Настав прохолодний жовтень, середина осенi, знову доведеться носити незручну шапку. У цей перiод мiсто вмивається рясними дощами, а листя на деревах повнiстю жовтiють й навiть потроху починають опадати. Перед тим як я лiг спати, почався дощ. Грiм всю нiч розповiдав страшнi iсторiї, тому менi не вдавалося заснути. Батько каже, що гроза восени буває дуже рiдко на вiдмiну вiд весни. I все ж вiд цього легше не стало. Але потiм я згадав, що завтра перший день канiкул i вранцi я їду до бабусi з дiдусем. Пiсля хороших думок менi все-таки вдалося стулити очi.
У селi осiнь вже не здавалася нудною, навiть навпаки. Чомусь саме тут, я завжди радiв дощу та опалим листям. Менi iнодi здавалося, що в хмарi живе велетень у бiлому фраку, який постiйно вередує, проливаючи при цьому сльози у виглядi краплинок дощу. Єдине, чого бракувало у селi, то це друга. Усi друзi залишилися в мiстi, у тому числi Мiстер Мяустер, Георгiч, i навiть Бусинка.
Раптом менi пiд ноги пiдлетiв каштан.
- Пасуй!- почув я, десь здалеку.
Це був сусiдський хлопчик на iм'я Артем. Пам'ятаю його зовсiм маленьким та не очiкував, що вiн так швидко виросте.
Вчасний вiтер розчистив менi дорогу вiд листя, i я штовхнув каштан Артему назад. Лiвий чобiт не витримав удар та порвався. На вигляд це нагадувало, нiби чобiт зголоднiв та просить їсти.
- Та не ногою, а ключкою! Це ж хокей!- знову продовжив хлопчисько.
- А де я тобi зараз вiзьму ключку?- здивувався я.
- Вiзьми з узбiччя будь-яку довгу палицю, ось тобi й буде ключка!
- Нi, дякую, це заняття для малюкiв,- дав зрозумiти надокучливому хокеїстовi, що мене це зовсiм не цiкавить.
- Жаль, а я хотiв з тобою подружитися.
- Ти ще малий, щоб зi мною дружити,- вiдповiв молодиковi, розумiючи, що з ним менi буде нецiкаво грати,- Ось коли ти виростиш ще трошки, тодi розгляну твою пропозицiю.
- А коли я виросту? Завтра?
- Нi, потрiбно почекати хоча б ще декiлька рокiв.
I тiльки я зiбрався йти, як вiн знову поставив менi питання:
- А у що ти граєш?
- Моя улюблена гра у детективiв, але ти в неї поки не зможеш грати, тут потрiбен дорослий розум.
- Якщо ти детектив, то дай менi вiдповiдь на питання, що краще казки або шоколад?
- Дивний ти. Хiба це завдання для детектива? Я розгадую справжнi злочини,- вiдповiв йому, та пiшов додому переодягати чоботи.
Дошкандибавши до дому, я налякав дiдуся порваним чоботом. Дiдусь тiльки похитав головою i взявся його латати. Сам не знаю чому, але я задав йому питання, яке менi ставив Артем:
- А що краще шоколад чи казка?
- Не знаю,- вiдповiв дiдусь, зайнятий моїм чоботом.
Знову задавши те ж питання, я став чекати вiдповiдi. Дiдусь знав, що я буду дiставати його питаннями доти, поки не отримаю вiдповiдь, тому вiн вирiшив вiдповiсти майже вiдразу:
- Я, на жаль, не люблю - нi шоколад, нi казки. Тому не маю вiдповiдi на твоє питання.
'Як таке може бути, щоб не любити шоколад та казки?',- подумав я та пiшов спати.
Прокинувшись вранцi, я вiдразу ж помчав у ванну вмиватися. I вмивався до тих пiр, доки бабуся не постукала у дверi.
- Досить так довго вмиватися, а то сороки вкрадуть. Гайда снiдати.
Звичайно ж, пiсля вмивання, спочатку зробив зарядку, а потiм прийшов на кухню снiдати. Взявши баночку смородинового варення, я почав її спустошувати.
- Чому ти їси варення з банки, невже так смачнiше?- запитала бабуся.
Не встиг я вiдповiсти, як у дверi увiйшов засмучений дiдусь i сказав:
- Не розумiю, як могло таке статися. Я ж навмисне не саджав дерева бiля ворiт, щоб восени опале листя не забруднювало двiр. А зараз там за нiч утворилася цiла купа.
Це пролунало для мене, як виклик. Невже це моя чергова довгоочiкувана справа?
Швиденько одягнувшись та натягнувши до вух навiть мою не улюблену шапку, я одразу ж примчав до ворiт. Все це дiйсно виглядало дивно. Адже листя у дворi були осиковi, а по близькостi осика росте тiльки в лiсi. Для того, аби переконатися у цьому, я пройшовся до цих дерев. Пiд жовтою ковдрою лiсу знайшов листя в точностi схожi з тими, що у дворi.
'Зрозумiло, що нiчого не зрозумiло',- подумав я та почимчикував назад у двiр.
По дорозi до дому зустрiв Артема й мало не впав зi смiху. Так як вiн сажею домалював собi вуса пiд носом.
- Ти навiщо замурзався?
- Усi дорослi дядьки носять вуса, ось i я вирiшив, якщо у мене будуть вуса, я стану дорослiшим.
- Дорослiшати потрiбно не вусами, а головою.
- А ти вже знайшов того, хто накидав вам листя у двiр?- запитав Артем та хитро посмiхнувся.
- Так,- вiдповiв я,- Це був ти.
- Але як ти дiзнався?- не на жарт здивувався хлопчисько.
- Все насправдi просто. Ти запитав мене про те, що я тобi не розповiдав. Отже, ти можеш знати про це з двох причин. Або ти бачив, хто це зробив, або ти сам в цьому брав участь. Я навмання сказав, що це ти зробив, щоб почути вiд тебе або спростування, або зiзнання. Це була моя найлегша справа.
- Значить я сам себе видав?- засмучено запитав Артем,- Вибач мене, я хотiв перевiрити чи зможеш ти розплутати справу, яку я сам придумав, щоби довести тобi, що я не маленький.
- Годi тобi. Пробачаю. Але одними вибаченнями двiр чистий не буде. Стерай вуса й гайда прибирати, я тобi допоможу. Доречi, я помiркував над твоїм вчорашнiм питанням. Казки краще, нiж шоколад. Вiд шоколаду псуються зуби, а казки можна слухати цiлу вiчнiсть.