Нарештi... Дiстала...Папiр...Скiльки щастя...
А початок мав би бути зовсiм не таким... але я його забула...
Чомусь лишились тiльки окремi словосполучення, такi як : подертi сiтчастi капрони... щось таке вже було... але за iнших умов...
Згадала...
- Ми запiзнюємось... Швидше...
Нi, то було не так...
- Запiзнюємось... Скорiше!!!
Скорiше. Скорiше. Скорiше... скорiсть... гарне слово, яке насправдi не iснує...
--
Зараз, я вже..., так вдягнулась, так...
Бiжиш до магазину, залiтаєш всередину, продавця нема... Озираєшся довкола...
"Ну де ж вiн, не встигаю. Запiзнюємся!"
З*являється.. посмiхаєшся. Натягнуто... Хочеш купити телефонну картку... Подзвонити... Йому, нi, не Йому... Не хочеш.
Сьогоднi вночi переспала зi спогадами минулого... Трясло... довго...
Сидиш на лiжку, натискаєш : нуль... один... один... три... вiсiм... нуль....код ( зараз не пам*ятаєш).
Жiночий голос... Нерви не витримують... кидаєш слухавку....
Починає трусити.. плакати не можеш, вiдчай... Тiло закам*янiло...
" Невже жiнка, невже?! I що вона подумає, що я їй скажу???... Сили... А я думала будуть лише чоловiки... жiнка..."
Слухавка... 011...380...483 (здається)... номер
- Слушаю...
Вже лежиш. Хребет не витримує вибуху з середини... тяжко дихаєш... Три мiсяцi тишi i дозвонилась...Повинна мучити совiсть, але вона цього не робить...
Майбутнє з тобою, а про минуле потрiбно забути... забути. Багато ночей не спала, катулялася по чорних простирадлах.
" Не встигаю..." Вибiгаю з магазину i на рiвному мiсцi падаю... Погляд до сiрих дверей авта... пройшла вiчнiсть поки вони вiдчинились.
- Ноги не зламала???
- Нi... зараз... сама встану, - збираєш дрiбнички, що повипадали з сумки...
- Все добре?!
- Вiдчепись...
- Ну хiба так можна?! Вiдчепись!!! Винити iнших у власному падiннi.. хiба, так можна?!!
Темнi ями дорiг, машину трясе... тебе теж... бiльше вiд думок.
Просковзуєш вулицями району чорних людей.... Цеглянi будинки без вапна, перекривленi де-не-де балкони, вiкна забитi дошками( не рiдкiсть), випалена трава, на якiй спочиває смiття, час вiд часу воно задихається вiд спеки ( таке всюди).
Багато реклам... дерев*янi дошки з облiзлою фарбою ( в основному), християнськi заклади з примiтивними дерев*яними хрестами на дахах, так не на куполах... то не Церкви... Абсурднi фрески на стiнах, хоча їх важко назвати саме цим словом...
Дорога .. сто метрiв... комерцiйний банк....
- Знаєм, знаєм Україну. Бавились у гру одну. Там згадується Україна.. Отож знаєм!!!
Усмiхаюсь... А хотiлось би в морду дати за такi слова... чи просто обличчям по батареї...
Бiлi стiни усi завiшенi постерами. Коли вiкна вiдчиненi, вони живуть, дихають... Але зараз плакати мертвi, їхнi бездушнi плоскi тiла завмерли i чекають поки на них звернуть увагу....
Майбутнє мене оближе... всю... не iгноруючи жодної часточки тiла....
А вiн просто дзвонить i ми годинами плещемо язиками, ми в треперiшньому... А future чекає i терпить, коли про нього нарештi згадають i дадуть себе облизати...
На жаль ( не на твiй) нiчого не потрiбно крiм минулого...
Тiло рухалось за iнерцiєю вперед, але все-таки забуло про один орган - душу... застрягла десь в минулому... Можливо, не вся... лише часточка... але того вистачає, щоб вночi вiдчувати мандраж.
Холоднi стопи пiд двома ковдрами, увiмкнений монiтор посеред темної кiмнати, стукаєш закачанiлими пальцями по чорнiй слухавцi... "Подзвоню... Зараз... Зберусь з думками..."
Телефонуєш до майбутнього... чекаєш... автовiдповiдач:
- Чому, коли отримуєш те на що так довго чекала, ти починаєш мрiяти про минуле....?!
короткi гудки
мiсце , щоб залишити повiдомлення .. не було...
P.S. за написане потрiбно платити, розплачуватись доведеться самотнiстю.