У книзi всi подiї та персонажi не вигаданi.
Переклад Iрина Шатравка
Змiст.
Глава 1. Шлях до кордону.
Глава-2. Перехiд кордону.
Глава-3. Тривога на кордонi.
Глава-4. Повернення в Куусамо.
Глава-5. Непоправна помилка.
Глава-6. Фiнськi прикордонники.
Глава-7. На волi за гратами.
Глава-8. Шампанське i полiцейський.
Глава-9. Ура! Кiнокамера зламалася.
Глава-10 На фiнськiй заставi.
Глава-11. Анттi Лейва.
Глава-12.Повернення до Раю.
Глава-13 Келлоселька Толiка.
Глава-14.Гауптвахта в Алакурттi.
Глава-15.З конвоєм у небi.
Глава-16.Петрозаводська в'язниця.
Глава -17.Камера N14.
Глава-18.Тюремнi буднi.
Глава -19.Допроси в КДБ.
Глава -20.Побачення.
Глава-21. У карцерi.
Глава-22. Лоухи.
Глава -23.1974 рiк. У Столипiнi до Москви.
Глава-24. Пiтер. В'язниця КДБ.
Глава -25. Лефортово.
Глава -26.Iнститут Дурнiв.
Глава -27. Етап на Пiвнiч.
Глава -28.Повернення до Петрозаводську .
Глава- 29. Дорога до божевiльних.
Глава -30. Хрести.
Глава -31. В купе з божевiльними.
Глава -32.Бутирка.
Глава -33.Етап на Харкiв.
Глава -34.На Холоднiй Горi.
Глава -35.Днiпропетровська СПЛ.
Глава -36.Надзорна палата.
Глава -37.Екзамен на виживання.
Глава -38.Перехiд в загальну палату.
Глава -39.Першi знайомства.
Глава -40.Голiння, кiно i пошта.
Глава -41 Генеральне прибирання.
Глава -42.Андрiй Заболотний.
Глава -43.Баня з небiжчиком.
Глава-44. Побачення з батьками.
Глава -45. Посудомийка i зустрiч з Мiшею.
Глава -46.Переходчики кордону.
Частина -47.Iсторiї вбитих.
Глава -48.Прожарка.
Глава.-49.Швейна майстерня.
Глава. -50.Хельсiнськi договори.
Глава. -51.Австралiєць Стьоба i вчитель Сiрий.
Глава-52. Звiльнення вiд варти i покарання.
Глава-53.Дiалог з маренням.
Глава.54.Сьоме листопада або диявольська п'ятниця.
Глава -55.Славiк Меркушев.
Глава- 56. Побачення з Мiшею.
Глава- 57.Новий 1976 рiк.Побачення з батьками.
Глава -58.Вiд'їзд Плюща на Захiд.
Глава-59. Вихiд на будiвництво.
Глава -60.Шприц i свобода.
Глава-61. Михайло Iваньков.
Глава- 62.Документи про танкер "Туапсе".
Глава -63.Iнсулiн.
Глава -64.Перехiд у восьме вiддiлення.
Глава- 65.Калмик Єрмак Лук'янов.
Глава -66.Лiкарнянi буднi.
Глава -67. Через Польщу в Катманду. .
Глава - 68. Комiсiя.
Глава -69.Ми їдемо.
Глава -70. По дорозi до Прибалтики.
Глава -71.Черняхiвськ. Установа ОМ-216. СТ-2.
Глава -72. До Мiшi.
Глава -73. Жихор i Карвалан.
Глава -74. Лiкар i хворi.
Глава -75. Боря Крилов.
Глава -76. Пiвнiчний полюс i особливо небезпечнi злочинцi.
Глава -77. Лiтня комiсiя.
Глава- 78. Польське ТБ.
Глава -79. Бунт з амiназiном.
Глава- 80. Посудомийка.
Глава -81. Газети i пiрати.
Глава-82. Останнє лiто.
Глава-83. Остання медкомiсiя.
Глава -84. Дорога на Iгрень.
Глава- 85. Гейкiвка.
Глава-86. Бiда з братом.
Глава-87. Епiкриз.
Глава-88. По дорозi в Америку.
Глава-89. Зустрiч з минулим.
Глава- 90. Епiлог.
Додаток. Документ групи Довiра i судова експертиза за зверненням.
Втеча з Раю
Переклад Iрина Шатравка
"Не любити соцiалiзм можуть тiльки божевiльнi" - Микита Сергiйович Хрущов, Генеральний секретар КПРС.
Народ втомився. Народ зачах.
Вiн не втiшений солодким словом
У демагогiчних промовах
Чугуннолобого Хрущова.
Валентин З /K
Глава 1
Шлях до кордону.
Поштовий поїзд Ленiнград-Мурманськ поволi повз в туманi бiлої карельської ночi. Вагон був порожнiм i, схоже, за нами нiхто не стежив. Провiдник оголосив:
- Станцiя Лоухи.
Поїзд поповз ще тихiше i встав. Зваливши на себе важкi рюкзаки з купленими в Ленiнградi дефiцитними кашами "Снiданок туриста", банками тушонки з конини, хлiбом, цукром, сигаретами "Прима", мазями вiд комарiв i так званою кавою з ячменю, ми вийшли з вагону.
Ролi розподiлилися як-то самi собою. Я- начебто завгосп, брат Мiша i мiй давнiй друг Борис взялися тягнути найважчi рюкзаки, Анатолiй - провiдник. У цих краях п'ять рокiв тому вiн служив на кордонi i переконав нас, що перейти його не складе нiякого ризику, а в разi провалу - отримаємо максимум по три роки таборiв.
З поганою картою Карелiї, якi звичайно висять у кабiнетах мiсцевих контор, i компасом ми рушили в дорогу.Опiвднi, проїхавши пiвсотнi кiлометрiв по розбитiй дорозi, ми вивалилися з обшарпаного автобусу на розвилцi дорiг в селищi Кестiнга.
Кестiнга
Автобус поїхав далi на захiд в Софпорог, який перебував на вузькому перешийку мiж двох великих озер туди, де починалася прикордонна зона.
-Там можуть стояти секрети (замаскованi прикордоннi пости), -розглядаючи карту, сказав Анатолiй. - А як їх обiйти, я не знаю, я служив на iншiй дiлянцi кордону, звiдки видно було фiнське село Келлоселкi, - i вiн показав на картi точку в районi Полярного кола.
-Так навiщо ти весь час брехав нам, що ти все знаєш? - скипiв Борис.
-Я всi роки служби пробув у лiсi, на заставi, -виправдовувався колишнiй прикордонник.
Знайти Келлосельку на картi, - це маленьке вiконце на Захiд, ми так i не змогли.
Старенька жiнка стояла бiля похиленого будинку i розглядала нас.
-Бабусь, де тут дорога на Зашеєк? - запитав її Анатолiй.
-А ось, миленькi, йдiть прямо по нiй, - вказала старенька рукою в бiк грунтової дороги, що йшла в лiс.
Ця дорога була довгою, кiлометрiв п'ятдесят, i тяглася на пiвнiч уздовж Пяозера. Ця обставина нас влаштовувала, так як дiлянка передбачуваного переходу кордону була вище по картi i теж на пiвночi.
-Згадай, Толiк, за яким принципом виставляють пости i "секрети"? запитав я.
-По шляху ймовiрного проходження порушникiв до кордону.
Борис i брат мовчки слухали, вiдмахуючись вiд комарiв.
-Добре, Толiк, я приведу тебе до цього мiсця на кордонi, яке ти вказав.
Я знайшов на картi мiсце, де в довге, простягнуте на пару десяткiв кiлометрiв зi сходу на захiд озеро Паанаярви впадала прикордонна рiчка Оланка. На пiвнiчнiй частинi Пяозера було невеличке селище Зашеєк i, якщо рухатися вiд нього на захiд, то можна вийти до озера Паанаярви, а там, йдучи вздовж нього, - прямо до кордону.
Цим шляхом ми i пiшли.
Старенька знала, що селище Зашеєк- це прикордонна зона i, щоб потрапити туди, потрiбен пропуск. Вона проводила нас поглядом i поспiшила до сiльради. Голова сiльради зв'язався з районним вiддiленням КДБ, тi термiново розпорядилися виставити там пости i сповiстили жителiв Зашийка про пiдозрiлих приїжджих.
Ми йшли вже кiлька годин по розбитiй дорозi, як раптом почули шум мотору наближавшогося лiсовозу. Водiй був здивований, побачивши нас.
-З геофiзичної партiї ми, недалеко вiд Зашийка стоїмо, -збрехав йому Толiк.
-По цiй дорозi лiс вивозять, а до Зашийка вам доведеться кiлометрiв шiсть самим через лiс пробиратися, - пояснив водiй, вказавши на невисокий, зiгнутий вiд часу телеграфний стовп з простиравшимися вiд нього углиб лiсу проводами.
-Так i йдiть вздовж стовпiв, -сказав вiн, i лiсовоз зник.
Я радiв, що ще не вечiр, а ми вже подолали понад ста двадцяти кiлометрiв i до кордону залишалося ще сiмдесят.
Стежкою до Зашийка була колiя, провалена у моху болiт колесами машин, якi проїжджали тут взимку. Нескiнченнi болота з висохлими тонкими ялинками i чорним роєм мошки супроводжували нас, поки злiва не почулося мукання корiв i наростаючий шум вiд працюючого двигуна. Це був Зашиєк. Побоюючись потрапити на очi мiсцевим жителям, ми вирiшили його обiйти i, пройшовши трохи, опинилися на березi широкої рiчки. Рiчка швидко несла свої води. Пiвнiчне блякле сонце висiло над далекою синьою сопкою. Мошка кудись вся зникла, лише гул комарiв висiв у повiтрi. На березi валялися напiвзгнилi колоди вiд лiсосплаву. Зв'язавши їх недовгим шматком мотузки i знятими з себе сорочками, ми змайстрували плiт, який ледве-ледве тримався на плаву з чотирма нашими рюкзаками. Вода в рiчцi була дуже холодною. Борис, штовхаючи плот поплив першим, а ми-за ним.До берега було метрiв двiстi i, з'явися раптово човен на рiчцi, нас би вiдразу виявили. Стукаючи зубами, мокрi i зовсiм промерзлi, вибралися ми на берег. Це була велика галявина, оточена рiдким лiсом i покрита квiтами бiлої ромашки. На щастя зникли комарi. Розпалили швидко багаття. Бiлий пар валив вiд нашого наскрiзь мокрого одягу i, поки варилася каша з кiнської тушонки i закипав чайник, ми встигли обсохнути i зiгрiтися. Ситi, ми впали на траву i провалилися в тишу бiлої ночi.
Зашиєк
Туман i ранкова прохолода розбудили нас. Тепер першим йшов я з компасом в руцi, за мною-Толiк, а за ним - брат i Борис. Йти довелося недовго, метрiв сто, як знову - рiчка. Виявилося, що ми-на островi. Знову змайстрували плiт для рюкзакiв i, допливши з ним в крижанiй водi до берега, Борис, брат i я вже через кiлька хвилин обсихали бiля багаття.
Толiк категорично вiдмовився лiзти в воду. Вiн знайшов двi ялинки, якi стояли на протилежних берегах, гiлки яких переплiталися над водою. Роздягнувшись до трусiв, голосно лаючись, вiн ляскав себе по тiлу i повiльно пересувався вперед через колючi ялинковi гiлки, нагадуючи Мауглi. Голе тiло Анатолiя швидко привернуло увагу комарiв з усього карельського лiсу. Добравшися до середини рiчки, вiн повинен був зачепитися за гiлку ялинки, яка була на iншому березi. Рой комарiв не залишав йому часу на роздуми. Вiн стрибнув, гiлка не витримала .... i Анатолiй звалився в воду, розсмiшивши нас.
Компас вивiв на стару дорогу з високими соснами i ялинами, по якiй давно не їздили машини. Вона йшла прямо до кордону, але ми цього не знали, i те, що в Зашийку нас чекали прикордонники i попереду нас чекали "секрети", ми теж не знали.
Легкий туман розсiявся. Яскраво свiтило сонце. На пiвденнiй сторонi вiд дороги проглядалося величезне Пяозеро, на горизонтi зливаючись з блакитним небом. Уривки iржавого колючого дроту на деревах змусили нас зупинитися. Ми зайшли в лiс i виявили напiвзруйнованi вiд часу або вiйни блiндажi. Хто оборонявся тут? Фiни вiд червоного нашестя або радянськi солдати вiд нацистiв?
Лiсовою дорогою йти було легко. Ми знали, що знаходимося в прикордоннiй зонi, i це викликало якесь невизначено -приємне почуття вiд ризику i небезпеки.
-Якщо прикордонники нас зловлять, ох, дадуть вони нам, - сказав наш прикордонник у той самий момент, коли лiс розступився i ми вийшли на велику вiдкриту галявину.
-Лягай! - раптом зашипiв Толiк. Вишка! На пост нарвалися!
Мене охопив жах вiд думки, що нас виявили.Чесно кажучи, я не бачив нiякої вишки, але поповз швидше в лiс за Анатолiєм.
Тiльки тепер з лiсу ми побачили прикордонну вишку, з неї добре видно було всю мiсцевiсть. Карта показувала, що ми знаходимося на вузькому перешийку мiж двох озер. З дороги сходити не хотiлося, але iншого виходу не було. Я взяв азимут за компасом на найвищу сопку, i ми зайшли в лiс, рухаючись на пiвнiч в обхiд застави i невеликого озера за нею. Йшли довго через буреломи, топи i камiння. Мiсцями лiс ставав чорним вiд гудящого гнусу.
-Краще б стiльки ведмедiв було, їм хоч в морду дати можна, - вiдмахуючись, бурчав Борис.
Почався довгий затяжний пiдйом. Ця була та сама сопка, над якою вчора висiло сонце. Лiс розступився, поступаючись мiсцем гiгантським валунам. Далеко на пiвднi впиралася в небо сопка Чувара Кумпу, озеро Паанаярви з берегами що йшли за горизонт зливалося з синьою тайгою.
Вид з вершини сопки на прикордонну зону з Фiнляндiї. Фото автора 2011 року.
Там була вже Фiнляндiя.
Було далеко за пiвнiч, коли на самiй вершинi сопки в валунах ми розпалили багаття.Внизу, далеко вiд нас пролетiв прикордонний вертолiт.
-Прикордонцiв по постам розвозить, - пiдкидаючи гiлки в багаття, пояснив Толiк.
Борис сидiв бiля вогню i перебирав дуже пом'ятi в його рюкзаку пачки сигарет .Брат доїдав кашу з позбавленою смаку кониною i втомлено молчал. Я пив гарячу ячмiнну каву, прикусуючи цукром, i думав про батька з матiр'ю, якi нiчого не знали про нашi плани. Вiд думки, що ми з Мiшею їх бiльше нiколи не побачимо, ставало дуже гiрко на душi, i в це нiяк не хотiлося вiрити.
Мати все життя працювала вихователем в дитячих садках i тепер, напевно, втратить роботу. Батько багато рокiв прослужив в прикордонних вiйськах i цим дуже пишався.
Мiй батько Iван П. Шатравка, прикордонник вiйськ НКВД. Фото 1945р.
"Кордон наш - на замку! Птах, i той непомiченим перелетiти його не зможе ", - говорив вiн. "Подивимося завтра, як там птахи лiтають", - подумав я.
Вранцi, поснiдавши, ми загасили вогнище i рушили в дорогу. До кордону залишалося йти кiлометрiв двадцять сiм. Я йшов тепер по стрiлцi компасу до рiчки Оланка, до того мiсця, де вона перетинала кордон i впадала в озеро Пааноярвi. Воно показувалося з-за лiсу i було все ближче i ближче. Звеликими труднощами ми перейшли ще одну глибоку бурхливу рiчку, що складалася, схоже, з одних водоспадiв. Для цього довелося довго по черзi рубати сокирою величезну ялинку. Нарештi, її вершина впала на iнший берег, i ми обережно, боячись зiрватися в бурхливий потiк, перебралися через рiчку.
Озеро Паанаярви. Карелiя.
З'явилася зграя сорок i стала переслiдувати нас, перелiтаючи з дерева на дерево, голосно кричучи. Толiк, намагаючись виявити заховану сигналiзацiю, вийшов на добре утоптану стежку, що йшла пiд телеграфними стовпами до кордону.
-Це стежка зв'язкiвцiв. Далi йти не можна. Привал зробимо на березi i будемо чекати до завтра, коли на заставi змiниться патруль, - сказав вiн.
Брат з Борисом розпалювали багаття, а ми з Толiком пiшли в розвiдку. На протилежному березi озера ми добре бачили заставу, одноповерховi споруди, вишку, i з'явившийся човен.
-Це наряд з КСС (контрольно слiдової смуги), на заставу везуть, їх новий патруль змiнив, - шепотiв Толик.
Глава 2.
Перехiд кордону.
Рано вранцi я прокинувся вiд шуму. Брат сидiв бiля багаття i смiявся, слухаючи, через що Борис лаявся з Толiком, найстаршим з нас, який любив, як барон Мюнхгаузен, завжди вигадувати неправдоподiбнi iсторiї, дративши цим Бориса.
-Боря, я тут причому? Пiд ноги дивитися треба. Хоча це хороша прикмета, до вдачi, - посмiхаючись, виправдовувався Толiк.
Виявилося, що вночi Анатолiй сходив по нуждi далеко вiд багаття в лiс, вранцi Борис в цiй неосяжнiй тайзi примудрився знайти те ж саме мiсце i, вляпався там в дещо, тепер витирав свiй кед, голосно бурмочучи на Анатолiя.
Ранок ми просидiли в кущах бiля води, чекаючи, коли вiд застави вiдiйде човен. Прикордонники почали обхiд кордону. Вони повиннi були пройти уздовж поораної смуги дванадцять кiлометрiв-до стику з сусiдньою заставою - i повернутися. Значить, у нас було години чотири до їх повернення, i за цей час ми повиннi були встигнути проскочити. Ми рушили в дорогу, але лiс тут був вирубаний, нас легко було помiтити з вишки, i довелося пiти по стежцi зв'язкiвцiв до кордону.Скоро почали здавати нашi нерви.Як тiльки почався лiс, ми поспiшили сховатися в ньому, але це був не лiс, а сосновий бiр, де людину i звiра видно було за сотню метрiв. Болота, на яких вiдсутнi КСС i де ми повиннi були переходити кордон, вiдповiдно до планiв Анатолiя, так їх тут не було i в поминi. Але мiняти що-небудь було вже пiзно, час пiдтискав, а тут, як на зло, знову бурхлива рiчка.
Борис обв'язав себе мотузкою i першим полiз у воду. Глибина була трохи вище колiна, але сильний потiк води раптом збив його з нiг i потягнув вниз по камiнню. Насилу утримуючи мотузку, ми зупинили Бориса i, чипляючись за камiння i корчi, вiн змiг вибратися. Тепер i ми швидко перебралися на iнший берег.Толiк показав нам щось рукою i прошепотiв:
-КСС, КСС, - i побiг вперед.
У мене i у брата до рюкзакiв були прив'язанi чайник i каструля з кришками. Поки ми бiгли, кришки пiдстрибували i гримiли на весь лiс. Зупинитися i вiдв'язати їх-на це потрiбен був час. Борис бiг поруч, накульгуючи. Я бачив, що пiдошва його кеда вiдiрвалася повнiстю. Толiк вирвався далеко вперед i тепер метушливо рухався близько до поораної на пiску прикордонної смуги. Смуга була метрiв шiсть шириною. Доторкнутися до неї, значить залишити слiд, який вiдразу помiтить патруль i почнеться гонитва.
-Де твоє болото? - запитав зi злiстю у Анатолiя Борис.
-Воно там, далi, - не розгубившись брехав Толiк.
-Дивiться, не порвiть сигналiзацiю, - Анатолiй вказав пальцем на iншу сторону КСС.
Уздовж смуги, сантиметрiв двадцять вiд землi, поруч зi стежкою обходу тягся тонкий, ледь помiтний мiдний дрiт. Вирiшили йти один за одним, залишаючи глибокий слiд на смузi. Якщо слiд виявлять, то швидко пошлють прикордонникiв з собаками на перехоплення з боку кордону.
Контрольно слiдова смуга. КСС. Фото автора.
Пробiгши сотню метрiв, я викинув в лiс рюкзак iз дзвiнким чайником, Борис i брат зробили теж саме.
Анатолiй, задихаючись сказав, що вiн не може кинути рюкзак, бо там лежать всi його документи i додав:
-Прикордонникам дозволяється стрiляти в тих,хто бiжить до кордону.
Цi слова так мене пiдстьобнули, що спортивний Борис i брат разом з Анатолiєм швидко почали вiдставати. Я тримав компас i мчав на захiд по бiлому моху соснового бору. Менi здавалося, що я бiжу по добре доглянутому мiському парку, якому немає кiнця. Раптом цей лiс закiнчився i попереду з'явився широкий, метрiв в шiстдесят вирубок. По його серединi йшла добре укочена грунтова дорога i, не помiтивши нiчого пiдозрiлого, я швидко перебiг її.
-Де ж ця межа? - запитував я себе.
Я бiг ще довго, метрiв п'ятсот, поки не опинився на пiщаному березi каламутної рiчки.
Це була Оланка. Тiльки тепер я побачив бiля себе прикордонний стовп з червоно - зеленими смугами i гербом Радянського Союзу i Фiнський з синьо-бiлими смужками на iншому березi рiчки.
Фiнсько-Росiйський кордон i прикордонна рiчка Олонка. Фото автора.
З цього мiсця, вiд цього стовпа, обличчям на схiд починалася ця жахлива країна-країна божевiлля, iдiотизму i рабства. Менi захотiлося щось зробити, сказати їй на прощання, i я став поливати червоно-зелений стовп тепер вже своєю ячмiнною кавою. Пiдбiг брат i вiдразу пiрнув в Оланку, а ми всi -за ним. Толiк штовхав свiй рюкзак, i сильний потiк води тягнув його в сторону радянської застави.
-Допоможи, тону! - заволав Анатолiй.
Я пiрнув, зачепив його рюкзак, i ми вдало вибралися на берег.
- Швидше в лiс, якщо вони нас побачать, то i в Фiнляндiї дiстануть, - перше, що вiн мiг сказати.
Ми перелiзли через паркан, збитий фiнами з тонких стовбурiв дерев, i продовжили свiй шлях на захiд, до Швецiї.
Ми знали, що у Фiнляндiї був пiдписаний договiр з Радянським Союзом про видачу тих, хто перейде кордон. Нам треба було пройти лiсами через Фiнляндiю до шведського кордону трохи бiльше 280 км.
Глава 3.
Тривога на кордонi.
На Пааноярвскiй заставi били на сполох. На КСС виявили слiд i трохи пiзнiше три рюкзака. Це сталося через сорок хвилин пiсля того, як ми звiдти пiшли. Пошуковi групи на джипах з собаками мчали вздовж прикордонних стовбiв.
В цi днi додатковий наряд був видiлений для обходу кордону.
15-я паанаярвiнская прикордонна застава 101 загону. Карелiя.
Ось як описують подiї тих днiв прикордонники 15-ої Паанаярвської застави.
"Фортуна 11 липня 1974 року була явно на боцi братiв Шатравка з компанiєю. Вони все розрахували, аж до часу перетину кордону. Єдину помилку яку вони зробили, це залишили слiди на КСС. У цей день на правому фланзi 15-ї застави перебувало кiлька робочих груп по 8-10 чоловiк з повним боєкомплектом. Таке бувало вкрай рiдко. У разi спрацювання "кристала" (назва системи сигналiзацiї) вони повиннi були закривати кордон. Але спрацювання не було.
КСС, яке було подолано порушниками, перебувало всього в декiлькох сотнях метрiв вiд наряду, який завжди оновлюв КСС лопатами i плугом з конем. Порушники могли б обiйти КСС опiвночi, де воно закiнчувалося, але там би вони могли нарватися на виставленi пости. I взагалi, на такiй маленькiй дiлянцi пройти непомiченими -велике везiння. Особливо тут на рубежi стикування 15-ої i 14- ої застав. Пройшли вони в єдинiй точцi, яку не видно з вишки i де був наряд. Порушники перейшли зорану смугу / спиною вперед /, слiд -в- слiд . Всi "кристали" вони виявили i переступили, тому було припущення, що цю групу провiв той,хто знає цю дiлянку .
Десь в районi 13-14 годин наряд з собакою Дiк мусив iти на лiвий фланг, але помилково пiшов на правий. Наряд з Дiком повернули вже недалеко вiд переправи. Якби не ця помилка, цей наряд у КСС мiг би виявитися в один час з порушниками. Дiк був дуже злою собакою, добре працював по слiду i затриманню. Вiн не заспокоївся б, поки не уклав всiх на землю. Єдиний порятунок-лежати i не ворушитися. Дiк був надто агресивний. Такi собаки складно пiддаються дресируванню. Вiд нього страждав навiть сам iнструктор Палтусiв. А на кожен фланг щодоби ходило по 4-5 нарядiв iз собаками.
Слiди виявив перший же наряд, але було вже пiзно. Собака Дiк з Гримерiв (назва застави) слiд не взяла. Перевiрка на пильнiсть виключалася, так як на заставi таких кед нi у кого не було.Слiди були накритi i взятi пiд охорону.
Єдиний боєздатний собака Мухтар був в цей час на лiвому фланзi, тому iнструктор 14-ї застави Карепiн над слiдом працював з ним. Вiд прикордонного стовпа слiди йшли в рiчку. Карепiн впевнено заявив, що порушникiв було четверо, але начальник застави Журавльов вирiшив iнакше, приймаючи до уваги три знайдених рюкзака, за що всi шишки повiсили на нього, хоча всi дiї його були визнанi вiрними. Вiн отримав догану вiд начальника прикордонних вiйськ Матросова. 14 липня Матросов прийняв чотирьох перебiжчикiв вiд фiнської влади.
Прикордонник на сторожовий вишцi 15 -ої застави Паанаярви 1974 рiк.
Ну, а далi почалося. Закiнчилося "Свято бананової республiки". (Так прикордонники жартома називали свою заставу). Кого тiльки не було там..... Був навiть начальник прикордонних вiйськ Матросов. До цього не було такого нiколи в усiх прикордонних заставах. Iнструктора та старшого наряду 15- ої прикордонної застави Корсуна посадили в дiсбат. Вiн не помiтив зi своїм нарядом слiди на пооранiй смузi. Один майор заявив, що 3-тя комендатура пiсля цього прориву ще рокiв 30 не вiдмиється.
Собака вивела радянських прикордонникiв до рiчки, обнюхала радянський прикордонний стовп, їй не сподобався незнайомий запах, адже це її територiя. У бiнокль, на фiнськiй стежцi пiд прикордонним стовпом, добре було видно кинуту порожню пачку вiд цигарок"Тулукiв" i пiдошву ,що вiдвалилася вiд кеда Бориса.Начальнику застави Журавльову доповiли, що виявлено ще три рюкзака. Вiн негайно повiдомив вищестоящому начальству, що Державний кордон перейшло три чoловiкa.Це був наймасовiший перехiд на радянсько-фiнському кордонi з 1945 року.
Мiнiстерство Закордонних справ Радянського Союзу звернулося до уряду Фiнляндiї з проханням затримати i видати порушникiв кордону на пiдставi пiдписаного договору. При недотриманнi фiнською стороною договору, Радянський Союз був готовий сам затримати втiкачiв.
Президент Фiнляндiї Урхо Кекконен вiддав наказ прикордонним пiдроздiлам про затримання порушникiв. У повiтря негайно були пiднятi вертольоти, i десятки пошукових нарядiв iз собаками кинулися розшукувати нас. Фiнська преса повiдомила про те, що трапилося. Ставлення жителiв Фiнляндiї до того, що вiдбувалося було рiзним. Однi - тi, хто знав який небезпечний Радянський Союз, - боячись втратити незалежнiсть країни через якихось росiйських перебiжчикiв кордону, встали на сторону президента ,iншi виступали проти видачi нас Радам.
Маршрут переходу: вiд станцiї Лоухи до п. Кестенга автобусом (1). Потiм на пiвнiч лiсовозом не доїжджаючи до рiчки Кума в районi Зашийки (2). Перепливли рiчку Кума у Зашийки (3).
Далi йшли на захiд, де в перешийку побачили погранвишку (4). Обiйшли її на пiвнiч (5). Пiднялися на сопку (6).Дiйшли до берега озера Паанаярви i добу перебували навпроти застави N15 (7). Перейшли КСП i перепливли прикордонну рiчку Оланку (8).
В 10км вiд кордону було затримано фiнським пошуковим нарядом (9).
Через тридцять шiсть рокiв в 2010 р. я абсолютно випадково знайду вебсайт Росiйських прикордонникiв (http://www.pogranec.ru/showthread.php?t=18582&page=15) i почну з ними листування.
У їх переказах про наш перехiд кордону багато вимислу.Вони пишуть про те, що ми були наркоманами i тягли на собi знесиленого Мiшу.
Я написав їм як все було насправдi, сподiваючись, що розпад Радянського Союзу, новi кордони i проржавiла залiзна завiса давно змiнили їх мислення у нинiшнiй Росiї, але, читаючи їхнi листи, я був вражений як вони оцiнювали подiї, висловлювалися i коментували. Деякi з них звучать як закодованi зомбi i всi цi роки вони чекали мою появу, щоб висловити все, про що вони шкодують, що не вдалося їм зробити тодi, коли вони упустили нас як порушникiв кордону.
Я зберiг цi листи, не змiнюючи тексту, i надаю їх на ваш суд:
"Шкода, що в влiтку 1974 року щось там не зрослося на заставi, а так бути б вам застреленими при спробi переходу Державного кордону СРСР, не пошкодував би анiтрохи. Погано, що вас не вiдлупцювали, хоча треба було застрелити за хамську поведiнку. -дiлиться 48 -рiчний прикордонник Шустин з м. Володимира. "
"Життя вдалось? Нiчого? Як з совiстю, не торкає, що за рахунок доль iнших? Нам по 18-20 було! Запитує мене москвич пiд псевдонiмом Залегг, що служив на цьому кордонi в 1976 р. Це у нього (них) ностальгiя, а долi переломали- це точно! Особисто знайомий! Братики! дозвольте маленьку реплiку! Навiть через багато рокiв не завжди доречно розкривати особливостi та методи охорони держкордону. Адже нас можуть читати i такi пасажири, або потенцiйнi пасажири, яких ми закрили. Так, часи змiнилися, але кордон залишився !!!. "
"Попереджений -значить озброєний! Пише 43- рiчний житель Санкт-Петербурга. Просто не дивлячись на те, що його вигнали з форуму, "пасажир" ломиться сюди ... вже припиненi кiлька спроб проникнення, думаю, що вiн ще буде намагатися. Так що пильнуємо!
Перше. Цей нездоровий "пан" сам повидаляв свої пости, цього разу. Друге -це те, що ми прикордонники, а нас вчили на провокацiї не пiддаватися. I потiм, чого ображатися на нездорове чоло, вiн багато рокiв провiв на примусовому лiкуваннi в дурцi.
"Я щось не зрозумiв про вашу вiльну Америку -пише менi 55 -рiчний прикордонник з Мурманська на прiзвисько Сплавщiк.- Де ще до 50-х рокiв неграм не скрiзь можна було бути. Досить агiтацiю тут разводiти.Що у вас там такого доброго? Ти ось пiднявся так i радiй, а вашi прийомнi батьки наших дiтей вбивають, що не так? Навiщо брали з наших дiтбудинкiв? Товстi американцi, яких в лiтак не пускають? Свобода. Це тiльки в кiно негр та бiлий напарниками працюють. Школярi в ваших школах своїх же розстрiлюють. Свобода. Кожна держава розвивається за своїм iсторичним шляхом i не треба зi своїм статутом у чужий монастир. Якщо там так добре, чого сюди прийшов? (на сайт прикордонникiв)..похвалитися як там тобi добре живеться,так i живи собi, та радiй ".
"Мочи пендосов! (Американцiв). Пропонує 41 -рiчний колишнiй прикордонник з iм'ям Бос Аляски "
"Держава починається з кордону, який окреслює межi поширення державного суверенiтету, а однiєю з найважливiших функцiй держави є забезпечення недоторканностi територiї країни, її рубежiв. Не варто прикриватися гучними словами, тому що ви є порушники кордону, злочинцi i по сутi нiчим не вiдрiзняєтеся вiд бандитiв, грабiжникiв i вбивць, якi плюють на закони держави. I не важливо якi спонукання вами рухали: скуштувати повiтря свободи, сховатися вiд алiментiв або iнше, - пише прикордонник Ендi з Єкатеринбурга призову 1975 року. "
"Так! отримати посилку з дому - це свято душi !!! -пише Залегг. Братик мiй молодший, царство йому на небi, зробив до дня мого народження героїчний поступок- доїхав до Алакурттi (вiрнiше його зняв наряд i привiз в загiн як порушника). Добре в нарядi був той, хто мене знав по сержантськiй школi. Нам з Андрiєм дали тiльки поговорити по телефону, а вiз Андрюха посилку: сигарети, цукерки, каву i (о Боже!) мандарини !!! ... i ця посилка потiм прийшла з поштовою машиною. Все було чудово, тiльки мандарини перетворилися в бiльярднi кулi - замерзли на все життя. Ми їх звичайно намагалися реанiмувати АЛЕ !!!. "
Але, для Ендi порушення закону його братом , який пронiс нелегально в прикордонну зону мандарини, на вiдмiну вiд нас, не бажаючих жити в цiй країнi, Ендi не вважає злочином.
"Дааа ... Справи. Хтось просив детально про прорив на 15-iй заставi в 1974 роцi. А я ще цiкавився про подальшу долю цiєї "четвiрки". Ось вам i розповiдь, розповiдь вiд першої особи. Адже це є прямий учасник тих подiй-Олександр Шатравка, домiгся своєї мрiї. Який тiсний свiт! I як зближує нас iнтернет.
Хочу його тiльки поправити, що перебiжчикiв було визначено не за кiлькiстю рюкзакiв, а по слiдах на пiску бiля прикордонної рiчки.Те, що вони вже в Фiнляндiї, - виявив Карепiн з Мухтаром, а рюкзаки збирали вже потiм, коли "працювали" зворотний слiд "- згадує колишнiй прикордонник пiд iм'ям Сафронов.
"Так намудрували нашi правителi, з нашою країною", -дiлиться своїми враженнями 31-рiчний колишнiй прикордонник з Курська. "Наламали багато дров i доль. Однак були i зараз є люди, якi у важкi часи, не дивлячись на свiй статус, ставали на захист своєї Батькiвщини (Батькiвщина-це нi Сталiн, нi Єльцин). Батькiвщину як мати, не вибирають,але як кажуть, кожному своє. "
"-Це стосується обговорення роздрукiвки якого -то" Яшки "(порушник кордону), який десь колись перейшов кордон за переконаннями,-пише зараз начальник карного розшуку Скала Ярослав:
Бог з ним, скiльки рокiв минуло. Що за iстерика? Як менi казали нашi зеки (потiм) "начальник, твоя справа-нас ловити, а наша справа -красти".
При цьому обидвi сторони дотримувалися правил, i без вiдморозкiв, оскiльки i бандити i менти їх ненавидiли за непередбачуванiсть. "Менти" таких здавали бандитам, а тi їх "мочили".Ось i тут.
Ймовiрно хтось проспав або прогледiв слiди переходу кордону, а ви в злiсну iстерику. Для того i iснують ПВ, щоб запобiгати порушенням кордону.Були б всi законослухнянi, на хрена прикордонники?
Що стосується "Яшки".Влаштувалася людина в життi, удачi йому. Зумiв перехитрити прикордонникiв.Ви не замислювалися, що наряд проспав, чи взагалi не пiшов на фланг, а залiг на розвилцi, тобто старший наряду (Корсун) взагалi "шакал", (Бог йому суддя, оскiльки не виявив порушення кордону) то старший i отримав за своїми "заслугами".Я до "Яшок" притензiй не маю.
Несiть службу як слiд, i не хрiн "верещати" вибачте за таке слово, що хтось кордон перетнув.
Оскiльки бачив, як частина "козлiв" з мого призову 72р. (вибачте за грубiсть) службу несе. Це якийсь кошмар.
Писав про це ранiше, коли при перевiрцi в серпнi 1974р. замначкомендатури знайшов наряд у свята святих, на пiдступах до застави, де вiдпочивають по службi, спить глибоким сном весь наряд (а на заставi ми дивилися фiльм до 23-х годин.) I це в 1972 роцi. Що можу сказати - покидьки. Уявляю, (дай Бог, що може помиляюся) що зараз твориться.
Глава 4.
Повернення в Куусамо.
США. Штат Мен. 2005 рiк.
Девiд Саттер - американський журналiст, кореспондент "Файненшл таймс" з 1976 по 1982р. в Москвi, з яким я був знайомий з 1979 року, використовуючи сюжет однiєї з написаних ним книг, почав працювати над створенням документального фiльму про людей i подiї тих рокiв. Телефонний дзвiнок Девiда застав мене в моєму домi на березi красивого озера, де я з Iринкою, моєю дружиною, живу зараз в пiвнiчному штатi Мен, далеко вiд великих i шумних мiст.
Девiд Саттер у нас в гостях в штатi Мен.
Дзвiнок Девiда з пропозицiєю почати зйомки фiльму про наш перехiд кордону в Фiнляндiї не змусив мене довго думати. Я тiльки мiг мрiяти, щоб знову побачити незабутнi Карельскi озера, лiси i ту Фiнляндiю, яку я бачив лише з тюремної камери.
Кiнознiмальна група повинна була зустрiти мене в аеропорту Хельсiнкi.
Замовили квитки Нью-Йорк - Хельсiнкi. Вилiт 30 вересня. За добу зателефонували пiдтвердити вилiт i були дуже здивованi, дiзнавшись, що такого рейсу взагалi немає. Наш нью-йоркський агент в це повiрити не могла, сама ж квиток замовляла i швидко переоформила вилiт на Хельсiнкi з пересадкою в Швецiї, в Стокгольмi.
-Бачиш, - смiючись сказала Iра, - ти ж мрiяв втекти до Америки через Швецiю.
Вiд Стокгольму до Хельсiнкi менше години льоту. Ранок. В аеропорту Хельсiнкi малолюдно. Оголосили посадку на Куусамо, мiстечко бiля Полярного кола, в 700 км вiд Хельсiнкi. З Куусамо повиннi були починатися зйомки фiльму. Знiмальна група з'явилася в останнi хвилини перед вильотом i, привiтавши один одного, всi поспiшили зайняти мiсця в лiтаку.
Кiнооператор Нугзар Нозадзе щойно прилетiв з Грузiї, звукооператор Макс - з Нiмеччини, продюсери, - Ольга Кiнська i Андрiй Некрасов - з Санкт-Петербурга.
У Куусамо ми пересiли в мiнi-вен, отриманий напрокат, i попрямували до готелю "Сокос". Стояла небувала для цих мiсць тепла осiнь з ще не опалим жовтим листям. Я вiв машину i впiзнавав знайомi менi мiсця.
У готелi дiвчина-реєстратор говорила по - росiйськи i видала Ользi ключi вiд наших номерiв.
-Саша, залиши свої речi i вiдразу виходь, зараз рано темнiє, а нам потрiбно багато вiдзняти, - простягнувши менi ключ, сказала посмiхаючись Ольга.
У номерi було затишно i тепло. Мою увагу вiдразу привернув телевiзор. Вiн був включений, i на екранi рябiли сiро-зеленi точки з написом по-англiйськи:
"Miсhail Shatravka! Welcome to Kuusamo! "
Михайла вже не було 17рокiв, вiн помер взимку 1988 року.
"Напевно, це Ольга вирiшила так привiтати мене i замовила такий сервис, але поспiхом переплутала iм'я", - подумав я.
Глава 5.
Непоправна помилка
11 липня, 1974 р.
Фiнський лiс був вирубаний i, немов на совiсть, iдеально заметений. На землi не видно нiяких слiдiв вiд технiки.Борiс плентався останнiм, вiн залишився без взуття, на його ногах були одягненi вiдрiзанi вiд мого пальто рукава, перев'язанi мотузкою. Ми боялися дивитися на нього, тому що неможливо було стримувати смiх, а це сильно його злило. Всi розумiли, що так ми до Швецiї не дiйдемо, потрiбно термiново щось придумати. Вдалинi маячила висока самотня на весь лiс сопка, позаду далеко залишилася межа. Бiла нiч була схожа бiльше на похмурий холодний день. Лiсовi вирубки змiнювалися заливними, з високою травою луками, серед яких ми побачили озеро. На березi озера стояв темно-жовтого кольору будинок, старий сарай i маленька, бiля самої води, рублена банька, бiля якої паслися два оленя.
-Давайте пiдемо звiдси, - прошепотiв Мишко.
Анатолiй погодився, а Борис, сидячи на травi, мовчки перев'язував на ногах мокрi рукави вiд пальто .
-Потрiбно Борису взуття знайти. Як нам бути? - запитав я.
Вирiшили перевiрити, чи є хто-небудь в будинку. Пiдiйшовши ближче, ми побачили, що шибки у вiкнах вибито i на дверях немає замка. Всерединi будинку було кiлька кiмнат з двоярусними лiжками, велика їдальня, на столi якої лежав добре накачаний гумовий човен.
-Тут, напевно, лiсоруби жили, - сказав Толiк, перевiряючи шафки на кухнi.
Всi свої продукти з рюкзаками ми кинули на кордонi, а в останньому рюкзаку Толiка лежало тiльки кiлька пачок маргарину i розмокшi упаковки "Снiданку туриста". Толiк знайшов на полицях трохи цукру, кави i якоїсь крупи. Борис облазив сарай i горище i був щасливий, знайшовши два старих дiрявих гумових чобота. Вiн вiдрiзав рванi халяви так криво i погано, як мiг тiльки зробити Борис, i тепер надiв цi обрубки на свої босi ноги.
У будинку було повно комарiв,i ми перебралися в баньку. Тут була пiч з приготованими дровами, маленький столик бiля вiкна i широкi в два яруси полицi. На столi стояв чайник зi старою почорнiлою вiд часу кавовою гущею.
За вiкном било видно як билася дрiбна озерна хвиля. Розтопили пiч. Дуже хотiлося їсти.Ми були дуже втомленi. Випили кави. Виходити з баньки в гудящу вiд комарiв сиру прохолоду нiкому не хотiлося. Тепло, як сильне снодiйне, огорнуло нас. Борис i брат, схоже, вже спали.
-Нам, головне, на дорогах i в лiсi на очi нiкому не потрапляти. Ми пiшли з прикордонзони, тепер справа за полiцiєю, - навiщо-то менi сказав Толiк.
Вiн, напевно, як i всi ми, намагався себе переконати, що нам зараз нiчого не загрожує.
Глава 6
Фiнськи прикордонники
Прокинулися ми всi вiд шуму гвинтiв пролетiвшого низько вертольоту.
- Та це пожежники, лiс перевiряють, - сонно пробурчав Толiк.
Раптово вiдчинилися дверi, i в баньку ввалився фiнський прикордонник з собакою. Вiн сказав щось по-фiнськи i, пробувши з нами кiлька секунд, вийшов. Сонливiсть одразу злетiла. Крiзь вiкно ми побачили бiля будинку кiлька прикордонникiв, що сидiли на травi i про щось перемовлялися.
- П-р-и-ї-х-а-л-и, - протягом сказав Мишко. - Я ж казав не потрiбно було сюди заходити.
- Пожежники, - посмiхнувся Борис.
- Давайте сховаємо всi документи i скажемо їм, що ми - канадськi туристи українського походження, - запропонував я.
Толiк швидко пiдняв дошку в пiдлозi, i ми склали туди всi документи. Це була наша найбiльша помилка. Документи потрiбно було не сховати, а спалити.
Старшина фiнського пошукового наряду Анттi Лейво, чия собака знайшла нас, був збентежений. Вiн доповiв по рацiї своєму начальству, що виявив чотирьох молодих людей, одягнених у джинси, двоє з них з довгим волоссям i всi четверо схожi на нiмецьких туристiв. Вiн знав, що Ради повiдомили про перехiд кордону трьох осiб, Ради помилитися не можуть. Прикордонники встали, збираючись йти. Анттi повернувся до лазнi . Вiвчарка вiдчула документи пiд пiдлогою i зашкребла лапою ...
Анттi Лейво i його пошукова вiвчарка Пажi. 1974 р.Фото А. Лейво.
Анттi викликав вертолiт. Його загiн сидiв на травi в очiкуваннi наказу. Прикордонники курили.
- Пiдемо, покурити попросимо, - побачивши димок, рвонув до виходу Борис.
Ми вийшли з лазнi i попрямували до них. Вони продовжували перемовлятися, не звертаючи на нас нiякої уваги. Пiднявся з мiсця тiльки Анттi Лейво, а за ним-його вiрний пес Пажi. Анттi перевiрив чи є у нас зброя. У мене з кишенi вийняв складаного ножа i , подивившись на мене, повернув його. Ми сiли поруч i, змiшуючи росiйськi, нiмецькi та англiйськi слова, намагалися говорити. Борис i Толiк курили. Анттi вийняв карту i став показувати свiй шлях вiд кордону, на пiдтвердження показавши нам все ще мокру порожню пачку вiд сигарет i пiдошву вiд кеда Бориса, кинутi пiд фiнським прикордонним стовпом.
- Куди пiдемо тепер? - запитували ми.
- Два кiлометр дорога, - повiльно, вибираючи слова, вiдповiв один з них i показав на картi Куусамо.
- You send us back to Russia? - запитав я прикордонникiв.
- Ya, Ya, - закивали вони .
- Three years in prison, - показав у бiк Росiї Борис. Вони нiчого не вiдповiдали, тiльки хитали головами, даючи зрозумiти, що поганi вашi справи, хлопцi.
У цей час пiдлетiв маленький вертолiт-бабка. Здоровий фiн в ковбойському капелюсi вистрибнув з нього, косо глянув на нас, взяв у Анттi нашi документи i зник у повiтрi. Прикордонники - нуль уваги, як нiби у них подiбне трапляється щодня. Пiдiйшли ще кiлька пошукових груп i ми рушили в дорогу.
Тепер першим з компасом йшов Анттi, за ним розтягнувся ланцюжок метрiв на сто, десь в кiнцi тягнувся Борис в своїх нових обрубках i з ним поруч йшли фiни. Собаку вiдпустили, i вона разом з довгим повiдком носилася де хотiла. Вона зовсiм не була злою i готова була йти з тими, хто її буде гладити. Моросив дрiбний противний дощ. Ноги по колiна провалювалися в заболочений грунт. Фiнам було легше, вони були в плащах i гумових чоботях. Йшли довго, поки не вийшли на порожню дорогу. З-за повороту виїхала цiла колона машин i зупинилася бiля нас.
Собака, не звертаючи уваги на окрики Анттi, помчала до мiнi-вену i стрибнула всередину. Вона вiдмiнно впоралася зi своєю роботою. Уряд Фiнляндiї нагородить Анттi Лейва i собаку великим кубком, який буде стояти в його будинку в Куусамо на самому видному мiсцi.
Я опинився з прикордонниками, братом i собакою в одному венi; машини з Борисом i Толiком їхали за нами. З лiсу виходили польовi дороги i поруч з ними стояли невисокi помости з бiдонами молока. Пiд'їжджала вантажiвка, забирала молоко, залишаючи порожнi бiдони, якi потiм забирали фермери. Бiдони з молоком мене просто вразили.
"Треба ж, нiхто їх не краде. Та не злови нас фiни, вже точно на цьому молоцi дiйшли б ми до Швецiї ", - з жалем думав я.
Миготiли доглянутi будинки з рiзнокольоровими машинами, якi стояли у дворах. Наша дорога була без єдиної вибоїни з яскраво-жовтою розмiткою по серединi. Я таких дорiг нiколи не бачив в Радянському Союзi.
Дорожнiй покажчик у самотньої сопки показав, що це селище Руки, популярне мiсце гiрськолижникiв, а далi - мiсто Куусамо i машини в'їхали в ворота погранчастi. Високi берези прикрашали двiр. На сходинках двоповерхової будiвлi сидiли прикордонники, поруч гралися маленькi дiти. Нас провели на другий поверх, розмiстивши по одному в кiмнатах з акуратно застеленими лiжками. У напiввiдкритих дверях посадили вартових.
Промоклий наскрiзь я лiг на лiжко i заснув. Хтось мене штовхав. Це був вартовий, який жестом показував, що я повинен йди за ним. В одноповерховiй будiвлi знаходилася їдальня. У просторому залi стояли столи, накритi бiлоснiжними скатертинами. Посерединi був великий довгий стiл iз стоявшим на ньому чистим посудом, з нарiзаним хлiбом i булками рiзних видiв, пакетами з маслом i молоком, яйцями i рожевим морозивом.
У великих порцелянових з красивими вiзерунками посудинах були якiсь страви. Симпатична дiвчина-офiцiантка весь час приносила з кухнi їжу. Прикордонники пiдходили до столу, i кожен сам брав те, що йому подобається. Деякi, як дiти, їли тiльки одне морозиво.
Ми сiли за один стiл. Прийшов офiцер, покликав мого брата i пiдiйшов разом з ним до порцелянової чашi .Вiн наповнив його тарiлку смачним супом з ковбасою, жестом показуючи нам, щоб ми зробили те ж саме. Толiку скромностi не позичати. Вiн взяв ополоник i наповнив свою тарiлку так, що вона стала схожа на самотню сопку в лiсi, що складалася з однiєї ковбаси i картоплi.
- Ну, ти й нахаба, - бурчав на нього Борис.
Офiцер запропонував нам взяти добавки, але, не знаю чому, все ще сильно голоднi ми вiдмовилися. Толiк здивовано глянув на нас i теж замахав руками, мовляв, вистачить. Тодi офiцер сам поставив нам на стiл яйця, молоко i вазу з полуничним морозивом. Прикордонники заходили до їдальнi i виходили, i на нас нiхто не звертав уваги, нiби ми сидiли в мiському кафе.
Глава 7
На свободi за гратами
12 липня 1974 року. Сонце низько котилося по горизонту. Машини зупинилися бiля будiвлi зi скла i бетону. Високий на зрiст молодий фiн з довгим рудим волоссям i з такою ж бородою робив прибирання всерединi примiщення. Вiн був одягнений в тенiску i зовсiм незвичнi для нас шорти. Iнший - лiтнiй - перевiрив нашi кишенi, забрав все з них, змусив зняти ременi, вийняти шнурки з взуття i потiм розвiв нас по камерах. Камер було десять-дванадцять, i всi були порожнiми, тiльки ми займали чотири. Вiкно моєї камери виходило на мiську вулицю з невисокими двоповерховими будинками i неоновими вивiсками на них.
Будiвля полiцiї в Куусамо i вiкна камер. Фото автора.
Рiдко проїжджали машини. Парочки закоханих, одягненi в рiзнобарвнi куртки i штани, iнодi виходили з мiсцевого бару. Рудобородий фiн закiнчив прибирання. Загримiли замки в коридорi.
Вранцi я прокинувся вiд звуку вiдкривавшегося замку. Дверi вiдчинилися i бородатий фiн з великом плетеним кошиком в руцi пiдiйшов до столика. Вiн акуратно почав виставляти на стiл пакетики з молоком i маслом, потiм налив кави в малесеньку чашечку, що стояла на такому ж маленькому блюдцi, i нiчого не сказавши, вийшов, замкнувши дверi на замок.
Я випив каву i сидiв на лiжку в одних плавках. Знову вiдчинилися дверi, i рудобородий махнув менi рукою: виходь! Я почав одягати штани, але фiн знову замахав руками, мовляв йди так.
У великiй свiтлiй кiмнатi зi стосом папок, що лежали на столi, мене зустрiв худорлявий, невисокого зросту чоловiк. Вiн щось сказав менi i зник. Я перебував на першому поверсi, вiкно було вiдкрито, на ньому не було решiтки.
"Бiгти? - майнула думка, - але як, в одних плавках? А може фiни нам нададуть зустрiч з американським представником, раз так слабо охороняють? "- не знаючи що робити, питав себе я.
Тим часом повернувся фiн з фотоапаратом зi спалахом. Вiн зробив кiлька знiмкiв, зняв вiдбитки пальцiв i провiв мене в сусiдню кiмнату, де за столом сидiв молодий чоловiк у бiлiй сорочцi зi свiтлими довгим волоссям. "Напевно, слiдчий", - вирiшив я.
Поруч з ним сидiв чоловiк рокiв п'ятдесяти. Побачивши мене, вiн представився вчителем росiйської мови мiсцевої школи i сказав, що буде перекладачем.
- Чому ти не намагався офiцiйно виїхати з Радянського Союзу, як турист? - запитав слiдчий.
- Намагався, але це виявилося дуже небезпечною справою.
- Можеш бiльш детально розповiсти?
- Три роки тому менi ця iдея прийшла в голову. Я працював тодi на Каспiйському морi, кiльку ловив. Стояли ми пiд розвантаженням в Красноводському порту, це в Туркменiї. Спека страшна, робити нiчого, i я вирiшив до юриста сходити на консультацiю, дiзнатися якi потрiбно документи подавати, щоб виїхати з Союзу i свiт подивитися. До цього я в Астраханському морехiдному училищi разом з Борисом Сiвковим майже п'ять рокiв провчився. За всi цi роки жодного разу мене в закордон не пускали, може, тому що мiй дiд, мамин батько, був репресований, а я хотiв свiт подивитися, а не комунiзм будувати.
- Звичайно, будь-який бажаючий в нашiй країнi може вiльно виїхати, - обрадував мене юрист, - пиши заяву в ВВIР.
Я тодi навiть такого слова не знав.
- Покажи причини свого бажання, ось i все.
"Ось i все" почалося вiдразу. Увечерi за мною приїхав чоловiк на мотоциклi i привiз мене в КДБ, де мене чекав зам. начальника майор Бобир.
- Навiщо тобi цей закордон потрiбен, що ти там будеш робити? - запитав вiн.
-Мандрувати, дивитися, як в рiзних країнах люди живуть, - вiдповiв я.
Я стояв на своєму, чому майор змiнив тон бесiди.
-Добре, тепер слухай мене i запам'ятай. Пiдеш до кордону - кулю в спину отримаєш i ще раз тiльки почую вiд тебе слова "захiд" i "закордон", - я з тобою буду iнакше розмовляти, - i додав: - Запитають на роботi навiщо викликали, скажи, що з-за паспорта .
Пiсля цiєї бесiди я зрозумiв, що виїхати з цiєї країни для мене немає можливостi. В цей же вечiр в помсту Бобирю я виколов у себе на грудях великими буквами Spirit of West. Я пiдняв сорочку i показав фiнському слiдчому слова, як я їх тодi написав з помилкою.
- А це що за шрами? - вказав вiн на бiлi рубцi на грудях.
- Це iнша iсторiя, - продовжував я. Мене всi цi роки намагалися в армiю закликати. Пiд час закликiв я влаштовувався працювати чабаном, пас овець в калмицьких степах. Для вiйськкомату було складною справою мене там вiдшукати. Я навiть скаржився їм, мовляв, роки минають, а я борг Батькiвщинi вiддати нiяк не можу. У вiйськкоматi навiть вибачалися i обiцяли обов'язково закликати. Так, пiсля чергового набору я приїхав додому до батькiв в Кривий Рiг. Не встиг я нiч переночувати, як кур'єр записку принiс: "До обiду бути в вiйськкоматi". Я себе уявити не мiг в армiї iз зiркою в лобi i в кирзових чоботях. Це був просто жах! Йти до в'язницi на три роки за вiдмову служити в армiї, теж бажання не було, i я придумав план. Я знав, що в Криворiзькому вiйськкоматi воєнком -пiдполковник Олейнiков- людина дуже нервова i запальна i вирiшив пограти на його нервах, записавши всi його крики на магнiтофон, а там видно буде. Толiк Романчук, мiй друг, весь ранок складаний нiж для мене точив. Я в портфель магнiтофон вклав, мiкрофон до ручки примотав, на довге волосся пов'язку надiв, штани з найбiльшим клешем i сорочку яскраву в кольорах для зустрiчi вибрав. Думав, що на воєнкома це все подiє, як на бика купа червоних ганчiрок, а я буду його сьогоднi приборкувати. З'явився в вiйськкомат . Звичайно, переживаю.
На дворi весна, травень мiсяць, радiй життю тiльки. У кабiнетi з вiйськкомом за столом сидiли ще двоє людей. Один був з мiсцевого райкому партiї, другий - з районного КДБ. Воєнком Олейнiков сидiв за столом мовчки.
-Ти не встав на вiйськовий облiк, а за це передбачено покарання за Статтею 72 КК УРСР вiд одного до трьох рокiв позбавлення волi вiдразу, замiсть: "Здрастє!" -, зачитав кримiнальний кодекс кадебiст.
- Ось мiй залiзничний квиток, дата показує, що я вчора ввечерi прибув до Кривого Рогу, а сьогоднi встану на вiйськовий облiк, - пояснював я.
- Добре! Нехай воєнком вирiшує, що з тобою робити, - i вони вийшли, залишивши мене з Олейнiковим. Воєнком чекав цiєї хвилини. Магнiтофон писав.
- П-а-т-л-а-а-т-и-й! - Я тебе спочатку обстрижу, - закричав вiн.
- Навiщо, хiба ти не знаєш, що я збираюся їхати до себе додому? - запитав я i вказав пальцем на Америку на великiй картi свiту , що висiла на стiнi .
Вiд звернення на "ти" воєнкома вхопив шок, з ним нiхто i нiколи так не розмовляв.
- Ось, бачиш червону смугу? - показав я йому на кордон. - Я можу тобi тисячу разiв повторити, що я буду за нею!
Я не боявся це говорити воєнкому, адже магнiтофон тiльки записував, а про кордон i Америку знали тiльки ми двоє.
Воєнком розлютувався. Худий, високий, з блiдим i злим обличчям вiн перетворився в Кощiя Невмирущого.
- Ти, ти, - заїкався вiн, - ти - боягуз! Такi, як ти, в роки вiйни в полон до фашистiв здавалися.
Це i потрiбно менi було вiд нього почути. Я пiшов в атаку.
- Хто це до фашистiв у полон? - награно заволав я.
- Ти ти!!! Ти i кровi боїшся!
Вiдчувалося, що вiн радий, що, нарештi, йому вдалося мене зачепити за живе.
- Це я боягуз !? Це я кровi боюся !? Так я завжди за Батькiвщину в бiй першим пiду. Зараз ти сам побачиш, як я кровi боюся, - сказав я i, голосно грюкнувши дверима , вискочив з кабiнету.
У коридорi зiбралися працiвники вiйськкомату. Їм, звичайно, все було чутно. Вони розступилися, i я вийшов на подвiр'я. Тепер потрiбно було взяти наточений Толiком складаний нiж i не сильно чiрконути себе до кровi по грудях. Робити це було страшно, але розпочату гру тепер потрiбно було довести до кiнця. Доклав нiж, чирк, бiленька смужка i нiякої кровi. Починаю себе лаяти:
- Боягуз поганий.
Ще раз - чирк, чирк - i раптом кров як потече.
Iду в кабiнет до воєнкома. Груди в кровi, нiж в руцi, в iншiй руцi магнiтофон пише. Народ розступається, нiхто не збирався воєнкома захищати.
- Гей! Де ти там? - кричу я. Воєнком вийшов з кабiнету i, побачивши мене, тут же повернув назад. Вiн повис на дверях, не даючи менi увiйти.
- Вiдкривай! - кричав я. Ти моєї кровi хотiв? Ось вона!
Я пнув дверi, воєнком впав, але схопившись, побiг до свого столу. Я почав наздоганяти його, швидко бiгаючи навколо столу, звертаючись до нього:
- Слухай, ти мене викликав до вiйськкомату, а тепер тiкаєш?
Вiн зупинився, розумiючи, що я не збираюся вбивати його, i тихо, ледь чутно сказав:
- Iди додому.
"Швидка допомога" вiдвезла мене в божевiльню, де я пробув рiвно два мiсяцi.
Ох, i кололи мене там всiм, чим тiльки можна. Уколами сульфазiну, вiд яких були температура, марення, бiль по всьому тiлу. В ноги товстi голки встромляли i по пiвлiтра фiзрозчину накачували. Гарячi уколи магнезiї, вiд яких тiло окропом заповнювалося, уколи трiцедiлу, вiд яких з'являлася страшна непосидючiсть i стан, нiби тебе навиворiт викручують.
Скажу вiдразу, що магнiтофонна плiвка мене врятувала вiд суду. Прокурор, прослухавши її, не знайшов там жодної антирадянщини, один тiльки крик воєнкома.
Настав день, коли комiсiя в лiкарнi на Iгренi вирiшувала питання про мою виписку. У кабiнетi знаходилися мiй лiкар Малецький Фелiкс Фелiксович i головний лiкар лiкарнi.
- Тепер ти хочеш виїхати за кордон? - це все, що у мене запитали.
- Нi, навiть i думати про це не хочу, - брехав я.
Пiсля всього цього я знову поїхав до Туркменiї i працював на Каспiйському морi, але недовго, до осенi.
У жовтнi 1973 року я отримав вiд брата листа, де вiн писав: "Мене викликали у вiйськкомат i призвали на службу в армiю. Я всiляко намагався симулювати хвороби при проходженнi медкомiсiї, але воєнком Олейнiков сам особисто давав розпорядження лiкарям записувати, що я згодний для несення вiйськової служби. У вiйськкоматi моє волосся постригли, i тепер 26-го жовтня я вiдбуваю на службу. Я не знаю, що тепер менi робити. Батько з такої нагоди навiть купив пляшку вина i сказав, що ми вiдзначимо цю радiсну подiю. " Ця новина мене застала зненацька, адже ми влiтку наступного року вирiшили втекти з Радянського Союзу. До вiдправки Михайла в армiю залишалося три днi. Я кинув роботу i помчав рятувати брата. Адже наша мета була потрапити в Америку, а не в кирзовi чоботи Радянської Армiї.
Мiшу я не впiзнав. Замiсть довгого волосся вiн тепер носив кепку, що прикривала його стрижену голову. Насамперед я вирiшив привести його в нормальний вигляд. Ми обiйшли магазини, намагаючись купити йому перук, але перукiв просто не було у продажу. Нам тiльки вдалося знайти рудого кольору довгий i густий синтетичний шиньйон, який тут же в магазинi брат надiв на голову i, щоб вiн не спадав, зверху зав'язав мотузкою. Вийшло дуже здорово, Мiша став схожий на iндiанця, що зiйшов з екрану ковбойського фiльму.
Прямо з магазину ми вирушили до вiйськкомату вiдвiдати воєнкома Олейнiкова. Його ми застали у дворi, вiн, стоячи перед колоною стрижених призовникiв i, як було притаманне йому, чомусь кричав на них. Вiн впiзнав мене вiдразу i ... замовк, дивлячись на нас в повному здивуваннi .
- Шатравка, це ти? - пiсля певних роздумiв запитав вiн брата. - Ми ж тебе пiдстригли ?!
- Хто тобi дав право забрати волосся у мого брата? - запитав я.
- Знайди i поверни його нам. Ми прийдемо за ним в п'ятницю, в день вiдправки.
Ця вистава зiбрала чимало народу у дворi вiйськкомату, i всi мовчки спостерiгали, поглядаючи то на нас, то на воєнкома.
Довгий неврастенiк, пiдполковник Олейнiков, на подив усiм стояв i мовчав, не знаючи що робити i якi витiвки ще можна очiкувати вiд нас.
З вiйськкомату ми вiдправилися прямо в нервово-психiатричний диспансер. По дорозi, в тролейбусi, я дав Михайлу проковтнути таблетку галоперидолу, про дiї якого вiн тодi не знав. У приймальному покої пiд час розмови з лiкарем його почало крутити вiд цих лiкiв, його рух i мiмiка на обличчi видавали його за психiчно хвору людину.
-Ти чуєш голоси? Чи бувають у тебе галюцинацiї? Чи хочеш ти зiстрибнути з даху дев'ятого поверху свого будинку? - питала лiкар.
-Так, так, так! - вчепившись руками в стiлець, не розумiючи що з ним вiдбувається, нервово вiдповiдав лiкарю брат.
Потiм до кабiнету зайшли санiтари i повели Мiшу.
Я повернувся додому один. Стiл був накритий, i пляшка вина чекала урочистого розпивання. Батько зрозумiв вiдразу, що в його рiднiй армiї не буде i другого його сина. Мама теж сварилася i не могла в це повiрити.
- З яких причин ти так прагнув залишити Радянський Союз? - запитав посмiхаючись фiн i додав жартома, - адже у вас там так багато гарних дiвчат.
Менi було не до жартiв.
- Багато причин, - вiдповiв я. - Перше, що дошкуляло - це повсякденна пропаганда комунiстичної iдеологiї, вiд якої практично нiкуди не можна дiтися. Вона тисне на людину. Радiо, телебачення, преса i навiть чимала частина зарубiжної лiтератури - все це працює на неї, що оспiвує радянський спосiб життя. Радянськi кордони охороняють мене, як укладеного, тiльки ув'язненi в таборах перебувають за рiшенням суду, а менi винесено вирок без всякого суду - прожити тут все життя. Я - раб, що належить КПРС, зобов'язаний примусово працювати, отримуючи натомiсть подачки, i до смертi повинен бути вдячний їм за це. Там навiть одягатися i зачiску мати як тобi подобається, не можна.
- Що ти маєш на увазi? -запитав слiдчий.
- Менi, наприклад, в Криворiзькому мiськкомi партiї iнструктор вiддiлу пропаганди прямо сказав: "Таких як ти, довговолосих, зiбрати б усiх разом та розстрiляти всiх разом".
- Ти пам'ятаєш його прiзвище?
- Звичайно, я його все життя пам'ятати буду. Панченко, - вiдповiв я.
- Скажи, - раптом запитав фiн, змiнивши тему, - може хто-небудь з вас бути спiвробiтником КДБ?
- Нi! - вiдповiв я. - Сiвкова я знаю по морехiдцi з 1966 року, Романчук - мiй сусiд i друг, ну, i мiй брат.
- Хто такий Урко Кекконен? - запитав мене перекладач - шкiльний учитель, якому, як менi здалося, дуже не подобалися мої антирадянськi висловлювання.
- Ваш ватажок i радянська марiонетка, - вiдповiв я.
Слiдчий розсмiявся i щось записав, перекладач залишався похмурим i серйозним.
- Ви вiддасте нас Радам? - запитав я його.
- Так, ми це повиннi зробити. У нас договiр з Радянським Союзом, - чесно сказав фiнський слiдчий.
Глава 8
Шампанське i полiцейський
6 жовтня 2005 року .Я веду мiнi-вен вулицями Куусамо, який в моїй пам'ятi залишився на все життя. Мiсто це ми розглядали через решiтку тюремної камери влiтку 1974 року. Нугзар веде зйомки. Я повинен пiд'їжджати до перехожих i запитувати:
- Як доїхати до мiсцевої в'язницi?
Фiни, особливо молодь, добре говорять по-англiйськи, i в'язницю ми знайшли швидко. Ця триповерхова бiлого кольору будiвля полiцейської дiльницi з прилеглим до неї одноповерховим корпусом з декiлькома камерами знаходилася в центрi мiста. Два фiнських кореспонденти прибули точно в призначений час i вже чекали нас бiля входу. Їм вдалося вiдшукати полiцейського, який проходив службу тут в 1974 роцi, i вони пообiцяли нам влаштувати з ним зустрiч.
Полiцейського звали Сеппо Кiллонен, вiн вже вийшов на пенсiю i був приблизно моїх рокiв. Нам дозволили вiдвiдати полiцейську дiльницю i зробити зйомки. На цей раз одна камера була зайнята строкато одягненими молодими циганками. Нугзар почав їх знiмати, але вони так голосно обурювалися i сварилися, що вiн передумав i швидко перевiв кiнокамеру. Сеппо добре пам'ятав подiї тих днiв. Вiн вiдкрив дверi i ми ввiйшли в ту ж камеру, з тими ж самими гратами на вiкнi через якi тридцять один рiк тому я дивився на бажаний Захiд.
Вiкно з видом на Вiльний свiт. Куусамо.
Андрiй Некрасов задавав менi питання, я вiдповiдав, сидячи також, як тодi на тапчанi i їв, принесений з такого приводу в тюремнiй посудi, обiд. Фiнськi журналiсти i Нугзар не вiдривалися вiд кiнокамер.
- Саша, вiтаємо тебе з Днем народження, - раптом сказала Ольга Кiнська i дiстала пляшку шампанського.
Це моя Iринка встигла їй повiдомити, що сьогоднi менi стукнуло 55!
- Так, - сказав колишнiй полiцейський Сеппо Куллонен, - ми розпиваємо спиртне в тюрмi! Та ще й з колишнiм ув'язненим! - Це небувалий випадок для Фiнляндiї!
- За зустрiч i за тебе, - тримаючи в руцi склянку з шампанським весело сказав вiн.
Я згадав Бориса, Мiшу, Анатолiя i менi здалося, що вони тут поруч зi мною в своїх камерах.
З полiцейської дiльницi ми поїхали пiзно, зустрiвши по дорозi в готель тих самих циганок.
Я зайшов в свiй номер. На екранi телевiзора все ще мельтiшили кульки i тремтiв напис: "Михайло Шатравка! Ласкаво просимо в Куусамо! ", Але варто було менi включити телевiзор i змiнити кiлька каналiв як все зникло.
Глава 9
Ура! Кiнокамера зламалась
Вранцi ми мчали до кордону на пiвдень. Це була та дорога, по якiй нас везли видавати Радам. Тодi я помилково сподiвався, що ми їдемо в Хельсiнки i що це, хоч на трохи, вiдтягне повернення до Союзу.
Тепер я сидiв за кермом i мчав до мiсця видачi згадуючи, як тодi крiзь вiкно машини над самою дорогою посеред лiсу я бачив будинок зеленого кольору з вiтринами i неоновою вивiскою "Ресторан", i зараз я шукав його, проїжджаючи повз озер, пропускаючи стада оленiв, перебiгавших дорогу.
- А ось i ресторан, - зрадiв я.
Вiн бiльше схожий на придорожню забiгайлiвку, як менi зараз здалося. Я пам'ятав, що скоро буде поворiт на вузьку чорну дорогу влiво, на схiд. Нугзар сидiв на пасажирському сидiннi, Ольга, Максим i Андрiй - за моєю спиною в зручному салонi мiнi-вена "Фольсваген".
- Повертай тут, - сказала Ольга, вказуючи на дорожнiй покажчик i зовсiм нову дорогу, на узбiччi якої стояла запаркована технiка, грейдери, катки.
Там, де була стара застава, височiла нова фiнська митниця. Попереду були виднi смугастi стовпи, за ними, на росiйськiй сторонi, на тому мiсцi, де нас зустрiчали прикордонники в кашкетах, фiни своїми силами будували митницю .
- Фiнам потрiбен карельський лiс, а Росiя багато рокiв митницю зробити не може, - пояснювала Ольга.
У нас був дозвiл на вiдвiдування митницi, але фiнськi прикордонники дозволили робити зйомки тiльки бiля головного входу. Нугзар носився з кiнокамерою i щось знiмав. Менi не подобалося це мiсце. Все було не так i єдиним бажанням у мене було скорiше виїхати звiдси. Я дуже хотiв зняти справжнiй кордон, який я бачив тодi: лiс, прикордоннi стовпи i ... небезпека.
У Куусамо в павiльйонi "Iнформацiя для туристiв" ми взяли вiдмiнну карту дорiг. Я навiть знайшов на нiй сiльську дорогу, яка впиралася в межу Росiї в шести кiлометрах на пiвдень вiд нашого переходу.
- У нас часу в обрiз, а попереду ще зйомки в Карелiї i на Українi, - вiдповiла Ольга, дiзнавшись про моє бажання звозити їх нелегально до кордону.
Але немає лиха без добра, - так, здається, говорять в народi. Прокаталися ми по Карелiї три днi i повернулися в Хельсiнкi. Кiношники вiдправили мене до вечора побродити по столицi Фiнляндiї, а самi залишилися переглянути знятий матерiал. Повернувся я пiд вечiр. Ольга мене зустрiчає дуже засмучена, чомусь вибачається. Нугзар з Андрiєм поруч стоять, мовчать. Виявилося, що камера зламалася пiд час зйомок на фiнськiй митницi i на вiдзнятiй касетi немає рiзкостi.
- Потрiбно знову в Куусамо повертатися, - сказав Андрiй, - а лiтак тiльки завтра, i часу немає.
- Що робити? - питав вiн Ольгу, що вiдповiдала за розклад зйомок i за бюджет фiльму. Для мене ця новина прозвучала як радiсть. Я запропонував якнайшвидше взяти машину напрокат i запевнив, що вiсiмсот кiлометрiв до Куусамо ми проїдемо за нiч, заощадимо грошi на лiтак, готель i головне - свiтловий день. Андрiю ця iдея сподобалася, i ми помчали з ним в аеропорт i взяли там в рент зручний мiнi-вен "Сiтроен". Хельсiнкi в нiчних вогнях залишився позаду. Ольга з Андрiєм обговорювали план зйомок, плануючи завтра бути на тiй ж митницi.
- Оля, але це ж не межа! Дозволь менi привезти вас на справжнiй кордон. Не пошкодуєте! Якi зйомки вийдуть! - став просити я.
На мiй подив Ольга сказала:
- Добре, вези!
Почувши її вiдповiдь, менi захотiлося сказати їй щось хороше, подякувати за її увагу.
- Оль, велике тобi спасибi за привiтання: "Ласкаво просимо в Куусамо!", Тiльки помилково замiсть мого iменi, на екранi телевiзора було iм'я брата.
- Про що це ти? - перепитала вона.
Я все розповiв їй.
- Саша, я нiчого цього не робила! Я сама весь час хочу сказати i не знаю як. Коли ми всi з Хельсiнкi в Куусамо вилiтали, я показала квитки на посадку. Бачу, в квитку замiсть Олександр написано Михайло, i подумала, що зараз тебе в лiтак не пустять, те ж саме вiдбулося, коли ми в Хельсiнкi поверталися. Я квитки сама замовляла i на твоє iм'я.
Настала тиша, я не знав, що сказати. Мiстика просто.
Чим далi я пiднiмався на пiвнiч, тим меньше машин i населених пунктiв зустрiчалося по дорозi. Стояла безмiсячна темна нiч. Всi спали на м'яких довгих сидiннях. Я мчав, значно перевищуючи швидкiсть i думав про Мiшу, вiрячи, що це вiн допомiг зiпсувати кiнокамеру, щоб знову ми повернулися в Куусамо.
Анттi викликав вертолiт. Його загiн сидiв на травi в очiкуваннi наказу. Прикордонники курили.
- Пiдемо, покурити попросимо, - побачивши димок, рвонув до виходу Борис.
Ми вийшли з лазнi i попрямували до них. Вони продовжували перемовлятися, не звертаючи на нас нiякої уваги. Пiднявся з мiсця тiльки Анттi Лейво, а за ним-його вiрний пес Пажi. Анттi перевiрив чи є у нас зброя. У мене з кишенi вийняв складаного ножа i , подивившись на мене, повернув його. Ми сiли поруч i, змiшуючи росiйськi, нiмецькi та англiйськi слова, намагалися говорити. Борис i Толiк курили. Анттi вийняв карту i став показувати свiй шлях вiд кордону, на пiдтвердження показавши нам все ще мокру порожню пачку вiд сигарет i пiдошву вiд кеда Бориса, кинутi пiд фiнським прикордонним стовпом.
- Куди пiдемо тепер? - запитували ми.
- Два кiлометр дорога, - повiльно, вибираючи слова, вiдповiв один з них i показав на картi Куусамо.
- You send us back to Russia? - запитав я прикордонникiв.
- Ya, Ya, - закивали вони .
- Three years in prison, - показав у бiк Росiї Борис. Вони нiчого не вiдповiдали, тiльки хитали головами, даючи зрозумiти, що поганi вашi справи, хлопцi.
У цей час пiдлетiв маленький вертолiт-бабка. Здоровий фiн в ковбойському капелюсi вистрибнув з нього, косо глянув на нас, взяв у Анттi нашi документи i зник у повiтрi. Прикордонники - нуль уваги, як нiби у них подiбне трапляється щодня. Пiдiйшли ще кiлька пошукових груп i ми рушили в дорогу.
Тепер першим з компасом йшов Анттi, за ним розтягнувся ланцюжок метрiв на сто, десь в кiнцi тягнувся Борис в своїх нових обрубках i з ним поруч йшли фiни. Собаку вiдпустили, i вона разом з довгим повiдком носилася де хотiла. Вона зовсiм не була злою i готова була йти з тими, хто її буде гладити. Моросив дрiбний противний дощ. Ноги по колiна провалювалися в заболочений грунт. Фiнам було легше, вони були в плащах i гумових чоботях. Йшли довго, поки не вийшли на порожню дорогу. З-за повороту виїхала цiла колона машин i зупинилася бiля нас.
Собака, не звертаючи уваги на окрики Анттi, помчала до мiнi-вену i стрибнула всередину. Вона вiдмiнно впоралася зi своєю роботою. Уряд Фiнляндiї нагородить Анттi Лейва i собаку великим кубком, який буде стояти в його будинку в Куусамо на самому видному мiсцi.
Я опинився з прикордонниками, братом i собакою в одному венi; машини з Борисом i Толiком їхали за нами. З лiсу виходили польовi дороги i поруч з ними стояли невисокi помости з бiдонами молока. Пiд'їжджала вантажiвка, забирала молоко, залишаючи порожнi бiдони, якi потiм забирали фермери. Бiдони з молоком мене просто вразили.
"Треба ж, нiхто їх не краде. Та не злови нас фiни, вже точно на цьому молоцi дiйшли б ми до Швецiї ", - з жалем думав я.
Миготiли доглянутi будинки з рiзнокольоровими машинами, якi стояли у дворах. Наша дорога була без єдиної вибоїни з яскраво-жовтою розмiткою по серединi. Я таких дорiг нiколи не бачив в Радянському Союзi.
Дорожнiй покажчик у самотньої сопки показав, що це селище Руки, популярне мiсце гiрськолижникiв, а далi - мiсто Куусамо i машини в'їхали в ворота погранчастi. Високi берези прикрашали двiр. На сходинках двоповерхової будiвлi сидiли прикордонники, поруч гралися маленькi дiти. Нас провели на другий поверх, розмiстивши по одному в кiмнатах з акуратно застеленими лiжками. У напiввiдкритих дверях посадили вартових.
Промоклий наскрiзь я лiг на лiжко i заснув. Хтось мене штовхав. Це був вартовий, який жестом показував, що я повинен йди за ним. В одноповерховiй будiвлi знаходилася їдальня. У просторому залi стояли столи, накритi бiлоснiжними скатертинами. Посерединi був великий довгий стiл iз стоявшим на ньому чистим посудом, з нарiзаним хлiбом i булками рiзних видiв, пакетами з маслом i молоком, яйцями i рожевим морозивом.
У великих порцелянових з красивими вiзерунками посудинах були якiсь страви. Симпатична дiвчина-офiцiантка весь час приносила з кухнi їжу. Прикордонники пiдходили до столу, i кожен сам брав те, що йому подобається. Деякi, як дiти, їли тiльки одне морозиво.
Ми сiли за один стiл. Прийшов офiцер, покликав мого брата i пiдiйшов разом з ним до порцелянової чашi .Вiн наповнив його тарiлку смачним супом з ковбасою, жестом показуючи нам, щоб ми зробили те ж саме. Толiку скромностi не позичати. Вiн взяв ополоник i наповнив свою тарiлку так, що вона стала схожа на самотню сопку в лiсi, що складалася з однiєї ковбаси i картоплi.
- Ну, ти й нахаба, - бурчав на нього Борис.
Офiцер запропонував нам взяти добавки, але, не знаю чому, все ще сильно голоднi ми вiдмовилися. Толiк здивовано глянув на нас i теж замахав руками, мовляв, вистачить. Тодi офiцер сам поставив нам на стiл яйця, молоко i вазу з полуничним морозивом. Прикордонники заходили до їдальнi i виходили, i на нас нiхто не звертав уваги, нiби ми сидiли в мiському кафе.
Глава 10
На фiнськiй митницi.
На свiтанку ми в'їхали в Куусамо. Я зупинив машину бiля маленького ресторанчика. Андрiю потрiбно було знову вiдзняти дiалог зi мною, а всiм привести себе в порядок i поснiдати.
Куусамо, фото автора
Поiнформованiсть Ольги та Андрiя про наш перехiд кордону i про подiї тих днiв вражали мене, може, на те вони i документалiсти. Оля кiлька днiв телефонувала фiнському журналiсту, який вимагав влiтку 1974 не видавати нас Радам, але на дзвiнки нiхто не вiдповiдав. У тому ж роцi журналiсту довелося мати справу з фiнськими спецслужбами, i вiн замовк. Ольга весь час вдень i вночi говорила з кимось по мобiльному телефону, розсилала есемески ось i зараз, тримаючи в однiй руцi каву, а в iнший мобiльник вона сказала:
- Додзвонилася! Вiн сказав: "Нi! Нiякого iнтерв'ю! "Як їм вдалося його залякати, що тридцять рокiв минуло вiн все ще чогось боїться, - сказала Оля про журналiста, про якого я до цього моменту нiчого не знав.
В кафе було порожньо. Андрiй повторював питання:
- Чому ви вирiшили бiгти на Захiд, чому тобi не подобалося життя в Радянському Союзi?
Я вiдповiдав, а Нугзар знiмав i знiмав.
Тим часом в ресторанчик привезли пошту i господиня, посмiхаючись, поклала нам на стiл свiжий номер газети. Ми побачили на фотографiї себе, знятих на тiй полiцейськiй дiльницi в Куусамо, i статтю з незрозумiлою для нас фiнською мовою про наше вiдвiдування в'язницi.
До кордону їхати не бiльше години, але темнiло швидко i я нервував. Нарештi, зйомки в ресторанi закiнчилися i ми мчали вже по добре знайомим вулицям Куусамо на пiвнiч, до кордону. Ось вона, висока самотня сопка Руки. Тепер тiльки не проскочити першу дорогу, вона йде на схiд. Вирулюю, тримаючи карту перед собою. Дорога без всякої розмiтки привела по лiсу. Лiс, болота, струмки i нiякого житла, одним словом, глухомань. До кордону залишалося два-три кiлометри. Метрiв за сто осторонь вiд дороги стояв великий будинок i бiля нього припаркованi машини. Це була фiнська застава.
Фiнська застава. Фото Aнттi Лейво.
Непомiченi фiнами, ми проскочили заставу i незабаром побачили великий щит, що попереджав на рiзних мовах: Стоп! Прикордонна зона! В'їзджати без дозволу заборонено!
За щитом була дорога, покрита мохом i кущами брусницi. Залишивши машину, ми пiшли пiшки. Смачно пахло осiнню i грибами. Я йшов попереду, набиваючи рот брусницею i випадково помiтив заховану в лiсi сигналiзацiю - маленький прилад з лазерним променем. Ми обiйшли лазер по лiсу i вийшли до паркану з дротяної сiтки. Вiдразу за парканом стояв синьо-бiлий смугастий фiнський прикордонний стовп, а в метрах п'яти вiд нього - червоно-зелений, росiйський. Широкий, без єдиного кущика вирубаний лiс мiж кордонами йшов за горизонт.
Оля Конська, Нугзар Нозадзе i Андрiй Некрасов, 2005 р.
Я швидко пролiз пiд парканом, за мною пiшов Андрiй. Ольга простягла крiзь паркан мiкрофон, обтягнутий чорним хутром, який вони називали "кiшка". Оля посмiхалася, дивлячись з якою радiстю я обiймаю фiнський стовп i бiгаю уздовж кордону, роблячи знiмки. Нугзар, як завжди, прилип до своєї камери i знiмав.
- Вилазьте швидше! - стала кликати нас Оля, - фiнськi прикордонники йдуть!
Ми швидко перелiзли пiд парканом назад i завмерли на мiсцi. Нугзар вставив в кiнокамеру чисту касету i передав вiдзняту Ользi, вона швидко її сховала.
Три фiнських прикордонники щось сказали нам i показали жестом, що ми повиннi йти в сторону застави.
Ми дуже хвилювалися, боячись, що фiни будуть нас обшукувати i заберуть кiноапаратуру i фотокамери. На наше щастя, цього не сталося.
На заставi начальник видав кожному з нас аркуш паперу i олiвець, з намальованими прикордонними стовпами та кордоном посерединi i попросив нас накреслити хто i де був. Може, вони пiдозрювали, що ми когось зустрiчали з Росiї або хотiли переконатися чи були ми на росiйськiй сторонi?
Я бiгав уздовж кордону, i тепер не мiг згадати, чи був я на тiй сторонi, тiльки мiй фотоапарат знав це. Я намалював свiй шлях до фiнського стовпа i назад i показав Андрiю. Я фотографував на пам'ять як Андрiй обнiмав смугастий фiнський стовп, а Андрiй- мене.
Нугзар повернув першим свiй листок i здивував фiнiв, накресливши лiнiю через всю Росiю прямо до застави, пояснюючи росiйською мовою, що вiн давно в Росiї вже не був. Йому дали iнший листок i попросили намалювати тiльки рису вiд застави до паркану i назад. Обстановка змiнилася, коли прикордонники виявили фiнську газету iз статтею про нас i фотографiєю.
- Навiщо ти прийшов на нашу заставу? - Невдоволено запитав начальник, гарною англiйською мовою, - адже ти тодi переходив в шести кiлометрах вище, то йди туди.
- Там дороги немає, - вiдповiв я.
Нам запропонували каву i бутерброди. Офiцер, старший за званням на заставi, розпитав кожного з нас про професiї i зарплати. Мене це насторожило. Я знав, що в Фiнляндiї за порушення правил дорожнього руху дають штраф на пiдставi заробiтної плати.
- П'ятсот доларiв на тиждень, а не на мiсяць, - вiдповiв я,згадав про це, але було вже пiзно.
Офiцер внiс до протоколу: "Двi тисячi в мiсяць".
Час йшов. Ольга непомiтно для всiх знiмала все на свiй мобiльник. Пiсля довгого очiкування начальник застави повернувся до нас зi стосом паперiв. Це, як ми потiм дiзналися, була постанова суду, де вказувалася сума штрафу за незаконне перебування на кордонi. Ользi та Андрiю присудили по 230 євро, менi - 180 i Нугзару - 86. Ми розписалися на квитанцiях i зiбралися йти.
-Слухай, - звернувся раптом до мене начальник застави. Моя сестра - дружина прикордонника, який тебе зi своєю собакою затримав. Хочеш з ним зустрiтися? - запитав вiн.
- Звичайно, звичайно! О це так! - з радiстю закивала головою Ольга вiд такої несподiваної новини.
Фiн взяв телефон, хвилини двi говорив i, закiнчивши розмову, простягнув Ользi адресу.
- Завтра о десятiй ранку вас чекають, - сказав вiн.
Глава 11
Анттi Лейво
Анттi Лейво чекав нас бiля свого будинку на околицi Куусамо. Я пам'ятав стрункого молодого прикордонника в маскувальнiй формi, гумових чоботях i смiшнiй, як менi здавалося, кепочцi. Тепер перед нами стояв злегка розповнiвший, з приємним обличчям чоловiк моїх рокiв. Вiн був вже на пенсiї i займався дресируванням собак, якi бiгали в просторих вольєрах поруч з його будинком.
Анттi Лейво з дружиною i автор. Куусамо, 2005 р.
Ми увiйшли до будинку. На стiнi висiли в рамках фотографiї та почеснi грамоти, отриманi за роки служби. На книжковiй шафi розташувалися кубки, такими зазвичайно нагороджують спортсменiв за перемогу, а над ними до стiни були приколенi рiзного кольору нагороднi стрiчки. Господиня запросила всiх до столу i запропонувала каву i смачну випiчку. Анттi запросив сусiда, який говорив по-французьки. Я був так здивований, почувши як Андрiй i Оля вiльно спiлкуються з ним. Розмову почала дружина Анттi, невисокого зросту з дуже короткою стрижкою жiнка.
- Нас тодi всiх пiдняли по тривозi, i ми, дружини прикордонникiв, деякi з дiтьми, прибули на заставу. Ми не вiдривалися вiд рацiї, слухаючи розпорядження самого мiнiстра i вiдповiдi пошукових груп. Поки нашi чоловiки вас шукали, ми так хотiли, щоб вас не зловили i дуже за вас переживали, - стоячи перед кiнокамерою показала вона на мене, розповiдаючи про тi подiї.
- А ви шкодуєте, що вам вдалося затримати тодi чотирьох хлопцiв? - запитав у Анттi Андрiй.
- Нi, я виконував свою роботу i борг, - просто вiдповiв вiн. - Тодi з радянського боку на кордонi виставили багато солдатiв i росiйськi сказали, якщо ви їх не зможете затримати, то ми це самi зробимо. Я своїми очима цих солдатiв бачив. Нам повiдомили, що кордон перейшло три людини. Я прийняв їх за нiмецьких туристiв, але собака виявив їх документи. Це ще бiльше насторожило наше командування, воно вирiшило, що четвертий - це засланий шпигун вiд КДБ.
-А у тебе є образа на фiнiв, що вони вас видали? - запитав мене Андрiй.
- Тiльки на самих себе - i я пояснив, - не потрiбно нам було в лазнi затримуватися, ми ж знали, що є договiр про видачу.
Перекладач пiдiйшов до шафи з книжками i показав нам великий кубок.
- Цю найбiльшу нагороду вiд уряду Фiнляндiї отримав Анттi i його пошукова собака.
Вiн вийняв товсту в червонiй обкладинцi книгу пiд назвою "EI ARMOA SUOMEN 1944-1981", сiв за стiл, вiдкрив потрiбну сторiнку i став переводити Андрiю з фiнського опис подiй, пов'язаних з нашим переходом кордону.
Пiдiйшов час прощатися. Їдучи з гостинного будинку Анттi ми обмiнялися з ним адресами, а я все ще не мiг повiрити в цю неймовiрну зустрiч, подаровану нам долею.
Глава 12
Повернення до Раю
Фiнляндiя. 14 липня 1974 р.
Машина звернула на вузьку дорогу в лiс i, проїхавши недовго, зупинилася. Два лiтнiх фiна-конвоїра сидiли на передньому сидiннi мiкроавтобусу i скоса поглядали на мене i на брата. Третiй ,молодий конвоїр, сидiв навпроти. Вiн втупився в лобове скло i розглядав мiсцевiсть. Невелика зовсiм не зла пошукова вiвчарка розтягнулася бiля нiг лiтнiх фiнiв i поглядала на нас своїми розумними собачими очима. Крiзь скло кабiни проглядалися смугастi прикордоннi шлагбауми. Фiгури радянських прикордонникiв в зеленiй формi металися по той бiк кордону.
Червоний "Сааб" з Борисом стояв попереду, за ним - "Форд", в якому були я i мiй брат, i за нами-синя полiцейська "Вольво" з Анатолiєм. Фiнський офiцер з прикордонниками пiдiйшов до першої машинi. Дверi вiдчинились i вийшов незграбний здоровань Борис в подертих джинсах i обрубках вiд старих гумових чобiт. Йому випало щастя бути першим.
Борис i Михайло, 1974 рiк.
Анатолiй, 1974 рiк. Автор, 1974 рiк.
Пiднявся перший шлагбаум, за ним - другий i все. Вiн там - раба-втiкача повернули господаревi. Ненависть охопила мене до тих, хто був по той бiк кордону i до нiкчемних фiнiв.
"Перестрiляти б їх усiх i пiд суд пiти тут, у Фiнляндiї", - подумав я.
Приклад чорного масивного автомата молодий фiн поставив на пiдлогу машини i рукою притримував за стовбур. Наручники вiльно бовталися на моїх руках. Ривок - я мiцно вчепився в автомат i за курок тягнув до себе. Але що це? Фiнн майже не пручався, а двоє iнших мовчки спостерiгали. Собака сховала морду подалi в ногах i тихо лежала.
"Без патронiв вiн", - вирiшив я i вiд злостi рiзким ударом ноги вибив заднє скло машини, разом з гумовим ущiльнювачем воно вдарилося об асфальт i не розбилося.
У фiнiв - нiякої реакцiї.
- Суомi шваiн, стинка комi, - змiшуючи мови лаявся я.
Пiдiйшов офiцер i показав жестом, - "Пiшли!".
Я грюкнув дверима i, як на страту, пiшов за ним. Шлагбаум опустився. Залiзна завiса закрилася. Радянськi прикордонники, як почесна варта, стояли по обидва боки дороги з автоматами Калашнiкова напоготовi. Стриженi, з натягнутими на потилицю кашкетами вони чогось пiдстрибували високо на мiсцi, немов завзятi конi, i клацали затворами автоматiв. Тут я розгледiв, що автомати у них без рiжкiв з патронами, i вiд цього комiчного вигляду прикордонникiв мене почав розбирати смiх.
Бориса облiпили полчища гнусу, його руки були за спиною в наручниках, i вiн мiг тiльки фиркати i вiддуватися, переминаючись з ноги на ногу. Високий худий генерал-полковник стояв осторонь, а поруч з ним - маленький на зрiст товстий майор з дуже червоним обличчям.
- Зрадники! - заверещав майор, пiдiйшовши до Бориса.
- Як ваше прiзвище? - спокiйно запитав мене генерал.
- Не знаю, забув, - так само спокiйно вiдповiв я.
- Як ваше прiзвище? - повторив вiн, не змiнюючи тон.
- Я сказав, - не знаю!
Фiнському офiцеру це стало набридати i на ламанiй росiйськiй мовi вiн почав вiдповiдати за мене.
- Його прiзвище ...
- Заткнися, холуй! - грубо перебив його я.
- Моє прiзвище - Ян Смiт! - голосно i чiтко вiдповiв я. Це iм'я родезiйського президента першим спало менi на думку. У Радянському Союзi ця була ненависна особа. Ефект вийшов приголомшливий. Червоне обличчя майора перетворилося в бордову пику, i вiн тепер нечленороздiльно верещав на весь лiс. Прикордонники ще вище застрибали на мiсцi i стараннiше заклацали затворами автоматiв.
- Ян Смiт! Ян Смiт! - повторював я.
- Стрiляти в негiдника, якщо вiн надумає втекти, - звертаючись тепер до них кричав майор.
- Та ти їм патрони спочатку дай, - смiявся я.
- Його прiзвище - Шатрафка, - продовжив фiн.
- Перестаньте блазнювати. Ми на вас рапорт складемо за образу фiнських представникiв i радянських офiцерiв, - сказав незворушний генерал.
- Заткнися, ти, радянська сволота! Менi все одно, що ти там напишеш.
Я навiть уявити собi не мiг, що я грубiянив самому начальнику Головного управлiння прикордонних вiйськ КДБ СРСР Вадиму Олександровичу Матросову, який став з лютого 1984 року заступником Голови Комiтету Державної безпеки СРСР або правою рукою самого Юрiя Андропова.
Начальнику Головного управлiння прикордонних вiйськ КДБ СРСР Вадим Олександрович Матросов.
Це виявилося останньою краплею терпiння для нервового майора.
- Приберiть шизофренiка! Приберiть його звiдси негайно! - Цi слова чiтко долiтали до брата, що стояв за шлагбаумом на територiї Фiнляндiї.
Поки з мене знiмали просторi фiнськi наручники i замiнювали їх на вузькi радянськi, пiдвели брата.
- Ви не росiянин? - допитувався генерал у Мiши.
- Я не розумiю, - вiдповiдав вiн по-українськи.
- А ти що помчав за кордон? - запитав майор.
- Я - вiльна людина, куди бажаю, туди i йду, - вiдповiв Мишко.
- Значить, вiльна пташка. Тепер ми тобi пiдв'яжемо крильця, - пожартував майор.
Мене i Мiшу забрали й посадили в рiзнi "газики", що стояли неподалiк. Борис залишився один чекати Анатолiя. Я сидiв в оточеннi злих, як оси, прикордонникiв. Через наш перехiд кордону вони провели вже кiлька безсонних ночей.
- Ось у фiнiв все, як у людей, навiть у в'язницi у них краще сидiти, нiж жити на вашiй радянськiй свободi, - сидячi в машинi на задньому сидiннi продовжував, як чайник, кипiти я.
- Пiддати б тобi зараз не заважало, - пихкали вони.
- Вiдсиджу свiй трояк - i знову перейду кордон. Один чорт, я вирвуся з вашого комунiстичного раю.
- Який трояк ?! - почувши мене, втрутився молоденький лейтенант. - Не слухайте його, хлопцi, п'ятнадцять рокiв йому дадуть, i вiдсидить вiн їх там, де Макар телят не пасе.
- Що ти їх лякаєш! Вiдкрий Кримiнальний кодекс i подивися спочатку, три роки - це максимум.
- Не слухайте його, - перебив лейтенант, - йому сонця тепер довго не бачити.
Мої руки набрякли, i нестерпний бiль вiд перетягнутих наручникiв повз по спинi.
З видачею, схоже, було закiнчено. "Газик" рушив i через пару сотень метрiв зупинився бiля будинку в лiсi. У великiй просторiй кiмнатi яскраво горiло свiтло. Довгий стiл був накритий червоною скатертиною, на нiй стояли склянки i графин з водою. По один бiк столу перебували фiнськi офiцери, по iнший - радянськi. У торцi столу стояло крiсло, i в нього посадили мене. Можна було подумати, що винуватець торжества - це я, хоча частково це так i було.
- Ми вас запросили, щоб ви були свiдком передачi ваших документiв вiд фiнської влади радянським прикордонникам. Вiд вас вимагається розпис за кожен документ, -ввiчливо та урочисто сказав генерал.
- Ясно, - кажу, - тiльки наручники знiмiть.
Наручники зняли. Сильний бiль вiд них почав зникати, але пальцi залишалися неслухняними. Я поклав руки на стiл i почав їх розтирати. Глибокi червонi шрами на кистях не сходили. Офiцери стояли i спостерiгали.
- Вашi наручники краще радянських, - звернувся я до фiнського перекладача.
Фiнн посмiхнувся i ми приступили до справи. Не встиг я розписатися, як знову пiдлетiв лейтенант з наручниками.
- Можна слабше, а то ви їх надто затягуєте, - голосно сказав я йому.
- Не затягуйте сильно! - наказав генерал.
На дерев'яному майданчику, оточеному високим лiсом, стояв темно-зелений прикордонний вертолiт Мi-8. Це був той самий вертолiт, за яким ще зовсiм недавно ми спостерiгали з вершини сопки.
- Ложiть обличчям на пiдлогу. Ледь що, прикладом їх, - наказав пiлот конвою, - i дивiться, що б не розмовляли.
Фото Андрiя Мезенцева. Алакурттi, 1974 р.
Лягти на живiт з руками за спиною в наручниках виявилося не так-то просто в набитому до вiдмови прикордонниками вертольотi. Анатолiй вже лежав у проходi. Вiн крутив головою, вибираючи мiсце мiж чобiтьми. Кiлька прикладiв автоматiв уперлися в його спину. Мiшини ноги i до блиску начищенi кирзовi чоботи вiдокремлювали мої очi вiд Бориса. Заторохтiв мотор, i вертолiт злетiв.
Глава 13
Одна нiч бiля Келлоселькi Толiка
Фiнляндiя , 2005 рiк.
Ми мчали на пiвнiч по лiсах Лапландiї, залишивши позаду Полярне коло. Проскочивши
останнє мiстечко пiд назвою Салла, зупинилися на митницi. Фiнський офiцер раптом виявив, що контракт взятої нами напрокат в Хельсiнкi машини забороняє перетинати кордон з Росiєю. Для нас це означало, що потрiбно мчати назад 120 км в Куусамо i брати там iншу.
Ольга швидко зателефонувала i домовилася, що мiнi-вен, який ми брали ранiше напрокат, чекатиме нас на парковцi в аеропорту.
- Знову в Куусамо ?! - запитав Нугзар.
З Куусамо ми виїхали в повнiй темрявi. Глибокої ночi опинитися в Росiї було ризиковано. Вiдшукати там готель - велика проблема, i залишена на нiч на вулицi машина могла бути розграбована або просто викрадена.
Оля запропонувала переночувати в Салла. Єдиний готель в мiстечку ми знайшли без особливих зусиль, але на наш жаль, поруч з ним стояв величезний туристичний автобус i вiльних мiсць не було. Господиня готелю, попередньо дiзнавшись, що ми не росiяни, запропонувала нам зняти її кемп в лiсi, за дванадцять кiлометрiв вiд Салла. Ми показали їй свої паспорти, пiсля чого вона попросила їхати за нею. Я слiдував за червоними вогнями її машини в нiчнiй темрявi.
Кемп виявився добротним будинком, де було кiлька кiмнат з усiма зручностями. За вiкнами стояв чорною стiною лiс, не було жодного вогника. Ольга розплатилася з господинею, i та поїхала.
Я миттєво заснув.Прокинувся дуже рано. За вiкном свiтило сонце. Поки всi ще спали я пiшов побродити по лiсу i поїсти бруснички. Трава була пiдмерзла. Я збирав ягоду i не помiтив як пiдiйшов до покажчика на дорозi: KELLOSELKA.
Я сторопiв! Анатолiй обiцяв нас провести через кордон саме через цю Келлосельку, вiн розповiдав, що пiд час обходу кордону бачив далеко будови цього селища i дорогу, що веде прямо до Швецiї. Зараз я знав абсолютно точно, що його Пааноярвенська застава, де ми наслiдили, перебувала в ста кiлометрах на пiвдень вiд цiєї Келлоселькi i що вiн нiколи її не бачив, тому що Келлоселька - це "три будинки", розкиданi в лiсi.
Келлоселька.
Зараз Толiк начебто доводив менi:
- Ви ж менi не вiрили! Ось, дивись, Келлоселька!
Глава 14
Гауптвахтa в Алакурттi
Осiнь, 2005 рiк.
Дорога, покрита асфальтом, закiнчилася як тiльки ми в'їхали на територiю Росiї. Я зупинив машину бiля поораної смуги. Два прикордонники робили обхiд кордону i йшли в нашу сторону. Нугзар з кiнокамерою йшов їм назустрiч, роблячи зйомки.
- Не положено тут знiмати, - пiдiйшовши до Нугзара сказав прикордонник. В його голосi не було наказу.
- Я зараз. Все, все, - знiмаючи їх , вiдповiдав Нугзар. Через годину їзди по курнiй дорозi ми в'їхали в Алакурттi, про що повiдомляв щит: "Червонопрапорний Алакурттiнський прикордонний загiн".
- Так, я була тут. Нас, артистiв, сюди на всюдиходi привезли, i ми концерт давали в погранчастi, - радiсно повiдомила Ольга.
- I ми тут три днi сидiли на прикордоннiй гауптвахтi, - сказав я, пiд'їжджаючи до ворiт вiйськової частини, за якими було видно великий плац i збудованi з цегли будинки.
Сталося так, що навiть мiй племiнник Юра Капiтонов служив тут, вiн менi розповiдав:
"Коли я служив в армiї в прикордонних вiйськах в в / ч N2201, викликав мене до себе капiтан з особливого вiддiлу. А справа була в 1991 роцi. Якраз перед розвалом СРСР. Особiст запитав мене, як служба, чи не ображають старослужащi, а потiм запитав те,що я не очiкував почути.
- Чи знаєш ти, що в 1974 роцi твiй дядько, який зараз живе в Америцi, переходив кордон тут, де ти служиш?
Я знав, що дядько переходив кордон, але не знав точно де. Капiтан знав про перехiд i про мене ВСЕ !!! Вiн почав розповiдати, як усiх чотирьох затримали i як вони сидiли на нашiй гаупвахтi. Тут вiн запропонував менi написати листa в Америку дядьковi, що я, його родич, служу там, де вiн переходив кордон 17 рокiв тому, i можу йому розповiсти багато цiкавого про кордон в надiї, що дядько зацiкавиться i буде вивiдувати будь-яку iнформацiю про мою службу, розташувану технiку i про стан кордону. За листуванням капiтан буде стежити i рекомендувати менi, що писати в листах. Вiн дуже сподiвався, що дядько з Америки захоче потiм вiдвiдати Росiю, де його i заарештують як шпигуна. Я пообiцяв особисту, що напишу листа i буду чекати вiдповiдь. Вiдмовлятися навiдрiз було небезпечно через непередбаченi
наслiдки. "
Розвал Радянського Союзу зробив свою справу: цей пiдступний план листування "арешт шпигуна" нiкому бiльше не був потрiбен.
Я згадав лiто 1974 року. Вертолiт летiв довго. Прикордонники дрiмали в страшному шумi мотора. Вони прокинулися вiд сильної вiбрацiї, коли вертолiт пiшов на посадку. При кожному ворушiннi руками наручники автоматично затягувалися сильнiше, i кистi рук у мене набрякли i дуже болiли. Приземлився вертолiт i його щiльним кiльцем оточили солдати, - стриженi наголо новобранцi в мiшкуватiй робочiй формi. Вони були без зброї i, вибiгаючи з казарм, з цiкавiстю розглядали нас.
- По одному, в машину їх! - скомандував офiцер.
Алакурттi 1974 р. Фото Андрiя Мезенцева
Два прикордонники обережно взявши пiд руки брата, повели його до вантажiвки з брезентовим кузовом.. Слiдом - Бориса.
- Що ви його, як дамочку, ведете! Стусанами в машину! - наказав офiцер конвою.
Конвой вчепився ще сильнiше в рукава куртки Бориса.
Вантажiвка ,проїхав кiлька метрiв, зупинилася бiля триповерхового цегляного будинку. Тут в напiвпiдвальному примiщеннi знаходилися камери гауптвахти, а вище - казарми.
У вузьке з гратами вiкно проникало свiтло. Пiд вiкном стояв маленький столик i поруч - зроблене з цегли лiжко. В оббитi бляхою дверi були вставленi вiчко i годiвниця. Вона була вiдкрита, i в нiй - очi зацiкавлених солдат. Брат знаходився за стiнкою. Голоси Анатолiя i Бориса iнодi звучали в коридорi. Часовий за дверима комусь кричав:
- Старшина курити хоче.
Це потiм я дiзнався, що Анатолiй пiд час служби був на заставi старшиною. Для солдатiв - це велике звання, i тепер, на гауптвахтi, вони називали його "старшина".
-Ми, прикордонники, зеленi погони,
Вiтчизни рубежi ми бережемо- ...,
горланили солдати.
Я встав на лiжко, щоб побачити, як за вiкном йшли строєм солдати, напевно, в їдальню на обiд.
Невисокi сопки, вкритi лiсом, оточували вiйськову частину, i товста решiтка камери робила їх тепер далекими, як зiрки в небi. Не хотiлося вiрити в реальнiсть.
-Може це сон? - питав я себе. - Вранцi - в Фiнляндiї, до обiду в - Росiї.
В душi я карав себе, ненавидiв, за настiльки дурну помилку - залишитися подрiмати в лазнi. У камерi вiдчинилися дверi, увiйшли солдати i кiлька офiцерiв.
- Чого тебе за кордон понесло? Тебе ж Батькiвщина вигодувала! - сказав офiцер.
Я не вiдчував ненавистi до себе в його iнтонацiї, швидше його здивував наш вчинок.
- Вiд вас усiх бiг! Вiд вашої турботи i вашої волi, - вiдповiв я.
- Дивись, свобода йому не подобається! Ось посидиш кiлька рочкiв, може тодi сподобається, - посмiхнувся офiцер, i всi вийшли.
Менi принесли на обiд в алюмiнiєвiй мисцi щi з кислою капустою i два великих шматки чорного хлiба. На друге солдат в цю ж миску поклав великий черпак макаронiв по-флотськи i простягнув пiвлiтровий кухоль з компотом.
Солдати пообiдавши, виходили з їдальнi i строєм йшли бiля вiкна знову виконуючи одну i ту ж пiсню:
-Ми, прикордонники, зеленi погони,
Вiтчизни рубежi ми бережемо,- ....
Вони вишикувалися на плацу, старшини вiддавали накази. Солдати бiгали через перешкоди, жбурляли в макети гранати, знову будувалися i пiдтюпцем з пiснею оббiгали навколо плацу, а потiм все починали спочатку.
Я згадав розмову з вiйськкомом в Калмикiї, як вiн обiцяв мене закликати в армiю i по стопах мого батька вiдправити в прикордоннi вiйська. Тепер я дивився на цих солдатiв i менi ще важче було уявити себе з ними разом зараз на плацу.
Увечерi з Петрозаводська прилетiв слiдчий КДБ майор Єфiмов. Вiн зустрiвся зi мною, як зi старим знайомим, посмiхаючись. Поруч з ним сидiв молодий лейтенант, вiн повинен був вести запис допиту. Майора цiкавили всi деталi нашого переходу кордону. Вiн, схоже, знав набагато бiльше мене, називаючи iм'я провiдника поїзда, пасажирiв автобуса або зовсiм невiдомих менi людей. Я не вважав себе нi на грам винним i задавав йому одне i теж питання:
- А як менi вибратися з вашого Радянського Союзу? Не хочу я з вами жити. Будуйте без мене свiй комунiзм, а я хочу в Америку!
Лейтенант мовчки слухав i нiчого не писав.
- Записуй, все записуй! - наказав йому майор.
- Так, хвацько ви по лiсах кордон перейшли. Прикордонники пiсля вас i тi заблукали, розшукувати їх довелося, - похвалив нас слiдчий.
Це, напевно, був його хитрий трюк.
-А про що вас в Фiнляндiї запитували на допитах?
- Про те, про що i ви.
Говорити зi мною не було бiльше сенсу, i майор вiдправив мене в камеру. Вiн знав, що завтра летить з Анатолiєм Романчуком на заставу.
У вертольотi на цей раз було вiльно. Анатолiй сидiв з наручниками бiля вiкна i дивився на мiнливу пiд ним тайгу. Два прикордонники сидiли по обидва боки вiд нього, зрiдка поглядаючи то на майора з КДБ, то на лейтенанта.
На заставi, де Анатолiй служив, майже нiчого не змiнилося. Та ж сторожова вежа, казарма, дерев'яний причал для човна, тi ж стежки, проходячи через якi вiн багато разiв робив обхiд кордону.
Толiк впiзнав генерал-полковника, який забирав його у фiнiв. Зараз, сидячи в човнi, за яким ще кiлька днiв тому вiн спостерiгав, вiн повинен був привести слiдчого i понятих туди, на кордон.
Йому здавалося, що його всi ненавидять, i було за що.
Начальника застави Журавльова пiсля нашого переходу розжалували i перевели працювати до вiйськкомату в мiсто Онега Архангельської областi. За iронiєю долi, моя мама народилася в цьому мiстi, мiй дiд, Петро Попов, жив в цьому мiстi, був заарештований тут в 1939, пiсля чого зник безслiдно. Прикордонникам цiєї застави довелося теж не солодко. Кiлька безсонних днiв i ночей вони провели в пошуках наших слiдiв i можливих шпигунiв, якi проникли на територiю Радянського Союзу. Тепер це все залишилося позаду i для них Анатолiй став знову старшиною.
- Старшина, сiдайте в човен, старшина, зупинiться!
Вiд такого звернення Толiк перестав сутулитися, випростався, i наручники його вже не так мучили. Вiн вiдповiдав на запитання слiдчого тепер не тихим хрипким голосом, а голосно i ясно. Показання закiнчилися бiля поораної смуги i його повели на заставу, а там - в їдальню обiдати.
Генерал розпорядився зняти з Анатолiя наручники. Поки вiн їв, солдати зiбрали цiлу торбу сигарет i на прощання протягнули йому:
- Тримай, старшина, там стане в нагодi.
Глава 15
З конвоєм у небi
- Крок- вправо, крок- влiво - буде вважатися спробою до втечi, - попередив офiцер.
Вертолiт чекав нас посеред плацу, i ми йшли до нього в оточеннi озброєних прикордонникiв. Лейтенант бiля вертольота замiнив нам наручники на тi, якi отримав вiд майора Єфiмова.
-Сидiти тобi, Романчук, все життя, напевно, доведеться. На кордонi з тебе наручники зняти не могли i зараз теж, - невесело пожартував лейтенант.
Вiн так i не змiг зняти наручники з озиравшегося на всi боки Толiка i клацнув на його руках другими.
- Краще радянська свобода, нiж в'язниця, - буркнув поруч Борис, який, як пiнгвiн, замiсть яйця дбайливо тримав перед собою кiлька пачок сигарет.
Майор Єфiмов, прапорщик, начальник конвою i два солдати розмiстилися навпроти нас. Вертолiт злетiв. Внизу поповзла тайга з коричневими виразками болiт. Одного солдата-конвоїра сильно заколисало, його рвало i вiн бiгав за цератову ширму в проходi.
- За що я мучуся? - кричав майор крiзь шум пiсля п'яти годин польоту. - Ви - злочинцi! Вам належить. Ну я, за що?
Вiн глянув на годинник.
- Що ж, через годину будемо на мiсцi. Тюрма вас там чекає. Не хотiли жити, як всi люди, тепер будете баланду їсти.
Майор обвiв кожного з нас уважним поглядом.
- Зараз прибудете, в баньку сходiть, а потiм - по камерах. Ви не думайте, що тi, хто в тюрмi сидить, радянською владою незадоволенi. Зеки i тi в вiйну за Батькiвщину билися. Так що знайте, як тiльки в камеру потрапите, у вас вiдразу статтю запитають, приховувати марно, дiзнаються!
Майор перевiв погляд на мене i брата i, вказуючи пальцем на нас, прокричав:
- А тебе з братом я стригти спецiально не буду. Посаджу в таку камеру, де вас вiдразу згвалтують. Там допомогу кликати марно ... Зрозумiли? I ти не думай, - перейшов вiн на Бориса, - що рожа у тебе така i хлопець ти здоровий. Запам'ятай мої слова! У камерi тобi скажуть: "Лягай до парашi!" - Ось як тебе зеки зустрiнуть. З тиждень доведеться повалятися тобi бiля парашi, перш нiж мiсце на нарах отримаєш.
Борис мовчки дивився на слiдчого, в його очах була порожнеча i приреченiсть.
Мої уявлення про в'язницi були взятi з прочитаних книг, фiльмiв, особливо iталiйських, де були iнтриги i вбивства. Слова слiдчого я сприйняв серйозно i тепер готував себе до бою. Брат сумно посмiхався. Вiн був фiзично сильним хлопцем, спортсменом, але дуже домашнiм, прожившим в батькiвському домi всi свої двадцять рокiв.
- Якщо в камерi на тебе накинеться натовп, старайся вчепитися в головного i гризи його, вiдiрви йому вухо, нiс, тодi тебе приймуть за психа i будуть боятися, - вчив я брата, поглядаючи на майора, який стежив, щоб ми не перемовлялися.
Вертолiт йшов на посадку, наближаючись до стоявшої на майданчику машини "воронок" для перевезення ув'язненних.
Цi машини я пам'ятав з дитинства. Вони завжди стояли рано вранцi бiля залiзничних вагонiв ашхабадського перону, повз який мене i брата мама вела в дитячий садок. Тодi з вантажiвок вискакували люди в сiрому одязi i пiд гучний рахунок, лайки солдатiв i гавкiт собак зникали в вагонi.
Глава 16
Петрозаводська в'язниця
"Воронок" зупинився на вулицi перед непоказним одноповерховим будинком з гратами на вiкнах, зверху покритими колючим дротом. Ми пройшли трохи i опинилися всерединi кiмнати чергових.
Петрозаводська в'язниця.
- У третiй бокс його! Скомандував повний з неприємним обличчям схожим на бульдога тюремник, одягнений в галiфе з червоними кантами.У коридорi було багато залiзних дверей, за ними i були бокси - маленькi примiщення для однiєї людини з лавкою пiд стiнкою. Стiни були списанi i пiдлогу заплювали. Майор Єфiмов все ще перебував у черговiй кiмнатi.
- Ви їх пiдстрижiть! - наказав вiн головному в галiфе.
- Зараз, що ми на них, зрадникiв, дивитися будемо, - вiдповiв тюремник, наказавши менi переодягнутися в новий сiрого кольору зекiвський одяг.
- Не бiйся, у нас тут не так вже й погано, - пiдбадьорив молодий прапорщик, ведучи мене всередину в'язницi, вiдкриваючи вiдмичкою одну за одною гратчастi дверi.
Жiнка-наглядач неквапливо ходила по коридору, викладеному чорними плитами. Вона пiдходила до чорним металевих дверей камер, з яких доносилися крик, ревiння, смiх безлiчi голосiв, дивилася в око i йшла далi. Прапорщик завiв мене в порожню напiвтемну камеру. Я залишився один. Тут було дуже тихо, як в пiдземеллi. Я лiг на бетонний тапчан, покритий дошками i не помiтив сам як заснув.
Вранцi я виявив в камерi поповнення - двох мужикiв, на вигляд похилого вiку.
- Ще добу вiдсидiли, тепер зовсiм небагато залишилося, - весело сказав один.
- Треба якось дубака (наглядача) попросити махорку з першої камери забрати, - говорив другий бiля вiдкритої годiвницi, ставлячи миски на стiл.
- Ей, хлопець, вставай снiдати.
Це вiн кликав мене.
- А хiба тут бувають снiданки? - здивувався я.
- А як же! I снiданок, i обiд, i вечеря. Все, як на волi. Почекай, зараз i цукор принесуть.
- А я думав, що тiльки вода з хлiбом.
- Нi, нi, що ти! - I вони розсмiялися.
Їх веселий настрiй мене здивував. Я в цей час крiм повного вiдчаю, безсилля та безпорадностi свого становища нiчого не вiдчував.
- А скiльки вам ще в тюрмi сидiти залишилося? - запитав я.
- П'ять днiв вже вiдсидiли, триста шiстдесят залишилося. Ми сидимо за порушення паспортного режиму, - смiючись говорили вони. -Головне нам тут перезимувати, а навеснi на "хiмiю" вийдемо. Сьогоднi ввечерi, може в баньку зводять i по камерам розкидають.
- А хiба в цiй камерi ми не залишимося? - знов запитав я.
Менi цi два веселих мужика сподобалися i не хотiлося з ними розлучатися.
- Нi звичайно! Тут на першому поверсi всi камери карантиннi, а там лiжко видадуть i потiм веселiше буде, - пояснив один з них.
У цiй в'язницi вони були не в перший раз, i їм навiть тут подобалося. До вечора все сталося так, як вони сказали. Нас повели до лазнi. Перукар, з ув'язнених, за наказом наглядача в'язницi вкоротив менi волосся. Нам видали з прожарювання ще гарячi з брудними плямами iз збитою в грудки ватою матраци. Я йшов за наглядачем, готуючи себе до самих непередбачуваних обставин, якi повиннi були статися вже через лiченi хвилини, навiть секунди.
Глава 17
Камера N14
Наглядач подивився на листок в руцi i став вiдкривати камеру N14.
- Проходь! - скомандував вiн, i одразу за мною зачинив дверi.
Я стояв в проходi маленької камери, заставленої двоповерховими шконками, на яких сидiли молодi хлопцi, розглядаючи мене. Поруч з дверима за маленьким столом четверо грали в домiно.
- Яка стаття? - запитали вiдразу кiлька людей.
- Вiсiмдесят третя, - вiдповiв я, розглядаючи камеру, намагаючись зрозумiти, хто тут головний i якщо щось, то встигнути вчепитися в нього.
- Вiсiмдесят третя? Державна крадiжка?
- Нi ...
- А що це за стаття? - вiдклавши домiно, запитали гравцi.
- Перехiд Державного кордону, - вiдповiв я.
- У-у ... - загула камера i з нижнiх шконок, як з печери, вивалилася ще купа зацiкавлених.
- Стели матрац тут, нагорi бiля мене, - вказав менi мiцної статури хлопець з коротким i не по роках сивим волоссям. - Це дуже цiкаво, пiсля вечерi розкажеш.
В цей час в дверях вiдчинилася годiвниця i подали великий чайник з окропом, який звався "Фан-Фанич", а за ним - алюмiнiєвi миски з рiдкої вiвсяною кашею. Народ повитягав з шафи з назвою "Телевiзор" продукти, якi у них були ,i менi запропонували не соромитися i вечеряти з ними разом.
- Ну, розповiдай, - з нетерпiнням просили спiвкамерники, здавши в годiвницю порожнi миски пiсля вечерi.
- О, так ти не один! I ви були в Фiнляндiї! - вигукнули вони.
- Навiщо ви в цiй лазнi затрималися? Йти потрiбно було, - сипалися поради.
Тут же знайшлося кiлька бажаючих бiгти зi мною за кордон, iншi з цiкавiстю запитували:
- А що ви там будете робити, по смiтниках лазити?
- А ви там цi смiтники спочатку знайдiть, це тут в Радянському Союзi життя - цiльний смiтник -,парирував я, будучи в очах слухачiв знавцем закордону. Гарячi дебати перервав стукiт наглядача в дверi.
- Усiм вiдбiй! Тихо там!
Глава 18
Тюремнi буднi
Я прокинувся. У коридорi хлопали годiвницi, гримiли чайники. У камерi було тихо. Всi ще спали, закутавшись в синi старi байковi ковдри. Вiкно було вiдчинене. Мiцна решiтка намертво була замурована в метровiй ширини стiни в'язницi. За гратами з другої сторони будiвлi до вiкна були привiшенi металевi жалюзi, крiзь них ледь проникало денне свiтло.
Тюремна камера. Телевiзори дозволили в 90-х роках. Фото I. Ковальова.
Сама камера бiльше схожа на курник, де замiсть сiдала пiд яскраво-жовтими стiнами стояли з одного боку двa двояруснi лiжка i покладенi мiж ними дерев'янi щити, а з iншого - ще впритул двa. Мiж ними був вузький прохiд, щоб можна було зiстрибнути вниз. Решта-крихiтний простiр до дверей дiлили мiж собою туалет, обгороджений невисокою перегородкою з умивальником i маленький столик, над яким висiла бордова шафа з продуктами. Над дверима в нiшi за гратами горiла яскрава лампочка i там же стояв гучномовець. Камера була не бiльше дев'яти квадратних метрiв i в нiй я нарахував шiстнадцять осiб. Поки я розглядав камеру вiдкрилася годiвниця i в нiй з'явилася голова наглядача.
- Пiтерський! Подай чайник! Чи не чуєш, чи що? - покликав вiн.
- Тебе звуть! - штовхали когось на нижнiх нарах.
Бiлявий, зовсiм ще молодий хлопець в одних трусах вискочив знизу, швидко вилив в умивальник з чайника вчорашню воду i, просунувши його в годiвницю, стрибнув на нари досипати. Включилося радiо, пролунали сигнали i заграв гiмн Радянського Союзу.
- Доброго ранку! Московський час шоста година ранку, - повiдомив голос диктора.
Звук вдарявшихся об миски черпакiв наближався до нашої камерi.
- Злодiї, вставайте! Снiданок! - будив камеру сивий хлопець як тiльки вiдкрилася годiвниця.
Миски з кашею передавалися по руках. П'ятеро, тi хто встигли сiсти за маленький столик, їли там, iншi їли сидячи на нарах. Рiдка сечнева каша була позбавлена смаку, але навiть її було мало, всього один черпак. Поруч лежали виданi на день 550 грамiв чорного хлiба.
Я зробив так само, як всi: ручкою алюмiнiєвої ложки вiдрiзав одну третину хлiба, на нього висипав п'ятнадцять грам цукру i став пити злегка заварену ячмiнну каву. Хлiб, що залишився, я поклав поверх своєї кружки в шафу- "телевiзор" i швидко пiрнув пiд ковдру досипати. По коридору йшов наглядач, стукаючи ключами по дверях i повторював:
- Вставай на перевiрку ! Вставай!
Як тiльки загримiв замок в наших дверях, народ стрiмко повскакував. Нижнi виповзали в прохiд, а верхнi стрибали їм на голови зi шконок. Все це було схоже тепер на переполох в курнику. Наглядач нової змiни i за ним той,хто здавав змiну встали в проходi бiля дверей. Бiлявий, на прiзвисько "Пiтерський", доповiв скiльки в камерi людей i, перерахувавши всiх, наглядачi вийшли. Я пiрнув, як i всi, знову пiд ковдру, але не тут-то було.
- На прогулянку йдемо? - питав, вiдкривши годiвницю, наглядач.
- Йдемо, начальник, йдемо, - лунали соннi голоси.
Прогулянковi дворики - це вiдокремленi високою стiною вольєри, з натягнутою зверху металевою сiткою. Зверху над сiткою ходила жiнка-наглядач, стежила, щоб ув'язненi з рiзних дворiв не перемовлялися i не перекидали записки. Помiтивши порушення, вона викликала контролера i той вiв увязнених в камеру ранiше вiдведенної на прогулянку однiєї години. У сусiднiх двориках смiялися над кукурiканням пiвнiв (гомосексуалiстiв), перемовлялися подiльники (тi, хто проходив по однiй справi). -Контролер! Виводь другий! Перемовляються! - командує жiнка-наглядач.
- Хто перемовляється? Дивитися краще треба, - обурюються увязненнi їй у вiдповiдь з другого двору.
Недовго i нам довелося гуляти. Сусiди попросили покурити, ми їм перекинули кiлька сигарет, але одна застрягла на сiтцi i наглядач це помiтила.
- Контролер, виводь п'ятий! - наказала вона.
Фото I. Ковальова.
Минали днi, а точнiше тяглися в тiснiй вщерть набитiй людьми камерi. Сиза хмара тютюнового диму висiла до глибокої ночi. Стук кiсточок домiно, суперечка людей, метушня i гам, неперервне фирчання напору зливної води в туалетi, ляскання годiвниць, дзвiн ключiв в дверях були рутиною дня.
Частi етапи розвантажували камеру на двi, три людини, але не надовго, день-два вiд сили. На шконках i так доводилося спати в тiснотi, тому iнодi не було мiсця для новачкiв i вони кiлька ночей спали на пiдлозi в проходi.
Населення камери, в основному, становила молодь. Бiльшiсть з них попалися за пограбування магазинiв i торгових лавок, були домушники (квартирнi злодiї), "баклани" - забiяки-хулiгани, один "домашнiй боксер", бив дружину i "фантомас" - палiй сараїв.
Виняток становив Мiшка Бриков - хлопець з сивим волоссям. Вiн вже вiдслужив армiю, мав розряд по боксу i був засуджений за згвалтування, отримавши п'ять рокiв. Суд вищої iнстанцiї скасував йому вирок, визнавши Брикова потерпiлим. Жiнка, яку вiн нiбито намагався згвалтувати, зараз перебувала в бiгах i звинувачувалася за статтею "Нанесення небезпечних для здоров'я калiцтв". Вона ледь не позбавила його життя, встромивши нiж йому в живiт. На животi у нього була марлева пов'язка, з-пiд якої постiйно просочувався гнiй.
- Везiть мене в лiкарню! - казав вiн при кожному обходi лiкаря.
- Зачекайте, Бриков, до рiшення суду. Ви поки пiдслiдний i ми не маємо права вiдправляти вас в лiкарню, - отримував вiн весь час одну i ту ж саму вiдповiдь i, на додачу, -тампон з йодом.
Переслiдство тяглося вже кiлька мiсяцiв. Йому приносили постанови прокурора про продовження слiдства, вiн розписувався i чекав коли спiймають ци злочасну жiнку.
Рiдкiсний день в Петрозаводской в'язницi проходив без крикiв битої наглядачами жертви. Били за все i дуже боляче. Попередили раз пiсля вiдбою припинити читати книгу - не зрозумiв - отримуй, перестукувався через стiнку з сусiдньою камерою i був помiчений - отримуй, варив чифир, зшив сидiр (мiшок для речей) з матрасовки - отримуй. Бувало так, що за справу били. Наприклад, виводять на етап людину з камери, а на ньому все чуже рвання висить, блатнi роздягли. Наглядач знає, що вiн тiльки вчора цю людину в камеру кинув i пам'ятає як вiн був одягнений. За викликом термiново бiжить пiдмога обшук робити i не минути лиха тим, у кого цi речi знайдуть. Гомосексуалiстiв, прихоплених за справою, били сильно. Витягнуть наглядачi жертву в коридор, скрутять йому руки за спину, а потiм розтягнуть так, що - весь вiн на пiдлозi, а ноги - в повiтрi. Кричить нещасний на всю в'язницю, а наглядачi, як павуки, у пiдвал його вiд очей подалi, ось там вже вони дадуть йому по-справжньому. Якщо переборщать i багато синцiв-побоїв пооставляють, то не бiда, адже кращий доктор тут - карцер з холодними i сирими стiнами пiдземелля. Тиждень перебування там - i нiяких слiдiв.
Час йшов. Пролетiв одним довгим днем ??серпень. Я знав в яких камерах Борис i брат, iнодi нам вдавалося перекинутися кiлькома словами пiд час прогулянки ,знав я i те,що Анатолiя призначили головним в камерi малолiток, але з ним не було зв'язку.
Глава 19
Допити у КДБ
Слiдчий майор Єфiмов викликав кiлька разiв мене на допит, возив до мiста в КДБ. Це було єдиною рiзноманiтнiстю у повсякденному життi. На будь-яке питання слiдчого я задавав йому своє запитання:
- Коли ви нас вiдправите в Америку?
Я задавав це питання, як папуга, всiм пiдряд.
- Коли ви нас вiдправите в Америку? - питав я прокурора , який робив iнодi обхiд по камерах тюрми.
- Коли ви нас вiдправите в Америку? - питав я у наглядачiв.
Ще до втечi, слухаючи "Голос Америки", "Нiмецьку хвилю" або "Бi-Бi-Сi" я добре засвоїв, що радянська каральна система з задоволенням готова посадити людину в божевiльню за його iнакомислення або полiтичнi погляди. У мене не було нiякого бажання сидiти три роки в трудовому таборi, вже краще в божевiльнi пiвроку, як iнакомислячий, вирiшив для себе я. Два мiсяцi, проведенi в божевiльнi пiсля зустрiчi з вiйськкомом залишили в моїй пам'ятi людей, якi вiдбували там примусове лiкування. Це були злодiї, забiяки i навiть один, який скоїв вбивство. Їх називали прiнудчики i вони твердо знали, що через шiсть мiсяцiв їх випишуть з лiкарнi.
Я вирiшив навмисне робити все, щоб мене визнали божевiльним, розраховуючи, що в божевiльнi протримають не бiльше шести мiсяцiв i випустять.
По дорозi до кордону я, брат, Борис i Толiк багато разiв обговорювали як нам поводитися в разi арешту. Тодi в лiсi ми думали однаково, що краще звiльнитися вiдсидкою у божевiльнi.У Петрозаводськiй як i в будь-якiй в'язницi працювала своя пошта. Iз записок вiд брата я знав, що вiн вибрав божевiльню. Борис писав, що вiн не знає як симулювати i вирiшив для себе "нехай буде як буде". Анатолiй доводив слiдчому, що вiн не бажав бiгти за кордон, а розраховував весело провести час в поїздi по дорозi в Карелiю,прогуляти всi нашi грошi в вагонах-ресторанах, потiм заблукати в лiсi i повернутися додому. У словах Анатолiя була частка правди. Я добре пам'ятав як нервував Анатолiй, коли побачив, що любитель мiцних напоїв Борис раптом почав тримати своє слово i за кiлька днiв, проведених в поїздi, вiн не доторкнувся до алкоголю. Може Борис ще тодi зрозумiв якi плани у Толiка i, не приховуючи своєї неприязнi до нього, часто задавав в лiсi йому питання:
- Скажи менi, чому ти весь час брешеш?
А коли я допомiг Анатолiю, який тонув вибратися на фiнський берег, Борис, дивлячись йому в очi, запитав мене:
- Навiщо ти його врятував?
Одна наша записка була перехоплена. Я вiдповiдав брату, що нас вiдправлять до психiатричної лiкарнi, якщо судово-медична експертиза визнає нас неосудними. Слiдчий майор Єфiмов викликав мене i пiдозрiло посмiхався. Бiля вiкна сидiв незнайомий менi чоловiк у формi, це був Верховний прокурор Карельської АРСР.
- Саша, про яку божевiльню ти говориш? - запитав Єфiмов, - ти кинь це! Вас будуть судити i ви пiдете на зону.
- Навiщо нас судити, якщо ми не хочемо жити в Радянському Союзi? Надiшлiть нас до Сполучених Штатiв! - просив я його.
- Ось коли звiльнитеся, тримати не будемо. Хто ви? Вченi або люди розумової працi? Ви просто роботяги i крiм своїх двох рук нiчого не маєте, то який нам сенс вас тримати? - Посмiшка миттєво зникла, слiдчий зробив дуже серйозне обличчя, обличчя доброзичливця, турботу якого невдячно вiдкинули i продовжив:
- Але запам'ятай! Ми тебе випустимо, але назад не просися! З голоду здихати там будеш! По смiтниках лазити!
- Так краще жити на цих смiтниках, нiж у вашому добрi, - вiдповiв я.
- Брат твiй теж саме говорить, - долучився до розмови прокурор. - Наслухався рiзної нiсенитницi вiд ворожих радiоголосiв. Треба йому знати скiльки тонн вершкового масла закупили ми за кордоном, що у нас хлiба свого немає, весь з Канади.
- А що, хiба не так? Я бачив як харчуються фiнськi прикордонники зi своїх "смiтникiв" i як вашi - в Алакурттi - кращою в свiтi кислою капустою? - сказав я прокурору.
Глава 20
Побачення
Мої батьки їхали в мiсто Онега вiдвiдати родичiв. Шлях проходив через Петрозаводськ. Майор Єфiмов зробив їм виняток, дозволивши побачення з нами. Згiдно iз законом побачення дається тiльки пiсля закiнчення слiдства i суду. Для мене зустрiч з батьками була великою несподiванкою. Мати з батьком сидiли на стiльцях в маленькiй кiмнатi для побачень, за столом - майор Єфiмов i поруч iз ним - начальник в'язницi-пiдполковник Михайлов, сухорлявий мiцної статури чоловiк в роках у вiдмiнно вiпрасованiй формi iз позначкою "Заслужений чекiст" на грудях.Бiля протилежної стiнки стояв стiлець, на який менi запропонували сiсти.
- Ми вам всiм передачi привезли i вiд Толiка батькiв теж, - несмiливо почала мати.
- Що ж ви це так! Навiщо себе в тюрму посадили? питав батько. Для нього моє бажання добратися до Америки завжди було йому незрозумiлим.
- Три днi проведенi в Фiнляндiї, навiть у в'язницi, ще бiльше переконали мене в моїй правотi. Я не хочу i не буду жити в країнi насильницького щастя, - сказав я.
- А як же ми? Ви про нас подумали? З ким ми тут однi залишимося на старостi лiт? -питав батько.
- У мене в цiй країнi немає майбутнього. Я тут нiколи не одружуся, тому що я не хочу мати дiтей-рабiв, як ми самi.
- Про що ти говориш? Всi живуть, люди, як люди, працюють, вчаться. Чого тобi треба? Не зрозумiло! - заперечила мама.
Слiдчий, мовчки спостерiгаючи, попросив закiнчувати побачення так як повиннi були привести брата. Побачення з ним мало чим вiдрiзнялося, може тiльки брат не так емоцiйно говорив, як я. Вiн зазвичай говорив продумано, спокiйно.
Майор Єфiмов бачив в моїх батьках справжнiсiньких радянських людей. Вiн розумiв їх горе i намагався якось полегшити його.
- Менi вашi хлопцi бiльше подобаються, нiж Романчук з Сiвковим, вашi - чеснi, а тi - собi на умi, - сказав вiн їм на прощання.
Пiсля зустрiчi з батьками я повернувся в камеру засмученим може тому, що люди, якi тебе люблять не розумiють тебе. Вони не бачили себе рабами, їм навiть подобалося бути такими i жити так, як вони жили.
Сидiти в прокуренiй, набитою людьми камерi менi набридло до чортикiв, хотiлося щось змiнити.
- Слухай, Бриков, як ти думаєш, що менти менi зроблять, якщо я в них кухоль запущу? - запитав я сивоголового Мишка, з яким здружився.
- Навiщо тобi це треба? - здивувався вiн.
- Сам знаєш, чому стiльки часу пройшло, а нас психiатру не показують?
- Роби, тiльки не на цiй змiнi. Зараз змiна Гвоздьова. Дадуть мiцно. Почекай краще до вечора, - радив вiн, знаючи всiх наглядачiв.
- Парашу! Черговий, парашу винось! - вiдкривши дверi командував Джудi. Параша - це звичайний бак з кришкою, в таких господинi виварюють бiлизну, а тут в нього кидали смiття i туалетний папiр. Джудi - кличка наглядача худого, як сiрник, маленького крикливого i пiдлого мента. Вiн мiг припасти непомiченим до вiчка камери i годинами спостерiгати, вичiкуючи жертву. Потiм в камеру ввалювався натовп мордоворотiв - наглядачiв i Джудi радiсно тикав пальцем:
- Хапай цього, ось вiн! Бий його, бий!
Джудi сам нiколи нiкого не бив, вiн просто боявся бути поруч з нами.
- Ти, опудало! Закрий дверi з того боку! - крикнув я йому i запустив в нього порожнiй алюмiнiєвий кухоль. Вiн вдарився в металевi дверi, пролетiв перед його носом i з дзвоном покотився по коридору. Переляканий Джудi з криками помчав в кiмнату чергового за пiдмогую. У камерi настала тиша.
- Ох, дадуть вони тобi зараз ... - зi спiвчуттям у голосi сказав Бриков.
Я сидiв на своїй верхнiй шконцi i чекав. За мiсяцi проведенi в слiдчому iзоляторi я помiтив, що всi без винятку наглядачi ставляться до мене iнакше, нiж до моїх сусiдiв по камерi. Я мiг тримати руки в кишенi, а не за спиною, як належить за правилами, менi робили тiльки зауваження, а будь-який iнший за подiбне отримував вiдразу боляче пiд ребра ключем. Я думаю наглядачi побоювалися зловживати своїм службовим становищем з пiдопiчними КДБ, тому я мав надiю, що i зараз все обiйдеться без таких суворих наслiдкiв.
У коридорi було чути тупiт наближавшихся чобiт. Загримiв замок i дверi вiдчинилися навстiж.
- Ось вiн! Ось вiн! Хапай його! - кричав Джудi, вказуючи на мене.
- Виходь! - i , натягнувши кашкет на чоло, кинувся до мене черговий по корпусу, здоровий i лютий, як бик, мужик. Швидким рухом вiн витяг мене з камери i вiдразу кiлька рук вчепилися так, що я полетiв ластiвкою по коридору, зазначивши про себе, що б'ють не боляче, бiльше для страху.
- Ти навiщо кухоль в контролера запустив? - допитувалися вони.
- Який кухоль? Нiчого я не кидав! Ви все придумали! - заперечував я.
- Вiдпустiть брата! - почув я голос Мiшi i сильний стукiт у дверi однiєї з камер.
- Ще один проситься. Хто це там стукає? - крикнув наглядач.
Мене замкнули в маленький тiсний боксик. У коридорi було чути метушню, але вона швидко вщухла. Корпусний повернувся досить швидко.
- Десять дiб карцеру, - повiдомив вiн.
Глава 21
У карцерi
Камери карцеру перебували в напiвпiдвальному примiщеннi в'язницi. Лампочка тьмяно освiтлювала стiни брудного кольору. Вони були заштукатуренi "пiд шубу", щоб потрапивший сюди не мiг залишити написи на них. Ранiше я чув, що в розчин для штукатурки додавали сiль i тепер мiг в цьому переконатися, стiни були вологими i холодними. До стiни була пристебнута металева шконка, опускати її мiг тiльки наглядач. Був маленький стiл з лавкою, вузьке вiкно з гратами без скла. Iржава параша смердiла амiаком вiкової сечi. Пiдлога була з кам'яних плит чорного кольору i витоптана ногами до блиску.
Я сидiв на лавцi i розглядав уважно подряпини на столику: "Вiйшовши не журись, а вийдеш -не радiй!", - прочитав я одну з них. На менi були пошарпанi кеди i бавовняний зекiвський костюм. Тiло вiд вогкостi починало швидко мерзнути. Я почав ходити взад i вперед. Три кроки до стiни з вiкном i назад три кроки до дверей. Розiгрiвшись вiд ходьби, я сiдав вiдпочивати. У пiдвальну тишу iнодi проривалися приглушенi звуки смiху, ляскання годiвниць. Продзвенiв дзвiнок вiдбою, наглядач вiдстiбнув шконку, зроблену з п'яти вузьких смуг залiза в довжину i семи в ширину. Матраца i лiжка в карцерi не було.
Я мiг тепер лягти спати до сьомої ранку, проте металевi смужки врiзалися в тiло. Я натягнув куртку поверх голови, згорнувся клубком i глибоко дихав, намагаючись зiгрiти себе теплим паром, але холод i бiль вiд металу брали своє, я схоплювався i знову ... взад i вперед.
Вночi в коридорi когось сильно били. Били двох, це я зрозумiв, коли їх затягли в сусiдню камеру. Їх продовжували бити в карцерi, а вони кричали рiзними голосами, як в хорi.
Вранцi я був, як зомбi, а зуби цокотiли вiд холоду так, що я нiчого не мiг сказати виразного, коли з'явився наглядач в дверях i зажадав винести парашу на слив в туалет. Подали кухоль окропу i пайку хлiба - це була вся їжа на цiлий день. Окрiп i хлiб зiгрiли тiло. Я задрiмав.
- На що скаржитесь? - почув я жiночий голос.
За стiнкою скаржилися:
- Доктор, подивiться як мене побили, все тiло чорне. У мене теж! Дивiться!
- Хлопцi! Ви такi молодi, а так погано себе ведете, ведiть себе краще i синцiв тодi не буде, - порадила лiкар i вiдкрила мою годiвницю.
Я встиг вже сильно застудитися, болiло горло, з носа текло. Лiкар видала менi таблетку стрептоциду i вийшла. Моїми сусiдами виявилися двоє малолiток. Вони були покаранi за те, що виламали з шконки металевий прут.
- Де тут Радянська влада? Побили i поскаржитися нiкому, - сказав один з них за стiнкою.
- Хлопцi! Як вам не соромно таке говорити ?! - почувши це обурилася жiнка-наглядач. - Хто вам дав право Радянську владу лаяти?
- А що нам ця влада дала? - В розмову вступив другий малолiтка. - Крiм ось цих синцiв, вона нам нiчого не дала.
- Нi, хлопцi, вона про вас постiйно пiклується. Нi, щоб вчитися, - ви в тюрму лiзете.
- Потрiбна нам боляче ваша Радянська влада! - кричали їй малолiтки, бажаючи сильнiше позлити її.
- Я до корпусного пiшла доповiсти як ви все лаєте, - сказала вона.
- Тiтонько, не треба! Ми бiльше не будемо! - кричали вони їй услiд.
- Що за шум тут? - це був корпусний, мордоворiт Гвоздьов.
- Ось цi двоє, - вказала наглядач.
- Значить владу лають?! ... Гаразд, ось зараз поп'ю чайку, а потiм розберуся з ними.
Вiн повернувся i хвилин десять давав їм урок поваги до влади, а малолiтки засвоювали цей урок i по черзi голосно кричали.Я був вже четвертий день у карцерi, здавалося, що час зупинився i ще шiсть дiб безсонних ночей в льодовiй вогкостi i смороду - це цiла вiчнiсть.
Малолiтки за стiнкою теж притихли. Синцi у них зiйшли вiд холодних компресiв мокрих стiн карцеру i вони бiльше не скаржилися лiкарю. Я з жахом чекав ночi з виснажливими присiданнями i ходьбою. Вдень три рази давали кухоль з окропом, а через день в обiд миску з рiдкою баландою з пшенки. Миска була гарячою i я пив баланду i грiв руки. На п'ятий день раптово вiдчинилися дверi карцеру. Наглядач наказав вийти i слiдувати за ним до кабiнету начальника в'язницi.
- Я знiмаю з тебе п'ять дiб, - сказав начальник, - тiльки ти повинен написати пояснювальну записку. Ось тобi аркуш паперу i олiвець.
- Що писати? - ледве стримуючи стукiт зубiв, питаю я.
- Сiдай за стiл, я продиктую.
У кабiнетi було тепло i я почав писати пiд диктовку як вiдмовився виконувати наказ контролера i запустив в нього кухоль з окропом. Мене це влаштовувало, я б iз задоволенням написав, що в нього i чайник з окропом запустив. Начальник взяв у мене записку, прочитав i, посмiхаючись, сказав:
- Ну, що ж, скоро ти в Америку поїдеш.
Я не зрозумiв, що вiн мав на увазi, але було ясно, що скоро щось станеться.
Все пiзнається в порiвняннi. Я повернувся в свою камеру. Спiвкамерники радiсно зустрiли мене. У повiтрi висiв тютюновий дим. Було тепло. Я залiз скорiше пiд ковдру i тут же заснув. Увечерi, вiдразу пiсля вечерi, мене викликали з речами на етап.
- На Пiтер етап сьогоднi, - не вiдриваючись вiд гри в домiно крикнув Мiшка Бриков i додав серйозно:
- Може, i справдi, вас в Америку вiдправлять ?!
У карантиннiй камерi зiбралося багато народу. Однi вже були засудженi i йшли на рiзнi зони, iншi - пiдслiднi, як я. Всiм видали по цiлiй буханцi чорного тюремного хлiба i одному оселедцю. Мене здивувало,що менi повернули речi, якi забрали у в'язницi i мiй рюкзак, викинутий на кордонi. Рюкзак був порожнiм, навiть запах ячмiнної кави i той зник. Брат теж йшов на етап i був в сусiднiй камерi. Камера Бориса розташовувалася якраз над нами, на другому поверсi. Я кухлем постукав по трубi водяного опалення i викликав його на зв'язок. Притиснувши кухоль до труби i пригорнувшись до неї вухом, я чув голос Бориса:
- Тримай "коня"!
Я прийняв слово "кiнь" за кличку людини, який схоже зараз знаходиться разом зi мною в етапi.
- Скажи, як його звуть? - перепитую Бориса.
- Тримай "коня"! Вiн вже бiля тебе, - чую у вiдповiдь, а сам лаю в душi Бориса, думаючи яким блатним вiн став, не може просто сказати. Вiдчуваю себе iдiотом, звертаючись приблизно до тридцяти сусiдiв по камерi:
- Мужики, хто тут "кiнь"? Вiн з моїм спiльником в однiй камерi сидiв.
- Лови в вiкнi записку це значить, - вiдповiв хтось пiд загальний смiх.
Я швидко скрутив з листа газети тонку трубку, просунув у вiкно крiзь щiлину жалюзi i став намагатися зачепити нитку з запискою.
Раптом вiдчинилася годiвниця в дверях i наглядач, дивлячись на мене з задоволеним виглядом запитав:
- Це ти ловиш "коня"?
Глава 22
Лоухи
8 жовтня 2005 р.
Вiд Алакурттi до мiста Лоухи кiлометрiв сто сiмдесят. Я гнав наш блакитний мiнi-вен так швидко ,як тiльки мiг. Асфальтована дорога почалася, коли машина вискочила на трасу Мурманськ - Санкт-Пiтербург. Уздовж траси на узбiччi дороги сидiли люди i чекали, коли хтось купить у них зiбрану у вiдра брусницю. Ми поспiшали, потрiбно було зробити зйомки до заходу сонця. Погода в Заполяр'ї, в жовтнi, стояла незвично суха i сонячна. Все виходило схожим на той час, коли на цiй станцiї ми вийшли з поїзда в 1974-му.
Зупинка по дорозi в Лоухи.
Ось i Лоухи. За роки перебудови тут, схоже, нiчого не змiнилося. Проїхали по вщент розбитiй дорозi бiля сiрого пам'ятника Ленiну, що стояв на синьому обшарпанному п'єдесталi. Машину залишили бiля маленької будiвлi вокзалу i попрямували до залiзничного полотна робити зйомки. Я прогулювався на перонi i поглядав на машину, щоб не вкрали. Бездомнi собаки рилися в смiттєвих ящиках. Знiмальна група щось знiмала. Я бачив як Ольга тримала мiкрофон на жердинi бiля колiс товарняка,який тихо наближався. Напевно, їм потрiбен був для монтажу цей стукiт колiс i жалiбнi гудки локомотиву.
До приходу пасажирського поїзда залишалися лiченi хвилини. Зiбрався народ i з цiкавiстю розглядав нас. Наближався поїзд i Нугзар, навiвши на мене камеру, став знiмати.
- Що ви тут знiмаєте? - закривши своєю рукою нашу камеру запитала жiнка рокiв сорока.
- Будь ласка, не заважайте нам, - попросила її Ольга.
- Як, хiба ви не знаєте, що Лоухи - секретне мiсто, - не вiдступала жiнка.
- Про що ви говорите? - здивовано запитала Ольга i наблизила до неї мiкрофон. Нугзар теж швидко перевiв камеру i жiнка, вiдчувши себе в центрi уваги, продовжувала:
-Хiба Ви не знаєте про секретний план в роки вiйни "Три-Л"? - здивувалася вона, - це Лондон, Ленiнград i Лоухи - лiнiя оборони, за допомогою якої розгромили Гiтлера.
- !!!!!?
У цей час поїзд зупинився i жiнка поспiшила зайти в вагон. Нугзар почав знiмати як я виходжу з поїзда i йду вздовж вагонiв.
- Що ви тут знiмаєте? - хтось знову закрив камеру рукою.
На цей раз це були чоловiки, не старi i навiть не п'янi.
- Ми зараз ФСБ викличемо, - сказав один з них.
- Iдiть i викликайте, тiльки не заважайте нам працювати! - рiзко вiдповiла Ольга.
Феесбешник не змусив себе довго чекати. Хтось вже виконав свiй громадянський обов'язок i донiс про пiдозрiлi зйомки на перонi.
- Що ви тут знiмаєте? - запитав маленький i худенький чоловiк у формi, видно було що вiн злегка п'яний.
- Мовчати! - скомандувала Ольга, тримаючи в руках мiкрофон. Товариша проводжаємо, ось i знiмаємо! Що не можна? - запитала вона.
Феесбешник на хвилину завмер i, подумавши, сказав:
- Нi, нi, знiмайте. Я просто за службовим обов'язком повинен був запитати, - пояснив вiн i зник.
Андрiй з Олею помчали з Лоухiв в Куусамо i в Хельсiнкi здавати машини, а ми з Нугзаром поїхали на поїздi в Сант-Петербург, тому що моя вiза дозволяла менi перетнути кордон Росiї тiльки два рази. Вранцi ми вже були в Петрозаводську. Стоянка бiльше години. Я вийшов на перон трохи розiм'ятися. Першi вагони поїзда були поштовими, за ними "столипiнський" вагон для перевезення ув'язнених, поруч стояла оточена конвоєм тюремна машина, з якої вискакували ув'язненi i зразу зникали в вагонi.
Глава 23
У "Столипiнi" до Москви. 1974 рiк
"Столипiн" - це маленька в'язниця на колесах, що складається з дев'яти купе-камер для ув'язнених. Вiд проходу їх вiддiляє дрiбна решiтка. В купе немає вiкна. Внизу двi лавки, на яких може лягти двi людини або сiсти вiсiм. На другому ярусi двi полицi можна з'єднати i вийде суцiльний настiл, де зможуть тiльки лежати чотири людини i трохи вище - ще двi полицi для двох. Таких камер в вагонi було п'ять, решта чотири називалися трiйниками. Трiйник наполовину менше. Тут тiльки три полки, розташованi одна над iншою i може вмiститися шестеро осiб. В iншому кiнцi вагону було кiлька звичайних купе з їдальнею i кухнею, там розмiщувався конвой.
Столипiнський вагон.
Я йшов по проходу i бачив обличчя людей за гратами, вони пильно розглядали кожного хто увiйшов. Конвоїр закрив мене одного в трiйнику i поруч- брата. Я залiз на другу полицю, там було тепло, кинув рюкзак пiд голову i пiд стукiт колiс швидко заснув. Шум у вагонi розбудив мене.
-Начальник, веди на оправлення! - вимагали зеки, - справдi, скiльки терпiти можна? Заллємо тобi зараз весь прохiд, будеш знати!
- Мордою витреш! Я сказав, чекайте! - огризнувся вартовий.
Я на нiч не стримався i з'їв цiлий солоний оселедець, i тепер, на вiдмiну вiд усiх, дуже сильно хотiв пити.
Конвой вийшов не скоро. Солдати вишикувалися в вагонi i вiдкривали камери, виводячи по одному ув'язненому в туалет.
- Руки за спину! Обличчям до стiни! Вперед! - командували вони.
Ув'язненi, тi хто не мiг бiльше терпiти, вже встигли вiдлити в свої черевики або чоботи i тепер обережно несли взуття в однiй руцi, тримаючи другу за спиною. Оправлення тривало довго, години двi i тiльки потiм почали розносити воду.
Глава 24
Пiтер. Тюрма КДБ.
З Московського вокзалу всiх зекiв привезли в "Хрести" - одну з в'язниць Ленiнграда, тiльки мене з братом повезли далi.
- Куди ми їдемо? - запитав я.
- В "Великий будинок", в'язницю КДБ, - вiдповiли конвоїри.
Я був здивований, тому що нiколи не чув про в'язницi КДБ. Знаменита Луб'янка тут в рахунок не йшла. Вона - жива iсторiя радянської iнквiзицiї, де донинi бродять тiнi Берiї, Єжова i iнших катiв.
"Великий будинок" виявився насправдi багатоповерховим великим будинком. Прийнявши нас у конвоя, черговий повiв мене на верхнiй поверх.
Широкi сходи, як в першокласному готелi були застеленi незатоптанной дорiжкою. На поверсi розташовувалися в два яруси камер. Через великi вiкна в коридор заходило сонячне свiтло. Я йшов уздовж камер, за дверима яких стояла абсолютна тиша.
Камера N 268. Я увiйшов i вiдразу вiдчув, що тут час зупинився. Сиру холодну камеру яскраво висвiтлювала лампочка. Велика чавунна рама в вiкнi, за нею - кована масивна решiтка i далi, вже зовнi - iржавi жалюзi. У кутку бiля дверей стояв антикварний чавунний унiтаз i такий же умивальник. Два залiзнi лiжка були вмонтованi навiчно в бетонну пiдлогу.
Я лiг на лiжко. Рiдкi смужки металу продавлювали наскрiзь тонкий матрац i боляче врiзалися в ребра. Я склав матрац вдвiчi i знову лiг, укривши себе ковдрою. Стук в дверi i голос з годiвницi попередив, що лежати можна тiльки зверху ковдри.
Так минуло кiлька днiв. У камерi не було нi радiо, нi книжок, нi газет. Я не знав, який сьогоднi день, i тiльки визначав час, коли приносили їжу. Годували дуже смачно i подавали їжу в тонких тарiлках з нержавiючої сталi. Вранцi давали шматок солодкого хлiба з пакетиком цукру i наливали в мiй кухоль гарячий чай. На обiд приносили гострий суп харчо або гороховий з м'ясом, на друге - картопляне пюре зi ставридою пiд соусом.
Тiльки ми з братом сидiли в цiй величезнiй в'язницi, може так менi здавалося. Виходячи на прогулянку в тюремний дворик, я нiколи не чув нiяких звукiв вiд вiдкривавшихся замкiв i ляскаючих дверей. Я чув тiльки шум великого мiста, сигнали машин, скрегiт колiс i дзвiн трамваїв. Напевно, i їжу нам приносили з їдальнi, що знаходиться десь поруч. Щоб не втратити вiдлiк часу я робив мiтку на свому кухолi i пiсля четвертої мiтки мене i брата викликали на етап. Етап йшов на Москву.
Глава 25
Лефортово.
У Москвi все повторилося. Спочатку заїхали в Краснопресненську в'язницю, розвантажили зекiв, потiм поїхали в Лефортово.
Черговий майор приймав нас в Лефортово, задаючи звичайнi питання: стаття, прiзвище, пiсля чого передав мене прапорщику.
- Ти кружками в нас кидатися не будеш? - А то у нас карцер теж є, - запитав вiн i посмiхнувся.
- Нi! Не бiйтеся! - вiдповiв я, зазначивши, що в цiй в'язницi не настiльки суворi спiвробiтники.
- Як це вам вдалося кордон перейти? Попалися б ви менi там, я б вас всiх перестрiляв.
Прапорщик встиг ознайомитися з нашою справою, вiн, як i мiй батько, вважав, що межа - на замку.
- А там такi, як ви i охороняють кордон. Тiльки їм навiть патрони не дають, - намагався я злегка пiдчепити його самолюбство, поки ми йшли по лабiринтах тюремних коридорiв.
- Ух ти! Оце в'язниця! - вигукнув я раптово вiд побаченого.
Уздовж стiн височiли ряди камер з натягнутими мiж поверхами мережами, схожими на гiгантськi павутини.
- Ш-ш-ш, не шуми, всi сплять, - приставивши палець до губ попередив прапорщик.
Ми йшли по м'якiй довгiй дорiжцi до самого її кiнця. Тут в кутку стояв стiл, за ним сидiв контролер-наглядач. Поруч була камера пiд N16, моя камера. Тут було тепло i, в порiвняннi з ленiнградською - затишно, навiть металева шконка не впивалася в моє тiло, на нiй можна було лежати.
Минали днi. Я губився в здогадах, навiщо нас сюди привезли.
Менi подобалося ходити на прогулянку. Цiкаво було спостерiгати, що робили наглядачi, щоб ув'язненi нiколи не бачили один одного. Чотири корпуси сходилися, утворюючи великий зал. Тут в центрi, стояв контролер-регулювальник з червоними прапорцями i керував рухом ув'язнених. Наглядач, йдучи до зэка i наближаючись до центру, дзвiнко клацав пальцями, даючи про себе знати регулювальнику, той показував; праве крило - проходь, а в лiвому - поставити зэка обличчям до стiнки. Одного разу, повернувшись з прогулянки, я виявив в камерi книжку Ч. Дiкенса "Записки Пiквiнського клубу". Тепер я читав її до глибокої ночi, поки не починалися розваги контролерiв. Вони, розваги, носили мирний i нешкiдливий характер. Наївшись чорного, погано пропеченого тюремного хлiба, наглядачi починали випускати гази, що мучили i пучили їх. Переможцем ставав той, хто мiг зробити це голоснiше i довше. Награвшись i посмiявшись, вони пили чай. Все це вiдбувалося бiля моїх дверей.
Менi подобалося сидiти в одиночнiй камерi i важко було повiрити, що вiд цього можна збожеволiти. Я не хотiв їхати з Лефортовської в'язницi, на жаль, на шостий день я знову вирушив в дорогу.
Глава 26
Iнститут Дурнiв.
Шлях виявився коротким. Через годину я вже був в приймальному покої Московського Iнституту судової психiатрiї iменi Сербського.
- Хiппi? - знайомлячись зi справою, та не дивлячись на мене, запитала лiкар.
- Так!
- Що тебе потягнуло йти за кордон? - i лiкар подивилася на мене.
- Бажання своїми очима побачити як живуть люди на Заходi, якi там мiста, - не брехав я.
- Але ви перейшли кордон, вчинили злочин.
- Який це злочин? Ми нiкого не вбили, нiкого не пограбували. Кордон - це така ж земля, як i та, на якiй ми народилися, це просто умовнiсть! - вiдповiв я їй.
- Пройди в ту кiмнату, - вказала вона на дверi, де мене вже чекала старенька нянечка. Старенька завела мене в ванну кiмнату, наказала роздягнутися i залiзти в ванну з теплою водою, потiм вона переодягнула мене в чисту лiкарняну пiжаму коричневого кольору i повела в 4-е вiддiлення. Це вiддiлення числилося за КДБ i складалося з однiєї великої кiмнати i двох поруч з нею трошки менше. Дверi в кiмнати були зi вставленими для спостереження вiконцями. На одному з них було надряпано: "Геть КПРС!"
Велике вiкно було без решiтки i наполовину знизу закрашено бiлою фарбою. По стiнах стояли великi лiкарнянi лiжка, бiля вiкна - старенький круглий стiл.
Нянечка показала менi моє лiжко i почала розпитувати мене, а я їй розповiдав, за що сиджу в тюрмi. Вона серцево спiвчувала, стогнала i ахала i навiть хапалася за серце, вона була вiдмiнною акторкою.
- Нiчого ... побудеш у нас, а потiм додому поїдеш. Подумаєш, хлопцi помандрувати захотiли! Що тут такого?
Iнститут iм. Сербського, м.Москва
У цей час повернулися з прогулянки мешканцi палати i розмова перервалася.
Їх було четверо. Разом з ними в палату увiйшла iнша старенька нянечка i з нею - медсестра.
Я швидко познайомився з усiма. Найстаршого звали Альдiгiс з прiзвищем, як у француза, Жiпре. Вiн був литовцем, йому було рокiв за п'ятдесят, говорив вiн з м'яким прибалтiйським акцентом. У нього був неймовiрно великий срок - двадцять п'ять рокiв, який вiн отримав, як литовський нацiоналiст, чинивший опiр радянськiй владi. Вiн вiдсидiв у таборах вже сiмнадцять з половиною рокiв i прибув в "Сербський" прямо з табору.Наймолодшим з чотирьох був Iван Бого, з України. Вiн дезертирував з армiї, вирiшивши втекти на Захiд через Чехословаччину. Кордон перебував в сорока семи кiлометрах вiд його частини. Бого з товаришем перейшов кордон, i вони вирiшили вiдпочити, перебуваючи в кiлометрi вiд спаханной смуги, помилково думаючи, що вони вже в Чехословаччинi. Тут їх i затримали.
I ще було два москвича. Iгор, рокiв тридцяти, з пишною чорною шевелюрою i борiдкою, що звинувачувався в тому, що реставрував i продавав картини iноземцям, за це давали до п'ятнадцяти рокiв таборiв.
Другим був лiтнiй Мiша, який часто нагадував, що вiн, як i Iгор, єврей. До арешту вiн працював в торговому представництвi при посольствi Радянського Союзу в Канадi. Заставши з коханцем свою дружину, вiн в поривi ревнощiв зарубав його, а її покалiчив. Було видно, що вiн сильно переживав через це i постiйно повторював:
- Мене, напевно, розстрiляють.
В цей же день мене викликали на бесiду до лiкарiв. У кабiнетi сидiли люди в бiлих халатах: завiдуюча 4-го вiддiлення професор Маргарита Фелiксiвна Тальци, рудоволоса лiкар Зiнаїда Гаврилiвна i третiй лiкар - Альфред Габдулович.
Лiкарi пили чай з бiлих порцелянових чашок i, як би розмовляючи мiж собою, задавали менi питання.
- Хто твiй кумир? - запитала професор.
У мене не було кумира. Я подумав, раз професору потрiбен кумир, то будь ласка, отримуйте:
- Мiк Джагер з групи "Ролiнг Стоунс", - вiдповiв я.
- Навiщо ти себе порiзав у вiйськкоматi? В знак протесту або в армiю не хотiв йти? - вiдпиваючи з чашки чай, з iронiєю в голосi, посмiхнувшись запитала вона.
- Так, в знак протесту, - сказав я неправду. - Я проти вiйськових i вiйни. Я хочу, щоб люди у всiх країнах свiту вiдмовлялися служити в своїх армiях.
Так вважали хiпi, але тiльки не я.
- Чи знаєш ти, що перехiд державного кордону-це злочин? - продовжувала задавати питання професор, два iнших лiкаря робили помiтки в своїх зошитах.
- Звичайно, нi! Ми перейшли кордон з метою помандрувати. Кордон мiж державами повиннен iснувати тiльки з однiєю метою - поширювати власнi закони, наприклад, закони України та Росiї, а кордон ми перетинаємо вiльно.
- Це одна держава - Радянський Союз! - заперечила рудоволоса лiкарка. - Навiть звiрi мають свої межi i їх охороняють! А як же люди можуть жити без кордонiв? - продовжувала вона.
- А як хiпi в Непал їздять? - перебив її я.
- Що ви збиралися робити за кордоном? На якi грошi жити? - продовжувала професор.
- Подивитися країни, мiста, а потiм повернутися додому до Кривого Рогу, а жити ми збиралися за рахунок випадкових заробiткiв або примкнути до хiпi.
- У тебе хтось в родинi хворiв психiчними захворюваннями? - запитав Альфред Габдулович.
- Так звичайно! - впевнено вiдповiв я.
- А хто саме був хворий? - серйозно запитав лiкар.
- Дiд у мене був хворий i при тому невилiковно, - сумно промовив я.
- А чому саме?
- Бiльшовизм, вiд бiльшовизму i помер.
- Саша! Але ж це не хвороба! - заперечили лiкарi.
Я згадав одну нашу родичку, але тiльки не по генетичнiй лiнiї, яка була психiчно хвора.
- Тiтка у мене була. Вона покiнчила життя самогубством, але це було дуже давно, - швидко доповiв я.
Всi лiкарi записували щось у своїх зошитах.
- Добре! Ти вiльний, - сказала професор.
Пройшов перший тиждень мого перебування в Iнститутi iм. Сербського. Я повинен був знаходитися тут ще чотири тижнi для проходження експертизи i був згоден з зеками, називати iнститут курортом. Годували добре. Правда, тут не було радiо, але це якраз менi й подобалося. Вранцi не гримiв гiмн Радянського Союзу, не було чутно моралiстiв з передачами "Письменники бiля мiкрофона", не було газет, а була бiблiотека, де збереглися книжки, не порушенi цензурою. Кожен день нас виводили на двогодинну прогулянку в затишний дворик для прогулянок. За цегляним жовтим парканом стояли житловi будинки i високi, з пожовклим листям дерева.
Брат мiй був в сусiдньому вiддiленнi. У бесiдах з лiкарями вiн теж постiйно ставив їм питання:
- Коли ви нас вiдправите в Америку?
Лiкарi йому намагалися пояснити, що це - медичний iнститут i випустити його в Америку вони не в силах.
Найбiльш товариськими у вiддiленнi були няньки-бабусi. Милi, рокiв пiд сiмдесят, типовi московськi бабусi. Цiлий день вони їжу роздають, в iгри з нами грають, цiкавi iсторiї розповiдають про тих людей, кого тут зустрiчали. Менi подобалося розмовляти з ними, особливо тодi, коли я хотiв, щоб про нашу розмову швидко дiзнався лiкар. Бабуся, слухаючи тебе, завжди на твоєму боцi. Потiм вона бачить, що все, що я їй розповiв не може запам'ятати, i тодi її скоро пiдмiняє друга, а розмова триває. Перша бабуся бiжить в свою каптерку i швидко запис робить, потiм повертається i пiдмiняє свою напарницю.
За кiлька тижнiв я звик до своїх нових товаришiв i було сумно з ними розлучатися. Закiнчилася експертиза у торгпреда Михайла. Вiн ранiше жив в Канадi, вiдвiдував Сполученi Штати i багато розповiдав нам про це. Я запам'ятав одну його фразу:
- Мусорщик вранцi їде на мусоровозцi i пластиковi мiшки в неї закидає i за це йому платять шiсть сотень доларiв ... на тиждень, а я - дипломат, отримував такi ж грошi ... на мiсяць!
Вiдчайдушно чинив опiр отримати штамп дурня Альдiгiс Жiпре. Його лiкар Свiтлана Макарiвна, молода симпатична жiнка, завжди модно одягнена, щиро хотiла йому допомогти.
- Альдiгiз, тобi ж буде краще в лiкарнi, нiж у таборi, - сказала вона йому.
- Не треба менi вашого дурня! Я краще залишившихся сiм рокiв в таборi досiжу, - заперечував вiн.
Кожен день коли Жiпре бачив лiкарiв вiн вимагав вiд них вiдправити його скорiше на зону i простягав чергову скаргу на iм'я прокурора про те, як вiн був побитий наглядачами в слiдчому iзоляторi Пермської областi, коли там виникла пожежа.
Настав понедiлок останнього мого п'ятого тижня. Я знову був на бесiдi. Нiхто не пив чай ??на цей раз. За столом сидiв худорлявий сивий старенький чоловiк - свiтило радянської психiатрiї - професор Лунц, поруч з ним був мiй лiкар, Альфред Габдулович i рудоволоса Зiнаїда Гаврилiвна.
- Вибирай: десять рокiв перебування в лiкарнi або десять рокiв таборiв, - запропонувала Зiнаїда Гаврилiвна.
- Навiщо менi десять рокiв лiкарнi, я вже краще трояк в таборi вiдсиджу, - сказав я.
- I брата на десять рокiв втягнув, - додала вона.
- Чому на десять, якщо вiсiмдесят третя стаття - до трьох? - не погоджувався я.
На чому моя експертиза i закiнчилася. Я вийшов з кабiнету з повною упевненiстю, що я здав iспит i отримав диплом дурня в Iнститутi iм. Сербського.
Глава 27
Етап на Пiвнiч.
Я не помилився. В Лефортовськiй в'язницi КДБ пiсля експертизи мене помiстили зовсiм в iншу камеру. Тепер на обiд менi видали лiкарняний пайок, а не ту баланду, яку я виливав в унiтаз.
- Значить я - божевiльний !!! Скорiше б рiшення суду i на лiкарню.
В Лефортово на цей раз ми затрималися недовго.
З братом я зустрiвся в столипiнському вагонi, ми опинилися в сусiднiх трiйниках. Сидiли по одному, хоча поруч вiдсiки були перевантаженi ув'язненими, вони, як оселедцi, лежали на верхнiх полицях.
- На спец. поїдемо, - сумно сказав Мишко.
- На який спец? - не зрозумiв я.
- Днiпропетровський спец. за мiсцем проживання, ось побачиш.
Я нiчого не знав про iснування спецлiкарень, хоча по закордонним радiоголосам чув прiзвища багатьох людей, якi знаходилися за iнакомислення в божевiльнях : генерал Петро Грiгоренко - Черняхiвська лiкарня, Леонiд Плющ - Днiпропетровська лiкарня, але це ж не спец, а звичайнi психiатричнi лiкарнi.
- Звiдки ти це взяв? - перепитував я брата.
- Людину до нас у вiддiлення з Днiпропетровського спеца привезли перед самим моїм вiд'їздом i вiн сказав, що краще не потрапляти туди, страшне мiсце, а по нашiй статтi менше п'яти рокiв там не тримають. Ох, - зiтхнув важко брат, - даремно ми з тобою з цiєю психiатрiєю зв'язалися.
Поїзд iшов на Мурманськ через Петрозаводськ. Я лiг на верхню полицю i дивився через прохiд у вiкно. Пахло паленої тканиною. Часовий ходив по вагону принюхуючись, намагаючись знайти в якому вiдсiку готують чифир. Ув'язненi забралися на третю полицю, скрутили трубкою газету або рушник, запалили зверху, чому полум'я було рiвним без диму i виварювали пiвпачки чаю, двадцять п'ять грамiв в пiвлiтровому кухолi. Потiм кухоль пускався по колу. Кожен надпивав два ковтки гарячої темно-коричневої рiдини i передавав кулоль сусiду.
За вiкном проносилися телеграфнi стовпи i осiннiй з жовтим листям лiс. У Лефортовськiй в'язницi менi видали на дорогу великий, але дуже легкий продуктовий пайок. Я не був голодним, але мене розбирала цiкавiсть побачити що там. Спочатку я витягнув цiлий спецзапечений хлiб, такий робили на хлiбокомбiнатах, перепiкалючи знову старий, не проданий хлiб. Вiн складався з двох частин бiлого, чорного, солоноватого i солодкого хлiба. Потiм я знайшов два маленьких акуратно загорнутих кульочки, один - з цукром, а iнший - з чайною заваркою.
Я продовжував розмотувати папiр. Конвоїр зупинився бiля мене i мовчки спостерiгав. Нарештi, я побачив два срiблястi оселедця такi, напевно, можна було купити тiльки в спецмагазинi.
Двi доби поїзд тягнувся до Петрозаводська, подовгу зупиняючись на кожнiй станцiї. Конвой, на бiду, виявився шкiдливим. Довго довелося вимагати, щоб винесли бачок з питною водою. З оправками справа йшла ще гiрше. Зеки втрачали терпiння, заповнювали уриною шапки, черевики або целофановi кульки i все це складали пiд лавки. Я вперше побачив, як доведенi до вiдчаю ув'язненi на повнiй швидкостi розгойдували вагон як гойдалки. Менi було страшно, здавалося ось - ось вагон злетить з рейок. Начальнику конвою теж ставало страшно i тодi вiн i солдати вимагали припинити i приготуватися до оправки.
Глава 28
Повернення до Петрозаводську.
Пролетiли ще два мiсяцi. Ми знову були в карантиннiй камерi Петрозаводської в'язницi. Її побудували в 1862 роцi i називали тюремним замком, а я б назвав її дирою з дуже товстими стiнами i всiма видами вошей. У камерi на двадцять квадратних метрiв де пiд стiнкою стояли двояруснi нари, було чоловiк сорок.
Нам, як тiльки ми увiйшли, не було мiсця i ми стояли на вологiй запльованiй пiдлозi. Маленьке вiдкрите вiкно ледь пропускало свiже холодне повiтря. Тютюновий сизий дим зависав в камерi, зловiсно смердiло потом i кислим тюремним брудом. Зеки ворожили чи розкидають їх завтра по камерах або доведеться ще сидiти в ц i й смердовинi кiлька днiв.
До середини ночi багато хто вже втомився стояти i тому сидiли на бруднiй пiдлозi. Я помiтив крихiтне мiсце на краю шконки i поспiшив його зайняти. Боячись втратити це мiсце, я так i сидiв до пiзнього вечора наступного дня.
- Шурик! Кого я бачу! ... А я-то думав ти давно у лiкарнi валяєшся! - радiсно зустрiв мене сивоволосий Мiшка Бриков.
- А що у тебе нового? - кидаючи речi на шконку запитав я.
- Все ще ловлять цю стерву, так що нiчого нового.
- Ти як? Де ти був?
Поки я розповiдав про свою поїздку, хлопцi перестучались через стiнку з сусiдами i звiстка про наше з братом повернення дiйшла до Бориса.
Пiсля того випадку, коли у мене перехопили записку i вручили її слiдчому, я придумав як шифрувати текст. Це був вiршик зi ста букв, з позначеними над лiтерами цифрами. Тепер ми писали в своїх записках стовпчики цифр i, йдучи на прогулянку, швидко ховали записки пiд сходи. Одна записка була вiд Бориса. Вiн просив , щоб ми, якщо через пiвроку будемо вже на свободi, чекали його i без нього за кордон не йшли.
Закiнчувався 1974 рiк. Слiдчий Єфiмов бiльше нас з братом не викликав на допити. Анатолiй не листувався з нами. Я знав, що його i Бориса познайомили з судовими документами i попереду у них був суд. У груднi 1975 Верховний суд Карельської АРСР засудив Бориса до двох з половиною рокiв позбавлення волi з перебуванням в колонiї загального типу, а Анатолiя - ??до трьох.
Менi i брату теж принесли постанову суду. Нас направляли на примусове лiкування до Днiпропетровської лiкарнi спецiального типу. Я приховував у глибинi душi маленьку надiю, що цього не станеться, однак слова брата збулися.
Була весна. Танув снiг. Змiнювалися часи року, змiнювалися люди в камерах. Давно поїхали на зону Борис i Анатолiй. У сивоголового Мiши Брикова все було як i ранiше, гноївся на животi свищ i у Всесоюзному розшуку була обвинувачена в тяжких тiлесних ушкодженнях красуня, яку нiяк не могли зловити. Ми з братом сидiли забутi всiма в своїх камерах i не знали, що ми чекаємо. Адмiнiстрацiя в'язницi лише вiдповiдала:
- Чекаємо разнорядки.
Цiлi днi я читав книги з тюремної бiблiотеки або слухав iсторiї своїх сусiдiв по камерi. Одного разу повернувся в камеру пiсля допиту худий хлопчина, вiн крав велосипеди. У камерi його запитують:
- Де був?
- У профiлактичнiй кiмнатi.
-Це щось новеньке! Що ти там робив?
- Як що? Слiдчий сказав, що менi потрiбно вiдвiдати кiмнату для профiлактики щоб я краще себе на допитах вiв.
- Ну i як, вiдвiдав? - допитувалися в камерi.
- Так ... Там слiдчий менi з бокiв надавав i сказав, що так треба, а потiм допит почав, - цiлком серйозно вiдповiв злодюжка, не розумiючи чому все в камерi смiються над ним.
Iнший злодюжка зi своїми приятелями виламав сейф в якiйсь конторi. Вони не були ведмежатниками, тому не змогли розкрити дуже важкий сейф вiдразу i вирiшили тягнути його до лiсу. Там всю нiч розкривали його камiнням, монтуванням. Нарештi, сейф здався. Дверцята вiдчинилися i легкий вiтерець почав розносити по лiсу нiкому не потрiбнi конторськi бланки, правда, грабiжники в насмiшку за труди знайшли там одну пятирубльову купюру.
У iнших були не настiльки смiшнi iсторiї. У хозобслузi працювала молода жiнка-ув'язнена. Їй дали чотири роки за халатне ставлення, допущене на робочому мiсцi. Вона була вихователем в дитячому саду. Маленькi дiти у дворi грали у вiйну: "росiйськi" взяли в полон "нiмця" i вирiшили стратити його через повiшення. Як дiти задушили дитину вихователька не бачила. Коли приїхала "Швидка допомога" вона сказала медперсоналу, що у дитини був напад епiлепсiї i через це вiн помер.
У сусiднiй камерi сидiли бiльш серйознi зеки, у яких за спиною було багате кримiнальне життя i багато рокiв таборiв особливого режиму.
- Французiв !.. Покажи !!! Курити дамо.
Наглядачi любили дiставати зека в цiй камерi.
- Йдiть до бiса! - кричав на них Французiв, вiн йшов через Петрозаводську в'язницю транзитом на особливий режим, добивати залишившихся вiсiм рокiв.
- Французiв, та не ламайся, покажи!
I чим сильнiше злився i кричав на них зек, тим сильнiше вони реготали.А iсторiя його була не дуже смiшною. Французiв в своїй камерi вiдламав шматок скла вiд вiкна i пiд самий корiнець, без всякого наркозу абсолютно спокiйно вiдрiзав свiй член, на забаву всiм.
Глава 29
Дорога до божевiльних.
Сьомого травня 1975, нарештi, рушив i наш лiд. У годiвницю вигукнули наше з братом прiзвище:
- На етап! З речами!
- Щасти тобi, - прощався зi мною сивий Мiшка Бриков.
"Столипiн" йшов на Ленiнград. Вперше за весь цей час ми були з братом в одному вiдсiку. З нами їхало ще троє ув'язнених хворих на туберкульоз, їх везли в табiрну лiкарню.
- Хлопцi, просiть конвой перевести вас в iншу камеру, а то заразитеся, у нас вiдкрита форма туберкульозу, - радили вони. Кличемо конвой, просимо перевести, але все марно, конвою наплювати.
- Не дозволяється! - звучить вiдповiдь.
- Добре, не хочете переводити, ми будемо скаржитися нашим шефам в КДБ, - пробую злякати я їх, - не вiрите, подивiться нашу справу.
Слово КДБ спрацювало. Часовий доповiв начальнику конвою i той перевiв нас в порожнiй трiйник. Спати не хотiлося, лежачи на полицях ми проговорили до самого ранку.
- Начальник, давай оправлення! Скiльки чекати можна? - Починався ранок у вагонi з традицiйних крикiв.- Начальник, неси воду! Дитина пити хоче, - кричали жiнки.
- Рано ще, - спокiйно огризався вартовий. Немовля нiби зрозумiв, що води не буде i став плакати голосно на весь вагон. Крик жiнок, плач немовляти i вимоги чоловiкiв змусили начальника конвою вийти в коридор. Вiн в рiзких тонах наказав усiм замовкнути i вiддав солдатам наказ вивести самого упористого зека i провчити його публiчно. Чоловiки замовкли, тiльки кiлька жiнок продовжували просити i кричала дитина.
Звичайно, начальник мiг змусити замовкнути i жiнок, але перед немовлям вiн виявився безсильним. Конвой здався. Малюк виручив всiх.
Глава 30
Хрести
Хрести. Рiк побудови 1884-1889.
Я багато чув про знаменитi ленiнградськи Хрести, в ворота яких в'їхала навантажена ув'язненими тюремна машина, простiше сказати "воронок". Пiд старими цегляними стiнами стояла велика клiтка, в таких в зоопарках мавпи сидять. З "воронка" зеки гуськом перебiгли в неї зi своїми торбами (сидерами). Ми з братом стояли i чекали.
Стали пiдходити контролери (наглядачi), вигукуючи прiзвища, забираючи по кiлька чоловiк i зникаючи з ними в дверях будiвлi. Пiдiйшов товстенький веселий контролер i забрав нас з братом. Ми увiйшли в напiвпiдвальне примiщення одного з корпусiв Хрестiв. У широкому коридорi яскраво горiло свiтло. Уздовж стiн з одного боку стояли будки як каси на залiзничному вокзалi, з iншого - камери.
Люди у вiйськовiй формi, в цивiльному, зеки з хозобслуги - все поспiшали кудись у своїх справах, як у мурашнику.
Контролер пiдiйшов з нами до одного з вiкон каси, зареєстрував нас i ми рушили в дорогу по лабiринтам в'язницi, поки не вибралися назовнi i стали обходити багатоповерховий корпус зi старою почорнiвшою вiд часу цеглою.
Всi вiкна були завiшанi жалюзi, на них були номери камер. Камери "перегукувалися" мiж собою i у дворi вiд цього стояв постiйний шум, який зник як тiльки ми зайшли всередину двоповерхової будiвлi тюремної лiкарнi. У приймальному покої нам довелося здати свої пожитки i переодягнутися в тюремнi кальсони, халати i пошарпанi шльопанцi. У просторiй камерi, куди ми ввiйшли стояло чотири лiжка, два з них не були зайнятi.
Один хворий спав, закутавшись в ковдру, iнший пiдiйшов до нас. Це був психiчно хворий, дуже худий молодий хлопець з обличчям недорозвиненої дитини.
- Хочете я вам щось покажу? - безцеремонно запитав вiн.
- Ну, показуй, ??- вiдповiли ми.
Вiн почав пiдстрибувати, постукуючи себе по животу звiдки чiтко доносився звук ... домiно.
- Два комплекти домiно там! - задоволено сказав вiн, - i ще чотири держаки вiд ложок, а щоб мене дубаки(наглядачi) не били, я швейну голку проковтнув, вони на рентгенi це бачили. Хочете ще послухати? - запитав вiн.
- Нi ,нi. Досить! - попросили ми.
- Менi менти нерв в хребтi пошкодили, коли спiймали, - пояснив вiн, сiвши на лiжко розгойдуючи, як маятник, своє тiло.
Тут в Хрестах я любив ходити на двогодиннi прогулянки в велику клiтину у дворi, оточену старими товстими деревами. Виводили вiдразу кiлька камер i всiм одного мiсця було достатньо. Поруч стояли такi ж клiтини i там теж гуляли люди всi в лiкарняних халатах i в однакових свiтлих кальсонах.
Мою увагу привернув високий на зрiст жилавий хлопець iз зухвалим обличчам. У нього були свiжi шрами на лобi i шиї. Шрам вiд вирiзаного татуювання "Жертва (читай" радянської ") ... Фемiди" був на його грудях. Зеки розповiдали, що всi татуювання антирадянського змiсту в тюремних лiкарнях забороненi i виводяться насильно без застосування анестезiї. Я не наважився пiдiйти до цього хлопця i запитати у нього чи це правда.
Хлопчина з пошкодженим хребтом з нашої палати гуляв з нами, точнiше вiн сидiв недалеко вiд нас на корточках хитаючись i розпалював вогнище зi знайдених папiрцiв i гiлок. Санiтар-зек проганяв його, гасив вогонь, а той розпалював знову.
Ми дiзналися, що вiн народився з вiдхиленнями вiд норми, батьки кинули його. Проживши до вiсiмнадцяти рокiв в iнтернатi для дiтей-калiк, вiн поїхав до Ленiнграда без копiйки в кишенi. Заходив в їдальнi, просив поїсти, але його всюди проганяли. Красти вiн тодi не вмiв, але одного разу вiн помiтив як одна людина поставила на пiдлогу сiтку з продуктами, а хлопчина схопив її i побiг. Його наздогнали, привели до вiддiлу мiлiцiї, сильно побили.
- Що йому може бути за це? - питав я себе, знаючи вiдповiдь i розумiючи, що вiн вiдсидить шiсть мiсяцiв в загальнiй психiатричнiй лiкарнi. Може йому там краще буде, нiж на волi. Менi було шкода цього калiку.
У Хрестах у лiкарнi швидко пролетiло чотири днi. Нас викликали на етап.
Глава 31
В купе з божевiльними.
З ленiнградських Хрестiв "столипiн" йшов на Москву.
У восьмимiсному вiдсiку вагона з нами їхало шiсть хворих з Ленiнградської спецлiкарнi, їх вiдправляли в лiкарнi загального типу за мiсцем проживання. П'ятеро людей - в Москву, шостого - в Волгоград.
Цьому зеку з Волгограда було за п'ятдесят. Погляд хижака, але звик бути зовнi спокiйним, щоб уникнути конфлiктiв в камерних розбираннях. Не дай Бог зачепити такого, вiн без роздумiв порiшить твоє життя, навiть якщо йому завтра виходити на свободу.
- Чого говорити, пiслявоєннi роки, розруха, та й молодий я тодi був. Зв'язався iз злодiями i на першому ж влетiв, - почав вiн сам свою розповiдь. Ми з братом не змовляючись ахнули, почувши, що вiн уже вiдсидiв двадцять вiсiм рокiв i ще до кiнця термiну залишилося двадцять два за його пiдрахунками. Я знав, що такого бути просто не може, адже в Союзi максимум - п'ятнадцять рокiв або лоб зеленкою мажуть - розстрiл.
- Розкажи! - попросили ми його.
Вiн погодився.
- Десять рокiв менi суддя вмазав. У таборi на Воркутi з бугром ми "зiйшлися". Бачу, вiн згноїти мене вирiшив. Завалив я його. Дали менi двадцять п'ять i вiдправили в Магадан. Жорстокi неписанi злодiйськi закони панували тодi в таборах i з ними доводилося рахуватися навiть ГУЛАГу. Зони були роздiленi на "злодiйськi" (виконували злодiйський закон) i "сучi" (для тих, хто порушив злодiйський закон i пiшов воювати на фронт). Iнодi непригодних злодiїв менти закидали до "сук" на розтерзання.
- "Злочинний свiт сам себе знищить", - Ленiн так сказав, - змудрував я.
- Не знаю хто так сказав, але я опинився серед "сук". Я їх або вони мене завалять. Довелося мочити. Далi знову- за рибу грошi. Там у в'язницi на пересильцi я зустрiв кайданника з Сахалiну. Це був 1956 рiк. Показав вiн менi шрами на руках i ногах i розповiв, що на роботу виводять i до тачки пристiбають, в барак повертаються - i до труби простягнутою вздовж нар, як собаку, пристiбають i зекiв кожен день десятками на цвiнтар вперед ногами виносять.
- Може i я туди йшов, - помовчавши недовго, продовжував сусiд, - але по дорозi маршрут змiнили i я на особливому режимi в критцi вiдсидiв. А табiр цей кандальний в тому ж роцi закрили. Там в критцi я знову одного "козла" завалив. Так би там i врiзав дуба, та ось на дурня списали. Два роки протримали i виписали, сам не очiкував, правда, хто вдома надi мною опiку вiзьме, не знаю, як би не довелося вiку доживати в дурдомi.
Я вiдразу подумав, що у нього стiльки вбивств i всього - два роки в лiкарнi. Може i з нами все обiйдеться.
Хлопець з сусiдньої камери пригорнувшись до ґрат, лаявся з жiнками.
- Ось через таких, як цi! Лiзуть самi ... потiм коляться. Дiзнайся спробуй, що вона малолiтка ?! При цьому вiн вiдпускав весь свiй арсенал мату.
- Заткнися, козел драний! - кричали зечки йому у вiдповiдь.
- Авер'янов! Це ти, чи що? - покликав цього хлопця один з москвичiв, наш попутник, який вiдсидiв десять рокiв за вбивство. Вiн був дуже вiруючою людиною i всi роки замолював свiй грiх. Авер'янов впiзнав вiруючого, з ним вiн в одному вiддiленнi провiв кiлька рокiв. Вiн перестав кричати i став розпитувати про спiльних знайомих, лiкарiв i лiкування. Авер'янова нiчого доброго не чекало. Його чекала спецлiкарня та стаття 117 "За зґвалтування малолiтнiх" i стаття "За спробу до втечi з лiкарнi".- Полiкують його добре спочатку i рокiв через вiсiм випишуть, - сказав нам неголосно вiруючий.
Стукали колеса вагона. Жiнки з Авер'яновим обмiнювалися мiцними реплiками, роззяви з камер пiдливали масла у вогонь, пiдбиваючи обидвi сторони. Жiнок було багато. Їх гострi язики морально добили насильника i вiн замовк.
Конвоїр ходив взад i вперед, не звертаючи увагу нi на лайку, нi на запах паленої тканини.
Поїзд наближався до Москви.
Глава 32
Бутирка.
Бутирська в'язниця. Пугачiвська вежа.
Сiмнадцятого травня 1975 р. поїзд прибув на Ленiнградський вокзал. Пiзно вночi "воронок" привiз нас в знамениту Бутирську в'язницю. Етап завели в камеру для обшуку, наказавши роздягнутися до трусiв. Наглядач ретельно промацував весь одяг, вирвав з взуття супiнатори i, не знайшовши нiчого забороненого, повернув.
У вiдстiйнику, куди нас з братом вiдвели, було дуже мало мiсця. Я застелив своєю фуфайкою пiдлогу i ми лягли спати.
Рано вранцi пiсля лазнi нам видали матраци i ковдри i повели по коридорах тюрми. Гвинтовi сходи вели нагору круглої вежi. Там нагорi були дверi камер з табличками: "Сифiлiсна", "Туберкульозна". Контролер вiдкрив дверi N178.
"Транзитна", - швидко прочитав я. Камера була порожньою. Кiлька металевих двоярусних шконок, великий дерев'яний стiл з лавками, унiтаз, умивальник i невелике з жалюзями вiкно, бiльше схоже на бiйницю.
- Як в кiно у середньовiчнiй фортецi, - розглядаючи камеру сказав брат.
- Це правда, - погодився я. Перед снiданком нам пiдкинули в камеру нашого попутника по етапу, вiруючого, який вiдразу не промовляючи нi слова почав наводити порядок. Вiн до блиску вимив скло у вiкнi, розставив на пiдвiконнi саморобнi картинки зi своїми богами i почав драїти бетонну пiдлогу. Потiм вiдмовившись вiд прогулянки, поклав газету пiд колiна i почав пристрасно молитися, кланяючись i промовляючи молитви.
Повернулися ми з прогулянки через годину, а вiн все ще молився i вiдбивав частi поклони до самого вечора i тiльки з вiдбоєм лiг спати. Весь ранок, стоячи на колiнах вiн молився. Пiсля снiданку, а їжа в Бутирцi готувалась так погано, що харчувався нею тiльки наш унiтаз, вiруючого забрали на етап, але замiсть нього привели молодого хлопця. Хлопець залiз на лiжко i сидiв там мовчки весь день. Вночi ми прокинулися через незрозумiлий звук. Хлопець тиснув черевиком щось на стiнi.
- Напевно, клопи в камерi, - перелякався я.
- Може у нього галюцинацiї? - розглядаючи стiни, тихенько спитав Мiша.
Я теж нiчого не мiг розгледiти i крикнув психовi, що б вiн лягав спати. Вiн злякався i стрибнув на шконку. Настала тиша i ми заснули, але не надовго. Псих стрибав уздовж стiнки i тиснув клопiв носком черевика, намагаючись не стукати. Я схопив свiй черевик i щосили жбурнув у нього. Пiсля цього ми до ранку спали спокiйно. Весь день вiн сидiв мовчки в своєму кутку, вибирався звiдти за нашим наказом сiдати за стiл їсти, коли приносили їжу. Вночi мене розбудив брат. Псих стояв нахилившись над унiтазом i спускав воду, потiм швидко руками щось витягав з унiтазу i запихав собi в рот.
- Що ти там робиш? - запитав я.
- Рибку ловлю, - жалiбно вiдповiв вiн i показав солону кiльку, яку ми викинули в унiтаз. Вiн запхав її всю в рот i з'їв. Я знову схопив черевика i щосили жбурнув у нього. Вранцi у мене пiд подушкою лежало кiлька сигарет.
- Пiдкуп дає, - смiялися ми.
- Сто сiмдесят восьма на прогулянку йде? - запитує наглядач.
- Йдемо! - кричимо ми. Псих в камерi залишився тиснути клопи. Спускаємося по крутих сходинках гвинтових сходiв вниз, зараз зайдемо в просторий коридор, пройдемо повз камери до великих дверей, наглядач їх вiдкриє i ми пiднiмемося нагору до прогулянкових дворiв.
У коридорi щось вiдбувалося. Пiд стiнкою обличчям до стiни стояло чоловiк двадцять. Це були пiдслiднi, одягненi в свої рiзнокольоровi шмотки. Наглядачi загрозливо кричали i щось вимагали вiд них. У прогулянкових двориках перегукувалися, змушуючи контролера, товстого калмика з рацiєю на поясi, бiгати поверх решiтки.
- За що вашу камеру менти побили? - кричав хтось.
- Голодування ми тримали.
- А чого ви домагалися? - запитували голоси.
- Так, братва з сусiдньої камери просила пiдтримати, так ми - за солiдарнiсть.
- Ну i що? Домоглися вони?
- Пiсля того як нас побили ми вирiшили дiзнатися за що постраждали, послали їм ксиву (записку) i отримали вiдповiдь, що вони хотiли, щоб в камерi телевiзор поставили.
Ми з Мiшею розсмiялися i в iнших дворах теж смiялися, вiдпускаючи жарти за адресою до потерпiлих.
Глава 33
Етап на Харкiв.
Ми розпрощалися з Пугачiвскою вежею, пробувши там сiмнадцять днiв. "Воронок" був набитий повнiстю ув'язненими, якi перебували в металевiй коробцi. Ми з братом сидiли окремо вiд них, кожен в своєму "стаканi". У вузьку щiлину вентиляцiї трошки проглядався двiр тюрми i обличчя солдатiв конвою, що сидiли на лавцi. Вони когось чекали.
- Он вона! Йде супроводжуюча, - вказав пальцем солдат напарнику.
До дверей пiдiйшла лiтня жiнка з цигаркою в зубах.
- Мої на мiсцi? - запитала вона i, отримавши вiдповiдь сiла в машину. Проїхавши повз нашу вежу, схожу бiльше на товсту бочку з бiйницями, ми виїхали за ворота в'язницi. За вiконцем миготiли будинки, проспекти, дзвенiли трамваї. Машина, звернувши, їхала вздовж залiзничних товарних вагонiв. Було чути собачий гавкiт. В'язнiв вивели першими. Вони були постриженi наголо, одягненi в сiрi костюми i кирзовi чоботи, в руках тримали свої пожитки. Їх поставили на колiна в колону по два в очiкуваннi команди. Ми, двоє "психiв", стояли в кiнцi колони. Може, ми й стояли для того, щоб конвой бачив нас i запам'ятав, що в нас не можна стрiляти, якщо здумаємо бiгти, адже психами хвороба управляє.
У Петразоводську начальник в'язницi якось помiтив мене i сказав чи то в жарт, чи то всерйоз.
- Можеш тепер i бороду вiдпускати, скоро в Америку поїдеш.
Пiдслiдним тiльки що дозволили мати коротку зачiску, а про вуса i мови бути не могло. Бороди, вуса, мох пiд пахвами i поросль, що нижче пупа стригли вiдразу однiєю машинкою, починаючи вiд низу до верху. Тепер ми стояли в кiнцi колони одягненi, як влiтку при переходi кордону: в джинсових куртках, знову довговолосi, а у брата, до того ж, була густа чорна борода. Ми тiльки тепер зрозумiли, що та жiнка з цигаркою - це наша супроводжуюча, i вона везе здавати нас в лiкарню.
Конвой з собаками вишикувався по обидва боки колони в два ряди. У другому ряду стояли солдати з автоматами напоготовi. Нiмецькi вiвчарки шкiрились i гавкали. Я подумав, що якби не бачив в Фiнляндiї прикордонну собаку, я б до цього дня вважав, що нiмецька вiвчарка не буває доброю за своєю природою.
- Попереджаю! - командував начальник. Крок -вправо, крок -влiво - буде вважатися спробою до втечi. Стрiляємо на поразку.
Фото I. Ковальова.
- Встати! Руки за спину! Трогай вперед! Припинити розмови! - кричав конвой. "Столипiн" стояв далеко, вiдокремлений десятком шляхiв. Гули маневровi поїзди i чутно було вiдлуння команд з гучномовцiв. Залiзничники i роззяви мовчки спостерiгали за нами.
Етап йшов на Харкiв кiлька годин. Наш вагон стояв в глухому кутi, довго чекали прибуття машин i конвою. Вагон нагрiвався пiд прямими променями сонця i ставало нестерпно душно. Це нам-то двом в трiйнику душно. А як було зекам в битком набитих камерах?
Швидкий пасажирський поїзд Москва - Сiмферополь зупинився на сусiднiй колiї.
- Везе комусь. На море їдуть, - з жалем сказав брат. Нам тепер довго моря не бачити.
- Та не сумуй, я думаю довго тримати не будуть. Ну, рiк, може, бути два.
- Нi, Шурик. Мене протримають три роки, а тебе i того бiльше, - впевнено сказав брат. - Пам'ятаєш, я тобi казав, що вiд Толiка записку отримав. Звiдки вiн це мiг знати?
Я смутно пам'ятав, що брат менi щось про це повiдомляв дуже давно, але я просто знав Толiка, майстра на вигадки. Невже слiдчий Єфiмов вже тодi знав, скiльки нам доведеться сидiти в спецлiкарнi, i сказав про це Анатолiю.
- Побачиш ... Так воно i буде, - сказав брат.
За вiкном почулися команди, гавкiт собак. Конвой в вагонi забiгав.
- Перший, другий,.... - почав рахувати зекiв конвой.
Глава 34
На Холоднiй Горi.
На Холодну Гору, харкiвську в'язницю, прибули абсолютно мокрi вiд поту. Шмон (обшук) пройшов швидко. Нас з братом навiть не змусили роздягатися, тiльки перевiрили кишенi, а рюкзаки пропустили через рентген. Я такого чуда нiде ранiше не бачив. З контролером ми вийшли на подвiр'я i пройшли уздовж будiвель з вибiленими стiнами.
Ув'язненi з хозобслуги сидiли в тiнi, ховаючись вiд сонця. Вони пiдскочили по стiйцi "Струнко!", пропустили нашого контролера i знову сiли.
Пiсля лазнi ми отримали те,на чому будемо спати i пiднялися по сходах на другий поверх. У камерi нас радо зустрiли два її мешканцi. Одного звали Сашко Комар, а iншого - Iгор Пинаєв. Iгор сам шив i продавав джинси незаконно, а сидiв тут за любов до азартних iгор. Обидва сидiли в цiй камерi вже кiлька мiсяцiв в очiкуваннi разнорядок бути вiдправленими до лiкарень. Сашко Комар попався за крадiжку шести тисяч карбованцiв з магазину. Суд визнав його неосудним i присудив лiкування в лiкарнi загального типу.
Iгор, як i Комар, всiляко "косив" (симулював хворобу) на медекспертизi. Його теж визнали неосудним, але пiсля лiкування в лiкарнi спецiального типу, повиннi були судити.
- Iдiот я! Навiщо я на це пiддався! - став розповiдати нам Iгор, як вiн дуркував на експертизi. - Я уявити собi не мiг, що вони мене в "Днiпро" на спец. запхають.
Зате Сашко Комар браво хвалився, як йому вдалося лiкарiв обвести навколо пальця. Вiн уже не раз сидiв у таборi за злодiйство, проте на цей раз йому особливий режим погрожував, як рецидивiсту.
- Навiщо ти вкрав у магазинi грошi, куди ти їх дiв? - питали мене лiкарi, - розповiдав Сашко. - Я не злодiй! Я просто позичив їх у продавця. Продавець - дуже хороший хлопець, але вiн би менi грошей не дав для моєї великої мети, тому я їх позичив, а грошi я платив вченим, i вони повиннi були побудувати менi радiопередавач для управлiння чоловiком моєї сестри, який її б'є i ображає, - ось це я їм постiйно як грамплатiвка повторював день у день.
Минали днi. Нашi новi знайомi були такими ж "психами" як i ми з братом. Кожен день годiвниця вiдкривалася i з'являвся лiкар.
- На що скаржитеся, хворi? - питав вiн.
Ми вже знали, що зараз почнеться уявлення Комара i вiн обов'язково викине щось новеньке. Перед приходом лiкаря вiн втер собi пiд оком графiт вiд олiвця. Вийшов цiлком натуральний синяк. Лiкар вiдразу звернула увагу на нього.
- Хто побив тебе?
Сашко зробив серйозну мiну i жалiбним голосом заголосив:
- Пане Миколо, молодий хлопець, в шiстдесят два роки дружину ящуром заразив, а сам застрелився.
- Що, що? Який Микола? - перепитала лiкар.
- Пане Миколо, молодий хлопець, шiстдесят два роки, - повторював Сашко слово в слово.
Лiкар сунула йому двi горошки амiназiну, грюкнула дверима годiвницi i пiшла далi. Сашко кидав таблетки в унiтаз i, дивлячись на нас реготав.
3-го червня нас викликали на етап. Ми прощалися з нашими сусiдами по камерi, з якими так добре провели час.
Вони були мiсцевими, i їм родичi, як хворим, постiйно приносили продуктовi передачi. Вони по-братськи дiлилися з нами, iнакше нам довелося б тюремну їсти баланду. Варто сказати окремо про тутешню їжу: немає рiвних кухарям Харкiвської в'язницi, таку бридку їжу ви нiде бiльше не знайдете.
До Днiпропетровська на етап йшло кiлька людей i в "воронку" було не так тiсно, ??хоча менi з братом було все рiвно, нас завжди садили в одинокi бокси. У вагонi Мiша вiдразу застрибнув на другу полицю i лiг.
- За кордон захотiли, братцi-акробати? - пiдiйшов до нас прапорщик i, не чекаючи вiдповiдi, пiшов далi.
Це трохи здивувало солдата-конвоїра.
- Ви обидва божевiльнi ?! - нiби не довiряючи документам, перепитав вiн. - Я б так не сказав, - вiдповiв вiн сам собi.
Йому було цiкаво знати, як ми перейшли кордон, а менi було приємно розповiсти йому про наши пригоди.
Пiсля моєї розповiдi солдат-конвоїр сам пропонував принести нам води i передавав продукти вiд Карлена iз сусiдньої камери.
Карлен був вiрменiном. На вигляд йому було пiд п'ятдесят. В нього був в дуже пристойний костюм, що вiдразу впадало в очi. При цьому вiн йшов, як i ми, на Днiпропетровський спец. Вiн провiв 19 рокiв в полiтичних таборах Потьми i три роки в Сичевськiй спецлiкарнi. За стiнкою вiд Карлена сидiли дiвчата-малолiтки. Протягом шести годин вiн вiдмiнював радянську владу i її вождiв за всiма вiдмiнками. Дiвчата слухали уважно Карлена i тепер, коли поїзд пiд'їжджав до Днiпропетровська, малолiтки на весь вагон проклинали вождя "великої революцiї", i ганьбили його матом.
За вiкном стояла нiч. Поїзд зупинився. Приїхали. Днiпропетровськ.
Глава 35
Днiпропетровська СПЛ.
Машина їхала по порожнiм вулицям нiчного мiста.
У Днiпропетровськiй в'язницi конвой вивантажив ув'язнених, i через хвилину машина зупинилася бiля iнших ворiт.
- Виходь! - наказав солдат-конвоїр, тримаючи в руках папки з нашими документами. Прожектор сторожової вишки яскраво висвiтлював вузький прохiд мiж двома високими залiзними воротами, де стояла машина.
Днiпропетровська спецлiкарня на територiї СIЗО. Фото автора.
Карлен, я i Мiша, слiдуючи за конвоїром увiйшли у вузький двiр. З одного боку був високий яскраво освiтлений паркан, з iншого - висока чотириповерхова будiвля лiкарнi. Металевi сходи вели в середину примiщення. У коридорi за пробитим в стiнi вiкном перебувала чергова кiмната. Вид був гнiтючий. Цементна пiдлога була вся у вибоїнах, стiни обшарпанi i пофарбованi в якийсь незрозумiлий сiрий колiр. Солдат-конвоїр доповiв про нас i швидко вийшов.
Наша московська супроводжуюча мовчки стояла навпроти нас, димлячи цигаркою в очiкуваннi чергового. Карлен був поруч зi своїм супроводжуючим. З чергової кiмнати вийшов товстий з неприємним обличчам чоловiк у вiйськовiй формi. Вiн пройшов, не поспiшаючи, повз кожного з нас пильно розглядаючи, потiм прийняв справи.
Раптом наша супроводжуюча стала голосно говорити, звертаючись до чергового i до тих
наглядачiв,якi тiлки пiдiйшли:
- Подивiться на них, подивiться! Якi вони божевiльнi? Хiба вони хворi? Ну захотiли свiт подивитися, так що їх сюди значить? - тримаючи запалену сигарету вона пальцем вказувала на мене i брата.
Наглядачi стояли i дивилися на неї в повному невiданнi.
- Подивiться на цього! - показала вона на Карлена, - хiба можна їх порiвняти з ним? I за що їх тiльки привезли сюди? За що?
Супроводжуюча вже не говорила, а кричала i хотiла отримати вiдповiдi на свої питання. Вiд її крику, її слiв, менi стало так важко на душi, i тiльки зараз я зрозумiв, що ми потрапили в дуже страшне мiсце.
Брат мовчки дивився на мене сумними очима. Супроводжуюча все ще нервово щось говорила, коли ми взяли свої речi i почали йти.
- Хлопцi, тримайтеся! Не здумайте лишити себе життя або труїтися!
По її обличчю текли сльози.
- Не здумайте тiкати або вам нiколи не вибратися звiдси! Ви зрозумiли?! - кричала вона нам навздогiн.
Брат, як i я, був вражений її словами. Що її змусило так говорити? Її робота - супроводжувати людей, якi вчинили злочини. Їй повинно бути все байдуже, але вона добре знала, що вiдбувалося всерединi цiєї лiкарнi. Нi у мене, нi у брата навiть i думки не було про самогубство або втечу.Наглядач-прапорщик привiв всiх нас до кабiнету чергового лiкаря.
- У сьоме вiддiлення, - вийшовши вiд лiкаря повiдомив Карлен.
За Карленом був викликаний брат, якого вiдправили в десяте. Лiкар, симпатична, але вже далеко не молода жiнка, зустрiла мене привiтно, з посмiшкою.
- Сiм'ями вже до нас їдете! Чого це вас за кордон понесло?
- Помандрувати захотiлося, - вiдповiв я.
- А брата ти заманив йти з тобою? - все ще посмiхаючись, як би спiвчуваючи Мiшi, запитала вона.
- Нi. Мене, як i брата, самого зманили кордон переходити, - валив я на Анатолiя, якому тепер вже все одно нiчого не загрожувало.
- А це що за шрами на грудях? - прослуховуючи стетоскопом дихання вона стала перекладати з англiйської мови татуювання.
- "Дух Заходу" чи що?
- Так, виколов це в дитинствi, по дуростi. А порiзи - це воєнком довiв.
- В армiю не хотiв йти?
- Що ви! Навпаки, я дуже хотiв в армiї служити, тiльки менi весь час вiдстрочки робили, ось я i завiвся у вiйськоматi.
- Гаразд, пiдеш у друге вiддiлення, - вона закрила папку з моєю справою. - Тiльки тобi наголо доведеться пiдстригтися, у нас так всi ходять.
- Добре, раз треба, так пiдстрижемося, - спокiйно перед цiєю принизливою процедурою вiдповiв я, хоча в душi був страшний протест, але мене бiльше хвилювало, що доведеться розлучитися з Мiшею.
- Доктор! - сказав я. - У мене до вас буде прохання. Ви можете мене з братом в одне вiддiлення вiдправити?
- Нi, поки це неможливо, - впевнено сказала лiкар.
- Я тобi казав, що вони нас разом нiколи не посадять. Я її теж про це просив, - сказав брат.
Пiдiйшли зеки з хозобслуги прийняти нашi речi на зберiгання i вiдвели нас до лазнi.
- Звiдки будете i за що?
- Є тут у нас перехiдники кордону, навiть кiлька, - вiдповiли вони, правда при цьому були сильно здивованi дiзнавшись, що ми - брати.
- I довго їх тут в лiкарнi тримають?
- Нi, не дуже. Рокiв п'ять, - з легкiстю вiдповiв санiтар.
Брат дивився на мене i його очi говорили:
- А що я тобi ранiше казав?
- Так у нас стаття до трьох рокiв! I рiк вже вiдсидiли! - не погодився я з санiтаром.
Вiн, напевно щось плутає, - подумав я.
- Тут на статтю нiхто не дивиться, а час зараховується з моменту вашого вступу в лiкарню. Гаразд, iдiть за мною, - скомандував санiтар i вивiв в напiвтемний двiр.
Чотириповерховi корпуси розташовувалися буквою "П", у всiх вiкнах яскраво горiло свiтло. Велика купа вугiлля була повалена пiд стiною будiвлi, за якою ховалися маленькi дверi в напiвпiдвальне примiщення, де була конурка - перукарня i трохи подалi - лазня.
- Стрижiть їх наголо, - наказав прапорщик.
- Це, начальник, ми робимо запросто, - вiдповiв зек-перукар.
На бетонну пiдлогу полетiло густе волосся брата. Пiсля нього я сiв на табуретку i з сумом спостерiгав, як падали довгi пасма мого волосся. Скiльки разiв менi i братовi доводилося вiдстоювати наше право носити таку зачiску, яка нам подобалася, а не ту, яку вимагали пропагандисти радянського буття. Я сидiв i лаяв себе в душi за цю злощасну фiнську баню. Менi було страшно за брата, з яким я розлучуся через хвилини. В головi все ще чiтко звучали слова супроводжуючої.
- Так, Шурик, зараз ти виглядаєш, як справжнiй дурень, - сказав Мiша.
Вiн не бачив себе. На його головi машинкою були вистриженi кривi смуги з клаптями нерiвного волосся, вiд чого вiн теж був дуже схожий на дурня. Карлен стояв поруч i був схожий на злочинця.
Лазня була поруч. У маленькому напiвтемному примiщеннi нам наказали роздягтися догола i скласти речi в свої рюкзаки. З iржавих труб звисали iржавi лiйки. Калюжi брудної мильної води стояли на холоднiй бетоннiй пiдлозi.
- Мийтеся швидше, гарячої води немає! - квапили пiдоспiлi санiтари.
- Хто в сьоме, пiдiйди до мене? Хто в десяте? Йди сюди? - командували вони з роздягальнi.
- Витирайся i одягайся в це! - вказав менi санiтар на лавку, де лежали в жовтих плямах рушник, кальсони з сорочкою i щось схоже на тапочки. Я надiв запранi з плямами вiд кровi кальсони великого розмiру з величезним вирiзом для ширiнки i двома тасьмами замiсть гудзикiв, маленьку з дуже короткими рукавами сорочку без комiрця. Я намагався прикрити нею розрiз ширiнки, але нiчого з цього не виходило. В iншому кiнцi лазнi стояв уже одягнений в лiкарняний наряд брат. Вiн був пригнiчений. Мовчав. Я розумiв, як важко йому зараз. Вперше за свої двадцять один рiк вiн, проживший в рiдному домi, ось так, вiдразу, виявився в такому страшному мiсцi.
- Давай, Шурик, пока! - Махнув вiн рукою i поплентався за санiтаром.
Я натягнув рванi непарнi штиблети i теж пiшов за своїм санiтаром. Ми обiйшли вугiльну купу i зайшли в корпус. Металевi сходи, обгородженi високими гратами, щоб попередити спробу самогубства, вели нагору. Ми пiднялися на четвертий поверх. Санiтар вiдмичкою вiдкрив масивнi дверi, за ними був широкий з дерев'яними пiдлогами коридор. Було чисто, пахло хлоркою i лiками. Товстенька молоденька медсестра в великих окулярах заливалася гучним смiхом. Довготелесий санiтар, який стояв поруч з нею, розповiдав вульгарнi анекдоти.
- А ну, йди сюди, - побачивши мене махнула вона менi рукою, продовжуючи смiятися. Менi було дуже соромно наблизитися до неї в цьому вбраннi. Кальсони на зав'язцi не трималися i спадали. Я вiдтягнув якнайнижче сорочку, прикривши ширiнку i пiдiйшов.
- Розповiдай! Що накоїв? - змiнивши смiх на наказовий тон, запитала вона.
- Перехiд кордону у нього, - вiдповiв мiй санiтар i додав: - З братом вiн тут разом.
- Так що б ви там робили? Ви б там з голоду здохли i з смiттєвих куп би не вилазили або у вас золотце з собою прихоплене було? -з розумним виглядом запитала медсестра, вона була дуже схожа на мавпочку.
- Нiчого у нас не було. Нас затримали фiни i видали.
- Фiни ?! - здивовано протягнула вона. - Так ви були вже там? .. Ось бачите, нiкому ви не потрiбнi, навiть там.
- Н i, чому? - вступив в розмову довготелесий санiтар, який за своїм розвитком, схоже нiчим не вiдрiзнявся вiд цiєї мавпочки в окулярах. - Якщо б вони були вченими або мали купу грошей, їх би не видали.
Я знав, що вони скажуть далi, що там ми змушенi були б обмовляти на батькiвщину, щоб вижити.
- Правда, їм запропонували б роботу проти Радянського Союзу або заслали б додому, як шпигунiв, - закiнчив свою промову санiтар.
- Правильно ви кажете, але ми i не думали там залишатися. Це добре, що фiни нас видали, а то невiдомо чим це все могло б закiнчитися, - додав я вiдчуваючи себе дурнем в очах цих людей, бажаючи швидше закiнчити цю дурну дискусiю.
- Нiчого, не турбуйся! - розсмiялася знову медсестра, - пiдлiкують тебе тут, i нiякi закордони тобi бiльше не будуть потрiбнi.
- Семенович! - звернулася вона до мого санiтара, - принеси лiжко i в наглядову палату його.
Вiльних мiсць в палатi не було. У великiй кiмнатi яскраво горiли лампочки. Рядами стояли впритул бiлi важкi металевi лiжка, на яких спали люди з жовтими обличчами мерцiв. Вiкна з товстими гратами були вiдкритi, але в палатi було душно. Отруйний запах лiкiв, хлорки i поту стояв в повiтрi. Я лiг на матрац в проходi бiля дверей i хотiв якомога швидше заснути, щоб не бачити всього цього.
Глава 36
Наглядова палата
Прокинувся я вiд крикiв в коридорi.
- Пiдйом! Оправлення! - кричали санiтари. Один з них влетiв в нашу палату i накинувся з матом на сонного хворого.
- Бiжи жваво, хапай таз i роби прибирання!
Я скрутив матрац, запхав його пiд лiжко i вийшов у вiдкритi дверi на оправлення.
- Куди поперся? - кричав менi санiтар.
- До туалету.
- Повернись i чекай всiх! Притому, питати треба!
- Вибач, я не знав, - сказав я.
- Так ось, тепер знай, - не зло вiдповiв вiн.
До туалету привели строєм, там санiтар замкнув всiх i пiшов у своїх справах, кричачи на когось в коридорi.Туалет був набитий битком i кожен чекав своєї черги. Курцi випросили докурити самокрутку у прибиральника туалету. Вони по черзi втягували в себе їдкий тютюновий дим i передавали скрутку по колу. Вона вже обпiкала їм пальцi, але вони все ще не випускали її з рук.
Прибиральник-псих голосно лаявся, пробиваючи держаком вiд лопати заваленi отвори туалету. На нього нiхто не звертав уваги. Хворi люди, всi без винятку, топталися на мiсцi i неголосно перемовлялися.
У палатi мене переклали з пiдлоги на лiжко. Лiжка стояли впритул, одним довгим рядом, що на них можна було забратися тiльки з проходу, перелазячи через спинку. Вузьким проходом мiж рядами ходили один за одним взад i вперед п'ять хворих. Три кроки - вперед, потiм всi розгорталися i - три кроки назад. Той, хто втомився, забирався на лiжко, i його мiсце займав в строю iнший. На мої питання вони знехотя вiдповiдали. Менi було важко повiрити їм, що вони ось так ходять туди i назад в цих страшних кальсонах вже п'ять, вiсiм, дванадцять рокiв i нiхто з них не знає, коли буде кiнець їх лiкуванню.
Несподiвано в палату увiйшов чоловiк у зекiвському одязi. Вiд нього я дiзнався, що вiн такий же хворий як i я, тiльки працює у вiддiленнi помiчником у сестри-господинi.
- Нiчого, не турбуйся! - дiзнавшись за що я тут, сказав вiн. - Тебе тут довго тримати не будуть. П'ятiрка i випишуть.
- Ти це серйозно чи шуткуєш ? - не вiрячи йому, запитав я.
- А чого ти обурюєшся? Он, Андрюха Заболотний, - теж перехiд, дев'ятий рiк сидить, Володька Корчак - сьомий!
Вiд його слiв менi стало не по собi. Виявляється, пробути п'ять рокiв тут - це така дрiбниця, що не варто навiть турбуватися. Я не мiг уявити, коли я виберуся з цього замкнутого простору, кiнець якого - нескiнченнiсть.
- А коли тебе випишуть? - задав йому я дурне питання.
- Звiдки менi знати. Може через пару рокiв ...
- А скiльки рокiв ти вже тут?
- Десять.
- Десять ?! - Так це якийсь жах! - закричав я.
Хворi ходили взад i вперед, не звертаючи нiякої уваги на нашу розмову. Напевно, кожен новенький поводився так i вони до цього звикли.
- Зайди, скотина, в палату! Хто вас вiдкрив? Санiтар! Чому в коридорi хворi? - кричала голосно за дверима медсестра.
- За столи, перша змiна! Перша змiна, виходь! - звали санiтари.
- Ти що, скотина, руки не мив?! ...
- Мив, мив, ой, ой, мив я, - чулися у вiдповiдь переляканi крики.
- Надзорка, за стiл! - Дiйшла черга i до нас.
Я залiз у середину cтрою, боячись потрапити в немилiсть до санiтарiв. Хворi по одному пiдходили до бочка i мочили руки в смердючiй водi з хлоркою. На кришцi бочка лежав мокрий вiд витертих рук рушник. Санiтар стояв поруч i пильно стежив за всiма.
Посерединi коридору стояли два довгi столи. Всi сiдали щiльно один до одного на дерев'янi лавки i їли. У моїй алюмiнiєвiй мисцi поверх прозорої рiдини плавала жовта пляма вiд розталого шматочку вершкового масла, на днi було кiлька погано очищених картоплин з шкiркою i трохи перлової крупи. Справа лежав тюремної спецвипiчки шматок хлiба, поруч з ним - пом'ята алюмiнiєва наполовину заповнена кружка з солодкуватою рiдиною з назвою "чай".
- Доїдай скорiше, тебе лiкар чекає, - поклавши руку менi на плече, сказав санiтар. - Ось, одягни, - простягнув вiн менi синього кольору з бiлими плямами вiд хлорки старий лiкарняний халат.
Навiть цьому халату я був радий, можна було прикрити їм цi ганебнi кальсони, але вiд майбутньої зустрiчi з лiкарем у мене по тiлу пiшло нервове тремтiння. Я розумiв, що вiд цiєї бесiди буде залежати моє життя в цих стiнах: або це буде просто перебування, або перебування в муках вiд нейролептикiв.
Глава 37
Iспит на виживання.
Я надiв халат i, засунувши руку в кишеню, притримував кальсони, щоб вони не впали.
"Що менi робити, якщо санiтар накаже взяти руки за спину в кабiнетi у лiкаря i в цей момент спадуть кальсони? Як лiкарю правильно вiдповiсти? "- переживав я.
- Сiдай! - Навiть не глянувши на мене, сказала лiкар.
- Чим хворiв ранiше? Чи був серед твоїх родичiв хтось на психiатричному облiку?
Вона гортала сторiнки моєї справи.
- Ми з братом першi з усiх наших родичiв.
- А за що ти був помiщений в психiатричну лiкарню в 1973 роцi?
- Военком на мене бiльше чотирьох годин кричав i погрожував вiдправити не в армiю, а в тюрму.
- Так, що це було? Протест?
- Нi, нi! Просто нерви не витримали. Через хворобу це, - викручувався я, наслухавшись вiд розумiючих в психiатрiї людей, що лiкарi звичайно довго i боляче лiкують тих, хто не вважає себе хворим. Правда, я знав i iншу сторону медалi, - лiкарi ще сильнiше лiкують тих, хто переграє, бажаючи списати все на хворобу.
- Я бачу, ти в армiю йти не хотiв. Як це розумiти? - прочитала вона в моїх паперах: - "Я буду служити тiльки в своїй американськiй армiї".
"О, Боже!", - подумав я. Це я дражнив воєнкома в Туркменiї в 1971 роцi, пояснюючи, що не люблю онучi з чобiтьми, а хочу в Америцi в армiї черевики носити. Це був жарт, але пiсля цього воєнком не знав, що зi мною робити i вiн так довго думав, що на той час i набiр закiнчився.
- Мене в армiю повиннi були закликати в 1969 роцi. Ось я i злився, що з року в рiк вiдкладають. У Туркменiї тому сказав зi злостi, що раз не берете мене в армiю, так я в американську пiду, - пояснював я лiкарю.
- А брат за що в лiкарню потрапив?
- Апатiя на нього напала. Пiшов в диспансер на консультацiю, а там його i вiдправили до лiкарнi.
Не мiг же я їй сказати правду, що ми готувалися до переходу кордону i в цей же час його викликали у вiйськкомат. Там вiн пройшов медкомiсiю i через лiченi днi його повиннi були вiдправити вiддавати борг Батькiвщинi. Це сталося в 1973 роцi. Я порадив йому пiти на прийом до психiатра i наговорити всяких жахiв. Спрацювало, в армiю не взяли, але, i вiйськовий квиток не дали.
- Що вас змусило бiгти з СРСР? - запитала вона суворо, навiть майор Єфiмов таким тоном нiколи не говорив.
- Ми не думали тiкати з Радянського Союзу, адже це наша Батькiвщина, - заперечив я. Менi було огидно вимовляти це слово "батькiвщина". Я не любив це слово таким, яким його розумiють радянськi люди; я порiвнював його з великою табiрною зоною, яку пiдносять тобi, як рай на землi; я зневажав цей рай i не мiг уявити, що повинен так прожити все своє життя.
- Тут нашi батьки живуть, - продовжував викручуватися я. - У нас бабуся i дiдусь - знаменитi бiльшовики.
Це була правда. Мiй дiд, батько матерi, Петро Попов, воював в окопах Першої свiтової, де активно вели агiтацiю проти прогнилого царизму прихильники рiзних партiй. Вибрав вiн для себе свiй шлях боротьби за справедливiсть, приєднавшись до великого [нероби] видатного[демагога], борця за справу робiтникiв i селян товариша Ленiна. Повернувся дiд в рiднi краї i в Онежськiй губернiї був першим бiльшовиком, героєм подiй в боях з англiйцями в 1918-1919 роках, а погубили його не вороги, а такi ж бiльшовики-ленiнцi в 1937 роцi, i закiнчив вiн свiй шлях, як ворог народу , в таборах ГУЛАГу, залишивши дружину з п'ятьма маленькими дочками на свавiлля радянської влади.
- У нас навiть в думках не було, щоб там залишитися, - пояснював я лiкарю. - Ми навiть мов нiяких iноземних не знаємо. На якi б ми там грошi жили? Заробити там неможливо, там у них своїх безробiтних повно. Це у всьому винен мiй друг Анатолiй. Вiн на кордонi в Карелiї служив, казав нам, що ми запросто пройдемо туди, а потiм - назад, ось ми i хотiли трохи помандрувати та й повернутися.
- Так для цього потрiбнi грошi, - сказала лiкар.
- Ми сподiвалися десь пiдробити, вагони розвантажити або комусь щось пiдчинити, або навiть до хiпi примкнути i з ними потусуватися i послухати музику.
- Чому ти ображав офiцерiв на кордонi при видачi? - продовжувала вона все тим же холодним тоном, вiд якого пахло сильно гарячим лiкуванням.
- Тому, що на мене стали кричати, що я - зрадник, одягли наручники i солдати затворами клацали. Це мене так сильно зачепило, що я i наговорив там всяких дурниць.
Я намагався уявити себе в її очах iстеричною молодою людиною, але при цьому великим патрiотом Батькiвщини.
- Нiчого, - наче вгадавши моє найпотаємнiше бажання, сказала лiкар, - ти за своїм розвитком схожий на чотирнадцятирiчного хлопчика, ось коли станеш дорослим , так i випишемо.
- Як довго менi доведеться тут лiкуватися?
- Думаю, за п'ятирiчку вилiкуємо, - серйозно сказала вона.
Я вийшов з кабiнету, а в головi звучало: "П'ять рокiв! П'ять рокiв! I вiдлiк тiльки починається з сьогодняшнього дня ".
Санiтар завiв мене в наглядову палату i забрав халат. Кiлька людей ходили взад i вперед в проходi. Я прилаштувався до них. "Три кроки - вперед, три кроки - назад, - i так п'ять рокiв!" - з жахом думав я.
На лiжках лежали люди, деякi з них голосно стогнали, когось викликали в процедурний кабiнет на уколи. Санiтар-зек в бiлiй куртцi сидiв на табуретцi в дверному проходi i читав газету. Не знаходячи собi мiсця, я то перелазив через спинку лiжка i лежав в оточеннi хворих, то знову ходив в проходi, поки в коридорi не роздалися голоси санiтарiв.
- На обiд ... Руки мити! ... Куди пiшов? Вернись, скотина!
Лiкарняний обiд був приготований кухарями за рецептом з анекдоту. На перше був суп - пiвмиски води з перловкою, на друге - перловка без води - це був коржик клейстеру на днi миски, i на третє - пiвкружки злегка солодкуватої води без перловки з приємною назвою "компот". Я з'їв цей обiд i чекав, коли скажуть вставати.
- Новенький! Де ти? Тобi теж призначенi лiки, - побачивши мене, сказала медсестра.
Поруч з процедурним кабiнетом пiд стiною стояла черга на прийом лiкiв. Бiля медсестри на тумбочцi стояв пiднос з мензурками, заповненими рiзнобарвними таблетками.
Хворi пiдходили, брали мензурку, на якiй було написано їх iм'я i швидко перекидали її в рот, запиваючи водою. Потiм вони з широко вiдкритим ротом поверталися до санiтара, i вiн шпателем шукав непроглоченi таблетки. Мене чекали всього двi великi бiлi таблетки тизерцину. Я вiдразу зазначив, що для початку це зовсiм непогано, порiвнюючи з двадцятьма, а то i значно бiльшою кiлькiстю таблеток, якi приймали iншi. Я знав дiї тизерцину. Це - сильний невролептик, але вiд нього не викручує тiло навиворiт так, як вiд галоперидолу i трифтазiну. Санiтар перевiрив шпателем у мене пiд язиком.
- Дивись, знайду таблетку, - вiдразу на iн'єкцiї переведуть, - попередив вiн мене.
Вiд одного слова "шприц" менi ставало погано. У процедурному кабiнетi величезного розмiру склянi шприци з товстими голками, як стрижень кулькової ручки, постiйно кип'ятилися i стерилiзувалися. Менi таким шприцем тiльки що брали кров. Медсестра тупою голкою ловила мою вену, яка в страху зникала пiд синьою шкiрою i проколи заливалися кров'ю, утворюючи величезнi синцi. Найбiльше на свiтi я боявся потрапити в цей кабiнет, i це було б дивом, якби в найближчi п'ять рокiв я уникнув цiєї долi.
Лiки подiяли швидко. Я вiдчув сильну слабкiсть i, боячись втратити свiдомiсть, поспiшив залiзти на лiжко, де швидко заснув.
Мене хтось штовхав. Прокинувшись, я нiчого не мiг зрозумiти. Рот i нiс пересохли, язик онiмiв i дуже хотiлося пити. Духота в палатi спала, але подушка i простирадла вологi вiд поту прилипали до тiла.
- Вставай, на оправлення, - штовхав мене сусiд.
Я став у стрiй, ноги не хотiли стояти, i темнiло в очах. В туалет не хотiлося, але на оправлення повинна йти вся палата. Якби в цi секунди менi запропонували йти в Америку або лягти на лiжко я, не замислюючись, вибрав би друге.
На вечерю була каша-вiвсянка без води, знову схожа на клейстер, їсти не хотiлося. Я випив тiльки чай i з жахом чекав виклику на лiки, мрiючи скорiше впасти на лiжко i заснути.
Удари швабри по нiжкам лiжка розбудили мене. Черговий хворий мив пiдлогу. У вiкнi за товстими гратами лiтали i голосно кричали стрижi. Cходило сонце ,i рожевi зайчики вiд нього висiли на стелi. Це був мiй другий ранок. Менi хотiлося знову заснути, вiдключитися, щоб не бачити день, проспати до самої виписки. За дверима кричали:
- Вставай! Оправлення! - I ... потягнулися буднi.
- Одягай халат! Пiшли до лiкаря, - викликав мене пiсля снiданку з палати санiтар.
Вiдвiдування лiкаря нiчого доброго не обiцяло, але мої побоювання виявилися марними. Лiкар викликала, щоб уточнити деякi питання про призначення менi другої групи пенсiї по iнвалiдностi. Другу групу призначали хворим, за якими потрiбен був постiйний догляд i нагляд, в категорiю яких потрапляв тепер я.
- Ранкову дозу лiкiв я тобi скасовую, - сказала лiкар на прощання.
Глава 38
Перехiд до загальної палати.
Повiльно i болiсно тяглися днi. З вiддiлення я тiльки раз виходив у каптьорку бiля сходового майданчика, де фотограф вiдобразив мене на пам'ять для особової справи. Вiн надiв менi на шию манжет з бiлим комiрцем i краваткою, а зверху - засмальцований чорний пiджак i попросив тримати в руках дощечку з моїм прiзвищем.
Я проходив десятиденний карантин в наглядовiй палатi, де лежали дуже хворi люди з вiддiлення, покаранi порушники порядку i новачки, як я.
Порушникiв режиму саджали на боляче дiючi уколи, такi як сульфазiн i нейролептики. Вiд чотирьох iн'єкцiй сульфазiну, якi викликали страшний бiль ,а робили їх двi пiд лопатки i двi в сiдницi, цi люди лежали нерухомо в лiжку i вили або стогнали вiд нестерпного болю i високої температури; iншi або топталися на мiсцi, або завмирали з перекошеною гримасою на обличчi i кiлька хвилин так стояли мовчки.
- Анна Володимирiвна, переведiть мене в загальну палату, i якщо дозволите, на роботу пiду, - прошу лiкаря пiд час обходу.
- Можна його перевести, - дала вона розпорядження санiтару.
- Слава Богу! - зрадiв я, - в загальнiй палатi хоч штани дадуть.
Iз слiв хворих я знав, що режим в моєму другому вiддiленнi був самим м'яким порiвняно з усiма iншими в лiкарнi. Може, це залежало вiд заввiддiлу Ганни Володимирiвни, лiтньої iз суворим обличчям жiнки, яка вважала, напевно, що її пацiєнти спочатку - хворi люди, а потiм - злочинцi. А може вiд бригадира санiтарiв Семеновича, який був не з числа хулiганiв або злодiїв - кримiнальникiв, якi вiдбували невеликi сроки покарання.
Семеновичу на вигляд було рокiв сорок. Вiн мiг гучним голосом кликати хворого, але нiколи не кричав, i в його присутностi санiтари поводили себе стримнiше.
Потрапити в загальну палату було маленьким святом з подарунком i компанiєю. Подарунком були сотню раз перепратi короткi зекiвськi штани, а компанiєю - п'ять мешканцiв палати.
З вiкон маленької палати я побачив двiр, покритий вугiльним пилом i двома поламаними вантажiвками, якi стояли бiля помийного бака, завод, з вiкон i дверей якого валив помаранчевий дим i доносився шум механiзмiв, паркан з колючим дротом i сторожовими вишками, на однiй з яких розморений спекою часовий зняв автомат i поставив його поруч з собою на пiдлогу.
П'ять лiжок стояли впритул одна до одної, i ще одне лiжко було втиснуте пiд стiнкою. Коли я зайшов, в палатi троє тусувалися в маленькому проходi, роблячи два кроки - вперед, два - назад, а двоє хворих лежали.
- З глузду з'їхати! I не набридло вам так роками тусуватися? Або ви звикли? - залазячи на лiжко, замiсть вiтання, - запитав їх я.
- Потратив би ти до нас у вiддiлення на пiвроку ранiше, ось тодi б ти з глузду з'їхав, - вiдповiв Адам, якого я бачив багато разiв, як вiн прибирав туалет. - Це зараз Семенович "бугром" (бригадиром) у нас, при ньому жити можна. Вiн i хворих не б'є i передачки не забирає. Ось до нього був "бугор", - звiр просто, - продовжуючи тусуватися розповiдав Адам, вимовляючи то українськi, то росiйськi слова. - Той на оправлення виведе, крейдою межу на пiдлозi накреслить, i якщо хто не рiвно встане - все, вiн оправлення скасує, а того в туалет бити поведуть.
- Так, при ньому завжди когось в туалетi били, - пiдтвердив сидiвший на лiжку дiд. - Чи знайде вiн сiрник - отримуй, крихти махорки - отримуй, банку консервiв з передачки не даси - отримуй.
-Ай-яй-яй, що творилося! - схопивши голову руками вигукував Адам. - Ай-я-яй! Це все-
Семенович! Дай Бог йому у нас довше побути.
Мiж високим Адамом i стареньким дiдом було лiжко маленького i худого горбаня-цигана. Вiн почав махати руками i, дивлячись менi в очi запитав:
- А за що мене побили? За що? За те, що я не мiг мити пiдлогу пiсля прийому лiкiв. Санiтари витягли мене в коридор, прив'язали мої руки до швабри i так тягали мене по всьому коридору. За що? - повторював вiн, i його чорнi очi горiли гнiвом. - П'ятий рiк терплю все це i тiльки за те, що я порiзав свою матiр. Будь я здоровий, не будь у мене голосiв i галюцинацiй, я б цього нiколи не зробив. Хiба я винен, що я хворий?
Його гнiвний голос змiнився i циган з гiркотою сказав:
- Тепер i родичi мене бояться. Мати менi пробачити не може. Ой-йой-йой!
Вiн помовчав кiлька хвилин i тепер почав звинувачувати всiх своїх рiдних за те, що вони не розумiють, що вiн хворий, що кинули i забули його в цьому пеклi i навiть не можуть принести махорки.
- Ось, Бирко спит, ден спит, нiч спит. В туалет сходит, поїсть i знову спит. Шасливий, от би мне так, - перевертаючись в лiжку, сказав лiтнiй вiрменiн, який прибув на пару тижнiв ранiше мене i, як i я, ще не вiрив в навколишню його реальнiсть.
У цигана була стаття за тяжкi тiлеснi ушкодження, у решти чотирьох - за вбивства. За рiшенням суду всi ми були звiльненi вiд варти i кримiнальної вiдповiдальностi.
Глава 39
Першi знайомства
Спецлiкарня перебувала на територiї Днiпропетровського слiдчого iзолятора, обнесеного високим кам'яним парканом з козирком, покритим колючим дротом, i другим дерев'яним парканом з колючим дротом, натягнутим рядами зверху. У проходi мiж парканами були розтягнутi рулони тонкого, як павутина, дроту i малопомiтна сигналiзацiя. Кiлька разiв вдень i вночi солдати перевiряли її, одночасно включаючи потужнi динамiки по всьому периметру паркану, приголомшуючи все навколо пронизливим пульсуючим писком. Охоронцi були не для хворих, а для засуджених зекiв, якi працювали санiтарами i в хозобслузi. У всiх у них була перша судимiсть i невеликий срок - до п'яти рокiв. Це були дрiбнi злодiї, вулична шпана i водiї, з вини яких сталися серйознi аварiї на дорогах.
За погану роботу - якщо вони не були занадто вимогливими до хворих, їх могли вiдправити на зону, замiсть дострокового звiльнення. Санiтари найбiльше боялися потрапити туди, де про них ходила дуже погана слава, i вони знали, що їх там можуть "опустити" (згвалтувати).
На вiдмiну вiд наглядової, в загальнiй палатi на стiнi висiв динамiк i дозволялося мати двi книжки. Все iнше, навiть олiвець i аркуш чистого паперу, категорично заборонялося. Порушника могли побити санiтари або ще гiрше: лiкар мiг прописати десять уколiв сульфазiну. У вiддiленнi була маленька бiблiотека, її зiбрали самi хворi. Я спробував вбити час читанням книг, але вiд трифтазiну не пам'ятав про що я щойно прочитав, i швидко втомлювався. Цiлi днi потрiбно було проводити в лiжку або ходити в проходi мiж лiжками, лише на короткий час я виходив з палати, йдучи на оправлення або в їдальню. Вiд лiкiв я швидко втомлювався, а якщо лежав у лiжку, то тiло нило i болiли боки.
Менi дуже хотiлося побачити брата i дiзнатися, що з ним. Я довго дивився у вiкно, спостерiгаючи, як колони хворих щодня проходять по двору , але нiколи не мiг знайти серед них Мiшу.
Всi хворi iз загальних палат зобов'язанi були виконувати рiзного роду роботи. Адам був прибиральником туалету, де вiн мiг роздобути у хворих для себе махорку i спокiйно там покурити, iншi працювали в посудомийцi або вранцi драїли ганчiрками вiддiлення. Мене назначили мити сходовий пролiт мiж третiм i нашим, четвертим поверхом. Дiд, загальмований вiд лiкiв, приносив нам в тазику воду. Я з напарником розмахував мокрими ганчiрками по сходам, викручуючи руками в таз брудну воду. Санiтар зазвичай стояв поруч, курив або розмовляв з ким-небудь.
Миття сходинок давалося менi дуже важко. Не було просто сил робити настiльки неважку роботу, але я змушував себе працювати, розумiючи як важливо рухатися хоча б цi тридцять хвилин, тому що потiм потрiбно буде знову лежати в лiжку, поки покличуть на обiд.
До обiдiв, а вiрнiше, до лiкарняної їжi я вже трохи звик. Це була вода з перловкою, або вiвсом, або сiчкою. Часто подавали виварену бiлу солону капусту, але найбiльше я боявся їсти суп, коли в ньому плавали шматочки у виглядi поросячого ока або порубана нiздря з вовною всерединi, або подрiбнена щелепа з гнилими чорними зубами.
У коморi бiля їдальнi зберiгалися особистi продукти хворих, купленi в лiкарняному кiоску або отриманi вiд родичiв пiд час побачень.
Перед видачею продуктiв бiля шафи вистроювалася черга i сюди, як на морський берег, злiталася зграя ненажерливих i нахабних "чайок" в бiлих куртках i ковпачках - зекiв-санiтарiв. Хворi давали їм все, що вони просили - банку консервiв, пряники, цукор, - розумiючи, що iнакше санiтар зможе знайти непроглочену таблетку у ротi, заборонити курити, змусити драїти пiдлоги у вiддiленнi. Погано доводилося тим, у кого не було нi грошей, нi родичiв, вони змушенi були доїдати недоїдки з чужих мисок або клянчити за столом. Пiсля обiду i прийому лiкiв була прогулянка,- одна година.
- Всiм на прогулянку! - кричали санiтари i вiдкривали дверi палат.
Хворi йшли до кинутого на пiдлозi мiшка, де лежали зекiвськi кепки, брали будь-яку i строїлися. Стояли парами. Спочатку всiх рахував санiтар, за ним-медсестра, а вже пiсля всiх - прапорщик-контролер. Якщо рахунок у всiх збiгався, то колона виходила на прогулянку, але частiше їм доводилося перераховувати, що займало хвилин десять-п'ятнадцять.
Ми виходили в запорошений двiр лiкарнi до смердючих вугiльних куп, потiм проходили по коридору через центральний корпус в iнший вузький двiр, за воротами якого розташовувався недавно збудований силами хворих адмiнiстративний корпус.
Прогулянковий двiр був метрiв сорок в довжину i чотири в ширину, з довгою лавкою посерединi. З одного боку стояв високий дерев'яний паркан з колючим дротом нагорi, з iншого - низький штахетник, за яким походжали, спостерiгаючи за хворими, прапорщики, медсестри i санiтари. Двiр був посипаний дрiбною галькою i вугiльним пилом. Мiсцем оправлення служив дальнiй кут двору, звiдки текла довга пiнiста i смердюча рiчка. Загоряти заборонялося. Деякi хворi закатували сорочки вище пупа i так потроху крали сонячнi променi. На всю лiкарню був тiльки один цей двiр, в нього за день виводили на прогулянку бiльше тисячi чоловiк. Спека i слабкiсть вiд лiкiв вiдразу розморила мене. Я сiв на лавку i спостерiгав за хворими.
Високий, рокiв сорока хворий, з одягненим не за розмiром маленьким кашкетом, в коротких штанях i загорнянiй наверх сорочцi, ходив самотньо по двору, розмахуючи руками. Це був Андрiй Заболотний. У нього була така ж стаття як i у мене. Менi давно хотiлося з ним познайомитися.
- Ти за перехiд кордону тут? - запитав я, коли вiн проходив поруч.
- За спробу, в 1967. Я знаю, ти був з братом в Фiнляндiї, - вiдповiв вiн.
Ми стали ходити разом, пробиваючись крiзь групи хворих, якi курили тютюновi самокрутки.
- Андрiй, ти майже вiсiм рокiв в лiкарнi i у тебе є досвiд, дай менi пораду як нам з братом бути? Ми на слiдствi i експертизi "гнали" (симулювали). Чи варто пiти на прийом до лiкаря i розповiсти всю правду? - запитав я.
- Я б не радив. Думаєш, вони визнають, що вам вдалося обдурити експертiв? Швидше за все, лiкар вирiшить, що ти не усвiдомлюєш свою хворобу i почне тебе лiкувати по-справжньому, поки ти це не зрозумiєш. Я тебе зараз з Сергiєм познайомлю, вiн з 12-го вiддiлення, десь тут ходить. Сергiй теж за спробу переходу кордону давно тут. Вiн себе хворим не вважає, так лiкарi його весь час лiкують i, схоже, виписка йому не скоро свiтить.
Ми обiйшли двiр.
- Щось я його не бачу, - повертаючи голову на всi боки, доповiв Андрiй. - Гаразд, давай збиратися на вихiд, буде краще, якщо медсестра нас разом не бачитиме, - сказав Андрiй i, опускаючи сорочку, швидко пiшов до виходу.
Глава 40
Голiння, кiно i пошта
Я завжди прокидався, коли за вiкном починали кричати стрижi, їх будиночки-гнiзда було видно у вiконному отворi, i до них не можна було дотягнутися .
Я намагався заснути, задрiмати, вiдсунути ранок, але замiсть цього мозок вперто вiдраховував години, хвилини неминучого пiдйому. I цей ранок настане з пронизливими сигналами радiо, через секунду заграє гiмн Радянського Союзу, а потiм - гiмн України.
"Доброго ранку, дорогi товаришi!" - скаже диктор i вiдразу почнуть хлопати дверi i знову закричать санiтари, що вже пiдйом, оправлення i так ... щоранку.
Сьогоднi недiля. Це найкращий день тижня. Нi лiкарiв у вiддiленнi, нi сестри - господинi, любительки влаштовувати генеральнi прибирання. Сьогоднi вiдпочивають i хворi, якi в'яжуть цiлими днями в коридорi сiтки-авоськи. В'язання сiток називалося процедурою трудотерапiї. Менi було важко уявити , як цi люди приймаючи лiки, в'яжуть цi сiтки, сидячи годинами на лавцi пiд стiною.
За сiтку платили сiм копiйок. За мiсяць можна було заробити вiсiм-десять рублiв i купити багато пачок махорки, два кiлограми пряникiв, солодкої маслянистої халви, кiлька банок кiльки в томатi.
Ложка дьогтю псує бочку меду. Недiля була "зiпсована" голiнням i стрижкою, цього нiяк не можна було уникнути.
- На голiння! - випускає нашу палату санiтар.
Вiдразу пiсля снiданку вiн веде нас до столу в кiнцi коридору, де стоїть цинковий тазик з холодною водою. Цi ж тазики використовувалися у вiддiленнi для миття пiдлог i туалету.
Троє хворих-цирульникiв, тримаючи в руках бритвенi верстати, голять хворих пiд наглядом санiтара.
- Наступний! - звуть мене, i холодний пензлик -помазка розмазує мило по моєму обличчi. Хворий мочить пензлик в тазику, де в мильнiй водi товстим шаром плаває збрита чиясь щетина, потiм намилює пензлик шматком господарського мила i продовжує мене мазати.
- Як бритва? - питаю я, знаючи, що у мене дуже жорстка щетина, а тут ще вiд мила з холодною водою взагалi задубiла.
- Можна ще голити, вважай пощастило тобi, ти - третiй.
Цирульник змивав криваве мило i мою щетину в брудний тазик i продовжував свою справу.
- Задер голову, потерпи, трохи залишилося, - заспокоював вiн, бачачи як я терплю бiль. - Ну от i все. Готово! Як огiрочок. Наступний!
"Треба буде обов'язково в листi додому написати, щоб привезли на побачення механiчну бритву, електричну не можна, ", - думав я, змиваючи в туалетi мило з обличчя i заклеюючи порiзи шматочками газети.
Пiсля голiння санiтар питав у хворих хто буде писати листи. Я вийшов у коридор, декiлька людей вже сидiли за столом i щось писали.
- Скiльки тобi аркушiв паперу? - запитала медсестра.
- Один.
Вона дала менi олiвець i один, вирваний iз зошита аркуш, зробивши позначку в своєму журналi: "один лист i олiвець".
Письмове приладдя хворих, їх конверти, зошити, а також отриманi листи i фотографiї зберiгалися в шафi пiд замком як дуже важливий секретний матерiал. Стягнути або роздобути аркуш паперу i олiвець було дуже небезпечним заходом i карався цей злочин курсом сульфазiну або "сухим бромом", що означало вiдвiдування туалету, де санiтари вiдлупцюють тебе по повнiй програмi.
"Все добре у мене тут, - писав я в листi. - Читаю книжки, вдосталь сплю. Продуктiв багато не везiть, часник або цибулю, а так, тут непогано годують. Шкода тiльки, що Мiшу не бачу. Чекаю, нудьгую. Саша ".
Я розумiв, що лист мiй буде прочитаний медперсоналом, значить скаржитися на життя не можна, в кращому випадку, - його викинуть на смiття, в гiршому - лiкар пропише менi галоперидол або сiрку, що б все в порiвняннi в життi було.
Я простягнув конверт з олiвцем медсестрi. Вона зробила позначку в своєму журналi i вiдправила мене в палату.
Два рази на мiсяць в недiлю у вiддiлення приносили кiнопересувки i показували фiльми. Погано було, коли перегляд фiльму збiгався з часом прогулянки, так сталося i сьогоднi. Велике вiкно в коридорi завiсили ковдрами, розставили кiлька лавок i санiтари почали виводити з палат людей. Хто не хотiв дивитися фiльм, повинен перечекати в наглядовiй палатi.
У надзорцi було душно i мало мiсця. Лавки теж вже були зайнятi, i я сiв на пiдлогу.
- Гавкнула (пропала) прогулянка. Знову, напевно, притягли фiльм про лисого сифiлiтика, - зло пробурмотiв мiй сусiд.
Кiномеханiк-зек включив кiноапарат. Як у справжньому кiнотеатрi спочатку був кiножурнал з невiдомим роком випуску. У ньому миготiли щасливi обличчя радянських людей, вони не перестаючи дякували партiю за її турботу, а партiя у вiдповiдь обiцяла їм створити ще бiльш свiтле i радiсне життя.
Мiй сусiд не помилився, фiльм був про Ленiна, "Людина з рушницею".
"Якого бiса фiни не витягли його з куреня i не видали в Росiю," - думав я.
Кiноплiвка постiйно рвалася. Включали свiтло, i всi мовчки чекали поки кiномеханiк склеїть її. Кiнець фiльму був великим полегшенням для мене. Наступний перегляд буде через два тижнi.
Радiо в палатi мовчало. Воно завжди мовчало, коли передавали гарну музику, це санiтари ставили в своєму житловому вiдсiку перемички, i їх динамiки працювали дуже голосно. Адам лежав на лiжку, заплющивши очi i стукав себе по головi, примовляючи:
- Ай ,яй, яй! Дурень! I треба ж! Ай, яй, яй!
- Що трапилося, Адам? Що ти ахаєшь? - запитав я, вирiшивши, що у нього знову стався конфлiкт в туалетi через куриво.
- Ой-йой-йой! I за що тiльки я, бiдолаха, сиджу? - шкодував вiн сам себе. - I треба ж йому було так напитися! Стара людина i так пив! - Це Адам про свого п'яного батька говорив. - Сором який, посеред села в грязi валятися! Притягнув я його додому, а вiн - мертвий. Сказали, що я його задушив, поки волок. Стара людина i так пив! Ай, яй, яй! I за що я так мучуся? - продовжував бити себе по головi Адам.
Поруч мертвим сном спав старий дiд Бирко.
- Ось шасливий, спит i спит, - бурмотiв Коля- вiрменiн. За вiкном сутенiло.
Яскраво горiли прожектори на сторожовiй вишцi, а з динамiкiв, розрiзаючи повiтря, пищала сигналiзацiя.
У палатi не було душно, можна було заснути i забути про все.
Глва 41
Генеральне прибирання
Зашипiв динамiк. Ось зараз заграють гiмни великої країни радянської, де так вiльно дихає людина i партiя покличе на новi подвиги.
Понедiлок. З самого ранку вiн вже був важким. Сестра-господиня знову затiяла генеральне прибирання вiдразу пiсля снiданку. Загальмованi вiд прийому лiкiв хворi витягували з палат лiжка, пританцьовуючи, несли тазики з водою, застиваючи раптом на кiлька хвилин з потворними обличчями. Натираючи ганчiрку господарським милом я драїв в своїй палатi блакитного кольору плiнтуси.
Дiд Бирко, ледве пересуваючись, носив воду i, схоже, спав на ходу. Циган з вiрменiном намилювали пiдлогу. У коридорi хворi стояли вздовж стiн з ганчiрками в руках, їх руки були складенi, як у кенгуру. Вони перевалювалися з боку на бiк, перетаптувалися з ноги на ногу, намагаючись, вiд страху бути побитими працювати, але дiя лiкiв була сильнiше їх бажання почати щось робити. Санiтари пiдганяли нерозторопних кулаком по бочинi.
Я отримував в порiвняннi з усiма, напевно, найменшу дозу лiкiв - сто мiлiграмiв
тiзерцину - це по двi таблетки два рази на день. Ця доза сильно дiяла на мене: постiйно була страшна слабкiсть, було важко думати, що навколо мене вiдбувається.
Дуже багато хворих приймали лiки, як говорили тут, кiнськими дозами - до ста двадцяти таблеток i бiльше, куди бiльш сильних нейролептикiв, нiж мiй тiзерцин. Менi здавалося, що зганяти цих людей з лiжка i змушувати працювати - це справжнiсiнький неприкритий садизм. Я мiг зрозумiти санiтарiв, не знавших нiчого про психiчнi хвороби, нейролептики. Вони очiкували вiд хворих, загальмованих вiд прийому лiкiв, такої ж реакцiї, як вiд здорових людей, тому кричали, давали їм стусани, навчаючи уму-розуму. На вiдмiну вiд санiтарiв, медперсонал все це знав i продовжував так до цього всього ставитися. Схоже, безкарна влада над дурнями давала їм можливiсть отримати велике задоволення вiд того, що вiдбувається тут.
Грандiозне прибирання було закiнчено. Пройшов обiд з екзотичною їжею пiд назвою "суп-росольник" з гiркою капустою i свинячою щетиною. Цей обiд не ризикнув би з'їсти навiть той iндiйський йог, який їв цвяхи, як ковбасу.
Глава 42
Андрiй Заболотний
Я чекав на прогулянку. Менi дуже хотiлося поговорити з Андрiєм i дiзнатися бiльше про його життя i про людей в лiкарнi. Пiсля довгих зборiв i перерахункiв нарештi ми вийшли. Наше друге i дванадцяте вiддiлення гуляли у дворi передостаннiми, сотнi людей тут вiдхаркувалися i мочилися до нас. Незважаючи на спекотний сонячний день, липкий вiд нечистот вугiльний пiсок прилипав до шльопанцiв. Русло рiчки з сечi, яке на час змiни вiддiлень пересохло, починало оживати.
Курцi, скрутивши товстi цигарки з махорки випускали цiвки диму, вiн густою хмарою стояв над двором. Я пiшов за прикладом Андрiя i, закотивши по груди сорочку, крав сонце, походжаючи з ним в парi подалi вiд паркану, де стояли санiтари i медсестри.
- Андрiй, розкажи як ти попався? - попросив я.
Менi було цiкаво знати, що змусило цю людину з невеликого українського мiстечка Смiла втекти за кордон.
- Попався дуже просто, - почав Андрiй. -Працював я електриком в порту, i там примiтив один корабель, що стояв на ремонтi. На кораблi знайшов надiйне мiсце в носi, де лежать якiрнi ланцюги, i вирiшив, коли закiнчиться ремонт сховатися там i пiти в рейс, а в першому ж загранпорту втекти. Я потихеньку туди складав продукти, воду i все необхiдне. Моя помилка, що я довiрився в цiй справi своєму приятелю, i коли корабель наближався до нейтральних вод, вiн здав мене. На борт пiднялися прикордонники i мене заарештували. Так в 1967 потрапив я до одеської в'язницi. Пришили менi за це статтю "Зрада Батькiвщинi" i дали дванадцять рокiв.
- Почекай! - перебив я його, - зраду, як я знаю дають, якщо у тебе були б виявленi хоча б якiсь антирадянськi документи, книжки або ти, як солдат, з армiї втiк. Навiть моєму спiльнику Анатолiю за те, що вiн нас через свою дiлянку застави переводив i то "зраду" не дали.
- Я теж вважав, що це неправильно i з Потьми (полiтичний табiр) скарги писав. Замiнили менi дванадцять рокiв на п'ять.
Андрiй замотав головою. Видно було, що вiн нiяк не мiг погодитися з усiм, що сталося.
А. Заболотний, м.Смiла, Укр. РСР. 1980 рiк.
- Тодi менi i п'ятiрка здалася несправедливим покаранням, i я вирiшив "косити" пiд дурня ... Зараз би третiй рiк вже вдома був, навiщо я це зробив? Написав я в таборi, що я - нiмецький шпигун, i мене швиденько на експертизу в Сербський, це в 1969 роцi. Там, звичайно, увiйшов я в роль дурня так, що мене вiдразу з Сербського вiдправили прямо в Ленiнградську спецлiкарню. Яке було моє здивування, коли лiкар на бесiдi зi мною повiдомила, що у мене зовсiм iнша стаття "За спробу переходу кордону" - i термiн цiєї статтi - до трьох рокiв. Побачивши цю лiкарню, я лiкарю вiдразу зiзнався, що в Iнститутi Сербського пiд дурня "косив", i просив її вiдправити мене в табiр назад, але лiкар сказала: "Будеш лiкуватися!" i пообiцяла рочки через три-чотири виписати. У 1973 роцi в цю диру за мiсцем проживання мене i виписали.
- Чому ти думаєш, що тобi спочатку дали дванадцять i ти вже дев'ятий рiк сидиш, а тебе навiть не обiцяють виписати? - Я не знаходив вiдповiдi, чому Андрiя так довго тримають. -Може ти вже ранiше за щось сидiв? - допитувався я.
- Можливо, за старе мстять, - недовго подумавши вiдповiв вiн. - Я ж десять рокiв вiдсидiв за те, що повернувся на Батькiвщину пiсля вiйни.
- Ти що, в полонi був?
- О, нi, ще гiрше. У нашому мiстi стояли нiмцi, а ми пацани, менi сiмнадцятий рiк йшов тодi, крали у них зi складiв продукти, мене зловили. Я непогано володiв нiмецькою мовою, в школi вчив, ось i видав себе за поволзького нiмця. Я i тодi був бiлявим довгим i худим, вилiтий нiмець. Спочатку я у них в канцелярiї як перекладач був, а потiм вони мене вiдправили в Гiтлерюгенд до Нiмеччини. Там я був недовго, це вже було пiд кiнець вiйни. Потiм я потрапив до американцiв i вiд них повернувся додому. Я навiть i уявити не мiг, що мене чекає вдома десять рокiв.
Звiльнився я з табору в 1956 i тодi для себе вирiшив, що в цiй країнi жити не буду.
Андрiю бiльше нiчого було розповiдати. Ми йшли мовчки, обходячи людей в цьому стiйлi, схожому на мiсце для утримання худоби перед вiдправкою на бiйню. Пiнiста рiчка розтягнулася майже на весь двiр.
- У нас ще є хвилин двадцять, щоб погуляти, - сказав Андрiй. - Ось як сеча дiйде до того мiсця пiд лавкою, так прогулянка i закiнчиться, - i вiн вказав на стовпчик, до якого залишалося трохи бiльше метра.
- Так що трапилося з вами у Фiнляндiї? - тепер питав мене Андрiй.
Лаючи себе, я став розповiдати Андрiю, якi помилки ми зробили i як були затриманi.
- Треба було вам якомога далi вiдiйти вiд кордону, - вислухавши мене сказав вiн.
Дванадцяте вiддiлення забирали з прогулянки, ми були наступними. Пiна пiдiйшла до стовпчика i зупинилася.
Прогулянка закiнчилася.
Глава 43
Баня з померлим
- Пiдйом! Баня! Знiмайте бiлизну з лiжок! - голосно кричали санiтари i стукали дверима, вiдкриваючи палати.
За вiкном темно, навiть стрижi ще сплять.
Вiддiлення строєм рушило до банi. Це було те саме напiвпiдвальне примiщення, де ми приймали холодний душ, потрапивши до лiкарнi. У маленькiй роздягальнi було тiсно, ??i вона не вмiщала всiх людей. Санiтари з криком i погрозами пiдганяли хворих скорiше роздягатися i заходити в душову. З тих же заiржавiлих восьми лiйок ледве текла ледь тепла вода. Використанi шматки господарського мила передавалися з рук в руки. На бетоннiй пiдлозi не було нiяких дерев'яних настилiв, i мильна брудна вода, не встигаючи зливатися в каналiзацiю, покривала всю пiдлогу кiмнати.
Голi, жовтого кольору тiла з атрофованими м'язами i круглими надутими животами оточували мене з усiх бокiв. Намилившись один раз i змивши з себе мило я вискочив з душу в роздягальню, де було вiконце для видачi чистої бiлизни. Там в напiвтемрявi бiля вiкна сидiв хворий з нашого вiддiлення. По обидва боки вiд нього стояли двi погано обструганi дерев'янi труни, на них вiн розклав стопками рушники,сорочки, труси та кальсони.
- А чому тут труни? Що їх зберiгати бiльше нiде? - запитав я.
- Тому, що морг тут. Он i на виписку мужик лежить, - i вiн показав рукою в темряву, де тiльки тепер я розгледiв прикритого простирадлом небiжчика, що лежав на бетонному столi. Мене охопило почуття огиди до виданих речей i хотiлося скорiше вибратися з цього примiщення. Тiльки тепер я зрозумiв змiст слiв хворих, коли вони розповiдали про когось i говорили:
-"Вiн виписався через" баню "".
Санiтар побачив, що я вже стою одягнений бiля виходу, коли бiльшiсть ще тiльки виходить з душу одягатися.
- Ти i ти, - тицьнув вiн пальцем на мене i на iншого хлопця. - Замiтiть воду в душовiй i роздягальню протрiть. Тiльки давайте швидше!
Вiн наказав роздавальнику видати нам швабри i ганчiрки. Менi дуже не хотiлося знову спускатися в баню. Я йшов i лаяв себе за те, що попався на очi санiтаровi, але робити було нiчого.
У вiддiленнi iснував строгий порядок щодо заправляння лiжок, за якими уважно стежили санiтари i медсестри. Можна було сидiти, але лежати на заправленому лiжку категорично заборонялося. Хочеш лягти - роздягнись i розстели лiжко, встав - заправ лiжко, тому доводилося протягом дня по кiлька разiв розбирати i заправляти лiжко. Може бути, для здорової людини це просто мало-приємне i нудне заняття, але пiд впливом нейролептикiв - це була дуже важка робота.
Глава 44
Побачення з батьками.
Перед самим обiдом мене викликали на побачення.
- Ведiть його, тiльки спочатку переодягнiть, - наказала медсестра санiтару.
-Ну-ка, покажися! Голити тебе треба?
Санiтар безцеремонно крутив рукою мою голову. - Гаразд, зiйде, - вирiшив вiн.
Я переодягнувся в новенький зекiвський костюм з такою-ж новенькою кепкою i ми пiшли.
Я розлядав всiх, хто зустрiчався по дорозi, сподiваючись побачити брата. Одна колона хворих йшла до банi, iнша - на прожарювання з матрацами на плечах, в битком набитому прогулянковому дворi були люди, бiля ворiт у супроводi санiтарiв стояло приблизно п'ятнадцять хворих, якi чекали побачення. Мiшi, на мiй жаль, нiде не було.
Кiмната для побачень розташовувалася усерединi чотириповерхового адмiнiстративного корпусу. Хворi розповiдали, що тут покiнчив життя самогубством один з будiвельникiв. Двi довгi лавки стояли пiд стiнами з бар'єрами, мiж ними ходив прапорщик. Нас, хворих, посадили пiд стiнкою з одного боку, батькiв i родичiв - з iншого. У торцi кiмнати, бiля виходу на лавцi розсiлися санiтари i медперсонал. Мiж родичами i хворими вiдстань була бiля двох метрiв, з цiєї причини потрiбно було голосно говорити, перекрикувати сусiда. Шквал шуму наростав так швидко, що прапорщик наказував говорити тихо, iнакше вiн припинить побачення. Бiля мене сидiв зовсiм молодий хлопець, кавказець, дуже хворий. Його старенькi батьки не знали як бути. Дивлячись на них можна було визначити, що вони приїхали з далекого гiрського аулу, де не говорять по-росiйськи.
- Розмовляти тiльки по-росiйськи! - попередив їх прапорщик.
Видно було, як двоє старих людей злякалися такого великого начальника i тепер мовчки сидiли, поглядаючи то на прапорщика, то на сина. Хлопець перейшов на дуже поганий росiйський, навiть я, сидячи поруч не мiг зрозумiти його слiв серед шуму голосiв.
- Тихiше, припиню побачення! - повторював прапорщик. У цьому шумi була одна маленька перевага: коли балаган ставав найсильнiшим, можна було кричати що завгодно i отримати будь-яку, навiть заборонену iнформацiю, не боячись бути почутим. Мої батьки прийшли разом з моєю двоюрiдною сестрою, Любою, але їй було лише 15, її не пустили на побачення, i вона чекала на вулицi. Батько намагався попросити прапорщика, щоб вона вiйшла, але отримав зауваження вiд нього i тепер мовчав, як винуватий школяр. Гуманна радянська влада забороняла впускати на побачення дiтей до шiстнадцяти рокiв, не бажаючи травмувати їх дитячi душi вiд зустрiчi з родичами, якi перебувають в психiатричнiй лiкарнi.
- Толiк з Борисом знаходяться зараз в Сиктивкарi, "на хiмiї", (звiльненi з табору i працюють на будiвництвах народного господарства). Толiк працює шофером, а Борис зараз в колгоспi на збираннi картоплi. Борис пише в листi, що влаштувався непогано, - розповiдала менi мама, ледь стримуючи сльози.
Я не хотiв засмучувати батькiв i на їх питання про лiкарню вiдповiдав, що, звичайно, тут погано, але можна терпiти.
- По радiо (захiдним радiостанцiям) багато про Леонiда Плюща кажуть, що його так тут лiкують, що вiн зовсiм хворим став, ти його бачив? - питала мама.
- Нi, не бачив, я в iншому вiддiленнi, навiть Мiшу ще не бачив, - кричав я у вiдповiдь, а у самого просто непритомний стан вiд новини, що Толiк i Борис вже на свободi, що вони всього один рiк пiд конвоєм пробули. Одна година пройшла швидко, батьки вийшли, щоб знову через кiлька хвилин зайти i зустрiтися з Мiшею.
Глава 45
Посудомийка i зустрiч з Мiшею.
- Ти хочеш працювати у посудомийцi? - запитала мене лiкар пiд час чергового ранкового обходу.
- Пiду, - погодився я. - Починай з сьогодняшнього дня, можеш виходити з вiддiлення на кухню. Запишiть його до списку! - звернулася вона до медсестри.
Рiшення лiкаря випустити мене за межi вiддiлення було доброю новиною, це означало, що лiкар не вважала мене серйозним антирадянщиком i злочинцем. Тiльки лiченим хворим за перехiд кордону i полiтичним вдавалося отримати роботу з виходом з вiддiлення i то, тiльки пiсля декiлькох рокiв, проведених в лiкарнi.
Як тiльки я намагався порiвняти подiї, що вiдбувалися в моєму життi - щастя вийти за дверi вiддiлення - i подiї, що вiдбувалися у Бориса i Толiка - вихiд "на хiмiю", так вiдразу ставало до слiз образливо за власне ув'язнення в цих стiнах.
Нова робота виявилася досить неприємною. В однiй з кiмнат вiддiлення була посудомийка з полками для чистих алюмiнiєвих мисок, кухлiв, ложок i двома цинковими коритами, в одне з яких заливали воду i багато хлорки. Ганчiркою я вiдтирав вiд мисок залишки їжi i кидав туди тарiлки, мiй напарник мив все, потiм полоскав в iншому коритi i стопками ставив весь чистий посуд на полицi. Помивши посуд, ми ще прибирали посудомийку i не помiтили, як вiддiлення повернулося з прогулянки.
- Семенович, а як же ми? Може зводиш нас на прогулянку з iншим вiддiленням погуляти, - просив я бригадира санiтарiв.
- Пiшли! - погодився вiн.
У прогулянковий двiр почали виходити вiддiлення четвертого поверху. Я побачив брата i вiдразу пiдiйшов до нього.
- Як ти сюди потрапив? - здивувався вiн i пiсля моєї вiдповiдi з жалем сказав, перетоптуючись з ноги на ногу: - Влипли ми з тобою, Шурик. Борис з Толiком, вважай, на свободi, а я тут, напевно, збожеволю. Як тут тiльки люди по стiльки рокiв сидять?
- Чим тебе годують?
- Цiлу купу дають три рази на день: трiфтазiн, триседiл. Крутить мене вiд них сильно, мiсця собi не знаходжу. Iнодi вдається цикладолу випросити, так хоч трохи легше робиться.
- Ти хоч не пий їх, навчися ховати лiки в горло. Постарайся! - просив я Мiшу.
- Легко сказати, ховай. Санiтари i так менi шпателем весь рот перевiряють, а трохи що замiнять, вiдразу на уколи посадять.
Мiша зупинився i показав менi худу людину з блiдим загальмованим обличчям, вiн кульгав на одну ногу i був одягнений в домашню смугасту пiжаму.
- Це - Леонiд Плющ, вiн з 9-го вiддiлення.
Нiколи б ранiше я не мiг уявити, що в цiй дирi доведеться бути разом.
- Давай пiдiйдемо, поговоримо з ним, - запропонував я. - Леонiд Плющ не знає, що вiн - наш старий знайомий. Адже ми з тобою самi вирiшили, що краще потрапити до психлiкарнi, вiдмучитися як вiн i вийти на свободу швидше, тiльки ми тодi не здогадувалися про iснування спецлiкарень, але що тепер про це говорити.
-Вiтаємо! - сказали ми, пiдiйшовши до Плюща. Вiн йшов разом з високим хлопцем, щось обговорюючи.
- Коли ми були на волi, ми слухали захiднi радiостанцiї, де дуже багато про вас розповiдали i ми переживали за вас, i ось тепер самi тут, - почав я розмову.
Плющ мовчки дивився на нас i, не знаючи що сказати, лише промовив :
-Та-а-а-к ...
- Гаразд, я пiду поки з братом погуляю, - сказав я, дивлячись, що Плющ не може зрозумiти що ми вiд нього хочемо. Може вiн нас прийняв за важкохворих людей, тому що обличчя у Мiшi застигло, вiн перетаптувался мовчки всi цi хвилини, та й мiй вигляд, думаю, був не краще.
У дворi гуляло вiдразу три вiддiлення, чоловiк триста, було дуже тiсно.
- Може, пiти тобi на прийом до лiкаря i розповiсти всю правду як симулював, - запитав я, дивлячись як важко доводиться братовi. - Все одно, напевно, лiкiв тобi бiльше не додадуть.
- Навряд чи з цього щось вийде. Лiкар мене навiть з наглядової палати випускати не хоче. Гаразд, спробую, - дивлячись на мене своїми чорними очима погодився вiн, - тiльки голова у мене зараз нi чорта не працює, навiть не знаю, що говорити. Ти знаєш, - раптом згадав брат, - тут в 9-му вiддiленнi хлопець є, вiн з тобою в Сербськiй був, здається, Бого його прiзвище. Так ось вiн!
Якраз в цей момент повз нас проходив Iван Бого. Вiн одразу впiзнав мене i привiтно посмiхнувся. Iван розповiв, що в лiкарнi вiн вже шостий мiсяць i отримує багато лiкiв.
- Дев'яте виходь! - пролунала команда. Хворi виходили через хвiртку i будувалися, з ними пiшов Iван. Санiтари розштовхували всiх по парам i рахували. Колона стояла i в рiзнобiй перевалювалася з ноги на ногу, мимоволi маршируючи.
- Десяте на вихiд!
- Нас кличуть, Шурик, я пiду, - сумно сказав Мiша.
- Одинадцяте виходь! - звали санiтари.
Семенович стояв бiля хвiртки i чекав нас.
Я був радий, що побачив брата, але радiсть затьмарювалася Мiшиним станом здоров'я i тiєю кiлькiстю таблеток, яку вiн змушений був приймати.
Глава 46
Переходчiкi кордону.
Я працював у посудомийцi i чекав знову зручного моменту побачити брата. Бiльше не було затримок з обiдом i ми виходили на прогулянку зi своїм вiддiленням. Три рази на день я йшов на кухню з хворими забирати там каструлi i бочки з їжею. Ув'язненi-кухарi в бiлих куртках хвацько рубали там свинячi голови, закидаючи їх до гiгантських котлiв. Як тiльки ми заносили каструлi з їжею до вiддiлення, санiтари, наче зграя голодних шакалiв, оточувала їх. Вони, штовхаючи один одного, поспiшали схопити ополоник i накладали собi повнi миски з каструль з написом "Дiєта". Вiд вершкового масла вони вiдрiзали товстий шматок i мазали собi на хлiб або кидали собi в кашу. Масло, що медсестра ставила в мисцi на електричну плитку i, вже розтануло, вона по столовiй ложцi розливала в тарiлки з супом для хворих. Свої повнi миски санiтари ставили на пiдвiконня i приймалися канючити бiля шафи роздачi особистих продуктiв.
- Пiдiгрiй, землячок, нi не ту, цю баночку, землячок, подiлися пряниками ...
- Зараз, зараз, - покiрно виконували прохання санiтара хворi.
- Що ж ти йому дав, а менi ?! - просить наступний, - я ж тебе покурити випускав, пам'ятаєш?
- Зараз, зараз, - вiдповiдав хворий. I це тривало до тих пiр, поки шафу на замок знову не закривали. Вiдмовити санiтаровi не мiг нiхто, навiть хворий на всю голову, навiть у нього спрацьовував iнстинкт самозбереження. Лiкарi та медсестри все це бачили щодня, три рази на день, i їм не було до цього нiякого дiла.
Я мив посуд i довго не знав, що зi мною поруч працює такий же переходчик кордону як я, Вiтя Рабинович. Йому на вигляд було рокiв двадцять п'ять. Говорив вiн мало, невиразно i шепеляво. Вiн був злегка сутулий, вигляд у нього був явно хворої людини i єдиним, що впадало в очi в його особi, - були дуже густi чорнi брови, ще густiшi i бiльшi, нiж брови у Леонiда Брежнєва.
- Вiтя, а чого тебе з Харкова понесло за кордон? - вирiшив запитати його я.
- У мене в головi стоять сильнi голоси, i вони менi заважають думати, - просюсюкав вiн.
- Так до чого тут голоси i кордон?
- Тому що частоти наших радянських радiостанцiй дiють на мене, i в мене вiд них голоси. Тому, щоб позбутися вiд цiєї електронiки, менi потрiбно було переїхати в iншу країну, де радянська електронiка не достає, - пояснював вiн менi, складаючи миски.
- Я купив квиток до прикордонної станцiї в Вiрменiї. Там прийшов до прикордонникiв, розповiв їм все i попросив їх провести мене до Туреччини. Прикордонники поки мене чаєм напували, викликали КДБ i тi мене сюди вiдправили.
- А зараз до тебе електронiка приєднана?
- Нi, зараз тихо, але вони знову скоро пiдключать, - шепелявив вiн.
Вiтя сидiв вже майже три роки. Був вiн звичайним, зовсiм безпечний для суспiльства хворим. Тiльки людськi виродки могли вчинити з ним так: направивши на лiкування в Днiпропетровську спецлiкарню. Пiд час прогулянки я розповiв про Вiтю Андрiю Заболотному.
- Знаю, його електронiка мучить, голоси, - пояснив менi Андрiй. - Так що не дивуйся, чому тут навiть такi сидять. Ми маємо справу з бандитами, для них головне - стаття, пiсля неї вони дивляться на людину, - спокiйно, але дуже гнiвно сказав вiн i продовжив:
- Вiтю Рабиновича виписати вони не можуть, тому що вiн брехати не може, сказав би, що так, у мене голоси i пiдкорятися їм бiльше не буду. Лiкарi б йому ремiсiю поставили i виписали, так вiн тепер їм каже, що "я бiльше кордон переходити не буду, а постараюся виїхати в Iзраїль, адже я - єврей". Так що йому довго тут сидiти, - уклав Андрiй i, повернувшись до мене, неголосно додав:
- Ти обережнiше хворих з нашою статтею розпитуй, якщо хтось донесе на тебе лiкарям, погано тобi доведеться, тут кругом вуха. Он Нiкiпелов, зовсiм божевiльний, в надзорцi пiд сiрою лежить за те, що на прогулянцi своєму дружку сказав, що не погано б пiдкласти бомбу пiд лiкарню i пiдiрвати її. На другий день вже лiкар все знала. А ось i його дружок, вiн тiльки одним уколом сульфазiну вiдбувся.
Андрiй показав на худенького мужичка, що сидiв на лавцi, вогонь скрутки обпiкав йому пальцi, а вiн все її не випускав i жадiбно курив.
- Каткова, Каткова Надiя Якiвна йде, - прокотилося серед хворих iм'я заступника начальника лiкарнi з медичної частини. Пiд бiлим халатом Каткової ховалися погони пiдполковника внутрiшнiх вiйськ.
Ходили чутки, що пiд час вiйни вона була медекспертом при вiйськовому трибуналi i на її совiстi багато людей, кому вона допомогла пiти в iнший свiт. Але найстрашнiше, за що її ненавидiли хворi, це її ставлення до виписки людей, представлених на комiсiю. Вона говорила своє рiшуче "Нi!" лiкарю i професору, якi вважали, що хворий бiльше соцiально не небезпечний i його можна направити в психлiкарню загального типу. Каткова давно могла вийти на "заслугований вiдпочинок", але їй не хотiлося залишити таке тепле мiсце i можливiсть бути вершителем доль тисяч людей.
- О, Кiнська морда йде, - сказав про неї неголосно своєму сусiдовi Васька Кашмелюк.
Каткова йшла вздовж прогулянкового двору з iншого боку паркану i про щось розмовляла з медперсоналом. Пiдiйшовши до медсестри, вона очима показала на Ваську. Хтось вже встиг прошепотiти їй на вухо, що вiн про неї тiльки що сказав. Прапорщик i санiтари-зеки вишикувалися перед Катковою в положеннi "Струнко!" i привiталися.
- А ось, до речi, i Сергiй Потилiцин, - вказав Андрiй на хлопця мого вiку. Вiн йшов нам назустрiч, тримаючи тлумачний словник Даля.
- Бiлим халатом погони прикрива, - з презирством сказав Сергiй про Каткову, пiдiйшовши до нас.
Андрiй представив мене Сергiю. Тепер, перебуваючи разом в прогулянковому дворi вiн почав розповiдати менi свою iсторiю.
- 28 жовтня 1971 року - це сама чорна дата мого життя. Це день, коли я прибув в цю лiкарню. I ти знаєш, що менi тодi у вiддiленнi сказали? - почав Сергiй. - "Першi десять рокiв тобi буде важко, а другi - ти просто не помiтиш як пролетять".
Сергiй Потилiцин.
- Тобi що-небудь лiкар обiцяє на майбутнє? - поцiкавився я.
- Нi, навiть i мови про це бути не може. Моя лiкарка тримає мене в наглядовiй палатi, вважає, що ще довго потрiбно мене лiкувати i лiкувати. Я отримував в iн'єкцiях амiназiн, трiфтазiн, галоперидол, i протягом двох мiсяцiв мене кололи два рази в тиждень сульфазiном. Ти знаєш, - пояснював вiн менi, - якщо б я хоч режим порушував, але вони мене посадили на сульфазiн, щоб отримати задоволення вiд тортур надi мною. Тут працюють справжнi садисти. А коли мене поклали на курс iнсулiну, я тодi вирiшив, що я точно тут збожеволiю. Нас кiлька людей зiбрали в одну палату, - продовжував Сергiй, - прив'язали по рукам i ногам до лiжок i ввели iн'єкцiю iнсулiну. Пiсля цього вiдбувається повний провал пам'ятi, ти кричиш як рiзаний, рвешся санiтарiв бити i всiх навколо обзиваєш матом. Правда, санiтарам в цей час заборонено бити хворого. Спасибi лiкарю-терапевту, який пiсля кiлькох сеансiв попросив припинити робити менi iнсулiн. Зараз моя лiкар у вiдпустцi i її пiдмiняє Ельвiра Едмундовна, яка менi перепочинок влаштувала, залишила тiльки двi таблетки амiназiну.
- Так чому вони тебе так сильно лiкують? Ти перейшов кордон чи нi? Я не мiг зрозумiти, чим викликане таке ставлення лiкарiв до Сергiя.
Я порiвнював з тим, що почув вiд Сергiя, свою огидну поведiнку пiд час видачi на кордонi, проблеми з КДБ з 1970 року, до того ж ми були в Фiнляндiї - i пiсля всього цього я отримую тiльки чотири таблетки на день i мене вже випустили на роботу .
- Рiч у тiм, - спокiйно вибираючи кожне слово пояснив Сергiй, - пiсля Чехословатських подiй в 1968 роцi мене викликали у вiйськкомат, я заявив, що на знак протесту проти окупацiї Чехословаччини вiдмовляюся служити в Радянськiй Армiї. За це мене помiстили в психiатричну лiкарню, де я провiв бiльше року. Я з сiмнадцяти рокiв мрiяв про Америку i тепер, вийшовши з лiкарнi, зрозумiв, що менi в Радянському Союзi робити бiльше нiчого. У липнi 1971 року вирiшив втекти до Туреччини в районi Батумi. Розумiєш, в цiй країнi вони (КПРС) навiть власним радянським людям не довiряють, тому я нiде не мiг знайти хорошу карту мiсцевостi. Недалеко вiд кордону я заблукав, а зустрiвшийся з мiсцевого аулу хлопчисько, до якого я звернувся з питаннями, побiг додому i здав мене,адже йому за це премiю дали. Мене затримали i посадили в Батумську в'язницю КДБ, звинувативши за статтею "Спроба переходу Державного кордону", де мене протримали три мiсяцi. Я добре знав, що я не був навiть у прикордоннiй зонi i вважав моє затримання незаконним. Слiдчий запитав мене, чи хотiв я дiйсно перейти кордон. Я йому вiдповiв, що так, одна справа думати, а iнша справа - робити. Я з ним з цього приводу сперечався i вимагав мене звiльнити за незаконне затримання. Слiдчий звозив мене на експертизу до психiатра, де лiкар мене запитав: "Що ти будеш робити, коли тебе звiльнять?" Ти знаєш, Саша, я звичайно мiг би викручуватися, але менi було гидко принижувати себе перед психiатром i я вiдповiв: "Буду працювати до остаточної перемоги комунiзму ". Як бачиш, слiдчий i один експерт все вирiшили, i ось я вже чотири роки в цьому концтаборi.
- А коли лiкар тебе викликає на спiвбесiду, ти визнаєш себе хворим? В очах лiкарiв ми в тiй чи iншiй мiрi хворi люди, i вони очiкують побачити результати свого лiкування.
Я задавав Сергiю питання, намагаючись зрозумiти як менi поводити себе в цих стiнах. Попереднi роки у нас дуже схожi. Правда, протест проти окупацiї Чехословаччини, - це сильний виклик, в порiвняннi з моїм бажанням служити в американськiй армiї. Так само, як Сергiй, я поводився на допитах у слiдчого i говорив багато того, про що краще було б помовчати, але у мене, як i в Сергiя, тодi звучав голос протесту, вiдчаю, хотiлося побiльше дати зухвалих слiв владi. По сутi - я просто не хотiв бути разом з цiєю владою, я не хотiв, щоб мене тримали силою. За своєю природою я був i залишився iндивiдуалiстом. Я уникав все своє життя щоб не приймати участi в колективних заходах. Я не мiг крокувати строєм, не хотiв спiвати в хорi, не хотiв когось обговорювати на пiонерських зборах, не хотiв, щоб хтось командував мною, i я нi за що не хотiв командувати кимось.
Iншi люди навпаки, не можуть жити без колективу, це нормально. Ми всi рiзнi. Тiльки тому я мрiяв виїхати в Америку, країну iндивiдуалiстiв, як про це писала радянська преса, туди де до мене нiкому не буде дiла i я зможу залишитися наодинцi з собою i будувати для себе одного свiй власний свiт. Ця країна, тримаючи мене як власнiсть, як раба, для виконання зовсiм непотрiбних менi цiлей будiвництва соцiалiзму. Для мене соцiалiзм в будь-якому його виглядi вiд нацiонал-соцiалiзму до соцiалiзму з людським обличчям - це мурашник, де iндивiдууму просто немає мiсця.
- Нi, я себе хворим не визнавав i не визнаю, - переконливо вiдповiв Сергiй.
- Але лiкарi тут - типовi радянськi люди, вони щиро вважають, що тiльки божевiльнi можуть втекти з цього раю, iнакше, як їм тебе розумiти? Пiдiграй їм!
- Нi! Я цього нiколи не зроблю, - категорично заперечив Сергiй.
- Ти Леонiда Плюща знаєш? - змiнив я тему.
- Вiн ранiше в нашому, дванадцятому вiддiленнi був. Менi за зустрiч з ним Ельза Кох (кличка Ельзи Кам'янецької, лiкаря, зав. 12 -го вiддiлення) сульфазiн прописала, ось скажи, що вони не садисти. Плюща перевели потiм в iнше вiддiлення, а я так i сиджу у вiддiленнi з хворими, у яких є ще й внутрiшнi хвороби, де половина з них ходити не може, так вся робота з прибирання для таких, як я, - вiдповiв менi Сергiй.
Медсестри i санiтари помiтили хворого, який занадто високо закотив сорочку, щоб позагоряти, i кричали на нього, погрожуючи доповiсти лiкаревi i посадити на "сiрку".
- Їм аби було до чого причепитися, - похмуро сказав Сергiй i продовжував: - Ти знаєш, тут два мiсяцi тому замiсть паркану був натягнутий рядами колючий дрiт. Ось, дивись, - вiн показав на стовпчик, до якого був прибитий штахетник iз залишками дроту, обрiзаного кусачками. - Тодi ми ходили на прогулянку в кальсонах i нас змушували одягати ватяну фуфайку, якою б не була спека на вулицi, знiмати її заборонялося. Ну, ось скажи, хiба вони не садисти?
Я продовжував ходити з Сергiєм i тепер чiтко розумiв, що менi i братовi тут доведеться бути невизначено багато рокiв, а скiльки саме, цього знати я не мiг. Кожен наступний день був непередбачуваним i залежав вiд волi лiкарiв, санiтарiв i наших кураторiв з КДБ.
- Ти Ачiмова знаєш? - запитав Сергiй у той момент, коли до нас пiдiйшов Андрiй, який отримав вiд медсестри наказ опустити пiдняту вгору сорочку i не загоряти.
-Ачiмов! Так, це шизик, та ще й який! Он вiн, - i Андрiй вказав на довготелесого, зовнi незграбного хлопця. - Вiн у себе у Кривому Розi вiдвiдував Iнститут марксизму-ленiнiзму.
- Так я теж з Кривого Рогу, потрiбно з ним познайомитися, - сказав я, намагаючись розглянути Ачiмова.
- Рiч у тiм, вiн вирiшив, що в Радянському Союзi неправильно будують комунiзм, i писав скарги в усi iнстанцiї. Вирiшив, що жити так бiльше не можна i треба бiгти за кордон. Так ти знаєш куди вiн втiк? - запитав Сергiй. - Вiн втiк до Румунiї, щоб там дiстатися до радянського посольства i поскаржитися їм, що його переслiдують в Радянському Союзi, де не бажають будувати справжнiй комунiзм. Зараз ти сам побачиш, яке вiн марення жене, - сказав Андрiй i ми пiдiйшли до Ачiмова. - Який настрiй у народу сьогоднi? Коли очiкуються хвилювання? - запитав Андрiй.
Ачiмов подивився на безхмарне небо i сказав цiлком серйозно.
- У країнi зараз все спокiйно, але скоро погода зiпсується i народнi маси будуть незадоволенi життям.
- А чого тебе до цих пiр в Кремль правити країною не забирають? Ти ж казав ранiше, що з приходом весни ...
- Зараз полiтична обстановка сильно змiнилася, i я буду в Кремлi, коли випаде перший снiг, - доповiв вiн.
Повертаючись з прогулянки, я встав в парi з Ачiмовим, зовнi зовсiм нормальним хлопцем, якщо тiльки не починати з ним розмову про погоду i про комунiзм. У лiкарнi вiн був вже шостий мiсяць. Я дiзнався, що ми працювали разом з ним протягом року в одному цеху на металургiйному комбiнатi тiльки в рiзнi змiни, може, тому й не познайомилися ранiше. Повернувшись з прогулянки, кидаючи кепки в мiшок, ми почули голос медсестри:
- Санiтар! Приведи Кошмелюка в процидурку.
- Переодягайся в кальсони, у тебе курс лiкування в чотири точки. У надзорку наказано тебе закрити за "кiнську морду", - виводячи Ваську зi строю пояснював йому санiтар.
Глава 47
Iсторiї вбитих
Минуло два мiсяцi. Органiзм мiй адаптувався до лiкiв, i нiчого бiльше, крiм слабкостi i постiйної сухостi в ротi, я не вiдчував. Я бачив Мiшу два рази. Його лiкар вимагала, щоб вiн зiзнався, а якщо нi, - то посадить на сульфазiн.
- Хоч би сказала вона менi, у чому зiзнатися, я поняття не маю, чого вона вiд мене хоче, - говорив менi брат, з жахом чекаючи покарання.
Другий раз я бачив його, коли вiн йшов в строю на трудотерапiю в'язати сiтки. Вiн пританцьовував разом з усiма - це був повiльний "танець" пiд впливом лiкiв. Вiн встиг менi сказати, що його тримають в надзорцi, тiльки випускають в'язати сiтки, а лiкар все ще домагається вiд нього незрозумiло якого визнання, але поки про "сiру" (сульфазiн) мовчить.
Весь перший поверх лiкарнi займали примiщення хозобслуги: прачка, кухня i лiкарня для ув'язнених, яких привозили з рiзних зон на операцiї або на лiкування вiд рiзних хвороб. Вечорами санiтари натягували в курному подвiр'ї сiтку i грали в волейбол. Я часто спостерiгав за ними, дивлячись у вiкно. Цi зеки були майже вiльними людьми, пересувалися по лiкарнi самi i нi перед ким не звiтували. Коли в баню з хiрургiчного вiддiлення на носилках проносили зека вiддавшого Богу душу з биркою на великому пальцi ноги, i отримавшего "дострокове звiльнення", волейболiсти-санiтари не звертали на це нiякої уваги, вiдбиваючи iнодi м'яч прямо з-пiд покiйника. Рiдкий тиждень в лiкарнi проходив без пригод: то в якомусь вiддiленнi побили хворого, то хтось намагався накласти на себе руки. У моєму вiддiленнi менi доводилося бачити як розлючений санiтар мiг надавати по бокам зовсiм загорнутому хворому, погано розумiючому через лiки що вiд нього хочуть.
Сьогоднi в очiкуваннi каструль на кухнi, дiзнався новину: - в 12-му вiддiленнi у хворих всi механiчнi бритви забрали. Тепер можуть i у нас забрати i доведеться терпiти голiння з водою з тазикiв для миття пiдлог.
- Що там сталося? - питаю Сергiя на прогулянцi.
- В принципi, нiчого особливого. Новенького до нас привезли, до речi, антипорадник. Вiн не зрозумiв куди потрапив i, не витримавши докучань санiтара, дав йому бритвою по головi пiд час голiння. Санiтар вiдбувся шишкою, а новенький лежить побитий, прив'язаний до лiжка в наглядовiй палатi i сульфазiн отримує. Ельза Кох вирiшила, що цей хворий дуже збудився, лiкувати його треба. А кiлька рокiв тому - це сталося при менi, - продовжував Сергiй, пiд зовнiшнiм спокоєм якого кипiла дика ненависть до цього закладу, - санiтари вбили одного хворого, а лiкарi в свiдоцтвi про смерть написали якусь дурницю, нiби вiн сам вдарився i помер. Батьки цього хлопця домоглися, щоб зробили додаткову експертизу, що встановила, що вiн помер вiд побоїв. Лiкарi, якi знали причину його смертi, до цих пiр тут працюють.
-А Маруху, хто на той свiт вiдправ ив? Я не знаю, за що вiн потрапив сюди з Одеси. Йому було рокiв двадцять п'ять, i справжнє його прiзвище Полiщук. Вiн був вiд народження недоумкуватим, але фiзично мiцним i дуже покiрним хлопцем. Для санiтарiв вiн був розвагою. Вони брали пiвпачки тютюну, скручували щось схоже на кубинську сигару i пропонували хворим викурити її до кiнця, а якщо не зможеш, так отримаєш сильний удар в живiт. Тiльки Маруха, та ще один такий же загорнутий хворий Льонька Брильов постiйно пiдписувалися на цю приманку. Викуривши третину сигари їх починало рвати, а кулак санiтара пiд носом нагадував, що їх чекає. Все одно її неможливо було викурити, i дурнiв змушували встати по стiйцi "Струнко!", щоб отримати удар в живiт.Сергiй замовк, потiм продовжив:
- Був i iнший спосiб розваги. "Маруха, заводь машину!" - наказували йому. Це означало почати смикати чоловiчу гiднiсть дiда Максимова, постiйного пацiєнта їх наглядової палати. Старий дiд зазвичай спав, коли Маруха починав робити це. Сонний, вiн схоплювався, лаявся, i це сильно веселило санiтарiв. Але ось одного разу пiсля чергового курiння "сигари" Марухi стало погано, його помiстили в хiрургiчне вiддiлення, звiдки вiн був виписаний через "баню". Ще одна, не менш огидна iсторiя вбивства сталася в третьому вiддiленнi. Новоприбулий хворий пiшов без дозволу покурити в туалет. Санiтари зупинили його i забрали сiрники i махорку. За те, що вiн став обурюватися, три санiтари з бригадиром затягли нещасного в туалет i били, поки самi вiд цього не втомилися. Вiдпочивши, вони вилили вiдро холодної води на нього i продовжували бити, не розумiючи, чому вiн бiльше не кричить. А вiн був вже мертвий. Я не чув, а може просто не знав, що хтось за це вбивство був покараний.
Глава 48
Прожарювання
Антипорадник Микола Гершан знаходився в цiй оздоровницi шостий рiк. Вiн мав вищу економiчну освiту i був з Захiдної України. У сталiнський перiод вiн був репресований i вiдсидiв багато рокiв. В Iнститутi Сербського пiд час експертизи професор задав йому питання:
- Якби ти опинився сьогоднi при владi, що б ти вчинив з нашим урядом?
- Якщо ви думаєте, що я б їх розстрiляв або посадив в табори, то ви мене недооцiнюєте, - вiдповiв Гершан. - Я для комунiстiв маю куди бiльш страшне покарання. Я б їх самих змусив для себе створювати матерiальнi блага, опустив би їх в забої шахт, рудникiв або змусив на полях худобу пасти.
Пiсля такої садистської за своїм змiстом вiдповiдi, Гершан отримав диплом iнституту дурнiв з дiагнозом шизофренiя. Менi часто доводилося бачити його- маленького зросту, худенького з перекошеним обличчям, клянчившого лiки вiд болю в печiнцi.
Лiкарi вважали його iпохондриком (помилкове сприйняття хвороби органiв тiла) i додавали йому ще бiльше нейролептикiв.
Гершан був постiйним гостем процедурної кiмнати, де його сильно кололи. Вiн весь пожовк i, виявивши у нього жовтяницю, лiкарi швидко вiдправили Миколу в тринадцяте вiддiлення туберкульозного iзолятора, посадивши в палату на лiкування.
Наступнi три днi у вiддiленнi ми робили дезiнфекцiю проти жовтяницi, витягуючи i затягуючи лiжка то в коридор, то назад, тримаючи в руках ганчiрки, тазики та хлорку. Замiсть прогулянки в цi днi вiддiлення заганяли в маленьку будiвлю прожарювання з високою трубою, як у крематорiї. Санiтари змушували нас роздягатися догола, вiшати на великi кiльця свiй одяг, матраци, i вони все це заганяли в розпеченi камери. Була така спека, що санiтари не могли її терпiти i чекали закiнчення годинного прожарювання на вулицi, а ми лежали на гарячому бетонi, стiкаючи потом.
Хворi, у яких на сiдницях були абсцеси вiд уколiв твердi як камiння, прогрiвали свої заднi мiсця, сподiваючись, що це допоможе їм позбутися болю. Тiльки дивак Адам з моєї палати щодня витанцьовував гопака, наспiвуючи українську пiсеньку, хвацько плескаючи себе по голому заду. Через годину санiтари вiдкривали прожарочнi камери i розпечене повiтря обпалювало нашi тiла. Кожен шукав свiй матрац, свої речi, щоб одягнутися i вискочити .
Але однiєї жовтяницi виявилося мало. У житловому примiщеннi у санiтарiв були знайденi бiлизнянi вошi, i тепер вся лiкарня повинна була пройти болiсну процедуру прожарювання. Ми разом з усiма вiддiленнями в четвертий раз знову вирушили туди. Адам бiльше не танцював, вiн лежав стiкаючи потом, важко дихаючи i не вiрив, що колись цьому всьому прийде кiнець.
Глава 49
Швейна майстерня
В лiкарнi вiдкрили швейний цех з пошиттям трусiв.Хворi, що працювали там, вийшли на перекур i стояли в тiнi одного - єдиного на територiї лiкарнi дерева. Менi дуже хотiлося бути серед них, i я думав як це зробити. З прогулянкового двору було добре видно обличчя людей i навiть чути про що вони говорять. Одна особа менi здалася знайомою. Так, це був Iгор Пинаєв, я згадав його по харкiвськiй пересилцi.
- Iгор, привiт! - махаю йому рукою. - Давно ти тут?
- Вже мiсяць, - впiзнав вiн мене. - Я ж професiйний кравець, так мене вiдразу на швейку лiкар вiдправив.
- Замов там за мене слово, набридло у вiддiленнi сидiти.
На наступний день медсестра пiдiйшла до мене i сказала, щоб я збирався на роботу в швейну майстерню. Для мене це було великою подiєю, - вийти на роботу за межi вiддiлення. Тепер пiсля обiду менi не потрiбно було мити посуд в коритi з хлоркою.
Санiтар вивiв мене в порожнiй прогулянковий двiр, де збиралися працiвники швейки. Iгор був вже там.
- Я сам не очiкував, що так все швидко вийде, - побачивши мене, сказав вiн.
- Спасибi тобi, iнакше з глузду можна з'їхати сидячи в палатi, - дякував я його.
- Я сам думав, що у мене "дах" поїде, коли все це побачив, - обвiв вiн рукою лiкарню. - Слава Богу, що професiя у мене така, кравцi i тут потрiбнi.
- А де той дивак, Сашка Комар? - поцiкавився я.
- На вiльну лiкарню поїхав вiдразу пiсля вас. Пощастило йому,шiсть тисяч рублiв хапнув. Так би, як рецидивiсту, рокiв вiсiм вмазали б, а тепер мiсяцiв через шiсть вдома буде - i судимостi немає i грошi цiлi. Молодець, Комар! А у мене справа набагато простiше, а сюди загнали. Я ж до лiкування за судом числюсь. Через шiсть мiсяцiв комiсiя буде тут, а що iз залу суду мене звiльнять, так я в цьому не сумнiваюся.
- Значить, в кiнцi зими ти покинеш цi стiни? Можна тiльки позаздрити тобi.
- Менi б краще трояк на зонi вiдсидiти, нiж цi шiсть мiсяцiв, яким, здається, кiнця не видно. Ох! Це мене один дурень надоумив "гнати" (симулювати), якщо б я тiльки знав, що мене чекає, - сказав Iгор з досадою.
- Якщо не секрет, що у тебе за справа?
- Простенька - карти. З одним бiсом грав пiд iнтерес у нього ж на хатi. Програв вiн менi кiлька сотень, а "бабок" платити немає, так вiн менi сам запропонував взяти його телевiзор i магнiтофон. На цьому i розiйшлися, але потiм вiн помчав до мiлiцiї нiби я його обiкрав. Менти мене пов'язали, звинувачуючи в крадiжцi. Справа дiйшла до суду. На судi з'ясувалося, що я виграв цi речi в карти i менi статтю замiнили на "Азартнi iгри", а у цього бiса-терпiли (потерпiлого) на судi спливли грiшки i досить серйознi. Так я, iдiот, за кiлька днiв до цього "косити" почав. Ось i косив на свою голову!
Бiдний Iгор, менi здавалося, що вiн сам себе поб'є зараз вiд образи. Я стримував смiх з великими труднощами, але це не був смiх зловтiхи, швидше, смiх над самим собою. Вiн як i я з братом, потрапив в цю яму з власної волi i тепер не знав, як з неї вибратися.
- Ти знаєш, як тiльки мене сюди привезли, так я навiть спочатку не зрозумiв, що це i куди я потрапив. Кругом вишки з автоматниками, кричать всi на мене, а чого кричать, я не знаю. На другий день бiгу я до лiкаря з повною розкладкою, думаю, нехай мене скорiше на суд вiдправлять, аби на зону, на будь-який термiн. Про свободу я i думати перестав. I що ти думаєш вiн менi вiдповiв? "Не треба було" гнати ". З пiвроку, а може i бiльше тобi доведеться пробути тут i пролiкуватися ". Я йому:- "Доктор, чому мене лiкувати i навiщо? Адже я здоровий. Надiшлiть мене до суду ". Так вiн каже: "Раз ти зараз здоровий, ми зробимо тебе хворим, а потiм вилiкуємо, i тодi ти будеш здоровий i на суд поїдеш". У жах я прийшов вiд його слiв, згадавши пики дурнiв в своїй палатi, як вони всi мнуться i трясуться, i що я таким скоро стану.
- Що тобi лiкар приписав? - запитав я.
- Отримую якiсь слабенькi "колеса". Правда, трясучись вiд страху кожен день i до лiкарiв зi своїми проханнями бiльше не ходжу. Матушка повинна скоро на побачення приїхати, буду її просити, щоб бiгла скорiше до суду i вибивала там папери, щоб скорiше мене забрали звiдси.На подвiр'ї зiбралося багато людей з рiзних вiддiлень. Пiсля побудови i переклички черговий прапорщик повiв всiх в швейну майстерню, яка займала двi великi кiмнати в напiвпiдвальному примiщеннi. Яскраво горiли лампи денного свiтла, i тут була прохолода. У два ряди стояли старi швейнi машинки, на кожнiй з них були видряпанi жiночi iмена, можна було припустити, що машинки привезли з жiночої зони. Робота велася потоковим методом. Жiнка-iнструктор показала менi, як користуватися машинкою, i мою операцiю. Iгор сидiв за мною, допомагаючи опанувати хитрощами нового ремесла. Час роботи пролетiв дуже швидко i, вийшовши на перекур, я стояв тепер пiд кривою шовковицею, тим самим деревом ,що виросло з бетонної щiлини, яке ще недавно було для мене таким недосяжним. Я побачив брата i попросив дозвiл у санiтара перекинутися з ним парою слiв.
- Дивись, щоб тiльки нiхто не помiтив, - попередив вiн.
- Просися до швейки, - кажу неголосно Мiшi.
- Я-то прошуся, але з надзорки не випускають, кажуть поки не можна.
- А що з курсом сiрки?
- Лiкар вийшла з вiдпустки i поки мовчить. Може забула? - тримаючись руками за паркан, переминаючись з ноги на ногу, - вiдповiв брат.
Хвилини перекуру пролетiли дуже швидко.
Гримiли машинки. Робити свiй рядок на трусах виявилося справою не дуже складною. Я шив i радiв, що тепер зможу бачити хоч кiлька хвилин в день брата.
Глава 50
Хельсiнськi угоди
В далеку вiд Днiпропетровської спецлiкарнi Фiнляндiю з'їхалися представники європейських країн на нараду з безпеки i спiвробiтництва в Європi. Прибула в Хельсiнкi i радянська делегацiя. З божевiльнi здавалося, що весь свiт збожеволiв i захiднi країни, сiдаючи за стiл переговорiв з Радами, погано собi уявляють, з ким вони мають справу, особливо, коли почалося обговорення Третього роздiлу Хельсiнського Заключного Акту.
У ньому передбачалося спiвробiтництво в галузi культури, освiти, розширення контактiв мiж людьми, обмiн iнформацiєю. При цьому держави-учасники висловили бажання сприяти змiцненню миру, взаєморозумiнню мiж народами, взявши на себе конкретнi зобов'язання у вирiшеннi питань щодо возз'єднання сiмей, шлюбiв з громадянами iншої країни, розвитку спiвпрацi мiж молодiжними органiзацiями. Заключний Акт передбачав ряд заходiв щодо полiпшення обмiну iнформацiєю, включаючи розширення поширення газет i iнших зарубiжних друкованих видань, а також кiно, радiо i телевiзiйної iнформацiї, полiпшення умов для роботи iноземних журналiстiв.
Про те,що вiдбувалося там ми дiзнавалися з радянських газет. Заголовки ряснiли статтями про передовi позицiї Радянського Союзу, якi вiн зайняв на переговорах у вирiшеннi питання про права людини i статтями таких писак, як Бовiн i Зорiн, одночасно звинувачуючи захiднi країни в наклепi i їх втручаннi у внутрiшнi справи країни Рад.
Недiля. У прогулянковому дворi, як завжди, повно народу, бруду i тютюнового диму. Полiтичнi хворi - тi, хто ще мiг думати i висловлювати думки, гаряче обговорюють цю тему. Андрiй сьогоднi був поруч з журналiстом i письменником Борисом Дмитровичем Євдокимовим. Це була середнього зросту, худа, людина, в окулярах з великими дiоптрiями i в свої 52 вiн виглядав значно старше своїх рокiв . Ельза Кох його сильно "лiкувала" -вiн ледве рухався, як старий дiд через бiль вiд абсцесiв на сiдницях. Вiн говорив з Андрiєм тихим хрипким голосом:
- З ними потрiбно не в Хельсiнкi сiдати за стiл переговорiв, а в Нюрнберзi, - чув я уривки фраз, проходячи бiля них.
Борис Євдокимов в минулому тричi дивом уникнув страти за свiй зв'язок з Народно-Трудовим Союзом (НТС). Перший раз його заарештували, коли йому було 25 рокiв, в 1948 р. Вiн "закосив" пiд дурня i перебування в божевiльнi врятувало його життя. Другий раз заарештували в 1952, але вiд розстрiлу врятувала смерть Сталiна, i втретє доля змилувалася над ним в 1964, коли зняли Хрущова, i це знову врятувало йому життя. Четвертий раз Євдокимов був заарештований в 1971 роцi.
Професор Лунц з Iнституту Сербського визнав його неосудним. У ленiнградськiй спецлiкарнi за мiсцем проживання вiн пробув недовго. Там його хотiв захищати французький адвокат. Щоб цього не сталося, КДБ перевезло його в закрите для iноземцiв мiсто Днiпропетровськ.
Борис Євдокимов.
На мiй жаль, я нiколи не спiлкувався з членом НТС Б. Євдокимовим, з правозахисником лiвих марксистських поглядiв Л. Плющем, з правозахисником i українським нацiоналiстом Плохотнiком, з громадянином Бельгiї ,калмиком Е. Лук'яновим, з анархiстом А. Анiсiмовим i ще з багатьма полiтичними, перебувавшими в стiнах лiкарнi. Цi люди мали прекрасну ерудицiю i глибокi рiзностороннi знання, яких менi так не вистачало, але моє бажання вирватися в Америку багатьма з них не схвалювалося i розцiнювалося як юнацька авантюра. В душi я не був революцiонером i не хотiв битися нi пiд яким прапором i слова "союз" i "соцiалiзм" на мене дiяли, як таблетки галоперидолу. Для всiх цих людей я був би нудним спiврозмовником. Мене бiльше цiкавили люди, такi як я , що мрiяли втекти на Захiд з цього ненависного раю, або тi, кому довелося пожити за кордоном i волею долi виявитися знову на Батькiвщинi, але вже в цих стiнах.
Таким був Володя Корчак, щiльної статури, невисокого зросту колишнiй судновий механiк рокiв тридцяти п'яти з нашого другого вiддiлення, i менi завжди було цiкаво проводити час з ним. Ось i зараз вiн демонстрував свої феноменальнi здiбностi. Володя прочитав тiльки один раз статтю про нараду в Хельсiнкi i передав менi газету.
- Перевiряй! - i починав переказувати. -"Проблема забезпечення європейської безпеки - одна з ключових проблем сучасностi. Iсторичний досвiд свiдчить, що Європа завжди грала i сьогоднi вiдiграє важливу роль у розвитку мiжнародних вiдносин у всьому свiтi. У зв'язку з цим пiдсумки Наради з безпеки i спiвробiтництва в Європi, закрiпленi в Заключному Актi, пiдписаному 1 серпня 1975 року в Хельсiнкi дiячами 33 європейських країн, а також США i Канади, його послiдовна реалiзацiя мають справдi iсторичне значення. "
- Ну як? Все правильно?
- Жодної помилки, - не можу в це повiрити, вiдповiдав я, а вiн продовжував далi.
- "Хельсiнський Заключний Акт, який увiбрав в себе десять головних принципiв дiалогу i спiвпрацi мiж державами, якi брали участь у Нарадi з безпеки та спiвробiтництва в Європi, заклав нарiжний камiнь бiльшої свободи i безпеки в Європi. I, що бiльш важливо, вiн заклав основи для змiн в Європi. "
-Що, будеш слухати далi?
- Досить! - говорив я, намагаючись про себе повторити перший рядок. "Проблема забезпечення європейської безпеки - одна з проблем ...." - Нi, моя пам'ять на незрiвнянному рiвнi з Володiною.
Корчак закiнчив Одеський iнститут водного транспорту i був судновим механiком на кораблях далекого плавання. Ця обставина мене з ним зближувала, тому, що я теж був моряком, але був вiдрахований з п'ятого курсу i з мене не вийшов штурман далекого плавання.
Як вiдмiнного механiка Одеське пароплавство вiдправило Володимира до Швецiї повноважним представником для ознайомлення iз зарубiжним судновим обладнанням. Коли прийшла пора повертатися на Батькiвщину, вiн прийняв рiшення залишитися на Заходi i став працювати на шведському кораблi механiком. Через чотири роки його корабель зайшов в Онежський порт на Бiлому морi завантажитися лiсом.
"Який тiсний свiт", - думав я, коли Корчак розповiдав менi про це. Вiн зiйшов з корабля в порту мiста Онега i виявився на набережнiй iменi Петра Олексiйовича Попова, названiй на честь мого дiда! У дитинствi ми з братом Мiшею приїжджали в це мiсто з Ашхабаду, де жили з батьками, i проводили тут лiтнi канiкули у бабусi.
Мiсто Онега. Набережна iменi мого дiда, Петра Олексiйовича Попова i його будинок, другий з тополею у дворi.
- Мене не могли заарештувати на кораблi, i капiтан сказав: "Головне, не сходи на берег". Я все-таки вирiшив зiйти i залишитися, вважаючи, що я нiяких радянських законiв не порушив. До вiдходу корабля я гуляв по мiсту Онега, i в КДБ сказали, що мене нема за що переслiдувати i я можу їхати додому, на Україну. Капiтан, як знав, що як тiльки вiддадуть швартовi мене вiдразу заарештують, - бубонiв Володя. - Як вiн просив мене не робити цього! Тiльки швартовi вiддали, мене вiдразу i пов'язали. Припаяли менi статтю "Зловживання службовим становищем", медекспертиза визнала мене неосудним. Вiдправили в Казанську спецлiкарню, де я пробув два роки до 1973 , звiдки мене привезли в лiкарню загального типу на Iгрень, за мiсцем проживання. Минули першi пiвроку, повинна була вiдбутися медкомiсiя з рiшенням про мою виписку, але її немає. Прочекавши два мiсяцi, маючи вiльний вихiд з вiддiлення, я поїхав в КДБ. Вiдвiдування КДБ було розглянуто як втечу з лiкарнi, i мене через кiлька днiв привезли сюди. Тут менi лiкар вiдразу пояснив, що всi попереднi роки, проведенi в Казанi i на Iгренi, в рахунок не йдуть, що приготуйся на "все з початку".
Я знав продовження цiєї iсторiї, Корчак про неї не любив говорити. Через те, що з ним трапилося, вiн вирiшив накласти на себе руки. Вiн висiв у петлi на трубi в туалетi, коли туди випадково зайшов хворий i, побачивши його, викликав санiтарiв. Пiсля цього випадку пройшло два роки, але бурий шрам вiд петлi на шиї нагадував про цi трагичнi днi в його життi. Покарання за цей вчинок Володимир не понiс, може, тому, що його батько був високопоставленим спiвробiтником органiв внутрiшнiх справ i був особисто знайомим з начальником лiкарнi Пруссом.
Як правило, за спробу самогубства лiкарi карали дуже жорстоко. Хворому спочатку могли прописати "сухий бром" (бути побитим санiтарами), потiм помiстити на в'язки по руках i ногах у каральну сорочку, попередньо просочену водою, висихаючи, вона лещатами стискала тiло, а потiм колоти в чотири точки (у сiдницi i пiд лопатки) сульфазнiн для болю, як у пеклi з температурою тiла до сорока одного градусу, а щоб сильнiше тiло навиворiт вивертало, лiкар додавав уколи галоперидолу або ще бiльш моторошного триседiлу.
Менi було важко зрозумiти рiшення Володi повернутися на Батькiвщину. На Заходi вiн читав багато лiтератури про Радянський Союз, добре знав iсторiю цiєї країни з її величезним ГУЛАГом, i, як вiн мiг не знати, що може чекати на нього пiсля повернення ?!
Глава 51
Австралiєць Cтеба та вчитель Сiрий.
Прийшла осiнь. Я продовжував працювати в швейнiй майстернi. Разом зi мною на роботу виводили Вiктора Соколова, спокiйного хлопця i приємного спiврозмовника. Провчившись три роки в медiнститутi, вiн кинув навчання i був вiдправлений на службу в армiю в пiдроздiл, що супроводжує вiйськовi вантажi. Одного разу, перебуваючи в поїздi, вiн чистив свiй автомат, вставив рiжок з патронами i ... вистрелив у лейтенанта, вбивши його наповал. Два солдати,товаришi по службi, вiд страху вискочили на ходу з вагона поїзда.
Вiктор розповiдав менi, що вiн сам не знав, навiщо це зробив. Вiн отримував невелику порцiю лiкiв i сподiвався, що через п'ять рокiв його випишуть.
Перед обiдом по вiддiленню пройшов слух, що виходячи з прогулянкового двору пiд машину кинувся хворий Гаркуша, який пробув тут на лiкуваннi вже сiм рокiв. Вантажна машина везла продукти на кухню i їхала дуже повiльно. Гаркуша стрибнув пiд колесо, i машина проїхала по його тiлу. Розповiдають, що вiн живий i лежить в хiрургiчному вiддiленнi з переламаними ребрами. Пiд цю ж машину ранiше кинувся iнший хворий, але його спiткала теж невдача. Машина вчасно загальмувала, i тiльки колесом зiрвала з його голови скальп. В результатi нещасний замiсть "лазнi" потрапив в наглядову палату i його заднє м'яке мiсце потiм багато мiсяцiв страждало вiд iн'єкцiй нейролептикiв. Тепер i Гаркушi, якщо вiн виживе, лiкарi цього не пробачать.
Через цi подiї санiтар Семенович нас з Вiктором вивiв на роботу з невеликою затримкою. За парканом на проїжджiй частинi дороги було добре видно велику пляму кровi Гаркушi, посипану пiском.
Працюючи в майстернi, я навчився швидко строчити i тепер не боявся, що мене закриють у вiддiленнi за повiльнiсть i зрив конвеєра. Iнструктори вимагали норму i категорично забороняли вставати з мiсця, якщо хворого починало крутити вiд лiкiв.
Всi хворi, хто працював зi мною отримували бiльше, нiж в'язальники сiток, приблизно, 18-20 рублiв на мiсяць. Так само як у засуджених зекiв, якi працювали на зонi, так i у цих хворих, якi перебували пiд дiєю страшних лiкiв, радянська держава забирала 50% зароблених ними грошей. Несподiвано в майстерню припинилася подача електрики. Санiтари, не довго думаючи, завели всiх працiвникiв в прогулянковий двiр, де було i без нас досить тiсно. Я був щасливий знову побачити тут Мiшу.
- Як твої справи?
- Якi справи?!- вiдповiдав роздратовано брат, - просив, щоб хоч менше лiкiв давали, так лiкарка каже: "Лiкуватися потрiбно", - i тицяє менi на тих, кого зовсiм звело, або на повнiстю загорнутих. З розуму я зiйду тут. Уяви, щоранку до пiдйому будять, змушують лiжка в коридор виносити. Прибирання пройде - затягувати. Потiм обхiд лiкарiв починається, хоч би всi разом прийшли, а то поодинцi, зайде з питанням: "Як здоров'я? Як самопочуття? "Не встигне вийти - iнша, i знову:" Як здоров'я? Як самопочуття?" Пройшли лiкарi, повалили сестри, тiльки й встигай вiдповiдати:" Добре, добре!", а сам хочу закричати їм прямо в морду, що божеволiю, нестерпно крутить мене, зменшiть хоч трохи лiкiв.
- Мiша, намагайся при всiх розмовах з лiкарем пояснити, що ти пiддався на вмовляння Анатолiя i в майбутньому нiколи не зробиш подiбної дуростi, - радив я, повiльно протискуючись мiж хворими.
- Та я говорив це, так лiкар тепер хоче знати, що у мене було, коли я в психдiспансер прийшов скаржитися. Як я можу пам'ятати, що було тодi? Там лiкар ставив рiзнi питання, а я тiльки й вiдповiдав: "Так, так, так!" - "У тебе голоси є?" - "Так!" - "Галюцинацiї є?" - "Так!" Я там чорти-чого наплiв , аби в армiю не взяли. Ти знаєш, до мене он той хлопець пiдходив, що з Плющем гуляє. Вiн мене розпитував про нашу справу, як ми кордон переходили i навiщо, я вирiшив раз вiн з Плющем, то можна довiритися i все йому розповiв.
- Добре, що так зробив, - пiдбадьорив я Мiшу, - може вiн якось зможе i про нас з тобою iнформацiю на Захiд передати.
- А ось бачиш цього? - брат показав на худого i сивого чоловiка. - Я думав, що його Стьопою звуть, а виявляється у нього прiзвище Стеба. Вiн з Австралiї. В сiмнадцять рокiв туди поїхав, коли ще Захiдна Україна Радам не належала. У нього там дружина i дiти залишилися. У 1961 роцi вiн вирiшив на Україну в гостi з'їздити. Приїхав, i йому сподобалося. Грошi є, горiлка рiкою тече i все село його любить. Вiн прийняв навiть радянське громадянство i почав працювати шофером. Привезенi грошi закiнчилися i почалися радянськi буднi. Вiн вирiшив повернутися додому, але замiсть Австралiї виявився тут. Його може i виписали б звiдси, але вiн на кожнiй професорськiй комiсiї каже: "Пустiть мене назад додому. Ненавиджу вас, жидiв i комунiстiв ".
- Вiн що, дурень таке говорити на комiсiї? - здивувався я. - Та й до чого тут євреї?
- Начебто не дурень. Йому i медсестри вже кажуть: "Мовчи! Говори, що зрозумiв свою хворобу i нi в яку там Австралiю бiльше не хочеш, а до жидiв i комунiстiв тобi байдуже ".
- Колять його? Адже так багато тут лiкарiв євреїв?
- Нi, вони смiються, що його кiстлявий зад тiльки шприци ламає i нiякої користi, отримує лише жменями лiки.
Я став уважно розглядати Стебу. У нього було приємне, але наче, втомлене обличчя. Вiн тихо розмовляв з незнайомою нам людиною i дiйсно був схожий на австралiйського фермера, якби тiльки одягнути йому замiсть зекiвської кепки ковбойський капелюх. "Яка доля у цiєї людини, думав я. Приїхати вiдвiдати Батькiвщину, перетворену за час його вiдсутностi в робiтничо-селянський рай i не мати права назавжди подалi вiд неї виїхати ".
- Випишуть його звiдси через "баню", - сказав Мiша з жалем.
- А он той чоловiк, що притулився до паркану, - показав Мiша, - вчитель географiї на прiзвище Сiрий, хотiв лiтак викрасти, щоб з цiєї країни втекти, але невдало, тепер вiн тут.
Вчитель зовсiм не був схожий на викрадача лiтака. Вiн мовчки спостерiгав, як хворий на прiзвище Кичка виконував замовлення, видуваючи заднiм мiсцем мелодiю "Чижик-Пижик". Кичка надувалася i пнувся так смiшно, що розсмiшив навiть замученого лiками брата.
- З тобою хоче познайомитися Толiк Яворський. Вiн багато разiв намагався вирватися на Захiд, правда на вiдмiну вiд нас, вiн тут числиться за судом.
Розглядаючи хворих, Мiша шукав Толiка, але його не було на подвiр'ї.
- А он той, теж полiтичний, - брат показав на чоловiка, який зовнi мало вiдрiзнявся вiд Стеби, може тiльки був трохи вище ростом. - Це вчитель iсторiї, Рафальський.
Сила i мiць духу Вiктора Рафальського вражали непереборним "рефлексом свободи" (визначення психiатричної експертизи в 50-тих) в цiлому провiв в неволi 27 рокiв. 20 з них - в "спецiальних" психiатричних лiкарнях (СПЛ) в Москвi, Ленiнградi, Казанi, Смоленськiй областi, Києвi, Днiпропетровську.
Про українського нацiоналiста Вiктора Рафальського я дiзнався вiд Андрiя Заболотного. Сам Рафальський, згадуючи першi роки арештiв, писав:
"Пiсля слiдства на початку шiстдесятих я потрапив перший раз в казанську психлiкарню. Кололи мене там нещадно. Бути весь час пiд нейролептиками - рiч страшна. Цей стан описати неможливо. Немає спокою нi вдень, нi вночi. Людина перестає бути людиною. Стає просто особиною, iстотою жалюгiдною, зведеною до тваринного стану. Будь-якого медичного пiдходу до лiкування тут немає, призначення лiкiв дiє автоматично - мiсяць за мiсяцем, рiк за роком. Нiкому немає дiла, що таким ось чином людину роблять iнвалiдом, бо нiякий людський органiзм не взмозi витримати систематичнi атаки нейролептикiв ...
У Ленiнградськiй спецлiкарнi, де менi довелося теж побувати, застосовувався досить часто метод приборкання: роздягають догола, загортають мокрим простирадлом, прив'язують до лiжка i в такому станi тримають, поки людина не заволає, тому що висихаючи, щiльно загорнуте простирадло заподiює нестерпний бiль. Це так звана "укутка" в ленiнградськiй психлiкарнi застосовувалася досить часто ...
Чи це гiдно цивiлiзованої держави? Вiдiбрано життя. Обпльована, загиджена душа. Двадцять рокiв загублено, починаючи з дня останнього арешту - рiк 1966-й. Двадцять рокiв. Вдумайтеся тiльки в це. Не знаю, їй-Богу, не знаю, як я все це перенiс ".
Журнал "Власть" N5 (709) вiд 12.02.2007 р.
У Днiпропетровськiй лiкарнi В. Рафальський був уже кiлька рокiв.
Глава 52
Звiльнення вiд варти i покарання.
У швейну майстерню подали електрику. Я розпрощався з братом i пiшов на роботу, де мене зустрiв Iгор, який повернувся пiсля побачення з мамою. Його обличчя свiтилося вiд радостi.
- Судили мого терпiлу (потерпiлого), - вiдразу повiдомив вiн. - Суд визнав мене невинним! Тепер я йду у справi, як свiдок. Скоро прийде сюди документ з суду, i тодi для мене проведуть позачергову комiсiю по виписцi. Повiрити не можу, що дуже скоро я з лiкарнi поїду.
На наступний день Iгоря не випустили на роботу. Хворi з його вiддiлення сказали менi, що зам. начальника по медчастинi Надiя Якiвна Каткова вирiшила все iнакше. Вона наказала перевезти Iгоря в наглядову палату i виписала йому цiлий арсенал iн'єкцiй каральної медицини. Я тiльки мiг уявити, що зараз творилося в душi у бiдного Iгоря, судом визнаного невинним. Всю решту життя вiн буде пам'ятати про цей подарунок Каткової. Минуло кiлька тижнiв. Я зустрiв Iгоря абсолютно випадково, коли в прогулянковому дворi вiн чекав побачення з мамою.
- Привiт, Iгорьок! Як ти?
На мiй подив, вiн не звернув на мене нiякої уваги, продовжуючи ходити взад i вперед маленькими кроками, ледве згинаючи ноги в колiнах. Руки були зiгнутi в лiктях, немов приклеєнi до бокiв, а голова i спина нiби прив'язанi до дошки.
- Iгор, привiт! Що з тобою? - повторив я.
- А, Саньок ... - вимовив вiн тихо, повiльно всiм тiлом повертаючись до мене. - Колять менi сульфазiн, галоперидол, таблетки жменями дають. Н-е-е-можу, у-у-жа-ас, що зi мною дiється! Мiсця собi не знаходжу-у-у-у! Це все Каткова призначила пiсля того побачення, так менi моя лiкар сказала. Буду зараз матiнку просити, що б хоч якось допомогла, - тремтячим голосом ледь чутно прохрипiв вiн.
- Так коли тебе звiдси випишуть?
- Не зна-а-а-ю. Суд посилається на лiкарню, а лiкарня - на суд. Цi (лiкарi) говорять через пiвроку. Сам тепер нiчого не розумiю. Як на мене, нехай тут тримають скiльки їм заманеться, аби цi лiки зняли. Несила просто ... Не можу-у-у, Саньок, ой, краще б я п'ятiрку в таборi вiдсидiв, нiж цi пiвроку тут ...
Зараз бiля мене стояв не Iгор, а худа, замучена людина, зовсiм не схожа на мiцного хлопця, вiн нагадував древнього дiда, щось шепеляво розповiдавшого менi про життя. Вiн мiг зараз обiйнятися зi своїм братом по нещастю, Ваською Кашмелюком, якого Каткова донинi страчує за "кiнську морду". Ваську колять вже третiй мiсяць сульфазiном i годують, як i Iгоря, жменями лiкiв. Тiльки недавно його стали випускати на прогулянку. Ось вiн iде, як робот нам назустрiч. Зараз вiн зупиниться i буде думати як обiйти нас. Його перетворили тут в цю висохлу, з iдiотським виразом, iстоту.
Глава 53
Дiалог з маячням.
Завтра 7 листопада. Перед святами на комiсiї шiсть щасливчикiв з нашого вiддiлення були виписанi, i тепер вони чекали постанови суду про змiну лiкування в спецлiкарнi i переведення до лiкарнi загального типу, де зазвичай тримають ще шiсть мiсяцiв. Четверо з них вiдбули в лiкарнi по багато рокiв. Сашка Рущак 16 рокiв був тут на лiкуваннi за вчинене вбивство, Олег Шляхов пробув 11 рокiв за тяжкi тiлеснi ушкодження на ґрунтi ревнощiв. Для тих, хто залишався, начальник лiкарнi Прусс вирiшив удосконалити стару систему каналiзацiї. Вiн особисто знайшов нехитрий прилад, на вигляд конусоподiбний стакан, зроблений з товстого дроту. Зеки з хозобслуги отримали наказ встановити цей винахiд в отворах туалетiв до початку свят, i тепер бiгали з вiддiлення до вiддiлення, тягаючи за собою зварювальну установку. Це нововведення додало роботи Адаму, директору туалету - так з насмiшкою його всi називали. Тепер вiн пропадав цiлими днями там, пильно стежачи, щоб кожен, хто користувався туалетом сам пробивав палицею все, що застрягло в "конусi Прусса". Нерiдко хворi залишали все як є, проте Адам, як пес-шукач завжди визначав, хто це зробив.
- Адам, ти що, жуєш говно там втихоря, раз так добре визначаєш, - дражнили його хворi.
Перед самим вiдбоєм в палату разом з Адамом, жваво з ним розмовляючи, вiйшла немолода, маленького зросту, схожа на сiру мишу медсестра.
- Що це вас за кордон понесло? - пiймавши мiй погляд, запитала вона з пiдлим жалем.
- По дуростi, помандрувати захотiли, - вiдповiв я, сподiваючись, що тепер вона вiд мене вiдстане.
- Добре, що ви по дорозi нiкого не вбили. Це тiльки тому, що ви нiкого не зустрiли, а iнакше точно б вбили.
- Навiть при бажаннi вбити когось ми б не змогли це зробити. У моїй компанiї якщо б треба було курцi голову вiдрубати, так нi в кого б смiливостi на це не вистачило.
- Нi , нi! Вбили б, це точно! - вигукнула вона категорично. - Он у фiльмах - шпигуни завжди людей на кордонi вбивають, i ви б вбили.
- Так це у фiльмах, де режисер спецiально це робить для гострих вiдчуттiв. Та й ми зовсiм не шпигуни, - я вiдчував, що розмова заходить занадто далеко, i як вона потiм все це опише в своєму журналi спостережень, я теж не знав.
- Ось вона! Ось вона, твоя хвороба! Ти - справжнiсiнький хворий раз нi в що не вiриш. Лiкувати тебе треба. Нiчого, пiдлiкують тебе тут, - i медсестра повернулася до хворих, що сидiли мовчки на лiжках.
- Ось ми скоро побудуємо комунiзм, тiльки для цього потрiбно краще працювати, - сказала вона, немов виступаючи з трибуни. Як ми зараз добре живемо! Хлiб є i всього вдосталь, не те, що ранiше! А ось побудуємо комунiзм, - ще краще буде."Боже! - подумав я, - i живуть на землi такi дурепи! "
Олiгофренiк Адам в нашiй палатi був найбiльшим мислителем i знавцем полiтики, i хоча вiн не знав значення багатьох слiв, схоже, вiн був набагато вище в своєму розумовому розвитку, нiж ця двонога iстота в бiлому халатi.
- Який там комунiзм! Скiльки його не будуй, все одно не побудуємо, i чи можна його взагалi побудувати? - чухаючи потилицю, сказав Адам.
- Побудуємо, Адам, побудуємо комунiзм! Дай Бог, що б вiйни тiльки не було! Здавалося, що говорячи це, вона зараз розплачеться. - Iмперiалiсти, Америка озброюються, щоб не вони , - ми б давно вже жили при комунiзмi.
- Що нам Америка! Ось Китай зараз загрожує! Але ми їх розiб'ємо, як нiмцiв. - Адам, сидячи на лiжку, жестами тиснув нiмцiв.
Медсестра забула про мене i тепер з Адамом ще довго обговорювала мiжнародну обстановку i плани нашої дорогої КПРС. Я намагався не слухати цю маячню, намагаючись заснути. Завтра буде важкий день, 7 листопада, день народження епохи соцiалiстичного мракобiсся.
Глава 54
Сьомого Листопада чи диявiльська п'ятниця.
Ранок. Санiтари будили на оправлення, кричали на хворих, але не забували при цьому привiтати зi святом. Хворi волокли свої поколенi дупи i вiтали медперсонал, а тi - хворих.
У радянських людей сьогоднi свято. В динамiку гримлять маршi, виступають диктори з промовами, написаними як нiби спецiально для них вчорашньою медсестрою в парi з Адамом.
- Працювати, товаришi! Хай живе комунiзм! Геть американських агресорiв!
Лунають заклики по радiо, як понос з хворого органiзму.
У зв'язку зi святом, для хворих було вирiшено влаштувати святковий обiд та вiдпочинок. Нiяких труднощiв в цей свiтлий день, нiяких ганчiрок i тазикiв з хлоркою. На обiд принесли повсякденний розсольник, - суп зi старими солоними огiрками i крупою, але на друге були макарони по-флотськи. Медсестри, лiкар i завiдуюча вiддiленням ходили вздовж столу, спостерiгаючи як їдять хворi.
- Ну як, Корчак, подобаються тобi макарони по-флотськи? - питає лiкар хворого, який прослужив багато рокiв на флотi.
- Тiльки не по-флотськи, а по-черво-о-нофлотськи. Червонофлотськи цi макарони, - огризнувся колишнiй моряк, наминаючи їх за обидвi щоки.
- Нехай буде так, червонофлотськи, - спокiйно вiдповiла лiкар.
Кiлька хворих, розсмiялись, захекалися, давлячись макаронами вiд смiху, iншi поглядали скоса то на Корчака, то на лiкаря, очiкуючи що вiн ще вiдмочить. Лiкар не стала з ним розмовляти i пiдiйшла до вiсiмнадцятирiчного Славiка Гонiна.
- А що ти, Гонiн, скажеш про макарони по-флотськи?
- Дуже смачнi, - вiдповiв Славiк, знаючи що Корчаку вiдповiдь може i пройде, а у нього ще сiдницi досi болять вiд курсу сульфазiну.
Бiдний Славiк. Вiн з раннього дитинства намагався втекти на Захiд, але тодi все обходилося дитячим приймачем. На цей раз вiн вирiшив вибратися через Фiнляндiю. У Ленiнградi в касi на вокзалi у нього запитали пропуск, для оформлення квитка в прикордонне мiсто Виборг. Нiчого у Славiка не було i вiн був затриманий, наговоривши вiд образи дуже багато поганих слiв на адресу країни Рад i ... країна вiдправила його лiкуватися.
Поруч зi Славiком прицмокуючи їв старий беззубий колгоспник, дiд Кулiш. Лiкар пройшла повз, не помiчаючи його, вона прекрасно розумiла, який вiн антипорадник з двома класами церковно-приходської школи, ляпнувшiй в своїй сiльрадi, що при панах краще жилося, нiж за комунiстiв. Вже протягом трьох рокiв вона хотiла виписати його, але це було не в її силах. Головнi психiатри, що вирiшували долю дiда, сидiли в iнших кабiнетах з табличками на дверях: КДБ.
Я не мiг дочекатися прогулянки, в палатi з включеним динамiком перебувати було неможливо та ще й дiд-фронтовик, контужений, майже глухий, включав динамiк на повну гучнiсть i ходив взад i вперед, пiдспiвуючи пiснi.
Я вирiшив терпiти, не вимикати радiо, щоб це не було розцiнено медперсоналом як моє небажання вiдзначати велику дату революцiї.
Глава 55
Славiк Меркушев
Прийшла зима, i тепер, виходячи на прогулянку, ми витягали з мiшкiв зекiвськi зимовi шапки, кирзовi черевики i забрудненi соплями фуфайки. Черевики були рiзного розмiру, багато з цвяхами всерединi i могли бути обидва на одну ногу. У дворi вранцi приморожувало i не так сильно смердiло, як в теплу погоду. У мене тепер був новий знайомий, який вiдслужив на кордонi з Туреччиною i вирiшив в 1971 роцi його перейти. Це був Славiк Меркушев. Його заарештували, дали статтю "Зрада Батькiвщинi" i термiн-десять рокiв.
Я бачив, як вiн прибув до лiкарнi в зекiвському вбраннi i з пишною довгою бородою, яку йому тут вiдразу зголили. Лiкiв призначили трохи, i Славiк поки був схожий на нормальну людину, розповiв менi iсторiю свого життя.
- Одного разу в клубi нашого табору пiд прикриттям темряви були розкиданi листiвки. Вони мали провокацiйний характер - стравити одну групу в'язнiв з iншою. Це було зроблено, безсумнiвно, табiрною адмiнiстрацiєю. Я i ще кiлька моїх товаришiв почали проводити розслiдування i слiд вивiв нас на ментiв. Адмiнiстрацiя, боячись викриття, причепилася до нас за липовими причинами i як порушникiв режиму, вiдправила у володимирську в'язницю на критку, де я пробув кiлька рокiв. Одного разу я поскаржився лiкаревi, що голова болить, просто хотiв таблетку для сну отримати, хоча голова у мене нiколи не болiла. Минуло кiлька мiсяцiв, i раптом мене в Iнститут Сербського привезли, де менi цю скаргу i показали. З Сербського замiсть табору, де менi залишилося досидiти три роки, я опинився тут. До речi, менi на зонi про двох братiв Шатравка - переходчикiв кордону розповiдав Альдiгiс Жiпре. Вiн з тобою в Сербському був, - поспiшив повiдомити менi Славiк.
- Так значить його все-таки визнали здоровим, - зрадiв я.
- У нього визнали тимчасовий психiчний розлад, - вiдповiв вiн i запитав:
- А ти з братом бачишся?
- Дуже рiдко. Коли Каткова питала хворих чи є прохання або скарги, я попросив її помiстити мене з братом в одне вiддiлення, але вона сказала, що це неможливо, а ось побачення нам обiцяла влаштувати.
Глава 56
Побачення з Мiшею
У понедiлок медсестра повiдомила, що побачення з братом буде сьогоднi в кабiнетi лiкаря. Це було подарунком вiд Каткової, стара чекiстка тримала слово. Мiша був вже в кабiнетi i сидiв на стiльцi бiля санiтара i медсестри зi свого десятого вiддiлення.
- Ви хоч привiтайтеся, адже так давно не бачилися, а може бачилися, а? - посадивши мене на стiлець поруч з братом i спостерiгаючи за нами, почала моя медсестра.
- Що ви! Як тут побачиш?
Знала б вона, що зовсiм недавно ми цiлу годину на прогулянцi разом провели.
- Здрастуй, Мiша! Ой, тебе прямо не впiзнати, як ти поправився за цi пiвроку! - почав я спектакль.
- Тебе теж не впiзнати. Як твоє здоров'я? - простягнувши руку для вiтання, пiдiгравав менi брат.
- Анна Володимирiвна, можна ми побудемо в палатi однi? - запитав я свого лiкаря.
- Нi! Тiльки тут! - сказала вона, як вiдрiзала.
- Пощастило тобi, Шурик! Гарне в тебе вiддiлення, тепло у вас, - сказав Мишко, який не мiг нiяк зiгрiтися, притискаючи руки до грудей.
- Чим ви думаєте займатися, коли вас випишуть з лiкарнi? - запитала лiкар, дивлячись на нас i розумiючи , що розмова у нас не виходить.
- Працювати пiдемо, холодильники будемо лагодити, за них добре платять, - брехали ми.
- А за кордон як же? Коли знову туди пiдете?
- Нi! Що ви! З нас i цiєї досконалої дурницi досить. Якби ми не були знайомi з нашим прикордонником, ми б тут зараз не сидiли, - вiдповiв я за себе i за Мiшу.
- Так, це Романчук у всьому винен, - киваючи головою додав брат.
- Що б ви там за кордоном робили, якщо б вас не видали? - вступив в розмову молодий лiкар-терапевт, який сидiв в дальньому кутку кабiнету щось записуючи. - Адже там i своїх таких волоцюг вистачає. Ви хоч газети читаєте? -Звичайно, ми все знали. Там же капiталiзм, за все платити треба - i за лiкування, i за освiту. Ми й не збиралися там залишатися. Ви не подумайте, що ми з братом могли Батькiвщину зрадити, - пояснював я радянському спецiалiсту з вищою освiтою.
- Шкода, що ви там не залишилися, довелося б там лазити по смiтниках, збирати недоїдки, - на жирному обличчi лiкаря застигла бридлива посмiшка i, трохи подумавши, вiн додав:
- Захiднi люди.
Ми сидiли i мовчали, не знаючи, про що тут можна говорити, лише вiдповiдали на питання медперсоналу i чекали, щоб скорiше закiнчилося це непотрiбне нам уявлення.
Глава 57
Новий рiк 1976. Побачення з батьками.
Вася Рубан зайшов до кiмнати для побачень i сiв поруч зi мною на лавку. Це був молодий, дуже приємний iнтелiгент рокiв тридцяти, який перебував в лiкарнi вже п'ятий рiк. Про свої справи вiн не любив говорити, я лише знав, що Вася написав книгу про проблеми молодi i називалася вона "Помер снiг, проткнутий пролiском". Васiни родичi сидiли навпроти i нервували, i вiн був дуже засмучений.
- Щось трапилося? - запитав я.
- Менти-падлюки не дозволяють малюка менi побачити.
Васiн маленький син з його батьком так i простояли пiд вiдкритим небом в морозний сiчневий день на вулицi пiд покажчиком: вул. Чичерiна N101, i на побачення не потрапили. Шум в кiмнатi для побачень швидко наростав.
- Зараз по "голосам" багато про вашу лiкарню кажуть, - кричала менi мама i, почекавши, поки пройде контролер, додала: - Плюща повиннi скоро на Захiд вiдправити. Французькi комунiсти сильно його захищають i з якихось Хельсiнських угод про вас про всiх говорять.
Поки мама менi все це розповiдала, я побачив Валентину Йосипiвну, Мiшиного лiкаря.
- Спробуй попросити її випустити Мiшу на роботу, - кричав я, показуючи на лiкаря.
Мати благаючим голосом покликала її:
- Прошу вас, випустiть Мiшу на роботу, вiн цiлими днями перебуває тiльки в примiщеннi, йому вiд цього дуже важко i подивiться, який вiн блiдий.
- На роботу? - здивувалася лiкар. - Вiн сам нiкуди не хоче йти. Я йому багато разiв пропонувала, так вiн вiдмовляється, а те, що вiн у вiддiленнi сидить, так це його вина. У нас в лiкарнi хороший прогулянковий двiр з фонтаном, на прогулянку хворих два рази в день водимо, але вiн не ходить, ми ж його не примушуємо.
Я мовчки слухав цю брехню. Брат не хоче в'язати сiтки, сидячи цiлий день в коридорi вiддiлення, може бути, це правда, але дворазова прогулянка у дворi з фонтаном? Що вона мала на увазi, питний краник, прибитий до штахетнику?
- Ну, ось бачиш, Саша, Мiша сам не хоче ходити на прогулянки i на роботу, а менi скаржиться, що його не випускають, - звернулася до мене мати в повному здивуваннi.
- А в швейну майстерню можете його випустити? - запитав я лiкаря.
- Як я його туди випущу? Вiн у вас такий загальмований, що i пальцi собi може пришити.
- Що ви! На швейнiй машинцi неможливо пальцi пришити, - сказав я, намагаючись бути якомога ввiчливiше, боячись зачепити її самолюбство.
- Ну, добре, я подивлюся. У вас є до мене ще питання? - звернулася вона до матерi i, не чекаючи вiдповiдi, поспiшила до виходу.
Побачення закiнчилося. Родичi в коридорi передавали продукти контролеру на перевiрку.
- Громадяни! Читайте перелiк того, що я можу прийняти, - пояснював спiвробiтник лiкарнi у вiйськовiй формi, показуючи на плакат:
ДОЗВОЛЯЄТЬСЯ ХВОРИМ ПЕРЕДАВАТИ В ПЕРЕДАЧАХ ТА ПОСИЛКАХ:
Масло - до 400 г. Хлiбобулочнi вироби - до 400 г.
Цукор - до 500 г. Цукерки - до 500 г.
Варення - до 500 г. Сало - до 500 г.
Мед - до 500 г. Цибуля, часник - до 500 г.
Овочi - до 1 кг. Яйця - 10 штук
Фрукти - до 1 кг.
Молоко згущене, консерви - 2-3 банки.
На другий день я на свiй страх i ризик пiд час перекуру в майстернях непомiтно пiрнув в прогулянковий двiр. Вiдразу знайшов брата. Недалеко походжав накульгуючи на одну ногу Леонiд Плющ. Вiн розмовляв з Сашком Полежаєвим, колишнiм десантнiком, який, як менi було вiдомо, намагався з Єгипту перейти кордон до Iзраїлю, але був схоплений. Ми пiдiйшли i привiталися з ними.
- Вас скоро на Захiд вiдправлять, - поспiшаю доповiсти Плющу.
- Це я знаю, - спокiйно вiдповiв вiн, - можливо, 9 сiчня.
- Ви хоч там розкажiть про всi жахи, якi вiдбуваються тут. Ось i я з братом в лiкарнi тiльки за те, що ми не хотiли жити в цiй країнi.
Менi хотiлося розповiсти Плющу про Андрiя Заболотного, але Андрiй просив мене не робити цього, вважаючи, що мiжнародний розголос тiльки погiршить його положення.
- Не знаю, чи зможу я все запам'ятати. У мене зараз зовсiм пам'ятi немає. Так, а як ваше прiзвище? - запитав Плющ, з яким ми вже не раз зустрiчалися ...
- Мiша, розкажи все спочатку, а я побiжу, - попросив я брата.
Хворi починали заходити в майстернi. Контролер, спершись на паркан стояв спиною до мене в метрi вiд хвiртки. Через хвилину в майстернi через мою вiдсутнiсть могла бути пiднята тривога. Я обережно вийшов, прикрив хвiртку i, нахилившись, як нiби пiдбираю з землi недопалки, повiльно пiдiйшов до дверей майстерень. Серце моє билося вiд страху.
З швейки вже бiг санiтар розшукувати мене.
- Ось, бички на куриво менi передали, - показав я санiтаровi.
- Наступного разу закрию тебе у вiддiленнi. Зрозумiв? - попередив вiн.
Глава 58
Вiд'їзд Плюща на Захiд.
9 сiчня адмiнiстрацiя наказала, щоб пiд час виведення Плюща з лiкарнi всi хворi, санiтари i хозобслуга залишалися всерединi примiщення i не намагалися вийти назовнi без дозволу. Адмiнiстрацiя лiкарнi дотримувалася таємницi, про яку давно всi знали i говорили. Тепер цю неймовiрну подiю полiтичнi хворi обговорювали мiж собою на прогулянцi i в палатах. Як себе поведе Плющ на Заходi? Чи буде вiн розповiдати там про всi жахи радянської психiатрiї? Чи змiнить вiн свої полiтичнi переконання або пiсля всього пережитого все одно залишиться переконаним марксистом?
Вранцi 11 сiчня медсестри перешiптувалися мiж собою, обговорюючи почуте в передачах, заборонених антирадянських радiоголосiв.
- Плющ вже встиг дати прес-конференцiю у Венi. Знову Любарську i Бочковську згадували.
Медсестри дiлилися iнформацiєю з санiтарами, а тi поширювали все почуте по всiй лiкарнi. Це був парадокс радянської дiйсностi. Нiхто з цих людей i не пiдозрював, що самi вони ставали розповсюджувачами антирадянської "наклепницької" пропаганди. З цiєю статтею Кримiнального кодексу "За антирадянську пропаганду" тут у лiкарнi серед усiх полiтичних хворих перебувало чоловiк п'ятдесят, а може, i бiльше.
Сергiй Потилiцин розповiв менi, що Плющу незадовго до вiд'їзду на Захiд провели позачергову медкомiсiю. Каткова разом з професором Блохiною i лiкуючим лiкарем визнали, що у Плюща пiд впливом їх лiкування настiльки змiнився в кращу сторону стан здоров'я, що можна замiнити йому режим на бiльш м'який. Два мiсяцi тому на комiсiї вони були зовсiм iншої думки, переконуючи Леонiда, що йому треба ще довго - довго лiкуватися. Так ми стали свiдками лицемiрної поведiнки пропащих мракобiсiв, - iнакше не назвеш це дiяння авторитетних свiтил медицини.
Л. Плющ. Вена, 10 сiчня 1976 р.
Радянська преса на цю подiю вiдреагувала швидко. Почали з'являтися статтi у вiдповiдь на звинувачення Заходом в порушеннi прав людини в Радянському Союзi.
Змiст i тон цих статей були такими, що простiй радянськiй людинi при повнiй вiдсутностi об'єктивної iнформацiї справдi було складно розiбратися. Радянська людина довiряла своїй пресi. Читаючи газети i журнали, люди знали, що дисиденти - це очорнителi соцiалiзму, що працюють вони за американськi долари; що переходчикi кордонiв - це зрадники Батькiвщини або шпигуни; що з Радянського Союзу може виїхати вiльно будь-який бажаючий. Он, євреї, якщо хочуть, вiльно їдуть в Iзраїль, але тi, хто вже виїхав, тепер додому на Батькiвщину рвуться, але для зрадникiв немає зворотної дороги додому. Тут, в стiнах спецлiкарнi, брехливiсть радянської пропаганди була перед очима. Це, мабуть, i спонукало адмiнiстрацiю вжити заходи. Газети зi статтями таких писак як Бовин, Зорiн або журналiст-мiжнародник Iона Ионович Андронов на звинувачення захiдної преси у використаннi радянської психiатрiї в полiтичних цiлях стали таємниче зникати. Тепер, як це не смiшно звучить, лiкарняна адмiнiстрацiя проводила цензуру радянських газет. Номери, яким вдавалося проскочити, передавалися з вiддiлення до вiддiлення, з рук в руки як нелегальний антирадянський матерiал. Особливим успiхом користувалася статейка з "Червоної Зiрки" пiд назвою "Куди подiвався захист". Автором цього куховарiння був якийсь Микола Єфiмов, коментатор АПН. Ось початок цiєї статтi:
"Ця кампанiя мало не побила рекорди живучостi на Заходi. Але вона випускає, нарештi, дух. Мається на увазi галас, пiднятий в захiднiй пресi про спецiальнi психiатричнi лiкарнi спецiального типу, нiбито iснуючи в СРСР, в яких примусово тримають iнакомислячих. Здавалося б як можна було з самого початку повiрити в цю нiсенiтницю? Зрештою, навiщо нам лiкарнi? А йшлося тiльки про те,що їх багато. Якщо iнакомислячих в країнi, за власними пiдрахунками iнiцiаторiв пiднятою галасу, не бiльше чотирьох десяткiв? Вистачило б не те що однiєї лiкарнi, а i одного вiддiлення. Зараз, коли багато хто з цих людей опинилися на Заходi, досить було б, очевидно, i однiєї палати. "
Прочитавши це, навiть переконанi фанатичнi патрiоти хворi -побутовцi i санiтари хитали головами:
- Такого просто не очiкували. Це - явна брехня.
В iнший, не менш брехливiй газетi, зачiпалася честь i поряднiсть колишнiх пацiєнтiв радянських психiатричних лiкарень, яким вдалося вибратися на Захiд. Одним з таких був Леонiд Плющ. Замiсть того, щоб вiддячити радянських лiкарiв, якi дбали про його здоров'я, державу, витратившу скiльки коштiв на його утримання, лiкування в лiкарнi i навiть радянський уряд, не перешкоджавший йому виїхати на Захiд, вiн, невдячний вiдщепенець, iнакомислячий дисидент тепер звiдти обливає Батькiвщину брудом.
Я приведу нижче документ, з якою "турботою" лiкували Л. Плюща, а що стосується витрачених грошей на тортури, їх дiйсно було витрачено багато.
Хронiка поточних подiй / 32/13
Л. I. Плющ як i ранiше в Днiпропетровськiй СПЛ
Вже рiк (з 15 липня 1973 р.) в Днiпропетровськiй спецiальнiй психiатричнiй лiкарнi мiститься київський математик Леонiд Плющ (Хр. 29, 30).
З серпня 1973 року по сiчень 1974 року як лiкувальний препарат Л. Плющ отримував за призначенням лiкарiв у великих дозах галоперидол в таблетках.
У лютому-березнi лiкування галоперидолом замiнили уколами iнсулiну зi зростаючим дозуванням. Психiатрична експертиза визнала за необхiдне продовжити лiкування Л. Плюща.
Члени Комiсiї з Плющем не розмовляли . Лiкуючий лiкар Л. Плюща, Л. А. Часовських, на питання дружини, якi ж симптоми захворювання свiдчать про необхiднiсть продовжити лiкування її чоловiка, вiдповiла: "Його погляди i переконання" ... На подальшi питання про дiагноз i лiкування вона вiдповiдати вiдмовилася.
На побаченнi 4 березня 1974 був невпiзнанним. У нього з'явилася сильна набряклiсть, вiн насилу пересувався, погляд втратив свою звичайну жвавiсть.
Плющ повiдомив, що лiкарi наполягають, щоб вiн вiдрiкся вiд своїх поглядiв i переконань i обов'язково в письмовiй формi. Це вiн зробити вiдмовився.
Квiтнева експертиза знову рекомендувала продовжити утримання Л. Плюща в Днiпропетровськiй лiкарнi. Лiкарi запропонували Л. Плющу написати докладну автобiографiю, з якої було б ясно, як формувалися його погляди, як з'явилися у нього "маячнi iдеї". Плющ вiдмовився написати таку автобiографiю.
На побаченнi 12 травня стає вiдомим, що з квiтня Л. I. Плющу перестали давати препарати. Плющ пояснює це тим, що у нього з'явилися болi в черевнiй порожнинi i лiкарi злякалися. Пiсля скасування лiкiв стан його полiпшився: стали спадати набряки, пройшли болi. Плюща перевели в iншу палату, там меньше хворих, тихiше. Вiн знову став читати, правда, тепер вже не наукову, а тiльки художню лiтературу, i писати листи. Дружина дiзналася, що 13 числа її чоловiковi знову стали робити уколи iнсулiну i знову зi зростаючим дозуванням. З'явився алергiчний висип, свербiж, проте уколи не припинили. Пiсля кожного уколу Плюща на чотири години прив'язують до лiжка, є побоювання, що цими iн'єкцiями хочуть домогтися iнсулiнового шоку.
У той же день (тобто 29 травня) з дружиною Л. Плюща розмовляв начальник Днiпропетровської лiкарнi Прусс. Вiн сказав, що Л. Плющ ще потребує лiкування i що дружина повинна допомогти лiкарям в цьому.
- Ваш чоловiк занадто багато читає, не можна надсилати йому стiльки книжок - його хворий мозок необхiдно щадити, ви не повиннi це забувати.
У процесi бесiди з'ясувалося, що читання книг в лiкарнi строго контролюється i що Л. Плющу дають читати дуже мало. Листи близьких вiдразу пiсля прочитання вiдбираються; не дозволяють мати при собi навiть фотографiю дружини i дiтей.
Вiд вiдповiдей на питання про те, чим лiкують Л. Плюща, в яких дозах вводять лiки, доводять його до iнсулiнового шоку, Прусс i лiкуючий лiкар ухилилися, пославшись на якусь iнструкцiю, згiдно з якою вони не мають права вiдповiдати на подiбнi питання.
На побаченнi 3 липня 1974 р. Л. Плющ повiдомив, що в кiнцi червня протягом 7-8 днiв йому не вводили iнсулiн, так як вiн був застужений. Однак з 30 червня уколи поновилися i через 3-4 днi знову стали вводити повний шприц.
Л. Плющ повiдомив, що його оглядала якась комiсiя, що складалася з мiсцевих лiкарiв. Члени комiсiї задали йому три питання:
- Як ви себе почуваєте?
- Задовiльно.
- Як на Вас дiє iнсулiн?
- Викликає алергiю.
- Як Ви ставитеся до своєї колишньої дiяльностi?
- Шкодую, що в це вплутався.
Комiсiя винесла рiшення продовжити лiкування.
Iнша стаття в газетi писала про вiдомого правозахисника, сина Сергiя Єсенiна, Олександра Єсенiна-Вольпiна, якого не раз намагалися втихомирити примусовим лiкуванням у лiкарнях спецiального типу. Стаття розповiдала читачевi, що Єсенiн-Вольпiн виїхав на Захiд, але вiн настiльки хвора людина, що приїхав до Риму i вiдразу опинився пацiєнтом психiатричної лiкарнi. Вiдповiдь на цi наклепи я знайшов значно пiзнiше в статтi журналу "Власть".
ФОТО: РГАКФД / Росiнформ
На посадi голови КДБ Юрiй Андропов (праворуч) був головним продовжувачем справи психiатричної боротьби Фелiкса Дзержинського (в центрi) з ворогами радянської влади. Його наступникам (злiва - Вiктор Чебрiков) врештi-решт довелося вiд такої боротьби вiдмовитися
Журнал "Власть" N5 (709) вiд 12.02.2007 р.
"Як завжди, текст з посиланням на захiдне видання передав ТАСС, потiм його надрукували радянськi газети, звiдки його запозичили видання зарубiжних компартiй. Але виявилося, що палиця була з двома кiнцями. У 1977 роцi Єсенiн-Вольпiн подав у Нью-Йорку в суд на iнформагентства ТАРС i АПН. I зам'яти цю справу вдалося з величезними зусиллями шляхом полiтичних поступок американцям, про якi вважають за краще не згадувати i досi.
Мало того, по всьому свiту почалися акцiї проти радянської каральної психiатрiї, Андропов доповiдав у ЦК в 1976 роцi: "У рядi захiдних країн нагнiтається антирадянська кампанiя з грубими вигадками про використання в СРСР психiатрiї нiбито як iнструмент полiтичної боротьби з" iнакомислячими ". Iдеологiчнi центри i спецслужби противника широко залучають до цього засоби масової iнформацiї, використовують трибуни наукових форумiв, iнспiрують антирадянськi "демонстрацiї" i "протести". Систематично надають можливiсть виступати з брудними вигадками про умови розмiщення та утримання хворих у радянських психiатричних лiкарнях "живим свiдкам", вiдомим своєю антирадянською дiяльнiстю на Заходi, - Файнбергу, Плющу, Некрасову, Горбанєвськiй i деяким iншим ...
Органiзатори наклепницьких виступiв прагнуть пiдготувати, як видно, громадську думку до публiчного осуду "зловживань психiатрiєю в СРСР" на майбутньому VI Всесвiтньому конгресi психiатрiв (Гонолулу, США) в серпнi 1977, розраховуючи викликати полiтично -негативний резонанс в переддень святкування 60-ї рiчницi Великої Жовтневої соцiалiстичної революцiї ... Комiтетом держбезпеки через оперативнi можливостi вживаються заходи щодо зриву ворожих випадiв, iнспирируючих на Заходi навколо радянської психiатрiї ".
Нью -Йорк. А. Єсенiн-Вольпiн. Нью-Йорк.Фото автора, 2003 р. Фото 70-х рокiв
Звичайно, заходи приймалися, радянськi психiатри давали вiдсiч зовнiшнiм ворогам. Але все ж документи свiдчать про те, що вони здригнулися. Уже на кiнець 1970-х керiвництво психiатрiї почало занижувати свої заслуги в боротьбi з iнакомисленням. У звiтi про боротьбу з дисидентами Iнституту судової психiатрiї iменi Сербського, пiдписаним начальником управлiння по впровадженню нових лiкарських засобiв i медичної технiки МОЗ СРСР i постiйним представником СРСР в комiсiї з наркотикiв при ООН Едуардом Бабаяном, говорилося, що обвинуваченi за полiтичними статтями з 1972 по 1976 рiк склали менше 1% обстежених в iнститутi - 132 людини. Причому 37 з них були визнанi осудними.
Ще бiльш цiкавими були слова звiту про те, що данних в цiлому по країнi МОЗ не має в розпорядженнi. На цьому фонi наведенi в доповiдi мiркування про гуманiзм радянської психiатрiї виглядали цiлком органiчно: "У радянських психiатричних i психоневрологiчних установах для лiкування хворих застосовуються методи i засоби лiкування, загальноприйнятi в усiх зарубiжних країнах" ".ТАСС з великими труднощами вдалося уникнути матерiальної вiдповiдальностi за занадто творчий пiдхiд радянських спецслужб до iсторiї хвороб Олександра Єсенiна-Вольпина.
Глава 59
Вихiд на будiвництво.
Пiдходила до кiнця зима. Мiшина лiкар випустила його на роботу в швейну майстерню з умовою, що я пiду звiдти. Завдяки цьому менi дозволили вийти на будiвництво, добудовувати новий корпус лiкарнi. Тепер я мiг вiльно ходити по територiї лiкарнi i, порушуючи режим, заходити в прогулянковий двiр i бачити брата.
У майстернi Мiша довго не змiг працювати. Трудоiнструктор була засмучена замiною, їй потрiбно було, щоб хворi виконували денну норму, а брата треба було вчити, вiн робив повiльно i затримував весь конвеєр. Тепер вiн сидiв у вiддiленнi i його бiльше нiкуди не випускали. Лiкар вирiшила добути його визнання i почала колоти препарат барбамiл. Пiд впливом барбамiлу людина як би п'янiє, втрачає почуття обережностi i вiдповiдає на будь-якi питання. Мiшi нiчого було приховувати, i вiн охоче йшов на цi допити. Йому це так сподобалося, що вiн сам випросив у лiкаря додатково ще десять таких уколiв.
- Знаєш, Шурик, хороша рiч цей барбамiл! Робили б його частiше, так можна було б перебувати в лiкарнi. На душi вiд нього легко i все байдуже. Ех, шкода, що вiн так мало в органiзмi тримається! Як тiльки кайф пройде, знову на душi робиться дуже погано, - дiлився зi мною брат на прогулянцi.
- Дивись, наркоманом не стань, - жартував я. Менi було приємно бачити, як посмiхається брат i що йому зараз добре.
- Вiд нього легко вiдвикнути, та й лiкар менi бiльше барбамiл не пропише.
Щоранку черговий офiцер заходив до вiддiлень i забирав тих, хто сьогоднi йде працювати на будiвництво. На першому поверсi недобудованого будинку в великiй кiмнатi збиралися хворi з усiх вiддiлень. Пiч-буржуйка притягувала до себе своїм теплом, за вiкном було ще темно, хотiлося спати. Останнiми прийшли вiльнонайомнi виконроб i бригадир з хворих, Iванчай. Бригадир працював тут з самого початку будiвництва i добре знав свою справу. Вiн був у лiкарнi за вбивство через ревнощi i, схоже, тодi втратив розум, бiгаючи з вiдрiзаною головою коханця дружини вулицями Харкова, лякаючи перехожих. Начальник лiкарнi Прусс цiнував його i обiцяв виписати по закiнченню робiт. Iванчай вийняв список i став зачитувати, кому i де працювати. Я потрапив на бетономiшалку, що стояла на вулицi мiж купами пiску i бетону. У мене було два напарники.
Один - Льоша Єфiмов, на прiзвисько Пузир, бо був маленький на зрiст i весь надутий, як справжнiй мiхур. Лешка вже шостий рiк лiкувався в лiкарнi за наклеп на державний лад. Вiн був переконаним соцiалiстом i вважав, що Полiтбюро веде країну по неправильному шляху. Вiн написав статтю зi своїми мiркуваннями в "Комсомольську правду", вказавши свою зворотну адресу. КДБ при обшуку виявив у нього записи, зробленi ним пiсля прослуховування захiдних радiопередач, чого цiлком вистачило, щоб посадити його в божевiльню.
Iншим був Андрiй Бекiш. У суперечцi зi своєю нареченою вiн вiдкусив їй кiнчик носа, за що i потрапив на лiкування в спецлiкарню. Два мiсяцi тому його наречена приїжджала до нього на побачення, хто тепер її з вiдкушеним носом полюбить. Повернувся вiн пiсля побачення в вiддiлення засмучений. Заввiддiлу, його лiкар, на прiзвисько "Риб'яче Око", запитав у нього що трапилося i за грубу вiдповiдь лiкарю, Миколi Карповичу, Бекiш два мiсяцi отримував iнтенсивне лiкування. Сьогоднi пiсля цього вiн перший день вийшов на роботу. Незважаючи на мороз, робота на будiвництвi кипiла. Однi хворi цеглини подають, iншi воду вiдрами тягають в нашу бочку, що обiгрiвається вогнищем. Ми ломом i лопатами довбаємо замерзлий пiсок i закидаємо його в гуркiтливу бетономiшалку, заливаючи теплою водою. У мене i у Бекiшева сил немає, а маленький моторний Пузир один за трьох працює i ще й смiється. Ми тiльки в побитовку до грубки погрiтися по черзi встигаємо бiгати.
До обiду прийшов прапорщик з рацiєю через плече i дав команду побудуватися. Зробив перекличку, прощупав у всiх кишенi i повiв на обiд. Їдальня перебувала поруч з кухнею, їжа була такою ж, як i у вiддiленнi, тiльки тут можна було їсти цю бурду до вiдвалу, скiльки влiзе.
Пiсля обiду був недовгий вiдпочинок. Хтось iшов до побутiвки грати в домiно, хтось дрiмав бiля печi, а я вирiшив походити i подивитися будiвництво. На всiх поверхах ламали стiни, викладенi з цегли недавно, а поруч викладали новi. Внизу загримiла бетономiшалка i я швидко помчав вниз.
- Леха, поясни менi, чому там хорошi стiни ламають,а iншi будують.
- А тому, що начальство змiнилося. Був Прусс, велiв робити невеликi палати i кладку в одну цеглину, тепер начальник - Бабенко, вiн вирiшив, що такi палати будуть занадто малi i перегородки дуже тонкi. Нова мiтла по-новому мете! Гей, Колесо! - раптом Лешка звернувся до щiльного хлопця, який тягав нам в бочку воду. - Розкажи, як ти дружину замочив?
- Як? Дуже просто.
Колесо вiдкинув порожнi вiдра i став зображати сцену вбивства.
- Взяв сокиру, i - трах ззаду по головi! Ну, вона бах - на пiдлогу i дригається. Тут-то менi її так шкода стало! Ну, я її ще по головi бах, бах, дивлюся - готова, тепер мучитися не буде.
- Значить тобi її шкода стало? - жартував Лешка.
- Так, дуже шкода було.
- Ну, а що потiм? Ти ж, напевно, стiльки жаркого насмажив, та не ламайся як дiвчинка, розповiдай, як менти до тебе приїхали, а ти їм ту їжу з грубки пропонував.
- Так, було таке, - знехотя погоджувався Колесо, на iм'я Коля.
Бекiш, жвавий на мову хлопець, кинув лопату i вiд душi смiявся. Я не знав, чи можна всьому цьому вiрити, може, Пузир це все вигадав i тепер витягує як визнання у цього дурня.
- Мене на дурку привезли тому, що я "косив" на експертизi.
- Так, тобi Колесо i гнати не треба, на тебе тiльки поглянь, вiдразу видно, що - дурень, - смiявся Бекiш.
- Не слухай його, Колесо! Який же ти дурень? - продовжує заводити його Лешка-Пузир, - розкажи як ти "гнав"?
- Як "гнав"? Я брав свiй матрац, лягав на ньому в коридорi i кричав усiм, що я в Ялтi загораю.
- Ну, тепер я бачу, що ти справжнiй дурень, - дiставав його Лешка.
- Ну вас, не вiрите i не треба, - ображений Коля-Колесо пiдiбрав вiдра i пiшов за водою.
Лешка давно працював на будiвництвi. Вiн любив чiпляти хворих своїми жартами, якi тi не розумiли i все приймали всерйоз. Менi з ним було працювати дуже приємно, вiн був добре ерудованим спiврозмовником, до того ж, вiн постiйно влаштовував вистави з хворими, вiд яких ми з Бекiшем падали зi смiху, чого зi мною не траплялося за всi довгi мiсяцi, проведенi в лiкарнi.
- Кошта, навiщо ти брата свого сапою на городi вбив? - тепер Лешка пристав до добродушного на вигляд, лiтнього абхазця.
- Меншовик вiн у мене був, тому я його вбив.
- Так значить ти - бiльшовик?
- Так, я - бiльшовик! - гордо вiдповiв Кошта.
У старого абхазця було iнше прiзвище. Тут всi його звали Кошта Гомеш, це iм'я йому дали тому, що вiн дуже сильно зовнi був схожий на ватажка Компартiї Португалiї. Наш Кошта жив на Кавказi в маленькому гiрському аулi, де вiн захворiв: всiх пiдозрюючи класовими ворогами. Найсмiшнiша сцена вiдбулася, коли до Кошти Гомеша пiдiйшов дiд Черепаха на прiзвисько Фелiкс Дзержинський i сказав тихенько на вухо:
- Ну що, сам зiзнаєшся, що на ЦРУ працюєш, або я зараз в КДБ доповiм?
Дiд Черепаха перебирав цеглини, складав їх на носилки i спостерiгав за хворими, вiдшукуючи серед них агентiв ЦРУ.
- Ти що, дурень, яке ЦРУ, - обурювався махаючи руками, абхазець.
- Признавайся, я все про тебе знаю.
- А я ж вважав тебе бiльшовиком! А ти - американський шпигун, - кричить Лешка i смiється.
- Ти знаєш за що вiн сiв? - запитав мене Лешка. -Вiн вирiшив, що ЦРУ закинуло в СРСР тридцять тисяч агентiв i нiкому немає дiла до них. Вiн мiсцеве КДБ в своєму мiстi так дiстав, що вони його просто виганяли, розумiючи що справу мають з психом. Так наш Дзержинський розпiзнав ворога з ЦРУ в своїй власнiй дружинi i влаштував над нею суд. Вбивши її, вiн i потрапив сюди.
Пiд бочкою, з якої ми брали воду для бетономiшалки, весь час горiло багаття, тому тут збиралися люди, то пiдкидаючи в багаття дрова, то грiючись.
Юра Мединський зi своїм нерозлучним другом Будильником носять цеглу на носилках на верхнi поверхи. Юра був захисником навколишнього середовища i ненавидiв цивiлiзацiю. Фiлософiя його носила неприхований маревний характер, так що помилки з дiагнозом бути не могло. Вiн дуже ображався, якщо в суперечцi хтось називав його шизиком або неосудним. Його улюбленим фiлософом був Дiаген, але не в бочцi Дiагена Юрiй мрiяв прожити життя, а в iндiанському вiгвамi. Друг його, Будильник, абсолютно загорнутий сопливий хлопець отримував купу лiкiв. Можна було бачити, як вiн, нiс носилки з цеглою, раптом мiг зупинитися, розкидати всi цеглини куди попало, а потiм почати такi кренделi ногами виробляти, що всi, хто це бачив реготали. Нещодавно вiн щура дохлого притягнув, гладить його, шкодує, це друговi Юрi подарунок.
Ось i зараз вони сидять бiля багаття i грiються. Юра для себе i для друга картоплю у вугiллi пече.
- Брати, брати нашi меншi, кругом так пишуть, а зловлять такого брата i вiдразу шкуру з нього знiмають. Ось тобi i брат менший, як це розумiти?
- I навiщо їх вбивати? - обпалюючи руки гарячою картоплею, вторить йому Будильник. - Вiзьмемо, наприклад, лева. Що вiн поганого робить? Нiкого не чiпає, рибку лапою ловить, гриби збирає. Ну навiщо його вбивати? А ось вiзьмемо тигра. Вiн такий смугастенький, нiкого не чiпає, метеликiв цiлий день ловить, грається ... Ну навiщо його вбивати? А чи знаєте ви, що найкращi люди на свiтi - це несамовитi. Ось, наприклад, Юра Мединський. Вiн - несамовитий i найкраща людина на свiтi.
Будильник дивився на Юру задоволений, що зробив йому найбiльший комплiмент.
- Юра, ти чуєш, що про тебе твiй кращий друг сказав? - пiдхопив Бекiш пiд загальний регiт.
- Що ви його слухаєте, цього дурника! Вiн вам наплете ще не таке, - намагався захистити свiй авторитет Юра. - Ось що ти мелеш? Витри соплi спочатку i подумай. Як це лев може гриби збирати, адже вiн таки не бiлка! А тигр - не кiшка, що б за метеликами ганятися.
Юра пояснював Будильнику це все настiльки серйозно, що ми трималися за боки. Будильник сидiв, мовчки слухаючи настанови свого вчителя i шмигав своїм сопливим носом.
Я помiтив, що тiльки один хворий, кремезний хлопець рокiв сорока нiколи не смiявся, мовчки тягав носилки i нiколи нi з ким не спiлкувався. Вiн зробив страшне вбивство - втопив своїх чотирьох дiтей у ставку. Розповiдають, що дiти, перебуваючи в човнi благали його не топити їх. Уявiть собi, що ви прокинулися вiд страшного сну, але вам кажуть, що це зовсiм не сон, а дiйснiсть. Яким був шок у цього хлопця, коли вiн дiзнався, що втратив дiтей i що сам вiн - вбивця.
У лiкарнi на примусовому лiкуваннi було, приблизно, 1100 осiб. Близько 10% з них - за полiтику i перехiд кордону, 70% - за вбивство i iншi 20% - за рiзнi тяжкi злочини. Полiтичнi хворi називали всiх побутовцями або кримiнальниками. Жертвами цих людей були або їх родичi, або дуже добре їм знайомi люди. Бiльшiсть з цих хворих скоїли злочини в мареннi. В лiкарнi були i справжнi садисти: вбивцi, грабiжники, що числилися за судом до повного одужання, пiсля чого їх чекала найвища мiра покарання. Вони намагалися "косити" пiд дурня, щоб продовжити собi життя. Лiкарi це розумiли i створювали їм пекло з лiками. Менi анiтрохи не було шкода цих мерзотникiв.
Глава 60
Шприц i свобода.
Прийшла весна. Брата з наглядової палати перевели в загальну. Причиною для цього послужив безглуздий випадок: один з хворих в надзорцi поскаржився
лiкаревi, що Мiша його гiпнотизує. Заввiддiленням - Микола Карпович, Риб'яче Око - все ще не вiдступав вiд брата i вимагав вiд нього щирого зiзнання, називаючи Мiшу "брехливою iстотою". Схоже, лiкаря, як i дiда Черепаху ,переслiдувала нав'язлива iдея, що в стiнах лiкарнi окопалися агенти ЦРУ.
Робота на будiвництвi менi дозволяла вiльно пересуватися по територiї лiкарнi. Я частенько попереджав Лешку Пузиря i тiкав, ризикуючи бути помiченим, в прогулянковий двiр, де я знаходив цiкавих для себе людей i заводив з ними знайомства. Одним з таких знайомих був з 9-го вiддiлення ленiнградець, Юрiй Олександрович Ветохiн, 1928 року народження, колишнiй штурман далекого плавання i iнженер-кiбернетик.
У 1942 роцi в блокадному Ленiнградi вiн втратив своїх батькiв. По закiнченню Вiйськово-Морського училища, де вiн був змушений вступити до КПРС, Ветохiн з 1950 року ходив штурманом на кораблi Тихоокеанського флоту. Одружився в 1951 роцi, але пiсля того, як його дружина написала заяву в парторганiзацiю зi звинуваченнями чоловiка в антирадянщинi, розлучився з нею.
Юрiй А. Ветохiн
У 1960 роцi Юрiй повернувся в Ленiнград i став працювати головним iнженером обчислювального центру iнженерно-економiчного iнституту.
Влiтку 1963 року Ветохiн спробував доплисти до кордону з Туреччиною в районi Батумi, але був затриманий i вiдбувся лише вiсьмома добами арешту. До 1966 року вiн остаточно порвав свої вiдносини з КПРС, поклавши свiй партквиток на стiл. Тепер вiн ясно розумiв, що для нього немає бiльше майбутнього в цiй країнi, i вiн вирiшив знову спробувати щастя i вибратися з СРСР.
На цей раз вiн вибрав мiсцем для втечi курортне мiсто Коктебель в Криму, вирiшивши на надувному човнi доплиcти до берегiв Туреччини. Вночi вiн успiшно прошмигнув пiд самим носом сторожового катера, але вдень човен абсолютно випадково помiтив вiйськовий тральщик, виконувавший вчення в цьому районi.
Це сталося 12 липня 1967 року. Знову арешт. На цей раз його звинуватили за статтею "Зрада Батькiвщинi". Московський Iнститут судової психiатрiї iм. Сербського визнав Ветохiна неосудним, пiсля чого 13 травня 1968 вiн прибув до Днiпропетровської спецлiкарнi. Вiн потрапив до вiддiлення, де завiдуючою була страшна садистка, лiкар Н. Н. Бочковська, яка призначила йому всi нейролептики i повний курс сiрки (сульфазiну).
- Менi вводили барбамiл i тiзерцин з метою виявлення секретiв, - розповiдав менi Ветохiн. - Я тодi думав, що не виживу, загнуся вiд серцевих нападiв i постiйної непритомностi. Якi їм потрiбнi секрети? Лiкар поклала мене в наглядову палату до божевiльних вже хронiчних i призначила галоперидол, перетворивши мене в лежачого хворого. У 1975 роцi я вирiшив написати заяву з визнанням себе психiчно хворим i обiцянкою не вживати бiльше спроб до втечi. Пiсля цього менi вiдразу всi уколи скасували i навiть дозволили працювати в їдальнi офiцiантом. Найсмiшнiше те, - дивувався Юрiй Олександрович, - що пiсля того, як я визнав себе хворим, лiкарi навiдрiз вiдмовилися оформляти менi пенсiю та iнвалiднiсть.
У жовтнi 1975 року у Ю. Ветохiна вiдбулася чергова професорська комiсiя, на якiй його виписали з спецлiкарнi, однак про це йому повiдомили перед самим виїздом з лiкарнi через два мiсяцi. Навiщо, вирiшила Бочковська, йому, Ветохiну, вiдчувати це щастя, радiючи звiльненню з Днiпра.
- Знаєш, що менi мiй лiкуючий лiкар сказав на бесiдi? "Ну, Юрiй Олександрович, вам дуже пощастило! Суд замiнив вам режим, ви переводитеся до лiкарнi загального типу. Хочу вам сказати, що ви дуже легко вiдбулися на цей раз, але дивiться, якщо потрапите сюди повторно, вам з цих стiн не вийти бiльше нiколи ". Це майже дев'ять рокiв за гратами в цьому терорi, - обурювався Юрiй Олександрович, дiлячись зi мною своєю радiстю, - це для них я легко вiдбувся! Вже речi мої принесли,схоже,що завтра поїду додому в Пiтер, навiть не вiриться.
Я був радий за Юрiя Олександровича, i було менi трохи сумно, що доведеться розлучитися з цим мужнiм приємним чоловiком. Ми попрощалися, i я бiльше його не бачив.
У 1975 роцi Юрiй Ветохiн в заявi визнав себе психiчним хворим i обiцяв не робити бiльше спроб до втечi. Якщо б тiльки знали його мучителi, який вiн ще пiднесе їм сюрприз!
Мене виписали з лiкарнi 22 березня 1979 р. як iнвалiда другої групи. Лiто я провiв в лiсах Свердловської областi, в селищi Черноусово, добуваючи соснову смолу, заробляючи там хорошi грошi i весь час з моменту звiльнення не перестаючи думати про те, як вибратися з Радянського Союзу. У мене не було судимостi i Українське КДБ не могло заборонити менi пересуватися по територiї Радянського Союзу, але мене мiг затримати перший зустрiчний мiлiцiонер i при бажаннi знову помiстити в божевiльню.
У передноворiчну нiч 1979 р. я переховувався на дачi у друзiв в селищi Расторгуєво, що в п'ятнадцяти хвилинах їзди вiд Москви. На Українi менi було небезпечно залишатися, так як українське КДБ в порiвняннi з московським, бiльш агресивно вiдносилося до таких людей, як я. Тут, в Москвi, я познайомився з дисидентами з Московської Хельсiнської групи. Їх адресу я почув по радiо "Свобода" крiзь рев радiоперешкод глушникiв.
Це були Тетяна i Iван Ковальови, Фелiкс Серебров, Iрина Гривнєна, В'ячеслав Бахмiн, Анатолiй Корягiн i Олександр Волошенович. О. Волошенович був лiкарем i провiв менi медекспертизу, визнавши мене абсолютно психiчно здоровою людиною. А. Корягiн - професiйний лiкар-психiатр трохи пiзнiше зробив ще одну експертизу, теж визнавши мене психiчно здоровим.
Автор (злiва) i А. Волошоновiч. Москва 1979. Анатолiй Корягiн. 1980 р.
Цих смiливих i самовiдданих людей КДБ вiдправить в табори, щоб згубити їх там, на щастя, зробити це їм не вдасться.
Ще вiдбуваючи останнi шiсть мiсяцiв примусових заходiв медичного характеру в лiкарнi загального типу, я почав готувати собi грунт, щоб знову не потрапити до лiкарнi. Тодi ж я записав все, що зi мною сталося - подiї та враження. Ця чернетка, послужила потiм основою для написання цiєї книги.
Мета була простою. Якщо рукопис потрапить до рук КДБ, там добре описано, як я симулював хворобу, що дозволить менi при повторному арештi уникнути рiшення визнати мене неосудним на експертизi. I ще я сподiвався, що рукопис потрапить на Захiд i це додасть розголосу про порушення прав людини в Радянському Союзi. Влiтку 1979р. я планував виїхати легально, за викликом з закордону, але для цього менi потрiбен був фiктивний шлюб i московська прописка.
Фото автора. Москва, 1979 р., злiва направо: Сергiй Потилiцин, Гуля Романова, В'ячеслав Бахмiн, Тамара Лось, дiвчина з Вiрменiї, Таня Осипова з чоловiком Iваном Ковальовим.
Живучи в Расторгуєво, ховаючись вiд КДБ, вечорами я читав заборонену лiтературу, слухав передачi i новини радiо "Свобода". Було далеко за пiвнiч, коли в новинах прозвучало знайоме менi iм'я - "Юрiй Олександрович Ветохiн". Вiн давав iнтерв'ю з Америки !!!
Cергiй Потилiцин, Фелiкс Серебров i автор. Москва, 1979 р.
- Як ви вирiшили йти на такий вiдважний крок - стрибнути в море, де кишить повно акул? - запитав Ю. Ветохiна ведучий.
- Я вважаю, що на акул даремно звели наклеп. Справжнiсiнькi i хижi акули - це комунiсти в Радянському Союзi, - вiдповiв Юрiй Олександрович.
Слухаючи Ю. А. Ветохiна пiзнiше, я дiзнався, що в 1978 роцi з серпня по жовтень вiн збирав грошi для втечi, продаючи зiбранi в лiсi гриби. Потiм купив путiвку на круїз "З зими в лiто" i на теплоходi "Iллiч" вiдправився з Владивостоку вздовж Японських i Фiлiппiнських островiв.
Дев'ятого грудня, коли теплохiд дiйшов до самої пiвденної точки круїзу бiля екватора i наблизився до iндонезiйського острова Бацан, Ветохiн вночi вистрибнув з iлюмiнатора каюти. Швидко зникли в темрявi вогнi теплохода, i тепер вiн був один на один зi стихiєю i повною свободою. Вiн плив бiльше двадцяти годин, його обпалювали медузи i течiя несла до океану, але вiн доплив до острова Бацан! Iндонезiйська влада допомогла йому зустрiтися з представником американського посольства i, отримавши позитивну вiдповiдь на своє прохання про надання йому полiтпритулку, Ю. О. Ветохiн прилетiв в США.
Теплохiд "Iллiч" перетинає екватор у груднi 1979 р.
Почути голос Ветохiна з Америки було для мене найкращим подарунком в цю новорiчну нiч.
Я зараз сам живу в цiй прекраснiй країнi, Америцi. Ю. О. Ветохiн живе на самому пiвденному заходi країни в штатi Калiфорнiя, я - на самому пiвнiчному сходi - в штатi Мен. Ми часто спiлкуємося по телефону i дiлимося враженнями про свої подорожi по свiту. Ветохiн любить подорожувати, не дивлячись на свiй похилий вiк.
Юрiй Ветохiн написав дуже цiкаву книгу спогадiв пiд назвою "Схильний до втечi" i видав її в США в 1983 роцi i цю книгу з дарчим написом я бережу
Зустрiч з Юрiєм Ветохiн (в центрi) через 37 рокiв в жовтнi 2012 року в Сан - Дiєго. Калiфорнiя. Справа моя дружина Iра.
Зустрiч з Юрiєм Ветохiн. Вiдео https://www.youtube.com/watch?v=vxqJQVuZaO4&t=17s
Глава 61
Михаїл Iваньков
У лiкарнi я дивився старi радянськi нудотно-патрiотичнi фiльми в чорно-бiлому зображеннi: "Оптимiстична трагедiя", "Людина з рушницею", "НП".
Фiльм "НП", (Надзвичайна подiя) був заснований на реальних подiях, що вiдбувалися на Тайванi в 1954 роцi, коли був захоплений радянський танкер "Туапсе". Мене цей фiльм настiльки зацiкавив, що я примудрився переглянути його двiчi, що неймовiрно важко було зробити в лiкарнi. Я знав, що радянська пропаганда завжди була брехливою i спотворювала факти, i хоча це був художнiй фiльм, я не вiрив, що все було саме так, як показано в ньому.
Михайло Васильович Iваньков-Нiколов був начальником радiостанцiї на цьому танкерi i живим очевидцем всiх тих подiй. Вiн повернувся з США до Радянського Союзу у 1961 роцi i був заарештований КДБ. Я був з ним дуже добре знайомий. Менi хотiлося скорiше побачитися сьогоднi з Iваньковим. Мiшине вiддiлення скоро вийде на прогулянку, а разом з ним i Iваньков.
Фiльм "НП" Лешку Пузиря теж заiнтригував, i вiн вирiшив мене пiдстрахувати, поки я буду на прогулянцi i зустрiнуся з Iваньковим.
Iваньков, як завжди, багато курив i ходив по двору один.
- Михайло Васильович, я тiльки що фiльм переглянув, - поспiшаю доповiсти йому. - Я думаю вiн правдивий наполовину, - а що ви скажете?
- Там i сотої частки правди немає, - вiдповiв вiн спокiйно, без емоцiй, зовсiм приголомшивши мене.
- Як !? - я не мiг в це повiрити, вважаючи, що на Тайванi живуть смiливi люди, раз посмiли захопити танкер такої величезної i сильної країни.
- Єдина правда - це подiї 1954 року. От i все. Решта - брехня. З самого початку у фiльмi - брехня. Не було нiякої iсторiї з мавпою, не було нiяких зборiв. Нiсенiтниця все це! Команда була в цьому рейсi вся нова, за винятком комскладу. Один одного нiхто не знав, так що не до зборiв було. В Москву я сам радирував, коли тайванськi есмiнцi наказали нам застопорити машини, так що нiякого радiоглушiння тайванцями не було. Голодування дiйсно було, але лише якусь годину, а не цiлодобово, як у фiльмi розвели, i не було в командi цього блатного одесита i, тим бiльше, не було нiякої бiйки з тайванцями.
- Так вони незаконно захопили судно? - допитувався я, зазначивши, що я теж зборам, мавпi i цьому огидного одеситу в кiно не повiрив.
- Нi, судно захопили цiлком законно. У тi роки мiж Тайванем, Пiвденною Кореєю i Фiлiппiнами iснував договiр, щоб затримувати в цьому водному трикутнику кораблi пiд будь-яким прапором, якi тримають курс до Червоного Китаю зi стратегiчними вантажами, а ми йшли з гасом, сам розумiєш!
Фото 1954 року , зроблене з американського крейсера. Радянський танкер "Туапсе" в полонi, порт Гаосюн.
- Добре! Але вас все-таки в тюрмi тримали! - намагався я мiркувати. - Нехай ви там, як у фiльмi, не робили тривалого голодування i у вiрностi Батькiвщинi ви там своєю кров'ю не розписувалися, але тринадцять мiсяцiв просидiти в тюрмi - це щось значить! ...- В якiй тюрмi ?! Нас було сорок дев'ять чоловiк команди. Тайванцi нас роздiлили на двi групи, та й то з тiєї причини, що в маленькому мiстечку, куди нас доставили, не було такого великого готелю, щоб розмiстити стiльки народу. Другу групу вiдвезли в iнше мiсто, там вони теж жили в готелi. Тайванськi властi нас безкоштовно годували, куриво давали, в кiно iнодi водили. А так, ми цiлими днями бродили по цьому маленькому мiстечку, не знаючи до пуття, чим скiнчиться вся ця колотнеча. Тайванцi - як представники влади, так i простi люди ставилися до нас доброзичливо. Народ, правда, бiднуватий там живе, тому все було досить скромно. Нiяких шантажiв не було, не було i психолога, а тринадцять мiсяцiв ми там пробули тiльки тому, що Радянський Союз не пiдтримував нiяких дипломатичних вiдносин з Тайванем, i не було нiякої можливостi вести переговори, як нам вибратися додому. Лише через кiлька мiсяцiв нами зайнялося французьке консульство, i тiльки завдяки його посередництву почалися переговори з Москвою. Москва тим часом використовувала наше перебування на Тайванi для нагнiтання антiтайванськой iстерiї всерединi Союзу, абсолютно не пiклуючись про наше повернення. Погостювали тринадцять мiсяцiв i група з iншого мiста була вiдправлена в Москву, а нас вiдправили в Штати, напевно тайванцям було накладно нас утримувати. Можливо, французи вели переговори тiльки про першу групу. Опинившись в нью-йорському аеропорту, ми були стривоженi, що нас нiхто не зустрiв з радянської мiсiї. Кiлька людей вирiшили залишитися в Америцi, побоюючись репресiй на Батькiвщинi, як це i було насправдi. Втiм, i кiнцiвка фiльму настiльки ж брехлива, як i весь фiльм. Коли я прибув в 1961 до Союзу, мене заарештували, знявши з поїзда в декiлькох кiлометрах вiд будинку. Прямо з Одеси, куди я їхав, мене доставили до Бутирської в'язницi. В Бутирцi менi один наглядач сказав, що трохи бiльше року тому тут сидiли деякi члени команди з комскладу нашого танкера.
- Значить замiсть квiтiв, як у фiльмi, їх зустрiла зона? Я теж чув на етапах вiд людей, хто був в потьменських таборах в кiнцi 60-их рокiв, що вони зустрiчали там членiв команди танкера "Туапсе", якi добивали там свої десятирiчнi сроки, - додав я.
Михайло Васильович промовчав. Мiша стояв осторонь i розмовляв про щось з iншим хворим. Утрьох в битком набитому дворi не було нiякої можливостi пересуватися. Я ходив з Iваньковим, i менi навiть було важко уявити, що ось цей невисокий, зовсiм непоказний худенький чоловiк рокiв п'ятдесяти, прожив шiсть рокiв в Америцi. Менi було дуже цiкаво знати все про цю країну, i Iваньков спокiйно, без будь-яких емоцiй розповiдав менi, як вiн там жив. По його тону вiдчувалося, що вiн дуже сильно шкодував, що повернувся додому.
- Спочатку я жив в Нью-Йорку. Знайшов роботу в ресторанi - мити посуд.
Немов вгадавши моє запитання про цю важку низькооплачувану роботу, вiн додав:
- Менi ще два мiсяцi довелося вчитися як управляти посудомийними машинами. Ресторан був дуже популярним. За цю роботу менi платили вiсiмдесят доларiв на тиждень. Цих грошей менi цiлком вистачало, щоб знiмати квартиру i скромно жити. Я там пропрацював чотири роки, поки не перебрався до Вашингтону, де знайшов роботу за фахом. Купив свою першу машину, правда стару, за чотириста доларiв, величезну в триста кiнських сил.
Я вiдразу уявив собi його за кермом шикарної блискучої машини, що проїжджала повз Капiтолiй, як буцiм-то в кiно.
- Дружина моя в Союзi з двома синами залишилася, їх в Америку не випускали. Я нiколи навiть i не мрiяв жити в Америцi, менi i вдома в Одесi було дуже добре. Нерви у мене не витримали, довелося навiть в Америцi в лiкарнi пiдлiкуватися. Важко тепер сказати, що мене привело там в радянське посольство, тiльки ось така розмова тодi вийшла: "Давно вам, Михайле Васильовичу, пора повертатися на Батькiвщину, - зi спiвчуттям i розумiнням говорив менi представник посольства. - Досить вам на капiталiстiв працювати! У нас в країнi великi змiни вiдбулися. Викрили культ Сталiна, дiтям в школах безкоштовно молоко дають.
А вам особисто нiчого боятися, ви ж тут нiчого проти Радянського Союзу не зробили, так що проти вас не може бути нiяких репресiй. Якщо побажаєте, то знову можете ходити в плавання. Повертайтеся, Батькiвщина вас чекає ". Я вiдчував, що станеться в Союзi щось недобре.Всi грошi, якi я заробив в Штатах, постарався витратити. По-всякому думав, але не мiг уявити, що саме так все обернеться. Тут мене засудили до вищої мiри покарання за зраду Батькiвщинi! У чому моя зрада? За кордоном я виявився не з власної волi, нi разу поганого слова не сказав про Радянський Союз, правда мене нiхто i не питав. Я думав, ну дадуть рокiв п'ять, а тут ось як. Вища мiра - розстрiл!Вирiшив я пiд дурня "гнати". Суд визнав мене дурнем до лiкування, а потiм до стiнки поставити. До 1968 року я був в Черняхiвськiй спецлiкарнi.
Я уявив собi, що значить бути до лiкування. Кожнi шiсть мiсяцiв влаштовується професорська комiсiя-визнають вилiкуваних, значить їдь на суд i отримуй свiй вирок або "коси" пiд дурня в лiкарнi i отримуй жменями нейролептики, уколи. Пiсля декiлькох рокiв проведених мiж молотом i ковадлом, Михайлу Васильовичу суд скасував смертний вирок i залишив його на примусове лiкування в лiкарнi спецiального типу. Не потрiбно було бiльше симулювати пiд дурня, i жити в Черняхiвськiй лiкарнi стало легше. Але його чекала попереду страшна доля. У 1968 роцi вiдкрилася Днiпропетровська СПБ, куди вiн i прибув з Черняхiвська. У 1973 на професорськiй комiсiї Iванькова виписали i вiн чекав результату районного суду, точнiше дозволу КДБ змiнити режим i виїхати додому в лiкарню загального типу. Всi цi роки його чекала дружина i дiти. Через чотири мiсяцi лiкар повiдомив, що суд вирiшив продовжити його лiкування в спецлiкарнi.
Час прогулянки закiнчився. Я розпрощався з Iваньковим.
Глава 62
Документи про танкерТуапсе.
Живучи в Америцi третiй десяток рокiв, я часто згадую про Михайла Iванькова i весь час намагаюся зрозумiти причину його повернення i iнших морякiв до Радянського Союзу. Борис Сопельнiков у "Вечiрнiй Москвi" i рiзнi автори писали, що "Н. I. Ваганов, В. А. Лукашков, В. М. Рябенко, А. Н. Ширiн, М. I. Шишин, В. Татарникiв, М. Iваньков-Нiколов, В. Єременко i В. Соловьйов в жовтнi 1955 року виїхали в США, де до них приставили "опiкунiв" з органiзацiї "World Church Service" ".
Чому "World Church Service" називають "опiкунами", маючи на увазi агентiв з ФБР? Двiчi менi довелося зiткнутися з цiєю "таємничою" органiзацiєю. Перший раз в 1988 роцi, коли за моїм викликом в Америку приїхала моя мама i "World Church Service", була маминим спонсором, допомагала їй оформляти i отримувати документи, грошову допомогу, вивчати англiйську мову. Другий раз в 1989 роцi в Америку перебрався мiй батько i його спонсором теж була "World Church Service". Тiльки в одному Нью-Йорку набереться з десяток органiзацiй-спонсорiв, якi допомагають новоприбулим емiгрантам. У мене був спонсор IRC (International Rescue Committee). Вони допомагали менi почати жити в новiй країнi, вирiшуючи всi мої запитання першi пiвроку.
В Америцi, отримуючи допомогу вiд цих органiзацiй, нi менi, нi моїм рiдним i друзям не доводилося стикатися зi спецслужбами. Видавати бажане за дiйсне, схоже, було притаманне радянським писакам. Якщо риба - в водi, птах - в небi, то неповерненець повинен бути оточений спецслужбами.
Допомогу отримував i М. Iваньков. Шiсть рокiв вiн прожив в цiй по-справжньому вiльнiй країнi, i я не переставав ставити собi питання: що цю життєрадiсну людину привело до депресiї i бажання повернутися? Може, розлука з сiм'єю? Ради це прекрасно розумiли i не випускали дружину з дiтьми в Америку. Смiшно читати, коли про М. Iванькова пишуть, що вiн був настiльки хворим, що американцi пiдкинули його в радянське посольство. В Америцi такого просто не могло статися; жодна органiзацiя не взяла б на себе таку вiдповiдальнiсть - вирiшувати долю людини, а якби подiбне сталося, то преса i захисники громадянських прав i свобод пiдняли б такий шум, що i в Конгресi почалися б слухання з метою розiбратися, як таке могло статися i хто винен у видачi людини на розтерзання за "залiзну завiсу".
Морякiв ,якi використовали Америку, як транзит, по дорозi додому можна зрозумiти, вони погано знали свою Батькiвщину i навiть не могли уявити собi, як низько цiнується там людське життя. Страшна доля чекала їх всiх там!
У 2004 роцi я прочитав статтю Бориса Сопельняка "Заручник танкера" Туапсе "" про трагiчну долю Миколи Ваганкова, учасника тих далеких подiй. Наводжу її в скороченнi:
Автор: Борис Сопельняк
"Флот Китайської республiки намагався встановити морську блокаду КНР починаючи з 1949 року. У 1949-1953 роках було затримано кiлька десяткiв суден. Незадовго до захоплення "Туапсе", в жовтнi 1953 тайванським флотом був захоплений польський танкер "Praca", а в 1954 - польське вантажне судно "Prezydent Gottwald".
- А що, власне, сталося? Чому чанкайшисти затримали радянський танкер?
- Справа в тому, що в цей час була оголошена морська блокада комунiстичного Китаю, i чанкайшисти оглядали всi пiдозрiлi судна. Скажiмо, незадовго до нас вони затримали два польських суховантажники, але досить швидко вiдпустили. А тут пiдiйшли ми з вантажем освiтлювального гасу, але чанкайшисти були впевненi, що ми веземо гас не освiтлювальний, а авiацiйний - про це я дiзнався набагато пiзнiше. Все минуло, але я так i не знаю, який гас ми везли насправдi ... Захопили наш танкер на свiтанку. Нiякої стрiлянини не було. Я, наприклад, спав i нiчого не чув. А коли вранцi вийшов на палубу, там вже були озброєнi китайцi. Потiм нас загнали в червоний куточок, а до штурвала встав китаєць.
- Вас били, катували, ображали, принижували?
- Нiчого цього не було. Правда, коли ми оголосили голодування i сiли на палубi, зчепившись руками, китайцi застосували силу i на берег буквально виштовхали.
- I що потiм?
- Потiм нас роздiлили на три групи i поселили в рiзних мiсцях. Спiлкуватися з iншими групами не могли. Жили цiлком пристойно, нас годували, поїли i навiть давали грошi на кишеньковi витрати. Нi залишатися на Тайванi, нi перебиратися в США нi у кого з нас i думки не було. Але як втекти з оточеного водою острова? На Тайванi не було нi нашого посольства, нi торгпредства. Тiй групi, яку очолював капiтан, пощастило: вони змогли встановити зв'язок з французьким консульством. Французи пiдняли шум, поставили на вуха пресу, протестували в ООН i домоглися згоди чанкайшистiв вiдпустити додому групу з 29 осiб.
- I ви про це не знали?
- Знали. Але ми були iзольованi i нiчого не могли зробити. I тодi ми вирiшили чанкайшистiв перехитрити. Пiдписали листа з проханням про полiтичний притулок в США. В головi у нас було тiльки одне: дiстатися до країни, де є радянське посольство, i вже там звернутися до наших з проханням про допомогу.
- А контакти з ЦРУ?
- Та яке там ЦРУ! На який ляд їм я, простий сiльський хлопець? Що я їм мiг повiдомити? Скiльки отримує капiтан i скiльки моторист? "
Микола Ваганов був одним з тих, хто повернувся на Батькiвщину не вiдразу, а через два роки. А через сiм рокiв, 20 листопада 1963 року його заарештували. Пiвроку тримали в одиночцi, мало не кожен день тягали на допити i, нарештi, 31 березня 1964 р. два слiдчих i начальник Управлiння КДБ Горькiвської областi пiдписали обвинувальний висновок. Ось що там говориться:
"Ваганов, будучи бухгалтером радянського танкера" Туапсе "... в перiод знаходження на островi Тайвань i в США зрадив Батькiвщинi i до повернення в СРСР у квiтнi 1956 року займався активною ворожою дiяльнiстю проти Радянського Союзу.
Пiддавшись антирадянськiй обробцi, що проводилася групою чанкайшистських розвiдникiв на чолi з генералом Пу Дао-Мiном i емiгрантом Соколовим, що називав себе представником США, Ваганов вiдмовився вiд повернення до Радянського Союзу i написав на iм'я Чан Кайши заяву з проханням надати йому полiтичний притулок на Тайванi з подальшим виїздом на постiйне проживання в США ... "
Отже, на дворi - середина 1960-х, викрито культ особи Сталiна, йде масова реабiлiтацiя жертв полiтичних репресiй, в мистецтвi i лiтературi буйствують "шiстдесятники", вiдданi анафемi костоломи з Луб'янки, а в цей час в одиночцi нудиться молодий моряк, який пiсля дворiчних поневiрянь добровiльно повернувся на Батькiвщину, але якого звинувачують в тому, що вiн цiй Батькiвщинi зрадив i проводив антикомунiстичну дiяльнiсть.
Докази антирадянської дiяльностi знайшлися: це вирiзки з газет i журналiв, роздрукiвки виступiв по радiо i т.п. Ось, скажiмо, як Ваганов "зводив наклепи на радянську пресу". 15 вересня 1955 року в "Правдi" був надрукований лист членiв екiпажу "Туапсе", якi разом з капiтаном повернулися до Радянського Союзу. Миколi i iншим морякам, якi перебували в США, показали цей номер "Правди", i вони страшно обурилися надрукованiй там брехнi.
"Ми прекрасно розумiємо, в якому становищi перебувають нашi товаришi, якi повернулися в Радянський Союз, - сказав у прямому ефiрi" Голосу Америки "Микола Ваганов, - тому вони говорили ту правду, яку вiд них чекали. Вони пишуть, що пiд час затримання судна китайцi нас били, катували i навiть погрожували закидати гранатами. Нiчого цього не було. Насправдi нас попросили пройти в червоний куточок, де за паспортами перевiрили нашi особистостi. А на Тайванi в жодний концтабiр нас не заганяли. Ми жили спершу в готелi, а потiм - за мiстом на дачi. I голодом нас нiхто не морив, i насильно залишатися на Тайванi не змушував, i вiдмовлятися вiд повернення на Батькiвщину не змушував. Ми самi вибрали свободу, але це не означає, що забули Батькiвщину. Додому ми повернемося, але повернемося тодi, коли там буде повна свобода i демократiя ... "
З позицiй сьогоднiшнього дня нiчого кримiнального в заявi Ваганова немає, але тодi, в серединi 50-х, це було справжнiсiнькою антирадянщиною. Дивно, що Ваганова не заарештували вiдразу пiсля повернення. Але в 1963 роцi "помилку" виправили i влiпили морячку-бухгалтеру 10 рокiв колонiї суворого режиму.
Коли говорять, що шляхи Господнi несповiдимi, це, звичайно, вiрно, але ще бiльше несповiдимi шляхи КПРС i КДБ. Судiть самi. Разом з Миколою Вагановим з США повернулися Михайло Шишин, Вiктор Рябенко, Олександр Ширiн i Валентин Лукашов. Так ось їх чомусь не чiпали, хоча "змiнювали Батькiвщинi i обмовляли на радянську дiйснiсть" вони разом. А повернувшихся в 1957-му через Бразилiю i Уругвай Леонiда Анфiлова, Володимира Бенковича, Павла Гвоздика i Миколу Зiброва схопили i вiддали на розтерзання Вiйськовiй колегiї Верховного суду СРСР. Суддi були солiднi ... i термiни давали теж солiднi: Анфiлову i Бенковичу дали по п'ятнадцять рокiв, а Гвоздику i Зiброву - по дванадцять.
Мордовськi табори. У колективi столярного цеху працювало багато естонських i українських нацiоналiстiв У задньому ряду третiй злiва Павло Гвоздик. Дали 12 лет. Следователь Кулешов пообещал Гвоздику:-Выясняются подробности, и мы тебя шлепнем!
А у березнi 1959 року зiбралася Судова колегiя Одеського обласного суду, щоб розглянути кримiнальнi справи тих, хто на Батькiвщину так i не повернувся - Вiктора Татарникова, Михайла Iванькова-Нiколова, Венедикта Єременко i Вiктора Соловьйова. Оскiльки вони залишилися в США, судили їх заочно. Одеськi суддi пiдняли з полицi прийнятий з iнiцiативи Сталiна в 1950 роцi Указ "Про застосування смертної кари до зрадникiв Батькiвщини, шпигунiв, пiдривникiв-дiверсантiв" i засудили морякiв-невозвращенцiв ... до розстрiлу!
Пройде тридцять чотири роки з дня захоплення танкера "Туапсе". Чи вийдуть на свободу з радянських таборiв члени команди i буде виписаний iз спецлiкарнi в 1978 роцi М. В. Iваньков. Батькiвщина, яка так гнiвно засуджувала уряд Тайваню через арешт членiв команди, досить швидко забуде про своїх морякiв. Саблiн, Писанов, Книга, Лопатюк будуть заживо похованi i викинутi з пам'ятi як вiдпрацьований, непотрiбний пропагандистський матерiал.
Автор статтi "Фатальний рейс танкера"ТУАПСЕ "" Турченко Сергiй в журналi "Життя" - N053, 22 березня 2001 р. описує що сталося з моряками,якi жили на Тайванi:
"Тiльки абсолютно випадково в 1988 роцi новий завiдуючий консульським вiддiлом посольства СРСР в Сiнгапурi Олександр Iванович Ткаченко, приймаючи справи в одному з сейфiв виявив список радянських морякiв, що нудяться на Тайванi. Вiн звернувся до Рему Чандре Наїру, заступника консульського вiддiлу МЗС Сiнгапуру, з проханням навести про них довiдки i з'ясувати позицiю тайваньської влади. Незабаром Наїр подзвонив i повiдомив, що тайванцi готовi передати трьох колишнiх радянських морякiв в СРСР через Сiнгапур, а четвертий - Всеволод Лопатюк - вiдмовився вiд повернення на Батькiвщину. Перелiт до Москви i готель в Сiнгапурi будуть оплаченi тайванською владою, i 15 серпня 1988 року сiнгапурцi зможуть зустрiти радянських морякiв в залi почесних гостей аеропорту Чангi. Володимиру Саблiну в 1954 роцi було 21 рiк. Мамi в подарунок на Тайванi купив вiдрiз. З готелю подзвонив i дiзнався, що батькiв вже немає в живих. У Саблiна в Коломиї знайшлася сестра Тамара Миколаївна, в Харковi виявився молодший брат Євген Миколайович, а в Черняховську - старший брат Юрiй Миколайович. Почувши про це, Володимир Миколайович щасливо засмiявся - може бути, вперше по-справжньому за тридцять чотири роки.
Чому ж не захотiв разом з Саблiним, Пiсановим, Книгою, повернутися Лопатюк? Цiлком ймовiрно, вiн знав i пам'ятав, як зустрiли на Батькiвщинi Бенковiча, Гвоздьова, Зiброва i iнших. Пiсля повернення вони були засудженi до 15 рокiв позбавлення волi. Вiдсидiли по вiсiм рокiв, а потiм були звiльненi в зв'язку з вiдсутнiстю складу злочину.
Троє з танкера "Туапсе" залишилися в Америцi i не повернулися: В. Єременко. В. Соловьйов, В. Татарникiв. "(Прим. Газета" Труд ", N53, 22 березня 2001 р.)
Я з цiкавiстю знайомився зi спогадами членiв екiпажу i хотiв зрозумiти, чому такi рiзнi факти приводили вони пiд час iнтерв'ю. Можливо, з перших хвилин не зовсiм розумiючи, що вiдбувається, не бажаючи пiдкоритися вимогам полiцiї чужої країни, проявивши смiливiсть у висловлюваннях, юнацьку зухвалiсть, вони створили ситуацiю, в якiй опинилися, потрапивши на Тайванi в тюрму.
Сергiй Турченко в статтi "Фатальний рейс танкера" Туапсе "" продовжує:
"У тайваньських катiвнях загинули, не витримавши тортур, Ж. М. Димов, О. В. Ковальов, М. М. Калмазан. Згинули десь завербованi в американську армiю В. П. Єременко i В. С. Татарникiв. Втраченi слiди в Нью-Йорку В. Д. Соловьйова. М. В. Iваньков-Нiколов збожеволiв в Вашингтонi i був переданий в 1969 роцi представникам радянського посольства. (Про М. В. Iванькова-Нiколова невiрна iнформацiя. Вiн прибув до радянського посольства в здоровому глуздi i повернувся в СРСР в 1961 роцi. - О.Ш.) Група у складi В. I. Книги, В. В. Лопатюка, В . А. Саблiна майже 35 рокiв провела в полонi на Тайванi. Сiм рокiв у в'язницi, а потiм на поселеннi в передмiстi Тайбея. У 1988 роцi завдяки радянському консулу в Сiнгапурi Олександру Iвановичу Ткаченко вони були звiльненi i доставленi в Москву. Менi довелося зустрiчати їх в Шереметьєво, де я (Турчин) i записав розповiдь Володимира Саблiна про поневiряння цiєї групи:
- Пiсля того як ми вiдмовилися вiд написаних ранiше заяв з проханням вiдправити на проживання в Америку, на нас вiдразу ж надiли наручники, посадили в машину, привезли в центральну полiцiю в Тайбеї. Сидимо з тиждень. Приїжджають чоловiк двадцять вiйськових, виводять спочатку мене до вiдкритих камер з металевими гратами. Там сидiли затриманi спекулянти, дрiбнi злодюжки. I ось бiля цих камер почали бити, поки не впав.
Потiм вивели Книгу, Писанова, їх теж били поки полiцейськi не заборонили. Тодi нас вiдвели в нашу камеру, i там побиття тривало. Потiм через кожнi три-чотири днi все це повторювалося до середини квiтня. Били свинцевими рукавицями.
Потiм вiдбувся суд - без нас, звичайно. 9 травня вночi нам зачитали вирок: за те, що ви обдурили нашого президента (то бажаєте, то не бажаєте на свободу) - десять рокiв в'язницi.
"Уряду Вiльного Китаю Пану Генiралiсiмусу Чан Кай Шi
Вiд моториста танкера "Туапсе" Книга Валентина Iвановича
Прохання
Шановний Пане Президенте Генiралiсiмус Чан Кай Шi i Уряд Вiльного Китаю.
Дозвольте менi вiд усього чистого серця дуже подякувати Вам за Вашу увагу i турботу про мене вiд якої менi на душi i серцi було спасибi Вам дуже добре ... "(Пунктуацiя i мова збереженi. - В.К.)
- Сiм рокiв просидiли. Нарештi нам оголосили, що президент Тайваню нас помилував,але що робити з нами, нiхто не знає. Адже з Радянським Союзом дипломатичних вiдносин немає. До прояснення ситуацiї поселили нас в особняку на березi моря. Приставили охорону. Стали видавати по 200 доларiв на мiсяць. Дозволили ходити в магазини, кафе, правда, тiльки з охоронцем. Так i жили майже тридцять рокiв, поки про нас не згадали на батькiвщинi ". (Прим. Газета "Труд", N53, 22 березня 2001 р.)
Цi ж подiї описує Володимир Казанський, автор статтi "Гiркота на губах".
- Спочатку нас, роздiлили на групи i кинули в концтабори. Що тiльки не робили з нами: били, не давали їжi, влаштовували провокацiї, намагалися пiдкупити. Тримали в окремих камерах, де весь час горiла потужна електролампа.Охоронцям нiчого не коштувало в будь-який час увiрватися в камеру i побити виснажених морякiв. Вимагали вiд нас одного - пiдписати заяву про згоду поїхати в Америку або iншу країну. Але ми були так вихованi, що вважали: краще смерть, нiж зрада Батькiвщинi! Мабуть, не всi з нинiшнього поколiння мають нашу переконанiсть i стiйкiсть. Часом здавалося, що Батькiвщина забула про нас. Тiльки представники Мiжнародного Червоного Хреста iнодi вiдвiдували, передавали пакети з їжею i одягом, а десь в 60-х роках ми отримали маленький радiоприймач, завжди налаштований на Москву. Тепер ми могли знати, що вiдбувається в нашiй країнi. Але ми жодного разу не почули нi слова про росiйських морякiв, що залишилися в азiатському полонi, хоча минуло 10, потiм 20, потiм вже 30 рокiв ... I тiльки з приходом до влади Горбачова, з початком перебудови про нас згадали. Через 34 роки i два мiсяцi!
- Невже до цього нiхто з нашого уряду не цiкавився, де ви? - запитав я.
- Кажуть, на запит нашого Мiнiстерства морфлота Тайвань вiдповiдав: "Ми не знаємо, де знаходяться вашi моряки". Самi ми через французьке консульство зумiли передати свої заяви, якi дивом дiйшли до радянського посольства ...
До останнього дня нам не вiрилося в звiльнення. Навiть коли привезли в Авiапорт i посадили в лiтак, ми ще думали, що це якась нова провокацiя. Як компенсацiю уряд Тайваню (у них на той час теж сталася "перебудова") виплатив кожному з нас по 20 тисяч доларiв. Коку Лопатюку країна (Росiя) принесла $ 20.00 (двадцять!) доларiв компенсацiї за всi цi роки.
Але тiльки троє з семи витримали весь цей жах, один збожеволiв, iнший наклав на себе руки, двоє померли у в'язницi.
Може бути, хтось пам'ятає улюблений багатьма пригодницький фiльм "Надзвичайна подiя", в якому знявся у головнiй ролi В'ячеслав Тихонов. Згадали? Це про них, морякiв танкера "Туапсе". Правда, у фiльмi i натяку немає на продовження iсторiї, яка в 50-х роках зовсiм не закiнчилася. Iсторiя страждань i надiй, мужностi i любовi до Батькiвщини, пронесених нашими моряками крiзь роки.
23.04.2003
Зi статтi: "Довгий шлях з Тайванської ями"
Хтось iз "туапсинцiв" вiдрiкався i їхав в Америку. Однi осiдали там, iншi рвалися додому, поверталися i потрапляли за колючий дрiт вже на Батькiвщинi. Хтось загинув на Тайванi,хтось жив в безстроковому полонi, а на Батькiвщинi повним ходом йшли зйомки фiльму "Надзвичайна подiя" про подвиг екiпажу танкера. В'ячеслав Тихонов ще не зiграв Штiрлiца, вже зiграв Лопатина, (навiть заради людської цiкавостi не поцiкавився долею реального героя).
Дружина Елеонора Лопатюк вимикала телевiзор, коли на екранi йшов цей фiльм. Її чоловiк був забутий країною, вiн був в справжньому полонi ... 39 рокiв!
У 1993 роцi їй подзвонили китайцi i сказали:
- Ваш чоловiк живий. Ми веземо його додому. Ви приймете його такого?
Рiдний порт з'явився на горизонтi, i вiн його не впiзнав. Колишнi тюремники, що повертали бранця на Батькiвщину, спустили трап. Йому, корабельному коку Лопатюку країна принесла $ 20.00 (двадцять!) доларiв компенсацiї за всi цi роки.
Елеонора i Всеволод Лопатюк, 1993р. Елеонора i Всеволод Лопатюк, 1954
(Прим. П. Iванушкин. Довгий шлях з Тайванської ями. Дружина чекала його з полону 39 рокiв. - "Аргументи i Факти": http://www.peoples.ru/state/citizen/vsevolod_lopatuyk/
Менi дуже шкода, що М. В. Iванькову i iншим членам екiпажу випав шанс стати вiльними людьми, але вони вибрали повернення до життя в стiйлi комунiстичного режиму i повернулися на Батькiвщину. Основоположники i будiвельники нового соцiалiстичного суспiльства Ленiн, Троцький, Сталiн i ще багато бiльшовикiв не страждали вiд поняття "туга за Батькiвщиною", цi майбутнi тирани розумiли, що для створення їх утопiчного товариства їм будуть потрiбнi спецiальнi люди, якi не здатнi мислити вiльно в розривi з їх комунiстичною iдеологiєю. Для створення подiбної "породи" над людьми проводили насильницьку iдеологiчну обробку. Ця "людина-мутант" була отримана i назвали її "радянська людина", вiрна i вiддана комунiстичному режиму, а якщо йшов брак в iдеологiчнiй обробцi, навiть з дрiбним дефектом, то вiн повинен був бути знищений. Для цього i був створений ГУЛАГ i використовувалися психiатричнi лiкарнi. Людина-мутант - продукт психiчно хворого суспiльства, i їй дуже важко адекватно сприймати навколишнiй свiт.
Тiльки три моряка: В. П. Єременко, В. С. Татарникiв i В. Д. Соловьйов змогли зробити свiй вибiр. Цi троє, безсумнiвно були дефектом радянської iдеологiчної машини, i їх за це на Батькiвщинi засудили заочно ... до смертної кари.
Глава 63
Iнсулiн
Пiсля звiльнення Леонiда Плюща i постiйних звинувачень Заходом Радянського Союзу в порушеннi прав людини i використаннi психiатричних лiкарень в полiтичних цiлях Кремлю довелося, хоча б зовнi, пiдправити фасад своєї каральної системи.
Режим в лiкарнi пом'якшав. Хворим заборонили пригощати санiтарiв продуктами пiд загрозою покарання уколами сiрки. Тепер у хворих з'явився вибiр: зробити своїм ворогом санiтара за вiдмову дати йому банку консервiв або отримати пару кубикiв сiрки в сiдницю. Санiтари стали менше даремно бити хворих, били з оглядкою i то тих, хто надто суперечив або був сильно гнаним хворобою. Навiть Каткова, заступник начальника по медчастинi, стала стриманiшою i, наскiльки це було можливо для її жорсткого характеру, навiть попереджувальною. Вона згадала i про Ваську Кашмелюка, який її восени "кiнською мордою" нишком назвав, зробивши йому через шiсть мiсяцiв (!) амнiстiю, скасувавши уколи сульфазину.
- А чого ти такий скутий? - запитав я Кашмелюка, схожого на скелет, обтягнутий жовто-синьою шкiрою, i голосом поламаної ляльки.
- Тiльки сiрку скасували, а таблетки всi залишили, - ледь чутно витягав вiн слова. - Пiдрахуй, вiсiмнадцять таблеток вранцi дають, двадцять вiсiм - в обiд i двадцять чотири - увечерi. Сiмдесят таблеток на день! .. як тут не будеш загальмованим.
Шокова терапiя iнсулiном.
"Як це працює? Людинi, прив'язанiй рiмнями до лiжка, вводять ретельно розраховану дозу iнсулiну. Пiсля цього вiдбувається впадiння в кому, можливо збудження, судоми, сильне потовидiлення. Кома є керованою, тобто рiвень глюкози в кровi весь час контролюється. Комусь припиняють через певний час введенням глюкози. "
Мого брата зараз теж сильно лiкували. Його перевели в iнсулiнову палату, де вже було десять чоловiк i призначили тридцять днiв шокової терапiї iнсулiном! Кожен день о восьмiй годинi ранку його прив'язували до лiжка i вводили внутрiшньовенно iн'єкцiю iнсулiну. Вiн втрачав свiдомiсть, рвався, лаявся або просто кричав, як i всi iншi хворi в палатi. Медсестри i санiтари не зводили з нього очей i спостерiгали. Хворий в цьому шоковому станi мiг говорити навiть особистi образи та погрози на адресу головного лiкаря лiкарнi або кого завгодно. За це хворого нiколи не карали. Курс iнсулiну починали з двох кубикiв iн'єкцiї, збiльшуючи кожен день на один кубик. Потiм, протримавши на пiдвищенiй дозi її починали знову знижувати, тому курс тривав близько мiсяця. У Ленiнградськiй СПЛ застосовували ще й електрошокову терапiю, коли два електроди приставляли до скронi i пропускали розряд струму.
До дванадцятої години дня Мiша приходив до тями, його знiмали з в'язок i вiдразу давали випити цiлу кружку дуже солодкого чаю.
Я був радий бачити брата, вiн став менше топтатися i на обличчi почала з'являтися посмiшка. Тепер, зустрiчаючи його на прогулянцi я бачив, що Мiша був бiльш жвавим, нiж ранiше, але я не знав, що ця шокотерапiя знищує цiлi дiлянки його мозку. Не знав я, що i вiд прийому галоперидолу протягом двох рокiв вага сiрої речовини головного мозку зменшується вiд семи до дванадцяти вiдсоткiв, що призводить до сильних психiчних розладiв. Сама процедура шокотерапiї такого нетерпимого болю, як нейролептики, не давала. За розпорядженням лiкаря Мiша брав тепер шiсть таблеток на день. Якими можуть бути наслiдки вiд iнсулiну в подальшому ми не знали.
Глава 64
Перехiд у восьме вiддiлення
Стас Улiма - це мiй новий приятель. Мої друзi полiтичнi не могли зрозумiти, що мене пов'язує з цим хитрим i зухвалим, мавшим диявiльський розумом, карним злочинцем. Вiн був маленьким на зрiст з великим квадратним тiлом, з якого, як сiрники з сiрникової коробки, стирчали тонкi руки i короткi ноги. При цьому вiн був дуже сильним i, як мавпа, спритним. Стас працював зi мною на будiвництвi. Його знали всi санiтари, наглядачi лiкарнi i ставилися до нього зовсiм не строго. Вiн сидiв багато разiв в таборах для кримiнальникiв i дiйшов там до самого останнього режиму - особливо небезпечного. За що вiн сидiв зараз, я не знав - чи то за бандитизм, чи то за державнi крадiжки. Вiн не вiрив нiкому i навiть, як вiн менi говорив, самому собi. Як дорослi можуть передбачити вчинки маленьких дiтей так i Стас, як рентген, одразу визначав кажу я йому правду або просто хочу скорiше звiльнитися. На прогулянцi вiн часто проводив час з хворим Бусько, москвичем, таким самим злочинцем, як i вiн, який пройшов всi режими. Правда, Бусько був менш енергiйний i походив на маминого синочка, вiд якого тiльки й було чути, як його матiнка клопочеться про його перевiд з Днiпра ближче до Москви.
Бусько сидiв за бандитизм. Я слухав його розповiдi про те, як вiн з людей витрясував грошi, як ненавидiв свої жертви, бо вони завдавали йому i його бандi клопоти, не бажаючи вiдразу говорити, де лежать грошi. Своїм жертвам вiн i його люди звичайною пилкою - ножiвкою вiдпилювали ноги або руки. Часто дружина ставала свiдком катувань чоловiка або навпаки. Бусько розповiдав, що один "козел", так вiн називав жертву, так довго тримався i не хотiв вiддавати грошi, що з його заднього мiсця валив вже дим вiд вставленого туди паяльника. Його спiльникiв засудили до вищої мiри покарання, а Бусько вдалося "скосити" на дурня. Тепер йому дуже не подобалися умови утримання в днiпропетровськiй лiкарнi i вiн весь час скаржився. Що у Стаса було спiльного з цим Бусько я не знав.
Прийшов наказ, щоб наше маленьке друге вiддiлення розформувати. Всi чотири поверхи бокового корпусу були вiдданi укладеним, яких звозили з таборiв. Стас радив менi попросити,щоб мене перевели в його вiддiлення, де завiдуючою була Нелля Iванiвна Слюсаренко, про неї дуже добре вiдгукувалися хворi. Я вирiшив пiти на маленьку хитрiсть, став просити лiкаря перевести мене на четвертий поверх, де в одному з трьох вiддiлень був мiй брат. Лiкарi в тих вiддiленнях були поганi i потрапляти до них нiхто не хотiв.
- Я не переведу тебе, ти не можеш бути разом з братом, - спiвчутливо пояснила менi моя лiкар.
- Ну, тодi у восьме, можна?
- У восьме можна.
Я знехотя залишав своє маленьке тепле вiддiлення. Восьме знаходилося на третьому поверсi головного корпусу, разом з сьомим i шостим вiддiленнями. Ми пiднялися на третiй поверх, контролер вiдкрив дверi i, опинившись в тишi широкого довгого з високими стелями похмурого коридору, ми пройшли повз палати в найдальший кiнець, де знаходилася ординаторська восьмого . Санiтар наказав роздягнутися догола, щоб забрати наш одяг з вiдмiткою другого вiддiлення.
Медсестра розглядала нас як живий товар, поки сестра-господиня принесла кальсони i сорочки. Стас стояв i чекав мене, вiн знав, що я переведений у восьме, i сказав медсестрi, що забирає мене в свою палату. Нiяких заперечень нi вiд медсестри, нi вiд санiтара не було. Я такого ранiше й уявити собi не мiг, щоб хворий мiг сам ходити по коридорах, та ще приймати рiшення.
Палата, в якiй менi належало тепер жити, була дуже великою. Три величезних вiкна виходили на сторону слiдчого iзолятора. Три ряди лiжок, приставленi одна до iншої, утворювали два вузьких довгих проходи, в яких, як маятники , взад i вперед ходили люди в бiлому одязi. У Стаса було гарне мiсце пiд вiкном, i поруч вiн приготував мiсце для мене. У палатi було сорок п'ять лiжок, але людей було значно бiльше i вони спали на дерев'яних щитах, вставлених мiж лiжками.
Попереду було два вихiдних дня, i їх потрiбно було провести у вiддiленнi. Стас обiцяв, що в понедiлок мене випустять на роботу. Хворi грали, сидячи на лiжках, в шахи, шашки та домiно. Двоє хворих, повнi iдiоти на вигляд, взялися за руки i, як маленькi дiти пiдстрибували бiля дверей i танцювали.
- Це Гриша Мельник, - показав Стас на одного з танцюристiв, - працював на iранському кордонi, звiдки i втiк до Iрану. Жив потiм в Захiднiй Нiмеччинi кiлька рокiв, а потiм вирiшив повернутися додому. Перебрався якось в НДР, де i був заарештований. Вiн з 1966 року тут.
- А це Вася Король, - вказав Стас на похмурого чоловiка, який лаявся з радiодинамiком. - У роки вiйни вiн воював в Українськiй визвольнiй армiї. З п'ятдесятих рокiв сидить. Це вiн зараз з комунiстами лається. Поруч з ним лежить комунiст - Симченко. Вiн у себе в українському селi листiвки розкидав, пiдписанi Ленiнградським пiдпiльним комiтетом партiї, - проводив для мене Стас ознайомчу екскурсiю. -Завтра я тобi на прогулянцi покажу Єрмака Лук'янова.
Глава 65
Калмик Єрмак Лук'янов
Прогулянка хворих третього поверху дуже вiдрiзнялася вiд того, як це було у другому вiддiленнi. Людей було дуже багато, i рухатися було неможливо. Сиза хмара тютюнового диму стояла в повiтрi, а пiд ногами липкий бруд нечистот прилипав до шльопанцiв. Єрмак Лук'янов, громадянин Бельгiї, самотньо ходив, проштовхуючись у натовпi. Про цього невисокого зросту старого чоловiка з припухлим вiд лiкiв обличчям я дiзнався випадково, коли у санiтарiв в їх стiнгазетi прочитав статтю, де йшлося про хворого, який прихопив з собою в туалет рушник, щоб накласти на себе руки, i за спасiння його санiтаром вiд спроби самогубства. Санiтар отримав за це дострокове звiльнення, а цим хворим i був Лук'янов. Хворi на будiвництвi менi розповiдали, що нiякої спроби самогубства не було.
Лук'янов отримував уколи сiрки, вiд яких пiднiмається висока температура. Вiн пiшов в туалет з рушником, щоб його намочити i потiм прикладати до голови. Санiтар побачив рушник i дуже сильно за це побив Лук'янова. У лiкарнi хворим заборонялося мати рушник, але навiть те єдине, що висiло ,бiля бочка з хлоркою, було дуже маленьким для здiйснення самогубства. Адмiнiстрацiя лiкарнi використовувала цей випадок, як то кажуть, роблячи з кислого лимона солодкий лимонад, переквалiфiкував побиття хворого в його порятунoк.
Лук'янов знаходився тут до лiкування вже багато рокiв, десь з кiнця шiстдесятих рокiв, i пiддавався сильному iнтенсивному лiкуванню весь цей час. Вiн був засуджений до смертної кари за статтею "За зраду Батькiвщинi" i через кожнi шiсть мiсяцiв за рiшенням професорської комiсiї мiг бути виписаний i вiдправлений для виконання вироку. Про нього ходили рiзнi чутки. Однi розповiдали, що Лук'янов служив у нацистiв, iншi говорили, що був у полонi у нiмцiв i став неповерненцем. Бiльш детальну iнформацiю про нього я знайшов значно пiзнiше у спогадах колишнього полiтв'язня Михайла Кукабакi. Хочу тiльки пояснити, що Є. Лук'янов був переведений з Казанської СПЛ в Днiпропетровську СПЛ в кiнцi шiстдесятих рокiв i пiсля виїзду Л. Плюща на Захiд багато полiтв'язнiв було переведено з Днiпропетровської лiкарнi в спецлiкарнi по всьому Радянському Союзу, за цим М. Кукабака вказує Казанську СПЛ.
Тепер про факт. З людиною, якого розстрiляли, я був особисто знайомий. Три рази, в середньому по 40 днiв проводив з ним в однiй камерi-палатi в Сербськiй. Ось коротко його iсторiя.
На початку вiйни Лук'янов Єрмак Михайлович - калмик за нацiональнiстю потрапив в полон, потiм - табiр. Не допитувався, не знаю; може i спiвпрацював вiн якимось чином з нiмцями. Пiсля вiйни Лук'янов залишився в Бельгiї. Працював на рудниках, отримав громадянство, одружився. Був членом суспiльства радянсько-бельгiйської дружби (з його слiв). Коли почалася хрущовська "вiдлига", прийшов до радянського посольства, розповiв про себе i попросив дозвiл повернутися на батькiвщину. Йому вiдповiли: Ви, мовляв, вчинили злочин в свiй час; тому повернення треба заслужити, треба попрацювати для батькiвщини. I Лук'янов кiлька рокiв подорожував Європою, фотографував бази НАТО.Виконував завдання успiшно, так як досконало володiв нiмецькою та французькою мовами. Шпигував безкоштовно.Луб'янське начальство компенсувало лише дорожнi витрати.Нарештi дозвiл на поїздку в СРСР було отримано. Весь шлях до Елiсти вiн їхав на особистiй автомашинi.Розшукав сина вiд довоєнного шлюбу, вiдвiдав тих, кого знав ранiше або був у родинних стосунках.
Благополучно повернувся додому, в Бельгiю. Але пiсля всього побаченого на власнi очi, почутого вiд родичiв i знайомих про життя i порядки в СРСР - будь-яке бажання повертатися на батькiвщину випарувалося. Та й дружина-бельгiйка проти. Куди, мовляв, поїдемо, каже: -У нас сiм'я - п'ятеро дiтей. Хтось влаштувався, iншi вчаться.
Загалом, став пан Лук'янов ухилятися пiд рiзними приводами вiд доручень товаришiв в "цивiльному" з Радянського посольства. Тим би все i закiнчилося,але пiсля поїздки до Калмикiї почав регулярно листуватися з родичами та новими знайомими. Через деякий час знову захотiлося приїхати в гостi. Йому охоче дали вiзу. На цей раз взяв з собою сина пiдлiтка, щоб познайомити з "iсторичною батькiвщиною".Пiзнiше зiзнавався, що з самого початку вiдчув за собою стеження. Пiсля завершення свого вiзиту, в Брестi був заарештований. Далi як завжди: Лефортово i Сербський.Визнання хворим на шизофренiю i примiщення в Казанську спецпсихлiкарню. Це вiдбувалося, десь у 1967 роцi.
Вперше я зустрiвся з ним влiтку 1970 року. Моя настирлива цiкавiсть, мабуть його насторожувала, i я мiг задовольнятися лише фантазiями санiтарок про цю людину. Коли в 1979 роцi ми знову побачилися, вiн зустрiв мене як рiдного брата,точнiше, як товариша по нещастю. Багато чого розповiдав про своє життя, про Бельгiю. Третiй раз я побачив його взимку 1982 року. Але це була вже iнша людина. Виснажений, старий дiд з повнiстю втраченими зубами. Вiд "лiкiв" за його словами. У Казанi його нещадно загодовували нейролептиками i Бог знає чим ще. А головне, мав вiн пригнiчений стан. Постiйно повторював: "Мiшель! мене хочуть розстрiляти; я це вiдчуваю". Даремно намагався його заспокоїти. Мовляв, за радянськими законами стеля - 15 рокiв, якi вiн уже вiдсидiв. Крiм того, вiн офiцiйно "несамовитий", i це суперечило б нашим законам. Все було марно.Я став сумнiватися чи не захворiв вiн?! Все-таки 15 рокiв в психлiкарнi ..
Влiтку 1982 року в таборi, як-то переглядав я газету "Радянська Росiя". Байдуже ковзнув по назвi статтi "Зрадникам немає пощади". У тi роки проходила чергова кампанiя "нiхто не забутий" i пропагандистських писань вистачало. Але погляд зупинився на знайомому iменi. Уважно прочитав "... засуджений до вищої мiри ... вирок приведений ..." i т.д. У мене буквально волосся заворушилося, настiльки неймовiрною, фантастичною здалася менi ця ситуацiя.
Можна лише здогадуватися, як це вiдбувалося. Луб'янка зажадала вiд професорiв Сербського оголосити Лук'янова божевiльним, щоб заховати в спецпсихушцi. Тi -пiд козирок. Потiм через роки Луб'янка вважала, що вiдпускати Лук'янова небезпечно - занадто багато дiзнався. Значить треба знищити. I наказали "лiкарям" оголосити його здоровим, щоб стратити "згiдно iз законом". Тi знову - пiд козирок. Якщо хтось сумнiвається в цiй iсторiї, то не важко перевiрити. Молодшому сину Лук'янова в Бельгiї, сьогоднi приблизно 50 рокiв. Пiсля арешту батька, оперативники КДБ переправили його разом з машиною через кордон. Напевно, живi i iншi родичi, там в Бельгiї.
Коли професори з Сербського стверджують, що посилали обвинувачених в психушки, заради порятунку вiд в'язницi або страти це-правда.Тiльки чия правда ?! Iнститут iм. Сербського в радянський перiод (як, напевно, i зараз) був головним iнструментом "по вiдмиванню" злочинiв. За аналогiєю: як "вiдмивають" злочиннi грошi всякi грабiжники i шахраї.
У 1982 роцi Е. Лук'янова розстрiляють. Так закiнчиться його вiдвiдання рiдної Калмикiї.
Блукав поодинцi по двору i Джонi Хом'як, високий i худий лiтнiй чоловiк з вiдчуженим обличчям. Вiн мiг зупинитися i довго стояти, дивлячись на небо. У роки вiйни Хом'як служив в частинах СС Галичина. Кiлька мiсяцiв тому вiн був виписаний i вiдправлений в лiкарню до себе додому в Iвано-Франкiвськ. Там вiн пробув два мiсяцi, i його знову повернули до "Днiпра". Сидить Джонi вже багато рокiв з початку п'ятдесятих рокiв.
Тут i Гена Черепанов з Ощепковим разом гуляють. Обидва молодi й обидва з Союзу вибратися мрiють. Вже кiлька разiв кордон намагалися переходити i весь час їх осягали невдачi.
Глава 66
Л iкарнянi буднi
Закiнчилася прогулянка. Знiчев'я валяюсь в лiжку. Стас грає в шашки з дуже хворою людиною. Стас довго-довго думає i робить хiд. Божевiльний не думаючи, гiгiкаючи, пересуває шашку. Вони вже зiграли партiй десять. Дуже розумний Стас програє "всуху" з рахунком 10:00. Треба вiддати йому належне, що при такому скупченнi роззяв, якi спостерiгають за грою, вiн спокiйно ставиться до свого програшу.
Стас Улiма.
Два молодих i товстих хлопця затiяли боротьбу. I раптом - рiзкий крик, стогiн i один з них, на iм'я Сенька, вiдскочив, а iнший, на iм'я Сашка з перекошеним вiд болю обличчям через вивихнутий в руцi суглоб злiз з лiжка i пiшов до дверей.
- Добалувалися, кнури! Тепер готуйте свої зади пiд шило! - кричить їм задоволений Стас.
Переляканий не на жарт Сенька став благати приятеля, щоб вiн його не видав. Пiдiйшов санiтар i вивiв Сашку в коридор. Через кiлька хвилин звiдти пролунав несамовитий крик, вiн припинився на пару хвилин, а потiм все повторювалося спочатку. Приблизно через годину бiдолаха повернувся в палату iз змученим вiд болю обличчям, а рука, як i ранiше звисала.
- Що, вправили тобi руку? - запитали його хворi.
- Нi, чергового лiкаря викликати пiшли, - мало не плачучи вiдповiв Сашко.
Черговий лiкар прийшов. Тi ж санiтари знову вправляли руку, тiльки тепер в присутностi i медсестри i лiкаря. Для мешканцiв палати це було як веселе розважальне уявлення i чим сильнiше Сашка кричав за дверима, тим сильнiше щулився Сенька, i в його адресу вiдпускалися колючi глузування.
- Вставай! Пiшли в процидурку, - викликав переляканого Сеньку санiтар.
- Вломив, значить, вломив ... - пробурмотiв товстун.
- Готуй зад пiд сiрку! - лунало навздогiн пiд загальний смiх. Крики в коридорi посилилися i стали бiльш тривалими. Перед вечерею дверi в палату вiдчинилися i обидва герої з'явилися разом. У одного рука, як була так i висiла, вiн бiльше навiть не стогнав i мовчки поплентався до свого лiжка, а iнший, товстун, був рум'яний, як пiсля важкої роботи.
- Скiльки кубiв вмазали? - запитали його.
- Анiтрохи! Викликали тримати його, допомагати руку йому вставляти, - радiсно вiдповiв Сенька.
- Це ти, борiв, йому спочатку руку вивернув, а тепер костоправом зробився, - знущався Стас, походжаючи в проходi, явно граючи на публiку.
- Що я, навмисне, чи що? Ох, якщо пронесе, нiколи бiльше не буду боротися, - виправдовувався Сенька.
Пiсля вечерi мученика Сашку залишили в спокої. Вiн сидiв так на своєму лiжку до понедiлка, тягаючи свою руку на оправлення i їжу. В понедiлок вранцi його викликали в процедурний кабiнет, там за закритими дверима йому знову вправляли руку. Може, йому дали знеболюючi лiки i тому на цей раз було тихо. У палату вiн повернувся перед самим обiдом з шаленим вiд болю обличчям.
- Ну, що, вправили? - пiдлетiв до нього приятель Сенька.
-Н-i-i-i, - простогнав Сашка, - з хiрургiчного вiддiлення хiрурга запросили. Крутив, крутив ... нiяк вставити не може. Сказав, що пiсля обiду ще буде намагатися .... I треба тобi було боротися!
- Прости, я ж не знав, що так все вийде, - просив його приятель. - Не знав ... А менi знову зараз в процидурку йти.
До вечора Сашка, вiн тепер i на товстуна не був схожий, повернувся в палату i мовчки дiйшов до свого лiжка. Рука у нього як i ранiше звисала, i народ в камерi бiльше не жартував. На наступний день його знову викликали в процедурний кабiнет, де присутнi лiкарi з усiх вiддiлень лiкарнi кожен зi своїм методом намагалися вправити руку. Лiкарi промучилися довго i безуспiшно, пiсля чого вирiшили викликати костоправа з мiської лiкарнi. Пiсля обiду прибула "Швидка допомога" з костоправом.
Увечерi, повернувшись з будiвництва я побачив задоволеного Сашку, який до цих пiр не вiрив, що його рука буде вправлена. Його дружок Сенька сидiв поруч, i вони, смiючись, щось обговорювали. Цей Сашка на пару з рiдним братом повiсив свого батька. Стас менi розповiв, що батько у них був спiвробiтником КДБ. Брату суд дав вiсiм рокiв, а Сашку привезли в спецлiкарню.
Як в будь-якому вiддiленнi лiкарнi, так i в нашому восьмому, були свої знаменитостi з найбiльш тяжкохворих безумцiв. Таким був визнаний Сашка-говноїд, прописаний назавжди в наглядовiй палатi. Вiн любив випивати сечу з "качок" лежачих хворих, вiрячи, що це гарне пиво. Бiда полягала в тому, що у нього був конкурент, такий же iдiот, любитель сечi. З ним Сашка через це часто бився i лаявся. Санiтари їх уже не били жорстоко, тому, що вони не реагували на бiль, i лiкарi їх не кололи, давно i безнадiйно махнувши на них рукою. Найбiльше уявлення починалося, коли вони билися ,а рознiмати їх прибiгав один санiтар, якого Сашка-говноїд не мiг терпiти. Його ненависть до цього санiтара почалася з того нещасливого дня, коли той вирiшив будь-що-буде викупати божевiльного в лазнi. В лазнi не було гарячої води, а пiд холодний душ божевiльний нi в якому разi лiзти не бажав. Санiтар попався настирливий i вирiшив викупати дурня. Вiн схопив Сашку i тягнув його пiд душ, але дурень був не подарунком. Вiн був худющий i до жаху горлатий. Вiн брикався щосили i кричав, як нiби його рiжуть. Не знаю чи вдалося викупати санiтаровi Сашку, але сам санiтар скупався у всьому одязi дуже добре. У якийсь момент дурень вирвався i вибiг голяка з лазнi, кричачи на весь двiр. У мокрiй фуфайцi слiдом за ним, матюкаючись, бiг розлючений санiтар. З тих пiр тiльки побачить Сашка цього санiтара i починає верещати як рiзане порося, i рвати на собi на шматки кольсони, в якi вiн вже встиг накласти. Залишившись голим, вiн починав їсти своє гiвно i розмазувати його по тiлу. Санiтари гидували чiпати його.
- Ти його мив ранiше, так i зараз мий, - говорили вони санiтаровi, якого так ненавидiв Сашка-говноїд. Ось тепер починалася справжня вистава. Верещить i брикається псих,а санiтар, тепер вже i сам весь у говнi , тягне в туалет мити його i себе холодною водою.
Дивись, я тобi щось покажу, - запропонував менi Стас пiсля вечерi, поки ще кiлька хворих сидiли за столом i їли. З маленькою табуреткою, вiн пiдiйшов до хворого на iм'я Глашка. Глашка був вгодованим хлопцем рокiв тридцяти. На величезнiй головi була велика лисина, яка буває тiльки вiд надлишку розуму, може, вона, лисина, i з'явилася, коли вiн навчався в Київському iнститутi, але потiм вiн захворiв i скоїв злочин. Стас пустотливо озирнувся по сторонах i з розмаху вдарив Глашку табуреткою по блискучiй лисинi. Зiткнення товстих дощок табуретки з Глашкiною головою рознеслося луною по коридору вiддiлення.
- Що там сталося? - вискочила медсестра з процедурного кабiнету i, переконавшись що все нормально, зайшла назад.
Я стояв в шоцi вiд побаченого. Глашка навiть оком не моргнув, а лише з задоволенням блаженно посмiхнувся. Стас вiддав йому одну сигарету, виконуючи договiр, i тепер просив Глашку трiснути його по головi тапочком, збiльшивши ставку до цiлої пачки сигарет. Глашка категорично мотав головою.
- Нi, тапочком не дам, - швидко i по-дiловому торгувався вiн.
- Ну, Глашка, двi пачки ...
- Нi! - не погоджувався Глашка, киваючи величезною головою. - Давай лавкою i за одну сигарету, - вимагав вiн.
- Добре, тримай сигарету, - сказав Стас i побiг за маленькою лавкою.
- Кинь ти, Стас, - втрутився я, - не бачиш що, вiн дурень i нiчого не розумiє.
- Не бiйся за Глашку, - заспокоїв мене хворий на прiзвище Лисий, - я разом з ним на медекспертизi в Києвi був. Сам один раз бачив, як Глашка стояв посеред кiмнати i довго дивився на лампочку, потiм як фиркне i як стрибне, вдаривши головою масивнi дверi! Ми всi в камерi дихання затаїли, а Глашка втупився на неї, промимрив щось i я-а-а-а-к трiсне по нiй головою, що винiс її з дверною коробкою. Зрозумiв? Я сам це бачив, так що там для нього ця лавка!
Я сiв вiд грiха подалi i почав спостерiгати. Через свiй маленький зрiст Стас зараз був схожий на спритного таракана i, озираючись на всi боки, на повну розмашку вдарив лавкою Глашкiну лисину.
- Улiма! Це ти там витворяєш? - знову вийшла на шум медсестра, звертаючись до Стаса.
- Що ви! Я вечеряю. Ледь що - Улiма, - смiявся Стас, розмахуючи в подивi руками.
Лiкарi випробували на Сашцi-говноїдi, Глашцi i ще кiлькох подiбних хворих всi можливости караючої медицини, що були в їх арсеналi, i змушенi були вiдступити i терпiти всi витiвки дурнiв. "Нi, для них ще лiкiв не винайшли!" - часто говорили вони, роблячи обхiд i вислуховуючи скарги на цих хворих.
Перебував в наглядовiй палатi ще один божевiльний - повна протилежнiсть активному Сашковi-говноїду, тихий Коля. Санiтари привчили його робити стiйку, нагороджуючи за це сигаретою. Коля повинен був стати в химерну артистичну позу, пiднявши, як балерина одну руку над головою, а iншою рукою витончено пiдтримувати свiй незвичайно величезний чоловiчий орган, скорчивши, при цьому, дурну мiну i роблячи це для будь-кого, хто тiльки попросить .
Одного разу санiтаровi, який сидiв в дверях наглядової палати, знадобилося вiдлучитися по нуждi. Вiн накинув свою бiлу куртку i ковпак на Колю i наказав йому сидiти в дверях на тубарету. В цей час прибула дуже важлива комiсiя, i Каткова, показуючи всю лiкарню, привела високопоставлених гостей до наглядової палати нашого вiддiлення. Обурена, що санiтар не встав перед начальством, вона закричала:
- Санiтар! Я наказую вам встати!
Переляканий Коля схопився i зробив свою стiйку в кращому її виглядi. Реакцiя комiсiї була цiлком зрозумiлою, тiльки не знаю, в якiй стiйцi потiм стояв санiтар перед Катковою.
У цiй же палатi лежав дiдусь, колишнiй журналiст, який володiв чудовим почуттям гумору. У мiстi, де вiн жив i працював, у нього виник конфлiкт з мiським прокурором, i вiн вирiшив пошуткувати, замовивши для нього труну з доставкою додому, попередньо сплативши всi послуги. Прокурор був на роботi, а його дружина не встигла прийти в себе, як труна стояла вже в квартирi, а трунарiв i слiду не було. Ось за цей жарт сидiв журналiст уже третiй рiк. Нещодавно його викликали на чергову комiсiю, де його лiкар вирiшувала з професором Шестаковим питання про його виписку. Професора, зовсiм старезного дiда, лiкарi зазвичай пiд руки заводили в кабiнет, садили на стiлець i ставили перед ним склянку солодкого чаю, заздалегiдь знаючи з якою жаднiстю i небажанням вiн виписував хворих.
- За що сидиш? А, за вбивство! Ну чекай ... як небiжчик оживе, так i випишу, - зазвичай зi старечою усмiшкою вiдповiдав вiн.
- Ми хотiли б вас просити, - почала заввiддiлу, звертаючись до професора, - вiн, все-таки журналiст, з вищою освiтою, як i ви, ми ходотайствуємо про його виписку.
- Ну добре. Подавайте його сюди, - погодився професор.
До кабiнету ввели журналiста, але замiсть звичайного "Здрастуйте!" На диво всiм i сором лiкарiв, вiн сказав:
- Здрастуй, старий педераст!
Журналiста виписали в термiновому порядку, правда, iз загальної палати в ... наглядову. Йому довелося б довго ще "лiкуватися" тут, якби не помер старий професор. На першiй же комiсiї,яку тепер очолювала професор Блохiна ,його виписали.
Глава 67
Переходчики кордону
Двадцятирiчний хлопець Толiк Яворський працював зi мною на будiвництвi i мав славу великого сачка. Родом вiн був з Казахстану, мiста Джамбула. Пiдлiтком вiн кiлька разiв намагався перейти кордон, але його ловили i вiдправляли в дитячий приймач. Вiн був дуже цiкавим спiврозмовником i переконаним хiпi, мрiяв дiстатися до столицi Непалу Катманду, куди з'їжджалися з усього свiту "дiти квiтiв".Правда, Толiк негативно ставився до вживання наркотикiв, i невiдомо як би його прийняли там хiпi.
Його маршрут в Катманду проходив через Польщу, Чехословаччину, Угорщину i вже з Югославiї - у вiльний свiт - Iталiю i звiдти - в Катманду.
У 1973 без особливих проблем дiстався вiн до Братислави, там було рукою подати до Вiдня, але межа дуже добре охоронялася i довелося йому переходити кордон з Угорщиною. В Угорщинi прикордонники його затримали при спробi перебратися в Югославiю.
- Навiщо в соцкраїни бiжиш? Ось в США бiгти треба, - жартували угорцi i вiдправили "дитя квiтiв" через Чехословаччину в Польщу.
Толiк добре знав польську мову i два мiсяцi у в'язницi морочив польськiй владi голову, переконуючи всiх, що вiн поляк, поки тi встановили, що вiн - громадянин самої "вiльної" країни в свiтi - СРСР, i видали його. Отримавши за рiшенням суду 18 мiсяцiв в'язницi, вiн потрапив пiд умовно-дострокове звiльнення "на хiмiю". Етапом його доставили в Каменець-Подольск, де видали авансом п'ятнадцять рублiв i направили працювати на цементний завод разом з зеками.
- Менi не було чого робити з цiєю компанiєю, i робота на заводi не варта справжнього хiпi, - розповiдав Толiк. - Снiговi вершини Непалу чекали мене. Вирiшив повторити весь маршрут спочатку. На попутних машинах, ночуючи в копицях сiна, ховаючись вiд полiцiї, перейшов два кордони я сяк-так добрався до Братислави. Вiдень був зовсiм поруч, - згадував Толiк, - i я вирiшив, що буду переходити кордон тут. Уб'ють, так уб'ють.
Перейти кордон йому не вдалося.
- Ти знаєш, мене побили, правда не сильно, чеськi прикордонники i знаєш за що? Я назвав Чехословаччину шiстнадцятою Радянською Республiкою.
У чехословацькiй, а за тим i в польськiй тюрмi вiн прикинувся глухонiмим, що дозволило йому затягнути повернення в СРСР на кiлька мiсяцiв. Потiм вiн опинився у Львiвськiй тюрмi на Українi, де кадебiсти возили його кiлька разiв на впiзнання мiсця переходу кордону. "Дитя квiтiв" довго водив їх за нiс, не бажаючи показувати їм свою лазiвку, тодi кадебiсти вiдправили його в спецлiкарню i дали йому час добре подумати до суду.
- Доведеться показати, - сказав менi Толiк, - iнакше, визнають божевiльним i надовго знову сюди. Пiдiйшов до нас Iван Бога сказав, що в його вiддiлення привезли переходчика з Афганiстану.
- Що ти ще про нього знаєш?
- Бiльше нiчого. Завтра у нас лазня, ось i поговориш з ним.
На другий день дев'яте вiддiлення вийшло в баню. Iван Бога вказав на хлопця з таджицькою зовнiшнiстю. Не гаючи дорогоцiнних хвилин, я пiдiйшов i познайомився з Володею Колюжним, симпатичним i привiтним хлопцем. Вiн в Донецьку з двома товаришами протягом декiлькох рокiв готувався до переходу кордону, вивчаючи мову фарсi, звичаї i традицiї таджикiв, де вони повиннi були переходити кордон в Афганiстанi, а потiм в Америку через Пакистан. Друзi навiть приготували таджицькi нацiональнi костюми, в якi одягалися в Таджикистанi в 1975 роцi. До кордону в районi рiчки Верхнiй Пяндж вони дiсталися благополучно.
Бiля самого кордону сталося те, чого нiхто не мiг передбачити.У Володi розболiвся зуб та так сильно, що вiн вирiшив повернутися i знайти найближчу лiкарню. Друзi пообiцяли чекати. Через двi доби Володя повернувся, але друзiв на мiсцi не було. На кордонi i в найближчих аулах в цi днi було все спокiйно, значить, вони перейшли кордон, вирiшив Володя, коли сам опинився в Афганiстанi. Замiсть грошей у нього були хорошi годинники i золотi кiльця, ними вiн розплачувався з водiями машин, добираючись до Кабула. У Кабулi вiн довго ходив по вулицях мiста, розшукуючи посольство якоїсь захiдної країни. На привеликий його жаль, вiн знайшов солiдну вивiску, але неправильно переклав її i зайшов до будiвлi, де було щось на зразок Мiнiстерства внутрiшнiх справ Афганiстану, де його вiдразу заарештували. Афганiстан, як i Фiнляндiя мав договiр з Радянським Союзом про видачу переходчикiв кордону. Вiсiм днiв вiн провiв у кабульськiй в'язницi, звiдки його повернули в СРСР. Пiсля цiєї зустрiчi я не бачив Володю кiлька тижнiв.Йому не пощастило, вiн потрапив в одне з найгiрших вiддiлень лiкарнi в 9-е, прямо в лапи Бочковської.
Коли я побачив його знову, це був зовсiм iнший Володя. Вiн був схожий на повiльного робота, з спрямованими кудись у далечiнь нерухомими очима, ледве вимовляючи кожне слово i ледве впiзнав мене. У такому станi вiн пробув довгих п'ятнадцять рокiв i пiсля розвалу СРСР, в 1991 роцi, його виписали з лiкарнi тяжко хворою людиною.
Глава 68
Комiсiя
Йшов другий рiк нашого з братом перебування в спецлiкарнi.В серединi травня пройшла комiсiя у брата в 10-му вiддiленнi.
- На комiсiї мене нi про що не питали, зайшов i вийшов, - повiдомив мене Мiша.
Перша моя пройшла теж швидко, я довше одягав лiкарняний халат, нiж спiлкувався з професором.
Пiдiйшла моя друга професорська комiсiя на виписку. У цей день всiх хворих одягли в новенькi зекiвськi костюми i посадили на лавку бiля кабiнету лiкаря. Черга рухалася швидко: зайшов-вийшов.
- Сiдай, - вказала менi на стiлець професор Блохiна.Каткова сидiла на стiльцi поруч i дивилася на мене своїм сичиним поглядом.
- Як самопочуття? - запитала Блохiна. - Працюєш?
- Так, на будiвництвi.
- Що ж це ти за кордон пiшов i брата за собою потягнув?
- Через хворобу, - вiдповiв я, - i ще один на кордонi служив, - повторював я неправдоподiбну версiю, в яку вже сам починав вiрити. - Вiн обiцяв нас провести туди i назад, якби не зустрiли ми Анатолiя, не було б нiчого цього.
- А якби вам вдалося перейти туди, чим би ви там займалися?
- Побачили б рiзнi мiста: Рим, Лондон, Париж i повернулися б додому.
- А чи знаєш ти, що це - зрада Батькiвщинi? За такий злочин людей розстрiлюють або п'ятнадцять рокiв дають! Ти це знаєш? - зiрвалася раптом, як пес з ланцюга, Каткова.
- Але у нас немає нiякої зради. Он, моряки, бувають за кордоном в рiзних мiстах, це ж не зрада.
- Тодi чому ти не поїхав на будiвництво БАМу (Байкало-Амурська Магiстраль) або на пiдйом цiлини в Казахстан?Невже у нас в країнi нiчого дивитися? - тоном прокурора вiйськового трибуналу допитувалася Каткова.
- У Казахстанi я був, але ось на БАМi не був. Адже, Валентина Якiвна, це зараз про БАМ передають i пишуть, а в 1973-1974 я про це нiчого не чув. Знав би я про це будiвництво ранiше, я б зараз там був, а не тут, - брехав я, намагаючись зменшити гнiв Каткової, яку, схоже, моя вiдповiдь заспокоїла i вона замовкла.
- У кого ще будуть питання? - запитала Блохiна членiв комiсiї. - Запитань немає. Можеш йти.
На роботу пiсля комiсiї не виводили, напевно, лiкарi остерiгалися психологiчного зриву у хворих. Я лiг на лiжко в пригнiченому настрої. Поруч на лiжку лежав восьмий рiк в лiкарнi хворий Гуска i обурювався:
- Лiкарка на комiсiї каже: "Гуска! Як я можу тебе виписати?Уяви собi, я ввечерi пiсля роботи йду додому, а ти на мене напав i намагаєшся згвалтувати. Як я можу тебе виписати ?! "
Його сусiд Iван, тихий i мовчазний хворий не звертав нiякої уваги на скаргу Гуски. Вiн мiцно притискав подушку до матраца, боячись випустити сонце звiдти.
У проходах мiж лiжками ходили взад i вперед хворi в запраних старих кальсонах. Дiд-фронтовик лаяв свою бабку, яку вiн побив по п'янi. Його привезли сюди зовсiм недавно, пару тижнiв тому. Вiн лаяв її, не перестаючи, за те, що вона хотiла як найкраще для нього i зробила це. Пiсля суду дiда помiстили в лiкарню загального типу. Бабка вирiшила, що вiн як фронтовик заслуговує бiльшого. Якщо вже мова йде про лiкарню, то повинна бути неодмiнно спецiальна. Бабка почала писати скарги, куди тiльки можна, вимагаючи спецiальних пiльг. Вона домоглася, i дiда перевели в спецiальну лiкарню.
Раптом дверi в палату вiдчинилися i з побачення повернувся з сяючим вiд щастя обличчям молдаванин Коля. В руках вiн тримав фотокартку з немовлям, народженим два тижнi тому.
- Дружина на побачення приїжджала, вона хлопчика менi народила, - i тикав усiм картку, показуючи дитину.
- Як вона тобi його народити могла, якщо ти вже другий рiк тут? - смiючись, питали його хворi.
- Це менi дружина народила! Це моя дитина! - доводив Коля.
- А що з молдаванина взяти? Вiд нього будь-чого очiкувати можна, - припинивши на секунду лаятися з радiо, сказав диверсант Король.
Я лежав, спостерiгав i думав про минулу комiсiю, бачачи перед собою холодне обличчя Каткової. Я вiдчував, як все може змiнитися миттєво, i я почую своє iм'я серед викликаних в процедурний кабiнет. Була причина потрапити пiд шприц за допомогу в пiдготовцi до втечi Сергiю Потилiцину. Сергiя випустили працювати двiрником замiсть хворого Федюшева, виписаного через "баню". Федюшев, полiтичний, сидiв з п'ятдесятих рокiв i мав славу гарного агронома. Вiн навiть примудрився зробити маленький городик на чотирьох квадратних метрах мiж будiвлею прожарювання i смiттєвим ящиком, але город попався на очi Катковiй, i вона наказала зрiвняти його з вугiльним пилом, а Федюшева закрити у вiддiленнi i почати заново лiкувати.
Сергiй був налаштований на втечу. План був простий i божевiльний. Вiн попросив мене принести на четвертий поверх будiвництва рулон сталевого дроту. Увечерi, пiд прикриттям темряви, вiн повинен був протягнути дрiт на даху так, щоб частина його проходила над мiською вулицею, де i повинен був Сергiй спуститися вниз. Це була абсолютно не реальна затiя для втечi. Це було самогубство. Я погодився допомогти йому за умови, що бiльше вiн нi про що просити мене не стане i ця розмова залишиться мiж нами. На другий день, як завжди, я прогулювався зi Стасом Улiма.
- Скажи менi, навiщо ти вплутався в цю справу? - дивлячись менi в очi, раптом запитав Стас. - Про пiдготовку втечi вся лiкарня знає i менти теж. Якщо не вiриш, так скоро сам дiзнаєшся, вiдмовся вiд цього, якщо не хочеш провести життя в наглядовiй палатi пiд шприцом.
- З чого ти це взяв? Про яку втечу ти мову ведеш? - з великими труднощами, намагаючись приховати тривогу, запитав я.
- Кинь, ти виявляється ще й не вiдвертий! - посмiхаючись, глузливо сказав Стас. - Тодi скажи менi, навiщо ти заховав два рулони дроту на четвертому поверсi будiвництва? Тебе про це Марксист попросив? Так що подумай, поки не пiзно.Залишишся з ними - до мене не пiдходь, я не хочу йти з вами у справi.
"Марксистом" в лiкарнi звали молодого хлопця рокiв двадцяти шести, Славiка Яценко. Вiн з друзями створив Незалежну Комунiстичну партiю Радянського Союзу, за що всi були заарештованi i отримали термiн або були вiдправленi на лiкування в психiатричнi лiкарнi. Менi дивно було бачити нормального, розумного хлопця, який при цьому був комунiстом. Славiк дружив з Сергiєм i теж знав про його пiдготовку до втечi. Пiсля розмови зi Стасом я знайшов Сергiя i сказав йому цю новину. На наступний день Сергiй не вийшов на роботу, закривши його у вiддiленнi, лiкар призначила йому посилений курс уколiв нейролептикiв, пояснивши це тим, що вiн передавав якiсь записки на роботi. В цей час з Нальчика приїхала на побачення до Сергiя його мама i, зустрiвшись з лiкарем Валентиною Загубишенко отримала гнiтючю вiдповiдь:
-Ваш син дуже хворий i потребує ще тривалого лiкування.
В цей же день закрили i "марксиста" i почали його сильно лiкувати сульфазiном.
Контролери стали обшукувати хворих. Особливо ретельно вони обшукували Стаса. Вони перевiряли його по кiлька разiв на день i так демонстративно, що це наводило на рiзнi думки. Менти, як розлюченi оси, нишпорили по всiх поверхах будiвництва i по двору лiкарнi, перевiряючи всi куточки цiєї помийної ями. Вони знайшли кiлька метрiв старої мотузки, брудної вiд пилу i смiття, i понесли її в кiмнату чергового. Я заспокоював себе, що вони не знайшли дрiт, який я вiдразу поклав на мiсце пiсля розмови зi Стасом.
Глава 69
Ми вiдїжджаємо
Минуло кiлька днiв, страх бути наказаним зник, i Стас бiльше не запитував мене про Сергiя.
Менi i Стасу до бiса вже до цього часу набридло будiвництво. На прання потрiбнi були працiвники, и нам вдалося потрапити туди. Тепер ми витягали з прачки запранi в плямах вiд кровi брудного кольору простирадла, наволочки i розвiшували їх на натягнутi мотузки пiд стiнами корпусу, чотири поверхи якого займала лiкарня для зекiв, привезених з таборiв. З їх вiкон iнодi лунали несамовитi крики, напевно, наглядачi привчали їх до мiсцевого порядку. Робота виявилася досить небезпечною. З вiкон частенько висовувалася рука з черевиком i з нього виливалася сiча, розпорошуючись зверху на нашi простирадла, або летiли плювки, тому весь час приходилося дивитися вгору и не ловити гав. Зате поки простирадла сохли, ми могли сховатися i красти сонце - загоряти, нiчого не роблячи.
Пройшов липень. У перших числах серпня сталася дивна подiя. На етап викликали переходчика кордону Ощепкова, на прiзвисько Нiксон i Олександра Полежаєва, друга Л. Плюща, колишнього морського пiхотинця, який намагався з Єгiпту перейти кордон до Iзраїлю. Їх провели з речами, одягнених в свiй одяг на територiю слiдчого iзолятора. В лiкарнi поповзли рiзнi припущення i здогадки. Може А. Полежаєва вiрiшили судити, адже намагаючись втекти, вiн пристрелив кiлька солдатiв, а може їх просто переводили в iншi спецлiкарнi, тому що дуже часто захiднi радiоголоси говорили про Днiпропетровське СПЛ i про конкретних полiтв'язнiв. I коли вже вляглися всi пристрастi 27 серпня, на етап вiкликали трьох осiб, якi перебували тут за антирадянську пропаганду: Василя Рубана, за написання книги, старого в'язня Миколу Плохотнюка i письменника-журналiста Бориса Євдокимова.
Подiї, що вiдбуваються заронили в душi переходчикiв кордонiв та iнших полiтв'язнiв надiю на швидкий виїзд з ненависних катiвень "Днiпра". Всi були радi виїхати куди завгодно, в будь-яку дiрку, аби звiдси. Деякi навiдь почали готуватися , запасали махорку i замовляли сплести собi великi сiтки-авоськи . Iнтуїцiя їх не пiдвела. Через шiсть днiв, другого вересня на етап вiкликали полiтв'язнiв Вiктора Рафальського, В'ячеслава Ковчара та В. Кравчука. Минуло ще шiсть днiв i на етап пiшов Iван Осадчук, який просидiв у радянських таборах не один десяток рокiв. Останнiй раз його заарештували в Румунiї, коли вiн їхав в поїздi без квитка. Разом з ним Їхав марксист Славiк Яценко, шкандибавший пiсля сiрки, i поет Лупинос.
Анатолий Лупiнос - керiвник повстання в ГУЛАГу 1957 р. i засновник УНСО У 1991
Ось як пише в своїх спогадах про Лупиноса академiк Андрiй Сахаров.
"Через кiлька днiв пiсля поїздки до Туполєва мене повiдомили, що в Києвi має бути суд над українським поетом Лупиносом - йому загрожує психiатрична в'язниця. Ми з Люсею поїхали на аеродром; за допомогою моєї книжки Героя Соц. працi вдалося дiстати квитки, i ввечерi напередоднi назначеного дня суду ми були в Києвi. У готелi нам дали лiжка на рiзних поверхах, так як в наших паспортах ще не було вiдмiтки про шлюб (ця церемонiя ще попереду була), а моральнiсть в радянському готелi охороняється досить суворо. Чоловiк, що стояв позаду нас ймовiрно супроводжуючий нас гебiст, намагався протестувати - такiй заслуженiй людинi можна зробити виняток. У нього, звичайно, була своя мета - полегшити спостереження, бо вiн не хотiв вiд нас вiдриватися. Вранцi, коли ми з Люсею зустрiлися на нейтральному грунтi, в готель прийшли українцi - I. Свiтличний, якого я вже знав ранiше, Л. Плющ i ще хтось, и ми пiшли на суд. По дорозi Свiтличний розказав нам суть справи. Лупинос вже був ранiше засуджений за нацiоналiстичну пропаганду. У таборi вiн тяжко захворiв, якийсь час мiг пересуватися тiльки на крiслi-каталцi, потiм з милицями. Навеснi цього, 1971 року вiн читав вiршi бiля пам'ятника Тарасу Шевченку (разом з iншими поетами). В його вiршi була фраза про український нацiональний прапор, який став ганчiркою. Хтось донiс про цей "нацiоналiстичний й антирадянський" виступ, i вiн був заарештований. На наш подив, всiх, хто прийшов вiльно пустили в зал суду,але засiдання не вiдкривалося. Нарештi, вийшов секретар i оголосив, що суддя захворiв (хтось iз наших бачив його вранцi), - засiдання переноситься. Це, звичайно, було результатом нашого приїзду. Через два тижнi суд вiдбувся зовсiм несподiвано - нiхто, навiдь батько Лупиноса, якого ми бачили на першому засiданнi, про це не знав. Лупинос був направлений в спецiальну психiатричну лiкарню, а саме - в Днiпропетровську, одну з найстрашнiших в цьому ряду. З 1972 по 1975 рiк там знаходився Леонiд Плющ, i вiн багато розказував про цей заклад. Лупинос знаходиться там до цих пiр (даннi 1979 року) - така для нього кара за один вiршований рядок ".
Пройшли наступнi шiсть днiв, але, на превеликий наш жаль на етап на цей раз нiкого не вiдправили.
- Пiшли до лiкаря, - викликав мене з роботи санiтар.
Серце моє тьохнуло. Про що может бути бесiда, адже до комiсiї ще далеко? Стас теж насторожився.
- Напевно, будуть допитуватися про ту втечу i твою участь в нiй, не думай що-небудь сказати лiкаревi або висловити хоча б найменшу здогадку, що ти щось знав про це, - шепотiв менi на вухо Стас, поки я не зник в дверях коридору .
Нелля Iванiвна чекала мене в своєму кабiнетi. У неї був гарний настрiй, i це вiдразу заспокоїло мене. На столi у неї лежала моя справа.
- Саша, чи вважаєш ти себе хворим? - повторила вона питання, на яке менi довелося вiдповiдати багато разiв.
- Так.
- У чому ж проявляється твоя хвороба?
- Захворiв я давно, в одинадцять рокiв ...
Я став знову переказувати їй, як ми, хлопчаки, живучи в Туркменiї йшли на кiлька днiв в гори або в пустелю Кара-Куми за квiтами або як з приятелями на попутних машинах вiдправлялися до берегiв Каспiю. Все це я подавав їй пiд тим соусом, що я хворий манiєю до подорожей з дитинства, i лiкар мала зрозумiти, як глибоко я усвiдомив ненормальнiсть як i ранiше такої своєї поведiнки, що призвело надалi до вчинення злочину. Це була з мого боку справжнiсiнька критика хвороби, чого так домагаються лiкарi вiд хворих.Лiкар вислухала мене, i було видно, що моя вiдповiдь її влаштовує.
- У тебе хороша тривала ремiсiя (тривалий гарний психiчний стан).
Нелля Iванiвна погортала сторiнки справи i дружелюбно, без хитростi в очах, запитала:
- Скажи, як ти ставишся до радянської влади?
Менi таке питання ще нiхто i нiколи в стiнах лiкарнi не ставив.
- Дуже добре. За цю владу боролися по маминiй лiнiї мої дiдусь i бабуся. Вони були першими бiльшовиками - ленiнцями в своїй губернiї, а по лiнiї батька першими в колгосп вступили. Радянська влада нам все дала безкоштовно: освiту, лiкування в лiкарнях, дешеве житло, путiвки на курорти для робiтникiв i селян, у нас немає безробiття i iнфляцiї. Всього цього немає у людей за кордоном, я це дуже добре знаю, тому моя мета була помандрувати i повернутися додому, а не вмирати там з голоду на звалищах.
- Добре, - посмiхнулася лiкар, - ти вiльний.
Я вийшов на роботу i не мiг зрозумiти причину виклику до лiкаря, хоча iнтуїцiя пiдказувала, що я скоро поїду з лiкарнi.Вiд Мiши я дiзнався, що його нiкуди не викликали i у нього все як i було.
"Може вирiшили роз'єднати нас i розкидати по рiзним лiкарням?" - ця думка струмом вдарила мене.
Потяглися днi, повнi невизначеностi. Однi полiтв'язнi зажурилися, побачивши, що припинилися таємничi етапи з лiкарнi, iншi нервували, що їх можуть забрати на етап i тодi почнеться новий термiн лiкування на новому мiсцi замiсть очiкуваної виписки в днiпропетровськiй лiкарнi.
До таких вiдносився переходчiк кордону в Румунiю В. Колюшенко. Безвихiдь i вiдчай знаходження в спецлiкарнi штовхнули його на самогубство. Вiн помчав до вартового на вишку, але, перебравшись через дротяний паркан, заплутався в рулонах металевої павутини i кричав часовому, що б той пристрелив його. Санiтари i тюремнi контролери зняли його з дроту, а лiкарi "добре" пiдлiкували. З тих пiр пройшло вже майже п'ять рокiв, i Колюшенко сподiвався бути виписаним на найближчiй комiсiї.
Тiльки Лешка Пузир i анархiст Анатолiй Анiсiмов ходили задоволенi, їх виписала професорська комiсiя i,маючи статтю "Наклеп на радянську дiйснiсть" (до трьох рокiв позбавлення волi) вони пробули шiсть рокiв, радiючи, що так "легко" вiдбулися i тепер чекали, коли їх розвезуть по лiкарнях загального типу.
З Лешкою Пузирем ми довго на будiвництвi бетон мiшали, шкода менi було з ним розлучатися.
Лешка, я i моряк Володя Корчак вирiшили, що кожен на окремому листку паперу напише про лiкарню, лiкарiв, полiтв'язнiв i цi записи ми покладемо у скляну пробiрку, замажемо її смолою i забетонуємо мiж поверхами будiвлi.Може, знайдуть її через десятки рокiв i зможуть люди дiзнатися про звичаї i порядки цiєї лiкарнi i країни.
22 вересня. День сьогоднi з самого ранку щось вiщував.Вранцi в пральню за бiлизною прийшов Мiша, схвильований i, навiть, злегка заїкаючись вiн став розповiдати, що хворий, який працював у сестри - господинi пiд великим секретом повiдомив йому, що його особистi речi принесли у вiддiлення, а пiд час обiду пiдiйшов до мене переходчик Гена Чернаков, вiдвiв мене в сторону i прошепотiв менi, що мої речi лежать вже у вiддiленнi.
Колони хворих почали виходити на прогулянку. Повiтряний пiрат Василь Сiрий побачив мене i почав переказувати всi подробицi про брата, про якi я вже знав.
- Вивезуть нас звiдси, вивезуть, ось побачиш, - повторював Мiша, проходячи поруч. Йшла остання година роботи.Давно знята бiлизна, i я ходжу на самотi. Вiд всiх навалившихся на мене новин немає нiякого бажання з ким-небудь розмовляти. З пiд'їзду вийшов контролер i пiдiйшов до працiвникiв прачки, якi сидiли i розмовляли пiд стiною лiкарнi.Вони показали йому на мене пальцем, контролер пiдiйшов i запитав моє прiзвище.
- Пiшли, пiшли швидше! - квапив вiн.
Вiд щастя я зовсiм втратив голову i тепер нiяк не мiг збагнути - сон це чи нi. Менi дуже часто снилися сни, що я їду в iншу лiкарню, де немає нiякого режиму i можна вiдчувати себе людиною, i я завжди боявся прокинутися.
Стас попросив прапорщика вiдвести його разом зi мною у вiддiлення. Вiн говорив менi щось, напуття, але я його не чув i не розумiв, про що вiн говорить. У вiддiленнi Стас роздобув велику сiтку, наповнив її банками консервiв, пачками з цукром, пряниками i повчав:
- Не роздавай нiкому в дорозi! Чорт знає, скiльки тобi їхати доведеться.
Медсестра попросила зайти до лiкаря. Нелля Iванiвна була однiєю з небагатьох лiкарiв у цiй лiкарнi, якi вiдносилися до хворих добре i не зловживала призначенням нейролептикiв.За кiлька мiсяцiв, проведених мною у восьмому вiддiленнi, вона не прописала менi жодної таблетки. Менi пощастило i у другому вiддiленнi з лiкарями, спасибi їм, що вони зберегли менi здоров'я, призначаючи мiнiмальну дозу лiкiв. Цього я нiяк не можу сказати про лiкарiв, якi "лiкували" мого брата.
У кабiнетi замiсть Неллi Iванiвни мене зустрiв заввiддiлу.Його до нас перевели зовсiм недавно, i про нього хворi вiдгукувалися дуже погано. Це був молодий лiкар, товстун з веселим обличчям. При обходi хворих вiн любив жартувати i виглядати простаком. Хворий, з яким пожартував лiкар, знав, що йому тепер не уникнути iнтенсивного лiкування. Я дуже боявся його i намагався не потрапляти йому на очi.
- Саша, тебе переводять в iншу лiкарню, - радiсно повiдомив вiн. - Тут у тебе стан здоров'я був гарний. Критику хвороби ти даєш i, якщо ти там, на новому мiсцi, так само будеш себе вести i твоя ремiсiя буде такою ж, тебе незабаром випишуть. Ну, всього тобi найкращого! Пиши нам листи, не забувай.
Дивлячись з боку, можна було прийняти цього добряка-лiкаря за мого друга. Санiтар вiдкрив ключем дверi, i я вийшов. Величезне, немов важке ярмо, звалилося з плечей. Це було таке щастя, усвiдомлювати, що я бiльше не належу цьому закладу. Контролер привiв мене до етапки, де мене розлучили з братом шiстнадцять мiсяцiв тому. Мiша, одягнений в свої речi, вже був тут.
- Не вiриться, що насправдi залишаємо цю помийну яму, - дивлячись на мене, не вiрячи в те, що вiдбувається говорив Мiша. - Не вiриться, що здихався вiд свого Риб'ячого Ока i бiльше не почую цих гiмнiв вранцi.
- З тобою Риб'яче Око прощався? - запитав я.
- Тiльки що був у нього, сказав менi, що я їду в Сербський на переекспертизу ...
- А менi лiкар сказав, що мене в iншу лiкарню переводять, - перебив я брата.
- Та хiба можна вiрити цьому Риб'ячому Оку? Вiн кругом бреше. Нехай везуть куди завгодно, лише б звiдси вирватися.
Зек з хозобслуги принiс на етап пайок - булку чорного хлiба i кульок з солоною, як нiби гнилою, кiлькою.
Етап йшов на Київ.
Глава 70
По дорозi в Прибалтику
Настав незвичайний ранок пiд стукiт колiс. У вагонi було тихо. Вперше я був з братом разом i ми були однi в столипiнському купе. У Києвi вагон вiдчепили. Локомотив довго тягав його i, пропустивши через щiтки миючих машин, поставив вiдмитим пiд вивантаження.
У Лук'янiвськiй в'язницi Києва прибувших зекiв i нас, двох божевiльних, вiдправили на обшук. Два молодих тюремника з комсомольськими значками на грудях сидiли i чекали нас.
- Роздягайтеся догола, - наказав один з них.
- Ворушiться! А то ми вас зараз швидко пiдгонимо, - квапив другий комсомолець, починаючи обмацувати нашi речi. - Давай четвертак, по-доброму! Знайдемо ми, не минути лиха вам, - попередив вiн.
- З лiкарнi ми i пiд лiками, а щодо грошей, так ми забули як вони виглядають, - вiдповiв я йому.
Пiсля шмону нас посадили в маленький бокс i тепер ми чули як комсомольцi змушували роздягатися молодих дiвчат-в'язнiв.
- Кому сказано, роздягайтеся! Ми тут з вами не хлопчики в iгри грати, - гримнув мент i пхнул у бiк великим тюремним ключем саму уперту з них.
Жiнки перестали обурюватися i почали роздягатися для обшуку. Такого ми ще не зустрiчали! Вiдразу видно, - Україна, одна з найбiльш прорадянських республiк Радянського Союзу, менти i тi з комсомольськими значками на грудях. Рюкзаки, з якими ми пройшли не одну в'язницю, на Лук'янiвцi наказали нам здати в камеру зберiгання за умови, що вони повиннi бути порожнiми. Куди тепер перекласти речi i продукти? Ми вирiшили зав'язати на вузол штанини наших смугастих пiжам, якi нам привезла мама в лiкарню незадовго до нашого вiд'їзду. У пiжамнi штани ми заштовхали свої речi i затягли зверху гумку, у нас вийшло щось на зразок смугастої "товстої попи" з коротенькими нiжками. Ми взяли дбайливо цi "смугастi попи" в руки i пiшли за наглядачем по лабiринтах в'язницi.
У великiй i просторiй транзитнiй камерi було багато порожнiх шконок i мало людей. На стiнi висiло радiо, замiсть новин i музики звучав заклик до всiх пiдслiдних зiзнатися у вчинених злочинах або покаятися в тих, про якi влада ще не знає. За щиросердне зiзнання тюремна пропаганда обiцяла, згiдно закону, скоротити мiру покарання i наводила приклади поблажливостi суду в подiбних випадках. Цiлими днями ми спали, грали в домiно з сусiдами по камерi i могли говорити з ними, не приховуючи свої думки. Їжа в тюрмi була незрiвнянно у багато разiв краще, нiж у лiкарнi. На обiд кожен день подавали густий жирний суп з шматочками сала i таку ж жирну кашу. Минуло кiлька днiв i ось ми знову сидимо в боксi на етап, де до нас посадили молоденького хлопця. У нього дуже смiшнi нерiвно обрiзанi нижче колiн штани.
- Що вони вiд мене хочуть ?! З самого ранку по боксах тягають i в камеру не ведуть, - обурювався вiн.
- Слухай, а що в тебе зi штанами? Чи ти на чифир штанини спалив? - запитав я.
- Менти бридкi ще вранцi на шмонi їх порiзали. Бахрома на моїх кльошах їм не сподобалася, ось i доводиться тепер так ходити.
- Вiдразу видно, що Україна! Тiльки тут таке може бути, - сказав Мiша, згадуючи як вдома у Кривому Розi мiлiцiя з дружинниками робила облави на танцмайданчиках, вiдрiзаючи кльош на брюках прямо на мiсцi. З глибини в'язницi чувся крик, когось сильно били i тягли по тюремним коридорам.
- Припинiть! - почули ми голос жiнки i сильний стукiт у дверi. - Припинiть! Що ви, сволочi, робите! Тут вагiтна жiнка! Їй погано!
За дверима виникло замiшання.
- Зачинiть дверi! - командувала наглядачка, вiд чого крик став приглушеним i поступово зник у глибинi будiвлi. Ми сидiли мовчки, поки не вiдкрилися нашi дверi i вiйшло двоє наглядачiв. У лiтнього мента було добродушне обличчя, чого не можна було сказати про молодого i знову з комсомольським значком на грудях.
- Що це ви, хлопцi, до Фiнляндiї пiшли? - поцiкавився лiтнiй.
- Просто так, - вiдповiв я, бажаючи швидше вiд них вiдв'язатися.
- Просто так? - перепитав молодий. - Зрадники! Пристрелити б вас потрiбно! Правильно, що вас фiни видали! - розiйшовся комсомолець.
- Виходь! - наказав вiн Мiшi.
- Перестань, нехай будуть разом, - заступився лiтнiй.
Брата перевели в iнший бокс. Я сидiв поки не вiдкрилася годiвниця i менi протягнули на етап двi булки хлiба.
- А навiщо двi булки? Куди це можна два днi в "Столипiнi" їхати? - запитав я зека-роздавальника.
- Ти що, не знаєш куди котиш? - здивувався вiн, показавши менi листок паперу, - бачиш, в Калiнiнградську область, в Черняхiвськ.
Вiд несподiванки я сторопiв. У Черняхiвську спецлiкарню я не очiкував потрапити.
У "воронку" крiм нас двох були ще двi жiнки. "Столипiн" стояв в очiкуваннi на запаснiй колiї, оточений охороною i собаками. Вагон був порожнiй. Конвой повiсив додатковi замки на вiдсiк жiнок i на наш. У проходi замiсть солдата на вартi походжали вiдразу два прапорщики. Худий, низенького зросту горлатий старшина-грузин ганяв рядових солдатiв, якi виконували покiрно всi його розпорядження.
- Фамиля! За што сидиш? - направляючи свiтло вiд лiхтаря в обличчя в добре освiченому вагонi запитав мене старшина.
- Яка тобi рiзниця? - вiдповiв я розумiючи, що вiн запитує з цiкавостi.
- Ти мне все-такi скажеш стат'ю? - не вiдступався вiн.
- Що тут вiдбувається? - запитав прапорщик. - Дивись у мене! До ранку будеш вагон скрябати, - пригрозив вiн менi.
Солдати простукували купе у жiнок i повторювали:
- Спецконвой ... спецконвой ...
Потiм вони з'явилися у нас i теж простукали стiнки i полицi вагону, вiдшукуючи дiрки. Ми лягли на лавки, кинувши рюкзаки пiд голову.
- Прибрати все з-пiд голови, - наказав прапорщик.
Щогодини приходив грузин. Вiн свiтив лiхтарем в обличчя i, переконавшись що це все ще я i мiй брат, йшов перевiряти жiнок. Глибокої ночi я прокинувся вiд гучної лайки прапорщика.
- Хто тобi дозволив лягти ?! Злазь жваво!
- Але вже друга година ночi, - вiдповiв чоловiк з прибалтiйським акцентом.
- Злазь! А то зараз швидко злетиш i нiяких розмов, - i прапорщик пройшов повз, не роблячи нам нiяких зауважень.
- Ти навiщо це куриш ?! - тепер пристав до прибалта грузин.
- Це ти знову! Ти що, не знаєш порядок? Зараз ми тебе навчимо, - нагодився на допомогу до грузину прапорщик.
Прибалт вже не знав як виплутатися з цього становища i лише бурмотiв щось на своє виправдання.
- Ну, гаразд, лягай, - змiнивши гнiв на милiсть розпорядився прапорщик i в вагонi стало тихо.
- Приготуватися з речами на вивантаження, - прозвучала команда рано вранцi.
"Дивно, куди це нас привезли? - подумав я, - хлiба дали на два днi, а вивантажують через нiч ".
У "воронку" ми опинилися з прибалтом i молдавським турком.
- Ну i конвой попався, якийсь пешенний. То - нелься! То - не положено! - скаржився прибалт.
Нас привезли в Гомелевську в'язницю. Вона бiльше схожа була на агiтацiйний центр. У дворi висiли великi барвистi плакати, намальованi мiсцевими умiльцями, що закликали укладених до комунiстичної чесної працi, щоб вийти на свободу з чистою совiстю. У маленькiй етапцi на двоярусних нарах сидiло багато людей. Худий i довгий хлопець з далеко висунутою вперед щелепою сидiв за столом i розводив в сечi сажу вiд паленого каблука, щоб зробити татуювання. Поруч ходив iнший, з обличчям повного iдiота вiд народження. Гримiли годiвницi. В камеру подали хлiб, цукор i по руках пiшли миски з рiдкої кашею.
- Сiдай сюди, вистачить "косити"! - звернувся довгий до iдiота. - Думаєш тобi на дурцi краще буде? Там тобi жваво сiрою зад надеруть.
Дурня посадили за стiл, сунули йому пiд нiс миску i вклали ложку в руку. Вiн з'їв всю кашу i сидiв у глибокому задумi, вирiшуючи свої дурнi проблеми як жити далi. Вiдразу пiсля снiданку всю камеру вивели на етап.
- Стройся по одному! - скомандував конвой. - Марш в машину!
Машина була одна, а укладених з пiвсотнi, всi не вмiщалися. Я тягнув Мiшу в кiнець колони. Прибалт стояв перед нами. Машина заповнилася швидко i з середини долинали крики, лайка i мат. Троє солдатiв, упершись в стiнку фургона чобiтьми заштовхували зекiв всередину.
- Наступний, давай! - командує мокрий вiд поту солдат. Ним виявився прибалт, естонець з коротким прiзвищем Сiг. Кiлька чобiт вперлися йому в плечi, в спину i почали запресовувати в камеру. Солдати пнулися щодуху, намагаючись заштовхнути Сiга, але в них нiчого не виходило. Ми з Мiшею розумiли, що якщо Сiга втиснуть, то наступними будемо ми.
- Не влiзе! - махнув рукою старшина. - Доведеться ще одну ходку робити. Гаразд, вилазь!
Естонець вилiз. Вiн кректiв, обмацуючи свої боки.
- Щастить тобi! - пожартували ми, ледь стримуючи смiх.
- I прафта фесьот! - засмiявся вiн.
З машини вийшли ще двоє, важко дихаючи пiсля пережитої утрамбовки. "Столипiн" знаходився в п'яти хвилинах їзди вiд в'язницi. Солдати втратили бiльше часу i сил на завантаження укладених через свою лiнь. Адже можна було вiдразу зробити два рейси. Це була типова ментальнiсть людей в цiй країнi.
Конвой в вагонi був той самий i бiдний естонець навiть вiдразу поник.
- Опьять они! - все, що вiн мiг сказати.
Старшина-грузин впiзнав нас, естонця i, посмiхнувшись як старим знайомим, пропустив в вагон без всяких розпитувань.
- Статiя, фамилья, термiн? - повторював вiн, коли черга дiйшла до iдiота.
- Вiн дурень. Вiн нiчого не розумiє! - вiдповiдали грузину за нього спiвкамерники.
Фото I. Ковальова.
- Мовчати! Я вас не питаю! - кричав на них грузин. - Два роки у нього! Крадiжка!
- Вiн дурень, вiн нiчого не знає, - кричали грузину з iнших вiдсiкiв вагону.
- Мовчати! Я сам знаю. Я його питаю. Статiя, фамилья, термiн ?!
З вiдсiкiв понеслися колючi глузування на адресу грузина. Вiн цього не мiг перенести i побiг через весь вагон доповiдати прапорщику. Розлючений прапорщик вискочив разом з ним i швидким кроком вони пройшли до камери дурня.
- Хворий вiн! - кричали зеки. - Два роки у нього за крадiжку!
Прапорщик зрозумiв, що має справу з хворою людиною i швидко перестав злитися.
До Мiнська поїзд йшов шiсть годин. У в'язницi нас посадили в маленьку двомiсну камеру в напiвпiдвалi, пообiцявши вранцi видати матраци.
Ранок почався зi звичайної тюремної суєти. Плескали годiвницi, гримiли чайники, роздавали снiданок.
- Начальник, що ви нам дали !? - закричав я в годiвницю, коли побачив, що нам дали алюмiнiєвi ложки без ручок.
- Такi у нас всi, - вiдповiв наглядач.
Їсти кашу ложкою без ручки виявилося цiлим мистецтвом.
В стiннiй нiшi за гратами стояло радiо, цiлими днями воно тiльки й говорило про бульбу-картоплю. Скiльки бульби достроково здали в засiки держави рiзнi райони, на скiльки перевиконали плани колгоспи i якi щасливi жителi Бiлорусi, що зiбрали стiльки бульби. Вранцi тепер замiсть Українського гiмну звучав гiмн країни бульби. На наш подив нам приносили мiсцеву газету кожен день i ми могли читати багато про бульбу. З газети я скрутив трубку, пропихав її крiзь грати, викрутивши гучнiсть у динамiка. Тепер в камерi нам нiщо не заважало i не хотiлося залишати мiнську в'язницю. Кожен день наглядачi влаштовували нам коротку розвагу, виловлюючи в обiд з бака з супом для ув'язнених шматочки м'яса i голосно лаяли один одного, якщо комусь iз них дiставався бiльший шматочок.Вiсiм днiв пройшли дуже швидко. Вiд Мiнська до Вiльнюса рукою подати. До вiльнюсiвської в'язницi ми прибули вночi, коли всi вже спали. Наглядач-литовець, великий мордатий дядько навiть не задавав нам дурних питань про термiн, статтi, прiзвища, не став нас обшукувати, а вiдразу повiв в камери.
- Не розходьтеся, чекайте мене тут, я дiзнаюся де мiсце є, - сказав вiн i пiшов. Естонець був з нами i вiн добре знав цю в'язницю.
- "Критники" тут сидять на першому поверсi, - сказав вiн нам.
- Ви троє - у 82-у камеру, - наказав йти за ним наглядач.
Невелика яскраво освiтлена камера нагадувала судновий кубрик. Три вузьких двоярусних шконки стояли пiд стiнами. У камерi було порожньо.
- Дивись, чифир-бак стоїть, - вказав Сiг на закопчену кухоль, - заточки лежать i навiть мотузка для "коня".
На стiнах висiли фотографiї дiвчат, вирванi з журналiв i етикетки вiд пачок чаю. Етикеток була цiла галерея з рiзних сортiв чаю, яких я навiть нiколи не бачив.
Вранцi ми прокинулися вiд стуку в стiнку.
- 82-а, озовися! - звали нас.
Сiг приставив кухоль до стiнки i почав перемовлятися.
- Щось вiдкачати просять, тiльки я зрозумiти не можу, - доповiв вiн.
Я вiдразу зрозумiв, що треба вiдкачати воду з унiтазу.
Так робили в Петрозаводськiй в'язницi, щоб розмовляти з першим поверхом.
- Воду в парашi вони просять вiдкачати, - пояснив я.
- Ну їх! Нехай самi качають, - махнув рукою естонець i кинув кухоль в тумбочку.
- 82-а, - звали нас з усiх бокiв.
- Чого треба? Ми на спецлiкарню їдемо i нiкого не знаємо, - кричу я в решiтку вiкна аби вiдчепитися вiд настирливих сусiдiв.
- Мужики, припиняйте чифир робити. Корпусний прийшов змiну приймати, - стукаючи по дверях камер попереджає наглядач.
- Вiтаю тебе з днем ??народження, - раптом сказав брат. Тiльки тепер я згадав, що менi виповнилося сьогоднi 26 рокiв.
В цю мить вiдкрилася годiвниця i в нiй з'явилося худе з колючим поглядом обличчя зека.
- Що ви мовчите? Вiдкачайте воду в парашi, поговорити треба.
- Пiшли, пiшли, - пiдганяв його наглядач.
- Зараз, дай скажу, - не поспiшав закривати годiвницю зек, - вiдкачайте воду.
Ми обмотали вiник ганчiркою i стали виштовхувати воду. Як тiльки утворилася повiтряна подушка, наш унiтаз заговорив безлiччю голосiв, тюремний телефон запрацював з повним навантаженням.
- 82-а, ви нас чуєте? - питав унiтаз.
- Чуємо, чуємо! - вiдповiдали ми i через пару хвилин естонець знайшов земляка, який вiдсидiв шiсть рокiв i звiльнявся днями.
- Хлопцi, я там у вас на нарах деякi ганчiрки бачив. Чи не пiдiгрiєте ?! А ми вам дещо з жратви пiдкинемо ...
- Не треба нам нiчого взамiн. Як вам передати? - запитали ми.
- Там у вас на батареї, де чифир варять ... бачите, в кутку стiнка закопчена, там шнур лежить, прив'яжiть i опустiть в решiтку шмотки.
Ми виконали вказiвки з унiтазу i в три прийоми передали всi речi, вважаючи, що вони нам бiльше не знадобляться. На знак подяки критнiк поклав динамiк на свiй унiтаз i тепер в нашiй камерi грала музика. Радiо в Литвi сильно вiдрiзнялося вiд iнших радянських республiк. Цiлий день була захiдна музика i нiякої пропаганди. Iнодi музику переривав шум зливiв каналiзацiї або голоси повiдомляли, що товар по трубi доставлений за призначенням, попередньо загорнутий в целофан.
Естонець Сiг добре вмiв малювати. Вiн взяв мiй пiдручник англiйської мови i на однiй сторiнцi намалював на пнi засохлого дерева красивий пейзаж, пiдписавши: "Моя Естонiя".
- Почекай, я тобi зараз один жарт намалюю, ти тiльки не дивись, - попросив вiн.
Вiн довго щось складав з аркуша паперу, пiдмальовував ,потiм покликав мене.
- Дивись, я намалював будиночок з вiконницями, у вiкнi видно красиву дiвчину. Ти б хотiв познайомитися з такою? - запитав Сiг.
- Мабуть ...
- Скiльки б ти їй дав рокiв?
- Ну, рокiв вiсiмнадцять, - вiдповiв я.
- Правильно! Ти вгадав, забирай її собi.
Вiн перевернув картинку так, що красиве тiло дiвчини стало мордою старої i кiстлявої корови з жахливо дурними очима.
Пiд вечiр в камеру до нас пiдкинули двох хлопцiв. Вони сидiли мовчки i крутили весь вечiр головами.
- Не можу зрозумiти, звiдки грає музика? - запитав один з них.
- З парашi, - вiдповiли ми.
Хлопцевi вiдповiдь, схоже, дуже не сподобалася, вiн думав, що ми над ним пiдсмiювалися.
- Серйозно, звiдки грає ця музика? - знов запитував вiн.
- Iди до парашi i послухай, - запропонували ми.
Вiн пiдiйшов до унiтазу, поглядаючи на нас, все ще вважаючи, що ми його розiгруємо.
- Дивись! - покликав вiн напарника, - по "поштовху" музику тут ганяють, вiк такого не бачив.
У вiльнюськiй в'язницi було здорово, але через три днi ми були вже на останньому етапi в Черняхiвську. Етапка була набита битком в основному молодими хлопцями-литовцями. Кiлька литовцiв з одним циганом тусувалися по камерi, стрiляючи на всi боки очима, що i у кого можна вiдняти. Нашу увагу привернув чоловiк з явно вираженим психiчним розладом. Вiн сидiв один нi з ким не вступаючи в розмову. Його велика сiтка з речами привернула увагу литовцiв i, пiдсiвши до нього, вони почали його обкатувати.
- Наш пасажир, в Черняхiвськ їде, - сказав я брату.
- Звiдки ти це взяв? - засумнiвався Мiша.
- По обличчю видно. I, схоже, у нього мокруха i, напевно, дружину замочив.
В цей час хлопцi розпитували цю людину i дiйсно, вiн йшов на спец за вбивство дружини.
- Ну, переконався? - похвалився я.
Литовцi вже потрошили сiтку хворого i рiзали сало, роздаючи його всiм бажаючим, але ми вiдмовилися.
- Давай, знiмай черевики, махнемося, - запропонував нахабно Мiшi найспритнiший хлопець з цiєї групи.
- Пiшов ти! - рiзко вiдповiв йому брат. Через таку вiдповiдь литовцi загули, як розворушенi оси. Я зрозумiв, що Мiшу зараз будуть мiцно бити, їх багато, чоловiк десять, а нас - двоє.
- Слухай, ти, тосуйся поки твої вуха цiлi, - звернувся я до заводили, через якого вся ця каша почалася. Литовцi прийшли в замiшання i почали про щось говорити по-литовськи, обступивши нас.
- Ну, ти, вибачатися думаєш? - запитали вони брата.
Мiша сидiв мовчки ,абсолютно не реагуючи на їх слова.
- Слухай, Мiша, ти хапай ось цього, - вказав я на заводилу, - головне - мiцно тримай, а я откушу йому нiс i вуха. Все одно ми на "дурку" їдемо, вiдповiдати за це нам не доведеться. Нехай потiм вони нас вiдлупцюють, але це їм буде наука.
Я говорив голосно, давлячи на психiку призвiдника.
- Зрозумiв! - пiдтримав мене Мiша.
Жива стiна розступилася i хлопцi почали знову спiлкуватися. Циган пiдiйшов до нас i дружелюбно став розпитувати за що i куди ми їдемо. Я не вiдчував до нього нiякої злостi i все розповiв. Вiн переказав розмову друзям i вони залишили нас у спокої.
Поїзд повинен був вiдправлятися о четвертiй ранку. Багато з тих,хто сидiв на лавках, дрiмали.
- Мужики! Хто хоче тягу зловити? - запропонував туберкульозник, який йшов етапом в табiрну лiкарню. Кiлька жадних очей втупилися на флакон з таблетками.
- Дай менi!
- Менi!
Вiн роздавав таблетки направо i налiво. Менi здалося, що його щедрiсть була пiдступним задумом.
Проковтнувши цiлий флакон невiдомо якого лайна, литовцi ожили.
- Труба дело! Ну и та-а-ска! - по-росiйськи кричали вони.
- Мужик, якщо є ще, давай! - з дiловим виглядом звернувся циган.
- Є дещо ще, - вiдповiв "туберкульозник" i з лукавою посмiшкою простягнув ще один флакон.
Поруч сидiв росiйський хлопець, вiн не брав цi таблетки, а тiльки вдоволено посмiхався i весь час щось шепотiв на вухо "тубiку", поглядаючи на литовцiв.
Вранцi почалося завантаження в вагон. Чоловiка за вбивство посадили до нас, ми втрьох займали вiдсiк, а туберкульозника - одного в сусiднiй. Замiсть того, що б лягти спати, вiн почав без всякої на те причини кричати литовцям:
- Нiмцi ви всi! Мало вас росiйськи били!
Литовцi йому кричали у вiдповiдь:
- Росiйськи свинi.
Лайка тривала добрих двi години, поки всiх литовцiв не вивантажили у Каунасi, пiсля чого у вагонi стало тихо.
Свiтало.Поїзд мчав повз невеликi селища з будинками, побудованими з червоної цегли, покритими черепичними дахами, наближаючись до Черняхiвська.
Глава 71
Черняхiвськ. Установа ОМ-216. СТ-2
Зеки в вагонi спали i нiхто не помiтив як нас трьох вивантажили в старенький зеленого кольору мiнiвен. Вбивця дружини сидiв мовчки, сiтка його була майже порожньою i в нiй лежали тепер нiкому не потрiбнi речi. Два конвоїри, розмiстившись бiля дверей машини, обговорювали свої домашнi справи. Машина виїхала на привокзальну площу i помчала вулицями мiста. Миготiли реклами магазинiв, будинки з незвичними для нас черепичними дахами i люди, що йшли на роботу тепло по-осiнньому одягненi. Це була моя перша поїздка за два з гаком роки, коли я сидiв бiля вiкна машини i дивився у вiкно.
Спецлiкарня перебувала на околицi мiста поруч з м'ясокомбiнатом, вiд якого несло нудотним, тухлим запахом. Машина в'їхала в масивнi залiзнi ворота.
- Скiльки орлiв привезли? - запитав чоловiк у штатському i, глянувши на нас, почимчикував спритно в кiмнату чергового.
Я порiвнював все це з Днiпропетровською лiкарнею. Пiдлоги тут були викладенi кахлем, стiни чергової кiмнати облицьованi пластиком, стелi свiжевибiленi. Поруч був зубний кабiнет i бiблiотека. До дверей бiблiотеки пiдiйшов чоловiк одягнений в синю фланелеву пiжаму з беретом на головi. Вiн смикнув за ручку, але переконавшись, що дверi закритi на ключ, сiв навпочiпки поруч з нею. Я прийняв його за працiвника лiкарнi, тому що на вiдмiну вiд ув'язнених, вiн був не пiдстрижений. Пiсля розмови з ним я був здивований, дiзнавшись що вiн - хворий i працює тут бiблiотекарем, що книги можуть брати всi, хто хоче, i ще вiн повiдомив, що я навiть собi уявити не мiг, що на минулiй комiсiї було виписано з лiкарнi бiльше сотнi хворих i це тут - норма.
- А чому ти не стрижений? - запитав я.
- З 1975 року пiсля комiсiї, яка приїжджала з Москви, волосся носити дозволили.
- Троє вас? Це добре, маленький етап. Берiть речi i пiшли, -приказав наглядач в засмальцьованому мундирi, - помиєтеся зараз i на снiданок встигнете.
Ми вийшли на подвiр'я лiкарнi. Тут знаходилося кiлька просторих прогулянкових дворикiв з альтанками, деревами, з квiтучими кущами троянд. Пiсля Днiпропетровського смороду i вугiльного пилу це мiсце менi здалося тепер райським садом. До великого триповерхового корпусу примикало два двоповерхових крила.Будiвлi були викладенi з червоної цегли з високим черепичним дахом i великими вiкнами зi вставленим в чавуннi решiтки склом. Поки перевiряли нашi речi i робили їх опис, нас по черзi викликав лiкар.
- Мене в перше вiддiлення направили. Iди до лiкаря, вона велiла тебе покликати, - повiдомив Мiша.
Лiкар зустрiла мене з посмiшкою.
- Що це ви надумали до Фiнляндiї бiгти?
Я вiдповiв їй з повною критикою свого вчинку, мовляв дивись, моя ремiсiя стабiльна.
- Пiдеш в шосте. Тiльки у нас всi, хто поступає повиннi пiдстригтися, - попередила лiкар.
Баня з великою i теплою роздягальнею перебувала на першому поверсi, тут було чисто i воду в душi можна було регулювати самим. Нас нiхто не квапив. Сестра-господиня забрала мене i, попрощавшись з Мiшею, я пiшов з нею в своє нове вiддiлення. Товстий, вiдгодований i повiльний наглядач вiдiмкнув дверi. Сестра-господиня завела мене у вiддiлення. Тут була роздягальня з гачками на стiнi, з висiвшими на них байковими халатами i беретами, а поруч - кiмната з кахляними стiнами i кранами з гарячою i холодною водою. Це був не Днiпро з бетонним туалетом i крижаною водою з-пiд крана. У коридорi з високими стелями було багато свiтла, що проникав через великi вiкна. Всi дверi в палати були вiдкритi i хворi вiльно ходили по коридору. В стiну були вмонтованi електричнi розетки i хворий в пiжамi стояв i голив себе сам без нагляду санiтара. В їдальнi рядами стояли столики, кожен з чотирма стiльцями i пiд стiнкою - телевiзор.
- А хто у вас телевiзор тут дивиться? - запитав я.
- Як хто? - здивувалася сестра-господиня, - хворi, кому ж його ще дивитися ?!
Пiсля снiданку, як i належить новачковi, мене визначили в наглядову палату. Це була вузька i довга кiмната, заставлена ??лiжками. У палатi зiбрався iнтернацiонал. Тут були естонцi, литовцi, латишi, росiйськi,осетини,чеченцi.
Лягай на це лiжко, воно пустує, - запропонували хворi, в основному, молодi хлопцi.
Моїм сусiдом виявився вiрменин, зовсiм на вигляд загорнутий.
- Не пощастило тобi, хлопець, що тебе сюди привезли, Черняшка - одна з найбiльш паршивих спецiв в Союзi, - сказав хворий з Армавiру, - i тримають тут довго i лiкують сильно.
- Не знаю як тут лiкують i скiльки тримають, але те, що я вже бачив у Днiпрi, так тут просто курорт.
- Ти що до нас звiдти прибув? - здивувався вiн.
Я сидiв на лiжку i вiдповiдав на питання, поки один хворий не сказав:
- Слухай, ти можеш це не розповiдати нiкому i нiде бiльше. Не дай Бог це дiйде до лiкарiв, так вони i тут такий режим зроблять.
З розмови з хворими я тепер знав, що бiльшiсть з них знаходяться в наглядовiй палатi за недавнiй бунт в лiкарнi. Хворi побили наглядача i поганяли по вiддiленню медсестру.
- До абсцесу мене закололи, по склянцi гною викачували з кожної сiдницi, - розповiдав хлопець з Арзамасу. Вiн був тут самим балакучим. - Прочистили, навiть перепочити не дали, i знову по новiй колоти почали ... Прикро ... Вночi вийшов в туалет, навiть спочатку не зрозумiв, що в коридорi вiдбувається. Мене помiтили, тепер нiкому i нiчого не доведеш.
На пiдтвердження вiн опустив штани i показав менi синi провали в сiдницях з багряними шрамами.
- Цього року подiя на подiю, - сказав староста палати.
Тут так називали хворого, який вiдповiдав за чистоту i порядок.
- У другому вiддiленнi один хворий за сигарету санiтара шваброю вбив, безглуздий випадок, випадково по тiм'ячку потрапив. А у нас бунт один баламут з ??метою втечi задумав, а нас iз-за цього бунту притиснули i чоловiк тридцять колять.
- А правда, що Валька-медсестра до хворого в лiжко залiзла, що б її не знайшли? - голосно запитав старосту хворий на прiзвисько "Мамонт".
- Це правда. Залiзла вiд страху, боялася що згвалтують.
- Ха-ха-ха, - засмiявся "Мамонт" гучним iдiотським смiхом.
- А що було призвiдникам за це? - поцiкавився я.
- Один з них за полiтику сидить - Шапоренко, - вiдповiв латиш, на прiзвисько "Пан Спортсмен", - так його в перше вiддiлення перевели. Iнший - Нечипуренко на суд поїхав. Обом їм, треба сказати, добре дiсталося вiд ментiв, але тому, якого на суд вiдвезли, пощастило, а Шапоренко донинi колять.
- На обiд! - покликав нас санiтар.
- Йдемо обiдати. Скажеш потiм, де краще годують, - покликали мене хворi.
Обiд був на славу. На перше був квасолевий суп зi шматочками м'яса, а не щетина i дробленi кiстки вiд свинячих голiв. Друге блюдо - гуляш, де було багато картоплi з соусом. Така їжа менi i наснитися не могла у Днiпропетровськiй лiкарнi.
Ну, як обiд? - вiдразу запитали мене в палатi.
- Вiдмiнний! - засмутив я їх своєю вiдповiддю.
Пiсля обiду мене викликали до лiкаря. У кабiнетi сидiли заввiддiлу Юрiй Iванович Тамбовцев i лiкар Фукалов.
- Ну, давай, Саша, розповiдай як у тебе все там вийшло? - так располагающе, по-свiйськи запитав Тамбовцев.
Я завiв свою заяложену платiвку, яку можна було назвати "Стiйка ремiсiя". Заввiддiлу спокiйно слухав.
- Ось бачиш? - Тамбовцев подивився на Фукалова, - людина зрозумiла, що зробив дурiсть, кається i тепер йому доводиться розплачуватися за це. Психопатична особистiсть.
Лiкар погортав справу. Вiн хотiв знати чому нас перевели сюди, але нiякого пояснення там не знайшов.
- А що ви з братом натворили в Днiпропетровськiй лiкарнi? - запитав вiн.
- Абсолютно нiчого. Крiм нас ще багато людей перевели кудись.
- Ну, гаразд, iди, - сказав вiн, трохи про щось подумавши.
Погано бути новеньким, нiколи не знаєш що тебе чекає. Прямо з кабiнету лiкаря привели мене в процидурку здати аналiз кровi.
- Сiдай на стiлець! Вiдвернися! - командує медбрат Геннадiй Iванович. Вiн перетягнув менi руку джгутом, взяв величезний скляний шприц з довгою i товстою, як стрижень кулькової ручки голкою, проткнув шкiру в руцi i став ловити вену, крутячи голку на триста шiстдесят градусiв. Моя вена спритно ухилялася вiд тупої голки i я вiдчув, що втрачаю свiдомiсть. Отямився вiд рiзкого запаху нашатирного спирту.
- Санiтар, де ти там! Йди сюди. Допоможи менi потримати хворого, - почув я голос медбрата. - Потерпи ще трохи, зараз все буде добре, - заспокоює вiн мене i шприц знову, як пiдводний човен, починає ловити вену пiд шкiрою. Злетiв джгут i кров стала заповнювати шприц.
Пiсля вечерi медсестра назвала моє прiзвище разом з хворими, приймавшими лiки, пiсля чого враження вiд лiкарнi вiдразу змiнилося. Юрiй Iванович виявився щедрим лiкарем, вiн прописав менi шiсть (!!!) таблеток тiзерцину, це "пiсля нiчого" в Днiпрi!
Психiатрiя - особлива наука! Лiкар тут завжди правий i нiчого ти йому сказати не можеш.
Я спав кiлька наступних днiв, насилу розумiючи де нiч, а де день. Добре, що тут я мiг залишатися в палатi i ходити в туалет або в їдальню, тодi, коли хотiв цього сам. Мiй сусiд - вiрменин виявився зовсiм не iдiотом, як менi здалося спершу. Вiн був помiщений в надзорку за бiйку з хворим i отримував тепер сильнодiючi нейролептики. Його дуже сильно мучила непосидючiсть, а лiки так скували його тiло, що вiн не мiг пiднятися з лiжка без будь-чиєї допомоги. Вiрменин навiть не мiг голосно стогнати, голосовi зв'язки не пiдкорялися i вiн тiльки жалiбно i тихо хрипiв.
- Сергiю, (так звали здорованя "Мамонта"), - пiднiми мене, - ходити хочу.
"Мамонт" обережно, нiби перед ним лежала не людина, а манекен з вiтрини, пiднiмав вiрменина з лiжка i ставив на ноги. Цей манекен, постоявши кiлька секунд нерухомо, раптом включався i починав рухатися, робив кiлька крокiв, застигав i просив:
- Сергiю, поклади мене, лежати хочу.
"Мамонт" схоплювався зi свого лiжка i допомагав нещасному лягти. Це жалiбне ниття, схоже, дуже задиристого i нахабнуватого хлопця, дiставало мене.
- Сергiю, укрий мене. Сергiй, пiднiми мене, - повторювалося без зупинок.
"Мамонт" безвiдмовно виконував всi його прохання. Естонцю Тойле доводилося не краще. Вiн схоплювався з лiжка сам, але не мiг опустити голову i, упершись поглядом у стелю з перекошеним ротом, намагався ходити по вузькому проходу мiж лiжками. Тойла був засуджений до смертної кари за те, що пiд час бiйки в ресторанi вбив вiдомого вченого з Кавказу, який перебував тодi в Таллiнi у вiдрядженнi.
- Мене наглядачi навiть в баню не хотiли водити, коли я очiкував виконання вироку i, смiючись говорили: "Навiщо тобi баня, все одно на мило пiдеш", - згадував вiн, якимось дивом залишившись живим i перебуваючи тепер тут.
Латиш- злодюжка на прiзвисько "Пан Спортсмен", худенький i верткий хлопець любив вiдпрацьовувати удари на худому i довгому iдiотi Селезньовi. Вiн ставив його по стiйцi "Cтрунко!" i точним ковзаючим ударом в щелепу валив його без свiдомостi на пiдлогу.
- Iди сюди, iдiот, - наказував "Спортсмен" прийшовшому в себе дурневi.
Селезень ,весь тремтячи вiд страху, знову ставав на мiсце, заплющивши очi.
- Є! Здорово! Ось так бити треба, - весело пiдстрибував над лежачим на пiдлозi Селезньовим латиш Азолiнiш.
Тим часом вбивця Микола i злодiй, дагестанець Султан, зрушили поруч лiжка, сховалися пiд ковдрами i як нiби спати лягли.
- Селезень, давай сюди! Гей, "Пан Спортсмен", загони його до нас пiд нари.
- А ну, вистачить "косити", - штовхає латиш iдiота, заганяючи його пiд лiжко.
- Смокчи, теля, молоко, - просунувши по черзi свої дiтороднi органи мiж лiжками наказували вони Селезньову.
У палатi наступала тиша, тiльки таємниче ворушилися двi ковдри на лiжках злодiя i вбивцi i мiй сусiд-вiрменин жалiбно скиглив:
- Сергiю, Сергiю, де ти?
Здiйснивши свою гидоту вони виганяли Селезньова з-пiд лiжка i вiн знову потрапляв в руки "Спортсмена".
Менi вiд тiзерцину було все байдуже, хоча я дуже хотiв би бачити цих трьох негiдникiв корчившимися пiд впливом нейролептикiв, щоб вiдчували вони себе ще гiрше, нiж вiрменин.
Я був вже третiй тиждень у надзорцi. Тут не можна було мати нi книг, нi газет, нi дивитися телевiзор, навiть не було гучномовця з радянським гiмном. Коли мене перевели в загальну палату, де було десять хворих, я довго не мiг звикнути, що дверi вiдкритi i можна виходити з палати в туалет,в їдальню,дивитися телевiзор або просто тинятися по коридору, коли захочеш. Перший час я чекав в дверях медсестру або санiтара, щоб запитати дозволу.
- Iди, iди, звичайно, - дивуючись вiдповiдали вони.
У цiй лiкарнi санiтарами були вiльнонайманi або зеки, хворi їх зовсiм не боялися, навiть могли з ними сперечатися.
Одного разу, прокинувшись рано вранцi я побачив у вiкнi помаранчеве сонце i зловив себе на думцi, що не можу пригадати звiдки сходить сонце, зi сходу чи з заходу.
- Що сталося з моєю пам'яттю? Звiдки воно все-таки сходить? - не переставав я задавати собi це питання.
Хворих питати не хотiв, знаючи як швидко тут ярлик дурня наклеють. Я почав мiркувати про себе, згадавши, українську мову : Захiд - заходити, значить Схiд - сходити. Зi сходу сходить сонце зрадiв я. Пiсля цього випадку я став просити лiкаря зменшити менi дозу лiкiв i вiн призначив чотири таблетки на день замiсть шести, проте нi на яку роботу не випускав.
У вiддiленнi було кiлька полiтичних, серед них були зовсiм хворi люди, були тi, хто через бунт не хотiли вступати в контакт, щоб не вiдбилося потiм на їх виписцi. Тiльки литовець Вольдемар Каралюнас, заарештований за розповсюдження листiвок з антирадянським змiстом, який сидiв уже третiй рiк, радий був зi мною поговорити. Вiн працював вдень на кухнi в посудомийцi, а ввечерi вiдразу до мене бiг i про свої сни розповiдав.
- Я бачив Бога сьогоднi i церкву! - повiдомив вiн як тiльки побачив мене, - це ж хороший знак! Що ти думаєш?
- Випишуть, Вольдемар, тебе скоро, - приєднався до розмови хворий Єрьомiн, до арешту працювавший провiдником пасажирського поїзда. За злочин - спробу осквернити пам'ятник Ленiну в своєму мiстi вiн перебував на лiкуваннi вже шостий рiк.
- Випишуть, - пiдтвердив я.
Почувши це Вольдемар перехрестився.
Були у вiддiленнi ще люди, якi намагалися кiлька разiв вибратися з Союзу, але кожна спроба закiнчувалася невдачею.
Євген Брагунець був рокiв тридцяти, кремезний i з великою лисиною на головi. Перший раз вiн намагався перейти кордон взимку по льоду Фiнської затоки, але був помiчений прикордонним вертольотом. Другий раз намагався втекти через Балтiйське море з аквалангом. На Естонському островi його побачили прикордонники, вiн сховався в болото i дихав через трубку майже добу, поки прикордонники не припинили пошук, але вже в морi його помiтив сторожовий катер i затримав. Зневiрившись вибратися з СРСР, вiдсидiвши кiлька рокiв в таборах, Євген вирiшив спробувати виїхати легально. З Таллiна, де вiн проживав, Брагунець приїхав в Москву. Тут вiн познайомився з iноземними кореспондентами i навiть якимось дивом був в американському посольствi, зумiвши отримати запрошення на в'їзд в США. Як йому вдалося вибратися з посольства i не бути заарештованим радянською владою, цього Євген менi не розповiдав. Iз запрошенням вiн з'явився в ОВIР, де йому порадили з цим американським папером сходити в туалет. Це так обурило Євгенiя, що вiн написав плакат "Дозвольте менi виїхати з СРСР!" Потiм купив в промтоварному магазинi замок i ланцюг i пристебнув себе до металевої огорожi на Лобному мiсцi в столицi. Вiн сповiстив захiдних кореспондентiв про свою акцiю протесту, але не встиг Євген розгорнути свiй плакат, як з натовпу вискочила вiдразу добра дюжина людей в штатському. Вони вирвали ланцюг разом з огорожею i доставили Брагунця в Кремлiвську комендатуру, а потiм в мiсцеву психiатричну лiкарню, де вiн пробув кiлька днiв. КДБiсти переконалися, що iноземнi кореспонденти їм бiльше не цiкавляться i випустили його з лiкарнi з умовою, що вiн поїде додому в Таллiн. Вдома його заарештували за статтею "Наклеп на радянську дiйснiсть" i в 1974 роцi вiн прибув на лiкування в Черняхiвську спецлiкарню. Тут в лiкарнi вiн тримався вiдокремлено i просив мене до нього не пiдходити, вважаючи, що через це у мене можуть бути неприємностi.
Був у вiддiленнi ще один переходчик кордону, зовсiм неговiркий, лiтнiй чоловiк на прiзвище Мельник. Вiн зробив плiт з вiтрилом i, взявши з собою флягу води, вiдправився в плавання до берегiв Туреччини. Його швидко виявив прикордонний катер. На лiкування в лiкарнi вiн був уже третiй рiк.
Глава 72
До Мiшi
Батьки нiчого не знали що нас перевели в Черняхiвську лiкарню i були дуже здивованi, приїхавши вiдвiдати нас в Днiпропетровськ. Побачення з мамою в такому далекому вiд Кривого Рогу Черняхiвську для мене i Мiшi стало повною несподiванкою. До мого приходу брат вже сидiв в затишнiй маленькiй кiмнатi i розмовляв з мамою. Медсестри привели нас сюди i розмовляли, не звертаючи нi на що нiякої уваги.
- Це не лiкарня, а дитячий садок, - розповiдав мамi брат.
Пiсля "лiкування" в Днiпрi вiн вiдiйшов i виглядав тепер добре.
- Вранцi оладки з чаєм подають, в обiд - котлети. Зекiв-санiтарiв навiть самий загорнутий хворий не боїться i може вилаяти їх або послати подалi. Менi лiкар тут всi лiки скасував i обiцяв скоро випустити на роботу.
- Я вiд Бориса лист отримала, - почала нам все розповiдати мама, - вiн пише, що його перебування на "хiмiї" в Сиктивкарi скоро закiнчується i хоче приїхати до Кривого Рогу. Додому на Урал не поїде. Батько у нього давно загинув, а його мати, великий партiйний начальник на заводi, вiд нього вiдреклася, мовляв, їй не потрiбен син-зрадник Батькiвщини. Правда, вона запропонувала йому розмiняти свою квартиру, щоб у нього було де жити, але Борис вiдмовився, сказав, що навiть листiв їй бiльше писати не буде, а Анатолiй в таборi сидить.
- В якому таборi? Вiн же з Борисом на "хiмiї" разом був, здивувалися ми.
- Як, хiба ви не знаєте, що вiн там одружився i побився зi своєю новою дружиною? - спитала мама.
Ми знали, що жiнки закохувалися в Толiка i вiддавалися йому цiлком в першi хвилини знайомства. Вiн завжди вiдразу одружувався офiцiйно i обзаводився дiтьми, але незабаром у нього вже був новий роман i знову одруження i дiти. I так багато, багато разiв. Толiк навiть не пам'ятав iмен всiх своїх дiтей, а коли ми з нашого будинку в Кривому Розi поїхали в Карелiю, щоб перейти через кордон, одна з його дружин написала на наших дверях великими лiтерами: "Толiк! Повернись додому! "
- Так ось, - продовжувала розповiдати мама, - в Сиктивкарi пiсля бiйки суд йому додав ще один рiк термiну, тепер вiн вийде на свободу лише влiтку 1978. А з Петрозаводського КДБ я отримала повiдомлення, що можу забрати взятi у вас пiд час обшуку магнiтофон i транзисторний приймач. Правда, КДБ повiдомило, що всi вашi сорок касет з музикою були знищенi як iдеологiчно-шкiдливе захiдне мистецтво i ту фотографiю, де ви з Мiшею ланцюг собi на шию надiли, вони теж порахували антирадянською i порвали, - додала мама.
Потiм я i Мiша стали порiвнювати двi спецлiкарнi, спочатку настороживши наших медсестер. Я думаю медсестри нiколи в життi не чули стiльки хороших вiдгукiв про Черняхiвську лiкарню i це напевно їм було приємно.
- Тут вас i тримати довго не будуть, - вступила в розмову Мiшина медсестра.
Мої батьки Воля i Iван Шатравка.
Час побачення пролетiв дуже швидко. У Черняхiвську можна брати побачення хоч кожен день, але тiльки на одну годину. На прощання мама обiцяла ще поговорити з начальником лiкарнi Бiлокопитовим, щоб дiзнатися як нам довго доведеться тут бути. Вранцi мама знову прийшла, повiдомивши дуже гарну новину, що в лiкарнi ми пробудемо рiк або два, не бiльше й що пiсля листопадових свят мене переведуть в перше вiддiлення до брата.
Пройшли листопадовi свята, якi я перенiс значно легше, нiж в Днiпрi i хоча обiд тут був звичайний, вiн був у багато разiв смачнiше, нiж святковi макарони по-червонофлотськи там. Радiо тут теж не дошкуляло, хворi включали його, якщо там звучала гарна музика, можна було ходити по коридору або дивитися телевiзор до самого вiдбою.
- Збирайся, в перше вiддiлення пiдеш. Там тебе брат чекає, - втiшила мене медсестра.
Перше вiддiлення знаходилося на першому поверсi. По обидва боки коридору розташовувалися палати, в однiй з яких чекав мене Мiша. У палатi було п'ять лiжок, велике вiкно, на пiдвiконнi в квiткових горщиках цвiли квiти. Троє хворих були на роботi за межами лiкарнi. У вiддiленнi ми могли дивитися телевiзор або походжати по коридору, але нам хотiлося побути разом i поговорити про неймовiрнi подiї, якi вiдбуваються з нами тут.
- Ти знаєш, я про цю лiкарню хлопцям в Днiпропетровськ написав, навiть вiд них вже вiдповiдь отримав. Вони менi не вiрять, просять написати детальнiше.
- А як в Днiпрi твiй лист пропустили? - здивувався Мiша.
- Я написав на iм'я знайомого зека з кухнi, а вiн здогадався передати лист кому треба.
Ближче до вечора мене викликав до себе в кабiнет заввiддiлу Жеребцов Дмитро Федорович. Бесiда тривала недовго. Лiкар не поставив менi жодного питання про перехiд кордону.
- Чому вас перевели в нашу лiкарню? - запитав вiн суворо.
- Не знаю, але ми були не першими, кого вже вивезли з Днiпропетровської лiкарнi.
- Як думаєш вести себе тут? - запитав вiн, пильно дивлячись менi в очi.
- Постараюся виконувати все, що вiд мене будуть вимагати i, якщо дозволите, буду дуже радий виконувати якусь роботу.
- Гаразд, iди, - строго закiнчив вiн розмову.
Як не дивно, при всiй своїй зовнiшнiй строгостi лiкар поставився до мене дуже доброзичливо. Вiн скасував менi все лiки! Млявiсть вiд тiзерцину стала швидко проходити. Свiт в моїй свiдомостi ставав реальним, я знову знаходив сам себе i бiльше не замислювався звiдки сходить Сонце.
У груднi приїхала в лiкарню комiсiя на чолi з професором Иллiнським. Вiльнонайманi -буфетниця з їдальнi i прибиральниця- як очманiлi носилися по палатах, вимагаючи навести iдеальну чистоту. На всю довжину коридору розкатали дорiжку для такого почесного гостя.
- Не наступайте на дорiжку! - кричить на хворих буфетниця.
- Куди тебе понесло? Зiйди з дорiжки! - доносився з iншого кiнця голос прибиральницi.
- Що за ходiння по коридорах? Жваво, всi по палатах! - командує медсестра.
Сьогоднi насправдi все як у божевiльнi.
- Iллiнський йде! Iллiнський! - i у вiддiленнi настала повна тиша. Бiля дверей ординаторської вже стоїть черга хворих, одягнених в новенькi байковi пiжами.
У Черняхiвську лiкарню комiсiя приїжджала двiчi на рiк i це були днi виконання надiй на швидку виписку. Мене найбiльше дивували пророцтва професора Iллiнського. Вiн знав точну дату, коли хворий вилiкується i не буде соцiально небезпечним для суспiльства.
- Ставлю тебе кандидатом в кандидати на виписку, - обiцяв вiн хворому, значить будеш виписаний через рiк, а якщо поставить кандидатом, то пiсля наступної комiсiї поїдеш додому.
Зайшов Мiша, я - за ним. Вся комiсiя для нас складалася з двох слiв:
- Здрастуй! - До побачення!
Виписав професор чоловiк двадцять, чверть вiддiлення, ще стiльки ж в рiзнi категорiї кандидатiв поставив, не визначивши нас поки нiкуди i зi свитою лiкарiв покинув вiддiлення. Прибиральниця швидко скатала дорiжку i сховала в комору, щоб вийняти її знову через шiсть мiсяцiв. Деяким виписаним щасливчикам, таким, як хворий старий дiд Путц, який пробув тут одинадцять рокiв, нiхто не заздрив. Вiн так звик до лiкарнi, що заявив медсестрам:
- Нiкуди я звiдси не поїду, а повезете силою, так я вiд вас по дорозi все одно втечу i сюди повернуся.
Але не всi були такими як Путц. Деякi хворi так зневiрилися, що не виписанi, що довелося їм перебиратися пiсля зустрiчi з професором прямо в наглядову палату.
Ми з Мiшею не сподiвалися на виписку. Пiсля Днiпропетровської спецлiкарнi ми себе почували тут значно краще. Я працював в їдальнi офiцiантом, а Мiшу Д. Ф. Жеребцов випустив на роботу за територiю лiкарнi. Працювати Мiшi доводилося iнодi далеко за мiстом i повертався вiн увечерi бадьорий i рум'яний вiд свiжого повiтря. Iнодi вiн працював на м'ясокомбiнатi i приносив копченi ковбаси, дефiцитний товар, який був великою рiдкiстю на прилавках радянських магазинiв. Кожен день вiддiлення виводили тiльки в свiй прогулянковий дворик на двi години прогулянки. Восени в ньому все ще цвiли квiти i було дуже красиво вiд жовтого листя. В альтанках були електричнi розетки, куди пiдключали лiкарняний магнiтофон. Менi було важко повiрити, що в лiкарнi є магнiтофон, в той час як на волi це була мрiя для багатьох мати свою таку розкiш. Менi весь час згадувалися слова мами, що КДБ знищило сорок касет нашої музики, вважаючи її шкiдливою для радянської людини. Там були по багато разiв переписанi, що передавалися з рук в руки касети iз записами "The Beatles", "Rolling Stone", "Pink Floyd", мого найулюбленiшого Джеймса Брауна i багато iнших. Тут звучала вiдмiнної якостi музика "Led Zeppelin", "Deep Purple", iнших рок груп, радянська естрада i цю музику можна було слухати всiм.
У Черняхiвськiй лiкарнi ми першi ночi спали з затемненою лампочкою, яку самi зафарбовували синiм чорнилом, але приходив на змiну противний наглядач i змушував нас її вiдмивати. Я вiдразу згадував Днiпро, де яскраве свiтло горiло, не вимикаючись нiколи, нi вдень нi вночi. В тюремнiй камерi можна було сховатися вiд яскравого свiтла на нижньому ярусi шконок, але до нього не можна було звикнути i це було ще одним видом тортур в тiй лiкарнi.
Глава 73
Жихорев i Корвалан
- Бандюги! Тринадцять рокiв людину морили .... За що питається ?! Чуєте! Хулiганом Буковського назвали! Ха! - в оточеннi медсестер, хворих i санiтарiв Мiша Жихорев обговорював новини.
Цього рослого солiдного чоловiка всi сприймали як придворного блазня, якому можна говорити все, що йому спаде на думку. Медсестри Жихорева обожнювали, вiн любив їх смiшити i ще бiльше- пригощати смачними делiкатесами з посилок,якi вiн
отримував часто з дому. Це були ковбаси, чорна iкра, апельсини або шоколаднi цукерки. Жихорев перебував на лiкуваннi вже кiлька рокiв за наклеп на радянську дiйснiсть.
Сьогоднi по радiо i в телевiзiйних новинах було оголошено, що уряд Радянського Союзу обмiняв дисидента, а за радянською (офiцiйною версiєю) хулiгана Володимира Буковського на Генерального секретаря Комунiстичної партiї Чилi Луїса Корвалана, що сидiв у чилiйському таборi вже три роки з моменту приходу до влади генерала Аугусто Пiночета. Генерал Пiночет врятував країну вiд манiякiв i вбивць "Че Гевар", не давши їй стати Кубою, Пiвнiчною Кореєю або Радянським Союзом в Пiвденнiй Америцi.
Через тридцять два роки у нас з Iрою буде можливiсть побачити Чилi. Ми проїдемо бiльше десяти тисяч кiлометрiв вiд пустелi Атакама до Патагонiї по цiй дивно красивiй країнi.
Генерал Пiночет поставив країну на капiталiстичнi рейки економiки, створив хорошу армiю i полiцiю, проклав вiдмiннi дороги. Ми проведемо в Чилi цiлий мiсяць, дiйсно побачивши одну з найбагатших i процвiтаючих країн в Пiвденнiй Америцi. На жаль, в центрi Сантьяго де Чилi на площi бiля палацу Ла-Монеда стоїть пам'ятник самогубцю С. Альєнде, колишньому президенту, що кинув своїх громадян напризволяще.
Чилi, я i моя дружина Iра. 2008 р.
Мiша Жихорев розмахує руками, молоденькi медсестри регочуть, прапорщик-охоронець i всi iншi падають зi смiху.
- Витягнути б його з мавзолею! Та за ноги, за ноги! Так об стiнку цього лисого сифiлiтика! - цими словами Мiша завжди пiдводив пiдсумок всiм своїм полiтичним мiркуванням.
Ввечерi по вiддiленню тягнув свiй заколотий сульфазiном зад бунтар Дiма Шапоренко та голосно читав:
"Обмiняли хулiгана на Луїса Корвалана,
Де б знайти таку б ... .ь, що б на Брежнєва змiнять? "
Леонiд Iллiч Брежнєв i Луїс . Корвалан. Володимир Буковський. Аугусто Пiночет..
Для мене залишається загадкою, як цей вiршик мiг народитися i стати вiдомим вiдразу всюди в Радянському Союзi. Я зустрiв колишнього полiтв'язня який був на примусовому лiкуваннi в Благовiщенськiй спецлiкарнi, це недалеко вiд Хабаровська, i вiн запевняв мене, що у них цей вiршик з'явився на другий день пiсля обмiну Буковського на Корвалана.
Тридцять перше грудня. У вiддiленнi оглядовi вiконця на дверях розмальованi снiжинками, в кiнцi коридору поставили вбрану iграшками ялинку, а вдень ??пiсля обiду для хворих санiтари з ув'язнених дають концерт. Три гiтари i ударник гримлять на всю лiкарню. Як вони грають i спiвають, погано або добре я, перебуваючи в шоцi вiд усього побаченого, не знаю. Двi години року вони витягали зi своїх iнструментiв i навiть медперсонал сидiв i слухав їх. Я, звичайно, був вiд усього цього на сьомому небi.
З нагоди Нового року телевiзор дозволили дивитися до ранку. Поки йшов "Блакитний вогник" ми з Мiшею сидiли в палатi у нашого друга Людаса, який працював у сестри-господинi на прасуваннi халатiв для лiкарiв i медперсоналу. Людас був у лiкарнi за викрадення автомобiлiв i очiкував швидку виписку. У двомiснiй палатi, завiшанiй кiмнатними квiтами, де вiн жив один, стояв на тумбочцi магнiтофон вiддiлення. Людас був литовцем i завжди з жалем повторював:
- Яка шкода, що ви - росiяни.
У вiддiленнi працювала вiчно сувора медсестра Тележинська Iрина, вона ненавидiла литовцiв i, особливо, Людоса. Їй дуже хотiлося покарати його i вона знайшла причину. Вiн поливав квiти в своїй палатi, кiлька крапель води впало на полiровану тумбочку.
- Що це таке? - запитала вона, вказавши на краплi, - ти хiба не знаєш, що вiд води меблi псуються? Ти це робиш навмисне, щоб зiпсувати лiкарняне майно?
Вона вискочила з палати, щоб описати все в журналi спостереження. Увечерi перед вiдбоєм санiтар викликав Людоса в процидурку.
- Ну, лягай на кушетку, - наповнивши шприц п'ятьма кубиками амiназiну, наказала медсестра оторопiвшому литовцю.
- Один укольчик i все, - смiється товстуха, - лягай, а то я зараз санiтарiв покличу i лiкарю завтра доповiм, що ти вiдмовлявся пiдкоритися i збудився.
Отримав Людас цi п'ять кубiв амiназину i звалився замертво. Вночi серце почало вiдмовляти, дивом не
помер. Це була безсонна нiч i для чергового лiкаря, i для санiтарiв, i для медсестри.
О восьмiй ранку сестра-господиня виявила, що її працiвника немає, халати непрасованi висять, а лiкарi на роботi i вимагають у неї свiжi. Лiкарi з'ясували, що трапилося i змусили медсестру просити вибачення у хворого Людоса, який кiлька днiв не мiг пiднятися з лiжка. Я не знаю чи був другий подiбний випадок в iсторiї спецлiкарень в СРСР, щоб у хворого просив вибачення спiвробiтник лiкарнi!
У цю новорiчну нiч чергувала молоденька i товста, як пончик, медсестра Людка або Кундюшечка, так звав її Мiша Жихорев. Пiсля "Блакитного вогника" показували вiдмiнний радянський мюзикл "Чарiвний лiхтар" за участю Людмили Гурченко, який отримав у Швейцарiї в 1973 роцi друге мiсце на кiнофестивалi. Я нiколи нiчого подiбного в Радянському Союзi не бачив. Далеко за пiвнiч, як завжди бувало в СРСР, починався концерт зарубiжної естради.
- Ти щось сильно захоплюєшся зарубiжною естрадою! Врахуй, тобi ж треба виписуватися, - сказала лукаво посмiхаючись товстуха, яка не могла дочекатися, коли можна буде вимкнути телевiзор i пiти до себе в процидурку.
- А що тут такого? - здивувався я, - менi взагалi подобається музика.
- Нi! Тобi все подобається захiдне. Ти ж тому туди i втiк i якщо ти знову готовий слухати захiдну музику, то це говорить про те, що в тебе не вiдбулося нiяких змiн. Дивись ..., - вона похитала головою, - якщо будеш так себе вести i не змiниш своїх поглядiв, то довго тобi доведеться бути тут.
Першого сiчня, як i належить, всi довго спали. А потiм всi ,кому не лiнь, збиралися дивитися телевiзор в їдальнi. Повиннi були показувати розважальний фiльм, але замiсть цього всi побачили на екранi товариша Лучо Корвалана.
- Дивiться, дивiться! - закричав зi свого кута Мiша Жихорев, - це вiн вiд Пiночета з такою од'ївшоюся мордою приїхав! Погано йому там жилося! У радянський би табiр його, тут би вiн швидко жирок скинув та обстригли б його як годиться.
Публiка смiялася. Кожен намагався виставити Корвалана в смiшному виглядi, але зробити це краще Жихорева нiкому не вдавалося.
- А ну, Мiша, - скажи що-небудь! - просив натовп.
- Припинити, що тут смiшного! Припинити, або телевiзор вимкну! - командувала медсестра.
- Моя Кундюшечка! Дай нам хоч подивитися на цього мученика. Дивiться, яке у нього рильце. Так сальце i блищить. Сiдай, Кундюшечка, подивися з нами на цього негiдника! - не вгамовується Жихорев.
- Ну вас, - махнула рукою медсестра i вийшла з їдальнi.
Пройшли свята, заробила пошта i принесли газети. На першiй сторiнцi однiєї з них Леонiд Брежнєв ставить засоси своєму почесному гостю товаришевi Лучо i велика стаття про те, що йому довелося пережити в таборi у Пiночета. Беру газету i бiжу подiлитися новиною з Жiхоревим, який як завжди в оточеннi медсестер щось розповiдає i смiшить їх.
- Мiша! Ви це читали? - питаю я, простягнувши йому газету.
- Ах, негiдник! - пробiгши очима по статтi, обурюється вiн. - Камера йому бачте не подобається! Катували його там, свiтло i радiо ночами включали, щоб вiн тут заспiвав, якщо б жопу аминазiном йому накачали.
- "Але i в цьому випадку", - продовжує читати газету Мiша, - "тюремникам не вдалося в менi придушити дух комунiста!" Дивiться, катували його там: "Тюремники клацали затворами автоматiв за дверима камер." Ви чуєте, - розмахуючи газетою, коментував Жихорев, зiбравши навколо себе роззяв, - ввижається йому все це вiд страху! Менти, напевно, шпiнгалетом на вiкну клацали. Дивiться! Це його в табiр на острiв Доусон привезли, найсуворiший табiр в Чилi, але там цей негiдник вiдразу транзисторний приймач знайшов i "Голос Москви" слухав. Сюди б його, в лiкарню, знайшов би вiн його тут, хотiлося б менi подивитися на цей табiр.
- Так читай, Мiша, далi, як його там катували. Це i так все ясно! - наполягали оточуючi.
- До мавзолею до нас захотiв! Зараз ми витягнемо лисого, розкрутимо його за ноги i головою його об стiнку. Займай, товариш Лучо, вiльне мiсце.
Ця Жихоревська крамола дiяла на натовп як гiпноз, занурюючи всiх в смiх. Мiша нiби бачив це образно i бив об стiну Ленiна, як би розкручуючи його за ноги.
Глава 74
Лiкар i хворi
Наше перше вiддiлення вважалося в лiкарнi одним з найкращих i я думаю через те, що заввiддiлу Д. Ф. Жеребцов дотримувався думки, що лiкарня не може бути в'язницею i слово "режим" рiзало йому слух. Зовнi вiн завжди виглядав суворим, але насправдi був дуже м'якою людиною. Вiн розмежовував дiї психiчно хворих людей, кому лiкування i медикаменти були необхiднi i тих, хто потрапив до лiкарнi в здоровому глуздi. Менi i моєму братовi вiн говорив:
- Вам в лiкарнi нiчого робити, але раз ви тут, найкращi для вас лiки - це робота.
Хворих, у яких починалися приступи хвороби, вiн лiкував, але нiколи це не було каральною мiрою. Побиття або просто знущання над тяжкохворими з боку санiтарiв i медперсоналу я нiколи тут не бачив, що, втiм, було характерно для всiєї лiкарнi.
Одного разу хворий, латиш Вернер Дакарс, пiд впливом слухових галюцинацiй вибрав момент i перекинув на голову Жеребцова целофановий кульок з водою. Дакарса схопили санiтари i потягли в наглядову палату. З Жеребцова стiкала вода i, прийшовши до тями, вiн пiшов переодягатися в свiй кабiнет. Поки Дакарса тягли, iнший хворий, кабардинець Альмезов пiдбiг i в помсту за лiкаря вдарив латиша кiлька разiв в бiк. За цей вчинок Альмезова теж поклали в надзорку. Доктор Жеребцов нi Дакарсу, нi Альмезову не призначив курс сульфазiну i вони пробули в наглядовiй палатi зовсiм недовго.
У їдальнi я Вернеру завжди подавав повну миску їжi з великою гiркою. Вернер спочатку демонстративно нiяковiв:
- Ну навiщо ви менi так багато дали? Я ж не з'їм, - говорив задоволений Дакарс.
Коли ж вiн бачив, що тарiлка з їжею у нього така ж як у всiх, довгий i худий Дакарс Вернер вискакував з-за столу i тiкав у ванну кiмнату, проклинаючи всiх нас, обзиваючи iдiотами i фашистами. Ми зiскрибали з каструль їжу, додавали в тарiлку i звали його. Даркаса це влаштовувало i заспокоювало.У лiкарнi вiн був через те, що ганявся в Латвiї з сокирою за мiлiцiонерами, добре, що вони його не пристрели.
Глава 75
Боря Крилов
Виписанi хворi виїжджали. Дiд Путц бурчав i знехотя йшов з лiкарнi. За ним поїхав зовсiм безнадiйний хворий Сашка, на прiзвисько "Радянський Союз". Будь-хто мiг сказати йому: "Радянський Союз" i Сашка вiдразу завмирав з пiднятими вгору руками i так мiг довго стояти, поки хто-небудь не накаже йому забратися в палату. Виписали i жалiсливого Мухалкiна,який любив дивитися телевiзор i завжди гiрко плакав над чиєюсь бiдою, навiть мультфiльм "Алi-Баба i сорок розбiйникiв" засмучував його до слiз. Важко було уявити, що цей худенький i боязкий чоловiк був вбивцею своєї бабусi.
Вiддiлення швидко заповнювалося новоприбулими.
- Звiдки стiльки народу везуть? Ранiш такого не було. I везуть яких! Їх на зону вiдправляти треба, а не в лiкарню! - дивувався медперсонал.
Насправдi у новоприбулих хворих важко було вiдразу помiтити будь-якi психiчнi вiдхилення. Це були молодi люди, якi вчинили вбивства, пограбування, розбiй i був навiть один гомосексуалiст.
З'явився в вiддiленнi i новенький полiтичний, Борис Крилов, у якого була така ж стаття, як i у Мiшi Жихорева. Борис виглядав набагато молодше за свої сорок рокiв i був людиною спокiйною i неймовiрно впертою.
Вiн жив у колгоспi на Кубанi, де у нього виник конфлiкт з головою сiльради, мiсцевою та й обласною владою. Конфлiкт затягнувся на роки i щоб його припинити влада вирiшила визнавши Крилова божевiльним, вiдправити його за тисячу кiлометрiв вiд дому в Прибалтику. З перших же днiв появи Крилова у вiддiленнi у нього з Жихоревим склалися незвичайнi вiдносини.
Мiша, написав книгу, через яку знаходився тут, бачив себе великим письменником i великим полiтиком. У книзi було багато помилок, але сперечатися з ним через це, як i з багатьох iнших питань, було абсолютно марно. Я намагався йому пояснити, що слово "синод" - це не синагога, а "космополiт" - не перше духовне звання, але вiн мене слухати не хотiв. Лiтнiй Жихорев в очах медсестер був шанованим авторитетом, пiд час суперечки вони завжди захищали його i були на його боцi i, хоча вiн був наполовину єврей це не заважало йому бути справжнiм антисемiтом i, не соромлячись у виразах, поносити євреїв. Крилов же до фанатизму був росiйським iнтернацiоналiстом. Обидва вони один одного терпiти не могли, як i бути один без одного. На початку гарячi суперечки Жихорева i Крилова бавили всiх, але незабаром все сильно змiнилося.
- Бандит ви, Михайле Миколайовичу, бандит ви, справжнiсiнький. Євреї - такi ж люди, а ви проявляєте до них ненависть як фашисти. Бандит ви, - спокiйним голосом, без всяких емоцiй повторював Крилов.
- Ха-ха-ха! Захисник знайшовся! - демонстративно, як на сценi, парирував Мiша.
- Фашист ви, бандит ви, - бубонiв без зупинки, як заведений Крилов.
- Так цiлуй ти їм зад! - починав виходити з себе Мiша.
- Бандит ви, фашист ви ...
Пройшла прогулянка, але Крилов не мiг зупинитися. Варто було йому зустрiти Жихорева в туалетi, в їдальнi вiн включав свою монотонну пластинку:
- Бандит ви, Михайле Миколайовичу, фашист ви.
У якийсь момент Жихорев втратив самовладання i кинувся з кулаками на Крилова. Бiйки не вийшло, тому що Крилов навiть не збирався захищатися, а як автомат все повторював, а потiм додав:
- Ви Жихорев, до того ж ще й хулiган.
Бубонiння Крилова скоро почало всiм набридати.
- Крилов, ну досить! Мiняй платiвку! Завiв одне i теж, - просять його хворi i медсестри.
- Бандит вiн, фашист вiн, хулiган вiн, - не здавався Крилов.
Нерви Жихарева почали здавати. Пiд час обiду вiн почав благати:
- Крилов ... Заради Бога! Прошу тебе, замовкни хоч на хвилинку!
Цi слова засiли в печiнках не лише у Жихорева, а й у всiх оточуючих.
- Крилов! Замовкни! - кричали на нього з усiх бокiв.
- О, Боже! - завив Жихорев, - тепер я розумiю чому тебе сюди запроторили, ти там всiх у своєму колгоспi з розуму звiв!
Борис залишався непохитним Борисом. На шум прибiгли медсестри i санiтари, а вiн все повторював:
- Бандит ви, фашист ви, хулiган ви.
З криком Жихорев кинув ложку в повну тарiлку з супом i вискочив з їдальнi. Всi iншi були готовi зробити те ж саме.
- Замовкни, Крилов, або ти зараз будеш в процедурному кабiнетi, - закричала на нього лiтня незворушна, що пройшла з боями всю вiйну медсестра Григорiвна. Крилов зрозумiв, що його положення погане i, повторивши всiм обридлi слова в останнiй раз, замовк. Iнцидент на цьому був вичерпаний.
З цих пiр Жихорев не тiльки боявся заговорити, але i зустрiчатися з ним, а Крилову теж тепер було не до Жихорева, його почали лiкувати.
Глава 76
Пiвнiчний полюс i особливо небезпечнi злочинцi
Йшла третя весна нашого ув'язнення. Борис вже звiльнився i поїхав жити на пiвдень України в Херсон, а Анатолiю належало пробути у таборi до наступного лiта. Про наше перебування в Черняхiвськiй спецлiкарнi знали радянськi правозахисники i люди на Заходi. Дiзналися ми про це несподiвано, коли в лiкарню на моє, на Мiшiне i на iмена iнших полiтв'язнiв були отриманi продуктовi посилки по десять кiлограмiв кожна. У посилках були продукти, про якi ми навiть мрiяти не могли: ковбаса "Сервелат", сир i шоколаднi цукерки. Скоро ми дiзналися, що оплаченi вони Фондом допомоги полiтв'язням, який створив i направляв гонорари вiд видання "Архiпелагу ГУЛАГ" О. I. Солженiцин. Посилки були посланням з iншої "галактики", де був розум i люди, ризикуючи власною свободою давали нам знати, що ми не однi у цiй країнi.
Мiшi подобалося працювати за територiєю лiкарнi, а менi подобалося у вiльний час читати книжки. У лiкарнянiй бiблiотецi збереглися книги з тих пiр, коли тут була крита тюрма для особливо небезпечних злочинцiв i нiяка урядова цензура не торкнулася їх. Тут я знайшов "Щоденники Х. Колумба", опис всiх експедицiй на Пiвнiчний полюс, з картами вiтрiв, напрямкiв течiй i льодiв, таблицями температури повiтря в рiзнi пори року, порадами полярникiв про життя на дрейфуючих льодах. Увечерi, коли Мiша приходив з роботи ми обговорювали для себе найдоступнiший варiант втечi на крижинi з Радянського Союзу, можливiсть дiстатися непомiченими до узбережжя Льодовитого океану, який вважався кордоном i перемiщення по льодах на Пiвнiч. Один полярник провiв так на крижинi в житлi зi снiгу пiвроку, харчуючись м'ясом морських котикiв, поки його не принесло до берегiв Норвегiї. Мiшi ця iдея дуже сподобалася. Вiн не боявся холодiв i в будь-яку погоду ходив легко одягнений i нiколи не хворiв, чого не можна було сказати про мене. За його порадою я почав загартовуватися i, щоб перестати мерзнути i полюбити холод, я тепер виходив на прогулянку взимку в тапочках i в пiжамi.
У Кривому Розi батьки клали на ощадкнижку нашi пенсiї iнвалiдiв другої групи. Менi призначили пенсiю 67 рублiв на мiсяць, як колишньому рибалцi, працювавшому на Каспiйському морi, а Мiшi - 29 рублiв. До нашого виходу з лiкарнi у нас на рахунку повинна була накопичитися значна сума, бiльше трьох тисяч рублiв, на яку можна було купити найкраще спорядження для втечi на крижинi i ще залишити грошей батькам на "чорний день". Iнвалiдна книжка дозволяла нам купувати квитки на поїзди та лiтаки зi знижкою в п'ятдесят вiдсоткiв i давала нам право не працювати, що звiльняло нас вiд кримiнальної вiдповiдальностi за статтею "За дармоїдство", а вiдсутнiсть судимостi давало право мати прописку в будь-якому мiстi Радянського Союзу. Тепер ми чекали виписку, розраховуючи, що Мiшу випишуть першим i вiн вiдразу поїде на пiвнiч в Онєгу до родичiв i почне готувати грунт для втечi з країни, яка до смертi боїться своїх громадян, бачачи в них загрозу своєму тоталiтарному режиму.
Такою загрозою був в лiкарнi вчитель Моїсєєв. Його виписали пiсля одинадцяти рокiв лiкування немiчним i зовсiм слiпим дiдом. Вiн отримав таку жорстоку кару за те, що роками домагався квартири i, нарештi, не витримавши, наговорив Бог знає чого в своєму райвиконкомi. Дев'ятьма роками вiдбувся старий естонський комунiст за свою незгоду з ЦК КП Естонiї. Письменник-невдаха Орлов - шiсть рокiв знаходиться в лiкарнi за те, що працюючи над книгою, звернувся уточнити деталi до свого знайомого, який вiдсидiв у таборах 25 рокiв. Старий каторжанин дав пораду, а сам задумався, що якщо Орлова КДБ вирахує, то вiн може здати зека i знову - табiр, рубка лiсу, собаки, вишки ... Злякався старий зек такої перспективи i донiс на письменника.
Бiльш страшну загрозу для Радянського Союзу представляв дивак Соколов. У нього вдома розвивався червоний прапор з трьома буквами КПК. Знайшовся зацiкавлений i запитав у нього:
- Що цi букви означають?
- Комунiстична партiя Китаю, - була вiдповiдь.
Схоже з головою у Соколова не все було в порядку, вiн забув, що давно вже не спiвають пiсню "Москва-Пекiн" i дружби на столiття ледь вистачило на кiлька рокiв. Тепер за всю цю маячню бiдний зад Соколова розплачується.
Часто я бачу i таксиста - Будко з Новоросiйська. Сталося так, що вiн з пасажирами проїжджав повз похоронної процесiї. Ховали стюардесу Надiю Курченко, яка загинула пiд час перестрiлки, коли батько i син Бразiнскаси гнали лiтак до Туреччини. Вiд чиєї кулi загинула стюардеса, нiхто не знає i загибель цiєї дiвчини - трагедiя, але хiба не трагедiя довести людей до вiдчаю, щоб вони вибрали викрадення лiтака як останню надiю на можливiсть вирватися з Країни Рад.
- Нiчого суватися, коли стрiляють, - прокоментував вголос таксист вчинок стюардеси, за що тепер довго буде лiкуватися.
Жив в нашiй палатi Олександр Iванович Янкович- глибоко вiруюча людина. Вiн був у лiкарнi за наклеп на радянську дiйснiсть. Кримiнал його полягав в тому, що вiн, слухаючи радiо або читаючи газети, на своїй друкарськiй машинцi, друкував матерiали про свою незгоду з отриманою iнформацiєю i ховав все це у себе вдома. Був вiн з Краснодару, де любив вести розмови на релiгiйно-суспiльнi теми, що i послужило приводом для арешту. Зробили обшук i виявили його писанину. Янкович проповiдував непротивлення злу насильством i свято, як в Бога, вiрив в КПРС. З собою вiн завжди носив Євангелiє, не розлучався з ним нi вдень нi вночi.
Янкович був людиною дуже дивною. Вранцi, одягнувши пiжаму, халат, берет i загорнувшись зверху ковдрою, вiн цiлий день чекав вечора, щоб у всьому цьому лягти спати. Вiн мiсяцями примудрявся не митися . Коли вiн починав сильно пахнути, медперсоналу це не подобалося i санiтари тягли його в баню, змушуючи там роздягатися i лiзти пiд душ. Однак пахнути огидно погано вiн починав досить скоро. Вiн створював препарати вiд раку i облисiння i випробував їх на собi. З їдальнi вiн приносив банки iз залишками масла вiд рибних консервiв, додавав туди листя зростаючих на пiдвiконнi квiтiв i витримував це кiлька днiв на гарячiй батареї. Коли це починало страшно смердiти, вiн втирав в свою наголо обстрижену голову, натягуючи зверху берет. У лiкарнi можна було носити волосся, не дуже довге, до мочки вуха, але Янкович стригся наголо i я нiяк не мiг зрозумiти навiщо йому потрiбнi лiки для змiцнення волосся. Якщо вiн залишався один в палатi, то як i козел, залишившись наодинцi з капустою, з'їдав всi квiти в горщиках, залишаючи однi голi стебла.
- Я винайшов засiб для лiкування раку, - розповiдав Янкович, - один НДI взяв його у мене на дослiдження, правда, сказали, що будуть випробувати без моєї участi, а мене заарештували i я не знаю тепер результатiв,- розказував цей антипорадник.
З колишнiм лiкарем Анатолiєм Бутко я зустрiвся вдруге напередоднi його вiд'їзду. (Перший раз- на експертизi в Iнститутi iм. Сербського). Вiн був виписаний з лiкарнi i чекав вiдправку в своє мiсто Артемьєвск, на Україну.
- Я переглядав рiзнi варiанти як перейти кордон, вирватися з Радянського Союзу. Навiть думав про перелiт на повiтрянiй кулi, але зробити її i накачати поодинцi, та ще при цьому бути непомiченим-це неможливо, -розповiдав менi Анатолiй. - Перейти по сушi, як це зробили ви, теж справа дуже ризикована, можна нарватися на сигналiзацiю або загородження - вважай все, дороги назад немає. Вирiшив я вплав до Туреччини дiстатися. Плавець я хороший. Купив квиток на теплохiд з Батумi до Сочi, взяв з собою надувний дитячий круг, флягу з водою i шоколад. Теплохiд вiдходив вiд безлюдного причалу пiзно ввечерi. Вдалинi на пiвднi були виднi вогнi турецького берега. Вибравши зручний момент я стрибнув i, опинившись в морськiй водi, мало не потрапив пiд форштевень патрульного катера. Низько над водою проносилися прикордоннi вертольоти. Темрява рятувала мене, а вогнi на березi дозволяли тримати правильний напрямок. Плисти було важко через зустрiчний вiтер i хвилi. Менi залишалося зовсiм небагато, кiлометри три, але мене сильно обпекла медуза, опiк спровокував мою стару хворобу i я втратив свiдомiсть. Отямився на пляжi, погано мiркуючи де я i попросив у перехожого води. Вiн принiс менi воду i привiв прикордонникiв, якi повiдомили менi, що це мiсто Потi (30 км вiд Батумi). За це я пробув у лiкарнi загального типу трохи бiльше року. Звiльнившись, я захопився поезiєю i одного разу в пивнiй за кухлем пива прочитав один з вiршiв. На мене донесли, приписавши наклеп на радянську дiйснiсть за статтею 190УК РРФСР.
Анатолiй Бутко i автор. Кривий Рiг, 1980 р.
Пройде три роки i я знову побачу цю чудову людину. Вiн приїжджав провiдати мене в Кривий Рiг пiзньої осенi 1980 року, тодi вiн шукав собi попутника з ким разом пiти на Захiд.
- Я не зможу через хворе серце перейти кордон з тобою по сушi, але у мене є план, як захопити лiтак. Давай! У нас вийде! - запропонував вiн.
Я вiдмовився.
Глава 77
Лiтня комiсiя
На початку червня приїхав довгоочiкуваний професор Iллiнський. Прибиральниця Iллiвна витягла зi своєї комiрчини вiчну килимову дорiжку i хворi розкатали її в коридорi. У вiддiленнi нервова тиша. Черга стоїть пiд дверима кабiнету, не вiдриваючи очей вiд лампочки над дверима i якщо вона загорiлася, значить можна заходити наступному.
- Скiльки можна тримати ?! Подумаєш, повiю вбив! Працюєш, стараєшся, а тут, на тобi! Нiчого бiльше робити не буду, хоч заколюйте! - вискочив, знаходившийся тут п'ятий рiк засмучений Сашка Лорехов.
- Тебе ж кандидатом на зиму поставили. Потерпи ще пiвроку, - заспокоюють його медсестри.
Сашка Кусков за бiйку потрапив до лiкарнi. Тут вiн - бригадир на будiвництвi. Вiн впевнений, що його випишуть, не дарма ж вiн трудився, не покладаючи рук день i нiч. Вдень на будiвництвi, а вночi у вiддiленнi весь час фарбував i бiлив. У кабiнетi Кусков пробув недовго i теж вискочив як ошпарений.
- Точно, вони мене через роботу не хочуть виписувати!
- Заспокойся, краще розкажи, що тобi професор сказав? - запитала медсестра.
- Нiчого! Тiльки запитав главрача лiкарнi чи потрiбен їм ще на пiвроку такий хороший працiвник? А той промовчав. Не мiг навiть слово закинути. Не буду бiльше працювати! Нiчого не буду робити! Чим бiльше працюєш, тим довше тримають. Усе!...
Зайшов Мiша i швидко вийшов, сказавши менi на ходу:
- На зиму кандидатом поставили.
Професор був в гарному настрої i поглядав на годинник, бажаючи швидше поїхати на обiд.
- Де живеш? - запитав вiн мене.
- У Кривому Розi.
- У Таганрозi?
- На Українi, у Кривому Розi.
- А, не в Таганрозi, значить. Ну, що, взимку обох випишемо? - звернувся вiн до членiв комiсiї, на що тi мовчки кивнули.
Так що, взимку. Вiльний.
Мiй друг Людас був поставлений кандидатом на виписку i тепер вчив мене гладити халати. Я хотiв отримати цю посаду, на яку було кiлька претендентiв з тiєї причини, що я буду вiдповiдальним за магнiтофон, зможу вибирати канали по телевiзору, буду роздавати чистий одяг хворим в лазнi i ще стежити за чистотою в палатах з виставленням оцiнок i нагородженням кращої палати перехiдним червоним прапором. Я радiв, що сестра-господиня погодилася взяти мене своїм помiчником.
У вiддiленнi хворi роздiлилися як би на два табори. В одному були росiйськi, яких пiдтримували медсестри i адмiнiстрацiя лiкарнi, а в другому - прибалти. Прибалти, як i я, любили захiдну музику, вважали за краще спортивнi передачi хорошому фiльму. Я не хотiв, щоб магнiтофон i телевiзор потрапили до перших. Людос змайстрував невелику антену-метелик i тепер ми шукали причину,щоб забратися на крутий лiкарняний дах i налаштувати телевiзор на Польщу, що дозволить дивитися американськi фiльми i концерти рок-груп, якi нiколи не показували по радянському телебаченню.
Пройшла комiсiя. У прогулянковому дворi звучала музика i кожен був радий привiтати всiх виписаних, їх було чоловiк двадцять.
- Ти диви, Мiша, на вiльнiй лiкарнi себе тихiше веди, а то знову сюди привезуть, - наставляла Жихорева медсестра Григорiвна, стара фронтовичка. Вона як у воду дивилася. (Мiшу Жихорева протримають пiвроку в загальнiй лiкарнi i в 1978 роцi замiсть виписки повернуть в Черняхiвськ.) Григорiвна цi краї з генералом Черняхiвським з боями пройшла до самого Берлiну.
- До вiйни тут туберкульозна лiкарня була, - розповiдала вона, за два роки якщо не видужував хворий, то його умертвляли, а в роки вiйни - нiмецька полiтична в'язниця.Сидiли тут антифашисти i комунiсти,ми їх звiльнили.
Виписали i старого дiда Жигулi. Йому було далеко за сiмдесят. Вiн бабку свою замочив, а до цього багато рокiв в таборах провiв. За кiлька мiсяцiв до комiсiї дiд зовсiм захирiв, нiчого не їв, весь час лежав, того й гляди ось-ось помре. "Хай вже краще вдома помирає", - вирiшили лiкарi i виписали дiда, який лише рiк в лiкарнi пробув. Вийшов вмираючий дiд з кабiнету, озирнувся по сторонах, встав на руки i так по дорiжцi до самого кiнця коридору пройшов!
Чотирма роками вiдбувся Вiтя Вiдельнiков. Вiн двох застрелив i одного поранив. Великий сiльський мужик Кондоренко радiсно смiявся, його теж виписали пiсля п'яти рокiв лiкування.
- Ха-ха-ха! - гримiв його награний смiх у дворi, змiнюючись плачем, як роблять артисти на сценi, витираючи величезними кулаками сльози на очах.
- Ууууу - вив вiн, - Маму шкода! Я її порубав i засолив. Уууууу ...
- Навiщо ти її вбив, Кондоренко? - запитують його.
- Працювати мене змушувала. Так я її порубав i засолив. Ха-ха-ха! Маму шкода, уууууу!
-Заткнися ти, iдiот! - кричали йому у вiдповiдь.
Засмученим ходив хворий Старлiн, непоказний, з колючим поглядом i зiгнутий вiд всього того, що сталося з ним. Йому на вигляд було рокiв двадцять шiсть. Вiн закохався в молоденьку дiвчину, продавщицю магазину з музичного вiддiлу. Дiвчина не вiдповiдала взаємнiстю на його залицяння. Вiн вбив її i ....з'їв її серце. Пробув вiн тут кiлька рокiв i його виписали в лiкарню загального типу.Там вiн закохався в медсестричку i трохи там не згвалтував її. Минуло пiвроку як вiн вже знову тут. Його професор не виписав, а поставив кандидатом в кандидати на зиму, що значить потрiбно чекати ще цiлий рiк.
Насильниковi мертвих, який жив неподалiк вiд кладовища i дуже любив там проводити час з мертвими жiнками, зовсiм не пощастило. Йому професор нiчого не пообiцяв. Я навiть не знаю iм'я цього некрофила, настiльки вiн менi був неприємний, що я уникав спiлкування з ним.
- А що тобi професор пообiцяв? - помiтивши, що я ходжу по двору один поцiкавилася медсестра.
- На зиму ... - невдоволено i з iронiєю вiдповiв я.
- Так це добре! Тобi повезло. Ти ж недавно до нас прибув. А як з братом? Теж на зиму?
- Як це недавно ?! Четвертий рiк пiшов. Нашi спiльники вже на свободi, а нам - така кара.
- Але тут-то ви не так давно. I попалися ви "за кордон", адже це - зрада Батькiвщинi.
- Яка зрада ?! 83 стаття "Перехiд кордону" до трьох рокiв - обурююся я.
- Стаття - одна справа! А у вас - злочин. Краще б ти зробив два вбивства, нiж те, що ти зробив, -спокiйно i абсолютно щиро сказала менi медсестра.
- Ви маєте рацiю, тiльки у мене не два трупи, а тисячi вбитих комарiв, так що професору виднiше кого в першу чергу треба виписувати.
Я боявся в такому станi сказати щось зайве i скорiше пiшов подалi вiд медсестри. Я згадав як Iван Бога з Днiпропетровської лiкарнi з обуренням розповiдав менi, що йому лiкар сказала те ж саме:
- Краще б ти, Бога, двох вбив, нiж те, що ти кордон перейшов.
У двiр зайшов Людас, вiн закiнчив гладити халати i теж вважав, що професор несправедливо довго протримав його в лiкарнi за викрадення автомашин.
- Он, Васька Вазiн, дружину в посадцi вбив i, як я, трьома роками вiдбувся, та й хворий вiн не бiльше, нiж ми з тобою. Слухай, я тобi зараз одну iсторiю розповiм, тiльки прошу тебе нiкому про це. Пам'ятаєш, навеснi привезли хворого на прiзвище Олександр Мiненков. Так ось, вiн - рiдний брат чемпiона свiту з фiгурного катання Андрiя Мiненкова.
Я добре пам'ятав худорлявого, вище середнього зросту хлопця рiдко розмовлявшего з хворими. Вiн затримався в лiкарнi зовсiм недовго, в першу ж комiсiю йому замiнили режим спецлiкарнi на лiкарню загального типу.
- Менi цю iсторiю розповiв Кiриллич-вiльнонайманий санiтар, - продовжував Людас, - Кiриллич вiз його в Ставрополь на вiльну лiкарню i, прочитавши його iсторiю хвороби дiзнався, що О. Мiненков сидiв не за хулiганство, а за "гоп-стоп" (збройний розбiй ), що ментiв на вуха поставив зi своїми приятелями. Навiть трупи є i кiлька пiстолетiв на ньому висять, а що з його подiльниками сталося невiдомо. Ясно одне - дурдом врятував його. По дорозi О. Мiненков втiк вiд Кiриллича. Знайшли його через кiлька дiб в якомусь селищi у знайомих дiвчат. При ньому зброя виявилася, мало не пристрелив там Кiриллича, сяк-так умовили його здатися. Повернулися вони в лiкарню, а там його дядько-прокурор Ставропольського краю на "Волзi" на нього чекає i поїхали вони вiдразу разом додому. Все це було заздалегiдь влаштовано. А брат-фiгурист вiдмовлявся виступати на чемпiонатах, якщо його брата не звiльнять.
-Так чим вся ця iсторiя закiнчилася? - запитав я.
- Дядько йому сказав, щоб вiн взяв "Волгу" i котив на нiй начебто в Воронезьку область, подалi вiд нього, а якщо ще чого накоїть, то потiм нехай сам i розсьорбує, ось так. Бачиш, кому як в цьому життi щастить.
Те, що розповiдав Людас дуже було схоже на правду. Медперсонал, який супроводжував хворих на вiльнiй лiкарнi повертався у вiддiлення через три, п'ять днiв, а Кiриллич пропав тодi на кiлька тижнiв.
Глава 78
Польське ТВ
Замiнити антену виявилося зовсiм просто. Людас зробив щось з телевiзором i хворi почали скаржитися, що його неможливо дивитися. Отримавши дозвiл у головної медсестри залiзти на дах, ми налаштували антену-метелик на Польщу i, спустившись в їдальню побачили, що диктор польською мовою повiдомляв новини, потiм по телевiзору почався концерт i я був щасливий вперше за свої двадцять шiсть рокiв побачити виступ "TНЕ BEATLES"i"ROLLING STONES". Перший же вечiр не обiйшовся без конфлiктiв.
- Вмикай Калiнiнград, там мультфiльм iде, - зажадав полудебiл Вiтя Вiдельнiков.
- Нi, давай Москву! Програму "Час"! - наполягав дiд Iванчихiн, який був схиблений на тому, щоб побачити в оглядi по рiднiй країнi свiй Краснодарський край, а ще краще, свiй рiдний колгосп.
- Сиди, старий, обiйдешся без своєї програми "Час"! - загомонiли на дiда прибалти.
Старий дiд стояв на своєму, полудебiл теж не поступався йому в упертостi. Назрiвав скандал. Чого доброго зараз на шум прибiжить медсестра або контролер i заборонять взагалi включати польський канал.
- Включи цьому дебiловi Калiнiнград, - штовхаю я пiд бiк Людаса.
На екранi забiгали тваринки.
- Навiщо вiн потрiбен, цей мультфiльм! Вмикай Польщу, Людас! - просять литовцi.
Щастя дебiла, що його виписали, а цього старому колгоспниковi ми тепер попсуємо нерви. Кожну баню вiн буде отримувати самий обношений одяг, а його зразкова по чистотi палата позбудеться перехiдного вимпела. Дiд заради нього сам видраївав свою палату кожен день до iдеальної чистоти. Вимпел iз зображенням Ленiна вiн власноручно обшив пензликами з бахромою i повiсив над своїм лiжком.
На початку серпня їхали виписанi хворi, поїхав i Людас. Я повнiстю вступив в свою нову посаду. Крiм прасування халатiв я видавав письмове приладдя бажаючим писати листи. У Черняхiвськiй спецлiкарнi, як i в Днiпропетровськiй, письмове приладдя пiддавалося ретельному контролю i облiку. Нiхто у вiддiленнi не мiг мати при собi зошит, ручку i конверт. Тих, кому лiкар робив виняток можна було перерахувати по пальцях. Це були працiвники, на зразок мене, яким для облiку потрiбнен був папiр i олiвець. Пiд моїм контролем була шафа з розкладеними по осередках конвертами з прiзвищами людей, кому вони належали. Папiр i ручки були строго порахованi i перебували в спецiальних пеналах. У недiльнi днi я обходив палати i записував бажаючих писати листи, вiдзначаючи в спецiальному зошитi скiльки людинi потрiбно аркушiв паперу i конвертiв. Серед хворих було багато людей погано володiвших росiйською мовою, але правило вимагало писати тiльки по-росiйськи. Листи приймала медсестра, перевiряла їх змiст i, якщо знаходила скарги на лiкування в лiкарнi, то передавала лист лiкарю, а той вже вирiшував що робити з хворим-лiкувати чи помилувати.
Польське телебачення мiцно входило в життя вiддiлення. Медсестри були на боцi хворих, бажаючих дивитися радянськi програми i вони стали скаржитися заввiддiлу Д. Ф. Жеребцову, щоб вiн заборонив дивитися передачi з Польщi.
- Польща - демократична i братська нам країна, - вiдповiв вiн коротко, - нехай хворi дивляться той канал, за який проголосує бiльшiсть.
Дiдовi Iванчихiну було тепер не до програми "Час". У лазневi днi я йому видавав замiсть трусiв теплi зимовi кальсони, довгi i без ґудзикiв, якi смiшно виглядали з-пiд коротких штанiв пiжами. У цьому одязi, виходячи з лазнi, вiн був схожий на городнє опудало з засуканими бiлими довгими кальсонами поверх коротких байкових. Сильно обурюватися вiн не наважувався, щоб сестра-господиня не доповiла лiкаревi, що вiн збудився. Вимпела вiн теж позбувся i на дошцi з оцiнками за чистоту в палатах у нього стояла п'ятiрка з мiнусом. З цього дня дiд Iванчихiн втратив спокiй i думав тiльки про одне, як повернути вимпел. З Мiшею Жихоревим, улюбленцем медперсоналу i любителем радянського телебачення до самого його вiд'їзду з лiкарнi я не мiг вчинити так, як з дiдом. Знаючи, який Мiша антипорадник i його ставленням до Ленiна, я вирiшив йому трохи попсувати нерви i нагородити його палату перехiдним червоним вимпелом. Його палата нiколи не тягнула за чистоту навiть на трiйку i я подумав, що насолю йому i повiшу цю червону ганчiрку в його палатi. Варто було менi тiльки з'явитися в дверях, як хворий на прiзвисько "Бандит" завойдосив:
- Саша, тащи це звiдси! Ти що, земеля, це ж западло, що б ця червона погань в палатi висiла!
Але в цей момент втрутився Жихорев, вiд якого я очiкував бурхливого протесту:
- Нi, нi! Давай сюди вимпел! Це увага, це вiдмiннiсть!
Мiша майже вихопив у мене вимпел i зi щасливою посмiшкою поставив його над своїм лiжком. З цього моменту двоє людей втратили спокiй у вiддiленнi: старий дiд i хворий на прiзвисько "Бандит". Вiн, напевно, був в життi справжнiсiньким бандитом i вiдсидiв не раз у таборах, де i захворiв i в його хворiй головi мiцно закрiпилися табiрнi поняття, що все червоне - це западло. "Бандит" не спав всю нiч через вимпел i, тихенько знявши його, перенiс в палату Iванчихiна. Вранцi Жихорев виявив пропажу i кинувся розшукувати її. Вiн знайшов вимпел у дiда i там почався гучний скандал, зiбравши медсестер, санiтарiв i контролерiв смiявшихся вiд побаченої сцени. Старий дiд притискав вимпел до грудей i волав, а Жихорев, будучи iнтелiгентом, вчепився в куточок вимпела i тягнув його до себе з вимогою вiддати. Медсестри зрозумiли, що нiякими вмовляннями тут не допоможеш i прийняли компромiсне рiшення - повiсити вимпел в наглядовiй палатi, але й там пiсля цього дехто втратив спокiй. Зовсiм хворий Нотарев зняв його вночi i вiднiс в туалет, сховавши на днi смiтника з нечистотами. Про це дiзналися Жихорев з дiдом i, змагаючись хто першим знайде, шукали його цiлими днями, але безрезультатно. Санiтар виносив смiття в кiнцi тижня i бачив як вивалився вимпел з-пiд нечистот, що став червоною брудною ганчiркою.
Тепер ми мали переважну бiльшiсть при голосуваннi. Навiть дiд Iваньков, на превеликий подив медсестер, схвалював польське телебачення. Жеребцов теж був нашим союзником, але вiн, як лiкар, був господарем у вiддiленнi вдень, а мент-контролер - ввечерi i через це iнодi вiдбувалися курйознi випадки.
Польське телебачення транслювало в прямому ефiрi фестиваль "Сопот-77", радянське - тiльки вибiрково. Поки там музика проходила цензуру, в цей час ведучий що-небудь розповiдав про музикантiв. Їдальня була набита вщерть, це був рiдкiсний випадок, коли всi побажали дивитися трансляцiю з Польщi. Контролер на змiнi виявився повним iдiотом.
- Польщу дивитеся ?! Перемикайте на Москву.
Нi? Зараз же вимкну, - наказав вiн, почувши польську мову.
- Тут те ж саме, - переключивши канал заперечили йому хворi. - Ось це i дивiться.
Варто було наглядачу вiдiйти подалi, як все ставало як i ранiше. Але мент на те i мент, щоб робити капостi. В цей час до вiддiлення зайшов з перевiркою корпусний майор.
-Товариш майор! - звернувся до нього контролер, - пояснiть їм, можна Польщу дивитися чи нi?
- Польщу? Звичайно, нi! На це є наказ начальника лiкарнi, - вiдповiв вiн коротко i ясно.
На другий день Жеребцов вiддав наказ про те, що польське телебачення категорично дивитися заборонено. Польща - братська країна, але у нас своїх хороших телепрограм цiлком вистачає i що це - розпорядження начальника лiкарнi. Цi доводи не переконали хворих. У мою вiдсутность вони самi перемикали канал i деяких хворих навiть за це почали "лiкувати". Я був вiдповiдальним за перегляд телепередач. Менi було огидно перемикати на радянськi телеканали i щоб уникнути неприємностей я здав ключi сестрi-господинi вiд ящика, де замикався на нiч телевiзор i бiльше не нiс за нього нiякої вiдповiдальностi. Менi бiльше не потрiбен був магнiтофон вiддiлення через який теж постiйно були розбiрки серед хворих. Росiйським потрiбна була їх росiйська естрада, прибалти хотiли англомовну музику.
Якось я попросив Жеребцова дозволити менi отримати з дому транзисторний магнiтофон i вiн, не замислюючись, дав своє добро. Це, напевно, був перший випадок в iсторiї Радянського Союзу, коли в закритому закладi хворому дозволили мати таку розкiш, як свiй магнiтофон. Правда начальник режиму Тюрiн розкривши його, довго перевiряв чи немає всерединi забороненого радiоприймача. З магнiтофоном стало жити набагато простiше: росiйськi тепер слухали свою музику, а у мене в палатi збиралися меломани i ми прокручували касети, отриманi з дому з останнiми записами рок-груп.
Я жив в двомiснiй палатi з бiлорусом Мар'яном Тишкевичем. У минулому вiн був у трудовiй колонiї за пограбування магазинiв, а в даний час потрапив до лiкарнi за нанесення тяжких тiлесних ушкоджень пiд час бiйки. Вiн займав "хлiбну посаду" у вiддiленнi, яку звiльнив виписаний Сашка Лорехов, що не пробачив професора за те, що той протримав його в лiкарнi чотири з половиною роки за таку дрiбницю, як вбивство повiї. Вже не знаю чому медсестри висунули Тишкевича на посаду роздавальника їжi в їдальнi. Може вони, знаючи його злодiйське минуле розраховували з його допомогою "погрiтися" на казенних харчах, тiльки Тишкевич, на вiдмiну вiд верткого хлопця Лорехова, виявився на рiдкiсть незговiрливим i педантичним в тих питаннях, якi найбiльше хвилювали медсестер. У перший же день своєї роботи вiн позбавив їх можливостi господарювати при роздачi, не даючи їм дiлити вершкове масло i накладати собi їжу з каструль для дiєтчикiв. Вiн дуже швидко нажив собi ворогiв серед них i тому вирiшив кинути цю роботу, але його лiкуючий лiкар Бiссiрова була категорично проти. Ця лiкар була владною i жорстокою з тими, хто не приймав її умови.Бiдний Мар'ян, на свiй ризик кинувши роботу, вже ввечерi був викликаний в процедурний кабiнет, де задоволена медсестра з великою насолодою всадила в його сiдницю порцiю галоперидолу.
Через три тижнi Мар'яна важко було впiзнати, коли зi своєї палати зi швидкiстю равлика вiн, не згинаючи ноги в колiнах, крихiтними шашками рухався до туалету. Голова його навiчно застигла в одному положеннi. Вiн мiг довго стояти, як статуя, в коридорi в повному стопорi, не здатний вимовляти будь-якi звуки. По закiнченню курсу лiкування його викликала лiкар i запитала:
- Ти хочеш продовжити курс лiкування або вийдеш на роздачу?
Вибору не було i знову Мар'ян живий i рухливий працює, насипаючи хворим їжу в тарiлки i нарiзаючи для них кружечки вершкового масла. Мар'ян залишився працювати на "хлiбнiй посадi" ,не роблячи нiяких поступок медсестрам, змирившихся з його впертiстю.
Глава 79
Бунт з амiназином
Недiля. Мороз та сонце. Хворi з iнших вiддiлень виходили на прогулянку, та й грiх було не скористатися таким днем, що б пару годин подихати свiжим повiтрям. Навiть хворий на прiзвисько "Бугай", кремезний чолов'яга з обличчям плюшевого ведмедика, гуляв по двору. На руках у нього було щось схоже на боксерськi рукавички, тiльки саморобнi, зробленi зi старої фуфайки i мiцно прив'язанi до його рук так, що вiн не мiг сам їх зняти. Я довго не розумiв, чому взимку i влiтку вiн весь час у цих рукавичках. Розгадка виявилася дуже простою, як i його кличка "Бугай" - бик, який не може стриматися, побачивши корову. Варто було йому звiльнитися вiд рукавички вiн швидко пiдходив до медсестрi або будь-якої жiнки, яка перебувала бiля нього i з хваткою бульдога чiплявся за її "нижнє мiсце". Вiдiрвати його було неможливо, а лiки на нього просто не дiяли i найкращим i безболiсним варiантом для жiнки залишалося стояти смирно i не вириватися. Хвилин через десять вiн "з миром" вiдпускав свою жертву, пiсля чого санiтари отримували хороший наганяй за те, що трапилося, а "Бугаю" одягали рукавицi i добре зав'язували їх. Побачивши його, всi жiнки в лiкарнi трималися вiд нього якомога далi, а медсестри, для власної безпеки, не зводили з нього очей.
На змiнi сьогоднi була Тележинська I. М. i тому можливiсть потрапити в прогулянковий дворик була мiнiмальною через небажання медсестри мерзнути з нами на вулицi.
- Iрина Миколаївна, давайте пiдемо на прогулянку. Он, iншi вiддiлення вийшли i гуляють, а ми всi сидимо, - прошу її я.
-Давайте вийдемо! Що тут сидiти! - пiдтримав мене здоровенний гiгант Власов i хворi з рiзних палат.
- Яка прогулянка? Зараз телевiзор будемо дивитися! - розпорядилася медсестра i, не полiнившись, почала обходити палати, виганяючи в їдальню лежебок i навiть хворих з надзорки.
- Бачите, я не можу залишити людей у ??вiддiленнi i вийти з вами, - заперечила вона, що було неправдою.
- Iрина Миколаївна, ви вимагаєте вiд нас дотримання режиму i розпорядку дня, а самi порушуєте. З трьох годин покладена прогулянка, а не перегляд телевiзора, - не вiдступаю я, вiдклавши в сторону книгу про Пiвнiчний полюс.
- Заспокойся i не каламуть. Дивись, люди хочуть дивитися телевiзор, а тобi прогулянку давай, - вiдповiла вона з глузуванням, не приховуючи своєї переваги.
- На прогулянку! На прогулянку! - вимагали присутнi.
- Розiйдiться по палатах або йдiть в їдальню! - наказала медсестра.
- Що це за лiкарня? - обурювався Власов.
- Розбити б вщент цей телевiзор! - не стримався я.
Прогулянка так i не вiдбулася.
На наступний день мене викликали до лiкаря. У кабiнетi були мiй лiкуючий лiкар Фукалов i, не звертаючи на мене уваги, продовжувала щось писати за своїм столом Л. Н. Бiссiрова.
- Саша, ти - здорова людина ... - Лiкар затнувся i поправив себе, - ти здоровий в тому сенсi, що знаходишся у вiддiленнi як свiдомий i збережений хворий. Ми, лiкарi, йдемо тобi на поступки, дозволили тобi з братом мати магнiтофон i бути разом, ти не отримуєш нiяких лiкiв i за все це, замiсть того, щоб пiдтримати порядок у вiддiленнi, ти дезорганiзовуєш його.
- Це не правда. Я дотримуюся режиму i розпорядку в лiкарнi, - виправдовувався я.
- Ти вчора пiдняв бунт. I з ким? З цими покидьками i кримiнальниками, адже їм тiльки й потрiбна причина, щоб почати безлад, - припинивши писати, сказала Бiссiрова.
- Що ви! Який бунт? Всi вiддiлення вчора на прогулянку вийшли, крiм нашого i ми просили про це Iрину Миколаївну.
- А бажання розбити телевiзор? - суворо запитала Бiссiрова.
- Четвертий рiк ти вже сидиш. Це чималий термiн. Пора тобi i про виписку думати, так що поводься краще, - спокiйно попросив мене мiй лiкар Фукалов.
Увечерi мене викликали в процедурний кабiнет.
- За що це тебе? - здивувалася заступивша на змiну медсестра, тримаючи в руцi шприц з п'ятьма кубиками амiназiну. Бiльшiсть медсестер у вiддiленнi ставилися до мене добре, завдяки їхнiм клопотанням призначений менi курс амiназину - 24 уколи був знижений до десяти. Днi потягнулися як в туманi.
- Ти що не працюєш? Потрiбно працювати! - увiйшла, посмiхаючись, вiдвiдати мене в палату Тележинська. - Даремно ти просиш лiкарiв, щоб отримувати менше амiназiну, це такi кориснi лiки, тiльки його курсами потрiбно проходити, iнакше нiякого толку вiд нього не буде, зрозумiв?
Сестра-господиня сказала менi по секрету, що я повинен продовжувати працювати, iнакше лiкар призначить додаткове лiкування. Пiсля чотирьох днiв iн'єкцiй амiназiн став погано розсмоктуватися i я тягав за собою гарячу грiлку, прикладаючи її до хворого мiсця, а iншою рукою гладив халати або тягав тюки бiлизни в пралю. Цi болiснi десять днiв менi здалися вiчнiстю i свiт став нереальним, сiрим, приреченим на смертнi муки.
Пiдiйшов час комiсiї. Вiд уколiв амiназiну я вiдiйшов i свiт для мене знову почав наповнятися сонячними променями. Професор пообiцяв нас виписати цiєї зими, i ми з Мiшею бачили себе в мрiях як вже найближчої осенi ми наближаємося до Пiвнiчного Льодовитого океану.- Розгладжуй складки на рукавах халатiв, - пiдказала менi Василiвна, сестра-господиня, повернувши тiльки що випрасуванi, - професор не любить, коли у нього на халатi i у присутнiх на рукавах складки.
- Яка йому рiзниця? - бурчав я, - напевно теж "жене" по- своєму.
- Жене? - посмiхнулася Василiвна. - Ще й як! Навiщо йому потрiбно на обiд за шiстдесят кiлометрiв в ресторан їздити в Советськ? Що, у нас в Черняхiвську немає мiсця, де можна добре поїсти або там краще готують?
- Виписали! - не вiрячи в те, що трапилося, проходячи повз мене радiсно повiдомляє Iван Вудич, колишнiй мiлiцiонер.
Важко було повiрити, що цей лiтнiй чоловiк ,приємний у спiлкуваннi, нiкому не доставлявший нiяких неприємностей, переконавший прибалтiв пiд час суперечок у своєму патрiотизмi, психiчно хворий. Суть його злочинiв полягала в тому, що вiн одружувався i, проживши недовго, вбивав свою дружину, потiм переховувався за пiдробленими документами i знову одружувався i ... вбивав i так чотири (!) рази. Я не розумiв чому медперсонал вiддiлення симпатизує йому i тепер вiтає його з випискою. Чотири роки лiкування за чотири вбивства на їхню думку було цiлком достатньо. Я добре пам'ятав випадок, коли у нього пропав кiт i Iван плакав, як дитина, а медсестри втiшали його. Наступним вийшов косоокий мужик Нудко. Пощастило йому, виписали - два трупа (!!) ... i пiвтора року лiкування. Вiдiйшов вiд галоперидолу антипорадник i призвiдник бунту в лiкарнi Дiмка Шапоренко. Виписав професор його через шiсть (!!!) рокiв, в надiї, що хворий не буде бiльше писати i поширювати недозволенi листiвки.
Наступний - я, а за мною - Мiша. Всi члени комiсiї сидять в халатах, випрасуваних без стрiлок на рукавах, як у професора.
- Так, значить за кордон ходив, - дивлячись на мене сказав професор. - Не ходи бiльше, це дуже небезпечно, застрелити можуть. Iди, вiльний.
Менi було дуже приємно в цей момент усвiдомити, що позаду залишився найважчий мiй шлях до звiльнення. У палату зайшов брат похмурий, як хмара.
- Не виписав!! Не виписав, кажу тобi! - роздратовано, злегка заїкаючись, повiдомив вiн, - навiть нi про що мене розпитувати не став, спитав про здоров'я, ось i все.
Менi було дуже прикро за брата i я вважав, що якщо не виписали нас разом, то вiн повинен бути виписаний першим i я вирiшив обов'язково потрапити на прийом до лiкаря. Перед самим вiдбоєм в палату до нас зайшов Дiмка Шапоренко та пiд великим секретом розповiв, що дiзнався у медсестер про виписку одного Мiшi, а мене на лiто залишили.
На другий день мене прийняв лiкар. У кабiнетi була тiльки Бiссiрова.
- Лiдiя Миколаївна, - почав я, - ви знаєте, що професор нас двох обiцяв виписати, а виписав тiльки одного. Чому?
- Розумiєш, виписали спочатку тебе, а брата залишили на лiто, але всi лiкарi i замначальника з медчасти Михайло Iванович Бобильов прохали професора змiнити рiшення. Твiй брат такий тихий, йому тут одному буде важко залишатися, брат повинен пожити без твого впливу, вiн виписаний - пояснила менi лiкар.
Я не став бiльше говорити про виписку, а тiльки попросив дозволу працювати на кухнi. Бiссiрова погодилася.
Глава 80
Посудомийка
На лiкарнянiй кухнi мене призначили бригадиром посудомийщикiв. На цю роботу нiхто йти не хотiв, тому що бригадиру потрiбно було вставати рано вранцi i видавати всiм вiддiленням чистий посуд. Решта працiвникiв збиралася тодi, коли з вiддiлень приносили брудний посуд i порожнi каструлi для миття. Посерединi великої кiмнати стояла посудомийна машина, де пiд струменями гарячої води милися алюмiнiєвi миски й ложки. Чистий посуд розставляли по стелажах i потiм можна було гуляти по двору до наступного миття.Я йшов з вiддiлення вдосвiта й повертався пiзно ввечерi.
Першi днi проведенi в посудомийцi мене просто шокували. Жирнi ледачi коти не звертали нiякої уваги на шастаючих всюди величезного розмiру знахабнiлих щурiв. Посуд для їжi валявся на пiдлозi, в туалетi i в битовцi. Посудомойщики, прийшовши з лазнi, вважали нормою прати свою бiлизну у великих каструлях для їжi.
Мене весь цей час не покидало почуття огиди вiд думки, з якого посуду ранiше доводилося їсти самому. Мої вмовляння не робити так не давали бажаних результатiв. Дiяло тiльки одне, коли в того, хто прав свою спiдню бiлизну в чистих каструлях летiла ця ж каструля.Це ж саме чекало тих, хто годував котiв з мисок, призначених для хворих. Миски летiли i в котiв i їх годувальникiв. Цi змiни вiдзначили i щури, тепер вони стрiлою перебiгали посудомийку.
Весь вiльний час я вижимався на турнiку , готуючи себе до нового переходу кордону. Працiвники посудомийки це бачили i боялися зi мною зв'язуватися, боязко пiдпорядковувалися, виконуючи мої вимоги.
Робота давала менi можливiсть розмовляти з цiкавими людьми з iнших вiддiлень. Одним з таких був Хейга Iгесма (Heigo Joqesma) високий естонець, рокiв тридцяти. До арешту вiн працював електриком i був хорошим спортсменом. Його виписали у цю комiсiю i вiн чекав з нетерпiнням своєї вiдправки додому в лiкарню Таллiна. Знаючи, що виписаний, вiн перестав бути замкнутим i тепер iз задоволенням проводив зi мною час i розповiдав про свої пригоди у Швецiї.
Перший раз вiн перейшов радянсько-фiнський кордон в Карелiї в 1971 роцi вдало, пробирався лiсами, потайки доїв фермерських корiв, наповнюючи молоком свiй казанок i, не залишивши нiяких слiдiв дiстався до Швецiї. Вiн попросив полiтичного притулку в Швецiї i жив там у своїх родичiв, влаштувавшись працювати на мiсцеву пилораму. Пропрацювавши на нiй вiсiм мiсяцiв i пiдкопивши грошей, вiн вiдправився подорожувати в Данiю i в Захiдну Нiмеччину. Там вирiшив, що зможе також вдало непомiтно повернутися в Естонiю з дефiцитними товарами i, продавши їх, заробити там непоганi грошi. Так би все i сталося, але в Таллiнi його випадково впiзнав працiвник держбезпеки i заарештував.
Його визнали неосудним i вiдправили в Таллiнську лiкарню загального типу, де вiн пробув шiсть мiсяцiв. Восени 1973 року Хейга знову перейшов кордон в Фiнляндiї, але був затриманий фiнськими прикордонниками i виданий Радам. Пiд слiдством вiн довго перебував у Петрозаводськiй в'язницi. Ми з братом теж були там, але про нього нiчого не чули.
- Такоко болше шанса попаст в Швесiю у меня не бутет, - повторював вiн, сильно шкодуючи, що повернувся до Союзу з цiєї дурною iдеєю заробити.
Пiзнiше в журналi "MIGRANT TALES" я знайшов iнформацiю про Хейко:
"1973. Хейко Iгесма був затриманий фiнської полiцiєю i насильно повернений в СРСР, де вiн був помiщений в психiатричну лiкарню ... Мабуть, сама незвичайна втеча колишнього електрика i спортсмена Хейко Iгесма, який перетнув кордон в Фiнляндiї пiшки непомiченим.Спочатку вiн увiйшов в країну у вереснi 1971 року, а потiм повернувся в СРСР влiтку 1972 року, пiсля того, як був розчарований холодним прийомом у Швецiї. Пiсля того як вiн був звiльнений з психiатричної лiкарнi в Естонiї, Хейко намагався втекти ще раз, але фiни повернули його. Мiж 1947 i 1989 рр. щонайменше п'ятнадцяти чоловiк змогли втекти з Естонiї на Захiд. Близько половини з них бiгли по морю ".
"1973 HEIGO JOQESMA was arrested by Finnish police and forcibly returned to the USSR where he was committed to a psychiatric hospital... Perhaps the most extraordinary escapee was electrician and athlete Heigo Jogesma, who crossed the Eastern Finnish border by foot undetected on three occasions. First he entered the country in September 1971, then returned East in the summer of 1972 after being disappointed by his cold reception in Sweden. After he was released from a psychiatric asylum, Jogesma tried to defect once again, but the Finns returned him. Вetween 1947 and 1989, at least fifteen people succeeded in fleeing Estonia for the West. Around half of them escaped by sea". Migrant Tales, 11-28-2008
З шостого вiддiлення потрiбно було перенести кiлька лiжок у новозбудований корпус. Я приєднався до групи хворих i таким чином змiг зустрiтися там з Євгеном Брагунцом, тим самим, який прикував себе ланцюгом до огорожi на Лобному мiсцi в Москвi. Женя був виписаний i чекав разом з Хейко вiдправку в Таллiн. В надiї на виписку вiн весь цей час був обережним у своїх висловлюваннях, але зараз вiдповiв контролеровi, який помiтив, що у них в палатi лампочка злегка зафарбована синiм кольором i наказав її очистити.
- Луїс Корвалан тортурами називав палаючу вночi лампочку, а ви так нас щодня роками катуєте, - невдоволено з обуренням сказав Євген.
Вже вранцi Женя поплатився за свої слова, коли лiкар вирiшила посадити його на курс сульфазiну i трицедiлу. Це була сумiш з аду, той випадок, коли найменший рух вiд сульфазiну розриває все тiло вiд болю, а триседiл викручує i вимагає рухатися. Я знайшов його швидко. З блiдим i змарнiлим обличчям вiн лежав на лiжку i стогнав вiд високої температури i нестерпного болю.
- Значить виступити вирiшив? - пiдiйшовши до його лiжка запитав я.
- П-о-г-а-н-о менi. Крутить мене. Закололи за все, - вмираючим голосом скаржився вiн, - запиши мою адресу i повiдом, що мене нiколи не випустять з цього дурдому, помру я тут.
Бiльше я не бачив Євгена Брагунця, знаю тiльки, що Корвалана вiн буде пам'ятати все своє життя.
У 1987 роцi Женя подзвонив менi в Нью-Йорк, вiн тiльки що прибув до Америки i його спонсори поселили його в мiстi Провiденс в штатi Род-Айленд.
- Саша, я в Америку прибув боротися з комунiзмом, а вони мене влаштували працювати на якусь паршиву фабрику. Що робити? - запитав вiн.
- Працюй i плати податки, а американський уряд нехай розбирається з комунiстами, - вiдповiв я йому.
А що ще я мiг порадити?
Пiсля цього дзвiнка Женя нiколи менi бiльше не дзвонив i як склалася його доля я не знаю.
Хворi приносили брудний посуд i не поспiшали повертатися в вiддiлення. Вони розповiдали новини, курили.Посудомойщики за шматок вареного серця або миску смажених курячих пупкiв забирали молоденьких полудебiльних гомусексуалiстiв Вiкочку i Ленку в пiдсобну кiмнату i там займалися з ними "любов'ю".
У Радянському Союзi кримiнальний свiт зневажає гомосексуалiстiв i, назвавши кримiнальника цим словом, можна бути сильно побитим або навiть вбитим. Насправдi, в тюрмах i таборах гомосексуалiзм - звичайне явище, з тiєю рiзницею, що за кордоном обидва партнери iменуються гомосексуалiстами, а в СРСР - так називають тiльки пасивного партнера. Я зневажав цих людей. Єдине, що я мiг їм сказати, не вiдповiдаючи за свої слова так це: "Як було б здорово, якби за законом активних хлопцiв повнiстю кастрували i вони могли б за бажанням стати пасивними".
Обличчя одного хворого менi було добре знайоме, але я нiяк не мiг згадати де я його бачив. Вiн сильно видiлявся на фонi всiх, постiйно топтався на одному мiсцi i був дуже загальмований. Це був Толiк, я згадав, вiн лежав з Мiшею в десятому вiддiленнi в Днiпропетровську. Вiн не вiдразу впiзнав мене. Там я був наголо обстрижений, а тут волосся вже прикривало мочки вух i одягнений я був в хорошу байкову пiжаму.
- Пiсля вас Iвана Бого i ще iнших вiдвезли в Казанську спецлiкарню, а мене батьки виклопотали перевести сюди за мiсцем проживання.
У 1977 роцi приїжджав головний психiатр МВС Рибкiн, вiн всiх хворих, хто бiльше п'яти рокiв був в лiкарнi на бесiду до себе викликав i багатьох виписав. Каткову на пенсiю проводили.
- Значить i в "Днiпрi" крига зрушила.
- Не сказав би, зараз там умови ще гiрше стали, нiж були при вас. З прибудовою нового корпусу хворих стало бiльше, так що на прогулянцi гуляти стало зовсiм нестерпно, та й двiр сам загородили листами шиферу заввишки в два метри, щоб нас бачити нiхто не мiг i ми, крiм клаптика неба крiзь колючий дрiт теж нiчого не бачили. Телевiзор у вiддiленнi поставили.
- Телевiзор! В Днiпропетровську?! - здивувався я.
- Так. За рахунок хворих купили. Однi хворi самi грошi дали, а у тих хто не хотiв, з рахунку проти їх волi зняли. Лiкарi говорили, мовляв все одно телевiзор дивитися будете.
- А де його поставили?
- У найбiльшiй палатi на поверсi, де столову зробили. А так як сто сiмдесят чоловiк в їдальню не помiщаються, так санiтари зробили списки по сорок чоловiк. Сорок сьогоднi, наступнi - завтра i то, якщо санiтара консервами не пiдiгрiєш, легко чергу втратити можна. А так, все як i ранiше i в боки вiд санiтарiв отримують i щi кислi на обiд весь час. Ранiше у вiддiленнi ми носили зекiвськi старi костюми, так i їх заборонили, тепер всiх в одних кальсонах залишили.
Толiк вiдповiдав охоче на всi мої запитання i я дiзнався, що судновий механiк Володя Корчаг, радист Михайло Iваньков, австралiєць Стьоба все ще в лiкарнi i що вчителя географiї з Одеси, Василя Сiрого намагавшегося викрасти лiтак, лiкарi почали безбожно лiкувати нейролептиками. (Василь Сiрий помре в Днiпропетровську у 2012 р. у вiцi 84 роки. Був учасником "Меморiалу".)
- У нас у Днiпрi бунт був, - раптом згадав Толiк, - кiлька хворих з одинадцятого вiддiлення захопили заручником самого начмеда Семеряжку, коли вiн обхiд робив. Прибув начальник лiкарнi Бабенко з ментами. Хлопцi вiдразу йому сказали, що вони не заподiють нiякої шкоди начмеду в тому випадку, якщо вiн їм пообiцяє перевести їх в iншi спецлiкарнi, а також дасть гарантiю, що пiсля звiльнення Семиряжко їх не буде карати нейролептиками. Бабенко стримав своє слово. Трьох бунтарiв вiн розкидав по рiзним вiддiленням i нiкого не покарав, а потiм їх вiдвезли з лiкарнi.
Ця новина вразила мене своєю неймовiрнiстю. Бунт в стiнах Днiпропетровської лiкарнi!
Глава 81
Газети i пiрати
Пройшов мiсяць пiсля вiд'їзду Мiшi. Нарештi я отримав вiд брата довгоочiкуваного листа.
"Здрастуй, Саша! - писав вiн,
- Повiдомляю новини: пiсля одинадцяти рокiв перебування в Днiпропетровськiй лiкарнi виписаний Андрiй Заболотний! Сергiй Потилiцин, пробувши там сiм рокiв, переведений на вiльну лiкарню в Нальчик ".
У груднi 1999 року Сергiй Потилiцин на моє запрошення приїжджав до Америки. Пробув близько року, закохався в цю країну, але не так просто виявилося отримати документи з дозволом на проживання, i, не бажаючи порушувати закони, вiн повернувся в Росiю. Через деякий час Сергiй потрапив до Францiї. Отримавши всi документи, вiн живе тепер в тiй країнi i був нашим гiдом, коли ми приїжджали в Париж.
Я з дружиною Iрою i Сергiй Потилiцин. Париж, 2007 р.
"Я перебуваю в Гейкiвцi, - продовжував писати Мiша. - Це сорок кiлометрiв вiд дому. Ще рiк тому в цьому примiщеннi був свинарник або стайня, а тепер тут живемо ми. Умови в лiкарнi жахливi. Всi хворi сильно загорнутi, з ними неможливо спiлкуватися. Є серед них кiлька принудчикiв, їх тримають тут давно i не обiцяють виписати. Скiльки доведеться бути менi в цiй дирi, не знаю. Якщо випишуть тебе влiтку, просися, щоб тебе вiдправили на вiльну лiкарню до родичiв в Онегу. Бувай. Мiша "
Пiсля виписки не хотiлося повертатися на Україну i лист брата тiльки пiдтверджував мої побоювання. У своїх листах я просив маму переоформити опiкунство i писати клопотання, щоб мене перевели пiсля комiсiї в Онегу, проте мої листи не сподобалися моєму лiкаревi.
- Саша, припини писати таке, - зажадав Фукалов. -Пiсля виписки ти поїдеш на Україну за мiсцем проживання.
- А якщо моя тiтка в мiстi Онега на себе опiкунство переоформить?
- Нi, тiльки на Україну, Онега близько до кордону. Ось приїдеш до себе додому, а звiдти - куди хочеш.
- Але в Кривому Розi навiть лiкарнi нормальної немає. Он, брат пише, що колишнiй свинарник пiд лiкарню пристосували.
Лiдiя Миколаївна Бiссiрова сидiла за своїм столом i писала, але останнi мої слова зачепили її.
- Ти все критикуєш, все тобi не подобається у нас. Телебачення тобi наше не подобається, музика теж. А що ж ти хочеш? Ти такий молодий! Що ти зробив для Батькiвщини? Що ти зробив доброго для неї? На готове все вiдразу хочеш. Ну i що, що лiкарня, як твiй брат пише, в колишнiй стайнi? Нiчого з тобою не станеться, - говорила Бiссiрова гнiвним тоном, вiд якого вiяло хорошим курсом амiназiну.
- Добре, раз не можна, так не можна. Поїду додому, може там не так i погано, - поспiшив заспокоїти я її, поки вона мене ще не випровадила з кабiнету прямо в процидурку.
Прибалтiйська весна мало чим вiдрiзнялася вiд зими. Погода змiнювалася на день по кiлька разiв. В один такий непогожий день я познайомився вiдразу з двома "повiтряними пiратами".
Перший - Юрiй Петров - молодий хлопець з Калiнiнграду.
- Я давно мрiяв вирватися з Союзу. Вирiшив, що викрадення лiтака в Швецiю - єдиний спосiб. Влiтку 1977 я взяв квиток на рейс Рига - Таллiн i, коли лiтак набрав висоту покликав стюардесу i показав їй записку, - розповiдав менi весело Юра, якого в Черняхiвськiй лiкарнi ще не лiкували так, як вчителя географiї В. Сiрого в "Днiпрi". - Вона прочитала записку i посмiхається, думає я жартую, а я їй кажу: "Виконуй! Iнакше зараз всi злетимо! "- i показав пляшку з-пiд кефiру в паперовому пакетi. Стюардесу вiдразу як вiтром здуло. Прибiг пiлот i запевнив мене, що полетимо до Швецiї i, полiтавши над Балтийським морем посадив лiтак в мiстi Вентспiлс, недалеко вiд Риги. Стюардеса пiдiйшла до мене i каже: "Ось вам i Швецiя, молодий чоловiк". Пiдiгнали трап i мене запросили на вихiд. "Хай живе Швецiя! Хай живе Свобода! "- закричав я, опинившись на трапi, але ззаду мене схопили i швидко одягли наручники.
" Швецiю захотiв !?" - почув я росiйську мову i все зрозумiв.
Другим "пiратом" був Руслан Iсаков, рокiв тридцяти, чеченець з Грозного. Вiн намагався виїхати з Радянського Союзу, але швидко зрозумiв, що це безнадiйна трата часу i залишилася остання надiя - це захопити лiтак. Четвертого липня 1977 року вiн сiв в маленький лiтак АН-2, який виконував рейс Грозний - Елiста.
- Зрозумiй, хлопче, - почав благати переляканий пiлот, дивлячись на щось схоже на гранату у себе пiд носом , - на цьому лiтаку неможливо подолати тисячу кiлометрiв до Iрану, нам пального не вистачить.
Пiлот говорив неправду. До Елiсти було стiльки ж кiлометрiв, скiльки i до Iрану, а до Туреччини - ще менше. Доводи пiлота переконали Руслана i вiн здався, показавши їм вiйськовий компас замiсть гранати.
Про iснування спецлiкарень Руслан знав смутно, але вирiшив постаратися потрапити краще туди, нiж на десять рокiв на зону. В Iнститутi Сербського вiн переконував лiкарiв, що дуже цiкавиться iсторiєю i культурою Iрану i хотiв би вiдвiдати цю країну i пожити там.
Старша медсестра Нiна Василiвна пропонувала хворим каталог на пiдписку журналiв i газет. Пiдписка проводилася два рази на рiк.
Не знаю чому, але я вперше за весь час перебування в лiкарнi взяв в руки важку пiдшивку i виписав кiлька газет i журналiв на пiвроку.
-Що ти там понавиписував ?! Тiльки ти у вiддiленнi до такого можеш додуматися, - викликавши мене з роботи, запитала старша медсестра, яка ставилася до мене дуже добре.
- Ви самi вчора перевiрили мiй листок з пiдпискою, - не розумiючи в чому справа, вiдповiв я.
- Навiщо тобi знадобилися цi журнали, як вони там називаються .... "США "? "За кордоном?". Лiкар думає, що ти знову за кордон тiкати збираєшся? У тебе в головi один закордон.
- Можна я вiдмiню всю цю пiдписку?
- Це тобi з лiкарем вирiшувати, - i вона зайшла в ординаторську.
- Заходь, тебе Лiдiя Миколаївна бачити хоче, - покликала мене старша медсестра.
Лiдiя Миколаївна в цей час замiняла заввiддiлу Д. Ф. Жеребцова. Мiй новий лiкар Анатолiй Миколайович Бджоляр сидiв мовчки i спостерiгав. Вiн був дуже молодий i працював в лiкарнi всього кiлька тижнiв.
- Саша, навiщо тобi знадобився цей журнал "США - полiтика, економiка, iдеологiя"? Ти що, знову збираєшся туди бiгти? Адже так виходить. Все тебе за кордон тягне, i скарги на тебе, що польське телебачення ти включав, адже крiм тебе його дивитися нiхто не бажає, ти просто нав'язуєш його хворим. Я бачу тобi все радянське не подобається, а ми тебе хотiли в цю комiсiю на виписку пiдготувати.
- Лiдiя Миколаївна! - благав я, миттєво зрозумiвши, що я в дуже жалюгiдному становищi, - адже всi цi журнали нашi, радянськi, завдяки їм я хочу дiзнатися наскiльки хитромудро працює американська пропаганда i яку брехню вони поширюють проти нас, а що стосується польського телебачення, так я вже кiлька мiсяцiв тому здав ключi вiд телевiзора i не вiдповiдаю за нього. Адже я приходжу з посудомийки пiзно i тому рiдко його дивлюся.
- А навiщо ти виписав журнал "Судова психiатрiя"?
- Щоб краще вивчити свою хворобу i в майбутньому не вчиняти злочинiв. Як тiльки вiдчую, що захворiв, я буду про це знати i вiдразу звернуся до лiкаря за допомогою.
- Ми вирiшили, що тобi потрiбно трохи пiдлiкуватися, - сказав несмiливо свiтловолосий Бджоляр, поглядаючи на Бiссiрову, - ось ти i з Лiдiєю Миколаївною був грубий, - додав вiн, як би у виправдання. - Усе! Будеш два рази на добу отримувати в iн'єкцiях амiназiн. Вiльний, - пiдтвердила вирок лiкар.
Увечерi щаслива медсестра Iрина Миколаївна, не поспiшаючи вийняла з кипятилки величезний шприц, спритним рухом руки вiдбила шийку ампули i, поглядаючи на мене, стала заповнювати чотирма кубиками амiназiну шприц.
- Це дуже хорошi лiки, вони всiм на користь йдуть, - сказала вона, всадив шприц менi в сiдницю.
В одну мить життя знову перекинулося, все стало похмурим i безпросвiтним. Про роботу довелося тимчасово забути. Я втратив час i тiльки з жахом чекав на ранок i на вечiр - час отримання процедур. Хулiган Володя Котов з Пермi бачив мiй нещасний вигляд i почав доглядати за мною. Вiн вставав вночi, приносив менi воду, якщо я хотiв пити, водив до їдальнi, змушуючи мене що-небудь з'їсти. На превелике щастя, в цей час приїхав до мене на побачення батько, йому вдалося зустрiтися з лiкарем i поговорити про мене.
- Саша! У тебе такий хороший батько, тiльки завдяки його проханням я скасовую тобi лiкування, - повiдомила менi лiкар.
- Лiдiя Миколаївна, я був з вами грубий, вибачте.
- Саша! Чому ти такий iнфантильний? Як ти думаєш жити далi?
- Я не буду нiколи бiльше читати газети i журнали i виписувати їх, вибачте мене за це. ( "Може цим я її образив, зрозумiй цих психiатрiв", - думав я.)
- Тобi потрiбно думати про виписку. Ми робимо все, що вiд нас залежить, заради тебе. Ось ми вирiшили твої документи пiдготувати на цю комiсiю, так що добре подумай про свою подальшу поведiнку, - пояснювала менi спокiйним i приємним тоном Бiссiрова.
- Ти зараз знову вийдеш на роботу в посудомийку, - приєднався до розмови Бджоляр, не знаючи з чого почати. - Ти - не злочинець, у тебе з ними немає нiчого спiльного. Скажи, а тобi вiдомо, хто у вiддiленнi чай п'є?
- Чифир, - поправила його Бiссiрова.
- Так, хто чифир п'є або кому грошi приходять? - допитувався Бджоляр.
- Ви ж знаєте, що я у вiддiленнi майже нi з ким не спiлкуюся, а на роботi у вiльний час один по двору тусуюсь.
- Тусуєшся? Що, в карти граєш? - здивувався Бджоляр.
- Та нi, по двору гуляє, - перевела йому Бiссiрова.
- Якщо щось побачиш, повiдом нам, добре? - попросив Бджоляр.
- Обов'язково, - погодився я, знаючи, що не потрiбно висловлювати їм з цього питання свою категоричнiсть. Нехай живуть надiєю i менi вiд цього легше.
Заклопотанiсть лiкарiв я розумiв, але, на жаль, допомогти я їм не мiг. Багато що менi не подобалося, що робили у вiддiленнi хворi, якi сидiли в кримiнальних таборах по багато рокiв i намагалися жити за законами зони в лiкарнi. У нас у вiддiленнi було кiлька груп, що складалися з таких хворих. У них крутилися грошi, на якi вони купували чай для чифиру або наркотики. Часто цi групи мiж собою влаштовували розбирання i закiнчувалися вони тим, що ворогуючi сторони виявлялися разом в наглядовiй палатi.
Пiсля кожної такої подiї адмiнiстрацiя лiкарнi посилювала режим у вiддiленнi, забороняючи перебувати в туалетi вiдразу декiльком хворим або iнодi замикаючи палати на ключ. А пiсля того, як в четвертому вiддiленнi хворi захопили в заручники медперсонал i зажадали чи то виписати бiльше людей з лiкарнi, чи то послаблення режиму, тодi я подумав, що хворi своїми дiями самi штовхають адмiнiстрацiю лiкарнi на створення режиму, як у "Днiпрi". Там у "Днiпрi" вiд однiєї думки створити угруповання таким людям вiдразу ставало погано, знаючи, як за це будуть "лiкувати".
Я жив у вiддiленнi своїм життям, - життям спостерiгача - i був завжди радий бачити в наглядовiй палатi цих кручених хлопцiв, доведених лiками до жалюгiдного стану, благавших лiкарiв про пощаду.
Глава 82
Останнє лiто
На дворi був травень. Цвiв бузок, дзижчали бджоли. Голуби воркували на даху. Товстi коти пiсля гучної ночi вiдсипалися на теплих каменях мостової. У прогулянкових дворах гуляли хворi, слухаючи музику. Я знайшов собi друга - Леонiда Iвановича Мельникова, маленького зросту, забавного, рокiв п'ятдесяти чоловiка. До лiкарнi вiн прибув недавно з Краснодару, разом з iсториком i журналiстом Iваном Григоровичем Федоренко i обидва вони мали статтю "За наклеп на радянську дiйснiсть". Мельников працював зi мною в посудомийцi.
- Ти знаєш як треба боротися з комунiстами? - запитав вiн мене вiдразу при першому знайомствi.
- Нi, мене це зовсiм не цiкавить.
Леонiд Мельников, мiй батько Iван Шатравка, Iван Федоренко. Краснодар 1989 рiк.
- Ленiним, зрозумiв? - не вiдступався вiн, - я всi його книги перечитав, здається п'ятдесят п'ять томiв i там стiльки цiкавого познаходив, справжня антирадянщина. Ти тiльки послухай, що Ленiн про мир говорить: "Ми повиннi укладати такi мирнi договори, що б могли розiрвати їх в будь-який момент i оголосити вiйну всьому свiту." - Так ось, я вирiшив вести агiтацiю проти комунiстiв їх же Ленiним. Для цього я вiдкрив легально Комiтет соцiального сприяння у Феодосiї, де я тодi працював. Моїм завданням було ознайомити на курсах людей з працями Ленiна. Уявляєш, народ повалив i навiть КДБiст-спостерiгач спочатку нiчого зрозумiти не мiг. Читаю цитати Ленiна, а звучить ця антирадянщина чистiше, нiж за захiднi радiоголоси. Мiсцева влада не знає що робити. Як заборонити вивчати працi вождя? Знайшли причину, звiльнили мене за скороченням штату. Довго я поневiрявся по Феодосiї в пошуках роботи i зi скаргами по рiзних iнстанцiях. Владi це набридло i мене в мiсцевий дурдом запроторили. Ледве вийшов я звiдти i мерщiй повернувся в рiдний Краснодар. Взявся знову органiзовувати курси з вивчення праць Ленiна, так вони мене тепер сюди вiдправили, - розповiдав Леонiд Iванович.
Мельников був невичерпним агiтатором. Вiн, як мiсiонер, потребував послiдовникiв i, як тiльки я вiд нього йшов в прогулянковий двiр, вiн збирав навколо себе хворих i починав давати їм уроки "за вождем".
Iвану Федоренко було теж рокiв пiд п'ятдесят. На вiдмiну вiд Мельникова вiн був менш балакучим i було видно, що вiн нiяк не може повiрити, що з ним сталося i що його визнали божевiльним. Пiд час наших рiдкiсних зустрiчей вiн скаржився менi, що в психлiкарню його вiдправили євреї, високопоставленi партiйнi керiвники Краснодарського краю, з якими у нього виник конфлiкт через розслiдування iсторичних революцiйних подiй i часу становлення Радянської влади на Кубанi.
Забiгаючи вперед скажу, що в лiкарнi вiн, як i Мельников, пробуде близько двох рокiв. Пiсля розвалу Радянського Союзу Федоренко буде брати активну участь в товариствi "Меморiал" i в життi Кубанського козацтва.
На початку дев'яностих рокiв менi довелося знову зустрiтися з ним, але вже в Нью-Йорку, коли I. Федоренко вiдвiдував козацьку громаду в Нью-Джерсi. В аеропорту iм. Д. Ф. Кенедi вiн зiйшов з трапу лiтака в усiх козацьких регалiях, одязi i шапцi кубанського козака i вiдразу виникли неприємностi пiд час проходження митного огляду.
В Америцi вiн пробув недовго, кiлька тижнiв, пiсля цього я втратив зв'язок з ним.
Через багато рокiв, переглядаючи iнтернет я знайшов повiдомлення, що Iван Г. Федоренко помер. Влiтку 2007 року в Краснодарi вiн вийшов вночi зi своєї квартири прогулятися на вулицю, де на нього напали хулiгани i побили його до смертi. Йому було 75.
- Знайомся, поет Валентин Соколов, - представив менi Мельников людину з набряклим вiд хвороби обличчям, з самокруткою в руцi. - Напевно його послiдовник у боротьбi з комунiзмом, - з iронiєю подумав я i мав рацiю.
Соколов був схожий на розвалений старий ватний матрац, коли прийшов на посудомийку важко з хрипом дихаючи вiд нападу астми i принiс каструлi. Я не знав, що йому наговорив про мене Леонiд, майстер пофантазувати, але Соколов вiдразу запропонував менi:
- Слухай, я почитаю тобi мiй вiрш "Сокири", - прохрипiв вiн менi в обличчя.
"Гаразд, думаю," - читай.
В.Соколов.Портрет роботи Олексiя Рамонова.
Я з поезiєю не дуже дружив, згадуючи безсоннi ночi в шкiльнi роки, коли зубрив всякi пiснi про соколiв i буревiсникiв. Валентин став читати i щось з ним сталося, астма i хрип пропали i рiвним голосом вiн почав:
* * *
Так лежали сокири
до пори,
I ржавiли сокири
до пори.
Почалася ця гра
Не вчора:
Дзвiн литої сокири,
Крик: Ура! ..
Дзвоном падали з гори
Сокири,
На кривавi бенкети
Сокири,
Там, в сiмнадцятому роцi
на бiду
Правих вiддали пiд суд
на бiду.
I з тих пiр у нас їжа -
лобода
А раби i пани,
Як завжди
I на багато, багато рокiв
Партквиток
Вiд народу сховав свiтло
Партквиток,
I без дiла сокири
до пори.
Почалася ця гра
Не вчора,
наближається пора
сокири,
виготовленi гостро
сокири
На кривавi бенкети
Сокири!
Валентин Зека
Я не очiкував почути подiбне i треба було бути повним iдiотом, що б не оцiнити наскiльки "Сокири" Соколова небезпечнi для робочого-селянського раю.
- Я тобi ще почитаю, хочеш?
- Виходь частiше, я з задоволенням буду слухати, - вiдповiв я i побiг на кухню принести йому кислячку, я сам робив його з молока. Соколов був психiчно абсолютно здоровою людиною, чого не можна було сказати про його фiзичний стан. В цей час в лiкарнi вiн не отримував сильного лiкування нейролептиками. До самої виписки, шiсть мiсяцiв, я спiлкувався з Валентином, пригощав його чим-небудь смачним, принесеним з кухнi,а знаючи як вiн любив курити, особливо махорку, в свiй ларьок я набирав багато пачок i передавав йому.
- Вони мене тепер нiколи не звiльнять i протримають до самої смертi в божевiльнi, - скаржився Валентин, який двадцять вiсiм рокiв зi своїх п'ятдесяти одного провiв в полiтичних i кримiнальних таборах в покарання ... за свої вiршi.
А замiсть ран вам - ресторан
I владний жест, як жерсть.
А нам, баранам - наш баран,
I нема чого їсти нам.
Тобi, барон, дадуть батон
I на батон - повидло,
А нам, баранам - термiн i стогiн,
I крик: Працюй, бидло! ..
Тобi, барон, дадуть погон,
Погон i партквиток.
А нам столипiнський вагон,
Раз на добу туалет.
Все життя виховують нас
Бiрони чи барони,
Їм до душi робiтничий клас,
Закутий в закони,
Вона в сiмнадцятому роцi
Ходила в куртцi шкiрянiй,
Ось цей птах какаду
З душею обмороженою,
Але рiк сiмнадцятий забутий,
Затертий i заболочений.
Цвяхами i кулями забитий,
Навхрест забитi.
Тобi, барон, дадуть погон,
А нам - столипiнський вагон,
Раз на добу туалет
Пройде два роки. Залишиться позаду Олiмпiйське лiто 1980, смутний час для всiх неблагонадiйних елементiв соцiалiстичного Раю. Повiї i алкоголики, антипорадники i божевiльнi зможуть знову зiтхнути на короткий час, вийшовши з камер попереднього ув'язнення та з божевiльних будинкiв, поки пiсля важкої роботи КДБiсти, мiлiцiя i психiатри зроблять собi короткий перепочинок. До цього часу я буду вже пiвтора року на свободi. Правильно буде сказати на радянськiй свободi, де кожний мiй крок i кожне слово перебували пiд наглядом охоронцiв порядку цiєї країни. Як i належить "виплодку пекла" я знову пробув кiлька тижнiв в божевiльнi i був випущений на час подихати "свiжим повiтрям".
Валентин Петрович Соколов був виписаний до цього часу з Черняхiвської спецлiкарнi i знаходився в Новошахтинськiй загального типу. Мої батьки твердо вирiшили оформити опiкунство на Соколова. Мама вiдправляла в Новошахтинську лiкарню потрiбнi для цього документи, заяву з проханням забрати Валентина, бажанням надати йому житло, але нiякої вiдповiдi нiколи не отримала. Валентин писав в листах, що його лiкар була б рада його звiльнити.
З'їздивши потайки на вокзал за квитком на поїзд, мама дала менi свiй паспорт, квиток i я, вистрибнувши з балкону першого поверху, де ми жили ,i залишивши в невiданнi невiдомих людей, цiлими днями сидiвших на лавцi бiля пiд'їзду нашого будинку, поїхав в Новошахтинськ.
В Новошахтинськ я прибув пiд вечiр, коли всi поспiшали з роботи додому. Починало темнiти, коли дверi в лiкарнi вiдкрила менi нянечка i дiзнавшись, що я приїхав за Соколовим пiшла доповiдати лiкарям. Через кiлька секунд з'явилася його лiкар, середнiх рокiв струнка жiнка i запросила мене пройти у вiддiлення. Я йшов за нею по коридору де тьмяно горiли лампочки.
- Валентин! Валентин! За тобою приїхали! - вже кричав якийсь хворий.
- Саша! - хтось махав менi рукою за дерев'яним бар'єром. Це був Соколов.
- Я не можу сама виписати Валентина, - називаючи його по iменi, сказала лiкар, - це може вирiшити главрач, я думаю, що вiн ще у себе в кабiнетi.
I поки вона йому дзвонила, нам влаштували побачення.
З тих пiр як я бачив його в Черняхiвську ,вiн сильно змiнився. Зараз вiн виглядав краще, рухався жвавiше i пропали глибокi мiшки пiд очима.
- Я приїхав за тобою, ось, речi привiз, - вказав я на сумку, - тiльки що вирiшить главрач?
Моя лiкар згодна, тiльки думаю, що вони (КДБ) мене хочуть в цьому кам'яному мiшку до самої смертi протримати. Ксенiю, дружину, так залякали, що вона навiть боїться вiдвiдати мене, - поскаржився вiн.
Головний лiкар лiкарнi Лiсоченко Володимир Юхимович був в своєму кабiнетi. Швидко пробiгши очима по заявi матерi, i вiдклавши її в бiк, вiн став з увагою слiдчого розглядати кожну сторiнку її паспорта.
- Навiщо вам це? - раптом запитав вiн. - Соколов - тяжкохворий чоловiк, старий лагерник i рецидивiст.
- Я знаю Валентина i моя сiм'я хоче забрати його звiдси, - наполягав я, не бажаючи вступати з ним в дискусiю.
- Ви просто не уявляєте на що ви себе прирiкаєте. Вiн вiдразу почне писати вiршi, як тiльки опиниться у вас! Ви це розумiєте?
- Ну i нехай пише на здоров'я!
- Я не можу сам вирiшити питання про виписку. Це в компетенцiї тiльки обласного вiддiлу охорони здоров'я, - змiнив тему Лiсоченко i почав наполегливо дзвонити в облздороввiддiл, поглядаючи пiдозрiло на мене. На моє щастя на iншому кiнцi дроту не пiднiмали телефон.
"Який може бути вiддiл охорони здоров'я о шостiй годинi вечора ? Зараз черговий в КДБ пiднiме трубку i отримувати менi сьогоднi ввечерi сульфазiн в наглядовiй палатi ", - подумав я.
- Приходь завтра о десятiй ранку, - втративши надiю додзвонитися, запропонував главрач.
Лiсоченко Володимир Юхимович - головний лiкар ГОУЗ "Спецiалiзована психiатрична лiкарня м Новошахтинська Ростовської областi", лiкар вищої категорiї, вiдмiнник охорони здоров'я, почесний донор Росiї, ветеран працi.
* * *
Страшно як i порожньо як
Жити пiд знаком дрiбницi.
Пусто як i страшно як
Залишатися в дурнях,
Скiльки разiв душа вповзала
У блакитнiй пролiт вокзалу!
Страшно тут i порожньо тут:
Вiтри чорнi метуть,
Вiтри чорнi цвiтуть
Тут.
Валентин Зека
Додому до Кривого Рогу я повернувся один.
Мiша пiшов вiдзначатися у психдиспансерi. Лiкар його привiтно зустрiв, натиснувши пiд столом на кнопку, викликаючи санiтарiв. Санiтари скрутили брата i потягли в наглядову палату. Тут же з'явився главрач диспансеру зi свитою лiкарiв.
- Навiщо ти їздив до Соколова в Новошахтинськ? - допитувався вiн у брата.
- Не знаю я нiякого Соколова, - заперечував брат.
Лiкарi зрозумiли, що осiчка вийшла i вiдпустили Мiшу. Додому ми повернулися майже одночасно.
- Мене зараз в диспансерi про твою поїздку допитували, - перше, що вiн сказав менi.
Не чекаючи поки за мною прийдуть, я швидко зiбрав речi, сподiваючись якомога швидше виїхати з України, де схоже, терпiнню влади пiдходив кiнец.С цього дня всю переписку i матерiальну пiдтримку з Валентином Петровичем Соколовим вели мої батьки, особливо старалася мама. Скоро вона дiзналася, що з Новошахтинської лiкарнi його повернули назад в Черняхiвськ.
Фото з тюремного архiву 1958 року.
Про смерть Валентина я дiзнався у 1984 роцi, перебуваючи у ув'язненнi з 1982 року в одному iз кримiнальних таборiв Казахстану за свою приналежнiсть до Незалежного руху за Мир.
* * *
Плакати, плакати, плакати ...
Обiцянок штучний мед.
На тронi вгорi -бюрократи,
Внизу - прокажений народ.
А вище - ступенi, ступенi.
На кожнiй ступенi чини.
I прапор. На прапорi Ленiн,
Релiквiя страшної країни.
Валентин ЗК, 1957 р.
Валентин Антропов, колишнiй полiтв'язень, згадує: "Валентин Соколов повертався з Новошахтинського психоневрологiчного диспансеру знову через нарсуд в Черняхiвську в'язницю-психушку, взагалi нi за що. З лiкарнi загального типу його не виписували за вказiвкою КДБ, тому що занадто, вже боялися його крамольних вiршiв ( "Стрiляйте червоних", "Барон" i iн.). На свободу його не випустили, а сфабрикували справу, суд винiс таку ухвалу: змушував хворих жувати сухий чай, сприяв втечi двох принудчикiв, проводив антирадянську пропаганду в божевiльнi!
I так - дурхата N111 для душевнохворих в Новочеркаськiй в'язницi, де я зустрiвся з Соколовим,- згадує Валентин Антропов. Валентин Петрович дуже зрадiв, що я в якийсь мiрi лiтератор. З лютого по 18 травня 1981 ми перебували з ним разом. Мою душу, як вiтрило, вiн наповнив своїми вiршами:
* * *
А начальник з волчка -
Очi -чорна точка.
Ненавистi з зiницi
Кулеметний рядок.
Валентин З / К
Вiн розумiв, що їде в останнiй раз, що бiльше не витримає нейролептичних iн'єкцiй, що днi його полiченi. Валентин Петрович став гарячково перекладати зi своєї голови в мою пам'ять свої останнi вiршi. Володiючи феноменальною пам'яттю, я вивчив напам'ять 250 його вiршiв i три поеми.
Треба сказати, що в цей час Валентин Петрович страшно хворiв на астму. Часом напади доходили до задухи.
Я по 20-30 хвилин бив в залiзнi дверi алюмiнiєвою мискою, вимагаючи приходу лiкаря. Як завжди була мерзенна фельдшерка, робила поетовi укол, залишала двi таблетки теофедрину, i так до наступного нападу. Одного разу до нас в бокс пiдсадили буйного здорованя, який запитав:
- Скiльки нас?
Валентин Зека вiдповiв:
- З тобою троє ...
- Ну, до ранку буде менше, - заявив здоровань i повiдав нам, що його кличка "Мамонт".
Ми насторожилися i вирiшили спати по черзi. Пiд ранок здоровань раптом став душити мене сонного. Валентин Петрович схопив зi столу великий алюмiнiєвий чайник з водою i з усього маху вдарив iдiота по головi. Той аж присiв.Потiм очуняв i напав на Валентина. Незабаром прокинувся я i прямим ударом в щелепу вiдправив агресора на пiдлогу. Ми його зв'язали, а незабаром прийшли наглядачi.Валентин Петрович не без пiдстави помiтив:
- Не виключена можливiсть, що КДБiсти спецiально пiдсадили до нас в камеру цього душогуба. Якби я заснув, то до ранку ми були б готовi ...
Слава Богу, що пiсля цього нас залишили в спокої. За цей чималий промiжок часу я багато дiзнався про поета.
Вiн розповiв менi, що в 1948 роцi вiн був засуджений за вiршi до 10 рокiв позбавлення волi за горезвiсною 58-ю статтею КК РРФСР, а по звiльненню, в 1958 роцi, йому тут же знову дають 10 рокiв за цiєю ж статтею. Вiдбувши за iнакомислення 20 рокiв, Валентин Петрович друзями-"полiтиками" був запрошений в мiсто Новошахтинськ. Влада мiста вирiшила звiльнитися вiд поета. У 1970 роцi, йому впаяли три роки по 206-й статтi КК РРФСР, але потiм скоротили термiн до року, бо не було за що: головне владi хотiлося зробити з полiтичного поета просто кримiнальника. У 1972 роцi за тiєю ж статтею за хулiганство, радянський справедливий суд присуджує ще до 5 рокiв таборiв. Термiн свiй серед кримiнальникiв вiн вiдбув, як вiн менi говорив важко, тому що серед злодiїв, наркоманiв, лжебiзнесменiв його, як поета з соцiальним прицiлом не розумiли, i вiн всi п'ять рокiв жив пiд кличкою "Фашист ".
* * *
Вони мене так цькували,
Як труять хворого пса.
Косi погляди, як вила,
Очi, як два колеса.
А менi тiльки дiвчинку шкода:
Залишилася серед собак
I дивиться свiтло i жарко
У морок.
Валентин Зека
"Етапом на Черняхiвськ з Валентином Петровичем, - пише В. Антропов, - я пiшов 18 травня 1981 року. У Новочеркаськiй в'язницi нас сiм дурнiв доблеснi чекiсти впiхнули разом з кримiнальниками в тiсний чорний воронок. Мiсць було на 10-15 чоловiк, але завантажили 37, а хто забарився,- спускали на них вiвчарок. У Вiльнюсi нам пощастило: побули у вiдстiйнику тiльки до вечора i знову- воронок. Довезли до вокзалу. Висадили разом з кримiнальниками. Автоматники з вiвчарками взяли в кiльце. I ось тут-то сталося жахливе: психiчнохворий, який вiдчув галюцинацiї раптом побiг прямо на солдата з автоматом, той сторопiв, був вiдкинутий, але потiм прийшов до тями i полоснув по хворому довгою чергою. Хворий впав. Двi кулi засiли в його тiлi - одна в нозi, iнша в плечi. Перша розтрощила стегнову кiстку, i душевнохворий став подвiйним iнвалiдом.
П'ятого липня 1981 р. ми прибули в Черняхiвську в'язницю-психушку. У лазнi нас роздягли догола. Сидiли i посмiхалися лiкарi-офiцери, одягненi не в бiлi халати, а в форму внутрiшнiх вiйськ. Я потрапив разом з Валентином Соколовим у перше вiддiлення, де майор Михайло Устинович Плiскунов приступив до виконання наказу КГБ - застосувати до нас iнтенсивне лiкування. Вiн заколював нейролептиками поета В.Соколова. Його стратили. Вбивали повiльно, планомiрно. Ми намагалися йому допомагати: коли його сильно крутило, передавали циклодол i сухий чай, щоб хоч якось нейтралiзувати дiї нейролептикiв. Валентина Петровича кололи навiть за те, що вiн годував хлiбними крихтами голубiв на пiдвiконнi.
* * *
Поставить пташка нiжкою хрест
I за вiконцем крихти їсть.
Коли кати довели поета до такого стану, що вiн будь-якої митi мiг померти, вони поспiшили вiдправити його назад в Новошахтинську лiкарню, що б вiн помер як би на свободi.
Вiн помер 7 листопада 1982 року.
Ну, що було потiм? Мене виписали в лiкарню загального типу в мiсто Шахти за мiсцем проживання.
Я, звичайно, не знав, перебуваючи в Шахтинськiй психлiкарнi, що мого друга немає в живих. Попросив поїхати в Новошахтинськ Миколу Борзiна, який теж був в Черняхiвську вiдвiдати Соколова. Борзiн в 1984 роцi, восени, поїхав i привiз менi сумну звiстку, що Валентина Петровича немає в живих. Вражений цiєю трагiчною звiсткою, я виготовив триста листiвок iз закликом до боротьби проти режиму, а в кiнцi помiстив вiршi Валентина Зека (псевдонiм поета):
Сокири.
Так лежали сокири
До пори ...
З психiатричної лiкарнi я вiдпросився додому - перетягти для матерi вугiлля. Мене вiдпустили до сьомої вечора. Побувши вдома, зробивши що треба для матiнки, ввечерi я розкидав бiля центрального унiвермагу листiвки i приклеїв штук сто в людних мiсцях. Прийшов в дурдом до сьомої вечора. Через три тижнi з'явилися КДБiсти i викликали мене в кабiнет до завiдуючої Шахтинської ПНД Тисячної. Всi були в цивiльному. Сунули менi в нiс мою листiвку i запитали:
- Твоя робота?
Вийшли вони на мене по вiдомим вiршам Зека "Сокири", сперечатися не мало сенсу, я витрiщив тiльки очi i закричав, як iдiот, на всiх:
- Яку людину загубили! Але нiчого, вiн кинув прапор боротьби, а ми понесемо його далi!
Суд вiдбувся 1 жовтня 1985 року: сiм рокiв позбавлення волi з конфiскацiєю майна.
12 березня 1992 р. я вийшов на свободу.
Валентин Зека назавжди залишився в ГУЛАГу ".
Так згадував подiї тих рокiв друг поета Валентин Антропов.
* * *
Тут немає квiтiв i немає рiдних берез,
Сто тисяч раз поетами оспiваних,
Зате є тундра, хуртовини та мороз
I сонм людей, голодних i роздягнених.
Тут є простiр для в'язниць i хуртовин,
А для людей немає свiтла i простору,
I життя за цим заполярним колом
В кольорах i щастi з'явиться не скоро.
Тут сонце свiтить тiльки iнодi.
Звисає нiч над тундрою затьмареною.
В ночi холоднiй будує мiста
Безправний раб - радянський в'язень.
Звiдси кожен мислить, як пiти,
I волi чекає, як рожевого дива ...
Сюди ведуть широкi шляхи
I дуже вузькi - звiдси.
Валентин ЗК, 1955р.
Багато рокiв тому, в Америцi, я отримав листа з Радянського Союзу, вiд незнайомого менi чоловiка, художника з Новошахтинська, Рамонова Олексiя. У своєму листi вiн коротко викладав, що зовсiм випадково знайшов мою адресу i що йому вдалося вiдшукати могилу поета.
"Про Валентина Соколова я знав ще давно - з передач захiдного радiо, - писав Олексiй Рамонов, - але тодi крiзь ревiння шумогенераторiв було важко зрозумiти що-небудь конкретно. Я знав, що цей поет жив в цьому мiстi, де живу я, i помер у мiсцевiй психiатричнiй лiкарнi 7 листопада 1982 року. Перше, що менi спало на думку, - почати пошуки могили поета на кладовищi. Я виходив наше мiське кладовище вздовж i впоперек в надiї вiдшукати хрест або дощечку зi знайомим менi прiзвищем, але всi мої спроби виявилися марними. Тодi я став опитувати рiзного роду людей, поки менi не вказали на людину на прiзвище Була Володимир Iванович, який частенько потрапляв на лiкування в психiатричну лiкарню i був до того ж сусiдом по будинку Соколова, де жила Ксенiя.
Володимира Булу я застав п'яного в дим.
- Чи зможете ви показати менi могилу Валентина Соколова? - запитав я.
- У будь-який час дня i ночi, - вiдповiв вiн.
- Ви ж багатьом копали могили, так чому ви запам'ятали саме могилу Соколова? - поцiкавився я.
- Багато - це багато, а Валентин Соколов був не такий, як усi. Ця людина не проста, в ньому щось було, чого в iнших не буває, - вiдповiв Була.
Приїхали на кладовище. Була каже, що могила на третiй дорозi, в той час як я тiльки двi нарахував, - так я думаю: п'яний же вiн, так нехай буде для нього три. Однак Була мав рацiю, ледь помiтна на самому краю кладовища третя дорога перетинала його поперек. Невеликий горбок, зарослий бур'яном, без будь-якої таблички, а навколо огорожа iнших могил iз зiрочками, а поруч - плiч-о-плiч з горбком Валентина - могила мiлiцiонера. Дiйсно, виходить вiчний в'язень, як колись про Соколова вiдгукнувся його спiвтабiрник письменник Синявський. Зараз я могилу в порядок привiв i органiзую збiр коштiв, щоб пам'ятник поставити.
Народився Валентин Петрович 24 серпня 1927 року в мiстi Лихославль Калiнiнської областi. По закiнченню школи вiн вступив до Iнституту сталi iменi Сталiна.
Пiсля вiдбуття термiну вiн потрапляє волею долi в невелике нудне шахтарське мiсто Новошахтинськ, де вiн познайомився з жiнкою на iм'я Ксенiя, яка працювала в комбiнатi шахти iменi Горького прибиральницею. На роботу колишнього зека нiде не приймали, i лише з великими труднощами Ксенiя допомогла йому влаштуватися на свою шахту. В цей перiод Валентин живе замкнуто, не заводить нiяких зайвих знайомств i зовсiм не вживає спиртного.
У серпнi 1958 року Соколова знову засудять на десять рокiв.
Звiльнившись в 1968 роцi, Валентин Петрович знову приїхав в Новошахтинськ i оселився знову у Ксенiї, у неї на той час пiдростала донька Женя. Протягом наступних двох рокiв Валентин працював на тiй же самiй шахтi iм. Горького, де був ще до арешту. За спогадами Женi, Валентин багато писав ночами: одного разу до нього хтось приїздив з його старих знайомих спiвтабiрникiв. Цiлу нiч безперервно вони про щось мiцно сперечалися i читали один одному вiршi.
У 1970 роцi - знову арешт, на цей раз Соколова вже засудили за сфабрикованою справою. Термiн дали невеликий - схоже зроблено це було для остраху, щоб не забував Соколов, що тут на свободi вiн тимчасовий гiсть. Перший раз Валентин Петрович потрапляє в Новошахтинського лiкарню в тому ж 1971 роцi п'яний i з перерiзаними венами. Чергував в той нещасливий день в лiкарнi Лiсоченко Володимир Юхимович .При зустрiчi зi мною вiн розповiдав про Соколова, яким той був за життя :
- Це був пропащий злочинець, вiдверта гидота. Цей Соколов говорив менi тодi, що вiн - борець за свободу, що червоних потрiбно ставити до стiнки. Вiн менi намагався читати свої дилетантськi вiршi, ну, я його тодi протримав пару тижнiв в лiкарнi i виписав з дiагнозом психопатiя ".
* * *
Я план курив, пив горiлку, рiзав вени ...
Я жити хотiв, але життя не йшло до мене ...
Навколо мене тiснiше зсувалися стiни,
I наглядач царював в країнi.
Вiн страшний був ... На мордi протокольнiй
Клеймо цинiзму ляснула в'язниця ...
Менi було моторошно, холодно i боляче.
Я план курив, щоб не зiйти з розуму.
1954 р. 3К
"У жовтнi 1972 року Соколов був заарештований за злiсне хулiганство та засуджений до п'яти рокiв. Заарештовував Валентина дiльничний мiлiцiонер на прiзвище Шахов, який прямо заявив:
- Так, Валентин, ти у нас бiльше за "полiтика" не пройдеш, будеш тепер сидiти у кримiнальнiй справi.
Намагалися на слiдствi звинуватити Валентина Петровича в крадiжцi якихось духових iнструментiв, але, щось не вийшло, i обмежилися звинуваченням в якомусь злiсному хулiганствi. Незабаром пiсля цiєї справи дiльничний Шахов просунувся рiзко по службових сходах i став начальником Новошахтинської мiлiцiї, потiм, керуючи машиною в нетверезому виглядi, Шахов збив на смерть людину i в покарання за це був переведений в iнше мiсто, але на ту ж посаду.
Вiдбував п'ять рокiв термiну Валентин Петрович у кримiнальному таборi "Двiйка", тут же в Ростовi-на-Дону.Перебуваючи у таборi вiн продовжує писати вiршi, не дивлячись на всi переслiдування i погрози. Особливо над ним знущаються прапорщики Коровкiн та Казаков, полковник Лiсiцин. Адмiнiстрацiя колонiї пригрозила почати нову кримiнальну справу, на що Соколов оголосив голодування i розпоров собi живiт, пiсля чого незабаром був визнаний неосудним i був направлений на примусове лiкування в Черняхiвську спецлiкарню. Спiвтабiрники Валентина Петровича по "Двiйцi" говорили менi про нього, що це була грамотна, дуже порядна i добра людина, хоча вiн i зневажав кримiнальний свiт.
Фото при виписцi з Черняхiвської лiкарнi.
У 1979 роцi Валентин Петрович був виписаний з Черняхiвської лiкарнi i прибув в Новошахтинську пiд опiку свого старого знайомого главрача Лiсоченко. Соколова помiщають в оглядову палату, де цiлодобово горить лампочка i в дверному проходi сидить санiтар. В палатi - абсолютно хворi божевiльнi люди, з якими неможливо навiть перекинутися парою нормальних слiв. Одного разу у Валентина в руцi побачили ручку, санiтари з медсестрами накинулися на нього, звалили з нiг i вiдiбрали настiльки небезпечний предмет.
Ксенiя, - продовжує писати менi Олексiй Рамонов - єдина, хто в цей час iнодi вiдвiдувала його, приносила з собою домашню їжу i сигарети. Але i її вiзити стають все рiдше i рiдше. В одному з Валентином вiддiленнi лiкувалося кiлька алкоголiкiв, якi могли iнодi виходити за межi лiкарнi.Кiлька разiв вiн вмовляв того чи iншого з них забiгти до Ксенiї додому (вона жила десь зовсiм поруч з лiкарнею).Однак вони поверталися нi з чим, повiдомляючи, що Ксенiя просто боїться вiдвiдувати його ".
* * *
Це я пiшов
В блакитну погоду
Там за дугами веселок
Дорога-дуга,
Неба нiжний шовк
Званий iм'ям Бога,
Сонце вогненним свiтлом
Сходить в серцi ворога.
Нiчого не хочу -
Нi любити, нi одружитися,
Час - чорний птах
Бiля обличчя мого.
Для чого ця вулиця?
Щоб обличчями злитися?
Хто там, чорний, стукає
Бiля ганку мого?
"За вiдсутнiстю в нашому Богом забутому мiстi шпигунiв, нашi доблеснi працiвники КДБ займалися залякуванням бiдних жiнок, полюванням на поетiв i художникiв. Постiйнi обшуки i листи, повнi погроз за зв'язок з Соколовим, зовсiм залякали Ксенiю, - ось вона i перестала вiдвiдувати Валентина. Одного разу, коли раптом несподiвано нагрянули гебiсти з обшуком, Ксенiя все ж встигла заховати три товстi зошити вiршiв Валентина в вугiльний ящик, тим самим врятувала їх. У 1983 роцi Ксенiя померла. Вона була на десять рокiв старше Валентина, люди, якi її знали, характеризують її досить дивною жiнкою i схоже, що мало що пов'язувало його з нею. Причина її смертi невiдома. Її дочка Женя ненадовго пережила їх обох, вона померла вiд раку в 1988 роцi ".
* * *
А ви, скоти, хапайте
Мене - i за паркан,
сидiти
I з скотиною
Мотузку термiну вити,
охоронця гвинтiвку
Зiницею в зiницю ловити.
А ви, скоти, скажiть,
Коли гра почнеться -
У вiкнi моєму гора
величезна гойдається
I вас, худобу, на скатертину -
Розгортати в млинцi,
З-пiд чобiт розмотувати
Тугу нитку довжини.
Валентин Зека
"Сьомого листопада 1982 року країна справляла свiй червоний, а вiрнiше чорний день. У Валентина Петровича, як свiдчать очевидцi, був гарний настрiй, вiн був балакучий i виглядав цiлком здоровим. Вiн пiшов в туалет покурити, де i помер. Висновок лiкарiв: iнфаркт.
Непохитнiсть Валентина Зека вражала навiть методично вбивавших його лiкарiв. Одна з них згадувала: "Я була у вiдпустцi, а коли вийшла на роботу, менi сказали:" Їдьте в мiський морг ".
Боже мiй! Там на столi лежав наш непокiрний Валентин! Я навiть ахнула ...""
* * *
Не буду брехати: нiздрiв у нас не рвали,
Не палили на лобi розжареної сталлю "злодiй".
Нам дали термiн, i в пiвнiчнi далi
Погнав нас всiх товариш прокурор.
I нас везли, як худобу, в теплушках червоних,
Везли в снiги, в прийдешнє, вперед ...
I в нас - ворогiв до жаху небезпечних -
Нацiлений був товариш кулемет ...
Лiто, 1955 р. 3 К
"Кiлька днiв тому я отримав листа з Прокуратури СРСР. Написав я туди рiк тому з приводу реабiлiтацiї Валентина Соколова. Переписую тобi вiдповiдь дослiвно:
Повiдомляю, що в зв'язку з Вашим листом в Прокуратурi РРФСР перевiрено кримiнальну справу, за якою в серпнi 1958 р. Ростовським облсудом за проведення антирадянської агiтацiї був засуджений Соколов В. П.
За результатами перевiрки керiвництвом Прокуратури РРФСР внесений протест до Президiї Верховного Суду України, яким поставлено питання про скасування вiдбувшихся у нiй судових рiшень i закриття справи за вiдсутнiстю складу злочину.
Про результат розгляду протесту Вас повiдомить Верховний суд. Одночасно прокуратурi м. Москви дано вказiвку перевiрити обгрунтованiсть засудження Соколова В. П. за вчинення державних злочинiв в 1948 роцi i вжити вiдповiдних заходiв.
Прокурор вiддiлу Е. В. Гранiн "
* * *
Над країною нiч глуха,
Нiч прийшла в мою країну.
Життя безбарвне, сухе,
Вiдсунься - прокляну!
Прокляну. Так будь же проклятим
Лицемiр - присяжний брехун!
Без окулярiв i без бiнокля
Я передбачаю твiй кiнець.
Прокляну всiх тих, хто нищить
Колiр народу в таборах,
Тих, кого народ не любить,
Хто в серця вселяє страх.
Тих, хто брудно, огидно, нерозумно
Править там, в Москвi, в Кремлi!
Чиї справи смердючим трупом
Будуть гнити в рiднiй землi.
Так вставайте ж! Хто там дрiмає?
Хто дивиться з-за рогу?
В землю їх, в могили, в землю
Їх самих i їхнi справи!
1955
Глава 83
Остання медкомiсiя
Шосте липня, у вiддiленнi свято. Йде комiсiя. Червона лампочка над дверима ординаторської тiльки i встигає запалюватися, викликаючи наступного. Напевно, професор голодний i поспiшає закiнчити якнайшвидше i їхати на обiд в Советськ.
У кабiнетi за столом в гарному настрої сидить в центрi професор, оточений лiкарями.
- Як здоров'я? - запитав вiн мене.
- Нормально.
- За кордон бiльше не пiдеш?
- Що ви!
- Ну йди. Ти вiльний.
Пiсля комiсiї медсестри привiтали мене i ще тринадцять таких же щасливчикiв з випискою. Тепер справа залишалася за рiшенням районного суду, в обов'язки якого входило офiцiйно замiнити спецiальний режим утримання на продовження примусових заходiв медичного характеру в лiкарнi загального типу.
Минуло вже чотири роки, як 14 липня Фiнляндiя повернула нас до Радянського Союзу. Звiльнився з табору Анатолiй Романчук, повернувся до Кривого Рогу i знову став працювати таксистом. Не було бiльше нiяких звiсток вiд Бориса.
22 серпня був моїм останнiм днем перебування в Черняхiвськiй лiкарнi. Мої супроводжуючi вже купили квиток на поїзд i сьогоднi пiзно ввечерi менi доведеться розпрощатися з лiкарнею. Весь цей день, працюючи на посудомийцi, я слухав настанови Леонiда Мельникова i чекав останньої зустрiчi з Соколовим. Вiн вийшов, як завжди пiсля обiду, з порожнiми каструлями. Я напоїв його кислим молоком, яке вiн дуже любив i обiцяв, що звiльнившись, буду намагатися робити все можливе, щоб допомогти йому вийти на свободу.
Пiсля вечерi я був викликаний до кабiнету, де три лiкаря сидiли за своїми столами i чекали мене.
- Саша, ти сьогоднi їдеш тому ми вирiшили з тобою поговорити на прощання. Ти не думай, що на волi тобi буде легше жити. Там про все самому доведеться пiклуватися, не так, як тут. Як ти думаєш жити далi? Де думаєш працювати? - почала розмову Лiдiя Миколаївна, яка повинна була знати, що з 2-ю групою iнвалiдностi для хворого , який потребував опiкунство, робота протипоказана.
- Ти знай! Ти повинен свою провину тепер перед народом спокутувати, - додав Бджоляр.
- Так я ж свою провину перед народом працею спокутував, притому замiсть належних трьох рокi в за статтею, я вже чотири роки тут провiв.
- Ну, це добре, що ти весь час працював, ось тепер ти повинен також працювати i спокутувати свою провину перед народом, - не вiдступався Бджоляр.
- Ну, добре, так тому i бути. Як тiльки вийду з лiкарнi, лiто вiдпочину, а потiм вiдразу ж за працю вiзьмуся, - вiдповiв я Бджоляру, знаючи, що в цiй країнi я працювати не буду, тим бiльше тепер менi стаття за дармоїдство не загрожує
.- Нi! Нi! Як це цiле лiто? Треба вiдразу братися за роботу, - сказала Бiссiрова.
- Ну добре. Один мiсяць або два тижнi, - торгувався я.Д. Ф. Жеребцов сидiв за своїм столом, слухав i писав. Йому набрид цей спектакль, вiн припинив писати i, з властивою йому суворiстю, подивився на мене i сказав:
- Знаєш що, я майже впевнений, що ти через пiвроку або рiк знову в Швейцарiю пiдеш, - переплутавши Швецiю зi Швейцарiєю, сказав вiн.- пiдеш, - переплутавши Швецiю зi Швейцарiєю, сказав вiн.
- Дмитро Федорович, ну що ви, як ви таке подумати можете?
- Не треба, я бачу тебе i твоє схиляння перед Заходом. Про це говорить твоя музика на магнiтофонi, iнтерес до польського телебачення, вивчення англiйської мови ..
.- Але, Дмитро Федорович ....
- Не треба, - зупинив вiн мене. - Я тобi хочу сказати одне: побiжиш знову за кордон - тiльки собi гiрше зробиш. Адже тобi доведеться знову тут сидiти, а нам вiд цього гiрше не буде, ми за вас тут грошi отримуємо.
Жеребцов перестав бути суворим i вже з посмiшкою сказав:
- Ну, що ж, щасливо тобi доїхати. Ми, лiкарi, бажаємо тобi бiльше не потрапляти сюди.
Поїзд вiдходив вночi. Переодягнувшись в свої вичищенi i випрасованi речi, в яких я переходив кордон, попрощавшись з хлопцями я покинув стiни першого вiддiлення Черняхiвської лiкарнi.
Чергувавший у лiкарнi майор видав моїм супроводжуючим довiдку про моє звiльнення з мiсць позбавлення волi, попросивши мене в нiй розписатися.
Я, людина визнана абсолютно неосудною, тепер повинен розписатися в документi (!!!!), де було чорним по бiлому написано, що Ш.О.I. знаходився в мiсцях позбавлення волi з 14 липня 1974 року по 22 серпня 1978 р.
Це був черговий парадокс радянської дiйсностi, коли людина вже звiльнена радянським судом з-пiд варти i вiд судової вiдповiдальностi пiсля виписки з лiкарнi повинна поставити свiй пiдпис про своє звiльнення з-пiд варти, що суперечило рiшенням їх же радянського суду. Майор не став обшукувати мене i побажав тiльки щасливої дороги. У темрявi нас чекав мотоцикл з коляскою. На душi було спокiйно i приємно вiд того, що пройдений ще один складний етап на шляху до Свободи.
Глава 84
Дорога на Iгрень
Зал очiкування вокзалу був яскраво освiтлений. Людей було багато. Однi, поклавши речi пiд голову спали на лавках, iншi тихо про щось гомонiли. Модно одягненi дiвчата i хлопцi зупинилися бiля нас i голосно смiялися. Я вiдчув себе поряд з ними в свої 27 рокiв бомжем, одягненим в стару пошарпану джинсову куртку, зроблену в Польщi i давно вже не модними брюками-кльош. У залi було душно i я зi своїми двома супроводжуючими, прибиральницею Iллiвною та сестрою-господаркою Василiвною вийшов на перон чекати поїзда.
В чотиримiсному купе нижню полицю вже зайняла жiнка з немовлям. Тихенько, боячись розбудити його ми розмiстилися нагорi, i, розстеливши лiжка, заснули. Дитина була спокiйною i плакала зовсiм мало. Сестра-господиня, дiзнавшись, що я ранiше дуже любив пиво, взяла в дорогу для мене двi пляшки "Жигулiвського". Вранцi вона вiдкрила пиво i подала менi. Як я хотiв всi цi роки дожити до цiєї хвилини i вiдчути цей запах i смак, мрiючи випити вiдразу бочку, притому велику. Пиво в пляшцi було свiжим i холодним, кращого просто не буває. Я хотiв пива, багато, багато пива, але мiй органiзм не приймав його i за двi доби, поки ми були в дорозi ,я ледве-ледве допив другу пляшку.
Мiська психiатрична лiкарня "Iгрень" перебувала на iншому березi Днiпра в сiльськiй мiсцевостi, потопаючи в зеленi крон старих дерев. Це було цiле селище з корпусiв з вiддiленнями, майстернями, адмiнiстративними будiвлями i кухнею. На сотнях гектарах землi, що прилягали до селища, хворi вирощували овочi i фрукти.
"Iгрень"
У приймальному покої мої супроводжуючi здали мене черговому лiкарю i поспiшили до мiста Днiпропетровськ походити по магазинах до вiдправлення їх поїзда.
- Розкажи менi, як це вам вдалося кордон перейти? - запитав з щирим подивом молодий лiкар, напевно, зовсiм недавно закiнчивший медiнститут.
Я завiв свою стару затерту платiвку з назвою "Критика хвороби".
- Гаразд, гаразд, - засмiявся вiн, - ти краще поясни менi як ви кордон перейшли? Невже вiн так слабо охороняється ?!
Я залишався непохитним i почав повторювати все знову, списуючи всi нашi бiди на Анатолiя, що це вiн затягнув нас у цю Фiнляндiю. - Та облиш ти все! Менi чисто по- людськи це цiкаво. Вiн побачив, що вiд мене толком нiчого не доб'єшся i так само посмiхаючись, сказав: - Пiдеш в дев'яте вiддiлення.
Дев'яте вважалося на "Iгренi" режимним, куди посилалися принудчики на зразок мене, а також алкоголики i наркомани. Вiддiлення мало невеличкий двiр, частина якого була пiд навiсом i пiд ним стояли лiжка хворих, тому всi теплi мiсяцi року хворi перебували на свiжому
.
- Саша ?! Це ти? Звiдки? - кликав мене знайомий голос i через секунду ми вже обiймалися з любителем макаронiв по-флотськи Володею Корчаком. Володя провiв мене до протилежного вiд надзорки кiнця навiсу, де гуртувалися принудчики. На тумбочцi стояла електрична плитка. Вiн швидко принiс води в кружцi, засипав пiвпачки чаю i почав варити чифир на честь нашої зустрiчi. Тут я впiзнав ще кiлькох хлопцiв з Днiпропетровська. На лiжку валявся транзисторний приймач. "Нiмецька хвиля" на росiйськiй мовi передавала новини про вибiр чергового Римського Папи у Ватиканi.
Володя був тут вже цiлих два мiсяцi. Вiн розповiв, що
при ньому були виписанi радист з танкера "Туапсе" Михайло Iваньков-Нiколов, якого вiдправили в лiкарню в мiсто Херсон, антипорадник Микола Гершкан, який влаштував нам з-за своєї жовтяницi гаряче прожарювання, переходчик В'ячеслав Меркушев, який так i не довiв до кiнця табiрне розслiдування провокацiйних листiвок.
На звiльненi пiсля них лiжка ланцюговi пси з КДБ швидко знайшли замiну. У лiкарню поступили новенькi - засновник Першої вiльної профспiлки трудящих, шахтар з Донецька Володимир Клебанов, органiзатор страйку на ресорному заводi мiста Синельник 44-рiчний Медведєв Iван Васильович, розповсюджувач листiвок на захист О. I. Солженiцина сорокарiчний Лучкiв Василь i непокiрний шахтар з Донецька Анатолiй Нiкiтiн . Анатолiя вiдправлять КДБiсти в цю лiкарню в третiй раз, звiдки його переведуть в спецлiкарню Талгар бiля Алма-Ати i за мiсяць до смертi хворого на рак випишуть додому в 1984 роцi.
- Саша! Як ти змужнiв i подорослiшав за цi роки. Ну, розповiдай, як це вам вдалося до Фiнляндiї пробратися, - зустрiв мене в своєму кабiнетi Фелiкс Фелiксович Малецький, замглаврача лiкарнi.
Малецького я згадав вiдразу, вiн був моїм лiкуючим лiкарем в 1973 р., коли я, ганяв воєнкома в Криворiзькому вiйськкоматi i потрапив до лiкарнi на "Iгрень". У кабiнетi були присутнi два лiкаря дев'ятого вiддiлення i чоловiк в штатському, який спостерiгав за всiм що вiдбувалося i не промовляв жодного слова.
"Що вiдповiсти Фелiксу Фелiксовичу на його питання?" - i я розповiв яка у мене стабiльна критика на мою хворобу, тiльки викликавши смiх у нього. Я був дуже здивований, чому тут нiхто всерйоз не сприймає мої слова, а в iнших спецлiкарнях всiм вони подобалася i мене всi хвалили.
- Саша, кинь ти це. Ти що? Нам не довiряєш, чи що? - перебив мене Малецький.
- Чому ви так думаєте? Все так i було насправдi.
- Я бачу, ти не вiдвертий з нами. Ну, гаразд, побудеш поки в дев'ятому, а потiм переведемо тебе в краще вiддiлення , - пообiцяв Малецький, закiнчивши розмову.
Першi три днi проведенi тут менi сподобалися. Тяжкохворi спали в iншому кiнцi двору i нам не заважали. Медперсонал на принудчикiв дивився як на здорових людей, i нас не турбували.
Алкоголiкiв тут лiкували або мучили на совiсть такими препаратами як мiдний купорос, антабус або апоморфин. Вони брали все пiд наглядом медсестри, стоячи бiля дверей туалету. Проковтнутi лiки вони запивали чаркою справжнiсiнької горiлки. Цю процедуру називали "ригаловка" тому, що алкоголик вiдразу бiжить до туалету i вивертає там свiй шлунок навиворiт. По закiнченню курсу лiкування у них повинен був виробитися "рефлекс нудоти" при виглядi алкоголю. Чи вiрять лiкарi самi в силу цього лiкування? Не знаю, тiльки щовечора алкоголiки могли "збагнути на трьох", а якщо не вистачало грошей на горiлку, то купували найдешевшi одеколони або лосьйони, заливаючи це все в себе.
Яким було моє здивування, коли медсестра викликала раптом мене на цю процедуру, наказавши менi закатати рукав сорочки, щоб зробити менi укол апоморфина пiсля якого я повинен був випити горiлки i в туалетi вiдпрацьовувати блювотний рефлекс. Я сильно обурився, переконуючи її, що це якесь непорозумiння i, з'ясувавши у лiкаря, медсестра залишила мене в спокої.
Щоранку тепер я прокидався пiд гiмн Сполучених Штатiв i день починався з мiцного чаю i новин, почутих по "Голосу Америки". Маленький транзисторний приймач передав менi Мiша, приїхавши до мене на побачення. Вiн вийшов з лiкарнi три мiсяцi тому i тепер приїжджав щосуботи. Мiша збирався їхати жити до родичiв в Онегу, щоб бути якомога подалi вiд України. На побаченнi вiн повiдомив менi дуже сумну новину, розповiвши про те, що наш друг, литовець Людас, працюючи рятувальником, потонув. Про це написала нам у листi його бабуся, приклавши фото Людаса у трунi. Вiн дуже хотiв зустрiтися з нами в Литвi i обiцяв подарувати свою рушницю, яка нам знадобиться, коли ми будемо дрейфувати на крижинi до берегiв Норвегiї в Пiвнiчному Льодовитому океанi i потрiбно буде вiдстрiлювати тюленiв для прожитку.
Минали днi. Голий мужик на прiзвище Сироїжка бiльше не ходив швидко по колу у дворi i не сопiв, обпiкаючи пальцi скруткою. Вiн помер, вдавившись пiд час снiданку шматочком сиру.
26 жовтня пiдiйшла до мене медсестра i попросила зiбрати мої речi сказавши, що мене переводять на Гейкiвку, недалеко вiд Кривого Рогу.
Мiкроавтобус, в якому вже знаходилося шiсть чоловiк, стояв бiля дверей вiддiлення i чекав мене. П'ятеро з них прямували в криворiзький iнтернат для психохроникiв. Це були дуже важкi хворi, немiчнi i нiкому непотрiбнi люди. Шостий хлопець з пишною кучерявою зачiскою був як i я, принудчик. Через три години їзди машина в'їхала на центральну вулицю Кривого Рогу. Я дивився у вiкно i гадав в якому будинку живуть мої батьки, якi отримали вiд мiста двокiмнатну квартиру з телефоном. Батьки наївно вiрили, що це їх нагородили за довгу працю, але я знав, що це зроблено з вiдома КДБ, щоб легше було прослуховувати всi розмови по телефону. До цього батьки жили в комуналцi, де був один загальний телефон i багато шуму вiд сусiдiв. Мої пiдозри в подальшому виправдаються i КДБ знатиме все, про що говорять в їх квартирi.
Iнтернат для психохроникiв розташовувався за мiстом. Нова, недавно побудована триповерхова будiвля самотньо стояла, оточена чорними безкрайнiми полями. Сiрий похмурий день додавав ще бiльше сумовитих фарб в цей пейзаж. На маленькому заасфальтованому п'ятачку бiля входу в будiвлю стояло на сходинках з десяток калiк. Вони пiдспiвували пiсеньку, плескали долоньками i посмiхалися товстуну, маленького зросту танцюристу зi смiшним чубчиком на стриженiй головi. Вiн був одягнений в чисту бiлу сорочку зi старомодною краваткою, яка звисала до самого пупа i новенькi простенькi чорного кольору штани. Танцював вiн жваво i смiшно.
З машини вивели калiк i медсестра пiшла їх здавати в це убоге мiсце, де вони проживуть до самої смертi. Я вiдчув себе таким же калiкою i зрозумiв, що якщо я не вирвуся з цiєї страшної країни, мене може чекати така ж доля. Медсестра повернулася, машину оточили калiки, по-дитячому замахав руками нам на прощання.
Фото В. Щеколдiна: "Психлiкарня"
Глава 85
Гейкiвка
Почав накрапати дощ. Машина в'їхала в село, на околицi якого перебувала Гейкiвська обласна психiатрична лiкарня. Я дивився у вiкно, розглядаючи будови лiкарнi. Кругом стояли зробленi з саману i покритi почорнiлим шифером ферми, оточенi непрохiдним розмоклим чорноземом. Одна з ферм була обгороджена парканом,де копошилися сотнi курей, iнша була перероблена пiд приймальний покiй лiкарнi, де сидiла черговий лiкар. Вона задала пару звичних питань i вiдправила мене в перше вiддiлення. Санiтар простягнув старе заношене трико, пiжаму i величезного розмiру стоптанi туфлi довоєнних часiв. На "Iгренi" хворим дозволяли носити свiй одяг, тут довелося з ним розпрощатися i з транзисторним приймачем теж. Пробираючись по слизькому чорнозему ми дiсталися до будiвлi першого вiддiлення, де всього кiлька рокiв тому був колгоспний свинарник.
Всерединi примiщення був кабiнет лiкаря, поруч - їдальня з вибiленими стiнами i висiли на них агiтацiйнi плакати. У самому вiддiленнi однi хворi, як тiнi, бродили по довгому вузькому похмурому коридору, iншi лежали, згорнувшись клубком, як собаки, i спали пiд стiнкою на старiй з чорними дiрками линолеумнiй пiдлозi. Через бруднi, нiколи не митi вузькi вiкна з гратами ледь пробивалося денне свiтло. Панелi були пофарбованi темно-зеленою фарбою i в темрявi здавалися чорними.
Всi палати перебували по один бiк коридору. Вид їх був теж не краще, тiльки тут були дерев'янi пiдлоги. В палатах було по двадцять лiжок. Я втомився вiд дороги i, перебуваючи в шоцi вiд усього побаченого ,лiг на лiжко, призначене для мене.
- Спати одягненим поверх ковдри не можна, залазь пiд ковдру i спи, - вiдразу попередив санiтар, великий сiльський рожевощокий хлопець.
Хворi не звертали на мене уваги i лежали в лiжках одягненi, прикрившись ковдрами.
Анна Миколаївна Кравцова була призначена моїм лiкуючим лiкарем. Вона менi вiдразу не сподобалася. Їй бiльше пiдходило бути збиральницею буряка на колгоспному полi, нiж лiкарем. Як вона отримала диплом психiатра, може купила його? А може це була та сама наука, де не потрiбно мати багато розуму i вона освоїла її, як сама вважала, досконало?
- Спочатку ми тобi проведемо курс загальнооздоровчий, так у нас прийнято, - "обрадувала" вона мене.
Я спробував попростити її не робити менi цi непотрiбнi iн'єкцiї, але не слухаючи мене, вона продовжувала:
- У спецлiкарнi ти був нiкому не потрiбний, тому там тебе i не лiкували, а на "Iгренi" знали, що тебе сюди переведуть, тому не хотiли починати лiкування.
- Алла Миколаївна! Це все не так, - зрозумiв я, що потрапив в лапи до безнадiйної дури i садистки.
- Ну, слухай! Нам, лiкарям, виднiше. Я напишу тобi невелику дозу лiкiв! Знай! Побачимо, що не п'єш - на уколи посаджу! - владно i суворо вiдповiла вона.
Я вийшов в коридор i не мiг повiрити ,в яку дiрку я потрапив i як в нiй протриматися ще кiлька мiсяцiв. Я бродив ,намагаючись знайти серед хворих хоч якийсь "розум" з ким можна було б поговорити i розпитати про порядок i працiвникiв цього вiддiлення, але так нiкого i не знайшов.
- Вставайте! Жваво вставайте! - рано вранцi я прокинувся вiд цих слiв.
За вiкном темно. Шоста ранку. Два санiтари стукали великими ключами по спинках лiжок i тих, хто не встиг встати перевертали разом з лiжком i вони летiли на пiдлогу з матрацом i лiжком.
- Що, на снiданок в таку рань? - запитав я санiтара.
- Нi! Снiданок буде о восьмiй тридцять, а зараз - заправка лiжок i прибирання палати.
Я заправив своє лiжко i вийшов в коридор. Двi повнi сiльськi тiтки-прибиральницi проходили по спорожнiлим палатам, перезаправляли лiжка до iдеального стану ,як вимагають в армiї. Черговий з хворих вимив пiдлогу i тепер сидiв у дверях, нiкого не пропускаючи в палату. Сотня хворих досипала до снiданку в коридорi прямо на пiдлозi. Ходити не було мiсця. Я знайшов мiстечко пiд стiнкою i присiв бiля худого, рокiв сорока хворого. Мою увагу привернули його шрами на скронях, маленький - з правого боку i великий - з протилежного.
- Звiдки у тебе цi шрами? - запитав я.
- З пiстолета стрiляв, тут куля увiйшла, а тут злiва - вийшла, - показав вiн i замовк.
Потiм я дiзнався, що вiн був мiлiцiонером i, вирiшивши покiнчити життя самогубством, вистрiлив собi в скроню. Куля пройшла наскрiзь через голову, дивом залишивши його живим.
Всi, хто знаходився недалеко вiд мене були людьми рiзного вiку, але в бiльшостi - молодi i дуже хворi. Їх перекошенi обличчя, скутi тремтячi тiла говорили про те, що їх, мабуть, сильно лiкували. Такого видовища я не бачив навiть у страшнiй Днiпропетровськiй спецлiкарнi, де хворi як би вiдбували лiкування за вчиненi жахливi злочини, тут були i тi, хто дiйсно захворiв цiєю страшнiшою, нiж рак або проказа хворобою - шизофренiєю.
Психiатрична лiкарня в селi Гейкiвка.
Сморiд стояв моторошний вiд запаху свинарника, затхлого повiтря, людей, просочених отрутою нейролептикiв. Худенький хлопчина в туалетi вийняв з-пiд сорочки свою кишку i, тримаючи її руками, оправлявся. Я тiльки мiг здогадуватися, що йому робили колись складну операцiю. Вiн зробив свої справи, сховав кишку i, вийшовши в коридор, лiг на пiдлогу досипати. В туалетi не було нi проточної води, нi кранiв, а замiсть них на стiнi висiло кiлька ручних умивальникiв i поруч стояло вiдро, наповнене водою. Запах з вiдхожих ям з'єднувався з махорковим димом. О сьомiй годинi ранку санiтари i прибиральницi почали готуватися до здачi змiни. Почався обхiд.
- "Коля-Петя" йде, - почув я.
Так хворi називали заввiддiлу Миколу Петровича Попова, середнiх рокiв, повного з флегматичним обличчям добродушного чоловiка. Хворi облiпили його на скiльки дозволяла ширина коридору i клянчили знизити дозу лiкiв або виписати додому. Ця процесiя повiльно просувалася до кiнця коридору i потiм поверталася назад. Лiкар з вiдчуженим до всього ,що його оточувало видом, щось всiм обiцяв.
Пiсля нього обхiд починала Алла Миколаївна. Все повторювалося, тiльки з тiєю рiзницею, що вона придiляла бiльше часу хворим, благавшим її зменшити дозу або скасувати лiки, пояснюючи, що вони повиннi зрозумiти, як вона намагається вилiкувати їх i, схоже, сама вiрила в це. Не дарма в народi кажуть: "Немає нiкого страшнiше в життi, нiж дурень (тут дура) з iнiцiативою". Алла Миколаївна на всi лади розхвалювала чудодiйну силу нейролептикiв, в яку не вiрила навiть сама хвора людина.
Пiсля обходу лiкарiв у вiддiленнi з'являвся страшний "звiр", перед яким тремтiли санiтари i прибиральницi. Це була головна медсестра вiддiлення, Лiдiя Миколаївна Отенко. Вона проводила шмон палат, сама розсовувала , перевертала лiжка, розшукуючи пил, немов гранати або антирадянськi листiвки, залишаючи пiсля себе повний бардак.
Л. М. Отенко розшукувала смiтинку в чужому оцi, а в своєму колоди не помiчала. Цiєю колодою був прийом лiкiв, якi менi тепер доводилося приймати три рази на день. Медсестра з лотком пробiрок,заповнених лiками, сiдала за стiл в коридорi. Поруч на тумбочцi стояв звичайний молочний бiдон з водою i до нього мотузкою був прив'язаний великий алюмiнiєвий кухоль. Пiд пильним наглядом санiтара хворi брали з пробiрки лiки, кухлем черпали з бiдону воду i запивали їх. Дехто встигав виплюнути таблетки в кухоль i передати його наступному хворому. Коли прийом закiнчувався, на днi бiдону в каламутнiй водi лежали сотнi нерозчинених таблеток.
Менi давали страшний триседiл в краплях i таблетки френалона. Я повинен був зачерпнути собi воду з цього моторошного бiдона в цей брудний кухоль, куди медсестра капне всього двi краплi отрути, потiм запхати таблетки френалона в рот i запити. Я тримав цю брудну воду в ротi i поспiшав до туалету скорiше виплюнути цю гидоту, але трiцедiлу цiлком вистачало декiлькох секунд, щоб всмоктатися в мiй органiзм, прирiкаючи мене на страшнi муки, яких я не вiдчував нiколи.
Моя вiдраза до бiдону з водою була викликана ще й тим, що кухоль облизували гомосексуалiсти i "мiньетчики" i мимоволi полоскали бруднi руки рiзнi хворi. Умивальники заповнювали водою тiльки вранцi i протягом дня не було де ополоснути навiть руки.
Все це старша медсестра Л. М. Отенко не хотiла помiчати, її хвилювали тiльки непротертi плiнтуси в палатах i захованi папiрцi в лiжках.
Вночi у вiддiленнi господарювали мишi, вони залазили в лiжка до хворих або в кишенi їх пiжам.
Вдень хворих виганяли на роботу збивати дерев'янi ящики для овочiв. Працювати примушували багатьох, навiть тих, кого викручувало вiд лiкiв i тих, хто з високою температурою терпiв бiль вiд сульфазiну. Трудоiнструктор з мiсцевих селян, лiтнiй вiдгодований на салi мужик, сущий полiцай на прiзвище Данiлов Микола Олександрович, зiйшов до нас з фiльму про вiйну.Вiн зустрiчав усiх словами:
-Тунеядцi! Звикли вiдлежуватися на казенних харчах! Розстрiляти б вас до бiса, - i ганяв хворих в майстернях, як рабiв.
Деякi "дармоїди" були дуже старими людьми, якi пропрацювали все життя на державу, але, тяжко захворiвши, могли знаходитися тепер тiльки тут. Лiкар i мене вiдправила на цю роботу, саму по собi не важку. Сидиш собi в теплi, норми немає, ну i колоти цi ящики. Iнших хворих щодня ганяли на станцiю розвантажувати для села вагони з вугiллям, а з жiночих вiддiлень - в силоснi ями, готувати корм худобi. Сиджу я на цiй роботi, крутить всього, ящик за день сколотити не можу. Прошу свого лiкаря перед виходом на роботу на наступний день:
- Алла Миколаївна, так тiло крутить, що не можу працювати, скасуйте триседiл.
- Це тебе не вiд лiкiв крутить. Це у тебе психiчний стан змiнився, а будеш просити скасувати триседiл, так я тобi ще дозу додам, - люб'язно вiдповiла вона.
Довелося вийти на роботу. За готовий ящик хворому платили 3,6 копiйки, це була цiна чотирьох склянок газованої води без сиропу.
- Слухай, Микола Олександрович, плати менi хоч дванадцять копiйок за кожен, - попросив я iнструктора, здавши йому до кiнця робочого дня недороблений ящик.
Пiсля цього вiн мене бiльше на роботу не брав.
До цього часу я обзавiвся друзями з таких же принудчикiв, правда, алкоголiкiв. Їм за порушення режиму не загрожувало потрапити в стiни Днiпропетровської спецлiкарнi, чого не можна було сказати про мене.
Один з них - колишнiй офiцер ракетних вiйськ, Борис Радiонов. Вiн в армiї був контужений, за непотрiбнiстю списали його. B свої тридцять вiн став хронiчним алкоголiком i частим гостем цiєї лiкарнi. Другим був рецидивiст Колька Сiрий, який сидiв роками в таборах, але в свої п'ятдесят був схожий на непередбачуваного пiдлiтка.
Був ще Юра Щуплий, фiлософ- алкоголiк i ще один- Микола Вакулюк ,кишеньковий злодiй вищого класу.
Здружившись, ми потихеньку почали вiдстоювати свої права. Пiсля п'ятої вечора, коли бiльшiсть працiвникiв лiкарнi поспiшала на електричку, роз'їжджаючись по домiвках, влада у вiддiленнi переходила в нашi руки. Санiтари швидко вступали з нами в змову i випускали "професiоналiв" на роботу. Вакулюк, Сiрий i Радiонов сiдали на електричку, де, пройшовши по вагонах, через годину або двi поверталися зi "джмелями" (гаманцями з грошима). Санiтарам вручали краденi грошi i вони вiдправлялися в село за самогонкою, закускою, салом, чаєм. Все беззастережно виконувалося i вночi починалися банкет i гульня. Напивалися всi, i санiтари теж. Я не брав участi в цих п'янках, але i не засуджував своїх друзiв, тому що розумiв, що так ми "прив'яжемо" до себе санiтарiв i зможемо змiнити режим у вiддiленнi.
Нашу палату, де було шiсть принудчикiв i чотирнадцять бiдних калiк, санiтари бiльше не будили о шостiй ранку. Коли з'являлася медсестра Л. М. Отенко i починала кричати з пiною у рота, у вiддiленнi вiдразу зникало свiтло. Це Боря Радiонов викручував лампочку в сусiднiй палатi i засовував туди шматок дроту, роблячи коротке замикання. Перелякана Отенко абияк вибиралася з непроглядної темряви, не знаючи кого в цьому звинувачувати. Потiм у неї виробився рефлекс i вона знала, що якщо буде кричати - згасне свiтло.Санiтари чергували по двоє i до ночi майже завжди були п'яними. Розганяючи нудьгу вони чiпляли хворих, змушуючи їх брати вiники i пiдмiтати стелi або робити прибирання в примiщеннi посеред ночi, або починали бити кого-небудь без всяких причин.
Вступив у вiддiлення худенький тихий хлопець. Санiтар на прiзвисько Прищ зламав йому просто так руку. Приїхали родичi на побачення, побачили руку в гiпсi i запитують у лiкаря: "Що трапилося?" Вiдповiв їм лiкар, що син упав i зламав її. Через тиждень вони побачили другу руку в гiпсi i отримали таку ж вiдповiдь. Батьки забрали сина додому. Санiтаровi навiть не було зроблено за це зауваження.
Пiсля цього випадку ми, сiм принудчикiв, написали скаргу на iм'я головного лiкаря Гейкiвської лiкарнi Полякову з описом всiх неподобств, що вiдбувалися в цих стiнах. Вранцi ми вручили скаргу заввiддiлу Миколi Петровичу. Вiн прочитав її, покрутив у руках, подумав i сказав:
- Ви знаєте, що я повинен вас, як принудчикiв, iнтенсивно лiкувати, а я поки цього не робив, - i
повернувши нам скаргу, пiшов продовжувати обхiд.
У цю ж нiч два санiтари - Володька i червонопикий пияк Федiр били вiсiмнадцятирiчного тихого хворого Гусєва. Кишеньковий злодiй Микола Вакулюк пiшов вночi в туалет i, почувши приглушенi крики в роздягальнi, швидко розбудив нас. Санiтари не очiкували нашої появи i оторопiли. Переляканий Гусєв стояв з розбитим в кров обличчям ,розглядаючи стiни i пiдлогу, забризканi його кров'ю. На пiднятий нами шум прибiгла сонна медсестра i стала вмовляти нас лягати спати i не викликати у вiддiлення чергового лiкаря, обiцяючи, що вранцi сама про все доповiсть.
Вранцi лiкарiв не цiкавило те, що сталося вночi.
На наступну нiч я прокинувся вiд сильного крику.
Кричав хворий Казаков, руки i ноги якого були розтягнутi i прив'язанi до спинок лiжка. По обличчю, з розбитих губ i ясен текла кров. Прищ сидiв на ньому i наносив йому удари металевою вiдмичкою. Вiн сидiв до мене спиною i перелякався до смертi, коли я на нього налетiв ззаду i потягнув на сусiднє лiжко, щоб прив'язати його. Прищ благав, щоб я не робив цього i обiцяв сам особисто викликати чергового лiкаря лiкарнi. Багато хворих вже прокинулися i, перебуваючи в коридорi кричали i били руками i ногами в дверi, викликаючи медсестру. Вона зажадала всiм розiйтися по палатах i припинити шумiти, обiцяючи, що вранцi вона доповiсть лiкарю про те, що трапилося. Микола Петрович викликав Казакова i, виявивши на його тiлi слiди сильних побоїв, вiдправив його в мiську лiкарню на обстеження. Увечерi його привезли назад, але Микола Петрович на цей раз теж постарався не виносити "смiття з хати", правда, пiсля цього випадку побиття хворих санiтарами припинилися.
У груднi лiкар скасувала менi всi лiки i випустила працювати вантажником. Транзисторний приймач знову був у мене i щоранку палата прокидалася пiд гiмн Америки. Тепер я на лiкарнянiй вантажiвцi три рази на тиждень їздив до Кривого Рогу на базу i сидiв в машинi разом з Васею-шофером i товстим Васею-експедитором. Слово "база" звучить дуже голосно, на самому дiлi це був склад в напiвпiдвалi багатоповерхiвки, звiдки повна жiнка видавала нам продукти в бiдонах i коробках. База розташовувалася в самому центрi мiста, через дорогу вiд неї був дитячий садок, де працювала моя мама, а на сусiдньому будинку висiла серйозна вивiска "Обласний КДБ".
Фото В. Щеколдiна: Психлiкарня
До життя на Гейкiвцi я звик i тепер морок примiщення зовсiм не тиснув на мене. Мене там чекали друзi. Iнодi вони виїжджали на свої короткi "гастролi" в мiсцевiй електричцi, привозячи тонкi "джмелi" бiдних трудяг.Вони не замислювалися про чиїсь сльози, швидко перетворюючи їх в горiлку. Правда, рецидивiст Колька Сiрий влетiв на курс сiрки, прописаний йому в покарання за приготування чифиру.
- Серов, це тобi не табiр, там ти був нiкому не потрiбний, а тут я тебе вилiкую вiд вживання цiєї гидоти, - повторювала йому моя лiкар, вiдповiдаючи на його прохання скасувати уколи. - Чим я можу тобi допомогти? Тобi дадуть грiлку, щоб краще лiки розсмоктувалися.
Тепер "Сiрий" нi вдень нi вночi не розлучався з гарячою грiлкою, залитою до верху ... свiжим чифирем.
Вступив "пiдлiкуватися" в лiкарню пiдпiльний комерсант Юрка Лис, до цього просидiвший в зонах багато рокiв. Набридло йому в таборах сидiти, а для роботи на радянських заводах вiн був надто розумний. Випадок його виручив. У поїздi разом з ним в купе їхала п'яна компанiя, слово за слово - i бiйка. Вiн -один, а їх -багато. Вiн взяв i вiдкусив одному вухо. Потрапив в дурдом за це i отримав другу групу iнвалiдностi , те,що i треба колишньому зеку. Ось тепер вiн сам навiдувався в дурдом, щоб пiдтвердити, що вiн все ще дурень i щоб другу групу не скасували.
Юрка любив пригощати, грошей у нього "кури не клювали". До Гейкiвки вiн возив i продавав килими з Молдавiї i життя спекулянта йому подобалося. Прийшли менти до нього в будинок, а там на всiх стiнах рядами килими розвiшанi, навiть на кухнi i в туалетi.
- Все, ми взяли тебе на гарячому, - показуючи на килими, кажуть йому мiлiцiонери, готовi його заарештувати.
- З чого це ви взяли, що я продаю цi килими? Вони мене захищають вiд чорної магiї вiдьми, що живе в сусiдньому будинку i чим бiльше цих килимiв висить на стiнах, тим менше сила її чар проникає в мiй будинок, - роз'яснив вiн ментам.
Мiлiцiя зрозумiла, що має справу з дурнем i бiльше до нього не приставала.
Колишнi пацiєнти Гейкiвської психлiкарнi. Автор (злiва), злодiй-карманик Колька Серов (Сiрий) i комiсований офiцер Радянської Армiї Боря Радiонов (праворуч). Це вони збирали "джмелi" в електричцi, полегшуючи кишенi трудiвникiв i влаштовуючи веселi вечори з санiтарами.
Глава 86
Бiда з братом
Настав новий 1979 рiк. Першого сiчня приїхав до мене на побачення батько. Вiн був засмучений, отримавши коротку телеграму вiд мами: "Ваня, виїжджай термiново. Мiша в тяжкому станi ". Мама перебувала у вiдпустцi в своєму рiдному мiстi Онега, куди Мiша поїхав восени. Батько збирався вилетiти туди завтра.
Я нiкому не сказав про те, що трапилося, розумiючи, що якщо про це дiзнаються лiкарi, то вони мене можуть закрити у вiддiленнi, побоюючись нервового зриву. Другого сiчня, як зазвичай, я виїхав в мiсто за продуктами. Завантаживши товар на кузов машини перед самим поверненням до лiкарнi, я показав телеграму експедитору Василю Iвановичу i, отримавши його дозвiл вiдвiдати КДБ, вiдправився туди. Черговому офiцеру я розповiв про себе i про те, що трапилося з братом, попросивши вiдпустити мене з лiкарнi на кiлька днiв. Моє прiзвище було йому знайоме i вiн з бажанням допомогти менi подзвонив в кабiнет спiвробiтнику КДБ. Борис Iванович вислухав мене в своєму кабiнетi уважно i без всяких додаткових питань дозволив разом з батьком вiдправитися в Онегу. Цi негаразди, якi можуть виникнути в лiкарнi, вiн пообiцяв залагодити i попросив, щоб шофер або експедитор зайшли до нього в кабiнет. Молодий шофер Вася так боявся одного слова КДБ, що навiдрiз вiдмовився, довелося йти старому Василю Iвановичу, який вiд страху вiдвiдати будiвлю КДБ перетворився в боязкого хлопчика.
Менi було дозволено пробути стiльки днiв, скiльки знадобиться, щоб привезти Мiшу додому.
Батько був вдома i не очiкував мене побачити. Наспiх зiбравшись, ми поїхали в аеропорт i через добу були вже в занесеному снiгами мiстi Онега. Брат був живий, але з ним сталося те, чого нiхто не очiкував. Миша зiйшов з розуму i мало не наклав на себе руки, перебуваючи в маревному станi. Ночами вiн бачив всюди чортiв, а вдень вiн бiг до церкви i довго молився.
Старенька бабуся Зiна була рада онуковi, не вживавшому алкоголь ,як всi мiсцевi. Вiн рубав їй дрова, топив пiч, тягав вiдрами воду в будинок. Будинок цей, побудований моїм дiдом, як я писав ранiше, вiдомим в мiстi Онега бiльшовиком, був незвичайним, бо в ньому жили привиди, вони плакали, вили жiночими голосами, було чути тупiт нiг, що попереджав про смерть когось з мешканцiв. З привидами довелося стикатися всiм моїм родичам, хто був у цьому будинку i менi самому в дитинствi.
Лiкар Микола Петрович добре знав Мiшу i був дуже здивований , побачивши знову його в Гейкiвцi.
- Можливо причина Мiшиной хвороби - сильний стрес або вживання алкоголю, - припустив лiкар.
Мiша буде хворiти рiвно десять наступних рокiв, хворiти тихо без буйства, живучи в своєму нереальному свiтi. Його хвороба була горем для нашої сiм'ї. Це гiрше смертi, коли перед тобою немає бiльше людини, яку всi добре знають. Вiн "помер" з появою хвороби, але вiн кожен день був вдома з усiма разом. За моїм викликом з Америки мама, батько i брат готувалися до вiд'їзду, упаковуючи речi. 22 сiчня Мiша вийшов з дому, через кiлька днiв його знайшли замерзлим в полi, далеко за мiстом. Йому було 33. Вiн похований в Кiровоградськiй областi, на Українi.
Глава 87
Епiкриз
В кiнцi сiчня вiдбулася моя комiсiя на виписку, вона пройшла швидко i без зайвих питань. Через кiлька днiв я дiстав документ, що характеризує мою особистiсть i встиг в лiкарнi переписати текст з оригiналу.
Епiкриз.
"У дитинствi розвивався нормально, але часто хворiв. У школi вчився задовiльно. Закiнчив вiсiм класiв. У 1966 роцi вступив до Астраханського морехiдного училища.
До 1973 року змiнив кiлька мiсць роботи та проживання. У цей перiод лiкувався в (ДОПЛ) Днiпропетровськiй обласнiй психлiкарнi у зв'язку з неправильною поведiнкою i шкiдницькими актами на призовних пунктах i в вiйськкоматах. Виписаний з дiагнозом шизофренiя, пароноїдальна форма. (В отриманому вiйськовому квитку пiсля виходу з лiкарнi була вiдновлена ??стаття 7-б - психопатiя. - (Прим. автора) Починаючи з перiоду навчання в морехiдному училищi став висловлювати захоплення захiдним способом життя, постiйно заявляв про своє бажання виїхати в якусь капiталiстичну країну, вiдмовлявся вiд служби в армiї. Висловлювання носили безглуздий, ображений, демонстративний характер.
11.07.1974 р. Хворий зi своїм братом i двома спiльниками перейшов державний кордон СРСР до Фiнляндiї, але 14.07.1974 р. був повернутий фiнськими прикордонниками до Радянської влади. У перiод слiдства проходив судово-медичну експертизу в Iнститутi iменi Сербського. Визнано , що страждає на шизофренiю, неосудний. Ухвалою Верховного суду КАССР вiд 27.12.1974 р. направлений на примусове лiкування. З 03.06.1975 р. по 21.09.1976 р. лiкувався в установi IЗ 308РБ. м Днiпропетровськ, а потiм був переведений в Черняхiвську психiатричну лiкарню спецiального типу. Ухвалою Народного суду Озерського району Калiнiнградської областi примусове лiкування в психiатричнiй лiкарнi спецiального типу замiнено на примусове лiкування в психiатричнiй лiкарнi загального типу. За дозволом Мiнiстерства охорони здоров'я СРСР переведений в ДОПЛ за мiсцем проживання. Брат проходив примусове лiкування в ДОПЛ.
При надходженнi: настрiй рiвний, доступний вiльно, мова послiдовна, продуктивної псiхосiмтоматики виявити не вдається. Всi види орiєнтування збереженi. Охоче ??i докладно повiдомляє амнестичнi данi. Мислення кiлька прискореного типу, непослiдовне з ковзанням. Судження вiдрiзняються незрiлiстю, паралогiчне. Бажання жити в країнах Заходу неконкретнi, аморфнi, не мають пiд собою реального пiдґрунтя. Галюцинацiй не виявляється. Маячнi iдеї не висловлює. Iнтелект вiдповiдає отриманiй освiтi. Пам'ять не порушена. Має iнвалiднiсть другої групи. Має свiдоцтво з грудня 1978 р. Отримує пенсiю.
Проведене лiкування: Загальзмiцнювальнi, вiтомiнотерапiя, триседiл, тiзерцин, еленiум, френалон.
Стан хворого в момент подання на медкомiсiю для зняття з нього примусових заходiв медичного характеру:
Психiка: Легко доступний до контакту. Фон настрою рiвний. Поведiнка впорядкована. Бере активну участь в трудопроцессах. Надцiннi iдеї потьмянiли, втратили для хворого актуальнiсть. Шкодує про скоєне. В поведiнцi зникли психопатоподiбнi прояви, став спокiйним, стриманим, коректним. Прагне до виписки. Постiйно пiдтримує зв'язок з родичами. Висловлює реальнi плани на майбутне.
Висновок.
На пiдставi вище викладеного, вивчення медичної документацiї психiчного обстеження комiсiя робить висновок, що Шатравка О. I. страждає хронiчним захворюванням -шизофренiя, пароноiдальна форма. Соцiальної небезпеки в даний час не представляє. Надалi примусового лiкування не потребує. Може перебувати на лiкуваннi на загальних пiдставах в психлiкарнях за мiсцем проживання.
Голова комiсiї, головний лiкар лiкарнi Поляков, лiкар-психiатр першої категорiї.
Заввiддiлу, лiкар-психiатр першої категорiї Попов.
Лiкар-ординатор, доповiдач, лiкар-психiатр Кравцова.
Настав день звiльнення -22 березня 1979 року.
Чотири роки i вiсiм мiсяцiв залишилися позаду.
Глава 88
По дорозi в Америку
Хвороба Мiшi змiнила всi нашi плани вибратися з СРСР. Я втратив найкращого свого друга, яким був мiй брат. Вiд Бориса бiльше не було нiяких звiсток, а Анатолiй, з яким ми жили в одному мiстi, уникав з нами зустрiчей i ми майже нiчого про нього не знали.У 1995 роцi в Америцi я отримаю вiд нього листа з проханням вислати йому запрошення. Це буде той час, коли США рiзко скоротять потiк бажаючих виїхати, тепер вже з незалежних республiк колишнього Радянського Союзу. На iнтерв'ю в американському посольствi в Києвi Анатолiю не вiдкриють вiзу.
24 червня 2003 року зателефонувала його дружина Устина i повiдомила, що Анатолiй помер в Кривому Розi пiсля важкої хвороби.
Перебуваючи останнiй мiсяць в Гейкiвськiй лiкарнi я писав чернетки, використанi для створення цiєї книги. Мама пiд час побачень зi мною забирала написанi дрiбним почерком листочки i зберiгала їх , фактично, це була майже готова книга. Я сподiвався, що зможу передати її на Захiд ,a її копiя, якщо потрапить в руки КДБ, то допоможе менi скасувати дiагноз.
У 1980 роцi в Москвi пiд час обшуку i арешту правозахисницi,дисидентки Тетяни Осипової в її квартирi КДБ вилучить багато документiв, iнкримiнованих їй як антирадянська лiтература. У перелiку був вказаний i мiй рукопис.
З табору Т. Осипова вийде в 1987 роцi.
У 1979 роцi в Москвi я пройду медекспертизу у лiкарiв Олександра Волошеновича i в 1980 роцi у харкiвського лiкаря-психiатра Анатолiя Корягiна. Обидва вони визнають мене психiчно абсолютно здоровою людиною. Лiкар О. Волошенович незабаром емiгрує в Англiю, а Анатолiй Корягiн отримає термiн сiм рокiв за спiвпрацю з робочою комiсiєю з психiатрiї при Московськiй Хельсiнськiй групi i, звiльнившись (достроково) в 1987 роцi, поїде на постiйне мiсце проживання до Швейцарiї.
У 1981 роцi я познайомився в Москвi з Анею Гордiєнко, донькою вiдомого поета Юрiя Гордiєнко. Аня допомогла менi отримати московську прописку, зареєструвавши зi мною шлюб у Палацi одруження Бауманського району. З боку Анi був свiдком її чоловiк - фарцовщик Женя, а з моєї - Валентин Мiцкевич, мiй друг, один з смiливцiв, вiдправлявших посилки полiтв'язням з Солженiцинського фонду.
Аня i її чоловiк Женя, щоб виїхати на Захiд, спецiально оформили розлучення, вирiшивши укласти шлюб з iноземцями або виїжджавшими з країни Рад.
Аня з сином Антошкою. Рим, 1986 р.
Девiд Саттер - американець, кореспондент англiйської газети "Файнeншел таймс" в Москвi, мiй хороший знайомий, передав менi запрошення на в'їзд в Америку.З цим запрошенням ми з Анею радiсно побiгли оформляти в ОВIР всi документи. Тепер я був жителем столицi, недосяжним для Українського КДБ i вони, вiдвiдуючи мою маму, скаржилися їй, як я спритно їх провiв.
Живучи в Москвi, я познайомився з талановитою людиною, Сергiєм Батоврiним, художником ,сином дипломата, який прожив багато рокiв в Америцi. Сергiй хотiв виїхати з СРСР, але його, як i багатьох, не випускали. Вихiд був один - створити рух, що не конфлiктує з полiтичною системою в Радянському Союзi i не потрапляє нi пiд одну статтю Кримiнального кодексу. Генеральний секретар ЦК КПРС Леонiд Брежнєв виступав в цей час з iдеєю лiдерства Радянського Союзу в боротьбi за мир. Це була вдала пiдказка для створення незалежного руху за мир i так 1982 роцi була створена "Московська група Довiри".
Сергii Батоврiн
Радянський уряд був в замiшаннi. Що робити? Посадити активiстiв руху в тюрму - пiдiрве авторитет країни в очах прорадянських пацифiстiв в захiдних країнах або випустити їх з країни? Влада вибере другий варiант, i багато хто зможе виїхати на Захiд.
Щовесни я їхав в сибiрську тайгу добувати соснову смолу-живицю. За три-чотири мiсяцi я заробляв близько двох тисяч рублiв. У липнi 1982 року я був заарештований в селищi Вонеган, на пiвночi Тюменської областi, отримавши три роки за збiр пiдписiв пiд документом групи "Довiра". У листопадi зi своїм другом Володимиром Мiщенко ,який не мав до цiєї групи нiякого вiдношення, але поставив свiй пiдпис пiд документом, ми були заарештованi i привезенi на експертизу в Iнститут iм. Сербського (див. Примiтку).
Лiкарi i професори були там тiж самi, вiдразу впiзнали мене, згадавши мою втечу до Фiнляндiї. У них в моїй справi перебував мiй рукопис i документи незалежних експертiв Московської Хельсiнської групи О. Волошеновича i A. Корягiна, переданi з КДБ.
Я з Володею Мiщенко. Кривий Рiг 2005р.
- Цi лiкарi - антипорадники, їм необхiдно визнати тебе здоровим, щоб пiдiрвати престиж радянської психiатрiї за кордоном, вiдповiла менi Маргарита Фелiксiвна Тальци.
Менi важко зрозумiти логiку цих свiтил радянської психiатрiї. Заперечуючи дiагнозу О. Волошеновича i A. Корягiна, вони пiдтвердили правильнiсть їх укладення i визнали мене ... здоровим! Тепер я, як i Володя, за наклеп на радянську дiйснiсть отримав три роки таборiв. Володю Мiщенко звiльнили прямо з суду, зарахувавши рiк, проведений у в'язницi.
У Казахстанi, в мiстi Жанатас мене чекав, продувавшийся всiма вiтрами, кримiнальний табiр. Щовечора пiсля вечiрнього розведення з гучномовця лунали прiзвища в'язнiв, запрошених з'явитися до оперчастини. Перед дверима вибудовувалася довга черга з рядових зекiв i старшин.Нiхто не знав причину виклику i за що зараз в кабiнетi будуть бити, а бити будуть боляче i довго. У хiд пiдуть прийоми боксу i карате, якi вiдпрацьовували офiцери оперчастини, використовуючи меблi, вщент розбиваючи їх об голови ув'язнених. Когось будуть бити за невиконану норму на виробництвi, когось за те, що не знає точно вiд дружини або вiд батькiв отримав продуктову посилку, будуть бити старшин за порушення в загонi або за поганi виробничi показники. Мої документи були з червоною смугою (через перехiд кордону в 1974 р.), що означало "схильний до втечi". З пiдйому i до самого вiдбою, кожнi двi години дев'ять разiв на день я повинен був приходити в кiмнату чергового i доповiдати офiцеру про те, що перебуваю на територiї табору.
Проблема була в тому, що в таборi не можна було мати годинник i всi команди виконувалися пiсля удару по "риндi". Я i ще чотири людини з рiзних загонiв повиннi були вiдзначатися, але якщо спiзнювалися або приходили ранiше на п'ять хвилин, то нас ставили пiд стiнку i били палицею вiд швабри по м'якому мiсцю один удар за кожну хвилину. Як пояснити, що не маючи в таборi годинникiв ми, "схильнi до втечi", так вiдчували точний час i рiдко спiзнювалися.
У 1983 роцi активiст групи "Довiра", тепер мiй друг в Америцi Вiталiй Барбаш, приїхав вiдвiдати мене в табiр. Мiсцевi жителi повiдомили йому наскiльки це небезпечно перебувати в цiй мiсцевостi i переконали його якомога швидше виїхати назад, розповiвши про лютi звичаї табiрної адмiнiстрацiї, якi розповсюджуються на тих, хто приїжджає на побачення до ув'язнених. Вiталiй не став пiддавати себе ризику i поїхав з Жанатасу.
За шiсть мiсяцiв до мого звiльнення менi пiдсунуть пакет з марихуаною, додадуть ще два з половиною роки i переведуть на зону суворого режиму в Гур'єв, в Казахстан.Але Гур'єв в порiвняннi з Жанатасом був для мене подарунком, i порiвняти перебування в ньому я мiг тiльки порiвнюючи Черняхiвську лiкарню зi страшною Днiпропетровською.
Вiталiй Барбаш
До цього часу мої друзi з групи "Довiра" майже всi вже будуть жити в рiзних мiстах Америки i будуть продовжувати боротьбу за моє звiльнення, залучаючи до своїх лав захiдних пацифiстiв.
Анiн чоловiк Женя поїде в Лос-Анджелес. Аня, будучи далекою вiд полiтики i всяких рухiв тепер зi сльозами на очах в Москвi буде давати iнтерв'ю захiдним журналiстам про те, як важко доводиться її чоловiковi в таборах. Одне iнтерв'ю у неї брала спiвробiтник американського фунду "American Нuman Rights Watch" Кетрiн Фiтцпатрiк.
- Ну, ви - авантюристи! Аня так плакала, так переживала, я думала, що вона - дiйсно твоя дружина, - згадувала Катя, ставши моєю дружиною.
Перебуваючи в Гур'євi на суворому режимi до мене заладилися ходити КГБешники, грубо вимагаючи вiд мене писати статтi в газети про групу "Довiра" та про знайомих дисидентiв, погрожуючи, що iнакше менi нiколи не вийти з таборiв.
Адмiнiстрацiя табору давно шукала будь-яку можливiсть позбутися вiд мене i вiд спiвробiтникiв КДБ, так часто вiдвiдувавших тепер табiр. Карцер на мене вже не дiяв. Я пiшов за незвичним для них шляхом, вимагаючи посадити мене в карцер за власним бажанням, там мовляв тихо, прохолодно i дуже добре. Замначальника табору запропонував менi:
- Давай зробимо так. Їдь в Талгар на тюремну психiатричну лiкарню, там тобi не буде нiякого лiкування, тiльки сиди тихо i, як тiльки пiдiйде термiн виходу на поселення, їдь в свої лiси. Ти ж лiс любиш?
У Талгарi менi дуже сподобалося. Нiякого режиму. Ходи куди хочеш по коридорах, їжа стерпна, прогулянка двi години у дворику з душем, вид на снiговi вершини гiр, кругом абрикоси i яблунi в цвiту. У промiжках мiж їжею i сном я англiйську вчив. Головне, КДБiсти менi тут не докучали.I мiсяця я не пробув в цьому раю для зекiв, як несподiвано забрали мене на етап в Гур'єв. Вирiшив, що точно нову справу там розкрутили i везуть на суд. Двi доби тягнувся "Столипiн" до Гур'єва.Там , забравши мене прямо з етапу, привели в кабiнет де сидiли знайомi КДБiсти.
- Пiдпиши папiр, не бiйся. Це запрошення на виїзд з Союзу до Iзраїлю, - пояснив один з них, - а там вже їдь в свою Америку.
Це була п'ятниця. "Воронок" чекав мене у дворi в'язницi. Сильно втомлений пiсля дороги я сiв в переповнену зеками машину, а перед очима у мене - видрукуваний виклик з Iзраїлю i звучать слова: "Поїдеш в свою Америку".
Менi раптом стало по-справжньому страшно. Я зрозумiв, що я збожеволiв також, як i мiй брат, що у мене почалися галюцинацiї i з'явилися голоси. Я повернувся в Гур'єв в свiй табiр, впав на лiжко i два днi не знав, що тепер робити, як жити далi з такою страшною хворобою?
B понедiлок мене викликали до оперчастини, де сидiли цi ж два КДБiсти.
Все виявилося правдою.
Я дiйсно ї -д -у в Америку!
Я кинувся їх обнiмати, але не тому, що їду в Америку, а тому що зрозумiв, що я здоровий, що не зiйшов з розуму.
Peace Magazine, Aug-Sep 1986, page 24.
Soviets Release Trust Group Member
Alexander Shatravka
"МОСКВА - Один з членiв-засновникiв незалежного руху за мир в Радянському Союзi, Олександр Шатравка, був звiльнений з в'язницi i йому було дозволено емiгрувати зi своєю дружиною Анною. Про це заявив доктор Євген Чазов (Мiнiстр охорони здоров'я СРСР) близько трьох тижнiв тому. Чазов повiдомив, що справу д-р Володимира Бродського також розглянуто i вiн буде незабаром звiльнений. На момент написання статтi, цього поки не вiдбулося. Доктор Чазов дав зрозумiти, що звiльнення є жестом доброї волi захiдних борцiв за мир. Вiдповiдно, тi, хто просив на це, можливо, побажають написати йому, або пану Горбачову, acknowledging цього вкладу.
Ця радiсна звiстка була затьмарена переслiдуваннями iнших членiв Групи" Довiра ". Лариса Чукаєва втратила опiку над дитиною i звинувачується в пiдробцi документiв. Доктори, Юрiй i Ольга Медведкови, були звiльненi з роботи. "
MOSCOW - One of the founding members of the independent peace movement in the Soviet Union, Alexander Shatravka, has been released from prison and allowed to emigrate with his wife, Anna. This was announced by Dr. Yevgeny Chazov about three weeks before. Dr.Chazov reported that the case of Dr. Vladimir Brodsky is also being reviewed favorably and his release can be expected too. As of this writing, this has not yet occurred. Dr. Chazov made it clear that the release is a gesture of good will to western peace activists. Accordingly, those who have requested this may wish write to him or Mr. Gorbachev, acknowledging this contribution.
This happy news was offset by the harassment of other members of the Group for Trust. Larissa Chukaeva has lost custody of her child and is charged with forgery. Drs. Yury and Olga Medvedkov have been fired from work.
Вiд Гур'єва до Москви треба їхати добу . Два КДБiста зовсiм недавно грозивших згноїти мене в таборах, тепер виступали в ролi моїх слуг в купейному вагонi. На столi - чорна iкра, ковбаси та цукерки, їж - не хочу. Я тiльки чай пив з цукерками, а вiд iкри вiдмовився, я iкри на Каспiйському морi стiльки з'їв, що на неї з тих пiр бiльше дивитися не мiг.
На перонi в Москвi нас зустрiв випещений московський "джеимс бонд", роль якого була сказати менi при зустрiчi:
- Iди, ти вiльний.
Радянська влада забрала у мене не потрiбне менi її радянське громадянство. Начальник Московського ВВIРу генерал Кузнєцов бiгав з Анею, а я з ними за компанiю збирати рiзнi пiдписи пiд обхiдним листом з жекiв i мiсць де вона працювала. У касi аеропорту людина в довгому чорному плащi i в капелюсi купувала нам квитки на лiтак Москва - Вiдень. Касирка сидячи за комп'ютером щось довго писала авторучкою, попросила його вiдiйти вiд каси в сторонку i чекати. Вiн розводив руками i вибачався, що не виходить навiть у нього швидше, потрiбно трiшки почекати.
I ось ми летимо! Аня, Антошка, її восьмирiчний син, i я. Попереду Вiдень, Рим i довгоочiкувана Америка.
30 липня 1986 . Прибуття в аеропорт JFK м.Нью Йорк.
Першi хвилини на американськiй землi.
Глава 89
Зустрiч з минулим
2005 рiк. Останнi днi зйомок на Українi. Днiпропетровська в'язниця i психiатрична лiкарня на вулицi Чечерина N101. За високим парканом не видно цього страшного мiсця, де "катковi" i "бочковськi" розцiнювали мрiю жити в Америцi, як ознаку вищого божевiлля, тримаючи таких людей за цим парканом, називаючи божевiльними. Але час все розставив на свої мiсця. Мракобiси-лiкарi i радянськi iдеологи i були самими огидними психiчно хворими, манiяками-вбивцями, якi загубили мiльйони людей.
Скiльки рокiв життя i здоров'я забрали вони тiльки у мене за бажання мати паспорт громадянина Америки, який лежав тепер у моїй кишенi?
- Що ви тут знiмаєте? - запитав офiцер, вийшовши з примiщення в'язницi, - не можна, - попередив вiн всю знiмальну групу, що стояла поруч бiля входу в лiкарню.
"Бiднi люди, - подумав я, - скрiзь у них секрети, навiть на мiських вулицях, все теж саме як в тi, радянськi роки".
Подорожуючи по Америцi я знiмав все, що менi було цiкаво, навiть вiйськовi авiабази з "Боїнгами" В-52 i багато всього iншого, за що в Радянському Союзi могли б посадити в тюрму.
До Кривого Рогу сто п'ятдесят кiлометрiв дороги серед чорних полiв. Ось наш будинок на проспектi Миру, - сiра дев'ятиповерхiвка з обшарпаним i брудним пiд'їздом, де жили мої батьки, найбiльше всього на свiтi дорожили вони цiєю квартирою в двадцять сiм квадратних метрiв. Вони не могли повiрити, що приїхавши в Америку в Нью-Йорк будуть жити в прекраснiй квартирi на березi океану. Країна, в якiй вони не пропрацювали жодного дня, вiзьме на себе всi витрати по забезпеченню їх старостi з бiльшою турботою, нiж та країна, в якiй вони протрудилiся все життя, при цьому нiколи їх не докоряючи i не вимагаючи подяки.
Кривий Рiг. Наш перший балкон i сусiди.
Iржава вивiска з витертими буквами на нiй вказала, що ми в'їхали в Гейкiвку. На платформi в очiкуваннi електрички стояли люди, можливо родичi, якi приїздили до хворих або працiвники, якi вiдпрацювали змiну. Вузька асфальтована дорога вздовж чорноземних полiв привела нас до розвалених старих будов. Не знаючи куди їхати, водiй зупинив машину. Ольга i Андрiй запитали:
- Ну, де тут твоя лiкарня?
Самотня сiльська жiнка йшла по дорозi. Вийшовши з машини ,я пiшов до неї на зустрiч.
- Скажiть, а де лiкарня, яка була в колишнiх свинарниках?
- Ось цi сараї, а навiщо тобi це треба? - вказавши на руїни, здивовано запитала вона. Я розповiв їй, що був тут давно за перехiд кордону i жiнка, впiзнав мене, нагадала, що вона - Клавдiя Олександрiвна Сенюк i працювала в приймальному покої медсестрою.
- Боже мiй, так це ти?
- Що ти тут робиш? - питала вона, не розумiючи, що вiдбувається, чому Оля простягнула до неї мiкрофон- "кiшку", а Нугзар все знiмає , тримаючи в руках кiнокамеру.
- Я з Америки приїхав подивитися на знайомi мiсця.
- А, з Америки. Тодi все ясно, - махнула вона рукою i напевно подумала про себе: "Бiдна людина, як був так i залишився невилiкованим хворим зi своєю Америкою".
- Ось, - простягнув я їй мiй паспорт. Вона покрутила його в руках i тiльки зараз зрозумiла, щиро здивувавшись i зрадiвши за мене, що я сказав їй правду. Вона з великим задоволенням погодилася влаштувати нам екскурсiю по територiї колишньої лiкарнi.
- Ти пам'ятаєш, це був клуб, - показала вона на будiвлю пiд шиферним дахом, - тепер тут храм на честь Святих мученикiв Макавеїв.
Молодий батюшка Олександр запросив нас увiйти всередину, де тьмяно горiли електричнi лампочки, висвiтлюючи iкони на стiнi.
Я запалив свiчку в пам'ять про Мiшу i ,залишивши її догоряти в порожньому храмi, вийшов на вулицю. Зграя чорних воронiв тривожно кричала i закрутилася раптом в повiтрi , закривши небо.
- Пам'ятаєш ,хто це? - запитала мене Клавдiя Олександрiвна, -вказавши на стареньку, яка пiдмiтала свiй двiр. - Це Лiдiя Миколаївна, старша медсестра твого колишнього вiддiлення.
Я не вiдразу впiзнав сильно постарiлу ту владну жiнку на прiзвище Отенко.
А. Некрасов, О. Конська, батюшка Олександр, автор, К. Сенюк, дiвчинка-служниця храму, Н. Ногадзе, Кетi Ногадзе.
Л. М. Отенко була давно на пенсiї. Мене вона добре пам'ятала i з великим задоволенням почала розповiдати кiнознiмальнiй групi про своє життя, про свої заслуги в лiкарнi, чистоту i порядок в її вiддiленнi.
Менi не хотiлося вступати в суперечку з цiєю старою жiнкою i розповiсти все, що я про неї пам'ятав. Я вiдiйшов в сторону i слухав записуєму камерою Нугзара її розповiдь про те, як в дитинствi вона втратила батькiв, (їх репресували i розстрiляли), про її життя в дитячих будинках, про те, як приховуючи своє минуле, як дочка ворогiв народу, вона з великими труднощами закiнчила медучилище i отримала диплом медсестри. Отенко з гордiстю розповiдала про свiй життєвий успiх на роботi, як їй вдалося стати головною медсестрою вiддiлення.Тепер,слухаючи її ,менi стало зовсiм незрозумiло, як могла людина стiльки сама переживша, так жорстоко, як до худоби, ставитися до хворих людей в лiкарнi.
К. Сенюк i колишня старша медсестра Л. Отенко (праворуч)
Escape from USSR Video- https://www.youtube.com/watch?v=ogEPfw6C09w&t=7s
Будинок Клавдiї Олександрiвни стояв поруч i вона покликала нас в гостi. Чоловiк у неї помер i вона жила одна. На подвiр'ї, пiд навiсом, повитим виноградником, вона виставила на стiл велику сулiю домашнього вина i чекала, коли Отенко замовкне i и вiдпустить нас.
- Тодi була велика подiя, коли вас привезли. Спочатку вся лiкарня бiгала дивитися на Михайла, а потiм - на тебе, - повiдомила вона, пригощаючи нас вином.
Пiзно ввечерi ми поїхали з дому цiєї гостинної жiнки i вирушили в Кiровоградську область, в село Недогарки- вiдвiдати могилу Мiшi.
Два тижнi проведенi з групою кiнодокументалiстiв пролетiли дуже швидко i настав день, коли я з вдячнiстю за цю незабутню подорож потиснув їм руки на прощання.
Девiду Саттеру, який органiзував i оплатив цю безцiнну для мене поїздку, я хочу висловити особливу подяку i вдячнiсть, адже це була моя зустрiч з минулим.
У першому ряду мiй двоюрiдний брат Грицько (помер у 2010 р.) з сином Сашею i онуком Сашком. Україна,Недогарки, 2005 р.
Епiлог
З Анею ми розлучилися в аеропорту Нью-Йорку, звiдки вона полетiла до Женi ,її чоловiка в Лос-Анджелес. Вона стала лiкарем i переїхала в штат Колорадо, де у неї народилися ще дочка i син.
В Арiзонi - 1987 рiк. З Кетi Фiцпатрiк в Нью-Йорку, 1986 рiк.
Я жив в прекрасному мiстi Нью-Йорк, де першi роки крутив баранку жовтого таксi. Через десять мiсяцiв у мене була вже своя машина, на якiй з Кетi Фiтцпатрiк ми проїхали тисячi мiль по цiй неймовiрно красивiй країнi.
У Нью-Йорку у нас з Кетi народилися дiти Мiша i Хеллi. Проживши тут багато рокiв ,я мрiяв про простори сiльської мiсцевостi i вважав ,що вони краще великого мiста, що може бути i послужило причиною для розлучення.
З Iринкою, моєю нинiшньої дружиною, у нас була своя невелика транспортна компанiя, нашi дев'ять тракiв перевозили вантажi по дорогах Америки.
Наша транспортна компанiя. "Karelia Тrucking Inc". Дружина Iра, дiти Мiша з Хелi i автор.
З Нью-Йорку ми переїхали в лiсний штат Мейн i тепер заробляємо собi на життя ,ганяючи свою власну важку вантажiвку i багато подорожуємо по свiту.
Менi нiхто не вказує в цiй країнi як жити i що робити. Я роблю те, що менi подобається i так, як вважаю правильним. Моє щастя в Америцi залежить вiд мене i я можу назвати себе щасливою людиною тому, що я домiгся всього, про що мiг тiльки мрiяти в тiй країнi.
Мiй дiд будував свiтле майбутнє, де не було мiсця iндивiдууму, де не було мiсця для особистої вiдповiдальностi, де людинi заборонялося бути будiвельником власного добробуту i господарем своєї долi, людина там належала державi i була її рабом.
Менi дуже шкода, що стiльки прекрасних рокiв мого життя довелося втратити, щоб вибратися з катiвень, побудованих такими утопiстами, яким був мiй дiд.
Фото 1916 року Петроград. Петро А. Попов( сидить праворуч).
Мiй дiд- Петро Попов зустрiв на вокзалi солдата. Розговорилися: хто, звiдки. З'ясувалося,що вони-рiднi брати !!! Павло А. Попов, старший брат, стоїть у центрi. Злiва - його товариш.
Петро i Зiнаїда Попови, моя мама Воля (справа внизу) i її сестри. Фото 1939 року (остання сiмейна фотокартка, через мiсяць мого дiда заарештують)
Я люблю Америку, країну, де мудрi батьки-засновники США написали маленьку i тоненьку книжечку пiд назвою "Конституцiя США", де ясно i просто сказано:
"Уряд виконує волю народу, а не навпаки, коли уряд бере в свої руки повну турботу про свiй народ i вказує йому що робити i як жити".
Ми беремо участь у демонстрацiї проти соцiалiстичної полiтики президента Обами. На нашому плакатi напис : "Соцiалiзм -це великi податки i дорога в рабство".
Кiнець
ДОДАТОК ДОКУМЕНТ "ГРУПИ" ДОВIРА , I СУДОВА ЕКСПЕРТИЗА ПО "ОБIГУ"
Валентина Патранова,
оглядач газети "Новини Югри" patranova@ugra-news.ru
Антирадянський чобiт
Словосполучення "полiтично неблагонадiйний" сьогоднi практично зникло з нашого лексикону, але був час, до речi ще не так давно, коли подiбнi ярлики вiшали на багатьох. Цi люди роками не випадали з поля зору органiв безпеки. З ними не тiльки вели "профiлактичнi бесiди" - цi люди нерiдко ставали жертвами полiтичних репресiй.
Одна з таких жертв 1982 року - робочий Ун'юганського лiспромгоспу
Олександр Шатравка.
А почалося все майже з анекдоту: у начальника хiмподсочки продирявився казенний чобiт, i хто б мiг подумати, що ця нiкчемна в масштабах Жовтневого району подiя призведе до повної бойової готовностi Kомiтет Держбезпеки i мiлiцiю. Прибувши на склад, щоб замiнити чобiт, начальник став ритися в купi взуття. Несподiвано з одного чобота випали аркушi паперу зi словами: "Звернення до урядiв i громадськостi СРСР i США". Начальник хiмподсочки ще бiльше здивувався, коли пiд надрукованим на машинцi текстом побачив пiдписи своїх пiдлеглих. Прочитавши таке в жаркий липневий день 1982 року, вiн вкрився холодним потом.
Iсторiя замовчує - в новому або дiрявому чоботi начальник вiдправився в найближчий вiддiл КДБ, а вiн знаходився в Радянському районi, - вiдомо лише, що його вислухали з превеликим iнтересом i попросили викласти сказане в письмовому виглядi. Хто автор звернення - заявник вже здогадався. Напередоднi двоє робiтникiв - Олександр Шатравка i Володимир Мiщенко - ходили по лiсовим хатинкам, де жили збирачi живицi, i знайомили їх з якимось документом. До того ж сьогоднi, пiдписуючи заяву О.Шатравка про звiльнення (з цiєї причини вiн i здав на склад одяг i чоботи), начальник почув вiд робiтника питання- чи не бачив той "пацифiстської вiдозви"?
Спiвробiтники вiддiлу КДБ, схилившись над аркушем з чобота, читали: "Ми переконанi, що потрiбен конструктивний дiалог нового типу ... Ми виступаємо за чотиристороннiй дiалог, за дiалог мiж полiтиками СРСР i США i незалежний вiд держави контроль радянської та американської громадськостi ... Закликаємо уряди СРСР i США створити спецiальний мiжнародний бюлетень, в якому сторони вели б дiалог ... "Як тут не насторожитися? Який ще незалежний вiд держави контроль? А бюлетень?
Про Шатравку було вiдомо, що вiн регулярно слухає ворожi радiопередачi, а потiм усiм розповiдає про почуте, при цьому прямо заявляє, що в СРСР немає нiяких демократичних свобод, що вибори - фiкцiя, комунiсти - привiлейований клас.
Щоб захистити робiтникiв вiд згубного впливу Заходу, начальник хiмподсочки вiдправив Шатравку на найвiддаленiшу дiлянку, але, як бачимо, це не допомогло ...
СРСР - тюрма народiв? Органи спрацювали оперативно: Шатравку i Мiщенко затримали в той же день. Їм оголосили, що вони пiдозрюються у вбивствi робочого лiспромгоспу, також повiсили на них валютнi махiнацiї, крадiжку грошей i пiдробку документiв ... У справу пiдшили рапорт мiлiцiонера, який супроводжував затриманих з Ун'югана в Радянський. Вiн написав, що по шляху проходження поїзда Шатравка в присутностi пасажирiв вихваляв захiдний спосiб життя, вiддавав перевагу буржуазним свободам. А це тягнуло на 190-ту статтю КК РРФСР - поширення в друкованiй формi творiв, якi мiстять завiдомо неправдивi вигадки, що порочать радянський державний i суспiльний лад.
Справа по звинуваченню Шатравка в антирадянськiй дiяльностi розпухала як на дрiжджах. Слiдство вела прокуратура Радянського району, але фактично все було в руках КДБ. Розкрилася вся таємниця фiгуранта. Наприклад, факт переходу ним кордону з Фiнляндiєю в 1974 роцi. У справi були роздрукiвки передач радiо "Свобода", "Голос Америки", "Бi-бi-сi", "Нiмецької хвилi", в яких згадувалося прiзвище Олександра Шатравка. Виявляється, вiн був добре вiдомий в дисидентських колах СРСР.
Я на хiмподсочцi. Хатинка, з якої було вирiзано колоду з антирадянським записом, як доказ.
Перед Олiмпiадою 1980 року, побоюючись переслiдування з боку КДБ, Шатравка забрався в тайгу, де жив в лiсовiй хатинцi i займався збором живицi - цiнної сировини для хiмiчної промисловостi. Сюди до нього приїхали двоє товаришiв з Москви, вони-то i розписали стiни хатинки гаслами "СРСР - тюрма народiв", "Радянська людина щаслива тим, що вона не знає, наскiльки вона несчасна", "Свободу правозахисникам!" З перелiком iмен репресованих, в їх числi було i прiзвище Андрiя Сахарова. Для надання суду речового доказу довелося навiть випиляти частину стiни.
Володя Мiщенко, звiльнений з Тюменської в'язницi у 1980 роцi. Обшук у пацифiста
Два аркуши паперу з текстом "Звернення" та шматок колоди - ось i всi речовi докази ... Не густо для слiдства, який замахнувся на 190-ту статтю. I тодi було прийнято рiшення провести обшук у батькiв Шатравка у Кривому Розi i у дружини в Москвi. Знайшли тiльки шкiльний зошит iз записами - "Як я зустрiчав з'їзд партiї". У нiй автор описував свої проштовхування в психлiкарню, якi дивним чином збiгалися з важливими датами в життi країни. До речi, авторiв "Звернення" теж направили в Iнститут психiатрiї iменi Сербського в Москву.
З'ясувалося, що Олександр Шатравка i ще 10 осiб створили в Москвi пацифiстську групу "Довiра", яка повинна була допомогти навести мости мiж урядами i громадськiстю двох країн - СРСР i США. Його завданням було - зiбрати пiдписи, чим вiн i займався в Ун'юганском лiспромгоспi, але долю "Звернення" вирiшив дiрявий чобiт начальника хiмподсочки. [1]
Суд проходив в клубi Ун'юганского лiспромгоспу. Шатравка вiдмовився вiд адвоката i захищав себе сам. "Я глибоко впевнений, що будь-який пiдхiд людини або групи людей, незалежно вiд їх полiтичних поглядiв, спрямований на припинення термоядерного конфлiкту, не може розглядатися як злочин", - заявив вiн. Проте його засудили на три роки таборiв, Мiщенко - на рiк. Пiзнiше вони були реабiлiтованi.
Звiльнившись з психлiкарнi (Хр. 53), Олександр Шатравка (Хр. 51) переїхав з Кривого Рогу в Тюменську область i влаштувався на роботу в (Супрiмскiй) лiсгоспi. 27 травня на обшуку у Т. Осипової (див. "Арешт Т.Осипової") була вилучена його книга про психлiкарнi.
23 червня начальник його виробничої дiльницi отримав припис вiд психдиспансеру з м. Урая направити О.Шатравку на обстеження. Шатравка не поїхав. Вiн припустив, що його на час Олiмпiади (йшов останнiй тиждень Олiмпiйськiх Iгор) хочуть госпiталiзувати, i збирався вiдсидiтися в лiсi.
У тi ж днi Шатравка отримав листа вiд матерi, в якому вона повiдомляла, що Криворiзький вiддiл Днiпропетровського УКДБ отримав з Днiпропетровська запит про його мiсце проживання.
22 липня майстер дiлянки, де працював Шатравка, отримав по рацiї розпорядження доставити на свою дiлянку трьох робочих. "Робочi" виявилися дiльничним iнспектором мiлiцiї, психiатром i фельдшером. Приїжджi, не заставши Шатравку, провели в його хатинцi обшук (забрали клаптики викинутих листiв) i допитували робочих: де зараз може бути Шатравка? про що вiн говорить? якi радiопередачi слухає? чи не думає знову бiгти за кордон?
Приїжджi сказали, що Шатравка серйозно хворий i його необхiдно госпiталiзувати. На їхню вимогу робочий Тiхонiн написав, що Шатравка регулярно слухає передачi захiдного радiо i порiвнює умови життя на Заходi з нашим. (Стор. 104.)
На наступний день мiлiцiонер i психiатр спробували пiдкрастися до працюючого Шатравки, але той помiтив їх i втiк в лiс.
26 липня Шатравка повернувся в свою хатинку i побачив, що його речi, в тому числi продукти i видана йому постiльна бiлизна, зникли. Вiн написав про це начальнику мiсцевої мiлiцiї.
В. Мiщенко. Жовтень 1989 р.
Звiльнений з Тюменської в'язницi влiтку 1983 року.
У червнi 1982 я i Володя Мiщенко, були заарештованi в селищi Вон'еган Ханти-Мансiйського округу за збiр пiдписiв серед нафтовикiв i працiвникiв хiмподсочки пiд "Зверненням групи "Довiра". На пiдставу нижче наведених експертиз Свердловського i Тюменського унiверситетiв нас судили за наклеп на радянську полiтичну систему. Цей документ був переданий мною з "столипiнського" вагону етапом в Свердловськ. Документ мав мiжнародний розголос, в результатi якого в 1986 роцi я був звiльнений достроково i виїхав в Америку.
Арешт Шатравка i Мiщенко
У травнi 1982 Олександр Шатравка (Хр. 64) i його дружина москвичка Анна Гордiенко подали заяву на виїзд в США, вказавши в якостi мотиву, небажання жити в країнi з соцiалiстичним ладом.
Влiтку Шатравка поїхав на сезонну роботу в Тюменську обл. - в лiспромгосп, вздимщiком 5 розряду. Там вiн i Володимир Мiщенко збирали пiдписи пiд "Зверненням до урядiв i громадськостi СРСР i США" Групи Довiра (див. Наст. Вип.).
"Iсторiя з чобiтьми вигадана КГБiшнiками. У нас не було нiяких чобiт. Поїзд вiдправлявся на iнший день. Ми залишили свої речi в конторi хiмподсочки, де i був проведений протизаконно обшук. "
Олександр Шатравка.
У червнi їх заарештували; спочатку їм пред'явили звинувачення у вбивствi; через мiсяць це звинувачення вiдпало - їм стали iнкримiнувати ст. 190-1 КК РРФСР, а для Шатравка - ще й ст. 196 КК РРФСР ( "Пiдробка ... документiв ...").
8 липня слiдчий прокуратури Бауманского р-ну Москви Самойлов на пiдставi телеграми прокурора Тюменської обл. Кисельмана провiв обшук в квартирi Гордiєнко; причину обшуку їй не сказали. 11 липня Самойлов провiв другий обшук у Гордiєнко; на цей раз їй було сказано, що обшук у справi Шатравка, обвинуваченого по ст.190-1 КК РРФСР. Вилучили особистi записи,книгу"Доктор Живаго", копiю Євангелiя, друкарську машинку.
12 липня на допитi Самойлов запропонував Гордiєнко дати пояснення з приводу вилучених речей - вона сказала, що всi вилученi речi належать їй. Гордiєнко поскаржилася на те, що за нею стежать - Самойлов вiдповiв, що якщо цей стан у неї не пройде, то люди в бiлих халатах вилiкують її вiд цього нав'язливого стану.
27 липня Гордiєнко отримала повiдомлення вiд слiдчого прокуратури Радянського р-ну Тюменської обл. К. М. Михеєнко про те, що Шатравка заарештований за ст.190-1 КК РРФСР. В кiнцi липня Гордiєнко викликали в опорний пункт 49 о / м для "з'ясування особи" Шатравка. Її питали про прописку Шатравка, про мiсце його проживання, про дату знайомства.
У серпнi Гордiєнко повiдомили про вiдмову в дозволi на виїзд.
Злiва направо, верхнiй ряд. Сергiй Батоврiн, Марк Рейтман, Володимир i Марiя Флейшгаккер, Володимир Бродський. Нижнiй ряд. Юрiй Медведков, Валерiй Гадяк, крайня праворуч Оля Медведкова з сином Михайлом.
ЩО БУЛО, ТЕ БУЛО
Боротьба за мир в свiтi кримiналiстики
Наведенi нижче документи надiсланi до редакцiї Олександром Шатравка. Вони взятi з його судової справи i коштували йому чотирьох рокiв в'язницi в 1982-86 рр. Документи настiльки красномовнi, що навряд чи потребують наших коментарiв.
А) ЗВЕРНЕННЯ ДО УРЯДIВ I ГРОМАДСЬКОСТI СРСР I США .
СРСР i США мають засоби вбивати в масштабах, здатних пiдвести пiдсумкову риску пiд iсторiєю людського суспiльства.Рiвновага страху не може надiйно гарантувати безпеку в свiтi. Тiльки довiра мiж народами може створити тверду впевненiсть у майбутньому.
Сьогоднi, коли елементарну довiру мiж двома країнами повнiстю втрачено, проблема довiри перестала бути просто питанням двостороннiх вiдносин. Це питання - чи буде людство роздавлено власними руйнiвними можливостями або виживе.
Ця проблема вимагає сьогоднi негайних дiй. Однак зовсiм очевидна нездатнiсть полiтикiв обох сторiн найближчим часом домовитися про будь-яке помiтне обмеження озброєнь i тим бiльше про iстотне роззброєння.
Дотримання полiтиками об'єктивностi в питаннях роззброєння утруднено їх полiтичними iнтересами i зобов'язаннями.
Усвiдомлюючи це, ми не хочемо звинувачувати ту чи iншу сторону в небажаннi сприяти мирному процесу i тим бiльше в будь-яких агресивних планах на майбутнє. Ми переконанi в їх щирому прагненнi до миру i запобiганнi ядерної загрози. Однак пошук шляхiв роззброєння дещо ускладнений.
Всi ми подiляємо рiвну вiдповiдальнiсть перед майбутнiм. Енергiйний рух за мир громадськостi багатьох країн доводить, що мiльйони людей це розумiють.
Але наша спiльна воля до свiту не повинна бути слiпою. Вона повинна бути усвiдомленою i вираженою конкретно, з урахуванням всiх вимог, що пред'являються реальною дiйснiстю.
Свiт стурбований своїм майбутнiм. Всi розумiють, що для запобiгання загрози потрiбен дiалог.
Сформованi принципи ведення двостороннього дiалогу вимагають негайної змiни. Ми переконанi в тому, що прийшов час для свiтової громадськостi не тiльки ставити питання про роззброєння перед тими, хто приймає рiшення, а й вирiшувати їх разом з полiтиками.
Ми виступаємо за чотиристороннiй дiалог - за те, щоб в дiалог полiтикiв рiвномiрно включилися радянська i американська громадськiсть.
Ми виступаємо за послiдовне i в кiнцевому рахунку повне знищення запасiв ядерної зброї та iнших засобiв масового винищення, за обмеження озброєнь загального типу.
Ми бачимо найближчу програму загального пошуку в наступному:
1. В якостi першого кроку до усунення ядерної загрози ми закликаємо всiх, хто не бажає смертi ближньому, вносити приватнi конкретизованi пропозицiї щодо двостороннiх кiлькiсних обмежень i скорочень озброєнь i, в першу чергу, щодо встановлення довiри. Ми закликаємо направляти кожне рiшення урядам обох країн i представникам незалежних громадських груп, що борються за мир, одночасно.
Ми сподiваємося на увагу до нашого заклику особливо з боку радянського i американського народiв, уряди яких несуть вiдповiдальнiсть за безпеку в свiтi.
2. Ми закликаємо громадськiсть обох країн створювати змiшанi мiжнароднi громадськi групи, заснованi на принципах незалежностi, до функцiй яких входили б прийом i аналiз приватних пропозицiй з роззброєння i встановлення довiри мiж країнами, вiдбiр найбiльш цiкавих i реалiстичних пропозицiй, iнформування про них населення i рекомендацiя їх для розгляду урядом обох країн, а також iнформування населення про можливi наслiдки застосування ядерної зброї i з усiх питань, що стосуються роззброєння.
3. Ми звертаємося до наукової громадськостi, зокрема до незалежних мiжнародних органiзацiй вчених, що борються за мир, iз закликом до роботи над науковими проблемами, безпосередньо пов'язаними зi збереженням свiту. Наприклад, на даному етапi надзвичайно важливо розробити єдиний математичний метод оцiнки озброєнь протиборчих сторiн. Ми закликаємо науковцiв створювати незалежнi дослiдницькi групи з метою наукового аналiзу пропозицiй, що надходять вiд громадськостi.
4. Ми звертаємося до полiтичних дiячiв i представникiв преси обох країн iз закликом утриматися вiд взаємних звинувачень в намiрi використовувати в агресивних цiлях ядерну зброю. Ми переконанi в тому, що такi звинувачення лише розпалюють недовiру мiж сторонами i тим самим унеможливлюють будь-який конструктивний дiалог.
5. Необхiднi гарантiї встановлення довiри ми бачимо в тому, що СРСР i США повиннi забезпечити умови для вiдкритого обмiну думками та для iнформування громадськостi обох країн з усiх питань, що стосуються процесу роззброєння.
6.Ми закликаємо уряди СРСР i США створити спецiальний мiжнародний бюлетень (з урядовими гарантiями поширення в обох країнах, в якому обидвi сторони вели б дiалог, вступали в дискусiї, вiдкрито висвiтлювали серед iнших питань наступнi:
а) аналiз переговорiв про роззброєння i матерiали переговорiв;
б) обмiн думками та пропозицiями щодо можливих шляхiв обмеження озброєнь i роззброєння;
в) обмiн пропозицiями щодо встановлення довiри;
г) обмiн iнформацiєю про можливi наслiдки застосування ядерної зброї.
Такий бюлетень повинен надати можливiсть незалежним громадським рухам за мир вступати в загальну дискусiю, публiкуючи непiдцензурнi матерiали, зокрема, пропозицiї щодо роззброєння та довiру i iнформацiю про мирнi рухи i проведенi ними заходи.
Ми звертаємося до урядiв i громадськостi СРСР i США, зрозумiти, що майбутнє потребує захисту, повинно мати реальну можливiсть його захищати!
1. БАТОВРIН Сергiй 2. ФЛЕЙШГАККЕР Марiя 3. ФЛЕЙШГАККЕР Володимир 4. Собко Iгор 5. КРОЧIК Геннадiй 6. БЛОК Вiктор 7. ХРОНОПУЛО Юрiй 8. РОЗЕНОЕР Сергiй 9. ОСТРОВСЬКА Людмила 10. КАЛЮЖНИЙ Юорiс i ще 74 пiдписи, в тому числi - Олександр Шатравка.
Цей документ був прийнятий Групою за встановлення довiри мiж СРСР i США. Про створеннi Групи було оголошено i її звернення прочитано на прес-конференцiї 4. 6. 1982р. в квартирi Сергiя Батоврiна в Москвi.
Б) ПРОТОКОЛ ОГЛЯДУ ДОКУМЕНТА
Тюмень вiд 12. 08. 82 р.
Ст. слiдчим Прокуратури м. Тюмень 3. А. Усенкiним за участю фахiвцiв Куцева Геннадiя Пилиповича - ректора Тюменського державного унiверситету, професора, доктора фiлософських наук, Данилова Вольдемара Олексiйовича - декана iсторичного факультету Тюменського державного унiверситету, доцента, кандидата iсторичних наук, якi проживають в м. Тюменi .
Вiдповiдно до ст. КК РРФСР проведено огляд документа.
Оглянувши даний документ, Данилов охарактеризував його i дав висновок, який полягає в тому, що цей документ носить антирадянський, антисоцiалiстичний характер, об'єктивно був спрямований проти полiтики КПРС i нашого уряду. Зовнiшнi формулювання документу носять чисто пацифiстський характер, але одночасно з цим слiд звернути увагу на такi загальнi положення:
1. Фактично ставиться знак рiвностi мiж позицiєю СРСР i США i їх цiлями.
2. Не видiляється рiзниця мiж полiтичними рiзновидами двох країн, результатом чого є поява антирадянських вигадок.
3. Ставиться знак рiвностi мiж КПРС i полiтичними партiями США.
4. Робиться спроба знизити значення сучасних форм руху прихильникiв миру.
5. Виражається iдея якоїсь загальносвiтової сили, що стоїть над урядами, по сутi справи - це вiдображенi космополiтичнi iдеї.
6. Є прагнення протиставити якусь громадськiсть i уряд нашої країни.
7. У пунктi 3 сформульована шкiдлива, невiрна iдея, яка прагне обiлити вiйськово-промисловий комплекс США.
В цiлому документ носить антирадянський, антисоцiалiстичний характер, об'єктивно спрямований на пiдрив полiтики КПРС, нашого уряду. Вiн може створити хибне уявлення, особливо у слабко полiтично пiдготовленої частини населення.
Пiдпис: Данилов.
РЕЦЕНЗIЯ НА "ЗВЕРНЕННЯ"
Цей документ є продовженням досить вiдомої тези захiдної пропаганди про рiвну вiдповiдальнiсть iмперiалiстичних i соцiалiстичних країн за холодну вiйну, гонку озброєнь, загострення мiжнародної обстановки. Зазначений тезiс неодноразово i аргументовано розглядався в радянськiй перiодичнiй пресi та суспiльно-полiтичнiй лiтератури. На основi документованих джерел доведено, що практично за всiма видами зброї масового знищення iнiцiатива в їх розгортаннi належала США. Автори рецензованого документу вважають за необхiдне залучити широкi верстви громадськостi для обговорення проблеми роззброєння i запобiгання ядерного конфлiкту. З цього приводу слiд вказати, що в антивоєнному русi в даний час широко представленi рiзнi групи радянської громадськостi: молодь, науковцi, письменники i т.д. У пiдготовцi радянських пропозицiй з роззброєння, в роз'ясненнi небезпеки ядерної зброї, в запобiганнi мiлiтаризацiї космосу бере участь велика група експертiв-фахiвцiв за вiдповiдними галузями науки. Лише полiтична наївнiсть або свiдоме спотворення iстини є ствердження про те, що радянська громадськiсть стоїть осторонь вiд пошукiв шляхiв запобiгання ядерного зiткнення. Слiд також зауважити, що сучаснi системи зброї мають таку ступiнь складностi, що практично неможливо, та й недоцiльно залучати до обговорення цих проблем непiдготовлених людей.
Таким чином, автори документу спотворюють сутнiсть зовнiшньої полiтики радянської держави, рекламуючи позицiї захiдної пропаганди.
Пiдпис: Куцев.
В) ВИСНОВОК СУДОВОЇ ЕКСПЕРТИЗИ ВIДНОСНО
"ЗВЕРНЕННЯ ДО НАРОДIВ I УРЯДIВ СРСР I США ЗА ВСТАНОВЛЕННЯ ДОВIРИ" (фрагменти)
Судова експертиза проведена експертною комiсiєю в складi: доктора юридичних наук, завiдуючого кафедри Iнституту iм. Р. А. Руденко професора Iгнатенка Г. В., доктора фiлософських наук, завiдуючого кафедри iсторiї та фiлософiї Уральського державного унiверситету, професора Любушина К. Н., доктора фiлософських наук, завiдуючого кафедри iсторичного матерiалiзму Уральського державного унiверситету, професора Орлова Г. П.
На пiдставi Постанови старшого слiдчого Прокуратури сел. Радянський Тюменської областi Михеєнко вiд 4 серпня 1982 року про кримiнальну вiдповiдальнiсть пост. 181, 182, 190 експерти Iгнатенко, Любушин, Орлов розглянули переданi їм на експертизу документи i встановили наступнi два моменти:
1. Програма загального пошуку рiшення i встановлення довiри. Конкретнi її пункти вiдрiзняються наївнiстю i не йдуть нi в яке порiвняння з тими сотнями мирних пропозицiй, з якими в останнi роки СРСР виступав на свiтовiй аренi, але якi в бiльшостi випадкiв були блокованi з боку американських iмперiалiстiв та їх союзникiв.
Iдеологiчна основа "програми" утопiчна. Її автори виходять з iдеї створення з боку СРСР i США "незалежних громадських груп для органiзацiї дiалогу".
Жити в суспiльствi i бути вiльним вiд суспiльства не можна. Стосовно до нашого суспiльства, така iдея означає створення груп, "не залежних" вiд тiєї боротьби за порятунок людства, яку ведуть партiя i уряд, весь народ. Громадськiсть в особi цих груп, вiдповiдно до документу, повинна стати об'єктивним противником "небезпечних спроб вилучати сьогоднi полiтичну вигоду за рахунок майбутнього всього людства". Таким чином, наклепницьким по сутi є цей висновок, що зрiвнює боротьбу СРСР за мир зi спробами витягувати з цього полiтичну вигоду.
2. Iдейна установка, що просвiчує в "програмi". Цi установки зовнi пов'язанi з iдеєю безпартiйностi. Iдея така буржуазна i чiтко проводиться в мiркуваннях авторiв документа. Тут прямо сказано, що досягнення об'єктивностi в питаннях роззброєння з обох сторiн утруднено державними, iдеологiчними та партiйними iнтересами i зобов'язаннями. Вiдносно США висновок справедливий, але хiба iнтереси нашої держави, нашої партiї вимагають гонки озброєнь, пiдготовки нової свiтової вiйни? Такого роду вимога прямо протилежна сутi марксистсько-ленiнської iдеологiї, положеннями якої керується СРСР у своїй дiяльностi. Автори документу явно обмовляють на велике i гуманне вчення Маркса i Ленiна, яким керуються комунiсти. Вони брешуть i на реальну полiтику СРСР, уряд СРСР i керiвництво КПРС. (...)
Переговори про припинення гонки озброєнь, заборону ядерної зброї розцiнюються як прагнення досягти одностороннiх вiйськових переваг, в тому числi i для СРСР. Подiбнi заяви є помилковими по сутi, наклепницькими за змiстом, що порочать радянський державний i суспiльний лад. Зазначенi звинувачення i їх iдеологiчна основа мають антикомунiстичний, антирадянський характер. Найбiльш злiснi фашиствуючи кола iмперiалiзму завжди звинувачували СРСР у агресивностi i прикривали подiбним наклепом пiдготовку чергової вiйни. Лiберально-буржуазнi iнтелiгенти, обплутанi антикомунiзмом, прирiвнюють вiдповiдальнiсть, тлумачать про агресивнiсть обох блокiв. (...)
Апелювання до радянської громадськостi через "голову" партiї i уряду, що виражають iнтереси всього радянського народу, якi вважають боротьбу за загальний мир сутнiстю своєї зовнiшньої полiтики, є їх дискредитацiєю. "Звернення" ряснiє демагогiчними i декларативними пропозицiями, якi об'єктивно обертаються наклепом на миролюбну полiтику СРСР. Таким чином, за своїм об'єктивним змiстом даний документ "переспiвує" ворожi соцiалiзму iдеї i мiстить антирадянськi полiтичнi оцiнки зовнiшньополiтичної дiяльностi радянського уряду. Безсумнiвно, поширення такого роду документу об'єктивно направлено, незалежно вiд положень пiдписавших їх осiб, на пiдрив морально-полiтичної єдностi нашого народу (...)
Заявляючи, що i ми (а не тiльки американськi лiдери) прагнемо використовувати переговори "для досягнення одностороннiх вiйськових переваг", що нашi iдеологiчнi та партiйно-державнi iнтереси нiбито несумiснi з перспективами таких домовленостей, якi б вiдповiдали iнтересам народiв, укладачi звернення, поширюючи завiдомо неправдивi вигадки, що порочать радянський державний i суспiльний лад, як фундамент радянської зовнiшньої полiтики, усвiдомлювали наклепницький характер i потенцiйнi наслiдки їх вигадок. (...)
Вiдповiдно до ст. 62 Конституцiї СРСР, громадяни СРСР зобов'язанi оберiгати iнтереси радянської держави, сприяти змiцненню її могутностi й авторитету. Ця поведiнка укладачiв "звернення", спрямована на пiдрив iнтересiв радянської держави, на ослаблення її мiжнародного авторитету.
Згiдно змiстом радянської кримiнально-правової доктрини, для фiксацiї злочину по ст. 190 КК РРФСР не потрiбно встановлення реальних наслiдкiв. Тут вирiшальне значення мають цiлеспрямованiсть дiй з цiлком певним намiром, в якому втiлено бажання або свiдоме допущення шкiдливих для радянської держави наслiдкiв. Такого роду цiлеспрямованiсть (умисел) мається на даному конкретному випадку. (...) Така цiлеспрямованiсть посилюється закликом "створювати змiшанi мiжнароднi громадськi групи, заснованi на принципi незалежностi". Цiлком очевидно, що початковою стадiєю створення будь-якої мiжнародної групи є формування iнiцiативних нацiональних груп, якi покликанi встановити "мiжнацiональнi" громадськi групи. Заклик до об'єднання мiжнародних громадських сил в громадськi групи (є) не що iнше ,як заклик до формування в межах нашої держави групи "iнiцiаторiв".
Зовнiшня орiєнтацiя - ослаблення позицiй радянської дипломатiї на переговорах, що ведуться, пiдрив авторитету радянської держави, його керiвництва в очах тих мiжнародних сил, якi розглядаються нами (i реально можуть бути використанi) як ефективний резерв в антиiмперiалiстичнiй, антимiлiтаристськiй боротьбi, спрямованiй на забезпечення розрядки, на обмеження озброєнь i роззброєння.
Не виключено, що намiр укладачiв "звернення" поширити цей документ за межами нашої територiї (весь задум звернення i його заголовок орiєнтований, так би мовити, на мiжнародний резонанс). Заклик до забезпечення "вiльної" iнформацiї про роззброєння обох сторiн i про розмiщення озброєнь рiвнозначний намiру розкрити радянський оборонний потенцiал перед обличчям потенцiйного агресора.
Пiдписи: Iгнатенко, Любушин, Орлов
Copyright
Александр Шатравка
Побег из Рая
Alexander Shatravka
Escape from Paradise
Ilya Levkov -- Publisher
Liberty Publishing House
Planetary Station
P. O. Box 1058
New York, NY 10024
Tel: (212) 213-2126
Fax: (917) 456-3237
www.Liberty-Publishing.com
LibertyPublishingHouse@gmail.com
All rights reserved including rights of reproductions. No part of this book may be used or reproduced in any manner without written permission of the Publisher, except in the case of brief quotations embodied in critical articles and reviews.
Copyright No 2010 by A. Shatravka
Book design by Asya Kunik
Cover design by Alexander Blyakher
ISBN 978-1-932686-62-3
Library of Congress Control Number: 2010932849
Printed in United States of America----
304