- 1690 р. Собор росiйської православної Церкви осудив "кiевскiя новыя книги" С.Полоцького,П.Могили, К.Ставровецького, I.Галятовського,
Л.Барановича, А.Радивиловського та iншi, наклавши на них "проклятство и анафему, не точiю сугубо и трегубо, но и многогубо".
- 1720 р. Указ Петра I про заборону друкувати в Малоросiї будь-якi книги, крiм церковних, якi необхiдно "для повного узгодження з великоросiйськими, з такими ж церковними книгами справляти..., щоби нiякої рiзницi i окремого нарiччя в них не було".
- 1753 р. Указ про заборону викладання українською мовою в Києво - Могилянськiй академiї.
- 1769 р. Заборона Синоду Росiйської православної Церкви на друкування та використання українського "Букваря".
- 1784 р. Переведення викладання у Києво - Могилянськiй академiї на росiйську мову.
- 1786 р. Київський митрополит С.Миславський наказав, аби в усiх церквах дяки та священики читали молитви i правили службу Божу "голосомъ, свойственнымъ россiйскому наречiю". Те ж саме було заведено i в школах України.
- 1789 р. Розпорядження Едукацiйної комiсiї Польського сейму про закриття руських (українських) церковних шкiл та усунення з усiх iнших шкiл руської мови.
- 1808 р. Закриття Руського iнституту Львiвського унiверситету, на двох факультетах якого (фiлософському i богословському) низка предметiв
викладалася українською мовою.
- 1817 р. Постанова про викладання в школах Захiдної України лише польскою мовою.
- 1862 р. Закриття українських недiльних шкiл - безоплатних, для навчання дорослих.
- 1863 р. Циркуляр мiнiстра внутрiшнiх справ П.Валуєва про заборону видавати пiдручники, лiтературу для народного читання та книжки релiгiйного змiсту українською мовою, якої "не было,нет и быть не может". Цього ж року заборонено ввiз i поширення в росiйськiй iмперiї львiвської газети "Мета".
- 1864 р. Статут про початкову школу: навчання має провадитись лише росiйською мовою.
- 1876 р. Указ Олександра II (Емський указ) про заборону ввозу до iмперiї будь-яких книжок i брошур "малоросiйським нарiччям", заборону друкування оригiнальних творiв i перекладiв, крiм iсторичних документiв та творiв художньої лiтератури, в яких "не допускати жодних вiдхилень вiд загальновизнаного росiйського правопису". Заборонялись також сценiчнi вистави й читання та друкування текстiв до нот українською мовою.
Емський указ, як i чимало iнших, був таємним. Очевидно, вiдали обрусителi, що творять, i боялись розголосу. Прийняття таємних указiв "з одного боку було протизаконним i злочинним, а з другого - таємнiстю громадяни позбавлялися можливосте оскаржень" (С.Шелухин).
Москвофiли Галичини привiтали указ 1876 року про заборону української мови. Було за що: Росiя взялась таємно субсидувати москвофiльську газету "Слово" - "для протиставлення в Галичинi українофiльському напрямку iдей". (В.Мiяковський).
Москвофiлiв використовували для боротьби з українством у Галичинi i польськi шовiнiсти. Так, М.Здзєховський закликав "порозумiтися з україн-цями-русофiлами для того, щоб задушити український дух, який не дає спокою галицьким полякам".
- 1881 р. Заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповiдей українською мовою. М.Костомаров у статтi "Малорусское слово" ("Вестник Европы", 1881, Љ 1) писав, що з забороною церковних проповiдей українською мовою "скрiзь мiж малоросами поширюється вiдчуженiсть до церкви ... якесь вороже ставлення до духовенства". Народ прагне сприймати святе у рiдних йому, природних формах.
- 1884 р. Заборона українських театральних вистав у всiх губернiях Малоросiї.
- 1892 р. Заборона перекладати твори з росiйської мови на українську.
- 1895 р. Головне управлiння у справах друку заборонило видавати українською мовою книжки для дитячого читання, "хоча б за суттю змiсту вони уявлялись би добромисними (благонамеренными)".
Вiдомо, що в Росiї законiв нiколи не дотримувались у повному обсязi. Що ж до заборони української мови, то вони навiть перевиконувалися. Цензурний режим "вiльно мiг переходити i на практицi постiйно переходив указанi правилами рамки" (П.Стебницький).
- 1908 р. Указом Сенату Росiйської iмперiї українськомовна культура i освiтня дiяльнiсть оголошена шкiдливою, бо "може викликати наслiдки,
що загрожують спокоєвi i безпецi".
- 1914 р. Заборона в окупованiй росiйською армiєю Галичинi й на Буковинi друкування книг,газет i журналiв українською мовою, розгром товариства "Просвiта", гонiння на Українську Церкву.
Бобринський - губернатор Галичини, зайнятої росiйськими вiйськами,заповнив свою адмiнiстрацiю москвофiлами i "великополяками", що одержали директиви нищити українцiв, яких вони називали мазепинцями. Сам вiн дотримувався такої програми: "Схiдна Галичина i Лемкiвщина - давно невiддiльна частина єдиної великої Росiї; на цих землях мiсцеве населення завжди було росiйське, тому їхня адмiнiстрацiя має бути основана на росiйських засадах. Я буду тут заводити росiйську мову, закон i порядки".
Було органiзовано курси росiйської мови для вчителiв, бо всi українськi школи мали бути переведенi на росiйську мову викладання, а для початку їх було просто закрито.
Коли брусиловськi вiйська у 1914 роцi захопили Львiв, козача команда вiдразу поскакала до бiблiотеки Наукового товариства iменi Т.Шевченка - i вона була знищена. Звертає на себе увагу той факт, що росiйська вiйськова адмiнiстрацiя в Галичинi i на Буковинi заборонила всю українську пресу, навчальнi заклади тощо, однак вона не чiпала нiмецьких, польських, єврейських iнституцiй. Воiстину дивна, на перший погляд, росiйська любов до України!
А рiч у тому, що "Український рух є для Росiї бiльш небезпечним, нiж усi iншi нацiональнi рухи, взятi разом", як писала газета "Киевлянинъ" у 1914 роцi.
- 1924 р. Закон Польської республiки про обмеження вживання української мови в адмiнiстративних органах, судi, школi. Для порiвняння: у 1922/23 навчальному роцi в Галичинi було 2532 українськi школи, в 1929/30-їх залишилось 749.
- 1938 р. Постанова "Про обов'язкове вивчення росiйської мови в нацiональних республiках СРСР".
- 1958 р. Положення про вивчення другої мови "за бажанням учнiв i батькiв". Оскiльки постанову 1938 року не було вiдмiнено, то за цими двома документами росiйську мову в Українi треба було вивчати обов'язково, а українську - хто як захоче."Можна було вiдмовитись вiд будь-якої мови, але
вiдмова вiд росiйської - кримiнал" (Є.Сверстюк).
- 60-тi - 80-тi p.:
- Соцiалiстична Польща: кiлькiсть українських шкiл зменшилась iз 152 до 29.
- Соцiалiстична Чехословаччина: кiлькiсть українських шкiл зменшилась iз 300 до 20, а з 200 тисяч етнiчних українцiв стали вважати себе українцями (русинами) лише 40 тисяч. До цього спричинився i той факт, що українцi боялися признаватись до своєї нацiональностi, щоб не бути де
портованими до СРСР.
- Соцiалiстична Румунiя: закрито українськi школи i лiцеї, заборонено Українську греко-католицьку Церкву, без румунського прiзвища неможливо влаштуватись на добру роботу. З 840 тисяч українцiв у 1979 роцi визнали свою етнiчну приналежнiсть лише 159 тисяч. Крiм нацiональностi
"українець", румунський уряд запровадив ще iншi "офiцiйнi нацiональностi": "гуцул", "русин", "хохол".
- Соцiалiстичний Радянський Союз: кiлькiсть тих, хто вважає українську мову рiдною, за цi три десятилiття зменшилась на 10 мiльйонiв осiб.