Жаркова Мария Анатоливна. Зниклий без вiстi

Зниклий без вiстi

(усi збiги чи суперечностi - випадковiсть)

- Откройте разум, почувствуйте потоки космоса. Ммм.

- Я все розумiю, але що ми тут робимо?

- Вовчику, це спiритичний сеанс. Ми зараз будемо говорити з духами минулого.

- А це нам треба?

- Слухай, тобi не треба, то йди звiдси. Чого ниєш?

- Сейчас, сейчас. Ммм. Я уже чувствую. Дух скоро будет рядом с нами.

Я, закотивши очi, пiдвiвся i покинув кiмнату. Вiчно оце Маринка вигадає щось несусвiтнє. I так зайнятись вдома є чим. Та їй тiльки скажи слово наперекiр - такий галас пiднiме, що потiм пiвмiсяця у вухах дзвенiти буде.

Ух, i душно у цiєї "екстрасенса". А на вулицi добре. Весна, пташки. Пiти до парку, може? Тiтки там ще години зо три будуть сидiти. Точно, таки пiду. Можна навiть зрiзати через лiс. Хоча, нi, через лiс стрьомно. Ну, по краю пройду. Все ближче, нiж на маршрутцi через центр.

Чверть години потому, я вже перестрибував через гiлки на узбiччi дороги. А поруч височилися сосни з їх рудими стовбурами та шурхiтливими таємницями. Восени у нас, тут, на Полiссi, були сильнi зливи, а вiтер ледь не урагани пiдiймав. I тепер, як снiг зiйшов, усе, що нападало стало заважати.

Не дивно, що я не помiтив яму, у яку згодом i провалився. I от, сиджу, кричу. Та навряд мене тут хтось почує. Тому я змiнив тактику, i майже годину намагаюся дотягнутися до кореня, що стирчить з землi над моєю головою.

Впершись спиною в одну з земляних стiн, менi вдалося пiднятися трохи вище. Нарештi, вдалося схопити корiнь. Та спiтнiла вiд напруги рука почала зiсковзувати. I я ризикнув протягнути туди iншу. Але менi не вдалося, i вiд падiння врятувала лише земляна стiна. Голову, по iнерцiї, також вiдкинуло. Останнє, що я пам'ятаю - рiзкий бiль у потилицi.

- Малый. Эй, малый, очнись! Давай-давай.

Я вiдчув, як теплi долонi тиснуть менi на шию, шукаючи пульс. Голова дуже болiла, i я от-от мав знову втратити свiдомiсть. Та сильнiй ляпас менi цього не дозволив. В кiнцi кiнцiв, я змушенiй був прийти до тями.

Навколо мене була невеличка кiмнатка з небiлиними цегляними стiнами. Єдине вiконце знаходилося пiд самою стелею. До речi, остання була вся в трiщинах. Дивно, як ще не обвалилася.

- Она и обвалилась. На пол посмотри.

Та натомiсть я ошелешено витрiщився на мого спiврозмовника. Я був упевнений, що лише подумав про стелю, а не сказав у голос.

- Да, к этому нужно еще привыкнуть, - знову вiдповiв на мої думки чоловiк.

- Де я?

- В лесу. Каком? А черт его знает. Знаю только, что не далеко от Бердичева. - Чоловiк поскрiб пiдборiддя, на якому проступала тiнь вiд щетини. На вигляд йому було трохи за тридцять.

- Як я тут опинився? Ви мене витягли з ями?

Чоловiк насмiшливо хмикнув. А у його очах я розгледiв жалiсть.

- Цибуля! - неочiкувано крикнув вiн.

Обшарпанi дверi вiдчинилися без жодного звуку. А на порозi струнко витягнувся солдат. Вiн рiзким рухом вiддав честь, i я помiтив, що на ньому радянська вiйськова форма. Мiсцями порвана, але чиста, i комiрець був бiлим.

- Давай, введи новичка в курс дела. А мне еще наших пересчитывать.

У момент, коли вiн говорив, я закрив долонями очi, намагаючись зiбрати до купи усi думки, що почали з'являтися одночасно. Секунду потому я подивися на те мiсце, де мав би стояти чоловiк, але там вже нiкого не було. Це ж як швидко i тихо вiн пересувається?

- Так само, як i ми, - вiдповiв Цибуля.

На мить я знову перелякався, але веселий смiх солдата мене заспокоїв. Та й усе раптом стало так заспокоювати. Було не добре i не погано, просто спокiйно. Невже я помер?

- Може бути. Хоча попадали до нас i ще живi, - вiдповiв хлопець. - Я рядовий Петро Цибуля, - простягнув вiн менi руку.

- Володя Коржов, - також представився я.

Так почалося моє життя пiсля смертi.

Я справдi опинився у тому ж лiсi, повз котрий проходив. Проте час змiнився. Точнiше - вiн зник. Кiмната, у якiй я опинився, виявилася рештками будинку лiсничого, у часи Другої Свiтової вiйни знищеного вiдступаючими вiйськами Червоної армiї. Знищеного поспiхом, тому з безлiччю жертв.

Однiєю з таких жертв був той самий чоловiк, що зустрiв мене у цьому дивному мiсцi. Його звали Нiколаєм Олєнiним. Тiльки так i нiяк iнакше. Вiн москвич, i щоб не виникло суперечок краще з ним розмовляти росiйською. Цибуля казав не ображатися на товариша капiтана, вiн мужик хороший, просто йому важко iнодi нас розумiти.

У цьому моторошному мiсцi кожен чув думки кожного. Тому мимохiдь задiвши плечем одного з людей, що тут безцiльно або з невiдомою менi цiллю вештаються, я дiзнався iсторiю жаху, що на жаль була реальнiстю.

У сорок другому Захiдна Україна вже була окупована фашистськими армiями. Спiшно вiдступаючi пiдроздiли армiї СРСР отримали наказ "не залишити ворогу нiчого". Спаленi поля, зруйнованi будiвлi. Мертвi люди.

Сьома стрiлецька рота була готова пройти без втрат. Професiйне командування її капiтана викликало повагу. Аж до ночi перед вiдступом.

Викликавши до себе лейтенанта Олєнiна, капiтан урочисто вручив йому документ на надання звання капiтана. Як повернуться до штабу командування цiєю ротою перейде до Нiколая. Слова вiтання, чарка горiлки, славнi спогади.

Та раптом пролунав сигнал тривоги. Невiдомо звiдки взялися нiмцi. Обидва капiтани прикладали зусилля аби припинити безлад серед солдатiв. Якось це вдалося. Покинувши усi речi, окрiм стратегiчних вiдомостей, вони вже були готовi. В останню мить Олєнiн затримався у будинку.

Граната розбила вiкно на iншому кiнцi дому. Дехто з чоловiкiв загинув. Дехто опинився пiд завалами. Мiж стогонами поранених можна було почути в далинi вигуки фашистiв, що наближалися. Капiтан Сьомої стрiлецької роти вiдкашлюючи пил та щiпки ошаленiло озирався навкруги. До тями його привели автоматнi черги.

Кинувшись до найближчого пораненого, вiн допомiг йому звестись та дiйти до кузова машини. Дякувати долi, той був у змозi її завести. Одночасно вiн став вигукувати накази, щоб усi бiльш-менш здоровi допомогли пораненим.

За короткий час ротi вдалося з втратами покинути лiс. Часу розбирати завали не залишилося. А пiд ними також залишилися бiйцi. Можливо, ще живi бiйцi. Капiтан планував повернутися сюди вже наступної ночi.

Олєнiн не мiг кричати. Вiн не мiг вимовити анi слова. Зате вiн мiг бачити власну стегнову кiстку, що стирчала з розiрваної ноги. Та попри все, вiн був ще живий. Вiн був живий i коли вiд'їздила службова машина. Вiн був живий i коли нiмецька мова стала лунати за десять крокiв вiд руїн. Вiн чув їх смiх. Вiн навiть побачив їх обличчя, коли одна з цих потвор з потворним лицем пiдклала динамiт пiд тiло ледь живого солдата. Вiн був ще живий, коли шматок закривавленого м'яса врiзався у його лице, зiсковзнувши в щiлину мiж зламаними плитами стелi. Тiєї самої, пiд якою я отямився.

Нiколай Олєнiн помер наступного вечора вiд втрати кровi. Його рiднi не отримали похоронки. Адже тiло нiхто не бачив. Вiн рахувався зниклим без вiстi.

Це я дiзнався з думок загиблого офiцера, що розбирав справу тiєї ночi тридцять рокiв потому. I вчинившого самогубство з особистих причин на цьому самому мiсцi. Вiн, у свою чергу, дiзнався iстинний кiнець вiд самого Олєнiна.

Рештки бiльшостi загиблих тодi було знайдено i перепоховано. Останнi ж мали чекати на час, доки знайдуть їх. Тепер я зрозумiв, що це мiсце - пристанище для невпокоїних. I, мабуть, я один iз них.

Кiнець першої частини.

* * *

Тепер я зрозумiв, що це мiсце - пристанище для невпокоїних. I, мабуть, я один iз них.

Та незважаючи на це розумiння, я не вiдчував страху чи хвилювання. Навколо мене, в серединi мене нiби розкинувся океан спокою. Я хотiв було поговорити про моє видiння з Цибулею. Але навiть не змiг розiмкнути вуста. Не забажав. На що хлопець лише розсмiявся. Вiн єдиний тут смiявся.

Та виявилося поговорити з Петром я не мiг лише про минуле. Сьогодення, яке дуже цiкавило солдата, я змiг йому розповiсти у найменших подробицях.

- Ти, мабуть, добрий друг, - несподiвано мовив вiн. Це звучало сумно i трохи заздрiсно.

Не знаю чому, але я сам попрохав його згадати минуле. На мить лице хлопця скам'янiло. Та потiм скам'янiли нашi горлянки.

Iсторiя Петра Цибулi, уродженця мiста Новоград-Волинського, розпочалася також у сорок другому. Та закiнчилася лише через декiлька рокiв. Вiн пройшов полон, концтабiр. I врештi решт, повернувся до рiдного краю.

Змучений, солдат ввiйшов у село. Там квартирувалася дивiзiя пiхотинцiв. Вони зустрiли чоловiка саме так, як вiн i чекав. Нагодували, вимили, перевдягнули, вклали спати. Нарештi вiн удома.

А наступного дня був допит. Як вiн вирвався з полону? Чи не є вiн завербованим? Що знає про ворога, про друга? Як вiдноситься до партiї? А може вiн шпигун ОУН?

Петро був чесною людиною. I вiдповiдав також чесно. Його виправдали. Декiлька косих поглядiв залишилося, та це нiчого. Адже з'явилися друзi. Один з пiхотинцiв навiть став кращим другом.

Пробираючись лiсом, група солдат знайшла зруйновану будiвлю. Хлопцi не звернули на неї особливої уваги. Вони були тут не за тим. Я, власне, так i не зрозумiв, за чим саме. Згадки про це булу такi тьмянi, що нiчого не розiбрати. Та в iсторiї Петра це було i не важливо.

Влаштувавши собi невеличкий привал, чоловiки завели дружню розмову. Й жартували, звiсно. А про що? Так про все! I полiтичних пара-трiйка знайшлося. А в кожному жартi, як то кажуть,..

Насправдi казати можна, що завгодно. Iнше дiло, що нiхто з присутнiх не мав того на увазi. Та для тих, хто опинився пiд наглядом вiдданих державi офiцерiв, i цього було достатньо.

Цибуля з його кращим другом вiдiйшли покурити на iншу сторону завалiв. Тут одному з хлопцiв термiново знадобилося вiдiйти "по-нуждi". На деякий час Петро залишився сам. Та не надовго. Несподiвано вiн вiдчув, як до потилицi притиснули холодний метал дула пiстолета.

За його спиною стояла така ж холодна та жорстока людина. Лише цього дня вiн забув, з ким варто поводити себе обережнiше. I ось вiн результат. Його теперiшнiй командир також був присутнiй на допитi, i входив до числа тих, хто був проти хлопця. Тихим голосом, так, аби почув лише один Петро, офiцер представив йому обвинувачення. I вже читав вирок, коли з-за дерев вийшов друг солдата.

Здивування на обличчi молодого хлопця, друга Цибулi, швидко змiнилося жахом. Вiн було кинувся до чоловiкiв, але чiткий наказ миттю зупинив його. А потiм перед ним постав вибiр "або вiн, або ти".

Петро мовчав, вiн бачив ще один шлях: завалити командира та врятуватися обом. Вiн уже готувався до того, i бачив, що i його друг це розумiє. Та несподiвано молодий хлопець з величезним жалем у очах мовив "вибач", розвернувся та пiшов геть.

Командир веселим голосом крикнув щось у слiд, вiд чого плечi зрадника ще бiльше згорбилися. А далi, без подальших непотрiбних слiв, легко вистрелив у голову Цибулi.

Нарештi до мене повернулася спроможнiсть говорити. Та тепер вже не хотiв я сам. Єдине, що мене дивувало, це те що душа солдата й досi тут. Невже його тiло просто так покинули, й нiхто з усього загону нiчого не зробив.

- Тих, хто намагався ти можеш зустрiти тут, - вiдповiв Петро. - Та i їх знайдеться всього двоє. Вони, як i я, - вороги народу, що засипанi не бiльше, нiж метром землi, i вважаються зниклими без вiстi.

Як сучасна людина, з тих чи iнших джерел, я вдосталь знав про жахiття Великої Вiтчизняної. I, в цiлому, був готовий побачити рiзнi архiвнi фотокартки. Проте зараз я бачив все нiби на яву, якоюсь частиною свiдомостi навiть переживаючи це. Менi потрiбен був час, щоб переосмислити усе, про що дiзнався. Багато часу.

Мабуть, розумiючи це, мiй провiдник зник, залишивши мене наодинцi.

Повiтря важко входило у легенi, чужi почуття просто переповнювали. Я розумiв i не розумiв, приймав i заперечував. Зрештою я вирiшив вiдволiктись вiд емоцiй, що загрожували моєму психiчному стану. Я звернув увагу на природу.

Була весна, лiтали пташки, зелень, сосни. I усе це нiби через запотiле скло. А звукiв й геть не було. Та якимось чином менi усе це подобалось. Я був спокiйний та у мирi iз собою.

Навколо блукали люди. Вiйськовi рiзних армiй, цивiльнi, чоловiки й жiнки. Я розумiв, що усi вони були мертвими, та зовнi так не здавалося. Це були звичайнi люди, що блукали навколо, або йшли впевнено, нiби маючи якусь чiтко визначену цiль. Звичайна картинка для будь-якого мiста. I ще бiльшого реалiзму надавав яскравий смiх Цибулi, час вiд часу лунаючи з абсолютно рiзних мiст.

Невже це i є потойбiччя? Тут знаходяться душi лише тих, кому вже нема мiсця у цьому свiтi, але й пiти самостiйно вони не здатнi. Менi згадувалися казки про лiсовика та мавок. Та цих створiнь я тут так i не зустрiв.

Я помер? Байдуже. Цей свiт, хоч вiн i не кiнцевий, кращий за попереднiй. Менi було так затишно та добре, що навiть йти не хотiлося. Й, мабуть, не менi одному.

Кiнець другої частини.

* * *

Менi було так затишно та добре, що навiть йти не хотiлося. Й, мабуть, не менi одному.

Цiкаво, що мовчазнi, але з щасливими посмiшками, блукали тут i декiлька парочок. Саме цi щасливi посмiшки були, можливо, найкрасивiшою рiччю у цьому мiсцi. Вони також були невпокоїними. Та на вiдмiну вiд усiх iнших, навiть мене, на обличчях цих людей можна було розгледiти щастя.

Одна з таких пар присiла недалеко вiд мене. Вони не вимовили анi слова, проте справляли враження повного порозумiння. Я доволi довго, як менi здається, спостерiгав за ними. I лише через деякий час до мене дiйшло, що чоловiк одягнений у форму нiмецького солдата, а жiнка - радянської медсестри.

У мене з'явилося бажання смiятися, хоча я й не зробив цього. Здавалося, подiбна iсторiя має викликати сум. Та певно в моєму серцi замало почуттiв, що мали б вiдгукнутися до неї. Зрештою, я все менш живий.

Але...

Керуючись якимсь наказом з гори, моє тiло пiдвелося, а рука простягнулася до плеча жiнки.

Її минуле я дiзнався не так, як попереднi двi iсторiї. Це було наче спалах. Я перенiсся у чуже життя, i став там мов би сяюча пилинка на пташиному крилi. Я був присутнiм, хоча не був учасником.

Свiт, що змалювала передi мною пам'ять Ани Хергiанi - жiнка, до якої я доторкнувся - разюче вiдрiзнявся вiд попереднiх двох зображень. Тут було дуже свiтло та... свiтло. Кожна людина нiби сяяла зсередини. Вiйна ще не закiнчилася, та тут її вже не було.

Ана працювала санiтаркою у мiському шпиталi. Вона була саме такою, яким бачила свiт: свiтла, добра, сяюча та тендiтна. I дуже вродлива. Життя її не було зовсiм легким, та гарний характер став вiрним помiчником.

Я встиг побачити декiлька тижнiв її буденних справ та турбот, перш нiж з'явився Патрiк - її перша та остання любов. Вiн був вiйськовополоненим, що пiдхопив застуду. А до шпиталю його доправили, коли вона переросла у запалення легень. Лiкарi зумiли збити жар та позбавити хворого бiльшостi симптомiв, та все-таки вирiшили його залишити ще на декiлька днiв пiд наглядом.

Чоловiк трохи розмовляв росiйською, тому кожного разу, як до палати входила гарненька дiвчина у бiлому халатi, та й будь-яка iнша, вiн намагався зробити влучний комплiмент. Виходило не дуже.

Аж доки вiн не побачив Ану. Тодi йому мову вiдняло геть. Вона прийшла лише на один день - замiнити хвору подругу. Й не звернула особливу увагу на пацiєнта-нiмця. Але наступного дня вона з'явилася знову. I тепер вже Патрiк мовчати не став. Вiн буквально оспiвував красу жiнки, у яку, як вiн зiзнавався, "закохався з першого погляду". Сама ж вона лише смiялася. Проте, як тiльки подрузi стало краще i та вийшла на роботу, домовилася з нею про те, щоб помiнятися палатою, закрiпленою за санiтаркою. Подруга здивувалася, але погодилася.

Так, двоє людей почали бачитися ледь не кожен день. Потроху симпатiя з боку Ани перейшла у кохання. Почуття ж Патрiка день вiд дня сильнiшали.

Вони стали забувати про весь свiт.

Та свiт про них забувати намiру не мав. Люди навкруги ходили не слiпi. I щастя нiмецького солдата їм радостi не приносило. Не один раз падав молодий чоловiк у ночi з лiжка на табуретку, натикався на одвiрок та послизався на рiвному мiсцi. Принаймнi так вiн говорив коханiй. А вона йому не вiрила.

Коли стало зрозумiло, що Патрiк не вiдступиться, люди вирiшили дiяти через дiвчину. Ана вислухала декiлька довгих нотацiй вiд мiсцевих генералiв та власних подруг. А потiм почалися образи з боку iнших, зовсiм стороннiх жiнок. Солдати-iнвалiди, яких у мiстi зараз було удосталь, не оминали жодного випадку крикнути їй у спину "шльондра" та "зрадниця держави". Жiнка почала все частiше плакати, i не завжди вдавалося приховати це вiд милого.

Всi навколо постали проти них. Iнколи здавалося, що навiть природа та небо ними невдоволенi. Почалися сильнi зливи; блискавки вдаряли у дахи будiвель та телеграфнi стовпи просто посеред мiста; здiймався ураганний вiтер, що висмикував дерева з землi, як з киселю.

Насправдi ж, просто прийшов час травневих гроз.

Попри всi старання оточуючих, закоханi не розлучалися. Лише сильнiше ставало їх почуття. Таке щире кохання буває, мабуть, раз на сто рокiв. Вони трималися один одного так, нiби вiд цього залежало їх життя. Та правда в тому, що вони обоє жили б спокiйнiше в розлуцi. А може й нi.

Питання щодо майбутнього цiєї пари згодом вирiшилося i без сторонньої допомоги. Все йшло чiтко за протоколом вiд самого початку - дня взяття у полон роти нiмецько-фашистських солдат.

Патрiк нарештi остаточно вилiкувався. А на численнi синцi, що постiйно з'являлися на його тiлi, лiкарi втомилися звертати увагу. Вiн здоровий, а отже повертається до казематiв. Ана ще навiть не встигла придумати, як їм тепер зустрiчатися, як до мiста приїхали слiдчi з КДБ. А це означає, що невдовзi доля полонених вирiшиться.

Так i сталося. Жiнка була присутня на першому засiданнi, коли оголошували всiм звинувачення. Вона з нiмим жахом слухала фрази, що мов кинджали врiзалися в мозок та серце. Її любий милий Патрiк був убивцею. I не просто убивцею, а катом. Чудовиськом. Безжальним та безсердечним. Але ж його серце билося для неї... Чи не так?!

Доглядач у концтаборi, розбiйнi напади на мирних жителiв, участь у розстрiлах, диверсiї у тилу радянської армiї... I це лише найголовнiшi з його провин. I вiн цього не заперечував. В його очах можна було прочитати, що все це правда. Та в їх глибинах було i каяття.

На невеличких вiконцях у казематах були дуже щiльнi ґрати. Та тонкi руки Ани змогли протиснутись у них i доторкнутися до дорого обличчя. Її очi могли лише плакати. А голос Патрiка з сильним вiд хвилювання акцентом гаряче вимовляв слова кохання. Вiн запевняв, що шкодує про всi свої минулi вчинки. Любов до прекрасної дiвчини його змiнила, тепер вiн зовсiм iнша людина. Чоловiк осипав поцiлунками холоднi, блiдi долонi.

Вирок був ще не винесений, але сумнiвiв щодо нього нiхто не мав. Чого тiльки не робила зневiрена жiнка. За декiлька днiв вона перетворилася у жалюгiдну подобу себе. Її навiть не змогли зненавидiти. В останнiй день була можливiсть врятуватися обом. Та зрадити коханому вона була не здатна.

I час страти настав. Не в силах нiчого бiльше винести, Ана кинулася до лiсу. Довгi години вона плакала, лежачи пiд деревами. Аж раптом сильнi руки обiйняли тремтливi плечi. Примара надiї в її серцi спалахнула вогнем. Вона впiзнала його! Її любий, милий, улюблений Патрiк був з нею поруч. Живий.

Диво, бурхливе пояснення якому нi Ана, нi я не зрозумiли, допомогло солдату утекти. Але його все ще переслiдують. Їм з коханою треба якнайшвидше бiгти. Та вiн не знає куди.

Посмiхаючись крiзь сльози, жiнка затулила долонею коханi вуста. Вона сказала, що вони знайдуть мiсце, обов'язково знайдуть, але їй потрiбна ще хвилина, аби "постояти в обiймах з тобою".

Через деякий час пара пiднялася, та рушила назустрiч мрiї бути разом назавжди.

Майбутнє настигло їх занадто швидко. А мрiя збулась не так, як очiкувалося. Йдучи поруч, крок у крок, вони випадково одночасно наступили на мiну, сховану посеред лiсу. Тепер у них був лише один шлях. Мiцно стискаючи долонi один одного, вони зробили ще один крок. А вiчнiсть зустрiли щасливо-сумними посмiшками.

Я нiби випiрнув на поверхню. Сперте повiтря нарештi покинуло легенi. Я великими очима вдивлявся в людей, iсторiю яких тiльки-но дiзнався.

Менi не вiрилося, що смерть може стати спасiнням чи то виходом. Але для них вона стала набагато бiльшим. Вони також зниклi без вiстi, та їх рештки вже навряд чи колись знайдуть. Природа взяла своє. Лiс до вiку буде домiвкою для двох щасливих закоханих.

Раптом менi зовсiм розхотiлося помирати. Я згадав Марину - свою любу, єдину, неповторну дружину. Це ж вона хвилюється там! А ще є батьки, друзi, знайомi! Треба вибиратися. Але як?

Я так розхвилювався, що навiть не помiтив, як свiт навколо став чiткiшим, i заспiвала перша пташка.

Кiнець третьої частини.

* * *

Я так розхвилювався, що навiть не помiтив, як свiт навколо став чiткiшим, i заспiвала перша пташка.

- Успокойся, успокойся. Все хорошо. - Я впiзнав цей голос - до мене зверталася Ана Хергiанi. - Дыши глубже. Так, правильно. Молодец.

Менi стало трохи легше, але я не розумiв, що вiдбувається. Аж поки не звернув увагу на свої руки. Я зникав.

- Это не страшно. Хорошо даже. Видишь? - У Патрiка i досi був жахливий нiмецький акцент. - Вокруг тебя нет тумана - значит ты жив.

Це була справдi радiсна звiстка. I вiдчував невимовну вдячнiсть до чоловiка, що повiдомив менi про це.

Люди навколо нарештi вiдкинули байдужiсть i з цiкавiстю дивилися на мене. Хоча пiдiйти ближче так нiхто i не наважився, я вiдчув, що являю для них щось особливе.

- Ха, звичайно! Не кожен день тут хтось повертається до живих, - вигукнув Цибуля, миттю опинившись поруч. - Слухай, ти коли там, ну, опинишся вдома, ти пам'ятай - ти добрий друг. I я впевнений, поруч з тобою багато таких само друзiв. Ну, щасти тобi. I, може, ти колись згадаєш Петрика Цибулю, а?

Ми разом з Петром розсмiялися. Усi iншi лише весело всмiхались.

Тут до нас пiдiйшов Олєнiн.

- Цибуля, отставить разговори не по делу. У человека вон своя жизнь будет, чем вспоминать о всяких олухах. А ты подойди сюда на минуту.

Я пiдвiвся, та мимохiть кинув поглядом до своїх нiг. Їх вже не було. Я трохи похитнувся. Але незабаром зрозумiв, що все ще вiдчуваю ноги. Тому пiсля недовгих роздумiв, я нетвердими кроками направився до товариша капiтана.

- Так, я не знаю зачем ты здесь оказался, но вот что хочу тебе сказать. Я тут немного услышал из того, что ты рассказывал Цибуле о своём времени. Там у вас всё уже по-другому, но... Знай, Родина - это одна из самых ценных, огромных и хрупких вещей в твоей жизни. Я по себе знаю, как оно, когда начинаются шумихи. Но ты, Володька, помни: что бы не случилось, чего б там сверху не болтали, не решали, а за своё, за родноё, бороться нужно. Обещай мне, что помнить будешь.

- Обещаю.

Перед очима вже все нiби пливло. А потiм мене почало тягнути назад. Я все далi i далi опинявся вiд руїн. А у слiд менi дивилися десятки пар очей. Проводжали мене змахами рук Патрiк та Ана, сяяв бiлоснiжною посмiшкою Петрик, i щось подiбне, я впевнений, на хвильку з'явилося i на обличчi Нiколая Олєнiна.

- Ось вiн! Тут! Хлопче, ти як? Ще живий? Тримаєшся там?

Затуляючи рукою очi вiд яскравого свiтла, я намагався розiбрати, що каже чоловiк на горi. Я не встиг цього зробити, коли передi мною повис кiнець мотузки. Пересилюючи жахливий головний бiль та запаморочення, я вхопився за нього обома руками. Одразу пiсля цього ж мене потягнули угору.

Опинившись на свiжому повiтрi, я закашлявся, та менi стало значно легше - запаморочення пройшло. Голову у районi потилицi нещадно нила. Але що це значило, порiвняно з тим, що я все ще живий. Адже я пам'ятав кожну секунду з часу, проведеного у потойбiччi.

Над лiсом займався свiтанок.

До мене пiдбiг лiкар. Почав рахувати пульс, тиснути на рiзнi точки на тiлi. Щось запитував, та я був не в змозi нi зрозумiти його слiв, нi сказати власних.

Я повернув голову до команди рятiвникiв, i впiзнав у їх командирi свого сусiда - дядька Семена. Вiн розмовляв по телефону, вiддаючи якiсь накази. Згодом, вiдiйнявши слухавку вiд вуха, вiн набрав ще один номер.

- Маринко, заспокойся. Вiн у порядку. Ми знайшли його.

I це було останнє, що я почув, перш нiж втратити свiдомiсть.

Отямившись у лiкарнi, я дiзнався, що розбив голову об камiнь, що стирчав з земляної стiни ями. Без свiдомостi пролежав майже добу. Добре, що мене почали шукати ранiше, нiж через належнi двi. Можливо стiльки я б i не протягнув.

А за весь цей час мої дружина, батьки та друзi пiдняли на ноги ледь не всю область. Мене шукали не одна, а декiлька рятувальних бригад.

Всi три днi, що я перебував у лiкарнi, про мене пiклувалася Марина. Коли раптом я пiдвiвся i, обiйнявши її, почав зiзнаватися в коханнi, вона стукнула мене по забинтованiй головi, вклала назад у лiжко, назвала дурнем, i пiшла шукати лiкаря, бо "точно дах поїхав". От i розумiй потiм цих жiнок! Хоча я помiтив, як її щоки почервонiли.

Коли мене виписали, друзi вирiшили влаштувати пiкнiк. Ми проїхали пiвдороги до мiсця, поки до них не дiйшло, що це ж також в лiсi. Тодi ми повернули до рiчки.

Менi хотiлося комусь розповiсти про пригоду у лiсi. Але я не був впевнений, що мене не сприймуть за божевiльного. Зрештою, я ризикнув розповiсти про це дiло Тарасу - вiн мiй кращий друг ще зi школи.

Ми проговорили доволi довго. Хоча моя iсторiя його i зачепила, не думаю, що вiн менi повiрив. Але вiднiсся з розумiнням.

В одному ми з ним погодилися беззаперечно, а саме у справедливостi останнiх слiв, сказаних менi капiтаном Олєнiним. I я завжди буди пам'ятати дану йому обiцянку. Не тому, що я обiцяв, а тому, що я i сам так вважаю. За друзiв, кохання та Батькiвщину варто вiддати навiть життя.

~~Кiнець.~~

Початок i Продовження.

Оставить комментарий © Copyright Жаркова Мария Анатоливна (aleksandro6666@gmail.com) Размещен: 01/05/2015, изменен: 01/05/2015. 28k. Статистика. Рассказ: Фантастика Скачать FB2		Ваша оценка:
Аннотация: У темному лiсi заховано безлiч таємниць. Рiдко кому вдається хоча б одну з них розгадати. А iнколи вони розкриваються самi. Але ж цих таємниць так багато! Новi з'являються щомитi. Та все не просто так у цьому свiтi. I той, кому було суджено потрапити в цей вiчний лiс, обов'язково вiдкриє для себе щось нове. I не залишиться колишнiм.

Жаркова Мария Анатоливна : другие произведения.

Зниклий без вiстi