Аннотация: Поруч iз нами живуть дорогi нам люди. А що ми могли б розповiсти про них? Спробую розповiсти про свого чоловiка.
МУЖИК СКАЗАВ - МУЖИК ЗРОБИВ
ОПОВIДАННЯ
(7 липня 2025 року)
1976 року ми з сестрою вступили до Полтавського iнженерно-будiвельного iнституту. Моя сестра тiльки-но закiнчила десятий клас, а я вже рiк попрацювала. У тi часи навчання в iнститутi починалося з робiт у колгоспах та радгоспах. Майже два мiсяцi, навiть трохи бiльше, ми працювали на полях Полтавщини. Iнодi це були щоденнi поїздки до найближчих господарств, iнодi нас вiдправляли на кiлька тижнiв у вiддаленi райони. Там ми, новоспеченi студенти, i знайомилися одне з одним.
Майже одразу нам iз сестрою дали прiзвиська "Гiмназистки" - ми були ввiчливими, вихованими, говорили лiтературною мовою, до хлопчикiв зверталися на "ви" i взагалi були не такими, кому мiсце у будiвництвi. А нам було все одно, свого покликання ми поки що не знайшли, а диплом отримувати було треба - всi у нашому роду мали вищу освiту, тому нiколи навiть не виникало питання, навiщо вона нам потрiбна. Тато - на той час полковник, кандидат фiлософських наук, фахiвець iз соцiальної психологiї, доцент, начальник кафедри у вiйськовому училищi - нашим вибором ВНЗ був просто шокований, а нам хотiлося показати свiй протест хоча б у такий спосiб.
Сподiваюся, не вiдкрию нi для кого Америку, сказавши, що в будiвельному iнститутi переважали хлопчики, вiрнiше чоловiки. Багато хто був уже пiсля армiї, дехто направленi з виробництва* - дорослi люди, а не вчорашнi школярi. Усiх представникiв чоловiчої статi, навiть якщо вони були молодшi за нас, ми для себе називали "дядьками".
*Направленi з виробництва - у Радянському Союзi iснувала практика добровiльно-примусового направлення робочих на навчання до ВНЗ для здобуття вищої освiти. Направлення включало пiдготовчi курси при ВНЗ, а потiм навчання в ньому до отримання диплома. Студент, який учився "за направленням" отримував стипендiю вiд пiдприємства, яке направило його на навчання, i мав вiдпрацювати за це на пiдприємствi два роки.
Ми з Маринкою звикли завжди бути разом, тож i працювати у колгоспi теж намагалися разом. Робота була незвичною: якщо в Криму, де ми закiнчували школу, нас вiдправляли на збiр полуницi, троянди чи винограду, то тут треба було вибирати та перебирати картоплю, збирати помiдори чи кавуни та висмикувати кормовий буряк. Поки було тепло, було цiлком нормально, але з настанням холодiв...
Сидимо ми якось гуртком навколо картопляної купи i перебираємо її у вiдра - окремо велику, середню та дрiбну. Поруч iз нами розсiлися чоловiк вiсiм "дядьок". Я, як завжди, щось розповiдаю, "дядьки", як павичi, "розпускають хвости" i намагаються нам сподобатися... I раптом "дядько", що проходив повз нашу групу, пiдходить, мовчки знiмає з мене мiй плащ-горобинку* i надягає на мене свою замшеву куртку на собачому хутрi. Сам надягає мiй плащ i, нi слова не кажучи, йде далi висипати своє вiдро на загальну купу. Так само мовчки, вiн повертається до групи, що сидiла за кiлька метрiв вiд нас навколо своєї купи.
У нас усiх просто вiдiбрало мову. Людина просто так, не заграючи i не "розпускаючи хвiст", мовчки, зробила те, що нiкому й на думку не спало. Вiн побачив, що я тремчу вiд холоду i просто допомiг. Коли перший шок пройшов i "нашi" дядьки схаменулися, хтось запропонував свою куртку й Маринцi.
Зiгрiвшись, я хотiла вiддати куртку незнайомому "дядьковi", але вiн сказав, що вiзьме її вже в машинi, дорогою до Полтави... Мужик сказав - мужик зробив...
Вже багато пiзнiше, мабуть через пiв року, вiн казав, що навiть не намагався впадати за мною, тому що вважав, що "не проходить по конкурсу" - аж надто багато навколо мене було залицяльникiв зi значно бiльш привабливою зовнiшнiстю, нiж
*Плащ-горобинка - модне на той час демiсезонне пальто з клейонки, що мала вигляд "жатої шкiри", з тканинною пiдкладкою.
у нього.
Нарештi, у нас почалися заняття! Через поганий зiр я завжди сiдала за передню парту, а Маринка, яка любила малювати, вибирала задню, щоб викладачi не бачили, чим вона займається. Там, на гальорцi, людей було багато, а бiля мене - нiкого, чого я й домагалася. Але викладачка iноземної мови порушила цей порядок.
- Пiднiмiть руки тi, хто добре знає нiмецьку мову! - Сказала вона.
Руки пiдняли ми з Маринкою та ще одна дiвчинка. Викладачка поговорила з нами i визначила, що найкраще мову знаю я, потiм Маринка, а на третьому мiсцi та дiвчинка.
- А тепер пiднiмiть руки тi, хто зовсiм не знає мови!
Руки пiдняли ще троє. Вона поговорила з ними i розподiлила їх так, що той, хто знав мову найгiрше, сiв поряд зi мною, хто трохи краще - поряд з Маринкою i так далi. Таким чином за кожною партою виявилося середньо-арифметичне знання мови.
- Я зробила це для того, щоб ви могли пiдтягувати тих, хто зовсiм не знає мови. - Сказала викладачка.
У тi часи я будувала навколо себе "барикади", зводила "крiпостнi стiни", викопувала i наповнювала водою "рiв навколо замку", за якими ховалася вiд людей. Саме тому зi мною нiхто не мав сидiти. Але викладачка все зiпсувала.
Поруч зi мною опинився той "дядько", який дав менi свою куртку. Через день вiн пiдсiв за мою парту на iншому предметi.
- Можна? - Запитав вiн. - Якщо вже на нiмецькiй сидимо разом, то, може, й на iнших парах теж можна?
- Будь ласка! - Вiдповiла я, бачачи, що загравати зi мною вiн не збирається. - Тiльки вiд лекцiй не вiдволiкати!
- Не буду. - Вiдповiв вiн.
I вiн не вiдволiкав. Просто сидiв поруч i, як i я, слухав викладачiв та писав конспекти. Мужик сказав - мужик зро-
бив.
Позаймалися ми лише тиждень i нас знову вiдправили до колгоспу, цього разу на тривалий час. Тепер ми з Маринкою були не в "горобинках" - тато дiстав нам офiцерськi бушлати та кирзовi чоботи сорокового розмiру, в якi помiщалися i теплi шкарпетки, i байковi онучi. Цiлу годину напередоднi поїздки вiн навчав нас правильно намотувати онучi, щоб не натирати ноги. Тепер холод нам був не страшний!
Поселили нас у будiвлi, що мала кiлька примiщень - в однiй кiмнатi - дiвчатка, у рештi - хлопцi. Хтось жартома назвав наш гуртожиток "Мотелем", а головним завданням тепер для нас був збiр кормових бурякiв.
На полi нам усiм розподiлили по два ряди бурякiв i сказали, що висмикувати треба вiд початку поля до лiсу. Там можна буде зробити перекур, а потiм iншими рядами - назад.
Ми з Маринкою почали смикати буряки, але в нас нiчого не виходило: буряки так мiцно сидiли у землi i були такими великими, що як i рiпка з вiдомої казки, висмикуватися не хотiли. Хвилин за двадцять ми помiтно вiдстали вiд усiх iнших.
- Давай поможу! - Почула я бiля себе чийсь голос.
Це був той самий "дядько". Якось так непомiтно вийшло, що нам з Маринкою залишилося по одному рядку, а двоє хлопцiв, що опинилися поряд з нами, взяли на себе по три. Якщо вже нам допомагають, то треба спiлкуватися. А розповiдати я вмiла! I ось, непомiтно вся наша четвiрка наздогнала iнших i тепер йшла нарiвнi з ними. Причому висмикували буряки хлопцi, яких, як виявилося, обох звали Пашами, я щось розповiдала, а Маринка йшла поряд i iнодi мене доповнювала. До лiсу ми дiсталися разом iз усiма. Трохи перепочили, нам розподiлили новi рядки i ми пiшли назад.
А вечорами у нашому "Мотелi" влаштовували танцi пiд програвач iз платiвками. I ми з Маринкою, на знак подяки за допомогу, бiльше, нiж з iншими, танцювали з Пашами. I в кiно у сiльському клубi ходили з ними. Обидва Пашi не виявляли ознак залицяння, їм просто було з нами цiкаво, тому барикади навколо себе зводити було не треба, можна було просто розслабитися.
Незадовго до цього менi трапилася дореволюцiйна книга про хiромантiю, читання людини за почерком i виступам на головi. Тому задля розваги я "читала" характери людей по руцi i по почерку. Спершу лише дiвчаткам, а потiм i деяким з хлопцiв. Звернула увагу на пiдпис Пашi, якого нiмкеня посадили поруч зi мною. Звали його Павло Малий, а тому вiн розписувався приблизно так:
Це пiдкреслення свого прiзвища вказувало на значнi амбiцiї i велику зарозумiлiсть, хоча сам вiн нiчим особливим не видiлявся i зростом був всього сантиметрiв на дев'ять вище за мене.
Потiм ми ходили з ними в кiно i пiсля колгоспiв, коли в нас почалися повноцiннi заняття, а ближче до зимової сесiї дiзналися, що їх звали зовсiм не Пашами. Один виявився Льошкою Козельським, а другий, який сидiв зi мною за однiєю партою, - Володей Гайдученко. Обидва були вже дорослими - Володя старший за мене на три роки, а Льоша - на шiсть. Тодi ж я побачила i справжнiй пiдпис Пашi-Володi, який виглядав приблизно так:
Ось це обведення прiзвища вказувало на скритнiсть характеру. Виходило, що в однiй людинi вживався впевнений у собi амбiтний Павло Малий i потайливий та незрозумiлий Володя Гайдученко.
Володя був направлений з виробництва. Закiнчивши ПТУ, вiн уже працював токарем i мав четвертий розряд iз гарною зарплатою. Якось на виробництво прийшла рознарядка, за якою когось треба було направити до iнституту. Неодружений молодий хлопець цiлком пiдходив. Таким чином, його направили iз Козятина Вiнницької областi до Полтави. Обидва Пашi опинилися на пiдготовчому курсi, де й потоваришували.
У своєму оповiданнi я не хочу вiдтворювати подiї згiдно з хронологiєю. Я просто хочу згадати деякi факти, якi характеризують Володю.
Наприклад, вiн мав простий i м'який вигляд, але при цьому його не можна було взяти на "слабо". Вже не пам'ятаю, з якого приводу, але хтось сказав йому;
- Що не можеш цього зробити? Ти що, не мужик?
На що Володя нiчого не вiдповiв, а просто став уважно озиратися довкола.
- Що ти шукаєш?
- Шукаю справжнього мужика. - Вiдповiв Володя, показавши таким чином, що й свого спiврозмовника за мужика не вважає.
Вiн нiколи не поспiшав iз дiями, завжди спочатку спостерiгав, аналiзував, а потiм робив. Наприклад, коли групу з його роботи вiдправили на екскурсiю до Угорщини, нашi люди там уперше дiрвалися до пивної рiзноманiтностi. Купили пиво, почали наливати його в кухлi, i все воно вибiгло на столи. Володя не поспiшав, вiн подивився, як це роблять угорцi, спокiйно вiдкрив пляшку, поставив кухоль пiд потрiбним кутом i налив його повним, не проливши жодної краплi.
- Як це ти зробив? - Дивувалися його товаришi по службi.
- Якось так ... - Знизавши плечима, вiдповiв вiн.
Вiн першим помiчав i повiдомляв менi, коли в когось щось було не так, виникали якiсь проблеми або хвороби, вiд-
бувалися вагiтностi або iншi радостi.
Вiн не курив, а всiм казав, що кинув. I вiн не брехав. Вперше цигарки вiн спробував ще в ранньому дитинствi, рокiв у п'ять, йому не сподобалося, i з того часу вiн казав, що покинув. Так само вiн не пив. Хоча, виглядав вiн у 22 роки настiльки молодим, що горiлку йому не продавали. (Нагадаю, тодi спиртне продавали з 18 рокiв). Коли на геодезичнiй практицi вiн пiдвернув ногу i знадобилася горiлка для компресу, її довелося купувати нашому однокурснику Колi, якому тiльки-но виповнилося 19 рокiв, але який вже мав вуса. Володя виглядав молодшим за 18, а я, мабуть, на 13, бо у транспортi зi мною намагалися загравати школярi, у яких з кишень стирчали пiонерськi краватки. Стороннi люди приймали нас за брата з сестрою - в обох довге i густе золотисто-русяве волосся, блакитнi очi i однаково стирчить переднiй зуб. Потiм, коли ми писали заяву у РАГСi, виявилось, що й почерки у нас однаковi.
- Я ж сказала, що кожен має заповнити свiй бiк сам, своїм почерком! - Обурилася працiвниця РАГСу, приймаючи нашу заяву.
- А ми так i зробили ... Ой, i справдi, майже однаково! - Здивувалися ми.
Спочатку Володя з навчанням не дуже напружувався: навiть, навчаючись на однi трiйки, вiн отримував таку стипендiю вiд виробництва, що була вищою, нiж у вiдмiнникiв, якi навчалися самостiйно. Але, коли вiн став зустрiчатися зi мною, яка здавала сесiї тiльки на п'ятiрки, вiн сказав, що теж стане вiдмiнником. Мужик сказав - мужик зробив. На п'ятому курсi з усiх трьох груп нашого потоку на дошцi пошани висiло лише двi фотографiї найкращих вiдмiнникiв - Володi та нашого кума Колi.
До речi, у школi у нього четвiрок не було. З усiх предметiв у нього були п'ятiрки, крiм алгебри та росiйської - тут у нього були двiйки. Вже тодi виявилася його впертiсть. Вiн вважав, що алгебра йому в життi не знадобиться, а росiйську мову "не знав" принципово, вважаючи себе щирим українцем. Подивитися на нього приводили навiть цiлi комiсiї. Будь-яке правило з росiйської вiн розповiдав напам'ять, але коли йому диктували речення, вiдповiднi цим правилам, вiн примудрявся робити двi помилки у словi. Талант! У результатi i з алгебри, i з росiйської йому поставили в атестатi трiйки. Усi п'ятiрки та двi трiйки.
Усе життя розмовляв вiн лише українською, хоча йому дуже подобалася моя чиста росiйська з ленiнградським акцентом. Ось так все життя ми й розмовляли - я росiйською, вiн українською.
Коли Володя спробував заговорити зi мною про кохання, я злякалася.
- Або ми перестаємо зустрiчатися, або про кохання жодного слова! - Заявила я.
- Добре, про кохання жодного слова. - Вiдповiв вiн i бiльше про любов не говорив. Приблизно пiвроку.
Якось вiн розповiдав, що, ще навчаючись у школi, вони з друзями розмiрковували, якими будуть їх нареченi. Володя тодi сказав:
- У мене буде невисока, з блакитними очима та довгою ру-
сою косою.
Мужик сказав - мужик зробив! Саме таку мене вiн i знайшов.
На початку другого курсу заборона на розмови про кохання була знята i Володя вирiшив на менi одружитися. Спершу я сказала, що ми зробимо це пiсля закiнчення iнституту. Потiм вiн умовив мене пiсля четвертого курсу. Потiм я погодилася на кiнець третього. Врештi ми розписалися пiсля зимової сесiї другого курсу.
- Ти ж знаєш, що не на мiй смак. - Казала я. - А раптом у мене не кохання, а тимчасове запаморочення? Ось пройде це запаморочення i нам доведеться розлучатися.
Я тодi навiть гадки не мала, що це тимчасове запаморочення розтягнеться на все життя.
- Ну, якось так ...
- Тодi давай домовимося, що якщо розлучатимемося, то тихо, мирно, без скандалiв. I вже пiсля п'ятого курсу щоб однокурсники не знали.
- Згоден.
- Мої батьки нi за що не погодяться, щоб ти став моїм чо-
ловiком, тому менi доведеться пiти з дому.
- Згоден.
- А де ми житимемо? Подамо заяву лише тодi, коли ти знiмеш нам квартиру.
- Згоден.
Мужик сказав - мужик зробив. Вiн знайшов квартиру лише за тиждень. Вiдступати бiльше не було куди, i ми подали заяву до РАГСу. I хоча воду доводилося носити вiдрами з вуличної колонки, а пiч топити вугiллям, з милим, як то кажуть, був рай i в куренi.
Двох наших пiдвищених стипендiй вистачало на життя, але Володя ще й пiдробляв. Ставку нiчного сторожа в парку, що знаходився поряд з iнститутом, троє студентiв роздiлили мiж собою, а ще були атракцiони, ковзанка та танцмайданчик, куди були потрiбнi сезоннi бiлетери.
Якось узимку ми вийшли з театру i збиралися йти додому. Володя в поривi почуттiв взяв мене на руки i сказав, що донесе так до самого дому. З транспортом у тi часи було погано, а йти треба було кiлометрiв зо три. У важких шубах та чоботях. Але мужик сказав - мужик зробив! Вiн нiс мене, не зважаючи на мої умовляння опустити. Вiн нiс, зупиняючись перепочити, але не даючи менi спуститися. Вiн нiс, коли мiцний чоловiк, що йшов поруч, запропонував свою допомогу. Тодi вiн був дуже впертим та дуже закоханим. Вiн i надалi часто носив мене на руках i через велике кохання, i через мою хворобу...
Володi дуже подобалося, що на мене звертають увагу перехожi. Вiн нiколи не ревнував мене, не вимагав одягатися скромнiше, а навпаки, купував гарнi речi, стежив за тим, щоб я ходила на пiдборах, щоб я була гарною. Iнодi, йдучи поряд зi мною, вiн раптом переходив на iнший бiк вулицi, щоб помилуватися мною збоку i подивитися, як на мене озираються зустрiчнi чоловiки. Подивившись так деякий час, вiн знову повертався до мене i брав мене за руку.
Я завжди намагалася виглядати добре. Пам'ятаю, навiть у похiд Карпатами я вирушила в туфлях на шпильках. Всi ходили у зручному взуттi, а я йшла на носочках, щоб не поламати пiдбори. Якщо я питала, що менi надiти з тiєї чи iншої нагоди, вiн завжди вибирав найпривабливiшi вбрання.
Навiть у 66 рокiв, коли я збиралася на якийсь вечiр i показала йому до вечiрньої сукнi на вибiр двi пари туфель - на невеликiй танкетцi та на високiй шпильцi, вiн обрав шпильки.
- Але ж менi вже 66 рокiв!
- Нiчого, двi години потерпиш! Зате будеш найпрекраснiшою!
Ще коли ми тiльки одружилися, вiн сказав, що матиме сина. I в нас народився син, хоча при пологах ми з ним мало не померли. Нас рятували три доби, а Володя весь цей час не вiдходив вiд вiкон пологового будинку. Ми зумiли закiнчити iнститут, не йдучи в декрет чи академку*, бо Володя сказав:
*Академка - академiчна вiдпустка, вiдстрочка вiд навчання на рiк.
- I iнститут закiнчимо, i сина виростимо. - А мужик сказав
- мужик зробив.
Звичайно, якби вiн був таким самим, як iншi чоловiки, у нас би нiчого не вийшло. Володя допомагав менi у всьому: i в прибираннi, i в готуваннi, i в походах по магазинах - ми все робили разом. А як вiн готував! Його коронними стравами були борщ, капусняк, рибна юшка, плов та шашлики. Якщо ми виїжджали на природу, готував лише вiн. Я постiйно витала у хмарах, а вiн умiв примирити мене iз земним життям, вирiшуючи всi побутовi проблеми.
Я любила вчитися, тож закiнчила ще й педагогiчний iнститут. Коли у гаражах Володя iз друзями "обмивав" мiй диплом, вони сказали:
- Ну, тепер i тобi треба в iнститут вступати. Недобре, коли дружина має вищу освiту, а ти нi.
- А в мене є. - Вiдповiв Володя. - Ми з нею разом навчалися.
Друзi навiть не здогадувалися, що вiн має вищу освiту, вiн це приховував, вiн i з ними грав свою роль - роль простачка та
добряка.
Пам'ятаю, коли я кiлька мiсяцiв лежала у найжахливiшiй депресiї i не хотiла бачити цього свiту, я спала по 20 годин на добу, прокидаючись лише для виконання фiзiологiчних потреб. А вийти iз цiєї депресiї менi допомiг Володя. Якось вiн, зазирнувши до кiмнати, де я спала, подивився на мене, зiтхнув, знизав плечима i сказав самому собi:
- Теж життя...
Саме ця фраза змусила мене зiбрати всi свої сили та повернутися до життя.
А коли в мене стався iнсульт, менi довелося заново вчитися ходити та говорити. Вiн виносив мене на руках iз третього поверху до машини, вiз на рiчку i кидав у воду. Там, плаваючи, я розвивала руки та ноги. Потiм вiн так само на руках заносив мене на третiй поверх. Поступово я почала ходити. А син, який на той час навчався на психолога, розробив для мене новий iмiдж - дама на прогулянцi. Тепер я ходила повiльно, не кваплячись i в капелюхах.
Багато слiв тодi стерлися з моєї пам'ятi, а Володя змушував їх згадувати.
- Ну, скажи, як називається оця штука, якою я їм! - Просила я.
- Не скажу, сама згадуй!
- Не можу! Скажи!
- Нi! Згадуй! Хочеш бути такою самою, як Людка? - Наводив вiн менi приклад однiєї з моїх сусiдок по палатi в лiкарнi.
I я згадувала, знов писала сценарiї, знов виступала на публiцi. Завдяки Володi жодних видимих слiдiв вiд мого iнсульту навiть не залишилося.
Володинi батьки померли зарано. Спочатку вiд iнсульту у вiцi 70 рокiв померла його мама, через рiк вiд раку, також у 70 рокiв, помер батько. На сороковий день пiсля смертi батька ми приїхали до їхнього села. У будинку господарювала сестра Володi Валя. Хоча батьки залишили за заповiтом все своє господарство їм обом, Володя сказав, що на дiм вiн не претендуватиме. З усього, що залишилося, вiн хотiв узяти лише батьковi iнструменти. Але Валя сказала:
- Нехай iнструменти залишаться Костику, може вiн, коли виросте, буде з ними працювати.
Її синовi Костику на той час було лише десять рокiв. Володя промовчав.
На поминки по батьковi прийшло багато людей. Володя вiдiйшов з кимось убiк, домовитися, щоб вони допомогли Валi зорати город.
- Про що ви тут розмовляєте? - Пiдiйшла до них Валя. - Що ви його слухаєте? Тут я господарка! Зi мною треба говорити!
- А я думав, що я такий самий син своїх батькiв, як i ти. - Пробурмотiв Володя.
- А господиня я!
- Ну, то й залишайся господарювати! У мене бiльше нема
сестри! Галю, збирайся, ми їдемо!
За десять хвилин ми зiбрали свої речi та сiли в машину. Валька бiгла за нами, вся в сльозах, i вибачалася. Я теж просила Володю повернутися, але вiн був невблаганний:
- У мене немає сестри! Бiльше ми сюди не приїдемо!
Мужик сказав - мужик зробив. Бiльше ми нiколи не приїжджали до його рiдного села, вiн нiколи не вiдповiдав на Валини листи та на її дзвiнки. Навiть через десять рокiв, вже пiсля смертi вже мого тата, коли ми з мамою вмовляли його помиритися з сестрою i з'їздити на Батькiвщину, вiн стояв на своєму:
- У мене немає сестри. - Мужик сказав - мужик зробив...
Так сталося, що за пiвтора року менi зробили десять операцiй. Майже весь цей час я лежала в лiкарнi, раз на пiвтора-два мiсяцi мене вiдпускали додому вiдпочити, а потiм знову операцiя... Володя кинув усi справи, щодня приходив до мене в лiкарню i сидiв у нiй з ранку до вечора. Вiн готував їжу i прав, доглядав не тiльки мене, а й сусiдок по палатi, виносячи судна i приносячи обiди, ходячи за їхнiми замовленнями до магазину i в аптеку. Вiн мiг сидiти на балконi нашої палати та слухати музику, чи дивитися телевiзор у холi, але вiдразу ж приходив, коли я дзвонила йому по мобiлцi. Вiн вигулював мене у парку бiля лiкарнi або
водив до моря (лiкарня була в Одесi в районi Аркадiї). Вiн придумав прорiзати дiрочку в штанах i пропустити в неї трубку катетера, а катетерний мiшок iз сечею помiстити в гарний пакет, розмальований квiтами, щоб нiчого не було видно. Навiть у такому станi я мала бути красивою.
Багатьох жiнок, якi стали iнвалiдами, їхнi чоловiки кидали. А Володя не тiльки мене не покинув, а й у всьому
пiдтримував. Ще в молодостi вiн сказав, що нiколи не кине мене. Мужик сказав - мужик зробив...
Вiн завжди всiм допомагав - i сусiдам по гаражi, i на роботi вiн нiколи не мiг вiдмовити, навiть якщо йому щось не хотiлося робити. А якщо щось обiцяв, то виконував неодмiнно - мужик сказав - мужик зробив.
Пiсля смертi своїх батькiв вiн вирiшив, що теж помре у сiмдесят рокiв.
- Але ж твiй дiдусь помер у 90, а бабуся - далеко за 80! - Казала я йому. - А спадковiсть проявляється через поколiння. Отже, i ти маєш жити до дев'яноста.
Але вiн твердив:
- Я проживу 70 рокiв.
Коли почалися проблеми iз серцем, вiн вiдмовлявся лiкуватися. Насилу i зi скандалами вдавалося змусити його пити хоча б тi лiки, якi призначили лiкарi. А про те, щоб лягти до лiкарнi, i казати не можна було.
- Мамо, я вже не знаю, що робити. Лiкуватись вiн не хоче. Таке враження, що вiн хоче померти, а потiм, сидячи на хмаринцi, сказати звiдти:
- Я ж казав, що помру у сiмдесят! - Iз розпачем жалiлася я мамi.
Так i сталося. Як я не вмовляла його викликати швидку допомогу i лягти до лiкарнi, вiн подався на роботу:
- Юрко лежить у реанiмацiї, там нема кому працювати.
До роботи вiн не дiйшов. Втратив свiдомiсть у сусiдньому дворi. Перехожi викликали швидку i зателефонували менi. Коли я прибiгла, вiн уже лежав у швидкiй з крапельницею та кисневою маскою. Ми приїхали до лiкарнi i вiн сказав:
- Менi вже легше.
Пiднiмав i опускав на прохання лiкарiв руки та ноги, жартував i раптом помер. От так просто, жартуючи i з посмiшкою на обличчi. Вiн навiть не зрозумiв, що вмирає, думав, що його прокапають i вiдпустять.
Ми прожили разом 47 рокiв... I вiн пiшов з усмiшкою... Тепер сидить десь на хмаринцi i, усмiхаючись, каже:
- Я ж казав, що проживу 70 рокiв!
Йому було всього сiмдесят рокiв i п'ять мiсяцiв, але... Мужик сказав - мужик зробив...