Сiм'я наша з дiда-прадiда була хлiборобською, великою, але в лихолiтнi часи двадцятого столiття, як i бiльшiсть українських сiмей зазнала тяжких втрат, розкидала її Доля по всiй величезнiй державi. Пiвтора десятки народу сидiли за обiднiм столом: хлопцi (всi в батька - дiда мого по батьковi Федосiя) - понад метр вiсiмдесят зростом, широкоплечi, мiцнi, пiдкову гнули, а дiвчата - очей не вiдвести, як казав Тарас Григорович Шевченко - хоч i за гетьмана, й то не сором. Але розкидала доля так, що й зшукувати тодi було небезпечно. Так i вийшло, що не бачив я своїх нi дiдiв, нi дядькiв своїх, нi бiльшостi iнших родичiв. В мого батька нас було вже четверо, й не до оповiдок та згадок було. Але ж усталилось життя, зрештою, постарiв батько й вже не вiн про нас, а ми про нього мали пiклуватись. Мало - помалу й про минуле починав вiн розповiдати, й про сiм'ю велику, й про розмови та жарти вечорами чи за обiдом. Погодьтесь, що тричi в день нагодувати таку сiм'ю не так вже й просто. Добре крутитись треба господинi навiть при приготуваннi щонайпростiшх страв. Коли ж надходили часи, про якi в народi кажуть, що день рiк годує - то часто гарячою стравою ставали галушки. Що ж, гарячi, поживнi, об'ємнi, смачнi, простi й швидкi в приготуваннi.
Безперечно, що в iнших регiонах та землях щось подiбне теж було i є, але ПОЛТАВСЬКI галушки - вiдомi всiм!
В нашiй сiм'ї ми теж готували й готуємо цю страву, але нiхто не замислювався над її походженням, як вона стала чи не вiзитною карткою Полтавщини, доки не почули вiд батька легенду, що жила (живе зараз, а тепер i ви будете знати) в нашiй сiм'ї.
Так от: Полтавщина здавна славилась своїми багатствами, ремеслами й торгiвлею, але одне з головних, чiльних мiсць в торгiвлi займала сiль, яку треба було привезти аж з самого Криму! Людей, що возили тодi цю сiль, звали чумаками i настiльки важливими були цi перевезення, настiльки второваною була дорога, що, навiть, зорi на небi перемiстились вздовж цiєї дороги, щоб освiтлювати її вночi, щоб не заблукали чумаки в неозорих українських степах. До речi, вiдтодi й названо було той зоряний ланцюг чи гурт Чумацьким шляхом.
Збирали чумакiв у ту далеку й важку дорогу всiм селом: зносили на майдан до церкви борошно в мiшках, де у великiй дiжi зрiла закваска, потiм на величезному дубовому (бо мiцний, не зламається) столi жiнки мiсили одну велику Галушку, яку потiм клали в ще бiльший казан, закрiплений на спецiальному возi з жаровнею. Звiсно, що нi люльки, нi тютюн, нi сало, нi горiлка нiколи при тих зборах в далеку дорогу не забувались. Сало, горiлку й ще може якi припаси везли на iншому возi, тютюн же та люлька завжди були в кожного на поясi. Та й що б то був за козак, коли б не мав за своїм широченним поясом крiм добрих турецьких пiстолей ще й тютюн з люлькою, а ще й, чого доброго, горiлку не пив? Нi-i, то не козак!
Зiбрались, з благословенням поїхали...
Вранцi та в обiд нашвидкоруч щось перекушували, а вже коли зупинялись на ночiвлю - випрягали волiв, щоб вони попаслись та вiдпочили, роздмухували жаровню пiд казаном, випивали по чарчинi горiлки, запалювали люльки й починали неквапнi розмови про життя, про свiт, про Бога, загалом, про се та те, але ж неодмiнно i про жiнок, про їх принади та вади, про... Свiтили зiрки Чумацького шляху, неквапливо текла розмова, хтось i задрiмав, але нiхто не нудьгував, оскiльки, як вiдомо, на три речi можна дивитись не помiчаючи плину часу: на вогонь, на воду й на... чужу роботу. Точиться неквапна розмова... Та ось найнетерплячiший ( може, найголоднiший, але, без сумнiву, наймолодший) говорить, що вже, мабуть, галушку можна їсти. Зрештою, гаряче сирим не буває!
Присунулись ближче до казана, сьорбають гарячу юшку, присмачену там же звареним салом, довгими ложками шкребуть галушку (зварений верхнiй шар)... Ось i наїлись, можна й поспати трохи... Новий ранок - новий день, але життя в дорозi розмiрене, стабiльне, дорога знайома.
В Криму завантажувались сiллю i повертали тим же шляхом додому. Розрахунок був точний i Галушки вистачало на весь час дороги.
Сьогоднi нема потреби споряджати чумацьку валку, нема потреби готувати таку велику Галушку, але не могли люди зовсiм вiдмовитись вiд неї, тому стали робити й варити малесенькi галушки (як цi, що ми варимо тепер). Вони не менш смачнi й поживнi, i їх з повним правом можна вважати пра-пра-правнучками тiєї Галушки, що так допомагала нашим чумакам в їх важкiй дорозi, рятувала вiд голоду i, за всi тi свої заслуги, стала символом нашої Полтавщини. Якщо ж не повiрять якi скептики в цю легенду, що й справдi Галушка є символом нашого краю - то незаперечним доказом тому буде встановлений їй чудовий пам'ятник, який кожен може побачити, вiдвiдавши нашу Полтаву. Ось така вона, наша полтавська Галушка.