Венгловский Владимир Казимирович : другие произведения.

Чужий у Мiфгородi

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Опубликован в журнале "Днипро" N11 2012 на украинском языке.
  

Володимир Венгловський

Чужий у Мiфгородi

   - Людино, зустрiчай, чорт прийшов! - вигукнув Марк Самуїлович Райхер, з'являючись у дверях.
   Я злегка сторопiв - Марк, котрий зазвичай ходив у костюмах, тепер красувався у бiлiй футболцi з написом на грудях: "Ветеран розумової працi", а на головi мав чорного капелюха. У його руках заклично дзенькала строката господарська сумка.
   - З глузду з'їхав? - поцiкавився я, замикаючи за гостем дверi.
   - Повнiстю.
   - А це що? - помацав я футболку.
   - Львiвський сувенiр, - посмiхнувся Марко. - Їздив на екскурсiю до того, як усе тут нає-е-е...вернулося.
   - Марку! - розсмiявся я. - При дiтях у школi ти теж так висловлювався?
   - А що дiти? Вони бiльше нас знають. Сашко, на душi у мене сьогоднi щось неспокiйно. Зайвим себе вiдчуваю у Мiфгородi. Чужим.
   Вiд нього тхнуло спиртним. Я кинув погляд на настiнний годинник - i коли вiн лише встиг? А головне, чим?
   Марк пiдiйшов до вiкна. Крiзь запорошене скло виблискувало сонце. Пiдвiконням проскакав рудий Злидень, життєрадiсно прокричав "цвiньк-цвiрiньк", мабуть, згадавши пернате минуле й злетiв униз.
   - Знаєш, Сашко, досi я вважав це мiсто своїм, а тепер...
   - Дурницi! - перебив я. - Дрiбницi й дурницi. Забудь. Чого це тебе коротнуло? Чужий тут я, а не ти. Ти ж тепер чорт у Мiфiчнiй Реальностi... Як ти сказав? У Мiфгородi?
   - Вчора ми вирiшили перейменувати мiсто. Неофiцiйно поки що.
   - "Ми", - невесело сказав я. - А людину не покликали...
   - Вибач.
   У дворi, пiд занедбаним бiгбордом хлопчаки-чортенята ганяли м'яча. Немов футбольний знавець, на бiгбордi вмостився Гайворон з надiтим на дзьоба пенсне.
   - Страшно менi, Сашко. Гiрше, нiж в Афганi. Я-бо, може, й не чужий. Але ти ж, як був людиною, так i залишився! Давай вип'ємо, га? Що нам лишилось, Лета чи Прана?
   Марк урочисто дiстав з сумки пляшку "Оковитої на бруньках".
   - Природною-бо смертiю - нiхто. Усi протиприродно й надто рано, - виголосив вiн.
   - Де взяв?! - здивувався я.
   - Раритет! Можна сказати, артефакт минулої реальностi.
   - З якої нагоди?
   - Да ти шо?! День десантника! - Марк зняв капелюха, блиснувши лисиною, й натяг на голову вицвiлий блакитний берет.
   - А-а-а! Тодi додамо ще давнiшi знахiдки! - Я полiз до тiтчиного буфету - дiставати гранованi склянки.
   - Три? - пiдняв бров Марк. - Вiдчував же, що ти не сам!
   До вiтальнi зайшов капiтан десантних та дуже озброєних вiйськ Матвєєв.
   - Здрастуйте, - привiтав вiн нового гостя.
   - Здоров-був, десантуро! - Марк зняв берета та жартiвливо вклонився, демонструючи маленькi рiжки. - Вип'ємо?
   - Дякую, але на службi - нi-нi, - й Матвєєв по черзi потиснув нам руки.
   Мою долоню капiтан стиснув сильнiше, нiж було потрiбно.
   - Гадаю, ми домовились? - запитав вiн, та, не чекаючи на вiдповiдь, пiшов.
   - Чого хотiла ця неказкова iстота? - поцiкавився Марк, ледь зачинилися дверi.
   - Хто його зна... Сам нiяк не збагну... Провадить зi мною iнтелектуальнi розмови.
   - Вже усе розбовкав?! - гримнув Марк.
   - Аж нiяк. Щоб розбовкати - треба знати. А що я знаю?..
   - Ну, ясно - таємницi, секрети i все таке, - погодився Марк - Давай, вже вип'ємо.
   По пiдлозi заcтукотiв чортячий хвiст, що вислизнув з-пiд пояса мого друга. Хвiст iз дбайливо зачесаною китичкою та блакитним бантиком на кiнцi.
  

***

  
   Усе почалося з мiсяць тому. Прокинувшись одного ранку, мiсто та його мешканцi виявили, що вони зовсiм не те, ким i чим були вчора. Їх заполонила Мiфiчна Реальнiсть.
   Комп'ютера не ввiмкнути, хоча струм б'ється. Мобiльниками теж можна цвяхи забивати - покриття наче корова язиком злизала.
   "Все через мене, дядьку Сашо, - прошепотiв менi якось сусiдський Олежик. - Я дуже-дуже бажав опинитися в казцi". Нiчого собi казочка! Веселiшої не вигадати.
   От тiльки менталiтет не змiнився - працювати нiхто не хоче. Траву й ту не скосять. Онде, все подвiр'я заросло, просто поле чудес якесь. Сусiдка знизу - Русалка Польова, гасає двором серед колосистої зеленi. А на горищi ночами, щось дрiбне шур-шур-шур, шкряб-шкряб-шкряб. То й намагаюся бiльше вдома сидiти - так спокiйнiше.
   Сусiд iз п'ятого поверху - вiдьмак. Кум Микола - упир.
   А найкращий друг, Марк Райхер - чорт.
   Один я людиною залишився. Й запаси спиртного скiнчилися.
   - Це все пiдступи iнопланетян! - повiдомив "по секрету" кум-упир. - Сам бачив: летюча тарiлка над мiстом кружляла, блимала серед ночi зеленими вогнями.
   Тарiлка, чи не тарiлка, але нагнали вiйськових, а потiм ще вчених - стало непереливки. Тепер мiсто оточено блок-постами, а нелюдь живе за колючим дротом - не вирвешся. Бояться нас, як мiй рогато-хвостатий друг Марк - ладану.
   - Кажуть, по всьому свiту зони стародавнiх мiфiв з'являються, - сказав якось увечерi злий i тверезий Райхер. - В iндiанцiв кетцалькоатлi лiтають, у грекiв - кентаври гарцюють, у Японiї - каппи плавають i цi, як їх... iз носами... - Вiн зобразив, якої довжини має бути нiс. - А! Тенгу!
   - Звiдки знаєш? - поцiкавився я.
   - Та так, чутки свiтом мандрують, - недбало махнув хвостом Марк. - Кажуть, що мiфозони виникають, а через деякий час щезають разом зi всiма змiненими. От залишимось ми тут - i баста! Зникнемо! Тiкати треба.
   Вiн подивився у вiкно та раптом схопив мене за руку: - Ой, не можу! Тримай!
   - Що?! Що сталося?!
   - Мiсяць! Не можу дивитися - вкрасти хочу!
   - Ти ж лiтати не вмiєш, - здивувався я.
   - Хто сказав? Може, й умiю. Не пробував iще. Знаєш, я все бiльше вiдчуваю себе цiєю парнокопитною худобиною, а не людиною.
   А ще Марк зiзнався, що прив'язується до лiжка, щоб не полетiти увi снi.
   - У всьому виннi археологи! - заявив вiн. - Пам'ятаєш, як вони рилися поблизу мiста? От i витягли якусь чортiвню.
   - Еге ж. А в усiх iнших мiфомiсцях - теж археологи?
   - Не подумав, - зiзнався Марк. - Слухай, а, може, немає нiяких iнших, крiм нашого, га? То я вигадав просто?
   - Це ти можеш, - зiтхнув я.
   Як менi казав той вояка Матвєєв?
   - Поряд iз нами є цiлий свiт, створений протягом тисячолiть людською уявою. У ньому iснують вигаданi мiфи, та втiлюються у життя мрiї. Ваше мiсто попало пiд його вплив на дiйснiсть. Змiнену Реальнiсть потрiбно вивчати. Пам'ятаєте слова Мiчурiна? Узяти дари природи - наше завдання. А ви - "свободу!" "Вiльне перемiщення!" Ви ж тепер нелюди! Ви - змiненi, потенцiйна небезпека для всього людства.
   - Але я - людина, - сказав я капiтану.
   - Ви були тут, коли все трапилось! Хто його зна, який жарт захоче зiграти з вами Змiнена Реальнiсть?
   Ось так - нi з ким не зв'яжешся, допомоги не попросиш. Мов у концтаборi живу - навколо варта з кулеметами. А по ночах пiд вiкнами колобродять русалки та вiдьмаки-сусiди iз чортами-друзями...
   Життя вдалося.
  

***

  
   - Ти людина, - прошелестiла русалка.
   - Знаю, - вiдповiв я.
   - Ти не наш, - просичав вiдьмак.
   - Еге ж, - кивнув я.
   - Забирайся геть! Iди до своїх.
   - Я вже вдома...
  

***

  
   Не встиг Матвєєв вийти, як на дворi почулися вигуки Польової Русалки.
   - Залоскотати хоче, - повiдомив Марк.
   - А в тебе як виходить сюди добиратися?
   - Я їй не подобаюся, - зiтхнув мiй друг. - Ет, нiякого особистого життя.
   Вiн пiдняв до очей майже порожню пляшку, прискiпливо роздивився залишки горiлки на самому денцi, затим перехилив та пiдставив рота.
   Гайворон перевiрив час, кинувши погляд на мiську вежу з годинником, пiднявся i важко полетiв у бiк околицi. На дорогу вийшов вовкулака iз плакатом: "НI ВТРУЧАННЮ АРМIЇ. СВОБОДУ МIФIЧНОМУ МIСТУ!"
   - Все це добром не скiнчиться - згадаєш мої слова, - сказав Марк, ставлячи пляшку на пiдвiконня. - Дограються до стрiлянини. У вiйськових давно вже руки сверблять. О! Дивись, ще одна виповзла.
   До вовкулаки приєдналася сусiдка-вiдьма. Ось хто просто став сам собою: мегера вона мегера i є - у будь-якiй реальностi.
   За хвилину по травi пiдпливла Польова Русалка.
   Я був таким, як усi. Нiчим не кращим i не гiршим. Працював, кохав, ходив на полювання. Вдавався в обжерливiсть, урештi-решт. Чому я залишився людиною, а всi, навiть горобцi в цьому божевiльному мiстi, втратили стару подобу?
   - Чому я, саме я - чортом став? - нiби почувши мої думки, запитав Марк. - Що й кому я поганого зробив?
   - Можливо, менi також краще було перетворитися на чорта, нiж залишитися iзгоєм, - тихо сказав я. - Тут я чужий. I пiти не можу. Та й не хочеться. Може, я лише зовнi людина, а всерединi - чудовисько якесь? Змiй пiдколодний.
   - Усерединi? - поцiкавився Марк. - Прислухайся. Не сичить?
   Я прислухався.
   - Нi, жодних змiн не спостерiгається. Лише їсти кортить. Може я й не монстр, як гадаєш? Як тодi довести iншим, що я свiй?
   На вулицi зiбрався натовп демонстрантiв i попрямував у бiк армiйського табору.
   - Тиждень мiтингують... Ой, дограються..., - пробуркотiв Марк. - Знаєш, як гидко виглядає засипана тирсою кров на асфальтi? Йду я, мабуть, додому.
   Прочинивши вiкно, вiн жбурнув порожню пляшку в найближчого Злидня. Не поцiлив. Той лиш сердито глянув на нас, немов примiряючись, кому ж саме принести невдачу.
  

***

  
   Стрiлянина розпочалася наступного дня. Марк увалився до мене, тримаючись за скривавлену праву руку.
   - Ти що?! - закричав я. - Тобi воно навiщо? Дай подивлюся...
   - Навилiт, - крiзь зуби просичав Марк. - Фiгня, подряпина. Дурень, тому й пiшов! Ай, що ти робиш?!
   - Та стiй жеж! Десь тут у мене був перекис водню..., - я вiдчинив шафку. - Коли потрiбно - завжди шукаєш... Є! Ось i бинт. А тепер терпи!
   - Та ж терплю я, не маленький. Я ж у Афганi... Обережнiше! Ай... У Афганi!.. Та кiнчай ти вже!
   - Зараз-зараз... - Я завершив накладати пов'язку та вiдрiзав бинта кухонним ножем.
   - Iдiоти! Барикади будують! Їх же перестрiляють як... як...
   За вiкном дорогою поважно йшла Рябенька Курка, тримаючи у дзьобi маленький кошик, в якому лежало яйце. Вона зупинилася коло бiгборда, поклала ношу в придорожнiй пил i, шанобливо кланяючись, вiдiйшла. Iз бiгборда чорною тiнню злетiв Гайворон, оглянув яйце крiзь пенсне й заперечно похитав головою.
   - Кажу - iдiоти, - тихо промовив Марк.
   Здалеку чулися пострiли. Гупнув вибух, задрижали шибки. Десь верескнула мавка. По дорозi двоє чортiв попiд пахви вели до мiсця вiйськових дiй дебелого Вiя, в якому вгадувалася технiчка школи номер п'ять Марiя Потапiвна Нечуйголова.
   - Сашко, - дивлячись кудись крiзь мене, сказав Марк.
   - Що?
   - А якщо це тест? Випробування, га? Я тут подумав...
   - Марку, ляж на диван, тебе поранено!
   - Тест... На живучiсть, на терпимiсть, урештi-решт.
   Пов'язка на руцi Райхера просякла кров'ю.
   - Хтось мусить залишатися людиною, Сашко.
   - Про що ти кажеш?! - закричав я.
   Автоматнi черги застукотiли зовсiм поряд.
   - Ти - людина. Єдиний, хто не змiнився. Ти не винен, що вибiр припав на тебе. У казках - такi закони.
   - Та який, до бiса, вибiр?!
   - В казцi... в казцi завжди є головний герой. Решта - тло, декорацiї. Тепер ти мусиш вирiшувати за всiх.
  

***

   - Навiщо ти тут? - ошкiрився вовкулака.
   - Це мiй дiм, - вiдповiв я.
   - Тодi, що тобi треба? - спитала вiдьма.
   - Просто жити, - сказав я. - Тут.
  

***

  
   - Ти з дуба впав? - я пiднявся на ноги i визирнув у вiкно: над самим будинком з гуркотом пройшла пара бойових гелiкоптерiв. - Або iнформацiя просто з неба спустилася?
   - Точно! - сказав Марк. - Прилетiла з Орлом, Пташиним Царем. Вiн дещо сказав менi там, бiля барикад: "Казковий Герой повинен знайти вкрадене Яйце".
   - А я, виходить, Казковий Герой? Дивнi у вас iдеї, Марку Самуїловичу. Теж менi - знайшли Котигорошка! Що ще загадав менi зробити твiй крилатий мудрець?
   - Майже нiчого. Вiн у мене на руках помер. Куля у серце - не порозмовляєш.
   - Е-е-е... Гм-м. То що менi, по-твоєму, варто зробити, Марку? - запитав я. - Що вiд мене залежить? Хто й чого вiд мене чекає?
   Мiй друг знизав плечима.
   - Бог. Природа. Наша земля, врештi-решт... - Марк почухав макiвку мiж рогами. - У казках Герой завжди знаходив те що всiх рятує.
   - Йому ще й друзi допомагали. Один лисий дiдько в мене вже є, - посмiхнувся я. - То що за яйце я маю шукати?
   - Яйце-райце - дарунок щастя. Майже як Золота Куля, пам'ятаєш? - вiн схопив мою руку i до хрускоту стиснув пальцi. - Ти повинен це все зупинити.
   - Божевiлля якесь... Де ж менi його шукати?
   - То ти згоден?
   - Нi!
   - От i домовились. Орел сказав ще лише одно слово: "Вирiй". Гадаю, що крадiй ховає Яйце там.
   - Не зрозумiв...
   - Це такий собi небесний острiв, куди вiдлiтають на зиму казковi птахи та вiдповзають змiї, - пояснив Марк, - типа раю.
   - В рай не хочу - помирати не збираюся!
   - Не боїсь, - сказав Марк. - Можна пiднятися живцем. Ще й повернутися. Знати б тiльки де вхiд. У мiстi його точно немає...
   - Лишилася дрiбничка: знайти вхiд до ра... Вирiю, пiднятись, вiдiбрати яйце у зловiсного крадiя, та спуститись, так?
   - Саме так... Тiльки, пригадується, що у казцi Змiй був, котрий Яйце поцупив.
   - Оце так... Змiй?!
   У вулицi ревонув та замовк потужний двигун. У раптовiй тишi почулися вигуки, а потiм пролунав пострiл.
   - Рушниця де? - кинувши погляд назовнi, Марк вiдскочив вiд вiкна.
   - Яка?
   - Твоя, йолопе! Ти ж мисливець!
   - Та я ж лише по птицi... А що там?
   - Твiй приятель Матвєєв. По твою душу.
   Тiло пройняли дрижаки. Я ж вразливий. Так недовго й iнфаркт заробити. Цiкаво, у казках герої на серце не слабують?
   Кроки по сходах.
   - Мерщiй! - скомандував Марк, тягнучи мене до балконних дверей.
   Ми вискочили на зарослий виноградом балкон. "Так i не встиг засклити пiсля смертi тiтки", - майнула думка.
   "Бах! Бабах! Хрясь!" - трiщали пiд ударами вхiднi дверi.
   - Злазь! Хутко!
   Третiй поверх же! Я озирнувся й перехрестився на iкону, що висiла у кутку. Далi руки дiяли самi - я схопився за виноградну лозу та почав спускатись.
   "Ой, чи витримає?"
   Витримала! Ноги торкнулися м'якої трави. Марк зiстрибнув слiдом.
   - Анi руш! - десантник, що чатував бiля входу, звiв автомат.
   Марк рвучко кинувся пiд дуло i вiд усiєї чортячої душi буцнув вояка у пiдборiддя. Десантник без звуку впав на спину.
   Нокаут!
   Марк встиг на льоту перехопити зброю здоровою рукою та дав коротку чергу по вiкнах моєї квартири. Посипалося скло.
   - Ти чого?! - заволав я. - Може...
   - Не може! - вiдрiзав Марк. - Тiкаймо!
   Ми упiрнули в арку мiж будинками. Пiд каблуком хруснуло скельце. Пенсне... Пiд стiною, купою скривавленого пiр'я борсався пiдстрелений Гайворон.
   - Стiй... Не можу бiльше, - простогнав я. - Серце.
   - Можеш, трясця твоїй матерi. Ти ж Героый! Цей Матвєєв не даремно пiдкочувався. Вiн теж Яйце шукає. Це ж влада, всемогутнiсть! Хитрий, сволота - свого не впустить.
   - Куди... Уф... Куди ми бiжимо?
   - Єгеря Качуру пам'ятаєш?
   - Того п'яничку? Авжеж.
   - Щось менi вiн, був, про Вирiй муркотав.
   - Муркотав?..
  

***

   Качура став паном Коцьким. Здоровецький гладкий котяра в гумових чоботях i пошарпаному дитячому костюмчику вийшов нам назустрiч iз лiсового будинку та з скоса поглянув на "калаш" у Маркових руках.
   Райхер стояв у розiрванiй футболцi, з пов'язаною рукою - достоту мiсцевий Рембо. Розтрiпаний блакитний бантик на хвостi нервово шурхотiв серед опалого листя.
   - Качура? - спитав я.
   Кiт кивнув.
   - Потрiбна допомога, - додав Марк.
   Махнувши лапою, Коцький першим увiйшов до хатки. Ми - слiдом. В темнуватiй кiмнатi виявилося несподiвано чисто. По кутах бiльше не громадилися порожнi пляшки. На столi в дерев'янiй рамцi красувалася свiтлина рудої Лисицi.
   - Жiнка? - кивнув Марк.
   Пан Коцький почервонiв крiзь густе хутро та опустив очi.
   - Ти розмовляти ще не розучився? - Марк обережно поклав на стiл автомата.
   - Няв! Тобто, так, звiсно! - заторохтiв Качура. - Зараз жiнка з... лiсу повернеться, курочку спечемо... Чайок заваримо. Завжди радi... гостям.
   - Будуть тобi гостi - не збереш костi! Вiйськовi заявляться з хвилини на хвилину, - Марк нагнувся й приклав вухо до пiдлоги. - Чую, вже близько. Де вхiд у Вирiй?
   - Вiй... вiйськовi? - затнувся Коцький.
   - Де Вирiй? Ну! - Марк ляснув долонею по автомату. Портрет Лисицi зi стукотом перекинувся.
   Коцький позадкував, наштовхнувся на стiну. Марк нахмурився.
   - Ти ж розумний, Котяро. Давай, кажи вже.
   - Дубом можна пiднятися, - вiдповiв Коцький. - Пам'ятаєте, де ми востаннє пияч... святкували пiсля полювання? Тепер вiн до неба дорiс.
   - Пам'ятаєш? - пiдняв на мене очi Марк.
   Я кивнув.
   - То чого ти чекаєш?! Котяро - веди!
   - А ти? - узявшись за ручку, я зупинився бiля дверей.
   Марк недобро посмiхнувся.
   - Трохи затримаюся. Стiни товстi - гарне мiсце для оборони.
   - Ти... Марку, не верзи дурниць.
   - А як же жiнка? - подав голос Коцький. - Нi, я її шукати пiду...
   - Уперед! Бiгом!!- гаркнув Марк, виштовхуючи нас за порiг.
   I ми побiгли. Лиш хата зникла за деревами, ззаду почулися одиночнi автоматнi пострiли.
  

***

  
   Дуб вирiс вiд часiв нашого останнього полювання. Згадалася фотографiя. Петро Антонович - директор школи номер п'ять стоїть у центрi з грiзним "Бенеллi" дванадцятого калiбру у руках. Я красуюся з лiвого боку, упершись долонею о вiковий стовбур. Десь праворуч з скраю свiтлини визирає Качура. Марка на знiмку немає - вiн фотографував.
   Ким ми стали тепер? Один - упир, другий - чорт, третiй - кiт.
   А я - зрадник, який покинув друга.
   Боягузливий герой.
   Виродок, який мусить усе за всiх вирiшувати.
   Я знайду те кляте чарiвне Яйце, Марку!
   Зелена крона тонула у рожевих хмарах. Ви-со-чiнь! Поплювавши на руки, я вчепився в зморшкувату кору та притиснувся до Дуба всiм тiлом. Там, усерединi, нуртували живi соки й, здавалося, що десь у глибинi могутнього дерева стукає серце. Я пiдтягнувся, вхопився за наступну заглибину у корi. Казковi герої - народ живучий.
  

***

  
   Хмари лагiдно стелилися попiд ногами. Втоми не вiдчувалося, нiби не дерся щойно з останнiх сил. Напевно, Цар-Дуб допомiг менi, давши сили давно не тренованому тiлу. Ось тiльки сорочка порвана, забризкана кров'ю з подряпин на руках i грудях.
   Весь свiт пiд ногами. А на самому обрiї височiють туманними замками гори.
   - Герой?.. Ну, нарештi! - просичав позаду бридкий голос.
   Обернувшись, я завмер.
   Вiн повiльно виповзав iз густої темряви. Колись разом з мамою менi подобалося рахувати вагони потягiв, що проїжджали повз залiзничну станцiю. Змiй, що вибирався з лiгва, викликав такий саме ефект - його кортiло порахувати.
   - Образливо, коли тобi дають другорядну роль та й же у амплуа злодiя, - сказав вiн.
   "У плазунi метрiв десять... - подумав я. - Нi, двадцять! Мабудь, ще й отруйний. Все - з'їсть..."
   - Ненавиджу кiно, у якому назустрiч Героєвi бiжить натовп дрiбних злодюжок - аби тiльки ефектно пасти вiд героїчної руки. Злодiї хиблять, злодiї дурнi, в їхнiх очах немає вiри в перемогу... - Слова вилiтали з пащi Змiя разом зi смарагдовими краплями отрути. - Але я не такий! Нiяких другорядних ролей, нiколи!
   Очi Змiя палахнули зеленим полум'ям.
   "Цей тип, точно, колись грав у провiнцiйному театрi... Кого ж вiн менi нагадує? А iкла - з долоню... З'їсть!"
   - Ширяючи над мiстом, я зрозумiв свою роль, - продовжив Змiй, неспiшно пiдповзаючи усе ближче. - Хочеш переписати сценарiй моєї вистави? - Ставши дибком, вiн, немов Гамлет череп бiдного Йорика, простягнув вперед куцу лапу, у якiй зблиснуло... Яйце. - Ось! Я, я вкрав його у Пташиного Царя. Спробуй - забери!
   Змiй роззявив пащу i плюнув менi пiд ноги. Калюжа зеленкуватої отрути тхнула сiркою. Я позадкував.
   - Може, краще три завдання? Чи що там Герой має виконати?
   Вiдступаючи, я кинув погляд вгору. Над головою Змiя у яскравих сонячних променях величезна хмара дедалi бiльше скидалася на срiблясто-бiлого Орла. Спалахнувши райдужними iскрами, розкрилися примарнi крила. Орел висмикнув дзьобом перо i кинув униз. Потiм пiдморгнув та розтанув у блакитi.
   - Стiй! - заволав Змiй, ляснувши щелепами, спробував перейняти орлiв дарунок - та марно.
   Прослизнувши повз гада, воно опустилося до моїх нiг. Мить - i не перо це зовсiм, а меч, блискуюча холодна криця.
   Ухопившись за довге рукiв'я, я вiдчув щось нове - в собi.
   - То кажеш, нiяких другорядних ролей? - i я пiдняв над головою клинок.
   Змiй заревiв та кинувся у бiй.
  

***

  
   Гарячi краплi кровi повiльно котилися вниз, через край хмарного Вирiю. Мертвий Змiй плавав у калюжi власної кровi, помалу танучи у нiй. Але перш нiж здохнути, вiн добряче мене пошматував. Чудово, що вже в раю - нiкуди не треба бiгти, аби померти...
   Яйце-райце, свiтилося, грiло долонi, здавалося живим. Одне бажання? Най-най? Що таке щастя для всiх?
   Чомусь згадалися слова капiтана Матвєєва, про якi я так i не розповiв Марковi: "Ви нiколи не станете своїм серед оцих, розумiєте? Ви їм не потрiбнi. Якщо доведеться вирiшувати - зробiть усе правильно. Ми, люди, в боргу не залишимося".
   У головi лунали слова Марка: "Це тест... Ти мусиш вирiшувати... Дарунок щастя", та перед очима пропливали картини минулого: "Ти не наш... Забирайся геть.. Iди до своїх...". Невже капiтан мав рацiю? Наша суть, люди ми, чорти чи вовкулаки, незмiнна: свiт подiляється на своїх та чужих.
   Мiсто ледь виднiлося далеко внизу. Там, у Мiфгородi, люди та казковi iстоти убивали одне одного.
   А я все нiяк не мiг вибрати.
   Тому що жодне щастя для всiх не варто смертi друга.
  

***

   Оповитою легким ранковим серпанком вулицею, переступаючи через залишки барикад, крокував Казковий Герой. Пiд стоптаними черевиками трiщало бите скло та дзеленчали холоднi автоматнi гiльзи. У руцi Героя щось свiтилося, i це сяйво збирало навколо людей та нелюдей. З кожним кроком їх ставало дедалi бiльше. Всi вони - чужi i свої, зачудовано дивилися на свiтло, уникаючи Героєвого погляду. Пiд чарiвними променями стала помiтна тоненька райдужна плiвочка що вiддiляла реальнiсть вiд свiту людської уяви. Здавалося - зроби крок i потрапиш у далеку Казку, що доступна лише у безтурботному дитинствi.
   - Як справи, пане Коцький? - Герой повернувся до Кота, який притримував пiд лапу гарненьку, але добряче скуйовджену Лисицю.
   Кiт, ворухнувши довгими сивими вусами, мовчки вклонився.
   - Здається, це ваше? - Казковий Герой пiдняв з асфальту розтрiскане пенсне i протягнув Гайворону.
   Птах, пiдслiпувато мружачись, ухопив знахiдку й сховався за чиїсь спини.
   - Моє шанування, пане капiтане, - привiтав Герой командира десантникiв, до якого горнулася Польова Русалка. - Я вернув загиблих, а живi нехай розберуться у собi самi. Бiльше не буде кровi - ми уходимо туди, де нас нiхто не назве чужими.
   Сонце визирнуло крiзь хмари, освiтивши мiфiчне мiсто. Натовп розступився. Перед Казковим Героєм стояв самотнiй чоловiк у чорнiй шляпi та бiлiй футболцi. Привiтно змахнувши рукою, вiн зробив крок назустрiч, а з-пiд його пояса вислизнув довгий хвiст iз подертим блакитним бантиком на кiнцi.
   Вони пiшли, i всi мiфiчнi iстоти нерiшуче рушили слiдом у свiт Казки. На спустiлiй вулицi залишилися лише вiйськовi. Капiтан сiпнувся за Русалкою, що вислизнула з його рук й побiгла останньою, зупинився, розгублено озирнувся, потiм закричав: "Стiйте! Заждiть мене!"
   Казка його зачекала.
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"