Аннотация: У полiцiї вiн сказав, що просто хотiв пожартувати.
ПОЖАРТУВАВ
ОПОВIДАННЯ
(22 серпня 2025 року)
У полiцiї вiн сказав,
що просто хотiв пожартувати.
Зазвичай я не виходжу надвiр, коли стемнiє. Але цього разу так сталося, що я засидiлася у знайомої допiзна.
- Нiчого, скiльки тут йти - лише два квартали! - Хоробрилася я. - Дiйду!
Я вийшла надвiр. Тьмянi лiхтарi ледве освiтлювали тротуар у тих мiсцях, де їх не закривали густi чорнi тiнi вiд будинкiв, дерев та кущiв. Було досить моторошно. Втягнувши голову в плечi, засунувши руки у кишенi куртки, я квапливо йшла до дому. Попереду з-за рогу пiд лiхтар вийшло двоє хлопцiв. Я злякано зупинилася. Один iз хлопцiв помiтив мене i напружився. Я вiдчула у його позi мисливський iнстинкт.
- Зараз я її! - Сказав хлопець своєму друговi.
- Та не варто! - Почав той вiдмовляти його. - Вона ж боїться!
- Отож! У мене на страх з'являється азарт! Варто менi торкнутися її - i вона моя! - Зiбрався вiн йти менi назустрiч.
- Не треба! Вiдпусти! - Потягнув його друг на себе, розгорнувши на мить вiд мене.
Я кинулася в непролазнi кущi, що вiдокремлювали тротуар вiд дороги, i застрягла в них.
- Вiдчепись! Куди вона подiлася? - Почула я.
- Ну то й бiс з тобою! Я йду!
- Агов! Ти де? Ану, виходь! - Почула я зовсiм поруч iз собою.
Дряпаючись об гiлки, ризикуючи порвати куртку, я стала протискатися крiзь кущi до дороги. Хлопець почув трiск i спробував пролiзти за мною. Поки вiн забарився, я вискочила на узбiччя i побачила бiля кущiв машину з водiєм.
- Пустiть! - Постукала я у скло. - За мною хулiган женеться!
Водiй вiдчинив дверцята i я скочила в машину, одразу ж зачинившись.
- Ану, вiдкривай! - Вискочив хлопець перед машиною з каменюкою в руцi. - Це нашi розбiрки!
- Не вiдкривайте! - Попросила я.
- Вiдкривай, бо зараз каменем тобi скло повибиваю! - З перекошеним злiстю обличчям пригрозив хлопець.
- Та ну вас! - Злякався водiй. - Самi розбирайтеся! Виходь! - I вiн почав виштовхувати мене з машини.
- Вiн же мене вб'є! - Упиралася я.
- А менi пофiг! Я тут взагалi нi до чого! - Водiй виштовхнув мене назовнi i дав по газам.
Опинившись на дорозi по iнший бiк вiд хулiгана, я кинулася навтьоки. Вiн бiг за мною, вигукуючи:
- Ну, куди ти несешся?! Все одно не втечеш! Все одно наздожену!
Я бiгла, заскакуючи у двори та пiдворiття, перебiгаючи вулицi, туди, де яскраво свiтилися лiхтарi та ходили люди. Пробiгла свою вулицю, погодившись з думкою, що промайнула: "Якщо я побiжу додому, вiн вистежить i знатиме, де я живу. Тодi менi точно його не позбутися". Наступна вулиця була добре освiтлена, нею ходили люди i навiть матуся з коляскою.
- Зателефонуйте до полiцiї! - Крикнула я, пробiгаючи повз неї.
- Тiльки спробуй! - На мить зупинився мiй переслiдувач. - Якщо подзвониш, я тебе вистежу та вб'ю!
Озирнувшись через плече, я побачила, як перелякана матуся поспiшила додому, так i не дiставши телефона, а мiй переслiдувач знову кинувся мене наздоганяти.
Попереду яскраво свiтилися вiкна кафе. Я кинулась до них.
- Ми вже зачиняємось! - Зупинив мене бiля дверей офiцiант.
- За мною манiяк гониться! - Спробувала я протиснутися повз нього у дверi.
- Нiякий я не манiяк! - Пiдбiг хлопець. - Ми просто посварилися, я хочу вибачитись, а вона слухати мене не хоче.
- Та я його вперше бачу! Вiн мене переслiдує! Зателефонуйте бодай до полiцiї!
- Ну, i що ти їм скажеш? Про нашi сiмейнi розбiрки?
- Та ну вас! Розбирайтеся самi! - I офiцiант зник за дверима.
Я знову припустила вулицею. Магазини та кафе вже були зачиненi, рiдкiснi перехожi, незважаючи на мої крики про те, щоб вони зателефонували до полiцiї, розбiгалися, наляканi погрозами мого переслiдувача. Один iз перехожих все ж таки спробував зателефонувати, але манiяк вирвав у нього телефон, кинув його об тротуар i почав топтати ногами. У цю мить я побачила, як один iз перехожих, вiдкривши кодовий замок, заходить до пiд'їзду. Я встигла заскочити в нього, поки дверi не зачинилися, i скотилися до пiдвалу.
"Нiчого, пересиджу трошки, йому набридне i вiн пiде" - думала я, вiдшукуючи бiльш-менш зручне мiсце на пiдлозi бiля стiнки. Але йому не набридло. Видивляючись у вiкно пiдвалу, я бачила, як вiн ходить туди-сюди поблизу. Я, мабуть, задрiмала, бо коли прокинулась, небо вже сiрiло i було не так темно, як уночi. Манiяка не було видно. Я обережно пiднялася сходами з пiдвалу i прислухалася. За дверима пiд'їзду було тихо. Я натиснула кнопку, щоб вiдчинити дверi i тут же пролунав гудок. Ну, от навiщо дверi з кодовими замками такi гучнi? Товкнувши дверi, я, не дивлячись, помчала вперед. Манiяк, виявляється, дрiмав на лавi бiля пiд'їзду i, почувши гудок, прокинувся. Менi пощастило, що вiн не вiдразу зрозумiв, що це я промчала повз нього. Усього за кiлька секунд я почула за собою його тупiт i крик:
- Все одно не втечеш! Все одно наздожену! Все одно будеш моєю!
Я бiгла, а над мiстом спалахував осiннiй ранок. Забiгши за рiг будинку, я пiдхопила лом, що валявся тут, i причаїлася. Коли манiяк вискочив, я щосили вломила йому ломом по головi. Хлопець упав, але майже вiдразу став пiднiматися, незважаючи на струмочок кровi, що потiк по його лобi. Я помчала далi. Перебiгаючи вулицю, помiтила купу пiску, тачку, якiсь iнструменти. На цьому мiсцi ремонтували дорогу. Я зупинилася, щоб перепочити i озирнулася. Манiяк, хитаючись, перебiгав дорогу i наближався до мене. Я схопила лопату i, замахнувшись, стала в стiйку.
- Не пiдходь! Вб'ю! - Спробувала я зупинити переслiдувача.
Але вiн не зупинився. Тяжко дихаючи i хитаючись, вiн йшов на мене й простягав до мене руки. "Як зомбi" - майнуло у мене в головi, i я стукнула його лопатою. Вiн упав обличчям прямо в купу пiску. Не чекаючи, поки вiн пiдведеться, я побiгла далi. Стало помiтно свiтлiшати, пустився дрiбний дощик, поїхали першi тролейбуси, з'явилися перехожi. Менi вдалося заскочити у переднi дверi тролейбуса, але манiяк теж встиг вчепитися за заднi. Слава богу, людей, якi квапилися на роботу, було достатньо, щоб не дати йому дiстатися до мене до наступної зупинки. Вiн уже схопив мене за рукав куртки, коли я, вирвавшись, вискочила назовнi. Побачивши попереду вивiску "ПОЛIЦIЯ", я кинулася туди.
- Допоможiть! - Закричала я прямо з порога. - За мною манiяк женеться!
- Де манiяк? Який манiяк? - Почав вставати менi назустрiч черговий.
- Та нiякий я не манiяк! - Вже входив у вiддiлення мiй переслiдувач. - Ми просто посварилися, i вона не хоче зi мною розмовляти.
- Подивiться, вiн же весь у кровi! - Закричала я, вiдступаючи до полiцейського. - Це я йому лопатою втулила! Нанесення важких калiцтв! Посадiть мене!
- Що тут за гамiр? - Вийшов iз дверей з написом "Слiдчий" iнший полiцейський.
- Посадiть мене! Я людину побила! Лопатою та ломом! Он
вiн весь у кровi!
- Та не слухайте її! Звичайнi сiмейнi розборки! - Стояв на своєму манiяк.
- Ви повиннi розiбратися! - Вигукнула я. - Затримайте нас обох та розберiться!
- Розведiть їх по рiзних кабiнетах та розберiться! - Начальницьким тоном розпорядився ще один полiцейський, який вийшов на гамiр.
Я заскочила до кабiнету з написом "Слiдчий" i з полегшенням опустилася на стiлець.
- Прiзвище, iм'я, по батьковi, рiк народження... - Почав вiн заповнювати папери.
Коли я все розповiла, слiдчий дав менi папiр та ручку i сказав:
- А тепер все це напишiть. А я, щоби Вам не заважати, вийду.
Я сумлiнно почала описувати всi подiї з минулого вечора до сьогоднiшнього ранку. Через деякий час повернувся слiдчий, прочитав мої свiдчення i сказав:
- А Ваш хлопець, громадянин Онупко, каже зовсiм по-iншому.
- Та який вiн мiй? Я його до вчорашнього вечора взагалi жодного разу не бачила!
- Громадянин Онупко каже, що ви посварилися. Вiн вам зрадив по п'янi, а ви тепер його знати не хочете. Вiн хоче вибачитись, а Ви вiд нього тiкаєте.
- Отож, i бiгаю всю нiч! Та вiн хоч знає, як мене звуть?
- Знає.
- Звiдки? Я йому не представлялася.
- Ну, можливо, тут наш косяк. Ми його запитали, яке вiдношення вiн має до Вас, тобто до громадянки Гайдученко Галини. Але вiн так переконливо називав Вас Галочкою...
- Пiсля Вашої подачi!... Вiн погрожував мене вбити!
- А вiн каже, що просто пожартував.
- Нiчого собi жарти! То ви що, його вiдпустите?
- Вже вiдпустили.
- Як?!... Тодi посадiть мене - за важкi калiцтва!
- Вiн каже, що сам упав.
- Ви що, не можете вiдрiзнити забої вiд падiння вiд ударiв ломом та лопатою?
- Вiн на Вас заяви не писав, сказав, що ви самi розберетеся.
- Еге ж! Розберемося! Поки хтось iз нас у трунi не опиниться! Адже можна провести експертизу забоїв.
- Якби була заява, ми б експертизу провели, а так...
- I мене не посадять?
- За що? Немає заяви - немає злочину! - I вiн наполегливо, взявши мене пiд лiкоть, почав виводити з кабiнету.
У вiкнi коридору на вулицi перед полiцейською дiльницею маячила постать мого переслiдувача.
- Вам злочин потрiбен? - Вигукнула я, схопила стiлець, що стояв попiд стiнкою i з усього розмаху кинула його у вiкно. Задзвенiло розбите скло, до мене пiдскочив черговий.
- Тепер посадите? - Озирнулася я на слiдчого.
- Не посадимо, а затримаємо. За хулiганство.
У камерi попереднього ув'язнення я спокiйнiсiнько лягла на лiжко i заснула. Поспати менi вдалося недовго.
- Виходьте! - Увiйшов до камери черговий.
- Як це?
- Як усi, нiжками!
- Але ж я...
- За Вас внесли заставу та заплатили штраф за розбите вiкно.
- Хто заплатив?
- Ваш хлопець.
- I не шкода йому грошей... - Пробурмотiла я, виходячи з камери. - Ви не повиннi все це так залишити! Ви маєте розiбратися! Вiн мене вб'є.
- От уб'є, тодi й розбиратимемося! - Посмiхнувся черговий.
- А якщо я його вб'ю?
- Тодi ми Вас посадимо, але вже надовго.
- Отакої... А можна менi в туалет?
- Прямо коридором i праворуч.
Вiкно в туалетi було забрано ґратами. Втекти так, щоб мене не помiтив манiяк, не вдасться. Прийдеться виходити на вулицю.
Я вийшла на ґанок i роззирнулася. Манiяк стояв прямо передi мною i посмiхався. Злiсно так посмiхався... На лавцi про щось розмовляли двоє полiцейських, у вiкна теж вулиця проглядалася, тож тут вiн на мене нападати не стане... Я спустилася на три сходинки i пiшла тротуаром. Манiяк пiдiйшов до мене i йшов поруч, поки до мене навiть не торкаючись. Так ми дiйшли прямо до перехрестя. Засвiтилося червоне свiтло, я зупинилася, а потiм рiзко кинулася через вулицю мало не пiд колеса вантажiвки. Манiяк не чекав такого фiнта i забарився на тому боцi. Я припустила, куди очi дивляться.
Як не дивно, ноги принесли мене до унiверситету. Заняття вже почалися, в коридорах було порожньо, лише луною вiддавалися мої кроки. Потiм до цiєї луни додалася iнша - це були квапливi кроки мого переслiдувача. Я вiдчинила першi-лiпшi дверi i зазирнула до аудиторiї:
- Вибачте, я спiзнилася. Можна увiйти?
- Заходьте! - Дозволила викладачка. - А! Ще один запiзнiлий! - Побачила вона за моєю спиною манiяка. - Може, розкажете, яка така кiшка перейшла вам дорогу з порожнiми вiдрами, що не задзвонив будильник?
Усi в аудиторiї засмiялися. Менi було не до смiху:
- Жодної кiшки з вiдрами. А це - манiяк, який мене переслiдує! Викличте, будь ласка, охорону, щоб його вигнали!
Всi знову засмiялися.
- Що ви менi тут балаган влаштували? - Розсердилася викладачка. - Ну-мо, виходьте обоє! Не зривайте менi лекцiю! - I вона почала виштовхувати у дверi хулiгана.
- А я не вийду, я тихенько сидiтиму i слухатиму. - Втягнувши голову в плечi, присiла я за першу парту.
- Отже, розберемося з матрицями... - Продовжила лекцiю математичка.
Минуло, мабуть, хвилин з десять спокiйної лекцiї, як у коридорi хтось голосно закричав:
- Унiверситет замiновано! Ми викликали МНС! Усi на вихiд!
Всi кинулися до дверей, захоплюючи мене за собою. Манiяк стояв бiля самих дверей, але натовп його вiдкинув убiк i винiс мене надвiр. Не оглядаючись, я помчала через площу до висотки з iншого її боку. Пiд'їзд було вiдкрито. Я скочила у лiфт i натиснула на верхнiй поверх. Вийшла i почула тупiт сходами. Метнулася назад до лiфта, але в нього вже хтось зайшов i натиснув кнопку вниз, я заскочити не встигла. "Що ж робити?" - кидалась я майданчиком дванадцятого поверху, заглядаючи вниз на сходи, якими до мене наближався переслiдувач. I тут я побачила, що вздовж стiни лежить металева драбина, а над нею свiтиться щiлина прочиненого люка. Я схопила драбину, приставила її до стiни, пiднялася нагору, вiдкинула кришку люка i вискочила на дах. Тут вiяв сильний вiтер, я побiгла вздовж даху, притримуючи шапку i натягуючи на неї капюшон куртки.
- Стiй! Звiдси ти вже нiкуди не дiнешся! - Почула я ззаду.
Я зупинилася та розгорнулася. Манiяк повiльно йшов на мене.
- Чи варто було так бiгати? Давай руку i спустимося вниз!
"Еге ж, так я й дала тобi руку! Тодi я тебе точно не позбудуся..."- я повiльно вiдступала, задкуючи, поки у щось не вперлася. Це була купа будiвельного смiття, велика металева бочка, уривки руберойду, лопата, величезна швабра, якою розрiвнюють смолу... А за цiєю купою - кут даху. Далi вiдступати не було куди.
- Ну, все! Попалася! - Так i засвiтився манiяк.
- Не пiдходь! - Я вилiзла на парапет даху.
- А то що, зiстрибнеш? - Продовжував вiн пiдходити до мене.
Вiтер почав дмухати ще сильнiше, зiщулившись, на напiвзiгнутих ногах, я пiшла по бордюру, намагаючись утримувати рiвновагу. Манiяк теж ступив на парапет.
- Досить дурiти, бо зiрвешся!
Я мовчки йшла далi. Ось кут будинку... Внизу... Вниз краще не дивитись! Ось я повертаю та йду за будiвельну купу... Ось я бачу невеликий п'ятачок у купi, куди можна зiстрибнути - i стрибаю. Сидячи за бочкою, бачу тiнь свого переслiдувача. Манiяк iде за мною, повертає за рiг.
- Гав!!! - З усiєї сили вигукнула я, схоплюючись.
Вiд несподiванки вiн змахнув руками, не втримав рiвноваги та впав з даху. Я нахилилася подивитися, як вiн летить униз. Вниз вiн не летiв. У цьому мiсцi до даху було прикрiплено лебiдку, i вiн примудрився за неї схопитися. Лебiдка була прикрiплена погано, вона рипiла i ось-ось збиралася вiдiрватися.
- Допоможи! - Закричав хлопець.
- Еге ж! Щоб ти мене спiймав?
- Даю слово, якщо допоможеш, я вiд тебе вiдчеплюсь!
"Чого варте слово манiяка?" - подумала я. - "Я його врятую, а вiн мене вб'є. Нi! Краще я йому допоможу впасти... А потiм мене посадять за вбивство... Слiдiв залишати не можна..." - Поки я так думала, я шукала засоби для порятунку. Спробувала пiдняти ту величезну швабру, але вона виявилася надто важкою. Позаглядала в бочку, за купу пiску, штовхнула ногою шматок руберойду... I раптом помiтила досить довгий шматок гумового шланга.
- Точно вiдчепишся? - Запитала я.
- Даю слово!
- Ну, тодi лови! - Я кинула кiнець шланга за парапет. - Впiймав?
- Нi. Вiн хитається.
- Тодi почекай, я за щось закрiплюся, щоб ми разом не впали... - Я вперлася ногами в купу пiску, а сама залягла за металевою бочкою. - Все! Лови кiнець!
- Впiймав! Вилажу! - Почула я.
Як менi не було незручно, я все ж таки визирнула з-за бочки. В цю мить голова хлопця з"явилася над парапетом. В очах його свiтилася вперта зловтiха.
- А ти точно вiдчепишся вiд мене? - Вирiшила я перепитати.
- Точно-точно! - Зло посмiхнувся вiн.
"От заради чого я надриваюся?" - Потекли думки в моїй головi - "У мене вже зовсiм немає сил... Руки слабшають i зiсковзують... Менi його не втримати..." - Мої пальцi розтиснулися i я випустила з рук шланг.
- А-а-а-а! - Почула я крик, що вiддалявся вниз.
***
А потiм я пояснювалася в полiцiї:
- От якби ви когось iз нас затримали, нiчого не сталося б... А статися все одно мало б, адже вiн обiцяв мене вбити!
- Вiн же просто жартував!
- Еге, теж менi жарти! Такi жарти, вiд яких я полiзла на дах i збиралася зiстрибнути! А вiн полiз за мною i зiрвався.
- Ви йому якось намагалися допомогти?
- Звiсно! Я кинула йому шланг, вiн вчепився за нього, я почала тягнути, але не втримала.
I слiди нашого "дефiле" по парапету, i слiди падiння хлопця, i шланг, який полетiв за ним з моїми вiдбитками, полiцiя старанно обстежила. Складу злочину виявлено не було, я зробила все, що могла для його порятунку, просто у мене не вистачило сил... Справу збуджувати не стали - просто нещасний випадок...