Зерницкая Ольга Вадимовна : другие произведения.

Один день з життя Ольги Вадимівни

"Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:


 Ваша оценка:


Солженицину присвячується:

"Один день з життя Ольги Вадимівни"

  
   Я лечу в обіймах полум'я. Серце моє завмирає від почуття блаженства, щастя та спокою. Закриваю очі, відчуваю себе цільною особистістю і дуже щасливою. Нарешті я знайшла своє щастя, мабуть, так гарно мені ще не було ніколи...
   " Its my life. Its now or never
   I`ll gone a live forever
   I just want a live for our life..."
   О ні! Це знову будильник. Неохоче виринаю з теплих обіймів Морфея і, не розкриваючи очей, тягнуся за телефоном. Вимикаю і занурююсь у нерівний сон ще хвилин на п'ять, бо раніше я встати просто не зможу. Мене майже весь час мучить думка: " Чому ж ніч так швидко промайнула?" Ну, чесно кажучи, я не беру до уваги, що півночі готувалась до пар, але мені ще пощастило, а от моїй подрузі недуже... якщо я лягла за північ, ну десь до години, то вона взагалі години в три.
   Стогнучи, піднімаюсь з ліжка, тому що вчора була фізра, а я хоч і ходжу до спец. групи, але вимагають з нас теж досить добре. Присівши на край дивану, ледь чутно говорю:
  -- Лєночка, час вставати...
   З-за подушки виринає заспана голова моєї подружки. А то, спробуйте самі лягти о третій і встати о сьомій двадцять п'ять, подивлюсь я на вас.
   - Доброго ранку, Олечко, - після цих слів, Лєночка знесилено опускає голову на подушку.
   - І тобі також, доброго, якщо він звісно добрий.
   Не думайте, що я песимістка просто в мене сьогодні чотири пари і жодної лекції. Ну і в довершення всієї картини перша пара право, а я його, м'яко кажучи, не дуже люблю. Для мене всі ці нюанси, що "вухри-мухри" з, добре відомої, дитячої казочки.
   Ну все досить вже себе жаліти. Із таким настроєм встаю і йду до вбиральні. Через кілька хвилин повертаюсь із зітханням починаю заправляти ліжко. Ну от вже легше. Тепер би зібратись з духом і пережити цей день. Мені все чомусь не дає спокою мій дивний сон, про вогонь, щоб я не робила мої думки весь час звертають до нього. Ось і зараз ловлю себе на тому, що майже не слухаю того, що мені каже подруга, а вона ж мене питає, чим ми будемо снідати. Чесно кажучи, мені це абсолютно не цікаво, бо я ще не голодна і взагалі ще хочу спати, щоб хоч ще на мить повернутись в свій сон. Але ж я добре знаю, що як би я не хотіла цього все рівно не буде. Не знаю от моя сестра каже, що вона може з вечора загадати те що їй хочеться і воно їй насниться, але зі мною так не буває, хоч я й намагалась вже багато разів. З таких думок мене виводить голос подруги:
  -- Оль, чому ти зі мною не розмовляєш? Я що тебе чимось образила?
  -- Та ні з чого це ти взяла?
  -- Ну просто в тебе такий вигляд... Ну не знаю, коли я на тебе дивлюся, то мені здається, що я тебе чимось образила.
  -- Не бери дурне в голову, а тяжке в руки. Я просто задумалась зі мною таке буває досить часто.
   Ну ось так перемовляючись, йдемо до кухні і починаємо розігрівати сніданок. Обов'язково ставимо на вогонь чайник, бо ми з ранку п'ємо чай. Ну я, взагалі-то, не дуже люблю чай, але зелений мені сподобався.
   В якусь мить мої очі ковзнули по полум'ю і мені одразу ж пригадався мій сон, ні навіть не пригадався, а став перед очима. Мені знову стало так хороше і зовсім не цікаво, що в мене сьогодні ще чотири пари...
   Наспіх снідаємо, бо час вже піджимає і йдемо одягатись. Ну і як завжди спускаємось з п'ятого поверху і виходимо на вулицю. Не знаю чому, але як би ми не старались ну не можемо ми виходити так, щоб не поспішати. Ну не виходить і все, але для нашої гідності мушу зазначити, що доходимо ми до Могилянки завжди вчасно.
   Ой на вулиці так гарно, що аж дух захоплює. Небо заворожує мене своєю блакиттю. І в такі хвилини я сама задаю собі питання: "Чому я не птаха і не вмію літати?" На жаль, відповіді на це питання я не маю...
   На вулиці трохи морозно, але це не грає ніякої ролі. Дерева вже майже повністю стоять голі, а під ногами шебуршить сухе листя. Мені завжди подобалось ось так ходити, але, на жаль, я не маю часу повною мірою насолодитися цією картиною. Ну от майже дійшли. Біля дверей Могиляки стоїть вахтер і перевіряє студентські посвідчення. Ну чому саме сьогодні? До пари залишається всього кілька хвилин, а я, стоючи в черзі, витягаю з нетрів своєї сумочки гаманець, а вже з нього дорогоцінне посвідчення. Проходячи повз вахтера, показую йому квиток і чую у слід:
  -- Бачу, бачу...
   Пройшовши в хол, прощаюсь з подружкою і бажаю їй успіхів, а сама йду в наш корпус. Хоч він у нас і найменший, але він і найкомпактніший і ніби, ну як сказати, затишний, чи що? Поспіхом йду на другий поверх до нашої аудиторії, і як завжди зустрічаю Костю(мого одногрупника) на сходовій клітинці. І вітаюсь:
  -- Привіт, як завжди на бойовому місці? - а у відповідь чую:
  -- А шо дєлать?
   Заходжу до аудиторії і мене зустрічає гул та гам. Ну от починається ще один день студента. До цієї пари повторюєш буквально все, що можна і неможна. І найцікавіше, що скільки б часу не було все рівно його не вистачить хвилин на п'ять.
   Ну от і все починається пара, заходить викладач. І тут тобі вже не до зайвих думок, але мені чомусь знову пригадується мій сон. Чому б це? З такими думками і починається пара. Всю пару сумлінно працюю і час від часу відганяю думки не по темі. У підсумку бала чотири може й набираю, але для мене й це велике щастя.
   Пара скінчилась і починається міграція до "башти"( головний корпус, п'ятий поверх і найменша аудиторія).Боже, як же мені не хочеться туди йти, щоб знову почалася пара і нас знову запитували. Не знаю може я просто лінива, і тому мені так не хочеться туди йти. Хоча є й щось позитивне з всього цього. Я нарешті вирішила, що буду робити з моїм сном. Я пообіцяла собі, що сяду й запишу його.
   Ну далі день проходить досить буденно хоч і в шаленому темпі. На кожній парі чесно працюєш в надії отримати хоч якісь бали, а на перерві, хто його знає куди цей час дівається? Ніби й нічого не зробив, а перерви вже і немає.
   Ура! Пари скінчились і можна йти до дому. Ну хоч тепер я можу йти й насолоджуватись природою. Мені так добре, як в дійсності, давно вже не було. Повільно йдучи додому, обдумую майбутнє написання твору за своїм сном і доходжу до висновку, що це буде віршик чи балада. Дійшовши до будинку, зупиняюсь. Мені так не хочеться туди заходити, здається так тут і стояла б цілу вічність. Але, зібравшись з духом, заходжу в черево будинку і підіймаюсь на п'ятий поверх. Щойно я переступаю поріг квартири, то одразу відчуваю запах їжі... і пригадую, яка я голодна.
   З кухні виглядає моя подруга і привітливо мене питає:
   - Ну як там право?
   - Могло бути гірше, я набрала аж чотири бали...
   - Ну так це ж чудово!
   Я, втягнувши носом смачний запах їжі(наша господарка, щось готувала), ледь чутно запитаю:
   - А що в нас на обід?
   - Буде борщик, якщо ти зможеш його відкрити...
   Я мовчки йду до нашої кімнати, перевдягаюся і йду на кухню. Глянувши на банку, мені чомусь згадуються таткові слова: "Ех, де наша не пропадала!" Хвилин через п'ять не рівної боротьби, банка здається на милість переможців. Ну а хвилин через десять ми їмо свіжо розігрітий борщик, якому вже дня чотири, якщо не більше. Не дивуйтеся, просто моя мама елементарно консервує його. Наївшись ми вдоволено попиваємо чай і скаржимось одна одній на день "грядущий" і на професорів, які вважають, що їх предмет єдиний та найголовніший у всій Могилянці, ну власне така думка в нас виникає через кількість заданого з сьогодні на завтра. От з такими невеселими думками, ми повільно перекочовуємо до нашої кімнати, де і починається гризіння граніту науки, аж так, що зуби зводить. Сиджу енну годинну над семінарами, бо в нас і конспекти семінарів перевіряють, і ніби риба об лід б'єшся у марних намаганнях зробити все і одразу. Ну десь години через три семінарське завдання по стародавньому сходу написане, не зовсім так як хотілося б, але сам факт, що воно вже є певною мірою гріє душу. Так, а тепер найцікавіше: ессе по англійській... Тема класна, думок багато, але як же це все так гарно написати ще й більш-менш грамотно?.. Взявшись за голову і чудову програмку Lingvo12, з трудом роблю ессе. Закінчивши роботу думаю : " Яка ж я все-таки щаслива в порівнянні з подружкою, бо в неї ще завдань по Дубовій і СС, хоч хрестись та тікай". Лєночка замучено промовляє до мене:
   - О-о-оль, допоможи мені...
   - І чим же я тобі допоможу? Якщо я цього навіть не вчила?
   - Це не важливо, ти слухай, а я буду пояснювати.
   Я слухаю, хоч і нічого не второпаю, як не стараюся. І згадую, що сама інколи ставлю подружку в таку ситуацію, особливо з англійською, ну вона принаймні знає її трохи ліпше. Ну ще десь через години дві з жахливими втратами, ми одержали перемогу над Дубовою. І тут на мене знову накотив спомин мого сна і я зрозуміла, що далі тягти вже не можна. Я витягаю тоненький зошит і починаю писати все, що навіює мені натхнення і уява. Вже через кілька хвилин готові перші кілька строчок:

Є в світі легенда старинна одна,

Проте, як огонь закохався сповна

Її розкажу я вам діти,

Щоб знали, що значить любити!..

   Я пишу на одному подиху, але чудово розумію, що натхнення скоро мине і мені просто деякий час потрібно буде з себе видушувати слова або ж чекати нової хвилі, але це не суттєво, бо це й так змінило весь сьогоднішній день і дало хоч на якусь мить відчути справжнє щастя, а я за це багато чого б віддала... Ну навіть згодилася б прожити весь день знову. І знову сидіти на праві і відчувати себе ну, м'яко кажучи, не найрозумнішою людиною. По-моєму, це все-таки того варте...
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   4
  
  
  
  

 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Пленница чужого мира" О.Копылова "Невеста звездного принца" А.Позин "Меч Тамерлана.Крестьянский сын,дворянская дочь"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"