Этот рассказ напечатан в украинском сборнике "Право на пиво" издательства "Зеленый пес" и есть украинская версия рассказа "Быть или не быть".
Бути чи не бути
або
А от вам усiм
Хай безпотомно йдуть у небуття
Безликi й ницi пасерби природи.
Тобi ж вона не пошкодувала вроди,
I мусиш ти продовжити життя.
Вона тебе рiзьбила на печать,-
Пора вже й вiдбиватися почать.
(В. Шекспiр. Сонет 11)
I спати. Може й снити.
Ось в чiм клопiт,
Якi нам сни присняться пiсля смертi
Коли позбудемось земних суєт?
"Боже, невже вийшло? Невже я обдурив їх? Ну а Ти, Господи, сподiваюся, не
будеш заперечувати?"
Голос, з яким, напевно, головує Бог у Чистилищi, ввiрвався у мозок людини:
Назвiть своє iм'я, рiк народження, громадянство.
- Борис Iванович Сергiєнко, 2278 рiк народження, громадянин Об'єднаної Росiї.
- Ласкаво просимо, Борисе Iвановичу, у друге життя, - суворий голос значно
потеплiшав. Таким тоном, мабуть, проводжають душу, що летить у Рай.
"Боже, я пройшов!!!"
* * *
- Борис Iванович Сергiєнко? - особу, що говорила по вiдефону видно не було.
Замiсть неї на екранi свiтився, вiдомий усьому людству символ Органiзацiї
Об'єднаних планет.
- Повiдомляємо Вам рiшення Ради Розвитку Органiзацiї Об'єднаних планет, -
пальцi людини, що сидiла у крiслi напроти екрана вiдефона стисли пiдлокiтники.
Серце, жартуючи, перебороло бар'єр у 200 ударiв на хвилину. - Виходячи з аналiзу
Вашого життєвого запису, Рада Розвитку Органiзацiї Об'єднаних Планет
постановляє: "Вважати Ваш Життєвий Запис таким, що не задовольняє критерiї на
право одержання другого життя. Також Рада Розвитку дякує Вам за довгу i
продуктивну роботу на благо Об'єднаних планет".
Екран вiдефона згас.
"Ну от i усе. Уподiбнитися Боговi в головному - у безсмертi, у мене не вийшло.
Що ж,залишається гiдно прожити залишок життя, - серце повiльно-повiльно
зменшувало темп, хворобливими поколюваннями у грудях виражаючи усе своє
обурення подiбним стипл чезом, - i вмерти".
Борис Iванович Сергiєнко, колишнiй програмiст Об'єднаного Центра керування
мiжпланетними польотами, а нинi, от уже десять рокiв, пенсiонер другого ступеню,
чекав цiєї подiї i боявся. Втiм, цiєї подiї боялися практично всi люди Землi, Марса i
Мiсяця. Ще б не боятися. Адже мова йшла про можливiсть прожити друге, а там
дивишся, - трете, четверте... життя. Досягнення генної iнженерiї, нейрофiзiологiї й
обчислювальної технiки дозволили людству у 23 столiттi вiдняти у Всевишнього
монополiю ще в однiй галузi - в галузi безсмертя. Але дарувався такий привiлей
далеко не всiм. Обранi визначалися пiсля аналiзу iнформацiї, записаної крихiтним
чипом, що вживлявся у мозок кожної людини в однорiчному вiцi. Цей чип,
прозваний "наглядачем", запам'ятовував усе, що думала, бачила, чула, робила
людина протягом усього свого життя. Кожен подих, кожна думка, кожен вчинок
фiксувався безпристрасною електронною крихiткою. Крiм того, цей маленький
"наглядач" щомитi контролював працездатнiсть усiх органiв людини. I коли що не
так, вiдразу посилався сигнал тривоги, i розумнi машини починали вiдчайдушну
боротьбу за життя i здоров'я своїх творцiв i володарiв. I багато в чому завдяки
цьому середня тривалiсть життя людини досягла рiвня 180 рокiв.
Раз на рiк iнформацiя з "наглядача" скидалася на спецiальний диск. Одна людина - один диск. Головний Комп'ютер Ради Розвитку, або як його ще називали Велика
Дитина за його розмiри, безапеляцiйнiсть i безжалiснiсть винесених ним рiшень,
що властиво, як правило, дiтям, безупинно аналiзував цi диски. I вирiшивши, на
основi iнформацiї вживленного чипа, що конкретна людина вичерпує свiй
життєвий ресурс, вiн, миттєво пiдсумувавши все погане i добре, що встигла
вчинити людина за все своє життя, виносив попереднiй вердикт - гiдна або не гiдна
ця людина другого життя.
Вердикт вiдразу вiдправлявся в Раду Розвитку на затвердження. Тому, якщо
древнi єгиптяни з'являлися перед своїм головним богом з написаними на сувої
папiрусу своїми дiяннями, то сучасна людина з'являлася перед своїм головним
богом - Радою Розвитку зi своїм диском.
Людей у 23 столiттi нараховувалося аж десять мiльярдiв i, незважаючи на
величезну тривалiсть їхнього життя, щодня вмирало близько ста п'ятдесяти тисяч
людей. Тому Рада Розвитку в переважнiй бiльшостi випадкiв просто пiдмахувала
те, що пiдсувала йому електронна машина. Затримки траплялися лише в тих
випадках, коли вердикт Великого Комп'ютера по вiдомих особистостях був
негативний. Тiльки в цьому випадку члени Ради Розвитку намагалися ще у щось
там вникнути. А так усе вирiшувала Машина. I лунав суворий, карбований голос у
квартирах людей: "... вважати Ваш життєвий запис таким, що не задовольняє..." або
рiдко "... задовольняє критерiї на право одержання другого життя".
"Так, на мене "прискорювача життя" не витратиться нi грама", - колишнiй
програмiст за численними фiльмами, статтями, книгами добре знав технологiю
одержання другого життя. Одночасно з повiдомленням щасливчиковi про
позитивне для нього рiшення, у Центр Репродукцiї Людини направлялося
замовлення на вирощування клону цiєї людини. Генний матерiал для цього брався
у людини одночасно з уживлянням в нього "наглядача". Але якщо жiнцi для
виношування дитини потрiбно дев'ять мiсяцiв, то Головному Iнкубаторовi Центра
Репродукцiї потрiбно усього три тижнi. I у день вiн може "народити" до десяти
клонiв. Потiм клон перемiщується в Iнкубатор Дорощування, де за сiм мiсяцiв вiн
досягає бiологiчного вiку 21 рiк. На все витрачається близько двох кiлограмiв
"прискорювача життя"- чарiвної речовини просто надзвичайної навiть за мiрками
23 столiття вартостi. Попутно з дорощуванням, у мозок клону вганяється
iнформацiя з диска людини. Не вся. Усякi дрiбницi вiдсiваються, пройшовши
"Фiльтри Часу" Великої Дитини. Адже i при звичайному життi теж багато чого
забувається людською пам'яттю. Пам'ять про товаришiв по школi, унiверситетовi,
пам'ять про рiзнi подiї, зустрiчi, деяких людей, яких ранiш любила ця людина i
багато, багато чого iншого часто безповоротно опускається в таємничi, бездоннi
драговини пiдсвiдомостi. Залишається тiльки те, що перевищило деякий,
iндивiдуальний для кожної людини, емоцiйний бар'єр. Як погане, так i хороше.
"Переганяється" у новий мозок i останнi митi першого життя. Старе одряхлiле тiло
i мозок присипляють, записуючи усе до кiнця. Причому процес приспання i
заповнення останньою iнформацiєю нового мозку йдуть паралельно. I як тiльки
останнiй електричний iмпульс згасне у старому мозку, що iде в небуття, у ту ж
мить копiя цього iмпульсу вже обживає нове вмiстилище старого людського "Я".
Зв'язуючим мiстком мiж першим i другим життям, ключем переходу служить
уривок з безсмертного монологу шекспiрiвського Гамлета: "Бути чи не бути". На
серединi цього уривка старий мозок остаточно присипляють, а новий мозок його
закiнчує. I перше, що робить людина, яка одержала право на друге життя - учить
цей монолог. Учить, щоб закiнчити його новим рожевим пружним язиком,
допомагаючи йому зубами, на якi ще жодного разу з професiйним iнтересом не
глянув стоматолог.
Весь цей уявний екскурс Бориса Iвановича по вже закритiй для нього дорозi в
друге життя, перервав знов ожилий вiдеофон.
- Здраствуй, Борю, - з екрана дивилася лiтня людина з абсолютно лисою головою.
- Здраствуй, Iгорю, - Борис Iванович розслаблено вiдкинувся на спинку крiсла. I
вiдтинаючи непотрiбнi загальнi слова, вiдразу додав, - утiшати не треба. Не красна
дiвиця. Зрештою, таких як я - переважна бiльшiсть.
- Борю, я ознайомився з протоколом по твоїй справi, - спiвробiтник апарату Ради
Розвитку Iгор Миколайович Переверзєв запитливо подивився на спiврозмовника i,
не дочекавшись вiдповiдi, закiнчив. - Ти не добрав двох десятих вiдсотка.
- Двi десятих вiдсотка або двадцять два вiдсотки, яка рiзниця. Людина, що не
доскочила до краю прiрви мiлiметр i людина, що не доскочила метр, закiнчують
однаково. Обоє розбиваються.
- Борю, усього двi десятих вiдсотка. Борись.
- Цей же Великий Бебi розумнiший вiд мене. Якщо вiн порахував, що я уже
вiдпрацьований матерiал, значить так i є.
- Борю, не здавай свiй чип. Борись. Борись за своє друге життя.
- Слухай, Iгорю. Ти, наближений до верхiв, мешкаєш у Нью-Йорку, скажи менi -
чи був хоч один випадок змiни рiшення цього Великого Пацана? Я не рахую
окремих виняткiв по голлiвудських знаменитостях i по iнших пупах i пупочках
землi. А так, для простого смертного? Мовчиш? Отож бо й воно. Не було таких
випадкiв. Так що, Iгорьочку, знiму я цей чортовий "наглядач" i поживу хоч трохи
без цього щосекундного нагляду i вимотуючих перегонiв за цими дорогоцiнними
вiдсотками.
- Борю...
- Уже сто сiмдесят п'ять рокiв Боря. Тобi що, нудно буде там у другому життi, без
старого друга?
- Мою кандидатуру Великий Комп'ютер ще не розглядав, - розгублено
промурмотав Нью-Йоркський спiврозмовник.
- Iгорьочку, ти хоч перед старим дружком не корч iз себе Дiву Марiю. Навiть у
глухих марсiанських селищах i то знають, що високопоставленi спiвробiтники
апарату Ради Розвитку знають паролi доступу в пам'ять Великої Дитини i можуть
довiдатися свiй вiдсоток на даний момент часу. Що не так? - чоловiк, що сидiв у
крiслi пiдхопився i пiдiйшов упритул до екрана вiдеофона. Плазмений екран легко
передав навiть дрiбне тремтiння зiниць Переверзєва.
- Так, - людина в екранi вiдвела очi.
- I який твiй промiжний результат?
- Сто два вiдсотки.
- Вiтаю, - Борис Iванович вiдвернувся вiд вiдеофона.
- Борю, - пролунало в нього за спиною, - я розумiю твою гiркоту. Але... ну я не
знаю, що ще сказати. Адже тiльки двi десятих вiдсотка.
- Знаєш, Iгорю, - хазяїн квартири знову сiл у крiсло, - не буду приховувати, менi
прикро. Але прикро не за те, що я не пройшов, а за те, що який-небудь
американець, що прожив життя значно слабкiше за мене, одержить друге життя.
Прикро, що який-небудь державний чинуша має шансiв ще одне життя прозасiдати
у розкiшному кабiнетi бiльше, нiж одержати друге життя талановитий лiкар або
iнженер.
- Прикро, але нiчого не поробиш. Американцi бiльше платять в Об'єднаний Центр
Репродукцiї Людини. Їм i квота бiльше. Ситуацiя, стара як свiт. Хто платить, той i
замовляє музику.
- А державнi чинушi себе, природно, не скривдили, коли приймали "Закон про
вагомiсть професiй" для Великого Комп'ютера. Теж старе, як свiт. Добре, Iгорю.
Спасибi за турботу. Але долю, яккажуть, не обдуриш. Менi залишилося небагато,
якщо цей Великий Засранець пiдбив пiдсумок мого життя. I я хочу це небагато
прожити без нагляду. Нехай у мене хоч наприкiнцi буде суцiльний День Веселощiв.
Вiддамся своєму улюбленому хоббi - повожуся з моїми ненаглядними мiкробами.
Я ж таку лабораторiю собi вiдгрохав на пенсiї.... Ет, що там говорити. До
побачення. Доречi, якщо побачиш у наступному життi моїх нащадкiв, переказуй
вiтання.
Уже, зло втискаючи кнопку вимикання вiдеофону в корпус дистанцiйки, Борис
Iванович вiдчув болiсне поколювання у грудях. Нiяких його нащадкiв у
наступному життi Переверзєв зустрiти не мiг. Уже цiлу вiчнiсть - сто п'ятнадцять
рокiв тому загинув його син - член першого iспитового польоту першого
гiперпросторового космiчного корабля "Надiя". Тодi ще люди не знали, що
створюючи область нуль-контiнiума перед кораблем, необхiдно робити її досить
широкою. Iнакше збурювання приграничного шару "простiр-гiперпростiр" може
просто зламати корабель. Пiсля "Надiї" люди це зрозумiли...
Великий Комп'ютер дав друге життя тiльки командировi корабля i штурмановi.
Iншi , виходить , не заслужили. Син Бориса Iвановича був просто лiкарем. Рада
Розвитку цей вирок керамiко-металевої машини затвердила. Через пiвроку злягла
дружина Таня. Їй було тодi всього п'ятдесят п'ять. Нi пересадка серця, нi глибоке
корегування психоемоцiйного стану не допомогли. Горе виявилося глибшим. У
такому порiвняно невеликому вiцi набрати необхiдну кiлькiсть балiв для другого
життя практично нереально. Що Великий Засранець i пiдтвердив, винiсши їй
негативний вердикт.
"Ну нiчого, ви в мене ще гопки поскачете", - i сам не розумiючи кому вiн
погрожує i чого хоче, Борис Iванович Сергiєнко вийшов в iншу кiмнату.
Яскраво-жовте свiтило дибилося над кам'янистою грядою. Його променi нечутною
ходою наближалися до людини, що притулилась спиною до могутньої древньої
сосни. Борис Iванович любив це мiсце i часто, особливо пiсля вердикту Ради
Розвитку, пiднiмався до цiєї сосни. Тут його думки текли плавно, неквапливо. Вiн
вже звикся з думкою, що ще зовсiм недовго вiн буде любуватися цим пейзажем. I
вже точно не побачить смерть цiєї древньої сосни. Мозок, бiльш не обтяжений
повсякденною суєтою зайнятої людини, нiби накопичував у собi сили, щоб потiм
"вистрiлити" якою-небудь добротною думкою. Нижче сосни метрiв на п'ятдесят
проходила Транссибiрсько- тихоокеанска магiстраль. I хвилин за десять просто пiд
стоячою людиною пронесеться красень-експрес. Бориса Iвановича завжди
захоплювало це видовище. Було у цьому виглядi могутнього, з округленим кiнцем,
подовженого тiла експреса, який упевнено втикається у чорну промежину тунелю,
щось вiд глибинних, тваринних iнстинктiв людини. Почувся вiддалений шум i
срiблясте iнженерне чудо, спресувавши пiд собою могутнє магнiтне поле,
промайнуло i счезло в тунелi. Легкий вiтерець качнув крону хвойного аксакала,
променi сонця, нарештi добралися до людини й опромiнили його своїм свiтлом.
"Сосна...експрес... люди, сотнi людей", - цього разу людина з гряди буквально
скотилася.
Домашнiй комп'ютер, здавалося, нескiнченно довго вантажився i, нарештi, Борис
Iванович побачив шукане. Очi гарячково побiгли по тексту: "Так... "...з метою
подальшого прогресу людства Рада Розвитку Органiзацiї Об'єднаних Планет
постановляє: 1. Створити Об'єднаний Центр Репродукцiї Людини..." не те...
"...визначити наступнi квоти..." не те... "...з метою об'єктивного вирiшення
питання репродукцiї кожної конкретної людини, усiм жителям Об'єднаних
планет пропонується вживити чип збору iнформацiї. Уживляння
виробляється на строго добровiльних засадах i за першою вимогою людини
чип негайно видаляється. Люди, що не мають чипа збору iнформацiї,
розглядатися як кандидати на друге життя не будуть..." так теплiше, але ще не
те. Ага, от: "...Аналiзовi пiдлягають тiльки вчинки i дiї людини. Його думки,
слова, вимовленi вголос на самотi, а також iнтимне життя є повнiстю
приватною справою й аналiзовi i розголошенню не пiдлягають". Ось саме те!
Ти ще мене рано намагаєшся списати в утиль, Великий Засранцю. А тепер за
роботу i притому за роботу зi спецiальностi!"
За три мiсяцi в квартирi Iгоря Миколайовича Переверзєва, начальника
Європейського Департаменту Ради Розвитку, пiзно ввечерi пролунав дзвiнок.
- Так, - з трудом вирвавшись iз солодких обiйм сну, вiдповiв хазяїн квартири.
- Привiт, Iгорю. Це я, Боря. Чого екран вiдеофона не вмикаєш? Невже з Нiною
молодiсть згадали?
- Ти вирiшив з'ясувати це питання о дванадцятiй годинi ночi? - Iгор Миколайович,
нарештi, зметикував, яку кнопку необхiдно натиснути на пультi керування
вiдеофоном.
- Ти дивися, немає.
- Нiна зараз хворiє, i щоб її не турбувати, я сплю в iншiй кiмнатi.
- Вибач, не знав.
- Уже вибачив, але я тебе прошу, Борю, коротше. Зараз пiвнiч, i в мене був важкий
день...
- I ти смертельно хочеш спати.
- Так, i я смертельно хочу спати. Так що кажи вiдразу, що тобi потрiбно.
- Iгорю, я вирiшив поборотися.
- Не зрозумiв?
- Я хочу знову вживити собi "наглядача" i спробувати вскочити в експрес "Друге
життя".
- Але ти ж його зняв.
- Як зняв, так i поставлю.
- Е-е... постiй. Усе не так просто. Ти ж чотири мiсяцi не був пiд Контролем. У
Законi про репродукцiї такий випадок не обговорений.
- Так що ж менi робити?
- Ну... спочатку напиши заяву в Раду Розвитку. А там подивимося. Але я нiчого,
Борю, не обiцяю...
"... розглянувши прохання громадянина Об'єднаної Росiї Сергiєнка Бориса
Iвановича про уживляння йому повторно чипа збору iнформацiї i враховуючи,
що Сергiєнко добровiльно зняв iз себе свiй чип i не був пiд контролем 126 дiб,
що перешкоджає всебiчнiй, повнiй i об'єктивнiй оцiнкi його життя, Рада
Розвитку Органiзацiї Об'єднаних Планет постановляє: у проханнi вiдмовити".
"Ну нi, хлопцi. Ви так просто вiд мене не вiдчепитись".
"Всесвiтнiй суд з прав людини, керуючись принципами гуманностi i
презумпцiї невинностi, тобто вважаючи, що раз за той час, коли громадянин
Об'єднаної Росiї Сергiєнко Борис Iванович був поза контролем, за ним нiяких
негативних учинкiв помiчено не було, то їх i не було, а також виходячи з того,
що в жодному мiжнародному законi не забороняється повторне уживляння
чипа збору iнформацiї i керуючись демократичним принципом: "Що не
заборонено, те дозволено" постановляє:
1.Зобов'язати Об'єднаний центр Репродукцiї Людини вживити
громадяниновi Об'єднаної Росiї Сергiєнковi Борисовi Iвановичу чип збору
iнформацiї.
2.З метою усунення виявленої прогалини у Законi "Про Репродукцiю"
Всесвiтнiй Суд з прав людини рекомендує Радi Розвитку Органiзацiї
Об'єднаних Планет заповнити цю прогалину. При цьому Суд вважає, що
повторне уживляння чипа збору iнформацiї пiсля його добровiльного
видалення варто заборонити, як таке, що суперечить положенню про повний i
об'єктивний аналiз життя конкретної людини. Тому справа громадянина
Об'єднаної Росiї Сергiєнка Бориса Iвановича проти Ради Розвитку Органiзацiї
Об'єднаних Планет юридичним прецедентом вважати не слiд".
"Якщо й iснувала обхiдна дорога в безсмертя, то i вона закрилася, пропустивши
одну людини - мене. Втiм, я її ще не пройшов".
I був вiтряний осiннiй ранок. Борис Iванович робив черговий раз свiй майже
щоденний моцiон. Залишивши машину бiля пiднiжжя гряди, вiн з рюкзаком за
плечима пiднiмався на гору. Там, на верху гряди, вiн звично довго стояв,
притулившись до самотньої сосни. Потiм вiдкривав рюкзак i, витягши пляшку
"Оболонi", довго насолоджувався свiтло-коричневим, з веселими пухирцями газу i
бiлоснiжною шапкою пiни напоєм. Але у цей раз попити пивця йому не довелося.
Ще пiднiмаючись, вiн побачив, як стемнiло небо, i посилився вiтер. А, пiднявшись
на вершину, вiн оцiнив усю пишноту i могутнiсть природи. Просто перед ним
стрiмко чорнiв величезний простiр неба, у якому проскакували iскорки блискавок.
Багатотоннi повiтрянi маси прийшли у рух i зi свистом проносилися над землею.
"Буря, незабаром буде буря!" - Бориса Iвановича охопило хвилювання. Правими
виявилися синоптики. Точно передбачили бурю. Не зводячи очей з заворожуючого
дiйства, що розгорталося перед ним, вiн навпомацки витяг з рюкзака пляшку.
Заплющив i розплющив очi. Мряка стрiмко накочувалась на нього. Туга хвиля
повiтря пригорнула до сосни. Борис Iванович глянув на годинник. "За хвилину
покажеться тихоокеанський експрес". Зненацька роздався трiск, i могутня сосна
стала валитися йому на спину. "Господи, зараз же експрес! I якщо дерево упаде на
нього, то...", - людина страшно закричала, намагаючись зусиллям спини i нiг
удержати падаюче дерево. Крiзь шум i свист вiтру почувся гул експреса, що
стрiмко нiсся i був по зав'язку набитий пасажирами. Людина кричала ...i тримала.
Гуркiт експреса лунав уже просто пiд ним. Дерево, нарештi, вiджбурнувши легку
людську плоть, стало валитися униз. Двi руки намертво, у замок вчепились у щепи
зламу, що стирчали. Секунда, друга... Останнє, що побачили людськi очi, перш нiж
людина з маху впечаталася у валун, що стояв на краю обриву, був хвiст
врятованого експреса, який поринав у тунель. "Встиг". Далi темрява...
День Веселощiв - єдиний день у роцi, коли вiдключаються "наглядачi", пульсував
феєрверками, карнавалами, музикою i веселим галасом людей. У пустому кафе
сидiло двоє. Двоє старих.
- Ну як, Борю, очуняв? Як рука?
- Так собi. Ескулапи особливо i не старалися. Навiщо? За тиждень усе рiвно
читати "Бути чи не бути". А потiм, менi вже зовсiм не будуть потрiбнi стара
потрощена рука в купi з захаращеною печiнкою, пiдтоптаним серцем та iншими
проржавiлими органами.
- Ну проржавiлою твою голову назвати важко.
- Голова вже теж туго мiркує.
- Нiчого собi туго. Таке придумала, що навiть Великої Дитину обдурила, -
сказавши це, Iгор Миколайович спокiйно зробив ковток кави.
За вiкнами кафе гримiв салют, i сполохи рiзнобарвних вогнiв поперемiнно
надягали на спiврозмовникiв червонi, синi, зеленi маски.
- Щось я тебе не розумiю, - салют одяг на лице колишнього програмiста червону
маску, його руки стислися у кулаки.
- Борю, спокiйно. Я твiй друг - це раз. Зараз День Веселощiв. У всiх чипи
вiдключенi. Так що про нашу розмову нiхто нiколи не довiдається. Це два. I по-
третє: це я переконав Раду Розвитку затвердити вердикт Великого Комп'ютера.
- А що Рада була проти?
- Дехто казав, що все це iз сосною й експресом пiдозрiле, i необхiдна ретельна
перевiрка.
- А ти?
- Я сказав, що якщо Рада проголосує проти, коли Великий Комп'ютер сказав
"Так", то це кине величезну тiнь на Раду. I так дуже багато хто незадоволений, коли
Рада говорить "Так" для деяких знаменитостей, коли Машина сказала "Нi". А тут
простий звичайний громадянин, а йому Рада - "Нi". Усi скажуть, що приберегли
мiсце для якої-небудь вiдкинутої знаменитостi. А вибори в Раду, мiж iншим, не за
горами.
- Як ти зрозумiв, що я все це пiдстроїв?
- У молодостi ми обоє займалися важкою атлетикою.
- Ну i?
- Борисочку, ти єдиний iз усiєї нашої секцiї не кричав, коли виштовхував купу
залiза наверх. А отут пiд сосною закричав.
- Ну це не доказ. Мало чого було у молодостi.
- Борю, я не Великий Комп'ютер i розслiдування не проводжу. Я дуже радий, що
ти пройшов. Мене просто мучить звичайна цiкавiсть - як ти зумiв перехитрити
цього Великого Засранця?
- Та все елементарно, Iгорю. Усе, що бачили мої очi i чули мої вуха там, на грядi -
це добротна комп'ютерна гра. За тi мiсяцi, що я був поза Контролем, я все це i
пiдготував. Спроектував спецiальний шолом вiртуальної реальностi з убудованою
вiдеокамерою i маленьким ракетним движком. Написав програму, що могла б на
реальнiсть, що знiмала вiдеокамера накладати в реальному часi елементи
псевдокатастрофи. Спроектував спецiальну курточку з вшитими спецiальними
пластинами з приводами, якi у потрiбний момент iмiтували тиск на спину
"падаючої" сосни. У сосну помiстив бактерiї Xylophyllus sp, що дуже люблять
деревину. До речi, моє вiдкриття дуже знадобилося.
- Яке вiдкриття?
- Ти ж знаєш, Iгорю, що у мене хоббi досить своєрiдне - захоплююся всякими
мiкроорганiзмами.
- Ну i?
- Рiк тому, вовтузячись у себе в лабораторiї з цими крихiтками Xylophyllus sp -
цими великими любителями деревини, я в лабораторну чашку з ними, випадково
пролив пару крапель свого улюбленого пивця.
- "Оболонi"?
- Сто п'ятдесят п'ять рокiв вiрний прихильник. Але ми вiдволiклися. Чашку цю, я
по своїй лiнi не помив, а назавтра знайшов, що культура цих Xylophyllus sp
розмножилася неймовiрно, i вiд тирси не залишилося i слiду, не те що, образно
виражаючись, рiжок i нiжок. Просто стали не Xylophyllus sp, а пiранья.
- Ти просто як Флеммiнг. Той теж чашку полiнувався помити пiсля дослiдiв. У
результатi вiдкрив пенiцилiн i обезсмертив своє iм'я.
- Вiн iм'я, а я тiло. Менi здається другий варiант краще, га?
- Ти, Борю, я дивлюся, став цинiком.
- Краще мати здоровий цинiзм, нiж... не мати нiчого i себе, у результатi, теж.
- Мабуть, ти правий.
- До речi, я ще з ними кiлька мiсяцiв експериментував. Виявилося, що в цих
безмозких вiдмiнний смак.
- I як не дивно, збiгається з твоїм, - Iгор Миколайович посмiхнувся.
- Ти сумнiваєшся в моєму аристократичному смаковi.
- Нi секунди! - обоє розреготалися.
- Виявилося, - продовжив Борис Iванович, - цi Xylophyllus sp найбiльше
сприятливо почувають себе в середовищi "Оболонi". Нiякi iншi сорти такого
ефекту не давали. Отож, помiстивши їх у деревину сосни, я щодня приходив туди.
Помилуюся сходом сонця, помрiю, пофiлософствую, поп'ю своєї улюбленої
"Оболонi" i ковток їм. Нехай поласують за моє здоров'я!
- А якби сосна упала завчасно?
- Я в неї загнав метровий штир з уранiту, три десятих мiлiметри в дiаметрi з
маленькою ракеткою на кiнцi, замаскованої пiд сучок. Такий стрижень не те що
сосну, поїзд витримає. Далi все просто. На грядi я навпомацки витяг шолом, надяг
його на голову i вiдразу автоматично включилася програма. Поки я "дивився"
удалину, експрес проїхав. Я вiдразу "подивився" на годинник. Вiн показав, що до
"прибуття" експреса залишилася хвилина. Програма послала радiосигнал на ракету,
укрiплену на уранiтовому стрижнi. Вона цей стрижень висмикнула i закинула його
за сто кiлометрiв в океан. Ну а соснi, ґрунтовно пiд'їденої бактерiями, нiчого
iншого не залишилося робити, як упасти з п'ятдесяти метрiв на дорогу. Ну а мене
там, на верху, почали ґрунтовно мучити пластинки. А наприкiнцi ракетний движок
на шоломi ґрунтовно саднув об валун. Так що навiть руку потрощив. За
правдоподiбнiсть довелося заплатити реальною кров'ю. Потiм спецiальнi затиски
на курточцi i шоломi вiдстегнулися, i той же движок вiднiс пластини i шолом в усе
той же океан. Обiрвана пiсля "сперечань" iз сосною курточка залишилася на менi.
Ну а "наглядач", пiсля того, як мене саднуло об валун, послав виклик
рятувальникам. От у принципi й усе: закривавлене тiло пiд валуном, сосна на
дорозi i врятований мною експрес з сотнями людей . I Великий Бебi штампує: "Ол
райт. Гiдний".
- Дiйсно, просто. Тепер подивимося, як до цього поставиться Всевишнiй.
Борис Iванович здивовано подивився на друга.
- Пам'ятаю основне. Iмовiрнiсть випадкового виникнення стiйкого на довгий
перiод часу Всесвiту є число, з такою кiлькiстю нулiв пiсля коми, що їх бiльше, нiж
атомiв у нашiй галактицi.
- I проте Всесвiт iснує.
- Значить Бог є. Ну i що?
- До цiєї доповiдi додавався секретний додаток. Називався вiн "Гнiв Бога".
- I що в тiм додатку?
- Там наводиться статистика смертних випадкiв з людьми, що одержали друге
життя.
- I що ця статистика показує?
- Смертнiсть серед таких людей у п'ять разiв вища вiд середньої. Причому всi
вони гинули в результатi нещасних випадкiв. Як ти розумiєш, вiд усiляких хвороб
ми б їх вилiкували.
- Ти думаєш, що це Бог у такий спосiб виражає своє невдоволення тим, що люди
самi вже можуть собi подарувати безсмертя?
- Тодi б вiн убивав усiх. А так тiльки вибiрково. У додатку робиться висновок, що
Всевишнiй забирає тих хто, на Його думку, не гiдний другого життя.
- Так що ж ви всiм людям голови морочите. Клонували б усiх пiдряд. А там би
Господь розiбрався, хто гiдний, а хто нi. А цього Великого Засранця в утиль. А то
заладили - засмiтимо генофонд, зникне наймогутнiший стимул для напруженої,
ефективної роботи. Теж менi охоронцi чистоти. Асенiзатори сранi.
- Ага. I без останнiх боягузiв залишимося. Тобi не треба нагадувати, скiльки
коштує один грам "прискорювача життя"? Уже дуже накладно, Борю, грати в
пiжмурки з Кiстлявої. Так що не кип'ятися.
- До речi. Висновок про, скажiмо так, невдоволення Бога можна легко перевiрити.
- Яким чином?
- Знову клонувати кого-небудь iз загиблих. Життєвий Запис же мається.
- Не один ти такий розумний. Пробували.
- I?
- Угадай з одного разу.
- Ясно.
- От тому я i кажу - якщо Бог не буде проти.
- Що ж, поживемо - побачимо.
- Так, поживеш i побачиш, - Iгор Миколайович поставив чашку на стiл i
повернувши голову убiк вiкна став любуватися святковим салютом.
- Не зрозумiв. Що значить "поживеш"? А ти? Старий друг Сергiєнка повiльно
повернув до нього обличчя i ледве посмiхнувся:
- А я, Боренько, мабуть, задовольнюся одним життям.
- Не зрозумiв?! Ти ж казав, що в тебе вже зараз сто два вiдсотки. Якого чорта? Що
за жарти в тебе?
- Нi, Боренько. Це не жарти. Коли я сказав тобi, що, користуючись службовим
становищем, так би мовити, я довiдався про свiй вiдсоток, я сказав тобi не все.
- Так що ж ще? Адже критерiй добору один - цi чортовi бали. Все! Бiльш нiчого!
Обличчя Переверзєва сталося якимсь по дитячому винуватим:
- Я ще подивився вiдсоток у Нiни...
- Iгор...
- Без неї, Борисе, я не погоджуся читати ключ переходу. Усе-таки майже пiвтора
столiття разом. За цей час, знаходячись поруч, навiть метали зростаються намертво,
а тут люди... Вибач.
- Iгор... - старий друг не найшовся що сказати.
- I давай бiльше не будемо про сумне . Сьогоднi ж свято. Давай краще вип'ємо за
твою удачу. I потiм, ти ж БIС. То ж кому, як не тобi прожити життя на бiс! I
послати до бiса цих самовпевнених янкi. Доведи їм, що грошi - це ще не все. I до
слов`янської кмiтливостi їм як... до Сонця рачки. Офiцiанте, два великих
"Оболонь- Премiум"!
За вiкнами кафе, гримлячи i переливаючись салютами, буйствував День
Веселощiв.
* * *
Кришталева пiвсфера вiдокремила лежачу в контейнерi людину вiд iншого свiту.
- Громадянин Об'єднаної Росiї Сергiєнко Борис Iванович.
- Борисе Iвановичу, Ви згоднi скористатися наданим Вам правом одержати
друге життя i прожити його на благо людської цивiлiзацiї?
- Згодний.
- Незважаючи на те, що Ви переживете Ваших рiдних, близьких, друзiв i можете
в другому життi залишитися самотнiм? - голос продовжував задавати
стандартнi, широко вiдомi запитання, що стали нiби частиною ритуалу.
- Так. Незважаючи на це.
- Рада Розвитку Органiзацiї Об'єднаних Планет дякує Вам за прийняте рiшення.
Починайте читати ключ переходу.
Пiд кришталевою пiвсферою пролунало:
"Бути чи не бути - ось питання".
Мiльярди закодованих iмпульсiв кинулися в новий мозок.
"Що благороднiше?Коритись долi"
Вiдкрилися форсунки упорскування газу, який викликав сон.
- Починаємо вiдлiк часу. До приспання залишилося п'ять секунд.
"I бiль вiд гострих стрiл її терпiти "
- Чотири.
"А чи, зiткнувшись в герцi з морем лиха"
Газ з легким шипiнням кинувся усередину контейнера з лежачою горiлиць
оголеною старою людиною.
- Три.
"Покласти край йому? Заснути, вмерти"
Мозок стрiмко занурювався в легкий, нескiнченний сон.
"I все. I знати: вiчний сон врятує,"
- Два.
"Iз серця вийме бiль, позбавить плотi"
Серце, що слабшало, посилало останнi, у принципi вже непотрiбнi, мiлiлiтри
кровi по зношеному тiловi.
"А заразом страждань. Чи нежаданний"
- Один.
"Для нас такий кiнець? Заснути, вмерти"
Остання серiя iмпульсiв залишила мозок.
- Зупинка у камерi А. Дати запускаючий iмпульс у камеру Б.