Аннотация: Увага: текст українською мовою. Варiант росiйькою мовою знаходиться ОСЬ ТУТ
Буднi
Переклад здiйснений тещею Валентиною Володимирiвною. Щиро дякую!!!
- ...а я, чуєш, перекладачцi кажу, мовляв, у нас своїх Негативiв бiльш нiж треба. Вона, значить, йому, а цей африкан так зрадiв i лепече, чуєш, як вдало вийшло, значить, ха-ха, чуєш, ха-ха, що нашi тут теж є. Доручу їм гуманiтарну допомогу, осьо, роз..., - Мiхалич вже захлинався вiд смiху, - роз... розповсюджувати!
Прибиральниця спохмурнiла, пожувала губами, але потiм до неї дiйшло:
- Га-га-га, - затряслася вiд реготу.
- Ти зрозумiла, га? Зроз... ха-ха... зрозумiла, га? А йому про... а вiн... Негатив... гуманiтарку... ха-ха, - Мiхалич витирав вiд смiху сльози. Пронизливий i маленький, вiн досить-таки гротескно виглядав поряд iз нашою "пiвтора центнера радостi" Вєрочкою. Вона недавно закiнчила мити пiдлогу, а особливих рецидивiв за останнi пiвгодини не спостерiгалося, так що тепер мала повне право (а спробуй вiдмов!) вiдпочивати в нашому вiддiлi.
Маленьке тремтiння позитивної живи (так почали називати не так давно вiдкриту Силу) злегка провiбрувало по... душi, напевно - i я теж мимохiдь посмiхнувся. Звичайно, легко синонiмiчно переплутати наших Негативiв з чорними, зв'язати "чорний" i "негр"...
- Iгоре, ти як там? - вже на автоматi кинув я в переговорник. Ранiш, пам'ятаю, була мало не панiка, коли тiльки вчилися, упроваджували, "методом проб та помилок". Та й тепер, що тут казати, далеко вiд досконалостi. Проте, ще не встигла пара оранжевих кружечкiв з'явитися на дисплеї - а я вже питаю, а Iгор - "спрут" на платформi - вже йде до них...
- Все в нормi, шеф, - прохрипiло в навушниках. - Бачу.
- Нiчого страшного. Лише сварка, - пiдключився Бурнаєв, другi очi i вуха всiєї бригади. Майстер своєї справи, iнколи наш єдиний порятунок ось вже в сотнях випадкiв. I великий секрет моєї команди. Дiзнаються на верхах - заберуть. Й до ворожки не ходи - заберуть на центральнi лiнiї. У них, мовляв, багато гостей столицi i всяке трапляється, ото ж тямущих провидцiв не вистачає. Можна подумати, в мене тут вiд них вiдбою немає. Адже людей набагато бiльше - спальний район! I теж - "всяке трапляється".
- Бачу. Гашу, - "спрут" пройшов вiд парочки всього в пiвметрi - i "оранжевi" стали блякнути, мiняючи колiр на яскраво-жовтий, жовтий...
Все, можна розслабитися. Ага, ось ця парочка. На монiторi вже автоматично настроївся фокус на молодятах: хлопцевi i дiвчинi. Вона за iнерцiєю ще дметься на нього, а вiн... от так от, хлопче, i правильно, що поклав руки на талiю. Тепер скажи їй пару справжнiх ласкавих. Оце вже молодець! Залишки негативної живи цiвками бризнули на всi боки. Але то не жахливо. Основну масу увiбрав в себе Iгор. До речi, скоро мiняти його доведеться, i так, бач, на три чвертi "повен".
Думки мимовiльно повернулися на жарти Мiхалича. От же, як погано виходить. Вже й африканцi нам гуманiтарну допомогу шлють. Ну, це вже зрозумiло. Криза, бодай її...
А потiм вiдкрили живу. I враз цiнностi на планетi кардинально змiнилися. Грошi - нiщо, жива - все. Позитивна? Жити будеш краще. Негативна? Вiдповiдно, гiрше. А нею, виходить, i керувати можна! Ловити, акумулювати, направляти, берегти, "вистрiлювати" в потрiбному напрямку, навiть виробляти. Люди, здатнi управлятиживою, стали дуже затребуваними, особливо тi, якi вмiли "виробляти" Позитив. А де таких якнайбiльше виявилося? Там, де жили краще, або там, де найменш страждали вiд кризи. Пiд час всесвiтньої економiчної руїни - не так вже й багато таких мiсць залишилося. А де криза не дуже вiдобразилася?.. Ото ж бо й воно. Загалом, Африка вiддавала внайми своїх Позитивiв, дерла за це, певно, немало, раз дозрiли до гуманiтарної допомоги.
Допомога тим, хто опинився в такiй дупi, що...
- Червоний код, увага, червоний код! - i знову спрацювали iнстинкти. Червоного потрiбно брати до уваги вiдразу! Негайно! I обробляти на повну, iнакше виплесне Негативом перед смертю. Так-так, смертю. А навiщо вони ще в метро пруться, як ви гадаєте? Не всi, звичайно, але червоний - це червоний, це - колiр межi. Смертi. По-старому кидаються пiд потяг, а до того (та i пiсля, що тут казати) таку страшну живу виплiскують, яку збирати довго, акумулювати дорого, а потiм ще й в Зону в могильники везти. Добре хоча б, що потяг лише щойно вiдiйшов, а наступного чекати цiлих шiсть хвилин. Отже, вперед-вперед! - Iгоре, чуєш? Червоний код на дванадцять годин вiд тебе.
Монiтори спiшно настроювалися на "червону". Так, це була вона. Жiнка. Така собi панi "бальзакового вiку", хоча павутина зморшок робили її старшою. Одягнена охайно, не в нове, але чисте. Що ж з тобою, дорогенька? Чоловiк образив дуже? Зарплату затримали? На хмару негативної живи нарвалася? Адже i не пiдiйдеш, не вiзьмеш пiд лiкоть, не струснеш зi словами "що ж ти робиш?", не влiпиш витвережуючого ляпаса. Iнакше просто подвоїться, а то й в десять разiв збiльшиться негативна жива. "Спрут", звичайно, пiд потяг стрибнути не дасть, але... Не можна в лоб. Потрiбно... а от як потрiбно - скаже Остап.
- Одначе! - немов почувши його, виплюнув провидець мої думки. - Двоє дiтей, чоловiк... загинув? Покинув? Незрозумiло... Дiти дорослi, вчаться, студенти. Грошей немає. Грошей немає. Немає грошей, роботи немає, сил немає, жити нема за що, нема за що годувати-одягати, у борг не дають, вже соромно! соромно в очi дивитися, боляче стипендiю у дiтей брати на їжу, - частив, захлинався провидець, що "розкрив" мозок "червоної", - батько помер ховати нема за що було погано поганопоганопогановсе соромно жити молодята видеруться їй тяжко не осилити... Все... Все! Не можу бiльше, там такий бiль, такий...
- Заспокойся, ч-ш-ш, Остапе, вгамуйся, молодець, спасибi, спасибi тобi! Всi чули? - дочекався нестрункого "так", продовжив: - Дiвчатка, умовляємо, Мiхалич, ну, ти в курсi. "Спрути", вiдсiкайте, тягнiть в себе! Ех, шкода, Веня в рейдi. Остапе! Остапе, помилковий зумi...
- А-ах, бодай його! - зiрвав з голови навушники, стрибнув до сейфа. - Де цей довбанутий ключ? Ах ти ж... Твою... Є! Так, якi це? Сотеннi? Не пiде, не той полiт. Ага, ось полтинники. Один, два, десять. Досить! - Мiхалич! На, виручай. I - в пiдкладку.
- А...
- Як хочеш, трясця твоєї матерi, як знаєш, менi тебе вчити?!!
- Зрозумiв, начальнику. Не килишуй, все буде в ажурi.
Мiхалич побiг туди ж, куди хвилиною ранiше жваво помчала Вєрочка.
- Остапе, помилкове зможеш?
- А що залишається робити?
- От i добре. Працюємо! Працюємо, бiси! Аби ж встигнути, аби...
"Червона" обережно пiдiйшла до краю платформи, але за захисну межу не заступила. Стоїть, згадує, готується. Жахливо, жахливо ж... Напевно. Може, просто тупо чекає потягу, щоб негайно ж... Хоча, нi. Вони завжди зважуються не вiдразу. Про всяк випадок обидва "спрути" вже пiдiбралися ближче, стали по боках, на вiдстанi витягнутої руки. В разi чого, встигнуть. Двiчi вже встигли. Двiчi був самий "крайняк". Тiльки двiчi. З вiсiмнадцяти - в цьому тiльки мiсяцi. Iнших - встигли "вiдвести".
- А вона менi й каже: "Жити зовсiм несила стало", - втрутився в звукоряд гучний голос Вєрочки. "Прибиральниця" наразi якось непомiтно опинилася ледь не за спиною у "червоної" жiнки. Розмовляла з жiнкою-вагоноводом, та так, що, певно, пiвстанцiї чули. - Я їй хотiла було сказати, мовляв, а кому зараз легко? Важко, мовляв, усiм, ну, ти розумiєш, те та iнше.
- Авжеж, розумiю. Всiм несолодко. Але це - поки що несолодко. Поки що. Далi-то буде краще! - пiдтримала розмову немолода Аркадiя Львiвна.
- Ну, так от. Хотiла, а потiм дивлюся: зовсiм погана жiнка. Зовсiм, розумiєш, погана. Просто жах, як розпереживалася. Не допоможе глузування, i вiдмовлянь не прийме.
"Червона", було видно, трохи вiдвернулася вiд своїх чорних думок. Вже не дивиться тупо перед собою, а скошує очi, навiть голову трохи повернула, щоб чути трохи краще. Адже немов про неї розказують!
- Вiдмiнно, дiвчата! Клюнула вона, - я тримав в курсi подiй мiй "жiночий батальйон".
- В правий треба класти. В правий на куртцi, - уточнив Остап. - Помилкове на тятивi. Чекаю.
- Раз плюнути, - гмикнув Мiхалич.
- Добре. Вiдходьте, - знову дiвчатам.
Тi немов раптом вирiшили, що люд, що прибуває, аж надто замучив тиснути на ноги, "вирiшили" вiдiйти до лавок. А Вєрочка все говорила, говорила. Про те, як порадила своїй вiртуальнiй знайомiй звернутися до потрiбної людини, яка - тiльки нiкому не кажи! - знаходиться отам-ото i тодi-ото, набирає якраз жiнок для сезонних робiт до Європи. Про те, як налагодилося все у тiєї жiнки, про те, що позбавлятися життя - найдурнiше i найнебезпечнiше на цьому свiтi. Говорила, говорила, а жiнка слухала, слухала... i "червоний" її почав блякнути.
- "Спрути", вiдкат! - гукнув я. До прибуття потягу залишалися лiченi десятки секунд.
Тi бризнули так довго накопичуваною позитивною живою, направляючи її на "червону". Звичайно, в цiй справi не iснувало прицiлiв, а лише напрям. Тому зовсiм не дивними стали розсипи зелених i навiть салатних крапок навколо вже не червоної - нi, не червоної! - а помаранчевої. Розгладилися зморшки, усмiшки прикрасили обличчя... ось молодята сплелися пальцями i дивляться одне на одного закохано, ось чоловiк дiстав мобiльний, ткнув в "швидкий набiр": "Люба, я тебе кохаю!". А ось i бабуся посмiхнулася ласкаво: "Все в нас буде добре!".
Але не вперед, а назад! До тих жiнок, якi подарували їй тривку надiю на те, що в свiтi не буває безвихiдних ситуацiй.
"Ох, ти ж!" - помасував я груди злiва. Старий я для цього. Старий. Але замiни немає, терпи!
Люди затовпилися бiля дверей. Коловорот тих, хто входить та виходить. Скупчення, стиснення, суперечки, штовхають пiд руки, наступають на п'яти, звичайна суєта.
Аркадiя Львiвна оголошує, щоб вiдпустили дверi i про те, куди прямує потяг. Розсiялися, помчав, вiдгримiло. А колишня "червона" сидiла на лавочцi, втомлено i сумно склавши руки на колiна, перебираючи хустинку, якою щосекунди втирає сльозинки. Вона... вона довела себе до такого, до того, що ледь не... Це жахливо, i - згодна, так жити не можна, але так i померти не можна. У неї ще стiльки недоробленого! А надумалася...ой, грiх який...
Помаранчевий змiнився на темно-жовтий, потiм на жовтий. Все. Дотиснули. Молодцi.
Встала, зробила крок до виходу. Перелякано зупинилася, коли встромила руку в кишеню, щоб покласти хустинку. Спохмурнiла, спантеличено перебрала пальцями i раптом - яскраво бризнула позитивною живою. Пригадала! Нi, "пригадала"! Витягла, швидко поклала назад, вже за пазуху i, затиснувши рот рукою, щоб не виривалися ридання - щасливi, полегшенi, вiдкатнi - поспiшила назовнi. До життя.
Дев'ятнадцять. Дев'ятнадцятий врятований цього мiсяця.
- Вiдбiй, хлопцi! Молодцi!
В пiдсобку повернувся Мiхалич. Пустотливi очi блищать, певно, поцупив у когось щось - от i радiє. Менше зло. Не в нас реакцiя пiде, от i гаразд. Зате як майстерно провернув пiдкидання грошей! Ох ти ж, тудить твою в качель! Звiти ж писати. Про витраченi засоби, та кому, та з якого приводу. Фотографiї з операцiї, хто брав участь, дiї... Бюрократи! Але треба.
Згадалося, коли живу вiдкрили, нiхто й не гадав, що настiльки розвинеться все, що з нею пов'язане. Вважали, магiя виникла. Ученi та вiйськовi не зумiли справитися з цiєю силою i сховати знання про неї в пiдземних казематах. Аж надто багато хто навчився її бачити, а потiм i керувати. Вже канули в Лету i перший "жива переворот", i вiйськове протистояння через потоки сили. Непевнi то були часи, нiчого не скажеш. Укупi з кризою - ще й небезпечнi.
- Шефе, а зарплату коли обiцяють? - вiдiрвав вiд заповнення звiту голос Остапа.
- Поки що не обiцяють... але, думаю, дадуть в строк, - так-так, ми держслужбовцi. Першими, пам'ятаю, на службу почали брати в Америцi. В полiцiю. В полiтику. Далi - бiльше. "Спостерiгачi" у великих мiстах, "пастухи" - в хуторах i селах, "провидцi" i "спрути" - в мiсцях масового скупчення людей, "магнiти" у VIP тощо, тощо. А потiм почали наймати i за кордон. Переманювати. Навiть "платити" ними, тими, хто вмiв керувати живою. Новий вид рабства.
Ось i їх країна "здала в оренду" мало не половину на той момент Позитивiв на рахунок погашення величезного боргу пiвнiчному сусiдовi. А в себе - влаштували акумуляторнi могильники Негативу. Негативну живу найлегше зберiгати там, де для неї найбiльш прийнятнi умови. А у нас - криза, ця довбана криза. Держава намагається хоч який вихiд знайти. Хоч яким боком виповзти. Але поки що - марно. I поки що - саме в нас негативнiй живi найсприятливiше на свiтi.
Та що там казати! Навiть в столицi ледве рятуємося крайньою напругою всiх "живчикiв", як любили тепер називати тих, хто нову силу свiту бачить, вiдчуває i може направляти. Адже таких небагато. Як, наприклад, небагато iнженерiв-будiвельникiв в будь-якiй державi. I не навчиш же за п'ять рокiв, немає таких ВУЗiв. Бачити, вiдчувати її - це, можна сказати, Дар.
I за використання цього Дару платять грошi. Геть невеликi. Остап, наприклад, досi по "гостинках" живе, копичить на квартиру. Або он у Вєрочки троє "спиногризiв", i всiм ледь на їжу вистачає. А ми тут по пiвштуки всяким "потенцiйним носiям концентрованої негативної живи" роздаємо. Тьху!
Ну, гаразд. Життя людське все ж таки дорожче. Жiнка, якiй вони допомогли, тепер замiсть Негативу буде виробляти Позитив, що дуже i дуже важливо! Сподiваюся, що буде...
Повернувся Веня. На нього було страшно дивитися. Повен по вiнця Негативом, "спрут-мандрiвник", поплентався в Розвантажувальну. Ледь пересуваючи ноги, глухо соплячи i зцiплюючи щосили зуби, щоб не кричати вiд душевного болю, ввiбраного вiд людей. За ним немов пнувся слiд смердючого слизу - так вiд нього тхнуло Негативом.
Коли станцiй по вiдбору живи в метро i на поверхнi почало не вистачати, вирiшили запускати в рейди звичайних "спрутiв" - людей, якi могли витягати з людини позитивну або негативну живу, керувати нею, розбавляти i змiшувати. От майже в кожному потягу i сидiли такi собi непримiтнi люди. Тiльки вони не просто так сидiли, а вбирали Негатив. Тисячi людей, i не всiх "негативних" встигають вiдсiкти на станцiях, та й в самому метро Негативу достатньо. Не знають люди, що он той, схожий на охайного бомжа старенький, насправдi тягне, тягне на себе все негативне, що зiбралося в людях. Тягне - i накопичує. А приїде на свою станцiю - вийде, зайде в практично непомiтнi дверi з написом "службовий вхiд", пройде в iншу кiмнату з табличкою "Розвантажувальна". Там його пiдключать до дивного малозрозумiлого приладу, який виведе весь накопичений Негатив з клiтки душi в спецiальнi збiрники. А в людинi знову порожнi запасники, i знову готовий "мандрiвник" до нелегкого рейду в наповнених болем i досадою потягах. До наступної змiни. Або - наскiльки сил вистачить.
Буднi. Рутина. Повсякденнiсть.
Скоро в ту ж кiмнату пiде i Пашко, який чергує на платформi, а його змiнить Iгор, що вiдпочиває на жорсткiй кушетцi. Зовсiм це нелегко, скажу я вам, коли в тебе вливається чужий негатив. Знаю, сам колись... Душi у нас вже всi випаленi до коренiв, i коли ми рятуємо когось - це не значить, що ми за нього хворiємо душею. Нiчому там хворiти. Це лише значить, що така наша робота. Ми всi тут - цинiки. Нам за роботу грошi платять. Малi, правда. Але хоч щось. Криза, бодай її!
Так у нас ще лафа тут, майже курорт. А от маю знайомих, якi до мiлiцiї приписанi, в лiкарнях бiль знiмають, вiйськовi. От там "термiн життя" "дароносiя" дуже i дуже невеликий. Телефонував тут один наш з шахтарського мiстечка. Один вiн там такий був. Всього два роки був. Всього на два роки вистачило.
Не витримують люди напруги, спiкаються. I вже не раз, i навiть не десяток разiв бачив я їх, ПОРОЖНIХ. Так-так, порожнiх. Тих, що випаленi дотла, якi нi на крик болю, нi на крик радостi не реагують. Їм вже нiчого не допоможе. Нейтрали, абсолютнi нейтрали.
Найстрашнiше, що з людиною дароносiєм може вiдбутися - це стати нейтралом.
...Я не вiдразу зрозумiв, що їх не один i не два, а декiлька десяткiв - цих яскраво- оранжевих крапок на дисплеї. ЧП? Теракт нагорi? Нашi у футбол програли? Оголошена вiйна? Що вiдбувається?
Вже включена тривога, вже машинально розданi команди.
Рвонув на вихiд заспаний Iгор, а Остап раптом сiпнувся всiм тiлом i видав щось незрозумiле:
- Їх ведуть.
- Що? - не вiдразу зрозумiв я.
- Вони взагалi не мають причини для ненавистi i лютi. Не розумiють чому. I не хочуть розумiти. Просто ненавидять. Всiх. Кожного. I з одного i того ж моменту.
- Хмара? - з тих пiр, як вiдкрили живу, вже зумiли з'ясувати, що хоч сила i не матерiальна, але має свої межi впливу. Може пересуватися, витiснятися. Як повiтря. Чим менше Позитивiв в державi - тим бiльше негативної живи. I тим бiльша вiрогiднiсть наткнутися на хмару Негативу.
- Або "незнайомець". Або "засланець", - перераховував провидець варiанти.
- Твою ж! Так, нормально. Працюємо. Скiльки їх?
- Двадцать три... чотири... тридцять один.
- Ой, йо-о-о! Не справляться мужики!
Так, вони не справлялися. Було видно, як блякнуть яскраво-оранжевi крапки поряд iз значками "спрутiв", але аж надто багато було негативних, дуже нерiвнi сили. Викликати на допомогу Центр? Нi, не встигнуть. Геть не встигнуть. Та i Позитивiв з центру в якийсь третьосортний спальний район знiмати нiхто не буде, вони для туристiв потрiбнi. Довбана криза. Доведеться йти на крайнi заходи.
- Звони мiлiцiянтам, - кинув я Остапу - а сам кинувся до виходу. "Унiверсал" по Дару, я був дуже цiнним для "польового працiвника", але i дуже норовистим для роботи в центрi. Що ж, доведеться акумулювати.
Натовп молодчикiв. Ну, звичайно. Скiни? Партiйцi? Ультрас? Але серед них i жiнки, i навiть бабуся якась. Таки хмарою накрило. Що ж, тягнутимемо.
Звичне "нi-нi-нi" всерединi, стиснулося вiд огиди i очiкування болю - i ринуло дев'ятибальним штормом. Чиясь злiсть, ненависть, досада, горе, бiль, невдача. Все враз. На всiх нас, "спрутiв". Ох i бруду у вас, люди. Ох i мерзоту ви пiд серцями носите. Ох... ох...
Нi, не описати, що робиться з тобою, коли добровiльно вбираєш цю гидоту. Ми ж не мазохiсти. В бiльшостi своїй. Нам так само не подобається холодний дощ за пазуху або дранi штани на свiтському раутi, ми так само посмiхаємося коханiй людинi i насолоджуємося першою чашкою кави. Ми такi ж, ми - люди. Якi можуть забирати чужий бiль.
Навiщо вам стiльки болю, люди?
Ви не уявляєте, як це... як це...
В круговерть бридких образiв i вiдчуттiв, що вливаються потоком у мене, немов увiрвався легкий вiтер.
Так, вiн згоряв. Вiн стояв посеред платформи, згорбившись, охопивши себе за плечi. Стояв - i трясся вiд страшної напруги. Зараз вiн витягав зi всiх, зi всiх! живу, якою б вона не була. Витягав зi свистом, зi все зростаючою швидкiстю, наплювавши на всi заслони i заборони. Чи розумiв вiн, на що йде? Чи розумiв, що перетворюється на нейтрала?
- Веню! - гукнув я. - Стоп! - не вистачало менi позбавитися такого класного "спрута"!
Але пiзно, надто пiзно. На мене поглянули повнi туги i жаху очi. Очi людини, яка розумiла, що йому нi за що не зупинити розкручений маховик. Машину, яку запустила. I тепер вона його роздавить.
Здавалося, було чутно свист, з яким жива влiтала у Веню.
А потiм все скiнчилося. Здригнулися люди, прикрили на мить очi, подивилися по сторонах. Куди вони їдуть? I навiщо зайшли в метро? Що це щойно було? I чому ця людина так дивно дивиться, нiби шукає щось втрачене.
Щось втрачене.
Можливо... душу?
Пiдiйшов потяг, кому треба - поїхали, кому треба - пiшли.
Це була всього лише хмара негативної живи. Позитив вiд тих мiлiцiянтiв, що пiд'їхали, розiгнав її не надто напружуючись. Ну чому, чому у нас на станцiї немає приладiв, що можуть вичленювати хмару?
Далi пiшла рутина.
Життя тривало. А в нашiй каптьорцi похмурий Мiхалич глушив горiлку з порожнiм Венею, передi мною лежала написана тремтячою рукою колишнього "спрута" заява "за власним", а в головi тiснилися нелегкi думи з приводу вакансiї, що раптом утворилася.
До кiнця змiни залишалося ще двi години. Шкода, що сьогоднi не скорочений робочий день.