось вистукувати, а вже в душi Колє стала складатися якась мелодiя, що зовсiм її заспокоїла i навiть налаштувала на романтичний лад. Це ж зовсiм чудово, що вона їде сама, особливо без батька, i має можливiсть робити все, що захоче. Не треба вiдробляти обов'язковi днi, засаджуючи пустелю есте24 або робити бетонний канал, щоб бризге25 потрапило в пустелю. Є ще багато робiт, якi змушує робити кантер Туманний Кiт, щоб вiн здох, через те, що колишнi претенденти на мiсце кантера йому програли. Колє ж не винна, що її мама i тато такi невдахи.
   Голос канате, який сповiщав про прибуття в Чахерод, вiдiрвав її вiд роздумiв, тож вона приготувалася подивитися на дивину, привезену з усiх куточкiв Всесвiту. Колє злiзла з кана i пiшла вздовж колiї, роздивляючись чудернацькi предмети, про призначення яких вона могла тiльки догадуватись. Вона не бажала мiняти те, що в неї було, на якiсь чаки, хоча дехто уже придивлявся до її меча, стягнутого у нездари крадiя, як контрибуцiя. Колє вже забралась на кан, щоб поїхати далi, коли якийсь морве пiдiйшов до вiдкритого вагону й показав їй горщик з квiткою. Такої краси вона нiколи не бачила: соковитий червоний колiр, заплямований чорними цятками, а горщик, завитий спiраллю, нагадував панцир якогось равлика. Колє не втрималась й злiзла з вагона кану, щоб краще роздивитися таке красиве есте. Вона хотiла погладити пелюсток i потягнулась пальцем до квiтки.
   Те, що скоїлось досить раптово, викликало жах Колє: квiтка намертво охопила пальця i не хотiла його вiдпускати. Колє, вiд страху, хряснула квiткою по залiзнiй платформi кана, який вирушав далi, але це вiддалося страшним болем в пальцi, наче його з усiх сторiн обкололи голками. Тим паче з самою квiткою нiчого не сталося, бо вона вся сховалася в кiстяному горшку, який, насправдi, був не горшком, а панциром тiла 'квiтки'. Поки Колє намагалась розбити горщика, 'квiтка', яка була хижим есте, проковтнула всю її руку й стало нестерпно боляче. Колє зрозумiла, що потрапила в пастку.
   Морве, який приперся на зупинку кану з 'квiткою', навiть не думав допомагати Колє, а з цiкавiстю дивився, як вона воює з хижим есте. Розумiючи, що крiм болю, ця боротьба нiчого не дасть, вона зупинила свої зусилля звiльнитися й спитала в морве: - Що ти хочеш?
   - Показуй свої чаки, - сказав морве, прицiнюючись поглядом до меча на поясi Колє.
   - Самi цiннi чаки у мене пiд тапi, - сказала Колє i запропонувала: - Пiшли в якесь тихе мiсце, бо тут такий гармидер, так i дивись, якби щось не вкрали.
   Морве показав рукою, куди йти, тримаючись трохи ззаду i збоку вiд Колє.
   - Мене звати Колє, - сказала вона, щоб її попутник трохи заспокоївся, на що морве вiдповiв: - Я Iджi
   - Що це за есте? - спитала Колє, показуючи на свою руку, окуповану 'квiткою'.
   - Це дресирований бабай26, - з деякою гордiстю сказав Iджi, а Колє, щоб його заохотити, спитала: - Щоб його так надресирувати, потрiбно багато часу та вмiння?
   Iджi пiдозрiло на неї глянув i, нахмуривши брови, сказав: - Не забивай менi баки! Ми вже прийшли, показуй свої чаки.
   В закутку, куди вони потрапили, було майже тихо, хоча голоси любителiв чакiв доносились i сюди. Озирнувшись, Колє винувато глянула на Iджi i сказала: - Вони у мене пiд тапi. Можеш їх забрати, тiльки не торкайся мого тiла, бо я боюсь лоскоту.
   Iджi, уважно спостерiгаючи за нею, полiз пiд її тапi й Колє засмiялася. Рука Iджi натрапила на якийсь пояс на тiлi Колє й вiн запитав: - Що там?
   - Найцiннiше, що в мене є, - вiдповiла Колє, а Iджi, вiд нетерплячки, пiдняв її тапi й сунув туди свою кучеряву макiтру. Колє з розмаху опустила йому на голову кiстяну домiвку бабая, який завив, точно якась сирена, а руку морвiни охопило полум'я нестерпного болю. Вона звалилася на Iджi, який без пам'ятi бовтався десь пiд її тапi.
  ***
   - В яких 'трусах'? - не зрозумiв шанувальник чужих чакiв, все ще тримаючи лезо уве коло шиї Дашi.
   - Цей чак я надiваю на ноги, - пояснила Даша, бо чак, колись зроблений батьком, був вельми доречним: на ньому було безлiч хованок, якi батько називав 'кишенями', куди дуже вдало можна ховати свої чаки. Незнайомець послабив лезо з уве i сказав: - Витягуй все, разом зi своїм чаком, а якщо надумаєш надурити, то отримаєш нiж в спину.
   - Звичайно, - погодилась Даша i нагнулась. Вона рiзко шарпонула ноги незнайомця й вiн беркицнув на холодну долiвку iз гране, перед цим стукнувшись головою об стiну.
   - Допомогти? - спитала Мортi, виринаючи iз тiнi, та Даша заспокоїла: - Спасибi, Мотю, я сама!
   Вона ретельно обмацала морве, шукаючи чаки, але нiчого не знайшла. Це дуже її здивувало i Даша обшукала морве ще раз. Крiм ножа з уве, яким морве лякав Дашу, вона нiчого не найшла. 'Даремний морве!' - засмутилася Даша i стала доганяти Жюте, який навiть i не думав повернутися, та допомогти Дашi. Вона найшла його на канi та гепнулась на сусiднє мiсце, а Мотя сiла з другого боку Жюте, якому це не сподобалось.
   - На мене напали! - сказала Даша, а потiм пiдозрiло спитала у Жюте: - Це не твiй приятель, з яким ти домовився?
   - Не знаю я нiякого приятеля, - сказав Жюте, а Мортi, з другої сторони загрозливо нахилила косу i спитала:
   - А чого ж вiн тодi сiв у нас позаду?
   Даша озирнулася i побачила, що Мортi каже правду: ззаду сидiв якийсь морве, але чи той, що напав на Дашу, вона пiзнати не могла, бо в тунелi було темно. Тож вона пiдiграла Мотi та сказала: - Признавайся, хто це такий?
   Коса Мортi була досить серйозним аргументом, тим паче, що Даша сунула пiд бiк Жюте ножа з уве, якого забрала у нападника. Вона не думала, що Жюте якось змовився з незнайомцем, бо для цього часу було надто обмаль, аж раптом Жюте сказав: - Так, це я її послав! Я хотiв перевiрити як вона ...- вiн трохи злякано повернувся до Мортi, - як вона вiдiтне їй голову.
   - Їй? - здивувалася Даша i спитала: - Вона, що, морвiна? I ти хотiв пустити її пiд косу Мортi? Та вона б вiдтяла їй голову не задумуючись! - Даша аж жахнулася вiд цiєї думки, начебто сама не хотiла вбити незнайому морвiну, а Мотя ще й пiдтакнула з холодом в голосi: - Менi це робити не вперше!
   Даша повернулася до морвiни, що тихо сидiла ззаду, опустивши капюшон на обличчя i, мабуть, все чула.
   - Iди сюди! - сказала Даша, а Мортi видно розiгралась, бо буркнула: - Суд буде коротким i майже безболiсним! Я спецiалiст своєї справи i вмiю стинати голови без наркозу.
   Морвiна встала i протягнула долоню в сторону Мортi. Даша думала, що вона хоче щось дати Мотi, але з кiнчикiв пальцiв морвiни зiрвалась довга змiєподiбна блискавка, яка з гуркотом вдарила в косу Мортi.
   - Я таки зiтну їй голову, - розсердилась Мортi, хоч насправдi була самою доброю i лагiдною морхiною.
   - Iди сюди, ми тобi нiчого не зробимо, - заспокоїла Даша, але морвiна їй не повiрила, бо залишилася на мiсцi.
   - Мене звати Даша, а як звуть тебе? - спитала Даша, щоб трохи побалакати з морвiною та заспокоїти її.
   - Трутте, - назвалась морвiна i Даша мимоволi розсмiялася: трутте - це гриби, а хто ж називає морве отруйним грибом.
   - Хто тебе так назвав? - спитала Даша i морвiна вiдповiла: - Батько.
   - Либонь сам не назвав себе так? - посмiхаючись, спитала Даша, а Трутте вiдповiла: - Батька теж звати Трутте.
   - Ну i ну, - тiльки й сказала Даша i зацiкавлено запитала: - Куди ти їдеш?
  - А куди їдеш ти? - вiдповiла запитанням Трутте.
   - Ми їдемо в Чахерод, а потiм через станцiю реплiкацiї27 на Землю.
  Видно Трутте не знала, що таке Земля, але глипнула очима на Жюте й сказала: - Я поїду з вами.
   - Я не стану тебе зупиняти, - сказала Даша, але попередила: - Там дуже небезпечно, тож подумай.
   - Я вже подумала, - задоволено вiдповiла Трутте, наче небезпека, то її рiдна тiтка.
   - Кан вирушає в Iльмерод, - нагадав канате i дав довгий сигнал.
  ***
   Колє отямилась вiд того, що хтось таки добре вперiщив її по щоцi. 'От Iджi, зараза, треба було довбонути його з усiєї сили!' - подумала Колє i вiдкрила очi. Те, що вона побачила, їй не сподобалось! На неї дивився знайомий придурок з Увероду. Вона лапнула за свiй пояс з мечем, а придурок, який це помiтив, з задоволенням вищирився, показуючи на свiй пояс. Колє аж зайшлася вiд злостi - 'її меч' висiв у придурка на поясi.
   - Вiддай меча, бо вiн уже мiй! - сказала Колє, а 'придурок' з задоволенням сказав: - Тобi нема чим його тримати.
   Колє глянула на свою правицю i побачила, що бабай i не думав полишити її руку. Трошки далi лежав Iджi, у якого пiд оком був здоровий синяк, а на руках металевi кайдани. 'Так тобi й треба, противна скотиняка!' - подумала Колє, глянувши на морве з Уве, який iз 'придуркiв' переходив у категорiю так собi морве. 'Так собi морве' торкнув Iджi ногою й звелiв: - Вiдклич вiд неї бабая!
   - I не подумаю! - вигукнув Iджi, а бабай, почувши голос господаря, заверещав несамовитим голосом, точно його рiзали. Морве з Уве пообiцяв: - Не знiмеш бабая - вiдрубаю тобi голову!
   - Рубай, а бабай накинеться на тебе, - сказав Iджi, а потiм додав: - Якщо знiмеш кайдани та вiдпустиш, я покличу бабая до себе.
   - Так я тобi й повiрив, - сказав морве з Уве, - втечеш, а ця морвiна помре в муках.
   Iджi замовк i навiть не дивився в їх сторону, а морве з Уве посмiхнувся i сказав: - Я можу тобi допомогти, - вiн ще раз усмiхнувся i додав: - Я можу вiдрубати тобi руку, щоб бабай вiдчепився, бо iнакше ти вмреш.
   - Рубай! - сказала Колє. Морве з Уве аж знiтився, бо не чекав такої вiдповiдi, а тодi витягнув 'її меча' i нахабно сказав: - Якщо я вiдрубаю тобi руку, меч твiй!
   - Домовились, рубай! - сказала Колє, все ще лежачи на землi, i поклала руку з бабаєм вбiк вiд себе. Опес на блiдому зеленому обличчi морве з Уве став виразний, а вiн пiдняв меч вгору. Колє закрила очi чекаючи рiзкого болю, який настав несподiвано, бо насправдi вона не думала, що морве з Уве наважиться вiдрубати руку. 'От мерзотник!' - подумала Колє, хоча далi вона не чекала нiчого страшного, бо рука вiдросте за пару днiв. Тим часом бабай вив несамовито, точно його позбавили улюбленої iграшки. 'Треба трохи кров зупинити!' - вирiшила Колє i вiдкрила очi.
   Морве з Уве промахнувся!
   Замiсть того, щоб вiдрубати руку, вiн вiдтяв пiв фаланги великого пальця разом з шматком бабая, який репетував, як навiжений. Колє з докором глянула на морве з Уве, який помiтив її погляд i з деяким розчаруванням спитав:
   - Ти думаєш, що я промахнувся?
   Колє мовчала, а Iджi зi злiстю втупився в морве з Уве i крикнув: - Навiщо ти вбив бабая, їх майже не залишилось на планетi! Я розкажу про це кантеру планети Туманному Коту й вiн тебе посадить до ями.
   Бабай, i правда, здох.
   Його голос затих, а сам вiн опав i Колє зумiла його здерти. Великий палець був обрубаний i страшно болiв, але це дурницi. Вся долоня була в зелено-рудих плямах, але це теж пройде. Колє пiднялася i сказала морве з Уве: - Дякую!
   - Пусте! - з деякою погордою сказав морве з Уве й простягнув їй закривавленого меча.
   - Тепер ми з тобою зв'язанi одною кров'ю, - усмiхнувся морве з Уве й сказав: - Мене звати Мето.
   - Колє, - вiдповiла вона та спитала: - Що ти будеш робити з Iджi?
   - Продам його, як раба, - вiдповiв Мето, пристiбаючи довгого ланцюга до кайданiв на руках Iджi.
   - На Аре рабiв немає, - здивувалась Колє, на що Мето вiдповiв: - Я збираюсь мандрувати по свiтах через станцiю реплiкацiї.
   Те, що сказав Мето, дуже сподобалось Колє, але не могла вона, отак вiдразу, ляпнути йому, що й вона хоче з ним їхати. Якось не пристало кидатися на хвiст першому лiпшому морве тiльки з-за того, що вiн має кращу iдею, як провести найближчий час.
   - Ти можеш їхати зi мною, - запропонував Мето, спостерiгаючи душевнi муки Колє. Їй зовсiм не хотiлося давати згоду, але так кортiло поїхати з Мето, що аж засвербiло пiд пахвою, бо таким чином вона змагалася зi своєю гордiстю.
   - Якщо ти з ним поїдеш, то будеш спiльницею в злочинi, - нагадав Iджi, додаючи: - Краще повiдом кантера про продаж в рабство i тобi бжуї дадуть синiй охоронний значок.
   Слова Iджi аж напрошувалися сказати йому 'нi' та податися з Мето, але природна упертiсть знову взяла зверхнiсть, тож Колє сказала:
   - Навiть не подумаю звiльняти тебе з рабства, бо ти огидний злодюжка i там тобi мiсце, а що менi робити далi, я вирiшу без тебе.
   Мето вислухав вiдповiдь Колє i схвально кивнув головою, а потiм додав: - Буду в Чахеродi до завтра, тож коли надумаєш, то я радий тебе бачити.
   Вiн потягнув за ланцюга i повiв свого раба до першої лiпшої пустої печери, темрява якої поглинула Мето та Iджi. Колє картала себе за те, що не скористалася такою зручною нагодою, бо пiсля сьогоднiшнього запрошення слушної оказiї приєднатися до Мето не трапиться. Знайшовши якийсь закуток, вона втиснулась в нього i насунула капюшон тапi на обличчя, пiсля чого, зацькована своїми думками, непомiтно заснула.
  ***
   В Iльмеродi вони не стали злазити з кана, щоб поцiкавитись чаками на перонi, бо вiтрюган, який вривався в ущелину, де знаходився род, мало не знiмав тапi з тiла, шарпаючи його, як листок якогось есте. Канате, перекрикуючи вiтер, поспiшив повiдомити про вiдправлення в Гранерод. Навiть Трутте не радiла тому, що потрапила на батькiвщину свого батька, а коли кан пiрнув у тунель, то зiтхнула з полегшенням.
   - Як тут тiльки живуть морве? - запитав Жюте i Трутте вiдповiла, трохи сердячись: - Наче у Тореродi жити краще!
   - Я живу у Шiберодi, - вiдповiв Жюте i на цьому суперечка закiнчилася, бо кан тихо постукував колесами та в такт їм колисав пасажирiв, якi зовсiм скоро задрiмали. Навiть Мортi заснула i Даша боялася, що вона ранить когось косою, бо загрозливо нахилялася вперед, опираючись на неї. Даша думала про Землю, а найбiльше, про другу морхiну на iм'я Маргiна, та морха з дивним iменем Лебедев. Мама колись розказувала, що ця морхiна померла, але жива, що було дивно: як це так, що морве i живий, i мертвий одночасно? Коли вона про це запитувала у морхiни Мотi, то та нiчого не казала, а коли вже Даша стала заповзято допитувати, то раптом зiзналася, що вiдтяла їй косою голову.
   Даша, вражена цими словами, вiдстала вiд морхiни та бiльше її не питала. Знаючи Мортi, як дуже добру i справедливу морвiну, Даша подумала, що друга морхiна якась знаменита злодiйка, i навiть пишалася цим. Вона надiялась, що коли вони опиняться на Землi, Мортi проведе її до другої морхiни, яка обов'язково сподобається Дашi.
   - Кан прибуває в Гранерод! - попередив канате, але Даша нiчого не побачила, окрiм освiтленого перону, бо в Гранеродi була нiч. Це навiть краще, бо якби хто побачив Дашу, то вiдразу розказав би мамi, а Даша, знаючи про це, згорiла б з сорому.
   - Ми вже приїхали додому? - прохопилася Мортi, розглядаючи освiтлений перон, i вже хотiла злiзти, та Даша попередила: - Мотя, ми їдемо далi, в Чахерод!
   Канате не став чекати пасажирiв, бо вночi їх кiт наплакав, тож рушив далi навiть без сигналу. Вiдкритi платформи знову розгойдались i таки приспали Дашу, яка схилилась до Жюте та й заснула.
   - Кан прибуває в Чахерод! - несподiвано повiдомив канате i Даша розгублено перепитала: - Уже?
   Вона розштовхала Мотю й Жюте, а Трутте ззаду прокинулася сама. Як тiльки вони злiзли, кан, не чекаючи, поперся в Лоперод, хоча пасажирiв Даша не примiтила. Вони залишилися в темнотi, тож Трутте i Жюте упали на лавочку з рiзних сторiн i довго штовхалися, поки заснули, а на спинцi лавочки всiвся Ворон i засунув свою голову пiд крило. Даша разом з Мортi навпомацки зайшли якусь нiшу i втулились у неї. Хтось засичав на них спросоння i Даша тихенько присiла, мимоволi пригортаючись до чужого теплого тiла, та чула, як Мортi вовтузиться з другої сторони нiшi. 'Завтра знайдемо станцiю реплiкацiї та вирушаємо у подорож на Землю. Можна до ранку i подрiмати!' - подумала Даша, з задоволенням поринаючи в солодкий сон.
  ***
   Її розбудили чиїсь очi, якi вивчали Дашин опес, тож вона не стала придурюватись сонною й розглядати нахабу через прикритi повiки. Нахаба виявилась морвiною, яка й не думала вибачитись за вiдверте роздивляння, а сказала:
   - Мене звати Колє. Не розумiю, ти з мурдеону Чахе чи Гране?
   - Мене звати Даша. Те саме я можу спитати у тебе: ти з Лопероду чи Халлероду?
   Колє розсмiялася i сказала:
   - Отже, ми вiдкриваємо нову моду на планетi Аре: подвiйний опес! Що ти робиш на зупинцi кана, замiсть того, щоб ночувати у своєму деродi?
   - Я вирушаю на Землю по своїм справам, - вiдповiла Даша, а Колє, глянувши на Жюте i Трутте, що дрiмали на лавцi, спитала: - Ти вирушаєш з ними?
   Деяка зневага в голосi Колє не сподобалась Дашi й вона невдоволено вiдповiла: - Я їду сама по собi й нiкого не примушую йти за собою.
   - А оця маленька морвiна теж їде з тобою? - допитувалася Колє, показуючи на Мортi, яка ще спала чи прикидалася. Даша дещо сердито вiдповiла: - Це моя морхiна й будь з нею обережна, бо вона вiдiтне тобi голову, не моргнувши оком.
   Колє, звичайно, не повiрила i запитала: - А де ця планета, куди ви мандруєте? Як ти її назвала: Земля?
   - Земля далеко i там дуже небезпечно, тож я нiкого з собою не беру, - сказала Даша, щоб ця морвiна на ймення Колє вiд неї вiдчепилася.
   - Цiкаво! - сказала Колє i спитала: - Ти користуєшся реплiкатором, щоб потрапити на Землю?
   - Iншого способу потрапити на Землю немає, - вiдповiла Даша, а Колє навiть трохи здивувалася: доля пiдкинула нову причину знайти Мето, бо вiн теж збирався на станцiю реплiкацiї.
   - Добре, я проведу тебе, - сказала Колє, хоч нiхто її не просив супроводжувати туристiв на Землю. 'Якщо й ця морвiна захоче летiти зi мною, то що я з ними буду робити, коли потраплю на Землю?' - з деяким розпачем подумала Даша, але далi мудрувати над цiєю проблемою не дали, бо встала Мортi та спитала: - Що, вже йдемо?
   - Напевне, що так, - сказала Даша й пiшла вiд перону кана до виходу в пустелю. Не обертаючись, вона почула, як про щось лаються Жюте i Трутте, але не стала їх кликати, бо то не її дiло, хто з нею йде. Колє йшла поруч, поглядаючи на Мортi, яка йшла з другої сторони Дашi. Було видно, що Мотя її не вразила, хоч гостра коса застерiгала Колє вiд недоречних жартiв.
   Коли вони вийшли в пустелю, то Даша трохи розгубилася - вона не знала в яку сторону йти, а використовувати дiмензiальну сiточку їй не хотiлося, бо той дурний Туманний Кiт, ще та тварина, недарма мама називала його кiком. Вiн був хрещеним батьком Дашi, але вона нiколи його не бачила, та й не дуже хотiла, бо цим котом в дитинствi її лякала мама. Звичайно, морвяко вiдпускають на самостiйне життя, коли йому сповниться рiк, але батько не захотiв щоб Дашу тинялася деiнде, та й мама теж не схотiла дотримуватись традицiї. Тож брали її з собою на роботи по вiдновленнi фауни та флори на планетi Аре, а ще рили вручну канали та бетонували їх, щоб нi одна капля бризге не пропала.
   - Якщо нам на станцiю реплiкацiї, то йти треба он туди, - пiдказала Колє, показуючи кудись в пустелю. Даша не стала зiзнаватися, що не знає, а тiльки озирнулася на Жюте i Трутте, якi поспiхом їх доганяли. Над ними, наче сторожа, нарiзував круги Ворон.
   - У вас є можливiсть повернутися назад, бо на Землi навiть дiмензiальна сiточка вам не допоможе, - нагадала Даша, але Жюте вiдповiв за двох: - Не треба нас лякати, ми з тобою!
   - А що ви там збираєтесь робити, на цiй Землi? - спитала Колє, бо ця дивна компанiя не викликала у неї довiри.
   - Там хтось безслiдно розкрадає Землю, - сказала Даша i, зашарiвшись, додала: - Не з нашого Всесвiту.
   'Це якiсь дурнi зiбрались', - з деяким соромом подумала Колє i полаяла себе за те, що така необачна: дивна морвiна з якимсь уве, яке називається 'коса', не сповна розуму її внучка, яка хоче 'на Землю', морвяк без опесу та ще одна пришелепувата морвiна. 'Не здивуюсь, якщо виявиться, що такої планети, як Земля, нема!' - подумала Колє та ще загадала чи сподобається Мето, коли вона з'явиться на станцiї реплiкацiї в компанiї з дивними морве.
   Думки Колє вiдволiкла невеличка хмаринка на горизонтi, яка, на вiдмiну вiд звичайних жовтих пилових хмар мала незвичний бiлястий колiр з легким вiдтiнком синього. 'Пилова буря!' - подумала Колє, оглядаючи навколишнiй простiр та розумiючи, що їм нема де сховатися. 'Треба викопати руками яму й сховатися в нiй, бо iнакше загинемо вiд задухи!' - вирiшила Колє i повернулася до Дашi:
   - Ми загинемо вiд пилової бурi, якщо не сховаємося в викопанiй ямi!
   Даша, позираючи на небо, зрозумiла її, й вiдразу витягла свого меча, та стала копати ним пiсок, а Мотя руками вiдгрiбала його в сторону. Жюте i Трутте теж стали гребти пiсок, наче граючись, а коли Даша показала на синювату хмару, то зрозумiли, що це серйозно. Яму встигли викопати, а вже тодi Колє сказала: - Сiдаймо в коло, голова до голови, та єднаймося руками, щоб не було щiлин i пилюка не потрапила в середину.
   Сховалися вчасно, бо вже здiйнявся вiтер i гнав пилюку прямо на них. Здавалося, що зелене небо спустилося вниз, а якiсь хвости тягнулися вiд хмари та крутилися коло самої поверхнi пустелi. Далi Даша не бачила, бо, як i всi, сховалася пiд тапi. Навiть Ворон покинув небо й забрався пiд тапi Жюте. Вони сидiли в темрявi та вiдчували, як вiтер шарпає їх тапi, а зверху на них сиплеться пiсок та маленькi камiнцi. Аж ось щось загуркотiло та стало ляскати зверху на спину чимось холодним, але приємним. Зовсiм скоро ляскiт став голоснiшим, а Даша вiдчула, як щось тече по спинi. 'Кров!' - догадалася вона хоч не пам'ятала удару камiнця, який пошкодив її спину. Довелося терпiти, а тут ще Трутте заговорила в темнотi: - По менi щось повзе!
   - Це папух хоче тебе з'їсти, - пожартував Жюте, але Трутте це не заспокоїло, бо вона закричала: - Я зараз вiдкриюся, бо не можу цього терпiти.
   - Вiдкривайся, бо це не папух, а дощ, - сказала Мотя i сама пiднялася з колiн.
   Те, що вони побачили, їх вразило.
   Наче на небi вiдкрили якiсь крани з яких лилися потоки бризге. Пiдставивши обличчя пiд каплi бризге, Даша млiла вiд задоволення, бо вперше побачила дощ.
   - Ай! - знову крикнула Трутте i Жюте знову засмiявся: - Що таке?
   - Папух! - крикнула Трутте.
   - Не вигадуй, - сказала Даша, але Трутте показала пальцем i всi побачили, що з пiску вилiзли папухи.
   - Це вони по нашi душу, - знову пожартував Жюте, а Мотя догадалася: - Вони почули вологу, бо сюди завжди приносять мертвих з Чахероду.
   Вона показала на чийсь скелет, що так i залишився в пустелi, бо нiхто не забрав його в пiдземний пантеон. 'Видно, хтось без рiдних!' - подумала Даша i пообiцяла собi, якщо повернеться, то поховає його, як слiд. Тим часом Ворон Жюте склював усiх папухов i, каркнувши, злетiв в повiтря, розсiкаючи дощовi потоки.
   Дощ, так же раптово, як i почався, вщух, а небо прояснилося й вiдразу стало парко.
   - Пiшли, станцiя реплiкацiї недалеко, - сказала Колє, показуючи вперед. Хоч Даша мала гострий зiр, але нiчого не побачила i тiльки тодi, коли пiдiйшли ближче, то примiтила чорну круглу будiвлю, яка вiддзеркалювала променi свiтила.
   Коло станцiї реплiкацiї хтось був i Колє, вдивляючись, впiзнала Мето та Iджi, який сидiв, опираючись спиною на стiну будiвлi. Серце в грудях Колє затьохкало, бо вже втретє боги, якщо вони є, дають їй нагоду мандрувати разом з Мето. Вона пiдтягнулася й швидко пiшла попереду, мов генерал, що веде кудись вiйсько.
   - Я радий, що ти вирiшила приєднатися до мене, - сказав Мето, з подивом розглядаючи супутникiв Колє.
   - Я не приєднуюсь до тебе, - сказала Колє, вперто руйнуючи всяку спробу з'єднатися з Мето, i вже автоматом додала: - Я вирушаю на Землю!
   - Землю? - знiтився Мето i теж автоматично перепитав: - А де це?
   Колє мовчала, бо ж не могла сказати 'не знаю' i що придумала це тiльки зараз, на ходу. Їй допомогла Мортi, яка пiдiйшла до Мето i спитала: - Не знаєш, як вiдкрити?
   - Не знаю, - вiдповiв Мето, а Колє наче зрадiла: 'То це ти тут не мене чекав, а не знав, як попасти всередину!'
   Мортi набрала якiсь цифри на циферблатi бiля непримiтного входу й блискучi склянi дверi вiдкрилися. Всi гуртом зайшли, бо крiм Мотi нiхто пароля не знав. 'От була б я дурепа, якби приперлася сюди без Мотi!' - подумала Даша, радiючи з того, що в неї така прегарна бабуся. Колє вперше оцiнила морхiну Дашi й подумала, що намiри Мето мандрувати по свiтам не вартi уваги, бо стояв би вiн пiд цiєю станцiєю реплiкацiї, як дурний цехiс,28 поки не став би зюдом, аби не Мортi.
   В будiвлi нiчого не було, крiм величезного й товстого кiльця реплiкацiї, яке крiпилося на фундаментi всерединi круглого примiщення. Вони обiйшли примiщення по колу, роздивляючись склянi темнi стiни, через якi можна розгледiти пустелю, а Жюте навiть спробував подряпати скло, та видно, що той матерiал не скло, бо спроби хулiгана увiковiчити себе написом не вдалися. Всi зiбралися з правої сторони вiд кiльця реплiкацiї, бiля пульта, яким, звiсно, нiхто не вмiв користуватися. Мортi глянула на Мето, за яким, на ланцюгу, шкутильгав Iджi й спитала: - Тобi куди?
   Це питання збило з пантелику Мето i його гонор, тож вiн розгублено сказав: - Кудись!
   Всi засмiялися, навiть Iджi, а Мето додав: - Я поїду з вами!
   'Ось вiн, мiй шанс, який боги тримали для мене!' - подумала Колє i мало не розцiлувала Мортi за її слова, а Мотя взялася за косу i сказала: - На Землю з рабами не можна.
   Мето глянув на всiх, розумiючи, що вся його подорож може накритися мiдним тазом, який вiн буде кувати, коли залишиться дома, тож гордо сказав: - Я його вiдпускаю.
   Вiн зняв кайдани з рук Iджi, який потер руки та сказав: - Я теж хочу з вами!
   - Таких негiдникiв треба тримати в ямi! - обурилася Колє, бо у неї ще не вiдрiс палець, та й рудi плями псували вигляд руки.
   - Я не збирався тебе вбивати, - нагадав Iджi, а Даша, яка знала iсторiю з бабаєм, якось поспiшно пiдтримала: - Вiн бiльше не буде, так Iджi?
   Iджi, зробивши невинну пику, пiдтвердив:
   - Я бiльше не буду!
   Насправдi Даша хотiла, щоб її компанiя була...трохи їжакувата, бо прiсне тiсто не до смаку, як казав тато. Тож вона спитала у Колє: - Непорозумiння вичерпане?
   Колє нiчого не сказала, але подумала, що розбереться з Iджi колись, при нагодi.
   - Отже, всi хочуть померти на Землi? - спитала Мортi, неначе збиралася своєю косою вiдрубати всiм голови на мiсцi призначення. Видно всi були самогубцями, бо промовчали, тож Мортi набрала потрiбнi координати Землi та ще раз обвела поглядом туристiв за смертю.
   - Тодi ставайте пiд кiльце реплiкацiї, бо я чекати не буду! - сказала Мортi й усi купкою стали пiд металевим кiльцем. Мортi натиснула на кнопку i кiльце потонуло в голубому туманi з iскор, який охопив й рятувальникiв Землi. Всi разом кудись провалилися i закричали вiд страху, а ворон Жюте пiднявся в повiтря i полетiв вперед. Перед очима проносились яскраво-голубi та чорнi кiльця, всмоктуючи мандрiвникiв у часi та просторi.
  
  
  
  Реплiкацiя четверта. Пантагрюель
   Вiн розплющив очi й вiдразу закрив, бо свiтло було таке яскраве, що аж заболiли скронi. Потримавши очi закритими, вiн, через якусь хвильку, знову вiдкрив їх. Перед очима була стеля, пофарбована бiлою фарбою, посерединi якої прилiпили гiпсову розетку та причепили простеньку люстру на три рiжки. Бiльше нiчого. Справа була стiна з дверима, а злiва вiдкрите велике вiкно з небом, та повернути голову, щоб подивитися, було важко. Тiло теж не дуже слухалось, хоч пальцями руки ворушити можна. Груди стискав якийсь тiсний обруч, а найменший порух вiддавався пекучим болем у всьому тiлi. Вiн облизнув сухi губи, бо вiдчув таку спрагу, наче був в пустелi. В палатi було тепло, але його трохи морозило. Вiн спробував згадати своє iм'я чи своє минуле, але в головi не виникало нiяких асоцiацiй. Вiн зрозумiв, що знаходиться в лiкарнi, та те, що вiн хворий чи поранений. Ймовiрно, поранений, але чому вiн так думає, сказати не мiг.
   Скрипнули дверi, бо до кiмнати зайшла свiтловолоса дiвчина в бiлому халатi, напевне медсестра. Вона помiряла у нього тиск, щось подивилася на тiлi, а тодi вже глянула на його обличчя.
   'Пити', - промовив вiн, але не почув свого голосу.
   - Пити? - спитала сестра, нахилившись до нього, i вiн спробував кивнути, але не змiг. Видно, сестра зрозумiла, бо налила склянку води з графина, який стояв на тумбочцi бiля лiжка, а потiм пiдняла йому голову й пiднесла склянку до губ. Йому вдалося проковтнути декiлька ковткiв й вiн з вдячнiстю глянув на неї.
   - Вам треба поспати, - сказала медсестра i поправила ковдру. Її очi з великими вiями наблизились до його обличчя й вiн вiдразу згадав другу дiвчину з такими ж очима.
   - Спи, бо тобi треба зараз вiдпочити, - почувся її тихий голос на вухо й вiн вiдчув дотик її щоки до своєї. Той дотик був схожий на поцiлунок, яким колись перед сном цiлувала його мати. Вiдчуваючи якесь умиротворення душi, вiн поринув у цiлющий сон, пiсля чого його невблаганно понесло в зелено-синiй туман смертi.
  ***
   Темне небо прикривало куполом клапоть освiтленого мiсця, вирiзняючи авансцену якоїсь театральної вистави. Декорацiями слугували Золотi Ворота, якi вже залишилися на самотi, злегка пiдсвiченi лiхтарями. Метро уже закрили, тож тiльки поодинокi перехожi швидко минали велику споруду, та ще останнi пари закоханих ховалися в скверi коло фонтану Термена. Нiчнi автомобiлi зрiдка гуркотiли по брукiвцi, розганяючи тишу i звичний страх залишитися на самотi з нiччю. Так, як на авансценi, крiм цього, нiчого не вiдбувалося, то головних героїв слiд було шукати десь у сутiнках, де, зазвичай, ховаються негативнi персонажi трагедiї чи драми.
   На розi Золотоворiтського проїзду i вулицi Лисенка, де мiдний кiт Пантагрюель ховався за високим каштаном та туями, стояв товстенький чоловiк невiдомого вiку, в чорному капелюсi та короткому пальтi, i теж тулився до туй, начебто хотiв злитися з тiнню дерев. Iталiйська остерiя 'Пантагрюель', навпроти якої поставили пам'ятник коту, вже давно закрилася, тож Пантюха залишався один замiсть сторожа i пiдозрiло косився на невiдомого чоловiка. Якась запiзнiла жiночка аж вiдсахнулася вiд несподiванки, бо, минаючи кота, хотiла наспiх його погладити, та вгледiла велику тiнь вiд чоловiка.
   Чоловiк i сам пiдiйшов до Пантюхи ближче, та погладив його мiдну голову, що виблискувала в темнотi, як начищений мiдний казан. Кiт, пiд рукою чоловiка, аж прогнув мiдну волохату спину, та повернув в його сторону голову. Чоловiк почухав Пантагрюелю потилицю i той аж замуркотiв вiд задоволення, пiдставляючи й шию.
   Чиясь далека постать з'явилася на вулицi Лисенка i чоловiк припинив пестити Пантюху, який теж блиснув мiдними очима на нового незнайомця. Вiд оперного театру по другiй сторонi вулицi, пiднiмався високий худий чолов'яга, тримаючи руки в кишенях плаща. Вiн був без головного убору, але з копною волосся, яке бiльше личило жiнцi, чим чоловiковi. Пiдiйшовши ближче, вiн перейшов вулицю, видно побачив здаля того, хто очiкував бiля мiдного Пантагрюеля. Його хода нiяк не видавала почуттiв, що напевно блукали в головi незнайомця, тож кiт та його товстенький масажист в капелюсi не могли дiзнатись про його намiри.
   Пiдiйшовши ближче, високий кучерявий кинув погляд на товстенького чоловiка в капелюсi, зовсiм не звертаючи уваги на мiдного кота. Якби хто побачив цих людей зi сторони, то вiдразу б згадав героїв Сервантеса29: Дон Кiхота та його зброєносця Санчо Панса. Витримавши паузу, кучерявий Дон Кiхот спитав катланською30 мовою: - Я хотiв би побачити те, що ви пропонували в Галакнетi.
   - Звичайно, - погодився товстенький Санчо Панса та витягнув щось iз кишенi пальто. Дон Кiхот схилив голову, поглядаючи звисока на пусту долоню, яка, напевне, не була пуста, бо симпоти Пантюхи зiткнулися на нiй з чужими симпотами, якi, проте, не здалися коту ворожими. Кучерявий Дон Кiхот здивовано глянув на мiдного Пантюху, бо до цього вважав, що має справу тiльки з Санчо Панса в капелюсi.
   - Ми так не домовлялися, - трохи напружено сказав Дон Кiхот, але Санчо Панса його заспокоїв: - Це мiй зовсiм мирний домашнiй iнопланетний звiр, який не є загрозою.
   Пантюха м'якнув i зiгнув спину, а потiм пiдсунув свою голову пiд руку Дон Кiхота, наскiльки дозволяв постамент, з якого вiн не злазив. Кучерявий машинально погладив кота i той ще раз м'якнув, чим зовсiм заспокоїв Дон Кiхота. Санчо Панса вiдразу стиснув долоню в кулак, ховаючи те, що пропонував незнайомцю в плащi, та спитав: - Скiльки вам потрiбно?
   - Багато! - досить жваво вiдреагував Дон Кiхот, аж очi блиснули у темрявi, а чоловiк в капелюсi знову спитав: - Розмiр має значення?
   - Так, так! - зрадiв Дон Кiхот i почав гарячково гладити Пантюху, якому ця поспiшнiсть зовсiм не сподобалась, бо вiн зашипiв i миттєво махнув лапою. Дон Кiхот вiдсмикнув заюшену кров'ю руку, а Санчо Панса витягнув хустинку з кишенi й простягнув її пораненому чоловiку:
   - Пробачте, цей кiт зовсiм невихований i з ним треба бути обережним.
   Дон Кiхот був роздратований, але угода обiцяла бути дуже вигiдною, тож вiн примотав до долонi хустинку, проте кров сочилася через матерiю.
   - Це не в моїх правилах, але я живу зовсiм поруч, на Золотоворiтськiй 15. Нам краще зайти до мене, де ви отримаєте першу медичну допомогу, а далi завершимо нашi справи, - доброзичливо промовив Санчо Панса. Кучерявий якусь мить вагався, але жадiбнiсть взяла гору, бо угода перевершила всi його сподiвання. Санчо Панса покотився мимо Золотих Ворiт i Дон Кiхот, почувши ззаду цокiт мiдних лап, незадоволено повернувся в сторону Пантюхи та спитав: - Цей звiр iде з нами?
   - Пробачте! З ним багато клопоту, але я обiцяв знайомiй дамi, що за ним пригляну, поки вона у вiд'їздi, - трохи розпачливо зiтхнув Санчо Панса, немовби догляд кота, то для нього пекельнi муки. Вони опинилися бiля дверей пiд'їзду, де Санчо Панса неквапливо вийняв ключа i повернув його в замку:
   - Ми вже прийшли, - повiдомив вiн, пропускаючи Дон Кiхота вперед. Мiж нiг кучерявого прошмигнув кiт, вiд якого гiсть вiдсахнувся, та мало не впав на сходинках.
   - Почув домiвку, - пояснив Санчо Панса та показав кучерявому на сходи: - Нам на другий поверх.
   Коли вони опинилися у квартирi, кiт уже сидiв на пiдвiконнi бiля кутового балкону. Дон Кiхот навiть не замислився над тим, як вiн потрапив в примiщення, а розглядав квартиру, яка йому чомусь не сподобалась: здавалося, що тут нiхто не живе. Вiн знiтився й уже шукав оказiю, яким чином покинути пiдозрiле житло: чи вiдчайдушно дременути навтiки чи вiдшукати якусь вагому причину, щоб зникнути назавжди.
   - Ви маєте рацiю, я рiдко тут живу, - промовив Санчо Панса, зацiкавлено розглядаючи обличчя Дон Кiхота: вiн явно був не з Ламанчi, а десь з Середньої Азiї, а шевелюра була всього лише париком. Санчо Панса здалося, що вiн десь бачив цього добродiя, але хiд думок збила якась Дульсiнея, що з'явилася в цей час зi сторони кухнi з невеликою тацею, на якiй парували фiлiжанки з кавою. Поставивши тацю на стiл, Дульсiнея промовила до Санчо Панса: - Не буду вам заважати, доброго вам вечора, - пiсля чого, задерши голову, зиркнула на Дон Кiхота та попрямувала до кухнi.
   Кучерявий заспокоївся та вiдтанув, аж посмiшка з'явилася на обличчi. Чоловiк в пальто витягнув старовинну аптечку iз такого ж старезного серванта i змазав чимсь рану на руцi Дон Кiхота, а потiм примотав бинтом.
   - Перейдемо до наших справ, - почав Санчо Панса, поклавши аптечку знову в сервант та знiмаючи капелюха, пiсля чого запитав: - Скiльки вам потрiбно за один раз?
   - Мої потреби залежать вiд того, скiльки це коштує i в якiй валютi, - дiловито вiдповiв Дон Кiхот. Санчо Панса зробив паузу, а потiм нахилився до кучерявого i промовив через паузу: - Менi не потрiбна валюта, бо я волiв би отримати мiсце ... десь коло вас...
   - Нiчого не вийде, - вiдповiв Дон Кiхот, аж вiдхилившись в сторону. Зрозумiло було, що вiн трохи наполоханий. Його рух в сторону дверей цiлеспрямовано перекрив Санчо Панса, тож Дон Кiхот кинувся до балкона i смикнув ручку закритих дверей. Коли вони не пiддалися, Дон Кiхот лiктем зовсiм легко вибив велике подвiйне скло на балконних дверях. Вiн вже прослизнув на балкон, та його поранену руку обхопила мiдна лапа кота, яка перетворилася на кайдани. Рука, як вода, вислизнула iз мiдi, а Дон Кiхот легко сплигнув з балкона, хоч там було метра три висоти, та хутко побiг Ярославовим Валом.
   - За ним! - визвiрився Пантюха i першим перемахнув через залiзну огорожу балкону. Санчо Панса жваво кинувся за ним, навiть не схопивши свого капелюха, а Дон Кiхот дременув так прудко, наче був чемпiоном Землi у спринтi. Пантюха, який бiг за незнайомцем першим, раптом розтягнувся на брукiвцi, поцiлувавши її мордою. Санчо Панса допомiг йому встати, але Пантюха вiдштовхнув його лапою та на чотирьох кинувся вперед. Вони догнали кучерявого бiля Караїмської кенаси31, де вiн завернув у провулок, який виявився глухим кутком. Опинившись в закутнi, Дон Кiхот вiдчайдушно закричав i кiт побачив, як змiнилося його постать: вiн раптово перетворився на страшного звiра. Кiт не злякався, а навпаки, кинувся на звiра с таким завзяттям, немов той був маленьким мишеням.
   Зненацька за кенасою майнула заграва й земля пiд ногами здригнулася та пiшла вниз. Санчо Панса ледве встиг стрибнути вбiк та схопитися за залiзний стовпчик, що пiдпирав дах ганку сусiднього одноповерхового будинку. Кенаса, разом з фундаментом, раптово здiйнялася вгору, а потiм щось луснуло, як повiтряна кулька, й кенаса зникла в блискучому срiбному туманi. З цього туману випав Пантюха, мiдна шерсть якого сяяла, як вечiрнє сонце, та стирчала у всi боки, немовби його викинули з пральної машини. Кiт завис над ямою, що залишилася замiсть кенаси, i Санча Панса побачив, як вздовж вулицi з'явився високий зелений паркан, що прикрив i вiдсутню кенасу i яму.
  
   - Втiк! Проґавили! От зараза! - бiдкався Пантюха, заклавши лапи за спину та човгаючи туди-сюди перед Санчо Панса, який покинув залiзного стовпа i винувато розводив руками перед котом.
  ***
   Станцiя реплiкацiї в Бернардсвiлi, штат Нью-Джерсi, виплюнула чергову порцiю прибульцiв, якi, не маючи досвiду пересування таким чином, попадали на пiдлогу. Якось так сталося, що нова порцiя мандрiвникiв звалилася на них, та стала топтати, тож Даша та її друзi рачки вiдповзли в сторону. Коли вони трохи оговтались, Даша з подивом помiтила, що туристи задки пiдходили до кiльця реплiкацiї та зникали в голубому туманi. 'Може у них так заведено вiдправлятись у подорож?' - подумала Даша, спостерiгаючи за вiдвiдувачами Мiжпланетного Центру.
   - Вони якiсь калiки, - з деяким спiвчуттям сказала Колє i спитала у Дашi, немовби вона прожила на Землi все своє життя: - Чому вони ходять назад?
   Цього Даша не знала, а ще помiтила, що земляни навiть не помiчають її, наче вона пусте мiсце. Навiть Жюте з обуренням сказав: - Якiсь вони нечемнi, пруться прямо на тебе, наче ослiпли.
   - Мотя, ти не скажеш, де зараз моя друга бабуся та дiдусь? - спитала Даша, на що Мортi вiдповiла: - Ти можеш використовувати свою дiмензiальну сiточку, бо це на Землi не заборонено.
   - Якi безпечнi цi земляни, - сказав Iджi, - адже хтось може висмоктати всю енергiю планети й вона стане холодним гране.
   - Тож ми не будемо зловживати цим на Землi, - сказала Мортi та пригрозила Iджi: - Я за тобою спостерiгаю.
   - Я чомусь не нахожу бабусю, - сказала Даша, намагаючись розiбратися в тому, що вона вiдчуває. То й не дивно, бо свою другу бабусю, Маргiну, вона нiколи не бачила. Як з'ясувалося, Дашi не дуже багато розказували про минуле батькiв, а про бабусь i дiдусiв - й поготiв.
   - Її, дiйсно, нема на Землi, - вiдповiла Мотя, зосереджено дивлячись перед собою, - але я бачу твою тiтку й дядю, а ще Туманного Кота.
   - Кота? - здивувалася Даша i запитала: - Вiн же кантер i повинен бути на планетi Аре.
   - Коли це його зупиняло, - сказала Мотя i запропонувала: - Полетiли в Київ.
   - Чому в 'Київ'? - спитала Даша, з соромом згадуючи, що навiть карту Землi не занесла у свої глiфоми32.
   - Я ж сказала, що в Києвi бачу твою тiтку з дядьком та Туманного Кота, - вiдповiла Мортi й вiдразу злетiла в повiтря. За нею, як гусячий клин, злетiла Даша, потiм Колє, далi Мето, Жюте з Трутте, а потiм Iджi. Над ними лiтав Ворон, який почував себе в небi, як в раю. Вiдразу внизу вiдкрилася панорама на Нью-Йорк, яка для жителiв планети Аре була шоком. Такого скупчення величезних будiвель в одному мiсцi вони нiколи не бачили. А коли опинилися над Атлантичним океаном, то навiть припинили летiти та зависли на мiсцi.
   - Це все бризге? - перекрикуючи вiтер, зачаровано спитала Колє, дивлячись на хвилi, якi котилися на Лонг-Айленд.
   - Так, - вiдповiла Мортi, яка краще за всiх знала Землю, бо тут жила.
   - Цю планету потрiбно назвати Бризге, - сказав Мето, а Мортi кивнула, бо знала, що так i є. За Вороном, який трохи вiддалився вiд них, погналася якась чайка, тож вiн повернувся до Жюте. Летiти довелося довго, бо швидко рухатись не давав вiтер, тож вид океану вже не здавався чимось визначним, бо його було забагато. Патрiархальна Європа не так вразила, як Америка, але сподобалась бiльше, бо мала на собi налiт якоїсь тайни чи мiстики. Пiсля затишної Європи, Україна здавалася забутою людьми глушиною, а може мандрiвники зовсiм стомилися, тож уже нiчого не вабило i хотiлося скорiше спуститися з неба та впасти в якийсь куток, щоб заснути. Ворон, той зовсiм вiдмовився летiти та влаштувався на плечi Жюте, зрiдка каркаючи, коли внизу з'являлося якесь село чи мiсто.
   В Києвi опинилися вночi. Всi мовчки летiли за Мортi, не звертаючи увагу на будiвлi чи рiчку, що з'явилася попереду. Нiчнi огнi освiтлювали вулицi та окремi будiвлi, тож Iджi знову не вдержався й нагадав: 'Марнують енергiю', - та його нiхто не слухав, бо всiм хотiлося вiдпочити. Мортi полетiла на якусь будiвлю пiд дахом, на якiй височiла ще одна кругла будiвля з високими вiкнами, а на даху цiєї будiвлi стояв блискучий жовтогарячий хрест.
   Мортi приземлилась на пустiй вежi з величезними зубцями, яка була наче сходинка до химерної будiвлi з хрестом. Якби хтось iз супутникiв Мортi, не полiнувався, та спустився вниз, то побачив би, що вежа стоїть поверх величезних ворiт пiд кам'яною аркою, а над нею вже церква з дзвiницею та золотим хрестом. А якби придивились ще уважнiше, то побачили б по боках залишки земляного валу змiцненого круглими колодами. Та нiкого не цiкавило, куди вони приземлилися, бо всi стомлено прихилилися до кам'яної стiни чи долiвки, та вiдразу заснули.
   Тiльки Мортi стояла коло кам'яної стiни з зубцями, та дивилася в сторону скверу, де сидiв якийсь дядько i щось держав у руках. В небi сяйнув якийсь спалах i щось велике полетiло вгору. Даша, яка теж не спала, при небесному сяйвi роздивилася i побачила, що той чолов'яга iз гране розглядає малу копiю будiвлi, на якiй вони стоять.
   - На що ти дивишся? - спитала Даша i Мортi, яка перед цим роздивлялася темне небо, повернувшись до Дашi вiдповiла через деяку частку часу: - Тут повиннi з'явитися нашi родичi, але вони поводяться дуже дивно. Нумо перелетiмо на другу сторону будiвлi.
   На другiй сторонi будiвлi теж була вежа з зубцями, на якiй Мортi знову дивилася вздовж вулицi, когось чекаючи, а на балконi другого поверху нарiжного будинку навпроти, якась дама доторкнулася до вiкна i воно все потрiскалось. Дама акуратно знiмала трiснутi склянки та клала на пiдлогу. Здавалося б, проста робота, але рухи були якiсь незграбнi. Даша, що спостерiгала за нею, дивувалася, i Мортi, яка це побачила, сказала: - Можеш познайомитись - це твоя тiтка Марiко.
   Даша не стала кричати на всю вулицю, й гукати тiтку Марiко, бо вiдчувала, по голосу Мотi, що цього робити не треба. Тим бiльше, що знову сталася якась чудасiя. По вулицi в їх сторону, побiг товстенький чоловiк, який рухався задом наперед. Коли вiн наблизився до нарiжного будинку, то Даша з подивом побачила Туманного Кота, який на чотирьох лапав скакав назад уперед хвостом. За ним, також задки, гнався якийсь чолов'яга з великою шевелюрою й у плащi. Далi теж була чудасiя: з вулицi, на яку вони дивилися з вежi, вийшла якась жiночка, яка рухалась нормально, й пiдставила нiжку Туманному Коту, який вiдразу став на заднi лапи, а вже потiм задки пiшов пiд балкон. Жiночка, на яку якось дивно дивилася Мортi, пiшла в сторону, де ховалася до цього, i що знову помiтила Даша: йшла правильною ходою, обличчям вперед. Товстенький дядечко в короткому пальтi й чорному капелюсi спритно плигнув задки на три метри в висоту й опинився на балконi, пiсля чого зник в кiмнатi. Таким же чином плигнув кiт i позадкував в кiмнату, а на його мiсце стрибнув худорлявий незнайомець з копною хвилястого волосся на головi та пiшов задки в кiмнату. Що дивно, то пiсля нього вiкно враз зiбралося склянками та стало цiле, наче його нiхто не розбивав.
   - Що це було? - чогось тихо спитала Даша, а Мортi приставила пальця до рота й тих наказала: - Мовчи та спостерiгай!
   Через деякий час з нарiжного будинку вийшов Туманний Кiт, товстенький пан в чорному капелюсi та той худорлявий незнайомець з копною хвилястого волосся на головi. Вони задки пiшли в сквер бiля споруди, на якiй ховалася Мортi та Даша. Вони не побачили, що там вiдбувається, бо було не видно. Мортi та Даша швиденько перебралися на ту зубчату вежу, де спав Жюте з Вороном, до якого прихилилася Трутте, а поруч Колє, Мето та Iджi. З другої вежi теж не розiбрати, що робили кiт з незнайомцями за каштаном та туями, але скоро високий пан покинув кота i товстуна, та пiшов задки вниз по вулицi.
   - Так що це було? - не втерпiла Даша i Мортi сказала: - Нам прийдеться з цим розiбратися, а поки ти можеш познайомитись: разом з Туманним Котом твiй товстенький дядько Тарас.
   - А той високий чолов'яга, що пiшов? - спитала Даша.
   - Я його не знаю, - задумливо вiдповiла Мортi та запропонувала: - Може подрiмаємо?
   - Чи не краще пiти до тiтки та дядька? - спитала Даша, на що Мортi вiдповiла: - Не думаю, що ми вiдпочинемо у них краще, чим тут.
   Вони обiперлися спинами, та заснули. Увi снi Даша, разом з дядьком та тiткою, вчилась ходити по-земному - задом наперед.
  ***
   Як ви зрозумiли, замiсть мiдного кота Пантюхи був Туманний Кiт, а товстенький пан в чорному капелюсi - то Тарас, чоловiк Марiко й зять Маргiни, бабусi Дашi. Бiдкаючись, що проґавили викрадача ресурсiв Землi, вони разом з котом потьопали додому, де їх чекала Марiко. По обличчю Тараса, Марiко зрозумiла, що полювання виявилося невдалим, тож вона подiлилася своїм здобутком:
   - А я склеїла скло! - Марiко провела рукою по шибцi балконних дверей без жодної трiщинки, та не дочекалася похвали, бо кiт упав мордою на бiлу подушку i невдоволено сказав:
   - До ранку мене не будiть!
   Те, що вiн лiг на їх з Тарасом сiмейне лiжко, Марiко не засмутила, бо вона пiдняла сонне тiло кота i недбало кинула його на шкiряний диван, а Тарасу нiжно сказала: - Тарасику, лягай!
   Засмученому коту було лiньки буцатися з Марiко, тож вiн тiльки запустив свої пазурi у диван, аж затрiщала шкiра, але Марiко на те не зважала - вона кожний день вiдновлювала диван по зразку у своїх глiфомах. Коли Марiко та Тарас лягли спати та стали цiлуватися й трiщати лiжком, Туманний Кiт не втерпiв i полетiв у вiдкрите балконне вiкно, а потiм пiднявся вище Золотих ворiт i опустився на вежу навпроти метро. Там в темнотi вже тулилися якiсь безхатченки, але кiт їх не бачив, а тiльки вiдчував їхнє тепло. Кiт забрався в теплу середину й з радiстю заснув. Його затишне муркотiння, мабуть, наснилося безхатченкам, бо вони увi снi стали посмiхатися. Коли кiт встав зранку, то нiкого не побачив.
   Не побачила кота й Даша, хоч вони були хвильку зовсiм поруч, але у кота потiм настав ранок, а у мандрiвникiв з планети Аре - вечiр.
   - Я зрозумiла, - сказала Мортi, а Даша повернула до неї голову: - Що зрозумiла?
   Жюте й Трутте вже прокинулись, але не втопали, про що йдеться, тож налаштувалися слухати, як i Колє з Iджi. Мето не збирався вставати, тож спокiйно дрiмав на руцi, яку пiдклав пiд голову.
   - Я зрозумiла, - сказала Мортi, - що час на планетi Земля рухається в iншу сторону.
   Те, про що догадалася Мортi, не утямили iншi, навiть Даша, яка бачила нiчнi походеньки Тараса й Туманного Кота. Вони витрiщились на Мортi, чекаючи пояснень, а вона повторила:
   - Ви не зрозумiли? Частина простору, де находиться галактика Молочний Шлях, загнута назад, тож час на планетi Земля рухається в iншу сторону.
   Мандрiвники з планети Аре вперше чули про якийсь Молочний Шлях, який їх остаточно заплутав. Мортi розгублено дивилась на здивованi обличчя, тож видала результат:
   - Перевернiть свою дiмензiальну сiточку!
   Даша, яка перша повела рукою коло вуха, перевертаючи сiточку, з подивом озирнулася, бо її товаришi, разом з Мортi, кудись пропали. Довелося почекати, поки навкруги її вигулькнули усi мандрiвники. Пiсля цього Мортi детально розповiла, що вони бачили та що це значить.
   - Отже ти бачила, що сьогоднi вночi незнайомi крадiї поцупили, як ти казала, 'кенасу'? - зацiкавлено спитав Мето.
   - Її вже вкрали, але так, в цьому часi будуть красти вночi, - згодилась Мортi.
   - То це Туманний Кiт, наш кантер, дотепер не змiг їх пiймати? - презирливо спитав Мето, але Мортi не встигла вiдповiсти, бо побачила за склом дверей на терасу якогось сердитого добродiя.
   - А що ви тут робите? Час екскурсiй давно закiнчився, - сказав немолодий чоловiк в синiй формi, появляючись у дверях тераси, яка вiнчала зубчасту квадратну вежу, де вони вiдпочивали. Вiн пiдозрiло дивився на мечi Мето та Дашi, мiркуючи, де вони могли їх вкрасти. Його зупинило тiльки те, що Мортi з косою дуже нагадувала тiтку, яка приходить забирати життя. Мортi не стала сперечатися, а сказала: 'Так, так, ми вже йдемо!' - i махнула рукою, щоб всi йшли за нею. Не припиняючи лайку, противний дiдок вивiв їх з музею 'Золотих Ворiт', обiцяючи викликати полiцiю, якщо вони ще раз спробують навiдатись iнкогнiто.
   - Пiдемо до Туманного Кота удвох, - сказала Мортi, звертаючись до Дашi, а рештi жителям планети Аре суворо звелiла: - Залишайтесь в скверi, ми скоро повернемось.
   - Не дуже то нам потрiбний той Туманний Кiт, - презирливо сказав Мето i пiшов у сквер, а за ним посунула вся гоп-компанiя шукачiв пригод.
   - Нащо ти їх набрала на свою голову, - сказала Мортi, звертаючись до Дашi, на що внучка вiдповiла: - Я їх не набирала, вони самi до мене прилипли.
   Добре, що вони не чули, про що говорив Мето, бо зупинившись бiля лавочки, вiн сказав: - Нам не потрiбна Даша i Мортi, щоб пiймати злочинцiв. Ми знаємо, що злочинцi вночi будуть красти цю 'кенасу', як казала Мортi, тож почекаємо їх там. А Даша i Мортi хай ганяються за Туманним Котом.
   В цей час Даша i Мортi пiдiйшли до пiд'їзду, куди заходив кiт з Тарасом. Мортi глянула на домофон з кнопками та стала набирати цифри наугад.
   - Слухаю, - вiдповiв домофон, i Мортi сказала: - Київенерго, звiрка лiчильникiв.
   - Мене нема дома, - вiдказала панi, але дверi вiдкрила. Мортi посмiхнулася i пiднялася по сходах на другий поверх, а потiм натиснула кнопку дзвiнка.
   - Бiжу, - почувся чийсь голос i скоро дверi цокнули замком й вiдкрилися.
   - Мотя? - здивовано сказала симпатична морвiна i Даша впiзнала в нiй свою тiтку, Марiко, яка схопила Мортi в обiйми та мало не придушила її, але побачила Дашу.
   - А це хто? - зацiкавлено спитала Марiко, розглядаючи Дашу, наче хотiла її з'їсти.
   - Це дочка Васi, - аж зашарiлася Мортi, а Марiко, продовжуючи розглядати Дашу, пригорнула її до себе i теж хотiла роздавити, та завадила ручка меча.
   - Нащо ти тягаєш з собою цi залiзяки, ну чисто Вася, навiть опес такий самий, - казала Марiко, погладжуючи обличчя Дашi. Даша хотiла випорснути з обiймiв тiтки, та дарма, бо та вчепилася в неї, як кiт в мишеня.
   - Зараз я тебе нагодую, моя ластiвко, бо ти в мене зовсiм худенька, - казала тiтка Марiко, тягнучи Дашу в кiмнату, аж Мортi приревнувала та сказала: - Ми харчуємося дiмензiальною енергiєю!
   - Та що це у вас така погана дiєта, - бiдкалася Марiко, - зараз я тебе, моя квiточка, нагодую борщем, якого ти нiколи не їла. Мотя, iдiть до столу, та будемо обiдати.
   - А де Туманний Кiт? - спитала Мортi, щоб трохи збити ентузiазм Марiко.
   - Цей вередливий кiт забрав мого Тарасика i десь повiявся, - сказала Марiко заносячи в залу великий горщик, який парував смакотою, аж в Дашi, мабуть, вперше потекла слинка. Господиня квартири, наливаючи тарiлки, пояснила, звертаючись до Мортi:
   - Ти ж, мабуть, знаєш, що в нас хтось нахабно краде великi шматки Землi, - Марiко нахилилася до Мортi та по секрету прошептала на вухо: - Менi здається, що то сам кiт грається i дурить всiм голову. Тут була Ерземiя з Iллюшею, ти ж знаєш, що це її Всесвiт, а кiт дурив їй голову i казав про крадiїв з другого Всесвiту. Що ти думаєш?
   - Не знаю, - вiдповiла Мортi, - ми з Дашею приїхали з цим розiбратися.
   - От i добре! А тепер їжте борщик, мої дорогенькi, бо охолоне, - сказала Марiко, пiдкладаючи їм сметану та поглядаючи, як Мортi та Даша дружно сьорбають борщ. Це її так розчулило, що вона навiть пустила сльозу вiд радостi.
   - Чого це ти ревеш, як корова, - сказав Туманний Кiт, непомiтно з'являючись на порозi дверей в залу, i Даша навiть здивувалася, що такий маленький хоч i товстий кiт може бути якимось 'кiком'. 'Мама перебiльшує його силу!' - подумала Даша, з симпатiєю поглядаючи на пухнастого рудого кантера, якого захотiлося тут же погладити. Кiт, наче вгадав її бажання або сам навiяв його Дашi, але вона з задоволенням занурила свою руку в його пухнасту шубу.
   - Ви їсте цю варену траву? - гидливо спитав кiт, на що Марiко, усмiхаючись, сказала: - Я тобi залишила м'яса.
   Вона поставила на стiл миску з м'ясом, в яку всунув свою широку морду кiт, а коли Даша простягла руку, щоб його далi погладити, вишкiрився на неї. 'Чистий кiк!' - подумала Даша, але зовсiм не злякалася. Ще промайнула думка про своїх товаришiв, бо їх теж слiд нагодувати. Симпота, кинута з квартири на вулицю знайшла їх зовсiм недалеко, але що вони робили, Даша не зрозумiла, бо всi позакривалися i їхнi думки вона прочитати не могла.
   Коли Туманний Кiт наївся, вiн розпитав Мортi, як вони опинилися в Києвi, а коли дiзнався у неї, що робилося у цю нiч, яка буде, то загорiвся й самокритично сказав:
   - Мiг би сам здогадатися про напрям часу.
   Пiсля цього кiт замислився i через хвилину сказав:
   - Ви будете моїми живцями.
   - Як це? - не зрозумiла Даша. Кiт не став пояснювати, а пiдняв свого живота i покотився до дверей.
   - Йдiть за мною, - кинув вiн на ходу, тож Даша та Мортi пiшли за ним, а Марiко розпачливо кинула:
   - А я?
   - Чекай Тараса бо у нас з ним вночi буде робота.
   Вони пiшли по вулицi й Даша прочитала її назву в головi кота: 'Ярославiв вал'. Йти довелося недовго, бо вони опинилися бiля якоїсь будiвлi, покритої вiзерунками, а кiт попрямував до сусiднього одноповерхового будинку, який з'єднувався переходом з розписаною вiзерунками будiвлею. На входi сидiла якась дама, яка допитливо подивилася на дивних вiдвiдувачiв, особливо на Мортi з косою.
   - Сюди не можна з сiльськогосподарським iнструментом, тут заклад культури, - розпачливо сказала вона, та кiт тицьнув їй в лице якийсь документ, тiльки-но злiплений з повiтря та голосно сказав:
   - Комiсiя з Київради! У декого в цiй установi полетить голова.
   Дама аж жахнулася та стала струнко перед котом, наче перед якимсь генералом, а вiн звелiв:
   - Веди мене в залу, там буде засiдка.
   - На кого? - спитала перелякана дама i кiт буркнув через плече: - На розкрадачiв державної власностi.
   Дама побiгла попереду i вони, по переходу, потрапили в якусь маленьку залу з окремими стiльцями. Як зрозумiла Даша, то було сусiднє примiщення з вiзерунками на стiнах, бо подiбнi вiзерунки покривали як стелю, так i внутрiшнi стiни. Кiт заглянув на сцену, де стояв якийсь триногий стiл з чорною та бiлою мозаїкою по краю та ще однiєю вiдкидною трикутною стiльницею. Кiт, розставивши пазурi, став бити ними по мозаїцi, а в повiтрi почулися рiзкi, але мелодiйнi звуки. Награвшись, кiт незадоволено сплигнув в залу i задер свою широку пику на балкон навпроти сцени.
   - Нам потрiбно туди! - наказав генерал i дама подрiботiла попереду, вiдкриваючи дверi. Крутими сходами з вiзерунчатими поручнями вони потрапили на другий поверх, а тодi вже на балкон залу.
   - Отут i сидiть ... i чекайте на розкрадачiв державної власностi, - пiдморгнув кiт, а Мортi, як солдат, заклопотано спитала: - Як довго? - на що Даша, смiючись, весело вiдповiла: - Ба, ти що, забула? Ми тут до завтра.
   Кiт схвально пiдморгнув Дашi та пiшов з дамою, залишивши їх на самотi. Даша, щоб трохи пiдбадьорити бабусю, сказала: - Чекати довго, то може ти познайомиш мене з Землею?
   Мортi взяла та й бухнула їй в глiфоми все, що знала про Землю та про людей. Даша подумки перебирала iнформацiю в головi, коли це у дверi постукали. Не чекаючи вiдповiдi, у дверях з'явилася знайома дама, яка несла тацю зi склянками чаю. Поставивши тацю на столик, дама з острахом глянула на косу, яку Мортi приставила до стiни, та мовчки закрила дверi. Вони посьорбали чаю, а тодi вже Даша заклякла до ночi, колупаючись у своїх глiфомах, i може возилася б до ранку, якби не те, що ввечерi в кенасi був запланований моноспектакль 'Ревiзор', який нiхто не скасував. О сьомiй вечора маленька зала наповнилася глядачами й пiднялася завiса. Даша, розкривши рота, спостерiгала дiйство на сценi, де один актор обiгравав усi ролi знаменитого Гоголiвського твору. Мортi теж дивилася спектакль, а її бiльше цiкавилась реакцiєю Дашi. Пiсля спектаклю всi глядачi розiйшлися, а Даша вже не могла нiчого вчити, як не тамувала свої враження, якi виривалися на її обличчя щирою посмiшкою.
   Про те, що повинно було трапитись, вони якось забули. Для них була несподiванка, коли будiвля затряслась, аж якась пилюка пiднялась в повiтря, а потiм вони кудись провалилися. Вiд страху Даша закричала, а їй пiдспiвувала Мортi тоненьким голоском.
  ***
   Як тiльки Даша та Мортi зайшли до будинку 15 по вулицi Золотоворiтськiй, нiхто не став їх чекати, бо Мето досить впевнено сказав:
   - Нам не потрiбна Даша i Мортi, щоб пiймати злочинцiв. Ми знаємо, що злочинцi вночi будуть красти цю 'кенасу', як казала Мортi, тож почекаємо їх там. А Даша i Мортi хай ганяються за Туманним Котом.
   Колє сподобалась iдея Мето, тож вона вiдразу погодилася, а от Жюте та Трутте вагалися, бо бiльше довiряли Дашi, а Iджi вiдразу сказав: - Якби не Мортi, ми всi залишилися б на своїй планетi, бо ми нездари. Хто-небудь з вас знає, що це за планета? А як ви будете спiлкуватися з землянами?
   - Я думаю, що на Землi всi знають катланську мову, - сказав Мето i тут же звернувся каталанською мовою до якоїсь молодої морвiни: - Чи не скажете ви, як пройти до 'кенаси'?
   Мето пощастило, що дiвчина знала катланську мову, бо вона показала рукою на вулицю, яка йшла поряд зi сквером коло Золотих Ворiт: - Пройдiть п'ятдесят метрiв по Ярославовому Валу i там побачите 'Дiм Актора'. Ото i є караїмська кенаса.
   Мето не зрозумiв, що означає 'п'ятдесят метрiв', але напрямок утямив.
   - Пiшли, зробимо розвiдку, та влаштуємо засiдку, - запропонував вiн i разом з Колє пiшов попереду. За ними потягнулися Жюте i Трутте, а ззаду плентався Iджi та й то для того, щоб про все дiзнатися та розповiсти потiм Дашi.
   Будiвля караїмської кенаси не вразила нi розмiрами, нi красотою, тож вони навiть завагалися чи ту будiвлю знайшли. Колє встигла заглянути в голови людей, якi свiдчили, що вони не помилилися. Мето перейшов на другу сторону вулицi, щоб подивитися на споруду здаля, коли побачив, що до кенаси наближається Даша разом з Мортi, а попереду йде Туманний Кiт. Трiйця зайшла в сусiдню одноповерхову будiвлю, яка з'єднувалася переходом з кенасою. Колє, яка стояла поряд, висловила припущення, що це i є вхiд в кенасу, але чого туди поперлися Даша та Мортi - й гадки не мали. Щоб якось розiбратися у цьому, Жюте i Трутте залишилися наглядати за виходом, а Мето i Колє захотiли обiйти будiвлю з другої сторони. Через те, що всi дверi та ворота будинкiв були закритi, то їм довелося спуститися бiчною вулицею вниз, а вже звiдти, дворами, пiднятися на крутий схил. Iджi йшов за ними, хоча його нiхто не запрошував.
   З тилової сторони вони нiчого цiкавого не побачили, хiба що боковi запаснi дверi в кенасу, якi були закритi.
   - Отут зробимо засiдку на нiч, - сказав Мето i вони знов окружним шляхом повернулися до фасадної частини кенаси. Жюте сказав, що кiт вийшов з примiщення, а Даша i Мортi, напевне, залишилися всерединi.
   - Отже, зробимо так, - сказав Мето, - ви з Трутте залишаєтесь на нiч тут, а ми з Колє зробимо засiдку з тої сторони.
   - А що буде робити Iджi? - спитала Трутте.
   - А що хоче, то хай i робить, - сказав Мето, а Iджi навiть слова не сказав.
   Чекати до опiвночi довелося довго. Жюте i Трутте замахалися ходити туди-сюди перед будiвлею, поки звечорiло. Трутте догадалася забратися на балкон банку навпроти кенаси, що з допомогою дiмензiальної сiточки зовсiм легко. Вони розмiстились з комфортом, з висоти спостерiгаючи за кенасою, i навiть бачили Мето i Колє, якi лежали на задвiрках будiвлi. Iджi, який сховався поряд з ними за деревом, вони теж бачили. Мортi та Даша так i не вийшли з кенаси, мабуть, Туманний Кiт залишив їх в будiвлi спецiально, але з якого дива, то невiдомо.
   До них повернулася Колє, яка їх не побачила, тож довелося скинути їй на голову камiнчика, вiд чого вона аж пiдскочила i тiльки тодi задерла голову. Забравшись до них, Колє спитала про Дашу та Мортi, а коли взнала, що вони не виходили, то сказала, що залишиться з ними на балконi, хоч це не дуже сподобалось Трутте. Наступила темна нiч, а нiкого не було. Колє таки наскучило з ними чекати, то вона покинула їх, що Трутте з радiстю привiтала, бо без неї у них з Жюте була довiрлива атмосфера.
   - Дивись, хтось бiжить? - раптово сказав Жюте, дивлячись на освiтлену вулицю. Дiйсно, по вулицi величезними кроками бiг довгоногий морве з пишною шевелюрою, який зрiдка озирався, ще бiльше пiддаючи жару. За ним летiв Туманний Кiт, який здавався набагато бiльшим, а за котом чимчикував товстенький морве. Довгоногий морве завернув в провулок перед кенасою, який закiнчувався глухим кутом. Коли вiн це зрозумiв, то було пiзно, бо перед ним з'явився Туманний Кiт. Довгоногий раптом перетворився на звiра, а Туманний Кiт теж став звiрюгою, мабуть, 'кiком', як казала Даша. Вони зчепилися у двобої, та ще й товстий морве прибiг, тож довгоногому, мабуть, прийшов кiнець.
   - Дивись! - крикнула Трутте, показуючи пальцем туди, де був Мето. Кенаса в тому мiсцi покрилася зеленим срiблом i наче затремтiла в повiтрi, пiсля чого пiшла вгору, гублячи шматочки землi, що пристали до фундаменту будiвлi. На мiсцi, де була будiвля, утворилася яма, а кенаса полетiла в небо й розтала, наче марево.
   З того марева випав кiт, який поставив паркан, загородивши яму, а потiм вони, разом з товстим морве, потупцювали на мiсцi. Кiт хвостом написав якiсь знаки на парканi та, бiдкаючись, пiшов з товстуном в сторону Золотих Ворiт.
   - Що вiн там намалював? - спитала Трутте i Жюте вiдповiв: - Вiн написав: 'Кенасу вiдправили на реставрацiю!'
   - Звiдки ти знаєш? - спитала Трутте i Жюте з гордiстю вiдповiв: - Я з Галакнету завантажив вiдомостi про планету Земля та словник української мови.
   'Я дурепа, - подумала Трутте, - могла зробити це сама'.
   До них прийшов Мето та Колє.
   - А де Iджi? - спитала Трутте.
   - Цей дурень, як тiльки кенаса вiдiрвалася вiд землi, стрибнув до заднiх дверей будiвлi, - зневажливо сказав Мето, - i тепер пропав разом Дашею та Мортi.
   - Вiн же кинувся рятувати Дашу, - сказала Трутте i вiдразу подумала: 'А чи кинувся б Жюте, якби це вона була в кенасi?' Тим часом Жюте сказав: - Нам потрiбно їх врятувати!
   Трутте глянула на нього i знову подумала: 'Жюте не такий, як Мето, вiн би врятував мене!' Вiд цiєї думки Трутте стало трохи млосно, аж сльоза навернулася на око.
   - Як ти їх будеш рятувати, герой! - зневажливо сказав Мето, на що Жюте твердо вiдповiв: - Будемо дiяти по моєму плану!
   Це не сподобалось Мето, а Трутте мало не засяяла, як наднова зоря.
  ***
   Тарас читав газету, а Марiко щось в'язала та думала про Мортi та Дашу, якi мерзли в кенасi, замiсть того, щоб в цей час сидiти за столом та сьорбати гарячий чай з пирiжками, якi наготувала господиня для гостей.
   - Мене цiкавить, - нагадала Марiко, - а що буде, якщо Мортi та Даша зникнуть разом з кенасою?
   - До цього не дiйде, ми схопимо його тут, в цiй квартирi, - впевнено сказав Тарас.
   - Але ж Мортi розказувала про майбутнє в якому кенаса зникає! - наполягала Марiко.
   - Туманний Кiт все контролює, - сказав Тарас, продовжуючи читати свою газету, на що Марiко критично вiдповiла: - Кiт контролює тiльки свiй живiт.
   Ввечерi приплентався Туманний Кiт.
   - З Дашею нiчого не станеться? - спитала Марiко, але кiт не спромiгся її помiтити, наче її й не було.
   - Пiшли, - сказав вiн Тарасу i той, насунув на лоба чорного капелюха, хоча зроду його не носив. 'У шпигунiв граються, а Даша та Мортi пропадуть!' - бiдкалася Марiко.
   Коли кiт i Тарас приперлися з незнайомцем, вона подала, як i домовлялись, кави, та пiшла на кухню, а коли почула дзенькiт розбитого скла, то зайшла в кiмнату. Перекинутий стiлець та розбите скло на балконi говорили про те, що все йде, як розказувала Мортi, тож Марiко стала складати уламки скла та клеїти, поки воно не стало таким, як було. Досить скоро повернулися Тарас та кiт. Вона зустрiла їх на порозi й спитала: - Де Мортi та Даша?
   По мордяцi кота вона зрозумiла, що вони все просрали, тож Дашi та Мортi нема. В руках у Марiко була мокра ганчiрка, якою вона протирала балконне скло. Вона з усього маху вперiщила котяру по пицi, а потiм по спинi та гнала їх з Тарасом до самих дверей.
   - Без Дашi та Мортi не приходьте, бо вб'ю!
  
  
  
  Реплiкацiя п'ята. Вiдьма
   У Бриджiт не було нiякого сумнiву, що вони потрапили на той свiт, бо цей мерзенний Плутiн таки пiдсунув 'новачка' пiд виглядом квiтiв. Хоч вона й сама трималася вiд нього осторонь, але й вiн не дуже до неї наближався, поки Бриджiт тримала той злощасний букет. Хоч Бриджiт вмерла, але вона не одна, а потрапила в це мiсце разом з Емманюелем. Вона вiдчувала його так близько, як нiколи, тому вiдразу сказала: 'Je t'aime! Pourquoi es-tu mort33?
   'J'ai ?t? mordu par une mouche bleue34', - вiдповiв Макронс i вона вiдчула, як вiн її обнiмає. Це її потiшила i вона забула про зелених мух, якi вiн згадав. Вiд цього 'новачка' не тiльки мухи ввижаються, а наступає смерть. Обiйми та солодкi поцiлунки запаморочили голову, яка не iснувала, i тривали так довго, що пройшла цiла вiчнiсть. Вона нiколи не вiдчувала кращого задоволення нiж зараз. 'Можливо, що ми в раю?!' - подумала Бриджiт, та якийсь звук вiдволiк її думки. Макронс ще цiлував її вологi губи, якi вiдчувалися, наче при життi, а вона напружила слух, що не iснує, та знову почула той звук. Який повторився.
   - Хто тут? - почула вона голос i вiдразу пiзнала його - це був Плутiн.
   'Вiн хоче ще нас вбити!' - подумала Бриджiт i, поцiлувала Емманюеля довгим божественним поцiлунком, щоб закрити його рота, бо вiн не стерпить та щось скаже Плутiну.
   Хтось заговорив. Бриджiт здалося, що вона чула цей голос. 'Як вiн сюди потрапив? Чи його теж отруїв цей паскудник Плутiн?' - подумала вона, але не стала видавати себе. Макронс теж мовчав i це було добре.
  ***
   Там, куди вiн потрапив, навiть не пахло Раєм, в якому Плутiн нiколи не був, але i Пеклом це мiсце вiн називати не мiг, хоча темрява дуже схожа. Не було того, що головне в Пеклi - Страх з великої лiтери, який охоплював Пекло, як пекуча смола з присмаком мигдалю. Це мiсце, де перебував президент Московiї, краще всього назвати Нiщо, тому що у Плутiна не було нiяких вiдчуттiв: нi зору, нi слуху, нi смаку, нi нюху, нi вiдчуття дотику. Залишались тiльки думки, якi не потребували вiдпочинку чи сну, а роїлися точно не в головi, якої, як i тiла, напевне, не було.
   Перше, незрозумiло чи вiн вмер, чи лежить десь в якомусь морзi та чекає своєї черги на спалення, чи поховання в землi, а може десь валяється, окаянний, в якiйсь смердючiй канавi. Плутiну навiть здалося, що вiн вiдчув якийсь запах чи то тлiну його тiла, чи багна, в якому вiн лежить. Такого закiнчення життя вiн зовсiм не хотiв, бо скромно марив мавзолеєм i поклонiнням прийдешнiх поколiнь московiтiв. А ще краще жити вiчно, маючи дiмензiальну сiточку, та люди на планетi Земля до цього ще не дозрiли. Дiстати її нелегко, хiба що поцупити в якогось прибульця, але за цим хтось наглядає й карає порушникiв смертю. Тож всi спроби дiстати омрiяну сiточку не вдалися.
   'Зiтруть з пам'ятi!' - подумав Плутiн найгiрше про московiтiв, бо така вже доля правителiв Московiї, що по смертi їх ганять та оббрiхують, а ще висмiюють в паскудних анекдотах. 'А в Українi президентiв нiхто не кляне, крiм цього дурисвiта, що втiк з країни, поцупивши грошi', - подумав Плутiн й така злiсть взяла на цю країну-шпичку, що навiть розболiлася вiдсутня голова.
   Раптом щось змiнилося. Плутiн вiдчув це вiдразу. Хтось з'явився поруч.
   - Хто тут? - спитав Плутiн.
   - Who's there? I'm Johns Bolton!35
   - Який 'болтун'? - не зрозумiв Плутiн.
   - Yes, yes! I'm Johns Bolton!36- пробелькотiв хтось, а ще якесь заморське чмо спитало:- Who's there?37
   - Wer ist hier? 38 - Плутiн.
   - Who's there? - знову спитав хтось.
   - Wer bist du, Schlampe?39 - спитав Плутiн.
   'Що за iдiоти з'явилися тут?' - дивувався Плутiн, бо останнього нахабу, що товчеться поряд, вiн вiдчував майже фiзично.
   - I am President Trumps40- сказав прийда i Плутiн здивувався. Не те, щоб його вразив Трампс, якого вiн вже давно тримав на гачку, але звiстка про те, що поряд ще один президент, навертала на думку змови не кого-небудь, а любого китайського друга Сi Цзiньпiна. 'Я не помилюсь, якщо скажу, що цей китаєць отруїв нас зеленими мухами, тiльки не зрозумiло, для чого? - подумав Плутiн i вiдразу найшов вiдповiдь: - Хоче загарбати Московiю та Америку!'
   - I am President Trumps - нагадав Трампс i Плутiн сердито вiдповiв: - Ich bin Pr?sident Plutin41.
   Трампс щось радiсно белькотiв, та Плутiн його не слухав, а думав над тим, як з цiєї порожнечi та темноти вибратись. Якщо сюди потрапив Трампс зi своїм радником, то є якийсь вхiд, отже мусить бути й вихiд, тiльки як його знайти? Як зрозумiв Плутiн, його ганебно вбив Пєськов, вусата тварюка, але перед тим вкусила якась зелена муха. Раптом щось знову змiнилося.
   - Я не винен! Це все Плутiн! - голосно репетував знайомий голос i Плутiн впiзнав Пєськова.
   - Попався, вусатий тарган! - зловiсно промовив Плутiн, а Пєськов радiсно залопотiв: - Володимир Володимирович, як добре, що ви тут!
   - Я б цього не сказав, - зловiсно промовив Плутiн i взяв Пєськова на понти: - Зараз я спалю тебе живцем, будеш знати, як вбивати зелених мух.
   - То це ви все придумали? - зрадiв Пєськов i самовiддано промовив: - Рiжте мене на шматки, але я залишаюсь з вами.
   Подальшу змiстовну бесiду перервав несамовитий жiночий вереск, аж у Плутiна вуха заклало, яких вiн не мав.
   - Не репетуй, навiжена! - крикнув Плутiн i дама замовкла чи може втратила свiдомiсть. Белькотiв щось на англiйськiй Трампс i Плутiн спитав Пєськова: - Що вiн там меле?
   - Хоче познайомитись з дамою, - вiдповiв Пєськов, а Плутiн роздратовано сказав: - В цьому мiсцi цей старий розпусник може їй трюхати тiльки мiзки.
   - Хто тут? - спитала дама. - Ви хочете мене зґвалтувати?
   - Звiдки ти приперлася, дурепа? - спитав Плутiн.
   - Я не дурепа, - вiдказала дама та вiдрекомендувалась:- Я речниця президента України Юля Мендельсон.
   Щось знов загуркотiло.
   - Я вiдчував, що без України не обiйшлося! - наче зрадiв Плутiн i зловiсно спитав у Юлi: - Що ти з нами зробила?
   - Це не вона зробила, а я! - сказав чийсь голос.
   - Ти хто? - спитав Плутiн.
   - Дiд Пiхто! - вiдповiв нахабний простуджений голос i Плутiну здалося, що вiн його десь чув.
   - Скажи, хто ти i я вб'ю тебе без болю, - пообiцяв Плутiн, а у вiдповiдь отримав удар в обличчя. Таке дiйство його геть спустошило, бо дати нахабi вiдсiч вiн не мiг. 'Як вiн це робить?' - дивувався Плутiн та марно намагався хоч пнути нахабу.
   - Ти Плутiн? - догадався прибулий розбишака i врiзав президенту Московiї по пицi, якої у нього не було.
   - Ану, кажи, чий Крим? - сказав жертва хронiчної простуди й Плутiн вiдповiв: - Крим наш!
   Удар в пику не був сюрпризом, а Плутiн навiть вiдхилитися не мiг.
   - Менi спiшити не треба, - сказав садист та знову спитав: - Чий Крим?
   - Крим ваш...а може наш, - докинув Плутiн i знову отримав по обличчю.
   - Володимир Потапович, досить з нього, - офiцiально звернулася Юля, а Плутiн радiсно догадався: - Так ти Зелененько, президент України?
   - Ти менi ще за Донбас вiдповiси, - сказав Зелененько i спитав: - Юля, де тут вихiд, досить мене розiгрувати. А хто грає Плутiна, бо я таки добре врiзав йому по пицi.
   - Володя, це не гра, - розпачливо сказала Юля, i доповiла: - Ми на тому свiтi.
   - То це я якусь чортяку бив по рилу? - весело спитав Зелененько i з задоволенням врiзав Плутiну ще раз.
   - Це дипломатичний скандал, я буду скаржитись в ПАРЕ, - пообiцяв Плутiн, а Зелененько вiдповiв: - Харе, так харе! - i врiзав Плутiну ще раз, промовляючи: - Слухай, чорноротий, ще раз полiзеш в Україну, отримаєш по бейцам.
   - В мене їх нема, - попередив Плутiн, а Зелененько нахабно вiдповiв: - Я знаю!
   В цей час щось знову загуркотiло i там, де вони були, стало тiсно.
   - Donald, where are you?42 - спитала якась дама, а Трампс радiсно вiдповiв: - I'm here, my dear!43
   Радiсть зустрiчi перервав новий гуркiт та галас i в тому мiсцi, де вони були, стало зовсiм тiсно.
   - Та що це таке? Тут i так тiсно, а вони пруться i пруться, немов медом намазано! - невдоволено сказав Пєськов i улесливо спитав: - Я правильно кажу, Володимир Володимирович?
   - Неправильно, - вiдповiв Зелененько i з задоволенням врiзав кудись Пєськову.
   - З кожною миттю наше життя стає все цiкавiшим i цiкавiшим, - сказав Плутiн i здивовано почув, пiд якийсь гуркiт: - Ich wusste, Woldemar, dass das deine unertr?glichen Witze waren. Wo hast du mich hingelegt?44!
   - Frau Merkels, und wof?r hier45? - спитав здивований Плутiн.
   - Марiя! З тобою все гаразд? - перебив ще хтось, штовхаючись, а другий голос вiдповiв: - Ми з тобою, Богдан, здається, потрапили в Пекло... Тiльки я уявляла його по-iншому: жарко, полум'я, багато смоли i чорти. А тут пусто, як в бочцi.
   - Чортiв тут, як недорiзаних собак, - сказав Плутiн, а всi з задоволенням засмiялися. Марiя, мабуть, впiзнала Плутiна, бо сказала:
   - Це ви точно пiдмiтили, Володимир Володимирович.
   - Que font tous ces gens ici46? - не втерпiла Бриджiт, а Макронс додав: - Bridget, tais-toi, rend l'?coute beaucoup plus utile47!
  ***
   Всi дивилися на Жюте, чекаючи, що вiн розповiсть про те, як вiн хоче врятувати Дашу, Мортi та Iджi. Жюте глянув на Мето, який чекав його вiдповiдi з очевидним намiром покепкувати з нього, тож вiдразу сказав: - Якщо хочете знати, що я скажу, перевернiть свої сiточки.
   Вiн не став чекати, поки це зроблять iншi й торкнувся вуха, перевертаючи свою дiмензiальну сiточку. Жюте зник, а його Ворон, який сидiв на деревi, занепокоївся та став кружляти в повiтрi, зрiдка каркаючи. Трутте, не вагаючись, торкнулася вуха й теж зникла, а тодi вже й Колє глянула на Мето, та теж пропала. Скептична посмiшка зникла з обличчя Мето i вiн, зiтхнувши, потягнувся до вуха.
   - Що далi? - з'являючись першим, спитав Мето, коли перед ним з'явилися iншi. Жюте йому вiдповiв:
   - А далi ми йдемо до кенаси й схопимо того, хто її вкрав.
   - Ти вважаєш, що хтось, рухаючись в часi назад, вкрав кенасу? - знову кепкував Мето.
   - Нема нiчого легшого це перевiрити, - сказав Жюте i пiшов по Ярославову Валу, потiм вниз, по Франка, а вже тодi подерлися вгору по схилу до тильної сторони кенаси, замiсть якої зiяла величезна яма, а з другої сторони стояв паркан, який поставив Туманний Кiт.
   - А зараз лягаймо на траву та спостерiгаємо за всiм, що тут вiдбудеться, - сказав Жюте i всi причаїлися за кущами, навiть Мето. Ззаду щось затрiщало i Трутте мало не закричала, та Жюте затулив їй рот долонею. Мето зовсiм отетерiв, бо побачив себе, Мето, який задкував, розсуваючи кущi, а за ним, також задом, прямувала Колє. Та Колє, що лежала на травi, мало не розсмiялася, дивлячись на себе, а прибулi Мето та Колє, нарештi, вляглися на траву поруч з Жюте, а тодi щось в небi спалахнуло зеленим кольором. Вони побачили, як з неба спускається кенаса, та стає на мiсце, а Iджi, який прилип до маленьких бокових дверей кенаси, вiдлiпився вiд неї та позадкував до кущiв.
   Раптом Жюте побачив якусь постать, що прямувала звичайною ходою до кенаси та пiдняла руку, направляючи її на будiвлю. Жюте кинувся на незнайомця, на ходу виймаючи меча, а коли пiдбiг, то трiснув ним по головi крадiя кенаси. Непритомного незнайомця зв'язали й потягли вниз, по схилу, а вже тодi перевернули сiточки собi та зв'язаному злодiю. Коли вони стали пiдiйматися вгору по вулицi Iвана Франка, то побачили, що кенаса здiймається в повiтря, а Iджi, вхопившись за ручку дверей, таки злiтає разом з будiвлею.
   - Ми все одно спiзнилися, - сказав Мето, наче радiючи, а Колє, якiй надоїли його шпильки, вiдповiла: - У нас є полонений, тож вiн скаже, куди потрапила кенаса й ми все одно звiльнимо Iджi, Дашу та Мортi. Недарма ж ми з ними пiшли.
   - Щось цей морве якийсь дохлий, - сказав Мето й приставив вухо до грудей незнайомця. Повернувшись до Жюте вiн з задоволенням сказав: - Ти її прибив.
   - Що означає 'її'? - стурбовано спитав Жюте.
   - 'Її' означає, що це морвiна, - гмикнув Мето й глузливо уточнив: - Дохла морвiна.
   Жюте нахилився до полоненої морвiни та теж послухав, а потiм пiдвiвся й глумливо сказав: - Вона прикидається.
   Вiн з усiєї сили копнув морвiну ногою, яка вiдразу ожила та схопилася за бiк, по якому вперiщив Жюте.
   - Кажи, куди ти вiдправила кенасу i наших друзiв Мортi, Дашу та Iджi?
   - Про яку Мортi йде мова? - спитала молоденька морвiна, наче її перед цим не лупцювали ногами.
   - Про ту Мортi, яка з косою, - сказав Жюте.
   - А хто така Даша? - спитала морвiна.
   - Чи не забагато питань?, - сказав Жюте i невдоволено вiдповiв: - Даша внучка Мортi.
   Молода морвiна щось кумекала в темрявi, а Жюте раптом сказав: - Ховаймося, бо зверху йдемо ми!
   Колє i Трутте полiзли пiд рiдкi кущi на схилi, а Жюте й Мето закинули туди полонену й сховалися самi. Мимо них пройшли їх двiйники з минулого й коли вони були вже внизу, то Колє невдоволено спитала:
   - Ми довго будемо зустрiчатися з двiйниками.
   - До тих пiр, поки майбутнє й минуле не змiниться, - вiдповiв Жюте. Вiн повернувся до полоненої, витягнув свого меча й сказав: - Кажи, де Мортi, Даша та Iджi!
   Полонена мовчала.
   - Я думаю, що буде краще вiддати її Туманному Коту, - сказав Мето, бо першiсть Жюте йому не подобалась.
   - Той Туманний Кiт мабуть грається з вами, - сердито промовила морвiна i наказала: - Розв'яжiть мене, бо я зроблю вам боляче.
   - Це я зроблю тобi боляче! - сказав Жюте, пiднiмаючи свого меча, але вiдразу заверещав, як пiдстрелений заєць i звалився в кущi. Мето не став убивати лежачу морвiну, бо не вiн це затiяв, а Колє подумала, що може зiрвати голос, коли от так, як Жюте, буде верещати.
   - Хтось хоче мене розв'язати чи бажаєте всi подрiмати в кущах? - спитала молода морвiна таким спокiйним голосом, що Трутте визнала за доцiльне її розв'язати.
   - Ти допоможеш нам повернути Дашу, Мортi та Iджi? - спитала Трутте i молоденька морвiна, мабуть її ровесниця, потираючи затерплi руки, вiдповiла: - Я сама займусь розшуками, а вам краще повернутися додому, - вона суворо глянула на них i додала:
   - В цiй справi ви наперед в програшi.
   Вона стала пiднiматися кам'яними сходинками вгору, а потiм повернулася i додала:
   - Бiйтеся зелених мух, бо це ваша смерть.
  ***
   Темне небо ряснiло зiрками i цього було досить, щоб добре бачити iстоту, яка причаїлася за каменем. Велика монкула завмерла, випустивши поверх каменю вусики з очима на кiнцi, бо потрапити в пащеку глюдожера зовсiм не хотiла. Монкула завмерла i навiть серце стишило частоту своїх ударiв, щоб тiльки ця ненажерлива потвора її не почула. Монкулi повезло, бо глюдожеру набридло чекати i вiн тихо пройшов поряд з каменем, за яким ховалася ця подiбна на черв'яка iстота. Монкула хотiла вже повзти в сторону, щоб скорiше втiкати, але раптом вiдчула, як в її хвiст встромилися гострi пазурi, а той глюдожер, який пiшов, вп'явся пащекою в її шию. Розiрвана на двi частини, ще жива монкула потрапила в шлунок тварини звиваючись вiд їдкого соку, який швидко розчинив жертву. Два глюдожера зовсiм не наїлись, бо на цiй планетi голод, то синонiм життя, тож стали навпроти, готуючи гнучкi лапи з гострими пазурами до смертельного двобою.
   На планетi Ґроссеверт давно iснувало життя та за останнi декiлька тисячолiть її нiхто не вiдвiдував, хоча там було розташоване кiльце реплiкацiї. Не тiльки тому, що ця планетарна система сховалася дуже далеко вiд Молочного Шляху, в пустiй кульцi, оповитiй нитками зоряних систем та галактик. Навiть зоологам, якi так i рвалися вивчити тамтешнє життя, не давали дозволу туди потрапити. Якийсь необачний зоолог таки добрався туди, щоб зняти iсторичне селфi про життя на планетi та навiть транслював його через супутник на станцiю реплiкацiї, як якесь реалiтi шоу, але дане дiйство тiльки нажахало глядачiв: не пройшло десятка хвилин, як зоолог зник у пащецi зелених павукоподiбних iстот, своїми щупальцями схожих на спрута, якi розiрвали його навпiл. Цих iстот назвали глюдожерами i показували в фiльмах жахiв, тож мало хто мав бажання з ними знайомитись. Вiдтодi потрапити туди не було можливостi, бо всi експедицiї на планету Ґроссеверт заборонялися до тих пiр, поки там не з'явиться розумне життя. Що мали на увазi, коли писали цю заборону, нiхто не знав, хоча 'дурними' отих павукоподiбних спрутiв нiхто назвати не мiг.
   Тим часом глюдожери розпочали смертельну виставу, стiбаючи один одного гнучкими щупальцями-лапами, та перекушуючи їх щелепами, тож скоро кiнцiвки змiшалися з тiлами, якi сплелись, як два спрута, збираючись задушити противника. Зелена кров сочилася з обкусаних кiнцiвок, але зразу зверталася, бо цi iстоти вмiли вiдрощувати втрачене в бою.
   Невiдомо, скiльки б точилася ця битва, бо за нею спостерiгали ще два глюдожера бiльших розмiрiв, якi не стали чекати кiнця поєдинку, а стали закушувати вiдразу, намагаючись вiдiрвати бiльший шматок. Їм теж не повезло, бо на них чекав сюрприз: аж три глюдожера ще бiльших розмiрiв застукали їх зненацька.
   Та їм не вдалося поласувати, бо якийсь пилосос потягнув їхнi тiла, а вони вiдчули, як хтось виймає їхнi души й розчавлює в зелений каламутi.
  ***
   Вiн пам'ятав, як народився на свiт. Перед тим, як з'явитися, у Богдана було вiдчуття нестерпної самотностi у безмежному просторi, але те, що вiн є, що вiн iснує, сприймав, як належне. Це, якось, запам'яталося з дитинства назавжди, а що було далi, Богдан згадати не мiг. Не пам'ятав i маму маленьким, тiльки короткi картинки з дитячого життя: велика гребля на якiйсь рiчцi, що сочилася водою i заросла водяним горiхом, а ти стоїш унизу, задерши голову вгору i думаєш про те, що буде, якщо ця висока зелена гребля раптово обвалиться зверху та знесе все разом з водою. I друга картинка з дитинства: чиясь дерев'яна хата над яром, а коло хати, ближче до яру, десятки клiток з кролями, якi те й знають, що гризуть своїми великими зубами соковиту зелену траву. Вечорiє i коло клiток стає все темнiше й темнiше, а кролi все хрумкають траву. А ще зимова картинка, вечiрнi сутiнки та сiре небо, яке злилося з сiрою землею, а вони з батьком лежать в снiгу, та чекають на зайцiв.
   - Дивись! Дивись! Бачиш? - питає батько, але Богдан нiчого не бачить, бо сiро i темно попереду, хоч стрель. Тож батько, наче почув слова Богдана, гучно стрiляє, а тодi вони разом довго шукають вбитого зайця. Коли, нарештi, знаходять, то Богдан дивується бiльше: пухнастий заєць довший за нього. Та ж зима i вони на ринку в мiстi Черепаново. Кругом дерев'янi ящики-лотки з яких тiтки, в кожухах до п'ят, витягують круглячки морозива й продають. Богдан не розумiє, навiщо зимою продавати морозиво, бо й так холодно, але коли батько купує, то не вiдмовляється. А ще одна яскрава картинка нагадує про себе: сонячний ранок, бо сонце яскраво б'є в вiкно, освiтлюючи лавку, на якiй сидить мама i Богдан. Мати плаче i Богдан мовчить, а вже потiм вона пояснює: - Сталiн помер!
   Хто такий Сталiн, Богдан не знав, але вiдразу по тому нова картинка: вони на пiдводi їдуть з Майського радгоспу в мiсто Черепаново. По дорозi в мiсто - залiзнична колiя i шлагбаум, тож вони зупиняються та ждуть, поки величезний паротяг з великою червоною зiркою на круглому носi перетягне один вагон.
   Вони покидають Сибiр.
   Звичайно, на батькiвщину, Львiвщину, батько їхати не мiг, тож поселилися в радгоспi в Шевченкiвськiм краї, пiд Каневом. Добре те було, що керiвника сибiрського радгоспу направили в Україну, а вже вiн запропонував батьковi Богдана приїздити пiсля заслання до нього. То не було дивним, бо батько був добрий працiвник, та не мав полiтичної статi, хоча був в рядах УПА. Як так сталося, що батька вiдпустили по амнiстiї, Богдан не знав, видно проходив по кримiнальнiй статi, бо не було доказiв його дiяльностi в загонах УПА. Його сестра, п'ятнадцятирiчна тiтка Текля, вiдсидiла п'ятнадцять лiт пiд Iркутськом, аж до 1960 року, то вже її зустрiчали в Українi, куди переїхали батьки. А дядька Петра знайшли вже потiм пiд Калiнiном в божевiльнi, куди вiн потрапив пiсля контузiї в Манжурiї в серпнi 1945 року. До тiтки Ганни, наймолодшої з сестер, поїхали пiзнiше, тож там, на тiй Львiвщинi, всi боялися розмовляти з батьком, бо вiн був у засланнi, а за знайомство з ним могли посадити в тюрму будь кого.
   По приїзду в українське селище Дубовий Яр, де був розташований бурякорадгосп, Богдан вперше почув українську мову. На цiй ласкавiй мовi до нього звернулася сусiдська дiвчинка його рокiв, а Богдан вiдповiв їй мовою московiтiв. У свої чотири роки вiн добре освоїв матюки, якi супроводжували його коротке життя, а через те, що Богдан був серйозним красивим хлопчиком, то нiхто не очiкував вiд нього почути щось подiбне.
   - Тiтонько, а ваш Богдан сказав таке!? - жахнулася дiвчинка, звертаючись до матерi Богдана.
   - А що вiн сказав? - спитала мати, а дiвчина захитала головою: - Я таке вголос казати не можу.
   - То скажи на вушко, - усмiхається мати.
   - Курва, - зашепотiла дiвчина та зашарiлася, а мати сказала: - Вiн так бiльше казати не буде.
   Богдан i сам усмiхається, згадуючи минуле, але вiдразу забуває, бо попереду свиснуло i зовсiм поряд лягає мiна. Подарунок вiд московiтiв посiк кущi, мiж якими сховався Богдан.
   - Живий? - спитав напарник, Вовк, i Богдан вiдповiв: - Живий.
   Далi мовчали, прислуховуючись до тишi, бо та мiна може бути передумовою до ДРГ московiтiв. Знову затихло, i думки Богдана повернулися до дитинства. Те дитинство закiнчилося в восьмому класi, бо тодi Богдан вступив до технiкуму зв'язку в Києвi, а проживав на Золотоворiтськiй 15, в родинi пенсiонерiв. Господиня, Клавдiя Юхимiвна, вболiвала за київське 'Динамо', тож коли грала її улюблена команда, вона сiдала в крiсло перед телевiзором КВН з великою лiнзою, та кольоровою плiвкою перед нею. Нiхто не мав права турбувати Клавдiю Юхимiвну, поки її улюблений форвард, Лобановський, забивав неймовiрнi кутовi м'ячi.
   Тодi, пiд час навчання на останньому курсi, Богдан зустрiв Марiю бiля Золотих Ворiт, двох безформних, але все ж величних залишкiв стiн, скрiплених металевими стяжками. Та зустрiч поєднала їхнє майбутнє, але, як з'ясувалося, не назавжди, бо по часi вони розсталися. Для Богдана їхнє розлучення було болючою несподiванкою i вiн не вiдразу оговтався. А ще болiло те, що Марiя раптово померла, тож вiн часто подумки розмовляв з нею, озвучуючи свої питання та її вiдповiдi. Богдан, вiд спогадiв, аж пiднявся на мiсцi, щоб схопити ротом свiжого степового повiтря. Навiть зараз, коли сплило багато часу, згадка про це вiдгукнулася болем. Болем у серцi. Яке прошила куля снайпера!
   - 'Гоголь'! Ти живий? Богдан? - торкав його Вовк, та марно, бо Богдан його не чув. Тiльки нахабна зелена муха кружляла над його мертвим тiлом. Богдан вже бачив зелено-синє сяйво, яке завжди супроводжує смерть, бо про це вiн читав десь у Iнтернетi, а перед ним з'явилися Золотi Ворота у зелено-синьому туманi та Марiя.
   - Як так, тебе нема, а я з тобою балакаю? - питав Богдан. - Як так трапилось, що життя з тобою не склалося, а от нашi розмови любi для мого серця...
   - Якого зараз у нас нема, - сказала Марiя, - а є тiльки думки, якi ми можемо озвучити без голосу.
   Щось сталося, бо Богдан вiдчув, як вiн, разом з Марiєю, кудись летить, а вже тодi втиснувся в якесь тiсне, замкнуте мiсце.
  ***
   Незнайомець стояв на вершинi гори та дивився на небо. Вiтри, якi на цiй висотi завжди несамовитi, якось притихли, немовби боялися незнайомця, що стояв, широко розставивши ноги. Якби хтось був поруч з незнайомцем, то побачив би, що його трохи розкосi очi злегка прикритi та повернутi до неба, а губи щось шепочуть. Якщо прислухатись, коли вiтер зовсiм затихне, то можна почути якiсь чудернацькi слова:
   - ...Нептун в Тiльцi ... Лiлiт у Дiвi ... Меркурiй та Уран у Левi ... Плутон у Водолiї ... Юпiтер та Сатурн в Терезах ... Селена та Прозерпiна в Скорпiонi ... Венера та Марс в в Близнюках ...
   Якась цятка в небi перервала хiд думок незнайомця, та вiн швидко оговтався, бо то була якась птиця.
   - ... пiвнiчний мiсячний вузол у Тельцi, пiвденний в Скорпiонi, - знову зашепотiв незнайомець, вдивляючись в небо, - ... Мiсяць та Сонце у Левi ... Хiрон в Раку ... ще рано, але скоро буде те що треба...
   Повсюди, до самого горизонту, пiднiмалися гори Гiмалаїв, якi своїми гострими бiлими вершинами розчiсували голубi небеса. Незнайомець покинув вершину гори та полетiв широким кругом навкруги вершини, плануючи нижче в зелену долину, яка притулилася на краю провалля, наче гнiздо ластiвки на стiнi. Незнайомець спiкiрував i досить швидко на зеленiй долинi з'явилася голуба цятка, схожа на озеро.
   Коли незнайомець спустився нижче, то цятка перетворилася на струнку будiвлю, голубий палац з куполом посерединi та чотирьох високих круглих веж на кутках. Незнайомець тримався курсу на палац, та раптом, звiдкись зi сторони, на нього спiкiрував величезний птах з бiлими крилами, якi вiдтiнялися чорним пером по краю. У порiвняннi з величним птахом незнайомець виглядав зовсiм маленьким, а кумай48 зашипiв, наче якийсь змiй, та полетiв поряд.
   'Вище гiр тiльки бiлi хмари, де шугають великi птицi. Вони гонять бiлi отари пiд яскравi Сонця зiницi. Не бояться спалити крила, камiнцем упасти додолу, бо тримає небесна сила Прометеїв бiля Престолу' - прочитав незнайомець чиїсь слова чи повторив свої, бо пам'ять iнодi зраджувала його, плутаючи подiї за прожите тисячолiття. Птах супроводжував незнайомця до самого палацу, а коли той опинився на землi, то зробив почесний круг в повiтрi, та полетiв до високих скель, де прилiпилося його гнiздо i чекала самиця. Незнайомець супроводжував поглядом грифа, поки вiн не пропав мiж скелями, а вже тодi пiдiйшов до вхiдних дверей палацу, перед якими постояв, немов молився якомусь богу, а вже тодi взявся за масивну ручку дверей.
   З першого погляду стало зрозумiло, що в палацi давно не було людей, бо тоненький шар пилу покривав кам'яну пiдлогу i бiлоснiжнi поруччя сходiв на другий поверх. Незнайомець пiднявся по сходах, торкнувшись поруччя, i струсив пил з пальцiв, який став кружляти в повiтрi, освiтлений променями сонця, що вривалися через високi вiкна. Вiн зайшов у чиюсь спальню i, по розташуванню рiзних предметiв вжитку, зрозумiв, що кiмнату покинули зненацька, навiть не прибравши лiжко. Незнайомець схилився до подушки та вiдчув знайомий запах, який не вивiтрився за роки, а, напроти, став бiльш виразним. Той запах жiнки вiн пам'ятав завжди, хоча нiколи не був ловеласом чи донжуаном. Якщо вже й давати йому якесь прiзвисько, то йому б личило лише одне - однолюб. Так повелося, що та єдина, яку вiн дiйсно любив, подарувала йому лише одне побачення, та й то тому, що була ображена другим.
   Покинувши спальню, чоловiк спустився вниз i закрив дверi палацу, а вже тодi вiдiйшов вiд будiвлi та став оддалiк, повернувшись до неї обличчям. Земля пiд ногами чоловiка затрусилася, а палац з частиною скелi, на якiй вiн стояв, пiднявся в небеса.
   Пара грифiв, наляканих галасом, здiйнялася вгору та стала кружляти над палацом, який раптом став танути в повiтрi, наче марево. Грифи стурбовано подалися до гнiзда, а незнайомець, усмiхнувшись, переступив голубе iскристе коло, яке юрмилося перед ним в повiтрi, та й зник, як палац. Залишилася тiльки чорна глибока яма, яка, по якомусь часi, заповнилась водою, та стала самим високогiрним озером.
  ***
   Степовий вiтер ворушив траву перед Вiдьмою, заважаючи їй прицiлитись, але в цьому теж є сенс - бо її не помiтить ворожий снайпер. Ворожий. Слово якесь неправильне, ворожий, не зовсiм вiдповiдає дiйсностi, скорiше личить супротивник, бо це змагання за iдею в якому друга сторона повинна зрозумiти, що iнший шлях - це гарантована смерть. Вiдьма знала, що там, за зруйнованою стiною, знаходиться снайпер укропiв, тож треба його непомiтно зняти, щоб ця сволота не стрiляла в 'ополченцiв'. Вiдьма смiялася з цiєї назви та iнакше себе називати не могла, бо далi втручалась велика полiтика. При звучаннi слова 'ополченець' в її уявi виникав образ п'яного i засцяного мiсцевого жителя, щось середнє мiж бомжем i мавпою з автоматом, вiд якого можна чекати любої дуростi. Вiдьма, як i iншi кадровi вiйськовi, з презирством вiдносилась до цього гарматного м'яса, до того ще й полохливого. Вона знала, що на другий день, пiсля того, як Москва забере свої вiйська, цi 'ополченцi' порозбiгаються по норах. З тої сторони теж полохливий народ, коли почують, як впiвсили працюють московськi гармати, але є й тi, що дають вiдсiч, то, здебiльшого, 'бандери' чи нацiоналiсти.
   Вiд слова 'бандери' щось майнуло коло серця, а думки навернулися до минулого. Те минуле було так давно, що для когось вистачить на три життя, а для неї - то одна мить. Вона згадала своє перше завдання, яке отримала вiд генерала Скворцова, на тодi ще молодшого лейтенанта. Уже й генерала нема, бо загинув на тому злощасному лiтаку, що летiв до Сирiї зi святковим концертом, а вона Вiдьма, ще й досi працює i не деiнде, а на передовiй. Недавно якийсь смердючий 'ополченець' посмiв сказати: 'А що тут робить оця стара?' - та ще i єхидно шкiрився, тож вона витягла пiстолет Макарова й на мiсцi пристрелила iдiота. Нiхто не сказав нi слова: дрiбнота - вiд страху, а тi що знали щось про неї - вiд поваги та того ж страху. Тут тiльки так i можна, бо страх - то сила, що завжди мобiлiзує.
   Думки знову повернулися до першого завдання. Тодi вона жила в Києвi, та потрапила в неприємну iсторiю: разом з колишнiми друзями по дитячому будинку ввечерi вкрали двi пляшки 'Московської' з маленького магазину на околицi мiста. Вони вже були напiдпитку, тож потягнуло на подвиги й хоча вона сама не крала, а стояла на 'шухерi', та все одно свiтило попасти за ґрати. Тодi вона й зустрiлася з молодшим лейтенантом Скворцовим. Нi, звичайно, вiн був не в формi, то вже потiм вона взнала, що лейтенант служить в КГБ, а зустрiч була не деiнде, а в економiчному унiверситетi, де вона вчилася. За крадiжку вона могла потрапити за грати та попрощатися з освiтою, тож словам лейтенанта, що вiн допоможе уникнути бiди, вона, спочатку, не повiрила. Лейтенант намалював її майбутнє, яке вона розумiла й сама, а тодi запропонував одружитися i забути про крадiжку. Спочатку Вiдьма подумала, що вiн просить її руки, але лейтенант говорив зовсiм про iнше - вона мала звабити й одружитися з якимсь 'бандерiвцем'. Що то за 'бандерiвцi', вона не знала, хiба що бачила маленькi книжечки, якi розповiдали про фашистiв та їх прихвоснiв-нацiоналiстiв - бандерiвцiв.
   Перспектива жити з ворогом СССР не дуже сподобалась Вiдьмi, тож вона не вiдразу зголосилася i тiльки тодi, як вона 'побачить' бандерiвця.
   - Що я маю робити з бандерiвцем? - спитала вона i лейтенант, посмiхнувшись, сказав: - Нiчого. Слухай, що вiн говорить i раз в недiлю прийдеш по цьому адресу i все напишеш.
   Вона згодилась, бо в'язниця, то не курорт, а ще поламане життя. Тiльки запитала: - Я зможу потiм розвестись з ним?
   - Звичайно, але про це потiм, - вiдповiв лейтенант. Бандерiвець знiмав лiжко на квартирi коло Золотих Ворiт, тож лейтенант i Вiдьма зробили засаду. Коли вiн повертався пiсля навчання в технiкумi, лейтенант наказав познайомитись.
   - Як? - здивовано спитала Вiдьма i лейтенант вiдповiв: - Зiткнись з ним коло пам'ятника, вiн завжди там проходить.
   Вона надягнула коротку спокусливу червону спiдницю, чорну блузку в горошок та пiшла до Золотих Ворiт, де зiткнулась з юнаком i тодi вперше роздивилася Богдана. Це так його звали, а її на той час - Марiя. Вiн розсипав товстi зошити конспектiв, а Марiя, виправдовуючись, допомагала йому їх збирати. Вони трохи поговорили i коли вже настала пора прощатися, то Богдан запропонував: - Я занесу зошити, а потiм погуляємо по Києву.
   Марiя згодилась. Бандерiвець виявився симпатичним, тож Марiя подумала, що нема в тому грiха, якщо з ним одружиться. Насправдi Богдан був всього лише сином бандерiвця i на думку Марiї не становив нiякої загрози суспiльству. Це заспокоїло Марiю i вона, через деякий час, погодилась стати його дружиною, коли вiн це запропонував. В кiнцi недiлi вона, як завжди, прийшла на квартиру, яку Скворцов тримав для зустрiчей з агентами. Прямо з порога вiн спитав: - Як перша шлюбна нiч?
  
   Вона посмiхнулася на це, а вiн завалив її на лiжко i взяв силою. Марiя не плакала i не пручалася, бо знала, що повнiстю залежить вiд Скворцова. Таке траплялось i надалi, а Марiї навiть подобались такi зустрiчi. Одного разу вона спитала: - У тебе є дружина? - на що Скворцов ударив її по обличчю i сказав: - Не твоє дiло!
   Синець помiтив Богдан i заклопотано спитав: 'Звiдки у тебе це? - на що Марiя вiдповiла: - Посковзнулася на поворотi сходiв i посадила синяк поруччям'. Вона бачила, що Богдан не повiрив, але це її майже не хвилювала. Богдан ставав для Марiї майже чужий i вiн з гiркотою вiдчував це вiддалення. Вона закiнчила навчання та трапилась ще одна подiя: Скворцова переводили в Москву.
   - Якщо хочеш, я заберу тебе з собою, - сказав Скворцов на останнiй зустрiчi, одягаючи сорочку i штани. Марiя звикла до Скворцова, та й секс з ним був приємний для неї, а яким буде другий куратор, то ще невiдомо, тому вона згодилась без вагань. З Богданом вона розвелась, а тодi передала чутку, що розбилася на машинi, тож порвала всi зв'язки з минулим. В Москвi її, як вмiлого агента, направили на навчання, пiсля якого вона повернулася до Скворцова, уже капiтана. Завдання були рiзними тож Марiя не заморочувалась совiстю чи якимись душевними муками, коли ламала чужi життя, як наказував Скворцов. Довелося лягати в лiжко з рiзними людьми, а коли треба, то вбивати, що теж не бентежило тепер уже не Марiю, а Вiдьму. Не було мiсць, де б вона не була чи то Афганiстан, чи Чечня або якась арабська чи європейська країна. Скворцов далеко пiшов i вiв її за собою, даруючи деколи чарiвнi пiв години сексу.
   Розвал СССР вони пройшли разом тiльки пiднiмаючись вгору. У неї з'явилася трикiмнатна квартира в центрi Москви, а свою роботу сприймала, як забаву, отже на життя нiколи не скаржилась. Роки брали своє, а сексуальнi зустрiчi зi Скворцовим ставали все рiдшими, то Вiдьма вибирала собi пiдопiчних молодих хлопцiв i тiшилася з ними. Коли генерал Скворцов помер, а вiрнiше, загинув по дорозi у Сирiю, то вона вiдчула якусь пустку, тому подалась iнструктором на Донбас, навчати снайперiв, а заодно пострiляти, вiдчуваючи зверхнiсть над обдуреним противником.
   Недолугий 'укрiп' таки висунув свою довбешку i став видний по пояс. Вiдьма з насолодою влiпила йому кулю зi свого 'Корду', яка прошила його наскрiзь. Вона задоволено лягла в траву, бо снайпери укропiв працюють парами. В голову лiзли якiсь дурнi думки, особливо згадалося те чи живий зараз Богдан, бо вже пройшло стiльки рокiв, то, мабуть, уже помер вiд старостi. Охопила якась ностальгiя вiд того, що всi знайомi, а їх у неї не так уже й багато, уже померли, а вона ще жива. Якось стало гiрко на душi, то Вiдьма, щоб вiдiгнати думки, виглянула з трави, оцiнюючи ситуацiю. Видно, укропам було не до неї, бо затаїлися, зарази.
   Раптом Вiдьма побачила зелену муху, яка летiла вiд укропiв. Коли зелена муха опинилась зовсiм близько, то перетворилася на кулю. Це було дивно, бо так повiльно кулi не рухаються. Треба сховатися, та щось стримувало її, а коли куля розколола голову, то Вiдьма вiдчула не бiль, а Богдана поруч з собою, який сказав:
   - Як так, тебе нема, а я з тобою балакаю? Як так трапилось, що життя з тобою не склалося, а от нашi розмови любi для мого серця...
   - Якого зараз у нас нема, а є тiльки думки, якi ми можемо озвучити без голосу, - скептично сказала Вiдьма, бо знала, що вони вже мертвi та розмовляють на тому свiтi. Вони кудись полетiли, а тодi потрапили в зелену тiсняву, як оселедцi в бочку.
   - Це тобi за Богдана! - сказав Вовк, перезаряджаючи снайперську гвинтiвку.
  ***
   Коли всi посмiялися, знов щось загуркотiло i з'явилися ще якiсь люди, точнiше не люди, а їх душi, а потiм наче вiдкрилися якiсь ворота чи прорвало якусь запону, бо стало тiсно та почулися якiсь зойки та крики: 'Де я! Ой! Куди це я попав!' - що лунали щомитi, а навкруги у цiй темрявi з'являлися новi i новi голоси.
   - Це ж не товарний вагон! - вигукнув Пєськов, якого нiхто не питав, а Трампс на когось лаявся, бо хтось наступив йому на ногу, якої не було. Гармидер тривав досить довго i хтось, крiм Зелененько, навчився давати здачу ляпасом, бо почувся ляскiт i лайки на всiх мовах планети Земля. Деякi говорили катланською мовою, мабуть, подумали, що вони через кiльце реплiкацiї потрапили на iншу планету. Дехто вже впiзнав своїх знайомих, i дiлився враженнями.
   Меркельс, як тiльки дiзналась, що сюди попав Макронс, поговорила з ним та вмовляла його дiяти разом, одним фронтом. Макронс згодився, бо дуже цiкава компанiя тут зiбралася. Незрозумiло, як сюди потрапили майже всi лiдери Європи, але те, що з ними прийдеться якось домовлятися, Макронс усвiдомлював. Бриджiт, яка трималася ближче до Макронса, не подобалось мiсце, куди вони потрапили, хоч спочатку воно здалось Раєм. Бриджiт дуже боялася Плутiна, який теж якимсь чином попав сюди. Гомiн тривав досить довго, а потiм почувся чийсь пiдсилений голос, який сказав катланською мовою:
   - Ви не розумiєте, що з вами сталося, - сказав голос i у вiдповiдь почулися невдоволенi викрики, бо хтось брав на себе вiдповiдальнiсть за те, що з ними скоїлось. Деякi подумали, що вони в руках терористiв i незнайомець повiдомить умови, за яких їх вiдпустять додому. Голос послухав викрики та продовжив:
   - Ви тут опинилися тому, що аль-Кацапу49 потрiбнi вашi душi. Йому все одно, яке прiзвище ви носите та що робили до цього. Це вибiр аль-Кацапа, бо всi ви - фiзично НIЩО. Я хочу, щоб кожен це почув. Ви суб'єкти у небуттi, до того ж не вiдданi аль-Кацапу. Хто такий аль-Кацап? Вiн - ВСЕ, а ви НIЩО. Мертвi душi! Тож ваше завдання на ближнє майбутнє - чи готовi ви стати частиною аль-Кацапа i виконувати його команди беззаперечно та самовiддано. Це ваш вибiр, бо хто не з аль-Кацапом, той втратить душу, яка й зараз вам не належить. Це ваше завдання на дану мить.
   - Хто ти такий? - спитав Плутiн, якому зовсiм не сподобалось, що хтось веде свою гру.
   - Дiйсно, хто ти такий? - спитав Зелененько й пояснив: - Тут зiбралися досить вiдомi люди, то поясни, бо зараз отримаєш по пицi!
   - Мене звати Потакаєв, - вiдповiв голос, а Зелененько насмiшкувато спитав: - I кому ти тут потураєш?
   - Я таке саме НIЩО, як i ви, а кажу те, що менi наказали, - вiдповiв Потакаєв, а Зелененько, для перевiрки, таки заїхав йому в пику. Потакаєв зойкнув, а Зелененько з задоволенням сказав: - Таки дiйсно, ти НIЩО.
   - Може, слiд прислухатися до його слiв, - сказала якась дама, - бо нас недарма зiбрали отут. Не забувайте ми тiльки душi без тiла.
   - Хто ти така, щоб нам вказувати? - сказав Пєськов, але Плутiн його зупинив: - Я, здається, знаю цю даму. Вона дурного не скаже.
   Дiйсно, Плутiн знав Вiдьму i, навiть, побоювався, бо якось спитав, вручаючи чергову нагороду: - Якщо прийде наказ убити мене - виконаєш?
   - Нi! - твердо сказала Вiдьма i Плутiн схвально посмiхнувся, хоча нiтрохи їй не повiрив.
   - Кажи, що хочеш сказати, - нагадав хтось i Вiдьма сказала: - Як я зрозумiла, ми повиннi виконувати накази аль-Кацапа, а хто не захоче, того зiтруть з Всесвiту.
   - Наскiльки я знаю останнi науково метафiзичнi данi, то нашi душi, вiддзеркалення, належать Творцю i ми є невiддiльна його частина, - сказав хтось i спитав: - Чи не означають слова мiстера Потакаєва, що ми не у своєму Всесвiтi?
   - Означає, - м'якнув Потакаєв, - я вам про це товкмачив у своєму зверненнi.
   - Отже, Творець нас покинув? - спитав той же запитливий голос, на що вiдповiла Вiдьма: - Нас не покинули, нас - вкрали!
   - Дама каже iстину, - пiдтвердив Потакаєв, а всi замовкли, розмiрковуючи над останнiми словами посланця аль-Кацапа.
   - Хто не хоче служити аль-Кацапу, подайте голос, - сказав Потакаєв, який нiкуди не зникав, а слухав розмови.
   - Ми ще не вирiшили, - сказав Плутiн, - пiдожди!
   Вiн зробив довгу паузу. Зелененько не витримав та голосно сказав:
   - Що тут думати, у нас все одно немає вибору. В мене є питання - чи матимемо ми тiло, а якщо матимемо чи будуть нам платити за вiдрядження i в якому розмiрi?
   Всi загудiли, а Зелененько не дуже наполегливо виправдовувався: - А що? Чим задарма працювати на чужого дядю, я краще посплю вiчним сном!
   Всi знову загудiли, як бджоли, якi тiльки й думають про те, як працювати задарма на чужу тьотю чи дядю. Потакаєв, який мовчки вислухав промову Зелененько, голосно сказав: - Ви матимете самi мiцнi тiла, якi є у вашому Всесвiтi та отримаєте все що захочете: їжу, самиць та матерiальнi блага. Єдине, що вiд вас вимагають - беззаперечна покора аль-Кацапу!
   - Ми, що, будемо воїнами? - спитав Плутiн.
   - Ви будете елiтним вiйськовим пiдроздiлом. Я не думаю, що ви помрете вiд роботи, бо вас будуть боятися, навiть не побачивши, - запевнив їх Потакаєв.
   - А самицi...- почав було Плутiн, але не закiнчив, бо його перебив Потакаєв: - Самицi у вас будуть теж елiтнi!
   Натовп загудiв, а Потакаєв спитав: - Всi згоднi?
   Якусь хвильку стояла тиша, бо всi чекали, як хтось вiдмовиться, але всi мовчали.
   - Так! - випереджаючи один одного, закричали в натовпi, бо не встигнеш, то зiтруть разом з пам'яттю, а Потакаєв, слухаючи крики, сказав: - Тодi тримайтеся, бо ми вирушаємо на тимчасове мiсце дислокацiї для отримання тiла та тренування.
   Натовп мертвих душ закричав вiд збудження, а потiм вiд жаху, падаючи в зелену безодню. Летiли доволi довго, навiть припинили кричати. Приземлення було м'яке, але дивне, бо всi вiдчули чуже тiло, яке, як вони зрозумiли, треба зробити своїм.
  
  
  Реплiкацiя шоста. аль-Кацап
   Було дуже холодно. Навiть через сiточку Даша вiдчувала холоднечу. Очi нiчого не бачили в темрявi, тому довелося використовувати дiмензiальну сiточку. Кенаса наскрiзь промерзла i волога, яка була у примiщеннi, осiла памороззю на стiнах, стелi, долiвцi та крiслах в залi, перетворюючи примiщення в казковий зимовий свiт. Даша не полiнувалася i кинула свої симпоти надвiр й побачила, що кенаса одиноко стоїть на вiдкритому просторi, який немов поорали величезним плугом, вивернувши гiгантськi камiння. Видно, Мортi роздивилася це вiдразу, бо сказала Дашi:
   - Ми не у своєму Всесвiтi й, навiть, не в сусiднiх. Ми в чужому Всесвiтi.
   Головне, що їм нiкуди йти, щоб отримати допомогу, бо вся планета мертва. Користуватися дiмензiальною сiточкою, щоб одержати тепло вiд мертвої планети теж складно: там, де вони опинилися, нiяке сонце не свiтило, а якщо воно було, то досить далеко вiд планети, де вони знаходились. Добре, хоч трохи є повiтря, бо iнакше довелося б постiйно використовувати дiмензiальну сiточку. Треба чогось чекати й невiдомо, скiльки часу: чи то день, чи рiк, чи може все життя, поки Даша не перетвориться в зюда. Навiть її п'ять сiточок тут нi до чого, бо нема куди полетiти, щоб потрапити у свiй Всесвiт та невiдомо наскiльки вистачить навколишньої енергiї, якою користується сiточка. Надiї на Туманного Кота якось не було, бо якби вiн мав силу, то цього б не сталося. Вiд цiєї невизначеностi та вiд холоду Даша розгублено спитала у Мортi: - Що ж нам робити?
   - По-перше, надворi хтось є, - сказала Мортi, - а по-друге, нам треба зробити якесь хiмiчне опалення, бо чекати доведеться довго, може все життя, тож використовуючи дiмензiальну сiточку, ми заморозимо i так вже холодну планету.
   Даша знову кинула свої симпоти, але нiкого надворi не помiтила, тому спитала у Мортi, яка зiрвала якусь штору й накинула її на себе:
   - Де ти когось побачила?
   - Подивись пiд нами.
   Даша вiдправила симпоти вниз i побачила ледве помiтну цятку на другiй сторонi будiвлi. Тим часом Мортi стала опускатися вниз по сходах i Даша пiшла за нею, взявши в руки холодного меча. Тяжiння на цiй планетi було маленьке, але йти та дихати було важко, здавалося, що на руках i ногах тяжкi кайдани. Проминувши покриту памороззю залу, вони вийшли в коридор, а вже тодi Мортi знову перевiрила все навкруги своїми симпотами. Виявилось, що хтось чи щось, ховається за дверима. Даша подумала, що це може бути якийсь мiсцевий звiр, то витягла свого меча, щоб в разу загрози розрубати його навпiл.
   Мортi ледве вiдкрила внутрiшнiй замок на дверях i Даша побачила невелику купку, яку теж покривала паморозь. Купка нагадувала контури тiло й Даша з полегшенням опустила меча, а Мортi сказала:
   - Затягнемо його в примiщення.
   Вони довго тягли зацiпенiле тiло в коридор, вибиваючись з сил, а тодi через всю залу в комiрку на першому поверсi.
   - Треба його вiдiгрiти, - сказала Мортi, а Даша перепитала: - Його?
   Тiльки зараз вона придивилась до побiлiлого обличчя i впiзнала Iджi. Мортi кинула на долiвку штору i знову повторила:
   - Треба його зiгрiти!
   Вони лягли утрьох, закутавшись в штору, а Даша зверху накинула дiмензiальну сiточку, щоб нi одна краплинка тепла не вийшла. Зовсiм скоро вони пригрiлися i Даша подумала, що треба було зробити так ранiше, а потiм заснула.
   Прокинулась, бо хтось на неї дивився. Вона не стала вiдкривати очi, бо все одно темрява, а використала дiмензiальну сiточку. Iджi дивився на неї, теж використовуючи сiточку.
   - З моїм обличчям щось негаразд? - спитала Даша й Iджi вiдповiв: - Ти красива.
   Його слова трохи збентежили Дашу i вона не знала, що вiдповiсти, а тодi спитала: - Дурнику, ти навiщо вчепився у дверi, хiба не краще було зiстрибнути назад?
   - Я хотiв тебе врятувати, - вiдповiв Iджi. Його слова сподобались Дашi, але вона почувала себе незручно, наче щось винна Iджi. Тому Даша вiдповiла: - Я вмiю за себе постояти, а тобi треба було поберегтися.
   Примiщення струсонулося, немовби зовсiм поряд щось впало з неба чи може це якийсь землетрус. Мортi, як виявилось, зовсiм не спала, бо сказала:
   - До нас прилетiли гостi!
  ***
   Падiння було довгим, а ще дратували крики боягузiв, яким невагомiсть здавалася нестерпним жахом. Коли падiння рiзко припинилося, то Вiдьма вiдчула, що потрапила в якесь тiло. Досить було перших рухiв, щоб догадатися, що це тiло не людини, а якоїсь тварини. Скоро Вiдьма зрозумiла, що тварина не вiдноситься до чотириногих. 'Яка рiзниця, кiнець кiнцем, як жити - людиною чи звiром', - зрештою подумала вона i стала перебирати кiнцiвки, яких у неї виявилось цiлий десяток. Очi теж були, причому їх можна рухати у рiзнi сторони, бо вони на кiнцi двох вiдросткiв. Правда, видно було погано, бо навколо стояла темрява, поки Вiдьма не перемкнулася на якесь нiчне бачення. Тодi вже вона побачила, що знаходиться на якiйсь горбистiй мiсцевостi з бiдною рослиннiстю. Нiяке сонце не свiтило, а одного погляду її очей на небо було досить, щоб зрозумiти, що це не Земля. Нi одне земне сузiр'я вона не побачила, а от якiсь незрозумiлi зеленi та синi плями, наче недбало намальованi розгонистим пензлем, переконливо казали про другу зiркову систему i навiть галактику.
   Гнучких нiг без кiсток тварина мала вiсiм i Вiдьма потренувалась, щоб опанувати кожну, а ще двi ноги виявилися лапами, якi допомагали запхнути їжу в зубастий рот та мали отруйнi залози, щоб знищити ворога. Ноги прикривала рогова луска, яка перекривала одна одну, створюючи рухливу, але захищену лапу. Кiнцiвки нiг прикрашали два роговi кiгтi, якими можна перекусити чи зламати будь що, а ще по всiй нозi були присоски, якими, крiм рота, можна смоктати їжу. Тiло теж покривала рогова луска, яка захищала вiд укусiв чи ударiв. Чи мала тварина розвинутий розум, то невiдомо, але напевно, що нi, бо тодi навiщо невiдомому аль-Кацапу вiдправляти душi людей в тiло звiра.
   Раптом Вiдьма почула крик, що навiть її перелякав, а тодi вже повернула свої баньки на вiдростках, та побачила, що це кричить якась восьминога тварина, схожа на павука з ногами щупальцями. Вона ревла, як дурна, а потiм промовила, катланською мовою, спотворюючи слова:
   - Я не пiдписувалась бути твариною!
   - Замовкни, дурепа! - сказав один iз восьминогих звiрiв i Вiдьма впiзнала його голос, хоч вiн був не людиною - це Потакаєв! Навкруги гойдалося море очей на вiдростках, та ворушилися лапи-щупальця. 'То ми всi такi!' - мало не засмiялася Вiдьма, а Потакаєв сказав:
   - Що тобi не подобається? Я казав, що ви матимете самi мiцнi тiла, якi є у вашому Всесвiтi? Ви їх маєте! Глюдожери - самi грiзнi тварини у Всесвiтi.
   - А ще казали про грошi, матерiальнi блага та самиць? - спитав хтось i Вiдьма впiзнала Плутiна.
   - Грошi та матерiальнi блага ви отримаєте, коли їх заробите, а елiтнi самицi вже є, - вiн зробив паузу i сказав: - Вони серед вас.
   Глюдожери затрiщали лапами та витрiщились на сусiдiв.
   - А як розрiзнити, хто самець, а хто самка? - знову спитав Плутiн, немовби це аж надто важливо.
   - У самки червоне пiр'я бiля вiдросткiв очей, - сказав Потакаєв, дивлячись на очi Плутiна. Всi втупились в Плутiна i той пiдозрiло спитав: - Що! Я самиця!
   - Таки так! - сказав Пєськов, а всi навкруги засмiялися.
   - До речi, - сказав Потакаєв, - самицi стають самицями в перiод тiчки i, пiсля спарювання з самцем, з'їдають його, - всi глюдожери загудiли, а Потакаєв продовжив: - Тiчка у глюдоженiв буває раз у п'ять земних рокiв, то вам ще рано про це думати. Ви будете Зеленою Вартою для аль-Кацапа i всi будуть знати, що колiр смертi - зелений. А зараз тренування, щоб всi опанували своє нове тiло. Будете стрибати на однiй нозi.
  ***
   Отримавши по пицi вiд Марiко, Туманний Кiт i Тарас покинули квартиру на Золотоворiтськiй та пiшли на мiсце злочину. Хоч дорога була коротка, але Туманний Кiт встиг передумати багато речей. По-перше, бог не повинен рiвнятися зi своїми створiннями, бо iнакше вони подумають, що вони рiвня, та стануть втручатися в те, куди не слiд. По-друге, бог не повинен дiлитися зi своїми створiннями таїнством свiтобудови, бо недалекi використають цi знання для знищення свiту, а розумнi захочуть зрiвнятися з богом. В тому, що вiн, Творець цього свiту, перебував в образi кумедного кота, були вагомi причини: вiн мiг спостерiгати за своїм Всесвiтом i вносити необхiднi корекцiї, щоб вiн розвивався, як потрiбно, а був би Туманний Кiт людиною, то зрiвнявся б з ними та вiдразу спровокував би зазiхання на свою необмежену владу.
   Його Всесвiт, то величезна дiмензiальна сiточка у формi шару, по внутрiшнiй поверхнi якої до центру кульки росте матерiя, яка через чорнi дiри повертається назад, до дiмензiальної сiточки безперервним конвеєром. Шлях вiд дiмензiальної сiточки до центру Всесвiту, характеризується часом. Туманний Кiт пишався цим вiчним Всесвiтом, який вiн так гарно придумав, потроху розширював його i єдине, що вiн хотiв, виростити таких створiнь, якi б iснували завдяки енергiї, навiть не маючи тлiнного тiла. По-людськи можна зрозумiти, що вiн хотiв створити янголiв. Звичайно, вiн мiг їх злiпити вiдразу, але боявся, що змайструє роботiв, якi, без природного шляху розвитку, завдадуть непередбачуваної шкоди Всесвiту та Туманному Коту.
   Вiн змiнив хромосому жителям планети Аре, щоб вони вiд народження мали дiмензiальну сiточку, бо хотiв побачити, як буде розвиватися суспiльство, використовуючи дiмензiальну енергiю, але наслiдки були сумнi та жалюгiднi: планета перетворилася на пустелю. Довге життя трансформувало морве в хижакiв зюдiв, якi перетворили пiдкорену планету Тувара на загiн для людей, якими вони харчувалися. Довелося самому коту пiдняти свою сраку та летiти на планету Аре з Васею, сином Мортi, щоб все там уладнати.
   Туманний Кiт, який автоматом тьопав за Тарасом, ткнувся в його спину, бо вони опинилися бiля ями за зеленим парканом, яка наче спецiально викопана замiсть кенаси, щоб поховати роззяв, якi вiдпустили злочинцiв. Вона нагадала їм, що треба спокутувати грiхи, тож Тарас пригнiчено сказав:
   - Ми щось пропустили.
   - Ми пропустили злочинцiв, якi вкрали кенасу, а ще Мортi та Дашу, - сказав кiт, - тож наша витiвка з живцями не вдалася, - вiн якось пiдозрiло подивився в темрявi на повненьку фiгуру Тараса i переконливо сказав: - Треба готувати нових живцiв.
   - Я не зможу, - вiдразу сказав Тарас i на мовчання Туманного Кота вiдповiв: - У мене двi операцiї на завтра - нiхто, крiм мене, їх не зробить, - щоб вже зовсiм переконати кота, Тарас додав: - Я оперую дiтей.
   - А куди дiлися друзi Дашi? - спитав Туманний Кiт, наче не мав дiмензiальної сiточки чи не вмiв нею користуватися.
   - Тобi мало Дашi та Мортi? - спитав Тарас, шукаючи друзiв Дашi, але чомусь їх не знайшов, тому скептично сказав: - Ти навiть не знаєш природу цього явища.
   - Купити у нас дiмензiальнi сiточки в необмеженiй кiлькостi бажав чоловiк, тож в цьому замiшанi люди чи прибульцi, - вiдповiв Туманний Кiт, - одне невiдомо, куди вони запроторюють те, що вкрали на Землi - в цьому Всесвiтi пропажа не реєструється, а це дивно i може бути дуже небезпечно для людей. А якщо вони надумають вкрасти всю Землю чи Сонячну систему, а може хочуть украсти наш Всесвiт? Та ще зеленi мухи - менi досi невiдомо, що це таке!
   Кiт не знав, хто краде шматки Землi. Єдиний шлях це зробити таємно - сховати матерiю в дiмензiальну сiточку, яку можна розтягувати до безкiнечностi. Правда, є в цьому одна вада: якщо вiчко сiточки розтягнеться так, що стане бiльше за здобич, то вона вислизне, але про це нiхто не знає, крiм кота i ...
   Кiт щосили ляснув собi по лобi та аж пiдстрибнув, забравшись Тарасу на голову.
   - Менi боляче! - сказав Тарас, витираючи рукою кров з обличчя: кiт розпанахав йому щоку.
   - То дурницi! - радiсно сказав Туманний Кiт та лизнув Тараса по щоцi, вiд чого рана вiдразу загоїлась. Якась бабуся, яка все бачила, спiвчутливо сказала Тарасу:
   - Вiн у тебе скажений! Кров п'є! Та ще балакає! Треба йому укол зробити... у ветеринара...щоб заснув навiки...
   - Ти у мене сама заснеш...навiки... - невдоволено сказав кiт i стер бабусi останнi п'ять хвилин пам'ятi. Вона озирнулася довкола, наче щось забула, а потiм пiшла назад, навiть не глянувши на кота, який, як i ранiше, сидiв на головi Тараса.
   - Злазь уже, - сказав Тарас, знiмаючи кота, бо той був заважкий навiть для могутнього Тараса.
   - То ти не летиш зi мною? - спитав Туманний Кiт i Тарас вiдказав: - Нi! - а вже тодi догадався спитати: - А куди?
   - Неважливо! - сказав кiт i понiсся по вулицi назад. 'Сказився!' - подумав Тарас i почув вiдповiдь у своїй головi: 'Нi!'
   Через якiсь три хвилини кiт стояв перед дверима у квартиру Тараса i тримав лапу на кнопцi дзвiнка, який верещав, немовби його покусала зграя собак. Марiко стала на порозi, тримаючи руки в боки й грiзно спитала:
   - Ще хочеш отримати по пицi? Де Даша та Мортi?
   - Збирайся, полетимо їх рятувати!
   Марiко без слiв випхала кота в коридор i закрила дверi, а тодi вже сказала: - Добре, полетiли!
   Вони вийшли на вулицю i прямо з порогу знялися в повiтря. Тарас, який повертався додому, вирячив очi, спостерiгаючи, як кiт поцупив його дружину та летить кудись на захiд. Тарас, знаючи Туманного Кота, став турбуватися за долю Марiко й пообiцяв собi, що вiдразу пiсля операцiї знайде її. Тож з чистою совiстю вiдправив одну свою симпоту й причепив її до Марiко, щоб слiдкувати за нею.
  ***
   'Бiйтеся зелених мух, бо це ваша смерть' - Колє подумки повторила слова дивної морвiни, яка вже пiднялася догори кам'яними сходинками, але нiчого з її слiв не зрозумiла. Ще морвiна рекомендувала їхати додому, та хто ж її буде слухати, коли має статися щось дуже цiкаве. Якщо тобi кажуть не лiзти в цю справу, то кортить ще бiльше, аж у Колє засвербiло пiд пахвою. Вона з нетерпiнням повернулася до своєї компанiї та спитала:
   - Є ще якiсь варiанти рятування Дашi, Мортi та Iджi?
   Колє з надiєю глянула на Жюте, чекаючи, що вiн придумає якусь нову iдею, але той тiльки недоречно морщив лоба. Вона глянула на Мето, уже нi на що не надiючись, але той, на її здивування, сказав:
   - У мене є хороша iдея!
   Це виявилось так несподiвано, що Колє аж завмерла на мить, а тодi вже беззаперечно зажадала: - Кажи!
   - Простiше простого, - посмiхнувся Мето, - ми знову перевернемо дiмензiальну сiточку!
   Рiшення було настiльки очевидним, що Колє навiть засумувала вiд своєї тупостi.
   - I що далi? - трохи невдоволено спитав Жюте, бо ж вiн першого разу запропонував це зробити.
   - А далi ми проберемося в кенасу ранiше, чим туди потрапила Даша i Мортi та зробимо там засiдку! - сказав Мето.
   - Треба кудись сховатися, щоб пересидiти пару днiв, поки ми потрапимо в потрiбний час, - внесла свою лепту50 Колє.
   - Пiшли в ботанiчний сад коло метро 'Унiверситет', - сказала Трутте, яка здебiльшого мовчала i всi здивовано на неї витрiщились.
   - Що? - не зрозумiла Трутте i пояснила: - Я вивчила карту Києва i знаю українську мову.
   - Правильно, - сказала Колє, - поки будемо чекати, вивчимо мову та все про Землю.
   - Менi не потрiбно вчитися, бо я теж знаю все про Землю, - сказав Жюте, а Колє вiдповiла: - То навчиш нас з Мето.
   Вони пройшли вулицею до Володимирського собору, а тодi вже потрапили в ботанiчний сад. Спустившись нижче, в яр, вони сховалися в чагарнику коло якоїсь ями, а вже тодi перевернули сiточки. Двi доби пройшли весело, бо розмовляли українською i смiялися зi своєї незграбностi. Тiльки одного разу трапилась маленька оказiя: якась тiтка забрела в чагарники зi своєю маленькою собачкою, яка стала гавкати на мандрiвникiв у часi, хоч їх не бачила. Тiтка, дивлячись на чагарник, придумала, що там труп, тому подзвонила в полiцiю.
   Колє мало не надiрвала живiт, коли це бачила: до них задки пiдiйшли два робiтники з лопатами, тiтка з собакою i два полiцейських: дiвчина та хлопець. Робiтники задки спустилися в яму i земля стала летiти їм на лопати та опускатися в яму. Скоро яму засипали й там з'явилася трава, а тодi вже залишилась одна панi з собакою, яка, теж задки, покинула яр, залишивши ареанських мандрiвникiв у спокої.
   - Ну, що, пора? - спитала Колє i пiднялася з трави.
   Вони прийшли до кенаси та вибрали простий спосiб, щоб туди потрапити - купили бiлети на моноспектакль 'Ревiзор'. О сьомiй вечора вони сiли в крiсла i двi години слухали одного актора, який грав усi ролi. Коли спектакль закiнчився, вони затримались коло сцени, а потiм сховалися за завiсою. Коли залу усi покинули, Колє сказала: - Треба знайти Дашу та Мортi!
   - Навiщо? - не погодився Мето, бо при Мортi його iдея не буде коштувати нi найменшого чака.
   - Щоб вони не пропали, - наполегливо нагадала Колє. Вони розбрелися по всiй будiвлi, але нiкого не знайшли.
   - Треба подивитись на балконi, - сказала Колє, оглядаючи пусту залу.
   - Я там був, - сказав Мето. На недовiрливий погляд Колє вiн розвiв руками: - Там нiкого нема.
   - Я тобi не вiрю, - сказала Колє i сама пiднялася на балкон. Там дiйсно, нiкого не було, тож вона повернулася в залу i сказала: - Дiйсно, нема. Куди ж вони подiлися?
   - Може в сусiднiй одноповерховiй будiвлi, де вхiд в кенасу, - нагадала Трутте i вони хотiли попасти в тунель, але дверi iз зали були закритi.
   - Не думаю, що вони там, бо сусiдня будiвля залишилася на мiсцi, то їх повинен був забрати Туманний Кiт, але цього не було, всi це бачили, - сказала Колє.
   - Може тут, пiд будiвлею, є якийсь погрiб чи пiдвал i вони там, - сказав Жюте й вони заходилися шукати якогось пiдвалу. Через деякий час знову зiбралися в залi.
   - Що ж нам робити? - спитала Трутте, але нiхто не наважився вiдповiсти. Логiчно було покинути примiщення, бо скоро воно пiднiметься вгору та зникне. Мето не хотiв, щоб його iдея стала безглуздою, Колє теж не спiшила тiкати iз кенаси, а Жюте чекав, поки Мето сам запропонує пiти. Трутте теж було цiкаво, що буде далi.
   Доля задовольнила її цiкавiсть, бо будiвля затряслась i пiдлога пiд ногами захиталася, вiд чого всi попадали. А потiм вони знялися в повiтря, бо разом з будiвлею провалилися в якусь зелену безодню.
   Всi кричали. Мето басом голоснiше всiх. А Трутте чистим тенором, аж всiм ушi заклало. А потiм вони кудись гепнулись та вiдразу вимкнули свiдомiсть.
  ***
   - Чому ти думаєш, що до нас прибули гостi? - спитала Даша, пiднiмаючись з пiдлоги, й висловила припущення: - Може це якийсь метеорит!
   - Сходимо та перевiримо, - сказала Мортi. Вона знову натягнула на себе штору, а Даша зiрвала завiсу на сценi та пошматувала її, вiддавши один шматок Iджi, другий накинула на себе, а третiй залишила, щоб на ньому спати. Вони вийшли на вулицю через дверi за сценою, там, де ховався Iджi. Надворi була така ж темнота, як i в кенасi, тож очi не дуже слугували на цiй планетi. Зiрок чи ще чогось на небi не було i здавалося, що вони перебувають у в'язкому мороцi. Мортi чогось довго дивилася в одну сторону, а потiм сказала: - Там ще одна кенаса.
   - Не може бути! То це вона так гепнула? - спитала Даша.
   - Нi, гепнуло з тiєї сторони, а ця кенаса уже стояла, коли ми тут з'явилися. Я її бачила, але прийняла за кумедну скелю, - вiдповiла Мортi.
   - То куди ми пiдемо? - спитала Даша й Мортi вiдповiла: - Її обшукаємо потiм, а зараз глянемо, що там впало, бо щось велике.
   Йти довелося недовго, коли перед ними постало щось дiйсно велике. Симпоти намалювали величну споруду з центральним куполом, та круглими вежами по чотирьох кутках. Мортi надовго завмерла перед будiвлею, а потiм сказала Дашi: - Знайомся! Це палац твоєї бабусi Маргiни!
   Слова Мортi збило Дашу з пантелику й вона напружила всi симпоти, щоб краще роздивитися будiвлю та зберегти її образ у своїх глiфомах. 'Це вона! - аж засвiтилася Даша вiд радостi: - Це вона та злодiйка, яка вкрала цiлу планету!' Те, що її бабуся видатна злодiйка, вона догадувалася й ранiше, iнакше навiщо Мотя зiтнула їй голову.
   - Ти ж не будеш її карати, що вона вкрала цiлу планету? - спитала Даша, на що Мортi дипломатично сказала: - Можливо, це не вона вкрала, а у неї поцупили палац.
   Це зовсiм не сподобалось Дашi, бо мати морхiну злодiйку набагато краще, нiж морхiну роззяву. Дашi так захотiлося побачити палац, що вона, не спитавши, пiшла до масивних дверей, якi вiдкрились напрочуд легко, та зайшла в середину. Спочатку вони обiйшли нижнiй поверх, який, напевно, використовували для якихось зiбрань, а вже тодi пiшли по сходах на другий, на якому дверi примiщень виходили на атрiум посерединi. Даша вiдкрила якусь кiмнату i по розкiшному на її погляд лiжку зрозумiла, що це спальня. Вона доторкнулася до подушки, вiдчуваючи легкий характерний запах i без вагань сказала:
   - Це спальня моєї бабусi!
   - Так, - згодилася Мортi, трохи ревнуючи Дашу до тiєї, яка носила пiд серцем її тата.
   - Можна, я тут буду спати? - спитала вона у Мортi, яка, проковтнувши гiркий клубочок в горлi, приречено вiдповiла: - Звичайно!
   Даша одразу ж лягла, розкинувши руки й так би лежала, мабуть, цiлу вiчнiсть та Мортi сказала: - Нам треба оглянути й другу кенасу.
   Даша засмучено пiднялася з лiжка, а Мортi, її заспокоїла: - Ми повернемось сюди знову.
   Iджi нi слова не сказав, бо вперше бачив чужий дiм, який дуже вiдрiзнявся вiд деродiв морве. Вони пiшли назад, бо друга кенаса знаходилася поряд з першою. Вже знаючи внутрiшнiй план будiвлi, вони облазили її зверху донизу, але нiчого не знайшли. Навiть в афiшi на спектакль, яка висiла бiля входу в залу, був вiдiрваний нижнiй правий кусочок. Мортi, чомусь, його добре запам'ятала. Звiдки вона взялася, ця кенаса, навiть Мортi не знала, але вона була точною копiєю першої, в якiй вони опинилися на цiй планетi.
   Розумiючи, що цю загадку нiхто, крiм неї, не розв'яже, Мортi ще раз упевнилась, що добре зробила, коли пiшла з Дашею. Тут навiть Туманному Коту та Мортi не розiбратися, не те що Дашi чи її друзям. Вони вийшли з будiвлi та вже хотiли йти до палацу Маргiни, коли в небi з'явилося коло з зеленого срiбла, в якому вони побачили нову кенасу. Будiвля гучно гепнулась на поверхню планети, вiд чого всi попадали. Ошелешенi таким сюрпризом, вони з подивом дивилися на третю кенасу, яка обiцяла бути не останньою.
   Щоб вiдразу все з'ясувати, Даша пiшла до бокового входу в кенасу, який був одiрваний вiд переходу. Боковi дверi обрамляли залишки скляних блокiв, якi ще й досi трималися стiни кенаси. Дверi, мабуть, перекосило, бо вони трiснули навкоси й нижня половинка випала надвiр. Даша пiрнула в цей отвiр, а потiм вiдкрила ту половинку, що залишилася.
   Стiльцi в залi поперекидалися та сповзли на одну сторону великою купою, а коло неї валялися чиїсь тiла. Даша з подивом помiтила, що одяг на тiлах - це тапi, то вiдразу догадалася, хто перед нею. Вона перевернула перше тiло й пiдняла каптур з обличчя. Колє лежала непритомна, але заворушилася, як тiльки Даша до неї доторкнулася.
   - Ми, все-таки, тебе знайшли, - сказала вона, вiдкриваючи очi.
   - Ще невiдомо, хто кого знайшов, - усмiхнулася Даша й сказала: - Пiднiмайся, та пiшли до палацу.
   Крiм забитих мiсць, усi були здоровi та, навiть, нiчого не зламали, що вже було добре. Тiльки Трутте спитала в темрявi: - Де ми? - на що Даша сказала: - Невiдомо. Користуйтесь сiточкою замiсть зору, але заощаджуйте енергiю, бо Сонця тут нема ... - вона промовчала мить, а потiм додала: - Зiрок теж нема.
   - А що тут є? - знову спитала Трутте.
   - Крiм нас тут нiкого нема, - вiдповiла Мортi.
   Коли вийшли надвiр, всi новоприбулi крутили головою, намагаючись знайти бодай одну зiрочку, але небо було тягуче i темне, як смола. Мето, побачивши ще двi кенаси, здивовано запитав: - Звiдки ще двi кенаси ?
   - Аби ж ми знали, - сказала Даша, а Мето повернувся до Мортi: - Ти теж не знаєш?
   Мортi тiльки кивнула головою, що для Мето був удар, бо вiн вже встиг оцiнити її знання та можливостi. Вiн знову спитав: - А куди ми йдемо?
   - В палац моєї другої морхiни, - вiдповiла Даша, чим здивувала Мето й ввела його в ступор. Вiн не став далi запитувати, щоб не виглядати дурником, та й Даша навряд чи змогла б йому якось все пояснити, не вдаючись в деталi. Коли вони пiдiйшли до палацу, Жюте захоплено вигукнув: - Оце так дерод!
   Дослiдження палацу викликало цiлу зливу захоплених вiдгукiв, а коли опинилися в кiмнатi Маргiни, то Колє беззаперечно сказала: - Тут буду спати я!
   - Пробач, але тут сплю я, - заперечила Даша.
   В рештi решт, всiм дiсталося по кiмнатi, хоча спати їм довелося разом. Пiсля того, як будiвлю оглянули, кожний пiшов у вибрану кiмнату, й коли Даша закуталась у всi ковдри, що знайшлися в шафi, то почула тихий стукiт у дверi.
   - Заходь, - сказала вона Мортi, бо то вона скреблася у дверi. Мортi теж була в ковдрах i вiдразу пiрнула у лiжко Дашi, повiдомивши: - Однiй спати холодно!
   На цьому умовний вечiр, бо на цiй планетi завжди нiч, для Дашi не закiнчився: дверi кiмнати безцеремонно вiдкрила Колє, яка сказала:
   - Нам доречно зiбратися разом, щоб зiгрiтися.
   Даша повела усiх в бiблiотеку, де на долiвку постелили ковдри, на яку ногами до центру лягла вся сiмка мандрiвникiв, а зверху накидали ще ковдри. Зовсiм скоро такий бутерброд зiгрiв тiло, вiд чого нiхто спати не захотiв, бо стали балакати.
   - Чому тут три кенаси? - спитала Трутте, то всi повернули голови до Мортi, бо нiхто з них на це питання вiдповiсти не мiг. Мортi хвильку подумала, а потiм сказала: - Перша кенаса була ще до того, як ми з Дашею та Iджi з'явилися тут. Я думаю, що це та кенаса, яка вiдправилась сюди в перший вечiр, коли ми прилетiли в Київ. Друга кенаса з'явилася, бо ми повернулись у часi назад.
   - Ми теж повернулись у часi назад, - сказав Жюте, а Мето скривився, бо це вiн повинен був сказати.
   - Тодi все зрозумiло, - сказала Мортi, - всi кенаси з рiзного часу, але це небезпечно, бо iгри з часом не проходять дарма - цей свiт може зникнути в одну мить.
   - Мiж iншим, Мотя, - сказала Даша, - ти не забула, що iгри з часом затiяв Туманний Кiт.
   - Я теж трохи забулась, але вiн не мав права це робити, - сказала Мортi.
  - То що нам робити? - спитала Колє.
   - Нiчого, - сказала Мортi, - це якраз той випадок, коли любе наше дiйство завдасть нам шкоду.
   Всi чекали, що вона скаже щось ще, але раптом почулося несамовите ревiння якихось звiрiв, вiд чого душа кожного впала льодинкою вниз, до самої п'ятки.
  ***
   Закiнчивши операцiї, Тарас переконався, що дiтям нiщо не загрожує, а вже тодi подався в погоню за Туманним Котом. Симпота, яку причепив Тарас до Марiко, привела його на станцiю реплiкацiї в Бернардсвiлi, штат Нью-Джерсi, а потiм пропала в кiльцi реплiкацiї. Далi шукати було марно, тому Тарас чемно пiдiйшов до вiконця довiдки та, зробивши сумнi очi, спитав катланською мовою:
   - Шановна панi! Мою дружину, Марiко, захопив небезпечний прибулець, який озивається на кличку Туманний Кiт. Чи не могли б ви повiдомити в яке мiсце вiн попрямував?
   Спитавши це, Тарас, для переконливостi, додав:
   - Мене турбує її здоров'я, бо цей збоченець...
   - Сексуальний манiяк? - спитала працiвниця довiдки, зробивши круглi очi.
   - Ви точно сказали, манiяк, - пiдтвердив Тарас та спитав: - Так куди вiн подався?
   Миловидна дiвчина пошукала на вiртуальному екранi та показала Тарасу: - Цей?
   На екранi Тарас побачив Туманного Кота та Марiко, якi стали пiд кiльце реплiкацiї та зникли в голубому туманi.
   - Я не бачу тут примусу, - сказала дiвчина й пiдозрiло подивилася на Тараса: - Можливо, вони разом по обопiльнiй згодi?
   - Ви думаєте, що вона могла закохатися в кота? - запитав Тарас.
   - Чому б i нi? Вiн такий пухнастенький, - сказала дiвчина, а Тарас додав: - Добре, я не буду вас дурити, я її брат, тому хочу, щоб у неї було все добре.
   - Покажiть вашi документи! - суворо спитала дiвчина i Тарас витягнув мiжпланетний паспорт. Дiвчина прискiпливо переглянула карточку, сканувала її, а вже тодi сказала: - Дiйсно, у вас однаковi прiзвища. Ваша сестра вибрала планету Тувара.
   - Тодi зрозумiло, - кивнув Тарас.
   - Що саме? - спитала дiвчина i Тарас з посмiшкою пояснив: - У Марiко там подруга, - а сам подумав: 'Що вона з котом там забула!'.
   Коли Тарас став пiд кiльце реплiкацiї та пропав в голубому туманi, працiвниця довiдки витягла на вiртуальний екран картку Туманного Кота й пiсля деяких роздумiв прошепотiла собi пiд нiс: 'Мене не обдуриш!' - пiсля чого додала до карточки: 'Сексуальний манiяк' та ще: 'Схильний до насильства'.
  ***
   Аль-Кацап з деяким роздратуванням дивився на те, як тренуються глюдожери. Здавалося, треба давно звикнули до того, що людина - тварина ненадiйна, та ще надiлена нестiйким розумом, який, замiсть правильних рiшень, схильний до необачних крокiв. Тiльки внутрiшня дисциплiна може змусити цей ненадiйний розумовий апарат працювати логiчно, впевнено та адекватно. Вiдчуваючи всiх їх у своїй головi, вiн не мiг за них жити, та робити так, як собi хочеться, хоч вони, цi люди, думали його глiфомами, але були iзольованими особистостями на час свого життя. Вiн все зробив так, як у Всесвiтi, звiдки взяв їх душi.
   - Скiчко! Всi стрибають на однiй нозi, а не на двох, як ти, - кричав Потакаєв, стьобаючи якогось глюдожера по пицi залiзною ломакою.
   'Треба було набрати спортсменiв', - подумав аль-Кацап, але ж не викинеш на смiття цих нездар, здатних тiльки сваритися та робити один одному капостi. 'Виберу собi вмiлих, скiльки треба, а iншi хай лякають людей в образi глюдожерiв. Пiсля тренувань, Аль-Кацап включив кiльце реплiкацiї та заманив з планети Ґроссеверт десяток диких глюдожерiв, яких вiддав на поталу своїм пiдопiчним.
   Розглядаючи, як його глюдожери рвуть на шматки диких глюдожерiв, аль-Кацап запримiтив одного глюдожера, який таки сподобався йому, бо опанував своє тiло досить швидко, i вправно плигав на однiй нозi по командi Потакаєва, не втрачаючи рiвноваги, а зараз зi здоровим завзяттям гриз вiдiрвану лапу розiрваного глюдожера. Вiн вiдправив у цю тварину свою симпоту та дiзнався, що ранiше цей звiр був жiнкою досить похилого вiку, яка тiльки тим i займалася, що вбивала людей: як руками, так i рiзною зброєю. Те, що вона була холоднокровною вбивцею, вiн оцiнив, як перевагу, а щоб її випробувати та показати iншим, як треба битися, то задумав викликати її на смертельний двобiй.
   Звичайно, їй не перемогти того, хто ними керує i кого називають аль-Кацапом, але цiкаво, як вона буде викручуватися. Вiн дiзнався, що ранiше її називали Вiдьмою i це, зрозумiло, кличка, бо своє рiдне прiзвище вона, мабуть, давно забула. Щоб додати iнтриги, вiн вибрав ще двох глюдожерiв, з якими збирався битися. Аль-Кацап звелiв Потакаєву привести вибраних глюдожерiв для змагання з 'людиною', бо називати себе не хотiв, щоб передчасно не травмувати психiку 'воїнiв'. Всi iншi глюдожери мали право дивитися i робити свої ставки.
   Коли Потакаєв вибрав трьох глюдожерiв для бою з людиною, глядачi заревли своїми пащами, аж здригнувся цей темний та мертвий свiт. Глюдожери могли бачити в темнотi, а от аль-Кацапу, як людинi, доводилося використовувати дiмензiальну сiточку. Першим Потакаєв випхнув глюдожера, який в життi на Землi називав себе Богданом. Вiн теж був вправним воїном, бо плигав на однiй лапi не гiрше Вiдьми, але його iзольована душа не подобалась аль-Кацапу: в нiй не було тої холоднокровностi, як у Вiдьми та заважали непотрiбнi роздуми, замiсть того, щоб беззаперечно вбити. Аль-Кацап навiть хотiв стерти його душу, та записати те, що доцiльнiше, але це i ранiше давало поганi результати, бо крiм записаної душi було ще тiло зi своїми iнстинктами, що iнодi, зводило нанiвець записане.
   Побачивши перед собою людину, Богдан завмер, а аль-Кацап, перебираючи його глiфоми, зрозумiв, що вiн вагається та не хоче вбивати. 'На його прикладi й покажу!' - подумав аль-Кацап i став спокiйно наближатися до його лап. Богдан нiяк не реагував на його дiї, мабуть, думаючи, що в будь-яку секунду може розчавити людину. Глюдожери, якi спостерiгали за поєдинком, по дурному ревли, трохи дратуючи аль-Кацапа. Вiн знав всi слабкi мiсця глюдожерiв, тому швидким рухом вивернув лапу в сторону та коротким ударом меча вiдсiк її.
   Богдан заревiв вiд болю, хоча Потакаєв учив всiх глюдожерiв вимикати больовi рецептори перед боєм. Глюдожери теж волали, побачивши, як людина запросто вiдкремсала лапу Богдана. Виправляючи помилку, Богдан вимкнув бiль та став мiсити перед собою лапами, не даючи можливостi пiдiйти людинi, а потiм скаконув вперед та викинув вiльну лапу з гострим пазуром, яка б розпорола аль-Кацапа навпiл, якби вiн не вiдскочив в сторону та блискавично зiгнув одну з пущених в дiю лап, оголюючи мiсце вiд кiстяної луски, щоб завдати удар меча.
   Друга вiдтята лапа забилася в конвульсiях, а Богдан, не чекаючи, завдав горизонтальний удар й, таки, зачепив аль-Кацапа, бiк якого заюшив кров'ю. Цей удар глюдожери зустрiли схвальними криками, а аль-Кацап зрозумiв, що крiм Потакаєва, який ставив на людину, всi хочуть перемоги глюдожера. Вiн не став чекати нi митi, а вiдразу зробив карколомний стрибок, опираючись на лапи Богдана, якi, пiднiмаючись, самi викинула аль-Кацапа на панцир звiра. Одним помахом зiтнувши очi глюдожера, аль-Кацап навкiс ударив мечем, минаючи луску. Богдан смикнувся пару раз, а потiм гепнувся на великий камiнь. Аль-Кацап зiскочив з глюдожера, що падав, а вже тодi витягнув з кишенi широку липучу санiтарну стрiчку та залiпив свiй бiк, щоб зупинити кров. Глюдожери мовчали, а задоволений Потакаєв вигукнув: - Плутiн, виходь!
   Але його чекав дещо другий сценарiй, бо глюдожери, пiддаючись iнстинкту, накинулися на труп Богдана i розiрвали його за пару секунд, так що аль-Кацап ледве встиг висмикнути свого меча. Морди, заюшенi свiжою кров'ю, блищали в темнотi, а Потакаєв, дожовуючи те, що урвав разом з iншими, пробурмотiв, повторюючи: - Плутiн, виходь!
   Аль-Кацап недарма вибрав Плутiна, бо його хитрiсть i пiдступнiсть iмпонувала йому, але треба перевiрити московiта в справжньому бою: те, що вiн загине, нiчого страшного, аль-Кацап не збирався марнувати мертвi душi й дасть їм новi тiла, благо глюдожерiв на їх рiднiй планетi - як води в океанах Землi. До речi, глюдожери прекрасно почувають себе у водi, треба буде розтопити пару льодовикiв, та зробити їм озеро.
   Плутiн умiв чекати, бо поки вони ходили по кругу, то навiть глюдожерам надоїло й вони презирливо кричали на свого братана, але той нiяк не реагував на їх ревiння. Вiн таки спiймав аль-Кацапа, коли той спiткнувся i блискавичний удар не закiнчився смертю тiльки тому, що аль-Кацап вiдскочив, але тут його чекала пiднiжка, бо московський лицемiр завчасно запустив по боках свої щупальця. Вже падаючи, аль-Кацап побачив, як на нього опускається друге щупальце зi смертельним кiгтем, але встиг лягти боком, то лапа вдарила по каменю.
   Аль-Кацап вiдразу вiддячив Плутiну, вiдiтнувши йому пiв кiнцiвки. Плутiн заревiв вiд болю, а аль-Кацап звичним рухом забрався на спину i загнав меч пiд кiстяну луску.
   'Таки не вчиться на помилках iнших!' - з деякою зневагою подумав аль-Кацап, хутко тiкаючи зi спини жертви, яку уже рвали з усiх сторiн. Меркельс, керуючи своїм глюдожером, одна з перших кинулася на Плутiна, та вiдiрвала йому голову, яку з задоволенням потягла в сторону. Вона вiдiрвала великий шматок голови Плутiна та зосереджено жувала пащекою наступну порцiю.
   - Ти хотiв, щоб мене зжер твiй пес, але я з'їла тебе першою. - з задоволенням пробурчала Меркельс.
   - Я тобi вiддячу, - пообiцяла обкусана голова Плутiна, а одне око, яке ще залишилося, ненависно глянуло на Меркельс, та закотилося. Вона висмоктала його разом з мiзками Плутiна i смачно iкнула. Пiсля кривавої короткочасної трапези Потакаєв, облизуючи зелену кров на щелепi, прокричав: - Вiдьма, виходь!
   Морда Вiдьми теж була у кровi, тому аль-Кацап в душi посмiхнувся, спостерiгаючи наслiдки iнстинктiв, але був грубо кинутим на камiнь, а загрозливий кiготь упирався йому в лоб. 'Обдурила!' - радiсно подумав аль-Кацап, чекаючи, як вона буде його розривати, бо боятись нiчого: дiмензiальна сiточка загоїть рани та не дасть вмерти. Але Вiдьма вiдпустила його, вiдскочила та опустилася на переднi лапи.
   - Я вiтаю тебе, аль-Кацап! - промовила вона i вiн зрозумiв, що вона його розгадала. Iншi глюдожери нiчого не зрозумiли, чим трохи розчарували аль-Кацапа у своїх здiбностях.
   - Продовжуйте заняття! - сказав вiн Потакаєву, а сам запустив двох диких глюдожерiв, на яких вiдразу облизнулися пiдопiчнi Потакаєва, та їх чекала дуля пiд нiс, бо аль-Кацап вкинув в них душу з'їденого Плутiна та Богдана. Злий, як собака, Плутiн пiдкрався до Меркельс ззаду та вп'явся в неї зубами, але вона брикнула двома заднiми лапами, що вiн перекинувся та вiдлетiв на десяток метрiв. Глюдожери вiдразу кинулись на нього, щоб вiдкусити щось смачне та Плутiн, розлючений невдачею, шалено вiдбивався.
   - Шикуйся свинею на таран! - закричав Потакаєв, щоб припинити сварку, а потiм, дивлячись на безлад iз купи глюдожерiв, розпачливо закричав:
   - Iдiоти! Хiба це свиня? Це безглуздий iнвалiд гусак, такий дурний, як i ви!
  ***
   Алiса, бо таке було iм'я дiвчини, тiло якої вона отримала, покинула невдах мандрiвникiв з планети Аре, роздумуючи про те, як шукати Дашу та Мортi. Пiсля того, як Мортиземiя вiдтяла їй голову, вона не палала любов'ю до неї, але Мортi була з Дашею i це все мiняло.
   Алiсу не покидало вiдчуття, що це все чвари Туманного Кота, який знайшов нову iграшку в особi Дашi. Недарма вiн дав їй тiло якоїсь загиблої дiвчини з Францiї тiльки зараз, коли Даша вже не морвяко. Алiса згадала, яке у неї було розчарування, коли з'ясувалося, що Лебедев всього лише транслює думки Туманного кота i вже пару тисячолiть допомагає йому керувати Всесвiтом, бо тому, за своїми iграшками з людьми, мабуть, нема часу це робити.
   Як би воно не було, але Даша, то рiдна душа, частинки якої, можливо, колись належали їй. То треба переграти кота, та визволити Дашу з його лап. Кiт умiє грати на бажаннях, тож пiдсунув Дашi романтику вiд якої нi одна людська душа не вiдмовиться. Отi крадiжки гiр та озер на Землi, напевне, органiзував сам Туманний Кiт або пiдкинув цю iдею якомусь збоченцю, що вiдчув себе богом. Хоч все, що вiдбувається цьому Всесвiтi, вже давно сталося, Туманний Кiт буде створювати новi паралельнi Всесвiти, спотворюючи час та простiр, в яких хiд подiї змiниться.
   Отже, Алiсi нiчого не заважає зробити ще одну реальнiсть, пiрнувши в час та простiр, щоб потрапити туди, де Макар телят не пас. Але перед тим, як порушувати закони фiзики, та створювати петлi часу, Алiса трохи обдурить кота. Перш за все, вона вiдвiдає свою давню подругу, Фатенот, щоб узнати майбутнє, а вже тодi пiрне у минуле. Вона пiднялася в нiчне небо та взяла курс на захiд, а вже тодi замкнула себе у дiмензiальний кокон, та ракетою полетiла вперед.
   Протиракетна оборона США зафiксувала полiт Алiси, який вiдбувався з нечуваною швидкiстю. Зеленому президенту Трампсу доповiли вiдразу, що Україна запустила новiтню зброю в напрямi США i президент позеленiв вiд лютi та сказав: - Я подзвоню Зелененько.
   Зелененько вiдповiв не вiдразу, а коли взяв трубку, то розважливо вiдповiв: - Що ти хочеш, Трампс, бо менi нiколи?
   Трампс чув у трубку, як у Зелененько грає танцювальна музика, та чути голоси дiвчат, видно був десь у барi, тож сердито сказав: - З України вистрелили ракетою по США.
   Трампс слухав, як Зелененько питав у когось: 'Хто стрiляв по США?' - а потiм почув його голос в трубцi: - З наших нiхто не розважався! Це москалi або бандерiвцi, а я над ними не владний!
   Трампс зашипiв, зеленiючи, i пригрозив:
   - Я пожалiюсь Потакаєву!
   - Братан! Не видавай! Я вiддячу! Дiвчатами!
   Трубка цокнула й почулися гудки 'зайнято'. Трампс, вiд злостi, так приложив трубку, що телефон розлетiвся на друзки.
   В цей час Алiса, навiть не догадуючись про мiжнародний скандал, прибула до мiжзоряного центру в Бернардсвiлi, штат Нью-Джерсi, та зареєструвалася в чергу до реплiкатора. Коли назвали її номер, вона пiдiйшла до вiконця оператора, а дiвчина з люб'язною посмiшкою спитала:
   - Вам куди?
   - Планета Деканат в системi трьох зiрок.
   Оператор повiдомила код набору, хоча Алiса знала його, як своє рiдне iм'я, та попрямувала до кiльця реплiкатора. Голубий туман огорнув її постать i вона звично побачила перед собою рухомi веселковi кiльця.
   Станцiя реплiкацiї знаходилась коло занедбаної лабораторiї з дiркою в даху, але Алiса не за тим прилетiла на цю планету, щоб щось там ремонтувати, тому вiдразу знялася в небо та полетiла кудись на захiд. Внизу, на поверхнi зеленої планети, пiнилися лiси з рiдкими галявинами, рiки голубими змiйками перетинали лiси, та де-не-де блискали синi плями озер. Вiдразу згадалася Земля, яка, в порiвняннi з планетою Деканат виглядала забрудненою пусткою. Летiти довелось довго, та ще по дорозi до неї пристали трiйка глеїв51, якi бовталися попереду, заважаючи летiти. Один з них пiдлетiв ближче та, дивлячись прямо в обличчя, спитав: - Україна?
  
   Алiса мало не впала вниз вiд запитання. Звiдки цi глеї знають про Україну та ще й розмовляють явно українською мовою. Щоб трохи заспокоїти настирливих глеїв, вона сказала: - Україна, Україна, - вiд чого глеї радiсно залопотали, а потiм знову спитали: - Коломия?
   В дурнiшiй ситуацiї Алiса ще не була. Якийсь бiлий летючий ведмiдь за тисячу свiтових рокiв вiд Землi питає про Коломию українською мовою. Щоб заспокоїти глеїв, вона сказала: - Я з Києва!
   Глеїв, мабуть, розчарувала вiдповiдь, бо недбало кинули: - Лети за нами! - а тодi гайнули далеко вперед, аж Алiса трохи вiдстала. Скоро по тому вони потрапили в мальовничу долину мiж зеленими горами, посерединi якої хлюпало хвилями велике озеро, а навкруги нього Алiса побачила багато хат, критих червоною черепицею з великими огородами, а по горах бродили стада овечок та корiв. Чисто українське село!
   'Що за напасть! Звiдки на цiй планетi взялися корови?' - дивувалася Алiса, а глеї, оглядаючись на неї, полетiли до хатки прямо коло води. Алiса впiзнала ту хату, бо там жила Фатенот. Вона вiдрiзнялася вiд iнших будiвель високими пiвкруглими вiкнами, та явно старiшим виглядом. Старий дерев'яний тин був недавно пофарбований в зелений колiр, а поверх нього буйним цвiтом цвiли фiолетовi та червонi дзвоники. З хати неслася якась весела пiсня i коли Алiса прислухалась, то здивовано почула:
   А я скочу, перескочу
   штири грядки маку.
   За такую спiваночку
   поцiлуй ми в сраку.
   Два останнi рядки хтось прокричав хриплими голосами, а iнший тоненький дiвочий голос знову заспiвав:
   Ой чия ж то дiвчинонька
   вдома не ночує?
   Застудженi голоси з запалом пiдхопили:
   Чути в ночi на пiв села,
   як хтось їй райбує
   'У Фатенот гостi!' - подумала Алiса та пiднялася по старих дерев'яних сходинках. Коли вона, не постукавши, зайшла в хату, то побачила, як якась дiвчина в українськiй розшитiй сорочцi перебирає пальцями нитки на ткацькому станку та весело спiває:
   Ой музико музиченько,
   шляк би тебе трафив.
   Двi сови, Долi Часу, якi сидiли на пiдвiконнi на дерев'янiй пiдставцi з товстої гiлки, грубими голосами дружно пiдхопили:
   А я тобi так давала,
   а ти не потрапив.
   - Доброго дня! Мене звати Алiса, - чемно сказала Алiса i спитала, звертаючись до дiвчини: - А де Фатенот?
   На неї витрiщилися три пари очей, якi з цiкавiстю розглядали вiдвiдувачку, що завадила їм спiвати.
   - Файного вам дня. Мене звати Оксана, а Фатенот тут давно не працює, - сказала дiвчина та спитала: - А що тобi треба?
   - Хочу взнати долю деяких людей, - сказала Алiса, лаючи себе, бо зовсiм забула, що Фатенот давно покинула це мiсце разом зi своїм коханим, Харомом, а замiсть себе залишила українськi сiм'ї з Коломиї.
   - То не можна, бо нам заборонили, - вiдказала Оксана, поглядаючи на двох сов, а Алiса, по її рiшучому погляду, зрозумiла, що їй тут нiчого не свiтить. Навiть сила не допоможе, бо тут Долi Часу, якi вже вирячили на неї совинi очi, та настовбурчили чубчики, якi стирчали, як вуха. Її взяла злiсть i Алiса сказала:
   - Ви, дiйсно, нiчого не можете! Он, Україну проспiвали й просрали, то вам байдуже! Невже не могли трiшки допомогти?
   Оксана, почувши слова Алiси, кинулась до ниток, та стала їх моторошно перебирати пальцями, а потiм, з червоним обличчям, вискочила на порiг хати, та закричала на все горло: - Теееееееееееееееееееекля!
   Алiса глянула в вiкно, та побачила, як iз хаток виглянули люди, а Оксана знову голосисто закричала:
   - Тееееееееееееееекля, курва, тобi б тiльки хлопи!
   Сови злiзли зi своєї пiдставки та стали бiгати по полотну, вирячивши на нього круглi очi.
   - Таки правда, це Текля такого наробила, а ти ще її хвалила, файно, файно! - сказала одна сова, а друга на неї насiла, як пiвень: - Нiчого я її не хвалила, хай би тебе шляк трафив!52 Це ти казала, що ся дiвка межи других вискочить високо.
   Тим часом в хату влетiла Оксана, за якою зайшла молода дiвчина, напевно Текля.
   - Що си наробила? - грiзно спитала Оксана, ткнувши пальцем на полотно. Текля не дуже злякалась, поблукала по нитках поглядом, та сказала: - То можна виправити, - а Оксана дивилася на неї, як удав на пiйманого кролика.
   - Що такого? - спитала Текля та знизала плечима: - Бо я хтiла спати!
   - Спати треба нiччю, - невблаганно сказала Оксана додала: - Перероби.
   Покiнчивши з Теклею, яка з неохотою взялася за нитки, Оксана повернулася до Алiси та сказала, поклавши руку на серце:
   - Пробач! Про кого ти хочеш взнати?
   - Про Мортi та Дашу, - сказала Алiса, а Оксана посунула Теклю та стала перебирати нитки.
   - А чому ви не повернулися в Україну? - спитала Алiса.
   - Тут добре, то вже нiхто не хтiв повертатися, - сказала Оксана, замислившись над якимсь вузликом.
   - Що таке? - спитала Алiса.
   - Їх доля загубилася, - нiяковiючи, сказала Оксана, а сови, схопившись за нитку, сердито закудкудакали: - Такого не може бути?! Це знову Текля?
   - Текля в цьому, мабуть, невинна, - сказала Алiса, - Це Туманний Кiт.
   - Який туманний кiт? Ми не любимо котiв! - казали сови, а Алiса розумiла, що в цьому Всесвiтi Дашi немає.
   - Спасибi й на тому, - сказала Алiса, а Оксана взяла її за лiкоть та пообiцяла: - Ми все справимо!
   Повернення додому було сумне i коли вона опинилася в Бернардсвiлi, то навiть не знала, куди вертатися чи в Київ, чи ще кудись. Вона стояла в сторонi, коли це побачила, як до кiльця реплiкацiї пiдходить Марiко разом з Туманним Котом. Алiса мало не кинулась до них, та потiм збагнула, що краще дiзнатися, куди вони прямують. Кiт, зараза, закрив своєю довбешкою клавiатуру, тому Алiса не бачила, що вiн набирав. Коли за ними розсiявся туман, Алiса чкурнула до оператора та спитала у дiвчини:
   - Куди цей кiт попрямував?
   - Я не маю права це казати, - нахмурилась дiвчина, а Алiса найшлася: - Та це мiй кiт, вiн видно вв'язався за молодицею, бо та несла в сумцi ковбасу.
   - Харчовi продукти заборонено перевозити, - занепокоїлась дiвчина, а Алiса тихенько сказала: - Я про це нiкому не скажу!
   Дiвчина зашарiлася i сказала: - Вони полетiли на планету Тувара. Її код ...
   - Я знаю, - сказала Алiса i поспiшила до кiльця реплiкацiї.
   Станцiя реплiкацiї для туристiв на планетi Тувара перебувала на великому зеленому островi, куди Алiса без перешкод потрапила. Пiсля того, як багато жителiв Землi туди евакуювали, коли їм загрожував метеорит Сатана, деякi з них там i залишилися, хоча вже можна було повернутися додому. Один iз таких пiдiйшов до Алiси та запропонував:
   - Маю швидкого катера, доставлю в будь-яку частину планети Тувара.
   - Спасибi, я на своїх, - сказала Алiса, а колишнiй землянин пiшов далi крутити ключi вiд катера, надiючись на клiєнта.
   Алiса догадувалась, куди прямує кiт, але не знала чому. Вона швиденько вiдрядила свою симпоту, шукаючи Тьху. Як Алiса i думала, Тьху знаходилася на своєму островi, де вона колись жила з братом, Тохом, а тепер, судячи з симпот, зi своїм коханим, Роєм. Кота i Марiко у них не було, але Алiса пошукала й побачила, що вони теж прямують у напрямi до острова. Вона забрала свої симпоти, щоб ненароком не зачепити кота, та вiдiйшла вiд станцiї реплiкацiї трохи далi в кущi, а вже звiдти полетiла навперейми коту.
   Їй повезло, бо по небу пливли бiлi пухнастi хмари, в яких легко ховатися, та ще й вiтер вiяв в ту сторону, де був острiв Тьху. Коли Алiса пiдлетiла ближче, то спустилася до самої води, бо острови, якi вона минала, були хорошою завiсою, щоб її завчасно не помiтили. Алiса зробила навiть петлю, щоб зайти ззаду острова, а коли вже його побачила, то тихенько пiрнула в воду, та пiдгребла до самого берега. Вода збадьорила тiло своєю прохолодою. Було божественно тихо, тiльки якiсь птахи сперечалися мiж собою не мелодичними звуками, бо трiщали один на одного. Хоч Алiсi сподобалося в водi, вона вибралась на крутий берег i тихенько чалапала в сторону дому Тьху та причалу бiля нього.
   Ще здалеку, вона почула голоси i вiдразу пiзнала їх: то були Тьху та Марiко. Треба було пiдiбратися ближче, щоб почути все, про що вони говорять, але висока трава, та кущi заважали йти швидко. Коли вона вже опинилась зовсiм поруч вiд дому, та вже бачила Марiко та Тьху, чиїсь сильнi руки охопили її тiло, а щось гостре торкнулося горла.
   - Тихо! - прошептав хтось їй на ухо каталанською мовою й вона так же тихо вiдповiла:
   - Добре! Я не бажаю вам зла!
   Тим часом Тьху та Марiко гомонiли далi, згадуючи те, що вiдбулося рокiв сiмнадцять назад на планетi Тувара, а Алiса побачила кота, який ходив по причалу туди сюди, наче маятник. Видно, що йому увiрвався терпець, бо кiт пiдiйшов до Тьху, задерши голову, та спитав: - Досить вам базiкати, бо у нас невiдкладна справа!
   - Так ви не в гостi, а по дiлу? - розчаровано спитала Тьху, а кiт безцеремонно сказав: - Звiсно не за тим, щоб базiкати про всякий дрiб'язок!
   - То що вам треба? - спитала Тьху, дивлячись не на кота, а Марiко.
   - У нас загубилася Мортi та Даша, - сказала Марiко, а Тьху вiдразу спитала: - Хто така Даша?
   - Даша внучка Мортi та Маргiни, - вiдповiла Марiко.
   - Якщо вони були на планетi Тувара, то я їх не бачила, - вiдповiла Тьху, а Туманний Кiт вiдразу спитав: - А кого ти тут бачила?
   - Хасана iбн Алi аль-Каїна! - вiдповiла Тьху, а кiт вiдразу спитав: - Що вiн тут робив?
   - Вiн хотiв щоб я сплела йому величезну дiмензiальну сiточку, - вiдповiла Тьху та з посмiшкою зауважила: - Знаючи його, я вiдмовила.
   - А хтось другий, кого ти вчила, мiг сплести йому сiточку? - спитав Туманний Кiт.
   - Цього я сказати не можу, бо не знаю, - вiдповiла Тьху. Кiт вiдразу сказав Марiко: - Все зрозумiло, полетiли назад?
   - То ви навiть не побачите Роя? - розчаровано спитала Тьху.
   - Вибач! Нам треба шукати Мортi та Дашу! - сказала Марiко та стрибнула в повiтря, доганяючи Туманного Кота, який уже був попiд хмарами.
   - Пiшли! - сказав хтось за спиною, тримаючи ножа у горла Алiси. Коли вони з'явилися перед будинком, Тьху спитала у Алiси: - Ти хто?
  
  Реплiкацiя сьома. Жюте
   Несамовитий крик якихось звiрiв перелякав усiх, хто зiбрався в палацi Маргiни. Навiть Мортi злякалася: ще не вистачало померти в шлунку якогось звiра. Перш за все, звiдки вони з'явилися, цi звiрi, бо до цього була мертва тиша. Мортi не полiнувалася, та вiдправила свої симпоти, щоб глянути, хто там кричить в темрявi. Дiйснiсть була такою, що Мортi, мабуть, упала б вiд страху, так тремтiли її колiна, але зупинила вiдповiдальнiсть за Дашу та iнших нетямущих любителiв пригод. Вона нiколи не бачила страшнiших тварин, якi бiгали зовсiм недалеко вiд палацу, кумедно стрибаючи на однiй нозi. Схожi на павукiв чи восьминогiв на сушi, цi тварини мали круглi баньки на коротких паличках, якi бачили все, що позаду чи спереду, а їхнi тiла покривала кiстяна луска, яку нiякий меч не вiзьме. Навiть зюди супроти баченого здавалися дощовими черв'яками, тим бiльше, що цих броньованих тварюк було дуже багато.
   - Я пiду в розвiдку, - сказав Мето, виймаючи свого меча, а Жюте, витягуючи свою зброю, наполегливим голосом пiдкреслив: - Ми пiдемо разом!
   - Я теж пiду, - рiшуче сказала Колє, але її зупинила Мортi: - Можете йти всi, щоб вас з'їли на снiданок, а ми з Дашею перетворимо палац у фортецю, бо нам ще довго тут триматися.
   Слова, сказанi Мортi, охолодили буйнi голови, тому в розвiдку пiшли тiльки Мето та Жюте. Мортi, разом з дiвчатами та Iджi, обдивилася весь палац i зрозумiла, що iз палацу нiякої фортецi не вийде, бо всi вiкна та дверi не затулиш. Вона нiчого не повiдомила Дашi, але та сама зрозумiла, тому що сказала:
   - З цього палацу фортеця, як з решета вiдро.
   - Ми повиннi повернутися в кенасу, - несподiвано для всiх сказав Iджi. Мортi на хвильку замислилась та зрозумiла, що Iджi каже правду: кенаса хоч i маленька, але для всiх мiсця вистачить, крiм того там мiцнi стiни.
   - Треба звiдси вiдразу йти, - сказав Iджi. Зрозумiвши по поглядах, що треба дочекатися Мето та Жюте, вiн додав: - Я їх почекаю, а ви йдiть в кенасу.
   Колє теж хотiла дочекатися Мето та Жюте, але Мортi досить жорстоко сказала: - Всi, хто пiшов або тут залишиться - уже мертвi!
   Iджi виявився упертим, бо вiдповiв:
   - Я повинен їх дочекатися!
   'Щоб не сказали, що ти боягуз!' - усмiхнулася до себе Даша, бо впертiсть Iджi їй сподобалась. Вони покинули Iджi, який шукав поглядом Дашу й таки стрiвся з нею очима, а вона, на прощання, помахала йому рукою.
   Хоча йти було важко, до кенаси добралися досить швидко i без перешкод. Крикiв потвор не було чути, можливо, що знайшли якогось дурника та з'їли, але вiд цього на душi було ще тривожнiше: а раптом це Мето чи Жюте. Щоб трохи полiпшити оборону, вони натягали великих каменiв, яких навкруги було безлiч, та обложили кенасу, а потiм Мортi скрiпила їх, наче вони були одне цiле. Пiсля цього Мортi накинула на кенасу двi сiточки: зовнiшню перевернуту, а другу, внутрiшню, дала Даша, яку натягнули звичайним чином. Зробивши це, зморенi дiвчата попадали один на одного: Даша притулилася до Мортi, а Трутте до Колє. Втома та надмiрне хвилювання зробили своє дiло, бо всi заснули, навiть Мортi.
  ***
   Потрапивши на планету Тувара, Тарас вiдразу вiдпустив свої симпоти на пошуки Марiко, яку не знайшов, хоча геть до одного перебрав усi острови. Те, що вiн її не бачив, означало, що Марiко вже нема на планетi або вона сховалася за дiмензiальною сiточкою. Тарас пошукав Тьху та знайшов її на островi, тому вiдразу полетiв туди, щоб про все дiзнатися. Через пiв години вiн вже завис над круглою латкою острова, яких навкруги нерiвномiрно насiяли чиєюсь недбалою рукою. Його прилiт помiтили, бо перед будинком стояв якийсь чоловiк та розглядав прибульця. Тарас, спустившись, пiдiйшов до чоловiка, та чемно вiдрекомендувався:
   - Мене звати Тарас! Я шукаю свою жiнку, Марiко!
   - Рой, - коротко вiдповiв чоловiк. Тарас згадав таке iм'я, але чоловiка не впiзнав.
   - Пiшли зi мною, - запропонував Рой i вони зайшли до хатинки бiля причалу, де Тарас побачив красуню Тьху, яка нiтрохи не змiнилися, та якусь молоду дiвчину, що збоку сидiла на плетеному крiслi. Тьху теж пiзнала Тараса, бо з лукавою посмiшкою спитала:
   - Щось гостi з Землi вчастили до мене! Не iнакше хтось зробив новий Армагеддон!
   Вона кинула дивний погляд на дiвчину, яка сидiла в крiслi, та роздивлялася Тараса, наче хотiла його з'їсти.
   - Я шукаю Марiко, - пояснив Тарас, а Тьху вiдповiла: - Вона була разом з Туманним Котом, але вiдразу вiдлетiла додому. Що там у вас трапилось, бо кiт так спiшив, наче боявся, що отримає бебехiв за шкоду.
   - Нiчого особливого, крiм того, що хтось краде на Землi гори, лiси та озера, а куди все зникає - нiхто не знає. Кiт придумав засiдку в одному мiсцi, де залишив Дашу та Мортi, а вони пропали разом з будiвлею, - розповiв Тарас та, усмiхаючись, доповнив: - А ще якiсь зеленi мухи крадуть людей. То не ви?
   Тьху щиро розсмiялася над жартом Тараса, бо, дiйсно, шкiра жителiв Тувара трохи вiддає зеленню.
   - Тому, видно, кiт, як ошпарений, покинув нас, бо боявся, що я його вкраду, - смiялася Тьху.
   - Тому i я, мабуть, полечу, бо ти ще й мене вкрадеш, - смiявся Тарас.
   - Якщо вже ти такий швидкий, що не хочеш погостювати у нас, то познайомся з цiєю дiвчиною, - сказала Тьху, пильно поглядаючи на дiвчину в крiслi.
   - Я маю її знати? - спитав Тарас.
   - Так, ти добре її знаєш, - сказала Тьху, поглядаючи на дiвчину та пояснила: - Її звати Алiса.
   - Щось не пам'ятаю знайомих Алiс, - сказав Тарас, вдивляючись в обличчя дiвчини.
   - Насправдi її звуть Маргiна, - сказала Тьху, а далi була нiма сцена, бо Тарас дивився у всi очi на дiвчину, намагаючись пiймати вiдомi йому риси обличчя.
   - Я був би дуже радий побачити Маргiну, яку ти маєш на увазi, - сказав Тарас, не зводячи очей з незнайомої Алiси, - але їй вiдтяла голову Мортi, то вона вже давно на тому свiтi у командi Творця.
   - Ти помиляєшся, це дiйсно Маргiна, - сказала Тьху, - тiльки невiдомо, з якою цiллю їй дали це нове тiло. А може вона вкрала його у когось. До речi, вона таємно спостерiгала за Марiко та Туманним Котом. До того ж мовчить, як партизан та нiчого не говорить.
   - Якщо ти Маргiна, то знай, що нi Марiко, нi кiт непричетнi до зникнення Дашi та Мортi, - сказав Тарас.
   - Знаю, якi ви непричетнi, я все бачила! - сказала Алiса, та накинулася на Тараса: - Ви, що, зовсiм здурiли, коли запхнули Мортi та Дашу в кенасу, яка обов'язково зникне?
   - То це ти зробила пiднiжку коту, що вiн розтягнувся? - посмiхаючись, спитав Тарас.
   - Аби я знала, що цей кiт, крiм Мортi, взяв ще й Дашу, то я б його там прибила, - вiдповiла Алiса.
   - Перший раз нi Мортi, нi Дашi не було, - нагадав Тарас.
   - То й що! - вiдказала Алiса: - Хiба я не маю права пiсля шiстнадцяти рокiв заслання трохи насолити коту.
   - Я бачу, що ви чудово розiбралися без мене, - з посмiшкою сказала Тьху i спитала у Алiси: - Допомога потрiбна?
   - Дякую, що не зарiзали, - сказала Алiса, глянувши на Роя, а Тьху щось взяла iз полички та сунула в руку Алiси: - Це тобi, як компенсацiя.
   Алiса пустила симпоти на руку i зрозумiла, що це дiмензiальну сiточка. Вона цмокнула Тьху в щоку та сказала на вухо: - Дякую!
   - Ми полетiли, - сказав Тарас, бо нема нiчого гiршого, як затягувати прощання.
   - Бувайте! - сказала Тьху, а коли двi далекi крапки загубилися в небi, то пiшла до берега та заспiвала пiсню про друзiв, якi бувають тiльки тодi, коли їм щось треба. Рой сидiв поряд i зачаровано її слухав, як i три мiльярда туварян, яким Iнтернет - нi до чого ...
  ***
   - Потакаєв, дивись, кого я привела! - сказала Вiдьма, утримуючи щупальцями два неживi людськi тiла, якi телiпалися, як ганчiрки.
   - Ти їх придушила, - сказав вiн, торкаючись клешнею одного тiла, але молоде створiння з розмальованим обличчям ворухнулося та пiдняло руку до лоба, заперечуючи слова Потакаєва. Друге тiло було нерухоме з чистим обличчям та закритими очима.
   - Не здохнуть, - сказала Вiдьма та спитала: - Звiдки вони тут з'явилися, якщо це другий Всесвiт? Чи аль-Кацап нас дурив i нiякого другого Всесвiту нема?
   - Нiхто не сумнiвається в словах аль-Кацапа, - строго сказав Потакаєв, хоча наявнiсть двох незнайомцiв трохи похитнула його упевненiсть. Вiн вiдразу вигадав пояснення, як цi люди потрапили на цю темну планету, тому Потакаєв гордо сказав: - Цих людей вiдправив сюди аль-Кацап.
   - Не впевнена в цьому, але хай буде так, - погодилась Вiдьма та сказала: - Треба їх допитати.
   - Не думаю, що вони здатнi щось вiдповiсти, - сказав Потакаєв. В цей час той, що висiв з закритими очима, несподiвано очуняв i коротким мечем полоснув мiж лускою по щупальцю, яке його держало. Вiдьма цього не чекала, бо перед цим розблокувала почуття, в тому числi й бiль, тому завила вiд пекучого полум'я, яке охопило її кiнцiвку. Негiдник, який вiдрубав її щупальце, упав разом з клешнею, що його тримала й не думала вiдпускати. Вiн рубонув мечем по однiй нозi Вiдьми, але тут йому не пощастило, бо попав по кiстянiй лусцi, то тiльки залишив на нiй подряпину.
   Бiльше нiчого вiн не встиг зробити, бо Потакаєв схопив його й безцеремонно вiдiбрав меча, та так трясонув, що той вже не держав свою голову.
   - Я його зараз вб'ю! - пообiцяла Вiдьма, закусуючи своєю вiдтятою лапою, а Потакаєв тiльки запiзно облизнувся, бо не встиг зробити це першим.
   - Ми ще з ним не поговорили, - беззаперечним тоном вiдповiв Потакаєв та спитав смiливця, який посмiв поранити Вiдьму: - Хто ти такий та як сюди потрапив?
   - Я нiчого вам, тварюкам, не скажу! - хоробро сказав юнак, а Потакаєв вп'явся клешнею в стегно, вiд чого юнак завив, як пожежна сирена.
   - То може скажеш? - гiпнотизуючи юнака поглядом, лиховiсно сказав Потакаєв, вп'явшись другою клешнею у другу ногу.
   - Краще помру, чим щось вам скажу! - верещав впертий юнак.
   - Я таки вiдiтну йому голову, - сказала Вiдьма, простягаючи до голови юнака щупальце.
   - Що тут вiдбувається? - почувся гучний голос аль-Кацапа i Вiдьма здригнулася вiд несподiванки. Потакаєв, тримаючи одну жертву одним щупальцем, i другу трьома, повернувся до аль-Кацапа та чiтко повiдомив: - У нас гостi. Не вiдповiдають, як сюди потрапили.
   Аль-Кацап уважно вивчив обох полонених, а потiм сказав Потакаєву: - Допити проводять не так.
   Вiн зупинився коло того юнака, що одрубав одну клешню Вiдьмi, яка в неї вже почала вiдростати.
   - Я бачу, що ти дуже хоробрий, - спокiйно сказав аль-Кацап, розглядаючи юнака, - але що ти будеш робити, коли за твої невiрнi вiдповiдi буде вiдповiдати твiй товариш.
   Хоробрий юнак глянув на свого друга, який трохи оговтався, бо видно, що Вiдьма його трохи покалiчила, коли схопила. Слова аль-Кацапа внесли сум'яття в його душу, тому його лице виглядало, як у загнаного вовка.
   - Як тебе звати? - спитав аль-Кацап i юнак вiдповiв: - Жюте.
   - А твого товариша?
   - Його звати Мето, - вiдповiв Жюте.
   - Жюте, я не збираюсь вас знищувати, але мушу спитати, як ви сюди потрапили, та що тут робите? - спитав аль-Кацап, лице Жюте знiтилося, але вiн хоробро вiдповiв: - Ми ховалися в кенасi, коли вона зникла з Землi.
   - Ви були однi? - спитав аль-Кацап.
   - Так! - якось швидко вiдповiв Жюте, а аль-Кацап попередив: - Якщо ти збрехав, то боляче буде Жюте, - аль-Кацап повернувся до Потакаєва та наказав: - Полонених в середину табору глюдожерiв i щоб нiхто пальцем не мiг їх торкнутися, бо залишиться без голови.
   Потакаєв вже хотiв виконувати наказ, коли аль-Кацап зупинив його та сказав: - Вiдправ пару глюдожерiв оглянути всю округу.
   Жюте та Мето повели в табiр глюдожерiв, якi, побачивши людей, давилися слиною та сунули свої жахливi вiдкритi пащеки прямо до голови полонених. Жюте правильно подумав, що цих тварюк не спинить навiть аль-Кацап, коли вони вiдчують запах кровi. Вони опинились посерединi табору глюдожерiв, а очi звiрiв, що палали в темрявi, обступили їх з усiх сторiн.
   'До ранку не доживемо!' - подумав Жюте, забуваючи про те, що на цiй планетi немає нi ранку, нi дня, нi вечора, а лише одна безперервна нiч. Проте, турбувало не це, а страх за тих, хто залишився в палацi Маргiни. Жюте чув, як аль-Кацап наказував Потакаєву обшукати все навкруги i якщо їх знайдуть посланi глюдожери, то це буде кiнець їхньої експедицiї. 'Треба якось попередити Мортi та iнших, що їх шукають глюдожери', - подумав Жюте. На Мето вiн не надiявся, бо його таки сильно пом'яла Вiдьма, добре, що хоч не помер вiдразу.
   Жюте пiдiбрав камiнцi та зложив їх на купку, а вже тодi взявся жбурляти їх в гидкi пики, якi свiтили очима в темнотi. Глюдожери вiдвертали морди, а Жюте приловчився жбурляти, та став цiлитися по очах. Ось один з глюдожерiв шалено заревiв, потiм другий, а далi стали ревiти всi, та кидатися один на одного. Про них якось забули й Жюте зрозумiв, що може втекти та попередити своїх про небезпеку, але ж Мето не зможе йти. Жюте не довго вагався, бо краще врятувати бiльшiсть, а Мето воїн, то мусить знати, що iнодi iншого шляху, крiм смертi, немає.
   Глюдожери навiть не зрозумiли, що Жюте втiк, бо гаркались мiж собою, а потiм з'явився Потакаєв, який став гамселити тварюк по пицi залiзною арматурою, вiд чого деякi заюшилися кров'ю, приваблюючи iнших спокусливим запахом. Поки Потакаєв втихомирив глюдожерiв, пройшло багато часу, а коли схопився за полоненими, то вже було пiзно, бо один втiк.
  ***
   Богдан був одним з глюдожерiв, яких послали перевiрити мiсцевiсть навкруги табору. Таке завдання подобалось Богдану, бо в таборi вiчна сварка. Хоча Богдана побоювались, бо вiн таки майстерно володiв новим тiлом, але уникнути зiткнень не виходило, то ж треба завжди бути насторожi. Це вiдчуття супроводжувало його на фронтi, то для нього нiчого не змiнилося, хiба те, що вiн воював за 'сепаратистiв', як вiн називав глюдожерiв. Богдан не знав, навiщо аль-Кацап зiбрав їх та для якої вiйни, не iнакше хоче заволодiти якоюсь планетою у Всесвiтi. При першому лiпшому випадку Богдан збирався покинути зграю глюдожерiв, а що робити далi - не знав. Невiдомо де його тiло, мабуть, уже поховали, а в образi глюдожера жити - не цукерки жувати. Хiба що напроситися в зоопарк та катати дiтлахiв на спинi.
   Вiдразу згадався син, Iгор, який теж воює в сусiдньому мiстечку, прикриваючи Україну вiд 'глюдожерiв'. Стало гiрко вiд того, що Iгор взнає за його смерть, та буде сумувати. З Галею, другою дружиною, Богдан зiйшовся без кохання, але жили дружно, бо кожний щось втратив ранiше. В неї був син, народжений без шлюбу, батько якого не схотiв знати сина та Галю. Для Богдана вiн став рiдним, а свого у них з Галею чомусь не було, але вони не шукали причину, бо досить було Iгоря.
   На початку вiйна Галя вже померла й спочивала в землi, а згорiла швидко, немовби вибачаючись за незручностi, якi приносить її хвороба. Коли Iгор пiшов добровольцем, то Богдан зголосився йти з ним, але син упросив записатися в iнший загiн, бо йому, бачте, 'незручно' з татом.
   Почувся якийсь звук i Богдан очуняв вiд думок, залишаючись нерухомим, але сторожко повертаючи очi в рiзнi боки. Вiн вiдразу засiк молодого хлопця на ймення Жюте та мало не засмiявся: цей задерикуватий юнак таки втiк з табору глюдожерiв. Богдан не збирався його повертати, а от дiзнатися, з ким вiн потрапив на цю темну планету, хотiв. Можливо вдасться втекти вiд аль-Кацапа з цими людьми. Богдану здавалося, що вони не з Землi, а якiсь прибульцi, бо колiр їх шкiри трохи зеленуватий та й говорив юнак тiльки катланською мовою.
   Юнак проминув Богдана та побiг далi. Кинувши погляд у цьому напрямi, Богдан зрозумiв, що юнак бiжить до великої споруди попереду, яка своїми контурами нагадувала якийсь земний палац. Це здивувало Богдана, хоча вiн чув розповiдi про те, що на Землi крадуть гори, лiси та поля. На вiйнi це здавалося казками, але, можливо, що цi крадiжки здiйснював аль-Кацап. Коли величезний палац опинився поряд, Богдан стишив хiд, бо зайти в примiщення вiн не зможе, хiба що зламає споруду. Вiн швиденько оббiг палац, прислухаючись до звукiв, i опинився бiля якогось вiкна, звiдки почув: - Iджi, куди подiлися всi?
   Питав Жюте, а йому вiдповiв хтось iнший, якого вiн назвав Iджi: - Всi пiшли до своєї кенаси, бо там легше оборонятися. А де Мето?
   - Мето поранений, то я не мiг з ним втекти. Треба попередити всiх, що на цiй планетi iснують звiрi, якi називаються глюдожерами. Вони вкрай небезпечнi й ми проти них, як мурахи.
   - Пiшли до наших, - сказав Iджi, але Жюте заперечив: - Iди сам, а я спробую визволити Мето.
   'Хоробрий хлопчик!' - з задоволенням сказав Богдан й запустив щупальця всередину через вiкно, яке розлетiлося вiд удару на друзки. Схопивши обох прибульцiв, Богдан витягнув їх з палацу та повiсив перед своїми очима.
   - Замовкни, я вам не ворог, - сказав Богдан, бо Iджi верещав, а Жюте намагався голими руками зробити якусь шкоду глюдожеру. Iджi притих, а Жюте спитав: - Що ти хочеш вiд нас?
   - Мене звати Богдан! Я з України на планетi Земля. Мою душу запхали у цю тварину, яку називають глюдожером. Це зробив аль-Кацап, який поцупив нашi душi та перетворив на цих звiрiв. Вiн хоче напасти на якусь планету, а для чого, то менi невiдомо. Якщо у вас є якийсь спосiб втекти звiдси, то я залюбки втечу з вами.
   - Я тобi не вiрю, - сказав Жюте. Богдан вiдпустив їх на землю та сказав: - Я повернусь у свiй табiр, та вкраду вашого товариша, а ви йдiть до своєї кенаси та чекайте.
   - Я пiду з тобою! - сказав впертий Жюте, то Богдан, не маючи другого виходу, сказав: - Добре, а ти попередь iнших.
   Iджi кивнув головою в знак згоди, а Богдан закинув Жюте на свою спину i сказав: - Мiцно тримайся! Та не роби менi шкоди, бо я тебе знаю!
   До табору вони добралися дуже швидко. Було тихо, тому Богдан наказав:
   - Лежи на моїй спинi, щоб тебе нiхто не помiтив.
   Вiн пiшов у напрямi до центру, переступаючи лапи глюдожерiв якi рикали темрявi, але спали. Коли Богдан опинився коло Мето, який скрутився калачиком вiд холоду та теж спав, то почув чиїсь кроки.
   - Що-небудь знайшли? - спитав аль-Кацап, з'являючись збоку вiд Богдана.
   - Так, знайшов втiкача! - сказав Богдан, знiмаючи Жюте зi спини.
   - Пiдла тварюка! Я вб'ю тебе, як тiльки вiзьму зброю! - кричав Жюте, який висiв в повiтрi та марно дриґав ногами.
   - Стережи їх до мого повернення, я з ними потiм побалакаю, - сказав аль-Кацап, виймаючи щось з кишенi. Перед ним з'явилося срiблясте коло, яке мерехтiло блiдим свiтлом, висвiтлюючи навколо декiлька метрiв, вiд чого все iнше поглинула густа темрява. Срiблясте коло втягнуло в себе аль-Кацапа та погасло. Заслiпленi очi нiчого, крiм темряви, не бачили.
  ***
   Даша прокинулась вiд гуркоту, а ще вiд того, що її пiдкинуло в повiтря i, замiсть колiн Мортi, на яких вона спала, приземлилася на твердий паркет. Згори щось вiдiрвалося та з гуркотом впало на долiвку, розсипаючись на друзки. Якби це щось упало на голову, то могло вбити, бо Даша не увiмкнула другу дiмензiальну сiточку на захист. Першу вона вiддала Мортi, коли та накинула свою i Дашину сiточку на кенасу, захищаючи вiд нападу ненажерливих звiрюк. Тiльки зараз вона подумала, що Мортi вiддала свою єдину сiточку й тому зовсiм беззахисна. Мортi вже пiднялася i Даша пiдiйшла до неї та спитала: - Що це було?
   - Не знаю! Можливо, що нас атакують цi хижi тварини, - вiдповiла Мортi. Її слова налякали Трутте, а у Колє, навпаки, очi блиснули, й вона потягнулася до свого меча, якого подарував їй Мето.
   - Надiнь сiточку, бо ти зовсiм беззахисна, - сказала Даша, вiддаючи свою сiточку, а на нiмий погляд Мортi, нагадала: - Ти забула, що у мене п'ять сiточок?
   Стали чекати, що буде далi. Чекати набагато важче, чим вiдразу кинутись в бiй, але будь-яка вiйна з цими тварюками неодмiнно закiнчиться смертю. Чекання, то надiя на те, що хтось допоможе, надiя марна, але це все, що допомагало не пiддаватися розпачу.
   Чекання затягнулося, бо надворi нiчого не вiдбувалося, то Даша подумала, що це якась нова кенаса з гуркотом з'явилася поблизу, а бiльше нiчого вже не буде. Про це вона сказала всiм, на що Мортi вiдповiла:
   - Я нiчого не бачу за кенасою.
   Щоб перевiрити, Даша кинула симпоту, яка вперлася в якусь стiну, тому вона здивовано спитала:
   - Нас знову хтось украв!
   - Кому ми потрiбнi, - впевнено сказала Колє, але стукiт, який пролунав на даху, доводив iнше. Втiм, вiн досить швидко закiнчився, а Даша ляснула себе по лобi та сказала: - Я зрозумiла!
   - Що ти зрозумiла? - спитала Колє.
   - Нам треба зняти зовнiшню сiточку, - сказала Даша.
   - Навiщо? Щоб до нас добралися ненажерливi звiрi? - з докором спитала Колє.
   - Перевернута дiмензiальна сiточка рухається у часi назад, - догадалася Мортi, - ми потрапили в минуле.
   - А хто з минулого стукає до нас? - тривожно спитала Трутте.
   - Нам треба зняти зовнiшню сiточку, - повторила Даша.
   - То вже знiмай, та не тягни кота за хвiст, - нетерпляче сказала Колє. Даша, ще трохи вагаючись, зняла свою сiточку i прислухалась.
   Нiчого не вiдбувалося.
   Раптом почувся ще один удар i поруч з Дашею пролетiла якась залiзяка, а вона з запiзненням згадала, що знову забула ввiмкнути сiточку.
  ***
   Покинувши станцiю реплiкацiї в Бернардсвiлi, Туманний Кiт вiдразу здiйнявся в повiтря та полетiв в сторону Києва. Його голову заповнювали непевнi думки, бо вiн не розумiв та не мiг пояснити фiзичну причину такого поводження його Всесвiту, так мудро створеного. Вiн вважав, що в цьому винна глобальна здатнiсть сущого повертатися у минуле, чим забезпечувалось вiчне iснування конвеєрного Всесвiту, з точки зору кота. Але ця особливiсть його Всесвiту мала один малесенький негативний нюанс - маючи дiмензiальну сiточку, цiєю особливiстю мiг скористатися хто завгодно, зробивши петлю в часi, яка, як ракова пухлина, руйнувала здоровий органiзм Всесвiту.
   Крiм паралельних Всесвiтiв, якi мали бути, з'являлися Всесвiти бульбашки, що, iнколи, не по зубах навiть коту. Такi бульбашки кiт, зазвичай, не чiпав й вони висiли в його Ессенарiумi, як бiльмо в оцi. Те, що вiн зробив з Мортi та Дашею не обiцяло бути чимось небезпечним, окрiм пригоди для симпатичних йому створiнь, але щось вийшло не так. 'Не треба було давати моїм створiнням дiмензiальну сiточку', - подумав Туманний Кiт, хоча такий дарунок мiг допомогти виростити вищих створiнь, здатних iснувати поза часом, поряд з котом. Занурений у свої думки, Туманний Кiт здiймався все вище i вище, так що Земля внизу спочатку перетворилася в чашу, а потiм стала круглою, як шкiльний глобус.
   - Ми що, летимо на Мiсяць? - спитала Марiко, намагаючись не вiдстати вiд кота, який глянув на неї мутним поглядом й тiльки тодi зрозумiв, що забрався на орбiту супутника Землi.
   - Ти маєш рацiю! - сказав кiт та незрозумiло пояснив: - До Мiсяця нам не треба, досить залишитися на цiй орбiтi.
   Марiко не збагнула високi помисли кота та зависла поряд з ним, розглядаючи Землю, яка повiльно i велично крутилася пiд нею. Дивитися на Землю можна цiлу вiчнiсть, наче в воду глядiти, й це безтурботне споглядання очищає душу вiд дрiбного i скороминущого та дає можливiсть подумати про вiчне. Тодi життя i чвари людей здаються такими ницими, що стає соромно за їх зажерливiсть, бундючнiсть, бридке смакування зверхностi, неповага до iнших думок, зарозумiлiсть. Невiгласи нищать Землю, не думаючи про майбутнє, бо їх думки не сягають вечора того ж дня.
   Марiко аж затрусило вiд своїх думок та навiть кiт глянув на неї: - Що з тобою?
   - Нiчого, - сказала Марiко, а потiм спересердя додала: - Люди не стають кращими та не вчаться на чужих помилках.
   - Я можу повернути динозаврiв, - сказав кiт i Марiко не зрозумiла: чи вiн говорить серйозно чи бавиться, як завжди.
   - А на що ми чекаємо? - спитала вона, щоб розiгнати мимовiльний смуток в душi.
   - П'ятниця, 13, повний Мiсяць... - пробурмотiв кiт, не звертаючи увагу на її слова. Його звуженi зiницi напружено нишпорили по темнiй сторонi Землi, пiдсвiченiй Мiсяцем. 'Чи мишей ловить чи грається?' - подумала Марiко, вдивляючись в темряву, але нiчого, варте уваги, не знайшла. Аж раптом кiт пiрнув вниз i полетiв з такою швидкiстю, наче метеорит з далекого космосу. Якби не дiмензiальна сiточка, то згорiв би за мить, а так палало повiтря навкруги кота й ця куля стрiмко наближалася до поверхнi Землi. Марiко летiла поруч, наче прив'язана, а коли полетiли нижче, нiчого не бачила за вогнем. Тiльки завдяки симпотi, причепленої до кота, вона придержувалася напрямку руху, а коли вони врiзалися в землю, то суцiльний вогняний смерч окутав її тiло. Коли вони спинилися, кiт когось тримав.
   Щоб було зрозумiло, то навкруги вирувало полум'я, а вони с котом знаходилися посерединi та якийсь добродiй чи злочинець в лапах озвiрiлого кошака. Туманний Кiт став надто великий та сказав своїй жертвi: - Попався, Хасан аль-Каїн!
   Марiко пам'ятала Хасана, тому напружилась, чекаючи вiд нього якоїсь капостi.
   - Ти перемiг, Туманний Кiт, але подивись, що в мене є, - Хасан витягнув з кишенi якогось рогатого божка та показав його коту, який спокiйно вилупив на нього баньки та сказав: - Що, не вийшло?
   Хасан гарячково направив божка на Марiко i та вiдчула, як її душу кудись потягнуло. Вона запiзно згадала, що не закрила свою дiмензiальну оболонку, яка залишилася з тiлом, а сама опинилася в темнотi.
   - Дай сюди! - сказав Туманний Кiт забираючи божка, а Хасан щось зробив i позаду нього з'явився срiблястий круг, який, на фонi розпеченого базальту, виглядав блiдим слiдом. Хасана втягнуло в круг, а за ним вчепився Туманний Кiт, який перед тим, як зникнути, вiдправив тiло Марiко на поверхню Землi.
  
   Глухо зiйшовшись на пусте мiсце, розпечений базальт створив пiдземну хвилю, яка пiдганяла тiло Марiко, поки воно не розiрвало ґрунт та опинилося на розкопаному газонi.
  ***
   Iджi, вiдправлений попередити дiвчат про небезпеку у виглядi глюдожерiв, тихенько добрався до кенаси, використовуючи одну симпоту, як нитку Арiадни, яка дозволила Тесею вийти з лабiринту, де мешкав мiнотавр. Якби над планетою свiтило яке-небудь сонце, то було б легше, але про це не потурбувався аль-Кацап, про якого розказував глюдожер Богдан. Досить було його побачити, щоб зрозумiти - вiд цих тварюк спасу нема. Темна громада будiвлi насунула на Iджi трохи несподiвано, лякаючи мертвою тишею. Тому вiн обiйшов її, знайшовши маленькi дверi до напiвкруглого флiгеля ззаду. Як i домовлялися, Iджi постукав три рази та став чекати, коли вiдкриють дверi. Дверi довго нiхто не вiдкривав, то ж Iджi, трохи почекавши, знову постукав, на цей раз голоснiше. На його стукiт вiдповiла мертва тиша, тому Iджi вiдправив туди симпоту, та став обмацувати всi примiщення. В будiвлi нiкого не було. Iджi не повiрив своїм симпотам, тому взяв великого камiнця, та став гамселити по дверях бiля замка. Коли йому вдалось зламати дверi, Iджi став методично перевiряти всi примiщення, починаючи з зали.
   Витративши години двi та перекинувши в будiвлi все, що можна, Iджi зрозумiв, що в кенасi нiкого немає. Цей факт змусив його замислитися, що робити далi. Недовгi роздуми пiдказали, що Iджi помилився та знайшов не ту кенасу, тому вiн попрямував до наступної, не дуже вiрячи своїй iнтуїцiї. Симпоти нiчого не дали, бо друга кенаса була пустою, то не було нiякого сенсу ламати дверi, щоб в цьому переконатися. Залишилася третя кенаса, яку Iджi перевiрив на вiдстанi, але на тому мiсцi, де повинна бути будiвля, крiм якоїсь ями, нiчого не було. 'Це, що, її знову вкрали?' - подумав Iджi й розчаровано повернувся до другої кенаси. Питання, що робити, знову постало за спиною Iджi, як Мортi з косою. Згадавши її, Iджi з задоволенням хотiв би її бачити, й навiть здалося, що то її темна тiнь ворухнулася бiля кенаси.
   - Мортi? - зрадiв Iджi й темна тiнь сказала каталанською мовою: - Ага, вона сама!
   Iджi вiдчув, що злiтає в повiтря, а очi розрiзнили внизу контури глюдожера. Його кудись потягли й Iджi боявся, що глюдожер з'їсть його на обiд. Бовтаючись на щупальцi глюдожера, вiн ще здалеку побачив, як вони наближаються до якогось табору, де тих глюдожерiв, як мух на гнилiй грушi. 'Зжеруть i не моргнуть оком!' - подумав Iджi, який, вiд неминучостi смертi, став моторошно спокiйним. Коли вони опинилися в серединi табору, хтось з глюдожерiв весело крикнув:
   - Вiдьма, ти знову когось притягла!
   - Давай його сюди, до купи! - сказав знайомий голос й Iджi впiзнав Богдана, який стояв коло Мето та Жюте. 'То вiн нас обдурив!' - зрозумiв Iджi, а потiм зрадiв, бо глюдожери таки не доберуться до морвiн, де б вони не були. Iджi опинився коло Мето, який вже трохи очуняв, та пiдтримав його одним словом: - Держись.
   Зовсiм скоро табiр вгомонився, бо Потакаєв звелiв вiдпочивати, обiцяючи завтра промiжнi iспити де дехто з глюдожерiв загине. 'Якi завтра, коли тут суцiльна нiч!' - невесело подумав Iджi й почув на вухо гарячий шепiт: - Як там Мортi, Даша, Колє та Трутте?
   - Вони кудись зникли, - сказав Iджi та додав: - я їх не знайшов.
   - Як не знайшов? - мало не крикнув Жюте, а Iджi пояснив: - Їх немає на цiй планетi. Можеш сам перевiрити. Крiм того пропала одна кенаса.
   Жюте вiдправив симпоту на пошуки морвiн, але вона поблукала по планетi та повернулася нi з чим. Морвiни таки дiйсно пропали.
   - Я думаю, що вони знайшли спосiб покинути планету разом зi зниклою кенасою, - сказав Iджi.
   - Без нас? - трохи розчаровано сказав Жюте.
   - То й добре, що покинули, - промовив Мето, - тепер ми вiльнi робити все, що захочемо.
   - А що ми хочемо? - спитав Жюте й Мето вiдповiв: - Битися до смертi з глюдожерами.
   - Битися будете потiм, а зараз хутко залазьте менi на спину поки нiхто не прокинувся, - пролунав знайомий голос над ними й вони зрозумiли, що Богдан їх чув. Попри те, що вiн їх зрадив, вони заповзли на Богдана, який потихеньку, боком, прокрадався мiж глюдожерами. Коли вони вже покинули табiр i спокiйно зiтхнули, а Богдан швидко драпонув по пересiчнiй мiсцевостi, небо раптово розiрвалося i їх ослiпив яскравий спалах червоногарячого свiтла на фонi якого вони побачили двi постатi: людини та звiра. Богдан завмер на мiсцi, а коли полум'я згасло, то сказав:
   - Бiжимо якомога далi!
   - Менi здається, що там був Туманний Кiт, - сказав Iджi, але нiхто не вiдповiв, бо не зрозумiли, що то значить: чи це добре чи погано для них.
  ***
   Тарас та Алiса без проблем добралися до кiльця реплiкацiї на планетi Тувара i їм не важко було дiзнатися, куди попрямував рудий звiр з жiнкою. Не здивувало те, що вони вибрали Землю, тому Тарас та Алiса теж вибрали її. Їх потрусило в дiмензiальнiй трубi та викинуло з кiльця реплiкацiї в Бернардсвiлi. Опинившись в парку бiля станцiї реплiкацiї, Тарас вiдразу пустив свої симптоми на пошук Марiко, але нiде її не знайшов. Тарас, трохи розгублений, пошукав Туманного Кота, але його теж не знайшов. Засмучений таким розвитком подiй, вiн не знав, що робити далi.
   - Ти, що, не бачиш? - здивовано спитала Алiса, а Тарас спитав у неї: - Що я маю бачити?
   - Труп Марiко, - сказала Алiса. Її слова застукали Тараса зненацька й у нього, вiд несподiванки, аж запаморочилась голова та вiн набрався мужностi та спитав: - Де ти бачиш труп Марiко?
   - У Каневi, - вiдповiла Алiса, а Тарас став гарячково шукати труп Марiко у цьому мiстi. Вiн так його i не знайшов, поки Алiса не ткнула пальцем на вiртуальнiй картi. Виявилось, що труп Марiко лежав на околицi мiста, в природному заповiднику, на Марiїнiй горi.
   - Це, що, якесь ритуальне вбивство? - все ще не вiрячи тому, що трапилось, розпачливо спитав Тарас, наголошуючи на спiвзвучнiсть iменi гори та його дружини.
   - Це зробив Хасан iбн Алi аль-Каїн, - сказала Алiса, злiтаючи в небо, а вже в польотi додала: - Там був i Туманний Кiт.
   Вони летiли так швидко, що у Тараса вiдпали всi ґудзики на костюмi, бо вiн не догадався загорнути себе у дiмензiальну сiточку. Тiльки про це згадавши, Тарас подумав, що Марiко теж була неуважна, бо якби закрилася дiмензiальною сiточкою, то нiхто б її не вбив. Тарас пообiцяв собi, що вб'є Хасана при першiй можливостi.
   Марiко лежала на плоскiй вершинi гори, поряд з розворушеним ґрунтом, наче тут попрацювали кроти. Обличчя було блiде, спокiйне i надзвичайно красиве, оточене копною в'юнкого чорного волосся, вiд чого Тарас гiрко заплакав, опустивши своє обличчя на груди Марiко. Алiса, побачивши таке театральне дiйство, безжалiсно сказала: - Досить розводити соплi! Хiба ти не бачиш, що в неї вкрали душу? Зроби їй безпечний саркофаг, бо ми залишимо її тут, а самi будемо шукати Хасана та кота, бо хтось з них зробив таке з нею.
   Тарас побачив, що дiмензiальна сiточка зберегла тiло, але хтось пробив маленьку дiрочку, через яку висмоктали душу. Вiн зробив скляну скриню, якою оточив Марiко, та пiдняв її вгору на два десятки метрiв, закрiпивши одну симпоту за мiсцеве дерево.
   - От i добре, - сказала Алiса, - а тепер нам потрiбно подумати, як знайти кота та Хасана. Для початку полетiли в Київ, бо звiдти почалися всi бiди.
   Поки вони летiли, навiть не ховаючись, Алiса думала про Хасана, та те, що вiн знову утнув. Так сталося, що вiн є її вiчним ворогом, а колись, один раз, був коханцем. Алiса волiла б не зустрiчатися з ним нiколи. Цей воїн, колишнiй асасин, прожив тисячу рокiв, вбиваючи людей, бо це єдине, що вiн вмiв добре робити. Якби Хасан жив на планетi Аре, то давно став би зюдом, як i вона, що зветься зараз Алiсою. Вона не розумiла, навiщо Хасан краде шматки Землi, а отi розмови про якийсь другий Всесвiт здавалися їй дурними. Навiщо другий Всесвiт, коли цього незмiряно, не рахуючи iншi паралельнi Всесвiти. Якщо хочеш, то можеш взяти якусь планету, та облаштувати її, як заманеться, а творити новий Всесвiт, не горщики лiпити. Вона пробувала керувати Всесвiтом, який супроводжував Лебедев, то знає, що то не цяцьки, а тяжкий труд, хоча й творчий. То що ж, цiкаво, Хасан тримає в тiнi, бо тiнь людини, то його суть.
   Київ блищав дахами монастирiв та церков, а ще радував зеленню, яка збереглася, наперекiр зацементованому сьогоденню. Вони попрямували в повiтрi до Золотих ворiт, та сiли на пусту вiдкриту вежу, щоб не лякати киян своїми польотами. Коли вони спустилися вниз, то сердитий старий дядько не хотiв їх пускати надвiр, поки не перевiрить кишенi.
   - Молодий чоловiче! Як вам не соромно лiзти менi за пазуху, - сказала Алiса, вiд чого 'молодий чоловiк' почервонiв, як переспiлий томат, та хутко вiдкрив ще зачиненi дверi музею, не розумiючи, звiдки так часто в закритому музеї беруться люди на вежi.
   - Пiшли до кенаси, бо з неї все почалося, - сказала Алiса i Тарас покiрно пiшов за юною тещею, бо його голова ще не працювала, зайнята тугою за дружиною. Тарас не дуже вiрив, що вдасться повернути душу Марiко, бо перш за все був квалiфiкованим лiкарем-хiрургом та добре знав, до чого призводить довге лежання в комi. А Марiко, навiть, не в комi, а мертва, без душi. Що може трапитись з тiлом, яким зовсiм не керує мозок, навiть не намагаючись пiдтримати бодай якесь примарне життя.
   - Кенаси нема, бо вона злетiла разом з Мортi та Дашею, - згадав Тарас, трохи оживаючи.
   - А нам i не треба кенаса, бо ми подивимось, що пропустили, - вiдповiла Алiса, збираючись стати Шерлоком Холмсом, а Тарасу вiдводилось роль лiкаря Ватсона. Коли вони опинилися коло паркану, який огороджував яму пiд кенасою, Алiса довго ходила кругами, спускаючись вниз, до калюжi, яка утворилася в ямi пiсля дощу, але всi спробi новоспеченого Холмса найти якусь зачiпку були марними.
   - Що ж, вiдсутнiсть результату - теж результат, - награно бадьоро пiдсумувала Алiса та сказала: - Будемо рухатись у минуле, щоб тiльки подивитися, але не зав'язувати нову петлю.
   - Як далеко ти збираєшся зануритись? - спитав Тарас, на що Алiса вiдповiла: - Побачимо!
   Вона перевернула дiмензiальну сiточку й накрила нею себе й Тараса. Вiдразу всi перехожi на Ярославову валу стали ходити задом наперед. Дивитися таке дiйство досить скоро набридло i Тарас спитав?
   - Ми, що, цiлодобово будемо тут сидiти, та наглядати за вулицею?
   - А як ти хотiв? - спитала Алiса.
   - Ми втрачаємо час, а Марiко вмирає! Чи не можна це якось прискорити?
   Слова Тараса змусили Алiсу на хвильку задуматись, а потiм вона впевнено сказала:
   - Перевертай свою дiмензiальну сiточку!
   Дiйсно, коли вони опинились пiд двома сiточками, то час побiг з геометрично зрослою швидкiстю й люди бiгали назад, як у прискореному фiльмi. За декiлька годин вони повернулися в минуле на декiлька днiв. Проминули той день, коли кенаса знову стала на своє рiдне мiсце, але Алiса не думала полишати спостереження.
   - Далi дивитися нема сенсу, - сказав Тарас, на що Алiса вiдповiла: - Кенаса зникала як мiнiмум два рази. Перший раз без Мортi та Дашi й другий раз з ними. Крiм того я натрапила на друзiв Дашi, якi теж поверталися в минуле. А ще Туманний Кiт! Що вони робили з Марiко, та як вона опинилася мертвою в Каневi? Тому слiд подивитися чи не виникли якiсь петлi часу з цiєю кенасою.
   Тарас не дуже вiрив розповiдям Алiси, але не став сперечатися, бо iнших засобiв найти кота та Хасана не iснувало. Вони без надiї спостерiгали за вуличним життям задом наперед, аж раптом щось бухнуло зверху i поряд з кенасою з'явилася ще якась будiвля, яка мало не придавила Тараса та Алiсу. Коли пилюка трохи осiла, то стало зрозумiло, що це ще одна кенаса.
   - Здається, що нам посмiхнулася вдача! - промовила Алiса та пiдiйшла до кенаси. Правду кажучи, це була не зовсiм кенаса, бо її, майже до верху, завалили камiнцями, якi, мов прилиплi до корабля мушлi, стали одним цiлим з будiвлею. Алiса не стала пробиватися через стiни та камiння, а забралася на дах, щоб продовбати дiрку зверху.
   - Знайди менi якогось лома, - попросила вона, а Тарас, обходячи сусiднi двори в пошуках чогось подiбного, не розумiв, чого вона не використовує дiмензiальну сiточку. Знайшовши якусь ржаву арматуру, Тарас забрався на верх кенаси, та спитав:
   - Де довбати?
   Алiса ткнула йому пiд ноги й Тарас став довбати з усiєї сили, але не змiг зробити навiть подряпину.
   - Кенаса захищена дiмензiальною сiточкою, - зрадiла Алiса i таємниче додала: - Там хтось є.
   Вона нахилилася до даху, та послухала, але видно нiчого не почула, бо сказала Тарасу: - Ану, ще довбай!
   Тарас слухняно пiдняв арматуру та з усiєї сили опустив її на дах, а потiм упав, бо iмпровiзований лом по iнерцiї пробив дах та пiрнув у дiрку. Вони не почули, як залiзяка стукнула об долiвку кенаси, бо у них пiд ногами пропав дах й обидва полетiли на землю з великої висоти. Опинившись на землi, Алiса побачила, що кенаса раптово зникла, як i з'явилася.
   - Зворотний час! - крикнув Тарас i полiз до вуха, пiсля чого зник. Алiса, не чекаючи, зняла свою дiмензiальну сiточку та вивернула її, а потiм надягнула на себе. Нiчого не змiнилося, тiльки через якусь хвилину вона побачила Тараса.
   - Чекаємо, поки з'явиться кенаса, - сказав Тарас та вiд удару прикусив язик, бо прямо з-пiд нiг з'явився дах кенаси, який знову пiдняв їх на висоту. Тарас схилився до дiрки та крикнув: - Там хтось є?
   - Це ми! - крикнув хтось, а Алiса стала розширювати дiрку, використовуючи дiмензiальну сiточку. Коли дiрка стала великою, Алiса спитала:
   - Пiднiметесь самi чи вам допомогти?
   - Самi, - прозвучав голос i Алiса здригнулася, бо впiзнала його - це був голос Мортi. Вона не бачила її з того часу, як Мортi вiдсiкла їй голову, тому напружено дивилася на отвiр, з якого виглянула голова, а потiм i тiло Мортi. Вона кивнула Тарасу та роздивлялася незнайому дiвчину, яка пильно на неї дивилася.
   - Це Алiса, - познайомив Тарас, а Мортi не втрималась та пустила у неї симпоту.
   - Маргiна? - здивовано спитала вона й Алiса пiдтвердила: - Так, це я.
   В цей час в дiрцi з'явилася Даша, яка чула розмову та вирячила очi на свою другу морхiну. Маргiна теж дивилася на Дашу, з'їдаючи її очима, наче хотiла назавжди запам'ятати.
   - Ти Даша? - спитала Маргiна, а Даша пiдiйшла до неї та мiцно обiйняла, збираючись задушити морхiну.
   - Я тебе такою уявляла, - сказала Даша, хоча насправдi не думала, що татова мама її однолiтка.
   В цей час iз дiрки вилiзла зосереджена Колє та радiсна Трутте. Вони здивовано дивилися на Алiсу i не розумiли, чому ця морвяко є морхiною Дашi.
   - Ви не бачили Марiко чи Туманного Кота? - нетерпляче спитав Тарас у Мортi, яка трохи нервово вiдповiла: - Пiсля того, як ми опинилися в кенасi, ми їх не бачили.
   Вона розповiла все, що з ними трапилося на якiйсь планетi й чим бiльше Мортi розказувала, тим похмурiшим ставало обличчя Тараса.
  ***
   Стадо глюдожерiв вiдпочивало, навiть не поставивши варту, бо хто може напасти на табiр самих небезпечних тварин на цiй холоднiй кульцi, що зависла в темрявi. Ця планета, задумана аль-Кацапом для старту його амбiцiй, мала стати базою для глюдожерiв, щоб потiм, коли вони опанують воєнну науку, здiйснити те, що плекав вiн у мрiях. На цiй планетi, злiпленiй зi шматкiв Землi, якщо i було життя, крiм глюдожерiв, то досить примiтивне i те, яке переносило мало не космiчну холоднечу. Розрiджене повiтря, таке, як на двадцятикiлометровiй висотi Землi, не дуже годилося до дихання, тому, великих звiрiв рятували тiльки дикi глюдожери, яких аль-Кацап згодовував своїм воїнам, щоб вони мали життєву енергiю та тепло. Всупереч взаємнiй ворожнечi, глюдожери тиснулись один до одного, щоб температура тiла пiднялася бодай ще на один градус. Тiльки зрiдка хтось з глюдожерiв увi снi здiймав лапи, турбуючи сусiдiв, вiд чого над стадом прокочувалася хвиля лютi, яка досить швидко затихала.
   Раптом, прямо над стадом, з оглушливим гуркотом розiрвалося небо, звiдки виплеснулася розпечена лава, на фонi якої виник якийсь чоловiк i звiр. Лава розбризкалася довкола, падаючи вогняними краплями на глюдожерiв, якi, обпеченi яскравим полум'ям базальту, по дикому ревiли та били клешнями по камiнню, вiд чого затряслась земля пiд ногами.
   В чоловiковi глюдожери вгадали аль-Кацапа, який вiдбивався вiд страшного дикого звiра. Коли вже добре придивилися, то цей лютий звiр перетворився на товстого рудого кота. До нього потягнулися довгi лапи глюдожерiв, але кiт, не дивлячись на своє товсте черево, був верткий, як кобра та не менше жалючим. Вiн таки задовбав аль-Кацапа та глюдожерiв, бо вправно вiдривав їм щупальця, не дивлячись на роговий захист.
   Дивлячись на таку катавасiю, аль-Кацап знову включив портативне кiльце реплiкацiї, завдяки якому вiн з котом сюди потрапив. Це кiльце вiн теж задумав, як один з елементiв своєї зброї, а зробив з допомогою одного умiльця, якого, по закiнченню роботи, аль-Кацап вбив без всякого жалю. Тримаючи в лiвiй руцi кiльце реплiкацiї, яке обгорнуло голубе полум'я, аль-Кацап вiдбивався правою та ногами.
   Озвiрiлi глюдожери пронюхали поживу, та з новою силою потягнулись до нього своїми клешнями на кiнцях гнучких щупалець, що звивалися, як змiї. В цей самий час кiльце реплiкацiї затягнуло кота у свою безмежну глибочiнь, а за ним всмоктало якогось необережного глюдожера, що мало не потягнув за собою реплiкатор. Невдоволенi такою розв'язкою, глюдожери розповзлися 'зализувати' свої рани, якi вже трохи затягнулися, а органiзм вiдновлював вiдкушенi щупальця. Аль-Кацап залишався висiти в повiтрi, чогось чекаючи, а коло нього, внизу, крутився Потакаєв, готовий отримати будь-який наказ.
   Аль-Кацап не спiшив, неначе висiти в повiтрi, то найкращий вiдпочинок, а портативне кiльце реплiкацiї, яке вiн продовжував тримати в лiвiй руцi, знову загорiлося голубим полум'ям. З нього випало ще одне кiльце реплiкацiї, яке так i залишилося висiти в повiтрi. Аль-Кацап щось набрав на пультi кiльця у руцi й воно проковтнуло друге кiльце реплiкацiї, а вже тодi глюдожери побачили, як володар їх душ спустився до них на землю.
   - Я залишаю вас на деякий час, а ти стережи кiльце реплiкацiї, щоб нi одна душа його не дiстала, - сказав Аль-Кацап i спитав: - Де полоненi люди?
   Потакаєв оглянувся i тiльки тодi зрозумiв, що його бранцi втекли. Аль-Кацап все зрозумiв, але не став карати свого замiсника, а тiльки твердо сказав:
   - Знайдiть їх та тримайте до мого повернення. Якщо їх не буде, я вiдiрву тобi голову.
   Вiн не став чекати реакцiї Потакаєва, а здiйнявся в небо та набрав щось на табло портативного кiльця реплiкацiї, а потiм зник у туманi. Як звичайно, перед очима побiгли райдужнi кiльця, а через деякий час аль-Кацапа раптово заслiпило i вiн, звiдкись з висоти, полетiв вниз. Бiль охопила ногу, бо вiн колiном вдарився об камiнець, а долонi рук, на якi вiн впав, отерпли вiд болю. Коли темнота залишила мозок, аль-Кацап примружився та вiдкрив очi. Видовище було не з приємних, але аль-Кацап зрадiв, бо бачив якийсь розбомблений аеродром, вiд якого залишилося тiльки руїни. Там, де вiн був, на самому краї аеродрому, вцiлiла одна бетонна будiвля, але здогадатися, для чого вона використовувалась, аль-Кацапу було не пiд силу. З пошкодженої снарядом стiнi стирчала товста арматура, на якiй зависло кiльце реплiкацiї, що було добре, бо на такiй висотi до нього нiхто не добереться, але вниз стрибати не дуже зручно.
   'Нiчого, для глюдожерiв самий раз!' - подумав аль-Кацап та про всяк випадок засiк капом53 координати мiсця, щоб не загубити: '48®25'7"N 39®22'10"E'. Сховавши телефон, аль-Кацап здiйнявся в повiтря, та попрямував в сторону Гiмалаїв. Не встиг вiн пролетiти пару кiлометрiв, як його обстрiляли якiсь iдiоти. Глянувши вниз, аль-Кацап побачив двох осiб у камуфляжнiй формi, якi шмальнули по ньому з автоматiв. 'Мабуть, п'янi!' - подумав аль-Кацап, але цього не стерпiв, бо пустив симпоту та вiдiрвав їм голови - свiдки не потрiбнi нiкому.
   Довгий полiт надихав на роздуми, але аль-Кацап нi про що не думав, бо уже все вирiшене, залишилось тiльки не вiдхилятись вiд плану. Вiн побачив, як поряд з ним пролетiв ключ журавлiв. Птахи курликали мiж собою, наче пiдбадьорювали аль-Кацапа, а вiн вiдсторонено слухав їхню розмову, а потiм забрався у їхнi думки. Вiн здивувався, бо думки птахiв були так схожi на людськi, що аль-Кацап озирнувся чи нема десь незваних друзiв.
   Через деякий час птахи залишилися позаду, бо бiля якоїсь рiчки спустилися до води, мабуть, перепочити, а аль-Кацап прямував далi, туди, де на фонi синього неба частоколом стирчали снiжнi вершини гiр. Коли вони обступили його з усiх сторiн, то вiн став петляти помiж гiр, щоб не пiдiйматися вище їх. Внизу, помiж скель, текли бурхливi рiки, якi де-не-де утворювали невеликi озера, якi вiдразу покривала облямiвка iз зеленi чи то дерев, чи густих кущiв.
   Раптом зверху щось зашипiло та впало й аль-Кацап вiдсахнувся в сторону, збираючись дати вiдсiч ворогу, який, пiсля атаки, полетiв поруч. 'Кумай! Таки пам'ятає!' - радiсно подумав аль-Кацап роздивляючись величезного птаха з бiлими крилами, який, не переганяючи його, летiв поруч. Коли аль-Кацап побачив знайому гору, то завернув до неї, а снiжний гриф не залишив його, поки вони летiли до вершини.
   Знайомi обриси гори наче зiгрiли серце, яке давно вже не реагувало на всiлякi почуття, бо то слабкiсть, яку не слiд часто годувати. Остання була рокiв сiмнадцять назад та не принесла аль-Кацапу задоволення, яке очiкувалось. Але, все ж таки, вiн скористався нагодою, навiть непотрiбною, щоб вiдвiдати це мiсце, яке надихало його подолати новi рубежi. Тут добре думалося навiть фiзично, хоча не вистачало повiтря, а може навпаки, ця нестача мобiлiзувала сили органiзму.
   Опинившись на самiй вершинi, де вiтер збивав з нiг, аль-Кацап махнув рукою снiжному грифу i той зрозумiв та покинув його. Аль-Кацап закрив очi та зосередився, вимикаючи людськi почуття, а потiм повiльно намалював живу картину сонячної системи, яка жила i рухалась в його головi, а вже тодi взявся за розрахунки.
   - ... подивимось... де це має бути...Сонце, Меркурiй, Сатурн та Церера в Терезах...так...Мiсяць, Венера, Лiлiт, Юнона й Паллада у Дiвi...асцендент ... Марс в Раку? ... 49®43'4"N 31®32'31"E ... що це за мiсце? ... Канiв ... при чому тут Канiв? ... Юпiтер, Селена, Прозерпiна у Скорпiонi ... Хiрон та Уран у Левi ... Нептун в Тiльцi, а Плутон у Водолiї ... Веста в Близнюках...
   Аль-Кацап протер очi, бо сонце в них било та знову занурився у розрахунки: - Десцендент в Козерозi ... знову 49®43'4"N 31®32'31"E... теж Канiв? ... бо Сатурн в тригонi до Плутона...
   Трохи розгублено постоявши на горi, Аль-Кацап, кульгаючи на поранену ногу, обережно зiйшов з гори трошки нижче, де не так шарпали вiтри та не сипало снiгом в очi, а вже потiм полетiв назад, в Україну. Вiн проминув Донбас i вже пiдлiтав до Полтави, коли зрозумiв, що летить в Канiв. Сварити себе не став, а повернувся назад та знайшов зруйнований аеропорт. Вже пiрнувши в кiльце реплiкацiї, аль-Кацап згадав, що наче бачив якогось глюдожера коло будiвлi, що збереглася. 'Вже стала ввижатися всяка нiсенiтниця!' - подумав аль-Кацап, мимоволi рахуючи веселковi кола. Вiн знову мало не впав на камiння, коли випав з кiльця реплiкацiї, але завис в повiтрi та наказав глюдожерам, якi, при його появi, як сполоханi вiвцi, збилися в юрбу:
   - Всiм встати в чергу, та плигати в кiльце реплiкатора. На Землi нiкуди не розходитись, бо знищу вашi душi.
   Аль-Кацап забув, що Знак Iблiса пiд час бiйки забрав Туманний Кiт.
   Забув i те, що наказував Потакаєву знайти людей, бо вiдiрве йому голову. Коли його помiчник плигнув в кiльце реплiкацiї, то не став чекати, а здiйнявся в повiтря та вирушив за ним.
  
  Реплiкацiя восьма. Марiко
   Свiтло било в очi й вiн вiдчував це навiть не вiдкриваючи повiк. Пiднявши руку, яка пiдкорилась йому, вiн прикрив нею очi, а тiльки тодi розтулив повiки. Сонце, яке заглянуло в вiкно, залило яскравим бiлим свiтлом всю палату, не даючи можливостi роздивитися подробицi. Видно, що довгий сон вилiкував тiло, бо вiн вiдчував його i вже пекло тiльки лiву сторону грудей. 'Виживу!' - вiдразу подумалось, а яскраве свiтло, неначе освячене Богом, лiкувало не тiльки тiлеснi рани, а й душевнi.
   'Все буде добре!' - згадались слова сина, коли вони зустрiчались на фронтi, i та фраза, дарма, що говорилася для пiдтримки, для них, тих що на фронтi, означала багато бiльше, нiж для пересiчного жителя тилу. Вiн глянув в сторону тумбочки, де стояв графин з водою, та потягнувся до нього, хоч лiва сторона грудей вiддалась болем. Якось наливши склянку, вiн присмоктався до неї, ледь не перекинувши на себе, а вже тодi повiльно допив, вiдчуваючи холодний струмок всерединi тiла.
   'Все буде добре!' - з задоволенням повторив вiн, розумiючи, що у нього вже досить сил, щоб побороти свою рану. Вiдкрилися дверi та в сонячне сяйво пiрнула свiтловолоса медична сестра, яка в однiй руцi несла важку пiдставку для крапельницi, а в другiй купу целофанових пакетiв з лiками.
   - Доброго ранку, - з посмiшкою привiтала вона та пояснила: - Зараз ми з вас прокапаємо.
   Вона вправно встромила медичну голку в руку, та пiдвiсила балон на пiдставку.
   - Коли рiдина буде закiнчуватися натиснiть на кнопку, - сказала вона, показуючи йому кнопку на стiнi.
   - Добре, - сказав вiн, дивуючись зi свого голосу: здалося, що ранiше вiн говорив не так.
   Сестра легко, як ластiвка, гайнула у дверi, а вiн став спостерiгати, як в прозорiй пластмасi, капає рiдина: кап...кап...кап, як метроном, що вiдлiчує хвилини життя. Скiльки тих капель упало в його життi, то вже, мабуть, цiлий струмок, а може, навiть, маленька рiчечка, що впадає в велику рiку життя. Вiдразу згадався Днiпро та Канiв, куди вiн, пiсля розлуки з Марiєю, переїхав будувати Канiвську ГЕС. Там вiн зустрiвся з другою дружиною, Галею та її сином, який став i його сином. В балонi вже було на днi й вiн похапливо надавив на кнопку. Сестра наче стояла за дверима, бо вiдразу з'явилася та з посмiшкою спитала, показуючи на пустий балон: - Заснули?
   - Замислився, - нiяково вiдповiв вiн, а сестра хутко змiнила новий балон. 'Треба жити, - подумав вiн, - знову повернусь на фронт, щоб ворог не смiв нi кроку ступити по моїй рiднiй землi!'
   Його погляд зупинився на скрученiй газетi, яку випадково залишила сестра. Взявши її у вiльну руку, вiн глянув на розгорнуту сторiнку, де йшлося про загибель ворожого снайпера. Прочитавши замiтку про якусь 'Вiдьму', яка вiдстрiлювала українських бiйцiв, вiн, не вiдчуваючи жалю до цiєї особи, побiжно глянув на фото.
   Йому здалося, що на нього упала стеля, бо здавлене серце немовби зупинилося, а очi пропалювали в газетi дiрку, там, де було фото. Вiн вiдразу її пiзнав, хоч вiзуально стара жiнка вiдрiзнялася вiд Марiї в молодостi. Розглядаючи знайоме обличчя, вiн знову вiдчув тi почуття, якi охоплювали його ранiше, в далекiй юностi. Ще раз перечитав статтю i подробицi вразили ще бiльше: вона воювала на його дiлянцi фронту. 'Може то вона хотiла мене вбити?' - майнула думка, та вiн її поспiхом вiдкинув, наче боявся забруднити образ Марiї таким припущенням. Марiя, яка б вона не була, не могла стрiляти в нього.
   'То вона до цього часу була жива? А як же те, що Марiя загинула?' Правда, гiрка, як морська вода, впевнено наполягала, що його обдурили, тодi, багато рокiв назад. Напевне у Марiї ворухнулося якесь сумлiння, тож вона, щоб вiн довго не страждав, розпустила звiстку про свою смерть.
   Несподiвано для себе вiн побачив чиїсь очi, якi спочатку, прийняв за Марiїнi, а зрозумiв, що то медсестра, яка пильно вдивлялась в його обличчя та стривожено спитала: - Вам погано?
   Вiн зрозумiв, що медсестра питає про лiки, якi капають в його вену, то заспокоїв:
   - Все гаразд, то я згадав своє.
   Сестра помiняла прозорий контейнер на скляну пляшечку й сидiла в палатi до тих пiр, поки не прийшов час знiмати трубки.
   - Вiдпочивайте, - сказала медсестра, виносячи важку металеву пiдставку та закриваючи дверi, а його понесли важкi спомини, якi повiльно затягнули в зелений душний туман.
  ***
   'Що це було?' - подумав Богдан про сон, бо задрiмав та побачив чиєсь життя, яке дивно переплелося з його долею. Вiн нiколи не був в лiкарнi, хiба що в зубного лiкаря, та й то, з неохотою. А цей тип, який приснився, лежав у якiйсь лiкарнi. Богдан хутко оглянувся. Вони задрiмали, коли втекли подалi вiд табору, бо не було куди дiтися на цiй планетi чи втекти з неї. Страшенно хотiлося їсти, а заснулi на спинi глюдожера хлопцi так смачно пахли, що Богдан вiдвертав свою пику, щоб ненароком не проковтнути когось iз них. Раптом почувся якийсь галас i Богдан прислухався.
   - Вставайте, - сказав вiн, а коли Мето, Жюте та Iджi прокинулись, то наказав: - Тримайтеся!
   Забравшись на кенасу, бiля якої вони знаходились, Богдан глянув в сторону табору глюдожерiв. Там щось вiдбувалося, бо чулися голоси, а потiм глюдожери розбрелись у всi сторони.
   - Наш шукають! - сказав Мето, а Жюте додав:
   - Нам треба повернутися до табору.
   - Навiщо? - спитав Мето.
   - Бо нас там не шукатимуть, - догадався Iджi
   Богдан вирiшив, що цi прибульцi таки мають рацiю, тому тихенько вирушив у сторону табору. Ще здалеку вони запримiтили якесь коло на небi, що трохи пiдсвiчувало вiд голубих iскор, якi сипалися з нього.
   - Що це таке?- запитав Мето, але Богдан не вiдповiв , бо не знав.
   - Це схоже на кiльце реплiкацiї, - сказав Iджi.
   Вони пробралися ще ближче до табору i Богдан, побачивши близько якогось глюдожера, декiлька раз вдавав, що теж когось шукає та кричав:
   - Це моє мiсце для пошуку!
   Коли вони наблизились до табору, то побачили, що там нiкого нема, крiм Потакаєва, який розiгнав всiх глюдожерiв на пошуки втiкачiв.
   - Кiльце реплiкацiї дуже високо, щоб до нього добратися, - сказав Iджi.
   - Ти хочеш в нього плигнути? - глузував Мето.
   - Чому б i нi, - сказав Iджi, - реплiкатор уже ввiмкнутий.
   - I куди ми потрапимо? - зацiкавлено спитав Жюте.
   - Не знаю, - сказав Iджi, - аби кудись звiдси.
   - Я можу плигнути, - запропонував Богдан.
   - Там той покидьок Потакаєв, - нагадав Мето.
   - Ми його обдуримо, - сказав Богдан i галопом побiг до кiльця реплiкацiї.
   - Тримайтеся! - нагадав вiн та заволав на все горло: - Я їх спiймав!
   Глюдожери повернули морди до нього, а Потакаєв спочатку завмер, а потiм, напевно, догадався, бо рушив їм навперейми. Коли вони зiткнулися, то Потакаєв кинув на спину Богдана свою лапу, збираючись вiдiрвати йому око, але Мето махнув мечем i вдало вiдсiк кiнцiвку. Потакаєв закричав вiд болю, бо теж був роззявою, а Богдан не втерпiв та проковтнув його вiдтяту кiнцiвку, а вже тодi, напруживши всi м'язи, плигнув до кiльця реплiкацiї, яке вiдразу вкрилися голубими iскрами. Щупальця Потакаєва потягнулась за Богданом, але Жюте махнув своїм довгим мечем та вiдсiк другу лапу глюдожера разом з клешнею.
   Кiльце раптово розширилось i проковтнула Богдана, а вже тодi перед очима побiгли веселковi кiльця. Богдан, який вперше перемiщався з допомогою кiльця реплiкацiї, не розумiв, що його чекає, а пасажири на спинi несамовито волали: - Вдалося! Ми втекли! - чим трохи заспокоїли Богдана.
   В наступну мить вони ослiпли, бо їх залило морем свiтла, а потiм звалилися вниз, на бетонну пiдлогу. Почулися зойки, бо хлопцi не вдержались на Богдановi та, як звичайно, не захистили себе дiмензiальною сiточкою. Очi нiчого не бачили, наче схопили спалах вiд зварної дуги, а коли трохи оговтались, то роздивилися, що знаходяться в якомусь розбомбленому примiщеннi, а навкруги однi руїни.
   - Це аеродром - пояснив Богдан, хоча для гостей Землi його слова нiчого не означали.
   - До нас хтось летить, - сказав Iджi, вдивляючись в небо. Богдан повернув своє фасеткова око на паличцi та подивився в тому напрямi.
   - Ховаємося, бо це аль-Кацап, - сказав вiн та оглянувся: ховатися було нiкуди.
   - Ховаємося за стiну. Бо вiн летить до кiльця реплiкацiї, - сказав Iджi.
   Вони зайшли за стiну, яка сховала їх, але не зовсiм, бо стирчав бiк Богдана. Добре, що аль-Кацап був чимось заклопотаний, тому не звернув на них уваги, а коли вiн зник у голубому туманi, то Богдан сказав:
   - Змиваємось звiдси, бо тут небезпечно!
   - Перш нiж зникнути, треба зробити шкоду аль-Кацапу, - сказав Iджi.
   - Що ти хочеш робити? - спитав Мето.
   - Треба щоб кiльце реплiкацiї лежало на землi або на чомусь твердому, - пояснив Iджi, - тодi, потрапивши на Землю, вони повбиваються, а аль-Кацап, погнавшись за нами, потрапить прямо в землю.
   - В бетонну землю, - сказав Богдан та добрався лапами до кiльця реплiкацiї, а потiм зняв його з арматури. Поклавши його на бетонну пiдлогу, вони пiшли подалi вiд аеродрому в сторону якогось лiсу, який зеленiв недалеко.
  ***
   'Не поталанило, не пощастило!' - думав Туманний Кiт, рухаючись в дiмензiальному тунелi туди, куди послав його аль-Кацап, вiн же Хасан iбн Алi аль-Каїн, давнiй знайомий, якого кiт так i не спромiгся позбутися. Можливо, що кiт спецiально тримав його, як мутне джерело всiляких капостей для героїв, яких кiт призначав на власний розсуд. В даному випадку це була Даша, то кiт вже знав, що вона свою подорож на Землю не забуде нiколи. Веселковi кiльця закiнчилися раптово i кiльце реплiкацiї виплюнуло кота, як шкiдливого кошака, чим вiн був анiтрошки не пригнiчений, засмучений чи шокований. Разом з ним виплюнуло якогось глюдожера, який ще в каналi сiпався до кота, щоб його вбити, то кiт, недовго думаючи, поскручував глюдожеру всi лапи, вiд чого вiн став схожий на восьминога, витягнутого з води. Кiт запитав у нього: - Ти хто такий? - i глюдожер ледве промимрив: - Я Плутiн.
   Планета, на яку його викинуло, була ще та, бо тутешнє сонце свiтило так тьмяно, що день здавався сутiнками. Кiт вiдразу перевiрив, куди вiн попав, i з задоволенням констатував, що знаходиться у своєму доброму Всесвiтi. Правда, добрим вiн був всього якусь хвильку, бо якась 'добра' тваринка вiдразу захотiла закусити вiдгодованим котом, тому вiдкрила свою пащеку, та проковтнула його. Кiт уперся лапами в ротi тваринки та нiяк не хотiв полежати в черевi, тож тваринка так i стояла з вiдкритою пащекою. Тим часом глюдожера Плутiна, який валявся ледь живий, миттєво розiрвали на шматки голоднi дикi глюдожери. На цьому обiд не закiнчився, бо небогу, яка ковтала впертого кота, схопили за хвiст, який хутко вiдкусили, а ще два звiрi вчепилися в боки. Тваринцi стало не до кота, тому вона виплюнула його, хоча це не допомогло, бо її теж розiрвали на шматки.
   'Так ось де Хасан брав глюдожерiв!' - догадався Туманний Кiт, дивлячись, як тварини давляться кусками вбитого товариша. 'Я тобi вiддячу!' - пообiцяв кiт, збираючись побудувати загiн для глюдожерiв, а тодi, через кiльце реплiкацiї, нагнати справжнiх глюдожерiв у Всесвiт Хасана. Дуже задоволений своєю витiвкою, Туманний Кiт захотiв зараз же це зробити, починаючи вiд кiльця реплiкацiї, але з подивом помiтив, що його нема. 'От зараза! Забрав кiльце реплiкацiї до себе!' - наче зрадiв кiт, хоча його плани насолити Хасану зiрвалися.
  
  
   Вiдчуваючи небезпеку, кiт обернувся, та побачив, що на нього облизується цiла зграя глюдожерiв, то не став чекати, а, як якийсь бог, здiйнявся в небо. Не важливо чи будуть потомки цих глюдожерiв розказувати свої дiтям про сходження на небо їх бога кота, бо вiн спрямував погляд у свiй Всесвiт та подумав: 'Все погано!'
   Капость в тому, що ця планета зi своїм сонцем знаходилась в пустiй бульцi, де, крiм неї, нiяких зiрок не було. Щоб добратися до першої-лiпшої станцiї реплiкацiї треба летiти декiлька десяткiв свiтлових рокiв, що для Всесвiту нiчого, а для Марiко смерть, бо її душа знаходилася в Знаку Iблiса, який кiт повiсив на шию. Навiть те, що вона била його по мордяцi, не виправдувало її смерть, бо вона таки добре його годувала, та й любила, не дивлячись на його шкоду. Такi сумнi роздуми призвели до того, що кiт ненароком тихенько спустився вниз, де до нього потяглися щупальця глюдожерiв, охочих розвiяти його сум у своєму шлунку. Кiт не став дражнити лютих звiрiв, а полетiв якомога далi вiд цього гадючника, який вiн сам зробив своїми лапами. Ця планета, по iронiї названа людьми Ґроссеверт54 вже давно нiхто не вiдвiдував, бо вона була пiд забороною. Перспектива рокiв двадцять п'ять розганятися до свiтової швидкостi, а потiм стiльки ж часу термозити - не дуже радувала кота. До того ж у цiй пустотi смоктати дiмензiальну енергiю для розгону нiзвiдки, того i дивись що зникне сам простiр та час. Кiт вперше попав в таку iсторiю, коли виходу не було i будь-яке дiйство не давало жодного результату. Таке передбачено в його Всесвiтi, щоб внести елемент невизначеностi та ймовiрностi для розвитку, але в данiй ситуацiї зумовлювало загибель Марiко.
   Такi роздуми не надихали на подвиг, а казали про те, що кiт вляпався в неприємностi по самi кiнчики своїх вух. Вiн припинив думати, хоча думки самi лiзли йому в голову, нагадуючи про те, що якби не його витiвки з часом ...
   Раптом Туманного Кота начебто вдарило струмом, бо та симпота, яка бовталась на мiсцi зниклого кiльця реплiкацiї, вiдчула голубе сяйво, яке кiт побачив своїми очима. Сяйво виплюнуло завелике для нього кiльце реплiкацiї, з якого посипалися, як горiхи з дерева, глюдожери, якi ревiли та кусали один одного, мов скаженi. Кiт блискавично опинився коло кiльця реплiкацiї, аж руда шкiра почорнiла, бо так спiшив, а був таки далеченько вiд планети. Витягнувши Знак Iблiса, який таємниче засвiтився в голубому туманi реплiкатора, кiт дряпнув собi лапу з якої скотилася краплина кровi та упала на голову Iблiса. Вiдразу ж Iблiс всмоктав душi глюдожерiв, тiла яких попадали мертвими навкруги реплiкатора. Тiльки тодi кiт став пiд кiльце, та зник в голубому туманi.
   На планетi Ґроссеверт у мiсцевих глюдожерiв було свято - той бог, який їх покинув, дав їм їжу, яку вони залюбки рвали на шматки.
  ***
   Вони пару кiлометрiв йшли до лiсу, який виявився не лiсом, а яром, зарослим деревами. По ньому пiшли далi, бо яр добре маскував Богдана. Природа вже трiшки дихала осiнню, покриваючи жовтизною листя на деревах. Трава теж пожухла, але не вiд осенi, а спеки, яка передувала осiннiй порi. Справа вiд яру йшла польова дорога, а злiва тягнулася високовольтна лiнiя електропередачi. Попереду, при виходi з яру, виднiлася околиця якогось великого села. Богдан вирiшив, що краще оминути село, бо невiдома, як реагуватимуть жителi на глюдожера. Не треба було багато часу, щоб зрозумiти - вони опинилися на окупованiй територiї Донбасу. Те, що Мето, Жюте та Iджi про це не знали, можливо, було добре, але Богдан їх попередив: - Ми в небезпечному мiсцi, тому будьте напоготовi.
   Прибульцi з планети Аре не злякалися, а зрадiли, аж очi заблищали. Це трохи налякало Богдана, бо вiйна - це не iграшки, i хоча вони мають дiмензiальну сiточку, це не означає їхню повну безпеку.
   - Де знаходиться ворог? - спитав Мето, виймаючи з пiхов свого меча.
   - Ми на окупованiй ворогом територiї, тому небезпечнi навiть мiсцевi жителi, бо тут половина людей зомбованi, - сказав Богдан.
   Вони вийшли коло городiв, поряд зi стовпами високовольтної лiнiї електропередач, та пiшли по наїждженому шляху, який вiв до якоїсь важливої траси. Їм не пощастило, бо на крайньому городi порпався якийсь чоловiк, який полишив лопату та втупився на непроханих гостей. Вигляд Богдана нiтрохи не здивував дядька, бо вiн безбоязно пiдiйшов до самої дороги.
   - Ви хто? - спитав дядько, роздивляючись людей в чорних плащах та складного механiчного робота величиною з добрий танк.
   - Ми московiти, - зухвало сказав Мето, роздивляючись 'ворога' та примiряючи свого меча, щоб знести йому голову.
   - Як для московiта, ти досить гарно розмовляєш українською мовою, - сказав чоловiк i, понизивши голос, спитав: - Ви українськi розвiдники?
   - Що схожi на них? - хитро спитав Жюте, на що чоловiк вiдповiв: - Схожi. А цей робот - американський?
   - Вiн самий, - брехав Жюте.
   - Його потрiбно прикрити брезентом, - сказав чоловiк, - тодi всi подумають, що це нова московiтська технiка, - закiнчив дядько i наполегливо запропонував Мето, чомусь вважаючи його командиром: - Пiшли до моєї хати, я дам вам брезент, щоб накрити робота, а тодi проведу вас безпечною дорогою.
   Коли вони зайшли на город, чоловiк провiв їх пiд саму хату, а вже тодi витягнув з сараю великий брезент та з допомогою прибульцiв прикрив Богдана.
   - Пiшли в хату, пообiдаєте, - сказав дядько та повiв Мето, Жюте та Iджi до цегляного будинку пiд металевим дахом. Богдан залишився на вулицi, тому вiдправив одну свою лапу ближче до будинку, щоб почути про все, що буде сказано. Господаря будинку звали Кузьмою, а його дружину - Валентиною. Богдан мало не зiйшов слиною, коли вiдчув запах борщу. Кузьма дiйсно бажав їм добра, певно думав, що вони українськi розвiдники. Село називалося Георгiївка, а вiд нього до Луганi всього одинадцять кiлометрiв. У господарiв дочка вчилася в Києвi на лiкаря, то ж вони недарма чекали скорiшого звiльнення села вiд окупантiв. На слова Мето про те, щоб вiдразу йти далi, Кузьма вважав необхiдним дочекатися ночi, а вже тодi вiн проведе безпечним шляхом до Сiверського Донця.
   Пiсля обiду господиня постелила ковдри прямо на долiвку, щоб гостi вiдпочили до ночi, а Кузьма вийшов на двiр та закурив сигарету. Богдан спостерiгав за ним, бо брезенту на всього глюдожера не вистачило, то ж його очi не були прикритi.
   - То що, залiзяко, допоможеш нам здолати проклятих москалiв? - спитав Кузьма, поплескавши по кiстянiй лапi глюдожера, а Богдан автоматично вiдповiв: - Неодмiнно здолаємо.
   - То ти ще й розмовляєш? - здивувався Кузьма, та спитав: - Давно воюєш?
   - Шостий рiк, - сказав правду Богдан, а Кузьма раптом розчулився та сказав: - Хоч у тебе немає душi, але спасибi тобi, залiзяко.
   Кузьма мало не розплакався та махнув рукою, пiсля чого пiшов в хату та теж прилiг на лiжко, але так i не заснув, бо крутився та картав себе невеселими думками. Тiльки-но трохи звечорiло, як Кузьма схопився та став будити Мето, а коли той трохи роздер очi, то настирливо нагадав : - Пора!
   Валентина, поки гостi спали, наготувала цiлу торбу пирiжкiв з капустою, яку вручила Кузьмi, попередивши: - Не загуби!
   На цьому прощання закiнчилося, бо Кузьма нетерпляче сказав - Пiшли!
   - Сiдайте на мене, та кажiть, куди йти, - сказав Богдан, а Валентина почувши голос 'залiзяки', аж зойкнула: - О, господи, та воно говорить!
   Вони вмостилися на Богдана i Кузьма сказав:
   - Вперед, до яру!
   Богдан хутко побiг до яру, а тодi по ньому аж до поля перед розбомбленим аеродромом. Богдан вирiшив подивитися, що сталося з кiльцем реплiкацiї, то завернув до будiвлi в кiнцi аеродрому, на що Кузьма сердито зашипiв: - Цоб, цоб, куди ти прешся, залiзяка!
   Богдан пояснив, що їм туди 'треба', на що Кузьма, не зрозумiвши, спитав у Мето: - Ця машинерiя, що, не може поссяти у полi?
   Коли вони опинилися в будiвлi, то Мето злiз з Богдана та послухав кiльце реплiкацiї. Йому здалося, що вiн почув якийсь шерхiт i бiльше нiчого. Вiдправити симпоту в середину кiльця реплiкацiї не вдалося, бо канал транспортування був захищений. Кiльце реплiкацiї залишили на мiсцi, а Богдан побiг яром до села Новосвiтлiвка.
   Тут їх зупинив контроль: два московiта з автоматами стали посеред дороги, а в лiсосмузi на них дивився дулом танк Т64. Нiхто не встиг моргнути, як два автоматники залишилися без голiв, а танк, який гепнувся об асфальт, не подавав ознак життя. Богдан наказав злiзти, та попросив: - Йдiть покурiть! - пiсля чого поспiшно розiдрав трупи на шматки та проковтнув. Iджi, який побачив цю трапезу, чогось захотiлося в кущi, а коли повернувся, то мав пригнiчений вигляд.
   - Вiн вас не з'їсть, ця залiзяка? - полохливо спитав Кузьма, на що Мето сказав: - Богдан їсть тiльки ворогiв, - хоча не був впевнений в цьому.
   Вже поночi, полями, вони добралися до Вишневого Долу, в який не заходили, а тими ж полями бiгли до Миколаївки. Трохи поблукавши лiсом вони вийшли на берег Сiверського Донця. Тут Кузьма хутко злiз з Богдана.
   - Запишiть мiй телефон, - нагадав вiн, а Богдан сказав: - Я запам'ятаю!
   Кузьма назвав цифри, а коли попрощався з ними, то попросив, якось особливо глянувши на Богдана:
   - Скорiше повертайтеся, бо чекати вже немає сил!
   Мето не думав, що вiн радо чекатиме Богдана, бо цi слова були до них.
  ***
   Алiса, вона ж Маргiна, запропонувала Дашi та її друзям вiдвiдати дiм, де вирiс Вася, батько Дашi. Мортi така перспектива не дуже подобалась, але побачивши, як зрадiла Даша, то мусила скоритися долi. Вони полетiли в Гiмалаї не дуже поспiшаючи та точили ляси в дорозi. Тарас, пригнiчений тим, що Марiко лежить в трунi мертва, а Хасана та кота нiде нема, летiв ззаду, як хвостик, та зовсiм не слухав розмови.
   - Ти там народила Васю? - спитала Даша у Мортi, яка на її слова почервонiла та сказала: - Я там не родила.
   - А де? - присiкалася Даша. Маргiна радiла внучцi, але не хотiла, щоб та допiкала Мортi, хоча її давня подруга таки знесла їй голову.
   - Народила я! - сказала Маргiна.
   - Ти народила дитину Мортi? - аж засвiтилася вiд радостi Даша i спитала: - Як це трапилося?
   - Я украла Васю! - сказала Маргiна, думаючи, що ця звiстка заспокоїть внучку, але не вгадала: Даша аж крутнулася вiд радостi та запитала:
   - То за це тобi Мортi вiдрубала голову!
   - Так, - збрехала Маргiна. Даша аж сяяла вiд радостi, бо її бабусi виявилися такими крутими.
   - Не так! - подала голос Мортi, а Маргiна на неї шикнула: - Хай все залишається в минулому.
   - Кажи Мортi, - наполягала Даша.
   - Я знесла їй голову, яку вона вiддала за другу людину, - вiдповiла Мортi. Даша зовсiм заплуталася та спитала: - Вона хотiла врятувати другу людину?
   - Так!
   - Якогось розбiйника?- зрадiла Даша.
   - Нi! Дуже добру та хоробру людину! - вiдповiла Мортi. Те, що Маргiна така м'якосерда, не дуже сподобалося Дашi, а ще й Iджi бовкнув: - Це дуже благородно!
   'Щоб ти скис!' - подумала Даша та перевела Iджi в категорiю невдахи та слинька, хоча її морхiни подивилися на Iджi схвально, та переглянулися. Бiльше нi Мортi, нi Маргiна нiчого не розказували до самих Гiмалаїв, а вже там почали нарiзати круги, лiтаючи навкруги однiєї гори. Помiтивши їх, до них пiдлетiв кумай, снiжний гриф, який своїми розмiрами налякав усiх, але не робив спроб атакувати. Пiсля декiлькох обльотiв навкруги гори навiть Тарас випорснув зi свого суму та спитав:
   - Що ви шукаєте?
   - Мiй палац, - промовила Маргiна на що Тарас показав пальцем: - Твiй палац он там, у мене записанi координати!
   - Там озеро, а не палац! - з розпачем сказала Маргiна, а Мортi зупинилася та промовила: - Я дурна!
   - Не треба на себе наговорювати, - сказала Маргiна, не зовсiм розумiючи слова Мортi.
   - Мi всi дурнi! - засмiялася Даша та сказала бабусi: - Твiй палац ми бачили там, де й кенасу, на темнiй планетi, де ми були!
   - То у мене украли мiй палац? - не зрозумiла Маргiна.
   - У тебе украли душу твоєї дочки, - нагадав Тарас, який сумно дивився на озеро, де був палац, та думав про те, як знайти цього бiсового кота. Щоб трохи себе заспокоїти, Тарас знову кинув у всi сторони свої симпоти, шукаючи Туманного Кота. Вiдповiдь була така сама, як i завжди: кота нiде не було! Тарас вже хотiв летiти в Канiв, щоб померти коло скляної труни Марiко, коли одна з симпот якось дивно затремтiла. Тарас кинув у це мiсце цiлий пучок симпот, але нiчого, крiм якогось червоного мазка, не знайшов. То, мабуть, був слiд вiд кота, який вiн залишив колись, коли бував у цьому мiсцi. Проте, Тарас буркнув: 'Я полетiв!' - та, як ракета, у мчався в пiвнiчно-захiдному напрямi.
   - Куди вiн? - спитала Даша i тiльки тодi всi поглянули на Тараса, який вже залетiв за хмари.
   - Видно, почув кота чи Хасана, - сказала Маргiна i без попередження понеслася за Тарасом.
   - Ми, що, отак всi будемо тiкати? - насмiшкувато спитала Колє, на що Даша сердито вiдповiла: - Тебе нiхто летiти не змушує, - та вже сама полетiла за Маргiною. За нею полетiла Мортi, потiм Трутте, а тодi вже Колє - не залишатися ж їй самiй. Через деякий час стало зрозумiло, що Тарас летить в Україну. Коли внизу з'явився Донбас, то Маргiна пригальмувала та попередила: - Тут стрiляють! Замкнiть дiмензiальнi сiточки.
   Але Тарас не став летiти далi, а приземлився перед Луганню. Коли вони пiдлетiли ближче, то побачили розбитий аеродром, а Тарас стояв коло вцiлiлого бетонного примiщення. Перед ним на бетонi лежало кiльце реплiкацiї, яке Тарас з цiкавiстю роздивлявся.
   - З кiльця йде слабенький сигнал вiд кота, - сказав Тарас, на що Маргiна, скоса глянувши на Мортi, уїдливо вiдповiла: - З кiльця смердить котом.
   Її можна зрозумiти, бо бовтатись п'ятнадцять чи шiстнадцять рокiв не знано де, поки тобi не дали чиєсь мертве тiло, то не насолода, а спокута. Тарас пiдняв кiльце, та притулив його до стiни. З кiльця, як чорт з табакерки, випав Туманний Кiт, який приземлився на бетонну долiвку. А на них зверху звалився добрий десяток несамовито волаючих глюдожерiв та чиясь вiдiрвана кiнцiвка, яка викручувалась, як величезна змiюка.
  ***
   Аль-Кацап пiрнув у кiльце реплiкацiї слiдом за глюдожерами, а за ним летiло кiльце реплiкацiї, яке вiн забрав на планетi Ґроссеверт, бо перед цим вiдправив туди кота. Аль-Кацап спокiйно чекав, коли веселковi кiльця каналу закiнчаться та приготувався стрибати, бо кiльце реплiкацiї, яке вiн залишив пiд Луганню, висiло на висотi.
   Замiсть цього вiн вiдчув, як його раптово кинуло вперед, прямо на глюдожерiв, та так сплющило кiльцем реплiкацiї, яке летiло за ним, що мало не зламало всi ребра. Майже одразу аль-Кацапа кинуло назад, а за ним, з несамовитим ревом пащек летiли гдюдожери. Коли аль-Кацап злетiв до самої верхньої точки, то знову полетiв вниз, на глюдожерiв. 'Що дiється?' - не зрозумiв аль-Кацап, догадуючись, що якийсь iдiот з глюдожерiв застряв у каналi та заважає iншим вибратися на волю.
   - Потакаєв, - крикнув аль-Кацап, - який iдiот затримує приземлення?
   З кубла тiл глюдожерiв десь знизу донiсся голос Потакаєва, який доповiв: - Менi здається, що вихiд закритий якоюсь бетонною плитою.
   'Видно, кiльце реплiкацiї упало на бетонну долiвку', - подумав аль-Кацап, але знання про це не допомагало вибратися з цiєї халепи. Аль-Кацап дав наказ глюдожерам довбати бетон та з цього нiчого доброго не вийшло - вiд ударiв глюдожерiв на ньому не залишилося навiть риски.
   'Бетон поза кiльцем реплiкацiї', -- догадався аль-Кацап та зрозумiв, що сам приготував собi пастку. Вiд цiєї безглуздої спроби позбутися Туманного Кота, забравши кiльце реплiкацiї, стало ще гiрше. 'Треба було його просто вбити!' - бiдкався аль-Кацап та став мiркувати, що робити далi. Пiсля деяких потуг над стомленим розумом аль-Кацап не знайшов нiчого iншого, як вiдправити назад кiльце реплiкацiї та повернутися на свою планету у свiй Всесвiт. Вiн набрав на украденому кiльцi реплiкацiї 'Return', щоб кiльце з'явилося на його планетi, а сам витягнув мобiльне кiльце реплiкацiї, та набрав код краденого кiльця реплiкацiї, бо у його планети не було коду. Коли вони опинилися в каналi, аль-Кацап, слухаючи ревiння глюдожерiв, зрозумiв, що зробив щось не так.
   'Куди рухається кiльце реплiкацiї по командi 'Return'!' - згадував вiн, але на думку нiщо не спало. 'Кудись та попаду!' - дещо безтурботно подумав аль-Кацап, спостерiгаючи веселковi кола, якi жваво бiгли по каналу реплiкацiї.
   Темрява перед очима, яка раптово змiнила веселку, кинулась на аль-Кацапа, наче хотiла з'їсти, але проковтнула, а потiм ударила його землею. Зверху посипалися глюдожери, якi майже задавили аль-Кацапа, але вiн нiчого не мiг вдiяти. Попереду почулися крики ще якихось глюдожерiв i тiльки тодi аль-Кацап зрозумiв, що повернувся не у свiй Всесвiт, а на планету Ґроссеверт. 'Звичайно, 'Return'!' - догадався аль-Кацап, але нiчого страшного у цьому не вбачав: зараз його глюдожери потренуються по-справжньому i коли здолають наступ диких глюдожерiв, то складуть екзамен на виживання.
   Вiн вiдразу вiдчув, що щось сталося, бо його глюдожери, якi бовтались коло нього, раптом попадали додолу, як стиглi грушi. Аль-Кацап оглянувся й побачив, що всi його глюдожери лежать мертвi, а дикi глюдожери вже рвуть їх на шматки, якi, давлячись, поспiхом ковтають. Аль-Кацап озирнувся та побачив Туманного Кота, який держав в руках Знак Iблiса. Аль-Кацап хутко вiдвернувся та зловив на собi погляд дикого глюдожера, з пики якого тягнуться до землi нитки слини.
   Вiн убив глюдожера на мiсцi, а коли обернувся, то кота вже не було, тiльки голубi iскри навколо кiльця реплiкацiї. 'Почекай, я тобi вiддячу!' - пообiцяв аль-Кацап, пiднiмаючись на ноги. Не вiдкладаючи справи вiн набрав на кiльцi реплiкацiї 'Repeat', пiсля чого вiдiрвав одну лапу у мертвого глюдожера та потягнув її до самого кiльця реплiкацiї, залишаючи слiд кровi, а потiм кинув її в кiльце. Цiла зграя глюдожерiв з ревом кинулася по слiду та була затягнута в кiльце реплiкацiї.
  ***
   Як тiльки вони вилiзли з води їх вiдразу пiймали.
   - Не пручайтеся, це свої, - попередив Богдан, а сам прикинувся неживим. Мето крикнув : - Ми свої, тому вам не загрожує небезпека! - та пiдняв руки, хоча йому аж муляло застосувати свого меча.
   - Степан! Дивись, якi розмальованi та ще й кричать, що свої, - сказав прикордонник з автоматом, та додав: - А українською шпарять наче по книжцi. Неначе вивчали її в Москвi.
   Степан, видно командир, спитав у Мето:
   - Хто такi та куди йдете?
   - Ми добровольцi з планети Аре, хочемо захищати Україну вiд ворога, - шпарив Мето те, що його вчив Богдан, ще коли вони не переправлялися.
   - А чого ж тодi йдете з Луганi? - спитав Степан, не дуже вiрячи Мето та роздивляючись Жюте та Iджi. Зовсiм несподiвано над ними з'явився Ворон, який зрадiв, що знайшов свого господаря та сiв на плече Жюте. Той знайшов в кишенi якiсь крихти хлiба, видно давно заготовленi, та пiдставив руку. Ворон подзьобав крихти, а потiм визвiрився на Степана гучним 'Кар!'
   - Це у вас поштовий голуб? - пiдозрiло спитав Степан на що Жюте сказав: - Це мiй Ворон.
   - А що це у вас таке, танк? - спитав Степан, показуючи на Богдана, який пiдiбгав пiд себе ноги.
   - Це робот на iм'я Богдан, - пожартував Мето та сказав: - Богдан, до бою!
   Богдан в секунду розгорнувся та пiдняв Степана з напарником вгору. Автомати, якi були в руках, упали додолу, то їх пiдiбрав Iджi, та став вивчати земну машинерiю смертi.
   - Нiчого не натискай, бо ще когось вб'єш, - нагадав Богдан та опустив прикордонникiв.
   - Ваш робот говорить? - трохи здивовано спитав Степан, вiдбираючи автомати в Iджi, який зовсiм спокiйно їх вiддав.
   - Вiн не тiльки говорить, а ще й думає, - додав Мето, а Степан, трохи розгублено, сказав: - Що ж менi з вами робити?
   - Веди нас до свого командира, а потiм ми зв'яжемося з нашою частиною в Щастi та вирушимо туди, - сказав Богдан.
   - Затриманi, йдiть попереду, - сказав напарник Степана i Богдан пiшов попереду роздираючи кущi та торуючи дорогу.
   - Це ж ви що? Збиралися битися з ворогом мечами? - спитав Степан у Мето, який йшов поруч, на що той вiдповiв: - В руках умiлого воїна меч - небезпечна зброя.
   - А чого ви опинилися на окупованiй територiї? - спитав Степан. Мето хотiв оповiдати з самого початку, але його випередив Iджi: - На аеродромi пiд Луганню є кiльце реплiкацiї, то ми потрапили на Землю через нього.
   Мето зиркнув на Iджi, а Степан це помiтив та подумав: 'Непростi цi прибульцi та хай уже командир розбирається з ними сам'.
   Командир прикордонникiв зовсiм заплутався, коли йому почали розказали про затриманих, а ще про те, що Богдан робот. Вiн роздивлявся бiльшу за танк конструкцiю, яка здавалася живою i скорiше повiрив би, що її прислали американцi, нiж те, що всi вони - прибульцi.
   - Нам потрiбно до Щастя, - сказав Богдан та пояснив: - Бо я там воював.
   - Ти повернувся пiсля ремонту? - запитав командир на що Богдан вiдповiв правду: - Так, я пiсля ремонту та модернiзацiї.
   - Кого там знаєш? - спитав командир i Богдан вiдповiв: - Спитайте про мене у Вовка.
   Командир комусь подзвонив та спитав: - У тебе такий є - Вовк?
   Йому щось вiдповiли, а потiм вiн трохи почекав, пiсля чого сказав у трубку: - Вовк? Ти такого знаєш, Богдана? Кажеш, що поранений? Та нi, вже пiдлiкувався та до тебе хоче? Добре, вiдправлю до тебе твого робота.
   'Якого робота?' - не зрозумiв Вовк, та спитати вже не мiг, бо мобiльний телефон вимкнулася, а командир сказав Богдану: - Ти б i нам тут не завадив, та тебе вже чекають.
   - Степан, проведи їх до Станицi Луганської, а далi вони хай самi, - сказав командир i написав якийсь папiрець: - Ось вам пропуск, пани прибульцi, дякуємо за допомогу.
   - То що, пiшли? - спитав Степан.
   - Не пiшли, а поїхали, - сказав Богдан, та пiдставив одну ногу, як сходинку: - Залазьте на мене.
   Степан та прибульцi забралися на Богдана, а Iджi закричав: - Цабе потрошку.
   Командир прикордонникiв усмiхнувся в вуса та пробурмотiв: - Ну i воли...хiба ревуть вони, як ясла повнi...
   Тiльки зараз вiн зрозумiв, що не дав на дорогу прибульцям нiякого пайка, але було пiзно: цей робот, Богдан, так хутко бiгав, що за ним знялась тiльки курява. Не знав прикордонник, що Богдан харчується тiльки ворогом, а прибульцям їжа не потрiбна, бо вони крадуть енергiю Землi.
  ***
   Аль-Кацап, вiн же Хасан, послав навздогiн коту стадо глюдожерiв, щоб вони його хай не вбили, а трохи пошарпали, бо не завжди коту масляна. Сам не спiшив туди потикатися, а чекав, поки все стихне, щоб вже тодi тихенько добратися до Землi та вирiшити, що робити. Вирiшувати майбутнє можна i зараз та воно виглядає зовсiм огидним, бо у Хасана нема головного - Знаку Iблiса. Душi президентiв та вiдповiдальних осiб, якими вiн керував, йому не належать, бо пiдвладнi Знаку Iблiса, який тепер у Туманного Кота. Хасан навiть не турбувався про те, що роблять тепер зеленi мухи та як себе почувають тiла президентiв, коли нiхто не вкладає їм в мозок керiвних думок. Напевне потерпають вiд маразму, а всi пiдопiчнi не смiють щось сказати, аби не вилетiти з роботи.
   Невдача не зламала Хасана, бо вiн знав, що шлях до цiлi може бути складний та й не один, то ж компромiси чи деякi затримки не повиннi затьмарювати головну мету. Але в даному випадку час - це головне, бо його залишилося мало. Те, що повинно було трапитись, вiдбудеться 22 сiчня наступного року й нi в якому разi пiзнiше чи ранiше. Залишилося сто днiв, а Хасану доводиться починати спочатку. Слiд визнати, що перший план виявився досить галасливим, що Хасан не любив, а ще не дуже доречним, то зараз треба зробити все по-тихому.
   Вiн оговтався вiд своїх думок та вирiшив, що часу минуло досить, щоб повернутися на Землю. Хасан уявив, як кiт вiдбивається вiд глюдожерiв, притиснутий до бетонної плити в кiнцi каналу, i його лице мимоволi осяяла весела усмiшка. А ще вiн зрозумiв, що в змозi вiдняти у кота Знак Iблiса, бо є що йому запропонувати, вiд чого кiт не зможе вiдмовитись.
   Глюдожери ще й досi терлися коло кiльця реплiкацiї та вилизували кров, що залишилася вiд побоїща, яке вiдбулося перед цим, то Хасан вiдiгнав їх, розрядивши в них блискавку, яка досить ефективно налякала хижакiв. Ставши пiд кiльце, Хасан набрав код Землi та через секунду летiв через веселковi кiльця по каналу. На цей раз Хасан прямував до станцiї реплiкацiї в Бернардсвiллi, штат Нью-Джерсi. Покинувши станцiю реплiкацiї, Хасан полетiв в Україну. Вiн спiшив, бо аргумент, який дозволить забрати Знак Iблiса у кота, зовсiм випадково може хтось знайти. Як Хасан не спiшив, але в Україну попав пiзнього вечора, а на Марiїнiй горi опинився зовсiм за пiвнiч. Вiн, навiть, не користувався дiмензiальною сiточкою, бо високо в небi висiв Мiсяць, який залив все навкруги примарним свiтлом. Хасан знайшов мертве тiло, яке лежало в закритiй склянiй трунi, а коли вiдкрив її то тiло вже трохи смердiло.
   'Ти добре придумав, як зберегти тiло, але поки ти сидиш в закритому каналi, я збережу для тебе це 'нетлiнне' тiло!' - з сарказмом подумав Хасан i прикрив обличчя трупа носовою хустинкою, а тодi закрив труну прозорою кришкою. На трупi не було дiмензiальної сiточки, видно її здерло, коли кiт вiдправив тiло на поверхню. Щоб вiдразу не смердiло, то Хасан герметично закупорив труну. Оскiльки труп повинен бути завжди пiд рукою в потрiбний час, Хасан пiдняв труну в небо та перенiс на сусiдню гору. А потiм закопав в потрiбному мiсцi.
   Пiсля цього Хасан пошукав Туманного Кота, який, на його подив, якимсь чином вибрався з каналу, та був у Києвi. Хасан взяв курс на столицю України. 'Добре, що я встиг, - подумав Хасан, - бо завтра кiт буде шукати тiло Марiко'.
  ***
   Поява глюдожерiв привела всiх у ступор, тiльки кiт продовжував битися з ними, вiдриваючи довгi лапи, що звивалися, як п'явки, та присмоктувались до всього, чого торкалися. Маргiна теж оговталась, але ставила тiльки стiну, щоб Даша ненароком не попала пiд клешнi на кiнцях довгих щупалець. Потiм Мортi вийняла косу, та блискавично убила двох ближнiх глюдожерiв, чим привела в ступор Колє, яка до сих пiр сумнiвалася в її вмiннi убивати. Даша схопила свого меча, але не змогла перерубати щупальце з кiстяною лускою. Трутте щось кинула на глюдожера та крикнула:
   - Вiдiйдiть!
   Не розумiючи її, вони повернули голови до Трутте, яка повторила:
   - Вiдiйдiть, бо вони зараз здохнуть!
   Всi, разом з Туманним Котом, вiдiйшли, а глюдожери, перед тим, як на них накинутися, стали жерти своїх поранених. Нiчого не вiдбувалося i кiт вже хотiв добити iнших глюдожерiв, коли той, на якого щось кинула Трутте, захитався та став падати на кiнцiвки. Глюдожери скористалися його безпораднiстю та ще живого стали дерти на куски, то ж через якiсь декiлька секунд вiд нього нiчого не залишилось. З'ївши своїх полеглих товаришiв, глюдожери, хоч були дурнi, як пробки, все-таки розумiли, що противник серйозний, тому, на повний живiт, не поспiшали йти в атаку, та вибирали слабшу жертву.
   Тарас, який не брав участь у битвi, а дивився, щоб нiхто не поранився, сподобався одному глюдожеру, то ж той кинувся до товстенької здобичi. Швидкий помах коси, яку не ламала кiстяна луска, зупинила намiри глюдожера, бо вiн позбувся однiєї лапи, а Мортi стояла, немов на пшеничнiй нивi, готова до кривавих жнив. Колє, як зачарована, дивилася на неї, та заздрила Дашi, яка мала таку круту морхiну.
   - Вiдiйдiть, бо вони зараженi грибом трутте, - гукнула Трутте i всi вiдiйшли трохи далi, бо глюдожери накинулись на звiра, пораненого Мортi. А далi все вiдбувалося швидко: глюдожери стали хитатися та падати, а ще хапати сусiда за те, до чого дотягнеться, та шматувати тiло противника. Досить скоро все закiнчилося i тiльки шматки плотi здригалися, немов би жили своїм життям.
   - Це мiсце небезпечне для морве, бо скоро трутте стануть стрiляти спорами, - сказала Трутте. Маргiна, з допомогою Iджi, притягла до будiвлi якусь пластмасову панель та випалила на нiй: 'Бiологiчна небезпека!' Дашi не сподобалось, що Iджi допомагає Маргiнi, бо це її морхiна, але не могла змусити себе робити такi добросердечнi вчинки, бо так не чинять на планетi Аре.
   Тарас, добравшись до Туманного Кота, досить похмуро спитав його: - Що ти зробив з Марiко?
   - Це не я! Хасан забрав її душу та я вiдняв у нього Знак Iблiса, де знаходиться душа Марiко, - сказав Туманний Кiт та показав його Тарасу.
   - Дай сюди, я буду охороняти душу Марiко, - сказав Тарас i Туманний Кiт не став йому перечити. Вони, не сказавши нiкому нi слова, полетiли в сторону Канева. На лiнiї фронту українських вiйськ та московiтських окупацiйних сил їх обстрiляли, але нiякої шкоди не завдали, бо Тарас, тримаючи у своїх руках душу Марiко, загорнув себе дiмензiальним коконом, щоб нiяка куля не пошкодила Знак Iблiса.
   Пiдлетiли до Канiвської ГЕС, яку Тарас минув, навiть не глянувши вниз, а завернув влiво та понiсся в сторону Марiїної гори, де висiла в повiтрi невидима Марiко в склянiй трунi. Сiре небо не радувала душу, бо збиралося на перший осiннiй дощ, начебто погрожуючи оплакувати небогу в склянiй трунi. Тарас обережно опустив її вниз, на землю, та вiдкрив труну. Марiко не змiнилося, а наче заснула, а Тарас спитав у кота:
   - Як це робити?
   - Знак потребує краплю кровi та твоє бажання, - сказав Туманний Кiт, не втручаючись в процедуру. Тарас витягнув з кишенi мiнiатюрний пенал з польовим набором хiрурга, який вiн завжди носив з собою, та рiзонув по пальцю скальпелем. З рани щедро виступила кров i Тарас струсив кiлька капель на голову Iблiса.
   Нiяких змiн не вiдбулося, то Тарас, з розпачу, поцiлував Марiко в губи, вiдчуваючи смертельний тлiн, який досить швидко розвiявся. У Марiко вiдразу почервонiли щоки, а потiм вона вiдкрила очi та здивовано сказала:
   - Як довго я спала! Тарасику, ти нас догнав?
   Тарас не вiрив своїм очам. В його руках з'явилася Марiко, тепла та нiжна, яка присiла в трунi та цiлувала Тараса, наче не бачила його пiв вiку. Тiльки роздивившись, вона спитала: - А чого це я в трунi? Ти, що, збирався мене ховати?
   Тарас не знав, що сказати, та по-дурнуватому дивився на свою Марiко, яка запримiтила Туманного Кота. Той пiдiйшов ближче та сунув морду в труну.
   - Якщо тобi подобається, то можеш дати менi по пицi, - сказав Туманний Кiт, на що Марiко вiдповiла, обнiмаючи товстуна: - Котику, що б ти там не наробив, я тебе люблю.
   Дощ, що збирався, теж розчулився та посипав дрiбно-дрiбно. Смiючись, Тарас зробив купол зi своєї дiмензiальної сiточки й вони сидiли втрьох у цiй бульбашцi, та вiдчували себе щасливими. Особливо кiт, який зробив таки шкоду, а вийшов сухим та улюбленим iз води. Пiсля цього, бо вже вечорiло, вони покинули труну та знялися в небо, взявши курс на Київ.
   Як тiльки вони знялися, з кущiв вилiз якийсь безхатько, який полюбляв тут ночувати. Вiн довго оглядав скляну труну, а тодi засмiявся та залiз в неї, прикрившись кришкою. Пiсля цього витягнув з кишенi якусь пляшку та перевернув її в горло. Вiд напою, який вiддавав якимсь лаком, безхатько мало не вирвало, але вiн проковтнув пекучу сумiш, яка вiдразу ударила в голову, та зiгрiла тiло. Потiм заснув, як потiм з'ясувалося - навiки.
  ***
   Щоб добратися до Щастя вiд Станицi Луганської, треба робити великий гак по геть побитiй дорозi, яку тiльки почали ремонтувати. Дорога петляла вздовж залiзничної колiї аж до села Пiщаного, а вже тодi завертала до Щастя. Богдан хотiв скоротити шлях та двiчi перейти рiчку Сiверський Донець, але Iджi переконав, що таким способом вони нароблять багато галасу, а друзi Богдана сприймуть його, як танк московiтiв. Для Богдана бiгти побитою дорогою все одно, що по рiвному асфальту, а Мето Жюте та Iджi почували себе на його спинi так добре, як на баштi найновiшого танку. По дорозi на них вилуплювали баньки водiї зустрiчних машин, а ще докучали блок пости, бо з якогось лиха сприймали Богдана, прикритого брезентом, як ворожий танк. То ж велика швидкiсть руху зводилась нанiвець, а до Щастя добралися аж пiд вечiр. Цi мiсця Богдан вже знав, тому завернув влiво перед ТЕЦ, а минувши її та водозабiрну станцiю, до якої пiдходив довгий канал, пiшли вздовж нього аж до якихось дач та попали на схований спостережний пункт, де айдарiвцi пильнували лiвий берег Сiверського Донця.
   - Хто такi? - спитав хтось, але хлопцi нiкого не бачили.
   - Вовк, не ховайся, я знаю твiй голос, - сказав Богдан, дивлячись кудись в кущi. Звiдти вийшов якийсь котик, який пiдiйшов до Богдана та став нявчати. Богдан пiдняв його на себе, а Iджi став гладити небаченого звiра, так схожого на Туманного Кота.
   - Хто там сидить в бронетранспортерi та нявкає? - спитав той же голос, але без ворожостi.
   - Це я, Богдан, - сказав Богдан, а Вовк дещо здивовано перепитав: - Богдан? Я не впiзнаю твiй голос. Коли я здав тебе в лiкарню, ти майже не дихав! Ти, що, втiк з лiкарнi?
   - Я почуваю себе краще, нiж будь-коли ранiше, правда маю друге тiло, - сказав Богдан.
   - Богдан, якщо ти покалiчений, то вилазь з бронетранспортера, я тебе люблю навiть калiкою, - сказав бородатий Вовк, з'являючись iз-за кущiв. Вiн пiдiйшов до Богдана та спитав у Мето, який сидiв скраю.
   - Богдан, нащо ти привiз хлопцiв з мечами, тут не iграшки.
   - Вони прибульцi та прилетiли нам допомогти, - сказав Богдан, а Вовк якось дивно подивився на зброю прибульцiв та спитав: - Богдан, ви втекли з психiатричної лiкарнi? А де ви взяли цей чудернацький бронетранспортер? I де тут люк?
   - Вовк, бронетранспортер - це я! Я жива тварина, таке в мене зараз тiло, - сказав Богдан, розумiючи, що його другу буде важко сприйняти його нове єство. Вiн витягнув одне щупальце з-пiд брезенту та простягнув його до Вовка. Вовк побiлiв, що було видно навiть в сутiнках, а потiм спитав: - Хто ви?
   - Сan dostum B?r?55, - сказав Богдан, - чи не ти мене учив цьому?
   - Не придурюйся моїм другом, - крикнув Вовк, пiднiмаючи свою снайперську гвинтiвку, - ви що, допитували пораненого Богдана, то вiн вам все показав?
   - Мето, покажи моєму любому другу Вовку, що ти вмiєш, - сказав Богдан i Вовк знявся в повiтря та став виробляти пiруети в повiтрi.
   - Ти шайтан, чистий Iблiс, мене не змусиш вiдмовитись вiд Аллаха, - репетував Вовк.
   - Не дури мене своєю набожнiстю, - сказав Богдан, - ми згадуємо своїх богiв, коли на нас летять ворожi мiни.
   Коли Мето опустив Вовк сказав: - Скидай брезент, я хочу побачити тебе всього.
   - Тобi це не сподобається, - сказав Богдан, а хлопцi злiзли з Богдана та стягли брезент.
   - Нiчого собi ... - тiльки й встиг сказати Вовк, та вiдкрив вiд подиву рота.
   - Хто це з тобою таке зробив? - спитав Вовк, а Богдан сказав: - Довго розказувати, ще буде час, пiшли займемо московiтський пост.
   - Нам це заборонено, - сказав Вовк.
   - Коли це нас зупиняло, - промовив Богдан та сказав: - Забирайся на мою спину, а ви, хлопцi, прикрийте його вашою...як її...
   - Дiмензiальною сiточкою, - нагадав Iджi.
   - Ми, що, перепливемо на другу сторону? - спитав Вовк, коли Богдан наполовину занурився в води Сiверського Донця.
   - Я б мiг пiрнути, але думаю, що вам це не сподобається, - пожартував Богдан. Як не дивно в цьому мiсцi нiкого з бойовикiв не було. 'Сплять вони чи на нас чекають?' - подумав Вовк, а коли пiднялися на крутий берег, то дуже здивувався здатностi Богдана перебирати своїми щупальцями.
   - А як називається твiй звiр? - спитав Вовк, а Богдан зашипiв: - Вовк, ти мене перелякав! А як нас почують 'сепари'?
   Вiн замовк, а потiм прошепотiв: - Таких, як я, називають глюдожерами.
   Коли Богдан добрався до блокпоста на мосту бойовикiв, тi навiть їх не чекали. Щупальце Богдана потягнулося до першого бойовика, який не встиг навiть крикнути, вражений баченим, а його голова вже котилася по асфальту. Другий 'сепар' пустив по них чергу з автомата, але кулi завмерли в повiтрi, натрапивши на невидиму стiну, а потiм падали та голосно стукали по асфальту. Третiй бойовик так перелякався, що чкурнув у найближче село, Весела Гора, петляючи зайцем, щоб його не пiдстрелили.
   Голова другого бойовика теж вiдлетiла, а Вовк, який злiз з Богдана та скопив свою гвинтiвку, щоб зняти втiкача, так i завмер на мiсцi, бо побачив таке, що не лiпилося в його головi: Богдан вiдривав шматки мертвого бойовика та жадiбно пхав їх у свою пащеку. Прибульцi дивилися на цю 'трапезу' з цiкавiстю i Вовк подумав, що вони стануть їсти другий труп.
   'О, Аллах! Куди я попав!' - подумав Вовк та спитав у Богдана: - Що ти робиш?
   - Їм, - вiдказав Богдан та виправдався: - Я вже давно не їв!'
   - Ти їси людей? - насупився Вовк, зупиняючи свiй шлунок, який так i рвався назовнi.
   - Я їм ворогiв, - вiдповiв Богдан, вiдриваючи руку другого трупа.
   - А коли ворогiв не буде? - спитав Вовк.
   - Тебе я з'їм в останню чергу, - пожартував Богдан, але жарт не сподобався Вовку.
   А Жюте подумав: 'Ми для нього живi консерви!'
   - Подзвони в 'Айдар', хай займають пост, - облизуючись, сказав Богдан до Вовка.
   Третiй бойовик, який сховався недалеко в кущах, побачивши, як їдять його товаришiв, виблював, те що з'їв, та заодно спорожнився вiд страху, а вже тодi, покритий холодним потом, чкурнув, петляючи зайцем, сторону Веселої Гори.
  
  Реплiкацiя дев'ята. Тарас
   Туманний Кiт валявся в ногах Марiко та Тараса i спав, випнувши своє черево вгору та розкинувши лапи, наче ловив футбольного м'яча, бо таки стомився змагатися з Хасаном. Ця трiйця потрапила в лiжко уже вночi, то Тарас та Марiко, дарма що у всьому був винен кiт, не гнали його, хоча так заскучали один за одним. Кiт вiдразу заснув i його вже не турбували гойдання матрацу, зойки та любощi подружжя. Щоб нiхто не порушив його спокою, крiм Марiко та Тараса, Туманний Кiт накинув на квартиру дiмензiальну сiточку. То ж коли настав ранок i вже чулися голоси перехожих, Тарас, Марiко та кiт ще спали.
   Їх розбудив дзвiнок у дверi, довгий та неприємний.
   - Тарасику, це, напевне, тебе, - сказала Марiко, бо до Тараса могли звернутися i вночi у зв'язку його медичною дiяльнiстю, а простiше - з-за його злотих рук.
   - Я подивлюся, - сказав кiт, що Марiко розцiнила, як подвиг, бо Його Величнiсть зазвичай спала до обiду, а тодi вже зволила зжерти кусок якогось м'яса та розлупити свої баньки.
   Кiт вiдкрив дверi, та за порогом нiкого не було. Вiн пустив свої симпоти аж до вхiдних дверей пiд'їзду, але нiкого не знайшов. Кiт не полiнувався понишпорити все довкола метро Золотi Ворота та його старання були марними - нi однiєї мишi вiн не пiймав, що його обурило.
   Вже закриваючи дверi, кiт побачив бiля своїх лап листа в конвертi кольору карi та мало не пiдстрибнув вiд несподiванки. 'Це ж якийсь прителепкуватий Боширов чи Петров56 можуть обмазати 'Новачком' усi дверi, а ми будемо безтурботно спати в лiжку!' - подумав Туманний Кiт, перевiряючи конверта своїми симпотами, але 'Новачка', на жаль, не виявив. Все ж таки, вiн взяв конверт кiгтем, щоб не забруднити лапу, та кинув його в лiжко, безтурботно пояснивши:
   - Вам хтось написав листа!
   Марiко вiдкрила конверт та прочитала лист пiсля чого сказала коту:
   - Цей лист написали тобi.
   - Читай, - сказав кiт, принципово не торкаючись листа, та спостерiгаючи за Марiко: чи вона не покрилася висипом.
  Моєму любому другу, Туманному Коту!
  Поважаючи тебе, пропоную угоду: я вiддаю тiло Марiко, а ти, котику, вiддаси менi моє: Знак Iблiса, бо вiн тобi непотрiбний - ти ж на сторонi Свiтла та Добра, а я, тiнь тлiну, шаную Iблiса.
  Чекаю тебе завтра в 12 годин на Княжiй Горi в Каневi.
  З повагою Хасан iбн Алi аль-Каїн.
  
   Марiко закiнчила читати та втупилася очима в кота: - Що не так з моїм тiлом?
   - З твоїм тiлом все гаразд, спитай Тараса, - сказав кiт, а Тарас заклопотано перевiрив образ Марiко у своїй дiмензiальнiй пам'ятi та зрiвняв з оригiналом.
   - З тобою все гаразд, - сказав Тарас та, нiяковiючи, нагадав: - Якби ти хоч на крихту змiнилася - я б це вiдразу вiдчув.
   - Спасибi, Тарасику, - сказала Марiко та присмокталася до нього, як до глечика води в пустелi Сахара.
   - То що трапилось? - спитала Марiко, вiдриваючись вiд Тарасика та ще перебуваючи в пустотливому настрої.
   - Я ще сам не знаю, - вiдповiв кiт.
   Марiко знову взяла листа та прочитала, а потiм сказала: - Як на мене, то Хасан дуже улесливий в цьому листi, бо хоче нас обдурити.
   - Хасан уже обдурений, бо думає, що має твоє тiло, - сказав Тарас та додав: - А цю iграшку, Знак Iблiса, вiддавати йому не можна.
   - Хто ж йому пiдсунув фальшивий труп Марiко? - думав кiт, а Марiко образилась: - Гей, кiт, я ще жива!
   - Отже, негайно станеш мертвою, - замислено сказав кiт.
   - На цей раз Марiко не вплутуй, - сказав Тарас якомога серйознiше.
   - Звичайно, вона буде мертва, - сказав кiт, наче його не чув..
   - Вона буде жива! - наполягав Тарас.
   - Вона буде нi жива, нi мертва, - сказав кiт, не дивлячись на Тараса, та пiшов надвiр, проходячи через закритi дверi.
   - Ти думаєш, що кiт хоче мене умертвити? - спитала Марiко.
   - З нього стане! - сердито сказав Тарас.
   - Сходи за ним, подивися, що вiн хоче зi мною робить, - сказала Марiко та зовсiм сумно додала, пригорнувшись до Тарасика: - Хоч будеш знати, де лежать мої кiсточки!
   - Нiчого не бiйся, я йому не дозволю над тобою знущатися! - сказав Тарас, поцiлував, прощаючись навiки, та хутко вибiг надвiр, щоб сказати коту, хто вiн є насправдi. Вiн його проминув, бо кiт стояв надворi, коло парадних дверей, та сказав йому вслiд: - Завтра поїдеш в Канiв на Княжу гору та вiддаси Хасану ось це! - вiн звiдкiлясь витягнув Знак Iблiса та сунув Тарасу зi словами: - Бережи його до завтра, - кiт витримав драматичну паузу, стер лапою уявну сльозу та додав: ... i себе ...
   Тарас не вiрив у щирiсть кота, тому мовчки взяв Знак Iблiса та сховав у внутрiшню кишеню пiджака.
   - Бувай, - сказав кiт дохлим голосом та кудись поплентався.
   - Ти куди? - спитав Тарас i кiт м'якнув, наче його хтось копнув ногою: - Туди, де мене погладять та нагодують...
   Тарас знав, що Туманний Кiт поперся в пiдпiльне казино, де знайде якогось йолопа та стане пiдказувати, щоб той виграв мiльйон, а потiм буде дивився за реакцiєю людей. Тарас не зупиняв його, а повернувся додому та все розповiв Марiко.
   - Не їдь! - наполягала Марiко, але Тарас твердо сказав: - Краще поїду я, чим вiддати тебе на поталу коту.
   Чарiвна нiч була дуже гаряча, бо Марiко хотiла за один раз вiддячити Тарасику за всi його подвиги на її честь.
  ***
   Маргiна не здивувалася, що Туманний Кiт десь повiявся, але чого за ним поперся Тарас - не зрозумiла. Вона бачила, як вони шепталися, а ще те, що Тарас сердитий на кота. 'Розберуться, не пiдлiтки', - подумала Маргiна, бо її чекало знайомство з внучкою. Вона уважно слухала її та оцiнювала, а ще кортiло посидiти вдвох та побалакати, хоча ще не знала, що її цiкавить. Безперечно, зброя, то Маргiна могла показати їй пару ударiв, правда, не було при собi меча. Вона бачила, як внучка кидала на неї кiлька палких схвальних поглядiв, та червонiла пiд ними, наче цi погляди її пекли.
   - Куди ви бажаєте пiти? - нейтрально спитала Маргiна, бо Мортi й так косилася на неї, як на ворога народу, то й дивись, що вiзьме свою косу, та вiдрубає голову.
   - Знайдемо Iджi, Мето та Жюте, бо вони десь отам, - сказала Даша, показуючи на пiвнiч.
   - Добре, закрийтеся дiмензiальними сiточками та полетiли, - сказала Маргiна. Коли Даша злетiла, Маргiна закрила її своєю дiмензiальною сiточкою, але виявила, що внучку огортає аж шiсть сiточок.
   - Морхiни, може ви заберете свої сiточки, бо менi важко дихати, - з посмiшкою сказала Даша, а Маргiна попросила: - Не називай мене морхiною, зви поземному - бабуся або просто Маргiною.
   - I мене, - прохопилася Мортi, а Даша вiдповiла: - Добре ... бабусi...
   Вже було поночi, але на небi свiтив повний мiсяць, то видно було все без дiмензiальної сiточки. Летiли напрямки, то вiдразу внизу побачили мiсто Лугань, яке не дуже тiшило яскравими вогнями. Далi пiшли поля з невеликими селами, за якими темнiв зарослий вже жовтими деревами Сiверський Донець. Маргiна вiдправила вперед симпоту та знайшла прибульцiв з Аре, але коло них вона з огидою виявила глюдожера, який жував якусь людину.
   - Обережно, глюдожер! - попередила Маргiна та пояснила: - Видно, втiк вiд кiльця реплiкацiї, а ми не помiтили.
   Вони приземлилися пiвколом, щоб краще атакувати глюдожера, але, на превеликий подив, їх зупинив Мето.
   - Це свiй морве. Вiн воює з Московiєю, ворогом України, - сказав Мето, пiднявши руки, на що Колє сердито вiдповiла: - Який вiн морве, вiн - глюдожер!
   Вона попорпалася в шпаринках своєї пам'ятi та видала: - Чим вiн вам зассяв очi?
   - Нiкуди я не ссяв! - образився глюдожер, а Маргiна сказала: - Дiйсно, у глюдожера душа людини. А нащо ти їси людей?
   - Я їм ворогiв! - виправдовуючись, сказав Богдан, а Iджi пояснив: - Вiн як хижак, лев чи кiт, йому ж треба щось їсти!
   - Напевне йому потрiбно позичити дiмензiальну сiточку, - сказала Даша, з цiкавiстю розглядаючи Богдана, - бо глюдожер з голоду здохне, якщо йому заборонити їсти людей.
   - Я їм ворогiв! - знову нагадав Богдан та вiдрекомендувався: - Мене звати Богдан. Мою душу забрали, коли я отримав кулю в серце.
   - Мiж iншим, вiн нас врятував, коли ми були на планетi аль-Кацапа, - сказав Жюте та спитав: - А куди дiлися ви?
   - Там якийсь фокус з дiмензiальними сiточками, тому ми опинились на Землi, - пояснила Трутте, мимоволi пригортаючись до Жюте.
   - Нам нема коли балакати, бо ми йдемо брати Веселу Гору, - з погордою сказав Жюте, поглядаючи на Трутте.
   - Тодi ми йдемо з вами, - сказала Даша, виймаючи свого зеленого меча.
   Мiсяць в небi з подивом побачив, як в сторону ближнього села йшла юрба гультяїв, а посерединi рухався якийсь великий транспорт, на якому сидiли три морвiни та розмахували мечами. Якщо це була вiйськова операцiя, то досить дивна, бо нiхто не маскувався, а йшли прямо по шляху, який, насправдi, мiг бути замiнований. Дивним було й те, що до самого села не було нiяких постiв, так що шлях для шукачiв пригод був зовсiм вiдкритий.
   В цей час третiй бойовик, який втiк вiд пащеки Богдана, таки добрався до села, де був зупинений патрулем та доставлений в штаб батальйону, який знаходився в хатi, на який якийсь придурок написав чорною фарбою 'Прiсрак!'
   - Пiймали дезертира, - доповiв Борода, 'ополченець' з Орла.
   - Укропського? - спитав сивий комiсар батальйону в сталiнському костюмi, але нинiшнього пошиття, на що Борода вiдповiв: - Нi, нашого.
   - То нащо вiн менi? - з огидою спитав комiсар та додав: - Самi не можете розстрiляти?
   - Послухай його, - наполягав Борода.
   - Веди, - здався комiсар та закурив цигарку 'Бiломор'.
   Привели якогось переляканого бiйця в камуфляжнiй формi.
   - Розказуй! - наказав Борода.
   Переляканий ополченець плiв про якогось величезного восьминога, який їсть людей. Вiн так довго про це розказував, повторюючи раз за разом, що сивий комiсар уже вовтузився на мiсцi.
   - Що вiд нього так смердить? - спитав комiсар, начебто бiйця тут не було.
   - Мабуть, усрався вiд страху, - пояснив Борода й додав: - Може 'укропи' випробовують нову зброю?
   - До речi, де твоя зброя? - прикриваючи носа хустинкою, спитав комiсар.
   - Загубив, - затрусився ополченець.
   - Розстрiляй його, - комiсар загасив цигарку та встав, а Борода спитав: - А про те, що вiн розказав?
   - Хай не сiє панiки, - сказав комiсар та пiшов до дверей. На порозi розвернувся та твердо наказав:
   - Розстрiляти!
   Ополченцю пощастило, бо на краю села почулися пострiли, то всi кинулися туди. Окопи, виритi коло Веселої Гори, вiдразу заповнили бiйцi батальйону 'Прiсрак!' Комiсар не спiшив в окопи, а вирiшив дочекатися доповiдi у своєму 'штабi', тому Борода покинув його та почував себе вiдповiдальним вiд такої близькостi до начальницького складу, бо командирським голосом спитав, потрапивши в окопи:
   - Хто стрiляв?
   - Я! - вiдповiв якийсь затурканий вартовий.
   - Чому? - грiзно нахмурився Борода.
   - Бо там йдуть, - сказав вартовий та показав на дорогу. Борода сам подивився вперед та побачив ворожу роту с бронетранспортером, яка наступала на село.
   - Мiнометом вогонь! - командував Борода, збираючись зробити Ватерлоо для 'укропiв', а хтось невiдповiдальний нагадав: - Навiдник напився та спить дома.
   - Негайно його сюди, живого чи мертвого! - наказав Борода, а сам вiдсунув кулеметника та припав до прицiлу 'дашки'57, щоб пустити чергу по бронетранспортеру. Вiдлуння вiд гучних пострiлiв 'дашки' покотилося полем, але з 'укропами' нiчого не сталося, бо, як наступали, так i далi йдуть на село.
   Притягли навiдника i Борода пообiцяв пристрелити його, якщо вiн не зупинить бронетранспортер. Той довго крутив колiщата, мало не падаючи на ствол, ледь засунув набiй, а потiм пустив в дуло мiну, яка свиснула та розiрвалася всерединi гурту противника, розкидавши всiх по сторонах. Бойовики вiтали пострiл мiномета гучним криком, розбудивши жителiв село, якi до цього ще не прокинулися.
   Але радiсть бойовикiв була недовгою, бо бронетранспортер раптом пiднявся на довгi ноги та перетворився на жахливого звiра, який за кiлька секунд з'явився перед окопом та почав вiдривати їм головi. Страшнiше всього те, що вiн шматував жертвi, та ковтав вiдiрванi шматки плотi.
   Охопленi жахом бойовики тiкали в село, але тут їх наздогнала друга напасть, бо вбитi мiною противники раптом ожили та пiднялися на ноги, а потiм, як вiдьми, полетiли в бiк села, розмахуючи своїми мечами, вiдтинаючи голови бойовикiв. Понад усе лякала жiнка в чорному та з косою, не iнакше, як Смерть, яка вiдтинала голови швидше та лiпше iнших вiдьом. Страшний звiр схопив ствол мiномета та теж гамселив по головах бойовикiв, поки тi не поховалися по хатах. У глюдожера виявився абсолютний нюх, то ж вiн запускав в хату щупальце та витягував тих, хто пропах порохом. Залишки гарнiзону втекли у Цвiтнi Пiски, лякаючи своїми балачками про непереможного звiра та загiн летючих укропських вiдьом з 'Айдара'.58
   Попри те, що їх таки добре трясонуло мiною, всi були у веселому настрої, особливо тодi, коли до Благовiщенської церкви, де зупинилися мандрiвники з планети Аре, потягнулися люди. Спочатку вони трохи вагалися, дивлячись на заюшену кров'ю морду Богдана, але побачивши, що той зовсiм не кусається, а навiть возить на собi знахабнiлих дiтлахiв, якi про вiйну знали бiльше за прибульцiв, то стали ближче роздивлятися дивину, особливо обличчя прибульцiв, прикрашенi опесом. Маргiна, спостерiгаючи Богдана з дiтлахами, побачила, як якийсь хлопчисько вiдкрив йому пащеку та перевiряв його зуби, то трохи похмуро йому наказала:
   - Навiть не думай їх нюхати!
   - Та ти що! У мене самого є син! - обурився Богдан, а Маргiна строго сказала: - Я весь час за тобою спостерiгаю! Якщо, щось станеться, вб'ю тебе i твого сина! Так, Мотя?
   Вона повернулася до Мортi, яка теж з засторогою спостерiгала за Богданом та вiдповiла: - Не встигнеш моргнути, як голова полетить в кущi! Маргiна знає!
   - Знаю! - пiдтвердила Маргiна. Богдан добре пам'ятав Мортi в бою, тому вирячився на Маргiну та здивовано констатував: - Якщо вона тебе вбила, то чому ти ще жива?
   - У мене друге тiло, - вiдповiла Маргiна, та оглянулася на дорогу, звiдки вони прийшли: - Що там таке?
   По дорозi йшов Жюте з Вороном на плечi, а на руках у нього лежала дiвчина. Маргiна пiзнала її, вона називалася себе Трутте. Жюте сумував, бо його кохана виявилася дурепою: не застiбнула свою дiмензiальну сiточку, то ж її посiкло осколками мiни, мабуть, на смерть. Жюте застебнув її сiточку, зберiгаючи Трутте в такому непередбачуваному станi, але чи виживе вона чи нi, то вже питання до ангела-хранителя, якщо вiн є.
   Маргiна глянула на рани та зрозумiла, що якщо оживити Трутте, то вона знову вмре вiд ран. 'Сюди би Тарасика!' - подумала Маргiна та пустила свої симпоти по Землi. Вона знайшла свого зятя, а з ним Туманного Кота, якi з якогось дива вешталися у Каневi. 'Тарасик! Ти менi негайно потрiбний!' - ментально заволала Маргiна, аж у самої задзвенiло в ушах.
  ***
   Тарас прокинувся у доброму гуморi та вiдразу лапнув Марiко, але її у лiжку не виявив. Стривожений вiдсутнiстю дружини та вчорашнiми дивакуватими словами Туманного кота, Тарас зiскочив з лiжка, та побiг, як був, голим, у вiтальню, але там теж не було Марiко. До носа Тараса потягнуло смачний запах, то вiн вiдразу кинувся на кухню. Марiко, стоячи коло плити, на якiй щось жарилося, повернула до нього усмiхнене обличчя та стурбовано спитала:
   - Зголоднiв? Зараз я тебе нагодую!
   У Тараса вiдпустило серце i вiн обiйняв Марiко зi спини, вiдразу вiдчуваючи наснагу кохати її знову, вiд чого вона пручалася та ласкаво питала:
   - Тобi не досить було ночi?
   Врештi решт вона покинула кухню та була перенесена у ще тепле лiжко, де побавила себе та Тарасика, а вже тодi буцiмто сердито казала: 'Все! Досить!' - пiсля чого змусила Тараса вставати та снiдати.
   - Ти забув, що наказував тобi Туманний Кiт? Вiддай тому Хасану його цяцьку, бо вiд нього та кота не буде нам спокою, - нагадала вона Тарасику, накладаючи йому в тарiлку рум'янi котлети та пiдсовуючи салат з помiдорiв. Тарас не сперечався з Марiко та наминав котлети, а вже тодi встав iз-за стола та наказав:
   - Нi для кого не вiдкривай свою дiмензiальну сiточку, навiть якщо це буду я, бо Хасан та Туманний Кiт такi пройдисвiти, що обдурять i не поморщаться.
   - Добре, лети! - сказала Марiко та поцiлувала коханого, а Тарас востаннє притиснувся до неї та пiшов на балкон.
   - Ти куди? - спитала Марiко.
   - З балкона зручнiше, - вiдповiв Тарас та знявся в повiтря важкеньким голубом. Вiн не спiшив, щоб не розбовтати котлети в животi та ще милуючись осiнню, яка розфарбувала жовтим кольором береги Днiпра. До Ржищева летiв вздовж рiки, а вже тодi, навпростець, полями, якi наїжачились переораною стернею, готуючись до пiзньої осенi та зими.
   Княжу гору знайшов не вiдразу та й то, завдяки тому, що вона була поряд з Марiїною горою, де знайшли Марiко. 'Навiщо було так заморочуватися, щоб вiддати Хасану його статуетку? - питав Тарас та нарiкав на Туманного Кота: - у Києвi це зробити набагато простiше!
   Вiн приземлився посерединi гори та, як дурень, озирався, чекаючи Хасана. Хоча Тарас крутив головою, вiн пропустив момент, коли Хасан з'явився перед ним.
   - Дотримання правил - добра ознака, - сказав Хасан, якось криво посмiхаючись та з цiкавiстю дивлячись на Тараса.
   - Я б хотiв закiнчити це скорiше, - сказав Тарас, а Хасан ствердно кивнув та сказав: - Я розумiю твою поспiшнiсть, то ж покажи менi Знак Iблiса.
   Тарас витягнув статуетку, замотану в носовичок та показав її Хасану. Той роздивився її та сказав:
   - Добре, ти виконав свою частину обiцянки, отже, я виконаю свою, - сказав Хасан та повернувся до Тараса спиною. 'Що вiн там робить?' - подумав Тарас, пригадуючи, що нi про якi обiцянки Туманний Кiт не говорив. Тим часом земля поряд з Хасаном розверзалася й звiдти виповзла скляна труна в якiй лежала Марiко. 'Нащо менi труна, яку я сам робив?' - думав Тарас, розумiючи, що кiт його надурив й хоче щось забрати у Хасана. Труна опустилася перед Тарасам, а Хасан сказав:
   - Я теж виконав свою обiцянку й вiддаю тобi Марiко, - сказав Хасан, а Тарас гарячково думав: 'Про яку Марiко каже Хасан?'
   - Вiддавай Знак Iблiса, - сказав Хасан, дивлячись на Тараса та додав: - Ти менi не вiриш, то подивись сам - тут лежить труп твоєї дружини.
   Вiн вiдкрив кришку скляної труни, та не зовсiм вдало, бо вона пiшла трiщинами та упала шматками навкруги труни. В серединi Тарас побачив чийсь труп, прикритий бiлою матерiєю, вiд якого уже смердiло.
   - Вiддавай Знак Iблiса, - повторив Хасан й Тарас кинув йому статуетку, яку асасин спiймав з великою обережнiстю. Тарас не розумiв, що йому робити, а Хасан роздивлявся статуетку, пiсля чого сказав: - Треба її перевiрити!
   Вiн витяг ножа та черкнув по пальцю, з якого потекла кров. Хасан змастив кров'ю голову Iблiса та сказав: - Ти не хочеш глянути на свою дружину перед тим як я перевiрю Знак Iблiса.
   Тому, що Тарас стояв не рухаючись, то Хасан зiрвав бiлу матерiю з трупа та здивовано побачив, що там не Марiко, а якийсь старий. Ошелешений Хасан дивився на труп, потiм на Тараса, який навiть зрадiв, що в склянiй трунi явно не Марiко, про що товкмачив асасин.
   - Я не маю претензiй, - сказав Тарас, - добре, що це не Марiко.
   Хасан направив на Тараса Знак Iблiса, але нiчого трапилося. Вiн ще раз потер голову статуетки кров'ю з пальця та почув: - Нiчого не вдалося?
   Говорив труп, який заворушився та встав, а потiм пiшов на Хасана.
   - Ось як це робиться, - сказав труп, виймаючи з кишенi ще один Знак Iблiса та направляючи його на Хасана. Той упав неживим на землю, а труп пiдiйшов до Тараса та спитав: - Ти не можеш зробити нову скляну кришку для моєї труни?
   Тарас зробив скляне вiко та опустив його поряд з труною. Труп старого пiдняв труп Хасана та дбайливо уклав його в трунi, а тодi коротко наказав Тарасу:
   - Закривай!
   Тарас закрив труну та заклеїв, а старий труп склав руки на животi та щось пробубнiв над покiйним Хасаном, напевно прочитав молитву, а потiм наказав:
   - Заховаємо Хасана тут, бо це його вибране мiсце.
   Труна опустилася в вириту могилу та сама засипалася красивим горбком, а старий покiйник нагнувся та зiрвав волошку, яку встромив замiсть хреста.
   - Полетiли додому, - сказав покiйник, струшуючи з себе чуже тiло, яке опадало чорним порохом на могилу, вiдкриваючи руду масть Туманного Кота. Тарас вiдкрив рота, щоб здивуватися, але не став тiшити кота, а сказав: - Ти смердиш, то Марiко вижене тебе з дому!
   - То провiтримося! Хiба не чуєш, що тебе викликають?
   Тарас вiдчув, що його кличе Маргiна, тому, як би не хотiлося в Київ, до Марiко, вiн полетiв на схiд. Маргiна, чомусь, знаходилася на територiї, окупованiй Московiєю, тому через фронт летiли закрившись дiмензiальною сiточкою, хоча по них нiхто не стрiляв. Приземлилися коло церкви, де знаходилася Маргiна, яка, тiльки побачила зятя, вiдразу повела його в середину храму. Злий московiтський пiп бiдкався, що церква не госпiталь, то Маргiна пообiцяла закинути його на дзвiницю, якщо буде гавкати. Трутте лежала на обiдньому столi, якого звiдкiлясь притягли та вже не дихала, то Тарас заставив Жюте робити штучне дихання, а Дашу, яка крутилася коло них, стискати та розтискати серце. Сам вiн помив руки та скип'ятив iнструменти, а вже тодi взявся за роботу. Оживляти Трутте виявилося нелегким дiлом, бо через деякий час i Жюте, i Даша ледь дихали, то їх змiнили Колє та Мето.
   Тарас витягнув усi уламки мiни, а потiм зашив рани почикриженого тiла Трутте, пiсля чого передав її Маргiнi, яка стала заживляти рани. Помивши руки, Тарас сказав:
   - Я заберу її в Київ i там вилiкую!
   Вони, разом з Жюте, який не вiдпускав Трутте, знялися в небо та полетiли за захiд. Над ними летiв Ворон, який теж не покидав свого господаря.
  ***
   Вiн їхав в службовому автомобiлi та боявся, що водiй знову спитає: - А тепер куди?
   Ось уже третiй день водiй блукає по безлюдних полях, зрiдка заїжджаючи в села, та їсть краденi яблука, якi господар ще не зiрвав та якщо вони близько до тину. Водiя зрозумiти можна, бо йому хочеться їсти, а останнiй раз вiн їв їжу в якiйсь забiгайлiвцi при дорозi, а бiльше в кишенях грошей нема. Та їжа називалася 'шаурма' i чомусь назва запала у пам'ятi, можливо тому, що вiн її знав у минулому життi. Водiй називав його то президентом, то Зелененько, а симпатичну дiвулю, що якогось бiса притиснулась до нього, Юлею Мендельсон та секретарем президента.
   Що таке президент, Зелененько не знав, але їсти йому не хотiлося, як i Юлi. Видно, президенти такi люди, яким їсти не потрiбно, бо їх пiддержує якась несамовита зелена сила. Зелененько здалося, що та зелена сила недавно покинула його голову, то тепер тiлом керують якiсь дурнi думки, що не втекли, а десь застряли у звивинах мозку. Зелененько не розумiв, куди йому потрiбно їхати та що робити, бо у головi було порожньо, крiм отих випадкових думок, про якi вiн згадав перед цим. 'Може я вже вмер?' - подумав Зелененько та принюхався до себе - вiн, таки, смердiв та невiдомо вiд чого: чи iз-за своєї смертi чи вiд того, що довго не мився. Вiн навiть не пам'ятав, коли останнiй раз це робив.
   'Таки, мився! - згадав Зелененько: - Мився, коли йшов по дну Чорного моря'.
   - Попереду якесь велике село, - нагадав водiй, iм'я якого Зелененько не пам'ятав. На табличцi, перед селом, було написано 'Щастя'. Вони проїхали все село аж до самого мосту через рiчку Сiверський Донець, де їх зупинили на блокпосту та грiзно спитали документи. На блокпосту чергувала якась група кореспондентiв. Хтось впiзнав президента та став знiмати на камеру, а вартовий вiдразу козирнув, вiдсуваючи шлагбаум. Водiй, вiд радостi, рвонув через мiст на ту сторону.
   - А куди це президент їде? - зацiкавився якийсь козак-доброволець, бо з його бритої голови звисала довга чуприна, завернута за вухо.
   - Мабуть, здаватися москалям, - вiдповiв другий козак та закричав: - Гей, куди! Ану назад!
   Водiй авто, почувши грiзний окрик та пострiл, придавив педаль газу до упору та чкурнув так, що тiльки дим пiшов з випускної труби.
   На другому боцi їх чекали. Виявилося, що це українськi вiйськовi з батальйону 'Айдар', якi захопили село Весела Гора та готувалися йти далi, на Лугань.
   - Хто такi? - спитав айдарiвець, наставивши автомат i водiй вiдповiв, пiднiмаючи руки: - Президент Зелененько та його речниця Юля... Мендельсон...
   - З якою цiллю в зонi бойових дiй? - настирливо спитав айдарiвець, але не почув вiдповiдi та сказав: - Це не президент, це якийсь клоун!
   - Клоун! - повторив Зелененько, бо щось про це пам'ятав.
   - Завертай їх до Веселої Гори, бо там якраз нашi з прибульцями стоять, - сказав другий.
   Коли машина пiд'їхала до церкви, там уже закiнчили операцiю та вiдправили Трутте в Київ, а ще сюди вже пiд'їхали айдарiвцi та перевiрили все село, вiдшукуючи 'сепарiв'. Тут же, коло церкви, тулилися вiйськовi кореспонденти.
   Президента Зелененько витягли з автомобiля та стали розпитувати, смикаючи за рукава костюма, але вiн дурнувато посмiхався та мовчав.
   - Та вiн же нiчого не тямить! - обурилася Даша.
   - Як же вiн буде щось тямити, коли його мiзки у мене, - сказав Туманний Кiт та пiдiйшов до Зелененько.
   - Дай руку, - сказав кiт та вчепився своїми кiгтями в долоню Зелененько. З неї бризнула кров, в якiй кiт вимазав голову Знака Iблiса та направив його на Зелененько. Той вiдразу очухався та спитав: - Де я?
   - На фронтi, - сказав Туманний Кiт та став дряпати руку Юлi, яка крикнула: - Ой! З дитинства не люблю котiв!
   Кореспонденти обступили ще запамороченого Зелененько та питали:
   - Для чого ви украли Кримськi гори?
   - Не знаю, - вiдповiв Зелененько, бо вiн, дiйсно, не знав.
   - Гуцули в Карпатах стверджують, що їх гори вкрали ви? - спитав ще якийсь кореспондент.
   - Карпати теж я? - здивовано перепитав Зелененько i на схвальнi вiдповiдi кореспондентiв якось дивно вiдповiв: - Я дуже жалiю, що гуцулiв не змило повiнню разом з горами.
   - Президент не те хотiв сказати, - заверещала Мендельсон, що тiльки-но ожила, а потiм стала перед Зелененько та кинулася на кореспондентiв, не припиняючи гамселити та дряпати їх обличчя.
   - Юля! Так не можна! - трохи отямився президент та пояснив: - Це не глюдожери, а люди. Людей бити не можна...- вiн зупинився та щось згадав, дивлячись на кота, а тодi вже закiнчив: ... крiм порохокотiв ... - та поправився: - Порохоботiв.
   - А що ви тут робите зараз? - спитав ще хтось i Зелененько згадав: - Я роблю тут формулу Штайнмаєра.
   - А що це таке, пояснiть, будь ласка? - настирливо спитав той же кореспондент. Президент наморщив лоба та пояснив: - Це просто - X помножити на Y то буде...
   Вiн замовк, а потiм знайшовся:
   - Це i буде формула Штайнмаєра ... Роттердам плюс ...
   В цей час Юля Мендельсон строчила в Фейсбуцi:
   - Всiм президентам, якi втратили свої мiзки, звертатися в офiс президента Зелененько до Андрiя Водана для запису в чергу до екстрасенса Туманного Кота. Вiдновлення мiзкiв, порятунок вiд маразму та впадiння в дитинство. Недорого. Швидко. Якiсно.
   Картки Приврат Банку не приймаються.
  ***
   Закордоннi гостi, якi потяглися до Веселої Гори, наче там медом намазано, з подивом слухали канонаду гармат московiтiв, якi стрiляли по селу, щоб вiдправити на той свiт президента Зелененько, який перенiс сюди свiй офiс. На бiду московiтiв, снаряди якимось дивним чином скочувалися їм на голову. Може московiти теж загубили мiзки, бо кожного дня вперто гамселили з гармат, поливаючи снарядами самих себе, а кiлькiсть нових могил на вiйськовому кладовищi зростала в геометричнiй прогресiї. Можливо, що це якраз i була секретна формула Штайнмаєра, яка примножувала могили московiтiв та про те не знає навiть Кучмак, який сидiв в Мiнську з самого початку вiйни та крутив московiтам дулi за спиною.
   Iз всiх закордонних гостей особливо запам'ятався Дональд Трампс з Меланiями Трампс, якi приїхали купкою та купкою трималися за Дональда. Разом з ними приїхав хор iменi Мотузки з Києва, який, на привiтання президента США, затягнув: 'Горiла хата, палала, в Лондонi жiнка плакала...' Зелененько, почувши солiста, скривився та невдоволено спитав у Юлi Мендельсон:
   - Що то за шнурок спiває?
   - То Жека, - сконфужено сказала Юля.
   - Це ж президент США... давайте щось про наш союз! - наморщився Зелененько, а Юля помчалася до керiвника хору i щось довго йому втовкмачувала, пiсля чого той пiдняв паличку й хор затягнув:
   - Союз нєрушiмий рєспублiк свободних
   Сплотiла навєкi Вєлiкая Русь.
   Да здравствуєт созданний волєй народов
   Єдiний, могучiй Совєтскiй Союз!
   Зелененько у розпачi схопився за голову вiд цього спiву, а хор iменi Мотузки замовк, немов подавився. Щоб прийти в себе, Зелененько усiвся на якiсь ящики вiд снарядiв та взяв до рук подарований президентом США ракетний пристрiй 'AirTronic' для знищення танкiв. Подивившись на Трампса, який з повною вiдсутнiстю думки в очах втупився кудись уперед, Зелененько сумно подумав: 'Невже i я таким був?'
   Хоча у Трампса думок не було, але вiн згадував, що це за хлопець сидить поряд з ним та пiдозрював, що це новий коханець Меланiї, якого слiд поставити на мiсце, тому суворо сказав:
   - Не чекай вiд мене нiякої помочi ... бо ти, мабуть, як той Байден: казав менi, що друг, а тепер сере на мою голову ... ти можеш насолити Байдену?
   - Нi! - вiдповiв Зелененько.
   - От i я не можу! - згодився Трампс та замовк.
  
  
  
   З'явився Туманний Кiт, якого супроводжував Андрiй Водан, який банякав59 йому на вухо якийсь вульгарний анекдот, а кiт шкiрився, як його чеширський колега. Цi два коти, дуже схожi мiж собою, про щось пошепталися, а потiм Водан витягнув з кишенi товстелезний конверт, який хутко перемiстився в руду лапу, де щез за мить. Кiт недбало подивився на стадо Меланiй та сказав: - Хто хоче бути першим?
   Одна з Меланiй вийшла вперед i кiт схопив її руку та роздер до кровi. Мелания хотiла заверещати та кiт направив на неї Знак Iблiса, вiд чого вона заклякла, як мумiя, а тi Меланiї, що стояли ззаду, осипалися вниз зеленим попелом. Трампс оглянувся на своїх Меланiй та побачив тiльки одну, у якої зелений колiр обличчя змiнився на рожевий, тому сердито втупився на Зелененько та ображено сказав: - Я так i знав, що з Україною кашi не звариш. Ти куди дiв моїх Меланiй?
   - Спитай про це Туманного Кота, - вiдмахнувся Зелененько, роздивляючись 'AirTronic' та шукаючи на що натиснутi, щоб цього Трампса занесло аж в саму Америку. Кiт, тим часом, хотiв роздерти руку Трампса, але той хутко її вiдсмикнув, то котяра спересердя махнув лапою по пицi, а потiм тицьнув в неї Знак Iблiса. Трампс раптом став рожевим та спитав Зелененько: - Цей кiт з Мексики?
   - Так, - збрехав Зелененько, бажаючи догодити Трампсу, який повернувся до нього та сказав:
   - Я вас розумiю! Ця Мексика всiх задовбала! Я дам Українi п'ятсот мiльйонiв доларiв, щоб ви побудували стiну вiд Мексики.
   Зелененько не став вiдмовлятися вiд грошей та вiдразу запропонував Трампсу пострiляти зайцiв з американської зброї. Вiн чомусь повiв його в сторону лiнiї фронту, показуючи, що там стрiляють 'мексиканцi'. Трампс таки пiдбив одного броньованого 'мексиканця' з якого повистрибували зайцi та, гублячи зброю, кульгали в сторону села Цвiтнi Пiски. Наступного дня всi газети вийшли з заголовками: 'Трампс оголосив вiйну Московiї' та фото Трампса, який розстрiляв московiтський бронетранспортер з новiтньої американської зброї. Поки президенти розважалися, до Туманного Кота пiдiйшла Маргiна та сказала: - Зроби щось з Богданом.
   - Вiдiрвати йому голову? - з готовнiстю спитав кiт.
   - Та нi, поверни його душу в його тiло, - вiдповiла Маргiна, поглядаючи на Богдана, який невтомно возив дiтей.
   - А де його тiло? - спитав кiт.
   - Не знаю, - вiдповiла Маргiна, а кiт вiдповiв: - Коли знайдеш, тодi й приходь!
   Маргiна пiшла до Богдана та спитала: - Де твоє тiло?
   - Не знаю, - вiдповiв Богдан, а Вовк нагадав: - Тебе я вiдвiз в Днiпро, то ти десь лежиш в госпiталi, бо я хутко повернувся назад.
   - А чому ти залишаєшся при розумi, коли президенти його втратили? - спитала Маргiна.
   - Не знаю, - вiдповiв Богдан та спитав: - А що, я можу отримати своє тiло назад?
   - Це залежить вiд Туманного Кота, - сказала Маргiна, а Вовк нагадав: - Поки ти в цьому тiлi, зробимо вилазку у Цвiтнi Пiски.
   - Нiчого не вийде, я тiльки-но переговорив с Плутiним: вiдводимо вiйська та робимо буферну зону! - сказав Зелененько, несподiвано з'являючись ззаду, та додав: - Трампс теж задоволений!
   - Туманний Кiт не повернув Плутiну душу - вiн мертвий, труп. Переговори с трупом нiчого нам не дадуть, - нагадав Богдан, нависнувши над Зелененько, а той вскочив на ящики та тицьнув пальцем в глюдожера:
   - Богдан, послухай, це я президент цiєї країни, менi уже 42 роки i я ж не лох. Ти менi взагалi не можеш жодний ультиматум озвучувати. Я ось до тебе прийшов i кажу: приберiть зброю, тут буде буферна зона! Я хотiв побачити у твоїх очах розумiння, але бачу глюдожера, який думає, що перед ним якийсь лопух.
   Богдан принюхався та облизнувся, а потiм сказав:
   - Ти не лопух!
   Зелененько вiдсунувся вiд нього, бо знав, чим закiнчується знайомство з глюдожером, та звернувся до воїнiв: - Хлопцi, є демократiя, а є ситуацiя в країнi! Ми до вас зараз серйозно звернулися - покиньте буферну зону, - всi мовчали та дивились на Зелененько, а вiн повернувся до автомобiля та зло кинув через плече:
   - Що ж, бувайте!
   Вовк провiв поглядом президента, який спiшив до автомобiля, та сказав: - Розводити, так розводити! Зробимо буферну зону до самої Луганi. То що, пiшли у Цвiтнi Пiски?
   - Добре, я зараз! - сказав Богдан та побiг до кота, який лiчив грошi в конвертi та вивалив пузо пiд осiннє, ще тепле сонечко.
   - Ти не мiг би зробити менi послугу, - спитав Богдан.
   - Що ти хочеш, служивий, - спитав кiт, швидко ховаючи грошi десь у шерстi.
   - Я хочу, щоб Вiдьма теж поселилася в моєму тiлi, - попросив Богдан, а Туманний Кiт вирячився на нього, як на повного iдiота, а потiм сказав: - Якщо ваш дует зробить хоч одну капость, то ти пожалiєш, що жив.
   - Це менi вже обiцяли, - сказав Богдан, поглядаючи на Маргiну та Мортi.
   - Пiдставляй лапу, - сказав кiт, а Богдан завив, бо Туманний Кiт вiдiрвав йому клешню, з якої струменем била зелена кров. Кiт пiдставив Знак Iблiса пiд кров'яний струмок та сказав: - До весiлля заживе.
   Коли Богдан, шкутильгаючи на дев'яти лапах повернувся до Вовка, той злякано спитав: - Що ти йому сказав?
   - Сказав, що не люблю котiв, - весело вiдповiв Богдан та прикрикнув на бiйцiв: - Швидше залазьте на мене.
   - Тобi добре? - тихо спитав Богдан, звертаючись до когось, а Вовк, таки почувши це, вiдповiв: - Добре! Поїхали вже, бо 'сепари' давно чекають!
   Прибульцi, не чекаючи запрошення, злетiли в небо, тримаючи свою зброю.
   Трампс, побачивши летючий загiн прибульцiв, спитав у Зелененько, який їхав разом з ним: - Що це таке?
   - Це бандерiвцi, якi мене не слухають та хочуть звiльнити Донецьк та Лугань, - пояснив Зелененько.
   - Тобi теж потрiбна стiна? - спiвчутливо сказав Дональд.
   - Так! - сказав Зелененько та сумно додав: - По Днiпру! Тих 500 мiльйонiв, що ти даси, не вистачить ...
   - Я думаю, що щось можна зробити, - пообiцяв Трампс та додав: - Менi б розiбратися з Байденом!
   - Я теж подумаю, - пообiцяв Зелененько.
  ***
   Тарас мчався в Київ не стiльки лiкувати Трутте, якiй зараз потрiбний тiльки спокiй, а до своєї любої Марiко, з якою прожив вже багато рокiв, а кохав, як замолоду. Щоб було швидше, Тарас хотiв допомогти Жюте, але той не вiдпускав Трутте зi своїх рук та вiдбрикувався: 'Менi не важко!' - то вже в Київ потрапили поночi. Тарас хотiв попередити Марiко та помiстити Трутте в приватну лiкарню на проспектi Лобановського, де за нею б стежили медики, та Марiко, як тiльки почула про це, то сказала: 'Тарасику, ти що - дурний? Це ж друзi Дашi, то навiщо їх кудись вiдправляти, коли й у нас мiсця досить!' Тарас зовсiм друге мав на увазi, бо хотiв залишитися з Марiко наодинцi.
   В приватнiй лiкарнi з Тараса не стануть брати грошi, бо йому вже давно там виннi по самi вуха, за те, що вiн погоджувався робити операцiї для їхнiх пацiєнтiв. Та Марiко нiчого не хотiла слухати й сама вийшла на вулицю, де стояв Жюте з Трутте на руках. Їх вигляд привертав увагу киян бiля Золотих Ворiт, бо вже декiлька перехожих поривалися викликати швидку, дивлячись на замотану в бинти Трутте.
   Трутте поселили в окрему гостьову кiмнату з широким лiжком, а Жюте запропонували диван в залi, на що вiн вiдповiв:
   - Я буду бiля Трутте ... десь з краєчку ... - на що Тарас заперечив, що хвору тривожити не треба, а вже тодi Трутте, червонiючи, промимрила: - Менi з Жюте безпечнiше, - немовби її серед ночi схоплять вовки.
   - Як хочете, так i лягайте, - усмiхаючись, сказала Марiко та принесла гостям вечерю, хоча їм вона без потреби, бо вони харчувалися енергiєю Землi. А все ж таки, суп з курочки їм сподобався: Жюте наминав м'ясо, а Трутте посьорбала трошки юшки.
   Нарештi Тарас та Марiко залишились однi, то вже припали губами, наче не бачились цiлий рiк. Жюте та Трутте лежали поруч, слухали, як скрипить подружнє лiжко, червонiли, тримаючись за руки, а вже серед ночi стомилися та заснули, скотившись один до одного.
  ***
   Свiдомiсть поверталася досить довго, а в душi була повна пустка. Це було дивним, бо вiн чи вона, чи воно не вiдчувало свого Я, а точнiше спостерiгало його зi сторони. Це Я було досить маленьке i полохливе, бо не знало, де воно знаходиться i не вiдчувало минулого, яке повнiстю зникло, стерте чиєюсь безжальною рукою.
   'Лапою!' - виникла думка, яка не мала iсторiї: минулого чи майбутнього. Напевно, що руда лапа з кiгтями залишила зображення на оцi, яке стало хiмiчним вiдбитком минулого. Проте, уявна лапа нiяк не пояснила його сутi, а невизначенiсть залишалася такою, як i ранiше.
   У нього, якщо це вiн, було тiло. Вiн виявив, що його вiдчуває, але керувати ним не вдавалося, бо була велика вiдчуженiсть мiж думками та тiлом. Мабуть, тому, що думки тягнулись досить довго, губився контакт з тiлом. А ще вiн виявив, що у нього є вiдчуття. Вiн чув якийсь шерхiт, який, в абсолютнiй тишi, досить чiтко локалiзувався в просторi. Якийсь нестерпний запах гниття та смороду на мить його приголомшив, але потiм, по часi, втратив свою гостроту. Вiн не бачив, бо його повiки були закритi й потребувалось багато сил та волi, щоб їх вiдкрити. Проте, нiчого не змiнилося, бо навкруги була густа темрява. Вiн не вiдчував болi та не знав, холодно йому чи гаряче, не вiдчував рук, нiг та тiла та не розумiв чи є у нього язик, щоб вiдчути якийсь смак.
   Було ще щось, якась загадка, якесь вiдчуття, якась сила, те що пiдкорювалося думкам, та вiн не мiг цим скористатися, бо ще не розумiв, що це таке. Зовсiм випадково йому удалось ворухнути рукою з допомогою цiєї сили, хоча не вiдчував м'язи руки, що нею управляють. Невелике тренування навчило його простих рухiв i через деякий час вiн уже володiв рукою, яка стала обмацувати простiр навкруги та виявила, що тiло знаходиться в якомусь замкнутому ящику. Пiсля такої гiмнастики вiн став вiдчувати м'язи руки, яка ще була слабкою та рухалась за допомогою тої сили, якою керувала голова.
   Вiн не вiдчував часу, якого не було, i його замiнили вiхи, коли вiн опанував першу руку, потiм другу, а далi вiдчув ногу, хоча рухати її так i не змiг. А ще вiн помiтив, що його вiдчуття та сила дiють на вiдстанi, то ж став посилати тi вiдчуття якомога далi, опановуючи кожний сантиметр простору. Перше, що вiн дiзнався: це те, що його оточує якась тверда оболонка за якою знаходиться пухка та розсипчаста субстанцiя, в якiй iснує життя, доволi мiзерне, але численне.
   Ця субстанцiя розподiляється нерiвномiрно у всi сторони: зi спини йде не зовсiм далеко, бо впирається в досить тверде та в'язке середовище, де у життя не таке розмаїття, як ближче до оболонки; в боки розсипчаста субстанцiя тягнеться доволi далеко, то вiн повертався назад, бо боявся загубити свої вiдчуття десь у далинi; вiд обличчя м'яка субстанцiя поширюється теж не дуже далеко, а закiнчується пустотою.
   Пустота схвилювала його, бо вiдчуття рухались в нiй досить швидко та безперешкодно поверталися назад. Вiн почав вiдкидати м'яку субстанцiю над собою в рiзнi сторони, щоб ота пустота з'явилася ближче i це дiйство йому вдалося, бо зовсiм скоро вiд м'якої субстанцiї нiчого не залишилось.
   Вiн вiдкрив очi й вiдразу хутко закрив, бо ослiп вiд голубого спалаху. Тiльки через деякий час чорна пляма перед очима трохи ослабла i вiн наважився трошки вiдкрити одне вiко та побачив яскраво-голубе небо. Ця назва, 'небо', з'явилася в пам'ятi природним шляхом, наче ховалося в якiйсь комiрцi та вигулькнуло при потребi. На небi вiн побачив бiлi хмари, пiдсвiченi яскравим свiтлом, а по краю цю картинку облямовували гiлки дерев з жовтогарячим листям. 'Як шерсть рудого кота!' - несподiвано згадалося минуле, хоча, де вiн бачив 'кота', було невiдомо.
   Вiн хотiв пiднятися, але стукнувся лобом в прозору стiнку, яка роздiляла пустоту поряд з пустотою навкруги. Вiн спробував зняти прозору стiнку тою силою, що допомагала йому, й вона розсипалася на друзки, якi дощем посипалися на нього. Пiднявшись на тремтячi ноги, вiн хотiв вибратись з ями, але упав на стiнку, бо зовсiм не мав сил. Полежавши трохи на пухкiй та розсипчастiй субстанцiї, що називалася 'земля', бо її назва сплила в пам'ятi, вiн таки виповз з ями та присiв вiдпочити на 'траву'. Забутi слова мимоволi з'являлися в пам'ятi, даючи надiю згадати все. Вiн вiдпустив розум, довiрившись пам'ятi тiла, яке шкутильгало по полю, а потiм з'їхало в яр, який через зарослi дерев вивiв на дорогу. Вiн довго йшов, поки не добрався до мiста, по якому його тiло дiйшло до центру, а потiм завернуло до якогось ринку.
   Непримiтна крамниця привернула його увагу, але ноги привели в бар з вiдкритою верандою, де молодий чорнявий бармен пригощав постiйних вiдвiдувачiв пивом та наливав стражденним чоловiкам чарки. Бармен якось дивно поглянув на нього, а потiм витягнув телефон та кудись подзвонив: 'Чи не могли б ви приїхати до мене?' - спитав вiн когось, та знову глянув на нього. Через деякий час, коли вiн уже трохи вiдпочив, та закусив бутербродом з салом, який мовчки подав бармен, навiть не питаючи грошей, на вiдкриту веранду зайшов сивий чоловiк, який, тiльки побачив його, так вiдразу пiдiйшов до столу та сказав: - Доброго дня, Хасан!
   'Хасан? Отже, мене звуть Хасаном!' - подумав вiн, а сивий чоловiк представився: - Мене звати Михайло. Я тебе пiдвозив до Марiїної гори, а потiм вiдвiз у Київ. Ти пам'ятаєш?
   Вiн похитав головою, бо цього не пам'ятав. Боги, якщо вони є, добре зробили, що послали цього чоловiка.
   - Ти не мiг би мене ... - почав Хасан, не знаючи, що говорити далi.
   - Вiдвезти тебе в Київ? - знайшовся Михайло та сказав: - Не має питання ... а що з тобою трапилось?
   - Не пам'ятаю, - вiдповiв Хасан, а Михайло порадив: - Перевiр кишенi, можливо, тебе обiкрали, хоча тут це рiдко буває...
   Хасан полiз до кишень, та витягнув все, що у нього було: якiсь грошi купкою, паспорт громадянина України на iм'я Хасан iбн Алi аль-Каїн та якийсь обруч, який Михайло сприйняв за новий гаджет з навушниками.
   - Ти пам'ятаєш, що у тебе було? - спитав Михайло, а Хасан похитав головою.
   - Грошi та паспорт є, то може в Києвi, де ти був, тобi допоможуть згадати, - сказав Михайло та пiдiйшов до бармена, якого звали Ваня, та щось попросив. Через хвилину той винiс пакунок, а Михайло сказав:
   - Поїхали?
   Вони сiли в автомобiль i Михайло дав йому пакунок та сказав: - Пiдкрiпись! - а сам завiв двигун та виїхав на центральну дорогу. Хасану не хотiлося їсти, бо його тiло черпало енергiю з якогось iншого джерела, але запах смаженого спровокував смаковi рецептори й рот наповнився слиною.
   Пiсля того, як вiн закусив куркою та попив якогось соку, Хасан пересiв на переднє сидiння та попросив Михайла розказати все, що твориться у свiтi. Слухаючи його розповiдь, Хасан нiяк не мiг поєднати подiї на Землi зi своїм життям. Все ж таки, розповiдь Михайла допомогла трохи Хасану, бо вiн вже не вiдчував пустоту навколо себе, а знав, що якимсь чином залучений до життя планети.
   'Я можу почати з чистого листка!' - подумав Хасан та вiдразу засумнiвався, бо вiдкидав добрий шматок минулого задля невiдомого майбутнього. Вiн чомусь знав, що якщо вiдпустити подiї, то вони приведуть туди, де головне, тому вiдпустив думки та дивився за вiкно.
   Осiнь уже охопила землю, бо дерева в посадках жовтiли та скидали листки, а трава втратила блискучий зелений колiр, перетворюючись на брудне руде лахмiття. Коли трохи проїхали, то пiсля Миронiвки попали в густий туман, вiд чого Михайло стишив швидкiсть та припинив балакати. Машина рухалась в туманi, наче навкруги, крiм нього, нiчого не було, то Хасан подумав, що це подiбно до його нинiшнього стану, бо минулого нема, а майбутнє в туманi. Коли пiд'їжджали до Обухова, то туман пропав, а вже саме мiсто затонуло у ньому.
   Пiсля Обухова пiшов лiс, який ще не вкрали. Це уточнення, яке невiдомо чому з'явилося в пам'ятi, привернуло увагу Хасана i вiн мимоволi спитав себе: 'Я, що, крав лiс?' Вiн, чомусь, не хотi бути дрiбним злодюжкою, бо це йому чогось не личило.
   Як не дивно, коли вони вже в'їхали у вечiрнiй Київ, то Хасан нiчого не згадав, бо це мiсто було йому чуже. Навiть Хрещатик у вогнях лiхтарiв, по якому Михайло поїхав спецiально, не викликав у Хасана якихось вiдчуттiв, тому автомобiль завернув на Богдана Хмельницького, а потiм по Лисенка до Золотих Ворiт, де зупинився на забитiй Золотоворiтськiй. Довелося вийти з автомобiля та пiшки повернутися назад.
   Хасан вдивлявся в Золотi Ворота, будiвлi навкруги, щоб щось згадати, але в оновленiй душi нiчого не ворухнулося, немовби те, про що розказував Михайло, вiдбувалося зовсiм з iншою людиною.
   Михайло пiдвiв Хасана до дверей, бiля яких вони попрощалися в минулу зустрiч, але добротний дерев'яний вхiд в пiд'їзд не викликав у асасина нiяких асоцiацiй.
   - Менi залишитися? - спитав Михайло, бо було цiкаво, хто зустрiне Хасана в цiй будiвлi, але той коротко сказав: - Нi! - та потягнувся до кишенi.
   - Не треба грошей, - заперечив Михайло та пояснив: - Ти першого разу дав доволi.
   - Тодi прощай, - сказав Хасан i Михайло побачив, що йому заважає, тому кивнув, сiв в автомобiль та поїхав в сторону Софiївської площi. У дзеркало заднього виду Михайло бачив, що Хасан так i стояв коло дверей, не наважуючись щось робити та подумав чи не рано залишив його. Повертатися додому вже поночi не хотiлося, то Михайло придушив свої сумнiви та звернув в сторону майдану Незалежностi, щоб вискочити на Надднiпрянське шосе та їхати в сторону Обухова.
   Хасан стояв перед дверима, невiдомо чого чекаючи та, мабуть, стояв би досить довго, якби дверi не вiдкрилися i якась дама вийшла з будинку. Хасан придержав дверi, а дама подякувала, прийнявши його за якогось гостя. Вхiд був вiльний, то Хасан мусив зайти та став пiдiйматися по сходах. На другому поверсi було двi квартири, то Хасан мусив вибрати якусь з них, але iнтуїцiя, якщо вона в нього була, нiчого не пiдказала. Вiн подзвонив у дзвiнок на дверях першої лiпшої квартири, та побачив, що хтось заглянув у скляне вiчко на дверях. Дверi вiдкрила якась жiночка та спитала: - Ви з Київенерго?
   - Нi! - сказав Хасан.
   - То що вам тут треба? - заклопотано спитала жiночка.
   - Нiчого, - вiдповiв Хасан, а жiночка сердито крикнула: - Манiяк! - та зачинила дверi.
   Залишалася друга квартира, а Хасан подумав що i там його можуть не пiзнати, а може треба йти ще вище. 'Не треба!' - вiдчув вiн незрозумiло чому, то пiдняв руку та натиснув на дзвiнок.
   У квартирi почулися кроки
   Дверi рiшуче вiдкрили, навiть не глянувши у вiчко на дверях, i на порозi з'явився великий добродiй, який, побачивши Хасана, схопив його за шию та крикнув:
   - Я тебе вб'ю!
   Це виявилося правдою, бо чоловiк придушив горло Хасана, i вiн побачив в очах зелений туман.
  
  
  Реплiкацiя десята. Маргiна
   Повернувшись iз забуття, Вiдьма несподiвано опинилася в глюдожерi, а вiрнiше в душi Богдана, що не одне i теж, бо залишитись в душi на самотi, то вiдповiдальнiсть перед тiлом, а тут вона була в гостях та могла заглянути в самi затишнi й потаємнi куточки чужої душi. Хоча Вiдьма давно не була романтиком, та ця подорож в душу Богдана пiсля забуття була для неї незвичним казковим подарунком.
   Перш за все Вiдьма зрозумiла, що купається у хвилях кохання, яке огорнуло її з усiх сторiн. Таку навалу приязнi до себе вона нiколи не вiдчувала у своєму життi. В такому сенсi Вiдьма наново знайомилась з Богданом та розумiла, що пропустила найглибше кохання, яке буває бодай раз у життi. Їй навiть стало соромно та гидко за те, що вона помiняла таке велике кохання на бездушний секс зi Скворцовим.
   - Тобi добре? - спитав Богдан i його голос лоскотав Вiдьму такою теплою ласкавою хвилею, що вона спромоглася тiльки пiдтвердити: - Так!
   Спочатку вона подумала, що їх посадили в одне тiло, щоб по черзi спати та воювати, але б тодi вони разом би бовтались в тiлi й Вiдьма давно би прибила Богдана та сама залишилася керувати глюдожером. Потiм вона догадалася, що опинилася в душi Богдана за його згодою, а, можливо, по його проханню.
   Перш за все вона не вiдчувала аль-Кацапа. Вiдьма не встигла про це спитати Богдана, бо той був зайнятий вилазкою у Цвiтнi Пiски, де вони збиралися вибити 'сепарiв'. Їй стало навiть смiшно, що вона знаходиться в органiзмi, який воює проти московiтiв, а вона сама воювала проти України.
   'Це, видно, таке випробування Творця, що б я вiдчула душу ворога!' - посмiхнулась Вiдьма та вiдразу вiдчула норов в душi, бо збиралася спитати чи згодний Богдан ради неї покинути укропськi вiйська та перейти до 'сепарiв'. Вiдчувала, що не спитає, бо це зруйнує те, що вона випадково знайшла: оте його несамовите кохання й було б грiхом загасити його полум'я, яке вiн пронiс через все життя та зараз запалив в її душi маленьку свiчечку надiї, а вона у свої останнi днi нап'ється, захлинаючись, кохання.
  ***
   Цвiтнi Пiски взяли майже без бою. Переляканi московiти тiкали в Лугань, а за ними мiсцевi, бо нiхто не хотiв, щоб його з'їли глюдожери. Кiлька танкiв, поставленi в ряд, щоб вiдбити атаку, Богдан знищив один пiд прикриттям Мето, який навiть не встиг мечем махнути, як глюдожер схопив лапами всi танки та став гамселити їх одне об одне. Досить було це побачити, а ще те, як глюдожер демонстративно жере танкiстiв, якi встигли виповзти з залiзної шкатулки, то у сепарiв раптово зникла необхiднiсть воювати за будь-що, а бажання їсти що-небудь на протязi наступних днiв пропало на невизначений час.
   Московiти пiдняли в пресi гавкiт про це жахiття, стверджуючи, що Україна використовує у вiйнi невинних тварин, яких не годує та травить ними прихильникiв свободи Луганi та Донбасу. На сесiї ООН московiти закликали ганьбити українських фашистiв за жорстоке поводження з тваринами та їх жахливими методами ведення вiйни. В цьому ж зверненнi Московiя пропонувала закрити мiжпланетний центр в Бернардсвiлi, щоб прибульцi не знищували планету Земля. Насправдi Даша таки пожалiла Богдана та дала йому сiточку, щоб вiн не лопав чужих корiв та людськi трупи, чим були невдоволенi обидва бабусi, якi казали їй, що цей монстр з дiмензiальним захистом стає зовсiм невразливим. Воно так i було, бо Богдан, коли по ньому напряму вдарили з 'Града', пiдняв свої лапи та жбурляв ракети назад.
   Маргiна, пiсля вилазки у Цвiтнi Пiски, пiдiйшла до кота та сказала: - Зроби що-небудь, та замiни цього бовдура Плутiна, досить уже цiєї бiйнi та й дiвчат можуть ненароком покалiчити - он, з Трутте, що зробили!
   Туманний Кiт, як завжди в останнiй час, був з Андрiєм Воданом, який сипав коту на вухо анекдоти, як воду в пiсок, видно гiпнотизував кота, бо той щирився на 32 зуби та закочував зеленi баньки. От i зараз вiн вiдiрвав свою пику вiд Водана, та зверхньо кинув: - Я не можу впливати на подiї, бо це менi заборонено!
   - Щоб ти здох! - спересердя сказала Маргiна та плюнула на кота, а потiм подалася до дiвчат.
   - Я можу нацькувати на неї Iвана Баканюка, щоб не трясла тут цицьками, - шкiрив зуби Водан, але коту цей жарт не пiшов на смак, бо вiн розпанахав йому всю щоку, хряснувши по пицi, а коли той беркицнувся з копит, то пiдняв задню лапу та обiссав по-собачому його з нiг до голови. Ображений Водан поперся до Зелененько, але той вже охолов до його 'совєтiв' та не любив перебiжчикiв, бо вже мав коло себе Тимофiя Єрмака, який зможе пiдкорити 'Сибiрське ханство', тобто Московiю. До того ж Водан вже давно псував президенту iмiдж, тому вiн принюхався та зневажливо спитав Андрiя: - Чим вiд тебе смердить? Вiд кота набрався?
   Ще бiльше ображений Водан пiшов скаржитись Iвану Баканюку, але той давно не любив вискочку, тому з задоволенням врiзав йому по пицi та презирливо сказав: - Пiшов звiдси, вонючка! Їди крути хвости кiшкам!
   Водан, ображений колишнiми 'друзями', поїхав у Днiпро, та скiльки не мився, не мiг змити котячу мiтку, бо Коломойченко, коли Андрiй з'явився на його очi, спитав: - Замiсть того, щоб займатися Приврат банком, ти валяєшся на якомусь смiтнику? Якщо так i далi вестимеш мої справи, то цей смiтник стане твоєю домiвкою!
   Напевне, Туманний Кiт вiрив у забобони, бо на другий день Плутiн помер, як сумно казала в некролозi панi the Horse iз МIД Московiї. Маргiна в той же день приперлася до кота, обняла та поцiлувала в довбешку, а потiм погладила та промимрила:
   - Спасибi ... я тебе люблю!
   Кiт пiдозрiло хрюкнув, але Маргiна на це не купилася та сказала: - Спасибi! Я забираю свої слова та буду тобi винна!
   Оте 'винна' коту найбiльше сподобалось, бо вiн вiдразу ожив та крикнув їй в слiд:
   - Ти сама це сказала!
   Маргiна вiдразу пожалiла, що це пообiцяла, бо той котяра таки щось придумає, щоб поставити її в глухий кут або забере щось цiнне та дороге. 'Тiльки не Дашу!' - зойкнула Марiко та вiдчула, що кiт безсоромно сидить в її головi.
   Сепари унюхали, що запахло жареним, то стали тiкати в Московiю, якомога далi, в Сибiр, де їм були зовсiм не радi мiсцевi китайцi, яким уже марилась China до самого Уралу. Вони вже давно споювали залишки мiсцевих жителiв, щоб вони перемерли, а тут наїхали нахабнi та горластi прийди.
   Зелененько, на цiй хвилi, хвалився дiйти до берега Тихого океану, вiдтворивши Україну в рамках СССР. Пiсля виступу Зелененько хор Мотузки вважав доречним заспiвати 'Союз нєрушiмий' в новiй iнтерпретацiї:
   Союз нєрушiмий рєспублiк свободних
   Сплотiла навєкi iз Кiєва Русь.
   Да здравствуєт созданний волєй народов
   Єдiн i могуч Українскiй Союз!
   Славься, Отечєство наше свободноє,
   Дружби народов надьожний оплот!
   Зєлєная партiя - сiла народная
   Зєлєной дорогой нас к счастью ведёт!
  
   Треба сказати, що Зелененько цей гiмн назвав гiмном та запропонував мiнiстру культури розпустити хор Мотузки або вiдправити на вiльний хлiб. Ця пiсня не сподобалась закордонним полiтикам, якi прислали аж три ноти: вiд Бiлорусiї, Японiї та Китаю. Лукошенко, хоч i мав українське корiння, та хотiв красти один, без всякої допомоги, тож не бажав вступати в Союз, а Японiя та Китай мали свiй апетит на Сибiр.
   З цього всього виграв Трампс, який став бувати в Українi частiше, чим у своєму кабiнетi, який вiн недолюблював та наказав знищити всiх комах навкруги Бiлого дому, особливо зелених. Його рейтинги вже перевищили рейтинги Байдена, то вони сидiли разом з Зелененько та смоктали трубку кальяну з чимось особливим.
   - Тобi треба побудувати стiну з китайцями, - запропонував Трампс, бо китайцiв вiн не любив ще бiльше, чим мексиканцiв.
   - Пiдтримую! - сказав Зелененько, мiркуючи, скiльки зелених доларiв коштуватиме ця витiвка, а Трампс пообiцяв: - Я допоможу!
   Фантазiя Зелененько пiшла далi, бо вiн вже марив стати президентом США, то попросив Трампса:
   - Хай краще Україна буде 69 Штатом Америки!
   Цифра 69 була знайома Трампсу з еротичної сфери та сподобалась Трампсу, а от скiльки штатiв в Америцi, вiн не пам'ятав. Та й думки Зелененько стати президентом США вiн не читав, бо тодi б Зелененько став для нього гiрше Байдена. Така думка стала цiкава Трампсу i вiн подумав, що приєднавши Україну до США, сенат простить йому всi грiхи, а вибори вiн неодмiнно виграє. Тому вiдразу ж зiбрався додому, в США, чим трохи розчарував Зелененько, бо грошi є, коли вони у кишенi, а обiцянки цяцянки - то для дурнiв.
   Тим часом i сусiднi фронти широкою смугою пiшли на Лугань та Донецьк. Московiти, тiкаючи, присипали на дорогах пластмасовi мiни, ПМН, та натикали їх по лiсосмугах. Виявити такi мiни не так то просто, а спрацьовували вони вiд ваги у десять кiлограмiв - привести їх у дiю може будь-яка дитина. Довелося прибульцям перетворитися на мiнерiв, щоб знешкодити цi зеленi 'хокейнi шайби' та зробити шлях безпечним.
   Вподовж трьох днiв лiнiя фронту перемiстилася до Веселої Гори, Алчевська, Дебальцево, Єнакiєво, Макiївки, Спартака, Пiски, Мар'їнка, Оленiвка, Докучаєвська, Роздольного, Бойкiвського та Новоазовська. Ейфорiя, яка охопила українську армiю закiнчилась в день, коли тiло Плутiна замурували кремлiвську стiну.
   Зранку, у вiвторок, телебачення Московiї показало трiйку осiб, яка заявила про колективне керування країною. В тому нема нiчого дивного, бо пiсля Плутiна одноосiбне керування країною виллється в бунт рiзних кланiв та невiдомо, чим закiнчиться. Оскiльки в трiйку ввiйшли всi 'яструби': Патрушев, секретар ради безпеки Московiї, Бортнiков, директор ФСБ Московiї, та Шойгу, мiнiстр оборони Московiї, то чекати миру не доводилося.
   Вже на другий день на Донбас потягнулися потяги з танками, 120 мм 'Градами' та 220 мм 'Ураганами'. Йшли ешелони з вiйськами, бо вже нiхто не ховався, а завдання було - знищити Україну та приєднати територiї до Московiї, перетворюючи її в СССР.
   Маргiна поперлася до кота, щоб просити його якось утихомирити московiтiв. В цей час вiн знову злигався з обiссяним Андрiєм Воданом, який уже не служив в офiсi президента чи у свого спонсора, Коломойченко, а крутив сумнiвнi справи з котом.
   - Маргiна, ти все до мене ходиш та щось просиш, а що з цього маю я? - спитав Туманний Кiт пiсля того, як вона озвучила своє прохання, та якось по особливому моргнув Водану, а той вишкiрився, наче давився смiхом.
   - А що ти хочеш? - спитала Маргiна, розумiючи, що окрiм якоїсь капостi вiд кота добра не жди.
   - Могла б якось послужити менi, як гарна жiночка, - мурчав кiт, а Водан знову зайшовся смiхом.
   - Ти хочеш зайнятися зi мною сексом? - спитала Маргiна, яку сексуальнi фантазiї кота нiтрохи не шокували, бо вона робила i не таке.
   - За мої послуги я хочу спонсорувати тебе гарнiй людинi, - повiдомив кiт, а гидкий Водан чи був п'яний, чи обкурений, бо знову зайшовся смiхом та захрюкав.
   - Кому ти хочеш мене спонсорувати? - спитала Маргiна, хоча про все догадалася.
   - Ось цьому гарному добродiю, - сказав кiт, поцiлував в лоб Водана та хвацькi сплюнув у сторону.
   - Щоб ви обидва всралися, - напророчила Маргiна та покинула кота, який сердито кинув їй вслiд: - Через тебе я програв тисячу баксiв!
   Маргiна повернулася до прибульцiв, спитала:
   - Що будемо робити? Кiт грається у свої iгри й не хоче нам допомогти, а на фронтi гинуть люди.
   - Щоб це зупинити, треба, крiм Плутiна, прибрати нову трiйцю, - запропонував Iджi, а Богдан сказав: - Хто б не правив Московiєю, то мусить продовжувати вiйну з Україною, бо тамтешнiй народ на iнше не готовий.
   - Може знищити Москву? - спитав Мето.
   - Через пiв години України не буде, - пояснив Богдан.
   - Я знаю, що робить! - сказала Даша i всi погляди зупинилися на нiй.
  ***
   Генерал армiї та шеф ФСБ Бортнiков козирнув черговому офiцеру бiля входу та швиденько пiднявся на другий поверх, де лоб в лоб зiткнувся з Патрушевим, секретарем ради безпеки Московiї.
   - Щось ви раненько, Микола Платонович? - витираючи лисину, спитав Бортнiков, а Патрушев вiдповiв: - Та i ви раненько, Олександр Васильович!
   В кiнцi коридору хтось клацнув ключем i Бортнiков, штовхаючись, побiг туди, а за ним спiшив Патрушев. Коло дверей в кабiнет Плутiна стояв мiнiстр оборони Шойгу та крутив ключа в замку.
   - А що це ви робите, Сергiй Кужугетович? - пiдозрiло спитав Бортнiков.
   - Вiдкриваю дверi, - вiдповiв Шойгу.
   - А чи знаєте ви, Сергiй Кукужугетович, що на столi лежать дуже важливi папери з грифом секретностi, доступ до якого ви не маєте? - спитав Бортнiков, навмисне спотворюючи iм'я по батьковi мiнiстра, на що Сергiй Шойгу вiдповiв: - Менi вони не потрiбнi, заберете їх собi, а я повинен мати доступ до телефону головнокомандувача та атомної валiзки.
   - В цьому кабiнетi повинен сидiти я, як секретар ради безпеки Московiї, - нагадав Патрушев.
   - Хiба вам тiсно в сенатському палацi Кремля? - смiючись, спитав Бортнiков.
   - Тiсно, - сказав Патрушев, а Шойгу лiктем вiдсунув їх обох, та сказав: - Дайте менi вiдкрити мiй кабiнет!
   - Вiн таки ваш, як i мiй! - напирав Патрушев, а Бортнiков штовхнув його: - Та вiдсунься, бо ти наступив менi на ногу.
   Голосно прозвучав ляпас.
   Шойгу повернувся, та спитав:
   - Хто мене вдарив?
   Патрушев та Бортнiков мовчали. Шойгу повернувся до дверей, а в цей час прозвучали два ляпаси.
   - Хто мене вдарив? - одночасно спитали Бортнiков та Патрушев.
   - Не я! - вiдповiв Шойгу i вiдразу одержав два ляпаси. Досить скоро ляпаси пiшли по кругу, а вартовий офiцер внизу, почувши дивнi звуки, нишком пiднявся на другий поверх та виглянув в коридор.
   Те, що три керiвники держави луплять один одного по пицi, вразило офiцера й вiн вирiшив, що казати про це не буде нiкому.
   - Досить уже, - сказав хтось, а Шойгу вiдповiв: - Досить, так досить! - за що отримав ще одного ляпасу. Вiн пiдозрiло подивився на Патрушева й Бортнiкова та спитав: - Признайтеся, хто з вас останнiй ударив мене i я його прощу.
   - Останнiй раз ударив тебе я, - признався Бортнiков.
   - Отримай здачу! - сказав Шойгу i ляснув Бортнiкова по вилощенiй пицi.
   - А менi за що? - спитав Патрушев, тримаючись за щоку, а Шойгу сказав: - Я ударив тiльки Бортнiкова!
   - А мене, що, святий дух! - образився Патрушев i стукнув обох кулаком.
   Коли вони, безсилi та побитi, ледь трималися на ногах, Щойгу сказав: - Я закриваю цей кабiнет. Менi здається, що нас лупцює Плутiн.
   - Якби я вiрив у потойбiчне життя, то згодився б з тобою, - сказав Бортнiков, - але я матерiалiст i не вiрю у цю нiсенiтницю.
   Не встиг вiн закiнчити, як отримав по пицi.
   - Тепер вiриш? - спитав Шойгу.
   - То це ти бубном шаманив? - спитав Бортнiков, а Патрушев таємниче сказав: - Я знаю, хто це!
   - Хто? - в один голос спитали Шойгу та Бортнiков.
   - Шаман, Олександр Габишев, який iде з Якутiї, - вiдповiв Патрушев, - вiн обiцяв вигнати Плутiна? Обiцяв! Вигнав Плутiна на той свiт! Тепер до нас добирається!
   - Треба його запросити в Кремль та вибачитись, - сказав Шойгу, який сам нацькував на шамана покидькiв, якi його побили.
   - Я, все ж-таки, в це не дуже вiрю, - недовiрливо сказав Бортнiков та знову отримав по пицi, то вирiшив мовчати та нiчого не казати. Коли вiн з'явився дома, то з порогу спитав у дружини:
   - Таня, ти вiриш у потойбiчне життя?
   - Нi! - посмiхаючись, вiдповiла дружина та отримала ляпас.
   - За що? Що я не так сказала? - заливаючись сльозами, спитала дружина, а Бортнiков прошептав їй на вухо: - Тобi краще мовчати!
   Вона не чекала вiд Бортнiкова таких вiдносин, якi шокували її, та задумалася над тим, що зовсiм не знає чоловiка. Тому, поряд з ним, мов води в рот набирала, а Бортнiков теж мовчав. Не мiг же вiн вiдкрити їй службову таємницю, про яку не казав навiть друзям.
   Яких у нього зовсiм не було.
  ***
   Бiлий шаман Олександр Габишев був у сестри, коли в дiм зайшли якiсь незнайомi люди в однакових капелюхах та плащах й наказали одягатися. Олександр, зовсiм недавно битий за свiй похiд на Москву, зрозумiв, що з цими людьми краще не сперечатися, тому одягнувся та вийшов разом з ними надвiр. Бiля будинку на них чекав автобус, куди його запхнули та посадили коло вiкна. Вiн, через вiкно, помахав рукою сестрi, а автобус швидко помчався по вулицях мiста. Скоро автобус виїхав на Вiлюйський тракт i Габишев подумав що вже настали останнi хвилини життя, бо його везуть на Вiлюйське кладовище, що б там вiдразу закопати. Вiн подумав, що його слова про вигнання Плутiна, коли вiн пiшов на Москву, були зайвими, бо невдовзi повiдомили, що президент вiд страху помер. Тепер докажи, що шаман до цього непричетний.
   Щоб приготуватися до смертi, Габишев прочитав Отче Наш, а вже тодi пiдняв голову до даху автобуса, та сказав Кок Тенгрi, Небесному Богу: 'Бiр тенгрi60!' Лисий вусатий чоловiк, iз тих, що його супроводжували, подивився на дах автобуса, намагаючись розгледiти, що там побачив Габишев, а тодi пiдозрiло глянув на нього, свердлячи в його лобi дiрку.
   Мабуть, молитва дiйшла до одного з богiв або до обох вiдразу, бо автобус не доїхав до кладовища, а коло торгового центру 'Йо-Хо-Хо' повернув налiво на Окружне шосе. 'В лiсi закопають!' - занепокоєно подумав Габишев, бо не хотiв гнити в лiсi - лiсовi мешканцi розтягнуть його кiсточки по всiй окрузi. Вiн знову прочитав Отче Наш та пiдняв голову до даху автобуса й душевно сказав 'Бир тенгри!'- не забуваючи Кок Тенгрi. Лисий чоловiк задер голову, з якої злетiв капелюх, але знову нiчого не побачив, тому невдоволено вiдвернувся. Iншi люди, якi його супроводжували, зовсiм не цiкавились Габишевим та з вiдстороненим виглядом дивилися у вiкно автобуса.
   Боги знову почули шамана, бо лiс безнапасне минули, але шаман згадав, що попереду Бiле озеро, то, мабуть, смерть чекає його у водi. Шаман подумав, що боги можуть образитись, що вiн їх так часто турбує, а нiякої жертви не приносить. Тому вiн трохи вiдкрив вiкно, а коли на нього нiхто не дивився, то викинув круглий руб та сухарик.
   - Стiй! - крикнув лисий, а водiй так швидко загальмував, що всi попадали на сидiння та погубили капелюхи.
   - Сємєнов, ти що, здурiв? - сказав якийсь солiдний тип, а лисий виправдався: - Товаришу полковник, вiн щось викинув!
   - Що ти викинув? - спитав полковник i шаман не став брехати: - Залiзного рубля та сухарик.
   - Навiщо? - спитав полковник.
   - Дари богам, - сказав Габишев.
   - Поїхали, - сказав полковник та повернувся до лисого: - Сємєнов! Якщо ти хоч слово скажеш, я тебе втоплю у цьому озерi!
   'Пронесло!' - подумав Габишев, з задоволенням спостерiгаючи, як автобус минає Бiле озеро та їде далi. Потiм почалося мiсто, то шаман уже не боявся, а коли привезли в аеропорт, то зовсiм розвеселився.
  
   Правда, коли його затягли в лiтак, то шаман трохи злякався, бо нiколи у своєму життi не лiтав, але знову прочитав 'Отче Наш' та сказав Кок Тенгрi: 'Бир тенгри', - пiсля чого вирiшив, що цей величний залiзний птах йому нiчим не загрожує. Шамана прив'язали до крiсла i вiн подумав, що його мають за злочинця, але виявилось, що прив'язуються всi. Лiтак, 'Boeing 737-800 Winglets' швидко розiгнався та злетiв у повiтря й шамана приємно втиснуло в крiсло. Вiн глянув у вiкно, бiля якого сидiв, та побачив, як лiтак пробив хмари й у вiкно вдарили сонячнi променi.
   Всi стали розв'язуватися, i пiсля десятої спроби Габишев теж розстебнув пасок безпеки. Вони летiли в бiзнес-класi, тому стюардеса рознесла мiцнi напої. Шаман потягнувся до теки, де стояли чарки з коньяком та горiлочкою, але полковник в цивiльному одязi забрав у нього чарку та сказав:
   - У тебе зустрiч, тобi не дозволено пити.
   Розчарований Габишев вiдвернувся до вiкна, та дивився на хмари внизу, якi бiлою ватою завмерли до горизонту. Щось закрутило в животi та захотiлося по великому та малому, аж жарко стало, й шаман став крутитися на мiсцi, аж полковник повернувся та спитав:
   - Що трапилося?
   - Забув на землi сходити в туалет ... Хай лiтак сяде, бо бiльше не можу ...
   Люди з команди полковника стали либитись, а вiн наказав: - Сємєнов, проведи!
   Лисий невдоволено повiв Габишев до якихось дверей за якими виявився комфортний туалет. Задовольняючи свої потреби, шаман мало не заснув на сидiннi, а потiм раптом уявив, як його лайно летить до землi та попадає комусь на голову. 'А якщо це якийсь святий!' - подумав Габишев та хутко пiднявся з сидiння, пiдтягуючи штани. Стало соромно, та виникло питання, куди дiти те лайно? Не забереш же його в кишеню!
   В цей час у дверi стали грюкати.
   - Товаришу полковник! Шаман утiк!
   Полковник глянув на лисого, як на ворога народу, а той повiв його до дверей туалету та знову постукав:
   - Вiдкривай!
   Габишев бiдкався, що йому робити, бо дверi не вiдкривалися, як вiн їх не крутив, а його лайно бовталось в туалетi.
   - Я ж кажу - втiк! - виправдувався Сємєнов, а полковник нетерпляче наказав: - Покличте стюардесу.
   З'явилася стюардеса та вiдкрила туалет своїм ключем. Габишев нiяково вийшов, а полковник зловiсно наказав лисому: - Сємєнов, спусти воду!
   'Спасибi тобi, Кок Тенгрi!' - шаман з задоволенням подякував своєму богу, який розв'язав його делiкатну проблему. Далi вiн прихилився до вiкна та заснув до самої Москви. Йому приснилося село Улахан-Ан та його люба дружина, Iрина, жива та здорова, яка посмiхається йому та зливає воду на його замурзанi руки кочегара. Iра приготувала субай-хаан61, тому подає його, як справжня господиня, нарiзаючи запашнi темно-червонi кружальця в його тарiлку. Наївшись, Габишев тягнеться губами до Iри, щоб поцiлувати її, але вiдчуває, що вона сердито вiдштовхує його та кричить: - Не дихай на мене!
   Ошелешений Габишев не може повiрити, що його Iра, якiй вiн, по її смертi, побудував вiвтар, може отак вiдштовхнути його. Вiн дивиться на свою любу Iру та раптом бачить, як її лице спотворюється, перетворюючись на гидку пику Сємєнова.
   - Вставай! Уже прилетiли! - каже Сємєнов, а шаман здивовано дивиться в вiкно, за яким видно той самий полудень, що й в Якутську.
   - Я спав цiлу добу? - спитав Габишев, а Сємєнов насмiшкувато вiдповiв: - Ти спав шiсть годин.
   'Ми ж летiли на захiд!' - згадав шаман, розв'язавши ребус з часом, а лiтак уже пiшов на посадку. Габишев пристебнувся до крiсла та став чекати, коли залiзний кiнь пострибає по землi, що, невдовзi, i сталося: лiтак покотився по бетонцi, розтрушуючи пасажирiв, а потiм став гальмувати, та вирулювати на стоянку. 'Все! Прилетiли!' - подумав шаман, не дуже остерiгаючись майбутнього, бо якби хотiли вбити, то давно б це зробили.
   В Шереметьєво їх уже чекали, бо тiльки-но спустилися з трапу, як пiд'їхав чорний автомобiль та забрав їх усiх. Вони помчалися в сторону Ленiнградського шосе, по якому добралися до МКАДа, а там уже Ленiнградське шосе перейшло в однойменний проспект та почалася Москва. У Габишева замерехтiло в очах вiд такої кiлькостi будинкiв, а автомобiль i далi занурювався у бетонну клоаку стiн, автомобiлiв та величезної кiлькостi людей. Раптом вiн побачив щось знайоме, бо воно впiзнаним кинулось шаману в очi й Габишев з подивом розглядав кремлiвську вежу.
   'Мене везуть в Кремль!' - шарпонулося щось в душi й Габишев не розумiв, добре це чи погано. Тим часом машина швидко майнула коло сучасної будiвлi в якiй вiн впiзнав Палац З'їздiв, а потiм пiд'їхала до триповерхової будiвлi, бiля якої автомобiль зупинився.
   Їх уже чекали, бо полковник козирнув якимось типам та передав їм шамана. Габишева повели до входу, де його обшукали з мiношукачем, а потiм вiдвели на третiй поверх. Пройшовши коридором, Габишева завели в якусь кiмнату, де за столом сидiли три особи, якi втупилися в нього поглядами, аж шаману стало жарко. Коли людина обтяжена владою, то її погляд змiнюється, бо вона досить швидко звикає вiдчувати iнших людей, як смiття або витратний матерiал. Шаман вiдразу вiдчув цi погляди, але, крiм зверхностi, в них було щось друге, яке заважало їм вiдчувати себе комфортно.
   'Вони щось хочуть вiд мене!' - догадався шаман та вiдчув, що теж може дивитися зверхньо на цю трiйцю. Звичайно, вiн їх впiзнав, бо то був Шойгу, мiнiстр оборони, Бортнiков, директор ФСБ, та ще якийсь знайомий тип, прiзвище якого шаман не пам'ятав. Цей тип простягнув руку i Габишев подумав, що вiн хоче його вдарити, то виставив лiктя вперед, щоб удар не потрапив в обличчя, але чоловiк все ще тримав руку та сказав: - Мене звати Микола Платонович Патрушев, я секретар ради безпеки Московiї.
   - Шаман Олександр, - сказав Габишев та побачив, як трiйця здригнулася вiд слова 'шаман'.
   - Ми хотiли б почути вiд вас, що нам робити? - делiкатно спитав Бортнiков, про всяк випадок захищаючи обличчя долонями.
   'Кажи, щоб дали спокiй Українi та залишили Крим!' - прозвучало в головi шамана i вiн, вiд несподiванки, упав на колiна та став шмагати себе кiнським хвостом, який завжди носив при собi. Кiнський хвiст не допомiг вiдiгнати демонiв, бо Габишев почув у головi: 'Дурень! Вставай та кажи їм повернути Крим!' Шаман гарячково думав, хто це говорить: диявол чи сам Кок Тенгрi. 'Ти не впiзнав свого бога? Роби те, що я тобi сказав!' - сказав Голос. Видно, що бог розсердився, бо став бити по пицi не гiрше полiцейських, якi завернули шамана додому, коли вiн хотiв скинути з трону Плутiна. Захищаючи обличчя вiд ударiв, шаман крикнув у розпачi: - Я все скажу! - пiсля чого встав та сказав кремлiвськiй трiйцi: - Якщо ви не звiльните Крим та Донбас, то вас чекає смерть!
   Хоча мови про смерть не було, але, видно, богу сподобались слова шамана, бо вiн залишив Габишева та припинив бити його по обличчю.
   - Можливо, що ти не зрозумiв бога, бо тобi потрiбний бубон, - сказав Шойгу, витягуючи свого бубна, якого прихопив на всякий випадок. За свої слова Шойгу отримав серiю ударiв по пицi, пiсля чого, вiдмахуючись, вiдповiв: - Я все зрозумiв!
   - То, що, вiддаємо укропам Крим? - запопадливо спитав Бортнiков, а Патрушев, який злякався, але не розумiв такої поспiшностi колег, вiдповiв: - Я би так не спiшив!
   Серiя ударiв по головi якимсь твердим предметом, схожим на черевик, не скiльки завдала шкоди, як налякала, тому Патрушев закричав: - Ви не зрозумiли, я кажу що поспiшив би!
   - Сергiй Кужугетович, ви, як наш головнокомандувач, знаєте, що робити далi, - сказав Бортнiков, умиваючи руки. Шойгу щось роздумував, але гучний ляпас, який трохи перелякав усiх, змусив прийняти рушення по вiйськовому швидко:
   - Наказ по вiдводу вiйськ буде готовий через хвилину! - вiн покинув кiмнату та пiшов на другий поверх в кабiнет Плутiна, де пiдняв трубку та сказав:
   - Всi вiйська з Криму та Донбасу повернути додому! Негайно!
   'Молодець!' - похвалив хтось в думках, та погладив Шойгу по головi, а потiм засмiявся.
  ***
   Хтось натиснув та тримав кнопку дзвiнка, який розривався вiд того, що нiхто не звертає уваги на це неподобство та насильство. Марiко, яка чаклувала над вечерею, мало не випустила з рук сковороду, та крикнула Тарасику: - То, мабуть, наш шкiдливий кошак зголоднiв та приперся додому!
   Тарас рiшуче пiшов до дверей, щоб навчити кота правил спiвжиття, а коли їх вiдкрив, то побачив на порозi Хасана, який невинно дивився на нього, наче не вiн мало не вбив Марiко. 'Мабуть, знову за нею прийшов!' - подумав Тарас та простягнув свої великi клешнi до горла Хасана.
   - Я тебе вб'ю! - сказав Тарас, а Хасан пiд його пальцями вже хрипiв та висолопив язика.
   - Тарасику, не вбивай цього кота, я вас усiх зараз нагодую i все буде добре! - казала Марiко, але почула, що коло дверей щось вiдбувається. Вона виглянула в коридор та побачила Тарасика, який своїми великими руцями душив Хасана, а той уже посинiв та не дихав.
   - Тарасику, залиш цього Хасана, не бери грiха на душу, - попросила вона Тараса.
   - Можна й залишити, бо вiн уже мертвий, - сказав Тарас, який задовольнив свою жадобу до помсти та дивився на Хасана, як на пацiєнта лiкарнi.
   Зi своєї кiмнати вибiг Жюте з Трутте та захоплено й радiсно спостерiгали, як Тарас душить ворога. Коли Хасан грюкнувся на паркет, Трутте перевiрила чи вiн здох, та дiловито спитала: - Труп вiднесемо папухам чи розчинимо в кислотi?
   - У нас немає папухов i нiхто не буде розчиняти Хасана в кислотi, - нагадала Марiко та сказала: - Пiшли вечеряти, бо все охолоне.
   - А що робити з цим Хасаном? - поцiкавився Жюте, на що Марiко, смiючись, вiдповiла: - Вiддамо твоєму Ворону, щоб вiн виклював йому очi.
   У Жюте та Трутте з'явився шалений апетит вiд того, що Тарас задушив ворога, та коли вже закiнчували вечерю, то у дверях з'явився Хасан, трохи пошарпаний, але живий. Незадоволенi цим Трутте та Жюте вiдразу скисли та вже хотiли жбурляти у нього свої ножi, але Марiко нагадала: - У Хасана дiмензiальна сiточка, його неможливо вбити!
   Вона поставила ще одну тарiлку, та сказала:
   - Сiдай, Хасан, повечеряєш, а потiм будемо думати, що з тобою робити.
   - Може, йому дати грибiв трутте? - турботливо спитала велелюбна Трутте, та Марiко нахмурилася: - Ти притягла цю гидоту на Землю?
   - Вона її навiть використала, - нагадав Тарас, а ображена Трутте нагадала: - Я вбила глюдожерiв!
   Хасан уже оговтався пiсля смертi та з цiкавiстю слухав розмови за столом. Марiко, яка потайки спостерiгала за Хасаном, бачила зовсiм iншу людину, чим ту, яка забрала у неї душу. Вона подумала, що двi смертi пiдряд пiшли Хасану на користь, то у майбутньому, при нагодi, можна ще раз використати цю терапевтичну операцiю. Залишилося тiльки вирiшити, куди його дiти, бо якось не хотiлося жити в однiй квартирi з убивцею. Коли вона нагадала про це Тарасу, то вiн якось безтурботно сказав:
   - Хай ночує у залi, а завтра щось вирiшимо.
   'Завтра перетвориться на завжди', - подумала Марiко, отримуючи нового пацiєнта в домашнiй лiкарнi, але сперечатись не стала, а розстелила диван в залi для Хасана. Наступного дня Марiко прокинулась вiд того, що почула, як щось шкварчить на кухнi, а коли туди зайшла, то побачила там Хасана, який готував снiданок.
   - Я подумав, що вам буде приємно понiжитись з Тарасом у лiжку, то взяв на себе смiливiсть приготувати всiм снiданок, - з чарiвною посмiшкою сказав Хасан, а Марiко нагадала: - Мiж iншим, Тарас тебе задушив руками.
   - Напевне, вiн мав на це причини, - сказав Хасан та додав: - Я не знаю свого минулого, щоб належно оцiнити дiї iнших людей. Я був негiдною людиною? - спитав вiн наостанок, а Марiко дипломатично вiдповiла: - Всi ми маємо якiсь вади.
  ***
   Хоча Богдан мав дiмензiальну сiточку, подаровану Дашею, але користуватися нею ще не вмiв, бо не було кому його вчити: всi прибульцi кудись зникли. Богдан вже не їв московiтiв, а користувався дiмензiальною енергiєю Землi, та ще мiг поставити прозору броньовану стiну, яку не могла пробити куля чи навiть снаряд, а як трансформувати тiло чи стати невидимим, як це робили прибульцi, ще не умiв. Та й цього було досить батальйону Вовка, бо живi побратими - то така дяка, що нарiвнi з молитвою Богу.
   Пiсля того, як оточили Лугань, боїв майже не було: московiти, чомусь, масово тiкали додому, а на кордонi з Московiєю поставили загороджувальнi загони з кулеметами та нiкого не пропускали, крiм московiтських вiйськ. Мiсцевi 'сепари' кидали зброю та тiкали по домiвках, а тi, у кого на руках було багато чужої кровi, збивалися в загони та вперто вiдстрiлювалися до останнього патрону. В повiтрi вже чувся запах перемоги, але вiн мав гiркий присмак, бо ця вiйна ще довго буде чорною стрiчкою перекреслювати людськi долi.
   Ходили чутки, що кремлiвський Трiумвiрат пiсля смертi Плутiна дав наказ вiйськам вiдступати, а деякi говорили що Крим теж повертають Українi, але Богдан не мав на це вiри, бо московiту обдурити, що раз свиснути. Що цiкаво, центральне телебачення Московiї не працювало, бо якась стихiя серед бiлого дня звалила останкiнську вежу та порвало всi оптичнi кабелi, якi павутинням розходилося у всi сторони iз Москви. Ця стихiя вибiрково погуляла по дата центрам, у зв'язку з чим по всiй Московiї не працював Iнтернет. Те, що колись називали 'Автономним Iнтернетом Московiї', виявилося пшиком, до того ж, чомусь упав мобiльний зв'язок, хоча там базовi станцiї з'єднуються в стiльники.
   В Українi Iнтернет працював i хлопцi показували вiдео, як Дональд Трампс виступав в Луганi та казав:
   - Нашi зусилля не пропали, бо ми мали цiль, до якої йшли.
   Йому аплодували, а Зелененько пiдбiг до мiкрофона та голосно крикнув:
   - Ми зробили це разом!
   Богдан бачив на екранi Туманного Кота, який, позаду президентiв, сидiв на руках у Андрiя Водана та обiймав його голову. Туманний Кiт на екранi нагадав Богдану про те, що його тiло так i не знайшлося, тому повернення в людську подобу вiдкладалося на невизначений час.
   Вiдьма уже освоїлася в його душi та iнодi забирала керування тiлом Богдана на себе, гралася, била Вовка по срацi, за те, що вiн її вбив, а той ображено витрiщався на Богдана та обiцяв пристрелити. Розумiючи, що Вiдьма, граючись, колись пiдставить його, Богдан розповiв все Вовку.
   - У своїй душi ти носиш душу тої Вiдьми, що тебе вбила? - не повiрив Вовк.
   - Тої Вiдьми, яку ти вбив! - нагадав Богдан.
   - Я правильно зробив, - сказав Вовк та пiдвищив голос, щоб та, що сидить у Богданi, його почула: - I ще раз вб'ю, як її побачу!
   Вiдьма смiялася над словами Вовка, бо вже нi на кого не мала зла, а Богдан дражнився та переказав Вовку: - Вона з тебе смiється, бо ти цiлив в лоба, а попав Вiдьмi в цицьку.
   Вовк завмер на мiсцi та чогось почервонiв, а потiм впевнено сказав: - Не може бути, я цiлив в лоба!
   Коли насмiялися, Вiдьма попросила:
   - Не називай мене Вiдьмою.
   - А як? - не зрозумiв Богдан.
   - Називай, як ранiше, Марiєю! - вiдповiла Вiдьма та затихла, а у глюдожера з ока скотилася сльоза, яка впала поряд з Вовком, забризкавши його з нiг до голови.
   - Це що, дощ буде чи що? - бiдкався Вовк та поглядав на сiре осiннє небо, яке бавилося сюрпризами.
   Раптом голосно застукотiла 'дашка'!
   Богдан ледь встиг поставити стiну, бо стрiляли по ньому, а могли поцiлити в Вовка. Всi розсипалися по полю, ховаючись в рiвчаку, що навскоси тягнувся позад них. Стрiляли з бетонного облiзлого дзоту, якийсь з якогось лиха стояв у полi й Вовк, подивившись в бiнокль, сказав: - Це ще з тої вiйни, нiмецький, робили на вiки. Його мiна не вiзьме.
   - Залишайтесь тут, я сам знищу цього 'сепара', - сказав Богдан та пiшов вперед. Кулемет торохтiв, наче спiшив посiяти в цю страждальну землю всi свої кулi, якi дощем сипалися з дiмензiального щита, що держав Богдан.
   - Там юнак, зовсiм дитина, - сказала Марiя i Богдан ошелешено спитав: - Звiдки знаєш?
   - На вiдмiну вiд тебе, я уважно слухала розповiдь Дашi, тому послала симпоту в цей дзот, - сказала Марiя, а Богдан, зупинившись в полi, як солом'яний дiд на городi, здивовано спитав: - Що таке 'симпота'?
   - Дiрка в голову, - засмiялася Марiя та сказала: - Тримайся за мою думку.
   Богдан вiдчув, як думка рухається поряд з чимось, яке вiдчувало все, навiть бiльше, бо в цьому 'всьому' був i розмiр, i запах, i смак, колiр i структура, вiдчуття дотику та ще щось, що ще не сприймав Богдан. Ця 'симпота' потрапила в дзот через товстий бетон, наче вiн був з повiтря, а тодi Богдан побачив та вiдчув думки юнака, ще дитини, як казала Марiя. Ця дитина страшенно боялася, бо залишалася наодинцi перед цiлим батальйоном та хотiла вiддати своє життя за щось дороге для неї, яке у її душi було безформною грудкою суперечливих понять. 'Ватою!' - посмiхнувся Богдан, хоча треба було плакати, бо ота вата - на все життя, яке понiвечила оця вiйна. Правда для кожного - своя й одної на всiх не вистачить. Богдан знав, що не зможе переконати юнака у своїх цiнностях, бо у них рiзна цiна: мале особисто пережите важить бiльше, нiж велике чуже, а Богдан був для нього 'чужий'. Суперечка не народить iстину, а якщо народить, то вона нiкому не потрiбна.
   Богдан запустив двi лапи всередину, а Марiя попередила: 'Не убий!' - наче нагадала слова з Бiблiї, а юнак кричав та бив руками по двох змiях, якi заповзли всередину дзоту. Раптом вiн став реготати так голосно, що навiть Марiя спитала: 'Що ти робиш?' - а Богдан вiдповiв: 'Лоскочу!' Вiн запустив ще одну лапу та вiдкрив люк ззаду. Через той люк Богдан витягнув юнака, який волав, наче його пиляли на дрова.
   Пiдiйшли айдарiвцi, якi дивилися на юнака, припертого до бетону, та мовчали.
   - Ти звiдки? - спитав Вовк.
   - З Луганi, - насупився юнак.
   - Iди додому, бо, мабуть, мати жде, - сказав Вовк, а юнак спохмурнiв та сказав: - Матерi, напевне, уже нема.
   - А де вона? - спитав Вовк.
   - В лiкарнi! Бандерiвцi вбили, - заскрипiв зубами юнак.
   - Пiшли до неї, я тебе проведу, - сказав Богдан та закинув юнака на спину.
   - Богдан! Ти повернешся? - спитав Вовк, а Богдан вiдповiв, не обертаючись: - Не знаю.
   Марiя плакала.
  ***
   Iджi не подобалось, що Даша заборонила йому летiти з нею, то мусив приєднатися до Колє та Мето з якими неспiшно летiв у Крим. Вони постiйно сварилися, бо таку мали вдачу, а Iджi, через те, що був третiй зайвий, виконував роль зручного зв'язкiвця.
   - Iджi, передай Мето, що вiн, крiм своїх мечiв, нiчого не вмiє, бо голова у нього пуста, як макiтра, - заводила Колє, а Мето здивовано дивився на неї, та тихо питав у Iджi: - Що таке 'макiтра'?
   - Це глиняний посуд для тертя маку чи якогось збiжжя макогоном, - казав Iджi.
   - А що таке 'мак', 'збiжжя' i 'макогiн'? - знову запитував Мето.
   - Мак, це рослина у якої зерно сховано в коробочцi; збiжжя, це зерна рослин, а макогiн - дерев'яна товста палиця, якою перетирають мак чи збiжжя в макiтрi, - пояснив Iджi та додав: - Потiм товчене збiжжя замiшують з маком в тiсто та в ринцi з тулiйками ставлять у пiч, щоб отримати зерновий хлiб з маком.
   - А що таке 'ринка' та 'тулiйка'? - питав зовсiм ошелешений Мето
   - Ринка, це неглибокий глиняний посуд з ручками, якi називаються тулiйками, - пояснив Iджi.
   - Звiдки ти все знаєш? - тихо спитав Мето, але Колє почула та уколола: - Бо вiн запам'ятав все, що вкинула в його голову Мортi, а у тебе в одне вухо влетiло, а в друге вилетiло, як у дiрявому гарбузi.
   - А що таке гарбуз? - спитав Мето й Iджi з задоволенням пояснив: - Це плiд рослини який дiвчина дає хлопцю, коли вiн їй не любий.
   Колє так зайшлася смiхом, що мало не беркицнула вниз на землю, а Мето спитав:
   - А який вiн на вид, цей гарбуз?
   - Отакий, як он той плiд внизу, - сказав Iджi.
   Колє, мiж iншим, полетiла вниз та стала посеред поля, на якому вже зiбрали урожай, але залишилися незрiлi плоди, якi, по деякому часi, встигли вирости та дозрiти теплої осенi. Колє нагнулася та пiдняла здоровенний зелений плiд. Iджi та Мето спустилися вниз, до неї, а Колє протягнула Мето плода та сказала:
   - Тримай!
   Мето аж позеленiв, як плiд, та приречено спитав:
   - Я тобi не подобаюсь?
   Задоволена Колє знову зайшлася смiхом, а потiм сказала Iджi: - Поясни Мето, що це не гарбуз, а кавун!
   Мето нiчого не розумiв, а Колє сказала:
   - Розрiж кавун на скибки!
   Мето витяг ножа та спитав у Iджi: - Скибки, це як?
   - Отак, - пояснив Iджi, та порiзав кавуна, пiсля чого роздав скибки. Кавун виявився смачним, то вони пошукали ще, поки не стали, як бочки з водою. Мето лiг, виставивши надуте пузо, та хитро спитав у Колє, яка прилаштувала свою голову йому на живiт:
   - Якщо ти менi дала не гарбуз, а кавуна, то я тобi любий?
   - Любий ... любий ... - вiдповiла Колє, не вiдкриваючи очей, а Iджi, який хотiв скорiше закiнчити їхнє завдання, спитав: - А коли ми будемо брати Крим?
   - Ще встигнемо, бо вже нiч, - тихо вiдповiв Мето, бо не хотiв трусити Колє на своєму животi.
   Сонце, це правда, вже котилося за горизонт, то вони задрiмали до ранку, а прокинулися вiд того, що Мето схопився та закричав. Колє, розбуджена таким пiдступним шляхом, незадоволено спитала:
   - Тобi, що, приснився макогiн?
   - А якби й макогiн, то що? - спитав Мето, якому приснилися глюдожери.
   - Бо це означає, що твоя люба зустрiчається з кимось iншим, - позiхаючи, вiдповiв Iджi. Мето подивився на нього i серйозно сказав:
   - Я тому 'iншому' роги обламаю!
   - Iджi задарма непотрiбна 'твоя люба', бо вiн сохне за Дашею, - сказала Колє та пiшла до кущiв, бо вчорашнi кавуни давили на сечовий мiхур. Пiсля цього вона, трохи полегшена, не спитавши хлопцiв полетiла в Крим. Видно, що московiти контролювали украдене, бо тiльки-но Даша перетнула лiнiю розмежування, як з'явилися два Су-34, пiлоти яких з подивом розглядали українських диверсантiв, якi на невидимiй тязi летiли в сторону Джанкоя. Перший лiтак, Су-34, не жалiючи, полоснув кулеметом по ворожих лiтунах, бо ракетою шкода та ще й можна промазати. Як не дивно, кулi не завдали шкоди укропським лiтунам, бо вони пiдло та нахабно напали на другий лiтак, вiд чого вiн, з вiдрубаним крилом та з розбитим склом в кабiнi, перетворився на дзиґу, яка швидко полетiла до землi. Штурман встиг вискочити, а пiлот пiзно включив катапульту чи може зустрiчний вiтер йому не давав це зробити, але лiтак та льотчик довбонули в землю.
   Роздратований пiлот першого Су-34 таки вистрiлив ракетою, яка пролетiла поряд та не побачила теплової цiлi, бо всi прибульцi закрилися дiмензiальними сiточками, а один з них, Iджi, осiдлав ракету та по великiй дузi завернув її на лiтак. Пiлот намагався вiдхилитися та Iджi не дав йому шансу, поправивши курс, а тодi вiдштовхнувся та полетiв у сторону. Його зачепило вибухом, бо кинуло, як гантель, в сторону, та дiмензiальна сiточка врятувала вiд перевантажень.
   Вони безперешкодно добралися до Джанкоя i ще з повiтря побачили аеродром. З краю стояла вiсiмка п'яти гвинтових Мi-35М, то Мето мечем пройшовся по гвинтах, вiдразу знищивши п'ять гелiкоптерiв, а Колє дiяла ефектнiше, бо била по баках, то три останнiх гелiкоптери вибухнули та запалали вогнем.
   Далi стояли ще дев'ять якихось Мi, то їх методично знищував Iждi, в якого першого почали стрiляти з автоматiв пiдоспiли бiйцi охорони чи пiлоти. Шкоди йому не заподiяли, але розiзлили, хоча вiн мав досить спокiйний характер, тому витягнув меча, яким рiдко користувався, та позносив мечем їм голови, чим перелякав бiльше, нiж знищенням гелiкоптерiв.
   Далi стояли Ка-52 то їх без лiку нищили та палили, а потiм знову пiшли Мi-шки. Почали вибухати ракети, навiшенi знизу, то аеродром перетворився у якийсь голлiвудський бойовик. Кiлька разiв, вiд вибухiв, прибульцiв жбурляло в сторону, та оскiльки вони не отримали нiякої шкоди, то стали цим бавитись.
   З краю аеродрому одиноко стояла радiолокацiйна станцiя, то її роздовбали та спекли в суцiльний шматок. Пiсля цього Iджi витягнув з тапi якийсь мiшечок, запустив туди руку та щось розвiяв по полю.
   - Що ти робиш? - спитала Колє й Iджi, посмiхаючись, вiдповiв: - Через мiсяць тут буде чагарник, який зруйнує будь-який бетон.
   - На Землi скоро буде зима, ти забув? - смiялась Колє, ще вiдчуваючи в собi бойовий дух.
   - Для цих кущiв зима не iснує, я робив його для нашої планети, щоб вiдродити лiси, - сказав Iджi з деякою погордою, на що Колє посмiхнулася, а Мето наїжачився.
   Пiсля розгрому аеродрому в Джанкої прибульцi вирушили в сторону селища Гвардiйського де окупанти розмiстили сорок третiй окремий морський штурмовий авiацiйний полк. Летiли при самiй землi, щоб не сполохати ранiше, чим вони доберуться. Пiдлiтаючи до селища, прибульцi взяли вправо, та побачили двi Су-24м та п'ять Су-25.
   - Бийте по корпусу вiд крила i далi, - нагадав Iджi, пускаючи блискаву в ближнiй лiтак, який вибухнув, пiднявши гриб диму. Поряд вибухнув другий, який запалила Колє, наче змагаючись в кiлькостi знищених лiтакiв. Мето не став їх ждати, а полетiв на дальню злiтну смугу, де його чекали аж дванадцять рiзних 'сушок' у тому числi четвiрка Су-34. Що дивно, нiхто по них не стрiляв i навiть не вийшов на поле.
   - Що, полетiли далi? - спитав Мето, з погордою позираючи на свої спаленi лiтаки.
   - Щось менi не подобається, - сказала Колє.
   - Що тобi не подобається? - спитав Мето.
   - Я не бачу супротив, - пояснила Колє своє вiдчуття.
   - Бо бояться, - наполягав Мето, але Колє не повiрила та вiдправила свою симпоту в мережу Iнтернету.
   Те, що вона прочитала, її вразило: Московiя вiдiзвала свої вiйська з Донбасу та Криму. 'Мабуть, план Дашi таки спрацював!' - подумала Колє з деяким розчаруванням, бо битися з залiзяками не зовсiм те, що вона хотiла.
   - Полетiли до наших! - сказала вона, а Мето спитав: - А де вони - нашi?
   - В Києвi! - сказала Колє, вiдшукавши Дашу.
  
  
  Реплiкацiя одинадцята. Нестор
   Мортi, Даша та Маргiна зi смiхом покинули резиденцiю президента Московiї, надiючись, що наляканий Трiумвiрат не передумає та дасть спокiй Українi, бо тодi доведеться повертатися та балакати з ними суворiше.
   - Щось зовсiм не цiкаво повертатися в Україну без чакiв, - сказала Даша, а Маргiна спитала: - А що це таке?
   - Чаки, це цiнностi, якi отримує переможець, - з прихованою радiстю пояснила Мортi, бо це ж вона жила на планетi Аре зi своєю внучкою, а не Маргiна.
   - Що до цiнностей, то я знаю, де їх знайти, - сказала Маргiна та пояснила: - Пiшли в Збройову палату, там цих цiнностей, як лайна за стадом корiв.
   Вони пiшли шукати Збройову палату, а коли опинилися коло неї, то дiзналися, що вона закрита. Це нiтрохи не збентежило шукачiв пригод, бо вони пройшли крiзь стiну та стали бродити по музею. Даша натрапила на залу зi старовинною зброєю, то вiдразу почала її випробувати, махаючи перед собою та виконуючи вправи, яких навчив батько. Маргiна дивилася на це з посмiшкою, а потiм витягла якусь шаблюку та сказала:
   - Тримайся, бо я буду битися по-справжньому.
   У Дашi загорiлися очi вiд захвату, а Мортi з сердитим обличчям пообiцяла:
   - Якщо з Дашi упаде хоч один волосок, я тебе знову вб'ю!
   - Ба! Не починай! - скривилася Даша, а Мортi, благаючи очима, подивилася на Маргiну, яка не звертала на неї уваги, а її очi свiтилися з таким же азартом, як i в Дашi. Вони почали рубатися та так по-справжньому, що Мортi зайшлася серцем, особливо тодi, коли Даша посковзнулася на паркетi, а Маргiна рубанула їй голову, та внучка ледве встигла вiдхилитися, хоча пучок вiдрiзаного волосся залишився на паркетi.
   - Що ви тут робите? - почули вони за спиною, то мимоволi зупинилися. Якась робiтниця музею уже похилого вiку дивилася на них, як на ворогiв народу, а Маргiна витягла з кишенi папiрець, та поставила на ньому печатку, яку теж витягла iз кишенi. Робiтниця музею прочитала:
   'Данi товаришi вiдрядженi вилучити матерiальнi цiнностi для потреб армiї Московiї. Будь-яке перешкоджання дiям даних товаришiв розцiнюється, як саботаж i карається розстрiлом на мiсцi.'
  
   Побачивши внизу печатку з iменем мiнiстра оборони, старенька панi, спромоглася сказати: - Я передзвоню директору, Оленi Гагарiнiй ...
   - То я розстрiляю вас разом, - сказала Маргiна, зняла якогось мушкета зi стенда та натиснула на гачок. Пострiл прогримiв несподiвано, бо музейнi експонати зазвичай не стрiляють, а панi як вiтром здуло з поля зору.
   - Ти де взяла печатку? - спитала Мортi, задоволена тим, що бiйка на шаблях закiнчилася, а Маргiна вiдповiла: - Украла у Шойгу.
   Даша засяяла, бо її морхiна виявилась пiдступним злодiєм, а Мортi насупилась та стала похмурою, як дощовий ранок, бо пiдла Маргiна хоче звабити її Дашу.
   - А тепер пiшли в Алмазний фонд, бо через суди Україна якщо щось отримає, то в наступному столiттi, - сказала Маргiна, пiрнаючи через стiну. Даша, обвiшана шаблюками та пiстолями, пiрнула за нею, а Мортi нiчого не залишалося, як пiти за ними
   Як не дивно, Алмазний фонд був закритий, то ж вiдвiдувачiв не було, але довелося блокувати систему сигналiзацiї, замкнувши зали в дiмензiальну оболонку, яку позичила Даша. Вони попали в залу старожитностей i Даша хотiла розбити скло на першiй вiтринi, але Маргiна попередила:
   - Не пiдiймай зайвої тривоги, бери, не пошкоджуючи скло!
   Даша витягла ще одну дiмензiальну сiточку для того, щоб скласти туди всi скарби, бо тягти отi золотi вироби з дiамантами, алмазами та сапфiрами не пiд силу навiть трьом жiнкам. Вона витягла три ланцюги з двоголових орлiв, обсипаних дiамантами, якi носили на шиях царi, та кинула в дiмензiальну сiточку, а потiм червоний хрест, весь у дiамантах, восьмипроменеву зiрку з таким же дiамантами та перлами, а потiм в руки попав якийсь чорний двоголовий орел в коронi теж усипанiй алмазами та дiамантами, а посерединi косий хрест, на якому розп'ятий якийсь чоловiк.
   - Це цiнний предмет? - спитала Даша, а Маргiна, витягуючи з сусiдньої вiтрини брошки, заколи та дiадеми, заклопотано сказала: - Це Знак ордену святого Андрiя Первозваного. Збирай все, а там побачимо!
   Коли вони обчистили всi п'ять вiтрин залу старожитностей, то перетягли сiточку, повну коштовностей, в сусiдню бiльшу залу де зберiгалися сучаснi коштовностi та безлiч алмазiв. Даша крутила в руках капелюшок, покритий дiамантами та рубiнами, та вдягла його на голову, але досить скоро кинула в сiточку, бо вiн виявився заважкий для повсякденного носiння. Пiсля того, як всi вiсiм вiтрин залишилися пустими, дiмензiальна сiточка виявилась затяжка, то Даша її запрограмувала, вiд чого вона товстою ковбасою бовталась в повiтрi. Посерединi зали зберiгалося самородне золото та цiннi метали великими шматками, то коли все забрали, то ковбаса стала вся в горбках та гулях.
   - Через стiну ми її не перетягнемо, - сказала Маргiна та подивилася на вхiднi дверi, але Мортi заперечила: - За дверима охорона й сигналiзацiя, то краще пробити дiрку в стiнi.
   - Нема нiчого простiшого, - сказала Даша та витягла з пiд тапi три куски мила. Мортi та Маргiна дивилися на неї та не могли зрозумiти, що вона хоче сказати.
   - Не зрозумiли? Це я у Вовка випросила, - сказала Даша та пояснила: - Це тротил.
   - Ти носила це з собою? - обурилась Мортi, а Даша сказала: - Це безпечно. Зараз зробимо дiрку в стiнi та закладемо туди тротил. У мене й запали є.
   - Тодi вiдтягнемо в iншу залу цей мiшок зi скарбами, - сказала Мотрi, хоч не була в захватi вiд iгор з вибухiвкою. Вони перетягли сiточку зi скарбами в залу старовини, а потiм Даша зняла сiточку з кiмнат та пiдпалила шнур. Вiдразу спрацювала сигналiзацiя, а через декiлька секунд бабахнуло так, що позакладало ушi, хоча дiмензiальну сiточку всi увiмкнули. В залi сучасних коштовностей все рознесло й обвалився дах з рейок, а долiвку усипали залишки броньованого скла.
   Вони потягли ковбасу зi скарбами в дiрку та ледве витягли її, бо пiдсобляли з двох сторiн, а потiм злетiли в небо. Полiцейськi з охорони кремля стали стрiляти, але марно, бо за якусь мить крадiї були попiд хмарами, якi на цей сiрий день нависли над Москвою зовсiм низько, наче передбачали смуток московiтiв за втраченими коштовностями та iлюзiями.
   Даша була у захватi та носилася навкруги Маргiни та Мортi, якi тягли коштовностi. Навiть Мортi залишила свої страхи, що Маргiна, разом зi скарбами, вкраде її внучку, та посмiхалася. Поки вони летiли до Києва, їх перейняв якийсь московiтський лiтак, бо металеву ковбасу засiкли радари, то ж послали пiлота, щоб вияснити, що там вiдбувається. Пiлот два рази пролiтав так близько, що їх крутило в повiтрi, наче дзиґу, то Мортi розсердилась, та вiдрубала косою носа у Су-57, вiд чого той став хаотично падати, як шматок залiза. Правда, пiлот встиг вистрибнути ще до того, як лiтак упав та зiрвався.
   Коли пiдлiтали до Києва, то Даша спитала:
   - А куди ми подiнемо оцi коштовнi чаки?
   Вiд цього питання Мортi та Маргiна завмерли на мiсцi, а потiм Маргiна впевнено сказала:
   - Завеземо до Марiко у квартиру, а там видно буде.
  ***
   Марiко сама дивувалася тому, що в їх квартирi зiбралася така дивно компанiя, але, все ж таки, - гармонiйна. Хасан, який втратив свою пам'ять чи душу, став зовсiм iншою людиною - доброю, ввiчливою, готовою зробити будь-яку люб'язнiсть. Закоханi один в одного Жюте та Трутте були красивим та романтичним фоном для Тараса й Марiко, якi теж пiймали хвилю кохання та неслись по нiй, як завзятi серфiнгiсти. Тому днi минали дуже весело, бо Тарас з Марiко показували Жюте та Трутте потаємнi куточки Києва, а Хасан йшов позаду, як мажордом, який чекає поруху сановної руки, щоб виконати послугу. Таке щасливе життя закiнчилося зовсiм несподiвано раннiм ранком одного дня, коли пролунав дзвiнок, а потiм у дверi стали грюкати.
   - Марiко, вiдкривай! - почувся голос, який, як колись казала Маргiна, 'смердiв' котом.
   - Марiко, вiдкривай, кiт прийшов! - знову закричав Туманний Кiт та став так грюкати, що, мабуть, розбудив усiх сусiдiв. Тарас вiдкрив дверi та став на порозi, затуляючи вхiд своїм тiлом.
   - Чого прийшов? - спитав вiн, дивлячись зверху на Туманного Кота, за яким стояв Водан та вишкiряв зуби, як обкурений.
   - Хiба так зустрiчають друзiв? - спитав кiт, а Водан нахилився та буркотiв йому на вухо: - Пiшли звiдси, бо тут нам не дадуть розгулятися! У мене є чудовий номер в 'Прем'єр Паласi'. Там небесний ресторан на свiжому повiтрi.
   - Я повинен побачити Марiко, - сказав кiт, наче теж напився чи накурився, та не ладнав з мiзками: - Я хочу упевнитися, що з нею все гаразд i їй не загрожує Хасан.
   - Крiм тебе, їй нiчого не загрожує, - сказав Тарас, не покидаючи поста на порозi.
   - Звiсно, я можу тебе не питати, бо це й моя житлова площа, - сказав Туманний Кiт та додав: - Мiж iншим, я тут прописаний.
   - Хiба що в ветеринарнiй клiнiцi, - сказав Тарас, все-таки пропускаючи кота в кiмнату. За ним потягнувся невдоволений Водан, який зиркав по кутках, наче хотiв щось украсти. Хасан, який, як завжди, готував снiданок, з'явився у дверях кухнi та спитав у Тараса: - На кота та цього добродiя готувати снiданок?
   - Нi, цi добродiї зараз полишать нас, - вiдказав Тарас. Кiт, побачивши Хасана, закляк на мiсцi, а тодi спитав: - З яких пiр у вас кухарем працює Хасан?
   - Вiн становить меншу загрозу жителям цiєї квартири, чим якiсь коти, - вiдповiв Тарас.
   - Мабуть, я поснiдаю деiнде, чим куштувати отруту з рук цього вбивцi, - сказав Туманний Кiт, нарочито звертаючись до Водана.
   В цей час дверi балкону вiдкрилися i напереваги з косою з'явилася Мортi. Водан, побачивши її, метнувся до дверей та впав, зачепившись за ногу Тараса, яку вiн, мабуть, спецiально поставив. Водан розтягнувся на паркетi, а на нього впала Мортi, вiд чого вiн заверещав, наче його й правда рiзали. На Мортi звалилася довга та товста змiюка набита якимись блискучими цяцьками, якi розсипались по всiй пiдлозi. Зверху на це упала Маргiна, яка порiзала руку об якусь корону, та хотiла її викинути у вiдкритi дверi балкону, та заважала Даша, яка стояла в проймi дверей.
   - Всiм доброго дня! - весело привiталася Даша та обвела поглядом гоп-компанiю в залi. Водан припинив верещати та хутко вибрався з-пiд Мортi, а кiт вiдiбрав у Маргiни корону та надiв навскоси на голову, пiсля чого заскочив на стiл, на який насипалися коштовностi, та дiловито спитав:
   - Де украли?
  
  
   - В Москвi! - радо призналася Даша, начепивши на себе якiсь ордени, та додала: - I не вкрали, а експропрiювали в агресора.
   Марiко, яка вийшла зi спальнi, спитала:
   - I навiщо ви притягли сюди оце добро?
   - На чаки, - сказав Жюте, з'являючись з Трутте, та теж поцупив якусь блискучу цяцьку. Трутте вибрала собi сережки та вiдразу захотiла проколоти ушi, тiльки не знала чим. Водан щось шептав Туманному Коту, надiвши на себе золоту дiадему якоїсь царицi.
   - Нiякi це не чаки, а кошти на вiдновлення Донбасу та Криму, - сказала Маргiна та зняла з кота корону.
   - Я можу за гарнi грошi все це продати, - запропонував Водан, на що Маргiна, зиркнувши на нього, вiдповiла: - Я б тобi не довiрила навiть дохлої мишi.
   - Треба це все передати уряду України, а вони знайдуть, як цi кошти використати, - запропонував Водан нiтрохи не ображаючись на слова Маргiни.
   - Уряду України я довiряю ще менше, чим тобi, - сказала Маргiна.
   - То ви хочете, щоб оце все горою валялося тут, в кiмнатi? - наїжачилась Марiко, якiй зовсiм не хотiлося, щоб її квартира перетворилася на сейф для коштовностей. В цей час на балконi пролунав якийсь грюкiт, бо хтось звалився на нього прямо з повiтря.
   - Вам, що, на тому балконi, медом намазано? - спитала Марiко, дивлячись, як Колє пiдiймається з колiн. Її мало не збив Мето, який приземлився поряд, а Iджi, якому не було де сiсти, зi смiхом приземлився на плечi Мето.
   - Я бачу, що тут не погуляєш, до того ж зовсiм не радi менi, - сказав Туманний Кiт та пiшов до дверей. За ним покотився Водан, який нагнувся до кота та став демонстративно розказувати: - Там такi дiвчата ...
   Кiт шмякнув мордою на долiвку, усипану рiзними скарбами, бо наступiв на якусь коштовнiсть та ще уколов свою передню лапу, вiд чого вилаявся: 'А щоб ти дав дуба!' Коли за котом та його другом закрилися дверi, Колє трохи сумно сказала: - От все i закiнчилося! Навiть трохи сумно!
   - Так! - сказала Мортi та з надiєю запропонувала: - Можна їхати додому.
   - Я думаю, що нам спiшити не треба, - сказала Даша i її слова засмутили одну бабусю, але потiшили другу. Хасан, який, як i ранiше, стояв коло входу на кухню, раптом схопився за голову, а потiм обвiв усiх дивним поглядом, та промовив: - Я повинен йти!
   Вiн, навiть, не вдягнувся, а, хитаючись та мало не падаючи, вiдразу пiшов до вхiдних дверей, якi зi стуком за ним закрилися в раптово виниклiй тишi.
  ***
   Поява в Луганi глюдожера перелякала навiть бувалих бiйцiв, якi пройшли вогонь i воду, а що вже казати про звичайних жителiв мiста, якi шарахались вiд цiєї потвори, як вiд диявола, та хрестили лоба, щоб нiчого вiд цiєї гидоти не пристало до душi. Луганцi не дуже патрiотично сприймали цю вiйну й вважали неправильним, що Україна воює з Московiєю на їхнiй землi. Аби вона сталася десь в iншому мiсцi, то вiдношення до вiйни дiлилося б на отих кому однаково, хто там кого вбиває, на тих хто завжди тягнув руку за Московiю та патрiотiв своєї країни. В тому ж разi коли ця вiйна у твого порогу, то виннi всi, особливо своя країна, яка це допустила.
   Правда, коли Лугань звiльнилася, то вже нiхто не хотiв отих московiтських 'братiв', але стали ще бiльше ганити Україну, яка по них стрiляла, то ж повинна все зруйноване вiдновити та слiзно просити прощення на колiнах. Те, що Московiя знищила ще бiльше, не бралося до уваги, бо вони 'чужi'.
   Зовсiм iншої думки трималися тi, хто звiльняли цi землi вiд московiтiв та вiд 'прiсоєдiнiвшихся', бо вважали луганцiв не зовсiм прихильними до матерi Неньки, називаючи всiх городян 'сепарами'. Як завжди цi оцiнки були особистими, а з точки зору iсторiї сформується думка по часi, яка теж залежатиме вiд того, хто в той час буде при владi та що у тих людей буде в багажi особистого життя. Немає того, хто прийде та скаже: це добро, а оце зло, бо добро одних закiнчується там, де починається зло iншим.
   - Нам сюди! - керував Нестор, бо вже трохи ожив вiд того, що йому не загрожує смерть, та радiв, що побачить свою маму, яку вже й не надiявся видiти. Чутки про те, що жахливий бандерiвський звiр з'явився у мiстi, хоча наполохала городян, але викликала цiкавiсть. Поки Богдан прямував до лiкарнi, то на них дивилися люди, якi жахалися виду звiра.
   Вони пройшли мимо залiзничного вокзалу та пiшли вправо, в сторону сьомої мiської лiкарнi. Дехто з мiстян подумав, що Богдан втiк з луганського зоопарку, що розташований недалеко, на тiй сторонi залiзничної колiї, але не могли зрозумiти, що за звiр.
   Блакитна будiвля лiкарнi видiлялася серед iнших будинкiв i на її фонi Богдан не здавався таким великим, хоча мiг заглядати у вiкна третього поверху, а лапами дiстати до шостого. Нестор сплигнув з Богдана та побiг у лiкарню, а Богдан залишився його ждати. Те, що на нього зирили з усiх сторiн не дуже його бентежило, тим бiльше Марiя промовила:
   - Як би я хотiла побачити Нестора бiля матерi!
   Богдан спробував послати симпоту, але заплутався в стiнi лiкарнi, то Марiя нетерпляче попросила: - Давай спробую я!
   Вона справлялася з симпотою трохи вправнiше, нiж Богдан, але знайти Нестора в семиповерховiй будiвлi лiкарнi не так просто, як би хотiлося Марiї. Вона облазила всi палати, починаючи знизу, але його нiде не було. 'Що ж таке, куди вiн дiвся?' - бiдкалася Марiя та випадково забрела в пiдвал.
   I там побачила Нестора!
   Вiн стояв i плакав коло стола, на якому лежало жiноче тiло. Вона доторкнулася до Нестора i дiзналася, що це його мати. 'Ми не встигли!' - бiдкалась Марiя та стусонула Богдана: 'Зроби що-небудь!'
   Зроби що-небудь? Що можна зробити з мертвим тiлом? Оживити? Можливо це вмiють прибульцi, хоча Богдан в цьому сумнiвався. Коли поранило Трутте, Жюте застебнув дiмензiальну сiточку, щоб зберегти її тiло вiд тлiння, а лiкував справжнiй лiкар - Тарас. Коли Богдан став глюдожером, то зрозумiв, що душа людини не належить їй i пiсля смертi повертається до Творця. Душа матерi Нестора покинула тiло, яке можна зберегти, але що це йому дасть.
   - Я буду матiр'ю Нестору, - приголомшила Марiя.
   - Ти хочеш отримати тiло матерi? - спитав Богдан, хоч душа Марiї була перед ним нарозхрист.
   - Я хочу бути матiр'ю Нестору, - повторила Марiя, - вiн менi сподобався i я буду не гiрше рiдної матерi пiклуватися про нього.
   - Напевне це останнє, що я можу тобi дати, - сказав Богдан та одягнув дiмензiальну сiточку на душу Марiї. Вiн майже фiзично вiдчув, як вона обгорнула його з усiх сторiн та промовила прямо в голову: - Я тебе кохаю так, як нiколи нiкого не кохала. Правду сказати, до того, як я побувала в твоїй душi, я навiть не знала, що таке сильне вiдчуття може бути.
   - У тебе дiмензiальна сiточка i ти будеш жити вiчно, - сказав Богдан, а Марiя вiдповiла: - Нi, без тебе я не хочу жити вiчно, тiльки пiднiму Нестора, то вiддам йому сiточку, а сама полину до тебе.
   - Ми всi поєднаємося в Творцi, - вiдповiв Богдан, а Марiя зупинила його уявною рукою та попрохала: - Дочекайся мене, щоб ми побули трохи разом, а вже тодi, коли мусимо повернутися до Творця, то зробимо це рука об руку.
   Вона останнiй раз охопила його, а тодi придержуючись симпоти, посланої Богданом, занурилася в тiло матерi Нестора.
   I вiдчула, як її охопив смертельний холод.
   Богдан не знав, що вiдбувалося далi, бо завмер коло входу, неначе пам'ятник, то деякi пацiєнти та вiдвiдувачi лiкарнi сприймали його, як скульптуру якогось художника-авангардиста. Вже настав вечiр, коли з'явився щасливий Нестор та став розказувати, як на його очах ожила його мама.
   - Як звуть твою маму? - спитав Богдан.
   - Марiя, - вiдповiв Нестор, опустив голову та сказав: - Дякую тобi!
   - За що? - здивувався Богдан.
   - За те, що ти вилiкував мою маму, - вiдповiв Нестор.
   - Я не... - почав Богдан, але Нестор його зупинив: - Менi мама сама сказала.
   - То добре, - сказав Богдан та спитав: - То ти залишаєшся тут?
   - Так, - сказав Нестор та спитав: - Ти вже йдеш?
   - Йду, - сказав Богдан та побачив, як потемнiло обличчя Нестора.
   - Не йди! - попросив вiн, а Богдан подумав: 'А що я маю тут робити! Заважати чужому щастю?' - тому твердо сказав: - Так! Треба йти! Мене чекають!
   Нестор вхопився за одну лапу та обняв її, а потiм вiдвернувся, та пiшов у лiкарню. 'Плаче', - з гiркотою подумав Богдан, бо тi сльози аж запекли в душi. Вiн не пам'ятав, як вибрався з Луганi та блукав цiлу нiч по полям та дорогам, поки ледь живий не дiйшов до розташування свого батальйону. Богдан ледве тягнув свої щупальця, неначе разом з дiмензiальною сiточкою втратив всi сили та потяг до життя. Вовк, побачивши його в такому станi, стурбовано спитав:
   - Ти якийсь дохлий! Ти, що, загубив свою дiмензiальну сiточку?
   - Вiддав Марiї, - вiдповiв Богдан, звалився з нiг та через кiлька хвилин помер.
   - Вiдьма, таки, доконала! - сказав Вовк та заплакав.
  ***
   На другий день пiсля смертi глюдожера Богдана, коло скинутого пам'ятника Ворошилову на конi, навпроти мiської адмiнiстрацiї Луганi, стояв Зелененько та Трампс, якi, пiсля мiтингу перемоги над московiтами, чекали, коли подадуть машини. Зелененько, як загнана коняка, дрiмав стоячи та бачив сон:
   '... вони, разом з Андрiєм Воданом та Iваном Баканюком, ховаються за кущами коло адмiнiстрацiї. По площi перед адмiнiстрацiєю Луганi снують зомбi, вирячивши очi та протягуючи вперед долонi, наче слiпi, та щось шукають. Чується далекий гомiн:
   - Зе...зе...зе...зе...зе...зе...
   Iван Баканюк повернувся до Зелененько та каже:
   - Кажуть, що вже три десятки зе...зе...зе...зе..
   - Ти що, заразився? - з острахом питає Зелененько, на що Баканюк вiдповiв: ... зе-зе-зе-зелених депутатiв з'їли...
   - Бе...бе...бе...бе...бе..., - почав Водан i президент вирячився на нього: - Ти теж?
   - То я вiд страху, - iкнувши, пояснив Водан та закiнчив: - Бе-бе-брешуть, бо нiкого вони не їдять!
   - Якщо так далi буде продовжуватися, то я точно перейду до по...по...по...по...по... - почав Баканюк та з розпачем подивився на Зелененько, але той не зрозумiв, що вiн хоче сказати.
   - Перейду до По-по-порощенка! - видавив з себе Баканюк, а Водан махнув руками, наче крилами, та почав: - А я до ко...ко...ко...ко...ко...
   - Курка чи курча табака? - не зрозумiв Зелененько.
   - Яка курка! - образився Водан та пояснив: - Я перейду до Ко-ко-коломойченка.
   - Та ти вiд нього нiколи й не вiдходив, - хмикнув Зелененько та побачив, що їх, мабуть, знайшли, бо в напрямку кущiв повзуть зомбi. Вони не стали чекати й чкурнули вiд здурiлого електорату, аж захекались, а Зелененько махнув рукою та сказав: - По...по...по...по...
   - I ти йдеш до По-по-по-рощенка? - спитав Баканюк, на що Зелененько вiдповiв: - Та нi! По-пора зав'язувати з цiєю по-полiтикою, бо точно з'їдять.
   Вiн вiдчув, як хтось його тягне за рукав та злякано закричав, бо думав, що це зомбi та вiд страху вiдкрив очi'.
   Його, за рукав, смикав якийсь нахабний прохач.
   - Поздоровляю з Перемогою! - сказав прохач та подав конверт президенту зi своєю скаргою, а той спросоння не зрозумiв, що вiн хоче. Коли заглянув у конверт, то трошки ожив та поклав конверт до кишенi.
   - Бандерiвцi з'їли у мене 100 свиней та 20 корiв, - пояснив прохач, а Зелененько спитав: - Свiдки є?
   З юрби, штовхаючись, вийшли чотири мордатi дятли, якi зухвало дивилися на Зелененько, начебто вiн їм щось винен. Зелененько взяв блокнота, якого подала Юля Мендельсон, що дрiмала за ним, мало не падаючи на президента. Зелененько витягнув ручку та написав: 'Вiдшкодувати збиток вiд бандерiвського насильства коштом держави', - пiсля чого поставив пiдпис та сказав прохачу:
   - Держава вам вiдшкодує.
   - Що це вiн тобi дав у конвертi - взятку? - зацiкавлено спитав Трампс, переймаючи досвiд.
   - Як так можна! - обурився Зелененько та витягнув з конверта вiтальну листiвку. Вiн вiддав її Трампсу, а товстий конверт знову сховав в кишенi.
   - А навiщо ти ховаєш конверт? - пiдозрiло спитав Трампс.
   - У мене багато друзiв, то я збираю конверти, щоб писати їм листи, - пояснив Зелененько, а Трампс подивився на листiвку на якiй було намальована московiтська зiрка та написано 'День побєди!'.
   - Тебе поздоровляють з чужим святом? - спитав Трампс, а Зелененько вiдповiв: - Вони довго були пiд окупацiєю, то у них iнших листiвок нема.
   Трампс вiддав листiвку та нахилився до Зелененько:- Я чув, що ви продаєте землю, то я теж хотiв би купити собi земельки десь пiд Уманню, - нагадав вiн.
   - В Уманi не можна, бо там у селах всю землю скупили українцi з Iзраїлю, - пояснив Зелененько.
   - Тодi в Вiнницькiй областi, - сказав Трампс.
   - У Вiнницi все викуплене українським шоколадним патрiотом, - пояснив Зелененько.
   - А в Черкаськiй областi? - спитав Трампс.
   - В Черкасах все викуплене українським курячим патрiотом, - пояснив Зелененько та додав: - Ти забув, що iноземцi у нас не можуть купляти землю. Тiльки українцi.
   - То може я теж стану українцем? - спитав Трампс.
   - Я про це подбав, - сказав Зелененько, - ось тобi паспорт громадянина України.
   Трампс взяв паспорт, а потiм полiз до кишенi та витягнув ще один.
   - Я теж подбав про тебе, - сказав Трампс, жонглюючи паспортами, - то ти вже громадянин США.
   Зелененько взяв свого паспорта, вiдкрив та побачив фото Трампса. 'Щось старий вже зовсiм з глузду з'їхав, бо свiй паспорт дав', - подумав Зелененько, збираючись якось тактично повернути документ.
   - На фото в паспортi я якийсь замiрок, - невдоволено сказав Трампс, розглядаючи паспорт.
   - Ти держиш мiй паспорт, а менi дав свого, - нагадав Зелененько, вiддаючи український паспорт Трампса, та додав: - Тепер ти, як українець, маєш право купити 15 процентiв землi в будь-якiй областi.
   - А ти можеш стати президентом США, - широко посмiхнувся Трампс, глузуючи з Зелененько, який подумав: 'Смiйся, смiйся, менше нiж через чотири роки я буду президентом США!'
  ***
   Раптовий бiль, який охопив серце, так само швидко зник, але голова запаморочилася i Богдан вiдчув, як кудись вiдлiтає. Цей полiт не мав якоїсь локацiї чи прив'язки до мiсця, а був схильний до емоцiй, якi барвистим калейдоскопом випадали з усiх сторiн. Вiн знову вiдчув у своїй душi Марiю, яка несподiвано стала не спогадом, уявою, а реальним персонажем душi Богдана. Знову з'явився глюдожер, який теж потребував емоцiй та мав грати якусь роль у цiй фантасмагорiї вiдчуттiв. Картинки уявних вчинкiв перетворилися в стрiчку, а стрiчка в яскраве стерео кiно.
   Раптово вiдкрилося вiко пiд чиєюсь рукою i хтось сказав: - Не реагує! - а потiм Богдан зрозумiв, що його пiдiймають та перекладають на щось тверде й вiн вiдчував кожну нерiвнiсть поверхнi по який його кудись покотили. Потiм знову переклали на щось м'яке.
   - Вiдьма, таки, доконала! - вiн почув слова Вовка, якi пролунали десь близько, але не в тому примiщеннi, де лежав Богдан. Раптом несамовитий удар зiгнув Богдана i вiн вiдчув кожен м'яз у своєму людському тiлi. Бiль в м'язах стала затихати, змiнюючись темрявою, а тодi знову Богдан отримав електричний удар, який несамовито затряс тiло. Разом з вiдчуттям болю в м'язах, по жилах потекла тепла кров. Вiдразу знову з'явилася ейфорiя, а картинки самi по собi побiгли яскравим феєричним життям.
   - Пульс є!, - сказав хтось з ангелiв у бiлому, якi кудись вiдлетiли та покинули його. А до обличчя наблизився рогатий Iблiс i Богдан вiдчув його смердючий, смертельний подих. Йому вдалося втекти i його понесли безтурботнi хвилi безмежного моря спокою, в якому закiнчився час та настала вiчнiсть. Ця вiчнiсть тривала так довго, що пам'ять стерла останнi спогади i його душа стала безликою одиницею безсмертя.
   Раптом Богдан почув чийсь далекий голос, який чомусь сполошив його спокiй, а хвилi безмежного моря раптово стривожились, як конi, що вiдчули небезпеку. Той голос здався знайомий Богдану i вiн напружив мiзки, щоб згадати, та пам'ять вiдмовилась слугувати. 'Богданику-Богданочку, я буду за тебе молитися ...'- почув вiн та згадав, хто це каже, бо так називала його, смiючись, тiльки одна людина в життi - Марiя!
   Вiн кинувся у ту сторону, бо здалося йому, що Марiю треба рятувати, а хвилi вiдразу перетворилися в хащi, крiзь якi довелось пробиратися, роздираючи душу. 'Я iду!' - прокричав Богдан, але не чув свого голосу, а голос Марiї перетворився в маленьку зiрочку, яка миготiла в такт словам та манила Богдана до себе.
   - Дiво Марiя! Дай йому сили найти шлях до свiтла, - казала Марiя вiд чого та зiрка ставала все ближче та ближче, а голос Марiї голоснiший та виразнiший, поки зiрка не перетворилася в яскраве свiтло, яке охопило Богдана з усiх сторiн.
   - Богданчику, любий, я тут!
  ***
   Те, що Хасан покинув квартиру на Золотоворiтськiй 15, нiяк не зв'язано з запопадливiстю його нового характеру, бо у квартирi гостей, як бджiл у вулику, то з простої чемностi треба вiдмовитись вiд гостинностi господарiв квартири та знайти якесь мiсце деiнде. Справа була в дещо iншому, бо з Хасаном щось трапилось пiсля того, як їх покинув Туманний Кiт.
   До нього повернулася його душа.
   Вiдразу виникла суперечка, бо одна душа уже була в тiлi Хасана i мала себе за господаря, який, завдяки своїй впертостi та розуму, зумiв опанувати уже мертве тiло та довiв його до ладу. Другу душу вiн вважав нечемною нахабою, яка, тiльки-но потрапила в тiло, так вiдразу захотiла керувати кiнцiвками. Чи зробив це кiт навмисне чи випадково, то невiдомо, але в тiлi Хасана з'явилося наївне Добро i хитре Зло. Можливо, що кiт перевiряв чергову жертву на цю ефемерну властивiсть людської душi.
   - Ти навiщо вкрав моє тiло? - спитав нахаба Другий Хасан, на що Перший Хасан вiдповiв: - Я тут був завжди!
   - Чого ж я тебе не бачив? - пiдозрiло спитав Другий Хасан, роздумуючи над тим, як йому вигнати Першого Хасана.
   - Нiкуди ти мене не виженеш, бо я дома i це моє тiло, а ти приблуда, - вiдказав Перший.
   - Ти читаєш мої думки? - спитав Другий на що Перший вiдповiв: - Тут всi думки мої, тому я їх читаю.
   Другий Хасан вiдчув, що не може читати думки Першого i це його дещо засмутило. Першого ж засмутило те, що вiн дiзнався про минуле Другого, яке, на думку Першого, було гидким, бо Другий все минуле життя був вбивцею.
   Першого хвилювало те, чому з'явився Другий, без якого було так добре та затишно поряд з друзями: любою Марiко та добрим Тарасом, а ще з цiкавими прибульцями: Жюте та Трутте, якi багато розказували про свою планету Аре, та дивнi звичаї жителiв мурдеонiв. До всього цього у Першого з'явився ще один друг: Ворон, якого вiн кожний день годував, бо Жюте, за любощами з Трутте, забував свого птаха.
   'Не iнакше як це зв'язано з Туманним Котом!' - подумав Перший, бо наслухався розповiдей Тараса та Марiко, якi прощали коту капостi, якi вiн робив вiд нудьги. А ще Першого хвилювали намiри Другого, бо його бажання зробити свiй Всесвiт, для цього укравши щось в цьому Всесвiтi, зовсiм не сподобались Першому. 'То ж недарма кiт забрав з тiла Хасана душу, а я вiдродився сам i став окремою душею!' - думав Перший та зрозумiв, що йому треба назватися iнакше, чим Хасан.
   - Я буду Миколою! - голосно сказав Перший, а якийсь дiдок, що вiдпочивав на лавочцi в саду Термена, глянув на нього та сказав: - Та хоч Хомою!
   'А, що, гарне iм'я, буду Хомою!' - подумав Перший, а Другий дорвався до рота та сказав:
   - Микола iбн Алi аль-Каїн - щось не дуже звучить!
   'А Хома iбн Алi аль-Авель звучить, як мелодiя!' - подумав Перший, бо присвоїв собi нове iм'я та прiзвище, взяте iз Бiблiї, яку вiн перечитав геть до останнього листочка, тому вирiшив, що це добре. Дiдок, слухаючи Хасана, подумав, що той п'яний чи обкурений, тож трохи вiдсунувся, а потiм взяв свого цiпка та подався до Золотих Ворiт.
   - Так от, слухай, Микола... - почав Хасан, але Перший його обiрвав i сказав: - Я не Микола, а Хома!
   - Послухай, Хома, - якось швидко згодився Хасан та попросив: - Я хотiв би зустрiтися з одним своїм товаришем. Ти не мiг би менi допомогти?
   - Де знаходиться твiй товариш? - спитав Хома iбн Алi аль-Авель, все ще смакуючи своє нове iм'я.
   - В Москвi, - вiдповiв Хасан, терпляче чекаючи вiдповiдi Хоми.
   - Добре, з'їздимо в Москву, - сказав Хома та додав: - Тим бiльше, що я там нiколи не був.
   Вiн пiднявся та пiшов в сторону оперного театру, а Хасан спитав: - То куди ти йдеш?
   - На вокзал, купити квитка та їхати поїздом, - вiдповiв Хома.
   - У тебе є дiмензiальна сiточка з якою ти можеш лiтати, як птах, - сказав Хасан i попросив: - Давай я полечу, а ти поки вiдпочинь!
   Хома зовсiм не хотiв вiддавати тiло в руки Хасана, тому запропонував: - Нi! Можеш мене вчити, але не бiльше.
   - Добре, - пiдозрiло швидко погодився Хасан.
   Вони злетiли за оперним театром поряд з пам'ятником композитору Миколi Лисенко i майже вiдразу мало не гепнулись на гранiтний постамент, але Хома зумiв вивернути i вони знову злетiли. Через кiлька кiлометрiв у напрямку до Москви, коли вони вже залишили позаду Оболонь i пiдлiтали до Вишгорода, Хасан, хоч i не мав тiла, але так упрiв, що сказав Хомi:
   - З тебе лiтун, як з корови! Роби, що хочеш, а я пiшов у п'ятку - там безпечнiше.
   Вiн дiйсно, забрався у п'ятку, та заснув, а Хома до самої Москви вчився лiтати. Коли вже до неї пiдлiтали, Хома розбудив Хасана, який вилiз зi свого сховища та спитав: - Де ми?
   - Пiдлiтаємо до Москви, - вiдповiв Хома, а Хасан сказав: - Бери вправо, летимо в Коломенське.
  ***
   Те, що мати так швидко одужала, здивувало не тiльки лiкаря, але й Нестора, хоча вiн напевне знав, що маму вилiкував отой iншопланетний страшний звiр, але не думав, що вже на другий день вона збереться додому. Лiкар називав маму дурепою, i Нестор дав би йому по пицi за образу матерi, аби не те, що й хiрург таки витягнув з мами всi осколки вiд мiни. Хоча пiсля цього вона померла та її вiдвезли в морг, а, все ж таки, хiрург намагався врятувати маму, а зараз залишає її в лiкарнi з добрих намiрiв, бо не вiрить в чудо та те, що мертва може одужати на другий день. Їй не давали одяг, але коли вона сказала, що все одно пiде хоч в спiдньому, то лiкар дав їй якийсь папiрець, де вона написала, що вiдмовляється вiд подальшого лiкування.
   Коли вони добралися до своєї хати на вулицi Кам'янiй 15, то мати посидiла в залi п'ять хвилин, а потiм сказала: - Ми повиннi його знайти!
   - Кого? - не зрозумiв Нестор.
   - Богдана, Столярчука, - сказала мати, а Нестору здалась пiдозрiлою однаковiсть iмен глюдожера Богдана то якогось там Богдана Столярчука. Вiн з радiстю вiдвiдав би глюдожера Богдана, який врятував його матiр, але для чого шукати того Столярчука.
   - Навiщо нам отой Богдан Столярчук? - спитав Нестор, пiдозрюючи, що для матерi лежання в морзi не пройшло безслiдно.
   - Бо я його давно знаю, - сказала мати i якось жалiсно подивилася на Нестора, то вiн запiдозрив, що має до цього якийсь стосунок.
   - Ти хочеш сказати, що вiн - мiй батько? - здогадався Нестор, але мати хутко заперечила: - Нi!
   Рiдного батька засипало в шахтi, коли Нестору було пiвтора року, то вiн його не пам'ятав, а мати ростила сина сама, хоча їй довелося тяжко працювати. Були у неї спроби знову вийти замiж, якi швидко закiнчувалися, бо вона вибирала чоловiка по тому, як вони вiдносилися до Нестора.
   - Як ти хочеш його шукати? - спитав Нестор, надiючись, що мама таки оговтається та прийде до тями, але вона досить розсудливо сказала: - Знайду Вовка та дiзнаюся, в яку лiкарню вiн вiдвiз Богдана.
   - Звiдки ти знаєш Вовка? - спитав Нестор, бо не розказував матерi про друга Богдана.
   - Я тобi пояснила, що давно знаю Богдана та все про його життя, - сказала мама, а Нестор вiдчував, що мама, пiсля поранення, стала трохи дивною, бо нiчого не пам'ятає зi свого минулого життя, а про життя якогось Богдана знає все.
   - Ну, що ж, тодi поїхали, - сказав Нестор, та пiшов до гаража, де стояв 'ГАЗ 31029' куплений ще батьком вiсiмнадцять рокiв тому. Добре, що було двi канiстри бензину, то Нестор заправив автомобiль та виїхав з гаража. Мати вже чекала, вiдкривши ворота, то сiла в автомобiль, а Нестор з Кам'яної повернув на Айдарiвську, колишню Артема, потiм на Сьому лiнiю, а тодi вже виїхав на вулицю Iгоря Момота, яка отримала свою назву вiдразу, по прибуттю президента Зелененько в Лугань. Далi пiшла вулиця Лутугiнська, по якiй швидко покинули мiсто. Вiйськовi автомобiлi, як i ранiше, переважали в не дуже жвавому потоцi машин, бо мирне населення чекало, що буде далi, хоч i радiли, що вiйна вже закiнчилася.
   Дуже швидко доїхали до Новофедорiвки, бiля якої у дзотi глюдожер Богдан залоскотав Нестора, але, як з'ясувалося у мiсцевих жителiв, 'бандерiвцi' вже пiшли далi, до Теплого. Довелося їхати туди, щоб наздогнати айдарiвцiв. З окружної вони звернули на вулицю Проїзну та поїхали до центру мiста. Айдарiвцiв знайшли коло Свято-Володимирської церкви з дахом отруйного синього кольору та мiдними куполами.
   - Менi треба Вовка та глюдожера Богдана, - сказав Нестор, коли його зупинили перед церквою.
   - Вовк спить! Нащо вiн тобi? - спитав вартовий, не досить радо зустрiчаючи цивiльного, а Нестор думав, що ж йому сказати.
   - Скажи, що приїхала дружина Богдана, - сказала мати, а вартовий та Нестор отетерiли та не знали, що сказати. Якщо Нестор ще мiг якось пояснити слова матерi її довгим перебуванням у морзi, то вартовий не уявляв сiм'ї жiнки та глюдожера, до того ж цей звiр-прибулець уже сконав на руках Вовка, а щоб його поховати в ямi, довелося пiдiрвати пiв кiло динамiту.
   - Я зараз, - пообiцяв вартовий та побiг у церкву, де спали айдарiвцi пiсля походу. Пiп, який зустрiвся у дверях, так глянув на вартового, наче хотiв спалити його пекельним вогнем, та мовчав, бо цi 'бандерiвцi' не подивляться на його сан, а натовчуть пику та ще й на людях. Через якусь хвилину вийшов заспаний Вовк, який, побачивши Нестора, спохмурнiв, але пiдiйшов та спитав: - Що тобi треба?
   - А де глюдожер Богдан? - почав Нестор, а Вовк вiдвернувся та коротко кинув: - Помер ...
   Звiстка про смерть глюдожера вразила Нестора i з його очей мимоволi бризнули сльози. Вовк тiльки глянув на нього, то вiдразу обiйняв, а Нестор, як маленький, мочив його плече. Їхню скорботу перервала мати Нестора, яка спитала у Вовка:
   - В яку лiкарню ти вiдвiз Богдана?
   Вовк здивовано подивився на Марiю, а потiм спитав: - Хто ви така?
   - Я Марiя, дружина Богдана, - сказала Марiя, а Нестор шепнув на вухо Вовка: - Мама трохи хвора.
   Вовк зрозумiв Нестора, але вiдповiв:
   - Я вiдвiз Богдана в Днiпровський обласний госпiталь.
   - Поїхали! - сказала Марiя i Нестор пiшов до автомобiля. Марiя глянула на Вовка та сказала:
   - Спасибi за все, що ти зробив для Богдана, - а потiм обняла його та шепнула на вухо: - Я Вiдьма!
   Вона сiла в автомобiль i Нестор розвернувся коло церкви та помахав Вовку рукою, а той стояв та не мiг втопати: чи то почулися слова Марiї чи то справдi була Вiдьма.
   Нестор вибрав саму коротку дорогу, петляючи по селах, якi через кожний десяток кiлометрiв з'являлися на чотирьохсот кiлометровому шляху, читаючи знайомi назви та тi, якi ще не знав. Шлях зеленою лiнiєю звивався на екранi навiгатора, попереджаючи про повороти та показуючи, де вони їдуть. Промайнуло Глибоке, Першозванiвка, П'ятигорiвка, Верхня Горiхiвка, Петро-Миколаївка, Новофедорiвка, Волнухине, Лутугине. Потiм довго їхали до Маломиколаївки, далi Iванiвка, Хрустальний, Снiжне, Чистякове, ще далi Шахтарськ, Сердите, Зугрес, Харцизьк, Макiївка, а потiм по об'їзнiй дорозi навколо Донецька.
   Далi була Георгiївка, Максимiльянiвка, Гостре, Курахiвка, Гiрник, Цукурине, Селидове, Новопавлiвка, Покровськ, Андронiвка, мимо Слов'янки, Миколаївки, Дмитрiвки, мимо Олефiрiвки, Богуслава, Павлограда, Мелiоративного. Потiм мiст через рiчку Самару, а далi вже Пiдгiрне та Днiпро.
   В Днiпро приїхали вже вночi. Центральний мiст двома рядами вогнiв торував дорогу на захiдний берег Днiпра, а там уже по проспекту добралися до лiкарнi. До ранку нiхто не хотiв з ними балакати, то Нестор забрався на заднi сидiння та заснув, а Марiя сидiла попереду, бо не могла спала: думками була поряд з Богданом. Найтяжче чекати зранку, бо сонце вже встало, а мiсто ще спить, не те, що село, бо там вже давно пораються бiля худоби. Довелося чекати до дев'ятої ранку, а тодi вже шукати свого пораненого. Нестор запiзно згадав, що не спитав у Вовка прiзвище Богдана, то можливо, що це якийсь другий Богдан, а не Столярчук, про якого каже мати. Все ж таки, шукали Богдана Столярчука i Нестор оббiгав усi вiддiлення, поки зовсiм випадково знайшов його в реанiмацiї.
   Черговий лiкар, який вийшов до них, спитав:
   - Хто ви йому?
   - Дружина, - вiдповiла мати, а Нестор не став сперечатися та мовчав. Лiкар провiв їх до палати, де на лiжку лежав чоловiк, окутаний трубочками та проводами, а на тумбочцi блимав звивистою лiнiєю на екранi якийсь комп'ютер та працював апарат штучного дихання. У чоловiка була сива голова, з красивим i мужнiм обличчям, мiцне тiлом з розвиненими руками та тонкими пальцями, якi видавали в ньому людину, не зайняту фiзичною працею.
   - Це вiн, - сказала Марiя, хоч Нестор ще й досi сумнiвався в їх знайомствi.
   - У нього тяжке поранення i декiлька днiв назад ми мало його не втратили, але з коми вивести не вдалося, - сказав лiкар, та додав: - Ще є час, то ви можете з ним побалакати, кажуть, що це, iнодi, допомагає, але я, як лiкар, попереджаю, що вiн з коми може не вийти, то вам прийдеться прийняти якесь рiшення.
   Вiн залишив їх з Богданом, а Нестор розумiв, що це 'рiшення' не що iнше, як вибiр мiж вiдключенням апарату штучного дихання або оплатою цiєї процедури на невiдомий час. Вони сидiли, та дивилися, як Богдан дихає, та щось попискував комп'ютер, вiдлiчуючи секунди та спалахи на екранi свiтлої лiнiї з купою цифр.
   - Йди, погуляй, а я тут посиджу, - сказала мати й Нестор вийшов в коридор, а тодi пiшов глянути на машину.
   - Богданику-Богданочку, я буду за тебе молитися, - сказала Марiя i вперше в життi стала читати молитву, яку пам'ятала ще з дитячого будинку, бо вчителька української мови, Галина Петрiвна, тихенько читала їм Бiблiю та вчила:
   - Коли стане гiрко на душi, помолiться Богу, то вiн подарує вам радiсть.
   Її по часi вигнали з дитбудинку, бо хтось донiс про її 'божi' уроки, але 'Отче наш' дiти запам'ятали навiки. Марiя шепотiла молитву та надiялась, що та любов, яку вона проґавила в життi, повернеться знов, коли Богдан одужає. Слова молитви лилися, як струмок, а вона повторювала її знову та знову, щоб той струмок перетворився в бодай рiчечку та принiс до Бога її прохання. Потiм, коли молитва, повторена сотню раз, уже не мала тої життєдайної сили, як спочатку, Марiя почала розказувати про своє життя в усiх деталях, згадуючи сама те, що колись робила. Вона не оцiнювала своїх вчинкiв, бо то марна справа, картати себе за минуле, а шукала те, що допоможе їй у майбутньому життi.
   Тим часом Нестор повернувся та принiс матерi гарячих пирiжкiв. Марiя не хотiла їсти та тiльки пiд тиском сина погодилась з'їсти один пирiжок. Нестор просив матiр трохи пройтися, бо цей Богдан нiкуди не дiнеться, але Марiя так на нього глянула, що син зрозумiв - мати залишиться тут до тих пiр, поки Богдан не одужає або вмре. Тому тiльки сказав Марiї:
   - Я знайду роботу та найму квартиру.
   З роботою вiн впорався досить швидко, бо в Днiпрi для програмiста море роботи, а з квартирою довелося побiгати цiлий день, поки знайшов велику та затишну однокiмнатну квартиру. З цiєю радiсною звiсткою Нестор приїхав до матерi та побачив, що вона, разом з медсестрою, робить масаж Богдану, щоб не було пролежнiв. Вiн дiждався кiнця цiєї операцiї та повiдомив Марiї: - Мамо, у мене є робота i я найняв квартиру. Пiшли додому та ти трохи поспиш.
   - Я залишуся з Богданом, - сказала мати й Нестор зрозумiв, що витягти її звiдси до якоїсь розв'язки, як казав лiкар, не вдасться. Тож поїхав додому та приготував з вечора гуляш, який зiбрався зранку завезти матерi, а вже тодi їхати на роботу. В цей час Марiя сидiла коло лiжка Богдана та розмовляла з ним, як живим, коли це сестра принесла миску кашi на вечерю. На її 'я не хочу' медсестра суворо сказала:
   - Якщо не з'їси - пiдеш звiдси, - то Марiя хутко проковтнула кашу та помила миску, а вже тодi знову сiла до Богдана, та стала гладити його руку. Вона хотiла, щоб тепло її рук зiгрiло не тiльки його руку, а дiсталося до душi, щоб вiн вiдчув, що його хтось чекає.
   - Дiво Марiя! Дай йому сили найти шлях до свiтла, бо ти знаєш як це, дивитися на муки невинного, - шепотiла Марiя, гарячково цiлуючи руку Богдана, таку холодну, наче вiн уже вмер.
   Сестра, яка спинилася коло дверей, слухала голосний шепiт Марiї та плакала, бо не могла отак говорити зi своїм сином, хоч би той був в комi, бо син загинув, розстрiляний в Iловайському котлi, то вона навiть не знає, де його могилка.
   'Поїду i знайду!' - вирiшила вона, витираючи вмить висохлi сльози та пiшла писати заяву про звiльнення.
   А Марiя шептала про щось своє, потаємне про їхнє життя, в якому на пам'ять приходили якiсь душевнi хвилини та цiлувала руки Богдану. Їй, навiть, здалося, що рука стала теплiша, а палець руки подав якийсь знак то вона хутко глянула на обличчя Богдана. Тамуючи серце, яке було здатне вискочити з грудей, вона побачила, що Богдан вiдкрив очi та розглядає свiтильник на стелi.
   - Богданчику, любий, я тут! - сказала Марiя, заливаючись сльозами.
  
  
  Реплiкацiя дванадцята. Iджi
   Плутiн таки дав дуба!
   Тiльки не в тому трагiчному для людей випадку, коли помер та тебе закопають в могилу пiд сльози близьких чи спалять, витираючи хустинкою скупу сльозу, чи замурують тебе у кремлiвськiй стiнi, де таких, як ти, душогубiв, цiла зграя, а може покладуть в Мавзолей на червонiй вiд пролитої кровi площi, викинувши звiдти протухлий труп попереднього вбивцi.
   Плутiна чекав зовсiм iнший сценарiй смертi, бо вiн таки буквально дав дуба та потрапив в один з дубiв в Коломенському, лiтнiй резиденцiї царiв Московiї.
   Те, що вiн потрапив у царське середовище, не було йому нагородою за довге служiння Антихристу, якщо цей житель Пекла мав якусь владу на Землi. Як завжди, в людське життя втрутилась випадковiсть, бо Туманний Кiт упав та настромив свою лапу на коштовнiсть в квартирi Тараса, вiд чого капля кровi кота упала на Знак Iблiса, який опинився на долiвцi, а кiт ще й вилаявся: 'А щоб ти дав дуба!' Шайтан лизнув котячої кровi та почув його слова, тому здiйснив прохане - вiдправив душу Плутiна, яка залишилася в Знаку Iблiса, у перший-лiпший московський дуб, бо його тiло вже давно засмердiлося.
   Цей товстий шiстсот лiтнiй дуб багато бачив у своєму життi, бо попiд ним ходили всi царськi особи Московiї, починаючи з Василя III, батька Iвана Грозного, та закiнчуючи останнiм царем, якого вбили десь пiд Свердловськом, а потомки його вбивць ще й досi сидять у Кремлi. Пiд кронами цього дуба марив вiйськовими 'побєдами' ще сопливий Петро Перший, а в нинiшнiй час цей дуб слугував туалетом для нових 'побєдiтєлєй' в тiльняшках, пiсля доброго 'возлiянiя' за 'московiтський мiр'. Мало того, цi новi 'побєдiтєлi' показували Плутiну середнього пальця, пiддавшись пропагандi умовного противника та навчившись цього з американських фiльмiв. То для Плутiна було випробуванням недоброю славою, бо недарма Бiблiя каже, що кожний отримає по своїх справах.
  
   Тож, коли одного ранку Плутiн побачив, що якийсь добродiй з чималою сумкою чимчикує у напрямi дуба, то повернув свою душу сракою до цього пана, щоб не бачити, як цей волоцюга, нiкчема та нездара буде дзюрити на нього. Добродiй виявився зовсiм не сцикуном, а навiть чемною людиною, бо постукав пальцем по дубу та сказав:
   - Плутiн, досить спати, до тебе гостi!
   - Непроханий гiсть гiрше татарина, - вiдказав Плутiн, повертаючи свою душу до добродiя.
   - Пошкреби московiта - знайдеш татарина, - вiдказав добродiй, в якому Плутiн впiзнав Хасана, який разом з ним випадково вислизнув зi Знака Iблiса, бо кровi кота вистачило i на нього. Хасан потрапив не в дуба, бо його тiло було ще живим. Так я дружби мiж ними нiколи не було, а Плутiн ще пам'ятав, як колись Хасан вiдрубав йому голову, то вiн по дiловому спитав: - Чого ти хочеш, Хасан?
   - Менi здається, що тобi надоїло сидiти у цьому дубi, - сказав Хасан.
   - То ти хочеш дати менi своє тiло? - глузливо спитав Плутiн, на що Хасан вiдповiв: - Нам самим в цьому тiлi тiсно.
   - То ти там не один? - радiсно засмiявся Плутiн, аж гiлки пiшли ходором.
   - Не один, - погодився Хасан.
   - А яка менi з цього користь? - спитав Плутiн.
   - А така, що я не спиляю тебе при коренi, - сказав Хасан, виймаючи з сумки пилку 'Дружба'.
   - Я не боюся смертi, - сказав Плутiн.
   - Я вiдчував, що ти таке скажеш, тому пропоную взяти участь у добуваннi дiмензiальної сiточки, - сказав Хасан.
   - Я тобi не вiрю, - сказав Плутiн.
   - Запорукою буде Хома, - сказав Хасан.
   - Хто такий Хома? - спитав Плутiн.
   - Мiй двiйник у цьому тiлi, - сказав Хасан.
   - Я не буду допомагати вам у цiй аферi, - сказав Хома, а Плутiн дивився на Хасана, як на божевiльного.
   - Хома, ти гарант успiху в нашiй справi, - сказав Хасан: - Я хочу тебе покинути, як i Плутiн - дуба.
   - Я згоден! - раптово сказав Плутiн.
   - От i добре, - сказав Хасан, - а тепер поговоримо про те, що ми будемо робити.
   - Шкоди не буде нiякої? - спитав Хома.
   - Яка шкода вiд американської гiрки? - спитав Хасан, розкриваючи Хомi спогади про цей атракцiон i той сказав: - Нiякої.
   - Тож я й кажу, що нiякої, - сказав Хасан та додав: - Для них це буде пригода, яку вони самi хочуть. А плата за це - зовсiм дрiбниця, як для них.
   Вони пошепталися з Плутiним, який по тому сказав: - Тiльки у мене прохання: якщо тобi дадуть, що ти просиш, то все одно вiдправ гостинця у Київ.
   - Це я тобi обiцяю, - сказав Хасан, але вiдразу втрутився Хома: - Ми так не домовлялися!
   - Добре! Добре! - погодився Хасан та сказав Плутiну: - Це я тобi не можу обiцяти, - а сам пiдморгнув дереву. Потiм Хасан та наївний Хома полетiли десь на пiвнiч.
  ***
   Мати Дашi, Фате, таки мала рацiю, коли казала, що її дочка, опинившись на Землi, не дуже спiшитиме додому. Це й не дивно, бо вiдкривати для себе Землю набагато цiкавiше, нiж вiдновлювати свою планету не покладаючи рук. Те, що планета Земля послiдовно крокує шляхом планети Аре, не дуже цiкавило Дашу, бо цiєї планети їй вистачить на все життя.
   Щоб вiдразу не летiти додому, Даша рiшуче взялась за вкраденi в Москвi скарби, та цiкавилась, що можна зробити для України за цi грошi. Дашi хотiлося створити щось грандiозне, на яке можна дивитися, затамувавши подих, та захоплюватися, але бабуся Маргiна думала зовсiм прозаїчно:
   - Вiдбудуємо всi домiвки, що порушенi вiйною.
   Як тiльки про це дiзналися жителi Донбасу та Луганi, то дiйшло до смiшного: деякi 'потерпiлi' трощили свiй старий дах та робили дiрку в пiдлозi, куди закопували не розiрваний снаряд, яких було повно в окрузi, надiючись на новий ремонт своєї старої домiвки.
   Коло них став крутитися Андрiй Водан, який пропонував свої послуги у реалiзацiї вкраденого добра, то Маргiна, щоб не возитися, довiрила йому робити цi темнi справи, пiсля яких вiн приходив з мiшком грошей.
   Цьому дiйству неймовiрно зрадiла Марiко, якiй цi скарби, що валялися по всiй залi, вже муляли очi, бо навiть сусiди питали: - Ви продаєте коштовностi? - на що Марiко сердито i коротко вiдповiдала: - Нi!
   Полетiли з грошима на Донбас.
   Збиралися закуповувати матерiали на мiсцi, але виявилося, що мiсцевi бiзнесмени пронюхали та заломили такi цiни, що дешевше будувати золотi хати, чим майструвати з цегли. То Маргiна поговорила з ними зовсiм не по-людськi пiсля чого вони прийшли на другий день та стали торгуватися.
   - Замовлення отримає той, хто дасть нижчу цiну, - сказала Маргiна, то та торгiвля перетворилася на бiйку, бо билися з тими, хто скидав.
   - Той, хто скине цiну, отримає мiй захист на себе i свою сiм'ю, - сказала Маргiна та позаписувала всiх охочих, а потiм побувала на пiдприємствах, де виготовляли цеглу та обрала якiсне виробництво. Водан i тут пропонував свої послуги, але Маргiна його жорстоко зупинила, пiсля чого вiн набундючився, як iндик, та мовчав. Досить сказати, що разом з Маргiною лiтала Даша та Мортi, яку не дарма боялися, бо хтось уже пустив чутку про її гостру косу.
   А далi вони почали вiдбудовувати хати та великi будинки разом з добровольцями та охочими з мiсцевих жителiв.
   - Нащо було їхати на Землю, щоб працювати, як на планетi Аре? - бiдкалася Колє, латаючи черговий будинок. Маргiна бачила таку обструкцiю вiдновленню Донбасу, то стала лiпити на рукава тапi жовто-блакитну стрiчку за кожний вiдремонтований будинок i ця хитра витiвка загасила на деякий час невдоволення, бо всi змагалися за цi шматочки стрiчки.
   Одного разу вони ремонтували будинок, в якому нiхто не жив. Дiзнавшись про це, Колє, як завжди, сказала: - Навiщо його ремонтувати коли нiхто не живе?
   - Краще не сперечайся, бо Маргiна вiдправить тебе додому, - сказала Даша, бо вони разом з Колє та Мортi ремонтували цей будинок.
   - Я вiльна казати все, що хочу, - сперечалася Колє та показала свої руки: - Подивись, що з моїми руками! Це якiсь вiдмороженi граблi в цементi!
   Даша смiялася, бо Колє, щоб не сперечатись, то не може. Вони й заночували в цьому будинку, для комфорту розпаливши грубу. Коли на ранок, Даша встала та вийшла на двiр до туалету, то побачила на порозi якийсь конверт. Вона його вiдразу вiдкрила та прочитала:
   'Даша, вiд тебе залежить, впаде на Київ атомна бомба чи нi! Чекаю тебе одну в Каневi на Княжiй горi. Надiюсь, що Київ переживе п'ятницю, 13-те, тому поспiши!'
   З конверта випало фото, на якому Даша побачила якусь величезну машину з довгою товстою сигарою на борту. Шiстнадцять величезних колiс величиною з людину пiдтримували цю величезну смертоносну сигару. Даша не знала, як до цього ставитися, тому, забувши про туалет, повернулася до кiмнати, де спала, та доторкнулася до Мортi, яка, ще не протерши очi, потягнулася до коси.
   - Мотя, що це таке?
   Мортi глянула на фотографiю, на якiй була зображена мiжконтинентальна балiстична ракета PC-24 'Ярс', та сказала: - Це смерть! Де ти взяла це фото?
   Даша показала листа, який Мортi швидко прочитала та сказала: - Ти туди не пiдеш.
   - Якщо я не пiду, то загинуть люди, - вiдповiла Даша.
   - Треба порадитись з Маргiною, - сказала Мортi, хоч як їй не хотiлося це говорити.
  ***
   Богдан отямився i перша, кого вiн побачив, була Марiя. Ця незнайома для нього жiнка вразила його своєю турботою, тiльки вiн не розумiв, чим має завдячувати їй за таку наполегливiсть. Вона тряслася над Богданом, як якась курка над єдиним курчам. Спочатку вiн сприйняв її, як волонтерку, але її очi, якi свiтилися, поглядаючи на Богдана, бентежили його своєю настирливiстю. Потiм вiн дiзнався, що її звуть Марiєю i така iдентичнiсть з iменем його першої дружини додала деякої двозначностi у їх вiдношеннях. Якщо вже говорити правду, то Богдан не розумiв, чого ця жiнка називає себе його дружиною та поводиться, немовби так i є, та ще й кохає його.
   Вiн не пам'ятав, коли познайомився з цiєю жiнкою, бо пам'ять стерла добрий шматок життя, той, що вiн провiв на вiйнi. Кажуть, що вiйна вже скiнчилася, а Богдан зовсiм її не пам'ятав. Особливо тривожили слова жiнки, якi вона з жаром шептала йому:
   - Богданику-Богданочку, я твоя перша дружина, Марiя, ти пам'ятаєш?
   Цього не могло бути, бо його першiй дружинi, якщо вона ще жива, має бути десь пiд шiстдесят п'ять, а цiй молодицi не бiльше, як п'ятдесят. Вона розказувала, як Богдан був якимось глюдожером i вони разом були в його душi, а потiм Богдан перенiс її душу у мертву жiнку на iм'я Марiя. Жiнка була явно хвора, бо це видно було по її сину, довгов'язому парубку, який тривожно дивився на маму, коли вона щось подiбне розказувала при ньому. Син працював десь програмiстом, бо мав до цього хист, хоча не мав вищої освiти та й по роках був ще молодим - всього десь вiсiмнадцяти рокiв.
   Добре, що Марiя не завжди сидiла бiля нього, бо виявилася екстрасенсом та ставила дiагнози точнiше нiкуди, тому зранку ходила в обхiд з головними лiкарями та була в лiкарнi, як якесь медичне свiтило. Хоча її дiагнози суперечили дiагнозам лiкарiв, останнi волiли це терпiти, бо вилiкуваний хворий, то найкращий показник працi лiкаря. Марiя казала, що дiагнози ставить з допомогою дiмензiальної сiточки, то Богдану ставало навiть смiшно, коли уявляв, як вона трясе над хворим авоську та розказує дiагноз.
   Богдан ще не ходив, бо лiкарi та Марiя заборонили це, але почував себе добре i якби не провал в пам'ятi, то вже був би щасливий. Вiн попросився до звичайної палати, до можна поговорити з сусiдами, а бiльше послухати, але йому й це заборонили. Богдан догадувався, що на цьому настояла Марiя, якiй в загальнiй палатi буде важче висловлювати свою любов. Ця любов стала непроханим додатком до одужання Богдана, бо сестри, якi навiдувались до нього, завжди шептали, що з коми вiн вийшов завдяки Марiї. 'Я ж не можу кохати її тiльки з вдячностi!?' - думав Богдан, бо з кожним днем все бiльше вiдчував себе в золотiй клiтцi.
   Якось, одного дня, в його палату зайшов якийсь бородач в накинутому на армiйську форму бiлому халатi.
   - 'Гоголь'! Богдан! Не пiзнаєш? - спитав бородач, присiдаючи на край лiжка, та поклав на тумбочку великий пакет, мабуть, з фруктами.
   - Не пiзнаю, - сказав Богдан, бо в пам'ятi навiть не цвiркнуло.
   - Я Вовк, твiй бойовий товариш, - нагадав бородач, але його iм'я чи позивний нiчого не казали Богдану.
   - Я не пам'ятаю вiйну, - наче вибачаючись, сказав Богдан.
   - Мабуть, це зробила Вiдьма, коли залiзла у твою душу, - впевнено розказував Вовк.
   - Розкажи менi все, що знаєш, бо я нiчого не пам'ятаю, - попросив Богдан i Вовк став розказувати. Його розповiдь була схожа на сон чи казку, бо такого не могло бути в життi. В довоєнному життi. Поки вiн розказував, в палату пару раз забiгали медичнi сестри, а потiм у дверi влетiла Марiя. Вона зиркнула на Вовка та беззаперечно заявила:
   - Вовк, Богдана не потрiбно хвилювати!
   - Залиш нас, Марiя, - твердо сказав Богдан, i вона кинула ще один сердитий погляд на Вовка та вийшла з палати.
   - Бач яка, - сказав Вовк, - спочатку тебе вбила, потiм залiзла тобi в душу, а потiм в тiло мертвої жiнки та ще й поцупила в тебе дiмензiальну сiточку.
   - Кравчучку? То нехай, - засмiявся Богдан, а Вовк подивився на нього, як на дурника, та пояснив:
   - З цiєю 'кравчучкою' вона буде жити вiчно!
   - То хай живе, - сказав Богдан, - вона цiєю авоською лiкує людей. Розкажи менi ще щось, бо я тут, як у в'язницi.
  ***
   Полiгон, розташований за 100 кiлометрiв вiд Плiсецька, жив своїм буденним життям, яке не порушувалося високим командуванням, бо чергове випробування мiжконтинентальна балiстична ракета PC-24 'Ярс' вiдкладалося на невизначений час. Спочатку завадила смерть Плутiна, а потiм плутанина пiсля приходу до влади трiумвiрату: Патрушева, Бортнiкова та Шойгу. Поки цi пани розбиралися у своїх амбiцiях, екiпаж PC-24 та його супроводження, включаючи взвод охорони, по осенi годував комарiв з сусiднiх болiт, а потiм зовсiм без захвату чекав справжньої зими. Лiтом, хоч i комарi, та можна збiгати до Квандозера та скупатися, а зимою в тайзi хiба що балакати з ведмедями.
   Як звичайно, кожного ранку майор Абасов виводив бiйцiв на шикування перед машиною, яка здатна закинути за дванадцять тисяч кiлометрiв бiльше тонни радiоактивної вибухiвки та зробити мертвим будь-яке величезне мiсто з округою в сто чи двiстi кiлометрiв. Воїни не вiдчували цiєї жахливої сили, бо коли б перед їх очима постали всi убитi, то вони б, мабуть, зiйшли з розуму. Щоб бiйцi не втрачали бойовий дух, майор змушував їх драїти все залiзяччя, а взвод охорони дiлив надвоє, щоб вони воювали мiж собою. Контрактник, старшина Овсєєв, водiй машини МЗКТ-79221, яка транспортує 'Ярс', пожалiвся майору:
   - Вони менi всю фарбу зiтруть, - на що Абасов вiдповiв: - Як зiтруть, так i пофарбують!
   Одного разу, втративши терпiння, майор зв'язався з командувачем РВСН генерал-полковником Сергiєм Каракаєвим, та той, вислухавши Абасова, спочатку послав його на три знайомi лiтери, а потiм, наче вибачаючись, додав:
   - Тут такi танцi, що краще не рипатись.
   Майор пiшов у свiй вагончик, та витягнув пляшку горiлки 'Drova', яку збирався вiдкрити пiсля вдалого запуску ракети. Наливши собi повну склянку, майор вiдкрив бляшанку з м'ясом, аж слина потекла в ротi, а тодi неспiшно випив, вiдчуваючи солодкий пiсля смак. 'Добре!' - вiдповiла зранена душа, а майор витягнув ложкою шматок м'яса та з задоволенням жував.
   Несподiвано для Абасова дверi вагончика вiдкрилися i вiн уже хотiв крикнути: 'Хто посмiв?' - як побачив в проймi дверей Плутiна.
   - Добра горiлочка! - сказав Плутiн, наливаючи й собi склянку, яку теж випив, як Абасов, - повiльно, смакуючи. Закусувати не став, а присiв на стiлець. Абасов схаменувся, схопився та виструнчився:
   - На ввiреному менi об'єктi без пригод!
   'Не iнакше, як Каракаєв донiс, курва генеральська!' - подумав Абасов та почув: - Нi, Каракаєв нiкуди не дзвонив.
   Тiльки зараз Абасов прозрiв, бо згадав, що Плутiна вже поховали, а це якийсь вишкварок його дурить. Вiн вже хотiв витягти пiстолет та пристрелити придурка, який сказав: - Ти помиляєшся, Абасов, я не помер, це прикриття для наших американських друзiв. У мене для тебе є особистий наказ. Ти повинен пустити ракету на Київ!
   - Без пароля не можу! - раптом уперся Абасов i Плутiн сказав: - Похвально, правильно дiєш, надiюсь, ти пам'ятаєш пароль - 'Алiна'.
   - Слухаюсь! - козирнув майор до пустої голови та хотiв бiгти вiддавати команду екiпажу, але його зупинив Плутiн: - Не зараз, в п'ятницю, 13-го, якщо я не дам вiдбiй.
   - Вiдбiй по паролю? - спитав майор i Плутiн, глянувши на пляшку горiлки, хитро посмiхнувся, та сказав: - Пароль 'Дрова'.
   Абасов теж посмiхнувся та з задоволенням сказав:
   - Слухаюсь!
   Плутiн вийшов, закривши дверi, а Абасов протер руками очi, бо все, що вiдбулося, нагадувало якийсь екшен з якоїсь гри, нiж дiйснiсть. У дверi постукали й до вагончика зайшов старший лейтенант Тихонов, який доповiв: - Команда закiнчила виконання завдання.
   - Готуйся, лейтенант, 13-го бойовi стрiльби, - сказав Абасов та таємниче спитав: - Бачив Плутiна?
   Тихонов мовчав, бо нiякого Плутiна вiн не бачив, а вiд майора тхнуло горiлкою. Абасов багатозначно пiдняв пальця та сказав: - Отож, правильно лейтенант, про це треба мовчати, бо це - вiйськова таємниця.
  ***
   'Париж коштує обiднi!' - пафосно подумав Зелененько, з'являючись в Парижi з цiлою свитою своїх помiчникiв, серед яких яскравою рудою плямою видiлявся Туманний Кiт. Парижани, не знаючи справжньої ролi цього кота в останнiх подiях, думали, що вiн належить комусь з українських делегатiв. Зелененько сам придумав сценарiй примирення України з Московiєю саме в Парижi, де будуть присутнi Меркельс та Макронс. Така мiжнародна подiя мусила пiдняти рейтинг президента, бо клятi порохоботи таки зiпсували так гарно намальовану картинку Зелененько-миротворця. Для московiтiв така зустрiч теж мала велике значення, бо легалiзувала трiумвiрат, який не дуже поважали навiть в Московiї. Макронс хотiв виглядати свiтовою величиною на тлi безперервних страйкiв, тому теж радiв цiй можливостi засвiтити своє обличчя. Меркельс, на вiдмiну вiд Макронса, нiчого не отримувала вiд цiєї зустрiчi, бо боялась, що вiдновлення стосункiв України та Московiї може вплинути на Пiвнiчний потiк 2, який уже майже побудований. Що робив Туманний Кiт на цьому самiтi - не знав навiть вiн сам, але Зелененько, Меркельс та Макронс, якi його знали, тримались вiд нього чимдалi, хоча українському президенту не пощастило, бо кiт, як народна совiсть, був у нього за спиною.
   - Ми розблокували дiалог з Росiєю i це позитивний факт, - захлинаючись, говорив Зелененько, думаючи про те, що в цих стiнах колись отак говорив Наполеон, а потiм почав про повернення територiї Донбасу та Криму, яку, де-факто, вже звiльнили прибульцi, а де-юре Московiя наполягала на тому, що вона по добрiй волi пiшла з цих територiй, щоб Європа зняла санкцiї. Про прибульцiв та їхню роль у визволеннi України нiхто не знав та й Зелененько не дуже хотiв, щоб всi лаври дiсталися якимось iншопланетним вискочкам. Патрушев, Бортнiков та Шойгу так набундючилися, що Зелененько здивовано ковзнув по ним поглядом та ненароком глянув пiд стiл i, замiсть трьох пар нiг, чомусь угледiв одну. 'Невже цi три пики ростуть з однiєї сраки?' - глибокодумно подумав український президент i йому згадався триголовий Змiй Горинич, а себе вiн мав не за Наполеона, а марив Добринею Микитичем, який скрутить роги цiй потворi.
   - Крим наш! - зруйнував його мрiї капосний Лавров та нього шикнув Шойгу: - Мовчи, бовдуре, бо пiдеш на пенсiю та будеш садити капусту на дачi.
   Це не дуже сподобалось Лаврову i вiн весь час, поки проходили переговори, кривив пику та нашiптував, наче хотiв щось наворожити. Меркельс, слухаючи Зелененько, дивилася у високе вiкно кудись у даль на Єлисейськi Поля i там перебувала зi своїми думками, а Макронс думав, коли закiнчиться цей потiк словоблудства.
   Пiсля самiту Макронс i Меркельс збиралися з задоволенням покинули Зелененько на поталу триголовому Змiю Гориничу: Бортнiкову, Шойгу та Патрушеву. До них хотiв приєднатися Лавров та його швидко спровадили, щоб не претендував на квартет. Кiт, який залiз у голову президента та пасся в уявi Зелененько, побачив триголового змiя i плигнув на тварюку, попавши на лисину Бортнiкова, якому в цей час тiльки-но подзвонили та сказали, що бiлий шаман Габишев знову йде на Москву. Бортнiков закричав вiд страху, розумiючи, що вже дiє прокляття, а кiт, витягаючи скривавленi пазурi з лисини, опам'ятався та, як нi в чому не бувало, поважно повернувся на мiсце, задерши трубою хвiст.
   - То, що, поговоримо? - сказав Зелененько та подивився на папiрець, який йому сунули помiчники.
   - За те, що ви наробили в Українi, десять рокiв безплатний газ, - прочитав вiн, а Лавров з заднього ряду обурився: - Це чистий грабунок!
   - Хто не згоден, тому спалимо хату!, - нагадав Зелененько, а Лавров задимiв смердючою сигаретою, спецiально пускаючи дим на українського президента, та бундючно нагадав: - Моя хата в Лондонi!
   - Ти думаєш, що в Лондонi хати горять гiрше, чим в Гореничах? - насмiшкувато сказав Зелененько та додав: - Добре, що про Лондон нагадав, ти будеш горiти там другим.
   - Ми згоднi, - сказав Бортнiков. Патрушев та Шойгу хотiли обуритися на таке самоуправство та Бортнiков нашептав їм на вухо новину про шамана, то вони вiдразу згасли та мусили згодитись.
   Туманний Кiт, збираючись летiти додому з комфортом, спитав у Зелененько: - Коли летимо?
   - Ти можеш летiти зараз, - вiдповiв той i збрехав, навiть не червонiючи: - Я не все проговорив з Макронсом.
   Кiт, пораючись у його думках, прочитав, що Зелененько хоче завтра зi своєю жiночкою вiдвiдати Ейфелеву вежу, попри те, що це небезпечно, бо клятi добровольцi, особливо жiнки, так i хочуть позбавити його життя, пiдпилявши пилкою 'Дружба' Ейфелеву вежу. Не кажучи вже про жовтих жилетiв, якi можуть запросто стати зеленими, щоб пiти за своїм новим кумиром, а вiд їхньої ваги вежа завалитися.
   Коту було нассати на вежу та президентiв будь-якого штибу, тому вiн вiдразу полетiв через вiкно, перелякавши Меркель, яка в те вiкно дивилася, та попрямував в Україну, яка стала рiдною домiвкою на якусь хвильку його вiчного життя.
  ***
   З раннього ранку Даша прилетiла в Канiв та стала шукати Княжу гору, питаючи у заклопотаних перехожих, де її знайти. Перехожi, здивовано розглядаючи її опес, здебiльшого знали стiльки, скiльки й Даша, а може спiшили на роботу, то вона отримала тiльки напрям: 'Десь там!' - та полетiла в сторону Тарасової гори. Покружлявши в повiтрi, немов шулiка, яка вистежує на землi здобич, вона побачила на однiй горi розкопану яму, бiля якої блищав на сонцi якийсь довгий предмет. Коли Даша пiдлетiла ближче, то роздивилася, що це розбита скляна труна. Вона знала, що на Землi використовують такий спосiб ховати людей, але скляну труну бачила вперше.
   'Це, мабуть, i є Княжа гора?' - спитала у себе Даша та отримала вiдповiдь: 'Так! I припини зi мною балакати!' Вона приземлилася на пагорбi, розглядаючи розбиту труну, та оглянулася, але нiде нiкого не побачила. Дерева вже втратили листя, то через їх частокiл виднiвся Днiпро та голий острiв Круглик, а справа проглядало якесь село. Десь сховатися було проблематично i Даша зрозумiла, що напевно прилетiла рано, бо той, кого вона чекає, ще спить, а може й зовсiм не прийде, бо написаний для Дашi лист, то мерзенна витiвка якогось недолугого жартiвника.
   - Ти помиляєшся, бо я давно вже тут та чекаю на тебе, - сказав чийсь голос i Даша повернулася на нього та побачила якогось лисого немолодого добродiя. Кинута нею симпота пiдтвердила, що добродiя захищала дiмензiальна сiточка, хоча Даша не мала намiру його знищити, бо не знала, що вiн хоче та чи є у нього спiльники. Добродiй теж з цiкавiстю розглядав Дашу й вiдразу помiтив по її очах, що окрiм цiкавостi та безглуздої смiливостi, у iншопланетної дiвчини за душею нiчого нема.
   - Те, що я писав у листi - чиста правда! - сказав добродiй та пояснив: - Ти не повiриш, але менi брехати нiчого - все, що я роблю, заради мого друга Хоми.
   Його обличчя якось засмикалось не знати чому: чи то через те, що вiн вболiвав за друга чи ще з якоїсь причини, але добродiй пустив сльозу. Дашi не подобався цей слинько, й вона, задерши носа, сказала:
   - Допомога другу не причина, щоб убивати людей!
   - Я нiкого не хочу вбити, але прошу дати моєму другу Хомi дiмензiальну сiточку, щоб вiн мiг вибратись з мого тiла та iснувати без мене, а iнакше я змушений знищити Київ, - сказав добродiй, а у Дашi теж засмикалися лiнiї опеса на обличчi.
   - Я не зможу дати тобi дiмензiальну сiточку, бо тодi ти наробиш ще бiльшого лиха, - сказала Даша, а її обличчя ще бiльше засiпалось.
   - Тодi я дзвоню своєму другу i через пару хвилин Києва не буде, - жорстоко сказав добродiй та включив кап на руцi.
   - Дзвони, - сказала Даша i її впертiсть зовсiм не сподобалась добродiю. Вiн зробив виклик i на вiртуальному екранi з'явився якийсь вiйськовий, якого застали зненацька, бо на столi стояла почата пляшка горiлки з дивною назвою 'Дрова', а коло неї повна склянка. Видно, що вiйськовий хотiв випити та завадив дзвiнок вiд добродiя, який якось швидко змiнився обличчям та нагадував Дашi якогось типа в Галакнетi.
   - Бажаю здоров'я, Володимир Володимирович, - сказав вiйськовий та спитав: - Пора?
   Добродiй хотiв щось сказати та не змiг, бо коса, яка виникла в одну мить перед ним, знесла йому голову разом з рукою, на якiй був кап. З Дашi випали двi дами, одна з яких була Мортi з косою, а друга - Маргiна. Вона теж змiнилася обличчям i стала схожою на те, яке було у добродiя, якого вiйськовий кликав Володимиром Володимировичем.
   - Вiдставити! - сказала Маргiна чужим голосом, а вiйськовий зiтхнув та спитав: - Що, хохли здалися?
   - Здалися, - погодилась Маргiна, а офiцер сказав: - Повинен спитати у вас пароль, Володимир Володимирович.
   Маргiна напружилась та уважно дивилася на екран, а потiм сказала: - А 'Дрова' тобi не заважають?
   - Зрозумiв ваш жарт, Володимир Володимирович, - заусмiхався офiцер та перепитав: - Отже, вiдбiй?
   - Вiдбiй, - сказала Маргiна, а офiцер хутко гасив свiй кап, бо аж в горлi пересохло, так хотiлося випити.
   - Як ти впiзнала пароль? - спитала Мортi на що Маргiна вiдповiла: - Я не впiзнала. Я хотiла його насварити за те, що п'є на службi.
   - А хто це такий? - спитала Даша, роздивляючись вiдрубану голову добродiя, яка вiдкотилася далеко вiд тiла та впала у якусь яму.
   - Це Хасан, убивця, яких пошукати, - вiдповiла Маргiна.
   - Вiн казав, що всерединi його - двi душi, - нагадала Даша, на що Маргiна згодом вiдповiла: - Дiйсно, там двi душi, але обидвi - Хасана.
   - Як таке може бути? - спитала Даша.
   - Не знаю, - сказала Маргiна та додала: - Мабуть, це витiвки кота.
   - Вiн хотiв врятувати душу iншого, - нагадала Даша, бо її цiкавило, що на це скажуть бабусi.
   - Ми не духiвники, щоб рятувати душу, - вiдповiла Маргiна, а Мортi сказала: - Я не вiрю, що в душi Хасана залишилася якась частина добра, щоб треба було її рятувати.
   - Полетiли в Київ до Марiко, - сказала Маргiна, пiднiмаючись в повiтря, та крикнула Дашi, яка роздивлялася голову Хасана: - Ти чого там застряла?
   - Я вас дожену, - крикнула Даша.
   Вона догнала їх аж над Канiвською ГЕС. Мортi, яка хотiла заглянути в її душу, уперлася в глуху стiну. Маргiна, яка зробила це ранiше, тiльки насмiшкувато пробурмотiла: - Ну-ну!
   Коли вони прилетiли в Київ, то спустилися до квартири Марiко та Тараса. Як тiльки без ключа проникнули в квартиру, вiдразу побачили Туманного Кота, який, виваливши пузо, повернув голову та спитав: - Прирiзали Хасана?!
   - Винесли вирок! - сказала Маргiна та мстиво зiпхнула його з дивану.
   - Отаку я люблю тебе найбiльше, - сказав кiт, навiть не збираючись вставати з пiдлоги.
  ***
   Покинутi Дашею прибульцi не дуже втiшалися тим, що роблять, бо чим далi в лiс, тим суворiшi хащi. Мова йшла не про лiси, а душi тутешнiх жителiв, якi, навiть для прибульцiв, були з iншої планети. Вони вiрили в 'московiтський мiр', який i в самiй Московiї розпадався на болючi шматки, бо там уже тямили, що так 'добре' жити не можна. Трiумвiрат тримався на ниточцi, бо всi розумiли, що треба хоча би якась влада, аби держава не розпалася. Вже пiшли демонстрацiї, якi не спиняли правоохоронцi, бо знали, що завтра за це їх можуть судити, а гiрше - позбавити життя. Як завжди при слабкiй владi вилiз з пiдворiття кримiнал та пiшли вбивства тих, хто багатiший, а далi не цуралися всiх. Тi, хто мав капiтал, поспiшили в європейськi країни, щоб переждати негоду, а здебiльшого, там залишитися, бо дiти давно вже жили в Європi.
   Жителi Донеччини вiрили у старi казки, якi до сих пiр вiщали з телевiзорiв 'ватнi браття', тому вiдношення до прибульцiв було таке, якби вони приїхали з Америки. Все б нiчого, але хтось став творити диверсiї та спецiально руйнував вiдбудоване.
   - Я так не можу! - у розпачi сказала Колє, коли одним ранком побачила, як вiдновлена стiна будинку була по варварському розвалена.
   - Вбив би, заразу! - пообiцяв Мето, вихоплюючи меча, щоб знищити варвара.
   - В чому ж рiч, - сказав Iджi, - це легко зробити!
   - На що ти натякаєш? - нахмурився Мето, бо слова Iджi його дратували.
   - На те, що ти можеш знайти, хто це зробив, - вiдповiв Iджi.
   - Як ? - не зрозумiв Мето.
   - Зовсiм просто, - сказав Iджi, - пустити симпоту по його слiдам.
   - Або перевернути дiмензiальну сiточку та дiждатися ночi, - нагадав Жюте.
   - Досить перевертати сiточку, - не згодилась Трутте, - бо знову вскочимо в якусь халепу.
   - То вже веди нас Наполеон, - єхидно сказав Мето, дивлячись на Iджi. Той зосередився та пiшов вздовж вулицi, а за ним потягнулися Колє, Мето, Трутте та Жюте. Зовсiм скоро Iджi звернув на другу вулицю та пройшов по нiй, а потiм повернув знову, наче хотiв замкнути квадрат.
   - Довго нас будеш водити? - спитав Мето, а Iджi спокiйно сказав: - У цьому будинку живе варвар.
   Колє гупала у закритi дверi хати до тих пiр, поки на порозi з'явився дорослий хлопець, який смоктав у кутку рота цигарку.
   - Что нада? - спитав вiн, а Колє нахмурилася та теж спитала: - Ти зруйнував стiну?
   - Я вашего бандеровского язика не панiмаю! - зверхньо сказав хлопець, а Колє розсердилась та пiдняла його вгору. Той закричав, як дурний, бо видно боявся висоти, а Колє сказала:
   - Поки не признаєшся, будеш висiти!
   - Убiвают! - закричали iз сусiднього двору i зовсiм скоро коло прибульцiв з'явилася юрба мiсцевих жителiв, якi кричали на них та обзивали матюками, але пiдiйти ближче не наважувались. Хтось кинув камiнь i попав Колє по головi, то вже Мето скористувався дiмензiальною сiточкою, вiд чого всi попадали. З дворiв посипалися екзальтованi жителi села, iнфiкованi московiтською пропагандою, якi лементували, лаялись, обзиваючи прибульцiв бандерiвцями та фашистами.
   - Ми фашисти, - згодилася Колє, торкаючи закривавленого лоба, та продовжила: - А ви - гниди, бо живете на українськiй землi, а говорите мовою окупантiв. Ми, прибульцi, розмовляємо українською мовою, а ви за все своє життя нiчому не навчилися та ще й шкоду робите, хоча ми вiдбудовуємо ваше житло!
   - Катороє ви самi разрушiлi! - озлоблено кричав хтось iз жiнок, а Колє витерла кров з лоба та спитала: - Невже ви такi тупi чи вам не вистачає мiзкiв, як павуку цехiсу, щоб вивчити хоча б три слова: дякую, добрий день, до побачення? То ж для вас я використаю шокову терапiю - той, хто скаже хоч слово мовою московiтiв, пожалiє про те, що народився.
   - Даже дєтi? - спитав, пiднiмаючись з землi, якийсь похмурий дядько з завiтреним та закопченим обличчям, бо десь 'засмагав' на якомусь блокпосту.
   - Навiть дiти! - суворо сказала Колє, а похмурий чоловiк завив не своїм голосом та схопився за голову.
   - Кожний може вiдчути таке задоволення, як оцей дядько, - сказала Колє та повернулася до варвара, який порушив стiну: - А ти будеш ремонтувати будiвлi!
   - Я нє умєю, - похмуро сказав хлопець i завив, як дядько, хапаючись за голову, а коли Колє його вiдпустила, то вiн гепнувся з висоти на землю та побiг вiд своєї хати деiнде.
   - Вони у тебе будуть нiмi, - прошептав Мето на вухо Колє, на що вона жорстоко вiдповiла: - В земних фiльмах прибульцi роблять i не таке. Хай краще лають та звинувачують нас, нiж щирих українцiв. Я, мабуть, полечу до Києва та почну транслювати свої накази звiдти, щоб вилiкувати усiх прихованих московiтiв, - замислилась вона, а натовп, завиваючи, швидко розбiгся по хатах. Досить скоро прибульцi побачили, як жителi тiкають з села, бо розмовляти звичною їм мовою московiтiв нiхто не мiг, а української мови вони не знали.
   - Я таки полечу в Київ та змушу усiх розмовляти українською, - замислено сказала Колє, а Мето вiдразу пiдтримав: - Я з тобою ... буду тебе охороняти.
   - А ми що, залишимося будувати для цих ... - скривилася Трутте, а Жюте її пiдтримав: - У неї ще рани не загоїлись.
   - Якщо вам так непереливки, то їдьте, - сказав Iджi, - а я залишуся тут.
   - Тебе одного тут уб'ють, - попередила Трутте.
   - Я зумiю себе захистити, - вiдповiв Iджi.
   Вони полетiли в Київ, вiдчуваючи спинами погляд Iджi. Хоча це не суперечило правилам життя на планетi Аре, але якийсь неприємний осад залишився на душi кожного, бо тут, на Землi, з'явилися якiсь iншi цiнностi, несумiснi з життям на планетi Аре.
  ***
   Богдан вiдкрив очi та вiдразу взяв записну книжку, щоб записати свiй сон, який, переплутаний з дiйснiстю, малював незвичну картинку чийогось уявного життя. Навiть не життя, а думки та слова, якi торували це життя, визначаючи той шлях, по якому воно йшло. До останнього часу вiн використовував твердi московiтськi слова, якi рубаються сокирою, але тепер не мiг їх спокiйно сприймати, та потребував рiдної мелодiйної мови, яка у своїй глибинi не мiстить насилля, а, навiть, лайку висловлює нiжно, як якийсь докiр.
   Записавши те, що хотiв, Богдан сховав записну книжку, яку вiн виявив зовсiм недавно, коли медсестра принесла речi, що знайшлися в кишенях його одягу. Богдан пiднявся з лiжка, та сходив в туалет, щоб освiжити заросле волоссям обличчя. Богдан не мав чим побритися, бо потрапив в лiкарню з тим, що було в його кишенях. Тут, у тилу, вiн не мав кого попросити, щоб придбали якийсь станок та леза 'Gillette', бо в його кишенях не було грошей, щоб щось придбати. Просити про це Марiю йому не хотiлося, бо цим вiн повинен був пiдтримати її зазiхання на його свободу та пiдтвердити її любов до себе. Вона вже не сидiла кожного дня в палатi, бо Богдана перевели в загальну палату, та казала, що уже працює, поки чекає його одужання. Вовк, його бойовий товариш, якого вiн не пам'ятав, повернувся на фронт, хоча казали, що вiйна вже закiнчилася. Вiн казав, що у Богдана є син, Iгор, та на своє горе вiн не пам'ятав навiть його обличчя.
   - На процедури! - оголосила сестра i до процедурних кабiнетiв потягнулися пораненi, тi, що можуть ходити, а до лежачих розбiглися три сестри, якi кололи та ставили крапельницi. Богдан зайняв чергу, щоб лягти пiд крапельницю, бо уколи йому вже не робили. Молодi хлопцi попереду чекали черги на уколи та дiлилися анекдотами. Раз у раз вони гучно смiялися, то строга медсестра виглядала з кабiнету та лаялась:
   - Жеребцi, а ну припинили iржання, бо зроблю вам боляче!
   Звичайно, її слова зi схованою усмiшкою зовсiм не зупиняли хлопцiв, бо куди дiти молоде завзяття, щоб надолужити проґавлене iз-за вiйни залицяння та любов. То через якусь хвильку веселощi починалися знову...
   - Яковенко! Ану iди, лягай, то я вже тобi зараз дам по срацi! - сказала медсестра, штовхаючи в спину молодого хлопця, який, ще не закрилися дверi, демонстративно спустив лiкарнянi штани та дочекався, що медсестра таки ляснула його по сiдницi, а потiм з посмiшкою закрила дверi.
   Коли Богдан повернувся в палату та прилiг на лiжко, в палату забiгла медсестра та з посмiшкою повiдомила: - До вас ваш син.
   Богдана наче струмом трусонуло, бо син його перша рiдна душа. Як колись казав батько, рiдний при бiдi, хоч не заплаче та скривиться. Марiю вiн не вважав сiм'єю, бо Вовк розповiв, що вона з'явилася у життi Богдана досить дивним чином та пояснив: - Видно, вона в тебе шалено закохалася з першого разу!
   У Марiї був син, якого Богдан не пам'ятав та й не бачив, але то все пусте, бо зараз прийде його рiдний син.
   У дверi палати постукали й Богдан крикнув: 'Заходьте!' - та встав з лiжка. Дверi вiдкрилися i Богдан побачив зовсiм молодого хлопця, який тримав в руцi повний целофановий пакет та розгублено дивився на Богдана.
   - Заходь, син! - сказав Богдан, простягаючи руки, i юнак розгублено пiдiйшов до нього. Богдан обiйняв його i вiдчув, що син прихилився до нього та обiйняв вiльною рукою. Богдан тримав в обiймах сина i йому здалося, що в його душi з'явилося джерело невичерпної сили, завдяки якому є для чого жити. Вiн пам'ятав, що його син воює, тому спитав:
   - Як там, на вiйнi?
   - Тут вiйни немає, - сказав син, неначе був невдоволений тим, що вона обминула це мiсце, а Богдан сказав: - Нiчого, вiйна скiнчилася, то заживемо.
   Вони трохи помовчали, стоячи коло лiжка, а потiм Богдан схаменувся та сказав:
   - Постав пакет на тумбочку.
   Син став витягувати з пакета яблука, банани, добрий шматок сала вiд якого у Богдана потекла слинка та стримався. Коли син витягнув ще якусь курку та iншi наїдки, то Богдан не втерпiв та сказав:- Та нас тут добре годують!
   - То наказали занести, - беззаперечно сказав син, а Богдан спитав: - Розкажи краще, як ти?
   - Я працюю програмiстом, мiсце хороше i мене цiнують, - вiдповiв син i вiд того, що у нього все добре, Богдану теж стало добре. Син не розказував, чому полишив воювати, видно далися старi рани, але добре, що знайшов роботу та ще й цiкаву. Одне погано - вiн нiчого не пам'ятав про сина та ще здавалося, що вiн занадто молодий. Богдан розповiв, що втратив пам'ять та не все пам'ятає з минулого, щоб син не ображався, коли вiн щось спитає не до ладу.
   - То нiчого, - сказав син, - ви, головне, поправляйтесь, бо мама вас любить, а я люблю її, - пояснив син, а у Богдана навiть сльозу навернуло вiд його слiв, бо якщо син любить маму, то, мабуть, любить i його, Богдана. 'Яку маму?' - перебiгла дорогу дурна думка, вiд якої Богдан отетерiв, але не встиг додумати, бо у дверях з'явилася медсестра та з посмiшкою сказала: - Богдан, ви сьогоднi нарозхват, бо до вас ще один син!
   Її вiдсторонив чоловiк, який з посмiшкою зайшов у дверi та поставив пакет на сусiднє лiжко, а сам, з розкритими обiймати, пiшов на Богдана.
   - Тату! Як же я тебе люблю! Оце тiльки дiзнався, що ти в госпiталi, то кинувся сюди! Ти чому мене не сповiстив?
   - Я, мабуть, пiду, - сказав перший син, посмiхаючись, а другий син весело сказав: - Спасибi, що провiдуєш мого батька! - а Богдан отетерiв, та нiчого не казав, бо не розумiв, звiдки у нього другий син. Богдану здалося, що вiн пам'ятає цього сина, що залишився. Вiн розказував про те, як воює, про своїх товаришiв, iмена яких Богдану здавалися знайомими, а ще згадував дiм у Каневi та розказував, як вони заживуть з батьком, коли вiйна закiнчиться.
   - Розповiдай, як ти тут у лiкарнi, бо лiкарi кажуть, що йдеш на поправку, то коли тебе випишуть, я вiдпрошусь з фронту та вiдвезу тебе додому, - розказував Iгор, а Богдан згадав та сказав: - До мене на днях приїздив Вовк, то ми з ним теж довго балакали.
   - Тату, Вовк не мiг до тебе заїхати на днях, - заклопотано сказав Iгор.
   - Чому не мiг? - здивувався Богдан.
   - Тому що вiн загинув, - сказав Iгор та з сумом додав: - Через недiлю пiсля того, як стрiляли у тебе.
   - Я бачив його на власнi очi, - з деяким розчаруванням сказав Богдан, але Iгор його заспокоїв, взявши за руку: - Тату, то, напевне, далися взнаки лiки.
   Богдан i сам зрозумiв, що так, бо було марення чи сон, хоча досить хороший. Жаль, що найкращий друг загинув, та добре, що син живий.
   - А що то за юнак приходив? - зацiкавлено спитав Iгор, то Богдан, який тiльки зараз зрозумiв, що то був син Марiї, почервонiв та сказав: - То син тої жiнки, Марiї, яка мене тут у лiкарнi вiдходжувала.
   - Тато, ну ти й донжуан, - смiявся Iгор, - не встиг попасти в лiкарню, а вже знайшов собi жiнку. Я тобi нiколи цього не казав, але знаєш, наша мама була б рада, якби ти знов одружився.
   - Правду, синку, кажеш, - сказав Богдан, - наша мама Галя так би й сказала.
   Вони проговорили до самого вечора про минуле життя, загадали щось на майбутнє, а вже коли вечорiло, то Iгор сердито сказав:
   - От менi уже й пора, забiжу ще до лiкарки, яка тебе оперувала, а тодi вже з волонтерами до своїх. Ось тобi телефон, держи зi мною зв'язок, якщо щось потрiбно - дзвони. Грошi я залишу у лiкарки, вона тобi буде купляти, що треба, так що ти у мене на контролi, - посмiхнувся Iгор та притис Богдана до грудей.
   - Не скучай тут, забирай Марiю з сином у Канiв, нам мiсця вистачить, якщо треба, то прибудуємо, - наставляв Iгор Богдана, як маленького, а той тiльки сказав: - Головне, щоб ти повернувся живий.
   Коли син пiшов, Богдан лiг у лiжко та закрив очi, бо думки заполонили його мозок, не полишаючи його душу. Добре душi, що на свiт не родилася, бо вона знає тiльки Боже тепло та не має того клопоту, що вiдчуває земна душа. Ото ж воно i є, що душа без Бога не може створити на Землi подiбний Божому Рай, та поводиться на Землi не краще, нiж варвар, немовби знаючи, що це тимчасово. Думки летять i летять, не маючи спину, окутуючи Богдана з усiх сторiн, а потiм, зовсiм розбещенi свободою, линуть у фантастичне марево, яке приємне душi, але далеке вiд дiйсностi.
   Богдан не помiтив, як заснув.
  ***
   Колє знайшла на Подолi чепурний молочно-бiлий будинок студiї каналу 'Ґ+Ґ' з гранiтним першим поверхом й вiн зачарував її, бо був побудований зi смаком. Та справи не могли чекати, то вона приземлилася прямо за залiзним парканом. З будинку вибiгло з десяток охоронцiв, збираючи їх затримати, але Мето акуратно, рядочком поклав їх спати на мокрий асфальт, бо у цю новорiчну нiч у Києвi йшов дощ. Залишалося кiлька хвилин до нового року, то Колє поспiшила, щоб скористатися цiєю нагодою та дорватися до екрана. Мето укладав в штабелi охоронцiв, яких в цiй будiвлi виявилося занадто багато, бо в цей час Зелененько привiтав на камеру усiх українцiв з новим роком. Коли поруч з ним з'явилася Колє, то президент дуже здивувався та в прямому ефiрi спитав: - Хто вас сюди пустив?
   Колє не зовсiм чемно посунула президента та повiдомила: - Як тiльки проб'є пiвнiч, усi жителi України будуть розмовляти тiльки українською мовою. Це буде мiй подарунок Українi! Для тих, хто не захоче цього робити, буде приємний сюрприз. Цей приємний сюрприз буде супроводжувати всiх вiд сьогоднi й навiки!
   Зелененько, вважаючи, що цей сюрприз зробили в студiї, весело додав: - Я теж хочу сюрприз!
   Годинник пробив пiвнiч i Зелененько пiдняв келих з шипучим напоєм та промовив у екран:
   - С новим годом! - пiсля чого скрутився в калачик.
   - Какая а-а-а-а-а-а разнiца а-а-а-а-а-а, как а-а-а-а-а-а гаварiть а-а-а-а-а-а, - кричав Зелененько, тримаючись за голову, а Колє, смiючись над ним, весело сказала: - Звичайно, яка рiзниця, коли розмовляєш українською мовою!
   В студiї лементували оператори та освiтлювачi, а тi, хто промовчав або промовив: 'З новим роком!' - смiялися, дивлячись на невдах. Половина населення України схопилася за голови, бо забули мову своїх предкiв, насильно чи по своїй волi. Та й добре, що схопилися за голови, бо перш нiж щось бовкнути, треба думати! Ця витiвка Колє мала незвичнi наслiдки, бо багато людей покинуло Україну, не бажаючи розмовляти українською мовою. Трампс, перебуваючи у вiчному iмпiчментi, розпорядився давати всiм українським євреям американське громадянство, то туди чкурнули навiть тi, хто добре володiв українським словом та не був євреєм. Угорщина приймала тих, хто не знав нiякої мови, окрiм угорської, але багато залишилося тих, хто не хотiв виїздити та термiново вчився. Колє придумала всеукраїнськi курси по вивченню мови на яких сама викладала, бо це їй подобалось. Переучувалися львiв'яни, бо кожний день мати головний бiль, то не краща справа. Самi болючi були схiднi райони та пiвдень, бо там у мiстах українською розмовляли одиницi. Трохи краще трималась Лугань, бо у тутешнiх селах багато хто розмовляв рiдною мовою. А от Харкiв, Днiпро та Одеса спорожнiли, бо багато люду виїхало в iншi країни шукати кращої долi.
   В Європi говорили про права людини, якi в Українi потерпають утиску, бо клятi бандерiвцi-прибульцi знущаються з бiдолашного народу, хоча тi ж угорцi, молдавани, бiлоруси, євреї чи татари, якi залишилися, зовсiм скоро зрозумiли, що питання мови не коштує виїденого яйця, коли ти цю мову знаєш. До того часу вже всi навчилися українського слова i навiть президент вiльно розмовляв на нерiднiй йому мовi, то Колє запропонувала уряду продати всiм українцям по пiвтора гектара землi за одну гривню. А тодi вже вiдкрити ринок землi. Але автор трiшки спiшить, бо у цю новорiчну нiч Україна глянула на себе в дзеркало, та побачила, що треба умитися вiд тисячолiтнього бруду та показати свою щиру вроду.
  
  Реплiкацiя тринадцята. Каїн та Авель
   З ним таке уже було!
   Вiн пам'ятав, як опановував себе, як тягнувся до свiтла, поки не вибрався зi скляної труни, тому зараз не злякався смертi, яка його так несподiвано знайшла. Цей пiдлий удар по шиї вирубав тiло Хасана, вiд чого Хасан та Хома втратили свiдомiсть. Хоча вона повернулася в досить обмеженому виглядi, але вимагала багато часу, щоб очухатись. Для Хоми це був пройдений етап, тому вiн знав, що потрiбне терпiння, якого у нього завжди вистачало, та тренування мертвого тiла, щоб воно переступило ту межу, де закiнчується тлiн та настає життя. В цьому Хомi Авелю допоможе дiмензiальна сiточка, яка багато разiв рятувала Хасана Каїна вiд неминучої смертi.
   До речi, Хома не бачив Хасана навiть з допомогою дiмензiальної сiточки, то ж, мабуть, той якимось чином помер чи ще знаходиться в непритомному виглядi. То, навiть, краще, бо не буде заважати Хомi вiдновлювати тiло. Вiн почав сiточкою розминати м'язи, щоб трохи розiгрiтися, залатати рани на тiлi та якось завести серце. Хоча спочатку треба зробити ревiзiю та дiзнатися про рани, тому Хома залишив кам'янi м'язи та пустив симпоти назовнi тiла. Ковзаючи по тiлу, вiн добрався до кiнцiвок нiг, а тодi повернувся назад, тихенько обмацуючи себе, щоб зрозумiти, якої шкоди завдала тiлу ота Даша, яку Хасан вважав дурепою, а вона взяла та й вбила їх тiло. Хома дiйшов аж до плечей, але вiдразу зупинився, бо вiдчув рану. Велику рану! Аж навкруги шиї.
   А далi тiло закiнчилося! Його не було! Хому охопив жах, бо без голови яка то людина. Вiд цього жаху Хома сховався у глибину пам'ятi, звертаючись до першооснови, родового джерела. Воно вiдгукнулося дивним чином та нагадало те, що вiдбувалося в цьому мiсцi, до якого так прикипiв Хасан, понад тисячу рокiв назад.
   'Його дiд Мухаммед iбн Хусейн аль-Каїн лежав у тiнi шовковицi, тримаючи руку Хасана та розповiдав про своє минуле, яке, на погляд Хасана, хитромудрiше за казки бабусi.
   - Можливо це лiто моє останнє, то мусиш знати, що твiй дiд походив по свiтах, та багато що бачив. Твою бабусю, Галзэр, я знайшов в далекiй країнi Русi, а ще я бачив королiв та ставав їм у пригодi, - сказав Мухамед та додав: - Ось слухай же, як це було з королем:
   'П'ятдесяти двох рiчний король Владислав важко вiдкинувся на крiсло та уважно дивився на смаглявого iноземця, родом десь з Азiї, намагаючись прочитати його обличчя та, попри все, нiтрохи йому не довiряв. Посланець iмператора Священної Римської Iмперiї, родом з полякiв, на iм'я Тадеуш, який стояв збоку вiд крiсла, пiв години тому ручався за перса, хоча називав цього iноземця не iнакше, як бусурманом.
   Розказував, що цей перс сповiдує таємну релiгiю iсмаїлiтiв, яку жоден поляк не вiдрiзнить вiд сунiтiв, шиїтiв, суфiїв, алфавiтiв та багато iнших вiдомих Тадеушу напрямкiв iсламу. Не називаючи iмен, Тадеуш хвалив перса у вирiшеннi делiкатних справ.
   Якщо вiрити Тадеушу, цей воїн за добрi грошi робив чудеса, тож король мусив найняти його, бо рiдний зять, Святополк, не здатний навiть повернути свiй трон, а не те, щоб визволити iз полону свою жiнку i дочку короля, Марiю, яку тримав десь у себе хитрий i пiдступний Ярослав. На переговори король Владислав навiть не надiявся, бо той Ярослав повбивав рiдних братiв, Глiба та Бориса, то що йому дочка польського короля. Коли Ярослав вдруге пiшов на Київ, то Болеслав навiть не рипнувся допомагати зятевi, бо той супостат вiдразу вiдрубає Марiї голову. Де Ярослав її тримає, нiхто не знає, то вже краще вiддати грошi супостату, анiж потiм рвати на головi сиве волосся. Король звернувся до Тадеуша, щоб той переклав персу:
   - Спитай у нього чи вiн впевнений в тому, що знайде мою дочку, та звiльнить її з полону?
   - Я вам це гарантую, але грошi - вперед, бо пiсля того, як вона повернеться додому, у мене не буде можливостi та бажання вас бачити, - сказав араб на чистiй польськiй мовi, вiд чого у короля вiдвисла нижня щелепа.
   - Що ж, домовились, - сказав король Владислав, надiючись на волю Божу, а служка принiс на тецi приготований товстий гаманець, який перс перерахував, пiсля чого кивнув королю головою i вiдразу вийшов.
   - Нi грошей, нi Марiї я бiльше не побачу, - розчаровано сказав король, але Тадеуш запевнив його:
   - Слово дане цим персом, важить набагато бiльше, чим балачки якогось князя чи короля.
   Слова римського посланця не заспокоїли короля й вiн спитав: - До речi, як звати цього перса?
   - Мухаммед iбн Хусейн аль-Каїн, - вiдповiв Тадеуш та побiг доганяти перса. Той чекав бiля виходу з палацу, коло навiсного моста. Вони трохи вiдiйшли вiд моста туди, де вже нiхто їх не бачив, а вже тодi, очi Тадеуша аж заблищали вiд вигляду монет, якi вiддавав йому Мухаммед. Звичайно, хотiлося бiльше, але перс, вiдрахувавши обумовлену суму, заховав гаманця за пазуху.
   - Коли тебе чекати? - спитав Тадеуш, не дуже надiючись на поряднiсть Мухаммеда: вiн таки пiдбрехав королю, бо знав перса всього по одному дiлу, яке вiн виконував для iмператора Генрiха Другого.
   - Через сорок днiв чекай мене бiля Ґнєзно на цьому мiсцi: я буду з дiвою Марiєю, живою чи мертвою, - сказав перс, а Тадеуш з повагою подумав: 'Цей перс таки знайде принцесу Марiю!
   Пiсля довгих пошукiв Мухаммед iбн Хусейн аль-Каїн таки знайшов Марiю, бо грошi роблять все: в шинку, всього одна срiбна монета з князем Святополком на лицьовiй сторонi допомогла розговорити у Києвi конюшого князя, який прохопився пiд час розмови та сказав: ' ... як панну Марiю везли в Родень'. Купивши коня, Мухаммед поїхав в Родень та трохи потоваришував з рибаками, якi продавали рибу в фортецю, то вже з ними попав на Княжу гору.
   Те, що Марiя сидить у в'язницi Роденя, держали в секретi, то, навiть, вартовi не знали, кого охороняють. Але все ж знайшлася добра зачiпка: паннi Марiї прислужувала одна молода дiвиця, на ймення Галя, яка вiдповiла на палкi погляди незнайомця, та, для бiльшої своєї важливостi, все розповiла про ув'язнену. Наступного ранку, коли молодиця пiшла у в'язницю до Марiї, один вартовий, по звичцi, ущипнув Галю за сраку, а вона дала такого ляпасу, що той вiдлетiв аж до тину. На смiх iнших вартових, скривджений сердито вiдповiв, чухаючи щоку: - Вона стала якась не така! - на що iншi вартовi вiдповiли веселим реготом. Коли Марiя побачила Галю, то засмiялася та спитала: - Хто ти?
   - Я прийшов за твоєю душею, - сказав перевдягнений Мухаммед та дав Марiї якусь кульку, яку витягнув iз-за пояса: - Пожуй оцей цукат, щоб тобi було легше.
   Марiя поклала в рота запропоновану кульку i через короткий час стала смiятися, роздивляючись щось на стiнах, та балакаючи з тими, кого не було в її дерев'яному кутку.
  
   Поки вона смiялася, Мухаммед витягнув iз-за пояса Знак Iблiса62 у виглядi рогатого козла з крилами та курячими ногами, а замiсть очей - чорна бездонна яма. Цей Знак, вирiзаний iз чорно-коричневого дерева, Мухаммед вiдiбрав пiсля бою у якогось послiдовника єзидiв63. Мухаммед не знав всiх властивостей Знаку, але про одне вiдав напевно: вiн забирає душу людини, яку потiм, давши краплю кровi, своєї чи чужої, можна повернути назад, в людину, а можна душу надiслати у тварину чи якусь комаху. Так йому розповiв послiдовник єзидiв, а Мухаммед вiдразу перевiрив, забравши його душу, яку потiм перенiс в собаку. Вона так гавкала на нього, що Мухаммед, не пожалiвши своєї кровi, повернув душу єзида назад, в його тiло та вбив, щоб не мати клопоту. Мухаммед витягнув руку зi Знаком Iблiса в сторону Марiї. Зi Знака, зовсiм несподiвано для Мухаммеда вилетiла зелена муха, та стала кружляти навколо голови Марiї, яка, раптово, припинила смiятися, та побачила себе у зiницях очей Диявола, вiд чого знiтилась та закрила очi, а потiм, як пiдкошена, впала на долiвку. Мухаммед встиг її пiдхопити та послухав серце чи спинилося, а потiм поклав Марiю на лiжко та вийшов з темницi. Скривджений вартовий провiв молодицю важким поглядом, а 'Галя' подалася до своєї домiвки за частоколом фортецi, де вона жила з матiр'ю. Коли 'Галя' з'явилася у землянцi, справжня Галя стривожено запитала про те, що сталося. Галi сподобалось, як Мухаммед дав вiдсiч за розпущенi руки, а потiм заклопотано спитала: - Що буде далi? - на що Мухаммед, перевдягаючись у свiй одяг вiдповiв:
   - Ми йдемо з Роденя.
   Вони вешталися коло Родня три днi, поки не поховали Марiю, а тодi, вночi, вiдкопали її, а Мухаммед, з допомогою Знаку Iблiса, повернув її душу назад, в тiло. Коли Марiя отямилась та скаржилась, що болять руки й ноги, то Мухаммед не дивувався цьому, бо пройти через смерть - не в Днiпрi скупатись. Не гаючи часу, вони пiшли до пiдземного ходу, який починався в яру коло Родня, а закiнчувався на горi в Каневi. Вiдваливши присипану ляду та запаливши смолоскип вони хутко бiгли пiд землею. Тiльки видно, що щастя вiдвернулося вiд них, бо коли пройшли половину шляху, пiдземний хiд раптово осунувся й придавив Мухаммеда, який iшов позаду, до того ж йому на голову звалився камiнь. Його якось витягла Галя та довела таки до Канева. Конi, якi завчасно купив Мухаммед, понесли їх на захiд, в сторону Ґнєзно.
   Мухаммед та Галя попрощались з Марiєю у ворiт Ґнєзно. Як вона не запрошувала Мухаммеда в гостi, вiн на пропозицiю Марiї не пристав. Вони рушили до Руського моря, а через рiк, в рiднiй Персiї, Мухаммед тримав на руках свого сина, Алi iбн Мухаммеда аль-Каїна'.
   - А як же Знак Iблiса? - спитав малий Хасан i дiд вiдповiв: - Коли твоя бабуся витягувала мене з-пiд завалу, то вiн випав iз-за поясу, та, видно, там i залишився.
   - Ти не пробував його знайти? - спитав Хасан.
   - Не думаю, що вiн кому-небудь приносить щастя, - усмiхнувся Мухаммед та закрив очi: вiн стомився, розказуючи Хасану про минуле'.
   Картинки з минулого раптово зникли, бо Хома вiдчув, що до нього повертається свiдомiсть. Робити нiчого, то треба ремонтувати тiло, хай i без голови. Все ще трохи ужахаючись, Хома закупорив кров'янi судини на шиї, щоб не втрачати кров, а вже тодi став заводити серце, яке довелося довго вiдiгрiвати. Коли воно забилося, а Хома вдихнув через шию перший ковток свiжого повiтря, то вiдразу сп'янiв, наче випив келих якогось вина. Хома не мiг нiчого бачити, бо не було голови, то дiмензiальна сiточка, вiдправлена навкруги, сповiстила його про те, що поряд з ним хтось є. Це його, чомусь, налякало.
   Дiмензiальна сiточка роздивилася iстоту, яка з'явилася поряд з Хомою. Це виявився Ворон, який якимось чином вiдчував Хому, та своєю присутнiстю вiддячував йому за доброту. Хома пiднявся та потихеньку почвалав до дороги, а вже потiм, хитаючись, пiшов у Канiв. Якась собака пристала по дорозi та обнюхала його тiло. Видно, запах їй не сподобався, бо вона стала гавкати, вiд чого у Хоми розболiлася вiдсутня голова. Появу на вулицях Канева безголового дядька люди сприйняли, як новорiчний маскарад i з задоволенням з ним фотографувалися, а незнайомець, ходив мiж натовпом коло мiської ялинки та питав:
   - Ви не бачили мою голову?
   Це виглядало так натурально та смiшно, що усi навкруги голосно реготали, а бiдний Хома Авель, як вiн себе називав, не розумiв причину смiху та дивувався людськiй черствостi. Вiн, дiйсно, не знайшов свою голову, хоча облазив дiмензiальними симпотами весь Канiв та Канiвський район. Не довiряючи симпотам, Хома завiтав до Пекарiв, Хмiльної, Михайлiвки, Конончi та Гамарнi, якi були ближче до Княжої гори, бо може хто вкрав голову для якоїсь потреби та тримає її у себе. Не вдовольнившись цим, Хома зробив другий круг та полiтав над Межирiччю, Бабичами, Полствином, Яблуневим, Степанцями, а далi завiтав у Ковалi, Литвинець, Тростянець, Грищинцi, Бобринець, Студенець, Бучак, Григорiвку та Трахтемирiв.
   Люди по селах, якi бачили безголового чоловiка, що летiв над їхнiми головами, спочатку не втопали, що це таке та лякалися, а потiм хрестилися, бо то Антихрист лiтає, щоб вкрасти чиюсь душу. Мiсцева газета, 'Днiпрова зiрка', отримуючи купу листiв з проханням пояснити, що в небi лiтає, запросила до себе мiсцевого етнографа, який пояснив, що це забобони, бо люди бачать ворон та вигадують нiсенiтницi. Кореспондент, що з ним розмовляла, поправила свої окуляри, показала на вiкно та спитала: - А це що таке?
   Безголовий чоловiк за вiкном стукав у шибку пальцем i щось питав, то кореспондент, iз цiкавостi, вiдкрила вiкно.
   - Ви не бачили мою голову? - спитав чоловiк, а етнограф, щоб нiчого не говорити, вдав, що втратив свiдомiсть.
   - Ми не бачили, - сказала кореспондент, а безголовий чоловiк чемно вiдповiв: - Дякую!
   - А як вас звати? - спитала кореспондент i чоловiк вiдповiв: - Хома!
   Залишаючи розгублену кореспондентку та розумiючи, що таким чином вiн нiчого не знайде, Хома вирiшив звернутися до першоджерела, Дашi, яка вiдтяла йому голову. Вона, мабуть, мала на те якусь причину, то Хома подумав, що два рази не вб'ють, та пошукав симпотами Дашу. На свiй подив вiн знайшов її десь на Донеччинi, то, не гаючи часу, полетiв напрямки туди.
  ***
   Iджi сумував, що залишився сам, але не мiг кинути те, на що пiдписався: будинки потрiбно ремонтувати, бо хай цього року зима тепла, але з дiрками в стiнi у будинку ще холоднiше, чим надворi. Вiн далi латав стiни, а жителi, якi повтiкали з села пiсля манiпуляцiї Колє, стали повертатися, бо з подивом зрозумiли, що можуть вiльно, хай з помилками, розмовляти рiдною мовою. Видно, Колє не дуже присiкувалась до вимови, але це дало змогу тутешнiм жителям згадати недалеке минуле. Якiсь покидьки знову ламали стiни, але Iджi принципово не повертався латати, а вiдновлював порушене вiйною.
   Оте хулiганство закiнчилося досить несподiвано. Iджi ремонтував хату якiйсь тiтцi, яка жила у сусiдiв i коли вiн полатав вiкно та вiдновив стелю з дахом, хтось знову розбив вiкно. Тiтка Олена, яка збиралася перебратися у свою хату на другий день, побачивши зранку таке неподобство, схопила якусь ломаку та побiгла селом. Iджi, який перебрався до другого будинку, почув в кiнцi села лемент та лайку, то з цiкавiстю пiшов туди. Коло якоїсь хати стояв натовп, а всерединi гурту стояла тiтка Олена та гамселила якогось дядька по спинi.
   - Щоб ти в животi перевернувся, коли тебе мати носила! - шмагала тiтка Олена та приказувала: - Щоб тебе чорти занесли в болото та втопили, - а дядько вiдмахувався та кричав: - А хай не лiзуть у нашi справи!
   - То моя хата, бо в нiй менi жити, - шмагала тiтка Олена, - а ти, паскудо, менi вiкна побив. Зараз спалю твою хату, то будеш в конурi з Рябком спати!
   Вона стала шарпати по кишенях, та найшла таки сiрники, пiсля чого пiшла пiд хату. Намостивши солому, тiтка стала чиркати сiрниками, але вони, їй на зло, тiльки цвiркали та ламалися, бо, напевне, були вогкi.
   - У мене запальничка є, - сказав сусiд тiтки Олени та пiшов до неї, щоб допомогти.
   - Ви хочете мене спалить? - здивувався побитий дядько, бо не вiрив в таке закiнчення скандалу.
   - А щоб бiльше не ламав чуже! - сказав сусiд, чиркаючи запальничкою. Юрба схвально загудiла: 'Правильно! Нам тут жити!' - i невiдомо, чим би закiнчилась ця справа, якби не машина з цеглою та дошками, яка пiд'їхала до натовпу.
   - Хто тут буде Iджi? - спитав водiй.
   - Я! - вiдповiв Iджi.
   - Куди цеглу розвантажувати? - спитав водiй.
   - Їдь он до того будинку, - сказав Iджi, а сусiд тiтки Олени крикнув: - Пiшли допоможемо, бо для нас же людина працює.
   Iджi мiг i сам за одну мить зняти з машини цеглу, але не став цього робити, щоб не зiпсувати настрiй людям, якi бажали допомогти. Всi потягнулися за машиною, а ззаду йшов побитий дядько, який кричав:
   - Тiтко Олена, я засклю вiкна!
   - Що ти засклиш, нездаро, - сердито сказала тiтка Олена, - у тебе руки зi сраки ростуть.
   Iджi посмiхнувся та подумав, що вiдступить вiд принципу та засклить тi злощаснi вiкна тiтцi Оленi.
   Що цiкаво, пiсля цього випадку мiсцевi жителi стали допомагати Iджi та досить скоро ремонтнi роботи у цьому селi закiнчилися.
   Треба було йти в iнше село.
   Iджi неспiшно йшов дорогою, не чекаючи на попутний транспорт, бо мiг дуже швидко летiти, але хотiв трошки пройтися та подумати. Iджi, навiть, не повернувся, коли почув, як позаду їде автомобiль. Водiй надавив педаль газу та перегнав Iджi, а потiм зупинився попереду. З нього вийшла чарiвна дама в червоному одязi, яка щиро посмiхнулася та спитала:
   - Ви хочете пiд'їхати з нами?
   - Дякую, я хочу трошки пройтися, - сказав Iджi й вiдчув удар по головi. Втрачаючи свiдомiсть вiн почув:
   - Дурнику, це не запрошення, а наказ!
  ***
   Щось йшло не так.
   Вона так мрiяла знайти Богдана та стати тою, єдиною, яка буде його обожнювати, а вiн буде кохати її, що спочатку не помiтила його вiдчуження. Богдан втратив пам'ять i це було добре, бо давало шанс Марiї ввiйти в його життя природно та гармонiчно. Якби не оте вiдчуження Богдана. Мабуть, того, що вона виходила його, було не досить, щоб завоювати серце Богдана. Можливо, далася взнаки її настирливiсть, бо хто ж любить, коли тебе кохають насильно. Вона стала згадувати минуле, щоб знайти той невiрний хiд, пiсля якого Богдан вiдхилився вiд неї.
   Почалося з того, що її старша по вiку подруга, Вiдьма, з якою вона мимоволi познайомилась, коли та лiкувала рану вiд кулi, призналася про свою колишню любов з бандерiвцем i це була б просто жiноча плiтка, якби вона не так гарно розказувала про своє родинне життя з ним, аж Марiя позаздрила. А якось, по часi, побачила свою подругу сумною, а коли спитала, то та розказала, що сама, своїми руками пiдстрелила укропського снайпера, який виявився її колишнiм бандерiвцем. Вона, навiть, заплакала, а через декiлька днiв з'явилася, рада бiльше нiкуди, та показала укропську замiтку в Iнтернетi, де писалося про якогось Богдана, якого пiдстрелили, але вiн виявився живучим, хоч залишився в комi.
   - Це вiн! Його оперували, то вiн лежить в госпiталi у Днiпрi - сказала Вiдьма та додала: - Кину все та завтра до нього поїду!
   Вiдьмi не пощастило, бо її, як снайпера, засiкли й того ж вечора вбили. Її завезли в морг, то Марiя забрала всi її документи та довго роздивлялася фото молодого хлопця, який колись був чоловiком Вiдьми. Його звали Богдан Столярчук.
   Марiя взяла вiдпустку в лiкарнi, де вона робила, а потiм заїхала у своє село, забрала сина Нестора та поїхала в Днiпро. Розшукувати Богдана довелось довго, а коли знайшла, то сидiла коло нього та балакала про їх з Вiдьмою минуле. Цей чоловiк їй, таки, сподобався i вона, вже не молода, але й не стара, як вiн, захотiла прожити з ним решту життя, щоб вiдчути те, що колись покинула Вiдьма. На її щастя Богдан ожив, а ще втратив пам'ять, то їй зовсiм легко вдалося всiх обдурити. Сину сказала, що то її стара любов, а вiн i не сперечався, бо то материна справа, а вiн вже знайшов у Днiпрi роботу не по роках, бо був у неї розумником. Добре, що забрала з собою, бо в тiй ДНР могли забрати в їх армiю, чого Марiя аж нiяк не хотiла, бо сама була в тому болотi та мрiяла виїхати звiдти назавжди.
   Вона незчулася, як опинилася бiля лiкарнi, то добре, що встигла, поки не зачинили дверi. Їй вдалося добратися до третього поверху, де лежав Богдан i вона, важко зiтхнувши, постукала у дверi. Нiхто не вiдповiв i вона вiдкрила дверi та спитала: - Можна?
   - Заходь, - впiзнала вона голос Богдана. Поставивши пакет з наїдками, вона стояла коло лiжка, а Богдан вiдповiв: - Сiдай! Нас тут добре годують, то не треба приносити так багато.
   Марiя сiла та сказала: - Пробач менi, що я така настирлива, то я тобi розкажу правду, а ти уже вирiшуй, як тобi зi мною бути.
   Вона гарячково й довго розказувала те, про що перед цим думала, та про Вiдьму, про свого сина та про себе. Виговорившись, Марiя глянула на Богдана та сказала: - Тепер ти все знаєш! Спочатку я хотiла вiдчути те, що й Вiдьма, а потiм закохалася в тебе, як дiвчинка, то вже роби, що хочеш.
   - Кажуть, аби не ти, то менi не жити, - пiсля деякої паузи спитав Богдан.
   - Аби ти не хотiв жити, то я б не допомогла, - не згодилась з ним Марiя та додала: - I це не привiд, щоб на менi одружуватись ...
   - Я чув, як ти мене кликала, то я йшов на твiй голос, - сказав Богдан.
   - Як тебе кликати, менi розказала Вiдьма, - вiдповiла Марiя та спитала: - Ти, правда, так її кохав, як вона розказувала?
   - Правда, - пiдтвердив Богдан, - та вона тодi мене не кохала, а от кликала мене ти.
   Вони трохи помовчали й ця тиша не була напруженою та нiтрохи не заважала.
   - Дай менi трохи часу, щоб я розiбрався в собi, - сказав Богдан, - бо я втратив пам'ять та багато чого не пам'ятаю. I спасибi тобi, що ти зi мною щира, бо це коштує дорогого.
   - То я вже пiду, щоб сестри не лаялись, - сказала Марiя, та цмокнула його в неголену щоку, а вiн придержав її за руку та сказав: - Спасибi тобi за твою терплячiсть.
   Вона вийшла з палати та пiшла до виходу. Марiї здалося, що хтось сховався за рогом та вона на це не звернула уваги. За хвилину iз-за кутка коридору появився Нестор, який швидко пiшов до палати, де лежав Богдан.
   - Щось трапилось? - спитав Богдан, коли Нестор з'явився в палатi.
   - Я до вас, Роман Васильович, - сказав Нестор. Богдан запропонував йому присiсти та вiн вiдмовився:
   - Спасибi, Роман Васильович, ви не думайте, що я вам буду заважати жити з мамою. У мене гарна робота в Днiпрi, мене цiнують i я буду тут жити, а вас не турбуватиму. Хiба що, коли-не-коли, подзвоню та дiзнаюся, як мамi живеться. Вона вас кохає та заслужила пожити з вами в любовi, оскiльки майже все своє життя посвятила менi, бо я рiс без батька. То ви її не вiдштовхуйте, вона дуже добра людина.
   Слова Нестора розчулили Богдана i вiн сказав:
   - Я теж вдячний твоїй матерi, що вона витягла мене з того свiту. Якщо ми з твоєю мамою будемо разом, то ти нам не завада. Дай менi оговтатись вiд ран, та найти свою душу, а тодi вже розберемося у наших стосунках. Добре, синку?
   - Добре, тату, - сказав Нестор та пiшов, бо сестра заглянула в палату та сказала: - Час вiдвiдин давно закiнчився, а вам, хворий, треба йти на процедури.
   - Зараз iду! - сказав Богдан та зiтер з куточка ока несподiвану сльозу.
  ***
   Хасан Каїн вiдчув, що вiн є.
   Це було досить дивно пiсля того, як йому вiдрубали голову. Аби Хасан управляв тiлом, то такого б не сталося, але цей сусiд, який називає себе Хомою Авелем, такий дурний, що дозволив вiддiлити голову вiд тiла. Хасан спробував знайти дiмензiальну сiточку, але не вiдчував її, i це знання його не втiшило. Погано те, що з тiлом було щось не так, хоча воно пiдкорялося командам. Були, навiть, очi, якi Хасан з задоволенням вiдкрив. Те, що вiн побачив, не зовсiм йому сподобалось. Точка зору була якась низенька, немов би Хасан лежав на землi. Вiн мiг, навiть, рухатись, що вiдразу й зробив, та побачив поряд себе якусь зелену жабу. Жаба вiдкрила свою пащеку та квакнула, а Хасан вiдчув, що теж хоче квакнути, що й зробив. На їх крик вiдгукнулися другi жаби, а Хасан, вперше в життi, втратив свiдомiсть. Вiдразу виникла картинка, як вiн керує своїми пустими зеленими зомбi, якi стояли на чолi урядiв рiзних країн, а вiн, Хасан, тягнув час, поки всi планети, разом з Сонцем, стануть хрестом, щоб зручнiше ними манiпулювати, а вже тодi, з допомогою свого мобiльного кiльця реплiкацiї, переправить їх у свiй Всесвiт. Той, хто виживе на Землi в результатi цiєї трансформацiї, залишиться жити, якщо дозволить Хасан, бо то буде його персональний Всесвiт, в якому вiн буде i Богом, i Творцем.
   Знав би Хасан напевно, хто керує Всесвiтом, в якому вiн народився, то вбив би його давно, але той Творець замiсть себе пiдставляє якихось шахраїв чи дурнiв. Чого коштує цiла планета, Перiя, населена богами, якi керують Всесвiтами: один з них десятинiг, другий лiтає птицею, третя плаває крокодилом, а четвертий - здоровенний не сповна розуму дурник. Про iнших i говорити не хочеться, бо там суцiльний iнцест, прикритий лицемiрною необхiднiстю. Вiдразу ж згадався кiт, який називає себе Туманним. Ото вже повне гуано на тарiлочцi, але його хтось використовує, прикриваючись рудим котячим хвостом.
   Вiд згадки про кота, Хасан розсердився, бо той вiдiбрав у нього Знак Iблiса, без якого всi справи робити трохи важко, але треба. Цей викид адреналiну в його тiло вiдразу повернув йому свiдомiсть i Хасан подумав: 'Ну, що ж, я буду богом Жабою, якщо вже так сталося i це не гiрше за якогось крокодила чи десятинога, чи отого противного рудого кота!' Всього, що треба, це забрати мобiльне кiльце реплiкацiї, яке було у Хасана в кишенi. Треба найти тiло мертвого Хасана та поцупити кiльце, а заодно i дiмензiальну сiточку, а тодi вже вiдшукати Знак Iблiса, щоб забрати у людей їхнi душi. Для цього слiд вибратися з цього болота та дiстатися до Княжої гори, де лежить тiло Хасана.
   Виявилось, що це досить велика проблема, бо де знаходиться тiло жаби, Хасан не знав. Якби вiн лiтав, то пiднявся б у небо, та оглянув навколишню мiсцевiсть, а у виглядi жаби зробити це проблематично. Хасан так i не зрозумiв, яким чином його душа потрапила в жабу на якомусь маленькому болотi, яке ще не замерзло, але не став цим перейматися, бо в роздумах нема нiякого сенсу, а треба щось робити, щоб вибратись звiдси. Перш за все треба поїсти, бо холодна жаба може тiльки спати, то ж Хасан цiлу нiч полював на всiляких комах, блискавично викидаючи довгого язика. Боги таки почули його молитву, бо Хасан, вибравшись зранку на берег невеличкого болота, вiдчув, як його пiдiймають вгору та побачив внизу острiв Круглик, а боги, якi його тримали, понесли Хасана в сторону берега Днiпра. Хасан бачив село Пекарi та пам'ятник Тарасу Шевченку трохи далi по курсу, а внизу з'явилася так потрiбна йому Княжа гора. Єдине, що Хасан хотiв, це побачити труп на Княжiй горi, але вiн кудись запропастився, що дуже засмутило жабу.
   Бог, який його тримав, зрозумiв його думки та пiшов на приземлення, вiд чого Хасан побажав усiм богам доброго здоров'я, надiючись на взаємнiсть. Бог опустився на гнiздо, яке знаходилося на вершинi засохлого дерева i тiльки тодi Хасан побачив, що стирчить у ротi лелеки, який вирiшив ним закусити. Розбиратися, якого бiса цей чорногуз не полетiв у теплi краї, а залишився у цьому мiсцi, не було часу, бо Хасана от-от мали з'їсти. Можливо, чорногуз був поранений чи якийсь збоченець, який втратив iнстинкт, але треба було щось робити. Дiстатися до його очей, щоб видерти, Хасан не мiг, бо короткi лапи, а бiльше нiчого придумати не мiг. Вiн зiгнувся та став шкрябати чорногузу в дзьобi, напевне схопив за язика, але це не допомогло, бо лелека потряс його, як якесь кошеня за шкоду, та пiдкинув вгору, щоб розкритою пащекою зручно проковтнути жабу. 'Доведеться померти молодим!' - подумав в польотi Хасан, який прожив на свiтi майже вiсiмсот лiт, а тепер мусив перетравлюватися в шлунку якогось гусака.
  ***
   - Прирiзали Хасана?! - сказав Туманний Кiт, коли Даша, Мортi та Маргiна з'явилися у квартирi Тараса та Марiко.
   - Винесли вирок! - сказала Маргiна та зiпхнула кота з дивану, на який сiла сама, а поряд з нею Даша та Мортi.
   - Отаку я люблю тебе найбiльше, - сказав кiт, навiть не збираючись вставати з пiдлоги. Вiн змiряв їх поглядом, а потiм сказав: - А я шукаю Знак Iблiса, бо десь загубив. Ви не бачили?
   - Нi! - сказала Даша, а Маргiна додала: - Якби я його побачила, то перш за все забрала би твою душу та кинула б її у якусь жабу.
   Даша хiхiкала в кулак, а Туманний Кiт звернувся до Мортi: - Мотя, ти не знаєш, де Знак Iблiса?
   - Я нiчого не знаю! - сказала Мортi, та вiдвернулася до вiкна, наче щось побачила.
   - Що ви тут шукаєте? - спитала Марiко, з'являючись з фiлiжанками кави на тецi. Крiм кави на тецi стояла миска з м'ясом, яку Марiко поставила перед Туманним Котом, то вiн забув про Знак Iблiса та встромив свою пику в миску.
   - Нащо ти його годуєш, ще й м'ясом? - бiдкалася Маргiна: - Вiн же за твоє добро зробить тобi якусь капость!
   - Я вже звикла до цього, - вiдповiла Марiко, наче кота й не було у квартирi, а потiм додала: - Вiн трошки схожий на мого Тарасика, то я його годую.
   В цей час на балконi щось загуркотiло i всi побачили там Колє, а поряд з нею Мето, Жюте та Трутте.
   - Що ви тут робите? - спитала Даша, вiдкриваючи балконнi дверi та почула сердиту вiдповiдь Колє: - Те, що й ви - у нас вiдпустка!
   - А де Iджi? - спитала Даша.
   - Вiн залишився вiдбудовувати Донбас, - вiдповiла Колє та похвасталась: - А ми з Києва зробили українiзацiю України.
   Нiхто не похвалив Колє, що її засмутило, хоча їй самiй уже надоїли цi уроки української мови, якi вона проводила з глядачами каналу 'Ґ+Ґ'. Даша мовчала, бо вона в цей час кинула свою симпоту на Донбас та побачила, що Iджi нi живий нi мертвий. Вона мовчки пiшла на балкон та злетiла в повiтря. За нею, також мовчки, пiшла Мортi, а потiм, наче прив'язана, й Маргiна.
   - Я бачу, що всi уже показилися, - сказала Марiко та запропонувала: - Дiвчата й хлопцi, сiдайте, хоч пообiдайте, а вже потiм будете розбиратися з дiлами.
   - Пiсля обiду я можу вас зводити на танцi, - вiдкрив одне око Туманний Кiт, - у мого друзяки є зайвi контрамарки.
   Нiхто на це не зреагував, то кiт закрив око та продовжив дрiмати. Повернення в Київ, яке бачилося, як розвага, перетворилося на якесь покарання, то Колє пiднялася та сказала Марiко:
   - Спасибi, люба Марiко, але ми, напевно, повернемося на Донбас, бо на Землi ми потрiбнi тiльки там.
   Вона пiшла на балкон та пурхнула в небо, а за нею потяглися всi прибульцi.
   - Ну от, секунду назад була цiла купа гостей, а тепер ми залишились однi, - сказала Марiко, присiвши на долiвку, та погладжуючи кота, який аж замурчав вiд захвату, а вона, несподiвано, схопила його за вухо та спитала: - Що вiдбувається? Це ти зробив якусь капость?
   - Щоб наробити дурниць не обов'язково бути котом. Коли це люди були взiрцем розумностi? - вiдповiв кiт, надiючись, що Марiко продовжить масажнi процедури, що вона й зробила, бо замислилась та спитала у кота: - Може й менi полiтати та зануритись у сьогоднiшнє життя?
   - Ти один з острiвкiв надiйностi в цьому свiтi, тому береш участь тiльки у самих особливих випадках, - вiдповiв кiт, отримуючи чергову порцiю блаженства, та вигинаючи спину пiд теплою рукою.
   - Ти менi зраджуєш!? I з ким! З котом! - сказав Тарас, нишком з'являючись на порозi кiмнати, а Марiко, здригнувшись вiд несподiванки, зайшлася смiхом, упавши обличчям на руду i м'яку величнiсть.
   - Щось ти стала важкенька, - сказав кiт, бо не любив фамiльярностi зi своїм тiлом та спитав: - Ти, що, вагiтна?
   Тарас театрально вирячив очi на кота, а потiм на Марiко та грiзно спитав: - Вiд кого?
   - Дурнику, звичайно ж не вiд кота, - сказала Марiко, здивована не менше Тараса, та занурила у себе симпоти, перевiряючи слова кота.
   В цей час Даша пiдлiтала до мiсця, де губився слiд Iджi. Це було досить дивно, бо у нього була дiмензiальна сiточка, яку вона не вiдчувала, а, крiм неї, Даша не могла знайти його тiло. Було таке вiдчуття, що Iджi зник з цього свiту.
  ***
   Iджi отямився та побачив, що знаходиться зв'язаний на долiвцi в якiйсь будiвлi без вiкон, в крайньому разi так здалося спочатку. Глянувши перед собою, вiн таки побачив закрите вiконницями вiкно, перед яким повiсили червону ганчiрку, яка виявилась прапором, а в шпаринку внизу пробивалося свiтло. На прапорi була намальована перевернута зiрка на якiй прилiпили ще одну червону зiрку, а вже на нiй намалювали свастику.
  
   На нижнiй вершинi зiрки стирчав контур ведмедя чи рогатого козла. Мiж променями великої перевернутої зiрки Iджi прочитав три лiтери 'ССА', а що вони означають не знав, бо дiмензiальної сiточки не було, видно хтось її зняв. Наскiльки Iджi пам'ятав з прочитаного про Землю, такi атрибути використовували сатанiсти. На скрученому проводi зi стелi звисала шахтарська гасова лампа, яка заливала все примiщення непевним свiтлом. Перед Iджi були три придурки, один з яких сидiв на якомусь стiльцi, а два iншi стояли. Iджi здивували їх виряченi очi, наче цi придурки наковталися димедролу. Тонку шию довгого хлюща в чорнiй сорочцi, що сидiв на стiльцi, затягувала смугаста червоно-чорна краватка. Трикутне обличчя з великим лобом, поплямоване червоними плямами, яке, наче мухомор, стирчало на довгiй шиї iз чорного костюма, видавала в ньому одного з iнтелектуалiв, якi, не маючи змоги чимось видiлитись в середовищi шпани, засирають мiзки iншим своїми божевiльними iдеями. Злiва стояв напiвоголений нiкчема в окулярах, на миршавих грудях якого чорнiла виколота фiгня зi свастикою. Справа, склавши на грудях свої руки з великими кулаками, стояв вiдморожений дебiл, якому все одно, кого бити та за яку iдею.
   Всi вони дивилися на Iджi, наче вiн мав їм щось сказати, але прибулець не вiдчував потреби говорити, а, навпаки, хотiв би послухати, де вiн знаходиться та що вiд нього хочуть цi шмаркачi. Iджi не вiдчував небезпеки вiд цих персон, бо якби не зв'язанi руки, то вся трiйця лежала б на долiвцi, але й зв'язаний вiн для них небезпечний. Треба послухати, що вони скажуть, та куди дiлася дiмензiальна сiточка, хоча, вiд довгого носiння сiточки, тiлу Iджi не загрожує смерть.
   - Куди ти сховав свою чарiвну оболонку? - спитав iнтелектуал, i Iджi зрозумiв, що справи кепськi, бо цi нездари якимось чином зняли його дiмензiальну сiточку, але, iз-за своєї дебiльностi, десь посiяли.
   - Я хотiв би спитати про це у вас, - сказав Iджi та збрехав: - Ви розумiєте, що вам загрожує небезпека, бо дiмензiальна оболонка набагато розумнiша за вас, дебiлiв, i може вам мститися, через ваше хамське поводження з нею?
   Трiйцю вразили слова Iджi, бо навiть не звернули увагу на те, що вiн обiзвав їх дебiлами, а Iджi, щоб ще бiльше нагнати страху, сказав: - Ображена дiмензiальна сiточка без власника буде ганятися за кожним iз вас, поки не вб'є. Коли ви її зняли?
   - В автомобiлi, коли їхали сюди, - сказав iнтелектуал, а на питання, де автомобiль, вiдповiв: - Ми його кинули перед тим, як сюди забратися.
   По пиках дурнiв Iджi правильно зрозумiв, що автомобiль вони вкрали.
   - А де ми знаходимося? - спитав, пiднiмаючись, Iджi та спокiйно розпустив вузли на руки на подив трiйцi, а миршавий, чогось надiваючи вiйськову сорочку, вiдповiв: - В Бунге, на шахтi 'Юнком'.
   Iджi порився в пам'ятi та вияснив, що на цiй шахтi колись зiрвали атомну бомбу, тому спитав: - Ви не боїтесь радiацiї?
   - У нас маються лiки проти радiацiї, - подав голос дебiл, якого, як з'ясувалося, звали Тимур, та загоготав, наче гусак, показуючи на стiл позаду, де стояла уже пуста пляшка горiлки та три склянки з гранями.
   - Покажiть менi машину, - сказав Iджi, а iнтелектуал, не пiднiмаючись зi стiльця, спитав: - А що нам з цього буде?
   Раптом вiн пiдскочив, наче в стiльцi була пружина, та сховався за дебiла, який нiчого не зрозумiв та спитав: - Що трапилось?
   - Тут хтось є! - сказав iнтелектуал, а миршавий перепитав: - Хто?
   - Ота, як цей сказав, сiточка, - сказав iнтелектуал, показуючи пальцем на Iджi.
   - Пiшли, покажете менi машину, - повторив Iджi, а iнтелектуал вискочив з кiмнати, уже не ставлячи нiяких умов. Виявилось, що вони знаходяться на другому поверсi занедбаної будiвлi шахти, вiд якої залишилися хiба що стiни. На самiй верхiвцi шахтного ствола стирчали колеса пiдiймача. Вони обiйшли шахту навкруги та опинилися бiля терикону. Трiйця розгублено дивилася по сторонах i Iджi зрозумiв, що вони шукають покинутий автомобiль. 'Уже встигли украсти по новiй!' - подумав Iджi, роздивляючись слiди на брудному пiдталому снiгу. Пiсля розмови з трiйцею, Iджi дiзнався, що вони приперлися з Московiї шукати прибульцiв, щоб вкрасти у них дiмензiальну сiточку. Iнтелектуал на iм'я Дмитро Булижнiков, по прiзвиську Комiсар, десь вичитав, що сiточка знiмається через вухо, то вони оглушили Iджi та мало не вiдiрвали йому ушi в пошуках сiточку, але нiчого не знайшли. Тодi вони кинули автомобiль, та потягли Iджi в свою штаб-квартиру на шахту 'Юнком'. Булижнiков перестав розказувати та втупився кудись за плече Iджi, а коли той повернувся, то здивовано побачив безголового чоловiка, який швидко рухався до них.
   - Хто це? - з острахом спитав Булижнiков, розглядаючи безголового дiдька, та зрозумiв, що з прибульцями краще не зв'язуватись.
   - Це до тебе, - пояснив Iджi, бо, як з'ясувалося, отi три лiтери на їх прапорi 'ССА' не що iнше, як 'Слов'янський союз Антихриста', який вони придумали.
   - Це, що, Антихрист? - досить швидко зрозумiв Булижнiков, а Iджi й далi брехав: - Так! Вiн iде по твою душу i душi твоїх товаришiв по союзу.
   Булижнiков так чкурнув, що його ноги мало не стукали йому у потилицю, а нiкчема зi свастикою по iменi Славiк виявився теж розумним, коли дiло стосувалось його життя, та чкурнув за своїм фюрером, наче хотiв попасти в олiмпiйську збiрну по бiгу.
   - А менi що робити? - спитав тупий бугай Тимур, на що Iджi вiдповiв: - Тобi доведеться померти героєм, бо Антихрист, який до нас бiжить, з'їсть тебе на обiд.
   - А тебе? - все ще вагався здоровило, то Iджi зi смiхом вiдповiв: - Мене вiн не з'їсть, бо я усерединi залiзний.
   Тимур не витримав i теж чкурнув, залишивши Iджi на поталу Антихристу. Не добiгаючи до Iджi на декiлька метрiв, Антихрист сказав: - Даша, моя голова кудись закотилася, то я її не бачу. Ти не могла б менi допомогти, бо менi з допомогою дiмензiальної сiточки досить важко орiєнтуватися у просторi.
   - Iди сюди, сонечко, я тобi допоможу, - сказав Iджi, а коли Антихрист пiдiйшов, зняв його сiточку та надiв на себе. Сiточка була трохи затiсна, але то нiчого, от тiльки, що робити з отим Антихристом, Iджi не знав.
   - Я нiчого не бачу! - сказав Антихрист, а Iджi спитав: - Хто ти такий?
   - Я Хома iбн Алi аль-Авель, - вiдповiв Антихрист. Iджi був невiдомий даний персонаж, хоча вiн чув про ще одного не дуже порядного типа, тому спитав: - Ким тобi приходиться Хасан iбн Алi аль-Каїн?
   - Крадiй, який хотiв забрати у мене тiло, - чемно вiдповiв Хома й Iджi йому майже повiрив, тiльки спитав: - Куди ти подiв свою голову?
   - Коли Хасан був у моєму тiлi, голову зрубала Мортi, як я зрозумiв, - розповiв Хома.
   - А чому ти звертався до Дашi? - спитав головне Iджi й Хома вiдповiв: - Бо вона коло тебе.
   Iджi оглянувся i побачив Дашу, яка була невидима для тих, у кого нема дiмензiальної сiточки. Вона зареготала уже вiдкрито i сказала, смiючись: - Ти б бачив морду отого Булижнiкова, коли я торкнулась його в їхнiй конурi, - заливалася смiхом Даша, а Iджi спитав: - Чого ж ти вiдразу не з'явилася.
   - Бо твоєї сiточки таки дiйсно нема, то я хотiла дiзнатися, що скажуть оцi сопливi слуги Антихриста, - сказала Даша: - Сiточка пропала i не вiдзивається.
   - Бо в нiй нiкого нема, - догадався Iджi, - тому її не видно.
   - Добре, я дам тобi свою сiточку, - сказала Даша, - а цю вiддай Хомi.
   - Я не хочу пiддавати тебе небезпецi, - надувся iндиком Iджi, а Даша засмiялася: - Бери, у мене ще є.
   Iджi надiв сiточку на Хому, що не так просто, бо всi сiточки одягалися через вухо, а у Хоми - коло шиї, а вже потiм одягнув на себе.
   - Даша, я вибачаюся, а ти не скажеш, де моя голова? - спитав Хома у Дашi, а Iджi, повернувшись до них, сказав: - А он вона йде!
   Хома та Даша з подивом дивилися, як по дорозi до них котиться голова, з зеленою жабою на макiвцi.
  ***
   Коли Даша полетiла, то Мортi вiдразу кинутись за нею, але Маргiна її придержала: - Не спiши, хай Даша трохи пограється без няньок.
   Маргiна була таки права, тому Мортi нiчого не залишилося, як тихенько летiти.
   - Давай не будемо з-за внучки сваритися, я не збираюся красти її у тебе, - сказала Маргiна, а Мортi дивилася на неї та думала чи вона щиро це каже, чи придурюється. Маргiна, повернула голову до Мортi та сказала: - Я дуже рада, що саме ти була поруч з Дашею усi цi роки.
   Вона пiдплила до Мортi, та обняла її, а та думала, коли вже Маргiна буде її душити. Обiйшлося, бо Маргiна вiдпустила її та навiть пустила пару сльозинок. Цього Мортi не могла витримати, тому теж заревла та притиснулась до Маргiни. Отак, притискаючись одна до одної, вони шубовснули в воду.
   Крижану!
   Мабуть, всi в Полтавi злякалася, коли двi морхiни заревiли в унiсон у два голоси, вискакуючи iз рiчки Ворскли. Вони зi смiхом понеслися до берега та полетiли по дорозi до Харкова. Через якусь хвильку Маргiна побачила внизу коло дороги якесь кафе, то сказала: - Спинимось та зiгрiємося.
   Вони приземлилися та збiгли по крутих сходинках до кафе, яке називалося 'Forest64', що не дивно, бо знаходилось коло лiсу.
   - З косою не можна! - сказав моложавий швейцар, побачивши мокрих дам, то Мортi вже хотiла йому вкоротити голову, коли дверi самi вiдчинилися.
   - Ви по мене...настав строк ... - спитав чоловiк у дверях та запитав: - Я можу перед смертю трохи оговтатись та почастувати вас в ресторанi? - вiн пропустив дам та так глянув на швейцара, що той швидко зачинив дверi, пiдштовхнувши добродiя пiд сраку. Уже добре напiдпитку, коротконогий та товстенький пан пiдвiв їх до столика, за яким сидiв до цього, але його вже прибрали, то офiцiант запросив до столу добродiя знову.
   - Ви любите зелений колiр? Я нi! Дiвчата, що ви будете пити - вино? - спитав пан, усаджуючи Маргiну та з пошаною Мортi. Присiвши сам, пан гукав офiцiанта: - Панянкам ...вино...найкраще...бо дами цього коштують, особливо з косою... А менi, як звичайно, бо потiм загину вiд рук зелених ... московiтiв ...москiтiв...! Як швед пiд Полтавою!
   Офiцiант принiс вино та налив в келихи. Видно, що цього товстенького пана знали, бо офiцiант виконував всi його бажання та з нової пляшки налив йому в чарку якоїсь горiлки.
   - Я колишнiй депутат Верховної Ради по цьому округу вiд .... - вiн зробив зупинку, наче згадуючи та продовжив: ... вiд ого-го якої партiї. У мене цi зеленi забрали все: три автомобiлi iмпортнi, ... трьох водiїв ... замшевих ... двi дачi ...вiтчизнянi...
   Мортi та Маргiна ковтнули вина. Вино було таки хороше. Пан довго жалiвся про своє життя, звертаючись особисто до Мортi, яка притулила свою косу до стiни, слухала пана та сьорбала вино.
   - Он там ... на вiкнi ... сидить зелена жаба ... на зрубанiй головi ... цi зеленi...вже вiдрубали комусь голову ... i посадили на неї свою жабу ... бо їх жаба душить ... що це не їхня голова ... бо голова протестує ... - бiдкався п'яний депутат, показуючи пальцем на вiкно. Мортi не втерпiла та глянула на вiкно, але там нiкого не було, а депутат, помiтивши її рух, сказав: - Уже нема ... нi голови, нi жаби ... зеленої ...
   - Ми вже пiдемо, бо зiгрiлися, - сказала Маргiна, а пан встав та сказав: - Я вже теж готовий ... втратити голову ... тiльки щоб моя голова була без жаби ...- попросив пан, а Мортi сказала: - Я прийду наступного разу ...
   - Дякую! Щиро дякую! - казав депутат, кланяючись, а Мортi та Маргiна зi смiхом вискочили з ресторану. Вони полетiли в селище Бунге, недалеко вiд Єнакiєво, бо там приземлилася Даша. Маргiна трималася за симпоту, яка закiнчувалася коло двох величезних териконiв, там, де знаходилася будiвля шахта та висока вежа пiдiймача з великими колесами. Вони приземлилися та пiшли пiшки, щоб розiм'яти м'язи, коли їм назустрiч вилетiли три переполоханi гицлi, якi, побачивши Маргiну та Мортi, наче засоромилися свого страху та з посмiшкою сказали: - Будьте обережнi, бо там бiгають безголовi мерцi!
   Гицлi не стали затримуватися, а поспiшили втекти, чим трохи насторожили Мортi.
   - Якщо цi засранцi щось зробили Дашi, то я вiдрiжу їм все, що можна i не можна, - пообiцяла Мортi.
   - Мотя, заспокойся, - сказала Маргiна, - нiчого з Дашою не сталося, бо я коло неї тримаю одну сигнальну симпоту.
   - I вона не здогадується? - зацiкавлено спитала Мортi.
   - Нi, - сказала Маргiна.
   - Як ти це зробила? - спитала Мортi.
   - Симпота вiд Дашi iде знову до неї, роблячи петлю, а тодi вже до мене, - розказала Маргiна.
   - Почекай! - сказала Мортi, збираючись це зробити, але її зупинила Маргiна: - Не зараз, зроби це, коли ми будемо гуртом, бо вона помiтить i тодi й тобi, й менi буде капець.
   Вони обминули ще одну будiвлю та побачили Дашу, Iджi та якогось безголового iдiота. Його вiдрубана голова котилася по дорiжцi в їхню сторону. Коли вона опинилася ближче, то Маргiна побачила, що голова скаче, а не котиться.
   Мортi пiдняла косу, готова до бою!
  ***
   Чорногуз схибив, бо Хасан не попав йому в рот, а полетiв вниз. Можливо чорногуза налякала велика ворона, яка перед цим каркнула, а коли Хасан полетiв вниз, то хотiла його пiдiбрати. Це їй не вдалося, бо Хасан махнув лапою, цiлячись в око. Може й зачепив, бо ворона полетiла при самiй землi, а чорногуз так i залишився в пустому гнiздi. Добре, що зима була тепла, то ще якийсь зелений кущик трави стирчав при землi, тому Хасан спружинив на ньому та перекинувся на спину. Вiн бачив сiре небо, гнiздо на сухому деревi та чорногуза, який, втративши свою поживу, застряв у гнiздi, наче згадав про своє дитинство.
   Хасан волiв би, щоб ця цибата птиця полетiла деiнде, бо жабi сперечатися з нею без дiмензiальної сiточки все одно, як напроситися їй на обiд. Щоб втекти вiд смертi, Хасан, не зводячи погляду з гнiзда, швиденько стрибнув у кущi та потрапив на гiлку, яка зiгнулася та пiдштовхнула жабу вбiк. Все б нiчого, тiльки цей кущ рiс над урвищем, то Хасан полетiв униз, та чвакнув в якусь яму з грязюкою. Хасан вигулькнув iз грязi та задерся на якийсь круглий камiнь, який стирчав iз багнюки. Усiвшись зверху на виступ, який стовбичив на каменi, Хасан трохи посидiв, щоб стекла грязюка з тiла i тiльки тодi злiз з виступу, щоб пiдiйти до краю каменя, та стрибнути на берег цiєї багнюки. Що дивно, виступ був схожий на людське вухо.
   Навiть бiльше, це й було людське вухо! На головi, яка валялася в багнюцi! Хасан не сумнiвався, що це його голова. А ще його чекала несподiвана знахiдка: пом'явши жаб'ячими лапками мочку бiля вуха, Хасан виявив цiлу дiмензiальну сiточку i вiдразу стягнув її з голови та накинув на жаб'яче тiло. Тепер нiякий чорногуз йому не страшний. Залишилося вирiшити, що робити з головою, бо це ж таки його голова, то може знайдеться й тiло. Хасан витягнув голову з багнюки та полетiв до берега Днiпра, де обмив її, а потiм сховав її пiд дiмензiальну сiточку, усiвшись зверху на голову. Таким чином голова не струхне, як старий пеньок. Хасан полетiв на Княжу гору та перебрав її до кожної травинки, поки не побачив ободок портативного кiльця реплiкацiї, яке видно випало з кишенi, коли Хасану вiдрубали голову. Це його дуже втiшило, то вiн продовжив пошуки, але тiла таки не знайшов. Те, що у нього є кiльце реплiкацiї, давало змогу зробити задумане, хоча часу до 20 сiчня залишалося зовсiм мало. 'Треба знайти моє тiло!' - подумав Хасан та послав симпоту у пошуках тiла. Хасан боявся, що тiло вже остаточно згнило, бо дiмензiальна сiточка чомусь опинилася на головi.
   Його чекала несподiванка!
   Бо його тiло було живим та знаходилося десь на сходi України! 'Що за маячня?' - подумав Хасан, але дiтися нiкуди, треба летiти на той схiд та забрати тiло. Вiн вже злетiв та летiв над Каневом, коли промайнула ще одна думка: 'Тiло забрав Хома!' Вiд цiєї думки стало зовсiм не затишно, бо той дурник може й не пустити Хасана в їхнє тiло. 'А що вiд там робить на тому сходi?' - подумав Хасан, мимоволi опускаючись на дерев'яну лаву риночку у центрi мiста. Якийсь чорноротий жартiвник спитав у господинi, яка продавала свинячi голови на холодець та й не помiтила, що товару прибуло: - А скiльки коштує оця кругленька голова?
   Продавчиня глянула на вибiр покупця та й осiла на мiсцi, бо зелений чуб мерця став ворушитися.
   - Ой боже ж ти мiй! - тiльки й промимрила вона та перехрестилася тричi, а навкруги зiбрався гурт, то жiнки жахалися, а чоловiки сперечалися, кого це вбили.
   - А на головi зелена жаба! - помiтив хтось.
   - Це голова виборчої комiсiї, - сказав якийсь добродiй, не уточняючи, про кого вiн каже: вiдрiзану голову чи жабу, а якась жiнка йому заперечила: - Та нi, у того виряченi очi, а у цього вузенькi та ще й моргає.
   - Як моргає?
   - Бо ще живий!
   - Та нi, то жаба моргає!
   - Як вiдрiзана голова може бути жива?
   - У мене риба цiлу нiч жива!
   - То риба, а то голова!
   - То жаба моргає, не видумуйте!
   Тим часом Хасан виповз зi своїх думок та побачив себе мiж свинячими головами, то трошки отетерiв, бо хоча вже давно не сприймав будь-яку релiгiю, але згадав вiдразу до свинини з дитинства то здiйнявся на небо пiд здивованi розмови покупцiв:
   - Ти диви, воно ще й лiтає!
   - То чиясь душа!
   - Яка душа, то голова грiшника, якого з жабою не пускають в рай!
   Хасан не став слухати дурнi розмови та полетiв на схiд через Днiпро, а далi степом...степом...
  
  
  Реплiкацiя чотирнадцята. Хасан
   Богдану часто снилися дивнi сни. Видно, мав рацiю син, Iгор, який казав, що то наслiдки лiкiв, а ще, як думав сам Богдан, сни малювали другу, у чомусь фантастичну дiйснiсть, щоб привернути увагу до того, як живеться зараз. Тi сни лякали та дуже вiдрiзнялися вiд реальної дiйсностi, яка теж була жахлива: вороги-московiти, як i ранiше, обстрiлювали Донбас, бо знешкоджувати старi запаси снарядiв, у яких давно закiнчився строк, набагато дорожче, чим вiдстрiляти їх по Українi. То вже, крiм 'Камазiв' з 'гуманiтарною допомогою', заходили ешелони московiтської 'допомоги' зi смертельною начинкою. Крим перетворився в суцiльну вiйськову базу i тi, хто чекали 'благодєнствiя' вiдчули його на собi в повному обсязi. Перебуваючи на фронтi, Богдан не зовсiм розумiв, що твориться в тилу при новому президентi та що слiд вiд нього чекати, хоча точно знав одне: там, на передовiй, що б не трапилось в тилу, а фронтi треба держати.
   Того ранку Богдан прокинувся вiд моторошного сну, в якому дiяли фантастичнi прибульцi та люди: живi й мертвi. Таку дивину вiн i ранiше бачив, то вiдразу взяв свого блокнота, та записав те, що наснилося. 'Треба у Людмили Василiвни спитати, що то значить, коли присниться вiдрубана голова', - смiючись, подумав Богдан, хоча не сумнiвався, що вона вислухає та пропише якiсь заспокiйливi пiгулки. Богдан знав, що не тiльки йому ввижаються такi сни, бо вiйна, то не iграшка, а зла мачуха, яка нiвечить людськi душi, перевiряючи людину на стiйкiсть: зламається чи нi. Богдану подобалась Людмила Василiвна, як хiрург i як людина. То вона зробила Богдану складну операцiю, яка врятувала його вiд смертi, бо не дарма медсестри її нахвалюють, як хiрурга вiд бога.
   Не тiльки Богдану подобалась Людмила Василiвна, а й сину, Iгорю. Богдан не знав, про що говорив Iгор з Людмилою Василiвною, але вона постiйно приносила Богдану якiсь овочi чи фрукти та не рiдше одного разу в день провiдувала свого хворого. З її розмов виходило, що робила вона це не з-за лiкарської необхiдностi, а по цiкавостi, бо їй подобалися розповiдi Богдана про Iгоря, то, мабуть, вона приходила саме за цим. 'Невже мiж ними щось є?' - радiв Богдан, бо Iгорю вже давно треба одружитися та подарувати Богдану внучат. Марiя заходила все рiдше та рiдше й Богдан з подивом вiдчув, що її йому не вистачає. 'Таки, домоглася свого!' - з посмiшкою констатував Богдан, а думка про те, що його змусили закохатися в цю жiночку, зовсiм його не хвилювала. Одного разу вiн набрав її на телефонi, а коли почув її голос, спитав:
   - Доброго дня, Маруся! Чого не заходиш?
   - У тебе щось нема? - заклопотана спитала вона, та Богдан її заспокоїв: - Нi, в мене все є, а от тебе - не вистачає.
   Вона мовчала якiсь хвильку, а потiм вiдповiла:
   - Я зараз прийду.
   Виявилось, що Богдан запросив Марiю до себе, а сам був не готовий. Вiн побачив квiти на тумбочцi у сусiда то вiдразу попросив: - Боцман, дай квiти поносить!
   Той, спочатку, не зрозумiв, а потiм розтягнув на неголеному обличчi посмiшку до ушей, та спитав:
   - Дiвчина?
   - Так! - сказав Богдан, а Роман з лiжка напроти, запропонував: - I мої вiзьми!
   Богдан тiльки склав букет та пiдiйшов до дверей, щоб зустрiти Марiю в коридорi, коли вони вiдчинилися i на порозi стала вона.
   - Дуже радий тебе бачити! - сказав Богдан та простягнув їй букет, а Роман сказав: - Боцман, пiшли, покуримо.
   - Я не курю, - не в'їхав Боцман, бо дивився на Марiю та Богдана, а Роман настирливо сказав: - Менi треба тобi щось розказати.
   Роман покинув кiмнату, пiдштовхуючи поперед себе Боцмана, а Марiя та Богдан так i стояли коло порога.
   - Менi є що тобi сказати, - промовив Богдан.
   - Що? - спитала Марiя, шукаючи на обличчi Богдана вiдповiдi, а вiн сказав: - Виявляється, я без тебе не можу, бо ти полонила мою душу разом з серцем.
   Марiя блиснула очима, наче там несподiвано натекла сльоза, та з посмiшкою вiдповiла: - Я не Наполеон, щоб когось полонити
   - А я б залюбки здався, - посмiхнувся Богдан та обiйняв її за плечi. Марiя не пручалася та завмерла, немовби втратила здатнiсть рухатись. Забiг Боцман та схопив свою куртку, то Марiя вiдхилилася вiд Богдана, наче боялася, що хтось наврочить, а коли сусiд вийшов, то спитала: - Менi можна iще з тобою побути
   - Можна, - вiдповiв Богдан та тихенько додав на вухо: - Хоч все життя.
   - Спасибi, - сказала Марiя та знову спитала: - Можна, я до тебе пригорнусь?
   - Пригортайся, - сказав Богдан та обiйняв її за талiю, а вона подалася до нього, й вiн вiдчув, як вона тремтить.
   - Ти змерзла? - спитав Богдан, а Марiя вiдповiла: - Нi, то вiд збудження.
   Досить скоро вона перестала тремтiти, може пригрiлася, а Богдан сказав: - Я старий для тебе, - на що Марiя вiдповiла: - То нiчого, ... зате у тебе молода душа...
   Вiн знайшов її губи, якi потягнулися до нього i той, їх перший поцiлунок, з'єднав не тiльки губи, а i їх душi, бо мiж ними з'явилося таїнство, яке сильнiше клятви чи якогось папiрця, що дають в ЗАГСi. Знову забiг Боцман i Богдан матюкнувся: 'А хай би тебе шляк трафив!' - а той вибачаючись, пробурмотiв: - Ми там в карти пограємо.
   Не встиг Боцман пiти, як Марiя сказала: - Я вже теж пiду! Бо у мене робота!
   Богдан хотiв її затримати, але вона, потупивши очi, сказала: - У мене серце з грудей виривається. Я прийду, потiм, дай менi час, бо аж голова йде кругом.
   Вiн таки провiв її до виходу, а там вона поцiлувала в щоку та шепнула: - Я тебе кохаю
   'Я теж!' - хотiв сказати Богдан, та вона швидко збiгла по сходинках й пропала за дверима. Богдан весь день ходив замрiяний i, мабуть, проспав би обiд та вечерю, якби не Роман, який тягнув його за собою та все намагався розпитати, що там у них було з Марiєю.
  ***
   Хома знайшовся на Донбасi в якомусь занедбаному селi, на ймення Бунге, бiля шахти, яка давно не працювала. Вiд неї залишилися тiльки порушенi будiвлi та два високих терикони, вже зарослi травою та кущами. Хасан впав згори на потрiскану асфальтну дорогу, де попереду стояв Хома, а за ним Даша та якийсь прибулець. 'Попалась, сучка!' - подумав Хасан, бо ця Даша виявилась пiдступною тварюкою, яка вiдтяла йому голову. Як тодi зрозумiв Хасан, вона сховала в собi Мортi та Маргiну, якi розправились з Хомою та Хасаном. Зараз Хасан не вiдчував Маргiну чи Мортi, тому наодинцi з цiєю Дашею у нього є фора, бо за плечем столiття витончених вбивств. Збоку вискочили якiсь три переляканих дурнi, якi, побачивши вiдрубану голову, пiдскочили на мiсцi, та кинулися назад, але Хасан не звернув на них уваги, бо йому потрiбна була Даша.
   - Я хочу з тобою миритися, - проквакав Хасан, бо голова, навiть пiд дiмензiальною сiточкою, не те, що говорити, а поворушити носом не могла.
   - Так осьдечки твоя голова, - сказала Даша, звертаючись до Хоми, - ти що, не мiг пошукати краще.
   - Це моя голова, - проквакав Хасан, - бо я її знайшов.
   - Я, мабуть, зробила помилка, пересадивши твою душу в жабу, - сказала Даша, та витягла з тапi Знак Iблiса. 'Вона вкрала мiй Знак Iблiса!' - розсердився Хасан, збираючись її вбити, та побачив, що Даша вколола палець рогом Знака Iблiса. 'Тварюка! Забере мою душу!' - ужахнувся Хасан та кинувся тiкати, прикрившись зверху мертвою головою. Тiкаючи, вiн помiтив попереду двох жiнок, а коли одна з них витягла косу, то вже пiзно було щось робити, то Хасан, залишивши голову, стрибнув у небо та за мить зник за горизонтом. Мортi пiдiбрала голову, а Маргiна, заглядаючи через плече, сказала: - Це ж голова Хасана! А що то стрибнуло у небо?
   - Хасан i стрибнув, - сказала Мортi, - у виглядi жаби.
   - Хто з ним таке зробив? - спитала Маргiна, а Мортi усмiхнулася: - Я догадуюсь, хто!
   - Я теж догадуюсь, - усмiхнулася Маргiна та додала: - Треба у неї забрати ту iграшку, бо наробить шкоди.
   - Хтось дозволяв їй усе, - уколола Мортi.
   - Я була неправа, - легко зiзналася Маргiна i вони обидвi засмiялися, та пiшли до трiйцi, яка на них чекала.
   - Це я пiдiбрала Знак Iблiса, який загубив Туманний Кiт, - легко призналася Даша, а бабусi переглянулися та засмiялися. Даша не розумiла, чого вони гигочуть, а Маргiна сказала: - Дай краще я його сховаю, бо з цим Знаком Iблiса одна бiда.
   - Нi, пiдкинь його менi, - попросила Мортi й Даша пiдкинула. Мортi блискавично його розсiкла i вiддала одну половинку Мортi, а другу сховала в тапи.
   - А що з цим будемо робити? - спитала Маргiна, тримаючи голову Хасана.
   - Вiддамо її Хомi, вiн давно на неї чекає, - вiдповiла Даша та спитала у Мортi: - А що, твоя коса рубає дiмензiальну сiточку надвоє?
   Мортi цього не знала, як i Маргiна. Даша вiддала голову Хомi й той надiв її на плечi, а через пару хвилин ожив та подякував: - Спасибi.
   - То що, пiшли шукати дiмензiальну сiточку Iджi? - спитала Даша.
   - А що, вона в нього загубилася? - спитала Мортi та сказала: - Я її бачу.
   - Як ти можеш бачити, коли ми не бачимо? - обурилася Маргiна, а Мортi сказала: - Бо вона мертва, а я бачу мертвi душi.
   - Там нема душi, моя душа тут, - нагадав Iджi, а Мортi показала на Хому та сказала: - А як же з'явився вiн.
   - Ти хочеш сказати, що у мене будуть двi душi? - здивувався Iджi, на що Мортi вiдповiла: - Дiмензiальна сiточка не може бути пустою. Якщо там душi нема, то вона може з'явитися. Як у Хасана. Як з'явилася в нашому Всесвiтi у виглядi Бога.
   - Мотя, ти академiк, - похвалила її Маргiна, а Мортi аж зашарiлася.
   - То нашого Туманного Кота народив Всесвiт? - спитала Даша, а Маргiна засмiялася: - Може бути, бо вiн менi колись розказував, що у нього в головi по два мона та два демона, на один демон бiльше, чим в людини.
   - Бабуся, що таке мон та демон? - спитала Даша, а Маргiна засмiялася: - Це клепки в головi.
   - У кота, точно, зайвi клепки в головi, - засмiялася Даша та побачила в повiтрi блiду руду морду кота, яка шкiрилась та сказала: - Я все чую!
   - Ви всi бачили кота? - здивовано спитала Даша.
   - Чекай вiд нього сюрпризiв, - сказала Маргiна та пошептала на вухо: - Будь обережна.
   - То ми йдемо шукати мою сiточку? - нагадав Iджi.
  ***
   Колє зовсiм не сподобалось, що їх тримають за нахлiбникiв пригод, якi призначенi Дашi, тому вона вирiшила, що з цього часу буде триматися якомога далi вiд внучки Мортi. Хоча все цiкаве вiдбувалося в Українi, але нiхто не завадить дiзнатися про iншi країни, хоча б про ту Московiю, яка захотiла зiбрати пiд свiй дах всi колишнi територiї. Тому Колє вирiшила навiдатися в Москву та стала шукати Плутiна, який, по розповiдях нового трiумвiрату, загинув. Як не дивно, але вона знайшла цього гравця в полiтику i не де не будь, а в Москвi.
   - Летимо в Москву! - сказала вона, роблячи розворот в повiтрi, а Жюте спитав: - Що ми там забули?
   Його Ворон, який зовсiм недавно та несподiвано з'явився бiля свого власника, каркнув, начебто пiдтримував Жюте, а Мето, навпаки, пiдтримав Колє:
   - А що ми забули у цьому Києвi? Даша поводиться з нами, наче пiдлеглими та не вважає за необхiдне попередити про свої дiї. От куди вона повiялась зi своїми бабусями?
   - Рятувати Iджi! - вiдповiла Трутте, якiй розвиток вiдносин мiж Дашею та Iджi дуже подобався, бо вона хотiла таких вiдносин з Жюте, щоб вiн її вiд чогось врятував. 'Треба попасти в якусь халепу!' - подумала вона, замрiяно дивлячись на Жюте.
   - То ми там будемо тiльки заважати, - нагадав Мето, а Колє схвально на нього подивилася.
   - В Москву, так в Москву! - не став сперечатися Жюте, а Трутте теж кивнула, що їй все одно, де здiйсниться героїчне дiйство, коли Жюте врятує її вiд смертi. Головне, щоб не зiпсували опес, бо цi пригоди такi непередбачуванi. Вони неспiшно добралися до Москви. Вожаком попереду летiла Колє, бо вона трималася симпоти, яка знайшла Плутiна. Навiщо вiн їй здався, Колє не знала, i думала, що вирiшить це потiм, коли побачить його зблизька. Уже коли пiдлiтали до якоїсь недобудованої будiвлi у виглядi величезної пiдкови, Колє зрозумiла, що Плутiн знаходиться в парку, який розкинувся за широкою дорогою, коло колiна рiчки з назвою Москва. Зимою, та ще й без снiгу, парк виглядав настiльки нудно, що Колє, навiть, пожалiла, що поперлася сюди, а вже тодi стала шукати Плутiна. Пiсля довгих пошукiв, бо вiдвiдувачiв в парку було зовсiм мало, а Колє шукала людину, вона таки знайшла Плутiна i не де-небудь, а в деревi. З часу вiдвiдин Дашi, замiсть ланцюгiв, дуби охороняв залiзний паркан, бо мiсцевi та приїжджi ссикуни зовсiм замордували дуб. Тi, хто наглядали за дубами, замазали прогнивши дiрки глиною, щоб дерева, дiйсно, не дали дуба.
   - Що ти тут робиш? - спитала Колє, дивлячись, як iз дуба проступають риси обличчя Плутiна.
   - Що можна робити зимою в деревi та ще й в безлюдному парку? - перепитав Плутiн та сам вiдповiв на своє запитання: - Тiльки спати!
   - А де твоє тiло? - спитала Колє.
   - Давно згнило в кремлiвськiй стiнi, - вiдповiв Плутiн. Колє його, навiть, пожалiла: 'Бiдний! Це не легше, чим сидiти в якiйсь ямi на планетi Аре'. Вона занурилася в його думки та мало не впала вiд заздростi - такого пiдступного та хитрого морве вона нiколи не знала. 'Ось у кого потрiбно вчитися!' - радiсно подумала Колє, вважаючи, що з Плутiна був би найкращим кантером на планетi Аре. 'Якби не ми, то цiєї України взагалi б не було, бо Плутiн би загарбав її без всiляких сентиментiв. 'Треба стати на його сторону!' - подумала Колє, але як витягти Плутiна з дерева, вона не знала.
   - Я б тобi допомогла, але не знаю як, - сказала Колє, а Плутiн глянув на неї та сказав: - Вiдiйдiть якомога далi, аж за залiзний паркан, а ти - залишайся!
   Мето, Жюте та Трутте перелiзли через паркан та вiдiйшли, а Колє залишилася та сказала: - Кажи!
   - Пiдiйди ближче, до самого дерева, - сказав Плутiн, а коли вона притулилася до дерева, то вiн довго шептав їй на вухо, вiд чого у Колє засвiтилися очi. Коли вони закiнчили шептатися та Колє перебралася через паркан, то Мето спитав:
   - Ви про що так довго шепталися?
   - Секрет! - сказала Колє, а Мето подумав, що залишиться тут та зрiже цього дуба або спалить. Вiн вже уявляв, як грiється коло цiєї деревина, коли Колє задоволено спитала:
   - Ти, що, приревнував мене до дуба?
   - Нащо вiн менi здався! - вигукнув Мето та позеленiв вiд сорому, а Колє злетiла в повiтря та задоволено прокричала: - Полетiли!
   - Куди? - спитав Жюте, але Колє не сказала, а тiльки крикнула: - Дiзнаєшся!
   З дуба злетiв Ворон, який каркнув, вiтаючи Жюте в повiтрi та полетiв попереду, немов знав, куди вони прямують.
  ***
   Хасан ледве втiк вiд Мортi, бо вважав її самою небезпечною пiсля Туманного Кота: вона володiла косою, яка рiзала дiмензiальну сiточку, як папiр. Всi iншi, навiть Маргiна, яка мала не менший досвiд, чим Хасан, не становили загрози для нього. Та коса була немов придаток її тiла i навiщо Творець нагородив її такою зброєю - невiдомо. Можливо, що Творець вважав її Добром, яке протистоїть Злу або тримав її за суддю, який визначає порядок у цьому Всесвiтi. Недарма, у свiй час, вона була тою, що забирала життя у людей, що вмирали, та називалася Смертю. Щось трiснуло внизу i Хасан виглянув з лелечиного гнiзда, щоб побачити, кого там принесло. Виявилось, що це лiсничий з заповiдника, то Хасан заспокоївся, бо той мало не кожного дня обходив свою територiю, щоб тут не шастали рiзнi пройдисвiти. Лiсничий дивився на жабу, яка надiла собi на шию якийсь срiблястий обруч, та думав, як вона забралася в гнiздо, бо крил не має та не лiтає, а потiм вiдчув у своїй голову пiсню, яка настирливо повторяла:
   Дивлюся на небо, та й думку гадаю,
   Чому я не сокiл, чому не лiтаю,
   Чому менi, Боже, ти крила не дав?
   Я землю б покинув i в небо злiтав!65
   Лiсничий вiдчув, що i сам спiває пiсню, а Хасан потiшив себе своєю витiвкою та знову сховався в гнiздi чорногуза, бо треба було подумати, що робити. Скорiше не думати, а чекати, бо 22 сiчня зовсiм скоро. 'Якщо не висовуватись, то дочекаєшся!' - пiдказало внутрiшнє Я i Хасан був з цим згодний. Головне, мобiльне кiльце реплiкацiї, яке висiло у Хасана на шиї. Хоч воно було трохи заважке та натерло шию, але Хасан його не знiмав, бо якась приблудна ворона може зазiхнути на блискуче та схопити кiльце ненароком. Отака, як на деревi в кiнцi поляни!
   Хасан насторожився та голосно квакнув, щоб її налякати, але бiсова ворона й не думала тiкати, а спостерiгала за ним, наче її спецiально за цим послали. Хасан збирався використати дiмензiальну сiточку, щоб вiдiрвати воронi голову, але несподiвано почув, як трiснула суха гiлка внизу. Хасан аж пiдскочив вiд несподiванки та мало не випав з гнiзда, а вже тодi поглянув униз. Чотири прибульцi, якi втупилися в нього своїми баньками не вiщували нiчого доброго.
   - Хасан, виходь! - сказала нахабна висока дiвиця з розмальованим обличчям, яку звали Колє, та ще й додала: - Я знаю, що ти в гнiздi!
   - Що тобi треба! - квакнув Хасан, бо битися з цими придурками вважав зовсiм недоречним.
   - Я хочу позичити у тебе Знак Iблiса, щоб допомогти Плутiну, - сказала Коле.
   - Ти довiряєш цьому пiдступному московiту? Коли ти йому допоможеш, то вiн тебе вб'є! - нагадав Хасан, але iншопланетна дiвчина була занадто вперта, бо сказала: - Я повинна йому допомогти!
   - У мене немає Знаку Iблiса, - признався Хасан, щоб цi нездари вiдчепилися.
   - А де вiн? - спитала Колє.
   - У вашої подруги Дашi, - вiдповiв Хасан та побачив по мордах прибульцiв, що для них це був сюрприз.
   - Вас обдурила ваша подруга, а ви довiряєте Плутiну, - уколов Хасан та додав: - Не можна нiкому вiрити, бо втратиш свою голову!
   - Дякую, Хасан, - сказала Колє та подумала, що у негiдникiв буває бiльше честi, нiж у друзiв.
   - Полетiли! - кинула вона своїм друзям, та першою здiйнялась в повiтря. За нею потягнулися прибульцi, а ворон, за яким Хасан сторожко спостерiгав, каркнув, жалiючи, що не пiймав жабу, та полетiв останнiм. 'Нарештi!' - зiтхнув Хасан, бо за 800 прожитих лiт бiльшiсть людей йому надоїли, як гiрка редька.
  ***
   Всi трималися за Мортi, бо тiльки вона мала зв'язок з сiточкою Iджi, але напрям, куди вони летiли, здивував не тiльки Маргiну, але й Дашу: попереду була столиця Московiї, Москва. Це мiсто, як плiснява, розрослося у всi сторони, але добре було, що мiж цими густонаселеними мiстами-супутниками залишалися лiсовi плями. Не дивно, що в це мiсто перлися з усiєї Московiї, бо за МКАДом життя не було - це казали самi московiти. То ж потихеньку москвичiв вiдтiсняли на багатоповерхову околицю, а центр заселяла горласта кримiнальна гопота, яка купчилась коло державного корита. Вони ще не долетiли до Москви, коли Мортi почала знижуватися до великої зеленої плями соснового лiсу, припорошеного снiгом, посеред якого тягнулася до неба багатоповерхова будiвля у виглядi трьох коротких i трьох довгих корпусiв прилаштованих через один до центральної будiвлi у вигляди шестипроменевої зiрки. Ця дивна споруда виявилась базою вiдпочинку 'Бор' та ще й охоронялася охороною з автоматами, про що нагадала Маргiна, яка сказала: - Закрийтеся сiточками.
   Вона ще хотiла сказати, що їх забагато для даної операцiї, бо крiм Мортi, Дашi та Iджi, до них пристав Хома. Мортi знизилась прямо посеред дерев, що дуже всiх здивувало, бо навiщо їхати з Донбасу у цей лiс. Навкруги нiкого не було i Маргiна недарма боялась, що їх помiтить охорона та може пристрелити, бо ця база вiдпочинку, мабуть, була не для простих московiтiв, а для бюрократичної елiти.
   - То де ж цей злодiй, який поцупив сiточку? - спитала Маргiна, бо їй здалося, що Мортi теж у подивi.
   - Я вiдчуваю сiточку тут, - сказала Мортi, зробила декiлька крокiв та здивовано сказала: - Вона рухається!
   - Ця сiточка, часом, не на тобi? - спитала Маргiна.
   - Якщо я не помиляюся, то вона пiд нами! - сказала Даша i Маргiна здивовано спитала: - Звiдки знаєш?
   - Пiд нами якийсь тунель, - пояснила Даша та додала: - Я зараз спущусь та розвiдаю!
   - Застiбни сiточку, - сказала Маргiна, а Мортi аж схопилася за косу. Даша посмiхнулася та пiрнула униз, пiд землю, а всi налаштувалися чекати. Аж раптом Даша з криком вискочила iз-пiд землi, вирячивши переляканi очi. Мортi шукала очима ворога, та нiкого не знайшла, а Маргiна спокiйно спитала: - Що трапилося?
   - Там кiстки людей, черепи ... багато ... - сказала Даша та зашарiлася: пiшла на обличчi плямами - червоними та зеленими.
   - Тут НКВД страчувало людей з 1937 року, - пояснила Мортi, а Даша, яка уже отямилась вiд страху, спитала: - Звiдки ти знаєш?
   - Я їх супроводжувала у Пекло та в Рай, - вiдповiла Мортi, а Даша не знала, вiрити їй чи нi.
   - То що будемо робити? - спитала Даша, а Маргiна вiдповiла: - Ми втрьох в тунель, а Iджi та Хома зверху для прикриття.
   - Це моя сiточка, я повинен її сам добувати! - набундючився та позеленiв Iджi, а Маргiна засмiялася та сказала: - Тодi так! Я та Мотя в тунель, а ви зверху для прикриття! Рiшення не обговорюється, а беззаперечно виконується! Правда Мотю?
   - Так! - сказала Мортi та блиснула очима: - Хто не послухається - позбудеться голови!
   - I я? - здивувалася Даша, а Мортi переглянулася з Маргiною, та вiдповiла: - А чим ти краща Маргiни, я ж їй вiдрубала голову.
   - Я пам'ятаю, - спiвала Маргiна, - це було досить боляче!
   Даша вiд здивування вирячила очi та вiдкрила рота, не знаючи що сказати, а бабусi пiрнули у землю, аж кiлька кiсток з черепом викинуло назовнi.
   - Не дуже то я й хотiла лазити по цих гидких тунелях! У нас, на планетi Аре, їх як макаронiв в каструлi, - сказала Даша, а Iджi прошепотiв на вухо, щоб Хома не чув: - Вони хотiли залишити нас вдвох.
   - Навiщо? - спитала Даша i вiдразу знову зашарiлася, бо догадалася.
   - Ну, бабуськи! Ну, морвiхи! Я вам вiддячу! - сказала Даша, а Iджi засмiявся. Вони взяли напрям та пiшли по лiсу, згадуючи про те, що вiдбулося на планетi з глюдожерами та дуже здивувалися, коли почули у себе за спиною грiзний вигук: - Руки вгору i не ворушiться!
   А в спину ткнулося щось тверде. Як дуло автомата!
   - Руки вгору i не ворушiться! - знову повторили ззаду i Даша сказала, вiдчуваючи притулений до спини холодний метал: - Ми не ворушимося i нiкуди не спiшимо!
   - Хто ви та куди йдете? - спитав грiзний голос за спиною й Iджi вiдповiв: - Ми туристи з планети Аре i дослiджуємо флору й фауну планети Земля.
   Даша вiдчула, як її професiонально обмацали, те саме зробили з Iджi, а Хома кудись зник. Якiсь охоронники в чорному з автоматами без прикладiв оточили їх з усiх сторiн i Даша подумала, що їх занадто багато на двох осiб. Звичайно, вони могли за одну секунду їх знищити, та вирiшили дiзнатися в чому справа.
   - На державнiй базi вiдпочинку без дозволу чи путiвки, знаходитись не дозволено, - без всякої агресiї сказав якийсь охоронець i клацнув їх телефоном. Через деякий час вiн кивнув охоронцю бiля Iджi, щоб той вiдпустив його, та сказав Дашi: - Все добре, але ви повиннi покинути базу!
   - Добре! - сказала Даша та побачила, як Iджi засiпався та упав, а сама вiдчула, як її затрусило вiд електричного заряду.
  ***
   Вони спiшили!
   Це була удача, бо вдалося обвести навколо пальця усiх. Навiть прибульцiв. Мiсiя, яку вони готували три роки таки вдалася. Правда, з цим тунелем вони перемудрили: треба було доїхати до Москви та зайти бiля Червоних ворiт, але там вже не раз були завали, то Славiк, боягуз та iдiот, вiдговорив, а вiн послухав. Чекiст, спересердя, став неуважним та запнувся через кусок кабелю чи якийсь корiнь дерева, що стирчав зi стiни. Мало не впав, та все-таки, втримався за стiну, але на нього наскочив дебiл Тимур i Чекiст таки звалився на земляну пiдлогу. Вiн матюкнувся i хотiв довбонути Тимура по його пустiй довбешцi та зрозумiв, що тiльки згає час, тому хотiв опертися руками та пiднятися, коли щось почув.
   - Тихо! - зашипiв вiн i його команда завмерла на мiсцi. Чекiст почув вiддалений тупiт нiг, тому вiдразу схопився i кинув коротке: - Нас переслiдують! Поспiшiть! - та кинувся вперед висвiчуючи тунель лiхтарем на лобi та в руцi. Таки добре бiгли кiлометри три, поки не задихалися, але Чекiст не став зупинятися, щоб команда не розслаблялася, а тiльки стишив бiг. Ззаду хекав Тимур, за ним Славко, а в кiнцi сопiв Дмитро, який мав довгi ноги, але вони йому не допомагали, бо здоров'я у Комiсара було, як води в жменi. Вони таки зупинилися бiля розвилки, бо один канал вiдходив трохи вправо, а другий влiво. Комiсар, дихаючи, як ковальський мiх, просипiв хриплим голосом:
   - Правий на Домодєдово! Нам сюди! - та показав влiво. Чекiст не став перевiряти по картi, бо в Комiсара пам'ять була хороша, тому побiг по лiвому каналу вперед. Чекiст знав, до Москви добiжить хiба що Тимур, але хотiв вiдбiгти якомога далi вiд урядового пансiонату 'Бор', а вже тодi залишити того, хто зовсiм видихається, на поталу переслiдувачiв, хто б вони там не були. Iстинну цiль всього цього дiйства нiхто не знав, крiм Чекiста, а вiн не збирався вiдкривати потаємне.
   Тунель, побудований хто знає в яку давнину та вiдремонтований у сталiнськi часи, виглядав досить надiйно, хоча деiнде i потребував ремонту. Вiн вiв до самої Москви, до розгалуження пiд Кремлем, i Чекiст трiйку раз по ньому проходив, а у двох мiсцях лагодив дверi, якi дiлили тунель на три частини. Правда, лагодження полягало в тому, що вiн повiсив пару навiсних замкiв, щоб всiлякi дурники, коли найдуть тунель, не шастали по ньому та не оскверняли минуле.
   Першим здох Комiсар.
   Вони якраз добiгли до перших дверей i Чекiст витягнув ключа та вiдкривав замка.
   - Бiльше не можу! Хоч вбивайте! - прохрипiв вiн, опускаючись на землю. Всi теж хекали, бо пробiгли кiлометрiв п'ятнадцять. Чекiст витягнув з внутрiшньої кишенi пiстолета, а Комiсар побачив його та став бiлий, як привiд. Чекiст пiдiйшов до нього та сунув йому пiстолет у руки.
   - Коли побачиш, що хтось бiжить сюди, пристрелиш! Тут патронiв досить! - сказав Чекiст. Вони помiняли батарейки в лiхтарях, а вже тодi Чекiст закрив за собою металевi дверi, залишаючи Комiсара вiч-на-вiч з переслiдувачами.
   - Пiшли, бо нам ще далеко! - махнув рукою Чекiст.
   - Тримайся! - сказав Славко, а Тимур тiльки хмикнув, бо Комiсар слабак. Вони побiгли далi. Через деякий час почули один глухий пострiл позаду i бiльше нiчого.
   - Треба бiгти швидше, бо нас доганяють, - сказав Чекiст i вони пришвидшили свiй рух. Позаду нiчого не чулося, Комiсар, напевне, таки пристрелив переслiдувача. Бiгти ставало все важче i важче i нiяке друге дихання не вiдкрилося. Вони ледве повзли, коли побачили другi дверi, то Тимур та Славко упали на пiдлогу, а Чекiст тремтячими руками колупався ключем в замку. Вiн, таки, вiдкрив замок та зi скрипом вiдхилив решiтку дверей.
   Другим, як i передбачав Чекiст, здох Славко.
   Вiн театрально сiв на пiдлогу та сказав:
   - Дайте менi пiстолет, я буду вiдстрiлюватись!
   Чекiст зняв рюкзак та щось витяг iз нього. Вiн сунув у руки Славка якийсь пакунок та сказав: - Коли побачиш, що хтось до тебе йде, включиш цей тумблер та вiдiйдеш не менше, як на десять крокiв. Переслiдувачам буде кiнець.
   - А якщо нiкого не буде? - спитав Славко.
   - Не буде, то й добре, - пояснив Чекiст та сказав Тимуру: - Пiшли, не будемо гаяти час!
   Вони побiгли вперед, перед цим знову закривши дверi з решiткою, а Славко залишився на мiсцi. Йому не дуже хотiлося щось там пiдривати, то вiн подумав, що залишить цей пакунок тут, а сам прослизне крiзь ґрати та потихеньку пiде до Москви, де вилiзе наверх коло Кремля, бо вiн знає всi ходи.
   Йому здалося, що десь щось цокає.
   Вiн прислухався до звукiв в тунелi й наче почув якесь тупотiння чи шурхотiння. Крiм того, щось цокає. Славко став крутитись на мiсцi та прислуховуватись i раптом зрозумiв, що цокає пакунок. Вiн аж вiдкинувся вiд нього та вже чiтко почув, що зовсiм поряд хтось бiжить. 'Треба бiгти, бо сам зiрвусь!' - подумав Славко та почув: - Стiй! Я тобi нiчого не зроблю! - пролунав чийсь голос, а Славко вскочив у темнотi та став протискатися крiзь решiтку дверей. Виявилося, що вiн за товстий, щоб пролiзти крiзь ґрати, а коли Славко хотiв кинути пакунок якомога далi вiд себе, то його ослiпило, а звука вибуху вiн уже не чув. Шматки його плотi розкидало по всьому тунелю, який вiдразу осiв та поховав мiсце вибуху.
   - Що то було? - спитав Тимур, коли позаду в тунелi прозвучав вибух.
   - Славко пiдiрвав мiну, - сказав Чекiст, - побiгли, бо нам ще далеко.
   Тимур подумав, що треба бути насторожi, бо нiтрохи не вiрив Чекiсту.
  ***
   Колє знайшла Дашу аж пiд Москвою i подумала: 'Чого вона туди поперлася?' Що ж, Колє не горда та полетить до Москви, а потiм дiзнається, де Даша тримає Знак Iблiса та забере його, як би там вона не пручалася. Правда, трошки лякало те, що з нею буде Мортi зi своєю косою, то її бабусю слiд обдурити та кудись вiдiслати, бо вона хоч i розумна, але трошки наївна, як дитина. Коли Трутте дiзналася, що вони летять знову в Москву, то скривилася, але Колє начхати на її та Жюте - як не подобається, то хай iдуть пiд три чорти зi своїм Вороном, який вiдразу вiдчув ворожнечу та спорожнив шлунок прямо на її голову. Добре, що вона зреагувала, а то була б така обiсрана, що не вiдмитися. 'Я ще тобi вiддячу!' - подумала вона, поглядаючи на Ворона, який летiв вище, та стала триматися ближче до Мето, бо якщо це летюче чмо надумає спорожнити свою клоаку на Мето, то вiн, точно, вiдрубає цiй чорнiй курцi голову. У Мето вона не сумнiвалася, бо вiн пiде за нею куди завгодно та, якщо треба, то захистить.
   Колє уточнила координати Дашi та полетiла до соснового лiсу, припорошеного снiгом. Яке ж було здивування у Колє, коли вона побачила Дашу та Iджi, яких ведуть кудись по дорiжцi мiж дерев чотири вiйськових у якiйсь чорнiй формi напереваги з автоматами.
   - Атакуємо сходу! - нагадала Колє та спiкiрувала на одного з вiйськових, який не встиг пiдняти голову, а вже лежав без пам'ятi на землi. Вона оглянулася та побачила, що Трутте ще вовтузиться зi своїм ворогом, тягаючи туди-сюди автомат, то Колє наказала:
   - Добий його! - пiсля чого Трутте, перекинула його через плече та ударила по шиї. Охоронець державного пансiонату 'Бор' обм'як та мiшком звалився на землю. Колє пiдiйшла до Дашi та без ключа зняла кайдани, а Мето пiдiйшов до Iджi та глузливо сказав: - Може, не треба знiмати з тебе кайдани, а знову продати тебе в раби?
   - Я й сам в змозi зняти кайдани, - сказав Iджi, знiмаючи с рук окови та надiваючи їх на ближнього охоронця.
   - Чого це ви дали себе арештувати? - спитав Жюте, на що Iджi вiдповiв: - Хотiли дiзнатися, що вони хочуть.
   - Нiчого вони не хочуть, це ж охорона, - глузливо сказав Мето, почуваючи себе не менше, як героєм.
   - Скажи менi, Даша, це правда, що Знак Iблiса у тебе? - тихенько спитала Колє, начебто це якась дрiбниця i Даша повелася та вiдповiла: - Знак Iблiса був у мене, але Мортi його розрубала на два шматки та забрала разом з Маргiною.
   - То Знак Iблiса у твоїх бабусь? - перепитала Колє, бо справа виявилась трохи важчою, а Даша щось просiкла та сказала: - У них, а чому ти питаєш?
   - Та хотiла звiльнити одну людину, яку запроторили у дерево, - сказала Колє, а Даша її запевнила: - Розкажи про це Мотi й вона тобi допоможе.
   - До речi, а де вони? - спитала Колє, маючи на увазi бабусь Дашi.
   - Ой! Я ж забула, вони переслiдують викрадачiв сiточки Iджi, - сплеснула руками Даша та сказала: - Треба їх супроводжувати по землi. Iджi, полетiли! - нагадала вона i всi знялися в повiтря, а Даша пустила симптому, шукаючи пiд землею бабусь. Виявилось, що поки вони бавилися з охоронцями, бабусi були уже пiд Москвою. Вони швидко подолали кiлометрiв двадцять п'ять, а тодi вже пiшли на зниження. Зверху не було видно, що там робиться на землi, бо це був лiс бiля окружної дороги десь в районi Бiрульово. Поряд з лiсом були великi прямокутники якихось складiв.
   - Он вони, - сказав Iджi, показуючи на чорну пляму серед бiлого снiгу у лiсi. Коли вони пiдлетiли ближче, то побачили розриту яму та Хому, про якого всi забули. Хома держав на руках якусь людину, а поряд, як квочка, бiгала навколо нього якась морвiна в чорному тапi. Коли вже сiдали, то Даша з жахом побачили, що на руках Хоми не хто iнший, як Маргiна, а її живiт був розпанаханий та весь у кровi.
  ***
   Коли вони з Мортi опустилися пiд землю, та звалилися в тунель, Маргiна пустила симпоти вперед, щоб дiзнатися, хто там попереду. Вона з подивом знайшла тих трьох гицлiв, яких Мортi обiцяла убити, якщо щось станеться з Дашею. Вона вже хотiла розказати про це Мортi, але та вiдказала: - Я бачу!
   Вони не стали вiдразу доганяти прибiчникiв 'Слов'янського союзу Антихриста', а вирiшили прослiдкувати, куди цi дурнi прямують. У них в командi був ще один збоченець, бо коли Маргiна залiзла йому в голову, то мало не розсмiялася вiд тої кашi, що трималася в його черепку. Маргiна та Мотя не бiгли, як дурнi, по цьому тунелю, а тихенько пливли посерединi, мов двi рибки в водi.
   - Мотю, закрийся, бо у цього йолопа пiстолет, - сказала Маргiна, коли один з прихильникiв антихриста залишився в тунелi, а iншi побiгли далi. Той сидiв на землi, а коли побачив, як Мортi та Маргiна, як вiдьми, пливуть по тунелю, то перелякався та стрельнув по них з пiстолета. Як не дивно, куля нiкого не зачепила, а от обличчя юнака заюшило кров'ю.
   - Цiкаво, що трапилось? - сказала Маргiна, роздивляючись дурника, який, замiсть того, щоб убити їх, убив себе. Вона пiдняла пiстолет та добре його роздивилася, а вже тодi сказала:
   - Мотя, ти не повiриш! Цього дурника пiдставили! Цей пiстолет зробили для того, щоб вiн стрiляв не вперед, а у власника пiстолета.
   Вони залишили убитого юнака, який загинув через пiдлiсть своїх товаришiв, та пролетiли повз закритi дверi, а вже тодi стали доганяти трiйцю, що залишилася, бо Маргiна вважала, що це не остання смерть. Вона не помилилася, бо попереду був юнак в окулярах, який перелякався, як тiльки їх побачив, то Маргiна його заспокоїла: - Стiй! Я тобi нiчого не зроблю!
   I тут пролунав вибух. Маргiна вiдчула, як щось гаряче шарпонуло її в живiт, а потiм обвалилася земля. Отямилася, коли її хтось витягнув на бiлий свiт, а вже тодi розiбралася, що це Хома. Потiм побачила, як з землi вибирається Мортi, яка кинулася вiдразу до Маргiни, роздивляючись рану. Зверху, зовсiм несподiвано, звалилася Даша та Iджi разом з iншими прибульцями.
   - Ну ти й дурепа! - кричала Мортi, розглядаючи розпанаханий живiт Маргiни та сказала: - Ти, що, не закрилася дiмензiальною сiточкою? Добити тебе, щоб не страждала?
   - Бабуся! Що ти кажеш! Я знаю, як пiддержувати серце, а Колє пiдтримає дихання ... - нагадала Даша.
   - Я ще поживу! - вiдповiла Маргiна, дивлячись на Мортi. З її рота потекла кров, а Мортi сказала:
   - Мабуть, нi, бо немає Тараса, а хтось другий тебе не склеїть. Ти ж знаєш, як я косою працюю! Не встигнеш моргнути, як будеш в раю! - наполягала Мортi.
   - Обiйдусь без твоєї помочi, - кашляла кров'ю Маргiна.
   - Я вже викликав Тараса, - сказав Хома, все ще тримаючи Маргiну на руках, а Колє зняла своє тапi, залишаючись голою, та постелила його на снiгу, а потiм сказала: - Можеш покласти її на тапi та треба очистити її рану, а ще принести якусь посуду та скип'ятити снiг.
   Iджi понiсся до складiв, де знайшов на якiйсь поличцi емальовану каструлю та безцеремонно її забрав, дарма, що агресивний комiрник весь час бiгав за ним з лопатою. Коли вiн повернувся з повною каструлею гарячої води, то побачив, що Тарас уже прилетiв, а ще вiд нього смердiло паленим, видно, пiдгорiв костюм, бо спiшив.
   - Де болить? - спитав Тарас, наче не бачив.
   - Животик бо-бо, - вiдповiла Маргiна.
   - Терпiти будеш? - спитав Тарас.
   - I не таке терпiла, - вiдповiла Маргiна.
   - Може, все-таки, косою? - наполягала Мортi, а Даша бризнула сльозами та розпачливо сказала:
   - Мотя, ти не бабуся, а баба Яга!
   - Та то вона мене дражнить, щоб я не заснула, - заступилася Маргiна, а Даша, заливаючись сльозами, сказала: - Бабусi, якi ж ви у мене гарнi!
   - Пiдбери соплi, бо заразиш рану, - встромив слово Тарас, продовжуючи порпаючись у животi. Даша швидко витерла сльози, а Колє вiдсунула її та сказала:
   - Не заважай! Бачиш - йде операцiя!
   В другий раз Даша б стала сперечатися, але цей раз промовчала, бо Колє не розпустила нюнi, а добре допомагала Тарасу. Коли операцiя скiнчилася, Тарас сказав: - Маргiна, далi лiкуєш сама!
   - Може, таки я? - спитала Мотя.
   - Нi, Маргiна, бо вона найкраща лiкарка, - вiдповiв їй Тарас.
   - А у вас є учнi? - спитала Колє у Тараса. Маргiна, дарма, що ледь дихала пiсля операцiї, засмiялася та сказала: - Коли Марiко побачить таку 'ученицю' бiля Тараса, то вiдiрве голову й ученицi, й учителю.
   - Нiчого! Я її спитаю! - сказала Колє, а Даша подумала, що вона вперта та доб'ється таки свого, щоб стати ученицею Тараса.
   - Ти хочеш стати лiкарем? - здивовано спитав Мето, а Колє вiдповiла: - Ти теж можеш стати хiрургом. Згадай, як професiйно ти вiдрубав менi руку!
   Мето замислився, бо нiколи не розглядав себе в такiй якостi, тим бiльше, що йому подобалося не лiкувати, а убивати. Проте, його зацiкавило, що вiн може бути ще кимось, нiж вiдомим убивцею. Iджi нiчого такого не хотiв, крiм можливостi бути поряд з Дашею, та ще бажав знайти свою дiмензiальну сiточку, бо вiдчував себе зобов'язаним Дашi за позичену. Що до Жюте та Трутте, то їм подобалась Земля та свобода, яку вони тут вiдчували. Тарас зiбрався везти Маргiну до себе додому, хоч як вона буцалася, а Даша розривалася мiж бажаннями, бо хотiла знайти дiмензiальну сiточку Iджi, але й з бабусею подобалось бути. Iджi наче вiдчув її вагання, бо сказав: - Я сам вiдшукаю свою дiмензiальну сiточку!
   - Можеш не шукати, бо я дарую тобi свою, - сказала Даша, але Iджi був невблаганний: - Нi! Перш за все, це моя справа!
   - Я тобi допоможу! - несподiвано для Iджi сказав Мето.
   - Я теж, полетiли! - сказала Колє та додала: - А Даша з бабусями хай летить до Тараса додому!
   Жюте та Трутте теж зголосилися, то Даша знялася та стала доганяти Тараса з Маргiною. Мортi летiла поруч з нею i їх тапi виглядали знизу, як два реактивнi лiтаки в парi.
   - Полетiли, - чогось квапила Колє, то вони знялися в повiтря, а Iджi пустив симпоту вперед, щоб вiдшукати злодiїв, якi поцупили його дiмензiальну сiточку.
   - На тобi жаба сидить! - з огидою сказала Трутте, показуючи пальцем на тапi Колє. Та струснула його i вниз полетiло щось зелене.
   - Сидiв у травi, та забрався на мене, коли ми робили операцiю, - сказала Колє, але Трутте сумнiвалася: - У травi - зимою?
   Колє вiдкинула бридкi думки про жабу, бо їй хотiлося швидше в Москву. Коли вони вже пiдлетiли до Москви, та направлялись в сторону Кремля, вона кинула: 'Я вас дожену!' - та пурхнула кудись вправо. Мето хотiв її догнати, та вона зникла, наче ховалася. 'Ну i лети!' - обурився Мето та подумав, що вiдразу вб'є того придурка, який украв дiмензiальну сiточку Iджi. Хай тiльки попаде йому в руки!
  ***
   У квартиру номер 304 по вулицi Петрiвский бульвар, 17/1 постукали у дверi, що для господаря цiєї шикарної оселi площею 179 квадратних метрiв було шоком. Стукати у дверi квартири, яка знаходилася у клубному будинку 'Depre', мiг хiба що якийсь iдiот, бо попасти в цей дiм, минаючи охорону, неможливо, а про свiй вiзит треба повiдомляти заздалегiдь. Вiн пiдiйшов до дверей та глянув у вiчко, щоб дiзнатися, який це дурень рветься в гостi. За дверима виявилась дама i господар здивувався - повiю вiн викликав аж на вечiр, а вона приперлася ранiше. Фiгура дами була дуже спокуслива, то ж господар подумав, що розважиться зараз, а якщо треба, то замовить на вечiр ще одну повiю.
   - Мене звати Леопольд, - пафосно сказав господар, вiдкриваючи дверi, а гостя якось здивовано його розглядала, наче побачила якесь диво. Велика вiтальня виходила вiкном на захiд, де було видно стiну iншого будинку, а друге вiкно дивилося кудись на пiвнiч. В кутку, бiля вiкна, стояв великий кутовий диван iз жовтої шкiри. В цiй же кiмнатi справа була розташована кухня разом зi столовою. Господар пiдiйшов до бара та спитав: - Що будете пити?
   - На ваш розсуд, - сказала струнка ледi й Леопольд аж облизнувся вiд захвату, розглядаючи її спортивнi форми та тематичний одяг в стилi якогось середньовiчного воїна з мечем у шкiряних пiхвах. Леонiд Михайлович любив хизуватися перед людьми нижчого статусу, бо себе мав за елiту, рiвною тим людям, яких вiн грав. В даному випадку йому пощастило, що вiн вдавав особливу особу i знав, що гратиме її до своєї смертi чи до смертi особи, яку вiн грав.
   Леопольд взяв пляшку iталiйське вино 'Sassicaia' iз винограду Каберне Совiньйон, хоча насправдi там було дешеве червоне вино 'Coralina', та налив у келих, який подав дамi.
   - Попробуйте, - сказав Леонiд Михайлович, а коли дама зробила ковток, то спитав: - Ви вiдчуваєте аромат вина, вiдтiнки чорної смородини, ожини та ледь вловимий тон ванiлi й спецiй?
   Дама помовчала, та ще раз ковтнула, а Леонiд Михайлович запропонував: - Ми можемо пройти в мою спальню, де я повiльно знiму вашу амунiцiю, - вiн показав на меч, приторочений до пояса войовничої дами, - та ми займемося тим, для чого ви прийшли - любов'ю та шаленим сексом...
   - Почнемо з того, що це дешеве червоне вино 'Coralina', а я вас можу роздягнути одним помахом меча, - дама блискавично витягла свою зброю i махнула нею перед очима Леопольда, пiсля чого його халат i оксамитовi штани опинилися на паркетi, а вiн стояв зовсiм голий, бо дома не носив труси.
   - Сiдай! - сказала дама та пхнула ногою йому крiсло, яке спинкою вдарило по голому животу Леопольда.
   - Що ви вiд мене хочете? - оговтався Леопольд, прикриваючи свою наготу рештками оксамитового халата, бо дама явно не була повiєю, яку вiн викликав на вечiр, а те, як вона володiла зброєю, дуже лякало Леонiда Михайловича.
  
   - У мене є пропозицiя, вiд якої ви не вiдмовитесь!
   Вона всунула меч у шкiрянi пiхви, але не виглядала бiльш безпечною, тому Леопольд знову повторив: - Що ви вiд мене хочете?
   - Я хочу, щоб ви жили тисячу рокiв, - сказала дама i Леонiд вiдразу зрозумiв, звiдки вона втекла: звiсно, що iз Кащенко66. З такими божевiльними не треба сперечатися, а потрiбно погоджуватися з усiм, що вони скажуть.
   - Я згодний, - сказав Леонiд Михайлович, а хвора вiдразу заспокоїлась: - От i добре!
   Не встиг Леопольд щось сказати, як дама схопила його за поперек, та виплигнула в вiкно.
   - А-а-а-а-а-а-а-а-а! - закричав Леопольд, чекаючи приземлення на асфальт, бо вiкно виходило на 1-й Колобковський провулок, але побачив, що дивним чином злiтає в небо. 'Я вже помер, - подумав Леонiд Михайлович, - а моя душа летить на небо, в Рай!' Це його трохи потiшило, бо Леопольд не чекав, що його аморальне та розпусне життя оцiнять так високо, але скоро зрозумiв, що вони летять на пiвдень Москви. Виявилось, що вiн не дуже боїться висоти, i Леонiд Михайлович загордився та тiльки зараз зрозумiв, що дама не божевiльна, а вiдьма, хоча нiколи у таке не вiрив. 'Будуть мене силувати цiлим кодлом! - злякався Леопольд та ще подумав, що там будуть чорти чоловiчої статi, тому твердо вирiшив: - В сраку не дам!'
   В цей час душа Плутiна, сидячи у дубi, якраз думала про слова Колє, сказанi, коли вони прощалися: 'Ти надзвичайний злочинець, тому я заберу твою душу iз дерева, - сказала тодi Колє та додала: - Тiльки скажи, куди ти хочеш перебратися?' 'У мене є декiлька двiйникiв, приведи сюди любого, то ми помiняємося мiсцями', - сказав тодi Плутiн та продиктував їй адреса. Плутiн, добре знаючи погану сторону людської душi, навiть не надiявся на те, що ця Колє щось зробить для нього. Тому, коли вона з'явилася в повiтрi, то навiть не впiзнав її, бо вона тягла якогось засранця в драному оксамитовому халатi. Колє витягла з кишенi переламаний надвоє Знак Iблiса та черкнула палець руки об лезо меча, а потiм змастила двi половинки голови Iблiса. Двiйник Плутiна, Леопольд, з подивом дивився на це дiйство, а коли Колє направила Знак на нього, то впав. Не чекаючи, Колє направила Знак Iблiса на дуб та знову на тiло Леопольда, який лежав без тями на землi, припорошенiй снiгом.
   - Дiмензiальну сiточку ти менi, звичайно, не даси, - сказав Плутiн, коли прийшов до тями та, кутаючись в оксамитовий халат, пiднявся з холодної землi. Колє, замотуючи хустинкою рану на пальцi, йому вiдповiла: - Зайвi сiточки є тiльки у Дашi, скажи спасибi, що звiльнила з дерева.
   - А я що, тут i буду сидiти? - спитав двiйник Плутiна, Леопольд, з'являючись обличчям на дубi, а Колє йому єхидно пояснила: - Дурний! Ти будеш жити ще 1000 лiт, а Плутiн уже через рокiв 20 помре. Врештi-решт, ти сам вибрав довголiття!
   Ця заява не дуже порадувала двiйника Плутiна, тим бiльше, що насправдi у нього не було iншого вибору. Крiм того, йому б хотiлося жити 1000 рокiв, але в тiлi людини ...
   - I що ти будеш робити далi? - спитала Колє, вiдчуваючи погорду, що вона визволила з бiди такого вiдомого злочинця.
   - Провiдаю деяких персонажiв, - вiдповiв Плутiн i Колє зрозумiла, що для 'персонажiв' знайомство буде не дуже радiсним.
   - Тодi бувай! - сказала вона Плутiну, навiть не догадуючись, що зовсiм скоро зустрiнеться з ним, як з ворогом. Та Колє цього ще не знала, бо летiла доганяти своїх друзiв.
  
  Реплiкацiя п'ятнадцята. Хома
   Хасан забрався в гнiздо чорногуза, яке занесло снiгом та дивився на небо, вивчаючи планети та зорi. Парад планет майже закiнчився i кращого перiоду, чим цей, у наступнi роки вже не знайдеш. Селена в Терезах говорила про те, що через Хiрона та Вулкана, Хасан виконує обов'язки божественного суддi вищого закону космiчної iєрархiї, вищої, навiть, за Юпiтера, хоч вiн у Козерозi. Хiрон в Овнi гарантує, що енергетичний потiк вже майже матерiальний, i Хасан може манiпулювати ним, як iнструментом, вiдкриваючи, закриваючи та змiнюючи його напрям на свiй розсуд. Вiн дає головне в сильному варiантi - телекiнез.
   Марс у Стрiльцi вiтає ризик i смiлiсть, а проходження Прозерпiни по Скорпiону гарантує Хасану пiзнання таїнства вiчного життя. Сатурн, Плутон та Пiвденний Мiсячний Вузол у головному напрямi - Козерозi, Сонце та Меркурiй у Водолiї, Нептун, Венера та Лiлiт в Рибах. Уран у Тiльцi.
   Можна починати!
   Добре, що дурепа Колє вкрала половинки Знака Iблiса у Мортi та Маргiни, коли Тарас робив операцiю своїй тещi. Вкрасти у Колє Знак Iблiса вiдразу не вийшло, то Хасан приловчився, та залiз в кишеню коло дуба, а коли вона полетiла за своїми друзями, то випав з кишенi вниз разом з артефактом та полетiв на Княжу гору.
   Перебираючи пам'ять цього мiсця, Хасан хотiв зануритись у Родень, коли його знищили суздальськi варвари, що називалися татаро-монгольською ордою, але та кров уже засохла та не годилася для Iблiса, тому вiн передивився ближнi роки, шукаючи якусь сакральну жертву. Вiдразу, поблизу, на Тарасовiй Горi, Хасан побачив вiдблиск сигнального полум'я i подивився чи не пiдiйде воно для мученика. Пам'ять запобiгливо показала кремезну лiтню людину в пальто, яка рiзко видiлялася на снiгу, попри те, що навкруги була нiч. Поруч височiв пам'ятник Тарасу Шевченку i чоловiк, скинувши зимового картуза, пiдбитого синтетичним хутром, пiдняв голову, та голосно декламував якийсь вiрш. Вiтер вiдносив слова в сторону, але Хасан таки розчув один абзац з декламованого тексту:
   Виростали мої квiти, мої добрi дiти,
   Панувала i я колись на широкiм свiтi,
   Панувала... Ой Богдане! Нерозумний сину!
   Подивись тепер на матiр, на свою Вкраїну,
   Що, колишучи, спiвала, про свою недолю,
   Що, спiваючи, ридала, виглядала волю.
   Ой Богдане, Богданочку, якби була знала,
   У колисцi б задушила, пiд серцем приспала.
   Степи мої запроданi жидовi, нiмотi,
   Сини мої на чужинi, на чужiй роботi.
   Днiпро, брат мiй, висихає, мене покидає,
   I могили мої милi москаль розриває...
   Нехай риє, розкопує, не своє шукає,
   А тим часом перевертнi нехай пiдростають
   Та поможуть москалевi господарювати,
   Та з Матерi полатану сорочку знiмати.
   Помагайте, недолюдки, Матiр катувати...67
   Чоловiк витягнув iз-за пазухи товсту пачку листкiв паперу, писаних дрiбним почерком, та став жбурляти їх у всi сторони, а вiтер, наче граючись з ними, пiдхоплював листочки вгору та розносив написанi там слова по всiй Чернечiй горi. Один з листкiв вiтер донiс до Княжої гори та пожбурив у жабу, яка сидiла у гнiздi чорногуза, наче хотiв занести її, разом з папiрцем, на край свiту, але вперта жаба придушила листок лапою, та вирячила свої баньки на написане:
  Протест проти росiйської окупацiї на Українi!
  Протест проти русифiкацiї українського народу!
  Хай живе Самостiйна Соборна Українська держава! (Радянська, та не росiйська).
  Україна для українцiв!
  З приводу 60-рiччя проголошення самостiйної України Центральною Радою
  22 сiчня 1918 р. - 22 сiчня 1978 р.
  на знак протесту спалився Гiрник Олекса з Калуша.
  Тiльки в цей спосiб можна протестувати в Радянському Союзi!?
   'Те, що треба!' - радiв Хасан та подався на Чернечу гору, щоб самому побачити те дiйство, не втручаючись у нього. Все зовсiм сивий чоловiк, що називався Олексою Гiрником, пiдняв пластмасову канiстру та вилив на себе бензин, а тодi спорожнив на голову ще одну пластмасову пляшку з небезпечною рiдиною. Чоловiк витягнув нiж та запальничку, а Хасан, побоюючись, що чоловiк передумає, подумки пiдганяв його: 'Давай! Запалюй! Ти ж не боягуз!' Олекса виявився людиною слова, бо запальничка спалахнула в його руцi, але вiтер вiдразу її задув, бо не хотiв такої наруги над людським тiлом чи може то Бог умовляв у такий спосiб, бо святих людей на Землi у нього катма, то ще встигнуть зайняти мiсце поряд зi своїм Богом на Небi. Гiрник вдруге чиркнув запальничкою, та замiсть молитви став читати той самий вiрш Шевченка, який стояв пам'ятником над ним, та зi смутком дивився на смiливця, який не скорився супостату:
   Свiте тихий, краю милий, моя Україно,
   За що тебе сплюндровано, за що, Мамо, гинеш?
   Чи ти рано до схiд сонця Богу не молилась,
   Чи ти дiточок непевних звичаю не вчила?
   Полум'я миттєво охопило Олексу з усiх сторiн, а вiн, дочитавши вiрша, ударив себе у груди ножем та упав на колiна. Полум'я, спалахнуло, наче сказилося, пожираючи людську жертву, а Хасан з'єднав половинки Знаку Iблiса, якi, насмоктавшись невинної полум'яної кровi, стали за одне цiле. Хасан радiсно дивився, як у полум'ї згорає людина, а подобалось те, що про це майже нiхто не знає, то ця енергiя збереглася i донинi. Вiн пошарпав пам'ять у рiзнi сторони, а потiм зареготав, бо нинiшнiй президент народився якраз через три днi пiсля сакральної жертви, отже пiдходить для iнтронiзацiї Iблiса. 'Це буде потiм, а зараз треба вiдправити Уран у свiй Всесвiт, а потiм Венеру, Марс, Юпiтер, Сатурн, Плутон, Нептун, а далi вже Сонце!' - подумки запланував свої дiї Хасан наперед, та став ладнати портативне кiльце реплiкацiї.
   Поцiлити в Уран, сидячи в гнiздi чорногуза, це не проста справа, особливо коли у тебе замiсть рук жаб'ячi лапи. Хасан пiдбив кiльце снiгом, щоб воно стало так, як треба, а вже потiм, коли Уран наблизиться до Землi, то залетiти в космос та пропустити крадену планету через кiльце, яке розтягнеться до небувалих розмiрiв. Налагодивши пересування планети у напряму до Землi, Хасан забрався в снiг у гнiздi та й заснув.
   А прокинувся Хасан вiд того, що його пожбурило у дiмензiальний канал, а за ним гналося щось розпечене, яке обiцяло палити його до безкiнечностi. Хасан повернув голову вперед, чим наблизив розпечене за спиною, але побачив, що ось-ось десь опиниться. Тому, як тiльки випав iз кiльця реплiкацiї, плигнув у сторону, а розпечена куля понеслася вперед, освiтлюючи навколишнiй простiр i Хасан зрозумiв, що це його планета, злiплена з кускiв Землi.
   А потiм гепнувся об камiнь, та втратив свiдомiсть, бо забув захиститися дiмензiальною сiточкою. Чому? Бо людина завжди робить помилки. Як i боги!
  ***
   Богдан прокинувся, бо згадалося минуле, хай у примарному снi. Вiн не пам'ятав, що робив того дня чи йому якось тьохнуло в грудях, а про подiю, спалення себе живцем, узнав ненароком. Той, уже не молодий чоловiк, Олекса Гiрник, який облився бензином та спалив себе в iм'я України, був героїчною людиною i Богдан примiряв на себе його вчинки та питав себе: 'А чи змiг це зробити вiн?'
   Отож бо i є, що не кожний такий затятий, щоб отак доводити людям свою правду та казати їм у вiчi: 'Пiдiймайтеся, вставайте з колiн, бо ви люди, а не раби!' Бiльшостi затишно в рабствi, де нема зайвих запитань, а свобода, то така манiрна субстанцiя, як далекi бiлоснiжнi хмари, красивi з виду, але небезпечнi, коли опустяться та посинiють. В неволi затишно i є їда, дарма, що деякi кажуть: 'Вас вiдгодовують на страту!' - якщо не брати нiчого в голову, то до тебе черга може не дiйти.
   Тi муки, якi пережив Олекса Гiрник, безперечно, гiршi, вiд того, що перенiс колись Богдан, коли потрапив в полон пiд Iловайськом. Тодi його допитував якийсь майор iз московського ФСБ, який, пiсля довгого допиту та знущань, сказав йому: 'Вiдцурайся вiд України, бо вона - штучне утворення, яке мусить зникнути!' Богдан вперто сказав: 'Нi!' - i майор коротким ударом вирубав йому свiдомiсть.
   Вiн довго пiрнав у небуття, вiдповiдаючи затятому московiту коротким: 'Нi!' - i таки доконав майора, бо той сказав: 'Впертий бандерiвець!' - та вiдправив його в пiдвал. Пiсля того Богдана уже не били, а той виродок, коли бачив його, дивився на Богдана, немов чекав, i вiн коротко говорив: 'Нi!' - вiд чого майор цвиркав слиною в сторону та задоволено казав старе: 'Впертий бандерiвець!' Звичайно, таких впертих, як Богдан, убивали по-звiрячому, закопували в землю, вiдрiзали голову, але цьому старому майору був потрiбний живий приклад бандерiвцi для його сумлiння, бо, видно, багато вбивав, а думка про те, що прийдеться вiдповiдати перед Богом, потребувала виправдання звiрств у виглядi впертого бандерiвця Богдана.
   Дверi вiдкрилися, вiдволiкаючи вiд думок, i Богдан з радiстю побачив Iгоря, який йшов разом з Людмилою Василiвною
   - Знайомся, це вiдьма! - смiючись, сказав Iгор i Богдан здригнувся та запитливо глянув на нього.
   - Це найкращий хiрург госпiталю. Вона, дiйсно, вiдьма, бо зробила неможливе - врятувала тобi життя! - сказав Iгор, посмiхаючись до хiрурга.
   - Я про це добре знаю, -- вiдповiв Богдан, дивуючись, чого син так представляє Людмилу Василiвну. Якщо у неї є щось вiд мiстичного дару, то це її руки, якi, скорiше, вiд Бога, а не вiд слуг Диявола.
   - Я тут тобi подарунок привiз, - сказав Iгор та полiз до великої господарської сумки.
   - Менi нiчого не потрiбно, у мене все є, - передчасно сперечався Богдан.
   На свiт з'явилося сiре кошеня, яке вирвалось iз рук Iгоря, та, нявкаючи, почимчикувало до лiжка Богдана. Заплигнувши йому на груди, воно потрапило йому пiд руку та по-дiловому вигиналося пiд нею, зваблюючи Богдана, щоб погладив.
   - З тваринами в госпiталь не можна! - запiзно нагадала Людмила Василiвна, бо кошеня вже вляглося на грудях Богдана, виставивши пiд його руку своє руде черево.
   - Це наш батальйонний звiр-охоронець, на ймення Туманний Кiт, - пояснив Iгор, посмiхаючись, а Людмила Василiвна нагадала: - Я його потiм у вас заберу.
   - Викинеш надвiр? - спитав Iгор, якось дивно дивлячись на Людмилу Василiвну.
   - Вiднесу додому, - сказала Людмила i посмiхнулася йому. Їхнi переглядання та начебто випадковi торкання один одного сподобались Богдану, бо вiн зрозумiв, що мiж ними якийсь зв'язок, який може закiнчити родиною...
   - Добре, повернусь з вiйни - заберу, - сказав Iгор.
   - Хiба що разом зi мною, - пожартувала дiвчина та сказала Богдану: - Розмовляйте! Я потiм до вас зайду.
   - Ти, що, вже встиг задурити їй голову? - удавано-сердито спитав Богдан та нагадав: - Вона дуже хороша, не ображай її.
   - Нi, тату, не ображаю, а привiв її, щоб спитати твого благословення, бо хочу запропонувати їй руку та серце, - сказав Iгор та зазирнув батьковi в очi: - Як вона?
   - Мама Галя була б дуже задоволена, - сказав Богдан та мимоволi пустив сльозу.
   - Тату, ти плачеш, як старик, а треба радiти!- сказав Iгор та спитав: - Як тут у вас у тилу?
   - Читав, землю хочуть продати, а чи добре це чи погано, уже й не збагну, - сказав Богдан та додав: - А ще новий президент заграє з ворогом пiд час вiйни. Це якщо робиться, то тiльки для прикриття удару по ворогу, а в iншому випадку дурiсть, невiгластво, а може ще гiрше - зрада. Вiрити московiту - все одно, що вiрити у крокодила вегетарiанця, який їсть грушi. А ще хохло-дятли пiдспiвують московiтам та постiйно повторюють 'Какая разнiца!', не розумiючи, що допомагають тисячолiтньому ворогу робити гiрше Українi, в тому числi й своїм дiтям.
   - Прийде час i з цим розберемося, - пообiцяв Iгор та сказав: - Я пiду, їй скажу? Бо менi сьогоднi назад - на фронт!
   - Бiжи, я скоро вилiкуюсь та приїду до тебе, - сказав Богдан, а Iгор обняв його та понiсся до своєї Вiдьми.
   ***
   Астрономи сушили голови, намагаючись зрозумiти, чому якийсь метеорит за Марсом зiрвався зi своєї орбiти навколо Сонця та по прямiй гепнувся на Землю. Що цiкаво, пiсля метеорита не залишилося навiть слiду, якщо не враховувати опаленi дерева на Княжiй горi у Каневi. Епiцентром руйнування метеорита було одиноке засохле дерево, яке влiтку слугувало гнiздом для чорногуза. З ним нiчого не сталося, хiба що знесло гнiздо, та опалило верхiвку, перетворюючи деревину на опалену пiку, яка наштрикнула метеорит та знищила його.
   Жителi Канева спостерiгали це дiйство наяву, бо вiдбулося воно 25 сiчня, якраз в день народження президента країни. Небо, затягнуте сiрими хмарами, розiрвалося срiблястим полум'ям, яке черкнуло слiпучу лiнiю навскоси небосхилу та ударило десь коло Тарасової горi. Потiм небо осяяв яскравий спалах, а через секунду пролунав гучний вибух, то в деяких домiвках вибило шибки. Канiвчани подумали, що вже почалася пряма агресiя Московiї, то кинулися до пiдвалiв, чекаючи наступнi атаки московiтiв, але нiхто бомбити їх не хотiв. То вже потiм всi повиходили з будинкiв та пiдвалiв, та стали гомонiти, про що нагадує це небесне знамення: чи обiцяє, що все буде добре чи на країну чекає якесь лихо.
   Старi бабцi вважали, що лихо, особливо пiсля того, як дiзналися, що метеорит знищив гнiздо чорногуза, то канiвчан, як i всiх українцiв, переслiдуватимуть злиднi та невдачi. За розорену оселю лелеки можуть i самi помститися: будуть палити хати або принесуть змiю у кожний двiр. Крiм того, вже потiм, на горi знайшли розбиту скляну труну, а навколо неї розкиданi останки чийогось перетлiлого трупа, що нажахало ще бiльше, то вже не чекали нiчого доброго вiд небесного вiсника.
   Долив масла в вогонь лiсничий заповiдника, який розказував, що бачив ранiше у лелечиному гнiздi зелену жабу, яка спiвала: 'Чому я не сокiл, чому не лiтаю!' - то старi жiнки, якi це слухали, вiдразу плювалися в сторону, щоб оте жаб'яче не пристало до їх сiм'ї, бо на жiнок чекає безплiддя, а поля заллють безперервнi дощi. Це горе, навiть, об'єднало церкви, бо український та московський пiп разом вiдправили службу на Княжiй горi, та поховали знайденi рештки чийогось трупа. Юнi скаути змайстрували нове гнiздо для лелеки та приладнали його на вершинi опаленого дерева, чекаючи весни, щоб дiзнатися про долю країни: чи вiдцурається лелека вiд гнiзда чи прийме їхню творчiсть, а в Українi настане злагода та мир.
   Невiдомо, чи вiдбулася iнтронiзацiя Iблiса, бо Хасан пропав з цього Всесвiту, але коли український президент побував в Iзраїлi, то там раптово випав снiг. Чи є в тому якась мiстика чи це збочення клiмату Землi на совiстi тих, хто курить цигарки та їздить на автомобiлi, то невiдомо, а згадали про поїздку президента в Оман, пiсля якої вiдразу помер султан Кабус бен Саїд. А ще згадали про поїздку в Париж минулого року, пiсля чого згорiв собор Парижської Богоматерi. До цього додався смертельно небезпечний коронавiрус в Китаї, який дуже швидко перетнув кордони країн, загрожуючи всьому свiту. Ця звiстка уже не злякала канiвчан, бо вони вже чекали чогось подiбного, то стали ходити в саморобних масках, бо медичнi з аптек наче здуло метеоритом.
  ***
   Iджi знайшов викрадача дiмензiальної сiточки аж в самiй Москвi. Звичайно, Iджi не бачив свою дiмензiальну сiточку, бо це вмiла тiльки Мортi, але того, хто йшов попереду вiн супроводжував своєю симпотою. Ймовiрний злодiй знаходився в самому центрi мiста, недалеко вiд Кремля, поблизу Театральної площi. Щоб не робити багато галасу, Трутте приземлився в скверику, коло заснiженого пам'ятника Марксу. Хоча наступив уже вечiр, але скверик заливали потоки свiтла вiд рiзноманiтних фiгур на високих палях, що зображали чудернацькi квiти та абстрактнi фiгури. Видно, що вони стояли ще з Нового Року, а прибульцi з розмальованими обличчями, в чорних плащах та старовинною зброєю, якi звiдкись звалилися, якраз пiдходили до цього антуражу. Хома, який був у звичайному костюмi, не видiлявся вiд жителiв Москви, але був одягнений надто по-лiтньому, то його можна було сприймати, як моржа.
   - Де вiн? - по дiловому спитав Мето, струшуючи снiг з тапi, бо коли приземлявся, то зачепив дерево, яке обсипало його порошею.
   - Вiн десь пiд землею, - сказав Iджi, а Трутте додала: - Вiн в метро.
   На неї здивовано глянули, а вона пояснила:
   - Я завантажила з Iнтернету все про Москву! То вiн на станцiї метро 'Театральна'. Якщо хочете його затримати, то поспiшить, бо вiн сяде в вагон та чкурне невiдомо куди.
   - Треба почекати Колє, - сказав Мето, бо вона кудись завiялася.
   - У неї побачення в Коломенському парку з якимось добродiєм в халатi, - сказав Жюте, а Мето, почувши цi слова, нахмурився, як грозова хмара, та сказав: - Пiшли!
   - Може пiрнемо в землю, щоб було швидше? - спитав Жюте, але Iджi не згодився: - В цiй землi стiльки залiзяччя, що краще потрапимо туди звичайним шляхом.
   Трутте пiшла попереду, показуючи дорогу, та довела до пiдземного переходу на другу сторону, де знаходився Великий театр, бiля якого мимоволi затримались, роздивляючись велику будiвлю з чотирма лошаками на покрiвлi. Iджi квапився, бо злодiй втече, але похмурий Мето, якого нiчого не радувало, сердито пробурмотiв: 'Встигнемо!' - все ще сподiваючись, що з'явиться Колє.
   Вони зайшли на станцiю метро й Хома, який до цього мовчав, мов нiмий, витягнув з кишенi грошi, та купив п'ять карток 'Єдиний' та роздав їх прибульцям. Коли проходили турнiкет метро, чергова в склянiй будцi категорично зупинила Мето, побачивши його мечi:
   - Зi зброєю в метро не можна!
   Мето методично витягнув мечi, та проковтнув їх, а потiм витрiщився на чергову та спитав: - А так?
   Чергова зацiпенiла та нiчого не казала про те, що зброя була i в Жюте та Iджi, а Мето притулив карточку до сканера та пiшов до ескалатора. Звичайно, маючи сiточку, можна ввести в оману не тiльки чергову метрополiтену, а i технiчнi прилади, бо вони теж не в змозi змагатися з дiмензiальною суттю цiєї можливостi, дарованої прибульцям Туманним Котом. Московське метро не дуже вразило прибульцiв, бо вони бачили подiбне у тому ж Києвi. Трутте трималася попереду та вела їх по переходу на станцiю 'Мисливський ряд', бо туди вiв слiд втiкача та злодiя.
   - Вiн уже на станцiї 'Унiверситет', - нагадав Iджi, думаючи про те, навiщо втiкачу бiгти до Москви по невiдомому тунель вiд пансiонату 'Бор', коли можна було доїхати на машинi, а вже потiм пiрнати в метро. 'Точно, якiсь збоченцi!' - вирiшив Iджi та спитав у Трутте: - А що за станцiя - 'Унiверситет'?
   - Нiчого особливого, станцiя, як станцiя, - вiдповiла Трутте, - знаходиться бiля Московського державного унiверситету iменi Михайла Ломоносова на Горобиних горах.
   Вони сiли в вагон поїзда метро i вiдразу вiдчули на собi погляди пасажирiв, бо їм не кожного дня доводиться бачити таких дивних людей з мечами та розмальованими обличчями.
   - Громадянин, в метро не дозволено возити зброю, - нагадав якийсь iнтелiгент в окулярах, бо хотiв би сидiти на мiсцi молодi, але Мето, ще й досi сердитий, миттєво витягнув меча та приставив йому до горла:
   - Скажеш слово - вiдрiжу голову!
   Дядько замовк, а всi пасажири захотiли вийти, коли вiдкрилися дверi на наступнiй станцiї 'Парк культури', хоча Хома всiх запевняв, що Мето жартує i нiкого вбивати не буде. Iнцидент не закiнчився, бо на станцiї 'Унiверситет' їх чекав наряд полiцiї.
   - Негайно здайте зброю та йдiть за нами! - зажадав якийсь молодший сержант, здивовано розглядаючи розмальованi обличчя затриманих, чим зовсiм розсердив Мето, який сказав: - Негайно вiдiйди з дороги, бо через секунду будеш без голови.
   Його меч миттєво опинився на шиї молодшого сержанта, який побiлiв, а два рядових полiцейських витягли свої пiстолети Макарова та наставили на Мето.
   - Дурнi, сховайте пiстолети! - сказав молодший сержант, а Мето хмикнув, та пiшов до ескалатора. За ним почимчикував Жюте з Трутте, а за ними Хома, який прошепотiв на вухо сержанту: - Я вам не рекомендую чiпати цих прибульцiв, бо цей добродiй, - вiн показав на Мето, - таки знесе вам голову, бо у нього горе - його покинула дiвчина.
   Коли прибульцi вже пiдiйматися по ескалатору, один рядовий полiцейський хвалькувато заявив:
   - Ми могли б їх запросто розстрiляти!
   - Дурень! Ти б зараз валявся без голови, крiм того тут кругом люди, так що запхни своє 'могли' собi в сраку та мовчи.
   Вiн витягнув рацiю та передав: - Небезпечнi та озброєнi прибульцi пiдiймаються нагору. В метро не затримувати, а викликати гвардiю, хай вони розбираються, - старший сержант виключив рацiю та наказав: - Цi прибульцi можуть бути не останнi. Спостерiгайте та вiдразу доповiдайте менi. I нiякої самодiяльностi!
   В цей час прибульцi вже вибрались з метро та пiшли вздовж проспекту Вернадського, пiсля чого завернули у вулицю направо. Рухаючись до кiнця вулицi, вони потрапили на пустир, який оточували зарослi диких дерев. Iджi здивовано сказав:
   - Що вiн забув на пустирi?
   - До речi, вiн не один, їх двоє, - нагадала Трутте, яка теж спостерiгала за втiкачами.
  ***
   Тимура задрав цей Чекiст, який водив його по всiй Москвi, i, здавалося, що вiн морочить голову, аби тiльки змитися з цiєю дурнуватою сiточкою. Вони покинули таємний пiдземний канал, по якому дiйшли до самої Москвi, бо вперлися в залiзнi дверi, якi недавно заварили, щоб такi, як Тимур та Чекiст, не шастали, де не слiд. Довелося вибиратися наверх та рухатись звичайним метро, поки не доїхали до станцiї 'Унiверситет'. Далi Чекiст повiв на пустир, що насторожило Тимура, бо вiн йому зовсiм не довiряв та побоювався, що той схиблений може його прибити. Чекiст зупинився бiля якоїсь важкої бетонної плити майже посерединi пустиря. Трохи далi знаходилися руїни гаражiв, якi знесли зовсiм недавно. Чекiст уперся руками в один край плити, але вона навiть не ворухнулася.
   - Допоможи! - сказав Чекiст i Тимур налiг на плиту поряд з ним. Як не дивно, плита крутнулася на мiсцi та вiдкрила круглий лаз з металевою драбиною, який вiв кудись у темне пiдземелля.
   - Лiзь вниз! - сказав Чекiст, але Тимур насмiшкувато вiдповiв: - Тiльки пiсля тебе!
   - Тодi закриєш люк, - сказав Чекiст, показуючи на важiль з ручкою, який стирчав трохи нижче отвору в пiдземелля. Вiн зник у темрявi отвору, то Тимуру довелося тягнути важiль, а плита закрила отвiр, занурюючи все навкруги у темряву. Чекiст запалив електричний лiхтар i Тимур при його мерехтливому свiтлi злiз вниз.
   - Пiшли, тут недалеко, - сказав Чекiст, пiдсвiчуючи собi лiхтариком, то Тимур пiшов за ним, економлячи батарею у своєму лiхтарику, бо мало куди його приведе цей дивний суб'єкт. Про його iснування Тимур дiзнався зовсiм недавно, коли вони були уже на цьому гидкому Донбасi та спiймали прибульця.
   - До нас приєднається Чекiст, який чекає нас з машиною, - сказав тодi Булижнiков.
   - Який Чекiст? - не зрозумiв Тимур, бо насправдi вiн не збирався робити те, про що мрiяв Булижнiков, а думав прибити цих придуркiв, особливо сопливого Славiка, та забрати те, що украли у прибульця.
   - Ти його не знаєш, - вiдповiв Булижнiков, - вiн керiвник всiх осередкiв нашого руху.
   Цi всi їхнi розмови про Сатану та його втiлення не цiкавили Тимура, то вiн з цими шмаркачами водився тiльки для того, щоб потренувати м'язи та з кимось побитися, а те, що вони розказували за якусь 'дiмензiальну сiточку' прибульцiв, вважав за маячню.
   Булижнiков проводив якiсь манiпуляцiї руками над прибульцем, а тодi це, невидиме, поклав в пакетик з-пiд презерватива, яким скористувався Тимур пiсля того, як ця дiвка, Тамара, заманила Iджi. Тимуру здалося, що Булижнiков просто дурив усiх отою дiмензiальною сiточкою, але те, що до них приєднався Чекiст та з серйозним видом витрiщився на пакетик з-пiд презерватива, трохи його дратувало. Простiше всього прибити цього чекiста, коли з'явиться нагода, та забрати той пакетик, а потiм самому роздивитися, що там є та що воно може.
   Стало холодно, то Тимур зрозумiв, що вони наближаються до мiсця заморозки пiд унiверситетом, бо колись тут уже був з Булижнiковим. Це мiсце Булижнiков з погордою називав 'Раменки-43' та 3-м пiдвалом. Далi канал розповсюджувався в плетиво каналi, а деякi з них освiтлювалися. Одного разу Чекiст зупинився та притримав рукою Тимура, бо спереду побачив чиюсь чоловiчу фiгуру, а потiм ще одну. Вони про щось бубнiли, а Чекiст тихо шепнув: 'Це обслуга холодильникiв!' Видно, що це мiсце Чекiст знав досконально, бо рухався швидко i цiлеспрямовано. Вони пiдiйшли до якихось дверей, схожих на тi, що використовуються у бомбосховищах, то Чекiст вийняв iз кишенi ключа та встромив його в висячий замок, який напрочуд легко пiддався.
   - Вiдкривай! - сказав Чекiст i Тимур налiг на ручки важеля внутрiшнього замка. Важелi пiддалися i дверi вiдкрилися, а вже тодi Тимур потягнув їх на себе. Коли вони зайшли, Чекiст закрив їх зсередини, а вже потiм пiшов далi по коридору. Видно було, що тут колись прибирали та сюди давно нiхто не ходив, бо тоненький шар пилу покривав пiдлогу, на якiй залишалися їхнi слiди. Стало зовсiм холодно дихати, хоча тепла куртка Тимура таки грiла тiло.
   Вони опинилися перед новими дверима, але без навiсного замка. Тимур знову крутив важелi, якi пiддалися значно легше та без скрипу, напевно їх хтось недавно змащував. Коли зайшли в примiщення, то Чекiст мацнув коло дверей, шукаючи вимикача. Знайшовши його, вiн поклацав ним, але, напевне, згорiла лампочка, якщо вона була чи зовсiм немає електричного струму. Чекiст ввiмкнув лiхтарика i Тимур побачив перед собою якийсь куб, який виблискував в променях лiхтаря та вiдбивав тьмяне свiтло. В серединi куба щось бовталося, але Тимур не розiбрав, що. Йому здалося, що це якийсь скляний акварiум, а всерединi вертикально висiла дохла риба. Коли Тимур пiдiйшов до самого куба та вдивився в рiдину за товстенним склом, то пiд випадковим променем лiхтаря побачив чиєсь бородате обличчя з закритими очима. Тимур з жахом вiдсахнувся, а Чекiст, навiть, посмiхнувся та сказав:
   - Все-таки, ми дiсталися до нього!
   - Хто там такий? - спитав Тимур, а Чекiст здивувався: - Ти не побачив? - та присвiтив лiхтариком. Тимур знову вдивився в трохи мутну воду, а тодi впiзнав та здивовано сказав: - Сталiн!
   - Сталiн! - пiдтвердив Чекiст та сказав: - Ти менi потрiбен зверху, на кубi. Нам треба витягти труп.
   'Он воно що!?' - подумав Тимур, бо падлюка Булижнiков не просвiтив його щодо цiєї таємницi, а розказував казки про всесвiтню могутнiсть, яку вони отримають, дiставши дiмензiальну сiточку. 'Що воно таке, ця сiточка?' - думав Тимур, бо, навiть, якби забрав її у Чекiста, то не знав би, що з нею робити: чи з'їсти, чи надiти на голову, чи на тiло. Якщо вона невидима i якщо все це не брехня, то як її включити та управляти. Бо закине тебе кудись на Мiсяць i будеш там кукувати, поки не здохнеш.
   'Подивлюсь, як з нею обходяться iншi, а тодi вже подумаю, як її поцупити!' - вирiшив Тимур, поки лiз за Чекiстом по драбинi на закритий дах акварiума. Коли вони залiзли наверх, то Чекiст схопився за один з чотирьох важелiв, якi стирчали на даху, як роги якихось тварин, та потягнув його до упору. Другий важiль, видно, задубiв, бо не пiддавався, то Тимур вiдсунув Чекiста та потягнув його сам. Коли вiдкрили всi чотири замки, то Тимур та Чекiст взялися за важелi, як за ручки, та вiдiрвали ляду, яка потягнула задубiлу гуму, що колись була герметиком.
   Внизу в рiдинi плавало тiло Сталiна.
   Вони хотiли його пiдняти, але слизьке тiло не давалося в руки, тому вони знайшли якийсь шматок кабелю та зачепили ним руку, а вже потiм ледве витягли труп на дах. Тимур закинув слизьке тiло на плече та спустив його вниз. Чекiст передав лiхтарика Тимуру, а сам витягнув пакетик з-пiд презерватива та щось вийняв звiдти та натягнув на вухо Сталiна. 'Так он як воно робиться!' - подумав Тимур та став чекати, що станеться далi. А далi нiчого не вiдбулося, бо бородатий та зарослий волоссям труп Сталiна так i залишався трупом. Така ситуацiя похитнула впевненiсть Чекiста у тому, що вiн зробив все правильно, тому вiн трохи розгублено сказав Тимуру: - Повинен був ожити!
   'Нiчого ти не знаєш, Чекiст!' - з деякою зловтiхою подумав Тимур та вирiшив, що прийшла пора розлучитися з цими дурнями з 'Слов'янського союзу Антихриста'. Вони ще почекали, але нiяких змiн на тiлi Сталiна не вiдбулося: як був синюшний та холодний, таким i залишився. Тимур проставив своє вухо до мокрих та холодних грудей, але не почув нiчого, крiм биття свого серця. Тимур чхнув, а потiм ще раз, аж Чекiст присвiтив лiхтарем, а у Тимура вiд свiтла стало рiзати очi. Вiн прикрив своє обличчя та спитав:
   - Що будемо робити?
   - Ну, що ж! Операцiя не вдалася! Цi прибульцi перебiльшують силу дiмензiальної сiточки, - зiтхнувши, сказав Чекiст та закурив сигарету, а Тимур впевнено додав: - Вони всiх дурять! Їх сила не в дiмензiальнiй сiточцi, а у чомусь другому!
   - Пiшли звiдси, - сказав Чекiст, коли докурив свою сигарету, а Тимур спитав, кивнувши на труп Сталiна: - А з ним що будемо робити?
   - Кому потрiбний труп! Навiть Сталiна! - вiдповiв Чекiст та попрямував до виходу з боксу. Коли вони вже вийшли в коридор, то раптом почули ззаду:
   - Стояти!
   Тимур аж здригнувся, коли почув чийсь голос. Чекiст, видно, теж, бо пляма вiд лiхтарика затанцювала по протилежнiй стiнi. Коли вони обернулися, то при свiтлi лiхтарика побачили Сталiна, який стояв, опираючись на бак та, наче лезом ножа, рiзав своїми баньками їх постатi. Його важкий погляд чомусь упинився на Тимурi й той знову чхнув та мимоволi вiдвiв погляд, а Сталiн сказав: - Ти! Знiмай одяг!
   Тимур не зрозумiв, навiщо це робити, а Чекiст збоку зашипiв: - Дай йому одяг, бо вiн замерз!
   - Чому я? Вiддай ти! - визвiрився Тимур, а Чекiст вiдповiв: - Мiй одяг для нього замалий.
   - А мiй йому великий! - вiдрiзав Тимур, та пiд важким поглядом Сталiна таки зняв свою куртку та штани, сунув їх в руки голого генералiсимуса та сказав:
   - Труси та сорочку не вiддам!
   Сталiн надягнув штани та куртку Тимура, а тодi глянув їм на ноги. Вiн зупинився на вiйськових черевиках чекiста та сказав: - Знiмай!
   Тимур глянув на ноги Сталiна та отетерiв - на його ступнi було шiсть пальцiв. Тимур не полiнувався та знову перерахував, але зайвi пальцi нiкуди не дiлися. 'Точно, диявол!' - ужахнувся Тимур та вирiшив, що вiдразу покине цю комашку, як тiльки вибереться нагору.
   - За нами гоняться! - повiдомив Сталiн пiсля того, як натягнув на свої ноги трохи замалi лаптi Чекiста, хоча той носив 43 розмiр, та спитав у нього, наче знав, що вiн керує цiєю операцiєю:
   - Де вихiд на поверхню?
   - Я покажу! - з готовнiстю сказав Чекiст, а за ним пiшов Сталiн. Тимур замикав трiйку, бо не хотiв мати у себе за спиною такого, як Сталiн. Через пару хвилин Чекiст довiв їх до лiфта та викликав його, натиснувши кнопку. Почувся скрип i металева огорожа лiфта затряслася, видно, що цим лiфтом користуються рiдко. Коли освiтлена кабiна з'явилася iз темряви, то Тимур аж полегшено зiтхнув, до того надоїла йому ця подорож. Вони зайшли в кабiну i Чекiст натиснув кнопку першого поверху, пiсля чого лiфт пiшов нагору. Вони проминула аж три поверхи, поки добралися до першого, а вже тодi вийшли в коридор. Якась повна тiтка у формi охоронця сидiла за письмовим столом в коридорi. Вона здивовано побачила їх та загрозливо стала репетувати: - Хто вас сюди пустив! Я зараз викличу полiцiю!
   Вона хотiла i далi лементувати, але раптом впiзнала Сталiна та завмерла, наче проковтнула язик, а потiм витягнулась, виставивши пузо вперед, немов на парадi, та приставила пухлу руку до лоба, вiддаючи честь: - Слухаюсь, товариш Сталiн!
   Сталiн поправив свою пишну бороду та спитав у закам'янiлої тiтки: - Скажiть, товариш, де тут у вас туалет, бо я давно вже не ссяв?
   Тiтка забiдкалась та понеслась вперед, залишивши свого стола та показуючи дорогу Сталiну, а коли вiн зайшов у жiночу вбиральню, бо чоловiча була аж на другому кiнцi, то стала у дверей на посту, щоб нiяка зараза не потурбувала вождя пiд час iнтимного процесу. Поки вождь ходив по своїх справах, Чекiст викликав таксi та чекав його на вулицi, залишивши Тимура при вождi. Коли на ганок першого лiвого корпусу Московського унiверситету вийшов Сталiн, полiцейський, який стояв бiля входу, спочатку здивувався, побачивши бородатого дiда та дебiла в трусах, який постiйно чхав, а потiм впiзнав вождя, витягнувся та козирнув:
   - Бажаю здоров'я, товариш Сталiн!
   - Це менi б не завадило, - сказав Сталiн та озирнувся на знайому йому будiвлю. Коли пiд'їхало таксi та вони всiлися в машину, водiй спитав:
   - Куди їдемо?
   - В Кремль! - сказав Сталiн та додав: - Але спочатку в якусь цирульню!
   - А ще у вас зустрiч з вашими прихильниками, - нагадав Чекiст та додав: - Там i перевдягнетесь - ми зберiгаємо ваш костюм.
   - Слухаюсь, товариш Сталiн! - сказав водiй, бо впiзнав вождя, та круто розвернув машину.
   - Не жени, - сказав Сталiн, - я хочу роздивитися, якою стала Москва, поки мене не було.
  ***
   Плутiн в оксамитовому халатi покинув дуба, в якому залишився його двiйник, Леопольд, та пiшов у сторону Андроповського проспекту, щоб взяти таксi й навiдатися у квартиру Леонiда Михайловича. Плутiн не хотiв у халатi з'являтися перед Шойгу, Патрушевим та Бортнiковим, бо його могли прийняти за божевiльного. Тому вирiшив перевдягнутися, а вже потiм завiтати в Кремль у пристойному виглядi. Якщо в парку на Плутiна мало хто звертав увагу на його екстравагантний одяг, то на зупинцi, де вiн чекав на таксi, його, мабуть, впiзнали, тому що стали фотографувати в такому незвичному вбраннi. Плутiн усмiхнувся дiвчинi, яка його фотографувала та сказав:
   - Я теж маю право на приватне життя!
   Його пропустили без черги, то Плутiн сiв у наступне таксi та сказав адресу: - Петрiвський бульвар 17!
   Водiй кивнув головою та їхав спокiйно, а пiсля 3-го Кiльця став оглядатися, поки Плутiн трохи роздратовано сказав: - Так, я є якраз той, про кого ви думаєте!
   Коли вони пiд'їхали до клубного будинку 'Depre', Плутiн сказав водiю: - Чекайте на мене, я перевдягнусь, а потiм поїдемо в Кремль.
   Водiй волiв би взяти грошi та покинути президента, бо не був його фанатом, але що поробиш, коли у цих людей такi бзики - виходити з дому в халатi, а тодi їхати до якоїсь своєї полюбовницi, пiсля чого вiдправлятися в Кремль. 'Цiкаво, вiн i в Кремль у халатi поїде?' - подумав водiй, а потiм згадав, що Плутiн давно вже немає в живих, i тiльки зараз зрозумiв у що вiн вляпався! 'Це мене рогатий поплутав!' - злякався водiй та став згадувати: може то не Плутiн їхав, а його двiйник, а ще може привiд Плутiна, який вештається на Землi та шукає дурникiв, щоб забрати в них душi. Тому водiй швидко розвернувся та чухнув якомога далi вiд цього дому та Плутiна.
   В цей час черговий привiтав Плутiна:
   - Доброго дня Леопольде Михайловичу, навiть не помiтив, коли ви вийшли!
   - А я й не виходив, - сказав правду Плутiн та пояснив: - Мене винесла якась вiдьма через вiкно, то дай менi запасний ключ!
   Черговий подумав, що Леонiд Михайлович нажерся, як звичайно, та беркицнув з вiкна чи сам вилiз без тями, тому сказав: - З великим задоволенням, Леонiд Михайлович, тiльки приставте ось сюди свiй пальчик.
   Прилад показав, що володар пальця таки Леонiд Михайлович, то черговий вiддав йому запасний ключ, мабуть, уже шостий, бо той губить їх, як горобець пiр'я пiд час линяння. Леонiд Михайлович загрiб ключi та пiшов на третiй поверх у свої апартаменти. Мало того, що Леонiд Михайлович ще той фрукт, так ще й ФБР вимагає кожну недiлю звiт про те, що робив цей розпусник впродовж семи днiв. Леонiд Михайлович вже не працював двiйником Плутiна, бо той помер, але все одно його стерегли, наче ФБР нема iншої роботи, крiм слiдкувати за двiйниками мертвих вождiв.
   Тим часом Леонiд Михайлович спустився вниз уже в строгому костюмi, неначе збирався йти на роботу. Вiн виглянув надвiр та виматюкався, а потiм сказав черговому: - Виклич менi автомобiль!
   - Парадний? - спитав черговий, а коли Леопольд кивнув, подзвонив у гараж та викликав представницький автомобiль. Коли той пiд'їхав, Леонiд Михайлович сiв позаду та сказав: - В Кремль!
   Поглядаючи на розкiшну Москву, Плутiн мимоволi згадав своє самотнє голодне дитинство. На якiйсь вiтринi майнув портрет Сталiна i це теж нагадувало дитинство в грузинському Метехi, де вiн жив з матiр'ю та злим вiтчимом, Георгiєм Осепашвiлi. Ще з тих часiв Плутiн пам'ятав Сталiна, бо його портрет був у кожному будинку на селi. Через два роки, коли вiн уже був десятилiтнiм хлопцем, Плутiн попав в Ленiнград, де його усиновили родичi, але новий батько, як i ранiше в Метехi, лупцював його паском. Ще через два роки, в тисячу дев'ятсот шiстдесят другому, коли пiсля з'їзду Хрущова всi висмiювали колишнього генсека та тушили недопалки на його незлiченних бюстах, Путiн стискував зуби та терпiв, бо мав Сталiна за велику людину. Плутiна дратували цi недалекi люди, якi не розумiли величностi вождя, то вiн, в знак протесту, знайшов викинутий на смiтник портрет Сталiна та вночi прибив його на стiну будинку, де мешкав.
   Плутiну здалося, що вiн почув автоматнi черги, то вiдразу серце пiрнуло у п'ятку, бо бунтiв вiн не любив, а ще боявся, що його колись понiвечать, як його друга, Каддафi. Вони завернули до Кремля, то Плутiн вiдкинув думки про бунти та про диктаторiв, бо потрiбно зiбратися та знову перебрати владу у свої руки. Автомобiль без проблем в'їхав через Боровицькi ворота, а здивований черговий офiцер, який перевiряв документи, побачивши Плутiна, тiльки козирнув. Машина попрямувала до Сенатського палацу, де Плутiн вилiз з автомобiля та попрямував на другий поверх. Два офiцери на входi козирнули та здивовано за ним спостерiгали, бо знали, що Плутiн давно мертвий, а нiяких директив стосовно двiйникiв вони не отримували. Плутiн пiднявся на другий поверх та пiшов до свого кабiнету, який виявився вiдкритим i звiдти чулися голоси Шойгу, Бортнiкова та Патрушева.
   'Цих я швидко поставлю на мiсце!' - з посмiшкою подумав Плутiн та рiшуче зайшов у кабiнет. Коли вiн з'явився, то Шойгу, який сидiв у крiслi Плутiна, швидко пiднявся, а вже тодi знову опустився на сидiння та спитав: - Що ти хочеш, Леонiд Михайлович? Хiба ми не заборонили тобi з'являтися тут без попередження?
   - Сергiй! Якого бiса ти сидиш в моєму крiслi?! Ще раз таке зробиш, то битимеш в барабан у тундрi, звiдки я тебе взяв, - сказав Плутiн, а коли той пiднявся, то провiв кидок i Шойгу розтягнувся на пiдлозi. Усiвшись у своє крiсло, Плутiн подивився на своїх соратникiв та презирливо сказав:
   - Я знаю всi вашi рахунки у швейцарських банках. Будете викаблучуватися не матимете нi гроша!
   - Володимир Володимирович, це все Шойгу: буду сидiти в крiслi Плутiна! Ми його вигнати не могли! Правда, Олександр Васильович? - сказав Патрушев, поглядаючи на Бортнiкова.
   - Правда! Я йому кажу: 'У Володимира Володимировича там секретнi документи', - а вiн лiзе i лiзе, - пiдтвердив Бортнiков, дивлячись на Шойгу, як на ворога народу.
   - Я, всього лише, хотiв забрати атомну валiзку, бо я мiнiстр оборони! - виправдовувався Шойгу.
   - А навiщо? Ворон лякати? - смiявся Бортнiков та додав, спотворюючи iм'я по батьковi Шойгу: - Ви, Сергiй Кукужугетович, не знаєте, навiть, кодiв, бо у вас нема до цього допуску, - нагадав Бортнiков та улесливо спитав у Плутiна: - Я правильно кажу, Володимир Володимирович.
   Плутiн не встиг вiдповiсти, бо у вiдкритi дверi постукав переляканий офiцер та сказав:
   - Володимир Володимирович! Вас хоче бачити товариш Сталiн!
   Плутiн не повiрив словам офiцера та став думати, хто там приперся та грається у Сталiна. 'Галкiн чи Хазанов?' - гадав Плутiн, а потiм у голову прийшло зовсiм дурне: 'Це Пугачова!'
   - Це президент Зелененько!' - голосно догадався Плутiн та глянув на монiтор спостереження. У Плутiна побiгли мурашки по спинi, бо цей клоун Зелененько так загримувався та ще й надягнув старовинний вiйськовий мундир, що неможливо вiдрiзнити його вiд справжнього Сталiна, якого президент знав по портретах. 'Хоче таким чином виправдати свою поведiнку!' - досить поблажливо подумав Плутiн про Зелененько та загадав: 'Ти будеш просити пробачення ще 666 раз! А потiм поставлю тебе губернатором Камчатки, щоб бiльше не випендрювався, а управляти Україною вiдправлю Шойгу!' Плутiну сподобалось таке рiшення, тому вiн сказав Патрушеву:
   - Зустрiнь того Зелененько, та скажи, що я не приймаю! Хай попросить!
   - Я вже з ним зустрiчався в Оманi, - не в такт нагадав Патрушев, але сердитий погляд Плутiна заставив його пiдняти сраку та йти гнобити українського президента. Путiн з задоволенням залишився чекати безперечної покори Зелененько, слухаючи, як в коридорi бубнить знайомий голос Патрушева, а потiм несподiвано пролунав гучний ляпас.
   - Це шаман Габишев! - догадався Бортнiков та прикрив лисину рукою. Шойгу закрив щоки руками, а Плутiн дивився на них, як на iдiотiв. Повернувся Патрушев з червоною правою щокою, який сказав:
   - Це справжнiй Сталiн!
   'Такого не може бути', - подумав Плутiн та знову глянув на екран монiтора. Тип, який нарядився Сталiним, таки був схожим на генералiсимуса, а ще Плутiн згадав, як сам стирчав у деревi та вважався мертвим, тому наказав: - Хай заходить!
   Вiн бачив, як його соратники переглянулися, бо вони вiрили, що Сталiн реальний, а ще один вождь у Кремлi - це забагато навiть для Московiї.
  ***
   - Щось менi не хочеться лiзти у цю яму! - сказала Труттє, заглядаючи в люк, куди зовсiм недавно чухнули втiкачi, бо й на своїй планетi не надто любила кан, пiдземну вузькоколiйку, та пiдземнi мiста.
   - А прийдеться! - з задоволенням сказав Жюте, бо лякати Трутте, а потiм її захищати, любив ще бiльше, чим з кимось битися своїм мечем. Така нагода якраз трапилася, бо вiн показав мечем назад i всi побачили цiлу зграю бiйцiв московiтської гвардiї, якi розсипалися по периметру пустиря i збиралися атакувати прибульцiв.
   - Iджi, веди Трутте та Хому вперед, а ми з Мето тут трохи пограємося, - сказав Жюте, перекидаючи меча з однiєї руки в другу.
   - Не потрiбно насилля, я з ними побалакаю, то вони не будуть з нами битися, - сказав Хома та пiшов в сторону метро, звiдки сунув величезний загiн гвардiйцiв.
   - Йди-йди, - похмуро сказав Мето, бо його не зупинить навiть кантер в особi Туманного Кота, так йому хотiлося битися. Вони з цiкавiстю спостерiгали, як Хома пiдiйшов до мiлiцiянтiв та про щось їм розповiдав, а потiм гвардiйцi скрутили йому руки та положили на снiг. Хома використав дiмензiальну сiточку та пiднявся, струшуючи полiсменiв, як набридливих цуцикiв, а тi стали його гамселити з усiх бокiв. Напевне далися iнстинкти тiла, бо через секунду Хома лупцював мiлiцiонерiв по срацi, наче виховував непокiрних переросткiв-дiтей, а тi повиймали пiстолети, та стали стрiляти по ньому. Те, що Хома не падав, заводило мiлiцiянтiв ще бiльше, то вони мало не перестрiляли самих себе, хоча обiйшлося пораненнями в плечi, руки та ноги, а одному невдасi кулею вiдiрвало вухо.
   Засмучений Хома пiдiйшов до Жюте та Мето, щоб поскаржитися на зовсiм невихованих мiлiцiянтiв, то Мето наказав йому приєднатися до Iджi та Трутте, хоча тi нiкуди не йшли, а спостерiгали, як дiє закон у виглядi ментiв та справедливiсть у розумiннi Хоми. Сам Мето рiшуче пiшов вперед пiд градом куль, якi тiльки його пiдбадьорювали, а за ним, зi своїм довгим мечем, Жюте, з посмiшкою на губах. Коли вони врiзалися в загiн гвардiйцiв, то тi уже гатили з автоматiв, не дивлячись, куди попадуть тi кулi, а Жюте та Мето косили голови, наче тi були з гарбуза. Менти почали тiкати назад, але раптом подалися знову вперед, вiдчайдушно вiдмахуючись вiд меча автоматом. Вони мало не перекинули Мето та Жюте, а потiм втекли у рiзнi сторони, бо ззаду теж хтось рубав їм голови. Жюте з подивом побачив Колє, висока постать якої в чорному тапi, усипаному зорями, нагадувала смертельний i безжальний Космос.
   - Що ти тут робиш? - невдоволено спитав Мето.
   - Як, що? Рятую тебе й Жюте, на вас же напали мiлiцiянти! - радiсно вiдповiла Колє, а Мето сердито вiдповiв: - Нас не треба рятувати! Рятуй свого коханця в оксамитовому халатi!
   - Он ти про що! - зрадiла Колє та сказала: - Вiн менi не коханець!
   - А хто ж? - спитав Мето, а Колє, смiючись, вiдповiла: - Аби вiн був моїм коханцем, то я б тут не сидiла!
   Мето нiчого не зрозумiв, але те, що у Колє нема коханця, його трохи заспокоїло.
   - Поки ви тут з'ясовуєте свої вiдносини, втiкачi уже опинилися в Кремлi, - сказала Трутте, а Жюте спитав, неначе вона про це знала: - А що вони роблять в Кремлi?
  ***
   Сталiн зайшов у дверi та мовчки став набивати свою трубку тютюном з цигаркою 'Герцеговина Флор', яку шанобливо пiднiс йому якийсь низькорослий товариш, а другий, схожий на дебiла, вiдразу чхнув та став за спиною вождя, вороже вибираючи, кому б дати в морду. Коли Сталiн набив трубку, низькорослий товариш пiднiс сiрника, вiд якого вождь народiв розкурив свою трубку. З задоволенням пускаючи кiльце диму прямо в пику Плутiну, Сталiн спитав:
   - Чекiст, хто цi люди та що вони роблять в моєму кабiнетi?
   - Це колишнiй президент Московiї, Плутiн, а це мiнiстр оборони Московiї, Шойгу, а це ...- хотiв продовжити Чекiст, але його перебив Плутiн: - Я не колишнiй президент, а законно вибраний!
   'Я тебе, звичайно, поважаю, товариш Сталiн, але зараз мiй час, то тобi краще бути мумiєю, чим живим вождем!' - подумав Плутiн i почув: - Ваша думка, товаришу Плутiн, доцiльна, якби не одна особливiсть: я маю дiмензiальну сiточку, а вам вже давно пора у кремлiвську стiну. Може вас замурувати туди живим?
   'Де це вiн взяв дiмензiальну сiточку?' - подумав Плутiн, дарма, що Сталiн пасся в його головi.
   - Я бачу, що за час моєї вiдсутностi, ви розвалили СССР та ще й бундючитесь цим! А де зараз Берiя? - спитав Сталiн i Плутiн вiдповiв: - Берiя давно помер, його розстрiляли! - натякаючи на те, що i Сталiна чекала така ж доля, якби вiн не помер.
   - Чекiст, розстрiляй цих покидькiв, бо вони розвалили країну, - сказав Сталiн, а Шойгу, видно не хотiв вмирати, бо вийшов наперед та сказав, козирнувши вождю: - Я мiнiстр оборони, Шойгу!
   - А де Жуков? - спитав Сталiн.
   - Жуков давно помер, - вiдповiв Путiн, а Сталiн спитав: - Його теж розстрiляли?
   - Нi, вiн помер своєю смертю, - вiдповiв Путiн, а Сталiн сказав: - Жаль, бо я його хотiв розстрiляти, та не встиг!
   - А ви точно не шаман, товариш Сталiн? - наважився спитати Бортнiков.
   - Який шаман? - не зрозумiв Сталiн.
   - З бубном, Габишев? - вiдповiв Бортнiков.
   - Що у вас за мракобiсся? - спитав Сталiн, а коли поколупався у головi Бортнiкова, то зрозумiв, що цим людям мiсце в божевiльнi. Бiльш менш пристойний був Плутiн, хитрий та пiдступний - такi подобались Сталiну, тiльки треба за ними завжди наглядати.
   - Розказуй, якi у Московiї зараз проблеми, - заспокоївся Сталiн, питаючи Плутiна, й той чесно сказав: - Головна проблема - Україна!
   - Українцi завжди була проблемою, - погодився Сталiн, - українець не є i нiколи не був московiтом. У них iнша культура, iнший темперамент, мова, релiгiя. Ми давали їм пряника - дозволяли українiзацiю, але з цього нiчого не вийшло, бо вони залишалися ворожими до Московiї. Партiя бiльшовикiв використали батога - я тричi посилав Кагановича, щоб морити Україну голодом, заслав туди своїх попiв, знищував українську iнтелiгенцiю, та Україна все одно була ворогом СССР. Ми здiйснили фрагментацiю українського народу: висилали їх в Сибiр та заселяли Україну iншими етнiчними групами, а коли захопили Польщу, нищили захiдних українцiв разом з польськими комунiстами та розсiяли українцiв якомога далi вiд кордонiв України.
   Але це нiчого не дало, бо українцi не сходяться по кровi з московiтами - їх неможливо змiшувати. А ще до того московiти в Українi заражаються українським духом i стають прихильними до українцiв. Єдиний вихiд - знищити українцiв фiзично, а їх землi заселити московiтами, тiльки боюсь, що тi землi просякнутi тим духом i зiпсують будь-який народ, що там поселиться.
   - Йосип Вiссарiонович, ми якраз це i здiйснюємо - знищуємо Україну! Правда, до вашої появи, ми намагалися зробити це м'якими дiями та ви правi, товариш Сталiн, потрiбний радикальний варiант. Але там є i нашi люди! - сказав Плутiн.
   - Лiс рубають - трiски летять, - усмiхаючись, сказав Сталiн.
   - Тодi справа вирiшена, у нас є чим знищити Україну, - сказав Плутiн.
  ***
   Хасан прийшов у себе та згадав, що потрапив на свою планету. Було холодно, хоча Хасан мав дiмензiальну сiточку, але енергiї на цiй планетi не вистачало, то доводилося задовольнятися малим. Оскiльки робити було нiчого, то залишалося тiльки думати та згадувати минуле. Наче все робив правильно, але не досяг своєї мети, бо був необачним та не врахував, що на шляху Урану може трапились якийсь метеорит. А мiг би попасти якийсь супутник та теж впасти на гнiздо в якому безтурботно спав Хасан. Досвiд прожитих сотень рокiв виявився марним, бо Хасан виявився роззявою.
   Ще одним результатом його безпечностi стало те, що портативне кiльце реплiкацiї не працювало, бо що б там не набрав Хасан на пультi, кiльце не подавало нiяких ознак, що воно працює. Довелося якось налагоджувати життя, то Хасан, для початку, оглянув свою планету, щоб запам'ятати. А ще поселився у замку Маргiни в її кiмнатi та читав книги в бiблiотецi, що скрашувало його життя та робило його доцiльним. Вiн не рахував час у своєму Всесвiтi, бо не мав системи вiдлiку, адже окрiм планети, там нiчого не було. Одного разу Хасан глянув на темне небо i йому здалося, що там щось змiнилося. Вiн вiдправив свою симпоту i здивовано виявив маленький супутник планети. Вже потiм вiн зрозумiв, що це той метеорит, який ударив в гнiздо чорногуза. Цей супутник став першим вiдлiком часу на цiй планетi, проте життя рухалось далi так само, як i до цього: Хасан продовжував читати книги та дослiджувати планету, а коли вже прочитав усi книги, то став їх читати по-другому разу.
   Одного разу, коли вiн дослiджував вiддалену вiд дому сторону планети та зупинився спочити, Хасан прокинувся вiд того, що земля пiд ногами затряслася, а коли вiдкрив очi, то ослiп, а потiм мало не згорiв, бо пройшла хвиля пекельного полум'я. Добре, що в ту ж мить встиг закритися дiмензiальною сiточкою. Посилаючи симпоту, Хасан побачив, що на небi з'явилося сонце, а вже тодi вiдкрив очi. Вогняна хвиля пройшла i затих вiтер, а миттєва спека змiнилася звичайним холодом. На небi сяяло сонце, променi якого вiдчутно грiли жабу, в тiлi якої перебував Хасан.
   Це було так приємно, що Хасан залишився на мiсцi, поки сонце не зайшло за горизонт, а вже тодi вирушив додому. Це слово, 'додому', вперше зiгрiло серце жаби. Коли вiн повернувся у свiй край, то побачив, що все навкруги портативного кiльця реплiкацiї розплавилося, хоча самому кiльцю зовсiм не зашкодило. Стiни палацу Маргiни устояли, але бiблiотека та все, що було у кiмнатах вигорiло. Трохи краще було з кенасами, бо їх товстi стiни затримали перший удар, коли сонце вискочило iз кiльця реплiкацiї.
   Що дивно, коли Хасан пiдiйшов до кiльця реплiкацiї, з нього вискочила темна довгенька капсула, схожа на огiрок. Хасан не знав, що з нею робити, а вже потiм встромив у неї свою симпоту, яка повiдомила, що в капсулi якийсь папiрець. Хасан не втерпiв та вiдкрив капсулу i з неї випав листок. Розвернувши його на ще теплому каменi, Хасан прочитав:
  Надiюсь, що твоя мрiя збулася та у тебе є свiй Всесвiт. Живи та розмножуйся.
  Туманний Кiт
   'А, як же, розмножуйся!' - скептично подумав Хасан та сказав собi: 'Хiба що зацвiсти та розмножуватися бруньками !'
   Щось квакнуло!
   Це було так дивно, що Хасан, який давно вже не чув нiяких звукiв, крiм своїх, закляк на мiсцi та напружив слух.
   Знову щось квакнуло!
   Хасан глянув на капсулу та побачив, як з неї вилiзла маленька жаба. Вона квакнула i Хасан теж квакнув. Це було так чудово, що вiн знову квакнув, а потiм вони з жабою квакали цiлу нiч.
   Через багато рокiв по тому, одним ранком, кiльце реплiкацiї знову виплюнуло капсулу. Здивований Хасан вiдкрив її та прочитав: 'Чи бажаєш ти повернутися в наш Всесвiт?' 'Нi!' - гнiвно написав Хасан та пожбурив капсулу назад, в кiльце реплiкацiї. Воно проковтнуло капсулу з голубим туманом, а Хасан взяв великий камiнець та став гамселити по пульту кiльця реплiкацiї. Один з ударiв виявився вдалим й циферблат годинника на пультi погас. Хасан задоволено зiтхнув та поглянув на своє Сонце, яке тiльки-но вигулькнуло iз-за горизонту та квакнув. Йому вторив цiлий хор жаб iз ближнього болота.
   Починався перший день Нового Часу.
  
  
  Реплiкацiя шiстнадцята. Марiя
   Богдан дрiмав пiсля обiду та прокинувся вiд смiху.
   То й добре, що прокинувся, бо снилася зелена жаба, яка опинилася на пустiй планетi та мала душу якогось убивцi. Людмила Василiвна рекомендувала пити заспокiйливе, та Богдан не хотiв, бо тої хiмiї в органiзмi й так по зав'язку. В палатi було поповнення: якийсь сорокалiтнiй чоловiк щось розказував, а Роман та Боцман слухали. По зеленiй нашивцi на правiй руцi з середньовiчним воїном Богдан догадався, що вiн з батальйону Київська Русь, який теж воює на Луганщинi.
   - Хома, а що було далi? - спитав Боцман, а Богдан подумав: 'I тут Хома!' - а вже тодi зрозумiв, що це Хома не з його снiв, а реальний чоловiк. Богдан почув, як Хома почав розказувати: - Так от! Коли я йшов добровольцем, то взяв з собою свої воли на вiйну. Бо хто ж їх без мене буде годувати! Жiнка сердилась, що я її кидаю та йду на вiйну, то так i сказала: 'Якщо йдеш, то забирай своїх волiв!' А на вiйнi воли - це ж сама необхiдна рiч. Мої воли пройдуть там, де Макар телят не пас. Чiпляєш гармату ЗIС-3 76-калiбру i везеш, куди хочеш, туди, де нiяка машина не проїде. Якось перед нашими позицiями окопалися московiти, снайпери. То я взяв гарбу та завантажив на неї ящик сi-чотири68, а зверху накидав цiлий стiг сiна та їду мимо сепарського поста. Питають:
   - Куди їдеш, що везеш?.
   - Їду додому в село таке-то, украв у укропiв копицю сiна! - вiдповiв я, а вони радi, гигочуть, що шкоду укропам зробив та пропустили мене. Заїхав я в тил противника та побалакав з якоюсь тiткою, яка дивилася на волiв, як на якесь диво, та дiзнався, що на нашу дiлянку фронту заїхали московiти, а живуть у колишнiй школi. То я в тої тiтки заночував та вiддав за нiч сiно, бо вона тримала корову, а ящик з динамiтом занiс на горище тої школи. Коли московiти лягли спати, то заснули навiки, а я, ще по ночi, поїхав додому.
   - А як же сепарська застава? - не повiрив Роман.
   - Розказав, що сiно продав молодицi, та дав їм трошки рублiв, то вони запрошували приїздити ще, - сказав Хома. Хлопцi реготали, а Хома почав нову розповiдь: - Їде селянин волами. По дорозi пiдсiв до нього якийсь панок ...
   У палату заглянула Людмила Василiвна, то всi балачки припинилися, а вона пiдiйшла до Богдана та стала його вислуховувати.
   - Якщо ваш стан не змiниться, то через недiлю я вас випишу, - сказала Людмила Василiвна, перевiряючи йому тиск та рахуючи пульс.
   - Це добре, бо я вже скучив за своїми хлопцями на фронтi, - сказав Богдан, одягаючи сорочку.
   - Який фронт! - обурилась Людмила Василiвна та спитала: - Вам скiльки рокiв, Богдан Васильович?
   - Скiльки б не було, всi мої, - сказав Богдан, а Людмила Василiвна пригрозила: - Я подзвоню Iгорю!
   - Я пожартував, - сказав Богдан, бо разом з Iгорем лiкарка напише такий дiагноз, що з ним не приймуть навiть на кладовище.
   ***
   Без галасу в Кремль зайти не вдасться, то Колє запропонувала зайняти його з повiтря. Правда, на входi в примiщення сенату були два майори, то їх Трутте поклала спати, обiйнявши один одного. Вони пiднялися на другий поверх та почули розмови у вiдкритому кабiнетi.
   - Там моя дiмензiальна сiточка, - сказав Iджi, - я її вiдчуваю ... але в нiй хтось є ...
   - Проґавив ти свою дiмензiальну сiточку! - з задоволенням сказав Мето та заспокоїв: - Не бiйся, я знiму її разом зi шкiрою того бевзя, який одягнув її на себе.
   Вiн витягнув свого меча i перший зайшов у кабiнет, який вiдразу став маленьким вiд такої кiлькостi людей. Плутiн, прекрасно знаючи можливостi нових гостей, сховався за Сталiна та сказав:
   - Я думаю, що цi гостi до вас, товариш Сталiн!
   - Сталiн? - здивувалася Трутте, яка знала iсторiю Землi не гiрше якогось академiка. - Та вiн давно помер! - додала вона, роздивляючись живого Сталiна та ще й у френчi вiйськового покрою.
   Пролунав дзвiнок телефону.
   - Дозвольте! - сказав Плутiн i Сталiн поблажливо кивнув головою. Плутiн взяв трубку та вислухав, що йому говорили, а тодi сказав Сталiну, показуючи на прибульцiв: - Це тi добродiї, якi порубали в капусту цiлий загiн наших гвардiйцiв.
   - Навiщо тодi нам якiсь гвардiйцi, коли у нас є такi воїни! - сказав Сталiн та пiдiйшов до Колє. Вона дивилась на нього зверху, а Сталiн зовсiм не комплексуючи вiд цього, запропонував: - Я б мав за щастя отримати таких воїнiв, тому пропоную служити Московiї, а за це вiзьмете все, що захочете!
   - Що ми маємо робити? - зацiкавлено спитала Колє.
   - Те, що ви вмiєте краще всього - вбивати! - вiдповiв Сталiн, з задоволенням спостерiгаючи за вогнем, який загорiвся в очах Колє.
   - Ти хочеш служити цьому монстру? - голосно спитав Iджi.
   - Чом би й нi, - сказала Колє, - бо я не бачу рiзницi мiж ними та українцями. Ми ж допомагали українцям, я, навiть, робили українiзацiю України, та нiчого не вийшло!
   - У мене теж нiчого не вийшло, - пiдтримав її Сталiн, - українцi такий народ, який треба тримати в Єжових рукавицях.
   Колє сподобався каламбур Сталiна, тому вона засмiялася, бо вже знала iсторiю СССР та Московiї, та читала в Iнтернетi про її полiтичних персонажiв. Iджi, навпаки, насупився, бо служити тирану, як вiн вважав, - себе ганьбити, але Колє мала Сталiна, як одного iз земних мурде, а може цiлилась на його мiсце чи хотiла стати кантером планети Земля. Iджi знав, що вона не скаже про свої намiри, якщо її про це спитати, бо вона душею ще на своїй планетi Аре. Там пiдступнiсть та умiння дурити цiняться набагато бiльше доблестi, а убивцi, яких не спiймали, вважаються героями, то для неї не те що Сталiн, а i Плутiн - герой.
   - Ми подумаємо, - сказав Хома, а Сталiн нахилився та спитав у Плутiна: - Хто це такий?
   Плутiн i сам вагався у визначеннi, хто такий Хома, бо Хасан така пiдступна людина, що зараз мiг спецiально розiграти спектакль, подiбний до того, який вiн демонстрував Плутiну, коли той стирчав у деревi. Тому вiн обережно пояснив: - Це землянин Хасан, видатний вбивця, який ховається за рiзними iменами, а живе багато сотень рокiв. Колись вiн менi вiдрубав голову.
   - Навiть так! - здивувався Сталiн та сказав: - Не думаю, що його слiд тримати занадто близько, - а потiм звернувся до прибульцiв: - Подумайте, я завжди радий вас прийняти!
   Коли прибульцi, разом з Хомою, вийшли з примiщення сенату, Iджi спитав: - А як же моя дiмензiальна сiточка?
   - Ти її проспав! - вiдповiв Мето, а Колє сердито накинулась на Хому: - Хто тебе просив розмовляти вiд нашого iменi?
   - Сталiн не та людина, якiй можна безпечно довiряти, - сказав Хома, - вiн знищив мiльйони людей, не вiдчуваючи нi крихти каяття.
   - Вiн найкращий вбивця, якого я знаю, - захоплено сказала Колє.
   - Вбивство - не сама бiльше доблесть у цьому Всесвiтi! - нагадав Хома, а Колє засмiялася на його слова та сказала: - Це каже той, хто все життя посвятив вбивствам!
   - Я вже не той вбивця, яким був, - вiдповiв Хома, на що Мето презирливо вiдповiв: - Це лицемiрство, ти вбив стiльки, скiльки я не вб'ю за все своє життя, поки не стану зюдом. Якщо вам не подобається, то йдiть звiдси, бо може так статися, що нашим першим завданням буде вбивство вас з Iджi, як таких, що заважають Сталiну.
   - Нам краще покинути Москву, - сказав Iджi, звертаючись до Хоми, що вони й зробили - злетiли в небо та взяли курс на пiвдень. Коли вiдлетiли на деяку вiдстань вiд Москви, Iджi сказав: - Необхiдно якнайшвидше попередити Дашу, бо Українi загрожує самий страшний ворог, якого вона колись знала.
   - Ти попередиш Дашу, а я залишусь тут в авангардi, бо вiдчуваю, що Сталiн не стане тягнути кота за хвоста, а вiдразу ударить по Українi, - вiдповiв Хома i на цьому вони розсталися. Коли Iджi пропав у сiрому маревi нового похмурого ранку, Хома зробив себе невидимим та вимкнув свої симпоти, щоб нiхто: нi вороги, нi друзi його не знайшли.
  ***
   Звiстку про те, що через недiлю його випишуть iз лiкарнi, Марiя сприйняла насторожено. Вона ловила кожне слово Богдан, який розказував про Людмилу Василiвну та про те, як вона його слухала стетоскопом та пообiцяла виписати, якщо не буде нiяких рецидивiв. Богдан дивився на Марiю i розумiв, що її щось хвилює, тому напрямки спитав: - Тобi щось не подобається?
   - Ти з таким смаком розказуєш про лiкарку ... ти, що, в неї закохався? - спитала Марiя, а Богдан, опинившись в такiй пiкантнiй ситуацiї, спочатку отетерiв та дивився на Марiю, як на якесь диво, а потiм розреготався, та так, що всi в коридорi їхнього вiддiлення почали здивовано обертатися та чекати, що буде далi. Нiчого вони не побачили, бо Богдан нахилився до Марiї та тихо спитав: - Ти мене ревнуєш?
   - Так! - сказала Марiя, тицьнула його кулачком в груди та прихилилася.
   - Дурненька, - сказав Богдан, притискаючи її до себе, - це я мав би тебе ревнувати до кожного стовпа. Людмила Василiвна менi в дочки годиться та до того ж закохана в мого сина, Iгоря. То тобi доведеться з нею миритися, бо вона тобi буде невiсткою.
   - Я буду доброю свекрухою, - пообiцяла Марiя та потягнулася губами до Богдана. Вони поцiлувалися, та мало не повибивали собi зуби, бо почули поряд зовсiм несподiвано: - Я бачу, Богдан Васильович, що ви вже зовсiм здоровi!
   - Вашими руками та молитвами, - знайшовся Богдан, побачивши поряд Людмилу Василiвну, яка щиро посмiхалася та прискiпливо роздивлялася Марiю, немов би купляла її на базарi. Марiя зашарiлася, наче нашкодила, бо можливо, що лiкарка чула її слова.
   - Не перевантажуйте серце, Богдан Васильович, бо воно у вас одне, - сказала лiкарка, та пiшла, хитро посмiхаючись.
   - Вона розкаже твоєму Iгорю, - злякалася Марiя.
   - То хай каже, - безтурботно сказав Богдан, - бо вiн давно знає.
   - Ти йому сказав? Про нас? - здивувалася Марiя, а Богдан вiдповiв: - Так! Вiн був задоволений!
  ***
   Коли Iджi та Хома пропали в туманному маревi, Мето спитав у Колє: - То що будемо робити?
   - Якось незрозумiло вийшло, - сказав Жюте та пояснив: - Повертатися назад, до Сталiна отак зараз - не слiд. Якось не солiдно, наче нас купують за безцiнь.
   - Чесно кажучи, ми обiсралися, - сказала Колє та розлючено додала: - От хто просив того Хому, бовкати язиком, коли його не просять!
   - До речi, Iджi поперся в Київ до своєї Дашi, а Хоми я не бачу, - нагадав Мето. Всi стали шукати Хому, але так i не знайшли. Трутте припустила, що вiн закрився дiмензiальною сiточкою, а Жюте, в пiку їй, сказав: - Вiн помер, тому його не видно!
   - Звiдки ми можемо знати, що це Хома, - не повiрила Колє, - можливо, що це Хасан, який тiльки прикидався святим, а сам хоче зробити якусь витiвку. Вiн давнiй вбивця, то якщо у нього не вийшло зробити свiй Всесвiт, то вiн захоче знищити цей!
   - Хасан теж не вiдсвiчує дiмензiальною сiточкою, - сказав Мето, бо тiльки-но перевiрив усю Землю своєю симпотою.
   - Якась недолуга ця Земля! - спересердя сказала Колє та пояснила: - Вона стане такою ж, як наша планета Аре, а коли знищать ресурси та основну масу населення, то зариються у пiдземелля.
   - А тодi Туманний Кiт забере у жителiв Аре дiмензiальну сiточку, бо ми її не вартi, - ущипнув Жюте, а Колє погодилась: - Таки так, вiн може це зробити!
   - Тодi вб'ємо Туманного Кота та самi станемо богами, щоб керувати Всесвiтом! - пожартував Жюте, але Колє сприйняла його слова занадто серйозно, бо тихо сказала: - Закриваємось сiточками, - а коли всi закрили свої дiмензiальнi сiточки, пояснила: - Ми зробимо це ось яким способом ...
   Вони довго та гаряче шепталися, коли прийшли до згоди, то полетiли кудись на пiвдень.
  ***
   Маргiну оточувала атмосфера любовi й цим вона завдячувала своєму пораненню, бо навiть Мортi покинула ревнувати її до Дашi та так доглядала за нею, неначе вона iз крихкого скла. Марiко, потiшена такою кiлькiстю рiдних людей, готувала такi смачнi обiди, що навiть Мортi пожалiлася Дашi:
   - Ми скоро всi станемо, як Тарасик!
   Марiко, яка це почула, смiялася та десяток раз розказувала про це Тарасу, який щось запiдозрив та спитав: - Ти вважаєш, що я товстий?
   - Тарасику, ти менi любий, який би ти не був, - запевнила його Марiко, але Тарас був невблаганний - став їсти, як маленька дитина та кожного дня зважуватися на вагах.
   Тож, коли в цю iдилiю потрапив Iджi, то вiн, своєю розповiддю, не тiльки її зруйнував, а й нагадав, що вiйна з Московiєю не закiнчилася, як запевняв недолугий президент Зелененько, а приймала бiльш агресивнi форми. Розповiдь Iджi про те, що на свiт з'явився давно померлий персонаж з минулого вiку, який бажає вiдтворити Радянський Союз, здивувала усiх i, навiть, викликала деяку розгубленiсть.
   - Це все витiвки Туманного Кота! - без будь-якого сумнiву сказала Маргiна, а Мортi положила їй руку на плече та заспокоїла: - Тобi не можна хвилюватися!
   Друга звiстка Iджi про те, що Колє, Мето, Трутте та Жюте згодилися служити Сталiну, вразила Дашу у саме серце - попри те, що це було прийнятним на планетi Аре, тут, на Землi, вона вважала їх друзями. Зрештою, трошки подумавши, Даша зрозумiла, що закони планети Аре успiшно працюють на Землi, бо їх використовують багато людей, маскуючи їх пiд соусом моралi, правил пристойностi та лицемiрства.
   - А де Туманний Кiт? - спитала Даша i Мортi, наче чекала цього питання, бо сказала: - Кiт, разом з Андрiєм Воданом, розважається на Сейшельських островах.
   - Вiн нам не допоможе, - вiдповiла Мортi на нiме питання Дашi, - йому, дiйсно, не можна втручатися в те, що вiдбувається на Землi. Не вiд того, що вiн не хоче чи хтось йому заборонив, а по причинi утворення нової петлi часу, яка може знищити його Всесвiт. Менi дивно, що до сих пiр цей Всесвiт ще вистояв, мабуть, кiт таки добре його змайстрував, що вiн, з кожним витком iснування, самовiдновлюється.
   - Я заглянула в душу Сталiна, - сказала Маргiна, пiднiмаючись з дивану, бо їй уже надоїло грати роль хворої, хоча це i пов'язано з приємними емоцiями, якi дарують близькi люди. - Вiн ще не навчився закриватися, тому я дiзналася все, що вiн думає та що хоче робити. Україна - це тiльки початок! Сталiн марить загарбанням всього свiту, в крайньому разi захопить Європу, а вже тодi добереться до США. Вiн розрахував правильно, що Китай не стане заважати, бо для китайцiв США - ворог, а знищити його чужими руками - це одна зi стратагем69, яких дотримуються китайськi полководцi. Перше, що зробить Сталiн, без спротиву захопить Беларусь, а наступна - Польща.
   - А що вiн зробить з Україною? - спитала Даша.
   - Україну вiн знищить! - вiдповiв Iджi. - Я теж заглядав у його душу, коли ми з ним розмовляли.
  ***
   Граф Тишкевич, мабуть, перевернувся у трунi, коли б побачив, що зробили новi скоробагатьки з його маєтку пiд Остроградським городком, та хто б його слухав, коли наказував не хто iнший, як президент Беларусi. Те, що президента давно нiхто не вибирав, а вiн сам назначав себе на царство, не мало нiякого значення, бо мораль - то для бидла, а Олександр Григорович давно мав себе за елiту. Правда, всi, кому не лiнь, примiряли свої сраки до крiсла президента, та хто ж їм дасть не те, що посидiти, а, навiть, сiсти з краєчку. Та i був уже кандидат, якого президент тренував кожного дня, змалку вiдiрвавши вiд мамки, не вiдпускаючи його вiд себе нi на хвильку. До того ж, цей кандидат мав батькiвську кров, бо був молодшим сином Олександра Григоровича.
   А що вже гарним та ще й розумним нiвроку вдався син Коля, то вже Лукошенко мiг ним пишатися без усякого сумнiву. То ж не даремно хотiв передати всю владу йому, а нiкому iншому, бо тих iнших давив, як поганих мух, якi зграями летiли на солодке. Старший син керував всiм силовим блоком, то нiхто не смiв навiть писнути, а як писнув, то в тюрму, а дехто, надто жвавий, поплатиться життям, де б вiн не був - в Беларусi чи десь за кордоном. Отакi думки бродили в головi Лукошенко, хоч вони з Колею їхали по парку на роликових лижах, випущених 'Минсктрансом' за особистим розпорядженням Олександра Григоровича.
   Все б нiчого та небезпека йшла з-за кордону, бо тут не сина, а, навiть, президента можуть скинути та викинути на смiтник. Малося не про щось iнше, а про пiдступного сусiда, Плутiна, який марив Радянським Союзом, а себе мав не менше, чим генсеком чи новим Сталiним чи Петром I, збирачем земель московiтських. Отой триметровий паркан з колючим дротом зверху, може зупинити якогось беларуса, якщо його до цього не розстрiляє охорона, а Плутiна не зупинить, а навпаки, - ця старовинна графська садиба стане тюрмою для президента та його синiв.
   Олександр Григорович любив порядок, а таких не пунктуальних та непередбачуваних, Як Плутiн, ненавидiв всiєю душею. Вiд наруги над собою Лукошенко пiдняв очi до неба, наче хотiв попросити його явити чудо, та забрати з Землi цього хвойду з Москви. Напевно, Бог недочув слова Лукошенко, бо зробив навпаки - з неба, прямо на Олександра Григоровича упав Плутiн та не один, а з цiлою гоп-компанiєю: Шойгу, Патрушевим та Бортнiковим, а згори спускався ще якийсь вусатий тип в стародавньому кiтелi.
   Лижi роз'їхалися пiд Лукошенко i вiн боляче приземлився на сраку, роздумуючи над тим, яка це скотина спустила з неба артистiв, загримувавши їх у маски ненависних йому типiв. 'Це, напевне, мiнiстр культури Юрiй Бочар з Марiєю Борисевич таке придумав!' - вирiшив Лукошенко, то за таке самоуправство по своєму покарає свою фаворитку, яка вже надоїла, бо у хтивого Олександра Григоровича давно є їй замiна.
   Лукошенко пiдiйшов до Плутiна, який з єхидною посмiшкою стояв попереду, та ляснув йому по пицi, аж луна пiшла лiсом, а тодi вже сказав:
   - Хто дозволив цей балаган?
   - А ти, товариш Лука, скорий на руку i це добре, - сказав якийсь вусатий тип, пускаючи кiльце диму на Олександра Григоровича, який тiльки зараз зрозумiв, що цей актор грає Сталiна, тому спитав:
   - Хто дозволив проводити репетицiю до дня перемоги в моїй садибi?
   Актор, який грав Патрушева, викинув пляшку з пiд пива, яку вiн допив, а Лукошенко ще бiльше завiвся:
   - Для вас, що, немає закону, який забороняє пити пиво в лiсi та ще й викидати пляшки?
   - Не кип'ятися, Олександр Григорович, з тобою людина хоче побалакати, товариш Сталiн, - досить прихильно сказав Бортнiков, а Плутiн пообiцяв: - Я тобi, цар картопляний, ушi повiдриваю, чекай нагоди!
   Лукошенко витягнув з кишенi телефон та набрав номер, пiсля чого крикнув у трубку: - Юра! Ти кого менi прислав? Щоб я цих артистiв нiколи не бачив!
   - Олександр Григорович, я вам нiкого не присилав, - покрившись потом, вiдповiв у трубку мiнiстр культури.
   - А хто ж це тодi? - не вгавав Лукошенко та вiдчув, як злiтає в повiтря. Вiн не розумiв, хто цi люди, якi творять таке з ним, хоча їх обличчя були йому знайомi. 'Можливо, що Плутiн i є Плутiним, а хто ж тодi цей Сталiн? - подумав Олександр Григорович та й сам дав приголомшливу вiдповiдь: - Сталiн - це Сатана!' Син, Коля, дивився на те, як батько лiтає, та подумав, що це вiн придумав сюрприз для нього, тому попросив у прибулих людей: - А мене так зможете?
   - Звичайно, Колю! - сказав Сталiн i Коля став робити пiруети в повiтрi, пiкiруючи до самої землi, а потiм пiдiймаючись мало не до хмар. Лукошенко з жахом спостерiгав за польотом сина, кожного разу чекаючи, що вiн розiб'ється об землю, а потiм здався i сказав:
   - Я згодний! Що я маю робити?
   - Те, що скажу тобi я, - промовив Сталiн, коли Лукошенко звалився йому до нiг. Коля залишився кружляти в повiтрi та цим не переймався, бо це йому подобалося.
   - Плутiн залишиться при тобi, будеш виконувати, те, що вiн передасть вiд мене, - сказав Сталiн, пустивши кiльце диму та додав: - Колю я забираю з собою.
   Вiн здiйнявся в повiтря разом з Шойгу, Патрушевим, Бортнiковим та сказав Колi: - Ти полетиш зi мною!
   - А тато? - спитав Коля.
   - У тата не буде часу з тобою займатися, бо вiн має зробити дуже важливу роботу, - Сказав Сталiн й вони полетiли на пiвнiчний схiд, до Москви.
   - Нагнись! - наказав Плутiн i Лукошенко зiгнувся в поклонi, бо у цих слуг Сатани його Коля. Плутiн сильно ляснув його по пицi та сказав: - Це тобi здача, сволота!
   Вiн знову ляснув зiгнутого Лукошенко по пицi та сказав: - А це тобi вiд мене!
   В цей час Коля летiв поряд зi Сталiним та дивився на довгi звивистi колони на шляху, якi йшли внизу у протилежному напрямi. Мiж людей у солдатськiй формi, якi рухалися у колонi, димiли танки та машини, а ще довгi сигари ракет на тягачах, якi показували на парадах.
   - Це хто? - спитав Коля.
   - Це воїни, - сказав Сталiн, - якi iдуть захищати Бiлоруську Радянську Соцiалiстичну Республiку вiд ворога.
  ***
   Звiльнений зi свого посту Андрiй Водан, сiв на лiтак та полетiв на Сейшельськi острови, де на курортi 'Four Seasons' 70острова Мае взяв собi вiллу за сiмдесят три тисячi гривнi на добу. Водан зовсiм недавно розпрощався зi своєю пасiєю, то сумував, що знайомо багатьом, хто втратив кохану. 'Все йде до кращого!' - подумав Водан, бо, як виявилося, у його любої були зовсiм iншi намiри, чим у нього, та до того ж вона не надто розумна, як на погляд Андрiя. 'Дурепа!' - визначився Водан та потягнувся до айфона. Сфотографувавши себе на фонi бухти Свободи, Андрiй спритно набрав текст та вiдправив його в фейсбук.
   'Друзi дуже сумую за Вами, не сплю, не їм. Вiрю, скоро всi Ви будете займатись тим, що Вам подобається. Розумiю Вам не легко, грошей немає, але Ви тримайтеся!'
   Оте 'Вам' з великої лiтери адресувалося не будь-кому, а Зелененько, натякаючи на те, що зовсiм скоро президенту доведеться повернутися до своєї одвiчної професiї. Водан посмiхнувся, бо в головi поряд з 'одвiчною професiєю' виникло слово 'повiя', яке вiн поблажливо замiнив на 'клоуна'. Водан прекрасно розумiв, що тюлень Тимофiй Єрмак не те, що бiгати, а й ходити не вмiє, то навряд чи замiнить його, бо не має потрiбних знань та навичок управляння. Тим бiльше, що стадом дебiлiв, яких Водан поспiхом зiбрав у партiю зелених, мiг керувати тiльки вiн, бо на кожного мав компромат, який вистрелить тодi, коли це знадобиться. Андрiй з задоволенням прочитав вiдгуки, особливо негативнi, якi надавали йому свiжистi, як нарзан на похмiлля, та, смiючись, настрочив ще один текст:
   'Дiвчата, тут така справа. Приїхав на Сейшели, а тут сiра нудьга. Нiхто не хоче прилетiти в гостi? Пiдтримати, так би мовити, в скрутну хвилину? А то зовсiм сумно менi, понад край. Безвладдя!'
   Несподiвано для себе Водан побачив перед собою Туманного Кота, який з'явився нiзвiдки та нахабно улiгся на шезлонг поряд з Андрiєм. Вiн простягнув свою лапу й забрав айфон Андрiя та став тикати лапою по екрану, вiд чого Водан захвилювався: не стiльки за незнайомих дiвчат, якi вiдповiдають в фейсбуцi, скiльки за свiй айфон, куплений у груднi в Нью-Йорку.
   - Що ти там пишеш? - спитав Водан i Туманний Кiт показав йому запис:
   'В результатi конкурсу виявленi в коментарях дiвчата нетрадицiйнi та страшненькi!'
   - Не займайся дурницями, - сказав Туманний Кiт, кинувши айфон Андрiю, спецiально так, щоб той ледве його вловив та додав: - Йдемо в казино 'Club Libertе' вигравати мiльйони.
   - Гривнi? - спитав Водан.
   - Сейшельськi рупiї! - вiдповiв кiт, забираючись Водану на голову. Коли вони прийшли в казино, кiт завернув Водана в ресторан, бо перед грою захотiв з'їсти риби. 'Щоб додати фосфору в кров!' - пояснив вiн, то Андрiй мусив принести його в ресторан.
   - Якщо цей кiт втiк з карантину, то ви повиннi його повернути назад! - лагiдно нагадав офiцiант, бо Водана вiн бачив ранiше, але без кота. Туманний Кiт вислухав офiцiанта, витрiщивши очi, та безцеремонно викинув його у вiкно, прямо в зеленi зарослi. Другий офiцiант, побачивши таку реакцiю, не став сперечатися та хутко запропонував: - Сiдайте за цей столик.
  
   Водан давно дивувався здiбностям Туманного Кота, але не знав їх природу, тому спитав:
   - Чи є хто у свiтi, сильнiший за тебе?
   - Нема, - самозакохано сказав кiт, - я так наладнав роботу свого Всесвiту, що вiн може працювати без мене, - пояснив Туманний Кiт та сказав: - Нагнись до мене, - а коли Андрiй нагнувся, то прошептав на вухо: - Менi нудно, так, як i тобi.
   - Ось чому я з тобою цяцькаюсь, в iншому разi вiдiрвав би тобi все, що можна. Мене, мiж iншим, про це просили, - закiнчив Туманний Кiт.
   - А ти даси менi трошки покерувати Всесвiтом? - спитав Андрiй, який не дуже то вiрив, що кiт чимось керує, а вважав його нахабним прибульцем. Туманний Кiт подивився на нього та єхидно вiдповiв: - Я ж не клоун, щоб давати покерувати всiм, кому не лiньки.
   Набивши рибою своє пузо коштом Водана, кiт перейшов у iгровий зал, де Андрiй спустив усi свої грошi, бо пiдказки сонного Туманного Кота виявилися хибними. Коли невдоволений Водан повернувся на свою вiллу, то роздратовано сказав: - Тут хтось був!
   - Напевне прибиральниця, - сказав кiт та втопив свою пику в подушцi.
   - Нi, не прибиральниця, - не погодився Андрiй, - бо в мене украли всi грошi та всi документи ...
   - Не переймайся, - пробурчав кiт з закритими очима, - то, мабуть, якась черепаха забрела в номер та з'їла твої документи та грошi, ... до Києва я доправлю тебе майже безплатно ... за тисячу доларiв...
   ***
   Хома, залишаючись невидимим та закритим, спостерiгав за Сталiним та Плутiним, збираючись в особливо небезпечний час, коли цi покидьки задумають здiйснити щось варварське, знищити їх, хай, навiть, вiддавши при цьому своє життя. В цьому вiн був переконаний та щирий, тому здiйснював свiй план спокiйно, начебто робив якiсь звичайну роботу. Вiн був присутнiй при тому, як пiймали Лукошенко на любовi до свого сина, та бачив полки та дивiзiї, якi окупували Беларусь для подальшого стрибка в Європу. Було зрозумiло, що Трампс не буде заважати Сталiну в захопленнi Європи, бо США нiчого не загрожує - супроти американської армiї московiти встояти не зможуть. Але плани Сталiна сягали набагато далi, чим думав президент США. Сталiн збирався за допомогою європейської промисловостi, особливо нiмецької, вийти на новий рiвень зброї, щоб зрiвнятися з вiйськовим потенцiалом США. Так далеко президент США не думав, бо його хвилювали тiльки наступнi вибори, якi вiн хотiв виграти, а Плутiн уже висловився в пресi, що Московiя буде всiляко пiддержувати Трампса, як самого прогресивного президента США.
   Самим ганебним було те, що Сталiн пiдставляв Беларусь, яка, начебто сама, напала на Польщу. Лукошенко уже зробив декiлька заяв з претензiями на польськi землi, а провокацiя, яку готували, зробить напад Беларусi на Польщу мотивованим. Московiя збиралася бути 'миротворцем', який введе свої вiйська в Польщу, щоб 'бандерiвцi' з Беларусi не вирiзали всiх полякiв, якi 'виберуть' новий уряд прихильний до Москви. Саме таким способом збиралися повернути Литву, Естонiю та Латвiю, а вже тодi шлях до Нiмеччини буде вiдкритий. Громадяни Нiмеччини, якi приїхали з Сибiру та iнших дальнiх мiсць Московiї, пiд дiєю шаленої агiтацiї допоможуть зробити Нiмеччину покiрною, а про Францiю i говорити нiчого - досить зробити в Парижi заворушення пiд виглядом якихось жовтих чи зелених жилетiв i вона уже не боєздатна. Iншi маленькi країни не стануть на перешкодi гегемонiї Московiї в Європi.
   Такi думки Сталiна прочитав Хома, бо вождь пролетарiату ще не вмiв закриватися та не вiдчував чужої присутностi, а от iз Плутiним треба триматися напоготовi, бо той пройдисвiт, як сторожкий звiр - нюхом чує небезпеку на вiдстанi, хоч не має дiмензiальної сiточки. Коли Хома занурився у його пам'ять, то з подивом дiзнався, що отой коронавiрус пiд назвою SARS-CoV-2 змайстрували ученi державного дослiдного центру вiрусологiї та бiотехнологiї 'Вектор' пiд Новосибiрськом у мiстi Кольцово. Там же величезний холдинг 'Катрен' випускає лiки. 19 вересня 2019 року в центрi 'Вектор' стався вибух i новий вiрус, який розроблявся в лабораторiї, як бiологiчна зброя, потрапив на волю. Як виявилося в цьому мiстi, як i в iнших мiстах в Захiдному Сибiрi дуже багато китайцiв, то якийсь iз них занiс коронавiрус в китайське мiсто Ухань, а вже потiм вiн поширився по всьому свiту. Чому ж не захворiли мiсцевi жителi? Вiдповiдь проста: його готували не для них! Виявилося, що цей вiрус був смертельний для людей з особливим набором генiв та мав етнiчнi особливостi. Корiннi жителi Московiї могли вiдкараскатися температурою та кашлем, а от iншi народи чекали ускладнення. 'Це ж злочин!' - подумав Хома, розумiючи, що цей вiрус знищить мiльйони людей, але зупинити це пiзно.
   Сьогоднi Плутiн приймав Меркельс, яка навiть не догадувалася, який сюрприз її чекає. Пiсля того, як вони обговорили поточнi питання, особливо постачання газу, Плутiн хитро посмiхнувся i Меркельс вiдразу вiдчула, що її чекає якась капость. Шойгу, Патрушев та Бортнiков, якi теж чомусь були присутнi при розмовi, мали витягнутi морди, немов би їх перед цим побили, а коли почули чиїсь кроки за вiдкритими дверима, то виструнчились, як на парадi.
   - Я хочу вас з деким познайомити, - сказав Плутiн з тою ж єхидною посмiшкою, яку так не любила Меркельс. Вона теж встала, як i всi, чекаючи, хто там з'явиться у дверях, та навiть припустила: 'Невже Трампс!' Коли з'явився той, кого вони чекали, у неї затряслися руки, бо це дiйсно був сюрприз - у дверях стояв Сталiн. Вона пам'ятала його по фотографiях, а Сталiн привiтався: - Доброго дня, товаришi!
   - Це актор? - здивовано спитала Меркельс. - У вас тут i Гiтлер є?
   - Нi, це не актор, до того ж у нього мається дiмензiальна сiточка, - з задоволенням вiдповiв Плутiн, хоча Меркельс йому не повiрила.
   - Фрау Меркельс, у нас є пропозицiя, вiд якої ви не вiдмовитесь, - сказав Сталiн, пускаючи в неї кiльце диму з люльки, яку вiн закурив, а вона думала, що Плутiн зовсiм з'їхав з глузду, та ще й набрав у свою компанiю пацiєнтiв iз божевiльнi.
   - Нi, ми не з божевiльнi, як ви думаєте, - хитро посмiхаючись, сказав Сталiн, а Плутiн поблажливо дивився на Меркельс, немов це вона не сповна розуму та ще й маленька дитина.
   - Що ви вiд мене хочете? - спитала Меркельс, побоюючись, що цi психи стануть над нею знущатися.
   - Вам нiчого нас боятися, бо ми хочемо добра для вашого народу, - казав Сталiн, - та збiльшення робочих мiсць для пiдприємств Нiмеччини.
   Меркель зрозумiла, що треба вислухати цих хворих, бо це найкращий спосiб зняти агресiю.
   - Дiйсно, краще вислухати, - сказав Сталiн, наче читав її думки. - Ми хочемо розмiстити в Нiмеччинi велике замовлення на виробництво зброї та об'єднати зусилля у сферi використання останнiх технологiй. Це дасть змогу Нiмеччинi та Московiї побудувати свою сильну армiю без всяких Трампсiв та Америки. Ресурсами ми забезпечимо.
   - Для чого сильна армiя, коли ми рухаємося у напрямi об'єднання Європи та iнших країн? - спитала Меркельс, бо їй, дiйсно, цей розворот в полiтицi своєї країни зовсiм не подобався.
   - Вся справа у ресурсах, - сказав Сталiн, - чим бiльше людей у свiтi, тим менше ресурсiв. Нiмеччинi слiд бути готовою до цього, бо що скажуть виборцi, коли якийсь Китай чи якiсь шахiди нападуть на вашу країну, а ви не в змозi себе захистити. Ви ж розумiєте, що Трампс не ворухне навiть пальцем, а буде тiльки посмiхатись. А ми допоможемо захистити вас вiд ворогiв.
   Меркельс, дiйсно, вiрила, що з Трампса захисник нiкудишнiй, хоча США мають достатньо сучасної зброї, яка знищить будь-якого ворога. Та хiба захоче Трампс наражати на небезпеку населення своєї країни заради якоїсь Нiмеччини.
   - Добре, я подумаю, - сказала Меркельс, збираючись дiйсно подумати, а ще покинути це зiбрання, яке тиснуло на неї не тiльки фiзично, а й морально.
   - З вами поїде товариш Плутiн, - беззаперечно сказав Сталiн, а Меркельс подумала, що треба таки помолитись, бо десь грiшила, то це їй кара, хоча нiколи не вiрила в Бога.
   Коли вона вже сiла у свiй лiтак 'Bombardier Global 5000' та вже збиралася злiтати, у дверях з'явився Плутiн, який вiв на повiдцю знайому Меркельс собаку Конi. Вона з жахом подумала про полiт, та зрозумiла, що вiд цих пройдисвiтiв її звiльнить тiльки смерть. Її смерть.
   Та вона помилялася, бо переживе Плутiна.
   ***
   Хтось увi снi гладив кота та так ласкаво, що вiн аж вивернувся, пiдставляючи спину, а ще й до того друга рука стала чухати за вухом, вiд чого Туманний Кiт вiдчував райське блаженство та млiв вiд насолоди. Вiн спав до самого ранку, а коли вiдкрив одне око, щоб вiдправити Андрiя Водана на кухню та принести коту шматок якогось м'яса, то побачив Колє, яка роздивлялася його, наче якийсь придбаний чак.
   - Чого це ти на мене витрiщилася? - спитав Туманний Кiт, знову прикривши око, на що Колє вiдповiла: - Шукаю на тобi саме вразливе мiсце.
   Коту здалося, що Колє якось дивно мукає, видно закрила рота та смiється.
   - Я б не рекомендував тобi зi мною зв'язуватися, але пробачу тобi, якщо почухаєш мою спинку, - пробурмотiв кiт, не вiдкриваючи очей i Колє запустила свою руку та стала його м'яти, як здалося коту, дещо грубо, тому вiн її попередив: - Лагiднiше, бо я роздряпаю тобi все обличчя.
   Колє наче наривалася на те, щоб її покалiчили, та стала жмакати кота, наче сказилася, та знову мукала, видно смiялася вiд захвату.
   Обурений Туманний Кiт вiдкрив свої баньки!
   Перше, що вiн побачив - це Андрiя Водана, який був прив'язаний до стiльця та мукав, бо його рот хтось заклеїв скотчем. Колє встала, та держала Туманного Кота за шкiрку, а навколо неї стояли Мето, Жюте та Трутте. Кiт хотiв викрутитись та вiдчув, що не може, бо його мiцно держала Колє, та ще й до того не слухалась дiмензiальна сiточка. Тiльки зараз кiт зрозумiв, що її у нього вкрали.
   'Так безглуздо попався!' - подумав Туманний Кiт, але не цим не переймався, бо завжди є вихiд з будь-якої ситуацiї: або добрий, або поганий. Вiн вiдразу спитав у Колє, бо зрозумiв, що вона є iнiцiатором цього дiйства: - Що ти хочеш?
   - Я хочу керувати цим Всесвiтом, - вiдповiла Колє.
   - Це не iграшка, - вiдповiв Туманний Кiт, - ти можеш нашкодити невинним iстотам та iнопланетному життю.
   - Як я зрозумiла, ти цим не переймаєшся, бо он що наробив на планетi Земля, - вiдповiла Колє, все ще тримаючи кота за шкiрку. Вона уважно стежила за його рухами, хоча кiт висiв ганчiркою й не намагався вирватись.
   - Ви знаєте, що це зробив Хасан, а самi хочете ступити на його шлях, - вiдповiв Туманний Кiт, а Колє спитала: - А де зараз Хасан, бо я його не бачу на Землi?
   - Вiн живе у своєму Всесвiтi та завiв родину жаб, - вiдповiв кiт.
   - Доволi балачок! - сказав Мето та пiднiс свого меча до тiла кота: - Кажи, як нам керувати цим Всесвiтом, тодi залишишся живим. В iншому разi тебе чекає смерть!
   - Я не боюся смертi, бо моя душа повернеться до Творця, ким я i є, - єхидно сказав кiт, розглядаючи велику постать Мето, як пiгмея, а скорiше, як розумово вiдсталого.
   - Краще кажи, бо твоє життя виявиться таким жахливим, що ти умовлятимеш нас тебе убити! - пообiцяв Мето.
   - Може посипати його грибом трутте? - спитала Трутте, а Колє перепитала: - Ти, що, до цих пiр носиш з собою цю гидоту?
   - А раптом знадобиться, - невимушено вiдповiла Трутте на закид Колє.
   Кiт в руках Колє мовчав, наче всi цi балачки не до нього, то Мето сказав: - Треба його розiпнути та здирати смужками шкiру.
   Вiн прикрiпив кота за лапи чотирма павутинами до протилежних стiн кiмнати, а потiм витягнув гострого ножа та спитав у Колє: - Звiдки починати?
   - З пуза, - подiлився Жюте, - там саме боляче.
   Мето хотiв встромити ножа в пузо Туманного Кота, але той сказав:
   - Добре, я вам розкажу! Але як розбiйник розбiйнику ти даєш менi слово, що вiдпустиш мене?
   Вiн втупився поглядом в Колє i та, на мить замислившись, сказала: - Я тебе вiдпущу, тим бiльше, що зможу тебе витягти з-пiд землi, якщо збрешеш!
   - Ну, що ж, програв, так програв! - сказав Туманний Кiт i продовжив: - У кожного Творця є свої скрижалi. Вони мають рiзну форму, матерiал та слова, якi потрiбно сказати. Скрижалi служать для синхронiзацiї та резонансу душi, яка буде керувати Всесвiтом, це, як пароль, досить ввести його один раз i Всесвiт запам'ятає його назавжди. У мене є свої скрижалi. Це двi кам'янi мишки, якi колись були живими та померли, а потiм перетворилися на кам'янi. Вони знаходяться в Гiмалаях, ось цi координати. Коли знайдете, то хтось має стати на вершинi цiєї ж гори, покласти перед собою кам'янi мишки та сказати: - Бандрандос i Дульжiнея.
   - I все? - спитала Колє.
   - Так! - сказав Туманний Кiт.
   - Я тобi не вiрю! - вiдповiла Колє.
   - Я кажу тобi чисту правду, - вiдповiв кiт, - я вже стiльки прожив на свiтi, що маю право повернутися до Творця.
   - Тобто, до себе, - єхидно сказала Колє.
   - Не зовсiм так, - вiдповiв Туманний Кiт, - я хочу розчинитися у Творцi та вiдчути блаженство, бо там таки, правда, як в Раю. Якби ти хоч раз вiдчула себе в серединi Творця, то не захотiла б жити. Творець, то все живе й неживе, що iснує у цьому Всесвiтi, тож вiн вибирає, яку частку себе вiдправити сюди на Землю, як душу для новонародженого. Можливо, що якась частка твоєї душi уже була тут, на Землi, та належала якiйсь людинi чи тваринi, чи якомусь каменю, що лежить при дорозi.
   - Бреше, зараза, i не запинається! - сказав Мето, а Трутте не погодилась: - Я йому вiрю!
   - Добре! Якщо це не так, то я тебе знайду i каструю, - пообiцяла Колє та кивнула Мето, який, зовсiм незадоволений, вiдпустив кота, та пнув його ногою, що той вiдлетiв аж на широке лiжко, де вони спали з Андрiєм Воданом. Коли Колє направилася до дверей, Туманний Кiт попросив: - Розв'яжи Водана, бо я своїми лапами, не зможу.
   - Мето, розв'яжи, - наказала Колє, а той єхидно вiдповiв: - Я краще його зарiжу.
   Водан аж вовтузитися перестав вiд його слiв, а коли Мето розрiзав пута на руках, то завмер, чекаючи, але Мето тiльки штовхнув крiсло та пiшов за Колє. Коли Водан розв'язав ноги та встав, то Туманний Кiт сказав:
   - Вiдвези мене в Київ, до Марiко!
   - А по мордi не хочеш? - спитав Водан та налив собi в склянку мiсцевого рому. Випив, витер губи, а потiм пiдiйшов до кота та сказав: - Ти зараз нiхто!
   ***
   - Останнi подiї показали, що на виборах в Українi soviet mentality перемiг та ще й тотожний московщинi у самому поганому сенсi - вiн служить ворогу. Саме soviet mentality пiдтримував в Українi принцип 'какая разнiца', який руйнував українську iдентичнiсть, спотворюючи цiлi держави та стримуючи її розвиток. Добре, що в Українi залишилися люди, якi це розумiли та пiдтримували створення унiтарної держави та української народностi, попри те, що були не українцями, а вiдносились до iнших етносiв: беларусiв, московiтiв, євреїв та особливо до татар, бо повернути свою батькiвщину - Крим, без єдностi в державi не вдасться.
   Тому рожевi мрiї президента Зелененько побудувати країну 'Какая разнiца' розсипалися в порох. Новий уряд, майже повнiстю зiбраний iз прихованих московiтiв, був ще гiршим, нiж попереднiй, то країна потихеньку сповзала до економiчного краху. А ще Московiя не припиняла своєї агресiї й кожного дня обстрiлювала позицiї української армiї та населення прифронтових мiст та сiл. Армiя, яка завдяки добровольцям та волонтерам стримала в першi роки вiйни навалу ворога, пiд керiвництвом 'нових' генералiв потроху втрачала боєздатнiсть, бо для воїнiв важливо те, що їх пiдтримують у тилу, а полiтика замирення з ворогом, яку нiс президент Зелененько, при повному зневажаннi її з боку московiтiв, приносила тiльки новi жертви. Дух воїнства та братерства змiнювався на смердючий сморiд торгашiв, якi, заради 'миру', здавали країну на поталу ворогу.
   Богдан слухав, що розказував Iгор, та розумiв, що захищати зi зброєю Україну замало, бо 'русскiй мiр' розповзається по країнi, як плiснява, та пожирає, як молох, новi душi. Розказана Iгорем ситуацiя в країнi засмутила Богдана, то син, щоб трохи розвеселити батька, сказав: - До речi, у тебе уже є внучка!
   - Що, Людмила Василiвна уже вагiтна? - трохи здивовано спитав Богдан, а Iгор засмiявся та сказав: - У тебе є доросла внучка. Люда має дочку, звати Олександра!
   - А де її тато? - стурбовано спитав Богдан.
   - Тата немає, - вiдповiв Iгор та пояснив: - Люда вчилась в коледжi Клiнiчної медицини у Кембриджi. Там познайомилась з одним дивним учнем, який жив у Гiмалаях. У них був короткий роман, який несподiвано обiрвався, бо її хлопець раптово, без попередження, зник. Вiн учився у коледжi Трiнiтi, але так там i не з'явився. Вона навiть питала у професора Рейнольдса, який його вчив, але той теж був здивований його вiдсутнiстю, бо той хлопець був дуже розумний. Дехто казав, що його вбили, а у Люди через рiк з'явилася Олександра. Люда чекала звiсток вiд цього хлопця декiлька рокiв, а потiм з головою занурилася у роботу.
   - То приведи її до мене, - попросив Богдан, на що Iгор сказав: - Сам би хотiв її бачити, але вона в бабусi у Крижополi.
   Вони трохи помовчали: Богдан мрiяв побачити внучку, а Iгор думав, як би спровадити батька додому та знав, що його важко переконати.
   - Тату, може, все-таки, додому, в Канiв, до Тараса, будеш писати свої книжки? - зробив останню спробу Iгор.
   - Та нi, - сказав Богдан, - доки не знищу всiх зелених мух, буду на фронтi.
   - Яких зелених мух? - спитав Iгор, стурбовано придивляючись до батька.
   - Можливо, колись я про це напишу, - сказав Богдан, обнiмаючи сина, а в головi уже намалювався новий фантастичний сюжет...
   'Кiт сидить на бiлiй хмарi та когось нервово чекає. Ззаду нього з'являється лиса людина невiдомої статi, яка гримнула так, що нещасний кiт аж пiдскочив:
   - Нашкодив? У тебе забрали дiмензiальну сiточку, хто керує Всесвiтом?!
   - Це був експеримент! Майже нiхто не постраждав! - виправдовувався Туманний Кiт.
   - Що за експерименти з Добром i Злом? За це тобi кара, п'ять рокiв бути кiшкою! - нахабно вiдповiв якийсь добродiй, дуже схожий на Хасана iбн Алi аль-Каїна чи Лисого з 666 кварталу...
   - Я бiльше не буду! - як рiзаний, репетував Туманний Кiт.
   - Тобi вже, як звичайному коту, давно пора народжувати кошенят! - безапеляцiйно нагадав добродiй i коту здалося, що то не Хасан, а автор, але той розтанув в повiтрi, даючи зрозумiти Туманному Коту, що розмова закiнчена. Кiт нахилив голову та пiдiбрав своє черево, а вже тодi уважно подивився на свою промiжнiсть, пiсля чого дiловито сказав:
   - Титановий сплав збереже мою гiднiсть!
   В цей час перед Туманним Котом з'явилася якась рука, яка сунула йому в пику сiре кошеня, яке без будь-якого страху тицьнуло коту в живiт та знайшло суху цицьку, до якої присмокталося своїм писком. Туманний Кiт отетерiв та нервово спитав:
   - Як тебе звати, кошеня?
   - Туманний Кiт, - вiдповiло кошеня, трiпаючи пусту цицьку кота.
   - Це я, Туманний Кiт! - образився кiт та нагадав малому кошенятi: - У котiв не буває молока, - та несподiвано вiдчув, як до його мiнiатюрних цицьок на животi потекло якась субстанцiя. 'А ти боявся!' - сказав хтось, а Туманний Кiт вiдвертав морду, щоб не бачити кошеня, яке, спочатку, шматувало йому живiт, а тодi, уже насмоктавшись молока, прикрило очi та стало дрiмати, не випускаючи цицьку iз рота'.
   Iгор дивиться на батька та питає: - Тату, ти де?
   - Та то я думаю за своє, - вiдповiв Богдан, усмiхаючись уявнiй картинцi та побачив, як до нього хутко бiжить Марiя. Коли вона пiдiйшла, то задихалась, аж обличчя стало блiде та з ходу спитала:
   - Ти чому менi не сказав, що йдеш на фронт?
   - Я не встиг! От тiльки-но хотiв до тебе дзвонити та прийшов Iгор, - сказав Богдан та протягнув їй ключi вiд квартири в Каневi: - Чекай мене!
   - Я, краще, поїду з тобою! - сказала Марiя, вiдхиляючи його руку. Богдан тiльки зараз зрозумiв, що його здивувало: вона була у вiйськовiй формi, а за плечима тримала рюкзак. Марiя посмiхнулась та сказала: - Буду лiкувати вашi рани, бо це я вмiю.
   - А я вмiю убивати, - сказав Богдан, - ворога...
   Iгор вiдiйшов у сторону покурить, а насправдi давав їм можливiсть побалакати.
   - Тобi не важко буде, бо це ж твiй край? Навпроти тебе може воювати твiй сусiд? - спитав Богдан.
   - Не важко! - вiдповiла Вiдьма, - бо я на правiй сторонi. Хто продає свiй край чужинцю - не брат, не сусiд, а ворог.
   Сказала - наче на душi полегшало, бо вибирати, то завжди важко.
   - А хто тобi сказав, що я їду на фронт, - спитав Богдан.
   - Люда, - сказала Марiя, а Богдан весело засмiявся: - То ви вже знюхались.
   - Ми не коти чи собаки, щоб знюхуватись, - вiдповiла Марiя та спитала: - Коли їдемо?
   - Повинен бусик пiд'їхати з волонтерами, - вiдповiв Богдан i побачив, що до них з торбою бiжить Нестор.
   - А ти куди спiшиш? - спитав Богдан, обнiмаючи сина, а той сказав: - Я вам пирiжкiв на дорогу купив, бо поки доїдете, то зголоднiєте.
   Пiд'їхав бусик 'Volkswagen Transporter T4', то всi заметушилися та стали розмiщуватися на лавках вздовж бортiв. Посерединi лежала купа медикаментiв, ящикiв та одягу. Марiя поцiлувала на прощання Нестора та сказала: - Будь розумником!
   Богдан теж притис його до грудей, а Нестор прошепотiв на вухо: - Бережiть маму!
   - Неодмiнно! - вiдповiв Богдан та теж полiз у бусик. Iгор пiдiйшов до Нестора та сказав: - Запиши мiй телефон! Дзвони менi в будь-який час! Не забувай, тепер ми брати! Що не можна сказати батьку чи матерi - брату можна! Зрозумiв?
   - Зрозумiв, - сказав Нестор та додав: - Бережи себе!
   - Неодмiнно, - сказав Iгор та шепнув Нестору на вухо: - Наглядай за Людмилою Василiвною!
   Наче почула, з лiкарнi вискочила Людмила Василiвна, яка пiдбiгла до Iгоря та розгублено стала перед ним.
   - Я не знаю, що сказати, - промовила вона, а Iгор поцiлував її та сказав: - Слiв не потрiбно!
   - Ти ... не губись ... - сказала вона й Iгор зрозумiв, що вона каже не про нього, а батька Олександри, який колись пропав безвiстi.
   - Це ти не губись, бо я тебе неодмiнно найду та заберу свого кота, - весело сказав Iгор, а Люда посмiхнулася та промовила: - Нiчого ти не забереш, бо я вiддала його Олександрi. Вона передала тобi спасибi!
   - Я дурний, як чiпок! - сказав Iгор, ляснувши себе по лобi: - Навiть не подумав про подарунок дитинi!
   Вiн витягнув з кишенi скручену пачку грошей, тицьнув їх Людмилi та наказав: - Купиш їй щось вiд мене ...таке...особливе...
   - Не треба, у мене досить своїх грошей, - вiдпихнула руку Людмила та Iгор був невблаганний, ще й наказав: - Приглянеш за Нестором, бо вiн тепер мiй брат ...
   - Iгор, ти їдеш чи нi! - сердито крикнув водiй. Iгор припав до губ Людмили, наче бачив її останнiй раз, а потiм хутко побiг до машини, яка пiдiбрала його, зробила круг та покинула подвiр'я лiкарнi.
   - Ми залишились однi, - сказала Людмила Василiвна, поклавши руку на плече Нестора та наказала: - Забирай свої речi та їдь до мене, бо Iгор наказав менi приглядати за тобою.
   - Я буду вам заважати, - пробурмотiв Нестор.
   - Нiяких 'заважати' у мене чотирьохкiмнатна квартира, а я живу одна, - сказала Людмила Василiвна та пожалiлася: - Навiть дочка не хоче у мене жити, а живе у бабусi, бо їй там, бачте, 'комфортнiше'.
   ***
   Молодий сержант, трохи соромлячись, спитав:
   - Батя, у тебе який позивний? Хлопцi казали, що 'Гоголь'.
   - Пиши 'Глюдожер', - вiдповiв Богдан.
   - А хто це такий? - спитав сержант.
   - Зелена смерть для ворогiв, - сказав Богдан та спитав: - Хто сьогоднi зi мною у парi?
   - Я! - вiдповiв сержант.
   - Тодi так! Сидиш, не висовуєшся та дивишся, як я працюю. Пiсля змiни розбiр польотiв. Зрозумiв?
   - Так точно, пане Глюдожер! - весело вiдповiв сержант та спитав: - А коли вже я буду стрiляти?
   - Коли встигнеш помiтити зелену муху, - сказав Богдан, а сержант напружив мiзки та посилено думав, про яку муху говорить вiдомий снайпер.
   Через пару десяткiв днiв їх чекав сюрприз, бо 5 квiтня помре президент Московiї, В. В. Плутiн. Ця подiя назавжди змiнить геополiтичну карту свiту, до того ж, не в кращу сторону.
  Кiнець
  
  03. 04. 2019 - 15. 03. 2020
  
  
  
  
   Короткий словник планети Аре
  Аре - планета, на якiй живуть морве.
  аст - ранковi та вечiрнi дзвони, якi вiдзначають початок дня i ночi на поверхнi планети.
  бабай - харчується йoхамi, гнюсамi i великими мрзелями, iнодi називається йoханий бабай. Виє, як десять вовкулак.
  бжуй - добровiльний енергетичний iнспектор мурдеона. Носить синє тапi.
  бризге - вода.
  гране - камiнь.
  дерод - буквально, моє поселення, будинок, фортеця.
  есте - рослина, дерево, назва, дана рослинi-хижаковi, яка миттєво обплiтає жертву, щоб потiм висмоктати вмiст тiла.
  зюд - тисячолiтнiй морве.
  йoхи - iстоти, що мають три дзеркальних ока, якi можуть зловити вiдображення iстоти або морве i роздiлити його на три частини, а потiм вiдобразити їх назад. В результатi в дiмензiальнiй оболонцi морве поселяються три його вiдображення.
  кан - електропоїзд вузькоколiйки з вiдкритими платформами.
  канате - добровiльний водiй кана. Всi канате носять жовте тапi.
  кантер - добровiльний правитель планети Аре.
  кап - особистий комунiкатор у виглядi персня на пальцi.
  кiк - найнебезпечнiший звiр у Всесвiтi.
  клiпт - за допомогою клiпта морве iз роду чахе з будь-якої точки Всесвiту повертаються додому, на планету Аре.
  морве - жителi планети Аре.
  морв - чоловiк.
  морвiна - жiнка.
  морхiна - стара морвiна, бабуся.
  морх - старий морв, дiдусь.
  морвяко - недозрiлий морве, що не має статi, iменi та опеса.
  мрзель - ручний мiкроб, здатний проникнути в органiзм жертви i доставляти неприємностi. Емоцiйно весь час пов'язаний з власником, який надав йому частинку своєї дiмензiальной сiточки.
  мурде - добровiльний керiвник мурдеону.
  мурдеон - один з дванадцяти районiв планети Аре.
  опес - малюнок на обличчi, показує до якого мурдеону i роду вiдноситься морве.
  папух - пожирач мертвих тiл.
  род - мiсце проживання, мiсто або окреме поселення.
  тапi - одяг жителiв планети Аре у виглядi широкого плаща вiльного крою з капюшоном. Зазвичай, темного кольору.
  трутте - гриби, якi стрiляють своїми спорами в будь-яку живу iстоту. Трутте проростають уздовж кровоносних судин жертви та харчуються її кров'ю. Коли жертва гине, трутте виходять назовнi i стрiляють своїми спорами.
  уве - метал, металевий вирiб, меч, нiж.
  фате - смарагд.
  халле - холод, заморожена вода, лiд, снiжинка.
  цехiс - дурний отруйний павук.
  чак - умовно можна назвати грошима, але не зовсiм. Так як всi морве мають дiмензiальную сiточку вiд народження, то нi харчування, нi грошi їм не потрiбнi. Не потрiбний новий одяг, так як вiн самовiдновлюється. Чаки - це цiнностi, для кожного морве свої. Зазвичай, це можуть бути мiнiатюрнi твори мистецтв, вироби з металу сарiтiум та iншi речi, зiбранi в рiзних куточках Всесвiту i дорогi для морве. Зрiдка чак буває величезних розмiрiв, що деколи втратно, так як його не можна носити з собою.
  
  
  Карта планети Аре
  
  
  
  Змiст:
  Реплiкацiя перша. Богдан.......................................5
  Реплiкацiя друга. Зелена муха .............................27
  Реплiкацiя третя. Даша .......................................43
  Реплiкацiя четверта. Пантагрюель .....................73
  Реплiкацiя п'ята. Вiдьма ......................................99
  Реплiкацiя шоста. Аль-Кацап ............................127
  Реплiкацiя сьома. Жюте ....................................161
  Реплiкацiя восьма. Марiко ................................193
  Реплiкацiя дев'ята. Тарас ..................................225
  Реплiкацiя десята. Маргiна ...............................257
  Реплiкацiя одинадцята. Нестор .........................287
  Реплiкацiя дванадцята. Iджi...............................317
  Реплiкацiя тринадцята. Каїн та Авель...............347
  Реплiкацiя чотирнадцята. Хасан .......................379
  Реплiкацiя п'ятнадцята. Хома ...........................409
  Реплiкацiя шiстнадцята. Марiя .........................443
  Короткий словник планети Аре.........................475
  Змiст ..................................................................478
  
  
  
  
  
  
  
  Олександр Суздаль
  'Глюдожери'
  1 Американцi усвiдомлюють, що на пiвденному кордонi є криза. Ми швидко будуємо стiну!
  2 ДРГ - диверсiйна розвiдувальна група
  3 морвяко - недозрiлий морве, що не має статi, iменi та опеса (малюнка на обличчi).
  4 морве - жителi планети Аре. Морв - чоловiк, морвiна - жiнка
  5 кiк - найнебезпечнiший звiр у Всесвiтi.
  6 дiмензiальна сiточка - багатовимiрна сiточка, яка захищає тiло i здатна приймати будь-якi мислимi форми.
  7 дерод - дослiвно, моє поселення, будинок, фортеця.
  8 симпоти - дiмензiальнi органи вiдчуття .дiмензiальних створiнь.
  9 клiпт - за допомогою клiпта морве з будь-якої точки Всесвiту повертаються додому, на планету Аре.
  10 тапi - одяг у виглядi плаща з каптуром.
  11 опес - малюнок на обличчi, показує до якого мурдеону та роду вiдноситься морве
  12 гране - означає камiнь ареанською мовою.
  13 Лоперод - один з дванадцяти мурдеонiв (районiв) планети Аре, де колись були генетичнi лабораторiї.
  14 бжуй - добровiльний енергетичний iнспектор мурдеону. Носить синє тапi.
  15 кантер - добровiльний правитель планети Аре
  16 кан - електропоїзд вузькоколiйки з вiдкритими платформами.
  17 морхiна - стара морвiна, бабуся.
  18 зюд - тисячолiтнiй морве у виглядi страшного звiра.
  19 папух - пожирач мертвих тiл.
  20 халле - холод, заморожена вода, лiд, снiжинка.
  21 уве - метал, металевий вирiб, меч, нiж.
  22 чак - предмети колекцiонування (дивитися в кiнцi книги).
  23 канате - добровiльний водiй кана. Всi канате носять жовте тапi.
  24 есте - рослина, дерево.
  25 бризге - вода.
  26 бабай - харчується йoхамi, гнюсамi i великими мрзелями, iнодi називається йoханий бабай. Виє, як десять вовкулак.
  27 станцiя реплiкацiї - кiльце реплiкатора, пристрою який робить канали мiж свiтами для перемiщення в космосi.
  28 цехiс - дурний отруйний павук.
  29 Мiгель де Сервантес Сааведра - автор книги 'Премудрий гiдальго Дон Кiхот з Ламанчi'
  30 катланська мова - одна з розповсюджених галактичних мов.
  31 кенаса - молитовний будинок караїмiв (синагога).
  32 глiфоми - пам'ять дiмензiальних iстот.
  33 Je t'aime! Pourquoi es-tu mort? - Я тебе кохаю! Чому ти помер?(фр)
  34 J'ai ?t? mordu par une mouche bleue - Мене укусила зелена муха(фр)
  35 Who's there? I'm Johns Bolton! (анг) - Хто тут? Я Джонс Болтон!
  36 Yes, yes! I'm Johns Bolton! (анг) - Так, так! Я Джонс Болтон!
  37 Who's there? (анг) - Хто тут?
  38 Wer ist hier? (нiм) - Хто тут?
  39 Wer bist du, Schlampe? (нiм) - Хто ти, придурок?
  40 I am President Trumps (анг) - Я президент Трампс.
  41 Ich bin Pr?sident Plutin (нiм) - Я президент Плутiн.
  42 Donald, where are you?(анг) - Дональд, де ти?
  43 I'm here, my dear! (анг) - Я тут, моя люба!
  44 Ich wusste, Woldemar, dass das deine unertr?glichen Witze waren. Wo hast du mich hingelegt? - Я так i знала, Вольдемар, що це твої нестерпнi жарти. Куди ти мене посадив?
  45 Frau Merkels, und wof?r hier? - Панi Меркельс, а вас-то сюда за що?
  46 -Que font tous ces gens ici? - Що тут роблять усi цi люди?
  47 - Bridget, tais-toi, rend l'?coute beaucoup plus utile! - Бриджiт, помовч, слухати набагато кориснiше!
  48 кумай - снiжний гриф.
  49 Аль-Кацап - (qa???b ) з арабської живодер, м'ясник, деспот.
  50 лепта - дрiбна монета у стародавнiй Грецiї.
  51 глей - звiр, схожий на ведмедя з короткою бiлою шерстю, та шкiряними крилами, покритими таким же бiлим пушком. Очi великi з густими пухнастими вiями.
  52 хай би тебе шляк трафив - хай би в тебе трапився iнсульт (захiдноукраїнське, вiд нiмецького - schlag treffen)
  53 кап - особистий комунiкатор у виглядi персня на пальцi.
  54 Ґроссеверт - велике значення(нiм).
  55 can dostum b?r? - мiй друг Вовк (кримськотатарська)
  56 Боширов та Петров - отруйники в Солсберi.
  57 дашка - великокалiберний кулемет ДШК.
  58 Айдар - добровольчий 24-й батальйон територiальної оборони Луганщини (пiзнiше 24-й окремий штурмовий батальйон 'Айдар').
  59 банякати - говорити в пусту макiтру, горщик, баняк. No
  60 Бiр тенгрi - Клянусь єдиним Творцем.
  61 субай-хаан - делiкатесна кров'яна ковбаса.
  62 Iблiс - Диявол, Сатана в iсламi.
  63 єзиди - одна з релiгiй Схiдної Азiї. Помилково вважають, що вони поклоняються Iблiсу.
  64 Forest - лiс (англ.).
  65 Вiрш Михайла Миколайовича Петренка 'Недоля'
  66 Кащенко - Психiатрична клiнiчна лiкарня ? 1 iменi М. А. Алексєєва в Москвi, ранiше iменi Кащенка.
  67 Уривок з вiрша Т.Г. Шевченка 'Розрита могила' написаного 9 жовтня 1843 р., Березань.
  68 сi-чотири - рiзновид пластичної вибухової речовини.
  69 стратагема - ???? китайський вислiв, який характеризує одну iз 36 стратегiй полководця.
  70 'Four Seasons' - курорт 'Чотирi сезона'
  ---------------
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"