Аннотация: Внимание, украинский язык! В связи с особенностями отображения украинского языка на СИ буква § (йи) заменена на i.
Потойбiччя
Жертва втомилась. Ранiше чiткi слiди змазувалися, до аромату свiжоi плотi примiшувався п"янкий запах страху. Ще трохи й вiн нарештi побачить здобич, повалить ii на землю, роздираючи iклами тонку спiтнiлу шкiру i жадiбно ковтаючи свiжу кров. Ще трохи. Мисливець прискорився. Головне - наздогнати ii до болiт, бо вiдчуття безвиходi може пiдштовхнути жертву стрибнути до трясовини, аби лише не потрапити на зуби хижаковi.
Ось вже промайнув попереду коротенький хвостик. Загнана тварина важко перебирала ногами, глибоко грузнучи в багнюцi. Вiн напружив лапи, готуючись до стрибка, послав своє тiло в полiт...
I ледь встиг зупинитися i прокотитися по землi, лишаючи на бiлому хутрi плями бруду. Там, де щойно була бiльш-менш тверда поверхня i майорiла тонка постать косулi, тепер простягалося топке болото.
Вiн сiв, пiдняв морду i завив, вклавши у звуки всю свою злiсть та розпач. А тодi озирнувся навколо, вищирився.
- Ти зiпсував менi полювання, поганцю! А ну виходь! Може, хоч твоя огидна тушка втамує мiй голод.
У вiдповiдь десь у верхiвках дерев, що росли на межi трясовини, пролунав тихий смiшок.
- Все погрожуєш, сiромахо. Ти мене не з"iси, навiть помираючи з голоду - отруiшся.
- То чого ховаєшся? - вже трохи спокiйнiше, та все ще з вiдчутною злiстю вiдказав вовк.
- Я не ховаюсь, - на землю посипалися сосновi гiлки, а за ними зiсковзнув невисокий кудлатий чоловiчок, - то ти не вмiєш лазити по деревах.
Хижак почухав за вухом широкою лапою.
- Гаразд, нiчия. Ти нащо менi завадив? Побалакати нема з ким?
Чоловiчок всiвся на вузлуватий корiнь сосни, з якоi щойно злiз.
- Вибач, сiромахо. Та в мене й справдi важливi i невiдкладнi новини. Пам"ятаєш ту стару вирубку на заходi помiж лiсом i болотами? Над нею куриться дим.
Його спiврозмовник роздратовано рикнув.
- А я тут до чого? Лiс - твоє господарство, то ж гасити в ньому пожежi - твоє дiло. Та й чому там горiти?
- От в тому-то й справа, що нiчому, - задумливо протягнув чоловiчок, - ти б подивився ближче...
- Боягуз! - фиркнув вовк. - А що менi за це буде?
Кошлатий знизав плечима.
- Як завжди. Свiже м'ясо. Ти ж не визнаєш iнших розрахункiв.
Звiр пiдвiвся, обтрусився i впевнено подався крiзь лiс. Лiшак провiв його примруженим поглядом.
- Може й боягуз, проте досi живий, - стиха пробуркотiв вiн.
Сморiд диму вiдчувався здалека. Взагалi неприємний, зараз вiн не сподобався хижаковi особливо - коли горять живi дерева й торiшня трава, це вiдчувається iнакше. Вовк обiйшов джерело запаху i видерся на пагорб з якого, як вiн знав, вiдкривався непоганий вид на навколишнi мiсця.
Навколо колишньоi вирубки височiв поспiхом сколочений паркан, за яким притулилися кiлька дерев"яних споруд. Вiд дахiв тягнулися в небо прозорi сiруватi дорiжки. Старий лiшак мав причину для занепокоєння - до них вдерлися люди...
- Та зачекай ти iсти! Ця тварина вже нiкуди не втече, - чоловiчок нетерпляче пританцьовував навколо вовка.
- Не втече, але захолоне, - з повною пащею огризнувся його спiврозмовник, - а я люблю свiжину.
Вiн вирвав ще один великий шмат м"яса i заковтнув, майже не прожовуючи.
- Ти колись вдавишся, - невдоволено пробуркотiв лiшак. I змовк пiд сердитим поглядом жовто-зелених очей. Кiлька хвилин тишу порушували лише хруст i плямкання. Нарештi вовк задоволено облизнувся, прибираючи кривавi плями з бiлого хутра.
- От тепер можна i про сумне.
Чоловiчок аж пiдстрибнув.
- Невже знову?!?
Хижак кивнув.
- Щоб iм! Таки знайшлися бовдури, що не злякалися поганоi слави цих мiсць?
Сiромаха зовсiм не по-вовчому повiв плечима.
- Сам же ж кажеш - знову. Не вперше. Як прийшли, так i пiдуть. Тобi ж не звикати вiдганяти непроханих гостей.
Вiн пильно подивився на спiврозмовника i позаздрив - настiльки зла й хижа посмiшка зробила б честь будь-якому звiровi.
- Що ж, дякую. Я iм влаштую веселеньке життя. Тут недалечко мара оселилась... Та й стежки такi заплутанi...
Лiсовик потер долонi, коротко кинув: "Бувай", i зник в гущавинi.
Вовк схопив зубами те, що залишилось вiд здобичi. Шмат виявився заважким, тягнути його по землi було вкрай незручно. Звiр зирнув навкруги, згорнувся калачиком. Загарчав, вигнувся дугою. А тодi вовче тiло наче потекло. З трави пiдвiвся кремезний чоловiк з довгим бiлим волоссям i пронизливими жовтими очима. Перевертень легко закинув на плече залишки косулi й покрокував до лiгва...
...За ягодами вона збиралася з самiсiнького свiтанку. Але в новому, ще не вiдбудованому i не вiдлагодженому господарствi було дуже багато справ: треба i матерi допомогти з виготовленням хатнього начиння, i про худобу подбати, i молодшого братика глядiти... Отже коли Анянка вирушила нарештi до лiсу, було вже добряче пiсля полудня. Лiс огорнув дiвчинку приємною прохолодою i тишею напiвтемних галявин. Великi червонi ягоди росли бiля болота i було iх стiльки, що Анянка одразу ж пошкодувала, що взяла замалий кошик - тут стало б i на варення, i на морс, i просто насушити на зиму, що кажуть, в цiй мiсцинi довга й сувора. Дiвчина заходилася збирати напiвпрозорi стиглi дарунки природи. В кошик - i до рота, в кошик - i до рота. Ягоди виявилися смачнючими. Солодкуватi, соковитi, криваво-червонi, вони так i вабили скуштувати. Не дивно, що вона захопилася й отямилася лише далеченько на болотi. Як тiльки не потопла?.. Та ще й сонечко вже висiло низько, збираючись от-от сховатися за височезними стовбурами вiкових дерев.
Темряви Анянка не боялася. Але ж i зараз ледь помiтна стежка крiзь трясовину взагалi зникне у вечiрнiй iмлi. Дiвчинка б заночувала просто тут, на болотi, щоб повертатися по виднотi, але ж батьки хвилюватимуться, та й братовi вже кiлька днiв обiцяла побалувати солоденьким. А вiн же ж зараз кволенький, ледь очуняв пiсля важкоi подорожi. То ж вертатися треба просто зараз, доки геть не стемнiло.
Часом траплялося, що лiс, зазвичай такий гостинний, починав плутати людей, замiсть грибниць, ягiдних галявин чи буреломiв заводячи до болiт або лiгва диких звiрiв. А те й просто - подалi вiд домiвки. Спершу вони й справдi блукали. Кiлька поселян й досi не повернулося додому, як ото дядько Веслин, мамин родич. Аж доки коваль Ярен не вигадав порвати на клоччя пофарбованi у червоне тими ж ягодами старезнi полотнища. I тепер, вирушаючи до лiсу, всi вiд мала до велика брали iз собою смужечки червоноi тканини, що iх прив"язували по дорозi на кущi й дерева, вiдмiчаючи шлях. Мала такi смужечки й Анянка. I не лише мала, а й старанно чiпляла дорогою, то ж сподiвалася швиденько знайти зворотну путь. Лише коливалася - знiмати ганчiр"я, щоб скористатися ними наступного разу, чи залишити мiчену дорiжку i повернутися з подругами за новими ласощами?..
...Сьогоднi вiн був ситий. Але просто сидiти у лiгвi - занудишся. Особливо надвечiр, коли сонце ховається за обрiй i довжелезнi тiнi поволi повзуть по землi, влаштовуючи дивний захопливий танок. В таку годину завше хочеться бiгти свiт заочi, наввипередки з вiтром. А коли врештi споночiє i вилiзе жовтуватий окраєць мiсяця, з насолодою поспiвати, задерши голову до темного зоряного неба.
Та цього разу далеко вiдбiгти вiд домiвки вiн не встиг. Чутливий нiс хижака вловив у повiтрi сумiш чужих запахiв, тривожну i чимсь вiддалено знайому. Десь поблизу, на болотi, у вечiрнiх сутiнках ходила людина. Зустрiчатися зi споконвiчним ворогом дуже не хотiлося й iншим разом вiн просто обрав би iнший шлях - однаково непроханий гiсть швидше за все згине в якомусь бочазi. Але така небезпечна близькiсть не лишила вибору. М"якими стрибками вовк подався на запах...
...Повернутися до ночi Анянка не змогла i тепер просувалася вперед малесенькими обережними кроками, щоб ненароком не зiйти зi стежки. Ще й мала уважно оглядатися навкруги, вишукуючи ледь помiтнi зараз червонi клаптики. Кошик, який спершу здавався замалим, тепер важкезним тягарем висiв на руцi, боляче бив по ногах. Болото навколо вже не було мовчазним, воно стогнало й хлюпало, наче кипляча вода у казанку. Раптом за спиною почулося важке сопiння. Дiвчина обережно озирнулася. Позаду неi на стежцi яскраво свiтилися здоровезнi жовтi очi. З iмли неквапливо вийшла велетенська тварина.
- Привiт, песику! - поздоровкалась дiвчинка, - ти теж заблукав?
Вона анi секунди не сумнiвалася, що перед нею саме собака. Бо хiба ж бувають вовки iз таким бiлоснiжним хутром? Звiр пильно дивився на Анянку i його круглi очi блищали в пiтьмi, наче вогники запалених скiпок.
- Ти, мабуть, голодний? Та в мене тiльки самi ягоди лишилися, навряд чи ти таке iси, - далi вела своє дiвчинка.
Звiр важко плюхнувся на сиру розкислу землю i почухав за вухом масивною лапою...
...Iмла спотворювала звуки, не давала побачити бiльше як на три-чотири кроки вперед i якби не надзвичайне звiряче чуття, вiн нiзащо не знайшов би цiлi. Та й тут помiтив джерело запаху, ледь не зачепивши його носом. На стежцi попереду нього досить впевнено крокувало людське дитинча. В iншiй подобi вiн легко, не замислюючись, мiг знищити нахабного вторгненця, але звiряче тiло мало своi поняття i розумiння. I одне з них зараз заволало на повну силу: дитинчата недоторканi!
- Привiт, - промовило тим часом дитинча, - ти теж заблукав?
Голос був втомлений, але нiжний i лагiдний. Доки вовк досить здивовано розглядав об"єкт переслiдування, дитинча трохи присiло, щоб iхнi очi опинилися приблизно на одному рiвнi.
- Ти, мабуть, голодний? Та в мене тiльки самi ягоди лишилися, навряд чи ти таке iси.
Хижак всiвся i розгублено почухав за вухом. Це людське дитя його не боялося! Зовсiм. Анiтрiшечки.
Доки вiн розмiрковував, дитинча пiдiйшло ближче i обережно простягнуло руку, збираючись почесати звiра за вухом. Перевертень вiдсахнувся i грiзно загарчав.
- Гаразд, не чiпатиму, - поступливо погодилась дiвчинка. - А посмiшка у тебе ну геть вовча!
- Бо я i є вовк, дурепо! - хотiв було вiдповiсти, та з пащi вилетiло лише чергове гарчання. Вiн настiльки звик, що корiннi мешканцi лiсу розумiють його мову у будь-якiй подобi, аж геть забув, що людський слух влаштований iнакше.
Дитина потерла лоба долонею.
- А ходiмо зi мною? Собака ти чи вовчоi породи, нам такий звiр у господi не завадить. Двiр охоронятимеш, худобу пастимеш, а ми про тебе дбатимемо. То що?
Геть спантеличений, вiн нiчого не встиг вiдповiсти. Вдалинi почулися гукання, в повiтрi засмердiло палицями з вогнем, що iх люди називали смолоскипами. Дорослi шукали своє загублене дитинча.
- Анянко! Агов! Анянко! - долинало здаля.
Вiн iще хвилинку постояв, поводячи вухами i втягуючи повiтря широким чорним носом, а тодi пiдвiвся i великими стрибками подався геть, якнайдалi вiд шукачiв та iхньоi мети...
Вигляд лiшак мав злий та втомлений.
- Як успiхи? - перевертень здогадувався, якою буде вiдповiдь, але ще сподiвався на краще.
- Нiяк, - роздратовано кинув його спiврозмовник, - я тебе про що прохав?
Вовк знизав плечима.
- Зiбрати якнайбiльшу зграю та влаштувати добрячi концерти, щоб поселенцi боялися вийти за околицю. Я так i зробив. А що?
Лiшак аж пiдстрибнув, тупнув ногою по землi, лишаючи чiткий вiдбиток маленького дерев"яного постола.
- Так i зроби-и-ив, - передражнив вiн, - а ти знаєш, що вони утнули пiсля того? Вони вирушили по дрова! Мовляв, щось вовки розвилися, мабуть, зима буде суворою. Мого улюбленого клена спиляли. Стежок iм замало, дороги собi крiзь лiс прорубують! Ти ж мав iх налякати!
Хижак знову знизав плечима. Пiсля зустрiчi з ватагою лiсорубiв зi смолоскипами та сокирами його поспiхом зiбране вовче воiнство розбiглося по навколишнiх лiсах - i за тиждень не збереш наново. А згадувати свою ганебну спробу розiгнати i подерти iхнiх зовнi неповоротких домашнiх тварин i взагалi не хотiлося. Того разу його помiтила малеча, що наглядала за худобою, i здiйняла ґвалт. Аби вони кликали на допомогу, вовк би з цим змирився, та тi навiженi сперечалися, хто його першим приручатиме!
- Болотяник вже подався геть, - вiв далi лiшак, - до якихось далеких родичiв. Ото як гатки крiзь болото класти почали, так i подався. Каже, спершу гатять, тодi копають, а там i висохне все.
- А що Мара? - притишено спитав хижак.
- Мабуть, доведеться таки до неi йти, - боязко здригнувся спiврозмовник. - Не люблю я з цим племенем спiлкуватися - в мене самого вiд них памороки. Нашле якусь маячню, а тодi кiлька днiв оговтатися не можеш.
Вовк повiльно i роздумливо пошкрябав за вухом.
- Я слухав людськi розмови. Не дивись на мене так, ворога треба знати якнайближче. Так от, слухав я iхнi балачки... Це не простi переселенцi. Всi вони - колишнi вояки, що iм за довгу й вiрну службу iхнiй володар пожалував землi. Якщо у тебе є далекi родичi...
- Нема, нема в мене нiякоi рiднi!!! - обличчя лiшака почервонiло, з рота полетiли крапельки слини. - Я не вiддам всiляким прийдам свiй дiм!!
- Чого ти гарячкуєш? - спокiйно i якось зверхньо вiдмовив перевертень, - Не вiддаси то й не вiддаси. Радше помiркуймо, чим ми можемо зацiкавити Мару. Вона корислива, на абищо не згодиться...
...Нiчну варту ввели тижнi три тому. Пiсля того, як на околицю навiдалася вовча зграя, чоловiки по двоє почали щоночi обходити вздовж паркану - просто про всяк випадок. Воiнам було не звикати до безсоння, то ж на рiшення старiйшини не нарiкали, а ходили iз легким серцем, час вiд часу стрiчалися та перекидались жартиками.
- Чуєш, Ярене, - озвався Март, - що вартував сьогоднi разом iз ковалем, коли вони вкотре наблизилися одне до одного, - знову менi якась дурня ввижалася.
- I що цього разу? - зацiкавлено спитав чоловiк.
За минулий тиждень жителiв селища неодноразово охоплювали дивнi, лячнi й вiдверто дурнуватi видiння. Лiкарка Ална оглянула болящих i сказала, що то вiд перевтоми та болотяного смороду. Вона заварила якийсь трав"яний настiй, який покращував увагу й надавав бадьоростi, а чоловiки заходилися готуватися до якнайшвидшого осушення гнилоi мiсцини.
- Та я ж кажу - дурня. Мерцi якiсь непохованi. Ходять, руками-головами вимахують. Тхе! Дай-но я краще iще настоянки сьорбну. В тебе фляга повна?
Коваль простягнув односельчаниновi свою флягу. Март завше мав слабший дух, то ж i зараз видiння турбували його частiше.
- I не страшно було? - жартiвливо спитав товариша Ярен.
- З чого б це страшно? - здивувався той. - Я що, мерцiв нiколи не бачив? Лежать собi сумирненько...
Вiн ще приклався до прохолодного напою i з вдячнiстю подав флягу господаревi.
- Залиш собi, - вiдказав коваль, - нiч iще довга.
Вартовi обмiнялися ще кiлькома фразами i вирушили в черговий обхiд. Вони не побачили, як вiд паркана вглиб лiсу важко попливла геть вже вкрай стомлена Мара...
- Це кiнець, - лiшак вдарив кошлатою рукою по стовбуру спиляноi сосни, - чуєш мене, сiромахо? Лишається зiбрати клумак i подаватися свiт заочi.
Вовк неквапливо обгризав позавчорашню кiстку. Вiн добре розумiв розпач старого, бо й сам на власнiй шкурi вiдчував забагато неприємних змiн. Примiром, розлякану дичину, через що для вдалого полювання доводилося вiдбiгати все далi, у ще незайманi мiсця.
- Я вже бiльше не витримую, - жалiбно схлипнув лiшак, - не можу бачити, як вони спотворюють мiй дiм.
- То ти просто здасися? - сумно спитав перевертень.
- А що я маю робити? - приречено вiдказав спiврозмовник. - Я плутав стежки - вони iх вiдмiчали, а згодом вирубали дороги. Болотяник iх топив - вони загатили й осушили болото. Мара насилала на них видiння - i пiшла нi з чим. Зайшов спитатися новини, а вона поснула, бiдна, знесиливши. Навiть ти... - вiн махнув рукою.
Хижак кивнув. Його спроби теж ганебно провалилися. Та вiн, принаймнi, знав чому.
- Вони не бояться. Тобто, звiсно, вiдчуття страху за себе i близьких iм знайоме, але то розсудливий страх, що йде вiд розуму, а не вiд серця.
- А нам що з того? - зло вiдповiв лiшак. - Ти що робитимеш тепер? Теж шукатимеш нове помешкання?
Вовк вищирив iкла у широкiй пiдступнiй посмiшцi.
- Е нi, кошлатий, я вчиню iнакше, - вiн замрiяно примружив жовтi очi, - я пiду до людей.
Лiшак спантеличено роззявив рота.
- Як то? Ти здурiв? Жити набридло? Хочеш стати iграшкою для iхнiх дитинчат?!? - заволав вiн.
- Зачекай галасувати, - скривився вовкулака, - я знаю, що замислив. Я пiду до них, але не у вовчiй, а у людськiй подобi.
На обличчi спiврозмовника промайнула тiнь нерозумiння.
- Вони приймуть мене, - продовжував вовк. - Я житиму в iхнiх будинках, iстиму iхнi харчi, працюватиму разом iз ними, кохатиму iхнiх жiнок.
- I що? Так ти лиш самотужки вкоротиш собi вiку...
Лiшак знав, про що веде. Перевертень, який застряг чи то постiйно знаходився у людському тiлi, старiшав набагато швидше.
- А вечорами... Вечорами, коли сонце сховається за обрiй i мене знову потягне бiгти наввипередки з вiтром i спiвати на круглий жовтий мiсяць, я влаштовуватимусь бiля вогнища, за межею освiтленого кола з iхнiми дитинчатами. Як гадаєш, що я робитиму потому?
Лiшак знизав плечима.
- Я розповiдатиму iм казки. Про тих, хто мешкає за гранню свiтла, хто живе чужим життям i чужою кров"ю. I знаєш що? Я навчу iх боятися.