Я лечу в обiймах полум'я. Серце моє завмирає вiд почуття блаженства, щастя та спокою. Закриваю очi, вiдчуваю себе цiльною особистiстю i дуже щасливою. Нарештi я знайшла своє щастя, мабуть, так гарно менi ще не було нiколи...
" Its my life. Its now or never
I`ll gone a live forever
I just want a live for our life..."
О нi! Це знову будильник. Неохоче виринаю з теплих обiймiв Морфея i, не розкриваючи очей, тягнуся за телефоном. Вимикаю i занурююсь у нерiвний сон ще хвилин на п'ять, бо ранiше я встати просто не зможу. Мене майже весь час мучить думка: " Чому ж нiч так швидко промайнула?" Ну, чесно кажучи, я не беру до уваги, що пiвночi готувалась до пар, але менi ще пощастило, а от моїй подрузi недуже... якщо я лягла за пiвнiч, ну десь до години, то вона взагалi години в три.
Стогнучи, пiднiмаюсь з лiжка, тому що вчора була фiзра, а я хоч i ходжу до спец. групи, але вимагають з нас теж досить добре. Присiвши на край дивану, ледь чутно говорю:
--
Лєночка, час вставати...
З-за подушки виринає заспана голова моєї подружки. А то, спробуйте самi лягти о третiй i встати о сьомiй двадцять п'ять, подивлюсь я на вас.
- Доброго ранку, Олечко, - пiсля цих слiв, Лєночка знесилено опускає голову на подушку.
- I тобi також, доброго, якщо вiн звiсно добрий.
Не думайте, що я песимiстка просто в мене сьогоднi чотири пари i жодної лекцiї. Ну i в довершення всiєї картини перша пара право, а я його, м'яко кажучи, не дуже люблю. Для мене всi цi нюанси, що "вухри-мухри" з, добре вiдомої, дитячої казочки.
Ну все досить вже себе жалiти. Iз таким настроєм встаю i йду до вбиральнi. Через кiлька хвилин повертаюсь iз зiтханням починаю заправляти лiжко. Ну от вже легше. Тепер би зiбратись з духом i пережити цей день. Менi все чомусь не дає спокою мiй дивний сон, про вогонь, щоб я не робила мої думки весь час звертають до нього. Ось i зараз ловлю себе на тому, що майже не слухаю того, що менi каже подруга, а вона ж мене питає, чим ми будемо снiдати. Чесно кажучи, менi це абсолютно не цiкаво, бо я ще не голодна i взагалi ще хочу спати, щоб хоч ще на мить повернутись в свiй сон. Але ж я добре знаю, що як би я не хотiла цього все рiвно не буде. Не знаю от моя сестра каже, що вона може з вечора загадати те що їй хочеться i воно їй насниться, але зi мною так не буває, хоч я й намагалась вже багато разiв. З таких думок мене виводить голос подруги:
--
Оль, чому ти зi мною не розмовляєш? Я що тебе чимось образила?
--
Та нi з чого це ти взяла?
--
Ну просто в тебе такий вигляд... Ну не знаю, коли я на тебе дивлюся, то менi здається, що я тебе чимось образила.
--
Не бери дурне в голову, а тяжке в руки. Я просто задумалась зi мною таке буває досить часто.
Ну ось так перемовляючись, йдемо до кухнi i починаємо розiгрiвати снiданок. Обов'язково ставимо на вогонь чайник, бо ми з ранку п'ємо чай. Ну я, взагалi-то, не дуже люблю чай, але зелений менi сподобався.
В якусь мить мої очi ковзнули по полум'ю i менi одразу ж пригадався мiй сон, нi навiть не пригадався, а став перед очима. Менi знову стало так хороше i зовсiм не цiкаво, що в мене сьогоднi ще чотири пари...
Наспiх снiдаємо, бо час вже пiджимає i йдемо одягатись. Ну i як завжди спускаємось з п'ятого поверху i виходимо на вулицю. Не знаю чому, але як би ми не старались ну не можемо ми виходити так, щоб не поспiшати. Ну не виходить i все, але для нашої гiдностi мушу зазначити, що доходимо ми до Могилянки завжди вчасно.
Ой на вулицi так гарно, що аж дух захоплює. Небо заворожує мене своєю блакиттю. I в такi хвилини я сама задаю собi питання: "Чому я не птаха i не вмiю лiтати?" На жаль, вiдповiдi на це питання я не маю...
На вулицi трохи морозно, але це не грає нiякої ролi. Дерева вже майже повнiстю стоять голi, а пiд ногами шебуршить сухе листя. Менi завжди подобалось ось так ходити, але, на жаль, я не маю часу повною мiрою насолодитися цiєю картиною. Ну от майже дiйшли. Бiля дверей Могиляки стоїть вахтер i перевiряє студентськi посвiдчення. Ну чому саме сьогоднi? До пари залишається всього кiлька хвилин, а я, стоючи в черзi, витягаю з нетрiв своєї сумочки гаманець, а вже з нього дорогоцiнне посвiдчення. Проходячи повз вахтера, показую йому квиток i чую у слiд:
--
Бачу, бачу...
Пройшовши в хол, прощаюсь з подружкою i бажаю їй успiхiв, а сама йду в наш корпус. Хоч вiн у нас i найменший, але вiн i найкомпактнiший i нiби, ну як сказати, затишний, чи що? Поспiхом йду на другий поверх до нашої аудиторiї, i як завжди зустрiчаю Костю(мого одногрупника) на сходовiй клiтинцi. I вiтаюсь:
--
Привiт, як завжди на бойовому мiсцi? - а у вiдповiдь чую:
--
А шо дєлать?
Заходжу до аудиторiї i мене зустрiчає гул та гам. Ну от починається ще один день студента. До цiєї пари повторюєш буквально все, що можна i неможна. I найцiкавiше, що скiльки б часу не було все рiвно його не вистачить хвилин на п'ять.
Ну от i все починається пара, заходить викладач. I тут тобi вже не до зайвих думок, але менi чомусь знову пригадується мiй сон. Чому б це? З такими думками i починається пара. Всю пару сумлiнно працюю i час вiд часу вiдганяю думки не по темi. У пiдсумку бала чотири може й набираю, але для мене й це велике щастя.
Пара скiнчилась i починається мiграцiя до "башти"( головний корпус, п'ятий поверх i найменша аудиторiя).Боже, як же менi не хочеться туди йти, щоб знову почалася пара i нас знову запитували. Не знаю може я просто лiнива, i тому менi так не хочеться туди йти. Хоча є й щось позитивне з всього цього. Я нарештi вирiшила, що буду робити з моїм сном. Я пообiцяла собi, що сяду й запишу його.
Ну далi день проходить досить буденно хоч i в шаленому темпi. На кожнiй парi чесно працюєш в надiї отримати хоч якiсь бали, а на перервi, хто його знає куди цей час дiвається? Нiби й нiчого не зробив, а перерви вже i немає.
Ура! Пари скiнчились i можна йти до дому. Ну хоч тепер я можу йти й насолоджуватись природою. Менi так добре, як в дiйсностi, давно вже не було. Повiльно йдучи додому, обдумую майбутнє написання твору за своїм сном i доходжу до висновку, що це буде вiршик чи балада. Дiйшовши до будинку, зупиняюсь. Менi так не хочеться туди заходити, здається так тут i стояла б цiлу вiчнiсть. Але, зiбравшись з духом, заходжу в черево будинку i пiдiймаюсь на п'ятий поверх. Щойно я переступаю порiг квартири, то одразу вiдчуваю запах їжi... i пригадую, яка я голодна.
З кухнi виглядає моя подруга i привiтливо мене питає:
Я мовчки йду до нашої кiмнати, перевдягаюся i йду на кухню. Глянувши на банку, менi чомусь згадуються татковi слова: "Ех, де наша не пропадала!" Хвилин через п'ять не рiвної боротьби, банка здається на милiсть переможцiв. Ну а хвилин через десять ми їмо свiжо розiгрiтий борщик, якому вже дня чотири, якщо не бiльше. Не дивуйтеся, просто моя мама елементарно консервує його. Наївшись ми вдоволено попиваємо чай i скаржимось одна однiй на день "грядущий" i на професорiв, якi вважають, що їх предмет єдиний та найголовнiший у всiй Могилянцi, ну власне така думка в нас виникає через кiлькiсть заданого з сьогоднi на завтра. От з такими невеселими думками, ми повiльно перекочовуємо до нашої кiмнати, де i починається гризiння гранiту науки, аж так, що зуби зводить. Сиджу енну годинну над семiнарами, бо в нас i конспекти семiнарiв перевiряють, i нiби риба об лiд б'єшся у марних намаганнях зробити все i одразу. Ну десь години через три семiнарське завдання по стародавньому сходу написане, не зовсiм так як хотiлося б, але сам факт, що воно вже є певною мiрою грiє душу. Так, а тепер найцiкавiше: ессе по англiйськiй... Тема класна, думок багато, але як же це все так гарно написати ще й бiльш-менш грамотно?.. Взявшись за голову i чудову програмку Lingvo12, з трудом роблю ессе. Закiнчивши роботу думаю : " Яка ж я все-таки щаслива в порiвняннi з подружкою, бо в неї ще завдань по Дубовiй i СС, хоч хрестись та тiкай". Лєночка замучено промовляє до мене:
- О-о-оль, допоможи менi...
- I чим же я тобi допоможу? Якщо я цього навiть не вчила?
- Це не важливо, ти слухай, а я буду пояснювати.
Я слухаю, хоч i нiчого не второпаю, як не стараюся. I згадую, що сама iнколи ставлю подружку в таку ситуацiю, особливо з англiйською, ну вона принаймнi знає її трохи лiпше. Ну ще десь через години двi з жахливими втратами, ми одержали перемогу над Дубовою. I тут на мене знову накотив спомин мого сна i я зрозумiла, що далi тягти вже не можна. Я витягаю тоненький зошит i починаю писати все, що навiює менi натхнення i уява. Вже через кiлька хвилин готовi першi кiлька строчок:
Є в свiтi легенда старинна одна,
Проте, як огонь закохався сповна
Її розкажу я вам дiти,
Щоб знали, що значить любити!..
Я пишу на одному подиху, але чудово розумiю, що натхнення скоро мине i менi просто деякий час потрiбно буде з себе видушувати слова або ж чекати нової хвилi, але це не суттєво, бо це й так змiнило весь сьогоднiшнiй день i дало хоч на якусь мить вiдчути справжнє щастя, а я за це багато чого б вiддала... Ну навiть згодилася б прожити весь день знову. I знову сидiти на правi i вiдчувати себе ну, м'яко кажучи, не найрозумнiшою людиною. По-моєму, це все-таки того варте...