Аннотация: Якщо вам ще не набридло кохання, то цей вiршик (разом з передмовою та пiслямовою) саме про нього.
Я, здається, таки цiлковито розiвчився писати. Але звiдки менi було знати, що без тебе життя перетвориться у сiру низку однаковiсiньких (однаково сiрих) днiв? Звiсно, це лише метафора, бо насправдi я живу, як i ранiше жив. Але якщо мої пальцi вiдбивають на монiторi цей невипадковий набiр символiв, значить щось таки є правдиве у моїх помислах.
I вiкна, а за вiкнами ще лiто
Згорає липень, сохнуть руки лип
Менi себе нiколи не втопити
В твоїх очах. Кохана, може ти б
Сховала сум ночей на пiдвiконня...
Мене за карк - я вiдбиватись не гаразд.
I кошеням у плесо погляду, спросоння
У воду носом. Але ще не раз
Хотiтиму й вмиратиму за тебе
Нехай у снах, коли ти мiцно спиш
Я в озерi очей побачу небо...
Залиш менi... Залиш менi... Залиш...
Але мушу виправитися, оскiльки не гаразд здогадливий читач може сприйняти цей витвiр, як малюнок розлуки та болю. Застережу - це не зовсiм так. Насправдi немає тут нi нероздiленого кохання, нi, хоча, може й здається, зламаної долi чи справжнього (вселенського) страждання. Є тiльки втома i нудьга. Хоча є i дещиця любовi.