Аннотация: Конкурс "Шкiдливi звички" (другий конкурс проекту "Зоряна фортеця")
Увесь свiт
Але хвороба розвивалася у менi -
i немає хвороби страшнiше за
пристрасть до Алкоголю.
Е.А. По "Чорний кiт"
Тупий бiль в потилицi та вiдчуття пiску у ротi... Пiску з котячого туалету. До речi, не лише у ротi. Ось якi вони вранiшнi вiдчуття.
- Людко!
Хрипле сипiння здавалося не своїм, а разом iз словами назовнi намагався вирватися змiст шлунку. I вирвався б, якщо вiн там був. З горлянки на язик вичавилась краплинка жовчi.
- Людко! Води!
Жодної вiдповiдi. Маленьке помешкання немов вимерло. Нажаль доведеться самому... Знову самому. Завжди самому.
На голих матрацах старого проваленого лiжка скорчилась блiда iстота невизначеного вiку (явно бiльше двадцяти, але десь до сорока рокiв) в самих лише чорних джинсах. Довге жирне волосся було розкидане по голiй спинi. Неприродньо тонкi руки обхопили голову. Файнi довгi пальцi псували розбухлi суглоби.
В замкненому просторi дванадцяти "квадратiв" кiмнати висiв мiцний горiлчаний дух зi "шляхетними" ароматом Captain Black Cherry. У самiй кiмнатi панував розгардiяш, який, звичайно, i можна було назвати "творчiм хаосом"... Але для цього не вистачало порядку. На книжковiй шафi лежала купа колись електронного мотлоху, книжки, яким не вистачило мiсця на полицях, лежали на пiдлозi разом з порожнiми пивними пляшками. Вiдносно чисто було у куточку бiля вiкна, там стояв мольберт з чистим листом. Поруч на поличцi лежала старенька палiтра, кiлька пензлiв та порожня баночка з-пiд розчинника. Бiля лiжка стояла напiвповна горiлчана пляшка дешевого розливу.
Тiло ворухнулось та спробувало повторити свiй заклик:
- Води!
Ноги ледь слухались. Так, потроху... Повiльно... Ось майже пiдвелись на ноги. Спроба заспокоїти тремтiння в колiнах переросла у спазм по всьому тiлу. Але пiдвестись все ж таки вдалось.
- Людко, де ти? - в голосi окрiм образи з'явилось здивування.
Але питання знову залишилося без вiдповiдi.
Трохи холодної води прийнятої на потилицю допомогло свiту повернути собi хоч якiсь контури. З люстерка дивилася блiда неголена фiзiя iз впалими очима.
- Одна бiда з тобою.
Холодну воду замiнила гаряча, а рука потягнулась до бритви.
- Хоча... Тiльки й бракувало, що зарiзатися, - пробурмотiла iстота.
Iстоту звали Павлом i був вiн художником. Хоча нi, не так. Павло мав диплом (нiкому не потрiбний шматок кольорового картону в ламiнатi) Художньої Академiї, було у нього i три проданих картини. Митцем вiн нiколи не був. На життя серед "богеми", власне так себе йменували патлатi дядьки передпенсiйного вiку, вiн заробляв прибиранням вулиць. Богема пила горiлку, жалiлась на вiдсутнiсть будь-якої культури у сучасної молодi та вважала себе осередком дисиденства. Порiвняно молодого Павла вони чомусь досить швидко прийняли за свого. А один з богемних навiть вважав основну роботу Павла романтичною. Вiн мiг годинами нахваляти Павла за роботу прибиральником, адже i Вiктор Цой, i Юрiй Шевчук, i, навiть, Михайло Веллер (ну i нехай єврей, але пiтерський) працювали двiрниками i не цурались важкої чоловiчої роботи, i як добре, що серед сучасної молодi є така чудова людина, що пiдтримує нашi старi традицiї. Ну, чого дивишся? Будьмо! Хоча... Жодного разу Павло не бачив у руках "дисидента" нiчого важче за гранчак.
Ось i вчора... Здається останнiй тост "за перемогу радянської зброї" був зайвим. Жоден з них, здається, не служив. Та й якби i служив, починали ж розмов про Ґельсинську спiлку.
А ось нарештi i кухня. I тут був характерний "творчий" безлад. Павло вiдкрив бункер кавоварки i знайшов там великi бурi грудки.
- Кава чорна, заварка третя... Здається, живемо, - дурна звичка розмовляти iз самим собою з'явилася на старших курсах Академiї пiсля першої серйозної алкогольної iнтоксикацiї. - Це все добре, але куди подiлась Людка?
Тремтiння в руках трохи заспокоїлось i набрати води в кавоварку не склало особливих труднощiв. Чекаючи, поки свiтло-бура рiдина крапає в стакан пiд кавоваркою, Павло визирнув у вiкно. Власне, дивитися там не було на що. Вiкно кухнi дивилося у брудний двiр типового будинку старої забудови. Iржавi баки для смiття, напiвзруйнована будiвля старої котельнi, чорнi дерева без жодних ознак листя. Чомусь у таких дворах нiколи не буває свiтло i сонячно, там завжди якесь вiдчуття осенi.
Вказiвним пальцем вiн провiв кiлька смужок по брудному склу кухонного вiна i зiрваним голосом вигукнув:
- Лiловi дерева!
Павло схопив записника-щоденника (i що вiн робить на кухнi?), уламок кохiнорiвського олiвця марки HB (загострений? дивно) i зробив кiлька впевнених штрихiв. Проте, пальцi слухались погано i перша замальовка полетiла до смiтника.
Кавовий апарат давно вже клацнув кнопкою, а слабенька, майже прозора, кава в стаканi давно вже охолола. Павло вносив до малюнка останнiх правок. Так... Ще трохи i можна переносити на великий лист.
З мольберта у брудну кiмнату дивився новий i незвичайний свiт. Дивився зацiкавлено i зовсiм не ворожо. Серед листя лiлових дерев миготiли бiлi вогники, нiчне небо було глибоке i зоряне, а мiж коренiв грали веселi струмки прозорої, у пiвдотика пензля, струмки.
Мiсцева ZlatА uli?ka зустрiла Павла теплим весняним дощем. Малочисленi, все ж таки вiвторок - зовсiм не туристичний день, митцi накривали прозорим полiетиленом свої картини. Веселий весняний струмок прокладав собi шлях серед столiтнiх каменiв брукiвки, купол старої дзвiницi церкви на узвозi тьмяно блищав в променях ранiшнього сонця.
Павла було не впiзнати. Начищенi туфлi, дешевi, але новi джинси, старенька, проте чиста куртка була вдягнена на бiлоснiжну футболку з чорним кошеням навпроти серця. Лице митця було чисто виголене, довге чорне волосся зiбране у кiнський хвiст. Але найбiльш у Павла змiнились очi. Сьогоднi вони були живими i з цiкавiстю вихоплювали знайомi, але такi новi пейзажi весняного мiста.
Юнак йшов не поспiшаючи, на свiтле обличчя падали маленькi краплi теплого дощу. Дощ крапав i на ношу Павла - невеликий тубус, з яким зазвичай студенти ходять на пари з нарисної геометрiї. Бiля церкви Павло звернув у провулок та побiг широкими цегляними сходами униз, до Алеї художникiв.
- Агов, Пашко! - покликав його один з художникiв. - Що тягнеш? Знову оселедця в томатi намалював?
Саме так, колись давно, цiлу вiчнiсть тому, Павло малював натюрморти на продаж. Щоправда, багато заробити на них не вдалось, але був й такий факт в його бiографiї.
- Здоров будь, Ромко, - Павло ляснув по протягнутiй йому руцi. - Нумо, подивись на "оселедця".
Зовсiм не зважаючи на дрiбний дощик, Павло витягнув з тубуса i розгорнув картину.
Пiсок кольору кровi, напiвпрозорий прибiй та хвилi з зеленими вершечками. Пiд жовто-коричневим небом росли лiловi дерева. Далеко у море врiзалася коса нiжно-рожевого кольору, в кiнцi пiсчаної коси стояв маяк i смарагдовi хвилi розбивалися о його стiну. Яскравий магнiєвий спалах вiнчав маяк. Лiва половина чистого безхмарного неба була всипана зiрками невiдомих сузiрь, на правiй панувало яскраве сонце кольору розплавленого золота.
- Пашко, так це ж... Зовсiм на тебе не схоже. Куди несеш?
- Та ось думаю Ельцi продати. Вiзьме? Як думаєш?
- Впевнений, що вiзьме! Головне, - Роман пiдморгнув. - Виставитися не забудь.
Павло посмiхнувся:
- А ось з цим гiрше. Я той... Пiдшився.
Загорнувши картину до тубуса, юнак махнув рукою:
- Ну усiм нашим - привiт, а я пiшов.
Павло брехав - вiн не пiдшився i навiть не закодувався. Просто пiсля того, як у дворi власного будинку вiн побачив лiловi дерева, спиртне втратило усiлякий сенс та будь-яку привабливiсть. Нi, не з'явилось жодної вiдрази до алкоголю, просто не хтiлося.
Картина Ельцi сподобалась. Вона подивилась i iншi замальовки, кiлька з них ухвалила i замовила повноформатнi картини.
Коли Павло вже виходив з невеличкого мистецького салонi eL-Art, що на розi узвозу та току, його гукнули:
- Павло, чи це ти?
Хлопець озирнувся:
- Привiт, Ганко! Давно не бачились.
Ганною виявилась невисока дiвчина з довгим чорним, як смола, волоссям i далекосхiдними рисами обличчя.
- Так, давно. Рокiв зо три, не менше. Як сам?
- Краще за всiх. Слухай, чого ми тут мокнемо пiд дощем? Пiшли у "Пiдвал".
- Павло з грошима, - посмiхнулась Ганна. - Ну тодi пiшли.
"Пiдвалом" була невеличка кав'ярня на другому поверсi старого будинку на узвозi. Не дуже популярна серед багатiїв та туристiв, а тому завжди затишна кав'ярня приваблювала молодих митцiв усiх напрямкiв. Сюди приходили студенти театрального iнституту та молодi актори авангардного театру "Вiсь", тут пив глiнтвейн молодий та тодi ще невiдомий бард Сашко-Вiтерець, сюди заходили художники пiсля вдалого продажу своїх картин. По п'ятницях тут зсувались важкi дубовi столи i до самого закриття точились лiтературнi суперечки пiд пиво та брендi. Це збирався славнозвiсний КЛФ Steel Unicorn. Будь-який гiсть кав'ярнi мiг приєднатися до дискусiї... По п'ятницях тут усi були рiвнi.
Але сьогоднi, не зважаючи на вже рясний весняний дощ, кав'ярня була майже порожньою. Лише у далекому кутку хлопчина з куцою борiдкою щось писав у записник-щоденник час вiд часу прикладаючись до величезного -- лiтра на пiвтора келиха з портером. Ганна та Павло обрали собi столик у центрi зали. Павло сам пiшов до бару та замовив собi горнятко подвiйного еспрессо та високий бокал з лате для Ганни, а також, за старою звичкою, узяв пакет лимонного соку.
- А пляшка з горiлкою в тебе у внутрiшнiй кишенi куртки? - ствердно запитала Ганна.
- Немає в мене пляшки, - посмiхнувся Павло, демонструючи внутрiшнi кишенi. - Ми питимемо каву! Чи щось не так?
Ганна нiяково помiшувала каву соломинкою.
- Розумiєш, - вона пiдняла очi. - Я зараз веду наукову роботу на тему "Вплив прекурсорiв на творчiсть". Елька казала, що твоя технiка змiнилась, вона показали менi твої замальовки i я...
- Вирiшила що тобi дiстався файний пiддослiдний щур, - посмiхнувся Павло, вiдпиваючи каву. - Змушений тебе розчарувати.
- Але ж ти кинув пити. Що сталося?
- Ну розумiєш...
- Тiльки не дури мене! Я знаю, що ти б нiколи не "пiдшився", кодування на тебе не дiє, бо ти ж знаєш як воно працює. З тобою щось сталося?
- Ти просто не розумiєш. Просто десь там є лiловий лiс i червонi пiски. I це все значно цiкавiше за горiлку.
- Я тебе знаю трохи бiльше нiж пiвжиття, але не розумiю.
- I не треба, сонце.
- А ти змiнився, - сказала Ганна розглядаючи його спiдлоба. - I водночас такий самий. П'єшь без цукру подвiйний еспрессо, хоч вiн i так мiцний...
- Просто люблю смак, ти ж мене знаєш.
А тим часом свiт лiлових дерев все смiливiше дивився у свiт нас -- людей.
Новi картини виходили з-пiд пензля Павла з дивовижною легкiстю, але разом з тим кожна з них була пророблена до останньої крапки. З часом у свiтi лiлових дерев з'явились i першi мешканцi -- смарагдово-прозорими рiчками пливли невеличкi човники, на горизонтi з'явилась заграва великих мiст, серед лiсiв свiтились очi, що з цiкавiстю дивились крiзь картину на нас. I свiт очима вiдвiдувачiв eL-Art'а дивився крiзь мiльони рокiв чи кiлометрiв у незнайомий свiт, що був тут рядом -- тiльки руку простягни.
Свої картини Павло продавав тiльки Ельцi, а вона залишала їх собi. Кожен мiг подивитися на них в галереї мистецького салону, але перепродавати цi картина Елька вiдмовлялась.
А ще через два мiсяцi Павла не стало. Серцева недостатнiсть -- доволi незвичайна смерть для молодого талановитого митця. Про родичiв Павла нiхто нiчого не знав, тож Елька узяла на себе усi витрати.
Гарячим липневим днем у колумбарiї Центрального цвинтаря зiбрались усi його друзi. Ганна з чотирма темно-червоними, кольору кровi, трояндами, Людка, власниця салону eL-Art, яку усi знали, як Елька, запiзнювався Роман з двома друзями художниками. Не прийшли лише представники "бомонду". Може в них знайшлись бiльш важливi справи, а може просто забули про свого молодого товариша. Дочекались працiвникiв цвинтаря, якi принесли урну з тим, що колись було Павлом. Елька обережно опустила урну в бетонне гнiздо.
- Ну, ось i все... Чекай на нас довше, - пробурмотiв Роман.
Дипломований психолог Ганна навiть не намагалась приховувати сльози. Елька кусала губи. Хлопцi мовчали.
Коли було сказано усiх слiв, коли вже достатньо промовчали i важка гранитна брила накрила останнiй притулок Павла, тодi Елька запропонували їхати до неї у студiю.
Накрили стола, в кутку бiля мольберта поставили фотокартку Павла, а перед нею склянку з лимонним соком, кожен був впевненим, що горiлки той бi не пив.
Так зi стандартними тостами, а то й мовчки, просидiли три години.
- Хлопцi й дiвчата, - сп'янiлим голосом промовила Елька. - Я ж нiкому не показувала його останню...
Тут вона розридалися тими самими безпорадними п'яними сльозами, яких не бачив жоден з художникiв, а тим бiльш з клiєнтiв салону.
- Пiдемо... Ви ж усi його друзi... Єдинi його друзi, - бурмотiла вона.
Елька провела гостей до запасникiв своєї галереї. Там у окремiй кiмнатi, при штучному освiтленнi стояли усi роботи Павла. Там був i "Лiловий лiс", i "Узбережжя", i "Джунглi", i "Рiка"... Усi роботи, що Павло приносив до Ельки були у цiй кiмнатi. Жодної вона не продала. Тут бiли навiть мiнiатюрнi олiвцевi замальовки, що Павло робив у якостi, так би мовити, реклами, своїх наступних проектiв.
- Як цiкаво... - видихнула Ганна, роздивляючись непевну графiку простим олiвцем. - Це зовсiм не схоже на нього... Проте - це його рука, i це його стиль.
- Так, люба моя, - вiдповiдала Елька. - Це його стиль. Навiть до перiоду "Лiлових дерев", як вiн сам казав, у нього був свiй неповторний стиль... Хоча хто звертав увагу на звичайного п'яничку.
- Отже, любi мої, хлопцi й дiвчатка, - непевним голосом вимовила Елька. - Ви ще не бачили цього...
Вона смачно гикнула.
- I окрiм вас цього нiхто не побачить... Оскiльки Павло - мiй! I все що вiн робив - також моє... Ось! I не iнакше.
Вона стягнула простирадло з великого - два на пiвтора метри полотна.
- Вiн це писав при менi i для мене! Ось...
Це була остання картина Павла. На передньому планi було зображено наше життя. Такими собi кластерними уламками, немов мозаїка, з майже фотографiчною точнiстю зображувався наш свiт. Ось тут - Майдан зi скульптурою Лесi на кулi, а поряд вежi WTC, що руйнуються пiд вибухами, трохи далi спокiйний Днiпро-Славута, що котить свої хвилi мiж зеленими схилами, межує з Либiдь-рiчкою, що заперта у бетоннi мури, вогнепальна смерть в Афганi тут межувала iз рок-фестом у Нiдерландах, а український голодомор був сусiдом ура-патрiотичних картин досягнень колгоспiв. I таких "кластерiв" було сотнi i сотнi, але разом з тим малюнок у кожному з них був вiдтворений з дивною акуратнiстю...Ну майже як фотографiї, i не зважаючи на розмiр кожного мiкромалюнка. Через провалля майже на горизонтi картини було видно вже звичнi пейзажi свiту лiлових дерев. Десь там вдалинi свiтив магнiєво-яскравий маяк, трохи вище горизонту горiло далеке й незвичне сонце, а водночас з ним, на iншому краї небосхилу, вже горiли зорi. Вiдразу за проваллям починались джунглi лiлових дерев, униз у розщелину мiж свiтом нашим i свiтом далеким струменiла смарагдово-прозора вода... А може й не вода.
А мiж мозаїчним свiтом наших зображень i далеким свiтом лiлових дерев було перекинуто хиткий мiсток. А ньому... А на ньому слiди босих нiг. I саме у напрямок свiту лiлових дерев..
Елька залпом допила горiлку зi своєї склянки:
- Тiльки пам'ятайте! Нiкому... Гик. I нiчого.
Але вже на ранок Ганна все ж таки спитала.
- Як думаєш, чи iснує цей свiт лiлових дерев?
Елька знала вiдповiдь:
- Я в цьому впевнена, адже смерть однiєї людини, це ще не кiнець свiту.