Демашева Марина Сергеевна
Тезаурус - планета забытых рисунков

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками Юридические услуги. Круглосуточно
 Ваша оценка:
   Роздiл 1
  
  
   Весело та бадьоро починався ранок у родинi вiдомих на всю вулицю художникiв, що мешкали неподалiк вiд старого покинутого аеропорту. Сама ж оселя мала статус особливого будинку серед любителiв прекрасного. По фасаду лицьової сторони майорiли розмальованi яскравi пейзажi разом з найвiдомiшими на весь свiт казковими персонажами. Бiля димаря стирчав флюгер, який нагадував спостережливу сову на коротесенькiй стрiлi. Навiть паркан навколо садиби, завдяки райдужним насиченим фарбам, був схожий на рукодiльну скатертину з фантастичними орнаментами. З усiх мешканцiв незвичайного будинку, першим прокинувся найстарший iз сiм'ї - тато.
   Пiдкравшись навшпиньках до сплячої дружини, чоловiк почав лоскотати їй нiс пiр'їнкою з подушки, намагаючись розбудити. Пiсля того, як дружина прокинулась, вони разом попрямували будити свого єдиного сина на iм'я Алекс, скорочено вiд Александр. Цього разу батьки вирiшили розбудити його особливо, адже у нього сьогоднi настало найулюбленiше свято усiх дiтлахiв - День народження.
   - Прокидайся, iмениннику! Тебе чекає сюрприз!- радiсно вигукнули батьки.
   - Який? Який сюрприз?!- захоплено запитав хлопчик.
   - Через хвилину визернеш у вiкно й все сам побачиш,- загадково вiдповiв батько.
   Алекс хотiв би скочити з лiжка та пiдбiгти до вiкна, але замiсть цього, вiн розкрив ковдру i поставив праву непокiрну ногу на пiдлогу за допомогою рук. Вже цiлий мiсяць, хлопчик не може самостiйно ходити, через невдале приземлення з високої грушi. Вiн навiть почав звикати до свого незручного нового стану та не акцентувати на цьому увагу. Лiкарi пообiцяли поставити Алекса на ноги, але для одужання знадобиться непiдйомна сума грошей, яких у фiнансово неспроможної родини поки що не було.
   Скориставшись милицями, iменинник пiдiйшов до заповiтного вiкна, жадiбно оглядаючи околицi. А почувши, якийсь вiддалений гул, що збiльшувався з кожною секундою голоснiше та голоснiше, все стало зрозумiло.
   - До нас наближається лiтак?- невпевнено, але з надiєю в голосi, запитав Алекс.
   - Так! I вiн летить до тебе!- чiтко та голосно вiдповiв батько.
   Захоплення та радiсть дитини 'вибухнули', немов урочистий салют.
   - Але як вам вдалося?- знову поцiкавився син.
   - У батька є один старий знайомий пiлот, який має лiтак для зрошення посiвних. I вiн дуже хотiв подарувати своїй донцi портрет на повний зрiст. Ось вони з батьком й домовилися допомогти один одному. Ми малюємо картину його доньки, а вiн катає тебе на лiтаку,- з теплою посмiшкою вiдповiла мама.
   - Це найкращий день народження у моєму життi!- вигукнув iменинник та мiцно обiйняв батькiв.
   Цiлий ранок Алекс катався на старенькому кукурузнику i з захватом розглядав всю красу висот з пташиного польоту. Майже поряд, вiн бачив бiлi оксамитовi хмари, вiн бачив як
  хвацько ширяють вiльнi птахи, вiн бачив i свiй незвичайний будиночок, який з пiднебесся здавався зовсiм крихiтним немов сiрникова коробка. Йому все так сподобалося, що вiн неодмiнно захотiв вiддячити тата й маму.
   Пiсля обiду хлопчик закрився у себе в кiмнатi i нiкого до вечора не впускав. А до кiнця дня, коли завiтали галасливi гостi на святкування, Алекс покликав батькiв та вручив їм паперовi згортки.
   - Що це?- здивувалася мама.
   - Я так вирiшив вiддячити вам за ваш сюрприз.
   Рiднi акуратно розгорнули ватмани та приємно здивувалися. На бiлоснiжних паперах, зображувалися батьки Алекса, але в тому вiцi, що й їх семирiчний син.
   - А я теж обов'язково повинен у когось закохатися, щоб створити сiм'ю?- поцiкавилась дитина.
   - Коли прийде час, ти й сам все зрозумiєш,- стримуючи усмiшку, вiдповiв батько.
   - Чому ти нiколи не говорив нам, що вмiєш так гарно малювати?- запитала мама, отримавши приємне враження вiд яскравих вiдтiнкiв i точних лiнiй.
   - Ти малюєш, як професiонал! У тебе неймовiрний талант. Ти змiг уявити та зобразити нашi портрети такими, якими ми були у молодостi без фотографiї,- додав батько,- Може у тебе ще є, чим похвалитися?
   Хлопчик пiдiйшов на милицях до ящика з iграшками, якими вiн вже давно не грав та витягнув серед них чохол для паперу. Мама дбайливо взяла тубус до рук й дiстала малюнки.
   - Це неймовiрно! Яка краса!- захоплювалася мама.
   - Але чому ти мовчав, що вмiєш так гарно малювати?- здивувався батько.
   - Я думав, вам не сподобається,- вiдповiв Алекс, знизуючи плечима.
   - Що за дурницi ти такi говориш,- обурилася мама.
   - Завтра в мiстi вiдбудеться художня виставка. Якщо хочеш, ми вiзьмемо разом з нашими картинами i твої? Не продавати, а просто на показ,- поцiкавився батько.
   - А якщо вони нiкому не сподобаються?- ледь чутно запитав Алекс.
   - Не хвилюйся! Я впевнений, вони пiдкорять серця справжнiх любителiв мистецтва,- заспокоїв батько.
   - Я згоден,- несмiливо вiдповiв Алекс, i вся сiм'я повернулася до гостей для святкування дня народження.
   Через декiлька годин, коли вдячнi гостi розiйшлися по домiвках i втомленi батьки якорем впали у лiжко, молодий художник намагався вигадати та перенести на папiр новий малюнок у виглядi трьох дерев з обличчями та руками. Ноги рослинам вiн вирiшив поки що не домальовувати, адже ця частина тiла здавалася хлопчиковi дуже складною та недоречною. Пiсля першої замальовки, несподiвано почувся такий же гул, що й з ранку.
   - Не може бути,- прошепотiв Алекс та хутко визернув у вiкно.
   Уважно вдивляючись у нiчне небо, осяяне тiльки тьмяним свiтлом мiсяця, хлопчик так нiчого й не розгледiв, а звуки все продовжували посилюватися. Незабаром гул в одну мить обiрвався. Алексу стало дуже цiкаво знати про походження цього шуму, i вiн тихенько, переставляючи милицi, щоб не розбудити рiдних, вийшов на вулицю з'ясувати всi обставини.
   Взявши таткiв лiхтарик, зацiкавлений хлопчина попрямував до злiтної смуги. Бажання дiзнатися правду було сильнiшим за недугу, тому вiн навiть не звертав увагу на незручностi в пересуваннi. А коли смiливець опинився на мiсцi призначення, то був приємно здивований та збентежений одночасно. Здогадки пiдтвердилися. Перед ним знову стояв лiтак. Але цей летючий агрегат виявився не такий, як з ранку. Вiн був пасажирським, корпус його був обшитий деревом, а вiконця на обшивцi, чомусь були не круглi, а квадратнi. Алекс пiдсвiтив лiхтарем на лобове скло, де розташовувалися мiсця пiлотiв, але нiчого й нiкого там не виявив.
   - Як ти тут опинився?- здивувався хлопчик та вирiшив повернутися додому, щоб завтра розглянути його при свiтлi дня.
  
  
  
  
   Роздiл 2
  
  
   Дочекавшись ранку, Алекс дiзнався, що його плани доведеться вiдкласти, зв'язку з тим, що будильник не спрацював i батьки проспали.
   - Вставай сонько ми запiзнюємося!- вбiг в кiмнату метушливий батько та поквапив сина.
   - Але татку! Я хотiв сходити з ранку на злiтну смугу,- заперечив син.
   - Навiщо?
   Хлопчина не став узагальнювати, як вiн ходив вночi поодинцi до злiтної смуги без дозволу та розповiв тiльки про дивнi звуки.
   - Це неможливо. Якби у нас приземлився лiтак, ми б з мамою неодмiнно почули.
   - Але це правда! Ви були занадто втомленi, тому i не змогли крiзь сон почути той гуркiт.
   - Давай вчинимо розумно. Так як ми спiзнюємося, то одразу поїдемо на виставку, а по поверненню перевiримо злiтну смугу i таємничий шум. Домовилися?
   - Домовилися,- засмучено вiдповiв син та почав одягатися.
   Всю дорогу до мiста, Алекс думав тiльки про старовинний лiтак. Хлопчина хвилювався, щоб вiн нiкуди не подiвся до їх повернення. Думка про лiтак не виходила з голови доти, доки вiн не побачив юрбу безсоромних дiтлахiв, якi обмальовували страшними картинками будiвлi, паркани та гаражi.
   - Навiщо вони таке роблять?- поцiкавився син.
   - Вони вважають, що це гарно, а можливо їм просто нiхто не допомагає розвиватися у бiльш сприятливих умовах,- з сумом вiдповiла мама.
   - Наприклад у мистецьких школах?
   - Саме так.
   - Сумно. Якби я мiг, я б їм допомiг,- зiтхнувши вiдповiв Алекс.
   Коли сiм'я дiсталася до виставки, хлопчик був приємно здивований великою кiлькiстю малюнкiв створених талановитими митцями, й одразу ж почав допомагати батькам виставляти й свої картини на загальний показ.
   Майже розташувавши малюнки, позаду Алекса та батькiв почувся тонкий дiвочий голосок:
   - Вибачте! Це ви намалювали мене в повний зрiст?
   Алекс вiдразу ж зрозумiв, це дочка пiлота, який вчора катав його на лiтаку.
   Радiсно повернувшись та опустивши очi, вiн побачив перед собою милу дiвчину в iнвалiдному металевому крiслi. Посмiшка його поступово згасла i хлопчина трохи знiяковiв.
   Щоб опинитися на рiвнi обличчя дiвчинки, батьки Алекса присiли поруч до неї навпочiпки та вiдповiли:
   - Так, це ми. А в життi ти ще гарнiша, нiж на фотографiї.
   - Я хотiла подякувати вам. Ви виконали мою мрiю. Хоча й на картинi, але я вмiю стояти.
   - Не потрiбно нам дякувати. Ми малювали таку красуню з величезним задоволенням.
   - А це теж ваша картина?- поцiкавилася дiвчина, вказуючи на портрет молодих батькiв Алекса.
   - Нi. Це робота нашого сина. I тi що поруч, теж його малюнки. Познайомся, його звуть Александр,- представила мама.
   - Дуже приємно. А мене звуть Анiта. У тебе сьогоднi найкрасивiшi витвори,- вiдповiла маленька красуня.
   - Дякую. Можеш звати мене Алекс.
   - Ти напевно щаслива людина Алексе, якщо вмiєш створювати таке неперевершене мистецтво.
   - Дякую за комплiмент, але ти перебiльшуєш.
   - Нi. Зовсiм, нi.
   - А чому ти назвала мене щасливою людиною?- спитав хлопець, поглянувши на свої милицi.
   - Тому що, лише счастлива людина, у всьому звичайному спроможна бачити чудо. Якби я вмiла хоч трохи так малювати, я б теж спробувала створити картину.
   - Якщо хочеш, я навчу тебе малювати? Приїжджай до мене у гостi,- несмiливо запропонував Алекс.
   - Iз задоволенням!- одразу ж вiдповiла Анiта i, узявшись тендiтними рученятами за громiздкi колеса пересувного крiсла, попрямувала в юрбу шукати тата.
   Ближче до вечора, пiсля оглядин, до родини художникiв пiдiйшов чоловiк, ретельно розглядаючи тi картини, якi ще не встигли згорнути. На вигляд вiн був заможний. Якiсно пошитий пiджак з краваткою, блискучий годинник, новенькi лакованi черевики, акуратно пiдстрижене кучеряве волосся, були тому пiдтвердженням.
   - Шедевральнi картини. Я завжди вважав, що портрет - це не лише обличчя, яке вiдображує одну емоцiю та один вираз. Як законсервований образ, в якому панує щось живе i мiстичне, - сказав дивний чоловiк, роздивляючись портрети молодих батькiв Александра.
   - А я завжди вважав, що усi картини загалом, це не просто рiч в якiй можливо зберегти знання та почуття. Це щей спосiб спiлкування рiзних людей у рiзному часi,- вiдповiв батько Алекса,- Радий познайомитися зi справжнiм цiнителем мистецтва. Мене звати Леонiд.
   - Дуже приємно. Мене звати Крiстофер. Цiкавi задумки. Хто автор?- поцiкавився заможнiй чоловiк.
   - Наш син, Александр, - з гордiстю вiдповiв батько.
   Крiстофер оцiнюючи розгледiв Алекса й мовив:
   - Пробачте мене за нетактовнiсть, але менi мало вiриться, що такi дорослi картини може намалювати дитина. Дiти його вiку здатнi хiба що на парканнi витребеньки мазати, якi згодом змиють комунальнi служби.
   - Хочете я вам доведу?- не виховано перебив розмову хлопчик, але iнакше вiн не мiг.
   - I як ти, молода людино, маєш намiр менi це довести?- зацiкавився чоловiк.
   - Завiтайте до нас у гостi, i я намалюю вас таким, якими ви були у молодостi без фотографiї.
   - Дуже цiкаво. Ти мене по-справжньому заiнтригував,- вiдповiв чоловiк i задав нове питання батьковi хлопчика,- Вибачте знову за некоректне запитання, але будьте такi ласкавi менi розповiсти. Чому ваш син користується милицями?
   - Це нещасний випадок. Вiн впав з високого дерева, пошкодивши ногу, i тепер тiльки так пересувається.
   - Чому ви, не зайнялися його лiкуванням?
   - Якби ж ми могли, ми б давно це зробили. Повiрте, я з радiстю помiняюсь з ним мiсцями, якщо з'явиться така можливiсть. Але мого бажання не досить, потрiбна операцiя, а для операцiї потрiбнi грошi, яких у нас поки що немає. Двоє хiрургiв зголосилися допомогти безоплатно, але вони тiльки сперечаються, хто з них зробить це краще. Потiм в них нема часу, потiм ще щось вигадують. Час втрачається з кожним днем. Я намагався до них докричатися але марно, їх амбiцiї важливiшi за все iнше.
   Чоловiк задумливо повернувся до Алекса i, примруживши лiве око, сказав:
   - Якщо менi завтра сподобається портрет, я вам допоможу. Грошi вiд мене ви не отримаєте, натомiсть за твої картини, Александре, я вилiкую тебе. Не будемо ходити навколо. Перед тобою стоїть один з найкращих хiрургiв цього мiста,- без зайвої скромностi заявив чоловiк.
   Пiсля почутого, схвильований батько Алекса тут же додав кiлька слiв вiд себе в пiдтримку сина:
   - Я залишу вам нашу адресу. Сподiваюся, що ви не зруйнуєте хлопчику надiю, яку щойно подарували.
   - Я людина свого слова!- вiдповiв гордий чоловiк та взяв до рук адресу,- Чекайте мене в обiд.
   На зворотному шляху усi їхали мовчки. У батькiв Алекса в серцях з'явилася надiя на шанс вилiкувати сина. Вони думали тiльки про одне, чи дотримає Крiстофер дану обiцянку. А у самого ж хлопчика, думки були зовсiм не про те. Його все ще турбував лiтак, який вiн бачив минулої ночi. I коли сiм'я прибула додому, Алекс нагадав батьковi, що вiн повинен був зробити пiсля виставки:
   - Ти обiцяв повести мене на злiтну смугу.
   - Ти ж знаєш, я нiколи не порушував свого слова. Але сьогоднi, я разом iз мамою повинен пiдготувати будинок для зустрiчi гостей. А ось завтра, я обов'язково поведу тебе туди, куди ти тiльки забажаєш. Зрозумiй синку, така можливiсть випадає дуже рiдко, а може й навiть нiколи, i якщо у тебе завтра все вийде, ти зможеш самотушки бiгати по цiй злiтнiй смузi.
   Вибору у Алекса не залишалося i йому довелося скоритися.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   Роздiл 3
  
  
   Настав новий ранок. Александр вiдчував, сьогоднiшнiй день буде для нього насичений подiями. В обiд вiн переконає хiрурга у своєму талантi та отримає довгоочiкуване лiкування в обмiн на картини. Так, як це зробили батьки, обмiнявши портрет Анiти на авiопрогулянку. Послуга за послугу та нiяких грошей. Потiм вiн зустрiнеться зi своєю новою подружкою. А ввечерi нарештi сходить з батьком до загадкового летючого апарату.
   - Синку!- покликала мама схвильовану дитину.
   - Що мамо!- вiдгукнувся син зi своєї кiмнати.
   - Я зробила тобi чай з пундиками! Йдино почастуєш!
   - Зараз! Приберусь, тай прийду!
   Улагоджуючи речi, Алекс почув на вулицi вiддалений звук, нiби завiвся двигун лiтака. Хлопчик злякався, що це саме той самий лiтак збирається вирушати, а вiн так й не встиг його якслiд роздивитися.
   Щоб не втратити таку можливiсть, Алекс без дозволу тихесенько вийшов на вулицю та попрямував в сторону злiтної смуги, так швидко, як тiльки мiг. А коли вiн дiстався до заповiтного мiсця, то побачив, що лiтак дiйсно увiмкнув двигуни i приготувався йти на злiт. Ось тiльки трап, що вiв на борт лiтака, все ще був вiдчинений.
   Необережний хлопчик пiднявся сходами i, зайшовши всередину, сильно здивувався. Адже в крiслах зовсiм нiкого не було, а на пiдлозi салону лежали рiзноманiтнi неношенi речi та очевидно не сучаснi. На борту панував страшний безлад. Все було розкидано. Окрiм вишуканого одягу, пiд ноги траплялися й шикарнi золотi шпильки, браслет з перламутром, монокль з держачком. Бiля самої ж кабiни пiлотiв, Алекс знайшов одну шовкову вуаль, головний убiр у виглядi цилiндра, i скрипку з трьома струнами.
   'Дивно. Таке враження, нiби усi люди, якi тут перебували, кудись зникли',- подумав Алекс.
   Раптово у хлопчини закрутилася голова, а в очах потемнiло аж до самiсiнької чорноти. У непрогляднiй пiтьмi вiн почув чiткий брязкiт та незрозумiлий витягнутий писк, що доносився з усiх бокiв. Алекс присiв на найближче крiсло, впустивши милицi на пiдлогу. Потiм лiтак добряче хитнуло. А коли все припинилося, звуки зникли i зiр вiдновився, вiн побачив перед собою живого смугастого єнота. Цей пруткий звiрок став на заднi лапки, переднiми лапками взяв цилiндр та вуаль, протер вуаллю цилiндр вiд пилу i одягнув його собi на голову. Далi вiн взяв скрипку й сказав:
   - Яка зухвала прикрiсть. Бракує однiєї струни.
   Наляканий Алекс мовчки спостерiгав за тим, що вiдбувається, думаючи, що все це йому просто ввижається.
   Протерши руками очi, вiн знову подивився на дивну тваринку. Але єнот все ще ходив на заднiх лапках i вже добрався до милиць хлопчика. Безцеремонний звiрок пiдняв атрибути з пiдлоги тай покрокував до виходу.
   - Стiй! Ти куди?! Це мої милицi!- заголосив Алекс.
   Але спритна тваринка навiть не звернула уваги на галас. Тодi хлопчик спробував встати, щоб наздогнати його, спираючись на спинки крiсел та вiдчув щось неймовiрне. Стопа його правої ноги вiдчувала м'яку устiлку у взуттi, а в черевику нив натертий мiзинець. Нога випросталась i вiдчулася перевага над тiєю частиною тiла, яку вiн не мiг вiдчувати. Зсередини, штанини тiсно терлися об шкiру колiн, а м'язи ноги корилися кожному руху, що пiддавалися свiдомiстi хлопчика. I тут вiн зробив перший крок, потiм другий. Знову й знову. Алекс став переставляти ноги, усвiдомлюючи, що йде самостiйно без милиць.
   Вражений нез'ясовним явищем, крок за кроком, хлопчик вийшов назад на вулицю i побачив те, чого нiяк не очiкував.
   Безперечно, вiн був вже не вдома. Так само, як i в лiтаку, так й навколо лiтака, теж був безлад. Де-не-де валялися мiльйони iнших людських винаходiв. Гойдалки на цепку, нова вiтрильна яхта, швейний верстак, оранжева повiтряна куля, зношений вiйськовий протигаз i багато-багато iнших речей. Здавалося б, що Алекс потрапив на саме неосяжне у свiтi мiське звалище.
   'Де я?'- подумав новоприбулий.
   Нащастя вдаличенi з'явився невеличкий мерехтливий вогник.
   'Треба туди йти, адже хтось розпалив багаття, отже, там можуть бути люди',- змитикував хлопчик.
   Пробираючись через тернистi кущi, вiн натрапив на пам'ятник з бронзи, який був схожий на якогось безносого генерала. Ретельно розглянувши його, Алекс вирiшив не втрачати часу тай слiдував далi. I тiльки хлопчик вiдвернувся, пам'ятник з вiдбитим носом безшумно та акуратно почав йти, слiд у слiд, за хлопцем по п'ятах. А коли Алекс побачив чиюсь значну тiнь, яка випереджала його власну, вiн рiзко обернувся, але нiчогiсiнько не побачив. Крiм все того ж пiдозрiлого пам'ятника, який повинен був залишитися далеко позаду.
   - Дивно,- вголос вимовив хлопчик й знову попрямував до вогника.
   Приблизно на серединi шляху подув легкий вiтерець та пiдняв вгору насiння з кульбаб, яке полетiло в сторону переслiдувача. Одна з насiнин потрапила йому прямо у нiс i вiн голосно чхнув. Алекс знову рiзко обернувся, але знову не застав того моменту, в якому пам'ятник переслiдує його. Тодi хлопчина не вiдводячи погляд, повiльними кроками, став вiдходити назад подалi вiд дивної статуї. Ось так Алекс i позбувся настирливої бронзової людини, вiддалившись на прийнятну дистанцiю.
   Чимчикував хлопчик задом на перед, до тих пiр, доки не наступив єноту на хвiст.
   - Дивись куди преш!- закричав єнот та в одну мить шмигнув у нору.
   - Постривайно! Не тiкай! Поясни менi, що тут вiдбувається,- теж закричав Алекс, але зухвалий єнот навiть не став його слухати.
   - Може я зможу допомогти тобi,- почулося позаду.
   Хлопчик перевiв погляд за спину та побачив той самий вогонь, до якого вiн йшов. Але це був не просто вогонь, у нього виднiлися очнi впадинки i наскрiзна щiлина для рота. Та найдивнiшим було те, що вогонь теж вмiв говорити.
   - Що це за мiсце таке, де усi вмiють говорити? Як я тут опинився? I як менi повернутися додому?- безперепинно запитував Алекс.
   - Занадто багато питань. Я можу тiльки пiдказати, хто може тобi на них вiдповiсти.
   - Хто?
   Осяйна iстота, спiраллю поповзла по хлопчиковi, немов змiя.
   На подив Алекса, вогонь його анiтрохи не обпiкав, а всього лише лоскотав.
   - Ппприпинiть! Я бббоюся лллоскотки!- заливаючись смiхом, намагався вимовити хлопчик.
   Зупинившись на лiвому плечi, вогник показав язиком полум'я в сторону лiсу. Потiм злiз до землi i швидко погас, нiби вбрався в землю. Нiчого не залишалося робити, як слiдувати за отриманими вказiвками балакучого вогню.
   У лiсi на одному з дерев, мандрiвник знайшов сплячу сову, яка була дуже схожа на флюгер розташований на даху його будинка. Цей флюгер колись власноруч зробив батько по намальованим ескiзам та встановив, щоб знати напрямок вiтру.
   Приблизившись як найближче, хлопчик навмисно голосно запитав сову, щоб розбудити.
   - Це ви можете все менi пояснити?
   - Що таке?! Хто тут?!- стривожено прокинулася сова.
   - Вiтаю! Мене звати Алекс! Можна я вам поставлю питання?
   - Ну, давай, запитуй, коли вже розбудив.
   - Як я можу потрапити додому?
   - Дай менi поїсти розповiм.
   - А що ви їсте?
   - Я їм мишей.
   - А де шукати тих мишей?
   - Напевно зараз вони крадуть колоски.
   - А де тi колоски?
   - Там, де пiч.
   - А де пiч?
   - Там, де горить.
   - А де горить?- запитав хлопчик i побачив, що сова знову дрiмає,- Сова!
   - Так-так-так-так. Так?! Чого тобi?
   - То де ж горить?
   - Там, де водою залито.
   - А де вода?
   - Там, де її конi п'ють.
   - А де конi?
   - Пiшли у поле.
   - А де поле?
   - Там, де колосками поросло.
   - А де колоски?
   - У мишей в нiрцi.
   - А де цi мишi?
   - Крадуть колоски.
   - Це якесь замкнуте коло виходить! Скажiть менi хоча б де я?
   - Дай менi поїсти, розповiм.
   - Почекайте-почекайте, ми знову повернулися до першого питання. Невже менi не можна просто так почути вiдповiдь?
   - Чого ж ти вiдразу про це не запитав! Правильно треба формулювати питання. Я не знаю вiдповiдь. Але знаю, хто тобi напевно допоможе. Iди уздовж веселки i не звертай, поки не знайдеш кiнець райдуги. Це мiсце виведе тебе до океану.
   Значить, менi треба йти туди, де закiнчується веселка?- перепитав Алекс i побачив, що сова знову спить.
   - Сова!- вкотре вигукнув хлопчик.
   - Так-так-так-так. Так?! Саме так!
   - Дайте менi вiдповiдь на останнє питання. Чому ви постiйно куняєте?
   - Тут цiлодобове свiтло. А як всiм вiдомо, сови сплять у день,- вiдповiла сова та знову заснула.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   Роздiл 4
  
  
   Наблизившись до веселки, Алекс доторкнувся до неї. На дотик, рiзнобарвна дуга здалася йому якоюсь твердою та гладесенькою. I кожен раз, як вiн торкався до рiзнiх барв по черзi, повiтря насичувалося нiжними мелодiями. Вона була схожа на чародiйство невiдомого чарiвника, який поєднав у своєму витворi мудрiсть ченця та безтурботнiсть дитини.
   'Я напевно занадто далеко вiд будинку. Адже у себе вдома, я нiколи б не змiг доторкнутися до райдуги',- подумав хлопчик, направляючись туди, де вона закiнчується.
   По дорозi Алекс бачив помпезний апарат, який виготовляє бiлоснiжнi хмари рiзних дивовижних форм i випускає їх в синi небеса. Вiн бачив зграї птахiв, пролiтаючих над головою, якi нагадували йому скрипковий ключ та нотки. Також хлопець побачив два сонця. Одне жовте сонце сiдало, вiдпрацювавши свою трудову змiну, а друге червоне, натомiсть сходило, не залишаючи ночi жодного шансу.
   Коли роззява перевiв свiй погляд назад на веселку, вiн з жахом усвiдомив, веселка розчинилася i слiд її загубився. Озирнувшись навколо себе, ознаки кольорового порятунку вiн так й не знайшов, але побачив три високих дерева, якi здалися йому дуже знайомими. На одному з них висiла апетитна стигла груша.
   Так як Алекс не встиг з ранку навiть чаю попити, вiн вирiшив вгамувати свiй голод хоча б цим рум'яним фруктом. Але щоб отримати бажаний плiд, хлопчику потрiбно чим не будь збити його, адже бажання знову лiзти на високе дерево у нього давно зникло.
   Повторно озирнувшись на всi боки, зголоднiлий мандрiвник не знайшов навiть найменшої зламаної гiлочки. Аж раптом, зовсiм вчасно, з нори в землi вилетiли обидвi милицi Алекса та впали бiля його нiг. А слiдом за ними видерся i завзятий вухатий єнот.
   - Ну, тепер я їх тобi не вiддам,- проговорив хлопчик суворим голосом та спритно пiдняв милицi з землi.
   - Забирай. Вони менi й не потрiбнi. Я навiть не знаю, куди їх застосувати,- гордовито вiдповiв єнот.
   - А я, здається, придумав!- сказав Алекс, тай кинув милицею по гiлцi з грушею, щоб збити фрукт на землю.
   Раптово одна з гiлок перетворилася на руку, на льоту схопила милицю, та кинула її назад. Хлопчина ледве встиг вiдскочити в сторону.
   - Ти чого кидаєшся?- обурився Алекс.
   - Це я кидаюся? А чи не ти, тiльки но кинув цiєю палицею менi у лоба?- вiдповiло дерево, проявивши сердите обличчя на зеленому листi,- I де ти взяв цю палицю? У нас тут смiття бути не повинно!
   - Це не смiття, а милицi. I де це 'тут'?- переправив та запитав хлопчик, сподiваючись почути хоч якусь вiдповiдь.
   - Як це де? На нашiй галявинi! Смiття тут нiколи не долiтає до землi, воно зникає. Тому що прибиратися немає кому,- вiдповiло друге дерево, проявивши i своє здивоване обличчя.
   Алекс зрозумiв про що говорили дерева, коли побачив, як з гiлки почав падати листочок та, недолетiвши до землi, розчинився у повiтрi.
   - Неймовiрно! От би i у мене в кiмнатi було так само. Але все ж я хочу знати, де саме на Землi, я перебуваю?
   - На Землi?! Схоже тут хтось трохи заблукав. Ти друже не на Землi. Ти на однiй з найбiльш крайнiх та вiддалених планет нашого Всесвiту. Ти на Тезаурусi! На цiй планетi збирається вся людська фантазiя з малюнкiв i живе тут. Але! Тiльки найкраща фантазiя. А чим бiльше поганої фантазiї, тим iнтенсивнiше наша планетна куля поглинається у морок з краю Всесвiту. I, нажаль, частина кулi вже трохи занурилася у темряву,- вiдповiло трете дерево, теж проявивши своє засмучене обличчя.
   - Тепер я зрозумiв де вас бачив. Ви i є моя фантазiя. Це я вас вигадав.
   - Так значить, це через тебе ми не можемо подорожувати по Тезаурусу. Через тебе ми тут приросли корiнням!- хором звинуватили дерева свого творця.
   - Прошу вас, не гнiвайтеся на мене. Повiрте, я як нiхто розумiю, як це бути не ходячим.
   - Гаразд! Ми не злопам'ятнi. Тим паче, ми завжди мрiяли познайомитися з нашим творцем. Яке у тебе iм'я?- запитали дерева.
   - Моє iм'я Алекс. А вас як звуть?
   - Мене звати Тiкс,- вiдповiло дерево злiва.
   - Мене звати Такс,- вiдповiло середнє дерево.
   - А мене звуть Тукс,- вiдповiло дерево праворуч.
   - Якi у вас кумеднi iмена i всi закiнчуються на 'кс'.
   - А у нас тут у всiх iмена закiнчуються на 'кс'. Ось, наприклад єнота звуть Мокс.
   Значить, менi не доведеться мiняти своє iм'я. У мене теж скорочене iм'я закiнчується на 'кс',- вiрно примiтив уважний Алекс,- Але у iнших людей, iмена закiнчуються по-рiзному.
   - А що, таке можливо?- здивувався Мокс.
   - Нам тепер стало цiкаво, яким чином ти сюди потрапив?- поставленими голосами хором запитали дерева.
   - Я сiв до якогось старовинного лiтака, у мене закрутилася голова, i в одну мить я опинився серед рiзноманiтного мотлоху.
   - Схоже, вiн говорить про звалище.
   - Яке звалище?
   - Кажуть, що ось вже як двiстi рокiв, до нас стали потрапляти рiзнi предмети та речi з Землi. I все в одному мiсцi. Нiхто не знає, яким чином це вiдбувається.
   - Так ось куди постiйно пропадають речi у бермуцькому трикутнику, та у нас з кухнi. Значить, хтось або щось перенесло мене сюди?
   - Нажаль, ми цього не знаємо.
   Темноокий єнот, чомусь засмутився та поцiкавився:
   - Тобто ти i є справжня людина? А чим люди вiдрiзняються вiд нас?
   - Навiдмiнно вiд нас, люди - це живi iстоти. У них є руки, ноги, голова i спроможнiсть цим всим користуватися,- вiдповiв Тiкс замiсть Алекса.
   - I все? То ми майже нiчим не вiдрiзняемося?
   - Рiзниця в тiм, що люди живуть у реальному свiтi, а ми у казцi,- вiдповiв Такс.
   - А що таке казка?
   - Казка - це життя, вигадане людьми, яких не влаштовує реальнiсть. У нашому випадку це намальована казка художниками, такими як Алекс,- вiдповiв Тукс.
   - Якщо ти Алексе вмiєш малювати, то намалюй менi кришталеву мелодiю грози,- попросив єнот,- Я чув про неї у пiснi.
   - Навiть якщо у тебе є мольберт та палiтра, я не знаю як це зробити. Звук намалювати не можливо,- здивовано вiдповiв Алекс,- Особливо кришталевий.
   Пiсля вiдповiдей, Мокс, примруживши очi, спробував сховатися назад у нiрку.
   - Куди це ти зiбрався!- зупинили звiрка своїм авторитетним голосом могутнi дерева,- Потрiбно допомогти бiдоласi.
   - I чим же я зможу йому допомогти?- заперечив єнот.
   - Якщо ви не знаєте, як я сюди потрапив. То ви вже нiчим менi не допоможете. Скоро прийде людина, яка змогла б подарувати менi можливiсть знову повноцiнно ходити. А тепер все пропало. Але найбiльше, менi шкода моїх тата i маму. Вони сильно хвилюватимуться через мене.
   - А чому ти кажеш, що не можеш ходити? Адже ти добре пересуваєшся, навiдмiнно вiд нас?- зацiкавились дерева.
   - Напевно тiльки у вашому свiтi я можу ходити, а в своєму наврядчи. То ж якщо я знайду звiдси вихiд, то повинен встигнути на зустрiч. Хiрург горда людина, вiн вважатиме, що я базiкало. Другий шанс вiн вже не подарує менi.
   - Доведеться йти у крамницю iдей та придбати кiлька,- запропонував звiрок.
   - Крамниця iдей? А що це?- здивувався Александр.
   - У вас що, на Землi немає крамниць?- здивувався єнот ще бiльше вiд хлопчина.
   - Звiсно є! Але, коли нам потрiбнi iдеї ми їх самi вигадуємо.
   - Я на вашiй планетi ще не був, але вона менi вже не подобається. Що за неподобство, iдеї самому вигадувати. Вiдведу тебе туди тiльки з цiкавостi,- пробуркотiв Мокс тай потяг хлопця за штанину до нори,- Магазин знаходиться на iншiй сторонi планети. Тож доведеться летiти моїми шляхами крiзь землю, щоб не гаяти часу. Зтримай подих та плигай за мною.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   Роздiл 5
  
  
   Через кiлька секунд, мандрiвники опинилися на iншiй сторонi Тезаурусу.
   - Що саме ми шукаємо?- запитав Алекс.
   - Ми шукаємо кота Бутуза, хоч вiн i вважає себе тигром, через схожий окрас шерстi.
   - Але ж дерева казали, що у вашому свiтi у всiх iм'я закiнчуються на 'кс'.
   - Бутуз став виключенням. Цей бунтар одинак, який не хоче пiдкорятися правилам. I взагалi, вiн дуже дивний та все робить навпаки.
   - Взагалi то, для мене тут у вас все дивне, що саме ти маєш на увазi?
   - Наприклад, вiн витирає лапи об килимок не тодi коли заходить у дiм, а коли виходить на вулицю. Також вiн вважає, що насправдi ми усi ходимо догори ногами, а коли ми ходимо догори ногами, тодi ми все робимо правильно. А ще вiн думає, що у нього є невидимий друг, але ми всi знаємо, що вiн уявний.
   - I справдi дивне створiння. Навiть для вашого свiту.
   - Якщо вiн не захоче нам вимiняти iдеї, ми заманимо його у котоловку.
   - У котоловку?
   - Ти що навiть не знаєш, що таке котоловка?
   - Нi.
   - Ви люди теж якiсь дивнi,- вiдповiв єнот та змайстрував ящик пiдпертий палицею, а в середину поклав листок з дерева схожий по формi на рибинку.
   - А навiщо вона потрiбна?
   - Мiнятися у нас з ним нiчим, тому ми вимiняємо iдеї на свободу.
   - Я проти цiєї котоловки. Це жорстоко ловити когось заради своїх iнтересiв.
   - Дивно. I що тут такого жорстокого?
   - Не можна когось поневолити за те, що нам так хочеться!- голосно заперечив Алекс.
   - Якщо чогось не можна, але дуже сильно хочеться, то тодi можна,- насупивши брови вiдповiв Мокс.
   - Я сказав 'нi' i крапка!
   - Ну то як хочеш. Та як нiчого не вийде, той не ображайся.
   Зовсiм несподiвано мандрiвникiв взяли у коло чорно-бiлi бджоли.
   - Це хто?- злякався хлопець.
   - Це його розвiдники. Вiн вже знає, що ми тут.
   Бджоли привiтно провели гостей до крамницi i розлетiлись хто куди далi шпигувати. А за прилавком втомно чекав кiт, який дiйсно був схожий на малесеньке тигреня або на персонажа з якогось японського анiме.
   Розгледiвши клiєнтiв, Бутуз мовив:
   - Ко-ко-ко нарештi дiйшли. У мене ско-ко-ко-ро обiдня перерва. Хутчiш кажiть. Що вам ко-ко-ко-ко потрiбно?
   - А чому ви кудахчете наче курка?- здивувався хлопець.
   - Зранку я поснiдав курячими яйцями з курника, ось я й кухкудачу ко-когикавкою,- навiть оком не клiпнувши розповiв кiт,- Тепер я можу ко-ко-ко говорити тiльки на своїй ко-ко-ко мовi.
   - Дивно? Кiт, а веде себе як курка. То балакайте на своїй мовi, аби було зрозумiлiше,- запропонував Алекс.
   - Шекi хекi бук, капусь утусь,- вимовив дивак.
   - Навiщо вiн кривляється?- спитав хлопчина у єнота.
   - Вiн не кривляється, це його мова,- уточнив Мокс.
   - I що вiн каже?
   - Вiн каже, що вiн не кiт, а тигр.
   - Кек меке мек кеке,- знову продовжив продавець iдей.
   - А що вiн зараз каже?
   - А це вже вiн кривляється.
   Хлопець лише почухав потилицю.
   - А де можна навчитися його мови?
   - Навiщо її вчити? Я, наприклад, зїв усi слова з словника та почав говорити на цiй мовi.
   - Неймовiрно,- вiдповiв вражений Алекс.
   - Ну все, куряча iкота вже закiнчилась. А тепер я повторю своє запитання в останнє. Що вам потрiбно?- запитав сердитий кiт.
   - А навiщо ви питаєте? Адже крiм iдей тут бiльше нiчого не продається?- здивувався Алекс.
   - I справдi, навiщо я кожен раз це запитую?- вiдповiв Бутуз та дiстав з прилавку ваги.
   - А це що таке?- продовжував дивуватися хлопець.
   - Вiн що не мiсцевий?- поцiкавився Бутуз.
   - Так. Але не хвилюйся я йому все поясню,- з посмiшкою сказав єнот.
   - Щоб дiзнатися якi iдеї тобi потрiбнi, спочатку треба стати на ваги-настрою. Вони покажуть рiвень твого суму чи радостi, а кiт вирiшить, якi саме iдеї тобi потрiбнi.
   - Все вiрно. Але я не кiт, а тигр!- переправив смугастий кiт.
   Нетерплячий покупець мовчки слухав двух звiрiв, тай невтримавшись став на ваги. На них вiн побачив, як стрiлочка на табло вказала спочатку на радiсть, а потiм на сум.
   - Що це означає?- одразу ж запитав Алекс.
   - Важкий випадок. Менi треба порадитися,- вiдповiв Бутуз i зробив вигляд, що спiлкується з уявним другом, у виглядi повiтряної кульки з намальованим обличчям.
   Пiсля дивної поведiнки кота, вiн повернувся до покупцiв та вiдповiв:
   - У цiй ситуацiї, тобi зарадить тiльки подушка iдей. Але для того, щоб вона зловила всi твої iдеї з голови, потрiбно передрiмати на нiй.
   - Але я не хочу спати. А iдеї менi потрiбнi до обiду,- засмутився Алекс.
   - Нiчим бiльше вам допомогти не можу. То ви братимете?
   - Авжеж. Не даремно ж ми сюди йшли аж з iншого краю Тезаурусу. А на що її можна вимiняти?- уточнив єнот.
   - Зараз, я пораджусь з колегою,- вiдповiв кiт i знову зробив вигляд, що з кимось спiлкується.
   Позперичавшись iз повiтрям, Бутуз оголосив:
   - Два летючi карасi в сметанi. Нi! Краще три.
   - Ти спершу сказав два. Отже два,- почав торгуватися Мокс.
   - Почекайте, я пораджусь,- вiдповiв продавець i, сперичаючись з повiтряним товаришем ще голоснiше, невдовзi вiдповiв,- Ну добре, вмовили.
   - Я навiть не буду вас питати чому риба летюча. Але в мене тiльки одне питання, як це в сметанi? Хiба ж риба одразу в сметанi плаває?- переспросис хлопець.
   - Звiсно нi! Пробачте. Це я замрiявся. Сметана в мене вже є, на гiтару з iдеями вимiняв у корови Кларабекс. Останню вiддала. То ж наловiть менi звичайної рибки.
   - То де нам її добути?
   - За крамницею у ставку,- сказав Бутуз, у якого вiд самої думки про воду шерсть стала дибки.
   - А чому ви самi її не зловите?
   - Тигр страшенно боїться води, от вiн i просить iнших зробити це за нього,- вiдповiв Мокс замiсть продавця.
   - Не тигр, а кiт!- сказав бунтар i переправився,- Тобто так, вибачте, звiсно ж тигр.
   - На скiльки я знаю, тигри не бояться води,- розповiв хлопець.
   Кiт в котре зробив вигляд, що нiби спiлкується з уявним спiвбесiдником, тай вiдповiв:
   Мiй друг каже, що ви зловживаєте моєю гостиннiстю. I якщо ви нiчого не братимете, то йдiть звiдси геть. Не затримуйте чергу!
   - Але ж тут немає нiякої черги,- оглядаючись, сказав єнот.
   - Годi менi докучати! Я все сказав!
   - Все зрозумiло. А вудка хоча б там є?- спитав Алекс.
   - Авжеж! Найкраща! Остання модель!
   Доки покупцi ловили летючу рибу, яка виплигувала з води аби схопити наживу у повiтрi, кiт побачив щось схоже на рибу в котоловцi, яку єнот все ж таки змайстрував.
   Коли Алекс та Мокс повернулися у крамницю, то Бутуза вже не було на мiсцi.
   Зненацька знов налетiли чорно-бiлi бджоли i почали пiдпихувати Алекса та Мокса у спину аж до самої котоловки.
   - Рятуйте! Випустiть мене!- голосно кричав напiвтигр у зачиненiй коробцi.
   - Не панiкуй Бутузе, ми тебе врятуємо!- вигукнув хлопець.
   - Нi-нi, зачекай,- хитро прижмуривши очi сказав єнот,- А нехай йому допоможе його уявний друг.
   Бранець замовк та почав напружено думати, що робити далi.
   - Нема в мене нiякого друга, я його вигадав! А тепер випустiть мене на волю,- почулося з коробки.
   Вiдчинивши пастку, Алекс поцiкавився:
   - Але навiщо ти вигадав собi товариша?
   - Менi самотньо та нудно одному. Покинути крамницю я не можу, щоб навiть кульку вигуляти. А працювати тут бiльше нiхто не хоче. От менi i доводиця вигадувати собi колег.
   - Я добре тебе розумiю,- пiдбадьорив Алекс.
   - Справдi?- перепитав Бутуз.
   - Так. Ти навiть не уявляєш скiльки разiв я намагався вигадати собi друга, бо немiг вiдiйти далеко вiд дому. Та все одно, я чiтко розумiв, що той друг не справжнiй, i то не є рiшенням вiд самотностi.
   - Зрозумiло,- зiтхнув Бутуз.
   - А ти зроби тигре, раз у тиждень в крамницi вихiдний, тодi ти зможеш мандрувати та спiлкуватися з тим з ким побажаєш.
   - Як це тобi без подушки прийшла така чудова iдея? I прошу, називайте мене котом. Бо насправдi, то мiй дiд був тигром, а я цим просто користувався.
   - Й справдi, як тобi вдалося вигадати iдею без подушки?- зацiкавився Мокс.
   - Не знаю, якось само вигадалось. Краще давай повернемося до дерев i я спобую трохи подрiмати.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   Роздiл 6
  
  
   Тiлькино мандрiвники повернулися, як нетерплячi дерева одразу ж почали безперестанку закидувати їх питаннями:
   - Iдеї вимiняли? А на що саме? Розповiдайте якi? Чому ви так довго? Що це за подушка? Бутуз ще й досi їсть словники? Чому ви мовчите?
   - Тому що ви нам i слова не даєте вставити,- обурився Мокс,- Все що нам зараз потрiбно, це поспати до обiду, щоб у подушку наловити iдей. Бо в обiд вже прийде хiрург. А Алекс каже, що не може просто так заснути при свiтлi дня.
   - А що таке обiд, можна розлогiше?- поцiкавились дерева.
   - Це коли хочеться їсти, десь у серединi дня. Тому пiсля дванадцятої години, люди споживають їжу,- вгамував цiкавiсть Алекс.
   - Треба дiзнатися, скiльки часу залишилось до обiду. А котра зараз година?- запитали дерева.
   - Я не знаю,- вiдповiв Алекс,- У мене немає годинника.
   - А я знаю, у кого можна дiзнатися,- втрутився у розмову єнот.
   - Так чого ж ти чекаєш? Веди Алекса. А ми поки помiркуємо, як йому ранiше лягти спати.
   - Ну ось, знову напросився,- пробуркотiв звiрок.
   Недалеко вiд галявини, єнот показав Алексу невеличку хатинку, i попередив новачка:
   - Тiльки не галасуй, а то ювелiр з нефритового лiсу нас помiтить. Вiн iнколи сюди навiдується, щоб заводити свої коштовнi годинники.
   - А що станеться, якщо вiн нас побачить?
   - Не знаю, ще нiхто не попадався. Головне пам'ятай. Якщо я блимну тобi лiвим оком, значить можна дивитися на годинник. А якщо правим, то час тiкати.
   - Але коли ти на мене дивишся, твоє лiве око для мене виходить як праве. А праве, як лiве.
   - Ти мене зовсiм заплутав,- знову пробуркотiв єнот.
   Смiливий Алекс, вирiшив не слухати боягузливого єнота тай зазирнув у вiкно, не криючись вiд господаря. Як виявилося, на робочому мiсцi не було нiякого ювелiра. Але годинниками, оздобленними коштовним камiнням, були обвiшенi усi чотири стiни, i навiть вхiднi дверцята. Дослiдивши безлiч циферблатiв, хлопчик з жалем усвiдомив, всi стрiлки показують кожна по-рiзному.
   - Здається на годинниках виставленi усi часовi пояси Землi,- засмутився Алекс та здивовано запитав,- Весь цей час ви боялися того, кого жодного разу не бачили? Не можна бути таким боягузливими.
   - Значить, цей часовий будиночок з твоєї планети? Але хто, ж ще вмiє?
   - Чому ти сказав так, нiби знаєш, хто до цього переносив всi цi предмети на звалище.
   - Нiчого не чув, нiчого не бачив, нiчого не скажу,- протараторив єнот та зробив вигляд, що вже забув про почуте питання,- Ходiмо назад.
   Раптом здiйнявся вiтер i сяйнула блискiвка. Над їхнiми головами насунулися чорнющi хмари.
   - Що трапилося?!- голосно запитав Алекс, щоб перекричати свист вiтру.
   - Треба тiкати! Ми зайшли на територiю 'Арени Буревiїв'.
   - А що це за арена така?
   - Колись давно. Навiть коли ще мене не було. Трапилась одна жахлива iсторiя. Але вона надто сумна та довга.
   - Розкажи будь ласка! Я обожнюю iсторiї!
   - А ти уважно слухатимеш?
   - Будь певним.
   - I не перебиватимеш?
   - Та годi вже запитань!
   - Гаразд. Ну тодi слухай. Теплий сонячний день, не передрiкав горя-безталання. Небесний вирiй був чистим як лазур, вiдбиваючись на гарненьких морських просторах. А на хвилях морського дива гiпнотично переливалися золотистими дублонами слiпучi промiнчики денного свiтила, що зайняло найпочеснiшу позицiю. Серед безтурботного моря, красувався мирний райський острiв, на якому мешкали миролюбнi остров'яни. Вони довго чекали рясних дощiв для зрошення садiв, з солодкими як рафiнад фруктами. Але дощi не проливалися, дерева в'яли, а солона морська вода зовсiм була недоречною. Час зрадницьки штовхав у спину, i вичерпалися крупицi у пiсочному годиннику, чекати вже було нiчого. Закликали жителi острова могутнiх духiв вiтру, щоб вони пригнали на виснажену спрагою землю, дощовi хмари. Поклонилися їм, i пiсню хвалебну заспiвали. Почули благання Захiдний i Схiдний вiтер, i негайно кинулися на порятунок, попутньо розвiваючи сум та тугу. Ще не встигло сонце накренитися, як з протилежних сторiн Захiдний вiтер зi Схiдним вiтром стали один у одного на шляху, не бажаючи поступатися дороги. Нiхто з них не бажав бути другим. Так i прийшла в їх голiвоньки дурна затiя, змагатися силою та впертiстю. Накинулися один на одного, нiби дикi шулiки. У стихiйнiй сутичцi почався жорстокий бiй. Борючись за фантомну мету, їх виття було чути за тисячi верст. Заблищали спекотнi блискавки, потрапили мимоволi у дерева, загорiлися крони та жаром пашать. Тут же пружнi дерева вирвало з коренем i закрутило у вогняному смерчi. Хто ж мiг знати, що горе-острiв стане ненавмисною жертвою тих, хто мав стати його сателiтом. Почали молитися мешканцi острова. Здавалося, нiби весь свiт став на колiна. Молили вони богiв-титанiв одуматися та бути розсудливим. В поривах гнiву, почули вiтровi духи гiркi слова остров'ян i, кинувши донизу недбалi погляди, жахнулися. Райський острiв, подiбний оазису, перетворився на пекло, яке нiби вирвалося з надр землi. А постраждалi, вставши з колiн, неживим голосом запитали: 'За що нам така кара? Чим же ми прогнiвили вас? У чому ми завинили перед вами могутнi вiтри?'. Все що вiтри могли зробити, так це мовчки ганебно втекти, розумiючи, що цiна за їх амбiцiї була заплачена занадто високою цiною. Ось так!
   - И справдi сумна iсторiя. Вона менi нагадує двох гордовитих хiрургiв, що обiцяли менi допомогти, та тiльки чубляться мiж собою i нiчого не роблять.
   - Краще б буревiям хтось нагадав, що було багато рокiв тому. Про те, що вони вочевидь забули.
   - А навiщо нам хтось? Я можу це зробити.
   - Вони надто високо,- зауважив єнот.
   - Здається я знаю, що робити. Веди мене на звалище.
   Не розмiрковуючи, Мокс вирив нову ямку та вимовив чергову фразу:
   - Затримай подих та плигай за мною.
   Прибувши у мiсце мiльйонiв покинутих речей, Алекс знайшов оранжеву повiтряну кулю i проник разом з єнотом у пасажирську корзину.
   - Гайда до небес!- вигукнув звiрок у купол тай пiдняв шар у небо в супроводi пташок.
   Зi сторони це виглядало так, нiби здоровецький мандарин здiйнявся до хмар. Алекс знову вiдчув знайомi вiдчуття, коли вiдриваєшся вiд землi i м'яко та поступово здiймаєшся у самiсiньке небо. Але на Тезаурусi, вдивляючись з висоти, вiн бачив не тiльки краєвиди схожi на Земнi. Все виглядало надто дивним. Контури та рельєфи постiйно рухались, створюючи тендiтний танець. Неквапливо крутились по колу гори. Дерева мiнялись мiсцями. А рiчка постiйно змiнювала своє русло. Це виглядало захоплюючи.
   Чудернацькi хмари почали перебудовуватись у якiсь химернi орнаменти, а пташки перестали почесно супроводжувати небесний тихохiд.
   - Якщо хочеш щоб ми долетiли до мiсця призначення треба скинути баласт у найгустiшi хмари, як плату за безпечний полiт,- зауважив Мокс.
   Алекс озирнувся i побачив брезентовi мiшечки з написами 'гордiсть', 'впертiсть', 'зневага'. Не питаючi анi слова хлопчина завзято почав кидати зайвi мiшечки у густi темнi хмари. Хмари разом розтупились, посвiтлiшали i вказали маршрут до галасливих буревiїв. Це виглядало наче небесне шоссе з дороговказами.
   - Ми майже на мiсцi!- голосно сказав єнот, щоб перекричати звуки вiтру.
   - Вони мене не почують при такому галасi! Потрiбно щось вигадати!- так само вiдповiв Алекс.
   - Треба зробити так, як тi остров'яни, щоб вони звернули на нас увагу!
   - Нiчого не вийде! Адже їх було багато, а нас лише двоє! Але в мене є iдея! Треба пiднятися вище за них! Тодi вони нас точно помiтять!
   - Гарна iдея i знову без подушки-iдеї!- похвалив єнот, випучивши очi вiд подиву.
   Коли повiтряна куля набрала придiльну висоту, вiтри, таки побачили 'летючий мандарин', адже вони не звикли бачити когось вище за себе.
   - Хто ви такi?- вгамувавшись, зi свистом запитали буревiї.
   - Це не важливо! Ми просто хочемо вам нагадати про бiдолашних острiв'ян, яким ви принесли багато лиха! Не будьте байдужими та схаменiться! Бо ви не бачите, що у вас пiд ногами, а можуть трапитися i поодинокi випадки. Ось наприклад ми з єнотом ледве не стали вашими новими жертвами.
   - Нехай вiн перший мене пропустить,- запропонував Схiдний вiтер.
   - Нiзащо!- обурився Захiдний вiтер.
   - Ви знову починаєте?- перебив їх Алекс.
   - Ми все зрозумiли,- в один голос вiдповiли буревiї i, навiть не вибачившись, розiйшлися на пiвнiч та пiвдень.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   Роздiл 7
  
  
   Коли мандрiвники повернулися до дерев, одне з них нетерпляче запитало у хлопчика:
   - Кажiть вже скорiше що дiзналися?
   - Нiчого, крiм того, що нiякого ювелiра не iснує,- вiдповiв пониклий Алекс.
   - Але тепер буревiї бiльше нас не потурбують,- добавив єнот.
   - Невже ви змогли нагадати їм про тодiшнi помилки?- поцiкавилося друге дерево.
   - Так! Але я не знаю, чи надовго їм вистачить це нагадуваня.
   Несподiвано пролунав звук бурчання в животi.
   - Що це за звук такий? Я такого ще не чув,- пошепки промовило трете дерево.
   - Це мiй шлунок бурчить, я все ще хочу їсти,- вiдповiв хлопчик.
   - А що їдять люди?- зацiкавився Тiкс.
   - Торти, печиво, цукерки,- скориставшись нагодою вiдповiв Алекс, сподiваючись, що йому все це принесуть.
   - Чув Мокс! Допоможи бiдоласi,- попросив Такс.
   - Ми ж не можемо, у нас вiдсутнi ноги,- додав Тукс.
   - I навiщо я тiльки вплутався в усю цю iсторiю,- тихо продовжував бурчати собi пiд нiс незадоволений єнот.
   Мокс стрибнув до нори i через хвилину принiс Алексу все те, що вiн замовляв. Але як виявилося, доставлена їжа була зовсiм не їстiвною. Торт був зроблений зi снiгу, печиво з бруду, а цукерки з древесного клею.
   - Я не можу це їсти. У мене вiд такої їжi живiт болiтиме, - попередив Алекс,- Вдома мене батьки контролювали, от я й понадiявся, що зараз досхочу наїмся солодкого.
   - А навiщо вони тебе контролювали?- поцiкавився пухнастий єнот.
   - Як навiщо? Щоб живiт не болiв вiд переїдання,- вiдповiв Алекс, тай зрозумiв, що ледь не зробив дурницю.
   - Тодi нам потрiбно самiм щось приготувати. Наприклад ягiдний пирiг. Для цього потрiбнi iнгрiдiєнти,- запропонував Мокс.
   - Якщо ми навiть знайдемо пшеницю, нам нiяк буде перетворити її у муку. До того ж мама ще кидає туди яйця та сметану. Це саме те, що Бутуз куштував, коли ми до нього завiтали. Щоб назбирати у курнику нових яєць, потрiбно довго чекати. А про сметану годi й мрiяти. Спочатку потрiбно надоїти корову, а потiм чекати ще довше, аби молоко перетворилося у сметану. Я не кажу вже й про те, що нам потрiбен спецiальний посуд.
   - Тодi ми просто назбираємо ягiдок.
   - То ходiмо їх шукати,- наполегливо мовив голодний хлопчик.
   - Для початку пiдемо шукати ягоди до лiнивого лiсу.
   - Чому лiнивого?
   - Тому що дерева лiнуються скидати свої плоди додолу.
   - Зрозумiло. Ну то ходiмо.
   Бiля стежки, що вела мандрiвникiв до дерев, ховались гриби, якi маскувалися, вдягнувши плащi з трави, та пошепки говорили одне одному:
   - Тихiше-тихiше, це мабуть грибники йдуть. Мерщiй маскуйтеся.
   Та раптом подув вiтер i розкрив декiлька опенькiв.
   - Благаємо не їжте нас,- хором попросили знайди.
   - Не хвилюйтеся, нам потрiбнi лише ягiдки.
   - Добре. А то ми вже перехвилювались. Лiнивi дерева просити марно. Але ми знаємо, що Мадистекс вмiє це робити,- сказав один з грибiв та показав на кущi.
   Друзi вдячно кивнули та попрямували по вказiвцi. Там єнот побачив частину плаття, яке вiн потяг до себе. Разом з платтям, Мокс витяг i ту, що була у нього вбрана. Це була величезна стонiжка. Ще її дразнили 'шмотницею', бо вона постiйно носила на собi плаття та пришивала до нього все що знаходила - гудзики, тасьму, жабо, навiть шишки з ялинки. А кожна її нога була вбута у черевички на пiдборах.
   - Що ви собi дозволяєте?- обурилась стонiжка.
   - Вибач. Я не знав, що у цих лахах хтось живе,- виправдався єнот.
   - Ви щей ображати мене будете? Це не лахи. Це моє модне вбрання.
   - Чи не могла б ти нам допомогти?- попросив Мокс.
   - Ви певно знущаєтесь. Щойно ви мене образили, ледь не порвали одежу. Щей допомоги просите?- ще сильнiше обурилась шмотниця, та невтримавшись вiд цiкавостi запитала,- А що вам тут потрiбно?
   - Для початку вибачте нас,- сказав Алекс,- Ми лише шукаємо стонiжку на iмя Мадистекс.
   - Ви ввiчливий. Вам я розповiм.
   - То де ж вона?
   - Ви її знайшли. Мене так звати.
   - Це ж чудово! Гриби казали, що ви знаєте секрет, як можна дiстати ягiдки у лiнивому лiсi.
   - Добре. Я розповiм. Але тiльки тобi,- сказала стоножка тай нашептала секрет хлопцевi на вухо.
   Єнот намагався пiдслухати розмову та марно. Алекс подякував Мадистекс за iнформацiю й попрямував до лiсу.
   А у тому лiсi росли мiшанi дерева, якi просто гнулись пiд тяжкою вагою своїх плодiв. Але дiстатися до них було не можливо. Чого там тiльки не було. Вiд маленьких черешень до великих персикiв. Залишилось лишень дiстати їх.
   Побачивши їжу, єнот спробував потрусити дерево, але все було марно.
   - Не поспiшай тратити сили,- сказав Алекс i став пiд рясною гiлкою, пiдняв обличчя догори, розкрив рота та трохи почекав.
   Хто б побачив це зi сторони, в жодному разi не повiрив очам. Хлопчина ходив понад гiллям з ягiдками, а вони просто падали йому до рота.
   - Дерева лiнивi, але чомусь, я сам себе таким вважаю,- задумливо сказав Алекс, випльовуючи кiсточки.
   - Як ти це робиш?- здивувався звiрок.
   - Мадистекс розповiла менi, що лiнивi дерева можуть скидувати лише по однiй ягiдцi, але їм шкода кидати їх на землю, тож коли вони побачуть, що ягiдки не пропадуть, то зрадiсю подiляться ними.
   Наївшись досхочу, друзi повернулися до Тiкса, Такса i Тукса.
   - Спасибi вам всiм за те, що подбали про мене,- подякував нагодованний гiсть.
   - Наздоров'я!- синхронно вiдповiли дерева.
   - Тепер я вiдчуваю, що хочу спати, бо дуже втомився за цiлий ранок,- сказав Алекс, позiхаючи,- Може i справдi подушка зловить якусь кмiтливу iдею.
   - Можеш лягти де завгодно,- сказав Мокс,- У нас тут скрiзь м'яко.
   - Ось би щей сонце в очi не слiпило. А то я при яскравому свiтлi не зможу заснути,- знову позiхаючи сказав Алекс.
   - Нажаль, тут ми тобi не можемо нiчим зарадити,- вiдповiв Тiкс.
   - У нас тут завжди сонячно,- продовжив Такс.
   - Одне сонце сiдає, а друге вiдразу встає,- додав Тукс.
   - Саме завдяки цим двум сонцям, нас i не дiстають злi фантазiї з темряви. Якби нам ще одне сонечко, було б спокiйнiше тут мешкати,- зiтхнувши, сказав Мокс.
   - Я придумав!- вигукнув хлопчина,- Нехай дерева утворять тiнь та вкриють мене вiд свiтла. Ось бачиш Моксе, я знову тобi довiв, що для iдей не потрiбнi крамницi та подушки.
   - Гарна iдея!- в унiсон сказали дерева i, схрестивши свої крони, утворили накриття вiд сонячних променiв.
   - А ви можете i совi один раз у день робити такий навiс з гiлок? Рiч у тiм, що вона теж вдень не може заснути,- попросив Алекс тай сховався в надану тiнь пiд укриття.
   - Це вiн напевно про Фiлiнкса. Ти добрий Алекс. Про iнших турбуєшся. Тому i ми в тебе добрi вийшли,- сказали дерева хлопчиковi, але вiн вже їх не чув.
   Втомлена дитина роззулася, скрутилася калачиком, немов кошеня, та встигла мiцно заснути.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   Роздiл 8
  
  
   Через декiлька годин, Алекс прокинувся вiд солодкого аромату стиглої грушi i, протерши очi, побачив бiля себе ту саму грушу, яку нещодавно хотiв збити милицею. Хлопчина спробував взутися, та як виявилось, у його взутi звила гнiздо пташка схожа на папугу.
   Алекс не став руйнувати гнiздечко, тим паче йому подобалось ходити босонiж по м'якiй поверхнi. Узявши фрукт i, солодко потягуючись, вiн вийшов на сонечко, повернувся до радiсних обличь дерев та запитав:
   - Чому ви вiддали менi свiй єдиний плiд?
   - Нам вiн нi до чого, а тобi потрiбно чимось харчуватися,- хором вiдповiли дерева.
   - Дякую, я дуже цiную вашу турботу. Але якщо я залишусь тут назавжди, менi потрiбно буде здобувати собi ще бiльше їжi. Одними фруктами не прохарчуєшся.
   Як завжди, несподiвано зявившись, єнот пiдслухав розмову та запропонував:
   - Єдине, що я можу тобi запропонувати це сиру картоплю. Я її сьогоднi на звалищi в причепi трактора знайшов. На перший час вистачить.
   - Але сирого менi не можна їсти.
   - Тодi ми покличемо Лоскотакса.
   - А хто це Лоскотакс?
   - Це наш єдиний вогонь. Вiн постiйно усiх лоскоче, а ще вiн єдиний хто вмiє горiти та свiтитися,- вiдповiв Мокс, розвiвши чудернацькими маленькими лапками.
   - Я знаю, про кого ви говорите. Я його вже зустрiчав. Але вiн зовсiм не гарячий,- згадав Алекс.
   - Так, але якщо навпаки, полоскотати його, то вiн починає розпалюватися,- вiдповiв Мокс i стрибнув у свою глибоку нору за Лоскотаксом.
   Через деякий час, єнот привiв вогонь, взяв з собою сиру картоплю та пiр'їну з подушки.
   - Таким же пiр'ячком, тато завжди з ранку будив маму,- з сумом сказав хлопчик i тут же перепитав,- А де ти його знайшов?
   - Нiчого не чув, нiчого не бачив, нiчого не скажу!- вiдповiв Мокс та почав лоскотати живий вогник.
   Лискотакс так сильно розiйшовся вiд смiху, що навiть пiр'їнка загорiлася в лапцi у Мокса.
   - Скорiше! Кидай картоплю в Лоскотакса, поки вiн не охолов,- крикнув Мокс та вiдiйшов подалi убiк.
   Швидко зреагувавши, хлопчина кинув овочi в багаття, i вони добре пропеклися. Далi вiн очистив пiдгорiлу шкiрку картоплi, а решту з'їв.
   - Це ще не все,- сказав єнот тай, узявши з землi камiнь до рук, попросив могутнiх дерев вичавити з нього молоко у широкий пелюсток подорожника,- Але пам'ятай це можна робити тiльки з бiлого камiння.
   - Ви не перестаєте мене дивувати,- з посмiшкою мовив Алекс.
   - А це тобi вiд мене ложка зроблена з твердого шоколаду для молока. Я її у навiснiй кухоннiй поличцi знайшов,- сказав Мокс i розгорнув блискучий фантик,- Вона менi не потрiбна, тiльки мiсце у коморi займає. Ось пригощайся!
   Смачно пообiдавши, Алекс подякував всiм хто йому допомагав.
   - Якщо ти наївся, то хутчiш розкажи, як тобi спалося?- озвучили дерева довгоочiкуване питання, натякаючи на подушку-iдей.
   - Як у дома,- вiдповiв ще трохи сонний Алекс, не приховуючи радiсть.
   - Я дивлюся, тобi наснився добрий сон?- запитав Тiкс, роззявивши рота вiд нетерпiння.
   - Ще й який, добрий! Менi наснилося, що у мене знову день народження, i мене знову катають на лiтаку по небу.
   Питання про подушку вiдiйшло на другий план i Такс захоплено запитав:
   - У тебе недавно був день народження? Що ж ти одразу не сказав?!
   - У нас цей день називається - День бажань!- додав Тукс,- Тому, розкажи нам, чого б ти хотiв?
   - Все що я бажаю, це повернутися домому,- з сумом у голосi вiдповiв хлопчик.
   - Я так розумiю, що подушка тобi не допомогла?- спитав єнот,
   - Нажаль, нi.
   - А може ти знову хочеш полiтати по небу?
   - Якщо чесно, я ще завжди мрiяв побачити справжнiй океан,- вiдповiв Алекс.
   - А що таке мрiя?- зацiкавився Мокс.
   - Мрiя - це те, що людина продовжує бажати попри втраченi сподiвання. А ще, мрiя живе з людиною з самого ранього дитинства.
   - А де саме живе мрiя?- продовжував запитувати єнот, наче розумiв про що йому розповiдав Алекс.
   - Я точно не впевнений. Але татко каже, що десь у грудях.
   - Кажеш до океану хочеш? То це ж дрiбницi. Ходiмо, я тебе вiдведу туди,- сказав звiрок та повiв Алекса за собою, схопивши його за штанину.
   - А чому ми йдемо пiшки? Через нiрку буде набагато швидше?
   - Нi. По-перше це недалеко, по-друге ефект вiд першого враження буде кращим, коли ти побачиш океан поступово, а не вiдразу.
   Невдовзi перед мандрiвниками предстали величезнi привеличезнi вiдчиненi ворота, але, анi злiва, анi зправа, паркану не було.
   - Навiщо ворота, якщо немає паркану?- поцiкавився Алекс.
   - А ти спробуй пройти за межами ворiт,- з хитрою посмiшкою запропонував Мокс.
   Хлопець спробував перетнути лiнiю на якiй мала б бути оградина, та вперся у щось невидиме. Вiн добряче тиснув на прозорий паркан щосили, але марно.
   - Я навiть не дивуюсь. У вас тут все не як у людей,- сказав хлопчина i все ж увiйшов через ворота.
   По дорозi до океану, вони зустрiли Модистекс.
   - Якщо ти шукаєш що не будь для одягу, то завiтай до звалища! Там є гарний вибiр багатьох речей!- сказав шмотницi Мокс.
   - Моксе, я приємно вражена. Ти починаєш бути ввiчливим. Спасибi за вказiвку! Сьогоднi ж туди навiдаюся!- вiдповiла стонiжка.
   Далi на шляху мандрiвники зустрiли бунтаря Бутуза, який вигулював кульку, i привiтали його здалеку.
   - Вiтаю коте! Бачу ти скористався порадою! У мене є ще одна гарна iдея! Зроби собi два вихiдних i у тебе зявиться бiльше часу!- вигукнув хлопчина.
   - Гарна iдея! Дякую! Я обовязково скористаюсь!
   Потiм вони зустрiли сонливого Фiлiнкса, який намагався безрезультатно влiзти в зовсiм вже маленьке знайдене ним дупло.
   - Прилiтай до трьох дерев Тiкса, Такса i Тукса, якщо хочеш по-справжньому виспатися! I вони допоможуть тобi!- знову вигукнув Алекс.
   - Дякую! Я це врахую!- вiдповiла соня.
   Ще через кiлька метрiв мандрiвники зустрiли Лоскотакса.
   - Приходь знову до нас у гостi! Напечемо ще картоплi! Знову буде весело!
   - Добре! Iз задоволенням!- голосно вiдповiв живий вогник.
   По закiнченю мандрiв, Алексу та Моксу зустрiвся той самий пам'ятник, що так спритно не давав себе викрити.
   - Я знаю, ти мене зараз чуєш! I я тобi раджу бiльше не прикидатися пам'ятником, адже так ти не зможеш знайти собi справжнiх друзiв!- вимовив хлопчик, але статуя, як й ранiше не вiдреагувала.
   Нарештi почувся шепiт хвиль, а повiтря стало вологим та солоним. Пройшовши крiзь густонасаженi кущi, перед поглядом Алекса, розстелилося безмежне водоймище у яке занурилась веселка, що була втрачена вiд учора. Це видовище справило незабутнi враження на хлопчика, i анiтрохи не менше, нiж полiт над хмарами. Уздовж протяжного пiсочного пляжу, лежали величезнi мушлi та раковини, якi видавали пронизливий шум вiд прохолодного океанського повiтря. I чим сильнiше дув вiтер, тим голоснiше звучали океанськi мелодiї. Маленькi ж мушлi та раковини, то викидались на берег, то змивались хвилями назад у воду.
   Не встиг Алекс повнiстю насолодитися враженнями, як раптом його спiткало нове здивування. У кiлька метрiв вiд хлопчика, з води вибралася назовнi гiгантська черепаха зi скелями на панцирi, i уповiльнено перебираючи потужними лапами, поповзла вглиб заростей, залишаючи за собою глибокi траншеї на пiску.
   Раптово для Алекса, з прибережної води океану, утворився човен-карета запряжений серебристими дельфiнами. А у серединi знаходилась морська дiвчина, яка приблизившись до гостя, засмiялася дзвiнким смiхом. Її зовнiшнiсть нагадувала образ Анiти, i хлопчик негайно запитав у єнота:
   - Хто це?
   - Це Марiнекс, одна з найстарших жителiв нашої планети,- вiдповiв Мокс i додав,- Ну я вас поки залишу ненадовго. Ви поки поспiлкуйтесь, а менi треба дещо зробити.
   Єнот наче в останне поглянув на хлопця та швидко втiк. А дiвчина з води, взяла Алекса за руки i, не сказавши анi слова, закрутила його в таночку, продовжуючи дзвiнко смiятися. Потiм вона зупинилася та зняла у себе з голови прозорий водяний вiночок, щоб одягнути його на голову хлопчика. Як не дивно, вiнок на головi Алекса перетворився на рiдину та розтiкся по тiлу. Хлопчисько виглядав так, нiби на нього вилили воду з вiдра.
   - Навiщо ти це зробила?- обурився мокрий Алекс.
   - Вибач Алексе, але менi потрiбно було, щоб ти нарештi що-небудь запитав у мене.
   - А звiдки ти знаєш моє iм'я? Мокс мене не представив тобi.
   - Я знаю все та про всiх. Адже я найдрiвнiша, нiж сам Лоскотакс. I iсную ще з початку всiх часiв.
   - Може тодi ти знаєш, як я сюди потрапив?
   - Краще буде поставити iнше запитання - завдяки кому ти сюди потрапив? Ти ж знаєш, що на нашiй планетi матерiалiзується вся людська фантазiя у малюнках, i вперше за кiлька тисяч рокiв, сама фантазiя навчилася втiлювати свої думки у реальнiсть. Таким ось прикладом виявився той, хто був з тобою весь цей час поруч.
   - Це Мокс?!- перебив розповiдь Алекс.
   - Абсолютно вiрно. Саме вiн навчився переносити предмети з Землi до нас. I вперше, вiн доставив нам тебе - живу iстоту, людину. Доречi, силою думки вiн подарував тобi i можливiсть пересуватися без милиць.
   - Але чому тiльки вiн це може робити?
   - Це як накшталт ювелiра, нiхто його не бачив, але всi в нього вiрять. Ми хоч i не вмiємо створювати, як люди, але ми можемо вiрити. Ось i єнот навчився вiрити в свої можливостi по-справжньому. Потрiбно тiльки дуже сильно захотiти.
   - Цiкаво, чому вiн жодного разу не зiзнався у цьому?
   - Мокс цiкава фантазiя. Вiн хоч й добрий, та iнколи поводить себе трiшки егоїстично.
   - Як це егоїстично?
   - Ти вiдкрив для нього багато нового, i вiн сподiвається дiзнатися вiд тебе ще бiльше. Тому Мокс не хоче тебе вiдпускати. Коли хтось ставить свої iнтереси вище за чиїсь, це i є егоїзм.
   - Отже потрiбно термiново знайти Мокса та попросити його повернути мене назад!- проголосив Алекс, усвiдомивши, що у нього нарештi з'явився реальний шанс на повернення.
   - Спробуй i дiзнаєшся.
   - Спасибi тобi Марiнекс! Я нiколи тебе не забуду!- попрощався хлопчик, поспiшивши у ту сторону, куди попрямував єнот.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   Роздiл 9
  
  
   Незабаром Алекс зрозумiв, що Мокс мiг звернути куди завгодно i тепер його знайти, майже не можливо.
   - Де ж менi шукати цього непоседючого єнота?- засмучено пробурмотiв хлопчик.
   Несподiвано тiнь Алекса накрила зовсiм iнша тiнь, трохи бiльша нiж його власна. Вiн обернувся та побачив, той самий пам'ятник, який любить прикидатися монументом.
   - Поважний пам'ятнику! Я прошу вас, якщо ви знаєте, де я можу знайти єнота, допоможiть менi.
   Але кам'яний силует, як i ранiше не показував й виду, що вiн рухливий.
   - Я прошу вас! Будь ласка! Зробiть виняток в iм'я добра та вiдступiть вiд ваших впертих принципiв всього лише на мить. Адже у мене сьогоднi День бажань!- жалiсливо промовив хлопчик i, розумiючи, що все це марно, засмучено побрiв далi.
   - Це ти про Мокса?- почулося з-за спини.
   Голос був високий i пронизливий, та нагадував скрип не змазаних дверних петель.
   Алекс обернувся та радiсно вигукнув:
   - Так! Я про нього кажу!- вiдповiв хлопчик, вкотре застиглому пам'ятнику.
   Алекс знову вiдвернувся, щоб пам'ятник ожив. Та через кiлька секунд скрипучий голос додав:
   - Добре, можеш не вiдвертатися, я тобi дам знати шлях. А голос у мене такий неприємний через зламаний нiс. Але я в цьому не винен. Мене таким намалювали. То ж вибач, якщо тобi неприємно мене слухати, та дивитись на мене.
   - Нiколи за то не вибачайтесь. Ви не виннi, що вас таким створили. Головне, що ви добра та чуйна iстота.
   - I будь ласка, передай усiм, що мене звуть не пам'ятник, а Генеракс!- наостанок попросив кам'яний велетень.
   - Добре Генеракс! Я всiм обов'язково передам! Дякую вам!- подякував хлопчик та попрямував за вказiвками.
   А єнот в цей час займався своєю улюбленою, але аж нiяк не благородною справою. Адже любив пустун на дозвiллi зло дражнити, кидаючи в темряву громiздкi каменi та ховаючись вiд неприятеля до нори.
   На цей раз, його зухвалiсть обернулася проти нього самого. В останнiй момент, коли Алекс здалеку побачив Мокса, пiтьма прорила собi пiдземний тунель, схопила нахабу за задню лапку та потягла пiд землю у свої чорнi обiйми.
   В цю саму мить хлопчик вiдчув, як його босi ноги знову онiмiли i вiн впав. Не встигнувши зрозумiти що й сталося, Алекс роздивився, як зловiсна темрява попрямувала на все живе поступово вiдтiсняючи свiтло.
   Пiсля побаченого, схвильований Алекс вже не мiг нiчого вдiяти, ноги знову зрадили його.
   Те, що вiдбувалося, здалеку побачили новi друзi хлопчика - Мадистекс, Бутуз, Фiлiнкс, Лоскотакс та Генеракс. Вони не змогли байдуже залишити його у бiдi тай вiдразу ж кинулися до безпорадного товариша, потягши його на собi до трьох дерев.
   Бiля ворiт Генераксу прийшла вдала стратегiя:
   - Треба зачинити ворота, тодi ми виграємо трохи часу! Нас багато, разом ми все зможемо!
   Нiхто навiть i не заперечив. Друзi разом навалилися на величезнi дверi та зачинили їх перед самою пiтьмою. Потiм провернули важкущiй ключ.
   - Ворота надовго їх не спинять! Треба йти далi!- знову запропонував Генеракс.
   А коли друзi майже дотягли Алекса до дерев, вiн раптом усвiдомив, що Тiксу, Таксу та Туксу втекти нiяк, адже у них немає нiг, якi вiн колись просто не захотiв домалювати. Алексу стало прикро, та шкода за своє творiння, тому вiн твердо вирiшив не кидати нових друзiв у наступаючiй бiдi.
   - Ви повиннi мене залишити тут!
   - Ти впевнений?! Дерева тебе не вкриють вiд мороку!- попередив Лоскотакс.
   - Через мене їм загрожує небезпека! Я їх непокину! А ви тiкайте! Далi я сам впораюся!
   Генеракс, Фiлiнкс, Бутуз та Мадистекс кивнули головами та розбiглися, хто куди. Тiльки палкий Лоскотакс залишився з Алексом до останнього.
   - Що сталося, Алексе?- стривожилися дерева, побачивши панiку.
   - Пробачте мене! Це з моєї вини, ви зараз не можете втекти!
   - Вiд кого?- поцiкавився Тiкс.
   - Скоро тут з'явиться пiтьма i вона проковтне вас. Мокса вже не стало, наступна черга наша.
   - Так значить, цей час вже настав? Ось i переважила погана людська фантазiя хорошу,- з сумом сказав Такс.
   - Виявляється, весь цей час саме Мокс був тим, хто силою думки та бажання доставив мене сюди,- здивував дерев Алекс.
   - Але хiба це можливо?- перепитав Тукс.
   - Якщо дуже сильно чогось захотiти, то все стане можливим! Мокс зник, а разом з ним i моя здатнiсть ходити, адже тiльки завдяки його бажаню я мiг це робити.
   Раптом, на шаленiй швидкостi налетiв пiдступний морок, i тiльки тьмяне свiтло вiд Лоскотакса ледве стримувало чорних пожирачiв свiтла. Навiть Алекс чинив опiр, пiдiбравши пiд деревом милицi та вiдмахуючись ними. Але як би вони не старалися, довго вiдважним героям не протриматися.
   У вiдповiдальну мить сталося неймовiрне. Дерева, спостерiгаючи за вiдвагою та вiдданiстю юного смiливця, закрили свої повiки i повiрили у почутi останнi слова. Вони полюбили хлопчика всiм серцем та не могли допустити щоб вiн зник. Тому їх вiра i бажання виявились сильними та щирими.
   В одну мить хлопчик опинився у себе вдома на лiжку, кам'яною хваткою стискаючи обидвi милицi. Широко розкривши примруженi очi, вiн здогадався, що повернувся додому.
   - Алекс! Так ти будеш пити чай, чи ти передумав!- почувся голос матерi.
   - Так мамо, зараз прийду!- спокiйнiсiнько вiдповiв хлопець, розумiючи, що можливо це був всього лише довжелезний сон у короткий промiжок часу, адже увiснi час лине довше нiж на яву, але наступне запитання його трохи спантеличило.
   - Доречi, а де твоє взуття. Невже ти знову його загубив?- поцiкавилась мама.
   - Нi. Напевно воно десь пiд лiжком,- вiдповiв Алекс i знову засумнiвався.
   Але потiм, подивившись на мольберт зi своїм малюнком трьох дерев, Алекс звернув увагу на те, як протяг зкинув стружку вiд олiвця додолу, яка дивним чином просто зникнула у килимку.
   'Так як я i хотiв. Смiття у кiмнатi саме зникає. А раптом це правда, може я їм зараз хоч якось зможу допомогти',- подумав Алекс.
   Не втрачаючи вiри в те, що трапилося, хлопчина зважився швидко намалювати трете сонце над кронами дерев та спробував домалювати деревам ноги. Але Алекс так й не встиг зробити дерева ходячими. Художника вiдволiк несподiваний стукiт у вхiднi дверi. Це був той самий хiрург, який стримав свою непохитну обiцянку, та навiть прибув ранiше зазначеного часу.
   - Ну що ж, Алексе? Доведи менi, що у тебе є талант!- сказав чоловiк та присiв на стiлець.
   Натхненний останнiми подiями, хлопчик зробив все так, як i було задумано. Портрет молодого хiрурга вийшов чудовим. Заiнтригований результатом гiсть, взяв малюнок до рук та простудiював кожен його сантиметр. Потiм, подивившись Алексу в очi, поважно мовив:
   - Немає щирiшого та чистiшого таланту, нiж талант дитини.
   Порушивши урочисту мить, знову пролунав стукiт у дверi.
   - Це Анiта!- вигукнув хлопчик, зовсiм забувши про те, що вiн вже не може ходити.
   Але що ж сталося? Алекс самостiйно стояв на обох ногах, абсолютно не спираючись на милицi. Вiн зрозумiв, той чарiвний свiт був реальнiстю. I якщо його новi друзi подарували йому на вiдстанi силою думки можливiсть ходити, значить, вони iснують. А намальоване сонце їх врятувало вiд зловiсної пiтьми.
   Батьки та хiрург, були просто ошелешенi побаченим та не могли вимовити жодного слова. На очах батька та матерi проступили сльози.
   Через декiлька секунд повторно пролунав стук, i Алекс побiг до вхiдних дверей на здорових ногах. Коли вiн вiдчинив дверi, це дiйсно виявилася Анiта на тому ж незручному iнвалiдному вiзку. Хлопчик привiтався та вiдвiз гостю до вiтальнi, де знаходилися все ще збентеженi батьки i важливий гiсть.
   - Я сподiваюся нашу угоду ще не скасовано?
   - Безперечно,- ледве видавив з себе шокований чоловiк.
   - Тодi я вас прошу трохи змiнити її. Так як я вже не маю потреби у лiкуваннi, допоможiть краще моїй подрузi встати на ноги. Будь ласка! Я вас дуже прошу!
   Поглянувши на батькiв Алекса, хiрург посмiхнувся тай мовив:
   - За звичай, я не порушую умови договору, але для тебе, я вiдступлюсь вiд своїх принципiв i зроблю вийняток.
   Рiднi Алекса мiцно обняли свого улюбленого сина. Їм вже було неважливо, як або що допомогло їх рiднiй кровинцi здолати недугу. Всi були задоволенi, Анiта отримала надiю на одужання, а сам Алекс тепер мiг повноцiнно ходити, стрибати та бiгати.
   Через деякий час, молодий художник запросив Анiту до себе додому. Вона увiйшла в барвисту розмальовану оселю сама без пристосування. Новоспеченi друзi сiли вдвох бiля мольберта i Алекс продовжив вчити Анiту малювати. У той день вони намалювали: безцеремонного Мокса з четверострунною скрипкою; невеликий совиний будиночок, щоб Фiлiнкс мiг сховатися вiд свiтла; кам'яному пам'ятнику домалювали шеврон з iм'ям 'Генеракс' та прямий гарний нiс; тигровому коту Бутусу, домалювали брата близнюка; шмотницi Мадистекс круживне парео; а наостанок, хлопчик зробив те, що потрiбно було зробити ще з самого початку, вiн домалював ноги трьом знайомим деревам, яких звали Тiкс, Такс i Тукс.
   Ось так. Завдяки взаємнiй допомозi, добротi та спiвчуттю, Алекс i дерева вже не були тiми, що приросли корiнням.
  
  
  
   Оголошую особливу подяку всiм талановитим дiтям планети, що надихнули мене на написання цiєї iсторiї.
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"