АНАТОЛIЙ ВЕРТIЙЧУК

М А М И Н А Х А ТА

У ТЕНЕТАХ АНТИНАРОДНОГО,

АНТИУКРАЇНСЬКОГО, КАПIТАЛIЗМУ

Київ 2018

АНАТОЛIЙ ВЕРТIЙЧУК

М А М И Н А Х А Т А

У ТЕНЕТАХ АНТИНАРОДНОГО, АНТИУКРАНЇСЬКОГО,

КАПIТАЛIЗМУ

Присвячується любiй сестрi Валентинi

i нашим любим дiтям, онукам, правнукам,

що є i якi народяться, та на добру пам'ять

про батькiв, глибших предкiв, родичiв.

П о в i с т ь

Київ 2018

ВIД АВТОРА

Думка про написання повiстi за назвою "Мамина хата" визрiла давно. Пройшовши з дитинства з мамою днини будiвництва нашої хати в голоднi роки та живучи в нiй у бiднотi в пiслявоєнний перiод i в наступний тяжкий колгоспний супровiд, створився памятний вир бачення того часу сукупно з оточенням людей у їхньому взаємозвязку. Звичайно, цей перiод мав зв'язок iз полiтично-iсторичними подiями давно попереднього, наступного й нинiшнього часу.

Зрозумiло, що за життя в хатi формується сiмя та родина в мiкросуспiльствi: батькiв iз предками та їхнiми спiльниками, дiтей з ровесниками, усiх їх у громадському супроводi - на роботi, пiд час навчання, в особливостях забезпечення життя. При цьому в родинi автора, у всiх її осiб, склалися долепомнi, яскравi факти життя. За спогадiв i розповiдей про них у родинi, в автора виникла потреба про них написати. Особливо посилилась така мотивацiя пiсля того, як через хворобу мама вимушена була свою рiдну гордiсть-хату, збудовану нею, вдовою з двома неповнолiтнiми дiтьми, продати й переїхати на життя до дочки в мiстi Коростень, а кошти за нею та продану корову, покладенi в ощадну касу, державою було анексовано, як i в усiх людей. Написати повiсть "Мамина хата" я пообiцяв мамi в час її переходу в Царство небесне.

Та написати її у звязку iз сiльським життям вiд предкiв до сьогодення виявилося проблемним через необхiднiсть увiйти в полiтичне русло. Особливо за бажання уявити майбутнє нащадкiв у сiльськiй мiсцевостi пiсля переходу України вiд соцiалiстичних умов господарювання до капiталiстичних (так званих ринкових). У звязку з цим виникла друга частина назви повiстi та додаткова глава - "У тенетах антинародного, антиукраїнського, сатанинського капiталiзму".

Загалом, автор прагне оцiнити ти визначити, чи правильною, чи доцiльною була i є аграрна полiтика всiх влад за перiод понад сто рокiв.

Ця повiсть про мiй рiд i наших предкiв у часових (життєвих) лiтах у звязку з людською спiльнiстю.

У повiстi всi подiї, дiєвi особи, їхнi iмена справжнi, звичайно, в авторськiй iнтерпретацiї та словесно-мовному оформленнi. Опис подiй дано на основi власного життя, життя родичiв i знайомих, їхнiх спогадiв, зокрема спогадiв i розповiдей сестри Валентини. Багато ситуацiй i дiй надмiрно деталiзовано, адже без цього не пiзнати iстини й фактичного життя, що складається iз суєти та дрiбниць.

Мова - вiд третьої та першої особи в однинi. Полiтична оцiнка ситуацiй - за баченням дiєвих осiб. Автор повiстi - одна з дiєвих осiб. Не маючи лiтературно-письменницької освiти, автор взявся написати цю повiсть, яка має родинно-полiтичну мотивацiю. Друкування та редакцiя - авторськi. Оформлення - за допомогою внучки Софiї.

Повiсть про екстремальне рiдне минуле i мрiї про майбутнє.Пролог

Людина, яка не має сiмї, дiтей, холостякує - не має майбутнього. Так i земля, яка не має своєї родини, свого господаря, лежить без обробiтку - безплiдна. А регiон такої землi, така територiя - умираючi. Земля не любить байдужого, зневажливого обробiтку, вiдсутностi любовi до неї.

На Полiссi України здавна поселялися люди, якi жили землею. Вони не прагнули перемiщатися, кочувати задля мисливства чи iнших потреб. Вони сiяли, чекали врожаю, який разом iз домашнiми тваринами давав їм продукти харчування протягом усього року. Деяке мисливство давало людям лише певну супутню продукцiю. Поселилися люди - i жили, обєднуючись у малi та великi села.

Село Кривотин на Житомирщинi заснувалося в 1687 роцi. Навколо нього для використання землi формувалися iншi поселення, хутори, меншi села. Село Малий Кривотин стало називатися в 1709 роцi. Звичайно, над вiльними господарями появлялася загарбницька влада. Вона збирала подать i концентрувалася зi своєю охороною, прислугою та робiтниками-переробниками продукцiї у великих поселеннях. Таким було велике селище Ємiльчине, нинi районний центр. Там же володарював помiщик Уваров, який поневолював землян у великiй кiлькостi навколишнiх сiл.

Упорядкували землекористування шляхом створення оптимальних за розмiрами земельної площi сiмейних господарств вимоги аграрної реформи П.Столипiна за царизму. За їх дiї створилися хутори з одинокими хатами вiд краю до краю, де селяни господарювали, маючи садибну осiлiсть. Вiдтак земля жила рацiонально, використовувалася практично вся й оброблялася старанно. Була любов до землi. Iз любовю її обробляли пiд усiм видимим небом, про що свiдчили плодючi ниви влiтку, а взимку - теплi стовпи диму з димарiв осель, де жила й народжувалася любов - любов людська i земна.

Праця на землi супроводжувалася з любовю до Бога. Вона була християнською, активною, але на початку з кiлькома варiантами релiгiйних обрядiв: православним, римо-католицьким, греко-католицьким, протестантським - залежно вiд поселенцiв та їхнiх лiдерiв. Найактивнiшими були римо-католики. Враховуючи жовтнево-революцiйне потеплiння щодо нацiональних i релiгiйних вiдносин у країнi, римо-католики вiдрядили ходакiв до Ленiна. Вiд його команди вони привезли дозвiл на будiвництво костьолу в Кривотинi. I в 1920 роцi в це село прийшла знакова релiгiйно-культурна подiя: завершення побудови в центрi села костьолу - церковного пришестя, що вносило духовнi змiни та надбання до кожної хатини, до кожної людини в римо-католицькому та польському спрямуваннi. Вiдтодi на службi Божi, хрещення дiтей, свадьби люди вже не їздили й не ходили в церкви в iнших селах - католицькi чи православнi. I щонедiлi та у свята дзвонили дзвони, якi збуджували дух вiри й кликали до святостi та любовi. Оживали шляхи й перехрестя, коли прихожани йшли до костьолу на Божу службу - вiталися, розмовляли. Значно веселiшими були шляхи пiд час гомiнких весiль. Уквiтчанi конi на торохтливих возах привозили в свою церкву на вiнчання молодi пари iз спiвочим, веселим, гомiнким супроводом.

Пiзнiше радянська влада стала заперечувати релiгiйнi обряди, прагнула їх лiквiдувати. Однак вони залишалися i зберiгалися в душах, побутi й культурi людей та передавалися новим поколiнням. Не дивлячись на заборону релiгiї, у хатах були iкони i святкувалися релiгiйнi свята, хоча радянська влада примушувала у днi релiгiйних свят працювати в колгоспi.

Радянська влада досить сильно вплинула на виробничi вiдносини в селi та на використання землi. Практично вона лiквiдувала природний сiмейно-виробничий спосiб господарювання на селi, насадивши колгоспи та радгоспи. Колективне господарювання було досягнуто насильно iз застосуванням репресiй, експропрiацiї, голодування та голодомору.

Лiквiдацiя господарника землi здiйснювалася методами розкуркулювання хороших господарiв та сталiнської колективiзацiї. Її було проведено в селi Кривотин та навколо нього в менших селах: Малий Кривотин, Крупушин, Яменець, Близниця, Косяк, Мяколовичi. Ранiше в них люди сповна використовували всi землi, придатнi для орання, а також луки, сiножатi, пасовища. Слугували сiножатями навiть навколишнi болота й болiтця, яких понад десяток прилягало до оброблюваних земель села, якi трохи висихали пiсля весiннiх талих вод i на них виростали трави для випасу худоби та на сiно.

Належали людям i використовувалися також невеликi лiсо-кущовi дiлянки, що розташовувалися в межах сiл, осiлостi селян i хуторiв.

Лише великi масиви лiсiв, що були навколо зазначених поселень поблизу горизонтiв, належали державi й нею охоронялися.

Села розмiщувалися на дещо пiдвищених землях, що зєднувалися спiльним суходолом. По ньому в селi Кривотин i до кожного меншого села йшли пiщано-грунтовi добре обладнанi шляхи, створюючи вулицi мiж побiлених деревяних хат, накритих соломою та зрiдка дранкою.

Жили села. Жили й розвивалися шляхи, що, як артерiї, проходили до кожного сусiднього села й разом iз стежками-дорiжками несли до кожної хати добро чи зло, згоди чи незгоди, рiзнi вiстi. Шляхи-дороги йшли через Кривотин до зазначених малих сiл i так чи iнакше, ближче чи дальше, прямо чи iз круговими обїздами, до багатьох районних центрiв: Ємiльчине, Бiлокоровичi, Лугини, Коростень, Новоград-Волинський, Овруч, Олевськ. I всюди там, крiм Ємiльчина (райцентру зазначених сiл), були залiзничнi станцiї, якi розширювали горизонти пiзнання та новин i були ринковими осередками для одержання прибуткiв.

Цi шляхи приносили вiстi про подiї в країнi: про росiйських царiв i Рiч Посполиту, про Жовтневу революцiю, про бiльшовикiв i меншовикiв, про iндустрiалiзацiю, розкуркулення, колективiзацiю тощо.

Перехрестя дорiг через Кривотин обумовлювали певну стратегiчнiсть села. Через нього проходили рiзнi вiйська: нiмецькi, польськi, українськi (петлюрiвськi, Тютюнника), радянськi (будьоннiвськi, червоноармiйськi).

Одночасно тут, враховуючи стратегiчну основу зазначених сiл, зокрема просування вiйськ у рiзнi iсторичнi часи, у них було насаджено та розвинуто радянський вiйськовий потенцiал. Вiдразу з встановленням радянської влади, ще на початку 1920-х рокiв, у селах Мяколовичi та Кривотин розмiстилася радянська вiйськова частина: спочатку в Мяколовичах на базi конфiскованого помiщицького фiльварку Уварова, а опiсля в селi Кривотин, побудувавши в ньому казарму та iншi армiйськi будинки. Вочевидь, перехреснi тутешнi шляхи, якi йшли в чотири сторони до вузлових залiзнично-дорожних центрiв, визначали та обумовили тут не тiльки розмiщення вiйськової частини (гарнiзону), а й будiвництво дотiв (довгочаснi огневi точки). У село вселився вiйськовий образ. Солдати строєм ходили по шляхах Кривотина в напрямку будiвництва дотiв i назад. Лунали їхнi строєвi пiснi. Проїжджали вантажнi автомобiлi. Говорилося про оборону країни та мир.

Та прийшла друга свiтова вiйна й окупацiя цiєї територiї нiмецькими вiйськами. Пiсля розгрому фашистської навали був тяжкий перiод вiдбудови й розвитку колективного господарювання.

Але згодом колгоспи, маючи не природний характер, вiдiйшли. При цьому не повернувся доколгоспний приватний спосiб господарювання, бо практично не збереглися тi працездатнi люди, якi в той спосiб любили землю та мали натхнення до селянської працi. Натомiсть на плодючих землях України за вiдсутностi iндивiдуальної виробничої власностi в селах країни обумовилася жадiбнiсть до придбання тисяч гектарiв передусiм чорноземної високо врожайної легко оброблюваної землi, не дбаючи про її довготривале ефективне використання сумiсно з розвитком тваринництва. При цьому полiськi супiщанi та суглинково-пiщанi землi, якi потребують великої уваги до них, стали нiби не перспективними, i в селах стало зникати аграрне виробництво, а люди з них мiгрувати до кращих умов життя.

Усе вище зазначене переходить у забуття, а спогади й iсторiю про той пройдений перiод нащадки сприймають неоднозначно: зi схваленням, заперечливо, агресивно. Хоча його треба, треба знати, бо без знання iсторiї поколiнь не буде свiтлого майбутнього нащадкам. Потрiбно знати, чому, куди зникли нашi родини iз сiл. Чому родила земля, а її покинули. Як її вiдродити.

Ще є залишкова пам'ять, яка свiдчить, що протягом останнього столiття в селi проходили суперечливi дiяння пiд примусом прийшлої влади, якi за кiнцевим пiдсумком, не призвели до бажаного економiчного прогресу на полiськiй землi, до кращого життя її людей, оскiльки були антиприродними. Люди, господарi, якi розумiли необхiднiсть природного розвитку на землi, страждали, їх гнобили чи лiквiдовували, бо такi свiдомi селяни були в меншостi, оскiльки бiльшiсть слiпо вiрила й пiдпорядковувалася антиприроднiй агресивнiй, репресивнiй революцiйнiй владi, що обiцяла значне покращення справдi бiдного життя, розповсюдженого тодi в бiльшостi країн. I в бувшому Радянському Союзi та в Європi формувалися такої мотивацiї влади, але вони були з рiзним нацiонально-соцiальним наповненням, i їхня iмперська агресивнiсть призвела до Другої свiтової вiйни.

Дiйовим свiдком-учасником тамтешнього дiяння була родина Залевських у чотирьох поколiннях, яка була його часткою, нащадки якої несли й зберегли про нього певну пам'ять. Щоб його врахувати та мати можливiсть для оцiнки минулих i нинiшнiх буремних подiй, задумалася й змотивувалася подана повiсть у полiтичному руслi за бiльш нiж столiття. Але бiльш тривалiший перiод памятi в записах може бути тодi, коли вiн буде сприйнятливим у наступних поколiннях.

Факт, що все, що ранiше прославлялося, словами й пiснями, вiдiйшло в ганебну iсторiю, а те, що ганьбилося та руйнувалося, виявилося правильним. Аналогiчно нинi бiльшiсть людей також пiдтримувала й пiдтримує швидкi обiцянки, парадокси, неправильнi, шкiдливi для майбутнього пропозицiї, довiрливо сприймає, не маючи вiдповiдного знання, амбiцiйно-улесливу критику владолюбцiв. Бо вiрить у термiнове покращення, оскiльки всi попереднi влади переважно були поганi, по природнiй сутi антинароднi. I в гарячому сумяттi не всi люди можуть розiбратися, що є добре, що погане. Вiрять словесним обiцянкам i симпатiям. Вiрять популярним надiям. I не сприймають реальних правильних дiй i перспектив.

Тут висвiтлюються подiї тих часiв, коли в минулому панували слова "батькiвський порiг", батькiвщина, "дiдiвщина" i коли в сiмях та родинах несподiвано встановилися поняття бабина хата, мамина хата, а нинi - квартира, поверх, пiдїзд, ЖЕК.

Самi села та люди в часi дiяльно iстотно змiнюються. Проте людська пам'ять не фiксує змiни надовго. Лише окремi з них закарбовуються. Бiльш тривалiший перiод памятi в записах, якщо вони сприйнятливi.

Цей опис для памятi нащадкам про одну не байдужу в суспiльствi родину на рiзних полiтичних хвилях, а їхня воля, як цим розпоряджатися. У кожного свiй пролог i свiй епiлог.

Глава I.

У витокiв родини

Бiля порогу дiда - доброго господаря

Кожне село має своє однотипне суспiльне життя, але кожна сiмя в селi вiдрiзняється: рiзний родовiд, рiзнi погляди та особливостi життя. Вiдрiзняються iсторiї сiмей та родин, автобiографiї синiв i дочок за одних батькiв. Iз часом змiнюються безпосередньо i самi сiмї, кожна їх персона, змiнюються села. Кажуть, що час - це лiкар. Проте час робить минуле.

Молодий добрий господар Залевський Петро з дружиною Теклею в 10 - 20-тi роки буремного двадцятого столiття розгнiздився на земельнiй дiлянцi, яка дiсталася їм одною частиною вiд Петрового батька Карла, як спадок, а другою частиною вiд приданого батька Теклi - Йосипа Годлевського, згiдно аграрної реформи П. Столипiна в росiйськiй царськiй iмперiї.

Пiсля їхнього шлюбу вони попервах, як годиться, жили в сiмї батькiв рудо-золотистого Карла та чорнявої Марiї, обiйстя яких розмiщувалося безпосередньо в селi Кривотин, дещо збоку вiд його центру, де й поруч була їхня земля, на якiй вони спокiйно й любязно господарювали одноосiбно за положеннями аграрної реформи та релiгiйними канонами. Працьовита сiмя була шанована односельчанами, чоловiки захоплювалися красунею Марiєю, чим гордився її обручник Карл. Трохи згодом тут народилася й зростала їхня внука Броня, яка за словами батька Петра народилася в день Жовтневої революцiї.

Живучи в хатi батькiв, вiдразу пiсля одруження Петро з Теклею почали будувати своє житло на видiленiй їм земельнiй дiлянцi площею у девять десятин, розмiщенiй на значнiй вiддалi вiд села, майже в крайнiй захiднiй частинi його територiї, що називалася Вязок, недалеко вiд сусiднiх невеличких сiл Косяк i Мяколовичi. Там iз краю чималого поля орної землi вони за участю батька Карла побудували спочатку хату, потiм хлiв. I Петро з дружиною поселилися сюди, використовуючи попервах харчовi надбання батькiв. Невдовзi хлiв зiгрiвся подарованою батьками нетеллю, яка пiд Новий рiк привела червоно-лисе телятко, схоже на матiр. Маючи молоко, батьки забрали в своє обiйстя Броню.

Через невеличкий час до середнього розмiру побiленої хати й хлiва приєдналася клуня, а на чималому подвiрї трохи збоку вiд будинкiв стала залицятися до прихожих i прибулих криниця з журавлем, привабливi своєю оригiнальнiстю. Красувався двiр Петра й Теклi. А за хатою та хлiвом, якi стояли вряд, почали зростати посадженi одним рядком по двi яблунi, грушi, вишнi, сливи.

Неогороджене чимале подвiря проїзною частиною вiдразу виходило на вузьку польову дорогу (для проїзду возом), яка трохи подалi йшла поблизу невеликої лiсо-кущової полоси i згодом перпендикулярно вливалася в iншу дещо ширшу дорогу, що струмилася через пiвденнi та захiднi землi Кривотина до названих сусiднiх сiл.

Iз протилежного боку орної землi цього обiйстя простягалася полоса мiшаного переважно молодого лiсу та паралельна смуга сiножатi з пасовищем, якi разом з прилягаючою до неї для возiв дорогою примикали до широкого битого шляху, який був основною трасою для руху зi сходу на захiд повз Кривотин i сусiднi села.

Подалi вiд такої осiлостi iз сонячної сторони виднiлися iншi хутiрськi хати, а пiд захiдним горизонтом - свiтлини хат села Косяк. Звiдси до центру села Кривотин iз компактно розмiщеними будiвлями було понад два кiлометри.

На такому хуторцi Петро з дружиною господарювали успiшно, хоча земля була пiщаною i значну частину якої займав iз багатьма кущами лiс та луг, якi характеризувалися перезволоженою весною землею, мiсцями iз застiйною водою.

Пiд час Непу Петро придбав пару рудо-золотистих кобилок, гарну з прикрасами збрую i легкого, привабливого воза. У святковi днi вiн разом iз дружиною та дiтьми любив їздити на конях у далекi гостi до сiмей сестри в Лугинах, двох братiв у Новоград-Волинському, дядька в Ємiльчинi, Теклiної сестри Домцi в селi Двадцять пяте, беручи для них гостинцi: домашню ковбасу, шинку та висушенi гриби й чорницю. Iнодi вiн приїздив iз сiмєю до костьолу, залишаючи на час богослужiння коней у дворi батька Карла, який жив недалеко вiд нього. Заїжджав до родичiв в селах Кривотин i Малий Кривотин.

На орнiй землi вiн iз Теклею вирощували багато культур: висiвали жито, ячмiнь, овес, горох, просо, гречку, льон, садили картоплю, городнi культури. На городi господиня дбала, щоб росли капуста, столовi буряки, морква, огiрки; вирощувалися бруква, кормовi буряки, гарбузи. По картоплi повздовж розор мiж загонами вирощували рядками соняшник i квасолю, чергуючи одне з другим. Щороку на городi красувалася чимала дiлянка маку весною iз бiло-фiолетовими квiтами, а влiтку з блискучими на стiйких стеблах зелено-сiрими голiвками-макiвками iз зазубринками зверху у виглядi вiночку, якi з часом формувалися в привабливi сiро-коричневi макiвки. Бiля дiлянки з маком виднiлася також грядка бобу з оригiнальним бiло-сизим цвiтом весною, а осiнню iз чорними стручками.

Текля вирощувала також любi квiти: настурцi, чорнобривцi та айстри. Вона вiдводила їм мiсце на вузькiй вздовж хати грядцi, що розмiщувалася перед призьбою i стежкою поруч iз нею - вiд вхiдних дверей, що були за три четвертi довжини хати вiд її лицевого причiлка. Зразу за порогом хати починалося подвiря, що зєднувалося з хлiвом i клунею. Перед лицевим причiлком клунi щороку красувалися по кiлька посаджених соняшникiв i гарбузiв помiж них.

Власний лiс був смаковито-прибутковим: з ожиною, буяхами, брусницею i зрiдка з чорницею (для повної потреби чорницю набирали переважно в державному лiсi Поломи). Виростали трохи також гриби: губяки, бабки, краснюки, лисички, бiлi гриби, а восени - опеньки.

На перший погляд неприваблива для обробiтку дiлянка землi в добрих руках давала влiтку рiзноманiтнi продукти для їжi, корм для коней, корови, теляти та двох свиней для вiдгодiвлi, купляючи для цього на базарi по черзi поросят: одне весною, щоб вiдгодувати до початку зими, а друге купляли влiтку, щоб заколоти пiсля зими для харчування мясом у перiод важких весняно-лiтнiх робiт.

Весною-влiтку сiяли, садили, доглядали рослин, косили; у лiтньо-осiннiй перiод збирали врожай, молотили пашню. То один, то два цiпи, Петра й Теклi, гупали спочатку на твердiй дiлянцi перед клунею, а в негоду в нiй аж до зими. Узимку переважала робота iншого характеру: приготування продуктiв; обiгрiв хати; догляд за худобою та пiдготовка для неї кормiв; пряли ллянi нитки. Переважно один раз у тиждень, здебiльшого в суботу, та в передсвятковi днi Текля пекла в печi хлiб i пироги iз сиром, маком, горохом чи з фруктами, ягодами. Пироги та вареники в недiлю завжди приносили радiсть кожному в сiмї, бiльш веселу розмову.

У другу половину осенi, пiсля збирання врожаю, виконувалася робота по переробцi льону на волокно. Його виготовляли перетиранням на терницi добре-добре висушеної лляної соломки. Її сушили по одному кулю на гарячiй печi. А протягом зими мати з пiдростаючими дочками на коловоротцi пряли пряжу рiзної тонини. Iз бiльш грубої пряжi вязали рiзнi вироби (рукавицi, шкарпетки, мережки), а тонку вiддавали ткачу для виготовлення полотна, яке завчасно вибiлювали лугом. Для цього в жлукто вкладали полотно, його зверху засипали деревним попелом, заливали кiлька разiв кипячою водою, накривали рядниною для збереження тепла i так витримували, щоб полотно сильно пропарилося та пробiлилося. Пiсля цього добре промите та вибите прачами полотно сушили. У вiльний час його, намотували на качалки, вирiвнювали прасуванням прачами на столi у хатi, гарно складали в скриню й зберiгали до потреби.

Усе перелiчене та iншi види роботи поступово виконувала сама сiмя, батьки з дiтьми. Батьки працювали й любязно народжували та виховували дiтей. Першою помiчницею була дочка Броня. За нею знайшовся Ваня, але вiн на третьому роцi захворiв i вiдiйшов до ангельського життя. На пятому роцi пiсля Бронi порадував батькiв синок Йосип, якого вдома називали Юзiком, на шостому - Антонiна, далi Мiля та Марiйка.

Включалися до роботи дiти, як тiльки навчилися бiгати. Допомогу батькам вони вважали за iграшки, за розвагу, на радiсть. Дiти доглядали й виховували кожне кожного, самих себе, бо росли й працювали разом, дивлячись одне на одного, наслiдуючи дiї (без учительства):

- I я! Я сама. Я сам. Дай я зроблю, - зазвичай висловлювалися наперебiй одне одному дiти батькам та помiж собою, бажаючи щось зробити. I батьки спрямовували дiтей.

Дiтям було цiкаво. Кожна дитина в господарствi, на подвiрї, у хлiвi та на городi, пiзнавали перiодично щось нове: "У корови такi гарнi очi!"; "Теля таке гарнюсеньке, воно язичком дiставало сiно, що лежало подалi вiд нього в стiйлi, але не могло дiстати, проте воно дiставало, дiставало й дiставало" ; "Чому в корови язик жорсткий-жорсткий, як тертка" ; "Квочка з курчатами не дозволяє до себе пiдiйти: дзьобає i кричить"; "Мамо, Ви бачили, як сходить квасоля? На перших листочках зверху тримаються квасолинки, як дзьобиками"; "Чому в поросяти хвостик звисає рiвненько, а потiм скручується калачиком?". Цiкаво та радiсно було дiтям i батькам.

Працювали всi, працювати хотiли, працювали за своїм сумлiнням. Вiд цього радiли й були щасливi. Приємно бачити, як дiти прагнуть працювати. Яка радiсть бачити гурт своїх веселих дiтей i за iграми, i за бажаною посильною роботою! Тому народжували й народжували дiтей.

Дiти не були тягарем для батькiв, хоча забирався час для догляду за ними. Адже панувало розумiння потреби дiтей. I дiти з вiком за iграшки сприймали виконання прийнятних видiв робiт за лагiдним спрямуванням батькiв на те, що можуть дiти.

Батько звично виконував важку фiзичну роботу по господарству, у полi, у лiсi. Мати шанувала город, господарювала в хатi, готувала харчовi продукти та їжу. Дочка Броня бралася зазвичай допомагати мамi в приготуваннi їжi, пiзнiше Юзько й Антонiна визначилися працювати на подвiрї та по догляду за худобою, а Мiля - за прибиранням у хатi, вирощуванням хатнiх квiтiв та доглядом за Марiйкою, як няня. Дiти бралися за роботу переважно самi, як тiльки батьки збиралися до неї. Пiд час роботи та опiсля велася похвальна розмова, чимось дiлилися, вiд чого були щасливi.

Розмаїття роботи й добрих турбот в обiйстi обумовлювало добрий настрiй, не спричиняло нудьги, адже все було таке гарне, привабливе, приємне, рiдне, своє. I нудьгувати не було часу. У буднi вiддавалися роботi, а в недiлю та свята, коли не працювали, зранку поспiшали до костьолу, радуючись його дзвонам. Опiсля служби Божої трапезували, вiдпочивали, розповiдали сни, пригадували щось iз минулого.

Живучи на вiдшибi, на окраїнi села, iз далеченькими сусiдами, батьки не замiтили, що старшiй дочцi Бронi треба було йти до школи в перший клас. Та вони тодi навчанням не переймалися. Бо освiтою та наукою на сiльському приватному дворi був досвiд. I без навчання у Бронi пройшли рiк i кiлька рокiв.

Пiзнiше, коли в селi започаткували хату-читальню, щоб неграмотних людей у нiй навчати читати й писати, її почала вiдвiдувати й Броня. Але навчали там мало: молодь прагнула до танцiв, веселощiв. Було добре й приємно, однак навчання було обмаль.

Коли ж прийшла мокра осiнь, за вiдсутностi належного взуття її ноги намокали. А ходити в село до хати-читальнi було далеко та ще й в одиночку. Вiдтак не було змоги далi здобувати грамотнiсть.

Броня сумувала. Але батько заспокоював: "Хлiб роблять не пером, а плугом i працею рук. Будемо майстерно працювати без освiти".

Проте син Юзiк до школи пiшов. Провчився в першому класi два роки, а подальше його навчання на погляд сiмї стало примарним. Усiх почало хвилювати проведення продрозкладки, конфiскацiя продовольства, колективiзацiя та розкуркулювання, якi стали провадитися в селi, i чутки про якi приносили дороги з усiх бокiв.

Господарi в селi того часу вважали, що старанна праця - основа успiху й багатства.

" Добрий господар? На Колиму! ". Лiквiдацiя

доброго господаря

У кiнцi зими 1928 року Петро здав зерно й картоплю за вимогою сiльської ради вiдповiдно до потреб продрозкладки, а в серединi весни комсомольцi на двох пiдводах самi приїхали до хати Петра i заставили вдруге здати продукти - зерно й картоплю, що були в домiвцi. Коли через тиждень його викликали в сiльську раду й сказали, щоб здати продукти втретє, вiн вiдповiв, що вже нiчого здавати, бо минулого разу забрали навiть насiння.

На це партiєць iз району йому пригрозив, заявивши, що до нього приїдуть i перевiрять, бо державi, робiтникам заводiв i фабрик потрiбнi продукти.

Через кiлька днiв, коли весняне сонце вже добре пiднялося й пригрiло довкiлля, до хати Петра пiдїхала пiдвода з трьома чоловiками на возi. Двоє в шкiрянках зiйшли з воза, вийшли на подвiря, стали бiля криницi, заглянули в неї i почали стукати у вiдро, що стояло на нiй iз водою, гукаючи: "Хазяїн! Хазяїн!".

Iз огороду за хатою вийшла дружина Петра, гарна чорнява жiнка близько сорока рокiв, несучи в руках штикову лопату.

- Текльо, покличте Петра, ми приїхали по зерно, - сказав чоловiк iз воза (їздовий).

- Нема Петра, Андрiю. Вiн з кiньми в полi, оре. Що хочете?

- Давай зерно, картошку! - вимагав вищий зростом чоловiк у шкiрянцi.

- Минулого разу вигребли все, пiдмели навiть комору, - вiдповiла Текля.

- Нам приказано проверить. Показывай! - звучав росiйський голос.

- Ось клуня, ось хлiв iз худобою, перевiряйте, - говорила господарка, вiдчиняючи по черзi дверi до примiщень.

У них заходили чужинцi, там усе оглядали i через певний час виходили.

- Пойдем проверим на огороде! - наполiг нижчий пришелець. I вiн та другий пройшлися по подвiрю, уважно його оглядаючи.

- Принеси штырь - звернувся другий до Андрiя на возi. Коли той його принiс, перший рiзко взяв штир i, махаючи ним, попрямував на огород, що був поблизу з двором. За ним поруч пiшов i другий.

На городi, який по веснi ще не засадили, обоє ходили в рiзнi його боки, тупаючи в окремих мiсцях ногами, а той, що мав штир, у пiдозрiлих мiсцях, трохи пiдвищених, тикав ним iз розмахом у землю.

Нiчого не знайшовши, обоє попрямували в хату. За ними пiшла i господарка. У хатi з двох чималих кiмнат обоє пришельцi пройшли повз чотирьох дiтей, якi сидiли на лавi, а пяте найменше лежало на лiжку, енергiйно заглянули пiд лiжка, в усi закутки, на пiч, у грубу та в плиту при припiку-лежанцi.

Пiсля цього вони зайшли в комору, що розмiщувалася злiва продовгуватого коридору, який роздiляв хату по всiй її ширинi та комору. У нiй, крiм реманенту, стояла одна чимала пуста бочка та двi меншi з квашениною: одна на третину з капустою, а друга також на третину iз засоленими огiрками. Обидва перевiряючi заглянули в бочки, тикнули у вмiст пальцями, попробували на смак розсiл i повернулися в хату. Нижчий зростом чоловiк моргнув вищому, єхидно посмiхнувся господинi й наказав: "Вытаскивай все из печки!".

Вона послушно взяла з коцюбника при печi рогачi i витягла ними чавуна та горшка: "Тутечки борщ, а в горшку вiдiгрiвається сир".

- Ты сказала, что картошки нет, а борщ с чего сварила, куркульша?! - I партiєць рiзко перевернув чавуна та горшка. Борщ i сироватка потьоками розпливлися по припiчку й струмочками досягли глиняної долiвки. Дiти перелякано повставали й сумно дивилися на скоєне.

- Идите в колхоз и будете в нем жить! - сказав трохи вищий чоловiк, i обоє рiшуче й упевнено почали виходити з хати.

- Ви безбожники, викрадаєте в людей останнiй хлiб, у дiтей забираєте, - заговорила їм у вiдповiдь хазяйка. - Що, нам умирати?

- Мы питерские рабочие, собираем хлеб для рабочего класса Питера, Москвы, пролетарской России.

- То їдьте в села Росiї, у Калузьку, Тамбовську губернiї, до Уралу. Хiба там немає землi? Не вмiєте господарювати?

- Диктатура пролетариата - для всех власть одна.

- До вас власть також була одна. Вона дала нам землю, i ми господарюємо.

- Теперь власть другая, пролетарская. И земля будет использоваться по другому, по пролетарски.

- - Ви чужинцi, прийди.

Коли вони почали вмощуватися на возi, щоб їхати, Текля сказала:

- Андрiю, ти пришився до грабiжникiв. Дiти це запамятають! - удогонку їм ще крикнула хазяйка i швидко повернулася до хати. - Не бiйтеся, дiточки, батько щось знайде, вiн розумнiший за цих росiйських прийд. I корiвка дасть молоко. I весна щось принесе. Слава Богу є розсада та насiння для городу, - i вона подивилася вгору в той бiк, де пiд стелею на привязаних мiж сволоками жердинах висiло рiзне шмаття - хустки, спiдницi, шарфи, дитяча одежа, а мiж ними клуночки-вузлики з насiнням бурякiв, моркви, гарбузiв, соняшника, квасолi, маку, вiнок цибулi тощо.

Увечерi, коли в господарствi вже попорали, дали тваринам корми та подоїли корову, iз першими сутiнками приїхав кiньми на возi Петро, позаду якого лежали плуг i борони. Вiн зняв картуза, перехрестився, кiлька разiв погладив русяво-рудого чуба над бiльше кругловидим, нiж овальним, оголеним, гарним чолом, i пiдiйшов до коней, щоб їх розпрягати. До нього вийшла з хати його дружина з дитиною на руках та з iншими дiтьми. Усi разом швидко пiдiйшли до нього й почали голосно розповiдати, що було, що сталося.

- Я цiлий день працюю, навiть на обiд не приїжджав, перебився черствим хлiбом з кусочком сала, а бiльшовики по чужих хатах шастають, борщi святi перевертають!

Петро пiд час розповiдей дружини й дiтей дещо перепитував, уточняв. Трохи згодом вiн розпрiг коней, привязав їх до коновязi, бiля якої стояла бочка з водою. Коли конi почали пити, вiн промовив до сiмї:

- Будемо жити. Сьогоднi на своєму полi я встиг посiяти ячмiнь та овес, що був приховав. Жито пiсля зими непогане. Будемо чекати новий урожай. Бог допоможе. Текльо, у лiсi я побачив, що пiсля зими збереглася брусниця, можна трохи з дiтьми назбирати. Буде до столу добавка. I жолудiв можна назбирати, потовчемо в ступi, буде на якийсь раз добавка до борошна на хлiб та коровi, а пiзнiше поросятi, як купимо. I пiди на болото, де качки водяться, пошукай яєць, може знайдеш. А пiтерськi робiтники, бiльшовики, як пруться до влади, то нехай навчаться за плугом ходити, хлiб ростити.

До мови Петра добавляли сердитi слова Текля та старшi дiти. Згодом, як усi вгомонiлися й почали заходити в хату, вона сказала:

- Петре, пришельцi-росiяни, загарбники, перекинули борщ i в кубарцi заллявся жар i не можна розпалити свiтло та грубу. У тебе кресало, iди в хату i розведи вогонь.

- А лучина та берест у хатi є?

- Аякже, є.

У хатi за допомогою кресала, кременю та губки вiн здобув вогонь, пiдпалив берест i лучину, пiд комином розвiв вогонь-свiтло i сказав:

- Розпалюйте грубу, я пiшов завести коней у хлiв.

Поставивши коней у стiйло, Петро перевязав теля з його стiйла в пустий станок для поросяти, якого ще не купили. Потiм узяв штикову лопату й нею та ногами вiдгорнув зi стiйла в iнший бiк рихлу пiдстилку, перехрестився й лопатою став вiдгортати шар землi в дещо пiдвищенiй частинi бiля годiвницi. Показалася деревяна ляда з грубих дощок. Вiн пiдважив її лопатою, пiдняв, i вiдкрився погрiбець навпроти годiвницi.

- Ось наша картопелька. I бурячки, i морквочка, i голiвки капусти. Ось нашi продукти... Український полiський господар умiє жити пiд загарбниками.

Узявши два кошики, в один Петро поклав iз погрiбця картоплю, буряки, моркву та голiвку капусти, а в другий - iз двох ящичкiв шматок сала та два мяса. Пiсля цього вiн накрив погрiбець лядою, пригорнув її шаром землi й притоптав її, а зверху накрив пiдстилкою, перевiв сюди теля i все тут перехрестив. Опiсля з кошика вiн дiстав кiлька картоплин i дав їх зїсти з рук телицi та коровi, що стояли поруч, погладивши їхнi мордочки, що смачно жували.

А ви хочете сiна!? - Звернувся господар до коней, що стояли з другого боку хлiва. По драбинi вiн пiднявся на вишки i звiдти скинув їм прямо в спiльну драбинкову годiвницю лугове сiно. - Овес буде вранцi, погладив коней по гривах, повернувся до кошикiв i занiс їх у хату.

- Дорогi, любi! - звернувся Петро до сiмї, увiйшовши до хати з двома кошиками в руках. - Сьогоднi ми пiзнали, яка радянська влада на смак. Дуже смачна влада. У вивернутих iз посуди харчах.

- Немає в них нi краплини жалю, - сказала Текля.

- Нiчого, любi, жити будемо. Є озимина. Я вчасно посiяв ярину. Посадимо картоплю, я приховав насiння. Й огородина виросте, - говорив вiн, будучи бiля порогу. - Берiть кошики й готуйте вечерю. У кошиках усе є. Наразi вечеря буде за новий урожай. А бiльшовицька влада нехай умiє виробляти продовольство, а не конфiсковувати його в людей... Я сьогоднi випередив конфiскацiю насiння, забрали б. Треба кумекати...

Господиня з дiтьми взялися швидко готувати вечерю. Юзiк розпалив грубу, Броня iз сестрами начистили картоплi та цибулi, господарка й хазяїн чаклували сало та м'ясо. I на столi запахли й запарували сковорода зi смаженим на салi мясом та велика миска доверху наповненої сипкої гарячої картоплi, а в тарiлках квашена капуста й засоленi огiрки. Усi сiли за стiл i дивилися на батька.

- Перехрестились-бо i їжмо те, що Бог нам дав заробити й зберегти, але без хлiба - забрали до Москви, - сказав вiн, встав, перехрестився, узяв гарячу-гарячу сипку картоплину, опустив її в сковороду зi смажениною, потримав у гарячому жирi мiж шкварками i почав їсти, взявши в додаток лiвою рукою огiрка. Усi за столом були одностайнi. Наприкiнцi вечерi господиня запропонувала випити молока.

Вставши за столом першим пiсля вечерi, Петро перехрестився, подякував Богу за хлiб насущний i сказав:

- Як любо бачити, дивитися, як гарно ви їсте. Ладно працюєте i гарнi за столом.

- Тату, а як, де Ви сховали продукти, - поквапливо запитав Юзiк, - я уважно дивився i нiчого не змiг побачити.

- I добре, що не знайшов, - вiдповiв батько, - бiльше i думки не май шукати. I нiхто з дiтей хай про таке не здумає робити. Бо можуть несподiвано наскочити паршивi загарбники, i ви, дiти, не втримаєтеся. По ваших очах вони здогадаються де i що, якщо будете знати.

- Годувати дiтей, сiмю - це батькова турбота. - Iдемо вiдпочивати.

Коли всi вiдiйшли вiд стола, вiн знову промовив:

- Тепер, любi, нам треба упору посадити картоплю, у благодатний день. Поглядаймо, Текльо, на прикмети, на картоплеврожайнi хмари. А ти, Юзю, зранку чатуй за двором Мишкевича, вiн добре знається в прикметi, коли треба посадити картоплю. Як тiльки побачиш, що вiн виносить iз хати картоплю - бiгом додому. Буде кращий урожай, якщо першому почати садити картоплю в благодатний день.

Так через кiлька днiв i сталося. Текля запримiтила такi хмарини зранку, i з Петром вони з погрiбця пiд телячим стiйлом почали набирати посадкову картоплю, що знаходилася з протилежного боку вiд харчової. Незабаром прибiг Юзiк i сказав, що Мишкевич збирається садити картоплю, виносить її з хати.

Петро вiдразу запрiг коней, поклав на воза плуга та борони й почав носити на вiз мiшки з наполовину насипаною картоплею, а Текля з дiтьми поспiшали їх наповнювати. Забравши картоплю, Петро поклав на воза граблi й троє вил i поїхав на поле, на якому малось садити картоплю. Текля з Бронею, Юзiком й Антонiною, взявши кошики, пiшли за ним, а Мiля залишилася в домiвцi з маленькою Марусею.

Бiля поля пiд картоплю, на якому вже був розвезений на кучки гнiй, Петро знiс iз воза борони та плуга й в один ряд кiньми розвiз по полю мiшки з картоплею, зносячи їх на землю через 10 - 15 метрiв. Потiм пiдїхав до плуга та борiн, зупинив коней, принiс їм iз воза оберемок сiна, узяв троє вил, роздiлив їх Теклi, Юзiку й собi, i вони почали розкидати гнiй на однiй частинi поля, уздовж нього. А Броня з Антонiною взялися набирати в кошики картоплю з мiшкiв.

Розкидавши гнiй на частинi поля, Петро повернувся до плуга, винiс його до мiсця початку орання, запрiг до нього коней, узявся за його ручки й ткнув його гостру передню частину в землю, а Юзiк повiв коней по мiсцю необхiдної першої борозни.

- Кладiть картоплю не в борозну, а бiля протилежного боку скиби; буду орати у складок, говорив Петро кожнiй пiдкидальницi картоплi, що розмiстилися рiвномiрно на певнiй вiддалi одна вiд одної по всiй довжинi загону поля. Проклавши першу скибу до кiнця поля i розвернувши коней iз плугом на зворотнiй хiд оранки Петро звернувся до Юзiка: - Сину, тепер я буду орати сам, а ти загрiбай гнiй у борозну, в яку будуть класти картоплю та допомагай дiвчатам, бо пiдкидальниць мало. Я буду орати повiльно, iз зупинками, щоб усi встигали пiдкидати картоплю...

Так трудилися господарi-куркулi.

Радiсть радiсна тодi, коли вона досяжна. Усе з радiстю посiяне й посаджене навеснi не давало надiї на одержання врожаю. Сiльська рада, партiйна й комсомольськi групи, комнезем, уповноваженi з району настирливо вимагали людей вступати в колгосп. Їздили по хуторах, проводили збори. Агiтували. Погрожували розкуркулити й забрати до колгоспу худобу, реманент, конфiскувати врожай для молодої держави.

Викликали до комнезему Петра. У нього вимагали йти в колгосп, iнакше розкуркулять. Вiн вiдповiв, що на це немає пiдстав, бо в нього немає таких засобiв виробництва, щоб розкуркулювати, у нього площа землi за нормою та є власнi робочi руки його, жiнки й дiтей.

- Я просто добрий господар, - зауважив вiн.

- Добрий господар? На Колиму! - закричав, пiдскочивши, присутнiй в кожанцi.

Пiсля наступних крикливих балачок Петра вигнали йти додому.

Через деякий час пiшов слух, що в колгоспi почали створювати молочну й свинарську ферми. I за призивом голови колгоспу Петро з Теклею самi вiдвели до колгоспу вже спаровану телицю. А корову вмолили не здавати, бо треба пятьом дiтям молоко. Про здачу коней розмови цього разу не було. Можливо тому, що на зустрiчi з головою колгоспу Петро й Текля пообiцяли вступити до колгоспу трошки пiзнiше, бо мають пятеро неповнолiтнiх дiтей, хоча насправдi обоє одностайно не збиралися йти до колгоспу.

* * *

Улiтку, пiсля того як Петро з Теклею скосили жито, ячмiнь й овес (Петро косив косою iз грабками, а Текля пiдбирала скошене та вязала снопи, якi пiзнiше обоє складали в копи), Петро засумував. У нього була апатiя i вранцi, i вдень, i ввечерi. Усе робив, але без настрою.

В один iз днiв вiн довгенько дивився на захiд сонця та багрянi хмари бiля нього, у певнi митi прогнозуючи на пiдставi баченого, яка завтра буде погода. I думав, що чекає його та сiмю в майбутньому.

Коли сонце стало наближатися горизонту, вiн покликав сина, щоб разом розкласти багаття трохи далi вiд садових дерев за хатою. Як полумя почало збiльшуватися, Петро пiшов у хлiв, через деякий час iз нього винiс гвинтiвку i швидкою ходою принiс її на вогнище.

- Була вона в мене, сину. Тепер бачу, що вона не знадобиться. Безвихiдь. У нашому селi та навколо немає нинi таких людей, якi мають зрiлу думку. Господарiв розкуркулюють, решта йде до колгоспу. Людей зваблюють iлюзiями. На багатьох впливають погрози. Погрожують i нам. Маминих чотирьох братiв-сирiт, якi живуть в однiй невеликiй хатi на кiлькох десятинах землi, але мають кiнний манiж, роблять куркулями. Мов вiн - засiб виробництва!

Говорячи повiльно, батько пiдтримував вогонь таким, щоб полумя охоплювало всю гвинтiвку, дуло i приклад.

- У колгосп ми не пiдемо. У ньому не буде мого власного, не буде цiкавинки. Я хочу бачити погляд своїх коней, корови, теляти. Я хочу бачити, якi лагiднi бувають поросята, як щодня з росою пiдростає картопля, капуста. У колгоспi насiння - як пiсок. Бiльшовики гонять селян у колгоспи. Гуртом нiби весело працювати. Але селяни не робiтники, що можуть жити в бараках i з них iти на роботу. Меншовики нiколи не запровадили б колгоспiв. Вони однак колись зникнуть... Я, синку, меншовик i не хочу бути в зiбраному балаганi людей, у гуртi довiрливих овець... Я хочу бачити, як гарно працює моя жiнка, як старанно долучаєтеся до роботи ви, дiти, яка дружна наша сiмя. У колгоспi так не буде, не буде!

Коли дуло та вся гвинтiвка стали набувати синювато-вишневого кольору, Петро принiс вiдро води й прямо на вогнищi облив огарок, залив багаття, розгорнув попiл та тлiючi вуглини й притоптав їх у мокрому попелi босими ногами. Трохи почекавши та пересвiдчившись, що нiде немає тлiючих жаринок, вiн узяв охолоджений огарок iз гвинтiвки, принiс його на вiз, поклавши на денницю, накрив вялою травою i запрiг коней.

- Завеземо в сажалку, закинемо у воду, щоб нiхто не знайшов. Так буде спокiйнiше.

Їхали повiльно, майже не говорили. Обоє мовчки дивилися на вечiрнi зорi й н а падаючi зiрки.

- А чому, тато, падають зорi? - запитав Юзiк.

- Тому, сину, що вони вiджили своє.

- Тодi чому кажуть, що, як падає зiрка, треба загадати щось на щастя?

- Щоб ти до нього прагнув.

Було чути дихання коней та iнодi їхнi прихання, похропування. Невдовзi приїхали до невеликої бiльш продовгуватої, нiж округлої водойми, зарослої з двох протилежних сторiн переважно вiльховими й дещо лозовими кущами. Батько взяв огарок гвинтiвки й кинув його на середину сажалки. Бризки розлетiлися на мiсцi його падiння, i вiн сказав:

- Бачив, синку, як розлетiлися бризки й зникли на водi. Так i колгоспи зникнуть, залишаться вiд них тiльки бризки. I бризок не стане. Але будемо змушенi доволi постраждати. Поїхали додому, на вечерю...

Проїхавши трохи, батько заговорив: - Скажу тобi, синку, по секрету. По великому секрету. Бiля вогнища я тобi казав, що я меншовик. Я був у партiї меншовикiв. Тодi було багато партiй: бiльшовики, меншовики, есери, кадети. Була демократiя. Меншовики - це соцiал-демократична партiя. Та бiльшовики захопили владу. Зробили державний переворот. У той час точилася вiйна, солдати були незадоволенi, i вони пiдтримали так звану жовтневу революцiю. Вона перемогла. Ленiн встановив диктатуру, пролетарську диктатуру. Меншовики пiшли в пiдпiлля. Нинi, за Сталiна, ще гiрший стан. Я говорю з людьми. До нас, додому, приходять вечорами сусiди. Вони мене слухають. Але вони не меншовики. Треба час, щоб до них дiйшло. Ще гiрше в центрi села. Теперiшня влада дуже небезпечна. Дякую Богу, що ще мене не репресували. То ж я спалив гвинтiвку, щоб її не знайшли. Я тобi це розповiв, щоб ти був мудрий. Тямкуй. Уже близько наша хата. Досить говорити.

* * *

Iз початком весни 1930 року заклики та вимоги вступу до колгоспу стали настирними. Хто не йшов у колгосп, забирали худобу, коней, вилучали землю, знову й знову вимагали здати зерно та картоплю. Влада заявляла, що будуть розкуркулювати всiх, хто вiдмовляється вiд колгоспу.

Якось тої весни Петро вранцi пройшовся по дорiжцi до краю своєї землi, що прилягала до шляху з Кривотина на Косяк, Мяколовичi та Осiвку. Подивився на Дiброву, по якiй в окремих мiсцях гнiздилися хати, iз коминiв в яких викочувався й хмаринками пiднiмався сизий дим. I вiн звернув увагу на те, що над комином хати, де жили Теклiни три брати (їхня мати недавно померла), не виднiлося диму. Комин стирчав бездиханно.

Це стривожило Петра, адже вони вiдмовилися вiд колгоспу, через що їх вiднесли до куркулiв. Повернувшись до своєї хати, вiн сказав Теклi, що хата її братiв не опалюється: - Чи не забрали їх на розкуркулювання?

Пiсля снiданку вiн послав Броню в село, щоб про це дещо довiдалася. Повернувшись додому, вона сповiстила, що трьох Годлевських братiв, сiмю Островського Габра i ще кiлька сiмей розкуркулюють i їх iз речами пiшки вiдправлять на залiзничну станцiю Яблунець; для малих дiтей видiлено одну пiдводу.

- Габра й Габриху з пятьма дiтьми гонять iз дому до Сибiру? - запитала Текля.

- Так, уже там сидять, - вiдповiла Броня.

- Та Габриха ж вагiтна! Антонiна носить в собi шосту дитину! - вигукнула Текля.

Вона заплакала, витираючи сльози фартухом i сказала: - А ми в колгосп не пiдемо, у нас немає лишньої землi, немає нiяких засобiв i є пятеро дiтей.

Надiйшов обiднiй час. Любязно пообiдавши всiєю сiмєю, батько подякував Богу за хлiб насущний, сказав, що поїде на поле орати пiд просо i вийшов до воза на подвiрї. Вiн поклав на вiз плуга та борони, пiшов у хлiв, по черзi вивiв двох коней, пiдвiвши до води в бочцi бiля коновязi.

Конi випили води, пiдняли один за одним голови й дивилися на хазяїна. Iз їхнiх губ стiкала вода.

- Нiби сльози капають краплi води. - Петро погладив i попестив коней. - Пiшли працювати.

Вiн запрiг коней у вiз, зачинив дверi хлiва й повертався до воза, щоб сiсти на нього.

У цей час до двору стрiмко пiдхала пiдвода з трьома чоловiками. Один iз них рвучко зiскочив зi свого воза, вискочив на вiз Петра, схопив вiжки, смикнув їх i закричав, дивлячись боком на Петра:

- Вйо-вйо! Хорошо, куркуляка, что уже запряг лошадей. Все забираем в колхоз. - Вiн миттю виїхав iз двору й погнав коней разом iз возом та плугом i боронами на ньому по вузькiй польовiй дорозi до села. За ним вiдразу помчала їхня пiдвода з двома чоловiками.

Петро було кинувся бiгти вслiд за ними, та згодом зупинився, замахав батогом у бiк загарбникiв-утiкачiв, вигукуючи:

- Прокляття, прокляття вам, нелюди! Буде, буде вам розплата! Бог вам цього не пробачить! Господь-Бог пошле вас у пекло, у вогонь, у вiйну!

Iз пiднятим батогом вiн трохи погрозливо постояв i повернувся ближче до порогу хати, бiля якого у сльозах стояли Текля та дiти, дивлячись у той бiк, в який зникли їхнi любi конi з возом, що давали їм добробут.

- Мрiяв про трактор, а й коней позбувся. Та будемо садити лопатами, як колись люди жили. Зроблю деревяного плуга. I будемо жити без колгоспу. У нас свiй колектив, великий i працьовитий, - сердито висловлювався Петро, потiм iз усмiшкою погладив дiтей по голiвках, у дружини витер сльози з очей та обличчя й руками спрямував усiх до хати.

Увечерi до Петра й Теклi один поза одним прийшли троє сусiдських чоловiкiв, що з ближнiх обiйсть. I пiсля вiтання кожний вiдразу включався в розмову.

- Прийшов на посиденьки, давно у Вас бував, - говорив перший.

- Захотiлося вiдвiдати Вас, от i зайшов, як бувало, - мовив другий.

- Бачу, хата-збиральня дiє. Призьба ще холодна, на призьбi погомонiти б, - скоромовив третiй.

- Знаємо, що сьогоднi серед бiлого дня Вас пограбувала теперiшня влада. Тому ми прийшли, хочемо пiдтримати, як можемо.

- Пограбувала бандитська влада.

- Брехлива влада: на словах мед, а на дiлi - отрута.

- Шкода коней, гарнi були кобилки. Мрiяв вiд них одержувати лошат i прибуток, - бiдкався Петро.

- Шкода те, що в колгоспi тим коням ради не дадуть - обурювалася Текля.

- Я чекав, як Ви, Петре i Текле, будете господарювати порiвняно з колгоспом, хто буде заможнiшим.

- Не дали, не дали пройдисвiти порiвнювати.

- Бо в Москвi знають, що власники будуть заможнiшi, нiж колгоспники.

- Не знають, то в них така московська полiтика.

- Дурна полiтика i дурнi тi, хто її принiс до нас i хто її пiдтримує. Ми, розумнi, та нiчого не вдiємо, - розмiрковувала Текля.

- То що ж воно буде?

- Бог їх кине у пекло, кине!

- Немає коней i плуга, та є лопати, копаницi, сапки, двi коси, руки, розум, кмiтливiсть, заповзятливi дiти. I Бог допоможе нам, - бадьоро iз сумними очима говорив Петро.

- Працюйте, сусiдочки, як можете. А Бог їх кине у вогонь. Прийде такий час, прийде.

- I в чому я винуватий? - журився Петро. - За те, що працюю? Що працюю i люблю працювати на землi? Що в полi з плугом зустрiчаю схiд сонця i проводжаю захiд сонця? Я, Ви, - звернувся вiн до всiх присутнiх, - ми всi самотужки, лише своїми сiмями обробляємо вiсiм-девять десятин землi, доглядаємо худобу, платимо податки, даємо державi зерно. Хто, де знайде таких добрих господарiв?

- Хай Бог Вам допомагає, - бажали добра прощаючись сусiди, - тримаймося, бережiмо один одного.

Одночасно з ними обнадiйливо говорили господарi дому, дякували сусiдам, що вiдвiдали, пiдтримали.

Весна, лiто, осiнь кликали й кликали їх до ручної працi. I господарi радувалися, що все посаджене їм було вдячне й дарувало врожай.

* * *

У наступну весну (1931 р.) у решти людей села, якi не йшли в колгосп, позабирали коней, частину худоби й конфiсковували землю, залишаючи клаптик її бiля двору. То ж люди йшли в колгосп, надiючись на обiцяне сприяння. Колгоспникам надiляли бiля хати 0, 6 гектара землi та дозволяли для корiвчини з приплодом випас на колгоспному пасовищi.

Вiдбирали лишню землю також у старих людей. I в батькiв Петра, Карла та Марiї, конфiскували землю, залишили лише клаптик землi бiля хати з двома грушами. Вимагали також здати корову, бо були в дворi, крiм неї, ще нетель i теля.

Та трапилося нещастя. В один iз днiв iз пасовища втекла i сама прибiгла у хлiв Карла його корова з дещо агресивною поведiнкою, у неї видiлялася слина, iнодi не трималася щелепа. Хазяїн затурбувався. Запросили ветеринарного фельдшера. Вiн визначив сказ: зарiзати категорично не можна, тiльки закопати. За його пропозицiєю перед дверима хлiва викопали яму, щоб у неї впала корова, як буде виходити з хлiва, як вiдчинять дверi. Так i сталося. У ямi ударами важким кiлком в лоб її оглушили й засипали землею. Броня, яка при цьому була присутня, чула, як iз цього приводу на подвiрї сусiди Красновський Антон i Котвицький Адоль говорили, що корова не захотiла йти в колгосп i сказилася, щоб умерти бiля свого порогу.

У звязку з примусовою колективiзацiєю люди переживали, страждали, сумували, несподiвано помирали. У розкуркулених i вмерлих пустi хати й iншi будiвлi розбирали та перевозили до села на спiльне будiвництво. Будували тваринницькi примiщення, комору, iншi будинки. Безпосередньо в центрi села одну звiльнену пристойну будiвлю куркуля використали пiд контору колгоспу й сiльську раду, другу переобладнали в хату-читальню та початкову школу.

Жителi з хутiрських осiдлостей, якi йшли до колгоспу, мали перевезти свої будiвлi в село на вiльнi мiсця, де їм надавали передбачувану дiлянку землi. Село робилося компактним iз костьолом, сiльською радою та конторою колгоспу в центрi.

Проте колгоспники бiдували. Адже за роботу в колгоспi заробiтну плату не давали - записували трудоднi, за якi в кiнцi року обiцяли видати зерно й грошi. Дiляночка землi бiля хати не давала необхiдного достатку. Хлiба було в обмаль, бо зерно забирали на продрозкладку й конфiскували практично все, крiм того, що люди приховали.

Годiвницею-рятiвницею для людей була корова. Молоко, городина, протягом весни-лiта щавель i картопля на зелений борщ, лiсовi ягоди та гриби тримали людей. Невеликий зиск давали кiлька курей. Рiдко хто тримав порося, яке хотiлося дотримати до пiзньої осенi, годуючи його травою, бурянами та огородиною, здобреними молоком. Без корови господарювати не можна i вижити важко.

Голодно було i тим, що пiшли до колгоспу, i тим, що не пiшли. Але одноосiбники бiльше страждали самотнiстю, нудьгою, безвихiдним становищем. Проте вони трималися своєю впевненiстю. Однак похорони почастiшали.

При цьому Петро з Теклею не пiддавалися думцi йти до колгоспу: разом iз дiтьми пiд лопату садили картоплю та рiзну огородину, сапками й копаницями боролися з бурянами. Пiд час садiння будь-чого Петро наголошував i наголошував дiтям, щоб у кожну ямку клали спочатку гнiй, а потiм - насiння чи розсаду, прикриваючи їх земелькою без буряну:

- Наша полiська земля потребує гною. Iз гноєм подвоюється врожай. У нас стало менше землi, тому треба бiльше дбати про врожай... Як-то будуть садити картоплю без гною в колгоспi? Там же гною немає: ферма маленька.

Надiялися на врожай жита, посiяного осiнню. Протягом лiта й осенi порiвняно з минулими роками бiльше ходили по рiзнi ягоди та гриби. Сiмя Петра виживала своїм життям.

Але в жовтнi помер батько Петра, Кароль, а в наступну ранню весну, коли почався суцiльний голод, вiдiйшов у Царство небесне дух матерi Марiї. Їхню хату колгоспники розiбрали й увесь матерiал вiдвезли на колгоспне будiвництво. Петро було звернувся до сiльської ради про спадщину, та йому вiдмовили: "Хочеш стати ще багатшим куркулем? Хочеш до Сибiру чи в Казахстан?!" Iз настанням належного весiннього тепла у 1932 роцi сiмя Петра знову засадила весь наявний город i почала доглядати за сходами.

Та одного разу до двору пiдїхала пiдвода з Петровими кiньми та його плугом. На возi були тi ж троє чоловiкiв, що було забрали коней. Вони до самого подвiря переорали весь засаджений город, швидко ганяючи коней i часто матеркуючись. За таким дiйством мовчки, але з виразом ненавистi, спостерiгало подружжя Петра й Теклi з пятьма дiтьми.

- Идите в колхоз! Мы завершаем коллективизацию! - вигукнув до них один iз руйнiвникiв приватних господарств, коли всi троє поспiшно запрягали дуже спiтнiлих коней.

Почувши сказане, Петро пiдiйшов до них i сказав: - Бiльшовики обiцяли, що земля буде належати селянам, а ви, що робите? Забираєте землю! Гiрше, ви орете сходи посiву, орете засаджений огород!

- Идите в колхоз! - повчально наказував нижчий зростом. - Там ваша земля.

- Ви анцихристи, чортовi створiння. Кидаєте людей на голод, на смерть. Така бiльшовицька влада?

- Идите в колхоз! И будете жить хорошо! Вы этого не понимаете!

- Будемо, як худоба! - I Петро й Текля одночасно, нiби змовилися, показали їм дулi з обох рук. А коли приїжджi варвари поїхали, вони взяли лопати й почали ними та руками вiдгортати землю з приораних рослин, якi чимало-де виглядали iз землi. Для цiєї роботи залучили також Броню, Юзiка та Антонiну. Прийшла сюди копошитися також Мiля.

Згодом Петро почав брати воду з криницi деревяним вiдром i став квартою поливати вiдгорненi з-пiд землi огороднi рослини.

- Ти поливаєш, а хто в колгоспi буде поливати огородину на вiддаленому полi?

- Нiхто. Там криниць немає.

- I вiдер немає, - гiрко засмiялася Текля.

- Комунарцi та комсомольчики цього ж не тямлять.

Коли таку роботу по вiдгортанню рослин закiнчили, Петро заспокiйливо промовив:

- Нiчого, огородина буде. I картопля виросте: присипана проросте, а та, що ще не зiйшла, обовязково зiйде. Пустi ж мiсця пiзнiше пiдсадимо трохи решткою насiнної картоплi. Ще трiшки залишилася. I трохи засадимо буряками.

- У нас є ще у вузликах насiння бурякiв, моркви, гарбузiв, соняшника, квасолi. Зараз їх замочу, як насiння проросте, пiдсадимо на пустi мiсця. I мак є!

- Шкода, сволота переорала два загiнчики жита та ячменю. Але рослинки ще молодi, вони також пробються крiзь землю. Я їм допоможу: зараз вiзьму граблi й буду потихеньку боронувати, до появи з-пiд землi рослин. Пiзнiше на пустi мiсця пiдсiємо просо. Селяни - умiлий народ.

Увечерi, тiльки-но зайшло сонце, на їхнє подвiря прийшли сусiдськi господарi з господинями двох обiйсть.

- Не повiрила, що у Вас переорали засаджений, засiяний огород, прийшла пересвiдчитися сама. Ай-ай-ай! Нелюди, нелюди! - сказала одна iз жiнок.

- Це ж треба таке! Переорали лопатами скопану землю й руками засадженi грядки!

- Дитячi ручки садили, а вони все посаджене знищили! Що це робиться?!

- Що за влада прийшла?

- Оце бiльшовики! Оце бiльшовики! Обiцяли землю селянам, а й клаптика для грядки не дають.

- Оце бiльшовицький робочий клас iз Росiї, оце диктатура пролетарiату,- тихо прозвучав чоловiчий голос.

- От цей клас i буде керувати сiльським господарством у колгоспах.

- I що вiн тямить про землю? Лише чув те, що треба орати? А як, коли? Колгоспники удосвiта не будуть сiяти. У кожну луночку гною не покладуть.

- Чує моє серце, що нашi огороди без нас заростуть кущами.

- Хiба на поля Дiброви, на поля Шемлика пiд Грабиною, чи на поля пiд Поломами за два-пять кiлометрiв вiд села колгоспники на конях i волах завезуть гнiй? Будуть орати, сiяти, а збиратимуть урожай такий, як посiяли. Без гною полiська земля родити не буде.

- Люди! Людочки! Що робиться?! Помилуй нас Боже! Коли б хоч не репресували, не заслали до Сибiру.

- За те, що добре працюємо.

- I хочемо далi працювати, вирощувати врожай.

- Боже, Боже! Що робиться?! Знищують доброго господаря!

- Найкращого господаря.

- Коли б хоч не репресували.

- За що? За що?

- А за що репресували Людвика Островського? Хороший, справедливий був чоловiк.

Довго, довго перебирали люди те, що було й буде, та й розiйшлися, повторюючи:

- Дай, Боже, щоб не репресували! Дай, Боже, щоб не репресували!Глава II.

Пiд вiйськовим духом

Прихiд в село вiйськових

Одночасно iз описаним початковим радянським сiльським життям у селi Кривотин i навколо нього вiдбувалося зовсiм не сiльське життя - вiйськове. Спочатку поселився вiйськовий пiдроздiл у помiщицькому фiльварку в Мяколовичах. Пiзнiше його вiйськовi розпочали будiвництво двоповерхової казарми та додаткових будинкiв для необхiдних служб на помiтно пiдвищенiй територiї мiж ближньо-сусiднiми селами Кривотин i Малий Кривотин, поблизу шляху, що йшов на пiвдень до районного центру Ємiльчине, а на пiвнiч - до Лугин. Будiвлi цього вiйськового пiдроздiлу цивiльнi люди ближнiх сiл називали Групою ( вiд того, що частину вiйськових тут називали групою).

Поселившись у Мяколовичах i Кривотинi, вiйськовi обох пiдроздiлiв складали єдиний гарнiзон - єдину вiйськову частину. Вони швидкими темпами почали будувати доти поблизу стратегiчних дорiг, що проходили через Кривотин, обладнуючи тут, вочевидь, укрiплений район, згiдно проектiв генерала Карбишева.

Передусiм вони збудували дот трохи подалi вiд Групи, iз протилежного боку шляху, на початку зниження поверхнi вiд пiдвищеної територiї до низинної. Опiсля по черзi звели доти на пiдступах до села Кривотин iз заходу й навколо нього з усiх сторiн - поблизу кожного шляху, що йшов до перехресть села та у напрямi на Коростень. Бiля лiсу Поломи побудували двоповерховий дот, звiдки в обхiд цього села можна було земляними дорогами вийти за напрямами до залiзничних станцiй Бiлокоровичi, Лугини i також на Коростень. Загалом у межах цього села i на виходi з нього було збудовано сiм дотiв. Крiм того, що в межах села вони були зєднанi центральними шляхами, поза селом мiж усiма ними були обладнанi допомiжнi дороги.

Будiвничими були двi будiвельнi роти, одна базувалася у Мяколовичах, а друга в Кривотинi. Технiчними засобами у них служили гужтранспорт, один вантажний автомобiль у Мяколовичах, носилки, лопати, ломи, молотки й виготовленi вручну допомiжнi засоби. Будiвельним матерiалом були цемент, пiсок, камiнь, певнi металевi вироби.

Для забезпечення телефонного звязку мiж дотами та Групою i Мяколовичами полями прокладали телефоннi проводи, закопуючи їх у землю. Для виконання такої роботи вiйськовi залучали сiльських людей, виплачуючи за виконану роботу певнi грошi. На одну з дiльниць такої роботи влаштувалася на пятнадцятому роцi життя Броня.

Пiшла працювати на землянi роботи дитина, аби заробити якийсь грiш на хлiб для дому. Бо в 1932 роцi в селi запанував голод i в одноосiбникiв i в колгоспникiв , бо прихованi запаси вже закiнчилися, а їхнi маленькi дiлянки землi не могли забезпечити продуктами харчування, особливо хлiбом; на трудоднi колгоспникам дали лише по два - три мiшечки жита за рiк роботи, оскiльки зерно з врожаю здавали державi. Одноосiбники ж i цього не мали. Тому на виконання трудомiстких вiйськових робiт люди одноосiбних сiмей пiшли охоче; колгоспники такої спроможностi практично не мали, бо треба було працювати в колгоспi.

Броня працювала з групою жiнок на дiлянцi, де в ранiше викопанi траншеї два солдати вкладали телефоннi проводи, а робiтники-жiнки засипали їх землею. Пiд час коротких їхнiх розмов з офiцером, який керував i стежив за виконанням роботи, Броня почула, що у вiйськовiй частинi в Мяколовичах потрiбна прачка.

Удосвiта наступного дня вона примчала до прохiдної тiєї вiйськової частини i, одержавши дозвiл пройти до вiдповiдного начальства, почала проситися прийняти її на роботу прачкою.

- Ти ще мала, - говорили їй багаторазово, - тут вручну треба прати солдатську бiлизну.

- Я можу все робити. У нашiй сiмї пятеро дiтей, я найстарша i завжди з мамою, чи сама, ми перемо їхню одежу i мамину та батькову бiлизну. Корову вмiю доїти, i в городi ми, дiти, працюємо. Але хлiба немає. Тому останнiм часом я працюю iз солдатами по закопуванню телефонних проводiв, де почула, що вам потрiбна прачка. Щоб заробити кiлька рублiв. Вiзьмiть мене прачкою.

Її взяли на роботу прачкою. Перед початком роботи їй дали в їдальнi снiданок, потiм обiд та вечерю. Записали на харчування. I пiсля вечерi їй вручили цiлу хлiбину додому. I в сiмї пiд час вечерi була радiсть iз хлiбом,

На другий день, коли сiмя чекала повернення з роботи Бронi, маленька Марiйочка кiлька разiв кволим голосом, майже шепотом, промовляла:

- Де та Броня, хай швидше принесе хоч крихточки хлiба.

Через кiлька днiв вона, ослаблена голодом i якоюсь хворобою, померла. Батько засумував. Вiн згадував i згадував Марiйочку, не раз говорячи, що вона була дуже схожа на бабу, тобто на матiр Петра, Марiю - найкращу жiнку в селi, якiй поклонялися всi чоловiки, i її чоловiк Кароль цим гордився, не ревнував.

- I Марiйки нема, i земельки нема, i коней нема, Усе було таке гарне, - сумував Петро i вранцi, i вдень, i ввечерi. I працював ще iнтенсивнiше на всiх видах роботи по господарству: у хлiвi по догляду за коровою, телям, курми (порося для вiдгодiвлi вже не купляли: не було коштiв i збiжжя); приносив iз лiсу дрова на плечах; косив траву на бувшому своєму лузi (контролю-заборони вiд влади тодi ще не було); заготовляв сiно, приносячи його на спинi до двору; працював на городi.

На своїй дiлянцi землi, крiм огородини, Петро сiяв трохи ячменю та проса, щоб виготовляти з них крупу за способу їх товчення у ступi. Жито не сiяли, бо влада не дозволяла молоти зерно у сiльському вiтряку тим, хто не пiшов до колгоспу. I вдома хлiб уже перестали пекти. Варили кашi, крупу, галушки з борошна, придбаного в обмiн за крупу.

Виручала червоно-лиса корiвка, її молоко. У весiннiй, лiтнiй та осiннiй перiоди дiти, переважно Антонiна, старанно пасли корову й теля на бувших своїх пасовищах у лiсi та на лузi, якi колгосп, вiдiбравши, не використовував. Корiвка була вдячна, хоча її здебiльшого путали - на мiсцi з хорошою травою, i лише за рахунок трави та сiна взимку (iнших кормiв, крiм деяких вiдходiв продуктiв харчування, практично не було) вона давала чимало молока та молочних продуктiв iз нього, якi доповнювали рослинний рацiон сiмї.

Проте продуктiв для харчування не хватало, кожен вiдчував голод. I дiти, хоча батьки для них давали чогось бiльше i щось краще, нiж собi. Життя було скрутне. Дещо виручав Бронiн заробiток.

Петра поглинула депресiя. I вiн хворiв, часто прикладаючи переважно лiву руку до верхньої частини живота й до лiвого боку грудей. Дружина заварювала йому трави для лiкування шлунку та валерiанку для серця. Лiкарнi в селi не було.

На третiй рiк, як колгосп забрав Петровi конi, про якi вiн безконечно згадував, одного ранку, коли почали цвiсти дерева, вiн не проснувся i не вийшов подивитися на цвiт любимої грушi...

Текля зi своїми дiтьми продовжували господарювати на своїй садибi. Броня бiгала на роботу у вiйськовiй частинi, Юзiк виконував батькову чоловiчу роботу, Антонiна забезпечувала догляд за худобою, Мiля працювала всюди з мамою i виконувала переважно хатню роботу. У вiдповiдну пору року вони знаходили час, щоб удвох-утрьох пiти у бувший свiй лiс i в Поломи по ягоди та гриби, значно полiпшуючи харчування сiмї.

Пiд вiйськовими теренами

Працюючи прачкою у вiйськовiй частинi, Броня по роботi була звязана зi складом, де завскладом був старшина Вертiйчук Iван. Вiн, видаючи та приймаючи бiлизну та iншi речi, оформляв вiдповiднi документи й бачив, що вона була не письменна, що в той час було поширеним масовим фактом серед робочих i солдат. Але вона була кмiтливою, розумною, вела необхiдний по роботi облiк i по памятi називала кiлькiсть рiзновидiв бiлизни, мила тощо.

Крiм робочих якостей, у нiй вiн бачив привабливу дiвчину середнього зросту, iз русявим волоссям, кругло-прямуватим i дещо овальним знизу нiжним обличчям iз невеликими ямочками на щiчках i борiдцi, нормально-прямим дещо курносим носиком i сiро-зеленими чималими привабливими очима. Умiла спiлкуватися, була чуйно-любязна до нього, але надто молоденька. Коли їй наближався вiсiмнадцятий рiк, вони призналися один одному про любов. I Броня повiдомила про це матiр.

- Який вiн? - цiкавилася мати.

- Вам, мамо, вiн сподобається. Гарний, дуже гарний. Чорнявий, зачiсується догори, робить хвилясту зачiску. Стрункий, струнко ходить, вищий за мене майже на голову. Добрий. Розумний. Гарно спiває, любить українськi пiснi. Удома говорить по-українськи. У нього гарна мова. Його батьки живуть у селi за Житомиром, у Попiльнянському районi. До мене уважний.

- Вiн не жартує? Не обдурить? Вiн голову твою не заморочив? Зуби не заговорив?

- Нi, мамо, вiн мене чесно любить.

Броня й Iван вiдвiдали матiр й отримали її згоду на одруження. Його оприлюднили невеличкою вечоринкою на день її народження в батькiвськiй хатi за участю кiлькох братiв i сестер Петра й Теклi.

Пiсля цього Iван забрав Броню для проживання у найняту кiмнату в будинку сiмї Сосничiв у Мяколовичах, i вона вже не щодня, а переважно в суботи та недiлi приходила додому, що в Кривотинi, здебiльшого разом з Iваном. У них установився молодо-сiмейний побут, молоде подружжя взаємно пiзнавалося i сприяло одне одному. Оскiльки Iван був старший вiд дружини на сiм рокiв i мав iнтендантсько-старшинський досвiд порiвняно з її убогим домашньо-сiльським побутом, вiн любязно їй пiдказував i вчив, що краще, як краще, якими мають бути домашнi умови у вiйськовiй частинi. Це стосувалося i дизайну в кiмнатi, i приготування харчiв, i власної поведiнки з цивiльними та вiйськовими - багато-що робили разом. Купив нову необхiдну постiль на лiжко (як придане). Вiн пiдкреслював:

- На тебе будуть звертати увагу, оцiнюючи, кого я взяв, чому я одружився iз простою селючкою. Жiнки прийдуть до тебе в хату i будуть дивитися, яка в тебе постiль, як застелила лiжко, що i як ти вариш. Будуть слухати, як ти говориш, що вiдповiдаєш. Будуть вивiдувати твiй розум.

I так було. Iван говорив їй, що її хвалять жiнки.

Крiм побутових турбот, Iван звертав увагу також на пiдвищення грамотностi дружини: учив писати й читати, оскiльки шкiльної освiти в неї не було.

Коли через вiдповiдний час у них народився син, подружжя за два тижнi разом iз дитиною вiдвiдали мамине обiйстя.

- Онук, внучок! - радувалася бабуня, - Петро хотiв мати онука, щоб разом господарювати. - Як назвали онучка? - голубилася до нього молода бабуся.

- Анатолiй, Толя, Толiк - милувалися мамочка й татусь.

- Чому так назвали?

- Так приснилося Ванцi,- пояснювала Броня. - Коли вiн завiз мене в Бiлокоровичi до пологового будинку, повернувся додому та у формi, не роздягаючись, прилiг на лiжко, його раптом огорнув сон i йому приснилося, що до нас у квартиру зайшов дiд i сказав: "Iване, у тебе вже народився син i дай йому iмя Анатолiй". Я хотiла назвати сина Вiктором, але ми з Ванею послухалися дiда увi снi.

Пiд час цього побачення з матiрю дружини, зять, щоб полiпшити становище в сiмї тещi, наполегливо пропонував їй iти до колгоспу. Та вона, як i ранiше, категорично не погоджувалася, стверджуючи, що це надуманий для села, не природний вид органiзацiї працi, який не зможе довго iснувати. Нормальна влада має побачити це безглуздя. Село не фабрика й не казарма.

Незабаром пiдростаючий чотирнадцятирiчний її син Йосип почав висловлюватись, що хоче пiти на заробiтки, говорив, що без нього вдома з роботою справляться його сестри Антонiна й Мiля - уже великi.

Одного разу вiн надумався пiти в садок до господаря в недалекому вiд дому селi Косяк. У ньому жили колонiсти-нiмцi. Вони, вiдповiдно до наказу радянської влади, органiзовано в селi всi пiшли в колгосп. Думаючи, що всi люди на роботi, Йосип пiсля обiду залiз у сад. Та тiльки вiн вирвав кiлька груш, ззаду до нього тихо пiдiйшов хазяїн i, щось швидко сказавши по-нiмецьки, так сильно вдарив його пiд ноги, що хлопець вiдлетiв пiд тин i пролежав пiд ним до вечора. Отямившись, вiн iз тими грушами за пазухою пiшов додому. Нiмець до нього не пiдходив.

Пiсля цього Йосип певний час не згадував про заробiтки i звично продовжував працювати в домашнiх умовах: по-чоловiчому господарював у дворi, косив сiно, заготовляв дрова на зиму. У наступному роцi на початку лiта вiн сказав: - Щоб менше вдома голодувати, я пiду в Лугини, там рiдна тiтка, добрi родичi Флюгерти, вони знайдуть для мене роботу. I нам буде краще.

Однак пятнадцятилiтнього хлопця не вдавалося вiдразу працевлаштувати, хоча вiн був рослий. Якось вiн пристав до пацанiв на залiзничнiй станцiї. Вони йому сподобалися - свободою рiзних бравих розмов. Хтось iз них запропонував йому: - Хочеш заробити?

Звичайно, Юзiк погодився. Спершу йому доручили стояти на шухерi, а пiдлiтки - заробляли; iз заробiтком подiлилися. Так вiн долучився до безпритульних дiтей, якi проводили свiй спосiб життя в мiстечку Лугини, у мiстi Коростень та в iнших мiстах, переїжджаючи до них на примiських i товарних поїздах. Бувало, що за ними зi свистом гналися мiлiцiонери. Одного разу, ховаючись вiд них, хлопцi позалазили в товарнi вагони з вугiллям, поспiшно присипавши ним самих себе.

Пiдлiтки розповiдали Йосипу, що їх ловлять, щоб вiдправити в будинок для безпритульних. Там не погано, однак вони, поки тепло, хочуть бути на волi.

Дiзнавшись про це, Юзiк надумав завезти до такого будинку свою меншу, чотирнадцятилiтню, сестру Антонiну. Прийшовши зi станцiї Лугини додому з гостинцями - хлiбом та кусочком ковбаси - вiн уговорив маму вiддати сестру до дитячого притулку, де їй буде добре, адже не буде голодувати та ще й буде вчитися.

Мати погодилася. I дiти, Юзiк й Антонiна, босонiж прийшли з Кривотина до Лугин, де був будинок для безпритульних дiтей. Увечерi недалеко вiд нього брат намовив сестру, щоб вона плакала i просила їсти. Тутешнi дiти звернули на неї увагу й забрали до будинку. За розпитування про неї вихователь дiзнався, звiдки вона i що вдома є мати, старша й менша сестри та брат. Зрозумiвши, що вона не безпритульна, а пiдкинута, що було поширено пiд час голоду, її через кiлька днiв привезли на возi додому.

Згодом тiтка Флюгерт, так називали батькову сестру Павлiну (не по iменi, а за прiзвищем чоловiка), знайшла роботу Йосипу - їздовим у вiйськовiй частинi, де багато господарсько-транспортних робiт виконувалося за використання коней. I вiн мав певний заробiток для себе й для мами з дiтьми. Крiм того, у суботу ввечерi вiн нерiдко прибiгав додому в Кривотинi, щоб у недiлю зробити якусь чоловiчу роботу, щось допомогти по господарству й у кiнцi дня повернутися в Лугини.

За працевлаштованостi Бронi та Йосипа умови в сiмї Теклi на фонi голодування в селi були бiльш стерпнi. Вона продовжувала вiдмовлятися вiд колгоспу. При цьому радiстю в неї стало те, що Броня через два з половиною роки пiсля народження внука подарувала їй внучку. Про це довiдалися Антонiна й Мiля, якi вiдвiдали сестру в Мяколовичах, що вони разом чи зокрема робили дуже часто.

Пiсля народження внучки Iван з Бронею та дiтьми вiдвiдали маму з початком весни.

- Хто, назвав це миле дитя Валею? - придивлялася в дитину рада бабуся.

- Я назвав донечку Валентиною. Валя, Валюша, - вiдповiдав тато.

- Ой, як гарно! Та вона ж на тебе схожа! - Швидко говорила бабуся Текля, почергово дивлячись то на зятя, то на внучку, що була на руках у мами. - А синочок вдався в нашу рiдню, схожий з матусею та Юзiком. Це на щастя: доця похожа на батька, а синок - на маму. Толя, ходи до мене. Примостився бiля молоденьких тiточок, Антонiни та Мiлi?

- А я бачу, що Толiк похожий на мого капловухого й губатого брата Павла, - спробував заперечувати Iван. - Толюша-Павлуша.

- Нi-нi! У Толi вуха не великi, нормальнi. I губки нормальнi, - не погоджувалася Броня...

За цiєї зустрiчi Iван знову вмовляв тещу пiти до колгоспу. Однак вона, як ранiше, вiдмовлялася:

- Я хочу бачити, як сходить ячмiнь, жито, якi на вiтру хвилi їхнього колосся: хвилi, хвилi. Я хочу бачити, як гарно цвiте поле картоплi. Я хочу чекати врожай. Я люблю свою землю, свою худобу, свої рослини. Я плекаю їх, я уповаю на них, а не тiльки працюю. I домашнi рослини вiдчувають, що їх люблять, що їх доглядають, вiдтак вони лiпше ростуть i краще родять.

- Так. Але вже всi люди села в колгоспi. Гуртом краще працювати, садити, сапати, збирати врожай.

- Для колгоспникiв робота - це просто робота, без любовi. Садять, сiють - i все! Як вiдбувають повиннiсть.

- Але людям приємно спiльно працювати. Гарно дивитися, як вони азартно працюють.

- Гарно дивитись, як браво йде стрiй солдат. А як почуває себе солдат, командир не знає.

- То у пана було краще? Вiн людей любив?

- Краще. Вiн давав заробiток вiдразу. Але пан не любив нi людей, нi землю. У нього була жадiбнiсть. Вiн розгулював, бенкетував. Це знають люди, якi працювали в ємiльчинського помiщика Уварова. Вiн мав усього багато-багато, але без любовi.

- То й куркулi мають багато.

- Нi. Тi, кого нинi назвали куркулями, у нашому селi були господарями, вони працювали й любили працювати. Так, як я з Петром. Орали землю, яку бiльшовики обiцяли дати селянам. А твоєму батьку дали землю? Нi!

- Мiй тато вступив до колгоспу, у ньому спiльна селянська земля.

- Спiльна - не твоя. Твого батька i тебе обдурили.

- Мамо, а як Ви дiлили б свою землю, якби її не забрав колгосп, мiж своїми дiтьми? Скiльки б її дiсталось кожному?

- Якось було б... Комусь дiсталась би у спадок дiдова земля.

- Мамо, Ви зi своїм чоловiком гарно працювали, а жили бiдно.

- Петро зi мною починали з нiчого. Була тiльки земля. Ми побудувалися, коней купили, думали якусь технiку придбати, щоб не цiпом молотити. I податки платили, i зерно вiд нас держава мала.

- I до костьолу ходили босi, взуття несли на плечах, лише перед входом до костьолу взувалися. Я Вам подарую хромовi чоботи та йдiть до колгоспу.

Їхнi погляди любязно зустрiлися на трохи тривалий час.

- Все рiвно це неправильно. Щоб бiльшовикам це зрозумiти, їм треба сорок рокiв iти через пустелю, як Мойсей вiв євреїв iз Єгипту. I бiльше!

- О! Сорок рокiв i бiльше будуть колгоспи. Як цей час ви будете жити? Щоб протягом такого часу прожити, треба йти до колгоспу. Поступайте в колгосп.

- А ти розумний, хитрий, - сказала теща. - Менi Броня розповiла, що ти вчився у вiйськовому училищi.

- У Київському артилерiйському. Але з нього мене виключили.

- За бiйку з курсантами.

- Нi. Я їх розбороняв, а вони перед командирами, перед начальством звинуватили мене, бо були друзями, та чимось не подiлилися i почали битися.

- Тебе зробили винним за чеснiсть, за справедливiсть. Так i нас роблять винними за те, що чесно працюємо на землi.

- Так, мене звинуватили, виключили з училища й направили у вiйськову частину, у Мяколовичi, старшиною. Щоб зустрiтися з Вами.

- Нам повезло. Маю чорнявого гарного зятя та ще й хромовi чоботи матиму.

- Правильно, поступайте в колгосп. Колгоспи будуть iснувати не сорок рокiв, а довше. Тодi був розумний один Мойсей iз стадом рабiв. Проте вони не хотiли його слухати й рiзними думками твердили, що не туди йдемо, треба йти туди, туди. А зараз iз Мойсеєм у колгоспi однодумцi i нiкуди не треба йти. Тому колгоспи будуть iснувати. Iдiть у колгосп, нехай буде одна думка.

- Буде здаватися, що одна думка. Я хочу працювати зi своєю сiмєю, любуватися їхньою роботою, їхнiм завзяттям, їхньою радiстю вiд зробленої роботи. У колгоспi так не буде.

- Це добре. Я б хотiв би, щоб були i приватнi господарства i колективнi. За бажанням. Але бiльшовицька влада взяла напрям на колгоспи.

Текля не здавалася. Пiсля розмови з Iваном увечерi вона пiшла на пораду до двоюрiдного брата свого чоловiка, Йосипа Тофiльовича Залевського, що працював учителем у селi Кривотин i жив iз краю села, ближче до обiйстя Теклi та села Косяк.

Вiн вислухав її i сказав, розяснюючи: - Тобi повезло. У школi в Косяку звiльняється мiсце для вчителя. Той, що там працює, термiново буде виїжджати. Я пiду на його мiсце, бо менi з Ганею та дочкою Женею треба жити в Косяку в тещi, яка хворiє i потребує догляду. Цю свою хату я продам тобi, якщо хочеш, а ти комусь продаси свою. Ти будеш жити безпосередньо в селi, а не на хуторi, i працюватимеш у колгоспi. Краще не придумаєш.

- Ой, Юзько, Юзько...

- Не хвилюйся. Ти ж бачиш, ця хата бiльша, нiж твоя, iз подiлом посерединi на двi частинi, в однiй є пiч i груба, у другiй - пiч i плита - практично двi квартири, а в першiй двi кiмнати. Будинок на двi-три сiмї, для тебе та дiтей. Є чималий хлiв. Навколо садок, поруч земля для городу, у дворi криниця... Ну а клуню з манежом i землю поза городом я вiддав колгоспу. Влада не захотiла мати заможних селян i вчителiв... Важливо й те, що зразу за шляхом поза твоїм подвiрям є сiльський вiтряк. Двiстi метрiв - i борошно вдома.

Однак Текля весь час була сумна, навiть пiсля жарту.

- Не переживай. - Йосип пiдiйшов ближче до неї. - Усе, що я сказав, не для того, щоб узяти бiльше грошей. Ти менi заплати стiльки, скiльки вiзьмеш за свою хату. Нi копiйки бiльше. Колгосп нас порiвняв. Я сам оформлю необхiднi документи. - I вiн тепло обняв Теклю.

На другий день вона подала заяву про вступ до колгоспу. Протягом наступного тижня сiмя Йосипа Тофiльовича переїхала в Косяк, а Теклiна - на його мiсце. Для переїзду сiмей Iван два днi замовляв пiдводу з вiйськової частини в Мяколовичах, що за пiвтора кiлометри вiд нової домiвки Йосипа та за чотири - вiд нового обiйстя тещi. Але вони були в одному напрямi. В один бiк везли речi Йосипа, у другий - Теклi. Iван при цьому в другiй половинi дня приходив допомагати грузити й розвантажувати речi. Поспiшав, бо з понедiлка частка його вiйськового пiдроздiлу готувалася передислоковуватися з Мяколович в Ємiльчине.

Коли переїзд сiмї Теклi до нової оселi було завершено, Iван iз Бронею та двома дiтьми, сином i донькою, на годину приїхали на пiдводi iз Мяколович у новий дiм матерi, щоб привiтати з новосiллям. Iван подарував їй, своїй тещi-матерi, як i обiцяв, новенькi чорно-блискучi хромовi чоботи. I в матерi та Бронi заблищали очi та щоки вiд слiз, а в дочок Антонiни та Мiлi засяяли посмiшки.

Пiд час розмови Iван повiдомив, що переселення частки вiйськових iз Мяколович до Ємiльчина буде проведено iз сiмями офiцерiв та старшин. Вiйськовi пiдуть маршем, а їхнi сiмї та господарську необхiднiсть - перевезуть. При цiм вiн сказав, що в Ємiльчинi вiн зразу найме квартиру i в суботу прийде до них. Вiн при цьому просив тещу дозволити Мiлi допомагати Бронi доглядати дiтей. Обоє погодилися.

Так i сталося. У суботу перед заходом сонця вiн приїхав на велосипедi. Посеред просторого подвiря були теща й Мiля. Вiн привiтався з обiймами та поцiлунками, пiдiйшов до криницi, зверху якої на накриттi стояло деревяне вiдро з водою, випив води, дмухнувши на неї, i запитав: - А де Антонiна, Юзiк?

- Антонiна в батьковiй хатi, доглядає її, а син уже три тижнi не приходить iз Лугин, може сьогоднi прибiжить. Вiн не знає, що в мами вже є iнша хата, пiде до батькового порогу, на якому полюблював увечерi посидiти. Вiд Антонiни дiзнається, що ми вже маємо iншу хату.

У недiлю, рано-вранцi точилася звичайна розмова, i Мiля збиралася в дорогу. Готували снiданок. Поснiдали. Iван розповiдав про найняту для сiмї кiмнату в будiвлi одного єврея, хвалив його сiмю.

У дверi ганку почувся стук. Текля вийшла з хати i повернулася удвох, iз Йосипом Тофiльовичом. Вона познайомила його iз зятем Iваном.

- Iду я до костьолу i попутно заходжу до тебе, Текле. Хочу побачити, як ти влаштувалася. Але спочатку вiддаю тобi документ iз сiльської ради про твоє право на це обiйстя, - сказав Йосип Тофiльович, вiддаючи їй папери. - Дивись документ, хай зять прочитає, а менi дозволь пройтися в кiмнати i глянути, як ти розмiстилася.

Пiсля певної розмови вiн звернувся до Iвана: - Ти наш зять, вiйськовий, старшина, зустрiчаєшся з офiцерами i, вочевидь, розумiєшся у вiйськовiй мiжнароднiй ситуацiї. Скажи, вiйна швидко буде?

- Буде. Бо Гiтлер має нiмецько-iмперськi пiдходи - раз, фашистськi iдеї - два, ненависть до радянської влади - три.

- Сильно. Обгрунтовано. Тому ваш вiйськовий гарнiзон, iз пiдроздiлом у Кривотинi, будував доти. Але чому в нашому селi та навколо нього побудували так багато дотiв? Сiм! Чому тут зроблено укрiпрайон?

- Тому, що тут, у сiльськiй мiсцевостi, перехрестя i тiсний звязок мiж такими сусiднiми стратегiчними залiзничними станцiями, як Олевськ, Овруч Бiлокоровичi, Лугини, Коростень, Новоград-Волинський. Вiд них є вихiд до Бiлорусiї, Ленiнграда, Києва, Москви. До кожної чи вiд кожної iз цих станцiй можна пiшим ходом i транспортом йти кривотинськими дорогами. Через Кривотин широкий зв'язок. До трьох iз названих станцiй у рiзних боках люди давно ходять на базар пiшки. Трохи далi, на захiд - Овруч, Олевськ, Рiвно. Якщо дiйде до того, що нiмцi будуть наступати, то Кривотин буде задiяний. Це не вiйськова таємниця.

- Так. Але ваш будiвничий стратег не врахував, що Косяк i Крупушин населенi нiмцями, i вони про доти все знають. I в Нiмеччинi знають. I фашист нiколи не буде наступати через наше село, хоча воно в центрi дорiг до багатьох районiв.

- Ви мудрий, учителю. Але доти вже побудовано.

- А тепер ви їх кидаєте, переїжджаєте в Ємiльчине.

- Не кидаємо, вони будуть пiд охороною. Вони мають стратегiчне значення. Командування вважає, що нiмцi сюдою все-таки будуть прагнути наступати, бо сюдою доцiльний хiд з багатьох бокiв iз заходу в рiзнi сторони нашої країни.

- Приємно було познайомитися. Ви розсудливий. Бажаю успiхiв i перемог. Я вже йду, йду. До побачення.

Церковнi дзвони порушили мовчання пiсля вiдходу вчителя. Через годину Iван приладнав на багажник велосипеда речовий мiшок iз предметами першої необхiдностi i посадив тринадцятирiчну Мiлю на велосипед.

- Iване, через тиждень приїжджай. Наша корiвка Манька хороша, я приготую вам сиру та сметани.

Вони поїхали, надiючись на майбутнє. Текля кiлька разiв перехрестила їх на двадцятипятикiлометрову дорогу. У пiсляобiдню пору Iван iз Мiлею попали в обiйми Бронi з дiтьми.

Текля залишилася з Антонiною. Незабаром iз села Горбове знайшовся покупець на батькову хутiрську хату, яку перевезли в те село. А Текля з Антонiною разом почали працювати в колгоспi за нарадами бригадира чи ланкової. На колгоспну роботу тодi ходили дорослi та пiдлiтки.

На цьому закiнчилося вiдокремлено-хутiрське селянське приватне господарювання родини Залевських в селi Кривотин. Закiнчилася дiя аграрної реформи Столипiна, спрямованої на полiпшення використання землi, на економiчний пiдйом сiльського господарювання, на пiдйом Росiї.

Бiля кордону з вiйнами

У першу недiлю пiсля прибуття Мiлi в Ємiльчине, коли Iван, Броня з дiтьми та Мiля були в одному колi сiмейних радощiв, до них завiтали старший лейтенант Львов Терентiй i лейтенант Максимюк Петро iз дружиною та дворiчною донечкою на руках.

- Хочемо по дружньому побачити, як старшина Вертiйчук влаштував свою сiмю у найнятiй квартирi, - заговорив Львов пiсля того, як усi привiталися i здебiльшого посiдали. - Квартира з окремим ходом, окрема плита, невеличке подвiря. А я зi своєю Антонiною та чотирма дiтьми i сiмя Петра Максимюка забажали жити в службових кiмнатах. Iване, ти зразок того, як треба любити свою сiмю, свою дружину, не треба бачити поцiлункiв.

- Броня, Мiлю ти взяла на допомогу? - спитала Тофiля, дружина Петра, обережно спускаючи з рук на пiдлогу доньку Женю, пiдтримуючи її за руки.

- Трохи побуде.

- Мiля сестра Бронi? - подивився старший лейтенант на Мiлю, що бавила на руках чотиримiсячну дiвчинку Валю. - Ви сестри, а не схожi. Одна русява, а друга чорнява з карими очима.

- Але вони однаковi за кровнiстю, Терентiю, - промовив Максимюк, а його дружина Тофiля додала: - Броня бiльше схожа на батька, а Мiля - на маму Теклю. Я їх добре знаю.

- Iване, у нас трьох вiйськових жiнки з одного села, - поклонився Львов до всiх. - Вони - як сестри. Тодi ми, чоловiки, - брати. Пропоную братнiм сiмям обрати спiльний цивiльний союз iз центром ось тут, у цiй квартирi. Згоднi, Iване, Петре i нашi любi жiнки?

- Згоден. А головою нашого сестросоюзу пропоную визначити старшого лейтенанта Терентiя Львова, лiкаря нашої вiйськової частини, - висловився Iван. - У наших сiмях є семеро дiтей i протягом року народиться ще двоє. Тому лiкар - голова союзу. Женя! Броня! Правильно я пропоную?

- Правильно, правильно, згоднi - перекликалися голоси зi смiхом.

- А старшину Вертiйчука - начальником iнтендантського забезпечення, - зазвучав Максимюк.

- Максимюка - командиром охорони.

- А всi жiнки - iнтендантська служба.

- Шановнi! - провiв рукою до всiх Львов. - Зараз експромтом вiдбулася наша весела нарада у найзакоханiшої вiйськової сiмї - Iвана та Бронi. Наступного разу буде застольне засiдання. А зараз розходьмося. Спасибi. До побачення.

Та через два тижнi у штабi вiйськової частини Вертiйчука Iвана включили в групу кращих сержантiв та старшин i направили їх на Київськi мiсячнi курси прискореної пiдготовки молодших лейтенантiв.

Через мiсяць вiн повернувся в такому званнi з кубиком на петлицях. Iз цiєї нагоди та у звязку з трирiччям свого сина вiн запросив сестросоюз до себе на вечiр. I зiбрання вiдбулося застiльно у складi трьох повних сiмей з вiтальними розмовами.

- Нiяких розмов на полiтичнi та вiйськовi теми, - ще на початку зустрiчi наголосив старший лейтенант Львов. - Запамятаймо, це цивiльний вечiр.

На восьмий день по цьому, 1 вересня 1939 року, нiмецькi вiйська напали на Польщу. У звязку з цим 17 вересня ц. р. Червона Армiя Радянського Союзу зi зводом молодшого лейтенанта Вертiйчука також вступила у вiйну з Польщею для захисту вiд фашизму єдинокровних українських братiв, що жили на територiї Польщi, прагнучи не дати їм попасти пiд загарбання Нiмеччиною.

Через десять днiв вiйна успiшно закiнчилася, i вiйськовий пiдроздiл, де служив Вертiйчук, спрямували у Володимир-Волинський. На маршi вiйськових по мiсту їх вiтали люди з квiтами, кидаючи їх на офiцерiв i солдат. Бадьоро йшов кожен воїн, хоча пекли й лопалися мозолi на ногах, натертi дводобовим переходом у повнiй амунiцiї близько девяносто кiлометрiв.

Теплий прийом Червоної Армiї населенням Захiдної України на мiсцях проведення вiйськової операцiї та у Володимир-Волинському обумовив в Iвана Вертiйчука смiливу думку про можливiсть приїзду його сiмї до нього. I вiн написав листи дружинi та старшому лейтенанту Львову Терентiю.

"Дорогий друже Терентiй! Iз цим листом звертаюся до Тебе, пробач, не по вiйськовому.

Я нинi у вiйськовому мiстечку Володимир-Волинському. Маю службову кiмнату. Прошу органiзувати та всяко посприяти щодо вiдправки моєї сiмї до мене. Їхати до залiзничної станцiї Сокаль, а далi до Володимир-Волинська - найняти кiнний транспорт, бо рух поїздiв сюди ще не поновлено. Я Бронi про все написав детально.

У мене настрiй гарний. Я радий i буду завжди пишатися, що прийняв участь у поверненнi значної частини українських земель до Української Республiки. За десять днiв наша Червона Армiя зумiла охопити велику територiю. Мої дiти i кожен воїн-українець будуть гордитися цим.

Ми не загарбники, не окупанти. Мiсцевi українцi привiтнi до Червоної Армiї, вони називають нас визволителями. Тому я вважаю можливим приїзд до мене моєї сiмї. Ми прибули сюди надовго. Я вважаю, що Гiтлер вiдтепер заспокоїться. Але йому довiряти не можна, i ви з Дмитром готуйте тил. Мiсто Володимир-Волинський гарне.

Бажаю успiхiв - Iван. 7 жовтня 1939 року."

Старший лейтенант Львов сумлiнно виконав прохання друга. Але до Iвана могла їхати Броня лише iз синочком. Бо восьмимiсячна Валя несподiвано захворiла на бронхiт i її разом iз Мiлею було вирiшено вiдвезти пiдводою у Кривотин до баби Теклi (на парне молоко й на гарячу пiч). Їх супроводжував дитячий лiкар, який дав на руки лiки й акцентував увагу на вживання хворiй дитинi рибячого жиру та розтирання ним у гарячому видi грудей i спинки хворої. Буде краще, нiж ставити банки чи класти гiрчичники.

Пiсля цього до поїзда було вiдправлено iз сином Броню, яка вiдважилася їхати з трирiчною дитиною на пiслявоєнну чужину i хотiла їхати ще й з немовлятком-донькою. У Сокалi вона зiйшла з поїзда, тримаючи одною рукою за руку сина, а другою - темно-червоний чемодан невеликого розмiру. На перонi побачила вiйськовий патруль, поспiшно пiдiйшла до нього, представилась i попросила допомоги знайти на станцiї карету, щоб заїхати на нiй до Володимир-Волинського у вiйськове мiстечко. Патрульнi звернулися до одного з носильникiв, якi чекали на пасажирiв, висловили йому необхiднiсть провести пасажирку до карети i разом дiйшли до неї.

По дорозi до Володимир-Волинського, що близько за 50 кiлометрiв вiд Сокаля, кучер iз настанням вечiрньої темноти в одному мiсцi збився з дороги й ледве не переїхав за кордон, але два прикордонники вискочили з темряви на перерiз, схопивши коней за вудила, здали карету назад i пiсля уточнення мети та напрямку поїздки показали правильну дорогу...

У Володимир-Волинському сiмя Iвана адаптувалася вiдповiдно до його особливостей. Мiсто було цiкавим для пiзнання й вiдпочинку. Для життя забезпечення тут було краще, нiж у попереднiх мiсцях: близько працювали їдальня та воєнторг, ринок був недалеко й достатнiм.

- Броня, враховуй, - наставляв Iван, - що в мiстi живуть українцi й поляки, вiйськовi та цивiльнi, мiсто прикордонне, працює НКВС, у людей є рiзнi полiтичнi погляди щодо влади. Нi з ким нiяких розмов на такi й подiбнi теми! Нi iз сусiдками, нi з чужими на базарi. Зрозумiла, люба, дорогенька? I цiни на продукти - без коментарiв. Беру, не купляю - i все. Але будь спокiйна й розумна. I любязна...

Вiйськове й цивiльне життя Iвана, його дружин Бронi та їхнього синочка Толiка були гармонiчними, лагiдними, любязними. Висловлювалися взаємно-обнадiйливi помисли щодо здоровя доньки Валi. Однак їхнє любязно-мирне життя було не тривалим.

На четвертий день грудня на самому початку ранку посильний повiдомив молодшому лейтенанту Вертiйчуку про виклик по тривозi на мiсце служби для вiдбуття на навчальний збiр у повнiй польовiй готовностi. Кожна вiйськова сiмя повсякчас мала бути до цього готовою.

I тривожний смуток душi, вуст i рук дружини огорнув обличчя, шию та плечi Iвана. Але в його очах панував оптимiзм.

Через два тижнi Бронi надiйшов лист, в якому Iван писав, що вiн на навчаннях бiля Ленiнграда. У наступних двох листах вiн повiдомляв, що маневри й навчання продовжуються бiля Фiнляндiї та Ленiнграда. В одному листi вiн хвалився, що одержав листа з Кривотина i що донька Валя здорова. Такi повiдомлення загалом заспокоювали Броню.

Зявився Iван додому наприкiнцi березня 1940 року, iз першим потеплiнням пiсля жорсткої морозної зими. I в затишнiй сiмейнiй обстановцi вiн розповiдав, що у Фiнляндiї снiгу було дуже багато i морози були такi сильнi, що в окопах i траншеях у снiгу вогонь багать не розтоплював навколишнiй снiг. Але в радянсько-фiнляндськiй вiйнi (про що вiн не писав у листах) червоноармiйцi перемогли фiнiв; не допомогла оборонна лiнiя Манергейма.

Iван повернувся з тiєї вiйни живий, але його батько Харитон у Попiльнянському районi Житомирської областi одержав на нього похоронку про те, що Iван пропав безвiсти. I на одному з обелiскiв в селi Харлiївка, зроблених значно пiзнiше в мирнi днi на честь воїнiв, загиблих пiд час Великої Вiтчизняної вiйни, є напис про його загибель та загибель ще 103-х односельчан у радянсько-фiнськiй вiйнi. Вiдтак, вочевидь, Iван приймав участь у бойових операцiях, за одної з яких обумовилось таке повiдомлення про нього. Похоронку було надiслано на адресу батькiв, звiдки його призвали на службу в Армiю. I Броня про це не знала.

Iван нiкому не розповiдав про участь у бойових дiях, говорив, що його пiдроздiл тримали в резервi. I в його сiмї панували мир та благодать. У вихiднi днi та по вечорах пiсля вiйськової служби вiн переймався потребою продовжити вчити дружину письму й читанню, оскiльки пiсля хати-читальнi та його минулих невеликих урокiв навчальнi здобутки бажали бути кращими.

- Я вчу тебе, а ти вчи сина. Буде своєрiдний конвеєр i варiант закрiплення твого навчання.

Коли обновився залiзничний зв'язок iз Володимир-Волинським i настало стiйке тепло в червнi мiсяцi, Iван одночасно з вiйськовою службою взявся доглядати сина, а Бронi сказав:

- Їдь, люба, на кiлька днiв у Кривотин i забери нашу доньку Валюшу.

Далi майже протягом року в сiмї святкував вiйськово-цивiльний побут: протягом дня Iван на вiйськовiй службi, а дружина - за домашньо-кухонною роботою та доглядом за дiтьми. Крiм офiцiйної денної вiйськової служби, Iван часто вечорами вдома виконував письмову роботу по службi, а Броня знаходила час вiдвiдувати заняття з пiдготовки до вiйськової стрiльби (за узгодженим графiком iз чоловiком по догляду за дiтьми), i вона здала норму на Ворошиловський значок. Велася розмова про буденщину. Iван питав про дiтей, спiлкувався, грався з ними. Iз цiкавiстю довiдувався у Бронi про хiд її вiйськових занять.

Загалом становище у прикордонному Володимир-Волинську було мирним, хоча нiмецькi лiтаки неодноразово порушували повiтряний простiр, не дивлячись на договiр про дружбу та кордон мiж СРСР i Нiмеччиною вiд 28 вересня 1939 року (укладений на другий день пiсля капiтуляцiї Польщi).

Однак пiд час святкування 1 травня 1941 року у вiйськовiй частинi на застольному вечорi, на який були запрошенi вищий командирський склад та тi офiцери, якi приймали участь у радянсько-фiнськiй вiйнi, молодший лейтенант Вертiйчук звернув увагу на слова начальника вiйськової частини полковника Василенка про те, щоб шанувати й запамятати цей мирний час, оскiльки не вiдомо, чи вiдбудеться ще така зустрiч. Удома Iван розповiв про це Бронi, хоча зазвичай вiн не говорив iз нею про службовi справи. Але цього разу вiн у голос обмiрковував почуте й висловлював своє бачення.

Про початок Вiтчизняної вiйни знала кожна

базарна баба у Володимир-Волинському

У першi днi травня 1941 року Iвана перевели на службу в Луцьк. У суботнi днi увечерi кiлька разiв вiн приїжджав на вихiдний день додому. В один iз приїздiв вiн сказав дружинi, наголошуючи на секретнiсть сказаного, щоб вона з дiтьми поїхала в Кривотин до мами, бо незабаром буде вiйна з Нiмеччиною.

- Тiльки нiкому про це не говори, бо тодi я i ти не будемо бачити нi одне одного, нi своїх дiтей, - застерiг вiн.

У доцiльнiсть вiдїзду вона не повiрила i ревниво йому вiдповiдала:

- Ти в Луцьку знайшов коханку i тому хочеш мене з дiтьми вiдправити звiдси.

- Розкажи про це сусiдкам...

Пiсля вiдїзду чоловiка на службу протягом тижня Броня жила в тривозi й прислухалася до навколишнiх розмов. Але було тихо, про вiйну розмов не було.

У черговий свiй приїзд Iван повторив їй потребу вiдїзду до мами. А Броня була непохитною, заперечувала йому й наполягала на тому, щоб вiн забрав сiмю до нового мiсця його служби.

- Броня! У наступну недiлю, 22 червня, почнеться вiйна! Якщо її не буде, то я в наступну суботу приїду, i в недiлю ми всi будемо вечеряти в Луцьку.

- Ванька, як ти так впевнено знаєш, що 22 червня нiмцi почнуть вiйну?

- Люба, дорога Броня! Ти ж знаєш, що вдома я нiколи не говорю про вiйськовi справи, нi про що i нi про кого.

Виходячи з кiмнати для поїздки в Луцьк, вiн тепло обняв i поцiлував дочку, сина й Броню, пригорнув їх до купи й стрiмко пiшов до дверей, зупинився за пiвтора метра вiд них у станi струнко пiд козирок i далi вiддалявся пересуванням почергово з каблукiв на носки, весело дивлячись на сiмю...

Через день, у вiвторок, зашелестiв шепiт, що буде вiйна. Броня почала готуватись для термiнового вiдїзду.

Але комендант вiйськового мiстечка зiбрав жильцiв, звернув увагу на договiр про мир i дружбу з Нiмеччиною, заспокоюючи людей, i попередив, щоб не було провокацiї та панiки, усiм забороняється будь-куди їхати. Бiльше того, вiн застерiг, що в кого будуть виявленi упакованi чемодани, то до тих прийматимуться необхiднi заходи.

В очiкувану суботу вранцi Броня зiбралася сходити на базар, попросивши сусiдку, як завжди на час вiдлучення з дому, наглядати за дiтьми, що робилося взаємно не раз. Пройшовши пiвдороги, вона раптом почула позаду себе рiзке торохтiння воза та людськi крики, оглянулася й побачила, що на неї мчать галопом запряженi у вiз конi. Вона зразу кинулася убiк i схопилася руками за верх паркану, притиснувшись до нього. Тут же поруч пронеслися конi, iз храпом дихнувши майже в обличчя Бронi. Далi чулися новi крики.

До неї пiдбiгли двi жiнки й чоловiк, наперебiй питаючи, чи не зачепили конi, чи все гаразд.

Вiдiйшовши через хвилину вiд несподiваної небезпеки, вона знову спрямувалася на базар.

Як завжди на ньому було людно й гамiрно. Броня хотiла купити необхiднi продукти для зустрiчi чоловiка й на дорогу для вiдїзду i передусiм пiдiйшла до знайомої продавщицi-полячки, в якої завжди купляла свинину.

- Продайте менi пiвтора кiлограма мяса на котлети та кiлограм реберець, - звернулася до неї Броня.

Зважуючи замовлене, продавщиця запропонувала купити також дуже смачне сало.

- У мене ще є сало.

- Купляйте, купляйте, панi совєтко: завтра война буде, - зi значним польським акцентом шептала продавщиця.

- Тодi зважте пiвкiлограма.

Розплатившись, подякувавши та побажавши миру одна однiй, Броня купила ще молочнi продукти, овочi, укрiп. I кожний продавець пропонував купляти бiльше, бо завтра буде вiйна.

Небезпечний, тривожний для Бронi сьогоднiшнiй день ще приготував несподiванку. Йдучи додому повз воєнторгу, вона несподiвано побачила дружину командира вiйськової частини, яка вийшла з магазину й почала по тротуару повiльно йти в її бiк. Броня вiд несподiванки майже зупинилася. Але вiдразу оговталася, привiталася i заговорила:

- Товаришко Василенко, вибачте, що звертаюся до Вас. Я йду з базару i хоч не можна про це говорити, але там майже кожна базарна баба шепче, що завтра буде вiйна, а он нашi танки стоять вiдкрито на ремонтi. Спокiй. I на кордонi за 14 кiлометрiв спокiй?

- Дякую. Видно, Ви не балакуха. Командир про цi балачки знає. Але я вiдразу поговорю з ним про це, - сказала командирша й пiшла.

Броня була в трепетi, у неї трусилися колiна та руки...

Удома з її дiтьми була сусiдка зi своєю донькою. Броня обхопила всiх дiтей, заплакала i довго не могла стримати слiз...

Опiсля вона готувала страви для зустрiчi чоловiка, для дiтей i можливої поїздки, а також приготувала деякi речi для швидкого пакування. Хоча не вiрила в можливу вiйну. Але чоловiк увечерi, як обiцяв, не приїхав.

"Невже справдi буде вiйна?" - не виходила з голови думка. Сон не брав усю нiч. Удосвiта, коли почало трохи свiтлiшати, став чутися гул лiтакiв. Почулися вибухи.

Броня встала, вийшла надвiр i пiшла в мiстечко. Невдовзi вона побачила, що воєнторг розбитий i дещо курить.

"Вiйна!" - зазвучало в головi, i вона побiгла додому.

Дiти спали. "Вiйна!? Що робити?" Раптом вона встала, швидко вийшла з кiмнати в коридор, пiдiйшла до дверей сусiдньої кiмнати, що була навпроти, постукала в дверi i голосно сказала: - Товаришу начфiн, вибачте, вставайте! Вiйна!

Згодом вiн прочинив дверi й сердито промовив:

- Яка у чорта вiйна? Теревенi бабськi!

- Якi теревенi?! Воєнторг розбитий!

- Мало буває, що якийсь дурень вистрiлить не туди, куди треба!? Почекайте, я зараз сходжу в штаб i виясню.

Через годину вiн повернувся й сказав: - Так, Броня, вiйна. Вiзьмiть мою донечку Аллу, разом спускайтеся в пiдвал i чекайте, бо можливе бомбування. А я змотаюся в родiльню до Женi, Ви ж знаєте, що вона, вагiтна, там лежить. Проте в пiдвал нiхто не пiшов. Через годину вiн повернувся й забрав Аллу до мами, щоб вони були поруч.

Так прийшла вiроломна вiйна до Бронi та її малих дiтей. Протягом першого тижня нiмцi у Володимир-Волинський не увiйшли. Люди говорили, що їх вiдбивають прикордонники, якi за таємною командою командира гарнiзону Василенка заздалегiдь пiдготувалися до бою.

Вiйськове мiстечко жило органiзовано. Сiмї вiйськових харчувалися в їдальнi. У пiдїздах будинкiв стояла охорона з двох-трьох бiйцiв. Бомбування чомусь не було, але лiтаки перiодично пролiтали низько над будинками й iнодi строчили по них. Бiйцi, що були в пiдїздах, iнодi стрiляли по них iз гвинтiвок. Проходячи з мамою в їдальню та назад, Толя зупинявся бiля них, дивився на них й кiлька раз бачив, як вони з пiдїздiв стрiляють.

Одного разу пiд час обiду в їдальнi, коли рiзко заревiв лiтак, Броня схопила дiтей пiд стiл i накрила їх собою. Але Толя вислизнув з-пiд рук матерi, вискочив з їдальнi й побiг по тротуару додому. Броня кинулася за сином, гукаючи його, однак вiн не зупинявся. У цей час налетiв лiтак, стрiляючи по дитинi, i мати з острахом бачила, як кулi по боках вiд сина здiймали бризки пилу...

Кожний день був у постiйнiй напрузi. Боялися приходу нiмцiв. Але евакуацiї, про яку говорили постiйно, не було протягом тижня. Комендант гарнiзону двiчi пiдходив до людей сiмейного гуртожитку, заспокоював їх i пояснював, що пята армiя генерала Потапова i гарнiзон Володимир-Волинського укрiпрайону фашистiв не пропустять. Канонада чулася подалi, у напрямку до кордону.

Але через тиждень вiйни в суботу надiйшла команда про вiдїзд сiмей у недiлю. Однак комендант попередив, щоб iз собою багато речей не брати, мати при собi лише один невеликий чемодан i сумочку, бо вiдїзд буде на кiлька днiв - незабаром повернемося: наша армiя переможе.

Усi дорослi мали прибути вранцi в недiлю на вокзал самостiйно, а сiмей з малими дiтьми вiн пообiцяв пiдвезти до залiзничної станцiї на вантажному автомобiлi. Вiдповiдно до цього готувалася Броня. Але для неї ситуацiя ускладнилася: напередоднi захворiла Валя, якiй було два роки й чотири мiсяцi. Лiкар вiйськової частини визначив кiр i видав лiки в руки матерi.

У суботу пiсля обiду Броня взялася вкладати речi в деревяний невеликий чемодан темно-червоного кольору. Проте вона не могла знайти варiанту необхiдного вибору - вкладала й викладала то однi, то iншi речi. Треба взяти те i те, а вони не вмiщуються. Говорила з дiтьми: - Тобi, Валя, ось це платтячко взяти? А Толi що вiзьмемо?

Дещо вмостила, деякi речi повернула в шафу, а окремi поклала на долiвку. Так полягали спати пiсля вечерi.

Рано-вранцi, поснiдавши з дiтьми, Броня знову переглядала речi в чемоданi й по черзi брала в руки тi, що лежали на пiдлозi.

"Треба поспiшати", - подумала Броня й почала одягати дiтей та себе. Уже одiтi вони, мати й двоє дiтей, поставали бiля одежi, яку бажано було взяти iз собою. I вона почала звертатися до дiтей, думаючи в слух: - "Я тебе, Валюша, як хвору, одiла теплiше й узяла тобi пальтечко на руки, а ти, Толюша, уже великий i поїдеш так, як одiтий. Одежу на зиму нема як узяти - комендант наказав, щоб не перезавантажуватися: швидко повернемося назад".

- Мамо! Мамо! Ми сюди нiколи, нiколи не повернемося! - раптом майже закричав Толiк i поспiшно взяв мамине осiннє пальто, дав його їй у руки й наказав одягатися, потiм одiв на себе своє плюшеве пальто, узяв на шию шарф, одiв шапку й сiв на стiльчик, дивлячись на маму. (Дорогий читачу! У цiй одежi пiзнiше вiн пiшов до школи, а з цим шарфом на шиї прибув на строкову службу в Армiї). Трохи посидiвши, вiн швидко встав, накинув на плече Валi її пальтечко, сказавши "одягайте", у кутку кiмнати взяв у руки Валiн туалетний горщик i знову сiв. - Ось так i поїдемо. Чекаймо команди.

У мами пiднялися брови й розкрився рот, а Валя перестала метушитися й дивилася на братика.

- Синочку! Тобi лише через два мiсяцi буде пять рокiв, малюк, а такий мудрий? - Пiдiйшла мати до сина й лагiдно погладила його по голiвцi. А вiн продовжував сидiти, опустивши голову.

Невдовзi по коридору почувся стукiт у дверi й кiлька раз пролунав голос, щоб виходити на вiдправку до вокзалу. Броня швидко повкладала всi не взятi речi в шафу, оглянула кiмнату-квартиру, вiдкрила дверi й узяла на одну руку Валю, одiту в пальтечко, а другою пiдняла чемодан. У цей час у квартиру зi словами на дозвiл увiйшов солдат. Ним виявився бувший посильний молодшого лейтенанта Вертiйчука, її чоловiка. Броня в несподiванцi зрадiла й вiдразу попросила солдата допомогти. Вiн погодився, узяв чемодан i вийшов iз кiмнати. За ним попрямував Толiк iз дитячим горщиком у руках. Броня взяла на руки хвору дочку з її пальтечком i замкнула дверi...

На залiзничному вокзалi пасажирськi поїзди не курсували, хоча людей було багато, переважно євреї. У визначений ранiше час, без запiзнення, на першу платформу пiдiйшов поїзд iз вiдкритими товарними вагонами, i сiмям вiйськових оголосили посадку. Люди миттю заповнили вагони. Посильний солдат пронiс Валю й чемодан у перший вагон до ближнього борту й посадив дитину на чемодан, поклавши його на пiдлогу i вистрибнув iз вагону. Але Броня iз сином не могли протиснутися.

Хтось iз людей в цьому вагонi почав кричати: - Дитина пiд ногами. Чия дитина пiд ногами?

- Моя! Наша! - голосно, криком вiдповiдали Броня й солдат, протискаючись разом iз Толею до вагону. Солдат пiдсадив їх у вагон i прощально помахав рукою. Броня iз сином дiбралася до Валi, що сидiла на чемоданi пiд бортом вагона, i зразу сама сiла на пiдлогу бiля неї, притиснувши до себе обох дiтей i не вiдчуваючи людських нiг, що терлися об неї.

Згодом поїзд пiшов. Паровоз сигнально покрикував, покриваючи людей димом. Гамiр затих. Люди чхали й прикривали руками очi. Коли незабаром напрям поїзда змiнився i дим пiшов убiк, люди враз побачили чисте-чисте блакитне небо.

Через деякий час стало видно, як дещо на вiдстанi пролiтають нiмецькi лiтаки. I хтось сказав, що голови треба завязати бiлими хустинками, щоб у нiмецьких пiлотiв складалася думка, що тут санiтарки, що це санiтарний поїзд i його не треба бомбити.

На малих станцiях потяг зупинок не робив, а на бiльших, через пiвтори-двi години - зупинявся, i провiдник у вагонi оголошував можливiсть виходу на станцiю для можливих потреб.

Благополучно доїхали до станцiї Лугини. Тут поїзд зупинився. У цей час над станцiєю появилися нiмецькi лiтаки, i було дано команду всiм пасажирам зiйти з вагонiв та вiдiйти далi вiд поїзда. Зiйшла також Броня з дiтьми й чемоданом i примостилася бiля чималої купи складених шпал, маючи на увазi сховатися за ними у випадку нальоту лiтакiв. Але його не було.

Коли було оголошено посадку для подальшого вiдїзду, Броня з дiтьми i своїм чемоданом пiшла далi вiд поїзда, вiд станцiї, думаючи, що їй не слiд їхати до Сталiнграду, куди, як стали говорити у вагонi, їх мали евакувати. Вона вирiшила йти до родичiв Флюгертiв, якщо вже трапилася така нагода бути в Лугинах, а далi добиратися до мами, у Кривотин.

Не зручно й важко було їй iти з дiтьми та чемоданом по шпалах i через рейки, яких бiля самої станцiї було чимале плетиво i по якому сюди-туди в той час маневрував паровоз iз великою червоною зiркою спереду, гучно сигналячи та фиркаючи парою. Толiка це вражало й, вочевидь, бентежило, i двiчi, коли паровоз їхав у їхнiй бiк, вiн, пiднiмаючи вгору в однiй руцi дитячий горщик, а в другiй кришку вiд нього, гукав: - Мамо, мамо! Паровоз!

Дякуючи тому, що пiдлiтком Броня з батьками бувала у Флюгертiв i на цiй станцiї, вона орiєнтувалася в дорозi i повiльно рухалася до них. У звязку з її втомою, чемодан ставав все важчим i важчим. Бракувало сили нести одночасно дитину Валю та чемодан. Щоб полегшити ношу, вона зняла iз шиї сина шарф, привязала його до ручки чемодана i стала його тягнути, тримаючи за шарф. Брався допомагати також Толя.

До хати родичiв вони добралися перед заходом сонця. Тiтка й дядько з двома дочками були вдома. Радiсть вселилася в хату вiд несподiваної зустрiчi. Був тут i Юзiк, який продовжував працювати на своїй роботi. Його радiсть i щастя свiтилися найбiльше.

Усi спiвчутливо вислухали Броню. Тiтка Павлiна оглянула хвору Валю й разом iз Бронею почали її лiкувати лiками, що дав вiйськовий лiкар, та кипяченим молоком iз содою, яке швидко закипятили. Повечеряли. А вранцi термiново вирiшили звернутися до вiйськкомату за допомогою.

До вiйськового комiсара пiшли Броня й дядько, який був знайомий з вiйськкомом. Броня розповiла йому, що вiдстала з дiтьми вiд поїзда на станцiї пiсля оголошення тривоги, що маленька дитина хвора на кiр й просила транспорту, щоб доїхати в село Кривотин до матерi. Вiн розпорядився видiлити вантажний автомобiль.

Коли автомобiль пiдїхав до хати дядька Флюгерта, вiн порадив Бронi, щоб вона разом iз сином їхали на кузовi, а хвору дитину везти в кабiнi на руках у його дочки Льонi, яка поїде разом з ними, побачить нове обiйстя Теклi i повернеться назад у цiй машинi.

Першим попрощався з ними Юзiк, обнявшись iз усiма, i побiг на роботу. Потiм дядько, тiтка й друга їхня дочка любязно обнялися з Бронею та її дiтками i допомогли їм вмоститися на машинi. Попрощалися на завжди...

Через годину Броня iз сином побачили з кузова автомобiля чималу бiлу-бiлу хату в зеленому садку.

- Ось це, синочку, бабусина хата. Ми приїхали жити до бабусi, - промовила до Толiка Броня, i в неї з очей покотилися сльози.

- А папка?

- Папка на войне, защищает нас от врага.

У цей час їй було двадцять три з половиною роки.

Глава III.

У бабинiй хатi

Пiд вiтром вiйни

Як тiльки автомобiль пiдїхав до подвiря Теклi та зупинився, крiзь вiкна в хатi його з Бронею та її дiтьми побачили i повибiгали всi, хто був. Першою пiдбiгла до кабiни Мiля, схопила на руки Валю i почала її цiлувати; Антонiна з пiднятими руками пiдскочила до машини i з рук сестри Бронi на кузовi взяла Толiка, притисла до грудей, цiлуючи то в шапку, що прикривала його лоб, то в обличчя. Мама-баба Текля зi словами "слава Богу, слава Богу!", розставивши крильми руки, бiгла трiшки позаду i, побачивши небогу Льоню, що вiддала Валю Мiлi й зразу зiскочила з кабiни, її обняла, цiлуючи. Через мить вона спрямувалася мерщiй до Бронi, якiй допомагав злiзти з кузова шофер у вiйськовiй формi, обняла її i, не вiдпускаючи вiд рук, притисла до Льонi, промовляючи до неї: "Привезла, привезла мою Броню з дiточками"; вона притискалася до Бронi, цiлуючи її, та обнiмала одночасно небогу i все цiлувала, цiлувала дочку та небогу по черзi, обливаючись сльозами.

- Моє серце страждало, уже тиждень йде вiйна, ви бiля кордону, а вас нема й немає. Думалося, що ви вже пiд нiмцями, - говорила Текля, витираючи сльози фартухом i дивилася на дочку.

- Нiмцi ще не взяли Володимир-Волинський, наша Армiя стоїть, але сiмї вiйськових вiдправили вiд кордону, - вiдповiдала Броня.

- А Мiнськ нiмцi уже захопили, - втрутився в розмову вiйськовий шофер iз Лугин.

- Ой, Боже, то що воно буде? - захвилювалася Текля.

- Будемо надiятися на Червону Армiю, - вiдповiв шофер i далi почав говорити Льонi, щоб сiдала в кабiну, бо вже треба їхати назад.

- Тьотю, Юзiк передав Вам грошi, щоб купили, що треба, - сказала Льоня i простягла їй вузлик iз грiшми.

- Дякую. Та що зараз купиш? Люди все розкупили. Солi немає. Скажи йому, щоб вiн купив сiль i принiс сюди додому - вiдповiла небозi тiтка й вiдразу звернулася до неї та шофера, щоб зайшли до хати щось поїсти.

Та шофер i Льоня, дякуючи, вiдмовлялися.

- Льоня, то зайди хоч на хвильку в хату, подивись на наше нове обiйстя й розкажеш батькам, - клопоталася Текля.

Небога швиденько зайшла в хату, пройшлася по кiмнатах i почала прощатися, вiдмовившись вiд iнших оглядин. Вона поспiшно сiла в кабiну, прощально помахала рукою, машина розвернулася й вiддалилася пiд довготривалi дружнi помахи рук сiмї Теклi. Далi в сiмї радувалися поверненню Бронi з дiточками вiд дихання вiйни.

Дорогий читачу! Пiд час нiмецької окупацiї в Лугинах усю сiмю Флюгертiв було спалено, як партизанiв.

* * *

Вiйна йшла, наближалася, її вiдголоси доносилися вiтрами людських хвилювань. I її майже щоденним привiдником був малий Толiк. Коли вiн просинався, то кликав маму або бабуню i говорив, що бачив у снах татка в рiзних вiйськових ситуацiях : татко воює, татко стрiляв у нiмцiв, йшов у кiтелi, ходив у шинелi i в шлемi, прийшов у гiмнастерцi пiд ременем, був iз пiстолетом... Завжди щось нове або повторення. Мама та бабуня вiрили й не вiрили, iнодi допитувалися, чи справдi був такий сон, чи це дитячi витiвки, а дитина повторювала свiй сон i говорила, що це правда, правда. Iнодi Толiк плакав, доказуючи, що це правда, iнодi плакали троє, вiн, мама та бабуся, бо були вражаючi переживання.

Та в Кривотинi вiйни ще не було. У колгоспi продовжували працювати вiдповiдно до сезону року: доглядали за посiвами та худобою, почали заготовлювати сiно, вийшли на жнива. Скошенi ручними косами зерновi складали в стiжки бiля кiнних молотарок по колгоспних бригадах, маючи намiр, як завжди, молотити колосковi та горох пiсля жнив.

Однак на початку серпня вiйна про себе сильно наголосила: вiдповiдно до розпорядження зверху евакуювали худобу, а свиней вивезли для забою на мясокомбiнат; залишилися лише конi для виконання сiльськогосподарських робiт. Згодом багато чоловiкiв села мобiлiзували копати окопи. До вiйськової служби їх не брали, оскiльки вони в районному вiйськкоматi числилися поляками вiдповiдно до костельних метрик про народження та шлюби, хоча в селi люди переважно говорили українською мовою, по-польськи лише дехто мiг читати та сказати кiлька фраз чи речень, привiтатися, попрощатися; польською й українською говорив ксьондз та трохи служителi в костьолi.

24 серпня, коли сiмя Теклi завершувала снiданок iз нагоди дня народження внука Толiка, вiн враз майже закричав: " Чому ви все поїли? Зараз татко прийде!". Для всiх це було щось неймовiрне, розхвилювало кожного. Зiйшлися на тому, що хлопець скучає за батьком, марить батьком. Та незабаром пiсля того, як прибрали стiл, справдi в хату увiйшов батько, Iван.

Чи може хтось уявити чи описати поведiнку, реакцiю всiх, побачивши його в хатi у вiйськовiй формi? Першою вискочила до нього Броня, обхопила його за шию, а вiн її за плечi й спину, i вони довго не вiдпускали один одного. Тримаючись так, вiн кiлька раз говорив: "Ви вдома, ви вдома, ви всi вдома, разом". I Толя миттєво пiдбiг до них й обняв ноги обох. Вiдчувши його, вони враз нагнулися i пiдняли сина помiж себе. Дивлячись на татка, вiн голосно говорив: " Я знав, я сказав, що ти зараз прийдеш". I Текля одночасно з усi цим швидко взяла на руки Валю, пiднесла до Iвана, i вона двома ручками взялася за батькового чуба. Iван обнiмав, погладжував усiх i говорив до синочка:

- Я прийшов привiтати тебе, мiй любий, з днем народження. Рости здоровий, рости розумний, мiй синочку.

Звичайно, опiсля вiн дуже тепло привiтався з Мiлею, Антонiною та тещою. Звичайно, теща Текля мерщiй поставила на стiл миску вже приготовленого гарячого борщу i тарiлку сиру зi сметаною. I був домашнiй хлiб.

- У минулому роцi й зараз, Ваня, ми стали жити краще, уже є хлiб та прийшла вiйна. I що ж воно буде? - говорила мати.

- Наша Армiя буде зараз вiдступати, а трохи пiзнiше ми повернемося, - вiдповiдав в офiцерськiй формi з двома кубиками на петлицях зять.

- А як же ми будемо?

- Будете, на жаль, у тимчасовiй окупацiї. Живiть тихо, слухняно, бо ви офiцерська сiмя, в окупацiї це небезпечно. Односельчани будуть вестися по-рiзному. Як i при вступi до колгоспу.

Поївши та ще трохи поговоривши, Iван попросився двi годинки поспати, бо надвечiр треба зявитися до свого пiдроздiлу бiля села Бондарiвка, там заснувалася оборона вiд наступу нiмцiв. У другiй сумiжнiй кiмнатi, де йому Броня показала поспати, вiн поклав на стiл офiцерський пояс, планшет, кобуру з пiстолетом, гранату, роззувся i лiг на лiжко, накривши кашкетом обличчя до носа. Мама з Толею та Валею, тримаючи його за руку, трохи постояли бiля тата, потiм бiля стола, подивилися на все на ньому, вийшли з кiмнати, i вона зачинила дверi, показавши всiм знак тишини.

Через зазначений час вiн самостiйно проснувся i вийшов iз кiмнати в повнiй вiйськовiй формi, сказавши: - Дорогi, любi! Прошу не турбуватися, я зразу в похiд, лише промию очi бiля криницi, - i вiн вийшов з хати, а за ним, узявши кварту та рушник, зразу вийшла Броня, побiг Толя, а за ним - Валя.

Броня кiлька раз набирала в кварту води з вiдра на криницi i поливала Iвану на руки, а вiн умивався, захоплюючи обличчя та потилицю аж до розстебнутого й закачаного комiра.

Витираючись рушником, вiн запитав: "А Тофiля Максимюк й Антонiна Львов де?

- Приїхали, усi вдома. Максимюк нiби в Мяколовичах чи десь тут у якомусь дотi, забезпечує охорону дотiв... Йдемо до хати, Ваня, - i Броня взяла його пiд руку.

- Присядь, Ванiчку, до столу. Хоча ти спiшиш, але поїж сметани з огiрком i домашнiм хлiбом без дрiжджiв i запий узваром. Це швидко. Я тобi, синочку, приготувала ще вузлик iз дечим i кiлькома грушами, вiзьми на дорогу, - клопоталася теща.

- Сметану попробую, давно не їв. I огiрка не памятаю, коли їв. I узвар на фронтi ще не готували, - говорив i швидко частувався зять.

- Дякую, смачно, буду памятати до перемоги, - сказав вiн, пробуючи все. - Тепер до вiйська. Броня, бачу, що ти вже зiбралася мене провести? Добре...

Була радiсна зустрiч Iвана в сльозах його рiдних людей, тепер прийшов час проводiв-прощання - у ще бiльших сльозах, якi зрошували порiг хати й подвiря.

Вийшовши з двору, Iван i Броня швидко попрямували до села, до якого вiд маминої хати (перед крайньої в селi) було близько пiвкiлометра з двома поворотами на перехрестях. А на подвiрї їхньої мами ще довго стояла вона зi своїми нащадками, оберненими до двох рiдних постатей, що вiддалялися.

Йдучи по шляху села протяжнiстю бiльше, кiлометр, вони вiталися iз зустрiчними людьми. Перед ними по черзi зупинялися два чоловiки та одна жiнки, якi були знайомi й знали Iвана та Броню. Кожен iз них починав розмову, висловлювався сам, практично не чекаючи вiдповiдi. Перший говорив: "Вiдступаємо. Хороший чоловiк, а вдiяти нiчого не можеш. Хай Бог тебе береже!".

Другий чоловiк був бiльш навязливий: "Iдеш на фронт, а фронт утiкає. Я з чоловiками нашого села копали окопи, а Армiя навiть не зупинилася в них, пройшла мимо. I ми розiйшлися по домах. Залишайся, лейтенанте, з жiнкою вдома. Будемо разом господарювати в селi. Тебе люди хвалили по роботi в Мяколовичах. Не йди в те пекло. Повертайся з жiнкою до дiтей, до тещi. Будемо тут жити".

А молода жiночка, що зустрiлася на останньому перехрестi за селом iз виходом на шлях до села Ямiнець, була цiлком оптимiстичною: "Iдеш, друже, на фронт. Молодець. Треба ж країну захищати. Благослови тебе, Боже, на життя, на перемогу".

У розмовах iз зустрiчними Iван був лаконiчним, зазначав кiлькома словами про доцiльнiсть продовження захищати Батькiвщину вiд загарбникiв i прощався. Пiсля зустрiчi з цiєю жiнкою вiн зразу почав коментувати почуте. Передусiм похвалив її. Далi зазначив, що в однаковий надзвичайно трудний час у трьох зустрiчних людей три рiзних погляди, i висловив свою думку.

Але швидко вiн перейшов на iнше, обнявши й поцiлувавши Броню: "Розкажи менi, люба, як ти з дiтьми вибралася з Володимир-Волинського? Мене це дуже турбувало".

I вона розпочала довгу розповiдь iз часу їхньої останньої зустрiчi там. Iз розповiддю, запитаннями й певними переживаннями вони йшли по шляху в полi, потiм близько трьох кiлометрiв Яменецьким лiсом...

Зразу пiсля лiсу було кладовище поховань кривотинцiв та вмерлих iз навколишнiх сiл.

- Тут похованi мої дiд, баба та батько. Пухом їм земля i Царство небесне, - сказала Броня i перехрестилася.

Таке ж висловив й Iван i далi iз сумом продовжив: - На вiйнi iншi поховання, - i через паузу сказав: - Заходити, на жаль, не будемо, пiшли, треба поспiшати. Хай вони нам пробачать...

Через кiлька десяткiв метрiв вiд кладовища при лiсi починалося невеличке село Яменець iз перехрестям через двi сотнi метрiв. Iван iз дружиною повернули вправо, а незабаром звернули на стежку.

- Ось так i вийдемо до села Бондарiвка. Трохи бiльше, нiж пройшли - висловився Iван.

- А ти дорогу знаєш?

- Вiйськовi мають знати. I ти йди, дивись, запамятовуй дорогу, назад будеш iти сама.

- А як ти, Ваня, точно знав, що двадцять другого почнеться вiйна?

- Тепер, люба, можу тобi розповiсти. Така можливiсть йде вiд часу

нашого перебування у Мяколовичах, коли я працював на складi старшиною, i зi мною по справах роботи встановилась спiвпраця з поважним штабiстом. Можливо на товариськiй основi вiн мене розслiдував, будучи, вочевидь, розвiдником у гарнiзонi в Мяколовичах при будiвництвi дотiв. Його також перевели до Володимир-Волинська. I ми навiть жили в одному будинку... Пiсля мого повернення з Фiнляндiї ми бiльше порозумiлися, особливо пiсля святкування Першого травня у начальника гарнiзону Василенка, де був i цей штабiст... Дивись, кохана, бiля ось цих кущiв поворот твоєї стежки для повернення додому.

Далi Iван продовжував розповiдь, повiльно, як i до цього, говорив, роблячи короткi паузи для певних акцентiв: - Так от, вiн бачив i тебе з малими дiтьми, i нас четверо... Як я розумiю, вiн працював у вiйськовiй розвiдцi при Василенку. Його розвiдка встановила зв'язок iз якоюсь близькою особою штабiста-розвiдника в нiмецькiй частинi.

- А як кожна базарна баба-полячка у Володимир-Волинську дiзналася, що завтра буде вiйна?

- Вочевидь, просто - через полячку-коханку якогось фашиста-розвiдника. Вiн повiдомив їй, що в наступний день i далi його не буде, бо його вiйськова частина термiново передислокується до кордону з СРСР, i 22 червня почнеться вiйна. Далi задiяло бабське радiо.

- У тебе так просто виходить. А як ти заздалегiдь дiзнався, що буде вiйна? Полячка для базарних баб, а ти знав значно ранiше. Як?

- Через ту саму полячку, але ранiше, дуже пiдпiльно, за допомогою звязкiвця з нашого штабу iз нею. Тодi ляпнуть язиком категорично заборонялося, не можна було їй себе розсекретити i попасти в лапи нiмцiв. А фашист-секретник, не дуже переймаючись небезпекою, з мотивiв ненавистi до СРСР браво допускав погрозу бiльшовикам перед коханкою, що працювала при штабi на якiйсь обслуговуючiй роботi, i сказав їй, що 22 червня почнеться вiйна i Червонiй Армiї буде кiнець... Перед вiдправкою того нiмця ближче до нашого кордону вiн своїй коханочцi про це сказав майже вiдкрито. От розвiдка в нашому штабi через звязкiвця про це дiзнавалася давно. I базарним бабам про початок вiйни стало вiдомо. А мiй знайомий штабiст до мене чомусь вiдносився шанобливо i хотiв пошкодувати мою сiмю з малими дiтьми i по надзвичайно великому секрету сказав, щоб я вiдправив сiмю до батькiв заздалегiдь, до початку вiйни. Однак ти не захотiла...

Далi Iван з Бронею йшли трохи мовчки, пригадуючи той час.

- А чому нашi вiйська не готувалися до вiйни?

- Це питання дуже серйозне й складне. По-перше, в Армiї панувала дуже велика строгiсть, проводилась постiйна чистка командного складу. Ти ж памятаєш, як я знiмав портрети воєнних начальникiв... А останнiм часом категорично заборонялося говорити про можливiсть вiйни. Вiрили в мирний договiр iз Нiмеччиною. Однак Гiтлер секретно готувався до вiйни, секретно для нас i свого народу, щоб нiкого збурювати... Тому в нашiй Ставцi будь-якi дiї щодо укрiплення кордону вважалися провокацiєю i тих командирiв знiмали з посад i судили... Гiрше, заставляли показувати ремонт танкiв, давали вiдпустки офiцерам. Думали так уникнути вiйни.

- I такi були всi командарми? Усi командири гарнiзонiв? На кордонах?

- Про всiх не знаю, такої iнформацiї не маю. Хто був такий слухняний, той у першi днi здав позицiї нiмцям i пропустив фашистiв у глиб країни.

- А наша пята армiя?

- Пята армiя генерала Потапова i Володимир-Волинський гарнiзон полковника Василенка вiдступають останнiми.

- Повезло?

- Ой, Броня, люба Бронiчка ! Якби не полковник Василенко та не генерал Потапов, то ти давно була б в окупацiї, ще у Володимир-Волинську, а нiмець уже давно взяв би Київ i Ленiнград. Iз нашої армiї на пiдтримку Ленiнграда взяли полк Лукина, що стояв пiд Новоград-Волинським. Iз ним оборона була б значно мiцнiшою. На його мiсце, тобто в дiрку, направили батальйон, де служив я зi своїм взводом. А батальйон - не полк. Ми не встояли i зараз звiдти вiдступаємо... I там, де мiй батальйон був, також створилася дiрка. У неї та навколо всунулися нiмцi iз захiдного боку та з боку Бiлорусiї, яку вони захопили за два тижнi. От i катастрофа для нашої армiї.

- То яка заслуга Потапова?

- Броня, якби хтось послухав нас, то не повiрив би, що пiд час зустрiчi молодi чоловiк i жiнка, якi не бачились бiльше двох мiсяцiв, можуть говорити про те, про що говоримо ми.

- Ваня, якби я поїхала вiд тебе тодi, як ти просив, то зараз ми були б iншi. Ти зараз хочеш, щоб я розказала, як я приїхала з дiтьми. Я ж увесь час думала й думаю, як ти мiг знати, що буде вiйна. Тодi вiйськовi нiчого не робили для оборони, стерегли жiнок. А ти - вiйна, вiйна. Хiба я могла повiрити?

- Не так. Що можна, те зробили наш полковник i генерал Потапов. Як тiльки розвiдка полковника Василенка дiзналася, що буде вiйна - вiн передав про це генералу, генерал - у Ставку. Звiдти вiдповiли їм, щоб вони не здiймали панiку та провокацiй... Iз цього моє високе начальство зробило висновок, що треба дiяти самостiйно, не створюючи нiяких провокацiйних ситуацiй чи видимих факторiв... Категорично заборонялося говорити про вiйну, не дозволявся виїзд сiмей офiцерiв iз вiйськових мiстечок, у тому числi з нашого. Проте вони дуже таємно i скритно посилювали кордон та оборону слабких мiць. Особливо пiсля того, як один нiмець перебiг до нас через Володимир-Волинський кордон i повiдомив, що 22 червня Гiтлер нападе на СРСР... Наш командарм повiдомив про це Ставку Сталiна, але звiдти вiдповiли, що це чергова провокацiя i заборонили нам приймати обороннi дiї, щоб не викликати агресiю Нiмеччини... Але генерал Потапов вiдреагував iнакше i пiдпiльно посилив оборону своєї армiї, щоб вiйна не застала його зненацька... I мене з кулеметним взводом ще ранiше вiд повiдомлення нiмця-перебiжчика пiд покровом ночi з четверга на пятницю на двох вантажних автомобiлях iз повним боєкомплектом вiдправили з Луцька в село Куснище Любомльського району, де була слабка оборона. За двi ночi ми зробили те, що треба, удень вiдпочивали. Удосвiта в недiлю нiмцi сунулися на мiсце, де за даними їхньої розвiдки не було оборони. А ми зустрiли їх гарним вогнем i далi тримали оборону... Ти, любесенька, у цей час чекала-виглядала, що я приїду по вас. Вiйна розпочалася тодi, як я тобi казав.

- Пробач, любий, що тодi я тебе ревнувала, - винувато дивилася Броня на Iвана.

Вiн обняв її за печi i почав цiлувати в очi...

Вони пiдходили до села Слобода, що пiд Бондарiвкою. Наближаючись до прощання, Iван перевiв розмову про майбутнє:

- Броня, як тобi буде в окупацiї, уявити не можу. Бажаю, щоб тобi й дiтям вдалося дочекатися звiльнення вiд фашистської окупацiї Червоною Армiєю. Це буде. А якщо зi мною буде щось не бажане, вiддаю тобi свою продовольчу карточку, щоб ти могла легше доказувати те, що буде треба... Заповiдаю, щоб ти за всяку цiну вчила дiтей.

Пройшовши ще трохи, Iван сказав: - Усе, моя люба Броня, Бронiслава Петрiвна, дальше йти тобi вже не можна. Пiду один. У Бондарiвцi створено два оборонних рубежi бiля мостiв, я йду до одного з них. На завершення нашої зустрiчi дарую тобi талiсман, - вiн вiдкрив планшет i дiстав iз нього невеликий пiстолет.

- Це пiстолет iграшковий?

- Нi, пiстолет бойовий. Даю тобi ще патрони, - i вiн дiстав iз планшета невеличкий пакунок, загорнутий у папiр, розгорнув його трохи, i вона побачила блискучi патрони.

- Ти Ворошилiвський стрiлок, стрiляти з гвинтiвки й пiстолета умiєш, - далi говорив Iван, - бери в руки пiстолет, вiн зараз не заряджений, i познайомся з ним.

Вона допитливо й пильно подивилася в очi Iвана, узяла в руки пiстолет, трохи розглянула його i самостiйно зробила кiлька манiпуляцiй.

- Правильно. А тепер заряджай... Молодець... Стрiляти не треба. Став на запобiжник... Готуйся стрiляти!.. Молодець. Вiдставить стрiляти... Розряджай... Готуйся стрiляти!.. Вiдставить... Став на запобiжник... Ось таким зарядженим на запобiжнику ховай пiстолет.

- Куди?

- Думай.

- У лiфчик?

- Зараз, мабуть, так... А вдома сховаєш так, щоб нiхто-нiхто не знав. Нi дiти, нi родичi. Сховай так, щоб було безпечно на випадок обшуку... Але, щоб пiстолет був доступний для тебе. Дай, Боже, щоб такої потреби не було...

- Любий, а де ти взяв цей пiстолет? У нас таких немає. Нiмецький?

- Нi. У нiмцiв теж таких немає. Це фiнський.

- Як ти його придбав? Трофейний? У бою?

- Щось було. Люба, пора нам прощатися, зразу пiсля заходу сонця я маю бути на своєму рубежi.

- Ти ж запевняв, що у Фiнляндiї в бою не був.

- То було давно. Розповiм пiсля цiєї вiйни. За три вiйни разом - радянсько-польську в Захiднiй Українi, радянсько-фiнську i нiмецько-радянську. Давай бiгом прощатися, - вiн швидко її обняв, вона його, - цiлуємось один раз, багато поцiлункiв буде пiсля вiйни, фашизм не пройде. За мною не йди нi кроку. Передай привiт Антонiнi Львов i Тофiлi Максимюк. Наша Армiя звiльнить Вас вiд фашистської окупацiї.

Вiн приклав долоню до козирка картуза на знак вiддачi честi, розвернувся, зробив три чiтких кроки i пiшов не оглядаючись.

Броня як стояла, так i залишилася стояти, дивлячись, як вiн вiддаляється й вiддаляється пiд рожевими променями вечiрнього сонця... Згодом вона глянула на сонце, що наближалося до заходу з хмарами на горизонтi, перехрестилася й побiгла в напрямi багранiючих хмар.

До села Кривотин не доносилася луна бою з наступаючими нiмцями з оборонних рубежiв в Бондарiвцi, не надiйшло конкретики про бiй, але значно пiзнiше в Коростенському районному музеї оформилася iнформацiя, що на Коростенщинi бiй з нiмецьким вiйськом був у Бондарiвцi та в Коростенi.

* * *

Пiсля того, як Iван пiшов iз Кривотина, нiякi вiйська кiлька днiв не заходили до села. Нi Червоної Армiї, нi нiмецькi. Опiсля по шляху через села Осiвка, Мяколовичi та Кривотин вiдступали нашi вiйська. Вони йшли по шляху поруч iз хатою Теклi. Поспiшали. Але деякi групи вiйськових робили короткочаснi привали в садку Теклi, пили з криницi воду, дехто вмивався. Були пораненi, їх перебинтовували. Їм Текля й Броня приносили молоко та iншi продукти. За дiйством вiйськових i поранених прагнули спостерiгати дiти та всi iз сiмї.

Броня в кiлькох вiйськових запитувала, чи вони не з Володимир-Волинська, однак тi ухилялися вiдповiдати. Лише один лейтенант, якому Броня сказала, що вона там була, вiдповiв, що вони iз сусiднього пiдроздiлу.

Пiд кiнець другого дня проходження великої кiлькостi вiдступаючих, недалеко вiд Теклiної хати, на полi з кущами, розмiстилася артилерiйська батарея. Гармати було добре видно з подвiря, хоча вже починало вечорiти й темнiти. Вони нацiлилися на захiд i стрiляли залпами. Пiд час пострiлiв iз жерл гармат на мить вилiтали оранжевi круги розмiром iз сонце, якi бачилися з подвiря та з хати.

Вiдстрiлявши, артилеристи спiшно почали розвертати гармати для вiдходу. У цей час iз пiвденного боку в небi появився нiмецький лiтак. Але вiн не долетiв до рiвня артилерiйської батареї, розвернувся i зник.

- Це був лiтак-розвiдник! - вигукнула Броня. - Бiгом усi в льох! Зараз по нам буде артобстрiл! Берiмо iз собою теплий одяг i ще щось тепле... Антонiна, вiзьми ослiнчик, видно, нам прийдеться сидiти в льосi довго. Проте нi артобстрiлу, нi нальоту лiтакiв не було нi увечерi, нi на другий день.

В обiдню пору, коли Броня знаходилася в садку, вона побачила, що по дорозi скаче вершник. Як тiльки вiн зрiвнявся з криницею, вона впiзнала в ньому знайомого офiцера, який жив у тому ж самому будинку в гарнiзонi, що й вона, i почала бiгти до дороги, гукаючи:

- Товаришу Проценко, товаришу Проценко! - Однак вiн проскакав мимо. А Броня, горюючи, кiлька раз говорила: - Це був вiн, це був вiн, нашi вiдступають сюдою.

У наступний день, коли вся сiмя Теклi почала обiдати, до хати увiйшов вiйськовий (дверi протягом дня нiколи не замикали). У ньому Броня побачила офiцера з двома шпалами на петлицях - пiдполковника. Вiн почав вiдразу просити розказати йому, як краше вийти до Коростеня. Але вона з матiрю вiдразу запросили його спочатку присiсти до столу пообiдати. Вiн, подякувавши, погодився. I далi всi, дорослi та дiти, мовчазно обiдали, Поївши та подякувавши господинi за смачний обiд, усi продовжували мовчки сидiти з поглядом на офiцера.

Вiн перший порушив тишу, пiднявся i знову висловив своє прохання. На нього вiдразу вiдгукнулася Броня, зазначаючи на доцiльнiсть виходу до села Бондарiвка, кудою проходить шосейна дорога до Коростеня i кудою, вочевидь, iдуть нашi вiйська.

Вийшовши разом iз пiдполковником iз хати, вона розповiла йому про його напрям, не сказавши, що вона нещодавно iз чоловiком тудою йшла. При цьому вона подумала, чому високий офiцер вiдступав один, без супроводу - без вiйськових.

А повернувшись до хати, вона кiлька разiв усiм сказала, щоб нiкому, нiколи, нiхто не розповiв, що до нас приходив Iван i заходив цей офiцер, бо вiйна i нiмецькi фашисти можуть нас усiх розстрiляти за те, що ми радянськi, що в нас звязки з Червоною Армiєю. I з її голови не виходила думка, чому пiдполковник вiдступав один, без вiйськових. Виходить iз оточення?

Наступного дня нiякого руху вiйськових через село не спостерiгалось. Але надвечiр почулися вибухи в напрямi дотiв. Грiм серед ясного неба.

Пiзно ввечерi до хати Теклi зайшла Тофiля Максимюк, дочка сусiда Владислава. Вона з хвилюванням розповiла, що до неї на пiвгодини забiгав її Петро, i вiн розповiв, що нашi вiйська iз цих мiсць повнiстю вiдступили i за командою зверху нашi самi пiдiрвали свої доти, щоб вони не дiсталися нiмцям, i Дмитро звiдси з бiйцями вiдступає останнiм.

- Сюдою вiдступали нашi вiйська, однак нiмець пiшов iншим боком, - продовжувала говорити Тофiля.

- I добре, що нiмець не пiшов сюдою, не було боїв бiля кожного доту, бiля кожної хати, бiля кожного повороту та перехрестя в селi, - сказала Текля. - Якби нiмцi сюдою наступали, то наше село стало б жертвою, а наша хата - у першу чергу. Я не раз про це думала.

- А що ж воно буде далi? - хвилювалася Тофiля.

- Що станеться з нами советками, з нами командиршами? - зверталася кiлька разiв Броня до Тофiлi. - Адже прийдуть фашисти.

- Будемо жити - побачимо, - заспокiйливо сказала Текля. - Треба жити та працювати. Не треба втрачати розум, не треба самому сходити з розуму. Треба надiятися, працювати, чекати i використовувати кращi можливостi. А час покаже. Не нам дано щось змiнити. Для змiн є Влада та Бог. Треба молитися Богу. Ми людям нiби шкоди не робили, люди нас шанують. I Бог нас збереже. Уже нiч, збираймося спати...

Через день iз Лугин повернувся Йосип iз сiллю в торбi та особистими речами. Вiн розповiв, що вiйськова частина евакуювалася, а його вiдпустили додому.

- А що Флюгерти? Що з ними? - спитала мати сина.

- Вони вдома. Я з ними попрощався.

- Добре, що тебе вiдпустили з роботи. Я про тебе хвилювалася. Ми всi хвилювалися. Тепер будемо хвилюватися, якi прийдуть нiмцi, яка буде нiмецька влада, як далi будемо жити. Чекаймо i робiмо свою роботу.

Якщо вiйсько Червоної Армiї вiдступало шляхом через Кривотин i тутешнi села, то нiмцi сюдою не наступали, i певний час односельчани не бачили нi одного нiмецького вiйськового пiдроздiлу, жодного нiмецького солдата. Лише дещо пiзнiше люди побачили нiмцiв, що колонами гнали полонених червоноармiйцiв. Серед них бiля хати Броня даремно виглядала знайомi обличчя, свого Iвана i давала їм хлiб чи iншi продукти...

Пiд нiмецькою окупацiєю

Пiсля вiдступу Червоної Армiї нiмецьке вiйсько тривалий час не заходило в Кривотин, а через деякий час приїхала нiмецька влада. З Ємiльчина, iз райцентру. Приїхала на мотоциклах шляхом через села Горбове i Королiвку. Не тою дорогою, якою вiдступали нашi вiйська.

Мотоцикли з вiйськовими нiмцями пiдїхали до сiльської ради, де завжди сидiли секретар i голова ради, хоча радянська влада не дiяла. Серед приїжджих були нiмецький офiцер, троє нiмцiв у вiйськовiй формi, двоє чоловiкiв в якiйсь iншiй вiйськовiй формi, один у цивiльному та солдати-охоронцi на окремому мотоциклi. Офiцер привiтався до голови й секретаря сiльської ради, якi вийшли з примiщення, i через перекладача в цивiльному розпорядився термiново скликати сюди людей села.

Прийшла на збiр також Броня. Офiцер оголосив, що в село прийшла нова влада, буде новий порядок. Оргнунг буде наводити полiцiя, яку термiново мають створити дiючi голова та секретар. Вони будуть одержувати команди по телефону з району. У кожному малому селi має бути два полiцаї, у центральному - 4-5. Пiсля офiцера виступили по черзi два чоловiки в iншiй вiйськовiй формi. Вони говорили українською мовою i сказали, що вони належать до Органiзацiї українських нацiоналiстiв - ОУН Мельника, хочуть спiвпрацювати з нiмецькою владою, аби створити українську державу без колгоспiв. У селi буде влада з українських полiцаїв на чолi з українським старостою. Зараз людям треба зiбрати врожай, потiм будуть iндивiдуальнi господарства. Буде українська школа i католицька церква. Люди схвалили сказане.

У сiмї Теклi була робота на своєму огородi, i, крiм того, за нового порядку її, Йосипа та Антонiну полiцай i бригадир покликали на колективну роботу. Мiлю вони визнали ще не дорослою, а Бронi дозволили доглядати малих дiтей.

Нiби вселявся душевний спокiй. Та через кiлька днiв до двору Теклi пiдїхала пiдвода з полiцаями з бiлими повязками на рукавах. До них вийшла Броня з двома дiтьми за руки та з Мiлею. Старший полiцай запитав у жiнки з дiтьми: - Де той хлопець, що бiля телеграфного стовпа погрожує стрiляти нiмцiв iз пiстолета:

- Ось я з дiтьми. У хатi бiльше немає нiкого, - вiдповiла вона.

- Як нема? Нам сказано, що хлопець сидить бiля телеграфного стовпа, стукає по ньому пiстолетом i кличе Червону Армiю, щоб убивати нiмцiв.

- Це ж оцей хлопець, дитина, вiн грається бiля стовпа, який ось стоїть на подвiрї, стукає палицею по ньому, стовп iз проводами починає дзвенiти, i дитина з ним балакає, перегукується. Ось ця палка, дивiться та слухайте, - i вона взяла в руку ту палку й кiлька разiв стукнула по стовпу. У вiдповiдь вiн i проводи на ньому глухо, проте досить чутно, задзвенiли.

Почувши такий звук, що певний час продовжувався, полiцаї одночасно засмiялися: - Оце да, оце фокус.

- Дивись, Броня, щоб бiльше таке не повторилося, - сказав старший полiцай, - ми свої хлопцi, але ми полiцаї, - i вiн дав команду їхати.

А мати почала з погрозами тлумачити сину, щоб вiн бiльше не стукав i не говорив зi стовпом. Проте вона почала ретельнiше спостерiгати за хлопцем, як вiн грається. I незабаром вона почула, стоячи в ганку, як вiн стукав по телеграфному стовпу й швидко говорив:

- Татку, татку, ти мене чуєш? Скажи, ти воюєш? Нiмцiв стрiляєш? Стрiляй. I я воюю. Полiцiя приїжджала, хотiла мене забрати, а мама не вiддала. Татку, татку, воюй, i я буду воювати.

Броня вiд несподiванки такого лепетання дитини приклала руки до його губ i присiла, сторопiвши. Потiм, вгамувавшись, глянула на всi боки, присiла бiля нього на колiна, як i вiн, i стала мовчки дивитися йому в очi, а потiм докiрливо запитала: - Толя, що ти говорив?

- Я з татком говорив. Питав, як вiн воює, - син також дивився мамi в очi.

- А тебе почув чужий дядя i пiшов он за ту клуню, заховався там. Завтра знову приїдуть полiцаї. Що буде?

- Мамо, мамо, я хочу говорити з татком!

- Синочку! Полiцiя, полiцiя тут. Нас розстрiляють.

- Мамо, я покличу, татка! Вiн нас захистить.

Броня пригорнула до себе сина й зашептала: - Толя, цього говорити не можна, не можна. I ти тут бiльше не грайся, бо буду бити. - Вона взяла його за руку й повела в хату...

А ввечерi, коли повернулися з роботи її мама, брат i сестра, вона розповiла їм про витiвки Толiка й приїзд полiцiї, i вони почали радитися, що робити. Хлопця вговорювати чи сварити марно. Зрiзати телеграфного стовпа не можна. Вирiшили обкласти його гiллям. Юзiк тут же взяв сокиру, сходив до кущiв, що росли недалеко, нарубав невеличких вiльх iз гiллям i листям, принiс їх до стовпа й ними його обставив. Негативна ситуацiя нiби вiдiйшла.

Та трохи згодом Толiк почав усiх хвилювати своїми снами про батька, якi вiн навязливо, впевнено й голосно щодня розповiдав: - Татко йшов iз солдатами... Татко бiг... Татко їхав на кузовi автомобiля...

Поза кiлька снiв про батька, вiн одного ранку проснувся й почав говорити: - Татко вiд мене закрився. Вiн прийшов до нашого погреба за нашою хатою i зайшов туди. Там було маленьке вiконце, i вiн закрився бiлою засувкою. Я його кликав, кликав, але вiн не вiдкрився.

Такий сон засмутив i маму сина i бабусю. Броня пiсля снiданку пiшла копати картоплю (уже прийшла осiнь), проте вона не копалася: у головi повторювався й повторювався сон сина, були тривожнi думки. Їй захотiлося почути наступний його сон, але вранцi вiн нiчого не розповiдав. I в новий ранок не говорив про сон. Далi вона сама запитувала його, що йому снилося, але вiн раз-по-раз вiдповiдав, що нiчого йому не снилося. Бiльше вiн не бачив увi снi батька до повного повнолiття. Лише, коли вiн працював на вiдповiдальнiй посадi, одного разу йому приснилося, що вiн дорослий разом iз батьком йде в наступ проти якогось ворога в гiрськiй мiсцевостi.

* * *

Окупацiї визвольними не бувають. Окупанти окуповують чужий народ, грабують його. Окупанти - це загарбники, вони прагнуть забирати, а не давати. I не можна пiддаватися на їхнi приманки.

Перша осiнь i за нею зима пiсля захоплення України нiмцями не принесли значних окупацiйних потрясiнь у Кривотинi, але вони показали окупацiйний характер. Сiльський староста й полiцаї довели людям, що Рейхскомiсарiат зберiгає колгоспи, що необхiдно виробляти продукцiю для Нiмеччини, аби перемогти бiльшовикiв, i треба трудитися зi свiтанку до смерку. Вiдповiдно люди працювали. Закiнчили жнива й почали на кiннiй молотарцi молотити жито, що в снопах було складене в стiжки.

Працював тут i Йосип. Пiд час молотьби йому надали роботу по вiдкиданню вiд молотарки соломи, яку iншi люди вiдносили далi й складали в скирту. Тут було дуже пильно. Пiсля трьох днiв такої роботи вiн у бригадира попросив помiнятися з кимось i далi працювати по черзi на рiзних дiлянках. Той йому вiдмовив. А Йосип вимагав свого. Виникла суперечка, i Йосип кiлька разiв матюкнувся. Бригадир поскаржився полiцаю, i той погрозив хулiгану пять разiв вiдшмагати батогом по голiй спинi.

Полiцай зупинив роботу, скликав усiх людей, розповiв їм про iнцидент, наказав винуватцю скинути пiджак i сорочку, узяв у погонича коней батiг i тричi ним ударив по спинi Йосипа, сказавши:

- Порядок любить порядок. Так буде всiм, хто не буде слухати бригадира, хто буде погано працювати.

Пiсля цього вiн розпорядився бригадиру поставити Йосипа на iншу дiлянку роботи i сказав, щоб далi на мiсцi вiдкидання соломи щодня мiняти робочих.

Пiд час молотьби одержане збiжжя збирали в нiмецькi паперовi мiшки, вiдвозили їх до складу, де його очищали вiд полови. Чисте зерно засипали в тi ж уже очищенi мiшки й готували для вiдправки до Рейху. Для цього мiшки iз зерном кiнним транспортом вiдвозили до залiзничної станцiї Яблунець, де полоненi їх завантажували в товарнi вагони, якi вiдправляли до Нiмеччини.

Крiм того, нiмецько-полiцейська влада прагнула викопати й вiдправити до Рейху картоплю, буряки та моркву. Паперових мiшкiв для них, як для зерна, не було, тому сiльський староста розпорядився кожному двору здати по два полотняних мiшки для завантаження в них картоплi. Але як не вимагали полiцаї вiд людей завчасно її викопати, їм цього досягти не вдалося, i з настанням морозу вона замерзла в полi не викопаною.

I за розпорядженням вищого начальства сiльський староста й полiцаї стали вимагати вiд кожного двору здати для Рейху по десять кiлограмiв картоплi з кожної сотки землi, пообiцявши працюючим колгоспникам за здану картоплю заплатити зерном жита по десять кiлограм за один центнер.

За такого несправедливого пiдходу Текля здала шiсть центнерiв картоплi, а одержала 60 кг зерна. Крiм того, її сiмї iз трьох працюючих видали на трудоднi за нiмецький перiод колгоспу до кiнця року по пiвкiлограма зерна на трудодень - близько трьох пудiв на всiх.

Згодом надiйшло розпорядження вiд нiмецької влади, щоб здавати для Рейху худобу. Через кiлька днiв до двору Теклi прийшов полiцай i сам забрав телицю, сказавши: - Для вас хватить одної корови.

Маючи нестачу в харчуваннi, iз приходом весни, як тiльки розмерзлася земля, Текля вирiшила у темний вечiрнiй час йти копати мерзлу картоплю, поле якої було по цей бiк села, де розмiщувалася її хата. Була боязнь iти на те поле, бо подейкували, що воно замiноване. Усе ж вона пiшла, надiючись на благополуччя. I протягом того вечора, поки вона не повернулася, всi хвилювалися - прислухалися, чи не стався вибух i тривожно чекали її повернення.

Викопану картоплю вiдразу помили, дали їй нагрiтися, дружньо почали чистити, терти на двох тертушках, i пекти деруни на грубi, що, як завжди горiла у вечiрнiй час. Iз другої частини потертої картоплi, що не пiшла на деруни, Текля розпорядилася Бронi приготувати крохмаль, який можна, висушивши, зберiгати й використовувати тривалий час. Вона розяснила, що картоплю не можна залишати для збереження, бо нагрiта вона почне текти. Не можна її зберiгати в хатi i тому, щоб не побачили полiцаї, якi мають звичку приходити несподiвано.

Того дня вечеря була смачна. На другий вечiр i далi, поки мерзла картопля ще зберiгала бiльш-менший нормальний тургор у холоднiй землi i не почала трухнути, для її копання Текля брала iз собою когось iз дiтей, Антонiну чи Мiлю - було спокiйнiше й швидше. У такий спосiб сiмя прожила бiльше двох тижнiв. При цьому хазяйка визначила перевагу її крайньої хати в селi: їх нiхто не побачив за їхньою роботою.

У бабинiй хатi з родичами

Iз настанням вiдчутного весiннього тепла до хати Теклi зявився її рiдний брат Левко з дружиною. Вiн розповiв, що зумiв утекти з вагона пiд час депортацiї куркулiв до Казахстану й до приходу нiмцiв працював у колгоспi в Чернiгiвськiй областi, де й женився, а нинi захотiв повернутися до своїх, до родичiв, i зараз проситься трохи пожити тут, якщо можна.

Звичайно, повернення брата було в радiсть. Текля похвалила його за кмiтливiсть утекти вiд Казахстану. При цьому вона пригадала, що вiн i зi строкової служби в армiї було втiк - дезертирував, i її Петро врятував його вiд лиха. Радуючись, що рiдний дядько повернувся до рiднi, Броня з дiтьми, якi з Мiлею жили в другiй половинi хати, перейшли в першу, потiснившись задля проживання дядька Левка з дружиною...

Цiєї ж весни 1942 року почалися одна за другою вiдправки молодi до Нiмеччини на примусовi роботи. Забрали багато хлопцiв i дiвчат. Вiд сiмї Теклi першими було взято Антонiну й Мiлю, а до наступної партiї залучили Юзiка, хоча вiн був жонатий - оженився спiшно з Марiєю задля того, щоб його не забрали до Нiмеччини.

Але трагiчного настрою в людей i Теклi не було, бо нiмцi обiцяли молодi добре оплачувану роботу i навiть навчання та здобуття професiї. Коли ж звiдти прийшли листи до батькiв, виявилося, що там погано. Поширилися негативнi чутки. I далi молодь села стала уникати вiдправки до Нiмеччини, ховалася. Вiдтак полiцаї робили облави по хатах, ловили молодих людей пiд час виходу з костьолу.

Ховалася й Броня у своєї тiтки Ганi, у якої були iнвалiди дочка Тофiля та син Стасько. Та рiдний дядько Левко заявив начальнику полiцiї, що в Теклi є дочка, в якої чоловiк у Червонiй Армiї, а сама вона ховається вiд вiдправки до Нiмеччини. Вiн, вочевидь, надiявся на те, що її заберуть, дiтей вiзьме баба Текля, а йому дiстанеться половина хати.

Про донос Левка хтось iз добрих полiцаїв повiдомив Теклi. Вона порадилась iз дочкою Бронею, i вони вирiшили, що треба йти з милiстю на прийом до рейхсстарости Меркеля, узявши корову йому на подарунок. Корова була гарна, червоної мастi з бiлою головою. Вона йому мала сподобатися.

Рано-раненько Текля взяла корову на налигач, вiдвела її до двору Меркеля i попросилася на прийом. Вона йому розповiла про дочку, що в неї двоє дiтей пяти й трьох рокiв, що її чоловiк в армiї i вона в цьому не винна. Текля також розповiла, що вже в Нiмеччинi її син i двi дочки, i дуже, дуже просила прийняти подарунок, вельми молочну гарну корову i надалi не закликати дочку до вiдїзду в Нiмеччину.

Меркель подякував за подарунок i пообiцяв, що полiцаї не будуть турбувати дочку. Пiд кiнець вiн запитав, хто такий Левко, i сказав, щоб вiн заспокоївся i забажав йому поїхати до Нiмеччини працювати на благо Рейху.

Удома Текля в присутностi Бронi розповiла Левку з дружиною про зустрiч i розмову з Меркелем. Присутнi були мовчазнi. Вислухавши розповiдь i трохи помовчавши, Левко сказав, що завтра вiн пiде звiдси. I вiн з дружиною пiшов. Тривалий час Текля не знала, де вiн перебуває.

На другий день, як Текля залишилася без корови, до неї в хату ще вранцi зайшли близенькi сусiди дiд Владислав зi своєю бабусею, батьками Тофiлi, хата яких зовсiм крайня в селi стояла недалечко вiд перелазу за хлiвом Теклi.

- Сусiдко, ми бачимо, - зразу пiсля вiтання почав говорити дiд, - що ви другий день не виганяєте пасти корову. Що трапилося?

- Продала.

- Як? Навiщо? А внукам молоко?

I Текля дещо розповiла, без конкретизацiї, що вiддала корову полiцаям, щоб Броню не взяли в Нiмеччину. Вiд такої розповiдi захвилювалися сусiди, висловлюючи боязнь, щоб не забрали їхню дочку Тофiлю, вiддавши їм онукiв для догляду. Iз наступного дня вона почала приносити й вiддавати Теклi горщик молока.

- I далi ми будемо давати вам молоко, - запевняла вона.

Долучилася давати молоко також Ганя, сестра Теклi. Погодили, щоб молоко брати вiд добродiїв по черзi через день. При цьому Броня почала радитися з матiрю, як купити собi iншу корову. Визначилися, що для цього слiд продати деякi речi Бронi, придбанi з Iваном у Мяколовичах та в Ємiльчинi, а також подарованi Iваном хромовi чоботи. Трапилася для купiвлi тiльна телиця в недалекої сусiдки Цальчихи, що жила iз сином. Вони погодилися за запропонованi Броненi речi продати невелику руду нетель, що мала отелитися вiдразу пiсля Нового 1943 року. У хлiвi появилася майбутня молода корова, надiя на власне молоко. При цьому залишилися хромовi чоботи.

* * *

Як птахи весною прилiтають на рiднi мiсцини, до рiдних гнiзд, так i людей притягає рiдна сторона. I притягувало родичiв гнiздо Теклi. I її доброта незабаром знову проявилася.

До її двору наприкiнцi весни 1943 року пiдїхала невелика пiдвода iз запряженою в ярмо жовтосiрою коровою. На возi була двоюрiдна сестра Петра Мiлька Залевська з двома пiдлiтками-синами, парубчуками. Вони приїхали з Днiпропетровської областi, куди її з чоловiком та двома малими синами в 1930-тi роки вислали туди пiсля тамтешнього голодомору. Чоловiк її пiд час колективiзацiї помер, а вона з дiтьми там залишилися.

- Прийми нас, Текльо, трохи пожити в тебе. Я знаю, що ти живеш тут в Йосиповiй хатi, вiн нам писав. Пiзнiше ми купимо якусь хатину.

Звичайно, Текля гостинно погодилася поселити їх у другiй половинi хати, в якiй у цей час нiхто не жив, бо пiсля вiдправки її сина й двох дочок до Нiмеччини Броня з малими дiтьми стала жити разом iз матiрю у двокiмнатнiй половинi хати.

Iз деяким часом рiдна поселенка висловилася хазяйцi, що їй i синам подобається тут жити. Пiзнiше вона сказала, що їй хочеться жити у братовiй хатi. Коли на цi слова Текля вiдповiла, що це вже її хата, а не Йосипа, бо в нього вона її купила, Мiлька заявила, що тодi в колгоспi ця хата копiйки коштувала. Тепер iнша влада, iнший порядок; за тi кошти вам належить та частина, де ви зараз живете, а нам та половина, в якiй ми живемо. Зчинилася сварка. Обоє говорили, що пiдуть до старости.

Пiшли обоє разом. Але староста не змiг дати розраду: кожна палко доказувала своє. Хоча Текля показувала документ на купiвлю хати, староста не дав ствердної вiдповiдi.

Вiдтак Текля вирiшила йти на прийом до повiтового рейхскомiсара в Ємiльчинi. Вийшовши здому ще далеко до сходу лiтнього сонця, вона двадцятипятикiлометрову вiддаль пройшла без вiдпочинку i до рейхскомiсарiату дiйшла на початку його роботи. Її вислухав один iз кiлькох його охоронцiв, що володiв українською мовою, дозволив пройти з ним у середину установи й провiв в якийсь кабiнет, де сидiло двоє чоловiкiв: один начальник, а другий - перекладач. Текля подала свiй документ, розповiла суть справи й вiдповiла на запитання. Пiсля цього начальник написав щось на паперi й вiддав його перекладачу. Той з папером вийшов iз кабiнету, через певний час повернувся з iншим папером iз надрукованим на ньому коротким текстом, подав його начальнику на пiдпис та утвердження й опiсля прочитав у ньому про те, що цим пiдтверджується правомiрнiсть документу про продаж хати й хлiва i предявник його має повне право на їх володiння. Їй було подано попереднiй та новий документи, перекладач провiв її до охоронцiв i дав дозвiл на вихiд iз установи.

Iз добрим настроєм Текля повернулася додому перед заходом сонця. Трохи вiдпочивши, вживаючи деревяною ложкою з глечика кисле молоко, вона з Бронею пiшла до Мiльки, i Броня повiльно вголос прочитала нiмецький документ про право на власнiсть хати. Пiсля цього Текля сказала Мiльцi: - Ось так, сестро. Тепер ти можеш жити спокiйно тутечки, поки знайдеш деiнде житло...

На наступному тижнi сiмю Теклi порадував лист iз фотокарткою вiд Юзiка з Нiмеччини, в якому вiн повiдомляв, що працює на будiвництвi дороги недалеко вiд Вiдня. Дещо пiзнiше надiйшли листи вiд Мiлi з Iнсбрука та вiд Антонiни з Галля, в яких вони писали, що їхнi долi в хазяїв власних господарств, у їхнiх будинках. Нiби не було пiдстав хвилюватися про них. Але тривоги й незадоволення в людей села росли.

Одержавши листи вiд трьох дiтей iз Нiмеччини, якi працювали на ворожих господарiв, Текля сказала:

- Забрали наших молодих людей для працi на нiмцiв, на нiмецьких господарiв, а нас оставили без дiтей - старих батькiв, одиноких жiнок-матерiв.

Iз партизанами небезпечно

Iз другої половинi осенi 1942 року та на початку 1943-го на слуху набуло звучання про партизанiв. Вiдкритого угрупування партизанiв iз односельчан спочатку в селi нiби не спостерiгалося. I їхнi прiзвища не називалися. Про партизанiв пошепки, приховано говорилося загалом: партизани зробили те-то, партизани зiрвали, пiдiрвали... Але все здiєне ними було осторонь свого села, переважно захiднiше, переважно в межах ближньої Бiлорусiї. Вочевидь, вiд самого початку партизани дiяли досить законспiровано. Люди просто здогадувалися, хто з односельчан в партизанах. Партизани партизанили, але нiмецьких вiйськових пiдроздiлiв у селi не було.

Та несподiвано пронеслися слухи, що партизани за розпорядженням командира їхнього загону вбили Меркеля, познущавшись над ним: вивезли в лiс, роздiли догола, привязали до дерева з мурашником поблизу нього i так залишили, поки вiн не вмер. Пiсля цього його вивезли з лiсу й скинула на дорозi подалi вiд села. У вiдповiдь несподiвано в село наїхали нiмцi. I побiгла баба Зонька до крайньої хати на Дiбровi за селом, щоб повiдомити там, щоб увечерi нiхто з партизанiв не йшов додому, щоб не викликати нiмцiв до бою, до каральної операцiї, до спалення хат, як це робилося в Бiлорусiї, про що не раз доходили чутки до жителiв цього села, адже вона поруч iз Житомирською областю i партизани доносили iнформацiю про такi жахiття.

Щоб не викликати пiдозри нiмцiв, що перебували в селi, Зонька не поверталася додому, знаходилася в тiй хатi два днi, поки не прийшла iнша баба-звязкiвка з повiдомленням, що нiмцi покинули село, не виявивши партизан. Цьому посприяв i сiльський староста Станiшевський, який, як стало пiзнiше вiдомо (пiсля вiйни), був одночасно сам у партизанах, виконуючи певну органiзацiйну роль у кривотинськiй групi. I полiцаї не були ворогами своїх односельчан, не служили донощиками для нiмцiв.

У наступний перiод нiмецький вiйськовий пiдроздiл, що дислокувався в Ємiльчинi, несподiвано час вiд часу появлявся в селi. Коли при цьому траплялося таке, що в селi перебували партизани, окремi або групою, люди по сусiдству вiд хати до хати мерщiй передавали два слова: "Нiмцi приїхали". I в усiх селян зажди було до партизан одностайне прохання, щоб у межах села не увязуватися нi в якi бойовi дiї, аби не допустити жертв односельцiв чи знищення осель - є достатньо iншого простору за межами села.

Iз часом Теклiна хата та її мешканцi, Текля й Броня, стали долученими до партизанської участi. Спричинив до цього вже вiдомий двоюрiдний брат Теклi Залевський Йосип. Вiн став єдиним партизаном у селi Косяк, де здавен жили майже переважно нiмцi, крiм кiлькох українських родин. I його вiдходи до партизан для виконання завдань та повернення додому у змiненiй проти звичайної одежi могли привернути увагу нiмцiв-сусiдiв. Щоб менше фiгурувати перед нiмцями села, вiн iнколи приходив для ночiвлi та вiдпочинку до Теклiної хати, передостанньої в селi. Через значну вiддаль до неї рiдко хто проходив, особливо у вечiрньо-нiчний час. I вона була поруч кущiв i недалеко до лiсiв iз пiвнiчної та пiвденно-захiдної сторiн. До неї можна було непомiтно пiдiйти, особливо в темну пору чи в непогоду. I це використовував Залевський Йосип Тофiльович, партизан Сабуровського загону.

Пiд час спiлкування з ним Текля та Броня дещо дiзнавалися про партизанськi справи та подiї на фронтi. Iз його слiв вiн був активним партизаном, командиром групи, приймав участь у кiлькох пiдривах фашистських поїздiв i бойових операцiях. На його пропозицiю Текля кiлька разiв пекла хлiб для партизан, який вiн вiдносив їм. За одної розмови з ним Броня вiддала йому Iванiв фiнський пiстолет iз патронами, сказавши:

- Я пересвiдчилася, що в домашнiх умовах за фашистської окупацiї нiяким чином не можна стрiляти, бо пiсля цього обовязково постраждає вся сiмя - i навiть село.

- Так, фашизм жахливий. Не нiмцi, вони чудовi, добрi трудiвники, я це бачу, бо живу з ними в одному селi. Їхнiй колгосп був найкращим у районi. Вони вивчили українську мову, їхнi дiти ходять у нашу українську школу. А гiтлерiвський фашизм - це найжахливiше людське творiння, це жахлива iдеологiя. Я вчитель i впевнено так його оцiнюю, - говорив iз сумом Йосип.

Згодом увечерi в осiнню пору знову зайшов вiн у Теклiну хату з автоматом у руцi. Привiтавшись, вiн сказав:

- Не лякайтеся, я йду з Лугинського лiсу. - Дещо пiзнiше вiн вiдкрито уточнив: - Я йду прямо з виконання завдання, яке ми виконували, рейдуючи, у межах Овруча, Олевська, Бiлокорович, Лугин . Додому йти через весь Косяк у такому партизанському виглядi не можна, ще раннiй вечiр, люди ходять. I я дуже втомився. Дозвольте у Вас зробити короткий привал, на двi-три години заснути, а вдосвiта, коли всi люди ще сплять, пiду додому.

Пiсля вечерi Текля показала йому приготовлене лiжко в другiй меншiй кiмнатi. Вiн поклав на стiл автомат i патронташ, а на стiльчику бiля стола - тулуб i верхню одежу, а поруч поставив важкi чоботи.

Зачинивши за ним дверi, усi швидко полягали спати. Але Бронi не спалося. Коли вона нiби заснула, в її очах несподiвано стало ясно. Вона вiдкрила очi - у хатi було свiтло. Вона схватилася з лiжка, вибiгла в ганок, трохи вiдчинила зовнiшнi дверi i зразу за садком у темрявi побачила вантажний автомобiль iз включеними фарами та почула нiмецьку мову. Миттю вона вскочила в кiмнату, де спав Йосип, i майже закричала: - Нiмцi! Вставайте! Одягайтеся! Бiгом!

Але вiн був дуже повiльний. Броня помогла йому натягти штани та всунути босi ноги в чоботи, накинула лише на шию гiмнастьорку i на плечi тулуб, дала в одну руку автомат, а в другу патронташ i почала його виштовхувати в однi, другi та третi дверi, на ходу всовуючи онучi в кишенi тулуба. Уже надворi вона потягла його за руку з автоматом убiк сливового куща бiля дороги i за ним штовхнула його на дорогу в бiк вiльхових кущiв, показавши туди рукою i шепнувши: - Туди, бiгом!

А сама миттю вскочила в ганок, зачинила тихенько дверi й не чутно замкнула їх засувкою. Пiсля цього вона вбiгла в першу кiмнату, перехрестилася, поспiхом перенесла сонних дiтей на мiсце, де спав тiльки-що Йосип, i лягла на лiжко, на якому до цього сама спала з дiтьми.

Лiгши, вона вiдчула бiля себе двi подушки й вiдразу меншу перенесла до дiтей i поклала на неї голiвку Валi. У цей час почувся стукiт у дверi з вимогою росiйською мовою вiдчинити дверi. Броня гукнула мамi, щоб вона вiдчинила дверi, а сама почала одягатися, не застеляючи лiжка й не розбиваючи подушку.

До хати зайшло троє чоловiкiв у нiмецькiй формi зi словами, якi повторювали й повторювали: - Где партизан?

Вони швидко оглянули кiмнати та тих, хто в них знаходився. Побудили дiтей, i Броня провела їх на пiч, на постiль їхньої бабунi. Той, що говорив росiйською мовою (власовець), вимагав i вимагав у Бронi, щоб вона сказала, де партизани, де її чоловiк. На це вона тлумачила, що не знає, де партизани, що їх тут немає, що її чоловiк поїхав на роботу в Нiмеччину. Вона дiстала конверт, листа й фотографiю вiд Юзiка, показувала їх нiмцям й доказувала, що це її чоловiк i вiн уже другий рiк у Нiмеччинi.

Росiйськомовний нiмець мав у руцi рiзку, час вiд часу вiн нею розмахував i вдаряв по дверях, стiнах, столу. Пiдходив вiн кiлька разiв до дiтей на печi, вдаряв рiзкою по припiку, погрожував i викрикував: - Капут!

У якусь мить вiн надмiрно розсердився i в станi афекту рiзко пiдiйшов до Бронi з криком: - Ти скажеш, де твiй партизан, де партизани, - i ввiткнув пiстолет в її рот, крутив ним у ньому й кричав, кричав: - Тут був партизан! Я бачив! Бачив тiнь! Не скажеш, я вбю тебе, суку погану!

Цi та iншi загрози, як i всi самовиправдовування Бронi, перекладав офiцеру третiй присутнiй нiмець. Слухаючи iстерiю власiвця (про власiвцiв стало вiдомо пiзнiше, пiсля закiнчення вiйни), нiмецький офiцер раптом сказав: - Найн, найн! Ком! - i вiн показав рукою всiм на вихiд з хати. Пiсля цього нiмцi оглянули пустi (без людей) другу половину хати, комору та хлiв.

Iншi нiмцi перевiряли також сусiдську хату дiда Владислава. Не знайшовши партизанських доказiв, усi пiшли до машини й поїхали. Як стало згодом вiдомо, пошуки партизанiв проводили вибiрково i в багатьох iнших хатах Кривотина та ближнiх сiл, включаючи Косяк.

Вiдїзд нiмцiв не викликав емоцiй нi в Теклi, нi в її дочки Бронi, нi в її онукiв; у їхнiх душах панувала якась неймовiрнiсть. Вони мовчки сидiли. Довго так сидiли, навiть дiти. Першою пробудилася маленька Валюшка, яка щось запитала. I почалося входження в подальше реальне життя. Пiзнiше Текля, здихнувши, сказала: - Дiти, нас уже тричi врятували нiмцi.

На другий день, коли наближалася обiдня пора, до них iз Косяка навiдалися дружина й дочка Залевського Йосипа, Ганя та Женя. Вiн турбувався, як обiйшовся нiчний налiт нiмцiв. Пiсля розповiдi Теклi й Бронi про те, як обiйшлося, Женя стала розповiдати дiтям казки " Коза дереза" i " Два ведмедi горох молотили". Їх слухали i дорослi. I це розслабило їхню напругу пiсля жахливої ночi.

Цей наїзд фашистських нiмцiв у Кривотин iз мотивацiєю пошуку партизанiв i, вочевидь, iз намiрами покарати село обiйшовся без трагiчних наслiдкiв. Це розумiли люди, партизани, полiцаї села. Цим пройнявся їхнiй дух. Вони берегли село, село берегло їх.

Однак приїзди нiмцiв в село були. Зокрема, одного разу до хати Теклi приїжджали на мотоциклах нiмецькi чини. У хатi вони допитували Броню, де її чоловiк. Вона вiдповiдала, що вiн поїхав до Нiмеччини на роботи. Старший серед нiмцiв говорив їй, що її чоловiк совєтський офiцер воює проти нiмцiв. Вона заперечувала i розповiдала, що пiд час вiдступу Червоної Армiї вiн прийшов сюди, додому. Це бачили сусiди, багато людей. Проте до армiї вiн не пiшов, вiн залишився тут i переховувався. А коли почали брати людей до Нiмеччини, вiн вiдразу поїхав туди. I вона показувала листа Юзька та його фотографiю, присланi з Нiмеччини. Нiмцi придивлялися до них, перекладач читав листа, але не вiрили i знову перепитували. Броня твердила своє i мати Текля все сказане нею пiдтверджувала. Урештi-решт вони повiрили.

Пiсля їхнього вiдїзду Толiк у мами запитав:

- Мамо, а чому у високого нiмця петлицi iншi, нiж в iнших нiмцiв, нiж у татка, якiсь зовсiм iншi знаки. Я дивився на них i дивився.

- Ой, синочку, не питай. Серед нiмцiв були рiзнi чини, тому вони мали рiзнi петлицi. Це були, мабуть, есесiвцi. Дуже поганi нiмцi. Не питай бiльше про це. I нiкому не кажи. Слава Богу, що вони повiрили нам i поїхали звiдси.

* * *

Коли засвiдчився вiдступ вiйськ нiмецької коалiцiї, у наше село першими iз вiдступаючих зайшли мадяри. У час їхнього приходу в село, у господарствi Бенеда Островського, що розмiщувалося зразу за перехрестям, навпроти дороги, працював юний родич iз недалекого села Чмiль. Вiн побачив на шляху наближення вiйськових i почав утiкати, вискочивши з подвiря. Його помiтили армiйцi, прийняли за партизана й стали доганяти, стрiляючи на ходу по ньому з криками: "партизан, партизан".

Вiн бiг огородами й, зокрема, поза садком Теклi. Переймаючи його, у садку солдати для зручностi прицiлу прикладали гвинтiвки до дерев, але влучити не могли. Хлопець бiг хитро, петляючи з одного боку в другий, i вскочив у ближнi кущi. Ще трохи пострiлявши, вороги повернулися в село.

Задля помсти вони пройшли по всiх хатах, полонили кожного дорослого чоловiка, що перебував удома, крiм старих, i погнали iз собою. Забiгали мадяри також до хати Теклi, вигукуючи: - Хазяїн де? Партизан де? - i нишпорили по закутках. Загарбали також кiлькох партизан, хто був удома не при зброї.

Iз всiх полонених мадярами нiхто не повернувся додому. Залишилися живими лише двоє: Йосип Лiсовський, який ще вдома прикинувся кульгавим i його на початку маршу колони полонених випхали з неї прикладами, та ще розумово хворий Ганьчин Стасько, у якого пiд час надання йому якоїсь роботи виявили його хворобу й наказали йти додому. I вiн прийшов за його ледь зрозумiлими словами аж iз Здолбунова, хоча погано говорив i щодо його мiсця проживання мiг вживати лише "село Кривотин, Ємiльчине, Коростень".

Винуватець полону чоловiкiв-кривотинцiв мадярами хлопець Петро, який зумiв утекти вiд мадярської смертi, пiсля вiйни з настанням миру працював облiковцем на молочному заводi в селi Чмiль. Лiовський Йосип став технiком штучного осiменiння тварин на молочно-товарнiй фермi у своєму селi, а Стасько був пастухом на колгоспнiй фермi.

Вiдразу пiсля вiдступу вiйськових мадярiв вiдбулося вивезення нiмецького населення iз сiл Косяк i Крупушин на залiзничну станцiю Яблунець для вiдправки в Нiмеччину. Разом iз нiмецькими людьми вивезли їх майно, тварин.

Остання фаза окупацiї

Коли вiдчувся невiдзворотнiй вiдступ нiмецьких вiйськ у кiнцi 1943 року, Текля з дочкою Бронею перейнялися хвилюванням, як бути, яка буде поведiнка вiдступаючого ворога. Поширювалися рiзнi негативнi чутки. Текля запропонувала сходити до сiльського старости Станiшевського, який жив недалеко, був практично сусiдом, i вiдчувалася його доброзичливiсть, щоб вiн надав можливiсть їй з онуками поїхати на колгоспно-нiмецьких конях в село Двадцять пяте до сестри Домцi.

I вона пiшла до хати Антона Станiшевського й висловила свою думку. Вiн погодився з доцiльнiстю виїхати з дiтьми в безпечнiше мiсце i поцiкавився, як бути з Бронею. Текля вiдповiла, що дочка з Божою допомогою буде стерегти дому - вона спритнiша i доцiльнiше зможе знаходити кращi можливостi. Пiсля цього вiн пообiцяв видiлити одного коня з возом, але без їздового, щоб їхала вона сама з онуками або взяла за їздового свою сестру Ганну - буде i безпечнiше i допомога в дорозi.

Текля з певною радiстю поспiшила до сестри. Вона погодилася з пропозицiю, сказавши, що Тофiля iз Стаськом, який вдома, уже повернувся з мадярського полону, зможуть цим часом удвох побути самi. Вона заодно також зустрiнеться iз сестрою Домцею та її сiмєю, з якими не бачилися протягом усiєї вiйни. За розмовою обидвi сестри зiйшлися на думцi, щоб взяти iз собою корову з телям, iнакше вiдступаючi нiмцi їх вiдберуть.

Вислухавши Теклю вдруге, Станiшевський сказав, що надає команду полiцаю Журавському Марку видiлити в її розпорядження коня з возом для поїздки з дiтьми та коровою на привязi до селища Двадцять пяте. Опiсля написав вказiвку полiцаю та пропуск для поїздки i, вручаючи їх, промовив:

- Поїздка має бути, вочевидь, безпечною, бо партизанiв у мiсцях за таким маршрутом нинi немає, то i нiмцiв нема, а для полiцаїв повинна бути достатньою ця завiрена перепустка, в якiй все зазначено. I вiдповiдно до цього, якщо несподiвано виникне необхiднiсть, треба робити пояснення. Коли поїдете?

- Пiслязавтра.

- Iдiть до Марка. Нехай вам щастить.

- Дякую, дякую. До побачення.

У зазначений день уранцi Ганна Годлевська пiдїхала до двору Теклi на невеликiй пiдводi iз запряженим гнiдим конем. Броня з мамою на вiз наклали сiна, зробили з нього спереду сидiння для Ганни, накривши його рядниною i дала в руки кусок полотна, щоб накрити колiна. Пiсля цього позаду сидiння вмостили в сiно на бочок лежачи темно-руде телятко, привязавши його через шию до обох драбин так, щоб воно могло встати, але не рухатися з боку в бiк. Опiсля привязали ззаду воза руду невелику корову. Потiм Броня середню частину сiна на возi накрили рядном, посадили на нього ближче до теляти по зимньому одiтих дiтей i накрили їхнi ноги сiном i фартухом, сказавши:

- Пiдсуньте ноги пiд теля, а руки покладiть на нього.

Позаду них на намощене сiно, накрите також ряднинкою сiла їхня бабуня, пiдсунувши пiд дiтей ноги в сiнi. Броня ще бiльше укутала їх сiном i фартухом.

- Тьотю Ганя, мамо, дiтки, укутуйтеся зразу, щоб було тепло вiд початку, бо надворi прохолодно, сиро, а дорога далека, не треба охолоджуватися. Якщо трохи зараз змерзнете, потiм надворi не нагрiєтеся, - клопоталася Броня.

- Усе буде добре. Будемо дивитися за дiтьми, - заспокоювали мама й тiтка...

Проїхавши територiю свого села та окраїнами двох ближнiх сiл, вони довго рухалися сосново-березово-вiльховим лiсом за хмарної, але спокiйної погоди. До Кучинських, сiмї сестри Домцi та її чоловiка Франця, вони прибули без пригод. Прибульцiв господарi огорнули радiстю. Вiдразу й пiзнiше вони розповiдали, що тут не бачили нi Червоно Армiї, нi партизанiв. У цьому маленькому глухому селi, як i ранiше, люди продовжували працювати по забезпеченню матерiалiв для роботи на смолярнi - гонять та зберiгають смолу; життя тут було нудним. Зустрiч рiдних пройшла за святково прибраним столом: Кучинськi-господарi, їхнi двi дочки й синок, Ганна й Текля з онуками та дехто iз сусiдiв.

Перебуваючи тут, Текля й Ганна не знали, коли можна повертатися додому, не було нiякої iнформацiї. Та одного разу в обiдню пору до цього поселення приїхала й зупинилася поблизу хати Кучинських вантажна автомашина з червоним прапором над Кабiною. До неї повибiгали люди - дорослi й дiти. Сержант, який вийшов iз неї, розповiв людям, якi вiдразу пiдiйшли до нього, що вiн їде по глухих селах, щоб повiдомити, що нiмцiв навколо вже немає, що нiмецька окупацiя закiнчилася.

Баба Текля запитала в сержанта, чи можна зараз вести онукiв в село Кривотин. На це вiн вiдповiв, що в цих мiсцях нiмецького вiйська немає, але окремi вiйськовi групи можуть пробиватися до своїх, щоб не попасти в полон, тому краще кiлька днiв почекати.

У наступнi два днi падав холодний зимовий дощ. На третiй день потеплiло й прибулi гостi зiбралися додому. Зворотна дорога була гiршою: пiсля дощу шлях був грязьким. Одному коню везти воза було важко. Iнодi корова гальмувала воза. Тому в окремих мiсцях Толiку наказували злазити з воза i йти позаду корови. В одному з грузьких мiсць його нога вислизнула з черевика i нею вiн вступив у болото. На його поклик зупинили воза, iз нього швидко злiзла його бабуня, вона пiдтримала його оголену нiжку, витягла з грязi його черевичка, перенесла внука й черевичка на вiз, хутенько витерла ганчiркою забруднену ногу, роззула другу нiжку, обидвi пiдсунула пiд живiт лежачого теляти, щоб вiдiгрiвалися, i руки внука поклала на тiло теляти, де й Валя тримала свої рученята. Пiсля цього бабуня сiном, що було на возi, витерла вiд грязi взуття, i також пiдсунула його до теляти, зробила необхiдний облаштунок, щоб швидше вони нагрiлися бiля теляти, i вони поїхали. Згодом вона внука взула, i далi вiн iшов обережнiше.

Нарештi пiдвода з одним конем виїхала на кiнцеву пряму дорогу, яка протяжнiстю бiльше одного кiлометра вела до хати Теклi, i вона й Ганна вiдразу побачили рiдний садочок, до якого треба було їм ще їхати. По тiлу Теклi пройшло зворушливе тепло тривожно-доброї надiї, яку вона стала висловлювати до сестри та до онукiв. Очi всiх були зосередженi вперед до садочку.

Коли до нього залишалося метрiв iз чотириста, вони побачили постать, яка вийшла звiдти й наближалася до них. Згодом Толя зiсковзнув iз воза, побiг попереду коня й почав вигукувати: - Мама, мама!

Побiгла назустрiч їм i Броня. Вони обнялися, поцiлувалися. Коли бiля них зупинилася пiдвода, Броня з радiстю почала цiлувати й обнiмати тьотю Ганю, Валю, маму, телятко, а трiшки згодом погладила мордочку корови, кiлька разiв сказавши: - Рижа, Рижуня.

Далi вона палко говорила: - Як нiмець пiшов, я вас щодня виглядала, а сьогоднi пiсля ранку вибiгала й вибiгала на подвiря, дивилася й дивилася на шлях.

Удома, розвантажившись, Ганя запитала в Бронi: - Куди подiти коня з возом? Влада ж помiнялася. Їхати до Марка?

- Вiдвезiть все до конюшнi колгоспу. I це сiно. Покладiть його в ясла коня. Там є ще кiлька коней i конюх. А Марко пiшов у партизани, вiн був полiцаєм, пiдпiльно партизанив i як iшов до них, то сказав: - Конi, увесь реманент, усе майно були колгоспними i їх необхiдно знову здати колгоспу i треба їх берегти.

Далi Броня продовжила: - Станiшевський був пiдпiльним партизаном i при нiмцях займав посаду сiльського старости. А зараз голова сiльської ради.

- Виїжджали з дому - була одна влада, приїхали додому - друга влада. Була нiмецька, зараз - знову радянська. А колгоспи були i є, i є. I начальник той самий, - говорила Текля.

Ганна напоїла коня i, попрощавшись пiд вдячнiсть Теклi та Бронi, поїхала.

Згодом, заспокоївшись на тому, що всi в купi, мати запитала доньку Броню: - Як тобi тут булося?

- Обiйшлося добре. Вiйна пройшла мимо. Стрiлянини не було. Хоча в селi пiд кiнець вiйни трохи стрiляли, - почала розповiдати Броня. - На другий день, як ви поїхали, на перехрестi, що бiля фiгури, зiбрався невеликий обоз партизанiв, кажуть, пiдвiд iз чотири, по однiй iз сiл Ганнiвка, Королiвка, Горбове та з нашого села, щоб вiдправитись в партизанський загiн для рейду, щоб давати бiй вiдступаючим нiмцям. У цей час появився нiмецький лiтак i скинув трьох парашутистiв, якi спускалися над садибою Руднiцької Рузальки. Їх i розстрiляли партизани. Виявилося, що вони були з новорiчними подарунками. Невiдомо для кого - для своїх нiмцiв, чи для людей села з якоюсь метою. Їх закопали прямо на садибi Рузi, ближче до дороги.

Через деякої паузу вона продовжила: - Пiсля цього люди з ближнiх хат поприходили i почали просити партизанiв, щоб вони швидше поїхали iз села за своїм завданням, бо зараз надiйдуть нiмцi, почнеться бойня i село постраждає . Вони послухалися. Але нiмецьке вiйсько в цей i наступний день не надiйшло. Очевидно, парашутистiв скинули не на те мiсце.

- I добре, - сказала мати, - добре, що за час вiйни в нашому селi Бог не допустив бою. А нiмецьке вiйсько сюдою вiдступало? То як було?

- Вiдступало, мамо, - важко здихнула дочка. - Коли йшло нiмецьке вiйсько, разом зi мною була Тофiля. Ми як побачили, що iз села йдуть колони нiмцiв, я замкнула хату, i ми вибiгли через дорогу в поле, там зразу попадали i поповзли задки до кущiв, дивлячись, як йдуть нiмцi. I пiхота, i машини, i гармати... Як стемнiло, фари машин свiтили дуже яскраво, i ми боялися навiть голови пiдняти, щоб нас не замiтили. А ми на свiтлi бачили нiмцiв дуже добре. Коли проходила остання невеличка колона, вона зупинилася бiля двору дiда Владислава, i два нiмцiв вийшли на подвiря. Один iз них розвалив загату пiд вiкном хати, узяв оберемок соломи, пiднiс її до дверей клунi i почав її пiдпалювати запальничкою. Iз хати вискочив дiд Владислав i зразу ногами загасив вогонь. Тодi другий нiмець схопив його, упхнув у клуню, замкнув дверi на защiпку, пiдсунув до дверей солому i пiдпалив її. Обоє голосно засмiялися, пiднявши руки вгору, i побiгли до своїх. Тодi, як двоє нiмцiв старалися пiдпалити клуню, їм iз строю разiв зо три вигукував їхнiй командир: - Шнель, шнель, рус, рус! Усi разом вони швидко пiшли зi словами "шнель, шнель, рус, рус". У ту ж мить у пiтьми непомiтними ми пiдбiгли до вогню, розгорнули ногами солому, що повiльно розгоралася, бо була вологою вiд учорашнього дощу, i почали ногами топтати вогонь. Тут же Тофiля схопила вiдро з водою, що стояло бiля криницi, i вадою залляла вогонь. Дверi тiльки чуточку присмалилися. Ми врятували вiд пожежi клуню, батька Тофiлi та їхню хату.

- I нашу хату врятували, адже вона зовсiм близенько вiд обiйстя Владислава, - повiльно проговорила мати. - Настрахалася ти, дочко, з Тофiлею, натерпiлися.

- А наше вiйсько в цю нiч не прийшло i не прийшло сюди до цього часу. Лише коли вiдступаючi нiмцi зайшли в село, по них було зроблено артобстрiл, снаряди попали в нашу школу, але нiхто не постраждав. Наступного дня вранцi по цьому шляху проїхала пiдвода з червоноармiйцями. Один солдат, сидячи на возi, тримав у руках червоний прапор, другий грав на гармошцi, i всi браво спiвали. Не вiрите, мамо? Правда, правда, чиста правда!

- Слава Богу! Нiмцi поспiшно втiкали, боялися, вочевидь, попасти в полон. Наше вiйсько, очевидячки, пiшло iншою стороною, щоб узяти їх в оточення.

- Так, мамо. I нашi шляхи та доти, стратегiчнi, як казав Ванька , не знадобилися для оборони чи наступу нi для нашої армiї, нi для фашистiв. Нашi шляхи були тiльки для вiдступаючих i полонених.

- Добре, що в нашому селi обiйшлося без лиха. Добре, що ти була разом iз Тофiлею i ви вибiгли в поле, коли селом вiдступали нiмцi. Якби кожна з вас сидiла у своїй хатi, то, вочевидь, була б тяжка доля Владислава й Тофiлi. Вони погорiли б. I хто-знає, що було б iз тобою та з нашою хатою.

- Так-так, мамочко.

У наступний день Броня пiшла до Станiшевського додому з повiдомленням про те, що її мати з дiтьми повернулися додому i тiтка Ганя здала коня з возом конюху. Пiд час її подяки вiн запросив Броню присiсти i сказав: - Бронiслава Петрiвна, ми свiдки, що фашизм вiд нашого села зiгнано. У цьому є певна заслуга твого чоловiка та ще двох офiцерiв нашого села, якi були добрими людьми, але жiнки яких, як i ти, попали в окупацiю. Менi вдалося полiцаям села довести, що ви нашi добрi односельчани, що вашi батьки добрi люди, а доля вас звела по любовi з офiцерами i нема вашої вини в тому, щоб вас наказувати. Я їм казав, що Залевськi Петро й Текля були проти колективiзацiї, i Текля останньою в селi пiшла в колгосп через те, що було голодування. То тепер її дочку варто розстрiляти чи здати нiмцям? Слава Богу прислухалися. Далi. Усi полiцаї знали, що серед них є партизани, хоч про це нiхто не говорив. Але вони, як i всi люди зрозумiли, що фашисти гiршi вiд бiльшовикiв i в думках почали надiятися на Червону Армiю та партизанiв. Була проблема також у тому, що в селi живуть переважно поляки, i через це була певна небезпека для села. Але при нiмцях мирно жили поляки та українцi i червоноармiйськi командиршi з ними. При цьому всьому я наголошував, що треба зберегти село й усiх людей. Дякую людям: вони виявилися мудрими.

- Антоне Миколайовичу, люди говорять, що ви добра людина. Ви дуже мудра людина. Мудра людина - добра людина. Iз мудрим начальством i люди робляться мудрими та добрими. Дякую вам, що нам трапилася така людина, дякую вам, що ви нас зберегли.

- А ви, Бронiслава Петрiвна, умiєте говорити. I хвалити. Я вперше почув про себе такi хорошi слова. Але досить про це. Добре, що менi далося пiзнати вас. До побачення.

Пiслявоєннi колгоспно-радянськi днини

Iз вiдходом нiмцiв розпочалося радянське колгоспне життя. I Броня вiдразу стала колгоспницею. Повернулося її минуле селянство, але на колгоспнiй нивi з пануючим чеканням вiстей вiд чоловiка та турботою про дiтей. Весною вона разом iз подругою Тофiлею Максимюк самi пiшли, без запрошення чи то розпорядження, на колгоспну роботу для виконання тих робiт, якi за слухами виконували деякi колгоспники пiд керiвництвом Станiшевського, якого люди продовжували вважати своїм начальником.

Одного ранку на бригаду, де до бригадира завжди збиралися люди перед початком роботи, прийшов i Станiшевський. Вiн привiтався, подякував за бажання працювати й завiв органiзацiйну мову про те, як будемо господарювати пiсля звiльнення села вiд нiмецької окупацiї. Вiн говорив, що будемо надiятися, що пiсля вiйни будемо жити добре. Але, звiсно, треба працювати. Зараз прийшла весна, посiвна пора. Працю в полi ми ще не розпочали - не мається належної можливостi: пiсля вiдходу нiмцiв залишилося лише кiлька пар колгоспних дорослих коней, кiлька лошакiв та кiлька плугiв i борiн. Але треба термiново сiяти, садити, вирощувати новий урожай як у колгоспi, так i на людських садибах.

Люди висловили думки й прагнення щодо орання пiд ярину та для посадки картоплi. Хтось iз жiнок, що зiбралися, заговорив, що можна орати коровами. Та колгоспних корiв не було, а в людей як брати? Двоє колгоспниць запропонували дати своїх корiв, щоб була одна пара пiд одне ярмо. Дати. А хто буде орати? Адже лише троє дорослих працездатних чоловiкiв залишилося в селi - решту вивезли в Нiмеччину, забрали мадяри, а декiлька ще не повернулися з партизанiв, можливо вони перейшли в Армiю.

- Треба кликати хлопцiв-пiдлiткiв i дiдiв, - висловився Станiшевський. - I треба з бiльш досвiдчених жiнок вибрати чотирьох бригадирiв, на кожну частину села, щоб вони органiзовували колгоспну роботу, але щоб працювати на однiй роботi вкупi, допомагаючи один одному, бо нас не багато.

Гомонячи, чотирьох бригадирiв було названо.

Далi вiн оголосив, що оранку почнемо коровами завтра вранцi на тому полi, що за будинками ферми. Оскiльки в колгоспi села збереглося два ярма i двi колгоспницi погодилися дати своїх корiв для орання, то треба ще двi корови для другого плуга. Також треба, щоб було двох орачiв. Наприкiнцi зiбрання вiн запросив, щоб завтра вранцi чоловiки з кiлькома хлопцями принесли до поля два ярма й два плуги, а чотири жiнки привели туди своїх корiв. Вiн також звернувся до людей iз проханням, щоб у своїх домiвках виявили ярма та плуги, що, вочевидь, схованi i тому збереглися. Чотирьом бригадирам вiн запропонував пiдiйти до нього на пораду, щоб завтра забезпечити виконання роботи. Пiсля цього вiн розпорядився всiм розiйтися додому до завтра.

Завтрашнiй день органiзацiйно мав початок такий, як домовилися вчора. У всiх присутнiх цiкавилася думка, як буде оратися коровами, адже цього ще нiхто не бачив.

- Спочатку почнемо орати одним плугом, - сказав Станiшевський.

Двоє чоловiкiв пiднесли плуга на мiсце початку першої борозни, двоє юнакiв узяли ярмо й причепили його до плуга, жiнки пiдвели двi корови до ярма, двоє чоловiкiв iз жiнками впрягли в нього неслухняних корiв i один iз них руками взявся за чепiги плуга, сказавши:

- Я орач, жiнки хай ведуть своїх корiв у напрямку першої борозни i слухають мене, мої команди. Гей, гей-гей, пiшли.

Але корови не зрушили з мiсця. Жiнки почали їх понукати та пiдганяти своїми рiзками. Вiдтак корови натискували на ярмо неодночасно i воно смикалося то в один, то в другий бiк. Пiсля кiлькох понукань корiв до руху одна iз жiнок свою корову шмагнула сильнiше. У вiдповiдь вона раптом стала трохи боком i почала крутити головою, стараючись витягти її з ярма. Це викликало в присутнiх здивування i зупинило прагнення жiнок. Далi вони лагiднiше, але наполегливiше почали налигачами (мотузками) тягнути корiв вперед. Тi зробили з десяток крокiв i зупинилися, а та з них, що крутила головою, повернула її в бiк своєї хазяйки, дивлячись на неї.

- Чорнуля, дивишся на мене, щоб я забрала тебе з ярма? - заговорила власниця тiєї корови. - Пiсля цього ти даси менi молоко? Товаришу Станiшевський, Антоне Миколайовичу, я сама запропонувала орати коровами, чула про таке. Але бачу, що моя корова не зможе орати, мабуть вона не тiєї породи, - i почала звiльняти свою корову вiд ярма.

- Не спiшiть. Треба привчити корiв до ярма, - швидко пiдiйшов один iз дiдiв. - Коней привчають i до сiдла, i до шлеї, i до дишла. I волiв привчають до ярма. А не зразу вперед... Пiдведiть iншу корову. А ця нехай буде, вона спокiйнiша, ця буде орати.

Привели другу корову, що з iншою скубали тут поруч першi весiннi травинки. Дiд iз власницею приведеної корови повiльно запрягли її в ярмо. Дiд її погладив, тихо поворушив ярмо, посунув його до середини шиї корови, потiм до холки.

- Нехай корови трохи постоять пiд ярмом. Пiсля цього вони самi захочуть iти й будуть тягти плуга, - повчав дiд. Через хвилин iз сiм вiн, стоячи збоку корiв, сказав: - Попробуємо. Орач, тримай плуга не глибоко, а ви, жiночки, трохи збоку попереду корiв ведiть їх за мотузки. Гей! Разом, пiшли, пiшли! Плуга тримай мiлко, мiлесенько!

I корови пiшли, а позаду плуга стрiчкою залишалася вузенька борозна. Кiлька жiнок трохи йшли по нiй. Дiйшовши до половини невеликого поля, зупинилися, дали коровам перепочити. Далi знову почали, i борозенка почала збiльшуватися. У кiнцi поля упряжку розвернули, коровам дали трохи вiдпочити й почали другий захiд. На його половинi тварин зупинили для чергової передишки й опiсля закiнчили зворотну борозну.

Люди, якi продовжували стояти з краю поля бiля початку оранки, були запитливо задоволенi. До орачiв i присутнiх звернувся Станiшевський: - Будемо надiятися, що орання буде продовжуватися. Прошу сьогоднiшнiх працiвникiв продовжити цю роботу до обiду. Завтра до такої роботи прошу долучитися ще кiлькох досвiдчених чоловiкiв, щоб щодня орали по двi пари до пiвдня, а пiсля обiду до оранки долучати iнших корiв. Корiв не треба використовувати цiлий день, лише пiвдня. Бригадирам треба подбати про це. Корови мають давати молоко. I їх треба належно годувати, напувати i тут трохи пiдпасати. Сьогоднi оранка до пiвдня буде цiєю парою корiв, а далi доцiльно орати iншими коровами... Конi будуть використовуватися на транспортних роботах. Їздовими будуть нашi парубки. Хто сьогоднi не оре, може бути вiльний. Дякую. До побачення.

Вiдразу, як почалася невелика пауза в роботi, на свiжу зорану землю прилетiла зграйка ворон, якi на нiй почали копошитися, щоб порадуватися поживою.

Опiсля цього дня орання землi коровами продовжувалося помаленьку, бо корови щодня були iншi, iнодi малi, непiдходящi для ярма - первiстки або взагалi малi, якi на Полiссi мали поширення за породним складом. Проте щось виорали, щось посiяли, поки була капля насiння, трохи посадили картоплi.

I на присадибних дiлянках декотрi по двоє сусiдiв використали корiв, щоб пiд плуг посадити картоплю чи зорати землю для огороду. Однак бiльшiсть людей шкодувала корiв. Такий процес загалом не схвалювався i йшов не так, як бажалося. Працювала лопата. Вечорами та раненько, поза колгоспною роботою, використовувалися конi.

Так у селi продовжувався 1944-й важкий воєнно-господарський рiк. Переважно з жiночо-вдовиною та дитячою працею. Восени дiти пiшли до школи в 1 - 4-тi класи, залучивши до продовження навчання тих дiтей, якi вчилися за нiмецької окупацiї (таке було дозволено). Люди працювали завзято, як могли, i слiдкували за воєнними подiями, чекали перемоги над Нiмеччиною та повернення додому вiйськових й остарбайтерiв. Люди побачили рiзницю мiж владою нiмецькою i радянською.

Проте шановний людьми Станiшевський, якого пiд час посiвної обрали головою колгоспу i за якого пiсля звiльнення села вiд нiмецької окупацiї було зiбрано перший урожай, захворiв на туберкульоз. На його мiсце уповноважений iз району привiз i рекомендував обрати головою колгоспу одягненого у вiйськову форму юного чоловiка Бистрого Олександра Аркадiйовича, якого було представлено як лейтенанта-артилериста, комiсованого з вiйська пiсля поранення.

* * *

Добрi сподiвання на покращення життя пiсля розгрому нiмцi, якi поселялися в людях, раптом дияволом було порушено. Поширилися жахливi чутки про українсько-польську рiзанину. На слуху було те, що, як помсту полякам за знущання та знищення українцiв, українськi нацiоналiсти-бандерiвцi цiлими селами вирiзають полякiв; знищують вони й радянську владу та сiмї офiцерiв Червоної Армiї. В один iз раннiх весiннiх вечорiв хтось сповiстив, що дiйшла черга й до нашого села i що в цю нiч бандерiвцi будуть тут - треба кидати свої домiвки i ховатися подалi вiд них.

Текля з дочкою Бронею та внуками миттєво зiбралися втiкати з дому. Вони нашвидку тепло одiли дiтей i самi одяглися, адже їм треба було перебувати надворi всю прохолодну нiч. Броня розпорядилася: - Ви, мамо, з Валею бiжiть у вiльховi кущi, що за хатою злiва, там є канава i вам буде зручнiше в нiй знаходитися й спостерiгати за домiвкою, а я з Толiком буду справа в ближньому березняку.

Йдучи до нього, перед ним вона побачила добре вiдому копанку-яму, яка ранiше в колгоспi використовувалася для сушiння трести льону. Вона взяла сина на руки i з ним спустилася в неї. Тут було затишно. Згодом вони присiли на залишок помятої трести, пригорнувшись один до одного.

Iшла нiч. Коли почало трохи свiтлiшати, вони почули далеченький одинокий крик, який чувся: "О-о-а-а-а-й-й, о-о-а-а-а-й-й".

I Толiк поквапно прошептав: - Боже-боже, як будуть нас рiзати, то хоч би гострим ножем, щоб швидко...

- Не будуть, не будуть, нас тут не знайдуть, не бiйся, ми в ямi, нас не видно, - утiшаючи й пригортаючи сина говорила Броня.

- А як бабуня й Валя? -- турбувався Толiк.

- I їх не побачать, вони в канавi, їх також не видно.

Коли знову кiлька разiв повторився той крикливий голос, Броня розрiзнила слова "Миколай, Миколай", якi вигукувала iз ближньої вулицi сусiдка. I Броня здогадалася, що вона кличе свого чоловiка Миколая, щоб вiн повертався до хати.

- Iдемо додому. Бандерiвцiв немає - звернулася заспокiйливо вона до сина, пiдсадила його вгору, щоб вiн вилiз iз ями, i сама, пiдстрибнувши, вибралася на поверхню.

- Пiшли, Толя, до бабунi з Валею, вони он там, у тих кущах.

I незабаром iз них почувся тихий голос:

- Ми тутечки. Ми бачимо, що ви йдете до нас.

- Ви обгорнулися торiшнiм листям?! Молодцi, - тихо заговорила Броня, наблизившись до них.

- Так, я назгрiбала листя тут навколо. Спочатку, щоб сiсти, а потiм щоб укритися. Було добре.

Вийшовши зi своєї схованки та струсивши листя iз внучки Валi та iз себе, бабуня обняла по черзi внукiв та Броню i всiх спрямувала додому. Хата була замкнена, навколо панувала тиша.

* * *

Жахливих бандерiвцiв не було в селi нi в цю нiч, нi в наступний тиждень. Але поширювалися чутки про лiквiдацiю бандерiвцями органiв радянської влади.

Зачепили такi чутки сiмю Теклi. Бо у своїй домiвцi вона надала можливiсть пожити новому головi сiльської ради Карпишину Василю, як родичу, одруженому на дочцi двоюрiдного брата Лаговського Франка. Карпишина комiсували з вiйська iз-за калiцтва правої руки, i районна влада його призначила головою сiльської ради, а Станiшевського рекомендувала обрати головою колгоспу, що селяни на зборах похвально ухвалили.

В одну з темних весiннiх ночей почувся стукiт спочатку в дверi ганку, а потiм у вiкна з вимогою якихось чоловiкiв вiдчинити дверi.

- Бандери, - сказала Текля розбудженим пожильцям у хатi й вийшла в ганок.

Вона вiдмовлялася вiдчиняти дверi, пояснюючи, що сплять дiти i вони полякаються. Пiсля кiлькох погроз було зроблено пострiл у ганок вище зовнiшнiх дверей. Та Текля їх не вiдмикала. Вiдтак бандерiвцi почали гримати в кiлька вiкон, i залунали погрози спалити хату. I господиня вiдiмкнула дверi.

Троє чоловiкiв увiрвалися в хату з викриками: "Де Карпишин?".

- Карпишин, вилазь! - викрикували вони, заглядаючи в кожну кiмнату, у кожний закуток.

Не знайшовши його в хатi, вони приступили до жiнок, допитуючи їх, де вiн. Але всi вони вiдповiдали, що не знають. Тодi почувся викривлено-притворний голос знадвору iз-за вiкна: - У його жiнки, у жiнки питай!

I двоє чоловiкiв почали допитувати в молодих жiнок, хто з них є жiнка голови сiльради, пiдвiвши їх ближче до вiкна. Та вони також не вiдповiдали. Тодi пришельцi стали щипати їхнi руки, що були оголенi нижче плечей, оскiльки жiнки були одiтi в нiчнi сорочки без рукав, запитуючи:

- Ти жiнка голови? - кричали бандерiвцi.

Та обоє жiнки продовжували мовчати. I не кричали вiд болю. Не плакали. Лише скривлювалися їхнi обличчя та закривалися очi. Не одержавши вiдповiдi, один iз катiвникiв сказав:

- Я знаю, хто головиха.

- Ти не головиха, бо в тебе шкiра на руках тонка, без жиру, на долонях мозолi. Цi руки працюють, - говорив вiн єхидно, легше щипаючи її.

- Це совiтка, офiцерша - почувся голос iз-за вiкна знадвору.

- А це головиха. У неї руки повнi, шкiра товстiша, жирнiша, ущипнути не можна, - кричав i щипав її руки знавець-кат. - Де голова сiльради? Де твiй чоловiк?

- Питай її, питай її! - звучав сердитий голос навiдника.

I кат зi злiстю її щипав, щипав. Але вона продовжувала мовчати.

- Лiзьте на горище! Там пошукайте! - розпорядився навiдник.

Двоє полiзли по драбинi на горище через остелину (лаз у стелi), яка розмiщувалася в сiнях недалеко вiд хатнiх дверей. На горищi, стоячи близько остелини, вони освiтили горище, але нiкого не побачили. Тодi один iз них пройшовся по горищу, оглядаючи все, що лежало. Повертаючись назад, вiн побачив Карпишина, що стояв, щiльно притулившись до комина.

- Ось де ти, сволота радянська! Ховаєшся?! - закричав той, що знайшов його. - Злазь! - i пхнув його до виходу.

Коли Карпишин злазив i скалiченою рукою ще тримався за верхнiй щабель драбини, бандерiвець наступив на кiсть тої руки.

- Боляче? Так Українi боляче вiд бiльшовикiв.

Як тiльки полонений прибрав руку, бандерiвець штовхнув його в голову зi словами: - Падай! I впаде твоя совiцька влада!

Але вiн опирався ногами, тримався колiньми за драбину та одною рукою за iншi щаблi й спустився на пiдлогу.

Тут же його впхнули в хату та наказали одягатися i йти з ними.

Анеля, його дружина, швидко одiла на нього спочатку кiтель iз медалями й двома орденами, а потiм почала одягати шинель.

Побачивши нагороди, один iз бандерiвцiв вiдразу їх позривав, кидаючи на пiдлогу iз шиплячими словами: " Убивця".

Анеля швиденько почала застiбати ґудзики на шинелi, прохаючи: "Не берiть його, вiн iнвалiд!". Та його вивели з хати, а вона ледве встигла на ходу надiти йому кашкет.

- Що ж воно буде? Що ж воно буде? - почала тихо причитати Неля.

- Господи, помилуй! Господи, помилуй його i нас! - повторювала й повторювала Текля.

Очiкування повернення його було тривалим, тривожним, болючим. Нарештi перед ранком надворi почулися кроки й через незамкненi дверi увiйшов зосереджений Карпишин iз саднами на обличчi.

- Тебе побили! Що хотiли? Розкажи! Розказуй, - з плачем говорила й запитувала Анеля, стоячи бiля нього та дивлячись на закривавленi садна. Хатнi також були поруч iз ним.

- Я вже вдома, усе буде добре, - через хвильку сказав вiн.

- За що били бандити? За що? Що хотiли?

- Щоб любив Україну. Виховували кулаками.

- Присаджуйтесь, - узяла його за руку Броня. - Неля, промий горiлкою ранки та змаж їх свiжою сметаною, вершками.

При цьому вiн говорив:

- Iз кулаками розяснювали, хто такi бандери, чому прагнуть рiзанини, чому вбивають совєтов. Щоб не ганявся за бандерами. Пригрозили, що якщо я не вгамуюся, то вирiжуть нас усiх.

- За нiмецької влади українцi-нацiоналiсти були за Україну i за Нiмеччину, говорили, щоб полiцаями були українцi, щоб усi люди села працювали, щоб дiтей у школi вчили, не заперечували служби Божої в польському костьолi, - розмiрковувала Броня. - А зараз що роблять нацiоналiсти? Як це розумiти?

- Тодi були нацiоналiсти ОУН Мельника, а тепер нацiоналiсти Бандери, - розяснював Карпишин пiд час того, як Анеля обробляла його ранки на обличчi.

- Тi i тi українцi. I в Києвi українцi. Але кожнi мають рiзнi погляди. У цьому й бiда. Бандерiвцi вважають, що зараз нiмцi окупували Україну, а ранiше поляки окупували українськi землi й побудували костьоли там, де люди не знають польської мови i де не було полякiв, що полякiв сюди населили, що вони окупанти.

- То ми, поляки, окупанти? - обурилася Текля. - Ми, кривотинцi, нашi предки тутешнi, ми тут завше живемо!

- Бандерiвцi кажуть, що ми, люди, мiсцевi, але нас ополячують релiгiєю та польською мовою.

- То за що вони хочуть нас вирiзати за це? - не розумiла Броня.

- За те, що ми пiдтримуємо полякiв-окупантiв, що ми з ними за одно, - вiдповiдав Карпишин. - Бандерiвцi кажуть, що з ними боролися Гонта, Богдан Хмельницький, а тепер бореться Степан Бандера. I вiн переможе, як i вони.

- Безглуздя! - не вгамовувалася Броня. - Вони переможуть велику Червону Армiю? Червона Армiя та партизани воюють проти фашизму! Виходить, що не треба було воювати проти нiмецьких фашистiв? Виходить, що в нашому селi сiмї тих полякiв, з яких були партизани, треба вирiзати? Так можуть робити тiльки дикi нелюди!

- Iз нашого села було бiльше восьми партизанiв: наш Залевський Йосип Тофiльович, Островський Станiслав Маркович, Журавський Марко ... Дай Боже пам'ять, - взялася назвати партизанiв хазяйка хати Текля.

- Наш Станiшевський очолював Кривотинську партизанську групу пiдпiльно, будучи старостою села, - перехопила мову матерi Броня. - Наше село було партизанське! Патрiотичне! Наших хлопцiв не взяли в Червону Армiю, як полякiв, то вони самi пiшли в партизани воювати з нiмцями. Були в полiцiї i партизанили. Тичину в бою вбито. Островський Станiслав поранений, повернувся додому калiкою...

- А тебе за що побили, ти ж українець? - перебила попередню мову Анеля, звернувшись до чоловiка.

- За те, що я за радянську владу, що я не розумiю, що совєти прийшли з Росiї, що радянська влада, Росiя, нiмцi, Польща - окупанти.

- Бандери проти нiмцiв, проти совєтов, проти полякiв, проти Червоної Армiї, яка воює проти фашистiв-загарбникiв! Групки бандерiвцiв переможуть армiю? - запалилася Броня. - Подурiли люди, чи що? I в нашому ж селi поляки не виступають проти українцiв, мирно живемо. Кого за що рiзати?

- Так. Але ватажки, нацiоналiстичне начальство, народ збурюють, пiднiмають людей проти окупантiв, - говорив Карпишин. - I польська влада завжди збурювала агресiю та окупацiю. Так вважають бандерiвцi.

- Релiгiйнi свята в рiзний час i молимось по-рiзному, - сумно промовила Текля.

- Бог один! А релiгiї рiзнi. Як рiзнi партiї вiд рiзних полiтикiв, - зосередив увагу Карпишин.

Далi були суперечливi судження, обурення, заспокоювання i мовчання, переживання та спiвчуття з приводу побиття Карпишина.

У наступнi днi пiсля цього по селах бандерiвцi не дiяли. Було чути лише про кiлька їхнiх збройних нападiв iз засiдок на районне начальство. Але про жертви чуток не було.

Одного ж квiтневого ранку за селом поблизу кущистої Сачави перед Королiвським лiсом почулася стрiлянина. Через якийсь час до двору Теклi пiдїхала пiдвода з двома чоловiками спереду. Один iз них зайшов до хати до Карпишина, який у цей недiльний день був удома, запросивши його вийти до воза розпiзнати трьох убитих бандерiвцiв, якi лежали у возi. Той вийшов, оглянув мертвих i пiдтвердив, що це тi, якi його мордували. Пiсля цього другий чоловiк, що був на возi, сказав хатнiм i тим людям, що пiдiйшли:

- Сьогоднi розстрiляли бандерiвську банду. Тепер у селах буде спокiй. У нашiй мiсцевостi бандерiв уже нема.

Дiйсно, пiсля цього дня не було чуток про дiяння бандерiвцiв. Але спогади проявлялися, оживали. I за одних таких спогадiв через понад тридцять рокiв лiтня Броня, коли в свою чергу пасла череду корiв разом iз молодою сусiдкою (дружиною Беха Йосипа), за дружньої довiрливо-секретної розмови довiдалася вiд неї, що тi бандерiвцi були iз села Мокляки, де вона жила до одруження, i що в її одного з родичiв тi бандерiвцi iнодi збиралися разом нiби для спiлкування. Вони не могли зiбрати велику групу, але в декiлькох селах вони мали iнформаторiв чи навiдникiв, якi проявляли певнi незадоволення владою.

* * *

Пiсля лiквiдацiї бандерiвцiв у селi спокiйно налагоджувався радянсько-колгоспний устрiй. Очiкувалася перемоги над фашистською Нiмеччиною. Колгоспники працювали сумлiнно з надiями на краще. Карпишин разом iз дружиною Анелею перейшли в другу вiдокремлену половину Теклiної хати для самостiйного сiмейного проживання.

Чутки про вiйну були рiзнi. Говорили про Другий фронт. I по недiлях в окремi вечори на посиденьки в Теклi збиралися, як i колись за Петра на Вязку, старi чоловiки. Завжди приходили сусiди Лiсовський Владислав i Лiсовський Казимир, Залевський Микола з-пiд Косяка та рiдше дехто iнший. Кожний висловлював свою думку. Владислав кiлька разiв розповiдав свiй сон про трьох орлiв - червоний, чорний i бiлий, якi кружляли в небi. Чорний майнув за горизонт, залишились по рiзних краях неба червоний та бiлий. Дiди розгадували сон, як знак Божий, який треба розпiзнати й зрозумiти: чорний - Гiтлер зникне; червоний - Сталiн залишиться; хто бiлий?; що буде далi?

Що буде далi пiсля перемоги над Нiмеччиною думало багато, i дехто тихо висловлювався. Появлялося запитання, чи будуть далi колгоспи, мов дехто з генералiв обiцяв, що як нiмцiв буде розбито, то землю роздадуть колгоспникам у приватну власнiсть.

Нарештi прийшов день Перемоги 1945 року. I в Кривотинi люди стали чекати повернення вiйськових, людей, загнаних у Нiмеччину на примусовi роботи, та полонених мадярами чоловiкiв. Однак тривалий час нiхто не повертався. Першою порадувалася Тофiля Максимюк, яка одержала листа вiд свого чоловiка майора. Потiм надiйшло кiлька листiв вiд завезених до Нiмеччини, i згодом вони стали повертатися. Однак до хати Теклi нiякi вiстi не надходили.

У якусь недiлю, коли на полi недалеко вiд дому Толiк iз сусiдським хлопчиком Франьом пасли корiв, вони побачили, як над хатою пролiтали двi зозулi й кували. Дiтей це здивувало, i вони вiдразу побiгли до хати з вигуками: - Бабуня, бабо, над хатою летiли двi зозулi й кували, кували.

Баба Текля перехрестилася й промовила: - Дякую, добра вiсть, хтось приїде додому з Нiмеччини, приїде.

Дiйсно через кiлька днiв повернулися з Нiмеччини Антонiна та Мiля. Вони приїхали додому на пiдводi. Стояла тепла червнева погода. Антонiна була одiта в блакитному з дрiбними бiлими квiточками платтi, а Мiля - у спiдницi-шотландцi з коричнево-червоно-бiлими клiтинами та в жовтiй блузi. У кожної були по два малi чемоданчики. З Антонiною та Мiлею повернулася додому також дочка сусiдки.

На подвiрї i в хатi Теклi була безмежна радiсть. При цьому вона тут же запитала: - Що з Юзiком, де вiн?

Дочки розповiли, що з ним усе добре, що вони зустрiчалися з ним перед вiдїздом додому (вони працювали в господарiв недалеко одне вiд одного: Мiля в мiстi Iнсбрук, Антонiна в Галлi, а Йосип - десь помiж ними, i вiн мiг iнодi потягом їздити до них). Зустрiчаючись iз ним, вони говорили йому, що бояться колгоспу i тому хочуть залишитися для подальшого життя за кордоном: Антонiнi була пропозицiя їхати до Хорватiї, а Мiлi - до Америки. Юзько ж наказав їм їхати додому, не залишати матiр одну, треба бути з нею, допомагати їй. А сам вiн вирiшив пiти служити в якусь вiйськову частину Червоної Армiї, щоб пiсля демобiлiзацiї вдома до нього не було претензiй у тому, що вiн був у фашистськiй Нiмеччинi.

Протягом 1945 року повернулися в село додому майже всi, вивезенi до Нiмеччини, крiм двох осiб, якi написали в листах, що приїдуть пiзнiше. Однак нiхто не повернувся iз тих, кого забрали мадяри. Не надходило нiяких вiстей вiд чоловiкiв-офiцерiв Бронi та Антонiни Львов. Писав листи лише Максимюк.

Бронi дуже хотiлося мати вiстi як вiд Iвана, так i вiд його батькiв, що жили в селi Харлiївка Попiльнянського району Житомирської областi. I вона залучала сина-першокласника Толiка писати їм листи, диктуючи текст вiд початку листа до останньої крапки: "Здрастуйте, дорогi дiду, бабуня, тьотя Саша, дядя Вася...". Вiдповiдь надходила. Так велася переписка. Iз тої сторони повiдомляли, що нема вiстей нi вiд Iвана, нi вiд Павла-офiцера, а Петро повернувся з Армiї зi скалiченою ногою.

У хатi Теклi вязалися подiї-новини внутрiшнього характеру. Вони її хвилювали, радували й засмучували, вони надходили до неї, оточували її. Бо в кiнцi осенi Антонiна, яка з Нiмеччини повернулася додому вагiтною, народила дiвчинку Стасю, а ранньою весною наступного 1946 року її донечка померла вiд дифтерiї - важкої хвороби горла. Карпишин з Анелею цим часом з її хати виселилися.

Базарнi справи

Хоча село Кривотин знаходилося далеко вiд ринкiв, якi розмiщувалися в райцентрi Ємiльчине, та в найближчих мiстах Бiлокоровичi, Лугини, Коростень i в бiльш вiддалених Овруч й Олевськ, однак люди добиралися туди, аби продати якiсь сiльськогосподарськi й лiсовi продукти та виторгувати кошти для купiвлi одежi, взуття, чогось iншого та грошей для сплати податкiв й придбання обовязкових облiгацiй, запроваджених пiзнiше. До райцентру та до залiзничної станцiї Бiлокоровичi люди з ношами в руках чи на плечах йшли пiшки (25; 18 км), торгували i в цей же день поверталися додому. До Коростеня (45 км) дехто ходив пiшки, але бiльшiсть їздила примiським поїздом вiд станцiї Омелянiвка, куди йшли влiтку та зимою 15 км вiд Кривотина.

Якось i Броня з Тофiлею, пiсля того як весною 1946 року вже посадили огородину, у першу ж недiлю вирiшили зїздити на базар в Коростенi. Пiсля того, як, приїхавши вранцi, вони продали свої продукти, Тофiля запропонувала не їхати ввечерi додому, а переночувати в сестри Мiльки, яка тут жила, i вже завтра зранку поїхати додому. Броня погодилася вiдвiдати її.

Тепло зустрiвшись i повечерявши, жiнки розпочали балачки з розповiдями про життя-буття, про вiйну, про минулу окупацiю. Спочатку бiльше з радiстю говорила хазяйка про мiськi умови. Згодом стали активнiшi гостi, вели мову про те, як було при нiмецькiй окупацiї, якi були нiмцi й партизани. Зайшла мова i про колгоспнi справи. Броня й Тофiля гарячкувато почергово й iнодi перебиваючи одна одну розповiдали, як орали коровами, як працюють пiдлiтки. Уявляли, що буде далi.

Заговорили i про начальство, як вiд нього залежать результати господарювання й ставлення колгоспникiв до працi. Порiвнювали роботу Станiшевського й теперiшнього голови колгоспу Бистрого.

- Станiшевський знав сiльську справу, а радився з людьми, зi старшими за вiком чоловiками й жiнками.

- Вiн запрошував до роботи пiдлiткiв, дiдiв, баб i до них був чуйний.

- У минулому роцi дали на трудодень копiйки та грами зерна. Вiд цього вiн переживав, вибачався, надiявся, що новий рiк буде кращим.

- Шкода чоловiка, захворiв. Жаль, жаль людини.

- Якби вiн зараз працював, справи були б кращi.

- За Бистрого нема на що надiятися.

- Поганий голова колгоспу, поганий.

- Артилерист був добрий, поранений.

- А сiльської роботи не знає.

- Одна справа гармата, а друга - корова в ярмi.

- Землю треба знати, знати, як поратися на нiй, щоб дала врожай.

- Не любить вiн гною, командує орати, садити, i все, мов, виросте й без гною.

- У минулому роцi посадили клапоть картоплi - не було врожаю i цiєї весни посадили без гною.

- А Станiшевський просив гнiй у колгоспникiв, до дворiв людей заходив i просив.

- Сказали новому головi, щоб знову завести ферму - буде молоко державi i гнiй та врожай, а вiн: " Корiв хто буде доїти? Ви? А сiно будуть косити нiмецькi прихвоснi-остарбайтери? У тюрмi їхнє мiсце".

- Говорив, щоб льон полоти пiзнiше, коли трохи пiдросте, тодi буде легше i швидше полоти.

- Коли торiк вiн iз бригадиршею пiдiйшов до дiлянки дозрiлого льону, вiн сказав: "Пора вже льон косити".

- Жах! Вiн у сiльському господарствi нiчого не тямить. Та гiрше те, що вiн не людяний, безбожник. Одного разу в недiлю вiн прийшов пiд час служби Божої до костьолу i став виганяти прихожан iз костьолу, погрожував ксьондзу, що вiдправить його до Сибiру.

- А священик Вiльк такий чемний, спiлкується iз прихожанами польською та українською мовами - хто якою з ним заговорить.

За подальшої голосної розмови жiнок привiдчиненi дверi до iншої кiмнати вiдчинилися повнiстю, i з неї вийшов чоловiк середнього росту у вiйськовiй формi без будь-яких вiдзнак, привiтався i вiдразу повiльно, повiльно запитав:

- Усе, що ви, жiночки, говорили, правда?

Гостi iз появою чужого чоловiка, який, вочевидь, чув їхню розмову, оторопiли. Броня першою вiдiйшла вiд несподiванки i на запитання невiдомого чоловiка сама запитала його:

- Ви чули нашу балаканину?

- Так, чув.

Тофiля звернулася до Мiльки:

- Чому ти не сказала, що в тебе, в квартирi, ще хтось є?

- Не хвилюйтеся, жiночки, це наша, добра людина. Вiн iнструктор нашого Коростенського райкому партiї, товариш Малько. Ми спiлкуємося на подiбнi теми, i вiн зможе допомогти вашому колгоспу. Таке бувало i в нашому районi. Начальники є рiзнi.

- То ви, жiночки, говорили про те, що справдi є в колгоспi?

- Хiба таке придумаєш? Душа болить, озвалася Броня. - Так, так, не господар наш голова.

- Вiрю, ви говорили щиро. I не треба нiяких дiй, я приїду у ваш район i ваш колгосп. Я вам допоможу. А як працює голова сiльської ради?

- Добре, вiн добре працює - майже одночасно сказали Броня й Тофiля, - його люди шанують.

- Вiн начальник, але любить людей, - добавила Броня. - I бувший голова Станiшевський любив колгоспникiв.

Пiсля цих слiв Бронi товариш Малько уважно подивився на неї, поклонився їй, а потiм обом сказав:

- Їдьте додому i про вашi пригоди, про нашу розмову нiкому не розповiдайте. Буде так спокiйно для вас i надiйнiше для мене. Я пiшов у мiсто. - I вiн знову поклонився приїжджiм.

Залишившись без нього, гостi почали дорiкати хазяйцi, що вона допустила таку ситуацiю.

- От i добре, що так вiдбулося. Побачите, що в колгоспi стануться змiни i вам обом буде добре. Не переживайте.

- Та вiн же не з нашого району, - сказала Броня. - Що вiн у чужому районi зробить?

- Зробить, зробить! - Наполягала Мiлька. - Вiн дуже не любить недолiки, вiн їх ненавидить i бореться з людьми, якi зчиняють неподобства, хто зневажає, не любить людей. Вiн чистить район вiд непорядного начальства, вiд придуркiв.

- Так, видно, що вiн порядна людина. По ньому видно, що вiн любить людей i прагне нам допомогти.

- Правдолюб.

Раненько першим поїздом iз Коростеня до Новоград-Волинського цi двi гостi приїхали до станцiї Омелянiвка i поспiшили через села Бондарiвка та Яменець до свого колгоспу, щоб, прийшовши, вiдразу вийти на роботу. Дорога була балакуча.

Через неповних два тижнi до колгоспу села приїхало з району високе начальство. Термiново було зiбрано колгоспникiв на збори. За стiл президiї вiдразу сiли начальники. Серед них Броня й Тофiля побачили товариша Малька з Коростеня.

Старший серед начальства iз трьох чоловiк, що сидiв у президiї посерединi, привiтався i пiсля короткої промови про пiслявоєннi труднощi сказав, що дiючого голову колгоспу товариша Бистрого рекомендують направити на iншу вiдповiдальну дiлянку роботи, звiльнивши вiд обовязкiв голови цього колгоспу. Запропонував проголосувати за це. Рiшення прийняли одностайно.

Опiсля начальник запропонував назвати кандидатури для обрання нового голови колгоспу з мiсцевих людей. Iз кiлькох рiзних мiсць надiйшли пропозицiї обрати товариша Мишкевича Антоська. За нього проголосували всi.

Пiсля зборiв сусiдки Броня й Тофiля певний час йшли додому мовчки. Згодом зайшла мова про те, що Малько з Коростеня їх не впiзнав, хоча на зборах вони сидiли на лавi у другому ряду по центру й уважно дивилися на нього. Або вiн не захотiв показати, що знає їх. Згодом Броня сказала:

- Оце людина в Коростенi. Iз чужого району, а не сказав - не моя справа.

- Видно, розумна i дiлова людина, - промовила Тофiля.

- Якби були такi всi начальники, був би всюди рай. Але не було таких нi царiв, нi помiщикiв, нi зараз немає великого начальства.

- Ох, Броня, Броня!

- Так, Тофiльочка, так...

* * *

На початку лiта 1946 року до Теклi попросилася пожити новi родичi - її двоюрiдна сестра Бєлiнська Ганна iз сином-парубком Йосипом i з розлученою дочкою Камiлею та з її малолiтньою дитиною-дiвчинкою Шурою. Вони повернулися у своє село з Казахстану, куди її сiмю з чоловiком i двома дiтьми було вислано в 1933 роцi. Чоловiк її там узимку замерз, i пiсля вiйни вона з дiтьми захотiли повернутися до батькiвщини, але вони своєї оселi не застали - розiбрав колгосп.

Хоча в домiвцi Теклi практично не було можливостi пiдселитися новiй сiмї, вона погодилася дати сестрi Ганi з її дiтьми можливiсть пожити в хатi, враховуючи їхнє бажання трьом молодшим спати на соломi на пiдлозi, а Ганi - на печi: лiжок для них не було. Так в обiйстi Теклi стали жити загалом три сiмї на десять особин.

Чекаючи мирного щасливого розвитку пiсля вiйни, на жаль прийшов голодний 1946 рiк, спричинений недосiвами в колгоспi та невидачею на трудоднi зерна за минулий рiк та iз засухою: хлiб минулого року в людей витратився, бо його було в обмаль, молода картопля через спеку на їхнiх огородах запiзнювалася з ростом i була дрiбненькою, очiкуваний новий урожай озимих i ярих зернових культур чах на стеблах i зерно було сплющеним, недозрiлим. Дещо росла огородина, яку поливали водою iз криниць. Дуже спасали людей корови, їхнє молоко та продукти з нього. Але надої були меншi, нiж завжди, адже трава вигорала i корови погано переносили спеку. Трохи неслися кури, i яйця збагачували зелений борщ iз щавлю.

Щоб вижити, люди перейшли на травяний продукт: зелений борщ; варена кропива; коржики з лободи чи з iнших трав. Родина Теклi прагнула готувати коржики з липового листя, яке збирали з великої липи у дворi та з липових кущiв поблизу. Коржики пекли з використанням молока, вони були пухкi та пахучi. Коржики з лободи були глевкi, не смачнi.

Коли рiдна сестра Теклi Камiля прийшла з Малого Кривотина просити подiлитися картоплею, бо троє її дiтей без допомоги не виживуть, то Броня показала рештку своєї картоплi й сказала: - Якщо цю картоплю роздiлити наполовину, то не буде що варити нi вам, нi нам. Приведiть свого меншого сина сюди, i вiн буде їсти те, що мої двоє дiтей. Я з двох-трьох картоплин, добре подрiбнених, буду варити супи, чи галушки зi жменi борошна, наливатиму їх в одну миску для моїх дiтей i Вашого сина Колi, i нехай вони разом їдять, ловлять ложками в рiденькому супi тi кiлька картоплин або галушок. Хто зловить, того й буде, а навар дiстанеться всiм.

Так, любий читачу, i було. Ми, троє дiтей, навперейми сьорбали тi супи та ловили крихти картоплi чи маленькi галушечки до тих пiр, поки не прийшов новий врожай. Так ми вижили i продовжували жити за мало забезпеченого полiсько-колгоспного життя.

Хоча не було хлiба i панувало недоїдання та голодування, люди шукали можливiсть щось iз наявних не взятих для їжi продуктiв вигiдно продати i купити iнший продукт чи вкрай необхiдний товар, зокрема взуття. Тобто люди займалися нужденною торгiвлею.

У Теклi з дочкою Бронею та внуками рятувальницею була корова. Iз зекономленого молока вони для продажу готували кисломолочний сир, ряжанку, сметану, масло. Готували для продажу також iз зекономленого борошна пирiжки iз сиром, капустою, грибами та сухофруктами, якi давали садок i лiс. Мак використовували тiльки для ринку, а не для своїх бажань.

У своїй сiмї ринковими справами займалася Броня. Для зручнiшого продажу вона заздалегiдь, ще вдома, старалася приготувати ходовi окремi порцiї переважно по фунту, укладаючи їх в марлю (для зважування використовувала свiй ручний бiзмен ).

Як i iншi селяни, вона продавала виготовленi продукти iнодi в Коростенi, де цiни були трохи вищi, нiж в iнших поселеннях. Але базарювали односельчани переважно в Бiлокоровичах, куди добиратися було, порiвняно з iншими ринками, найближче.

За виторгуванi кошти купляли хлiб, крупи, борошно, житнє зерно. Iз нього iнодi практикували варити самогонку, яку вигiдно було продавати, був добрий виторг. Продавши її, знову купляли найбiльш необхiднi продукти, а також конче потрiбне взуття чи якусь одежину. На ринках завжди були покупцi iз числа службовцiв, якi регулярно одержували заробiтну плату й могли купити i горiлку i пирiжки з маком.

Маючи певнi привезенi кошти, купляли там продукти також Бєлiнськi Камiля та Йосип.

Одного разу, коли Броня за вже початої теплої весни 1947 року пiшла раненько босонiж на базар у Бiлокоровичi, у полудень несподiвано рiзко похолодало. За виручку вiд продажу на залiзничнiй станцiї вона купила в когось солдатськi чоботи та онучки й попросилася до хати тих людей, кому iнодi щось продавала, щоб у них перебути похолодання. Але холод посилювався. Випало дуже багато снiгу iз заметiллю, створивши в окремих мiсцях великi кучугури. Лише майже через тиждень, коли погода трохи налагодилася, позичивши в тих людей, у кого перебувала, верхню теплу одежу, Броня повернулася додому в обiйми своєї сiмї, яка чекала її з тривогою протягом усього часу вiдсутностi.

- Як ти прийшла? Глянь у вiкно, - говорила мама Текля, - високий ряд бузку навпроти вiкон хати, що досягає майже до стрiхи, присипаний снiгом. Я вiрила, що ти взуття й одягання дiстанеш, бо в тебе там є добрi люди, а як прийшла? Адже вiсiмнадцять кiлометрiв.

- Прийшла, мамо, прийшла.

Живучи в однiй кiмнатi в хатi Теклi, її жильцi, звичайно, спiлкувалися, дiлилися спогадами, висловлювалися про майбутнє. Пiд час розмов Йосип Бєлiнський часто звертався до Бронi. За вiдсутностi iнших вiн прагнув флiртувати до неї. Та позитивної вiдповiдi вiд неї вiн не одержував, вона ухилялася будь-яких розмов iз ним. Врештi-решт вiн вiдкрито висловив їй свої симпатiї, любовнi почуття та бажання одружитися. Броня категорично їх вiдкинула, заявивши, що вона, як вiн знає, одружена, має дiтей i чекає свого чоловiка. Однак далi вiн намагався довести своє. Вiдтак вона змушена була звернутися до його матерi Гани та до сестри Камiлi, щоб вiн вiдчепився зi своїми домаганнями. Коли одного разу пiд час його словесних домагань Броня в котрий раз йому вiдмовляла, а вiн говорив i говорив своє, Камiля йому сказала, щоб вiн набрався розуму й зупинився зi своєю затiєю, то вiн переключився до неї i почав її бити. Вона втекла на пiч, а вiн теж почав лiзти на пiч, бючи її кулаками. На крик прибiгла Текля, припинила бiйку й наказала, щоб вiн через день-два знайшов собi iншу хату i геть вибрався звiдси. Вiдтак припинили мешкати в цiй хатi спочатку Йосип Бєлiнський, а згодом його сестра з дитиною i пiзнiше баба Ганя.

Задля життя

Хата Теклi знову й знову притягувала до себе нових людей. На початку лiта пiд вечiр 1947 року на її подвiря зайшов старий, знедолений чоловiк, босонiж i з торбинкою в руках. Це був її сват, тесть Бронi, дiд її онукiв, Харитон Вертiйчук. Вiн зайшов у двiр повiльно, пiдiйшов до криницi, на частинi накриття якої стояло вiдро з водою та металева кварта. Вiн перехрестився сам, а потiм перехрестив воду у вiдрi й кiлька раз ковтнув води. Трохи постояв, обпираючись у накриття криницi, повернуся в бiк садка, що тут був поруч i який привабив очi дiда. Оглядаючи його очима в окулярах, вiн ступив кiлька крокiв до нього, зупинився й дивився по черзi на кожне дерево з молодими плодами.

Незабаром iз-за хати вийшла Текля з невеликим оберемком бурянiв, якi вона сполола на городi. Коли вона пiдiйшла ближче до дiда, вiн першим привiтався з нею, знявши з голови картуза.

- Хто ви такий? - запитала вона в нього, бачачи перед собою дiда, зарослого їжастою сиво-чорною бородою та таким же волоссям на головi, iз сiро-темним пiдпухлим обличчям.

- Здрастуй, Текльо, - сказав той дiд.

- Хто ви такий? Як ви мене знаєте?

- Знаю, знаю. Хто ж може ходити на своєму дворi, як не Текля? I дочка Броня в тебе є з двома онуками Толею та Валею.

- Ти циган?

- Не циган я, свахо, не циган, свахо.

Ще трохи подивившись на дiда, вона тихо промовила, - ви Харитон?!

Нiчого не кажучи, вiн опустив голову, його ноги почали пiдкошуватись, а тiло опускатися.

Текля, кинувши бурян, враз пiдхопила його за поперек i притримала його майже звисаюче тiло. Потiм вона тут же посадила його на землю, пiдскочила до вiдра з водою, узяла в кварту води й притулила до рота, щоб пити. Вiн зробив пару ковткiв i сказав:

- Дякую. Я вже воду пив.

Краще примостивши дiда сидiти, вона швидко пiшла в хату. Там Броня готувала вечерю, а дiти були поруч.

- Дiд Харитон приїхав, - сказала Текля, дивлячись на дочку. - Зовсiм кволий. Вiзьми чашку кислого молока й вiднеси йому, вiн знеможений, ледве сидить на землi бiля саду. Кисле молоко йому - найкраща їжа. Зараз свiже молоко йому давати не можна - може пронести.

Коли вона пiднесла йому чашку, присiвши на колiна, вiн, подивившись на неї, промовив лише одне слово: "Броня". Вона продовжувала перед ним сидiти на колiнах, поки вiн помаленьку, iз перервами, пив кисле молоко.

Цим часом до них пiдiйшли дiти, стоячи й спостерiгаючи за дiдом дещо осторонь. Дивлячись на них, дiд промовив: "Онучки. Половi. Гарненькi". Згодом вони посiдали поруч мами. Нiхто не говорив, поки Броня не сказала: - Пiшли до хати, - i вона взяла дiда пiд руки, щоб допомогти пiдвестися.

У хатi вона пiдвела його до вiдра з водою, яке стояло поруч iз квартою на невеличкiй лавцi поблизу цебрика зi зливною водою недалеко вiд порогу.

- Умийтеся трохи з дороги, тату, - запропонувала йому Броня i почала з кварти поливати воду на протягнутi вперед руки, а потiм його мокрi руки раз-по-разу пiдносила до його обличчя, миючи ними та своїми руками i бороду, i вуса, i шию, i коротко пiдстрижене волосся на головi.

- Мила нема, миємося лише водою, iнодi з травами, - говорила вона, узявши рушник i витираючи ним мокрi обличчя та голову.

- Тепер до столу, поїмо гарячого супу, - сказала Текля. - Почнемо вечеряти самi, поки прийдуть iз колгоспу мої дочки Антонiна й Мiля. Чекати їх не будемо.

Та вони прийшли швидко. Познайомилися. I далi вечеряли разом. Пiсля вечерi дiд (так стали звати його всi, крiм невiстки Бронi) повiльно розповiв, що в його селi Харлiївцi та в усьому Попiльнянському районi голод у 1947 роцi продовжується такий, як у 1946-му. А в його сiмї вiн гiрший, бо в них украли корову, яка рятувала їхнє життя. Дiд купив другу корову, та вона виявилася краденою, незабаром її хазяїн знайшов, пiзнав i забрав, звинувативши дiда в крадiжцi i дiда хотiли судити.

Щоб вижити, вiн приїхав сюди на порятунок i просив у хатнiх на це дозволу. Пiд час розмови вiн розповiв, як їхав сюди, i зауважив, що в Кривотинi люди, в яких вiн розпитував, як прийти до цiєї оселi, шанобливо вiдзивалися про Теклю та Броню i любязно показували йому дорогу. Довго не ведучи розпитувань i розмов, Текля й Броня швидко запропонували йому вiдпочинок, необхiдний пiсля дороги та втоми.

Уранцi, коли пiсля сну дiд вставав, у нього iз-за безсилля запаморочилась голова, i вiн упав на долiвку. Йому допомогли пiдвестися Броня й Толiк, якi були в цей час у хатi. У наступнi днi вiн поступово оживився, у нього зникла опухлiсть обличчя, вiн став бадьорiшим й iнодi розповiдав щось онукам i дорослим зi свого життя. Вiн приймав участь у Першiй свiтовiй вiйнi, був у полонi в Румунiї i з нагоди щось цiкаве згадував про румунiв. Вiн щоранку зривав черговий листочок перекидного календаря, обовязково читав те, що там було написано й коментував ближньому.

Як дiд оговтався, вiн став ходити до ближнього кущового лiсу, нарiзав там лозових прутiв i з них плiв кошики для кожного дорослого й малi кошики для онукiв. Дiд хвалив сваху, що вона мудро використовує землю на огородi, де його подiлено на три частини: для жита на хлiб, для картоплi та для огородини. Особливо вiн схвалював те, що мiж загонами по розорах, якi служать стежками, посаджено всяку необхiдну всячину: квасолю, соняшник, кукурудзу, бiб, горох, гарбузи, а по рядах картоплi в багатьох мiсцях посiяно мак. Вiн добре вiдiзвався про те, що на огородi є клаптики проса, ячменю, льону. За розмови про це Текля похвалилася, що вона також прагне зiбрати додатковий урожай пiсля раннього використання рослин, сiючи натомiсть горох, льон, просо i навiть картоплю. Звичайно, треба працювати й думати - досвiд минулого приватного господарювання.

- Щоб одержати волокно, ви сiєте льон, а в нашому селi сiють конопельки, - говорив дiд.

Здивувало й порадувало дiда захоплення малого внука, другокласника Толi, вирощувати тютюн. Дiду розповiли, що цiєї весни вiн, наслухавшись скарг вiд чоловiкiв про вiдсутнiсть курива, сам узяв лопату, перекопав нiчим не зайняту чималу дiлянку двору вiд хлiва до дороги, у сусiдiв попросив розсаду, посадив її на ним викопанiй грядцi, щодня поливав розсаду, полов бурян, а зараз пасинкує.

За догляду свахи та невiстки дiд Харитон набрався сили, i коли дозрiли огородина, рання картопля, ягоди та прийшли жнива, невiстка Броня провела свекра, за його наполяганням, до поїзда на станцiї Яблунець, щоб їхати додому.

Пiсля вiдїзду дiда внук ще стараннiше порався бiля тютюну. Пiзнiше вiн дiзнався, дивлячись на сусiдiв, як його зелено-жовте листя ( у другiй половинi лiта) слiд доводити до звичайного тютюну: наламати знизу стебел жовтiючi великi кругловатi листки, скласти в невеликi купки, дати їм трохи вилежатися, нанизати на товстi довгi нитки, привязати до тичок, повiшати в тiнi пiд стрiхою, щоб провiтрювалися,так висушити i повязати в папушки. Махорки вiн не робив. Тютюну не продавали, а Броня когось угощала та давала по папушцi тютюну тим чоловiкам, якi виконували якусь роботу: привозили дрова, орали на пар, вивозили гнiй, садили картоплю тощо.

Толiк чув, що пiд час курiння в курцiв заспокоюються нерви, проходить неспокiй. I коли одного разу з ним побилася Валя, вiн, згадавши про заспокiйливу дiю курiння, узяв папушку, накришив трохи тютюну, видер десь клаптик паперу, зробив закрутку й закурив. Та вiдразу вiн згадав, як мама розповiдала, що куриво шкiдливе i що батько не курив, але мав попiльницю та куриво в домiвцi для гостей. Вiн тут же виплюнув закрутку, сказавши Валi:

- Не треба бути дурним. Батько був розумним i не курив.

Пiсля цього його лише раз старшi за вiком пастухи пiд погрозами заставили накуритися листя з якихось дерев. Вiд такого курива йому стало погано i, як вiн увечерi пригнав корову з пашi додому, його знудило. Бiльше нi для компанiї, нi пiд впливом глузливих насмiшок ровесникiв, нi пiд час служби в Армiї вiн не курив, хоча старшина роти давав йому махорку в першi днi служби.

* * *

За того пiслявоєнного часу, за головування Мишкевича, як i Станiшевського, у колгоспi наполегливо працювали дорослi, пiдлiтки, дiти. Малеча переймалася дорослiстю, нiхто не хотiв бути малим, слабким. Панувала дитяча самостiйнiсть. Робота й виживання були нормою життя. Бiднi люди звиклися з бiднотою, але не страждали вiд цього, бо надiялися на краще. Вони борсалися, борсалися, пливли й пливли, використовуючи хвилi порятунку й уявляючи берег майбутнього.

Так було в родинi Теклi в трьох поколiннях, її самої, дiтей, онукiв. Вона сама поралася вдома, доглядала онукiв, огород, худобу (корову, теля, порося, курей) i перiодично ходила в колгосп на роботу переважно поблизу дому. Дочки Броня, Антонiна й Мiля працювали в колгоспi згiдно наряду з ранку до вечора (з обiдньою перервою) i пiсля повернення з колгоспної роботи також виконували необхiдну домашню роботу. Чекали повернення Йосипа та Iвана.

Онуки ходили до школи, i обоє одночасно або зокрема пiсля обiду пасли свою корову з телям та ще сусiдську корiвку, входячи в один гурт iз худобою ближнiх дворiв, а пiсля школи та пастьби худоби дiти щось робили пiд руками дорослих, уроки вчили вечорами до ночi та в недiлю. Тьмянi керосиновi лампи освiтлювали їхнi писання та читання. Але дiтей з 6 - 7- рiчного вiку зi сходом сонця батьки будили пасти корiв. I це було їхньою престижною роботою. Сон не вiдпускав дiтей вранцi, зате їм було весело протягом дня.

У колгоспi тодi переважала ручна робота. Одним-двома тракторами з МТС проводилася лише оранка. Дiди ручним способом робили посiв зернових. Боронували кiньми. Картоплю садили пiд кiннi плуги. Усе пололи вручну iз сапками та копаницями. Достиглi зерновi хлiба чоловiки косили ручними косами, жiнки пiдбирали покоси й перевяслами вязали снопи, якi разом складали в копи. Пiзнiше їздовi разом iз подавальницями перевозили жниво на возах до току, де скиртувальники складали його в скирти й опiсля молотили на молотарцi, поспiшаючи здати зерно державi ("в закрома Родины").

Не зручною, клопiткою, важкою була робота з льоном практично вiд весни до зими. Льон, який пiсля посiву сходив, пололи вручну. Його маленькi, тоненькi, як нитки, стеблинки жiнки та дiти обполювали, визволяли вiд буряну пальцями рук, присiвши або повнiстю сидячи на землi, пiдклавши щось тепле пiд низ. Практично люди повзали по сирiй землi. За день одна людина могла сполоти кiлька соток льону. Прополку робили до трьох разiв - до цвiтiння льону. Спiлий льон вибирали вручну, жменями висмикуючи стеблини iз землi, вязали їх у горстки i ставили для подальшого дозрiвання в кучки. Площу прополеного й вибраного льону кожною особою щодня вимiрював облiковець i записував у табель для нарахування трудоднiв (як i за обсяг усiх iнших виконаних робiт). Дещо пiзнiше кучки льону пiдводами звозили до току для скиртування й наступного обмолоту. Цю роботу виконували в нiчний час за бiльш вологого повiтря, щоб менше лопалися коробочки з насiнням льону i були меншi втрати його врожаю. Пiсля обмолоту соломку льону (стебла) на лугах стелили рядочками для вилежування, через певний час одержану тресту збирали в кулi, скиртували й пiсля завершення осiннiх польових робiт її сушили на сушарках, терли на терницях й одержували готовий продукт - волокно. Пiзнiше тресту стали вiдвозити на районний льонокомбiнат.

Заготiвля насiння льону й волокна вважалася стратегiчним завданням. Для пiдвищення їхнього врожаю поля пiд посiви льону удобрювали, крiм усього iншого, деревним попелом. Його заготiвлю за завданням правлiння колгоспу проводили по домiвках i взимку та весною: ланковi на возi збирали його по хатах i звозили до мiсця зберiгання. Була ланковою також Броня i клопiт по вирощуванню льону переймав її протягом усього року. Не давали в колгоспi заспокоїтись щодо вирощування льону iнструктори та начальство району, розповiдали про його важливiсть й агiтували дбайливо його вирощувати та готувати волокно. Пiд час посiвної льону приїжджав голова райради Сокирко, розмовляв iз людьми, розпитував у ланкових, скiльки пiд льон внесено попелу.

Ударною i термiновою в колгоспi вважалася робота по заготiвлi сiна. Майже всiх чоловiкiв села, навiть учителiв та iншу iнтелiгенцiю, колгоспна влада органiзовувала для косовицi трави. Косили переважно гуртом на одному лузi, покосами один за одним. Лише ударники брали окремi дiлянки й викошували за день бiльше нiж по гектару трави. Якщо косили на лугах, вiддалених вiд села, то косарям кiньми пiдвозили воду й обiди, щоб не ходити обiдати далеко додому. Страви готували з мясом, i люди їли iз задоволенням i весело.

Також спiльно жiнки згрiбали сiно, прагнучи сонячної погоди. Скиртували його колективно: пiдлiтки кiньми тягали копицi до скирти, чоловiки її укладали, жiнки пiдгрiбали розтрушене сiно бiля забраних копиць i на стежках їх стягування. А дiти поруч пасли корiв i була нагода для розваг.

Для полегшення й прискорення скиртування сiна (i соломи) на третьому повоєнному роцi з МТС було надано колгоспу лебiдку з транспортером для подачi сiна на скирту. При цьому подача сiна була не вертикальна, а похила вiд землi до верху. I для дiтей-пастухiв таке скиртування було привабливим мiсцем для бiгання по схилу вгору й униз. Бiгав там i Толiк. В одну з таких пробiжок, коли вiн добiг за крок до землi, раптом вiн спiткнувся i з останнiм кроком упав на землю, вiдчувши бiль у лiктi. Трохи полежавши та пiднявшись, вiн побачив, що лiкоть лiвої руки був вивернутий у внутрiшнiй бiк. Увечерi, коли вiн у такому станi пригнав додому худобу, мама зводила його до баби-знахарки, що жила недалеко. Вона виправила вивих руки, зняла з голови Бронi лiтню тернову хустку, зробила з неї фiксуючу пiдвязку для пiдтримання руки, зiгнутої в лiктi.

У наступний день корiв пасли Валя разом iз Толiком iз пiдвязаною зiгнутою в лiктi рукою, бо малiй Валi мама не дозволила самостiйно пасти худобу, оскiльки для неї була небезпека вiд своєї корови, яка була невелика, але з проявами агресивного характеру, намiряючись бити дiтей; Валя кiлька разiв вiдбивала її палицею вiд себе, i двiчi хтось iз ближнiх пастухiв допомагав їй вiдiгнати корову. Агресивнi прояви корови траплялися переважно вранцi, тому в цей час треба було трохи комусь iз дорослих супроводжувати пастушку та корову.

Трудилися люди без нудьги. Вони були загартованi до роботи й до спекотної та прохолодної температури. I дiти були загартованi. Як останнiй снiг танув, майже вiдразу всi переходили на босонiж. Так дiти весною гнали пасти корiв. Коли вранцi, пiсля того, як вигнали корiв на пашу, появлявся мiсцями iнiй, дiти продовжували випасання, пiднiмаючи по черзi якусь нiжку, щоб зiгрiти її в теплiшому повiтрi чи об другу ногу, чи об калошу штанiв близько колiна. I стояли поодинцi буслики (лелеки) на пасовищi.

Зiгрiвалися вони також у мiсцях видiлення тваринами сечi та калу; кожний старався першим вскочити в таке свiже мiсце, тупаючи в ньому по теплих мiсцях. А коли трохи пiднiмалося сонце й ставало теплiше, дiти починали гратися в квача або в пекаря i вiдразу, бiгаючи та стрибаючи, зiгрiвалися. Опiвднi, як власна їхня тiнь зменшувалася до мiнiмуму, вони вимiрювали її стопами нiг i з веселим гомоном гнали худобу у свої двори.

В обiдню пору вони iнодi десь збиралися погратися, у якомусь тихому мiсцi, на дорозi, у когось у хатi. Запамяталася всiм одна така зустрiч iз грою в жмурки в домiвцi Франика Островського. Ховалися за хатою, у хлiвi, за деревами, за грядкою конопель, якi тут вирощували, щоб виробляти з них мiцне волокно для виготовлення крiпких ниток, деяких тканин, мотузок, пут. Бiгаючи сюди-туди, ховаючись i знаходячись, дiти пробiгали повз невеличкої ночви з борошном, що була на тапчанi, непомiтно його захоплювали в рот i, трохи пожувавши, ковтали. Коли прийшла звiдкiлясь мати Франика в хату, вона побачила, що борошна майже нема i ночвочка пуста.

- Де борошно? - запитувала мати в сина, дочки та в iнших дiтей.

Вони знизували плечима й вiдповiдали, що не знають.

- Зїли, поганцi!? - скрикнула вона, побачивши слiди борошна на обличчi дiтей, у когось на носi, вустах чи бородi. - Iз чого я буду вечерю варити? Марш усi з хати!..

Дiти - народ, який наслiдує старших, оточення. Бiльше чи менше. Свiдомо чи не свiдомо. Поведiнку. Мову. Уживання продуктiв. I стихiйно чи свiдомо вони проявляли iнiцiативу щодо вживання продуктiв, що були поблизу. Фактори виживання та розвитку.

* * *

За проголодного життя у той час i дещо пiзнiше дорослi люди села, у тому числi бувшi остарбайтери, на колгоспнiй роботi часто спiвали. Дiвчата, жiнки миттю вiзьмуть по оберемку сiна чи соломи - посiдають i спiвають. I дiти з радiстю ходили до школи.

Пiсля перемоги над Нiмеччиною люди були оптимiстично налаштованi без пафосно-патрiотичних слiв i проповiдей, просто веселилися, радувалися зустрiчам, очiкували кращого життя. Вечорами в суботнi та недiльнi днi молодь (тi, що повернулися з Нiмеччини та тi, що пiдросли) невеликими гуртами ходила з пiснями по шляхах у рiзних дiлянках села, збиралися до купи в дещо бiльших хатах, а пiзнiше в клубi, обладнаному з бувшої куркульської оселi. Цей клуб у вечiрнiй час кожної недiлi завжди був переповнений молоддю та старшими людьми. Лунала музика вiд кимось принесених балалайки й мандолiни, чи гармошки, iнодi патефону. Парубки, дiвчата й пiдлiтки азартно танцювали вальс кроковяк, карапет, яблучко, європейсько-свiтовi танцi, запозиченi остарбайтерами з країн Європи. Дуже захоплююче танцювали танець ширу. Найазартнiшими в цьому танцi запамяталися Мишкевич Франко та Метельський Костик iз Залевською Антонiною , якi пiзнiше одружилися; вони досить гучно вибивали широкими пiдошвами взуття у пiдлогу, аж вiкна, що були поруч, трусилися.

Там iнодi хлопчиком бував я i тепер згадую той час i нинi бачу обличчя та постатi найбiльш активних юнакiв i дiвчат. Дiйство завжди проходило за присутностi чи в оточеннi глядачiв: жiнок, бабусь, дiдусiв, дiтей. Теперiшня молодь уявити того не може.

Веселились до пiзньої ночi. Найбiльше чулися пiснi пiд гармошку двох хлопцiв Вiтьки Каролишеного та Стаська Войцешишина. Але вранцi молодь своєчасно виходила на колгоспну роботу. I пiд час посiвної, i на косовицю сiна, i в жнива. Працювали, робили перекури. У перiоди вiдпочинку пригадували про колективiзацiю та репресiї, про вiйну й партизанiв, про нiмецьку окупацiю i жахливi концтабори.

В обiдню пору в жнива косарi та пiдбиральницi жита додому до вiддалених домiвок переважно не йшли. Про це їм повiдомляв бригадир вранцi, коли давав наряд на роботу; про це знали домашнi, i хтось iз них приносив обiд своїй рiднiй людинi на поле жнив.

I я носив обiди мамi. Одна з обiднiх перерв прийшлася в кiнцi Дiброви пiд дубом iз розлогою кроною, де недалеко косили найкращi косарi Яхимович Казимир, Метельський Борис, Мишкевич Франц, Соколовський Йосип i в них були найкращi пiдбиральницi покосiв Руднiцька Бронiслава, сестри Красновськi Антонiна й Тофiля та моя мама. Пiд час обiду та наступного вiдпочинку один за одним вiдпочиваючi розповiдали щось цiкаве або жахливе, що не виходило з памятi. Коли хтось iз бувших остарбайтерiв розповiв про злочини фашистiв, Красновська Тофiля раптом зняла з голови хустку i промовила:

- Клянусь своєю головою, що нiхто з вас не бачив бiльшого жахiття, нiж довелося побачити менi iз сестрою Антонiною, коли нас переселили з нашого Кривотина в Днiпропетровську область у 1934 роцi. Приїхавши туди, нас направили в одне село працювати. Дали гарну велику хату, в якiй була всi меблi та рiзний посуд - кращого бажати грiшно. А з криницi брати воду не можна.

Пiсля певного мовчання у смутку та перехрещення вона продовжувала: - Виявляється, що в цю криницю та в багато iншi криницi села повкидали тiла вмерлих вiд голоду людей. Трупи не було кому хоронити i їх люди з району повкидали в криницi... А комусь треба працювати на землi. I на мiсце вмерлих почали зганяти людей з iнших мiсць. I нас туди привезли... Ми хотiли почистити криницю, та не можна було: трупи порозкладалися. Так i в iнших криницях. Чиста криниця була бiля контори сiльської ради та ще двi на все село. Туди i ходили по воду... А смердючi криницi позакидали землею... Пiзнiше, коли приїхало бiльше людей, гуртом викопували новi криницi, вони там глибокi - степ... Ось у таке село тодi нас привезли... У нашому селi Кривотин тодi i ось зараз був голод, але порiвнювати з тим, який там був голод, нiяк не можна. Там люди вмирали, були опухлi, а вiд умираючих людей забирали будь-якi харчi. Там було варварство, якого не було нiколи нiде в свiтi. Там був штучний голодомор.

Пiд час її розповiдi вона перiодично замовкала, присутнi щось висловлювали, але переважно була тиша.

- На закiнчення хочу скакати, що все, що я розповiла, нам, туди приїжджим, було категорично заборонено будь-що розповiдати - наклеп на владу, тюрма. I коли розпочалася вiйна, пiсля приходу нiмцiв, ми незабаром запрягли у вiз корiв i приїхали у своє село, до своїх людей, до вас. А те, що я вам розповiла, я розповiла вперше i нiкому бiльше не розповiм.

Дорогий читачу, цю розповiдь пiд дубом у пiслявоєннi жнива пiд час обiду почув i я, десятирiчний хлопчак. Її не забув, iнколи згадував i зараз написав. Можливо вона знадобиться у полiтичнiй дискусiї. Адже це факт, зазначений безпосереднiми свiдками. Iсторичний факт без будь-якого викривлення чи перебiльшення.

* * *

Перед Новим 1947 роком прийшов додому демобiлiзований з Армiї Йосип, високий, статний, нормально круглолиций, русявий, iз сiрими очима, iз маленькими ямочками на щоках i бородi. Вiн був у вiйськовiй формi, але кумедно взутий, на що всi звертали увагу.

- Це черевики, а над ними, на гомiлках, майже до колiн, обмотки. Вони служать замiсть халяв чобiт. Так ходять по снiгу i по грязi. Замастились обмотки - поправ i порядок.

Своєї дружини Марiї Йосип не застав. Вона, проживаючи з дочкою Тофiлею у своєї матерi, померла ранньою весною вiд простуди, спричиненої прохолодними протягами на товарнiй фермi колгоспу, яка почали вiдроджуватися: спочатку з Нiмеччини по контрибуцiї привезли на ферму одну чорно-рябу (безрогу) невеличку корову, яку, як дивину, багато-хто хотiв побачити; пiзнiше на ферму поступово надходила iнша худоба.

До Йосипа вiдразу приглянулася невеликого зросту, тонка, русява, гарненька, майже дрiбнолиця Розалiя, дочка Островської Бронiслави, що мешкала по сусiдству i в хатi якої по недiлях збиралася ближня молодь, щоб гуртом вiдпочити й повеселитися пiд балалайку. Тут дещо ранiше знайшли спiльну мову також Мiля й Казимир Яхимович: обоє були гарнi, стрункi, пiдтягнутi, чорнявi; вона майже вище середнього зросту, нормально-овального обличчя, iз чорними чималими очима; вiн невеликого росту, але спортивної статури, дуже мiцний, на турнiку бiля клубу легко виконував рiзнi вправи, крутив сонце. Ранiше вiн був в армiйськiй спортивнiй школi, куди його було взяли пiсля звiльнення Червоною Армiєю остарбайтерiв у Нiмеччинi.

I весною, на Паску, у костьолi одночасно повiнчалися Йосип iз Розалiєю, Мiля з Казимиром i ще шiсть пар. Родинний гурт у хатi Теклi збiльшився на двох людей. Текля з дочкою Антонiною стали мешкати в бiльшiй прихожiй кiмнатi, де стояла пiч i яка служила за кухню (мати спала на печi, а дочка на деревяному лiжку); у невеликiй кiмнатi через стiнку з грубою оселилися молодожони Йосип та Розалiя. У другiй половинi хати через великий коридор, де була чимала кiмната з пiччю та плитою-лежанкою, знову розмiстилися двi сiмї: Броня з двома дiтьми i молодожони Казимир iз Мiлею.

- Живiть мирно та пристойно, - бажала всiм любязна Текля.

- Добре. А я, мамо, надумала будувати свою хату, - дивилася на матiр i говорила Броня.

- Побудуєш. Побудуєш. Аякже. Авжеж...

Сiмейнi негаразди

Кажуть, що в тiснотi - не в бiдi. Та в тiснотi з багатьма сiмями виникають рiзнi джерела думок, якi можуть збурюватися й зчиняти великi чвари, ворожнечу. У родинi (хатi) Теклi пiсля шлюбу Йосипа та Мiлi створилося практично чотири рiзнi сiмї, i в них було багато-чого спiльного. Але iз збiльшенням часу колективного сiмейного життя у них викликалися деякi непорозумiння та накопичення певного незадоволення.

В один iз осiннiх днiв 1947 року пiсля кiлькамiсячного спiльного багатосiмейного життя й приходу з колгоспної роботи додому увечерi трьох дочок Теклi та невiстки Розалiї, коли вони готували вечерю, мiж ними раптом зчинилася жахлива сварка, яка призвела до довiчних наслiдкiв.

- Скiльки буде ця тiснота? - сказала з незадоволенням Розалiя.

- Рузя, не хвилюйся, я побудую свою хату i вам стане добре, - спокiйно вiдповiла їй Броня.

- Побудуєш! За мої грошi! - пiдвищила голос Розалiя.

- Якi твої грошi? - запитала Броня.

- Весiльнi! За весiльнi грошi, якi менi та Юзьку подарували люди.

- Ти що? Тi грошi ти i Юзько вiдразу забрали собi.

- Забрали, забрали! А де вони зараз?

- Ти в мене питаєш?! - обурилася Броня.

- А в кого ж?! Де вони?! За що хату почала будувати?!

- Спитай у Юзька! Iз ким спиш!

- Усi люди дивуються, за що ти хату в голодний час будуєш!

- То ти мене злодiйкою робиш?!

- А де грошi береш? Фабрику маєш?

- Ах ти тварина не вдячна! Марш iз хати! - i Броня схопила Розалiю за шубку по боках грудей i почала випихати її з хати. Деревянi ґудзики-палички вiдiрвалися i попадали на пiдлогу.

- За такого наклепу жити нам разом не можна!

- Живiть iз своєю матiрю-жлухтом!

Пiсля цих слiв Розалiї пiдхопилася Антонiна, i вона разом iз Бронею випхали її iз хати та зi свого подвiря у бiк до двору дiда Владислава.

- Iди до своєї матерi i забирай свою корову, - прошептала iз присвистом Антонiна, швидко зайшла у хлiв, вивела її корову, привязала до стовпця за краєм хлiва i сказала:

- Геть, Рузя! Щоб ноги й духу твого у нас не було!

Розалiя не пiдiйшла до корови, а вийшла на дорогу й пiшла в бiк села.

Броня покликала Валю, швидко її одiла й наказала йти недалеко вiд Рузi, позаду її, щоб побачити, куди, до кого вона пiшла. Розалiя пiдiйшла до конюшнi, де Йосип працював конюхом. Незабаром вiн на возi пiдїхав iз сiчкою, i вона почала йому говорити, що трапилося, не чекаючи, поки вiн злiзе з воза.

Валя швидко повернулася додому, повiдомивши, що бачила. Скоро до хати зайшов дуже сердитий Йосип разом iз Розалiєю, i вiн зразу з матюками та криком накинувся на Броню, штовхаючи її та намагаючись бити. Мiж ними вiдразу постала Мiля, обороняючи Броню. Йосип звинувачував її в тому, що вона не мала права виганяти з дому його жiнку.

Мiля й Антонiна кричачи доказували йому, що Броня не винна, що Рузя в усьому винна, бо вона брехала, що Броня за вашi весiльнi грошi будує собi хату. Навпаки, Броня про нас i про тебе весь час дбала й дбає, ти i зараз одiтий в галiфе та гiмнастьорку Ваньки. Рузя обiзвала нашу маму. Антонiна й Мiля просили й просили Йосипа зупинитися й вислухати кожного, хто що казав. Та сварка продовжувалася зi словами звинувачення й виправдування.

Пiд час сварки прийшов iз роботи додому Казимир. Вiн трохи послухав сварку, пiдiйшов ближче до Йосипа i попросив заспокоїтись.

- Хто ти тут такий, що менi вказуєш? - закричав той.

- Я чоловiк твоєї сестри Мiлi, - вiдповiв Казимир.

- Ти приймак хреновий, - зневажливо вiдповiв Йосип.

- Я Казимир Станiславович Яхимович. Давай обнiмемось, - i вiн обняв його, обхопивши тiло разом iз руками на рiвнi лiктiв, i так продовжував його тиснути чималий час. Йосип труснув кiлька разiв плечима та кистями рук, спробував вiдступити вiд нього, але той продовжував стискати супротивника пiд голоси жiнок: "Заспокойся, Юзiку, заспокойся".

Згодом Йосип несподiвано посмiхнувся й неголосно промовив:

- Годi, Казiку, годi. Ребра поламаєш. Добра в тебе хватка. Я такої не вiдчував нi вiд кого.

Через невеличку паузу Казимир вiдпустив Йосипа, хлопнув дружньо по плечу й вiдступив вiд нього. Усi затихли. Пiсля певного мовчання Йосип промовив:

- Броня, розповiдай, як усе було. Вiд початку. Хто що говорив, хто що робив.

Пiсля кожної розповiдi-вiдповiдi вiн запитував у кожного: "Так було, чи нi? Правда?". Вислухавши всiх, вiн сказав:

- Рузя, я зараз зрозумiв, що ти дiйсно на всiх набрехала. Ти образила й ненавидиш нашу маму. I мене натравила на всiх. Вiдтак, ми дiйсно далi не можемо жити разом. Бери, Рузя, свою корову i йди з нею зараз же додому.

На другий день уранцi до хати Теклi прийшла Бронiчка (так по дружньо-простому називали матiр Розалiї) зi спробою виправдати дочку. Але Йосип перерахував їй усi звинувачення для Рузi, припинив балачку, винiс Рузинi речi й вiддав їх матерi.

Так завжди дружнi сусiди надовго стали практично ворогами.

* * *

Сусiди сваряться, а їхнi дiти разом бавяться. Так i оцих сусiдiв дiти-пастухи разом бавилися, бо худобу треба було пасти на одному пасовищi, i в дiтей були iншi стосунки. Дiти дружили пiд час пастьби худоби в одному гуртi, а також у вiльний час. Разом учили уроки, ходили один до одного додому та до дiтей родичiв, вiдвiдували святковi подiї, спiльно переживали прикростi. Толiк дружив iз Фраником, молодшим братом Розалiї, а Валя - iз Валею, меншою вiд нього сестрою. I цi четверо дiтей полюблювали зустрiчатися з дiтьми великої сiмї Островського Людвика, якого бiльшовики репресували в колективiзацiйнi роки. У честь його пам'ятi дружину його Марiю по доброму називали Людвичихою, а дiтей - Людвичишинi (чий, чиї): Франик Людвичишин, Казiк,Таня, Валя Людвичишинi.

Пiд час святкування урочистостi Пресвятої Трiйцi 1948 року до тих дiтей прийшли Толiк iз сестричкою Валею. Пiсля святкового обiду гостi вийшли з хати й дещо розiйшлися по не засадженому двору, бо хата пiдлягала перенесенню в село й огороду тут, на Дiбровi, де вони жили, не дозволяли. Хтось iз присутнiх побачив, що Валя, сестра Розалiї, дуже пяна. Вона трохи поодаль безпомiчно лежала. Одна з жiнок сказала, що дитина горить, i її почали рятувати. Навколо запанувала розмова: "навiщо дiтям дають горiлку", "вона несподiвано випила сама", "вона не знала, що їй буде погано", "усi пили i вона без нагляду пила". Хтось став повчати дiтей, погрожувати, лякати.

Побачивши нещастя дитини-подруги та наслухавшись повчально-страхiтливих розмов, Толiк iз Валею, повернувшись додому, погодилися мiж собою на тому, що треба повиливати всю горiлку, яку в малих пляшечках поховали на горищi у стрiсi. Вони крадькома познаходили їх, винесли до сливняку в садку, повиливали все iз них i позакидали подалi свою посуду. Надалi вони позбулися потягу до вживання горiлки.

Але дiти розведених сватiв i їхнiх родичiв продовжували товаришувати й дружити. I в день свята святих апостолiв Петра i Павла, коли Текля потурбувалася охрестити онукiв, сусiдськi дiти знали про це i хвалилися, що вони хрещенi вже давно i захотiли бути присутнiми.

Хрещення було проведено в Кривотинському костьолi. Хрещеними батьками в Толiка стали його дядько Йосип i тiтка Антонiна, а у Валi - також Йосип i баба Ганя. У цей же день бабуня Текля попросила в прихожанки Марцелiни (матерi Казимира) написати українським правописом молитву "Отче наш" польською мовою, щоб по-польськи молитву вивчив онук Толiк, бо усним польським мовленням зi слiв бабунi вiн її не запамятовув або нехотiв вивчити: не розумiв слiв i вiдтак не хотiв їх повторювати.

- Ти маєш розум, чи нi? - покрикувала Броня на сина, коли вiн не хотiв повторювати слова молитви польською мовою. - Чому ти не повторюєш слова за бабунею? Ти глухий, чи що?

- Я не знаю, що тi слова означають, - говорив хлопець.

- Тi слова означають звернення до Бога, - тлумачила бабуня.

- Ти повторюй, вивчиш i тодi зрозумiєш, - стверджувала мама.

-- Я хочу молитву по-нашому, по-українськи.

- Ти ходиш до костьолу, слухаєш ксьондза. Слухаєш його i слухаєш.

- Там гарно.

- I буде ще краще. Слухай бабуню i повторюй, повторюй.

- Як попка? Я хочу молитися по-нашому. По-польськи я не можу вивчити.

- Слухай i запамятовуй.

Однак i далi пiсля кожного прочитаного й усно сказаного слова по-польськи вiн весь запитував, що воно означає по-українськи, i знову не вчив молитву польською мовою, хоча до костьолу ходив охоче i говорив, що хоче стати таким, як священик. Але i бабуня i його мама Броня визначили, що Толiк, оскiльки не може вивчити молитву, є бездарним i не признавали його теревенi щодо його бажання.

Та такi їхнi погляди незабаром втратили актуальнiсть i призабулися, оскiльки невдовзi ксьондза Вiлька Мартина вночi забрали енкаведисти, опiсля на вантажних автомашинах кудись вивезли iкони, рiзне костельне майно, дзвони i навiть частину лавок для сидiння прихожан в окремi перiоди пiд час служби Божої. Вони зрiзали також хрест-фiгуру на перехрестi дорiг у селi. Пiсля цього офiцер мiлiцiї приказав головi сiльської ради Карпишину нiкому не дозволяти в костьолi вiдправляти службу Божу та iншi релiгiйнi ритуали, вiддав йому ключi до костьола й розпорядився в ньому зробити колгоспну комору або сiльський клуб.

Дiзнавшись про таке вiд Карпишина, який зайшов до хати Теклi, вона заохала i сказала:

- Безбожники зроблять багатьох людей бездушними та грiшниками. Не буде священика, то хто буде наставляти дiтей i всiх людей не красти, не убивати, любити батькiв i ближнього?

- Партiя бiльшовикiв, - вiдповiв Карпишин.

- Це тi, що вiд дiтей хлiб забирали?! Це тi, що заставили людей голодувати?! Це тi, що в моїй печi баняк з борщем перевернули додолу?! Це тi, що в мого Петра коней пограбували серед бiлого дня?!

- Заспокойся, Текльо. Це боротьба за встановлення нової влади.

- Ох i буде! Ох i буде! Дiти все бачать! Ми наразi не можемо заперечити дiянням влади. Але прийде час. Прийде!

- Згодом усе налагодиться, поправиться.

- Хто поправить? Отакi, як був у нас головою Бистрий? От вiн десь на високiй посадi i керує! Може вiн i розпорядився закрити наш костел.

- Партiя бiльшовикiв зробить усе правильно.

- Хiба не бiльшовики переорали мiй засаджений, засiяний огород? Безбожники! Вони i далi, опiсля й опiсля будуть таке робити. Їхнiй бездуховний розум це позволить.

- Не даремно, Текльо Йосипiвна, Ви ходили до костьола.

- Так. Вашi бiльшовики зрiзали Хрест на перехрестi дорiг в селi, а я свiй хрест на грудях буду носити до сконання. I люди будуть носити. Не позриваєте. Хоча знайдуться такi, що будуть зривати. I iкони будуть в хатах. I свята релiгiйнi житимуть. I люди будуть молитися довiчно.

- Ви говорите далекоглядно. Не даремно до вашої хати, до Вас, ходять дiди на балачки.

- I за мого Петра ходили. I вiд наших балачок ми робимося мудрiшi. I нашi балачки, наша мудрiсть передаються нащадкам. Он бачите, малi онуки мовчки сидять, роти пороззявляли. А вони нас слухають. I дiдiв слухають.

- Приємно, панi Текльо, ми поспiлкувалися.

- За такого спiлкування можна попасти на Соловки чи Казахстан. Ге?

- Не бiйтеся. Я хотiв послухати Вас. Дякую за гарну, вiдкриту, повчальну розмову. До побачення

* * *

По домашньому у бабинiй хатi був спокiй. Однак дитяча увага її онукiв щодо побаченого й почутого на фонi сiмейної та колгоспної роботи зосереджувалася iнодi на привабливих для них дiях. Так, Толiк i Валя помiчали короткi не звичнi розмови-звернення до Йосипа Розалiї, коли вона проходила повз їхньої хати, i бiгом доносили про це бабунi: "Я бачила, я чув, ми почули, що...". Баба Текля подiлилася iз цим з дочкою Бронею i сказала:

- Бач, якi дiти? Партизани. Усе бачать, а ми думаємо, що вони не розумiються в людях.

- Розумiються, добре розумiються, - вiдповiла Броня. - Як тiльки в село приїжджали нiмцi, вони миттю таку новину розносили по всьому селу.

- Навiть у Малий Кривотин.

- А зараз, як приїжджає мiлiцiя.

- I люди швиденько ховають самогонку.

- Отакi дiти, звязкiвцi.

Пiсля такої iнформацiї дiтей бабуня Текля стала слiдкувати за Йосипом, коли вiн увечерi виходив iз хати. Одного разу вона побачила, як вiн iз Розалiєю пiшли за межи Владиславового двору. Крiм того, пiзнiше хтось iз людей iз посмiшкою сказав їй, що бачив Рузю бiля Юзька, що пас колгоспних коней. Пiсля цього Текля бiльш посилено стала говорити сину, щоб вiн женився.

I Толiк та Валя, а також Франик i Валя Бронiчкiни, якi разом бавилися бiля конюшнi в одну з недiль на початку лiта, побачили, що по шляху iз села вийшли Йосип iз невiдомою дiвчиною пiд руку. Дiти вiдразу майнули до своїх домiвок i голосно повiдомили, що дядько Йосип iде з якоюсь дiвчиною.

Коли вони увiйшли в хату та привiталися, Йосип вiдразу промовив:

- Мамо, сестри, ось моя жiнка, Оля Туровська, iз Малого Кривотина. Її засватав менi дядько Левко. Усiх прошу шанувати Олю.

Вона була русява, трохи нижча вiд Йосипа, струнка. Вiдразу пiдключилася до хатньої роботи. У роботi проявилася дуже моторною.

Коли незабаром прийшли жнива, вона найшвидше серпом жала жито. У перший день такої роботи на здивування всiм вона, працюючи сама, вижала велику дiлянку жита, повязала снопи i склала їх у копу. У наступний день разом iз невiсткою працювала свекруха, Текля.

Жате жито, а не скошене, потрiбне було для того, щоб пiсля його обмолоту одержати солому, придатну для вязання куликiв, потрiбних для перекриття частини хлiва. Вiдповiдно решту жита не треба було жати, i його скосив Йосип пiсля колгоспної роботи пiд час обiдньої перерви, працюючи разом iз Олею, як пiдбиральницею покосiв.

Вiдразу пiсля того, як було швидко вижате й скошене жито, Текля зажадала також швидко його молотити, мотивуючи це тим, що Мiля вагiтна й треба до її родiв вигнати горiлку з жита нового врожаю, бо минулорiчне жито вже закiнчилося. I вона сама, коли всi дорослi вранцi пiшли на роботу, обладнала точок на подвiрї з твердим земляним покриттям, кiлька разiв принесла в радюжцi снопи жита, розставила їх по боках точка для кращого висихання, а два снопи поклала на серединi точка один проти одного, але колосками в дотик i присiла на них для вiдпочинку.

Посидiвши трохи, вона, погладивши руками спину, покликала до себе онукiв, узяла ряднину, розстелила її поруч iз покладеними снопами й лягла на неї спиною уверх, сказавши дiтям: - Розiмнiть, дiтки, менi трохи спину. Як завжди, як учора. Спочатку ручками, потiм руками й нiжками. Бiльше мiж лопатками, на лопатках, нижче потилицi, на поясницi.

Пiд час їхнього масажу спини бабуня пiдказувала дiтям, де, як, що робити: - Тепер, Валiчка, походи по спинi... По лопатках i трохи вище... Обережно... А тепер, Толя, ти одною нiжкою потисни по боках усю спину.

Пiсля такого нетривалого масажу вона, пiднявшись, трохи помахала руками, узяла два цiпи, один iз них дала Толiку, сказавши з посмiшкою:

- Iз Богом, мiй любий внучку, будемо разом молотити. Ти сьогоднi не з мамою на роботi, а тут. То давай попробуємо молотити. Дивись, як я роблю... Тепер ти сам молоти... Тепер удвох по черзi, ти - я, ти - я... Молодець...

Помолотивши повiльно трохи удвох, бабуня опустила цiпа й сказала: - Перевернемо снопи на другий бiк... Вiдпочинь... I подивись, як я буду молотити сама... Потiм, як я розвяжу снопи i почну молотити розстелене жито, ти пiдключайся до мене.

Так баба Текля почала сезон обмолоту пашнi, трохи долучивши до цього одинадцятилiтнього онука. В обiдню пору продовжували молотити жито Йосип i Казимир. У наступний день молотьба продовжувалася, зранку розпочали її чоловiки, Ольга взялася витрушувати вiд зерна солому, а Антонiна - в'язати її у снопи.

У цей же ранок Толiк розповiв сон: - Мамо менi приснилося, що бабуня зiбралася молотити жито i з огороду принесла не повну вязанку жита, а лише два снопи.

Броня звернула увагу на принесенi два снопи жита, як на два фактори життя. А що пiд цим розумiти? Народження двох онукiв - вiд Мiлi та Олi? Двi вигоди? Два роки життя? Кому? Мамi? Нiби всi здоровi!? Нiхто не мiг розгадати сон.

Життя продовжувалося з новими подiями. Iз закiнченням жнив Броня переселилася з дiтьми в свою нову хату, збудовану на дiлянцi землi, видiленiй їй колгоспом на вiльному бувшому обiйстi дiда Кароля. До початку будiвництва хати, весною, вона завбачливо посадила там два загонцi картоплi, кiлька грядок огородини й посiяла трохи проса. Сюди вона приходила виконувати необхiднi органiзацiйнi й фiзичнi роботи по будiвництву хати й працювала на огородi, продовжуючи жити з дiтьми в маминiй хатi. I ось вона все зробила, щоб переселитися в свою хату.

Через кiлька тижнiв в обiйстi Теклi, на початку вересня 1948 року, вiдбулася нова знакова подiя - Мiля народила їй внучку, i батько Казимир дав їй iмя Бернадя. Згодом, у цю ж осiнь, виселилися з Теклiної хати Оля з Юзьком. Вона не захотiла жити по сусiдству з Розалiєю, зустрiчатися з нею по-сусiдськи, працювати в колгоспi iнодi на однiй роботi, тим бiльше бачачи не байдужi погляди її та Юзька. Тому Ольга вирiшила з ним жити у своєї матерi в Малому Кривотинi.

I залишилися жити в хатi баби Теклi лише двi сiмї: вона з дочкою Антонiною в однiй половинi хатi з двох кiмнат та Мiля з Казимиром i дочкою - у другiй половинi хати (через коридор). Бабуня любила доглядати внучку, лагiдно дозволяла їй як завгодно лазити по нiй.

Та вона захворiла на тяжку хворобу. Однак вона вiдкладала надалi поїздку до Житомирської обласної лiкарнi, куди її направляли . Вона говорила, що без неї вдома по господарству не справляться, хоча для домашньої роботи були двi дорослi дочки, син i зять.

Приїхавши з часом в ту лiкарню, їй запропонували зробити операцiю, але вона, побачивши iнструменти для операцiї, вiдмовилася вiд неї i втекла додому. Коли ж пiсля посилення хвороби вона знову приїхала до Житомира в лiкарню, то було вже пiзно робити операцiю i невдовзi вона померла. I Броня та всi в хатi пригадали Толiкiв сон, пiсля нього бабуня прожила два роки.

* * *

Пiсля похорон мами Теклi в 1950 роцi її дiти окремими сiмями жили практично осамiтнено. Усi були заклопотанi по-своєму, i спецiальних зустрiчей вони не проводили. Та з часом в одну недiлю ще зранку Йосип iз Малого Кривотина завiтав до маминої хати. Антонiна з Мiлею готували спiльний снiданок. На накритий стiл в Антонiненiй половинi хати, де вона залишилася жити одною, Йосип поставив пляшку горiлки. I Казьмир принiс пляшку.

Зi звареною паруючою у великiй мисцi картоплею, яєчнею, сиром зi сметаною в тарiлцi та вже засоленими огiрками горiлка сприймалася добре iз запахом домашнього хлiба. Точилися розмови про теперiшнє життя.

Пiдiйшла навгад i Броня з дiтьми. Зайшла мова i про хату, хто в нiй житиме. Йосип заговорив про свою пайку. Мiля сказала:

- У тебе з Олею велика, гарна хата.

- То тещина хата, - пiдвищив голос Йосип.

- Оля її єдина дочка, одна дитина, - висловилася Антонiна.

- То хата тещi! - рiзко пiдкреслив Йосип. - Я хочу жити у своїй хатi.

- А теща буде жити одна у старостi? - промовила Броня.

- Я не хочу жити вiчно приймаком!

- А як будете тут дiлитися? - вела своє Броня.

- Менi немає тут мiсця?! Я чужий?!

Сварка збiльшувалася, розпалювалася.

- Я не хочу дiлитися! Я хату спалю i буде всiм порiвну!! - загорiвся Йосип, - i вiн враз схватився з-за столу, пiдбiг до печi, схватив коцюбу, миттю вигорнув жар у велику сковороду, вiдчинив хатнi дверi, пiдбiг до драбини в сiнях i став на першу щаблину, щоб вилiзти на горище.

- Що ти робиш, Юзько?! - кричали Броня й Мiля.

- Юзько, ти здурiв!? - надривалася Антонiна.

Усi миттю пiдбiгли до нього. Казьмир вирвав iз його руки сковороду iз жаром, тикнув її комусь у руки, а сам схватив його за поперек i вiднiс у хату зi словами: "Заспокойся, заспокойся, заспокойся!". Iз переляку дiти хлипали у сльозах.

- Нам нема чого дiлитися, - говорив до Йосипа Казiк, - я зiбрався побудувати свою хату. Броня побудувала, i я побудую. А ти перейдеш у свою хату i будеш жити в однiй половинi, а Антонiна - у другiй.

- I буде мир, злагода, - заспокоювала Мiля Йосипа i всiх.

- Я вже намiтив у лiсi в Поломах дубочки на пiдвали. Приходь у цю суботу i ми привеземо, - говорив Казiк.

Так розмова стала спокiйною i перейшла на бувальщину.

Щоб бiльш завершено й пiдсумково висвiтлити iсторiю людей, залучених до роду Теклi, слiд тут коротко зазначити, що Броня побудувала свою хату i перейшла з дiтьми в неї жити. Розалiя народила сина Леонiда. Йосип його категорично не признав, став уникати платити алiменти, виїжджаючи на короткочаснi роботи в рiзнi мiсця - вiд Карпат до Курильських островiв.

Ольга спочатку була з ним, народила два сини й дочку. Потiм Йосип сам промишляв у багатьох закутках країни, ховаючись вiд алiментiв, i навiть посидiв у тюрмi. Багато раз знову одружувався. А коли пiд старiсть вiн iз новою дружиною Катьою приїхав iз Курил в Коростень для подальшого проживання та зустрiвся з Леонiдом, то побачив, що вони схожi, признав його за сина, i вони помирилися, згадуючи, що з Розалiєю у нього була любов, що вона одиноко чекала його до самого свого упокою. Бiльше того, Леонiд, який до цього ненавидiв батька, подружився з ним i зi своєю дружиною та дiтьми поховав батька Йосипа в Коростенi, хоча Йосип багато разiв був одружений i з ним у цей час була його остання жiнка Катерина з Алтаю.

Казимир iз Мiлею стали багатодiтними. Народжуючи знову i знову дiтей у Теклiнiй хатi. Невдовзi вони побудували власну хату з кращими умовами для господарювання. Цього вони досягли, працюючи на важких роботах - вiн переважно їздовим на рiзних роботах, а вона дояркою. I в новому будинку з двох кiмнат, кухнi та сiней, а також з окремим хлiвом вони стали господарювати з пятьма дiтьми, маючи власними силами викопану в дворi криницю з водою для себе та людей.

Залишившись самiтно у великiй маминiй хатi (Теклi), Антонiна захотiла мати власну компактну хату за своїм проектом. Вона вирiшила її побудувати з матерiалу маминої хати, перенiсши її в ряд будинкiв на новiй вулицi. Хоча вона була одинокою i здавна працювала на важкiй роботi дояркою в колгоспi, обробляючи одночасно свiй огород площею 0, 6 га, їй засвiтилися новi рiднi вiкна.

Залишився на мiсцi бабусиного обiйстя лише садок. I криницi не стало, бо кожна криниця живе доти, поки з неї беруть воду, поки вона живить людей. Продовжити життя тих мiсць можуть пам'ять про них i, можливо, цi спогади.

* * *

Карпишин iз Кривотина виїхав. Пiсля того, як вiдправили до Сибiру ксьондза, вiн не поспiшав виконувати наказ перетворити костьол у зерносклад чи в сiльський клуб. Можливо через це йому запропонували звiльнитися з роботи або перейти на iнше мiсце роботи, чи вiн сам не захотiв грiшити i вибув iз села.

На його мiсце призначили росiянина Кардашевського, який з костьола зробив клуб. До нього люди спочатку не ходили. Але там проводили наради, всiлякi збори, шкiльнi заходи i почали показувати кiнофiльми, використовуючи привозний кiноапарат. У примiщення придбали бiльярди, шахи, шашки, домiно. Обладнали бiблiотеку. Поруч зробили волейбольне поле. I люди пiшли до клубу, спочатку дiти та молодь у вечiрнi та вихiднi днi, а потiм i дорослi.

Обгрунтовувався такий пiдхiд полiпшенням добробуту, пiдвищенням культури. Переймався такою органiзацiйною роботою завiдувач клубом Мишкевич Борис. За його дiяння одночасно в селi було зроблено земляний тротуар, що пролягав бiля центрального шляху збоку костьола по всiй довжинi центральної частини села, вiдлучивши для цього частину землi вiд людських огородiв на ширину тротуару. Люди з цим погодилися i самi вимостили тi частини тротуарiв, якi були навпроти хат, бо було незручно ходити по шляху одночасно iз зустрiчним чи попутним транспортом. Тротуар у селi менi ще довго не довелося побачити нi в одному iз багатьох славетних сiл, у яких довелося побувати.

За таких пiдходiв був лiквiдований духовний центр виховання в селi Кривотин - костьол. Розваги й веселощi, як i розкiш, не мають позитивного виховного значення, радше навпаки. Але пiзнiше костьол в селi вiдродили. I є новi надiї.Глава IV.

Мамина хата

Вiхи будiвництва хати

Усяка справа починається iз задумки. I мамина хата, хата мами Бронi, мами моєї та сестри Валентини, розпочалася тодi, як вона її задумала, живучи в хатi своєї мами, у хатi нашої бабунi, з її всiма дорослими чадами. Бабуня Текля була проти вiдокремлення дочки Бронi, проти будiвництва нею своєї хати, тим бiльше в голодному 1947 роцi. Вона мотивувала це тим, що один гурт сiмї - це сила, як кулак порiвняно з розщепленими пальцями, як звязаний iз соломи кулик порiвняно з розсипчастою соломою. Дах, покритий куликами iз соломи, може стояти десяток рокiв, а покритий звичайною соломою - два-три роки.

Броня ж розумiла, що дiтям треба дати свiй куток. Тому весною вона замовила в сiльськiй радi власний облiковий номер i дiлянку землi з дозволеною площею пятдесят соток, даної їй за її бажанням на мiсцi вiльного седища свого дiда Кароля. Але родичi та чужi люди прямо говорили їй, що вдова з двома малими дiтьми не зможе побудувати хату. Насмiхалися.

Посприяло будiвництву хати надходження грошової допомоги за загиблого у вiйнi чоловiка. У минулому роцi їй надiйшли одна за одною двi похоронки з повiдомленням, що її чоловiк, Вертiйчук Iван Харитонович, пропав безвiстi в 1941 роцi. Двi похоронки - це був удар за ударом. Пiзнiше вона довiдалася, що вдовам загиблих у вiйнi чоловiкiв для дiтей надається грошова допомога. I вона через районний вiйськкомат почала добиватися такої допомоги.

Допомiг у цьому майор Максимюк Петро, який демобiлiзувався пiсля вiйни в такому вiйськовому званнi пiсля закiнчення Другої свiтової (Вiтчизняної) вiйни. Вiн надав необхiднi розяснення i пiдготував вiдповiднi документи. Вiн же розповiв, що пiд час вiдступу Червоної Армiї в 1941 роцi йому далося зустрiтися з Вертiйчуком Iваном i Львовом Терентiєм в Острi на переправi через Десну. До мосту через рiчку доставили тяжко пораненого його, Максимюка, що пробивався з кiлькома бiйцями з нiмецького оточення. Вони його винесли з оточення i принесли для термiнової вiдправки в медсанбат у тилу. Бiля мосту знаходилася медчастина, в якiй був медлiкар старший лейтенант Львов. Вiн зробив необхiднi перевязки багатьох ран, а командир транспортної роти лейтенант Вертiйчук, який також там був, вiдразу видiлив автомобiль, у який перенесли пораненого; Вертiйчук зняв iз себе шинель i нею його вкрив, бо вже надiйшла осiння прохолода. На прощання Максимюк кволим голосом промовив: - Прощайте, друзi, ви вже переправитесь через Днiпро й Десну i будете жити, а я помру.

- Вийшло навпаки, - далi розповiдав Бронi Максимюк. - Як тiльки мене переправили через мiст, я побачив, що туди налетiли нiмецькi лiтаки i стали бомбити мiст та все навколо. Скидали i предмети, якi, падаючи, створювали лякаючий звуковий ефект. Водiю вдалося вивезти машину зi мною вiд того пекла. Через деякий час я побачив, як злiва вiд дороги, по якiй мене везли, появилися нiмецькi танки, що були спрямованi у напрямi до нашої переправи. Мене доставили до медсанбату i я, маючи одинадцять одночасних ран, вижив. А Вертiйчука та Львова немає. Я писав на них розшуки - пропали безвiстi. Я розшукував iнших наших офiцерiв, високих командирiв. Усi, загинули. Залишився живим я, зовсiм безнадiйний, i дiйшов до Перемоги. Зараз мене направляють на роботу начальником райвiйськкомату у Вiнницi.

Так будiвництво маминої хати розпочиналося iз спогадiв про вiйськового батька. Вiн не повернувся iз страхiтливої вiйни, але мама продовжувала його чекати i будувала хату для дiтей.

Для будiвництва, звичайно, потрiбен будiвельний матерiал. Попервах для цього знайшлася для продажу хата в Косяку. Купивши її, виявилося, що вона стара i матерiал iз неї можливий частково тiльки для хлiва. Пiсля цього Броня поспiшила купити частину хорошого матерiалу з бувшої школи, розбомбленої пiд час артобстрiлу наших вiйськових по вiдступаючому нiмецькому вiйську, яку почали розбирати.

Придбаний такий будiвельний матерiал не мав пiдвалин, звязуючої деревини, крокв тощо. Для цього передусiм необхiдно було привезти з лiсу потрiбних розмiрiв дуби та сосни. Дозвiл на їх вивiз мiг дати хтось iз лiсникiв двох навколишнiх лiсових масивiв, де росли такi дерева. Броня вирiшила звернутися до лiсника Трасковського Петра Героновича. Вiн вiдгукнувся на це позитивно, добре вiдзиваючись на її бажання щодо будiвництва й про її батькiв i навiть про прабатькiв, Кароля й красиву Марiю, на седищi яких, як сказала йому Броня, вона вирiшила побудувати свою хату. Вiн охоче показав їй у Яменецькому лiсi мiсце й орiєнтовно необхiднi дуби та сосни, вияснивши, яких розмiрiв запланована хата. Вона при цьому за привiтної розмови тут же уточнила в нього, скiльки треба пiдвiд, щоб за один раз забрати необхiдний лiс.

Одержавши перед обiдньою порою дозвiл на забiр лiсу, вона пiсля цього вiдразу збiгала до знайомих їздових колгоспу, щоб пiсля колгоспної роботи сьогоднi ж вони поїхали нарiзати й привезти дозволений лiсником лiс для будiвництва хати. Їздовi, якими тодi працювали переважно хлопцi, охоче погодились на таку роботу. I вночi вони з Бронею привезли до мiсця будiвництва дуби та сосни, згрузивши їх з тильного боку ранiше привезеного старого будiвельного дерева так, щоб вони були бiльш-менш замаскованими й непомiтними для прохожих по дорозi.

Але лiсник уранцi дiзнався про вивезений лiс, пересвiдчився в цьому на мiсцi його розвантаження i вiдразу пiшов додому до Теклi, де тодi ще жила Броня. Увiйшовши в хату, вiн рiшуче й упевнено ходив по хатi й висловлював монолог до Бронi, яка ще не пiшла на колгоспну роботу:

- Так, ядрона мать, скiльки я працюю лiсником, такого не було, щоб я дозволив взяти лiс i в цей же день його вивезли. Скiльки я випивав горiлки, поки дозволений лiс забирали! Село збудоване! В iнших селах! А це жiнка, баба, проворнiша за чоловiкiв! Як ти це змогла зробити? Як ти це змогла зробити?.. Але молодець!.. Молодець!.. Однак скажу, лiс був i буде. Є кобила, будуть i лошата. Лiс буде, i хай буде твоя хата. Будуйся. Молодець!

Дiти виглядали з печi, Броня стояла бiля припiчки-лежанки, а баба Текля - iз рогачем бiля комина печi, де миготiв вогонь. Усi мовчки дивилися на чоловiка-лiсника у вiйськовiй одежi i в картузi без зiрочки. Вiн говорив, говорив i раптом пiшов iз хати. Лише бабуня вийшла за ним слiдом. I надворi вони обоє про щось трохи говорили.

Пiсля цього Броню викликав до себе голова колгоспу Мишкевич Антосько. Вiн уважно оглянув її i, нiчого в неї не питаючи, промовив:

- Що ви вчора натворили? Хто вам учора дозволив узяти колгоспних коней? Пiв-колгоспу їздових за раз хапанула! Не знаєте порядку?

- Знаю, але за порядком на це пройшло б не менше трьох днiв. А менi треба було термiново. Бо взавтра тi дубочки та сосни хтось би вкрав. Бажаючих багато.

- Але має бути порядок.

- А хiба за заявою ви не дали б коней? Дали б. То ж я i поспiшила.

- Дав би. А зараз дам штраф!

Вона мовчала. I вiн замовчав.

- I їздових оштрафую.

- Нi, їздових не треба штрафувати. Вони не виннi. Я їм казала, що їм нiчого не буде, що ви дозволили. Штрафуйте мене.

- Звичайно, треба штраф. Але задачка: ви ланкова, чоловiк не повернувся з фронту, одинока жiнка з двома малими дiтьми. Гарно працюєте в колгоспi. Своєї хати нема. Дiйсно, будуватись вам треба.

Броня мовчала. Певний час мовчав також голова колгоспу.

- Прошу вас, помилуйте їздових i помилуйте мене.

- Доповiм правлiнню колгоспу, нехай воно приймає рiшення. Iдiть.

- Нехай приймає. А я одночасно хочу попросити вас, щоб ви дозволили менi привезти ще iнший лiс - на крокви, на лати, на пiдлогу, на дверi, на вiкна. I прошу Вашого дозволу будiвничiй бригадi у вiльний час будувати менi хату.

- Я скажу про це бригадиру. Iдiть уже.

- Дякую. Пробачте мене. Пробачте. До побачення.

- Рiшуча i правильна жiночка, - сказав про себе голова колгоспу, пiсля того, як вона вийшла. - Вочевидь, штраф не треба давати.

Хоча в Бронi була тривога, була i радiсть: є з чого почати будувати хату - закласти пiдвалини. Полюбувавшись кiлька днiв товстими рiвними дубами та соснами, вона сходила до бригадира будiвельної бригади Красновського Франка з проханням, щоб вiн оглянув усе, що вона заготовила, розпланував хату й органiзував роботу. Вiн не став зволiкати, сказавши, що вже закiнчилася весна, добра погода й треба швидко розпочинати будiвництво. На другий день опiвднi вiн усе обмiряв, тут же зробив рисунок, розпитуючи в Бронi, що i як вона бажає зробити, виходячи iз наявностi заготовленого будiвельного матерiалу. Через день двi пiдводи привезли козли, необхiднi для того, щоб рiзати вподовж колоди (пилорам не було) та прийшли будiвельники iз сокирами, пилами, долотами, молотками та iншим iнструментом i почали мiряти, рiзати, тесати, довбати, закладати пiдвали та iнше.

Побачивши кiлькiсть будiвельникiв, Броня послала Толiка до бабунi Теклi, щоб вiн сказав їй, на скiлькох чоловiк треба готувати обiд. Так почалося будiвництво маминої хати.

Працювали будiвельники, i працювала мама: iз кимось домовлялася щось робити, щось привезти, купляла необхiднi будiвельнi матерiали, щось допомагала в роботi будiвельникам, органiзовувала будiвельний процес, турбувалася про прихiд нових необхiдних будiвельникiв, забезпечувала їх обiдами, якi готувалися в хатi мами Теклi; ходила на колгоспну роботу, доглядала свiй огород, дбала про дiтей.

I в серединi осенi, враховуючи необхiднiсть усiм будiвельникам хати одночасно працювати в колгоспi, закрасувалися крокви зведеної хати за розмiрами : уся хата 4 х 11,5 м; двi кiмнати по довжинi хати в 4 i 3 м; сiни - 1,5 х 1,5 м; комора - 3 х 1,5 м; хлiв у складi хати - 4,5 х2,5 м. Її швидко оббили латами й накрили звичайною соломою, виписаною в колгоспi.

Виконання iнших робiт залишили спецiалiстам на подальший перiод: до кiнця осенi - дверi, причiлки, вiкна; наступною весною та влiтку - пiч, грубу й пiдлогу. Важко, клопiтно було дiстати цеглу на пiч i грубу. Але хтось продав рештку-залишок цегли, трохи дiстали цегли-сирцю, а частину - iз рештки зруйнованого вiйськового примiщення в Групi. Броня iз сином у вiльний вiд колгоспної роботи час туди ходили й ходили, молотками вибивали й видовбували цеглину за цеглиною i приносили за пiвтора кiлометра.

Були труднощi з добуттям глею (червоної глини). Для мурування печi й груби глею Броня iз сином лопатою та киркою накопали в ямах, де вона залягала, i їздова Антоська Островська кiньми привезла її до хати. Її всю, розмiшавши з пiском, розчинили у водi й використали для мурування спочатку печi, а потiм груби. Муляром був двоюрiдний брат Бронi Залевський Iван, а пiдсобникими, звичайно, Броня з дiтьми.

Потрiбен був глей також для укладання глиняної пiдлоги в сiнях, малiй прихожiй кiмнатi (вона ж i кухня) та в коморi. Його накопували й приносили у вiдрах з глинок-ям за кiлометр вiд будiвництва Броня та її дiти, Толiк i Валя по черзi. Звичайно, Броня брала майже повне вiдро, а дiти - частину. Несли поперемiнно то одною, то другою рукою, ставали, вiдпочивали. Приносили й вiдразу, щоб глей не засох, товкачами трамбували його на потрiбному мiсцi пiдлоги, поступово збiльшуючи площу, покриту глеєм. Цю роботу виконували у позашкiльний час дiтей та тодi, коли Броня регулювала вихiд на колгоспну роботу. Дуже втомленi всi поверталися до хати Теклi на вечерю та ночiвлю.

Якщо столярськi роботи по виготовленню дверей, вiконних рам i склiння вiкон виконували певнi спецiалiсти, то пiдлогу iз дощок у бiльшiй кiмнатi уклав син дядька Годлевського Янка, Юзiк, що жили в Ємiльчинi. Вiн обстругав рубанком усi дошки, обрiзав їх за промiрами. У заключнiй роботi вiн з участю Казимира Яхимовича щiльно пiдiгнали й прибили дошки та плiнтуси.

Залишалося побiлити хату та утеплити стелю. Для цього передусiм Броня й дiти з iнших глинок за пiвтора кiлометри вiдрами наносили бiлої глини. Залiплювали щiлини мiж брусками й бiлили хату iз середини та зовнi Броня iз сестрами Антонiною та Мiлею. Глину розчиняла у вiдрах Валя, а Толiк носив воду iз сусiдської криницi за пятдесят метрiв. Побiлку хати вони постаралися виконати до святкування урочистостi Пресвятої Трiйцi. I перед хатою з бокiв подвiря за вказiвкою мами Толiк поставив три зелених берiзки, якi вирубав i притяг iз кущiв поодаль.

Для утеплення стелi за порадою людей вирiшили використати звичайну дернину. Дернування здiйснювала переважно у вiльнi вiд колгоспної роботи години (дiти були на лiтнiх канiкулах). Толiк лопатою нарiзав дернину й пiдносив iз Валею її у вiдрах до драбини, а Броня по нiй пiднiмала ту дернину на горище через дверцята в тильному причiлку (бiлях хлiва), вiдносила її в потрiбне мiсце й укладала шаром по стелi.

За пiднiмання дернини у вiдрах по драбинi мама зiрвала шлунок. Нижче грудей, зразу за соколком, появилася велика округла бiль, де вiдчувалася часта пульсацiя. При вiдтисненнi пальцями та кулаком округлої болi вниз, вона дещо зменшувалася. Коли лягали спати, Валя пальцями розминала те мiсце i вiдводила його в бiк зменшення болi. Корисним було притиснення в цьому мiсцi клубка чи вузла з рушника або шарфу. Так мама обвязалася i продовжувала працювати.

Оскiльки дощок для стелi на хлiвi не хватило, то визначилися замiсть стелi укласти вишки iз жердин, на якi для утеплення хлiва пiзнiше треба було накласти сiно чи солому. I пiшли Броня з Толiком у колгоспний лiс (тодi вiн не охоронявся i всi колгоспники ним користувалися) рубати потрiбнi осики та вiльхи, мама рубала дерева, а син обрубував гiлля. Казимир привiз деревину, i Толiк разом iз мамою пiдняли жердини на горище й уклали вишки. Iз сiном на них хлiв не охолоджувався взимку i тваринам було тепло.

Для забезпечення можливостi життя у хатi, її обiгрiву та для приготування їжi, потрiбне було паливо - дрова. I їх заготовляли мати iз сином на колгоспному угiддi, зарослому кущами та молодим лiсом переважно iз вiльхи та берiз. Iз них i були дрова, якi в цей час i пiзнiше за потреби по однiй фурi кiньми привозив переважно Казимир попутно, їдучи з колгоспної роботи увечерi.

Заготiвля дров, звичайно, завжди була проблемною. Хотiлося кращих, грубiших дров. Одного разу Толiк надумався пiти до державного лiсу на Сачавi. Коли вiн почав рубати берези, несподiвано пiдїхав на возi з карими кiньми лiсник. Вiн посварився, забрав сокиру й наказав, щоб мама прийшла по неї до нього в Королiвцi. Не хотiлося їй iти. Та другої сокири вдома не було ( як iшли в лiс удвох, то другу сокиру позичали), i забрану сокиру у свiй час придбав батько, вона була пам'яттю про нього. I мама пiшла - за десять кiлометрiв.

...Пiсля повного приготування хати для проживання, Броня попросила Казимира перевести сюди вiд своєї мами Теклi лiжко, тапчан, стiл, скриню, лавку, одну табуретку та постiль.

24 серпня 1948року, на день народження сина, вона з дiтьми переселилася вiд мами (бабунi) Теклi в свою хату. Увечерi мама iз сином привели свою корову Рижу до свого хлiва (у межах будинку хати), при цьому мама старалася пiдвести корову до хлiва так, щоб вона ступнула в хлiв правою ногою (прикмета на добро).

Новосiлля заключалося в тому, що мама в бiльшiй кiмнатi стiл накрила скатертиною, поставила на нього польовi квiти в гранчастому стаканi, а в меншiй кiмнатi на скриню (за стола) на вечерю поставила варену гаряче-паруючу картоплю, миску кислого молока та гладишку з ним для добавки. Пiсля цього випили по квартi парного з пiнкою молока. Про хлiб згадували. А про гостей i гадки не було. Таким було новосiлля.

Дiти на колгоспнiй роботi - помiчники

в будiвництвi хати

Слiд зазначити, що завершення будiвництва хати й поселення в неї в цей час ще не вiдбулося б. Щоб мати змогу бiльше часу придiляти будiвництву хати та бути бiля будiвельникiв, Броня, як почалося будiвництво, попросила в голови колгоспу, щоб її перевели з рiльничої бригади на роботу телятницею на тваринницькiй фермi, де тодi був поширений падiж i люди не бажали там працювати. У неї було бачення, чому там такий стан i вона вважала можливим його виправити.

Але основне було в тому, що вона передусiм мала на увазi те, що, коли будiвництва зранку ще не буде, вона поратиметься в телятнику, напуватиме телят молоком i пастиме їх до обiдньої пори на пасовищi, що розмiщене поруч з її городом, де i ведеться будiвництво хати. В обiдню пору, коли будiвельники будуть обiдати, вона напуватиме телят, а в другiй половинi дня вже дiти, Толiк i Валя, разом або по черзi будуть їх пасти; вона в цей час буде бiля будiвельникiв чи працюватиме на городi i наглядатиме за пасiнням телят. Благо, що тваринницька ферма розмiщувалася недалеко i пасовище знаходилося поруч.

- Дiти, тепер ми будемо разом будувати хату. Я буду працювати бiля хати, а ви замiсть мене будете на колгоспнiй роботi. Разом будемо швидше напувати телят, а на пашi ви обоє саменькi будете їх пасти, - лагiдно говорила з дiтьми Броня. - Ви вже дорослi, справитесь пасти теляток?! А мама в цей час з будiвельниками буде будувати нашу хатку. Ви будете пасти телят - це однаково, що ви будуєте хату. Валiчка, а ти саменька будеш пасти теляток, як iнколи я братиму Толiка собi на допомогу? Така ваша робота, дiтки, буде пiсля обiду, а зранку ви будете ходити до школи.

- А нашу корову Рижу хто буде пасти? - запитала Валя.

- Розумниця, молодець, доця, - похвалила її мама й додала: - Ми будемо далi жити в бабунi й також, дiтки, будемо пасти нашу корiвку - разом iз телятками, до обiду я, а пiсля обiду - ви. Бабуня або я, або Толiк приганятимемо нашу Рижку до телят.

Почавши працювати телятницею, Броня через кiлька днiв перейшла на iндивiдуальне напування молоком телят групового утримання. Кожне теля цiєї групи вона стала напувати окремо, з вiдра, iз двох-трьох вiдер разом iз котроюсь дитиною. До цього, зазвичай, усiх таких телят напували молоком одночасно з одного довгого корита: у нього виливали молоко на всю групу, i телята пили стiльки, скiльки хто встигне; меншим i слабкiшим мало що доставалося, i деякi з них гинули iз-за недогодiвлi та виснаження.

У перший же день своєї роботи Броня показала сину, як пють телята молоко з корита. Бiльшi, ситнiшi пили й пили, хоча вона рiзками вiдганяла їх вiд молока, але вони швидко перебiгали на iнше мiсце. А меншi, худенькi були позаду, тикаючись пробратися до корита, однак найменшим практично це вдавалося лише тодi, коли телятниця вiдганяли перших.

- Ти бачиш, як жадiбно пють молоко сильнiшi телята? - зверталася Броня до сина. - Хапають, поки не вiдженеш вiд корита. Сильнiшi - жадiбнi, жадiбнi. Є такi безмежно жадiбнi, безсовiснi телята! Як жадiбнi люди.

- А може жадiбнi люди, як жадiбнi телята? - засмiявся Толiк. - Гарно я придумав? - ще сильнiше смiявся вiн. - Люди, як телята.

- Може й так. Обоє рябоє. Така їх природа.

- А слабкi телята?

- Слабкi - скромнi. Скромнi - слабкi, - iз сумом промовила мати.

- А як вони пасуться?

- Також по рiзному. Побачиш.

Коли на другий день Броня з дочкою Валею вигнали телят на пашу, а Толiк вiд баби пригнав свою корову до телят, мама звернула увагу дiтей на тих телят, якi не паслися, а лежали й жували жуйку:

- Бачите, дiти, тi кiлька телят iз сильнiших, якi хапанули бiльше молока з корита, не хочуть, лiнуються пастися, не хочуть скубати траву, уляглися. Їм краще насититися, бiльше випивши молока, i на пашi полежати. Вони своє уже взяли i чекають знову хапанути молока, тому не пасуться. Тi ж, що випили норму або менше, використовують траву, пасуться.

- То що, краще менше давати молока? - запитав Толiк.

- Нi, треба давати норму.

- I людям треба норму?

- Нi, люди хочуть бiльше та бiльше.

- Люди жадiбнi.

- Телятам треба бiльше поїти молока, - вставила Валя. - Вони тодi будуть лежати на пашi, не бiгатимуть. Я бiля якогось лежачого теляти присяду i менi буде тепленько, буде добре.

Крiм способу напування, Броня звернула увагу на те, що при доглядi менших телят, до мiсячного вiку, яких випоювали iндивiдуально, в їхнiх клiтках i стiйлах накопичувався гнiй, який мав неприємний та шкiдливий запах. I вона щодня стала прибирати телячi клiтки та стiйла.

Лiквiдувавши попереднiй пiдхiд догляду за телятами, ослабленi серед них вiдразу стали помiтно поправлятися. Але iндивiдуальний спосiб напування всiх телят вимагав значно бiльшої працi, гiрше, заморочливої працi, бо кожне теля гуртового утримання, яке випило iндивiдуально з вiдра молоко, треба було запамятати або помiтити так, щоб його не допустити до повторного напування, до чого прагнули сильнiшi та напористi телята. Тому дещо пiзнiше перед напуванням вона вiддiляла вiдсталих телят окремо i їх напувала iндивiдуально. Лише жадiбним телятам, уже в меншiй кiлькостi, але одного типу, вона давала молоко в коритi.

Вiдразу ж пiсля вранiшнього й обiднього напування Броня виганяла телят групового утримання на пасовище, хоча значна частина телят спочатку лягала й жувала жуйки, не дивлячись на те, що пасовище мало гарний травостiй.

- Для телят є свiжа трава, свiже повiтря i цiлюще сонце, - говорила вона дiтям.

Так дiти, десятилiтнiй Толiк i восьмирiчна Валя, стали працювати на колгоспнiй роботi. Вони охоче, iз радiстю разом iз мамою доглядали колгоспних телят. I дiтям було весело. Бувало до якогось лежачого теляти примощувалася пастушка Валя, вона йому щось говорила, спiвала, i вони приємно зiгрiвали один одного. При цьому дiти одночасно виконували домашню роботу: до телят бабуня Текля приганяла корову Рижу та свою телицю для пасiння в одному гуртi. А мама давала пастушку на плече торбинку з книжкою: "Читайте телятам в слух".

Коли Броня на другому роцi роботи на телятах перейшла в свою хату, їй добавилася робота по догляду за своєю коровою. Вона напувала телят i, загнавши їх iз котримсь своїм пастушком на пасовище, поверталася додому, працювала на огородi, в обiд доїла свою корову, вiдводила її на пасiння разом iз телятами i знову поверталася додому, щоб виконувати внутрiшньо-хатнi будiвельнi роботи.

До другого свого пасовищного сезону пастушки пiдросли й стали досвiдченiшими, i вони, переважно Толiк, практикували пастьбу телят на бiльш вiддалених вiд ферми пасовищах. Iнколи поруч iз їхнiми меншими телятами iнший пастух пас старших за вiком телят або iншу худобу й iнодi двi окремi групи, будучи поблизу, дещо зєднувалися.

Одного разу за такого зєднання, коли двi отари паслися бiля сажалки, декiлька дорослiших телят звично зайшли в неї й пили воду, стоячи бiля берега. За ними спрямувалося одне теля з гурту, який пас Толiк. Те теля також зайшло в сажалку i, пючи воду, крок за кроком йшло далi на бiльшу глибину й раптом почало покриватися водою. Толiк почав кричати: - Стасько, Стасько! Рятуймо теля, топиться!

На це гукання вiн, пастух старшого гурту телят, який через хворобу був не з повним розумом, вигукнув: - Нехай чорт топиться! Менi що?!

Вiдтак Толiк миттю кинувся одiтий у воду, став попереду теляти й усiма зусиллями пiдняв з води його голову, розвернув до берега й випхав теля з води. При цьому вiн зiрвав свiй шлунок i став вiдчувати бiль у верхнiй частинi живота. Увечерi йому мама туго перевязала живiт рушником iз вузлом нижче соколка грудей. Так вiн продовжував пасти телят.

Пiсля цього слабо болючий стан у верхнiй частинi живота у нього проявлявся багато рокiв, особливо пiсля закидання на спину чималого вантажу. Пiдйом мiшкiв треба було робити обережно, обовязково з туго застiбнутим паском.

Цього ж сезону, уже восени, трапилася жахлива пригода. Коли Толiк iз Валею у другiй половинi дня вигнали телят зi своєю коровою на пасовище, що розмiщувалося зразу за селом перед Дiбровою, там паслися колгоспнi конi, якi трохи розбрелися. Їхнiй пастух був поодаль, конi були попутанi, шкоди поблизу не було. I стадо телят iз коровою та бабиною телицею також дещо розбрiвшись, зєдналося з крайнiми кiньми. Проходячи поруч гнiдої кобили, корова Рижа несподiвано погналася за нею i рогом досить сильно штиркнула в правий бiк її живота, пробивши його. Пастушки були поруч, але криками "Рижа, Рижа!" вони її не зупинили.

Майже вiдразу з пробитого боку кобили появився бiлуватий пузир, який весь час збiльшувався i згодом дуже збiльшився. Через деякий час кобила, лягаючи, впала на лiвий бiк. Кiлька разiв вона пробувала пiдвестися, але спроби її були марнi.

Вiдразу, як таке сталося, Валя побiгла до мами сповiстити, що трапилося, а Толiк свою худобу вiдвернув в iнший бiк i тримав її в кучцi, спостерiгаючи за дiйством. Поблизу лежачої кобили знаходився стривожений конюх, зiбралося кiлька людей i мама пiдiйшла заклопотана. Хтось сказав, що з черева випала слiпа кишка, а за нею iншi кишки. Покликали фельдшера й бригадира ферми. Усi були безпомiчнi.

Оскiльки кобила здохла, голова колгоспу викликав Броню до себе, розпитав, як все сталося, i зазначив, що подасть правлiнню колгоспу пропозицiю, щоб за падiж з урахуванням виробничого факту її оштрафувати на тридцять трудоднiв. Тут же вона попросила, щоб її звiльнили з роботи телятницi й перевели в рiльничу бригаду. Голова колгоспу погодився, подякувавши за старання та полiпшення стану з телятами.

Її дiти вiд цього зрадiли: вiдтепер свою корову вони будуть пасти не одиноко, а разом з iншими дiтьми-пастухами.

Небезпеки дiтей-пастухiв виробничникiв

Пастуший перiод нiби невеликий в життi людей сiльського походження. Але вiн, не дивлячись на його нiби невиразнiсть i примiтивнiсть, має велику користь та значнi особливостi в кожної дитини-пастушка i для неї в дорослому вiцi. Однак при цьому, як правило, негативнi цiнителi стародавнього ремесла пастьби худоби нинi не враховують його позитивного соцiально-економiчного значення: дiти з малолiтнього вiку по черзi долучаються до працi й приймають участь у виробництвi економiчно-вигiдної корисної тваринницької продукцiї; меншi дiти пасуть худобу, а старшi та батьки в цей час виконують необхiдну iншу корисну важку роботу. Особливо такий позитивний симбiоз працi набув за колгоспних пiслявоєнних умов. Iз часом, коли сiльське населення спрямувалося до мiст, спогади про минулий початковий трудовий перiод життя набувають сенсу лише в автобiографiчному, iсторичному й виховному значеннi. Дiти тепер до досягнення зрiлостi здебiльше переймаються розвагами, включаючи iгри на смартфонах i компютерах - споживачi. За таких умов, коли запанував погляд "все краще для дiтей", молодь здитинiла, а хлопцi здiвчатинiли. Вони тривалий час практично не спроможнi до самостiйного життя, мало суспiльнi, не комунiкабельнi. " Ботанiки", - так їх дехто називає: знають рослини, листочки, квiточки, корiнцi, компютери, Iнтернет, а з практично-виробничого процесу їх вирощування - нуль.

Оцiнюючи тамтешню пастьбу худоби, варто зазначити, що пасовищами тодi були бiльш вiддаленi залишенi хутiрськi угiддя розкуркулених селян та землi тих, яких заставили переселитися до села з наданням клаптика землi для огороду. Пасовищний простiр був великий з усiх бокiв села. I використання його велося нiби за конвеєром, почергово окремими зонами-дiлянками, називаючи їх назвами чималих компактних угiдь (Дiброва, Вязок, Сачава, Сахалiн) та найменнями чи прозвиськами тих, хто там жив (Мишкевича, Руднiцького, Шемлика, Скоччихи, Комсомольчика, Комунарця. Перевага вiддавалася кращим травам. Окремо випасалися стадо колгоспної худоби та гурти домашнiх тварин. Проте мiсця пасiння нiхто не визначав, вони обиралися практично стихiйно, за чиєюсь думкою. Хотiлося нового мiсця.

Завдяки участi дiтей у виробничому процесi в ролi пастухiв домашньої худоби досягалося бiльш рацiональне використання працi дорослих, а за рахунок пастьби тварин - бiльш повне використання сiльськогосподарських угiдь: трави пасовищ, лукiв, болотистих мiсць, полян у чагарниках i на лiсистих дiлянках. Трава на пасовищi була практично єдиним джерелом живлення худоби у весiннiй, лiтнiй та осiннiй перiоди (зерновi корми для жуйних використовувалися зрiдка). I за таких умов селяни з кожного подвiря зобовязанi були здавати державi (не продавати!) 250 кг молока, 250 яєць, 50 кг мяса та одну шкуру. Виробництву тваринницької продукцiї сприяли дiти-пастухи.

У селi Кривотин було прийнято, що дiти з кожного двору пасли свою худобу (корову, теля, овець) та тварин родичiв i сусiдiв, у кого не було дитини. Iз певної частини тварин ближнiх дворiв села формувалося стадо, яке доглядало кiлька пастухiв-дiтей. Практикувалося, що за потреби хтось iз дiтей пас худобу iншого пастуха, з умовою вiдпасання в якийсь iнший день. Пастухами були i малi i старшi дiти, ходили бiля худоби гуртом та зокрема, i завертав корову-шкiдницю будь-хто, хто був ближче до неї, не дивлячись на те, твоя чи не твоя. Пасли худобу також дорослi, коли учнi йшли до школи, але дорослi здебiльшого пасли все стадо по одному, по черзi.

У пiслявоєнний час у сiмях баби Теклi й Бронi домашнiми пастухами були спочатку восьмилiтнiй Толiк, а далi й семирiчна Валя, про що вище вже дещо написано. Є i iншi спогади рiзного характеру, адже за минулий час усi фактори життя є iсторичними подiями особи, сiмї, родини, країни.

У дiтей-пастухiв були розваги пустi i розваги, повязанi з подiями та проблемними вiдтiнками в суспiльствi. Дiти гралися у квача, у жмурки, у пекаря. Зокрема, тодi дiти часто затiвали гру у вiйну. Пастухи компанiї Толiка, хлопцi та дiвчата, часто затiвали iгри в партизани чи у вiйну з нiмцями - за зброю були палки та батоги пастухiв. Ховалися, доганяли, стрiляли, строчили з уявних гвинтiвок, автоматiв, кулеметiв - iз палок. В одну iз таких iгор Толiк забiг, ховаючись, у бiльш густi кущi i раптом побачив людський череп, що бiльшою частиною виглядав iз землi. Не переляк, а швидше подив вiн викликав у хлопця: "Чий? Нiмця? Червоноармiйця? Партизана?". Дiти, яких вiн покликав до мiсця знахiдки, визначилися, що це череп вiд нiмця, i вони нiби заспокоїлися, але поблизу цього мiсця худоби вже не пасли.

Випас худоби пастухи проводили на рiзних полях. Приваблювали пасовища поблизу минулих, нинi пiдiрваних, дотiв: розглядали розiрваний бетон, погнутi металевi конструкцiї. Заглядали в дот пiд Поломами, одного разу в ньому знайшли артилерiйський снаряд. Трохи поносивши його, вирiшили пiдiрвати його на вогнищi. Для цього назбирали хмизу, пiдпалили його знизу, а зверху, де ще не взявся вогонь, поклали снаряд i побiгли за чималий земляний насип, полягали за ним i чекали вибуху. Вiн пролунав досить сильно, i дiти стали поглядати в бiк села iз запитаннями, чи не бiжить до них хтось стривожений iз людей.

Вочевидь, мало хто з батькiв серйозно допускав, що є небезпека для дiтей-пастухiв. А вона була. I за вiйськових атрибутiв пiсля вiйни, i цивiльних, цiлком буденних. Звичайно, навiть у домашнiх умовах треба дотримуватись обережностi при обходженнi з худобою. Але значної небезпеки вiд давно одомашнених тварин, як правило, люди не очiкують, хоча є приклади агресивностi навiть звичайних корiв, мирних травоїдних тварин.

Агресивнiсть проявляла, як уже трохи описано, Бронiна корова Рижа. Але ж хiба можна позбавитися доброї корови-годувальницi? Переважала надiя на те, що все буде гаразд. При цьому пастушцi Валi та й iншим розповiдали, як треба з такою коровою поводитися.

Однак бувають непередбачуванi ситуацiї. Якось, коли Валя проганяла свою корову, телицю дядька Казiка та сусiдську корову по дорозi повз двiр дiда Владислава i виникла потреба повернути худобу з дороги влiво на пасовище, Валя спробувала пробiгти наперед тварин з правого боку Рижої, та вона несподiвано махнула головою по Валi i почала рогами тиснути до хвiртки, що виявилася поруч. Але в цей час вона вiдчинилася i дiвчинка-пастушка перекинулася за її межi у двiр. Корова зупинилася i далi в двiр не пiшла. На окрик Валi поспiшила баба Владиславиха, що була на подвiрї, пiдняла дитину, притиснула її до себе й охаючи примовляла: "Це ж треба таке, це ж треба таке".

Пiсля цього баба лiвою рукою взяла Валю за праве пястя руки, а правою - її палицю i сказала: "Давай її трохи побємо". Вона разом з пастушкою швидко по-старечому спрямувалася до голови провинної корови, що вже паслася, i почала бити її по мордi. Корова миттю вiдвернулася й почала втiкати, а Владиславиха - її доганяти й бити по спинi, поки та не втекла. Через кiлька митей усi зупинилися й супротивнi сторони стали дивитися однi на одного. Валя раптом iз кишенi витягла свiй невеликий сидiр, протягла його в руцi до корови й почала так потихеньку пiдходити до неї iз лагiдними зверненнями. Корова насторожено допустила свою пастушку до себе i язиком взяла з руки пiдкормку (вона любила пiдгодiвлю пiд час доїння i без неї не сповна припускала молоко). I вiд цього часу Рижу часто частувала Валя i агресивнiсть корови не спостерiгалося.

Проте Броня розумiла можливiсть небезпеки своєї корови. Оскiльки вона була доброю до молока, давно хотiлося одержати вiд Рижої теличку, виростити з неї молоду високопродуктивну корову, а стару продати. Однак сподiвання не здiйснювалися: вона народжувала бичкiв. Коли ж врештi-решт вона привела теличку, iз неї для Мiлi виросла велика зростом, але малоудiйна корова-первiстка. I вiд неї для Антонiни народилася теличка, iз якої вдалася первiстка iз ще нижчою продуктивнiстю. Тому вона її швидко продала i на базарi пiзньої осенi їй дiсталася дуже добра молочниця за другою лактацiєю. Але ця молода корова вдома виявилася агресивною. Думалося, що пiсля стiйлово-зимового перiоду вона втратить агресивну здатнiсть.

Та цього не сталося. Весною кiлька днiв її пасла Валя разом iз тiткою Антонiною-хазяйкою, привчаючи до смирної поведiнки. Але опiсля вона кiлька разiв наставляла роги до iнших пастухiв-дiтей, якi у вiдповiдь гуртом її двiчi добре вiдлупцювали. Коли через деякий час вона знову загрозливо помахала головою, Казимир для безпеки додумався зробити й за роги начепити над очима дощечку, яка заважала б їй бачити спереду, але давала б можливiсть пастися. Так її, Лиску, пасли, а вдома пiсля привязування на стiйлi дощечку знiмали.

В один iз лiтнiх днiв, коли Валя пасла з iншими дiтьми худобу на бувшiй садибi дiда Петра, вона, йдучи поруч з Антонiною Лискою, звично злегка її вдарила ззаду по стегнi. Вiд цього корова враз повернулася в бiк кривдницi й почала рухатися до неї. Валя миттю розвернулася в протилежний напрям, утiкаючи звiдси. Поруч виявилася стяжка колючої ожини з вузенькою стежкою-проходом у нiй. Мала пастушка кинулася в таку ущелину, майнувши за ожину. Коли Валя оглянулася, то побачила, що корова йде по стежцi через ожину, трохи пiднявши голову. У цю ж мить пастушка помiтила поруч при кущах вiльху з двома розгалуженими стовбурами i швиденько мiж ними по гiлках вилiзла вверх, на середину їхньої висоти. А корова прийшла до вiльхи, разiв зо два трiпнула дощечкою над очима, махаючи головою i майже пiстрибнувши , мукнула й вiдiйшла. Валя покликала до себе iнших пастухiв, i вони разом загнали Лиску в гурт худоби.

Увечерi Валя розповiла мамi про такий випадок. Наступного дня худобу пас Толiк, вiдiйшовши на день вiд косовицi трави собi на сiно. Удома визначилися, що корову слiд пасти обережно, не пiдходячи близько до неї, спрямовуючи її вiд подвiря до гурту худоби на пасовищi не однiй Валi, а разом iз хазяйкою Антонiною чи з кимсь iншим iз домашнiх дорослих, чи з iншими пастухами, особливо вранцi, коли агресивнiсть проявлялася частiше. Усi разом погодилися з надiєю, що згодом Лиска втихомириться, як i Рижа.

За такого пiдходу пастьби худоби Лиска була спокiйною i зняли дощечку з її очей. Та через певний час вона стала розбiйницею. Коли одного разу вона вiдiйшла далеченько вiд стада, i її з байдужiстю пiшов завертати Антон Лаговський без палицi, вона раптом спрямувалася на нього. Вiн почав утiкати, а вона - доганяти. Вiн на бiгу скинув iз себе фуфайку, а вона, прибiгши до неї, стала її рогами колоти, потiм стала на запястя (колiна) i продовжувала колоти, поки не закинула її собi на голову мiж рiг. Пiсля цього вона встала й пiшла, мотляючи фуфайкою. Усi пастухи з палицями кинулися її бити, били з усiх бокiв довго, ганяючи по стаду, били по спинi, по ребрах, по головi. I раптом вона стала. I пастухи припинили її бити й зняли з голови фуфайку, яка вже була спустилася на лоб та очi.

Такий випадок стривожив багатьох господарiв корiв цього стада, боячись за життя своїх дiтей-пастухiв. Дехто вимогливо сказав Антонiнi, щоб вона продала цю корову i до пастухiв-дiтей її не пускала. На це вона вiдповiдала, що такої молочної корови вона ще не бачила i нiкуди дiвати її не збирається. Два днi вона пасла свою корову в тому ж стадi, будучи поруч з усiма пастухами. Агресiї в корови не спостерiгалося, i далi Валя сама пасла її в гуртi худоби, як i ранiше, проте з обережнiстю, трималася завжди трохи поодаль вiд неї i завжди ходила з палицею в руках.

Дiти-пастухи бiля стада худоби - це завжди була велика весела компанiя: Валя Бронiна, Валя Бронiчкiна, Валя i Рафаля Львови, Зоя Шеховцова, Антон Лаговський i Антон Роговський, Толiк Яворський, Франик Людвикович, Iван Ренкас (захiдний куток села). Дiти-пастухи худобу пасли, i вчили уроки, i художню лiтературу читали, i iгри затiвали - радувалися, не сумували.

Були i несподiванки, небезпечнi для життя. Вилазили на дерева й перегукувалися своїми голосами чи наслiдуючи пташинi голоси, лазили до кубел птахiв, гойдалися на гiллi дерев. Зваблювало дiтей бусляче гнiздо на великому дубi на краю кущового лiсу, що на закiнченнi Кривотинських угiдь i недалеко вiд пiвденних полiв Косяка. У кiнцi лiта, коли бусли вже вiдлетiли у вирiй, пiд час пасiння худоби заманилося частинi пастухiв - Валi Бронiнiй, Антону Лаговському та Зої Шеховцовiй - вилазити на бусляче гнiздо. Коли вони вилазили на нього i вмощувалися на ньому, цiкаво було бачити, як iз щiлин мiж гiлками гнiзда вилiтали горобцi. Цiкаво було i постояти i посидiти на гнiздi. Навколо добре бачилися своє стадо худоби, усе своє село, Малий Кривотин, Косяк, подальшi малi села i навiть вiтряк в селi Королiвцi.

- Як добре буслам, вони бачать так далеко, - говорили дiти.

- А високо в польотi бачать дуже далеко.

Одного разу на гнiздi троє дiтей смiливо бавилися, злегка штовхаючи одне одного. Та вiд одного дещо бiльшого Зоїного поштовху Антон раптом посунувся i почав падати до низу, ковзаючи по зовнiшнiх гiлках дуба. На щастя на останнiй гiлляцi вiн зачепився штанами за сучок i завис, не впавши на землю. Трохи повисiвши, вiн взявся руками за гiллю, пiдтягнувся на неї, вiдчепив штани i стрибнув на землю. Поки дiвчатка з острахом злазили з гнiзда, Антон оговтався i з посмiшкою зустрiв їх, говорячи:

- А я вже тут, а я вже тут.

Iз здивуванням i радiстю дiвчатка обступили його i мовчки допитливо дивилися йому в очi.

- Мене врятував сучок, он той сучок...

Дiти нiкому не розповiли про цей випадок i бiльше не лiзли на бусляче гнiздо.

Однак з iншого дуже низького кривого дуба впав другий Антон - Роговський. Це був одинокий дуб на пасовищi неподалiк вiд хати Германчихи, що також пiд Косяком, але на схiд вiд нього. Тут було просторе пасовище здебiльшого без кущiв, iз дещо вiддаленими посiвами. Вiдтак тут було добре пасти корiв, можна було погуляти.

I дiти часто затримувалися з худобю бiля кривого дуба. Вiн був уже старий i довжиною близько двох метрiв на висотi менше росту людини простягався спочатку майже паралельно над землею, а далi поступово похило пiднiмався, маючи невелику крону. На такому дубi пастухи-учнi читали й iнодi писали. А дехто задля розваги пробував по ньому пройти i пробiгтися, як нинi на гiмнастичнiй колодi на уроках iз фiзкультури учнi виконують певнi вправи.

За одного з перебувань бiля кривого дуба дiти-пастухи по черзi вилазили на нього, по стовбуру сюди-туди проходили чи пробiгали й стрибали з нього. Це ж показово робив й Антон, та якось оступився й невдало впав на землю. Дiти засмiялися, а вiн не вставав i не вставав, будучи нiби не при памятi. Троє пастушкiв швиденько пiдiйшли до нього i, нахилившись, запитували, що сталося, що з тобою. Та вiн був млявий i мовчав.

Через деякий час вiн помаленьку повернувся, сiв i згодом повiльно встав. Дiти тупцювали поруч, рухаючись поступово ближче до гурту худоби. Потiм один iз пастухiв швидко пiшов до кiлькох вiддалених корiв, що, пасучись, наближалися до посiву, щоб навернути їх, вигукуючи їхнi клички, до гурту.

Через деякий час хтось згадав, що вдома наказали нарвати щавлю. I без змови пастухи один за одним нагнули голови в пошуках щавлю в травi, одночасно завертаючи до основного мiсця пасiння тих корiв i телиць, якi вiддалялися. Худоба паслася на заданому мiсцi пасовища, i пастухи, рухаючись довкола, також паслися, якщо на лузi знаходився щавель. Збирали його в кишенi чи торбинки та їли привабливi листочки. Жували. Паслися. I гамiрно веселилися.

Iз надходженням вечiрнього сонця до горизонту, пастухи оцiнювали, чи наїлися корови, дивлячись на їхнi животи, повнi чи нi, i вiдразу або трохи згодом спрямовували худобу в напрямку додому, щоб поступово попасом наблизити її до шляху на село. Iз заходом сонця шлях курився - худобу гнали до осель, своїх i сусiдських. Тварини знали вхiд до своїх дворiв i здебiльшого самi звертали на своє подвiря. Однак iнколи треба було в двiр худобину заганяти примусово.

Пастухи-дiти, старшi i молодшi, знали свою роботу. При цьому за переважно веселим, гамiрним життям дiтей-пастухiв у погожi часи мало-хто знає про прикрощi пастушкiв у сонячнi днi, особливо з настанням спекоти. I дiтям непереливки, а худобi тим бiльше. Iз пiдвищенням сонячної спеки появляються у великiй кiлькостi вїдливi мухи та ґедзi. Худоба вiдмахується вiд них хвостами, головами, тупанням нiг. Несподiвано деяка з корiв бє головою (мордою) у мiсце кусання на тiлi, те мiсце лизне, а iнодi гризне нижнiми зубами. Буває худобина затрусить шкiрою на холцi чи на грудях бiля лопаток. Тварини погано пасуться. Раптом якесь теля чи корова схвачується з мiсця i кудись бiжить, пiднявши хвоста вище тулуба i їм махаючи. Спочатку пробiжки бiля стада, потiм далi. Деякi корови спрямовуються в iнше мiсце, до сусiднього поля. Пастушкам треба бути напоготовi до вiддалень тварин.

Особливо нестерпнi ґедзi перед обiдньою порою. Деякi корови не витерплюють їхнiх укусiв i пробують утiкати додому. Пастухи їх доганяють i повертають до стада. Але не завжди це вдається.

В один надзвичайно спекотний день не витерпiла ґедзiв корова Рижа, яку тодi пасла в стадi Валя. Корова раз i вдруге пробiгала туди-сюди в межах стада. Але ґедзi насiдали, кусали. Тодi вона враз спрямувалася геть вiд стада й побiгла в напрямку додому, махаючи головою, iз рота якої вiдлiтала слина. Валя вiдразу хотiла її перейняти, та як тiльки вона наближалася до неї, корова починала бiгти знову. Так вони змагалися аж додому. Бiля двору Рижа просунулася через трохи вiдчиненi ворота, вбiгла в хлiв i всунула голову в ясла. Валя побачила це, не стала її виганяти знову на пашу, замкнула на защiпку дверi хлiва i плачучи поспiшила назад до стада, де паслися корови Антонiни, Мiлi та їхньої сусiдки...

А як пасли корiв у негоду? У помiрно дощову погоду (пасти ж треба) дiти накривалися клейонками або лантухами, складеними у форму капюшона (плащiв тодi не було). Так до обiду та в другiй половинi дня. Босонiж. Штани до колiн мокрi - вiд дощу чи роси. Худоба за такої погоди не бiгає, повiльно пасеться.

А як у раптову грозу? Пiд блискавками та громом. Сидiли пiд кущами. Однак пiд великими деревами не ховалися, хоча дуже хотiлося - знали, що небезпечно. I худобу до купи не зганяли - та ж небезпека: блискавка вразить.

Якщо ж несподiвано находила буря, самому боязко: грiм, блискавки, шалений вiтер. Дерева гне майже до землi. Худоба боїться. Вона починає йти i бiгти за хвилями вiтру й дощу, вiдхиляючи вiд дощу та вiтру голови i струшуючи з тiла мокроту. Пастушки вибiгають наперед тварин i кийками намагаються повернути їх назад. Добре перед бурею або вже пiд час її стихiї навернути їх у кущi, в яких тварини знаходять певний затишок.

Пастухи, як солдати на посту, пiд час негоди службу не покидають. А як буває дощова весна? А як приходить несподiване похолодання влiтку? Батьки чи хтось iз родичiв пастушкам приносять теплу одежу.

Дiти-пастухи - був смiливий i кмiтливий народ. Вони пасли власну худобу i далеко вiд дому, i в лiсовiй мiсцевостi, i в тих мiсцях, де за словами людей водяться вовки, iнодi вiдганяли їх вiд свого стада. Пасли агресивних тварин.

Дiти пасли домашню худому самi i їх брали на допомогу батьки, якi були пастухами в колгоспi. Випала доля в один iз подальших сезонiв бути пастухом Казимиру Яхимовичу. I в перiод лiтнiх шкiльних канiкул вiн брав iз собою сина Вiтю.

У стадi колгоспних корiв утримувався бугай. Вiн проявляв агресивнiсть до чужих людей. На Вiтю вiн нiби не звертав увагу. Та одного разу на пасовищi вiн обернувся до нього, чмихнув, опустив голову, виставив уперед роги i став наближатися до Вiтi. Вiтя присiв i, коли бугай пiдiйшов близько, почав багаторазово, швидко бити його по очах. Бугай зупинився, зажмурився, а Вiтя бив i бив його по очах. I вiн iз закритими очима вiдвернув голову i розвернувся назад. А пастушок продовжував сидiти, поки не прибiг до нього батько, який, будучи бiля корiв поодаль, усе бачив.

- Молодець, Вiтя! Тепер вiн тебе не чiпатиме, - тiшився схвильований батько, глибоко дихаючи.

На другий день розповiдь про це почули Броня з дочкою Валею вiд Мiлi. Сюди (до неї) увечерi Валя пригнала з пашi її корову, проганяючи сюдою попутно i свою, а мама Броня вийшла їм на зустрiч.

Вiтя пiдпасич, який уже прийшов додому (батько сам на фермi завершував робочi справи), пiсля розповiдi про його сутичку з бугаєм, азартно доповнював:

- Я палкою його по очах, по очах! Видно було - йому боляче. Я його заслiпив. Бiльше не захоче.

- Бачиш, Валюша, який Вiтiнька молодець, кмiтливий, ще в школу не ходить, тiльки сьомий рiк, а вiдбив вiд себе бугая.

- Я його палкою по очах, по очах!

- I Валiчка молодчина, пасе двi корови-розбiйницi, - вставила Мiля. - Свою i тiтки Антонiни.

- Дай , Боже, щоб усе було добре, але якщо щось трапиться - по очах, по очах, Ватiчка.

- Як Вiтя, - пiдкреслила Мiля.

- Я корiв не пасла, - сказала Броня. - Нiхто в нашiй сiмї тодi не пас. Батько виводив корову, телицю i коней на свою сiножать iз гарною травою, корову привязував до довгого ланцюга, прикрiпленого до кiлочка, усiх iнших путав, i вони на iншi мiсця не йшли, лише телиця iнодi вiдходила в якiйсь бiк, але здебiльшого оглядалася й поверталася назад. I Юзiк тодi не пас худобу, вiн допомагав батьку в його чоловiчiй роботi. Так робили i в iнших хуторах села.

* * *

Дорогий читачу! У тих часових лiтах ляльок та iграшок для дiтей у селах практично не було. За них були тварини у хлiвi, на дворi й на пасовищi, телята вiд народження i в перiод пасiння, купленi поросята, кури, особливо квочки з курчатами, коти, котенята, собачки та пригоди, повязанi з ними.

Так, у хатi Бронi кожне новонароджене теля кiлька днiв перебувало в хатi, щоб зручнiше доглядати та оберiгаючи його вiд холоду в холодний перiод. Це радувало дiтей. Iз купленим поросям, переважно весною, були iншi радостi. Тримаючи його пiд столом, привязаним мотузкою за його нiжку до нiжки стола, Валя i Толiк робили йому кубло для лежання, спостерiгали за ним, годували, гралися; Валя навiть брала його до себе в лiжко. I попелястий кiт Димко придавав у цьому забаву. Вiн, сидячи чи лежачи, нашорошено спостерiгав за рухами поросяти i, коли воно виходило на край вiдведеної йому територiї, лапкою вiдбивав його, заставляючи повернутися назад.

Цей кiт проявляв розумовi здiбностi. Коли сiмя збиралася до нiчного сну, вiн сiдав бiля порогу, щоб випустили його надвiр, i вiдразу вiн по драбинi вилазив на горище; уранцi ж, як мама вставала, вiн появлявся бiля дверей, починав лапами їх шкрябати та нявкати, щоб його впустили в хату. Як доброго кота, що забезпечував вiдсутнiсть мишей у хатi, тьотя Мiля якось попросила дати їй Димка додому на певний час, щоб виловив та вигнав тих мишей, бо її кiт не путьовий. Так i зробили.

Коли через два тижнi кота забрали назад i на нiч, як завжди, стали випускати з хати, вiн незабаром появлявся бiля порогу хати Мiлi й Казiка i просився його впустити. Уранцi ж просився випустити, i як мама вставала поратися, вiн уже був бiля дверей. За сiмсот метрiв. Як довiдалася про це мама - нiхто серед нас не повiрив, бо кiт весь день був удома, лише на нiч його випускали. Повiрили тодi, як одного ранку Димко зайшов у хату з прикрiпленим папером до шиї, на якому було написано: "Толiк, принеси великого баняка, вiн нам потрiбний. Казiк". Наступнi спостереження пiдтвердили виявлене котяче мандрування. Прийшлося Димка на нiч не випускати з хати. Далi вiн не проявляв свою хитрiсть. Але десь через рокiв десять влiтку любимого кота не стало. Шкодували, що вiн десь дiвся. Та наприкiнцi осенi з настанням холоду вiн прийшов додому - трохи порудiлий, дещо бiльший, жирний. Радувалися цьому. Однак наступного лiта вiн знову зник. I не повернувся.

"Господи! Вiдтепер i в мене є хазяїн"

Мамина хата тiшила дiтей Толiка та Валю. Гратися й уроки вчити нiхто не заважав. I дiти-однокласники могли вiльно приходити до хати. Але в своїй хатi, будучи однi, без гамiрного колективу родичiв, дiти виразно побачили, як мама весь час працює: удосвiта чистить картоплю й розпалює пiч для приготування снiданку й обiду та їжi для поросяти й курей; увечерi в грубi варить вечерю; доглядає та тричi за день доїть корову, годує тваринок; уранцi й пiсля обiду спiшить на колгоспну роботу, а пiсля неї копається на своєму городi. Протягом дня постiйно працює, без вiдпочинку, навiть їсти поспiшає. Iнодi приховано плакала.

I дiти самi бралися щось вдома зробити, щось допомогти. Мама ж їх спрямовувала вчити уроки, читати, говорячи: "Ви також працюєте: ходите в школу, пасете корову, виконуєте шкiльнi завдання, допомагаєте в домашнiй роботi, але завжди старайтеся вивчити всi уроки". Мама не вимагала "зроби!", "чого сидиш!?". Вона просто зверталася "пiдемо полоти картоплю", "Толiк, немає в хатi води".

Якось увечерi мама довше, нiж завжди, не поверталася додому з роботи. Валя вже пригнала корову з пасовища, i Толiк принiс до хлiва бурян для поросяти й траву для корови, якi вiн зiбрав, прополюючи iз сапкою розори на картоплi. I дiти самостiйно почали господарювати: Толiк рубати дрова, а Валя взялася розпалити грубу, поки мама прийде, щоб потiм швидше зварити вечерю. Вона на дровiтнику назгрiбала в ряднинку трiсок, принесла їх до хати, зняла кружки на плитi, через отвiр у нiй засипала трiски в грубу, поклала назад кружки, витягла ляду (заслiнку) в коминi й вiдкрила дверцi в грубi, сiрником пiдпалила трiски й присiла трохи збоку на табуретку, чекаючи, щоб брат принiс нарубанi дрова.

Коли вiн з оберемком дров вiдчинив дверi до хати, раптом почувся пострiл, i з груби вилетiли разом iз димом палаючi трiски, розсипавшись на пiдлозi. Дiти зрозумiли, що вiдбувся вибух, але швиденько почали збирати на пiдлозi дещо обгорiлi й димлячi трiски, повернувши їх знову в грубу.

Незабаром прийшла мама. Валя розповiла, що трапилося. Мама вигребла iз груби трiски та попiл i в ньому знайшла гiльзу вiд патрона для автомата(пiстолета). Вона довго й детально розпитувала у Валi, де i як були взятi трiски, питала в Толiка, чи не принiс вiн патрона. Пiсля його заперечень вона в слух почала розмiрковувати, як патрон сюди потрапив: пiд час вiйни тут нiхто не жив; трiски iнодi вона брала з колгоспного будiвництва; на подвiрї ранiше були будiвельники; до хати приходили школярi i, можливо, хтось iз них, граючись, згубив той патрон. Пiсля розпитування вона пiдiйшла до Валi, пригорнула її голiвку до себе й почала шукати мiсце, куди влучила куля. Проте нi в стiнi навпроти груби, нi деiнде слiду вiд попадання кулi не знайшлося; вочевидь вона попала десь в цеглину.

Подякувавши Богу, що з вистрiлом патрона в грубi все обiйшлося благополучно, вона строго зауважила, щоб дiти були уважнi й обережнi i нiколи не брали за iграшки нiякi боєприпаси.

Включалися в домашню роботу Толiк i Валя та всi пiдлiтки в селi. У пiслявоєннi роки праця дiтей була практично не примусовою, а нiби само собою необхiдною та зрозумiлою. У 1944 роцi дiти вiйни шкiльного вiку пiшли до школи, iз них старшi (переростки) закiнчили по чотири класи початкової школи й вiдразу долучилися до колгоспу, дiти вiд 1934 року народження навчалися з першого до сьомого класу, а далi починали працювати; середню освiту до десяти класiв тодi здобували бажаючi, був перiод, коли за навчання у 8 - 10-х класах платили. Пiд час лiтнiх канiкул сiльськi дiти 5 - 9-х класiв запрошувалися до колгоспної роботи, яка для них вважалася можливою i пристойною.

Щодо участi дiтей в роботi для власного дому, у домашнiх умовах, то вiкових меж не було: дiти дошкiльного вiку пасли гусей, у кого вони були, телят i навiть корiв, а старшi з них - прагнули бути такими, як дорослi; меншi дiти рiвнялися до старших пiдлiткiв, змагаючись мiж собою: " Я зробив те i те, а я зробив, зробила отаке".

В однокласникiв Толiка рiзниця у вiцi мiж меншими та старшими складала до трьох рокiв. У 12 - 14 рокiв хлопцi одиноких матерiв, якi залишилися вдовами внаслiдок репресiй чоловiкiв, смертi в голоднi роки та загибелi пiд час антифашистської вiйни, бралися замiнити батькiв: за щастя для домашнiх потреб орали, косили, заготовляли в лiсi дрова, на городi працювали поруч iз матерями. Такi були дiти вiйни, вони не вважали себе нещасними. Хвалилися одне одному не тим, що вiдпочивали, десь бiгали, кудись залазили, щось круте вiдчибучили, а тим, хто що зробив, досяг.

Найнеобхiднiшою роботою для вдовиних господарств улiтку того часу вважалася потреба накосити сiна для корови на зиму. I пiсля закiнчення пятого класу старшi хлопцi-однокласники Толiка збиралися заготовляти сiно. Говорили про це мiж собою, як плани на лiтнi канiкули. Вiн також почав говорити мамi, що хоче косити сiно. Мама йому вiдповiдала, що вiн ще малий, ще не дорiс до косаря - i молодший за хлопцiв з його гурту i ростом значно менший. Однак вiн наполягав на своєму, називаючи Островського Франика, Залевського Миколу, Львова Вiктора, Островського Вiталька та iнших однокласникiв, що вже трохи косили минулого лiта, i просив, щоб вона замовила в дiда Шеховцова зробити кiсся та купила косу. Вiн говорив:

- Хватить наймати косарiв косити сiно. Я сам буду косити.

Урештi-решт вона погодилася, вважаючи, що нехай побавиться дитина, попробує косить. I на її прохання Мiлiн Казимир у сiльмазi вибрав косу-вiсiмку, а дiд Шеховцов знайшов готове мале кiсся, але наперстка не було. Треба було йти в кузню . Коваль Красновський Вiцентий зробив наперсток, а коваль Духнiвський Болеслав - деревяний клинок i наладив косу вiдповiдно до росту косаря i сказав:

- Прийди, Толiк, увечерi до мене додому, я тебе пiдстрижу, щоб гарний був косарик-початкiвець.

У цей же день мама в сiльмазi купила мантачку та такий молоток, щоб клепати косу, але бабки не було. I Толiк пiшов до дядька Казiка, щоб вiн виклепав косу. Вiн почав її клепати вiдразу, тодi в обiдню перерву, i клепав її довго, бо пiсля заводського виробництва вона клепалася вперше; одночасно вiн розповiдав, пояснював, як треба клепати косу на круглiй бабцi, якою вiн користувався...

Усi хотiли заготовити сiно. Але косити сiно на колгоспних сiнокосах не дозволялося. Для колгоспникiв косовицю на сiнокосах дозволяли наприкiнцi лiта лише пiсля завершення колгоспної заготiвлi сiна та пiсля проведення бiльшої частки жнив, зокрема, пiсля органiзованого надiлу колгоспникам дiлянок сiнокосу в розмiрах вiдповiдно до кiлькостi зароблених трудоднiв. Крiм того, у цей час уже можна було людям косити сiно для домашнiх господарств на колгоспних пасовищах, на заболочених мiсцях, на полянах в колгоспному лiсi, у кущистiй мiсцевостi, на травянистiй стернi та на непридатних для обробiтку дiлянках землi.

Уже очiкуючи незабаром розподiлу сiнокосу для колгоспникiв, люди починали крадькома щось вкосити, але на не вiдкритих мiсцях, а тих, якi начальство не бачить, щоб потiм уже за дозволеної косовицi можна було не ховаючись, бiльш надiйно привозити сiно додому, нiби з надiлiв.

I дiти, кожен окремо, починали косити сiно в закритих для ока начальства мiсцях навiть на день-два ранiше вiд дорослих косарiв (Це ж дiти. Що там вони можуть? Дорослим не можна.). Однокласники Толiка були серед них.

Коли ж вiн у перший день пiсля обiду зiбрався косити й почав шукати можливi мiсця для косiння, то йому вiдомi дiлянки з кращою травою були вже скошенi, лише лежали покоси вялої пахучої трави. Обiйшовши з косою на плечi ще кiлька галявин, вiн зупинився на дiлянцi лугового пасовища пiд Косяком поблизу кущисто-лозового лiсу Гачi, де не раз вiн разом з iншими пастухами пасли худобу. Лугова трава в цьому мiсцi була трохи з осокою, через що її менше стравила худоба, i тому вона була дещо вищою i бiльш придатною для косiння. Кращої трави вiн поки-що не знайшов.

Вiн почав її косити, поглядаючи на покоси, чи буде що гребти. Ранiше вiн iз хлопцями бував серед косарiв на косовицi, чув, як вони оцiнюють покоси. Бачив, як косять жито. Також вiн бував поруч дядька Казiка пiд час його косiння трави, вiн давав Толiку пробувати косити, учив такiй майстерностi i як доглядати за косою. То ж вiн почав косити нiби з умiнням. Сприяло йому те, що трава була не важка, iз часткою лугової осоки, i таку траву було легше косити.

Покiс за покосом вiн скосив дiляночку бiльшої трави, далi обкосив чималий кущ лози, що був тут поруч, i перестав косити. Поклавши косу на плече, вiн подивився навкруги й пiшов по лугу-пасовищу в бiк, де трохи поодаль виднiлася також чимала трава. На нiй вiн зупинився, помантачив косу й почав косити, думаючи : "Треба тут зайняти мiсце, щоб на цю дiлянку нiхто не зайшов; там бiля лози вже моя буде пайка, на нiй кращу траву я вже почав косити; завтра буду продовжувати косити на цих зайнятих мiсцях".

I вiн косив, косив, iнодi поглядаючи на сонце й покоси та думаючи, що мало скосив, адже вже наближався вечiр. Коли вечiрнє велике рожеве сонце торкнулося горизонту, Толiк узяв жмудь трави, витер нею косу, як це завжди робили косарi, потiм молотком збив клинок iз-пiд наперстка, якi крiпили косу до кiсся, зняв її i прикрiпив вподовж нього для похiдного положення. На завершеннi своєї роботи вiн зняв з голови картуза, внутрiшнiм його боком витер чоло вiд поту, запхнув за пояс штанiв на ременi молоток та мантачку, узяв косу, погляну на скошене i пiшов.

Вiн вийшов на край поля зi ще не скошеним вiвсом i попрямував понад ним у бiк до хати баби Германчихи на дорогу, що вела додому. Йдучи, вiн звернув увагу на справа гарно освiтлене сонцем, що тiльки-но зайшло, на дубi бусляче гнiздо, на якому сидiло троє яскраво-бiлих буслiв. Потiм вiн побачив ще одного бусла, який повiльно ходив по полю з благеньким на рiст вiвсом, iнодi рiзко опускаючи голову вниз.

Додому вiн прийшов, коли почало вже сутенiти. Мама чекала його на подвiрї, дивлячись у бiк, звiдки вiн мав прийти. Побачивши його, вона пiдiйшла ближче до дороги. Коли вiн наблизився до неї, вона, допитливо дивлячись на нього, запитала:

- Ну що? Де косив? Як косилося?

- Добре, мамо, - i вiн розповiв про свою першу косовицю: де i як.

- Хтось бачив тебе, що ти косив?

- Нi, не було нi одної душi, нi чоловiкiв, нi жiнок, нi пастухiв.

- Пiшли бiгом вечеряти. Картопля вже доварюється, все iнше на столi. Валя господарює, пригнала корову i порається. Я теж тiльки-що прийшла з роботи, але корову вже подоїла, - говорила мама йдучи iз сином до хати.

Умившись, вiн передусiм випив кварту кислого молока. Мама процiдила зварену в грубi картоплю i висипала її з банячка у миску на столi. Поруч стояла миска iз сиром зi сметаною, лежав хлiб на столi, була масляничка з маслом та красувалися зеленi дрiбно нарiзанi огiрки в тарiлцi, трохи покритi сметаною. Картопля парувала. Усi троє, сiвши за стiл-скринню, брали руками по однiй гарячiй картоплинi, дмухали на неї та на руки, щоб менше пекло, i їли її iз сиром й огiрками, беручи їх ложками досхочу. Iнодi потрошку кусали хлiб i маслом мазали картоплю. Вечерю завершували зi свiжим молоком, яке мама наливала по черзi дiтям i собi з гладишки (горщика) у кварту тут же за столом. Їхню вечерю освiтлювала лампа, що горiла на керосинi.

Оскiльки дiти в цей час не ходили до школи i їм не треба було вчити уроки, пiсля вечерi вони вiдразу спрямувалися спати. Але їм мама наказала:

- Хоч зараз канiкули i ви, дiти, потомилися, перед сном кожний на пам'ять розкажiть один вiрш.

I дiти, засинаючи, щось бурмотiли.

А вранцi, поки дiти ще спали, мама, як завжди, розпалила пiч, приготувала снiданок, почала варити борщ, подоїла корову й опiсля почала будити дiтей до снiданку - до гарячого супу прямо з печi та молока iз хлiбом. Дiти їли апетитно, дмухаючи на суп у тарiлках i в ложках.

На другий день пiсля швидкого снiданку мама випустила корову з хлiва, i Валя погнала її до гурту на пашу. Толiк почав рубати дрова на вечiр. Мама продовжувала поратися: щойно зварену в лушпайках картоплю для поросяти потовкла в цебрику, приготувала з неї корм iз молоком i дала йому їсти; опiсля приготувала зажарку, нею засмажила борщ у банячку, засунула його в пiч, коцюбою вигорнула жар в кубарку, заслiнкою закрила пiч i побiлила глиною припiк.

Цим часом надiйшла пора йти на колгоспну роботу. Мама покликала сина в хату, налляла йому в гранчастий графин молоко, поклала його та хлiб, загорнутий в будякове листя, в авоську, говорячи, щоб вiн це взяв iз собою на косовицю - молоко замiсть води i щоб пiдїсти разом iз хлiбом. Але на обiд вона наказувала обовязково прийти. У сiнях вiн узяв мантачку, молоток i косу, мама винесла йому авоську з продукцiєю, i вiн пiшов спочатку до дядька Казiка, щоб поклепати косу, а далi - косити траву на сiно.

Мама похрестила його на дорогу, Через годину, попоравшись, вона винесла курям у металеву миску потовчену картоплю, сипнула в нею одну жменю жита, витягнувши його з кишенi спiдницi, замкнула хату на висячий замок i вийшла до жiнок, що йшли по шляху, щоб разом iти на роботу.

На вчора на зайнятих ним дiлянках лугу i поодаль Толiк косив цей день та ще один, потiм у Гачах мiж кущами знайшов галявинку й кiлька прогалин i скосив їх.

Цим часом у колгоспi роздiлили людям траву на лузi, i вiн став казати мамi, щоб йти гребти сiно - уже можна. Казав про це кiлька разiв, кiлька днiв. Але вона все не йшла, думаючи, що там нема що гребти. У недiлю ж пiсля обiду, коли Валя погнала пасти корову, мама взяла в руки граблi, сину дала вила й сказала, посмiхаючись:

- Пiшли гребти сiно.

Толiк привiв її спочатку до дiлянки з кущем лози. Коли вона вийшла за кущ i оглянула очима все скошене, ахнула, перехрестилася i в миттєвих сльозах промовила:

- Господи! Вiдтепер i в мене є хазяїн, я вже не одинока жiнка. Дякую Тобi, Боже, дякую!

- Ти ось все це скосив сам? - звернулася вона до сина.

- Мамо, ще он там є наше сiно, - i Толiк показав рукою у бiк, де вiн ще косив.

Вона притулилася до нього, погладила по головi, її мовчазнi сльозини впали на висохлi стеблини скошеної трави, i вони обоє пiшли до другого мiсця. На ньому вони зупинилися. Мама почала згрiбати сiно, а син вiдразу носив i складав його в копицю на серединi скошеної дiлянки. Поспiшали. Копиця росла. Згодом мама її дещо розширила. Загалом тут нагребли чималу копицю сiна. Мама її зверху заокруглила, i вони перейшли до сiна бiля куща лози.

Бiля неї вони нагребли також чималу копицю сiна i перейшли на галявину в Гачах, що була недалеко вiд цього мiсця, де нагребли третю копицю.

- Мамо, хура сiна буде? - запитав Толiк, як закiнчили роботу.

- Буде, буде. Треба просити Казiка, щоб взавтра пiсля роботи привiз, бо тут пасовище, можуть пасти худобу, i вона порозбиває копицi. Пiшли, сину, швиденько додому, бо вже темнiє.

Йдучи додому, вони попутно зайшли до Казiка i попросили його привезти сiно. Вiн уже прийшов додому (пiд час жнив кожну недiлю працювали). Вiн здивувався, що вже є сiно, розпитав, де воно, i пообiцяв, що постарається взавтра ранiше закiнчити колгоспну роботу i привезе сiно, наказавши, щоб Броня з граблями та вилами тут чекала його приїзду з роботи. Мiля, проводжаючи їх iз хати, хвалила Толiка.

Щодо забору сiна, то можливiсть привезти його далася. Спочатку забрали копицю в Гачах, потiм бiля куща лози. Коли ж брали третю копицю, сiно у нiй було дрiбнiше, нiж у попереднiх. Тому воно розсипалося, як його вилами подавала Броня на хуру, а з хури, яку Казiк старався укласти майстерно, воно зсовувалося. Урештi-решт, умостивши все сiно, Броня подала рубель на хуру, щоб її увязати.

Зачепивши його за ланцюг спереду хури та стиснувши цю частину, у заднiй частинi це не вдалося: при натисненнi ним на сiно верхнiй заднiй лiвий бiк сiна зсунувся. Прийшлося зняти рубля, i Казiк уклав хуру дещо вужчу, але вищу. Вiдтак при увязаннi сiна в хурi за допомогою рубля воно добре стиснулося i його вже можна було везти бiльш-менш надiйно, не розтрушуючи по дорозi. На завершеннi завантаження сiна на хуру Броня, як i ранiше, пiдгребла те, що розпорошилося навколо, закинула його наверх, опiсля подала вiжки Казiку, оглянула, чи правильно лежить збруя на конях i сказала, що можна їхати. На його пропозицiю їхати зверху на хурi вона вiдмовилася, сказавши, що буде йти позаду.

Привезли сiно додому благополучно. Коли його розвантажили, на подвiря з хати вийшли Валя i Толiк, i вони запросили дядька й маму на вечерю.

- Картопля вже доварюється, - сказала Валя.

- Молодцi, дiти, - вiдгукнувся дядько Казiк.

Увiйшовши в хату, мама передусiм зняла з плити в грубi зварену в банячку картоплю, процiдила її, висипала її в миску на столi, вийшла з хати в комору й принесла пiвлiтра самогонки та два курячi яйцi, якi до закуски полюбляв вжити Казимир. На столi вже стояли в тарiлках сир з жовтуватою сметаною та порiзанi зеленi огiрки в сметанi, а також три гранчастi стакани. Вечеря пройшла з приємною розмовою.

- Броня, ти завжди пiсля роботи гарно угощаєш - говорив Казiк.

- А як же! Гарна робота - гарна їжа.

- Щоб хто в тебе не робив - завжди гарний стiл. До тебе завжди їздовi їдуть охоче.

- Так. Менi Янчевська Бронька говорила, що я завжди все швидко привожу, а їй довго треба ходить i просить, щоб щось зробить.

- Стiл треба мати гарний, - смiявся Казiк...

На другий день уранцi, як Валя погнала пасти корову, мама з Толiком взялися скласти привезене сiно до купи, в один копяк. Вони почали його складати на тому мiсцi, де його було найбiльше, що зробив учора Казiк спецiально, коли розвантажував хуру, щоб менше було роботи при складаннi сiна в копяк. Толiка вона послала на верх, щоб утоптував i вкладав та вивершував верх, а сама вилами подавала сiно так, щоб воно лягало на необхiдне мiсце, говорячи сину, що треба зробити, хоча вiн i сам орiєнтувався переважно правильно.

Завершивши роботу по складанню сiна, мама сказала Толiку, щоб вiн до обiду знайшов i побачив нашу пайку надiленої колгоспом трави, дещо розяснивши, де її шукати, за розповiдями людей, а сама пiшла до колгоспу. У невеликiй травi на лузi вiн швидко знайшов палик, на вiдструганому боцi якого було написано прiзвище мами та площа надiлу. Надiл трави був крайньо-першим на лузi, згiдно списку людей за алфавiтом. Трава тут була мало-що кращою, нiж там, де вiн уже косив на пасовищi, оскiльки поруч iз дiлянкою надiленої трави було пасовище, i на нього сюдою проганяли худобу та зазвичай тут її потроху пасли.

Толiк розповiв про це мамi, i вони пiд час обiдньої перерви сходили туди. Вiд побаченого мама i образилася, i розсердилася. Вiдразу ж, пiд час цiєї обiдньої перерви вона швидко сходила до бригадира додому i звернулася до нього з проханням, щоб вiн замiнив дiлянку трави, адже цей видiлений для сiна пай був практично пасовищем. Та вiн вiдмовлявся, мотивуючи це тим, що не має права зменшити площу колгоспного сiнокосу i що не вiн, а комiсiя визначала дiлянки трави по порядку прiзвищ за алфавiтом. Нi прохання, нi сльози мами його не переконали.

Виходило, що прийдеться косити те, що надiлили. I Толiк на наступний день уранцi пiшов iз косою на свою, видiлену, дiлянку. Вiн знову оглянув тут траву, та не почав її косити, а почав своїми кроками мiряти ширину та довжину цього надiлу. Вiн витягнув iз кишенi штанiв аркуш паперу та олiвець, якi взяв удома заздалегiдь, надумавши вимiряти її площу, i записав данi. Вимiрними кроками вiн пройшовся по дiлянцi вдруге та втретє i також записав результати.

- Добре, - сказав вiн сам до себе, поклав папiр й олiвець до кишенi i промовив: - Буде у нас сiно, гарне сiно. Мамочко, я пiшов на дiлянку бригадира, там трава вища пояса i бiльша. Я там учора був, знайшов її. - I вiн пiшов понад краєм сiнокосу значно далi, i навiть на протилежний лiвий бiк його, оскiльки в цiй частинi його подiлили на двi половини, через те, що тут був дуже широкий i не зручно було б для косiння мати довгi й вузькi полоси надiлу.

Пiдiйшовши до паю трави бригадира, вiн поклав косу й iншi речi бiля його першого палика (кiлочка), на якому було написано його прiзвище без зазначення площi дiлянки, i пiшов до другого палика з протилежного боку сiнокосу, по яких визначалася межа надiленої трави. Далi Толiк кроками вимiряв довжину мiж паликами, на паперi розрахував необхiдну ширину, вiдповiдну до площi маминого надiлу. Пiсля цього вiн очима знайшов невеликий вiльховий кущ, наламав в ньому чималих гiлок i поставив з них вiхи, якi визначали площу маминого надiлу, залишивши решту бiльшої площi його власнику. Мiж вiхами вiд палика до палика вiн пройшов туди й назад, щоб залишити слiди примятої трави, якi були б орiєнтиром для правильного та рiвного першого покосу.

- Нам не треба нi клаптика бiльшої площi, - промовив до себе Толiк. - Точно. Тепер можна починати косити, - узяв косу, помантачив її i почав косити в напрямi вiх. Один, другий, третiй покоси.

На сiнокосi чомусь iз колгоспникiв нiкого не було, нiхто ще не косив, вочевидь, люди працювали на колгоспних роботах або дехто косив поза межами офiцiйного надiлу - вiн нiкуди не дiнеться, треба спочатку схопити в iншому мiсцi. Але пiд обiд в далинi показалася фiгура бригадира. Його висока постать швидко навпростець по сiнокосу наближалися до косаря. Ще поодаль вiн щось кричав, погрожував, матюкався, а коли пiдiйшов за метрiв з десять до малого косаря, вiн пiдняв кулаки й прокричав: "Я тебе вбю". У цей же час Толiк раптом, в одну мить пiдняв косу над головою. Довгий Iван ( так прозивали бригадира - Островського Iвана Войцеховича) враз зупинився, замовчав i мовчки-здивовано дивився на косаря-хлопчака з високо пiднятою косою. Потiм вiн плюнув i сказав загрозливо:

- Попробуй тiльки далi косити!

- Я тут скошу стiльки, як Ви надiлили мамi, а Ви скосiть мамину дiлянку. Ви говорили, що там добра трава. Помiняймося. Площа на площу.

- Скосиш - я заберу готове сiно!

Невдовзi вiн пiшов геть, щось голосно буркочучи. А юний косар трохи постояв, щось думаючи, потiм iз гранчастого графина трохи випив молока i почав знову косити.

Увечерi, прийшовши додому, вiн розповiв мамi, що сьогоднi робив, що косив гарну траву, помiнявшись iз бригадиром, i як це сталося. На наступний день мама не дозволила сину продовжувати почате ним косiння, i вiн кiлька днiв косив по закутках. Бригадир також не косив нi на своїй дiлянцi, нi на маминiй. Згодом Казимир повiдомив, що вiн iз косарями косить в iншому мiсцi. Тодi Толiк докосив увесь бригадирiв надiл трави.

Але мама не йшла гребти сiно. Погодилися згребти його тiтки Антонiна й Мiля. Проте мама побоювалася те сiно привозити додому. I Казимир з Антонiною та Мiлею склали його в стiжок прямо на сiнокосi, де вiн стояв до початку осенi, коли заготiвлю сiна люди вже припинили; лише тодi мама дозволила Казимиру його перевезти до хати. Однак тим часом Толiк заготовляв сiно в iнших мiсцях, i мама його гребла й старалася привезти додому.

Про стосунки з бригадиром у цьому звязку мама нiколи не розповiдала, хоча пiд час роботи в колгоспi вона зустрiчалася з ним, як iз начальником, щодня не раз. Можливо пiд час зустрiчей з ним вiн якось сердився, чи погрожував. Можливо нiчого поганого не було, але мама довго не хотiла забирати сiно, вочевидь, тому, щоб доказати бригадиру, що вона в цьому нi при чому, що син таке витворив самостiйно - дитячi витiвки. I свiй клопiт, думки, переживання, обумовленi сином по вiдношенню до бригадира, вона переносила самотньо. Чужi люди про такий факт нiчого не говорили, нiби не знали, крiм своїх близьких родичiв. Можливо i бригадир про це нiкому не розповiв - зрозумiв ситуацiю i реакцiю хлопця.

Так у дванадцять рокiв Толiк накосив коровi сiна. I серед однокласникiв його не називали маминим синочком. Усi такi школярi гордовито вважали себе дорослими, працiвниками у своїх сiмях.

- Молодець, мiй косар, мiй господарю, - говорила мама. - Iз тобою я вже, як за горою.

- Я накосив сiна через те, що дядько Казiк вибрав менi дуже добру косу.

Так, коса була добра. I вiн брав її не раз i не один рiк, щоб косити траву для колгоспу та собi.

Нова хата потребує облаштування як у серединi, так i зовнi. I Толiк обгороджував двiр бiля хати жердинами. Цю роботу вiн почав ще осiнню минулого року, продовжував весною i в цю осiнь та планував у наступний рiк: рубав дубочки для стовпiв, осики для жердин, обтесував їх, загострював, стовпи у землю забивав сокирою; спочатку вiн зробив тин i ворота за двох жердин, потiм почав добавляти по третiй iз намiрами до пяти та бiльше в майбутньому. Лiсоматерiал пiдвозив Казимир.

"Броня, учи дiтей"

Загалом мама була мамою строгих правил, прагнула, щоб дiти були послушнi. За провини не шльопала руками, а мала для цього березову рiзку, яка завжди вiдкрито лежала за дзеркалом, яке висiло на стiнi недалеко вiд вiкна. Одного разу в минулому, коли в хатi баби я невгамовно бiгав по лавi, не слухаючи зауважень i попереджень, що впаду, i дiйсно впав на пiдлогу, трохи розбивши лоба, мама, подивившись на садно, взяла рiзку i кiлька разiв хльоснула по задньому мiсцi, кажучи:

- Скiльки разiв я просила тебе, щоб заспокоївся, бо впадеш, а ти не слухав.

Плачучи, я сказав: - Мамо, не бийте мене, я рахую, скiльки Ви мене бєте, i вiддячу, як виросту.

- Бю, щоб слухався маму, не робив шкоду i став розумний.

Узагалi, менi дiставалося зрiдка, а в маминiй хатi - нiколи. Валi ж iнодi попадало, коли вона увечерi, пiсля того, як приганяла з пашi корову, бiгла до дiтей погуляти i поверталася пiзнiше, нiж треба, особливо тодi, як заходила до якоїсь хати на посиденьки (у селi було за звичай прохожому, дорослому й малому, зайти в хату i включатися в розмову).

Мама завжди контролювала вивчення дiтьми урокiв, нагадуючи їм для бiльшого авторитету наказ батька: "Броня, учи дiтей". Але вона, не маючи нiякої освiти, не знала змiсту та сутi урокiв, не могла пояснювати матерiал урокiв. Тому вона вимагала в дiтей у голос читати, розповiдати те, що прочитали, що вивчили, що це означає. Чистить картоплю чи щось iнше робить i говорить:

- Толiк , Валя, розкажiть по черзi те, що вивчили.

- Та Ви, ж, мамо, нiчого не знаєте про це.

- А ви розповiдайте.

Одного разу, коли увечерi Толiк голосно вчив на пам'ять вiрша, до хати навiдався дядько Йосип. Як тiльки вiн переступив порiг i привiтався, Толiк голосно почав декламувати: "Iз-за гiр та з-за високих сизокрил орел летить, не зламати крил широких, того льоту не спинить".

Тут дядько його перебив i запитав:

- Про кого цей вiрш?

- Це вiрш Максима Тадейовича Рильського про Сталiна.

Дядько Йосип ще не вiдiйшовши вiд порога гмикнув i промовив:

- От побачите, пiзнаєте, який Сталiн, як вiн помре. Зараз спiваєте про нього, а потiм почуєте iнше. Я бiльше про нього говорити не буду.

Дорогий читачу! Такi слова запали менi в душу. Але на основi тамтешньої слави Сталiна я i мої друзi, ровесники поступили в комсомол. Коли ж помер Сталiн, у школi в той час як учителi та учнi масово висловлювали жаль, плакали, а кiлька вихователiв були близькi до екстазу зi словами: " Ой, що воно буде?", троє друзiв-школярiв девятого класу - Островський Франц Вiкторович, Рознер Ервiн Генрихович та я - здебiльшого ходили на вiддаленнi вiд школи, по мокрому, чималому, снiгу, маючи мокре-мокре взуття. Розмова мiж нами обмежувалась практично кiлькома дрiбничними словами, кожен думав, вочевидь, щось своє, по-своєму.

Варто знову зазначити, що, не дивлячись на безкiнечну необхiднiсть домашньої та колгоспної роботи, Бронiслава Вертiйчук завжди-завжди досить уважно вiдносилась до навчання дiтей. Ще до початку навчання їх у першому класi вона намагалася дати їм певнi знання. Так, у тяжкий i тривожний 1944 рiк, коли ще йшла вiйна, вона готувала сина до першого класу. Передусiм вона вчила його лiчити до десяти й бiльше та щось рахувати. Учити букви - не було по чому: не було нiяких книжок i не було паперу, щоб написати. I мама придумала писати на якiйсь дощечцi олiвцем (був хiмiчний олiвець). Спочатку щось писала сама i спонукала сина це ж саме писати. Потiм хлопець витирав написане, мив дощечку i знову писали. Згодом вона пригадала й знайшла нiмецькi паперовi мiшки i поробила з них зошити. Писав у них i Толiк i пiзнiше Валя, хоча в школi давали по кiлька зошитiв, але їх було недостатньо.

I букварiв та iнших пiдручникiв було обмаль. Декому з батькiв вдавалося купити якийсь пiдручник. Щоб вивчити уроки, учень в учня просив пiдручник на певний час. Iз Толiком найчастiше дiлився книжками Микола Залевський, який жив по сусiдству. У пятому-сьомому класах ми, школярi, пiд час лiтнiх канiкул уже самi ходили купляти необхiднi пiдручники за двадцять пять кiлометрiв у райцентрi Ємiльчине.

Мама контролювала наше навчання вiд першого класу, вважаючи його важливим у подальшому, спiлкувалася з першою вчителькою Желiзко Бронiславою Вiкторiвною та iншими. Мама заставляла читати й вчити вiршi в слух, вимагала iнодi розповiсти вивчений матерiал чи якийсь урок. I створювала певнi ситуацiї для навчання: часто не дозволяла дiтям виходити на огород, щоб щось їй допомогти; регулювала гульки зi школярами. Оскiльки однокласники могли в любий час зайти до хати, щоб розважатися, мама, коли йшла на колгоспну чи домашню роботу пiсля обiду, наказувала дiтям учити уроки й виходити надвiр через дверi у хлiвi, а сама на сiнешнiх дверях ззовнi вiшала висячий замок, нiби вдома нiкого немає. Надвечiр, як треба було вже поратися, дiти виходили через хлiв, знiмали замок i виконували необхiдну роботу. Також увечерi, як дiти вже пiдросли до бiльш старших класiв i їх кликали ровесники йти до клубу, коли була субота та недiля, мама, щоб попередити такi ситуацiї, говорила дiтям брати керосинову лампу на пiч за комин i там учити уроки, через що в хатi ставало тьмяно, з дороги перехожим не буде видно, хто є в хатi, i не було вигукiв-запрошень до клубу.

За однакового вiдношення мами до обох дiтей щодо навчання i практично рiвнозначної участi їх в домашнiй роботi навчалися вони не однаково. Син приносив додому переважно посереднi та добрi оцiнки, дочка - вiдмiннi. На Толiка впливали якостi вчителiв, рiвнi їхнiх розповiдей, комунiкабельнiсть, iнтонацiї, емоцiї та ставлення до учнiв. Вiн дуже не любив надмiрної строгостi, не справедливого пiдходу, пiдвищення голосу.

Толiк добре сприймав i шанував логiчнiсть викладання матерiалу i викладання iз памятi. Вiн став одержувати добрi та вiдмiннi оцiнки, коли з другого пiврiччя в третьому класi почав проводити заняття Вiктор Калiксович Запольський, зокрема з математики. I саме по нiй вiд нього вiн одержав першу пятiрку. Iз ним Толiк добре вчився i в четвертому класi. Обумовлювало привабливе ставлення до нього, вочевидь те, що вiн ходив у вiйськовiй формi пiсля демобiлiзацiї з польської армiї.

Толiк був дисциплiнований, послушний. Проте взимку вiн не послухався директора школи Бульбанюка Федора Павловича. Коли пiд час перерви мiж уроками учнi гралися в снiжки бiля криницi, навколо якої зазвичай обрублювали лiд, що утворювався пiд час вихлюпування води з вiдер, Франик Островський замiсть снiжки кинув на Льонiка Фрiдрiха кусочок льоду. Вiн попав йому у вилицю обличчя. Вiдразу потекла кров. Це побачив директор школи, що вийшов на ганок, i вiдразу почав сердито питати, хто кинув льодину. Та нiхто не признавався.

Коли закiнчилася перерва, до класу вiдразу увiйшов директор, i вiн почав вимагати теж саме. Не почувши вiдповiдi, вiн сказав:

- Вертiйчук, ти був там поруч, хто розбив обличчя Фрiдрiху? Мовчиш? - I вiн пiшов до учня, який сидiв за партою в серединi класу.

Учень юркнув пiд парту. Директор його витягнув, поставив перед собою i знову почав питати:

- Хто?

Пiсля кiлькох таких запитань учень, похнюпившись, сказав:

- Я не зрадник, своїх не видам. Зрадникiв розстрiлюють.

Директор в задумi вiдiйшов, трохи постояв, дивлячись на учнiв i вийшов iз класу. Вiктор Калiксович почав проводити урок.

Вочевидь, Толiк затьмарювався вiд особистих невдач i негативного оцiнювання. Так, у вчителя Сiдлецького Iвана Казьмировича, який викладав українську мову та iсторiю, попервах iсторiя йому не давалася ( не було пiдручника, позичав), у другiй чвертi вiн заробив чимало двiйок i йому пахла четверна двiйка. Та на пiдсумковому уроцi деякi учнi на поставленi запитання не вiдповiдали, а Вертiйчук вiдповiдав на добре й вiдмiнно. Учитель задав йому iншi питання, на їх учень вiдповiв, учитель поставив високi оцiнки в журналi, а загальну - добре. Далi навчання по iсторiї йшло добре.

Однак iз пятого класу, пiсля того як математику стала вести Леонтина Феофiлiвна Запольська, яку дуже хвалили дiти та батьки, Толiк загалом став посереднiм, бо вона була надмiрно емоцiйною, iз пiдвищеним голосом часто проводила уроки, могла кинути книжкою об стiл: вiн переймався такою поведiнкою вчительки, ставав пригнiченим i не сприймав викладений матерiал навiть на iнших уроках. I Кривотинську семирiчку вiн закiнчив iз половиною посереднiх оцiнок.

Та добре вiн став учитися в Бондарiвськiй середнiй школi Коростенського району, в яку його наполегливо спровадила мама i в яку пiшли ще шестеро його однокласникiв за дванадцять кiлометрiв iз Кривотина. У Бондарiвськiй школi було шанобливе ставлення до школярiв, зокрема Варвари Миколаївни Кучерук - класного керiвника, Ганни Якимiвни Лаврiнчук - учительки з української мови та лiтератури. Усi вчителi зверталися до учнiв на "ви". Толiку прийшовся Клим Iванович Деренiвський, який викладав математику, фiзику, хiмiю, креслення, даючи цiкаво матерiал, практичнi приклади, вдаючись до комунiкабельностi. Толiк був iз ним в учнiвсько-учительському симбiозi. Привабливим було також те, що пiд час перерв мiж уроками вчителi виходили до учнiв, учителi-чоловiки - той же Клим Iванович, Микола Юхимович Малий, Петро Кирилович Глемба грали зi школярами у волейбол, баскетбол. У суботу та недiлю хтось iз учителiв був у сiльському клубi.

У цiй школi Анатолiй Вертiйчук одержав атестат зрiлостi, в якому було вiсiм пятiрок i вiсiм четвiрок. А на 35-рiччi з дня першого випуску школярiв Варвара Миколаївна назвала його математиком у класi.

Валя чотири класи закiнчила з похвальними грамотами. Вона добре вчилася за всiх учителiв: Бронiслави Вiкторiвни, Леонтини Феофiлiвни, Вiктора Калiксовича. Але в пятому класi вона захворiла на скарлатину, вiдстала у вивченнi програмного навчального матерiалу i далi вчилася переважно на добре. При цьому вона постiйно приймала участь у художнiй самодiяльностi школи - гарно спiвала, виступаючи i в сiльському клубi i на районних конкурсах.

"Поки виросте цей садочок, податку не буде:

Сталiн помре"

Дiти Вiтчизняної вiйни вчилися в школi i вчителi їх заохочували працювати в домашнiх умовах i в колгоспi, на благо народного добра. Пiд час навчального процесу в Кривотинськiй семирiчнiй школi вчителi наголошували, особливо вчитель ботанiки Охрiменко Олександр Миколайович, що кожна людина має посадити сад, побудувати хату, викопати криницю. Школярам це подобалося.

А в селi Кривотин садкiв бiля хат було тодi лише десь чотири, пять, i вони були невеличкi. I Толiк у шостому класi надумав посадити свiй садок. Весною вiн десь набачив дичок, викопав по двi яблуньки та грушки, принiс додому, посадив три деревця i завершував посадку четвертого - яблуньки недалеко вiд хати навпроти двох сумiжних вiкон. У цей час увечерi повернулася з роботи мама, побачила сина за роботою i ще бiля ворiт запитала:

- Що ти робиш?

- Саджу садочок, мамо.

- Навiщо ти це робиш? Хiба ти не знаєш, що на садок, на кожне дерево треба платить податок? Ось за цi двi грушi-дички вiд дiда Кароля, бачиш? - податок, за твою вербу, що ти посадив ранiше, фiнагент хотiв накласти податок, ледве доказала йому, що то росте верба. А ти ще хочеш садок? Я все це вирву! - Вона швидко пiдiйшла до яблуньки, яку вiн уже посадив та притоптував землю, i взяла руками за деревце.

Толiк тут же впав на колiна i обхопив яблуньку своїми руками:

- Не дам!

Вона повернулася до iншого деревця, але вiн обiгнав її i розставив руки на захист саженця.

Мати розiгнулася i стоячи дивилася на сина з руками перед деревцем.

- Я вирву їх уночi. Я не матиму змоги платити податок за садок.

- Мамо, мамо! Ви ж розумна людина. Поки виросте цей садочок, податку вже не буде: Сталiн помре.

- Тс-с- с-с. Що ти говориш? Замовчи!..

Через кiлька днiв Толiк попросив сусiда, дiда Котвицького Адоля, у якого був садок (мабуть, без податку - як у перестарiлих людей), щоб вiн зробив щеплення своїми сортами. Одна грушка не прийнялася. Iз яблуньки пiд вiкнами виросла велика антонiвка. Коли вона почала родити, учнi, якi проходили понад хатою, дверi до якої переважно були замкненi (хазяйка на роботi, дiти вiдсутнi), налiтали пiд яблуню, легко перелазячи через тин iз жердин, i збирали та збивали великi плоди. I вночi дехто прагнув дiстати кiлька яблук. Бо садiв за сталiнської влади майже не садили. Були залишковi садочки чи кiлька фруктових дерев у старих людей.

Тодi про вiтамiни та мiкроелементи бiльшiсть селян не говорила.

Сало на соломi

Ой, влада, сталiнська влада... Хто її не знав, нинi через певнотривалий час раптом хтось знаходить у нiй якийсь позитив, думає про її повернення. А такий факт, який я зараз напишу позитивний? Хоче такого повернення.

Звичайно, у той час виробляли харчову продукцiю - у колгоспах, радгоспах i в iндивiдуальних господарствах селян: рослинницьку й тваринницьку. Оскiльки колгоспи та радгоспи не могли забезпечити населення країни продуктами тваринництва, на колгоспникiв, яким давали присадибнi дiлянки по 0,5 - 0,6 га землi на всю сiмю (облiковий номер двору) накладався податок, окрiм грошового: здати державi 250 кг молока базисною жирнiстю 3,8% жирнiстю, 250 штук яєць, 50 кг мяса та одну шкуру.

Кожна сiмя зазвичай прагнула виростити на м'ясо порося (кабанця). Теля вирощували для продажу, щоб за кошти за нього купити те порося, заплатити податок та вiддати грошi за обовязковi облiгацiї.

Колгоспниця Бронiслава Вертiйчук вирощувала на м'ясо порося (вона не говорила - кабана, свиню). Бо так воно практично було: весною купляла 4 - 5-ти кiлограмове пiдсисне порося i, тримаючи його спочатку в хатi, пiд столом, привязавши до нього за нiжку; вирощувала спочатку на коровячому молоцi; потiм, привчаючи, йому добавляла хлiб, варену картоплю, молоду траву, пiзнiше - зiлля з огороду та звiдкiлясь. Так порося називали поросям до осенi-початку зими i лише в цей перiод до звареної потовченої картоплi iз зiллям i зрiдка з половою добавлялася ячмiнна чи житня дерть. Половину рацiону вона складала лише за 3 - 4 тижнi до забою - щоб трохи наросло сало. Так одержували 7 - 8-мiсячну молоду мясну свинину, сало практично рiдко в який рiк досягало товщини 4 см, i цим хвалилися. Свинина була смачна, бо протягом всього перiоду вирощувалась з використанням у рацiонах молока.

Використання коровячого молока в рацiонах при вирощуваннi на м'ясо застосовували всi колгоспники. Поросята (свинi) добре росли за малої кiлькостi в рацiонах концентрованих кормiв, яких на Полiссi завжди було обмаль. Так реалiзовувалося молоко - трансформувалося в м'ясо, у прибуток. При цьому не було надлишку молока, вiдпадала потреба в його щоденнiй продажi, в суєтi по виготовленню молочних продуктiв, їх зберiганнi та реалiзацiї, особливо там, де далеко чи вiдсутнi ринки. В умовах вiдсутностi достатку кормiв для свиней, забiй їх проводили на початку зими, перед Рiздвом Христовим чи перед Новим роком, коли практично завершувалося використання овочевих кормових культур.

Але iз забитих тварин сталiнська влада вимагала здати шкуру. Хто-небудь iз теперiшнiх сталiнцiв, хто нинi носить портрети Сталiна, уявляє сало без шкiрки?

Люди хотiли сала в пахучiй шкiрi, смаленiй соломою, яка дає найприємнiше пахуче й найсмачнiше сало. Щоб одержати сало зi шкiрочкою, треба було свиню колоти й смалити бiля хати. А це ставало вiдомим сусiдам, очевидцям, сiльськiй радi. I вона вiдразу вимагала здати шкуру або заплатити за нею кошти (штраф). От люди це робили пiдпiльно: щоб пiд час колiння свинi не було чути її верещання (закутували морду) i щоб вогню нiхто не бачив. Останнє легше можна було приховати тим господарям, хто жив дальше вiд центру села. А як тим, хто в межах центру - майже завжди хтось iде вiд ранку до пiзнього вечора. А хочеться сала натурального, зi шкiркою, i не хочеться платити за шкуру.

От Бронiслава Вертiйчук (можливо також iншi) колола й смалила кабанця пiдпiльно - у хлiвi. Вона для цього кликала на зазначений час вечора колiя Казимира, виводила з хлiва корову, привязуючи її до стовпця тину, виносила з хлiва суху пiдстилку, приносила для смалiння снопи житньої соломи. У цебрик i вiдра Толiк наносив iз криницi воду, готував кварти для взяття води. Хазяйка пообливала водою стiни та особливо стелю, яка була низько i складалася iз жердин, укритих соломою та сiном. Приготування зроблено.

Пiсля цього вiдгодованого кабанця (пiдсвинка) виганяли iз станку у хлiв, обмотували її морду мiшковиною, i далi колiй iз нами разом виконував свою роботу. Дуже вiдповiдальним i небезпечним було смалiння вогнем iз соломи. Дядько Казiк умiло регулював вогонь, мама своєчасно йому подавала солому, я стояв iз квартою води напоготовi, i менi безперервно обоє наказували: " Дивись, Толiк, за вогнем, дивись на стелю, зразу заливай водою". Особливо на це наголошували практично одночасно мама й дядько Казiк, коли раптом ставав бiльший вогонь, коли з трiском летiли вгору iскри. Усi потроху чхали, витирали сльози через дим, який не вiдразу виходив iз хлiва через навстiж вiдчиненi дверi.

До серед ночi процес колiння та процес обробки тушi завершувався. У цей час горiла груба, Валя доглядала за вогнем, у двох сковородах шкварчала свiжина, яку готувала вона разом iз мамою. Варилася картопля. Пахли на столi квашенi огiрки та капуста.

Свинина була смачна. Дядько Казiк пiдкреслював, що дуже смачне сало, смалене на соломi. Вiн апетитно смакував свiжину, закусуючи нею горiлку-самогонку, яку, звичайно було пiдготовлено до свiжини для колiя. За столом, крiм оцiнки свiжини, зокрема мяса та печiнки, була розмова про небезпеку, яку пережили мама та дядько Казiк пiд час смалiння.

- У мене зараз тремтять руки, - говорила мама. - А тодi не тремтiли.

Шановний читачу! Товаришi сталiнцi! Як ви оцiнюєте колiння й смалiння свинi у хлiвi зi стелею iз жердин i сiна-соломи? Як Ви, шановний читачу, розцiнюєте, зокрема, тодiшнiй податок на бездiтних дорослих дiвчат i хлопцiв, якi не мали або мали менше двох дiтей? От би таке для нинiшнiх гомосексуалiстiв, але без репресiй, Гулагу, голодомору!

Чи треба знати минуле навчання та буття?

Пiслявоєннi роки, не цiкавi нинi, тодi не вважалися такими. Люди працювали i в цьому вважали їх звичайну долю: дiтям - ходити в школу, учити уроки, пасти худобу; молодi - працювати, одружуватися; дорослим - забезпечувати життя собi, дiтям, родинi, суспiльству. Одинокi матерi забезпечували життя своїм сiмям, дiтям. I той спосiб - робота - був сiллю виховання дiтей.

Можливо не слiд згадувати той час: вiн давно минув i не треба, щоб повторився. Але треба знати його в трьох iпостасях: перша - глянути з iсторичного боку; друга - порiвняти труднощi теперiшнi, коли на дачах нинi мається лише 6 - 12 соток землi i їх не всi обробляють, мов важко, нема часу, а тодi бiля вдовиних хат було 50 - 60 соток землi. При цьому можливостi для обробiтку огороду тодi i нинi незрiвнянно рiзнi - зараз здебiльшого нормований робочий день на пiдприємствах i в установах, нинi є практично два вихiдних днi на тиждень та є пенсiйний вiк, квартири переважно забезпеченi паливом (природний газ), й електроенергiєю, є пральнi машини, працюють продуктовi магазини. А тодi - щодня офiцiйна робота, навiть у святковi днi, для пiдлiткiв, молодi, зрiлих i старих людей. Забезпечення побутовими умовами не було, зокрема, переважно не було магазинiв, щоб купити хлiб чи iншi продукти.

Третя iпостась - пiзнати, оцiнити й перейнятися тим, як тяжко здобутi ранiше здобутки в селах i селищах тваринницькi ферми та комплекси, тепличнi бази, виробничi й переробнi пiдприємства харчової промисловостi, зокрема цукровi заводи - у нинiшнiх умовах (iз переходом на ринковi умови) в Українi по варварськi були лiквiдованi чи за символiчнi цiни приватизованi (прихватизованi) тодiшнiми дiячами у владних структурах i партократiї та їхнiми родичами. А трудiвники, простi люди, тi, що створили те багатство, залишилися в злиднях, i чимало людей стало жити в проголодь i навiть голодує.

Якби в далекому минулому бiльшовики не встановили в селi державну та колгоспну власнiсть, а була б приватна, то не було би тодiшнього лиха i не сталось би нинi руйнацiї сiльського господарства, а також пiдприємств i промисловостi.

Зараз у домашнiх газифiкованих та електрифiкованих умовах сучаснiй людинi, наприклад, щоб зварити чи спекти якусь їжу, досить узяти сiрники i включити газ чи натиснути електрокнопку - i є вогонь, тепло, готуй продукт. Але ой як не хочеться цим займатися!

А тодi до сiрника (кресала з кременем i з губкою) треба було заготовити дрова: в умовах Кривотинського полiсся сходити в лiс i нарубати дров, потiм iз дозволу колгоспного начальства чи за власною домовленiстю упросити їздового, щоб вiн привiз тi дрова з лiсу додому, потiм нарубати дров для печi та груби, просушити їх на повiтрi й сонцi, принести оберемком до хати, вiдповiдно укласти, узяти матерiал для пiдпалювання (дрiбнi трiски та солома) i лише тодi за допомогою жару вiд попереднього горiння - р о з п а л и т и дрова. Лише тодi, коли вони розгоряться, можна ставити щось варити. А щоб щось спекти - треба було добре розiгрiти пiч, одержати добрий жар.

Так тодiшнi селяни готували собi їжу (написано тут лише за обсягом роботи з дровами). Таку роботу виконували мiльйони пiслявоєнних удiв - самi чи зi своїми дiточками,- усi селяни.

А робота по випiчцi хлiба та iнших хлiбопродуктiв? Зараз у домашнiх умовах хлiб рiдко-хто пече, переважно задля розваг - у магазинах достатньо хлiбопродуктiв та борошна. Тодi ж усе було по-iншому. Хлiб у сiльськi магазини не привозили, лише iнодi бувало яке-небудь печиво. I навiть борошно люди готували самi.

У Кривотинi був вiтряк, але в пiслявоєннi роки вiн не працював i пiзнiше його розiбрали. Бiльшiсть людей зерно мололи в ручних жорнах, лише їздовi возили зерно для помелу до вiтряка в Королiвцi. Мама молола жито в жорнах, якi були в баби Ганки (за родинною назвою) - кожен тиждень пiввiдра жита, тобто стiльки, щоб було борошна на одне печиво хлiба, для харчування на один-пiвтора тижнi.

Тож в один iз вечорiв, переважно в суботу пiсля колгоспної роботи, мама набирала у вiдро жито, гукала мене, i ми йшли його молоти. Поспiлкувавшись трiшки в хатi з бабою та її дочкою Тофiлею, що була iнвалiдом i ходила за допомогою протеза на однiй нозi (її поранило пiд час обстрiлу з нiмецького лiтака в Бiлокоровичах, де жила бабина сiмя до початку вiйни, утiкши вiд колективiзацiї), мама зi мною переходила в сiни до жорен.

Вона знiмала з них ряднину, обдмухувала їх вiд пилу, ставила поруч у зручне мiсце вiдро iз зерном та ночви для збору борошна, i ми починали молоти у двi руки: маминою i моєю крутили за ручку верхнiй круглий камiнь жорен, в отвiр якого посерединi мама жменьками раз-за-разом засипала жито. Воно попадало мiж верхнiй i нижнiй каменi, вiдповiдно подовбанi для роздроблення зерна пiд час крутiння верхнього каменю. Борошно випадало в ночви через боковий отвiр в одному мiсцi деревяного бортику, оздобленого навколо круглого каменю, що крутиться.

Крутити його було не легко, i перiодично обоє мiняли руку для крутiння. Виступав пiт на чолi, а влiтку також на босих ногах. Ми посмiхалися, як краплi поту скочувалися на кiнчик носа, i їх здмухували та витирали вiльною рукою, як i все пiтне чоло. Перерв для вiдпочинку пiд час помелу зерна не робили.

Так робилося борошно в той час. Iз нього пекли домашнiй хлiб. Але не в духовках, мiкрохвильовках чи електропечах, а в печах пiсля спалювання дровах. При цьому дрова бажано було мати жаркi (березовi, дубовi) i палити в печi треба було довше, нiж зазвичай для варiння їжi, аби чирин печi вогнем розпекти так, щоб буханцi спеклися, були румянi, навiть трохи пригорiли.

Отож, лише за наявностi дров на подвiрї хазяйка замiшувала тiсто в дiжцi iз закваскою. Для цього треба мати майстернiсть, тiсто необхiдно добре замiсити, настояти, потiм гарно вимiсити й дати йому в спокої пiдiйти. З окремих частин готового тiста долонями рук вибиваються та формуються буханцi (паляницi) i на спецiальнiй дошцi садять їх на гарячий чирин iз гарячим жаром спереду, за допомогою чого буханцi робляться румянi. Печеться хлiб тривалий час, поки не появиться запах спеченого хлiба. Готовий хлiб зберiгається в прохолоднiй коморi. Так кожний тиждень.

А як закiнчувалося зерно жита, наставало безхлiбя. Щоб придбати його, iнодi люди ходили в ближчi райцентри. Коли в селi появилася перша колгоспна вантажна автомашина, що працювала не на бензинi, а на деревяних чурках (коротко нарiзаних чи нарубаних дровах - була така машина iз паровим котлом!), голова колгоспу кiлька разiв дозволив людям iз торбами зїздити купити хлiб у ближчi райцентри Ємiльчине та Коростень. Але там його було мало або вже був проданий.

Вiдтак якось вiдбулася поїздка людей по хлiб на вiдкритiй бортовiй машинi за 90 км у Новоград-Волинський. I я тодi їздив. I стояв кiлька разiв у черзi, щоб бiльше купити хлiба. I коли ми поверталися до машини з пятьма-сiмома хлiбинами у торбах чи мiшках на спинах, мiсцевi люди на нас показували пальцями i говорили та вигукували, що ми набрали хлiба годувати свиней, а хтось i свистав. А ми були жадiбнi швидше хоч раз вкусити того хлiба, попробувати його. Тодi, уже на машинi, нашi люди гомонiли, що в селах голодно, а в мiстах цього не знають i не вiрять, що таке є.

- Вони одержують зарплати i їм хлiб у магазинах продають, - говорив хтось.

- I квартири їм дають за так, - зазначала котрась жiнка.

- Квартири повнiстю оздобленi, поштукатуренi, побiленi.

- Тiльки треба поставити меблi.

- Дискримiнацiя селян, - сказав поважно хтось.

- Бо править диктатура пролетарiату.

Я все життя памятаю образливi вигуки городян на нас, голодних людей iз колгоспного села, що несли в руках i на спинi торби з хлiбом. Що ж до привезеного хлiба, то треба було дбати, щоб його зберегти, щоб вiн не плiснявiв - через кiлька днiв хлiбини пiдпiкали в печi, сушили сухарi.

Через деякий час голова колгоспу дозволив людям поїхати на вантажнiй машинi в Кiровоградську область купляти зерно пшеницi. У пятдесятих роках там був урожай. Нашi люди повернулися iз зерном. I я на маму ображався, що вона не пустила мене, мов ще малий їздити в далеку дорогу зверху на бортовiй машинi.

Однак за тяжкого пiслявоєнного колгоспного стану й вiдбудови економiки в людей дорослих i дiтей переважав оптимiзм. Дiяла полiтично-оптимiстична самопропаганда: розбили фашизм, розбудуємо країну, будемо жити, як у мiстi. Труднощi вважали тимчасовими. Проповiдувалася свiтла надiя на хороше майбутнє життя.

Серед дiтей активно працювали в колгоспi шести-семикласники, передусiм на аврально-масових видах роботи. У чергову кампанiю по заготiвлi сiна для його скиртування якось бригадир колгоспу Островський Iван органiзував пiдлiткiв та юнакiв, зазначивши кожному ще вранцi вдома пiд час iндивiдуального запрошення-наряду вид роботи та необхiдне знаряддя працi.

Пiсля погодження про вихiд на роботу всi зiбралися бiля конюшнi. Звiдси бригадир i ще двоє їздових на пiдводах усiх запрошених до роботи пiдлiткiв завезли до мiсця скиртування, де малося укласти скирту сiна. Тут усi злiзли з возiв i бригадир уточнив у них знаряддя працi: хлопцi були з вилами, дiвчата - iз граблями; кожному пiдлiтку, що мав тягати копицi, належало в їздових узяти коня iз шлеєю та деревяний тягач iз довгим ланцюгом; через кiлька хвилин кожен iз них пiдiйшов iз конем, до шлеї якого до орчика був зачеплений деревяний тягач iз ланцюгом.

Перед початком роботи бригадир уточнив змiст та обсяг роботи i чiтко визначив, хто що буде робити, записуючи у свiй зошит кожного виконавця за прiзвищем, iмям, по батьковi: скиртоправи - Островський Казимир Людвикович i Янчевський Йосип Адамович; помiчник скиртоправа - Островська Станiслава Людвикiвна; подавальники сiна на скирту - Яхимович Петро Станiславович, Островський Вiталiй Адамович, Метельський Петро Iванович, Залевський Микола Андрiйович; пiдгребальницi сiна - Островська Станiслава Габрiвна, Яворська Розалiя Iванiвна, Метельська Станiслава Iванiвна, Вiвдюк Нiна; тягачi сiна - Островський Франц Вiкторович, Островський Франц Людвикович, Яворський Анатолiй Iванович, Вертiйчук Анатолiй Iванович.

Робота виконувалася умiло. Спочатку скиртоправи й подавальники сiна зробили за розмiрами розрахованої скирти пiддон, нарубавши та принiсши для цього необхiдну кiлькiсть невеликих дерев i гiлля, якi росли недалеко. Цим часом хлопцi-тягачi наперегiнки пiдтягнули копицi сiна, якi скиртоправи й подавальники вилами раз-за-разом переносили спочатку на пiддон, а потiм все вище й вище, формуючи скирту, вирiвнюючи за необхiдною формою її боки так, щоб вони були вертикальними з трошки помiтним напуском по мiрi збiльшення висоти. Сiно притоптувала помiчник скиртоправа, переступаючи з мiсця на мiсце й поправляючи граблями подане сiно. Коли висота збiльшилася близько нiж на рiст людини, скиртоправи залiзли на мiсце своєї роботи й продовжували формувати скирту.

Близько опiвдня прозвучала розмова про обiд. Хлопцi-тягачi пiдвели коней до возiв, на яких усi працiвники мали їхати по домiвках обiдати. Оскiльки панувала спека i було багато ґедзiв, конi вiдганяли їх вiд себе хвостами й рiзкими маханнями головами. I в один момент кiнь, iз яким працював Яворський Толiк, iз помахом голови мордою вдарив в обличчя Толiка, який серед працюючих хлопцiв був найнижчим i який разом з iншими в той час тримав коня бiля поводи перед запряганням їх у вози.

Вiн беззвучно схопився руками за нiс, з якого вiдразу потекла кров на бороду та сорочку.

- Води! - вигукнув вiдразу Островський Франик Людвикович, - у мене є в баклажцi, - i вiн пiдскочив до воза, на якому лежала авоська з його речами, витягнув баклажку, на бiгу вiдкрутив кришку i почав поливати воду йому на обличчя та голову.

Вiдразу ж постраждалому сказали лягти боком, його сестра Рузя та Стася Габрiвна, схилившись над ним на колiнах, домотканими хустинками витирали кров, що сочилася з носа, i змочували обличчя та потилицю водою з долонь, яку ще хтось пiднiс.

Незабаром вiн пiдвiвся, сiв i встав, тримаючи хустинку пiд носом, яку взяв iз рук сестри Рузi, що її сполоснула. Кров iз носа видiлялася лише трошки. Цим часом їздовi запрягли коней, усi працiвники тiсненько вмостилися на два вози (бригадир пiсля початку роботи поїхав у своїх справах), i вся компанiя рiзноголосо на пiдводах спрямувалася у домiвки на обiд. Мiсцями пiдводи їхали наперегiнки пiд веселi вигуки та смiх.

Для продовження скиртування пiсля обiду приїхали тим же транспортом. Усi повернулися до тiєї ж роботи. I Толiк Яворський першим узяв коня з тягачем, спрямувався до ближньої копицi, пiдсунув пiд неї гострим кiнцем тягача, а на неї накинув ланцюга, стягнув ним сiно всiєї копицi, розвернув коня з орчиком шлеї до крючка тягача, начепив на нього кiльце орчика, пiдiйшов до коня спереду, взявши за повiд, i сказав:

- Вйо, пiшли, - i першим притягнув копицю до скирти.

За його роботою та пiдгребальницею сестрою Розалiєю, яка слiдом за ним пiдгрiбала залишки сiна, що в деяких мiсцях залишалося вiд протягнутої копицi, спостерiгали скиртоправи та подавальники сiна.

- Працьовитi дiти, - сказав Петро Яхимович, - мої сусiди. Роботу виконують i з кiньми граються.

- Тепер усi дiти працьовитi. Косять i бавяться , - зауважив Казимир Островський.

- Працюють за своїх вiдсутнiх батькiв, - пiдкреслив Йосип Янчевський. - Дiти вiйни, працюють i робота - за розвагу, як веселощi.

- I ранiше дiти працювали й веселилися, тiльки на своїй землi, тепер у колгоспi, - повiльно промовив Петро.

- Давайте працювати, - глянув на сонце Казимир. - Треба сьогоднi закiнчити скирту.

I закiнчили. Тягачi копиць швидко працювали. Подавальникам сiна були непереливки. Пiд кiнець роботи пiдiйшов облiковець Залевський Йосип. Вiн переписав у свiй зошит усiх працюючих, зазначив, хто скiльки притягнув копиць. Коли пiд захiд сонця завершували скирту, пiдїхав бригадир. Вiн був радiсний, хвалив усiх за роботу, сказавши, що завтра доповiсть головi колгоспу, що дiти без дорослих за день звели скирту сiна. Пiд час посадки на пiдводи, щоб їхати додому, вiн оголосив, що на завтрашнiй день усiм дає вихiдний, а на пiсля завтра запрошує усiх на таку ж роботу на iншому сiнокосi.

* * *

Сiмейно-соцiальнi особливостi в сiмї Бронiслави Вертiйчук визначалися її особистiстю як удови з дiтьми в пiслявоєнний перiод того часу. Передусiм, вона була вiрна своєму чоловiку i вiрила, що вiн десь є живий, хоч вiн ще не повернувся з вiйни i вона отримала двi похоронки, що вiн пропав безвiсти. Слово "безвiсти" їй вдавалося обнадiйливим. Посилився такий стан пiсля того, як їй повiдомили з Харлiїки, що на iмя його батька Харитона також прийшла похоронка, що Iван пропав безвiсти в радянсько-фiнськiй вiйнi. Але вiн виявився живим; вочевидь, вiн був у такiй ситуацiї, що мiг загинути i тому його вважали загиблим, але вiн вийшов iз того смертельноносного стану. Може так буде i в цiй вiйнi? Адже вiн був кмiтливим, вона це пiзнала за сумiсного життя.

До її обнадiйливих думок наводили її сни i навiть давнiшнiй сон Толiка про те, що батько увiйшов у погрiб i зачинив вiконце заслiнкою. Зачинився. У полонi? Пiсля Перемоги над фашизмом попав у якусь країну i не хоче вiдчинитися, щоб не зчинити труднощi сiмї, дiтям? Бо вiн знав, що тодi влада вважала кожного, хто попав у полон, зрадником. Навiщо дiтям, люблячiй дружинi зрадник?

Усе життя вона була вiрна чоловiку. I вiрила, що вiн живий. I неодноразово пiддавалася циганкам, якi завжди гадали, що її чоловiк живий, та вiн далеко, в далекiй дорозi. Також вона ходила до Ганчиної Тофiлi, яка гадала на картах i показувала, що христовий чоловiк далеко в клопотах.

У такому станi перебувала мама, Бронiслава Вертiйчук. I вона нiкому не давала нiякого приводу щодо флiртiв чоловiкам, що пробували вдаватися до них. Ми, дiти, бачили це i в розмовах надворi (наша хата стояла бiля шляху майже в центрi села), i на роботi, i в зустрiчах iз начальством, котре в справах заходило до хати.

Якось надвечiр iз приводу якогось страхування зайшов до хати страхагент iз району. Розмову вiн вiв тривалу. Коли стало темнiти, мама дала йому зрозумiти, що час йому вже йти. Як вiн пiдвiвся i пiшов до порогу, мама менi моргнула i показала, щоб я його провiв, у сiнях вiдчинив зовнiшнi дверi, що вiдчинялися й зачинялися за допомогою клямки, якою чужi не вмiли користуватися. Вiн дверi не вiдчинив, i коли я вийшов у темнi сiни, зачинивши хатнi дверi, вiн раптом обняв мою голову й почав мене цiлувати в губи. Я задихнувся, але вiдчинив зовнiшнi дверi, що в малих сiнях були поруч i, вирвавшись iз поцiлунку, сказав:

- Дядьку! Що ви робите?

Вiн зрозумiв, що вклепався, вiдразу вийшов, майже вискочив iз сiней i, ступивши три кроки, наткнувся на тин, що був паралельно до хати, вочевидь, добре вдарився i ледве не перевалився за тин, що був не високий. Я тут же пiдiйшов до нього, показав, як вийти, вiдкрив ворота, показав рукою на сiльський тротуар, i вiн швидко пiшов до центру села.

Повернувшись до хати, я сказав мамi, що провiв його за ворота, i вiн пiшов. Я не розповiв мамi, що було в сiнях i як вiн вийшов iз них, не розповiв нi в той вечiр, нi подалi в життi. I, дорогий читачу, чомусь нiкому нi разу не повiдав про такий випадок. Лише зараз довiрився паперу i Тобi, читачу.

Мама вважала своїм обовязком вивести дiтей в люди. Говорила, щоб вчилися, заставляла вчитися, створювала необхiднi умови. У слух просила Бога, щоб за її життя дiти хоч би закiнчили школу, щоб не залишилися безграмотнi. Вона так говорила тому, що в неї весь час болiло серце - i вдома, i на колгоспнiй роботi, i вранцi, i увечерi. Лiкувалася валерiанкою, пiзнiше валокордином. Флакончики з такими лiками завжди були при нiй. Проте в лiкарню нiколи не збиралася, нi в районну, нi в сiльську, яку згодом заснували в Кривотинi, але ходила до мiсцевої фельдшерки Галини Павлової, яка завжди надавала допомогу та поради. Болiв також поперек, i вона його лiкувала розтиранням бодягою та зiгрiванням пiд час сну на печi з насипаною на неї сiнної полови або покладеного сiна. Болiли i кiстi рук, i вона пiд час ручної роботи, зокрема тодi, коли чистила картоплю, несподiвано починала стукати боком долонь об щось тверде, часто об ребро стола. Бiль за такого методу зменшувалася або згасала.

Проте мама не зосереджувала увагу на труднощах, не нила. Коли ми, дiти, iнколи бачили, що вона потаємно плаче i звертали на це увагу, вона вiдразу нас заспокоювала, посмiхалася, говорила, що чомусь таке прийшлося, що все добре i приводила себе в нормальний стан.

Вона не акцентувала увагу проти влади, хоча жилося тяжко Вiрила в краще майбутнє. Слухала радiодинамiк вiд його першого сигналу вранцi - як будильника. Слухали його i дiти в той час, як не вчили уроки. I була розмова про полiтичнi подiї, про те, що робиться у свiтi. Тому, вочевидь, вони розумiлися в полiтичному сьогоденнi країни так, як подавалося по радiо. Вони були не замкненi, активнi у спiлкуваннi. Це бачили однокласники та вчителi. I коли постало питання про створення комсомольської органiзацiї в школi, то iз числа семикласникiв (найстаршими школярами) першими кандидатами для вступу в комсомол учителями було рекомендовано Желiзко Валентину, Островського Франця, Вертiйчука Анатолiя, Львова Вiктора, Рознера Ервiна - як таких, що достойнi для прикладу iншим за навчанням, поведiнкою, комсомольською свiдомiстю та активнiстю. Такий погляд учителiв було їм оголошено на їх зiбраннi, яке проводив класний керiвник Павлов Василь Сидорович (бувший офiцер) iз кiлькома iншими вчителями.

Прийняли нас в комсомол у Ємiльчинському райкомi комсомолу в жовтнi мiсяцi 1950 року. Нас похвалили й вiдзначили, що до райкому ми, дiти, прийшли за двадцять пять кiлометрiв i пiсля прийому в комсомол сьогоднi ж пiдемо назад. Жiнка, секретар райкому, звернула увагу на те, що ми охайнi, що наша одежа трохи порвана, проте старанно полатана, що ми в райком прийшли поступати в комсомол босi, однак щасливi, i побажала, щоб ми були активними борцями за свiтле майбутнє.

* * *

Коли ми, дiти, закiнчили по сiм класiв, спочатку я, а через два роки Валя, нас мама спрямувала вчитися в середню школу в селi Бондарiвка Коростенського району за дванадцять кiлометрiв. Сусiди та iншi говорили мамi, що вона не зможе нас забезпечити в чужому селi - бути на квартирi й харчуватися своїми продуктами протягом тижня (на цей час треба було щотижня брати собi харчi).

Однак мама не змiнила свого намiру. I ми там вчилися - щопонедiлка в гуртi з iншими учнями iз торбами на спинах iз сухими харчами йшли до Бондарiвки, там варили супи та кашi, а в суботу, понавчавшись у школi в другу змiну пять урокiв, пiсля двадцять другої години поверталися додому в своєму селi. Ще на порозi мама давала нам по ложцi рибячого жиру i пiсля деяких розпитувань - вечерю.

Якщо мама почула, що хтось кашляє вiд простуди, вона в цей же вечiр у чашку подрiбнювала кiлька листкiв алое, який завжди вирощувався на пiдвiконнi, i трохи засипала його цукром, щоб до ранку утворився сiк, який протягом наступного дня давала умовно хворому по ложцi тричi на день перед вживанням їжi. Якщо не було цукру, то алое вона заварювала з молоком, яке давала випити гарячим наприкiнцi вживання їжi. У недiлю мама пекла хлiб i пирiжки iз житнього борошна, змеленого нею самою в жорнах за кiлька днiв до цього. Спечений свiжий хлiб був радiстю i святом.

Щоб краще було харчування дiтей, їхнi батьки завозили до господарiв квартир, де мешкали школярi, картоплю, квашенi огiрки й капусту тощо. Плата за квартиру для учнiв була не дорога, а перший рiк Толiк i Франик Островський, що квартирувались у хатi доброї чималої сiмї Iвана Нестерчука, узагалi не платили - у знак подяки погодилися щодня нарубати необхiдну кiлькiсть дров для опалення. Наступного року в них народилася дитина, квартирування змiнили. А коли в Бондарiвську школу пiшла також Валя, почали шукати квартиру на двох i знайшли її на чотирьох учнiв у сiмї Гордiя Прокопенка: для нас двох i ще для наших однокласникiв Львова Вiктора та його сестри Рафалi - безкоштовно.

* * *

Маючи добрi родиннi сосунки з усiма родичами родин Залевських, Годлевських, Яхимович та їхнiми спорiдненнями, Броня Вертiйчук прагнула до посилення звязкiв iз родиною Вертiйчукiв. Написання листiв дiтьми Толiком i Валею до сiмї дiда було регулярним. Приїжджали до Бронi з дiтьми дiд Харитон, його син Петро (батькiв брат) зi скалiченою ногою на вiйнi.

- Дiти, треба триматися родичiв. Родичi завжди допоможуть бiльше, нiж добрi сусiди, друзi - пiдкреслювала мама-Броня. - Добре мати добрих друзiв, колег по роботi. Однак друзi, колеги можуть змiнюватися. На iншiй роботi iншi колеги. Дiти колег здебiльшого дружать не довго. А родичi - вiчнi. I їхнi нащадки - рiднi. Якщо когось iз вас направлять кудись на добру роботу, постарайтеся когось iз родичiв наблизити до свого мiсця проживання. Може не на теж пiдприємство, а десь поблизу. Щоб було до кого навiдуватися, по рiдному дружити, допомагати в разi потреби. Не треба допускати чи доводити себе i сiмю до одиноцтва. Треба бути самому доброму, товариському i мати добрих родичiв, друзiв, сусiдiв. Треба старатися давати радiсть ближньому, тодi i самi будете радiснi.

Як Толiк закiнчив вiсiм класiв, а Валя - шiсть, мама спрямувала дiтей пiд час лiтнiх канiкул у дорогу до дiда в Харлiївцi. Трапилася нагода: шофер колгоспу Марко Годлевський, син баби Ганки, якого в селi лагiдно прозивали Мересьєв, оскiльки вiн, ходячи на протезi, пiсля поранення пiд час бою на Курськiй дузi, управляв вантажним автомобiлем, як i герой-Мересьєв пiд час вiйни лiтав на лiтаку-винищувачу, їхав тодi вранцi до Коростеня i пiдвiз дiтей до вокзалу.

Далi вони примiським поїздом приїхали до Козятина, а наступним поїздом у напрямку до Попiльнi - до станцiї Харлiївка. Тут на зупинцi, питаючи в людей у пiзньо-вечiрнiй час, як дiйти до села, вiдгукнулася до них лiтня жiнка, i вона взялася їх провести за три кiлометри до дiда Харитона.

Його хата стояла бiля колгоспного саду, який вiн i сторожував. Нiчних гостей приємно, з радiстю, метушливо зустрiчали дiд Харитон, баба Лiза, тьотя Саша, дядя Петя, дядя Вася, якi в цей час усi були вдома.

- Пiдросли дiти, пiдросли, але все ж малi, - говорив дiд, пiдсовуючи керосинову лампу до краю стола, ближче до дiтей, приглядаючись до них, - молодцi, приїхали самi.

- Ох, ох, саменькi приїхали, вечеряйте, вечеряйте, - метушилася бабуня, - ви з дороги, їжте. Може за весь день нiчого не їли.

Навколо столу сидiли всi i щось говорили, розпитували до середини ночi.

Уранцi на снiданку дiтей вразив стiл iз мискою крупно нарiзаних червоних помiдорiв, присмачених сметаною. Така ж миска помiдорiв була за обiдом. Вони приваблювали: у Кривотинi тодi помiдорiв практично не вирощували, були рiдкiстю.

Дiдова сiмя мiстилася в двох кiмнатах iз кухнею бiля вхiдних дверей. У хатi помаленьку господарювала хвороблива бабуня, вона варила їжу. Але в той лiтнiй час таких дров, як у Кривотинi, не було, палили гiлками та кручениками iз соломи, якi бабуня крутила iз соломи, зволожувала їх i клала на вогонь. Цю роботу їй стала допомагати Валя.

Крiм бабунi, усi працювали в колгоспi: дiд сторожував сад, тьотя Саша працювала свинаркою, дядя Вася - у будiвельнiй бригадi, дядя Петя працевлаштовувався колгоспним ветеринарним фельдшером у сусiдньому селi Лiсовцi.

У вiльну годину дiд покликав мене, сказавши:

- Пiшли зi мною, я покажу тобi, який я вирощую садочок бiля хати.

Показуючи молодi деревця, вiн говорив:

- Нинi люди здебiльшого не вирощують фруктовi дерева, бо вони обкладаються податком. А я посадив: у майбутньому податку на сад не буде. I голодомору не буде. Вiд нього померли мої батьки. Винуватцями голодомору були Постишев i Косiор, якi брехали Сталiну, що в Українi все добре. Голодомор був штучний... Косiор був за колгоспи з розкуркулюванням... Мiй син Павло, який тодi працював секретарем парткому в МТС, схвалював Косiора, а Iван, батько твiй, був не згоден iз ним, був за колгоспи без розкуркулювання, щоб були тi i тi. Два брати, освiченi, а дивилися по рiзному. Обоє були в комсомолi. Потiм Павло став партiйцем, за призивом пiшов в Армiю полiтруком. Служив пiд Равою-Руською. Там його застала вiйна. Пропав безвiстi. Як Iван, твiй батько.

Так, дорогий читачу, я вперше почув про штучний голодомор i про Косiора та Постишева. Про це довго не говорили полiтики. Але мiй рiдний дiд, як знав i розумiв той час, тодi про це сказав менi, хлопчаку. Довiрився. Вочевидь, для того, щоб запамятав.

Пiсля цього вiн показав менi й Валi колгоспний сад, тьотя Саша зводила нас на ферму, де вона працювала, а дядя Вася познайомив iз дружиною дядька Павла, що загинув на вiйнi, Ганною Карпiвною та їхнiм сином Станiславом - дуже добрими родичами. Стасiк виявився дуже бравим хлопцем: грав на гармошцi i приспiвував, був говiрким. При першiй же нашiй зустрiчi вiн, граючи, запитував у мене, чи я палю, чи горiлку пю, чи дiвчат люблю. На мої вiдповiдi вiдразу давав кепкуючi висловлювання.

Погостювавши кiлька днiв, я i Валя почали висловлюватися про те, що нам треба їхати додому. У вiдповiдь усi нам говорили, щоб ще побули, що мало ще бачилися, що канiкули тiльки-но почалися, що до осенi ще далеко, що мама ще не заскучала, щоб ще гостювали. Дядя Вася говорив, щоб ще залишалися i пiдготували спiльний концерт: Стасiк грає, Валя гарно спiває (уже пересвiдчилися), Толiк затанцює гопака, дiд заспiває соло, усi разом створять спiвочий гурт.

Та одинарнi й сумiснi розмови не переконали дiтей. Толiк говорив, що треба коровi накосити на зиму сiна, Валя - треба допомагати мамi на садибi. I через тиждень тьотя Саша та дядя Вася рано-вранцi провели дiтей на поїзд до Козятина. Далi поїздами на Коростень i Новоград-Волинський вони доїхали до станцiї Омелянiвка, а вiд неї через Бондарiвку (попутно) до рiдного Кривотина - пiшечки коханi п'ятнадцять кiлометрiв у вечiрнiй темний час...

Дорогий читачу! Пiсля цього вiдвiдування дiтьми батькiвської рiднi встановилися любязнi стосунки мiж ними. Були взаємовiдвiдування iз запрошеннями i без них - у шкiльнi, юнацькi роки дiтей та в старшому вiцi. Коли Валя приїжджа до дiда (так повсякчас говорили), бiля столу заводилися пiснi - усi мали гарнi голоси. I злiтали пiснi над шляхом, як дядько Василь проводжав небогу Валю до поїзда на блокпосту. Якось їх зустрiчна жiнка iз села звернулася до Василя, сказавши: "Я спочатку подумала, що ти iз своєю жiнкою, а тепер бачу, що ти iз цiєю дiвчиною дуже схожi, видно близькi родичi"...

Плетиво школярсько-виробничих буднiв

Щодо села Бондарiвка, то воно вперше вiдкрилася для учнiв Кривотина, коли вони у складi семи осiб прийшли до нього та до середньої школи в нiй, щоб подати документи для зарахування на навчання. Їм запримiтилося передусiм те, що дехто з людей похилого вiку розмовляють українською мовою дещо по iншому. Коли ми увiйшли в село i запитали в людей, що були бiля однiєї хати, де школа i як до неї йти, то розяснення найстаршої жiнки серед них ми не зрозумiли. Вона нас розумiла, а ми її - нi. Лише розумiли декiлька раз сказанi нею слова: " Скуль ви ?". Тодi почала по-нашому говорити дiвчина. Пiсля її розяснень ми пiшли до школи, де нас тепло зустрiли, говорячи з кожним на "Ви". Нас прийняли до навчання.

Iз першого вересня 1951 року пiсля офiцiйної лiнiйки учнiв у вiнку iз садових i декоративних дерев у школi почали навчатися разом два восьмих класи: А i Б. Навчання було успiшним. Кривотинцi були на рiвнi з мiсцевими. Але через кiлька тижнiв навчання директору школи прийшло розпорядження з райосвiти вiдчислити зi школи учнiв 1934 року народження, як переросткiв. I вiдчислили Островського Франця, Желiзко Валентину та Ющенка Адама, якi закiнчили Кривотинську семирiчку. Та через два днi таке розпорядження було вiдмiнено, пiсля чого класний керiвник 8-А класу Варвара Миколаївна Кучерук послала гiнцiв-учнiв до вiдрахованих, щоб вони повернулися до школи продовжувати навчатися. Менi запропонували сходити до Адама Ющенка, який проживав у селi Михайлiвка. Вiн у класi навчався найкраще, одержував лише пятiрки, на запитання вiдповiдав розважливо i, думаючи, пiд час зосередження помiтно клiпав. Однак вiн вiдмовився повертатися, сказавши, що буде працювати в колгоспi. Я досi шкодую, що вiн не повернувся вчитися, я вбачав у ньому в майбутньому велику людину.

Навчання в Бондарiвськiй середнiй школi було цiкавим. Вiдразу учнiв обох восьмих класiв було, крiм проведення урокiв, було залучено до дiяльностi в кiлькох гуртках: художньої самодiяльностi, струнних iнструментiв (балалайки, мандолiни, гiтари), двох фiзкультурних, фотографiчного. Художню самодiяльнiсть органiзовувала керiвник 8-А, потiм 9-А, 10-А класiв Варвара Миколаївна з помiччю Миколи Юхимовича Малого, гуртки фiзкультурнi та струнних iнструментiв - Петро Кирилович Глемба, учитель фiзкультури, фотографiчний гурток - Клим Iванович Деренiвський, учитель з математики, фiзики, хiмiї.

Найбiльш охоплюючою учнiв i дiяльною була художня самодiяльнiсть. Диригентом хору та спiвочих гуртiв була учениця з "А" класу Валя Желiзко, їй допомагали її однокласницi Галя Глемба та Валя Лаврiнчук. Гармонiста не було. Репертуар складався з поширених у тому часi хорових i сольних пiсень, трiо, дуетiв i деяких танцiв. Найкращими спiвачками були названi дiвчата та Оксана Дячук, Ганна Полосенко, Рая Бодяко. До танцiв долучилися хлопцi з Кривотинської школи та Олексiй Василенко й Борис Давидюк. I був успiх.

Художнiй учнiвський колектив пiсля урокiв у другу змiну суботнiми вечорами ставив безкоштовнi концерти - на сценах Бондарiвського сiльського клубу, колгоспної бригади " Жовтень", у селах Гулянка, Омелянiвка, Охотiвка, куди ходили "артисти" пiшки. Їздили виступали в селi Ушомир, брали участь у районному конкурсi. Концертної форми не було, виступали у своїй домашнiй святковiй одежi, дещо пiзнiше появилися козацькi кольоровi пояси для гопака.

Пiсля художнього виступу кривотинцi в цей же вечiр або вранцi наступного дня йшли додому, у недiлю вчили уроки та робили якусь домашню роботу i в понедiлок iз харчами на тиждень у полотняних саморобних мiшечках-рюкзаках за плечима, збираючись гуртом у зазначений час на останньому перехрестi села, чимчикували до Бондарiвки i приходили на уроки в другу змiну.

Школярi, як дiти-школярi, у дорозi, йдучи додому й до школи, були гамiрнi. Але веселiшi вони були тодi, як iшли додому, особливо пiсля поставленого концерту, в якому приймали участь усi кривотинцi. Пафос концерту продовжувався в їхнiх душах. Несподiвано хтось заспiвував i всi пiдхоплювали якусь пiсню. Над дорогою лунало: "Расцветали яблони и груши", "Застеляйте столи тесовiї", "Наш поезд стоит на запасном пути"... Раптом Львов Вiктор голосно заспiвував "Ах, Самара городок", "Я росла и выроста до семнадцати годов...", Рознер Ервiн своїм басовитим голосом - "Реве та стогне Днiпр широкий"... Хтось щось пригадував. Островський Франик запитував у Валентини Желiзко: "Валя, ти бачила, як я пiд час танцю зачепив за ногу Толiка, i ми ледве не попадали? - "Бачила, бачила. Олексiй Василенко пiдтримав вас, щоб ви утрималися на ногах". - "Вийшло цiкаво. Люди по-доброму засмiялися i зааплодували", - уточнила Розалiя Гонгало. - "Усi хлопцi гарно танцюють - Ервiн, Франик i Толiк iз нашого класу та Льонiк Василенко й Борис Давидюк iз "Б" класу", - хвалила Валя Желiзко учнiв.

- "Молодцi хлопцi, а я не вмiю танцювати", - голосно хникав Вiтя Львов.

Згодом їхнiй дорожнiй концертний запал згасав. За дороги в дванадцять кiлометрiв говорили i про уроки, i про вчителiв, i про сни, i про якiсь бувальщини. I в слух хтось, жартуючи, повторював вiрша. I замовкали. I йшли мовчки.

Веселiшою дорога була, як йшли додому в перiод поганої погоди не повсякчасною земляною дорогою та стежками (розмоклими), а шосейною, що йшла з Коростеня до Новоград-Волинського. Вiдтак шлях збiльшувався на три кiлометри, але вiд самої Бондарiвки до Гулянки шосейна дорога була суха, а далi повз торфопiдприємство до Яменця - виїжджена, не стежкова. Коли йшли по шосе i проїжджав автомобiль, iнодi заспiвували "Шла машина из Тамбова".

Звичайно, дiти втомлювалися. I йдучи часом дрiмали чи засинали. Навiть на вузьких звивистих стежках. Якщо заснув i ступив ногою мимо протоптаної стежки - вiдчув траву чи рихлу землю, i нога вiдразу автоматично повертала в другий бiк, тобто на стежку, i рух продовжувався. Так iшли до села Яменця. Тут на перехрестi Гонгало Розалiя i Рознер Ервiн звертали в бiк до свого села Крупушин, а ми, решта, продовжували йти ще пять кiлометрiв - переважно мовчки. I якось я заснув: памятаю, як дорогою ми заходили в Яменецький лiс i побачив, що виходимо з нього - три кiлометри ходьби без свiдомостi.

У недiлю треба було термiново заготовити дрова - закiнчилися, i мама взяла мене в лiс нарубати хуру дров. Дядько Казiк їх привiз. Але вiрша на пам'ять я не вивчив. Я переписав його на папiр i вирiшив вивчити, йдучи до Бондарiвки. Для цього в понедiлок я вийшов до школи пiзнiше, щоб йти не з усiма, а окремо. Iшов iз полотняною торбою на спинi (саморобним рюкзаком) i вчив вiрша, бiг (вийшов запiзно) i вчив, тримаючи в руцi папiр, iз якого читав i вчив на пам'ять вiрша. У школi отримав за нього четвiрку.

* * *

Заготiвля дров, як палива, була тодi проблемою в селi i для колгоспникiв i для установ, зокрема для шкiл. У Бондарiвськiй середнiй школi директор Карпенко Iван Павлович прагнув заготовити їх на паливний сезон вiдразу з настанням лiтнiх канiкул, використовуючи, крiм офiцiйних можливостей, також працю учнiв старших класiв - восьмих i девятих.

Пiсля здачi iспитiв за девятий клас за розпорядженням директора школи першими по заготiвлi дров мали працювати учнi 9 А класу. У визначений день для виконання такої роботи прийшли i кривотинцi. За розподiлом робочих мiсць директор розпорядився Островському Францю та Вертiйчуку Анатолiю разом iз кiлькома мiсцевими хлопцями-школярами працювати на складуваннi привезених дров iз лiсу в примiщеннях i вiдповiдних пристосуваннях у школi.

По закiнченню роботи завгосп дозволив усiм iти додому. I зазначенi школярi пiшли до рiчки Кропивянки бiля мосту, що недалеко вiд школи, щоб помитися пiсля роботи. Скупалися i стали йти додому в Кривотин, дуже поспiшаючи - наближався вечiр. Та, коли вони проходили бiля ворiт школи, їх побачив Iван Павлович i гукнув їм позачиняти дверi. Франик вiдреагував миттєво, сказавши тихо, що тут є мiсцевi учнi та завгосп, i враз спрямував мене, свого друга-колегу, продовжувати швидко йти додому, не зупиняючись, нiби не почули.

- Що, директор школи не знає, що ми з Кривотина? Не знає, що ми, учнi, прийшли пiшки за дванадцять кiлометрiв до школи на роботу, цiлий день вивантажували й складали дрова, великi полiна, чуточки перекусили i зараз треба знову тьопати дванадцять кiлометрiв додому? - обурювався й виправдовувався Франик. - Сонце вже заходить!

- Iван Павлович бувший вiйськовий командир, часом ходить в офiцерському кiтелi, зараз читає логiку. Чому вiн не мислить, що солдатам роблять привали i до них приїжджає кухня? А ми перекусили сухим хлiбом, витерлися потом, - висловлював свою думку Толiк.

- Поруч з обох бокiв школи живуть однокласники, а вiн - нас, - вiв своє Франик.

- Побачив нас - i дав команду. Вiн не пробачить нам.

У наступний понедiлок, коли школярi прийшли до школи, щоб отримати табелi про успiшнiсть, нам оголосили догану за невиконання розпорядження директора.

У пiдсумковiй частинi учнiвських зборiв класний керiвник Варвара Миколаївна наголосила учням, що пiд час канiкул учнi мають продовжувати уроки поваги до працi в колгоспi, i кожен учень на перше вересня має принести в школу довiдку з колгоспу про те, що вiн заробив не менше тридцяти трудоднiв.

У той перiод в колгоспах розпочалася Хрущовська кампанiя про посiв кукурудзи та заготiвлю силосу з вирощеної її зеленої маси. Для силосування необхiдно було мати спецiальнi силоснi споруди. У Кривотинському колгоспi визначилися зробити земляну силосну траншею. Колгоспники почали її копати недалеко вiд ферми на пiдвищеному мiсцi. I в копачi пiшли Островський Франц i Вертiйчук Анатолiй. Але вони почали працювати не в гуртi з усiма, а окремо вiд них.

Копали вони сумлiнно, без перекурiв. Протягом двох днiв вони викопали по вiсiм кубометрiв землi щодня. Благо, земля була пiскова, копалася легко. На третiй день, коли вони завершували роботу, будучи на глибинi двох метрiв, зверху до них прозвучали голоси - бригадира колгоспу Iвана Войцеховича Островського та незнайомого чоловiка. Почули, що незнайомий - це iнструктор райкому партiї, хоче бачити передовикiв колгоспу, якi старанно виконують завдання партiї. Вiн пообiцяв, що про їхню звитягу буде опублiковано в районнiй газетi. За такої розмови хлопцi з ями не вилазили, слухали мову до них на робочому мiсцi, на глибинi близько двох метрiв.

Протягом червня i першої половини липня траншею викопали. Але про публiкацiю статтi про копачiв-звитяжцiв нiхто їм не повiдомив. Франик жартував i запевняв, що про нас нiчого не надрукують, бо ми хлопцi простих вдiв, одної та другої за йменнями Бронiслава, про дiтей двох Бронiслав не надрукують. Так i сталося.

Iз початком жнив мене, Анатолiя, занарядили працювати до самохiдного комбайна СК-4. Спочатку працював на накопичувачi соломи, вирiвнюючи її палицею в ньому та скидаючи за допомогою спецiального ножного важеля в спецiальному мiсцi пiсля наповнення бункера. I в рядок укладалися копицi соломи. А над комбайном, особливо над накопичувачем соломи, хмаркою стелився пил, збоку якого порпався накопичувальник. Так цiлий день. Передишка була тодi, коли вивантажували зерно з бункера комбайна в кузов автомобiля та якщо в комбайнi несподiвано виникали якiсь неполадки або коли приїжджало начальство для якихось довiдок.

Через якийсь час менi надали iншу роботу на комбайнi - бути хедерником. Робота полягала в тому, щоб не давати забиватися скошенiй масi жита, що пiсля скошування мотовилом звалюється на гвинтоподiбний вал-подавач, який спрямовує її iнодi в нерiвномiрно великiй кiлькостi в барабан молотарки. Якщо частка скошеної маси завелика i вона сира, iз травою та буряном, то приймаючий механiзм забивається. У такому разi роботу комбайна треба зупиняти й висмикати забиту масу. Щоб цього не траплялося, хедерник сидить за мотовилом на хедерi, попереду комбайнера, i палицею злiва та справа, як маятник у настiнному годиннику, спрямовує до рiвномiрностi подачу для молотьби.

Перед очима мотиляє-крутиться мотовило, стрекоче коса, бiжить скошене колосисте жито - однi стебла з колосками або з квiтами волошки, ромашки чи якогось буряну; крутиться з гуркотом вал-подавач, пiд тобою торохтить i здригається молотарка, на кожусi якої ти сидиш i мотиляєш палицею уважно так, щоб i скошене жито рiвномiрно надходило для обмолоту i щоб палицю не захопило те, що тут крутиться, рухається; i пил, пил, який саме тут зароджується при косовицi хлiбiв комбайнами. Та робота без наявностi захисних окулярiв i масок. Так цiлий день.

Шановний читачу! Зараз зернозбиральнi комбайни iншi, гiгiєнiчно обладнанi. У 1950-тi роки робота на тодiшнiх комбайнах була в шанi, її пропагували в кiнофiльмах. Комбайнерiв, якi найбiльше скошували й збирали хлiбiв, нагороджували орденами. I Михайла Горбачова нагородили - як помiчника комбайнера. Батько комбайнер, дiд - директор радгоспу. Тяжко-тяжко було Михайлу. Їздив на комбайнi, який водив батько, разом iз ним заглядав у мотор, заправляв бензином i мастильним маслом. Дошкуляв пил бiля комбайну. Трясло на ньому. Страждав Михайло Горбачов. Та вiн їздив на комбайнi бiля батька. I сина нагородили. Проте йому не хотiлося садити виноградну лозу, не розумiв, чому дiтям корисно їсти виноград та iзюм. I, ставши Генеральним секретарем КПРС, вiн наказав вирубувати виноградники та сади, не розумiючи, чому грузин плакав над пошкодженим кущем винограду?

* * *

Iсторiя свiдчить, що полiтика мiнлива. Навiть великi досягнення заперечуються або б трансформуються в iншi форми - кращi чи гiршi, особливо, коли першi насадженi примусово, без еволюцiйного розвитку. Негативи протидiють позитивам, бо позитиви мають негативи. Але процес iде.

I в школi на базi позитивiв є негативи. Дуже позитивна людина має негативи. I навпаки. Що перемагає?

На 1 вересня школярi принесли дирекцiї довiдки про заробленi трудоднi. Однак не всi.

- Вiсiм учнiв iз нашого класу взагалi не принесли нiяких довiдок, значить не працювали, - говорив Франик менi десь через тиждень iз початку навчального року. - А тридцять трудоднiв заробили тiльки троє: Рознер - тридцять один трудодень, я - тридцять вiсiм, ти - сорок шiсть, найбiльше, бо ти i силосну яму копав зi мною i на комбайнi працював.

- Хто тобi про це розповiв?

- Валя Лаврiнчук. Не заробили трудоднiв тi, чиї батьки не працюють у колгоспi. Усi кривотинцi працювали. Усi ми заробили найбiльше трудоднiв.

- Чому про це не оголошують?

- Не знаю.

- Директору не подобається, що ти i я заробили найбiльше трудоднiв?

- Не знаю.

- Нам дали догану в школi - i раптом найкращi в колгоспi?!

- Не везучi ми, - засумував Франик. - У школi тодi цiлiсiнький день розвантажували дрова - догана, найкраще копали траншею - аж iз райкому хотiли побачити нас i пообiцяли статтю про нас надрукувати - не надрукували, тепер найбiльше трудоднiв заробили - глухо.

- Нi, не невезучi. Щось iнше. Це неправильна, упереджена оцiнка працюючих людей начальниками. Щось зле у них, несправедливе, а може недолуге.

- Нам своє робить.

- А слава знайде iншого. I живе, житиме несправедливiсть.

- Нам учням завжди кажуть, що ми ще дiти, не знаємо життя i тому не розумiємо дорослих.

- Тим бiльше не розумiємо вчителiв! Їм виднiше!

- Ти правильно жартуєш. Ми бачимо вчителiв, добре бачимо.

- I як вони уроки проводять i до яких учнiв жартують. До кого уважнi, до кого строгi. I чому.

- Процес iде. Нам треба вчитися.

Десятий клас був напруженим. Iшла мова i про навчання i про те, що робити пiсля одержання атестата зрiлостi. Звичайно, була також буденщина i вiдповiднi стосунки. Крiм того, у кривотинцiв займався час переходами з дому до Бондарiвки та назад, i тому в них час для домашнього навчання та вiдпочинку й розваг був не тотожнiй порiвняно з мiсцевими школярами, i можливостi для спiлкування мiж ними вiдрiзнялися. Але в них була рiзна активнiсть, i рiзниця компенсувалися.

У навчальному процесi я шкодував, що вчитель Клим Iванович Деренiвський перестав викладати в девятому класi. У мене з ним був учительсько-учнiвський симбiоз. Моя пам'ять сприймала його доступно. I я одержував високi оцiнки з математики, фiзики, хiмiї, креслення. Iншi вчителi, добрi вчителi, але вони сприймалися мною не так. Коли математику почала викладати молода вчителька Нiна Iванiвна Ремтбецька, i за першу четверть вона поставила менi пятiрку, я iз-за парти встав i сказав, що математики на пять я не знаю, що пятiрки, а не четвiрки заслуговують Ярошенко Костя й Островський Франик. На це вона вiдповiла, що вперше чує, щоб учень вiдмовлявся вiд кращої оцiнки. Кожен заслужив вiдповiдну оцiнку.

Клим Iванович дав менi високi знання з усiх дисциплiн, якi вiн викладав. Добре сприймали його хлопцi класу; крiм навчання, вiн на перервах гарно грав у волейбол. А дiвчата класу чомусь до нього проявляли негативнi емоцiї. Зокрема, Полосенко Ганна, яка за столом учителя вiдповiдала на поставлене запитання неправильно, i вiн сказав їй про це, вона кинула на стiл ручку, яку тримала в руках. Вiн сприйняв це болiсно, i в цей день, коли на уроцi вiн заповнював класний журнал, у нього тремтiли пальцi.

Пiзнiше вiд одної дiвчини я почув, що вiн проявляв симпатiї до Торгонiної Тамари, i тому в учениць були негативи до нього. Але я, будучи уважним до кожного його погляду, нiколи не побачив жодної окремої уваги до будь-якої ученицi. Проте вiн ставив справедливi оцiнки, а дiвчата хотiли кращих i реагували негативно, якщо їх не одержували.

Коли замiсть нього хiмiю почав читати Валентин Сергiйович Мiльчуцький, високий, гарний, чорнявий, iз хвилястим чубом, веселий, iз гумором молодий учитель, вiд першого його уроку про теорiю Бутлерова i далi хiмiю я вивчив погано, хоча одержував четвiрки. Його любили всi учнi. Вiн жартував iз ученицями. I був вимогливим. I ставив двiйки. Але з його приходом хiмiю я став знати гiрше.

Не слiд подумати, що вiн флiртував. У цiй же школi працювала вчителькою росiйської мови та лiтератури його дружина Людмила Степанiвна, гарна русява жiнка iз симпатичною косою. I флiртування не могло бути. Тим бiльше, що будь-якi любязнi стосунки мiж учнями попереджалися - були вiдповiднi наголоси вчителiв i на комсомольських зборах.

Варвара Миколаївна, як класний керiвник, i на уроках географiї, якi вона вела, i на перервах мiж уроками по материнськi наголошувала, що мiж учнями мають бути учнiвськi стосунки, дружба, але не любов, що для любовi неї треба досягти зрiлостi, одержати атестат зрiлостi.

- А ми вчимо про ранню любов Ромео i Джульєта. Значить можна? - запитував Микола Костюченко.

- Чим же, Миколо, та любов закiнчилася?.. Думаєш?.. Мовчиш?.. Думайте всi, мої любi учнi! - вiдповiдала запитаннями вчителька.

- А Наталка Полтавка? Ми вчимо про кохання , - свою думку вставив Гриша Бондаренко.

- Наталка Полтавка чекала Петра, поки вiн заробить грошi. I ви, дiти, чекайте, поки одержите атестати зрiлостi, - говорила вчителька. - I про Катерину у вiршi Тараса Шевченка памятайте, згадуйте її долю. Гарячi, палкi почуття в дiтей закiнчуються опiками. Ви школярi, ще дiти. Ми, учителi, школа, хочемо, щоб ви були здоровi та щасливi.

Поведiнку шiстнадцяти-девятнадцятирiчних учнiв контролювали вчителi школи. У сiльському клубi, який вiдкривався в суботнi та недiльнi днi, були вчителi. А коли показували в клубi кiнофiльми, кiномеханiку наголошували закривати показ тих мiсць, де були поцiлунки.

Але любязнi потаємнi почуття мiж учнями проявлялися, помiчалися, здогадувалися через погляди очей. Бачилося, що Ганський Володимир затримував погляди на Глембi Галi, Рознер Ервiн - також на нiй, Островський Франик - на Лаврiнчук Валi. До неї, Галi та Желiзко Валi частенько прибiгав iз "Б" класу Василенко Олексiй, вони знаходили спiльну, веселу мову; Костюченко Микола, з яким я сидiв за одною партою, часто повертав голову в бiк Дячук Оксани; у мене ж перед очима була Полосенко Ганя - на переднiй партi з Галею.

Розмаїте життя учнiв на перервах мiж уроками непередбачуване. Але дiти-школярi, як зорi, мають свої орбiти, хтось до когось тяжiє - своїм єством чи думками. I в класi панує космос. Iз своїми зорями. I, якщо класна галактика змiщувалася в iншу сферу, закономiрностi в нiй зберiгалися. У художнiй самодiяльностi. У виробничих варiантах.

У десятому класi стереотип попередньої дiяльностi зберiгався. Художня самодiяльнiсть функцiонувала. Перiодично протягом навчального року здiйснювалися її виступи в ближнiх селах. Була поїздка до славетних льонарiв Єфросинiї Саух у селi Сiмакiвка Ємiльчинського району.

Художня самодiяльнiсть зосереджувала увагу на особливостi її учасникiв, їхнi привабливi риси. Я захоплювався Ганею Полосенко. Не знаю, чи вона це бачила, чи сприймала. Про свої почуття нi разу їй не сказав. Одного разу в кишеню її верхньої одежi на вiшалцi я поклав записку, але iменi свого не написав. Її реакцiї на це я не вiдчув. Стосунки були загальнi, як з усiма.

Я милувався її роботою зi спiвом, коли ми усiм класом восени збирали шишки хмелю на хмельовiй дiлянцi, як шефська допомога школи колгоспу. У простому робочому одязi вона зi спiвами працювала в хмельовому плетивi iз свiтло-зеленими, зелено-рудуватими та бiльш рудими шишками, вiдриваючи їх нiжними руками, була така гарна! Краща, нiж у школi. I пахла хмелем здаля. Тодi i досi я не знаю її окремих екcтерєрних ознак - нi грудей, нi талiї, нi нiг. Вона менi подобалася вся разом. Вона була ладною дiвчиною. Я любив її такою, якою вона була загалом. Я хотiв, хотiв її бачити, бачити, бачити...

Учнi багато допомагали колгоспу пiд час навчання. Зокрема, у кропiткiй ручнiй роботi по виготовленню торфяно-компостних горщикiв i гранул, необхiдних за тодiшнiми поясненнями для вирощування кукурудзи та овочiв - як джерело для них органiчних i мiнеральних речовин на початковiй фазi живлення (замiсть гною). Цю роботу у весняно-посiвний перiод 1954 року (розвиток Хрущовської кампанiї по вирощуванню кукурудзи) виконували учнi по черзi класами. Надворi бiля визначеного для цього примiщення хлопцi працювали з торфом: сухий дрiбно подрiбнений торф двоє просiвали на спецiально зробленому великому решетi, iншi хлопцi пухку фракцiю у певному спiввiдношеннi iз суперфосфатом перемiшували в коритi, сумiш водою доводили до необхiдного вологого стану i одержаний компост частками вiдносили у примiщення на столи: на двох дiвчата за допомогою формочок робили горщики, на третьому - гранули.

Дiвчата працювали весело - iз пiснями. Практично було три спiвочих гурти - за кожним робочим столом. Заводiйом був гурт у складi Валi Желiзко, Галi Глемби, Валi Лаврiнчук, Оксани Дячук. Слова "Соловей, мой соловей" за високим голосом Оксани пiдхоплювали всi. Але мене полонив спiв Ганi Полосенко разом iз Раєю Бодяко, Олею Капустою, Тамарою Пасенюк. Iз вуст Ганi найзахоплююче звучали слова "Картошка, картошка". Одностайно, дружньо лунало: "Мы простимся на мосту".

* * *

Працювати учням - для колгоспу добре. Заготiвлю торфяно-компостних горщикiв учнiв хвалили голова колгоспу та секретар партiйної органiзацiї, якi приходили побачити учнiвську роботу. Але учням при цьому треба встигати вчитися. А кривотинцям тим бiльше - ретельнiше використовувати час, бо витрачався час на далеку ходьбу до школи. I вони старалися.

Обовязок перемагав особистi почуття та потребу вiдпочинку. Прийшовши з Бондарiвки додому в суботу пiзно увечерi, практично вночi, у наступний день, у недiлю, треба було i щось вдома зробити i вивчити уроки на понедiлок. Для ефективнiшого їх виконання в окремi недiльнi днi, переважно за важких завдань iз математики та фiзики, у мене вдома збиралися хлопцi-однокласники - Франик Островський, Вiтя Львов та Ервiн Рознер, що йшов до нас понад три кiлометри iз Крупушина. Сидячи тiсненько, трохи бочком, за скриньою-столом ми виконували домашнi завдання. Працювали самостiйно, запитували, радилися. Лише пiсля виконання кожним усiх завдань iшли додому. Ервiн iшов у Крупушин. А вранцi наступного дня - усi до Бондарiвки.

Перший пiслявоєнний випуск випускникiв середньої школи вiдбувся гарно: i офiцiйна частина, i бенкет, i музикально-розважальна частина. Але я з Ганею зблизька не спiлкувався. З атестатом зрiлостi людська зрiлiсть формувалася далi. Пiсля святкування випуску всi хлопцi-кривотинцi пiшли ночувати на свої квартири, а в наступний день дороги привели їх до своїх домiвок. Птахи виводку "Бондарiвка-1954-Х-А-клас" розлетiлися.

* * *

Коли я прийшов додому пiсля випуску, мама сказала:

- Слава Богу, у своїй хатi я дожила, що ти закiнчив середню школу. Тепер буду молитися, щоб дожити часу, щоб i Валя закiнчила десять класiв. I хочу жити, щоб бачити, як ти будеш проявляти свою зрiлiсть.

Пiд час цiєї мови мами я пригадував, як вона в усi-усi памятнi роки пила краплi валерiанки, уранцi й увечерi.

Подивившись на оцiнки в атестатi зрiлостi, мама промовила:

- Молодець! Мамин хлiб їв не даремно. Куди будеш поступати?

- Партiя кличе пiднiмати сiльське господарство, говорить про його електрифiкацiю, про запровадження електроплугiв.

- Де таке вчать?

- У Києвi, Львовi, Москвi.

- Поступай у медичний iнститут.

- Увесь час бути з хворими людьми?

- Iди в гiнекологiю.

- Нi, нi.

- Краще стань учителем, нiж сiльське господарство. Його нiколи нiхто у нас не пiднiме. I не буде того електроплуга.

- Учитель з математики Клим Iванович менi радив поступати в суднобудiвельний iнститут у Ленiнградi, казав, що там я зможу вчитися.

- Що це таке?

- Кораблi будувати.

- Не знаю.

- А Варвара Миколаївна говорила, щоб я поступав у танкове училище.

- Нi, нi! Офiцером - нi, нi. Батько заповiдав, щоб тебе я не пустила нi в яке вiйськове училище.

Пiсля власних думок i порад оточення, я поїхав до Львiвського сiльськогосподарського iнституту поступати на факультет електрифiкацiї сiльського господарства. Iспити з математики та хiмiї (усно) я здав на пять, а з решти пяти iспитiв одержав в середньому чотири. I львiвський викладач, який приймав останнiй iспит iз фiзики, мене похвалив, сказав, що для вступу менi не треба пять балiв, досить четвiрки, потис менi руку, вiтаючи мене з тим, що я вже студент. Проте за конкурсу пять чоловiк на одне мiсце набранi мною тридцять балiв виявилися не прохiдними, i в iнститут я не поступив.

Тодi у Львовi зi своїми балами я мiг поступити в якiсь зо два технiчнi технiкумi чи на економiчний факультет цього ж iнституту (були такi думки й можливостi). Проте проявилося настирне оптимiстичне бажання в наступному роцi пiдготуватися краще i поступити на цей же факультет. Iз таким натхненням я вiдвiдав могилу Iвана Франка на Личакiвському кладовищi, побував на Замковiй горi, бiля драматичного театру, унiверситету й зооветеринарного iнституту, пройшовся трохи по Стрiйському парку.

Приїхавши додому, я вiдразу почав шукати працевлаштування. Але не в селi. За порадою мами пiшов у райцентр. Проте без паспорта (тодi селянам паспорти не видавали) в усiх установах розмова була вiдмовною - сприймали, звичайно, як чужу, невiдому людину, звiдкiлясь, хоча був атестат зрiлостi, адже мiсце проживання в ньому не засвiдчувалося.

Колгоспнi екстрими

Пiсля невтiшних спроб у кiлькох установах щодо працевлаштування уже перед вечором я став повертатися додому. Вийшовши за межi мiстечка, почув наближення пiдводи. Збудилося радiсне почуття - їхала виїзна пiдвода нашого колгоспу, на якiй були голова сiльської ради Лiдiя Михайлiвна Башинська, вона ж секретар партiйної органiзацiї колгоспу, та з нею секретар сiльської ради Франц Станiславович Журавський. Порiвнявшись зi мною, кучер Iван Лаговський, мамин двоюрiдний брат, вигукнув:

- О, Толiк Вертiйчук!

- Сiдай, поїхали! - сказала Лiдiя Михайлiвна.

Я на ходу вискочив на мiсце злiва вiд кучера, висловлюючи вдячнiсть за такий шанс.

- Чого так пiзно йдеш додому? Що тут робив? - став питати Франц Станiславович.

Я вiдповiв, що пробував знайти тут якусь роботу.

- А чому не йдеш на роботу в колгосп? - збуджено запитала Лiдiя Михайлiвна.

- Хочу знайти кращу роботу.

- У колгоспi є скiльки хоч рiзних робiт.

- Однак за роботу не платять.

- То ти не хочеш робити в колгоспi? Злазь iз воза! Геть звiдси! Ти не колгоспник!

- I пiду пiшки! - сказав я i враз перекинув ноги за драбину, щоб зiскочити з воза. Та в цю мить побачив, що вже заходить сонце. А з цього мiсця йти додому двадцять кiлометрiв. Я тут же перекинув ноги назад i схопив вiжки в свої руки, раз за разом смикаючи їх i гукаючи до коней - Вйо, вйо, вйо!

- Конi не вашi, конi колгоспнi! Моя мама працює в колгоспi i Ви не маєте права зганяти мене з воза! - викрикував я, поганяючи коней i повертаючись головою та плечима пiд час мови в бiк голови та секретаря сiльради, що сидiли на сидiннi в заднiй частинi воза.

Згодом кучер владно вiдвiв мої руки вiд вiжок, але швидкостi коней не зменшував. Головиха продовжувала мене звинувачувати, а я, повернувшись частково в її бiк, наводив i наводив факти поганого стану в колгоспi, практично вiдсутньої плати за роботу. Вона виправдовувала таке становище.

Через певний час амбiцiї зменшилися. Я сiв так, щоб дивитися у бiк начальства.

- Ти не розумiєш ситуацiї, - говорила Лiдiя Михайлiвна. - Низька плата, але ми накопичуємо колгоспне багатство: лише за останнi три роки побудували два корiвники, свинарник, кормокухню. Будiвельно-монтажна бригада працює в нас. Худобу, свиней, овець розводимо. Це грошi!

- Але простi люди, колгоспники, вiд цього нiчого не мають. Будується за рахунок людей, - вiдповiдав я.

- Колгоспне майно - це народне добро, - наголошувала вона.

- У мого дiда Петра забрали в колгосп землю, коней, воза, плуга, борони. Це все народне добро?

- Ми ж працюємо, їздимо, оремо, сiємо. Усi разом, - наводила на своє головиха.

Далi голова i секретар говорили менi про початок крутого пiдйому сiльського господарства, про полiтику партiї. Я погоджувався з доцiльностi цього, розвивав їхнi розповiдi, думки. Суперечностей з приводу необхiдностi полiпшення становища не було. Головиха говорила, що молодь має не втiкати iз села, а йти в село i показувати приклад. На це я зауважив, що я з Францем Островським у минулому роцi пiд час лiтнiх канiкул показали, як треба копати траншеї пiд силос, а нам за це нi плати, нi дяки. Усi колгоспники працюють за дарма. На трудоднi дають грами зерна, а грошей - копiйки. Головиха вiдповiдала, що в колгоспi малi врожаї, що треба обрати голову колгоспу з освiтою агронома, спецiалiста, i тодi врожаї зростуть.

Розмова мiж двома сторонами точилася всю дорогу, i я не зразу второпав, як дядько Iван зупинив пiдводу бiля нашої хати. Мама стояла бiля ворiт, чекала мене. Лiдiя Михайлiвна, побачивши маму, сказала:

- Ось ваш син, Бронiслава Петрiвна. Пiдвезли Вам сина до самої Вашої хати. Хай вiн iде працювати в колгоспi, а не десь тиняється. Усе буде добре.

Я розповiв мамi про сьогоднiшнiй день, про спор iз Башинською.

- Ой, Толiк, Толiк! Що воно буде?

- Мамо, а чому такi низькi врожаї? На полi жито нiби гарне. I як комбайн косить, зерно гарне. Невже треба жито сiяти у два рази густiше? Чи колоски мають бути в двiчi бiльшi?

- Я скажу. I так, як ти думаєш, i не так. Недосiви в колгоспах! Не встигають посiяти. Технiки мало, вона псується. А звiтують так, як треба. Хто перевiрить? Орачi, сiвачi задоволенi - площа є, трудоднi є. I бензин зберiгається. Однак врожай менший. Зерно те, що зважать у коморi, а дiлять на всю площу, включаючи недосiв. От i маємо. Що фактично зiбрали...

У наступний день, у суботу увечерi, я пiшов до клубу подивитися кiнофiльм. Серед зiбрання молодi, що стояла бiля дверей перед входом до зали, щоб купити вхiдний квiток у кiно, був Франц Станiславович. Побачивши мене, вiн збуджено вiдреагував i вiдразу звернувся до хлопцiв, що були неподалiк:

- Львов, Франц, Коля! Ви знаєте цього героя? - жартуючи, вiн звертав на мене увагу названих хлопцiв та iнших присутнiх. - Цей парубок учора спорив iз Лiдiєю Михайлiвною, як треба пiднiмати колгосп, - i вiн щось трохи розповiв сказав iз того, як вони спорили. - Хрущовець. Анатолiй, хрущовець. Ти вийдеш у люди, вийдеш!

Швидко пiдiйшла наша черга брати квiтки, i розмова припинилася.

У понедiлок я звернувся до бригадира колгоспу, щоб вiн залучив мене до роботи.

- Що тобi краще, на волах їздити, чи пасти худобу? - запитав вiн.

- На волах їздити, - вiдповiв я.

Сьогоднi будеш вивозити гнiй вiд телятника на кагат гною. Управлiння волами за допомогою батога i слiв "соб", "цобе". Знаєш? Вiжок для волiв не потребується.

Коли в обiдню пору я пiдїхав до хати на обiд, мама сказала:

- Тепер i бiля нашої хати буде стояти вiз.

Їздив я волах тижнiв зо два. I навiть сiно дому привозив. Коли я з мамою вдруге вiз сiно на волах, дорога йшла поблизу колгоспної ферми недалеко вiд криницi, по обидва боки вiд якої було два корита з водою для напування худоби. Воли пили воду тут не раз. I коли цього разу я проїжджав понад криницею i вже починав її минати, воли раптом круто повернули в бiк крайнього корита до води. Мiй батiг i крики "цобе, цобе" не допомогли. Воли зупинилися бiля води, круто розвернувши i перекосивши воза. Я з мамою попадали з верху хури, зсунувшись зiгнутими ногами й попереком на землю. Але хура, на щастя, не перекинулася, бо була тiсно звязана рублем.

Ми стривожено посмiхалися i висловлювали вдячнiсть, що не травмувалися i що сiно залишилося на возi. Коли воли напилися, я обережно повернув волiв на дорогу, i ми з такою пригодою привезли сiно додому.

Через кiлька днiв бригадир дав менi наряд працювати на конях - кiнними механiчними граблями гребти сiно. Робота здавалася простою: включати дугоподiбнi з металевих прутiв граблi для пiдгрiбання сiна i виключати пiсля їх наповнення сiном, формуючи на сiнокосi валки.

Запрiгши коня в кiннi граблi, я виїхав на сiнокiс зi скошеною тракторною косаркою травою, що вже добре висохла. Кiнь тягнув граблi спокiйно, i сiно нагрiбалося, нагрiбалося. Коли ж важелем я рiзко пiдняв граблi, щоб скинути сiно, кiнь iз голоблями раптом здибився, високо, майже вертикально, пiднявши переднi ноги. Склалося враження, що вiн миттю впаде на спину. (Такого пiдйому вершникiв нi разу я не бачив у кiно). Але вiн опустився на ноги. Трохи постоявши, я розпочав новий захiд...

Наступною моєю роботою була робота причiплювачем на тракторному плузi пiд час оранки пiд озимину.

Невдовзi вiдбулися звiтно-виборнi комсомольськi збори колгоспу. На них я був як новоприбулий. Та мене обрали членом комсомольського бюро. На його першому засiданнi секретар партiйної органiзацiї товариш Башинська запропонувала мене, охарактеризувавши досить позитивно, обрати секретарем комсомольської органiзацiї. Для мене це було як пострiл - найбiльша несподiванка в життi.

Таку вiсть першими принесли до маминої хати юнаки, якi йшли зi зборiв поруч неї i вигукнули про це мамi, що була бiля порогу. Дивувалася вона з цього, коли я прийшов додому.

- Я думала, що пiсля спору з головихою тобi пахнуть Соловки. Що ж ти добєшся в цьому колгоспi?

Через два тижнi мене направили до Черняхiвської МТС пiд Житомиром на двомiсячнi курси по вивченню на облiковця-заправника тракторної бригади. Для працевлаштування на таку роботу я прибув до Степанiвської МТС нашого Ємiльчинського району. Директор Кучинський подивився на мене й моє посвiдчення i задав менi кiлька питань щодо рiшень ЦК КПРС по розвитку сiльського господарства. Мої вiдповiдi йому не сподобалися, i вiн сказав, що вiн, як командир танкового батальйону, привик чути чiткi вiдповiдi. Вiн виматюкався i сказав, щоб я iшов додому.

Я знову почав працювати їздовим на конях. I вже сам привiз Валi в Бондарiвку мiшок картоплi та iншi продукти. Але чомусь у школi дехто з учителiв мене вiдразу не впiзнавав.

Iз приходом весни новий голова колгоспу Карпенко Сергiй Васильович запропонував менi пiти працювати облiковцем молочно-товарної ферми. Мама всiляко вiдмовляла мене вiд такої роботи, посилаючись на те, що на фермi постiйнi сварки доярок з облiковцем. Вони звинувачують один одного в крадiжцi та нестачi молока пiсля доїння, i вiн знiмає нестачу з доярок. Їх крик чути в нашiй хатi.

Але чомусь я пiшов на ферму. Там облiк надоєного вiд корiв молока тодi вели окремо по доярках i по закрiплених за ними кожнiй коровi зокрема. Вимiрювали його на молокомiрi щоразу пiсля ручного доїння корови тричi на день. Вiдтак була суєта, доярки майже бiгали, швиденько виливали молоко в молокомiр, самi називали його кiлькiсть, облiковець записував. Нiякої нестачi молока вiд самого початку моєї роботи нi разу не виявлялося. Навпаки, мався надлишок, бо молокомiр мiряв обсяг, а на молочарню все надоєне молоко здавали зважуванням i за рахунок бiльшої щiльностi створювалася бiльша вага. Однак про це я нiкому, крiм мами, не казав, а потаємно надлишок пропорцiйно розносив усiм дояркам, створюючи собi додаткову роботу. Замiсть сварок доярки стали спiвати - раптом посiдають на траву чи сiно i спiвають. I стали працювати доярками дiвчата - не стало нестачi доярок i телятниць.

Та це не подобалося попередньому облiковцю. Тому вiн написав пасквiльного листа на iмя першого секретаря райкому парiї товариша Гриневича вiд iменi секретаря комсомольської органiзацiї Вертiйчука.

I одного разу посильний сiльської ради повiдомив останньому, щоб завтра разом iз секретарем партiйної органiзацiї та головою колгоспу о сьомiй годинi ранку виїхали кiньми в райком партiї для зустрiчi з першим секретарем райкому Гриневичем о девятiй годинi.

Поїхали. Нiхто не знає чому. Чому така термiновiсть? Мовчазнi переживання протягом всiєї дороги. Нарештi зустрiч. Сам перший секретар райкому читає листа. Називає вiд кого - вiд мого iменi. Шок. Але я вiдповiдаю, що листа я не писав. Вiн читає i читає про недолiки в колгоспi. Вони дiйсно здебiльшого є. Та коли вiн раптом запитав, чи це правда, я заперечив, миттю подумавши, що нинi новий молодий голова колгоспу з недолiками активно бореться i коли я пiдтверджу, значить складеться враження, що це моя думка i що це мiй лист. Заперечили також Лiдiя Михайлiвна i Сергiй Васильович. Так продовжувалося практично протягом читання всього листа, лише мiсцями обоє давали деякi пояснення вiдносно того, що вони роблять у колгоспi.

Поверталися додому без настрою. Розмова в начальства велася мляво. У мене переважала думка, що я переконав усiх, що лист не вiд мене.

Удома я з мамою, згадуючи деякi моменти листа, переконувалися, що лист до секретаря райкому партiї написано Семенчуком, бувшим облiковцем ферми вiд його злоби, що новий голова зняв його з посади i щоб водночас кинути неприязнь до секретаря комсомольської органiзацiї i, вiдповiдно, до облiковця ферми. Вiн очiкував, що я, як очiльник комсомолу в селi, буду пiдтверджувати негативи в колгоспi, i будуть непереливки i головi колгоспу i секретарю парторганiзацiї. Я ж визначився чужi погляди на себе не брати, хто написав, нехай смiливо, не ховаючись, пiдтверджує. Мама пiдтримала мене, сказавши кiлька разiв:

- Це ж треба таке: злодiй правди добивається!

- Крав те, що виявлялось бiльшим у кiлограмах за рахунок бiльшої щiльностi зданого молока, та ще й доярок оббирав.

- Як же вiн його реалiзовував? - не розумiла мама.

- Вочевидь, записував на молочарнi на якусь свою людину, нiби нею здане молоко.

Пiсля вiдсутностi реакцiї на написаний лист, писака-псевдонiм повторно послав листа в райком партiї. У вiдповiдь приїхав iнструктор партiї. Його бесiди з персонами, названими в листi, були безрезультатними. На третю настирну писанину псевдонiма райком не вiдреагував, лише повiдомив про це Лiдiю Михайлiвну.

Робота облiковця молочно-товарної ферми включала весь облiк i звiтнiсть по фермi, рутинний змiст яких, вочевидь, не слiд описувати (не було пригод). Але основним було ведення облiку молока за триразового доїння корiв: улiтку вранцi з 5.00 до 7.00 год. (щоб iз 7.00 пасти худобу); в обiд iз 12.30 до 14.30; увечерi з 19.00 до 21.00 год. i пiзнiше (пiсля пастьби худоби вiдносно сонця). Доярки й облiковець вранцi йшли на роботу за темноти i увечерi поверталися додому за темноти. А секретар комсомольської органiзацiї, крiм цього, у вечiрнiй час мав бути в сiльському клубi з молоддю (у суботу, недiлю). I просте спiлкування молодi в клубi з ним i з юнаком-бригадиром ферми Островським Станiславом Адамовичем (без пафосу, амбiцiй, закликiв) здiйснювало привабливiсть дiвчатам працювати доярками, зокрема, - Островська Бронiслава Людвiкiвна, Островська Марiя Олександрiвна, Залевська Антонiна Андрiївна, Яхимович Ядвига Станiславiвна, Метельська Марина, Метельська Валя, Мишкевич Нiна; телятницею - Островська Станiслава Iванiвна, свинаркою - Котвицька Станiслава Адолiвна. Найстаршими доярками були Лаговська Єва Адамiвна, Залевська Антонiна Петрiвна, Яхимович Ємiлiя Петрiвна з їхнiм вiком до тридцяти пяти рокiв. Для спiлкування з доярками нерiдко приїжджав голова колгоспу Карпенко Сергiй Васильович, який був ще не жонатий i знаходив спiльну мову з молоддю.

Про такий стан на фермi, звiсно, знали секретар партiйної органiзацiї Л. М. Башинська i, вiдповiдно, райком комсомолу. Знайомилася з комсомольськими справами в селi iнструктор райкому комсомолу, жiнка. Голова колгоспу органiзував поїздку комсомольського активу та кiлькох доярок до передової молочно-товарної ферми з найвищими в районi надоями молока в селi Серби, зустрiчалися з передовою дояркою в районi Раїсою Кот. Була також поїздка молодi до славетних сiмакiвських льонарiв ланкової Єфросинiї Саух. Секретарю комсомольської органiзацiї колгоспу було видано мандат на участь у районнiй конференцiї комсомолу.

Молодь на фермi працювала, надiючись на полiпшення умов у колгоспi. Була i корислива мотивацiя. Адже доярки могли випити молока i вдома його вже не вживати та й навiть не вечеряти.

- На сiнокосi, на жнивах, на збираннi льону навiть води чортма, цiлий день пiд палючим сонцем, а на фермi - у холодку, є холодна вода i молока можна напитися, хоч як стережи нас, - жартували вiдкрито доярки. - Тут краще працювати, нiж у полi. Хоча дехто з людей, треба правду сказати, терпiти не може ферми.

- Добре, що зараз у нас начальство молоде, нормальне. Не краде молока, а нам дає смокнути гарненького.

- Не заглядає iз-за корiв, чи хто пє молоко.

- Бо розумiє, що iнакше не можна.

- I що тут такого? Те, що я випю, це з пятнадцяти корiв у моїй групi лише четвертинка корови - моя. Це менше двох вiдсоткiв.

- Але начальство нас страхає, щоб не крали молока, не несли додому. Це правильно.

- Правильно, не правильно, а якщо через рiк-два в колгоспi не стане краще, ми вiзьмемо свої речi, закинемо на плечi - i в Коростень, Київ, Житомир. У мiстах кожного мiсяця дають зарплату, через кiлька рокiв можна безплатно одержати квартиру, а молоко - у магазинах, - розмiрковували дiвчата, сидячи на скошенiй привяленiй травi, чекаючи повернення корiв iз пасовища. - Давайте, дiвчата, заспiваємо. Людвiкiвна, починай...

Загалом, у селi трохи полiпшувалися господарсько-колгоспнi справи. Однак добробут колгоспникiв залишався принципово колгоспним: нормованого робочого часу не було; за виконану роботу записувалися трудоднi; щомiсячної зарплати не було, грошову оплату видавали в кiнцi року в невеликiй кiлькостi (практично символiчно); у кiнцi ж року нараховували натуроплату - у межах 500-800 г зерна на трудодень.

I одного разу в день видачi зерна гумористка-колгоспниця Островська Тофiля, за прозвиськом Курочка, прийшла в комору по свою пайку. Коли надiйшла її черга, вона поклала комiрнику двi рукавицi, сказавши:

- Насипайте сюди моє зерно.

Комiрник i присутнi здивувалися такому безглуздю. А вона коментувала таку свою витiвку та смiялася:

- Навiщо один мiшок, у двi рукавицi краще, буде бiльше зерна, можна буде брати їздового, щоб привiз заробiток, не хочеться нести мiшок на плечах. Петро, скорiше йди допомогти жiночцi винести зерно, - звернулася вона, жартуючи, до їздового на вулицi.

Присутнi її пiдтримали. Коли всi добре посмiялися, вона витягла з авоськи мiшок. Комiрник сказав їй, щоб набирала зерно...

Прогрес у колгоспi нiби був, а добробут колгоспникiв визначався все так же з надходжень присадибного городу й вiд корови молочницi - прямо та вiд якогось виторгу. Сутужнiше було у великих сiмях.

Якось весною я заходжу до хати дядька Казiка. Вiн тiльки-що приїхав iз роботи. Бачу, що на його возi лежить мiшок iз зерном.

- Iз посiвної приїхали? - питаю.

- Так, - вiдповiдає вiн, - пiдвозив насiння до тракторної сiвалки.

- I це в мiшку насiння?

- Так, - погоджується вiн.

- Дядько Казiк, не крадiть насiння, не буде ж урожаю.

- А я не крав.

- А як Ви його взяли?

- Це залишок вiд посiву, сiвалка не досiяла.

- Не правильно встановили норму висiву?

- Правильно встановили, сам агроном установив, - упевнено сказав дядько.

- То як?

- Не точний механiзм або площа менша.

- Тодi здайте насiння назад у комору.

- Щоб комiрник украв? Вiн же його не оприбуткує. Украде.

- Ох, украде, украде! Як Ви знаєте?

- Толiк, Толiк! Хiба я цього не знаю? У колгоспi зараз без крадiння не вижити бiдним i не можна стати заможнiм. Якщо я та iншi зараз, весною, чи iншим разом якийсь мiшечок зерна не вкрадемо, то я, мої дiти i всi багатодiтнi сiмї не доживемо до нового врожаю... I Вiталькова сiмя, вашого сусiда, не доживе... I все село так... I буде голодомор, як у 1933 роцi, хоча зараз 1956-й. Тодi люди не крали. Бо в кожному дворi всього села був окремий господар...У власника не крали. Не крали, тому голодували. А зараз колгоспники потроху крадуть у колгоспi i виживають? Украдуть насiння - урожай у колгоспi буде менший, але вродить. Однак, крадуть чи не крадуть, урожай колгоспникам не дають - усе в "закрома Родины".

- То красти ж не чесно.

- Не чесно не платити за роботу. Я всю зиму на морозi i влiтку в спеку їздовим на конях працюю? Клято працю-ю-ю. Моя Мiля - доярка, твоя тiтка Антонiна - доярка. Вони йдуть на роботу вранцi за темноти i приходять увечерi за темноти. Працюємо на найтяжчих роботах у колгоспi. А зарплати, ти ж знаєш - дуля. Нi зерна, нi грошей!? Трудоднi - палочки-вигиналочки?.. I так в усi роки. За таку мою крадiжку Бог грiха менi не дасть. Це не крадiжка, - показав вiн на мiшка - це моя заробiтна плата. Грiх тому, хто заставляє голодувати, хто примушує красти. Твоя мама не краде, то що має? Злиднi? Яке ваше теля? Худе. А у вашого сусiда, який на фермi фуражиром працює? Жирне-е-еньке телятко...

Пiсля цiєї розмови я звернув увагу на своє та сусiдське теля. Допомогла менi в цьому сама сусiдка. Коли мама вранцi, як я повертався з роботи, вивела теля на пашу на лузi поруч iз нашою садибою, привязала його на ланцюжку до металевого штиря (до кiлочка) i, стоячи, дивилася, як воно починає пастися, у цей же час на цей же луг вивела пастися своє теля сусiдка Павлiна. Раптом вона заговорила:

- Броня, кума, чому Ваше теля таке худе i не росте, воно ж старше за моє, а менше. Чи не хворе?

- Нi не хворе, кума, не бiйтеся. Даю те, що маю, а росте помаленьку.

- То ви засмажуйте йому пiйло. Ми засмажуємо.

- Не має чим засмажувати, кума, ще порося мале, недавно купила, - вiдповiла мама, пiшовши поспiшно через город до хати.

- Хiба через вiкно я не бачу, як Вiталько засмажує теляче пiйло. Нашi хати ж навпроти. - заговорила вона до мене, як ми увiйшли до хати. - Везе вiн на возi фураж, як тiльки порiвняється вiн зi своїм двором - ураз скине з пiдводи мiшечок у канаву бiля свого мостика i їде далi, не зупиняючись. Незабаром iз подвiря виходить кума i забирає той мiшок. I далi засма-а-ажує. Я тобi про це нi разу не сказала, навiщо воно тобi...

За роботою непомiтно приближалась осiнь. Заходила мова про призив до Армiї. Не вiдкладаючи на далi, заздалегiдь, треба було гнати самогонку. Розчинили. (Чи запарили?) I випало так, що треба було гнати горiлку у день вiдкриття полювання. А машинка (апарат для одержання самогонки з хлiбного розчину) стояла в той час у Гачах, тобто в тому лiсi, який зазвичай здебiльшого охоплювався полюванням.

Тому була думка, щоб у цей день не гнати горiлку. Але машинка за словами її власника була вiльна. I Казiк визначився - гнати. Для цього треба було до неї вивезти розчин у бочцi. Це робиться переважно потаємно за темноти, щоб нiхто не бачив. Але Казiк за нашою згодою вирiшив ризикнути - поїхати до машинки вранцi пiсля початку роботи, коли начальство та люди по селу не рухаються.

Пiдготувавшись, я iз мамою чекали його. Валю попередили, щоб вона пiдстрахувала мене по роботi на випадок, якщо я запiзнюсь. Пiдїхав Казiк пiд порiг хати швидко iз зеленою масою на возi. Я вважав, що бочечку з розчином, яку ми пiдкотили ближче до хатнього порогу, будемо виносити удвох. Але вiн, глянувши, що вона заповнена на одну гонку, присiв, обхопив її обома руками i, гикнувши, раптом пiдняв її i понiс через вiдчиненi дверi на вiз, на пiдготовлене мiсце. Як тiльки вона опустилася на дно воза, вiн швидко почав її обкладати травою, наказавши зверху її накрити рядниною. З усiм необхiдним, щоб гнати горiлку, я з мамою вмостилися в заднiй частинi воза.

Через пiвтора десятка хвилин ми були бiля самогонного апарату. Казiк швидко склав його, знайшовши необхiднi основнi вузли, прихованi неподалiк у вiдомих йому мiсцях. Я вiдразу почав готувати дрова та розводити вогонь пiд барабаном, а мама - заливати в нього воду, несучи її iз копанок неподалiк. Пiсля цього за керiвництва Казiка вiдрами залляли розчин у два куби, надiйно позабивали в них i в барабан кiлочки для забезпечення герметичностi пiд час кипiння вмiстимого в них. Коли закипiла вода в барабанi, i пара через трубу почала надходити в перший куб, Казiк поставив венжi, сам залив у них воду, почистив сухопарник, забивши його кiлочком, руками й очима пройшовся по лiнiї машинки i наголосив, щоб вода у венжах була холодна i щоб нiде не шипiло.

- Горiлочка має бiгти тоненько, не булькати. Регулюйте вогнем. Бажаю повних бутлiв горiлки в скалках. Не маю часу, не вийшло попробувати первачок. Увечерi привезу брагу. - висловився вiн пiд кiнець i поїхав.

Мама стала очiкувати горiлку, а я - заготовляти дрова стiльки, щоб хватило. Коли набiгла пiвлiтра перваку i справа ладилася, я сказав мамi, що пора йти на дойку i що вiдразу прийду пiсля її закiнчення, щоб разом прийти додому з прибутком.

Невдовзi як я пiшов, мама почула далекий гавкiт собак. Вiн наближався. Що робити? На полювання ходить районне начальство. Що буде? Горiлка саме пiшла. Тiкати не можна - усе пропаде. Гавкiт ближче. А як тюрма? Раптом мама взяла в одну руку пляшку перваку, а в другу - пляшку втораку i пiшла назустрiч говору, який почав чутися. Наближалося два чоловiки. Коли вони пiдiйшли ближче, вона пiдняла пляшки вгору i голосно звернулася до них:

- Люди добрi! Помилуйте мене! Нате Вам первак i вторак та вiдвернiть звiдси тих собак. Дайте менi закiнчити мою роботу.

- Ми чуємо запах, бачимо димок i йдемо сюди.

Мама молитвенно повторила вже сказане.

Один iз чоловiкiв узяв у руки одну пляшку, трохи сколотив її, подивився у пляшку, тримаючи її на рiвнi очей проти свiтла, i передав другому. Потiм узяв другу пляшку, повторив те ж саме i сказав:

- Справжня, чудова горiлка. Добре, жiночко, ми спрямуємо полювання в другий бiк. Залишаємо Вас у спокою, - i вiн повернувся з напарником назад.

Через певний час гавкiт пiшов за iншим напрямом. Вiд начальства села стало вiдомо, що очолювали вiдкриття сезону полювання в цьому роцi начальник районної мiлiцiї та головний редактор районної газети.

Природа будується на парному iснуваннi. Двi статi в живiй природi. Два полюси на планетi. Позитивнi й негативнi заряди. Подiї мають якусь подвiйнiсть. I трапилася друга курйозна пригода (пiсля мисливського дня) за другого приготування горiлки для мого випровадження до Армiї. Вона вiдбулася вдома, у рiднiй хатi. Тодi гнали горiлку мама i я з темного вечора до кiнця ночi, на тiй же машинцi, але для конспiрацiї в iншiй дiлянцi лiсу.

Пiсля виробничого процесу з наповненими мiшками ми прийшли додому безлюдними стежками та дорогою нiби безпечно на початку свiтанку. Я вiдразу пiшов на ферму, а мама, трохи посидiвши, втомлено, але iз задоволенням почала витягати пляшки, нюхаючи в них горiлку. Несподiвано за вiкном почувся пiдїзд до хати пiдводи, а незабаром пiд вiкном голос:

- Броня, це я, Янко, Годлевський Янко, вiдчини дверi, свої.

Мама швидко пiдсунула мiшки до лiжка, на нього поклала кiлька витягнутих пляшок, на кривши їх пiджаком, та вiдчинила хатнi й сiнишнi дверi. До хати увiйшов дядько Янко, а за ним - районний суддя Спiвак, якого на конях возив дядько i якого вiдтак знала мама. Янко досвiдченими очима вiдразу зрозумiв стан у хатi i сказав:

- Петро Iллiч, це моя небога Броня, зранку господарює. Ти, Броня, не метушись, не хвилюйся, товариш суддя приїхав по колгоспних справах. Приготуй нам, Броня, швидкий снiданок, щоб трохи перекусити перед роботою.

Мама запросила приїжджих перейти в другу кiмнату й розмiщуватися за столом i сказала їм:

- Я зараз iз дочкою Валею швидко зваримо картоплi i насмажимо цибулi. Сир зi сметаною та огiрки є.

За пiдготовчий перiод до снiданку суддя розповiв, що вiн приїхав у село не в кримiнальних справах, а як уповноважений райкому партiї по контролю за осiнньою посiвною, льонарськими роботами та копанням картоплi. Буде сюди приїжджати не раз.

Коли на стiл було поставлено снiданок, дядько Янко сказав:

- Броня, подавай горiлку, попробуємо, яка вона в Тебе, чи вдалася.

Тут же на стiл було поставлено пляшку зi свiжою самогонкою та гранчастi стакани. Розливати горiлку й приговорювати взявся Янко. Вiн хвалив горiлку й запитував у суддi, чи добра самогонка. I суддя зробив висновок:

- Самогонка добра, за таку судити не можна. Менi таку б на свято.

Далi за столом було сказано, що ця горiлка приготовлена для проводiв сина в солдати. Пiд кiнець снiданку суддя замовив бутлик горiлки для себе.

Пiсля того як Янко повiз суддю до контори колгоспу, мама з Валею майже однаково кiлька разiв повторювали слова: - Це ж треба таке, - i почала розливати горiлку в посуду, сортуючи та нормалiзуючи її за крiпостю. Я застав їх за такою роботою, прийшовши з ферми, i вони розповiли про непроханих гостей.

- Суддя, уповноважений райкому партiї, а добра людина. Як i мисливцi. Пошкодували бiдну людину, не притягли до суду, - розмiрковувала мама, - знають бiди простих людей.

- А може позаздрили на горiлку на дурняка? Може подякували за щирiсть? - по своєму тлумачив я. - Але добре, що дали нам спокiй, не предявили нам претензiй. Ми того вартi...

Очiкуваний призив в Армiю наближався. Знали про це на роботi. I завiдувачка молочарнею Ольга Цалко запитала в мене, чому я не готуюся до призову. За банальною розмовою вона запитала:

- У тебе закуски хватає? В усьому поклався на матiр? Чому не звертаєшся до голови колгоспу, щоб чимось допомiг, щось виписав iз продуктiв? Ти ж заробив. Влада тобi не пiдкаже. Поки ти будеш думати, вагатися, я тобi кажу помiж нас: вiзьми один бiдон молока на густi вершки для себе. У тебе ж по облiку надлишок молока є, я це знаю. I все буде добре. Бiдончик вершкiв на сметану дуже знадобиться. Слухай, слухай i так зроби. Включай сепаратор, я вiдрегулюю на жирнi вершки. Швиденько. Бiдончик он стоїть, пустий...

Коли я нiс бiдончик з вершками додому, менi здавалося, що вiн свiтиться, що в зустрiчних хатах за вiкнами ворушаться занавiски i на нас iз вiкон дивляться очi.

Призивний обiд i проводи вiдбулися пiсля ранку до обiдньої пори. Були родичi, молодi люди, доярки. Був дощ. Були добрi, гарнi побажання. Тi, що вiдслужили в Армiї, бажали не йти в сержанти, бо пiсля приходу строєм зi столової завжди буде команда "Рота розiйдись, солдатам особистий вiльний час, командирам вiддiлень прийти в канцелярiю". Дядько Казiк радив йти у спортивну школу - буде цiкаво на змаганнях i будуть поїздки в рiзнi мiсця. Петро Яхимович пропонував почати курити - будуть перекури, причини для вiдпочинку. Дядько Василь, брат батька, який приїхав на проводи разом iз тiткою Сашею, його сестрою, говорив, щоб старався добре служити, щоб не пiдвiв родину вiйськових, батька та комiсара Павла; вiн же тут повiдомив, що в школi в Харлiївцi повiсили портрет батька, як першого комсомольця в селi i який вiддав життя за Батькiвщину.

Поспiшали, щоб до 16-ї години зявитися до вiйськкомату. 13 жовтня 1956 року пiд дощовими хмарами виїзнi колгоспнi конi вiдвезли Вертiйчука Анатолiя та Голобородька Станiслава до Ємiльчинського райвiйськкомату для проходження строкової служби на три роки. Протягом цього часу мамину хату радували сама мама, її доня Валя, поштарка та трикутнi листи сина з вiйськових частин iз його вiстями.

Фiнальнi вiстi в маминiй хатi

Будують хати для того, щоб у них жити й родити. Мама Броня думала так про долю своїх дiтей. Син Толiк уже пiшов у державно-вiйськовi тенета, де доля визначається їхнiм впливом. Дочка Валя, закiнчивши десять класiв Бондарiвської школи, вiдмовилася поступати до вищого навчального закладу, судячи, що вона не зможе поступити, i визначилася працювати в колгоспi. Хоча Толiк писав їй в листах, що вона зможе поступити в iнститут, що не треба самiй себе судити. Вона не погодилася.

Вiдразу пiсля школи пiд час жнив їй доручили працювати вагарем зерна вiд комбайну. Одночасно вдома, як у шкiльнi роки, так i опiсля, нинi та далеко-далеко пiзнiше i завжди, вона була старанною помiчницею мами в роботах на її домашньому огородi: садiння овочiв i картоплi, виполювання бурянiв, копання картоплi тощо. Вона прагнула приїхати на помiч пiсля роботи у своїм пiдприємствi у суботньо-недiльнi днi.

У нагороду за зразкову роботу вагарем зерна вiд комбайнiв(у) Степанiвська МТС послала Валентину Вертiйчук на шестимiсячнi курси пiдготовки бригадирiв-садоводiв у плодо-садiвничiй школi на Корчуватому в Києвi. Щоб туди поїхати, треба було на пiдставi направлення взяти паспорт, який у цьому роцi стали видавати селянам-колгоспникам.

До паспортного столу в Ємiльчинi вона прийшла вранцi ранiше, нiж вийшов на роботу начальник. Коли вiн довiдався, що вона так раненько прийшла з Кривотина, вiн спочатку цьому не повiрив, перепитуючи, як вона такого малого росту, боса, змогла пройти 25 кiлометрiв до райцентру, не боячись лiсу, чужих сiл. Вiн перейнявся таким її станом i спiвчутливо пообiцяв сьогоднi ж швидко оформити та видати паспорт. Коли вiн вручав паспорт, то запитав, чи справдi вона вiдразу пiде додому. На ствердну вiдповiдь вiн сказав:

- Важко повiрити, щоб така мала дiвчина, вчорашня школярка, за день йшла 50 кiлометрiв. Ти ж ще дитина.

- Я щаслива, що Ви швидко менi дали паспорт. Як сонце зайде, я прийду додому i порадую маму. Дякую Вам, - вiдповiла Валя, поспiшаючи...

Iз посвiдченням бригадира-садовода вона стала працювати в Коростенському садiвничому розсаднику, там же живучи в службовiй квартирi. Спочатку кiлька тижнiв працювала на рiзних роботах, а потiм - бригадиром. Працювала успiшно. Приймала участь у художнiй самодiяльностi в мiському будинку культури, спiваючи в хорi та сольно.

Зустрiвся жених Карнафель Алiм. Свадьба вiдбулася в маминiй хатi. Валя народила дочку Ларису та сина Олега за мiсцем проживання, але не в маминiй хатi, як мрiяла мама, коли починала її будувати. Доньку вона народила в службовiй квартирi, а сина - у власному будинку, побудованому з чоловiком, коли вона няньчила доньку.

Хоча я, Толiк, перебував на трирiчнiй строковi вiйськовiй службi, я кожного року бував у домiвцi в лiтнiй перiод. У перший рiк служби менi надали однотижневу вiдпустку i я накосив сiна. За другий рiк служби я заробив двотижневу вiдпустку i за цей час, крiм заготiвлi сiна, перекрив частину хати соломою - вязав кулики i перекривав. У третiй рiк служби мене достроково звiльнили в запас на основi директиви командуючого ППО для вступу до вищого навчального закладу - i я знову влiтку був удома.

Коли я перекривав хату, в один iз днiв проходила по дорозi баба Ганя, iдучи до сiльмагу, i трохи спiлкувалася зi мною. Раптом вона запитала:

Толiк, ти в Армiї служиш?

- Служу.

- Ти, мабуть, дуриш бабу, - сказала вона. - Усi, хто приходить з Армiї, штокають i какають, а ти - нi.

- Служу, служу, бабо, за Сталiнградом служу, - пiдкреслив я.

- Бач, вiн не такий, як усi, - гомонiла вона, проходячи далi.

Незабаром навiдався мiй друг з дитинства Франик Осровський. Привiтавшись, вiн вiдразу сказав мамi:

- Тьотю, дайте менi вила, я буду подавати кулики, а Ви йдiть i приготуйте огiрка та сто грамiв. Трохи поговоримо.

Невдовзi пiдiйшли друзi Микола Залевський i Вiктор Львов.

- Уже кiнчається день, можна закiнчувати роботу. Починає сутенiти, не видно, як привязувати кулики. Солдате, уже злазь iз хати, - голосно вiталися хлопцi.

У хатi за поспiшно приготовленою вечерею хлопцi говорили банально i про вiйськову службу.

- Де служиш?

- Далеко, звiдси не видно. Спочатку, хлопцi, ви розкажiть про себе, де i як служили. Ви ранiше мене пiшли до служби, i я про вас нiчого не знаю. Давай, Вiтя, ти перший.

- Я дуже, дуже далеко був. Чита... Хабаровський край. Тепер знаю, що таке морози.

- Ти про службу розповiдай.

- Пiхота. Через день на ремень, через два на кухню.

- Ти про службу давай.

- Ой, хлопцi! Для чого вiйськовi? Для вiйни. От i ми, уся вiйськова частина, готувалися до вiйни. Наш комбат говорив: "Ранiше, чи пiзнiше, буде вiйна Китаю з Росiєю". Ми i готувалися до вiйни - до оборони i до наступу. Iз мене досить. Миколо, твоя черга.

- А я трохи воював. Iз мадярами. Був такий варiант вiйни. Обiйшлося добре. Радянсько-угорський конфлiкт закiнчився швидко. Але я побачив вiдношення мадяр до нас. Коли нам, солдатам, iнколи, в якийсь вихiдний день, давали вiдпустки на три-чотири години, i ми йшли мiстом, заходили кудись перекусить чи навiдувались до танцiв, до нас вiдносились не привiтно. Тi дiвчата, дуже гарнi дiвча, що говорили нашою мовою, казали нам, що ми загарбники, що ми загарбали Закарпаття i що воно знову перейде до Угорщини, бо люди не хочуть жити в колгоспах i хочуть повернутися назад i тепер вчать угорську мову.

- Нi, нi. Це дехто так думає. Бiльшiсть українцiв до мадяр не пiде, бо в них погане вiдношення до нас, - включилася до мови мама. - Коли через наше село вiдступало мадярське вiйсько, воно захопило в хатах у полон цивiльних чоловiкiв - не вiйськових, i до цього часу нiхто з них не повернувся. Нi один чоловiк! А з Нiмеччини полоненi й остарбайтери повернулися.

- I мiй дядько з мадярського полону не повернувся, - гарячковито заговорив Франик. - Толька! Чого мовчиш? Наливай, випємо i говори. Ми знаємо, що ти в Москвi служиш...

- Перший рiк я служив у Вапнярцi в авiацiї, в авiашколi вчили на прибориста лiтакiв, а зараз за iншою адресою.

- У Кремлiвськiй авiацiї?!

- Нi, хлопцi, я служу дуже далеко вiд Москви. У дуже, дуже секретнiй частинi.

- Ми ж свої.

- Я навiть мамi не маю права написати в листi, яка погода, з якої сторони вiтер. Бiльше в мене нi про що не питайте. Краще, Франику, розкажи, чому зняли голову колгоспу Карпенка Сергiя.

- Бо дав колгоспникам на трудоднi трохи бiльше зерна, а в закрома Родiни - менше. Приїхали з райкому партiї, сказали, що вiн не правильно розумiє полiтику партiї i зняли.

- Де вiн зараз?

- Направили кудись агрономом. А до нас прислали наводити дисциплiну якогось Єфiменка, тюлькою прозивають.

- А ти як, Франику господарюєш?

- Господарюю як завжди, а парубкую щонедiлi по iншому. За себе, за тебе i за того хлопця.

Така вiдповiдь викликала у присутнiх смiх, гомiн, розмову на перебiй один одного...

Як гостi пiшли i в хатi залишилися мама з Валею, мама мiж iншим сказала:

- Добре, Толiк, що ти пiд час служби заробляєш вiдпустки i можеш допомогти менi - накосити сiна, трохи хату перекрив. А дрова якось ми заготовляємо без тебе - я з Валею. Я зрубую дерева, а Валя - зрубує гiлки, як i ти зрубував гiлля, коли був хлопчиком. Справляємося Валя? - звернулася до неї мама.

Дочка у вiдповiдь кивала головою та посмiхалася.

- Чому про це менi нi разу не написали?

- А що це дасть? I ти про домашню роботу все знаєш. Я з мамою пишемо про родичiв, про людей в селi. Мама знає, що тебе цiкавить, i говорить менi...

Так вони писали спочатку солдату, потiм студенту Української сiльськогосподарської академiї, потiм - за мiсцем роботи в Андрушiвському бурякорадгоспi.

Хвилюючим для нього було повiдомлення про те, що в колгоспi новий голова колгоспу Єфiменко за прозвиськом Тюлька жорстко взявся навести дисциплiну в колгоспi за його поглядами. Бiля сiльського клубу вiн одного разу стрiляв iз мисливської рушницi, вимагаючи увечерi в недiлю вiд людей, щоб вони йшли додому вiдпочивати, щоб завтра вранцi йти на роботу.

Вiн контролював вихiд колгоспникiв на роботу. У кiлькох хатах, де вранцi в час виходу на роботу ще горiло в печi чи грубi i щось там варилося, вiн заливав вогонь водою i виганяв жiнок на роботу.

Обурливо я прочитав повiдомлення, що сусiдку Яворську Петрину (за прозвиськом Янiха) вислали в Приморський край за те, що вона кiлька днiв не ходила на колгоспну роботу, а залишалася вдома, щоб сполоти на своєму огородi заростаючу бурянами картоплю, бо не встигала, ходячи щодня на роботу та доглядаючи за дiтьми. Її доводи про те, що раненько до виходу на колгоспну роботу та увечерi пiсля неї треба чотирьом дiтям їсти наварити, порося доглянути, корову подоїти, тому немає достатнього часу для огороду, йдучи щодня на колгоспну роботу. Через це i менше заробляє трудоднiв. Але ланкова Камiля Красновська доводила, що хто не встигає поратися, той не потрiбен колгоспу. Хоча її дiти-школярi ходять на роботу. Вiдтак її огород переорали. I за рiшенням названого голови колгоспу та нового голови сiльської ради (також Єфiменко) Яворську Петрину з чотирма дiтьми вiдправили на Далекий Схiд, нiби вона завербувалася. Її ж присадибну дiлянку та хату перебрали у власнiсть колгоспу.

Деталi висилки цiєї сiмї стали вiдомi пiзнiше. Виявилося, що старша дочка Розалiя та син Анатолiй (тi, про кого уже написано, що вони приймали участь у скиртуваннi сiна, i Толiка кiнь удари в нiс) з етапу втекли. Трохи пiзнiше вони, не маючи паспортiв, повернулися в село, жили в добрих людей, стали коспниками, одружилися.

...Писала Валя Толiку про тих, котрi покинули село, залишили батькiвськi та материнськi хати, не народивши в них батькам онукiв. Найбiльше виїхало молодi до Києва, у Святошин, на будiвельнi роботи. Толiк писав листи часто.

Щоб швидше дiзнатися, що вiн написав, мама iнодi просила листоношу Павлiну Габрiвну Островську прочитати листа. Одного разу, коли читала листа її дочка Генеса, яка в той день розносила почту (замiсть матерi), до хати зайшла Антонiна й спостерiгала за читанням. Коли листоноша пiшла, вона сказала:

- Броня, нащо ти даєш чужим людям читати письма?

- Це дочка поштарки Павлiни, школярочка Гiна, допомагає матерi. А чоловiк Павлiни, Станiслав Островський був у партизанах, там його було поранено, повернувся iнвалiдом i працює облiковцем у бригадi колгоспу. Їм можна довiряти, вони добрi люди.

...Однак посилення дисциплiни за тодi iснуючих колгоспних соцiальних умов не сприяло адекватному пiдвищенню добробуту селян. Оптимiстичних поглядiв надавало призначення колгоспникам пенсiй, першi з яких складали 12-20 рублiв. I начальство стверджувало, що призначення пенсiй, це дуже своєчасний захiд держави. Однак воно не втiшало молодь, i вона не трималася села.

Проте село Кривотин i навколишнi села, якi входили в один колгосп (пiсля обєднання малих колгоспiв у близьких селах), продовжували бути багатолюдними. Вечорами в суботнi та недiльнi днi сiльський клуб наповнювався вщерть. I всi виробничi процеси людьми забезпечувалися. Запровадився дитячий садочок.

Сприяло виробництву в колгоспi посилення технiчного оснащення - впровадження механiзацiї та електрифiкацiї трудомiстких процесiв: збiльшувалася кiлькiсть тракторiв, комбайнiв, вантажних автомобiлiв, надiйшли косарки та льонобральнi машини, встановили механiзоване водопостачання на тваринницьких фермах, автонапувалки для худоби, механiчне доїння корiв тощо.

Потенцiал колгоспу зростав: збiльшувалися посiвнi площi, зростало поголiвя великої рогатої худоби, свиней, овець, птицi, велося будiвництво. МТС проводила мелiорацiю значної частини заболочених земель.

Колгоспники працювали належно. Вони продовжували залучати дiтей собi на помiч у своїй роботi i в тваринництвi i в рiльництвi. Пiсля пятого класу практично всi дiти допомагали батькам прополювати посiви й огороднi культури, вибирати льон, стелити лляну соломку для вилежування i збирати її, як вилежиться, тощо. Для виконання таких робiт учителi виводили школярiв натомiсть проведення останнiх одного-двох урокiв. I безпосередньо вчителi та медичнi працiвники сiльської лiкарнi органiзовувалися на авральнi роботи.

На тваринницькiй фермi доярки, телятницi, свинарки, пташницi, вiвчарi працювали зi своїми дiтьми-пiдлiтками. Хто їх не мав, тим допомагали дiти iнших працiвникiв пiсля виконання своєї роботи. У родинi Казимира Яхимовича його дружинi Мiлi, коли вона почала працювати дояркою, доїти корiв допомагали по черзi всi пятеро дiтей iз часом їхнього пiдростання (вiдповiдно з вiком i часом по двоє-троє разом, бо рiзниця у вiцi була незначною): Бернадя, Леонтина, Людмила, Вiктор, Анатолiй.

Коли їхнiй батько Казимир перейшов з рiльництва на тваринницьку ферму, Вiтя став допомагати у фуражирськiй роботi батьку. I одного разу мало не стався нещасний випадок: коли батько заїхав у корiвник пiдводою з кормом i його вивантажував, конi, як тiльки вiз звiльнився, раптом, вочевидь чогось злякавшись, рвонулись iз возом iз мiсця. Хлопчик Вiтя, що був попереду, схватився їх зупинити, схопившись за ланцюги нашийникiв та за дишло. Але конi вiдразу не зупинилися, вибiгли з возом iз корiвника з Вiтею на дишлi i тодi стали...

Цi працьовитi дiти рано долучилися також до вiдповiдальної самостiйної роботи в колгоспi: пiд час лiтнiх канiкул, закiнчивши 6 i 7 класiв, працювала вагарем зерна вiд комбайна Бернадя, а пiсля неї - Люся. Але, не дивлячись на те, що батьки наполегливо працювали на важких фiзичних роботах в колгоспi, i їхнi дiти пiд час канiкул i навiть пiд час навчання в школi долучалися до колгоспної роботи, їхнi житловi домашнi умови були незадовiльнi. Навiть харчування було недостатнiм. I той чи iнший iз цих дiтей, йдучи зi школи по дорозi, що була недалеко вiд хати тiтки Бронi, часто забiгав до неї на обiд, щоб поїсти.

I з одягом, взуттям було скрутно. Дiвчатка радувалися однiй-двом хусточкам з газової тканини, якi Толiк (будучи студентом) як гостинця привозив їм пiд час канiкул за рахунок часточки своєї стипендiї.

Але ця сiмя та iншi люди села традицiйно щиро, належно працювали в колгоспi i надiялися, надiялися на краще. Однак задоволення умовами життя не було через обiцяних 5 - 10 рокiв пiсля вiйни, i через 15 - 20, i далi. I бiднота, злиднi гнали людей iз села, спочатку в мiста своєї країни, а коли не кращало - у зарубiжжя.

I всi дiти багатодiтної сiмї Казимира та Мiлi виїхали до кращого життя. Бернадя й Людмила працевлаштувалися в Андрушiвцi в лабораторiї цукрозаводу, у складi якого в бурякорадгоспi тодi став працювати старшим зоотехнiком Анатолiй Вертiйчук i посприяв їм влаштуватися на роботу. Цi дiвчата, працюючи на заводi, заочно закiнчили технiкуми зi здобуттям технологiчних спецiальностей. Тут вони одружилися i їхнi сiмї одержали квартири вiд заводу. Їхнiй брат Толiк приїхав на життя ближче до сестер, працевлаштувавшись шофером у колгоспi в сусiдньому селi Мошкiвцi. Леонтина прижилася в Коростенi, почавши працювати оператором на бавовно-переробнiй фабрицi. Вiктор став токарем на залiзничнiй станцiї в Овручi. Усi вони одружилися i приїжджали з онуками до дiда Казiка i бабунi Мiлi: Вiктор й Анатолiй Рудюки (вiд Бернадi); Сергiй i Наташа Пашинськi (вiд Леонтини); Олег i Володимир Касарди (вiд Людмили). Цi дiти, як у дитинствi їхнi батьки, також бiгали на тваринницьку ферму, хотiли вчитися доїти корiв i старалися в чомусь допомогти дорослим: прибрати зi стiйл гнiй, пiдмести за годiвницями пiдлогу, щось принести-вiднести; їздили на возi з дiдом поблизу дому, а iнодi далi на якусь роботу тощо.

До пенсiї i далi жила в селi Бронiслава Вертiйчук, продовжуючи працювати в колгоспi i доглядаючи домашнє господарство. По домашнiй роботi їй допомагали, живучи осторонь, її дiти - Толiк чоловiчу роботу (заготiвля сiна та палива пiд час вiдпусток та iнодi в суботу й недiлю), а Валя приїжджала працювала на садибi (прополка, копання картоплi). Протягом весни, лiта й осенi вона часто моталася до Кривотина з Коростеня, де жила, їдучи увечерi в пятницю чи раненько в суботу пiсля роботи автобусом до Гулянки, а далi йдучи вiсiм кiлометрiв до маминої хати. Працювала на садибi в суботу та в недiлю до обiду, а опiсля йшла з ношею до Гулянки чи Ушицi i далi вже їхала транспортом до Коростеня - у переповнених автобусi чи пригородньому поїздi.

Таким же способом приїжджала Валя з дiтьми, спочатку з Ларисою на руках, пiзнiше з дещо старшою нею та з малим Олежкою - аби пiвдня попрацювати на садибi, щось допомогти; зрiдка разом iз ними приїжджав батько дiтей Алiм - переважно в якесь передсвято.

Такий чи подiбний спосiб життя в тодiшньому селi був нормою для бiльшостi пiслявоєнних дiтей - працювати самому й допомагати одиноким матерям, допомагати батькам. I в цьому бачили свою долю i сенс життя.

Мiськi внуки в селi

У той час, як i тепер, хто iз людей не радувався чи не радується дiтям та внукам? Але мiськi внуки за походженням вiд сiльських предкiв стали приїжджати в село вже не такi, як були їхнi предки. Проте нинi увага внукам придiляється бiльша, нiж була у свiй час дiтям, однак одних i других любили й люблять однаково, а може й бiльше, хоча на садибах онуки здебiльшого фiзично не працюють.

I баба Броня в селi виглядала у вiкно дiтей i внукiв. Найперше i найчастiше вона мала долю зустрiчати дочку Валю та внукiв вiд неї Ларису й Олега. В умовах необхiдностi виконання роботи протягом дня малi внуки була в оточеннi мами та баби бiльше на городi, нiж у хатi.

Коли ж внуки пiдросли, вони стали вибирати огiрки, полуницi, збирати яблука, гнали корову до череди на пашу, а як приходила черга - пасли стадо. Бабуня будила внукiв уранцi рано, щоб випити парне молоко, давала молочко також в обiдi та увечерi. Але вранцi малечi не хотiлося вставати з лiжка - випили i знову спати.

Було внукам iз ким гратися. Подружилися Лариса та Олег по сусiдству з Наташею, донечкою Осровських Шури та Зигмунда. У них приваблювало дiтей двоє гусенят (стiльки вивелося в гнiздi пiд гускою), якi бiгали за дiтьми пiд ноги. Та найбiльшою нiжною радiстю було зайченя, якого батько Наташi десь спiймав зi скалiченою передньою лiвою нiжкою; мiсце покалiчення зафiксували бинтом з кiлькома сiрниками, покладеними вподовж нiжки ; зайченя годували, доглядали, i воно з часом вилiкувалося.

А одного разу Лариса прибiгла додому й розповiла, що вона спасла хлiв вiд пожежi у дворi Островського Стаська: там дiти розпалювали вогонь. Лариса в цей час зайшла до них i швиденько водою потушила вогонь. Дорослих вдома не було.

Трапився випадок iз уже бiльшою Ларисою тринадцяти рокiв, коли вона приїхала до бабунi на канiкули пiсля шостого класу. Бабуня доручила їй сполоти грядочку моркви, а сама пiшла сапати картоплю в другому кiнцi садиби. Повернувшись пiзнiше зi своєї роботи, вона побачила, що грядку Лариса сполола начисто, не залишивши нi одної морквинки, нi одної бурянини.

Звичайно, дiти ходили до клубу в кiно та на танцi. Як поверталися додому, дехто з хлопцiв села пробував гарненьку дiвчинку Ларису провести, та Олег не дозволяв, говорив, що вiн проведе. Коли ж, пiсля того, як вони заходили в хату, чи iншим разом, хтось iз парубкiв бiля подвiря вигукував Ларису, бабуня не дозволяла їм довго бачитися.

Бачила баба Броня i купу внукiв, коли Валя приїжджала зi своїми дiтьми, Ларисою та Олегом, а невiстка Нiна, дружина Толiка, iз меншими своїми дiтьми Альоною та Юлею. При цьому Лариса була вже нянею - iз маленькими внучатами.

Закiнчивши середнi школи, Лариса та Олег пiшли навчатися на певнi курси, а пiзнiше на роботу, тому в гостi до бабунi вони навiдувалися рiдко. Альона та Юля вже були самостiйнi: знаходили ровесникiв у селi i гралися з ними досхочу.

У домашнiх умовах продовжувала панувати процедура пиття парного молока. Дiти, як виходили на вулицю, любили забiгти на грядку полуницi й поласуватися найкращими за власним вибором свiжими ягодами, iнодi з росою. Шукали на грядцi огiрочки, збирали пiд яблунею великi бiлi з рожевинками яблука.

Мiсцем вiдпочинку надворi для внукiв була дiляночка пiд двома грушами-дичками (iз дуже смачними, мякими, солодкими плодами) прадiда Кароля. Альона змайструвала тут гойдалку. I баба Броня пригадала, що мiж цими грушами її дiд вiшав гамак, на якому iнодi вiдпочивали вiн i його дружина Марiя. Можна було на ньому i поспати. Сусiди, односельчани називали його шведським гамаком. (Можливо прадiд Кароль мав давнє походження вiд шведiв). Нi в кого в селi гамакiв не було.

Виходили внуки на город, коли на ньому працювали бабуня Броня з невiсткою Нiною. Проте сапати буряни чи робити щось iнше Альона та Юля долучалися рiдко, здебiльшого короткочасно, просто були присутнi. Але вони приймали участь у тому, щоб щодня двiчi загнати корову для випасання i пригнати додому.

Цiкавою для них, особливо для Юлi, була пастьба корiв череди iз малою рижою собачкою Пушою, з якою вони приїхали з Києва. Вона проявляла хитрiсть i мудрiсть щодо окремих тварин i їх груп, що вiддалялися вiд стада. Вона мала добру пам'ять, була розумною, i коли я другого лiта навiдався до дiтей (вона рiк пiсля лiтнiх дитячих канiкул жила в бабунi Бронi), щоб побачити їх на нових канiкулах, та тiльки переступив порiг i почав вiтатися, вона, що була в хатi разом з усiма, миттю вистрибнула менi на груди аж до обличчя, обнявши переднiми лапами, i почала лизати мою бороду...

Часто бiгали дiвчатка Альона та Юля разом iз пушою до корiвникiв, телятника, свинарника, вони проходили вздовж примiщень, спостерiгали за поведiнкою тварин, за їх доглядом працiвниками. Запамяталися дiтям силоснi споруди, їх будова; вони залазили в них, бiгали з риском зверху по поперечних перегородках. Спостерiгали за процесами заготiвлi сiнажу та силосу. Чомусь їх це цiкавило. Вони завжди поверталися додому щасливi. А одного разу дiти увiйшли в хату похнюпленi, i Альона запитала:

- Бабуня, а чому нас прозивають києвлянами? Це ж погано?

- Любi мої дiточки, це добре, дуже, добре. Бо приїхали ви з Києва. Вони завидують вам. А називають так по простому тому, щоб показати, що ви не тутешнi, щоб сказати, чиї ви дiти, бо всi знають, що вашi тато й мама живуть в Києвi...

Крiм зазначеного про внукiв, їм надавалася можливiсть пiзнавати природу. Мама Нiна з дiтьми ходила в лiс Поломи по ягоди чорницю та по гриби. Заставав їх у лiсi дощ, i вони ховалися пiд деревами, будучи без парасольок.

Звичайно, онуки баби Бронi дружно спiлкувалися з онуками дiда Казiка та баби Мiлi, i з деким iз них вони разом ходили на доїння корiв, яких доглядала баба Антонiна. Корiв доїли доїльними апаратами, якi полонили очi дiтей.

Але переважно дiд Казiк залучав своїх онукiв-хлопцiв до коней. I з ними, одним чи двома-трьома, вiн часто їздив на пiдводi вiд дому до конюшнi, а iнодi до мiсця своєї роботи. На возi майже завжди був рудий собака Рудик, який завжди сидiв i спостерiгав навколо. Через його присутнiсть пiдвода Казiка помiтно вiдрiзнялася вiд iнших.

Рудик був спокiйний, добрий. Та коли, граючись iз ним, в собачу будку полiз малий Серьожа Пашинський, собака раптом вкусила його за руку. Коли ж через кiлька днiв вiн знову полiз у будку, вона покусала його обличчя.

Дiд Казiк привчав хлопцiв-онукiв до чоловiчої фiзичної роботи. Купив малу косу-шiстку, учив косити. Заохочував до цього передусiм старшого внука Вiктора Рудюка. Його було взято якось на косовицю сiна в гурт понад десять косарiв. I Вiтя поруч iз дiдом в ряду косарiв косив, косив; чулися шахкання та посвист кiс. Коли мантачили коси, Вiтя оглядав на покосi стрiй косарiв, що простягалися дугою, мов ключ журавлiв; було велично. Тут же, на сiножатi, дiд показував i розповiдав онуку, якi росли трави: тонконiг, грястиця, пирiй, осока, стоколос тощо.

Брав дiд внукiв Вiтю й Толiка на заготiвлю дров. Перед поїздкою в лiс дiд довго наточував пилу й сокиру. I коли в лiсi дiд iз Вiтею зрiзали дуба, пила ходила легко. Також легко Толiк гострою сокирою зрубував гiлля.

Серед онукiв чимось вiдрiзнявся Серьожа. Вiн усе робив, як Вiтя i Толiк, але в нього була бiльша прихильнiсть до тварин. Вiн спiлкувався з кiньми, совався пiд ними, запряженими у вiз. Разок кiнь його вдарив задньою ногою, однак хлопець продовжував клопотатися впритул з кiньми. Вiн говорив, що конi пахнуть. I корови пахнуть. I свинi пахнуть.

- Вiн так говорить, як мiй покiйний батько Станiслав казав: "Кiнь пахне, корова пахне, земля пахне, хлiбороб пахне" - посмiхався в розмовi з внуками та Мiлею дiд Казьмир. - Тодi землю любили i вона вдячно родила. - Трохи помовчавши, говорив, - Серьожка хоче працювати на фермi, вiн буде добрим господарем.

- А Наталочка стане горожанкою, гарною дамою, - говорила баба Мiля, дивлячись на внучку. - Вона дуже любить маму i хоче бути з нею.

- I бабуню люблю. I дiда люблю, - уточняла Наташа. - Дiдусь приносить менi вiд зайчика гостинцi. I Олежку Касардусi приносить, вiн хворий.

- А ти ким станеш, Вовочка Касарда? Ти ким станеш, наш найменший внучку? - пригортала бабуня Мiля до себе трирiчного внука, що сидiв поруч на лiжку. - Ким ти будеш?

- Я люблю маму i тата. Тато сильний. Я буду татом, - вiдповiв онук.

Дивився дiд Казiк на внукiв i говорив:

- Гарнi внуки, старатливi, але вже не сiльськi, вiдрiзняються вiд селянських, вiд тутешнiх.

- А що ж ти думав, - вiдповiдала Мiля. - Вони тут не живуть, iз дитинства не долучаються до сiльської працi. Для них село i все в селi - це розвага.

* * *

Коли виросли внуки, покiнчали школи, їх поглинуло мiське буття, подальше навчання чи робота. I до бабунь, дiдiв, на їхнiй сум, онуки вже не поспiшали, не поспiшали так, як їхнi батьки до своїх батькiв. I бабусi, дiдусi старiли, їхнi спогади вкраплювалися зморшками на чолi та сiрим туманом чи блискучою ожеледицею на головi. Вони нехотя звертали увагу на пеньки, очима шукали свiтлячки у них.

I постарiла Бронiслава Вертiйчук у своїй затишнiй хатi. Її запрошували дiти пiти жити до когось iз них - вона вiдмовлялася, говорячи, що хоче дожити вiку у своїй любiй хатi, що хоче ще бачити в нiй онукiв i правнукiв. Вiдмовилася жити в сина в Києвi, стримувалася переїхати до дочки в Коростенi (чоловiк помер вiд хвороби).

Але в 1984 роцi баба Броня сильно захворiла на запалення жовчного мiхура. Пiсля лiкарнi вона помаленьку викопала картоплю. Однак, не дивлячись на бажання продовжувати жити в селi, хвороба примусила її продати любиму хату та корову й переїхати проживати до дочки Валi. Для переїзду в колгоспi вона виписали вантажну машину, а родичi погрузили на неї картоплю, овочi та необхiднi пожитки.

На прощання з Бронею Вертiйчук зiбралося чимало сусiдiв, односельчан, зокрема, Антонiна та Тофiля Красновськi, Павлiна Яворська, Тофiля Габрiвна та її чоловiк Станiслав, Зигмунд Островський iз Шурою, Станiслав Лаговський - секретар парторганiзацiї та iншi. У розмовi мiж собою люди висловлювали жаль iз приводу вiдїзду Вертiйчучки, говорили про хвороби та старiсть, гадали про те, що воно буде в селi.

Показували на сусiдську хату Бенеда - була велика сильна сiмя: мiцнi чоловiк i жiнка, проворнi дiти. Батьки померли, дiти виїхали. I хата пустує, нiхто не купляє. Люди не хочуть тут жити. Нема толку. Хiба можна терпiти так довго таке? Скiльки може бути зневага до селян? Молодь не тримається села. Слава Богу, запровадили механiзацiю на фермi.

У Коростенi мама Броня й дочка Валя з внуками жили лагiдно. Вiдвiдували їх односельчани, якi приїжджали у справах у мiсто. I Лаговський Станiслав (секретар партбюро) навiдався до Бронiслави Петрiвни. I вона гостювала у Мiлi та Казiка, а також в Антонiни, iнших родичiв та в бувших сусiдiв, приїжджаючи на автобусi.

Живучи у дочки, вона дiждалася правнука Сергiйка вiд Лариси, i вони взаємно радувалася десять рокiв. Сергiйко був першим внуком i бабуня Броня дуже любила його, часто частувала його ласощами прямо в рот. Одного разу, коли вони гуляли по тротуару, вiн захотiв смаколика, вiдкрив ротика i сказав: " Бабцю, пакуй менi щось сюди, бо в ротi вiтер гуляє"...

Далi вiд Олега з Альоною пiшли правнуки Юля, Iра i в останню днину - Максим. Кожна мала та пiдростаюча дитина була цiкавою за мовою, поведiнкою. Зокрема, часто згадувалося одне iз спiлкувань з Юлею. Коли одного разу бабця Броня водила її за ручку по тротуару, виглядаючи повернення бабунi Валi з роботи з Коростенського хiмiчного заводу, i як вона пiдiйшла до них, Юлiчка взялася за руку бабунi, а бабцi сказала:

- Вiдпочивай, iди кури пасти, киш-киш, - i помахала їй рукою.

- Юля, у мене в Коростенi курей немає, то в твоїх папи й мами вдома є кури i ти, молодець, їх пасеш. А в мене ти з бабцею гуляєш; тепер пiшли гуляти зi мною, бабця хай вiдпочиває.

... Та вiк i хвороби забрали її життя в 1995 роцi. В Яменцi прийняла її земля. Поховавши маму, коли я йшов на автобус, щоб їхати додому в Києвi, iз певного вiддалення мене доганяв дядько Казiк i кiлька раз на вiддалi гукав, махаючи прощально картузом: "Толiк, приїжджай!". На жаль, на похоронах його через рiк, як i тiтки Мiлi ранiше, менi не змоглося бути. Через рiк по Казiку померла i тiтка Антонiна...

Згодом i Кривотинський колгосп помер - iз впровадженням ринкових умов (пiсля соцiалiстичних).

Також померли маминi кошти за хату й корову, покладенi нею на зберiгання в ощадбанк, заповiвши їх на користь дiтям i внукам. СРСР-Росiйська держава та українськi президенти-глитаї Л. Кравчук i Л. Кучма через банкiвськi афери її депозити, як i всi кошти України, пiд видом ринкової економiки (встановлення капiталiзму) анексували. Вiдтак пропала мамина корова-годувальниця, пропала мамина хата, яку побудувала мама-вдова з двома малими дiтьми в голоднi 1947 - 1948 роки...

Тi Президенти привели такий капiталiзм, за якого помирає село, але яке до соцiалiзму i за поганого соцiалiзму було багатолюдним, бурхливим. Нинi в Кривотинi та iнших полiських селах не обробляється бiльшiсть земельної площi, зникли тваринницькi ферми, лiкарня, поштове вiддiлення, сiльська рада, у школi залишилися лише початковi класи по кiлька учнiв - над усiм дiє не онкологiчна смертоносна пухлина, а вакуумно-капiталiстична чорна дiра, що висмоктує людськi ресурси, добробут людей.

А колись за древлянськi землi боролися, точилися вiйни...Тут лунали пiснi...

Глава V.

У тенетах антинародного, антиукраїнського,

сатанинського капiталiзму

Прихiд в Україну капiталiзму

Не дивлячись на поступовий розвиток колгоспного села за соцiалiзму з плановою економiкою, у 1990-х роках, за переходу на тодi так званi ринковi умови (до капiталiзму), розпочався стрiмкий розвал сiльського господарства та сiл, заснованих ще першими поселенцями за примiтивного господарювання (тодi воно було вигiдне, а нинi виробництво за суцiльної механiзацiї та енергетичного забезпечення зi значними перевагами, доказаними в дисертацiях - збиткове, збанкрутiле).

Через кiлка рокiв ринкових умов минулi очiльники-слуги СРСР-iмперiї, приступивши до впровадження капiталiстичного господарювання, за дiяльностi безглуздих, недолугих, але безмежно жадiбних владних структур у започаткованiй незалежнiй Українi, проковтнули всi колгоспи й радгоспи, безлiч фабрик, заводiв - практично всi ненависнi їм державно-колективнi матерiально-технiчнi ресурси, здобутi всiм народом за мiзерних зарплат. Люди одержували символiчнi зарплати, а тодiшнi минуло-комунiстичнi керiвники за символiчнi цiни у спецiальних магазинах купляли все, що забагнеться. I вони по привичцi за символiчнi цiни скупили сiльськогосподарськi, комунальнi, промисловi та енергетичнi ресурси i стали мiльйонерами та мiльярдерами - стали українськими капiталiстами.

Пiд видом запроваджуваних лiберальних цiн на продукцiю - антиринкових, антирентабельних, антинародних - усе, що вироблялося народом зробили безцiнним. У виробникiв сiльськогосподарської продукцiї державнi переробнi пiдприємства приймали її (зерно, молоко, м'ясо тощо) до десяти разiв дешеве, нiж реалiзовували в торгiвельнiй мережi. I в той час вартiсть електроенергiї та нафтопродуктiв для виробництва пiдвищували. Цим самим було досягнуто штучне банкрутство сiльських господарств, пiдприємств легкої промисловостi, заводiв.

Вiдтак у Кривотинському колгоспi було лiквiдовано (продано) ферми великої рогатої худоби, свиней, овець, птицi, двi конюшнi коней, кормоцех, машино-тракторну бригаду: понад 600 корiв, 900 голiв молодняку худоби i тварин на вiдгодiвлi, 400 свиней, 300 овець, 500 голiв птицi, 50 коней, 18 одиниць автомобiлiв i тракторiв, 4 зернозбиральних комбайни, 12 тваринницьких примiщень тощо. А все це було набуте за практично безоплатної працi колгоспникiв i їхнiх дiтей.

Це лише в одному середненькому колгоспi. А в тисячах? У радгоспах! У промислових комплексах! Кому попливли кошти? У Московськi банки? У Європейськi? В офшори? На чиї рахунки?

При проведеннi приватизацiї колективних, комунальних i державних господарств та пiдприємств обнадiйливо-пiдкупним для народу були розпаювання та ваучеризацiя, якi багатьох полонили й приспали увагу щодо розграбування народного майна, засобiв виробництва. Чеснi люди, селяни, робiтники та службовцi, вiрили в паї, у ваучери, надiялися в такий спосiб на участь у створеннi фермерських господарств i в економiцi пiдприємств, а грабiжники використали їх для себе, у свою власнiсть.

Хоча за перiод становлення рекламованої ринкової економiки десь створилися холдинги та магнати, у Кривотинi ж майже повнiстю зруйнували попередню земле-виробничу економiку: льонарство, картоплярство, виробництво зерна, кормовиробництво i на його основi - тваринництво. Деребан господарств розпочинався передусiм з вивезення тварин на мясокомбiнати та за кордон.

За вiдсутностi виробництва стали непотрiбнi працьовитi, розумнi дорослi люди та пiдлiтки - вони виїхали в мiста та iншi країни. Вiдтак повнiстю вмерли невеликi села Близниця, Крупушин, Косяк, якi попервах, пiд час колективiзацiї, були самостiйними колгоспами, а пiзнiше укрупненi в один колгосп i ввiйшли до Кривотинської сiльської ради. Нинi також умирають дещо бiльшi села Малий Кривотин, Яменець i Кривотин: не стало лiкарнi, школи, почти, магазину, зупинили автобусний зв'язок. У названих селах залишилося по кiлька десяткiв хат iз пенсiонерами й небагатьма лiтнiми працiвниками, решта хат пустує, згинається, вдавлюється вiкнами в землю, розвалюється. Лише трохи є примiтивне приватне тваринництво.

Руйнацiя сiльськогосподарської та промислової економiки в країнi в тенетах українського антинародного стервозного капiталiзму продовжується, бо базується на принципi українських капiталiстiв "что хочу, то и ворочу. На ринках цiни на товаро-продукцiю, що продається, значно вищi вiд її собiвартостi на виробництвi. Контроль над дiяльнiстю бiзнесменiв-мiльйонерiв практично не дiє. В офiси достукатися не можна. Капiталiсти не пiдвладнi Владi та судочинству. Чи не варто їм i полiтикам навiдатися до М. В. Гоголя, до прозорливих його творiв "Ревiзор" i "Мертвi Душi"? Варто. I варто бiзнесменам-капiталiстам i полiтикам забрати кошти з iноземних банкiв i використати для розвитку України. Жаль, що зараз немає М. В. Гоголя. Вiн би показав, що, виступаючи проти контролю та ревiзiй, бiзнесмени-капiталiсти добиваються тiньової економiки та свавiлля над своїми працiвниками.

Та минулий капiталiзм у царськiй Росiї не був надто жахливий, хоча В.Маяковський писав: "Ешь ананасы, рябчиков жуй, день твой последний приходит, буржуй". Сьогоднi наведену фразу можна висловити так: "Їж ананаси, рябчикiв жуй, у нас обявився бездушний буржуй".

Синтез українського капiталiзму

Руйнацiю українських сiл та їхнiх колективних i державних господарств здiйснив капiталiзм, синтезований в Українi, де протягом кiлькох десяткiв рокiв у складi бувшого СРСР комунiстичне керiвництво й полiтикум стверджували, що соцiалiзм перемiг повнiстю й остаточно. Реставрацiю капiталiзму здiйснили самi комунiсти, якi тодi були в усiх гiлках влади, включаючи Збройнi Сили та Мiлiцiю.

Вiн установлювався без жодного вживання слова "капiталiзм" полiтично-державними дiячами та в засобах масової iнформацiї. Пiдпiльно. Навiть Л.Кучма запитував: "Скажiть, куди ми йдемо". Мова йшла лише про перехiд економiки на ринковi умови та про лiберальнi цiни. При цьому лiквiдовувалися державнi та колективнi пiдприємства. У числi найперших за Президента України Л.Кравчука було лiквiдовано Чорноморський i рiчковий флот, i українськi моряки перейшли на кораблi з iноземними прапорами.

Коли готувалися до референдуму щодо визнання чи невизнання незалежностi України, засоби масової iнформацiї та полiтичнi дiячi, якi агiтували за суверенiтет України, доводили, що вона економiчно добре розвинута, iз багатьох показникiв виробництва займає 1 - 3-тi мiсця серед країн свiту i цiлком здатна розвиватися незалежною вiд Росiї державою. I народ проголосував за незалежнiсть.

Однак першi два Президенти України Л. Кравчук i Л. Кучма необачно, безтямно, чи цiлком свiдомо, по злочинному за аплодисментiв "русского мира" допустили руйнацiю прогресу, досягнень i переваг своєї держави. I самi прийняли в цьому участь, дбаючи капiтал (пiд видом ринкових умов i банкрутства) собi та родичам, лiквiдовуючи пiсля Чорноморського й рiчкового флоту промисловiсть - потенцiал всякої країни. При цьому Л. Кравчук навiть оголосив тодi, що Донецьке вугiлля нам не потрiбне. Далi пiшла тотальна лiквiдацiя заводiв, фабрик, колгоспiв, радгоспiв, навiть високо рентабельних тваринницьких комплексiв. А Голова Верховної Ради України О. Ткаченко по українському радiо пропагував лiквiдувати в Києвi Виставку передового досвiду.

I несподiвано в Українi синтезувалися олiгархи, тобто найбагатшi капiталiсти у виробництвi, полiтицi та в засобах масової iнформацiї. Це очiкувалося по-доброму, адже народ дружно вiдмовився вiд соцiалiзму. Нi одна партiйна, комсомольська, профспiлкова органiзацiя, нi один офiцер Мiлiцiї та Армiї вiд сержанта до генерала, не дивлячись на данi кожним клятви на вiрнiсть Комунiстичнiй партiї, не виступив за соцiалiзм-комунiзм, не органiзував майдани на збереження того устрою. Нi в одному регiонi. Усi захотiли капiталiзму (ринкових умов).

Однак суть (проблема) в тому, що нашi капiталiсти зробили капiтал не шляхом розвитку економiки, окремих галузей, якогось процесу, як у всiх капiталiстичних країнах, а шляхом руйнацiї мiкро-макроекономiки. Та гiрше те, що вони, хапанувши кошти та пiдприємства практично задарма, не хочуть натужуватись для нарощування виробництва. Нi самi, нi їхнi нащадки. Воно їм бридке. Нинi вони задовольняються великими дивiдендами та iмпортом. Але кошти вони зберiгають в iноземних банках, куди в числi перших дорогу проклав Президент Л. Кравчук; i вiд тих депозитiв прибуткiв для України немає користi, навпаки - шкода. Тому весь час потрiбнi траншi вiд Мiжнародного Валютного Фонду, необхiднi для виживання, як кредити людям на гострi потреби. I треба дякувати, що МВФ їх дає. Але чому вiн не закликає українських мiльярдерiв та мiльйонерiв, якi зберiгають кошти в iноземних банках до iнвестування вiтчизняної економiки?

Вийшовши з комунiстiв, українськi капiталiсти фактично нiяк не дбають про добробут людей, наприклад, як у Нiмеччинi, Великобританiї, Iталiї, Iспанiї, США, Швецiї, Фiнляндiї. Полiтики вiд наших капiталiстiв лише на словах говорять про збiльшення зарплат i пенсiй, вимагають цього вiд влади. Але олiгархи, мiльярдери постiйно магiчно пiдвищують вартiсть на всi товари, енергоносiї, послуги. Пiаряться перед людьми з вимогами про зменшення тарифiв на комунальнi послуги, а самi збiльшують вартiсть електроенергiї, газу, нафтопродуктiв, товарiв.

Не пiдвищуйте їх, панове Бойко, Ахметов, Королевська, Льовочкiни, Мураєв, Вiлкул i вся ваша капiталiстична рать, адже вони у ваших руках, i не будуть рости цiни та комунальнi тарифи. Зменшення комунальних тарифiв, звичайно, доцiльне кожному, але зменшення їх, передусiм, на велику користь, на прибутки мiльйонерам, мiльярдерам i критиканам Влади, оскiльки їхнi житловi хороми, маєтки займають сотнi-тисячi квадратних метрiв iз тисячами електролюстр i пiдiгрiвачами води в своїх басейнах. За високих тарифiв їм треба багато, дуже багато платити, та вони цього ненависно не хочуть...

Зарплати для бiльшостi населення в Українi найнижчi у свiтi (крiм кiлькох держав), як i було при соцiалiзмi. Але, маючи надприбутки, нi один наш бiзнесмен, мiльйонер, мiльярдер, олiгарх хоч би наближено нiкому не дає зарплату нашим працiвникам на рiвнi Нiмеччини, Великобританiї, Iспанiї, Iталiї, зокрема, тих країн, де вони мають офшори, де купують маєтки, яхти. Чому в нашiй країнi капiталiсти не дають людям таких заробiткiв, якi вони дають закордоннiй обслузi, що охороняє, доглядає їхнє майно в зарубiжжi.

Якщо в державах за кордоном за високого добробуту розширюється виробництво, створюються новi робочi мiсця, i для роботи туди масово всякими шляхами добираються мiгранти, вони там працюють, пiднiмають економiку, то в Українi заздалегiдь, ще на початку капiталiзацiї, майбутнi капiталiсти за низького добробуту населення, навпаки, пiшли на зменшення виробництва. I мiльйони українцiв виїхали збагачувати зарубiжжя i самому щось там заробити.

Це так було задумано? Але ж вiдомо, що пiд час Другої свiтової вiйни Нiмеччина для розвитку своєї країни, для збiльшення виробництва набирала остарбайтерiв примусово й використовувала полонених. I зараз Нiмеччина оголосила набiр фахiвцiв з iнших країн. А українськi прихованi капiталiсти створили безробiття, нестерпнi умови для життя, безвихiдь у своїй країнi. I люди примусово-самi поїхали й продовжують виїжджати з дому, зокрема в Нiмеччину, залишили свої сiмї, своїх дiтей. Це не можна було передбачити?

Можна. Бо це вiдомо не тiльки з iсторично-економiчного досвiду, а й з настанов в унiверситетах марксизму-ленiнiзму, в яких навчався (перебував) практично кожний теперiшнiй мiльярдер та олiгарх, бо вони тодi були керiвниками-комунiстами чи видатними комсомольцями, у ЦК партiї та комсомолу . Однак вони не опанували працi К. Маркса "Капiтал", де зазначено, що основою розвитку соцiалiзму та капiталiзму в усiх країнах є капiтал на базi виробництва й додаткової вартостi. На цiй основi прогресує Китай.

Панове Л. Кравчук i Л. Кучма! Ви стояли у витокiв українського капiталiзму. Але за Вас зародився сатанинський, стервозний, антинародний, космополiтичний, антиукраїнський капiталiзм, а з ним усе те жахливе, що в Українi зробилося й робиться. Перехiд до такого капiталiзму здiйснили комунiсти, якi тодi були в усiх гiлках влади, включаючи Збройнi Сили та Мiлiцiю. Однак вони були недолугi та жадiбнi як при соцiалiзмi, так i при капiталiзмi. Тому можна стверджувати, що синтез антинародного, антиукраїнського, сатанинського капiталiзму обумовили: недолуге минуле комунiстичне керiвництво, що зажадало капiталiзму, + жадiбнiсть, + вiдсутнiсть релiгiйної (духовної) вiри, + вiдсутнiсть вiри в Україну, + зрадництво Українi, + прихований сепаратизм.

I цьому було i є пiдгрунтя. Адже переважаючим був погляд у бiк Росiї, практично всi директори та вище начальство говорили росiйською мовою. I жадiбнiсть та нечеснiсть панували в керiвництвi КПРС. У спецiальних їхнiх магазинах на товари та продукти цiни були символiчнi, копiйчанi. Для членiв ЦК КПУ було два господарства "Чайка" (у Київськiй i Чернiгiвськiй областях), якi забезпечували їх молоком, мясом, картоплею, овочами за символiчнi цiни. Секретарiв обкомiв i райкомiв та оточуюче начальство задовольняли мiсцевi масло-сирзаводи та ковбаснi цехи. Машини вiдряджених iз Москви в Україну вщерть заповнювалися продуктами.

Жадiбнiсть була завжди i є в усiх народiв. Однак нинi в Українi жадiбнiсть корупцiйна, руйнiвна, розбiйна: руйнування економiки, рейдерство. А з Москви йде жадiбнiсть загарбницько-iмперська - вiйна. До речi, в iсторiї це одинадцята вiйна Росiї проти України - проти українського народу. Жадiбнiсть Росiї на чужi територiї така, що росiйськiй владi не шкода вбивати та калiчити людей. Це була i є iмперiя зла. Вона вiчно воювала (в iсторично-минулому дiйшла до Аляски, а Суворов - до Берлiна). I нинi грiються мiлiтаристськi амбiцiї, бо росiяни такої природи - вiдповiдно до агресивних типiв характеру людей, вiдповiдно до хижацьких темпераментiв у лiдерiв вищих бiологiчних угрупуваннях.

...У Росiї за одного вбитого судять, за пiднятий над будинком український прапор у Криму судять, за проукраїнську статтю - судять, а за тисячi вбитих українцiв (i росiян) - нагороди для убивць, нормальна полiтика для росiйської влади, нормальне життя для росiян-загарбникiв. I немає обурення церков Московського Патрiархату - за вбивства, жадiбнiсть, несправедливiсть. За яких би умов не була вiйна на сходi України, В. Путiн, кожний росiйський священик мав би стати проти смертi та калiцтва. Та вони прагнуть розiпяти Україну. Вони гiршi Пiлата: дають можливiсть убивати й калiчити тисячi людей. Нi одна хижа тварина не вбиває безлiч тварин. Рiдко який хижак спостерiгає, як iнший нищить жертву. А Путiн i Кирил спостерiгають, спостерiгають, спостерiгають. Як на видовище. На обстрiли пiд час перемиря. На снайперiв. На понiвеченi вiйною хати.

Для чого було Росiї вiйськовим способом загарбувати Крим i Донбас, як вона там фактично панувала; так, наприклад, у курортнi Саки влiтку тодi щодня прибувало з материкової України три пасажирських поїзда i нi одного iз захiдних областей, а з Росiї - одинадцять iз усiх кiнцiв, а заправнi станцiї працювали тiльки за рублi. Бандитська жадiбнiсть Путiна i всiєї Росiї захотiла бiльшого. Путiн - диявольське творiння, пiшов на Україну вiйною, а бреше, що не воює. Ховає, маскує диявольськi роги.

Та не всiм європейцям це вiдразу доходить до свiдомостi, доходить iз запiзненням.

Бо бiльшiсть європейцiв не знає, що Росiя в усi вiки через iмперсько-бандитськi амбiцiї та державне хамство не визнає українського народу, прагне його лiквiдувати всякими способами, Так, крiм загарбання територiї українцiв, велася й ведеться постiйна загарбницька вiйна проти української мови та культури. Здебiльш україномовний у минулому Донбас Росiя й СРСР перетворили в росiйськомовний, i Путiн вирiшив його приєднати до Росiї. I Крим давно було вирiшено загарбати на лiквiдацiї нацiональної основи: спочатку депортували не росiйськомовних татар, натомiсть поселили росiян та українцiв, останнiх через навчання в школах зросiянили, татар пiсля депортацiї повернулося мало - тепер можна голосувати за Росiю...

Аналогiчнi намiри Росiї щодо пiвденних, центральних i пiвнiчних областей. Тому через вiдсутнiсть вiри в незалежну Україну Л. Кравчук у числi перших вiдправив валюту в iноземнi банки, а зараз це робить бiльшiсть бiзнесменiв-капiталiстiв, державних дiячiв, полiтикiв. Це вже космополiтизм: збагачують чужi країни. Українцям в Українi залишається нищiвна девальвацiя та iнфляцiя. За перiод незалежностi України девальвацiя (знецiнення) гривни складає понад 2300 вiдсоткiв. Коли в США за Президента Буша молодшого несподiвано долар знецiнився на 2 вiдсотки, а вiн у цей час був за кордоном, то вiн термiново повернуся у свою країну, щоб прийняти необхiднi заходи щодо зменшення девальвацiї долара.

А як в Українi реагували й реагують на девальвацiю усi Президенти, Уряди? Гiрше, у державних бюджетах плануються девальвацiя та iнфляцiя у великих вiдсотках, тобто не спонукаються бiзнесмени-капiталiсти та всi пiдприємцi до дбайливостi та економiї. Надприбутки, багатство ними досягнуто i планується досягати за рахунок людей, шляхом знецiнення їх коштiв через банки, високi цiни, низькi зарплати.

Якби в Українi сталися такi капiталiсти, як були брати Терещенки, то вони не дбали б про iноземнi банки, i цукровi заводи та фабрики й важка промисловiсть нинi не були б зруйнованi, навпаки, їх кiлькiсть i потужнiсть зросли б. I не потрiбнi були б траншi Мiжнародного Валютного Фонду, якi рятують Україну.

Шановнi депозитинери в iноземних банках! Будьте шановнi, повернiть кошти в Україну, не чекайте рекомендацiй МВФ. Внесення коштiв в iноземнi банки - це грабiж своєї країни.

Немає нинi в Українi Терещенка, Юза, Ворзеля. Синтезованi в Українi капiталiсти з комунiстiв, комсомольцiв, "русского мира", усiх з "русским духом" не дбали i не дбають про економiчний i соцiальний розвиток України.

Л. Кравчук, бувший секретар ЦК КПУ, незалежнiсть України породив, вiн же її привiв до гробу.

Як розцiнюють матiр i батька, якi народили дитину i її занедбали? Їх позбавляють батькiвства.

Однак Україна має iсторичну силу волi i прагне вижити, вiдродити Чорноморський i рiчковий флот, побудувати новi заводи, фабрики, шахти, свердловини, вiдродити аграрну економiку.

Антинародний, антиукраїнський, сатанинський

капiталiзм

Минула й нинiшня Влада України практично приховують, що в країнi здавна хронiчний економiчний колапс, стагнацiя: ледве животiють металургiйна, вугiльна, хiмiчна промисловiсть, практично немає легкої промисловостi, енергетичнi ресурси на мiнiмумi, недiєздатне село, бездорiжжя, переважає iмпорт, галопують девальвацiя й iнфляцiя. Це наслiдок спотвореної ринкової економiки, вiдсутностi економiчного патрiотизму, жадiбностi бiзнесменiв й капiталiстiв, вiдсутностi в бiльшостi з них спецiальних, наукових i творчих знань. Шахраювати, грабувати - великої грамотностi не треба мати. Iз погляду українця - це результат дiяльностi антинародного, антиукраїнського, сатанинського капiталiзму. Якби творцi та дiячi ринкової економiки (капiталiзму) були народолюбцi, справжнi патрiоти, iз високою духовнiстю, то заради власної вигоди до жалюгiдного стану Україна не була б доведена.

Нинiшня Влада України на чолi з Президентом П. О. Порошенком старається: розбудована з практичного небуття Армiя, забезпечується стримування росiйської агресiї-вiйни, задiяний безвiзовий режим, захищається державна українська мова, проведена величезна робота щодо створення єдиної Православної помiсної автокефальної церкви України, пiднято авторитет України та її Влади на мiжнародному рiвнi. Однак економiка пiднiмається повiльно.

Бо править балом самовладний, не керований, жадiбний, бездушний капiталiзм. Iз-за жадiбностi заводиться вiйна мiж Нафтогазом та електро-енергетиками. Вони на стiльки з обох сторiн пiдняли цiни на свою продукцiю, що вже не здатнi розраховуватися нi люди, нi пiдприємства та установи. Тi i тi вiдключають джерела постачання. Навiть узимку злочинно байдуже вiдключають вiд них цiлi квартали житлових будинкiв; без обiгрiву школи, дитячi садочки, лiкарнi. Ведеться економiчна вiйна проти власного народу (у ЗМI - як оперативнi повiдомлення з фронтiв - показують страждання людей). А Мiнiстр Кобельов щомiсяця одержує зарплату понад один мiльйон гривен та ще премiї. Де, у якiй країнi є таке, щоб, сидячи в кабiнетi, мiнiстр щомiсяця робився мiльйонером? Лише на базi транспортування газу! Не на виробництвi! У якiй країнi є таке, щоб зарплата у мiнiстра була в 100 разiв бiльша, нiж у хiрурга, професора? Кобельов дає великi прибутки!? То чому вiн пiдвищує цiни на газ i нафтопродукти?

Перiодично припиняється водопостачання житлових будинкiв на тривалий час то в одному, то в другому мiстi. Цього року було припинено пiдiгрiв води в мiстах на все лiто, i Мiнiстр iнфраструктури запропонував навiть замiнити стацiонарний пiдiгрiв води в квартирах на iндивiдуально-власний. Догосподарювалися! Дожилися! Цивiлiзацiя?! Усi мiста були зроду на стацiонарному обiгрiвi води, як прогрес. Тепер це все в багатоповерхiвках треба лiквiдувати й замiнити на саморобство? Скiльки це буде коштувати для людей? Скiльки буде пожеж вiд перезавантаження старої електромережi? Бездар! Це антинародний, сатанинський пiдхiд.

У селах дiяла програма "Газифiкацiя сiл", а за антинародного капiталiзму переходять назад - до опалення дровами.

Або Днiпропетровський завод було припинив виробляти хлорну воду для дезiнфекцiї води у водоканалах всiєї країни. Є розум чи якась духовнiсть у такого монополiста? Це сатанiзм.

Чи хоч трiшки дотримується клятва Гiпократа в медицинi, коли, щоб народити дитину, треба платити, щоб зробити будь-яку хiрургiчну операцiю, треба платити десятки, сотнi тисяч гривень чи доларiв - iнакше лiкарська недбалiсть. У державних медичних установах! За державного обладнання! За наявностi державних зарплат! I лiки безмежно дорогi, значно дорожчi, нiж за кордоном вiдповiдно до спроможностi їх купити, наприклад, пенсiонеру. То ж стоять дiти в багатолюдних мiсцях, просять мамi на операцiю, на лiкування. I телебачення органiзовує збiр коштiв на помiч хворим. Але поки-що ЗМI не бачать голодуючих людей, не називають творцiв-капiталiстiв та їхнiх поплiчникiв щодо знедолення людей.

Через безмежну жадiбнiсть зайшла в практику фальсифiкацiя всього: продуктiв, лiкiв, якостi бiльшостi виробiв, ремонту дорiг, будiвництва; повiдомлення ЗМI про отруєння стали поширеним явищем.

За прикладом капiталiстiв дiють i державнi пiдприємства та установи: низькi заробiтки, перiодично не виплачують зарплату шахтарям, учителям, медикам та iншим. Скорочується кiлькiсть шкiл, медичних закладiв, виробничих пiдприємств - усе задля надприбуткiв у кiнцевому рахунку для мiльйонерiв, мiльярдерiв.

За капiталiстично-терористичного мислення навiть у вiйськових пiдроздiлах чиняться жахливi неподобства: у рiзних мiсцях вибухають арсенали зброї. I все списується на росiйськi слiди, диверсiї. Так! Але через недбалiсть! Безвiдповiдальнiсть!! Панство начальства! Хiба зараз майори, пiдполковники ходять перевiряти караульну службу? Склади вибухають тому, що немає належної їх охорони. Хоча iснує суцiльна охорона маєткiв капiталiстiв!

Наведенi приклади та безлiч iнших свiдчать про колапс у країнi руками антинародних, антиукраїнських, сатанинських капiталiстiв. Заради жадiбного бажання надприбуткiв вони, щоб знову пiдвищити цiни на енергоносiї, не хочуть давати людям i пiдприємствам газ, електроенергiю, тепло, життєвi необхiдностi. Тупо не хочуть. Опираються ногами. Не хочуть!!! А Влада не може їх примусити. Бо нi Президент, нi Уряд, нi Антимонопольний комiтет не мають права доступу до них, не мають права увiйти в їхнi офiси. I суцiльна корупцiя. При цьому капiталiстам хочеться мати не окремi маєтки, а вулицi маєткiв, не яхти, а крейсери для власної втiхи. Чи ж не потонуть вони через жадiбнiсть платити належну зарплату капiтанам та обслузi?

Тупа жадiбнiсть капiталiстiв у всьому, включаючи вартiсть проїзду в транспортi, цiну конверта. Так, вартiсть одноразового проїзду в мiському транспортi нинi складає близько 0,8% вiд нинiшньої мiнiмальної мiсячної зарплати, а до ринково-капiталiстичних умов вона складала 0,04 %; вартiсть конверта - вiдповiдно 0,56% i 0,05%. Iз наведеного видно, що нинi спроможнiсть простих людей проїзду в транспортi та обслуговування на почтi погiршилась у середньому в 10 - 20 разiв порiвняно зi спроможнiстю по наведених життєвих факторах до початку ринкових умов.

А якiсть обслуговування при цьому погiршилась: на почтових вiддiленнях немає бланкiв на телеграми, зарплата водiям, листоношам низька, i вони виїжджають за кордон. Гiрше, узагалi закривають почтовi вiддiлення - iдiть, бабусi, по жебрацькi пенсiї за десятки кiлометрiв у райцентри чи в селища громад за 10 - 25 км. А їхнi господарi мають щомiсячну зарплату в сотнях тисяч - грабiжники в законi.

До зазначеного слiд пiдкреслити, що нашi капiталiсти не будують гiдроелектростанцiй i ТЕЦ, не вiдкривають нових шахт i свердловин, не будують залiзничних дорiг, як було ранiше. Вони продовжують рейдерським способом загарбувати заводи, а не будувати їх, вирiзати лiси, а не вирощувати, захоплювати рекреацiйнi та заповiднi зони, а не створювати й доглядати їх.

Очевидно, на базi встановлення свавiлля й беззаконня капiталiстiв (особливо в 1990-х роках) одночасно встановилися зловживання, непоряднiсть, беззаконня, корупцiя начальства, чиновникiв, суддiв, адвокатiв, дозвiльних установ. I завелося масове недобросовiсне, не якiсне виконання обовязкiв i безвiдповiдальнiсть за це. Чого ж боятися? Вiдмовляєшся вiд злочину - i тебе не засудять; проявляй недовiру i вiдводь суддiв, прокурорiв, слiдчих, адвокатiв: вони не здатнi доказати злочин. Зокрема, суди по кiлька рокiв не можуть доказати вини Єфремова, Насiрова, Онищенка, Бочковського та iнших. Не засуджено нi одного великого корупцiонера. Професiональна неспроможнiсть, безграмотнiсть слiдчих, прокурорiв i суддiв усiх рангiв?! Такi Кодекси? Корупцiя!? Колапс?! Ворон у ворона очi не клює?

Шановний читачу! Про вище зазначене написано не для критики, а для того, щоб усвiдомити загальний колапсичний, ганебний стан у країнi загалом i в сiльському господарствi зокрема - створений руками капiталiстiв. За такої дiяльностi капiталiсти нiколи не стануть пiднiмати тваринництво: розводити худобу, вирощувати корми, заготовляти сiно та силос, вивозити iз ферм гнiй, розвозити його на поля. Для цього потрiбнi середнi та сiмейнi фермери, типу столипiнських, що люблять землю та село, якi не будуть працювати в рукавичках i не будуть закривати хустинками носи, коли заходитимуть у тваринницькi примiщення.

Було погано - стало гiрше, треба краще

Оцiнка й спогади минулого та реалiї сьогодення свiдчать, що в минулому було погано, та нинi стало гiрше. А треба краще. Вочевидь, наводити новi факти буття поганого i дуже поганого не слiд - достатньо перегорнути сторiнки назад.

Ми, поглинутi в сiльськi умови, бачили, як люди вiддано надiялися на свiтлi ранки й зорянi ночi. Але надiї зайшли в безвихiдь.

Мiй друг, спiлкуючись зi мною, запитав:

- Чому ця Влада нiчого не може зробити для полiпшення економiки?!

- Бо Влада не має важелiв управляти капiталiстами, не має права давати їм вказiвки на обсяг виробництва, рiвнi зарплат, використання прибутку, - вiдповiв я.

- Що ж робити селу?!

- Потрiбна капiтально якiсно нова аграрна реформа, а не пустодзвонна риторика - продавати землю, не продавати. Потрiбнi Закони про ринок землi, фермерське господарювання i про виробництво взагалi. Обсяг землi в господарствах треба регулювати, як регулювався за часiв давно минулої аграрної реформи Столипiна, необхiдне сприяння сiмейним господарствам, давати їм дотацiї на збiльшення виробництва продукцiї, особливо тваринницької.

- Для здiйснення цього треба проводити новi вибори до Верховної Ради?

- Нi. Усi нинiшнi опозицiйнi та новi партiї, новi обличчя дотепер не мають обґрунтованих програм виходу iз колапсного стану, не дають конкретних шляхiв i чинникiв розвитку економiки, значного збiльшення виробництва продукцiї важкої та легкої промисловостi, вiдродження аграрного господарства. Лише критика та обiцянки. Новi партiї - балакуни, риторики, фарисеї, - у Владi не потрiбнi. Аби хтось новий iз них - не треба. Лозунг щодо нових облич - це прикрита форма пiару та боротьби проти Влади. Уже новi обличчя приходили: на 100% партiя "Самопомiч"; комбати; Радикальна партiя О. Ляшка. Що вони дали? Тому вибори нових облич нiчого нового не дадуть.

- То що чекати?

- Треба створити партiю iз програмою з новим конкретним змiстом вiдповiдно до того, щоб круто пiдняти економiку, лiквiдувати всяку корупцiю, тiньову економiку. Встановити невiдворотну вiдповiдальнiсть за будь-якi неправильнi рiшення й зловживання начальниками, чиновниками, дозвiльними установами, слiдчими та суддiвськими органами, полiтиками, за порушення технологiї, екологiї, соцiальних правил i норм, за нанесення збиткiв, шкоди для людей i суспiльства, за навмисне приховування фактiв злочину. Слiд заборонити використання масок силовими структурами. Треба, щоб кожен боявся допустити порушення Законiв, правил, нормативiв, норм поведiнки - депутат, мiнiстр, прокурор, суддя, адвокат, шизофренiк (iз дитинства), тверезий чи пяний, старий, юнак, хворий. Потрiбнi новi короткi Кримiнальний та Адмiнiстративний кодекси (як Статути в Армiї) з посиленими вимогами вiдповiдальностi та швидким, термiновим судочинством. Необхiдна вiдповiдальнiсть строгiша, нiж в країнах Європи - як у них було ранiше. Однак конкретних пропозицiй щодо цього нiхто не дає: нi Ю.Тимошенко, нi Ю.Бойко, нi А. Гриценко, нi О. Ляшко, нi хто iнший. Лише риторика: зроблю, пiднiму, нова економiчна полiтика, зменшити тарифи, вiдмовитись вiд МВФ, наведу порядок. А в який реальний, обґрунтований спосiб? За рахунок кого, чого? Якими ресурсами?

- То що робити, щоб капiталiст захотiв пiднiмати промисловiсть, сiльське господарство?

- Треба термiново прийняти Закон про тотальний розвиток виробництва. Влада має право давати замовлення пiдприємствам. Хто їх виконує - меншi податки, хто перевиконує - ще меншi. I має бути вплив Нацiонального банку. А кредити мають бути доступнi - не бiльше, нiж за 3 - 5 %.

- А як створити партiю з програмою за такими пропозицiями?

- Через Iнтернет i Майдан за iнiцiативами бажаючих: Творця i Творцiв. Будь ласка, включайтеся Ви. Тiльки передусiм давайте конкретнi пропозицiї щодо рекомендацiй, конкретнi шляхи та ресурси їх виконання. Без цього нiчого висувати обличчя. Пропозицiї, програми попереду, риторика - позаду.

- То Євромайдан нам нiчого не дав? Вибрана Влада пiсля Майдану не справилась? Чому стало гiрше?

- По-перше, слiд зазначити, що всi негативи в Українi, про якi ми зараз говоримо, започаткованi та створенi за всiх попереднiх Президентiв. По-друге, якби за таких умов не було початкової пiслямайданної Влади на чолi з Арсенiєм Яценюком та Олександром Турчиновим, а пiзнiше з Петром Порошенком, то Путiнськi танки давно були б у Києвi, маршем пройшли б по Українi. Бо української армiї практично не було, кiлька пiдроздiлiв не могли б зупинити ворога, вiдразу їх знищили б, як було уже зроблено в Iловайську та в Дебальцевому. I росiйськi прапори красувались би над Верховною Радою та будинками Президента й Уряду. Врятована Україна до цього часу завдяки Яценюку, Турчинову, Порошенку. Порошенко вiдродив українську армiю. Передусiм їм трьом треба дякувати за порятунок України. Iсторiя оцiнить це пiзнiше, зараз багато супротивникiв, що прагнуть до Влади, не хочуть це знати. Тому вони та всi сепаратисти критикують українську владу i не показують її позитивних реалiй. Їм треба таку Владу знищити.

- Та ця Влада здала Крим без пострiлу!

- У цьому було мудре рiшення. Бо хiба можна було кiльком українським кораблям (їхнiми пострiлами!) затiяти вiйну проти росiйського Севастопольського флоту? Що з ними було б? Якби ми увязалися у вiйну з Росiсю в Криму, то що було б з Кримом взагалi? Те, що на Донбасi i гiрше. Ви з пятьма друзями на дорозi зможете оборонитися вiд зграї розбiйникiв?

- Яценюк не справився з роботою i його зняли!

- Нi. Нi. Арсенiй Яценюк кiборг, полiтичний герой. За жахливої, антиукраїнської Влади Януковича Яценюк готував Майдан, органiзовував iз партiєю "Свобода" маршi по мiстах України пiд гаслом "Україно, вставай!". Коли в 2013 роцi на День Незалежностi бiля храму Святої Софiї проводилася несанкцiонована багатолюдна манiфестацiя на чолi з Яценюком, Тягнибоком, Турчиновим, влада Януковича хотiла розiгнати манiфестацiю за допомогою БТР, який дiйшов мiстом до тильного боку будинку Мiнiстерства внутрiшнiх справ. Та органiзованi люди були на чеку, зупинили той танк, витягли з нього танкiстiв. Манiфестацiю тут було проведено успiшно. Вiд Святої Софiї демонстранти маршем прорвалися крiзь оточення мiлiцiї до Майдану незалежностi, де Манiфестацiю було завершено. Цi ж лiдери, Яценюк, Тягнибок, Турчинов, а також Кличко, Порошенко очолювали Євромайдан, при цьому Яценнюк стверджував, що народ є Владою.

- Пiсля перемоги Євромайдану йому дали Владу, управляти Урядом, хай би добивався свого.

- Як? Пальцями? Янукович, втiкаючи, пограбував Нацiональний банк, залишивши його практично без валюти. Україна була над прiрвою дефолту. Яценюк погодився очолити Уряд, як камiкадзе, передбачаючи небезпечну участь його у Владi. Образно кажучи, вiн свiдомо пiшов на свою полiтично-державну смерть. Бо економiка була в кризi, без фiнансiв, супротивна партiя "Регiони" тодi була правлячою й антиукраїнською, а iншi партiї прагнули до Влади, i вiн знав, що вони всi разом будуть його також критикувати. Але своїм розумом вiн започаткував створення незалежної енергетичної економiки України, врятував державу вiд дефолту.

- Вiн пiдвищив тарифи, погiршив добробут людей!

- Не зовсiм так. Тарифи пiдвищували i ранiше, зокрема в 2007 i 2008 роках. Яценюк же пiдвищив тарифи i простим людям визначив субсидiї, тому їх добробут вiд цього здебiльшого не став гiршим. Але вони традицiйно були злi на споконвiчну бiднiсть, їм хотiлося раптового полiпшення життя - не через субсидiї, не через затягування паскiв. I для багатих та мiльйонерiв тарифи на комунальнi послуги тодi були оптимальними. Але капiталiсти були обуренi: не хотiли бiльше тратитись на комунальнi послуги, не маючи субсидiй. I їхнi полiтики-найманцi та партiї, що прагнули до Влади, навiть нацiоналiстичнi, i засоби масової iнформацiї почали збурювати протести, затiяли хай проти нього. Особливо були озлобленi "русский мир" i потенцiйнi сепаратисти. Пiд видом незадоволення тарифами вони понад усе виступали проти Яценюка - як патрiота, як антиросiйського державного дiяча.

- Так, так.

- Пiсля Яценюка тарифи значно збiльшували кiлька разiв, але при цьому були лише окремi виступи проти неодноразових пiдвищень тарифiв. I Юлiя Тимошенко не обурювалася так, як вона обурювалася проти Премєр-мiнiстра Яценюка, хоча з тюрми її визволив практично вiн. Але вона, як зловiсна властолюбця, бачила в ньому найбiльшого полiтичного конкурента. При цьому вона була i є в дружбi з кумом Путiна, Медведчуком. I Путiнська команда видумала, що Яценюк воював у Чечнi, що вiн ворог, хоча вiн у цей час був студентом. Це багато-що означає. Однак люди над цим не задумуються, як i не хочуть чути та зрозумiти, що Юля чомусь кiлька разiв просвiчувалася поруч iз кримiнальними дiйствами (Лазаренко; засудження вiйськових у Росiї; фактичнi грати). Хiба можна нехтувати ганебний договiр Юлi з Росiєю про постачання газу? А Яценюк зумiв його позбутися. I Стокгольмський арбiтражний суд визнав той договiр неправомiрним. Юля того не згадує. I вiд того їй немає нiякої припарки. Тому люди не кумекають, не розумiють, що вона знову щось втне.

- А Порошенко? Чому не кращає економiка?

- Так, економiка, добробут нинi жахливi. У цьому вина не Порошенка, а всiх капiталiстiв i всiх попереднiх Президентiв України. Що в його руках, у його президентських повноваженнях - вiн успiшно справляється: впровадив безвiзовий режим у європейськi країни; уклав угоду на асоцiацiю з ЄС, яку вiдмовився пiдписати Янукович i через що миттю створився Євромайдан; вiдродив Армiю, тепер Армiя боєздатна, захищає Україну вiд потужного росiйського агресора; досягнув iсторичного на всi вiки рiшення Вселенського Патрiарха Варфоломея - надання Томасу на створення Православної помiсної автокефальної церкви України, незалежної вiд Московського Патрiархату; вiдстоює українську мову; веде у НАТО та в Європейський Союз. Вiдтак проросiйський арсенал пiднiмає всi сили проти українського Президента, який лiквiдовує вiковiчнi установи Росiї проти України. Зїли Яценюка, тепер хочуть зїсти Порошенка.

- Порошенко дотепер мав фабрику Рошен в Росiї! Обслуговував воюючу проти нас Росiю!

- I правильно, що там мав фабрику. Далекоглядно. Одержував iз Росiї прибуток. Як i росiяни мають в Українi банки, пiдприємства. Треба бiльше там мати українських фабрик i гребти звiдти кошти. Як комунiстичний Китай проник в економiку багатьох капiталiстичних країн - i багатiє. Треба українцям не ховати кошти в банках за кордоном (це шкiдництво!), а забрати їх звiдти i будувати фабрики й заводи в Українi, Росiї, Iталiї, Iспанiї, Сербiї, Америцi, Африцi. Тодi наша країна стане розвинутою та багатою. Таких я хочу бачити Президентiв України, як Порошенко. У другий термiн роботи Президентом вiн пiднiме економiку i добється, щоб українськi капiталiсти стали будiвничими капiталiстами. Я хочу бачити творчий український капiталiзм.

- Який творчий? Пiднiмають цiни на все - i вся творчiсть!

- Молодець! Це економiчна думка. Практично дiє цiновий геноцид. Поки будуть пiднiмати цiни, економiчного прогресу не буде. Треба цiни встановити стабiльнi, i прибуток бiзнесмен-пiдприємець нехай робить за рацiональної працi, модернiзацiї, монiторингу ринку, зниження собiвартостi.

- А зарплата?

- Зарплати та пенсiї слiд пiдвищувати на основi оптимально-нормального прибутку згiдно вiдповiдного Закону Верховної Ради. Їй потрiбно заборонити бiзнесменам i всiм пiдприємцям пiдвищувати вартiсть i цiни. Тодi не буде жадiбностi. Полiтикам треба боротися не за безкiнечне пiдвищення зарплат, а за полiпшення добробуту, пiдвищення прибуткiв, їх гарантованiсть. Зарплата та пенсiї треба збiльшити до рiвня європейських шляхом встановлення їх рiвнiв Верховною Радою, i пiдприємцi й бiзнесмени на такiй основi мають будувати економiку та досягати прибуткiв i високої рентабельностi. Прибуток має йти на розширення виробництва та бiзнесу, а не на власнi яхти й маєтки за кордоном.

- Жадiбнiсть, тiньова економiка, хабарництво, корупцiя, анархiя, безвiдповiдальнiсть чиновникiв, бракоробство i колапс встановилися тому, що не судять творцiв, винуватцiв цього!

- Так. Дiє анархiчний капiталiзм i його владно-полiтичних структур.

- Да-а-а. Прийшла система. Її треба гнати не судом, а кiлками.

- Судити строгим судом. Треба судити тих, хто дав команду на лiквiдацiю пiдприємств, хто ухвалив це, хто вiд цього одержав прибутки. Судити без дiї строку давностi. У всiх районах, областях, по галузях. Усiх державних дiячiв i полiтикiв, за програм яких здiйснювалася розруха України. Полiтика - це напрям до певної економiки, це економiчно-нацiональна дiяльнiсть, це державно-патрiотичне будiвництво, або, навпаки, антидержавна, ворожа дiяльнiсть. А в нас нинi оправдовують шкiдливу полiтичну дiяльнiсть, мов за полiтику судити не можна. За антидержавну, руйнiвну полiтику треба судити. Треба робити записи та зберiгати їх як лiтописи про всiх будiвникiв, руйнiвникiв i браконьєрiв - у кожному селi, районi, мiстi, у державi.

- I записи на довiчно тих, хто виконує вiдповiдальнi роботи, щоб знати бракоробiв i їх наказувати. Без цього в нас наразi роблять ремонт дорiг, i з дощем, снiгом вони незабаром пливуть, руйнуються, i нiкого не карають.

- Чудова думка.

- Вiд її реалiзацiї колапсу не стане.

- I будуть будуватися хати в селах.

- Дiйсно, Президент Порошенко зробив для України дуже багато, але чому його рейтинг малий?

- Тому, по-перше, що державний iнформацiйний простiр - безпосередньо Влади України - невеликий, засоби iнформацiї пiдпорядкованi певним власникам зi своїми поглядами, i вони доносять iнформацiю зi своїми корективами, супроти дiючої Влади; по-друге, головне, що за перiод становлення незалежностi та капiталiзму в Українi постiйно ставало гiрше жити, накопичилося багато бiд, незадоволення. Люди втомилися вiд зростаючої бiдностi й безпомiчностi. I звинувачують останню Владу, Євромайдан, незалежнiсть. Думають жестом руки побудувати фабрики, заводи, пiдвищити зарплати, пенсiї, полiпшити добробут. Люди хочуть термiнового полiпшення, а цього за такого економiчного стану круто зробити не можна. I не зроблять без вiдповiдних ресурсiв нi старi критикани, нi новi обличчя.

- Чому?

- Бо не вигiдно капiталiстам i владi Росiї, i дiє економiчний саботаж "русского мира" та внутрiшнiх сепаратистiв на всiх гiлках влади й в економiцi. Дiє пята колона.

- При чому тут Росiя? Україна давно незалежна країна.

- О, не так! Росiя повсякчас була проти України, як самостiйної країни, була проти українського народу, як такого, що завжди мiг створити свою державу. Рiзними способами. Зокрема, коли визначилася Україна до незалежностi, росiйська влада вiдразу почала приховано дiяти проти цього. Через своїх агентiв нею вказувалося червоним росiйськомовним директорам i всьому великому начальству, як дiяти. Спочатку з українських банкiв забрали до Москви валюту - рублi (карбованцi), i розпочалася гiперiнфляцiя, затiялося банкрутство. Пiд їх видом проведено лiквiдацiю фабрик, заводiв, аграрних пiдприємств. Робилося так, як було пiд час евакуацiї у 1941 роцi, щоб нiщо не дiсталися ворогу. За вiдокремлення України ставлення аналогiчне, як до ворога. Тому Росiя розпочала агресiю та вiйну проти України. За допомогою зелених чоловiчкiв. Зроблено так, як зробила гiтлерiвська Нiмеччина, розпочинаючи Другу свiтову вiйну: переодiла своїх солдат у форму супротивника i спровокувала напад нiби на Нiмеччину.

- Це безбожно.

- Не так. Iз молитвами в церквах Московського Патрiархату. Поки буде в Українi хоч одна церква з проросiйськими священиками, доти бiля неї буде начальство з росiйським духом, будуть прагнення приєднатися до Росiї, буде розкол в Українi, не буде єдностi українцiв. Хоча прихожани моляться до єдиного Бога. Але не знають чи не визнають, що Бог створив рiзнi народи, з рiзними мовами, а Росiя, Московський Патрiархат проти цього. У православних церквах в усiх територiально-нацiональних структурах Росiйської Федерацiї єдина мова - Московського Патрiархату. I всi нацiї там вiдмирають. Московськi священики грiшнi, грiшнi.

- Не прагнуть полiпшення економiки також усi борцi за Владу, її властолюбцi, критикани. Вони дiють за принципом: чим гiрше, тим краще. Не треба до Влади обирати капiталiстiв, вони правлять балом.

- Це не можливо. Україна - капiталiстична країна. I Президентом не може стати розумний бiдняк, i у Верховнiй Радi не може бути бiльшiсть iз робiтникiв. Та коли б таке раптом сталося, то така Влада була б безпомiчна, бо всi економiчнi та фiнансовi ресурси зосередженi в олiгархiв, у мiльярдерiв та мiльйонерiв, у їхнiх кланiв, i тодi вони завтра ж припинять iмпорт - ринок, магазини стануть пустi.

- А як Президентом України оберуть Юлiю Тимошенко?

- То до Влади прийде новий клан капiталiстiв. Її фiнансує олiгарх Коломойський. А вiн не кращий, наприклад, вiд Рената Ахметова чи Петра Порошенка. I Юлi я не довiряю, бо вона багато в чому замазана: була близька з кримiналом Лазаренка; iз кримiнальним бiзнесом росiйських високих офiцерiв - вiйськових засудили, а її, очiльника бiзнесу - чомусь нi; вона заключила шкiдливий для України договiр iз Росiєю про постачання природного газу i збитки вiд цього визнав мiжнародний Стокгольмський арбiтражний суд. Щоб знизити вартiсть росiйського газу за Януковича, згiдно Харкiвської угоди, продовжена оренда перебування росiйського Чорноморського флоту в Криму - тепер хоч воюйте, не воюйте, а росiйськi кораблi залишаться в Криму. Вона в дружбi з кумом Путiна Медведчуком. Нiчого реального на користь незалежної України вона не зробила i не зробить, хоча завжди щось про економiку по-фарисейськи доказує.

- Вона виступає за мораторiй на продаж землi.

- I що буде далi в селах? Юлiя Тимошенко не бачить, що за всi роки такого мораторiю аграрний сектор переживає найгiршi часи, став без тваринництва, без льонарства, без буряковиробництва, вона не знає, що гумус у чорноземах практично зникає, що сiльське господарство України на чудових чорноземних землях стало гiршим, нiж у сусiднiх Польщi та Бiлорусiї на супiщаних землях. Без мораторiю на продаж землi Польща перетворилася iз дуже бiдної країни в зразкову, i зараз туди їдуть навчатися тисячi студентiв, масово їдуть туди українцi працювати. Ранiше лякали НАТО, тепер лякають продажем землi iноземцям, хоча законами таке не передбачено. Не хочуть ринку землi земельнi магнати, бо їм доцiльнiше використовувати селянськi паї. За ринку землi вони можуть їх втратити i тому лякають iноземцями. Їх взялася пiдтримувати Юлiя Тимошенко, бо мораторiй вигiдний як магнатам, так i пайщикам: першим - прибуток за урожай, другим - невелика плата трiшки грiшми i зерном (погодувати птицю чи iнших тварин). Вони цього хочуть, їх багато, тому в Юлi рейтинг найбiльший. Але вибори можуть показати iнше. Однак щодо продажу землi хочу гiпотетично сказати таке. Якби кривотинськi полiськi землi купив якийсь голландець, датчанин, нiмець чи хтось iнший з європейцiв i вiдродив село за європейським стилем, запровадив сучасне землеробство, розвiв тваринництво i появилися робочi мiсця з оплатою по-європейськи, то хiба не краще було б селянам працювати у своєму селi, iз рiдними, нiж за кордоном. Продаж чи оренда землi європейцям, а не росiянам-агресорам.

- Нашi села дуже занепали. Треба щось радикальне, щоб їх пiдняти.

- Так. Але спочатку слiд зазначити, що сiльське господарство занепало органiзовано, по-перше, пiд впливом українських недолугих капiталiстiв i пiд цiлеспрямованим проросiйським i росiйським дiйством. Безпосередньо в Українi лiквiдовували сiльськогосподарськi пiдприємства, а Росiя, крiм того, встановлювала ембарго на сiльськогосподарську продукцiю - не приймали цукор та нiби не якiснi продукти. I господарства зменшували виробництво. По-друге, полiтикам i мiським людям необхiдно зрозумiти, що робота в селi - це не розвага на лонi природи, а важка специфiчно квалiфiкована праця. По-третє, вартiсть сiльськогосподарської продукцiї має бути адекватною до промислової вiдповiдно до кiлькостi затраченої працi. По-четверте, український капiталiзм має стати будiвничим, творчим по вiдношенню до села. Поганий соцiалiзм нiколи не допустив би руйнацiї, трощi села.

- Це декларацiї, гасла. I за низької вартостi селяни ледве продають молоко та м'ясо.

- Цiлком правильно. Щоб селяни не стояли з пляшками молока на базарах, залiзничних станцiях, на шляхах, треба змiнити державну аграрну полiтику. Зокрема, у територiальних обєднаннях громад i в районних центрах треба створити прийомно-переробнi та забiйно-переробнi пiдприємства, якi б приймали вiд селян сировинну продукцiю i виготовляли з неї якiснi продукти харчування. У них же має бути комбiкормовий цех для продажу селянам необхiдного комбiкорму вiдповiдно до кiлькостi виробленої продукцiї. Крiм того, селянам, якi на подвiрях i сiмейних фермах утримують худобу та птицю для громадської реалiзацiї, треба платити заробiтну плату, як на тваринницьких пiдприємствах, а за реалiзовану продукцiю вести окремi платнi розрахунки. У такий спосiб здiйснювати дотацiї селу.

- Так можна заохотити виробництво там, де є села i якась худоба. А що робити там, де майже пустка?

- Робити в таких мiсцях невеликi державнi селища мiського типу, там запроваджувати вiдповiднi галузi i для роботи на вiддалених виробничих мiсцях працiвникiв доставляти транспортом. Так там обробляти землю, вирощувати врожаї, виробляти тваринницьку продукцiю. Цим мають займатися громадськi територiальнi обєднання та держава.

- Президент Порошенко пiднiме економiку? Пiднiме село?

- Так, пiднiме. У селах задля цього вiн уже започаткував територiальнi громади. За ними майбутнє вiдродження аграрної економiки. Iз деяких його висловiв я зрозумiв, що вiн буде цим перейматися i вiн у цьому розумiється, як пiдприємець iз досвiдом. Але нинi за першу свою каденцiю вiн правильно вибрав передусiм здiйснити те, що вiн успiшно зробив. Про це ми вже говорили. Тiльки треба його повторно обрати Президентом України. Я почув вiд нього вислiв про прiоритет щодо виробництва. Якщо буде зростати виробництво, то будуть робочi мiсця, буде потреба у фахiвцях i стануть необхiднi освiта й наука. I вiдпаде потреба студентам їхати навчатися в Польщу та iншi країни.

- I вiн справиться з девальвацiєю та iнфляцiєю?

- Так. Потрiбно перейти на європейську валюту, на євро.

- Великi справи пiзнаються пiзнiше.

- До великих справ треба прагнути i молитися за них.

- А обєднання церков в Українi сприятиме аграрному розвитку?

- Звичайно. Буде користь особливо для села. Обєднання на рiвних правах завжди благодатне. Насильне захоплення Росiєю Київської митрополiї понад триста рокiв тому, як i загарбання самої України, не було благодатним. Тому не вiдбувалося взаємного розвитку обох народiв (обох країн). Їхнi молитви були не єдиного спрямування. I вмiшувалися диявольськi сили, оскiльки молитви були рiзномовнi, рiзноцерковнi. Не могли мати Божу силу молитви з церков, пiдвладних Московському Патрiархату Росiї, що споконвiку була проти України, тої Росiї, що розпочала нову агресiю, нову вiйну проти України, як ворога України. Президент України Петро Порошенко здiйснив грандiозну роботу iсторичного значення, що рiвнозначно проголошенню Незалежностi України. Вiн вирвав українську церкву з росiйських нетрiв та обєднав церкови рiзних патрiархатiв в єдину Православну помiсну автокефальну церкву України. Вiдтак будуть бiльш-менш однодушними молитви щодо державностi, сiльськогосподарських справ i навiть особистостей, оскiльки вони матимуть спiльний виток - iз єдинородних церков. У християнствi України створення єдиної Української православної помiсної автокефальної церкви займе друге мiсце пiсля хрещення в Київськiй Русi. За таке генiальне дiяння Петро Порошенко заслуговує того, щоб йому поставити памятник неподалiк вiд памятника Володимиру Великому. Слава Українi!

- На вiки слава! А в Українi, крiм того, є iншi церкви.

- Створення єдиної Православної помiсної автокефальної церкви України обумовить, можна очiкувати, доцiльнiсть приєднання Греко-католицької церкви, яка має багато спiльного з Православною i в давнi часи була в православї. I з Римо-католицькою церквою доцiльно прийняти в Українi одночасне вiдзначення деяких свят разом iз європейцями (на державному та релiгiйних рiвнях), передусiм, Рiздва Христового, як у свiй час було прийнято Новий рiк за новим стилем, за Григорiанським календарем. Варто признати, що нинi пiд час православного Рiздвяного посту всi розкiшно святкують Новий рiк за католицьким стилем. Треба також узаконити для всiх Рiздво на 25 грудня. Тодi буде єдине європейське свято - Рiздво Христове. I Воскресiння Господнє доцiльно було б спiльно святкувати з європейцями. Так я мрiю про єдинороднi молитви i спiльнi молитви також за аграрний розвиток в Українi.

- Нашi капiталiсти гiршi вiд дореволюцiйних.

- Нашi багачi розкiшнiшi вiд князiв Київської Русi, вiд царських дворян. У хоромах наших капiталiстiв обслуги-наймитiв бiльше, нiж було у них. А оплата менша. I в пенсiйний фонд не перераховують, люди позбавляються належних пенсiй. Вячеслав Чорновiл критикував комунiстичну партiю, що при входi в райком партiї стоїть вахтер; тепер у кожному офiсi, у кожнiй установi, у кожному житлi бiзнесмена - по кiлька вахтерiв та ще велика прислуга. Якби був Чорновiл, то такого панства не було б.

- Так буде вiчно?

- Нi. Надiйся, твори i чекай - прийде безглуздю край.

За дух поселенцiв

Не бачили й не бачать тодiшнього й теперiшнього стану в селах СБУ, РНБО, прокуратура.

Дорогий читачу! Вочевидь Ви розумiєте, що поселенцi 1687 року в Кривотинi та навколо поселилися задля того, щоб вiчно господарювати на полiськiй землi. Реформатор П. Столипiн iз 1906 року обумовив кращу можливiсть їхнього розвитку. Й. Сталiн у 1930-х роках лiквiдував господарства; у 1970 - 1980-х роках вони стали нарештi здебiльшого добре розвиненими.

Однак у 1990 - 2005-х роках за Президентiв України Л. Кравчука та Л.Кучми було стерто усi колгоспи, радгоспи та багато державних пiдприємств. Проте натомiсть працiвникам села вони доцiльного фермерства не запропонували, i села почали вiдмирати.

Виживанцiв у селах Президент України П. Порошенко обєднав у територiальнi громади для збереження й розвитку їхнього потенцiалу. Але їхнi залишковi життєдайнi джерела чахлi - вiдтворювальна здатнiсть мiзерна. Наголос Ю. Тимошенко та iнших на мораторiй ринку землi гальмує творче мислення; вона не розумiє, що понад 25 рокiв дiє мораторiй - i продукти виробництва сiльськогосподарських українських господарств скоро стануть музейними експонатами.

На жаль, у нас немає реформатора, подiбного до П. Столипiна, який у свiй час зумiв забрати землю у помiщикiв i в церквах та передав її селянам пiд фермерсько-хутiрськi господарства. Але в нас пiарить анти-Столипiн - Юлiя Тимошенко, яка, вiдстоюючи мораторiй на ринок землi, пiдтримує вузько дiючих земельних магнатiв (i вони її за це) i свiдомо чи несвiдомо вона обумовлює подальший колапс сiльськогосподарської економiки.

I бабусi iз села Кривотин будуть пiшки ходити в Ємiльчине в районнi установи за 25 кiлометрiв, а за день туди i назад додому - 50 кiлометрiв. Старi - як молодi. Згодом i бабусь не стане. Хоча в селi є староста села i вона уважна й дбайлива до людей.

I в iнших регiонах України будуть далi вимирати села, а в тих селах, що ще животiтимуть, школярi та хворi будуть ходити в школи й лiкарнi за десятки кiлометрiв, або проблемно їх туди возитимуть. Вдови в селах не зможуть будувати хати. Не буде розвитку сiл i не буде розвитку сiльського господарства, поки люди слухатимуть Юлю, що все життя ганяється за владою.

Але поки-що є вiра в селi Кривотин - зберiгається римо-католицька церква, костьол. Хоч людей в селi обмаль, проте в днi Божої служби, у релiгiйнi свята, особливо в недiлю Божого Милосердя, до костьолу прагнуть прихожани з навколишнiх сiл та бувшi жителi села, що нинi живуть у мiстах. Особливо людно на могилках у Поминальнi днi. Моляться за упокiй предкiв. Згадуються покiйнi рiднi, друзi - вiд далеких предкiв до сьогодення. Згадуються минулi часи, минуле село, прагнення, бажання. Згадують великi родини Островських, Красновських, Метельських, Залевських, Годлевських, Лiсовських, Котвицьких, Лаговських, Яхимович та iнших, дух яких, вочевидь, ведеться вiд перших поселенцiв. Бувають на слуху спогади про активних людей села в рiзнi полiтичнi часи за прозвиськами: Керенський, Петлюрчиха, Петлюрчики, Ленiн, Крупська, Комунарець, Комсомольчик.

Проте в минулому яскраве село Кривотин умирає - ранiше iз добре розгалуженими широкими шляхами до семи навколо розмiщених райцентрiв, iз церквою, побудованою в ленiнську нацiональну вiдлигу, iз стратегiчнiстю минулих оборонних рубежiв для захисту країни за проектами Карбишева, iз перспективою для розвитку льонарства, картоплярства, скотарства, гусiвництва. Цього не допустив би сучасний польський реформатор Бальцерович i давно минулий реформатор П. Столипiн.

Якби на краще змiнилося повсякчас негативне економiчне ставлення до сiльської працi, яке панувало протягом останнього столiття, то, церковнi дзвони скликали б людей до вiдродження села.

Але нинi стали заростати кущами та лiсом стратегiчно важливi в усi вiки дороги, що вигiдно йшли на Ємiльчин, Новоград-Волинський, Коростень, Лугини, Бiлокоровичi, Овруч, Олевськ. Навколо них поля нинi перетворюються в перелоги, кущi та лiс. Нiколи б влада Бiлорусiї, Литви, Латвiї, Польщi, Нiмеччинi, де землi практично такi, як на Полiссi України, як у Кривотинi, не допустила б самоварварства, руйнацiї, трощi аграрних господарств.

Люди чекали розвитку, пiдйому в селах, а не створення перелогiв. Влада повинна дбати, щоб перелоги розорювати. Усяка влада, за якої виникають i створюються перелоги, - антинародна, шкiдлива влада.

В Українi аграрнi можливостi незрiвнянно кращi, зокрема в Кривотинi, нiж у Криму, Херсонськiй та Миколаївськiй областях, нiж в Iзраїлi, де в умовах пустелi успiшно вирощують пшеницю та ячмiнь i ведеться розвинуте тваринництво. В Iзраїлi на корову доять у середньому понад 10 тисяч кiлограм молока (на виставках в Українi лише по декiлька таких тварин), там високо розвинуте птахiвництво, на середню курку-несучку одержують бiльше 330 яєць, а у виробництвi мяса птицi переважає iндичина. Iзраїль займає друге мiсце в свiтi, пiсля Нiдерландiв, по вирощуванню квiтiв.

В Українi недостатньо власних продуктiв харчування, а в Китаї ж, де значно вища щiльнiсть населення, виробляють необхiдну продукцiю на два мiльярди людей та ще й продають нам рис.

Хто вдарить у дзвони церкви в Кривотинi так, щоб навколо ожили життєдайнi землi i до них повернулися мiгранти-українцi, нащадки пращурiв поселенцiв, щоб ожив Кривотин - перехресний центр дорiг, що, як радiуси, ведуть у рiзнi напрями України? Але задля цього, вочевидь, треба молитися. Молитися за здоровя тих сiл i хуторiв, якi ще живуть. I молитися за упокiй тих населених пунктiв, що вмерли. Молитися за царство небесне духу давнiх поселенцiв, що дали нам життя. Молити прощення у предкiв-поселенцiв, що ми допустили сплюндрування їхнiх надiй. Е П I Л О Г

В епiлозi треба i хочеться зазначити майбутнє. Але як цього досягти, якщо i маминої сiльської хати немає, i село вмирає, i живi в минулому сiльськi дороги заростають кущами й лiсом, мертвiють, i всi дiйовi особи, описанi в повiстi, крiм їхнiх нащадкiв другого-четвертого поколiнь, є лише в памятi. А нащадки живуть в iншiй соцiальнiй сферi. Залишається лише те, щоб помрiяти про майбутнє. Та це питання делiкатне, бо теперiшнi нащадки - не селяни. Писати про них - це будуть новi дiйовi особи в новому життєдайному оточеннi, з iншою мотивацiєю.

Проте село має жити. Перспективу для цього мають дати новi умови. Селянин любить землю, тварин, вiн любить виробляти сiльськогосподарську продукцiю, як люблять свою роботу моряки, пiлоти, поварi, теслi, освiтяни. Селянин може i хоче працювати творчо, але вiн нi в чому не забезпечений так, як iншi названi працiвники-спецiалiсти; вiн вимушений просити за безцiнь купити його продукцiю. Тому руйнується село, тому в країнi немає належного благополуччя в людей, у кризi економiка. Україна бiднiша, нiж Молдова без корисних копалин.

Однак на сьогоднiшнiй день нiхто не накреслив напрямiв життєдайних змiн для фермерiв, для всiх селян. Манiпуляцiї, перестановки, рокiровки в сiльському господарствi залишають ту ж шахово-полiтичну гру. Шахiвниця та ж. I на неї нових шахових фiгур не ставлять Для нових фiгур з iншими якостями треба мати нове поле, новi програми, а не просто новi обличчя, новi партiї та нову критику. Критика завжди популярна, захоплююча i її робити авторитетно, бо що не робиш, можна сказати не так. На критиканiв люди дивляться як на розумних людей, якi можуть полiпшити становище.

Але критика - це не продуктивне дiйство, не фактичний захист кордону, не посiвна, не вирощування льону, не вирощування свиней на м'ясо, не добування вугiлля, не виробництво сталi, чавуна. Потрiбнi не нова критика (її завжди було достатньо), не новi обличчя, а новi Програми з конкретними пропозицiями, за перемоги яких на виборах вiдразу приймати їх в Закони. Новi молодi обличчя, крiм критики, не мають досвiду. Нiхто з числа молодих не може написати проекту Закону за суттю та граматично (просто пропозицiя). Тому проекти законiв пишуть помiчники депутатiв, тому до кожного з них вносяться тисячi поправок, i Верховна Рада їх розглядає тижнями, проїдає впусту народнi кошти.

I взагалi в полiтицi є багато пустого i навiть шкiдливого. Так, за продовження мораторiю на ринок землi, хто не стане Президентом України, змiн в аграрнiй економiцi не стане: будуть тi ж холдинги, магнати, аграрнi олiгархи; буде те ж землеробство з посiвами переважно соняшнику та сої, що виснажують грунт; буде та ж економiчна полiтика. I не буде дбайливого фермера, не розоряться перелоги, не буде розвитку тваринництва, не розвинеться iндикiвництво, гусiвництво, не появиться льонарство, не оживуть села, сiльськi шляхи, не появляться в селах новi школи, медичнi установи. За мораторiю на ринок землi, за який давно ратує властолюбця Юлiя Тимошенко i до якого наполегливо, навязливо закликають її численнi агiтацiйнi пункти, мапи, бiг-борди, нiколи не оживе мертвiюча плодюча земля, що заростає кущами та лiсом на Полiссi України та деiнде. Як такого не можна розумiти? Хiба допустима така полiтика? I немає належної критики та належних розяснень щодо неї вiд супротивникiв, засобiв масової iнформацiї.

Не буде розвиватися село, якщо будемо експортувати сировину (зерно, сою, насiння соняшнику, дерево), а не продукти, товари з них (меблi, тканини, одяг, взуття, делiкатеснi продукти).

Не будуть розвиватися тваринництво i село, якщо фермер, селянин, кожен зокрема, буде шукати комбiкорм, продавати молоко тощо (на шляхах, у пiдїздах будинкiв), нiби немає Європейсько-Iзраїльського досвiду. За кордоном переробник iде до двору виробника, йому це вигiдно. Нiколи тварини не будуть високопродуктивними, якщо їх годуватимуть не збалансованими рацiонами, не повнорацiонними комбiкормами. Вони мають бути виготовленими грамотним переробником за науково обґрунтованими нормами.

Нiчого рацiонального в аграрному секторi, як в промисловостi та в соцiальному забезпеченнi, не буде, поки кошти вiд бiзнесу та зарплат зберiгатимуться в iноземних банках.

Не буде розвитку аграрного сектору та iнших галузей iз-за панування суцiльної корупцiї серед начальства та дозвiльних установ, їхньої безвiдповiдальностi за неправомiрнi рiшення та бездiяльнiсть. Краще одержати мзду, нiж тримать кобилу за узду. Через корупцiю не можуть розвиватися початкiвцi-фермери, пiдприємцi. Iнодi вдається почати господарювати окремим смiливим iноземцям - до них менше прискiпуються.

У цiй повiстi показано iсторiю господарювання однiєї родини у чотирьох поколiннях. Усi подiї, факти життя вiрогiднi, надуманих персонажiв, прiзвищ, окремих дiй не дано. Однак тривалий перiод рiзнобiчних подiй обєднати було проблематично.

У повiстi певну частку займають факти iз Другої свiтової вiйни, яка пройшлася по селах. Чи можуть сiльськi дiти вiйни, чиї батьки загинули, вважати, що вiйна бувшої гiтлерiвської Нiмеччини з бувшим СРСР була не Вiтчизняна? Чи хоч на мить можу я, дитина тої вiйни, подумати, що мiй батько, який говорив по-українськи, любив спiвати українськi пiснi, якого в школi в селi Романiвка вчив український поет Максим Рильський, що мiй батько, який щиро приймав вiйськову участь у приєднаннi захiдних українських земель, був не патрiот, чи не мав Батькiвщини? То в захiднякiв, якi до приєднання до України були в Угорщинi, Румунiї, Польщi, тодi не було Батькiвщини. Чи була? Їх приєднали до України, до Батькiвщини-неньки, про що мрiяли й боролися їхнi предки вiками. Молодi нацiоналiсти не розумiють, що мiй батько радiв iз приводу того, що вiн був активним учасником приєднання Захiдної України. Тепер памятник, на якому написано його iмя, плюндрують. Чи можемо ми, я i мiльйони дiтей вiйни сiльського походження, сприймати таке без приниження? Безмiрне наше обурення вiд того, що нашi батьки захищали села вiд нiмецьких окупантiв, а нинi знищили i продовжують нищити села українськi капiталiсти. Може це такi, що вважають себе без Батькiвщини?

Тому ми, дiти вiйни, нашi матерi-вдови, яких нас мiльйони, не роздiляємо поглядiв нi В. Чорновола, нi О. Тягнибока, нi Д. Яроша щодо загиблих воїнiв у Другiй свiтовiй (Великiй Вiтчизнянiй) вiйнi. За такого їхнього розуму нацiоналiсти не прийшли й не прийдуть до Влади, бо люди не визнають неправильну посмертну оцiнку їх батькiв, синiв, дiдiв, безлiчi жiнок-патрiоiв. Тому нами правлять антинацiоналiсти та московити. Потрiбна така нацiоналiстична iдеологiя, щоб українцi не робили українцiв ворогами - на втiху москалям, зокрема, за полiтичними мотивами. Треба шукати, а не вiдштовхувати українця. На це надiявся i досi сподiвається Путiн. Треба москалiв робити українцями, а не навпаки. Треба шанувати i воїнiв Великої Вiтчизняної вiйни, i бандерiвцiв, якi виступали проти безчинств i терору радянських владцiв. Прокльони треба слати на енкаведистiв, смерчiв i творцiв та виконавцiв розстрiлiв, терору, смертей, вiйни, слати прокльони на ворогiв та вiдщепенцiв України, якi вбивали, морили голодом i схiднякiв (спочатку!) i захiдникiв (пiзнiше!). I зараз вони та їхнi нащадки в захопленому Криму мають такi намiри, а на Донбасi розпочали вiйну проти України.

Треба щиро єднатися українським патрiотичним партiям, а не доказувати, хто є кращий. Бо у Верховнiй Радi, у Києвi та в пiвденно-схiдних областях є 30 - 40%, а подекуди i бiльше явних та потенцiйних сепаратистiв (пята колона). I вони надiються та пiдбурюють на боротьбу й ворожнечу мiж українцями, на розпорошення українських сил, на розпорошення українсько-нацiоналiстичних партiй. Вони чекають цього, прагнуть цього i хочуть цим скористатися, як про це свiдчить iсторiя. Бо якщо бiльшiсть до 60 - 70 вiдсоткiв щирих українцiв роздiлити лише на 10 партiй (а їх бiльше сотнi), то переможуть 10 - 20 вiдсоткiв супротивникiв (ворогiв). Тому навiть сепаратисти створюють нацiоналiстичнi партiї. Тому через росiйськоблизьких українських дiячiв доведено до спустошення полiськi землi та села, до страждання селян, до колапсу української економiки, до голодування багатьох людей.

Ми маємо мати спiльну українську хату, хату Батькiвщини, гарнi села й мiста, заможне, високо благополучне життя, такi села, щоб у них було привабливо жити.

Тенета антинародного, стервозного, антиукраїнського капiталiзму мають вiдiйти.

Треба, щоб прийшла єднiсть українських патрiотичних сил, i "досвiтнi вогнi, переможнi, урочi, прорiзали темряву ночi".