Аннотация: На написання цiєї лiсової казки мене надихнуло саме життя
Коли зацвiте яблуня...
На широкому плато вузькою змiйкою вилася дорога, вiдмежовуючи Великий лiс вiд Малого. Рокiв двадцять тому її проклали люди для власної зручностi, то ж мешканцi обох лiсiв стали жити немов у рiзних країнах, хоч у гостi один до одного ходити часто, бо ж рiднi багато i там, i там.
Великий та Малий лiси були однаковiсiнькi, вiдрiзнялися лише за площею, про що й казали назви. А так, у кожному сонце сходило на сходi, а ховалося - на заходi. У кожному росли ялинки i осики, дуби та берiзки, iнодi зустрiчалися клен, ясень, калина. Навеснi кожен лiс убирався у пишнi зеленi шати, восени - змiнював колiр вбрання на золотавий та червоний, а взимку надягав снiгову шубу.
Хоча мешканцi Малого лiсу часто споглядали через Срiблясту рiчку на Рiвнинний лiс, бо здавалося, що там бiльше сонця, крупнiшi ягоди та гриби, просто бiльше тепла. Вони хотiли жити у достатку, не розумiючи, що й самi могли налагодити життя у своєму лiсi, треба лише попрацювати, бо ж нiхто прибереться у домiвцi, окрiм власника. I в першу чергу змiнювати потрiбно себе.
А ось мешканцям Великого лiсу було добре й так. Вони не бажали ничого мiняти, живучи, як жилося.
Правитель Малого лiсу, ведмiдь Капитон, кiлька рокiв обiцяв своїм пiдданим, що скоро їх лiс стане частиною Рiвнинного, але в останню мить змiнив думку. Пiдданим те не сподобалося i вони пiшли до його барлоги, вимагаючи пояснень. Капитон взагалi не вийшов до них. Все бiльше й бiльше збиралося бiля його домiвки розлючених тварин: однi ричали, другi трусили гiллястими рогами, третi ображено цвiрiнькали, четвертi тупотiли, п"ятi мовчали, але їхнiй погляд був красномовнiший вiд слiв.
Злякався Капитон та через потаємний хiд втiк до свого далекого родича, ведмедя Федота, правителя Великого лiсу. Той прихистив його та заспокоїв:
- Не хвилюйся, повернемо твоє царство.
Та по-недоброму так посмiхнувся: бо чуже царство не повертати збирався, а до власного приєднати. Така гарна можливiсть, чому б нею не скористатися? Якщо сусiди долучаться до Рiвнинного лiсу (задля цього треба повернути Срiблясту рiчку, яка затопить дорогу-межу), власним прикладом показуючи, як там добре жити, то i його пiдданi можуть забажати кращого життя. Цього володар Великого лiсу допустити не мiг.
Покликав вiн до себе птахiв.
- Ворони мої, дужi та чорнi! Летiть до Малого лiсу та закликайте повернутися до наших спiльних витокiв. Бо ж коли не було цiєї дороги, жили ми у одному лiсi, та й добре нам було.
- Горобцi мої, крихiтнi та голоснi, розлетiться по усiм усюдам та розказуйте страшнi iсторiї про полон, у який потрапили мешканцi Малого лiсу, про оману, що затьмарила їхнiй розум. Навертайте моїх пiдданих до нової правди.
- Сови мої мудрi, до ваших порад завжди прислухаються. Як прийдуть з питанням, як визволити мешканцiв Малого лiсу, скажiть, що треба повернути славнi часи Єдиного лiсу.
Оглянув Федот пернатих слуг та махнув лапою:
- Летiть та старанно виконуйте мiй наказ.
Далi пiшов вiн у хащi густi та темнi, де нiхто його не побачить, нiхто не почує, лише вiрнi слуги, якi повзли слiдом. Повернувся до них Федот та сказав:
- Вужi мої, спритнi та потаємнi, усюди пройдете, усюди пролiзете. Повзiть до Малого лiсу, обернiться на мiсцевих та вимагайте повернення Єдиного лiсу. Виконуйте!
Споглядаючи, як швидко зникають вужi, тiльки гострi хвостики миготiли у травi, Федот сподiвався, що все буде, як вiн задумав. I мешканцi сусiднього лiсу не згадають, що не завжди лiс був єдиним. Колись було на цьому мiсцi чисте поле, аж поки вiтер не принiс iз далеких країв крихiтнi зерна, не розсiяв по полю, не присипав пухкою землею, не нагнав хмарок, аби полити зерна.
Де-не-де з"явилися дерева, одинокi та боязкi. Багато рокiв минуло, перш нiж окремi хащi стали лiсом, а ще бiльше, поки прийшли тварини.
Як гадав Федот, так i сталося. Мало хто ринув думкою у сиву давнину, бо пам"ятали лиш, як добре жилося за часiв Єдиного лiсу. I почали вимагати нездiйсненного: бо не можна повернути минуле. Вони галасували, кричали, тупотiли - i серед того галасу було чутно шипiння вужiв та каркання воронiв. Тi ж, хто дивився у майбутнє, остерiгалися виходити з власних домiвок, бо хто насмiлився сказати слово проти, пошкодували про це.
Тимчасовий правитель Малого лiсу збентежено спостерiгав за пiдданими та гадав, що все й так залагодиться. Дорогоцiнний час було втрачено, i частина територiї Малого лiсу вiдiйшла правителю сусiднього лiсу.
- Так не можна! Так не можна! Так не можна! - стурбовано бубонiли правителi Рiвнинного лiсу (їх було багато), стоячи на своєму березi Срiблястої рiки.
- А що я? - здивовано перепитав К. I похитав головою: - Я нiчого. Моє велике серце вимагає прихистити кожного, хто постукає у мої дверi.
Але то був лише початок.
Дослухаючись до наказiв свого повелителя, вужi поповзли до iнших районiв, прикидаючись мiсцевими, вимагали повернення часiв Єдиного лiсу. До їхнiх голосiв долучались i голоси справжнiх жителiв придорожнiх районiв Малого лiсу.
I почалося протистояння. Смертельнi пазурi та гострi дзьоби, гiллястi роги та твердi копита. Гучне ревiння та протяжне завивання, вiд якого холонуло у душi. Земля здригалася пiд тупотом, дерева падали вiд ударiв - обвалювалися нори, падали й розбивалися гнiзда. Не ставало домiвок. Не було захисту.
Деякi тваринки втiкали вiд цього жаху: однi - до Великого лiсу, бо вiрили байкам про полон та оману, у якiй вони, власне, й знаходилися; iншi - на територiю Малого лiсу, де ще було спокiйно, бо серцем вiдчували, що отi розповiдi брехливi вiд початку до кiнця. Але за пiдтримки правителя Великого лiсу й у iнших районах лiсу спалахувала страшна боротьба. Захисники Малого лiсу були вимушенi вiдступати, не маючи сил стримувати ворога, який ховався пiд маскою друга.
Новий правитель Малого лiсу та й простi мешканцi зверталися до жителiв Рiвнинного лiсу (й навiть до далекого Озерного лiсу, розташованого за океаном), просили допомоги.
Правителi Рiвнинного лiсу вкотре вишикувалися на своєму березi Срiблястої рiчки, правитель Озерного лiсу ставав на березi океану та з сумним виразом по черзi зверталися до правителя Великого лiсу:
- Який жах! Так не можна! Припинiть це! Ми дуже занепокоєнi. - Вони хитали головами, пiдтверджуючи, що їхнi слова є щирими. Напевно, вважали, що цього достатньо.
Правда, дехто з мешканцiв Рiвнинного та Озерного лiсiв робили плоти, будували повiтрянi кулi аби доправити допомогу жителям Малого лiсу. Та передати вони могли небагато.
Але й самi мешканцi Малого лiсу не сидiли склавши руки.
Їжачки збирали ягоди та лiкарськi рослини, кролi та бiлочки робили захист для воїнiв, оленi - доставляли те захисникам, пташки розносили новини. Хоча тим пташкам краще було мовчати, бо не вся iнформацiя була правдивою, а iнодi навiть - вiдверта брехня, яку пiдкидав ворог. Але то таке.
Навiть дитинчата тваринок не трималися осторонь. Ще восени назбирали листя i робили з нього рiзнi цiкавинки: з червоного виходило палаюче серце, з жовтого - тепле сонце. Такi подарунки зiгрiвали душу воїнiв, що боронили свiй лiс холодною зимою.
Загалом, хто, що мiг, те й робив для хоробрих захисникiв, що боронили рiдний край, аби вони протрималися ще один день, ще одну нiч... Нiхто не загадував далеко, але усiх - i оборонцiв, i тих, кого вони захищали, - згуртувала єдина мета: мирне небо над лiсом, вiльним та незалежним.
Зрештою занепокоєнiсть правителiв Рiвнинного та Озерного лiсiв зросла до того, що вони заборонили мешканцям Великого лiсу приїжджати до себе у гостi. Згодом вони вирiшили, що їм подобається план щодо повернення русла Срiблястої рiчки, але щоб його втiлити у життя, треба багато часу. То ж працюйте! З часом вони також почали надсилати допомогу. Але запiзно, бо ж потреби стали набагато бiльше. I допомоги не вистачало на усiх.
Треба визнати, що часом речi для хоробрих захисникiв виявляли у великих норах деяких поважних жителiв Малого лiсу - вони потрапляли туди яким дивним чином. I саме через такi дивнi випадки правителi Рiвнинного лiсу не поспiшали дiлитися власними скарбами. Хоча хоробрi захисники дуже потребували допомоги.
Мешканцi Малого лiсу знали про такi проблеми, сумували з цього приводу, але не зупинялися, продовжуючи опiкуватися воїнами. З кожним днем все бiльше тваринок працювало задля власної свободи, мрiючи, що невдовзi зберуться разом на найбiльшiй галявинi лiсу та вiдсвяткують перемогу, бо ж старий Пугач, який жив на верхiв"ї столiтнього розлогого дубу, ще взимку сказав:
- Перемогу ми здобудемо, коли вкриється квiтами яблуня. Але тiльки вiд нас самих залежить, коли вона прийде: у цьому роцi чи у наступному. Угум, - вигукнув вiн i злетiв вище, аби у мiсячному сяйвi слiдкувати за подiями у придорожнiх районах лiсу.
То ж на єдину яблуньку, що росла бiля рiчки, дивилися усi. А вона все не квiтла, хоч на тоненькому гiллячку вже з"явились крихiтнi листочки, а бруньки вже набрякли.
- Вже скоро, - шепотiли їжачки, бiгаючи помiж деревами.
- Вже скоро, - цвiрiнькали пташки, визираючи весну.
"Вже скоро", - мовчазно вимовляли рибки, вистрибуючи з води, аби поглянути на яблуню.
- А чи встигнемо? - раптом запитала бiлочка.
Усе навкруги стихло, навiть вiтер замовк. Бiлочка й сама злякалася свого запитання. Її крихiтнi лапки стиснули шишку, яку було треба розiбрати на частинки та приклеїти до сiточки, яку сплiв павучок.
- Встигнемо! Встигнемо! Встигнемо... - неслося звiдусiль. Впевненi, хоч i стомленi голоси.
Бiлочка повеселiшала та пристала до роботи. Працювала як нiколи швидко, бо треба ж встигнути. Iншi звiрятка також пришвидшилися, забуваючи про втому, про бажання виспатися, часом i про спрагу та голод.
I ось, перша квiточка. Бiла, з рожевими прожилками. Пахуча. Обласкана промiннячком. За нею друга, третя...
Швидше, швидше - аби устигнути, поки не з"явилася остання. Мешканцi Малого лiсу були так зайнятi своїми справами, що нiхто не знав, справдилось пророцтво Пугача чи нi, з останньою квiткою прийшла перемога чи з останньою пелюсткою, що злетiла з яблуневого дерева. Та це й неважливо, головне, вони здобули-таки цю бажану перемогу. Важко вона їм далася, цiна була великою, то ж поруч з радiстю йшов смуток.
Лише один день мешканцi Малого лiсу вiдвели собi на святкування, бо ж перемога перемогою, а лiс треба вiдбудовувати: садити новi дерева та кущi, зводити новi будинки - а ще й русло Срiблястої рiчки треба перенести. Роботи багато. Але мешканцi Малого лiсу на власному досвiдi зрозумiли: якщо працювати разом, усе можна зробити, будь-якi перепони подолати.