Третье,сельский учитель, Мастер, В командировке
Самиздат:
[Регистрация]
[Найти]
[Рейтинги]
[Обсуждения]
[Новинки]
[Обзоры]
[Помощь|Техвопросы]
"ТРЕТЄ"
Риба має зябернi дуги. Але навiщо вони їй потрiбнi?! Бiологiчнiй науцi поки що невiдомо. Антон Опанасович Марушко, молодий вчений, який працює в галузi також молодої науки бiонiки, ставить лабораторний експеримент по отриманню кисню з води механiчним способом, взявши в цiй справi за аналог
рибину, вiрнiше, дуги її зябер. Технологiя проведення цього експерименту дуже проста: наливається рiчкова вода в трилiтрову скляну банку, опускається в неї карасик, кладеться корм. Потiм ця банка герметично закатується металевою кришечкою i ставиться пiд електронний мiкроскоп, задiяний iз спецiалiзованим комп'ютерним устаткуванням та приладами для обрахування кiлькостi атомiв вiльного кисню у структурнiй решiтцi води - до початку експерименту i в процесi його проведення.
Така iдея прийшла йому в голову ще в одинадцятому класi, коли спостерiгав таке явище: пiрнувши i вiдносно довго сидячи на днi рiчки з вiдкритими очима, рiзко бив по водi, вiдпускаючи середнiй палець вiд великого. Бачив, як у мiсцi удару пальцем по водi з'являлися бульбашки, що витiснялися водою на поверхню.
I тiльки тепер, коли Антон, закiнчивши вищий учбовий заклад на факультетi технiчної бiонiки за фахом iнженер-бiонiк i був направлений в аспiрантуру Нацiонального унiверситету "Києво-Могилянської академiї" для навчання на факультетi iнформатики, вiн отримав ключi вiд аспiрантської лабораторiї i має шанс здiйснити свої юначi мрiї - теоретично i практично довести те, що кисень можна отримувати крiм вiдомих науцi методiв, таких як хiмiчний, електролiзний та фiзичний, ще й механiчним способом iз води, Антон чудово описав власний метод, посилаючись на науку бiонiку, за аналог взявши дуги зябер рибини. Вона розбиває ними трикутну структурну решiтку води, в якiй один атом кисню з'єднаний пiд тупим кутом у сто п'ять градусiв iз двома атомами водню. Один атом кисню у тупiм кутi вiд удару зяберних дуг вiдчахується, вiд'єднавшись вiд двох атомiв водню, i риба його вдихає.
Вiн перед закiнченням аспiрантури зiбрався ще раз поїхати на катерi в риболовецьке селище, що розташувалося на березi Днiпра, неподалiк вiд Києва. Хотiв сповiстити про це своїй недавнiй знайомiй - бригадиру риболовецької бригади Феодосiї Iллiвнi Губовiй, якiй ще тодi, в день знайомства, уявно розповiдав про своє вiдкриття.
Ось нарештi Антон приїхав i зiйшов на берег. Стояли ще по-осiнньому теплi днi. Сонце зiгрiвало причал. Там стояли щойно пришвартованi баркаси зi свiжою рибою. Рибаки зносили на берег сiтi та волоки i розстеляли їх. На пiску це причандалля здавалося павутиною. А рибаки були подiбнi до павукiв i, повзаючи на колiнах сплiтали гузирi розiрваних сiток та волокiв. З ними була одна жiнка. Вона , з блокнотом та ручкою стояла обабiч людей, що повзали на колiнах i, звертаючись до них, щось записувала. Антон, пройшовши мимо неї i тепло привiтався. Щоб дочекатися коли в неї з'явиться вiльна хвилина i вона пiдiйде до нього, сiв як i тодi, в перший день знайомства навпроти неї на човнi, перевернутому догори кiлем i став ретельно пригадувати їхнє знайомство. А воно почалося саме так: вiтерець лагiдно куйовдив каштанове волосся жiнки. Антон, нiби позаздривши такому доторкуванню, став ревно оглядати її засмаглi бронзовi ланiти та голубi очi, якi час вiд часу зустрiчалися з його поглядом. Коли вона залишила рибакiв i проходила повз нього, Антон, жартуючи, запитав: "А вам потрiбнi ще рибаки?"
Вона вiд приємної несподiванки зупинилася. Перед нею стояв середнього росту юнак, на голову вищiй за неї, з фiгурою атлета i теж з каштановим волоссям та блакитними очима. Вони дивилися одне одному в очi, i їм здавалося, що вже почали тонути у плесi такої небесної голубизни.
Не вiдводячи очей, рибачка посмiхнулась i вiдповiла: "Потрiбнi, але треба пройти термiн випробування. Коли зможете прийти на спiвбесiду?" - вiдповiла вона серйозно i урочисто вручила вiзитку. Антон теж дав їй свою вiзитку. Вони зiйшли на набережну, де на жiнку чекав "мерседес" чорного кольору.
- Ви що, Антоне Опанасовичу, бажаєте змiнити професiю чи здобути додаткову?! - посмiхаючись, запитала Феодосiя Iллiвна.
- Так, хочу: i те, i друге,... i "третє", - також посмiхнувшись, жартуючи, вiдповiв Антон.
Слово "третє" в Антона вискочило по iнерцiї i пiдсвiдомо, бо вiн в цю хвилину думав про своє почуття, яке рiшуче i привело його до неї.
- А що то за "третє"?! - розширивши очi, зацiкавлено запитала жiнка.
Але почути тодi вiдповiдь Антона Опанасовича так i не вдалося завдяки своїм працiвникам.
- Феодосiє Iллiвно, ми на вас чекаємо! - долинув голос iз кабiни "мерседесу". Антон поцiлував її засмаглi тоненькi пальчики. Феодосiя побажала йому творчих успiхiв, а, захистивши дисертацiю, стати гарним вченим.
- Чекаю на тебе, Антоне! Приїзди, i ми приймемо тебе як почесного рибака, - жартуючи, додала Феодосiя.
Вiн, провiвши її своїм трепетним зором до машини, помахав услiд i послав наздогiн повiтряний цiлунок. А Феодосiя, їдучи, весь час думала: "А що ж це воно таке - "третє"?
Так почалося i закiнчилося його перше знайомство. А тепер вiн сидiв на тому ж самому мiсцi i з нетерпiнням чекав коли Феодосiя вибере час i пiдiйде до нього. Їх погляди все частiше стали супроводжуватися то нiжними усмiшками, то мiмiчними жестами. Нарештi вона залишила рибакiв i пiдiйшла до нього сказавши: "У нас обiдня перерва" i вони пiшли по набережнiй.
- Чого приїхав? - розповiдай нiжно дивлячись в його очi запитала Феодосiя.
I потiм жартуючи додала: "Вирiшувати третє питання".
- Так! Ти вгадала, - весело вiдповiв Антон. - Але мабуть ще не прийшов час i вiн глянув на, пiд'їхавший чорний "джип" i став слухати телефонну розмову Феодосiї - щойно задзвонила мобiлка.
- Добре сiдаю i їду, - сумним голосом вiдповiла вона,дивлячись в очi теж розчарованого Антона. - Пробач, Антоне, знову начальство керує. Я вже сьогоднi не повернуся. Телефонуй. До зустрiчi, - сказала вона i сiла в машину. I знову їй, як i при першому знайомствi, не вдалося дiзнатися, що означає закодоване слово - "третє".
В аспiрантурi, де Антон вивчав бiологiчну, теоретичну i технiчну бiонiки, було осiб по вiсiм на кожнiм факультетi. Це були молодi науковцi - рiзнi за фахом, з рiзних областей України. Люди серйознi, i якщо хтось мав смутну уяву про викладене професорами, то Антон з переосмисленням вкладав у чарунки своєї пам'ятi всю iнформацiю, як у комп'ютер. Це давало йому можливiсть образно уявляти значимiсть кожної науки в iнших науках, зокрема: хiмiї - у фiзицi; хiмiї, фiзики, кiбернетики та бiологiї - у бiонiцi. Цей навчальний рiк в аспiрантурi був дуже напруженим. Крiм придбання знань, їжi та сну, в якому iнколи доводилося спiлкуватися з Феодосiєю, для нього все iнше не iснувало. Єдине, що могло його вiдволiкти вiд нестримного процесу пiзнання - це вечiрнi дзвiнки вiд Феодосiї. Вони йому додавали наснаги для творчого пошуку в його науковiм вiдкриттi, з яким познайомив професора своєї кафедри Iвана Артемовича Прудивуса. Професор дозволив проводити лабораторнi дослiдження пiд його керiвництвом i призначив дату зустрiчi в лабораторiї.
Антон прийшов у лабораторiю ранiше Iвана Артемовича. Стояла чудова погода. Цей день вони мали присвятити пiдготовцi до експериментiв: перевiрити та налагодити вимiрювальнi прилади, встановити дослiднi стенди та розмiстити на них комп'ютернi регiстратори, вимiрювальнi прилади, атомне решето - для вiдокремлення атомiв кисню вiд атомiв водню, вакуумнi насоси для забирання атомiв кисню та водню, якi проходять через атомне решето, промiжнi ємкостi для кисню та водню, нагнiтаючi насоси, металевi балони з манометрами для нагнiтаючого кисню та водню, транспортнi комунiкацiї для забору та вiдправки кисню та водню iз промiжних ємкостей до металевих балонiв. А ще - об'єкти дослiдження. Це рибина в герметичнiй склянiй банцi та дiжка з водою, в якiй вмонтовано безшумний пароплавний гвинт, а зверху - атомне решето. Перший об'єкт призначений для теоретичного доказу. Другий - для практичного.
Наступного дня, до приходу Iвана Артемовича, Антон перевiрив налагоджену вчора технологiю дослiдження та отримання кисню з води механiчним способом та наявнiсть електроструму в лабораторiї. Увiмкнув прилади та устаткування i став чекати професора. Раптом вiдчинилися дверi, i зайшов з веселою посмiшкою професор Прудивус.
- Все готове... Можна, з вашої згоди, починати, - вiдрапортував Антон.
Iван Артемович, перед тим, як вiдповiсти, спочатку спостережливо оглянув дослiднi об'єкти i, зрозумiвши, яку справу зробив Антон, голосно сказав: "Вмикаємо"!
Ввiмкнувши комп'ютер Антон та Iван Артемович стали спостерiгати i аналiзувати данi по першому дослiдному об'єкту - це з водою та рибиною герметично закрита банка пiдключена через розробленi Антоном спецiальнi прилади до спецiального розробленого ним комп'ютерного устаткування . Цi данi стали з'являтися на табло комп'ютера. Це: атомна вага кисню, яка дорiвнювала тридцяти двом атомним одиницям iз щiльнiстю одна цiла i сорок три вiдсотки кiлограмiв на метр, масою - п'ятдесят три цiлих i одна десята вiдсоткiв кiлограмiв помножених на десять в мiнус двадцять сьомiй степенi. Радiус атома кисню шiстнадцять цiлих i шiсть десятих сантиметрiв помножених на десять в мiнус восьмiй степенi. Вiдповiдно по таким параметрам як для кисню з'являлися данi на табло комп'ютеру i по водню. Структурна решiтка води у склянiй банцi з рибою по своїй формi залишалася незмiнною - в молекулi води один атом кисню був з'єднаний трикутником з двома атомами водню пiд тупим кутом в сто п'ять градусiв. На табло комп'ютера з'явилися данi як по кiлькостi вiльного кисню у водi так i по кiлькостi кисню у молекулах води. Риба продовжувала вдихати вiльний кисень i його кiлькiсть на табло комп'ютера почала зменшуватися. Коли вiльного кисню у водi з рибиною не стало то на табло комп'ютера стали зменшуватися данi по кiлькостi кисню у молекулах води. Це свiдчило про те, що риба своїми зяберними дугами розчахувала тупий кут молекули води i, таким чином, звiльнюючи один атом кисню вiд двох атомiв водню його вдихала.
Прилади по другому дослiдному об'єкту стали показувати як проходить технологiчний процес отримання кисню механiчним способом. Пiдсумовувалась кiлькiсть атомiв вiльного кисню та кисню у молекулах води в дiжцi з водою. Ця дiжка теж пiдключена через спецiальнi прилади до спецiального комп'ютерного устаткування розробленого теж Антоном. I коли було пiдсумовано кiлькiсть вiльного кисню та кисню у молекулах води включився пароплавний гвинт вмонтований у дiжку з водою. Вiн став розбивати молекули води на кисень i водень. На табло комп'ютеру вiдповiдно з'являлися данi по кiлькiсть атомiв кисню та водню, пройдених через атомне решето у промiжну ємкiсть та з неї у металевi балони. Манометри показували як по ходу технологiчного процесу пiдiймається тиск у металевих балонах. Кiлькiсть розчахнутого кисню вiдповiдала кiлькостi кисню який пройшов через атомне решето в металевi балони. Цей факт є практичним доказом отримання кисню iз води механiчним способом.
- Вiтаю тебе, Антоне! - сказав професор. - Незабаром закiнчується термiн навчання в аспiрантурi. Можеш тепер починати писати дисертацiю, - додав вiн.
Час навчання в аспiрантурi сплив, як бурхливий потiк. Антон працював над дисертацiєю дуже ретельно, обґрунтовував кожне слово, вкладаючи у нього теоретичну думку та освiтлюючи його практичними офiцiйними фактами та числами. I в цьому йому допомагали вечiрнi дзвiнки Феодосiї Iллiвни. Вона щодня думала про нього, однак телефонувати часом не наважувалась, боялася, що заважатиме. Та сьогоднi вирiшила все ж таки подзвонити.
- Привiт, Антоне! Як ти там? - запитала Феодосiя, i розмова затяглася на сорок хвилин...
- Вирiшую "третє" питання, - жартома вiдповiв Антон.
- А коли захист дисертацiї? - з нетерпiнням запитала жiнка.
- Завтра, о дев'ятiй ранку. Приїзди... Я тебе зустрiну, - чекаючи на вiдповiдь, запросив вiн.
- Гаразд. Зустрiчай о восьмiй на автовокзалi! - радо вiдповiла Феодосiя.
Антон прокинувся о сьомiй. Швиденько привiв себе до ладу, зайшов на базар i, придбавши квiти, помчав на автовокзал. Автобус тiльки-но приїхав. З нього вийшла з букетом квiтiв Феодосiя i попрямувала назустрiч Антону, який бiг до неї. Вони обнялися i вперше, несподiвано для обох, поцiлувалися. Потiм швидко пiшли на зупинку, i тролейбус повiз їх до Нацiонального унiверситету Києво-Могилянської академiї.
У конференц-залi iшла реєстрацiя вчених - хiмiкiв, фiзикiв, бiологiв, бiонiкiв, кiбернетикiв... Вони приїхали з рiзних навчальних закладiв та установ. Зареєструвавшись, сiдали, де кому заманеться. Антон з Феодосiєю сiли в останньому ряду, скраю i дивилися на вчених та гостей, якi прибували. Вчена президiя розташовувалася за столом, на якому стояли квiти, пляшки з мiнералкою, склянки та лежав малесенький дзвоничок.
Як тiльки закiнчилася реєстрацiя i розлилася мелодiя дзвоника, головуючий встав i, дочекавшись тишi, оголосив порядок денний та регламент.
- А тепер слово надається молодому перспективному вченому-бiонiку Антону Опанасовичу, - оголосив вiн.
Пiд бурхливi оплески на сцену пiднявся Антон i, пiдiйшовши до пiдготовлених ще вчора стендiв, на яких було розмiщено нехитре устаткування та всiм вiдомi прилади, почав розповiдати та оперувати цифрами, якi спливали на табло комп'ютера. Вiн був сконцентрований на дослiдженнях, проведених в лабораторiї, i, не бачачи в залi нiкого, крiм Феодосiї, говорив, не зупиняючись нi на хвилину. Закiнчивши, додав:
- Тепер, шановнi колеги, нашим наступним невiдкладним завданням є потреба якомога швидше усунути явище кавiтацiї (гвинт обкутується подушкою вiльного кисню i вiд цього швидкiсть корабля зменшується) та збудувати побiльше таких плавучих установок на "хвостi" кожного корабля, щоб майже безкоштовно добувати кисень та водень. Дякую за увагу, - так закiнчив вiн захист дисертацiї.
Феодосiя побiгла його привiтати квiтами, i вони пiд бурхливi оплески радо поверталися на свої мiсця. Головуючий надавав слово всiм бажаючим. Виступили одинадцять вчених рiзних галузей науки. Всi, як один, говорили про важливiсть i своєчаснiсть такого наукового вiдкриття.
Пiсля закiнчення, ще трiшки поспiлкувавшись в кулуарах, Антон i Феодосiя полишили цей кворум i, приїхавши в рибацьке селище пiшли в ЗАГС. Так Антон знайшов своє "третє". А для Феодосiї розкрилася така довгоочiкувана загадка: що ж воно таке "третє".
16 - 17.04.2013 р.
СIЛЬСЬКИЙ ВЧИТЕЛЬ
На уроцi хiмiї вчитель Iван Петрович, розповiвши учням про таблицю Менделєєва, зокрема, про такi елементи, як кисень та водень, дав домашнє завдання: написати про їх добування, використання та застосування.
Вчитель ще молодий, пiсля вузу, однак мав досконалi знання з аналiтичної, фiзичної та колоїдної хiмiї. Тому вiн, викладаючи загальну хiмiю, доповнював теорiю лабораторними спостереженнями, якi вiн придбав навчаючись у вузi . Майстернiсть його викладання доповнювала не тiльки душевну красу, а й фiзичну. Вiн був високий, мав кучеряве каштанове волосся та ледь помiтнi веснянки, якi оздоблювали його симпатичне обличчя, робили значно молодшим. Всi учнi 11-го класу, в якому вiн був класним керiвником, сприймали його як свого ровесника. Любили по-своєму i поважали.
Iван Петрович Пiчний пiсля закiнчення навчання був направлений в одну iз сiльських шкiл, яка була досить вiддаленою вiд районного центру. Школа стояла неподалiк вiд довгого ставка, а напроти неї бiгла понад хатами ще довша вулиця - лiворуч i праворуч вiд греблi. Учнi ходили в школу через цю греблю. Вдовж неї, аж до дороги, росли верби. Ця алея переходила в алею з лип, якi росли обабiч вулицi. Вчитель тимчасово жив у центрi села, де напроти школи розташувалися клуб i сiльська рада. А через дорогу, напроти клубу стояв будинок батькiв ученицi 11-го класу Оксани Рiзченко.
Останнiй урок закiнчився. Вже давно продзвенiв дзвоник, але учнi не розходилися по домiвках. Вони взяли в пiзнавальне кiльце, як у полон, Iвана Петровича i стали задавати рiзнi питання. Оскiльки кисень - життєдайний атом, а водень - смертоносний, то учнiв однаково цiкавили питання, пов'язанi з науками: бiологiєю, астрономiєю, бiонiкою. Цiкаве питання було вiд Оксани: "А чим дихають риби у нашiм ставку взимку, коли дуже товста крига його заковує, а кисень через товстий лiд у воду не поступає?" Її питання було причетне до молодої науки - бiонiки. I воно зацiкавило не тiльки учнiв, а й Iвана Петровича. Коли вiн почав про це розповiдати, зайшла прибиральниця i настирно попросила залишити клас.
Учнi порозходилися, але Оксана чекала за дверима, щоб почути вiдповiдь на своє запитання.
Iван Петрович, склавши свої речi у портфель i попрощавшись iз прибиральницею, вийшов iз класу.
Цього разу довелося повертатися додому разом з Оксаною, яка з нетерпiнням чекала на вiдповiдь.
Був початок вересня. Вулиця, якою вони йшли, була наповнена киснем. Його щедро дарувало листя дерев. Оксана, не почувши до кiнця вiдповiдь, знову запитала: " А як хлорофiл видiляє кисень?" I тут, нiби вiдчула iншу вiдповiдь, яка струмила з його голубих очей. Дiвчинi захотiлося ще зустрiти його погляд, i вона все довше не вiдводила очей, слухала його розповiдi, не помiтивши, що вiн зупинився вже аж бiля ворiт її двору.
Переступивши порiг, вони мовчки розiйшлися по своїх кiмнатах. Iз сiней, коли повернеш лiворуч, була кiмната Iвана Петровича. Вiкно дивилося на город, де росли рiзнi овочi. Стiл i два стiльця стояли бiля вiкна. Напроти вiкна, пiд стiною, стояли лiжко, шафа та металева вiшалка. Iван Петрович поклав портфель на стiл, зняв жакет i картуз, пройшовся по кiмнатi i став готуватися до завтрашнього уроку. Але перед тим чомусь став думати про повернення з Оксаною додому. Вiн знову бачив її допитливi карi очi, мов тятиви - чорнi брови, з яких наче випускалися стрiли запитань, начиненi її почуттями. Цi почуття торкали його за серце i проникали глибоко в цнотливу душу. Вiн замислився так, що ледве встиг на вечерю до їдальнi, яка розмiщалася зовсiм поруч, у будинку сiльської ради. В цiй їдальнi готували їжу на замовлення - для тих, хто приїздив у вiдрядження, чи для самотнiх людей.
Повернувшись у кiмнату, Iван Петрович так i не змiг скласти план уроку. Думки знову повернули його в рiчище солодкої уяви. Погодився з тим, що експромтом складатиме план по ходу викладання теми, i вклався спати. Вiн уявляв завтрашню зустрiч iз класом i, зокрема, з Оксаною. Знову побачить її карi очi, якi випромiнюють захоплення, почує її нiжний голос...
Оксана, закiнчивши писати про те, як i де риби добувають вiльний кисень взимку i як вони його споживають, теж лягла у лiжко i стала думати про завтрашню зустрiч зi своїми однокласниками i з учителем. Вона мрiяла про те, як питиме з плеса його голубих очей солодкий нектар його задоволення вiд її вiдповiдi. Мрiї завели у магiчний сон. Десь перед ранком снилося, що вона закiнчила середню школу, iде випускний бал. Iван Петрович пiдходить i запрошує на танець. У вальсi вiн першим освiдчується в коханнi, а потiм - вона йому... Закiнчився вальс, i вiн надiває їй на палець обручку. Пiдходять до батькiв, i вiн просить її руки, щоб незабаром повести в ЗАГС. Оксана прокинулась: розбудив пiвень, що всiвся на тин навпроти її вiкна. Почувши спiв ранкового благого вiсника, прийшла до тями i пiднялася з лiжка. В кiмнатi не сидiлося, i вона пiшла на город, стала полоти. Бур'яну майже не було, та вона, сапаючи, весь час дивилася на вiкно вчителя, сподiваючись його побачити.
Iван Петрович ще спав. Йому снилося рiдне село. Нiби вiн приїхав на лiтнi канiкули i разом з батьком та мамою пiшов на баштан. Батько зiрвав величезний кавун, а мама - диню, i вони попрямували у двiр. Пiд коморою стояли зробленi батьком стiл та два ослони. Iван сiв навпроти батькiв i став рiзати кавун. Батько тримав у руках диню, а мама вкотре надокучала: "Можна ж було тут залишитися... Вчителя пiсля того, як ти поїхав, довго не було. Аж через мiсяць прислали, та й то, кажуть, погодився тiльки на рiк. Сходив би ти до директора школи, побалакав би... Чим наше село гiрше? Недалеко вiд райцентру, а дiвчат у нас, твоїх ровесниць, - хоч греблю гати!"
Мати Оксани, як завжди, прокинулася рано i вийшла в двiр, щоб нагодувати корову, телицю та двох поросят. Побачивши дочку на огородi, здивувалася, запитала: "А ти що робиш? Там же чисто. Я нещодавно полола. Iди краще допоможи поратися з хазяйством"...
Оксана пiдiйшла до матерi.
- Чого це тобi вже цiлiй тиждень не спиться? - запитала мати. - То сидиш на призьбi пiд хатою, то ходиш на греблю. Я бачила вчора i позавчора, як ти на греблi вербу обiймала. Чи не закохалася ти в когось до нестями?..
Мати запитуючими очима дивилася у її неспокiйнi очi, з яких почали капати сльози. Потiм обняла доньку i, пiдiйшовши до хати, вони посiдали на призьбу.
- Розповiдай, доню, не бiйся мами... Хто ж, як не я, роздiлить твоє солодке горе? - сказала вона, витираючи свої i доньчинi сльози.
- У свого вчителя закохалася, мамочко рiднесенька. Та йому, мабуть, байдуже...
I Оксана захлипала.
- У Петровича?
- Так! - вiдповiла Оксана i, переставши плакати, стала заспокоювати та втiшати матiр.
На порiг вийшов Iван Петрович.
- Доброго ранку вам, - промовив i, не зупиняючись, швидко попрямував до школи.
Вiн вирiшив прийти ранiше i таки скласти план наступного уроку.
- Доброго... - вiдповiли вони услiд вчителю.
- Не переживай, доню... Ти молода, в тебе все ще буде. Зустрiнеш ти свого принца, як я твого батька. А Петрович вiн що?.. Хлопець гарний, порядний, але... Вiдпрацює тут i поїде, поминай, як звали... Все перемелеться, i ти його забудеш.
Вони продовжили свою роботу: мати доїла корову, а Оксана пiшла рвати поросятам траву - щирицю.
- Що ви там так довго? Я вже на стiл накрив... Iдiть снiдати, - покликав їх з хати батько.
- Мабуть, сьогоднi планета Земля зiйде з орбiти, - сiдаючи за стiл, посмiхнувшись, промовила дружина. - Як це ти насмiлився так рано встати та приготувати снiданок? Не пересолив? А то, може, i ти, як наша доця, теж у когось вже влюбився? - продовжувала жартувати вона, чекаючи поки остине смажена картопля.
Поснiдавши, стали збиратися хто куди: батько - на свинарник, мати - на корiвник, Оксана - до школи. Вона склала в портфель зошити та книжки i, не поспiшаючи, пiшла. На греблi знову зупинилася бiля тiєї верби, де побачила її мама, i стала згадувати свiй передранковий сон. Почувши ледь виразний дзвоник на урок, побiгла стрiмголов до школи.
Iван Петрович почав робити перекличку учнiв, коли в клас, захекавшись, зайшла Оксана i мерщiй сiла за парту.
- Рiзченко... Оксана, - глянувши на неї, сказав вчитель i, закриваючи журнал, додав: - А тепер, старосто класу, збери зошити з домашнiм завданням i поклади на мiй стiл.
Вiн дивився на Оксану, яка пiдвелася, щоб збирати зошити, i думав: "Чи не трапилося щось зле, якщо вона запiзнилася на урок?"
Оксана поклала зошити на стiл i, не вiдриваючи очей вiд Iвана Петровича, нiби очiкуючи почути вiдповiдь на вчорашнє запитання, сiла за парту.
- Я почну урок не традицiйно, а повернемося до вчорашнього запитання Оксани, яке нас дуже зацiкавило. Не заперечуєте? Нi. Тодi слухайте. Нехай розпочне Оксана, а я, доповнюючи, прокоментую нею написане.
Оксана пiдвелася i, взявши зошит, почала читати. Прочитавши, додала:
- Я думаю так: риби якось вмiють розламувати молекулу води, яка складається з двох атомiв водню i одного атома кисню. Потiм цей атом використовують як вiльний кисень, - сказала вона i пiшла до своєї парти.
В класi почалися дебати - зашумiло, як у вулику! Кожен висловлював свою думку.
- Так, шановнi учнi! - сказав Iван Петрович. - Це ми почули лише одну версiю, а завтра, пiсля того, як я прочитаю, будемо розглядати iншi, найбiльш цiкавi. А що стосується роботи Оксани, то скажу, що це питання причетне до молодої ще науки - бiонiки. Молодець, Оксанко! Ти можеш стати справжнiм вченим.
Вiн закiнчив свiй коментар i оголосив тему уроку: "Сполучення атомiв у молекулах". Вона також була цiкавою i загадковою, нiби продовженням попередньої теми. Учнi пiд враженням почутого вiд Оксани та Iвана Петровича дуже уважно слухали, що не очiкували несподiваного дзеленчання дзвоника. На перервi учнi, у яких була мастита кеба, збиралися в коло i продовжували дебатувати. Серед них була й Оксана.
Ця невеличка групка з достатнiм потенцiалом знань та iнформацiї збиралася на перервах майже пiсля кожного уроку, обговорюючи почуте. Такий спосiб навчання був для них необхiдним.
Непомiтно минула осiнь, зима - ще непомiтнiше, проходять останнi веснянi днi навчання у рiднiй школi. Сонце все вище пiдiймається в зенiт. Жайвори охоче озвучували на полях лiбрето своїх пiсень про наступнi щедрi врожаї. У ставку все частiше стали скидатися величезнi коропи...
Iз самого ранку завуч школи увiмкнула гучномовець, з якого лунала на все село музика рiзних композиторiв на слова поетеси Лiни Костенко. Десь пiд вечiр селяни з пiднятим настроєм iшли додому, наслухавшись як пiсень жайворiв, так i тих, що долинали до них зi шкiльного гучномовця. Урочисте вiдчуття шкiльного свята не полишало кожного з них, не кажучи вже про батькiв випускникiв одинадцятого класу. Вони, не вiдчуваючи втоми, поспiшали додому, щоб не запiзнитися на урочистий вечiр присвячений їхнiм дiтям.
Батько Оксани Рiзченко поспiшав нагодувати свиней, а мати - подоїти корiв та покласти до ясел силосної кукурудзи. Оксана вийшла ранiше - вона домовилася з батьками i стала чекати на них на греблi пiд своєю улюбленою вербою.
На крилечку школи батькiв зустрiчали класний керiвник Iван Петрович, завуч Надiя Староконь та директор Староконь Петро Якимович.
Рiзченки першими почули привiтливi слова вчителiв: "Заходьте, шановнi! Ласкаво просимо за стiл!"
Столи стояли у класi лiтерою П. Коло вiкна поставили ноутбук, на якому був записаний повний сценарiй проведення урочистостей. Парти повиносили в iншi класи, щоб розширити простiр. На столах стояли графини з рiзними безалкогольними напоями, а ще - торти, тiстечка та цукерки.
Оксана з батьками вибрали мiсце за столом поруч iз входом до класу i стали чекати на iнших. Вони знову слухали тi ж пiснi, що лунали над селом ще зранку. Заходили люди, сiдали за стiл, i починалося спiлкування. Коли вже всi посходилися, зайшли разом з директором школи вчителi.
Завуч на хвилинку вимкнула ноутбук, i Петро Якимович вiдкрив урочистий вечiр такими словами:
- Шановнi, дорогi учнi та батьки! Я вiд iменi моїх колег, i сам особисто, щиро вiтаю вас зi святом, яке б назвав "Днем школяра"! Бажаю вам мiцного здоров'я та довголiття, а у ваших повсякденних справах - сiмейного, душевного, духовного, творчого та матерiального задоволення! А тепер починаємо урочистостi!
Спочатку пiд музику звучали на кожного учня дружнi шаржi, в якi Iван Петрович вклав частину своєї душi та iнтелекту. Потiм було дано духовну оцiнку кожному учневi. Прозвучали назви всiх вузiв - для тих, хто бажав вчитися далi. Було оголошення, коли прийти за атестатами. I тiльки пiсля цього прозвучали так мрiйно очiкуванi слова:
- А тепер, шановнi учнi та гостi, для вас прозвучить "Шкiльний вальс".
Пiд музику почали одна за одною кружляти пари. Батьки Оксани, залишивши її за столом, теж приєдналися до танцюючого кола. Пiдiйшов Iван Петрович i запросив на танець Оксану. У вальсi вiн першим освiдчився їй у коханнi, а потiм - вона йому. Закiнчився вальс, i вiн надiв їй на праву руку колечко. Потiм вони, наважившись, пiдiйшли до її батькiв. Iван попросив благословити їх на шлюб. Батьки дали згоду. Пiсля фуршету поверталися додому як одна сiм'я.
Минуло шiсть рокiв. Оксана закiнчила заочний вуз за спецiальнiстю "Бiонiка" i стала працювати викладачем зоологiї у своїй рiднiй школi разом з Iваном Петровичем. I щоразу, проходячи повз свою улюблену вербу на греблi, молода жiнка на хвильку зупиняється i посилає меланхолiйному дереву повiтряний поцiлунок.
09 - 11.04.2013 р.
МАЙСТЕР
За вiкном купейного вагону - лiтня нiч. Мрiйливо гортаючи сторiнки минулого, вiдтиснутого буттям в лабiринтах чарункiв пам'ятi, Никифор навiть вiдкрив очi, лежачи у вагонi на верхнiй полицi. Перед ним пробiгало його юначе життя. Все, як на долонi: пiзнавальне, гострозоре, живе - хоч бери руками!
Никифоровi не спиться. Вiн невгомонно i радiсно, поспiшаючи, тягнеться, як пролiсок до Сонця, у своє щасливе майбуття. Щоб розвiяти душевний щем, Никифор спустився вниз iз верхньої полицi, пiдiйшов до вiкна i, торкнувшись чолом до скла ледь-ледь вiдкритого вiкна, насолоджувався прохолодою i дивився в нiч. Темне вiкно нагадало йому затемнене скло щитка електрозварника. Щоб розвiятись вiд приємної тривоги, Никифор звiв очi в небо, всипане зорями, наче жаринками. I знову Чумацький Шлях привидiвся непогасним стельовим електричним швом що поєднав небо з двох сферичних половинок - величезних царг. Никифор згадав останнiй свiй день роботи: на замовлення Куби - радiощогла, ревiзiя дефектоскопом електрошвiв на частинах щогли, iнструментальня, в яку вiн здавав свiй нехитрий iнструмент. Це знаряддя нiколи не спонукало до роздумiв. Та ось тепер, пiд стукiт вагонних колiс, Никифор раптом вiдчув, як лiктем, близькiсть далеких днiв. Вiн навiть закрив очi, перебираючи в пам'ятi своє робiтниче минуле та заочне навчання у металургiйному iнститутi. Рiзке гальмування колiс - якийсь полустанок. Никифор вiдкрив очi, наче для того, щоб скорiше побачити своє майбутнє i навiть доторкнутися до нього руками, i думав про нього з такою ж насолодою, як про близьке i рiдне минуле.
Пiд ранок електропотяг входив у стрiлку. Провiдниця оголосила назву зупинки. "Ось ми i вдома, - сам собi бубонiв ще мiцний дiдок. - Кадить же окаянний". I Никифор звернув увагу на димчастий терикон, який повiв його у мрiйливi роздуми: "Оце так дiдiв маяк! Не заблукаєш! Я чув про терикони, але, щоб побачити на власнi очi - то це вперше. Менi б такого, щоб вiв мене у майбуття", - подумав Никифор, дивлячись на дiда.
Влаштувавшись у готелi, вiн поїхав на завод i вiдшукав свiй офiс - виконробську, де проводились оперативнi засiдання. Бiля цього примiщення йому перед очi стрiвся юнак у ремiсничому картузi. Вiн курив, примостившись, мов пiвень на сiдалi, на купi деревної опалубки для риштування навколо скрубера. Це все - до болю знайоме Никифору.
- Начальник у себе? - звернувся до хлопця.
- Сам жду... Мозок буде полоскати, - казна-нащо сказав парубок i, нiби вiд полегшення, глибоко зiтхнув.
- А за що, коли не секрет? - поцiкавився Никифор.
- Так... Прогуляв, - позiхаючи, сказав спiвбесiдник.
- А як же ти до цього докотився?
- Е-е-е, "керя"! Ти я бачу "салага" у цiй справi. У вiдрядженнi просто: гульнеш до ручки, а потiм в животi колун. Випросиш карбованцiв п'ять за рахунок авансу - випишуть, а ти їх того... I... - палець, як курок, клацнув пiд кадик горла.
- А наступного дня не вийшов на роботу, еге ж, - лагiдно, дивлячись в очi, Никифор доповнив його базiкання.
- Як бачиш... - нiби каючись, парубок злегка кивнув патлатою головою.
- Отже, душа в п'ятки сховалась, а начальник, мабуть, суворий, - посмiхнувшись, зауважив Никифор.
- Нi... Справедливий. Цього разу, мабуть, не допустить до роботи. Прийдеться їхати додому. Коли прогуляв уперше, то вiн мене залишив - до повторного прогулу... - хлопець нервово кинув недокурену сигарету в урну.
- А сьогоднi, якщо не вижене, знову нап'єшся? - дошкульно запитав Никифор.
- Та нi... Та й за що? Мабуть, не тратьте, куме, сили та спускайтеся на дно, - i вiн рукою одмахнув суть своєї безнадiйної справи.
Никифор, жалiючи, дивився на нього, можливо, через особисту доброзичливiсть з повагою. Йому вiрилося, що цей цибатий, патлатий, з васильковими очима хлопчина обов'язково стане гарною людиною.
- Вiзьми десятку. Випишеш аванс - вiддаси, - запропонував Никифор. - I будемо знайомитися. Мене звуть Никифор.
- А мене - Славик. Я там... - i вiн кивнув головою через лiве плече. - У цеху сiрчаної кислоти, - сказав вiн, тиснучи протягнуту до нього руку Никифора.
- Давно тут? - запитав, не вiдпускаючи його руку, Никифор.
- Та нi, дев'ятий день. Прямо з ремеслухи, - радiсно додав Славик.
- Так, кажеш, начальника чекаєш давно? - вiдпускаючи руку хлопця, запитав Никифор.
- Ага. А ось i грек iде... Я краще хутко зникну, - розгублено вiдповiв Славик.
- Який грек? - не розумiючи, запитав Никифор.
- Начальник. Арсен Михайлович Хара.
I, втягнувши голову в плечi, парубок хутенько помчав до їдальнi.
Пiсля обiду Никифор знайомився з дiлянкою будiвництва. Коли виконроб Олег Володимирович пiдняв угору волохату руку, вказуючи на зведення скрубера, а потiм ,опустивши, товстим куцим пальцем обводив на кресленнях мiсця ситуацiйного плану третьої черги цеху сiрчаної кислоти, до них пiдiйшов бригадир.
- А-а, Миронович... Твiй новий майстер, Никифор Опанасович, - сухо познайомив їх виконроб, не вiдриваючи голови вiд креслень.
Миронович стояв, як укопаний, лише роблено посмiхнувся i, коли Никифор став пiдходити до нього, сухо, не наближаючись, потиснув йому руку. Вiд Мироновича смердiло, як iз дiжки з брагою. Никифор запитливо глянув на виконроба.
- Завтра зранку, Мироновичу, у всiх справах звертайся до нього, - з полегшенням зiтхнув Олег Володимирович . - А тепер, Никифоре Опанасовичу, - продовжував виконроб, - пiшли далi...
Перед Никифором стояв сiрчаний скрубер заввишки у тридцять метрiв, в дiаметрi - десять.
- Монтаж майже закiнчено, - пояснив виконроб. - А монтаж другого скрубера тiльки почався. Робимо це новим методом - декiлька металевих царг збираються в одне кiльце, на землi обварюються всi шви, потiм цi кiльця зводяться одне на одне i теж обварюються стiновi шви вже на висотi - з риштувань, - продовжував ознайомлювати виконроб.
- Яка ж вага такого велетня? - запитав Никифор у Олега Володимировича.
- Тисячi пiвтори новенькими грошима, якщо увесь по нарядах обрахувати, - дивлячись на виконроба, замiсть нього вiдповiв бригадир Миронович.
- Це ж вага i раптом - у карбованцях, - перевернув на жарт Никифор.
- А так: по тридцять карбованцiв за тонну, - не розгубившись, вiдповiв Миронович.
- У нас Миронович - професор математики, - буркнув виконроб, пiдкручуючи жовтi вiд нiкотину вуса. - А он там, на скруберi, - його академiки.
Вiн показав сварливим кулаком на електрозварникiв, якi, мов свiчками, в декiлькох мiсцях свiтили електродами. Там Никифор побачив i Славика. Вiн натягував опущений зверху скрубера товстий мотузок.
- Працюємо! - пiдходячи, гукнув Никифор i помахав йому рукою.
Славик вiд несподiванки рiзко повернувся. Зморене, вкрите потом обличчя засяяло нiжною усмiшкою. Вiн навiть не пiдозрював, що робота, яку вiн зараз виконує, - це є не що iнше, як глузування над новачком. Коли пiдняли цим мотузком на поверх скрубера роликовий блок i вiдв'язавши його, один кiнець мотузка прив'язали до риштувань, а другий - дали внизу в руки Славику i наказали мiцно тримати, мовляв, цього вимагає технологiчний процес зведення скрубера.
- Строп, - хтось зверху крикнув Славику, - тримай мiцнiше, а то блок упаде.
Никифор потiм дiзнався, що Славика прозвали Стропом за його худорляву, високу поставу. Поява Никифора для Славика була, як несподiвана знахiдка.
- О, "керя"! Потримай, поки я перекурю. Є у тебе сигарета? - зрадiв Славик його появi.
- Чи не збираєшся ти свого нового майстра вчити лазити по канату? - втрутився виконроб. - Чи тебе, може, током прихопило до цього мотузка? - продовжував глузувати Олег Володимирович.
Славик сприйняв напад виконроба як образу i на доказ виконання важливої роботи враз вiдпустив мотузка. Боячись падiння блока, нахилився. Коли мотузок, нiби обiрвана струна, пiдскочив угору, зрозумiв, що його обдурили.
- Отакий окозамилювач, - бурчав виконроб. - Почекай, почекай - сьогоднi збори. Думаю, що для тебе вони останнi. Моли Бога, - на закiнчення додав виконроб i повiв Никифора на iнший монтажний об'єкт.
Миронович бiля першого скрубера квалiфiковано пережовував усi деталi знайомства. Поруч з ним стояв Славик i досадливо дивився їм вслiд i мiркував:
"Отже Никифор - мiй майстер, а я розперезався перед ним, дурний. Нiби я й справдi такий безголовий... Та я ж усе перебiльшив", - думав Славик, сповiдуючись сам перед собою.
На збори сходилися, не переодягнувшись у чистий одяг.
- Здається починається, - визначив Славик для себе, опускаючись на стiлець, мов на дно прiрви.
Як завжди, головуючий подзенькав олiвцем по графину з водою, i гомiн поступово затих. Пiсля обговорення важливих питань щодо будiвництва третьої черги цеху сiрчаної кислоти та термiну пуску його в експлуатацiю перейшли до обговорення трудової дисциплiни. Спочатку говорили взагалi про те, яку вона приносить шкоду будiвництву. Нарештi почали обговорювати персонально.
- Ось вiзьмемо Славика Куйбiду... Прогульник, - рiзко вiдрубав начальник дiльницi Арсен Хара, протираючи раз у раз скельця окулярiв. Його виховну промову Славик сприймав терпляче до кiнця. Та ось на трибуну вийшов Миронович.
- Що й говорити... Воду в ступi товчемо. Пiр'їну б йому ззаду - та за вiтром... Тьху, - сказав, нiби сплюнув, та й пiшов на своє мiсце, як бездушний робот.
В залi загули, нiби у вулику... Никифора теж збентежив такий ультиматум. Славика - вивiв iз рiвноваги.
- Якщо виганяти, то його першого, - злiсно, з протяжним хрипом, пiдвiвшись з мiсця i оглядаючи спiвпрацiвникiв, так, щоб всi почули, дзвiнко вигукнув Славик.
Славику хотiлося вийти на трибуну i про обiцянки бригадира розповiсти: "Спочатку поставлю на електроприхватку, а потiм i на електрозварку... i склянку горiлки за чотири ковтки, щоб скорiше язик розплiвся. Обiцяльник. Думав, що я йому налив за те, що вiн бригадир, чи за те, що з мене належить. Електрозварником хотiв стати. Теж менi - пуп Землi", - подумки не заспокоювався Славик.
Никифор попросився на виступ останнiм.
- Товаришi! Навiщо козиряти пусковим об'єктом? Кому легко дається хлiб? У кого з нас карта не була битою? Кого на будовах частували медом? Кого? - такими словами почав свiй виступ Никифор Опанасович.
У президiї почалося обговорення. Особливо виразно було чути думку начальника дiльницi. Славик, прислухаючись, нiби завмер. Його остання надiя на Никифора чомусь рухнула, як пiсковий замок вiд рiчної хвилi. Славик вже бачив перед собою комсорга, який почне читати мораль, чув голос рiдного батька, який за кожну провину обiцяє вiдлупцювати. Не дочекавшись кiнця виступу Никифора, Славик залишив аудиторiю.
Никифор наздогнав його, коли хлопець ще сидiв на тролейбуснiй зупинцi.
- Залишили... Всi, окрiм бригадира, проголосували за те, щоб тебе залишити пiд мою опiку, а ти не мiг дочекатися двi хвилини, - Никифор нетерпляче виплеснув радiсну звiстку.
Саме в ту хвилину пiд'їхав тролейбус, i вони похапцем розпрощалися.
- Спасибi тобi, Никифоре Опанасовичу, - з неприхованою радiстю подякував Славик, сiдаючи в тролейбус.
Декiлька днiв iшов дощ. Никифоровi довелося їхати на склад металевих конструкцiй. З собою вiн взяв i Славика - для виконання стропових робiт.
- Ну й погода, - промовив Славик. - Менi б гумовi чоботи, бо мої вже їсти просять, - i взявся чiпляти возика до машини з пiдйомним краном.
На складi металевих конструкцiй вони зупинилися в хвостi одного з гусеничних тракторiв. У черзi були третiми.
- Хiба це склад металевих конструкцiй? Це склад грязюки пiд вiдкритим небом, - зауважив Славик.
Поки суть та дiло, Никифор вирiшив пройтися по складу та вiдшукати за номером замовлень необхiднi металоконструкцiї. Славик робив технiчний огляд, за його словами, "допотопного воза".
- Ще кiлька випробувань на мiцнiсть - i в космос ,- пiдкручуючи гайку на осi колеса, жартома звернувся Славик до сусiда по черзi, який в цю мить спостерiгав за його дiями.
- Так, так, - посмiхнувся той, запалюючи сигарету.
- Ну от i все... А тепер - перекур з дрiмотою, - сказав Славик. - У вас знайдеться сигарета? - ляснувши по худiй кишенi, попросив у сусiда по черзi.
- Дав би, так бачиш... - промовив той i показав Славику порожню коробку.
- Прийдеться бiгти до майстра, - промимрив Славик.
Никифор стояв бiля купи металевих конструкцiй i розмовляв з майстром iншої дiлянки - сусiдом по лiжку в готелi. Вiн був першим у черзi.
- Дай менi, Миколо Миколайовичу, баштовий кран, я заберу свої металевi конструкцiї, якi лежать на твоїх. I тобi буде краще i менi.
- Бери, - погодився той.
Славик, застропив конструкцiї на удав, показав рукою: вiра i, прибiгши до свого воза, показав: майна. Але це була лише частка. Iншi конструкцiї лежали неподалiк.
- Дай ще, - звернувся, молячи, Никифор до Миколи Миколайовича.
- Не дам, - почесавши потилицю, вiдповiв той.
- Не приберу з дороги свого воза, - пожартував Никифор.
- Пусти цигана за стiл, так вiн i ноги на стiл. Бери, - нехотя погодився Микола Миколайович.
Вiз так навантажили, що колеса машини проверталися на мiсцi, тiльки грязюка летiла з-пiд них.
Довелося гусеничним трактором витягати машину з возиком аж на брукiвку, i вона, як черепаха, поповзла на першiй швидкостi.
- Здорово ви їх, Никифоре Опанасовичу, того... А ось у мене... - i обличчя Славика враз спохмурнiло, - нiяк не клеїться. Думав електрозварником стану, а тут у бригаду всунули, навiть електроприхватку не дають, - поскаржився Славик i попросив сигарету.
Колеса возика вiд перевантаження залишали iскристий слiд на брукiвцi. У Славика раптом зовсiм вiдскочила пiдметка.
- Не ранiше, як через рiк босий будеш, - пожартував Никифор i запропонував йому сiсти в кабiну машини.
Коли пiд'їхали до скрубера, Миронович був здивований, що так швидко повернулися i, не повiривши своїм очам, пiдiйшов i помацав металоконструкцiї.
- А виконроб казав, що на складi їх ще немає, - додав бригадир.
- Миронович, а чому ти не кажеш, що вже мiсяць стоять двi банки i тiльки прихваченi, а не обваренi, - суворо запитав Никифор.
- А що говорити, коли електрозварникiв не вистачає, - iронiчно посмiхнувшись, вiдповiв вiн.
- Так завтра будуть, - Никифор вийняв блокнот i зробив помiтку.
Увечерi в готелi Никифор написав доповiдну записку начальнику дiльницi. В записцi чiтко змалював передпускове становище i написав перелiк необхiдних заходiв, щоб уникнути недолiкiв, якi вiдтягували пуск - дату здачi i введення в експлуатацiю третьої черги цеху сiрчаної кислоти. Вранцi Никифор ще раз ретельно перечитав доповiдну записку i поїхав на дiльницю. Зi сходом Сонця там з'явився Славик. Вiн тримав у руцi паперову трубочку i, побачивши Никифора, який вже пiдходив, трiшки захвилювався.
- Це тобi, Никифоре Опанасовичу, заява, - i, розвернувши паперову трубочку, подав.
- Твердо вирiшив стати електрозварником? - усмiхаючись, запитав Никифор.
- Якнайтвердiше! - впевнено вiдповiв Славик.
- Ну, що ж, iстинно християнська душа, благословляю, - потиснув руку Славика i пiдписав його заяву.
Славик взяв свою заяву, на якiй синiм олiвцем було написано: "Прошу прийняти...", i пiшов з нею до начальника дiльницi.
Прийшов Миронович. Зiницi - розширенi, немов нахапався електрозварки, i пiдiйшов до Никифора.
- Електрозварник є? - запитав вiн. - А iнакше менi вже нiкуди ставити банки. Вся монтажна зона пiд ними. Треба ж закiнчувати скрубер, - додав вiн.
- Є, - вiдповiв Никифор, дивлячись на його реакцiю.
- Хто? - здивовано запитав Миронович.
- Славик, - спокiйно вiдповiв Никифор.
- Що? А хто переварюватиме його брак? - незадоволено запитав Миронович.
- Перевiряти буду я особисто. Через кожен метр шва! Ясно? Прикинь, яку банку, i став до роботи. Ось вiн, як штик, перед тобою, - зауважив Никифор.
Славик у своєму новому спецодязi був схожий на брезентового робота: з плеча звисав намотаний кабель, в руках - щиток для зварювання. Никифор бачив, як зустрiлися їх погляди. Вони були, мов двi грозовi хмари, з яких ллє дощ презирства.
- Оцю - на стелажi, - гримнув Миронович i пiшов за електродами в металеву будку.
Славик розмотав новенький кабель, на який точили зуби маститi зварники, пiдключив його до трансформатора, дав "землю" i, розписавшись електродом на однiй iз царг банки, яку показав йому Миронович, став зварювати.
Вiдрядження Никифора майже закiнчується, а знайомство з бригадою тiльки почалося. В скруберi, де варив Славик, ще до нього хтось розсипав з пiвпачки електродiв. Одного разу Миронович пожалiвся Никифоровi на Славика, що це вiн розсипав електроди.
- Що, що, а це вiн може. Сумiжна професiя. Розсипав, а зiбрати їх не хоче. Ось запитай у хлопцiв, - i вiн став тикати в кожного робiтника бригади.
- Вони ще до нього були розсипанi. Вiн не винен, - не всi разом, але кожен впевнено казав правду.
Миронович, збитий з пантелику такою вiдповiддю, не здавався, розгублено бормотав щось далi.
- Вiн що - п'яний чи... - недомовив Славик.
Никифор мовчки придивлявся до Мироновича. Його спостережлива позицiя вразливо вивела з рiвноваги Мироновича.
- Це пiдрив авторитету бригадира. Анархiя в трудовiй дисциплiнi. Я буду скаржитися у профспiлку, - не вгамовувався вiн.
В кiнцi обiдньої перерви на об'єкт прийшов начальник дiльницi Арсен Михайлович Хара. Вiн сiв на стелаж, де спочивала бригада, щоб зручнiше було поспiлкуватися. Никифор теж присiв праворуч вiд нього i хотiв потравити декiлька анекдотiв, та не встиг. Хара, протерши скельця окулярiв, почав перший.
- Так хто тут у нас п'є? Га? Не чую... Чого мовчите? Може, ти розкажеш, Мироновичу, - суворим голосом звернувся до бригадира.
Вiд цих слiв Мироновича нiби перекоробило, наче хтось пiд нього пiдсунув оголений кабель пiд напругою. Вiн суворо подивився на Никифора i процiдив крiзь зуби: "Продав".
- I майстер вухами хлопає, - продовжував Хара.