Васильченко Вячеслав Николаевич : другие произведения.

"Gaudeamus", исполненный смертью

"Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:


 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Киевский профессор-филолог Богдан Лисица по приглашению своего давнего друга - профессора Сорбонны Антуана Робера - прибывает в Париж на международную научную конференцию, посвященную юбилею известного французского ученого и популярного писателя Патрика Беккереля. Вокруг конференции и имени мсье Беккереля начинают происходить странные и загадочные вещи: то в газетах появляются статьи, ставящие под сомнение его авторство, то по ритуалу, описанному в романе, начинают погибать люди, знающие юбиляра. Начав вместе с Робером и его двоюродным братом - офицером полиции - Фабьеном расследование этого неординарного дела, профессор Лисица оказывается в центре загадочных событий и опасных приключений.


в ' я ч е с л а в

в а с и л ь ч е н к о

  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  

"Gaudeamus",

виконаний смертю

  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   Правди завжди дві. Але кожен обирає одну.
  
  
  
  
  
  
   Васильченко В'ячеслав. "Gaudeamus", виконаний смертю : детективний роман / В. М. Васильченко. - Вид. 2-ге, доп. і перероб. - Луцьк : ПВД "Твердиня", 2014. - 304 с.
  
   Видання друге, доповнене й перероблене.
   Перше побачило світ 2009 року.
  
   Про інші пригоди Богдана Лисиці можна прочитати в романах В'ячеслава Васильченка:
  
  
   1. Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки : детективний роман з елементами містики. - Луцьк : ПВД "Твердиня", 2012. - 336 с.
  
   2. Притулок для прудкого біса : детективний роман. - Луцьк : ПВД "Твердиня", 2013. - 292 с.
  
   3. FaкiR : детективний роман. - Луцьк : ПВД "Твердиня", 2014. - 396 с.
  
  
   Київський професор-філолог Богдан Лисиця на запрошення свого давнього друга - професора Сорбонни Антуана Робера - прибуває до Парижа на міжнародну наукову конференцію, присвячену ювілею відомого французького вченого й популярного письменника Патріка Беккереля.
   Навколо конференції та імені мсьє Беккереля починають відбуватися дивні й загадкові речі: то в газетах з'являються статті, що ставлять під сумнів його авторство, то за ритуалом, описаним у романі, починають гинути люди, які знали ювіляра.
   Почавши разом з Робером і його двоюрідним братом - офіцером поліції - Фаб'єном розслідування цієї неординарної справи, професор Лисиця опиняється в центрі загадкових подій і небезпечних пригод.
  
  

ПРИМІТКА АВТОРА

  
   Усі персонажі, установи й події, описані у творі, вигадані. Будь-який збіг з реальними людьми, установами або подіями - абсолютно випадковий.
  
  
  
  
  

ДОВІДКА

  
   "Гаудеамус" (лат. gaudeamus - "радіймо") - студентська пісня (гімн) латинською мовою. Назва утворена за першим словом пісні. Відома також під назвою "De brevitate vitae" ("На швидкоплинність життя") (Інформація з Вікіпедії).
  
  
  

"Коронація Слова" створює для вас нову хвилю української літератури - яскраву, різножанрову, захопливу, - яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.

Тетяна та Юрій Логуші, засновники проекту

  
   Міжнародний літературний конкурс романів, кіносценаріїв, п'єс, пісенної лірики та творів для дітей "Коронація слова" був заснований за підтримки бренду найпопулярнішого українського шоколаду "Корона". Головна мета конкурсу - сприяння розвитку новітньої української культури. Література, кіно і театр обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації. Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру, і як наслідок - наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру - якісними українськими фільмами й п'єсами.
  

www.koronatsiya.com

  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  

Присвячується професурі...

А ще... зеленому чаю "Greenfield"...

  
  
   Париж - це предмет заздрості для тих, хто ніколи його не бачив; щастя або нещастя (залежно від того, як пощастить) для тих, хто в ньому живе, але завжди - прикрість для тих, хто змушений його залишити (Оноре де Бальзак)
  
  
   Зоря завжди когось карає смертю (Луї Арагон).
  
  
   - Якщо Творець всемогутній, як ти поясниш те, що Він завжди виявляється безсилим перед лицем простої омани? Як пояснити те, що зло завжди і всюди торжествує? Оспівувати велич Бога - значить оспівувати велич зла.
   - Ти богохульствуєш.
   Він зупинився й повернувся до мене:
   - Історія людства - не що інше, як історія жорстокості, насильства й руйнування. Цього ніхто не може заперечити. Як ти це поясниш?
   - А я тобі скажу, - знову заговорив він, кладучи руку мені на плече. - Тому що зло - це реальна сила, як мінімум рівна добру. У Всесвіті ці дві протилежні сили перебувають у протиборстві, і їхня битва ще далеко не закінчена (Жан-Крістоф Гранже).
  
  
   Мати рацію - не завжди означає бути переможцем (Еухеніо Фуентес).

Пролог перший

   "Франсуа обережно відчинив двері спальні герцога Наваррського, усі думки посилаючи Всевишньому. Просив тільки про одне: щоб уберіг від жодного небажаного звуку. Хоча вдень, дочекавшись нагоди, він рясно змастив петлі та кілька разів спробував. Двері тихо й плавно подалися. Не скрипнувши. Не рипнувши. Це підбадьорило. І Франсуа вже не сумнівався, що у нього все вийде.
   Ступав так тихо й безшумно, що могло здатися, ніби він або легший за повітря, або ж потай відростив собі сильні невидимі крила. І тому залишався невагомим. Майже. Але так тільки могло здатися. Насправді ж Франсуа умів нечутно рухатися. Коли потрібно. Зараз - саме такий момент. І він "увімкнув" це досконале вміння.
   Серце шалено тарахкотіло, наче хотіло хазяїна "здати". Чи вистрибнути й побігти окремо. Швидше. Бо він щось там тягне кота за хвоста. Нема, щоб рішуче все закінчити. Одним махом! Як і належить лицарю!
   І Франсуа його боявся. Смішно кому сказати - він боявся свого серця. Серце ж треба берегти й любити. А він боявся. Остерігався, щоб не виказало. Бо серед цієї "тихої тиші" воно, здавалося, гатить так, ніби здоровило-коваль із поблизького села. Та ще й глухий, до всього...
   Ревіння, що пролунало несподівано й підступно, спочатку величезною шпилькою прохромило його всього, а потім - буквально за мить - відгукнулося в мозку. Там ніби ожив заснулий вулкан. Й обважнілі ноги, здавалося, назавжди приклеїлися до підлоги, змусивши хазяїна зупинитися.
   "Чортовиння! - дав волю емоціям. - Бісів герцог! Це ж треба так захропіти! Наче лев горластий! Ну тебе до дідька!"
   Перевів дух. Глибоко вдихнув кілька разів. Знову зібрав себе в кулак. Опанував. Напружився. Став тим же налаштованим на дію механізмом. Яким бував раніше. Він не мусить дати збій. Уже ж скільки разів це робив. І завжди все виходило вдало. Зараз теж має відбутися все чітко. Зараз... Зараз...
   "Нічого, - блиснула думка зловісним клинком, спиняючи несамовиті барабани серця, - хропіти вже лишилося недовго! Недовго... Ще кілька кроків. І - все!"
   А герцог і далі видавав загрозливий рик, мирно покоячись на розкішному ложі. Щось снилося. Швидше за все - приємне. Бо він привітно усміхнувся. Поплямкав. Поворочався. Ліг догори. Знову нап'яв коротку сонну усмішку. А він нічого! Симпатюлька. Коли спить зубами до стіни. О! Знову, гад, усміхається. Але Франсуа це не спинило. Усе має відбутися так, як вирішено. Вирішено не ним. Він мусить лише виконати. І він виконає. Таке його призначення. Не вперше ж. Так має бути. "Qui seminat mala, metet mala". "Хто сіє зло, той пожинає зло". І так буде завжди...
   І тут Франсуа прозів. Такий страшний "акомпанемент" - просто знахідка. "Прикриття". Чудово! Нехай хропе. А ти роби своє. Від цієї думки стало радісно. Швидко повернувся бойовий настрій. У цьому несподіваному гарчанні побачив добре знамення. Небо однозначно схвалювало. І сприяло. Він у це вірив. А віра - зброя сильна. Не підводить. Перевірено.
   Сильніше стиснув руків'я кинджала, ніби відганяючи сон, що неподільно панував навкруги. І водночас - нагадуючи про велику місію. Головну частину ритуалу. "Qui seminat mala, metet mala". "Хто сіє зло, той пожинає зло". І щоб воно не приносило врожаю, його не треба сіяти. Ось така нескладна істина. І сіяльника треба зупинити.
   У лівій руці тримав ритуального персня. "Qui seminat mala, metet mala". Зараз. Зараз усе відбудеться...
   Уранці герцог Наваррський довго не виходив зі спальні. Стурбовані домочадці та слуги почали ломитися в замкнуті двері. Коли ж відчинили, побачили його з кинджалом у грудях. І - ритуальним перснем на лівій руці. "Qui seminat mala, metet mala". "Хто сіє зло, той пожинає зло". Усе. Ритуал виконано. Як це й бувало раніше. Орден знову показав свою силу й рішучість. Упоперек дороги йому не ставай. І так буде завж..."
   Книжка вислизнула з рук і бухнулась на підлогу. Цей гучний звук змусив Лисицю повернутися з екскурсії, що тільки-но майже почалася, до солодкої Країни Сновидінь.
   - Стоп-стоп-стоп, шановний пане професоре, ще рано, - почав накручувати себе Богдан. - Не все ще приготовано до завтра. Чи краще встати раніше й закінчити все зранку?"
   Ця думка мала всі шанси перемогти на кастингу професорових планів. Вона нагадувала "відшліфовану" ідеальну красуню з глянсового журналу. Відфотошоплену в усіх місцях цукерочку. І цій могутній спокусі Лисиця особливо й не опирався.
   - А, - махнув, одразу ставлячи "відмінно" ранковому варіанту. - Дасть Бог ранок, дасть Бог розум. А з ними веселіше. З обома.
   Позначив закладкою потрібну сторінку. Завів телефона на сьому. Зарився до м'якої ковдри і без роздумів гайнув назустріч жаданому солодкому карнавалу. Там на нього вже давно чекали.
  

Пролог другий

  
   Незнайомець у білій ексклавині увійшов до номера та квапливо замкнув двері. Повернувши ключа двічі. Так надійніше. Хотів зробити це і втретє, але замок такою технологічною вишуканістю хвастонути не зміг. Не на того нарвався. Зі знаком мінус...
   Незнайомцеві здавалося, що, зникнувши за дверима, він утік від усього світу. Той постійно підглядав за ним численними очима-невидимками, намагаючись вивідати, що ж він там, у чужому житлі, робить. З плечей немов вантаж тяжкий упав. Слава Богу, все минуло вдало. Як і планував. І лише тепер можна розслабитися. Тепер він - "удома". За надійними дверима. За надійними стінами. Утік. Заховався. Щез. Таке не раз бувало в житті. Можна, нарешті, згадати, що ти - людина. А не робот. Який механічно виконує передбачене програмою. У цій білій ексклавині, під відлогою якої ховалося його обличчя в балаклаві, він точнісінько нагадував когось із запрошених акторів, переодягнутих монахами-лицарями. Ті настовбурченими жирафами ковтали останні режисерові вказівки, репетирували разом, відпрацьовували ролі кожен окремо. Метушилися. Готувались до костюмованого шоу. Воно відбудеться завтра після відкриття конференції в Новій Сорбонні. А тут, у готельному холі, проводили останню репетицію. І саме тому він у такому наряді - артист артистом. Цей хід ретельно, з шаховою точністю, продуманий. До дрібниць. До найменших несподіванок і можливих вивертів. Як і весь величезний план. За яким кожну фігуру на цій складній шахівниці він свого часу поб'є. Кожному поставить мат... Скільки разів за життя він грав у шахи. Скільки разів вигравав. І ніколи раніше не міг подумати, що доведеться розігрувати щось подібне до шахової партії в житті. Там, на війні, все значно простіше й легше. Он він ворог - бери та стріляй. А тут... Хоча життя ж - річ непередбачувана. І стократ складніша за найвіртуознішу шахову партію. Тому й можливе все. Навіть найнеймовірніші перетворення. Хіба він міг коли-небудь подумати, що сидітиме, воюватиме, командуватиме людьми, вбиватиме... Особливо останнє... Ні. Таке йому, вихованому "маминому синочку", хронічному відмінникові зі зразковою поведінкою, ніколи не спадало на думку. Надто ж - коли був маленьким, коли ріс, оточений любов'ю й турботами батьків. "Пестити й плекати" - ось їхній мовчазний "девіз"... Коли мріяв про доросле життя, де він - обов'язково шанована людина. Успішна. І неодмінно - знаменита. Яка посуне на крок уперед національну науку й культуру. Адже вже в дитинстві відчував могутню творчу силу. Талант, що рвався на волю. До перемог і відкриттів. Що змітав на шляху всі можливі та й неможливі перешкоди... Та життя вирішило інакше. Змусило вбивати, часто безжально. Безпідставно. Перетворивши на бездушний смертоносний механізм. Ампутувало ніжну чуйну душу. Зробило професіоналом. Тренованим бойовим псом. А саме вбивство - незмінним ремеслом. Де він досяг такої досконалості. Таких неперевершених результатів... Невже його прекрасна й свята мати народжувала його для цього? Невже всі численні таланти даровані Господом для вбивства? Чи міг він стати кимось іншим? Міг відмахнутися від цього жахливого ремесла? Хтозна... Зараз про це важко судити. Минуле заніміло. Скам'яніло. Застигло. Як досвідчений вуличний мім... Напевно, міг. Напевно, повинен був підставити ліву щоку після того, як жорстоко вдарили по правій. Але не зробив цього. Замість шляху християнського прощення та смирення обрав іншу стезю. Чи, швидше, це попереднє життя обрало її для нього? По суті, це все уже не має жодного значення.... Зате пощастило таки здійснити давню мрію. Він став професором. Нехай під чужим ім'ям. Нехай не надовго, а лише на кілька днів. Та все одно. Він це зробив. І отримав невимовне задоволення. Хоча міг стати й справжнім професором. Успішним. Відомим і шанованим. Усе до цього йшло. Якби... Якби не зла воля злих людей. Яка чорним шулікою накинулася на білу лебідку його молодого життя, що так чудово починалося...
   Незнайомець підійшов до шафи й витяг звідти персня з великою літерою "М". Пробігся очима вервечкою вигравіруваних літер. "Qui seminat mala, metet mala". "Хто сіє зло, той пожинає зло". Він читав цю глибоку фразу, напевно, втисячне. Тому що носив подібного персня, виготовленого власноруч, на підмізинному пальці лівої руки постійно. І тоді, коли лічив дні, що лишилися до виходу на волю. І тоді, коли одного разу, після втечі з в'язниці, одна людина в ньому померла, а нова народилася. І коли доля закинула до Африки у школу для підготовки найманців. І коли вже воював. І кожного разу, знову й знову перечитуючи цей вислів, незнайомець у білій ексклавині переконувався, що він геніальний за своєю глибинною та невичерпною суттю. І, що теж важливо, - справедливий. Тому що в ньому заховано всесвітній баланс. Колосальний уселюдський запобіжник. І якби його не було, людство давно б уже зникло. Та й землі самої вже не існувало б... Отакий нехитрий апокаліпсис...
   Потім дістав із шафи кинджал. Ще один атрибут ритуалу. Без нього той не можливий. Тому кинджали, як і персні, - тут. Поряд. Мирно покояться в шафі, чекаючи участі в новому ритуальному дійстві.
   Незнайомець знову відчув знайоме тремтіння. Його відчував завжди, коли брав до рук зброю. Напевно, воно йшло від убивчої сили, причаєної в цих геніальних людських винаходах, що несли смерть. Інстинктивно відчуваючи їхнє призначення, людина, беручи до рук, несвідомо хоче запустити вбивчий механізм. Зараз було так само. Але - для всього свій час... Усе мусить бути за планом. За його геніальним планом. Інших у нього не буває...
   Він жбурнув кинджал на шахівницю, що стояла на столі з розставленими фігурами. Частина їх з гуркотом розлетілася врізнобіч. Деякі впали на підлогу й оскаженілими жабами застрибали хитромудрою траєкторією. Кілька впали прямо на дошку. Однак тура, ферзь і пішак, гойднувшись, устояли. Гм... Молодці...
   "Ось так і в житті, - подумав незнайомець. - Потужний удар небес - і багато хто вилітає за межі життя. Інші ж залишаються по цей бік. Хоч і далі живуть лежачи. І лише деяким щастить вистояти. Серед кого опинишся ти - дізнаєшся тільки після. Але тоді вже буде пізно. Якщо потрапиш у позицію "лежачи" - довго й наполегливо підніматимешся. Упадеш на підлогу - усі зусилля множитимеш на вісімнадцять. Зі мною було саме так..."
   Заховав кинджал назад до шафи, зачинивши двері. Зібрав фігури і знову розставив на місця. Гармонія відновлена. Але так буває тільки на шахівниці. Ну, а в житті ж - ніколи... Тому що воно - життя. Складніше за саму складність...
   Це буде вдала партія. Він певен. У всякому разі, він на це сподівається. І зробить усе, щоб сталося саме так. Відчував у тілі надзвичайний прилив сили, адже задумане починає здійснятися. У цьому середньовічному вбранні почувався перевертнем зі стародавніх легенд. Який одяг шкуру тварини. І після цього мусив перетворитися на неї. Силу такої магії відчував зараз на собі. Її випромінювала біла орденська ексклавина. Почувався членом Ордену абскондитів. Не більше й не менше. Готовий іти на будь-яку битву заради досягнення його священних цілей. Навіть віддаючи при цьому життя. Без залишку й жалю...
   "Людина в білому" знову підійшла до дзеркала й подивилася на своє відображення. Справді перевертень. Монах-лицар. У білій ексклавині з нашитою яскраво-червоною літерою "А" спереду і колом, у якому - восьмираменний хрест, іззаду. Ще й - відлогою на голові... Орден повертається...
  

Глава 1

   Людська мрія має щонайменше три властивості: 1) бути; 2) збуватися; 3) не збуватися. Оскільки дві останні виключають одна одну, то одночасно мрія може або бути і не збуватися, або ж бути і збуватися. Правда, в останньому випадку мрією вона бути перестає.
   Мрія Богдана Лисиці побувати в Парижі спочатку була й не збувалася, а потім перестала бути мрією. Коли літак компанії Air France доставив Богдана в термінал CDG-2 паризького аеропорту Roissy-Charles-de-Gaulle, його внутрішній голос загримів ієрихонською трубою: "Є! Відбулося! Сталося! Я - в Парижі!!!" І хоча до самого Парижа лишалося ще добрих три десятки кілометрів на південний-захід, це вже не мало жодного значення. Що вони порівняно з тими тисячами кілометрів і кількома десятками років, що розділяли Богдана й Париж. І ось тепер, коли Богдан, подібно до героя бородатого анекдота, скаже "знову хочу до Парижа", на цьому їхня схожість і закінчиться. "Герой" ось уже скільки часу безнадійно повторює ці слова, анітрохи не вірячи, що його бажанню судилося збутися. Хоч коли-небудь. Хіба що коли рак на горі свисне. Або - на вербі груші поростуть. У вустах же Богдана ця анекдотична фраза звучатиме абсолютно правдиво. Одного разу він уже там був. Ре-аль-но!!! І можна хотіти ще. На "законних підставах". І нове "хотіння" теж збудеться. Воно ж уже має досвід...
   Богдан Лисиця - звичайний університетський професор. Утім, очевидно, кожен "учений муж" (чи й "жона") не бувають звичайними та однаковими. Бо сама наука й навчання цій науці інших завжди програмують несхожість, оригінальність, неповторність кожного, хто цим займається.
   Його стихією була, є і буде філологія. У минулому недовчений юрист, який залишив служіння Феміді на другому курсі, він "дезертирував" на романо-германський. Тут відчув упевненість. Одержав справжню душевну рівновагу й надзвичайну легкість від того, чим пощастило займатися. Опинився, одне слово, у своїх санях. На своїй планеті. Яку дбайливо підготувала "Знаємо-Чия-Рука". І закинула його туди.
   Лисицю вабило тут усе. І знайомство із завжди мудрим і точним у своїх характеристиках фольклором. І монументальний спокій античних служителів муз. І змога бачити мову зсередини. І віртуозне вміння користуватися нею, як користується глиною досвідчений та вмілий гончар, у руках якого вона стає лагідною і слухняною. І проникнення через вивчення мов інших народів до їхньої ментальності...
   Але, Господи, як давно це було! Ого-го, як давно! Потім багато чого ще відбулося, багато чого не відбулося і вже не відбудеться ніколи. Потім була робота на кафедрі, аспірантура, захист кандидатської, те ж саме і з докторською, звання професора. Відпочивати ніколи! Але цьому Лисиця тільки радів. Бо ніхто не забороняв знаходити в роботі нескінченні шанси для самореалізації. А цього Богданові тільки й треба. Інакше життя - не цікаве. А в нецікавому житті й жити нецікаво.
   Гортаючи в дорозі свіжу пресу, у "Фокусі" натрапив на цікавий матеріал. Всезнайки-носомрийки (вони ж - "американські вчені"), які знічев'я постійно відкривають усе нові грані homo sapiens, дійшли висновку, що знання "хоч би ще однієї мови" позитивно впливає на сексуальність такого "поліглота". Різко підвищуючи її. А це, виявляється, автоматично (з величезним знаком "+") впливає й на решту сфер людського життя. Кар'єру (легше здобути високооплачувану роботу). І - особисте життя (простіше знайти пару, завести більше дітей). Тобто: щастя й добробут людини практично цілком залежать від знання нею кількох мов. Богдан досконало володів англійською і французькою. Тому міг бути абсолютно спокійним. І кар'єра, й особисте життя його були "у повному порядку". За роботою, в яку він пішов з головою, йому ніколи було подумати про "родинне гніздечко". Завжди переносив "на потім". Утім, зараз, у свої сорок один, він мав абсолютну певність, що ще не перетворився на "допотопного манускрипта", який годиться лише для вивчення "на його матеріалі особливостей попередніх епох". Хоча... Родина - це обов'язки й відповідальність. Обов'язковим і відповідальним Богдан міг залишатися перед чужими. Опинитися ж у такій ситуації перед рідними - боявся. Тому й тягнув. Тому й одинакував. Тому відсутність родини для Богдана свідчила про "повний порядок в особистому житті". Де його родиною стала робота. А її завжди виникало дуже й дуже багато. Вона, ніби багатоголовий дракон, пожирала його до останнього ґудзика. А завтра, голодна й незадоволена, виникала знову...
   І ось тепер в його житті виник Париж. Виник несподівано. Без натяків і "знаків згори". Хоча все свідоме життя Богдан таємно і десь навіть безнадійно плекав цю одну з найпотаємніших і бажаніших мрій - побачити це місто. Походити його казковими вулицями. Подивитися на його безтурботних насельників. Доторкнутися до нього і вдихнути його чарівне повітря. Таємно Богдан вірив, що це коли-небудь та й станеться. І ось це нарешті таки сталося.
   Париж уявлявся професорові далекою і незвіданою планетою, на якій панує всього лиш один-єдиний закон - "закон уселюдського творення". І Лисиці хотілося пожити за цим законом. Хай і недовго. Хай і в тимчасовій незатишній келії. Незручній і темній. Хай і монахом-відлюдником-анахоретом. Але - пожити. Щоб стати одним з них. Одним з цих обраних. Адже ж недаремно їх оселили в Парижі. Чимось же вони особливі. Мають якісь заслуги перед Найголовнішим. Інакше б вони жили у Вапнярці...
   Париж вабив. Вабив легендарністю та казковістю. Ах... Як же все-таки багато красивих історій пов'язані з цим містом. У них він майже завжди - синонім до слова "рай". Ну, а в раю - і люди не прості. Це помітив ще Анатоль Франс. І Лисиця вивчив його слова напам'ять. Завчив, як пароль. Щоб сказати, коли опиниться в омріяному місті: "Мені здається, не можна бути зовсім звичайною людиною, якщо ти виріс на набережних Парижа, проти Лувра і Тюїльрі, біля палацу Мазаріні, на березі славної Сени, що несе свої води між веж і шпилів старого Парижа. Окрім книг, тут є й дерева, і тут проходять жінки - значить, це найпрекрасніше місце у світі".
   Для Богдана Париж - це насамперед місто поетів. Бо, як відомо, поети народжуються в провінції, а помирають тут, у Парижі (як справедливо помічено!). Так що Париж подобався Лисиці не тому, що там живе Мілен Фармер. Хоча... І тому - теж.
   Але не лише це величезне бажання відвідати Париж привело професора КНУ імені Тараса Шевченка Богдана Лисицю в це казкове місто. Він банально приїхав на конференцію "Художній текст: прийоми і засоби формування індивідуально-авторського стилю". Міжнародну. Її проводив давній приятель Лисиці, професор Нової Сорбонни Антуан Робер. Конференцію присвячено сімдесятиріччю з дня народження Патріка Беккереля - відомого французького літературознавця, фольклориста й письменника, лауреата великої кількості усіляких нагород і премій (у тому числі - й Гонкурівської), автора роману "Серце під мантією", що різко став популярним за останніх майже два роки. Рукопис Антуан виявив, коли вивчав особистий архів мсьє Беккереля, свого вчителя, після смерті вдови метра, яка нікого не підпускала до чоловікових матеріалів аж до своїх останніх днів (сама вдова "пішла" близько чотирьох ріків тому). Взагалі ж, мсьє Робер зробив дуже багато для популяризації наукової спадщини й літературної творчості Маестро. Він також створив фонд його імені, на чолі якого перебуває й дотепер. Саме цей фонд і взяв на себе значну частину витрат, пов'язаних з участю Богдана в конференції.
   А познайомилися тепер уже давні друзі близько п'ятнадцяти років тому, коли Богдан, зацікавившись проблемами роботи з особистими архівами письменників, вирішив зв'язатися з автором статті на потрібну тему, яку надибав у журналі "Всесвітнє літературознавство й фольклористика". І француз відповів. Відповів детально, з душею й цікавістю до колеги з далекої України. Відтоді й дружили вони (парижанин Антуан Робер і киянин Богдан Лисиця). В основному, епістолярно, звичайно. Але бували й зустрічі. Вісім років тому вони вперше зустрілися на конференції в МДУ імені Ломоносова. Потім було декілька візитів Робера до Києва. А тепер - ось Франція, Париж для Лисиці. Як усе складеться тут, на чужій землі? Удома й стіни допомагають, а на чужому полі? А... Відкиньмо забобони! Двадцять перше століття за вікном. У сучасних богів - сучасні імена: Windows, Internet. І сучасна людина повністю під їхньою могутньою владою. Амінь. Тобто ОК (мишкою: клац!).
   Антуан зустрів Богдана, як і домовлялися, біля виходу. Мсьє Робер мав сорок три роки, був трохи вищим за середній зріст, середньої статури й ваги. Про радісний настрій семафорила відкрита усмішка, що ховалася за чорною густою бородою та іскрилася добром і теплотою. Усмішка людини, яка ніколи не тримала і не триматиме камінь за пазухою. З однієї простої причини: вона просто не вміє цього робити і, напевно, ніколи не замислювалася, для чого це потрібно. Та й не могла ця усмішка бути іншою. Адже Антуан зустрів давнього друга. А ця дружба - із серії "справжня" й "чоловіча".
   Рушили до паркінгу. Там їх чекав, виблискуючи на сонці сліпучо-лакованими боками, новенький "Сітроен-Пікассо" кольору "срібний металік".
   - Ого, красень, - не втримався Богдан, пускаючи слину. Перед новою цікавою роботою, захоплюючим футбольним матчем, красивою жінкою і новим автомобілем Богдан завжди відчував сильне душевне тремтіння . Цього разу сталося так само.
   - Подобається? - запишався задоволений Антуан. - Я сам від нього чуманію. А права ти з собою, часом, не прихопив?
   - Н-і-і-і, - аж присів Богдан, - але ж ти нічого не казав...
   Лисицю наче з-під каналізаційного люка дістали. Такий шанс "подавить на газ" проґавив.
   - Хотів зробити сюрприз, - з образою в голосі почав виправдовуватися Антуан. - Приємний. Не вийшло. Дав маху. Вибачай.
   - Облиш, пусте, - звільнився від ситуації Богдан, - дрібниці. Усе ще попереду. У сорок років життя тільки починається. Повір!
   - Це точно, - напустив на себе серйозність Антуан. - Ви, мсьє професор, говоріть повільніше. Я записуватиму. Такими "перлинами" розкидаєтесь.
   - Не заморочуйтесь, юначе, - підіграв Богдан, - зараз готується до друку стотомник моїх мудрих висловів. Має назву "Як завжди в десятку". Обов'язково подарую декілька томів. На вибір. Збагачуйтеся духовно. Підносьтесь морально. Ростіть інтелектуально. Це вам під силу. Я безмежно вірю у ваше велике майбутнє! Працюйте!
   Богдан прибрав позу античного оратора, дивлячись у вічність. Але не витримав і засміявся. Мсьє Робер підтримав.
   - Гаразд, нам уже час - пірнув до зручного салону Антуан. Богдан зробив те ж саме.
   Уже в машині мсьє Робер додав:
   - А роботи в нас і справді багато.
   - Як завжди, - закивав Богдан. - І тут уже нічого не виправити.
   Автомобіль плавно рушив і попрямував у бік Парижа. Цю дорогу його водій знав як свої п'ять пальців. І проїхати нею міг навіть із зав'язаними очима.

Глава 2

  
   Дорогою Богдан крутив головою на всі боки, неначе хотів випити ненаситними очима всю витонченість і неповторність старовинного, та водночас і молодого міста. Так. Йому пощастило значно більше, ніж його прославленій землячці, Анні Ярославні, доньці Ярослава Мудрого, що вийшла заміж за французького короля Генріха І й переїхала до Парижа. Той порівняно недавно став столицею франкської держави й особливого блиску ще не мав. Інша річ сьогодні. Куди не кинь оком - скрізь побачиш і відчуєш застигле дихання величної французької історії.
   Зараз же місто продовжувало жити й рухатися разом зі Всесвітом. Вечір невідворотно насідав на, здавалося б, утомлений від чергового турботливого дня Париж. Але казкове місто Лисициної мрії, відчуваючи силу й підтримку закоханих у нього людей, і не збиралося піддаватися владі цього безцеремонного "агресора". У його зосередженому вигляді не було й натяку на втому. Навпаки. Він, ніби відчувши появу другого дихання, зібрався й далі не спати, але тільки вже в іншому - нічному - режимі. І так завжди. Він же місто!
   Готель "Принц Альбер Опера", біля якого зупинився жвавий сріблястий "мустанг", розташовувався на вулиці Прованс, 89.
   - Приїхали, - сказав мсьє Робер і заглушив двигун.
   - Чудово, - підморгнув Лисиця.
   Обидва вийшли. Богдан огледівся й пішов до багажника. Антуан, трохи розім'явшись, став поруч. Лисиця дістав сумку. Антуан спробував зачинити дверцята. Вийшло з другого разу.
   - Добрий вечір, мсьє Робер, - несподівано почулося від підтягнутого, ще моложавого чоловіка "під п'ятдесят".
   Він якраз виходив з готелю. Це був типовий європеєць. У всіх його рухах відчувалася левова сила, свобода і впевненість. Богдан подумав, що незнайомець мав здоров'я тридцятирічного. А може - іще молодшого. Такими легкими й енергійними були його рухи. І горам бажано не траплятися на його шляху. Та й дубам теж.
   - Наш колега? - висловив здогад, головою вказавши на Лисицю.
   - Угадали. - Антуан і далі перебував у доброму гуморі. - Це професор Богдан Лисиця. З України. І за сумісництвом, на півставки, - мій давній приятель.
   - Професор Мертрен, Алжирський університет, - відрекомендувався незнайомець і після усмішки простягнув Богданові правицю. ("Лівша", - автоматично відзначив про себе Лисиця, побачивши годинника на правій руці. Знову запрацювала одна з небагатьох поганих звичок. Її ніяк не міг викоренити. Як не старався. Що не робив. А віз і нині там. Коли бачив незвичне, свідомість відразу ж фіксувала цей "феномен незначного маштабу").
   - А ви - на вечірній променад? - поцікавився Антуан, пильно дивлячись на Мертрена.
   - Так, - відповів той, відкривши маленьку таємницю. - Люблю повештатися нічним містом. Ніч - найкраща пора для любові й творчості, - мріливо резюмував алжирський професор. - А нічне місто для мене - як джерело живлення. Після таких прогулянок повертаюся зарядженим на творчість. Зараз працюю над новою монографією. Самі розумієте - без натхнення тут ніяк. Думаю, великодушний Париж не поскупиться. Тим більше, у цьому його можна вважати світовим олігархом. Всепланетним "хрещеним батьком".
   - З вами важко не погодитися, - підтримав Мертрена Богдан і поправив пасок на плечі.
   - Тільки будьте обережним, - застеріг "мандрівника" Антуан, зробивши крок у його бік. - Ніч - це ще й найкраща пора для всякої нечисті. І заради Бога, не йдіть на площу Пігаль та довколишні бульвари. Там легко можна знайти купу всіляких пригод. Причому - не дуже приємних.
   - Спасибі, мсьє Робер, - подякував Мертрен. - Гадаю, що я доволі дорослий дядечко, щоб потрапити в халепу. Моє шанування. Приємно познайомитись. До зустрічі на засіданні.
   Мертрен зробив знак головою і рушив в одному з мільйона напрямів. Відомому тільки йому.
   Друзі увійшли до "Принца Альбера" і, швидко впоравшись із формальностями, піднялися на третій поверх.
   Номер готелю, який Антуан забронював для Богдана, на дверях мав цифру 308. Тимчасові апартаменти - у міру скромні. Але затишні й чисті. А для Лисиці це важливо. Він дуже любив чистоту. Саме такою була його квартира на Борщагівці - чиста й затишна.
   У номері помітив головні зручності: душ, телевізор і ліжко. Бо піддати тіло водним процедурам, віддатися глибокому сну й насолодитися якісним футболом - три кити Богданового світу. Такого стилю його життя. Отже, для повноцінного життя в Парижі Лисиця мав усе: при-тулок (готельний номер), при-в'язаність (улюблену роботу) і при-ятеля (мсьє Робера) - найголовніше для сучасного чоловіка. А Богдан саме такий. А щодо "справжнього чоловіка"... Лисиця любить жартувати, що у нього, цього "справжнього чоловіка", обов'язково мають бути три захоплення: автомобілі, футбол і жінки. Без варіантів. Змінюватися може тільки послідовність. Правда, про жінок Богдан явно перебирав. Його романи не можна назвати такими вже численними. Як і тривалими. Зате про футбол і автомобілі він був щирий. Футбол поглинав у необмежених кількостях, але тільки завжди високої якості. А без автомобіля не уявляв життя. Спочатку у нього була новенька "Ява-350". Потім - "ЗАЗ-968М", "ВАЗ-2105", "Фольксваген-Джетта". Зараз же роль його залізного коня виконував корейський седан "ДЭУ-Ланос". Нормальна машина. З'явився цей "красень" після того, як Лисицин підручник з лексикології французької мови отримав міжнародну премію Гронваля. Як же тоді Богдан стрибав від радості! І підручник відзначили, і нарешті завів собі нову, прямо з салону, машину. Нехай не престижну, не "круту тачку", але цілком пристойну. Яка не встромить ножа у спину в найнепотрібніший момент, вивернувши в бока колесо або передумавши заводитись. Таке в його "автомобільній" історії теж було.
   Богдан підійшов до вікна, зашторив і, повернувшись до Антуана, артистично й натхненно почав:
  
   Природа - це той храм, де від колон живих
   Неясні голоси почути часом можна.
   Там гаєм символів іде людина кожна,
   Їй нікуди тепер подітися від них.
  
   Антуан підхопив і так само, як і Богдан, натхненно й уміло, продовжив:
  
   Вони ж, немов гучні й протяжливі розкати,
   Утворюють один довершений рефрен,
   Розлогий, ніби ніч, і світлий, ніби день,
   Де злито кольори і звуки, й аромати.
  
   - Подобається Бодлер? - запитав Антуан і енергійно ляснув долонею об протягнуту долоню Богдана.
   - Знаю, ціную, шикарний, - утомлено відповів Богдан і почав розкладати речі.
   - Хороми не "царскія", явно не "Рітц", - усміхаючись, погладив одвірки мсьє Робер.
   - Мене тут усе влаштовує, - тоном знавця відповів Богдан. - Не бачили ви ще смаленого вовка. Доводилося бувати в таких умовах... Не доведи Господи!
   - А може, все-таки у мене б зупинився? - спробував повернутися до наболілої теми Антуан.
   Напередодні Богданового від'їзду вони говорили по телефону про те, де проживе ці кілька паризьких днів "київський гість". Антуан пропонував свою квартиру на вулиці Університетській, недалеко від перетину її з бульваром Сен-Жермен, у п'ятнадцяти хвилинах ходи від метро "Національна Асамблея". Дуже зручно. Але Богдан відмовився. Він не хотів бути тягарем. У кожного свій стиль життя. І свої метелики в голові. Жити - це мистецтво. А жити з кимось - це високе мистецтво. Навіть - всього кілька днів. Утім, так само робив і Антуан, приїжджаючи до Києва. Бронював номер у "Либіді". І теж нічого чути не хотів.
   - Ні, - мовив Богдан. - Це питання закрите. Остаточно. - Лисиця не збирався бути жорстким, але вийшло саме так. І, щоб трохи пом'якшити, доброзичливо додав: - Тут я зможу поспілкуватися з іншими. Так цікавіше. Коли "без краваток" - людина розслаблена. Відкрита. Я б сказав, творча. І краще йде на контакт. Ти ж зараз із головою в конференції. І не зможеш приділити мені стільки уваги, скільки я хочу. Тому в тебе вдома я б опинився в добровільному ув'язненні. На голодному пайку, виходить. Хіба це правильно?
   - Ну, як хочеш, - з нотками образи сказав Антуан, знизавши плечима. - Я думав, у мене нам буде затишніше й веселіше. Побушували б... Скільки тем...
   - Це однозначно, - відразу погодився Богдан. - Але для веселощів ми час ще знайдемо. Зараз же головне - конференція.
   - Гаразд, - змирився Антуан, піднявши руки. - Напевно, так краще. Так правильно. Усе у вас логічно. І лежить на своїх поличках. Система!
   - Ви підлабузник, добродію. І лестощі ваші хоч і приємні, та недоречні, - навмисно пафосним тоном відреагував Богдан, а потім додав уже без зайвої піднесеності: - І не забувай: ibi semper est Victoria, ubi Concordia est.
   Антуан мовчки похитав головою, а потім протягнув відкриту долоню. Богдан з розмаху, але загальмувавши перед самою долонею, хлопнув Антуана могутньою п'ятірнею.
   - Гаразд, - подивився на годинника мсьє Робер. - Ти тут обживайся, а я поїду. Ще купа незробленого. А завтра в бій. Так що відпочивай. Набирайся сили. Роботи буде багато. Це можу з певністю гарантувати.
   - Нам хліба не треба, роботу давай, - видав чуте-перечуте ще з дитинства Лисиця. - А про видовища я й мовчатиму. Не в Колізей же приїхав.
   - Домовились, - підморгнув паризький професор.
   Антуан пішов. Богдан провів його до дверей і замкнувся. Залишившись на самоті. І відразу накотилася ностальгія. Так у Богдана буває, коли він відривається від домівки. І вже не таким казковим здавався Париж. І цей номер ураз став чужим і незатишним. І вже не надто бажалося всієї цієї наукової веремії. Зате дуже захотілося додому. До Києва. На Борщагівку. До своєї квартири. За робочий стіл, завалений книгами й рукописами статей. У творче безладдя. Дуже-дуже захотілось. Сильно-сильно. Чужина завжди прикрашає рідне в привабливі шати. Хоча насправді воно таким і є.
   Але "покайфувати" в ностальгії "на повну" не пощастило. У двері постукали. Зробили це настільки наполегливо і навіть нахабно, що першим же бажанням стало негайно відчинити. Без будь-яких роздумів. Бо за них щонайменше отримаєш щигля. Про "щонайбільше" ж думати не хотілось.
   Підійшов непевно. Відчинив. "Наполегливим стукачем" виявився чоловік середнього, швидше навіть трохи нижче середнього зросту, але давно вже не "середнього віку". Непроханому гостю було точно вже за сімдесят. У цьому Богдан анітрохи не сумнівався. Прожиті дні дають чудовий результат. Що зветься "великий досвід". Ну, у Богдана хай він, може, й не великий (поки), але сякий-такий точно є. А це перетворювало на життєвого "практичного психолога". Йому досить поглянути на людину, щоб багато що про неї зрозуміти. І Лисиця глянув. І - зрозумів.
   За спиною гість щось приховував. Сюрприз? Навряд чи приємний. Але й неприємний звідки?
   - Добрий вечір, - сказав з німецьким акцентом незнайомець. Богдан це визначив одразу. Тут уже запрацювала професійність.
   Лисиця відповів "за протоколом". Правильно, але сухо й неохоче.
   - Вибачте за вторгнення, - чемно продовжив непроханий гість (гірший за татарина він чи кращий - про це іще треба дізнатись) і відрекомендувався: - Отто Келлер, професор Бременського університету. Ваш сусід. Із 309 номера. Учасник конференції. І - завзятий шахіст. Може, "посоваємо фігурки"? Бо щось на мене сум накинувся.
   І в гера Келлера, - немовби він не професор, а маг-факір-чародій, - з'явився набір дорожніх шахів, що глухо торохнули у своїй клітчастій в'язниці. Наче гуртом просилися на волю.
   - Професор Богдан Лисиця. Київ. Україна, - ніби наносячи штрихи на ще незаймане полотно, відповів хазяїн триста восьмого номера. У його плани ніякі візити не входили. Ні чиїсь до нього, ні його до когось. - Теж приїхав на конференцію. Зараз розбираю речі. Готуюсь до завтрашньої роботи.
   Остання фраза вилетіла у напрямку Келлера несподівано. Вийшло не дуже. Не-отесано. Не-тактовно. Не-виховано. Негарно так одразу відшивати. Цей німець точно образиться. І що він подумає про українців? Так і до дипскандалу недалеко!
   - Е-е-е-е... тобто я тільки почав розбирати речі, - замекав Лисиця, ніби цап, якого збираються зробити "відбувайлом". І, зрозуміло, без його згоди. - Якщо ви дозволите, я спробую швиденько впоратися, навести на собі лад. І тоді ми зможемо схрестити наші шпаги в рівній і чесній боротьбі.
   - Звичайно, звичайно, - зачастив гер Келлер. Пропозиція його явно влаштовувала. Це читалось на зморшкуватому, але ще енергійному обличчі.
   - Ну, і добре, - загорівся трохи штучною радістю Лисиця. - Я постукаю. Обіцяю. Гадаю, ще не втигнете заснути.
   Зачинив двері. Підніс кулака, аби щосили вгатити по ним. Навіть напружився. Але... Розслабився й пішов до кімнати, крутячи з досади головою. Там упав на ліжко. І на розкладене "шмаття". Не страшно. Відпрасує. Все одно в сумці пом'ялося. Але це не найбільша біда. Заплющив очі.
   Привабливого перспективка мала небагато. По-перше, Богдан і не пам'ятав, коли "совав фігурки" востаннє. По-друге, хотілося відпочити. Намучився в дорозі добряче. Тіло про релакс благало. А по-третє, - ще жевріла надія шліфонути доповідь. Її підготував на матеріалі роману "Французька сюїта" про життя в окупованій нацистами Франції. Твір належав перу Ірен Немировськи - відомої наприкінці двадцятих років минулого століття письменниці - єврейки українського походження, киянки з вулиці Пушкінської, що емігрувала після революції. Загинула мадам Немировськи 1942-го в концтаборі Аушвіц. Кілька років тому роман отримав одну з двох головних літературних премій Франції - премію Ренодо, задуману ще 1925 року як альтернативу Гонкурівській. Та, судячи з усього, ці плани слід серйозно підправляти. Бо... "Зміцнення міжнародних контактів" - річ потрібна. І навіть - сакральна. Й обирати тут не доводиться. А просто братися за гуж...
  

Глава 3

  
   Коли Богдан переступив поріг у номер Келлера, побачив абсолютну бойову готовність дорожніх шахів до майбутньої баталії. На журнальному столику вишикувались одна навпроти одної чорна й біла армії, повні рішучості почати боротьбу за беззастережну "вікторію". Богдан, звичайно, тверезо оцінював свої сили. Розумів, що явно не Руслан Пономарьов. Маленькою втіхою стали спогади з далекого дитинства. Там він, член шахового гуртка, у складі команди своєї школи на районних змаганнях отримує третій юнацький розряд. Відтоді, на жаль, місця для шахів у щоденних турботах ставало все менше. Тому життя, мабуть, і вирішило навести тут лад. Потрусити сажу. Протерти пил.
   - Добре, що ви мене не обдурили, - щиро зрадів господар і першим сів до шахівниці. У його рухах відчувалася прихована сила, будити яку не рекомендувалося. Якщо, звичайно, не хочете проблем. "Напевно, не лише шахами захоплюється, - оцінив побачене Богдан. - Тягав щось і значно важче за шахівницю. Біцепси он які круглі".
   Лисиця радість колеги не поділяв, але намагався тримати це глибоко в собі. Зовні ж він був сама чемність. Але чоловічого роду.
   - Про що мова, друже? - реалістично зіграв коротку сценку Богдан, старанно вимовляючи кожне слово. Під нею мусив стояти підпис - "Щирість". - Слово тримати треба. Інакше навіщо ж давати?
   - Знаєте, юначе, - дещо розчаровано повів професор Келлер, - зі старими ніхто не хоче клопотатися. Відмахуються, як від мух. Ну, фігурально... Штовхають у самоту. А в чому наша провина? - раптом пожвішав він.
   "А й справді, - упіймав себе на думці Богдан. - Правду ж говорить".
   - У тому, що ми безсилі перед законами всесвіту? - усміхнувся добродушно Келлер. - Але перед ними так само безсилі і ви, молоді. Ми ж лише люди, а не боги. І від віку це не залежить... Та ви проходьте, сідайте, - запросив Лисицю стати шаховим візаві німець.
   Богданові затія з цими шахами страшенно не подобалась. Мало того, що втомлений, так ще й звідусіль тут дихав холод, віяло незатишністю. Усе здавалося страшенно чужим і далеким: і цей німецький професор із сильними руками, і ні в чому не винні дорожні шахи, й необов'язкові філософствування старої людини. Саме така "відчуженість" часто (а практично - завжди) відраховувала час Богданового гостювання де-небудь. Та зараз усе інакше. Бо діє не правило, а виняток. І "живить" його тоненьке, як батарея ААА, але потужне, як акумулятор до КАМАЗа, слово "треба". Тому... Терпіти!
   Професор Келлер сів за чорні. Починати, отже, Богданові.
   Лисиця провів рукою по своїй "білій гвардії". З виглядом профі оглянув "бойові порядки". Бійтеся! Тут перед вами - не "клієнти" ясельної групи. Усе по-дорослому. І бій буде гарячий!
   Та бременському професорові байдуже. Він реального нічого не помічав. Клопотався вибором дебюту. І міркував, як найпростіше досягти "вікторії" на цих шістдесяти чотирьох чорно-білих квадратах.
   - Знаєте, я дуже люблю цю давню гру, - почав задумливо німець. - Недаремно ж її називають "королівською". "Шахи, - як говорив Ґете, - це пробний камінь розуму". А тим часом, цій дивовижній грі, юначе, - за різними даними, від двох до п'яти тисяч років, - повчально повів далі гер Келлер, і цей тон Богданові однозначно не сподобався. Професор бачив у Лисиці свого чергового студента.
   - Так, - погодився Богдан. - І як мовиться в індійському прислів'ї, шахи - це гра тисячі радощів. - Він теж вирішив сяйнути ерудицією. Хай цей "учений старець" не надто багато про себе думає. - А деякі вчені припускають, що "матір'ю" шахів є староіндійська гра "чатуранга". Ця санскритська назва означає "чотири підрозділи війська": піхота, кіннота, слони й колісниці. У шахах їм відповідають пішак, кінь, слон і тура. Потрапивши до Персії, чатуранга стала називатися "шатрандж". Сучасна назва цієї гри - "шахи" - й походить з перської мови. Під час атаки короля суперника гравець говорить "шах" (перською це слово означає "король"). Коли ж переможець промовляє "мат" (з перської це - "помер"), партія виграна.
   Але цей "тактичний випад" не приніс бажаного. Склалося враження, що гер Келлер почув лише краєм вуха. І він з іще більшим завзяттям і натхненням продовжив:
   - Абсолютно правильно, мій юний друже, - зрадів бременець, навіть і не задумуючись, що це звертання ніби Богданові й не личить. - Усе саме так. З шахами ти включаєшся у творче змагання. Вони багатогранні. Це й мистецтво, і спорт, і, що не кажіть, ціла наука. Я вже не кажу про те, що шахи "накачують" пам'ять і фантазію. Займаючись ними, людина відточує й удосконалює багато рис своєї вдачі. Воля до перемоги, витримка, рішучість, терпіння, холоднокровність, винахідливість, упевненість, зосередженість, витривалість. Для мене ж це, насамперед, - шанс помірятися силами, можливість розпочати розумовий поєдинок. Знаєте, мисливець, виходячи проти лева, опиняється перед дилемою: хто - кого? Щоб отримати свою порцію адреналіну. Він насолоджується перемогою (якщо переможе, звісно). Але такий поєдинок - не чесний. Бо в мисливця в руках рушниця - пекельний убивчий механізм. І перемога така не справедлива. Її здобуває не розум чи фізична сила - тобто те, що треба розвивати. Те, над чим слід працювати. І перемагає не сильна особистість, а жалюгідний боягуз, що скористався чужим (зверніть увагу - чужим!) винаходом. Та ще й із засідки. Йому не потрібно годинами працювати над собою. Досить всього лиш купити рушницю. Виходить, що ти купуєш силу. Не розвиваєш себе. Не вдосконалюєш. А просто береш і купуєш. І розвиток, і досконалість. Знаєте, мені здається, що це те ж саме, що й купувати кохання. Утім, тут уже гра слів. Підміна понять, цими словами позначених. Якщо кохання куплене, тоді воно - уже й не кохання, а всього лиш його жалюгідна ілюзія. Лукавство. Удаваність, обмежена оплаченим часом. Усе треба називати своїми іменами. Тому мисливець, що виходить на поєдинок із левом, - жалюгідний і нікчемний боягуз. Я ж, сідаючи за шахівницю, можу розраховувати тільки на себе. На свої сили. На свій розум. А це в магазині не продається. І тому його, природно, не можна купити. Воно або є, або його немає. Тут - як на кориді: або ти бика, або бик тебе. Нічиї я в розрахунок не беру. Нічиї не говорять про те, що обидва суперники однаково сильні або просто однакові за силою. Я вважаю, що вони однаково слабкі, тому що якби хто-небудь з них був би сильним, він обов'язково б переміг. А людей з однаковою силою не буває. Як ви вважаєте?
   Богдан на мить забарився з відповіддю. Бо не знав її. Тому він просто погодився. Бо якщо не погодишся, муситимеш дискутувати. А цього хотілося найменше.
   Почали.
   Розігрували "англійський початок". Лисиця одразу ж зрозумів, що перед ним сильний, досвідчений і небезпечний супротивник. Стратег. Що одразу ж прагне взяти все до своїх рук. І не має жодних сумнівів, хто отримає перемогу.
   Богдан спочатку злякався. Але за хвилину опанував себе. І з кожного ходу вже намагався витягати максимум. Про щось сприятливеньке, звичайно ж, не йшлося. Ситуація змушувала хаотично згадувати призабуті вміння. Він зіграв с4 й почав боротьбу за центр, бо його пішак с4 узяв контроль над стратегічно важливим полем d5. Далі кінь ферзевого флангу пішов b2 - c3. Кінь королівського флангу зіграв d4 - b5. Богдан продовжував боротьбу за центр. Хотів поширити контроль і над полями с7 і d6 - найслабкішими місцями у позиціях супротивника, - бо вони не захищені пішаками.
   Тут Лисиця непогано показав зуби. "Чорні" латають цю "чорну діру", граючи Сс8 - b7. Богдан не бариться: Кd6+, на що гер Келлер відповідає С:d6. Але Богданів ферзь - не полохливого десятка. І на дошці вже Ф:d6.
   Незабаром на полі битви - уже "захист Філідора".
   - А знаєте, мій любий друже, - уважно стежачи за поєдинком, неквапом повів гер Келлер, - я маю деякі надприродні можливості.
   - Якщо у шахах, - почав закручувати дотеп Богдан, і він йому вдався, - то це я вже відчув.
   - Спасибі, звичайно, але я про інше.
   Гер Келлер зробив таємниче обличчя. Це ставало цікавим. Та Лисиця залишився незворушним:
   - Ви ще в щось так само сильно граєте?
   - Зовсім ні, - навіть дещо образився німець. - Я часто передчуваю небезпеку, катастрофу, нещастя, чиюсь смерть. Знаєте, як тварини. Як щури, що першими втікають з корабля. Пам'ятаю, одного разу, ще будучи маленьким хлопчиком, я відмовився кататися разом з усіма на величезній крижині під час льодоходу. Невідома сила зупинила мене, відштовхнувши до берега. Мої ж друзі-шибеники, шибайголови й бешкетники-початківці видерлися на "міні-айсберг" і "пішли фарватером". Спочатку все йшло добре, й весела прогулянка, крім задоволення, нічого не приносила. Але радість "капітанів-першопроходців" тривала недовго. На крутому віражі крижина перекинулася, навіки поховавши в бурхливій весняній воді три юних життя. Ось так...
   Потім було ще багато різних випадків, коли практично в останню хвилину (іноді - трохи або значно раніше) я відчував наближення небезпеки. Траплялося це в школі, університеті, а потім і в дорослому житті. Ви, звісно, не повірите, але 11 вересня 2001 року я гостював у Нью-Йорку. Офіс мого університетського товариша розташовувався в одному з хмарочосів-близнюків ВТЦ. Там і домовились зустрітися. За кілька годин до визначеного часу я відчув уже знайомі сигнали. Тому поділився по телефону з товаришем. І попросив перенести все на пізнішу годину. Бажано - на вечір і до якогось ресторану. Той спочатку посміявся над моїми забобонами, а потім образився. Він, знаєте, образливим був...
   - Життя-я-я... - покивав Богдан. Для більшого у нього слів не знайшлося.
   Бачачи, що його слухають, гер Келлер повів далі. Не забуваючи грамотно керувати "військом" і тримати нитки партії в надійних руках. І - сильних.
   - А в січні 2005, - знову закрутився патефон спогадів, - я відпочивав на Суматрі. І знов передчуття не обдурило. Острів я залишив за годину до того всесвітнього міні-потопу.
   Богдан тільки мовчки слухав. "Перехресний вогонь" інформації (цікавої - від співрозмовника - і загрозливої - від очей, що стежили за шахівницею) тримав його в напрузі. Хоч з другого погляду "побрехеньки" Келлера змахували на "казки". А от загроза в "битві" нависла реальна. І "білій гвардії" вже непереливки.
   - Я, звичайно, не хочу бути злим генієм і пророкувати біду, - упевнено вів далі на куражі професор Келлер, - але в мене знов передчуття. Щось тут, на конференції, має статися. Не дуже приємне. Навіть погане. Швидше страшне. Не глобальне, як американські хмарочоси чи цунамі в Індійському океані. Але щось лихе станеться обов'язково.
   Богдан і далі сканував "поле шахової битви". Не відриваючись. І ґвалтуючи кожен грам мізків. Збоку могло здатися, що він не слухає і що подумки зараз в абсолютно іншому місці. Насправді ж він устигав скрізь. Майже скрізь. І Келлерові слова "фіксував", і підшукував сяку-таку можливість зачепитися за порятунок. Бо на "полі бою" вже ого-го як спекотно. Африка! І навіть за соломину зачепитись не вдавалося. Отож! У шахах значно важче, ніж у житті. Там хоч до друзів можна порюмсати в жилетку. Чи в її рукави. Та й до Найголовнішого з них помолитися. І не залишать. Допоможуть. Тут же... Нікого. І ти "сам собі друг". І головнокомандувач, і начштабу, і розвідкою керуєш. А шаховий бог - завжди об'єктивний. Завжди непохитний у симпатіях до істини. І зветься він просто - ЛОГІКА.
   Погані ж передчуття цього німецького майже нострадамуса Богдан серйозно не сприймав. Усе це зараз здавалося далеким і вигаданим. Тому "пророчі просторікування" гера Отто, зроблені з серйозним обличчям, здавалися порожнім базіканням. Яке не має нічого спільного зі здоровим глуздом і реальністю. Ну, що може статися? Адже тут зібралися відомі науковці, що активно рухають науку нового тисячоліття. Усі - інтелігентні, виховані й культурні. Представляють світову університетську еліту. Пройшли значне життєве загартування. Мають сталі погляди. Уміють організувати своє життя так, щоб багато встигнути. Ні, в такій "компанії" нічого страшного статися не може. Ця вчена публіка - такі собі запрограмовані на результативну працю механізми, збої в яких трапляються вкрай рідко. Тобто - практично ніколи. Найстрашніше, що може статися, так це те, що якийсь майже геній забуде в готелі окуляри. І підглядатиме у доповідь мружачись. Десь так... Не більше...
   Ні, все-таки, слава Богу, що в житті - усе не так, як у шахах. У житті Богдан завжди боротиметься до останнього. Навіть не бачачи виходу. А тут...
   А тут варіантів уже не було. І Лисиця зробив останній хід. Він це прекрасно розумів. Цугцванг. Приречений крок до вміло підготовленої пастки. І зараз вона закриється. І Келлер теж зробить останній хід, одночасно видавши звучне, як смертний вирок для кожного шахіста, безжальне слово "мат".
   Про диво думати - безглуздо. І його не сталося.
   - Гадаю, - сказав полегшено Богдан, ніби скинувши важенний тягар, хоча, як і кожна честолюбна людина, він ну дуже не любив програвати, - що ваші лихі передчуття стосувалися лише моєї поразки. Не скажу, що це мені байдуже, але й трагедії в цьому не бачу. Зате корисне й приємне спілкування з вами, шановний гер Келлер, з лишком компенсувало моє фіаско.
   Лисиця пильно подивився на супротивника.
   - Я теж отримав масу задоволення, - підкинув люб'язність бременський професор. - Сподіваюся, наступного разу ви реваншуєтесь.
   "Наступного разу не буде", - злостиво подумав Богдан, але зовні привітно усміхнувся і сказав:
   - Я теж на це сподіваюся. Хоча не потрібно забувати закономірність, так точно помічену Капабланкою: "Навчитися грати в шахи легко, але важко навчитися грати добре". Повністю згоден. Ну, а тепер - до побачення.
   - Але той же Капабланка, - відразу парирував гер Келлер, - у разі невдачі рекомендував не соромитися поразок, а перетворювати їх на повчальні уроки. Всього найкращого.
   - Саме це я й зроблю. У майбутньому. Добраніч.
   Лисиця опинився в коридорі. З радістю! Невимовною! Нарешті! Уся ця вистава "погорілого театру" вже позаду. Можна знімати маску. Й забувати, що ти зараз - інший. Несправжній. І нещирий. Підроблений. В Одесі. На Малій Арнаутській. Намащений брехливим кремом. Що приховує справжні тони...
   І - відпустити віжки. Зняти вуздечку. Й перестати робити неприємне. Припинити ламати себе. Жорстоко. Через коліно. Не слухаючи жодних адвокатів, що захищають бога "Треба".
   Двері з номером 308. Відімкнув. Опинився на "приємній" території. Чужій, але своїй. Де немає холоду незнайомців. Де можна залишатися собою. І ходити в будь-якій одежі. Ще один спалах радості. По-перше, нарешті зможе відпочити. А по-друге - треба ж усе-таки розібрати речі. Та й напроти пункту "доповідь" галочку ще не поставлено. Водночас щось не давало повністю розслабитися. Щось не відпускало у вільне плавання новими клопотами. Це "щось" тривожною невідомістю, випірнувши з оповідань "бременського віщуна", все наполегливіше й наполегливіше починало подавати в глибинах свідомості ледве чутний хрипкий голос.
  

Глава 4

  
   Проте своєю власністю знову стати не вдалося. Хоч як про це сильно мріяв. Двері відчули настирливі руки чергового невідомого "стукача". Невже знову цей шахіст-нострадамус?! Невгамовний. Хоче до печінок дістатися?
   Богдан роздратовано відчинив. І... здивувався. На порозі стояв доволі молодий (десь зовсім небагато за тридцять) і фізично розвинений (у кремезній фігурі читалися довгі години, проведені із залізяччям у руках) молодик "приємної зовнішності". Успішний і незалежний. У якого життя на побігеньках. А слово "комплекс" асоціюється лише зі словом "спортивний".
   - Привіт, - звернувся він англійською. - Джек Одрі. Австралія. Професор Сіднейського університету, - по-військовому відтарабанив він і протягнув сильну правицю, на якій теж, як і в Мертрена, причеплено масивного годинника. Годинник здригнувся після руху.
   "Цей теж лівша, - подумав, згадуючи недавнє знайомство з Мертреном, Богдан. - Напевно, багато талановитих людей - шульги. А як же бути зі мною? Я ж правша? Ага. Смішно".
   Богдан відповів на потиск і теж представився, заговоривши англійською, в якій, як і в французькій, почувався як риба у воді. Щось схоже на білу акулу.
   - Як ви кажете? - напружився Одрі. - Містер Льи-сьи-цья?
   Ясно. Тест не пройшов. Тоді українець, швидко зметикувавши, "гайнув на компроміс".
   - Можете називати мене "містер Фокс", - усміхнувся своїй новій і незвичній "назві" Богдан. - Так вам буде простіше. Та, мабуть, і мені.
   - О'кей, містере Фокс, - відразу вхопився за привабливий варіант австралійський професор. - Я тут зупинився поруч, у триста четвертому. Так що сусід... Я ось що хотів запитати, - трохи зам'явся Одрі. - Тут проблемка виникла невеличка. Мені зовсім нещодавно подарували ноутбук, а я не встиг його ще, як слід, освоїти. І принтер роздобув тут у портьє. Підключити сяк-так ще примудрився, а ось завантажити програму ніяк не виходить. Ви як на цю тему? В курсах?
   Одрі дивився на Лисицю повними благання очима, наче той був чарівником країни Оз і міг вільно подарувати хоч мізки, хоч серце, а хоч і сміливість. - Не бажаєте "зійтися" з комп'ютером? Треба довести цій надто розумній залізяці, що вона, усупереч всьому, все одно - лиш залізяка, створена людським генієм. І що "наше завжди буде зверху"?
   Скільки Богдан себе пам'ятав, завжди намагався знайти вихід із будь-якої ситуації, вірячи, що він неодмінно існує. Навіть тоді, коли здається, що ситуація абсолютно безваріантна. Тому й брався безвідмовно майже за будь-яку роботу, стаючи для когось помічником або рятівником. Бо не любив програвати. Це було не в його правилах. А їх він майже ніколи не порушував. Не відступив і цього разу.
   - Можна, - придавив нещодавній гнів Лисиця.
   Обставини змінити він не міг. Тому лишалося міняти ставлення до них. Усе, як книжка пише. І хоч Келлер з Одрі навіть не могли подумати, що між ними вже давно таємна змова (вони явно "найнялися" зіпсувати Богданові вечір), у них все вийшло. Але - може, саме так і треба? І Лисиця справді "добрий янгол щастя"? Принаймні - для них... Принаймні сьогодні...
   - Супер! - видихнув радісно Одрі, - ви мене дуже виручите. Я знав, що не залишусь сам на сам з цією клятою машинерією. Я вже й так, і сяк до неї, а вона...
   Натхненний відповіддю, австралієць збадьорився. І це відразу ж просяяло в його вигляді й настрої.
   - Ходімо, - кивнув Богдан. - Бо в мене ще багато роботи. Обживатися треба. Та й до завтра готуватися. Дещо треба шліфонути.
   Говорив він упевнено. Його голос належав людині, звиклій робити все зважено, передбачливо й ґрунтовно.
   Одрі рушив першим. Богдан - за "поводирем". Сподівався, із Сусаніним у нього спільного мало. Та й іти недалеко. Не встигне...
   У номері Богдан відразу ж підійшов до столу. Побачив там ноутбук IBM T42p, принтер Canon I-80, купу дротів і книжку. Зробивши ще крок, зміг розгледіти її. Роман Патріка Беккереля "Серце під мантією"...
   - Моє не завжди слухняне господарство, - прокоментував містер Джек побачене Богданом і, вказавши на книжку, додав: - Крім ось цього. Тут у мене завжди все гаразд. Читати шалено люблю. І сам пописую. Правда, похвалитися поки нічим. Та все, гадаю, попереду. Особливо ваблять історичні таємниці, нерозгадані чи недостатньо відкриті й пояснені. Вони для мене - як наркотик. Варто захопитися якоюсь, як іду в неї з головою. Стаю рабом. А з цим романом працюю - як з підручником. Тут автор показав уміння одягнути у форму художнього твору одну з таких незвіданих до кінця таємниць, якою є історія Ордену абскондитів. Твору багатопланового, багаторівневого, твору зі складною архітектонікою, мережею вміло переплетених сюжетних ліній і системою образів. Загорнув відому таємницю в тогу авторського бачення, показуючи читачеві нові, невидимі до того грані, оголяючи приховані зв'язки, небезпідставно народжуючи неймовірні гіпотези, що йдуть через сучасність у майбутнє. Схиляюся перед майстерністю мсьє Беккереля і вважаю його своїм учителем.
   Одрі замовк. Мовчав і Богдан, не наважуючись наполохати його мрійливість, занурену у внутрішній світ.
   - А який час він описує! - продовжив "літературознавство" сіднейський професор. - Ці постійні таємниці, інтриги. Ця постійна боротьба. Боротьба хитрості з хитрістю, підступності з підступністю, сили з силою. Шкода, що не можна опинитися в тому часі й одягнутися в лицарські обладунки, а поверх накинути чернече одіяння. Ось де істинна сила. Ось де істинне життя і... справжня смерть. Ой... Вибачте за це ненавмисне ораторство. Захопився. Наплів тут... сім мішків вовни... Але це все в мені живе. Постійно. Може, я здаюся наївним хлопченям, невиправним романтиком, але, гадаю, вам легше, ніж комусь, мене зрозуміти. Мені здається, що вам це теж близьке. Ви ж теж закоханий у літературу, в мову. А це не кожному дано - побачити не побачене оком звичайного читача. Гаразд, заморочив вас. Думаю, у нас ще буде час для розмов.
   - Аякже, - погодився Богдан, - буде. Вся конференція попереду.
   "А ось сьогодні його в мене майже не лишилось", - з жалем подумав Богдан, але ситуацією зараз керував не він. Усе якраз навпаки.
   З проблемою Одрі Богдан упорався за якихось п'ятнадцять хвилин. Поки він "ворожив" біля досить модерного ноутбука, містер Одрі повідав про те, яким дивовижним чином він перетворився на університетського професора.
   - Я ж у минулому - морський піхотинець. З добре всім відомих "Морських котиків". Народився в місті Літл-Рок - столиці штату Арканзас. Ще на самому початку військової кар'єри під час "Бурі в пустелі" отримав серйозне поранення. Буквально побував однією ногою в могилі. Але, мабуть, Бог усе-таки є. І він мене любить. Бо дав шанс моєму життю продовжитись. Підлікувавшись, я вирішив залишити військову службу. Слід сказати, що поранення змусило мене досить-таки серйозно замислитися над життям, своєю подальшою долею. Благо, часу в госпіталі мав для цього чималенько. Практично повернувшись із того світу, я став інакше ставитися до кожної прожитої хвилини. Цінувати її. Насолоджуватися. Вдихати п'янкий аромат звичайного людського існування. Просто існування. Без божевільної гонитви за успіхом, чинами і званнями. Без щоденного карабкання кар'єрними сходами неодмінно вгору. Мені захотілося віддалитися від усього цього. Я переїхав на Зелений континент і вже там змінив фах. Оскільки з дитинства я мав схильність до художньої літератури, вирішив зайнятися її вивченням професійно. Щоб потім викладати. Закінчив Сіднейський університет, отримав докторський ступінь і став там професором. Ось таке дивовижне перевтілення. Така собі казкова метаморфоза: з офіцера спецпідрозділу я перетворився на викладача словесності. Майже перевертень, виходить. - Після цих слів Одрі загадково усміхнувся, ніби це було правдою. - Як кажуть, життя повне несподіванок... Моя спеціалізація - норвезька література. Ці, за нашими уявленнями, похмурі північні люди чимось мені близькі. Напевно, жорстким і непоступливим характером. Таким же твердим, як і північні холоди й крижані скелі, що їх оточують. Я не проводив спеціальних досліджень, але мені здається, що серед моїх далеких предків обов'язково був хтось із цих холодних снігових країв. Я відчуваю з ними нез'ясовну для мене спорідненість, внутрішнє єднання. Сюди я підготував доповідь на тему "Індивідуально-авторське використання норвезької міфології у баладі Пера Сівле "Перевертень": поетичні паралелі й народна символіка". Гадаю, це буде цікаво. Мені вдалося відкопати кілька незвичайних закономірностей. Я, по-моєму, вже говорив, що мене захоплюють усілякі таємниці, містика. перевертні, таємничі організації, ритуали... Особливо ж, якщо йдеться про минуле. Далеке й не зовсім. А... Знову наторохтів вам тут. Ви вже вибачте. Завжди лаю себе, бо не вмію вчасно зупинятись. Така ось біда. Захоплююсь. А потім про гальма забуваю... Але ж ви й потураєте мені. І через вихованість можете слухати мене до нескінечності.
   Одрі не перебільшував. Лисиця завжди уважно слухав кожного. І цим бив у "десятку" (як стрілець) або в "дев'ятку" (як футболіст). Але неодмінно влучав. Бо кожному хочеться, щоб йому співчували, сумували чи раділи разом з ним.
   - Ну що ви, - запустив комплімента Богдан. - Мені цікаво. До того ж ви вмієте розповідати. Багато знаєте. Самокритичний. Думаю, у вас велике майбутнє. Правда, я ще не читав ваших художніх текстів, але...
   ("Навіщо я це говорю, - вибухнуло в голові Богдана, як в Семипалатинську й Неваді одночасно, - після цих слів він точно всучить якийсь свій шедеврально-епохальний твір і потім доведеться не лише читати, а ще й аналізувати; тільки не це, шефе, тільки не це"!).
   - Та ні, - продовжив одразу Лисиця, виставляючи упевненість наперед, - я просто впевнений, що і в цій іпостасі ви реалізуєтесь доволі потужно.
   Сказане прогнозовано сподобалося. Тепер залишалося Одрі заїкнутися про свої "високохудожні твори" й нагородити Лисицю рукописом. І закинути невдатного Богдана в халепу "по повній". Але сіднейський професор цього не зробив. Він просто подякував за допомогу. І Лисиця пішов без його одного з перших кроків до майбутнього нобелівського п'єдесталу.
   Знову 308-й номер. Богдан навіть не міг подумати, як швидко він стане для нього рідним. Майже, як борщагівська домівка.
   Нарешті вільний. І нові знайомі не заважають стати собою. Собою вечірнім. Майже нічним. Щоб, перепочивши, зробитися завтрашнім.
   Замкнувся й вирішив, що більш не відчинить. Навіть якщо з того боку почує "відчиніть, поліція". Дулі!.. Хоча ні, поліцаям відчинить. Тут жартувати не варто. Ці хлопці жартів не розуміють. Але більше - ні-ко-му! Майте ж, урешті-решт, сумління! Або хоча б згадайте, в якому місці воно у вас було!
  

Глава 5

  
   Центральний конференц-зал Сорбонни постав сучасним продуманим зразком місця для проведення урочистих засідань. У залі на незначному піднятті розташовувався стіл для президії. Праворуч від нього на одній, але досить масивній "нозі" підносилась трибуна, "увінчана" загнутим у бік оратора мікрофоном. Ряди крісел ішли вглиб залу й піднімалися "амфітеатром". Перший відділявся від столу простором у три-чотири метри. Позаду "нехитрої центральної архітектурної групи" повішено величезний мультимедійний екран. Усе блищало й сяяло. Працюйте, мадам і мсьє.
   "У такому б залі та Нобелівську премію, - плямкнув подумки Богдан. - Тоді й життя точно не даремно прожите".
   Він відхилився на спинку оксамитового крісла, і далі чекаючи початку. І подумав, що Нобелівську премію ніколи не одержить. Навіть не тому, що за статистикою шанси невеликі. Просто, вона присуджується за видатні досягнення тільки в галузі фізики, хімії, фізіології та медицини. Є також літературна. Але він ще нічого такого не написав. Плюс "премія миру". Але й миротворчістю теж не займається. А за самовіддану працю на філологічній ниві вона не дається. Та й вручає її Король Швеції в Концертному залі Стокгольма. А Нобелівку миру можна одержати в присутності норвезького монарха й членів його сім'ї в Осло. Із рук голови Норвезького нобелівського комітету. Так що - поки без варіантів. Але ще життя попереду...
   Озирнувся довкола. Ого! Крісла вже майже заповнено. У кожному - ну дуже різні люди. У різному одязі. З різними обличчями. Говорять різними мовами. Мають різні інтереси. Але у всіх одна мета. Служити науці. Самовіддано. Чесно. Забуваючи про особисте. Часто лишаючи його "на потім". А те "потім" потім і не настає...
   Нарешті зала затихла й розпочалося. Конференцію відкрив президент Фонду Патріка Беккереля професор Антуан Робер. Після обов'язкових слів офіційної промови у виконанні професійного хору грянув "Гаудеамус":
   Gaudeamus igitur, Juvenes dum sumus!
   Post jucundam juventutem, Post molestam senectutem
   Nos habebit humus...
   Vivat Academia, Vivant professores! Vivat membrum quodlibet,
   Vivat membra quaelibet Semper sint in flore!
   Гімн затих. Залунали оплески. Щирі. Гучні. Нестримні. Вони полетіли й до хору, й до пісні, і до оратора, й до ювіляра, й до залу, й науки. До всього. Що в залі й поза. Видимого й невидимого. Малого, великого та ще більшого. Веселого й не дуже. І де стільки оплесків набрали? Наче ж на вході й не видавали...
   Коли знову запала тиша, Антуан повів далі. Про роль видатної постаті мсьє Беккереля в розвитку французької науки і культури. Про педагогічну іпостась "Великого Магістра". Про його наукову школу, через яку професійний гарт пройшли багато відомих учених не лише Франції, але й багатьох інших країн. Присутнім сподобалося, що Антуан назвав Беккереля "Великим Магістром". Ця метафора підкреслила значущість ювіляра в науковому світі. Але й грандіозне літературне творіння Майстра та Вчителя - роман "Серце під мантією", що приніс йому гонкурівське лауреатство, - теж згадали.
   Слова Антуана зустріли жваво, з цікавістю. Переривали оплесками. Супроводжували схвальними кивками професорських голів, напханих незліченими знаннями. Здебільшого пофарбованих сивиною. Рідше - позбавлених не лише сивини, але й усілякої іншої рослинності.
   Богдан теж слухав з цікавістю. Справді, яким науковим гігантом, яким талантищем був цей Беккерель. Попрацював! Сотні наукових робіт, десятки премій. Визнання. Популярність. Успіх та вдячні учні. "Cera et Aere nobilis". Чи не це складає сенс життя людини, що цілком присвятила себе служінню науці? Повна самореалізація. Хоча... Те, наскільки ти зможеш реалізувати себе, залежить багато від чого. І не має ні меж, ані одиниць виміру. Головне - отримувати від усього цього задоволення. А робити все - для інших. Створюючи благо для інших, створюєш його й для себе. Автоматично. І це - незмінне. Непорушне. Аксіома. А всякі там "вдячності, визнання, популярності" - усього лише зовнішні атрибути, не завжди обов'язкові. І коли ти з головою занурюєшся у свою творчість (і не так важливо, яка та твоя діяльність), наближаєшся до вічної неземної таємниці. Але чим ближче ти до неї підходиш, тим більш нерозгаданою вона стає. Вічно нерозгаданою... Урешті-решт, такою - непізнаною - вона й залишається. Але в цьому - уся її привабливість, уся божественність. І - чарівна сила.
   Богдан упіймав себе на тому, що залишив зал. Подумки. Час повернутися. Повернувся. Прислухався. Антуан саме говорив про "маленьку пікантну проблему". Десь за два тижні до початку конференції на сторінках декількох паризьких видань з'явилися публікації, підписані ім'ям гренобльського професора Бертьє. У них автор дуже вже прозоро натякнув, що нібито роман "Серце під мантією" написаний не Великим Маестро Патріком Беккерелем, а... зовсім іншою людиною. Ким, мсьє Бертьє так і не спромігся сказати. Але той факт, що автором усесвітньо відомого твору був не всіма шанований "Великий Магістр", у професора Бертьє не викликає ніяких сумнівів.
   - Я протестую, - несподівано прозвучало в робочій напівтиші, і всі подивилися на "джерело" сказаного.
   Після репліки з місця піднявся невисокий, сивий і досить немолодий чоловік із широким, відкритим обличчям. Він спирався на тростину.
   - Я ніколи не втомлюся повторювати ці слова, - твердо, вимовляючи кожне слово з неприхованою агресивністю, сказав той, хто піднявся. - Бо це все провокація. Шита білими нитками... Я - Бертьє. Професор Ежен Бертьє. Представляю славетний університет Гренобля. З абсолютною певністю, перебуваючи при повному розумі й тверезій пам'яті, перед шанованою аудиторією стверджую: ніколи нічого подібного, що навіть віддалено нагадує цю нісенітницю, цей сон рябої кобили, я не писав. Більше того, я так ніколи не те що не думав, а навіть не міг хоч би на мить припустити таке. Оскільки твердо впевнений у беззастережному авторстві мсьє Беккереля, цього справжнього генія, людини з феноменальними можливостями й нескінченною кількістю талантів. Справжньої людини-університету. Такі народжуються раз на сто років. Це - гордість не лише своєї країни й нації, але й усього людства. І якби нам пощастило відшукати у Всесвіті хоч би ще одну цивілізацію, очолювати делегацію послів миру й дружби туди повинен був би саме він. І, запевняю, впорався б із цією непростою місією блискуче. Уже хто-хто, а я знав мсьє Беккереля, напевно, краще за всіх... Ну, а цими, вибачте на слові, засобами масової інформації, цими нікчемними жовтими папірцями вже займаються мої адвокати. Вони, повірте, досвідчені й сильні вовки. Так що французькому правосуддю роботи додасться. Бо я нікому не дозволю ганьбити славне, чесне ім'я і святу пам'ять Метра. Та ще й використовувати для цієї воістину злочинної та негідної мети моє ім'я. Це нечесний прийом, нешановні продажні писаки, ганебні послідовники мсьє Герострата! Це, вибачте на слові, удар нижче пояса. Так робити - щонайменше підло... Гадаю, усім вам відомо, кому належать слова "газета - природний ворог книги, як розпутниця - природний ворог порядної жінки". Це майстерне порівняння яскраво ілюструє роль у цій ситуації кількох жалюгідних бульварних газетенят... Ми з Патріком були друзями. Старими добрими друзями. Я багато років працював з ним в одній упряжці. Так, ми іноді сварилися. Іноді мали свої погляди й відстоювали їх. А потім у полеміці приходили до спільного знаменника. Але це - нормально. Це - абсолютно природно для науковців. Це - і є життя. Як би банально це не звучало. А те, що Патрік геніальний (і геніальний в усіх своїх численних і багатогранних талантах), - факт. І ні я, ні хтось інший не має ні права, ні сили довести протилежне. У цьому я впевнений, як упевнений і в тому, що той, хто затіяв цю брудну метушню навколо двох чесних імен (так, я не побоюся цієї патетики і щодо себе), обов'язково отримає своє. Я цього так не залишу...
   Бертьє на трохи затих, і збоку здалося, що він або втомився від озвученої тиради, або йому не вистачило повітря, щоб продовжити. Ну а те, що він збирався говорити далі, читалося в його рішучому вигляді.
   - Але я хочу сказати ще про одне, - чмихнув, наче паровоз, професор. - Зверніть увагу: цей гавкіт жовтих песиків на караван хтось дуже ретельно продумав і спланував. З'явилися ці, навіть язик не повертається так говорити, "публікації" саме напередодні нашої конференції, яка, як ви чудово знаєте, проводиться в ювілейну для Патріка дату. Та й моє ім'я для втілення частинки цього, я не побоюся такої оцінки, широкомасштабного злочинного задуму вибрано теж не випадково. Значить, хтось має намір завдати руйнівного удару по світлому й дорогому для кожного чесного француза імені Патріка Беккереля. А це автоматично б'є по нашій культурі й науці. Я хочу закликати всю нашу армію науковців звернутися через ЗМІ до відповідних органів з відозвою про захист честі й гідності Патріка Беккереля, Ежена Бертьє і, якщо хочете, наукової і творчої еліти взагалі. Бо якщо ЦЕ сьогодні залишиться без належної реакції з боку влади й громадськості, завтра хтось напише, що брати Гонкури взагалі ніхто. За них писав який-небудь нікому не відомий талант-самородок. А післязавтра з тих же брудних папірців ми дізнаємося, що Камю списував у Сартра, а той ще в когось. Чи навпаки. І що Віктор Гюго - теж творчий імпотент і брудний плагіатор. І тоді само собою виходить, що вся наша літературно-філологічна еліта - це усього лише купка самовдоволених сліпців, що давно й упевнено ведуть науку темним і сирим тунелем, у кінці якого замість ліхтаря виблискує величезна мильна бульбашка, готова луснути будь-якої миті. Це ж бомба уповільненої дії, колеги! Закладена під нашу культуру! Диверсія!
   У залі став наростати гамір. Полум'яна промова дідуся з тростиною розбурхала це мовчазне море. Йому запраглося справедливості. Негайно ж! Зараз піднімемося всією "компанією" і підемо "розбиратися" з негідниками, що знічев'я промишляють брудними пасквілями. І настане їм капець!
   - Правильно, - завзято підтримав Бертьє хтось із присутніх. Богдан повернувся на голос і впізнав професора Казимира Годлевського із Ягеллонського університету. З ним познайомився теж на одній з конференцій. Здається, це було три роки тому у Відні. Лисиця тоді прибув у складі делегації рідного університету. На тій віденській конференції Годлевський розкривав ученому бомонду глибокий зв'язок творчості польського поета Антонія Едварда Одинця з польськими фольклорними традиціями. Богдан тоді поставив питання про "деякі вкраплення у творчість Одинця також елементів української народної творчості, адже є відомості, що у Львівській науковій бібліотеці поет працював з українськими фольклорними текстами". Годлевський подякував і запропонував Богдану зайнятися цією проблемою ("раз вже ви це помітили"). Обіцяв допомогу, бо "все, що пов'язане з ім'ям і творчістю великого сина польського народу, мусить бути дослідженим та опублікованим. Тим більше - коли йдеться про зв'язки з братнім народом-сусідом". Але з часом Богдана закрутив вир інших проблем, а до цієї теми він так і не повернувся. Може, коли-небудь у майбутньому?.. А Годлевський практично не змінився. І хоча Богдан з ним був ледь знайомий, зараз він детально згадав той короткий діалог і зовнішність краківського професора. Той, як і раніше, тримався по-молодецьки, незважаючи на похилий уже вік. (Тоді у Відні відзначали його вісімдесятиріччя. Пан Казимир - симпатичний ерудований дідусь із вишуканими манерами. Він, захлинаючись читає Міцкевича, Одинця, Словацького в оригіналі і різних перекладах. А потім переходить і на свої вірші. Цим трохи (якщо не сказати більше) натомлює. Але він - ювіляр, а значить - головний. Ну, а головним - таке вибачають).
   - Ви все правильно й говорите, і робите, мсьє Бертьє, - так само завзято повів далі Годлевський. - У цій ситуації не можна займати позицію luna latrantem canem non curat. Ці брудні інсинуації завжди використовувалися і, на жаль, продовжують використовуватися тими, хто розпалює такі міжусобиці. А це справді ніколи не йшло на користь ні культурі, ні науці, ні тим, хто ними серйозно займається. Наш науково-творчий світ - це особлива планета, особлива сфера існування. Сюди заборонено входити у брудних чоботях. Будь-кому. Тим більше, якщо від нього ще й тхне звичайною людською підлістю. Звичайною людською? Я сказав "звичайною людською"?? Але хіба підлість коли-небудь була звичайною? Боже мій! Ні людською і ні звичайною підлість ніколи не була й ніколи не буде. Вона - антилюдська. А антилюдське не може бути звичайним. Ні, іще раз ні, і скільки завгодно разів, та все одно ні!
   Присутні завмерли. І тиша без розриву дипстосунків та оголошення війни окуповувала зал. Усіх наповал убив цей ораторський міні-шедевр. Його не було в програмі. Й аудиторія виявилася не готовою. Але тривало так недовго. А потім застрекотали оплески. Спочатку несміливо. Потім переродилися в овації.
   Недосвідченого демосфена вони, напевно, переконали б у правильності вибраної тональності, надали впевненості. Але Годлевському з його величезним ораторським досвідом цього не треба. Він кивав, показуючи єдність з аудиторією. Потім, дочекавшись закінчення оплесків, продовжив:
   - Я теж, як і шанований мсьє Бертьє, непогано знав професора Беккереля. Хоча в одному університеті ми й не працювали. Але це не завадило мені стати свідком створення кількох його визначних праць. І, не побоюсь цього слова, шедеврального роману. Я бачив, як мсьє Беккерель добирав матеріал, як працював з ним, як переробляв, нещадно різав і дописував. Він читав мені деякі глави, дослухався до моїх порад. Та й хто міг краще написати про Орден абскондитів, якщо не він? Адже добре відомо, що наш шанований ювіляр народився в Шартрі - місті, де зародилася ця могутня організація. Ну, а той факт, що між великим магістром Ордену Гійомом Валтасаром і професором Беккерелем існує безперечна схожість, мені здається, так само красномовно свідчить про те, хто справжній автор. Я б навіть не здивувався, якби дізнався, що мсьє Валтасар - далекий пращур Патріка Беккереля. Хоча цілком може бути, що йдеться про певну магію самого Шартра. Хай там як, але потужність і харизма цих двох людей зачаровує. У цій схожості є щось містичне. І думка про плагіат у мене навіть виникнути не може. Тому я, повторюся, беззастережно підтримую шанованого професора Бертьє. Нам справді треба звернутися з відозвою до органів французької юстиції про захист честі й гідності наших колег - мсьє Бертьє і, особливо, мсьє Беккереля. Мені дуже шкода, що невідомими пасквілянтами, хоча ця обставина їм ніяк не заважає бути мерзотними, забуте придумане не нами правило. А отже - і порушувати його ми не маємо анінайменшого морального права. Я думаю, ви його добре пам'ятаєте: de mortius aut bene aut nihil. І оскільки мертві не можуть себе захистити, це мусять зробити живі. І ми це зробимо! Ми виведемо на чисту воду любителів дешевих і, що важливо для нашої ситуації, фальшивих сенсацій. Цим безпрецедентним прикладом ми покажемо всьому світу, що талановиті люди сильні в усьому: і в справі, якою займаються, і в боротьбі за свої честь і гідність. Ми прикличемо на допомогу закон. І вже скоро ці новоявлені герострати отримають гідну відповідь. Відповідь сильну, стильну й красиву. Яка не переступить жодного правила, звичаю і встановленого законом порядку. Але яка відохотить їх можливих послідовників. Ми покладемо край цій руйнівній уседозволеності й нестримній журналістській вакханалії. Мені дуже шкода, що ще трапляються випадки, коли в журналістику починають втручатися брудні й жорстокі нелюди, готові заради секундної вигоди закидати брудом чиюсь святу і світлу пам'ять. Для яких не існує таких понять, як честь, порядність, сумління. Які вимірюють "свободу слова" глибиною й запитами своєї бездонної кишені.
   І на закінчення хочу сказати: про мсьє Беккереля я не можу сказати нічого поганого. Це була чесна людина, віддана науці, яка стала для Великого Вчителя незмінною музою. Але при всій своїй зайнятості він знаходив час ще й на літературну творчість. І результат одержав непоганий - шикарний роман. Я, можливо, повторююся, (хвилююся тому що). Так от: я знаю, як мсьє Патрік виношував ідею його створення, як відточував кожну фразу. І ось тепер знаходяться якісь, вибачте на слові, газетні шулери, безсоромні шахраї від журналістики, які починають перекручувати факти. Нахабно брехати. Але я більш ніж упевнений, що вони швидше перехитрять самі себе, ніж доб'ються перемоги. І ми в цьому їм допоможемо.
   Оплески поновилися, але Годлевський, не звертаючи на них уваги, обернувся до Бертьє і сказав:
   - Не хвилюйтеся, колего. Усі порядні люди на вашому боці, як, певен, і правда.
   Бертьє кивнув, погоджуючись і дякуючи. Ця спонтанна, але доречна підтримка ще більше зміцнила ображеного професора в рішучості піти до кінця. Прийдешня перемога над невідомими кривдниками в уявленні Бертьє вже починала набирати виразних контурів.
   Антуан, що весь цей час стояв без роботи за трибуною, зрозумів, що час "саме зараз" - якнайкращий для закінчення виступу. Він майстерно вплів у промову акт єднання й солідарності, який щойно відбувся, й відкрив конференцію. Власне, для роботи на ній усі сюди й прибули.
   І знову зал наповнили аплодисменти. Аудиторія стала єдиним цілим. Хочете кулаком. Хочете - "мечем покари". А хочете - й колективним розумом.
  

Глава 6

  
   Антуана один за іншим змінювали нові оратори - представники такої всюдисущої чиновницької братії. Переважно вони переказували виступ мсьє Робера, використовуючи відомі факти, з обов'язковими патетично-нудотними словесами та вгадуваними на кілька кроків уперед логічними, образними й мовними ходами. Сумнувато. Якщо не сказати більше.
   Останнього шаблонного глашатая втомлена публіка співчутливо обдарувала рідкими оплесками, які більше нагадували подяку за закінчення цих знущань.
   Далі йшло костюмоване шоу. Декілька десятків артистів з'явилися в конференц-залі в одязі ченців-лицарів Ордену абскондитів. Це були білі ексклавини з яскраво-червоною літерою "А" спереду і восьмираменним хрестом у колі - на спині, накинуті на сталеві обладунки, від яких сочилася міць і недитяча загроза. "Лицарі" вишикувалися обабіч столу президії. У їхньому грізному вигляді читалася потужна сила, готова щомиті піднятися на "боротьбу з усесвітнім злом". Один з артистів-лицарів зняв з голови відлогу, розгорнув стилізований під пергамент сувій і, попросивши дозволу у найвищого капітулу (його роль "зіграла" президія), почав патетично читати "Хартію доброчесності". Перші фрази відразу ж закрутилися і зникли в потужному вирі оплесків переповненого залу. Цей прогнозований захват, підготовлений і зовнішнім виглядом "лицарів", і їхньою урочистою поведінкою, викликало цитування тих пунктів "хартії", де йшла мова про роль і обов'язки великого магістра, про вимоги, що висуваються до особи кандидата на цей пост. Кожен новий пункт додавав усе нові й нові штрихи до образу "Великого Магістра", що створювався в уяві слухачів цим натхненним читанням, доповнюючи і все більше проявляючи його. Усе робилося майстерно. Уявлений образ мимоволі й відразу з'єднувався з фігурою Патріка Беккереля. Так сталося у Богдана. Він був певен, що так само відбувалося й у решти. Сценарій, уся організація й постановка дійства підводила саме до такої думки. Умілий, художньо прорахований хід. "Який же молодець Антуан, - не приховував захвату Лисиця. - Ну, талант! Колос! Гігант! Лауреат народної премії захоплення імені Могутнього Таланту"!
   Богдан густо розсипав навколо друга щедрі уламки дифірамбів. І робив це абсолютно справедливо. Побачене й почуте зачаровувало. Антуан і справді молодець. Показав тверду руку Майстра. Навіть - Маестро. Хоч, імовірно, сам він про це не те що не здогадувався, а навіть не задумувався. Та й не до того йому зараз.
   Наступним пунктом став обід.
   Після нього - екскурсія на Монмартр. До могили "Великого Магістра".
   Зал почав прогнозовано порожніти. Людське море поволі виливалося через два широкі виходи.
   Богдан виплив у коридор і став частиною професури, що рушила до банкетного залу, а потім успішно виринув з цієї "вченої" стихії та приклеївся до стіни. Залишився чекати Антуана. Нестримна ж людська течія подалася далі. Коли потік став поступово згасати, Богдан побачив професора Бертьє. Він теж притискався до стіни, відставивши убік архаїчну тростину. Теж когось чекав. "Часом не Антуана? - промайнула у Богдана неприємна думка, і він ніяк не міг позбутися відчуття, що інтуїція знову не підвела. - Так і є, фірма-конкурент".
   Лисиця побачив, як мсьє Бертьє кинув зацікавлений погляд саме у бік професора Робера. Той саме з'явився в коридорі і давав настанови одному з численних помічників. Богдан починав гніватися. Він страх як не любив, коли йому заважали спілкуватися з друзями. Особливо ж тоді, коли дуже чекав цієї "аудієнції". Ех... Цей Бертьє - явно "не в тему". Тепер знову почнуться старечі бурчання і скарги на життя, переслуховувати які спокійно, без витрати нервових клітин, можна тільки тоді, коли маєш янгольський характер. А цим Богдан похвалитися не міг. Швидше навпаки. Хіба що Антуан. Але й тут Лисиця мав сумніви. Невеличкі, але мав.
   Коли Антуан звільнився, Бертьє, вибачившись, відкликав убік "найголовнішу на конференції людину". Залишившись із носом, Богдан почав розглядати фотороботи художника Симона Джете (цим ім'ям вони підписані), що прикрашали обидві стіни довгого коридору. Спочатку - тиха гладінь невідомої сільської річечки, в якій відбивалися хмари. Потім - самотнє вікове дерево посеред міського парку. Наступне фото - самотній олень на тлі лісу. Та далі знайомство з "фотошедеврами" не пішло. Увага мимоволі перемкнулася на розмову, яку, незважаючи на гамір, усе ж міг почути.
   - Ви, звичайно ж, сміятиметеся, мсьє Робер, - почав після протокольних фраз Бертьє, - але я хотів би поділитися одним, як на мене, м'яко кажучи, дивним фактом. Сьогодні вранці, коли я прокинувся й почав збиратися, на столі побачив цікаву річ.
   Він простягнув до Антуана кулак.
   Почуте змусило забути про фотокартини. Тривожність інтонації Бертьє розбудила настороженість. Серце вихрестилося у спринтера. Погляд мимохіть приклеївся до "джерела інформації". Коли ж кулак гренобльського професора перетворився на відкриту долоню, Богдан побачив масивний перстень з латинською літерою "М". З чим слід пов'язувати цю прикрасу, Богдан зрозумів одразу. Орден абскондитів! Дідько!
   - Гадаю, ви розумієте, що це за річ і натяк на що за нею стоїть, - з тривогою в голосі повів далі Бертьє й передав прикрасу Антуану. - До того ж - у світлі всього, що зараз закручується навколо імені покійного мсьє Беккереля, мене і конференції.
   Дитяча цікавість заполонила Богдана, і він, уже не ховаючись, стежив за тим, що відбувається неподалік.
   - Здога-а-адуюся, - повільно відповів Антуан, розгублено пожираючи очима несподівану знахідку. - Ритуальний перстень Ордену абскондитів. Такий перстень великий магістр завжди таємно присилав ворогам і зрадникам. Того, хто отримував цей "подарунок", потім знаходили мертвим. Заколотим ритуальним кинджалом. На зовнішній частині персня - напис "Qui seminat mala, metet mala". "Хто сіє зло, той пожинає зло".
   - Тут теж він є, - ледве-ледве промовив Бертьє, і здавалося, що він щойно відпустив душу у вільне плавання. Назавжди чи лише на годинку?
   - До ритуального персня додавався ритуальний кинджал, - підсумував на автоматі Антуан. - У груди.
   - Дуже смішно,- закивав Бертьє і спробував вичавити хоч якусь усмішку, але навіть її жалюгідна копія була жалюгідною в квадраті. - Скажіть, мсьє Робер, - сказав наляканий професор із Гренобля, - це, часом, не ваші витівки? Ну ж бо, зізнайтеся! Це ви так вирішили мене розіграти?
   Наполегливість, з якою домагався відповіді Бертьє, була гідною поваги. З нею обов'язково стаєш успішною людиною. Навіть дуже.
   - Та-а-ак, - протяг Антуан невпевнено, але потім зібрався і наче відрізав: - Так.
   З другої спроби прозвучало значно твердіше.
   - Це я вирішив віддячити вам за участь у конференції. Ви ж раніше багато працювали разом з моїм Великим Учителем. Гадаю, він був би тільки "за".
   Ця порція тексту, як мсьє Робер не намагався, вийшла теж непереконливою.
   - А ви вели-и-икий оригінал, - уколов розгніваний Бертьє, і його обличчя стало ще похмурішим.
   Гренобльського професора не влаштувала невдала самодіяльна гра Антуана. І до його заспокоєння було ще далеченько.
   - Іншого способу не знайшли? - майже гаркнув Бертьє. - Мало мені цих брудних газетних нападок від недоумкуватих збоченців, так ще й ви тут зі своїми жартами. Поганими до того ж. Несмішними. Скажу відверто: мені дуже не сподобалось. Надалі, друже, спробуйте мене більше не втягувати в подібні ігри. Ну, а якщо знову щось таке ж затієте, проявіть винахідливість. З цим у вас явні проблеми. Удосконалюйте образне мислення. Це може кожен. І навіть недолугий жартівник.
   Антуану ситуація однозначно не подобалася. Причому важко навіть припустити, що не подобалося більше: відсутність усілякого розуміння того, що ж відбувається насправді, чи те, що його тут шпетили, як бешкетливого підлітка. Тому на обличчі оселилась непідробна заклопотаність.
   - Даруйте, заради Бога, мсьє Бертьє, - спробував уладнати проблему Антуан. - Поганого ми нічого не хотіли. Заспокойтеся, будь ласка, прошу Вас. Нічого такого більше не повториться. Чесне слово.
   Мсьє Робер пересилював себе, намагався лишатися доброзичливим і чемним. Але душу заповнив неспокій. Побачене подобалося мало. І надокучливим черв'яком свердлило розтривожену свідомість.
   - Сподіватимуся на вашу щирість, - холодно мовив Бертьє і заховав персня. - Збережу. На згадку... Та все одно. Це надто поганий жарт, друже. Ви мене змусили пережити не дуже приємні хвилини. Навіть біль. Смію сподіватися, ви зробите належні висновки і моє перебування на конференції матиме спокійне продовження. Зрозумійте, в моєму віці такі нервові навантаження небажані, якщо не сказати більше. Думаю, мсьє Валері, мій особистий лікар, від усього цього в захваті явно б не був.
   - Шкодую, мсьє Бертьє, - гнув далі свою лінію Антуан. Та й інших варіантів ситуація не припускала. - Еrrare hummanum est. Ви ж не гірше за мене це знаєте.
   - Що ж, житиму надією... Моє шанування.
   Бертьє кивнув, розвернувся й пішов, спираючись на тростину. Пішов повільно. З почуттям власної гідності. Як і личило професору.
   Прес почутого притиснув Антуана до того місця, де стояв. Маска, одягнута ним для Бертьє, вмить випарувалась, і справжнє обличчя виказувало розгубленість. Богдан наблизився й запитав буквально на ходу:
   - Ну і що це може означати, якщо все справді так, як розповів цей професор-агресор?
   Богдан ще сподівався, що почуте від Бертьє - лише плід його роз'ятреної уяви.
   - Ти все чув, - чи то запитав, чи то підтвердив здогад Антуан.
   Голос звучав розгублено. А його власник зараз нагадував безпорадного потопельника, що не вміє плавати і тому потребував чиєїсь термінової допомоги.
   - Усе це дуже дивно. - Голос став ще вбитішим. - І дуже погано. Навіть дуже. Навіть дуже-дуже... сильно. Й абсолютно незбагненно. Що, куди і як? Дурниця. На голову не налазить... Тільки цього й бракувало. А я все думав, і коли ж те щастя прийде. І ось воно таке...
   Антуан залишався задумливим. Потім, трохи стрепенувшись (чи це тільки здалося Богдану?), він сказав:
   - Я, звичайно ж, набрехав Бертьє. Для мене це так само незрозуміло, як і для нього. Можливо, навіть ще більше, ніж для нього. Бо я не впевнений, що зараз знайдеться в усьому Всесвіті хоч одна розсудлива людина, що може набрехати мені. Для заспокоєння. Хоча... Який тут, у біса, спокій, коли вся ця підготовка тоннами ковтає мої нерви. Додай до всього ще купу різноманітних поточних проблем, - отримаєш повну картину мого передінфарктного стану. А тут ще й перстень цей, дідько б його вхопив. І вже не знаєш, куди бігти, за що хапатися. Кого лаяти. Від кого вислуховуватимеш лайку сам. Набридло все це. Хочеться куди-небудь у поле. Безкрайнє. Неозоре. Безлюдне. І бігти, бігти, бігти. Поки не впадеш. Ну, а коли впадеш - довго-довго лежати. Не дихаючи. Не ворушачись. І тільки дивитися, не відриваючись, у чарівливу безодню неба, яка висне над тобою неосяжним блакитним океаном. Дивитися, дивитися, дивитися. Поки очі не втомляться і не почнуть сльозитися... А голову - відключити від думок. Ось це - справжнє життя. Саме такого мені хочеться іноді. І зараз - якраз така пора. Шкода, що існувати подібне життя може хіба що тільки в уяві чи снах. Та ще ось тут. - Антуан роздратовано ткнув в один з фотошедеврів мсьє Джете, що дуже приблизно нагадував описану декількома секундами раніше картину.
   - Та заспокойся ти, - спробував "перекувати" друга Богдан, хоча й самого вразило почуте й побачене. І тривога не випаровувалася. - Хтось і справді пожартував. Не дуже смішно для Бертьє. Та й для нас теж. Нічого не вдієш. На жаль або на щастя, жартівників на землі багато. Є вони і серед учених. Так що жени всі ці думи сумні геть. У нас ще багато роботи. Розкисати не маємо права. Та й початок конференції, мені здається, вдався.
   - Та вже ж, удався.
   Антуан перебував усе в тому ж чорному гуморі і виходити явно не збирався.
   - Але послухай, - мовив крізь задумливість він, - щось в усьому цьому таке... Навіть якщо це й жарт (а думати про інше ну ніяк не хочеться), то дуже вже з глибоким підтекстом... Знати б, хто так жартує, навішали б цьому любителю ідіотських розіграшів - та й по всьому!
   - Охолонь, - штовхнув друга в плече Богдан, немов бажаючи вибити смуток, що заполонив професорську душу. І тіло. - Як на мене, ти надто серйозно поставився до розповіді Бертьє. Чергова людська дурість, замаскована під жарт, не гідна цього. Нехай вона й оригінальна. Та все одно не перестає залишатися дурістю. Жарт, якщо він справді щирий, не мусить ставити людину в незручне становище, завдавати неприємностей. І - що ще жахливіше - болю. Ти прекрасно знаєш, що дурість - категорія вічна й нескінченна, як сама вічність, і що в нашому житті для неї завжди є багато місця. Як і подвигу.
   - Якому подвигу? - здивовано стрепенувся Антуан.
   - Та це так, до слова, - почав не дуже охоче Богдан. - У дитинстві я був піонером. Ну, членом дитячої комуністичної організації, що існувала в той час, який у нас називають "радянським". Моє дитинство проходило саме тоді. Так от, нас, піонерів, так навчали: усе на благо батьківщини, партії, народу. Навіть доля або життя. Ось і вирвалося одне з тих гасел.
   - Батьківщина, народ - це потрібні й вічні поняття. За них справді й життя не шкода, - затіяв сперечатися Антуан, гайнувши на найвищі щаблі узагальнення.
   - Згоден, - коротко відповів Лисиця.
   Він навіть і не думав суперечити. Та й говорити почали про те, що серед його світоглядних цінностей претендувало на роль двох із трьох "китів".
   - Тільки поговоримо про це іншим разом, - запропонував Богдан. - Розмова ця довга й непроста. А кавалерійським наскоком гордіїв вузол не розрубаєш.
   - Гаразд. Добре, - підтримав ідею мсьє Робер. - Умовив. Колись пополемізуємо.
   - А може, все-таки подебатуємо?
   - Не бачу причин для заперечення. Обов'язково подискутуємо.
   - Значить, однозначно посперечаємося?
   - І посперечаємося теж.
   Ця словесна еквілібристика викликала в Антуана легку подобу усмішки. Богдану це сподобалося. Йому, взагалі, подобалося, коли йому подобалося.
  

Глава 7

  
   Цвинтар Монмартр розташований у північній частині Парижа на лівому березі. Щоб потрапити сюди, учасники конференції, що виїхали з "правобережної" Сорбонни на трьох автобусах "Вольво", мусили перебратися через Сену, цю невтомну трудівницю, безкорисливу покровительку закоханих парочок і паризьких букіністів, що завжди знаходять собі притулок на її одягнених у спокій берегах. Зробили це через Новий міст. Причому двічі. Бо перед островом Сіте Сена роздвоюється, щоб, обігнувши місце, "звідки пішов Париж і став бути", з'єднатися у своїй потужності й красі. Хоча вода в ній могла б бути й чистішою.
   Відвідати останній притулок "Великого Магістра" вирішили не всі. Хтось залишився, бо важко переносив акліматизацію (та й поважний вік багатьом давався взнаки). Хтось відпочивав після важкої дороги й пленарного засідання "з корабля на бал". Хтось захотів провести "останні приготування" перед завтра. А в когось з'явився іще якийсь клопіт.
   Антуан з Богданом їхали в першому автобусі. Сиділи поруч. Українець - біля вікна. Дивився за скло. Туди, де пропливали нові картини денного Парижа.
   Переїзд через Сену, її спокій і приголомшлива велич розбудили в пам'яті шикарні поетичні рядки. І тоді тихо, щоб міг чути лише Антуан, Богдан почав:
   Я Париж полюбив за красу
   Його площ, Єлісейських Полів
   І за Сени русяву косу,
   Від якої Париж захмелів!
   ...Древній острів на Сені - Сіте,
   Де піднісся Нотр-Дам де Парі...
   Осінь листя пожовкле мете,
   Крутить листя, мов думи старі.
   О Париже! Дві тисячі літ,
   Задивившися в Сену свою,
   Ти чаруєш красою весь світ,
   А сьогодні - всю душу мою!
   - Чудово, - розтанув зачарований Антуан. - А хто це? Щось я не знаю цих рядків.
   - Це мій переклад Івана Неходи, нашого відомого поета.
   - Ясно, - опустив очі Антуан, а потім, так само тихо, ніби оживаючи, теж поетично відповів:
   "Хто вона -
   вічна супутниця міста,
   що без кінця зникає із очей
   і з'являється водночас?"
   "Це річка! -
   вигукує дитина
   досвідчений відгадник загадок.
   І радісно додає:
   - Якщо місто зветься Парижем,
   То річка називається Сеною!"
   - Жак Превер? - запитав Лисиця.
   - Правильно, - усміхнувся мсьє Робер. - Він... Можеш.
   - Так, - стенув плечима Богдан, - трошки... Інколи...
   - Які потужні ці дві сили: поезія й вода, - мовив Антуан, задумливо глянувши у вікно. За ним виднілися нескінченна далечінь і Сена, які за творчими можливостями цілком могли б зійти за прародителів поетичного слова.
   - Усе правильно сказали, мій юний друже, - пожартував Богдан, повертаючи товаришеві вчорашній його комплімент. - Я б додав: які вони прекрасні. І вічні.
   - Не можу не погодитися, - підморгнув Антуан і знову став дивитися у вікно, за яким тягнувся чарівливий світ паризької краси.
   В одному автобусі з Лисицею і Робером їхали Ежен Бертьє, Казимир Годлевський і літературознавець з Росії Віктор Ізмайлов. Він з'явився практично вже перед самим виїздом до Монмартру. Серед пасажирів Богдан помітив ще кілька знайомих облич. Але згадати імена цих людей, а також місця і ситуації, де познайомився з ними, не зміг.
   В автобусі панувала невимушена атмосфера, жива, життєрадісна. Смачний обід зробив своє. Плюс - "комфортні умови пересування". Усе - як і мусить бути. У найкращих домах Парижа і Лондона.
   Деякі "пари" неголосно бесідували. Богдан не дослухався, про що. Він думав. Думав і мовчав. Робота на конференції, "нові тенденції в науці" відійшли на десятий план. Сена залишилася позаду. І Богдана непомітно захопило почуте й побачене в коридорі Сорбонни. Хто ж вирішив пожартувати з Бертьє саме так? Та й чи жарт це? Може, це "привіт" від "Великого Магістра" з того світу? Мовляв, засумнівався в моєму авторстві, а отже - і в могутності мого таланту, та ще й зробив це публічно - отримуй заслужене. Ну а за ним... "Хто сіє зло, той пожинає зло!.." Ха! Смішно. Хоча... Можливо, Бертьє все вигадав і просто сам жартує з Антуаном? Але навіщо? Що за цим стоїть? Наскільки все серйозно? Відповідей поки не було.
   - Послухай, Антуане, - зашептав Лисиця і ближче підсунувся до мсьє Робера, - не йде у мене з голови цей "перстень Бертьє". Упоперек такту він. Як сніг на голову. Причому - торішній. Доісторичний. Чи історичний?
   - Я теж не можу відмахнутися від цього, - зосереджено відповів Антуан, підтримуючи таємничість розмови. - І хоча все це може бути чим завгодно, - варіантів багато, - стурбованість не зникає. Я починаю хвилюватися за конференцію. Вона ж має бути проведена на "високому організаційному й науковому рівні". Сам розумієш. Ювілейна. І тут вимоги ще вищі, ніж до звичайної... Живі мають пам'ятати мертвих. І шанувати цю пам'ять. На тому стоїть світ.
   Тим часом автобуси плавно й упевнено "запливли" на стоянку біля цвинтаря. Пасажири обережно з'являлися "на світ" і тут же знову, як і в салонах, об'єднувалися в "групи за інтересами". Нічого не вдієш. Людина - створіння соціальне. І довго самотньою бути не може. Робінзон Крузо - виняток. І зроблений він через примху жорстокої долі. Та з часом вона все одно змилувалася, "подарувавши" йому П'ятницю. А потім - і зовсім повернула до цивілізації.
   Коли всі вийшли, розрізнені групки об'єднали й очолили Робер і Лисиця. За мить людна процесія повільно рушила вглиб останнього притулку талановитих, розумних і просто звичайних, не обдарованих ні талантами, ні видатним розумом людей, що закінчили з волі небесних сил свої справи на землі й переселилися (у це особливо хочеться вірити нині живим) до набагато кращого світу. Бо ще ніхто з них не повернувся назад.
   Цвинтар здався Богданові величезною морською бухтою, в яку зайшли зовсім не надовго втомлені від далеких мандрів кораблі, але потім, уже навіть відпочивши, передумали виходити у відкрите море й вирішили назавжди залишитися тут. У Бухті Вічного Спокою. І неначе затонули... Цвинтар - бухта затонулих людських доль. Де все велично, спокійно й непорушно. І не дуже хотілося порушувати цю велич будь-яким, навіть щонайменшим, рухом. Бо невидима таємнича й дуже могутня сила наклала на них своє усесильне табу.
   Звичайно ж, так здавалося тільки Богдану. Решта спокійно йшла головною алеєю Монмартра й неголосно розмовляла, поглядаючи праворуч-ліворуч.
   Усе навкруги доглянуте, акуратне. Рука цвинтарних служителів, попрацювала старанно. Увесь цей умиротворений порядок підкреслював священність останнього людського притулку. Але водночас він нагадував про тлінність людського життя. Хоча думати про це не хотілося. Ні тим, кому сорок, ні тим більше тим, кому вісімдесят.
   - Бачиш он, за масивним кам'яним хрестом, пам'ятник у вигляді величезної сови? - перервав Антуан філософствування Богдана "на теми про вічне". - Такий оригінальний надгробок замовив собі один з відомих у Франції служителів Феміди - прославлений адвокат Жан Мармонтель. Постійно практикуючи, він завжди покладався на силу розуму, на отримані з віком і досвідом знання, мудрість, інтуїцію, що не підводили його ніколи й допомогали вигравати найзаплутаніші, провальні й безнадійні справи.
   Коли підійшли ближче, Богдан прочитав вибиті на п'єдесталі слова. Мудрі. На віки. OPERA ET STUDIO.
   - Усе життя мсьє Мармонтеля, його кар'єра, - захоплено вів далі Антуан, уважно, як і Богдан, роздивляючись оригінальний монумент, - повністю підтвердили істинність цього вислову. Людина вірила у свої сили, вірила в ще не розкриті можливості й робила себе. Робила, як майстерний гончар ліпить, здавалося б, невибагливий, по-житейски простий і надійний глечик. Ліпить упевнено, вперто, з надією на успіх і маленьке диво. Диво перетворення. Але не за допомогою чарівної палички, а дослухаючись до простої істини, що водночас є універсальним і непорушним законом. Без труда нема плода... Основа життєвого успіху, де першу скрипку грає постійна й самозречена праця. Практично, - сенс життя homo sapiens, рушійна сила його еволюції до homo victoriens - людини-переможця, і насамперед - переможця себе, своїх численних комплексів, невіри, песимізму і скепсису, якими годує нас оточення, а вже потім - лінощів. Vivat переможцям! Vivat богоподібним! Vivat невиправним дивакам-творцям, які рухали, рухають і рухатимуть прогрес людства.
   - А ти шикарний оратор, - оцінив Богдан. - І сказано все правильно.
   - Ха, - почав грати "основного" Антуан, - а я ще й вишивати вмію. На машинці. І плести. Хочеш шкарпетки?
   Богдан усміхнувся.
   Далі йшли мовчки. Решта процесії ледь чутно перемовлялася. Богдан не прислухався. Але, якби й захотів, - не зміг би. Відірвалися на добрий десяток кроків.
   - Ну, ось і пришли, - сказав Антуан. - Добридень, любий Учителю.
   Слова полетіли до масивного бронзового середньовічного лицаря, з-під ексклавини якого виднілися обладунки. Лицар став на праве коліно й низько схилив голову у скорботі. Ліва рука бронзового велетня спиралася на довгий масивний меч. Правою він тримав товсту книгу. Довгим волоссям, здавалося, грав неслухняний вітер. Лицар виконаний настільки майстерно, що з першого ж погляду Богдана не залишало відчуття, що велетень, трохи посумувавши, підніметься на весь велетенський зріст, розпрямить могутні плечі і, віддавши данину поваги й пам'яті метра, піде разом з усіма. Для того, щоб і далі здійснювати нові подвиги в ім'я добра й справедливості. А те, що головним його заняттям було здійснення подвигів та боротьба зі злом, однозначно читалося в усьому рішучому й могутньому вигляді. І вірилося беззастережно.
   - Ну, як тобі? - з неприхованою гордістю запитав Антуан, дивлячись на лицаря очима, повними захвату.
   - Шикарно! - не приховував захоплення, що заполонило його по самі вінця, Богдан.
   Він не міг відірватися від цього шедевру. Той магнітив. Розсівав упевненість і спокій. Викликав піднесення й повагу до прихованої сили. Якщо, звісно, ви з ним з одного табору. Бо якщо з різних...
   - Це абсолютно неможливо, - закрутив головою Лисиця. - Але це так. Скульптор оживив бронзу. Холодну. Мертву. Німу. Вдихнув у неї життя. Наділив душею. Зробив практично людиною.
   - Ти це помітив?! - зрадів Антуан, що теж широкими очима дивився на шедевр.
   Мсьє Робер легко піддавався емоціям. Це українець помітив уже давно. Та й по-іншому зараз бути не могло. Богдан сам практично став таким же пам'ятником. Магнітячи. Розсіваючи. З душею і життям. Тільки значно меншим.
   - Узагалі ж, - почав Антуан, - щоб усе це створити, ми оголосили конкурс. Довго обирали серед безлічі ескізів. Стільки часу витратили. І зупинилися на цьому. Робота Морена Серваля. На гроші, звісно, не пожлобилися, але, як бачиш, воно того варте. Звичайно, проектний варіант так не вражав. Але пам'ятник... Хоча вже сама копія однозначно підсказала: ВОНО! І, слава Богу, ми не помилились. Це - неперевершено.
   - Так, енергетика йде потужна, - погодився захоплений Богдан. - Скульптор, звичайно, виклався на всю. Містика. Не інакше.
   - Хтозна, - сумно повів Антуан. - До речі, цей шедевр - його лебедина пісня. Шкода, але незабаром мсьє Серваль і сам пішов. Можливо, це теж спрацювало. Але про це зараз можна тільки здогадуватися.
   - А може, скульптор просто зміг, як ніхто, зрозуміти, влізти "в шкуру" "Великого Магістра", "надіти на себе" його долю?
   Богдан запитально подивився на друга.
   - Хтозна, - стенув плечима той. - Про це ми вже ніколи не дізнаємося. Та й, певно, не потрібно. Хай усе буде, як є.
   - Але те, що він створив, незрівнянне. Браво, маестро! Знімаю капелюха.
   Богдан не приховував захоплення. Почуття наповнили його й шукали негайного виходу. Заважати цьому - безглуздо.
   - Так. На біс повторити це неможливо, - дивлячись удаль, сумно видихнув Антуан.
   Може, шукав підтвердження? Чи хотів розгледіти душу мсьє Серваля, яка вкотре навідувалася сюди, щоб помилуватися шедевром?
   - Бо це - не ремісництво, - видав "об'єктивне" Лисиця. - Це - мистецтво. Справжнє. Високе. Навіки. І такі шедеври - завжди в одному примірнику... А може, така форма просто вдало збирає енергетику, що йде від останків "Великого Магістра", й магнетично спрямовує її на все, що опиняється поруч? Адже відомо, наскільки енергетично потужним був мсьє Беккерель. Він, напевно, якби не став гігантом у науці та літературі, зміг би стати прекрасним екстрасенсом-психотерапевтом.
   Припущення привабливе, та водночас - і трохи фантастичне. Хоча...
   - Усе може бути, - сухо сказав мсьє Робер.
   Коли зібралися всі, помічники Антуана, що замикали процесію, поставили до підніжжя величезний кошик з темно-червоними трояндами ("мсьє Беккерель дуже любив саме такі"). Квіти свіжі, повні життєвої сили. Вони символізували продовження життя. І продовження справи "Великого Магістра", яке взяли в надійні руки його численні учні.
   Після покладання квітів почав говорити Антуан. Він був небагатослівний. В інтонаціях сочився сум. Стало зрозуміло, що смерть Учителя - для нього занадто важка втрата. Вона й сьогодні залишається в його душі глибокою незагойною раною. І буде так завжди.
   Після Антуана заговорив Бертьє. Він теж хвилювався. Голос звучав нерівно, вібрував. Очі блищали сльозами. Де тільки й бралися емоції у цього втомленого життям дідуся?
   - Звичайно, сьогодні вся Франція, згадуючи свого славного сина, тужить і розуміє, кого вона втратила. Він не все зробив, не все задумане реалізував, а почате - не довів до кінця. Але доля невблаганна. Кожному вона міряє своїм аршином. І для кожного він різний. Для кожного свій. Ти пішов від нас, але з нами - твої безсмертні відкриття й одкровення, твої учні та задуми, герої твоїх творів і численні друзі твої. Для них ти лишився таким же життєрадісним трудоголіком, непохитним оптимістом і величезним талантом. Ти показав усьому світу, яким має бути справжній учений, справжній художник і справжня людина. Ти - гордість нації. Ти був великий за життя. Ти залишишся великим після нього. Великі й плоди справ твоїх, яким несть числа. Прийми ж від нас низький уклін і спочивай з миром.
   Після останніх слів з очей виринули сльозинки й покотилися щоками, обираючи зручні маршрути. Але закінчити їх не змогли. Синій носовик двома помахами знищив обидва солоних струмочки.
   Потім слово взяв Отто Келлер. Він був точний в оцінках, короткий у висновках. Відчувався гарт, тверда рука досвідченого оратора, що вміє опанувати аудиторію, проникнути в найвіддаленіші чи навіть - і закриті глибини бездонної людської душі. Щоб там відбувся потрібний "переворот"... Усе це він зробив із присутніми.
   "Крутий професіонал, - подумав Богдан і позаздрив, але зізнався собі в цьому неохоче. - І в шахах великий майстер. І словом володіє чудово, хоча акцент так нікуди й не зник. Та й куди він за ніч міг подітись? До речі, цей німецький професор ще міцненький боєць. Статуру має спортивну. Хоч і вік чималенький. Захоплюється не одними шахами. Факт! Виготовлення сильного й міцного тіла в його житті точно було. І, мабуть, не закінчується".
   Після Келлера говорив Ізмайлов. Той був небагатослівний, але вправний у фразах, показавши, що глибоко знає як життєвий шлях покійного ювіляра, так і його творчу спадщину. І все це просякнув повагою.
   Потім настала черга Джека Одрі. Він в основному зосередився на "Серці під мантією". Про чесноти ж "Великого Магістра" згадав побіжно. Однак враження від виступу залишилися приємними, бо його "австралієць" наповнив щирими емоціями.
   "Цьому ще над собою працювати й працювати, - зробив висновок Лисиця, - не один пуд наукової солі треба з'їсти, щоб перетворитися на такого майстра, як Келлер. Чи - Ізмайлов... Гм, перевертень, - згадав про вчорашнє відвідування номера Одрі. - Точно перевертень. Перекинувся з офіцера спецпідрозділу на вченого. Професора, на хвилиночку. Таке, напевно, теж буває".
   Коли вшанування закінчилося, Богдан попросив Антуана на декілька хвилин забігти до могил Гектора Берліоза, Олександра Дюма і Генріха Гейне. Антуан не заперечував і "перекинувся" на гіда. Без роздумів і легко. Наче справжній перевертень.
  

Глава 8

  
   Увечері втомлені, але "глибоко задоволені" Антуан з Богданом увійшли до триста восьмого номера готелю "Принц Альбер Опера". Еге ж! І пленарне засідання провели "на високому організаційному рівні", і поїздку на Монмартр теж можна "занести в актив". Єдиною білою (хоча, швидше за все, чорною) плямою на тлі успішного дня, немов крапля чорнила на парадному кітелі контр-адмірала, дзвенів виступ Бертьє. Точніше - неприємний газетний галас довкола авторства Беккереля. І хоч стартувала ця журналістська тріскотнява раніше, інформація з жовтих сторінок відомою стала саме зараз. І в душах багатьох відгукнулась неприємною луною. Але було ще одне, що явно псувало відчуття задоволеності. Правда, відомо про це небагатьом. Так, в усякому разі, думали Антуан і Богдан. Якщо, звичайно ж, Бертьє не розповів іще кому-небудь. Це "ще одне" неприємним холодом оселилося в душі. І теплішати не збиралося. Навпаки. Холод починав посилюватися. Хочеш ти цього чи ні.
   - Вип'ємо? - запитав Богдан, готовий виконати першу-ліпшу забаганку друга.
   - Тільки мінералки, - стомлено відповів Антуан, сідаючи в глибоке "хитромудре" крісло.
   Тут можна перепочити "всім функціональним системам", що попрацювали сьогодні в "оптимально-напруженому режимі". А мсьє Роберові ще й додому ж їхати. А це ще шматок енергії.
   - Я теж, напевно, тільки водички, - мовив Богдан.
   Він підійшов до холодильника, дістав запітнілу пляшку "Evian". Відкоркував. Нестримні бульбашки жваво подалися вгору і, досягнувши поверхні, почали розчинятися в повітрі. Налив до склянок з товстими стінками. Подав порцію живильної вологи Антуану. Узяв води для себе і теж сів у крісло навпроти.
   Довівши співвідношення Н2О з іншими компонентами організму до потрібного числа, Лисиця сказав:
   - Думаю, за сьогодні нам можна поставити "відмінно".
   Розслабившись у зручному кріслі, він мав вигляд якщо не володаря щасливого лотерейного білета, то в усякому разі переможця невеликого парі місцевого крою.
   - Кайфуємо від роботи, від спілкування, від Парижа, - почав перераховувати Богдан. - Для цього й зібралися. Так що все за планом. Як і мусить бути. Мені подобається. Давно не почувався так легко. І навіть - окрилено.
   - У принципі, так, але...
   Утома на обличчі Антуана не могла приховати тривогу. Як і задумливий погляд "в нікуди". Він шукав відповіді хоч там. Бо скрізь, де вже дивився, ніде не знаходив. Чи її не було? Ні... У задачки, підкинутої людиною, відповідь є обов'язково. Чи це зробила не-людина?
   - Ти про Бертьє? - перебив Антуана Богдан, навіть не помітивши цього. Не помітив цього і мсьє Робер.
   - Так, якось усе це... - Антуан замовк. Ніби шукав найвлучніше слово. - Дивно. І жодного разу не смішно. Мені - то вже точно. І Бертьє, гадаю, теж.
   Усе ж таки - не знайшов... І тривога в думках мсьє Робера продовжувала свистопляску. І зупинятися, схоже, не збиралася. Навіть для перепочинку. Навіть води попити.
   - Ну, це нам трьом не смішно, а комусь, може, навіть дуже й дуже, - логічно припустив Богдан.
   - Банальний розіграш? - з надією поцікавився Антуан. - Чи, швидше, не-банальний?
   Антуан на ходу підправляв питання, шукаючи на них хоч якісь відповіді. Але так їх знайти важко. Переливаючи з пустого в порожнє. Здогади без фактів - "гроші на вітер". Навіть кавова гуща не допоможе. Та й немає її тут.
   - Важко сказати, - підключив сумніви Лисиця. - Але... Пригадую, колись у Празі (я тоді на запрошення професора Гавранека брав участь у методичному семінарі), класно, по-доброму, розіграли науковця з, по-моєму, Естонії. Давнього друга Гавранека. На всіх каналах телевізора у його готельному номері демонстрували змонтований відеозапис його нагородження високою державною нагородою чи то Свазиленду, чи Зимбабве "за всебічні й масштабні дослідження історії й теорії канібалізму". Ото вже було смішно. І естонцеві тому теж. Придумав усе Гавранек. Тут я його теж бачив, але ще не підходив. Треба привітатися.
   - Думаєш, він? - Голос Антуана дихав надією. - Зачекай... По-моєму Гавранек прибув за два дні до початку конференції. Раніше всіх. Може, точно він?
   - Це значно кращий варіант, ніж "послання від великого магістра". Посмертне.
   Логіки словам Лисиці позичати не треба. Запаси серйозні має.
   - Але це ж - нонсенс! - майже завівся співоберта мсьє Робер. - Який Орден? Який великий магістр? Двадцять перше століття за вікном. Інтернет і мобільні телефони. "Новітні технології". Ордени можуть бути тільки на грудях у заслужених-перезаслужених. Орден же абскондитів існував у середньовіччі. І я не чув про його відродження.
   - Ну, "не чути" - ще не гарантія "неіснування". - Богдан кілька разів натиснув подушечками пальців на обидві скроні: починала боліти голова. - Може, його відродили таємно і його члени діють інкогніто? І ХІХ, і ХХ століття для сучасників теж здавалися часом бурхливого розвитку цивілізації. І місця для всіляких там напівбожевільних ідей про таємні організації-ордени начебто й не було. Але це не заважало існувати в ХІХ столітті в Англії "Золотій зорі". А візьми Німеччину початку ХХ століття? Німецький орден, товариство "Туле", товариство "Вріл", Чорний орден. Та й увесь гітлерівський Третій Райх був практично повністю пронизаний духом таємничих організацій, містики, окультизму й магії.
   - Облиш.
   Антуан бризкав категоричністю та здаватися, схоже, не збирався. І тривога все більше проступала крізь утому.
   - Які ордени? - рішуче розвернувся він. - Який окультизм? Яка містика? У світі не було, немає і не буде нічого настільки таємного, що не стало б більш менш явним. Кожний клубок завжди - рано чи пізно - закінчується. Інакше не буває. І з усіма твоїми таємницями все так само. Та й якби з'явилося чи відродилося хоч якесь таємне товариство, журналюги давно б уже розтрубили на всю Францію. Чи й увесь світ. Так що всі таємниці давно вже не-таємниці.
   - Ага, ось так? - почав атаку Лисиця, теж рішуче розвернувшись. - А виняток - лиш Джек Різник і "Титанік"?
   Два рішучі "теоретики" перекинулись на казкових баранців, що опинилися на одній кладці. Ті обидва впали з неї. А ці?
   - Кожному овочу свій час, - забрів у народну мудрість мсьє Робер. - Колись і з ними теж все стане ясно.
   Його словам хотілося вірити. Ще більше хотілося вірити у розіграш. Що з Бертьє елементарно поглузували. Хай стильно. Хай жорстоко. Але таки так. Поглузували. І щоб сьогодні ввечері жартівник заспокоїв гренобльського професора, знявши з себе маску невідомості. Що автоматично викорчувало б тривогу з іще двох сердець. І всі б відправились у люлю спатки. А не гасати лабіринтами думок у пошуках хоч якоїсь притомної відповіді на численні "чому?". Тим більше вона так уперто не знаходилась.
   - Добре. А як щодо маніяка? - запропонував нову версію Лисиця. - По-моєму, гідний варіант. Бо при здоровому глузді такого не відчикрижиш.
   Богдан напирав новою ідеєю "на всіх фронтах". І задумуватися про відступ навіть не збирався, хоч біль у голові й наростав. Зараз відчував кураж. А той не зважав ні на що. Ховаються всі!
   - Ну, маніяк - це найостанніше, - трохи послабив "опірність" Антуан. - Маніяки - це як політика й погода. Коли немає, про що говорити, немає розумного пояснення, говорять або про надприродне, або про них.
   - А все-таки, - пожвавішав Богдан. - Хтось записався до фанів роману "Великого Магістра" і, обурившись нападками "якогось там професора Бертьє", став на захист чесного імені кумира. А самого Бертьє цей "хтось" сприймає як явну загрозу. Оскільки його інтерв'ю (чи, точніше, псевдо-интерв'ю, якщо вірити словам гренобльського професора) явно спрямовані проти мсьє Беккереля. Цього наш "хтось" стерпіти не може. Тому й вирішив підлякати кривдника саме так. Вишукано. Екстравагантно. І стильно. Таке задовольнить пиху кожного і всякого. І ніякого ритуального вбивства вже й не треба. Важливо налякати. Посіяти паніку. Напустити розгубленості. Побачити, як йому боляче. Як він нервує. Мучиться. Якраз це, по-моєму, й досягнуто.
   - Але для цього йому принаймні треба бути серед учасників конференції, - прозрів мсьє Робер. - Швидше за все. Так зручніше. На відстані витягнутої руки. Постійно. І все під контролем.
   - Не бачу перешкод, - упевнено відповів Лисиця. - Він (чи вона) або спокійнісінько працюють на конференції (бо мають на це повне право, будучи ученим чи журналістом), або під чужим чи й вигаданим ім'ям ходять поруч, з розумним фейсом перетирають з рештою на животрепетні теми, а за цим усім роблять своє. Методично й упевнено.
   - А якщо цей "хтось" піде далі? - напружився через "відкриття" Мсьє Робер. І сам злякався можливого. - А що? Все може бути. І присланий перстень - це справді попередження про смерть, а не просто стильний богемний жарт? Як тобі таке? - перейшов майже на крик. - Подобається?
   Антуан шукав у запущеній агресії бальзам від тривоги, що металася в його напруженій душі. Настороженій. І - навіщо себе обманювати - наляканій. Наляканій невідомістю. Таємничістю. І - можливістю будь-якої миті одержати ножа в спину. Не буквально, звичайно. Хоча... Це було найстрашнішим. Бо ніби входив до суцільного непрохідного туману, в глибині якого можуть чекати на тебе страшно подумати, які небезпечні сюрпризи. А на поверхні - все тихо. Підозріло тихо. Убивчо тихо. Знищувально...
   ...І він шукав. Шукав уперто. Не відступаючи. Прагнучи знайти. Шукав, але... не знаходив. І це пригнічувало ще більше. Бо ввергало в новий світ. Світ незвичний і небезпечний. Світ, де діють зовсім інші закони. І людське життя одержує ціну. А вона може бути заплаченою...
   Лисиця мовчав ошелешений. Те, про що лише думав, щойно прозвучало. І доволі голосно. І з вуст самого мсьє Робера. І приємного тут мало. Навпаки.
   - Тоді Бертьє мусить померти найближчим часом?! - злякався розуміння очевидного Антуан. - Це просто жах, - прошепотів він, заплющивши очі.
   - Облиш, - і далі заспокоював Лисиця. - Детективні роздуми завели нас дуже далеко. І хоча робота вченого схожа на роботу детектива (потрібно знаходити факти, а потім, проаналізувавши і зваживши їх, робити вмотивовані висновки), усе-таки Богові - Боже, а кесареві - кесареве. Якщо ж під нашими побоюваннями і є хоч якийсь ґрунт, краще повідомити компетентні органи. Одразу. Це ж їхній хліб. І в плані права, і з погляду професійної підготовленості. Хоча, звичайно, в мене є дуже серйозні побоювання, що в поліції нас із нашими "далекосяжними висновками" не те що не захочуть слухати, а навіть по шиї надають. Щоб не забивали їм голову дурницями. І, можливо, правильно зроблять.
   - Не зовсім так, - розплющив очі Антуан і впевнено заперечив, здавалося б, проти неспростовних аргументів. - Принаймні, один з усіх паризьких поліцейських мене все-таки вислухає. Уважно. Хоча б. Ну, а далі - життя покаже.
   - І хто ж це? - з іронією запитав Богдан. - Невже міністр внутрішніх справ?
   Може, жартівливість зараз і не доречна, та Лисиця вирішив дати їй волю. Нехай хоч трохи погасає в повітрі. Застоялась же...
   - Трішки не вгадав, - пропустивши іронію, врівноважено відповів Антуан. - Всього лиш мій брат Фаб'єн. Двоюрідний. Фаб'єн Люка. Інспектор кримінального розшуку. Він мене точно вислухає. І постарається допомогти. Він такий. Веселий і безвідмовний. А якщо й для мене, то... Завтра ж зв'яжуся з ним. У всякому разі, певний "патронат" поліції нам не завадить. Я про конференцію. Та й Бертьє трохи заспокоїться. А то місця собі не знаходить, бідолашний. Ще дідько вхопить... Не доведи, Господи!
   - Згоден, - підтримав Лисиця. - Це правильно. Спокій нікому ще не вадив.
   Раптом він застиг. Задумався.
   - А ми зробимо ось як, - повів Богдан, ніби вже знав ім'я убивці. - Ти поки побудь. Телевізор подивися. А я зараз.
   Лисиця швидко опинився в коридорі, а потім несміливо підійшов до дверей із номером 314. За ними мав мешкати Любош Гавранек. Постукав. Півхвилини почекав - і двері відчинили. Так і є. Любош Гавранек. У всій красі.
   - Привіт, - так само несміливо промимрив Богдан.
   - О, друже, - засвітився Гавранек, - привіт. Заходь.
   Лисиця переступив поріг.
   - Та я ненадовго.
   - А чому ненадовго? - дещо згас чех. - Маю добрий коньяк. Можна і надовго. Та й до коньяку теж є.
   - Чудова ідея, - усміхнувся Богдан. - Спасибі. Але - трохи зайнятий.
   - Шкода.
   Гавранек погаснув зовсім.
   - У мене трохи незвичне запитання, - оголосив мету візиту Лисиця.
   Гавранек насторожився. Реакція людська. Нормальна. Як і треба.
   - А скажи-но: ти ніяких розіграшів тут не затіював?
   Богдан дивився прямо в очі. І місця для відступу не залишив. І коли тільки навчився? Ніби ж не вмів...
   Від Гавранекового світіння навіть диму не лишилося. Вітер саме грався попелом. Ворушив його туди-сюди.
   - А звідки ти дізнався?
   На посту N 1 - обличчі чеха - згасле світіння замінила розчарованість.
   - Байдуже, - махнув Лисиця.
   - А все-таки?
   - Сорока на хвості принесла.
   - Твоя сорока жінка чи чоловік? - посіявся неприємний здогад на посту N 1.
   - Це має значення?
   Голос українця посміливішав. Навіть випростався на повний зріст. Саме розправляв плечі. І дихати стало вільніше.
   - Для мене - велике, - додав загадковості до розмови чех.
   - А якщо я скажу, що це всього лиш - моє припущення?
   Лисицин голос уже почувався хазяїном мікрорайону. Як мінімум. А там і до району доросте. Ще й у мери намилиться.
   - Вірю, та не дуже, - примружив очі Гавранек.
   - Серйозно.
   Чех насупився. Думає.
   - Я ж знаю тебе, - почав тиснути улесливістю Богдан. - Ти ж без хохм не можеш.
   Почуте Гавранекові сподобалося. Але здаватися він не збирався. Так швидко.
   - Це поки таємниця, - прошепотів він.
   - Я ж нічого нікому, - ледь не перехрестився Богдан.
   - Розумієш... - зам'явся Гавранек. - Це - сюрприз. І все тримається в таємниці.
   - Він для жінки?
   Лисиця ніби провів правого хука. І рефері вже може рахувати.
   - Чому? - аж відхилився назад Гавранек.
   - Ну, ти ж майстер у "справах жіночих".
   Лисиця знову підмазав улесливістю.
   - Та ні. То - так.
   І усмішка заручилася з інтригою.
   - Та вже розумію, що "так".
   Лисиця показав, що трошки "в темі". Чи й не трошки.
   - Цей сюрприз для чоловіка, - напівшепотом сказав чех.
   - І хто він?
   - Ну, Богдане, не тисни. Усе дізнаєшся. Свого часу.
   - Для мене це дуже важливо.
   - Для мене теж.
   - Тоді давай так: я називаю прізвище, а ти кажеш, він чи ні.
   - От же ти настирливий.
   - Повір, що це справді важливо.
   - А якщо я скажу, хто це, ти мене не здаси?
   - Ні, звісно. Слово я тримати звик.
   - Гаразд. Є в мене тут одна тема...
   Гавранек "пішов у підпілля".
   - Бергера хочу розкочегарити. А то він похмурий такий.
   Лисиця напружився. Це не Бертьє. Погано.
   - А не боїшся? Знаєш же його вибуховість?
   - Усе розраховано й продумано. До дрібниць.
   - Молодець.
   А в думках і далі звучало: "Не Бертьє!"
   - Звісно. Тут треба все філігранно робити. Бо можна напартачити. А так... Хохмочка вийде - животи порвемо...
   - Дивись там не переборщи.
   - Будь спок. Фірма віників не в'яже.
   - Ок. Бувай. Успіхів!
   - І тобі!
   Лисиця зробив крок у коридор. Гавранек зачинив двері. Боковим зором Богдан побачив у нього годинника на правій руці.
   "І цей талантище ліворукий, - майнула думка. - Розвелося їх..."
   Йдучи до себе, Лисиця думав: "Гавранек хоче розіграти не Бертьє. Тоді що це за перстень? Балується хтось інший чи Любош не захотів зізнаватися? Еге ж! Так тобі відповіді й валятимуться під ногами. Це життя. І тут усе непросто. Треба добряче напружуватися, щоб одержати бажане. А одним порухом мізинця півцарства не здобудеш. Ще й коня на додачу. Та й дива бувають лише в казках чарівних..."
   Відчинив двері. Мсьє Робер подивився з надією.
   - Гавранек сказав, що до Бертьє він ніяким боком.
   Лисицині слова жорстоко били в тім'я. Антуан спохмурнів. І внутрішньо напружився. Халепа.
   - Тоді хто так жартує?
   Питання з розряду "до всіх". Чи, швидше, до Одного. Того, Хто Вищий За Всіх. Але Він і цього разу промовчить. Якби відповів - життя було б не цікавим. Бо простим. А просте життя навряд чи комусь потрібне. У ньому немає драйву.
   - А хто ж про те відає? - гайнув у "плетеніє словес" Богдан. - Усе, що зміг, я зробив. Більше ніяких думок. Голо. Як після пожежі.
   - Це погано, - почав вистукувати носаком Антуан.
   - Погано, - офіційним тоном сказав Лисиця. - Навіть дуже. Але дідуню треба заспокоїти все одно. Бо ще Кіндрат за сердечко вхопить. Цього ще бракувало.
   - Не дай, Господи! - перехрестився Антуан. - Ми так не домовлялись.
   - А може, ми надто серйозно сприйняли цього персня?
   Лисиця, здавалося, кинув і собі, й товаришеві, рятівні жилети. З коркового дерева. Надійні.
   - Може, - погодився Антуан. - Але тривога не минає. Незатишно мені.
   - Ти й зараз хвилюєшся через конференцію. Хочеш, щоб усе відбулося "на рівні". От і нервуєш. Тому й тривожно.
   - Ця тривога інакша. Не така, як "конференційна".
   - Відпочити тобі треба, - зробив "розумний" висновок українець. - Та й мені теж.
   - Ніколи, - відрізав мсьє Робер. - Знаєш, скільки ще проблем?
   - Знаю. По саму зав'язку.
   - Якби ж то. А тут уже й поверх неї.
   - Співчуваю. Але доведеться тягти.
   Після цих слів Богдан увімкнув телевізор і почав перемикати канали, шукаючи потрібний. Мсьє Робер не зовсім зрозумів і дивився на приятеля здивованими очима.
   - Вибач, Антуане, ледь не забув, - сказав прохацьким тоном мсьє Лисиця. - Сьогодні "Мілан" грає з "Ювентусом". Не можу пропустити. А може, - й ти залишишся? Цікавий же матч буде. Сто відсотків.
   - Ні, - стомлено заперечив мсьє Робер, тручи очі, ніби це допоможе прогнати втому. - Поїду додому. Відпочину хоч трохи. Завтра - день теж нелегкий. Секції. Треба бути свіжим і бадьорим. Та й пізно вже. Ну, а завтра ввечері - як обіцяв - покатаємося на моєму "швидкоколесому мустангу". Ти, до речі, теж, довго не сиди, - простягнув руку Богданові. Той потис. - Завтра й для тебе роботу знайду... На добраніч. Завтра побачимося.
   - Та без проблем, - видихнув українець.
   - От і добре, - сказав Антуан і рушив до дверей. - Хай твої виграють. Бувай, - мовив уже відчинивши.
   - Дякую, солодких снів, - кинув Богдан услід. Слова вдарились об зачинені двері, розлетілися врізнобіч і розчинилися в повітрі, немов їх ніколи й не було.
   Богдан замкнувся й зосередився на екрані. Вірив, що там ось-ось почнеться цікаве. Закінчувався напружений і важкий день. Починався напружений і важкий футбольний матч. І для Богдана також. Він хвилюватиметься. І бажатиме перемоги Україні. Знову. В особі Андрія Шевченка.
  

Глава 9

   Ранок почався для Богдана з непоступливого будильника. Так часто бувало й удома. Будильник буро виставляв роги й качав права. Важко знайти людину, для якої "сигнал пробудження" звучить приємною мелодією. Вставати вранці, тим більше - рано-вранці, професор не любив особливо. Можна сказати - ненавидів. Тому завжди домовлявся, щоб першу пару не ставили. Увечері - будь ласка, хоч до полуночі. Але вранці... Тому перших пар у його розкладі ніколи не було. І ніякими загрозами чи спокусами виправити це неможливо. Так було завжди. І буде. Система. Традиція. Норма. Але тут, у Парижі, усе це не діяло. Треба ламати звички та грати за правилами чужого поля. До чужого монастиря йдуть без свого статуту. Та ще й до такого.
   У "планетарній битві" плоті й розуму нарешті переміг останній. Богдан, правда, без особливого ентузазізьму підвівся з намагніченого ліжка. Тіло ще хотіло залишитися, але розум відштовхував його геть. Попереду - екстрим холодного душу, жнивування щетини й ліквідація порушників кислотно-лужного балансу в ротовій порожнині.
   І ще - обов'язковий ритуал чаювання. "Зеленого". Саме зеленому чаю довірив зовнішність. Звичайно, не все робив з того, що рекомендує простий і недорогий рецепт японських жінок. Трьох чашок зеленого чаю на день він не випивав. Максимум, що вдавалося, - це одна. Ну, зрідка - дві. Умивався ним теж не щоранку, а лише коли згадував про це. Шкода, робив так не часто. Ну, а щотижнева маска із зеленим чаєм гостювала на обличчі раз на місяць. І це тільки в кращому разі. Такий ось двієчник...
   До Парижа Лисиця також прихопив зелений "Greenfield". Так що входження в "сьогодні" розпочав саме з нього. Непоганий ритуал. Смачний і корисний. Як треба.
   Приготування позаду. Можна вирушати. І часу ще маєш удосталь в запасі. Молодець. Впорався з усім. Так і треба. Ми й тут, у їхньому Парижі, теж покажемо клас. Найвищий пілотаж. Бо ми ж такі.
   Задоволений ранком, відчинив двері й рушив у вир сьогоднішніх подій, що обіцяли цікавинки.
   І перша підстерігала вже одразу. Помітив, що двері до триста третього номера відчинені. Зупинився. Біля дверей - різношерста юрба. Але ж це номер професора Бертьє...
   Побачив Годлевського, Келлера, Ізмайлова, Одрі, Мертрена, Гавранека. Решта - незнайомі. Стурбований, підійшов обережно ближче. Вхід до номера перекривав високий потужний поліцейський. Він категорично пояснював, що не можна ні входити до номера, ні бути в ньому, бо на місці вбивства працює оперативно-слідча бригада. Ось-так. Не більше, й не менше...
   НА МІСЦІ ВБИВСТВА?!
   Богдану здалося, що він знову опинився в душі. Льодяному. Кинджальному. Пронизливому. І чай після нього навряд чи буде. Та навіть якщо й буде, все одно не допоможе. Тіло закував холод. У дзвінкі кайдани. Надійні. Нерозривні. Хіба що "лапу відгризеш". Мозок попросив притулку за межами. Байдуже, де. Головне - притулок. Головне - за межами... Страшна. Знищувальна. Гнітюча новина. Що спаралізувала й вимкнула. Але десь у глибинах свідомості зі скаженою швидкістю почала розростатися думка, що Богдан уже був готовий до цієї звістки. Зростало й відчуття провини. Це ж саме Антуану Бертьє учора розповів про загадкову знахідку. Лисиця теж був у курсі. А сьогодні Антуан збирався розповісти про все братові-поліцейському. Згадалися вчорашні "просторікування". Які ж безглузді вони сьогодні. Боже, цього не може бути! Те, що ще вчора здавалося маячнею, сьогодні стало реальністю. Страшною, трагічною реальністю. У це неможливо повірити! Але все ось. На відстані витягнутої руки. І жодною молитвою не відмолити. І воднораз світ став іншим. Незвичним і небезпечним. Бо... Бо почали діяти зовсім інші закони. Умить написані й ухвалені кимось лихим. Навіть страшним. Зловісним. Його жахливий велетенський образ уже піднявся над зміненим ним же самим світом. І зараз ієрихонською трубою звучить його громоподібний голос, що розсіває довкола липку моторош, яка мільярдами отруйних голок уп'ялася в Лисицине єство. І ціну, яку одержує людське життя, уже заплачено...
   Богдан залишався нерухомим і розгубленим. У душі все вирувало. Думки спалахували й гасли, розліталися в різні боки і сходилися в одній точці, бігли наввипередки, розбивалися, заважали одна одній і суперечили, бралися за барки й вигукували образливі слова.
   Повернутися до реальності Богданові допоміг дотик до плеча. Він ніби згорнув полотно виниклої картини трубою. Згорнув, але нікуди не подів. Просто відклав убік.
   Лисиця обернувся. Перед ним стояв Антуан. Зляканий і стривожений. Шкода його. Хоча Бертьє більше. Чи...
   - Звідки ти дізнався? - здивовано запитав Богдан.
   - Фаб'єн подзвонив, - відповів Антуан, що поступово ставав скляним; доторкнись - і розсиплеться. І потім не зібрати. - Він зараз там, у номері.
   - Бач, як повернулося, - усміхнувся "крізь сльози" Богдан, аби хоч якось оживити й ожити. - Учора ти збирався дзвонити йому, а сьогодні він уже встиг подзвонити сам. І вчорашні божевільні припущення сьогодні стали реальністю.
   - Ходімо туди, - рішуче запропонував Антуан і кивнув на двері.
   Видно, що думками він уже давно там. Лишилося туди прийти ще й тілу.
   - Туди ж не пускають? - запитав Богдан, не бажаючи розлучатися зі здивованістю.
   - Не проблема.
   Антуан пробрався крізь натовп, наблизився до високого поліцейського і щось шепнув на вухо. Той зник у номері, зачинивши двері. За півхвилини він з'явився знову й кивнув Антуанові. Той махнув Богдану. За дві миті вони минули "грізного вахтера", і нові непрохані гості опинилися в колишніх "апартаментах" Бертьє...
   Номер стандартний. Необхідні меблі, телевізор, холодильник, телефон, картини, ваза зі штучними квітами. Усе на своїх місцях. У номері - порядок. Жодних слідів пограбування. Не видно, щоб тут щось шукали.
   Бертьє лежав на ліжку з кинджалом у грудях. Удару завдали згори перпендикулярно до тіла. Кинджал увійшов по саме руків'я, пробивши простирадло, на якому довкола леза виднілася кривава пляма.
   - Lex universa est, quae Jubet nasci et mori, - тихо прошепотів Богдан, щоб почути міг тільки Антуан. Той почув, але не відповів.
   У тимчасовому професорському помешканні працювали кілька чоловіків у цивільному. Кожен звично виконував своє. Уважно й зосереджено. На роботі ж. І на двох прибульців не звернули жодної уваги.
   Антуан підійшов до молодого вернидуба середнього зросту з коротко обстриженим волоссям, який щось писав, оглядаючи номер, і сказав:
   - Познайомся, Богдане, це мій брат Фаб'єн.
   Вернидуб протягнув Лисиці праву руку, вправно перекинувши ручку в ліву, що тримала блокнот. Професор відчув у руці Фаб'єна силу й невгамовне молоде завзяття. Так і мусило бути.
   - Інспектор Люка, - офіційно мовив вернидуб. Потім, мабуть, зрозумівши, що його "знаряддя виробництва" зараз явно зайві, поклав їх на стола.
   - Богдан Лисиця, професор з України, - теж майже офіційно відповів Богдан.
   - Антуан розповідав про вас, - підморгнув інспектор. - Як там ваша футбольна збірна? Ми ж знову в одній групі "на світ". Поборемось?
   Фаб'єн розсипав щирість і незворушність, наче розмовляв зараз на веселій галасливій вечірці, а не в номері, де нещодавно гостювала смерть. Шлейф від якої ще не вивітрився.
   - Звісно, - усміхнувся Богдан, - упремося рогами, буцатимемося до останнього, а все одно не поступимося. Ми такі. І якщо не пройдемо далі, палиць у колеса напхаємо. Будьте певні. Щоб не думали багато про себе...
   Богдан намагався показати впевненість, але вийшло "не дуже". Та це й зрозуміло. Грати з французами важко всім. Навіть досвідченій і загартованій роками міжнародних баталій збірній. Про українців такого не скажеш. Команда молода і для досвіду солі ще їсти та їсти. Водночас Лисиця встиг подумати, що для звичайного поліцейського, який щодня спілкується зі всякими покидьками й нелюдами, "свіжий" труп "у зоні" спілкування - річ цілком звичайна. Він легко може перервати роботу й поцікавитися футболом чи розказати анекдота. Та чи надовго вистачило б цих хлопців, якби кожен такий випадок вони пропускали через серце? Про бажану пенсію й не мрій.
   Цей невисокий міцний хлопець з коротко обстриженою головою, що цікавиться футболом, одягнений по-спортивному (кросовки, джинси, майка без напису чи малюнка), відразу сподобався. Відчувалася в ньому простота й доброта. А ще - впевненість. У розвідку з таким напарником можна вирушати без побоювань. Не підведе. Це відчувається за десять метрів.
   - Ну, і що тут сталося? - поцікавився Антуан.
   Голос його тремтів. На фейсі читалася внутрішня незаспокоєна метушливість. І жодної крапельки просвітлення. Наче його й не існує в природі.
   - Убивство, як бачиш, - байдуже сказав Фаб'єн.
   Для нього зараз усе - як зажди. Як сніг узимку чи пекуче сонце влітку. Щоденна рутинна робота.
   - Хтось допоміг закінчити життя вашому колезі "достроково", - звично повів вернидуб. - Дідуньо на вигляд ще міцненький. Років з п'ять-шість побігав би. А може й більше. Та хтось вирішив інакше. Кинджалчика запхав "по саме не можу". Постарався від душі. Так що - без варіантів для бідолахи... Звичайно, криміналісти зберуть матеріал, зроблять детальніші висновки... У номері порядок. Нічого не шукали. У всякому разі на пограбування не схоже. Але якщо й украли, то забрали таке, що шукати не треба. Воно лежало на видноті. Або знали, де лежить. Убили, взяли і зникли. Прямо... як там? "Veni, vidi, vici".
   - Але якщо спробувати мислити логічно, - ніби опанував себе Антуан, вирішивши "зайти здалеку", - то не сходиться. Подумай сам. Професор із Гренобля їде до Парижа на конференцію. Що він із собою бере?
   - Зубну щітку, бритву, шкарпетки, гроші, - перерахував досвідчений Фаб'єн.
   - Не думаю, що велику суму, - уточнив мсьє Робер.
   - І, звичайно ж, доповідь, - уставив своїх п'ять Лисиця.
   - Так, - погодився Антуан. - Могли б за щось із цього вбити?
   Фаб'єн почухав стрижену голову. Схоже, це мусило допомогти.
   - Буває всяк, - тоном битого жака відповів він. - Убивають і просто так.
   - Але не в номері готелю, - намагався вести свою лінію Антуан.
   - Не факт, - склав на грудях руки інспектор. - Усе, що можливе у світі, в ньому можливе. Так що припускати треба все. Навіть найнеможливіше. Така наша робота.
   - Ого! - видав крізь легеньку посмішку Антуан, - ти наче в мудреці затесався.
   - Так у мене ж брат професор, - підморгнув Фаб'єн. - Скажи мені, хто твій брат...
   - А я й забув, - удавано серйозно закивав Робер. - Це ж треба... Пощастило...
   - Ось так, - знову підморгнув інспектор, а потім уже серйозно сказав: - Хоча, може, все зовсім інакше... Цих "може" може бути дуже багато, поки не встановиш істину. До речі, як по-вашому, по науковому, називається такий повтор слів? "Тавтологія"?
   - Десь так, - відповів Антуан, знову спохмурнівши.
   Лисиці здалося, що його французький друг відчував провину за смерть Бертьє. Тому й старався щосили.
   - Ну, а коли будуть точніші висновки, - повів далі мсьє Робер, - і ці, як їх, версії (так, по-вашому, по правоохоронному, називаються розумні, але ще не підтверджені думки про злочин)?
   - Точно так, - підтвердив інспектор Люка. - Вони. Тут багато від експертів залежить. Наскільки вони швидко впораються. І якісно. Та я порию-покопаю. І не лише.
   Фаб'єн став уже зовсім серйозним. Він же "при виконанні". Та й як не крути, а шкура правоохоронна тисне. Приростає. Назавжди. І танцюєш таки під її дудку.
   - Так що, напевно, до сьогоднішнього вечора, - продовжив пояснювати інспектор. - Якщо карта вдало ляже. Чи завтра до обіду. Якщо невдало. Побачимо. А що про вбитого відомо тобі? - запитав Антуана він і потягнувся за блокнотом і ручкою.
   - Ну, що? - позбирав докупи думки Антуан. - Загальне й небагато. Народився в Греноблі. Там же успішно закінчив університет. Як найталановитішому випускникові запропонували працювати на кафедрі в альма-матер. Швидко захистився. Після знайомства з Патріком Беккерелем і за його рекомендацією переходить працювати до Сорбонни. Близько з ним сходиться. Починають активно співпрацювати. Перу цього тандему належить значна кількість відомих наукових робіт. Це вже наукова класика. Неодноразово нагороджувався. Популярний у своїх колах. Авторитетний. Талановитий. Кілька років тому, незадовго до смерті Беккереля, кидає Сорбонну й повертається до Гренобля. Злі язики відразу ж посварили метрів. Як було насправді, ми вже ніколи не дізнаємося... На конференцію його я запросив особисто. Він подякував і запевнив про участь. Приїхав позавчора, в другій половині дня, а сьогодні...
   Антуан не закінчив. Переживання видно неозброєним оком. Воно оголосило себе "президентом" мсьє Робера і головнокомандувачем. І заважало говорити.
   - А, ось ще таке, - спохватився мсьє Робер. - Ти тільки мене уважно вислухай. До кінця. Не перебивай. Яким би божевільним не здалося те, що я скажу.
   Після цих слів Антуан подивився на Богдана, ніби шукаючи в нього підтримки. І тут же її отримав. Українець до цього щедрий.
   - Бачте, шановний Фаб'єне, - відразу вступив до розмови Богдан, але через хвилювання вийшло трохи штучно. - Власне, вчора ввечері ми вирішили про це розповісти тобі (чи краще вам?).
   - Тільки ніяких "вам"! - відкинув зайві церемонії Фаб'єн.
   - Добре, - поставив крапку Лисиця. - Так ось. Учора ввечері про побоювання ми вирішили розповісти тобі сьогодні зранку. Але навіть подумати не могли, що робитимемо це ось в такій ситуації. Це просто незбагненно.
   - Ну ж бо, ну ж бо, - пожвавішав Фаб'єн, демонструючи щиру зацікавленість. - Про Бертьє для мене зараз, як ви розумієте, все дуже цікаве.
   - Тільки ти не поспішай обривати на півслові. Гаразд? - усе не вгамовувався Антуан, чудово розуміючи, що для його двоюрідного брата, детектива з реального життя, а не вигаданих книжкових історій, те, про що він зараз розповідатиме, звучатиме як розповідь рябої кобили про свій сон. Але іншого виходу зараз не було. Факти. Тільки факти.
   - Річ у тім, - несміливо почав мсьє Робер, - що наша конференція - ювілейна. Вона присвячена сімдесятиріччю з дня народження професора мого університету, великого фольклориста й літературознавця, відомого письменника й педагога Патріка Беккереля, якого після тріумфу його історичного роману "Серце під мантією" почали називати "Великим Магістром" за певну схожість із головним героєм книги. Так от. Десь за місяць до початку конференції в деяких не дуже відомих газетах з'явилося кілька викривально-розгромних статей, суть яких зводилася до того, що мсьє Беккерель зовсім не має стосунку до безсмертного роману. А на обкладинці тільки стоїть його ім'я... Десь так.
   Сказане Антуанові не подобалось. Для нього це була відверта маячня. Єресь. Схоже, навіть вимовляти ці слова - для нього блюзнірство. А самі слова - гидкі. Наче заражені вбивчою бацилою. Від якої немає порятунку. І хоч біжи та й полощи рота медичним спиртом. Не менше. І то навряд чи допоможе.
   - Як я зрозумів, - усе-таки не втримався Фаб'єн, - усіма шанованого "Великого Магістра", сто разів заслуженого професора й педагога, виставили банальним плагіатором? - Але тут же відразу й спохватився: - Ой, я, здається, тебе перебив, - по-дитячому, грайливо, збентежився він. - Я більше не буду.
   - Звичайно-звичайно, - підіграв Антуан, але тут же серйозно повів далі: - Та найголовніше для нас зараз - це те, що підписані ці "викриття" ім'ям професора Ежена Бертьє.
   - А це вже дещо, - знову не втримався Фаб'єн, і серйозна зацікавленість оселилась на його вольовому обличчі, а сам він наче присів, зачаївся. Щоб несподіванку зустріти "всеозброєним". Однак за мить він видав жарт: - А ти продовжуй, Аріадно, далі йди.
   Антуанові губи смикнулися, але в усмішку так і не розтягнулись.
   - Не знаю, чи схоже це на дороговказну нитку, але ти слухай далі. Учора на пленарному засіданні Бертьє повідомив, що він не те що не писав цих брудних рядків, але навіть ні на хвилину не міг собі дозволити коли-небудь навіть подумати так. І що його адвокати вже риють землю довкола тих жовтих газетенят. Хтось скористався відомим ім'ям, щоб прикритися й розпалити пристрасті. Але й це ще не все.
   Антуан знову подивився на Богдана. Той підморгнув обома очима. Мсьє Роберу це надало впевненості, і він продовжив:
   - Учора, в другій половині дня, відразу після пленарного засідання, до мене підійшов Бертьє й показав свою знахідку. Він знайшов це тут, у номері, на столі.
   - І що ж це було? - знову не стерпів Фаб'єн, кваплячи розповідача.
   - Бертьє показав мені ритуальний перстень Ордену абскондитів.
   Голос Антуана знову задрижав. І наповнився новими обертонами.
   - Він описаний і в романі "Великого Магістра": широкий золотий перстень з великою літерою "М" та написом на зовнішній площині "Qui seminat mala, metet mala". "Хто сіє зло, той пожинає зло".
   - Пам'ятаю-пам'ятаю, - закивав Фаб'єн. - Товстенька книжечка. Ще й букви дрібні. Це ж ти мене зґвалтував його прочитати.
   Люка легенько штовхнув брата кулаком у плече. Антуан відреагував стримано:
   - Тобі не сподобалось?
   - Та ні, нормально, - стенув плечима професорів брат. - Хоча мені більше детективи подобаються. Брехня суцільна. Насправді так не буває. Та все одно цікаво.
   - Нормально? - не втримався Антуан і ледь не затупотів ногами. - Шедевральний твір Великого Майстра він називає "нормально"?!!
   - Та вибач, - пхикнув Фаб'єн, - я ж не гурман літературний. І не парафіянин вашої церкви наукової. Говорю як є. Тупий служака. Які мої мрії? Які ідеали? Випити, поїсти, купа бабла. Чим більше, тим краще. Все. І букви ваші не дуже й потрібні. А ти кажеш...
   - На комплімент нариваєшся? - втупив два ліхтарі очей у поліцейського мсьє Робер.
   - А ти можеш? - відбив потужні промені офіцер і відіслав їх назад.
   - Облізеш, - коротко "розрулював тему" мсьє Робер.
   - Як скажеш, - підморгнув інспектор Люка і майже придавив підступну посмішку.
   - То слухай, - наставив на "праведний шлях" блудного брата Антуан. - Якщо пам'ятаєш, у романі саме такі персні таємно посилав великий магістр ворогам перед тим, як їх так само таємно знищували. Завжди незмінний ритуал. Коли ж душа приреченого починала шлях до царства тіней, на його ліву руку одягали надісланий перстень. "Хто сіє зло, той пожинає зло". "Той пожинає зло" - це безапеляційний вирок Ордену, який має бути обов'язково виконаним. Я заспокоїв переляканого професора. Сказав, що це ми з ним так пожартували. Та, чесно кажучи, ми й самі з Богданом думали, що це чийсь жарт. У нього вірилося більше, ніж у щось інше. Але ось сьогодні...
   Не дослухавши, Фаб'єн підійшов до трупа. Уважно придивився. Потім поманив пальцем обох. Коли підійшли, показав на ліву руку Бертьє. На підмізинний палець надіто персня.
   - "Хто сіє зло, той пожинає зло", - тихо, майже пошепки, вимовив він.
   Усі троє завмерли. Ніякі це не жарти. Про них більше не могло бути й мови. Усе - дуже серйозно. Навіть дуже. Навіть дуже й дуже.
  

Глава 10

   Відвідини номера Бертьє принесли Антуану й Богдану масу неприємних емоцій. У виключно чорних тонах. Вони грізною ескадрильєю важких бомбардувальників вийшли на позицію і скинули смертоносний вантаж, перетворюючи колись квітучу територію на царство суцільної розрухи. І "відбудова" почнеться нескоро. В усякому разі, так здавалося зараз. Та й інших варіантів свідомість не пропонувала. Вона ж не дурна...
   Після повернення до триста восьмого номера мсьє Робер буквально впав до крісла й попросив випити.
   - Мінералки? - запитав Богдан, коли зачинив двері.
   - Та ні, - заперечив Антуан, що нагадував вичавленого лимона. - Міцнішого. Отрута є?
   Лисиця повернув до бару. Він чудово все розумів. Антуан зараз - "два в одному". Засмучений і стурбований... Великий міжнародний форум. Ти його задумав, організував, прораховувавши все до дрібниць. І раптом - така ось трагедія. Неприємністю це не назвеш. Занадто м'яко. І відразу після його початку вбивають одного зі сподвижників, одного з кращих друзів того, чийому ювілею цей форум приурочений. Ні, це не неприємність. Це - катастрофа! І вже сьогодні численні ЗМІ різного калібру, випереджаючи один одного, щосили волатимуть: "Загадкове вбивство в "Принц Альбер Опера"... "Загадкова смерть на конференції в Сорбонні"... "Гучне вбивство представника наукової богеми". Хоча... Враховуючи їхні вміння красиво, як різдвяні подарунки, упаковувати й підносити найрізноманітніші людські трагедії, французи почують і прочитають навіть страшніше. І це тільки в тому випадку, якщо вони не пронюхали про історію з перснем. Хоча виступи в пресі псевдо-Бертьє теж обов'язково приплетуть. І тут уже до чужого рота не приставиш ворота. А до нинішнього журналістського - тим паче. Та преса - ще півбіди. Гірше, якщо розбіжиться конференція. Тоді міжнародний скандал. А його ну ніскілечки ж не хочеться.
   Богдан відчинив бар. І аж сахнувся з несподіванки. За дверцятами бару побачив Courvoisier XO Imperial - яскравого представника сучасної "коньячної аристократії".
   - Звідки він тут узявся? - не зрозумів Богдан, ніби побачив одного з ченців-лицарів, телепортованого з тих далеких часів. В ексклавині й обладунках. З мечем. І перснем на правій руці.
   - "Принц Альбер Опера" - готель не останньої руки. Але все ж не дотягує до того, щоб у барах звичайних номерів виставляли коньяк такого класу. Щось тут не те. Може, хтось і справді отруту підсунув?
   - А хіба не може так бути, що ти дуже сподобався портьє, ну, своєю харизматичністю. І він "засвідчив свої симпатії"?
   Легка усмішка невідомо звідки таки змогла (з боями?) прорватися на Антуанове обличчя. І хоч тривала недовго, устигла дати відповідь на все. Зрозуміло. Коньяк непомітно захований. "З метою швидкого виявлення". Але тости планувалися інші. Однозначно інші. Прямо протилежні.
   - Слухай, Антуане, - пожвавішав Богдан, застигнувши біля відчиненого бару, - а може, замість коньяку чайку мого хильнемо? Зеленого. Корисний для здоров'я. Стабілізує тиск і обмін речовин, тонізує та знижує рівень холестерину. Віддаю перевагу марці "Greenfield": "незміннне поєднання якості й смаку".
   Богдан узяв пачку, покрутив у руках і ніби для підтвердження сказаного почав читати:
   - "Дивовижні цілющі властивості зеленого чаю відомі мешканцям Далекого Сходу вже багато віків. Зелений чай - це невід'ємна частина звичайного й розміреного способу їхнього життя. Пропонований зелений чай "Greenfield" - акуратно й дбайливо відібрані молоді свіжі чайні листочки, що зберегли в собі всі корисні властивості. Зелений чай "Greenfield" подарує Вам незабутні хвилини задоволення, а регулярне вживання зробить Ваше самопочуття набагато кращим".
   Закінчивши, повернувся до Антуана і сказав:
   - Бачиш? Чорним по білому, - сказав він, але потім, ще раз глянувши на пачку, виправився: - Точніше, білим по чорному. Саме те, що зараз треба. Та й не гірші ми за "мешканців Сходу". Хоч Далекого, а хоч і Близького.
   - Іншим разом, - категорично відповів мсьє Робер. І зараз із ним сперечатися не рекомендувалось. - Мені потрібен тільки коньяк. І багато. Хоч грамів і сто.
   Богдан не став наполягати. Він узяв пляшку, відкоркував, налив потроху в два фужери і один простягнув Антуану. Той мовчки взяв майже "замовлену" сотку й повільно став пити. Те ж саме зробив і Лисиця. Коньяк шикарний. Покуштувати його випало вдруге у житті. Уперше це зробив, коли мав нетривалий роман з дочкою одного відомого українського дипломата. Тоді Аніта (так вишукано звали колишню даму серця) залізла до батьківського бару (за що їй згодом перепало) і почала одну з багатьох дорогих пляшок. І ось цей коньяк (практично - напій любові своєї далекої юності) Лисиця смакує знову. А з однією з багатьох коханих доля його так жодного разу й не звела. Напевне, Аніта зараз багата й модна тітка - саме така, якою бачили її у своїх захмарних планах далекоглядні батьки. А бідного студента філфаку в них точно не було. Та й добре. Богданові подобався він, сьогоднішній. Незалежний і самодостатній. Вільний практично від будь-чого. Навіть у цій трагічній ситуації.
   Із задоволенням випивши, Антуан запитав:
   - Що робитимемо?
   На мить Богдан відчув гордість. Антуан сприймає його як частину "ми", не сумніваючись, що Богдан в усьому допомагатиме. Захотілося стати Гераклом. І, як мінімум, - почистити авгієві стайні, що утворилися після вбивства Бертьє.
   - Питання номер один - нормальна робота в секціях, - на одному диханні видав Богдан. Потім діловито додав: - Наскільки можливо. Це буде непросто, але зробити треба чимшвидше.
   - Розумію, - закивав Антуан, - але як? Замовчати те, що сталося, - неможливо. Шило в мішку. Та й переходячи із вуст у вуста, інформація обросте такими домислами, що претендуватиме на лаври в конкурсі на кращий готичний роман. От дідько!..
   - Думаю, треба зібрати всіх і спробувати заспокоїти, - назвав свій варіант Богдан. - Аргументовано. Натискати на "гарантуванні безпеки кожного учасника". І не лише оголосити, але й зробити для цього все можливе. Звернутися до головного поліцейського чину з проханням про негайне сприяння. Підключити Фаб'єна. Без їхньої допомоги ми - зав'яли. Це перше. Далі. Треба скорочувати конференцію. Замість запланованих п'яти днів провести за три. І екскурсія до будинку-музею "Великого Магістра", і вистава за його романом - це все добре. Але ти ж сам прекрасно розумієш, що багато учасників - люди далеко не молоді. Не доведи Господи - інфаркт чи ще яка гидота. Це автоматично додається до смерті Бертьє. І тоді вже нікого не втримаєш. Дві смерті - це вже занадто. Після цього на конференції можна сміливо ставити хрест. Людська природа. Інстинкт самозбереження. Проти цього ми безсилі.
   - Його можна ставити вже зараз, - приречено відповів Антуан. - Бісове вбивство! Навіщо я тільки запрошував цього Бертьє? Без нього все було б на вищому рівні!.. Але на скорочення я піти не можу. Ти навіть не можеш уявити, як багато для мене важить ця конференція. Я вже не кажу про пам'ять мсьє Беккереля, про престиж Сорбонни і Франції, про можливий міжнародний резонанс. Ти розумієш... Я півроку життя витратив на підготовку. Постійно - вдень і вночі - виношував сотні задумів, ідей, проектів. Найрізноманітніших. Найфантастичніших. Я об'їздив усю Францію й пів-Європи, шукаючи спонсорів. Бо грошей, виділених урядом, явно бракувало... Недосипав. Недоїдав. Як смішно це не звучить. Я ЦИМ ЖИВ. І ось коли вже все готове, коли залишається кожному зіграти свою роль у моїй вистражданій п'єсі, трапляється це лихо. І все летить до царства Аїда. Чи навіть і в Тартар. Усе розвалюється, чуєш, розвалюється!!!
   Богдан розумів, що друг на межі істерики. Усе сказане виривається, як з кратера вулкану, з глибин його розбурханої душі. Загострення пристрастей у якій наближається до критичної температурної позначки.
   - Усе буде добре, - якомога м'якіше сказав Богдан. - Ось побачиш. Це ж не клієнти дитячого садочка. І не послушниці монастиря. Публіка вся вчена-перевчена. Уміє, як ніхто, тверезо мислити й аналізувати. Гадаю, логічні аргументи розвіють важку атмосферу. Та ще й уміло, як ти можеш, подані, зроблять своє.
   - Може й так, - починав заспокоюватися Антуан. - Ну, добре, аргументи я знайду... Але ж налаштуватися на такий виступ... - заперечливо похитав головою. - Мені це зараз важко... А може, ти спробуєш? Га? Богдане? - нерішуче поцікавився мсьє Робер. - Я допоможу підготуватися.
   - Це неможливо, - категорично відрізав Лисиця. - І стратегічно неправильно. По-перше, ти - президент фонду і перша особа оргкомітету. Саме ти втілюєш організованість, порядок і, якщо хочеш, захист хоч би на рівні асоціацій. Підручники з військової справи пишуть, що найперше завдання у бою - це знищення командира ворожого підрозділу. Прописна істина. Тоді валиться вся система. Позбавлений очільника, особовий склад стає хаотичним натовпом. Його легко знищити. По-друге, моя французька хоч і досконала, та я не зможу настільки переконливо та зрозуміло без папірця, як це зможеш зробити ти. А з папірцем, погодься, мій виступ стане пірровою перемогою. А це не зовсім те, що нам треба. Так що моя кандидатура відпадає.
   Антуан уважно слухав. Думав. Аналізував. Чудово розумів Богданові слова. Лишалося тільки озвучити думки. І довго чекати не довелося.
   - Усе правильно, - вимучено сказав він. - Зробимо саме так.
   Богдан бачив, що буря в душі мсьє Робера починала вщухати. І це тішило. Тепер, коли до Антуана повернулося вміння тверезо мислити, Богдан вирішив поговорити про Бертьє. Смерть сама по собі - вже загадка. Бо є тією межею, за яку нікому ще не вдалося зробити крок, а потім повернутися назад. Смерть Бертьє загадкова у квадраті. Напередодні в його номері з'являється ритуальний перстень, описаний мсьє Беккерелем у романі "Серце під мантією". А цей ритуал - факт історичний. Такий же перстень Великий магістр Ордену посилав своїм численним ворогам, попереджаючи, що землю топтати залишалося недовго. Спосіб убивства завжди той самий. Удар кинджала. Незмінною лишалась і завершальна частина ритуалу. На ліву руку "новоспеченого члена Ордену", "засудженого" до цього "посмертного членства" волею великого магістра, обов'язково надівали персня. Він символізував "вічне членство" в цій могутній організації. І підкорення її силі. Саме такий перстень одягнуто на ліву руку Бертьє. Саме про знахідку такого персня вчора він повідомив Антуану. І, мабуть, передчуваючи лихе, не на жарт стривожився, бідолашний... Сподівався знайти захист. Але вчора все здавалося настільки нереальним, далеким, безглуздим, що повідомляти поліцію вирішили тільки сьогодні вранці. І то - лише двоюрідному братові Антуана. Щоб не нарватися на кепкування. І - запізнилися. Абсурд!!! А Бертьє тепер - уже "член таємного Ордену". Вічний. Посмертний. Як і передбачено ритуалом. І нічого вже не змінити. Ні-чо-го!
  

Глава 11

  
   Богдан почувався кепсько. Жахливі останні події стальними кліщами стискали пригнічене професорове серце. Важкі думки заполонили весь простір свідомості. Бо найбільше хвилювався за внутрішній стан мсьє Робера. Гостро відчував, що нерви друга - на межі. Треба чогось "радикальнішого", ніж ті "сеанси" психотерапії, яким піддав він Антуана. Але, звичайно ж, чудово розумів, що його любительські потуги можуть швидше розсмішити, ніж справді допомогти. Втім... Якби Богдану вдалося хоч трохи розвеселити мсьє Робера, вирвати із жорстоких лап усесильного відчаю, він міг би вважати себе справжнім цілителем. Але Антуан тільки вислухав усі настанови, але, схоже, навіть найменших змін не сталося. А дії Богдана нагадували наповнення бездонного резервуару. Що змахував на бочку Данаїд.
   Перед роботою в секціях учасників запросили знову до актового залу для "дуже важливого оголошення". І ось зараз вони неспішно стягувались. Дехто вже розміщувався в кріслі, ділячись враженнями чи й обговорюючи останні події. Дехто ще стояв і обдивлявся залу (можливо, прибув лише сьогодні). Дехто впівголоса перемовлявся, відійшовши від "основної магістралі", якою рухався народ. Людський мурашник - він і є людський мурашник.
   Антуан на деякий час залишив Богдана. Консультувався з оргкомітетом. Лисиця розумів "важливість моменту". Хоч і не хотів мсьє Робера "відпускати".
   Йдучи коридором до конференц-залу, Богдан мимоволі підслуховував розмови колег, які й не думали робити з них таємниці. Почуте підтвердило: шила в мішку не сховаєш. Ніяких сумнівів. Про те, що сталося в "Принц Альбер Опера", знали всі. І "дуже важливе оголошення" чекали з неприхованим інтересом.
   Конференц-зал, як і вчора, знову заповнила шанована публіка. Та на відміну від вчорашнього святкового настрою та передчуття цікавої роботи, сьогодні тут кружляв дух тривоги й настороженості. Усі принесли серйозні зосереджені обличчя. За цією серйозною зосередженістю вгадувалася внутрішня напруга. Але страху на сильно вчьоних фейсах не побачив. І це потішило.
   За кілька хвилин до кафедри підійшов Антуан. Непростий шлях він подолав упевнено, наче атомний криголам, розбиваючи лід тривожної настороженості. Зал відразу затих. Злагоджено й різко. Ніби для цього хтось натиснув спеціальну невидиму кнопку. Тиша зосереджено вдивлялася в оратора, чекаючи почути його слова сотнями уважних вух.
   - Друзі, - почав Антуан схвильовано.
   Уся продемонстрована впевненість одразу випарувалась. Стрімко й не роздумуючи. Богдан це відчув гостріше за всіх. І захвилювався теж. Зараз він був там. За кафедрою. Поряд з чудовим мсьє Робером. Був думками. Бажаннями. Навіть подихом. І молився, щоб у "бороданя" все вийшло.
   - Учора, відкриваючи наші високі збори, - вхопився обома руками за горло хвилюванню професор Сорбонни, - я як голова оргкомітету і президент фонду Патріка Беккереля бажав усім нам доброго здоров'я, творчих перемог, просив Божої допомоги й благословення на плідну роботу. Але на мій превеликий жаль, у нас сталося лихо. У своєму номері знайдений мертвим професор Університету Гренобля і в минулому один з кращих друзів нашого ювіляра мсьє Ежен Бертьє. Усі ми пам'ятаємо його вчорашній виступ про галасливий, вибачте, гавкіт у газетах довколо його імені, а також - імені Патріка Беккереля... Так, сталося нещастя. І тепер мсьє Бертьє з нами немає. Чому і як він загинув - поки невідомо, але, я певен, незабаром ми про все дізнаємося. Ця справа опинилась на олівці кращих паризьких детективів. Що ж до нас, то, гадаю, не помилюся, якщо скажу, що це нещастя лише об'єднає всіх у бажанні працею, яка триватиме відповідно до програми, створити непорушний монумент пам'яті. Ми присвятимо його тим ученим, які переселилися в райські сади, зробивши за життя дуже багато. Так, людська плоть - тлінна, але нетлінними залишаються діяння душі людської, спрямовані на загальне благо. Це - аксіома.
   Антуан замовк. Зал теж застиг у мовчанні. Думати було про що. І справді. Ситуація непроста. Скандальна. Навіть загрозлива. Не кожному до вподоби. І працювати "посеред неї" не так уже й комфортно. Але крім інстинктів, є ще й голова. А вона може подумати про багато значно сильніших речей, ніж страх. Хоча... Чи є сильніші?..
   А мсьє Робер молодець. Узята пауза, звичайно ж, продумана й підготовлена. Як і весь виступ. Та впевненість, з якою Антуан вимовив останні фрази, заспокоїла Богдана. І тепер він уже практично не хвилювався за друга. Навпаки пишався ним. Це - суперклас. Ні. Напевно, "майстер-клас". Чи навіть "сенсей-клас".
   - А зараз, - знову зібравши докупи нитки ситуації міцними руками, повів далі Антуан, - пропоную вшанувати пам'ять професора Ежена Бертьє хвилиною мовчання.
   Зал покірно й майже синхронно встав. Усі застигли в німому ритуалі. Тишу ніби закачали до велетенської кімнати одним потужним рухом. І вона заповнила все, тиснучи на кожного невиправністю долі Бертьє. Так судилося. І він не уникнув "присуду". Але чи міг?.. Немає тут відповіді. Не було й не буде. І шукати її - річ марна та безглузда. На віки вічні.
   "Цікаво, - почав міркувати Богдан, - про що думають ці розумні голови? Зазирнути б до глибин свідомості. Скільки цікавого відкрилося б. Скільки нового можна б дізнатися (і про Бертьє - у тому числі). Напевно ж тут є людина (чи, можливо, й не одна), яка знає більше, ніж відомо. А, може, серед присутніх - і сам убивця? Ого... А якби хто-небудь заглянув до твоїх глибин? Він би просто розсміявся. Хоч зараз це й неможливо".
   Тим часом хвилина завершилася, й Антуан продовжив:
   - Я дуже вдячний усім за глибоке розуміння й підтримку. Ми робитимемо все належне, щоб наша конференція стала симбіозом приємного й корисного. Успіхів нам, друзі.
   На останні слова накотилися хвилі оплесків. Так дякували колезі за мудрість, стриманість, організаторський талант, риторичні вміння і ще за багато чого, яким природа щедро нагородила цю щиру та скромну людину.
   Збори закінчилися, й науковці почали розходитися до секційних аудиторій. Антуан залишався за трибуною. З ручкою шаманив над сторінками. І паралельно чекав на можливі питання. Вони однозначно можуть бути. Після такого.
   За кілька секунд поруч уже стояв задоволений Лисиця. Він підійшов до мсьє Робера і з повагою спостерігав мовчки. Якими близькими стали вони за цих два дні. Як переплелися їхні долі й інтереси. Яким приємним і потрібним стало їхнє спілкування. Ех, чудова все-таки в них робота. Платять хоч і небагато, зате інших переваг - хоч греблю гати. І вони всі разом сповна компенсують не такий уже й рідкісний спів професорськими фінансами відомих романсів. Навіть басом.
   - Відмінно, - сказав Богдан і показав "Victoria". - На рівні. Можеш. Респект.
   - З твоєю і Божою допомогою, - відповів мсьє Робер. - З такими помічниками Атлантиду з дна океанського підняти можна. І відродити її колишню велич, - додав Антуан, зробивши комплімент Богдану.
   Адже Бог - і так Всемогутній. Такі крихітні успіхи Він, швидше за все, Собі не зараховує. Ну, а Богдану - приємно. У нього знову починали рости надійні крила. За спиною, звісно. І він знову готовий вершити добро. Разом з Антуаном, звісно.
   - Панове, - почули друзі й обернулися. - Е-е-е, мсьє Робер, - виправився той, хто говорив. Таке звернення до "зараз" явно не пасувало. Зате Богдану воно (плюс знайомі інтонації та акцент) підказало: говорив професор Годлевський. - Якщо це можливо, приділіть мені кілька хвилин. Відійдімо.
   Годлевський - доволі великих розмірів чоловік з пофарбованим волоссям, що скидало йому з плечей добрий десяток років - хотів перетворити розмову з простої на конфіденційну. Таємниці мадридського двору. Майже вдалося.
   Антуан не опирався, але, зробивши кілька кроків за "змовником", сказав:
   - Шановний мсьє Годлевський, у мене від професора Лисиці таємниць немає. Тому краще говорити в його присутності.
   Польский професор застиг. Розгублений погляд не знав, на чому зупинитися. Годлевський нагадував застуканого зненацька злодія. Від хвилювання поліз до внутрішньої кишені легкого піджака, дістав носовика, зняв окуляри й почав протирати, перебігаючи очима від Антуана до Богдана й назад. Ці маніпуляції, проте, не допомогли позбутися хвилювання. Навпаки. Почало здаватися, що воно стало ще сильнішим. Навіть руки з окулярами й носовиком затрусилися. Ого. Тут щось не те.
   - Бачте, колеги, - нарешті видавив із себе Годлевський. - Тут така ситуація... Зрозумійте мене правильно й не кваптеся з висновками. Це важливо. Гадаю, не тільли для мене.
   - Про це не турбуйтеся, - запевнив Антуан. - Ми вас уважно вислухаємо й обов'язково допоможемо. Наскільки це в наших силах.
   - Гаразд, - глибоко вдихнув Годлевський, й усім стало ясно, що його хвилювання круто замішане на страху. Богдан миттєво зорієнтувався. Розмовляти з Годлевським треба довірливо, з розумінням важливості його проблеми. Поглянувши на Антуана, Богдан побачив, що той готовий до "співпраці в потрібному напрямку". Можна починати.
   - Це, звичайно, може здатися смішним, але... - Поляк затнувся й знову поліз по носовика. Діставши, нічого з ним не зробив. І невпевнено продовжив: - Учора, під час екскурсії на Монмартр, мсьє Бертьє розповів мені про свою дивну знахідку. Про перстень, що як дві краплі води схожий на описаний в романі Патріка Беккереля "Серце під мантією". Я добре знаю цей роман. Не один мій студент захистив наукові роботи за ним... Але мсьє Бертьє також розповів і про вашу розмову. Ви запевнили бідолаху, що це був ваш жарт, але... Сьогодні вже ясно, що це ніякі не жарти. Особливо чітко це зрозуміло професорові Бертьє...
   Руки затрусилися знову. Годлевський, мабуть, згадавши про носовика, почав нервово просякати спітнілого від напруги лоба, вкритого глибокими зморшками. Богдан відчув, що серце, немов збігаючи з високої гори, починає розгонитися і з кожною миттю стукати все частіше. Антуан, швидше за звичкою, потирав ні в чому не винні скроні. Передчуття лиха зі швидкістю світла невловимо розліталося навкруги, насичуючи собою весь довколишній простір. Ставало незатишно. Навіть уже й моторошно.
   - І ось сьогодні мсьє Бертьє вже немає, - тремтячим голосом повів далі Годлевський, знову зважившись виділити нову порцію інформації. - Ви розумієте? Його немає. Його немає серед живих. Не-е-ема-а-ає! Реально немає! Які тут, до біса, жарти?! Кинджал у грудях на всю довжину. Це, по-вашому, жарти? Кому від них весело?
   Останні слова прозвучали надто запекло. Поляк наповнювався агресивністю. Вона оселилась навіть у носовику. Про решту годі й говорити. Такий Годлевський ставав "джерелом небезпеки". Реальної і загрозливої. І вона ось. Поруч. На відстані витягнутої руки.
   "Добре, що я поруч, - промайнула у Богдана заспокійлива думка, - бо невідомо, що там у голові в цього непередбачуваного типа".
   Та несподівано з Годлевським сталася нова зміна. Вся агресивна напруга закінчилася. Враз. Без конвульсій і попередження. Наче все, що було до цього, - вигадка, гра, небилиця. Професор став колишнім. Перетворився на зляканого жалюгідного тремтуна. І носовик ніяк не міг упоратися з укотре знятими окулярами.
   - Ви мене розумієте? - почав він допитувати Антуана й Богдана. Ледь не хапаючи за груди. Глибоко зазираючи в очі. - Учора мсьє Бертьє знаходить у номері перстень, біс би його побрав, а сьогодні знаходять мертвим мсьє Бертьє. Це ж виконання ритуалу Ордену абскондитів! Точнісіньке! Чому ви не відповідаєте?
   Якби можна, Годлевський упірнув би в Антуана і таки знайшов кілька відповідей. Навіть усупереч бажанням цього надутого мовчуна. Хай глибоко. Хай на дні. Десь у забутих кущах. Та все одно знайшов би.
   - Можливо, це, - таки заговорив Богдан, - усього лиш безглуздий збіг обставин. Так буває.
   Він спробував розрядити нову напругу, що починала упевнено прямувати до критичної маси. А її допускати абсолютно неможливо. Бо тоді...
   - Правоохоронні органи, - намагався розчохлити вогнегасника мьє Робер, - ще не зробили жодних заяв. Подібні випадки - це їхня компетенція. Вони, як-не-як, - професіонали. І, гадаю, розберуться, що й до чого. І зроблять зважені й аргументовані висновки, що базуються на об'єктивних фактах.
   - Та киньте ви мені тут розводити антимонії, - і далі шаленів Годлевський. - Я ж вам не дитя трирічне, щоб мені так легко можна було забити баки, - злостиво обірвав він. - А що ви скажете на це?
   І вільною від носовика рукою він дістав з кишені перстень.
   - Орден абскондитів, - прошипів із жахом він, а перстень застрибав від тремтіння долоні. - "Хто сіє зло, той пожинає зло".
   Богдан і Антуан від несподіванки завмерли, ніби воскові фігури, дивовижно схожі на прототипів. Навряд чи шок від миттєвої появи "Великого Магістра" був би більшим. Оце так номер! Орден абскондитів відродився? Чи що це? Звідки новий перстень?
   Кількасекундне заціпеніння, що здалося, як це часто буває, значно довшим, минуло. Але пульс ставати колишнім не поспішав. Навіть потихеньку. Удари серця в цій раптовій тиші ніби били на сполох і тільки посилювали тривожні передчуття. Справді, жарти закінчилися. Сьогодні вранці. В номері Бертьє.
   - Звідки... це... у вас? - повертаючись до реальності, пошепки запитав Богдан.
   Його широко розплющені очі, здавалося, захотіли стати вухами. Щоб почути слова Годлевського якнайшвидше та якнайповніше. Ніби в них могла прозвучати відгадка. І все стане на свої місця. Одразу. Без зусиль чи над-зусиль. І оживе Бертьє. І зайде до зали зі своєю майже комічною тростиною. І заговорить про жовтих журналістів, які оскверняють святині.
   - Знайшов у себе в номері, - приреченим голосом відповів поляк. - Спокійнісінько лежало собі на столі.
   - Коли це було? - далі цікавився Богдан.
   - Уранці, коли прокинувся, - продовжував розповідати польський професор.
   - А ввечері ви його не помітили?
   Богдан запитував, немов зараз був "важняком" - тобто "слідчим в особливо важливих справах". У тому, що ця справа саме така, - "особливо важлива", - уже не сумнівались.
   - Ні, не помітив, - дивлячись в одну точку, відповів Годлевський. - Тому що його не було. Здається.
   - Так справді "не було" чи "здається, не було", - ніяк не вгамовувався Лисиця.
   - Та не знаю я! - перейшов на крик Годлевський, обернувшись до Богдана і дихаючи гнівом прямо йому в обличчя. - Здається, не було.
   - Так усе-таки "здається"? - тиснув "слідчою" агресією Богдан, не відступаючи перед цим одноголовим драконом.
   - Любий друже, - обурився Годлевський, на декілька митей, здавалося, забувши про непросту ситуацію, в якій опинився. - Я не на допиті, а ви - не слідчий. Не забувайтеся! - знову закричав він.
   - Мсьє Годлевський, безумовно, має рацію, - вступив у розмову Антуан і ледь помітно підморгнув Богдану. - Вибачте мого друга й нашого колегу за нестриманість. Самі розумієте, яка ситуація.
   - Справді, вибачте, - благально попросив Богдан, але від наступного питання не відмовився: - Так усе-таки: увечері, швидше за все, персня не було?
   - Боже мій! - закричав польський професор, і цієї миті його осяяв жахливий здогад. - Якщо ввечері персня не було, а вранці він з'явився, то той, хто його поклав, безперешкодно відчинив двері... потрапив до номера... і так само вийшов?!! Тобто якби він хотів не покласти персня, а просто вбити мене, то я б зараз був сусідом Бертьє у камері моргу?!!
   Та враз він вимкнувся для світу. Зовні застиг, закам'янів. Навіть перестав подавати ознаки життя. І навіть носовичок не трясся. Щойно зроблене жахливе відкриття явно тягнуло на премію міжнародного масштабу. Якщо доживеш до вручення. Бо з такими потрясіннями...
   - Логічно, - підхопив нитку розмови Богдан і ледь не сказав "як для дуже наляканої людини", але зупинився. - Виходить, що наш таємничий мсьє Хтось хотів саме покласти на ваш стіл цього злощасного персня. Іншого в думках у нього не було. Феєрично.
   - Отже, я в небезпеці, - полетів у проваллля Годлевський. - Смертельній.
   Новий приплив страху накрив бідного професора з головою, ніби потужна хвиля приречене жалюгідне суденце у сильний шторм. І лише бульбашки пішли.
   - Мені здається, ви перебільшуєте, - спробував висмикнути поляка з лап страшного здогаду Антуан, який до цього мовчки роздумував.
   Говорив він упевнено, але вже не вірячи тому, в чому сам намагався переконати візаві. Від жартів і випадковостей ця історія вже віддалилася настільки, що наполягати на них міг би тільки доконаний божевільний. Усі троє такими не були. Кожен тверезо дивився на ситуацію. А вона вимагала серйозних дій. Невідкладних. Але яких? Цього ніхто із професорів не знав. Поки не знав. Бо професор на те й професор, щоб бути розумним. А розумний завжди знаходить вихід. Якщо він, звичайно, є. А ось у цьому зараз якраз і мали сумнів.
   - Любий мій друже, - невпевнено повів Годлевський, - дуже не хочеться, щоб моя раптова насильницька кончина довела вам мою правоту. - У голосі звучали жаль і занепокоєння. - Тому я й звернувся до вас, щоб отримати допомогу та захист. Останнім часом передчуття рідко коли мене обманювали. І те, що мені загрожує небезпека, - не вигадка і не прояв старечого маразму. Зрозумійте мене правильно. Зараз мені не до жартів.
   Факти натиснули й переконали, що над польським професором і справді нависла реальна небезпека. І - відчувалося - невідворотна. Треба виплутуватися з цієї невидимої, але міцної павутини. Або ж її просто порвати.
   - Ми звернемося до поліції, - після недовгих роздумів перервав тишу Антуан. - Попросимо для вас особистої охорони. Гадаю, це - зараз найрозумніше. Я підключу зв'язки, і ви забудете про такі сюрпризи.
   Остання фраза та спокійна, упевнена інтонація Антуана мимоволі штовхали до думки, що буде саме так, як він сказав. Богдан у це повірив. Годлевський, схоже, не дуже. Але змушувати ніхто не збирався.
   - А якщо кожен знайде у себе такого ж перстня, ви до кожного приставите охоронця? - логічно зауважив мсьє Годлевський. - Так усій паризькій поліції доведеться залишити роботу й займатися тільки нами.
   - Треба буде зробити - зробимо, - відрізав Антуан, і Богдан відчув задоволення від маленького ляпаса одній з багатьох людських вад.
   - Але мою охорону я попросив би забезпечити негайно.
   Годлевський натиснув категоричністю й заховав носовичка. Що ж, мав на таку вимогу право. Абсолютне. Справедливо. За своє життя ціну він ще не склав. І робити цього не збирався.
   - Не хвилюйтеся, - твердо відповів мсьє Робер. - Працюйте. Будьте з людьми. Не йдіть до готелю. Протримайтесь трохи. А охорона для вас з'явиться зовсім скоро. Я вам це обіцяю.
   Антуанові запевнення наче стали документами. На правильному папері. З гербом угорі й печаткою та підписом унизу. Залишилося акуратно скласти їх до теки, взяти її під пахву й рушити до виходу. Польський професор саме це й зробив.
  

Глава 12

  
   За Годлевським зачинилися двері. І з ним наче зникла й проблема. Стало легко. Можна дихнути вільніше, але... Ключове слово "наче". На жаль... І легкість тривала недовго. За мить усе повернулося. І проблема тисячами ос уже дзижчала в голові, у руках, ногах, під столом, за кріслами й навіть у шторах. Дзижчала нахабно й безупинно. Наповнюючи цими звуками повітря, розвішуючи його на стінах, прибиваючи до стелі, запихаючи до кишень. Наче бажала оселитися тут навічно.
   Лисиця, залишаючись у масці серйозності, сказав:
   - А історійка з продовженням.
   Він сів до одного з крісел першого ряду й, поклавши ногу на ногу, почав тарабанити по коліну.
   - Може, ще по коньячку? - поцікавився Богдан, бо нічого "розумнішого" в голові не з'являлося.
   Він явно знущався, хоча виходило це в нього зовсім ненавмисне. Поклавши на коліно вже долоню, він запитав:
   - Чи все-таки зеленого "Greenfield-а"?
   Антуан подивився з докором, але одразу ж про нього й забув. Зараз не до цього. Треба рятувати Годлевського. Треба рятувати ситуацію. Треба рятувати все і всіх.
   - Не завадило б, - плямкнув він. - Коньяку. Та одна чарка не допоможе, а вісім не можна. Роботи, як бачиш, побільшало. Треба терміново дзвонити Фаб'єну. Хай виділяє охорону. Запізнитися тут ми не маємо права... Насправді ж, треба серйозно помізкувати над цією історією з перснями. Перестає вона мені подобатись. Ой, перестає...
   - І почати шукати вихід, - знову почав відбивати на коліні ритм одному йому відомої мелодії Богдан.
   Антуан підійшов ближче, склав руки на грудях і, близько нахилившись до Лисициного обличчя, видав:
   - Угу. А два плюс два - чотири.
   - Тобто? - стрепенувся Лисиця.
   - Твоя мантра застаріла, - розвернувся мсьє Робер і пішов уздовж крісел. Пройшовши метрів зо три, розвернувся й рушив назад.
   - Гаразд, - сказав Богдан і рішуче підвівся, показуючи, що налаштований на серйозну розмову. - Подивимося на факти. Отже. Вчора Бертьє знаходить у себе перстень. Розповідає про нього тобі. Ми вирішуємо сповістити про це поліцію, але смерть Бертьє випереджає нас. І що характерно, Бертьє вбивають точно за ритуалом Ордену абскондитів. А сьогодні Годлевський теж повідомляє про знайдений перстень. Маємо першу частину ритуалу. Отже, Годлевський, як і Бертьє, отримує ухвалений вирок? Значить, він має померти. Так вирішив той, хто затіяв цю "гру перснів". Знати б його мету... Може, хочуть зірвати конференцію? Якщо це так, то дуже вже стильно все робиться. Навіть "художньо"... Послухай, Антуане, а ворогів у тебе багато? Ну, там недоброзичливців, хто з радістю б підставив ніжку? Помилувався, як ти підводишся після падіння?
   - Як в усіх, - без роздумів відповів Антуан, стенувши плечима. - Кровних не пригадую, вендету начебто не планували. А таких, щоб заздрили... Ну, це як годиться. Коли постійно й напружено працюєш, іноді багато в чому собі відмовляючи, цього не бачить ніхто. І вже тим більше - ніхто не заздрить. Зате коли пожинаєш лаври, а сама робота вже не здається сізіфовою, починають злітатися вороны з усіх-усюд. І тоді - стережися. Обов'язково вигулькне новий Сальєрі, а може - й не один. Так що це - нормально. Річ звична. Тільки тримайся.
   - Ну, а може, ти комусь конкретно насолив? Може, дорогу перейшов чи підсидів кого?
   Богдан наче розставляв червоні прапорці. На вовків.
   - Мені здається, що ні, - знову "запрацював" плечима мсьє Робер.
   - А нашому "Хтосю" здається, що так, - жартівливо заговорив Лисиця. - От він і затіяв цікаву гру. З перснями. Наче правдоподібно, - підсумував Богдан, але було видно, що сам він не дуже вірив у сказане.
   - Облиш, - відмахнувся Антуан і склав на грудях руки. - Надто далеко від істини. Сам подумай: убивають людей, що не мають до мене ніякого стосунку. Та ще й так вишукано. У кого це в голові зацвіте?
   - Не факт, - заперечив з ехидною посмішечкою Богдан. - Розладнати таку серйозну конференцію... Чим не удар по твоїй кар'єрі? Та й по здоров'ю теж.
   - Гадаю, все набагато простіше, - почав масажувати скроні Антуан. - Причина в іншому. Часто все величне виростає з простого. Банально, але так і є. Будь-яка, навіть найтаємніша таємниця, виникала лише тому, що її такою тільки уявляли. Бо мало хто знав, як там усе насправді. А причиною ставала звичайна річ. Згадай детективну класику. Шерлока Холмса. Хоч би й "Собаку Баскервілів". Страшна, заплутана й таємнича історія виникла через бажання далекого родича сера Генрі відпиляти солідний шматок від фамільного пирога. Ось він і роздмухав родове прокляття з давньої легенди до реальної таємниці. І коли б не геній Великого Детектива, швидше б за все, талановитий пройдисвіт довів би задумане до потрібної розв'язки. Так що все геніальне й таємниче - насправді просте. Завжди. Істина непорушна. Як би не намагались довести протилежне.
   - Але в нас немає геніального сищика з Бейкер-стріт 221-б, - резонно заперечив Богдан. - Хоч він би тут не завадив. Точно б не завадив.
   - Зате в нас є Фаб'єн, - вправно парирував Антуан. - Він, звичайно, не такий геніальний, як усесвітньо відомий англієць, і не може, поглянувши на згублений попіл від сигарети, визначити, скільки років тому, хто палив, які черевики носить, ким працює і як звати його коханку. Але розумом і старанням його не обділили. Чудовий хлопець. Та й на місці. Професіонал.
   - Це не зовсім те, - запустив Лисиця чергове резонне заперечення. - Фаб'єн особа офіційна. Він розкручуватиме клубок як поліцейський. І на здоров'я. Але тут не слід забувати одну цікаву річ. У нашій проблемі є багато такого, що не вписується у формуляри поліцейських протоколів. Не сперечатимуся, можливо, Фаб'єн - людина творча й обдарована. Дай Боже. Та все одно: система його не відпустить. Було б дуже непогано, щоб цією справою зайнявся ще хто-небудь. Непрофесіонал. Не поліцейський. Приватний детектив. Вони б швидко розв'язали нашого вузла. Кожен потягнув би зі свого боку. Хоча я можу й помилятися. Але спробувати варто.
   Богдан замовк, знову сів, спершись на спинку, і розслабився. Було видно, що він задоволений сказаним. Можна й на лаврах почивати. На... лавриках...
   - А навіщо нам когось шукати? - з удаваним подивом, крізь який прокльовувався усміхнений змовник, поцікавився Антуан. - Серед нас двох точно є юрист. Я впевнений на всі сто. Також я впевнений, що він - не я.
   - Ну, не кожен юрист - детектив, - одяг Богдан серйозне обличчя. - Це перше. Навчання я не закінчив. Це друге. Зараз я в чужій, нехай навіть і дуже гостинній, та все ж таки чужій країні, що має своє законодавство. А воно відрізняється від нашого. Це третє.
   - Кримінальний кодекс я тобі організовую. А від решти проблем ми тебе з Фаб'єном відмажемо. Це четверте.
   - Та, врешті-решт, мусить же хтось розібратися в усій цій таємничій головоломці. Це п'яте... Я згоден, - щиро розсміявся Богдан. - За умови, що ти будеш Ватсоном.
   - Звісно, - запевнив, сміючись, Антуан. - Куди ж я подінусь. Охота гірша неволі.
   Двері відчинилися й до конференц-залу зайшла струнка дівчина в білій блузі з короткими рукавами і світлій спідниці, яка облягала, наскільки вистачало матерії (а вистачало її не на багато), ту частину тіла, де з'єднувалися її привабливі ноги. Дівчина йшла легкою, артистичною, упевненою ходою манекенниці, за якою читалися внутрішня свобода і здатність на божевільні вчинки. Хоча... Усе могло бути зовсім інакше. Бо зовнішність уміє брехати.
   Антуан упізнав її. Софі. Нова секретар деканату. Працює всього тиждень. Без року.
   - Якщо й вона зараз розкаже про "наш" перстень, я так більше не граю, - прошепотів Лисиця. - Ущипнеш мене. Не хочу більше дивитися цей страхітливий сон. Хочу прокинутися вдома. У Києві. І побігти зранку на базар.
   - А як же наш "приватний детектив"? - просвердлив його очима Антуан. - Ні. Дав слово - тримай... А ця дівчина - з нашого деканату. Та й переляку в неї на обличчі я не бачу.
   - І слава Богу, - видихнув Богдан, неначе скинув з плечей непосильний тягар. - Красуні мені більше подобаються живими.
   Антуан зрешетив усміхнений фейс Лисиці гнівними очима. І "пораненому" довелося замовкнути. Проте він усе таки встигнув пошепки кинути:
   - І польські професори теж!
   - Добридень, - привіталась дівчина, а потім до Антуана: - Мсьє Робер, дзвонив інспектор Люка і просив, щоб ви з ним терміново зв'язалися. У нього є важлива інформація.
   - Дякую, Софі, я негайно ж йому подзвоню, - привітно сказав Антуан. - Уже йду. Навіть біжу.
   - Добре, - відповіла Софі, кокетливо розвернулася на підборах і попрямувала до виходу.
   Поява цього невагомого створіннячка на мить вирвала Богдана з "потойбічного" світу, де відбувалися таємничі події, що почалися в номері Бертьє і набирали обертів уже у випадку з Годлевським. І Лисиця повернувся до звичайного світу. Світу простої людини без обов'язків і звань. Світу, не обтяженого іншими турботами, окрім насолоди всіма чудовостями звичайного людського життя. Але...
   Софі пішла. І "потойбіччя" повернулося. Все стало на свої місця. І реальність дістала улюблені сірі барви. І знову підійшла до мольберта...
   Так. Потреба - страшна стихія, що керує людськими вчинками. Вона знову показала свою силу. І не коритися їй ти ніяк не зможеш. Підводний човен. І звідси - нікуди. Хоч смійся, а хоч і плач. Усе буде саме так.
   - А що за одна? - поцікавився Богдан "на автоматі".
   - А, новенька, - байдуже махнув Антуан, - щось там з модельним бізнесом не склалося, то тепер у нас тут дефілює.
   - А нічого така собі, - майже на тому ж "автоматі" повів далі Лисиця, а потім діловито насупився: - Шкода, з часом проблеми. Бо... Можна було б поспілкуватися. Одержати "естетичну насолоду" від такої краси.
   - А там хтось ніби вже "одержує", - зауважив мсьє Робер. - Спортсмен якийсь. Футболіст наче.
   - Ну, тоді нехай, - "пом'якшав" Лисиця. - Вибачаю.
   - А ти уже й запав? - ховаючи усмішку, "штрикнув" Антуан.
   - Ну, не так щоб дуже... - "зам'яв тему" українець. - Але таки зачепила. Обдала вогнем. Знаєш, як воно буває... Спалах - і все. Магніт увімкнувся. "Процес пішов".
   - Доведеться вимкнути, - уже серйозно сказав француз. - Нам розбиратися з цими клятими перснями треба. А магніт твій почекає.
   - Залізна логіка, - усміхнувся Богдан.- Переконав. Але мамзелька...
   Лисиця замріявся, хитаючи головою. Та Антуан блимнув на нього з такою знищувальною силою, що Лисицин магніт зменшився втричі й заховався далеко. І надовго. Принаймні на ціле сьогодні.
  

Глава 13

  
   Кабінет Антуана розташовувався в кінці довгого, добре освітленого коридору на третьому поверсі. Достатня для успішної роботи обстановка підказувала, що саме тут професор Робер "рухав науку".
   Лисиця окинув інтер'єр досвідченим оком. Закони ергономіки хазяїну відомі. І цю сучасну "чернечу келію" паризького професора оцінив на "відмінно". Кому ж, як не Богданові, знати, наскільки важливе для наукового творця добре обладнане робоче місце.
   Антуан, віддавши своє зручне крісло Богданові, узяв трубку радіотелефону, вибрав номер з пам'яті апарата, дав команду "виклик" і всівся на гостьове місце. Фаб'єн відповів за три секунди, неначе весь час тримав трубу в руках.
   - Привіт, інспекторе, говорить володар перснів, - патетично сказав Антуан трубці. - Щось цікавеньке встиг накопати?
   - Та є дещо, - сухим діловим тоном відповів Фаб'єн. - Ми тут пробили в колег із Гренобля трохи цікавої інформації про Ежена Бертьє. Останнім часом у нього намалювались невеликі проблеми із психікою. І він навідувався до психіатра. Кажуть, що вавки в голові у нього завелися після скандалу з Арсеном, його єдиним сином, кінорежисером-початківцем. Хлопець ще нічого значного в житті не зробив, тому, сам розумієш, похвалитися може чим завгодно, тільки не фінансами. А богемне життя вимагає не дірявих кишень, а туго набитих портмоне. От він і захотів зробити татка своїм спонсором. І доки "хлопчик" вчився, поки ріс, природно, татко йому допомагав. Але коли син пішов у самостійне плавання, грошей знадобилося значно більше. Останньою краплею, що й призвела до грандіозної сварки в благородній родині, стала вимога Арсена продати солідний будинок професора і віддати гроші для знімання фільму, який, як запевняв синуля, прославить його ім'я й принесе грандіозний прибуток. Мсьє Бертьє сказав синові приблизно те, що зараз крутиться у тебе на думці. Правильно. "З'їхав з глузду". Професорський нащадок відповів щось на кшталт "хто з'їде з глузду насправді, ще побачимо". І все таке... Сякі-такі гроші Арсенові знайти таки вдалося. Після скандалу він пустився берега, загуляв, а потім підчепив багату вдовицю. І, я вже там не знаю, як він переконував її, але фільм зараз таки знімає. Робота ніби просувається швидко й успішно.
   - Ну-у-у-у, - розчаровано протяг Антуан. - Цікавого не так уже й багато. Могли б порити глибше та й накопати більше.
   - Звичайно, - анітрохи не образився Фаб'єн. - Ми й далі шукатимемо у визначеному вами напрямку, мій генерале, - почав рапортувати він, а потім з інтригою додав: - А чому ти не запитуєш, який фільм знімає синок Бертьє?
   - І який же? - кривляючись, поцікавився мсьє Робер.
   - Художній, - не втримавшись від сміху, прокричав Фаб'єн, і його голос зазвучав із трубки, як із гучномовця. Антуан прибрав її від вуха. Нею зараз можна користуватися як новим видом зброї. Знищує в радіусі кількох кілометрів.
   Коли гуркіт сміху вщух, професор Робер запитав:
   - Задоволений, жартівник?
   Гуркіт пролунав знову, але меншої сили й тривалості. І телефонна трубка на зброю вже не "тягнула".
   - А якщо серйозно? - залишався наполегливим Антуан.
   - Документальний. Ха-ха-ха, - завів гуркітливу платівку Фаб'єн. - Слухай, Антуане, спілкуватися з тобою одне задоволення.
   - Угу, а не спілкуватися інше, - трохи ображено відповів професор. - Це ми знаємо. Та все ж таки?
   - Робоча назва фільму режисера Арсена Бертьє - "На чолі Ордену абскондитів".
   - Ого, - вирвалося в Антуана. - До Ордена Почесного Легіону ти трохи не дотягнув, але нагороджувати все одно доведеться. Гаразд. Обов'язково куплю тобі пива. Чи краще тістечко? - переходив в атаку мсьє Робер. - Сподіваюся, ти вже зрозумів, куди треба спрямувати сокиру війни, тьху ти, лопату пошуку, о великий Швидкорийний Носе?
   - Звичайно, Мудра Голово, - прийняв правила гри Фаб'єн. - Наші відважні воїни з Гренобля вже почали розробку цієї майбутньої зірки світового кінематографу. Думаю, впродовж дня ми знатимемо про Арсена Бертьє все, що нам потрібне. У Греноблі в мене - чудові хлопці. Два мої однокашники. Так що все буде на рівні. Будь спок.
   - Гаразд, тримай мене в курсі, - попросив Антуан. - А, слухай, тут намалювалася ще одна проблемка. Професор Годлевський сьогодні вранці у себе в номері теж знайшов "наш" перстень. Він дуже наляканий. Учора Бертьє про свою страшну знахідку розповів не мені одному. І Годлевський багато про що здогадався. Тому попросив у нас захисту. Я пообіцяв, що організую для нього охорону. Так що давай, думай. Слово тримати я звик. І ти для мене зараз єдиний порятунок. Інших варіантів немає.
   - А де він зараз, ну, цей, Годлевський, твій? - поцікавився Фаб'єн.
   - Та тут, в університеті, - відповів Антуан. - Працює на секційному засіданні.
   - Зрозуміло, - відповів Фаб'єн. - Хай він постійно буде з людьми. А я вже викрою для вас людинку. Хоч це буде й непросто... Такі задачки задаєш, братику... Роздвоюватися доведеться.
   - Ворушися, Фаб'єне, ворушися, - закомандував мсьє Робер, - а то ці "персневі пригоди" можуть серйозно накапостити конференції. А цього ну дуже не хочеться.
   - Гаразд,- відрізав інспектор Люка. - Котра година? Ага. Добре. Хвилин за сорок до вас хтось під'їде від мене. Використовуйте його, як вам треба. Але - у межах розумного. Це поки. На форс-мажор. А далі - щось придумаю.
   - А що там експерти? Є що-небудь?
   Антуан чіплявся до брата, наче той йому "гроші винен". Та й немалі.
   - Ні. Усе чисто. Двері відчинили, швидше за все, "рідним" ключем. У замку - ніяких слідів. А, ось якраз принесли висновок експертів про результати розтину. Зачекай.
   Фаб'єн замовк. Почулося ледь чутне його мугикання і шелестіння паперів. Далі - знову голос інспектора:
   - Теж нічого цікавого. Зачепитися ні за що. Це, звичайно, не дуже добре. А якщо точніше - дуже не добре. Але - нічого не вдієш. Бувало всякого. І знаходили. Знайдемо й вашого "дарувальника перснів"... Гаразд. Мені вже потрібно бігти, так що - бувай. На зв'язку.
   - Успіхів.
   Антуан натиснув кнопку "відбій" і, побачивши моргання піктограми акумулятора, поставив трубку заряджатись. Та пікнула. Працює!
   Антуан повернувся до Богдана й запитав:
   - Ти все зрозумів?
   - Майже, - відповів той і, побачивши на столі скріпку, почав ганяти її пальцем, ніби хокеїст шайбу. - Твій брат має сильний голос. Можна почути і в коридорі... Гм. Якщо з'ясується, що Арсен Бертьє - єдиний претендент на весь батьківський спадок, відповідь на питання "кому була потрібна смерть Бертьє-старшого?" готова. На перший погляд. Ясно, що підозра відразу впаде на Бертьє-молодшого. Я навіть не здивуюся, якщо знайдуть докази проти Арсена. Але тут є одне велике "але". Навіщо Арсену, якщо, припустимо, він і бажав батькові смерті і навіть убив його, треба обставляти все абсолютно зайвими штучками? Більше того. Саме такими, що однозначно в'яжуть його з цим злочином?
   - Не будемо поспішати з висновками, - узяв зі столу прозору папку Антуан і почав переглядати сторінки-"файлики". - Почекаємо більше інформації. - У логіці йому відмовити важко. - Та й про Арсена ми знаємо зовсім мало. А раптом він психічнохворий. Чи звихнутий маніяк з естетичними нахилами? Або член відродженого "Ордену абскондитів". Чи навіть - сам його великий магістр?
   Останні слова Антуан супроводив патетичною інтонацією, піднісши догори разом з руками ще й папку. Та розігнала повітря, але, не витримавши опору, перегнулася. Професор Сорбонни вирівняв її і поклав на місце.
   - Усе може бути, - погодився Богдан, і щиглем ударив скріпку. Вона ковзнула гладкою поверхнею і влучила у прозору квадратну скриньку за папірцями для записів.
   - Добре, снайпер, - поставив крапку мсьє Робер. - Наука наша, як це не дивно, називається філологія, а не криміналістика. Так що ходімо, мсьє професор, працювати. Бо ці "таємниці палацових інтриг" зовсім запаморочили голову. А прямі обов'язки хто виконуватиме за нас?
   Лисиця слухняно підвівся.
   Мсьє Робер, усміхнувшись, мовив:
   - На секції трохи відпочинемо... працюючи.
   І - рушив до дверей. Богдан пішов слідом. Наукове життя мало рухатися далі. За участю цих двох.
  

Глава 14

  
   Увечері Антуан з Богданом відправились повечеряти на вулицю Буффон до ресторанчика "Блюз" - улюбленого кулінарного місця мсьє Робера. Саме він і придумав цей приємний "культпохід". Тут завжди можна смачно поїсти й послухати справжній "шматочок джазу". Його професор Нової Сорбонни цінував з усіх видів музичного мистецтва найбільше. Вважав найвищим музичним утіленням людської душі. У джазі неможливо бути нещирим, несправжнім. Або ти любиш його, або твоя душа - червива. Третього не дано. З цим можна погоджуватися чи ні. Але тут Антуан був непохитний. І доводити йому протилежне - річ абсолютно даремна. Легше, напевно, допомагати Сізіфові, ніж натякати мсьє Роберу на інше. Але спілкування з Антуаном чи, можливо, його непорушні погляди перетворили Богдана на "джазового прихильника". Він теж дивився на джаз як на справжнє високе мистецтво. Тим більше це відбувалося поряд з наступом в Україні безликої та розпусної попси. Невдалої підробки. Жалюгідної пародії на мистецтво. Попса нагадувала повітряну кульку, яку спочатку проковтнули, а потім надули. І тепер шлунок повний, а їсти хочеться все одно. Джаз же бачився Богдану філософією, втіленою в музиці. Він такий же вічний, такий же глибинний і такий же непізнаний та непізнанний.
   Перед тим, як мсьє Робер зробив замовлення, Лисиця попросив про єдине: щоб серед страв не було "стегенець німф". Ну, а якщо там буде фуа-гра, то Богдан стрибатиме від щастя. На це Антуан відповів, що для такого дорогого гостя він готовий на все. Лисиця розцвів, наче в травні.
   Коли впорались зі стравами, Богдан відчув, що втома почала ставати приємною. І життя нарядилося в привабливу яскраву одежу. І почало подобатися ще більше. І військо щастя підійшло до самих його кордонів. З Антуаном відбувалося те ж саме.
   - Я сюди заходжу, - почав неголосно професор Робер, - відключатися від зовнішнього світу і на якийсь час вимикати внутрішній. Тут це робити легко й зручно. Мені подобається тутешня атмосфера. Та й знають тут мене всі.
   Він перегнав крізь соломинку трохи апельсинового соку з високої склянки "до себе".
   - Кухар у курсі моїх кулінарних пристрастей, - повів з насолодою далі. - Ще жодного разу не зіпсував мені ні апетит, ні настрій. Класно.
   - І дуже добре, - усміхнувся Богдан і зробив із соком те ж саме, - бо ці дві речі в нашому житті дуже важливі. І нехтувати ними не маємо права. Хоч і не завжди вдається.
   - А як тобі... - почав Антуан, але відразу ж дістав з кишені мобільний, що працював у режимі вібросигналу. - Вибач. - Глянувши на дисплей, натиснув кнопку з'єднання й почав:
   - Так. Привіт ще раз. То був уранішній, а зараз - вечірній? Згоден. Де я? Де ж мені бути, як не в "Блюзі". Так, з Богданом. Підповзай і ти. Треба ж коли-небудь і відпочивати, а не тільки "службу тягти". Усієї роботи не переробиш. Та й начальство обов'язково знайде, за що шию намилити. Ти вже сам намилив? Залишилося тільки петлю накинути? Та ні, не варто. Почекай. Давай спершу хоч з'ясуємо, хто затіяв усю цю метушню з ритуальними перснями. Уже з'ясував?!
   Щире здивування на обличчі Антуана миттєво піднялося до найвищої відмітки шкали здивуванняміра. І мсьє Робер показав пальцем Богданові на телефон: мотай на вус. Богдан почав слухняно "мотати". Хоча робив це з самого початку розмови. Не чекаючи наказу. Про те, що це був Фаб'єн, зрозумів одразу. Ні з ким іншим мсьє Робер не став би розмовляти в цьому місці і в цей час. Так у нього заведено.
   - Чудово, - щиро засіяв Антуан. - Давай негайно на всіх парах до нас. Ми все замовимо. За скільки будеш? Ну, от і добре. Вирушай. Чекаємо.
   Заховавши телефон, мсьє Робер потер руки від задоволення.
   - Зараз приїде Фаб'єн і все розкаже, - підморгнувши другу, оголосив план дій він. - Вони вже знають, хто допоміг мсьє Бертьє замість Харона переправитися через Стікс.
   - Молодці! Так швидко все розкопали? - радісно поцікавився Лисиця. - А ти говорив: Шерлок Холмс, Шерлок Холмс. Ось вона, велич нашої сучасності. Епоха розквіту науково-технічної думки. Скоро настане такий час, коли злочини розкриватимуть ще до того, як вони відбулись. За допомогою дивовижної техніки їх відшукуватимуть у їхніх вічних лігвах, - божевільних людських головах, - і нейтралізовуватимуть у зародку. І детективові не треба буде гасати світом, шукаючи доказів, щоб наступити на хвоста покидьку. І тоді детектив перекваліфікується...
   - В оператора, - підкинув дотеп мсьє Робер. - З опера в оператора.
   - Точно, - погодився Богдан. - В "оператора комп'ютерного розшуку". Набрав на клавіатурі, поклацав мишкою - і злочин розкритий.
   - Якби ж то, - мрійливо сказав Антуан. - Але, на жаль... Науковий прогрес, звичайно, нестримно мчить вперед, але залізяка, навіть напхана супермікросхемами, ніколи не замінить людину. З її недоліками, помилками й величезною недосконалістю. Та водночас - із розумом і душею. Тому Шерлок Холмс назавжди залишиться генієм. Техніка мусить лиш допомагати людині, а не знищувати в ній залишки первозданності. Ось дивися: думаєш, від великого жиру в нашому університеті ввели спецкурс із написання листів? Простих, звичайних листів. Ха! Звісно, що ні! Просто не можна допустити, щоб одна геніальна річ знищила іншу. Комп'ютер - супершикарний винахід. Але папір і чорнило - це теж речі, народжені людським генієм. Так само, як і книга. Вони не повинні конкурувати. Вони мають займати в нашому житті свої ніші, доповнювати, а не знищувати одне одного. Тільки так. Інакше доведеться йти в майбутнє через минуле.
   - Повністю з тобою згоден, - знову показав Лисиця, що він прибічник професора Робера. - В усьому потрібне відчуття міри. Розумної пропорції. А цього якраз і не завжди вистачало багатьом поколінням людства.
   - Що ж, - невимушено усміхнувся Антуан, - сподіватимемося, що людство розумнішатиме. З кожним прожитим днем. Амінь.
   Друзі розсміялися, але стримано й неголосно. За цим їх і застав Фаб'єн. Він, як і вранці, дихав енергією. І не було видно, що позаду - довгий, непростий, напружений день. День з великою кількістю зустрічей, бесід, роздумів, відміряних кілометрів доріг, коридорів і сходинок. Як угору, так і донизу. Та й в інших напрямах теж.
   "Молодість плюс тренованість дорівнює енергійність-завжди", - подумав Богдан.
   - Привіт професійним гульвісам, - накрив грайливістю Фаб'єн.
   Добрий гумор, як здавалося українцеві, не залишав офіцера з моменту вранішньої телефонної розмови. Але люди, що добре знали лейтананта Люка, могли з певністю стверджувати, що це було принаймні з моменту його народження.
   - Терміново дайте чогось закинути до шлунка, - загрозливим тоном сказав Фаб'єн. - Бо зараз накинуся на вас. І не просіться потім.
   - Сідай, - почав господарювати Антуан, підсунувши для брата стільця. - Зараз повинні принести вже твою здобич.
   - Чудово. Бо я за себе не відповідаю.
   Фаб'єн облизувався, дивлячись то на Богдана, то на брата. Він знову жартував та підігравав:
   - Сніданку в мене й не було (ваш "друг" Бертьє постарався), обід я заповів друзям, а ворогів у мене стільки, що моєю вечерею вони явно не наїдяться. Тому, всупереч східній мудрості, я знищу її сам... Кхе-кхе... Пора б уже чогось і піднести. І багато!.. Ух, проковтну все. Разом з офіціантом. Залишу тільки бейджик. Бо ще між зубами застрягне. А зубочистки-зубила я й не прихопив.
   Фаб'єн розсівав довкола веселощі й спокій. Його пустотливість подобалась. Вона заряджала впевненістю. Поряд із такою людиною ти все зможеш. І життя повертається правильним боком. Симпатичним і привабливим. Саме таким, як і треба.
   Антуан стежив за братом і чекав. Свердлив допитливими очима. Але мовчав. Тактовно не згадував про "справу Бертьє". Фаб'єн теж. Навмисно. Тримав паузу. Чекання посилює бажання. З кожним словом "прибульця" це бажання справді робилося більшим і вже стало нагадувати торнадо. Почавшись маленьким вихором, воно виросло у величезний і нещадний багатометровий убивчий стовп.
   Коли замовлені страви опинилися на столі, Фаб'єн, плямкнувши й проковтнувши слину, жадібно накинувся. Усе правильно. Витрачену за день енергію треба вчасно поповнити. Щоб бути з нею завжди.
   Проте між жуванням інспектор встигав уставляти жарти. І вони справді були смішними. І добрими. За це йому окрема дяка.
   Після трапези Фаб'єн став "таким, як треба": спокійним, умиротвореним і готовим до розмови.
   - Ну що ж, други мої, - патетично почав він, і Богдан зрозумів, що іншим цей жартівник ніколи не стане. - Казка моя буде не довга, не коротка, не сумна, не весела. І полетить вона пташкою швидкокрилою аж до міста до Гренобля, де гарний хлопець Арсен Бертьє живе. Живе-поживає, добра наживає. Та ось тільки ні позавчора, ні вчора та й ні сьогодні його в Греноблі як не було, так і немає досі.
   - Ого, - не втримався Богдан. - І де ж він?
   - Та де ж йому, голубочкові, бути, як не з'явитися у славному в місті та й Парижі стольному. І сталося це позавчора ввечері. Оселився він у готелі "Ле Бельмон". Більше того, у своєму номері та ж хоромах царських минулої ночі він очей своїх ясних не склепляв. Бо його там елементарно не було. Ну, як вам моя казочка?
   - Цікаво, - відповів першим Антуан.
   - А де він зараз? Це вам відомо? - поспішно запитав Богдан.
   - Саме зараз він прямує потягом з Парижа у Гренобль, додому. Його вже ведуть наші люди. А на вокзалі все готове до "святкової" зустрічі. Правда, без оркестру. Там Бертьє-молодшого "передадуть" іншим офіцерам зовнішнього спостереження. Ті походять за ним. Потім - затримання. Але коли це відбудеться - залежить від багатьох моментів.
   - Що ж виходить? - поставив питання Лисиця і взявся сам на нього відповідати: - Арсенові Бертьє, що знімає фільм за романом Патріка Беккереля, треба було, починаючи з позавчора і до сьогодні, побувати в Парижі. Причому саме тоді, коли Бертьє-старшого вбивають. І саме в цей час Бертьє-молодший не ночує у своєму номері. Гм... Цікаво. Усе - проти Арсена, - спокійно резюмував він.
   - Саме так, - не приховував задоволення Фаб'єн. - Ну, скажіть мені, будь ласка, навіщо цьому режисерові їхати до столиці й не ночувати в замовленому номері саме тоді, коли хтось заганяє шанованому професорові Бертьє в груди довжелезний кинджал по саме руків'я?
   - Й одягає на завершення ритуалу перстень. "Хто сіє зло, той пожинає зло", - додав "у тему" Антуан. - Це дуже важлива деталь. Убивця хоче, щоб смерть Бертьє пов'язували чи то з Орденом абскондитів, чи то з романом мсьє Беккереля, чи то з фільмом, що знімається за романом про Орден. У жодному разі - ритуал убивства виконаний за всіма правилами. Значно простіше було б без жодних вигадок спровадити бідолашного Бертьє на той світ будь-яким іншим способом. Надійнішим і не таким небезпечним для виконавця. Але ж ні! Убивця спочатку підкидає персня. Ніби попереджаючи, що почався відлік останнього часу. Ми це серйозно не сприйняли. І в цьому - головна наша помилка. Хоча й насторожилися. Хоча і з'явилися передчуття. Але сприйняли як розіграш. Жарт. Ех, підказав би тоді хто-небудь, що таке станеться... Отже, вирок ухвалений і виконаний. Витримано й ритуал. На руці Бертьє - знак заручення зі смертю. Символ підкорення владі Ордену... Божевілля! Ідіотизм! Цього не може бути. Надто театрально це все. На понтах!
   - Не забувай, що твій "театрал-понтовик" не залишив жодних слідів, - логічно зауважив Фаб'єн. - А це вже холодний розрахунок, а не шоу, збіг обставин або ще щось таке.
   Інспектор Люка став значно серйознішим. Факти підштовхували до цього. Слухатися фактів - це і є його робота. Спочатку, правда, їх треба здобути. А потім уже й придивлятися до них. І - прислухатися. Інакше не буває. "Інакше" - це не про них. А тут усе серйозно. Як і має бути в конторі, що звикла поважати себе.
   - Він демонструє професійний підхід, - вів далі поліцейський. - І досвід. Чювак орієнтується в питаннях... непрямих відмінків. Причому конкретно.
   Навіть у серйозні моменти Фаб'єн знаходив немислимі ніші для вдалих і доречних дотепів. Це заспокоювало. І вселяло віру, що будь-яку найсерйознішу справу він розлущить, ніби звичайний горіх. Легко й радісно. З усмішкою та влучним гострим слівцем. Ще й насолоди тим, хто поруч, відсипле. Такий він. Нестандартний паризький мент.
   - Якщо відкинути варіанти з містикою та маніяком, - "узяв слово" Антуан, - то вбивство Бертьє так і хочеться звалити на Арсена. Багато фактів "за". Та й мотиви є. Явна неприязнь до батька. Недавня сварка. А ще - і це найважливіше, - обіцянка Ежена Бертьє залишити сина без солідного спадку. Таке кому завгодно голову запаморочить.
   - Але, що цікаво, - хитро мовив Фаб'єн, - у заповіті, всупереч батьковим погрозам, єдиним спадкоємцем усе ж залишається богемний синуля професора. Так що, як це не жорстоко звучить, більш за всіх смерть Бертьє-старшого вигідна найріднішій людині.
   Поліцейський говорив з почуттям "глибокого задоволення". І було через що. Заплутану, таємничу й незвичайну справу (такою вона здавалася вранці) надвечір практично розкрито. Лишалися деякі технічні деталі: арешт Арсена Бертьє і його "розкручування". Після чого про цю "гру перснів" можна рішуче забувати. Бо вже купа нових "глухарів" на підході. І так кожного дня. Стрічковий конвеєр. І зупинятися він не збирається.
   - Виходить саме так, - погодився Богдан. - Але надто вже все рівно й гладко. Так може бути лише тоді, коли вбивця - повний дурень. З одного боку - відсутність жодних слідів на місці злочину. Віртуозна робота. А з іншого - очевидний зв'язок. Не логічно. Полярнопротилежно. Щось тут не так.
   - А може - у нього роздвоєння особистості? - висловив здогад Антуан. - Як там у хлопця з психічним здоров'ям?
   - Проблеми були тільки в плані наркології, - відповів Фаб'єн, - але з обліку вже знятий. Решта ж - у нормі. Так вважають медики... Ух, як же мені хочеться поговорити з ним тет-а-тет. Тоді б я зробив свої висновки. І вони були б точними.
   У Фаб'єна задзвонив мобільний. Офіцер звичним жестом розпочав розмову:
   - Так, привіт. Ага. Ну що? Що? Узяли? Чудово. Ну і як він? Ага, зрозуміло. Добре. Завтра я з ним поговорю. Душевно... Сьогодні? Сьогодні хочу виспатися. Так що телефони відключу. Можеш дзвонити, скільки захочеш. Тільки у дзвони. Замість Квазімодо. Гаразд. Бувай. До завтра.
   Фаб'єн заховав мобільний і сів розслаблено. Професори вп'ялися в нього запитальними очима, а він тримав напружену паузу. Напружену, але не для нього. Почувався чудово. Смачно повечеряв. Відпочиває. На роботі все "тіп-топ". Ще й цих двох розумників пихатих тримає на куцому повідку. Краса! Життя не може не подобатись. Таке. Шикарне.
   - У Греноблі взяли Арсена Бертьє, - нарешті відкрив "військову таємницю" Фаб'єн. - Він там, звісно, почав скандалити, погрожувати, обіцяв нацькувати пресу, високопоставлених друзів. Загалом, ніс стандартну в таких випадках ахінею. Сказав, що про вбивство батька не знав і вже тим більше не вбивав його. Пообіцяв сприяти слідству. Та нічого. Завтра його привезуть до нас. І тоді нехай тільки спробує у вихиляси гратися. І не таких "майстрів мистецтв" розкручували.
   - І заразом не забудь запитати, навіщо він підкинув перстень у номер Годлевському, - резонно запропонував Лисиця. - А то бідний дідусь не може ніяк до тями прийти. Хоч уже й охорону має.
   - А-а-а, дідько, я зовсім забув.
   Фаб'єн знову дістав телефон і набрав номер.
   - Привіт, це Люка. Ти де? У готелі? Можеш побажати професорові "солодких снів" і йти відпочивати. Сьогодні твоя служба закінчена... Так. Завтра. Як завжди. Відбій.
   - Навіщо ти зняв охорону? - обурено запитав Антуан.
   - Але ж Бертьє-молодшого взяли, - не зрозумів Фаб'єн.- Тепер вона навіщо?
   - А ти впевнений, що вбивця - саме він? - поцікавився у брата мсьє Робер.
   - Облиш, - знехотя відреагував інспектор Люка. - Не таке вже й велике цабе цей ваш науковий дід, щоб комусь знадобилося його вбивати. Та й нічого такого, як з Бертьє, ну, там, газетний галас, всяке інше, з ним начебто не відбувалося. У його віці руками й ногами за життя чіпляються. Тому що вже зрозуміли, яке воно солодке. Ось і ввижаються жахи за кожним рогом. А охорону я виділив лише для його і твого заспокоєння. Не більше. А те, що цю всю кашу божевільну заварив саме цей професорський нащадок, цей черв'як богемний, - сто відсотків. Завтра він про це сам мені розповість. Викладе все, як на сповіді. Все. І на цьому - крапка. У мене іншої роботи по горло. Завтра он нарада міська. Шеф замість себе посилає. Потрібно бути у формі. Як зовні, так і всередині. Тому - все. Почухраю відпочивати. Чого і вам бажаю.
   Фаб'єн піднявся, поправив одяг і, звертаючись до Антуана, додав:
   - Про телефони ти чув. Відлітаю на іншу планету. До ранку. Телепатію рекомендую не використати теж. Хочу виспатися. Всім привіт.
   Попрощавшись, Фаб'єн зник такою ж легкою ходою, як і з'явився. Молодець. Живе граючись. Грається живучи. Із життям так і треба. Якщо сприйматимеш його серйозно, і постарієш передчасно, і не таким довгим воно може виявитися. Та й насолоди менше приноситиме. А цього вже ну дуже не хочеться.
   - Ну, ось і слава Богу, - сказав заспокоєний Антуан, коли Фаб'єн зник з очей. - Потихесеньку все заспокоюється. Я був певен, що Фаб'єн нам допоможе. Він для мене - янгол-охоронець. І вже не вперше. Завівся якось у нас любитель перевіряти чужі портфелі. І трофеї після цього залишати у кишеньці своїй глибоченькій. Так він швиденько його вирахував. На гарячому взяв. І щиглів надавав. Без свідків, звісно. Ну, той відразу і вшився. Так що в цьому сенсі я завжди спокійний. З поліцією дружу.
   - Так, він хлопець тямущий, - захоплено мовив Богдан. - Справжній професоіонал. З ним легко й затишно. Відчувається сила. Упевненість. Надійна кам'яна стіна. За нею почуваєшся спокійним.
   - Згоден, - підтримав друга Антуан, - хоч родичів хвалити й не можна. В управлінні на нього покладають великі надії. Кажуть: світла голова. Є шанси дорости до генерала.
   - Помітно, - погодився Богдан. - За кілометр. Харизма так і тисне. Тут вона є. А це - немало.
   Посидівши ще якусь годинку, друзі теж рушили відпочивати. У них завтра так само багато роботи. І вона така ж складна і важлива, як і в інспектора Люка.
  

Глава 15

  
   Уранці Богдана вирвав з ласкавих обіймів сну докучливий і невблаганний будильник. Він не реагував на жодні благання, що посилала йому розумна професорова голова, а твердо виконував, наче зразковий солдат, свої "безпосередні обов'язки". Але сьогоднішнє пробудження відрізнялося від решти. Якісно. Нарешті чудово виспався! Ні, звичайно, ще годинка солодкої подорожі дивовижною Країною Сновидінь не завадила б. Але й без того все Лисицине єство, здавалося, розпирало від енергії, що наповнила його за ніч. Кожен м'яз, кожен сантиметр могутнього тіла відчував надзвичайний прилив сили й бажання творити. Так що стрічай, плането, ще одного вершителя!
   Події вчорашнього дня усіх трохи заспокоїли. І сьогодні можна цілком розчинитися в роботі. Та й у програмі конференції на сьогодні багато цікавого. Уранці - підбиття підсумків перших днів, потім - від'їзд на малу батьківщину Патріка Беккереля - до старовинного міста Шартр. Там, у будівлі монастиря Сент-Андре, - музей Великого Майстра. Енергетична, кажуть, місцина. Що ж, перевіримо.
   Богдан подивився на годинника. 7.38. Так, добре: спочатку душ, гоління, чищення зубів, укладання волосся. Потім одягання і шлях у Сорбонну. До дев'ятої години - часу із запасом. На дев'яту - сніданок. На десяту - збори в конференц-залі. Об одинадцятій - виїзд. Усе розраховано й організовано. Як і належить у Парижі.
   День обіцяв багато цікавого. Особливо - на малій батьківщині "Великого Магістра". Якщо це помножити на ту надзвичайну легкість, яка засіла в Богдановій плоті, передбачалася екскурсія до раю. В усякому разі - так усе бачилось Лисиці. Додавала настрою бадьора мелодія з репертуару "ВВ", закачана до мобільного. Вона неголосно лунала в номері, наче гімн щасливому й наснаженому творчою працею новому дню.
   У Нову Сорбонну Богдан прибув о 8.50. Зайшовши до університетського кафе, побачив, що багато учасників конференції непоквапом снідали. Хоча незайнятим залишався ще добрий десяток місць. Відшукав очима Антуана. Біля нього теж вільні місця. Пішов до нього. Привітався. Побажавши смачного, розмістився поруч.
   - Щось я Годлевського не бачу, - тихо, щоб ніхто не почув, сказав Антуан.
   - Я теж, - прошепотів, озираючись на всі боки, київський професор. - Але ще навіть дев'ятої немає. Може, проспав. Може, в заторі десь. А може, - вирішив поснідати в іншому місці. Чи й не снідає взагалі. Варіантів маса.
   Богдан пробував заспокоїти друга, хоча й сам починав тривожитися. Але, озвучивши про себе "варіантів маса", продовжив закидати Антуана мантрами:
   - Та не хвилюйся ти. Зараз я скажу "один, два, три, Годлевський, увійди", і він обов'язково з'явитися. Ось побачиш, - наполягав Лисиця, чудово розуміючи безглуздість цієї по-дитячому наївної ідеї.
   - Не треба, - остудив його запал Антуан. - Сьогодні - без твого гіпнотизерства. Краще пий чай. Охолоне. Це хоч і не твій зелений "Greenfield", але теж непоганий.
   Богдан узявся за сніданок, але тривога не зникала. І "варіантів маса" працювала слабко. Навіть більше. У глибинах свідомості думки почали прокладати хаотичні маршрути. Якщо це можна назвати "маршрутами". Так, безладно гасали, але все довкола Годлевсього. Час від часу Богдан, як і Антуан, поглядав на вхід, заклинаючи поляка таки з'явитися. Проте хвилини танули, а його все не було. Хоча ні. Вони не танули. А перетворювалися на цеглини, з яких свідомість вимуровувала все вищу й вищу стіну занепокоєності. Що ось-ось досягне висоти тривоги.
   Для решти час минав у приємних спокійних бесідах. Їх супроводжувало поїдання всілякої смакоти. І час зараз - безтурботний. Неконтрольований. Та й - непомітний. Коли ж чогось чекаєш, він стає єдиною перешкодою, яка відділяє тебе від жаданої мети. Злим ворогом. Норовливою та нездоланною прірвою. Що не бажає, всупереч твоїм бажанням, зменшуватися. Коли ж поспішаєш... Тоді він навіть не озирається. Чимдуж летить поперед тебе, навіть забувши про твоє існування.
   Помітивши, що Антуан теж поглядає на вхід, Богдан сказав:
   - Може, він і справді не хоче снідати взагалі. Або вирішив відразу з'явитися до автобуса? Чи недобре почувається. У його віці це й не дивно. Дай, Боже, кожному дожити.
   - Добре, - відповів нервово Антуан і поставив недопитий паперовий стаканчик. - Почекаємо. Сподіваюся, що з ним усе гаразд.
   - Інакше й бути не може.
   За кілька хвилин, допивши чай, Антуан, підводячись, запропонував:
   - Ходімо. Подзвонимо до готелю. Спочатку в номер Годлевського. А потім, якщо не відповість, - портьє.
   Богдан теж піднявся й рушив слідом.
   Два дзвінки нічого не прояснили. Телефон у номері довго й тривожно відгукувався німим зумером. Портьє ж відповів, що ключ від номера польського професора - на рецепції. Але хто його здавав, він не знає, бо прийняв зміну зовсім недавно, а ключ уже був.
   - Що ж, - сказав Антуан, - лишається тільки чекати. Цілком можливо, що він зараз усе ще в дорозі.
   - Точно в затор десь потрапив. Я ж говорив, - тримав свою лінію Богдан. - Тому й затримується. Думаю, він ось-ось повинен з'явитися.
   Але Годлевський не з'явився ні на підбиття підсумків, ні на одинадцяту годину, коли всі вже були готові до від'їзду. І тоді Антуан занервував так, що це вже стало помітно.
   Посадивши всіх у знайомі вже три "Вольво", Антуан залишився на вулиці. Він нервово ходив туди-сюди біля першого автобуса і все ще виглядав польського професора. Але того, як і раніше, не було.
   З третього автобуса вийшов професор Мертрен. У руці він тримав шматок білого паперу, який насправді виявився звичайним поштовим конвертом.
   - Вибачте, заради Бога, мсьє Робер, - несміливо звернувся до Антуана Мертрен, - як я міг забути, не можу втямити. Десь із годину тому до мене підійшов хлопець років чотирнадцяти-п'ятнадцяти й передав ось це.
   Він несміливо простягнув конверт, на якому Богдан розгледів друкований напис "Професорові А. Роберу". Антуан подякував "листоноші". Той пішов до автобуса. Адресат почав нервово розривати конверта.
   - Може, ти так не поспішатимеш? - застеріг Богдан. - А раптом там сибірська виразка або ще холера яка-небудь?
   - Звідки? - спопелив очима Лисицю Антуан. - Від Бен Ладена? Так між нами начеб чорна кішка не пробігала.
   - Саме так. Чорна кішка.
   У голосі Богдана звучала досада. Потім, подумавши, він жорстко додав: - Звідки і ніж у грудях Бертьє.
   - Але я ж не отримував персня.
   Антуан знайшов сили для усмішки. Але вийшла кисла пародія.
   - Думаю, це не може служити гарантією. Хочеш випробувати долю?
   - Ні. Просто прочитати.
   - Гаразд. Як знаєш.
   - Чому бути, того не минути.
   Антуан дістав складений тричі стандартний (А 4) аркуш. Розгорнувши, почав читати: "Шановний мсьє Робер! Дуже вдячний Вам за прекрасну можливість відвідати музей мсьє Патріка Беккереля в Шартрі. Але, на превеликий жаль, мій стан здоров'я погіршився. Тому прошу мене вибачити й вирушати без мене. З повагою, професор Казимир Годлевський".
   Побачивши, що Богдан теж закінчив читати, Антуан склав папір, запхнув його знову до конверта, заховав того в кишеню, по черзі заскочив до кожного автобуса, потім знову виринув на вулицю. Після цього двері всіх автобусів майже синхронно, як за командою, зачинилися, і три яскраві залізні гіганти плавно й граційно рушили до вуличного потоку машин, щоб у нього влитися. Навіть якщо він буде проти.
   - Що сталося? - насторожено запитав Лисиця, хоча вже практично про все здогадався.
   - До Шартра ми не їдемо.
   Антуан зі знервованого перетворювався на злого.
   - Я це вже зрозумів, - намагаючись не помічати зміни, сказав Богдан. - Що далі?
   - Летимо до номера Годлевського, щоб почати розбиратися в усьому звідти, - рішуче відповів Антуан. Потім, трохи зупинившись для роздумів, додав:
   - Хоча, можливо, поспіх уже й не потрібен. Ми все одно запізнилися.
   Голосом професора заволодів відчай. І погрожував оголосити себе диктатором. Навіть ненадовго. Та все одно приємного і в цьому мало.
   - Чому ти так вирішив?
   Богдан ще не все зрозумів.
   - Тому що Годлевський не став би мені нічого писати.
   Голос Антуана забарвився в "чорніше ночі". І міняти колір найближчим часом не збирався.
   - Якби він захотів мене попередити, просто подзвонив би по мобільному. Так ми з ним домовлялися. Я ж дав йому свій номер.
   Антуан знову замислився, а потім випалив:
   - Хтось наполегливо хоче, щоб ми думали, що з Годлевським все гаразд і спокійно їхали собі до Шартра. Тобто що він живий?!! Навіщо Фаб'єн зняв охорону?!!
   - Та почекай ти, - остудив друга Лисиця, хоча не знав, чи вдалося. - Може, ще нічого й не сталося? А ти вже теорію таку створив!
   Зовні Богдан ще зберігав ілюзорну надію, але подумки вже приготувався до найгіршого. І серце стискалося, ніби було винним у тому, що Годлевський усе не з'являвся.
   - Дав би Господь, - приречено видихнув мсьє Робер. - Я дуже хочу, щоб саме так і було. Їдьмо.
   Антуан рішуче попрямував до стоянки таксі. Богдан слухняно поспішив слідом, забираючи з собою тривожні думки. Від них уже ні заховатись, ні втекти. Вони логічно виростали з багатьох фактів. Номер один: на конференцію Годлевський не з'явився. Номер два: у готелі його немає, бо на дзвінки не відповідає, ключ від номера - у портьє. Номер три: в листі написано про погіршення здоров'я і рекомендується вирушати без нього. Номер чотири: лист не написаний Годлевським від руки, що легше, простіше і швидше, а саме надрукований. Номер п'ять: про погіршення здоров'я Годлевський міг би повідомити по мобільному, але цього не зроблено. Усе говорило про нову загадку, яку, разом з іншими, потрібно розгадувати Антуану й Богдану. І, звичайно ж, Фаб'єну.
  

Глава 16

  
   Дорогою до "Принц Альбер Опера" таксі з Богданом і Антуаном "на борту" потрапило в затор, що утворився на мосту Рояль після незначного зіткнення кількох машин. І, як це часто буває, маленька причина народила вели-и-икі проблеми. Утворилося таке непрохідне "машинне стовпотворіння", що тільки поява поліцейського патруля потихеньку повернула порядок на дорогу.
   Увесь той час, що таксі простояло в оточенні таких же невдах, Антуан не знаходив собі місця. Він то поривався вийти, щоб далі рушити пішки, то намагався зв'язатися з готелем. Проте в обох випадках результату не було. До "Принц Альбер Опера" добрих двадцять кілометрів, так що піший вояж невідомо коли закінчиться. На кілька настирливих дзвінків до готелю ніхто так і не відповів. Чулися часті сигнали. Лінія або зайнята, або несправна.
   Поліцейські, як добрі чарівники, уміло й порівняно швидко ліквідували проблему. І жаданий готель уже не здавався таким же далеким, як недосяжна й ледь видна на нічному небосхилі зірочка з дивовижним ім'ям. Відомим лише астрономам.
   Коли таксі зупинилося біля входу до готелю, Антуан, а слідом за ним і Богдан, миттю понеслися вгору, перестрибуючи через кілька сходинок, як це часто роблять їхні студенти. Але зараз навряд чи хто-небудь зміг би докорити поважним професорам за таку "негідну" поведінку. Потреба диктувала своє. І підганяла... підганяла...
   У вестибюлі Антуан запропонував Богдану їхати ліфтом, а сам вирішив підніматися сходами. Про всяк випадок. Усе може бути. Перестрахування ще ніколи й нікому не вадило. Тим більше зараз. Коли смертельна небезпека, здавалось, оселилася в готелі і ходить на секційні засідання.
   Лисиця кинувся до ліфта. Той м'яко зупинився і з механічною привітністю відчинив двері. Заходь і вибирай поверх. Довезу швидко і з комфортом. За мить один із "детективів мимоволі" вже стояв у кабіні, а на пульті горіла кнопка з цифрою "чотири".
   Ліфт рушив. Ті кілька секунд, в які вмістився увесь шлях "із пункту А до пункту В", нервова напруга у Богдана зростала. Думки пульсували про одне. Іншого зараз не існувало. Те ж саме, напевно, відчували льотчики, що йшли на таран. Коли єдине бажання, що переповнює усе твоє єство, - досягти поставленої мети. І це непереборне бажання, здавалося, нейтралізує, заблоковує все решту, що існує у твоєму внутрішньому світі. Воно стає твоєю психологією, твоєю філософією і твоїм основним інстинктом.
   Кнопка згасла. Ліфт, подумавши трохи, звільнив вихід, випустив пасажира й продовжив байдуже існування, яке вкладалося в рух між тими ж "пунктами А і В". Вічний рух. Між вічними пунктами.
   Задиханий Антуан з'явився не набагато пізніше.
   Ще кілька секунд, кілька десятків кроків - і Богдан з Антуаном уже біля дверей номера 405. Нарешті. Довгу й виснажливу гонитву завершено. Але нервова напруга не спадала. Навпаки. Вона сягнула так високо, наскільки міг дозволити кожний організм. За цими дверима, ймовірно, зараз ховається відповідь на одне-єдине питання. Важливе. Нервове. Чи навіть і вбивче. Але таке потрібне. А може - й не на одне. А може - і немає тут ніякої відповіді??
   Антуан постукав. Нічого. За дверима - тиша. Перед - два сильних чоловіки й голосне часте дихання одного з них. Яке, здавалося, зараз виштовхне двері силою своїх децибелів.
   Постукав знову, але вже гучніше й наполегливіше. Результат вийшов таким же. За дверима тихо. Перед - теж усе без змін.
   - Мсьє Годлевський, - не витримавши, надривно крикнув Богдан, - будь ласка, відчиніть. Це ваші колеги - Антуан Робер і Богдан Лисиця.
   На цю пропозицію теж ніхто не відгукнувся. А так хотілося почути знайомий голос польського професора. Хай і грубий. Хай і роздратований. І, - можливо, навіть хворий. Який би тільки прохрипів. Але це був би ЙОГО голос. І все б одразу стало на місце. Ну, майже все. Бертьє уже не воскресити.
   Антуан подивився на друга й, оглядаючи "перешкоду", сказав:
   - Ламатимемо двері. Сподіваюся, суд нас виправдає. І призначить лише "відшкодування збитків". Або якщо й термін, то мінімальний.
   - Я теж на це сподіваюся, - хмикнув Лисиця. - Хоча, як кажуть, ваша в'язниця - не найгірше у світі місце.
   Богдан оцінив поглядом майбутній "об'єкт". Він мав привабливий дорогий вигляд. Хоч, може, це всього лиш вдала імітація.
   - Шкода ламати таку красу, - пройшлася поверхнею Лисицина рука.
   - Гадаю, твої естетичні смаки страждатимуть недовго? - запитав Антуан.
   - Сподіваюся, - кутиками вуст усміхнувся Лисиця.
   Легкий дотеп мсьє Робера прозвучав, як захисна реакція. Бо внутрішній стан обох залишався напруженим. Але це не завадило відійти їм на кілька кроків від дверей. Для розгону.
   - На рахунок "три", - упевнено скомандував Богдан, і Антуан збагнув, що друг мав досвід подібних атак.
   Слово "три" прозвучало, ніби команда "фас" для тренованих бойових псів, і змусило зірватися з місця. За мить відбувся контакт двох прискорених людських тіл з дверима номера 405. Затріщало зламане дерево. Заболіло в плечах "учених мужів". І хоч удар був досить пристойним і двері трохи подалися, відкрити їх усе ще не можна було. Відійшли знову. Треба повторити.
   Час полуденний. Багатьох мешканців четвертого поверху не було "вдома". Хоча... Цілком можливо, що хтось уже почув або навіть побачив у шпаринку, що відбувається. Тому якщо за кілька хвилин тут з'являться "стражі порядку", нічого дивного. Потрібно поспішати. Щоб устигнути до появи поліції. Поки обох "пов'яжуть".
   Повторна "дверна атака" стала успішнішою. Від удару замкова планка разом зі шматком відколотого дерева полетіла вглиб номера. Самі ж двері відчинилися з такою силою, що відразу ж, видавши оглушливий гуркіт, ударилися об стіну, вирвавши нижню петлю, і, тримаючись тільки на верхній, перекосилися.
   Минувши хол, Антуан і Богдан залетіли до кімнати. Їхнім очам відкрилося найгірше з можливого. Як і Бертьє, Годлевський лежав на ліжку із загнаним у груди по саме руків'я кинджалом. На ліву руку йому наділи вже знайомого персня. "Хто сіє зло, той пожинає зло". Ось так... І посіяли. І зжали...
   Заціпеніння оголосило мозок кожного своєю територією. Всупереч міжнародному праву. Попри бажання корінного населення, чинне законодавство і санкції міжнародної спільноти.
   "Бідний Антуан, - з жалем подумав Богдан. - Отримати ще один удар - це вже занадто. І яку жахливу помилку вчора зробив Фаб'єн! Він злегковажив, залишивши Годлевського без охорони. А чергував би поліцейський до ранку, нічого такого б і не сталося. Чи... Стоп-стоп-стоп. Ні. Просто було б два трупи. У сорочці народився той поліцейський, ой, в якій міцній сорочці... Судячи з усього, вбивця - суперпрофесіонал. Він показує свої наміри, підкидаючи персні. І вже вдруге зміг убити, виставивши поліцейських дурнями. Хоча до цього їм і не звикати".
   Богдан доторкнувся до руки Годлевського. Холодна. Отже, вбивство сталося приблизно вночі. У жодному випадку вони з Антуаном сьогодні б запізнилися. Навіть якщо б від підозр перейшли до рішучих дій ще о дев'ятій, коли поляк не з'явився на сніданок. Все одно б запізнилися. Як і у випадку з Бертьє... Але... Бідний Антуан. Як йому це все пережити? Як?
   - Нікому не рухатися, - прохрипів позаду неприємний голос.
   Друзі озирнулися й побачили у проймі двох поліцейських зі зброєю напоготові. Попереду й лівіше стояв "вусатий". На вигляд старший і досвідченіший. Команду "не рухатися" прохрипів саме він. Трохи ззаду і правіше завмерло зовсім ще хлоп'я. Його недосвідченість і невпевненість навіть у тому, як він стояв, видавала вчорашнього практиканта.
   - Руки на голову. Обоє. І обличчям до стіни, - знову прохрипів "вусатий". - І не додумайтеся щось мудрити - ураз дірок нароблю. Зі мною розбиратимуться потім. А вам це тоді вже буде по барабану. І тужливих жалобних пісень ви вже не почуєте...
   Помах опістолеченої руки в напрямі "застуканих на місці злочину вбивць" надала більшої переконливості словам.
   - Не знаю, як щодо в'язниці, але безкоштовну екскурсію до відділку я тобі гарантую, - повільно піднімаючи руки й обертаючись до стіни, напівжартома пообіцяв Антуан. Хоча - які вже тут жарти!
   - Ану там без коментарів, - діловито керував далі "вусатий". - Слідчому розповідатимеш, як ти зі своїм друзякою спровадили людину на той світ. Нелюди. Це ж треба так кинджал увігнати? Жером, - звернувся він до жовторотого. - Зв'яжися з нашими, нехай присилають оперативно-слідчу бригаду. А я постережу цих невдах.
   - Єсть, - відповів Жером і миттєво випарувався.
   - Послухайте, шановний, - звернувся до поліцейського Антуан, - ви не зовсім розібралися в ситуації. Ми зовсім не ті, за кого ви нас приймаєте. Навіть навпаки.
   - Знаєш що, говоруне, - грубо обірвав Антуана "вусатий", - залиш свою риторику для судового засідання. Може, вона буде цікавою для судді? А мені - все одно. Факт убивства наявний? Наявний. Убивці наявні? Наявні. Ось вони. На гарячому впіймані.
   Він недбало вказав пістолетом на Антуана й Богдана, що як і раніше стояли з піднятими за голову руками.
   - Решта мене не хвилює, - продовжив "вусатий". - Нехай слідство з вами клопочеться. А я свою роботу зробив. Крапка.
   Богдана здивувало "розумне" слово "риторика" у вустах цього служаки. Та ще й правильно вжите. Без сумніву, "вусатий" втілював поширений на всій планеті тип "представника силових структур", який виступає героєм багатьох анекдотів, що зображають "таких вусатих" у явно непривабливому світлі. І не через розум, ерудованість і ввічливість. А зовсім навпаки.
   До номера забіг захеканий Жером.
   - Ну, що там? - поцікавився "вусатий".
   - Усе нормально, - витираючи рукою носа, відповів "жовторотий", - скоро будуть.
   - От і добре. От і ладненько.
   Потім, повернувшись до затриманих, "вусатий" сумно поцікавився:
   - За що ж ви його так?
   - Послухайте, Жане, Пьере, Жаку, Полю, Франсуа, Жераре, Ніколя, Філіпе чи як вас там ще, дідько забирай! - не на жарт розійшовся Богдан.
   - Ну, П'єр. І що? - "Вусатий" і далі залишався байдужим і невблаганним.
   - Послухайте, П'єре, - не збирався вгамовуватись Богдан, - якщо ви маєте хоч віддалене уявлення про закони природи, ну, скажімо, розумієте, що коли будь-яке тіло (у сенсі "предмет") підняти й відпустити, то воно обов'язково впаде. І, що характерно, неодмінно донизу.
   Вусатому тирада явно не сподобалася. Схоже, вона його навіть образила. В усякому разі, зміни побачили неозброєним оком.
   - Чуєш, Жероме, - уїдливо звернувся він до напарника, кивнувши на Богдана, - чи мені здається, чи так воно і є, що цей мазунчик долі хоче мене розсердити?
   - Не знаю, як розсердити, але те, що він тебе вже причмирив, так це видно навіть незрячому.
   Жером хотів здаватися старшим, досвідченішим, мудрішим. Тому й намагався наслідувати вусатого в усьому: в рухах, жестах, мові. І це йому непогано вдавалося. Успішний учень.
   - Чуєш, ти, лектор без трибуни, професор без пенсне, - зневажливо кинув Богдану Пьер, голос якого зазвучав загрозливо й роздратовано, - цирк поїхав, а клоуни лишились? Я зараз твоє тіло підніму й відпущу. І воно точно впаде. І, що характерно, впаде, як не дивно, донизу. І йому, що теж важливо, буде трішечки "бо-бо". Як тобі така перспективка?
   "Вусатий" вдало поєднав кепкування над Богданом з пародіюванням його мови. Вийшло стильно. Жером засміявся. А сам "іменинник" лише задоволено усміхався.
   - Та зрозумійте ж ви, - не зважив на це Богдан, - якби вбили ми і зараз, тіло було б теплим, а кров навколо рани - свіжою.
   Богдан захопився й не помітив, як опустив руки. І навіть зробив півкроку до поліцейських.
   - Перевірте, мсьє П'єр, - попросив "вусатого" він, - і ви побачите, що я говорю правду. І що до вбивства ми не причетні.
   П'єр недовірливо подивився спочатку на труп, потім на Богдана, потім ще раз на труп, підійшов ближче до вбитого й придивився знову.
   - А ти поки стеж за ними, - жорстко наказав він Жерому. - А то є такі мастаки баки забивати... А потім за зброю хапатися доводиться.
   Той слухняно втупився в "полонених", але знову підняти руки Богданові не наказав. Помітивши це, Антуан теж опустив. Маленька професорська перемога. Такі теж можуть бути.
   Тим часом П'єр підійшов до трупа. Обійшов ліжко по колу. Обдивився з усіх боків. Доторкнувся до руки вбитого. Знову подивився на Богдана. У погляді бриніла розгубленість.
   - Звідки мені знати? - ніби виправдовуючись, сказав він. - Може, ви його вбили, але раніше. Набагато.
   Здаватися Пьер і не збирався. Належав до людей, що навіть очевидні факти не сприймають як доказ своєї поразки.
   - Угу, - закивав єхидно Антуан, - а потім повернулися на місце злочину і влаштували увесь цей фейєрверк, щоб ви приїхали й затримали нас. Дуже мудро. Дуже логічно.
   - Навіть якщо ти слово "логічно" повториш підряд ще дев'ять разів, - почав тиснути на Антуана "вусатий", - я все одно не зміню думки. Для мене ви - злочинці. Затримані на місці злочину. Крапка. І говорити тут нічого.
   - Оскільки ви мені глибоко несимпатичний, - сказав напружений Антуан, - нічого повторювати я, звичайно ж, не буду.
   Він готовий був "рвати й метати", але розумів, що перевага на боці поліцейських. І грати мусив за їхніми правилами. Це гнівило. Це виводило. Це розривало на шматки.
   - Та все ж дозволю собі вам нагадати, - вів далі мсьє Робер, балансуючи на межі скреготу зубовного, - що в законодавстві будь-якої цивілізованої країни є така юридична категорія, як "презумпція невинності". Суть її полягає в тому, що ніхто (як зараз ми) не повинен доводити свою невинність. Навпаки. Чиясь винність має бути встановлена виключно в судовому порядку. Скажу простіше: винним людину може визнати тільки суд. Ви ж, наскільки я розумію, поки не суддя.
   - Ну, добре, - дещо полагіднішав П'єр, хоча зробив це через тиск обставин, а не з внутрішнього переконання. - Може, усе саме так, як ти... е-е-е... ви кажете. Але навіщо виламувати двері? Навіщо штурмувати номер, як Бастилію?
   Професори перезирнулися. Справді, навіщо? Можна було просто викликати поліцейських і разом з ними цивілізовано, як і належить homo sapies, увійти. Але про це ніхто не подумав. Не до того було. Розум ніби відімкнувся. Напружені, одержимі, Антуан і Богдан просто йшли напролом. Не бачачи жодної перешкоди. Не задумуючись. Не аналізуючи. За це й поплатилися. І зараз їм позаздрити міг би тільки той, кого вже засудили.
   - У тому, що самовільно проникли сюди, - сказав, дещо охолонувши, Антуан, - винними визнаємо повністю. Але тільки в цьому.
   Він уже починав шкодувати про цей прорахунок. Серйозний. Болючий. "Непрофесійний". Але... Усе вже зроблено...
   - Ну, ось бачите, - з неприхованим задоволенням посміхнувся П'єр, відходячи від трупа. - Отже, затримані ви не даремно. Даремно ми нікого не затримуємо. Якщо попався, хоч малесеньке щось та й наколобродив. У нас тільки так.
   - Та в мене брат працює в поліції, - випалив Антуан, аж трохи нахилившись уперед. - Двоюрідний. Лейтенант Фаб'єн Люка. Може, чули?
   Мсьє Робер спробував ще такий прийом. Може, проканає?.. Надія вмирає... Ні. Вона живе. І буде вічно жити! Доки ти не здався. А здаватися ти ніколи не будеш!
   - Хто ж не знає цього балагура? - хмикнув П'єр. - Пів-Парижа - це вже точно. Якщо не більше. Так що придумати казку про такого двоюрідного братика не складно. Ну, а якщо й справді брат, то й що з цього? Та нехай ним буде хоч сам міністр. Зараз для мене це не має жодного значення. Ви затримані на місці злочину. І крапка. Я свою службу знаю. І звик її виконувати добре. Крапка.
   Богдан помітив, що П'єрів стиль значно покращав. Усе-таки "вусатий" відчув, що перед ним не кримінальники, а люди освічені. Так, до речі, буває часто. Перевіряв на собі вже не раз. Коли співрозмовник, почувши кілька ваших речень, оформлених за всіма правилами логіки й мови, починав говорити повільніше, добираючи найточніші, як йому здавалося, слова, вживаючи їхні правильні, нормативні форми. Нічого не вдієш. Сила впливу сильнішого інтелекту на слабкіший. Закономірність!
   - Але я можу зараз подзвонити братові, - зробив несподіване відкриття Антуан, абсолютно забувши про мобільний. - Я дам вам трубку, і ви побачите, що я не брешу.
   - Добре, що ти... ви сказали про телефон, - зрадів П'єр. - Жером, забери у нього телефон. Бо ще подзвонить кому-небудь та наламає дрів. Я цю публіку добре знаю. Забери і крапка.
   Жером наблизився, й Антуану нічого не лишалося, як мовчки підкоритись.
  

Глава 17

  
   Почулися гучні кроки. Кілька осіб ішли коридором. Антуан і Богдан, що дрімали в камері відділку на вулиці Тронше, куди їх доставили П'єр і Жером після допиту слідчим, насторожилися. За величезними ґратами з боку "волі" з'явилися черговий і Фаб'єн. "Зеки" ожили. Фаб'єн приніс якщо не звільнення, то в усякому разі приємну чи принаймні хоч заспокійливу звістку. Чи все ж таки зараз розстріляє їх через ґрати? Щоб не ганьбили його мундир... Та ні. Он усміхається. Живемо!
   - Привіт позаштатним операм паризької поліції, - знову пожартував Люка. - Ну, як вам безкоштовні апартаменти, руйнівники готельних номерів?
   Обидва мовчали, надувшись, ніби діти, що серйозно нашкодили. І не дуже поспішали каятись.
   - Нічого, - заспокоїв Фаб'єн, підморгнувши, - зате приміряли на себе "шкуру арештантську". Так би мовити, "для загального розвитку". Для розширення світогляду. Від тюрми та від суми...
   - Тіпун тобі на язик, - ожив мсьє Робер.
   Брат тільки чмихнув усмішку, даючи дорогу черговому. Той відімкнув замок. Залізяка невдоволено скреготнула. Наче не хотіла, щоб цих двох колобродів випускали. Хай ще посидять. Не перевиховались. І між "нормальних" людей їм ще рано. Знову за старе візьмуться. Ой, візьмуться...
   Двері "клітки" відчинили. "Пташки" можуть випурхувати. Воля чекає.
   - Гаразд, - почав Фаб'єн, стоячи осторонь, ніби й не по "цих двох" прийшов, - побули на повному державному забезпеченні, але пора й злазити з шиї. Бо ще сподобається. І ноги звісите. У гості ходити можна. Але не надовго. Та ще й такі. Починаєш набридати тутешній публіці. А вона тобі. Закінчилася ваша ходка, "в'язні замку Іф". Попереду чекають вас справи великі. Словом, з речами й на вихід. Мухою!
   Інспектор знову "у своєму стилі". Ці його дорослі пустощі Богдан сприймав як обов'язкову частину іміджу, без якої лейтенанта Люка вже важко й уявити.
   Біля виходу червонів Фаб'єнів "рено-лагуна". Усілися: Фаб'єн - зрозуміло - за кермо, Антуан - поруч, Богдан - іззаду. Нарешті - геть від цього неприємного місця. Геть швидко-швидко. І ще два рази геть!
   - Курс на "Блюз", - кинув братові Антуан. - Їсти так хочеться, що мамонтам у нас на шляху бажано не з'являтися.
   - Поки ви "сиділи", вони вже вимерли, - серйозно зауважив Фаб'єн.
   - Правильно зробили, - усміхнувся мсьє Робер, - бо опинилися б у наших шлунках. По одному в кожному.
   - Тоді справді тільки в "Блюз". А це для нас - простіше простого, - життєрадісно сказав Фаб'єн, і автомобіль плавно рушив. - Тим більше що ви сьогодні стільки енергії витратили, стінобитні знаряддя.
   Але тут же він став серйозним:
   - Для чого ви туди поперлися - зрозуміло. Але нащо ж двері ламати? У таких випадках усе можна владнати невеликою металевою штучкою. Сила розумного її використання дорівнює "силі є - мізків не треба" двох розлючених носорогів. Називається вона дуже просто - "ключ". Ви про це, звичайно ж, не знали, діти мої?
   - А хто б нам його дав? - ображено поцікавився Антуан.
   - І я тобі відповім, - натискаючи на кожному слові, грізно вимовив Фаб'єн. - Вам би його не дали. І дуже правильно зробили б. Бо для такого типу проблем у нас є спеціальна група людей, професійно підготовлених і наділених повноваженнями. Іменується вона дуже просто - поліція.
   - Та годі тобі знущатися, - сумно попросив Антуан. - І так вити хочеться.
   - А що ж ви витворяєте? - почав заводитися Фаб'єн. - Швець, знай своє шевство, а в кравецтво не лізь! Приватними детективами себе мните? Це шкідливо для здоров'я і згубно для кишені. До речі, за двері доведеться заплатити. А для занять приватним розшуком у вас немає ні ліцензії, ні досвіду.
   - Але ж бачиш, що відбувається? - майже наїхав Антуан.
   Він, сам того не помічаючи, починав суперечку. Внутрішнє рвалося на волю.
   - Руйнуються мої плани, зачіпаються інтереси, - розсипав наболіле далі мсьє Робер. - А кому я розповім про ці "божевільні персні"? Одразу на глум піднімуть. Ти ж перший мені не повірив. Не повірив же?
   - Уже вірю, - відвернувся Фаб'єн. - Після смерті Годлевського. Тим більше вона практично на моїй совісті. А дідько, ну хто так їздить?!
   Останню фразу запустив услід сріблястій "БМВ-Альпіні", що серйозно "підрізала" Фаб'єна. Той не на жарт розлютився й натиснув на педаль. Коли порівнялися з "БМВ", крізь опущене скло пасажирських дверей побачили, що автомобіль вела симпатична ефектна блондинка. Дівчина грайливо підморгнула й нестримно рвонула вперед.
   - Лети, голубко, лети, - послав їй услід повітряний поцілунок Фаб'єн. - Назустріч своєму щастю... Сьогодні на нараді начальник "дорожників" отримав і в хвіст і в гриву. Так що на чергування його дітки після відповідного прочухана виїхали злі-презлі. Як мінімум, перевищення швидкості нашій лялечці вже точно забезпечено.
   І справді: на наступному перехресті красуня вже мило бесідувала з жандармами дорожнього патруля. Фаб'єн торжествував. Його пророцтва збулися. Відчув неабияку силу. Можна ставати названим братом Нострадамуса.
   На деякий час у машині запала тиша. Прогнав її Фаб'єн:
   - Я буду не я, якщо не зачиню цього "володаря перснів", будь він тричі гільйотинований.
   І він зі злістю вдарив обома руками по керму.
   - Причому - без вашої допомоги, горе-детективи. Тільки під ногами плутаєтесь... Ой, вибач, моя люба, моя маленька Люсі, - сказав він машині й ніжно погладив доглянуту блискучу "торпеду". - Усі в цьому світі хочуть любові й тепла. І моя маленька Люсі теж.
   - Ти був у номері Годлевського? - поцікавився Богдан, що весь цей час мовчав.
   - Ображаєш, - усміхнувся Фаб'єн. - Не просто був, а все старанно обнюхав.
   - І що скажеш?
   - Нічого, - приречено відповів лейтенант. - Ніяких слідів. Окрім персня, кинджала і трупа, звичайно. Але тільки це нічого нам не дає. Усе так само, як і з Бертьє. Почерк ідентичний.
   - Тобто серійний убивця? - підкинув очевидне Антуан.
   - Швидше за все, - заскрипів зубами Фаб'єн. - І тепер я вже боюся, щоб він не став багатосерійним. Бо відчуваю, що це лише початок. А відчуття мої завжди справджуються. А цього ой як не хочеться. Навіть "ой як" у квадраті.
   - І тепер уже абсолютно ясно, що вбивцею не може бути Арсен Бертьє, - додав і своїх п'ять мовчун із заднього сидіння.
   - З ним там узагалі цікава ситуація, - почав зосереджено Фаб'єн. - Десь із тиждень тому Арсен отримав листа із Міністерства культури, де йшлося про те, що колегією прийнято рішення про виділення грошей на його фільм. Для обговорення деталей Арсену пропонували прибути до столиці й зустрітися з відповідними працівниками. Арсен прибув позавчора вранці й оселився в готелі "Ле Бельмон". Планував пробути тут два-три дні. Паралельно ще деякі справи залагодити. Усе ніби нормально. Коли ж заявився до Міністерства, там зробили "великі очі". Від здивування. Тому що ніякого листа йому ніхто не надсилав. Більше того, на жодному із засідань ніколи навіть не розглядалося питання про Арсенів фільм. Листа в Міністерстві не визнали й порадили звернутися до поліції. Останнього Арсен, звичайно ж, не зробив. А все, що відбулося, сприйняв як чийсь вдалий для автора і не вдалий для себе розіграш. Ніч, коли вбито його батька, Бертьє-молодший провів у компанії колишніх однокашників, що займаються шоу-бізом. Ми перевірили. Факт підтвердився.
   - Виходить, що комусь треба було пустити поліцію хибним слідом, - зробив логічний висновок Богдан.
   - Для цього треба знати про родину Бертьє значно більше, ніж це можна взяти зі ЗМІ, - розвинув його думку Антуан. - Сім'я ж у Греноблі відома. Як не крути, а й татусь, і синочок - постійно на видноті. Та й журналісти часто дають суперечливу інформацію. Не думаю, що вона годиться для таких точних розрахунків. Наш противник - не та людина, щоб використати ненадійну інформацію.
   - А ще Арсен сказав, що на зніманні якось сталася крадіжка реквізиту.
   Фаб'єн одяг обличчя хитруна. Воно в нього завжди з собою. У задній кишені джинсів. Зручно.
   - Як ви думаєте, що вкрали? - запитав він і, не чекаючи, відповів сам: - Правильно, білий плащ з відлогою та нашитою яскраво-червоною літерою "А" спереду і колом з восьмираменним хрестом іззаду, ритуальні персні й кинджали. П'ять перснів і п'ять кинджалів. Як вам така інфа?
   - Ого-го, - щиро здивувався Антуан. - Отже, треба чекати ще двох убивств?
   - А чому двох, а не трьох? - "математично" поцікавився Богдан.
   - Тому що нашого "дарувальника перснів" я сприймаю як дуже обачливу людину, - озвучив бачення ситуації Антуан, - тому "один комплект" він міг узяти й про запас.
   - Тобто ми можемо чекати ще як мінімум - два, як максимум - три "наших" убивства? - розвинув думку Фаб'єн.
   - Хтозна, - засумнівався Богдан, - при бажанні таких ритуальних штучок можна наштампувати скільки завгодно. Украдені персні й кинджали плюс присутність Бертьє-молодшого тут у момент убивства його батька повинні були, за задумом "режисера" цього спектаклю, "повісити" смерть Бертьє-старшого на його богемного синулю. Це - по-перше. І, треба зізнатися, це спочатку вдалося. Але на Арсена практично ну ніяк не можна повісити вбивство Годлевського. Залізобетонне алібі. Та й теоретично теж. Це - по-друге. Отже, можна припустити, що вбивство професора Годлевського не було запланованим. Злочинець не залишив жодної хибної стежини, як це було у випадку з Бертьє.
   - А якщо Арсен усе-таки причетний до вбивства Годлевського?
   Антуан розвернувся впівоберта наліво й заговорив тихіше:
   - Він усе підлаштовує, домовляється з однокашниками про алібі, вбиває й від'їжджає. І доки він їде, спільник відправляє на той світ професора Годлевського. Таким чином: і Арсен непричетний, і вбивство скоєне.
   - Гаразд, - знову вступив у розмову Фаб'єн, - припустимо, що все саме так. Але який мотив у Бертьє-молодшого вбивати цього вченого поляка? Навряд чи Арсен - також його єдиний спадкоємець.
   - А раптом у Годлевського - красуня-донька й незліченні фамільні цінності? - оживив інтригу мсьє Робер. - Але він не дає згоди на шлюб своєї теж, до речі, єдиної спадкоємиці з плейбоєм Арсеном. І для того щоб Бертьє-молодшому отримати і красуню, й багатства, він так витончено прибирає єдину перешкоду на шляху до цього.
   Антуан залишився задоволений своєю малоймовірною, але такою "художньою" версією.
   - Ну, любий братику, ти й видав, - почухав потилицю Фаб'єн. - Твоя середньовічна шекспірівська вигадка годиться для мильного серіалу. Не більше. Ми вже зробили запит до Польщі. Думаю, завтра отримаємо відповідь. І повір, нічого схожого в ньому не буде й близько.
   - Та пожартував я, - щиро усміхнувся Антуан. - Хоча в розборки, обставлені в середньовічному стилі, ти спочатку теж не вірив.
   - Гаразд, здаюся, - підіграв Фаб'єн. - Згоден повірити навіть у те, що всі ці вбивства задумав і здійснив великий магістр Ордену Гійом Валтасар. Який повстав із мертвих. Але тоді мені доведеться повірити і в графа Дракулу, й у Фреді Крюгера, і в Гаррі Поттера, й у Вінні Пуха, - зробив страшну гримасу Фаб'єн, але тут же, не витримавши, розсміявся.
   Антуан і Богдан дружно підтримали.
   - Зараз і справді повіриш у кого завгодно, - мовив Богдан, коли в машині ущух сміх. - Але ясно тільки одне: є два вбивства і жодного вбивці. Хоча, швидше за все, він один в обох випадках...
   - Хай там як, але для мене чітко зрозуміле інше: конференція остаточно зірвана.
   Усмішка, що зовсім недавно сяяла на обличчі Антуана, безслідно випарувалася. І вже не вірилося, що незабаром вона з'явиться там знову. А сумне обличчя продовжило:
   - Хто захоче далі працювати, коли вбиті два учасники конференції? Та ще й так незвично. І жодне з убивств не розкрите. І не дай Господи, щоб у когось в номері знову "завівся" цей проклятущий перстень. Третього вбивства допустити не можна!
   - А мені здається, - сказав Лисиця, - що це вже немає жодного значення. Хто захотів поїхати, той поїхав. Чи поїде сьогодні-завтра. А хто й далі збирається працювати, того не злякаєш. Хоч у таких звістках приємного мало. Але я згоден, що з убивствами треба "зав'язувати". Вони нам ні до чого. І не тільки нам.
   - Легко сказати "зав'язувати", - не сподобалося сказане мсьє Роберу. - А зробити це як? Дати оголошення в газети й на телебачення? "Шановний убивце! Ми втомилися від твоїх божевільних вибриків. Ти нам серйозно заважаєш. Тому ми благаємо тебе. Припиняй свою чорну справу. У нас і без тебе турбот вистачає..." Так нормально? Чи щось підправити?
   - Нормально, - буркнув Лисиця, розуміючи всю жовч сказаного.
   - Ага, - енергійно закивав Антуан, - так він тобі й розженеться. Наставляй кишені. Одразу дощ золотий поллється...
   - Ну... не так радикально, - спробував пом'якшити реакцію друга українець.
   - А як, по-твоєму? - пішов у наступ мсьє Робер. - І далі жувати соплі? І голову на плаху самим класти? Щоб наш невідомий "благодійник" доброю рукою сокирку на нашу шию й опустив...
   Явно не професорська лексика збентежила Богдана. Подібного з Антуанових вуст чувати не доводилось. Але екстремальні ситуації й виникають, щоб звичайних людей робити екстремалами. Й обидва потихеньку стають ними. А Фаб'єн - екстремал уже давно. За визначенням. Він залишався мовчазним, розуміючи, що камінчик - і в його город. Та ось його обличчя просяяло:
   - Слухайте, професуро, за цим клопотом я зовсім забув про одну цікаву фішку. Сьогодні на нараді зустрів Жерве Копа, однокашника з академії. Він розповів про одну дивну подію, що сталася на "його землі". Працює Жерве в містечку Блуа. Так от: кілька тижнів тому в них там сталося вбивство. На той світ відправили вчительку французької словесності Катрін Лоран. Звичайна вчителька зі звичайної периферійної школи. Жила звичайним життям. Своїх дітей не мала. З чоловіком розлучилася. Мешкала сама. Незвичайне, що в її звичайному житті колись і було, так це те, що Катрін Лоран більше двадцяти років тому проходила як потерпіла у справі про зґвалтування. Артура Венсана, хлопця, що вчинив це з Катрін (він, до речі, теж навчався в Новій Сорбонні), засудили на десять років. Він зміг утекти, але на волі наклав на себе руки. Прозаїчно втопився в річці. На березі знайшли його одяг і передсмертну записку. Там сказано, що після втечі він зрозумів: його життя зламане назавжди і місця в суспільстсві для нього вже не лишилося. Такі ось таємниці юності мадам Лоран... Коли одного разу вона не з'явилася на роботу, директор послав розшукати її, щоб усипати прочуханки. Але її ніде не було. Квартира замкнута. Звідти ніхто не відгукувався. Викликали наших. Коли зламали двері та ввійшли, мадам Лоран лежала на ліжку зі всадженим у груди по саме руків'я кинджалом.
   - Ага. А на лівій руці в неї ритуальний перстень із написом "Хто сіє зло, той пожинає зло", - киваючи й незадоволено посміхаючись, мовив Богдан.
   - Абсолютно правильно, юначе, - грайливо сказав Фаб'єн, і від його серйозності не залишилося і сліду. - А як ви вгадали? Ваше прізвище, часом, не Нострадамус? Чи, може, це ви відправили на той світ звичайну провінційну училку, випускницю Нової Сорбонни, між іншим. Антуане, ти її випадково не знав?
   - Катрін Лоран? - задумався мсьє Робер, почухавши чоло. - Якщо вона була у шлюбі, то, найімовірніше, міняла прізвище. А якщо ні, то ніяку Катрін Лоран я не пригадую. Хоча Лоран... Лоран... Ні. Пригадую. Амелін Лоран, а ось Катрін...
   - Та Господь з нею, - махнув рукою Фаб'єн. - Це я так, між іншим, запитав. Ну, так що ви, шановані приватні детективи, мені скажете на це? Не думаю, щоб і в мадам Лоран в єдиних спадкоємцях теж записаний Арсен Бертьє. Але жінку все одно убили "по-нашому". І теж - ніяких слідів. Правда, за підозрою у вбивстві заарештовано її колишнього чоловіка. Те, що вона жила до розлучення з ним як кішка з собакою, практично знав увесь Блуа. Але й після розлучення вже тепер колишній не давав вільній від уз Гіменея жінці спокою. Сусіди часто бачили, як він приходив, лаявся і завжди, йдучи, погрожував убити. Банальна, загалом, історія.
   У ніч убивства (слідством встановлено, що смерть настала десь серед ночі) чоловіка мадам Лоран вдома не було. Відсутність він пояснює нічною риболовлею, але підтверджень цього немає. А ось те, що в його квартирі знайшли гаманець колишньої дружини, з яким вона, як розповіли подруги, ніколи не розлучалася, - факт. Неспростовний. Ось так. Неправильна це стежина чи правильна - сказати важко. Але вона є.
   - Що ж ти про це раніше не сказав? - накинувся з докорами на брата Антуан.
   - А ви й не запитували, - відбувався жартами Фаб'єн. - Тим більше, поки витягнув з "холодної" двох "руйнівників готельних номерів", трохи заморився.
   - Отже, і там "наш клієнт" попрацював, - задумливо мовив Богдан. - Виходить, він уже використав три персні й три кинджали. І вони у нього, на жаль, не закінчилися.
   Раптом він змінився на обличчі й палко вимовив:
   - Послухайте, друзі, а може "нашу" мадам Лоран цей ґвалтівник-потопельник ухайдакав? Га? Тоді, давно, він зімітував самогубство, а тепер ось вирішив поквитатися за те, що жінка запхала його за ґрати.
   - Любий мій друже Антуане, - жартома почав виходити з себе Фаб'єн, - після трапези дай цьому вигадникові паперу й ручку. Нехай пише детективний роман. Я бачу, на вигадки він великий мастак. А там ще й Гонкурівську премію відхопить, га? Що ви про це думаєте, мсьє фантазер? Чи вам більше сподобається, якщо я вас називатиму містер Конан Дойл, або містер Гілберт Кіт Честертон, чи містер Едвін Бамер, чи містер Грант Аллен, чи містер Вен Дайн, чи містер Джон Діксон Карр, чи містер Фримен Крофтс, чи містер Джозеф Флетчер, чи містер Едгар Уоллес, чи містер Еллері Куїн, чи містер Ерл Стенлі Гарднер, чи містер Рекс Стаут, чи містер Реймонд Чандлер, чи містер Семюел Хеммет, чи мсьє Сименон, чи мсьє Габоріо, чи мсьє Леблан, чи мсьє Вері, чи мсьє Стіман, чи мсьє Шапризо... Гаразд, пожартували й досить. Але найгірше з усього те, що вбивств стало на два більше, а ми, схоже, не те що не наблизилися до істини, а, швидше, віддалилися. Бо малоймовірно, що все це й придумала, і вчинила одна людина...
   А ось уже й "Блюз". Фаб'єн почав пригальмовувати, щоб припаркуватися. Місця вдосталь. Так що робив це без проблем.
   - Але навіть якщо це й так, - далі ораторствував інспектор Люка, автоматично виконуючи потрібні рухи, - то з доказовою базою в нас - повна... катастрофа.
   - Нічого, утрьох і вбивства легше розкривати, а не тільки пляшку розпивати, - пошився у філософи Богдан. - "На трьох" упораємось.
   - Це точно, - підтвердив Антуан.
   Залишивши машину на парковці, "трійця" поспішила до ресторану. Пошукати мамонта. Хоча б одного. Може ж таки, не всі вимерли. І фортуна хоч тут підметушиться.
  

Глава 18

  
   Богдан повільно зачинив за собою двері свого номера, пройшов до кімнати і стомлено опустився на ліжко. Було приємно розуміти, що всі сьогоднішні події залишилися в минулому. І психічні, й фізичні перевантаження відлунювали зараз у замученому тілі. Так, сьогодні прожив напружений день. Він, ніби цікавий пригодницький фільм, ряснів напругою психіки, цікавими ходами й несподіваними відкриттями. Хто б міг подумати, що життя невідворотно затягне до стрімкого й непередбачуваного виру простого університетського професора Богдана Лисицю саме там і саме тоді, коли він менше всього на це розраховував. І ось ці кілька днів паризького життя внесли стільки нового в його розмірений темпоритм життя, що воно одержало шарм здорового авантюризму й наповнилося захопливим духом пошуку розгадок. Розгадок, яких просто вимагали від Богдана таємничі й заплутані кримінальні історії. Історії, до яких потрапив він, ставши, хай і ненадовго, "парижанином". І, судячи з усього, це був тільки початок. Бо мали три вбивства, виконаних і обставлених абсолютно однаково. Три однакові загадки. Загадки загадкові. Надзвичайно заплутані. Які щосекунди несуть постійну загрозу для тих, хто шукає відповідь. Та й не тільки... Три загадки, три однакових питання "хто?". Відповідь на які, найімовірніше, одна. Абсолютно ясно, що або виконавець, або замовник, або координатор усіх трьох убивств - той самий. У жодному випадку всі вбивства і детально продумані, й професійно виконані. Жодних слідів. Жодних зачіпок. У двох випадках, коли смерть наздогнала професора Ежена Бертьє і вчительку Катрін Лоран, розслідування намагалися відвести вбік, відправити хибною стежкою. У випадку ж із Годлевським цього не зроблено. Для кращої підготовки не вистачило часу? Чи чому? Очевидно, задум виник спонтанно і не був завчасно (й так ретельно) продуманий, як це зроблено у двох перших подіях. Чи, може, це теж частина вмілого плану? Так. Чітких доказів немає. Лишається ще на кавовій гущі поворожити. До того ж і Бертьє, і Лоран - мешканці Франції, а Годлевський - громадянин іншої держави, приїжджий. Отже, усе-таки час. Убивця просто не встиг пустити нас хибним слідом.
   Тепер Лоран і Бертьє. Що їх об'єднує ще, крім життя в одній країні? Що може бути спільного між університетським професором з Гренобля і скромною вчителькою з Блуа? Стоп. Фаб'єн сказав, що Лоран закінчила Нову Сорбонну. Так, ага. Ну звичайно ж! Свого часу Бертьє працював із Беккерелем у Новій Сорбонні. А ось і зв'язок. Але що це зараз дає? Без ширшої інформації - практично нічого. Невідомий і мотив. Знаючи його, з'ясувати "хто?" було б набагато простіше. Але... Мотив невідомий. Слідів на місці злочину - кіт наплакав. До того ж після смерті Годлевського атмосфера на конференції розпалиться до межі. А це явно не на нашу користь. А може, саме цього й домагався наш невідомий вбивця? Або - замовник. Якщо це так, то досягти бажаного йому вдалося. Є серйозні шанси, що завтра конференція взагалі припинитися. Мало хто захоче працювати там, де дамокловим мечем над кожним нависла примара жахливої смерті. Ритуальної. Причому абсолютно невідомо, на кого цей меч може опуститися наступного разу. І навряд чи найтвердіші запевнення зможуть щось змінити. Такі слова вже звучали після вбивства Бертьє. Але потім - ще одне, таке ж, убивство. Хоча... Може, хтось і захоче виконати програму до кінця. У кого все-таки "тверді горішки"...
   Телефон обірвав роздуми. Лисиця зняв трубку й почув схвильований голос Антуана. Судячи з усього, дзвонив він із дому. Після ресторану Фаб'єн спочатку завіз Богдана, а потім рушив на вулицю Університетську, до будинку брата.
   - Терміново хапай таксі й кулею до мене, - випалив на одному диханні Антуан.
   - А що сталося? - поцікавився Богдан, прекрасно розуміючи, що бажаний контакт із ліжком поки "відкладається на невизначений час". Перспективка приваблювала мало. Але раз він терміново потрібен, сталося щось серйозне. Через дурниці Антуан не став би переривати Лисицин відпочинок, заслужений "нелегкою сьогоднішньою діяльністю".
   - Уже біжу, - кинув Лисиця й почав збиратися.
   Хоч і була пізня година, таксист відразу ж погодився їхати. За півгодини Богдан уже піднімався на третій поверх будинку N 21 на вулиці Університетській. Ще мить - і подзвонив до квартири N 16. Тут і мешкав Робер. Двері обережно відчинилися за п'ять секунд.
   - Проходь, - без зайвих церемоній запросив Антуан. - Сідай.
   Переступивши поріг, Богдан опинився в маленькому холі, з якого відкривався інтер'єр великої кімнати для гостей. За столом сидів Фаб'єн і грався пістолетом. Перед ним лежав згорточок із зеленої тканини.
   - Привіт, давно не бачились, - щиро усміхнувся він. - Я бачу, на сцені - ті ж самі.
   - Вибач, Богдане, що витягли з ліжка, - з жалем сказав Антуан і теж сів за стіл.
   - Та я й не спав іще, - ніби виправдовуючись, сказав Лисиця, вмощуючись на стільці. - Шукав відповіді.
   - І, мабуть, не знайшов, - видав очевидне Фаб'єн. - Але нічого. Продовжимо втрьох. Так цікавіше.
   - Просто ми вирішили, - повів тоном головнокомандувача Антуан, провівши рукою по стільниці, ніби змітаючи щось невидиме, - що ти образишся, якщо пропустиш нашу пригоду. А вона обіцяє бути цікавою.
   Він підморгнув Фаб'єну, і той розгорнув тканину. Лисиця побачив персня. "Хто сіє зло, той пожинає зло".
   - Ух ти, - від несподіванки крикнув Богдан, немов побачив батька Гамлета в обнімку з його тінню. - Черговий "привіт" із пекла? Кому цього разу?
   - А ти вгадай, - хитро примружився Фаб'єн і прокрутив на пальці пістолета.
   - Невже тобі, Антуане? - запитав Богдан, дивлячись широкими очима. - Але чому?
   - Коли після ресторану я зайшов додому, воно лежало тут, на цьому столі.
   Голос наче належав не мсьє Роберу. І якби Лисиця зараз не бачив це на власні очі, нізащо не повірив би, що це говорив Антуан. Почув бездарного й невмілого пародиста.
   - Виходить, наступним має бути ти?
   Богдан все ще залишався в полоні побаченого й усвідомленого. Така крута зміна. Не так давно Лисиця розмірковував, маючи одну "диспозицію". Тепер же все змінилося. І реагувати треба миттєво.
   - Послухайте, - ураз завівся він, - аналізуючи вбивства, я зрозумів, що два з них (Бертьє і Лоран) безпосередньо пов'язані з Новою Сорбонною, тільки в минулому. Два (Бертьє і Годлевського) - зараз. Але Годлевський - іноземець. Та й відсутність хибного сліду у вбивстві поляка, мені здається, робить його майже випадковим, точніше заздалегідь не планованим, спонтанним. Тепер ось загроза тобі, Антуане. Ти теж пов'язаний із Сорбонною. І в минулому, й тепер. Але відповіді слід шукати саме в минулому. Та й оформлення вбивств теж веде туди. Автор роману, ритуал з якого йота в йоту копіює наш убивця, - Патрік Беккерель. Професор Сорбонни.
   - Ну, це всього лиш твої роздуми, - резюмував Фаб'єн, поклавши на стола пістолета й руки. - Нехай навіть і не позбавлені розумної логіки. Та все одно. Поспішати не варто. У нас ще надто мало інформації. Немає відповіді на запит до Польщі. Та й про Бертьє-старшого і Катрін Лоран треба б більше фактів підзбирати. Не відпрацьовані, як слід, і Бертьє-молодший, і чоловік Катрін.
   - А може, це справді маніяк, який уявив себе членом Ордену? - підпер рукою підборіддя Антуан.
   - З маніяком нічого не виходить, - упевнено заперечив Богдан. - І якщо Бертьє ще можна на нього "повісити" (мовляв, отримав своє за нападки в пресі на "Великого Магістра"), то яким боком тут учителька і, тим більше, Годлевський. І ще тим більше у квадраті - ти? Вибач, звичайно. Я можу помилятися. Але дай відповідь, хто більше за тебе зробив для увічнення пам'яті Патріка Беккереля? Однак ти теж отримав персня. Якщо ж припустити, що можливий маніяк одержимий ідеєю помсти всім, хто симпатизує Ордену і "Великому Магістрові", то першим випадає з логічного ланцюга Бертьє, який в пресі нібито нападав на автора роману про Орден. Але тоді - чому саме Катрін Лоран, а не хтось інший? Ні, доведеться обійтися без маніяка. Навіть найненормальніші явища мають внутрішню логіку.
   - Гаразд, про це завтра, - поставив крапку Фаб'єн і, взявши персня, почав обдивлятись. - Треба придумати, що робити найближчим часом. Тобто цієї ночі. Якщо згадати логіку вбивств у "Принц Альбер Опера", то виходить, що, отримавши перстень уранці або вдень, жертва покидала цей світ найближчої ночі. Швидше за все, в Блуа відбулося так само. Гадаю, наш новоявлений "великий магістр - дарувальник перснів", повіривши у свою могутність і невловність, сьогодні теж заявиться, щоб закінчити почате. У попередніх випадках він потрапляв у житла жертв через двері, технічно відмикаючи замок. Думаю, сьогодні він зробить так само. Тому пропоную. Перше: час уже пізній. Треба вимкнути світло. Нехай думає, що Антуан ліг. Друге: чергуватимемо по черзі. Двоє - на посту. Один - відпочиває. По дві години. Третє: засідку зробимо в холі. Четверте: усім неухильно виконувати мої накази. І якщо я вирішу, отже, - так треба. Тому - без самодіяльності. Нагадую: ситуація максимально наближена до бойової. Арифметика проста: один неправильний, навіть маленький, крок, - і можна отримати ну ду-у-уже великі неприємності. Пам'ятайте: злочинець хитрий, сильний, розумний і слизький. Як вугор. Узяти його - дуже складно. Так що легкої прогулянки не буде... Послухай, Антуане, а, окрім персня, нічого нового ти не знайшов? Бо, може, вся наша геніальна стратегія вже долетіла до вух "великого магістра"? Слухає собі "музику опівнічних розмов" і підкореговує плани.
   Фаб'єн нахилився й зазирнув під стола. Погасав рукою знизу стільниці. "Зазирнув" за ніжки.
   - Та ні. Начебто глухо.
   Потім підвівся й обійшов кімнату, уважно придивляючись до всього. "Пасажири" мовчки спостерігали за діями "капітана". І вірили, що той робить усе правильно. Так, як і треба.
   - Наче нічого, - закінчивши, сказав він і сів на "свого" стільця.
   - Та годі тобі, - спробував остудити запал брата Антуан. - Можна подумати, що я - серйозний бос чи фінансовий "вернигора". Ну, кому потрібна моя скромна персона настільки, щоб ще й дорогою технікою розкидатися?.. І взагалі... Кому захотілося таку штуку зі мною встругнути - не збагну.
   Антуан вимкнув світло, і темрява, що заполонила квартиру, заспокоїла очі, але починала грати на нервах. Уночі, зазвичай, і чиниться лихо, коли з можливих закамарків починає виповзати всіляка нечисть.
   - Йди спи і ні про що не думай, - спробував заспокоїти Антуана брат. - Ніхто не знає, звідки біда приходить. А приходить вона, як завжди, невідомо звідки. І якщо хтось чує про чуже горе, то частенько думає, що з ним такого ніколи не трапиться. Так він думає до того часу, коли горе наздоганяє і його теж. Є послання від "великого магістра", отже, може з'явитися й він сам. Щоб "здійснити суд". У його розумінні. Ні. Вже, вистачить з мене Годлевського. Сьогодні наш "кривавий гість" одержить дулю. Не на того напав. Так що, згинь з очей моїх і засни міцним сном. Ми тебе потім розбудимо.
   Антуан, пам'ятаючи про вимогу брата (він же тут командує!), слухняно почимчикував. З вітальні - до кабінету, а вже після нього - прямо до спальні.
   - Ну а ми - на бойове чергування - видихнув Фаб'єн і поплескав Богдана по плечу, доторкнувшись до біцепса. - Ого, так ми щось там таки маємо? Похвально, похвально, отроку, сину мій, - почав пародіювати священників він.
   Виходило так же вдало, як і командувати "зведеним загоном професорів". За що б він не брався, скрізь ставав "своїм хлопцем". Майстром на всі руки. Золоті.
   - Ну, гаразд, - змінився на обличчі Фаб'єн, - а тепер серйозно. Слухай уважно: у засідці сидіти треба тихо-тихо. Як на полюванні. Наша здобич - звірюка чимала. Хитра й розумна. Узяти буде непросто. Найменша помилка, найменший необережний рух чи випадковий звук - і ми в офсайді. Поза грою.
   - Зрозуміло, - сказав Богдан (правда, про полювання - а тим більше на людей - знав він небагато. Але вибирати не доводилося).
   - Отже, - вів далі Фаб'єн, - ти стаєш ліворуч від дверей, якомога ближче до стіни, - показав усе руками. - Я - праворуч. Коли він відчинить і ввійде, я накидаюся на нього й валю з ніг. Ти врубаєш світло й допомагаєш.
   - А якщо він буде не сам? - резонно поцікавився Богдан.
   - Думаєш, він зміг знайти ще одного такого ж вивихнутого?
   - Усе може бути.
   - Ну, це навряд.
   - А все ж таки?
   - Тоді впускаємо тільки одного. Я валю його, а ти зачиняєш двері на замок і врубаєш світло. Засідка спільника відлякає, і він зробить ноги. Я їхню психологію знаю добре. Зрозумів?
   - Так.
   - От і добре. З Богом.
   Богдан став на визначене місце й завмер. Інспектор Люка розташувався навпроти, по той бік дверей, і теж завмер, приклеївшись до стіни. Що ж, шанований мсьє "дарувальник перснів", до вашої зустрічі всі готові. Ваш вихід. Починаємо!
   Почали.
   Час нікуди не поспішав. Опинившись теж у засідці, став рухатися неспішно. Ось-ось зупиниться. І це потроху стомлювало. Стомлювала, швидше, бездіяльність. І розуміння намарно витрачених митей короткого людського життя.
   Богдан спробував щось згадати з "поетичного". Робив так завжди, коли випадала хвилинка мовчання. Напружував пам'ятть, щоб не розслаблялася. Балував уяву майстерним словом. Уривок, що сплив, почав про себе артистично декламувати:
   Грає в барилах вино,
   Сонцем нічним пашить.
   Богом тобі дано
   Хміль прохолодний пить.
   Збурює сили з глибин
   Спраглий вина ковток.
   Я віднайду спочин
   В хвилях дикунських річок.
   "Хто це? - поцікавився у себе. - По-моєму, Шарль Жилль".
   Непомітно підкралася дрімота й почала ласкаво заколисувати. Богдан зрозумів, що треба щось робити. Бо можна заснути й зірвати геніальну Фаб'єнову операцію. Почав щипати руки. Боліло, але допомагало мало. Тоді став запекло впиватися нігтями в шкіру на руках. Подіяло сильніше, та все одно "дрімота не дрімала". І зовсім скоро почала відвойовувати зайняту до відступу територію. Дідько! Як не крути, а професор - ну, ніяк не опер-поліцейський...
   Подивився на Фаб'єна. Той стояв нерухомо, немов перейшов до "категорії неживих предметів". Зозуміло. У нього така поведінка вже в крові. Працювало все на рівні інстинктів, перетворюючи колись людину на досконалий самонавідний механізм. Напевно, він зміг би ось так, нерухомо, простояти, чекаючи на "здобич", декілька годин підряд. Воістину, потреба - страшна сила. Але людина - теж сила потужна...
   Спочатку Богдану здалося, що він кудись провалися. У щось глибоке й темне. Усе вкривав морок. Потім почало розвиднятися. І він знову опинився на "бойовому посту". Але Фаб'єна навпроти не було. Спочатку хотів піти пошукати. Але не зміг відірвати ноги. Та й розумів, що піти звідси - означає залишити Антуана без захисту...
   Але куди подівся Фаб'єн?
   Тим часом двері почали відмикати. Стало страшно. Але не тому, що боягуз, а тому, що руки, як і ноги, перестали слухатись. І що тепер? А там же Антуан. Сопе собі в дві дірочки і знає, що його надійно охороняють. А вони...
   Двері таки відімкнули. Велике й страшне зайшло до передпокою і накинулося на Лисицю. І почало штовхати...
   Коли прокинувся, побачив, що це Фаб'єн так його будив. Той побачив, що клієнт "дозрів", і показав жестами: сонний вартовий - це мертвий вартовий.
   Лисиця нервово проковтнув. Халепа! Ганьби ще бракувало тут набратися. Шкандалю міжнародного замутити! Сяйнути слабкістю. Що подумає Фаб'єн? Що ти - черв'як книжковий. Напівчоловік! Нічого серйозного доручити не можна.
   Ганчірка! Зберись. Де твоя сила волі? Ти ж можеш! Хоча сон - супротивник серйозний. Тут устояти важко. Чи й неможливо.
   "Спокійно", - показав жестом Фаб'єнові. І почав удавати сильного. Принаймні думав, що почав. А як виходило - оцінити міг лише Антуанів брат. І той оцінив правильно. Показав "ок". Це вже на щось схоже.
   ...Скільки минуло часу в боротьбі свідомості з тілом, Лисиця не знав. Ті кілька провалів у "небуття", які налякали гірше за Вія разом з його "камарильєю", підштовхували до думки, що промайнуло вже й кілька годин. Подумав про це з острахом. Однак підтвердити це чи побачити інше не міг, бо в темноті не розгледиш, що там на годиннику.
   Укотре відганяючи сон, помітив, як Фаб'єн показує знак "Victoria". Стрепенувся. Сон кудись утік сам. Тільки до чого ця "Victoria"? Але поліцейський думок Лисициних не читав і вже показав наступний знак. Схрещені кисті рук.
   "Ага, ось що це. "Перемоги не бачити", - почав розшифровувати Фаб'єнові знаки Богдан. - Цікаво, чому це він так вирішив?"
   Тим часом Фаб'єн розвернув два пальці правої руки, якими до того показував "перемогу", й зобразив ходіння у напрямку кабінету. Потім склав долоні рук у "подушку" й поклав на них голову.
   "Тому що здобич пішла-а-а, - продовжував "дешифрувальник". - Ага, і можна йти спати".
   Пам'ятаючи, що Фаб'єн як "керівник операції" зажадав виконувати всі його накази, Лисиця припустив, що побачене говорило про припинення конспірації. Та й усієї операції в цілому. Тому він залишив "пост" і зробив крок до інспектора Люка, щоб запитати, чи правильно зрозумів "дактилознаки". Але Фаб'єн, схоже, контролював розумові процеси в Богдановому мозку. Бо як тільки той набрав повітря, чіпкі й сильні, мов щупальця восьминога, руки відразу обхопили голову Лисиці так сильно, що всі слова лишилися в легенях. Через суто технічні причини.
   - Ти що, очманів, фраєре, - злою коброю прошипів прямо у вухо Фаб'єн, залишаючись, одначе, восьминогом, - зовсім звихнувся? Було ж ясно сказано: сидіти тихіше за тишу й мовчати як риба. Хочеш усе завалити, нікчема цивільна?
   Богдан хотів усе пояснити, але Фаб'єн не відпускав. Здавалося, він хоче задавити Лисицю. І за мить тому стало страшно. А якщо й справді? Антуан спить. Убивці немає. Ніяких свідків. Задавить і зверне все на "дарувальника перснів". Так вийшло. Не вберіг. Тільки навіщо? На-ві-що?
   - Я ж тобі як нормальній людині ясно показав, - сичала на вухо напівпритомному Богданові "кобра", - дві години минуло, йди, буди Антуана, нехай тебе міняє, а сам лягай спати. А тебе куди понесло? Може, ти тут ще й заспіваєш?! Давай, лети в спальню і не забудь проінструктувати, як я тебе вчив, ту сонну тетерю.
   Прошепотівши це, "кобра" замовкла, "восьминіг" ослабив щупальця й відпустив нерозторопну жертву. Живи. Сьогодні твій день. Але не завжди так буде.
   "Це ж треба, - про себе подумав Богдан, прокрадаючись до спальні, - так помилитись, так помилитись..."
   Остання фраза нагадала відомий анекдот, хоча недавня "комедія непорозумінь" сама могла перетворитися на анекдот. Поліцейський.
   Антуан міцно й солодко спав. І усміхався. Піднімати його не хотілося. Богдан завжди шкодував, коли треба було когось будити. Бо вважав, що сон - одна з найприємніших і найкорисніших насолод. І позбавляти цього людину - серйозний злочин. Та зараз усе інакше. Бо злочини й злочинці - реальність. Найреальніша. Яка ходить, можливо, десь під вікнами. Чи дверима.
   - Вставай, Антуане, - неголосно і якомога привітніше заговорив Богдан.
   - Добре, добре, - крізь сон погодився Антуан і перекинувся на інший бік, підтягнуши вище простирадло. - Ще трошки... трошки...
   - Піднімайся, ну ж бо, - продовжив Богдан і його голос ставав упертішим і вимогливішим. А для мсьє Робера - може, й противнішим за найпротивніше.
   - Зміна варти, Антуане, - знову почав читати заклинання Лисиця, - бо Фаб'єн там сам. Піднімайся, твоя черга.
   Та слова діяли мало. І Богдан перейшов до "діла". Став потихеньку торсати мсьє Робера. Потім "потихеньку" закінчилося. І Лисиця вже таки добряче штовхав сонну тетерю з професорським званням. Яка, втім, не відрізнялася від тої, що такого звання не мала.
   За хвилину-другу мсьє Робер уже розумів, чого від нього хочуть. Він сяк-так підвівся й сів на ліжку. "Невидющі" очі дивилися на цього опівнічного бешкетника, що заважав мирному професорському сну, але майже не бачили. "Тетеря" їх протерла. О! "Фокус" нарешті знайшовся, і "об'єкт" таки опинився в ньому.
   Вислухавши інструкції, розбуджений майже вартовий повільно одягнувся. Ще раз подивився на несподіваного "будильника", широко позіхнув і почав "висуватися на позицію". Але... Уже було непотрібно. Антуан це зрозумів, коли проходив кабінетом. Саме в цей час почув, як клацнув замок на вхідних дверях, і побачив, що в холі посвітлішало. Спочатку злякався й зупинився, як укопаний. Сон - як рукою зняло. Потім, нічого не розуміючи, почув часті кроки. Через відчинені вхідні двері з коридору вривалося світло й чулося, як хтось біг. Та ось кроки почали стихати. І знову запанувала тиша. Так тривало недовго. І кроки почулися знову. Але вже ніхто не біг. Хтось ішов коридором. Коли Антуан обережно прокрався до вітальні, із спільного коридору до холу повернувся засмучений Фаб'єн. Він увімкнув світло і, витерши рукою з пістолетом спітнілого лоба, розчаровано сказав:
   - Він утік. Швидко бігає, чемпійон... Далі гнатися я не наважився. Це могла бути пастка. Насамперед для вас. Мене б відвели, а вами б зайнялися...
   Вираз обличчя брата підказав Антуану, що сталося жахливе. Потім розуміння з'єдналося з почутими словами. Тепер усе опинилося на своїх місцях. Начебто. Хоча... може, й не все.
   - Що сталося? - поцікавився Антуан.
   Увесь цей вир, в якому миттєво опинився розбуджений професор, шалено вертів його і здавався продовженням сну, який так і не додивився. Тому він вирішив провести між ними межу. Червону й виразну. Щоб зрозуміти: "що?", "де?" і "як?".
   - Що... що? - переходив на крик Фаб'єн, передразнивши братові інтонації, - проґавили ми цього бісового психопата з перснями. Хоча, точніше, без перснів. Бо ці дві обручки, - Фаб'єн дістав із задньої кишені джинсів наручники, - мусили опинитися на його зап'ястках. Та не так сталося, як гадалося.
   Розгніваний інспектор пройшов до кімнати й сів за стіл, поклавши перед собою пістолета. Гнів булькав, ніби його розігріли до температури кипіння. І збирався перестрибувати через вінця.
   - Розумієш, - почав пояснювати він, нервово тарабанячи по стільниці, - коли минули дві години, я сказав Богдану, щоб він ішов спати й прислав замість себе тебе. І тільки-но він відійшов, з того боку хтось почав обережно відмикати двері. Я дістав пістолета й став благати Бога, щоб ти не з'явився у вітальні й не налякав нашого любого гостя. Але все несподівано затихло. Я насторожився ще більше, чекаючи його появи. Але нічого не відбувалося. Тиша. Я навіть дихав через раз, щоб не сполохати її. Та все мовчало й не ворушилось. Тоді я різко запалив світло, відімкнув замок і розчинив двері. Але в коридорі - нікого. Я побіг до сходів, але там теж "мимо каси". Дідько! Він уже майже був у моїх руках. Трясця його матері... Треба ж... Із-під самого носа дременув... Його щось налякало, розумієш?
   Фаб'єн стомлено відсунув пістолета ближче до персня й затулив обличчя руками. Там йому було затижніше. Чи соромився дивитися світові в очі. Хтозна... Але мсьє Робер чудово розумів одну річ: брата зараз краще не зачіпати. Хай перекипить. Заспокоїться. Бо і вкусити може. Чи й загризти...
   - Але що? - з'явилося лейтенантове обличчя над опущеними долонями. - Якби щось у коридорі, він би перечекав на сходах. А так. Зник. Безслідно. Не втямлю, що йоло відлякало?
   У дверях кабінету з'явився розгублений Богдан, що мружився від світла.
   - Чого це ви всю конспірацію поламали? - з докором поцікавився він, позіхнувши. - З глузду поз'їжджали? Слідопити...
   - Тому що вона більше не потрібна, - з гіркотою відповів Фаб'єн, ляпнувши долонею об стільницю. - Він "зробив нам ручкою". І накивав п'ятами. Технічно і впевнено... Його щось злякало. Причому явно не ми. В нас усе чітко. Він навіть замок уже почав відмикати. Але на півдорозі зупинився. Думаю, загрозу він помітив чи почув саме тоді. Три секунди на оцінку і - шукай вітра в полі. Цей хлопець таки професіонал. Усе - без емоцій. Працює на техніці й класі. Чювак із серйозною підготовкою. Профі. І це мене турбує. Тут "художньою самодіяльністю" не відбудешся. Усе серйозно... Навіть дуже. Вибачайте, що одразу не сприйняв це так, як належить. Але зараз починаємо все спочатку. Тільки значно крутіше....
   Усі замовкли. Не знали, що відповісти на нові питання. Бо вони, як на лихо, вже стали старими і поряд виникли ще новіші. Хоч тут і на старі відповідей ще не знайдено. А шукати треба. І голову в пісок не сховаєш.
   Фаб'єн подивився на перстень. І прикипів поглядом до цієї фатальної залізяки.
   - Що ж, не вийшло в тебе знову зіграти страшну роль у новому акті набридлого всім спектаклю, - нарешті театрально сказав він, зганяючи на шматку металу всегалактичну злість. - Не вийшло, а так хотілося...
   - А хто живе над тобою? - несподівано "не в тему" поцікавився Богдан, зробивши крок до столу.
   - Звичайна родина, - здивовано відповів мсьє Робер, не розуміючи, при чому тут це. - Чоловік, дружина, двоє дітей-школярів. Нормальні люди. Тихі. Ніяких претензій. А чому ти запитав?
   - А миші в тебе є? - далі допитував Лисиця, немов намагався виготовити якомога більше питань за відведений час. Бо виконував такий дивний норматив.
   - Звичайні чи летючі? - пожартував мсьє Робер, хоч зараз було не до жартів. Навіть жартам не до жартів.
   - Звичайні, - залишився на своїй хвилі Богдан.
   - Не бачив, але, може, разом з перснем підкинули? - подивився на друга Антуан. - А чому ти про це запитуєш?
   - Просто коли я зайшов тебе будити, у спальні щось наче чи задзижчало, чи почало тихенько шкрябати. Коли ти вийшов, цей дивний звук повторився.
   Фаб'єн, що слухав цю балаканину спочатку байдуже, стрепенувся, ожив.
   - Швиденько до спальні, - скомандував він і першим кинувся туди.
   Професори почухрали слідом.
   Коли зайшли і в кімнаті спалахнуло світло, Фаб'єн запропонував Богдану:
   - Стань на те ж саме місце і спробуй згадати, звідки лунав той звук.
   Богдан охоче зробив усе так, як просив Фаб'єн. Став. Придивився-прислухався.
   - Здається, звідти, справа, - припустив. - Точно справа.
   Лисиця махнув. Усі подивилися туди, куди показала рука. На стіні висіла an face голова невідомого чудовиська, вміло виготовлена з лісового корча. Права "очна ямка" зяяла порожнечею, а в лівій щось чорніло. Це побачили тільки зараз. Але якби Богдан нічого не сказав, цієї "вставки" не помітили б.
   Першим біля "об'єкта" опинився Фаб'єн. Він з цікавістю й нетерпінням трирічного шибеника ("а що ж там усередині"?) накинувся на дерев'яний "шедевр" і витягнув з "ока" маленьку чорну коробочку з крихітним кружечком.
   - Користуючись випадком, хочу передати привіт трьом йолопам з квартири N 16 будинку N 21 на Університетській вулиці в місті Парижі, - істерично закричав, звертаючись до кружечка на коробочці, Фаб'єн. - Ви, до речі, можете зробити те ж саме, - гнівно кинув він професорам і від злості дав щигля чудовиську. Влучив у "носа" хитромудрої форми. - Це відеокамера. З системою нічного знімання.
   Антуан і Богдан стояли приголомшені. І розкритими ротами допомагали очам стежити за знущаннями Фаб'єна.
   - Поки Антуан спав, - вів далі він, - наш нічний візитер, контролюючи спальню й бачачи Антуана, що давить комара, спокійно наблизився до дверей і почав відмикати. Але коли у спальні з'явився Богдан, він одразу ж зупинився. А потім швидко й тихо зник. Ось таке цікаве й смішне до сліз кіно, шановні приватні детективи. Ми прокололися. А щастя, здавалося, було таким близьким. Смійся, паяце...
   І Фаб'єн театрально засміявся. Зараз він, як ювіляр на своєму "круглому" дні народження, був головною фігурою. Похмурі Антуан з Богданом, розуміючи, що сьогодні явно не їхній день, стояли мовчки, похнюплено спостерігаючи за "сольним акапельним виступом" інспектора. А той і не думав заспокоюватися. Хотів хоч так вимістити увесь праведний гнів, що тоннами продукувало його поліцейське серце. Серце міцного професіонала. Обведеного круг пальця, ніби він - жовторотий шмаркач, а не бувалий у бувальцях вовк зубатий. Ех...
   - Гаразд, - трохи відтанувши, помітно полагіднішав Фаб'єн.
   Таки зрозумів, що докорами й кепкуваннями тут не зарадиш. Потрібні ліки дієвіші. Й у великих дозах.
   - Ми його все одно візьмемо, - скреготнув зубами інспектор Люка. - Ось цією дружною компанією. Легко й радісно. З усмішками на щасливих мармизах. Це вам обіцяю я, мсьє Луї Жан Люм'єр.
   Він підніс до ока міні-камеру й зобразив процес знімання.
   Професура кисло усміхнулась.
  

Глава 19

  
   Уранці Антуан, Богдан і Фаб'єн вийшли з квартири мсьє Робера і сіли в червоний "рено-лагуна". Авто рушило у напрямку Нової Сорбонни. Там на одинадцяту збиралися учасники конференції. Після збору делегація вирушала до "Комеді Франсез", на перетин вулиці Рішельє і площі Пале-рояль. Там даватимуть "А завтра знову зійде сонце". Спектакль за мотивами роману Патріка Беккереля "Серце під мантією". Трупа спеціально підготувала п'єсу. Прем'єру запланували на один з конференційних днів. І ось цей день настав.
   Богдан почувався втомлено. Безсонна тривожна ніч і сильна нервова напруга далися взнаки. Це й зрозуміло. Такі пригоди випадали нечасто. І професор не був готовий до них. Ні морально. Ні тим більше фізично. Він заплющив очі й відкинув голову. Трохи подрімати. Поки автомобіль пройде відомий шлях "із пункту А до пункту Б". Але сон уперто не з'являвся, хоч як Богдан і не бажав. Замість нього голову наповнювали думки. Ці одна поперед одної пхалися уже й так до переповненої макітри. Дати й своїх п'ять. Щоб стало десять. Але десять уперто не виходило.
   "Дуже вже розумний і спритний наш невідомий друг, - почав відкидати непотріб Богдан і проводити струнку лінію. - Усе в нього передбачене й прораховане, незважаючи на всю театральність. Голова працює чудово. На місці. Задумує, стежить, страхується, тримає під контролем кожен крок і свій, і "підопічних". У розумі йому не відмовиш. Має його гострий і тренований. Прорахувати ходи так, щоб накинути удавочку, буде складно. Навіть дуже. Голими руками не візьмеш. Сліди замітає. Має солідний досвід. Мабуть, пройшов і вогонь, і воду, й мідні труби. Крит та Іприт. Якби його вивести з рівноваги і змусити помилитися, тоді упіймати легше. А так - комар носа не підточить. Просто Карлсон якийсь. Невідомо звідки з'являється, невідомо куди зникає. Непомітно, безслідно потрапляє до житла, підкидає персня, попереджає про скору смерть. До того ж - ще й нахаба великий. Попереджає і, не відкладаючи в довгу шухляду, тут же вершить суд. Чи, швидше, розправу. Бо суд вершити може тільки легітимний орган. Тому маємо самосуд, а простіше - розправу. Помсту. За що? Стоп-стоп. Злочинець не грабує, не отримує від злочинів ніяких баришів. Такий ось вбивця-альтруїст. Матеріальне його не цікавить. Чи ми просто не бачимо всього, що треба бачити, щоб зрозуміти його. Може, все настільки приховане, що ніколи й не побачимо? Чи тут інше? Але що? Задоволення якоїсь потреби? Якої? Марнославство? Проте ж імені його ніхто не знає. Може, він цим хвастається перед колегами? Але такі злочинці зазвичай діють самостійно й намагаються ретельно ховатися. Розраховуючи кожен крок, кожен рух, такі люди чудово розуміють, що таємниця перестає бути таємницею, коли вона відома двом. Вони нікого не посвячують у свої плани, а отже - й не інформують про їхнє виконання. Психічна патологія? Але незрозуміло поки, за яким принципом він обирає жертви. Нова Сорбонна? Так. Тут щось є. Усіх убитих і Антуана, слава Богу і Фаб'єну, живого, об'єднує те, що вони пов'язані з цим університетом. Бертьє якийсь час працював, Лоран навчалася. Годлевський приїхав до університету на конференцію. Але його випадок ніби й випадає... Антуан - навчався і працює. І ще одне. Як я про це відразу не здогадався? Усі вони - філологи. Але що з цього? Що далі? Я ж теж філолог. Правда, не закінчував Нову Сорбонну. Ось тому ти й не отримав персня, а слідом - і кинджал у груди!"
   Від радості, що несподівано накинулалась, Богдан хотів закричати, але пересилив себе і стримався. Він тільки розплющив очі й підтягнувся на сидінні. Так зручніше.
   Якраз переїжджали міст Рояль.
   - Ну, що, прокинувся, слідопит, - підморгнув у дзеркало Фаб'єн. - Доброго ранку.
   - Доброго ранку... А я хіба що, спав? - здивувався Богдан, але тут же позіхнув і відчув непереборне бажання потягнутися. Антуан і Фаб'єн голосно засміялися.
   - Так це все мені приснилося? - здивувався Богдан і, ображений, відвернувся до вікна. Там саме били по очах сонячні промені, що вилітали із-за мостових перил.
   - Ти про що? - поцікавився Антуан.
   - Про те, що наш "друг із ритуальними перснями" вбиває тільки філологів і тільки пов'язаних із Сорбонною.
   Озвучене відкриття залишилося на Лисициному фейсі відбитком "великого цабе".
   - Оце ти видав! - іронічно вигукнув Фаб'єн і демонстративно взявся за живіт, але далі цього красномовна жестикуляція не пішла. - Ти он теж філолог і теж пов'язаний із Сорбонною (у конференції ж участь береш). А й досі живий.
   - Мерсі за компліман, - відреагував на дуже логічне, але не дуже етичне заперечення Богдан.
   - А може, і в твоєму номері вже чекає своєї хвилини перстеник? - припустив наляканий Антуан.
   - Не думаю, - відрізав упевнено Лисиця. - Я до цього списку не входжу.
   Але підступний черв'як сумніву вперто виконував свою неприємну роботу. Навіть чулося слабке плямкання. І перспектива тішила не дуже.
   - Чому? - не відступав Антуан, розвернувшись ліворуч.
   - Бо, - зробив паузу Лисиця.
   Публіка нашорошила вуха. Але "зірка театру одного актора" мала добрячий досвід. І паузу тримала довгенько. Та ось вона розщедрилась на нову репліку:
   - По-перше, наш "дарувальник перснів" - дуже обережний і обачливий, він не розкидатиметься перснями без потреби. По-друге, схоже на те, що він убиває і, можливо, збирається вбивати далі тільки філологів, пов'язаних із Сорбонною безпосередньо. Тих, хто або вчився в ній, або працював. І тут моя скромна персона явно в офсайді.
   - А Годлевський ? - підкинув логічного ребуса Антуан. - Він теж, якщо йти за твоєю логікою, безпосередньо не повязаний з універом. Але - теж серед жертв.
   - Якщо ти пам'ятаєш, - почав розкладати пасьянс аргументів Лисиця, - я вже говорив, що це вбивство не зовсім схоже на два інших. Воно дещо випадає. У ньому немає хибного сліду. Ти мене, звичайно, вибач, Антуане, але і для твоєї смерті, якби вона настала сьогодні вночі, вже приготований маршрутик "у нікуди". Будь певен. Далі: той факт, що всі убивства обставлені оригінально, але однаково, а також здійснені за ритуалом, знову ж веде нас до Нової Сорбонни, до Патріка Беккереля і його роману.
   Фаб'єн різко зупинив машину й натиснув аварійку.
   - Ти хочеш сказати, що можливі кандидати на нового персня - серед філологів, причетних до Сорбонни? - з цікавістю запитав він, але тут же розчаровано повів далі: - Але таких людей десятки тисяч. І як дізнатися, кого він обрав наступною жертвою? Не хоче ж він переколошматити всіх.
   - Ні, звичайно, - підтвердив очевидний здогад Лисиця. - Не забувай, що нам протистоїть спритна й передбачлива людина, а не засліплений психопат. Кожен наступний його рух ретельно продуманий і зважений. Він не йтиме напролом. А робитиме все з головою. Сьогодні вночі ми це побачили.
   - Ти там щось згадував про його "потреби"? - поцікавився Антуан.
   - Так, - кивнув Богдан. - Мені здається, що його потреба, його мотив - це розправа, помста.
   - Але за що? - вирвалося в Антуана.
   - Знав би прикуп, жив би в Монте-Карло.
   Богдан перетворювався на зірку. Машиносалонного масштабу. Але навіть і такою бути приємно. Зірка - вона зірка скрізь.
   - Чому ти вирішив, що помста? - зажадав доказів Фаб'єн.
   - Тому що він не грабує, у "спадкоємці" не "набивається", не робить нічого, що має корисливу мету.
   Лисиця, як досвідчений слідчий, розкладав плоди міркувань кожен у свій кошик.
   - На перший погляд, - продовжив Богдан, - він, такий собі "вбивця заради вбивства". Але це не зовсім так. Його дії - з глибоким підтекстом. Нам потрібно лише зрозуміти цей підтекст, з'єднати всі штрихи між собою, і тоді можна зробити крок до розгадки.
   - Це точно, - привітно усміхнувся Фаб'єн, - колишній двієчник мстить за негативні оцінки. Це мені вже починає подобатися. Багато що я встиг побачити, яких тільки покидьків і негідників не ловив, а ось щоб двієчника-месника - ще "не посміхалося". Ну, ось хіба зараз.
   Інспектор і не збирався маскуватися. Усмішка розпливлася від вуха до вуха. Якби можна, стала б навіть більшою. І зав'язалася "на бантик". Над Фаб'єновою головою.
   - Даремно іронізуєш, - зайняв захисну позицію Богдан. - Наш невідомий "друг" при зустрічі не забуде тобі розповісти про все в найменших деталях. І ми ще подивимось, якою буде правда.
   - Не закипай, Богдане, - показав Фаб'єн, що хоче навести в розмові лад, - нехай він мстить навіть за всі невдачі футбольної збірної Фарерських островів. Для мене головне - щоб він мені про це розповідав десь у затишній тюремній камері із заґратованим краєвидом на глуху бетонну стіну. Там я його із задоволенням вислухаю. І навіть пообіцяю допомогти з тренером для фарерської команди. Щоб навіть нашу збірну обіграли. Організую. Але для цього мені потрібна одна дрібничка. Просто банально його упіймати. А поки... Поки він сидить і "гострить свій кинджал"...
   - Я теж за те, щоб його якнайшвидше причинити, - рішуче сказав Богдан. - Бо він надзвичайно небезпечний. Ми спробували спрацювати на випередження. Майже вдалося. Ех... Якби ж не це "майже"... Тепер він стане ще обережнішим. І від Антуана не відчепиться. А паралельно (я тепер нічому не здивуюся) вже комусь запропонував приєднатися до Бертьє, Годлевського й Лоран.
   - Усю Францію ми, звичайно, охопити не зможемо, але на конференції треба порозпитувати про персня. Якщо наш друг не відступить від ритуалу. Такий варіант теж можливий.
   Антуан замовк, задумався, а потім сухо кинув Фаб'єну:
   - Їдьмо.
   Фаб'єн послухався. І "рено-лагуна" різко стартував, несучи пасажирів до нових, невідкладних справ. Бо ті уперто чекали. Нервово поглядаючи на годинника. Повну версію читайте тут: https://andronum.com/product/vasilchenko-vyacheslav-dvorushniki-abo-vangeli-vid-vovkulaki/

 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Пленница чужого мира" О.Копылова "Невеста звездного принца" А.Позин "Меч Тамерлана.Крестьянский сын,дворянская дочь"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"