Захоплено вдивляючись мiж тисяч зiрок у мiсяць, маленька дiвчинка уважно шукала на жовтому диску темнi плями про якi їй розповiдала мама, щоб зрозумiти звiдки вони походять. Напевно, цiкавiсть передалася їй вiд батька археолога, який постiйно подорожував. Ще з перших днiв народження, дiвчинка була непосидюча наче дослiдник та хороброю, як африканське левеня. А також, вона була доброзичливою, тендiтною та милою. Саме тому, мама подарувала їй напрочуд рiдкiсне iм'я в честь своєї улюбленої чарiвної квiтки - Едельвейс. Називали так її не всi, тiльки знайомi. А найближче оточеня вимовляло її iм'я з нiжнiстю i теплою посмiшкою - Едель.
- Дивно,- задумливо промовила дiвчинка, не вiдшукавши на мiсяцi плям,- Невже цi плями зникли?
З нестримним бажанням дiзнатися правду, Едель вибiгла з кiмнати в пошуках ненькi.
- Мамо! Де ти?!- кликала дiвчинка, бiгаючи по будинку в самiсiнькiй пiжамi.
Раптом пролунав якийсь гучний дзвiнкий гуркiт.
- Мамо! Це ти?- вигукнула Едель та швидко почимчикувала у напрямку галасу, аби перевiрити.
Спершу маленька смiлива дитина перевiрила кухню. Але на там нiкого не виявилося.
- Примарилось,- зiтхнуло дiвча,- Може то наш пес на дворi вiдв'язався?
Опустивши очi донизу, вона побачила, як у вiдчиненого холодильника з-пiд дверцят стирчав рудий смугастий хвiст. Едель пiдiйшла тихесенькими кроками до дверцят та застукала рудого кота на гарячому.
Безсовiсна тваринка не ховаючись й не соромлячись, їла в холодильнику все те, що душа забажає, молочнi вершки, сардини та навiть оливки.
- Ох ти ж безстиднику! Знаєш, що тобi мама за це зробить?- суворим тоном вимовила маленька господиня.
- Я б i радий був, якби вона була тут й нагримала на мене,- з сумом вiдповiв кiт.
- Ти вмiєш розмовляти?
- А навiщо ти ставиш запитання, якщо знаєш, що тобi нiхто на нього не водповiсть? I хто тебе навчив, що ми коти не вмiємо говорити. Просто нам лiньки.
- Але чому ти говориш так, нiби мама кудись подiлася?
- Так i є. Вона заблукала у своєму снi та опинилась аж на самiсiнькому мiсяцi.
- А як менi туди потрапити? Я хочу повернути свою матусю! Ти менi допоможеш?
- Я просто зобов'язаний тобi допомогти. Бо твiй батько перед вiд'їздом, попросив мене доглянути за тобою пiд час його вiдсутности. Адже я найшвидший та найстрибучиший, а ще у мене гострий нюх i я вмiю бачити у темрявi. А найголовнiше, я дуже добрий та скромний.
- I ти допоможеш менi просто так?
- Чесно кажучи. Менi твiй батько обiцяв океанської рибки привести, але я б й так тобi допомiг. Чесно. Тому що й сам за твоєю мамою сумую. Нецiкаво з холодильника їжу цупити, коли нiхто не пильнує.
- Тодi скажи, що менi потрiбно зробити?
Повернися до своєї кiмнати, залiзь на лiжко, накривши повнiстю ковдрою ноги та голову, та закрий очi.
- А що вiдбудеться?
- Спробуй тай дiзнаєшся.
Едель швидесенько прибiгла у вiдпочивальню, пiднялася на високе лiжко i накрилася широкою ковдрою.
Коли дiвчинка закрила очi i тут же їх вiдкрила, вона побачила пiд ногами хмару чудернацької форми. На вигляд хмара була схожа на подушку з гусячим пiр'ям.
Потiм Едель побачила залiзницю, яка вела прямо на iншу вiддалену хмару.
- Що ми чекаємо?
- Потяг!- голосно вiдповiв кiт.
- Вiн вiдвезе нас на Мiсяць?
- Звичайно! Але щоб дiстатися до Мiсяця, потрiбно проїхати чотири станцiї, а вийти на п'ятiй. Ти ж вмiєш рахувати до п'яти?
- Так! Мене мама навчила!
Тiльки Едель закiнчила говорити, як раптом, щось зашумiло вдалечiнi. До мандрiвникiв наближався той самий довгоочiкуваний поїзд, який перiодично випускав пар з-пiд колiс, а з великої труби у нього виходив густий сiрий дим.
Пiд'їхавши ближче до перону, дiвчинка й кiт змогли цiлком розглянути величезний потяг. Це був старий тягач синього кольору з червоними колесами. Кантики виблискували позолотою. А серебристий номер '1' був намальований на поважному мiсцi, на самiсiнькому лiхтарю. До потягу крiпився всього один вагон, але їм цього було достатньо.
Зазирнувши через вiкно всередину вагона, Едель побачила, що вiн забитий до половини пуховими подушками. Не гаючи анi секунди, дiвчинка залiзла на дах по металевiй драбинi, що крiпилася позаду та застрибнула у вагон прямо на цi м'якi перини, через широчезний люк.
- А де ж машинiст?- поцiкавилась Едель.
- Я тут!- визирнув у щелку пес-машинiст,- Але я вас не повезу. Я дуже втомився, i моя змiна вже скiнчилася.
Зiстрибнувши з кабiни, пес прилiг на м'якеньку хмару i вкрився нею наче ковдрою.
- Не турбуйся, я буду замiсть нього,- сказав кiт та спритно застрибнув до керма, замiсть пса.
Потяг, рушив та попрямував до своєї першої станцiї. Проїжджаючи по небу, вiдважна дiвчинка бачила на землi: скелi i водоспади, озера i поля. А коли вони пiд'їжджали до нової хмари, то розгледiли в її рисах величезного жука.
Нарештi пригальмувавши, кiт високим тоном оголосив першу станцiю:
- Увага! Наш склад наближається до першої станцiї 'Печера летючої бабки'.
Коли поїзд зовсiм зупинився, Едель здивувалася, чому станцiю не назвали 'Ромашковим полем'. Адже навколо самотньої скелi з печерою, розстелилося прекрасне поле ромашок, i всюди панувала весна.
- У нас є трохи часу. Можеш сходити до печери та дiзнатися, чи хтось бачив твою матусю,- запропонував кiт.
- Добре! Тодi ти рудий поїзд пильнуй, та чужих не впускай,- попросила Едель i попрямувала через ромашкове поле до скелi.
Досягнувши печери, наполеглива дiвчинка спробувала влiзти у вузьку лазiвку, але лише пiсля п'ятої спроби їй вдалося здiйснити задумане. А коли Едель опинилася вже всерединi печери, то здивувалася її гiгантським розмiрам.
Пiднявши голову для огляду, щоб зрозумiти наскiльки печера висока, вона виявила пiд самiсiньким куполом мирно дрiмаючу величезну зелену бабку. Тiєї ж митi позаду почулося чиєсь невиразне похнюпування. Пильно вдивляючись у темний куток печери, дiвчинка побачила там наляканих до жаху: комара, муху, бджолу та осу.
- Чого ви боїтеся?!- голосно запитала дiвчинка,- Я вас не скривджу!
- Тихiше-тихiше. Бо розбудиш її, i вона нас з'їсть,- тихо мовив комар.
- Хто прокинеться?- теж пошепки, поцiкавилася гостя.
- Бабка,- вiдповiла муха.
- А що ви їй поганого зробили?
- Нiчогiсiнько. Але якщо вона голодна, то краще їй на очi не потрапляти,- вiдповiла бджола.
- А якщо я вас винесу з печери. Ви менi допоможете?
- Чесно слово,- пообiцяла оса.
- Тодi ховайтеся у мене в пiжамi. Тiльки пообiцяйте не жалитися та не кусатися.
- Обiцяємо,- разом вiдповiли комахи тай сховалися.
Коли Едель дiйшла до виходу, то виявилось, що лазiвка зникла, а ззаду чийсь хрипкий голос запитав:
- Хто ти?
Дiвчинка повiльно обернулася i побачила, що здоровецька бабка прокинулася.
- Я людське дитинча. Мене звуть Едель.
- Що тобi тут потрiбно?
- Я шукаю свою матусю!
- Матусю? А навiщо дiтям потрiбнi матусi?
- Я напевно не знаю. Але це не важливо. Я все одно й надалi буду її шукати.
Бабка трохи помiркувала та запитала:
- Ти хочеш опинитись назовнi?
- Так! Дуже хочу!
- Тодi дай менi вiдповiдь на одну загадку.
- Тiльки одну?
- Одну єдину.
- Добре. Я готова слухати.
Хто тебе завжди пробачить?
Кого ти не оманиш?
Чиє сердечко заболить,
Якщо пальчик свiй пораниш?
- Я знаю! Знаю вiдповiдь! - вигукнула Едель.
- А букви писати вмiєш?
- Так! Мене мама навчила.
- Тодi вiзьми крейду пiд ногами та напиши на стiнi вiдповiдь. Якщо вона виявиться правильною, вихiд для тебе вiдкриється.
Дiвчинка правильно без помилок написала крейдою на стiнi слово 'МАМА' i лазiвка перед нею вiдкрилася на повний зрiст.
Потрапивши назад на ромашкове поле, Едель випустила всiх комах на волю, як й обiцяла.
- Спасибi тобi добра дiвчинка за твоє спiвчуття. Чим ми можемо тобi допомогти?- дружно запитали комахи.
- Я шукаю свою маму. Рудий кiт говорить, що вона заблукала увi снi та потрапила аж на Мiсяць, а я хочу допомогти їй повернутися.
- Тодi поспiшай! Адже Мiсяць скоро зникне i ти можеш не встигнути до неї,- сказала найстарша оса.
- А коли вiн зникне?
- Пiдiйди до закритого бутону не розкритої ромашки, подумай про щось приємне та подуй на неї,- продовжила оса.
Едель, не чекаючи, так й зробила.
Несподiвано для дiвчинки ромашка розквiтла, прямо на очах, а в нiй виявився старовинний срiбний компас на ланцюжку.
- Цей компас схожий на той, що у мого батька,- згадала дiвчинка.
- Це, не простий компас. Вiн показує не тiльки напрямок. Коли стрiлочка виросте до жовтої позначки Мiсяць зникне.
- Дякую вам за допомогу. Але чи можна вас ще, про дещо попросити?
- Переiменуйте вашу станцiю на 'Ромашкове поле'. Адже ця назва тут бiльше пасує.
- Добре, ми обiцяємо!- вигукнули комахи, махаючи лапками на прощання.
Повернувшись назад до потяга, Едель побачила, що кiт спить.
- Ну хто ж так охороняє?!- голосно насварила дiвчинка i тим самим розбудила кота.
- Пробач, але менi стало так нудно, що я не вримався й заснув.
- Запускай потяг. Нам потрiбно поспiшати! На цей раз поїдемо без зупинок. Тому що нам бракує часу.
Дiвчинка та кiт знову вирушили в подорож.
Подорожуючи небом, Едель бачила на землi: городи i заграви, ферми i садиби. А коли потяг пiд'їжджав до наступної хмари, то на цей раз, вона здалася мандрiвникам схожою на кущ.
Зовсiм несподiвано, паротяг почав сповiльнювати хiд.
- Що сталося?!- запитала перелякана дiвчинка.
- Судячи з показникiв приладiв у нас закiнчується паливо,- вiдповiв кiт.
Поїзд ледь-ледь дотягнув до перону тай зупинився.
- I де ж нам тепер роздобути це паливо?- запитала засмучена Едель.
- Ми прибули на станцiю 'Зеленi нетрi'. I тут можна буде роздобути, якихось фруктiв та ягiд. Ними й заправимо паротяг.
- Але двигун на ягодах та фруктах не може їздити,- заперечила Едель.
- Не забувай! Ти у вирiю снiв! А тут все можливо!
- Тодi я пiду їх шукати. Побажай менi успiху!
- Щасти тобi. I поспiшай!
Коли дiвчинка зайшла в 'Зеленi нетрi' вона зрозумiла, чому їх так назвали. Адже зеленим було абсолютно все навколо.
Крок за кроком, Едель обережно переступала через дрiбненькi зеленi кущики. Потiм тихо запитала:
- Тут є хто небудь?
- Вiтаю тебе дiвчинко!
- А хто це говорить?- запитала гостя, озираючись на всi боки.
- Це ми, дерева. Вишня, абрикоса, слива та яблуня.
- Скажiть будь ласка. А чому у вас тут все зелене? Де подiлися iншi кольори?
- Ми б i радi забарвити свої ягоди й фрукти. Адже лiто на дворi. Але нiхто з нас не знає, яким кольором повиннi виглядати нашi плоди. Тай прикрасити їх нiкому.
- Не турбуйтеся! Я знаю, як виглядають вашi ягоди та фрукти. Мене мама навчила! Але, як я вас розмалюю? Я немаю нi пензля, нi фарб.
- Це дрiбницi! У нашому саду росте фарбове дерево. Але, на жаль, воно трохи зiв'яло. Та якщо деревце полити з живого струмка, воно миттю оживе, а на листочках з'являться всi можливi кольори фарб. Пензлик для малювання, ти знайдеш пiд сухим пеньочком, який теж колись був фарбовим деревом, але його взагалi нiхто не поливав.
Напоївши деревце водою з долоньок, воно тут же розквiтло, та забарвилося. Едель знайшла пензлик й почала малювати.
- У тебе, вишенька, ягiдки - червонi.
- У тебе, абрикосонько, жовто-помаранчевi.
- У тебе, сливонька, темно-синi.
- А твої фрукти, яблунько - бежевi з рожевим вiдтiнком.
Закiнчивши прикрашати, маленька художниця вiдiйшла у сторону i стала милуватися своєю нелегкою але улюбленою працею.
- Як ми можемо тобi вiддячити?- хором запитали дерева.
- Якщо можна, почастуєте мене своїми плодами, менi вони дуже потрiбнi.
- Пригощайся добра дiвчинко! Бери стiльки скiльки знадобитися,- знову хором вiдповiли дерева.
Набравши у пiжаму всього потроху, Едель попросила дерева ще про дещо:
- Переiменуйте, будь ласка, свою станцiю з 'Зелених нетрiв' у 'Фруктовий сад'.
- Обов'язково!- почула дiвчинка.
По дорозi Едель милувалась ягодами та фруктами. Вони були настiльки соковитими та ароматними, що з'явилось нестримне бажання їх з'їсти. Але бажання знайти маму було набагато сильнiше, тому, жодної ягоди голодна дiвчинка навiть не спробувала.
Повернувшись до потягу, Едель знову застала кота за неробством. Вiн сидiв собi на даху кабiни, муркотiв i мив мордочку лапкою.
- Мур-р-р. Ти просто молодець! Ти впоралася! I так швидко!- радiсно вигукнув кiт.
Тягач заправили дарами дерев i вiн знову рушив, поступово набираючи швидкiсть.
- Скоро ми прибудемо на четверту станцiю, - сказав кiт.
- Нi! Ти помиляєшся! Пiсля двох йде три! - переправила дiвчинка рудого кота.
- Я знаю! Просто хотiв тебе перевiрити! I тепер я переконався, що ти уважна.
- А як називається наступна станцiя?
- Третя станцiя називається 'Закритий зоопарк'.
Проїжджаючи далi по небу, Едель продовжувала розглядати на землi: пагорби i лiси, стежки i ставки. А коли мандрiвники стали пiд'їжджати до хмари схожою на лева, поїзд знову насилу доїхав до перону.
- Ну, що ж! Доведеться знову йти за новим паливом,- повiдомив кiт.
- А чим тут можна заправити паротяг?
- На цiй станцiї панує осiнь. Значить, тут багато опалого листя, ось ним ми й заправимо тягач.
Життєрадiсна Едель вiдразу ж вiдправилася в 'Закритий зоопарк'. Там дiйсно панувала осiнь, а навколо лежало розкидане жовте листя. Дверцята у клiтках, де повиннi були знаходитися тварини, виявилися вiдчиненi, а всерединi нiкого не було.
'Тут менi не доведеться нiчого робити, тому, у цей раз я повернуся швидше',- подумала дiвчинка, поглянувши на стрiлочку подарованого компасу.
Зовсiм неочiкувано у неї з рук, щось спритно i швидко вихопило подарунок тай сховалося. То була сiра мишка, що миттєво сховалася в нору.
- Поверни менi компас! Вiн не твiй!- обурилася Едель.
- Чому я повинна його тобi вiддавати?- почулося з нори.
- Тому що мама говорить, що чужi речi без дозволу, брати не можна.
- А менi можна!- заперечило маленьке звiрятко.
- А мишка поцупила компас! А мишка поцупила компас!- почулося з дупла сусiднього дерева.
- А це хто говорить?- запитала дiвчинка.
- Це ябеда-сова!- вiдповiло мишеня.
- А ти злодiйка!- наперекiр мовила сова.
- А ти ябеда!- знову повторила мишка.
- Перестаньте обидва! Цупити погано. Бути ябедою теж погано.
Раптом затрiщали гiлки та пролунав чийсь сонний рик. З кущiв вилiз величезний сiрий кабан з довжелезними жовтими iклами.
- Хто мене розбудив?- невдоволено буркнув вепр.
- Це вона! Це вона! Маленька дiвчинка!- хором закричали мишка та сова.
- Нi! Це не правда! Обманювати також погано!- заступилася за себе Едель.
Але iклань, навiть не бажаючи нiчого слухати, погнався за беззахисним дитинчам. Довго бiгав звiр за дiвчинкою. Вiн не знав, що Едель дуже любила робити вранцi спортивну зарядку, тому й була спритнiше за незграбного кабана.
Незабаром, дiвчинка скористалась своїм маленьким зростом тай пролiзла помiж двох поруч зростаючих дерев. А величезний вепр забув, про те, що вiн занадто великий i звичайно ж застряг там, де Едель з легкiстю проскочила.
- А кабан застряг! А кабан застряг!- вкотре дражнилася сова.
Едель вже не боялася скованого звiра та смiливо пiдiйшла до нього впритул.
- Менi мама завжди казала, що тих, хто тебе слабкiше ображати не можна, це не чесно!- навчала дiвчинка вепра.
- А менi цього нiхто не говорив,- вiдповiв насуплений хряк.
- Вас що? Нiхто нiколи не виховував?- здивувалася дiвчинка.
- Чому ж. Був у нас один найстарший вихователь - африканський лев, той, що цар звiрiв.
- А куди вiн зник?
- Вiн не зник, але зробив одну велику дурницю. Через свою цiкавiсть, граючись сiрниками, лев випадково пiдпалив цiлу алею дерев за межами зоопарку. З тих пiр, бiдолашний не може загасити вогонь та перестрибнути назад.
- А чим можна загасити вогонь?
- Звичайно ж, водою,- здивувалася мишка.
- А чи є у вас колодязь?
- Нi!- напевно вiдповiла сова.
- Може у вас якийсь струмок тече неподалiк?
- Є ставок, але вiн занадто далеко! I навiть я знаю, що дiтям без дорослих туди зась. Бо там може бути глибоко,- зiтхнув вепр.
- Дощ, це теж вода!- згадала Едель.
- Так! Безсумнiвно. Але навiть восени дощi бувають не кожного дня.
- Тодi я допоможу вам викликати дощик одним вiршиком. Мене йому мама навчила,- сказала Едель i голосно, виразно розповiла вiршик по пам'ятi:
Дощик-злива, де ж ти є?
Покажи хутчиш себе!
Силу демонструй свою,
Дай нам мокрого дощу!
Щоб насунувся ордою,
Та привiв щоб за собою:
Хмари наче у чорнилi,
Вiтродуви пустотливi,
Блискавку i гУчний грiм.
Тiльки дай зайти нам в дiм!
Несподiвано сяйнула блискавка, вдарив грiм i подув буревiй. Небо почорнiло, нiби почуло Едель, тай зробилася така злива, що навiть на вiдстанi витягнутих рук перед собою, нiчого не було видно. Всi сховалися пiд деревом, де застряг кабан та стали дощ перечiкувати. На щастя, злива виявилася не довгою, i сонечко знову осяяло небо. Потiм з'явилася чудова веселка, яка цiлком пронизувала осяянi небеса дивним суцвiттям.
- Цiкаво, цього дощу було досить, щоб загасити вогонь?- у голос запитала рятiвниця.
I тiльки вона поцiкавилась, як з кущiв вистрибнув благородний величезний лев з пишною шикарною гривою, який на радощах вигукнув:
- Який же я радий усiх вас знову зустрiти!
Побачивши вепря, що застряг мiж дерев, лев поставив лапи в боки й суворо мовив:
- Як ти вепре сюди потрапив?
- Я гнався за дiвчинкою,- понуро вiдповiв iклань.
- Як тобi не соромно? Такий великий, а маленьких ображаєш!
- Вибачте! Я бiльше так робити не буду!- чесно пообiцяв кабан.
- Це все дiвчинка зробила! Це все дiвчинка зробила!- продовжувала повторювати сова.
- Перестань бути ябедою! Це соромно слухати!- знову суворим голосом промовив лев.
- Вибачте! Я бiльше так робити не буду!- вiдповiла сова, опустивши очi вiд сорому.
- А звiдки у тебе мишка, такий гарнесенький компас?
- Я його взяла у дiвчинки,- зiзналась мишка, опустивши голову донизу.
- Негайно поверни його,- обурився лев ще бiльше.
- Вибачте мене! Я бiльше так робити не буду!- перед усiма вибачилася мишка й вiддала Едель поцуплену рiч.
- Це дiвчинка тебе врятувала!- на цей раз, сова похвалила Едель перед левом.
- Так! Це вона викликала дощ, щоб загасити полум'я,- додав вепр.
Лев пiдiйшов до Едель й ласкаво подякував:
- Спасибi тобi добра дiвчинко! За те, що допомогла менi повернутися додому. Але що тебе привело до нас?
- Менi потрiбне ваше опале листя з дерев.
Бери стiльки скiльки тобi знадобиться.
- Красно дякую вам друзi!
Набравши у пiжаму нове паливо, Едель попросила звiрiв наостанок, щоб вони перейменували 'Закритий зоопарк' у 'Вiльний зоопарк'. Потiм, вона помахала усiм вiльною рукою та покрокувала у бiк станцiї.
Коли дiвчинка пiдiйшла до перону, то побачила там веселу картину. Рудий кiт, як дзиґа, ганявся за власним хвостом й не мiг його впiймати.
- Який же ти кумедний,- смiючись, сказала Едель.
- Ми всi коти такi. Бачила б ти, як я з клубком ниток граю.
Заправивши паротяг, мандрiвники знову вирушили в дорогу.
На цей раз, Едель бачила на землi: дороги i будинки, фабрики i заводи. А це означало, що мандрiвники дiсталися до мiста.
Поглянувши знову на стрiлку компаса, Едель голосно вимовила:
- Стрiлочка вже скоро стане на жовту позначку! Ми можемо не встигнути!
- Нажаль, тобi у пiжаму помiстилося зовсiм трохи листя, тому нам його вистачить лише до четвертої станцiї. А там тобi доведеться шукати нове пальне.
I тiльки кiт це промовив, як вони в'їхали на найширшу хмару, з помiж тих, що їм зустрiчалися. Вона була схожа на силует гiгантського брязкальця. А сам вокзал нагадував величезний палац, на якому було написано блискучими лiтерами назва станцiї.
- А як називається ця станцiя?- запитала дiвчинка, дивлячись на напис.
- Я забув!
- Але там все написано.
- Якщо я вмiю говорити, це не означає, що я вмiю читати.
- А я трохи вмiю, мене мама навчила. Тут написано: 'Забута радiсть'. Яка сумна назва. А чим тут можна заправити поїзд?
- Якщо нам на шляху зустрiлися: весна, лiто i осiнь. То це означає, що тут напевно...
- Я знаю-знаю!- перебила кота дiвчинка,- Пiсля осенi йде зима!
- Тобто на цей раз ти повинна принести снiгу для пального.
- Але усi вулицi очистили вiд снiгу,- засмутилася дiвчинка.
- Доведеться йти шукати,- вiдповiв кiт та побажав їй успiху.
Не втрачаючи надiю, Едель попрямувала вулицями у пошуках снiгу. Переходячи дорогу, вона спочатку глянула налiво, а потiм направо.
Бiля найвищої будiвлi, їй випадково на очi потрапило сумне обличчя якогось хлопчини у вiкнi, на якого було шкода дивитись. I добра мандрiвниця вирiшила пiднятися до нього, щоб дiзнатися, чому вiн сумує.
'Може вiн теж загубив свою маму? Тодi ми могли б шукати разом наших мам',- подумала Едель.